СВЯТИЙ МАКСИМ ІСПОВІДНИК

Короткі відомості про нього

Святий Максим Ісповідник (грец. Ο Άγιος Μάξιμος ο Ομολογητής, лат. Sanctus Maximus Confessor) народився в Константинополі близько 580 року та був вихований у побожній і шляхетній християнській родині. У юності отримав різнобічну освіту: вивчив філософію, граматику, риторику, опанував твори древніх авторів і досконало оволодів богословською діалектикою. Коли преподобний Максим пішов на державну службу, то знання і сумлінність дозволили йому стати першим секретарем імператора ІракліяI. Але придворне життя обтяжувало його, тож коли піднялася монотелітска єресьII, у виникненні якої був

I Іраклій (грец. Ο Φλάβιος Ηράκλειος Αύγουστος, лат. Flavius Heraclius Augustus, 611-641 рр.) — візантійський імператор, засновник так званої династії Іраклія, що правила імперією впродовж ста літ. Родом він був каппадокійським вірменином, сином відомого полководця Іраклія, екзарха Африки (грец. Ο Ηράκλειος, έξαρχος Αφρικής, лат. Heraclius Africae Dux; екзарх — намісник області). Покликаний візантійськими вельможами проти імператора Фоки (грец. Ο Φλάβιος Φωκάς, лат. Flavius Phocas Augustus, 602-610 рр.), Іраклій-старший озброїв великі сили і доручив начальство над ними своєму синові Іраклію (нар. 575 р.), який скинув тирана та був проголошений імператором. Вельми обдарований, енергійний та войовничий імператор реформами в управлінні та у війську відновив на якийсь час могутність Візантії. Зазнаючи з 611 р. постійного натиску від персів, що завоювали Сирію і Єгипет, і утвердилися в 617 р. у самому Халкідоні, та відчуваючи постійну загрозу від аварів (у наших літописах відомі як обри), що у 619 р. дійшли навіть до околиць Константинополя, Іраклій повинен був відмовитися від більшої частини, а потім і від усіх іспанських володінь та відкупитися у 620 р. від аварів за мир, після чого вступив у зносини з болгарами, що оселилися між Дністром і Дунаєм, щоб знайти в них противагу проти аварів; він змушений був мовчки погодитися і на поселення сербів та хорватів між далматинським узбережжям та західними Балканами. Зате йому вдалося, починаючи з 622 р., у ряді вдалих походів відбити навалу персів і відкинути їх у 628 р. до Месопотамії, незважаючи на новий напад аварів у 626 на Константинополь, що закінчився однак для них цілковитою поразкою. Повернув Єрусалим від персів та на своїх плечах вніс до міста Дерево Хреста Господнього, яке перси захопили були як трофей. У своїх спробах від 630 р. примирити науку Православної церкви з монофізитами з допомогою монотелітства Іраклій зазнав невдачі. Так само безуспішною була його боротьба з фанатизмом ісламу: упродовж 632-641 рр. араби завоювали Сирію, Месопотамію і Єгипет.II Монотеліти — прихильники монотелізму (грец. μονοθελητισμός від μόνος, — „один, єдиний” і θέλω — „воля”, лат. monotheletismus), — християнського релігійно-філософського вчення, що склалося в VII ст. у Візантії. За наукою монотелітів, Ісус Христос володів двома природами (людською і божественною), але однією волею й однієї „енергією” (боголюдською); самостійність людської волі Христа зникала в результаті поглинання її божественною волею. Учення монотелітів виникло як компроміс між православною догмою,

1

винуватий і кесар з патріархом, та почались усобиці в палаці, у місті, та в багатьох провінціях імперії, то св. Максим побачив у цьому принагідний привід, щоб задовольнити своє постійне прагнення залишити світ і вступити у монастир. Звільнившись від справ, він пішов у Хризопольську обительI (614 р.) і ревно вдався до аскетичних подвигів за суворими отцівськими правилами, виявляючи в собі гідний в усіх відношеннях приклад для наслідування. Тому, коли був потрібний новий настоятель у монастирі, то всі одностайно вибрали прп. Максима на це служіння, яке він належно виконував, не попускаючи собі та не догоджаючи людям, бо у цьому сані від своєї надзвичайної скромности він, за його власними словами, „залишався звичайним ченцем.”

Тим часом монотелітска єресь все росла й росла, її підтримував двір і патріарх, зростали разом із нею і заворушення. У 633 році на прохання одного богослова, майбутнього святителя СофроніяII, патріарха Єрусалимського (пам’ять 11 березня), преподобний Максим залишив монастир і виїхав до Олександрії. Максим Ісповідник став відомим на той час як непримиренний противник монотелітської єресі. Після того, як IV Вселенський собор (у 451 р.) засудив монофізитівIII, що визнавали в Господі Ісусі Христі одну (божественну) природу, еретиками-монотелітами було введене поняття єдиної божественної волі і єдиної (божественної) дії, що приводило до визнання відкинутого монофізитського псевдовчення. Монотелітство знайшло численних прихильників у Вірменії, Сирії, Єгипті. Єресь, що посилювалась національною ворожнечею, серйозно загрожувала церковній єдности Сходу. Боротьба православ’я з єресями особливо ускладнилася тим, що до 630 року три патріарших престоли на Православному сході

прийнятою на Халкідонському соборі, і монофізитами. Учення монотелітів було офіційно схвалене в 638 році імператором Іраклієм. Монотеліти були осуджені як єретики Папою Римським Мартином I на Латеранському соборі в 649 р., а в 680-681 рр. їх засудив І Константинопольський (VI Вселенський) собор. Після поразки монотелітів утвердилося містичне вчення про дві природи і дві волі Христа.I Монастир у Хризополі (грец. Χρυσόπολις — „Золоте місто”), — передмісті Халкідону (грец. Χαλκηδών або Καλχηδών) на березі Босфору у Віфінії, тепер тут район Стамбула Скутарі або Ускудар (тур. Üsküdar).II Див. примітку 00 на стор 00III Монофізити — послідовники монофізитства (грец. μονοφυσιτισμός від μόνος, — „один, єдиний” і φύσις,— „природа, єство”, лат. monophysitismus), — напрямку в християнстві, який стверджує наявність у Христа лише однієї природи (єства), на відміну від прийнятої на Халкідонському соборі офіційної позиції, яку поділяють католицизм, православ’я і протестантизм, про подвійність природи Христа. Монофізитство сформувалося в 433 р. у Візантії й відокремилося від іншої частини християнства в 451 р. після Вселенського собору в Халкідоні, який прийняв науку про дві природи Ісуса Христа і засудив монофізитство як єресь. Засновником цього напрямку був архімандрит Євтихій (грец. Ευτυχής, лат. Eutychus, бл. 378-454 рр.) — ігумен одного з великих монастирів у Константинополі. Проте термін „монофізити” зустрічається в літературі лише з кінця VII ст. Монофізитство учить, що спочатку роздільно існували дві природи Христа — Бога і людини, однак після поєднання їх у боговтіленні почала існувати лише одна божественна природа. Деякі монофізити вважають, що людська і божественна природа з’єдналися в Христі в щось інше, особливе. Отож, монофізити порушували питання про поєднання божественної і людської природи в Христі; відкидаючи можливість змішання двох природ, вони трактували поєднання як поглинання в Христі людського початку божественним. Таким чином, за вченням монофізитів за людство постраждав не богочоловік, як стверджують православні богослови, а Бог. Віровчення монофізитів широко розповсюдилося в східних провінціях Візантії (Єгипет, Сирія, Вірменія), де ще були живі традиції культу вмираючого бога, і стало прапором сепаратизму. У 451 р. їхнє вчення було засуджено Халкідонським собором. Це привело до гострої релігійно-політичної боротьби. Наприкінці V ст. монофізити зайняли патріарші престоли в Олександрії, Антіохії, Єрусалимі; у VI ст. їхнє вчення поширилося в Нубії та Аравії. У цей період чисто теологічні суперечки відступили на другий план, поміж монофізитским віровченням і православним християнством намітилося зближення, але в той же час виявилась політична сторона руху монофізитів — прагнення східних провінцій відокремитися від Візантійської імперії. Тенденція візантійських імператорів до компромісу з монофізитами сприяла в VII ст. формуванню віровчення монотелітів. Із завоюванням східних провінцій імперії арабами монофізити втратили базу у Візантії, однак утвердилися в Сирії (Яковитська церква), Єгипті та Ефіопії.

2

займали монофізити: Константинопольський — СергійI. Антіохійський — АтанасійII, Олександрійський — КирIII. Шлях преподобного Максима з Константинополя до Олександрії пролягав через Кріт, де він і розпочав свою проповідницьку діяльність. Там він зіткнувся з єпископами, які дотримувались єретичних поглядів СевераIV і НесторіяV. В Олександрії та в її околицях преподобний провів близько шести років. У 638 році імператор Іраклій разом із патріархом Сергієм, прагнучи зменшити розбіжності у віровизнанні, видав указ, так званий „Ектезис” (грец. Έκθεσης) — „Виклад віри”, що остаточно велів визнавати науку про одну волю при двох природах Спасителя. Захищаючи правдиву віру, преподобний Максим звертався до людей різних звань і станів, і це приводило до неабиякого успіху. „Не лише клір та всі єпископи, але й народ, та всі світські начальники відчували в собі якийсь непереборний потяг до нього”, — свідчить опис його життя. Наприкінці 638 року помер патріарх Сергій, а в 641 році — кесар Іраклій. Імператорський престол зайняв жорстокий і брутальний Констанс IIVI, відвертий прихильник монотелітів. Підсилилися

I Сергій І Констанинопольський (грец. Ο Σέργιος Α΄, Πατριάρχης Κωνσταντινουπόλεως, лат. Sergius I Patriarcha Constantinopolitanus, 610-638 рр.) — патріарх, близький соратник імператора Іраклія. Під час тривалих від’їздів імператора зі столиці патріарха Сергія призначали головним членом регентської ради, і він, бувало, самостійно керував захистом Константинополя під час військової небезпеки. Після розгрому персів Іраклієм знову з усією гостротою постала проблема взаємин із монофізитами, безліч яких населяли тільки що повернуті східні провінції та діяльно співчували перському завоюванню. Задля компромісу з ними патріарх Сергій захопився наукою про „єдину енергію”, єдину дію Боголюдини Христа. Це вчення ще до нього бл. 600 р. почали розробляти в Єгипті — знов-таки, як спробу компромісу між православ’ям і монофізитством. Прихильники цієї нової науки посилалися на один текст зі св. Діонісія Ареопагіта, хоча вони одразу цей текст і сфальсифікували. Так, Діонісій Ареопагіт говорить про нову богочоловічу дію Христа, а автори нових єретичних спроб замінили слово „нову” на „єдину”, в чому православні тут же їх і викрили. Отут православна сторона вперше починає посилатися на твори св. Діонісія Ареопагіта, як на авторитетне джерело. Головними захисниками правдивої віри та діяльними опонентами Сергія були св. Софроній та св. Максим Ісповідник. Латеранский Собор 649 р. відлучив Сергія вже по його смерті від Церкви.

II Атанасій Антіохійський (грец. Ο Αθανάσιος Α΄, Πατριάρχης Αντιοχείας, лат. Athanasius I Camelarius Antiochenus Patriarcha Monophysita, 596-630 рр.) — яковитський патріарх, підтримував помірковане монофізитство, тобто поєднання монотелітства та моноенергизму, за яким у Христа була одна воля та одна дія. Був осуджений Латеранский собором.

