prostory #4 Вихід на вулицю

#4 червень / июнь 2011

Вихід на вулицю

Катерина МіщенкоПро наш вихід на вулицю

Література в контексті

Про українську літературу і політикуРозмова із Сергієм Жаданом, Оксаною Забужко, Діаною Клочко, Андрієм Мо-кроусовим та Юрком Прохаськом

Місце літератури в публічному просторіБесіда редакторів ПроStory

Австрія – це маленький світ, у якому великий світ проводить свої репетиції Інтерв’ю з Еріхом Кляйном

Вихід на вулицю

Франц Кафка Вибране зі збірки «Споглядання» Переклад Василя Лозинського

Вальтер БеньямінВулиця з одностороннім рухом (фрагменти)Переклади Катерини Міщенко та Олександри Григоренко

Стас МензелевськийШок і апатія: досвід вуличного перехожого

Гудрун КлатВальтер Беньямин:парижский прохожийПеревод Наталии Чермалых

Вальтер БеньямінДо критики насильстваПереклад Євгенії Бєлорусець

Громадське розп’яття правди Розмова ПроStory з Міроном Цовніром

Мірон ЦовнірПаразити непритомності. Вибрані оповіданняПереклад Нелі Вахоської

Зміст

Тіло міста

Неля ВаховськаРозчахнуте тіло містапро роман Томаса Гетхе NOX

Томас Гетхе NOX (фрагмент)Переклад Богдана Сторохи

Неля ВахоськаДерибан по-берлінськи. Мініатюрапро новелу «Берлін. Болеро»

Інґо ШульцеБерлін. БолероПереклад Роксоляни Свято

Юрій АндруховичЗвізда Абсент

П’єр Паоло Пазоліні«Жорстоке життя» (фрагмент)Переклад Тараса Федірка

Антонио МорескоПесни хаоса (фрагменты)Перевод Татьяны Баскаковой

Катерина МіщенкоВулиця не відпускає

Василь ЛозинськийСвято після дебошу. Вірші

Микола ЛеоновичМаршрути. Вірші

Никита КаданВоздвиженка – экскурсия по завтрашнему дню

Ольга ПапашВітражсьогоденняАрхитектура СССР

Тарас ФедіркоУ просторі п(л)ануванняМентальні карти

Метафорично описати художню інтенцію цього числа могла би назва до вступного тек-сту, задумана як амальгама з двох фразеологіз-мів – «випити до дна» та «виглядіти всі очі». Однак мені не вдалося відшукати звучний варі-ант такого злиття. Зате обидва вирази дивним чином поєднуються в кінцевій точці дії – на-прикінці відбувається зустріч із невловним, не-видимим. У «Вулиці з одностороннім рухом» Вальтер Беньямін пише про сон, який не при-пинився після пострілу самогубця, натомість сновидець іще мав змогу якийсь час дивитися на себе – лежачого мертвим на землі. Така пое-тична метафора напрочуд проникливо розкри-ває сутність пошуку чуттєвих взаємозв’язків із навколишнім простором, про який зокрема йдеться в цій газеті.

Ми говоримо про простір, який можна назвати спільним. Мова урбаністики визна-чає його як треті місця, де відбуваються ви-падкові зустрічі та реалізуються повсякденні практики. Саме в таких місцях зароджуються стихійні спільні ініціативи, імпульси до змін, взаємообмін. Звичайно ж, перетворення спіль-ного простору ніколи не припиняється: ізолю-ючі растри панівного порядку всякчас стають об’єктами пильного розгляду та модифікацій з боку рефлексивних досліджень та різних типів реагування мешканців, і навпаки.

Просторівський «Вихід на вулицю» – не тільки досвід перетворення традиційних форм пізнання на рефлексивні, але і його метод: спроба осмислити з вуличної відстані, що чи хто тут живе з тих, кого ми не помічаємо, про що вони розповідають, у чому повсякдень пе-реконуються. І отак, немов бальзаківські ба-рахольники, серед речей та явищ навколо, не-поєднуваностей, що існують по сусідству, ми намагаємося вглядітися в оточуючий простір, подолавши позірну дистанцію, побачити його дно і дати йому слово.

Якнайкраще таку інтенцію прочитуємо в класичних текстах – Франца Кафки та Валь-тера Беньяміна. Мало перекладеного в Укра-їні Беньяміна ми представляємо не тільки як поета-фланера, але й як філософа – у фрагмен-ті з його хрестоматійного тексту «До критики насильства». Сучасні ж контури життєвого простору проступають в новелі Інґо Шульце «Берлін. Болеро», вторгнення в чуттєвий ви-мір міста здійснює Томас Гетхе в своєму ро-мані «NOX», а Юрій Андрухович пише про Прип’ять, відшуковуючи в цьому місці нові сліди культурної пам’яті.

Берлінський фотомитець і автор Мірон Цов-нір у своїх фото й коротких оповіданнях пору-шує невидимі вуличні кордони і дає слово мар-

Між моєю головою та рукою завше проглядає обличчя смерті.

Франсіс Пікабія

3Простори червень / июнь 2011

гіналізованим «низам». Своє мовлення вони продовжують у «Піснях Принцеси», фрагменті з роману італійського автора Антонію Мореско «Пісні хаосу», та у романі «Жорстоке життя» режисера П’єра Паоло Пазоліні.

Голос української вулиці чуємо в художній документації «Вулиця не відпускає». Чуттєвий досвід українського міста прочитуємо в поезі-ях Василя Лозинського та Миколи Леоновича. Поетичні практики психогеографії межують з картографічними – Тарас Федірко, Нікіта Ка-дан, Євгенія Бєлорусець та нині ув’язнений у колонії Олександр Володарський здійснюють спробу самовизначення в просторі, створюю-чи свої ментальні карти. Як змінюється спосіб говоріння про вуличний простір, яким чином контекстуалізується містобудівнича риторика в хронологічному вимірі, показує архітектурний колаж Ольги Папаш. Художник Нікіта Кадан пише київську вулицю-проект Воздвиженку – своєрідне обличчя сучасного архітектурного підходу.

Однак наша «вулична» рефлексія була спря-мована не тільки на міські краєвиди, але й на ландшафт літературного процесу. Як впливає на літературу політичний контекст? Це питан-ня редакція поставила відомим українським літераторам, а також спробувала сама знайти на нього відповідь. Інтерв’ю з австрійським літературним критиком Еріхом Кляйном до-зволяє розкрити взаємодію літературного та політичного в більш широкому географічному контексті. Таким чином ми хотіли б дати змогу читачеві сформувати власну думку щодо зрі-лості українського літературного процесу.

У цьому номері ми креслимо свою менталь-ну карту в просторі української літератури і сподіваємося, що її невидимі чи мало помітні контури набудуть більшої чіткості, а літератур-ний вихід на вулицю слугуватиме імпульсом до нового перетворення.

Зміни публічного простору все частіше ста-ють темою для рефлексії різних культурних ініціатив. Це видання приєднується до вже розпочатої розмови про вуличний простір, діа-логізуючи при цьому з німецько-українським проектом Ґете-Інституту в Україні та Центром сучасного мистецтва «Совіарт» Вулиця ігор – ігри на вулиці. Київ: Андріївський узвіз та про-ектом Фонду ім. Гайріха Бьолля Стратегії ур-баністичного майбутнього Києва. Ми дякуємо за можливість такого діалогу Ґете-Інституту в Україні та українському представництву Фон-ду ім. Гайріха Бьолля.

Катерина Міщенко


Де сьогодні пролягають потенції та межі українського літературного процесу в сус-пільному контексті?

С.Ж.: Літературний процес, на мою думку, явище доволі маргінальне, причому не лише в Україні. Тому всі його потенції його самого, за великим рахунком, і стосуються. Ті випад-ки інсталювання літератури в більш широкий суспільний контекст, котрі можна спостерігати останнім часом, є явищами виключно позалі-тературними і стосуються переважно процесу політичного. Та й зумовлені саме політичним процесом. Тому межі УЛП проходять звично через презентаційні зали, книжкові магазини та інтернет.

О.З.: Не знаю, де ті межі і хто їх має визна-чати. Можу хіба сказати, що ніколи ще на моїй пам’яті українська література не була такою суспільно запотребованою, як нині.

А.М.: Як на мене, не зовсім зрозуміле запи-тання, ще й тавтологічне в ґрунті речі. Авжеж, межі літературного процесу, логічно беручи, назагал окреслено межами літератури (в ши-рокому сенсі, себто не самим лише в певний спосіб структурованим актуальним корпусом текстів, а й цілою «літературною політекономі-єю», системою інституцій, а також суспільних очікувань, стереотипів, конвенцій тощо). Так само логічно беручи, можна сказати, що «меж-ами потенцій» літературного процесу (адже питання «де пролягають» є таки питанням про межі) є власне літературний процес як утілена (в корпусі текстів, інституціях тощо), заактуа-лізована потенційність. Звісно, така відповідь виглядає на доволі недолугу гру словами, але нічого зґрабнішого до цього запитання дібрати не можу.

Ю.П.: Мене мало цікавить процес і його можливості. Він передбачуваний, скромний, часто нудний. Його структури й механізми зрозумілі й доволі пісні. Переважно він зовсім нічим не прикметний, не sexy. В нього відсут-ні головні ознаки «процесу»: тяглість, розви-ток і спадкоємність. Набагато цікавіша окрема продукція. З одного боку, літературний процес затісний і «занекультивований» як на таку лі-тературу. З іншого боку, добре, що він відчуває належне місце і не відволікає від неї самої.

Розмова із Сергієм Жаданом,Оксаною Забужко, Діаною Клочко, Андрієм Мокроусовим та Юрком Прохаськом

Про українську літературу і політику

Обнадійливо, що відродився український П.Е.Н.

Д.К.: Якщо розуміти суспільний процес як політичний дискурс, то в останні кілька міся-ців протистояння українських письменників та владних політиків увиразнилось, принаймні, кілька гучних скандалів зробили спробу окрес-лити неприйняття письменниками конкретних, названих поіменно, політиків. Якщо суспіль-ним процесом називати реакцію на певні тво-ри, течії, напрямки, то поки що процес йде не те що би мляво, а істерично. Тобто, гарячково робляться якісь спроби нібито викличного ре-агування, однак вони не переростають у таку чи таку (та власне будь-яку) форму публічної дискусії. Розпорошеність на окремі фрагмен-ти навіть не окремих дискусій, а поодиноких висловлювань є ознакою того, що цікавість (у широкому загалі) до літературного процесу саме як до процесу зникає. Тому про потенції я б не казала, є, радше, тенденція, і вона стосу-ється того, що на літературні читання чи пре-зентації ще ходять, подій є чимало, і не лише у Києві, однак усі вони стосуються скоріше від-чуття «ми ще є». Тобто, літтусівка існує заради «послухати і поговорити», отримати позитивні емоції, однак не, обговорити чи бодай висло-витись з того чи іншого приводу. Схоже, що герої ще є, але хор – вже мовчить.

Чи можна сказати, що література опи-нилася на маргінесі в порівнянні з іншими мистецькими медіумами?

О.З.: Перепрошую, з якими саме? Своїх

фільмів Україна майже не знімає, ТБ свіжим нацпродуктом також не тішить, про тури укра-їнських виконавців щось також давненько не доводилося чувати... Зате книжкова індустрія аж двигтить під натиском попиту, який – як засвідчив хоч би сенсаційний успіх роману В. Шкляра «Чорний ворон» (майже 100 тисяч розійшлося менш ніж за два місяці!) – давно на порядок перевищує пропозицію. То хто тут «марґінес»? На майбутнє можу порадити без-помильний лакмусовий папірець: є в нас одна соціальна група, сама собою малокорисна, зате дуже добре здатна відчувати, де «марґінальне», а де «центральне», – це наші політики. Кажу це без іронії, бо сама була вражена, коли мені по-казали результати ЗМІ-моніторинґу – скільки з

них, від екс-президента Л. Кравчука почавши, встигли, виявляється, публічно похвалитися, що прочитали «Музей покинутих секретів»! А «просто так» ці люди майже нічого не роблять, вони дуже «прораховані». І якщо ті з них, ко-трі раніше позували для камер із російськими поп-зірками, тепер завчащали по книжкових презентаціях, то можете не сумніватися: літе-ратура таки є в Україні реальною суспільною силою – чого про інші мистецтва, на жаль, не скажеш.

С.Ж.: Порівняно з іншими «медіумами» – це доволі резонансний «маргінес». Все-таки літе-ратура не перебуває в аж такому інформацій-ному вакуумі як, скажімо, театр чи візуальне мистецтво. Але порівняно, скажімо, з пробле-мами енергоносіїв чи парламентаризму в краї-ні – це, звісно, маргінес, причому глибокий.

А.М.: Либонь не можна. Мало того, певна прихована презумпція такої марґінальности, закладена у запитанні, викликає подив і з огля-ду на загальніші міркування (традиційно і на-разі незмінно чільне місце красного письмен-ства й узагалі вербальної діяльности в системі «мистецтв» – якщо звісно, [а] за її межі виведе-но телебачення; [б] йдеться не про суспільство взагалі, що для нього рівною мірою перебува-ють на мірґінесі і література, і решта «мистець-ких медіюмів», а про певну, втім чималу його частину, яку вкрай умовно можна тут означити як «освічений клас» у найширшому сенсі), і на цілком конкретні аспекти: порівняно (й почас-ти удавано) більшу «доступність» літератури для «широкого загалу» (передусім в рамках того «освіченого класу», але і цілого соціюму; ясна річ, ця на позір більша універсальність чи менша герметичність не є властивостями суто української, зокрема сучасної, літератури, а на-лежать до родових ознак вербальних мистецтв ув европейській, щонайменше новочасній, культурі), переконливіші й очевидніші (буцім-то) «досягнення» чи пак «успіхи», виразнішу і так само «очевиднішу» динаміку (якщо бра-ти діяхронічно бодай від зламу 80-х – 90-х), а також наявність знаних і впізнаваних імен (не конче пов’язаних із тими чи тими читаними текстами), розвинутіша та масовіша «інфра-структура» (варто лише порівняти, приміром, кількість та розмаїття медійних «форматів» і «локацій» літературної критики – безвідносно


Мірон Цовнір. Берлін 1980

до її якости, «ґрунтовности» тощо – із кількіс-тю та розмаїттям позацехових публікацій про театр чи, приміром, академічну музику тощо). Навіть зіставлення не з рештою українських «мистецьких медіюмів», а із ситуацією поза Україною (в більшости випадків для нас про-грашне), засвідчує аж ніяк не марґінальний статус укрсучліту порівняно навіть із нібито традиційно логоцентричною Росією. Авжеж, можна порівняти кількість спеціялізованих літературних, літературно-критичних і літера-турознавчих часописів або ж премій та інших інституцій у нас і, приміром, у США (а хай на-віть у Франції, Німеччині чи Польщі), відтак на цій підставі дійти цілком апокаліптичних висновків, але ж той-такий результат дає ана-логічне зіставлення «нашої» і «чужої» рутини, повсякдення у будь-якій царині, а отже, літе-ратура тут не є прикрим винятком. Натомість дещо позитивнішу корекцію може дати порів-няння відвідуваности (вельми нечисленних, щоправда) літературних фестивалів, читань та іншого штибу імпрез – отих «святкових розри-вів» у рутині літературного процесу, які при-наймні за рівнем суспільного зацікавлення є цілком конкурентними.

Ю.П.: Я цього не помічаю, можливо, тому, що надто уважний до літератури. Але зазвичай навіть коли дуже поглинутий якимись своїми настирливостями, все одно в таких випадках емпатійно відчуваю подібні речі. В цьому ви-падку – ні. Не відчуваю тут проблеми. А якщо вона і є то – не «в порівнянні», а «поряд» з ін-шими медіумами.

Д.К.: Ні, стверджувати, що театральне, му-зичне чи виставкове мистецтво нині є актуаль-нішим за літературу, навряд чи можна. Навіть спілкування у соцмережах, яке у минулому році здавалось панацеєю від розпорошеності, давало чимало поживи як для роздумів, так і для читання (бодай фрагментарного), сьогодні вже перетворюється на інструмент інформу-вання, у якому літературна тема (посилання, фрагменти, коментарі) усе ще залишається од-нією з чільних. Конкурують з літературними хіба фестивальні, здебільшого – музичні події.

Яким чином сучасна українська літера-тура реагує на актуальні політичні питан-ня? Яку публічну позицію займають укра-їнські автори?

С.Ж.: Українські автори займають зазвичай доволі активну позицію, у нас письменники часто й охоче говорять та пишуть про політи-ку. Можливо, частіше ніж треба. В будь-якому разі проглядається така не зовсім здорова тен-денція, коли письменники виступають комен-таторами процесів, в яких вони розбираються не надто фахово. Хоча, не думаю, що літера-тори самі рвуться коментувати політичні події. Скоріше мова йде все-таки про запит із боку ЗМІ та частини суспільства, який існує, і який передбачає активну участь письменника в сус-пільних процесах.

О.З.: Література – не журналістика, щоб ре-агувати на актуальні політичні питання, вона

виписує значно більш «довготермінові» про-грами розвитку людини й суспільства, смисл яких сповна увиразнюється тільки з часом. А українських авторів, слава Богу, так багато, і вони настільки різні, що сподіватися визна-чити якусь одну, спільну для всіх, «публічну позицію» (в чому саме?) – принаймні наївно. Я, в кожному разі, можу відповідати тільки за свою власну, по кожному конкретному пункту окремо. І в дев’яти випадках із десяти, коли до мене звертаються з проханням про інтерв’ю, публічний виступ або коментар для ЗМІ, від-повідаю відмовою, бо, по-перше, вислов-лююся лише з тих питань, у яких маю давно складену свою думку, котру готова боронити перед яким завгодно ареопагом, – а по-друге, стараюся висловлюватись лише тоді, коли моя думка дійсно важить на загальних терезах гро-мадської (грубо кажучи, коли її «треба»). Якщо не дотримуватися цих «правил інформаційної гігієни», письменник рано чи пізно ризикує перетворитися на «балакучу голову», яка вже жодної путящої думки не вродить, бо мислити-ме виключно «на публіку».

Ю.П.: Власне останні місяці особливо ба-гаті такими прикладами. Назву лише кілька навмання вибраних імен в абетковому поряд-ку: Андрухович, Бондар, Забужко, Капранови, Костенко, Матіос, Рябчук, Шкляр. Їхні – не-рідко незбіжні чи навіть несумісні між собою – публічно висловлені позиції такі яскраві, що навіть зайве нагадувати: кожен одразу прига-дає, про що йдеться.


Д.К.: Як правило, письменники або пишуть блоги, або відповідають на питання журналіс-тів. Публіцистичних статей вони вже не тво-рять – цей жанр є непопулярним, адже пафос зник, і спроби реінкарнації його викликають саркастичне коментування або ж цілковите мовчання. Звичною публічною позицією відо-мого українського письменника є декларація незгоди тими чи іншими діями влади, вислов-люваннями окремих політиків. Письменників, які б свідомо, послідовно, логічно і відверто декларували захоплення як практикою, так і риторикою нинішньої влади, в останні півтора року я не зустрічала.

А.М.: Знов-таки доволі провокативний формат запитань у тому сенсі, що провокує на беззмістовно-вичерпну відповідь, як-от: «різна сучасна українська література реаґує на актуальні політичні питання по різному» або «українські автори посідають кожен свою публічну позицію» (хоча не хотів би вдавати, ніби аж так добре розумію, про що саме йдеть-ся). Цій спокусі ти важче опиратися, що ці від-повіді, як на мене, цілком коректно описують нашу (мабуть, не тільки нашу реальність). Змістовніші і детальніші відповіді, боюся, передбачають довільне розгортання запитань, їх (над)інтерпретацію і домислювання. Інак-ше кажучи, якби треба було пошукати відпо-відь на запитання про те, «якими є уявлення читацького-та-критичного загалу про те, яким чином сучасна українська література реаґує на актуальні політичні питання», – або ж спробу-вати сконструювати певний сконсолідований «образ» цієї літератури (вочевидь, так чи так істотно відмінний від також у кожного по-різному конструйованої реальности), – то ця відповідь (на жаль, не зіперта на жодну, корек-тну а чи ні, літературну соціологію, геть зовсім відсутню в Україні, а отже набагато емпіричні-ша й інтуїтивніша, ніж хотілося б), імовірно, була би такою: «згідно з цими уявленнями, су-часна українська література ніяк не реаґує на актуальні політичні (і – ще гірше – соціяльні) питання, й у цьому читацький-та-критичний загал убачає чи не найбільшу проблему або й ґандж тієї літератури». Авжеж, звучить без-глуздо під багатьма оглядами, зокрема й тому, що ця формула наївно припускає існування десь (поза межами літератури, зокрема, ли-бонь, у газетах, якщо не просто в головах) на-явність якихось «політичних питань», на які лі-тература внаслідок родової травми чи якихось іще вад неспроможна дати чіткої, зрозумілої та вичерпної відповіді (й узагалі жодної). На-томість ризикну припустити, що бодай одним із завдань (а радше іманентною властивістю) літератури – принаймні деякої – є не відпові-дання, а запитування, себто власне винайден-ня чи творення тих питань, або навіть підстав для них, із чим сучасна українська література сяк-так дає собі раду, хоч і не вельми задовіль-но (але якби взагалі не давала, то не мали би предмета для обговорення: не тому, що була б аж такою кепською, а тому, що не була би літературою, себто просто не була би). Й ота (авжеж, дратівливо недостатня!) спроможність нашої літератури запитувати соціяльне та про соціяльне, оприявнюючи його в такий спосіб

і для згаданого повище «освіченого класу», і, опосередковано, для цілого суспільства, ро-бить її саме літературою, а не публіцистикою, соціяльною наукою, пропаґандою тощо (всьо-го цього нам виразно бракує більшою мірою, ніж літератури). І під цим оглядом рання проза Жадана, яка не тільки не прагне давати відпо-відей, а, здається, просто навіть знати не хоче про їх існування, не просто ліпша від пізнішої, яка вже про відповіді дізналася і не від того, аби їх оприлюднити в простих, чітких і впіз-наваних формах (утім, сподіваюся, далі буде, і буде інакше), але й набагато, в ґрунті речі, соціяльніша, бо тут і тепер творить водночас і новий соціюм, і мову його самоусвідомлен-ня та самоствердження. Так само кожен рядок, приміром, Тараса Прохаська чи Тані Малярчук або Оксани Луцишиної є соціяльнішим і «со-ціотворчішим» від купи сторінок формально «правильних» Забужчиних епопей або й цілих книжок, на кшталт опусів (не тільки прозових) Ліни Костенко, де кожна кома прагне оберну-тися на крапку над «і» та й виголосити собі urbi et orbi Відповідь, – зрозуміло, остаточну та єдино правильну.

А «публічну позицію» (якби ще знати, що воно таке!), хай там як, але кожен посідає власну. Якби всі посіли котрусь одну, вона не витримала б, тож мали би не літературу, а зва-лище.

Чи в українській літературі є місце для мовного експерименту? Яким чином літера-тура реагує на мовну проблематику?

С.Ж.: Так, безперечно, місце є. Більше того – мені здається, це сьогодні одне з най-цікавіших випробувань української літератури – спробувати залучити всі ті мовні масиви, які нині існують у країні. В будь-якому разі – це сьогодні одна з найбільших інтриг вітчизняної прози – зможе вона впоратись із мовним мате-ріалом чи ні.

О.З.: Більше, гадаю, ніж у будь-якій іншій із сучасних європейських. Власне, від по-чатку 1990-х рр. (задовго до «Польових до-сліджень з українського сексу», які в цьому сенсі, до речі, вважаються «проривом» цілком незаслужено, бо покоління Жолдака, Дібро-ви й Подерв’янського було все-таки раніше!) українська література стала полем суцільного «мовного експерименту»: адже їй треба було в історично рекордний термін опанувати й «окнижити» ті мовні пласти, які в попередні, радянські десятиліття були жорстко заблоко-вані лінґвістичною цензурою – від цілої низки професійних арґо до суржику й молодіжного сленґу. І коли в тому-таки «Музеї» Бухалов веде оповідь «казенною» мовою українського російськомовного чиновника, мародери з Бо-риспільської траси – підкиївським суржиком, а оператор Антоша – напівнормативним арґо (ох скільки з ним намучився німецький пере-кладач роману Александер Кратохвіль!), то не варт забувати, що все це взято мною «з живих уст», а не з літературної традиції, як, скажімо, стилізація під барокову архаїку в «Казці про калинову сопілку»... Саме література виступає

сьогодні піонером на ще не освоєних мовознав-цями територіях, і невипадково Леся Ставиць-ка свій перший «Словник українського сленґу» укладала не на підставі польових записів, а на матеріалі творів письменників молодшого й середнього поколінь.

