Музично-меморіальний музей Соломії Крушельницької

у Львові

Меморіальні музеї сьогодні:

специфіка експозиційної, фондової

та освітньої роботи

Матеріали Всеукраїнської наукової конференції

Львів, 16-17 листопада 2015 р.

Львів

Растр-7 2015

2

УДК 911.3

М 49

Публікується за рішенням Науково-методичної Ради Музично-

меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові

Меморіальні музеї сьогодні: специфіка експозиційної, фондової та

освітньої роботи : Матеріали Всеукраїнської наукової конференції.

Львів, 16-17 листопада 2015 р. / упоряд. : Д. Білавич, Р. Пасічник ;

передмова Г. Тихобаєвої. – Львів, 2015 : Растр 7. – 199 с.

Статті друкуються в авторській редакції

Упорядники:

Данута Білавич

Роксоляна Пасічник

Автор передмови

Галина Тихобаєва

© Музично меморіальний музей

Соломії Крушельницької у Львові,

2015

3

Зміст

Галина Тихобаєва. В родинному колі меморіальних музеїв...... 5

Ольга Бондаренко. Історія створення літературно-меморі-

ального музею Т. Г. Шевченка на батьківщині Кобзаря ...........

7

Юлія Патлань. Будинок-музей Василя Єрошенка: історія

створення та специфіка роботи .................................................

15

Марина Петрік. Історія створення меморіального музею-

квартири сім’ї Гризодубових ...................................................

24

Любов Кость. Художньо-меморіальний музей Олени Куль-

чицької: до історії створення музею та побудови експозиції....

30

Ігор Коцюбинський. Нащадки М. Коцюбинського – хранителі

родинної пам’яті ..................................................................

38

Олеся Ванчура. Фондова збірка Державного меморіального

музею Михайла Грушевського у Львові як джерелознавча

база грушевськознавства .............................................................

47

Аліна Кузьменко Фондова колекція Меморіального музею

Володимира Гнатовича Заболотного .........................................

52

Ірина Криворучка. Фондова збірка Музично-меморіального

музею Соломії Крушельницької: історія, проблеми, перспек-

тиви ...............................................................................................

64

Володимир Парацій, Олена Лугова. Митрополит Андрей

Шептицький та Патріарх Йосиф Сліпий: визначні ієрархи в

меморіальній музейній експозиції Державного історико-

архітектурного заповідника у м. Бережани .............................

70

Данута Білавич. Особливості виставкової роботи Музею

Соломії Крушельницької у Львові ..........................................

79

Богдана Тараніна. Особливості виставки до тижня пам’яті

кримсько-татарського народу: розміщення експонатів,

структура тематичної екскурсії, презентування виставки ....

87

Василь Банах. Особливості музейної комунікації в музеях

меморіального профілю ...........................................................

94

Наталія Коцюбинська. Мистецькі проекти у просторі

меморіального музею ..................................................................

100

Роксоляна Пасічник. Форми роботи з відвідувачами: досвід

Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької ......

105

4

Галина Огорчак. Робота з відвідувачами з вадами зору в

музично-меморіальному музеї: можливості і перспективи

113

Вероніка Самійленко. Культурно-освітня робота в музеї

П.Г.Тичини ..................................................................................

117

Людмила Рєзнікова. Інтердисциплінарний підхід в науково-

освітній діяльності Київського літературно-меморіального

музею-квартири Миколи Бажана: пошуки і напрацювання......

122

Роксана Скорульська. Оперно-концертні проекти Музею

Миколи Лисенка як форма науково-освітньої роботи ...........

129

Надія Кінаш. Культурно-освітні проекти для дітей та молоді

у Художньо-меморіальному музеї Олени Кульчицької .........

133

Яна Тимошенко. Інтерактивні та квестові напрямки в роботі

Меморіального будинку-музею Д. І. Яворницького ...............

141

Людмила Співак. Інтерактивні методи культурно-освітньої

роботи Музею Леопольда Левицького .......................................

149

Світлана Панькова. Нові проекти Історико-меморіального

музею Михайла Грушевського: інший формат .........................

157

Світлана Микитченко. Нові підходи до науково-освітньої

роботи у Національному історико-етнографічному заповід-

нику “Переяслав” .........................................................................

167

Людмила Вітенко. Застосування інноваційних технологій в

музейній практиці (сучасні проекти та методичні розробки

музею В.Г. Короленка) ...............................................................

173

Марина Лой. Інноваційні культурно-масові проекти в мемо-

ріальних музеях Національного історико-етнографічного

заповідника “Переяслав” .............................................................

180

Ганна Кондаурова. “Михайло Грушевський зблизька”: проект

Історико-меморіального музею Михайла Грушевського

186

Олександра Кирик. Формування навколомузейного середо-

вища на прикладі проекту “Зібрання родини Соломії

Крушельницької” ..........................................................................

192

Інформація про авторів ...........................................................

5

В родинному колі меморіальних музеїв

16-17 листопада 2015 року в Музично-меморіальному музеї

Соломії Крушельницької у Львові відбулася Всеукраїнська

наукова конференція “Меморіальні музеї сьогодні: специфіка

експозиційної, фондової та освітньої роботи”. Це була перша в

Україні конференція, присвячена діяльності меморіальних

музеїв.

Меморіальні музеї займають особливе місце в музейній

спільноті, адже це родинні музеї. Кожен з них має свого

патрона, якого він славить, популяризує, досліджує його життя і

діяльність. Кожен меморіальний музей має свій дім, квартиру

або меморіальний осередок. Цим вони відрізняються від інших

музеїв, це є специфікою їхньої роботи – і експозиційної, і

фондової і просвітницької.

Ідея проведення Всеукраїнської наукової конференції для

меморіальних музеїв виникла давно. Першим кроком для її

втілення став практичний семінар для меморіальних музеїв

Львівщини за участю американських тренерів з музейного

менеджменту Дебори Шварц і Рени Зурофські, який був прове-

дений на базі Музею Соломії Крушельницької в 2009 році. Тоді

багато представників державних і громадських музеїв змогли

ознайомитися досвідом роботи музейних установ США.

Мета цьогорічної конференції передбачала створити ком-

фортні умови для спілкування, обміну досвідом, налагодження

контактів у професійній сфері, адже нинішній непростий час

поставив перед українськими музеями нові виклики. Потрібно

не лише мобілізувати власні зусилля, виконувати ту роботу, яку

вміємо робити, але й ділитися здобутками, вчитися один від

одного. Досвід кожного музею – це неоціненне багатство, і це

те, з чим приїхав до Львова кожен з учасників. Впевнені, що під

час роботи конференції усі присутні почерпнули для себе багато

корисного.

6

Хотілось би, щоб проведення Всеукраїнських наукових

конференцій, присвячених меморіальним музеям, мало свою

тяглість. Сподіваємося, що інші музеї підхоплять і розвинуть

нашу ідею. Можливо, зміниться формат, тематика чи місце

проведення конференції. Так, корисно було б організувати

науково-практичний семінар, щоб представники меморіальних

музеїв провели майстер-класи і продемонстрували своїм коле-

гам різні види і форми роботи з відвідувачами, або поділилися

новими напрацюваннями в інших сферах музейної діяльності.

Таке “міжмузейне” спілкування допоможе урізноманітнити

діяльність музеїв, підняти її на вищий рівень і тим самим

сприятиме популяризації музейної справи в Україні загалом.

Галина Тихобаєва

директор Музично-меморіального музею

Соломії Крушельницької у Львові

7

Ольга Бондаренко

ЛІТЕРАТУРНО-МЕМОРІАЛЬНИЙ МУЗЕЙ

Т. Г. ШЕВЧЕНКА НА БАТЬКІВСЬКІЙ САДИБІ КОБЗАРЯ

Є куточок землі – України всієї окраса. Той куточок землі На колишній садибі Тараса. Тут ошатний музей Задивився у далеч осінню. Тут на чистий папір Я слова щиросердні посію. Хай зійдуть та цвітуть Мої думи, мов квіти останні. Я їх у серці плекав, Щоб зродились вони на світанні. Щоб між люди пішли. Як колись – там Тарасові мислі. І хоч їм не дійти До його геніальної висі, Та надія живе: В чиєсь серце впадуть мої зерна І один іще хтось На дорогу любові поверне. Завіта в цей куток, Що всієї країни окраса, І вклониться землі На колишній садибі Тараса.

Анатолій Савченко

В рік 200-річчя з дня народження Тараса Григоровича Шев-

ченка відзначив 75 річницю літературно-меморіальний музей

Т.Г.Шевченка на батьківській садибі Кобзаря у селі Шевчен-

кове, Звенигородського району на Черкащині. До 1929 року село

називалося Кирилівка, але і сьогодні люди старшого віку кажуть

Керелівка, так писав і сам Шевченко. Історія створення музею

нероздільно пов’язана з історією садиби батьків Тараса

Шевченка.

Своє раннє дитинство, батьківську садибу Тарас Григорович

описує у повісті “Княгиня”: “І от стоїть переді мною наша бідна,

стара біла хата, з потемнілою солом’яною стріхою і чорним

димарем, а коло хати на причілку яблуня з червонобокими

8

яблуками, а коло яблуні квітник, улюбленець моєї незабутньої

сестри, моєї терплячої, моєї ніжної няньки! А біля воріт стоїть

стара розлога верба з засохлою верхівкою, а за вербою стоїть

клуня, оточена стіжками жита, пшениці і всілякого, різного хліба;

а за клунею косогором піде вже сад, …а за садом левада. А за

левадою долина, а в долині ледь чутний, стиха дзюркотючий

струмок, обставлений вербами й калиною та огорнутий широко-

листими, темними зеленими лопухами; а в цьому струмку під

навислими лопухами купається опецькуватий білявий хлопчик, а

скупавшись, перебігає він долину і леваду, забігає в тінистий сад і

падає під першою грушею чи яблунею і засинає справжнім

непорушним сном...” [1, 340].

Садибу батьків успадкував Микита – найстарший Тарасів

брат. Відтак на ній проживали його діти та онуки. Хата, у якій

виростав малий Тарас, не збереглася. Один з перших біографів

Кобзаря Олександр Кониський свідчив: “хата Шевченкових

батьків, як знати по останкам печища і ін., що я бачив р. 1892,

була невеличка, звичайна хата селянина, ступнів 7-8 в довжину,

до ступнів шести завширшки”[3, 32].

Місця дитинства великого українця ще з кінця ХІХ століття

стали важливими. Була гостра всенародна потреба у візуальному

сприйнятті та осмисленні садиби батьків поета. Всі верстви

населення, незалежно від рівня освіченості і незважаючи на

статки, прагнули прийти, приїхати на батьківщину Кобзаря.

По смерті Тараса Шевченка у Керелівку їхали його друзі,

знайомі, і ті, котрі знали життєвий шлях поета та його геніаль-

ну творчість, що брала початок з прадавніх українських дже-

рел. Їхали, щоб почути щебет соловейка, помилуватися цвітом

калини та вишневого саду, щоб зупинитися біля могили

Катерини Якимівни Шевченко – матері поета, – яку за давнім

звичаєм поховали неподалік хати. Люди прагнули відчути

могутню енергетику цієї землі, яка огортає кожного силою

духу українства, зрозуміти, що вплинуло на формування та

становлення малого кріпака Тараса і стало основою його

свідомості, його творів, його життя.

Свої думки, поради, пропозиції подорожні записували до

найперших Книг вражень. Ось кілька з них: “Наконец-то мне

удалось побывать на родине нашего великого украинского

9

писателя, художника и революционера Тараса Григорьевича

Шевченко. Не верится, что из такого глухого села маленький

пастушок Тарас мог пробить себе дорогу. Это место нужно

сохранить как исторический документ.

Сделал для памяти несколько зарисовок памятника Тараса

Григорьевича и другие, очень доволен своей поездкой уехал в

Киев. 5 сентября 1929 года. Художник-самоучка А. Заславский”.

“ …На мою думку, мало приділяють уваги дворищу, де

родився Т. Г. Шевченко. На цім історичнім місці нужно

утворити бібліотеку, музей та культурно оздобити. 18 лютого

1934 року. Кошовий К.”

На початку ХХ століття організатором збереження місця, де

стояла хата батьків Тараса Шевченка, був фельдшер керелівської

земської лікарні за прізвищем Нетесюк. Тоді склалася діяльна

громада селян, що попри заборони властей, робила все можливе

для гідного пошанування пам’яті Кобзаря. Було обгороджене

місце, де стояла хата Шевченків, розбитий квітник.

1908 року родичі Кобзаря встановили перший пам’ятний

знак – жорнове коло. Петербурзький художник на камені

написав: “Тут була хата Тараса Гр. Шевченка”. Зараз камінь

експонується у фойє музею.

На території садиби росте три акації, посаджені родиною

Шевченків на знак 100-річчя від дня народження поета, а на

садибі брата Йосипа – дуб. У цей ювілей сільська влада заборо-

нила будь-які зібрання, навіть панахиду не було відслужено.

У 1925 році внучата племінниця по брату Микиті Людмила

Прокопівна Шевченко у журналі “Україна” №№ 1–2, опублі-

кувала спогади про садибу, на якій вона (так як і Тарас)

виростала. “В ріднім селі Т. Г. Шевченка, Кирилівці, досі носить

назву “батьківщини” маленький садочок в садибі онуків поета –

дітей Прокопа Микитовича, брата Тарасового. На тім місці

стояла хата батьків Тарасових, котру він описав у своїх опові-

даннях та змалював у своїм альбомі. Вона згоріла літ 35 тому.

Від пожежі заціліли дві посмалені ікони, стіл і дубовий ослін, на

якому малим спав Тарас Григорович, і навіть останній раз, коли

приїжджав у Керелівку, просив сестри постелити на “складнім

полу”, щоб пригадать дитячі літа. Ці речі і досі находяться в тій

10

садибі у мого брата Харитона Прокоповича […] на погорілищі

пороблено грядки та насаджено було шовковиць та вакацій.

Прокіп Микитович, котрому належала ця садиба, все своє

життя мріяв збудувати “капличку”, де була б адресна книга для

записів відвідувачів, яких було дуже багато. Але ця мрія зали-

шилась мрією – лиш перед самою смертю у 1908р. він поставив

там “пам’ятник” – вкопав млинове колесо, а один із відвідувачів,

петроградський художник, написав на нім пам’ятку олійною

фарбою “тут була хата Т. Г. Шевченка”. Про цього художника

чомусь виникла легенда, що це був О. Кониський.

У сторіччя народин Тараса (1914 р.) гурток київських

громадян зробив складку і вислав якусь суму грошей на руки

кирилівського фельдшера, щоб упорядкував той шматочок

землі. Зразу виарендовано було його на три роки (по 5 крб.), а

гурт кирилівської молоді завів дуже гарний квітник, засадив ту

площу овочевими та декоративними деревцями, зробили живо-

пліт із акацій.

В 1917 р. перенесено було сюди з церковної площі п’єдес-

тал з-під бюста “царя-освободителя” і вкопано поруч із каменем.

Хтось подарував тоді малесеньке гіпсове погруддя і його

поставлено на постаменті, але за кілька років воно розвалилось

від вітру та дощу, і напис на камені стерся”.

В 1927 році на вищезгаданий постамент піднесли погруддя

поета, зроблене з цементу і піску звенигородським скульптором

Калеником Терещенком.

В цей час збільшується кількість відвідувачів, які записують

побажання в тодішній Книзі вражень: “…побудувати б коло цієї

садиби обов’язково музейчика, або ж хоч кімнату пам’яти

Тараса”, “Пора вже заснувати заповідник!”. І ще такий запис:

“Там, де була хата, де жив Шевченко улаштувати б культурний

заповідник, а по сусідству звести музей, де схематично відбити

життєвий шлях поета”.

У 1929 році село отримало назву – Шевченкове. Центральну

площу села сполучили з садибою Шевченків алеєю, пообіч якої

посадили тополі, дуби, липи.

Будівництво музею розпочалося 1935-1936 рр. за проектом

архітектора чи групи архітекторів, імена яких не встановлені.

Сьогодні наукові працівники досліджують це питання.

11

22 вересня 1936 року архітектори С. Григор’єв та І. Машков

написали про те, що “відвідали батьківщину Тараса Григоровича.

Радіємо з великого культурного розвитку, що здійснює заповіт

великого народного поета. Музей, що почали будувати, з’явиться

великим внеском в справу вшанування пам’яті поета. Треба

обладнати його так, як любив Тарас Григорович”.

Будівництво велося повільно, про що дізнаємося із записів

Книг вражень, де люди наголошують на пришвидшенні буді-

вельних робіт.

На початку 1937 року є запис: “Дело строительства музея

им. Т. Г. Шевченко передано Управлению Искусств при Киев-

ском облисполкоме. Надо надеяться, что такое культурное дело

встретит должное внимание со стороны местных организаций,

особенно Райсовета, Сельсовета а также ближайших сел и

колхозов”.

У 1939 році до 125-ї річниці з дня народження Кобзаря на

його батьківській садибі відкрито літературно-меморіальний

музей. Сама будівля має форму тризуба, її унікальне архітектур-

не вирішення ввібрало в себе елементи українського барокко.

На відкриття прибули видатні особистості, поети та письмен-

ники: Тичина, Рильський, Сосюра, Корнійчук. Український

художник Фотій Степанович Красицький, внучатий племінник

по старшій сестрі Катерині, подарував портрет Кобзаря, який і

сьогодні розташований на чільному місці у експозиції музею,

вважають, що цей портрет єдиний, з якого Шевченко усміхаєть-

ся. З часу відкриття експозиція літературно-меморіального

музею змінювалася кілька разів, але кожна була живою і від-

критою для людей – Шевченко один для всіх на всі часи.

Про першу експозицію музею відомо, що вона містила

меблі з хати батьків Тараса Шевченка, цитати з творів поета.

Багато репродукцій картин Шевченка були маленького розміру,

на що часто нарікали відвідувачі. Першим директором музею

став Бондур Михайло Олексійович. Під його керівництвом

працювали екскурсовод Явгенія Явтухівна Могильна, наглядач

Шевченко Харитон Прокопович, техпрацівник Надя, сторож дід

Андрій. Відомо, що з липня 1939 року екскурсоводом працю-

вала Любов Данилівна Мулявко, яка була глибоко обізнана з

життям та творчістю Кобзаря, знала російську, англійську,

12

німецьку, польську мови, цитувала не тільки радянських, а й

закордонних поетів та письменників.

В роки Великої Вітчизняної війни у селі Шевченкове

бойових дій не було. Музей відкривали для відвідувачів родичі

Шевченка, які жили поруч.

Іщенко Ганна Никанорівна, садиба якої знаходилася навпроти

музею, розповідала про роботу установи у роки війни. Вона з

гордістю нагадувала, як Любов Данилівна розповідала німецьким

окупантам про Кобзаря на їхній мові, прирівнювала Т. Г. Шевченка

до Гейне, Шекспіра. Рукопис-дослідження Любові Мулявко про

дитинство поета та місця його дитинства довгий час зберігався у

музейному архіві, і у 2006 році працю опублікували у Черкаському

видавництві “Брама-Україна” під назвою “Паросток батьківського

саду: Зацвіт Шевченкової долі”.

З архівних документів відомо, що після звільнення Шевчен-

кової батьківщини у 1944 році у музеї працювало шість осіб.

Потік відвідувачів збільшувався.

Готуючись до святкування 150-річчя з дня народження

Т. Г. Шевченка, у 1956 році перед музеєм, на місці батьківської

хати поета, встановили гранітний обеліск з написом “На цьому

місці стояла хата, в якій провів дитячі роки Т. Г. Шевченко”,

біля нього розмістили камінь з могили Григорія Шевченка,

батька Тарасового (напис на камені висік поет в перший приїзд

в Україну 1843 року); з дворища відселили родину Харитона

Прокоповича Шевченка у гарний будинок. Тож можемо ствер-

джувати, що з 1964 року садиба, на якій виростав поет і

художник, стала музеєфікованою. У 1976 році було проведено

капітальний ремонт будівлі музею та оновлено експозицію.

В 1989 році до 175-річного ювілею з дня народження

Кобзаря групою черкащан у складі Дубового Олексія Мусійо-

вича, Соси Павла Петровича, архітекторів Фурсенка Сергія

Михайловича і Собчука Миколи Яковича, молодих художників

Геннадія і Ольги Лежньових в короткі терміни створено нову

експозицію. В літературно-меморіальному музеї експонувалися

меблі пана Енгельгардта з літнього маєтку, стародруки, вироби

керелівських майстрів і ремісників, подарунки, що надійшли від

родичів Т. Г. Шевченка та багато цінних експонатів, які ширше

висвітлювали постать геніального українця. Верховна Рада

13

України відзначила роботу творчого колективу, нагородивши

Сосу П. П. почесним званням “Заслужений працівник культури

України”, а художники Лежньови отримали Почесні грамоти.

У 1989 році, до 175 річниці з дня народження Тараса Шев-

ченка, за його малюнком 1843 року відтворили хату дитинства

поета. Інтер’єр наповнили старовинними речами початку ХІХ

сторіччя. Кожен, хто переступає поріг, тамує подих і поринає у

світ дитинства – і Тарасового, і свого. Відновлена хата має вже

свої сторінки історії. У вересні 1992 року стався зумисний

підпал. Хата Шевченків згоріла. На її відновлення люди

надсилали кошти з ближніх і дальніх міст і сіл країни. У травні

1993 року хата отримала друге життя. Перед музеєм, на місці

хати, встановили скульптуру “Тарас мандрує” роботи київського

митця Анатолія Куща, щоб означити місце, де колись стояла

хата Тарасових батьків.

У 1991 році фойє музею прикрасили гобелени, виткані у

Решетилівці на Полтавщині за ескізами черкаської художниці

Неоніли Недосєко. На тканому триптиху “Берегиня”, “Пісня”,

“Дума” художниця відтворила історичне минуле української

землі, дитинство Шевченка.

У 1998-1999 роках проведено реконструкцію батьківської

садиби Шевченка, капітальний ремонт будинку-музею, реекспо-

зицію.

Народний художник України, лауреат Національної премії

ім. Т. Г. Шевченка Анатолій Гайдамака створив художньо-

літературну експозицію музею. Через музейні експонати подано

звичаї, традиції, устрій, соціальні та педагогічні погляди україн-

ського народу. У духовному храмі панує атмосфера, співзвучна

із дитинством Тараса, з його творчими та життєвими шляхами,

переконаннями, громадською позицією. У лютому 2014 року

Анатолій Васильович вніс деякі корективи, від чого експозиція

стала ще кращою.

У літературно-меморіальному музеї Т. Г. Шевченка в різні

роки працювали нащадки Кобзаря. Приміром Валентина

Терентіївна Шевченко, правнучка по братові Йосипу, тридцять

років віддала музею, з яких майже вісімнадцять була директором.

14

З 1992 р. літературно-меморіальний музей Т. Г. Шевченка у

селі Шевченкове є складовою Національного заповідника

“Батьківщина Тараса Шевченка”.

Сприйняття музейної експозиції, місць дитинства поета,

пам’яток культури, архітектури, природи, художніх полотен

через інструменти масової культури (кінофільми, комп’ютерну

графіку, відео, телебачення, монументальне мистецтво,

рекламу) формує світогляд особистості Українця.

Протягом усіх років діяльності музей поруч із завданням

інформативності й виховання любові до Шевченка реалізовував

і загальні функції поширення культури взагалі. В усі історичні

віхи пропагував Шевченковими словами українську держав-

ність, національну ідентифікацію “в своїй хаті своя правда, і

сила, і воля”.

Тарасові Григоровичу Шевченку – поету, художнику,

письменнику, академіку-граверу, мислителю, філософу –

судилося стати БАТЬКОМ українського народу, стати

захисником дітей-українців, стати на захист інтересів цілої

нації, зберегти історичну пам’ять рідної землі, навчати синів і

дочок одвічної мудрості українства.

В складний для України час, в знаковий рік – 200-річчя з

дня народження Тараса Шевченка один з Українців записав до

Книги вражень два рядочки:

“1814. Народився батько нації.

2014. Народилася нація”.

Список використаної літератури

1. Шевченко Т. Усі твори в одному томі. – К.: Ірпінь: ВТФ

“Перун”, 2007. – 824 с.

2. Фонди Національного заповідника “Батьківщина Тараса

Шевченка”.

3. Кониський О. Я. Тарас Шевченко–Грушівський. Хроніка його

життя. – К.: Дніпро. 1991. – 702 с.

15

Юлія Патлань

БУДИНОК-МУЗЕЙ ВАСИЛЯ ЄРОШЕНКА:

ІСТОРІЯ СТВОРЕННЯ ТА СПЕЦИФІКА РОБОТИ

12 січня 2015 року виповнилося 125 років від дня народжен-

ня В.Я. Єрошенка та 25 років, як діє його музей в селі Обухівка

Бєлгородської області, Росія. Василь Єрошенко (1890-1952) –

письменник-символіст, писав есперанто та японською мовами.

Низка його текстів ще з 1920-х років відома у перекладах

китайською, виконаних Лу Сінем. Єрошенко був цілковито

сліпим з чотирьох років. Особистих архівів, меморіальних його

речей майже не збереглося. Будинок музею відбудовано на місці

колишнього будинку родини. Це те, що надзвичайно ускладнює

музейну роботу. Як зазначено на сторінці музею, “основними

завданнями в роботі Будинку-музея В. Я. Єрошенка є зберіган-

ня, виявлення, вивчення та популяризація музейних предметів

та колекцій, пов’язаних із видатним земляком” [20]. Це перший і

єдиний державний музей письменника-есперантиста в Росії та

країнах колишнього СРСР. У Японії та Китаї музеїв Єрошенка

немає. У кількох музеях Росії існують експозиції про Єрошенка.

В Україні творчість В. Я. Єрошенка з кінця вивчала та

пропагувала перекладач, письменниця, есперантистка Надія

Гордієнко-Андріанова [12, 7]. У серпні 1991 року ім’ям Єрошен-

ка було названо вулицю у Львові [28], розділ експозиції про

нього створено у Китайському палаці Золочівського замку.

З 2002 року діє міжнародна науково-дослідна група науков-

ців “Василь Єрошенко та його доба”. В Обухівці з Сергієм Про-

хоровим ми працювали щорічно у 2006 – 2011 роках. Основою

для розвідки стали публікації місцевих газет “Октябрьские

зори” (“Зори”) та “Путь Октября”, також експедиційні враження

й досвід спілкування з музеййиками Обухівки та Старого

Осколу.

На початку 1980-х років, коли постало питання створення

музею митця, наукової літератури про письменника практично

не було. В 1962 та 1977 роках вийшли дві збірки його творів у

перекладах російською з японської, китайської та есперанто,

потім повторені шрифтом Брайля для незрячих [9, 10]. Були

16

художньо-документальні повісті: Н. М. Гордієнко-Андріанової

“Запалив я у серці вогонь...” [7] та О. С. Харьковського “Чело-

век, увидевший мир” (Москва) [33]. Усі радянські біографії

спиралися на художньо-документальні книги про “сліпого поета

Єрошенка” [42, 43, 44], видані в Токіо Такасугі Ітіро (справжнє

ім’я Огава Горо, 1908-2008). Белетризований виклад давав

свободу тлумачення, дозволяв уникнути прямого цитування,

посилань на джерела та документи архівних збірок СРСР і світу.

Окремі епізоди життя й погляди Єрошенка можна було легко

домислити або обійти.

Як наслідок, життя незрячого мандрівника заступило собою

його літературну спадщину. Журналісти злагоджено твердили,

склавши стійкий міф, що В. Я. Єрошенко – невідомий у нас

письменник, проте “класик японської дитячої літератури” [1].

Пізні ж архіви письменника були втрачені в Туркменії і в

Москві за життя Єрошенка та у Старому Осколі – по його

смерті. Так закріпилася хибна думка, ніби В. Я. Єрошенко – це

людина без документів і “класик” без творів. Важливу роль тут

відіграли заборони на вивчення духовних і соціальних шукань

початку ХХ століття, нищення в СРСР у 1930-х – 1950-х рр.

письменників, есперантистів, анархістів, послідовників віри

Багаї тощо.

Однак навіть побіжні згадки про Єрошенка заклали до

початку 1990-х років мінімальне необхідне краєзнавцям та

есперантистам наукове підґрунтя для створення музею в Обу-

хівці, де він народився й похований. Оскольський електромета-

лургійний комбінат за проектом мав бути збудований саме в

Обухівці. На щастя, промисловий гігант вирішили перенести

далі.

Постанням музею В. Я. Єрошенка завдячуємо збирачу-

ентузіасту Валерію Шеховцову, слюсарю Оскольського електро-

металургійного комбінату [40]. Він уже у 1981 – 1982 роках,

насмілився звертатися з листами про створення музею Єрошен-

ка до ЦК КПРС та Президії Верховної Ради СРСР [23], і ретель-

но фіксував зроблене в пресі.

А в 1983-84 роках працівники Старооскольского краєзнав-

чого музею підготували перші пересувні виставки про

Єрошенка, які демонструвалися у кінотеатрі, на підприємствах,

17

у бібліотеках, ПТУ [5, 30, 31]. На основі матеріалів з приватних

збірок та копій рідкісних фото та видань спершу був створений

відділ краєзнавчого музею в райцентрі. В. Д. Шеховцову з

допомогою москвичів, таких як письменник Роман Бєлоусов,

упорядник двох збірок Єрошенка; китаїст, перекладач Лу Сіня,

завідувач відділенням ТАРС у Шанхаї в роки японської окупа-

ції, кадровий розвідник Володимир Рогов; ветеран Окремої

мотострілецької бригади особливого призначення НКВС СРСР,

уродженець с. Обухівка Федір Солдатов вдалося переконати

владу області й району у потребі створювати музей “видатного

земляка”. Як видно з розпорядчих документів, рішення про

виділення коштів на реконструкцію будинку В. Я. Єрошенка та

створення музею було прийняте у Москві Міністерством

культури РФ 1986 року [25]. Але тодішні власники будинку

відмовилися продати його державі. Це поставило місцеву владу

у скруту, народило версію про непридатність будинку для

переносу через трухлявість зрубу [16], і змусило ухвалити

рішення про відбудову нового будинку на порожньому місці в

Обухівці за кресленнями. Роботи велися коштом і зусиллями

промислових підприємств Старого Осколу [3, 2. 15, 16].

Рішенням виконкому Старооскольської міськради народних

депутатів від 28 жовтня 1986 року був створений [27] та з травня

1989 року зводився наново Будинок-музей В. Я. Єрошенка як

філія муніципального закладу культури “Старооскольський

краєзнавчий музей”. Розробила та втілила концепцію експозиції

група художників-архітекторів Ленінградського малярсько-

оздоблювального комбінату під керівництвом Валерія Михайло-

вича Піскунова [2], яка до того створила нову експозицію музею

М. С. Щепкіна в с. Алексєєвка. Фахівці мріяли зберегти хоча б

частину меморіальної забудови обійстя, створити альтанку у

східному стилі, оглядовий майданчик, прокласти доріжки. На

жаль, цього не сталося.

Музей Єрошенка було відкрито 12 січня 1990 року, у день

століття митця. Підтримку надала місцева та партійна влада

району та області, племінниці Єрошенка, преса, прості люди. Як

виявилося, “під ювілей” відкрили лише будинок з меблями, без

комунікацій, опалення, телефону [22], а водогін і каналізацію у

музей провели лише торік.

18

Рушійною силою відбудови та народного піднесення навко-

ло неї стало підтримуване на хвилі перебудови уявлення про те,

що на ювілей видатного земляка до музею та могили нарешті

приїдуть іноземні китайські [29] та японські [35] шанувальники

Єрошенка, літератори та діячі культури [19, 32]. Однак радян-

ська практика недопущення іноземців до регіону Курської

магнітної аномалії, Лебединського та Стойленського гірничо-

збагачувальних комбінатів, електромеханічного комбінату

значною мірою наявна й досі. З японців доїхати до Старого

Осколу й Обухівки вперше у грудні 1984 року зміг лише Такаакі

Сато, який 1975 року закінчив Київський державний універси-

тет, а за 10 років працював у Воронежі, ставши надалі знаною

постаттю японсько-радянського руху дружби, та аж у липні

1990 року видатний єрошенкознавець Такасугі Ітіро з дочкою-

русисткою пані Танака Ясуко, яка замолоду навчалася у Моск-

ві [21]. Колишньому військовополоненому Тайшетлагу Такасугі

Ітіро тоді було вже 82 роки, і його доти, з 1960-х, не пускали до

могили Єрошенка. Зараз японські та китайські відвідувачі

музею – переважно місцеві студенти. Певних перешкод у роботі

зазнали й ми у 2006-2011 роках. Створити ж потужний екскур-

сійний потік з іноземців “до Єрошенка” не вдалося, зокрема,

через відсутність туристичної інфраструктури.

Передбачалося створення в Обухівці музейного комплексу:

меморіального будинку, поруч – корпусу для виставок, музей-

них фондів та тощо, дальше впорядкування некрополя без

порушення надгробку [14, 15, 16]. Однак для оновлення цвинта-

ря влітку 1989 року на комбінаті замовили сто нових дерев’яних

хрестів і силами курсантів встановили їх по всьому сільському

цвинтарю, зруйнувавши надгробки й хрести давнішого часу.

Перший тематико-експозиційний план музею передбачав

відтворення меморіальної кімнати Василя Єрошенка, широке

висвітлення його роботи у Японії, Китаї, Туркменії, у Москві.

Меморіальний кабінет, якщо й був створений в кімнаті із земля-

ною долівкою, вкритою травами, то проіснував недовго. Зараз

його в музеї немає. Із досягнень – вимурування в домі-музеї

справжньої печі. Але невдовзі після відкриття музею, ентузіаст-

тів, які його створювали музей, було замінено іншими людьми.

Музей став відмовлятися від контактів з пресою: “нам нема

19

потреби тиражувати експонати” [34]. Ініціатора створення

музею почали вважати скаржником і диваком. На відсутність

етикетажу з іменами дарувальників, які створювали предметну

основу музею, він нарікав ще 1994 року [36]. Будинок-музей

письменника в Обухівці створювали на основі типології: меблі,

інші предмети інтер’єру, вжитку, текстиль, вбрання [6]. Кілька

меморіальних меблів, які належали В. Я. Єрошенкові, передав

власник родинного будинку Д. В. Бредіхін. Це шафа для посуду,

стіл круглий, тумбочка з мармуровим верхом, стіл квадратний

розкладний та шифоньєр [13]. Також меморіальні – чорниль-

ниція з черепашок, портативний патефон та кілька платівок.

Крім декількох давніх світлин, інше все – фотокопії, копії та

відтворення, щодо історії видання книг Єрошенка в Японії,

Китаї та СРСР, становлення радянського єрошенкознавства,

руху сліпих, есперанто-руху в цілому та руху незрячих есперан-

тистів. Хоч первісною метою музеєфікації було відтворення

садиби Єрошенків [17], досягти мети не вдалося. Будинок досі

не має інфраструктури – музейної чи господарської, cелянське

обійстя не створене. Натомість поруч із будинком облаштовано

пам’ятник, зараз втілюють ідею зонування садиби, саду й

вирощування екзотичних рослин із країн, де бував Єрошенко.

Поступово змінюється й вигляд будівлі – 2010 року добудовано

криту веранду.

Штат музею – 6 осіб: завідувач, науковець, технік, 3

сторожі. Співробітники ведуть науково-фондову, екскурсійно-

просвітницьку та виставкову роботу. Важливим завданням

Будинку-музею Єрошенка є збереження власне будинку, садиби,

саду та догляд за могилами.

Наперед музеєм до 120-річчя митця 2010 року було відкрито

погруддя В. Я. Єрошенка роботи скульптора В. Колеснікова

[38], яке дуже нагадує іншого видатного земляка – скрипаля

Михайла Ерденка, маючи на плечі дату століття Ерденка – 1986

рік. Скульптор робив погруддя справді у 1986 році за трьома

світлинами Єрошенка [39]. Але нами виявлено дві публікації, де

рідна племінниця протестувала проти несхожості проекту

пам’ятника та зовнішності дядька [11], а старожили Обухівки

незадоволені несхожістю “нещодавно опублікованої фотогра-

фії”, тобто проекту пам’ятника [24]. Через це, вірогідно, й не

20

було його публічного обговорення погруддя у червні 1987 року

[38, 39], і не було відлито в бронзі. Однак за 20 років цей бюст

було-таки встановлено в Обухівці замість бронзового у Старому

Осколі. Він уже руйнуєтся, бо не придатний до експонування

надворі. На статтю 2013 року в місцевій газеті [4] музей подав

спростування, що це саме Єрошенко, а не Ерденко [26].

2009 року оновлено некрополь: встановлено надгробки

Василю Яковичу, батькові, матері й сестрі Неонілі; суцільний

простір поховань вкрито бетонною плиткою “під дерево”. При

цьому повністю втрачено вигляд, який мала 1986 року при

взятті на охоронний облік, пам'ятка історії місцевого значення

“могила Єрошенка В. Я. – поета, прозаїка, драматурга, перекла-

дача” [18]. При цьому дві дати на пам’ятниках не відповідають

виявленим нами за документами.

На жаль, науково-дослідну і пошукову роботу сільського

музею сильно обмежено через віддаленість від наукових центрів

країни, малий штат, відсутність у ньому фахівців з тифлології та

тифлопедагогіки, з літератури та історії есперанто-руху, філоло-

гів зі знанням англійської та східних мов. На наш погляд, цими

силами вести просвітницьку та пошукову роботу, вивчення

творів митця неможливо.

По суті, музей не є ні суто меморіальним (надто мала скла-

дова справжнього), ні літературним. Доступними для його

колективу формами роботи з громадськістю є календарні заходи

до державних та християнських свят річного циклу, вивчення

локальної історії, історії Великої вітчизняної війни, вибори,

участь у Дні села, робота з майстрами народної творчості, об-

лаштування тематичних виставок. Заходи, присвячені В. Я. Єро-

шенкові, “День білої трості” і подібні, переважно розраховано

на місцевих школярів, літераторів, членів осередку Всеросійсь-

кого товариства сліпих, пенсіонерів, інвалідів. Адаптації “мемо-

ріальної” споруди до потреб незрячих не було.

2013 року змінене керівництво Старооскольского крає-

знавчого музею та Будинку-музею В. Я. Єрошенка. Відтоді

завідувачці філією в Обухівці вдалося домогтися встановлення

сучасної сантехніки (раніше туалет був надворі), дороговказу до

музею на трасі, отримати в дар від спонсорів ноутбук,

фотоапарат, провести до музею wi-fi, створити мобільний

21

аудіогід та путівник музеєм за технологією izi.travel. 2013 року

було вперше проведено фестиваль “Єрошенківська весна”, але

цьогорічний був здійснений за Положенням лише як муніци-

пальний, без міжнародної участі. 2014 року за матеріалами

музею видали збірку творів Єрошенка у перекладах з китайської

[8]. До ювілею експоновано велику виставку у Старому Осколі,

одночасно з постійною експозицією в Обухівці, виставку в

Бєлгороді. Випущено електронну методичну збірку для міс-

цевих вчителів та краєзнавців [41]. Першу брошуру музею,

присвячену В. Я. Єрошенкові, видано 2010 року [37]. Після часу

занепаду, праці “за попередньою домовленістю” ще донедавна

музей оживає.

Існування Будинку-музею В. Я. Єрошенка вже чверть

століття є вагомим досягненням громадськості Росії та багатьох

країн світу. Та досі ні Будинок-музей В. Я. Єрошенка, ані

Старооскольський краєзнавчий не проводять регулярних нау-

ково-методичних та практичних семінарів, конференцій або

регулярних Єрошенківських читань саме з залученням науков-

ців, насамперед сходознавців, із обов'язковим виданням матеріа-

лів. Через низку причин Будинок-музей Єрошенка ще й досі не

став науково-методичним центром, який об'єднав би дослід-

ників творчості письменника-символіста з різних країн світу, і

це є завданням майбутнього.

Список використаної літератури

1. Андріанова Н. М. Українець – класик японської літератури //

Україна. – 1968. – № 3. – С. 8.

2. Башвинова Л. Просыпается наша память// Путь Октября. –1989. –

18 нояб.

3. Белова С. Это наша гордость // Октябрьские зори. – 1987. – 13 янв.

4. Битва за память земляка // Новости Оскола. – 2013. – 12 декабря.

Режим доступу: http://www.no.oskol-news.ru/?p=24277 10.11.2015.

5. Быть музею! // Октябрьские зори. –1989. – 28 июня.

6. Вафина Л. Все, что окружало Ерошенко // Октябрьские Зори. –

1989. – 25 янв.

7. Гордієнко-Андріанова Н.М. “Запалив я у серці вогонь…”. – К.:

Молодь, 1973, 1977.

8. Ерошенко В. Книга сказок. – Белгород: Константа, 2014.

22

9. Ерошенко В. Я. Сердце орла / сост., предисловие, примечания

Р. С. Белоусова. – Белгород: Белгородское книжное издательство, 1962;

брайлем. – М., Просвещение, 1964.

10. Ерошенко В. Я. Избранное. М.: Наука, 1977; брайлем. – М.:

Просвещение, 1979.

11. Ерошенко Н. Наш добрый дядя Вася // Октябрьские зори. –

1988. – 1 июня.

12. Єрошенко В. Квітка справедливості / упорядкування, передмова,

переклад та примітки Н. М. Андріанової-Гордієнко. – Київ: Молодь, 1969.

13. Зареченский В. Экспонаты писателя// Октябрьские Зори. – 1989. –

17 марта.

14. К юбилею писателя // Октябрьские Зори. – 1989. – 1 мая.

15. Кедров Л. Время не ждет // Путь Октября. – 1989. – 13 июня.

16. Кедров Л. На родине нашего земляка // Путь Октября. – 1989. –

22 апр.

17. Купреева В. Кто завершит обустройство музея? // Зори. – 1997. –

18 янв.

18. Могила Ерошенко В. Я., поэта, прозаика, драматурга,

переводчика. Режим доступу:

http://kulturnoe-nasledie.ru/monuments.php?id=3100567000 10.11.2015

19. Николаева Т. На свидание к учителю: В. Г. Першин и С. Я. Кон-

цебовский в Обуховке // Октябрьские зори. – 1989. – 25 нояб. – С. 4.

20. Опис групи Будинку-музею В. Я. Єрошенка ВКонтакте, режим

доступу: https://vk.com/club103539686, 10.11. 2015.

21. Осыков Б. Япония помнит Ерошенко: в Белгороде недавно прохо-

дила конференция эсперантистов // Путь Октября. – 1990. – 21 июля.

22. Палагина Т. Страна мечты Василия Ерошенко. Реконструкция

музея // Зори. – 1998. – 31 янв.

23. Письмо начальника Управления музеев Министерства культуры

РСФСР Бартковской А. В. тов. Шеховцову В. Д. “Об увековечении

памяти В. Я. Ерошенко” № 10-35-436 от 06 мая 1981 г.

24. Подрезова Е. Помнит его Обуховка // Октябрьские зори. – 1988. –

20 янв.

25. Постановление Бюро обкома КПСС, Исполкома областного

Совета народных депутатов, Президиума областного Совета профсоюзов

от № 54 от 29.01.1986 г. и коллегии Министерства культуры РСФСР № 14

от 10.02.1986 г. “О состоянии и мерах по дальнейшему развитию куль-

туры и искусства Белгородской области в XII пятилетке” // Державний

архів Бєлгородської області. – Ф. Р-141. – Оп.7. – Спр. 2540. – Арк. 140,

146, 148, 163, 165, 167.

26. Приносим извинения! // Новости Оскола. – 2013. – 18 дек. Режим

23

доступу: http://www.no.oskol-news.ru/?p=24446 10.11.2015.

27. Решение Исполкома Старооскольского городского Совета

народных депутатов № 397 от 28 октября 1986 года “О подготовке и

проведении празднования 100-летия со дня рождения В. Я. Ерошенко”.

28. Рішення виконкому Львівської міської ради № 336 від 29 серпня

1991 року // Архів Львівської міськради. – Ф. 9. – Оп. 1. – Спр. 4289.

29. С остановкой в Старом Осколе // Октябрьские зори. – 1989. – 8

апр.

Соколова Т. Эта выставка – как открытие // Октябрьские Зори. –

1983. – 26 янв.

30. Стадникова Т. Родина чтит земляка; Лунин С. Открытие выставки

// Оскольские зори. – 1990. – 16 янв.

31. Гости Краеведческого музея – С. М. Яковлев и В. Г. Першин //

Октябрьские зори. – 1989. – 10 окт.

32. Харьковский А. С. Человек, увидевший мир. – М.: Наука, 1978.

33. Шеховцов В. “Люди жили, живут и будут жить в бесконечно

красивых мечтах, хотя сами в нужде и печали” // Зори. – 1998. – 13 янв.

34. Шеховцов В. “Хочу приехать на праздник” // Октябрьские зори. –

1990. – 3 янв.

35. Шеховцов В. В. Цветов и В. Ерошенко // Зори. – 1994. – 18 янв.

36. Человек мира. 120-летию В. Я. Ерошенко посвящается. – Старый

Оскол: Колорит, 2010. – 56 с.

37. Шеховцов В. Каким быть памятнику Ерошенко? // Октябрьские

зори. – 1987. – 23 июня.

38. Шеховцов В. На пяти языках // Октябрьские зори. – 1988.– 13 янв.

39. Шеховцов Иван. История создания музея В. Я. Ерошенко. Режим

доступу: http://nsportal.ru/ap/library/drugoe/2013/02/24/istoriya-sozdaniya-

muzeya-vya-eroshenko , 10.11.2015.

40. 125-летию В.Я. Ерошенко посвящается. Сборник материалов по

литературному краеведению. – Старый Оскол: 2015. – 42 с. Режим

доступу: http://sokm.org.ru/images/download/125.pdf 10.11.2015.

41. Takasugi Ichiro. Momoku no shijin eroshenko // Eroshenko zenshu. –

Vol. 3. – Tokyo: Misuzushobo, 1959. – 289 р.

42. Takasugi Ichiro. Momoku no shijin eroshenko. Ichijikan bunko.

Тokyo: Shinchosha, 1956. – 236 p.

43. Takasugi Ichiro. Yoakemae no uta: momoku shijin eroshenko no

shogai. Tokyo: Iwanamishoten, 1982. – 402 p.

24

Марина Петрік

ІСТОРІЯ СТВОРЕННЯ МЕМОРІАЛЬНОГО МУЗЕЮ-

КВАРТИРИ СІМ’Ї ГРИЗОДУБОВИХ

Музей-квартира родини першого харківського авіаконструк-

тора і льотчика Степана Васильович Гризодубова та його доньки,

легендарної льотчиці, рекордсменки, Героя Радянського Союзу

Валентини Степанівни Гризодубової розташована у трикімнатній

квартирі житлового будинку м. Харкова по вулиці Мироносиць-

кій, 54-6, у якій з 1919 по 1965 рік жив С. В. Гризодубов

(13(25).07.1884 – 11.12.1965).

Народився він 13 липня 1884 року в сім'ї чиновника канце-

лярії, предводителя дворянства Сумського повіту. Закінчив

Харківське залізничне училище і став майстром електромеханіч-

ного ремесла. Завідував електростанцією дворянського зібрання

Харкова, мав власну електромеханічну майстерню, по провулку

Мордвіновському 13, а потім по вулиці Мироносицькій 58. З 1908

року будував копію літака братів Райт. Не маючи креслень, він

використовував для їх складання шматки купленої ним

кіноплівки з кадрами польотів літака братів Райт. Перший його

літак не зміг піднятися в повітря. Незважаючи на невдачу,

Гризодубов продовжив роботу і третій його літак, побудований у

1912 році полетів. У 1915-1916 роках служив в армії. 25 лютого

1916 року Гризодубова зарахували до школи військових льотчи-

ків при Імператорському Всеросійському аероклубі (ІВАК), а вже

8 червня він отримав диплом пілота-авіатора.

У 1919-1924 роках очолював авіаремонтні майстерні Харків-

ського авіапарку, відновлював літаки для Червоної Армії (на базі

цих майстерень згодом був створений авіаційний завод). З 1924

року і до початку окупації Харкова (жовтень 1941) працював у

Науково-дослідному інституті гігієни праці та профзахворювань,

де очолював роботи з проектування, розробки, виготовлення,

25

випробування та встановлення контрольно-диспетчерської апара-

тури для різних галузей промисловості.

З 1925 року завідував планерною секцією Товариства авіації і

повітроплавання України та Криму (ТАПУК). Один із організа-

торів планеризму в країні, брав участь у проектуванні кількох

планерів. У 1939 році спроектував та побудував за допомогою

активістів аероклубу планер і випробовував його. З 1928 по 1938

рік сконструював і побудував три типи аеросаней.

Після Другої світової війни припинив активну конструктор-

ську діяльність, багато часу присвячував популяризації досягнень

радянської авіації серед школярів і студентів. Помер Степан

Гризодубов 11 грудня 1965 року у Харкові [1; 6, c.201].

Його дочка – Валентина Степанівна Гризодубова (14(27).

04.1909 – 28.04.1993) – легендарна льотчиця отримала путівку в

небо від свого батька. Наприкінці 20-х років вона була однією з

перших курсантів Харківської школи пілотів цивільної авіації,

пропагандистом агітескадрильї ім. М. Горького.

Валентина Степанівна встановила п'ять світових авіаційних

рекордів на легкомоторних літаках, командувала жіночим екіпа-

жем у рекордному перельоті Москва – Далекий Схід (1938 р.). За

проявлені відвагу і мужність, вона першою з жінок удостоєна

звання Героя Радянського Союзу.

Під час Великої Вітчизняної війни В. С. Гризодубова сформу-

вала та командувала авіаційним полком, який виконував особливі

завдання Ставки Верховного командування практично без

бойових втрат.

У післявоєнний період вона очолювала льотний підрозділ

інституту приладобудування, де проводилися випробування і

доведення нових систем літаководіння і автоматичних систем

посадки.

За великі заслуги у розвитку авіації В. С. Гризодубової в

1986 році було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці [7,

c. 67-70].

26

У 1967 році Комітет комсомолу Харківського Авіаційного

Інституту, очолюваний тоді Гребенниковим Олександром

Григоровичем, запросив Гризодубову Валентину Степанівну для

зустрічі зі студентами. Вона охоче погодилася. На цій зустрічі

народилася ідея створення музею авіації у квартирі Гризоду-

бових. Ідею підтримав тодішній ректор інституту Микола

Арсенійович Масленников. Будучи тоді депутатом Київської

районної та Харківської міської рад депутатів трудящих, він

домігся втілення в життя ідеї студентів. У музеї є копія наказу №

470 по Харківському авіаційному інституту від 21 травня 1968

про створення комісії з приймання приміщення та організації там

кабінету і музею “Історії авіації” [3].

Перших відвідувачів музей прийняв в грудні 1970 року. У

ньому проводилася велика науково-просвітня, пропагандистська,

військово-патріотична і профорієнтаційна робота серед різних

груп населення і, перш за все, молоді. В експозиції музею була

відображена історія зародження та розвитку авіації та повітропла-

вання. Щорічно в музеї проводилося понад 200 екскурсій, його

відвідувало понад 7000 чоловік.

Одним із перших його директорів був B. В. Бобловський,

згодом – викладач військової кафедри ХАІ М. П. Чернявський. З

його ініціативи Кабінету історії авіації був наданий статус музею.

На початку 80-х років музей одержав ім'я Степана Васильовича

Гризодубова, в 1985 році на фасаді будинку була встановлена

меморіальна дошка, з 1986 року будинок одержав статус пам’ят-

ника історії.

У 1992 році стало під загрозу існування музею, коли ХАІ, як і

багато інших підприємств України опинились у скрутному

становищі. У той час керівництво Вузу прийняло рішення про

“недоцільність” його подальшого утримання на своєму балансі.