III Кир Олександрійський (грец. Ο Κύρς Αλεξανδρείας, лат. Cyrus Alexandrinus, 630/31–642 або 643/44 рр.) вступив на Олександрійський престол за підтримки імператора Іраклія і Сергія Константинопольського, прийнявши висунуту Сергієм доктрину про єдину волю Христа — монотелітство, спочатку сформульовану як єдність „боголюдської енергії” у Христі. Ця наука, що являла собою свого роду поступку монофізитству, була врочисто проголошена в Олександрії 3 червня 633 р. і зусиллями Кира набула поширення. Він вельми утискав коптів, патріарх яких Веніамін змушений був утекти з Олександрії. Цією паствою таємно управляв, одівшись у світський одяг, свящ. Агафон, майбутній коптський патріарх. Такий стан речей залишалося аж до арабського вторгнення. Латеранский Собор 649 р. відлучив Кира від Церкви.IV Север Антіохійський (грец. Ο Σεβήρος, Πατριάρχης Αντιοχείας, лат. Severus Antiochenus Patriarcha Monophysita, 512-518 рр.) — монофізитський патріарх, один з ієрархічних родоначальників Яковитської монофізитської церкви. Був призначений імператором Анастасієм (грец. Ο Φλάβιος Αναστάσιος Α΄, лат. Flavius Anastasius I, 430-518 рр.). Визнавав, як і монофізити, тільки одну природу в Ісусі Христі — божеську, але допускав у ній розходження властивостей божеських і людських; стверджував, що тіло Христове до воскресіння було, таке, як наше, тлінне. Був позбавлений катедри імператором Юстином І (грец. Ιουστίνος Α’ або Ο Φλάβιος Ιουστίνιος Αύγουστος, лат. Iustinus I або Imperator Caesar Flavius Iustinus Augustus, 518-527 рр.).V Несторій (грец. Ο Νεστόριος, αρχιεπίσκοπος Κωνσταντινουπόλεως, лат. Nestorius, archiepiscopus Constantinopolitanus, після 381 р. - бл. 451 р.) — сирійський монах, відомий єресіарх, засновник несторіянства. Будучи Константинопольським патріархом у 428-431 рр. активно боровся проти аріян та македоніян. Опираючись на вчення Діодора з Тарсу (грец. O Διόδωρος ο Ταρσεύς, лат. Diodorus Tarsensis, 376-394 рр.) та Теодора з Мопсуестії (грец. O Θεόδωρος Μοψουεστίας, лат. Theodorus Mopsuestenus, бл. 350-428 рр.), поборював єресь аполінаристів, які твердили, що в Христі не було людського розуму, а Божественний Логос поєднався з людським тілом, а це привело Нестрорія до цілком протилежних переконань. Так постала єресь, названа за його іменем „несторіанством”. Повний її виклад він дав на публічному виступі у 429 р. в день Різдва Христового. Заперечував містичне християнське поняття „боголюдини.” За Несторієм, Діва Марія народила людину, яка згодом, переборовши людську слабість, піднялася до Сина Божого (Месії); у Христі людське й божественне начало перебувають лише у відносному єднанні, ніколи цілком не зливаючись, у той час як Православна наука підкреслює єдність людського і божественного. На вимогу його головного опонента св. Кирила Олександрійського (грец. Ο Άγιος Κύριλλος Αλεξανδρείας або Ο Κύριλλος Α΄, лат. Sanctus Cyrillus Alexandrinus, 376-444 рр.) та за підтримки св. Папи Целестина І (грец. Ο Πάπας Κελεστίνος Α’, лат. Caelestinus PP. I, 422-432 рр.) візантійський кесар Теодозій ІІ (грец. Ο Θεοδόσιος Φλάβιος ο Β΄, лат. Theodosius Flavius Secundus, 401-450 рр.) скликав до Ефесу Собор, що тривав від червня до вересня 431 р. та визнав погляди Несторія єретичними. Він був позбавлений патріаршої гідності, відправлений у заслання до Бостри в Аравії, а потім до монастиря у Великому Оазисі в Єгипті. Помер в’язнем і вигнанцем, не зрікшися своїх переконань. Богословські праці Несторія за той період були після його смерті спалені.

VI Констанс ІІ (грец. Ο Κώνστας Β’, лат. Сonstans II, 630-668 рр.) — візантійський імператор, син Костянтина III, онук Іраклія. Прийшов до влади, усунувши мачуху Мартину (грец. Η Μαρτίνα, лат. Martina, 641 р.) і брата Гераклеона (грец. Ο Ηρακλωνάς, лат. Heracleonus, 626-641 рр., правив із лютого до вересня 641 р.). Вів активну, але не дуже вдалу, зовнішню політику. У 654 році флот Констанса був розгромлений арабами біля берегів Лікії. У 663 році намагався завоювати Італію, але зазнав важкої поразки, утративши

3

нападки єретиків на православну віру. Преподобний Максим подався до Карфагену, що в Африці, і проповідував у ньому та його околицях ще п’ять років. Коли туди прибув спадкоємець Сергія патріарх ПіррI, переконаний монотеліт, що залишив Константинополь через придворні інтриги, то між ним та преподобним Максимом у червні 645 року відбувся відкритий диспут, на якому Пірр усенародно визнав свої помилки і захотів навіть вручити Папі Римському ТеодоруII письмове зречення від них. Преподобний Максим разом із Пірром відправився в Рим, де Папа Теодор прийняв покаяння колишнього патріарха і відновив його в сані, проте Пірр знову невдовзі перейшов до монотелітів. У 647 році св. Максим повернувся до Африки. Там на соборах єпископів монотелітство було осуджене як єресь. У 648 р. замість „Ектезиса” вийшов новий указ, складений за дорученням кесаря Константинопольським патріархом ПавломIII — „Типос” (грец. Τύπος) — „Зразок віри”, що забороняв усякі диспути як про одну волю, так і про дві волі попри визнання двох природ Господа Ісуса Христа. Тоді преподобний Максим звернувся до Папи Римського Мартина IIV, який змінив Папу Теодора, із проханням винести питання про монотелітство на соборне обговорення всієї Церкви. У жовтні 649 року зібрався Латеранский собор, на

в битві з королем лонгобардів Грімоальдою Беневентійським (лат. Grimualdus rex Langobardorum, 610-671 рр.) 20 тисяч чоловік. Однак утримав за собою Сицилію. Переніс свою резиденцію до Сиракуз, куди звіз твори мистецтва, захоплені в Римі. Через вчинене ним братовбивство, обтяжливі податки, прихильність до монотелізму народ його незлюбив. А невдачі в зовнішній політиці остаточно знищили його популярність. Був убитий змовниками під час купання.

I Пірр (грец. Ο Πύρρος, Πατριάρχης Κωνσταντινουπόλεως, лат. Pyrrhus Constantinopolitanus, пом. 654 р.) — патріарх Константинопольський (638-641 рр., 654-655 рр.), спадкоємець і послідовник Сергія Константинопольського. Був переконаним монотелітом. Сподівався з допомогою авторитету Папи Гонорія (грец. Ο Πάπας Ονώριος Α΄, лат. Honorius PP. I, 625-638 рр.) привести православних з монофізитами до богословського консенсусу, заснованому на монотелізмі. Однак у справу втрутилися політичні обставини, — патріарх зайняв неприйнятну для влади сторону в політичній боротьбі, що розгорнулася в Константинополі після смерті Іраклія, — у 641 році він був позбавлений патріаршої катедри (патріархом став інший монофеліт — Павло), його заарештували та заслали до Карфагену. Народні поголоси звинувачували Пірра у співучасництві в отруєнні Костянтина ІІІ (грец. Κωνσταντίνος Γ’, лат. Constantinus III, правив з лютого по травень 641 р.) його мачухою Мартиною. У 645 р. між Пірром і Максимом Ісповідником відбувся богословський диспут, після якого Пірр привселюдно визнав себе переможеним і прийняв Православ’я. Будучи в Римі, Пірр оцінив тиск імперської монофізитської влади і реальне співвідношення сил та збагнув, що кар’єри там не здобуде і патріаршества не поверне. Він направився у Равенну до імперського екзарха і там знову проголосив свою відданість монотелітству. Безстрашний Папа Мартин Ісповідник наклав на нього анатему, підписавши акт про відлучення Пірра від Церкви пером, вмоченим у євхаристичну чашу. Однак всупереч цьому Пірр у 654 р. отримав повну політичну реабілітацію та знову зайняв патріарший престол. Був екскомунікований у 648 р.

II Теодор І (грец. Ο Πάπας Θεόδωρος Α΄, лат. Theodorus PP. I,) — Папа Римський у 642-649 рр. Походив з Єрусалиму. Його вибір на понтифікат був дуже швидко підтверджений екзархом Равенни мабуть тому, що майбутній Папа був греком, бо протистояння між правдивою вірою, яку захищали західні єпископи, та єресями, що постали на сході, розхитували імперію, адже саме тоді тривала боротьба з монотелізмом, — різновидом монофізитства. Обраний Папа надіслав листа до кесаря Констанса ІІ та до обраного патріархом Павла і єпископів, що його підтримували, в якому повідомляв, що не зможе признати вибору Павла патріархом Констанинополя, оскільки його попередник Пірр був позбавлений влади неканонічно; домагався також від Констанса, щоби той не підтримував Ектезису кесаря Іраклія. Хоча лист Папи не мав ніякого ефекту в Константинополі, зате його широко підтримали єпископи Кіпру, Палестини і Африки. Навіть Пірр був покинув свої єретичні погляди. В тому часі Папа запросив прп. Максима Ісповідника бути його референтом із богословських питань. Павло Константинопольський натомість офіційно визнав віру в монотелізм і в 646 р. Папа перервав із ним євхаристичне єднання. Був опікуном бідняків та доброчинцем римських церков. Похований 14 травня 649 р.III Павло ІІ (грец. Ο Παύλος Β΄, Πατριάρχης Κωνσταντινουπόλεως, лат. Paulus II Constantinopolitanus, 641-653 рр.) неканонічно отримав патріаршу катедру в Константинополі від імператора Канстанса ІІ після кризи у 641 р. Як відвертий захисник монотелізму, не послухався застережень Папи Теодора щодо порушення канонів при його рукоположенні та визнав монтотелізм. Застосовував свій вплив, щоб утруднити життя та діяльність папського нунція в Констанинополі. Схилив кесаря Канстанса ІІ прийняти Типос та відхилив попередній декрет Ектезіз. Типос невдовзі був осуджений цілим Заходом та наступником Папи Теодора, Мартином І. Павло був екскомунікований Папою у 649 р.

IV Святитель Мартин Ісповідник, Мартин I (грец. Ο Πάπας Μαρτίνος Α΄, лат. Martinus PP. I, 649-654 рр.) — Папа Римський, народився в Тосканській області в Італії. Отримав добру освіту і вступив до кліру Римської Церкви. Був легатом Папи Теодора І в Константинополі. Там, зіткнувшись з монотелізмом, став гарячим його противником. Після смерті Папи Теодора I пресвітера Мартина було вибрано на престол без згоди на те кесаря Констанса ІІ. У той час мир у Церкві був порушений єрессю монотелітів, що набула широкого розповсюдження. Зібравши в Римі Помісний собор, Папа засудив єретичний „Зразок віри” (Типос) і монотелітську єресь. Розгніваний імператор наказав привести святителя Мартина на суд. Відтак його заслали у віддалений Херсонес. Там святитель і помер, виснажений хворобою, голодом і приниженнями (16 вересня 655 р.). Був похоронений у Влахернській церкві Пресвятої Богородиці. Його мощі були перенесені в Константинопіль, а потім до Риму. Папа Мартин I зарахований до лику святих і шанується Церквою як ісповідник та останній Папа, який помер мученицькою смертю за Христа й Католицьку церкву. Пам’ять — 27 квітня.