А.М.: Боюся, в літературі (будь-якій, укра-їнська тут не є в жодному разі позитивним а чи неґативним винятком) немає місця для мовно-го експерименту. Бо ціла література є мовним «експериментом», його природнім простором, способом і засобом. Щойно Журден збагнув, що говорить прозою, як обернувся на Мольєра (мабуть, іще перед тим). Із огляду на це, літера-тура не «реаґує на мовну проблематику», а сама є тією «мовною проблематикою» – можливо, одинокою, принаймні системно і послідовно твореною. Зважаючи на те, що пишу це для фахового філологічного видання, волів би не розводитися далі, аби не перетворитися в очах читачів на такого собі «капітана очевидність», який із кумедною затятістю вчить учених (на-приклад тієї банальности, що варіює той екс-перимент у вельми множинних і розмаїтих формах: у Джойса таке, у Толстого інакше, у Семенка те, а в Зерова те, в Андруховича одне, а в Пашковського інше, ... але жоден письмо не є «експериментальнішим експериментом», протиставленим «нормальнішій нормі», хай там що про це думають чесні посполиті, які не читають «Просторів» або «Критики»...).

Ю.П.: Мабуть, це взагалі один із новіших і найцікавіших вимірів теперішньої нашої літе-ратури. На щастя, вона дедалі меншою мірою філологічна. Добре, що не надмірно лінгвіс-тична. Але загалом вона, як на моє відчуття, дедалі мовніша. А тому й вимовніша.

Д.К.: У 2011 році не зустрічала книжкових новинок, де б зустріла використання якихось особливих мовних (лінгвістичних) експери-ментів: усе, що робили раніше із сленгом, ненормативною лексикою, діалектизмами та суржиком, вже стало сприйматись як частина літературної норми. Хоча поодинокі агресивні висловлювання стосовно того, що сучасний письменник – це той, який послуговується перш за все ненормативною лексикою, продо-вжують лунати, однак є вже нічим не підкрі-пленим мислєннєвим кліше. Помітно, що зни-кає поступово гендерний поділ, розрізнення на «жіноче» чи «квір»-письмо вже не є ознакою, яка тільки й привертає увагу до того чи іншо-го твору. Що ж стосується поетичної мови, то, як і завжди, у ній відбувається дуже повільний відбір нових тем у новій образності та мета-фориці.

З чого виростає українська література сьогодні? З питань, обумовлених логікою власного розвитку? З потреби історичної та/чи політичної рефлексії? З перекладу?

С.Ж.: Скоріше, з потреби рефлексії, обумов-леної логікою власного розвитку та підкріпле-ної перекладами.

О.З.: Безумовно, і з першого, і з другого, і


з третього – і ще з чогось четвертого-п’ятого-десятого, чого ні ви, ні я не визначимо, бо це однаково, що пробувати визначити, звідки береться життя: нікому ще не вдалося. У до-тепному мережевому есеї Антона Санченка «Шість камінців у ставок сучукрліту» слушно завважено, що за останні двісті років в істо-рії української літератури не раз «траплялися ситуації, коли здавалося, що все, поїзд далі не йде», – і щоразу, всупереч усякій логіці, за тим відбувався «прорив» і вихід на нові обрії... Література – взагалі штука загадкова, а укра-їнська поготів, бо й саме знання про неї досі, на 20-му році незалежності, перебуває в дуже, м’яко кажучи, невпорядкованому стані. Коли мені доводиться виступати перед зарубіжними студентами-україністами, я завжди починаю з того, що вітаю їх із вдалим вибором професії: справді, в якій іще з європейських літератур дослідник має шанс «відкрити» першорядного письменника, про якого в його країні не напи-сано жодної монографії, а не раз (як у випад-ку Наталени Королевої чи Надії Суровцової) навіть і текстів не зібрано? Не література, а Клондайк – або, коли завгодно, Дике Поле, на якому чого тільки не росте: бур’яни, троянди, фруктові дерева, – все впереміш, і ні гіда, ні та-бличок: розбирайся як сам знаєш! А ви хочете асфальтованих стежок із дороговказами...

А.М.: Таж відомо, з чого: «С картинки в твоем букваре...».

Зрештою, не аж так багато речей виростає не з логіки власного розвитку. Хіба що вівця Доллі. І чи потреба «історичної та/чи політич-ної рефлексії» (як також соціяльної, економіч-ної, ідеологічної, світоглядної, дискурсивної, релігійної, атеїстичної, епістемологічної, га-строномічної ... – уявіть собі далі ряд, що його тут нагромадив би Андрухович...) конче су-перечить логіці власного розвитку? Чи взагалі тій логіці щось суперечить і чи щось у ній не міститься? Боюся, на це запитання без бритви Окама годі відповісти коректно.

А підказка «з перекладу» взагалі збиває з пантелику. Дещо завеликий категоріяльний стрибок від «логіки власного розвитку» та різного роду рефлексій. Я так сильно ходити не здатен. Авжеж, «ми, флологи» трохи зна-ємо про вплив перекладів на постання деяких літературних традицій, та хоча й можна, ма-буть, простежити певну тяглість від «Хожденія богородиці по мукам» до, скажімо, «Запісок українського самашедшего», але чи не заблу-каємо у такому часовому проміжку? На щас-тя, нині в перекладанні (принаймні прози) ми вже майже досягли ідеалів чучхе, якщо судити за кількісними показниками, і маємо щасливу нагоду спиратися майже винятково на власні сили (сиріч «логіку»), хоча, звісно, невитравні сліди надмірної очитаности, зокрема в евро-пейських літературах, іще подеколи даються взнаки, надто у письменників середнього по-коління. Втім, це питання часу.

Якщо ж полишити жарти, то сучасна укра-їнська література твориться (таки не виростає, бо ж, як і годиться, виростає на власному ко-

рені) як і всі (чи більшість) малих локальних літератур світу аж ніяк не з перекладу, але, зокрема, і з читання, себто з чужого писання, з цілого складно структурованого і схаотизо-ваного контексту, в якому виразні панівні тен-денції формують кілька «провідних» літера-тур, котрі, втім, мабуть, немислимі без майже неозорої «периферії», котра і становить «тіло» сучасної світового письменства. Інакше ка-жучи, сучасна українська література під цим оглядом нічим не ориґінальніша і не гірша від літератури, скажімо, ніґерійської чи тринідад-ської, – тільки нобеліятів у нас наразі менше. Але рано чи пізно тут стане у пригоді логіка власного розвитку.

Ю.П.: З усього потрохи і ще безлічі інших речей. Джерела літератури такі самі розмаїті, як і джерела творчості. Або, наприклад, любо-ві. І їх так само годі з’ясувати до кінця.

Д.К.: Вважаю, що нині настав той момент, коли чимало письменників усвідомлюють, що необхідно відходити від автобіографічного принципу, як у прозі, так і у поезії. Але знайти інтонацію, жанр і принцип говоріння «не про себе», забути питомий нарцисизм, щоб віднай-ти, відчути і використати образну оптику – це при нинішніх темпах українського книгови-дання (і, головне – книгопродажу), навряд чи відбудеться швидко. Як на мій погляд, і пере-кладачі змушені будуть працювати ще кілька років «у стіл», тому що читацька потреба у перекладних новинках невизначена, а відтак – незрозуміла для видавців. Останні не ризи-кують вкладати кошти у проекти, на які немає відчутного, маркованого іменами, регіонами, стилями, читацького попиту, а стимулювати його вони не надто прагнуть.

Чи державна підтримка літератури (від-сутність цієї підтримки) впливають на її зміст і форму?

С.Ж.: Ні, слава Богу не впливає. Ні підтрим-ка, ні, тим більше, її відсутність.

О.З.: Це складне питання, бо впливи тут дуже опосередковані, й простими арифметич-ними діями їх не вирахувати – потрібна «вища математика»... Ясно, що колосальні «діри» в літературній інфраструктурі (на розбудову якої якраз і потрібна державна підтримка) змушу-ють авторів, свідомо чи ні, достосовуватись до «того, що є», пускаючи творчу енергію по «доступних» каналах. Так, «смерть паперової преси», зокрема «товстих» журналів, що від-булася в Україні за минуле десятиліття, непо-мітно потягла за собою «зачахання» відразу кількох жанрів, у яких українська література традиційно була найсильнішою: оповідання та есею. Цієї весни, готуючи збірку своєї есе-їстики для німецького видавця, я й собі з поди-вом виявила, що, за двома-трьома винятками, майже всі мої есе, датовані 2000-ми роками, писано «для Заходу»: в Україні на цей жанр «не стало замовника» (як любила повторюва-ти Соломія Павличко, «нема замовлень – нема літератури»!). Застій у театрі й кіно (котрим державна підтримка ще потрібніша, ніж книж-

ковому ринкові) призвів до фактично напів-коматозного стану драматургії – бо п’єси «в шухляду» не пишуться (навіть Леся Українка свої гіперскладні інтелектуальні драми розра-ховувала побачити на сцені!). Натомість «ви-бухнув» український роман – те, що найрадше друкують видавці, не боячись комерційних ризиків. Ну, й в інтернеті в нас теж «субліму-ється» просто-таки неміряна «сума літератур-них енергій», позбавлених іншого виходу... Це – тільки ті ознаки «внутрішньолітературних» змін під тиском неефективної державної полі-тики, які я можу відзначити на підставі влас-ного досвіду й спостережень, а їх напевно ж є більше. Але хай цим краще займуться літера-турознавці, тема цілком «дисертабельна».

А.М.: Безперечно, якби література мала зміст і форму (ще й у такому зворушливому ду-алістичному поєднанні), і то один лише зміст, і одну форму, державна підтримка не могла б не впливати на те і на те. Втім, навіть і за прикрої, але з майже медичним формалізмом засвідче-ної ще на початку минулого століття, відсут-ности того і того, вплив цей годі заперечувати – принаймні тим, хто добре пам’ятає про зга-дану повище «картинку в букваре». Вплив цей асиметричний: в термінах відомого запитання «чому є щось, а не навпаки ніщо», наявність підтримки стрімко а чи поволі – залежно від чистоти рук і теплоти серця тієї держави, котра прагне утримувати літературу – але напевно і невідворотно перетворює її на щасливе ніщо (серед якого подеколи щось таки намагається скніти, «йому самому незрозумілим спосо-бом»), натомість брак такої підтримки аж ніяк не означає, що завдяки цьому заіснує «щось», проте іноді воно таки виявляється спромож-ним заіснувати й утвердитися. Неабияк такому успіхові сприяє та обставина, що підтримчі прагнення, потребують того ж таки загаданого змісту (1 шт.) і форми (1 шт.), аби було за що якнайпевніше тримати(ся), а це для літератури найпряміший шлях у нікчемність, тоді як брак охоти підтримувати й утримувати дає літера-турі нагоду постати і стояти собі далі, беззміс-товно і неформально. Хоч як дивно, але деякі літератури вміють такої нагоди не змарнувати.

Ю.П.: Поза всяким сумнівом. Ми не зна-ємо, як би виглядала українська література за умови державної підтримки, бо просто ніко-ли цього не досвідчили. Але з певністю вона була б якась інакша. Не обов’язково безумовно краща. Безперечно незрівнянно багатша. Тобто ймовірність того, що краща, була б більша.

Д.К.: Відсутність державної підтримки впливає на відсутність книгарень у більшості міст України, відсутності творів українською мовою у більшості бібліотек країни, відсутнос-ті відповідних курсів у вишах України. Тому більшість освічених громадян нашої країни навіть і не підозрюють (у іменах та назвах), що сучасна українська література існує.


Місце літератури в публічному просторі

Бесіда редакторів ПроStory

Такі поняття як маргіналізація або не-літературо-центричність претендують на роль основних характеристик української культури. Чим є це твердження? Спекуля-цією, суб’єктивною перспективою чи фак-том?

Євгенія Бєлорусець: Іноді здається, що яви-ща літературного порядку в Україні супрово-джуються примусовим поштовхом до життя. Що самі по собі вони нежиттєздатні, і лише якесь ідеолого-магічне слово, виведене на лобі голема, спонукає його до прямоходіння чи тан-цю. Дійсність для такої істоти не видається чимось більшим за міраж чи сон, а написане слово стає єдиною реальністю, на яку варто зважати. Радянська, часто мимовільна і мля-ва, літературо-центричність, що орієнтувалася в першу чергу на літературну культуру XIX століття, намагаючись ігнорувати авангард і революційні літературні тактики, переросла у стрій ліричних поз сьогоднішньої української літератури. Внаслідок цієї болючої мутації, що відбулася разом із іншими (анти)соціаль-ними перебудовами у суспільстві, літературо-центричність зійшла нанівець, бо народжені з піни історичних перипетій нові типи соціо-культурного існування виявилися значно ці-кавішими та вітальнішими за літературу: поп-культура, мас-медіа.

Сучасна українська література часто не ін-терпретує ідеології, що на нас претендують, вона просто репродукує їх. Це підкріплюється діями навкололітературної бюрократії, яка, на-приклад, у 2011 році головну національну пре-мію дає за націоналістичний роман із расист-ським ухилом, чия ідеологічна насиченість і способи її трансляції нагадують про офіціозні літературні традиції епохи сталінізму.

В цілому українська література претен-дує на роль охоронця і продовжувача квазі-релігійної апокаліптично-націоналістичної свідомості, чий магічний потенціал успішно використовується як для консервації власне літературного процесу, так і для усунення з поля зору тієї реальності, яка не вписується в цю парадигму. Звичайно, тут йдеться лише про домінантні тенденції, з яких випадають серед іншого епізоди меланхолійної самоіронії, що зустрічається в поезії групи БУ-БА-БУ або ж у сучасному українському слемі.

Наталія Чермалих: Гадаю, що наразі не

можна відділяти процеси, які відбуваються в літературі від процесів, що пронизують су-часну культуру держави Україна загалом. Я зумисне не використовую термін «українська культура», бо вважаю, що той культурний про-стір, в якому ми існуємо останні десятиріччя, репрезентує тільки один модус культурного буття моїх співгромадян. Сучасний культур-ний наратив (підкреслю – видимий культурний наратив) є «дзеркалом», відображенням есте-тичних уподобань певного кола олігархічних еліт, які прийшли до влади у 90-ті та досі за-лишаються тут, потроху мутуючи та еволю-ціонуючи (чи й деградуючи!), але загалом не змінюючи виразу свого обличчя – не зважаючи на колір прапорів. У французького соціолога П’єра Бурдьє є влучна метафора: держава, мов-ляв, як і людина має праву й ліву руку. Правиця стримує, контролює й карає, натомість лівиця – опікується добробутом громадян, захищаючи їх. Схоже, ліву руку нашій державі ампутували 20 років тому. Чи може ще раніше? Сьогодні все, що стосується культури існує не завдяки, а попри дії влади – правої руки, або з її мило-сердного «дозволу». Прогресивні ініціативи існують допоки до них ще «не дійшли руки» – тобто, власне, єдина Рука, бо про вроджене каліцтво нинішньої України вже йшлося вище. У цьому відведеному для літератури просторі, просторі-резервації, безперечно, є свої герої: свої культові письменники, чиї книжки роз-ходяться мільйонними тиражами, їм щороку присуджуються премії, які носять імена інших культових письменників. Маргіналізація? На-вряд чи вони самі назвуть себе маргіналами. Проте, чи є цей «офіційний літературний дис-курс» дійсним відображенням еклектичного, полікультурного та багатомовного україн-ського суспільства? Чи дійсно він відображає уподобання всіх його прошарків? А ще, чи хочеться мені й моїм співгромадянам, які ду-мають як я, жити та працювати у цьому недба-ло окресленому (правою рукою!) замкненому колі? У мене з цього приводу є великі сумніви. Залишається або чекати, що у держави зліва щось «виросте» саме, чи об’єднувати зусилля та думати про те, яким чином ми самі можемо докорінно змінити ситуацію.

Неля Ваховська: Як на мене, тут варто роз-різняти горизонти рецепції та авторефлексії української літератури. У випадку першої про маргіналізацію аж ніяк не йдеться (якщо, звіс-

но, ігнорувати факт загальної маргіналізації культури в державі Україна, про що влучно ка-зала Наташа) – навпаки, існує чітко артикульо-ваний реакцією на роман Костенко колективний запит, ба навіть туга за Великою Літературою, яка б порозставляла по місцях акценти, про-блеми і рішення. Цьому дещо наївному шко-лярському очікуванню протистоїть аморфність традиційного масліту, певний пласт якого пре-тендує на статус національних інтелектуалів, проте не готовий формулювати чітку (політич-ну) критичну позицію і вступати в дискусію. А ще гірша, як на мене, орієнтованість частини наших авторів на західноєвропейські ґранти, що зумовлює не лише стилістичну мімікрію, а й тематичне наповнення: глибини постсовкової української душі, жертовність нації та перипе-тії національної ідентичності. І з цього погляду українська література дійсно маргінальна, адже її зміст прямо чи опосередковано визначається подвійним горизонтом очікування. Третій ви-мір проблеми – недорозвинений внутрішній ринок та видавничий несмак, з яким швидко колабораціюють (молоді) автори.

Мені страшенно набридли наші розхриста-ні герої-трікстери, чутливі діви із невдоволе-ними феміністичними амбіціями і страдники всіх штибів. І я не вірю, що брак літературної критики призводить до саме такої літератури: критика формує читацькі смаки, проте велика література завжди створювалася або поза діа-логом критиків, або всупереч їм. Схоже, нашим авторам бракує, передусім, внутрішньої кри-тичної інстанції, яка б забезпечувала якість, а вже потім – рецепції й грошей.

Катерина Міщенко: Я не погоджуся з тим, що українська література як феномен немину-че пов’язана з віктимізацією і – як наслідок – ворожістю до чужого, тем і проблем в нашій літературі набагато більше. Вочевидь таке припущення саме ризикує опинитися в пастці псевдо-політичної спекуляції – коли видимі в мас-медіа теми, згадані в окремих літератур-них творах, стають маскою української літе-ратури, за якою не кожен прагне роздивитися обличчя. Ситуація, коли дискусія в медіа стає чи не єдиним містком до літератури, замінюю-чи приміром знаного критика, на чий смак по-кладаються, і спонукаючи необізнаного читача придбати книгу, справді визначає літературу як маргінальну – в нашому випадку непрочитану.

З одного боку, можна говорити про маргі-


налізацію, зумовлену відсутністю структур: грамотної видавничої ініціативи, розгалуженої мережі книгарень тощо. З іншого ж боку, сама література передбачає «розмову через силу» – як вихід автора за власні межі, так і вміння читача читати, – і в умовах нинішнього стрім-кого споживання культури література поступа-ється візуальним мистецтвам, які динамічніше й більш різнопланово реагують на публічний запит. Скажімо, політично ангажоване сучасне мистецтво вдало працює з актуальними, табу-йованими темами, але з цього ряду мистецьких медіумів (живопис, інсталяція, перформанс, акція, фотографія, відео-арт) випадає слово. Через те, що літературне політичне ангажу-вання часто носить поверховий характер, як з

боку рецепції, так і власне творення, знову ж таки література випадає. А ще коли я говорю про різноплановість, то маю на увазі те, про що згадувала Неля: відсутність, скажімо, якіс-ної масової літератури не дає читачеві змоги перетворити читання на повсякденну практику й зорієнтуватися в сучасному літературному контексті.

Андрій Рєпа: Гадаю, це з вини журналістів. Зазвичай вони сьогодні пишуть резонансні матеріали про письменників, беруть інтерв’ю, формують запитання, сортують ідеї, роблять необхідні акценти, щось актуалізують, а щось витісняють (навіть не здогадуючись), погортав-ши за один-два вечора останній роман «живого

класика»… Завдання таке: треба проблемати-зувати і розважити – два в одному… Сама по собі література їм незручна, нецікава, меланхо-лійна, задовга, словом, «неформатна», тож стає лише приводом, щоб повернутися до «старих баранів», типових для нескінченної жуйки пласких ток-шоу а-ля Савік Шустер. Про що не говорять на подіумі Шустера – те, власне, і є маргінальним. Окей, для нас це комплімент… але «топові» письменники, запотребувані се-ред журналістів, відчувають, що їм завтра не подзвонять, якщо вони перестануть танцюва-ти під дудку цього ідейного мейнстриму. Усі споживачі мас-медій мимовільно перебувають заручниками такої логіки – в пазурах «каліба-нів».

Мірон Цовнір. Нью-Йорк 1983


Василь Лозинський: Якщо говорити про літературо-центричність у відношенні до ін-ших медіа, то тут не треба остерігатись мар-гіналізації і конкурувати на рівні з ними. Це радше факт. Але те, що згідно певного сус-пільного консенсусу називають літературою, дуже часто нею не є. Автору важливо бути зв’язковою ланкою між читачами, наприклад «маргіналізованими» неофітами і тими, що чи-тають українські але й іншомовні книги. Проте саме в усталених рамках української літерату-ри криється дуже часто пастка маргіналізації. Процес повинен бути динамічним, але і децен-тралізованим.

Симптомами чого є больові точки укра-їнських літературних дискусій, навколо ро-ману Ліни Костенко чи Василя Шкляра?

Євгенія Бєлорусець: Якщо в романі Костенко виникає картина панічного жаху перед постмо-дерною еклектикою, явленою у мас-медійній дійсності, де немає місця «серйозно обґрунто-ваному» ставленню до болючих питань укра-їнської культури, – то в романі Шкляра, ніби у відповідь на хаос ризоматичного мислення, утворюється чітка ієрархічна вертикаль, що тоталітарно вибудовує певну радикальну сис-тему цінностей.

Обидва романи немов утворюють дві стадії однієї концепції, одного мислення, що закипає через невдоволену потребу в монументальній ідеї, здатній придавити своєю вагою карнаваль-ну метушню мінливих мод. Дивним чином, в Україні компетентне експертне судження – ви-ражене в перипетіях з Шевченківською премі-єю за роман Шкляра – також, мабуть, прагне опертися на радикальні погляди, а саме під їх правим, ксенофобним ключем. Скоріш за все, сподіваючись, що хоча б так будуть розставле-ні усі крапки над «і», якщо інакше це зробити не можна. Якщо соціокультурні чи естетичні критерії судження про текст не розроблені або ж утратили будь-який сенс.

Експертна оцінка в пошуках орієнтирів, чіткого бачення ситуації, в пошуках ідилічно-го національного проекту без постмодерної метушні охоче звертається до ідей про націю, рідну землю, до теорій змов, ксенофобії. Од-нак підкріплена расистським дурманом, за-мість «обґрунтованого» аналізу української історії та ідентичності оцінка, як і текст, нею обраний, зводиться знову-таки до рівня бур-лескного блазнювання. Коло замикається.

Наталія Чермалих: Взагалі, наявність хоча

б якоїсь дискусії у культурному полі свідчить про те, що «пацієнт ще живий» – цей симп-том, певна річ, є радше позитивним, аніж не-гативним. Але чи дійсно ми були свідками суспільної дискусії – тобто зіткнення кількох докорінно різних аргументованих поглядів на одну подію? Як на мене, «інцидент-Костенко» скоріше продемонстрував неготовність ав-торки до дискусії, аніж уміння її вести. Щодо «інциденту-Шкляр» – як на мене, цей випадок є яскравою ілюстрацією недолугості україн-ської адміністрації, який своєю абсурдністю викликав певну реакцію культурної спільноти. На жаль, справжньої літературної (у першому

випадку) й ідеологічної (у другому випадку) дискусії на сторінках преси (а не в комента-рях, наприклад, інтернет-ресурсу «Українська правда») я не побачила.

Неля Ваховська: Для мене ці дискусії, осо-бливо навколо Шкляра, засвідчили остаточну кризу культурних інституцій України: націо-нальна премія за зверстаний із нац.штампів роман вкотре викрила прірву між інституціями й реальністю, кожна з яких витворює свої сві-ти – безнадійно застарілий функціонерський фантазм «українськості» (чи ж відрізняються його форми від квазі-етичних постулатів «ра-дянськості»?) і простір безпорадного й ошука-ного читача. Ця дихотомія симульованого сві-ту, що нібито розвивається відповідно до своїх ідей, та жорсткої й порожньої реальності, як на мене, визначає не лише культуру, а й політи-ку, ба навіть економіку нашої країни. Випадок Костенко засвідчив неможливість поєднати ці світи.

Катерина Міщенко: Я б відзначила наяв-ність літературного голоду з боку українського читача. Парадоксальним (але лише на перший погляд) чином медійна скандалізація змусила багатьох читати чи бодай погортати сучасну українську книжку та у якийсь свій спосіб спробувати сформувати власну позицію. Роман «Чорний ворон» чи скандал навколо нього мав би всі шанси ініціювати дискусію про невід-рефлексований расизм, вкорінений в нашому повсякденні. А роман Ліни Костенко – це був початок роздумів над проблематикою соціаль-но ангажованого письма, як на мене, ця важли-ва тема потребує подальшого розгляду.