Місцева влада теж не мала змоги утримувати музей. Тодішній

директор музею М. П. Чернявський звернувся за допомогою до

В. С. Гризодубової, яка добре знала цей музей, розміщений у

квартирі, де вона виросла. Але на її гнівний лист до керівництва

27

ХАІ, у якому вона просила зберегти музей, відповіли ввічливою

відмовою. Влада міста, до яких Валентина Степанівна теж

зверталась, запропонувала взяти музей якійсь організації та

надати пільгу на оренду приміщення та комунальні послуги. Так,

музей змінює свій статус і стає структурним підрозділом

громадської організації – Харківського обласного комітету

космонавтики.

З 1992 року він називався “Аерокосмічний музей

ім. С. В. Гризодубова” [4]. До керівництва музею прийшли нові

люди: голова ХОКК А. С. Набатов, директор на громадських

засадах Д. М. Башук. На громадських засадах в музеї працювали

М. І. Ігнатьєв, Б. Г. Ткаченко, С. Г. Мороз, О. Г. Аврунін,

М. В. Калмиков, Д. В. Солодовніков та В. С. Власко, якого у

березні 1996 р. призначили на посаду директора на громадських

засадах.

У тому ж році громадською радою музею було ухвалене

рішення – порушити клопотання перед міською владою про

перехід музею у власність міста.

У грудні 1998 року Харківською міською радою було

ухвалене рішення про створення на базі Аерокосмічного музею

комунального закладу культури “Меморіального музею-квартири

сім'ї Гризодубових” [5]. У квітні 1999 р. на посаду директора

музею був призначений В. Є. Власко

З 2000 року музей став філією “Центру культури Київського

району” м. Харкова. Сьогодні Меморіальний музей-квартира сім’ї

Гризодубових веде активну роботу з популяризації історії

харківської авіації та космонавтики. Його працівники й активісти

(С. З. Буцький, М. І. Ігнатьєв, С. В. Лисак, Л. В. Онищенко,

А. С. Панін, А. Б. Пильщиков, Ю. М. Русанова, Д. В. Солодов-

ніков, П. В. Струщенко, C. Ю. Троянов, Д. Б. Шувалов та ін.)

займаються пошуком, збиранням, обробкою, вивченням й

збереженням матеріалів, що розповідають про людей, причетних

до авіації й космонавтики, проводять консультації із цих питань,

беруть участь у різних конференціях, теле- і радіопередачах,

28

пишуть статті, надають допомогу в написанні книг і брошур, у

здійсненні різних проектів до ювілейних дат міста й країни.

З жовтня 2003 р. в м. Харкові на Московському проспекті

біля Палацу культури ХЕМЗ (кінотеатр “Победа”) з ініціативи та

при безпосередньої участі працівників і активістів Музею був

відкритий Пам’ятний знак В. С. Гризодубовій. Зараз йде збір

коштів на майбутній пам’ятник Героїні.

На жаль, в ніч з 1 на 2 січня 2008 року в будівлі, де знахо-

диться музей, в житлових приміщеннях третього поверху сталася

пожежа. Під час її гасіння було затоплено водою і зіпсовано все

приміщення музею, хоча експонати майже не постраждали. Ось

чому сьогодні музей ще повністю не функціонує. Роботи з його

відродження ведуться, але дуже повільними темпами.

В травні 2009 року працівниками та активом Музею була

підготовлена та проведена наукова конференція “Гризодубівсь-

кий слід в історії авіації”, підготовлені матеріали та видані два

спецвипуски газет, присвячених ювілеям знаменитих харків’ян.

22 серпня 2013 року на будинку-музеї Гризодубових по вул.

Мироносицькій, 54-б було відкрито меморіальну дошку першому

харківському авіаконструктору Степану Гризодубову і його

дочці, Герою Радянського Союзу, легендарній льотчиці Вален-

тині Гризодубовій. Це вже другий пам’ятний знак. Перша дошка

увіковічувала ім’я тільки Степана Гризодубова і провісила на

стіні будинку сімнадцять років до її зникнення у 2002 р. Другу ж

вирішили зробити спільною для доньки та батька. Нова меморі-

альна дошка виготовлена із граніту в майстерні заслуженого

скульптора України, мецената Михайла Ятченка та передана в

дар музею [2].

На жаль, збереглось небагато з майна Степана Гризодубова і

його сім’ї. З меблів – шафа, двотумбовий стіл, дверний дзвоник,

дерев’яна вішалка, табличка з прізвищем. З одягу – реглан,

піджак. З інших предметів – студійний дерев’яний фотоапарат та

більше 300 негативів на скляних пластинах. З предметів, що

відносяться до історії авіації, у музеї зберігається два дерев’яні

29

гвинти, один з яких був зроблений самим С. Гризодубовим.

Також зберігся і набір інструментів видатного авіатора. Серед

оригінальних речей, що належали Валентині Степанівні зберег-

лось дуже мало, це кілька шкільних підручників, дерев’яний

метроном, фуражка та погони підполковника ВПС. Також до її

фонду входять сувеніри, що були їй подаровані, фотографії та

небагато листів та вітальних листівок до батька.

Зараз в музеї зберігається, більш ніж 13000 одиниць науково-

допоміжного фонду, 4200 одиниць зберігання з авіаційної та

космічної тематики нараховує бібліотека музею.

Життя Гризодубових, багате подіями і великими звершен-

нями, – яскравий приклад для наслідування, бо їх вплив на

розвиток вітчизняної авіації настільки великий, що не може не

привернути до себе увагу нащадків.

Список використаних джерел

1. Власко В. Є. Гризодубов Степан Васильович; Гризодубова

Валентина Степанівна / Власко В. Є.// Енциклопедія Сучасної України.

– Київ, 2006. – Т. 6. – С. 452

2. Георгиева Л. Дом-музей Гризодубовых – наша славная история

/ Л. Георгиева// Харьковские известия. – 2013. – 29 авг. – С. 4

3. Приказ № 470 по ХАИ от 21 мая 1968 г. // Архів Меморіального

музею-квартири сім’ї Гризодубових. – 1970 – 1992. – Кн. 1. – 3 арк.

4. Рішення від 09.03.93 № 69 Про утворення аєрокосмічного

музею на базі музею історії авіації імені С. В. Гризодубова // Архів

Меморіального музею-квартири сім’ї Гризодубових. – 1992 – 1996. –

Кн. 2. – 1 арк.

5. Рішення від 09.12.98 № 1343 Про створення комунального

закладу “Меморіальний музей-квартира сім'ї Гризодубових” // Архів

Меморіального музею-квартири сім’ї Гризодубових. – 1998 –

17.12.1992. – Кн. 4. – 1 арк.

6. Решетов А. К. Степан Васильевич Гризодубов : монография

/ А. К. Решетов, Л. Г. Авксентьев, В. Е. Власко. – Харьков : Майдан,

1998. – 424 с.

7. Русанова Ю. М. Віхи крилатого життя / Ю. М. Русанова,

В. Є. Власко // UNIVERSITATES. Наука и просвещение. – 2006. – №2.

– С. 64–75.

30

Любов Кость

ХУДОЖНЬО-МЕМОРІАЛЬНИЙ МУЗЕЙ

ОЛЕНИ КУЛЬЧИЦЬКОЇ: ІСТОРІЯ СТВОРЕННЯ ТА

ФОРМУВАННЯ ЕКСПОЗИЦІЇ

21 квітня 1971 року в колишньому помешканні та творчій

майстерні О. Кульчицької на вул. Міцкевича, 7 (нині – Листопа-

дового Чину) було відкрито Художньо-меморіальний музей

Олени Кульчицької, визначної постаті в історії української та

світової культури.

Наприкінці 1938 року, після майже тридцяти років життя та

творчої діяльності, пов’язаної з Перемишлем, повернулася до

Львова славна художниця Олена Кульчицька, яка мала великий

авторитет і пошану серед галицького громадянства. Повернула-

ся зі старенькою мамою та сестрою Ольгою, своїм найбільшим

приятелем та товаришем мистецької праці. Можливо, не випад-

ково, що місцем для помешкання було обрано кам’яницю біля

підніжжя Святоюрської гори, збудовану за проектом Б. Бауера

1890 року. З вікон помешкання видно барокові вежі св. Юра –

твердині українського духа, символічний образ якого стане

провідним мотивом творчості митця, особливо періоду Другої

Світової війни. Тут, у цих затишних кімнатах, у повоєнні 40-

50­ті рр., своєрідному осередку українства, гуртувалися мис-

тецькі сили, українська інтелігенція, для якої Олена Кульчицька,

вихована на ідеалах просвітництва та гуманізму, була уособлен-

ням живого зв’язку з європейською культурою. Тут знаходили

моральну і матеріальну підтримку українці, які поверталися із

сибірських концентраційних таборів, позбавлені елементарних

людських прав. Серед них були і такі діячі нашої культури як

О. Дучимінська, М. Батіг, 3. Кецало, В. Свєнціцька. Так сталося,

що лиха доля обминула Олену Кульчицьку, на її прикладі режим

демонстрував “лояльність” нової влади до старої української

інтелігенції.

Львівський період творчості О. Кульчицької розпочався

скромною працею рисівника у музеї Наукового Товариства

імені Т. Шевченка. Після його ліквідації 1 січня 1940 року

художниця переходить працювати до Етнографічного музею АН

31

УРСР (нині – Львівський музей етнографії та художнього

промислу Інституту народознавства НАН України). Серед своїх

однодумців, а це – Ф. Колесса, І. Крип’якевич, І. Гургула,

О. Добрянська, О. Дучимінська, С. Сидорович, Д. Фіголь – вона

продовжує улюблену справу дослідження народного мистецтва.

У цей час О. Кульчицька підтримувала творчі взаємини із

представниками київського художнього середовища – В. Касі-

яном, С. Таранушенком, Л. Літошенком, Б. Бутником-Сіверсь-

ким, О. Куриловою, Т. Шевченко. Персональна виставка

художниці у Києві 1945 року утвердила її творчі позиції в нових

суспільних реаліях. За сприяння графіка, народного художника

УРСР В. Касіяна побачили світ видання, що репрезентували

графічний доробок мисткині, – альбом “Графіка” (Київ, 1954) та

фундаментальна праця – альбом “Народний одяг Західних

областей УРСР” (Київ, 1959). З ініціативи С. Таранушенка 1957

року вийшли друком ще два альбоми – “Гуцульщина” та

“Народне будівництво Західних областей України”, здійснені з

авторських дощок архітектором Л. Літошенком. У цих виданнях

художниця була також автором обкладинки та титульної

сторінки.

1945 року О. Кульчицька отримує звання професора на

кафедрі оформлення книги у новоствореному Львівському полі-

графічному інституті ім. І. Федорова. 1956 року їй присвоїли

звання Народного художника, а у переддень смерті – 8 березня

1967 року вона стає лауреатом Державної премії ім. Т. Шевченка.

Найвищим актом громадянської позиції митця став її

заповіт, складений 29 серпня 1957 року, згідно з яким О. Куль-

чицька, “керуючись безмежною любов’ю до своєї Батьківщини”,

увесь свій мистецький доробок (а він налічує до 6 тис. од.

збереження) передала у дар українському народові, для якого

вона жертовно все життя працювала, в особі Львівського

державного музею українського мистецтва (нині Національний

музей у Львові імені Андрея Шептицького). Треба сказати, що

тодішні співробітники Львівського державного музею

українського мистецтва – В. Свєнціцька, М. Батіг, О. Пачовська,

Н. Якимчук, М. Моздир, як і його перший директор професор

І. Свєнціцький, вже покійний на той час, добре розуміли роль

О. Кульчицької в художньому житті України і тому доклали

32

чимало зусиль для здійснення мрії художниці відкрити в її

помешканні музей.

Першою його завідувачкою була людина яскравої долі –

Софія Титар (1911 р.), яка очолювала музей у 1969-1982 рр.

Вона була причетна до його відкриття, упорядкування мистець-

кої спадщини та архіву митця. Учителька за фахом, С. Титар під

час окупації, у роки Другої світової війни здобула мистецьку

освіту у Львівській художньо-промисловій школі. З того часу

вона підтримувала приязні стосунки із О. Кульчицькою і в

зрілому віці пов’язала своє життя з долею музею. Із її записів

дізнаємося, що водночас із опрацюванням мистецького спадку

художниці, розпочалася робота із організації музею. Для цього

потрібно було деякі твори реставрувати, а також продумати

наукову концепцію постійної експозиції. Щодо історії створення

музею, то безцінними є нотатки С. Титар про заходи та події, що

передували цій події. Так, реставрацію авторських меблів,

виконаних за проектом художниці у Косові народними

майстрами і які нині є окрасою експозиції, здійснив народний

майстер Берко, якого О. Кульчицька знала особисто. Відомі

килимарниці Крип’якевич та Паук займалися встановленням

ткацького верстата, придбаного Ольгою Кульчицькою теж на

Гуцульщині. Вишукані вишивки із оригінальних творчих робіт

Олени та Ольги Кульчицьких виконали вишивальниці Львова,

Самбора, Стрия, Добромиля.

До художнього оздоблення інтер’єру музею залучали здібну

молодь, студентів-випускників Львівського державного учили-

ща декоративно-ужиткового мистецтва ім. І. Труша. Вироби з

металу – декоративні ґрати на вхідні двері (автор Підвисоць-

кий), імітація кованих дверей, що виходять на балкон,металеві

ґрати для вікон у передпокої та кімнати графіки (автор Мель-

ник), декоративний світильних у формі розети (автор Юрчи-

шин) – завершували естетичний вигляд музейного осередку. У

1971 р. на фасаді будинку встановили меморіальну таблицю

роботи знаного львівського скульптора, учня художниці

Е. Миська (1929-2000).

Автором першої експозиції 1971 року була відомий вчений,

досвідчений музейник В. І. Свєнціцька, яка розробила наукову

концепцію, що лягла в основу подальших досліджень спадщини

33

художниці. Зміни і доповнення свого часу вносили Марія Яців

(очолювала музей упродовж 1982-1996 рр.) та Любов Волошин,

яка була куратором окремих виставок та статей про творчість

художниці.

У музеї писали “хроніку подій”, куди вносили інформацію

про виставки та твори, які там експонувалися. Сьогодні, це

вагоме фактологічне джерело для вивчення історії формування

музею як важливого осередку культури.

Упродовж перших десятиріч діяльності співробітники

музею організовували тематичні виставки, які розгорталися на

постійній експозиції ХММ. Серед них пригадаємо такі –

“Вишивки із колекції сестер Кульчицьких” (1973), “Олена

Кульчицька і книга” (1974),“Екслібриси Олени Кульчицької”, а

також фондові виставки – акварелей (1973), виставка офортів

(1974), ретроспективна виставка “Олена Кульчицька. Графіка.

Малярство. Ужиткове мистецтво” (1987). Та попри те надмірна

ідеологізація, жорсткі рамки соцреалізму одних художників

взагалі відлучили від мистецтва, а інші, яким радянська влада

дозволяла творити, не могли розкрити своїх можливостей у

тоталітарному суспільстві. Саме з цих міркувань новаторський

доробок О. Кульчицької, що був суголосний художнім явищам

європейської культури, тривалий час замовчувався.

З утвердженням української державності розпочався новий

етап прочитання феномену О. Кульчицької. Найвагомішою

подією у діяльності музею стало відкриття 1996 року оновленої

експозиції музею, що насвітлює життєвий і творчий шлях

О.Кульчицької (1877-1967) як провідної постаті доби національ-

ного відродження, речника ідейних і духовних устремлінь свого

народу. Упродовж майже півстолітньої художньої практики

О. Кульчицька випрацювала свою естетичну програму шляхів

розвитку українського мистецтва, власний стиль, що поєднав у

собі передовий європейський мистецький досвід та багаті

національні традиції.

Розгорнутий матеріал втілив концептуальні засади майстра

– національний характер творчості, громадянську позицію

митця, який не залишався осторонь найважливіших подій у

житті власного народу. Це й дало змогу показати твори на

релігійну та стрілецьку тему, замовчувані багато років

34

радянською владою. Вперше належне місце посіли в експозиції

картини “Богородиця – Золотий Колос” (1910-ті рр.), “Богоро-

дице, Діво Маріє, молися за нами” (1908), “Юрій Змієборець”

(1919), “Положення до гробу” (1920-ті рр.), що засвідчили про

О. Кульчицьку як творця українського модерну.

21 жовтня 2007 р. до 130-тої річниці від дня народження

художниці було відкрито третю експозицію музею, яка розгор-

нута у чотирьох залах і розкриває найвагоміші грані глибинної,

різноманітної за тематикою та жанрами творчості художниці.

Суттєва риса таланту О. Кульчицької – універсалізм її мистець-

ких уподобань – зумовила структуру експозиції. Осердям

концепції стало намагання показати стильові пошуки художниці

в означені періоди її діяльності. Експозиція розташована у

чотирьох залах. Вона умовно відтворює інтер’єр колишнього

помешкання художниці – особисту кімнату, майстерню, віталь-

ню, а також представляє творчий доробок художниці у різних

видах і жанрах образотворчого мистецтва, особливо естампну

графіку, де найбільш проявився її талант.

Тут експонується малярство, офорти, естампна та книжкова

графіка О. Кульчицької, твори ужиткового мистецтва – емалі,

килими, меблі в українському стилі, виконані за її проектом, а

також знаряддя мистецької праці – верстат для друкування гра-

вюр, граверні різці, ткацький верстат, цінна колекція народної

кераміки із збірок художниці, родинні меморіальні фотографії,

архівні документи.

На експозиції широко представлено твори раннього періоду,

який вирізняється авторським прочитанням європейського

модерну. Модерн став для художниці засобом світовідтворення,

а світоглядні засади сформували серйозні студії народного

мистецтва. О. Кульчицька одна із перших звернулася до народ-

ного мистецтва, джерела нових формально-пластичних рішень.

Творчі досягнення О. Кульчицької у стилі українського модерну

демонструють твори ужиткового мистецтва. На експозиції

представлено твори у техніці перегородчастої емалі, комплект

дубових меблів, проектованих за мотивами гуцульського народ-

ного мистецтва, гобелен “Богородиця з ангелами” (1910-ті рр.), а

також ранні кольорові лінорити та офорти. Сецесійна стилістика

прочитується і в деяких живописних творах художниці. Це

35

картини “Богородиця Золотий Колос” (1910-ті рр.), “Богоро-

дице, Діво Маріє, молися за нами” (1908), а також низка

станкових графічних творів – “Богородиця” (1912), “Гуцульська

Мадонна” (1935), композиції “Покров” (із циклу “Святі

української церкви”, ІІ пол. 1930-тих).

У міжвоєнне двадцятиріччя О. Кульчицька – визнаний

авторитет в українській естампній та книжковій графіці. Її доро-

бок в галузі українського естампу представлено у вітальні, де

експонуються шедеври її офортного мистецтва, а також у

кімнаті графіки.

Вперше показано офорти віденського періоду – “Галузка

яблуні”, “Місяць над морем”, “Човни”, “Річка взимку” (усі –

1907), а також значна група офортів періоду формування зрілого

почерку О. Кульчицької-офортиста. Це гравюри “Верби взим-

ку”, “Над морем. Північна Франція” (1909), “Весна (1913)”,

“Мале містечко” (1910), “Сусідки. З-над Адрії”, “Човни” (1911),

в яких виявляє великий інтерес до передачі світла, повітря,

простору. О. Кульчицька досконало володіла засобами графіч-

ного вислову. Ніжні переходи від світла до тіней, глибокі, м’які

або різкі контрасти чорного та білого надають її естампам

особливого звучання.

Значну групу становлять і естампи періоду Першої світової

війни та національно-визвольних змагань українців – “За море”

(1914), “На варті”, “Молох війни”, “Березовий хрест”, (усі –

1915), “Страхіття війни” (1916), “Помста” (1917), де художниця,

піднявшись до масштабних узагальнень теми війни, втілила

загальнолюдські переживання, трагедію та страждання народу,

його надію на кращу долю. Графіка міжвоєнного двадцятиліття

представлена офортами філософського звучання із циклу “Тіні

незабутніх предків” (1914), “В обороні богів” (1924), “Зрадник”

(1926), “Проти бурі” (1928), “Три царі” (1929).

На експозиції показано твори, що увійшли до великих

графічних тематичних циклів: “УСС 1914-1915”, “З історії

княжих часів” (1918), “Портрети українських письменників”

(1920), “Лихоліття українського народу” (1930), “Славні жінки

минулого” (1934), “Гуцульщина” (1935), “Легенди гір і лісів”

(1936), “Культурне життя Львова”, “Краса рідної землі” (1947).

Тут експонуються й окремі станкові твори: “Пастир і вовки”

36

(1916), “Козаки в поході” (1930), “Ніоба” (1931), “Поранена

левиця” (1947), а також велика група кольорових ліноритів, де

художниця досягає колористичної виразності, миттєвої імпресії

образу. Своєю діяльністю в естампній графіці художниця

намагалася відродити традиції давньої української ксилографії і

підтримати національне мистецтво на високому професійному

рівні, наблизити його до вершин світового художнього процесу.

О. Кульчицька має великі заслуги на ниві української

книжкової графіки, вона була піонером художнього оформлення

дитячих видань у Галичині. У вітринах експонуються оригіналь-

ні рисунки до дитячих видань, а також книжки із серії “Нашим

найменшим” та “Читаночки української дитини” (1915-1918),

рідкісне видання “Перша читанка”, яка вийшла друком у Стані-

славові у 1920 р. Тут подано і окремі видання українських

класиків: В. Стефаника – збірку новел “Дорога” (1917), творів

І. Франка “Лис Микита” та “Мойсей”, а також видання “Україн-

ські народні байки” (1924) з ілюстраціями в техніці кольорового

лінориту. Вперше показано і проект обкладинки до повісті

Б. Лепкого “Каяла”.

Олійне малярство зібране в майстерні та особистій кімнаті

художниці. Нове трактування народної теми простежується у

низці картин, написаних на пленері під час побуту у Косові

упродовж 1908-1913 рр. – “Соняшники”, “Діти на леваді”, “Яр-

марок у Косові”, “Пастушок з гусьми” (усі – 1908), а також у

с. Домажир біля Львова – “Урочисте свято”, “Бабуся. На прощу”

(1913). Вперше на експозиції показано імпресіоністичні етюди з

подорожі на Адріатику 1911 р. і декоративні етюди із циклу

“Тур’є”, створені 1928 р. під час побуту в с. Тур’є на

Бойківщині.

Нові тенденції в розвитку портретного жанру того часу

демонструють і майстерно виконані монументальні родинні

портрети – батька Лева Кульчицького (1908), матері – Марії

Стебельської (1908), сестри Ольги в білому (1908-1912), а також

автопортрет художниці.

Вишукані майстерні акварелі митця репрезентовані пейза-

жами, портретами, а також зарисовками пам’яток народної

архітектури, одягу із різних регіонів Західної України.

37

У художньому оздобленні сучасного інтер’єру музею

(концепція О. Лозинського) майстерно втілено сецесійну

орнаментику, зокрема у вирішенні фризів, а також оформлено

вікна вітражами та вишуканими різьбленими карнизами за

мотивами творів художниці.

Важливим аспектом діяльності музею є науково-дослід-

ницька, науково-освітня та виставково-експозиційна робота. За

останні два десятиріччя було здійснено низку важливих вистав-

кових та видавничих проектів, що розкривають окремі грані

творчості митця.

Новаторська праця художниці в галузі декоративно-ужитко-

вого мистецтва знайшла своє відображення на виставці 1996

року “Олена Кульчицька. Пошук форми. 20-30-ті рр. ХХ ст.”.

Найвагоміші естетико-світоглядні та стилістичні пошуки худож-

ниці продемонструвала ретроспективна виставка “О. Кульчиць-

ка. Графіка та малярство”, яка експонувалася до 120-ліття від

дня народження художниці у виставкових залах Національного

музею у Львові та наукова конференція за участю відомих

громадських, культурних діячів та мистецтвознавців. Наукова

конференція “Маловідомі сторінки життя та творчості О. Куль-

чицької”, яка відбулася в жовтні 2002 р., знайшла своє продов-

ження у виданні спеціального випуску часопису “Народознавчі

зошити №1(37) за 2001”, присвяченого творчості художниці.

130-літтю від дня народження О. Кульчицької (2007) було

присвячено низку вагомих культурно-мистецьких заходів:

ювілейна виставка, засідання круглого столу, презентація юві-

лейного альбому “Олена Кульчицька”, підготовленого спільно із

Видавничим домом “Арт-клас”. 2013 року шанувальники твор-

чості художниці отримали до рук ошатне видання – альбом-

каталог “Олена Кульчицька (1877-1967). Графіка. Малярство.

Ужиткове мистецтво” (авт. статті, упоряд. Л. Кость; упоряд.

спогадів Л. Кость, Т. Різун), у якому представлено понад 300

ілюстрацій, великий масив фотографій із архіву художниці та її

спогади.

38

Ігор Коцюбинський

НАЩАДКИ МИХАЙЛА КОЦЮБИНСЬКОГО –

ХРАНИТЕЛІ РОДИННОЇ ПАМ’ЯТІ

У листопаді 2015 року Чернігівський літературно-мемо-

ріальний музей-заповідник М. Коцюбинського відзначив 80-

річчя від часу свого відкриття.

Історія нашого музею починається з постанови Чернігів-

ського облвиконкому від 15 вересня 1934 р. про відкриття і

створення меморіального музею Михайла Коцюбинського на

його садибі, де до того була бібліотека. Директором же призна-

чили молодшого брата письменника – Хому Коцюбинського,

який уже мав досвід музейної роботи, оскільки створив і понад 7

років очолював музей класика української літератури у Вінниці.

Разом з дружиною Катериною і донькою Михайлиною вони

переїхали до Чернігова і розпочали непросту роботу зі ство-

рення музейної експозиції.

Основою музейного закладу стали матеріали – рукописи,

книги, особисті речі, листи письменника, які знаходились на

збереженні в Чернігівському музеї українських старожитностей

ім. Василя Тарновського.

У 1919 р. родина була змушена виїхати з Чернігова в

евакуацію. Перед від’їздом Віра Устимівна Коцюбинська пере-

дала до музею В. Тарновського найцінніші речі з умовою, щоб

вони ніколи не вивозились з Чернігова, вочевидь сподіваючись,

що пам’ять про чоловіка коли-небудь буде достойно поша-

новано. Зі встановленням у Чернігові більшовицької влади у

1919 році будинок Коцюбинських перейшов у відання Чернігів-

ського губвідділу народної освіти. Протягом 15 років тут

містилися дитячий будинок, клуб металістів, районна бібліо-

тека, жили приватні мешканці, а творча спадщина письменника

чекала нагоди, аби повернутися в рідний дім аж до 1935 року, і

була передана вже меморіальному музею М. Коцюбинського,

його директору Хомі Коцюбинському.

Майже рік подружжя обладновувало у трьох кімнатах

меморіального будинку експозицію. Як згадує Михайлина

Хомівна: “Батькові довелося починати все з початку – в

39

будинку, де жив Михайло Коцюбинський, створив другий його

меморіальний музей. Був уже людиною похилого віку, але

багато що робив сам. Пам’ятаю, як він, засукавши штани,

фарбував дах, майстрував вітрини”.

8 листопада 1935 р. було урочисто перерізано стрічку і

перші відвідувачі зайшли до музею.

Досить активно велася науково-дослідницька робота,

з’являються перші наукові збірники. Впорядковується сад, в

якому вирощуються улюблені квіти і рослини М. Коцюбинсь-

кого. До речі, сам Хома Михайлович був дуже вправним садів-

ником, його дбайливими руками було посаджено і доглянуто

багато дерев і квітів. Тоді ж було побудовано оранжерею для

зимування південних рослин, які письменник бачив на о. Капрі

й поетично змалював у своїх творах. Музей відвідувало багато

письменників, тут відбувалися засідання літературної студії.

Але подальшому розвитку музею перешкодила війна.

Наприкінці серпня 1941 р. Хомі Михайловичу Коцюбинсь-

кому запропонували евакуюватись з міста з родиною і кількома

валізами. Але він не погодився, просив вагон, аби вивезти фон-

ди музею. Вагон дали наприкінці серпня, коли Чернігів уже

бомбили, вокзал лежав у руїнах і не було певності в тому, що

вони ще встигнуть виїхати.

Зі спогадів Михайлини Хомівни: “І почалися чи не най-

страшніші дні і ночі у моєму житті. Вагон стояв один серед

колії, вночі по даху барабанили осколки. Найціннішим для

батьків були я та кута залізом скринька з рукописами Коцю-

бинського. Під час бомбардувань вони вкладали мене на

скриньку і з обох боків прикривали своїми тілами. Так тривало

кілька діб, доки вагон не підібрав останній санітарний ешелон.

Майже місяць добирались до Уфи, а там музей приєднали до

Академії наук УРСР, виділили 3 кімнати: одну – для родини, а

дві – для фондів”.

У 1944 році Хома Михайлович разом з музейною колекцією

повернувся до Чернігова. Роботи було надзвичайно багато,

оскільки було знищено 2/3 саду, завдано шкоди будинку й

садибі. Та поступово музей відроджувався, Хома Михайлович і

Катерина Яківна знайшли можливість, щоб відновити сад,

спорудити нове приміщення. У музеї бували Тичина, Рильський,

40

взагалі кімната для відвідувачів, що була при музеї, ніколи не

пустувала. Проводилися численні зустрічі, екскурсії. Цікавим є

те, що колектив музею був дуже маленьким, всього кілька

чоловік, але зроблено ними було дуже багато.

Велика заслуга Хоми Михайловича і у впорядкуванні

могили письменника. У 1955 році на могилі було встановлено

пам’ятник, який і нині височіє над Болдиною горою, з якої

Михайло Коцюбинський милувався краєвидами Придесення й

наснажувався для написання своїх безсмертних творів. Автори

цього пам’ятника Флоріан Коцюбинський, онук письменника,

Яків Ковбаса та Семен Андрійченко. Після смерті Хоми Михай-

ловича у травні 1956-го за декілька місяців музей очолила

донька письменника – Ірина Михайлівна Коцюбинська.

До цього вона жила в Києві, працювала народним суддею,

директором Будинку літераторів. Та завжди мріяла повернутись

до батькового дому. Юристу за фахом, їй нелегко було опану-

вати музейну справу, але освоївши її, Ірина Михайлівна дуже

багато зробила для гідного увічнення пам’яті батька. У 1958 р.

було відновлено меморіальну оселю письменника, яка містилась

у 3-х кімнатах будинку. Літературна експозиція розташувалась у

новій будівлі. За часів її роботи музей став помітним осередком

науково-просвітницької, видавничої і збиральницької діяль-

ності. За ініціативи Ірини Михайлівни відновилися знамениті

“літературні суботи”, які були приурочені до різних дат, а

запрошувалися на них відомі люди, гості з Києва, та інших міст.

Для проведення таких субот виділялися кращі зали. Дуже часто

влаштовувались наукові конференції, активним організатором і

учасником яких була І. Коцюбинська. Широкого розмаху

набуло святкування 100-річчя з дня народження письменника,

яке відзначалося і в Чернігові, і в Києві, і в Москві.

Про талант Ірини Михайлівни як літератора і дослідника

свідчить цілий ряд публікацій у періодиці. Особливе місце у її

творчому доробку займають дві книги спогадів “Спогади і

розповіді про М. Коцюбинського” (1965) та “Михаил

Коцюбинский” (1969), за які її прийняли до Спілки

письменників України.

За ініціативи Ірини Михайлівни було розпочато будівниц-

тво нового приміщення для літературної експозиції, однак до

41

відкриття нового будинку вона не дожила, пішовши з життя 8

листопада 1977 р. Але її мрія про повну меморіалізацію будинку

письменника та нову літературну експозицію була втілена в

життя працівниками музею, що працювали разом з нею в

колективі і продовжили роботу пізніше з новим директором

колишнім редактором обласної газети “Деснянська правда”

Феодосієм Лук’яновичем Сендзюком.

Наприкінці літа 1988 року в музей повернувся внук пись-

менника Юлій Романович Коцюбинський. Повернувся в новій

якості – директора музею, в якому раніше тривалий час з 1964

до 1976 року працював науковим працівником і завідувачем

відділу літературної експозиції.

Юлій Романович Коцюбинський, син Романа Михайловича

Коцюбинського, народився 28 квітня 1934 року в тодішній

столиці України м. Харкові. Його батько завідував Центральною

бібліотекою, а мати, Олена Євгенівна Писаревська, працювала в

Наркомосвіти. Через три місяці після народження сина Романа

Михайловича було призначено директором музею М. М. Коцю-

бинського у Вінниці й директором місцевого Будинку літерато-

рів. Олена Євгенівна завідувала бібліотекою при тому ж таки

Будинку літераторів. У 1936 році і батько, і мати Юлія Романо-

вича потрапили за грати. У вересні 1937 р. Романа Михайловича

розстріляли, а матір через півроку випустили. Чимало поневі-

рянь зазнав тоді хлопчик, з тавром сина “ворога народу”.

Дитинство і юність пройшли в дитячих будинках , лише в 1953

році його розшукала мати, яка жила біля Ясної Поляни в

Тульській області. Улітку 1958-го на запрошення тітки –

нещодавно призначеної директоркою музею М. Коцюбинського

– Ірини Коцюбинської, Юлій Романович відвідує Чернігів. Ірина

Михайлівна переконує небожа, що він повинен продовжувати

справу діда. Після закінчення вечірньої школи 25-літній

Ю. Коцюбинський вступає на російське відділення філфаку

Київського держуніверситету, адже українською мовою він не

розмовляв зовсім. Однокурсники обирають його старостою і

просять: “Ти ж онук Коцюбинського – от і організовуй для нас

зустрічі з письменниками”.

І Юлій Романович організовував такі зустрічі до кінця свого

життя. Павло Тичина наполіг, щоб він якомога швидше пере-

42

вівся на українське відділення: “Будуть сміятися, буде важко,

але треба витримати”. І це випробування Юлій Романович

витримав з честю – блискуче опанував українську мову,

захистив диплом. Практику проходив у музеї, куди й прийшов

на роботу у 1964 році, де працював цікаво і плідно. У 1974 р.

його було персонально запрошено до Чехословаччини на нараду

музейних працівників. У ті часи було надзвичайно складно і

престижно потрапити в закордонне відрядження. Тоді ж Юлій

Романович готувався до захисту кандидатської дисертації. На

кафедрі педагогіки КДУ підготував реферат про М. М. Ко-

цюбинського, де були названі прізвища М. Грушевського,

Д. Яворницького, яких тогочасна наука звала “буржуазними

націоналістами”. Зразу ж після захисту дисертації мала вийти

книга Ю. Р. Коцюбинського “Коцюбинський – педагог”. Набір

було розсипано, а кафедру педагогіки розігнано. До того ж

поляки почули виступ Ю. Р. Коцюбинського в Чехословаччині

“Коцюбинський і чеська культура” і попросили підготувати

публікацію про М. Коцюбинського й Польщу. Звичайно, Юлій

Романович написав про перебування Михайла Михайловича в

Кракові, про його дружні стосунки й листування з Богданом

Лепким. Статтю видрукував польський журнал “Наша

культура”. Після цього Юлій Коцюбинський, який посмів

“співати дифірамби ворогові Лепкому” мав великі неприємності

й мусив добровільно-примусово, “за власним бажанням”

залишити музей, де працював завідувачем відділу літературної

експозиції. Це було 1976 року.

12 років Юлій Романович працював кореспондентом бюро

пропаганди Спілки письменників України по Чернігівщині.

Об'їздив усю область, привозив цікавих гостей і до музею.

Новий етап творчого життя Юлія Романовича почався на посаді

директора музею. Різноманітна, багатогранна робота чекала

його і колектив. Усе частіше музей, що 1993 року набув статусу

заповідника, стали називати духовним центром Чернігова.

Авторські вечори, творчі зустрічі, презентації, виставки

привертали увагу зацікавленої громадськості. Неординарна

особистість, ентузіазм, ерудиція директора вносили особливий

колорит у музейні заходи.

43

Талант невтомного дослідника-літературознавця Ю. Р. Ко-

цюбинського засвідчують його численні публікації про П. Ку-

ліша, С. Петлюру, Б. Лепкого, Б. Грінченка в різних виданнях.

У 1994 році за значний особистий внесок у збереження і

розвиток історико-культурної спадщини народу України,

Ю. Р. Коцюбинському було присвоєно звання Заслуженого

працівника культури України.

Юлій Романович був ініціатором і натхненником видав-

ничого музейного проекту “Листи до М. М. Коцюбинського”,

над яким колектив працював протягом кількох років. Чотири

томи листів побачили світ уже після його смерті, вони стали

гідним увічненням його пам’яті.

Серед нащадків Михайла Коцюбинського не можна обійти

увагою й діяльність молодшого сина письменника Романа.

Наприкінці 20-х років проживаючи в Одесі, й працюючи у

газеті “Чорноморська комуна”, робив усе можливе, аби пам’ять

про батька та його творчість не зникала. Мабуть, у тому числі і

за це пізніше йому енкаведисти інкримінуватимуть “буржуазний

націоналізм”. А у червні 1934 року Романа Михайловича

призначають директором Вінницького музею свого батька. На

цій посаді Роман пропрацював усього 5 місяців. Уже в листопаді

того ж року почались репресії проти його старшого брата Юрія.

НКВД почало цікавитись і Романом. Він з родиною вимушений

був виїхати на Дніпропетровщину, де згодом був заареш-

тований, засуджений та розстріляний 26 вересня 1937 року.

З талановитих нащадків Михайла Коцюбинського не можна

оминути Флоріана, сина Ірини Михайлівни Коцюбинської. Ще

хлопчиком Флоріан цікавився життям та творчістю Михайла

Коцюбинського. Коли родина мешкала у Харкові, гостював у

свого дядька Юрія Михайловича, товаришував з його дітьми

Олегом та Ольгою.

Репресії проти Юрія і Романа відбилися й на родині Ірини

Михайлівни. Їх не заарештували, однак тримали у постійному

напруженні. Флоріан Абрамович пізніше згадував: “Батьки

довго не могли знайти роботу. Я навчався в школі та художній

студії, бо мав потяг до малювання. Батьки мого однокласника,

лікарі, організували мені роботу – виготовляти наочні посіб-

ники-таблиці для курсів удосконалення лікарів. На ці скромні

44

заробітки й жили. Пізніше батько влаштувався в артіль, яка

виготовляла кнопки. Ходив із закривавленими руками, заробляв

копійки. Трохи легше стало, коли мамі вдалося влаштуватися

касиром у фотоательє”. Ось такі були часи “остаточної перемоги

соціалізму в СРСР”.

Флоріан Абрамович пройшов війну, згодом закінчив

Художній інститут, викладав скульптуру в Київській художній

школі, навчався в аспірантурі на філософському факультеті і

творив. Його роботи: погруддя М. Коцюбинського на його

могилі у Чернігові, скульптурна композиція “Мир” (монумен-

тальна фігура жінки з голубами), що прикрашає міст через

Дніпро поблизу станції метро у Києві, монумент на Савур-

Могилі (Донеччина) – пам’ятник перемоги над нацистськими

окупантами у Другій світовій (до речі, улітку 2014 року цей

пам’ятний знак було зруйновано російськими окупаційними

військами), скульптурний портрет молодого Кобзаря

“Думи молодії”, ціла галерея видатних військових діячів

українських визвольних змагань XVII ст.: Петра Сагайдачного,

Максима Кривоноса, Тараса Трясила, Івана Богуна та Івана

Сірка, кілька скульптурних композицій на садибі Михайла

Коцюбинського.

Але зв’язок і єдність онука з дідом – не тільки в

пам’ятниках, портретах, ілюстраціях. Скульптор не раз брався за

перо: написав лібрето балету “Тіні забутих предків”, взяв участь

у створенні лібрето опери за мотивами “Fata morgana”.

Не можна оминути постать визначного коцюбинськознавця,

шістдесятниці Михайлини Хомівни Коцюбинської. Вона

народилася 1931 року у Вінниці в цій же кімнаті, де побачив

світ Михайло Коцюбинський. Згодом переїхала з батьками до

Чернігова. Дитинство та юність Михайлини проходили у

“всеприсутності Коцюбинського”, як вона згадувала у своїй

автобіографічній “Книзі споминів”. Ще школяркою допомагала

батькам водити екскурсії музеєм.

Закінчила філологічний факультет Київського університету

імені Тараса Шевченка за фахом “українська мова і література”,

там же – аспірантуру. Кандидат філологічних наук, працювала в

Інституті літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР. Досліджувала

мову художніх творів, поетику Т. Шевченка, художню

45

індивідуальність М. Коцюбинського, специфіку образного

мислення і його еволюцію в українській літературі.

Михайлина Коцюбинська була також активною учасницею

руху шістдесятників, за що зазнала гонінь і переслідувань з боку

влади: її звільнено з Інституту літератури, заборонено займатися

науковою роботою і публікуватися, постійно викликали на

допити в КДБ, оскільки її друзями були В. Стус, І. Дзюба,

В. Чорновіл, І. Світличний, Ю. Бадзьо та інші. Своєрідним

оберегом від арешту і заслання було прізвище славетного

родича, адже не так просто було засадити за грати племінницю

класика української літератури. Цей моральний пресинг тривав

аж до кінця 80-их років, та Михайлина Коцюбинська не

зламалася і не зігнулася. Для неї головним було не втратити

людської гідності, бо після цього вже немає людини.

У 1992 році М. Коцюбинська повернулася до наукової

діяльності на посаду старшого наукового працівника відділу

рукописних фондів та текстології Інституту літератури

ім. Т. Шевченка НАН України. Була головою редакційної

колегії академічного зібрання творів В. Стуса. В останні роки

працювала як упорядник і коментатор над зібранням творів

В. Чорновола у 10 томах. Авторка статей, есеїв, спогадів,

критично-мемуарних розвідок про В. Стуса, І. Світличного,

З. Ґеник-Березовську, П. Тичину, Є. Сверстюка, Н. Суровцеву,

Б. Антоненка-Давидовича.

Померла Михайлина Хомівна у Києві 7 січня 2011 року.

З 2000 року музей очолює правнук М. Коцюбинського Ігор

Юлійович Коцюбинський. Під його керівництвом колектив

Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника

М. Коцюбинського працює над популяризацією творчої спадщи-

ни Михайла Коцюбинського. Одним з провідних її напрямків є

видавнича діяльність. Найпотужнішим виданням, підготовленим

науковцями музею є “Листи до Михайла Коцюбинського” у

чотирьох томах, присвячені пам’яті Юлія Коцюбинського, які

вийшли друком протягом 2002–2004 років. Згодом було видано

збірник спогадів про Ю. Коцюбинського “Завжди з нами”, а

також його мемуари “Шрами на серці”. У 2007 р. вийшли

окремим виданням “Листи М. Коцюбинського до дружини”, що

стало подією в науковому житті. Також науковці підготували

46

біографічний нарис “Михайло Коцюбинський (1864-1913).

Життя та творчість” і біографічний довідник “Лауреати Черні-

гівської обласної премії імені Михайла Коцюбинського (1992-

2011). У 2014 р. до 150-річчя від дня народження письменника

вийшла друком “Антологія творів лауреатів премії ім. М. Ко-

цюбинського. Поезія”.

Не обійшли увагою і найменших читачів. Для них видано

два видання творів М. Коцюбинського “Оповідання для дітей”

та “П’ять казочок”.

Є й інші, не менш перспективні в науковому плані проекти

колективу музею. Незважаючи ні на що, наш музей вже 80 років

зберігає ту неповторну атмосферу, що оточувала класика

української літератури, видатного Майстра слова, опікується і

популяризує його творчу спадщину.

Список використаної літератури

Коцюбинська М. Книга споминів / Михайлина Коцюбинська. – Х.:

Акта, 2006. – 287 с.

47

Ванчура Олеся

ФОНДОВА ЗБІРКА ДЕРЖАВНОГО МЕМОРІАЛЬНОГО

МУЗЕЮ МИХАЙЛА ГРУШЕВСЬКОГО У ЛЬВОВІ

ЯК ДЖЕРЕЛОЗНАВЧА БАЗА ГРУШЕВСЬКОЗНАВСТВА.

Державний меморіальний музей Михайла Грушевського у

Львові засновано у травні 1998 року. За 15 років свого існування музей зумів стати визнаним історико-культурним осередком не лише Львова, але й цілої України, а також науковою базою грушевськознавства. За ці роки діяльність музею значно розширилась, вона спрямована не лише на належне зберігання цінних музейних реліквій, їх вивчення та ознайомлення з ними громадськості, але й на активну науково-дослідницьку та просвітницьку роботу.

За час існування Державного меморіального музею Ми-хайла Грушевського у Львові вималювалося основне коло пріоритетних напрямків цієї інституції. Одним із визначальних напрямків діяльності музею стало поповнення формування і комплектація музейних фондів. Фондова збірка почала форму-ватись із часу заснування музею і становила лише 612 одиниць. Зараз ця цифра становить більш як 26 тис. одиниць.

З самого початку перед працівниками постало дуже нелегке завдання у плані наповнення фондової музейної колекції. Адже збирати експонати, які мали стосунок до Михайла Грушевського (видатного українського історика, голови Української Централь-ної Ради), творчий доробок котрого впродовж багатьох десяти-літь піддавався нищівній критиці, було справою непростою. Проте, дякуючи дуже активній науково-дослідницькій роботі музейних працівників, почали налагоджуватись контакти з багатьма науковими, громадськими, освітніми, мистецькими інституціями і як наслідок – унікальна колекція експонатів.

Формування музейних фондів відбувалося у різний спосіб. Насамперед, це дарунки музею. Радіємо з того, що з кожним роком коло друзів та знайомих музею невпинно зростає. Завдяки теплим, розуміючим, дружнім стосункам з представниками галицької родини Грушевських: Микласевичам, Савицьким, Балькам, Зінькам, музейні фонди невпинно поповнюються без-цінними експонатами з родинних архівів. В свій час зберігання

48

саме таких свідчень про родину Грушевських могло бути вагомою підставою для переслідувань з боку совєтської влади. На свій страх і ризик не одне покоління галицької родини Грушевських впродовж багатьох десятиліть ретельно оберігала цю унікальну спадщину, яка зараз є окрасою музею.

До поповнення фондів активно долучилося багато шано-ваних і знаних наукових інституцій. Дарителями книжкового фонду музею стали: Українське Історичне Товариство в особі його Президента і засновника грушевськознавства Любомира Винара. Ним передані архіви Українського Історичного Това-риства та особистий архів професора Винара, унікальні меморіальні експонати, родинні раритети, художні полотна (зокрема, портрет Марії Грушевської роботи худ. Ф. Красиць-кого) тощо. Окрім того, Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові, Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича, Наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАН України, Українська книгозбірня професора Миколи Андрухіва, що в Канаді (через Українську Народну Касу в Монтреалі). Товариства “Холмщи-на” і “Гуцульщина” зберегли та передали пам’ятні етнографічні колекції з малої батьківщини М. Грушевського – Холмщини та Гуцульщини, де Грушевські мали відпочинковий літній будинок. Колекціонери Т. Лозинський, А. Сидоренко, О. Валь-ко, В. Швець, художники Є. Безніско, М. Кецало, В. Патик, І. Гапон та багато інших небайдужих людей допомагали і допомагають нам наповнювати музейну скриню.

Одним з важливих джерел наповнення музейних фондів є наукові експедиції у місця, пов’язані з діяльністю Михайла Грушевського. За цей час відбулися науково-пошукові експе-диції у Стрий (де часто навідував своїх родичів М. Гру-шевський), у с. Криворівню, де знаходився літній будинок Грушевських), у Скалу-Подільську (Тернопілля) – містечко, де відбулось одруження Михайла і Марії Грушевських, неоднора-зовими були поїздки на Черкащину, звідки бере своє коріння родина М. Грушевського по лінії батька. З метою належного наукового опрацювання, впорядкування та обліку експонатів, які надходять до музею, створено 13 інвентарних груп основ-ного фонду. Серед них:

ДМ (документальні матеріали): документи, рукописи, листи, свідоцтва, довідки, картки, посвідчення, клепсидри тощо,

49

ДІМ (допоміжний історичний матеріал): філателія, нумізматика, боністика, медалі, поштівки, конверти, відозви, печатки, нагороди, значки, старі поштівки, звернення тощо.

ФМ (фотоматеріали); І М (історія музею); ОР (оригінальні фото): старі фотографії родини Грушевсь-

ких та унікальні фото видатних українських діячів кін. ХІХ – поч. ХХ ст.

ТРВ (тиражовані рекламні видання): поштівки, афіші, буклети, програми, з запрошення, каталоги, конверти.

РП (речі побуту): прикладне мистецтво, меблі, глина, кераміка, посуд, скло, тарелі, вази, різьба, метал, фаянс.

ОБМ (образотворче мистецтво): живопис, графіка, пастель, темпера, репродукції. Дякуючи співпраці з відомими україн-ськими митцям, ми створили єдину в Україні найповнішу портретну галерею Михайла Грушевського.

ХОЛМЩИНА (речі, які стосуються малої батьківщини Грушевського, зокрема унікальний етнографічний матеріал).

ФВД (фонд визначних діячів) – архіви відомих українських діячів, сучасників М. Грушевського (епістолярія, документи, фото, особисті речі тощо). У цій групі зберігається архів відомого українського письменника Дениса Лукіяновича.

Найбільшою фондовою групою є КН (книги, періодика): раритетні газети, журнали (починаючи з кін. ХVІІІ ст.), підшив-ки, сучасні видання. У періодиці, що датується початком ХХ ст. є велика кількість унікальних матеріалів періоду Української Центральної Ради та Української Народної Республіки. Вона налічує більш як 17 тис. одиниць. До цієї групи також входить унікальна нотографічна колекція з родини Грушевських.

Проте, предметом найбільшої гордості музейної фондової збірки є експонати групи МЕМ (меморіальні речі). Це особисті речі не лише Михайла Грушевського, але і його дружини Марії Сильвестрівни та дочки Катерини; старі родинні фото, книжки з особистим автографом історика, стародруки з особистої бібліо-теки Грушевського, листи, візитки, поштівки тощо. Досить чисельно представлена збірка унікальних автентичних рукопи-сів родини Грушевських. Це цікаве джерело до характеристики життя і побуту не лише Михайла Грушевського, членів його родини, а й видатних особистостей того часу. Особливої уваги заслуговує ретельно збережена і опрацьована родинна епістоля-

50

рія, яка є важливим джерелом у вивченні не лише наукової, політичної, культурно-освітньої діяльності, але й родинного і побутового життя М. Грушевського. Наукові пошуки історич-них джерелознавчих матеріалів у Державному меморіальному музеї Михайла Грушевського є суттєвим доповненням до фундаментальних досліджень вчених-грушевськознавців. Сама наука “грушевськознавство”, як галузь історичної науки, була заснована у 1966 р. з ініціативи професора Любомира Винара (США) і покликана була досліджувати життя і діяльність найвидатнішого українського історика Михайла Грушевського. Безперечно, основою наукового вивчення життєдіяльності М. Грушевського є історичне джерело. Як згадував сам Любомир Винар: “Історики мали доступ до європейських, американських, канадських архівів, у яких зберігалися важливі архівні матеріали. Великим недомаганням цього періоду є неможливість користуватися архівними матеріалами в радянсь-кій Україні, що були недоступні для дослідників. Аж у 1990 – 1991 роках, після розпаду “імперії зла”, грушевськознавство “прищепилося” в Україні і сьогодні розбудовується спільними силами грушевськознавців з України і діаспори” [1, 16]. З цього часу почався новий етап грушевськознавства. Разом з потужни-ми науковими інституціями, архівами, виняткову роль в розбу-дові грушевськознавства відіграють музеї, зокрема Державний меморіальний музей Михайла Грушевського у Львові.