4

якому були присутні 150 західних єпископів і 37 представників Православного Сходу, серед яких був і св. Максим Ісповідник. Собор засудив монотелітство і царський типик, та всіх, хто прийняв цю єретичну науку, а його захисників, Константинопольських патріархів Сергія, Павла і Пірра, віддали анатемі. Це визначення Собору розіслали всюди, Заходом і Сходом. Констанс II також його отримав, а тому наказав схопити Папу Мартина і преподобного Максима та припровадити їх до Константинополя. Після того, як їх туди привели, то, звинувативши у недотриманні основ віри та у співпраці з сарацинами, бо Папа підтримував грішми християн, що жили у великій бідності серед іновірців, св. Мартина після неймовірних катувань заслали до в’язниці в ХерсонесіI, де він і помер у 655 р., а св. Максима взялися схиляти на свій бік, і робили це дуже наполегливо: спочатку в царських палатах; згодом у в’язниці в Царгороді; далі у Фракійському містечку ВізіїII, місці першого ув’язнення св. мученика; потім, забравши звідти, знову в Царгороді, в обителі св. Теодора, де його помістили, — у величніших та грізніших обставинах. Справу вели сенатори, при цьому іноді були присутні й архієреї. Мета — переконати св. Максима погодитися з їхньою наукою, або хоч підписати Типос, чи хоч би мовчати. Ніщо не вдавалося. Правда православ’я у вустах св. Максима щоразу перемагала та змушувала не лише мовчати, але й прихиляла на його бік супротивників. Оскільки він був простим ченцем, то його катували окремо, але обвинувачення проти нього висунули ті самі, що й проти Папи, — богословські і політичні. До нас дійшли протоколи його справи, „Acta Maximi”. Максим стояв на своєму непохитно, а історія суду над ним показує, яку величезну духовну роль відігравала тоді його особистість. Коли йому зауважили, що він, звичайний монах, повстає проти думки всіх патріархів, то він відповідав, що якби навіть ангел із неба проповідував єресь, то він, Максим, усе одно відстоював би істину. Відповідаючи на пропозицію погодитися з Типосом хоча б заради єдности Константинополя з Римом, він заявив: „Я думаю не про єднання чи роз’єднання римлян і греків, але про те, щоб не відступити від правдивої віри.” Він кинув виклик цезаро-папістській поведінці Іраклія і Констанса II, сказавши, що це „справа священиків, а не царів, — досліджувати й визначати спасенні догмати Вселенської церкви…А під час анафориIII

імператори згадуються з мирянами…” Коли емісариIV оголосили, що легатиV Папи перебувають у місті й завтра вступлять у єднання з патріархом, прп. Максим повторив: „Святий Дух засуджує навіть ангелів, які чинять противне тому, що проповідане…”

Мужність поборника правди намагалися похитнути і обіцянками, і погрозами, і вказівками як обійти правду непомітно для інших, нарешті, на останніх зборах і побоями. Ніщо не допомогло, і св. Максима заслали до другого місця ув’язнення через СелимвріюVI в ПерверуVII, що на західному узбережжі Мармурового моря.

Але вороги правди не дрімали, і св. Максима знову викликали до Константинополя щоб

I Херсонес Таврійський, Херсон (грец. Χερσόνησος, лат. Chersonesus, давн. слов. Корсунь) — грецька колонія у південно-західній частині Кримського півострова. Місто засноване в V ст. до н.е. греками, вихідцями з Гераклеї Понтійської (грец. Ηράκλεια Ποντική, лат. Heraclea Pontica, тепер м. Ереглі, тур. Bender Ereğli або Karadeniz Ereğli); перестало існувати в XV ст. Нині — руїни на західній околиці м. Севастополя біля Карантинної гавані.II Фракія межувала на півночі, починаючи від від Іллірії, з Карпатськими горами, на півдні границями її були: Македонія, Егейське море (Архіпелаг) і Пропонтіда (Мармурове море), а на сході Чорне море. Таким чином, до древньої Фракії належали східна частина Угорщини, Трансильванія, Молдавія, Валахія, Болгарія, Сербія і східна частина Румунії. Візія - містечко на сході Фракії, біля Чорного моря; столиця невеликого округу, що називався Астик.III Анафора (грец. αναφορά — „піднесення, приношення, прохання”) — центральна частина Божественної Літургії східних християнських Церков, особлива молитва (Євхаристійний канон), що починається після читання Символу Віри, із проголошенням хвали і подяки Богові. Центральний момент анафори — переосутнення та приношення (підняття над престолом) приготовлених для причастя Святих Дарів.IV Емісар (лат. emissarius — посланець) — особа, що її одна держава посилає в іншу з певним дорученням.V Легат (лат. legatus, від lego — „доручаю, посилаю”) — у Старод. Римі посол; також духовна особа, яку посилає Папа Римський з особливим дипломатичним дорученням.VI Селимврія (грец. Σηλυβρία) — тепер турецьке місто Сіліврі (тур. Silivri) в 67 км. на захід від Стамбула.

VII Первера — місто в межигір’ях гори Олімпу, між Македонією і Фессалією.

5

остаточно його переконати, а чинили це з ще більшою наполегливістю, але так само безуспішно, трьома способами: у царських палатах, у в’язниці і знову в палатах, де винесли кінцеве рішення — залишити страждальця живим, але накласти на нього муки, страшніші від смерті. Для цього віддали його до рук місцевого єпархаI.

А цей жорстокий мучитель, узявши преподобного й увівши його в преторій II, повелів роздягти та, розпластавши на землі, шмагати гострими волячими жилами. І били Божого старця так нелюдяно, що не було жодного живого місця на його тілі, і кров’ю обагрилася під ним уся земля. Потім, коли він уже ледве дихав, його вкинули до темниці.

Уранці святого знову взяли у преторій і піддали ще жорстокішій карі — йому відрізали язик, який славив Господа і викривав єресь, та ножем із молотом відтяли праву руку за писання повчальних і викривальних книг. Потім, виволікши з преторію, роздягненого та роззутого, тягли, знущаючись над ним, ринковою площею, показуючи перед народом відрізані язик і руку. Те саме зробили з одним із двох його учнів, які разом із ним переносили страждання. Але тут Господь виявив небувале чудо, — до них повернулася здатність говорити і писати. Нарешті, після таких нелюдських мук і наруги їх вислали в далеке поселення до Колхіди. Преподобний Максим наперед знав про свою смерть. Тож, вистраждавши три роки у Схемарській темниці, де він зазнавав страшенної скрути, св. Максим відійшов до Господа 26 (13) серпня 662 року, пам’ять — 21 січня. Перед смертю його втішило видіння від Господа. За грецькими прологамиIII 26 серпня вказується як день перенесення його мощів до Константинополя, воно могло бути приурочене до дня смерті преподобного. Можливо, що встановлення пам’яті на 21 січня пов’язане з тим, що 26 серпня святкується свято Преображення Господнього. Над могилою преподобного Максима ночами загорялися три чудово явлених світильники і ставалося багато оздоровлень.

Преподобний Максим Ісповідник залишив Церкві велику богословську спадщину. Його екзегетичніIV твори містять пояснення трудних місць зі Святого Письма, тлумачення молитви

I Єпарх (грец. έπαρχος — „правитель, начальник”) — у Візантії градоначальник великого міста та його округи. Підпорядковувався безпосередньо імператору. Мав великий штат службовців, військовий загін, в’язницю. У його функції, окрім судових і поліцейських, входили організація постачання міста, регламентація ремісничого виробництва і торгівлі (включаючи встановлення цін), контроль над видовищами. Після 1204 р. посада єпарха фактично була скасована. У XIV ст. термін „єпарх”, хоч і згадується, але скоріше як титул.II Преторій (грец. πραιτορίων, лат. praetorium) — укріплений форт; місце посередині римського табору, де перебував полководець. Являв собою квадрат, сторона якого дорівнювала 200’; він позначався при плануванні білим значком (vexillum). Преторій стояв ближче до вихідних, звернених до неприятеля воріт (porta praetoria), на головній вулиці табору (via praetoria). Перед преторієм знаходилася головна площа (forum або principium). У Новому Завіті так названий палац прокуратора Юдеї Понтія Пилата, де був засуджений Спаситель і звідки Його повели на страту.

III Пролог (грец. πρόλογος — „передмова”) — книга, що містить у собі життя святих, разом із вказівками на честь їхніх святкувань. У греків ці збірники називаються синаксарями, або ж — синаксáрій (грец. συναξάριον, від грец. σύναξις „збори”), зокрема, це — зібрання на спомин про Св. Вечерю і самий спогад Св. Вечері, а також — збірки історичних зведень про свято чи про якогось святого. Синаксарії поміщені в Мінеях та в Пісній і Цвітній Тріодях на усі свята, починаючи від Неділі митаря й фарисея аж до Неділі Всіх Святих. Вони зазвичай ідуть після шостої пісні святкового канону за співом кондака і тропаря.

IV Екзегетичний від „екзегетика, екзегеза” (давн. грец. εξηγητικά, від εξήγησις — „тлумачення, виклад”) — розділ богослов’я, у якому витлумачуються біблійні тексти, даються пояснення до них; наука про тлумачення текстів, переважно давніх, первісний зміст яких став неясним унаслідок їхньої давнини чи неналежного збереження джерел. Розуміння досягається граматичним дослідженням мови, вивченням історичних реалій і розкриттям згадок, зміст яких згодом став незрозумілим; займається конкретно-психологічними пошуками і розглядом закономірностей форми творів. Экзегетика стала основним джерелом герменевтики (давн. грец. ερμηνευτική, від ερμηνεύω — „роз’ясняю, тлумачу”). Стосовно Біблії герменевтика (лат. Hermeneutica Sacra) означає з’ясування троякого змісту тексту: чуттєво-буквального, абстрактно-повчального й ідеально-містичного.

6

Господньої і 59-го псалма, схоліїI до творів священномученика Діонісія АреопагітаII і святителя Григорія БогословаIII. До екзегетики відноситься також пояснення Богослужіння, відоме як „Мистагогія” (грец. Μυσταγωγία) — „Уведення до таїнства.” До догматичних праць преподобного належать: опис його диспуту з Пірром, декілька трактатів і листів до різних осіб. У них міститься виклад православного вчення про Божественну сутність та іпостась, про Боговтілення і про обожнення людської природи. „Ніщо в обожненні не є витвором природи, — писав преподобний Максим у листі до свого товариша ТалассіяIV, — бо природа не може охопити Бога. Єдино лише милість Божа може надати обожнення істотам…Людина (як образ Божий) в обожненні уподібнюється Богові, вона втішається достатком усього, що їй належить за природою, тому що в ній торжествує благодать Духа і тому що в ній діє Бог” (лист 22). Преподобному Максимові належать і антропологічні праці. Він розглядає природу душі та її свідомо-особистісне існування після смерті людини. Серед моральних творів особливо важливі „Глави про любов.” Преподобний Максим написав також три гімни в кращих традиціях церковної гімнографіїV, що ведуть початок

I Схолія (грец. σχόλια, множина від σχολίων — „тлумачення, пояснення”) — пояснювальні замітки на полях античних, переважно грецьких, і середньовічних рукописів. Уперше слово „схолія” зустрічається у Галена (грец. Ο Γαληνός, лат. Claudius Galenus, ІІ ст. н.е.). На відміну від коментарів, схолії роз’яснювали не повністю текст, а окремі пасажі в античних класиків, у Біблії, чи в ранньохристиянських авторів. Першим схоліастом уважають граматика Дідима Олександрійського (грец. Ο Δίσημος ο Χαλκεντερος, лат. Didymus Chalcenterus І ст. н.е.). Розрізняють давні схолії, що походять від античних філологів як Аристарх (грец. Ο Αρίσταρχος ο Σαμόθρακας), Зенодот (грец. Ο Ζηνόδοτος ο Εφέσιος) та ін., і нові (позньоантичні та середньовічні). Значна частина середньовічних схолій анонімна. Діяльність схоліастів згасає в XV-XVI ст.