Що ж стосується симптоматики, то тут я бачу дещо, як на мене, перебільшені чи пере-кручені очікування громади від письменника. Час уже їй самій відстоювати себе, а не по-кладати надій, якщо не на політичного ідола чи згодом релігійного патріарха, то тепер от на поета-пророка. Мені не зрозумілий тренд дис-идентства, так само як і конспіративні практи-ки в сьогоднішній Україні – і авторам, і широ-кій громадськості варто було б відмовитися від окупаційної істерики. Слід нарешті дорости до відстороненого погляду на свої внутрішні осередки ворожості – деконструювати власну жертовність і невтомно працювати в напрямку самоусвідомлення, тоді шанс розпізнати мі-шень та вцілити в неї буде значно вищим. Інак-ше всім нам доведеться ще довго потерпати від політичного інфантилізму – ось, до речі, і ще один симптом.

Андрій Рєпа: Симптом – це слівце з лікар-ського жаргону. Я не слідкував за цими диску-сіями, власне через це: хотілося дихати свіжим повітрям на природі, а не спертою задухою хворих палат. Каюсь… але ж ті дискусії геть не «літературні», а тоталітарно-розважальні. Цікаве явище наших днів: фашизм, що роз-важає, гламурний цинізм… Однак, щодо Ліни Костенко, її виказує одна репліка, кинута на зустрічі з київською інтелігенцією в Оперному театрі, – ідеально «шестидисятницька» реплі-ка: «Ще в 1993 я написала: «Гряде неоцинізм, я в ньому не існую”. Хто мене тоді почув?» По-етеса уявляє себе Месією, кожне слово якого

спраглі істини маси хапають як одкровення. Отож багаторічна мовчанка Месії скидається на істеричну маніпуляцію ображеного Господа Бога (я даю вам істину про цей світ, але сама в ньому «не існую»). І ось Нове Пришестя…

Василь Лозинський: Важко узагальнити ці два випадки. І в цьому проблема. Мені здаєть-ся, що це все перебільшено, література не по-винна бути масовою, навіть, якщо вона має ве-ликі тиражі. Важливо, що література є певним ретранслятором, вона впливає на колективну пам’ять, формує громадську думку. Проте, по-винні бути незалежні (не-літературні і недер-жавні), а громадські в т.ч. не фахові інстанції, які підтримуватимуть або підважуватимуть ідеї групових інтересів, які ретранслюють окремі автори.

Література і (права) політика – в чому

причини їхньої взаємодії чи навіть взаємо-заміни? (Приклад: відкритий лист літерато-рів щодо тотожності фашизму та комунізму, написаний в березні 2011)

Євгенія Бєлорусець: Думаю, як не банально, однією з істотних причин правизни літерато-рів є очевидність видавничого успіху деяких творів, що претендують на радикальну право-політичну позицію. Водночас формується нова кон’юнктура, нова бюрократія, що послугову-ється, як за добрих радянських часів, чіткою ідеологічною системою координат. Право-політична амбіція письменників, їх готовність поринути у містицизм та національні ідеї гово-рить про їхню безпорадність перед безглуздою непрогнозованістю того, що вони приймають за національний літературний ринок, про ба-жання прилаштуватися до його вимог. Однак, цього ринку не існує, література виживає за рахунок слабких державних дотацій і меценат-ської підтримки. І саме до гарячих обіймів екс-пертних рад, сформованих цими джерелами, деяким літераторам дуже кортить потрапити. Щодо горизонту очікування експертів, я висло-вилася, відповідаючи на попередні питання.

Наталія Чермалих: Гадаю, що відповідь на це питання вже міститься у моїй відповіді на перше: дійсно, хто чи що може вільно іс-нувати у просторі, відведеному правицею для культури? Хто чи що, як не популяризатори її ж – влади – ідей? Ці процеси анітрохи мене не дивують, ба навпаки, здаються напрочуд коге-рентними й ще раз доводять, що Маркс та Ен-гельс, бодай у чомусь, а мали рацію.

Менше з тим, про взаємозаміну політики літературою я б не говорила: наш політикум має чітку ієрархією цінностей, де літературі, та й культурі загалом, відводяться далеко не перші ролі. Отож, не будемо порушувати ло-гіку суб’єктно-об’єктних відношень: сьогодні політика (або відсутність такої) визначає літе-ратуру, а не навпаки. Теж хотілося би сказати й культурним діячам, чиїми вустами сьогодні послуговуються для трансляції сумнівних по-літичних послань. Перед тим, як підписувати черговий папірець, треба подумати, чи не буде використане ваше висловлення політичними маніпуляторами, які насправді чхати хотіли на


якусь-то історичну справедливість. Думаю, у зазначеному прикладі ми маємо справу з пе-ревіреною стратегією політичних популістів: штучно створити суспільне протистояння, а потім використати на свою користь політичні дивіденди. Нам черговий раз пропонують ви-значитися: з ким ви, на чиєму ви боці? Хто вони, «ваші» герої? Захисники чи кати? І хто тоді «справжні» жертви? Євреї чи українці? Гадаю, що за такої альтернативи єдиною гід-ною відповіддю буде радикальний жест: розі-рвати той папірець навпіл. Адже якщо не дати відсіч спробі фашизоїдного наступу сьогодні – гадаю, читачі й без прізвищ зрозуміють, про що я – завтра українське «погано» може пере-творитися на «гірше не буває». І швидше, ніж гадалося.

Неля Ваховська: Я також не бачу підстав

для ототожнення цих двох сфер, хоча б через те що література так і не спромоглася ство-рити свого голосу в загальному суспільному дискурсі. Маємо справу з висловлюваннями окремих (!) «діячів», чиї мотивація, інтереси, позиція часто-густо дискредитовані потребою виглядати репрезентантами української куль-тури / інтелектуалами за межами своєї країни, де, як відомо, інтелектуал, навіть без смішно-го довіску «публічний», має бути критичним і дещо опозиційним. У випадку українських «репрезентантів» я бачу систематичні й невід-рефлектовані споби підмінити сутність проява-ми, критичність – оказіональними протестами проти будь-чого.

Проблема не в тому, що письменник може відстоювати праві чи ліві погляди, зрештою, він має повне право на свої переконання. Про-те систематична індиферентність та популізм українських літераторів-інтелектуалів іноді викликають розпач.

Катерина Міщенко: Так, не можна гово-рити про цілковите злиття. Однак література так чи інакше, у власних темах чи в публічній особі автора, намагається підняти політичні в суспільно-емансипативному сенсі питання. І в нас мовна та національна емансипація відштов-хуються від «монстрів минулого»; самореф-лексія, що логічно зумовлює самовизначення та емансипацію, має місце досить рідко. Така програшна стратегія, поміж іншого, пов’язана зі звуженням поля явищ, які варто критикува-ти. І якщо від українських псевдо-політиків не лишилося нічого, крім медійної голограми (тобто вони якоюсь мірою і художні персона-жі), то ангажовані літератори підписами таких листів викривають себе як політично негра-мотні, і відповідно не здатні до політичного жесту, який би відкрив «відданому читачеві» нові грані проблемного питання і призвів би до критичного наростання влучних публічних, політичних жестів.

Андрій Рєпа: Мене геть не дивує і не бенте-жить злиття правої політики та письменників. Ідеологічно письменники захрясли в міфоло-гії, часто вульгарно-масовій… Варто нагада-ти, що від часів «справи Дрейфуса» у Франції письменники в більшості своїй чітко виступа-ли на боці правих, натомість «інтелектуали»

(здебільшого представники університетських кіл) народилися під ту пору як ліва опозиція до мейнстримного ура-патріотизму (державної релігії). Приклад письменника Золя збиває з пантелику – він прославився своїм памфлетом «Я звинувачую!», бо радше був винятком. Ця історія ніколи не закінчиться. Серед письмен-ників завжди домінуватимуть праві настрої зваблених державою-спокусницею: щоб бути лівим, письменнику необхідно ставати «анга-жованим», себто свідомо ставити свою «бур-жуазність» (освіту, мову, культуру, статус, ста-новище) на службу низовій класовій політиці, а отже, ставати «винятковим», винаходити себе в ситуаціях опору і знеславлення.

Василь Лозинський: Література, щоб бути доступною для маргіналізованих груп й іден-тифікуватись з їхніми проблемами чи перева-гами може виражатись не лише через мову, а через цілий ряд вже механізованих і набутих, а не вроджених рефлексів, які можуть не мати нічого спільного з правою політикою. Таке злиття і взаємозаміна скоріше виявлять помил-ки націоналістичних (однокультурних і одно-мовних) груп і стануть буферною зоною щодо реальних змін як у «окремих» національних літературах так і у житті.

Простори – маргінальне видання в укра-їнському літературному процесі. Маргі-нальність як позиція мовлення: чи ми хоче-мо, готові лишатися маргіналами?

Наталія Чермалих: Не думаю, що Просто-ри є маргінальною ініціативою в українському літературному процесі. Проте, Простори, без-перечно, маргінальне видання в сьогоднішньо-му літературному процесі держави Україна. Не знаю, чи читачі відчують різницю, але на мою думку – й про це я вже писала вище – на сьогод-ні це суттєво різні речі. Відповідаючи на другу частину запитання, висловлю надію на те, що в сучасній Україні оформиться-таки альтерна-тивний політичний дискурс (адже передумови в суспільстві для цього вже є), в якому Просто-рам буде не соромно займати більш центральні позиції. Гадаю, що якби завтра нашій ініціати-ві ненароком присудили шевченківську премію серед літературних видань (якби така була) – то ми би теж від неї відмовилися. Але зовсім з інших причин, ніж Василь Шкляр.

Неля Ваховська: Гадаю, в певному небажан-

ні контактувати з химерним явищем «україн-ської літератури» Простори не самотні – як з міркувань політичних, так і з естетичних, про що йшлося вище. Встрявати в дискусію із фантазматичним конструктом, що, подібно до Шклярового персонажа, заповідає «поховати його у брилі й вишиванці», означає лише під-тримувати його агонію. Іноді мовчання – це також висловлювання.

Катерина Міщенко: Маргінальність чи не-видимість в ширшому культурному полі для Просторів означає незалежну позицію, і як я сподіваюся, ведення власної лінії, яка окреслює вимір естетичного та політичного в сьогодніш-ній культурі, мистецтві й зокрема літературі.

В умовах, коли культурне середовище має від-войовувати власні території, відстоювати своє право бути попри все, так само як і право на існування складної, авангардної, інтелектуаль-ної літератури, літературне видання, хоче воно чи ні, змушене артикулювати власну політичну позицію й виходити з нею на вулицю – в усіх сенсах цього виразу. І якщо на сьогодні це ні-бито маргіналізує літературне видання, то зо-всім скоро ситуація зміниться.

Андрій Рєпа: На Простори треба реаліс-тично поглянути в загальній опції поточного «літературного поля» (П. Бурдьє). Де ми пере-буваємо на цьому полі? Здається, ідейно і ті-лесно десь поруч з такими інтелектуальними виданнями, як «Спільне» та «Політична крити-ка». Ядро цих часописів складають критично налаштовані молоді соціологи та культуроло-ги Києво-Могилянської академії. Себто ради-кальна опозиція до тоталітарного ТзОВ «Савік Шустер і Ко», опозиція, до якої ми належимо душею і тілом. Наша ж особливість і шанс – неналежність до академічних інституцій, сво-бода від дерев’яного науково-фетишистського дискурсу, продовження традицій авангардист-ської культури, тісно пов’язаної з «перекла-дом» і накладанням різних інтелектуальних досвідів (від літератури і мистецтва до низової політики та революційної ангажованості). Чу-дова позиція і горизонт можливостей. Чи реа-лізуємо їх – покаже майбутнє.

Євгенія Бєлорусець: Погоджуюся із вислов-леними Андрієм думками. Є оптика, у якій так званий мейнстрім є явищем маргінальним. Адже українська література не одна, їх декіль-ка. Окрім літератури, котра отримує премії, охоче рецензується і просувається видавцями, крім офіціозної літератури «великих ідей» має існувати і така, що руйнує нав’язані літерату-рі мотивації, наслідуючи авангардні, експери-ментальні, абсурдистські і концептуальні тра-диції.

Василь Лозинський: Важливо знайти свого читача, не слід вважати, що кількість читачів стала і це завжди одні й ті самі люди. Україн-ський літературний процес, як мені здається, внутрішньо бореться з усвідомленням цієї своєї «маргінальності» і виражає страх перед іншими культурами. Це не має бути пробле-мою, бо література може бути спрямованою на комунікацію. Це те що ми робимо переважну кількість часу свого життя. Переважно мова є основним виразником внутрішнього диском-форту, але й втіхи, проте межа між абстрак-тним і конкретним у ній не така вже розмита.

У вільних інтерпретаціях мови потрібна чітка програма, яка змінюватиме своє значен-ня відносно змін у реальності. Важливо опа-нувати певні інструменти та зжитися старих авторитарних рудиментів системного дискур-су. Водночас потрібні оновлені та переглянуті тексти. Переклад дає змогу як змінювати ори-гінал, пристосовуючи до часу, так і бути поза системою певної національної літератури. Проте лише на дуже короткий час.


Де сьогодні пролягають потенції та межі австрійського літературного процесу в сус-пільному контексті?

Австрія – це маленький світ, у якому вели-

кий світ проводить свої репетиції. Як би нам хотілось, щоб слова класика не втрачали своєї актуальності! Мегаломанії та ницості тут не-має меж, тобто всі умови створені. Коли ав-стрійському письменникові дають «Німецьку книжкову премію», то ми знову «взули» «стар-шого брата». Ця позиція культивується вже впродовж десятків років, хоча (чи, навпаки, тому що) ніщо нас настільки не відділяє від Німеччини, як спільна мова. «Як грацівські лі-тератори вирушали завойовувати літературу» – іронічна назва однієї антології, що вийшла в світ у 70-х рр. Вже скоро всі відомі автори з тих чи інших причин і справді «вирушили» – але за кордон. Після довгого перебування за межами країни Петер Гандке сказав: «Австрія – це грудка жиру в горлі, якою я досі давлюся». Коли Арно Ґайґер кілька років тому отримував у Франкфурті поважну нагороду за роман «У нас усе добре», то найважливіший австрій-ський політик-економіст, який теж засвітився на книжковому ярмарку, гордо прокоментував цю подію: «Бачте, я завжди казав, що нам до-бре, коли економіка в порядку». Автор, мабуть, мав на увазі дещо інше.

Яким чином сучасна австрійська літера-тура реагує на політичні питання?

Після Другої світової війни (почесним і наївним) девізом австрійських письменників було – продовжити там, на чому зупинилися при Гітлері. У 70-і роки голова австрійского PEN-клубу протестував проти присудження Нобелівської премії Гайнріхові Бьоллю («Кому-

Інтерв’ю з Еріхом Кляйном

няка!»), що призвело до заснування альтерна-тивної спілки літераторів. Соціал-демократові канцлеру Крайскі досі співають дифірамби, бо той принаймні робив вигляд, що цікавиться письменниками. Звичайно, є ціла низка авто-рів, які переконані, що політики повинні до-слухатися їхньої думки. Томас Бернгард усіх задіяних осіб покарав за це властивим йому вічно актуальним сарказмом, виставивши їх на загальний глум…

Чи беруть австрійські письменники на себе публічну роль інтелектуалів?

Час від часу та в окремих випадках, але за-галом – дедалі рідше. Це, мабуть, нормальне явище. Хіба Шекспір був «політичним» по-етом?

Чи в таких випадках історія та зміна по-літичної ситуації стоять у центрі їхнього ви-словлювання?

Деякі автори воліли б так вважати, утім, на жаль, у цьому самі виявляються дуже перед-бачуваними. Іноді можна вгадати наперед, про що напише нобелівська лауреатка E. Єлінек – ажіотаж гарантовано. Напевно, на читачів чекає ще чимало історії. Що стосується акту-альних політичних змін, то в ході так званого «розширення на схід» хоч і виникла ціла низ-ка нових проблем, але пристойної літератури на цю тему так і не було написано. (Ані про словацьких медиків, які доглядають за пенсіо-нерами, ані про лікарів з Чехії чи Польщі, які в тутешніх лікарнях заробляють більше, тощо.)

Чи відрізняється думка авторів різних поколінь?

Австрія – це маленький світ, у якому великий світ проводить свої репетиції



«Прогрес завжди виглядає більшим, аніж є насправді.» (Й. Нестрой)

Для австрійської літератури характер-ний внутрішньоестетичний аспект. Чи віді-гравала мовна проблематика важливу роль у літературі минулих років?

У 70-і рр. вперше пролунала думка, що в

майбутньому повинна виникнути своя літера-тура другого чи третього поколінь гастарбай-терів та іммігрантів. Цього не сталося. Одна з причин, поза сумнівом – це недостатня (точ-ніше, взагалі відсутня) «мовна політика» усіх урядів, незалежно від партійного спрямування. Насправді, якраз за минуле десятиліття вини-кла ціла низка авторів, в чиїх книжках в осно-вному йдеться про їхнє так зване «міграційне минуле» (походження з таких країн як Росія, колишня Югославія, Туреччина).

Яким чином державна підтримка впли-ває на літературний процес в Австрії? Чи взаємодія авторів із системою, що їх оточує, відображається на змісті творів і загально-му підході до їх написання?

У «розквіт» австрійської літератури Другої Республіки, у 60-70-і рр., держава докладала чималих зусиль, щоби втримати австрійських авторів у країні, тобто знаходила кошти на під-тримку становлення австрійських видавництв, а також їх подальше фінансування. Найвідомі-ший приклад – видавництво «Резіденц» (яке з нинішнім видавництвом поєднує лише назва), що випустило перші книжки Петера Гандке, Томаса Бернгарда та інших авторів, які згодом «виїхали» до Німеччини. Нині як письменник авторитет має лише той, хто публікується в Німеччині. У цьому розумінні література – не предмет «державних інтересів».

Якщо не брати до уваги досить розвине-ну систему субсидій (на державному рівні, на рівні федеральних земель і громад), спрямова-них на підтримку видавництв, оплату друку, стипендій на поїздки, нагороди та премії, то цікавими видаються дві сфери: незважаючи на невеликі наклади (по декілька тисяч), досі іс-нує ціла низка якісних літературних журналів, як-от «Манускріпте», «Колік», «Веспеннест», «Рампе», «Ліхтунґен» та інші.

Крім того, існує непогана мережа літератур-них домів з досить-таки насиченою програмою заходів, яка частково формується самими авто-рами.

Адміністрація м. Відня 30 років тому засну-вала літературний клуб «Альте Шміде» – окре-ме місце для проведення заходів (на сьогодні не дійсного) видавництва «Юґенд унд Фольк». «Альте Шміде» (один із трьох великих літе-ратурних домів Відня) все ще працює і про-водить понад 100 читань на рік. За минулі 30 років тут виступив принаймні з десяток авто-рів, які пізніше отримали Нобелівську премію з літератури: Ґ. Ґрасс, Г. Мюллер, E. Єлінек, I. Кертес…

З німецької переклала Анна Каук


Китайські вироби У наші дні не можна вперто триматися тіль-

(фрагменти)

Вальтер Беньямін

Вулиця з одностороннім рухом

ки того, що «вмієш». Сила криється в імпрові-зації. Усі вирішальні удари буде завдано лівою рукою.

Ворота розташовані на початку довгого шляху, що приводить вниз до будинку ***, яку я навідував щовечора. Після її виїзду арка во-

ріт лишилася переді мною наче вушна мушля, що втратила слух.

Дитину, в нічній сорочці, не вдається від-правити привітати гостя. Щоб здолати її ма-нірність, присутні, з міркувань найвищої до-бропорядності, марно її вмовляють . Кілька

Walter Benjamin, Einbahnstraße, Suhrkamp Verlag, Frankfurt am Main, 1955.



хвилин потому дитина, цього разу голяка, по-казується гостеві. Тимчасом устигнувши вми-тися.

Енергія сільської дороги завжди різна – чи йдеш ти по ній, чи пролітаєш понад нею в ае-роплані. Так само й сила тексту різна – чита-єш ти його чи переписуєш. Хто летить, бачить лише, як дорога розкочується місцевістю, для нього вона струмить за тими ж законами, що й ландшафт довкола. Тільки той, хто іде піш-ки, спізнає панування дороги, як з місцини, що для літака є просто згорнутою рівниною, вона кожним своїм поворотом виводить дале-чини, бельведери, просіки, проспекти, неначе командувач – солдатів із лінії фронту. Так само навіть просто переписаний текст командує ду-шею того, хто над ним працює, в той час як звичайному читачеві ніколи не відкриються нові краєвиди його внутрішнього ладу, про-кладені текстом, що торує свій шлях крізь чимраз густіший внутрішній праліс: бо читач послухається порухів Я у вільному повітряно-му просторі своїх мрій, а переписувач дає їм командувати. Тому китайське копіювання кни-жок було першорядною запорукою літератур-ної культури, а дублікат – ключем до загадок Китаю.

(…)

Кайзерпанорама

Подорож німецькою інфляцією

1. Серед багатства сталих виразів, якими повсякдень зраджує себе спаяний з недоумку-ватості й боягузтва спосіб життя німецького бюрґера, вирази про прийдешню катастрофу – на кшталт «більше так тривати не може» – особливо примітні. Безсила фіксація минулих десятиліть на уявленнях про безпеку й влас-ність заважає пересічній людині користатися з вельми показної стабільності нового штибу, яка слугуює за основу сьогоднішньої ситуації. Оскільки відносна стабілізація передвоєнних років була прихильна до бюрґера, йому ви-дається за необхідне розглядати кожен стан, що позбавляє його власності, як нестабіль-ність. Однак ніде й ніколи стабільні умови не були виключно приємними, і вже тоді, перед війною, існували прошарки, для яких стабі-лізовані умови означали стабілізовані злидні. Занепад є не менш стабільним, не менш диво-вижним, аніж підйом. Лише розрахунок, що в загальному занепаді вбачає єдино можливу ідею сучасного становища, здійснює рух від зманіженого подиву, від повсякденної рути-ни до очікування проявів занепаду як чогось цілковито стабільного та єдино рятівного, як чогось надзвичайного, що майже межує з ди-вовижним та незбагненним. Народні спільно-ти Центральної Європи живуть, мов мешканці кільцем оточеного міста, в якому закінчуються продукти харчування й порох, і судячи з усьо-го, годі чекати на порятунок. Той випадок, коли якнайсерйозніше слід зважити можливість

капітуляції, на милість чи немилість пере-можця. Однак мовчазна, невидима влада, яку Центральна Європа відчуває на протилежному боці, не веде перемовин. Тож у повсякчасному очікуванні останнього штурму тільки й лиша-ється, що спрямувати погляд на надзвичайне, єдине, що зможе порятувати. Але оскільки ми перебуваємо в таємничому контакті із силами, що нас обступають, цей вимушений стан вкрай напруженої беззвучної уваги може дійсно ви-кликати диво. З іншого боку, сподівання, що більше так тривати не може, одного дня пере-твориться на осягнення того, що в стражданні одного, так само як і спільнот, існує лиш одна межа, далі якої не зайдеш: винищення.

2. Цікавий парадокс: коли люди діють, в них на думці лиш найдріб’язковіший при-ватний інтерес, та водночас у своїй поведін-ці вони як ніхто визначені інстинктами мас. І ще ніколи масові інстинкти не були такими божевільними й далекими від життя. Там, де темна тваринна жага – як розповідають чис-ленні епізоди – проривається із прийдешньої небезпеки, яка ще поки видається невидимою, там занепадає суспільство, кожний член якого зважає лише на власний нікчемний добробут, по-тваринному глухо, але без інтуїтивного знання тварин, як сліпа маса будь-якої, навіть найближчої небезпеки; а різноманітність інди-відуальних цілей стає нічим перед тотожністю визначальних сил. Знову і знову виявляється, що її прив’язка до звичного, хоч вже давно втраченого життя настільки заскорузла, що власне людське застосування інтелекту, перед-бачення самі хиріють у тій безжальній загрозі. Так що в ній довершується сам образ дурості: непевність, ба навіть збочення життєво важ-ливих інстинктів і безтям, і занепад інтелекту. Таким є стан загальної сукупності німецьких бюрґерів.

3. Будь-які близькі людські стосунки по-терпають від майже нестерпної пронизливої ясності, якої їм годі витримати. Бо ж коли гро-ші, з одного боку, згубним чином перебувають в центрі всіх життєвих інтересів, а з іншого – саме вони і є перепоною, об яку розбиваються майже всі людські стосунки, тоді із природи й із культури все більше й більше зникають лег-коважна довіра, спокій та здоров’я.