Різноманітність і унікальність матеріалів, виявлених шляхом науково-дослідницької, експедиційної та пошукової роботи у галузі грушевськознавства дають можливість формувати нові творчі перспективи і напрацювання у цьому напрямку, а згодом розширювати творчі та наукові горизонти музею.

Результат наших музейних здобутків узагальнено у низці серйозних наукових публікацій, підготовлених та опублікованих на власних зібраних, опрацьованих і введених в науковий облік матеріалах. Однією з перших цікавих праць стало видання “Львівські адреси родини Грушевських”, автором якого стала директор музею М. К. Магунь. Варто підкреслити, що науковим консультантом до вказаного видання виступив Л. Винар. У цьому виданні з’явилось чимало цікавих, досі невідомих фактів з життя самого М. Грушевського та його родини.

До видання було залучено багато музейних фондових мате-ріалів. Також, декілька років тому, був започаткований цікавий

51

потужний проект “Галицька родина Грушевських”, успішна реалізація якого дає можливості виходити музею на якісно нові наукові перспективи у дослідженні життєдіяльності видатного історика. В рамках цього проекту з’явились музейні видання про знані, але забуті родини Левицьких, Микласевичів, Мочуль-ських, Калитовських.

Налагодилась активна співпраця з журналом “Український Історик” виданням Українського Історичного Товариства (США), де публікуються найновіші музейні напрацювання у галузі грушевськознавства. Для нас є великою гордістю, що саме наші музейні дослідження і напрацювання відкрили нову сторінку у грушевськознавстві.

Різноманіття творчих контактів, розмаїття задумів, дає підстави з оптимізмом дивитись у майбуття музею, плекаючи і оберігаючи безцінну спадщину Великого Українця.

Список використаної літератури

1. Винар Л. Грушевськознавство: генеза й історичний розвиток. – Київ – Львів – Париж – Нью-Йорк – Торонто, 1998. – 123 с.

2. Винар Л. Михайло Грушевський: історик і будівничий нації. – Нью-Йорк – Київ – Торонто, 1995. – 302 с.

3. Листування Михайла, Марії та Катерини Грушевських / упоряд. Магунь М. К.; ДММ М. Грушевського у Львові. – Львів: Мульти-Арт, 2008. – 150 с.

5. Михайло Грушевський. Збірник наукових праць і матеріалів Міжнародної ювілейної конференції, присвяченої 125-й річниці від дня народження М. Грушевського / ред. колегія: Винар Л., Ільницький М. – Львів, 1994. – 487 с.

6. Шлях довжиною в 10 літ (коротка музейна хроніка) / упоряд. Магунь М. К.; ДМММ Грушевського у Львові. – Львів: Мульти-Арт, 2008. – 55 с.

52

Аліна Кузьменко

ФОНДОВА КОЛЕКЦІЯ МЕМОРІАЛЬНОГО МУЗЕЮ

ВОЛОДИМИРА ГНАТОВИЧА ЗАБОЛОТНОГО

Меморіальний музей архітектора Володимира Гнатовича

Заболотного був відкритий в жовтні 1962 року. Видатний

український зодчий залишив після себе значний науковий та

художній спадок. Його творчість вплинула на хід формування

української культури в галузі архітектури та мистецтва.

Академік, перший президент Академії Архітектури України,

В. Г. Заболотний розробив концепцію національної архітектур-

ної школи XX ст. Володимир Заболотний народився 30 липня

1898 року в с. Карань Переяславського повіту, зараз це один з

мікрорайонів міста.

З дитинства в нього стали виявлятися здібності до ліплення,

малювання. Бачачи здібність у Володі до малювання, по закін-

ченні гімназії вчителі радили йому здобути спеціальну художню

освіту.

У 1922 році В. Г. Заболотний вступає до Київського

архітектурного інституту, на базі якого та інституту пластичних

мистецтв у 1924 році було організовано Київський державний

художній інститут.

Колектив професорів та викладачів інституту, до складу

якого увійшли, крім керівних спеціалістів в галузі архітектури

(П. Ф. Альошин, О. М. Вербицький, В. М. Риков та ін.), також

відомі вчені (В. А. Абремський, М. О. Даміловський та ін.), в

учбовій і творчій роботі йшов по вірному шляху розвитку нової

радянської науки та мистецтва.

Характерним для проектів того часу була, насамперед,

простота і економічність, лаконічність, суворість, що найбільш

відповідало епосі.

Наполегливість в оволодінні знаннями та в роботі

поєднувались у архітектора з природним талантом. От тому

навіть ті проекти, які розробляв він, навчаючись в інституті,

виділялись серед робіт його товаришів.

На формування майстерності студента Заболотного як

архітектора великий вплив мав професор П. Ф. Альошин,

53

майстерня якого у художньому інституті була найпопулярнішою

серед студентів.

Вершиною творчості Володимира Гнатовича є будинок

Верховної Ради України. У 1936 році був оголошений закритий

конкурс на складання проекту споруди Верховної Ради УРСР.

Це була пора повного розквіту сил і таланту зодчого. Проте він

ніколи так не хвилювався, як в той день, коли йому доручили

розробку проекту [5].

Численні проекти, креслення, макети, робочі малюнки

різноманітних споруд вводять в таємничий світ творчих пошуків

автора й знаходження ним власного стилю в мистецтві архітек-

тури. Фотографії споруд, побудованих на основі цих розробок,

демонструють їх життєве втілення в різних куточках України.

Справжньою окрасою експозиції музею являються оригі-

нальні меблі, виготовлені за ескізами Володимира Заболотного

для будинку Верховної Ради України, який і сам являється

результатом таланту майстра. Це засвідчує здібності таланови-

того архітектора ще й як дизайнера та інженера. Гордістю музею

є творчий доробок архітектора.

Головним завданням музею є розкриття життєдіяльності

однієї особистості. Доробки вченого настільки різнопланові, що

надають можливості не лише пропагувати досягнення зодчого, а

ще й розширювати тематичні рамки поповнення фондів і, таким

чином вивчати національну спадщину України в різних галузях

культури [4, c. 205].

Справжнім скарбом музейного зібрання є збірка художніх

творів родини Заболотних, яка складається з образотворчих,

декоративних та ужиткових предметів. У музеї експонуються

родинні меблі: старовинне крісло з горіхового дерева та

тисненої шкіри (ХVІІІ ст.), буфет роботи німецьких майстрів

початку ХХ ст. На його полицях, як і при Заболотному вистав-

лені раритетні порцелянові вироби ХІХ століття (Межигірський

завод, мануфактура Попова), скляні карафки роботи українських

майстрів 50-х років ХХ ст. Гордістю музею є живописні твори

Володимира Заболотного – 125 одиниць, які представлені в

кожній з кімнат.

54

Експозиція Меморіального музею академіка В. Г. Заболот-

ного нараховує 3780 (три тисячі сімсот вісімдесят) предметів.

Це музейні предмети основного фонду інвентарних груп “Му-

зейні предмети Переяслав-Хмельницького історичного музею”,

“Книги з автографами”, “Різне”, “Етнографія”, “Колекція

В. Г. Заболотного”, “Ікони”, “Мистецтво”, “Скульптура”, “Тка-

нини”, предмети науково-допоміжного фонду.

Картини та малюнки, які представлені в додатку № 1 пере-

дані дружиною академіка – З. М. Заболотною. Також, серед

вказаних музейних предметів особливе місце потрібно приді-

лити портрету В. Г. Заболотного, автором малюнку є Ю. Хіміч.

У 1950-х роках Володимир Заболотний написав більше

двадцяти зображень річок Дніпра та Трубежу, різноманітні

пейзажі та багато інших дивовижних куточків Переяславщини.

Життєвий та творчий шлях академіка відображений у

фондовій колекції Музею. Потрібно зазначити, що на даний час

значна кількість музейних предметів заслуговує на окреме

дослідження.

Творчість В. Г. Заболотного стала надзвичайно яскравим

виявом формування і розвитку видатної особистості. Мистець

великого творчого діапазону, архітектор і художник, організатор

і керівник, добра і надзвичайно чуйна людина, він уособлював

все те ліпше, що тільки могло виявлятись в ту зовсім непросту,

суперечливу добу в архітектурі і мистецтві України, надихаючи

своїх товаришів і учнів на кращі творчі звершення, спрямовані

на слугування власному народові, який він любив щиро [6].

Додаток

1. Картина “Хата в

Козинцях”, 1951 р.

Картон, олійні фарби,

17х22 см

Автор В.Г.Заболотній

З-34

КН-2854

55

2. Картина “Вулиця в м.

Переяславі-

Хмельницькому”,

1951 р.

Полотно, олійні

фарби, 50х35 см

Автор В.Г.Заболотній

З-241

КН-2854

3. Малюнок “Берег

Дніпра” (“Вид на

печерську лавру”)

Папір, акварель,

21х40 см

Автор В.Г.Заболотній

З-242

КН-2854

4. Картина “Околиця м.

Переяслава-

Хмельницького”

Картон, олійні фарби,

74х55 см

Автор В.Г.Заболотній

З-246

КН-2854

5. Малюнок “Куточок

садиби”

Папір, акварель,

18,5х11,5 см

Автор В.Г.Заболотній

З-248

КН-2854

56

6. Малюнок

“Кладовище”, 1958 р.

Папір, акварель,

38,5х27,5 см

Автор В.Г.Заболотній

З-249

КН-2854

7. Малюнок “Софія”

(“Деталь Софії

Київської”), 1952 р.

Папір, акварель,

38,3х28,4 см

Автор В.Г.Заболотній

З-265

КН-2854

8. Малюнок “Школа.

Переяслав-

Хмельницький”

Папір, акварель,

43,7х37,8 см

Автор В.Г.Заболотній

З-266

КН-2854

9. Малюнок “Куточок

двору в Переяславі-

Хмельницькому”,

1957 р.

Папір, акварель,

41,5х30 см

Автор В.Г.Заболотній

З-270

КН-2854

57

10. Малюнок “Вулиця”

(“Вулиця після

дощу”)

Папір, акварель,

43,5х36,5 см

Автор В.Г.Заболотній

З-279

КН-2854

11. Малюнок “Палатка на

березі Дніпра”

(Жовтий намет)

Папір, акварель, 17х25

см

Автор В.Г.Заболотній

З-284

КН-2854

12. Малюнок “Дніпро

біля Києва”

Папір, акварель,

18,7х12,1 см

Автор В.Г.Заболотній

З-295

КН-2854

13. Малюнок “Краєвид

біля м. Переяслава-

Хмельницького”,

липень 1954 р.

Папір, акварель,

30х12,3 см

Автор В.Г.Заболотній

З-298

КН-2854

58

14. “Портрет В. Г.

Заболотного”, 43х37

см

Автор Ю. Хіміч

З-459

КН-2854

15. Малюнок “Церква”,

1958 р.

Папір, акварель,

36,5х30 см

Автор В.Г.Заболотній

З-694

КН-14720

16. Малюнок “Крутий

схил Дніпра”, 1958

року

Папір, акварель,

40,5х28,5 см

Автор В.Г.Заболотній

З-697

КН-14723

59

17. Малюнок “Село у

горах”, 1952 р.

Папір, акварель,

40,5х28,5 см

Автор В.Г.Заболотній

З-699

КН-14725

18. Малюнок “Краєвид”

(“Безкрайнє небо”),

1956 р.

Папір, акварель,

10х16 см

Автор В.Г.Заболотній

З-768

КН-15204

19. Малюнок “Піщаний

берег Дніпра”, 1954 р.

Папір, акварель,

18,5х12 см

Автор В.Г.Заболотній

З-769

КН-15205

20. Малюнок “Берег

Дніпра біля Києва”,

1954 р.

Папір, акварель,

42х35 см

Автор В.Г.Заболотній

З-770

КН-15206

60

21. Малюнок “Сторожка”

(“Сторожка на воді”),

1954 р.

Папір, акварель,

18х20 см

Автор В.Г.Заболотній

З-774

КН-15210

22. Малюнок “Софія

Київська”, 1960 р.

Папір, акварель,

28х35,5 см

Автор В.Г.Заболотній

З-778

КН-15214

23. Малюнок “Церква”

(Андріївська церква в

Києві), 1947 р.

Папір, акварель,

37,5х28 см

Автор В.Г.Заболотній

З-780

КН-15216

61

24. Малюнок “В затоці

Дніпра”,

Папір, акварель,

33,5х22 см

Автор В.Г.Заболотній

З-782

КН-15218

25. Акварель “Двоє у

човні”, 1948 р.

Папір, акварель,

24х18,3 см

Автор В.Г.Заболотній

З-792

КН-16963

26. Акварель “Піч у

дворі”, з автографом,

1957 р.

Папір, акварель,

17,7х13,2 см

Автор В.Г.Заболотній

М-2364

КН-25339

62

27. Акварель “В

київськім парку”,

1956 р. Папір,

акварель, 16,2х10,4

см

Автор В.Г.Заболотній

М-2365

КН-25340

28. Акварель “Козинці”,

1954 р.

Папір, акварель,

20х12,2см

Автор В.Г.Заболотній

М-2366

КН-25341

29. Акварель “Дерево”,

1955 р.

Папір, акварель,

19,5х12,4 см

Автор В.Г.Заболотній

М-2367

КН-25342

30. Акварель “Хата в

Андрушах”, 1954 р.

Папір, акварель,

19,5х12,2см

Автор В.Г.Заболотній

М-2368

КН-25343

63

3

1

.

Акварель “ На березі

Дніпра”, 1954 р.

Папір, акварель

19,7х12,1см

Автор В.Г.Заболотній

М-2369

КН-25344

Список використаної літератури

1. Основний фонд збереження інвентарна група “Колекція

академіка В. Г. Заболотного”, інв. №№ З-34; З-241; З-242; З-246;

З-248; З-249; З-265; З-266; З-270; З-279; З-284; З-295; З-298; З-

459; З-694; З-697; З-699; З-768; З-769; З-770; З-774; З-778; З-780;

З-782; З-792.

2. Основний фонд збереження інвентарна група

“Мистецтво”, інв. №№ М-2364 М-2365 М-2366 М-2367 М-2368

М-2369.

3. Набок Л. Меморіальний музей академіка архітектури

В. Г. Заболотного (з досвіду збереження та популяризації

історико-культурної спадщини) // VIII Всеукраїнська наукова

конференція “Історичне краєзнавство і культура”. Наукові

доповіді та повідомлення. – Київ – Харків: Рідний край, 1997. –

Частина 1. – 431 с.

4. Набок Л. Документальні джерела пам’яток народної

архітектури Наддніпрянщини з фонду Музею В.Заболотного //

PEREYASLAVICA: Наукові записки Національного історико-

етнографічного заповідника “Переяслав” : зб. наук. статей. –

Переяслав-Хмельницький, 2009. – Вип. 3 (5). – 340 с.

5.[Електронний ресурс]: Архітектура, історія – Режим

доступу:http://www.alyoshin.ru/Files/publika/grachova/grachova_za

bol.html

6. [Електронний ресурс]: Благодійний фонд “Розвитку та

захисту Київщини” – Режим доступу

http://www.kyivshchyna.org.ua/vidatni-osobistosti-kijivshchini/328-

volodimir-zabolotnij-arkhitektor-pereyaslav-khmelnitskij-rajon

64

Ірина Криворучка

ФОНДОВА ЗБІРКА МУЗИЧНО-МЕМОРІАЛЬНОГО

МУЗЕЮ СОЛОМІЇ КРУШЕЛЬНИЦЬКОЇ:

ІСТОРІЯ, ПРОБЛЕМИ, ПЕРСПЕКТИВИ

У середині 70-х років минулого століття працівники Літера-

турно-меморіального музею Івана Франка у Львові розпочали

формування нової фондової групи, матеріали якої пов’язані з

іменем Соломії Крушельницької. Згодом саме ці пам’ятки стали

базою для створення меморіального музею славетної співачки.

Сьогодні в основному і науково-допоміжному фонді музею

Соломії Крушельницької зібрано понад 20 тисяч пам’яток. Ця

колекція є однією з найбагатших щодо представлення персоналій

української музичної культури. Поруч з тим, матеріали з

особистого архіву Соломії Крушельницької, численні документи,

пов’язані з життям і творчістю відомих українських та зарубіжних

виконавців, є джерелознавчою базою для дослідження світового

музичного мистецтва.

В історії формування фондової збірки Музею Соломії

Крушельницької можна виділити три періоди, кожен з яких має

свої особливі прикмети. Перший етап не був результатом реалізації

спеціальної програми комплектування фондів, а був пов’язаний з

простим випадком. Сталося так, що працівники музею Івана

Франка, розшукуючи спогадами про письменника, познайомилися

з Одаркою Карлівною Бандрівською – донькою приятеля пись-

менника. Під час одного з візитів музейників до її оселі, господиня

показала своїм гостям стару фотографію, на якій була зображена

гарна жінка у довгій білій концертній сукні. На питання, ким є ця

пані, Одарка Карлівна відповіла: “Це моя тітка, славетна співачка

Соломія Крушельницька”. Так почалося “музейне знайомство” з

українською примадонною світової слави, тоді ж розпочалося

формування нової групи музейних предметів – фонду Соломії

Крушельницької (далі – ФСК). Перший запис в книзі обліку ФСК

було зроблено 11 жовтня 1977 році. У початковий інвентар внесено

також і символічну пам’ятку першої “зустрічі” – фото Соломії

Крушельницької у довгій білій концертній сукні, яке зроблене в

Італії у місті Віареджо в 1910 році.

65

Основою новоствореного ФСК стали численні матеріали з

особистого архіву співачки, які впродовж багатьох років ретель-

но збирала і передала до музею Одарка Бандрівська. До останніх

років свого життя вона постійно допомагала працівникам

Музею. Завдяки їй формування ФСК велося систематично й

активно. Пошукова робота була налагоджена як у Львові, так і в

інших містах України. Вже на початку 1980 року у цьому фонді

було обліковано понад півтори тисячі музейних предметів. На

той час ФСК поповнився цінними предметами, що надійшли від

колег О. Бандрівської, радянських дослідників творчості

співачки – Михайла Головащенка та Івана Деркача. Перша

презентація зібраних матеріалів відбулася у листопаді 1981 року

на виставці, присвяченій Крушельницькій. Тоді ж у газеті

“Культура і життя” від 22 листопада 1981 року була надру-

ковано повідомлення про те, що у Львові ведеться збір матеріа-

лів для створення меморіального музею славетної співачки

Соломії Крушельницької.

Подальше укомплектування ФСК велося надзвичайно

активно й плідно. Серед тих, хто збагатив музейну скарбницю у

наступні роки варто назвати співачку Павлину Криницьку,

колекціонерів Анатолія Сидоренка та Петра Лінинського,

музикознавців Марію Білинська і Любомиру Яросевич. Поруч із

пошуком різного роду документальних меморій про Соломію

Крушельницьку проводився також пошук речей так званого

другого плану. Це були рами, столи, люстри, годинники,

підставки та інші, предмети інтер’єру необхідні для створення

майбутньої експозиції. Ці предмети увійшли до складу науково-

допоміжного фонду музею.

Першого жовтня 1989 року відбулося відкриття Музично-

меморіального музею Соломії Крушельницької, який на правах

відділу входив тоді у структуру Літературно-меморіального

музею Івана Франка. Під експозицію були виділені приміщення

на другому поверсі будинку № 23 по вул. Чернишевського

(тепер вул. С.Крушельницької). Цей дім було вибрано не

випадково. Восени 1903 року його купила для себе та своєї

родини Соломія Крушельницька. Після приєднання Галичини до

складу СРСР у 1939 році дім націоналізували, колишній

власниці залишили тільки одне помешкання на другому поверсі.

66

Тут минули останні роки славетної співачки, тут вона померла

16 листопада 1952 року.

Після відкриття експозиції музею процес комплектування

фондів не завершився. По сей день ФСК постійно поповнюється

безцінними скарбами. Сьогодні це найповніша колекція різного

роду меморій, які є першоджерелом нашого знання про Соломію

Крушельницьку. Серед раритетних пам’яток зберігаються оригі-

нальні фотографії Крушельницької у різних оперних ролях,

світлини, які розповідають про приватне життя і родину співач-

ки, українська та іншомовна музична критика, епістолярна

спадщина, афіші, унікальні нотні видання з бібліотеки артистки,

особисті речі тощо. Особливо цінною частиною колекції є архів-

ні платівки 1903-1928 років, на яких записані музичні твори у

виконанні Соломії Крушельницької.

У 1995 році Музично-меморіальний музей Соломії Кру-

шельницької отримав статус самостійної державної установи.

Відтоді почався другий період у процесі формування фондової

збірки Музею. Якщо спочатку комплектування фондів здійсню-

валося тільки за рахунок предметів, які представляли постать

Соломії Крушельницької, то наприкінці 90-х років пріоритети

значно розширилися. На це було декілька причин. Музей Соло-

мії Крушельницької став знаним і популярним центром

музичного і культурного життя Львова. Активна наукова,

просвітницька і виставкова діяльність сприяла налагодженню й

розвитку контактів працівників музею з українськими колегами.

Характер і напрямки роботи Музею значно урізноманітнилися

також і завдяки співпраці з українськими і зарубіжними

виконавцями, музикознавцями, колекціонерами і шанувальни-

ками оперного мистецтва. Музей здобув чимало приятелів, які

на правах волонтерів постійно допомагають у роботі. Варто

зазначити, що серед друзів Музею багато мешканців Львова. І

це не дивно, адже Крушельницька належала до найславніших

горожанок нашого міста. Тому львів’яни мають своєрідний

емоційний зв’язок з Музеєм, сприймаючи його історію як свою

особисту.

Починаючи з 1995 року, поруч з ФСК почали формуватися

інші групи, які відповідали характеру і профілю музею. Тоді

фондова колекція суттєво збільшилася за рахунок меморіальної

67

спадщини незаслужено забутих в радянський час українських

музичних діячів, які жили й творили на своїй батьківщині або ж

за її межами. Матеріали надходили до музею як з України, так і

з багатьох інших країн світу – Німеччини, Швеції, Франції,

Італії, Австрії, США. У більшості випадків це були приватні

архіви – надзвичайно цінні за змістом та багатожанрові за

наповненням, які передавали в дар самі власники або ж їх

спадкоємці. Так, наприклад, дружина композитора Станіслава

Людкевича – пані Зеновія Штундер, заповіла Музею

колосальний за обсягом архів свого чоловіка і частину його

приватного будинку. Тепер на другому поверсі цього дому

створено меморіальний музей Станіслава Людкевича, який на

правах сектора входить у структуру нашого Музею.

Сьогодні основний фонд Музично-меморіального музею

Соломії Крушельницької складається з восьми груп. Поруч з

базовим ФСК, музейні пам’ятки представлені у таких фондових

групах: Ярослава Грицая (фЯГ), Модеста Менцинського (фММ),

Записів (фЗап.), Станіслава Людкевича (фСЛ), Музичних Діячів

(фМД), Історії Музею (фІМ), Особистих архівів (фОА). Тут

зберігається велика кількість меморіальних і різного роду

документальних пам’яток, представлених іменами співаків Модес-

та Менцинського, Іри Маланюк, Мирослава Скала-Старицького,

Олександра Носалевича, Анни Крушельницької, Одарки Бандрів-

ської, Іванки Мигаль, Іванни Синенької-Іваницької, Олександри

Любич-Парахоняк, Ніни Шевченко, Володимира Ігнатенка,

композиторів Станіслава Людкевича, Василя Барвінського,

Миколи Колесси, піаністів Любки Колесси, Марії Крушель-

ницької, Галі Левицької, Дарії Гординської-Каранович, Романа

Криштальського, скрипаля Юрія Криха та багатьох інших

музикантів. Цінною частиною музейної збірки є багатий

фоноархів, який нараховує понад три тисячі одиниць збереження.

Його окрасою є збірка грамофонних платівок першої половини ХХ

ст. виробництва західноєвропейських фірм із колекції львівського

скрипаля і колекціонера Ярослава Грицая. Якщо з технічного боку

можна мати застереження до якості запису та стану збереження

платівок, то в історичному плані цей матеріал має безцінну

наукову вартість. Майже у кожній із згаданих фондових груп

зберігаються твори образотворчого та декоративно-ужиткового

68

мистецтва. Це невелика за обсягом, але цікава за мистецьким

наповненням частина музейного зібрання. В основному твори

живопису представлені іменами українських художників, серед

яких Ярослава Музика, Святослав Гординський, Лев Гец, Роман

Турин, Осип Курилас, Любомир Медвідь, Богдан Сойка, Орест

Скоп та інші.

Характерною ознакою кожної з восьми фондових груп є її

видова різноманітність. Це означає, що у кожній групі

зберігаються різні за характером та фактурою музейні предмети,

серед яких є і різноманітні друковані видання і рукописні

матеріали, художні твори і грамофонні платівки, тканини і

меблі, тощо. Причиною цьому є нетиповий для музейної

установи шлях обліку матеріалів, які надійшли у складі

цілісного архіву чи приватної колекції. Працівники музею

вважали за доцільне не розпорошувати різножанрові предмети з

однієї колекції по окремих тематичних групах. У такій системі

класифікації й обліку є свої позитивні й негативні сторони. З

одного боку уникається знеособлення чи “деперсоналізації”

даного архіву, який у контексті музейного зібрання

представлений в усій його сукупності і різноманітності.

Збережений таким чином архів дає змогу вивчити особисту й

творчу сильветку його власника, дослідити історичні аспекти,

смаки та уподобання того часу, коли жила дана особа. З іншого

боку, такий цілісний архівний спосіб обліку музейних предметів

створює чималі труднощі у щоденній фондовій роботі, тобто

процесі збереження й пошуку музейних предметів.

З 2010 року почався третій період в історії формування

музейної збірки. На сучасному етапі особливу увагу працівники

Музею приділяють політиці комплектування фондів. Ми

намагаємося уникнути помилок попередніх років, коли при

вирішенні долі того чи іншого предмету, сентименталізм та

романтизм брали гору над правилами ціннісного відбору. У

міжнародному Кодексі куратора акцентується на важливому

положенні: “Продовження, а тим паче розширення збиральниць-

кої діяльності музею, не здатного гарантувати для своїх

колекцій професійної опіки щонайвищої якості – однозначна

помилка”. [2, 273 с.] Чи став для нашого Музею цей постулат

69

своєрідним дороговказом у процесі комплектування фондів?

Однозначної відповіді на це питання поки що нема...

Поруч з визначенням досконалої політики комплектування

фондів, перед музеєм стоїть розв’язання інших нагальних

потреб, зокрема: створення електронного каталогу предметів

музейної колекції, пошук додаткових фондових приміщень,

окремого виставкового залу, обладнання реставраційної

майстерні. Варто заакцентувати увагу й на складних фінансових

труднощах, які, попри все, не відбилися на процесі комплекту-

вання музейного зібрання. Вже понад 20 років для закупівлі

експонатів державні кошти не виділяються. Щорічне поповнен-

ня музейної скарбниці, а це – понад 500 одиниць збереження,

здійснюється виключно за рахунок подарунків та фінансової

підтримки приятелів нашого музею.

По сей день фондова колекція є ключовим і центральним

активом у всіх ділянках роботи Музею Соломії Крушельниць-

кої. Її вартість важко переоцінити. Адже матеріали кожної

фондової групи, так як це було у випадку з архівом Соломії

Крушельницької, можуть стати основою для створення

самостійної експозиції цілого, переважно меморіального, музею.

Збережені тут пам’ятки, є предметами “першої величини” з

усіма ознаками музейної цінності у декількох планах: куль-

турної спадщини, вартості знання, естетичного і візуального

сприйняття.

Список використаної літератури:

1.Безсмертна слава Соломії : біобібліографічний довідник/ Муз.-

мемор. музей С. Крушельницької у Львові; упоряд. : М.Зубеляк,

Р.Мисько-Пасічник; вступ. ст. І. Криворучки. – Львів: Гердан, 2007. –

244 с., 16 с.іл.

2.Вайдахер Ф. Загальна музеологія : посібник / пер. з нім.

В. Лозинський, О. Лянг, Х. Назаркевич. – Львів: Літопис, 2005. – 632 с.

3. Музей: менеджмент і освітня діяльність / упоряд. : Герман

Аартс, Зеновій Мазурик. – Львів: Літопис, 2009. – 224 с.

4.Музею Соломії Крушельницької – 20 років: бібліографічний

довідник / Муз.-мемор музей С.Крушельницької у Львові; упоряд.

М. Зубеляк; вступ. ст. Г. Тихобаєвої. – Львів, 2009. – 132 с., 32 с. іл.

70

Володимир Парацій,

Олена Лугова

МИТРОПОЛИТ АНДРЕЙ ШЕПТИЦЬКИЙ

ТА ПАТРІАРХ ЙОСИФ СЛІПИЙ: ВИЗНАЧНІ

ІЄРАРХИ В МЕМОРІАЛЬНИЙ МУЗЕЙНІЙ ЕКСПОЗИЦІЇ

ДЕРЖАВНОГО ІСТОРИКО-АРХІТЕКТУРНОГО

ЗАПОВІДНИКА У М. БЕРЕЖАНИ.

Мислитель завжди мужня людина, якщо сприймати

твердження Анатоля Франса: “Найрідкісніша форма мужності –

це здатність мислити”. В українському соціумі зустрічалися

подібні Велети розуму і духу, Велети людської (національної)

мужності [5, с. 260]. Серед них – митрополит – “Князь церкви”

Андрей Шептицький та архієпископ-кардинал-патріарх Йосиф

Сліпий. Вони символізували собою не лише окрему епоху в

історії української греко-католицької церкви (величну й

трагічну водночас); вони були безумовними провідниками

(навіть – духовними вісниками) українства, показниками

інтелектуальних звершень й людської мужності, моральних

основ і практичних діянь.

Тому їх сучасна презентація (зокрема через аспекти

музейних зібрань) – це не лише потреба “краєзнавча”, але й

загальноукраїнська. Адже, ще в 1983 р. Генеральною Конферен-

цією ІСОМ у Лондоні були чітко визначені принципи “нової

музеології” (тоді ж приблизно визначилася концепція “музею-

форума” Д. Камерона), спрямовані на соціалізацію музейної

комунікації, зокрема – через вплив музейною збіркою на

сьогодення та майбутнє людства. Іспанський музеолог Оскар

Наварро називав музеї тими місцями, де конструюється й

отримується знання [4].

Тому, будь-яка (з тематичного погляду) якісна музейна

експозиція, присвячена двом вищезгаданим ієрархам Україн-

ської греко-католицької церкви – це пізнання минулого,

знайомство з інтелектуальною аурою, приклад людської безко-

рисливості та жертовності; це – позитивний вплив на сьогодення

факторами музейного зібрання.

71

Бережанщина не була ні родовим гніздом, ні іншим яким-

небудь визначальним місцем для митрополита Андрея Шеп-

тицького чи Патріарха Йосифа Сліпого. Але ця місцевість явля-

лася часткою східногалицького простору, на яке загалом роз-

повсюджувалося благословення “князя” Української греко-като-

лицької церкви. Тому, пам’ять про митрополита, його дух, тут

має такий же відбиток, як і на інших місцевостях краю, України.

Правда, дотримуючись історичної достовірності відзначи-

мо, що Андрей Шептицький як мінімум двічі за життя побував у

Бережанах під час регулярних і традиційних з кін. ХІХ – поч.

ХХ ст. канонічних візитацій. Вони – візитації – являлися

своєрідною формою інспектування підпорядкованих Львівській

митрополичій консисторії парафій, а також можливістю для

надання благословення й висловлення прихильності місцевості,

для урочистої зустрічі з мешканцями краю (при чому – не лише

з греко-католиками за віровизнанням).

Вперше (з канонічною візитацією) побував на Бережанщині

Андрей Шептицький у 1901 році. Як відзначалося сучасниками

події, зустрічі нового митрополита також мали надзвичайно

урочистий характер, вони сприймалися як щось визначальне,

часто понад національне. В’їзд ієрарха до міста проходив під

звуки церковних дзвонів, митрополит отримував вітання від

церковних процесій, представників влади, навіть командування

розквартированого у Бережанах 55 піхотного полку. До вітальних

промов приєдналося й єврейське духовенство міста [1, c.189-191].

Наступна (і остання) візитація митрополита Андрея

Шептицького до Бережан відбувалася влітку 1928 року. Знову

урочисті зустрічі, процесії, церковні відправи. На ринку від

північної сторони, стояла прикрашена зеленню брама з написом:

“Вітай, Владико”. Традиційними українськими “хлібом і сіллю”

привітала його делегація Бережанських громадян, очолювана

місцевим суддею Володимиром Кордубою [1, с. 191].

Місцем перебування митрополита був і Краснопущанський

Василіанський Свято-Іванівський монастир (на півночі Бережан-

щини). Звідти походить й Пастирський лист А. Шептицького

“Про ювілей”, написаний “в день Сострадання Пресвятої

Богородиці, дня 8 червня Р. Б. 1901” [6, с. 242-258].

72

Також мешканці Бережан і Бережанського краю прилуча-

лися до відзначення тих чи інших ювілейних подій, що стосува-

лися митрополита Андрея Шептицького. Так, у 1931 р.

“Бережанщина відзначила 30-тиліття єпископських свячень

Митрополита Андрея” [1, с. 191].

Серед уродженців нашого краю були й стипендіати

митрополита, який, загалом, витрачав значні особисті кошти на

підтримку творчої молоді. Серед таких, у майбутньому відомих

особистостей, були: архітектор АполінарійОсадца й художник

Володимир Савчак.

Таким чином, зв’язок митрополита А. Шептицького з

Бережанами (і з краєм) хоч і не тісний, але доволі помітний. Це,

а також величність і значимість особистості “князя” Української

греко-католицької церкви, призводить до розуміння необхід-

ності його відзначення на рівні окремої музейної експозиції

тематичного музею. Особливо, якщо її можна наситити

цікавими автентичними артефактами. Це буде пізнавально й

суспільно-сприйнятливо.

З уродженцями Бережанщини пов’язувала доля також

Йосифа Сліпого; як під час його ректорства у Богословській

Академії, такі на еміграції. Наприклад, п’ятого червня 1966 р.

Український громадський комітет митрополії Нью-Йорк – Нью-

Джерсі організував 100-доларовий банкет “в честь Верховного

Архієпископа Української Католицької Церкви Їх Еміненції

кардинала Йосифа Сліпого”, дохід від якого призначався для

Українського католицького університету ім. св. Климентія у

Римі. У фондах Бережанського краєзнавчого музею зберігається

запрошення на цей бенкет уродженця нашого краю, відомого в

США архітектора А. Осадци [7]. Cлід зауважити, що наш земляк

часто фінансово підтримував благі наміри українського греко-

католицького Патріарха. Про свідчить, наприклад, особисто

підписаний лист-подяка Йосифа Сліпого до Аполлінарія та

Тетяни Осадців від 6 березня 1971 року. Його оригінал також

зберігається у фондах краєзнавчого музею [8].

Особистість Йосифа Сліпого визначилася в українському

еміграційному соціумі як символічна, що яскраво відобразилося

в одному з найбільш меморіальних проявів людства – у

філателії. Свідченням цьому є цілісна експозиція поштових

73

марок, конвертів, спецпогашень, присвячених Патріархові,

передана п’ятого вересня 2004 р. доктором Романом Смиком до

Українського національного музею в Чикаго. Це і прижиттєві

видання, які розкривають місійну роль Йосифа впродовж 1963-

1984 рр., так і посмертні друки-свідки окремих значимих епі-

зодів життя величного діяча української греко-католицької

церкви [3, с. 6].

Усе вищеозначене (як загально цінне, так і все ж прив’язане

до Бережанщини) спричинилося до формування в структурі

Музею сакрального мистецтва та історії переслідуваної церкви

Державного історико-архітектурного заповідника у м. Бережани

окремого тематично-експозиційного розділу, присвяченого

Андрею Шептицькому та Йосифу Сліпому.

Власне Музей (офіційна назва “Музей переслідуваної

церкви”) було створено 25 червня 2000 р. за ініціативи місце-

вого священика о. Михайла Немелівського. Але смерть заснов-

ника музею звела нанівець будь-які перспективи подальшого

функціонування музейного зібрання у тогочасних пізнавально-

експозиційних проявах і можливостях.

Та сам факт наявності такого історично-значимого та есте-

тичного зібрання апріорно породжував думку про необхідність

створення на його основі окремої професійної музейної

структури. Тому, у 2007 р. цю музейну збірку було передано до

Державного історико-архітектурного заповідника у м. Бережани

з перспективою її презентації в якості окремого тематично

визначеного музею – Музею сакрального мистецтва та історії

переслідуваної церкви.

Серед чисельного історичного (історико-меморіального,

історико-мистецького) музейного матеріалу свою цінність

мають збірки, присвячені життю, інтелектуальній та пастирській

діяльність найвизначніших ієрархів Української греко-като-

лицької церкви Андрею Шептицькому та Йосифу Сліпому.

Колекція склалася завдяки даруванням згадуваного вище

доктора Романа Смика – племінника відомого українського

мистця, письменника, поета, дослідника Богдана Лепкого.

Особливо цінними є присвячені А. Шептицькому та Й. Слі-

пому філокартичні (зокрема поштівки, екслібриси) та філателіс-

тичні (марки, марковані конверти, пропам’ятні стрічки)

74

підбірки, зразки тематичної за змістом медальєріки (зокрема

пропам’ятні значки). Це ті (хоч і тиражовані, але індивідуально-

визначені) артефакти, що поєднують у собі як мистецьке, так й

історичне; звертають на себе увагу апріорі, є об’єктами

колекціонування та вивчення. Вони стають, так би мовити,

носіями масової інтелектуальної та пізнавальної культури.

Особливо філателістична колекція, яка кількісно та якісно

домінує в тематичній експозиції.

Окрему колекцію становлять збірники творів А. Шептиць-

кого та Й. Сліпого (останнього – прижиттєві). Переважно – це

видання Українського католицького університету в Римі, або

видавничі проекти, пов’язані з діяльністю цього навчального

закладу та національного наукового центру в еміграції. Цінний і

пізнавальний документальний фонд становлять особисті послан-

ня митрополита Андрея Шептицького.

Тиражовані й неоригінальні портрети церковних ієрархів

лише посилюють емоційне враження від експозиції, а також

відіграють позитивну пізнавальну роль, базовану на розкритті

візуальних уявлень відвідувачів.

Наукову вартісність має також колекція видань (досліджень,

спогадів, присвят) про Митрополита та Патріарха.

Загалом, хоч тематична збірка і не оригінальна (за виклю-

ченням, можливо, філателістичної частини), але вона має свою

пізнавальну мету та, головне, органічний зв’язок з подальшою

історією “катакомбної” греко-католицької церкви та її трагічних

представників. Вона ще потребує подальшого опрацювання та

досконалої наукової каталогізації. Особливо це стосується

кількісної колекції світлин, які відтворюють різноманітні аспек-

ти діяльності Патріарха Йосифа Сліпого у Римі (фотографії

вивчаються, зокрема – на рівні “подієвих” реконструкцій).

Фрідріх Вайдахер визначив сучасний принцип практичної

музеології – збирання лише потрібних і відповідних планованим

експозиціям матеріалів. Так як кожен музейний предмет – це

історія, людина, тому необхідний зв’язок: музей – відвідувач [2].

Ми, вважаємо, не відійшли від логіки експозиційного

будівництва, зберігши окремий розділ, приурочений пам’яті

Андрея Шептицького та Йосифа Сліпого. Визначні історичні

особистості формували собою не лише велич Церкви (духовну,

75

інтелектуальну, місійну, просвітницьку, виховну), але й являлися

відобразниками її трагічних сторінок: свідомого нищення, явної

та таємної боротьби за відновлення. Тому, ця тематична експо-

зиція має чітко виражений зв’язок із загальною концепцією

Музею сакрального мистецтва та історії церкви Державного

історико-архітектурного заповідника у м. Бережани.

Список використаної літератури

1. Бережанська земля. Історично-мемуарний збірник. – Нью-

Йорк – Париж – Сидней – Торонто, 1970.

2. Карасташёва Е. Микроистория музейного предмета: к проблеме

метода экспозиционнойинтерпретации // Вопросы музеологии. –

2010. – №1.

3. Климчак М. Виставка пам’яті патріарха Йосифа Сліпого (в

Українському Національному Музею в Чикаго) //Церковний вісник. –

2004. – 15 серпня.

4. Наварро О. История и память в современноммузее: несколько

замечаний с точки зрениякритическоймузеологии // Вопросы

музеологии. – 2010. – №2.

5. Парацій В. Світоглядні концепції Патріарха Йосифа // Тер-

нопільський міський осередок Наукового товариства ім. Шевченка.

Збірник праць. –Тернопіль, 2006. – Т.2.

6. Твори Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького.

Пастирські листи. – Т. 1 (02.08.1899-07.09.1901 рр.) / Праці Українсь-

кого Богословського наукового товариства. – Торонто,1965. – Т.15.

7. Фонди Бережанського краєзнавчого музею. – Інв. № ПД 3036.

8. Фонди Бережанського краєзнавчого музею. – Інв. № ПД 3037.

Додаток

Перелік (вибірковий)

музейних предметів з меморіальної колекції

Андрея Шептицького та Йосифа Сліпого

1. Аркуші з марками до 10-ліття школи ім. митрополита Андрея

Шептицького у м. Регенсбург (1948-1958 рр.).

2. Крісло в якому (за переказами) сидів Митрополит А.

Шептицький у церкві св. Трійці під час візитації до Бережан 1928 р.

3. Послання Андрея Шептицького: “Божою Милостю і Святого

Апостольського Римського Престолу благословенням Митрополит

Галицький, Архієпископ Львівський, єпископ Каменецький в Христі

76

возлюбленому Антонові Володимиру Пришлякові першому

посадникові міста Бережан Мир о Господі і наше Архієрейське

Благословіння. Дано у Львові дня 15 березня 1943 р.”.

4. Колекція матерчатих сакральних стрічок посвятою та

зображенням митрополита Андрея Шептицького (в 40-ліття смерті) –

чотири одиниці.

5. Паперова сакральна стрічка з посвятою та зображенням

митрополита Андрея Шептицького (централя українців-католиків

Торонтської єпархії, 20-ліття смерті митрополита).

6. Матерчата сакральна стрічка з посвятою та зображенням

митрополита Андрея Шептицького (ценраля українців-католиків

Торонтської єпархії, 20-ліття смерті митрополита).

7. Ювілейна матерчата стрічка до святкування помісної церкви

(вересень, 1979 р.). Зображено: А. Шептицького (на 50-ліття Синоду

української єпископів), Й. Сліпого (40-ліття хіронтії), Собор Св. Софії

у Римі (10-ліття посвячення).

8. Аркуші з марками (до 10-ліття надання патронату Українській

народній школі ім. митрополита Андрея Шептицького у м. Регенсбург,

(1948-1958 рр.).

9. Колекція значків із зображенням портретів митрополита

Андрея Шептицького – шість одиниць.

10. Конверти марковані (до 50-річчя від смерті Шептицького), з

погашенням у Львові (1994 р.) – чотири одиниці.

11. Конверти марковані (до 10-ліття надання патронату

Українській Народній Школі ім. митрополита Андрея Шептицького в

Регенсбурзі, 1948-1958) – дві одиниці.

12. Поштівка із серії “Українське мистецтво” – вітання

митрополита з Великоднем (1930-і рр.).

13. Складень: Беатифікація А. Шептицького (15 листопада

1957 р.). На першій сторінці – портрет митрополита.

14. Часопис “Екран” (Мюнхен) за вересень-грудень 1965 р. На

першій сторінці: стаття про митрополита Шептицького (з великою

світлиною).

15. Для інформативного процесу Беатифікації й Канонізації Слуги

Божого Андрея Шептицького, Архиєпископа Львівського Українців,

Митрополита Галицького, Єпископа Кам’янця-Подільського. – Рим:

Видавництво “Logos” 1958. – 71 с.

16. Слузі Божому Андреєві у п’ятдесят річчя його смерті

/ Зредагував М. Галій. -Нью-Йорк, 1996. – 80 с.

17. о. І. Гриньох. Слуга Божий Андрей Благовісник єдности. –

Мюнхен, 1961. – 222 с.

77

18. C. Korolevski. MetropoliteAndreSzeptyckyj (1865-1944)/Праці

Українського Богословського наукового товариства. – Рим, 1964. – Т.

16-17. – 430 с.

19. Під патронатом Великого Митрополита. Нарис навчально-

виховної праці Української Наролньої Школи імени митрополита

Андрея Шептицького в Регенсбургу – Німеччина 1945-1949 рр. –

Чікаго, 1960. – 80 с.

20. о. В. Лаба. Митрополит Андрей Шептицький. Його життя і

заслуги. – Люблін, 1990. – 64 с.

21. Л. Храплива-Щур. Слуга Божий Андрей Шептицький –

Митрополит Києво-Галицький (поезія), – [Б. м. і р.] – (Дарунковий

підпис д-ру Романові Смику).

22. Митрополит А. Шептицький. Божа наука. Катехизм. – Б.м.,

1990. – 112 с. (радянсько-швейцарське видання).

23. Митрополит Андрей Шептицький. Monumenta Ucrainae

Historica. – Рим: Видання Українського Католицького Університету,

1964. – Т. 1. – 350 с.

24. Митрополит Андрей Шептицький. Monumenta Ucrainae

Historica. – Рим: Видання Українського Католицького Університету,

1965. – Т.2. – 358 с.

25. Митрополит Андрей Шептицький. Monumenta Ucrainae

Historica. – Рим: Видання Українського Католицького Університету,

1966. – Т.3. – 380 с

26. Митрополит Андрей Шептицький. Monumenta Ucrainae

Historica. – Рим: Видання Українського Католицького Університету,

1967. – Т.4. – 380 с

27. Твори Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького.

Пастирські листи. – Торонто, 1965. – Т.1. – 277 с.

28. Твори слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького. –

Торонто: Праці Українського Богословського Наукового Товариства,

1965. – Т.4. – 280 с.

29. Письма послання митрополита Андрея. – Йорктон: САКС,

1961. – 80 с.

30. Письма-Послання Митрополита Андрея-Шептицького ЧСВВ з

часів німецької окупації. – Йорктон: САКС, 1969. – 454 с.

31. Пастирський лист митрополита А. Шептицького до священика

М. Косовича від 17 червня 1927 р. (загалом – в Музеї експонується ще

кілька оригінальних документів, листів А. Шептицького до о. М.

Косовича).

32. Колекція значків із зображенням портретів патріарха Йосифа

Сліпого.

78

33. Колекція пропам’ятних марок для вшанування Патріарха

УГКЦ та кардинала Йосифа Сліпого.

34. Сувенірний конвертний блок 1969 р., присвячений Главі

Української Католицької церкви Патріарху Й. Сліпому (погашено

Верховного ієрарха).

35. Офіційні пропам’ятні філателістичні погашення (конверти та

марки) аргентинської, німецької, американської та австрійської пошт

для вшанування Патріарха УГКЦ та кардинала Йосифа Сліпого

(погашення 1969-1970-х рр.).

36. Філателістична колекція та філокартія, присвячена життю та

діяльності Патріарха Йосифа Сліпого в колі однодумців та

співробітників (видання різних країн) – 68 екземплярів.

37. Інформаційна маркована першоднівка про відкриття

надзвичайного Синоду УГКЦ 21.03.1980 р. із зображенням Й. Сліпого,

який розмовляє з Папою Римським Іваном Павлом ІІ. Одна марка, два

штемпелі.

38. Відбиток пропам’ятного нумерованого філателістичного

блоку (№738) з присвятою Й. Сліпому.

39. Пропам’ятна стрічка, видрукувана на відзначення 89-ї річниці

від Дня народження Патріарх Йосиф (17 лютого 1981 р.). На ній

зображено Й. Сліпий та поміщено “Молитву за Україну”.

40. Спеціальні пропам’ятні видання по вшануванню Патріарха

УГКЦ та кардинала Йосифа Сліпого в честь його 90-ліття.

41. Філателістичні та меморіальні видання, присвячені пам’яті

Патріарха Йосифа Сліпого в дні його похорон 13 вересня 1984 року та

відзначення подальших пам’ятних роковин (загалом – 38 одиниць

зберігання).

79

Данута Білавич

ОСОБЛИВОСТІ ВИСТАВКОВОЇ РОБОТИ

МУЗИЧНО-МЕМОРІАЛЬНОГО МУЗЕЮ

СОЛОМІЇ КРУШЕЛЬНИЦЬКОЇ У ЛЬВОВІ

Музично-меморіальний музей Соломії Крушельницької

займає особливе місце серед львівських музеїв – це єдиний музей

музичного профілю. В експозиції представлені оригінальні фото-

графії С. Крушельницької, афіші, програми концертів, документи,

особисті речі співачки. Важливою частиною музейного простору

є Музичний салон, в якому відбуваються усі музейні заходи.

Крім архіву Соломії Крушельницької, у фондовій збірці

Музею представлено багато матеріалів, пов’язаних з іншими

відомими музичними діячами Галичини, з історією розвитку

музичної культури. У зв’язку з обмеженою експозиційною пло-

щею та тематичною специфікою меморіального музею, такі

матеріали не можуть бути внесені в постійно діючу експозицію і

зберігаються у закритих фондах.

Популяризація фондової колекції здійснюється через різні

види музейної діяльності – тематичні екскурсії, лекції, освітні

програми, проведення наукових конференцій та семінарів,

підготовку радіо- і телепередач, проте найдієвішим способом

ознайомити громадськість з цими матеріалами є побудова

тематичних виставок. Музей Соломії Крушельницької не має

окремого виставкового залу, для цієї мети використовується

Музичний салон, тому музейні виставки є невеликі за обсягом.

Натомість майже кожного року Музей популяризує свою збірку

в різних виставкових залах Львова та інших міст України. За

весь час існування установи, – а це 26 років, – відбулося близько

180 виставок, які висвітлювали як окремі постаті, так і певні

мистецькі явища, чи напрямки у музично-культурному процесі

Галичини. Здебільшого вони презентували фондову збірку

Музею; основою окремих виставок стали приватні колекції, а

також архівні матеріали інших музеїв та бібліотек.

Особливістю виставкової роботи Музею Соломії Крушель-

ницької є те, що під час відкриття та експонування кожної

виставки відбуваються різноманітні заходи у Музичному салоні

80

Музею. Усі вони підпорядковані тематиці окремої виставки і

розраховані на одну, або декілька категорій відвідувачів: учні,

студенти, музичні діячі, науковці, шанувальники музичного

мистецтва. Саме так музей Соломії Крушельницької реалізовує

свою місію: “Музей – Музичний салон: вивчення і популяриза-

ція творчості Соломії Крушельницької; збереження музичних

архівів; відродження традицій салонного музикування в середо-

вищі професійних музикантів та любителів класичної музики”

[5, 46].

Усі виставки можна поділити на декілька груп. До першої

відносяться презентаційні виставки, які зазвичай відбуваються

за межами музею. Так, виставка “Українські співаки на польсь-

ких сценах” експонувалася в приміщенні Театрального музею у

Варшаві (2006 р.). В цей час у Варшаві проходили й інші заходи,

присвячені Соломії Крушельницькій – творчі зустрічі, а також

вистава “Соло-мія” О. Білозуба у виконанні артистів київського

Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка.