II Св. Діонісій Ареопагіт або Псевдо-Діонісій Ареопагіт (грец. Ο Άγιος Διονύσιος ο Αρεοπαγίτης або Ο Ψευδο-Διονύσιος ο Αρεοπαγίτης, лат. Sanctus Dionysius Areopagita або Pseudo-Dionysius Areopagita) — християнський святий, мученик, неоплатоник. Близько V ст. під іменем Діонісія Ареопагіта написав твори, т. зв. „Ареопагітики”, (грец. Αρεοπαγιτική), — „Про таємне богослів’я”, „Про небесну ієрархію”, та ін., що мали виняткове значення для розвитку християнської думки, ретельно вивчалися й багато коментувалися в Середні віки. У цих творах він розглядає проблему богопізнання, поєднавши християнство з платонівською філософією. До VI ст. про цей твір нічого не було відомо. Уперше про „Ареопагітики” заговорили монофізити під час диспуту з православними отцями, який улаштував у 532-533 рр. у Константинополі імператор Юстиніан (грец. Ιουστινιανός A’, або Ο Ιουστινιανός Φλάβιος Πέτρος Σαββάτιος, лат. Iustinianus I, або Iustinianus Flavius Petrus Sabbatius, 482/483-565 рр., правив із 527 р.). У наступному столітті св. Максим Ісповідник довів православний характер цих творів. Відповідно до церковного передання, Діонісій Ареопагіт був учнем ап. Павла (Ді. 17,34) і першим єпископом Афін. У 95 р. він був посланий св. Папою Климентом (грец. Ο Κλήμης Α’ або Κλήμης Ρώμης, лат. Clemens Romanus I; дата народження невідома — 97/99 р.) на чолі місії проповідувати в Галлію де й загинув під час переслідувань Доміціяна (грец. Ο Τίτος Φλάβιος Δομιτιανός, лат. Titus Flavius Domitianus, 81-96 рр.).

III Святий Григорій з Назіанзу або Богослов (грец. Ο Άγιος Γρηγόριος ο Νύσσης, або Θεολόγος, лат. Sanctus Gregorius Naciancenus, або Theologos) народився 329 року в Аріянзі у Малій Азії. Покинувши блискучу кар’єру юриста, він разом зі св. Василієм Великим провів у Понтійській пустелі декілька років у молитві, пості та роздумах над Святим Письмом. Потім батько Григорія, св. Григорій Старший, який був єпископом Назіянза, висвятив його на священика. Згодом Григорій став єпископом у м. Сазимі. У 375 році він пішов у Ісаврійську Селевкію, де п’ять років проводив аскетичне життя. У 381 році Григорій став Константинопольським патріархом. У той час він виголосив свої славні проповіді про Пресвяту Трійцю, за які Халкідонський Собор назвав його Богословом. На II Вселенському Соборі у Констанинополі 381 року св. Григорій був обраний його головою. Незабаром він зрікся патріаршого престолу й головування на Соборі та виїхав до Назіянза, де управляв батьківською єпархією. Помер св. Григорій Богослов 389 р. в Аріянзі. Його мощі спочивають на вівтарі базиліки св. Петра у Ватикані. Дні пам’яті: 7 і 12 лютого (Трьох Святителів).IV

Авва Талассій Лівійський (грец. Ο Όσιος Θαλάσσιος ο Λίβυος, лат. Thalassius, abbas in libyae desertis) — сучасник Максима Ісповідника, з яким він перебував у духовному спілкуванні. Доказом того маємо листи св. Максима і те, що св. Максим присвятив Талассію особливу книгу, в якій витлумачуться важкозрозумілі місця зі Св. Письма. Святий Максим вельми шанував авву Талассія та в одному з листів назвав його своїм наставником. Талассій був пресвітером і настоятелем одного з монастирів у Лівійській пустелі в Африці. Подвиг благочестя блаженний авва поєднував з любов’ю до духовної просвічення та багато займався вивченням Святого Письма. Помер не раніше другої половини VII ст. У Східній церкві пам’ять Талассія 21 січня, у Західній — 13 серпня. У місяцесловах не згадується його імені, але в каноні св. Теодора Студита — у суботу сирної неділі, прп. Талассій згадується в числі святих. Твори Талассія: „Чотириста глав про любов, стриманість і духовне життя” — морального і частково догматичного змісту. Вчення Талассія про Св. Духа є, очевидно, витягом із науки, переданої св. Отцями. Твори св. Талассія містяться в цьому томі нашого Добротолюбства.

V Гімнографія (грец. υμνογραφία, від ύμνος — „гімн” і γράφω — „пишу”) — у Древній Греції гімном називали культову обрядову пісню на честь божества. Християнство у Візантії створює свою гімнографію, використовуючи спочатку псалми. З IV ст. починається розквіт християнської лірики, що пізніше приходить і на Русь. Такі збірки, як „Тріодь Пісна” (містить служби до настання Великодня) і „Тріодь Цвітна” (містить служби на Великдень і після Великодня), включали тексти молитов і врочистих співів, таких, як акафіст, канон, кондак та ін. Церковна гімнографія цього періоду склалася як антитеза до єретичних гімнів гностиків і аріян. Тому її ініціатором варто вважати самого Арія (грец. Ο Άρειος, лат. Arius, 250/256-336 рр.), засновника аріянства — течії у християнстві, що відкидала догмат І Вселенського собору в Нікеї про те, що Бог-Син єдиносущний з Богом-Отцем та стверджувала, що Ісус Христос — істота не вічна, а є посередником між Богом і людьми. Як згадує св. Атанасій Олександрійський (грец. Ο Άγιος Αθανάσιος Αλεξανδρείας лат.

7

від святителя Григорія Богослова. А богослов’я преподобного Максима Ісповідника, засноване на духовному досвідченому знанні великих отців-пустельників із використанням мистецтва діалектики, виробленого дохристиянською філософією, продовжилось та розвинулось у творах преподобного Симеона Нового БогословаI та святителя Григорія ПаламиII.

З його творів до грецького Добротолюбства включені глави про любов, усього чотириста, сімсот глав про Пресвяту Трійцю і про втілення Бога-Слова, а насамперед про чесноти і пристрасті, та тлумачення Господньої молитви. Ми запозичаємо з цього до нашої збірки усі відомі глави про любов, а із семиста глав робимо вибірку тих аскетичних глав, які зрозуміліші та повчальніші. А замість того, що тут опущено, ми вносимо, за виданням Migne, подвижницьке слово.

Таким чином зі св. Максима тут подано:1) Подвижницьке слово, в питаннях учня і відповідях старця.2) Чотириста глав про любов.3) Умоглядні та дієві глави, вибрані із семиста глав грецького Добротолюбства.

1.

ПОДВИЖНИЦЬКЕ СЛОВО В ПИТАННЯХ І Sanctus Athanasius Alexandrinus, 298-373 рр.), Арій уклав цілу збірку пісень під назвою „Талія” (грец. Θάλεια, лат. Thalia), де викладав свої ідеї так, що вони були зрозумілі навіть найпростішому люду. Покладені на народні мотиви ці єретичні пісні розспівувалися в портах і на дорогах. Моряки, мандрівники і торговці досить швидко занесли їх на Захід, де аріянский єп. Мілана Оксентій (грец. Ο Αυξέντιος, Αρειανός επίσκοπος Μεδιολάνων, лат. Auxentius Mediolanensis episcopus ariani, 355-374 рр.) запровадив їх до церковного вжитку. Православні єпископи Заходу св. Іларій Піктавійський (грец. Ο Ιλάριος Πικταβίου, лат. Hilarius Pictaviensis, 315-367 рр.) і св. Амвросій Медіолянський (грец. Ο Άγιος Αμβρόσιος επίσκοπος Μεδιολάνων, лат. Sanctus Ambrosius Mediolanensis episcopus, 340-397 рр.) змушені були протиставити їм свої гімни. Вони й уважаються засновниками західної (латинської) гімнографії. На Сході безперечна першість у всіх жанрах належить видатному сирійському поетові св. Єфрему Сирійському (грец. Ο Άγιος Έφραίμ ο Σύρος, лат. Sanctus Ephraem Syrus, бл. 306-373 рр.), а св. Григорій Богослов, найбільший інтелектуал „Золотого віку патристики” та щирий майстер поетичного слова, склав 177 поем і гімнів. Велике значення для гімнографії мали проповіді св. Григорія, що проголошувались зі справжнім поетичним жаром і натхненням, та разом із гімнами ввійшли до скарбу православного співу. Окрім них великий внесок у гімнографію зробили св. Роман Солодкопівець, св. Іван Дамаський, св. Іван Золотоустий, св. Кирило Олександрійський, св. Симеон Новий Богослов та ін.

I Преподобний Симеон Новий Богослов (грец. Ο Άγιος Συμεών ο Νέος Θεολόγος, лат. Symeon Neos Theologos, бл. 949-1022 рр.), — візантійський подвижник, містик і письменник. Народився на півночі Малої Азії, у Пафлагонії, у багатій і знатній родині. Імовірно, що при хрещенні його нарекли Георгієм. Юнаком він приїхав з батьками до Константинополя (бл. 960 р.) і навчався в столичних школах та готувався до державної служби. Однак покликання до духовного подвигу виявилося сильнішим за спокуси світської кар’єри і після тривалої внутрішньої боротьби св. Симеон пішов у монастир. У цьому кроці вирішальним для нього був вплив його духівника старця Симеона Благоговійного (грец. Ο Άγιος Συμεών ο Ευλαβής, лат. Symeon Studita, 917–986/987 рр.), якого преподобний згодом шанував як святого. Близько 980 р. прп. Симеон був обраний настоятелем монастиря св. Маманта і здобув популярність у столиці як справедливий і мудрий наставник. Прагнення вдосконалити чернече життя викликало тривалий конфлікт між св. Симеоном і насельниками обителі. Справжнього переслідування він зазнав від митрополита Стефана Нікомидійського (грец. Ο Στεφανος Νικομηδείας, лат. Stephanus Nicomediensis, пом. 1011 р.), який уважав, що Симеон запроваджує недозволенні нововведення. Відправившись у заслання, св. Симеон заснував там новий монастир, де й помер після 13-літнього настоятельства. Канонізований Симеон Новий Богослов був пізно (точна дата невідома), але вже рос. подвижник прп. Ніл Сорський у XVI ст. іменує його святим. Уперше життя преподобного написав його учень Микита Стифат (грец. Ο Νικήτας Στηθάτος, лат. Nicetas Stephatus). Твори Симеона Нового Богослова були видані у вільному перекладі на новогрецьку мову монахом Діонісієм Загорейським (грец. Ο Διονύσιος ο Ζαγοραίος, лат. Dionysios Zagoraios) наприкінці XVIII ст. Св. Симеон Новий Богослов — перший з аскетичних письменників, який відводить для Євхаристії головну роль на шляху до Бога і присвячує їй велику частину своїх богословських роздумів. Для Симеона причастя Тіла і Крови Христа є воскресінням до життя вічного, даром, приготовленим Богом для тих, що Його люблять: „Вони (Євхаристійні Дари) є вічними благами, які не обмежуються місцем, не приховані десь у глибині, але знаходяться перед тобою і твоїми очами…і є ті, які ми щоденно їмо і п’ємо…”. Св. Симеон уважає, що тільки осмислене причастя божественного Тіла оживотворяє людину, а тих, які щоденно в повній усвідомленості причащаються, він називає блаженними. Св. Симеон доводить, що повнота Божого образу можлива як „у великих містах”, так і „в горах і в келіях” та переконує, що подружжя, обтяжене турботами про велике господарство, яке переймається роботами й піклується про дітей, все-таки може піднятися до вершин споглядання. Пам’ять — 12 (25) березня. Твори Симеона Нового Богослова і Симеона Благоговійного містяться в 5 томі нашого Добротолюбства. II Див. примітку 00 на стор. 00

8

ВІДПОВІДЯХ БРАТ І СТАРЕЦЬ

1.Запитав (якось) брат у старця: „Прошу тебе, скажи мені, отче, яка була мета Господнього втілення?” А старець сказав йому у відповідь: „Дивуюся тобі, брате, чому ти, щодня чуючи Символ віри, питаєш мене про це. Утім скажу тобі, що метою Господнього втілення було наше спасіння.”