4. Недарма зазвичай говорять про «голі» злидні. Те згубливе, що виставляється напо-каз і, за законом нужденності, починає ставати звичаєм, та все одно проявляє лиш одну тисяч-ну від прихованого, – це не співчуття чи таке саме жахливе усвідомлення власної недотор-канності, яке виникає в споглядача, натомість сором перед ним. Нестерпно жити в німецько-му великому місті, в якому голод змушує най-злиденніших жити з банкнот, що ними пере-хожі намагаються прикрити оголеність, що завдає їм ран.

5. «Бідність – то не ганьба». Дуже добре.

Одначе вони ганьблять бідного. Вони чинять це, втішаючи його приказкою. Однією з тих приказок, з якою раніше можна було погоди-тися, та день її занепаду вже давно настав. Так само як і брутального вислову «Хто не працює, той не їсть». Коли була робота, що годувала свого чоловіка, була й бідність, спричинена неврожаєм чи іншим лихом, яка не ганьбила . Однак вочевидь ганьбить нужденність, в якій народжуються мільйони, в’язнуть і зубожіють сотні тисяч. Бруд і злидні, наче творіння не-видимих рук, високим муром виростають до-вкола них. Так, кожен окремо може багато чого стерпіти, але почуває справжній сором, коли його жінка бачить ті поневіряння й сама по-терпає від них; тож одинак, доки він сам, тер-пітиме все, що зможе приховати. Проте люди-на не має права укладати мир з бідністю, якщо та падає величезною тінню на її народ та дім. Тоді кожен має дбати, щоб його чуття пильну-вали за тим приниженням, яке йому випадає, й слідкувати за ним, допоки страждання про-кладуть собі шлях не похилою вулицею горя, а висхідною стежкою бунту. Проте тут ні на що сподіватися: доки преса щодня, навіть що-години буде обговорювати кожну найжахливі-шу, найпохмурішу долю, викладати її з усіма її нібито причинами й начебто наслідками, це не допоможе розпізнати темні сили, якими за-кріпачено людське життя.

6. Іноземцеві, котрий так-сяк цікавиться устроєм німецького життя і бодай трохи поїз-див країною, її мешканці видаються не менш своєрідними, ніж якесь екзотичне плем’я. Один дотепний француз сказав: «Німець розу-міє себе тільки у виключних випадках. Якщо він якось себе зрозуміє, він того не скаже. Якщо він це скаже, то зробить це виключно незрозумілим чином». Цю прикру дистанцію війна збільшила не просто своїми справжні-ми й легендарними підлотами, які розповідали про німців. Те, що ще більше довершує гро-тескну ізольованість Німеччини в очах інших європейців і, по суті, зароджує в них уявлення, що вони мають справу не з німцями, а з готтен-тотами (як було дуже доречно зазначено), – це зовсім незбагненне для сторонніх і цілковито неусвідомлене ув’язненими насилля, засобом якого в цім театрі життєві обставини, злидні й дурість підпорядковують людей суспільним силам, так само як лише життя якогось про-стака визначають закони клану. Найбільш єв-ропейське з усіх благ, ця більш чи менш зро-зуміла іронія, – з якою життя окремої людини бажає плинути невідповідно до буття громади, в якій її замкнено, – німцям зовсім недоступ-не.

7. Вільна розмова зникає. Якщо раніше для співрозмовників основою була прихильність до партнера, то нині її замінено питанням про вартість його взуття чи парасольки. У кожне товариське спілкування неминуче закрадаєть-ся тема життєвих умов, грошей. Причому не йдеться ні про окремі турботи й страждання, в

Кайзерпанорама (Імператорська або Світова панорама, фотоплатискон) – пристрій для демонстрації стереоскопічних зображень групі глядачів. (Прим. пер.) Йдеться про Першу світову війну. (Прим. пер.)


Перечитуючи тексти Вальтера Беньяміна й намагаючись продемонструвати, що його ро-зуміння модерного досвіду є суто нейрологіч-ним, тобто сконструйованим довкола категорії «шоку», Сьюзан Бак-Морс пропонує несподі-вану паронімічну пару: естетика (Aesthetics) – анестезія (Anaesthetics).

У другій половині 19 століття анестезія ста-ла поширеною культурною практикою. До вже існуючих психічних стимуляторів Просвіт-ництва: кави, тютюну, чаю додався цілий ар-сенал наркотичних речовин та терапевтичних практик: від опію до кокаїну, від гідротерапії до електрошоку. Різноманітні види анестети-ків лікарі прописували від відкритої 1869 року хвороби – неврастенії. Її симптоми, що поляга-ли в роздрібненості сприйняття, збігаються з описаними Вальтером Беньяміном характерис-тиками шоку: «психічний розлад», нервовий «зрив», фрагментація психіки. Цей розлад був спричинений «надмірною стимуляцією» (сте-нія) та «нездатністю відповідно на неї реагува-ти» (астенія). Панацеєю від неврастенії вважа-лися наркотичні речовини. Головним засобом лікування нервових розладів вважався опій: він ненадовго збуджує та стимулює клітини мозку, щоб невдовзі занурити їх у стан повно-го спокою, «найкраще адаптованого до їхньо-го зцілення». Опіати стали найпоширенішим «дитячим наркотиком» 19 століття – матері, які працювали на фабриках, годували опієм дітей, щоб їх можна було залишити вдома на самоті.

У 1859 році з листя перуанської коки діста-ли кокаїн. Ефект від вживання кокаїну відчули на собі як уявний Шерлок Холмс, так і реаль-ний Зігмунд Фройд. Фройд намагався довести, що кокаїн – це насправді універсальні та чудо-дійні ліки, за допомогою яких можна лікувати нервове виснаження, хвороби серця, сказ, діа-бет. Понад те, він вважав кокаїн ефективним афродизіаком.

З наближенням кінця 19 століття Париж пе-реповнився різноманітними п’янкими речови-нами. Полуниця в ефірі була модним десертом, а серед світських дам модним став морфін, який Дюма охрестив «Жіночим абсентом». Це яскраве, але не точне порівняння; справжнім жіночим абсентом був абсент. І справді – з 1875 по 1913 рік вжиток абсенту на душу населення збільшився в 15 разів, лише французи щороку споживали 40 мільйонів літрів зілля.

Стас Мензелевський

Шок і апатія: досвід вуличного перехожого

Не випадково саме в цей період починається використання анестезії в хірургічних практи-ках. Поштовхом до цього, принаймні в Амери-ці, стало відкриття студента-медика Кроуфор-да Лонга: він зрозумів, що під час так званих «ефірних забав» не відчуває болю. Анестезію він успішно використовував з 1842 року. А вже 1846-го було проведено першу публічну де-монстрацію дії наркозу в Америці. Приблизно в той самий час проводить першу операцію з використанням ефірного наркозу Микола Пи-рогов. Однак характерно, що введення нарко-тичних речовин у широкий вжиток передувало їхньому медичному використанню й певним чином навіть його стимулювало.

Ці факти свідчать зовсім не про занепад-ницькі настрої та декадентську втому людини середини 19 століття, а про певний стимуля-ційний культ, характерний для цього періоду. З чого ж він постав? Відповідь на це запитан-ня можна шукати, наприклад, у пари авторів Зіммель-Беньямін, які намагалися зафіксувати

амплітуди культурних коливань, спричинених індустріалізацією, урбанізаційними процесами й тотальною технологічною медіацією досвіду наприкінці 19 – початку 20 століть. Сформу-люємо запитання точніше: що відбувалося із «суб’єктом» у модерному місті? Що відбувало-ся, коли між людиною та світом ущільнювався технологічний буфер, коли фотоапарат і газета стали пропонувати більш-менш доступні суро-гати досвіду? Коли транспорт розривав уста-лені топографічні межі, а око бомбардувалося калейдоскопічністю світу?

У 1903 році німецький соціолог Георг Зім-мель у дослідженні «Метрополіс та ментальне життя» намагався встановити кореляцію між таким топосом колективного співіснування як велике місто та зумовленими ним змінами у психічній організації суб’єкта. «З кожним переходом вулиці, з темпом та розмаїттям еко-номічного, робочого та соціального життя ве-лике місто являє контраст до містечка та села у сфері сенсорних основ фізичного життя (...).



Отож у людини мегаполісу (...) розвивається орган, що захищає її від загрозливих течій та невідповідностей довкілля, які можуть її спан-теличити» . Кардіоцентирчність села поступа-ється нейроцентричності метрополіса. Надалі ця інтуїтивна лінія Зіммеля бентежитиме як Беньяміна, так і Фройда.

«Шарль Бодлер, поет в епоху зрілого капіта-лізму» – фрагмент так і не доведеного до кін-ця масштабного проекту «Пасажі», над яким Беньямін працював з 1927 по 1940. Пасаж – «нещодавній винахід промислової розкоші», «гібрид ін- та екстер’єру», «світ у мініатюрі» . Саме цим архітектурним мутантам завдячує своїм існуванням феномен фланерства, адже тільки там фланер знаходив собі прихисток, якого не могли гарантувати йому небезпечні екіпажами вулиці. В цьому контексті цікаво згадати маловідому у нас роботу Вальтера Бе-ньяміна «Вулиця з одностороннім рухом», що відтворює потік асоціацій фланера .

Велике місто, мегаполіс, пропонувало унікальний комплекс стимулів та сенсорних подразників, інтенсивніший темп повсякден-ності. І відповідно, нову екстремальну адапта-ційну матрицю.

У 1846 році в Парижі мешкало близько мільйона чоловік, однак уже через 30 років кількість населення зросла вдвічі. Лондон, у 19 столітті, був найбільшим містом світу: до 1900 року там проживало шість мільйонів мешканців. Попри ці факти, усюди давався взнаки дефіцит інтеграції. Беньямін посила-ється на «Стан робітничого класу в Англії» Ен-гельса, щоб констатувати неминучу «ізоляцію індивіда». Демографічна щільність та методи масового виробництва обертаються соціаль-ною індиферентністю та девальвацією досвіду. Комфорт ізолює й редукує людську активність до мікровтручань у світ. Втрачається зв’язок з іншими людьми. За дужки виносяться якісь типи поведінки, емоцій. Громадський тран-спорт і залізниця дозволяють непомітно та без-болісно долати великі відстані. Кілометри не викарбовуються в тілі як, наприклад, під час пішої мандрівки. Таку ситуацію чудово ілю-струє функціонування громадського транспор-ту. Місто навантажує, тренує око – підтримує його в стані безперервного стимулювання.

Відтепер пересування вулицями готує серію шокових переживань та колізій. «Індустріаль-не виробництво, модерні моделі ведення війни, вуличний натовп, парки атракціонів, казино – шок у кожній шпарині модерного досвіду» . Шоковий досвід перехожого (урбанізація) до-рівнює досвіду робітника, задіяного в машин-ному виробництві (індустріалізація). Механі-зація виробництва автоматизує його агентів. Робітник-автомат – жертва машинної дресури. Він ізольований від можливості набуття до-свіду. Дресирування – це вже не навичка, яка

знаходить відбиток у досвіді . Перехожий, як і робітник, позначені анестезованою перцеп-цією, стають нічім іншим, як абстрактними функціями урбанізації та індустріалізації.

У класичному дослідженні «По той бік принципу насолоди» (1920) Зігмунд Фройд стверджував, що до основних функцій свідо-мості належить захист від надмірності подраз-ників, нівеляція «руйнівного впливу енергії, що діє ззовні». Невдача такого захисту обер-тається шоковою реакцією. Шок – прорив за-хисту, свідчення про фіаско свідомості. Як на-слідок, виникає «травматичний невроз». Варто звернути увагу на контекст, в якому Фройд згадує про ці травми, точніше про їх причи-ни. «Корінь зла» варто шукати десь посеред індустріально-урбаністично-мілітаристського трикутника. Внаслідок важких механічних катастроф, як наприклад зіткнення потягів, та інших небезпек, пов’язаних із загрозою для життя. Перша світова війна також не лишили-ся осторонь продукування «воєнних неврозів» відповідниками яких за мирних часів є «трав-матичні неврози».

У цьому контексті пригадується «Нью-Йорк» – один з ранніх фільмів Люм’єрів, де однойменне місто репрезентується Бродвеєм. Традиційно статична камера фіксує пересічні тридцять секунд з пересічних буднів місько-го жителя. Однак за цей короткий проміжок часу на екрані з’являються та зникають чоти-ри трамваї, три конки та більше трьох десятків перехожих, скоординованих полісменами. Ви-сока щільність та загострена насиченість місь-кого життя неодмінно призводить до шоків, травм і, як наслідок, неврозів.

Згідно з фройдівською теорією, переляк інтерпретується як відсутність готовності до страху. Відповідно, підготувавши себе до впливу, можна уникнути травматичних на-слідків. Тож можна припустити, що здатність переносити шок долається тренуванням. Чим більше свідомість підготовлена до зовнішньо-го втручання, тим слабший шоковий вплив, тим сильніше буфер свідомості амортизує силу зовнішніх подразників. Таким чином, надмір стимуляції провокує анестезування сприйнят-тя.

Георг Зіммель інтерпретує сучасну для ньо-го ситуацію не через поняття «травматичного неврозу» або шоку, а через урбаністичний фе-номен blasé. На його думку, не існує фізичного феномену, який би був настільки прив’язаним до життя в мегаполісі, як blasé (пересичений). Вlasé передусім є результатом швидкоплинних та контрастних стимуляцій нервів. Життя в безмежному пошуку насолод пересичує люди-ну, адже численні подразнення нервів протягом тривалого часу призводять до того, що вони зовсім припиняють реагувати. Якщо людина лишається в тому самому середовищі, вона не

Simmel G. “The Metropolis & Mental Life // Rethinking Architecture: Reader in Cultural Theory / ed.by N. Leach. – New York: Routledge 1997. – Р. 70. Беньямин В. О некоторых мотивах у Бодлера // Маски времени : эссе о культуре и литературе. — СПб.: Симпозиум, 2004. – стор. 82. Benjamin W. One-way Street // One-way Street and Other Writings. – London: NLB. – Р. 45-106. Цікаво, що перша спроба Беньяміна аплікувати літературну теорію до

реального життя «Einbahnstraße» певним чином передвіщає постструктуралістську структуру тесту, яку Барт використав у «Фрагментах речі закоханого» (1977) і яка на момент виходу роботи Барта вважалася революційною.

Buck-Morss S. Aesthetics and Anaesthetics, Р.16. Беньямин В. О некоторых мотивах у Бодлера, стор. 180. Горький М. Синематограф Люмьера. URL: http://gorkiy.lit-info.ru/gorkiy/articles/article-76.htm

встигає акумулювати потрібну силу. Тому вона не здатна реагувати на нові подразнення з від-повідною енергією. Це і є blasé.

На виході маємо анестезованого суб’єкта із затертою перцепцією. Захист свідомості став настільки потужним, настільки зашкарублим та непробивним, що новоутворену нестачу вражень та відчуттів, емоційний дефіцит були покликані компенсувати наркотичні препара-ти та їхні замінники. Що ж, окрім наркотиків, бере на себе їхню компенсаторну функцію?

***На Всеросійській виставці 1896 року в

Нижньому Новгороді свідком одного з перших кіносеансів став журналіст «Нижньогород-ського аркуша» та «Одеських новин» Максим Горький. Результатом цього кінематографіч-ного досвіду стала знаменита і часто цитова-на стаття «Сінематограф Люм’єрів». Один з мотивів статті безсумнівно Беньямівський: «Ваші нерви напружуються, уява переносить вас в якесь неприродно одноманітне життя, життя без барв та звуків, але сповнене рухів, – життя привидів чи людей, проклятих про-кляттям вічного мовчання, людей, в яких ві-дібрали всі барви життя, всі його звуки, а це майже все найкраще. Чи настільки велика його продуктивність, щоб зрівнятися з витра-тою нервової сили; чи можливе його корисне застосування, яке б компенсувало ту нервову напругу, що витрачається на це видовище? Наші нерви дедалі сильніше виснажуються й слабшають, дедалі більше «розгвинчуються», дедалі слабше реагують на прості «враження буття» й сильніше прагнуть нових, гострих, незвичних, палких, дивних вражень. Сінемато-граф їх дає» .

Враження Горького перегукуються з одним з центральних висновків Вальтера Беньяміна у роботі «Шарль Бодлер, поет в епоху зрілого капіталізму…»: «Техніка змусила людські ор-гани пройти серію тренувань. Прийшов день, коли відповіддю на нову потребу в подразни-ках стало кіно. У кіно шокове сприйняття стає формальним принципом». Так, техніка тренує відчуття, блокує досвід, але водночас пропо-нує технологічно опосередкований, штучний досвід, який задовольняє попит на нові, сенса-ційні враження. Кінематографічна шокова те-рапія має відновити анестезовані враження.

Модерний індивід другої половини 19 – по-чатку 20 століть, передусім мешканець міста, існував у ситуації відчуження й атрофії «вра-жень буття». Його життя визначав цілий ряд урбаністичних фігур надміру – гамір, галас, натовп. Саме ритм вулиць сформував нового суб’єкта, носія нової форми розпорошеного сприйняття, який згодом втілився в парадигма-тичній фігурі кіноглядача.


Переводчик Марселя Пруста, поклонник «Парижского крестьянина» Арагона и «Нади» Бретона, Вальтер Беньямин был не только увлеченным проводником между французской и немецкой культурами двадцатых-тридцатых годов. Как свидетельствуют его эссе о Бодле-ре, он глубоко интересовался 19 веком. Кро-ме того, между 1935 и 1939 годами Беньямин интенсивно работал над текстом, который ему так и не довелось завершить, на первом пла-не представляющем Париж, увиденный сквозь его знаменитые «пассажи», воспетые Араго-ном в «Парижском крестьянине», строитель-ство которых было начато в 1822 году.

«Книга Пассажей», несмотря на не-законченность, представляет чрезвычайно острый итог всей истории цивилизации 19 века – одновременно иллюстрируя жизнь самого Вальтера, в его метаниях между Берлином и Парижем. Несомненно, в книге присутствует и образ изгнанника, который, бежав от нациз-ма, находит убежище в залах Национальной Библиотеки. Но, через перенесение, которое подразумевает используемый метод, Беньямин возвращается также к своему детству: ведь прогулки по Берлину были его первыми ярки-ми впечатлениями от современного города.

Еще в 1913, во время первого визита Бенья-мина в Париж, его охватывает чувство гармо-нии с городским пейзажем, которое он никогда не ощущал ранее в Берлине. Эту совершенно новую, стихийную связь, он вновь откроет для себя лишь в двадцатые годы, остановившись на несколько месяцев в Париже для работы. Неизменным останется лишь одно: контраст с Берлином, контраст, который он пытается ме-тодично анализировать, словно желая поста-вить диагноз феномену современного урбаниз-ма. Париж помогает ему преодолеть кошмар Берлина, постичь конец того, что он называет «бессилием перед городом».

Что же Вальтер открывает для себя, во многом благодаря своему другу Францу Гессе-лю, который становится его гидом по flânerie? Искусство затеряться в городском пейзаже. В нем проявляется тогда нечто странное, и это

Вальтер Беньямин: парижский прохожий

Париж – большой читальный зал, через который течет Сена.

Вальтер Беньямин

Гудрун Клат

нечто мобилизует, пробуждает и обостряет на-блюдение. Все знаки города – улицы, здания, прохожие, все они по-новому читаются заблу-дившимся, приобретая одновременно мистиче-ское измерение, что позволяет обрести защиту от опасностей и страхов. У того, кто постиг искусство затеряться в городе, развивается иммунитет против двух крайностей: с одной стороны – от превозношения города-спрута, по образу Верхарена, либо, с другой, от полного его отрицания, уже ставшее анахронизмом.

Решив прочесть на карте истории знаки 19 века, Беньямин задается целью разобраться с местом, занимаемым «фантасмагорией» в культурных процессах эпохи индустриально-го капитализма. В понятии «фантасмагория», которое он заимствует из работ Маркса о фети-шизме товара, ему видится магический эффект, скрывающий, в конце концов, экономические и социальные отношения. Следует лишь при-поднять это покрывало и заглянуть внутрь. Но чтобы стать свидетелем чего? Того, например, – что «пассажи» обязаны своим появлением неоспоримым экономическим факторам, опре-деляющим их функцию и способ постройки: использование новой металлической архитек-туры в торговой экспансии текстиля.

Но если «фантасмагория» в действии по-рождает «очарование», это означает, возмож-но, всего лишь возможность «разочарования», и Париж доказывает это:

«Но всё это великолепие, которым окру-жает себя общество, производящее товары, и иллюзорное чувство безопасности, не защи-щены от угроз; об этом напоминают падение Второй Империи и Парижской Коммуны».

В заданной перспективе, Париж является «столицей 19 столетия», так как в нем про-являются одновременно два лица этого века. Париж – это голова двуликого Януса. Город, в котором смог развиться особый тип капитализ-ма – капитализм, построенный на мечте. Город фантасмагории, где реальность облачена в пе-стрые туалеты из опереток Оффенбаха. Но так

же и город восстаний, 1789, 1830, 1848, 1871 годов, которые выстраиваются в одну длинную цепь отречений от иллюзий.

И всё же, к 1938 году, Беньямин будет вы-нужден переосмыслить эту схему. Читая до-кументы Национальной Библиотеки, он об-наруживает «Звездную Вечность», позднее сочинение коммунара Бланки, написанное в заключении. Падение Парижской Коммуны заставило революционера транспонировать на космический уровень свой пессимизм от-носительно возможности преображения обще-ственного устройства.

Когда в 1939 году Беньямин вновь возвра-щается к «Пассажам», первичное направление его исследования меняется под влиянием про-читанного. Беньямина глубоко тронуло «сми-рение отчаяния» Бланки. С 1935 года многое изменилось: пала испанская Республика, во Франции потерпел поражение Народный фронт, нацисты аннексировали Австрию и ок-купировали Чехословакию. Но, не смотря ни на что, Беньямин не дает горечи овладеть со-бой.

Обращаясь к диалектическому анализу по-следней из фантасмагорий 19 века, он отвер-гает «инфернальное видение» Бланки. Теперь, он отрицает антиномию Прогресс/Упадок, увлеченный новым замыслом: эпохи Упадка не существуют как таковые. Теперь он смотрим на 19 век как на единство, и только в положи-тельном ключе. Так же, как и на 18 век, изучен-ный им в работе о барочной драме.

Париж для Беньямина оказывается еще одной возможностью обращения к Берлину. Это еще один способ, стоящий по ту сторону его личностного опыта, осмыслить ход Исто-рии. Смирению и отчаянию он противопостав-ляет, пусть позже обстоятельства и приведут его к самоубийству, анализ противоречий 19 столетия в их единстве. С той лишь целью, что-бы беспощадно развенчать все иллюзии этого века, воплощенные в идее фантасмагории.

С французского перевела Наталия Чермалых

Эта статья была впервые опубликована во французском литературном журнале «Магазин Литтерер». Речь в ней идет о Париже в творчестве Вальтера Беньямина, где он жил в 30-е годы, оказавшись в изгнании. Парижские «пассажи», вдохновившие философа на ряд эссе, ни что иное как крытые торговые галереи под полупрозрачными стеклянными крышами – предвестники современных торговых улиц – занимающие свободное пространство между домами. Текст Беньямина «Парижские пассажи» был переведен на русский язык и опубликован в сборнике «Произведение искусства в эпоху его технической воспроизводимости. Избранные эссе». (Москва, «Медиум», 1996) в переводе С.А. Ромашко. Другой текст, упомянутый в статье «Берлинская хроника», был впервые опубликован в серии «Научная Библиотека» издательства НЛО, как часть исследования автобиографической поэтики В. Беньямина «Шок памяти», выполненного Е. Павловым.


Завдання критики насильства можна ви-класти як вияв її відношення до права і спра-ведливості. Адже певне явище, хай би яку дію воно чинило, перетворюється на насильство у точному сенсі цього слова лише тоді, коли за-чіпає моральні питання. Царину цих питань визначають поняття права та справедливості. Стосовно першого з них, очевидно, що саме мета та засоби її досягнення утворюють фун-даментальну умову будь-якого правопорядку. Окрім того – шукати насильство варто переду-сім у сфері засобів, а не цілей. Ці спостережен-ня дають критиці насильства набагато більше, а також, мабуть, щось зовсім інше, ніж зда-ється на перший погляд. Бо коли насильство є засобом, то мірило для його критики вида-ється простою даністю. Воно напрошується в питанні, чи стає насильство в кожному окре-мому випадку засобом для досягнення спра-ведливих або несправедливих цілей. Критика насильства імпліцитно передбачалася б тоді системою справедливих цілей. Утім, це не так. Адже те, що ця система – уявімо її навіть убез-печеною від будь-яких сумнівів – міститиме в собі, не буде критерієм для принципу насиль-ства, а лише для випадків його застосування. Відкритим і надалі залишалося б питання, чи моральним є застосування насильства на рівні засадничих принципів і засобів задля досяг-нення справедливих цілей. Вирішення цього питання потребує ще одного, глибшого крите-рію, котрим розрізнювалася би сфера засобів без розгляду цілей, котрим вони слугують.