До першої групи відносяться також цикли виставок “На

вершині світової слави” (присвячені творчості Соломії Кру-

шельницькій) і “Скарби Соломіїного Дому” (експонують

матеріали фондової збірки Музею). Виставки “На вершині

світової слави” були побудовані в Музеї Марії Заньковецької

(Київ, 2009 р.), у львівському клубі “Лівий берег” (2009 р.), в

Музеї книги і друкарства України (Київ, 2012 р.). Виставки з

циклу “Скарби Соломіїного Дому” експонувалися в Музеї

історії релігії (Львів, 1997, 2013 рр.). Кожного разу вони стають

подіями культурного життя, адже під час експонування

відбуваються концерти камерно-вокальної музики за участю

відомих виконавців. Так, під час відкриття виставки “На

вершині світової слави” в Меморіальному музеї Марії Занько-

вецької, відбувся концерт вокальних творів з репертуару

С. Крушельницької у виконанні солістки Львівської обласної

філармонії Лілії Коструби; у Музеї книги і друкарства України –

концерти заслуженої артистки України, солістки Львівського

національного театру опери та балету ім. С. Крушельницької

Наталії Романюк та солістки Нідерландської опери Олександри

Ленишин.

81

Друга група – виставки, які присвячені Патронесі Музею,

Соломії Крушельницькій. Зазвичай, вони прив’язані до певних

дат: будуються у вересні та листопаді, коли вшановуємо День

народження та роковини смерті артистки. Для прикладу назвемо

виставки: “Останні роки Соломії Крушельницької” (1993 р.), “До

125-річчя від Дня народження Соломії Крушельницької”

(1997 р.), “Мадам Баттерфляй – тріумф Соломії Крушельницької”

(2004 р.), “Соломія Крушельницька: шляхами тріумфів” (2004 р.),

“Постать Соломії Крушельницької в образотворчому мистецтві”

(2007 р.), “Соломія Крушельницька у вимірі часу” (2007 р.),

“Відома й невідома Соломія Крушельницька” (2009 р.), “Із

приватного життя Соломії Крушельницької” (2010 р.).

Ці виставки супроводжують особливі заходи. 23 вересня

збираються приятелі Музею, родина Соломії Крушельницької,

музична громадськість. У цей день, одночасно з відкриттям

виставки, відбувається концерт камерно-вокальної музики,

зачитується доповідь “Рік з життя Соломії Крушельницької”.

Обов’язковим атрибутом свята є уродинний торт.

Щороку 16 листопада, під час відзначення Днів пам’яті

Крушельницької, окрім виставки, у Музеї проходять Наукові

читання, або конференції, в яких беруть участь відомі

музикознавці-науковці, музейні працівники зі Львова та інших

міст України, а також студенти Львівської національної

музичної академії ім. М. Лисенка та Львівського національного

університету ім. І. Франка, які досліджують історію оперного

виконавства, театральне мистецтво, творчість співаків та компо-

зиторів. В цей день Музичний салон Музею стає полем для

наукових розвідок та дискусій, обговорення важливих музейних

проблем.

Третій великий розділ музейних виставок – це виставки,

присвячені окремому митцю, які будуються на відзначення

ювілейних дат. Ця традиція зародилася на початку 1990-х рр.,

коли в перші роки незалежності України до фондової збірки

Музею надійшло багато архівів видатних музичних діячів. Імена

багатьох з них замовчувалися в часи тоталітарного режиму.

Популяризація творчості діячів музичної культури здійснюва-

лася шляхом побудови виставок з фондових матеріалів, а

одночасно – організацією та проведенням музичних вечорів,

82

концертів, вечорів-спогадів, лекцій, презентацій. На ці заходи

запрошувалися сучасники митців, родина, колеги, друзі, учні,

мистецтвознавці. Завдяки їхнім спогадам, розповідям, або

науковим розвідкам відкривалися нові грані особистості

кожного діяча, невідомі, або забуті події з життя. Для прикладу

назвемо виставки “Зустріч з Галею Левицькою” (1993 р.),

“Михайло Голинський – король українських тенорів” (1994 р.).

“Одарка Бандрівська – співачка і педагог” (1994 р.), “Героїчний

тенор Модест Менцинський” (1995 р.), “З архіву Станіслава

Людкевича” (1996 р.), “Творчими стежками Олександри Любич-

Парахоняк” (1997 р.), “Іванна Синенька-Іваницька” (1997 р.),

“Легенда українського піаністичного мистецтва” (присвячена

піаністці Любці Колессі, 1997 р.), “Василь Барвінський”

(1998 р.), “Видатний співак і патріот Олександр Мишуга”

(1998 р.), “Пам’яті скрипаля і педагога Юрія Криха” (1999 р.),

“До 90-річчя від дня народження А. Кос-Анатольського”

(1999 р.), “Дарія Гординська-Каранович” (2000 р.), “Голос

небесної краси” (присвячена співачці Ніні Шевченко, 2002 р.),

“Наш Володимир Ігнатенко” (2006 р.), “Микола Колесса –

Маестро століття” (2006 р.), “Любка Колесса в домі Михайла

Грушевського” (2007 р.), “В ореолі доброти й таланту: До 80-

річчя від Дня народження Володимири Чайки” (2008 р.),

“Мелодії життя Мирослава Скорика” (2008 р.), “Голос серця Іри

Маланюк” (2009 р.), “До 100-річчя від дня народження

М. Скала-Старицького” (2009 р.), “Анатолій Кос-Анатольський

в колі друзів і родини: До 100-річчя від дня народження”

(2009 р.), “З родинного архіву: до 125 річчя від дня народження

піаніста Тараса Шухевича” (2011 р.), “Світ моєї музики”

(Присвячена піаністці Марії Крушельницькій, 2014 р.), “Нама-

люй мені пісню” (Присвячена 100-літтю від дня народження

композитора Богдана Весоловського, 2015 р.). Під час цих

неформальних зустрічей у доброзичливій атмосфері налагоджу-

валися контакти з музикантами, колекціонерами, які згодом

ставали друзями Музею. Саме так навколо Музею утворилося

коло небайдужих людей, був започаткований Клуб приятелів

Музею під назвою “Sussurando”. Засідання Клубу, які відбува-

ються у Музичному салоні – це можливість у неофіційній

обстановці поспілкуватися з однодумцями, обговорити новини

83

музичного життя Львова, почути концерт камерно-вокальної,

або камерно-інструментальної музики.

Четверта група виставок – це власне тематичні виставки, які

присвячені окремим подіям, або явищам. Серед них – виставки

“Італія далека і близька” (1995 р.), “Львів-ретро” (2000 р.), “До

100-ліття Львівської опери” (2000 р.), “Родинний портрет”

(2005 р.), “Поетичні проходи по Львові” (2006 р.), “Франкове

слово в музиці” (2006 р.), “Голоси старих платівок” (2008 р.),

“20 раритетів Музею Соломії Крушельницької” (2009 р.), “110

років Музикальній кам’яниці” (2013 р.) та ін. Впродовж

останніх років 23 вересня в Музеї С. Крушельницької відбува-

ються виставки “Нові скарби Соломіїного Дому”, на яких

експонуються останні надходження до фондової збірки.

У цій групі варто відзначити також виставки, присвячені

Міжнародному дню музеїв, які часто розповідають про специ-

фіку музейної роботи. Наприклад, під час експонування

інтерактивної виставки “За лаштунками музею” (2011 р.), відві-

дувачі могли не просто її оглянути, але й відчути себе у якості

музейного працівника: спробувати описати “музейний предмет”,

написавши інвентарну картку, дізнатися, який шлях проходить

артефакт, перш, ніж стати експонатом. Серед інших виставок,

присвячених Міжнародному дню музеїв, назвемо виставки

“Дякую Вам за справжній музей” (виставка, побудована на

Книгах відгуків, 2004 р.), “Музей – це ілюзія спокою” (2010 р.).

Тематичні виставки часто приурочені до “родинних” свят:

Дня святого Миколая, Різдва, Великодня, Дня матері і відзнача-

ються “домашнім” характером. Назвемо такі виставки, як

“Великдень у Музеї” (2000 р.), “Ми творимо!” (2000 р.),

“Великодня веселка” (2003 р.), “Мамина вишивка” (2004 р.),

“Душі моєї обереги” (2005 р.), “Плекаймо народні традиції”

(2008 р.), “Спомини про маму” (2010 р.), “Вселенная, веселися!”

(2010 р.). Це – виставки дитячої творчості, робіт професійних та

самодіяльних майстрів вишивки, гаптування, витинанки,

розпису. Під час експонування співробітники Музею органі-

зовують заходи, розраховані на дитячу аудиторію та сімейне

дозвілля: майстер-класи з виготовлення витинанок, ляльки-

мотанки, макраме, орігамі, розписування писанок, виготовлення

художніх поштівок і т.д. У цих заходах беруть участь і

84

працівники Музею зі своїми родинами, завдяки чому

створюється особливий позитивний мікроклімат у стосунках

персоналу.

Важливим вектором діяльності наукових співробітників

впродовж останніх років є залучення до музейних заходів

молодіжної аудиторії, що виявляється також і у виставковій

сфері. Були побудовані такі молодіжні виставки, як “Сонцеіній”

(Виставка витинанок художниці Дарії Альошкіної, 2010 р.),

“Мій Львів” (Виставка художньої фотографії Олекси Миська і

Христини Білавич, 2010 р.), “Музика в скульптурі” (Міжнародна

молодіжна виставка скульптури малих форм, 2012 р.), Виставка

художніх робіт Дем’яна Перетятка (2012 р.).

Дуже часто виставки в Музеї Соломії Крушельницької

переростають у значно більші проекти. Тут варто згадати дуже

цікаву і плідну роботу над виставкою “Ритми давнього танго”

(2010 р.), яка отримала несподіване продовження. Ідея виставки

виникла завдяки співпраці наукових співробітників Музею зі

студентом Львівської національної академії мистецтв Олексан-

дром Москаленком, який захоплюється колекціонуванням оригі-

нальних грамофонних платівок із записами львівського танго

1920-1940-х рр. Оскільки у фоноархіві Музею зберігаються

записи танго цього періоду, а також нотні видання популярної

музики 20-х-30-х рр. ХХ ст., й була побудована спільна виставка

на основі приватної колекції О. Москаленка й фондової збірки

Музею. Під час відкриття прозвучало багато цікавих фактів з

історії львівського танго, відбулося прослуховування автентич-

них грамофонних платівок, тому ця акція отримала широкий

резонанс серед громадськості. З ініціативи викладачів Львівсь-

кої національної музичної академії ім. М. Лисенка, в рамках

експонування виставки відбулася відкрита лекція О. Москаленка

для студентів Музичної академії, а згодом – нічна екскурсія в

Музеї для молодих львів’ян під назвою “З історії львівського

танго”. “Наочним” доповненням до теоретичного і музичного

матеріалу під час цих заходів став виступ танцюристів з Клубу

любителів танго “Люди вулиць”. Результатом усіх цих заходів

стало заснування в 2010 р. при Музеї Соломії Крушельницької

Клубу любителів музики “ретро”. Членами цього клубу є відомі

львівські музикознавці і любителі естрадної музики міжвоєн-

85

ного двадцятиріччя. Впродовж 2010-2012 рр. на засіданнях Клу-

бу розглядалася творчість таких відомих виконавців, як М. Фоґґ,

К. Шульженко, І. Андерс, О. Цфасман, О. Щеглов, І. Юр’єва,

М. Черкасова, Т. Церетелі, Т. Фалішевський, Й. Курочко та ін.

З 2013 року наукові співробітники працюють над тим, щоб

тематичні виставки ставали інформаційною базою для прове-

дення музейних уроків. Прикладами успішної співпраці Музею і

школи в цьому напрямку є музейні уроки, які відбулися під час

експонування виставок “Творча спадщина Василя Барвінського”

(2013 р.) та Виставки художньої вишивки Анни Полякової

“Крушельницькій і Шевченкові присвячую...” (2013 р.), “Нові

скарби Соломіїного Дому” (2014 р.), “Відомий і невідомий

Михайло Вербицький” (2015 р.).

З виставковою роботою тісно пов’язана науково-дослідна і

видавнича діяльність. Варто зазначити, що виставки, які відбу-

валися в Музеї Соломії Крушельницької, зафіксовані в Катало-

гах тематичних виставок. Всього було опубліковано чотири

випуски, які охоплюють період від 1992 по 2011 рр. [1-4]. У

кожному Каталозі, крім статті від упорядника, вміщено неве-

лике есе про Музей Соломії Крушельницької, авторами яких є

відомі львівські мистецтвознавці Любов Яросевич, Стефанія

Павлишин, Любов Кияновська, а також письменниця Ніна

Бічуя. Це – давні приятелі нашого Музею, учасники багатьох

музейних проектів і заходів.

Каталоги побудовані у хронологічному порядку. Це стосується

як розташування самих виставок, так і матеріалів в межах окремих

розділів. Кожній виставці передує анотація. Видання ілюстровані

фотографіями з фрагментами тематичних виставок, а також з

музейних заходів, які відбувалися впродовж їхнього експонування.

У Каталогах подані основні характеристики експонатів –

назва, місце та рік; матеріал, з якого виготовлений; техніку;

розміри, а також прізвище, або установу – власника. Для зруч-

ності усі експонати у межах однієї виставки погруповані за

такими розділами: фотографії, документи, рукописи, друковані

матеріали (програми, афіші, книги, ноти і т. д.), платівки,

художні твори, інші матеріали.

Завдяки Каталогам ми маємо можливість детально проана-

лізувати виставкову роботу Музею Соломії Крушельницької,

86

виявити її особливості, пріоритети і напрямки у різні періоди

роботи установи, слідкувати за характером переміщення мате-

ріалів фондової збірки, а також планувати подальшу стратегію.

Таким чином, виставкова діяльність займає важливе місце у

роботі Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької.

Вона не лише об’єднує основні види музейної роботи, але й сприяє

налагодженню контактів з потенційними спонсорами і приятелями

Музею, гуртує навколо Музею музичну спільноту та львів’ян, яким

небайдужа історія музичної культури рідного міста. Виставки

урізноманітнюють просвітницьку діяльність, сприяють популя-

ризації і подальшому поповненню фондової збірки, стають

поштовхом для здійснення нових проектів, а також створюють

особливе поле для спілкування у музейному середовищі.

Список використаної літератури

1. Каталог тематичних виставок (1992-1996 рр.) / Муз.-мемор.

музей С. Крушельницької у Львові ; упоряд. Д. Білавич; передм.

Л. Яросевич. – Л, 1998. – 104 с., іл.

2. Каталог тематичних виставок (1997-2001 рр.) / Муз.-мемор.

музей С. Крушельницької у Львові; авт. колектив: Г. Тихобаєва,

І. Лужецька, Д. Білавич, М. Зубеляк, Р. Мисько-Пасічник ; упоряд.

Д. Білавич; передм. С. Павлишин. – Л.: Ліга-Прес, 2002. – 169 с., іл.

3. Каталог тематичних виставок (2002-2006 рр.) / Муз.-мемор.

музей С. Крушельницької у Львові; авт. колектив: Г. Тихобаєва, І. Кри-

воручка, Д. Білавич, М. Зубеляк, Р. Мисько-Пасічник, О. Кирик ; упоряд.

Д. Білавич; передм. Л. Кияновська. – Л.: Апріорі, 2006. – 184 с.: 20 іл.

4. Каталог тематичних виставок (2007-2011 рр.) / Муз.-мемор.

музей С. Крушельницької у Львові; авт. колектив: Г. Тихобаєва,

І. Криворучка, Д. Білавич, М. Зубеляк, Р. Пасічник, О. Кирик, Г. Огорчак

; упоряд. Д. Білавич; передм. Н. Бічуя. – Л.: ПП “Кварт”, 2011. – 204 с.:

20 с. іл.

5. Музей: менеджмент і освітня діяльність / упоряд. Г. Аартс,

З. Мазурик. – Львів: Літопис, 2000. – 224 с.

87

Богдана Тараніна

ОСОБЛИВОСТІ ВИСТАВКИ ДО ТИЖНЯ ПАМ’ЯТІ

КРИМСЬКО-ТАТАРСЬКОГО НАРОДУ: РОЗМІЩЕННЯ

ЕКСПОНАТІВ, СТРУКТУРА ТЕМАТИЧНОЇ ЕКСКУРСІЇ,

ПРЕЗЕНТУВАННЯ ВИСТАВКИ

Внаслідок численних революцій та війн, що випали на долю

українських земель, а також політики радянської влади більшість осель відомих діячів культури не зберегли всіх тих речей, що належали власникам. Відтак, назавжди було втрачено не тільки цінні предмети побуту, але й великі бібліотеки, які були незмінним атрибутом освічених українців-інтелектуалів. Від них залишилися поодинокі описи, згадки, а часом – тільки натяки.

Набагато більше пощастило музейній колекції літератора, музиканта та художника Павла Тичини, що була збережена спочатку його дружиною, а згодом – співробітниками меморіаль-ного музею. Проте склад особистої книжкової колекції українсь-кого митця тривалий час був невідомий широкому загалу, не проводилися тематичні книжкові виставки, а також не була здійснена повна електронна каталогізація бібліотеки. Коротко зазначимо, що книгозбірня Поета є чи не єдиною в Києві з такою кількістю книг 50-ма мовами Світу – зокрема стільки книг естонських авторів, скільки було у Тичини (всього 21, з чис-ленними дарчими написами) немає в жодній бібліотеці України.

Маючи на меті не тільки ознайомити киян із колекцію кримськотатарської літератури в межах бібліотеки П. Тичини, але й познайомити із долею самих книг та їх авторів, в травні 2014 року було розроблено спеціальну виставку до тижня пам’яті кримськотатарського народу “Ми – зорі одного неба”. На виставці було представлено 19 книг кримськотатарською мовою кирилицею, латиницею та арабським шрифтом кінця ХІХ – першої половини ХХ століття.

Тематика цих книг була спричинена шляхами їх надхо-дження до поетової бібліотеки. Зокрема, чимало книг Тичина придбав у 1925 році, коли вперше приїхав на лікування до Алушти та познайомився з кримськотатарською культурою. Переважно це були підручники кримськотатарської мови, читанки для початкових класів, дитячі казки та вірші, народна

88

творчість. Цікаво, що Павло Григорович любив починати вивчати мову саме із ознайомлення із народною творчістю, він вважав, що саме в ній – душа кожного народу. Іншу групу книг становлять дарунки кримськотатарських письменників, що належали до “Розстріляного відродження” – інтелектуалів, що їх було репресовано та знищено радянською владою за надто вільне пропагування своєї народної мови, культури та літера-тури. Ці книги знаходились у довоєнній бібліотеці Тичини, що, як відомо, складала 10 тис. примірників та була повністю розграбована мародерами під час Другої світової війни. Виняток склала лише невелика частина книг, що вмістилась в дорожній чемодан Поета та супроводжувала його під час евакуації. Разом із власником, ці книги повернулись до Києва, зайняли своє місце в новій бібліотеці та дійшли до нашого часу.

Розміщуючи виставку головним завданням було дотриман-ня власне меморіальності простору – книги розміщувалися на робочих столах Поета так, ніби він їх залишив для майбутнього читання. Відомо, що Павло Григорович облаштував собі місце для роботи у кожній з п’яти кімнат квартири.

Задля залучення ширшого кола відвідувачів до перегляду виставки було підготовлено низку спеціальних заходів до роковин депортації кримськотатарського народу:

- з 18 по 24 травня діяла виставка “Ми – зорі одного неба”, на якій було представлено 19 книг кримськотатарською мовою, серед яких були видання кирилицею, латиницею та арабським шрифтом;

- протягом тижня на першому поверсі музею транслювалися унікальні ілюстрації кримськотатарських книг та звучала кримськотатарська народна музика;

- 23 травня було проведено спеціальну екскурсію “Ми – зорі одного неба”, що розповідала про особливий творчий зв'язок Павла Григоровича з кримськотатарськими літераторами, про долю книг та їх авторів. Окрім того, відвідувачам щодня пропонувалось прослухати екскурсію по діючій виставці;

- 24 травня в музеї відбувся показ документального фільму “Къырым” режисера Ксенії Жорноклей, що був представлений громадськості лише двічі – в рамках Міжнародного кінофести-валю в Х’юстоні (де завоював бронзову статуетку “Приз Ремі”) та в рамках Міжнародного кінофестивалю “Docudays” в Києві.

89

Режисер фільму, що народилась у Вінниці, але останні роки проживає в Арабських еміратах, декілька тижнів жила в одній з сімей сучасних кримських татар, зафіксувала спогади учасників депортації та той стан, у якому опинився цей народ в останні роки.

Розміщуючи книжкову виставку в кімнатах музею, було враховано принцип тематичності – книги розміщувались там, де їх теоретично міг використовувати власник.

Так, в кабінеті Тичини розповідалося про його перше знайомство з Кримом та ті книги, що завжди знаходилися в його робочому столі. Достеменно відомо, що вперше поет ступив на кримську землю в серпні 1925 року, приїхавши до Алушти на відпочинок. З листа до Лідії Папарук, своєї майбутньої дружи-ни, дізнаємось, що поет відразу ж зацікавився літературою і культурою кримських татар: “Був у татарському клубі; в книгар-ні накупив татарських книг, хоч погано ще розумію, але читаю”. Хочеться йому зустрітися з самими татарами, але, кажуть, “татари, десь у горах”.

Інтерес до життя кримськотатарського народу у П. Тичини пробудив Михайло Коцюбинський, якого в кінці ХІХ століття доля закинула до Криму. Він відвідував базари, татарські школи, вивчав побут, звичаї, мову, цікавився історією краю, архітекту-рою міст і селищ. Письменника зачарувала краса кримської природи. Про все це він схвильовано і поетично розповідав П. Тичині.

М. Коцюбинський відкрив для П. Тичини й інший Крим. У своїх, сповнених натхнення, змальованих яскравими фарбами оповіданнях “В путах шайтана”, “На камені”, “Під мінаретами” письменник зізнається в любові до корінного народу. Особливо його хвилювала доля кримськотатарської інтелігенції, котра прагла самовіддано служити своєму народові.

Безсумнівно, і П. Тичина, наслідуючи приклад М. Коцюбин-ського, виявляв щиру зацікавленість до життя кримськотатар-ського народу, до його культури.

Другою дуже важливою стороною діяльності П. Тичини стали його старання налагодити зв'язки з відомими вченими-тюркологами, котрі працювали в Україні і за її межами. В коло знайомих поета входив Осман Акчокракли – кримськотатар-ський сходознавець, етнограф, археолог, літературознавець,

90

письменник, дослідник – викладач Кримського університету (після 1925 року педінституту). Він читав лекції також в Київському і Харківському університетах, володів українською мовою.

У верхньому ящику робочого стола Павла Тичини завжди знаходився щомісячний громадсько-політичний науково-літера-турний журнал, друкований орган Союзу радянських письмен-ників Криму “Эдебият ве культура” за 1939 рік, виданий у Сімферополі.

У книзі збереглась закладинка Павла Тичини на с. 32, де починається стаття Фетислямова А. “Тогъай бейнинъ Богдан Хмельницкийнен биликте Польшагъа походы хусусындаки поэма акъкъында” (книга слов’янською графікою).

Також в цій кімнаті виставлялась книга Студії з Криму. І-ІХ. Редактор акад. А. Е. Кримський. Відбитки з “Записок Історично-Філологічного Відділу”. – (Збірник історично-філологічного відділу Всеукраїнської АН № 89. Філологічна кафедра під керівництвом акад. А. Е. Кримського, Тюркологічна комісія. № 2) – Київ, 1930. – 210 с.

У другій кімнаті, кімнаті тещі розповідалось про те, що П. Тичина знав і відомого кримськотатарського поета, тюрко-лога, який працював у Кримському університеті, – Абдуллу Лятіф-заде. Помітивши глибокі знання А. Лятіф-заде з крим-ськотатарської літератури, П. Тичина запропонував йому написати статтю для журналу “Червоний шлях”, в редакції якого він працював. Ця стаття під назвою “Короткий огляд кримської татарської літератури” була опублікована в № 11 за 1927 р. українською мовою. Цінність її в тому, що вона стала, наскільки нам відомо, першою статтею, котра познайомила Україну з кримськотатарською літературою.

Про особисті контакти кримськотатарського письменника і вченого з П. Тичиною свідчить також книга А. Лятіф-заде, що збереглася в бібліотеці П. Тичини, “Яны саз” (“Новий саз”), видана в Сімферополі 1928 року. На її титульній сторінці – дарчий напис: “Чуйному співцеві – великому майстру т. Павлу Тичині від автора. Аб. Лятіф-заде. Сімферополь, 2.08.1928 р.”.

Тут виставлялась книга А. Гірайбая Горобчик: Народна казка / уклав Абдулязил Гирайбай. – Сімферополь: Кримдер-жвидав, 1924. – 10 с. (кримськотатарською мовою) – книга

91

укладена кримськотатарською мовою, тип письма – арабська вязь. З ілюстраціями на кожній сторінці.

Цю книгу Павлу Тичині подарував Амді Гірайбай, яку уклав його брат – Абдулязіль Гірайбай. Можливо, під час зустрічі у Амді не було власної книжки і він подарував П. Г. Тичині “Горобчик”.

Гірайбай залишив у книзі дарчий напис, який було перекла-дено Керимовим: “Молодому українському поету Павлу Григоровичу Тичині. Амді. 1927”. Доля Амді Гірайбая у подальшому склалась дуже трагічно – його було звинувачено у націоналізмі та шпіонажі, а згодом – розстріляно. Очевидно, що книга, подарована ним, була особливою пам’яттю для Павла Тичини, оскільки він вивіз її з собою в евакуацію до Уфи, і розмістив її згодом у своїй новій бібліотеці в Києві.

У цій же кімнаті було розміщено книгу Руставели Ш. Къаплан териси кийген пельван. – Симферополь: Кърым АССР Девлет Нешрияты, 1939. – 28 с. (Руставелі Ш. Витязь у тигровій шкурі (Уривки). – Сімферополь: Держвидав Кримської АРСР, 1939. – 25 с.) – книгу кримськотатарською мовою слов’янського шрифту з портретом Шота Руставелі.

А от на книжні Кендже Д. Дитячі вірші. – Сімферополь: Кримдержвидав, 1927 зберігся дарчий напис автора. Так, на 2-й сторінці обкладинки фіолетовим чорнилом напис кримсько-татарською мовою: “Українському молодому поету Павлу сину Григорія Тичині 1927 29 вересня”. (арабською графікою).

У третій кімнаті, спальні, в екскурсії розповідалось про те, що поет-академік Павло Тичина приділяв велику увагу пробле-мам фольклору. Для нього усна поетична творчість – це пам'ять століть, велич душі і мудрості народу, невичерпна поетична краса, передана самобутніми словесними образами, в розмаїтті барв і музики національної мови. Тому, приступаючи до вивчен-ня кримськотатарської мови, він намагався зіпертися на фольклорні джерела.

У цьому зв'язку великою цінністю став придбаний ним фольклорний збірник “Казки і легенди татар Криму”, що вийшов друком в Держвидаві Криму 1937 року. Він приваблює ошатним оформленням, витриманим у стилі національного орнаменту. Цікаво, що консультантом з художнього оформлення книги був відомий художник М. С. Самокиш.

92

Не обійшов увагою П. Тичина і відомого кримськотатарського письменника Умера Іпчі, автора багатьох п’єс, романів, збірок поезій. Велику популярність Умеру Іпчі приніс кіносценарій “Алім”. В роботі над створенням кінофільму “Алім” брав участь український поет-академік Микола Бажан. Фільм з великим успіхом пройшов в Україні. Високу оцінку дав йому і П. Тичина. Народний герой кримських татар Алім своїми героїчними вчинками в ім'я торжества справедливості нагадує українського Кармелюка. Павло Григорович зберіг і книгу віршів Умера Іпчі “На борьбу” (Кримвидав, 1928 р.).

П. Тичина спілкувався з Бекіром Чобан-заде – вченим зі світовим ім'ям, доктором філологічних наук, членом Паризького лінгвістичного товариства, видатним тюркологом, професором Будапештського, Лозаннського університетів, а також Крим-ського і Азербайджанського університетів, членом Азербай-джанського філіалу АН СРСР (з 1935 р.). Чобан-заде – автор багатьох праць з мовознавства, історії літератури, фольклору кримських татар. Його перу належать кілька збірок віршів і поем. Одна з них – “Боран” (“Буря”), видана в Сімферополі 1928 року. Вона також є в особистій бібліотеці П. Тичини. Наукові праці, рецензії на окремі праці Чобан-заде, що виходили в інших виданнях, публікувались і на сторінках журналу “Східний Світ”. Особиста зустріч П. Тичини і Чобан-заде могла відбутись в 1932 році, коли П. Тичина з І. Фалькевичем та О. Ковалевським на запрошення Народного комісаріату освіти Закавказької Федера-ції їздили в Баку. Саме тоді в Бакинському університеті працював Чобан-заде.

У меморіальній бібліотеці Поета, де знаходиться багато книг тюркськими мовами, неможливо було не згадати про те, з якою великою користю для себе вивчав П. Тичина тюркські мови, в тому числі й кримськотатарську. Про вивчення Тичиною кримськотатарської мови, художньої літератури, фольклору свідчать цінні видання, що зберігаються в його меморіальній бібліотеці. Уже в перший свій приїзд до Алушти 1925 року П. Тичина придбав книгу-посібник А. Одабаша, І. Кая “Руко-водство для обучения крымскотатарскому языку”, видану в Сімферополі.

93

Користувався П. Тичина й іншими посібниками. Зокрема, “Книгою для читання” (“Окъув китаби”) для 6-го класу. Упорядник І. Алімгерай (Держвидав Кримської АРСР, 1939).

У вітальні родини Тичин теж зберігалось чимало літера-тури – переважно це були довідники та енциклопедії – словник Брокгауза та Ефрона, заборонена Українська загальна енцикло-педія та інші книги. В цій кімнаті музей представляв видання кримськотатарського письменника Алтанли А. (псевдонім Абдуреїма Шеіх-заде) – Кроки зросту. – Сімферополь: Крим-держвидав, 1933. – 56 с. (книжка латиницею, без власницького напису) та Стежиною молодих: Поеми. – Симферополь: Кримдержвидав, 1932. – 48 с. (книжка латиницею, без власниць-кого напису). Особливу цікавість має становити дитяча книжка Дерменджи Э. Айнеджи Тилькичик. – Симферополь: Кърым АССР девлет нешрияты, 1939. – 17 с. (з ілюстрацією, кольорова обкладинка, вірші. Кирилицею. Без власницького напису).

Переглянувши виставку та прослухавши екскурсію, у слухачів мав створитися повний образ становища кримсько-татарської культури загалом та літератури зокрема на початку ХХ століття, ставлення до провідних діячів кримськотатарської народності зі сторони радянської влади та коло інтересів українських інтелектуалів тих часів. Виставка згуртувала небайдужих до української та кримськотатарської історії киян та дала поштовх та ідейне натхнення до створення нових, цікавих проектів.

Список використаної літератури

1. Губар О. І. Сучасні українські письменники Криму: Навчальний

посібник з української літератури для учбових закладів Криму. – Сімферополь: Кримнавчпеддержвидав, 1997. – 336 с.

2. Пам’ять о добром. – Сімферополь: Кримське навчально-педаго-гічне державне видавництво, 2004. – 132 с.

94

Банах Василь

ОСОБЛИВОСТІ МУЗЕЙНОЇ КОМУНІКАЦІЇ В МУЗЕЯХ

МЕМОРІАЛЬНОГО ПРОФІЛЮ

Сучасна музейна мережа України загалом та Львівщини

зокрема, налічує велику кількість музеїв, що мають свій власний

профіль, тобто свою спеціалізацію, яка проявляється змістом

колекцій конкретного музею, тематикою його науково-фон-

дової, експозиційної та освітньої роботи. Музеї, які володіють

схожою спеціалізацією, об’єднуються в рамках однієї профіль-

ної групи. Музеї меморіального профілю, на основі своїх

фондових зібрань, як правило, відображають діяльність видат-

них людей, намагаючись відтворити історію та перипетії їх

особистого, творчого, політичного й громадського життя,

реконструювати деталі побуту помешкання тощо.

Визначення профілю дозволяє здійснювати довгострокове

планування роботи музею в усіх напрямках. Разом з тим, воно

сприяє впровадженню раціональних змін у тематику науково-

просвітньої роботи, перебудові експозиції, виділенню до

обмінного фонду непрофільних колекцій. Чітке розуміння

профілю забезпечує роботі музею стабільність, виясняє

перспективи його розвитку [5, с. 36].

У контексті сучасного музеєзнавства аксіоматичним стає

твердження про те, що основою або, як образно висловився

відомий голландський музеолог Петер ван Менш, ядром

музейної комунікації є експозиція [3, с. 254]. Відтак, аналізуючи

питання, пов’язані із музейною комунікацією у музеях

меморіального профілю, особливу увагу необхідно приділити

концептуально-ідейним засадам побудови експозицій меморі-

альних музеїв, а також проаналізувати комунікативні особли-

вості музейних предметів (музеалій) в семіотичному експозицій-

ному просторі музею даного профілю.

Для досягнення належного рівня комунікативної взаємодії

між відвідувачем та музейною експозицією, у тому числі й

музею меморіального профілю, слід враховувати новий

комунікативний підхід, при якому відвідувач розглядається як

повноправний учасник процесу комунікації, співрозмовник і

95

партнер музею, а не пасивний отримувач знань і вражень, як це

мало місце в рамках традиційного підходу [10, с. 130].

Вирішуючи завдання активного залучення відвідувача до

експозиційної комунікації, важливо усвідомити визначальну при

цьому роль дизайнера, адже основою сучасної експозиційної

роботи має бути належне поєднання науковості, комуніка-

тивності та образності. Так, наприклад, знаний російський

музеєзнавець М. Авєркін, акцентуючи увагу на існуванні більш

високого рівня, на якому відбувається музейна комунікація в

межах музейної експозиції, визначає її сутність взаємодією

таких учасників комунікаційного акту, як глядач та художній

образ. Останній, на переконання дослідника, забезпечує

цілісність всієї експозиції (з’єднуючи різнорідні елементи).

Відповідно, від грамотної побудови цього образу залежить

конкретне сприйняття (а дальше й розуміння) глядачем

загальної концепції експозиції [1, с. 159].

Однією із найновіших технік музейної комунікації, яка

виникла у кінці 1980-х років й сьогодні активно застосовується,

у тому числі й музеями меморіального профілю, – є техніка

віртуальної реальності, яка зумовила появу так званих стильо-

вих кімнат (period rooms). Історична стильова кімната нама-

гається якомога точніше відтворити певну кімнату, яка колись

реально існувала так, як вона виглядала у певний визначений

період часу. Це може бути, зокрема, справжня кімната певного

історичного персонажу на той чи інший момент його/її життя

(біографічна історична стильова кімната) [2, с. 265, 267].

Подібно стильовим кімнатам, на основі автентичності, у

меморіальних музеях з метою посилення комунікативних

каналів музей – відвідувач можна скористатися стильовою

обстановкою. Стильова обстановка – це, коли прототипу

автентичного інтер’єру належать лише архітектурні та декора-

тивні особливості підлоги, стелі, стін, каміну та інших

фіксованих елементів, а простір між стінами використовується

для показу зразків омеблювання та інших предметів декоратив-

ного мистецтва даної історичної епохи [2, 266].

Характерні для меморіальних музеїв стильові кімнати тісно

пов’язані із проблемою експозиційного дизайну, де віртуозність

виконання експозицій робить її твором мистецтва.

96

Комунікативними властивостями наділені також музейні

предмети або музеалії. Водночас необхідно чітко усвідом-

лювати, що основним простором демонстрації та інтерпретації

предмета залишається музейна експозиція [7, 126]. Музейний

предмет володіє властивістю відображати минуле у своїй мате-

ріальній формі. Він може розглядатися як “матеріальне втілення

історії”, проте реконструювати або відтворювати історичні події

можливо винятково у просторі експозиції [8, с. 208].

Будучи, за висловом відомого музеєзнавця В. Арзамасцева,

першоелементом всього “музейного універсуму”, музейний

предмет повинен володіти універсальною властивістю, яка б

дозволила йому реалізувати його внутрішнє наповнення у

процесі передачі “музейного тексту”. Такою властивістю

В. Арзамасцев вважає знаковість музейного предмета, що сам по

собі є знаком, який, крім іншого, слугує для характеристики

явищ або подій у процесі музейної комунікації.

Заперечення або нерозуміння знакового характеру музей-

ного предмета утруднює його використання з інформаційною й

комунікаційною метою, перешкоджає становленню його із “речі

в собі” у “річ для нас”. Особливо суттєву шкоду, переконаний

дослідник, недооцінка семантики музейного предмета, його

знаковості завдає практиці саме меморіальних музеїв, де

головною метою стає розповідь музейними засобами про життя

і творчість видатної особи, де через експонати відображаються

суспільно-історичні факти, абстраговані від функціонального

призначення речі. Особливо чітко знакові риси предмета прояв-

ляються при використанні в експозиції меморіальних побутових

речей.

Так, наприклад, для характеристики обставин життя і

творчості великих письменників були використані речі їхнього

часу, багато із яких було придбано незадовго до їх використання

в експозиції, у своїх власників вони виконували абсолютно

утилітарну функцію. Натомість в експозиціях за кожною річчю,

яка стала музейним предметом, стоїть чітке розуміння її необ-

хідності, реального стосунку до історичної дійсності, у поєд-

нанні експонатів – концепція епохи та особистості [2, с. 38 – 39].

Відтак ми маємо справу із семіотичною концепцією музей-

ного предмета, у контексті якої він розглядається як знак,

97

наділений властивістю передавати певний сенс, значення. Зна-

ковість музейного предмета визначається поєднанням чотирьох

його основних компонентів: матеріальної основи, денотату,

десигнату та інтерпретанти. Матеріальна основа дозволяє

розглядати музеалію-знак як частину матеріальної культури.

Денотат – змістовне наповнення, уявлення про музейний

предмет, як про дещо унікальне, цінне, таке, що заслуговує на

увагу. Денотат знаку знаходить вираження в умовності музей-

ного предмета. Ця властивість починає проявлятися з моменту

появи у людини музейного ставлення до дійсності та виокрем-

лення нею “речей без користі, але зі значенням” [6, с. 452].

Третім компонентом у знаковій структурі виступає десигнат

знаку. Це інформація, на яку вказує знак. Сюди входить

сукупність всіх свідчень, закладених у музейному предметі (дані

про автора, час та місце створення, зовнішні характеристики

тощо). Саме інформаційна складова музейного предмета відпо-

відає десигнату знака.

Четвертим компонентом знакової структури музейного

предмета виступає інтерпретанта – індивідуальне розуміння

знаку суб’єктом, де відображено його особистий екзистен-

ціальний досвід, його ставлення до десигнату знаку, важливість

та актуальність інформації, яку він містить, емоційний настрій

при взаємодії із цим знаком. Інтерпретанта, будучи засобом

емоційного впливу на відвідувача, у багатьох моментах визначає

індивідуальне враження кожного відвідувача від виставки та

обумовлює його бажання або небажання знову відвідати даний

музей [8, с. 206 – 207].

Важливе значення для музеїв меморіального профілю має

репрезентативність музейного предмета, тобто показовість їх в

ряді однотипних, тотожних предметів. Не кожен предмет

музейного значення може стати музейним. У переліку подібних,

однотипних предметів є такі, які найповніше розкривають те чи

інше явище дійсності, яскравіше його відображають. Саме ці

предмети немовби поглинають своїм інформаційним потен-

ціалом інформаційний потенціал аналогічних, проте менш

виразних предметів. Так, предмет зовні може нічим не

відрізнятися від аналогічних серійного випуску, проте мати

98

унікальну історію побутування, а також меморіальне значення

(наприклад, капелюшок Соломії Крушельницької).

Власне проблема визначення репрезентативності предмета

полягає у поєднанні в ньому типового та унікального стосовно

ряду тотожних, аналогічних предметів [9, с. 17].

Комунікативні особливості музейного предмета тісно

пов’язані із його здатністю впливати на почуття відвідувачів

музею. Цьому слугують виразні характеристики музейного

предмета (розмір, форма, колір і т. д.), а також його меморіальне

значення.

Потрапляючи в музей, річ опиняється в контексті, – на

переконання російської дослідниці О. Балаш, – максимально

сприятливому для розкриття всієї повноти її інформаційного

потенціалу. Унікальна роль у цьому процесі належить морфоло-

гії предмета, здатності музею та його співробітників уважно

поставитися до цього базового аспекту, зуміти зберегти та

інтерпретувати його.

І лише в цьому випадку, – переконана дослідниця, – мож-

ливо повною мірою розкрити ту експресивність та інформатив-

ність, яка зробить музейний предмет атрактивним експонатом. І

лише в цьому випадку можна ефективно відновлювати все поле

семіотичних значень, яке пов’язане із даним предметом й може

бути використано у діалозі музею та суспільства [4, с. 23].

У контексті меморіальних музеїв прикладом атрактивності,

а відтак значного впливу на емоційне сприйняття відвідувачів

можуть слугувати свідчення про історію походження та побуту-

вання предмета, про події та осіб, із ним пов’язаних. У деяких

випадках музейний предмет, не володіючи яскравими зовнішні-

ми ознаками, може викликати у відвідувача сильне емоційне

переживання. Це найчастіше пов’язано із приналежністю

предмета видатній особистості, що є характерним саме для

експозицій меморіальних музеїв.

Список використаної літератури

1. Аверкин М. Г. Модификация форматов коммуникативного

взаимодействия современного музея / Аверкин Михаил Геннадьевич //

Вопросы музеологии – № 2. – 2010. – С. 157-164.

99

2. Арзамасцев В. П. О семантической структуре музейной экс-

позиции / В. П. Арзамасцев // На пути к музею ХХІ века: сборник

научных трудов. – М., 1989 – С. 35-49.

3. Ван Менш П. Коммуникация: язык экспозиции / П. Ван Менш //

Вопросы музеологии. – 2014. – № 1 (9). – С. 254-272.

4. Балаш А. Н. Вещь в музее: размышления о судьбе “предмета

музейного значения” / А. Н. Балаш // Вопросы музеологии. – 2013. –

№ 1 (7). – С.19­24.

5. Гнедовский М. Профиль музея / М. Гнедовский // Советский

музей. – 1985. – № 5. – С. 35-36.

6. Каган М. С. Музей в системе культуры / М. С. Каган // Вопросы

искусствознания.– 1994. – № 4. – С. 445-460.

7. Карташева Е. И. Микроистория музейного предмета: к

проблеме метода экспозиционной интерпретации / Е. И. Карташева //

Вопросы музеологии. – 2010. – № 1. – С.126-132.

8. Мишуровская О. С. Семиотический анализ знаковой специфики

музейного предмета / О. С. Мишуровская // Вестник Ленинградского

государственного университета им. А. С. Пушкина. – 2011. – № 3. –

Том 2. – С. 205-211.

9. Шляхтина Л.М. Основы музейного дела. Теория и практика

/ Л. М. Шляхтина. – М. : Высшая школа, 2009. – 184 с.

10. Яковець І. О. Комунікаційний простір сучасного музею як

одна з основних категорій теорії музейної комунікації / І. О. Яковець //

Вісник ХДАДМ. Теорія та історія мистецтва. – 2014. – № 4­5. –

С. 129­133.

100

Наталія Коцюбинська

МИСТЕЦЬКІ ПРОЕКТИ У ПРОСТОРІ МЕМОРІАЛЬНОГО

МУЗЕЮ

Сучасний музей вже давно перестав бути тільки місцем для

зберігання та експонування колекцій старовини. В першу чергу,

сучасний музей – це місце для спілкування, для зустрічей і

дискусій, для відпочинку та отримання нових вражень, місце, де

кожен відвідувач може задовольнити свої естетичні потреби,

адже, як стверджує Ф. Вайдахер: “До специфічних завдань

музею належить не інформування, а створення можливостей для

емоційного переживання”. [1, 184].

Над виконанням цього завдання і працюють співробітники

Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника

М. М. Коцюбинського. Певно, вже самі відвідини будинку

письменника, де в єдиному просторі поєдналися таємничий світ

творчості і життєві будні творця, викликають у людей певні

емоції і переживання, можливість доторкнутись до неповторної

атмосфери родинного затишку, комфорту залишаться в пам’яті

надовго. Але цього замало, щоб відвідувач знову й знову

повертався до музею. Ми постійно мусимо пропонувати новий

музейний продукт для зацікавлення містян і тільки тоді, коли це

буде цікаво для них, музейні зали не пустуватимуть.

Саме тому, наприкінці 2013 року, проаналізувавши основні

показники діяльності музею і помітивши зниження кількості

відвідувачів, колектив нашого музею розпочав роботу у новому

для себе напрямку. Було розроблено кілька цікавих проектів,

розрахованих на різні вікові категорії, які з успіхом втілювались

у життя протягом двох років. Звісно, що найвдячніша аудиторія

– це діти, і тому перші наші спроби спрямовувались на

залучення до музею якомога більше дітвори.

Наймасштабніший, найтриваліший проект, розрахований на

багато років, – це “Чарівна музейна майстерня”. Оскільки у

музеї працюють в основному творчі люди, з багатою фантазією,

101

які вміють своїми руками творити справжні чудеса з підручних

засобів, то вони залюбки діляться своїми секретами з

школярами. Цей проект розрахований на учнів початкової

школи, охоплює практично всі 35 шкіл міста. Маленькі

відвідувачі мають можливість виготовити власними руками

гарні сувеніри і подарунки для своїх рідних до Різдва й Нового

року, Великодня, Дня Матері. Обов’язково на виробах

прикріплюється маленька етикетка “Виготовлено у музеї

М. Коцюбинського”, щоб діти не забули про те, де вони були.

Хоча забути їм навряд чи вдасться, адже кожне заняття

розпочинається з відвідин кімнат меморіального будинку і

розповіді про родинні традиції Коцюбинських, про відзначення

різних свят у цій сім’ї. На Різдво в будинку поселяється лісова

красуня, яку прикрашають іграшки ручної роботи, до Великодня

– цікаві писанки, які колекціонував Михайло Михайлович.

Можливість доторкнутись до родинної аури Коцюбинських

підсилює емоції, додає яскравих вражень, і дітлахи з великим

задоволенням потім самі майструють свої вироби, розповідають

про те, як вони подарують їх своїм рідним.

Другим цікавим проектом для молодших школярів є проект

“Веселі канікули у музеї”. Проводимо ми його щорічно під час

роботи пришкільних таборів. Включає в себе проведення

інтерактивних екскурсій з елементами гри, квест-гру “Таємниці

музейного садка”, майстер-класи у музейній майстерні, перегляд

дитячих вистав, які з задоволенням демонструють маленькі

актори театральної студії “Біла валіза”, з якою музей співпрацює

вже кілька років.

Теж охоплені всі школи міста, записуються до нас

заздалегідь, іноді ми змушені навіть відмовляти, оскільки

фізично не маємо можливості прийняти всіх бажаючих.

Дуже цікавим виявився також проект, який вдалося

реалізувати минулої зими “Від Миколая до Водохреща”, який

включав у себе багато різнопланових заходів, розрахованих на

різні вікові категорії. В першу чергу, звісно ж, були діти, які

102

приходили до музею вчитись пекти і декорувати

“миколайчики”, готували фольклорне свято “А хто-хто Миколая

любить”, брали участь у благодійній акції для вихованців

міської школи-інтернату.

Дорослі теж не забарилися: виявилося, що їм не менше, ніж

дітям, цікаво пекти і прикрашати обрядове печиво, вчитися

співати колядок, пізнавати таємниці різдвяного меню.

Добрі музейні друзі завітали на “Різдвяні посиденьки”, які

відбулися з гарними побажаннями, щирими жартами, цікавими

колядками і щедрівками.

А завершився цей святковий цикл теплою зустріччю

національних товариств, які мешкають на Чернігівщині. Євреї,

німці, поляки, вірмени, греки розповідали про свої національні

традиції, співали і танцювали, читали поезію.

Справжньою подією у культурному житті міста став

спільний проект Чернігівського літературно-меморіального

музею-заповідника М.Коцюбинського та Чернігівського

обласного філармонійного центру фестивалів та концертних

програм “Мистецькі зустрічі в музеї”.

Автор проекту і головний режисер – Заслужений діяч

мистецтв Олег Васюта. Проект присвячений пам’яті відомого

громадського діяча, колишнього директора музею, Заслуженого

працівника культури Юлія Романовича Коцюбинського, якому у

квітні 2014 року виповнилося б 80 років, а у травні 2015 року

минуло 15 років з того часу, як він відійшов у вічність. Юлій

Романович Коцюбинський – внук письменника, працював у

музеї після закінчення Київського університету ім. Т. Шевченка

на посаді наукового співробітника. З 1988 року до 2000 року

очолював музей.

Зустрічі відбувалися один раз на місяць з листопада до

травня. Програма створювалася із використанням матеріалів із

книги спогадів про Юлія Коцюбинського, а також із залученням

кращих творчих сил філармонійного центру. Цей проект був

розрахований на людей старшого покоління, які з задоволенням

103

відвідували всі заходи. Уже навіть склався постійний

контингент учасників мистецьких зустрічей.

У 2014 році виповнилося 80 років від часу заснування

нашого музею. До цієї дати теж вирішили підійти нестандартно,

подарувавши місту і своїм шанувальникам справжнє свято

спілкування з музеєм. Ми розробили проект “Десять днів з

музеєм”. Протягом десяти днів у просторі музею відбувалися

презентації нових книг про Михайла Коцюбинського та музей-

них видань, концерти, відкриття виставок, кінопоказ, дитячий

день, літературні вечори.

Вхід до музею у ці дні був безкоштовним, всі бажаючі

могли відвідати не лише заходи, а й експозиції.

Коли готувались до відзначення ювілею Ліни Костенко,

сама по собі народилася ідея проекту “Є поети для епох”, яка

ґрунтувалася на творчості визначних українських поетів ХХ

сторіччя і включала в себе цикл літературно-мистецьких

вечорів, круглих столів, конкурс декламаторів. Завершився цей

проект в День української писемності підбиттям підсумків

конкурсу, визначенням переможців і врученням нагород.

Найтривалішим у часі є проект “Музейний простір –

територія для душі”, який приурочений до Міжнародного дня

музеїв. Напевно, він триватиме доти, доки існує музей. Щоріч-

но, до професійного свята ми готуємо нову, цікаву програму,

яка розпочинається об 11-00 і триває до останнього відвідувача.

Протягом дня, як у калейдоскопі, у нас змінюються заходи:

концерти, виставки, інтерактивні екскурсії, майстер-класи,

вистави, фестивалі. Дуже часто люди, прийшовши на якусь

часинку, лишаються на цілий день, адже у нас є можливість не

тільки споглядати різні заходи, а й перекусити, відпочити в

саду. Кожного року народжуються нові ідеї, ми їх втілюємо в

життя і самі отримуємо від цього велике задоволення.

Отже, Чернігівський літературно-меморіальний музей-запо-

відник Михайла Коцюбинського давно вже перетворився на

справжній мистецький центр, в якому затишно і комфортно

104

дорослим і дітям, літераторам і музикантам, професійним

художникам і народним умільцям. А, певно, саме це і є

головним завданням кожного музейного колективу – перетво-

рити свій заклад на центр дозвілля громади, подарувати людям

можливість пережити яскраві враження, емоції, дати можливість

бути почутими. За останні два роки ми змінилися самі і змінили

ставлення до музею у відвідувачів. Тепер вони точно знають, що

якщо музей запрошує, то треба обов’язково йти, бо буде цікаво.

Список використаної літератури

1. Вайдахер Ф. Загальна музеологія : посібник / пер. з нім.

В. Лозинський, О. Лянг, Х. Назаркевич. – Львів: Літопис, 2005. – 632 с.

2. Музей: менеджмент і освітня діяльність / упоряд. : Герман

Аартс, Зеновій Мазурик. – Львів: Літопис, 2009. – 224 с.