(Тоді) брат попросив: „Поясни мені, отче, як це?” — Старець відповів: „Оскільки людина, створена на початку Богом і поселена в раю, порушила заповідь та зазнала тління і смерті, а потім, незважаючи на те, що Боже Провидіння із покоління в покоління направляло її до добра, вона завжди сповзала тільки до гіршого, бо сила-силенна тілесних пристрастей допроваджувала її до відчаю, — то заради цього, єдинородний Син Божий, передвічне Слово від Бога-Отця, джерело життя і безсмертя, зійшов до нас, що жили в темноті та смертній тіні (Іс. 9, 2; Мт. 4, 16), і воплотився від Духа Святого і Діви Марії та показав нам спосіб богоподібного життя, дав св. заповіді з обітницею Царства Небесного тим, які за ними житимуть, і погрозу вічних мук для тих, які їх не дотримуватимуться; а, перетерпівши спасенні страсті і воскреснувши з мертвих, дарував нам надію воскресіння і життя вічного, подолавши покорою провину прабатьківського гріха і смертю знищивши владу смерті, „як бо в Адамі всі вмирають, так у Христі й оживуть усі” (1 Кр. 15, 22); а потім вознісся на небо і сів праворуч Отця та зіслав нам Св. Духа, як запоруку життя, для просвітлення та освячення душ наших, і на поміч тим, які задля спасіння стараються виконувати Його заповіді.

Ось, коротко кажучи, якою була мета Господнього втілення!”2.Брат (знову) попрохав: „Я хотів би, отче, коротко почути, які заповіді я повинен

виконувати, щоби спастися?” Старець відповів: „Сам Господь наказав апостолам після воскресіння: „Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: христячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа; навчаючи їх берегти все, що Я вам заповідав” (Мт. 28, 19. 20). Отож, усе, що Він їм заповідав, повинна сповняти кожна людина, хрещена в ім’я Пресвятої і Животворної Тройці. Господь нерозривним союзом поєднав справжню віру з дотриманням усіх заповідей, знаючи, що при відокремленні одного від іншого людина спастися не зможе. Тому й Давид, маючи живу віру (не задовольнявся лише нею), а говорив до Бога: „…всі Твої заповіді я визнаю за справедливі; кожну неправедну стежку ненавиджу” (Пс. 119, 128). Проти кожної неправедної стежки Господь дав нам протилежні їй заповіді, а якщо хтось полишає якусь із них, то стає тоді на протилежну їй стежку неправди.

3.Брат запитав: „Хто ж тоді, отче, може виконати всі заповіді, якщо їх так багато?!” Старець відповів (на те): „Той, хто наслідує Господа та ступає за Ним крок за кроком.” Тоді брат сказав: „А хто може наслідувати Господа? Господь був Богом, хоч і стався чоловіком, а я чоловік грішний, поневолений безліччю пристрастей. Тож як я можу наслідувати Господа?” Старець відповів: „Ніхто з тих, що поневолені світом та його марнотою, не можуть наслідувати Господа, а лише ті, що здатні сказати: „Ось ми покинули все й пішли за Тобою” (Мт. 19, 27) отримують силу наслідувати Господа і прямувати за всіма Його заповідями.” Брат спитав: „Яку силу?” А старець відповів: „Послухай, що Він Сам каже: „Ось Я даю вам владу наступати на зміїв, скорпіонів і на всю ворожу силу — й ніщо вам не пошкодить” (Лк. 10, 19).

9

4.Отримавши таку силу і владу ап. Павло говорив: „Наслідуйте мене, брати, …згідно із зразком…який я маю у Христі Ісусі” (Флп. 3, 17). І знову: „Нема, отже, тепер ніякого засуду для тих, що в Христі Ісусі” (Рм. 8, 1). І ще: „Ті ж, що є Ісус-Христові, розп’яли тіло з його пристрастями та пожадливостями” (Гл. 5, 24). А також: „…Для мене світ розп’ятий, а я — світові” (Гл. 6, 14).

5.Пророкуючи про цю саму владу і допомогу, Давид говорив: „Ти, що живеш під Всевишнього покровом, що у Всесильного тіні пробуваєш, скажи до Господа: „Моє прибіжище й моя твердиня, мій Боже, на Котрого я покладаюсь” (Пс. 91, 1. 2). І трохи нижче: „На гада й змія будеш наступати, розтопчеш лева і дракона. Бо ангелам Своїм Він повелить про тебе, щоб берегли тебе на всіх твоїх дорогах” (Пс. 90, 11-13). А послухай, що чують від Господа ті, що вподобали тілесне та полюбили марноту світу: „Хто любить батька або матір більше, ніж Мене, той недостойний Мене” (Мт. 10, 37). І ще: „Хто не несе хреста свого, і не йде слідом за Мною — не може бути Моїм учнем” (Лк. 14, 27). А також: „Так і кожний з вас, хто не зречеться всього, що має, не може бути Моїм учнем” (Лк. 14, 33). Отже, хто прагне бути Його учнем, і стати гідним Його, і одержати від Нього силу проти духів злоби, той полишає всяке тілесне догоджання й очищується від усякої пристрасти до матеріального, і бореться, таким чином, із невидимими ворогами за Господні заповіді, — як Сам Господь показав на Собі нам взірець того, і тоді, як у пустелі Його спокушав їхній начальник, і тоді, коли, прийшовши у світ (під час служіння людям), Його спокушали ті, що діяли під їхнім впливом.

6.Брат (тоді) каже: „Але, отче, Господніх заповідей багато, і хто може усіх їх запам’ятати, щоб за них боротися, особливо я, — людина невеликого розуму? Тому хотів би я почути коротке слово (нескладне правило), щоб, пам’ятаючи його, трудитися задля свого спасіння.” Старець (йому на те) відповів: „Хоча заповідей і багато, брате, але всі вони поєднуються в одному такому слові: „Люби Господа, Бога твого, всім серцем твоїм, усією твоєю душею і всією силою твоєю і всією думкою твоєю; а ближнього твого, як себе самого” (Лк. 10, 27). Хто намагається виконувати те слово, той одразу виконує усі заповіді, а хто не покине, як я говорив раніше, якоїсь пристрасти до матеріального, той не зможе по-справжньому ні Бога полюбити, ані ближнього. Адже неможливо одночасно захоплюватися матеріальним і любити Бога. У цьому нас запевнив Господь, сказавши: „Ніхто не може двом панам служити” (Мт. 6, 24) і „не можете служити Богові й мамоні” (Лк. 16, 13). Бо наскільки розум горнеться до речей цього світу, настільки він ним поневолюється і відкидає Божу заповідь та не боїться її порушити.

7.Брат запитав: „Про пристрасть до яких речей ти говориш, отче?” Старець відповів: „До страв, до грошей, до всілякого майна, до слави, до рідних та тому подібного.” Брат тоді спитав: „Тож хіба всього цього, отче, Бог не сотворив і не дав людям для використання? Тож як Він тепер не велить навіть торкатися цього?” А старець відповів: „Саме так — Бог це сотворив і дав людям для використання, і все, що походить від Бога, — добре (Бт. 1, 31) (і далося нам), щоби ми належно ним користалися та догоджали Богові. Та позаяк у нас — недолуге та приземлене міркування, то ми перед заповіддю любови віддали перевагу матеріальному, а вподобавши те, ворогуємо тому з людьми. Однак любов до кожної людини повинна у нас передувати над усім видимим і навіть над самим тілом, а це й буде ознакою любови до Бога, як Сам Господь це підтверджує в Євангелії, кажучи: „Якщо любите ви Мене, то Мої заповіді берегтимете” (Йо. 14, 15). Але яка це заповідь, дотримуючись якої, ми виявимо любов до Нього? — Послухай, що Він каже знову: „Це Моя заповідь, щоб ви любили один одного” (Йо. 15, 12). Бачиш — взаємна любов

10

один до одного є любов’ю до Бога, і вона — виконання кожної Божої заповіді (Рм. 13, 10). Ось чому Господь наказує кожному, хто щиро прагне бути Його учнем, не лише не захоплюватися речами світу, але й відректися від будь-якого свого майна.”

8.(Тоді) брат говорить: „Ти сказав, отче, що перед усім видимим і навіть перед самим тілом належить віддавати перевагу любови до кожної людини; але як я можу любити того, хто мене ненавидить і відвертається від мене? Як я можу любити того, хто мені заздрить, зводить на мене наклепи, умишляє зле і намагається завдати лиха? Судячи з єства, отче, думаю, що це неможливо, бо відчуття образи природно змушує уникати того, хто її завдав.” Старець (на це) відповів: „Плазуни та звірі коряться єству і точно не можуть не мститися з усієї сили за заподіяну їм кривду, але ті, що створені за образом Божим, які керуються розумом і вдостоїлися пізнання Бога та прийняли від Нього закон, можуть не відвертатися від тих, що їх ображають і любити тих, що їх ненавидять. А Господь, кажучи: „Любіть ворогів ваших і моліться за тих, що гонять вас” і наступ. (Мт. 5, 44), тому й заповідає це як можливе, а не як неможливе; інакше би Він не наклав покарання на тих, що не дотримуються цієї заповіді. Те, що така любов можлива, на ділі довели Господь та Його учні, які за любов до ближнього стояли аж до смерті й гаряче молилися за своїх мучителів. Та оскільки ми речолюбні та ласолюбні й віддаємо перевагу (речам і задоволенням) перед заповідями, то саме тому не можемо любити тих, що нас ненавидять, та й не лише це, але буває, що через такі речі відвертаємося навіть від людей, які нас люблять, виявляючи вдачу, гіршу від звірів та плазунів. А, ставши тому нездатними піти за стопами Божими, ми не можемо збагнути і мету Його, щоб набиратися звідти сили.”

9.Брат каже (до нього): „Ось, отче, я все покинув, — рідню, багатство, утіхи та славу світу, так що нічого в мене немає окрім цього тіла; і все-таки я не можу полюбити брата, який мене ненавидить і відвертається від мене, хоч на ділі і змушую себе не відплачувати йому злом за зло. Скажи мені, що маю робити, щоб я міг від щирого серця його полюбити, та й кожного, хто якимось чином мене обмовляє та ображає?” Старець промовив (у відповідь): „Свого кривдника не може полюбити навіть той, хто відрікся від світу й усього світського, якщо він по-справжньому не збагне Господньої мети. Тож коли Господь дасть йому її пізнати, і він прагнутиме жити за її вказівками, тоді зможе щиро любити того, хто його ненавидить і ображає, як і апостоли любили, адже знали її .”