Усунення цього точнішого критичного під-ходу характеризує, мабуть, як найбільш при-кметна ознака, широкий напрямок філософії права: природне право. Воно настільки ж не вбачає проблеми у використанні насильниць-ких засобів задля справедливих цілей, як лю-дина у «праві» рухати своє тіло в напрямку бажаної мети. За цими поглядами (що стали ідеологічним підґрунтям тероризму під час Французької революції), насильство є природ-ним продуктом, сировиною, використання якої не створює жодних проблем, хіба що коли на-сильством зловживають задля несправедливих цілей. Якщо, за державною теорією природ-ного права, особистість зі свого боку відмов-ляється відбудь-якого насильства на користь держави, то це відбувається за умови (яка, на-приклад, чітко визначається Спінозою у його

Вальтер Беньямін

До критики насильства

«Теолого-політичному трактаті» ), що кожний перед укладанням цієї раціональної угоди, за власним бажанням де-юре чинить насильство, яке де-факто перебуває під його орудою. Імо-вірно, ці уявлення із запізненням було оживле-но біологією Дарвіна, яка вельми догматичним чином, поряд з природним добором, вбачає у насильстві споконвічний засіб, єдино відпо-відний вітальним цілям природи. Популярна дарвіністська філософія неодноразово демон-струвала, який малий крок відділяє цю при-родознавчу догму від ще грубішої філософії права, згідно з якою насильство легітимне вже тим, що воно відповідає майже усім природ-ним цілям.

Ця природно-правова теза про насильство як природну даність є діаметрально протилежною позитивно-правовій, що вбачає в насильстві певне історичне утворення. Якщо природне право може судити про будь-що чинне, тільки критикуючи його цілі, позитивне судить про кожне нове право, спираючись лише на кри-тику його засобів. У той час як справедливість утворює критерій для цілей, законність постає критерієм для засобів. Ця антитеза жодним чином не заважає обом школам об’єднатися у спільній засадничій догмі: справедливі цілі мо-жуть досягатися узаконеними засобами, а уза-конені засоби – вживатися в ім’я справедливих цілей. Природне право намагається «виправда-ти» засоби справедливими цілями, позитивне право натомість – «гарантувати» справедли-вість цілей завдяки узаконеному виправданню засобів. Ця антиномія виявиться нерозв’язною, якщо спільне догматичне припущення є хиб-ним, якщо узаконені засоби, з одного боку, і справедливі цілі, з іншого, перебувають у нерозв’язній суперечності. А суперечність не вдасться розв’язати, допоки триватиме цей кругообіг і не буде встановлено незалежних критеріїв як для узаконених засобів, так і для справедливих цілей.

Царина цілей, а разом із нею й питання кри-терію справедливості в цьому дослідженні на-разі не розглядатиметься. Натомість централь-не місце посяде питання про правомірність певних засобів, що являють собою насильство. Принципи природного права його вирішити не в змозі, вони лише призведуть до безкінечної казуїстики. Оскільки якщо позитивне право сліпе до безумовності цілей, то природне –

зумовленості засобів. Втім, за вихідну точку дослідження можна взяти позитивну теорію права як гіпотетичну основу, адже вона про-вадить принципове розрізнення між видами насильства, незалежно від випадків його за-стосування. Йдеться про розрізнення між іс-торично визнаним, так званим санкціонова-ним, і несанкціонованим насильством. Якщо з цього розрізнення випливатимуть наступні роздуми – це зовсім не означатиме, що певне насильство класифікуватиметься, виходячи з його санкціонованості. Бо в критиці насиль-ства не застосовується, а радше оцінюється його позитивно-правовий вимір. Йдеться про питання: що ж у контексті сутності насильства випливає з того, що подібне мірило чи різни-ця взагалі є можливими, або, інакше кажучи, щодо сенсу цього розрізнення. Досить скоро з’ясується, що позитивно-правове розрізнення є доцільним, повністю обґрунтованим та нічим не замінним, але водночас буде висвітлено ті сфери, де воно тільки й може відбутися. Одне слово: якщо встановлений позитивним пра-вом критерій оцінки правомірності насильства можна проаналізувати за його сенсом, то сфера його застосування підлягає критиці стосовно її цінності. Для цієї критики слід відшукати по-зицію поза позитивною філософією права, але й поза межами природного права. Далі буди з’ясовано, наскільки цей підхід зможе втілити історично-філософський розгляд права.

Сенс поділу насильства на законне та не-законне не є очевидним. Треба рішуче відхи-лити природно-правове непорозуміння, ніби він полягає у розрізненні видів насильства за справедливістю та несправедливістю його цілей. Більше того, як уже зазначалося, пози-тивне право вимагає від усіх форм насильства доказів історичності його походження, які за певних умов містять санкції й легітимують його. Оскільки визнання правового насильства найбільш відчутно дається взнаки у принци-пово безопірному схилянні перед його цілями, наявність чи нестача загального історичного визнання цих цілей закладають ґрунт для гіпо-тетичного розрізнення насильств. Ті цілі, яким бракує цього визнання, називають природними, інші – правовими. Розмаїті функції насильства, в залежності від правових чи природних цілей, найясніше простежуються на тлі конкретних правових відносин. Задля простоти наступна

Benjamin, Walter: Zur Kritik der Gewalt. Gesammelte Schriften, hrsg. von Rolf Tiedemann, Hermann Schweppenhдuser, Theodor W. Adorno und Gershom Scholem, Bd.II.1.Frankfurt am Main: Suhrkamp, 1972.

Бенедикт Спіноза (1632-1677), в своєму «Теолого-політичному трактаті» (1970), а також незавершеному «Політичному трактаті» зауважує, що кожний має стільки влади, скільки в нього є права.


розвідка звертатиметься до відносин, чинних у сучасній Європі.

Таким правовим відносинам, що стосу-ються окремо взятої особистості як суб’єкта права, притаманна тенденція запобігати появі природних цілей окремої особи в усіх випад-ках, коли за певних обставин треба удатися до насильства для їхнього досягнення. Тобто, ця правова система намагається в усіх сферах, де особистість могла б доцільно застосовува-ти насильство, встановити правові цілі, котрі досягаються лише за допомогою насильства юридичного. Отже, вона обстоює обмеження правовими цілями навіть тих царин, у яких природні цілі задані в принципово широких межах, як-от у вихованні, тільки природні цілі досягаються шляхом непомірного насильства, що проявляється у законах про межі виховного покарання. Можна навіть сформулювати за-гальну максиму сучасного європейського зако-нодавства: усі природні цілі обов’язково всту-патимуть в суперечність із юридичними, якщо будуть реалізовуватися з більшою чи меншою мірою насильства. (Суперечність, у яку тут по-трапляє право на самозахист, у подальшому буде прояснена сама собою.) З цієї максими випливає, що право вбачає в насильстві, зосе-редженому в руках окремої особи, небезпеку підриву правопорядку. Тобто загрозу перешко-джання правовиконавчій владі та правовим ці-лям? Але ж ні, адже тоді засуджувалося б не насильство як таке, а лише удавання до проти-правних засобів. Можна закинути, що система правових цілей не витримає, якщо десь іще природних цілей дозволено досягати силоміць. Однак поки що це тільки догма. На противагу їй варто було б розглянути можливість того, що інтерес до монополізації насильства щодо окремих осіб вражаючим чином пояснюється, швидше, намірами зберегти саме право, а зо-всім не правові цілі. Насильство, коли воно не опиняється в руках відповідного права, стано-вить для нього небезпеку, і геть не через цілі, яких воно домагається, а через самий тільки факт свого існування поза правом. Ще більш кричуще цей здогад пояснюється через осмис-лення того, як часто фігура «великого» зло-чинця, навіть за умови мерзенності його цілей, викликала негласне народне захоплення. До цього не може призвести сам вчинок злодія, а лише воля до насильства, про яку він свідчить. Погрозливим тут постає насильство, котрим право намагається заволодіти сьогодні в усіх сферах діяльності, відбираючи його в індиві-дів, і навіть у мить своєї поразки це насильство викликає симпатію мас, спрямовану проти права. Яка ж функція визначає насильство як небезпечне для права, таке, що його страшить, – це найясніше має проявитися там, де навіть за нинішнього правопорядку йому ще дозволе-но розгорнутися.

Перш за все це трапляється у класовій бо-ротьбі, у формі гарантованого права трудящих на страйк. Окрім держави, організоване робіт-ництво є сьогодні ледь не єдиним суб’єктом права, якому дозволено чинити насильство. Звичайно, проти цієї думки вже готове запере-чення, що невиконання дій, тобто не-дію, чим власне і є страйк, взагалі не можна позначати як насильство. Саме через такі міркування,

ймовірно, державній владі було легше посту-питися правом на страйк, коли поступок було вже годі уникнути. Але ця істина не безумовна, а тому – не обов’язкова. Справді, невиконання котроїсь дії, і так само якогось обов’язку, де воно дорівнює «перериванню відносин», може відбутися за допомогою зовсім не насильниць-ких, чистих засобів. І на думку держави (або права), у праві на страйк робітництву зовсім не надається право вчиняти насильство, а скоріш можливість уникнути насильства, опосередко-вано здійснюваного працедавцем. Відповідні цим вимогам страйки трапляються час від часу і свідчать лише про «відхід» чи «відчуження» від працедавця. Одначе у невиконанні певних дій обов’язково присутній момент насильства, до того ж у формі шантажу, якщо наявна прин-ципова готовність відновити призупинену дію за певних обставин, котрі можуть взагалі не мати до цієї дії відношення чи ладні лише по-верхово її змінити. Згідно з цим тлумаченням, право на страйк – з погляду робітництва, що виступає проти держави, – є правом ужити силу задля провадження в життя певних цілей. Протилежність обох концепцій проявляється в усій своїй гостроті у всезагальному революцій-ному страйку. У цій ситуації робітники завжди спираються на власне право на страйк, що дер-жава характеризує як зловживання, вдаючись до надзвичайних заходів, наче це право при-значається «не для цього». Бо держава зберігає за собою можливість пояснити, що одночасне проголошення страйку в усіх галузях промис-ловості суперечить закону, адже в усіх галузях разом не можуть існувати особливі, визнані законодавством причини для страйку. В цих різних інтерпретаціях виявляє себе об’єктивне протиріччя правової ситуації, за якою держа-ва визнає насильство, до цілей якого, як цілей природних, вона ставиться подеколи байду-же, а втім, коли справа повертає на серйозне (всезагальний революційний страйк), готова вороже їм протистояти. Бо, хоч це на перший погляд і здається парадоксальним, навіть та поведінка, що призводить до користування правом, може за певних обставин тлумачитися як насильницька. Зокрема коли ця поведінка активна і користується належним правом, щоб скинути правову систему, силою якої вона це право отримала; коли ж вона пасивна, її все одно позначають так само, як за вище розкри-тою логікою у випадку шантажу. Це засвідчує лише предметну суперечність правової ситуа-ції, але не логічну суперечність у праві, коли за певної нагоди воно вживає насильство проти страйкарів, що також його застосовують. Адже держава більш за все у страйку остерігається тієї функції насильства, котру покладено на-ріжним каменем цього дослідження, бо її вияв-лення становить єдино надійний базис для кри-тики. Адже якщо насильство, як це здається на перший погляд, було б лише засобом для без-посереднього забезпечення першої-ліпшої по-треби, воно могло б досягати своєї мети лише у вигляді розбійницького насильства. І було б геть непридатним для більш-менш сталого об-ґрунтування чи перетворення відносин. А втім, страйк свідчить, що воно на це здатне, що на-сильство спроможне як перетворювати пра-вовідносини, так і бути їхнім підґрунтям, хай

відчуття справедливості від цього і виявиться скривдженим. Напрошується заперечення, що подібна функція насильства є випадковою і поодинокою. Його спростує розгляд воєнного насильства.

Можливість існування воєнного права спи-рається на ті самі об’єктивні протиріччя пра-вової ситуації, як і у права на страйк, а саме: суб’єкти права санкціонують насильство, цілі якого для них залишаються природними, а тому в вирішальний момент вступають у кон-флікт з їхніми власними правовими чи природ-ними цілями. Щоправда, воєнне насильство, як насильство розбійницьке, безпосередньо скероване на свої цілі. Та найбільше вражає, що навіть – чи мабуть, точніше – саме за при-мітивних умов, котрим ледь знайомі зарод-ки державно-правових відносин, укладення миру в усій його церемоніальності стає конче необхідним навіть тоді, коли владу переможця, здавалося б, вже ніщо не здатне похитнути. Дійсно, слово «мир» у сенсі, в якому воно спів-відноситься зі значенням слова «війна» (існує й зовсім інше, рівною мірою неметафоричне та політичне його значення, котре вживає Кант, говорячи про «вічний мир»), прямо позначає апріорне, незалежне від інших правових умов і необхідне санкціонування будь-якої перемоги. Воно полягає саме у тому, що нові відносини визнаються як нове «право», геть незалежно від того, чи потребують вони де-факто гарантії подальшого існування. Отже, якщо військове насильство можна визнати першопочатком та прообразом усіх форм насильства, спрямова-ного на природні цілі, то будь-якому подібному насильству притаманний законотворчий харак-тер. Згодом ми ще повернемося до далекосяж-ності цього висновку. Він пояснює вищезга-дану тенденцію сучасного права – відібрати принаймні в окремої особи як у суб’єкта права насильство в усіх його формах, нехай і скеро-ване лише на природні цілі. Насильство вели-кого злочинця протистоїть праву через загрозу утвердження нового закону, і загроза ця, по-при її безсилля, у визначні моменти ще й досі завдає жаху громаді, як і за давньої давнини. Проте держава побоюється такого насильства саме через його законодавчий характер, оскіль-ки вона повинна вбачати у ньому законодавче тоді, коли зовнішні сили примушують визнати їхнє право на проведення війни, а класи – на оголошення страйку.

Переклад Євгенії Бєлорусець


Об’єднання Німеччини після Повороту 1989/90 виявилося процесом болісним й амбівалентним. В колективному уявно-му цей процес парадоксально набув форм розумісцевлення, руйнування просторових координат, їхньої ірреалізації. Так в романі Томаса Гетхе «NOX» (1995) події «Ночі ночей» – Повороту 9/10 листопада 1989 – розгортаються в Берліні, що рефігурується як тіло оповідача-письменника, якому незнайомка перерізала горлянку. В подальшому події описуються від імені автора-трупа, що поступово розкладається й дистанційовано описує зміни як власного тіла, так і тіла Берліна. В момент убивства жінка впадає в амнезію, забуваючи власне ім’я, й у такий спосіб долучається до колективно-родової безликості національного тіла. В контексті політичних подій Вбивця постає алегорією невизначеного колективного суб’єкта (з XVIII століття іконографічна традиція зображає Німеччину як Ґерманію – молоду жінку, що потребує за-хисту) – нації в мить політичного ексцесу: «вона протиснулася крізь натовп до Муру. Поклала руку на рану в бетоні. Тепер, – подумала вона, – всі безіменні, як і я». Вбивця рухається між західним і східним Берліном, перетинає кордон і прилеглі території – «нічийну землю, відростки рани, переплетення шрамів», шукаючи власне ім’я.

Розчахнуте тіло міста

Ця ніч, як і інші, ще стояла над піщаною рівниною, і місто, виникле з буяння поколінь, так само, як і з плану, переживання і сну, ще спало, коли розпочався автоліз і те, що назива-лося мною, зносилося і почало розпадатися.

Роговиця очей потьмяніла, очні яблука всохли, а мої зіниці тупо й безвиразно лежа-ли в очних ямках, рівні й пласкі, ніби виноше-ні протягом тривалого часу. А коли частини тонкого епітелію – губи й мошонка – почали жовтіти і ставати схожими на пергамент, у моє-му тілі збільшився вміст водню й вуглекислого газу. У лівому шлуночку серця накопичилося п’ятдесят мілілітрів трупного газу. На печін-ці викристалізувався тирозин – ароматична амінокислота, яка під час розпаду білків роз-кладається далі на крезол і фенол. Слизова оболонка надгортанного хряща вкрилася стру-вітом – ніжними білими кристалами фосфату магнієвого амонію, а по моїй лівій руці, що звисала з крісла, розповзлися плями розкладу, ніби світло й тінь на фотонегативі.

І я чув, як спало місто, і як відкриття кордо-ну, що камінним хребтом пронизував його тіло, повільно входило в його сон. На переході Шо-сештрасе о двадцятій сорок три перші шістде-сят громадян НДР перетнули Мур, а на півночі – на Борнгольмерштрасе між Пренцлауер Берґ і Ведінґом – о двадцять першій двадцять вісім. До опівночі двадцять тисяч людей рвонули на Бьозебрюке; водночас сотні штурмували на півдні контрольний пункт на Фрідріхштрасе, й усюди вулиці чорніли від пішоходів, що, освіт-лені сполохами фотокамер, сунули на Захід.

Біль горів у тілі міста, його очі смикалися під закритими уві сні повіками, а корабель повільно заглиблювався в нього далі й далі. Надзвичайно обережно він пройшов Ландвер-каналом; хвиля криків і сміху святкуючих по-ступово спадала, аж поки на оглядовій палубі остаточно не запанувала тиша. Коли корабель пройшов під першим мостом, зовсім близько від армованого заліза та сталевого скелету зі-споду мосту, світло корабля, яскраво відбите у воді, вихопило із темряви полиск розкладених пташиних трупів і гнилого гілля, мерехтіння сміття, нанесеного водою й вітром, і морозя-ний повів шугнув над палубою.

Від берега і з вулиць, що виходили до ка-налу, вчувався лемент, так ніби всі мешканці дружно полишали свої будинки. Видно було колони машин на Потсдамерштрасе, міст, заби-тий людьми, що сунули як всередину, так і до Муру, вертольоти, переповнені потяги маршру-ту 1 між Мьокернбрюке та Галешес Тор і різке світло прожекторів у небі, там, де, як відомо, проходив кордон. Коли проминули Цосенер Брюке, погляди стали все більше і більше за-тримувалися на кущах вздовж берега, мокрих і темних. Висока лінія будинків на Майбахуфер, байдужа та ворожа. Потім на Ломюленбрюке нарешті виринули яскраво освітлені Мур та колючий дріт, сторожова вежа й бетонований береговий схил.

Швеєн, який стояв на кормі, знав, що тут не-має проходу на Схід і що поблизу нема ні КПП, ані достатньо таксі, щоб відвести гостей додо-му. Свято скінчилося, подумав він. Корабель

Hettche Thomas, NOX. Roman. - DuMont Literatur und Kunst Verlag, 2002. (Erstausgabe 1995) Трабант (трабі) та Вартбурґ – марки загальнодоступних автівок виробництва НДР. Після Об΄єднання Німеччини були зняті з виробництва через надто низьку швидкість

та неконкурентнодатність. Рудольф Людвіг Карл Вірхов (1821 – 1902) – німецький лікар, засновник сучасної патології, поборник медицини, жорстко орієнтованої на природничі науки. Відомий як

засновник перших комунальних лікарень у Берліні. Професор Матерн носить ім΄я головного героя сатиричного роману Ґ.Ґраса «Собачі роки» Вальтера Матерна – «типового» хлопака, нездатного до будь-якої інтелек-

туальної праці, що не вміє забувати й витісняти свої минулі гріхи ХХ Світової війни.

Неля Ваховська

Томас Гетхе

NOXдовго шкріб бортом вздовж Муру коло Ґьор-ліцер Уфер, поки хтось не зіскочив на берег і не закріпив канат. Під ліхтарем, у світлі якого жовтувато зблискувала телефонна будка, на вузький просмолений берег нарешті було спу-щено металевий трап.

Шум відлунював у моїй голові, і я бачив, як прокидається місто навколо мене. Поки передмістя й спальні райони ще ніжилися уві сні, наче непорушні частини тіла, внутрішні органи почали повільно рухатись і рвучко пе-рекачувати організмом слова й образи. Усе, що відбулося, стікало сюди, всередину; всюди, на вулицях і в будинках, місто почало реагувати пам’яттю своїх дротів і камер, воно спостері-гало, як непередбачене все глибше проникало в нього.

О дев’ятнадцятій тридцять два до місцево-го керівного складу надійшло доручення По-ліційної дирекції федеральної землі Західний Берлін терміново вирушити до пунктів пере-тину кордону. Зворотні повідомлення: на пів-денному сході – від Зоненалеє, із Рудова – від КПП на Вальтерсдорфер Шосе, на півдні – від Обербаумбрюке і на заході – від Інваліденш-трасе, – надходили до президії , а звідти, наче через синапси, розходилися далі в усі інші райони. Бургомістр Момпер виїхав до КПП Фрідріхштрасе. Берлінський сенат зібрався на засідання у Шьонеберзькій ратуші. О двадцять третій нуль-нуль перші шість громадян НДР попросили притулку на КПП Вокзал Цоо як біженці. Звідусіль у напрямку Курфюрстендам сунули трабанти і вартбурґи , що заблокували



«Який мерзотник!» Вона знову притисла склянку до щоки. «І ти теж мені! Весь час мов-чиш. Але в такій… Просто не розумію!»

Роберт розчепірив пальці. Він не був пев-ний, що взагалі відчував би бородавку, якби та не натирала середній палець. Спершу на дотик вона нагадувала струп, тепер же стала як хліб-на крихта.

«Щонайбільше – чотири тижні», – мовив він, на мить підвівши погляд. Ще й досі в темно-синьому халаті, вона стояла, зіпершись на підвіконня. Права рука під грудьми підтри-мувала лівий лікоть. «Якщо в них нічого не зміниться, то це ще два тижні. Ще два».

«Яка гидота». Вона надпила бренді. Черво-на смуга на щоці поступово сходила. «Не ро-зумію, як ти міг щось таке зробити. Просто не розумію».

Залишки бренді хлюпали в склянці туди й назад, мов хвилі в тій кулі, яку він щоразу брав до рук, коли давав зубному лікареві свою чіп-карту: маленький білий вітрильник тримався на височезних синіх хвилях, щоразу випливав нагору, завжди за вітром, навіть коли він пере-вертав кулю. Його пальці сплелися.

– Ми витримали 96 тижнів… Іще два…– Срані 96 тижнів! – Вона міцно заплющила

очі й відкрила рот. Склянка була порожня. – І все коту під хвіст…

– Ці 96 тижнів не були сраними, Доро. Не були…

– Не просто срані. Вони були… А як ти це назвеш, коли під’їзд стає місцем недільних зу-стрічей для якихось бахурів, які навіть не від-вернуться, коли їм треба посцяти? Або коли весь одяг у шафі брудний, бо спершу дрелять одну стіну, потім – іншу? І ніякого денного світла. Весь час ця срана завіса перед вікном. А потім я ще маю тішитися, що це лише за-віса, а не якийсь сраний тип, що присів перед вікном і показує мені свій сраний палець.

Інґо Шульце

Подружжя п’яне і свариться – ось сюжет новели Інґо Шульце . Сварка інсценізована: дружина закривається руками, підвищує голос, бігає до вбиральні блювати. Чоловік сидить під дверима, рахує випиті нею склянки й складає гнівні фі-ліпіки про себе. Чоловік – східний німець: у своєму домі він все робить власноруч, запасається брикетом і свічками, наче на випадок війни, й симпатизує верхньолужицькому – тобто східнонімецькому – діалекту. Жінка – «землячка» із західної Німеччини: вона не здатна знайти собі роботу, не контролює себе в стані сп’яніння і вміє торгуватися, доки ціна не сягне максимуму. Ці люди два роки прожили в квартирі під час санації будинку, із монтажною завісою за вікном. Вони єдині не продали ремонтній фірмі свою квартиру й не виїхали. А коли до них прийшов чолов’яга і розповів, що купив цю квартиру за 180 тисяч, але без пожильців, чоловік підписав відмову продавати своє помешкання, щоб верхньолужинець міг отримати свої гроші назад. Він виграв цю битву й надалі оберігатиме свою домашню фортецю. Дружина ж гадала, що вони просто чекали гарної ціни. У сварці без слів різні способи соціалізації, форми пристрасті – соціальної, сімейної, міжлюдської – вибухнули в ритмі болеро, щоб завершитися жестом убивства й кохання.