105

Роксоляна Пасічник,

ФОРМИ РОБОТИ З ВІДВІДУВАЧАМИ:

ДОСВІД МУЗИЧНО-МЕМОРІАЛЬНОГО МУЗЕЮ

СОЛОМІЇ КРУШЕЛЬНИЦЬКОЇ

Робота з музейною аудиторією є одним з важливих і

відповідальних напрямків діяльності музею. Музейна аудиторія

включає різні категорії людей за віковими, професійними,

інтелектуальними особливостями, життєвим досвідом.

Упродовж більш, як двадцятирічного періоду діяльності

Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької сфор-

мувалися такі цільові групи музейної аудиторії:

1. “Внутрішні” туристи

2. Закордонні туристи

3. Школярі

4. Фахівці (музикознавці, вчителі, музейники, слухачі курсів

екскурсоводів).

5. Студенти

6. Приятелі Музею Соломії Крушельницькоїв

7. Родина Соломії Крушельницької

8. Сімейні групи (два-три покоління)

9. Особи з особливими потребами

Наукові співробітники музею використовують такі форми

роботи з відвідувачами, які б відповідали особливостям і

потребам кожної з цих груп, а також охоплювали б основні

напрями культурно-освітньої роботи музею – інформування,

навчання, творчість, спілкування, відпочинок. Суть кожного з

названих напрямів детально розглядають у своїх навчальних

посібниках з музеєзнавства Л. Шляхтіна [7, с. 132-137] та

В. Довжук [2, с. 92-95], В. Шевченко, І. Ломачинська [6].

Музеєзнавці вважають, що інформування, навчання і розвиток

творчих засад – це ступені (від нижчого до вищого) осягнення

музейної інформації, тоді як спілкування, відпочинок – це

встановлення взаємних ділових або дружніх контактів на основі

загальних інтересів, пов'язаних з тематикою музею або змістом

його колекцій. Очевидно, що форми роботи з музейною аудито-

рією здебільшого взаємопов’язані, часто перетинаються в будь-

106

яких аспектах. У Музеї Соломії Крушельницької склалися такі

форми роботи з відвідувачами: екскурсія (оглядова, тематична),

лекція, консультація, музейний урок, майстер-клас, концерт,

лекція-концерт, екскурсія-концерт, музичний вечір, вечір спога-

дів, творча зустріч, конференція (наукові читання), презентація,

семінар, особливі – відзначення Дня народження Соломії

Крушельницької, Ніч у Львові.

Розглянемо детальніше форми роботи, програми, заходи, які

максимально відповідають запитам і вимогам кожної цільової

групи.

1. “Внутрішні” туристи – окремі відвідувачі і групи з

різних міст України. Найчастіше їхній візит до музею є

спонтанним, тож найпоширенішою формою роботи залишається

оглядова екскурсія, причому не лише для туристичних груп, але

й для окремих відвідувачів. Однак, кілька разів на рік індиві-

дуальні відвідувачі і невеликі групи мають нагоду взяти участь в

інтерактивних заходах, які організовують працівники музею:

День відкритих дверей з нагоди Міжнародного дня музеїв,

вікторина у Міжнародний день туризму, Бліц майстер-класи (ви-

тинанка, лялька-мотанка). Ці заходи попередньо анонсуються на

сайті музею [8] та у львівських ЗМІ.

2. Закордонні туристи – окремі відвідувачі і групи з різних

країн світу. Впродовж останніх років проводиться робота з

німецькомовними групами з Австрії, Німеччини, Швейцарії, яку

налагодила головний зберігач фондів музею п. Ірина Криво-

ручка. Відвідування музею групами іноземних туристів завжди є

заздалегідь заплановане і, найчастіше, має форму екскурсії-

концерту. Коротка оглядова екскурсія німецькою мовою, яку

проводить п. Ірина Криворучка, створює теплу товариську

атмосферу. Після завершення екскурсії в Салоні музею прохо-

дить концерт вокальної музики за участю провідних солістів

Львова. Представники туристичних фірм Швейцарії, Німеччини

ініціювали створення спеціального маршруту до Львова для

туристів-меломанів, який отримав назву “Opernreisen” (“Оперні

мандрівки”). Музей С.Крушельницької відгукнувся на цю

ініціативу, оскільки вона сприяє активізації міжнародної спів-

праці та розширення туристичних маршрутів до нашого міста.

Важливим результатом спільної роботи працівників Музею,

107

членів представництва австрійської служби обміну (ОЕАД) у

Львові та Асоціації музеїв і галерей Львівщини є укладання

німецькомовного путівника “Оперний світ України” для

учасників маршруту “Opernreisen”.

3. Школярі – переважно групи зі Львова. Розроблення

спеціальних програм для школярів пожвавилося у зв’язку з

участю Музею Соломії Крушельницької у проекті “Школа і

музей: працюємо разом”. У рамках цього проекту були подані

матеріали до збірника “Школа і музей: працюємо разом” і підго-

товлено компакт-диск з інформацією про музей і з пропозиціями

для вчителів відповідно до навчальних програм з таких

предметів, як “Музичне мистецтво”, “Українська література”,

“Художня культура”.

В результаті сформувався цикл тематичних заходів, метою

яких є поетапне знайомство з експозицією музею і постаттю

Соломії Крушельницької:

Для молодших школярів працівники музею М. Зубеляк і

Р. Пасічник підготували і проводять інтерактивну екскурсію

“Музей – це гарно, цікаво, весело”. Завдяки грі та спілкуванню у

невимушеній атмосфері ми намагаємось створити комфортні

умови перебування в музеї, зацікавити дітей, спонукаючи їх до

відвідування в майбутньому тематичних екскурсій, музейних

уроків.

Для середніх і старших класів спільно з вчителями про-

водяться тематичні екскурсії-уроки відповідно до навчальних

програм:

“Українська народна пісня”, “Образний зміст Миколи

Лисенка”, “Ріхард Вагнер. Музика в діалозі з сучасністю”,

“Музичне мистецтво романтизму”, “Література рідного краю.

Андрій Содомора”.

Масштабним комплексним проектом для учнівської ауди-

торії став цикл культурно-освітніх заходів “Львів музичний”

(автор проекту – Данута Білавич). Упродовж 2009-2011 рр. він

тричі ставав переможцем Конкурсу соціально-культурних

проектів департаменту гуманітарної політики Львівської міської

ради. Цей проект передбачав безкоштовне відвідування двох

музичних закладів – музею Соломії Крушельницької і Будинку

органної та камерної музики. Львівські школярі мали можли-

108

вість спочатку ознайомитися з експозицією Музею Соломії

Крушельницької, а після цього – послухати лекцію-концерт у

Будинку органної та камерної музики. Тематика концертів:

“Соломія Крушельницька – львів’янка світової слави”, “Твор-

чість львівських композиторів”.

Особливою категорією групи школярів є учні Львівської

спеціалізованої музичної школи-інтернату ім. Соломії Крушель-

ницької, які найчастіше приходять до музею не на екскурсію, а

виступити на концерті. Вже близько десяти років триває спіль-

ний проект “Юні музиканти – Великій Соломії”, який передба-

чає організацію концертів у приміщенні Музею. У визначений

день місяця (остання середа) відбуваються концерти юних музи-

кантів для їхніх ровесників з інших шкіл.

Учні ЛССМШІ ім. С. Крушельницької брали участь у пілот-

ному проекті (автори проекту – Р. Пасічник і вчитель Галина

Стернюк) – цикл музейних уроків “Світ музичних інструмен-

тів”. Цикл охоплював чотири уроки, в ході яких учні знайоми-

лися з різними музичними інструментами – від найпростіших і

найдавніших, до інструментів симфонічного оркестру. Діти не

лише розглядали їх зблизька, слухали їхнє звучання, але також

дізнавалися історії їхнього виникнення з уст самих музикантів.

Ці уроки викликали зацікавлення серед учнів і вчителів загаль-

ноосвітніх шкіл м. Львова, але через організаційну складність

(на кожен урок потрібно було запрошувати по 4-5 музикантів)

проходять тепер не як цикл, а як один урок під тією ж назвою,

який проводить волонтер – молодий львівський музикант і

колекціонер Гордій Старух. Він демонструє різні українські

народні інструменти, розповідає захопливі легенди про їхнє

виникнення, а на завершення дозволяє дітям самим спробувати

пограти на різних музичних інструментах.

4. Фахівці (музикознавці, вчителі, музейники, слухачі кур-

сів гідів-екскурсоводів). Співпраця з музикознавцями та

музейниками є досить широкою різноманітною. Вона включає

такі форми, як консультація, конференція, семінар, творча

зустріч, презентація, вечір пам’яті. У музеї постійно проходять

музикознавчі та музеєзнавчі конференції, наукові читання,

семінари. Зокрема, в Музеї організувався Клуб любителів музи-

ки ретро, який залучає музикантів до співпраці.

109

Роботу з вчителями Музей проводить спільно з Міським

управлінням освіти (в особі п. Олександри Гурин) у формі

“Педагогічних віталень”. Під час проведення такого методич-

ного засідання працівники знайомлять вчителів не лише з

експозицією музею, але також з новими проектами і музейними

заходами, заохочують до співпраці. Такі зустрічі дають плідні

результати.

Вже більше десяти років завідувач наукового відділу Музею

Данута Білавич читає лекції “Львів музичний і театральний” на

курсах гідів-екскурсоводів, що їх проводять львівські турис-

тичні і краєзнавчі організації: “Львівтехнополіс”, “Мандри”,

Львівська асоціація розвитку туризму, краєзнавчий центр

“Паломник”. Кожне заняття відбувається у приміщенні Музею у

два етапи. Перший – це поглиблена екскурсія експозицією

музею, під час якої слухачі курсів не лише отримують інфор-

мацію про життєвий і творчий шлях Соломії Крушельницької,

але й дізнаються про яскраві сторінки музичного життя

Галичини ХІХ- початку ХХ ст. Другий етап – саме лекція з

історії музичної і театральної культури Львова, знайомство з

найвизначнішими постатями у царині виконавства і композитор-

ської творчості, а також – прослуховування музичних фрагмен-

тів творів львівських композиторів XVI-XX ст.

5. Студенти – важлива цільова група, однак більшою мірою

бажана, аніж реальна. Крім проведення традиційних екскурсій

для груп, надання консультацій для окремих студентів при

написанні курсових, дипломних і магістерських робіт, в останні

роки працівники Музею намагаються створити привабливу

атмосферу для студентської аудиторії. З цією метою організо-

вуються тимчасові виставки молодих авторів, концерти за

участю студентів-виконавців, студентські наукові конференції

тощо. Цікавими заходами для молоді є промоційна акція “Ніч у

Львові”, яка традиційно відбувається два рази в рік. Великий

резонанс викликали вечори, присвячені історії танго. Це була і

розповідь, і демонстрація архівних записів на старовинному

патефоні (студент Львівської національної академії мистецтв

Олександр Москаленко, волонтер), а на іншому – танцювальний

майстер-клас. Також великий інтерес викликають театралізовані

дійства, які відбуваються під час “нічних” акцій.

110

Традиційними вже стали концерти студентів вокального

факультету Львівської національної академії ім. М. Лисенка.

6. Приятелі Музею Соломії Крушельницької становлять

аудиторію переважно людей середнього і старшого покоління,

яких об’єднує музика. Усі заходи, які проводить музей (відкрит-

тя виставок, творчі вечори, наукові читання), були орієнтовані,

перш за все, на цю категорію музейної аудиторії. У 1998 було

створено Клуб приятелів Музею, який традиційно збирався один

раз в рік – у Міжнародний день музеїв. Це засідання клубу

носило напівжартівливий характер і мало форму творчого

відпочинку. На жаль, активісти клубу відійшли у вічність, і його

діяльність потрохи згасає... В силу об’єктивних обставин цю

категорію заміняє родина Соломії Крушельницької.

7. Родина Соломії Крушельницької. З 2002 р. Музей

організовує зібрання нащадків Крушельницьких-Савчинських.

До цих славних родів належать композитори Мирослав Скорик і

Богдана Фільц, письменник і перекладач Андрій Содомора,

поетеса Теодора Савчинська-Латик. У перші роки такі зібранні

відбувалися у формі зустрічей у приміщенні Музею, організову-

валися виставки. Курує цей напрям роботи старший науковий

співробітник Музею Олександра Кирик.

Одна важлива подія об’єднує приятелів Музею і родину

співачки – День народження Соломії Крушельницької. Ця

особлива форма урочистого вшанування Господині Дому

склалася ще в перші роки діяльності музею і з того часу зазнала

лише незначних змін. Вона включає відкриття виставки з нових

надходжень, доповідь “Один рік з життя Соломії Крушель-

ницької”, концерт за участю провідних львівських виконавців і

такий очікуваний Традиційний уродинний торт, котрим час-

тують усіх присутніх.

8. Сімейні групи – особлива цільова аудиторія, не так

чисельна, як важлива, оскільки охоплює родини працівників

Музею Соломії Крушельницької. Кожного року напередодні

свята Святого Миколая в Музеї відбуваються спеціальні заходи

для колективу Музею: виставки родинної творчості (“Ми

творимо!”, “Виставка витинанки”), дитячі свята, а в останні три

роки – дитячі вистави театру тіней “Див”, майстер-класи з

витинанки, виготовлення ляльки-мотанки, оріґамі, які, відгук-

111

нувшись на ініціативу музейників, проводили львівські митці –

Дарія Альошкіна, Тетяна Яремкевич, Оксана Наконечна. Метою

таких заходів є об’єднати наші родини у спільній творчій праці,

а також залучити до музейної атмосфери дітей і онуків музей-

них працівників, які в такий спосіб можуть краще зрозуміти

професію музейника і відчути, що Музей стає рідним Домом і

для них.

Деякі музейні заходи, проекти народилися з ініціативи

наших приятелів (які водночас є нашими волонтерами, добро-

чинцями), відбуваються за їхньої безпосередньої участі. Про

деяких з них мова йшла вище.

В епоху Інтернету, ми працюємо не лише з реальними

відвідувачами у приміщенні музею, а й з віртуальними – в

Інтернет-просторі. Робота музейного сайту не давала бажаних

результатів, аж поки ми не підключилися до соціальної мережі

Facebook (сторінки “Соломія Крушельницька”, “Музей Соломії

Крушельницької”). Ведення рубрик “Опери з репертуару

Соломії Крушельницької”, “50 образів” Соломії Крушельниць-

кої“, ”100 подій з життя Соломії Крушельницької“ привернули

увагу користувачів. Цілком очевидно, щоб був результат, треба

докласти зусиль, а часу не завжди на це вистачає...

Велику допомогу у популяризації нашого музею в Інтернет-

спільноті проводить засновник і керівник добре відомого,

особливо львів’янам, сайту “Фотографії старого Львова” пан

Роман Метельський, який поміщає анонси й відео-звіти про

наші події на своєму сайті.

Cучасний музей – явище багатогранне й поліфункційне.

Кожна людина має своє особисте уявлення про суть і завдання

музею, його місію в суспільстві. Для когось він – офіційна

установа, де зберігаються та експонуються матеріальні пам’ятки

минулого, для когось – захоплива подорож в минуле, ще для

іншого – місце відпочинку, позитивних емоцій та естетичної

насолоди. Завдання музейних працівників полягає в тому, щоб

створити в музеї найсприятливіші умови для кожного відвіду-

вача, який би міг задовольнити свої культурні, пізнавальні,

естетичні потреби. І зараз наукові співробітники Музично-

меморіального музею Соломії Крушельницької готові опанову-

вати нові форми роботи з відвідувачами, відкриті до співпраці з

112

фахівцями у сфері культури і освіти з метою залучення нових

категорій потенційної музейної аудиторії.

Список використаної літератури

1. Білавич Д. Стейкхолдери в контексті місії музею / Данута Білавич

// Музей ХХІ століття: актуальні проблеми сьогодення : матеріали наук.-

практ. конф. до 115-ї річниці Львів. іст. музею, Львів, 12 жовт. 2008 р.

/ Львів. іст. музей. – Львів : Новий час, 2008. – С. 102-108.

2. Довжук І. Основи музеєзнавства : навч. посібник / І.В. Довжук. –

Луганськ : Вид­во СНУ ім. В. Даля, 2008. – 163 с.

3. Криворучка І. Задля музики – до Львова (із практичного досвіду

роботи Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької з

німецькомовними туристами) / Ірина Криворучка // Музей ХХІ

століття: актуальні проблеми сьогодення : матеріали наук.-практ.

конф. до 115-ї річниці Львівського історичного музею, Львів, 12 жовт.

2008 р. / Львів. іст. музей. – Львів : Новий час, 2008. – С. 89-95.

4. Музей: менеджмент і освітня діяльність / упоряд. : Герман

Аартс, Зеновій Мазурик ; пер. з нідерланд. Маріон Ковальчук. – Львів :

Літопис, 2009. – 223 с. : іл.

5. Музею Соломії Крушельницької – 20 років: бібліографічний

довідник / Муз.-мемор. музей С. Крушельницької у Львові ; упоряд.

М. Зубеляк ; вступ. ст. Г. Тихобаєвої ; наук. ред. Р. Пасічник. – Львів,

2009. – 132 с., [32] с. іл.

6. Шевченко В. Музеєзнавство : навчальний посібник для

дистанційного навчання / В. В. Шевченко, І. М. Ломачинська. – К. :

Університет “Україна”, 2007. – 288 с.

7. Шляхтина Л. Основы музейного дела : Теория и практика:

Учебное пособие / Шляхтина Людмила Михайловна. – М. : Высшая

школа, 2005. – 183 с. – (Сер.: Образование через искусство )

8. Якубовський В. Музеєзнавство : навчальний посібник-

практикум / В.І. Якубовський. – Кам'янець-Подільський : ПП Мошак

М. І., 2006. – 271 с. : іл.

9. Музично-меморіальний музей Соломії Крушельницької у

Львові. – Режим доступу: http://www.salomeamuseum.lviv.ua/news

113

Галина Огорчак

РОБОТА З ВІДВІДУВАЧАМИ З ВАДАМИ ЗОРУ

В МУЗИЧНО-МЕМОРІАЛЬНОМУ МУЗЕЇ: МОЖЛИВОСТІ

І ПЕРСПЕКТИВИ

На сьогодні в Україні питання інтеграції в суспільство людей з

інвалідністю постало досить гостро. Щораз більшої актуальності

також набуває питання доступу людей з особливими потребами до

культурно-освітніх об’єктів.

Протягом багатьох століть ставлення до людей з інвалідністю

зазнавало еволюційних змін – були періоди, коли таких людей

позбувалися, знищували, в інші часи - висловлювали співчуття,

виявляли піклування - лікували та навчали. Але загалом політика

багатьох держав щодо інвалідів була спрямована на те, щоб

зробити цю категорію людей “непомітними” і приховати від

суспільства. Після Другої світової війни ставлення мільйонів

людей до питань “інвалідності” докорінно змінилося. З’явилося

таке поняття як інтеграція і влючення неповносправних людей у

нормальне життя суспільства

З 1950 р до 1982 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла ряд

резолюцій, які стосувалися профілактики інвалідності, системи

реабілітації та соціальних та громадянських прав людей з

інвалідністю. У 1982 р. була прийнята Всесвітня програма дій

щодо інвалідів і період з 1983 до 1993 р. був оголошений

Десятиріччям інвалідів. До прийняття цієї програми соціальна

політика стосовно людей з інвалідністю базувалася переважно на

заходах медичного характеру. Завдяки цій Програмі категорію

неповносправних людей перестали відносити до уразливих груп

населення. Прийшло розуміння, що інвалідність є нормальним

аспектом життя і її з тієї чи іншої причини може отримати будь-яка

людина на будь-якому етапі її нормального життя. Зі зміною

сприйняття прийшла зміна вислову – людей з інвалідністю почали

називати людьми з особливими потребами.

З того часу в країнах Європи, у США та Канаді містобудівниц-

тво провадиться з урахуванням потреб неповносправних людей –

встановлюють ліфти, облаштовують пандуси, роблять широкі

проходи, відповідним чином проектують гардероби і туалети. Для

114

незрячих та слабозорих маркують тротуари та встановлюють

звукові сигнали. Потрібно сказати, що у Львові вже також є певні

напрацювання і позитивні зрушення в цьому напрямку, але загалом

доступ до культурно-освітніх об’єктів, зокрема музеїв, залишається

ускладненим як з архітектурної точки зору, так і з огляду

облаштування самих музейних приміщень.

Впродовж 2014 року працівники Музично-меморіального

музею Соломії Крушельницької у Львові разом зі своїми колегами-

музейниками з Львівської області мали можливість взяти участь у

проекті “Музеї без бар’єрів. Коаліція польських і українських

музеїв для професійного обслуговування неповносправних

відвідувачів”. Це був цикл семінарів, які відбувалися в Польщі на

базі Регіонального музею в Стальовій Волі, у Львові в Музеї історії

релігії та заключна конференція – у Львівській національній

галереї мистецтв ім. Б. Возницького. В процесі семінару учасники

мали змогу прослухати лекції фахових експертів з Польщі, які

працюють з людьми з певним видом неповносправності: Ольгерда

Косіби, Роберта Вєнцковского, Анни Бомбіньскої-Домжал, Марти

Валєвскої, Марціна Шельонга, Томаша Васілєвскі, Люцини

Мізери, Едити Лісек-Любась та інших. Також до участі в роботі

семінарів були запрошені люди з особливими потребами (нечуючі,

слобозрячі і незрячі, з інтелектуальними проблемами та особи з

порушенням опорно-рухового апарату), що дало можливість

працівникам музеїв практично застосувати отримані знання.

На базі здобутих знань і вмінь працівники Музею Соломії

Крушельницької провели аналіз сьогоднішніх музейних можливос-

тей, які виявилися не дуже широкими. Ми не можемо працювати з

людьми з порушенням опорно-рухового апарату в силу абсолютно

об’єктивних причин, адже Музей знаходиться на другому поверсі

будинку, який збудований у 1884 р., належить до історико-

культурної спадщини і не має запроектованого ліфту. Більшість

експозиційних кімнат є невеликого розміру, з вузькими перехо-

дами і порогами, а експонати розташовані на висоті, яка не дає

можливості огляду для людини на інвалідному візку.

Також певні застереження виникли в нас при роботі з людьми

нечуючими. Музей співачки Соломії Крушельницької є музичним

музеєм, більшість наших заходів ґрунтуються на розповідях про

музику і музичних діячів. І хоча сурдопереклад не є проблемою,

115

все ж постало питання етичного характеру – як розповідати людям

про музику, які від народження не чують? Отже, найбільш

ймовірною і плідною для нас видається співпраця з людьми з

порушенням зору та незрячими.

Сліпота вважається найважчою формою інвалідності, проте це

дуже сильні духом люди. Сьогодні у всьому світі налічується

близько 39 млн. сліпих людей та 124 млн. з поганим зором. Ця

цифра невпинно зростає, і за даними Всесвітньої організації

охорони здоров’я ООН, до 2020 р. кількість незрячих жителів

Землі становитиме 75 млн. осіб. В Україні ще у 1933 році було

засноване Товариство сліпих – УТОС, і на сьогодні його осередки

працюють в усіх обласних центрах. Завданням Товариства є

соціальний захист інвалідів, допомога у набутті освіти, професійна

та медична реабілітація, сприяння інтеграції в суспільство.

Співпраця Музею з незрячими розпочалася з відвідин

Львівського осередку УТОС та знайомства з його Головою – п.

Любою Кукурузою. Наступним кроком був спільний захід, де ми

старалися максимально використати знання, які здобули на

семінарських навчаннях в рамках проекту “Музеї без бар’єрів”

Пізнання для незрячих йде через дотик і слух. Якщо для зрячої

людини вистачає погляду, щоб мати уявлення про експозиційну

кімнату чи музейний предмет, то для незрячої потрібно значно

більше часу, щоб прослухати детальний опис і роздивитися

предмет руками. Враховуючи це, ми розробили музейне заняття з

трьох невеликих і різних за змістом частин. Перша частина

передбачала розповідь про співачку Соломію Крушельницьку,

прослуховування запису її голосу, а також тактильне знайомство з

елементами жіночого одягу. Це були не музейні предмети, а

приватні речі працівників Музею з “Бабусиної скрині” – блузка та

два жіночі капелюшки 20-30 рр. ХХ ст., що дало можливість

доторкатися до них сміливо, не застосовуючи спеціальних

рукавичок, які, загалом, змінюють відчуття.

Друга частина заняття передбачала прослуховування музич-

них фрагментів і відтворення вражень від почутого в пластиці. Для

цієї мети ми мали закуплений пластилін і глину та підібрали

яскраву зображальну музику – “Гроза” з циклу “Пори року”

А. Вівільді, Танець з шаблями з балету “Гаяне” А. Хачатуряна та

“Мелодію” М. Скорика. Під час цього заняття до нас прийшло

116

усвідомлення, що в роботі з людьми незрячими треба уникати

примітивізації розповіді і відносин – це є дуже освічені люди, з

широким колом знань. Вада зору не дорівнює ваді інтелекту. На

занятті були присутні десятеро осіб, і всі десятеро безпомилково

назвали усі музичні фрагменти.

Третьою і найбільш вдалою частиною було знайомство з

музичними інструментами. Волонтер нашого музею Гордій

Старух, скульптор, музикант, має дивовижне захоплення –

колекціонує і виготовляє музичні інструменти. На нашу зустріч з

незрячими він приніс декілька зразків зі своєї колекції – флояру,

гуслі та колісну ліру. Він розповів про історію виникнення і ареал

поширення кожного інструменту, його будову, продемонстрував

звучання. Найбільшу цікавість і захоплення у наших гостей

викликала можливість доторкнутися до цих інструментів і

видобути з них звуки.

Загалом, перспектива Музею Соломії Крушельницької в

роботі з відвідувачами з вадами зору є досить широка. Музика і

ритміка – важлива частина як естетичного, так і фізичного

виховання дітей з порушенням зору. В спеціалізованих школах є

такі предмети як логоритміка, казкотерапія, театр.

Працівники Музею Соломії Крушельницької працюють над

розробкою спеціальних програм для незрячих і слабозрячих осіб.

Але вже сьогодні ми налагодили тісний контакт з Товариством

сліпих УТОС і запрошуємо членів цього товариства відвідувати

наші заходи – відкриття виставок, презентації, концерти. Також ми

можемо запропонувати цикл лекцій про українських музикантів з

можливістю послухати аудіозаписи, тематичні концерти та зустрічі

з нашими сучасниками – відомими діячами музичної культури.

Список використаної літератури

1. Інвалідність та суспільство : навчальний посібник / заг. ред.

Лариса Байда, Ольга Красюкова-Енс. – К., 2011. – Серія: Інклюзивна

освіта для дітей з особливими потребами в Україні [Електронний

ресурс] – Режим доступу:

http://edu.helsinki.org.ua/sites/default/files/userfiles/posibnik_invalidnist_ta

_suspilstv.pdf

2. Українське товариство сліпих – офіційний сайт:

http://cputos.org.ua.

117

Вероніка Самійленко

КУЛЬТУРНО-ОСВІТНЯ РОБОТА В МУЗЕЇ

П. Г. ТИЧИНИ

Все в цьому світі схильне до змін. Змінюється час, люди,

інтереси. І разом з цим змінюються й музеї. Сам час спонукає їх

до цього, змушує до змін. Сутність музею в значній мірі складає

процес людського спілкування.

Культурно-освітня робота в музеях є однією з основних

функцій музейної роботи, адже музей – це не тільки збереження

та експонування предметів, а й освітня та наукова робота. Це не

проста передача інформації від екскурсовода до відвідувача, а

можливість занурити слухача в атмосферу того часу, в якому

жив діяч, постать якого ви освітлюєте.

Зазнають змін і основні функції музею. Адже під впливом

змін у суспільстві трансформується силове поле музею між

об’єктом і суб’єктом музейної діяльності та простором, де ця

діяльність відбувається. Змінюється відповідно і когнітивна

функція музею. Центр діяльності переміщується з предмета на

особистість вільного суспільства. Змінюється поняття музейного

предмета, досліджується його контекст, як в синхронному, так і

в діахронному аспектах. Простір музейної комунікації виходить

за межі експозиційних залів. Концепції, акценти і пріоритети

комплектування фондів науково обґрунтовуються і узгоджу-

ються з іншими музейними колекціями. Надається перевага

зберіганню предметів на місці їх виникнення, в природному для

них культурно-історичному контексті.[1]

Термін культурно-освітня діяльність використовується у

вітчизняному музеєзнавстві з початку 1990-х років. До цього

вживалися інші поняття (масова політико-освітня робота,

науково-освітня), що відображали розуміння сутності роботи з

відвідувачами в різні історичні періоди і змінювались швидше,

ніж термінологія для позначення інших напрямків музейної

діяльності. Здійснюваний в музеї процес передачі культурних

значень і смислів, метою якого є сприйняття інформації

відвідувачами, визначається як музейна комунікація, в ході якої

118

розкривається інформаційний потенціал музейних предметів,

реалізуються освітньо-виховна та інші функції музею.[1]

Але незважаючи на активізацію наукової діяльності музей

продовжував залишатися ідеологічною установою, що будувала

свою роботу відповідно до директивних указівок керівних

органів і відповідними постановами (ЦК КПРС “Про підвищен-

ня ролі музеїв у комуністичному вихованні трудящих” (1964) і

“Про підвищення ідейно-виховної роботи музеїв” (1982). Аж до

кінця 1980-х рр. науково-просвітня робота повинна була прово-

дитися відповідно до так названого “ленінського принципу

комуністичної пропаганди”. [1,3]

Відмова від колишньої твердої ідейно-інформативної спря-

мованості змінила і характер взаємин між музеєм і відвідувачем.

Суть музейно-освітянського процесу представлялась тепер

іншою: відвідувач сприймався вже не як об'єкт виховного впли-

ву, а як рівноправний співрозмовник, отже, спілкування музею з

аудиторією набувало форму діалогу.

Зміст культурно-освітньої діяльності виражається у формах

організації роботи з музейною аудиторією, взаємодії з системою

освіти.

Однією з найважливіших функцій сучасного музею є ефек-

тивна культурно-освітня діяльність cеред різних кіл громадсь-

кості. Сьогодні музейний працівник не може залишатися

простим транслятором інформації, що зберігається в музеї. Його

зусилля повинні бути спрямовані на виховання відвідувача,

“готового до входження в музейний простір”, мотивованого на

постійне відвідування музею, здатного вступити в діалог з куль-

турною спадщиною, що зберігається в залах музею. Це вимагає

серйозної перебудови в організації й проведенні всієї культурно-

освітньої діяльності музею; нового, наукового, підходу. [4]

Потреба в новій стратегії й тактиці освітньої діяльності

музею сьогодні особливо очевидна. Як свідчить практика, у

більшості вітчизняних музеїв превалює так званий технократич-

ний (функціонально-інформаційний) варіант науково-педагогіч-

ної діяльності, в основу якого закладений “відтворюючий”

метод. Цей метод спрямований на передачу “готових” знань і,

практично, не активізує творчий і інтелектуальний потенціал

аудиторії. Екскурсія, урок, лекція – традиційні форми музейної

119

комунікації, проведені на основі такої методики у вигляді

монологу, мало ефективні й недостатньо пізнавальні. [1]

Стала завойовувати позиції нова концепція освітньої діяль-

ності, що на той час вже одержала поширення в закордонній

музейній практиці і ґрунтувалася на представленні про музей як

комунікаційній системі. Відповідно до цієї концепції, завдання

музею не зводяться лише до передачі інформації про те або інше

явище і процес; він повинний звертатися і до внутрішнього світу

відвідувача, впливати на його чуттєво-емоційну сферу.

Найцікавішими уявляються, приміром, різного роду ділові й

рольові ігри, дискусії, КВК, вікторини, свята, презентації,

тренінги, круглі столи й ін. Ці технології органічно вписуються в

освітній музейний простір, дозволяють сформувати грамотного

“користувача” інформації, яку може запропонувати сьогод-

нішньому відвідувачеві музей, сприяють реанімації культури

музейного відвідування, майже втраченої сучасниками.

Музей Тичини також не залишається осторонь цих змін. І,

оскільки основною масою наших відвідувачів є школярі, Вашій

увазі презентуються 3 найбільш затребувані проекти, які вже

пройшли апробацію часом та нашими найвимогливішими

відвідувачами.

Проект “Я малюю вірш Тичини”.

Книга для малювання “Я малюю вірш Тичини” розрахована

на дітей, що навчаються в початковій школі. Під час екскурсії

дітям читають дитячу поезію Тичини і просять спроектувати

образи з віршу на інтер’єр кімнати.

Завдання, що ставиться перед ними – проілюструвати вірші

Павла Григоровича власними малюнками. Таким чином, під час

малювання у діток розвивається уява, тренується рука, вони

учаться втілювати свої зорові образи на папері.[2]

Проект “Пишу як Павло Тичина”.

Проект покликаний виконати кілька функцій:

- Сконцентрувати увагу школяра на інформативній частині

при огляді меморіальної квартири;

- Допомогти учням логічно викласти свої емоції в

письмовому вигляді;

- Для декого з відвідувачів, можливо, покласти початок

ведення свого щоденника.

120

Під час екскурсій ми показуємо відвідувачам робоче місце

Павла Тичини, розповідаємо про особливості його роботи з

книгою, звертаємо увагу на те, яким чином Павло Григорович

занотовував інформацію. Після такої розповіді кожному

хочеться бодай в чомусь стати подібним до Поета та перейняти

собі деякі його звички.

Помічником у цьому може стати нотатник під назвою

“Пишу як Павло Тичина”. У ньому кожен може збирати для себе

будь-які записи, спогади: про мадрівки, про зустрічі з друзями,

про відвідання музеїв, концертів, рецепти різних страв, крилаті

вислови, будь-що.

Цей проект розрахований в першу чергу на школярів

середніх класів та покликаний викликати у них не лише ціка-

вість, а й потребу занотовувати свої враження. Перші враження,

які “лягають” у цей нотатник стосуватимуться відвідання ними

Музею Павла Тичини.

Однак, і дорослі люди можуть стати учасниками цього

проекту.[2]

Проект “Толерантність”

Розроблений для аудиторії будь-якого віку і дозволяє відві-

дувачу зрозуміти в та відчути як сприймають світ людиз особли-

вими потребами (в даному випадку – слабозорі і незрячі), як

вони сприймають світ та відчувають довколишнє середовище.

Відвідувачам пропонують прослухати особливу екскурсію,

протягом якої вони намагаються “побачити” музей на дотик,

вгадати колір, розмір та форму музейного предмету. Екскурсія

поділяється на дві частини – спершу відвідувачам зав’язують очі

та проводять музеєм, пропонуючи створити образ кожної з

кімнат, подумати над кольором, формою та призначенням

експонатів. “Який колір ви бачите?” – зазвичай, діти

відповідають по-різному, одні відчувають на дотик жовтий, інші

– червоний або синій. Та сприймати музейний простір можна не

лише на дотик – особливі образи викликають розповіді про

побут Поета, про тих гостей, які бачила квартира та чай, яким

пригощали талановитих митців. Формат екскурсії дозволяє

відчути атмосферу дому, поринути у захопливий світ відчуттів.

Неймовірне здивування викликає друга частина екскурсії, під

час якої відвідувачів знайомлять з квартирою вже з відкритими

121

очима. “Ми уявляли собі все не так!” – вигукують діти і

зачаровано розглядають картини, музичні інструменти, книги…

Де народжується толерантність?

В результаті цих занять наша аудиторія починає уважніше і

терплячіше ставитися до цих людей та розуміти важливість

підтримки для цих людей.[2]

Список використаної літератури

1. Актуальні проблеми теорії і практики музейної та

пам’яткоохоронної діяльності: зб. наук. пр. (за мат. круглого столу). –

К. : НАКККіМ, 2013. – 208 с.

2. Матеріали Літературно-меморіального музею-квартири П.

Тичини в м. Києві

3. Мезенцева Г. Г. Музеєзнавство (На матеріалах Української

РСР): Курс лекцій / Г. Г. Мезенцева. – К. : Вища школа, 1980. – 120 с.

4. Мазурик З. Музеї – європейські тенденції та українські виклики

// Західна аналітична група [Електронний ресурс

http://zgroup.com.ua/article.php?articleid=148]

122

Людмила Рєзнікова

ІНТЕРДИСЦИПЛІНАРНИЙ ПІДХІД У НАУКОВО-ОСВІТНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ

КИЇВСЬКОГО ЛІТЕРАТУРНО-МЕМОРІАЛЬНОГО МУЗЕЮ-КВАРТИРИ МИКОЛИ БАЖАНА:

ПОШУКИ І НАПРАЦЮВАННЯ Серед розмаїття музейних закладів особливе місце посіда-

ють меморіальні музеї, пов’язані з життям і творчістю того чи іншого митця, які володіють особливими засобами для віддзер-калення ролі особистості в історичних процесах. Якими поста-нуть перед сучасними відвідувачами класики – забронзовілими ідолами чи живими людьми – залежить від працівників цих музеїв.

Київський літературно-меморіальний музей-квартира Мико-ли Бажана – один із наймолодших музеїв цього профілю. Ініціаторами створення музею були передусім рідні Миколи Платоновича – його дружина Ніна Володимирівна та рідна сестра Алла Платонівна. Саме завдяки заповіту дружини музей був створений як філія Національного музею літератури України і відкритий для відвідувачів у 2004 році, до 100-літнього ювілею поета.

У плані меморіальності нашому музеєві пощастило: він відтворений за схемою “як було”, адже музеєфікація відбулася по гарячих слідах. У квартирі залишилися всі побутові речі, зібрання творів образотворчого та декоративно-ужиткового мис-тецтва, унікальна наукова та мистецька бібліотека. І завдання музейників полягало в тому, щоб після капітального ремонту, реставрації частини меблів відтворити автентичний побут та інтер’єри.

Водночас квартира міститься у житловому будинку, який серед архітектурних споруд на цій вулиці нічим особливим не вирізняється. Поряд із музеєм-квартирою розташовані квартири інших мешканців та сторонні організації, що вже тричі призво-дило до затоплень і псування меморіальних інтер’єрів. Площа квартири складає неповних 180 кв. метрів, має передпокій та 5 кімнат-експозиційних залів. Окремих вільних приміщень для створення літературної експозиції, організації виставок, прове-дення мистецьких вечорів немає, що ускладнює освітню роботу.

123

Після відкриття музею-квартири науковцям Національного музею літератури України довелося музеєфікувати меморіальні речі, науково опрацьовувати документи, рукописи, світлини, предмети мистецької збірки. Але набагато складніше виявилося привернути увагу широкого кола відвідувачів до життя і творчого доробку власника помешкання.

Микола Бажан… Особистість нібито відома й водночас практично невідома. Письменник, філософ, перекладач, енци-клопедист, культурний і громадський діяч, організатор науки, колекціонер і активний поціновувач мистецтва – він був люди-ною свого часу. Герой Соціалістичної праці, академік, лауреат державних премій, поет, якого оминуло колесо репресій; здавалося б, вимальовується образ типового “співця радянської доби”. Упродовж останніх десятиліть, коли почалося активне повернення у літературу десятків імен письменників трагічного покоління 1930-х рр., життя і творчість М. Бажана нечасто ставали об’єктами зацікавлень літературознавців.

Проте не весь його доробок можна беззаперечно зарахувати до літератури відверто ідеологічного спрямування. Його поезія – одне з найцікавіших і, головне, найрізноманітніших явищ українського ХХ століття. До останніх днів свого життя поет залишався яскравим, пластичним і своєрідним автором. Біль-шість творів невтомного поета-шукача, зокрема поезія 20-х років, залишилася невідомою для пересічних українських читачів і потребує перепрочитання та переосмислення.

Найактуальніше завдання науковців нашого музею полягає в тому, щоб створити образ М. Бажана як людини і громад-ського діяча у тісному взаємозв’язку з трагічною історією країни, розкрити ціну тих високих посад і нагород, якими він був “увінчаний”; показати його як людину, яка глибоко відчувала занепад української культури і володіла, за визначен-ням І. Драча, “дивовижним вмінням використовувати систему влади, щоб ця культура існувала…”

Універсальність постаті Миколи Бажана, багатогранність його мистецьких зацікавлень та уподобань спонукає співробіт-ників музею до пошуків інтердисциплінарних підходів у своїй просвітницькій роботі з метою залучити якомога більше відвідувачів.

124

Зупинюсь на останніх 5 роках роботи музею, протягом яких була безпосередньо причетна до організації та проведення масових заходів.

Зважаючи на обмеженість площ та відсутність окремих приміщень для культурно-освітніх заходів, було започатковано проведення камерних зустрічей безпосередньо в меморіальних кімнатах. Так розпочала своє існування літературно-мистецька вітальня “Я вас зустрічаю, нащадки…” Спершу були вечори-спогадів, на які ми запрошували письменників, перекладачів, літературознавців, колишніх співробітників УРЕ – усіх, хто був знайомий із Бажаном. На ці вечори приходили письменники І. Драч, С. Йовенко, В. Панченко, Р. Чілачава, літературознавці Н. Костенко, Ю. Ковалів, Ю. Булаховська, Е. Соловей, М. Сули-ма, режисери Л. Танюк, О. Муратов та ін. Гості ділилися своїми спогадами, лунала поезія майстра, звучала класична музика. Ми формували архів відеозаписів цих свідчень, збирали матеріал для наукової атрибуції фондів музею – документів, світлин, рукописів тощо. При цьому постать митця розкривалася комплексно.

Незабутні враження залишилися після вечора “Я живу, я веснію любов’ю…”, присвяченого 100-річчю від дня наро-дження дружини поета Ніни Володимирівни. Майже півстоліття вона була “музою” Бажана, надихала його на поезії ліричного звучання. Науковці музею зачитали уривки листів Миколи Платоновича та його дружини, дарчі написи на сигнальних примірниках збірок його поезій та перекладів. Уперше була застосована така форма роботи, як організація міні-виставок в інтер’єрах для демонстрації світлин, рукописів та інших мате-ріалів, що зберігаються у фондах музею. Це стало традиційним у подальшій роботі.

Поступово формувалося коло друзів музею. Але, на жаль, це були люди переважно старшого віку, які безпосередньо знали поета або яким його творчість була знайома зі шкільних років, науковці-літературознавці. Тому постала гостра необхідність привабити молодіжну аудиторію. І непересічна постать Бажана, широке коло його зацікавлень і захоплень допомогли нам у пошуку нової тематики й форм роботи.

Першою темою, до якої ми звернулися, стала перекладацька діяльність. На початку 1930-х років, коли розпочалися масові репресії діячів української культури, Бажан захопився художнім

125

перекладом, і однією з перших великих робіт став переклад поеми Шота Руставелі “Витязь у тигровій шкурі”. Було підготовлено масштабну літературно-мистецьку виставку в одному з виставкових залів Національного музею літератури України “…У снах сниться, у мріях мариться… (Грузія в житті та творчості Миколи Бажана)”. Демонструвалися матеріали фондів Київського літературно-меморіального музею-квартири М. Бажана, Національного музею літератури України та Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України. Всеукраїнське громадське об’єднання “Георгія” спеціально для виставки надало предмети побуту та національні костюми. У відкритті виставки взяли участь поети-перекладачі грузинської літератури Р. Чілачава та Г. Халимоненко, грузинські школярі читали уривки Бажанового перекладу “Витязя у тигровій шкурі”, виконували фрагменти народного танцю, співали народні пісні.

Микола Бажан не уявляв повноцінне інтелектуальне життя цивілізованої нації без постійного збагачення рідної культури з інтернаціональних джерел. Його можна назвати одним із фундаторів загальноєвропейського дому. З нагоди 110-річчя від дня народження поета в жовтні 2014 року в Національному музеї літератури України було відкрито літературно-мистецьку виставку “І все життя у творчості й красі…” (Микола Бажан і світова культура) з нашої музейної збірки. Основними її розділами стали географія відряджень і подорожей митця та громадського діяча, коло його зустрічей, знайомств і мистець-ких зацікавлень, творчий доробок поета, навіяний враженнями і спілкуванням із видатними діячами культури багатьох країн світу, збірки перекладів кращих творів світової літератури.

Ще однією гранню творчої біографії М. П. Бажана була його редакторська робота на енциклопедичній ниві. Літератур-но-мистецький вечір “Путь нелегка, та гордо і достойно її пройшов…” (М. Бажан – головний редактор УРЕ) був присвя-чений 25-річній подвижницькій (вийшло 130 томів енциклопе-дичних та науково-довідкових видань) діяльності М. Бажана на чолі Головної редакції Української радянської енциклопедії. Серед гостей вечора були працівники енциклопедичних видав-ництв різних поколінь, студенти поліграфічного факультету Київського національного технічного університету “КПІ” та інших київських вишів. А невдовзі в музеї-квартирі М. П. Бажа-

126

на зустрілися колишні працівники головної редакції УРЕ. Розмова йшла про неординарні організаторські здібності голов-ного редактора, його педагогічний талант, вміння підбирати і виховувати колектив однодумців, здатних досягати поставленої мети.

Різновекторність мистецьких зацікавлень письменника, широке коло особистостей, яких, за висловом самого поета, “зазнав щастя зустріти, побачити і навіть подружити”, підказали нам ще один напрямок роботи – цикли тематичних зустрічей “На перехресті творчих шляхів”, де ми звернулися до суміжних із літературою галузей культури: музики, малярства, кіно.

Приклад музичного аспекту – вечір “Ти учень Лисенка, ти України син…” до 125-ліття від дня народження видатного українського композитора, академіка і педагога Левка Ревуць-кого. Творча біографія митців мала чимало спільного: розквіт індивідуальної творчості у 20–30-х роках, період таврування і переслідування за український націоналізм, “підкуп” нагоро-дами й почестями і, водночас, намагання насильницького втручання у долю художника.

Серед найбільш вдалих наших поетично-музичних проектів слід виокремити театралізоване дійство “Криницю музики не вичерпать до дна”, яке відбулося у великому залі НМЛУ. “Нічні концерти” Миколи Бажана – унікальні зразки своєрідних інтерпретацій музичних творів композиторів М. Леонтовича, Л. Грабовського, Е. Вілла-Лобоса, Я. Сібеліуса, Ф. Шуберта, Б. Лятошинського, Д. Шостаковича, співачки Едіт Піаф. Родзин-кою вечора став виступ народного артиста України та Росії, провідного актора Великого драматичного театру ім. Є. Товсто-ногова (Санкт-Петербург) Валерія Івченка, який був спеціально запрошений на цю подію. Саме Івченко, тоді – актор Київського театру української драми ім. І. Франка, читав поезії “Нічних концертів” під час зйомок одноіменного телевізійного фільму та запису платівки на фірмі “Мелодія” на початку 1980-х рр. Під час другої інсценізованої частини звучала поезія М. Бажана, фрагменти музичних творів, яким передував музикознавчий коментар.

Прихильники авангардного мистецтва зібрались в оселі на Терещенківській, де говорили про двох представників нової генерації українських митців – поета-філософа Миколу Бажана та художника-авангардиста Анатоля Петрицького. Гості ознайо-

127

милися із творчим доробком сценографа-новатора з альбомів та книжок меморіальної бібліотеки музею-квартири, відчули напругу авангардної поезії М. Бажана та його оточення – М. Семенка, А. Чужого у виконанні молодих поетів, послухали фрагменти авангардної музики 20–50-х років – композиторів І. Стравинського, О. Мосолова та В. Сильвестрова.

Намагаючись “осучаснити” доробок Миколи Бажана, заново переосмислити його творчі шукання та напрацювання, набли-зити постать поета до молодого покоління, ми реалізовували цілу низку цікавих заходів, приурочених до 100-річчя українсь-кого футуризму.

Гості вечора-детектива “Ґео Шкурупій і Нік Бажан: королі футуропрерій і жучки панфутуризму” стали свідками розсліду-вання процесу неоднозначних стосунків між літературними угрупуваннями України 20–30-х років ХХ століття. Запрошені ознайомилися із “речовими доказами” творчого процесу Шкуру-пія та Бажана, почули маловідомі та недруковані вірші Ґео Шкурупія.

Знайомство ще з одним представником українського футу-ризму Савою Голованівським відбулося на вечорі-мандрівці “…Тільки нам дано любити привіт знайомих берегів”. Понад півстоліття тривалого спілкування, співпраці, товариських стосунків між М. Бажаном та С. Голованіським стали предметом зацікавленої розмови цього разу. І знову – книжкові раритети, архівні звукозаписи, цікаві співрозмовники.

Такі зустрічі в літературно-мистецькій вітальні переросли у своєрідні мистецькі студії, які стали гуртувати навколо себе представників творчої молоді. Як результат – вечір-мандрівка до Поетичного Середньовіччя “СКАЛЬДИ, ВАҐАНТИ ТА ІНШІ”, під час якого звучала середньовічна європейська лірика в укра-їнських перекладах поетес Олени О’Лір та Ольги Смольницької. Середньовічні балади виконували артисти Надія Боянівська (бандура) і Василь Лютий (кобза).

Новою формою напередодні Міжнародного дня музеїв була для нас пішохідна екскурсія по місту “Київ футуристський”, яку провела Я. Цимбал, літературознавець, дослідниця українського авангарду, науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Це дало можливість “вийти за стіни” музею, пройти київським шляхами Миколи Бажана та його колег-футуристів. Це значно пожвавило інтерес до музею в

128

інформаційному просторі та привернуло увагу києвознавців та мешканців міста.Однією з маловідомих сторінок творчості М. П. Бажана була його діяльність на ниві українського кіно. Це найсвіжіші враження про наш спільний з Національним центром Олександра Довженка та Кінотеатром українського фільму “Ліра” проект “Микола Бажан і кіно”, складовими якого стали вечір-кіноекскурсія “Червоний ренесанс в українському Голлівуді” та три перегляди ретро-фільмів за сценаріями Бажана, що збереглися (стрічки “Алім”, “Квартали передмістя” та “Право на жінку”). Були підняті архівні матеріали, здійснено оцифрування фільмів, підібраний музичний супровід, підготовлені кінознавчі коментарі. Перегляд фільму з історії кримсько-татарського народу “Алім” в Національному музеї літератури України супроводжувався демонстрацією виставки національного декоративно-ужиткового мистецтва за участі Центру культури та ремесел “Тамга”. Гості цих зустрічей відкрили для себе чимало яскравих сторінок з історії українського кінематографу, дізналися про кінознавчу та сценарну діяльність М. Бажана, про долю фільмів та учасників кінозйомок.

Така форма роботи сприяла встановленню нових творчих контактів із культурними інституціями міста та залученню нової категорії відвідувачів музею – знавців та шанувальників українського кіно. В ході проекту активно використовувалися можливості інтернет-технологій – сторінки в соціальній мережі Facebook, завдяки яким було розширено зв’язок між музеєм та його відвідувачами.

Підсумовуючи, хочеться зазначити, що невеликий колектив науковців музею перебуває в постійному пошуку нових форм і засобів розширення музейної аудиторії. Основне завдання вбачаємо не так у тому, щоб розповісти про Митця, як у тому, щоб через меморіальний простір розкрити багатогранність особистості Миколи Бажана та спровокувати інтерес суспільства до його різнопланового творчого доробку.

129

Роксана Скорульська

ОПЕРНО-КОНЦЕРТНІ ПРОЕКТИ

МУЗЕЮ МИКОЛИ ЛИСЕНКА

ЯК ФОРМА НАУКОВО-ОСВІТНЬОЇ РОБОТИ

30.03.2009 р. до науково-практичної конференції Академії

мистецтв України було підготовано доповідь “Актуалізація

меморіальної спадщини у сучасній соціокультурній ситуації”. У

ній, на прикладі роботи Музею Миколи Лисенка, було

окреслено основні напрями, що сприяють якнайширшій проекції

музейних скарбів у сучасний соціум. Найголовнішим завданням

у даному разі є розширення освітньої функції музею по за межі

традиційних форм – екскурсій, лекцій, виставок, тематичних

вечорів (у т.ч. – театралізованих). У нашому випадку основою

інтенсивної взаємо інтеграції музею і соціуму є музика.