10.(Тоді) брат попросив: „Яка це Господня мета, розтлумач мені, благаю тебе, отче.” Старець відповів: „Якщо хочеш збагнути Господню мету, то уважно слухай. Наш Господь Ісус Христос — Бог за сутністю, Який з любови до людини Сам зволив стати людиною, народившись від жінки, був під законом, як каже божественний апостол, щоб, як людина, виконавши заповіді, знищити давнє прокляття, яке тяжіло над Адамом. Знаючи, що весь закон і пророки ґрунтуються на двох заповідях: „Люби Господа Бога всім серцем, а ближнього, як себе самого”, Він вирішив так діяти від початку до кінця, щоб досконало, проте як людина, виконати ці заповіді. Але, диявол, який спокусив на початку людину і тим здобув владу смерті, бачачи, як під час хрещення свідчив про Нього Отець, і як Він, будучи людиною, прийняв із небес спорідненого (з Ним) Духа Святого, а потім відійшов у пустелю, щоби він (диявол) Його випробовував, — спрямував усю силу спокус на Нього, чи не зуміє бува зробити так, щоб і Він віддав перевагу благам світу перед любов’ю до Бога. Тож знаючи, що існують три речі, навколо яких обертаються всі людські (бажання і втіхи), тобто страви, гроші і слава, якими він завжди скидає людей у безодню погибелі, цими трьома (речами) він і намагався спокусити Господа, але Ісус, будучи вище від усього цього, грізно йому повелів: „Відійди, сатано!”

11

11.А це і є ознакою любови до Бога (тобто бути вищим за ті речі); проте коли Господь розпочав проповідувати серед народу, то сатана, не спромігшись схилити Господа Ісуса Христа переступити через обіцяне, всіляко намагався потім довести Його до порушення заповіді про любов до ближнього, діючи через беззаконних юдеїв. Тому, коли Господь навчав про дорогу життя і на ділі показував приклад небесного життя, сповіщав про воскресіння мертвих та обіцяв віруючим вічне життя і царство небес, а невіруючим погрожував вічними муками, а щоб підтвердити правдивість Своїх слів, творив дивні божественні знаки, закликаючи народ до віри, — той збуджував беззаконних фарисеївI і книжниківII до різних підступів проти Нього, щоб не витримавши, як вони сподівались, спокус, Він сповнився ненавистю до підступників, — і цей лиходій досягнув би в такий спосіб своєї мети, зобразивши Господа порушником заповіді про любов до ближнього.

12.Але Господь, будучи Богом і знаючи його задуми, не переймався ненавистю до підбурених проти Нього фарисеїв (бо не міг Він, добрий за єством, так діяти), але, навпаки, любов’ю до них вражав самого їхнього підбурювача. Оскільки вони, зазнаючи ворожого підбурення, Його не приймали, а якщо приймали, то мимовільно, через неуважність і легковажність схилялися до навіювань підбурювача, то Господь їх напоумляв, викривав, дорікав, оплакував і одночасно не переставав виявляти до них (Свою) милість, — Його обмовляли, а Він добросердно переносив, завдавали страждань, а Він терпів та подавав їм усілякі докази любови. Такою любов’ю до тих, що були підбурені проти Нього, Він вражав (самого) підбурювача. Яке чудове протиборство! Замість ненависти Він виявляє любов, і добротою звергає батька злоби. Зазнавши, від них стільки лиха, вірніше сказати, задля них, по-людськи боровшись за заповідь любови аж до смерті, і здобувши над дияволом повну перемогу, Він, нарешті, прийняв заради нас вінець воскресіння і, таким чином, новий Адам відновив старого. Ось що означає слово, проречене божественним апостолом: „Плекайте ті самі думки в собі, які були й у Христі Ісусі” і т. д. (Флп. 2, 5).

13.Така мета була в Господа, щоби, ставши людиною, аж до смерті бути слухняним Отцеві та зберігати заради нас заповідь любови, а диявола вражати, страждаючи від нього через I Фарисеї (євр. ,פרושים прушім, арамейскою — ферісім, — „відособлені”, самоназва хаверім — „рівні між собою, товариші”, грец. Φαρισαίοι, лат. Pharisaei) — найвпливовіша за часів Христа партія (прошарок) єврейського народу. Секта фарисеїв виникла в Юдеї десь у середині ІІ ст. до Р.Х. за часів правління Маккавеїв і спочатку проповідувала строге життя, чистоту та скрупульозне виконання закону (Ді. 26,5), що залучило до цього вчення масу простого люду. Фарисеї вірили в потойбічне життя, існування ангелів та воскресіння мертвих (Ді. 23, 6 і наступ., 24, 15 і наступ.). Вони були творцями Усного вчення (закону), зафіксованого в Мішні (євр. (משנה — головному джерелі релігійних текстів раввинського юдаїзму. Фарисеї стояли за незалежність від інших держав і були проти змішування євреїв з іншими народами. Однак, пізніше їхня наука, що зосередилась на виконанні зовнішніх обрядів (напр., сховища), виродилась у лицемірство і гордість, що у свою чергу перетворило фарисеїв у найзапекліших ворогів Христа (Йо. 7,32; 11, 47. 53. 57). Господь викривав та осуджував сам дух фарисейства — зарозумілість, самовдоволення і лукавство (Лк. 18,11; 12,1). Як секта, фарисеї зникли після зруйнування Єрусалиму, але дух їхнього вчення явно простежується ще й у сучасному юдаїзмі. Потрібно також зауважити, що іноді фарисеї виявляли до Ісуса Христа увагу та пошану. Не раз ми читаємо, що фарисеї запрошували Його до свого дому і що Він ішов до них, так само як і до митарів (Лк. 7,36 і наступ.; 11, 37 і наступ.; 14, 1 і наступ.). Можливо, що такі запросини були викликані таємним бажанням пізнати істину, бо знаємо, що фарисей Нікодим (євр. ,סומדוקינ грец. Ο Νικόδημος, лат. Nicodemus) таємно приходив до Ісуса (Йо. 3, 1 і наступ.), відомо також, що прийняв істину також і фарисей Гамалиїл (євр. ,ן קזה לאילמג ןבר, Рабан Гамліель га-Закен (Старший), грец. Ο Γαμαλιήλ, лат. Rabbi Gamalielis I) який у Синедріоні висловив свою думку про діяльність апостолів (Ді. 5, 34 і наступ.). За словами св. Йоана, багато хто зі знатних осіб увірували в Господа (Йо. 12, 42) а патріарх Фотій пише, що св. Нікодим і св. Гамалиїл були охрещені апп. Петром і Йоаном. Нарешті, варто додати, що посилені старання шукати прихильників (прозелітів) спонукали фарисеїв ходити по світу й навертати поган (Мт. 23, 15), а це підготувало ґрунт для проповіді Євангелії. II Книжники (євр. םירפוס, соферім, грец. γραμματείς, лат. scribae populi), книжник — світська людина, вчитель чи громадський писар, левіт або священик, що займався тлумаченням закону або переписуванням священних книг. Майже всі книжники походили із секти фарисеїв та користалися великою довірою в народі. Відомі нам Нікодим і Гамалиїл також до них належали. Книжники були витонченими дослідниками писань, хранителями передань і звичаїв; їх уводили до Синедріону як знавців закону та юристів. Однак перед приходом Ісуса книжники сповнилися таким самовпевненим духом, що більшість із них не впізнали Месію. Незважаючи на те, що самі вони проповідували Його пришестя, вони стали Його ворогами.

12

підбурених ним книжників і фарисеїв. Так вільно, ніби даючи отримати над собою перемогу, Він переміг того, хто сподівався перемогти Його, і визволив світ від його тиранії. „Його ж розп’ято з-за немочі” (2 Кр. 13, 4), але цією неміччю Він подолав смерть і скинув того, хто має владу смерти (Євр. 2, 14). Так і Павло хвалився в недузі „…своїми немочами, щоб у ньому Христова сила перебувала” (2 Кр. 12, 9).

14.Вивчивши спосіб цієї перемоги, св. Павло говорив, пишучи до ефесян: „Нам бо треба боротися не проти тіла й крови, а проти начал, проти властейI”, і т. д. (Еф. 6, 12). А тим, які борються з невидимими ворогами, заповідав узяти броню справедливости, шолом надії, щит віри і меч духовний, щоб вони „…могли …згасити всі розпечені стріли лукавого” (Еф. 6, 11-16). Тож на ділі показуючи образ цієї боротьби, говорив: „Тож і я біжу, та не як навманці; веду кулачний бій, не як повітря б’ючи, а умертвляю своє тіло і поневолюю, щоб, проповідуючи іншим, я сам, бува, не став непридатним” (1 Кр. 9, 26. 27), і знову: „До сього часу ми голодуємо і спраглі і нагі; нас б’ють, і ми скитаємось” (1 Кр. 4, 11), і ще: „У праці та втомі, в недосипаннях часто, …у холоді й наготі” (2 Кр. 11, 27).

15.Таким же чином він воював і з демонами, які збуджують тілесні пожадання, відганяючи їх виснагою свого тіла. І нам, показуючи на ділі спосіб перемоги над отими демонами, що спонукають до ненависти, а тому найбільш недбалих збуджують повставати проти вірних, щоби ті, зазнаючи від них спокус, зненавиділи їх і тим порушили заповідь любови, — він говорив: „Нас ображають, а ми благословляємо; нас гонять, а ми терпимо; нас ганьблять, а ми з любов’ю відзиваємося; ми мов те сміття світу стали, покидьки всіх аж досі” (1 Кр. 4, 12. 13). Демони тому змушували їх ображати, лихословити і гнати апостола, щоб викликати в ньому ненависть до тих образників, лихословів і гонителів, — сподіваючись довести його до порушення заповіді про любов. А апостол, добре знаючи їхні задуми, благословляв тих, що його ображали; терпів від тих, що його проганяли; тих, що ганьбили його, благав відректися від демонів, які їх до цього підбурювали, і прихилитися до благого Бога й отаким чином він завжди відбивав напади демонів, що підбурюють до злого, і, наслідуючи Спасителя, добром перемагав зло. У такий спосіб він та інші апостоли весь світ відвернули від демонів і віддали Богові, своєю поразкою перемагаючи тих, які думали, що здобули перемогу. Отож, брате, якщо й ти триматимешся цієї мети, то зможеш полюбити тих, які тебе ненавидять; а якщо не будеш, то не зможеш; бо інакше це неможливо.

16.Брат сказав: „Отче, усе воно справді так, а не інакше. І саме тому Господь, коли юдеї Його ганьбили, по лиці били та всіляко (над Ним) знущалися, — усе терпів, — жаліючи їх, зведених, які роблять це від незнання, як і говорив на хресті: „Отче, відпусти їм, не знають бо, що роблять” (Лк. 23, 34), святкуючи на хресті перемогу над розмаїтим лукавством і принадами диявола та його князів, оскільки аж до смерті витримав боротьбу з ними заради заповіді любови, як ти й розповів. Він і нам передав цю перемогу над ними, а зруйнувавши владу смерти, усьому світу дарував Своє воскресіння для життя (вічного). Але помолися за мене, отче, щоб я міг цілковито пізнати мету Господа і Його апостолів, а потім вистояти під час спокус, розпізнаючи наміри диявола та його демонів.”

I За християнським ученням, ангельські чини діляться на три ієрархії, чи лики: вищий (серафими, херувими, престоли), середній (владарства, сили, власті) і нижчий (начала, архангели, ангели); десятий чин — воєвода небесних сил архистратиг Михаїл; до нього це місце посідав Сатанаїл. Очевидно, що й злі духи мають свою ієрархію. Християну доводиться провадити важку боротьбу зі злими духами, які діють переважно через лихих людей. У цій боротьбі християнин повинен застосовувати всі свої сили, які він має у християнстві. Таку боротьбу мав і апостол Павло та просив ефесян молитися за нього, щоб здобути в цій боротьбі перемогу.