Дерибан по-берлінськи. Мініатюра Неля Ваховська

Берлін. Болеро– Що?– Ох, Роберте, з якої ти планети…– Хто тобі..? Ти зможеш його впізнати?– Не сміши…– Я цілком серйозно. – Він підвівся. Та цей

її погляд… Він не міг стовбичити просто так, не маючи змоги її торкнутися. Темно-жовте світло від програвача різонуло по очах.

– Може, й серйозно, але ти таки не знаєш, про що кажеш. А раніше твоя голова ніби ліп-ше варила. – Наближаючись, вона катала між долонями порожню склянку.

– Доро, – мовив він.Вона налила собі ще одну.«Це пійло…». Він вів рахунок і зараз три-

мав цифру в голові. Остання склянка, повна по вінця, йшла за дві.

Ставши навколішки, вона сперлася руками об столик і надпила зі склянки. Пасмо волос-ся впало досередини. «Не так і зле, це пійло твого друга, твого дру-зя-ки». Встаючи, вона вхопилася за крісло. Він не хотів їй нічим до-рікати. Він хотів, щоб і ця мить допасувалася до їхнього життя, як і всі попередні. Щоб мож-на було пам’ятати кожну годину, ні за чим не шкодуючи.

– Дру-зя-ка, – повторила вона й спробувала випити на ходу.

Якби Роберт і міг чимось дорікнути цьому чоловікові, то хіба за те, що той притарабанив сюди цю пляшку. Жодне з них не пило нічого настільки міцного. Деякі друзі Доро взагалі не вживали алкоголь. Про таке не слід забувати.

– Твій дру-зя-ка.– Ще два тижні, – мовив Роберт, розглядаю-

чи свої руки й пальці на ногах. Чи зміг би він упізнати їх із-поміж багатьох інших? На руках – напевне. Відколи він почав систематично зрізати шкірку біля нігтів, вони стали йому як рідні. «Все ж було ясно від початку».

– Від початку! – Вона розвела руками. Тоді

мовила спокійно: «Від тижня до тижня ці жев-жики з контори мали пропонувати більше: вони ж обіцяли порожні помешкання. Порож-ні, й аж ніяк не заселені. Більше й більше, від тижня до тижня…»

– Та я знаю…– Вони стрімко набавляли ціну! Дійшли до

вершини! А ти кажеш, ми вже про це говорили. Ви ніколи цього не втямите!

– Хто це – ви?– Ви... Всі ви тут…– Та сядь нарешті.– Я думала, ти знаєш, що робиш. Даєш їм

копошитися, щоби потім…». Вона коротко стиснула кулаки. Піт блищав на її чолі й над верхньою губою. «Ніколи вже нам не зроблять такої пропозиції, ніколи!

– Коли все буде позаду… – Він дивився на неї. Він хотів вести далі. Щойно вони знову зможуть бачити телевежу просто з ліжка, її ми-готливе світло, їхню зірку, і дивитися щодня на антену з сороками й димар навпроти, а зранку – на тіні, що повзуть стіною дому, аж доки від балконів лишаються тільки короткі темні стяж-ки, наче прапорці на вітрі з Фридрихсгайну. Роберт уже бачив плющ із його щупальцями-руками, велосипеди в дворику…

Вона розреготалася.– Я не можу терпіти все це два роки, щоби

потім просто сказати: Страшенно вдячна! Ста-ло справді дуже мило…. Чудові сходи! Які милі кольори!

– Не так голосно!– Який же ти йолоп! Звідки, ти думаєш, він

узяв цю цифру – сто вісімдесят штук? Рівно на двадцять тисяч більше! Треба було вимагати рівно дві сотні. Двійка, – вільною рукою вона намалювала цифру в повітрі, – і п’ять нулів. А він тобі взагалі щось показував? Якийсь папі-рець, що помешкання належить йому?

Світло від програвача тривожило Роберта –


ніби за фотелем хтось зачаївся. Із синьої пач-ки класичних дисків, що їх колись подарувала Доро (десять штук за 88 марок), він щотижня виймав один. Більшість імен композиторів були йому відомі, лише назви й прізвища дири-гентів доводилося вчити, як колись російські слова. Він не міг пригадати, який диск слухав останнім.

«Міг хоча би спитати, перед тим як від-мовитися таким широким жестом. Ніби мене взагалі не існує. Ніби я просто повітря, пусте місце…». Вона розвернулася й попрямувала в коридор, склянка – між кінчиками пальців. Різ-ко поставила її на телефонний столик. Декіль-ка кроків – і він уже позаду.

– Та нікуди я від тебе не тікаю, – крикнула вона, не обернувшись. – Який ідіот, який же ти довбаний ідіот!

– Доро. – Прошепотів він. – Діти.– Мені треба, – вона щільно замкнула за со-

бою двері. Його руки впали долу.У вітальні він сів на канапу, рівно в півколо

– в слід, що позначав місце, з якого він тільки-

но встав.Доки вона повернеться, він має вирішити,

як триватиме вечір, як їм дійти до ліжка й за-снути. Тільки б до ліжка, і найгірше буде по-заду.

Він дотримувався поради з книжки, яку по-читував у перервах на роботі: жити «осяжними часовими відрізками». Йому тільки треба про-вести себе й Доротею крізь цей вечір, цю ніч.

Він довіряв ранку, тій пів годині на кухні, коли він уже вбере дітей, Доротея зайде і він наллє

їй молока до кави. А коли він із дітьми ви-ходитиме з дому, посуд уже буде в мийці.

Два з половиною роки він доводив помеш-кання до ладу, спершу – систему опалення й електрику, потім, кімната за кімнатою, шліфу-вав підлогу, реставрував вікна. З кожним дюбе-лем, кожним шурупом, кожною пофарбованою рамою він почувався дедалі певніше. Але най-більшу певність йому давали хлопці. Коли До-ротея приводила свою університетську тусівку, водила їх помешканням, а він, із обома хлопця-

ми на руках, з’являвся у вітальні для поцілунку на добраніч. Доротея казала: «А ось і мої троє мужчин!». У цю мить йому було добре, як ніко-му (принаймні, як нікому з тих, кого він знав).

Раптом знову зазвучала ця мелодія. Вона лунала з її торбинки. Роберт знав, як назива-лася ця оркестрова композиція, він знав перше й друге ім’я композитора, знав навіть, яке ім’я висвічувало зараз у неї на дисплеї мобілки. Він кинув торбинку на канапу, вхопив подушку і давив обома руками, аж доки мелодія не за-тихла.

Роберт вивчився на теслю і років десять пе-реходив із місця на місце. Три роки він мон-тував опалення, ще півтора року доставляв, заносив і збирав офісні меблі. Й от уже два з половиною роки працює в службі ресторанно-го обслуговування «Маґнум». Його ніколи не звільняли. Фірми завжди банкрутували самі. Такого, як він, ніколи не звільнять, він міг би битися об будь-який заклад. А роботи завжди вдосталь. Так що…. А Доротея? На неї він ні-коли не розраховував, тож зажди був сам по



Переклад здійснено за виданням Schulze Ingo. Handy. dreizehn geschichten in alter manier. – Berlin Verlag GmbH, Berlin, 2007.

собі. В тридцять один вона вперше завагітніла. Він і гадки не мав, що можна так довго вчити-ся. А якщо Доротея і знаходила щось на кілька тижнів, то завжди без оплати. Але щоразу вона раділа так, що він і сам починав вірити, ніби цього разу йдеться про щось стабільне. Та вона могла взагалі не працювати. Він-бо дбає про свою родину, знає, що для неї краще. Йому не потрібні жодні поради, особливо від якихось жевжиків.

Ці типи з контори скликали збори мешкан-ців і довго витріщалися на Доротею. І вже зо-всім ошаліли, почувши її діалект. Із Баварії, землячка! Цього вони, мабуть, не сподівали-ся, не в такій квартирі. Але він витримав бій. Лише одного разу договір про винайм було ви-йнято зі скриньки, на півгодини. Стільки часу треба було, щоб добратися в копі-центр на Вінсштрасе,

де він мав знижку на картку Доротеї. У жод-ному разі не можна загубити оригінал під час якоїсь операції або навіть випадково загнути листок.

Він почув шум води в туалеті й не знав – вставати йому чи сидіти далі. Тепер Доротея була напоготові, вона вже завчила свою про-мову. А він може лише повторяти, що за два тижні… коли знімуть завісу й риштування… після 96 тижнів… знову небо, нарешті свято. День тріумфу… Вперше він не відчув анітрохи радості.

Цілих півроку нічого не відбувалося. Потім – оголошення: через появу риштування «під-вищена загроза вторгнення». Він купив газові балончики й порозставляв по одному в кожній кімнаті. Далі – завіса. Про жодну завісу взагалі не йшлося. Десять місяців вони смажилися за нею, а будівельники все не з’являлися. «Із нас зроблять гриль», – казала Доротея. А він від-повідав: «Якщо ніхто не виїде, вони нічого не зможуть зробити».

Коли ж процес пішов, перебудовники спо-чатку дзвонили в двері щотижня, а потім по-чали з’являтися в них на порозі щодня. Він не хотів жодних змін. Не обов’язково мати нега-тивний досвід, аби знати, що є добрим. Тут він був на своєму місці й не хотів нікуди йти.

«А може, все-таки глянемо на якесь інше помешкання? Тільки глянемо, нічого більше». Він поставив Доро питання руба: «Що тобі не подобається в нашому? Чого тобі бракує? Про що я забув? Що ти хочеш зробити по-іншому?.. Так отож».

Перебудовники просочувалися досередини, як пилюка, і жодні вологі ганчірки від них не допомагали. Йому не треба було переставляти газовий бойлер із кухні до ванни, він не хотів центрального опалення. Він опалював вугіл-лям: на нього він міг покластися, навіть якщо відключать струм або почнеться війна. Він на-віть орендував другий підвал і склав туди бри-кети, про запас. І свічок, так багато, що ними вже можна було торгувати.

Але ці типи знали тільки, як розкидатися грішми. А якщо це не допомагало – то більши-ми грішми, а потім іще й іще більшими. Він знав, що робить. Це вони не давали собі раду,

вони втрачали терпець і підкуповували його всім, чим тільки можна. Та йому було все одно, звідки вони приїхали або де живе начальник будівельної бригади – в Нойкьольні чи Гелер-сдорфі. Він знав лише, що гроші зруйнують його родину і що їм не можна відступати й вибиратися з помешкання. Їм треба було ви-тримати цей іспит. І він має допомогти Доротеї бути й далі сильною.

Цей чоловік усе зрозумів і нині ввечері про-сунув під двері свою візитівку. Йому було не більше тридцяти п’яти, хоч він і мав на голо-ві так мало волосся, що зблизька проділ годі було помітити. Його потилиця блищала. «Хто си втримав так довго, вже не виїде, хіба нє? А вони крутять і крутять, як той циган сонцем. І заколупали вже мене тими своїми байками». Робертові сподобався цей верхньолужицький діалект, тож він дав чоловікові договорити.

«Я вже купив квартиру. Оцю вашу, але шо пусту. Вони, оті – він мав на увазі перебудовни-ків, – кажуть, шо Ваш виїзд – то тіки питання грошей. А я в то вже не вірю. Так шо мені те-пер треба мої гроші назад. Зворотній трансфер. Розумієте, нє? Два роки я чекав. Вони мене вже заколупали».

Нарешті хоч хтось усе зрозумів. Вони ніко-ли звідси не виїдуть, навіть за сто вісімдесят тисяч. Чом би Робертові під цим не підписа-тися? Нарешті перебудовники отримали доку-ментальне, так би мовити, підтвердження.

Коли Доротея прийшла додому, гість уже виходив.

«А ти хоч подумав, – Роберт сахнувся, – скільки часу тобі треба працювати на такі гро-ші? Шість років, навіть сім». Кажучи це, вона не дивилася на нього, натомість тісніше запну-ла комір халата, – так, ніби змерзла. «Двісті штук, двійка і п’ять нулів. Про це ми ніколи не говорили, ніколи».

Він відчув, що очі в нього зблиснули, проте змовчав. Він, довбаний ідіот, це знав. Знав аж надто добре.

«Я думала, до вас нарешті дійшло, як це працює, – мовила вона, – але ви й поняття зе-леного не маєте».

«А знаєш…» Її голова рухалася наче під якусь мелодію. Лиш одного разу Роберт бачив її п’яною. Це було ще до народження дітей. Тоді всю дорогу додому вона заточувалася й падала на нього. Йому довелося тягнути її за собою, ніби впертого пса. Вони нікого не зустріли. Якби він її залишив, вона могла б і замерзнути. Їй не варто про це забувати. Часто вона повер-талася додому пізно, інколи й дуже пізно. Але зранку, на кухні, все знову було гаразд.

«А знаєш…» Халат розійшовся, а вона, хи-таючись і тримаючися за стіну, посунула в бік дверей і вийшла.

Він пішов за нею в коридор. Двері туалету хряснули, ввімкнулося світло й унітазна по-кришка гримнула об трубу. Вона виблювала й одразу злила воду.

Це була ніби сцена з комедійного серіалу, коли люди ненадовго з’являються, щось ка-жуть і знову зникають, інші за всім цим безпо-радно споглядають, а за кадром звучить сміх.

Він знову почув її голос. Двері не були за-мкнені.

Його не спинив вигук Доротеї, ані рука, якою вона хотіла прогнати його, виставити за двері. Їй варто знати, що з ним таке не пройде. Він злегка посунув її вбік, обхопив лівою ру-кою і притис до свого стегна. Її знову скрутило над унітазом. Вона давилася, харкала, відкаш-лювала. Правицею він притримував їй чоло. Халат розійшовся, і кінчик пояса лоскотав йому ногу. Нитка слини зависла над унітазом. Там плавав жовтувато-коричневий слиз.

Він умовляв її, спокійно й зважено, доки вона висіла на струні своєї слини. Він трохи підняв її чоло і злив воду. «Ні про що не хви-люйся. – мовив він. – Усе добре, Доро, все до-бре».

Поступово світ повертався на свою орбі-ту. Якщо треба, він витримає й до ранку, без питань. Доки він відчуває її чоло в своїй руці, нічого поганого не станеться.

Зрештою все вийшло, як і треба. Його рі-шення було остаточним. Він усе зробив пра-вильно. Він почувався вітрильником на синіх хвилях, завжди за вітром. І навіть це багато-градусне пійло, навіть цей безглуздий дарунок зіграв свою роль. Бо як інакше вони би витри-мали до ранку без бренді, без чола Доро в його руці? Він був йому вдячний, цьому кадрові з блискучою потилицею, направду вдячний.

Тепер Роберт знав, як провести Доротею крізь цей вечір, крізь цю ніч. Байдуже, що вона там казала.

А коли все буде позаду, треба не забути вимкнути програвач. Тоді він побачить диск, який востаннє слухав, і зможе пригадати ім’я композитора. Будильник наставлено. Доротея і далі балакала.

Лівою рукою він поправив їй волосся на по-тилиці. Ніби тебе хтось гладить: мабуть, так це було на дотик. Сама вона вже не трималася на ногах. Чоло було вологим і теплим. Чи це його рука? Він іще трохи просунувся, аби спертися ліктем на стегно. Тепер він витримає. Він хотів лише поміняти бік, взяти її чоло в іншу руку. «Ти мусиш усе з себе випустити, – перебив він її, – все до решти». Чого б їй нарешті не стули-ти пельку?

Це було не більше ніж рух лівим зап’ястям, жест, який він знав від Доротеї, – так вона від-кидала волосся. На якусь мить він відчув усю вагу її голови. Його права рука впала долу, ніби паралізована.

Роберт і сам здивувався власній спритнос-ті, – ніби робив це не вперше. Знову відчув ту хлібну крихту між пальцями, та її волосся на-вдивовижу м’яко огортало його ліву руку. Він іще більше відтягнув голову Доротеї назад. Вони глянули одне на одного й дивилися, аж доки він зрозумів, що вже запізно, що тепер він уже не може просто відпустити її. І коли вона на мить заплющила очі, йому вже не лишалося нічого іншого, як лише поцілувати її розкри-тий рот.

З німецької переклала Роксоляна Свято


За словами Нашого Провідника, на даху одного з будинків Прип’яті було викладено величезними літерами: «Хай буде атом тру-дарем, а не солдатом!».

Юрій Андрухович

Нотатки до прогірклого ювілею

Звізда абсент

Прип’ять – єдине на світі місто, яке має настільки легко обчислюваний вік: 1970 (за-снування) – 1986 (кінець). Крім того, з усіх по-руйнованих міст воно проіснувало найменше – всього лише шістнадцять років. Тобто вже не підліток, але ще не молодик, такий собі не-повнолітній юнак із правом на отримання пас-порта й участі в перших виборах. Утім, замість паспорта йому виписали свідоцтво про смерть. У діагнозі зазначили променеву хворобу.

Так блискавично коротко не жило жодне інше місто. При цьому воно руйнується й далі – переважно людськими руками. Не тільки ліс поїдає його.

Принагідне збочення: цікаво, скільки років проіснували Содом і Гоморра? Хоч як фанта-зуй, та уявити собі, що менше, ніж Прип’ять, ніяк не можна. Щоб довести Бога аж до такого шаленства, шістнадцяти років мало б не виста-чити. Содом і Гоморра мусять суттєво поступа-тись Прип’яті у блискавичності.

Що більше – у випадку Прип’яті маємо гра-нично точну останню дату: 27 квітня 1986 року. Ні, не 26-те, а 27-ме – день евакуації, а не ава-рії. Фіксована остання дата поріднює Прип’ять із Помпеями. У них вона також гранично точна – 24 серпня 79 року.

Примара Помпей вилізла зненацька на яв, коли ми, чаплино ступаючи уламками бито-го скла і гнилими дошками, увійшли до кафе «Прип’ять» -- колись наймоднішого в місті закладу. Кафе розташовувалося на пагорбі по-над річковою пристанню. З нього можна було спостерігати за міським пляжем та прибуттям сліпучо-білих київських пароплавів на підвод-них крилах. Відвернута ж від річки стіна кафе являла собою вітраж. Наш Провідник тут-таки розповів, що згідно з переказами автор вітра-жу свого часу створив інший вітраж, яким і на-кликав біду. Мається на увазі, що серед інших робіт того вітражиста є й «Останній день Пом-пеї». Він і наврочив. Таку людину, отже, ніяк не слід було запрошувати до створення вітра-жу у Прип’яті. Наш Провідник посміювався, розповідаючи цю леґенду.

Навряд чи «Останній день Помпеї» міг ста-ти монументально-декоративним сюжетом у той, нагадаю, соцреалістичний час – і навіть як репліка на тему Брюлова. Якому клубові, па-лацові чи санаторієві він міг би знадобитися зі своїм катастрофізмом? Який виконком замовив би ту далеко не найоптимістичнішу картину з виверженням вулканічної лави і гнівом небес?

Можна хіба що припускати хвилинну слаб-

кість художника, внаслідок якої й народився позашлюбний твір. Вітраж для себе? Задля втілення мимобіжних апокаліптичних візій? Мистецтво, яке не належить народові? Мис-тецтво для мистецтва? У кожному разі катего-рично не слід було запрошувати до Прип’яті того латентного декадента. Такі, як він, усюди тягнуть за собою свою жахливу карму і втруча-ються нею в досі щасливий перебіг подій.

Як нині його знайти, як притягнути до від-повідальності за все, що потім трапилося?

* * *Що там, на вітражі?Передусім слід відзначити, що він майже

наполовину знищений. Тобто нині це вже не вітраж, а лише половина з нього, вся з уламків. Інша половина хрускотить під ногами, коли не-обачно підійти впритул. До речі: лічильник на плечі у Нашого Провідника при вході до кафе заклацав як шалений, тим самим натякаючи на серйозну пляму. Ми обережно її обійшли. Бо-сим тут не ходи – засвітишся.

Так от, вітраж. Усе, що лишилося, справ-ляє враження підкресленої барвистості. Якщо вітражні кольори передавати в категоріях фізи-ки, то слід якомога частіше вживати префікси

Мірон Цовнір. Москва 1998


П’єтралата – мікрорайон у Римі. (Прим. пер.) Борґата – загальна назва бідних районів – нетрів – на околиці Риму. (Прим. пер.)

Було свято, але всі товариші Томмазо – За-сранець, Дзеллероне, Шакал, Будда, Ґрічо, Каццітіні, Дзіммі´о, Дзукаббо – не мали й ко-пійки і нікуди не потикнулися з П’єтралати. Святкові сорочки, либонь, були майже у всіх, але що їм робити в Римі без грошей? З самого ранку вони засіли в барі навпроти автобусної зупинки – там, де столики були виставлені на вулиці, – і повмощувались, напівлежачи, об-говорюючи матчі й просто базікаючи. Близько одинадцятої Дзеллероне і Ґрічо це остогидло, і вони подалися геть. Решті ж бракувало фанта-зії на щось інше, і вони залишилися в барі, по-складавши руки на пуза, підставлені сонцю.

Пізніше замість Дзеллероне і Ґрічо при-йшли нові люди: Мінк’я, Фреґіно, Чанетто, Чорноголовий, Ньячча та інші.

Як на добру середину квітня стояла погана погода: холодніше, ніж на Різдво. То був один із тих днів, коли небо затягнуте хмарами, а між ними вряди-годи з’являються тут і там кілька оранжевих смуг, і все місто немовби освітлене вогником свічки. П’єтралата відбивалась у ве-личезній калюжі багна. Та оскільки була весна, люд убрався в легкі обновки з попліну, у жовті або картаті ковбойські сорочки. Потоки людей насували – із Тібуртіно, зі Понте Маммоло – або скупчувалися в очікуванні машини, щоби доїхати до Риму; а ті, хто як Засранець і решта були на мілині, без ліри, чисті, як біла ріпа, крутилися по борґаті , красуючись в нових со-рочках.

Засранець та його товариші сиділи в барі, коли побачили, як попереду по вулиці П’єтралата наближаються троє осіб у цивіль-ному. Двоє з них були поліцейськими, а один – карабінер борґати, також у цивільному. Вони зупинилися купити собі по пакетику бобів на ятці на краю борґати і крок за кроком, жуючи їх, спускалися вулицею в напрямку бару.

Зневірені, що сиділи за столиками, із сумом перезиралися між собою, ліниво проводячи язиком по зубах, майже позіхаючи. Бурмотіли: «Шо таке? Шо таке? Арешт?» Серед них ко-жен мав якийсь прогріх, і поліцаї могли прийти туди за будь-ким із компанії: тому чоловіки не рухалися, лише нервово перезирались насто-роженими поглядами.

Кілька стручків ріжкового дерева тихо впа-ли поміж стільців і столиків. Засранець, гризу-чи їх, сидів спокійно, як був, і питав себе дещо невпевнено, навіть трохи з острахом, а очі бла-женно блистіли: «Кого загребуть? Мене, його

П’єр Паоло Пазоліні

«Жорстоке життя» (фрагмент)

Битва у П’єтралаті чи його? Когось із нас вєрняк повяжуть».

Тим часом поліцейські наближалися до столика, за яким розмістилась ватага, і вже було чутно голоси навколо: люди, що стояли на автобусній зупинці, жінки, які йшли за по-купками, зграйки дітей, інші люди з бару, – всі нюхом почули халепу.

Втім, немов би не маючи жодних намірів, правоохоронці підійшли до стола Засранця і так, наче й справді не маючи нічого на думці, поставали один з одного боку, другий з іншого, а третій – позаду його стільця. Цих дотепників добре знали, і перше, що ті мовили, було: «Ну шо, давно вже не виділись, нє?»

Засранець і далі спокійно сидів на своєму місці: сіра щетина, кілька ріденьких кучерів на шиї й сонне око. Було видно, як затремтіли його схрещені руки.

Одначе поліцейські завели розмову з Кацці-тіні, що сидів поруч, а не із Засранцем –нато-мість його вони приязно поплескали по щоці. Але потім обернулися до нього всі нараз і спо-кійно мовили: «Давай, ходи з нами!»

Засранець уже був насторожі – у той час він постійно чекав чогось такого, а останні дні в нього вдома навіть лежав труп. Тому щойно поліцейські розкрили роти, як він скочив: «Нє! Я не піду! Чо’ я ма’йти з вами?»

Хлоп’яга вже майже підвівся, готовий, що друзі заступляться за нього і відішлють геть. Чутно було голоси навколо:

– Га, що робиться, га?– В’яжуть Засранця! – О бля’, шо він дасться отак? – хтось казав

одне, хтось – інше, і враз почався гамір: – Та шо ж він зробив? Та шо?Хтось звертався до Засранця, котрий сів на

місце, білий, як свічка, радячи йому: «Дери звідси!», а хтось відмовляв: «Сиди, блядь! А то вуни тобі спокую не дадуть!»