На відміну від твору літературного, твір музичний - для

сприйняття його пересічною більшістю людей - повинен

прозвучати. Тобто без виконавця музичний твір для більшості

фактично “не існує”. Тому одним з основних напрямків діяль-

ності Музею Лисенка з перших днів існування стало виховання

молодих українських виконавців на творах світової музичної

культури. Причому акцент свідомо робиться на виконання

творів української музики: народної, класичної і сучасної.

У музеї впроваджено широкий спектр музичних програм, в

яких бере участь молодь: відкриті уроки, клас-концерти, при-

людні репетиції конкурсних та дипломних програм, творчі

зустрічі мистецької молоді з відомими виконавцями старшого

покоління... Унікальною є програма “Стелимо дорогу шитим

рушником”, яка презентує перші у житті авторські концерти

композиторів – початківців і перші сольні концерти юних

виконавців. За 35 років існування Музею Миколи Лисенка у ній

дебютувало 46 музикантів не лише українських, але й

зарубіжних. Щорічно Музей приймає програми традиційного

Фестивалю мистецтв Київського інституту музики ім. Р. Глієра

“Шевченківський березень”.

На сьогодні музей взагалі став ніби філіалом КІМ: для

багатьох його випускників це і місце занять, і концертна

130

площадка, - навіть державні іспити вокальних і камерних класів

проходять в останні роки саме у Музеї Миколи Лисенка.

Подвійний практичний сенс має ще одна, орієнтована,

найперше, на дітей молодшого віку, традиція, започаткована ще

у 1992 р.

Відомо, що у 1892 р. дитячу оперу М. Лисенка “Коза Дере-

за” поставила з дітьми села Тишківці Городенківського району

на Станіславщині дочка Володимира Шухевича Дарія. Через 100

років нащадки тих дітей привезли з Тишківців до київського

музею свою виставу.

Відтоді у музеї щороку відбувається декілька вистав опери

“Коза Дереза”. Це завжди копітка робота вихователів та юних

виконавців – учнів музичних та мистецьких шкіл. І, водночас,

велике задоволення для юних (та й дорослих) глядачів. Адже

багато з них теж співали її у дитсадочку чи у молодших класах

У нашому випадку слід згадати блискучі сучасні вистави у

музеї “Кози Дерези” та “Пана Коцького”, здійснені учнями

старших класів Київської середньої спеціальної музичної школи

ім. М. В. Лисенка (керівник Ірина Тихонова).

Рік за роком у музеї відбувалися і покази учбових робіт

оперного класу Київського інституту музики ім. Р. Глієра, – від

І­ї дії “Утопленої” Лисенка до фрагментів “Чарівної флейти”

В. А. Моцарта.

Але в усіх згаданих вище заходах Музей, так би мовити, є

“приймаючою стороною”. У подібних випадках ми лише

представляємо публіці виконавців, іноді коментуємо виконувані

твори, спектр яких надзвичайно широкий.

Та, зрозуміло, основним завданням нашого музею є пропа-

ганда творчої спадщини М. В. Лисенка. Шукаючи задля цього

нові можливості, музей у новому тисячолітті зважився на власні

театральні постановки. Це стало можливим при тісній співпраці

музею та Київського інституту музики ім. Р. Глієра. Гасло цього

проекту “Українська музична класика від молоді – для молоді”.

Наприкінці 1999 р. Музей ініціював постановку останньої

опери Лисенка – “Ноктюрн”. У проекті, не пов'язаному з

навчальною програмою оперного відділу Київського інституту

музики ім. Р. Глієра, взяли участь студенти класу Т. О. Коваль

та учні Київського державного хореографічного училища (класи

131

М. Добрякової та С. Локтіонова). Весь постановочний процес

проходив саме у Музеї. Але вистава була розрахована на більші

концертні зали. Прем'єра музейного “Ноктюрну” відбулася 21

березня 2000 р. у Будинку Учителя (в “Залі Центральної Ради”).

Вистава має помітний успіх. За минулі 15 років змінилося вже 4

склади виконавців. У програмі Міжнародного мистецького

фестивалю “Фарботони” 18.05.2002 р. наш “Ноктюрн” було

представлено у Національному музеї-заповіднику Т. Г. Шевч-

енка в Каневі. Виставу побачили на шкільних, вузівських і

клубних сценах, у Музеї мистецтв ім. В. та Б. Ханенків і

“Київській фортеці”. На жаль, кількість сценічних площадок

обмежується для наших вистав відсутністю у багатьох

навчальних закладах не лише роялів, але навіть і піаніно. Зараз –

на березень 2016 р. – готується новий, 5-й склад виконавців

музейного “Ноктюрну”.

У 2008 році, з нагоди 120 річчя першого видання Лисенко-

вого клавіру “Наталки Полтавки”, музей зважився на поста-

новку цього безсмертного твору – знову ж силами студентів-

глієрівців. Головний адресат цього проекту – молодь київських

шкіл і вузів, яка в сьогоднішніх умовах далеко не завжди має

можливість відвідати театр, – молодь, спілкування якої з

класичним мистецтвом настійливо витісняється “шедеврами”

шоубізу.

Постановка “Наталки Полтавки” зібрала найталановитіших

студентів-глієрівців: Наталку співала Анастасія Димова, Петра –

Богдан Волков (нині – виконавець партій Юродивого, Ленського

та ін. у московському Великому театрі), Миколу співав Сергій

Коротенко – нині студент Університету Моцартеум в

Зальцбурзі1.

Наступним спільним проектом музею і глієрівців стала

“Презентація призабутої опери М. В. Лисенка “Енеїда”. Участь

у проекті взяли, в основному, студенти ІІІ курсу Київського

інституту музикик ім. Р. Глієра (класи педагогів заслуженого

діяча мистецтв Тамари Коваль, народного артиста України

Миколи Коваля, зав. вокальним відділом Київського інституту

1 Universität Mozarteum Salzburg,

132

музики ім. Р. Глієра Катерини Мамчур. Партія фортепіано –

лауреат Всеукраїнського конкурсу Людмила Найдьонова.

На відміну від повністю театральних вистав “Ноктюрна” та

“Наталки Полтавки”, “Енеїду” представлено як концертне

виконання окремих фрагментів з коментарями ведучого про

історію твору, його сценічну долю, та розвиток сюжету в опері

М.Лисенка. Немає у цьому проекті і спеціальних сценічних

костюмів – є фраки і вишиванки.

Дідону співають Анастасія Димова та Вікторія Мариніна,

котрі заради репетицій залишають вдома маленьких синочків.

Еней – Георгій Вешапідзе – студент ІІІ курсу Київського

інституту музики ім. Р. Глієра, лауреат І-ї премії ХХ ювілейного

міжнародного студентського конкурсу вокалістів Лідії Абрамової

“Bella voce” (20-25.03.2014, Москва). З півроку розкрилися не

лише як співаки, але й як артисти, третьокурсники Гліб Семенов

(Зевс) та Арсен Ісамідінов (Бахус). Нажаль, після травневої

прем'єри проекту, його залишили троє виконавців, які з різних

особистих причин виїхали з Києва. Та замість них у проект

прийшли нові талановиті студенти: Марія Кулига (Венера) і

другокурсник Олександр Давидяну (Меркурій). Варто сказати,

що для всіх них робота над “Енеїдою” не просто освоєння нового

музичного матеріалу і цікава сценічна практика. Всі сприймають

свою участь у проекті як своєрідну патріотичну місію. Адже у

фіналі “боги-олімпійці” перетворюються у троянців, щоб

підтримати останні фрази Енея: “Гей, хлопці, ставайте за лавою

лава. Чекає нас в світі нев'януча слава”…

16 жовтня “Презентація призабутої опери М. В. Лисенка

“Енеїда” відбулась у Музеї Миколи Лисенка. 22 жовтня - у

Національному музеї Тараса Шевченка.

Нині, працюючи з новим виконавським складом “Ноктюр-

ну”, придивляємось до лисенкової “Різдвяної ночі”. Головне –

маємо талановитого студента – баса Гліба Семенова на роль

Пацюка. Та й інші партії студенти вже перебирають і приміря-

ють на себе…

Отже, Театральна вітальня Музею Миколи Лисенка продов-

жує працювати, готуючи нові мистецькі сили і нового слухача.

133

Надія Кінаш

КУЛЬТУРНО-ОСВІТНІ ПРОЕКТИ ДЛЯ ДІТЕЙ

ТА МОЛОДІ У ХУДОЖНЬО-МЕМОРІАЛЬНОМУ

МУЗЕЇ ОЛЕНИ КУЛЬЧИЦЬКОЇ

Сучасний музей – це установа, що, виконуючи наукові та

культурно-освітні функції, одночасно є глибоко інтегрованою у

потреби суспільства, відкритою для змін відповідно до вимог

часу. На сучасному етапі дедалі важливішою стає едукаційна

функція музеїв, яка здійснюється через включення музейних

установ у систему освіти. Тому одним із пріоритетних завдань

для музею є розробка освітніх програм, які знайомлять дітей та

молодь із надбаннями національної та світової культурної

скарбниці.

Художньо-меморіальний музей Олени Кульчицької (відділ

Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького), що

існує уже понад 40 років, має доволі вагомі напрацювання у

ділянці культурно-освітньої роботи із дітьми та молоддю, які є

однією із головних цільових груп наших відвідувачів. Почи-

наючи від часу заснування (музей відкрито 21 квітня 1971 року),

було налагоджено традиційні форми роботи із відвідувачами:

екскурсії, лекції, творчі вечори та зустрічі. Новий етап в історії

музею розпочався у 2007році, коли після тривалої перерви було

відкрито нову експозицію до 130-ліття від дня народження

Олени Кульчицької (автор концепції – Любов Кость, завідувач

ХММ О. Кульчицької). Ця експозиція дає глядачам можливість

зануритись у творчу атмосферу, що панувала у помешканні та

майстерні художниці, та познайомитися із багатогранною і

різносторонньою особистістю О. Кульчицької – митця універ-

сального обдарування. Олена Кульчицька працювала у різних

видах графічного мистецтва, портретному, пейзажному, релігій-

ному малярстві, займалася художнім ткацтвом, проектуванням

меблів, кераміки, моделюванням одягу, працювала в емалі,

металі. Окрім того, була педагогом, громадським діячем,

ученим-етнографом. Мистецька спадщина художниці налічує

понад 6000 творів. [1, c. 2-8]. На основі цього багатого матеріалу

співробітники музею розробили декілька напрямків культурно-

134

освітньої роботи, адаптованих до різних вікових категорій –

починаючи від дошкільного віку і завершуючи студентами

вузів. Окрім усталеної оглядової екскурсії учням пропонують

тематичні екскурсії, які знайомлять їх із певними ділянками

творчої праці Олени Кульчицької. Протягом кількох років

розроблено низку тематичних екскурсій: “Олена Кульчицька

(1877-1967). Життя і творчість”, “О.Кульчицька – майстер

декоративно-ужиткового мистецтва”, “Ілюстрації Олени

Кульчицької до дитячих книжок”, “Килимові шедеври сестер

Кульчицьких”, “Історичні постаті у графіці О. Кульчицької”,

“Дитячі образи у творчості О. Кульчицької”, “Образ жінки у

творах О. Кульчицької”, “Мандрівки Гуцульщиною з О. Куль-

чицькою”. Слід зазначити, що пропоновані тематичні екскурсії

включають елементи інтерактивного навчання, під час занять

діти виконують творчі та пошукові завдання. Оскільки камерна

експозиція музею не дозволяє продемонструвати більшу

частину творів О. Кульчицької, що зберігаються у фондах, до

кожної екскурсії підготований слайд-показ, який детально

знайомить із творами на певну тему. Особливе зацікавлення

дітей викликає тематична інтерактивна екскурсія “Мандрівки

Гуцульщиною з Оленою Кульчицькою”, під час якої вони

здійснюють віртуальну подорож по тих місцях, які у 1910-1930-

х роках відвідала художниця. Учні на прикладі живописних,

графічних та ужиткових творів О. Кульчицької знайомляться із

Гуцульським краєм, його природою, традиціями та побутом

гуцулів, їхніми міфологічними віруваннями. Користуючись

картою, учні відмічають села та містечка, де побувала

художниця, після завершення екскурсії відповідають на питання

вікторини, закріплюючи знання. Таким чином, навчання у музеї

відбувається у невимушеній ігровій формі, що позитивно

впливає на засвоєння нових знань та сприяє інтелектуальному і

духовному розвитку дітей. Для учнів старшого шкільного віку

(9-11 клас) розроблено тематичні лекції “Шевченківська тема у

творчості О. Кульчицької”, “Олена Кульчицька – ілюстратор

поеми І. Франка "Мойсей"”, “Тема Січового Стрілецтва у творах

О. Кульчицької” та “Митрополит Андрей Шептицький у творчій

долі О. Кульчицької”, що також доповнюються слайд-показами.

У 2009 році ХММ О. Кульчицької долучився до розробки

135

освітньої програми “Школа і музей: працюємо разом”,

запропонувавши теми для проведення уроків із предметів

“Образотворче мистецтво” та “Художня культура” на базі музею

[4, c.155-157]. Також музей став учасником “Педагогічного

марафону”, організованого колективом Львівської СЗОШ № 50

ім. А.Макаренка, в рамках якого було проведено тематичні

заняття “Видатні постаті Львова: Олена Кульчицька” та “Мій

Львів. У помешканні художниці Олени Кульчицької”. Окрім

екскурсій та занять, які проводяться безпосередньо у музеї,

співробітники практикують виїзні заняття у школах та

мистецьких клубах.

Наступним напрямком культурно-освітньої роботи в музеї

стали різноманітні майстер-класи. Ця форма роботи дозволяє

залучити ширшу аудиторію до музею, знайомить дітей із

творчістю художниці у динамічний та цікавий спосіб, розвиває

їхній естетичний смак та уміння працювати із різними

матеріалами. Художня специфіка музею та різностороння

творчість О. Кульчицької дала можливість працівникам розро-

бити низку майстер-класів, розрахованих на дітей різного віку:

“Кольоровий естамп за мотивами графіки О. Кульчицької”,

“Художня листівка у різних графічних техніках”, “Іграшка з

пряжі”, “Брошка-квітка з тканини”, “У світі казки (ілюстрація до

народної байки)”, “Лялька-оберіг із тканини”, “Декоративний

обруч із квітами”, “Текстильна листівка”. Майстер-класи

переважно поєднуються із певними тематичними розповідями,

такий підхід сприяє кращому засвоєнню дітьми нової інформації

та спонукає їх неодноразово відвідувати музей, щоб навчитися

чогось нового та цікавого.

У 2011 році працівники відділу науково-освітньої та вистав-

ково-експозиційної роботи НМЛ ім. А. Шептицького створили

інтерактивну програму “Канікули в НМЛ: нове життя давніх

традицій” [3, c.128]. Починаючи із 2013року, на основі розроб-

лених культурно-освітніх заходів було започатковано проект

“Канікули у музеї Олени Кульчицької”. Уперше цей проект було

апробовано у червні 2013 року у формі одноденної програми.

Для учасників заходу було проведено оглядову екскурсію на

постійній експозиції, тематичне заняття “Ілюстрації О. Куль-

чицької до дитячих книжок” та майстер-клас “У світі каз-

136

ки”(створення ілюстрації до байки “Танцювала риба з раком”).

Завершилася програма переглядом мультфільму “Лис Микита”

за мотивами поеми І. Франка. Успіх першого проекту спонукав

співробітників до його продовження, і улітку 2014 року відвіду-

вачам запропонували доволі широку програму, що відбувалася у

кілька етапів: у червні учнів запрошували на тематичні

екскурсії, у липні та серпні протягом двох тижнів проводилися

різноманітні майстер-класи.

Протягом 11-30 грудня 2014 року відбулися заходи у рамках

проекту “Зимові канікули у музеї О. Кульчицької”. Діти мали

змогу долучитися до майстер-класів “Брошка-квітка з тканини”,

“Лялька-оберіг”, “Текстильна листівка до св. Миколая”, “Пода-

рунок рідним до св. Миколая” (останні два майстер-класи були

розроблені спеціально для проекту). На протязі тижня (22-25

грудня) у музеї працювала “Майстерня ялинкових прикрас”, де

діти власноруч виготовляли оздоби для ялинки. Проект мав

великий успіх, і логічним його продовженням у 2015 році стало

проведення таких заходів під час весняних, літніх та осінніх

канікул.

На літні канікули було розроблено ширшу програму, розра-

ховану на два тижні (з 2 по 15 червня 2015 р.), яка складалася із

тематичних екскурсій, інтерактивних занять та майстер-класів. У

цей час у музеї тривав фондовий виставковий проект “Олена

Кульчицька. Від Страстей до Воскресіння”, який репрезентував

графіку та малярство художниці на релігійну тему, зокрема і

унікальний цикл картин “Страсті Христові”, виконаний нею у

1915 р., тож для учнів було розроблено тематичну екскурсію на

виставці. 3 червня, у день Ангела Олени Кульчицької, проведено

тематичну розповідь “Олена Кульчицька: “Любій моїй сестрі

Ользі, спільникові цілого життя…”, що знайомила дітей із постат-

тю Ольги Кульчицької – старшої сестри художниці, майстрині

ужиткового мистецтва, її щирої приятельки та помічниці, а також

розкривала глибокі, теплі взаємини між сестрами протягом

усього життя. Після розповіді для учасників було проведено

майстер-клас “Текстильна листівка до Дня Ангела”. Для проекту

“Літні канікули у музеї” підготовано нову інтерактивну екскурсію

“За лаштунками музею”, під час якої учні дізнавалися про

різновиди музеїв, особливості функціонування музейних установ,

137

вимоги до зберігання фондів, і змогли спробувати себе у ролі

музейників, навчившись виконувати інвентарні описи творів

графіки, живопису та ужиткового мистецтва на постійній

експозиції. Останній на сьогоднішній час цикл майстер-класів у

рамках проекту “Канікули в музеї” відбувся у період осінніх

канікул (19-22 жовтня). Чимало дітей приходять у музей під час

кожних канікул, тобто є постійними відвідувачами.

Наступним напрямком культурно-освітньої діяльності музею

є творчі конкурси для дітей та молоді, що мають на меті

популяризувати творчу спадщину О. Кульчицької та залучати

широку аудиторію до музею. Традиція їх проведення була

започаткована у 2012 році, коли було організовано Перший

щорічний конкурс великодньої листівки, присвячений 135-літтю

від дня народження О. Кульчицької. Художниця здобула широке

визнання насамперед як графік, зокрема великою популярністю

користувалися її книжкові ілюстрації, різдвяні та великодні

листівки. Учасники конкурсу мали змогу долучитися до

різноманітних майстер-класів, зокрема із виготовлення художньої

листівки у різних графічних техніках та кольорового естампа.

Конкурс великодньої листівки відбувався тричі – у 2012, 2013 та

2014 роках. За його підсумками щороку відбувалися виставки

робіт переможців, кращі роботи репродукувалися на сторінках

дитячого часопису “Світ дитини”. У 2014 році працівники музею

через волонтерів передали листівки із великодніми привітаннями

для військовослужбовців, що перебували у зоні АТО. У 2015 році

було вирішено організувати Конкурс творчого малюнка до Дня

Матері. Тема материнства посідає вагоме місце у творчості Олени

Кульчицької. Образ жінки- матері художниця втілила у низці

графічних та малярських композицій, що предають глибокий

духовний зв'язок матері та дитини, велику силу материнської

любові. Конкурс, організований Художньо-меморіальним музеєм

Олени Кульчицької, має на меті широке залучення творчої

учнівської та студентської молоді Львівщини до відзначення Дня

Матері. За підсумками конкурсу також було розгорнуто виставку

робіт переможців. Оскільки подія зібрала велику кількість

учасників, планується проводити її щорічно.

Культурно-освітня діяльність у музеї також тісно пов'язана

із виставковими проектами. Окрім чотирьох залів, де розташо-

138

вана постійна експозиція, музей має два виставкові зали, де з

2010 року розгортаються фондові виставки творів О. Кульчиць-

кої зі збірки НМЛ та виставки, що репрезентують творчість

окремих художників та колективів авторів. На даний час

реалізовано понад 15 проектів, на базі яких проведено чимало

культурно-освітніх заходів, що мають на меті залучення дітей та

молоді не тільки до пізнання мистецтва, але й до безпосередньої

участі у творчому процесі. Зокрема, проведено майстер-класи із

виготовлення різдвяного”павука” із соломи, вишивки гладдю,

писанкарства. На фондових виставках “Олена Кульчицька.

Кольоровий естамп”, “Килими Олени та Ольги Кульчицьких”,

“Олена Кульчицька. Від Страстей до Воскресіння” учням було

запропоновано тематичні екскурсії та майстер-класи із

виготовлення кольорового естампа і створення проекту килима

за мотивами килимів сестер Кульчицьких. На фондовій виставці

“Українська архітектура в акварелях О. Кульчицької”, де

експонувалася унікальна серія акварелей із зображенням

старовинних дерев'яних і мурованих церков та житлових

споруд, було проведено цикл тематичних занять “Вивчаємо

українську сакральну архітектуру” для учнів молодших та

середніх класів. Дітям розповіли про традиції українського

дерев'яного будівництва та характерні особливості дерев'яних

церков Бойківщини, Гуцульщини, Лемківщини, після чого вони

створювали власні інтерпретації акварелей Олени Кульчицької.

Завершальним етапом проекту стала мистецька акція “Віра

серця мого, як Бескид...”, учасники якої малювали українські

дерев’яні церкви та писали на звороті листи воїнам, що

перебували у зоні АТО. Також діти створили ляльки-обереги

для військових. Мистецька акція виствітлювалася на телеба-

ченні, їй було присвячено випуск авторської програми Наталії

Миронюк “Львів мистецький”. Згодом малюнки, листи та

обереги при допомозі волонтерів було передано воїнам на Схід.

Виставки є однією із ефективних форм співпраці із мистець-

кими школами та вузами. Музей налагодив тісні контакти із

низкою мистецьких освітніх закладів Львова та Львівської

області, зокрема із Українською академією друкарства, де

О. Кульчицька працювала у 1945-1951 рр. на кафедрі худож-

нього оформлення книги [2, c. 11]. Уже традиційними стали

139

виставки творчих робіт студентів УАД “Графіка. Поступ

молодих” (у 2015 році відбулася 5 виставка), неодноразово

експонувалися творчі роботи учнів Малої академії мистецтв

(м.Городок), дитячої художньої школи м.Новояворівськ та

художньої школи ім. Петра Андрусіва (с. Кам’янобрід) під

назвою “Стежина Петра Андрусіва”, Дитячої школи народних

мистецтв – “Весна іде” та “Ой, радуйся, земле”. Остання вистав-

ка мала благодійний характер – відвідувачі мали можливість

придбати роботи викладачів та учнів школи, а зібрані кошти

після завершення проекту були передані до Львівського

військового госпіталя на лікування поранених воїнів- учасників

АТО. Понад 10 робіт було передано до Львівської санаторної

школи інтернату №1 для оздоблення шкільної світлиці.

Помешкання Олени Кульчицької за її життя було одним із

осередків у Львові, де гуртувалася інтелектуальна та мистецька

еліта, куди приходили молоді митці, щоб поспілкуватися із

художницею, доторкнутися до високого мистецтва, яке вона

творила. І сьогодні музей продовжує цю традицію, збираючи у

своїх стінах поціновувачів мистецтва, творчу молодь для

спілкування та обміну думками. Із цією метою у музеї

влаштовуються творчі зустрічі та вечори до дня народження

Олени Кульчицької. У 2015 році відбувся літературно-

мистецький вечір “А ми тую червону калину підіймемо...”, при-

свячений стрілецькій тематиці у творчості Олени Кульчицької.

Гостям було запропоновано мультимедійну розповідь під

назвою “Олена Кульчицька. Стежками долі” та розповідь про

альбом Олени Кульчицької “Українські Січові Стрільці. 1914-

1915р.”. Творчим наповненням вечора стали пісні, вірші та

спогади Олени Кульчицької у виконані артистів Національного

академічного українського драматичного театру імені Марії

Заньковецької Ольги Бакус та Романа Біля. Переважною

більшістю гостей вечора були учні та студентська молодь, тож

такі заходи є надзвичайно важливими для патріотичного та

естетичного виховання нового покоління.

Музей Олени Кульчицької разом із іншими відділами Наці-

онального музею у Львові ім. Андрея Шептицького долучається

до презентацій освітніх проектів музею, зокрема під час

Арсеналу ідей (27-31 травня 2015 р., м. Київ) та у рамках

140

Дитячого форуму на Форумі видавців (10-13 вересня 2015 р.,

м. Львів), протягом кількох років активно співпрацює із

Львівською міською радою під час акцій “Дні європейської

спадщини у Львові”, “Ніч у Львові”, “Удвічі більше Львова”,

“На вихідні із сім’єю у музей”.

Працівники музею використовують власний досвід, знання,

практичні навики, щоб познайомити відвідувачів із унікальним

творчим доробком Олени Кульчицької, що належить до

золотого фонду національної мистецької спадщини. Перетво-

рити музей на місце цікавого та пізнавального проведення

дозвілля, активного спілкування, обміну думками та вражен-

нями – таким є наше завдання на майбутнє.

Список використаної літератури

1. Кость Л. Життя у творчості / Любов Кость // Галицька Брама. –

2007. – №9-10. – С.2.

2. Олена Кульчицька (1877-1967). Графіка. Малярство. Ужиткове

мистецтво : альбом-каталог / Національний музей у Львові імені

Андрея Шептицького; авт. статті, упоряд. Л. Кость ; упоряд. спогадів :

Л. Кость, Т. Різун. – Львів; Київ : Апріорі, 2013. – 392с.: іл.

3. Різун І. Ідеї та методи ефективного навчання й комунікації у

сучасному музейному просторі (із досвіду НМЛ ім. А. Шептицького)

/ Ірина Різун // Збереження і дослідження історико-культурної

спадщини в музейних зібраннях: історичні, мистецтвознавчі та

музеологічні аспекти діяльності : доп. та повідомл. Міжнародної наук.

конф., Львів, 25-27 вер. 2013 р. – С. 128.

4. Школа і музей: працюємо разом. Навчально-методичний

посібник із музейної педагогіки (5-8 клас) / за ред. О. Караманова

(наук.ред), А. Цибка (відп. ред). – Львів : Літопис, 2009. – 244с.

141

Яна Тимошенко

ІНТЕРАКТИВНІ ТА КВЕСТОВІ НАПРЯМКИ В РОБОТІ

МЕМОРІАЛЬНОГО БУДИНКУ-МУЗЕЮ АКАДЕМІКА

Д. І. ЯВОРНИЦЬКОГО

Переосмислюючи під плином часу та сучасних вимог до

діяльності музеїв, вивчаючи досвід існуючих програм з музейної

педагогіки [5, 6, 7], співробітниками Меморіального будинку-

музею Д. Яворницького була створена програма, метою якої є

продовження роботи над кардинальною зміною уявлення людей

про меморіальні музеї як найбільш консервативні серед мережі

музеїв. Вона продовжує багатопрофільну програму “Музей і

діти” [8], започатковану Дніпропетровським національним

історичним музеєм, адаптуючи та розширюючи її з урахуванням

специфіки меморіального музею. Задля цього, шляхом засто-

сування цікавих методів роботи та поширення інформації,

розкривається особливість постаті Д. Яворницького, діяльність

якого є невичерпним джерелом виховання як загальнолюдських

якостей, так і національної гідності, патріотизму, поваги до

минулого, до віковічних культурних традицій українського

народу. А також оригінальність меморіального музею у відтво-

ренні атмосфери старовини в цілому та, зокрема, творчої лабо-

раторії вченого у будинку, який є куточком старовинного міста;

соціальна спрямованість меморіального музею, корисність для

сучасної людини щодо пізнання своєї ролі в житті та історії.

З часу свого виникнення у музейному просторі – 3

листопада 1988 року Меморіальний будинок-музей академіка

Д. І. Яворницького, який був заснований як відділ Дніпропет-

ровського національного історичного музею імені Д. Яворниць-

кого, став унікальним явищем.[9] Це був перший музей історика

не тільки в Україні, а і в Радянському Союзі. На Дніпропетров-

щині – єдина відтворена старовинна садиба. Ще за життя

Д. І. Яворницького його будинок, який сучасники називали

“куренем козацького Батька”, був одним з культурних осередків

міста, створеним, за свідченнями відвідуючих його людей,

настільки образно та символічно, що гості відчували себе “ніби

в самому серці історії та культури”.[10] У ньому збирались

142

видатні люди, науково-культурна еліта країни, за порадою при-

ходили селяни, робітники, лікарі, вчителі, священики та багато

інших людей з різних регіонів України та з-за кордону. В гостях

у “козацького батька” бували В. Гіляровський, М. Телешов,

Остап Вишня, М. Рильський, Д. Дорошенко, Н. Полонська-Ва-

силенко, А. Кримський, М. Кропивницький та багато інших.[10]

Сама постать Дмитра Івановича Яворницького – історика

запорозького козацтва, археолога, етнографа, фольклориста,

лексикографа, письменника, поета, фундатора та першого

директора Катеринославського історико-краєзнавчого музею,

“живої легенди міста” є знаковою та особливою для регіону. [4]

Створений в будинку Д. Яворницького меморіальний музей

став, як і за життя господаря, одним з осередків культури,

значним центром популяризації історії краю та подвижницького

життя вченого, що є невичерпним джерелом виховання дітей та

молоді. У ньому давно стали традиційними цікаві науково-

просвітницькі заходи: презентації книг, погостини у Д. Явор-

ницького, свята Різдва, Покрови, Пасхи, студентські конферен-

ції та семінари, музичні вечори, майстер-класи з традиційних

видів мистецтва, виставки. [2]

На сучасному етапі актуальним став пошук нестандартних,

оригінальних форм та методів роботи з відвідувачами задля

реалізації головної освітньої функції музею, якою є, перш за все,

формування інтересу до постаті академіка Д. Яворницького та

розширення знань відвідувачів з історії. А також інші завдання:

формування потенційного кола відвідувачів музею серед учас-

ників заходів за межами музею; збільшення кількісних та

якісних показників відвідування музею; поєднання цікавого

навчально-пізнавального процесу з приємним та корисним

відпочинком; виховання патріотичних почуттів, любові до рід-

ного краю та міста, бажання пізнавати його історію та працю-

вати на його майбутнє.

Реалізація та виконання цих завдань викликало появу новою

програми з інтерактивного спрямування.

Програма включає наступні заходи:

Інтерактивні екскурсії по будинку-музею Д. Яворниць-

кого:

- для молодших школярів до 5 класу включно;

143

- для учнів середніх-старших класів;

Цикл пішохідних екскурсій історичною частиною міста

“Стежками Дмитра Яворницького” для підлітків, молоді та

дорослих.

Виставки-квести та виставки з квестовими елементами.

Ігри за межами музею:

- квест по парку ім. Т. Шевченка “У пошуках скарбів” для

дітей 7-13 років;

- квест по парку ім. Т. Шевченка “Скарби Дмитра

Яворницького” для молоді та дорослих;

гра-свято “Козацькі розваги” (промоакція)

Основним видом сприйняття музейної експозиції є

екскурсія, яка, як правило, проводиться в традиційній

лекторській формі, а процес пізнання носить пасивний характер:

екскурсовод розповідає – відвідувачі слухають, дивляться,

можуть задавати питання. У Меморіальному будинку-музеї

Д. Яворницького і традиційна екскурсія передбачає діалог,

бесіду, екскурсоводи ставлять запитання, залучають відвідувачів

до активного пізнання. Так було і раніше. Впровадження

інтерактивних методів передбачає, деяким чином, самостійне

сприйняття музейного матеріалу відвідувачами, спираючись на

їх життєвий досвіт, а також активну взаємодію екскурсантів з

музейною експозицією.[6, 7] Це порушує сталий закон музеїв:

“руками не чіпати”. Це важко реалізувати, особливо в мемо-

ріальному музеї, де постійна експозиція, і предмети мають

особливу цінність як меморіальні та унікальні. Під час інтерак-

тивної екскурсії по будинку-музею Д. Яворницького на перший

план по важливості виступають знання про життя та творчість

Д. Яворницького, тому проблема взаємодії з меморіальними

предметами успішно вирішується через використання типоло-

гічних та копійних предметів. Використання інтерактивних та

ігрових методів в екскурсії дозволяє залучити дітей до актив-

ного пізнавального процесу, підштовхнути до самостійного

пізнання, посилити гостроту сприйняття інформації, а також

роблять екскурсію більш цікавою та різноманітною. Екскурсія

розроблена у вигляді гри для двох команд, які виконують

різноманітні завдання та змагаються за звання ерудитів.

144

Незважаючи на розподіл на команди, завдання складені таким

чином, щоб зацікавити кожного учасника до дії. Діти через

власний досвід пізнають грані особистості Д. І. Яворницького:

перебувають у ролі юних археологів, етнографів, фольклористів,

лінгвістів. Вони завзято дешифрують давні листи, розгадують

старовинні українські загадки, тримають у руках і розпізнають

археологічні експонати, знайомляться з основними елементами

українського традиційного костюму, демонструють знання з

історії запорозького козацтва. Активно беручи участь в

екскурсії, учні краще засвоюють новий матеріал, актуалізують

та застосовують на практиці раніше здобуті знання. Цей

особливий метод проведення екскурсії дозволяє залишити у

дитячій свідомості яскраві враження про відвідання музею, а у

пам’яті – основні дати та факти з життя видатного вченого.

Музей пропонує інтерактивні екскурсії для дітей різного

шкільного віку. Подібні інтерактивні засоби не лише сприяють

розвитку логічного мислення учнів, але й дозволяють

надзвичайно легко сприймати, засвоювати та узагальнювати

новий матеріал. Поєднання екскурсії та квесту, а також активна і

цікава пошукова діяльність, надають вражаючих результатів:

діти відчувають себе справжніми дослідниками старовини, з

особливим інтересом сприймають інформацію про видатного

вченого Д. Яворницького.

Всі ці екскурсії музей проводить на замовлення відвіду-

вачів. Тепер сам вчитель, керівник, може обрати для своєї дитя-

чої групи вид екскурсії по музею: або традиційний лекційний з

елементами бесіди, або інтерактивний, ігровий.

З метою розширення уявлення відвідувачів про постать

Дмитра Яворницького, його діяльність у нашому місті, музей-

ними співробітниками розроблений цикл пішохідних екскурсій

“Стежками Дмитра Яворницького” по старовинній частині

Дніпропетровська та по Центральному парку ім. Т. Шевченка.

Вони є своєрідним доповненням головної екскурсії по експози-

ції будинку-музею Д. І. Яворницького, що розповідає про його

життя та діяльність. Ця екскурсія дозволяє пройти стежками

Д. Яворницького, щоб дізнатися більше про його долю, стосун-

ки з людьми та громадську діяльність. Маршрут загалом повто-

рює той шлях, яким вчений ходив з будинку на роботу та на

145

відпочинок, проголювався в парку. Він охоплює важливі об’єкти

історичного центру Дніпропетровська, що пов’язані з життям та

діяльністю академіка. Екскурсанти також зможуть дізнатися про

те, як змінювався вигляд Центрального парку імені Т. Г. Шев-

ченка протягом століть, чи були підземні ходи під палацом

князя Потьомкіна, звідки взялося Архієрейське провалля, де

мешкав видатний природознавець І.Я. Акінфієв, яка доля

спадщини Олександра Поля, де в Катеринославі стояв пам’ят-

ник цариці Катерині ІІ, тощо. І головне, про діяльність вченого у

цьому середовищі, його суттєвий вплив на історію та культуру

міста. Екскурсії проводяться для різних груп з урахуванням

вікових особливостей кожні 2 тижні у неділю та на замовлення.

Її тривалість 2 – 2.5 години.

Новим напрямком в роботі музею є проведення музейних

заходів краєзнавчого напрямку за межами музею задля ство-

рення позитивного іміджу Меморіального будинку-музею та

формування інтересу до постаті академіка Д. І. Яворницького.

За для того використовується вдале територіальне розташування

музею: в історичній частині міста, біля Центрального парку від-

починку імені Т. Шевченка. Були розроблені розважально-пізна-

вальні квести та ігри “Парк ім. Т. Шевченка: у пошуках історії”

для дітей молодшого та середнього шкільного віку, а також

квест для молоді та дорослих “Скарби Дмитра Яворницького”.

Дитячий квест в ігровій формі знайомить дітей з основними

історичними, культурними та мистецькими об’єктами на тери-

торії найстарішого парку міста, який часто відвідував Д. Явор-

ницький, проводив історичне, археологічне, топонімічне обсте-

ження території. В квесті у віршованих загадках “старовинних

таємничих документів” дітям пропонується знайти цікаві

архітектурні та культурні об’єкти парку та дізнатися їх

захоплюючу історію. Остання загадка квесту приводить дітей до

будинку-музею академіка Д. І. Яворницького. Така форма поєд-

нання гри-пошуку знань з екскурсією дуже подобається дітям, а

також формує основи знань учнів з історії міста.

Для молоді та дорослих музейними фахівцями розроблений

квест по парку ім. Т. Шевченка “Скарби Д. Яворницького” –

перший в Дніпропетровську офіційний міський пізнавально-

146

розважальний квест. Він має складну структуру, два маршрути,

різноманітні за видом діяльності завдання, складені у віршо-

ваній формі, для проведення квесту одночасно залучаються двоє

співробітників, використовуються археологічні експонати з

робочого фонду ДНІМ, а також копійні матеріали. Завдання

команди отримують від ведучого- “археолога”, якого зустріча-

ють у парку та через мережу Іnternet. Під час квесту дві команди

проходять певним маршрутом, знаходять історичні пам`ятки на

території найстарішого міського парку, виконують завдання на

знання, логіку, ерудицію, випробовують себе в ролі археологів

та етнографів, дешифрувальників. Хоча квест був презенто-

ваний восени 2015 року, він вже став відомий серед широкого

загалу юнацтва.

Щорічно на Свято Покрови та Українського козацтво

проводиться Свято “Козацькі розваги” для студентської молоді

міста. Захід відбувається біля меморіального музею в затишному

сквері, носить характер промоакцій, глядачами яких виступають

всі бажаючі мешканці міста. Команди змагаються в силі,

кмітливості, спритності, інтелекті, творчих навичках. На святі

виконуються українські пісні, народні й авторські, та гопак, до

виконання якого долучаються команди. У цілому, захід має видо-

вищний та розважальний характер, тому користується попитом та

інтересом серед студентства, опосередковано формується

зацікавлення постаттю “козацького батька” Д. Яворницького,

його спадщиною, створеним музеєм, а також його “улюбленим

куренем” – Меморіальним будинком-музеєм Д. Яворницького.

Одним з видів активної діяльності Меморіального будинку-

музею Д. Яворницького є виставкова діяльність. У музеї експо-

нуються виставки, що більш докладно висвітлюють грані

дослідницького таланту вченого, історію міста та краю, а також

привозні виставки з інших музеїв України. Виставкова зала

музею має невеликі розміри, експозиції виставок мають

камерний характер і носять просвітницький та пізнавальний

характер. Задля зацікавлення відвідувачів, викликання справж-

нього інтересу, співробітники використовують інтерактивні

методи роботи . За останні три роки майже всі виставки мають

або квестові елементи або створені як виставки-квести, на яких

відвідувачам пропонується різноманітні завдання: визначити

147

назву та призначення предметів, що вийшли із ужитку (виставка

“Збирач старовини: етнограф Дмитро Яворницький”), само-

стійно класифікувати археологічні експонати за поданою

таблицею (виставка “Шукач старожитностей: археолог Дмитро

Яворницький”, знайти світлини старовинних та сучасних храмів

за описом (фотовиставка “Духовні центри Придніпров`я),

впізнати сучасні краєвиди міста в старовинних фотографіях

Катеринослава (фотовиставка “Катеринослав-Дніпропетровськ:

перевтілення у кольорі та часі”), тощо. Квести складені для

різних вікових груп, і для дорослих не менш цікаві, ніж для

дітей. Відвідувач може самостійно обрати вид сприйняття

виставки: традиційно з екскурсоводом або самостійно, через

вирішення квесту, що потім буде доповнений розповіддю

екскурсовода, а частіше бесідою стосовно тих питань, що

виникають під час перегляду виставки.

Такі види екскурсій користується значним попитом,

відповідаючи потребам часу, враховують вікові та індивідуальні

особливості відвідувачів. В основі роботи музею є соціальна

спрямованість: мінімальна вартість учнівських та студентських

квитків по основній експозиції та виставках, що носять освітній

характер); екскурсійне обслуговування включене у вартість

квитка; вартість інтерактивних екскурсій, що потребують

спеціальної підготовки збільшується, але залишається доступ-

ною; використання квестових елементів із заохочувальними

призами не збільшує вартості виставки; свята та інші заходи, що

носять характер промоакцій - безкоштовні; квести та ігри за

межами музею (по парку ім. Т. Шевченка), що мають роз-

важально-пізнавальний характер та високий попит відвідувачів

мають вищу ціну, але значно дешевшу за середню ціну розва-

жальних заходів у місті.

Означена програма впроваджується три роки, за цей час

значно розширилася музейна аудиторія, урізноманітнилися

пропозиції музею для відвідувачів: традиційні або квестові

екскурсії, виставки з квестами або без них; заходи за межами

музею тощо. Поглиблюються знання про постать Д. Явор-

ницького, його наукову та культурну спадщину у суспільстві. А

також формується музейна культура, виховується покоління, для

яких музей є цікавим та нестандартним закладом відпочинку.

148

Список використаної літератури

1. Абросимова С. В. Творчі стосунки Д. Яворницького з діячами

російської науки та культури // Українсько-російські культурні

зв’язки: історія і сучасність. – Д., 1997. – С 52-54.

2. Бандур Я. О., Єкшов В.В. Науково-просвітницькі заходи та

виставки в діяльності Меморіального будинку-музею Д. І. Яворниць-

кого // Роль музеїв у культурному просторі України та світу: стан,

проблеми, перспективи розвитку музейної галузі. (Збірник матеріалів

загальноукраїнської наукової конференції з проблем музеєзнавства,

присвяченої 160-річчю заснування Дніпропетровського історичного

музею ім. Д. І. Яворницького). – Д., 2009. – С. 485-493.

3. Гайда Л. А. Музейно-педагогические центры Украины: опыт и

перспективы развития // Вопросы музеологии. – 2012. – № 2(6). –

С. 179­186.

4. Завалова І. С. Геній міста // Наше місто. – 2015. – № 44. – С. 15.

5. Капустіна Н.І. Перспективи розвитку Дніпропетровського

історичного музею: ретроспективний аналіз музейних завдань та їх

реалізації // Роль музеїв у культурному просторі України та світу: стан,

проблеми, перспективи розвитку музейної галузі. (Збірник матеріалів

загальноукраїнської наукової конференції з проблем музеєзнавства,

присвяченої 160-річчю заснування Дніпропетровського історичного

музею ім. Д. І. Яворницького). – Д., 2009. – С. 5-17.

6. Капустіна Н. І., Гайда Л. О. Психолого-соціологічні досліджен-

ня музейних програм і занять для школярів // Музей і майбутнє:

матеріали обл. наук. конф. – Дніпропетровськ, 1998. – С. 28-36

7. Караманов О. В. Музейна педагогіка в контексті багатокультур-

ного освітнього середовища в Україні // Шлях освіти. – 2012. – № 2. –

С. 8–11.

8. Музей і відвідувач. Методичні розробки, сценарії, концепції.

/ заг. ред. Капустіної Н.І. – Дніпропетровськ, 2005. – 148 с.

9. Перкова А. І. До історії відтворення меморіального будинку-

музею Д. І. Яворницького // Музей і майбутнє : Доповіді та

повідомлення наукової конференції до міжнародного дня музеїв,

травень 1997 р. – Д., 1998. – С. 18-23.

10. Шубравська М. М. Д. І. Яворницький. Життя, фольклорно-

етнографічна діяльність . – К., 1972.

11. Яворницький Д. И. История города Екатеринослава. 2-е изд.,

доп.-Днепропетровск: Січ, 1996. – 288 с.

149

Людмила Співак

ІНТЕРАКТИВНІ МЕТОДИ КУЛЬТУРНО-ОСВІТНЬОЇ

РОБОТИ МУЗЕЮ ЛЕОПОЛЬДА ЛЕВИЦЬКОГО

Леопольд Левицький (1906–1973) – одна з найпомітніших

постатей українського мистецького авангарду ХХ століття,

знаний графік, живописець, ілюстратор, скульптор. Усю багато-

гранність таланту митця репрезентує експозиція Художньо-

меморіального музею Леопольда Левицького. З 1989 року

Музей Леопольда Левицького, який облаштовано в оселі-

майстерні митця, діє як відділ Національного музею у Львові

імені Андрея Шептицького (далі - НМЛ) і представляє графічні

та живописні твори художника, його особисті речі, світлини. У

збереженому інтер’єрі відвідувачі можуть відчути атмосферу

творчості та затишку, що панувала в помешканні ще за життя

Леопольда Левицького і його дружини Ґені.

Мистецька спадщина Леопольда Левицького налічує понад

шість тисяч творів, які дивують різноманітністю технік, захоп-

люють сюжетним і тематичним багатством, адже, “висвітлюючи

активні, пасивні чи негативні прояви життя тогочасного суспіль-

ства, художник торкається всіх його вимірів” [4, 15].

Таке розмаїття творчості Л. Левицького дає змогу втілювати

численні культурно-освітні програми, завдяки яким відвідувачі

музею відкривають для себе різні грані таланту видатного

митця. У цьому контексті Музей Леопольда Левицького

пропонує низку тематичних проектів, утілених на базі

експозиції колишньої оселі-майстерні художника, які є

невід’ємною частиною популяризаторської роботи сьогодні.

Працівники цього відділу НМЛ активно впроваджують їх у

музейну діяльність.

Один зі знакових проектів – “Графічна майстерня

Леопольда Левицького” – було реалізовано цьогоріч у межах

грантової програми „Promuseum” за підтримки МФ “Відро-

дження” та МБФ “Україна 3000” (автор проету – в.о. заввідділу

Оля Ткачук). Проект привідкриває завісу графічної лабораторії

митця і має на меті популяризувати такий особливий розділ

його творчості, як вітальні листівки, адресатами яких свого часу

150

були друзі та знайомі художника. “Невеликі за розміром

поштові картки вміщують все, що було істотне і надто важливе

для їх автора. В такий спосіб він створював символічний

інтимний щоденник” [4, 24].

Фондова збірка НМЛ налічує 27 вітальних листівок Лео-

польда Левицького, виконаних здебільшого в техніці лінориту, і

стільки ж авторських кліше. Використовуючи їхні копії, які

спеціально для проекту зробив художник Національного музею

у Львові Олександр Бриндіков, кожен відвідувач музею може

сам на ручному друкарському пресі створити цікаві графічні

відбитки й оздобити цими принтами сувенірну продукцію – еко-

сумки та футболки.

“Графічна майстерня” також пропонує всім охочим скорис-

татися послугами “Музейної пошти” та безкоштовно надіслати

близьким і друзям створені власноруч або ж придбані в музеї

листівки.

У межах святкування Дня міста Львова вже традиційним

для музею став освітньо-виставковий проект “Львів у списку

спадщини ЮНЕСКО”, який відбувається щороку упродовж

квітня. Леопольд Левицький мав особливий сентимент до

Львова, в якому оселився з 1946 року, брав активну участь у

тогочасному мистецькому, громадському й політичному житті

міста, гуртував довкола себе творчу інтелігенцію. За мотивами

творів митця, в яких Львів постає динамічним, сповненим життя

і руху, учасники проекту засобами графічної мови передають

власне бачення краси архітектурного середовища рідного міста.

Під керівництвом львівського художника Андрія Майовця, з

яким музей співпрацює вже кілька років, відвідувачі установи

вчаться власноруч створювати ліногравюру: переносять свій

рисунок на лінолеум, вирізають його спеціальними різцями та

відбивають на папері за допомогою друкарського преса. Всі

учасники проекту мають можливість представити свої роботи в

експозиційних залах музею на підсумковій виставці “Львів

графічний”, відкриття якої відбувається напередодні Дня

Львова, а автори гравюр отримують пам’ятні дипломи.

Щороку в червні у Львові діє загальноміська програма

“Свято музики у Львові”. З цієї нагоди в музеї цьогоріч втілено

музично-мистецький проект “Музика в графіці Леопольда

151

Левицького”, покликаний ознайомити відвідувачів із однією з

улюблених тем самого митця, до якої він не раз звертався у

своїй творчості. В гравюрах Л. Левицького зображено

найрізноманітніші музичні інструменти, персонажами творів

майстра часто є як сільські музики, так і оперні співаки. Під час

заняття глядачі брали участь у музично-мистецькому квесті та у

вікторині, ілюстрованій роботами митця, слухали аудіозаписи і

розв’язували “музичний кросворд”. За мотивами графічних

творів Л. Левицького учасники проекту могли також виготовити

ліногравюру “Звуки музики”.

У травні в межах святкування Міжнародного дня музеїв

відбувався інтерактивний проект “У світі музею”, під час якого

діти мали змогу пізнати тонкощі музейної справи. До уваги

учасників проекту було запропоновано цікаві розповіді про те,

якими бувають музеї, яку роль вони відіграють у житті сус-

пільства. Школярі також могли спробувати себе в ролі музей-

ників, створюючи свій віртуальний музей, уявно наповнюючи

експонатами простір і “організовуючи” роботу. Заняття супро-

воджували командні та індивідуальні творчі завдання, тематичні

квести й інтерактивні ігри: “Професія – музейник”, “Музейний

дослідник”, “Музейна абетка”. Під час майстер-класу кожен

учасник створив власний музейний путівничок за допомогою

друкарського преса Леопольда Левицького.

Наступний проект, який було присвячено Дню матері,

відбувався в музеї у другу неділю травня. Тема материнства

пронизує всю творчість Леопольда Левицького, він звертався до

неї в різні періоди свого життя, адже його мати – Ольга Блюс –

займала особливе місце в долі художника. В експозиції музею

для дітей і для їхніх матерів було проведено тематичну

екскурсію “Образ матері у творах Леопольда Левицького”. У

музейних залах діти зі задоволенням створювали власні

подарунки для своїх матерів і бабусь: писали листи,

виготовляли оригінальні вітальні листівки в техніці лінориту із

використанням кліше-копій творів митця або ж власноруч

робили сувеніри для найрідніших.

Цікавим досвідом у культурно-освітній роботі НМЛ стала

участь у проекті “Музей без бар’єрів”, під час якого працівники

152

Музею Леопольда Левицького провели цикл тематичних екскур-

сій і майстер-класів для членів ГО “Спільнота "Лярш-ковчег"”.

У межах культурно-освітньої програми НМЛ “Канікули в

музеї” на базі нашої музейної експозиції розроблено низку

інтерактивних тематичних проектів для дітей різного віку. Під

час занять, які відбуваються на постійній основі, в цікавій

інтерактивній формі школярам запропоновано ознайомитись із

творчістю Леопольда Левицького, спробувати власні сили у

різноманітних квестах, іграх і майстер-класах.

Під час весняних канікул було реалізовано проект “Велик-

день у музеї Леопольда Левицького”, упродовж якого діти

мали можливість відвідати тематичні екскурсії та майстер-класи

із виготовлення авторських великодніх листівок у техніці

лінориту з готових кліше або ж за власним ескізом на

друкарському пресі митця, а також узяти участь у створенні

великодніх композицій і в розписі писанок у різних техніках.