13

17.Старець на це йому відповів: „Якщо пам’ятатимеш про сказане, то завжди зможеш розпізнавати (задуми лукавого). А коли збагнеш, що як спокушають тебе, то так само спокушають і твого брата; то цьому братові вибачай, а дияволу, що спокушає і хоче вселити тобі ненависть до брата, протився, не піддаючись його підступам. Так повчає і брат Господній Яків, кажучи в посланні: „Коріться, отже, Богові, противтеся дияволові, і він утече від вас” (Як. 4, 7). Отож, якщо завжди твердо пам’ятатимеш, як сказано, усе вищенаведене, то зможеш пізнати мету Господа та Його апостолів, і людей любити, співчуваючи їм, якщо вони чинять несправедливо, а лукавим демонам завжди протидіяти любов’ю. Але якщо ми з тобою станемо розгнузданими, безтурботними, недбалими і думатимемо про тілесні задоволення, то боротимемося не проти демонів, а проти (самих) себе і братів, тоді як демонам служитимемо, воюючи заради них із людьми.”

18.Брат (тоді) сказав (таке): „Так, отче, — завжди попри моє недбальство демони користалися нагодою, щоб нападати на мене. Але прошу тебе, скажи, як мені навчитися пильности.” Старець відповів: „Цілковита безтурботність про земне і постійне повчання в Божественному Письмі приводять душу до страху Божого, а страх Божий породжує пильність. І душа тоді починає бачити, як демони воюють проти неї через помисли, і відбиває їх, як про це говорив ще Давид: „…І споглядають очі мої на ворогів моїх” (Пс. 53, 9). Та й верховний апостол Петро, надихаючи своїх учнів до такого протистояння демонам, сказав ось що: „Будьте тверезі і чувайте! Противник ваш, диявол, ходить навколо вас, як лев ревучий, шукаючи, кого б пожерти. Противтеся йому, сильні вірою” (1 Пт. 5, 8. 9). І Господь сказав: „Чувайте й моліться, щоб не ввійшли у спокусу” (Мт. 26, 41). Також і Премудрий говорить: „Коли вельможі гнів на тебе запалає, не кидай твого місця, бо лагідність виліковує провин багато” (Проп. 10, 4). А розуму потрібні: чеснота, розуміння і страх Божий. І цей чудовий апостол, що надзвичайно уважно та мужньо боровся, сказав на завершення: „Ми живемо як люди, але не воюємо із спонук тілесних, бо зброя нашої боротьби не тілесна, а сильна в Бозі на зруйнування твердинь; ми руйнуємо задуми і всяку гордість, що повстає проти спізнання Бога, і беремо в полон усякий розум на послух Христові; ми також готові покарати всякий непослух” (2 Кр. 10, 3-6). Отож, якщо й ти отак наслідуватимеш святих та остаточно звільнишся від усього задля Бога, то набудеш пильність.”

19.Брат запитав: „Отче, а що потрібно робити, щоб завжди бути з Богом?” Старець (йому) відповів: „Розум не може завжди бути з єдиним Богом, якщо не набуде таких трьох чеснот: любови, стриманости і молитви. Любов приборкує гнів, стриманість висушує пожадання, а молитва, звільняючи розум від усіх міркувань, розкриває його перед самим Богом. Ці три чесноти поєднують у собі всю правду, а без них розум не може перебувати з єдиним Богом.”

20.Брат (тоді) попросив: „Прошу тебе, отче, навчи мене, як приборкати любов’ю гнів.” Старець відповів: „Учинки любови — прощати ближньому й робити йому добро, бути до нього довготерпеливим і переносити все, що б він не заподіяв, як уже не раз було сказано. Тоді любов, маючи такі ознаки, природно приборкує гнів у тому, хто її набув.” Брат сказав: „Великі її вчинки, і щасливий той, хто зумів її набути. Але я дійсно далекий від неї. Проте прошу тебе, отче, скажи мені, що означає бути довготерпеливим?”

21.Старець відповів: „Бути міцним духом у нещастях, терпляче зносити всяке лихо та очікувати кінця спокуси, не дозволяти проникнути гніву, чи сказати нерозсудливе слово, або щось запідозрити, чи подумати щось негідне для побожної людини, як говорить Письмо: „До

14

пори-часу довготерпеливий терпить, але наприкінці радощів він зазнає; сам він дочасу свої слова ховатиме, його ж розум посвідчать уста численних” (Сир. 1, 23. 24).

22.Такі ось ознаки довготерпіння! І не лише це, але й те, щоб себе самого вважати причиною випробування також є ознакою довготерпіння. І може бути, що воно й насправді так буває (тобто що причина — в нас самих). Адже багато з того, що з нами буває, стається для нашої науки, чи задля очищення від минулих гріхів, або щоб ми виправились від теперішнього недбальства, або щоб запобігти майбутнім падінням. Хто усвідомлює, що випробування прийшло до нього заради чогось одного з вище переліченого, той не гніватиметься, коли його б’ють, а особливо, коли відчуватиме при цьому гріхи за собою; не звинувачуватиме того, через кого виникла спокуса: адже, через нього або через когось іншого, він все одно повинен був до дна випити чашу Божого присуду, — а зрине розумом до Бога і подякує Тому, Хто допустив випробування, звинувачуючи лише себе та охоче прийматиме напоумлення, як було у Давида із Семеєм (2 Сам. 16, 5-13) та у Йова з дружиною (Йо. 2, 9.10). А чоловік нерозсудливий, буває просить у Бога ласки, а коли вона приходить, то не приймає її, бо прийшла не так, як йому хотілося, а так, як вважав за потрібне Лікар душ. Тому занепадає духом, непокоїться, — і то на людей гнівається, а то Бога зневажає, — та, у такий спосіб, і невдячність виявляє, і зцілення від напоумлюючої різки не отримує.

23.Брат сказав: „Добре ти витлумачив, отче. Але прошу тебе, скажи мені й про те, як стриманість висушує пожадання.” Старець відповів: „Стриманість учить здержуватися від усього, що не задовольняє нагальної потреби, а тільки приносить задоволення, не дозволяє торкатися нічого, окрім того, що необхідно для життя, не дозволяє ганятися за приємним, а велить шукати лише корисного, і співвідносити їжу та пиття з потребою, не допускає, щоб у тілі збиралася надмірна волога, а було її стільки, щоб підтримувати в ньому життя, зберігаючи його вільним від пожадань. Ось як стриманість висушує пожадання. І навпаки, задоволення, надмір у їжі та в питті розпалюють черево і викликають страшний потяг сороміцького пожадання та ваблять людину, як нерозумну тварину, до гріховного поєднання. Тоді очі стають безсоромними, руки — неприборканими, язик говорить лише те, що втішає слух і вухо охоче слухає саму марноту; розум нехтує Богом, а душа чинить розпусту не тільки в думках, але й тіло захоплює до негожих учинків.”

24.Брат сказав: „Це правда, отче. Але прошу, навчи мене й молитви, щоб вона звільняла розум від усяких подумів.” Старець відповів (так): „Наші подуми — це думки про речі, одні з яких чуттєві, а інші — розумові. Розум, будучи зайнятим ними, носить у собі та перебирає згадки про них. А благодать молитви поєднує розум із Богом, а поєднуючи з Богом, звільняє його від усяких подумів. Тоді розум, відкрито розмовляючи з Богом, стає богоподібним. А ставши таким, він просить у Бога божого і ніколи не помиляється у своєму проханні (завжди отримує те, що просить). Тому апостол і заповідає: „Моліться без перерви” (1 Сол. 5, 17), щоб частіше поєднуючи свій розум із Богом, ми потрохи відкинули пристрасть до матеріального.”

25.Брат запитав: „Але чи може розум невпинно молитися? Бо коли співаємо або читаємо, коли з кимось розмовляємо, або прислуговуємо комусь, тоді природно розвіюємо його багатьма подумами та уявленнями.” Старець (на це) відповів: „Святе Письмо не вказує на щось неможливе. Апостол, який це сказав, сам і співав, і читав, і виконував справи, пов’язані зі своїм (апостольським) служінням, — однак невпинно молився. Невпинно молитися означає — зберігати розум у такому стані, коли він із великим благоговінням і гарячим бажанням горнеться до Бога, сподівається й покладається лишень на Нього, — в усіх справах і випадках. А будучи так

15

налаштованим, апостол говорить: „Хто нас відлучить від Христової любови? Горе чи утиск, чи переслідування?” (Рм. 8, 35 і наступ). А потім: „Бо я певний, що ні смерть, ні життя, ні ангели…” (Рм. 8, 38). І знову: „Нас тиснуть звідусіль, але ми не пригноблені; ми в труднощах, та ми не втрачаємо надії; нас гонять, та ми…не знищені. Увесь час носимо в тілі мертвоту Ісуса, щоб і життя Ісуса в нашім житті було явним” (2 Кр. 4, 8-10).

26.У такому настрої апостол невпинно молився, бо у всіх своїх справах і випадках, як сказано, покладався лише на Бога. Та й усі святі завжди раділи скорботі, сподіваючись через неї набути божественну любов. Саме тому апостол і сказав: „…я краще буду радо хвалитися своїми немочами, щоб у мені Христова сила перебувала” (2 Кр. 12, 9). І трохи нижче: „…коли я немічний, тоді я міцний” (2 Кр. 12, 10). Але горе нам, нещасним, що полишили дорогу святих отців, а тому зосталися без жодного духовного діла.

27.Брат запитав: „Чому, отче, немає в мене глибокого жалю?” Старець (йому) відповів: „Тому, що не маємо ми з тобою перед очима страху Божого. Тому, що стали ми притулком для всякого зла та нехтуємо страшними Божими заборонами, як порожніми балачками. Інакше як би ми не журилися, чуючи, приміром, що говорить про грішників від Божого імені Мойсей: „Бо вогонь Мого гніву загорівся; горить аж до Підземелля-Прірви; він пожирає землю з її плодами, спалює підніжжя гір” (Втор. 32, 22). І ще: „Я вигострю блискучий меч і візьму в Свою руку справедливість. Тож помщуся на Моїх ворогах і ненависникам Своїм відплачу” (Втор. 32, 41). Або як викликує Ісая: „Злякались грішники на Сіоні, страх огорнув безбожних. Хто з нас буде спроможний жити коло вогню? Хто з нас буде спроможний жити біля полум’я вічного?” (Іс. 33, 14). І знову: „…коли вийдуть, то побачать трупи людей, що проти Мене збунтувались. Черв’як їхній не помре, вогонь їхній не погасне. Вони будуть осоружні всім людям” (Іс. 66, 24). Або як говорить Єремія: „Воздайте Господеві, Богові вашому, за Його величчю, заки ще не стемніло й заки ще ноги ваші не спотикаються по горах у сутінку. Ви чекаєте світла та Він його на тьму оберне, темряву з нього вчинить” (Єр. 13, 16). І знову: „Слухай оце, дурний народе, що маєш очі, та не бачиш; маєш вуха та не чуєш! Мене не боїтеся? — слово Господнє, передо Мною не будете тремтіти?” (Єр. 5, 21. 22). І ще: „Твоя ж власна безбожність тебе покарає, і твої відступства докором тобі будуть. Знай це й зрозумій, яке це лихо, яка гірка це річ, що покинув ти Господа, — слово Бога сил… Я насадив тебе як виноградину добірну, усю з найліпшого насіння; як же це ти перетворилась на дикий паросток лози, Мені чужої?” (Єр. 2, 19-21). І знову: „Я не сідав у гурті глумливців і не веселився. Під важкою Твоєю рукою я сидів самітний, бо сповнив єси мене гнівом” (Єр. 15, 17). А хто не жахнеться, чуючи, що говорить Єзекиїл: „Оце — кінець тобі. Я пошлю на тебе гнів Мій і судитиму тебе за твоїми вчинками, і оберну всі твої гидоти на твою ж голову. Око Моє не пощадить, і Я не матиму милосердя, …і ви зрозумієте, що то Я — Господь — караю” (Єз. 7, 3. 9). Хто не засмутиться, чуючи, як Даниїл описує день Страшного суду, кажучи: „Дививсь я — аж доки не були поставлені престоли, і не засів Ветхий деньми. Одіж на Ньому, немов сніг, була біла; волосся на голові у Нього, немов чиста вовна; престол Його, як полум’я вогненне, колеса його, як вогонь палаючий. Ріка вогненна розливалась, виходила з-поперед Нього. Тисячі тисяч Йому служили, і силенна безліч перед Ним стояла. Суд засів, і розгорнуто книги” (Дан. 7, 9. 10), тобто справи кожного. І знову: „Бачив я в нічних видіннях, аж ось на небесних хмарах ішов ніби Син Чоловічий; дійшов Він до Ветхого деньми, і приведено Його поперед Нього. І дано Йому владу, славу й царство, і всі народи, племена та язики Йому служили. Влада Його —

16

влада вічна, що не минеться, і царство Його не занепаде ніколи. Мій дух стривожився від того в мені, в Даниїлі, й видіння голови моєї мене перелякали” (Дан. 7, 13-15).