Все більше людей збиралося навколо, осо-бливо жінок: тих, що вже були там і тих, котрі жили в хатах поряд і вийшли, щоби погляді-ти – всі бідні жінки борґати, розкуйовджені, в брудному й поплямленому хатньому одязі, зі стоптаним взуттям на ногах.

Поліцейські закричали: «Геть! Геть! Дайте місце!» Але жінки, що тіснились довкола, не рушили з місця, більше того, загомоніли, хоча й упівголоса, щось невиразне собі під ноги. «Негідники! Підлота! Посоромтеся!» Їхні об-личчя почервоніли і вкрились плямами, мов заплакані, волосся спадало на лоби, а вузли

хусток порозв’язувалися. Не втрачаючи часу, двоє правоохоронців

міцно взяли Засранця під руки і підняли в по-вітря, намагаючись стягнути його зі стільця, до якого той причепився, мов восьминіг. На-чальник, громило-неаполітанець років сорока противним голосом, що виходив йому аж із ніздрів, верещав: «Дорогу! Нахуй всі!»

Засранець не піддавався й пручався, мов проклятий: його сорочка і майка порвалися, а він, із затиснутими руками, викручувався на стільці, штовхаючись поясницею, щоб ви-вільнитись, немов його охопило полум’я на солом’яному матраці. Його друзі зберігали спокій, не рухаючись. Більше того, вони тули-лися навколо столика, за яким були господаря-ми, й уважно спостерігали на відстані півметра позаду поліцейських. Тим часом прийшли нові люди, приваблені галасом. Між автобусною зу-пинкою і баром їх було вже близько ста, також через свято, бо ж увесь люд повиходив на вули-ці, на прогулянку. Чоловіки, особливо юнаки, тримались позаду, віддалік. Натомість жінки підходили ближче, пропихаючись в тісняві, рі-шучі дати про себе знати і стати на бік Засран-ця. Між тим, поліцейським вдалося змусити його піднятися зі стільця, але він причепився обома руками до ніжок столика, і якщо вони хотіли волочити його геть, то мусили тягнути разом зі столом. Власниця бару, налякана, по-чала репетувати: «Поломите мині все! Поло-мите!» – з такою люттю, з такою ненавистю в голосі, що інші також почали горлати, ще голо-сніше, разом із нею.

Ошелешені від всього цього гамору, троє поліцейських вирішили покласти йому край.

Один нахилився, щоб стиснути Засранцю зап’ястя і спробував відірвати його руки від ні-жок столу. Але той, побачивши руку біля рота, звірячим ривком впився в неї зубами.

Та він захопив погано, лише за рукав: тоді відпустив, скривив рот, спльовуючи, і знову вкусив, цього разу трохи вище, за волосату кисть. Він стиснув щелепи з усієї сили, так що ніс скривився над вишкіреними зубами, по яких стікала слина – поки зі слиною не зміша-лася кров.

Розлючений від болю, поліцейський рвонув Засранця так, що той одразу відчепився від стола і, скорчившись, полетів сторчма на зем-лю. Інші стояли поряд, не рухаючись, і спокій-но спостерігали за сценою.

Поліцейські підняли Засранця в повітря,


Терроне – зневажлива назва жителя півдня Італії. (Прим. пер.)Перекладено за виданням: Pier Paolo Pasolini. Una vita violenta. – Garzanti, Milano, 1959

тримаючи його високо під руками, але він продовжував копатись і викручуватись: щоби розчистити шлях місце, один з тих, що його схопили, мусив розштовхувати людей рукою, бо юнаки не відступалися навіть на сантиметр, а жінки підходили все тісніше. Так Засранцю вдалося вдруге частково звільнитися, і він вхопився за інший столик, деручи животом по брудному тротуару.

Він вхопився іще сильніше, ніж попере-дньо: якщо двоє поліцейських намагалися віді-рвати його руки, він копався – з такою люттю, що поперекидав навколо всі стільці, а коли його намагалися схопити його за тулуб, то не могли відчепити від столу. Нарешті той, в ко-трого зап’ястя було залите кров’ю, ще раз рво-нув і відірвав Засранця від ніжок. Той раптово опинився на землі, розпростертий животом догори; його міцно тримали за ноги й волокли спиною по грязюці.

Тоді він забився, як сом: очі закотилися, а лице зблідло так, що здавалося, немов він ось-ось мав випустити дух і сконати. Засранець кричав, ледь не плачучи: «Мама! Матінка! По-можіть! Лишіть мене!»

Жінки були вже майже очманілі, погляди їх помутніли:

– Бандити! – галасували вони. – Помалу! – Бідне дитя, постидайтеся! – Геть! Геть! Дайте пройти! – горлали по-

ліцейські. Котрась ухопилася за лікоть одного з них, тягнучи обома руками, і верещала: «Лиши його, лиши! Вбивця!»

Камінь, якого жбурнули з усієї сили, проле-тів над головами і роздробився об стіну бару; жінки репетували все сильніше: «Зрадники! Ви зрадили ваших батьків!»

Засранець, борсаючись по землі, чіплявся за лапи поліцейських, і якщо їм спритно вдава-лося проволокти його кілька кроків, він кусав їх, впиваючись зубами як скажена собака. Тому поліцаї змушені були спробувати покінчити з цим: один підняв руку і вдарив Засранця пали-цею палкою так, що той втратив свідомість, а коли відрив очі, то вже не мав сили, лише стог-нав, ніби мав невдовзі померти: «Мама! Помо-жіть! Матінка! Спасіть мене!»

Ударами і ривками поліцейським вдавалося тягнути його за собою, змушуючи натовп роз-ступатися. Тоді жінки почали кидатися на них, кличучи на допомогу тих, що були позаду.

– Піднесіть його, покидьки! – кричали інші, жалісливіші.

– Та лишіться його, він епілептик! – В нього ні батька, ні матері! – Він один як палець, ще й хворий!– Покажіть їм, забийте їх! – докидали сво-

го із задніх лав найлихіші, чиї сини сиділи за ґратами або були в розшуку, або роками сиділи без роботи і пухли з голоду.

Якась жінка зняла з себе дерев’яний чере-вик і почала, плачучи, дубасити ним одного з поліцейських. Позаду неї інші, усі одразу, також набралися рішучості. Розуміючи, що

справи кепські, поліцейські мусіли облишити Засранця, якщо не хотіли, щоб їх роздерли. Він лишився нерухомо лежати там, де його кину-ли.

– Забили його! – заверещала котрась на все горло.

– В нього кров з голуви тиче!» – Ну, сюда, вб’ємо їх! – Та шоб ви поздихали, ми вас ту кров зли-

зувати заставим! Поліцейські почали відбиватися, розмахую-

чи ланцюгами наручників і горлали: «Спиніть-ся, наволоч, дурепи! Ми вас всіх посадимо!» Один з них, витягнувши зброю, голосно закри-чав: «Стійте, або стрілятимемо!»

Ніхто ніколи би не сказав: усі жінки наки-нулися гуртом, копаючи і кусаючи. Вони штов-хали поліцаїв у спину, в боки. Двічі чи тричі ті падали на коліна або долілиць, а жінки до-вкола топтали, плювали на них. Нарешті вони кинулись навтьоки, вириваючись і біжучи що-раз швидше. Жінки кидали їм вслід бруківку, цеглини, дошки. Посеред дороги стояла одна з немовлям на руках, коло жаровні, в якій роз-палила вогнище.

«Дай вогню, ей, Крочефі´!» – загорланили до неї жінки.

Не чекаючи, щоб їй повторили, та Кроче-фісса поклала на землю дитя поряд з жаровнею і стала кидати в поліцейських палаючими го-ловешками. Потім, незадоволена, схопила обо-ма руками цілу жаровню, повну розпечених вуглин, що потріскували, і викинула її просто на лапи поліцейським – зі всім вогнищем, яке широко розлетілося, вдарившись об землю, із яскравим спалахом попелу, диму й іскор.

Тим часом Засранець, який раніше лежав, ніби мертвий, розплющив одне око, заплющив його, знову розплющив і озирнувся довкола, байдужий. Шакал стояв над ним, широко роз-ставивши ноги, і, дивлячись в бік Монтесакро, сказав, немов у пустоту: «Тікай до мене додо-му».

Засранець повільно піднявся в натовпі і, спритний мов лис, вислизнув геть, проти-снувся поміж будиночків, пробіг всіма тими вуличками, перестрибуючи калюжі зі стоячою водою, поки не дістався майже до самих полів поблизу Мессі д’Оро, де перестрибнув через сітку загорожі, ввійшов у город, розтоптав грядку кропу і нарешті дістався до одинокого двору. Він був старий, обшарпаний, ніби древ-ні руїни: із подвір’ям, вкритим грудками роз-киданого гною посередині, кількома сараями і фонтаном: зовсім поряд зі старою хатою стояла нова, щось на зразок прибудови якраз навпро-ти фонтану. Засранець заліз рукою в діру під оббитим і брудним від добрив і соломи фон-таном, витягнув звідти ключ і відчинив криві двері прибудови.

Там Шакал тимчасово мешкав сам, бо бать-ко жив при майстерні. Це була велика кухня, вся чорна, із тапчаном, нічним столиком і ра-діо, заставлена різним дріб’язком; на столику лежала пачка вже скручених цигарок для бать-

ка. Одна папіроса висіла, прибита цвяхом, на стіні, куди її почепив котрийсь товариш Ша-кала, коли запевнив усіх, що кинув курити. В іншому куті стояв вішак без гачків для одягу і столярний верстак із приєднаними затиска-чами, а зверху на ньому – ціла гора речей. На стіні біля дверей навіть була раковина, в якій лежали купою лахи, оскільки Шакал сам прав свої речі.

Засранець, увійшовши, видихнув із полег-шенням, і одразу пішов шукати чогось попо-їсти: але не було ніху… Тоді він розлігся на тапчані, зі слиною в роті, і став чекати.

Невдовзі прийшов Шакал із пакетиком на-різаного м’яса і кількома круглими булками: вони їли жадібно, мов двоє ненажер, балакаю-чи про все, що сталося, а потім, близько другої, прийшли інші друзі, а що на цьому світі ста-ється те, що стається, і якщо хтось до нього й повертається, – то лиш рогатий, тож вони, хто міг собі це дозволити, одразу всілися за верста-ком грати в карти обшарпаною колодою Шака-лового батька.

Стояла пообідня година, світило сонце, і чутно було тут і там радіо, яке передавало матч. Селюки з хутора, вбрані по-святковому в чорне, повиходили у двір під навіси непідме-тених смердючих сараїв, тримаючи немовлят на руках, і стояли з якимись своїми знайоми-ми, також селюками, котрі обробляли землю в стороні Понте Маммоло: серед них були навіть террони , вічно голодні батраки, які за копійки наймалися до господарів і проводили там свя-то, базікаючи посеред болота.

Всередині, в кухні Шакала, гра в ландс-кнехт була в розпалі, коли знадвору почулося: “Ей, Засрааанцююю!”.

Засранець сидів у трусах, тримаючи голку між пальців, бо поки інші грали, зашивав свої роздерті штани.

«А, Засра’, то те’е клич’т», – процідив Ша-кал. Засранець зі штанами в руках став коло дверей, повільно прочиняючи їх з думкою: «І шо, хто то прийшо’ ’бати мені мозги?»

Він висунув голову й побачив незнайомого чоловіка; спритно спробував зачинити – «Хто на мене доніс?» – але незнайомець підставив ногу і схопив Засранця за шию, витягши його майже повністю назовні. Коли він вже був на вулиці, чоловік зацідив йому палицею по поти-лиці так, що голова відскочила об кант дверей. Засранець повалився на землю, непритомний: на цей раз – попався.

Тим часом, прийшли інші поліцейські, під-няли його під пахви, ошелешеного і неспро-можного ступити двох кроків, і, протягнувши через багно й солому на очах у селюків, які мовчали, немов нічого не бачили, вкинули його в джип.

З італійської переклав Тарас Федірко


Катерина Міщенко

Записано зі слів жінки, що працює на нічній вулиці

Вулиця не відпускаєМоя перша асоціація при слові вулиця – люди,

навколишній світ, що нас огортає, життя, все, що тут є. У нас це гул, шум постійний, все на купу. Не порівняти з Німеччиною – от там ти відпочи-ваєш. А сама я живу в спальному районі, нічого особливого на тій вулиці нема. Вперше відчула, що я на вулиці, сім років тому. Багато чого взна-ла, чого не знала раніше. Нічні вулиці відрізня-ються від денних, це дві великі різниці. Денні ву-лиці – гамірні, нічні – тихі, спокійні. Ну… хоча є тиша, а й не тиша. Треба знати місця, які тихі, які ні. Все не спокійне – це де дівчата роблять. Нічні бари, забігаловки, кафе, п’яні люди, короче, кі-піш. А так вулиці тихі. Жителі вулиці? Таксис-ти, люди, пов’язані з криміналом разним (драки, крадії, наркотики), дівчата легкої поведінки – оце нічні люди. П’яні люди часто себе не контролю-ють, стається різне, не буває все однакове. І різні приїжджі часто бувають. Приїжджі – одна мета в них, ясно, таксисти – заробити, дівчата – так же само, наркомани – тоже, крадії – це же само. Всі шукають легкої здобичі. І в нічний час вони це знаходять. Саме в нічний час. Вдень нема та-кого, як відбувається вночі – це моя думка. На кого тут можна покластися? Є таксисти, на яких можна покластися. Я впевнена, що вони виру-чать, бо різне буває. Вороги? – В мене особисто нема. Трапляються люди, які сроки повідбували, і смотря за шо – є з них нормальні, є ненормаль-ні. Ми намагаємося уникнути спілкування. Бо закінчується не дуже добре, скажу так. Напри-клад, фізичним насильством. Слово не те ска-зала, йому не понравилось… – В нього психіка порушена, я так вважаю. Як впізнаю колишніх в’язнів? А то видно по людях. По розмові, пове-дінці, манерах – видно неозброєним оком. А ще ворожі діти багатих батьків, нічого в житті самі не досягли. Не вміють себе вести. Нап’ються, об-куряться чи що вони там вживають, і приїжджа-ють – герої… Мєнти? Ну мєнти – це отдєльна іс-торія. Якщо мєнти тверезі, вони нас не трогають. Якщо рейди, то забирають. А коли п’яні, можуть угрожати. Нічне місто дуже цікаве, багато чого можна побачити, шо не хочеш. Смішних істо-рій тут мало виходить, якщо пригадувати… Раз зустріла однокласника, ховалася від нього, щоб він не побачив. А потім підійшов, все було ясно, поговорили, він мене не засуджував. Є люди, що розуміють…

Годин п’ять-сім проводжу на вулиці. Так, ду-маю вулиця стала частиною мого життя. Уявити життя без вулиці? Можу уявити. Вулицю можна завжди поміняти, і своє життя майбутнє… але з цієї нічної вулиці дуже тяжко йти. Знаю, що йшли, але за рік-три верталися. Не завжди скла-далося, як хотілося. Але хто хоче, тому вдасться. Куди піти звідси? Важко сказати. Заміж вийти – раз, поміняти на нормальну, офіційну роботу… тяжко все одно. Одна моя знайома стояла вісім років, пішла, робе на базарі, в самої двоє дітей, так що необов’язково. За кордон є шо їдуть ді-

вчата, і уже після цього міняється. Головне, щоб була сила волі, щоб піти. Є щось, що не відпус-кає. Думаю, це легкі гроші. Люба людина, яка працює не на вулиці, а на нормальній роботі, ви-живає за ті дві-три тисячі гривень. Тут заробля-єш, але всі вони йдуть мимо рук, ось вони є – ось їх нема. Це я вважаю легкі гроші. Йдуть на ви-пивку, казино… ні, в мене ні, я знаю просто, куди йдуть гроші. Є такі, що складають, відкладають, якщо є голова на плечах. Головне мати голову на плечах. Але приходять гроші не легко, мораль-но, фізично не легко, а уходять дуже легко. Що тримає? Як кого, мене не затягує. Цей місяць я нікуди не виходила. Рахую, треба йти з вулиці. Я знаю, що треба. За ці роки мало хто пішов. Хіба з тих старих, що я знаю, хтось вийшов заміж чи поїхав закордон. Поїхали, вийшли заміж, і все. Я з ними зустрічаюся, нормально все, діти, робота. Є ті, що поїхали на легальну нормальну роботу.

Як опинилася на вулиці? Я лишилася на ву-лиці з дитиною маленькою. Виходу не було, з батьками я посварилася, вони не хотіли внучку. Взнали про неї, коли я родила. Батько мій ста-рих традицій, я мала виходити заміж, втекла за два тижня до свадьби, я не то що передумала, я не хотіла, це була батькова ініціатива. Моя мама м’яка людина, тато такий – все має бути по по-рядку, як в нього було з мамою. З моїм нарече-ним я зустрічалася, з армії чекала і був інцидент один – він зґвалтував мене тупо. Я посварилася з ним, розійшлися. Це був мій перший раз. Він татові все розповів. Батько сказав, що йому курва не надо. Чи хочу я заміж, чи ні – ніхто не хотів чути. За два тижні до весілля я втекла з хати. Я тоді довчалася в училищі, жила в одногрупниці. Потім завагітніла, батьки взнали, коли я вже в роддомі була. Мені тоді було двадцять два. Треба було забезпечувати дитину, і квартира… Я знала вокзал, був бар один, потім там відкрилася сто-метрівка. Перший раз я пішла на роботу… там було дуже скрутно, я пішла зі знайомою, вона до того вже роки два чи три стояла. Я пішла, так і почалося. Перші були випадкові люди, з Доне-цька, зальотні. Я боялася спочатку, щоб ніхто ні-чого не взнав, не бачив. А потім уже так… як то кажуть, сховатися важко. В школі в дитини ніхто нічого не знає, вона думає, що я роблю на хлі-бопекарні, а я і робила, вона була на тій роботі. Я працювала і на хлібопекарні, і в барі. Я сама за професію повар-кондитер. Вона і не здогаду-ється, сподіваюся, і не взнає. Сестра теж не знає. Батьків уже нема.

Скажу, на цю дорогу приїздять всі. Хоча й мо-розяться, що та шо, ніколи в житті… Від просто-го робітника закінчуючи високими постами, біз-несмени – все, що є. Як би вони не говорили… це все неправда. Я це знаю, і не раз бачила, як вони відпочивають, і що вони роблять. Що має-мо, те маємо. Нічне місто – це люди, які відсиді-ли, дівчата з нічною роботою, і різні крутелики, бізнесмени, міліція, теж п’яна. Моя територія? І

так, і ні. Яке моє право… всі люди мають право на вулицю, яка б вона не була, нічна чи денна. Люди багато часу проводять на вулиці, чи я по собі так думаю. Чи хтось намагається вигнати звідси? Ніхто. Немає нікого такого. На даний мо-мент я законний мешканець вулиці. Ну з центру намагаються прибрати дівчат, в жодному місті України, наскільки я знаю, такого нема. Даже сама міліція каже: от якийсь прокурор, обход проїжджає – а тут стоять, то готові, то обкурені, то якісь драки. В центрі злачних місць більше не-має. Розбіглись всі: таксисти, сутенери, які були раніше, а зараз сидять, як то кажуть, на своїх місцях. Міліція нас не розганяє, хіба тільки, коли рейди. А коли забирають, проводять співбесі-ду – вони так це називають. Співбесіди ніякої нема. Зі сторони міліції я не попадала на те, що буває. Була агресія, образи. Знайомих моїх ізби-вали. Вони забирають, бо є наказ згори робити чистку, для галочки, а є що забирають, бо їм так хочеться. І дозволяють собі самовольство – що хочуть, то роблять. По закону цього не має бути. В нашій державі вони не бояться. Іноді тільки за дві години виходять з кабінету до нас. Іноді строять біля стіни, кажуть – рти закрили. Якщо огризаєшся, лишаєшся на всю ніч. Писали в про-куратуру не раз. Звільняли співробітників, вони кожні півроку міняються. А ті, що проїжджають, здороваються, питають: ну що, дівчата, робота йде? Залежить, як до кого ставляться. Наші ді-вчата вважають, краще не загризатись з ними, все рішати по-людськи. Бо будеш загризатись, він зробить гірше просто. Може і підставити, і підіслати клієнта з міченими грошима. Поки ти на вулиці, краще не загризатися. З нашими правоохоронними органами – сама знаєш. Зараз наркоманів на вулиці вже не так. Коли вийшла ця терапія… якась там, їх практично немає. Дівчат-наркоманок теж немає уже. Вийшов закон в нас у місті про комендантську годину. Раніше багато дітей ходило по вулиці, бездомні, з дому тікають діти. Зараз нема, не знаю, де вони. В міліції ми бачили: привезли двох хлопчиків в другій ночі, викликали їхніх батьків. Приїхала мама по нього – готова, труп. Це діти з неблагополучних сімей. Отак і ростуть. Не знаю, що там з ними було.

Чи змінилося ставлення до вулиці? Звісно, змінилося. Не чекала, що вулиця буває така жор-стока. Далеко так не думала, що вона така є. Я знаю… нічна вулиця буває дуже жорстока, буває все, від насильства до … Я знаю пару людей та-ких, ті, що на базарі стоять, бізнесмени, і в них таксисти знайомі розказують: водії стають, мо-жуть підвезти, і дівчина в халепу попадає. Таке й досі трапляється, доволі часто. За сім років не сказала б щось змінилося. Жорстокість нічного міста – все так і лишилося. Одні йдуть – інші приходять на їхнє місце. Денний город – шум-ний, балаганний, а нічне місто – тихе, на перший погляд. Жорстокість у чистому вигляді. Я щітаю, що воно так і є.


Свято після дебошу Iми ніколи з тобою не зустрінемось,тому, що купуємо у різних магазинах.тому, що прив’язані до джерел постачання енергії електричними прóводами, люблячи музику, не розрізняємо виконавців,ми танцюємо по різну сторону барикад,з навушниками на вухах. і це все відіграє в нашому житті вирішальне значення, бо ми насолоджуємося одне одним, не від-писуючи на мейли.для того, щоб підняти соціальний рівень життя, ми більше працюємо, більше купуємо і слуха-ємо більше музики. нам обом відомий колір номер один наступно-го сезонутому, що райдузі нема кінця.і справді прийшов ню хХйх (ікс ікс йот ікс) з родиною Мікі-Маусів, Майклом Джексоном та його двійниками.

Моя персональна революціяРеволюція – це конфлікт на ринку збуту товарів, проста калькуляція, ніяких романтичних мрій.На мить споживач стає громадянином, на мить, коли розчаровується у старих ціннос-тяхй обирає новий товар.Ми – не більше ніж тусовка – затіяли під час знаменних подійсуперечку про етику споживанняалкогольних напоїв та трави.Уявіть, що сині – лише за горілку,і вони – бухарі, а помаранчеві лише за шишки трави і вони всі – планокури.Тусовка попала під руку коменданта,який прийшов не обкуреним, а п’яним, ніяким іншим. Усі тоді стояли в одному ланцюзі роздрібної торгівлі: кофішопи витісняли кабаки,горілчана промисловість загиналась, цінана траву зросла.Але я хотів під Адміністрацію Президента,пам’ятаєте товариші? – Усі сміялись довго.Я – громадянин України, ніхто інший.На балконі ми курили траву із докором сум-ління,бо внизу бушував Майдан, ми відчулитусовкою цей скандал з горілкою чи то конья-ком.– Коли не можна курити траву, то пити також, коменданте! Забулося вже навіть ваше ім’я,ти – громадянин України, ніхто інший.

Василь Лозинський

Свято після дебошу IIз усіх ролей найменш прописана батьківська.людство придумало фотокамеру, інтернет, режими LIVE й ON AIR. цілком природно зживаємося з презервативами, со-сками, окулярамита іншими механічними друзями “людини на колесах”,ідеальної форми протезами. сильно засмучує втрата цифрового знімка з цвинтаря під парасолею у дощ. не так знімка, де на світ з’являється дитина.можна було б сказати навіть,що там була глушилка.

конструкція вежо-подібна, 100-150 м. заввишки на місці старого кладовища.вона фільтрувала еротику (коханнякрізь ковдру) від порнографії радіо Свободи.не дає заснути розрита могила на місці глушилки, ритуальне місце сатаністів, у іншу пору доби старовірів,відколи тут нема військової частиниза “забором” і хтось анонімний розібрав вежу за 100 тис. гривень.з цієї гори, на якій вона стояла, відкривається чудовий вигляд на київську “Швейцарію” внизуі протилежні безлюдні тераси.