Особливо популярною цього року була дитяча програма

“Літо з музеєм Леопольда Левицького”, яка пропонувала цикл

тематичних занять, що відбувалися протягом червня-серпня.

Розпочав програму дитячий інтерактивний проект “Музей-

ний табір "Англійська+творчість"”, який тривав упродовж

червня. Проект було втілено за співпраці музею зі Студією

навчання та дозвілля “Language Art Plus”. Протягом двох тижнів

у Музеї Леопольда Левицького відбувалися тематичні заняття

для дітей із циклу “Графічний калейдоскоп”. Учасники проекту

мали можливість ознайомитися з особливостями графічних тех.-

нік Леопольда Левицького, взяти участь у цікавих іграх, у

творчих заняттях за мотивами творів митця. У межах проекту

пройшли такі заняття, як “Види та жанри мистецтва”, “У світі

тварин”, “Музика в графіці”, “Граємо в професії”, “Спорт у

графіці”. Проект також передбачав розмовну практику з носіями

англійської мови та уроки християнської етики. Дітям було

запропоновано майстер-класи в різноманітних техніках.

Завдяки програмі “Літо з музеєм” вдалося реалізувати

наступний дитячий інтерактивний проект – “Графічна казка

Леопольда Левицького”, – що презентував для дітей один із

найцікавіших розділів творчості митця. У 50–60-х роках ХХ

століття Л. Левицький, який відомий як ілюстратор народних і

153

літературних дитячих казок, багато працював у жанрі книжкової

графіки. Протягом тижня учасники цього проекту мали нагоду

здійснити захопливу “подорож” у світ казок та оповідань, що їх

проілюстрував художник. Перечитуючи твори І. Франка для

дітей (“Заєць та ведмідь”, “Грицева шкільна наука”,

“Фарбований лис”), оповідання П. Козланюка (“Мандрівники”)

та українські народні казки (“Котигорошко”), діти щодня

пізнавали тонкощі книжкової графіки та пробували себе як

ілюстратори. На учасників чекали тематичні ігри, інтерактивні

завдання, а також майстер-класи в різноманітних техніках:

лінорит, живопис на склі, вибійка, аплікація із природних

матеріалів, під час яких діти виготовляли власні цікаві

тематичні композиції за мотивами казкових ілюстрацій

Леопольда Левицького.

Наступний проект “Дітям про абстрактне мистецтво” мав

на меті ознайомити юних шанувальників музею з модерніст-

ськими рисами творчості Леопольда Левицького, який одним із

перших у мистецьких колах Галичини почав працювати в дусі

західноєвропейських тенденцій. На прикладі графічних,

живописних і скульптурних творів митця, які представлено в

музейній експозиції, учасники в цікавій ігровій формі відкри-

вали для себе особливості модерного мистецтва, занурюючись у

незвичайний і чарівний світ абстракцій та експериментів.

У межах проекту впродовж тижня дітям було запропо-

новано цикл інтерактивних програм. Під час тематичної

екскурсії-квесту “Предметне та безпредметне мистецтво” на

прикладі графіки Л. Левицького учасники заходу вчилися

розуміти і характеризувати абстрактні твори. На тематичному

занятті “Гра в кубізм” діти розглядали гравюри, в яких

художник, використовуючи прийоми цього мистецького стилю,

“застосовуючи прості геометричні форми і ставлячи їх у

відповідне положення, надає образам та предметам емоційної

виразності” [2, 228]. Беручи участь у тематичній грі “Кольорова

палітра художника”, діти опрацьовували колористичні

особливості графіки та живопису митця, а музейний квест

“Графічне місто” представляв Леопольда Левицького як одного

з найзнаковіших урбаністів українського мистецтва. Приховані

людські емоції, характери та завуальовані образи діти вчилися

154

розпізнавати під час інтерактивного заняття “Люди і маски”,

побудованого за мотивами графічного циклу митця “Маски”, “в

котрому він створює графічну паралельну реальність та

відкриває таємницю особливості свого часу” [4, 24].

Проект дав змогу юним шанувальникам поексперименту-

вати і відчути себе художниками-абстракціоністами під час

майстер-класів із виготовлення ліногравюри, венеційської маски

та зі створення композицій у техніці квілінгу зі шкіри й

холодного батику за мотивами графічних і живописних творів

Леопольда Левицького.

Восени під час шкільних канікул Музей Леопольда Левиць-

кого запропонував тематичний проект “Графічна осінь”, що

мав на меті ознайомити дітей із особливостями осінніх пейзажів

митця. Упродовж занять юні відвідувачі проекту взяли участь в

квестах (“Осінні мотиви Л. Левицького”, “Осінь у Карпатах”) та

тематичних іграх (“Осінні штрихи”, (“Осінь у місті”, “Осінні

абстракції”). Під час майстер-класів діти могли

експериментувати з різними графічними техніками, зокрема

опанували одну з найцікавіших – монотипію, в якій

Л. Левицький досягнув неабияких успіхів.

На зимових канікулах розпочне роботу “Новорічна майстерня

Леопольда Левицького”, яка представить зимову тематику у

творчості митця. Заплановано участь дітей у створенні новорічних

композиції у різноманітних техніках.

Також уже традиційним для музею є щорічний Конкурс

різдвяно-новорічної листівки, який триває упродовж жовтня-

грудня. Одним із найцікавіших розділів у графічній творчості

Леопольда Левицького є вітальна листівка. Створюючи

поштівки з привітаннями, “митець поєднував різні жанри, а

іноді ці композиції набували виразно символіко-алегоричного

звучання” [1, 191]. Найбільшу кількість вітальних карток було

призначено для друзів і знайомих із нагоди Нового року та

Різдвяних свят. Учасники конкурсу – діти та молодь – зможуть

за мотивами цих творів Л. Левицького створити власні святкові

вітальні листівки. Роботи переможців за підсумками журі

конкурсу експонуватимуться на виставці в музеї, а їхні автори

отримають призи та пам’ятні дипломи.

155

У межах культурно-освітнього проекту “Школа і музей:

працюємо разом” упродовж навчального року Музей

Леопольда Левицького пропонує для учнів 1–11 класів музейні

інтегровані уроки, які проводять працівники музею разом із

учителями на базі музейної експозиції з різних навчальних

предметів: образотворче мистецтво, трудове навчання, художня

культура, українська мова та література, музика, математика.

Проведення таких уроків у музейному середовищі – це чудова

нагода “для дітей реалізувати свої пізнавальні інтереси” [3, 5],

що викликає жваве зацікавлення в учнів, урізноманітнює

навчальний процес і є важливим кроком до модернізації

шкільної освіти.

Також протягом листопада в музеї триває ще один цікавий

мистецький проект “Авангард і діти”, що складається з кількох

занять. На юних учасників чекає захоплююча мандрівка мистец-

твом ХХ століття, під час якої вони на прикладі творчості

Леопольда Левицького в цікавій та ігровій формі знайомляться з

особливостями різних течій мистецького авангарду (абстракціо-

нізм, кубізм, експресіонізм, футуризм), а також і самі пробують

свої сили під час майстер-класів зі створення живописних

композицій в цих стилях, що проводяться під керівництвом

львівської художниці Тетяни Боричок.

Практику спільних творчих зустрічей з сучасними митцями

музей планує продовжувати. Наступним стане літературно-мис-

тецький проект „Образ кота в літературі та графіці” за співпраці

з відомою львівською письменницею Галиною Вдовиченко,

авторкою однієї з улюблених дитячих книг сучасності „36 і 6

котів”. В експозиції музею в цікавій інтерактивній формі дітки

зможуть ознайомитися з героями цієї казкової повісті, а також з

улюбленими „графічними” образами котів, що неодноразово

ставали персонажами гравюр Леопольда Левицького.

Таким чином, культурно-освітня діяльність є одним із най-

більш дієвих методів залучення глядача до музею, формування

постійного кола відвідувачів, активізації співпраці з педагогами,

а також важливим засобом промоції та популяризації у ЗМІ.

156

Список використаної літератури

1. Жмурко О. Вітальна листівка у творчості Леопольда

Левицького / Оксана Жмурко // Літопис Національного музею у Львові

імені Андрея Шептицького. – Львів, 2011. – № 8 (13). – С. 190–198.

2. Жмурко О. Образ людини в графіці Леопольда Левицького

1930-х років (на основі збірки Національного музею у Львові ім.

Андрея Шептицького) / Оксана Жмурко // Збереження й дослідження

історико-культурної спадщини в музейних зібраннях: історичні,

мистецтвознавчі та музеологічні аспекти діяльності: доп. та повідомл.

Міжнар. наук. конф., Львів, 25–27 вересня 2013 р. / Національний

музей у Львові ім. А. Шептицького; [редкол.: О. Біла (голова),

М. Гелитович, О. Жеплинська, А. Забитівська, Р. Косів, Н. Олейнюк,

Д. Посацька; відп. за вип. І. Кожан]. – Львів, 2013. – С. 224–229.

3. Караманов О. Вступне слово / О. Караманов // Школа і музей:

працюємо разом: Навчально-методичний посібник із музейної

педагогіки (5–8 класи) / за ред. О. Караманова (наук. ред.), А. Цибка

(відп. ред.). – Львів: Літопис, 2009. – C. 5–10.

4. Леопольд Левицький: альбом / упоряд. Т. Лозинський [та ін.];

вступ. ст. М. Бесага. – К.: Родовід, 2006. – 288 с.: іл.

157

Світлана Панькова

НОВІ ПРОЕКТИ

ІСТОРИКО–МЕМОРІАЛЬНОГО МУЗЕЮ

МИХАЙЛА ГРУШЕВСЬКОГО: ІНШИЙ ФОРМАТ

Будь-який музейний простір – унікальний, меморіальний

музейний простір – священний. І той, хто взяв на себе відпові-

дальність зберігати неповторну ауру меморіального простору,

завжди прислухається до голосу пам’яті свого Дому – найкра-

щого порадника й вчителя.

Голос пам’яті Дому Грушевських підказав нам концепцію

меморіальної експозиції, яка лаконічно звучить за Кобзарем: “У

нас нема зерна неправди за собою”. А отже, в меморіальній квар-

тирі Грушевських на Паньківській, 9 ви не побачите типологіч-

них предметів. Виключно речі Грушевських.

А ще цей голос, до якого завжди прислухаємось, час від часу

нашіптував: “Цей Дім наповнений споминами. Почуйте їх!”. Так,

саме тут у другій половині 1920-х Михайло Грушевський писав

свої знамениті “Спомини”, а при кожній зустрічі й наодинці

згадував яскраві й незабутні хвилини свого життя: гімназійні й

університетські роки, галицьку добу й еміграційні поневіряння. І

саме цей емоційний, камерний жанр – спогади – став важливим

покликом до створення циклу музейних проектів у іншому

форматі. У іншому, бо в суспільній свідомості образ Михайла

Грушевського справедливо закарбувався як видатний історик,

державний муж, громадський діяч. Але ж цей муж був сином,

батьком, другом, вчителем, опонентом. Ми розуміли, що сього-

часний оголений нерв української історії вимагає не лише

традиційних академічних конференцій, політичних дискусій,

круглих столів і презентацій, які об’єднані в цикл “Історичні

вправи в Домі Грушевських”. Але й нам самим, і нашим гостям

не менш цікаво поринути у світ спілкування вченого, познайоми-

тись зі знаним і незнаним Михайлом Грушевським, прочитаним і

непрочитаним, справжнім, таким, про якого ще не написано ні в

шкільних підручниках, ні в наукових монографіях. Цікаво дізна-

тися, як обожнював свою єдину доньку – “солодку потішечку”,

відчував біль близьких приятелів, вмів прощати, згуртовував

158

“фамілію” однодумців, годинами сперечався за кавою з учнями,

як переживав зраду. І чи вмів відпочивати, і що було сенсом і

насолодою цього відпочинку? І які улюблені місця дозвілля

зафіксовані на мапі Львова, Києва, Відня? І що таке “редакційні

бали” на колишньому Хрещатику, 40? І чим була кава для

самотньої дружини Марії в страшному 1942-му?

Так народилася камерна імпреза про мистецтво й філософію

спілкування – “Кавові історії Грушевських”. Їх натхненниками

стали унікальні музейні меморіальні предмети (кавники,

кавомолки, сервізи), які й досі тримають тепло й аромат тих

далеких часів. Історії ці невигадані, їх черпаємо з мемуарних та

епістолярних джерел. І якщо уявити кавове дерево, з якого “готу-

ємо” наші історії, то воно буде пишно уквітчане сотнями зрілих і

молодих зернят – джерел. Достиглі – то вже переосмислені, а

зовсім молоді – то щойно виявлені архівні знахідки, які “визрі-

вають” з кожною новою церемонією.

Міжнародний день музеїв 2015-го зустрічали прем’єрою. Це

був суцільний експромт, до якого так довго йшли. Коли я вперше

ступила на улюблену терасу Грушевських (і нашу також) і

промовила: “Сьогодні з Вами «Кавові історії Грушевських»”, – в

ту саму мить відчула, як вперті наукові пошуки, численні архівні

знахідки й марґінальні нотатки, десятки ґрунтовних статей і

джерельних видань перезавантажилися й запрацювали в “іншому

форматі”. Цей формат непростий, він вимагає глибокого й

ґрунтовного знання контексту, а також особливого контакту з

гостями. Працювати в такому камерному форматі цікаво, але

емоційно складно. І не тому, що кожного разу шукаєш нові

сюжети, які ніколи не вичерпаються, а тому, що повсякчас

пропускаєш через себе ті непрості, часом драматичні історії.

Завоювати аудиторію в мегаполісі, яким є Київ з його щоденними

й нескінченними інтелектуальними пропозиціями – непросто.

Але “Кавові історії Грушевських” знайшли своїх вдячних

слухачів: є гості, які приходили до нас двічі, тричі, був і рекорд –

чотири. “Кавові історії” полюбили, бо любимо їх ми.

Проблема спілкування турбувала Грушевського, які і всіх

підлітків, ще з гімназійних літ. У свої сімнадцять часом впадав у

“тугу та смуток”: “Став знов я думати – пораюсь оце я, пораюсь,

працюю, працюю, а нащо? Слави не матиму, та й що слава […].

159

Чи не лучче жити, як живуть другі мої товариші, – живуть вони,

знають і дівоче кохання, знають вони й пива-меди, хіба це життя

не лучче над моє? То що ж, шкода й думати, якби й схотів, не

зроблюсь вже таким […] – не вмію ні стати, ні сісти, ні слова

мовити, прівик к своєму працюванню невеселому […]”[5, 19].

Слава прийшла, поглинувши весь життєвий простір істори-

ка, майже не залишаючи місця для відпочинку. Головна втіха –

праця – визначила сенс життя, і вже зі студентської лави Ми-

хайлові не вистачало для неї 24-х годин на добу, волів він мати

хоча б 60 [7].

Але і в цьому напруженому темпі життя шукав товариства

щирого і відкритого. Перші уроки мистецтва спілкування

пройшов у студентські роки в гостинній оселі свого хрещеного

батька в громадських справах Олександра Кониського. Для Києва

1890-х кава була ще екзотикою, тому “майстер-класи” цієї

непростої філософії проходили тут за чаєм, розмовами й книгами,

які зберігались у шафах зі знаменитими оголошеннями: “Книжок

з дому не даю!”. Михайло Грушевський, а для Кониського

“Хлопець”, був виключенням.

Посівши 1894 р. першу на українських землях кафедру історії

України у Львівському університеті, 28-літній професор Грушев-

ський перший рік сумував за київським товариством. Про це

сповіщав до приятельки, Ганни Ямпольської: “не маю тут таких

людей, як мав в Київі, де б міг про щось цікаве щиро побалакати

– про новини літературні, наукові etc. Тут або бал[а]кай про

політику, або про якусь щоденну дрібницю, нікому не цікаву”

[14, 95–96]. Але з часом він поринає в атмосферу справжніх

“кавових історій”, адже саме наприкінці ХІХ століття Львів по-

справжньому розсмакував каву та очманів від неї. А кав’ярні ста-

ли місцем, де збиралася вся пишуча й малююча публіка, шукаючи

джерело “творчих спонук” у суперечках, дискусіях, поезії, това-

риських розмовах, де за ціну кільканадцяти сотиків впродовж

годин можна було грати роль “справжньої людини” [6, 118–119].

Улюбленими місцями інтелектуальних зустрічей М. Грушев-

ського в богемному товаристві М. Садовського, М.Заньковецької,

І. Франка, Г. Хоткевича, І. Труша та інших стали кав’ярні

“Віденська”, “Центральна”, “Штука”. У 1902–1912 рр. українська

інтелігенція уподобала “Monopol”. На сторінках “Щоденника”

160

Михайла Грушевського занотовані численні зустрічі в українсь-

ких “кавових осередках” Львова та їхні учасники: “Перед

викладом був в кав’ярні – ніби війна”; “Були у Томасіка –

антиквара – і в кав’ярні”; “Заходив до кав’ярні, але там було наку-

рено, а я не зношу”; “Заходив до Monopolu”; “Був з Маринцею в

кав’ярні”; “Був в кав’ярні на газетах”; “Був Томашівський; пішли

потім до Monopolu”;“Було засідання секції, і потім пішли до

кав’ярні”; “В полуднє зійшовся з Гнатюком і Франком в

кав’ярні”; “Нині ми урядили засіданнє з рештою «фамілії» в

Монополю”; “З Гнатюком і Франком у «Віденській кав’ярні»”;

“По засіданні були в Монополю – з Франком, Томашівським,

Мочульським і Джиджорою. Балакали приязно” [28, 31, 33, 35,

71зв., 75зв., 81, 91зв., 98зв., 99зв., 109зв., 167].

Щоденні нотатки вченого засвідчили, що найчастіше в

наукових і повсякденних справах Михайло Грушевський зустрі-

чався з Іваном Франком. І в кав’ярнях також. Логічно, що наша

перша львівська “кавова історія” розпочинається зі спілкування

цих велетнів української науки й культури. Всупереч усім

розтиражованим радянським міфам про непорозуміння вчених,

які час від часу лунають донині, ми піднімаємось над дощами й

грозами, які часом порушували гармонію цих взаємин. Їхні “пере-

хресні стежки” емоційно влучно осмислив Петро Франко, порів-

нявши взаємини батька й Михайла Грушевського з незабутніми

Ґете і Шиллером [27, 21]. За кавою М. Грушевський з І. Франком

обмірковували, як зберегти унікальну громаду, названу ними ж –

“фамілія”. Разом резиґнували з Виділу НТШ і відстоювали засади

його Статуту, обговорювали зміст “Літературно-наукового

вістника”, “Акордів”, статті один одного. В один день придбали

парцелі на львівській Софіївці, де звели й освятили будинки,

ставши не лише колегами, але й сусідами [21]. Для своєї першої

подорожі до Італії М. Грушевський “намовив Франка і позичив

йому грошей трохи, й поїхали” [28, 42зв.]. Сутність цих взаємин

визначає ще одна промовиста щоденникова нотатка: “Лукіянович

оповів дику пригоду, що Василь Левицький вдарив в лице

Франка. Я почув фізичний біль, почувши се! Страшні люде! Так,

як би мині хтось зробив якусь болючу образу!” [28, 103].

Нововиявлені джерела та нове прочитання взаємного

листування двох вчених засвідчує, що М. Грушевський, незва-

161

жаючи на численні “жалі” на франкових псів [17, 95–96, 305]

(такий відомий для франкознавців та грушевськознавців сюжет),

вмить відкинув їх геть, отримавши розпачливу відповідь свого

приятеля, написану в стані, близькому до божевілля [18, 304–

305]. Цей стан він відчув, насамперед, з бажання гарячого бібліо-

філа І. Франка продати свій неоціненний скарб – книгозбірню.

Вражений відповіддю, М. Грушевський кинувся шукати І. Фран-

ка, щоб заспокоїти [28, 132 зв.].Уже в часі, коли “Кавовими

історіями” смакували нові й нові гості, а ми продовжували вишу-

кувати й вибудовувати нові сюжети, вдалося виявити ще один,

досі невідомий і неопублікований лист М. Грушевського з

приводу все тих же “літаній” франкових псів. Пригадавши попе-

редню відповідь І. Франка, М. Грушевський так і не відправив

його, в черговий раз заперечивши міф про антагонізм колег і

сусідів [15, 71]. “Апостолові праці”, – так назвав видатний

історик статтю, присвячену 10-ій річниці з дня смерті Каменяра,

засвідчивши свою вдячність за його титанічну працю й

безкорисливу допомогу.

Не меншою популярністю користується також сюжет “Кава з

учнями”, присвячений невичерпній темі історичної школи

Михайла Грушевського. Поштовхом до опрацювання цієї історії

стала також щоденникова нотатка, яка зафіксувала одну незви-

чайну зустріч Вчителя зі своїм талановитим учнем Степаном

Томашівським. 7 липня 1909 р. М. Грушевський писав: “Принес-

ли лист від Томашівського, де просив зійтися на нейтральному

ґрунті. Я визначив в Монополю о 3½, і зійшовшися там, говорив

щось до 7½. Том[ашівський] розводив свої жалі” [28, 283зв.]. Ось

іще один яскравий вияв мистецтва спілкування – талант слухати.

Чотири години тривала розмова з колишнім студентом, з яким

професор Грушевський вперше піднявся на вершину Українських

Карпат – Попа Івана, з перспективним дослідником, для якого

вчитель разом з колегами доклав чимало зусиль, аби “перетягну-

ти” з провінції та ще й забезпечити житлом в ентешівській

кам’яниці зі знижкою в 30 корон [24, 95зв.–96зв.]. Задля успішної

ґабілітації свого талановитого учня, на якого професор

Грушевський не раз посилався у своєму ґранд-наративі, намагав-

ся знайти найоптимальніший варіант, консультуючись з відомими

вченими, зокрема, І. Горбачевським [8, 21–22]. Дбаючи про

162

зміцнення української університетської корпорації Львівського

університету, М. Грушевський у 1910 р. відклав відпочинок у дні,

коли С. Томашівський виборював посаду доцента [9, 669–670].

Усе це для того, хто, врешті, зрадив. Який біль завдала ця зрада,

свідчать листи вченого з улюбленої Криворівні, в яких коротко й

лаконічно писав: “Я ще не зовсім вилизався, признаюсь” [19,

266]. Він не боявся зізнатися, як боляче й гірко зализувати

щемливі рани. Щоб не лише затамувати біль, але й пробачити.

Пробачити тому, хто зрадив свого професора особисто, але

ніколи не зраджував Україну.

Надзвичайно тепла, світла і ніжна, але сповнена особливого

драматизму “кавова історія” про спілкування з єдиною донечкою

Катериною, яку змалечку вводив у світ високого мистецтва,

відвідуючи виставки, театри та антикварів, а після заходячи до

кав’ярень, щоб почастувати смаколиками. Тому цей наступний

сюжет названий “Кавові історії з тістечками”. Це історії про те, як

Татусь зі своїм приятелем Іваном Трушем поспішали, щоб на

день народження Кулюні завершити в подарунок її портрет [22].

А ще про те, як у 4 роки батько повіз свою донечку до Італії, де

дівча проходило щодня по 8 км та ще й підскакувало [13]. Не

можемо оминути й того захоплення, яке викликали у батька

перші слова, самостійно прочитані донькою на кубиках в 4 рочки:

“море” й “русин” [28, 46зв.]. Це також історії про те, як Кулюня у

свої п’ять цікавилася політикою, що викликало подив навіть

батьків [17, 160]. А ще про те, як допомагала батькові облаштову-

вати Всеукраїнську мистецьку виставку 1905 р., для якої з вілли

Грушевських забрали майже всю унікальну збірку. Коли ж її

повернули, Кулюня “зовсім стратила голову з тої причини”, адже

відродився той світ, в якому зростала [28, 65зв.]. І звичайно ж про

те, як возив рік-річно доньку до Криворівні, “в екстазі утіхи” від

якої вона перебувала [28, 285зв.]. І ще про оте “величне бажання

помогти і боронити” Татуся, яке погнало Кулюню з Матусею на

заслання, куди відправили вченого [20, 195]. І звичайно перша

стаття Катерини, яку вона гордо підписала: “Професорівна”.

Видрукувана, як і перший твір батька, у 18 років. А ще кров, яку

віддавала вона Татусеві, щоб врятувати його в останні хвилини

життя [23, 107–109]. І ота лебедина пісня – завершений до друку

Х том “Історії України-Руси” батька [26,168–177]. Усіх сюжетів

163

перечислити неможливо. І сльозами наповнюються очі наших

гостей, коли вони чують, як згорьована Марія Сильвестрівна

посилала в той далекий Ельген (з якутської – мертвий) свої білі

панчохи, перефарбовані в чорний колір. І каву... [2, 281–282].

Особливий колорит еміграційних кавових історій черпаємо

так само з мемуарів та епістолярних джерел. Сколесивши усю

Європу, від 1922 р. Грушевські осіли у Відні, мешкаючи в холод-

них готелях. Про цей “європейський” побут сповіщала Марія

Грушевська до Києва: “Ми тут теж не роскошуємо: живемо в

отелі (третьорядному), в одній кімнаті я з Кулюнею, в другій

М[ихайло] С[ергієвич]” [11]. Про умови творчої праці зауважу-

вала: “обстановка не дуже сприяє “письменним працям”, бо у нас

один стіл, якого половину має Кулюня для своїх книжок і занять,

а на другій половині варимо й їмо, а отже він часто буває

зайнятий” [12], а “Мих[айло] С[ергієвич], коли ми жили ще в

отелі, де не було печей, теж брав роботу й сидів кілька годин в

кафе” [10]. Місцем творчої праці й зустрічей, “нашою батьків-

щиною” для українських безбатченків стала місцева кав’ярня

“Герренгоф Кранц” (“Herrenhof”). Там “полагоджувалися ділові

справи, відбувалися невеликі засідання, там зустрічалися поважні

діячі й молодь, там можна було знайти працю, помешкання,

довідатись політичні новини, українські сенсації, послухати й

погомоніти про Україну” [25, 104].

Остання “кавова історія” пов’язана безпосередньо із нашим

Домом, з Паньківською, 9. Залишившись одна-однісінька, Марія

Сильвестрівна в роки Другої світової війни отримувала допомогу

від галицької рідні та учнів Михайла Грушевського, особливо

Володимира Дорошенка. Дізнавшись, що у Львові “єсть на про-

даж ½ кіля кави”, просить його купити та переслати: “Се не

каприз мій і не лакомство, а так би мовити – лікарство” [1, 479].

В.Дорошенка здивувало таке прохання, адже важливішими,

певно, вважав цукор, крупи, жири. Тому й вибачалася Марія

Сильвестрівна. Та після цих вибачень він прочитав слово “лікар-

ство” так, як читаємо його й ми: кава для Марії Сильвестрівни

була спомином, ностальгією за тими часами, коли були всі разом,

всі троє: що у Львові, що на засланні, що в еміграції, що у

скромному помешканні на Паньківській, 9 у 1920­х. Головне

разом, як на тому традиційному підписі на листах “ММК”....

164

І єдина історія вигадана – це назва кави, яку придумуємо

разом з гостями. Але й тут все обертається навколо невигаданих

історій, творчості Михайла Грушевського. Насолодившись

“кавовими історіями”, гості шукають назви в самих історіях.

Смакує кава під назвою “Фамілія” й “Monopol”, улюбленою стала

“Sub divo” (за однойменною назвою збірки новел Михайла

Грушевського). У перекладі з латини – “Під голим небом”. У

передмові до збірки вчений пояснював, що ця назва передає стан,

“коли людина бачить себе перед лицем вічности чи всесвітнього

простору, коли падає все, що обмежує”. І саме “відкрите, голе

небо, особливо нічне, часто будить такі почуття і настрої в

людині, вирваній з метушні щоденних інтересів” [4, ХVІ]. Щиро

віримо, що “Кавові історії” із запашною “Sub divo” дозволяють і

нашим гостям вирватись з буднів, прислухатися до тихих розмов

і спогадів господарів Дому Грушевських, а також до самих себе.

Й засмакувати ароматом спілкування.

“Кавові історії Грушевських” не лише покликали до музею

нове коло шанувальників і нових друзів. Вони дали поштовх до

нових проектів. Працюючи над окремими сюжетами, а також

коментарями до “Щоденника”, звернули увагу на один цікавий

момент. Коли М. Грушевський отримав дозвіл на ввезення до

Росії “Історії України-Руси”, 17 (30) грудня 1904 р. лаконічно

занотував: “З тої нагоди, по обіцянці, учредив торт” [28, 52]. А

далі слово “торт”, на якому не зосереджувалися раніше, стало

повсякчас кидатися в очі зі сторінок щоденника. Так з’явилася

ідея нової імпрези під назвою “Торт у Грушевських”, а, власне,

“Іменини Грушевських”, бо всі вони традиційно відзначалися

саме тортом. Цей проект дозволить розширити інформацію про

всіх мешканців Дому, а власне про рід Грушевських.

Не менш цікавим бачиться ще один цикл, яких запрацює

наступного року – “Незагоєна рана моєї свідомості... (Грушевсь-

кий і Музика)”. Багато років виношували ідею цієї імпрези,

пам’ятаючи яскравий образок зі “Споминів” вченого про невдачу

з опануванням скрипкою в гімназійні роки: “Не велось мені

тільки в однім, і то гірко не велось, а саме – в музиці” [3, 120].

Збираючи матеріали до благодатної теми “Грушевський і Му-

зика”, отримали потужний поштовх зізнанням вченого в листі до

брата від 24 грудня (ст. ст.) 1902 р.: “Вчора були на симфонічнім

165

оркестрі Рихарда Штрауса з Берліна. Я сеї зими 3-й раз там, а

більше нікуди не ходжу” [16]. Сподіваємось, ця імпреза, як і

“Кавові історії”, знайде своїх шанувальників, а “інший формат”

заходів в Музеї Грушевського – живий, яскравий, імпровізований

– з кожним роком розширюватиме свою тематику й працюватиме

на авторитет музею.

Список використаної літератури

1. Вальо М. Листи Марії Грушевської до Володимира Дорошенка

(1942–1943 рр.) // Записки Львівської наукової бібліотеки ім. В. Сте-фаника. – Львів, 2004. – Вип. 12. – С. 464–494.

2. Горинь В. “І день, і ніч в безнастаннім страху і журбі...” // Збірник праць і матеріалів на пошану Лариси Іванівни Крушельницької. – Львів, 1998. – С. 275–286.

3. Грушевський М. Спомини / Публікація та коментарі С. Білоконя // Київ. – 1988. – № 11. – С. 120–137.

4. Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2011. – Т. 12 / упоряд. Г. Бурлака. – 519 с.

5. Грушевський М. Щоденник (1883–1884 рр.) / Публікація та примітки Л.Зашкільняка // Київська старовина. – 1993. – № 5. – С. 13–25.

6. Карманський П. Українська богема. – Львів, 1996. – 144 с. 7. Кондаурова А. “Так я розумію свій характер” (Роздуми Михайла

Грушевського про власне «Я» у листі до приятельки Ганни Ямпольської) // Режим доступу: http://vuam.org.ua/uk/802: «Так я розумію свій характер»

8. Лист Івана Горбачевського до Михайла Грушевського. Прага. 17 лютого (н. ст.) 1902 р. // Центральний державний історичний архів Укра-їни (далі –ЦДІАК України]. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 425. – Арк. 21–22.

9. Лист Михайла Грушевського до Олександра Грушевського. Львів. [Липень 1910 р.] // ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 1285. – Арк. 669–670.

10. Лист Марії Грушевської до Ганни Грушевської (Шамраєвої). Баден. 31 липня 1923 р. // ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 1425. – Арк. 82–83.

11. Лист Марії Грушевської до Ганни Грушевської (Шамраєвої). Баден. 7 листопада 1922 р. // ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 1425. – Арк. 143.

12. Лист Марії Грушевської до Ганни Грушевської (Шамраєвої). Відень. 21 серпня 1922 р. // ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 1425. – Арк. 43.

13. Лист Марії та Михайла Грушевських до Ганни Грушевської. 12

166

(25) серпня 1904 р. // Збірка Історико-меморіального музею Михайла ІММГ. – Дк – 7523.

14. Лист Михайла Грушевського до Ганни Ямпольської. Львів. [Листопад 1894 р.] // ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 273. – Арк. 95–96.

15. Лист Михайла Грушевського до Івана Франка. Львів. [16 березня 1907 р.] // ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 275. – Арк. 71.

16. Лист Михайла Грушевського до Олександра Грушевського. Львів. 24 грудня 1902 р. (6 січня 1901 р.) // ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 1285. – Арк. 139–140.

17. Листування Михайла Грушевського. – Київ; Нью-Йорк; Париж; Львів; Торонто, 1997. – Т. 1 / упоряд. Г. Бурлака; ред. Л. Винар. – 398 с.

18. Листування Михайла Грушевського. – Київ; Нью-Йорк; Париж; Львів; Торонто, 2006. – Т. 3 / упоряд. Г. Бурлака, Н. Лисенко; ред. Л. Винар. – 718 с.

19. Листування Михайла Грушевського. – Київ; Нью-Йорк; Париж; Львів; Торонто, 2008. – Том 4: Листування Михайла Грушевського та Івана Джиджори / упоряд.: С. Панькова, В.Пришляк.

20. Матяш І. Катерина Грушевська: Життєпис, бібліографія, архіви. – К., 1997. – 224 с.

21. Панькова С.М. Хто першим придбав ґрунт на Львівській Софіївці – Іван Франко чи Михайло Грушевський? // Вістник НТШ. – 2010. – Ч. 44. – С. 45–48.

22. Портрет Катерини Грушевської // Режим доступу: http://vuam.org.ua/uk/802: Портрет_ Катерини_Грушевської

23. Пристайко В., Шаповал Ю. Михайло Грушевський: Справа “УНЦ” і останні роки (1931–1934). – К., 1999. – 353 с.

24. Протокол засідання Виділу НТШ від 13 листопада 1907 р. // Центральний державний історичний архів України у Львові. – Ф. 309. – Оп. 1. – Спр. 34. – Арк. 95зв. – 96зв.

25. Суровцова Н. Спогади. – К., 1996. – 432 с. 26. Федорук Я. Творчість Михайла Грушевського в останній період

його життя (1931–1934) // Записки НТШ. – Львів, 2013. – Том ССLХV: Праці Історично-філософічної секції. – С. 151–179.

27. Франко П. Іван Франко зблизька (п’ять портретів). – Львів, 1937. – 32 с.

28. Щоденник Михайла Грушевського 1902–1910 рр. // ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 25.

167

Світлана Микитченко

НОВІ ПІДХОДИ ДО НАУКОВО-ОСВІТНЬОЇ РОБОТИ

У НАЦІОНАЛЬНОМУ ІСТОРИКО-ЕТНОГРАФІЧНОМУ

ЗАПОВІДНИКУ “ПЕРЕЯСЛАВ”

Сучасний стан суспільно-політичного, соціально-еконо-

мічного, культурного розвитку потребує нового змістовного

наповнення діяльності меморіальних музеїв. У контексті

трансформаційних соціокультурних процесів, що відбуваються

у вітчизняній культурі, формується новий тип музею, основні

функції якого – акумулювання, збереження, популяризація

національної та світової історико-культурної спадщини – мають

бути адекватними вимогам часу [1].

У Законі України “Про музеї та музейну справу”, прийнятому

29 червня 1995 р., зазначено, що “музеї як культурно-освітні та

науково-дослідні заклади призначені не тільки для вивчення,

збереження та використання пам’яток матеріальної і духовної

культури, але й для прилучення громадян до надбань

національної і світової історико-культурної спадщини” [4, с.8-9].

Питання про роль музеїв у науково-освітній діяльності

розкрито у працях В. Бірюкова, Н. Курінного, В. Щепотьєва,

В. Щербаківського [6]. В Україні за останнє десятиліття діяль-

ність музеїв вивчалася переважно з історичної та мистецтво-

знавчої позицій. На думку Т. Ю Белофастової, музеєзнавцями

Л. І. Баско, Л. О. Гайдою, Н. І. Капустіною, О. О. Мащенко,

Т. Г. Митрофановою, І. А. Піддубним та іншими узагальнено

здебільшого досвід роботи з відвідувачами [1], проте власне

науково-освітні аспекти роботи цих закладів, їхні освітньо-

виховні можливості, педагогічні засади діяльності практично не

вивчались. В умовах модернізації освітньої галузі, розвиток

музейної справи відкриває нові можливості для виконання

основних функцій: навчальної, науково-дослідницької, науково-

методичної та інформаційно-аналітичної.

Останнім часом до наукового обігу введено термін "музейна

педагогіка" як поняття, що відображає новий етап у реалізації

науково-освітнього потенціалу музею та розглядається вітчизня-

ними вченими як нова галузь педагогічної науки, яка має

168

міждисциплінарний характер, перебуваючи “на перехресті”

музеєзнавства, соціальної педагогіки та педагогіки дозвілля [1;

8]. Музейна педагогіка – це “галузь педагогічної науки, яка

побудована на основі науково-практичної діяльності й орієнто-

вана на передачу культурно-освітнього досвіду в умовах

музейного середовища” [1, с.20].

При запровадженні нових підходів до науково-освітньої

роботи в меморіальних музеях необхідно враховувати їхню

специфіку. Меморіальні музеї відповідно до типологічної класи-

фікації музеїв становлять окрему особливу групу. Вони створю-

ються з метою увічнення пам’яті про видатних людей та події, а

їх обов’язковим компонентом виступає автентичність місця.

Таке розуміння меморіального музею, необхідними критеріями

якого є меморіальна будівля або місце, колекція меморіальних

предметів і меморіально-побутова експозиція, було закріплено

ще в 1967 р. Положенням про меморіальні музеї системи Міні-

стерства культури. Що стосується профілю меморіального

музею, то він визначається змістом події або характером діяль-

ності людини, якій присвячений.

У Національному історико-етнографічному заповіднику

функціонують Меморіальний музей Г. С. Сковороди та Мемо-

ріальний музей академіка-архітектора В. Г. Заболотного. Поши-

реними формами науково-освітньої роботи в даних музеях

залишаються тематичні екскурсії, зустрічі, вечори пам’яті,

літературні вечори, вікторини, “круглі столи”, проводяться

уроки-лекції, тематичні уроки, зустрічі учнів з цікавими

людьми, вечори-портрети, стаціонарні і пересувні фотодокумен-

тальні виставки, усні журнали, дитячі ранки тощо.

Поряд з цим запроваджуються нові підходи до науково-

освітньої роботи меморіальних музеїв Національного історико-

етнографічного заповідника “Переяслав”. Так, у Меморіальному

музеї Г. С. Сковороди використовується така новітня форма

ведення екскурсій, як нічна театралізована екскурсія. Участь в

імпровізованій виставі при світлі ліхтарів беруть запрошені

артисти, співробітники музею та переможці й лауреати

Конкурсу на краще декламування творів Г. С. Сковороди, який

проводиться Національним історико-етнографічним заповідни-

ком “Переяслав”. У ході заходу звучать музичні твори того часу,

169

використовуються театральні постановки з життя бурсаків,

декламуються вірші Григорія Сковороди, а сама постать

великого мислителя стає ближчою глядачеві завдяки її втіленню

в талановитій акторській грі. Таким чином, і діти, і дорослі

активно включаються в життя музею, з’являється розуміння

того, що музей – це не мертва, відсторонена від життя струк-

тура, а його дієва складова. Задля збільшення аудиторії нічної

театралізованої екскурсії та популяризації музею знято відео-

фільм, який розповсюджується на компакт-диску.

Важливим елементом запровадження нових підходів до

науково-освітньої роботи меморіальних музеїв Національного

історико-етнографічного заповідника “Переяслав” є співпраця з

навчальними загальноосвітніми та позашкільними закладами.

Прикладом такої співпраці можна назвати спільні заходи

Заповідника з Київським обласним комунальним позашкільним

навчальним закладом «Мала академія наук учнівської молоді».

Одним з таких заходів стало проведення круглого столу “Рев-

нитель истины, духовный богочтець…”, або Григорій Сково-

рода очима молоді. Захід відбувся в Меморіальному музеї

Г. С. Сковороди, а його учасниками стали учні – учасники МАН

з усієї Київщини.

Організатори круглого столу – працівники меморіального

музею використали новаторські підходи під час підготовки та

проведення заходу. Адже аудиторія його – учнівська молодь, а

відтворення життя і творчості українського мислителя Г. С. Ско-

вороди є невід’ємним засобом у виконанні завдань, що стоять

перед системою культури України, зокрема – у формуванні

національної свідомості. Тож працівники Заповідника зверну-

лися до засобів театралізації та організації цілеспрямованого

сприйняття інформації, безпосереднього зв’язку з відвідувачами

через виконання творів Г. С. Сковороди та відтворення сцен із

життя філософа, оскільки мізансцени є яскравими й ефектив-

ними носіями інформаційних та ідейно-інформаційних якостей,

що виступають фактором активізації сприйняття. Крім того,

створення умов співпереживання, а не простого запам’ятову-

вання даних, перетворює відвідувача з об’єкта впливу музейної

комунікації на активного її учасника, при цьому відвідувач

170

музею отримує не лише інформаційне навантаження, а й

емоційну розрядку.

Тож розпочався захід з екскурсії Меморіальним музеєм

Г. С. Сковороди, яку наукові співробітники Заповідника урізно-

манітнили мізансценами, коли розповідь екскурсовода чергува-

лася з яскравими сюжетами із життя чи творів видатного

українського мислителя, а виконання творів Г. С. Сковороди

допомогло поглибленню сприйняття та посиленню інтересу

учасників заходу до музейної експозиції.

Після такої захоплюючої екскурсії учасники заходу пере-

йшли до засідання круглого столу. Учасники та гості круглого

столу відзначили глибину, новизну, нестандартність у підходах

до проведення заходів із вшанування пам’яті та висвітлення

життя і творчості Г. С. Сковороди, а також те, що в музейників

відчувається не формальне ставлення до виконання своїх

обов’язків, а глибинне бажання донести до свідомості відві-

дувачів дух епохи, закладу, самого Сковороди.

Також варта уваги співпраця Меморіального музею

Г. С. Сковороди з освітянами Київської спеціалізованої ЗОШ

№ 47 ім. С. М. Макаренка, які запроваджують у своїй школі

поглиблене вивчення життєвого та творчого шляху Григорія

Савича Сковороди. Для них було організовано деталізовану

екскурсію музеєм, крім того, гості змогли почути в акторському

виконанні настанови Любомудра, а також пісні, написані

Григорієм Сковородою на Переяславщині, у виконанні банду-

риста. У ході заходу учасники обмінялися своїм досвідом та

знаннями про Великого мислителя, гості музею почерпнули для

себе багато нового із самої колиски педагогічної діяльності

Григорія Савича – Переяславського колегіуму, в приміщенні

якого знаходиться меморіальний музей.

З використанням нових підходів у науково-освітній роботі

пов’язане проведення конкурсу на краще виконання творів

Григорія Савича Сковороди серед дітей та молоді Київщини.

Серед завдань, які ставлять організатори – сприяння широкого

осмислення філософських та літературно-художніх творів

великого філософа XVIII ст., значення наукового доробку для

української та світової культури. Організація конкурсу, профе-

сійне обґрунтування оцінки виконання творів в процесі їх

171

обговорення перетворює конкурс у серйозну роботу, направлену

на пізнання засад високого, професійного мистецтва. Конкурс

супроводжується активною співпрацею з пресою і теле-

баченням.

На не менш високому рівні проходив і конкурс дитячого

малюнку “Григорій Сковорода очима дітей”. На сьогодні дуже

важливо вибудувати психологічний зв’язок між творчістю і

музеєм. Адже не всі діти стануть геніальними художниками, але

завдяки таким заходам вони навчаться розуміти і цінувати

мистецтво. Роботи маленьких художників – учасників конкурсу

виставлялися в музеї, як справжні експонати, що робить музей

ближчим до дитячої аудиторії.

У контексті застосування нових підходів до науково-

освітньої роботи вартий уваги захід, присвячений 275-річчю

Переяславського колегіуму, у приміщенні якого розташовано

Меморіальний музей Г. С. Сковороди. Як і майже 300 років

тому навчально-виховний процес починався з молитви, так і

урочистості з нагоди 275-річного ювілею розпочалися молебнем

на початок доброї справи. Присутніх зачарував професійний

спів камерного хору місцевого університету, у виконанні якого

прозвучали пісні “Гаудеамус” (“Gaudeamus igitur”) і “Многая

лета”. З цікавістю гості свята переглянули сценки із життя

спудеїв ХVІІІ ст., які відтворили у стінах давнього навчального

закладу учні загальноосвітньої школи № 7, співробітники

Заповідника та учасники місцевого самодіяльного театрального

гурту. Яскравим для гостей був і той момент, коли вони зайшли

в клас і, як тогочасні бурсаки, сіли за довгі учнівські столи. Із-за

вчительської кафедри пролунали привітання з нагоди ювілею.

На закінчення заходу всіх присутніх на святі пригостили

бурсацькою стравою – пшоняним кандьором.

Сьогодні меморіальні музеї починають по-новому розуміти

свою виключну виховну і просвітницьку роль. Ініціюючи цікаві

і корисні проекти, йдучи назустріч побажаннями відвідувачів,

вони дедалі більше змінюють погляд на роль музею як у

науково-освітній діяльності, так і в громадському житті.

Нинішні умови розвитку інформаційного суспільства викли-

кають необхідність конкурувати на ринку музейних і турис-

тичних послуг. Це стимулює музеї шукати нові підходи до

172

науково-освітньої роботи у боротьбі за свого відвідувача. Саме

тому все більше музеїв починають використовувати сучасні

підходи до науково-освітньої роботи. Під час сучасних

музейних заходів відвідувач стає активним учасником процесу

пізнання. Застосування нових підходів до науково-освітньої

роботи сприяє кращому розумінню і засвоєнню інформації,

розширенню світогляду, захопленню історією, бажанню

співпрацювати з музеєм у подальшому.

Список використаної літератури

1. Бєлофастова Т. Ю. Педагогічні засади діяльності музею як

соціально-культурного центру: Автореф. дис. канд. пед. наук. – К.,

2003. – 22 с.

2. Богданов Д. В. Нові підходи до науково-освітньої роботи у

музеях Харківщини // 17 Сумцовські читання: Комунікаційний підхід у

музейній справі як відповідь на потреби соціуму. – Харків, 2011. –

[Електронний ресурс] – Режим доступу:

http://museum.kh.ua/academic/sumtsov-conference/2011/article.html?n=82

3. Вайдахер Ф. Загальна музеологія. – Львів : Літопис, 2005. –

629 с.

4. Закон України "Про музеї та музейну справу" // Урядовий

кур’єр. – 1995. – 17 серпня. – С.8-9.

5. Каськун С. Малий музей в малому місті. Проблеми і

перспективи // Музеї України. – 2010. – № 3. – С. 7-10.

6. Рокицька О. Д. Роль музею історії освіти Київщини у

підвищенні кваліфікації педагогічних працівників [Електронний

ресурс] // Народна освіта. Електронне фахове видання [веб-сайт]. –

[21.10.2010]. – Режим доступу:

http://www.narodnaosvita.kiev.ua/vupysku/3/statti/4rokucka/rokucka.htm

7. Чупрій Л. В. Стан та проблеми музейної справи в Україні //

Музеї України. – 2010. – № 2. – С. 2-4.

8. Юренева Т. Ю. Музееведение. – М.: Академический проект,

2003. – 605 с.

173

Людмила Вітенко

ЗАСТОСУВАННЯ ІННОВАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ В

МУЗЕЙНІЙ ПРАКТИЦІ: СУЧАСНІ ПРОЕКТИ ТА

МЕТОДИЧНІ РОЗРОБКИ МУЗЕЮ В.Г. КОРОЛЕНКА

Полтавський літературно-меморіальний музей письменника

Володимира Короленка починає своє літочислення з 1928 року.

Саме тоді родина великого гуманіста розчахнула двері свого

помешкання для тисяч відвідувачів, розмістивши в одній з кімнат

виставку “Життя і творчість В.Г. Короленка“.

Першим директором і світочем музею стала донька письмен-

ника Софія Володимирівна, яка зберегла для нащадків унікальну

колекцію особистих речей Володимира Галактіоновича: все те,

що тепер допомагає означити музейний простір як живий,

наповнений…

Майже дев’яносто років поспіль поспішають на гостину до

В.Г. Короленка тисячі відвідувачів, щоб отримати незабутні

враження від зустрічі зі світом митця та аурою його дому.

Сучасний короленківський музейний простір може запропо-

нувати гостям відвідини меморіальної квартири, де збережено

сотні особистих речей письменника: рукописи, книги, меблі,

предмети домашнього вжитку тощо; літературної частини з

виставковою залою та експозицією, що детально розповідає про

полтавський період життя та творчості великого гуманіста. Між

двома будівлями меморіальної та літературної частини прекрасна

паркова зона змішаного типу з ознаками регулярного та

пейзажного парку. За літературною частиною розташований

великий сад, де серед інших зберігаються й унікальні рослини,

посаджені письменником та його донькою.

На перший погляд будь-який меморіальний музей надзвичай-

но стабільний і ніщо не може порушити його існування, але це

тільки на перший погляд. Спливають роки і музей, як живий

організм, підпорядковується всеохоплюючому процесу трансфор-

мації – поступовому, не різкому, проте помітному неозброєним

оком, якщо, наприклад, розглядати його життєвий шлях

довжиною хоча б у десять-двадцять років. Музей змінюється,

адже змінюється відвідувач.

174

У другій половині 70-х років ХХ ст. працівники Полтавсько-

го літературно-меморіального музею В. Г. Короленка, очевидно,

вперше відчули гостру потребу у трансформації музейного

простору. Було прийнято рішення змінити концепцію експозиції,

перетворивши, по-суті, літературну виставку у меморіальну квар-

тиру Володимира Короленка. Урочисто нова експозиція була

відкрита в 1978 році до 125-ї річниці від дня народження пись-

менника-гуманіста.

Новий короленківський музейний простір потрібно було

наповнити новою інформацією. В умовах радянського часу

екскурсія, що розповідала про полтавський період життя та

творчості В. Г. Короленка, була викривленою та далеко не

повною, адже цензура забороняла розкривати антибільшовицькі

настрої великого гуманіста, його благодійну допомогу тисячам

постраждалих у роки громадянської війни. Навіть про діяльність

благочинної громадської організації “Ліга порятунку дітей”,

завдяки якій десятки маленьких життів було врятовано на

Полтавщині, інформація не висвітлювалася. Звісно, що ні про

щоденники 1917-1921 рр., а ні про листи до Анатолія

Луначарського, у яких письменник-гуманіст сміливо викриває

злочини червоного терору, в оглядових екскурсіях не йшлося.

І вже у часи незалежної України науковий матеріал почав

змінюватися, доповнюватися новими фактами з першоджерел, які

виймалися з засекречених архівів.

Одночасно з цим економічна криза 90-х викликала значний

спад відвідувачів. Для того, щоб повернути людей до музею,

потрібно було створити особливо привабливий продукт.

Першим значним музейним проектом стало відродження

Короленківської ялинки. Колишній директор музею Євген

Ніколенко розробив текст невеличкої тематичної екскурсії, сам

переодягався у Діда Мороза і виходив до відвідувачів. Наразі

проект “Короленківська ялинка”, який у наш час користується

великим попитом та любов’ю відвідувачів, допрацьований і

складається з двох блоків: екскурсія-мініатюра та святкова

розважальна програма. Під час першої частини діти засвоюють

цікаву інформацію про традиції святкування Нового року в

родині письменника В. Г. Короленка, розглядають старовинні

новорічні прикраси, а в другому блоці – допомагають старень-

175

кому Діду Морозу, що блукає по Полтаві, дістатися до музею,

проходячи цілий ряд веселих та інтелектуальних випробувань.

На початку ХХІ століття ще один проект під назвою

“Короленківський чай” був втілений у життя колишнім дирек-

тором музею Борисом Божком.

Родина письменника Володимира Короленка була надзвичай-

но гостинною. Усіх, хто приходив до великого гуманіста для

вирішення власних проблем, запрошували за стіл та пригощали

цілющим ароматним чаєм.

Сучасні відвідувачі, як виявилося, теж дуже охоче приго-

щаються оригінальним напоєм, настояним на 13 травах. Під час

короленківського чаювання на меморіальній веранді туристи

отримують додаткову інформацію про побут, звички родини,

відомих гостей тощо. Взагалі, під час трапези створюється

неформальна обстановка, сприятлива для музейного діалогу, коли

відвідувачі самі задають тон та обирають тему для спілкування.

Як зберегти актуальність для ультрасучасного слухача і

глядача, охороняючи тонку музейну ментальність та впроваджу-

ючи нові форми музейного спілкування, так званого “діалогу”,

між відвідувачем і експонатом, між відвідувачем і екскурсово-

дом? Як створити той просторий і комфортний “коридор”, у

якому ці двоє будуть у плідній творчій співпраці, осяяній світлою

енергетикою місця буття великої людини? Саме “буття”, а не вже

“небуття”, або “колись буття”. Саме “буття”…

Це вже питання сьогодення, які мають ефективно вирішувати

сучасні працівники музею.

“Попит народжує пропозицію”, – твердить геніальний закон

економічної теорії і, хоча люди творчі далекі від голого розра-

хунку, вони також потрапляють під владу цього постулату, якщо,

звісно, хочуть рухатися в ногу з часом.

Підтримуючи щоденний діалог з музейною аудиторією, від

наймолодших – до людей поважного віку, працівники музею

В.Г. Короленка проводять певний моніторинг та вивчають попит.

На базі отриманих результатів формується пропозиція.

“Пропозицією” науковців музею В. Г. Короленка стало кілька

оригінальних музейних проектів, створених з використанням

інноваційних технологій на базі основ музейної педагогіки за

різними напрямками і для різної вікової категорії.

176

Інновації проникають звідусіль у наше життєве середовище.

Музей також потребує залучення інноваційних технологій у по-

всякдення задля осучаснення музейної комунікації та можливості

розширення спектру “пропозицій”.

Термін “інновація” означає оновлення певного процесу, а

“технологія” у світовій педагогіці використовується як протистав-

лення існуючому статичному і негнучкому поняттю “метод”.

Інноваційні технології – це цілеспрямований системний набір

прийомів організації пізнавальної діяльності людей, що охоплює

процес музейної співпраці (між екскурсоводом і групою) від

визначення мети до одержання результатів. І ґрунтується на

гуманістичному підході з опорою на “Я-концепцію”, праві вибору

теми і її розвитку, заглиблення у власний суб’єктивний досвід та

використання його у процесі діалогу.

Отже, починаючи з 2014 року унікальний багатогранний

простір меморіального музею В.Г. Короленка став майданчиком

для музейно-педагогічних експериментів, направлених на пошук

нових форм роботи з відвідувачами, які б могли стати альтерна-

тивою традиційній екскурсії чи лекції.

За статистичними даними останніх років, найменш залуче-

ними до музею виявилися підлітки. І тому першу ставку в

експериментальних спробах було зроблено на найскладніший –

підлітковий вік: вік викликів, заперечень, провокацій. На почат-

кових етапах потрібно було відшукати таку форму роботи, яка б

могла відірвати школярів від планшетів та сенсорних телефонів і

змусила на виході з музею висловлювати захоплення.

Одна з перших експериментальних розробок команди нау-

ковців музею В.Г. Короленка – науково-пізнавальна гра-квест

“Скарби короленківської садиби”, повністю вибудувана за

законами квестового комп’ютерного жанру, але перенесена у

реальність і замішана на знаннях дітей з літератури, географії,

етнографії, історії, логіки, а цементує усі ці знання життя та

творчість письменнка-гуманіста Володимира Короленка. Долаю-

чи “інтелектуальні перешкоди”, підлітки поглиблюють свої

знання, вчаться працювати в команді, слухати і розуміти один

одного. У грі вони глибоко засвоюють по-суті традиційну

екскурсійну інформацію – ту, яка під час звичайної розповіді

могла б і не відкластися у пам’яті. Проте після квесту

177

використаний науковий матеріал відтворюється підлітками

майже стовідсотково, відповідно до результатів моніторингу.

Багатоетапна науково-пізнавальна гра “Скарби королен-

ківської садиби” спроектована з застосуванням інноваційних

технологій. Запускаючи ігровий сценарій та відступаючи від

ортодоксального “методу”, інструктори вмикають програму,

після чого вона розвивається в певних межах, проте кожного разу

по-своєму, відповідно до гуманістичного підходу.

Якщо на етапі перших проб проведення квесту акцент було

зроблено тільки на підлітків, як на потенційних споживачів, то

подальший “попит” спровокував появу ще двох квестових

варіацій: для дітей початкових класів (від вісьмох років) та

дорослих (студентів, педагогів, корпоративних замовників та ін.).

Таким чином, перший альтернативний музейний проект став

настільки успішним, що протягом року до нього було залучено

різноманітну вікову категорію та на “виході” отримано однаково

позитивний результат.

Гра-квест у музеї В. Г. Короленка викликала величезний

резонанс серед школярів та педагогів. І коли вже всі ті учнівські

колективи, які можна охарактеризувати, як активні, дружні,

креативні, почали звертатися з формулюванням: “Хочемо ще

чогось-такого… Цікавого… Не такого, як у всіх…” – народилася

ідея нового проекту під назвою “Сліпий музикант” –

психологічний етюд В.Г. Короленка”: розробка у вигляді

екскурсії-театралізації та уроку-дослідження з елементами

аналізу й психологічного тренінгу.

Поява цього проекту була обумовлена також тим, що вперше

у 2015 році повість В. Г. Короленка “Сліпий музикант” введено

до курсу зарубіжної літератури 6-го класу. Опрацьовуючи з

дітьми цей непростий, але такий зворушливий літературний твір,

шкільні педагоги зіштовхнулися з проблемою несприйняття

дітьми філософсько-психологічної підкладки тексту та просили

допомоги у науковців музею.

Володимир Галактіонович означив свій твір як “психологіч-

ний етюд”, тобто вправа з психології. Саме таке авторське

трактування і підказало формат наступного інноваційного

проекту для школярів підліткового віку.

178

На початку зустрічі діти занурюються у таїнство народження

дитини – сліпого хлопчика Петрика Попельського. Далі,

проходячи з ним важкий життєвий шлях долають труднощі і від

повної темряви приходять до світла. Діти самі підходять до

висновку, що сліпий може бачити світло – духовне, високе,

Божественне, і в такому разі світло фізичне – не головне. До такої

думки учасників підводить психологічний тренінг, у якому за

допомогою музичного фону та різнокольорової гами вони

відображають психологічний стан сліпого хлопця на різних

стадіях його зростання й самоусвідомлення: від повної темряви

до високого світла.

Особлива увага підлітків спрямовується на мотивацію люди-

ни, її прагнення досягти результату шляхом важкої щоденної

праці. Найтяжча робота – долання власних стереотипів, бар’єрів,

умовностей на шляху до особистого щастя.

Паралельно з глибоким емоційним аналізом твору відбува-

ється візуалізація загальних переживань, шляхом створення

колективних колористичних аплікацій. Спільно спродукований

результат експонується на спеціальних стійках та відображає

груповий емоційний стан, який, при правильній подачі матеріалу,

повністю співпадає з емоційним станом героя повісті “Сліпий

музикант” на різних етапах його життя та духовного зростання.

Охопивши підліткову аудиторію сучасними пропозиціями,

музей В. Г. Короленка запропонував у подальшому цікавий

проект для найменшої вікової групи – дитсадківців та учнів

початкових класів.

Найперше, від чого відштовхувалися наукові працівники му-

зею В.Г. Короленка під час моделювання концепції, це прагнення

зробити продукт казковим та інтерактивним. Маленькі діти

чудово сприймають інформацію у грі, а тому весь процес спілку-

вання наситили динамічною казковою атмосферою.

Іншим концептуальним акцентом є допомога дітям занури-

тися в атмосферу минулого. У дошкільнят ще зовсім нерозвинене

сприйняття часових проміжків. Фрази типу “сто років тому”,

“двісті років тому” і т.п. для шестирічок нічого не означають,

адже вони не мають в уяві сформованої історичної картини, так

званого історичного фону.

179

Таким чином, для дошкільнят було презентовано інтерактив-

ну ігрову театралізовану екскурсію “Машина часу у садибі

Короленка”. На початку зустрічі дітей чекає несподіванка –

переміщення в часі за певних ігрових умов. А далі – зустріч з

господарем дому Володимиром Галактіоновичем, його донькою

Софією Володимирівною та казковою Квітковою феєю.

Стрімко переходячи від “об’єкта до об’єкта” у супроводі

акторів-аматорів (вони ж – співробітники музею), діти не відчу-

вають втоми, а навпаки згорають від цікавості: “Що ж буде

далі?..” У такому випадку малюки усвідомлюють і запам’ято-

вують майже сто відсотків інформації.

Усі вищезазначені проекти є найсучаснішими суто авторсь-

кими музейними розробками з урахуванням запитів різновікової

аудиторії та такими, які відвідувачі готові оплачувати, поповню-

ючи музейний спецрахунок. А отже вони мають право на життя в

музеї.

Поруч із цим тривають екскурсії оглядові й тематичні, де

також, відповідно до інноваційних технологій, відбувається

відхід від архаїчного “методу”, а за найголовнішу мету береться

ідея створення атмосфери буття Великої людини за допомогою

гри з енергією відвідувачів, енергією, яку залишили по собі

мешканці чудового будинку на колишній Мало-Садовій вулиці в

Полтаві. Міксуючи ці потоки, науковці намагаються створити

відчуття повної присутності великого гуманіста Володимира

Короленка в оселі, де пройшли останні вісімнадцять років його

життя.

Використовуючи правильно і послідовно інноваційні техно-

логії в будь-якому музейному форматі роботи, відвідувачі

підходять не тільки до висновків суто інформаційних. Набагато

важливіше почути від них про певну духовну чи то душевну

трансформацію, а це означає, що музейна робота поступово

входить на новий сучасний рівень.

180

Марина Лой

ІННОВАЦІЙНІ КУЛЬТУРНО-МАСОВІ ПРОЕКТИ

В МЕМОРІАЛЬНИХ МУЗЕЯХ НАЦІОНАЛЬНОГО

ІСТОРИКО-ЕТНОГРАФІЧНОГО ЗАПОВІДНИКА

“ПЕРЕЯСЛАВ”

Необхідність запровадження інноваційних культурно-

масових проектів у діяльності музеїв обумовлена істотним

ускладненням умов їх функціонування і розвитку. Диверсифіка-

ція соціального середовища, поява нових категорій взаємодіючих

з музеями соціальних груп, організацій та установ, формування з

деякими з них досить складних партнерських, а іноді і конку-

рентних відносин, міжпрофесійні і міжмузейні комунікаційні

проблеми, інформаційний голод, відтік з музейної сфери частини

висококваліфікованих фахівців, дефіцит фінансових ресурсів, –

усе це поставило перед музеями нові завдання, без вирішення

яких їхнє майбутнє є проблематичним. Ці завдання значною

мірою зумовлені необхідністю перегляду та модернізації багатьох

сформованих за попередні десятиліття методів, прийомів і спосо-

бів музейної роботи, її організації та забезпечення необхідними

ресурсами. У наш час бурхливого розвитку інформаційних техно-

логій музеям України важливо зайняти активну позицію в галузі

впровадження цифрових систем надання інформації відвідувачам.

Новітні технічні засоби дозволяють значно розширити можли-

вості експозиції в показі експоната, в наданні додаткової

текстової та графічної інформації, показати відсутні експонати,

організувати віртуальні виставки.

Відповідно до Закону України “Про інноваційну діяльність”

інновації – новостворені (застосовані) і (або) вдосконалені

конкурентоздатні технології, продукція або послуги, а також

організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного,

комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують

структуру та якість виробництва і (або) соціальної сфери [6].

Інноваційні технології – радикально нові чи вдосконалені

технології, які істотно поліпшують умови виробництва або самі

виступають товаром. Інноваційні технології представлені інфор-

маційними технологіями та технічними інноваціями. На сьогод-

181

нішній день мультимедійні технології – це один з напрямів

інформаційних технологій, що найбільш динамічно розвивається.

Це пояснюється тим, що мультимедіа – це взаємодія відео- й

аудіоефектів під керуванням інтерактивного програмного забез-

печення з використанням сучасних технічних і програмних

засобів, які об’єднують текст, звук, графіку, фото та відео в

одному цифровому форматі.

Використання мультимедіа робить можливим надання інфор-

мації не тільки в текстовому вигляді, а з аудіо- або відеосупро-

водом. Онлайн мультимедіа стала об’єктно-орієнтованою, дозво-

ляючи споживачеві працювати з інформацією, не володіючи

специфічними знаннями.

Вивчення інноваційних технологій в музеях України на

сьогодні є новою і недостатньо розробленою проблемою. Різні

аспекти даної теми розглядаються окремими дослідниками. Так,

Рутинський М. Й характеризував нові інформаційні технології

музейної справи: описав діяльність Міжнародного Комітету з

документації Міжнародної ради музеїв, національні музейні

мережі Франції та Великобританії. У класифікації музеїв дослід-

ником було виділено види віртуальних музеїв, охарактеризовано

інновації експозиційній діяльності музеїв [7, с. 68, 107-108, 127-

160.]. Юренева Т. Ю. характеризувала технічні інновації, які

використовують підчас зберігання музейних предметів у

фондосховищах та експозиціях, зокрема Центру підтримки музеїв

Смитсонівського інституту [8, с.417-426.]. Бєліковою М. В. та

Гресь-Євреіновою С. В. було виявлено основні напрями запро-

вадження інноваційних технологій в музейній діяльності в

контексті трансформацій в соціально-культурному сервісі укра-

їнських музеїв [1]. Розробкою даної проблематики займався

М. Лясников, В. Шестаков та ін. дослідники, було описано різні

інноваційні технології, які можна використовувати при атрибуції,

експозиціюванні та захисті музейних предметів [2; 3; 4]. Однак

відсутність спеціальних праць з розвитку інноваційних куль-

турно-масових проектіву музейній діяльності гальмує наукові

студії.

Інноваційні культурно-освітніпрограми різні. Так, наприклад,

серйозну роль відіграють сучасні інформаційні технології в

управлінні фінансовою діяльністю музею; в здійсненні наукових

182

досліджень,обслуговуванні відвідувачів, в обліку і каталогізації

музейних фондів. Нові інформаційні системи, засновані на

використанні мультимедійних технологій, лазерних дисків

розширюють можливості музеїв. В багатьох музеях нашої

держави уже сьогодні впроваджуються маркетингові технології,

спрямовані на рекламування,збільшення аудиторії. Тут можливе

співробітництво з іншими установами, в тому числі і з музеями

(міжмузейне співробітництво), реалізація спільних програм,

партнерських проектів. Створення електронних варіантів музей-

них експонатів, спеціальних комп’ютерних програм, власних веб-

сайтів може значно покращує імідж музеїв. Комп’ютерні техно-

логії можуть бути використані і в сфері дизайну, в експозиціях,

тощо. Тобто, сьогодні існує тенденція створення нових типів

музейних експозицій – інтерактивних.

Запровадження інноваційних культурно-масових проектів у

музейній діяльності неможливе без переосмислення ролі музею в

сучасному суспільстві, вдосконалення форм і методів роботи з

відвідувачами у відповідності з вимогами часу. Сьогодні перебу-

довуються відносини між музейними установами і суспільством:

на зміну пасивному відображенню дійсності приходить активний

вплив на неї. Відбуваються нові, якісні зміни на користь роз-

ширення сфери музейної діяльності, розробляються інноваційні

програми культурно-масової діяльності.

Традиційні форми музейної роботи слід змінювати в таких

напрямках:

- впровадження інноваційних технологій;

- використання музейного менеджменту, маркетингу;

- застосування новітніх інформаційних технологій;

- створення віртуальних музеїв [5].

Говорячи про інноваційні культурно-масові проекти саме в

меморіальних музеях, слід враховувати їх специфіку. Адже

меморіальні музеї – це музеї, присвячені пам'яті видатних

політичних, державних і військових діячів, учених, письменників,

композиторів, художників та ін. Вони створюються на базі

пам'ятних комплексів, які охороняються державою: садиб,

будинків, квартир, пов'язаних з життям і діяльністю видатних

осіб. Особисті речі, будинки, внутрішнє оздоблення приміщень,

деталі обстановки мають властивість, розповідаючи про людей,

183

які серед них жили, передавати колорит минулого. Тому нащадки

прагнуть зберегти незмінними будинок, кабінет, рукописи, книги,

предмети домашнього побуту визначної особистості. Експозиції

меморіальних музеїв побудовані таким чином, щоб знайомити

відвідувачів із життям і діяльністю видатної особистості, її

внеском у національну та світову історію, культуру, науку. Тому

використання інноваційних ідей та технологій потребують

обережного їх застосування, особливо в меморіальних музеях.

Кожна з таких акцій повинна мати ґрунтовну наукову підготовку,

адже нам добре відомо, що порушити культурний простір легко,

але набагато складніше його зберегти та направити на шлях

розвитку.

У Національному історико-етнографічному заповіднику є два

меморіальні музеї – це Меморіальний музей Г. С. Сковороди та

Меморіальний музей академіка-архітектора В. Г. Заболотного.

Яскравим прикладом інноваційного культурно-масового

заходу може бути нічна театралізована екскурсія, що проводиться

в Меморіальному музеї Г. С. Сковороди. Участь в екскурсії при

світлі ліхтарів беруть як професійні артисти, так і учні загально-

освітніх шкіл. Усі стають учасниками екскурсії, а не лише

пасивними її глядачами, і мають можливість зануритися в

атмосферу сковородинівських часів завдяки музиці, театральним

сценкам та таємничості ночі.

Крім того, нічна театралізована екскурсія записана на ком-

пакт-диск і розповсюджується як фільм серед усіх бажаючих, що

дає змогу збільшити аудиторію, оскільки стіни музею не можуть

вмістити велику кількість відвідувачів під час проведення нічної

екскурсії.

Важливим у запровадженні інноваційних культурно-масових

проектів є присутність Заповідника в мережі Інтернет та

соціальних мережах. НІЕЗ “Переяслав” має свій сайт niez-

pereyaslav.com.ua. Однак нині,щоб Заповідник був помітний в

інформаційному просторі, мало мати сайт і бути лише зареєстро-

ваним в соціальних мережах, необхідно у цьому просторі жити

активним життям та активно діяти в соціальних мережах.

Мережею, якою найактивніше користується наш цільовий

відвідувач, є Facebook. Тут НІЕЗ “Переяслав” представлений

насамперед двома корпоративними сторінками – україномовною

184

та англомовною. Публікації також, у відповідності до тематики,

поширюються в інших засобах масової інформації.

На часі встановлення веб-камер у музеях Заповідника,

створення безкоштовної Wi-fi зони, розроблення віртуальних

екскурсій. Але все це потребує відповідних ресурсів, що, на жаль,

робить ці заходи поки що неможливими з огляду на обмеженість

фінансування та відсутність працівників відповідної кваліфікації.

Важливим складовим елементом культурно-масової діяль-

ності меморіальних музеїв є просування музейного продукту, що

включає в себе ряд заходів, зокрема: рекламу та інформацію про

музейні колекції та експозиції; дні відкритих дверей – з нагоди

дня музею, дня міста, певного свята чи урочистої дати; акції для

певних цільових груп (дітей, студентів, пенсіонерів, інвалідів);

презентації музею на туристичних та культурних виставках;

розміщення інформації в каталогах, що присвячені місту, тери-

торії, тематичних та спеціалізованих журналах; інформаційні

таблиці про музей, експозиції, які розміщуються при вході у

музей; пряму поштову та електронну розсилку новин музею за

адресами туристичних фірм, готелів, засобів масової інформації,

представників органів місцевого самоврядування, центрів турис-

тичної інформації, постійних відвідувачів музею, записаних у

книзі відгуків та в базі даних відвідувачів; власні рекламно-

інформаційні матеріали, відеоролики, компакт-диски та ін.

Усе наведене вище можна охарактеризувати як дії, за допо-

могою яких меморіальні музеї поширюють інформацію про себе,

переваги свого музейного продукту та переконують цільових

споживачів відвідати музей, усе це сприяє бажанню завітати до

музеюта збагатити себе духовно.

Ці та інші напрямки культурно-масової діяльності музеїв, як

інноваційні, так і традиційні, дозволяють їм значною мірою

компенсувати складне становище в музейній галузі, яке спосте-

рігається в Україні. Тому позитивний внесок інноваційних

заходів у тому є незаперечним.

Таким чином, на сьогодні, в епоху стрімкого прогресу і

розвитку технологій, використання інноваційних культурно-

масових проектів стає справжньою необхідністю для тих музей-

них закладів, котрі намагаються успішно конкурувати з іншими

185

культурно-дозвіллєвими та науково-дослідними центрами, залу-

чати відвідувачів та успішно розвиватися.

Список використаної літератури

1. Бєлікова М. В., Гресь-Євреінова С. В. Інновації в музейній

практиці України та світу: досвід та проблеми запровадження //

Актуальні проблеми, сучасний стан та перспективи розвитку індустрії

туризму в Україні та Польщі: Матеріали сьомої міжнародної науково-

практичної конференції / За ред. Саух І.В. – Житомир: Вид-во ЖФ

КІБІТ, 2013. – С.149-151.

2. Инновационные технологии. На страже безопасности музеев. –

[Електронний ресурс]. – Режим доступу:

www.idexpert.ru/news/1785/?print=Y.

3. Лясников М.В., Шестаков В.А. Инновационные технологии в

музейном деле. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: iso-

museum.ru/blog/post_1318968354.html.

4. Науково-інноваційна лабораторія “Динамічні моделі”. –

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: dml.co.ua/u_protection.html.

5. Понтелейчуг І.В. Проблема становлення музейної політики в

Україні// Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучас-

ності: зб. наук. пр. – К., 2005.- с 256-260.

6. Про інноваційну діяльність: Закон України від 04.07.2002 № 40-

IV // Відомості Верховної Ради України.– 2002. – N 36. – С. 266.

7. Рутинський М. Й., Стецюк О. В. Музеєзнавство: Навчальний

посібник. – К., 2008. – 428 с.

8. Юренева Т.Ю. Музееведение. – М.: Академический проект,

2003. – 605 с.

186

Ганна Кондаурова,

ПРОЕКТ “МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ ЗБЛИЗЬКА”

ІСТОРИКО-МЕМОРІАЛЬНОГО МУЗЕЮ

МИХАЙЛА ГРУШЕВСЬКОГО

Михайло Грушевський не був романтиком в особистому

житті, – припускав Ярослав Дашкевич у своєму ессеї “Михайло

Грушевський як особа і особистість” [1, 346-351]. Започатко-

вуючи проект “Михайло Грушевський зблизька” ми не ставили

собі за мету спростовувати чи підтверджувати цю тезу або

подібні. Нам хотілось аби словами зі спогадів, листів і творів

Михайло Грушевський сам “поділився” з нашими гостями своїм

розумінням кохання, дружби, свого покликання на різних етапах

життя. Задуманий цикл театральних вечорів складається з трьох

частин і знайомить з Грушевським часів навчання у гімназії,

далі – університетського періоду, і наостанок – перших років

побуту у Львові.

Для першої частини проекту була обрана історія знайомства

Михайла Грушевського-гімназиста з оперною співачкою

Оленою Марковською [2] у Тифлісі (нині – Тбілісі) у 1885 р.

Яскравий спогад про “маленький романтичний епізод мого

життя”, як охрестив цю історію сам Грушевський, він зберігав

понад 40 років [3, 123]. За цей час з пам’яті не вивітрився ані

“чарівний образ” артистки, ані зміст їхніх розмов, ані “солод-

кий” запах зимових яблук у сінях її тифліського помешкання.

Восени 1885 р. Михайло Грушевський, за його ж виразом,

“віддався культові опери і її співачок”. Величезний успіх у

публіки мала опера “Кармен” у виконанні Марії Смирнової. Але

ж, зазначає Грушевський, у неї і так була ціла армія шану-

вальників, і його увагу привернула “гарна і поставна дівчина,

темна шатенка, з карими очима, українського типу” Олена

Павлівна Марковська, що грала партію Мікаели. Грушевський

акуратно ходив на всі її виступи. А своє захоплення одразу

висловив у чудовій поезії:

“Меж тими очами без ліку,

Що палко тебе оглядають,

187

Меж тими оце голосами,

Що щиро тебе похваляють,

Чи знайдеш мій голос недужий

І очі мої неблискучі,

Чи вчуєш, як б’ється серденько

До тебе коханням палючим?...” [4, 102].

Певно, Михайло Грушевський так би і продовжував милува-

тися артисткою з глядацької зали, якби не його гімназійний

приятель Жорж Еристов, який покликав Грушевського в свої

помічники для організації щорічного благодійного концерту у

гімназії. Удвох вони відправились до Олени Марковської із

проханням виступити на цьому концерті. Отримавши згоду,

Грушевський визвався тримати з нею зв'язок і мав таким чином

нагоду бачитись і спілкуватись. А оскільки, як з’ясувалось,

дівчина походила з Волині, з українсько-польської родини, то

інтерес до неї був особливий. Він “не просто служив вірним

пажем високій дамі, а мав обов’язок постаратися вирвати сю

прекрасну істоту з лещат польщини і російщини і вернути її

українській національності” [3, 123].

Подібну мету ставив собі й герой повісті Михайла Грушев-

ського “Чужі й Свої” [5, 138-222], написаної напередодні

зустрічі з Оленою Марковською, – Іван Комашинський. Цей

персонаж – “гарячий українофіл”, – закохавшись у дівчину

Катрю, українку за походженням, але далеку від свого коріння,

намагається через мову, книгу навернути її до українства. З

відчуттям високого піднесення дарує їй Шевченковий “Кобзар”,

зачитує свої улюблені місця. На жаль, усі старання Комашинсь-

кого були марні. Розчарований у коханні, він з головою поринає

у громадську роботу.

І от Грушевський на зустрічах з Марковською йде шляхом

свого персонажа: заводить розмови на українські теми (про

український театр, музику), від серця відриває нове тоді видання

“Кобзаря” Київської громади “в гарній оправі” й дарує на

пам’ять. Але і Грушевського спіткала невдача. Реакція Марков-

ської була досить байдужою. Вона, звісно, чемно прийняла

подарунок, усе вислухала та навіть пообіцяла проспівати україн-

ську пісню... Але запал закоханого гімназиста був нетривалим.

188

Закінчує свій спогад Грушевський так: “Концерт пройшов

гладко. Пісенька, проспівана на “біс” Марковською, – “Ой вже

ж мені не ходити, куди я ходила”, була досить банально

гармонізована – хотілось чогось більш сильного і щирого. Я

привіз і відвіз Олену Павлівну, і потім ще раз ходив вкупі з

Еристовим дякувати їй за участь. А потім сезон скінчився, і вона

поїхала. Я не мав нагоди сказати їй що-небудь про свої почуття.

Та й що казати: мої почуття були до тої анонімної “вічної

жіночності”, що в данім моменті тільки уособлялися в ній,

частково і неповно” [3, 123].

Через кілька років Михайло Грушевський побачив Олену

Марковську в товаристві якогось франта на одному з кавказьких

курортів, позбавлену вже тої миловидності, що його чарувала.

Він не озвався до неї. Це було востаннє, коли її бачив.

Перша частина циклу “Михайло Грушевський зблизька”

була презентована до Міжнародного дня музеїв 18 травня 2014

р. у форматі аматорської вистави під згаданою назвою

“Маленький романтичний епізод мого життя”.

Вистава майже повністю “режисована” самим Михайлом

Грушевським. Це він у споминах вибудував сюжетну лінію,

охарактеризував героїв, описав декорації, музичний супровід та

навіть костюми. Нам залишалось лише йти за ним. Додаткові

штрихи додали гімназійний щоденник [6, 19], єдиний збереже-

ний лист Михайла Грушевського до Олени Марковської [4, 104],

автобіографічні сюжети оповідання “Чужі і свої” та звісно його

поетичні твори.

Глядачі разом з героями побували у читацькій залі бібліо-

теки Тифліської чоловічої гімназії, де засиджувався годинами

Грушевський, у концертній залі, зі сцени якої разом з ним

почули заспівану Марковською українську пісню, а також у

салоні, де артистка приймала делегацію гімназистів.

Ролі виконували не актори. Гімназисти – студенти Київської

Православної Богословської Академії Київського Патріархату

Петро Кошкін (у ролі Михайла Грушевського) і Василь Капріан

(у ролі Жоржика Еристова). А Олени Марковської – лауреатка

міжнародних пісенних конкурсів Руслана Лоцман. Пані Руслана,

будучи професійної співачкою, відчувала себе упевнено у цій

близькій для неї ролі. Тож, її персонаж вийшов надзвичайно

189

природній. А хлопці – через недосвідченість, свій молодий вік,

сором’язливість – поводили себе так, як і слід очікувати, так, як,

певно, відчували себе Грушевський та Еристов при знайомстві з

оперною “дамою” – трохи ніяково: їхня промова збивалась від

хвилювання, а лице заливав рум’янець.

Для музичного оформлення вистави використані фрагменти

опер Ж. Бізе “Кармен” (арія Мікаели) та Дж. Верді “Ріголетто”

(арія Джильди), які почув юний Грушевський у виконанні

Олени Марковської.

Друга частина проекту – вистава-діалог “Самотність: одна

на двох” – присвячена взаєминам Михайла Грушевського з його

приятелькою Ганною Ямпольською [7] за неопублікованими

листами.

Познайомились вони в Тифлісі напередодні закінчення

Михайлом Грушевським гімназії. Ганна Ямпольська, − Ніна, як

називали її близькі, − була старшою сестрою його гімназійного

товариша − Володимира Ямпольського.

Вона, за словами Грушевського, “визначалася великою

гамірливістю, любила дотепкувати [...], вести розмови на літера-

турні теми, багато справді читала і взагалі „інтересувалась“

усім, що виникало на поверхні життя” [8, 117]. Головною ж ри-

сою Ганни він називав сентиментальність, яка і підштовхнула її

взяти на себе місію “облагородити індивідуальність гімназиста”.

Про їхню першу зустріч жартома згадує дівчина в одному з

листів: “Раз в жизни хотели вознаградить меня за всю свою

холодность, да и то неудачно. Как же Вам не стыдно хвастаться,

что Вы помните первый день нашего знакомства! Это было 24

Ноября в день Володиного рожденья. Вы пришли к нам перед

обедом и остались обедать, и сидели около меня; я помню все до

мельчайших подробностей. […] Я всегда праздную в душе этот

день” [9].

Ініційоване Ганною дружнє листування активно тривало в

часи навчання Михайла у Київському університеті та підготовки

ним магістерської дисертації. У листах він часто розкривав

подробиці свого студентського життя. Наприклад, 28 вересня

(ст.ст.) 1890 р. писав: “22-го окончились мои экзамены; прошли

они даже лучше, чем я рассчитывал и чем сколько я к ним

подготовился – занятый сочинением, усталый, я не мог уделить

190

им достаточно времени; на днях я получил и свой диплом –

“первой степени” − и свернул его вместо с картою Киевской

земли” [10].

На перший погляд здається у цих листах є все, що зазвичай

обговорюють друзі: розповіді про буденні дрібниці щоденного

життя, захоплення, прочитані книги, плани на майбутнє і

внутрішні переживання, дружні поради, непорозуміння і образи.

Але весь час переслідує відчуття недомовленості, не нещирості,

а саме недомовленості, “стіни” непорозуміння, яка не дозволяла

стати ближчими, навіть коли вже не розділяла відстань між

Тифлісом і Києвом. У кожного з них були свої причини закри-

тися у своїй самотності, і обом необхідно було спілкування.

Для ілюстрації наведемо ще один уривок з листа Михайла

Грушевського, надісланого дівчині наприкінці 1891 р.:

“Ганнусенько! Не ображайтесь і не сумуйте з того, що я часом

пишу Вам! Ваша приязнь мині дорога все таки, Ваше привітне

слово мині миле, і мені весело згадати, що я маю на світі

близького чоловіка. […] А як часом мої листи бувають дуже

сумні, то Ви не вважайте; я ще почуваю в собі стільки сили, що

не боюся суму, не боюся горя, аби тільки воно стосувалось до

мене особисто (я не можу – чи то мині надто тяжко переносити

лихо людей мині близьких) […], а ще більше – по правді кажу-

чи–− од незадоволення собою; я далеко-далеко не ідеальний

чоловік, і навіть не “такий хороший”, як Ви думаєте. Але буду

сподіватися кращого поки живий” [11].

Цей епістолярний діалог тривав кілька років і за той час

багато змінилось в житті обох співрозмовників. За нашим

задумом у виставі можна буде прослідкувати трансформацію

взаємин від приятельських, дружніх, близьких духовно до

просто ділових, коли діалог, так старанно вибудуваний роками,

переривається. І головна наша мета, щоб у ході вистави глядачі

мали змогу познайомитись з тими сторонами життя нашого

героя, з тими проблемами, які близькі кожному, але в силу

певної одіозності його особи, залишались у тіні як незначні. І

незабаром, сподіваємось, у глядачів буде можливість стати свід-

ками непростих, серйозних, інколи навіть драматичних, а часом

милих і курйозних, словом, дуже цікавих розмов двох друзів.

191

Список використаної літератури

1. Дашкевич Я. Михайло Грушевський як особа і особистість

/Дашкевич Я. Постаті: Нариси про діячів історії, політки, культури. –

Львів, 2006. – С. 346-351.

2. Марковская Елена Павловна/ Пружанский А. М. Отечественные

певцы. 1750–1917: Словарь. – Изд. 2-е испр. и доп., электронное. – М.,

2008/https://slovari.yandex.ru/~книги/Отечественные певцы/Марковская

Елена Павловна/.

3. Грушевський М. Спомини // Київ. – 1992. – №2. – С. 109-125.

4. Михайло Грушевський: Із літературної спадщини / ред.

Л. Винар, упоряд. : Г. Бурлака, А. Шацька. – Нью-Йорк – Київ: Книга,

2000. – 416 с.

5. Грушевський М. С. Твори: У 50 т. – Львів: Світ, 2011. – Т. 12:

Проза, драматургія, переклади (1883–1886). / Упоряд., передм,

коментарі Г. М. Бурлаки. – (Серія: “Літературно-критичні та художні

твори”: Поезія (1882–1903); Проза, драматичні твори, переклади (1883-

1886). ― 544 с.

6. Грушевський М. Щоденник (1883–1884) // Київська старови-

на. – 1993. – №5.– С. 13-24.

7. Кондаурова Г. “Так я розумію свій характер” (Роздуми Михайла

Грушевського про власне “Я” у листі до приятельки Ганни

Ямпольської) /http://vuam.org.ua/uk/802:«Так_я_розумію_свій_характер»

8. Грушевський М. Спомини//Київ. – 1988. – № 9. – С. 115-149.

9. Центральний державний історичний архів України у м. Києві

(далі – ЦДІАК України). – Ф. 1235. – Спр. 301. – Арк. 29.

10. ЦДІАК. – Ф. 1235. – Спр. 273. – Арк. 14.

11. ЦДІАК. – Ф. 1235. – Спр. 273. – Арк. 82-83 зв.

192

Олександра Кирик

ФОРМУВАННЯ НАВКОЛО МУЗЕЙНОГО СЕРЕДОВИЩА

НА ПРИКЛАДІ ПРОЕКТУ “ЗІБРАННЯ РОДИНИ

СОЛОМІЇ КРУШЕЛЬНИЦЬКОЇ”

У Музично-меморіальному музеї Соломії Крушельницької

у Львові стало доброю традицією збирати родину співачки.

Соломія Крушельницька мала велику і поважну родину. Серед

нащадків славних родів Крушельницьких-Савчинських були і є:

відомі співачка Іра Маланюк (Австрія) і художниця Ярослава

Музика, композитор, лауреат Національної премії ім. Т. Шев-

ченка Мирослав Скорик, композитор і музикознавець, заслуже-

ний діяч мистецтв України Богдана Фільц, психотерапевт,

професор Олександр Фільц, письменник і перекладач, лауреат

премії ім. М. Рильського Андрій Содомора, лікар і поетеса, член

Національної спілки письменників Теодора Савчинська-Латик,

священики Богдан Нуд і Тарас Савчинський, правник Тарас

Костур, скрипалька Іванна Гусар, флейтист Андрій Карпяк та

багато інших відомих осіб.

Ініціаторами таких традиційних “музейних” родинних

зібрань були директор Музею С. Крушельницької Галина Тихо-

баєва та інженер Роман Нуд. Його прабабця доводиться рідною

сестрою Теодорі Савчинській, матері С. Крушельницької. Шлях

до вивчення генеалогічного дерева у Романа Нуда почався ще в

60-ті роки. Тоді він знав лише вузьке коло своїх близьких.

Поступово його цікавість набула професійних рис: розпочав

комп’ютерну картотеку родини (зараз ця картотека налічує

понад 700 осіб) та родинний архів у фотографіях. На жаль,

людське життя плинне і пан Роман не встиг реалізувати своїх

планів. Продовжив його роботу представник іншої гілки родини

Савчинських, нині уже покійний Лев Тарнавський. Із своїм си-

ном він видав книжку “Родовід Савчинських”, у якій поміщені

детальні схеми гілок роду Савчинських.

Перше Зібрання членів родини Соломії Крушельницької

відбулося у меморіальному Музеї співачки 24 серпня 2002 р. – у

День Незалежності України. Тоді багато з учасників зустрічі

вперше побачили один одного. Це знайомство дало поштовх до

193

нових родинно-дружніх контактів. Серед присутніх були й гості

із США і Канади. Найстаршим учасником цього зібрання був

93-річний отець Богдан Нуд, який 65 років був парохом в с. Загі-

речко біля Ходорова, наймолодшому – виповнилося тільки

кілька місяців. Старше покоління родини ділилося своїми спога-

ди про С. Крушельницьку, про її рідних і близьких. Було багато

і “родинних знахідок” при перегляді старих фото, знайомств із

сімейними реліквіями. Члени двох близьких між собою родин

Савчинських і Яворських, які не бачилися понад 40 років, знову

зустрілися у стінах Музею.

Родинні зібрання відбуваються щороку. Кожне Зібрання

має свою тематику, яку розробляють працівники музею разом з

представниками родини. На кожному з них обов’язково звучить

музика і спів, відкривається виставка, зокрема, “Роде наш

красний…”, “Родинний портрет” та інші. Кілька Зібрань було

присвячено окремим представникам родини, наприклад: “Анна

Крушельницька: до 120-річчю від дня народження співачки”

(серпень 2007 р. – VI Зібрання), “Мелодії життя Мирослава

Скорика: до 70-річчя від дня народження композитора” (30

серпня 2008 р. –VII Зібрання), “Отець Богдан Нуд – патріарх

родини: до 100-літнього ювілею” (30 жовтня 2010 р. VIII

Зібрання). Кожна така зустріч чи родинна виставка ставала

ілюстративним матеріалом для мистецьких та інформаційних

телепрограм, заходів у рамках загальноміської промоційної акції

“Ніч у Львові” (2012 р. – “Анна Крушельницька: доля сестри

Соломії”, 2014 р. –“Зустріч з Маестром Мирославом Скориком”,

“Мелодії Мирослава Скорика”).

Щоб заохотити до участі у родинних зібраннях молодих

членів родини, серед яких є багато митців, започаткували цикл

виставок “Художники з родини С. Крушельницької”. Так, у

серпні 2012 р. (ХІ Зібрання родини) відкрилася перша з цього

циклу виставка художніх робіт Дем’яна Перетятка, тоді

студента Львівського державного коледжу прикладного та

ужиткового мистецьтва ім. І. Труша. 26 липня 2013 року під час

ХІІ Зібрання родини – виставка художніх робіт Ореста Вачкова

(у його сім’ї уже три покоління художників: мама, син і внуки).

Продовжуючи даний цикл, 3 серпня 2014 року на ХІІІ Зібранні

194

родини відкрилася виставка “Світ моїми очима” Ярослави Латик

із Стрия.

Виставки з циклу “Художники з родини С. Крушельниць-

кої” посприяли розширенню музейного середовища і створенню

нових проектів. Так, 21 вересня 2012 року, в головному корпусі

Львівської політехніки відкрилася велика виставки “Нащадки

роду Соломії Крушельницької – Соломії Крушельницькій”. Її

експонування відбулося у рамках Ювілейної академії “Соломія

Крушельницька у світовій культурі: слідами нащадків” (до 140-

річчя співачки), яку зорганізували Музей, Міжнародний інсти-

тут освіти, культури та зв’язків з діаспорою при Львівській полі-

техніці та Конгрес українців Естонії. Учасниками цієї ювілейної

академії були працівники музею і представники родини А. Со-

домора, Л. Гусар, Б. Фільц, І. Гусар.

Використовуючи творчий потенціал родини, музей Соломії

Крушельницької організовує концерти, презентації, виставки

для львів’ян та гостей нашого міста. Окрім звичних зібрань

родини у Музеї проходили інші заходи, натхненниками чи

учасниками яких були члени родини. Це і презентації книжок

Стефанії Павлишин “Історія однієї кар’єри” (про співачку Іру

Маланюк), Теодори Савчинської-Латик “Віднайди нас, Гос-

поди”, творчий вечір Богдани Фільц та відкриття виставки

“Затремтіли струни у душі моїй ” (листопад 2007р), авторський

вечір Андрія Содомори (30 січня 2011 р.) та презентація його

книжки “Сльози речей” (липень 2010 р.), виставка “Спомини

про маму: вишивка,макраме, ґердани Галини Костик” (березень

2010 р.), виставка “З літопису музейного життя: виставка до

ювілеїв Олександри Блавацької і Стефанії Павлишин” (травень

2015 р.) та ін.

Усі члени родини перейнялися роботою Музею Соломії

Крушельницької і мали бажання розширити свої знання про

славетну родичку, прилучитися до популяризації її імені. Так

народилася ідея поїздок місцями, де бувала С. Крушельницька.

Як уже показав досвід, до таких подорожей з великою охотою

прилучається кілька поколінь, серед яких багато молоді.

26 серпня 2006 року відбулося перше виїзне V Зібрання

родини у с. Звенигород Пустомитівського р-ну Львівської обл.

Тут багато років був парохом Григорій Савчинський, дідусь

195

С. Крушельницької. Після цього відбулися інші подорожі, а

саме: VIII Зібрання 19 червня 2009 р. у с. Біла коло Тернополя,

де минули дитячі та юнацькі роки співачки; Х Зібрання 16

червня 2011 р. у с. Дубина Сколівського р-н Львівської обл., де

родина співачки і сама Соломія відпочивали; ХІІ Зібрання – 27

червня 2013 р. у м. Коломия Івано-Франківської обл., де в різні

роки виступала співачка; ХІV Зібрання – 4 червня 2015 р. у

м. Стрий Львівської обл., де неодноразово проходили концерти

за участю С. Крушельницької. Під час тих поїздок-зібрань

учасники дізнавалися більше про родинні корені, знайомилися із

історико-культурними пам’ятками. Такі поїздки відбувалися при

підтримці місцевої влади за участі мешканців, а саме: панахиди

на могилах усопших членів родини, огляд музеїв, демонстрації

документальних фільмів про С. Крушельницьку, концерти про-

відних солістів Львова, які виконували твори з репертуару

співачки.

Яскравим прикладом залучення родини до розширення

формування навколо музейного середовища стало останнє ХІV

Зібрання у місті Стрию. Сьогодні у Стрию живуть представники

двох родів – Савчинських і Крушельницьких. Після богослужін-

ня на цвинтарі, екскурсій містом та стрийськими музеями, гості

зі Львова познайомилися з місцевою родиною. Зустріч відбулася

у Народному домі. Працівники львівського музею співачки

презентували новий документальний фільм “Соломія” (режисер

Лариса Колосова, ТРК “Глас”, Київ, 2014 р.), а солістка Львівсь-

кої філармонії Ліля Коструб виконала твори з репертуару

С. Крушельницької. У фойє Народного дому експонувалася

виставка художніх робіт стрийської мисткині Ярослави Латик

(теж родички С. Крушельницької). Присутні могли познайоми-

тися з письменницьким доробком її бабусі Теодори Савчинсь-

кої-Латик. Та справжньою родзинкою цього Зібрання була

прем’єра дитячої опери “Лісова казка”, авторами якої є члени

родини – поетеса Теодора Савчинська-Латик і композиторка

Богдана Фільц. Постановку опери здійснили учні та викладачі

Стрийської дитячої музичної школи ім. О. Нижанківського.

Здавалося, що до постановки цієї опери готувалося усе місто,

родина кожного з учасників. Зал був вщент заповнений.

196

Проект щорічних Зібрань родини Соломії Крушель-

ницької дав можливість: -реалізувати нові спільні проекти Музею і членів родини

С. Крушельницької, в тому числі –міжнародні;

-залучити до Музею молодше покоління родини С. Кру-

шельницької, що дає можливість талановитим нащадкам роз-

крити та презентувати свій мистецький потенціал;

-поєднати просвітницьку, науково-освітню роботу Музею з

публічними акціями;

-доповнити життєпис Соломії Крушельницької, ширше

дослідити генеалогію родини співачки;

-популяризувати фондову збірку Музею Соломії Крушель-

ницької, поповнити фонди Музею новими матеріалами;

-видати книжку Л. О. Тернавський, В. Л. Тернавський “Ро-

довід Савчинських” ;

- розширити “родинне коло” співачки;

-сформувати навколо музейне середовище шанувальників

Музею, знайти друзів.

Такі Зібрання переконують нас, що кожен українець пови-

нен досконало знати і вивчати свій родовід. Така праця не

зробить з людини перекотиполе чи манкурта. Нам усім слід би

повчитися в родини Соломії Крушельницької, та й у неї самої.

Велика артистка, яка спричинилася до розвитку культури інших

народів, завжди наголошувала на свою приналежність до укра-

їнського народу, для якого жила і працювала.

Одним з пріоритетних напрямків діяльності працівників

Музею співачки є розширення кола шанувальників, приятелів

Музею, формування навколо музейного середовища. Завдяки

цій роботі Музей, всупереч пересічному уявленню, став ще

більш відкритим для суспільства. А гуртування родини навколо

Музею, чи не найважливіший вияв цієї відкритості. Члени

великої родини Соломії Крушельницької, які живуть не тільки у

Львові, а й в інших містах України, чи інших країнах світу стали

добрими друзями і помічниками Музею.

197

Інформація про авторів

Банах Василь Михайлович – кандидат історичних наук,

асистент кафедри Історії України та етнокомунікації НУ “Львів-

ська політехніка”, старший науковий співробітник Львівського

музею історії релігії

Білавич Данута Ярославівна – завідувач наукового відділу

Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у

Львові, асистент кафедри Історії України та етнокомунікації

Національного університету “Львівська політехніка”

Бондаренко Ольга Афанасіївна – завідувач літературно-

меморіального музею Т. Г. Шевченка Національного заповідника

“Батьківщина Тараса Шевченка”, с. Шевченкове, Звенигородсь-

кий район, Черкаська область.

Ванчура Олеся Миронівна – головний зберігач фондів Дер-

жавного меморіального музею Михайла Грушевського у Львові

Вітенко Людмила Володимирівна – науковий співробітник

Полтавського літературно-меморіального музею В. Г. Короленка

Кирик Олександра Романівна – старший науковий співро-

бітник Музично-меморіального Музею Соломії Крушельницької

у Львові

Кінаш Надія Василівна – молодший науковий співробітник

Художньо-меморіального музею Олени Кульчицької (відділ

Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького), м.

Львів

Кондаурова Ганна Володимирівна – провідний науковий

співробітник Історико-меморіального музею Михайла Грушевсь-

кого, м. Київ

Кость Любов Василівна – завідувач Художнього-мемо-

ріального музею Олени Кульчицької (відділ Національного

музею у Львові ім. Андрея Шептицького), м. Львів

Коцюбинська Наталія Михайлівна – заступник директора

Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника

Михайла Коцюбинського

198

Коцюбинський Ігор Юлійович – директор Чернігівського

літературно-меморіального музею-заповідника Михайла Коцю-

бинського

Криворучка Ірина Євгенівна – головний зберігач фондів

Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові

Кузьменко Аліна Вікторівна – кандидат історичних наук,

головний зберігач фондів Національного історико-етнографіч-

ного заповідника “Переяслав”, м. Переяслав-Хмельницький,

Київська область

Лой Марина Миколаївна – завідувач науково-освітнього

відділу екскурсійно-масової роботи Національного історико-

етнографічного заповідника “Переяслав”, м. Переяслав-Хмель-

ницький, Київська область

Лугова Олена Степанівна – в. о. головного зберігача фондів

Державного історико-архітектурного заповідника у м. Бережани,

Тернопільська область

Микитченко Світлана Іванівна – старший науковий спів-

робітник науково-освітнього відділу екскурсійно-масової роботи

Національного історико-етнографічного заповідника“Переяслав”,

м. Переяслав-Хмельницький, Київська обл.

Огорчак Галина Любомирівна – науковий співробітник

Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у

Львові

Панькова Світлана Михайлівна – завідувач Історико-

меморіального музею Михайла Грушевського, м. Київ

Парацій Володимир Михайлович – завідувач науково-

дослідного відділу Державного історико-архітектурного заповід-

ника у м. Бережани, Тернопільська область

Пасічник Роксоляна Емануїлівна – старший науковий

співробітник Музично-меморіального музею Соломії Крушель-

ницької у Львові, асистент кафедри Історії України та етнокому-

нікації Національного університету “Львівська політехніка”

199

Патлань Юлія Валеріївна – провідний науковий співробіт-

ник Національного центру народної культури “Музей Івана

Гончара”, м. Київ; керівник Міжнародної науково-дослідної

групи “Василь Єрошенко та його доба”

Петрік Марина Олександрівна – аспірантка кафедри

музеєзнавства та пам’яткознавства Харківської державної

академії культури, м. Харків.

Рєзнікова Людмила Миколаївна – завідувач Київського

літературно-меморіального музею-квартири Миколи Бажана

(філії Національного музею літератури України), м. Київ

Самійленко Вероніка Сергіївна – головний зберігач фондів

Літературно-меморіального музею-квартири П. Тичини в м. Києві

Скорульська Роксана Микитівна – завідувач науково-

дослідного відділу з вивчення життя і творчості Миколи Лисенка.

Музей видатних діячів української культури Лесі Українки, Ми-

коли Лисенка, Панаса Саксаганського та Михайла Старицького,

м. Київ.

Співак Людмила Василівна – в.о. завідувача Художньо-

меморіального музею Леопольда Левицького (відділ Національ-

ного музею у Львові імені Андрея Шептицького), м. Львів

Тараніна Богдана Костянтинівна – старший науковий спів-

робітник Літературно-меморіального музею-квартири П. Тичини

в м. Києві

Тимошенко Яна Петрівна – завідувач Меморіального

будинку-музею академіка Д. І. Яворницького, відділ Дніпропет-

ровського національного історичного музею ім. Д. Яворницького,

м. Дніпропетровськ.

Наукове видання

Меморіальні музеї сьогодні:

специфіка експозиційної, фондової та освітньої роботи

Упорядники:

Данута Білавич

Роксоляна Пасічник

Комп’ютерне верстання та макетування

Роксоляна Пасічник