Штани будівельникаСьогодні хтось вдягне штани будівельника,коли виходитиме після довгої та втомливої вечірки,що триває поки сонце не зайде за зеніт,а ще до того воно буде мучити клаберів,коли жалюзі великих вікон відкриватимуться у такт біту, вдягне, щоб відрізнитись, з усієї ватагивчорашніх гедоністів, у яких сьогодні після обіду,коли ти вийшов купити вчорашні булочки,у недільному магазині, який відкритий у цей Божий деньяк і церква, ніхто вже не спочине, у них не залишиться вибору,окрім як вдягнути сині штани будівельника.

Сихів 24/7Приїхав з Берліна і теперможу сидіти цілий рік вдома,говорять, він дуже добре впливає на творчі плани, не жартую, бо повітря там чистіше ніж у Львові.Я можу милувáтися краєвидом висоток на Сихові,виходити у сонячні години на балкон у авіа-торських чорних окулярах та спостерігати за рухом маршруток і пішоходів.Я буду чути розмови сусідів і їхній ремонт або вечірню телепередачу,чекати води у кранах,бачити синьо-жовті прапори на будинках з чорною стрічкою, бо вже щось там знову … «Сонце, люблю!», «Софа, Христя, Фуня, На-талка - друзі навіки!» будуть ніби посланнями інопланетян виведені фарбою на асфальті.Усе як на долоні¬¬ – церква, Арсен, пошта, гральні автомати, кіно,внизу стоїть біла «Волга», яка з місця не зрушить, коли все побіліє і почнуть тріпати килими, Таліб говорить, що в Google Earth сихівський масив нагадує якогось пікселізованого чоло-вічка у стилі стрітарту.Всі інтелектуали закінчують у цьому велико-му східному місті свою кар’єру як діджеї або дизайнери, написано у путівнику, і ще, що з корпоративним стилем не варто боротися.У вухах ню рейв, якби написали в «Інтро»: французька команда побиває усі рекорди на-ших музичних вподобань,особливо коли потрапити на їхній концерт, потиснути руку кожному з артистів та запро-сити на батьківщину не вимагає спеціального фанатизму,тут їм дозволять виступити з новим альбомом «†» («Хрест») в церкві навпроти,тим більше в ній вже показували «Страсті Христові» Мела Ґібсона,правда, без присутності режисера та акторів.


Зі збірки “Агон”

* * *ти йдеш на запахи жителяк звір протинаєш хащілишаєш баласт віриі джази чуєш ледащі ти вигорів стусом списуміж ватри ідеш три літалишились потерті джинсиі повні долоні вітру і що робити із серцему цій порожній квартиріде кожна друга у хутріа кожна перша у шкірі і всяк перехожий скажезатерши доріг ватручи ж варто тобі мій вражебо ще не та ляже карта мовчать всі боги та й досідо тебе ще хтось говоритьто внійде простоволосав твоє невелике море

М.Л.: цей вірш весь зі старої майстерні худож-ника Щербака, в якій ми збирали його роботи перед знесенням будинку.

* * *Я люблю тинятись по Полтавінидіти у темних каферштанахбачити себе у темній кавіна розбухлих мов жінки каштанах всюди пари з димом ходить паничрозпашіло вітер плеще в лицязі знемоги падає керманичу розкішне тіло молодиці тиньк і зорі падають із небаянголи кохаються на лавіможе я іду уже до тебея люблю тинятись по Полтаві

М.Л.: цей написано в алеї навпроти розва-жального центру “Листопад” (який раніше називався кінотеатром “Полтава”)

****зі збірки “Read My Lips”

Навколо ходять вагітні, а у мене У мене виростають нові зуби, виростають новіруки; в кавернах снів пророщують себенові чуття, ти мене чуєш? На кожнійдорозі старці танцюють, пророкуючи цей

Добірка віршів різних років пропонує ментальну карту, топографія якої створена не конкретними вулицями й площами, а їхніми фрагмен-тами, настроями, спогадами.

Микола Леонович

день,крокують, покрикуючи, молодиці форм пиш-них.Посміхайся; більше, більше, більше зубів.Місто трясе, мов циганку, з усіма її брязкаль-цями,і родичі юрмляться навколо, щось своє тов-чуть.День чіпляється за ніч, п’яниця — за стовп,я — за свої слова, страхи, щастя. Ще нічвибалушувала ліхтарі, й хмари трусили тель-бухами,а вже час рушати, ти чуєш?Годі зрозуміти тарабарщину всіх цих рухів, простодихай глибше, залляйся етером, щобивсе це випустити із себе. Світло кришитьсянад містом, мов крейда, а ти ще спиш, іхай тобі сниться, що в мене виростають новізуби, нові руки, які тебе обіймуть, новіслова, які ти почуєш.Моя сестра вчора народила хлопчика; потелефону я чув, як він плаче.

М.Л.: Це - київський Поділ, Межигірська вулиця, трикутник між 21, 25 номером (в обох будинках я працював) і тією зупинкою, що вже кілька років поспіль загороджена рейдерами.

Римований КиївКиїв суцільно силабо-тонічний: повторюванікоробки шкіл і бурс, маленьких локальнихринків і супермаркетів — мов пірихій,бібліотека між гральними автоматами ікитайськими запчастинами, металеві паркани,бетонні, художня ковка, ніжність нічногоповітря, цілодобові кіоски, паліндромиметрополітену, щупальця турнікетів, хідники йзаправки, що вічно сяятимуть.Рак літеральний у назвах вулиць, колядкицінників, бородаті побиті колядники, щосплять на холоді, наче птахи —місто повне скарбів, повні пригорщі, требатільки знайти певне слово під кришечкоютруни.

М.Л.: Піша прогулянка від Райдужного до станції метро “Дарницька”

****Із циклу тривіальної лірики “Любовні пісні”

4. Територіальне бугі

Ти вмієш гадати по кавовій гущіІ по листочках зеленого чаю.Крізь товщу часу не притиснутись дужче,Але я так само тебе відчуваю.

І може з відчаю, чи мало так бути,Я, може, не вірю, принаймні, не хочуПри зустрічі із тобою за інший ріг повернути,А потім тобою мучитися півночі.

Ти їдеш додому, біжиш на автобус,Трамвай, на дрезину, на гріб на колесах;Маршрути розходяться, тріскає глобус,Як серце в трагічних чи фарсових п’єсах:

Всередині вирва. Вгадаєш по магмі,Навіщо безтямно біжу за тобою,Німотний і дикий, мов нелюдок Мауглі,Між скорбних тілами і скорбних главою?

М.Л.: Вечірня Контрактова площа

***

10. КінецьІ ось вже станція кінцева, і люд виходить очманіло,І в невідому даль ідуть порожні, наче сни, вагони.І я тебе зустріну тут, таку очікувано милу,Таку сподівано неждану, таку вагомо неваго-му.

А там, за станцією, шлях себе іще сто раз по-множить.А інші, не такі, як ти, свій путь заплутають стократно.І перехожий зупинивсь – його давно вже щось тривожить.І плаче міліціонер, в своєму щасті недолад-ний.

І потай тут скінчиться світ, і ти щось потай прошепочеш.Я не почую, а проте, слова тут не такі важливі –Якщо ти знаєш, куди йти, і ще не знаєш, чого хочеш,Твої закохані сліди відмиє злива.

М.Л.: Станція Бориспільска, тоді ще кінцева

Із циклу “Нумерологія

5. ПодорожХлопчаки залюбки і заввиграшки річку по-вернуть навспак:Хід неспішний, пора не така вже й невтішна —По горищах горіхи й гриби, і здичавілі бджоли живуть,Понеділок вчорашній сьогодні коханець колишній —У кульбабах увесь, на устах залишає свій смак.І складаючи напрям до скарбу із назвою


«путь»,Наче в спробі помножити простір на час недо-речній —Віддаєш за спокусу години непрожитих літІз трави і води і піску всі світанки чернечі,А собі залишаєш на згадку сум’ять каламуть.А повернуть — незчуєшся в новому царстві боліт,І болить голова, і в руці, що дає, вже немаєНі дарів, ні весла. І стоїш у своєму човніНаче в лялечці сниш. А довкола — безчасне, безкрає:Обкраде і обійме, і скаже нечутно: твій хід.А куди тут ходити? Скінчилися дні відривні;І прогризено ніч, цю останню твою, до остан-куІ розкраєно дім і тобі називає хтось масть —Тільки й волі — відсунути зранку фіранкуІ дивитись на ці краєвиди, безжурно-чумні.Хлопчакам — гарувати. Старіти й стиратися — зась.Заки пісню зачнуть, тебе до порогу повернуть.На питання: ходила? Впокорено-стишене: так.Починається повінь, яка заливає всі стерні,А потому обід, і хліб до борщу хтось подасть.

М.Л.: Місця коло Ворскли - від пляжу коло вокзалу до Крутого Берега, місця, де Полтава повільно розчиняється в рустикальних по-селеннях

Поза збірками

***На маленьких подвір’яхде вдавлені в небо дахитьмяно світяться,наче сліди твоїх давніх утіх,проростає травакрізь останній на світі сніг.

М.Л.: Львів *** Коли нарешті почнеться уже зима,зупиняться погляди, мов у альбомах старих,і ти ані слова не скажеш мені сама,і сніг складеться зі спогадів, як із крихт.Мине автобус — зупинка стоїть пуста,і по маршруту — зупинки стоять пусті.Дерева гіллям розріжуть твого листапро непостійність — цитатні слова прості.Коли скінчаться кава і телефон,коли скінчиться місто і стане сніг?До губ охолоне чай, а до читання — Назон,згадається літо і перед грозою озон,як забивається подих до солодощів утіх.Коли закінчаться руки і темний простір, стінаукаже мовчазно, що шляху уже нема,бо сніг уночі стає чорним, і напинавітрильники снів і довгі поверхні без дна —ти знаєш напевне: нарешті прийшла зима.

М.Л.: Полтава, район 1-ї міської лікарні

***М’якими крилами трасмісто заплющує очі мені,і тече солодка смоладерев’яними сходами.

І кришиться обрис мосту,і краплі дощуспускаються ескалаторами поглядівначе круглі збільшувані скла,обертаючись, викривлюючибліді зойки вранішніх фар.

Виривається пара людська з темних лійок воріт.Самогубчі, темні силуети змазуюють контури,торкаються уст, згорблені перехожіперебирають ніжками, сукаючи цей день.

І коли я власними криламим’яко приховую від міста ходу,посміхаючись, обсмикую комір курткиі намацую у кишені ключ,ми наче повільні коханці,потроху тонемо в русі авт,одне одному довіряючи.

М.Л.: Київ, між Шулявкою та Індустріальним мостом

Мірон Цовнір. Москва 1995


Жилой комплекс воссоздает фрагмент старого Киева, при проектировании которого учтены уникальные ландшафтные особен-ности древнего урочища. Находясь в самом центре столицы, он, тем не менее, создает ат-мосферу камерности и защищенности. Такое преимущество настоящего элитного жилья сложно переоценить.

В течение двух с лишним лет я смотрел на Воздвиженку только сверху. Пестрая де-корация, не слишком детализированная. Тре-тий план, не то что не притягивающий к себе взгляд, но наоборот, выталкивающий его об-ратно к важным событиям, происходящим на первом. Кажется, это все было собрано быстро и ненадолго - вероятно, для каких-то съемок. Для эпической монументальной рекламы. Ска-зание о городе счастливых потребителей. Все складывается – плоско и ярко, солнечно и мо-лодо.

Вниз неконтролируемые обстоятельства привели меня глубокой ночью. Так привычно, что среди черных окон обязательно присут-ствуют два-три светящихся – но здесь ни у кого не было ни бессонницы, ни гостей, ни ночной работы. Разбитая дорога – а декорацию никто и не предлагал разглядывать вблизи. Чего при-шел?

Нет, я уже знаю, что это не времянка. Что будет и дорога. Будет свет в окнах и припар-кованные автомобили. Будет полное и неот-вратимое благоустройство. Возле каждого дома предусмотрены оборудованные детские игровые площадки. В центре района, на улице Воздвиженской, запроектирована европейская площадь с фонтаном и зеленой зоной. Мы в са-мом начале большого пути.

Впрочем, второе – дневное – посещение от-крыло взгляду трещины стен и отпавшие ку-ски отделочных материалов. Разбитая дорога – еще, облезлые стены – уже. Все-таки отча-сти декорация. Все-таки не для придирчивого разглядывания вблизи. Такое сочетание мате-риалов проверенных временем и современных изобретений мировой строительной науки – позволят этим зданиям простоять не одно сто-летие.

Итак, съемка надолго. Действующие лица обустроятся в декорациях, научатся обходить-ся с ними максимально бережно, а умелые бутафоры будут время от времени обновлять поверхности.

Экскурсия по завтрашнему дню

Меня интересует сюжет. Какое столетие на дворе? Сказочный город Воздвиженка суще-ствует вне власти времени или же он – порож-дение своей эпохи?

Каждый дом, каждый фасад – произведение искусства, до мельчайших деталей воспроиз-водящее архитектурный стиль конца позапро-шлого века: в основном барокко и «киевский» модерн с готическими вариациями.

«Барокко конца позапрошлого века», обла-ченное в легкие материалы сегодняшнего дня. Цитаты из киевского модерна, который и сам был всеяден в цитировании. Цитаты цитат, эклектика эклектических стилей. Эпоха Воз-движенки – золотой век, собравший все самое красивое и доведший его до концентрации, совершенно невыносимой для человека, на-правляющегося с соседней индустриальной Глыбочицкой на Житний рынок. Сияние ев-роремонтного рая превышает возможности нашего зрения и уж точно не оставляет камня на камне от чувства реального. О прочности отделочных материалов речь не идет – им не суждено тускнеть со временем. Постоянство блеска, так или иначе, потребует их постоянно-го обновления. Евроремонт – имя новой эклек-тики. Он суть «большой стиль» нашей эпохи, только-только входящий по-настоящему в свои права. То, что возникло как пост-советский ин-терьерный дизайн «на руинах», как попытка обустроить новую жизнь после краха «боль-ших повествований», сегодня расправило плечи, вышло на улицы, завоевало всеобщее уважение. Евроремонт – это уже не только про интерьеры офисов, кафе и съемных квартир. Это также про архитектуру – но не про нее одну: про масс-медиа и образование, про лите-ратуру и искусство, про предвыборную агита-цию и моду. Про сменные поверхности обще-ственных отношений, позволяющие сохранить незыблемыми их основы. А главное – про оскаленную свободу сильного, отвоевавшего право на свое маленькое «красиво», на свой уют, который уже не будет подвергнут осужде-нию с позиций, что не смогли себя защитить.

Конечно, битва не закончена. Новый стиль проявляется фрагментарно, захватывая себе жизненное пространство среди застройки го-родского центра (по Аристотелю именно спо-собность занять центр дает право на участие в управлении общей жизнью). Вид новых зда-

ний кажется многим пугающим – но где новое принималось без страха? Тем более, что «чу-довищность» киевской и, шире, постсоветской архитектуры 00-х предстает таковой в первую очередь из-за контраста с окружением. Гово-рящими о «чудовищном» движет попросту жалость к старому, которая редко когда могла что-то противопоставить поступи молодости. Впрочем, любители старины могут не сокру-шаться – новое возьмет у старого все лучшее, введет его в свой круг. Дух старого Подола призваны передавать фешенебельные магази-ны, кафе, галереи - под них отведены первые этажи домов.

Воздвиженка – уникальное для Киева ме-сто, где новый стиль одновременно «занима-ет центр» и демонстрирует себя в целостном ансамбле. То, что обычно ради своего буду-щего должно выгрызать куски территории, расталкивать локтями унылые дома, дворы и скверы, здесь предстает в гармонии и покое в кругу сородичей. Те, чья власть представлена пружинистыми вертикалями офисных зданий, безбрежность чьих желаний явлена в раздо-лье торговых центров, найдут на Воздвиженке свое обиталище, свою атмосферу камерности и защищенности.

В нынешней тишине и неподвижности Воз-движенка подобна хищнику перед прыжком. Недовольные инвесторы, невыкупленные по-мещения, не проведенные коммуникации? – это временное, это от нетерпения. Воздви-женка выжидает, копит силы. Возможно, все произойдет в 2012-м – украинском году свер-шения предсказаний и воплощения надежд. Впрочем, не нам знать.

Но чуткие убеждены – атака на город еще по-настоящему не начиналась. Была разминка, были жесты проверки – как ответит против-ник? Противник продемонстрировал вялые ре-акции, на грани отсутствия воли к жизни. Ис-ход, похоже, предрешен. Тем же, кому мысль о естественном поражении старых и слабых кажется невыносимой, рекомендую в целях привыкания совершать регулярные прогулки по Воздвиженке – по музею будущего.

В тексте использованы фрагменты рекламного текста о районе Воздвиженка с вебсайта http://www.vozdvizhenka.com.ua/

Никита Кадан


больше внимания градостроительной концеп-ции необходимо развивать наши традиции современными технологиями а не уродовать созданное предками чтобы подойти к понятию публичного пространства нужно представить город как пространство в котором осуществля-ется множество функций и сложение векторов различных ситуаций мне представляется что жилище будущего проектировать сегодня мы вообще не можем по той простой причине что не знаем что такое будущее и прогнозирова-ние его в достаточной мере вещь условная мы убедились в том что все наши попытки про-гнозировать его разбились начисто начиная с 60-х годов государственной программы зако-нодательства нормального градостроительно-го нет а то что есть не соблюдается да мы вы-полнили расселении но мы потеряли качество архитектуры сейчас процветают открытость информации вседозволенность навязывание несвойственных нашему менталитету морали и нравственности слишком много прагматизма а сочетать высокую профессиональную цель с прагматизмом весьма нелегко профессиона-лизм заказчика-инвестора как раз и состоит в том что он способен видеть как архитектор на грани рационального и иррационального ста-рается превратить эти два полярные состояния в своеобразный сплав в настоящее искусство сегодня я думаю происходит глубинный про-цесс переосмысления предшествующих этапов развития архитектуры ничто не отвергается поэтому не возникает никакого противостоя-ния не создаются внутрипрофессиональные баррикады все стили и формы интересны и по-своему привлекательны новые жилые дома сооружаются высотой от трех до пяти этажей что же касается их стилистики то по нашему убеждению это должен быть сооружения 80-х годов нашего столетия ассоциативно связан-ные с существующей застройкой материалами стен и окраской скатными кровлями и лепными деталями стилизация «под старину» одинако-во унизительна как для архитектуры прошло-го так и для архитектуры современной каждое здание на крещатике имеет свой характер вме-сте с тем это цельный ансамбль кстати никто не достиг такой целостности было время когда некоторые из «поспешивших» обзывали этот ансамбль «тортом взбесившегося кондитера» но время свидетельствует от том что этот ан-самбль один из лучших в украинской архитек-туре и является национальным достоянием те-перь независимого государства

мы не помним свою историю не ценим всего того что оставили нам предки софия киевская лавра андреевская церковь шедевры мировой архитектуры бессмысленно и некультурно ори-ентироваться на вечность но архитектор всег-да должен понимать что его дом будет стоять не год и не два город будущего строить нельзя можно строить только города настоящего если город построен значит он уже настоящее и на-стоящее его обломает до своего уровня уж это-го он не избежит архитектура любых режимов является отражением государственных интере-сов накопленных и оборотных капиталов в го-сударстве и интеллекта власть имущих между опытом архитектурного переживания пережи-ванием данным телесно и пространственно и опытом ее умозрительного постижения в наши дни складывается совершенно новое отноше-ние которого история архитектуры практиче-ски не знала архитекторы вели явно диалог с мудростью созерцанием философией бытия вечностью сохраняя человеческий индивиду-ум каждый в покое в своем духовном миро-воззрении от безликости застройки от низкого качества устали все и градостроители тоже архитектору необходимо обладать экономиче-скими знаниями но также необходимо обладать чувством пропорции чувством гармонии объе-ма ритма пластики и главное все это должно быть заложено в одном человеке мудрость не отрываться от корней классической архитекту-ры приходит уже потом но когда молод хочется свое и сразу архитектура римской империи мо-щью диктаторов архитектура сша мощью капи-тала образ современной москвы высотные дома 50-х тоталитарным режимом сталина програм-ма жоржа помпиду современными шедеврами архитекторов франции архитекторы 60-х годов вообще отвергли потребителя отказались счи-таться с ним произошел неизбежный разрыв между обществом и архитектурой если теперь мы подойдем к потребителю слишком уж близ-ко есть опасность другого рода он может сесть нам на плечи интересно сопоставить опыт в об-ласти строительства страны классического ка-питализма с киевской ситуацией при создании комплексов казино лас-вегаса расположенного в пустыне невада новое поколение застройщи-ков прежде всего создает оазис каскады искус-ственных водоемов для плавания и создания благоприятного микроклимата искусственный рельеф роскошную зелень а вокруг этого стро-ится коммерческая структура казино с рестора-нами отелями выставочными и концертными

Ольга Папаш

ВітражсьогоденняАCCАрхитектураСССР

залами в киеве подходы к строительству новых жилых и общественных зданий совсем другие инвесторы и застройщики пытаются сделать свой бизнес не создавая новой благоустроен-ной среды а пользуясь благами созданными другими украинский бизнес в основном пара-зитирует на созданных другими общественных пространствах а американский создает рукот-ворные оазисы главное для нас уточнение и за-крепление социальных функций зодчества как искусства в котором материальное неотделимо от духовного коллективное от индивидуального обыденное от возвышенного если есть будущее архитектуры то оно мне видится растущим из этой напряженной драматичной и полной тайн связи слова и тела не стоит бояться разнохарак-терности отдельных зданий главное соразмер-ность масштаб уместность его в проектируе-мой среде соподчинение среде словом диалог со средой архитектор занимающийся перспек-тивным проектированием должен вообразить себе прежде всего перспективный образ жизни не внешне эффектную форму создать квартиру такой чтобы она способствовала становлению перспективного образа жизни в любом дру-гом случае разговор будет чисто формальным приватным что я имею в виду прежде всего активизацию протекающих в семье процессов содержательное обогащение быта «духовного потенциала» семьи я убежден что маленький человек подросток каждый день проходящий мимо оперного театра андреевской церкви пар-ка шевченко совершенно иначе сформирован нравственно и морально из необустроенной среды вырастает широкий срез социума не подготовленный к эстетическому восприятию окружающего мира и себя в нем в централь-ной части г киева существует очень много кварталов территория внутриквартальных про-странств которых использована нерационально захламлена социалистическим бытом мусорос-борниками незаконно построенными гаражами малыми формами площадками для сушки бе-лья пора понять без радикальных мер без ге-неральной уборки не обойтись если говорить какое жилище может претендовать на то что оно войдет в далекое будущее ответ будем про-стым то которое открывает максимальные воз-можности для трансформации в составе семьи в образе жизни мыслить и рисовать надо образ-но если получается образ получается действи-тельно произведение особенно в архитектуре нельзя заниматься исключительно индивиду-альным проектированием необходимо уделять

По материалам журналов «Архитектура СССР» (№6, 1986; № 3, 1987; №2, 1987), А.С.С. (№2, 2006), «Вітраж сьогодення» (№13, 2008).


На початку Нового часу, перше у відповідь на потреби колонізаторів, а

потім – містобудівничих, заснована на тогочасній науці карта із зарисовки уявлень про простір стала потужним засобом панування.

Репрезентуючи й конструюючи реальність, утилітарна картографія претендує на універсальність і дійсність абстрактного математичного про-стору карт, в той же час перетворюючи останні на інструмент насильства і виключення: ідеологія, масштаб, генералізація, політики репрезентації та топонімії, – всі ці тактики слугують відтворенню влади і status quo через картографічне знання.

Сьогодні виробництво й контроль простору є прерогативою привіле-йованих суспільних прошарків, за чиїми рішеннями геометрія планів й карт втілюється у вигляді нових місць і кордонів в публічному просторі, не беручи до уваги більшості його користувачів.

Однак ментальні карти виступають альтернативою до традиційної кар-тографії з її насильством, виходячи за межі абстрактного простору п(л)анування і повертаючись до відображення простору чуттєвого і прожито-го, для якого єдиним мірилом є людське тіло. Зображаючи місця, ритми, пустоти, досвіди і символи, вони розхитують ієрархію масштабів, показу-ючи, наскільки глибоко політичне занурене в повсякденність, і як траєк-торії наших життів розгортаються у полях влади, – підриваючи цим панів-ний дискурс про масштаб держави як єдино можливий простір політики.

Запропоновані ментальні карти репрезентують те, як ми сприймаємо соціальний простір навколо і до яких символічних маркерів звертаємося, намагаючись означити власне розташування у ньому.

Тарас ФедіркоЛьвів. Вулиця Личаківська

Євгенія БєлорусецьОколиці мого будинку в Києві

Тарас Федірко

У просторі п(л)анування


Олександр ВолодарськийКолонія-поселення в Коцюбинському

Нікіта КаданПейзажна алея

prostory #4 Вихід на вулицю

Documents