28.Хто не побоїться, чуючи, що каже Давид: „Одне сказав Бог, оці дві речі чув я: що сила Богові належить і що у Тебе, Господи, милість; бо Ти воздаєш кожному згідно з його ділами” (Пс. 62, 12. 13)? І знову що говорить Премудрий: „Кінець усьому, що чути було, такий: Бога бійся і заповідей Його пильнуй, бо в цьому вся людина. Усі бо діла Бог приведе на суд: усе, що тайне, чи воно добре, чи лихе” (Проп. 12, 13. 14)?

29.Хто не затремтить, чуючи те саме й від апостола, який каже: „Усі ми станемо перед судилищем Божим, щоб кожний прийняв згідно з тим, що зробив, як був у тілі: чи добре, чи зле” (2 Кр. 5. 10; Рм. 14, 10)? І хто не заплаче після цього над нашим невірством і над сліпотою душ наших, — що, чуючи все це, не каємося і не проливаємо гірких сліз над такою безтурботністю та над таким нашим недбальством, передбачивши яке, Єремія казав: „Проклят, хто Господню справу виконує недбайливо!” (Єр. 48, 10). Якби ми турбувалися спасінням душ наших, то затремтіли би від Господнього слова і постарались би якомога старанніше виконувати Його заповіді, бо вони — наше спасіння. Але, незважаючи на те, що чуємо від Самого Господа: „Входьте вузькими дверима, що ведуть до життя” (Мт. 7, 13. 14), ми віддали перевагу широкому і просторому шляхові, що веде до загибелі. Тому, коли Він прийде судити живих і мертвих, почуємо від Нього: „Ідіть від мене геть, прокляті, в вогонь вічний, приготований дияволові й ангелам його” (Мт. 25, 41).

30.І почуємо це, та не тільки коли накоїмо лихих учинків, але якщо не дбатимемо про добрі та не любитимемо свого ближнього. А якщо при тому ще й наробимо лихих учинків, то як витримаємо день отой, дійшовши до такого гіркого душевного стану? До того ж потрібно знати, що — „не чини перелюбу, не вкради, не вбивай”, та інше, — давнім було дано через Мойсея (Мт. 5, 21 і наступ.). Але Господь, знаючи, що християнину для досконалого життя недостатньо дотримуватися тільки цього, сказав: „Кажу бо вам, що коли ви своєю праведністю не перевищите книжників та фарисеїв, не ввійдете в Царство Небесне” (Мт. 5, 20). Тому, перед ними та й після цих слів, завжди вимагав досконалої душевної святости, заради якої й тіло освячується, та заповів щиру любов до всіх людей, через яких ми можемо набути любов до Нього Самого. Взірець цього Він нам виявив у Собі Самому та у Своїх учнях, як це не раз було сказано.

31.Тож яке виправдання ми можемо знайти в отой день, маючи перед собою такий взірець і зостаючись у такому недбальстві? Оплакуючи нас, Єремія каже: „Хто моїй голові дасть воду? Моїм очам — джерело сліз, щоби я день і ніч міг плакати…” над цим народом (Єр. 8, 23), — який, удостоївшись такої благодаті, залишається у такому недбальстві, чи то радше, сповнений усякого зла. Про нас, чую, говорить і Мойсей: „Потовстішав ЄшурунI та й вибуяв; став ситний, вгодований, грубий; і покинув Бога, що створив його, зневажив Скелю, що його врятувала” (Втор. 32, 15). Над нами плаче і Міхей, кажучи: „Побожні зникли з краю, нема між людьми справедливих;…один на одного сіті закидає. До зла їхні руки спритні” (Міх. 7, 2. 3). Так само й Псалмоспівець говорив про нас, молячись: „Спаси, о Господи! Бо побожних дедалі менше, бо правда з-поміж людей зникла” (Пс. 12, 2).

32.Оплакуючи нас, і апостол пророче мовить: „Усі з дороги збилися, зробилися нікчемні! Немає, хто добро творив би, ані одного! Їхнє горло — гріб відкритий, до обману язик їх схильний, отрута гадюча у них під губами. Уста у них прокльонів повні і гіркоти. На їхніх дорогах злидні і руїна. Вони не відають дороги миру. Немає Божого остраху у них перед очима” (Рм. 3, 12-18). І I Єшурун (євр. — ישיר„чесний, справедливий”) — одне з імен Якова, Ізраїля.

17

знов-таки, у пророцькому передбаченні про наше негідне теперішнє життя, він пише до Тимотея: „Знай, що за останніх днів настануть скрутні часи, бо люди будуть самолюби, грошолюби, зарозумілі, горді, наклепники, батькам непокірні, невдячні, безбожні, без любови, непримирливі, осудливі, розбещені, жорстокі, недобролюбні, зрадники, нахабні” і т.д. (2 Тм. 3, 1-4). Тож горе нам, бо ми дійшли до крайньої межі зла. Бо скажи, хто з нас непричетний до численних видів лихої вдачі? Чи не на нас сповнилося це пророцтво? Чи не всі ми обжерливі? Чи не всі ласолюби? Чи не всі жадібні до нестями? Чи не всі гнівливі? Чи не всі злопам’ятні? Чи не всі відступники від усяких чеснот? Чи не всі лихослови? Чи не всі обмовники? Чи не всі нешанобливі? Чи не всі братоненависники? Чи не всі пихаті? Чи не всі зарозумілі? Чи не всі горді? Чи не всі марнославні? Чи не всі лицемірні? Чи не всі лукаві? Чи не всі заздрісні? Чи не всі неслухняні? Чи не всі ледачі? Чи не всі облудні? Чи не всі безтурботні? Чи не всі нехтуємо заповідями Спасителя? Чи не всі сповнені всякого лиха? Чи не стали ми замість Божих храмів капищами ідолів, а замість (осідку) Святого Духа — пристановищем злих духів? Чи не вдавано називаємо Бога Отцем? Чи не зробилися замість синів Божих породженням геєни? Чи не стали гіршими за юдеїв ми, що носимо нині величне ім’я Христове? І ніхто не обурюється, чуючи таку правду. Бо й оті (юдеї) чинили великі злочини та говорили: „Один лише Отець у нас: Бог”, проте від Спасителя почули: „Диявол вам батьком, тож волите за волею батька вашого чинити” (Йо. 8, 41. 44).

33.Чи не буде справедливо, що й ми, ставши порушниками Його заповідей, почуємо від Нього щось подібне? Ось апостол назвав Божими синами тих, які спрямовуються Духом. „Усі бо ті, — каже, — що їх водить Дух Божий, вони — сини Божі” (Рм. 8, 14). Тож як ми можемо називатися синами Божими, якщо прямуємо за тілесним розсудом? Ті, що керуються Духом, — це явний наслідок плодів Духа. „А плід Духа, — каже апостол, — любов, радість, мир, довготерпіння, лагідність, доброта, вірність, тихість, здержливість” (Гл. 5, 22. 23). Чи посідаємо ми щось із цього? А може маємо все, що тому протилежне? Отож, не Божими синами нам варто називатися, а цілком інакше. Те, що народжене від когось, — схоже на те, що його породило. Але Господь каже: „…що народжується від Духа — дух” (Йо. 3, 6). А ми стали тілом, яке пожадає проти духа, і тому справедливо нам належиться такий присуд: „Не перебуватиме Дух Мій у чоловікові назавжди, бо він також є тіло” (Бт. 6, 3). То хіба можемо бодай називатися християнами, якщо нічого не маємо в собі Христового?

34.Можливо, що хтось скаже: „Я вірую в Христа, тож мені для спасіння достатньо і цієї віри в Нього”? Але апостол Яків йому заперечує: „І біси вірують, та тремтять” (Як. 2, 19). І ще: „Так само й віра, коли діл не має, — мертва” (Як. 2, 17. 26). Та й чи віруємо ми в Нього?! Як можемо сказати, що віримо Йому щодо майбутнього, якщо не віруємо у дочасному і теперішньому? Але таки не віруємо, — бо звикли до матеріального, живемо тілесно і воюємо проти Духа. Бо ті, що справді вірують у Христа, які через виконання заповідей оселили Його в собі, так говорять: „Живу вже не я, а живе Христос у мені. А що живу тепер у тілі, то живу вірою в Божого Сина, Який полюбив мене й видав Себе за мене” (Гл. 2, 20). Тому, страждаючи за Нього задля спасіння інших, вони, як вірні Його послідовники та справжні виконавці Його заповідей, кажуть: „Нас ображають, а ми благословляємо; нас гонять, а ми терпимо; нас ганьблять, а ми з любов’ю відзиваємося” (1 Кр. 4, 12. 13). Адже чули Його слово, що заповідає: „Любіть ворогів ваших і моліться за тих, що гонять вас” (Мт. 5, 44), благословляйте тих, що вас проклинають, творіть добро тим, що ненавидять вас. Отак у їхніх словах та вчинках виявлявся

18

діючий у них Христос. Та оскільки ми діємо всупереч усім Його заповідям, то виявляємося сповненими всякої нечистоти. Тому й стали ми замість Божого храму будинком торгу, замість дому молитви — печерою розбишак, замість святого роду — поріддям грішним, замість народу Божого, людом нечестивим, замість доброго насіння — куколем, замість Божих синів — породженням беззаконня; бо, відкинувши заповіді Господні, через нечисті пристрасті ми служимо злим духам, — і гнівимо Ізраїлевого Святого.

35.Саме тому великий Ісая, оплакуючи нас і водночас бажаючи нас вирятувати з нашого падіння, закликає: „По чому вас іще бити, вас, що не перестаєте бунтуватися? Кожна голова хвора, кожне серце ослабло. Від підошви на нозі до тім’я нема в ньому здорового місця: рани, синці, свіжі виразки, не вичищені, не перев’язані й не зм’якшені олією” (Іс. 1, 5. 6). Але що буде потім? — „Зосталася дочка сіонська, немов у винограднику халупа, немов курінь на баштані, немов обложене місто” (Іс. 1, 8). Так само й апостол, показуючи таке спустошення нашої душі, сказав: „І як вони не вважали потрібним триматися правдивого спізнання Бога, Бог видав їх ледачому розумові чинити негодяще: вони — сповнені всякої неправости, лукавства, захланности, злоби, повні заздрости, убивства, колотнечі, підступу, злоби; вони — обмовники, наклепники, богоненавидники, зухвальці, горді, хвальки, винахідники зла, неслухняні батькам, нерозумні, зрадливі, безсердечні, немилосердні. Вони, хоч спізнали Божий присуд, що, хто таке чинить, заслугує на смерть, не тільки це роблять, але й схвалюють це в тих, що таке чинять. За це ж і видав їх Бог пристрастям ганебним, …щоб вони самі сквернили власні тіла між собою” (Рм. 1, 28-32. 26. 24). Але що за цим? — „Гнів Божий, — каже, — відкривається з неба на всяку безбожність і несправедливість людей” (Рм. 1, 18).

36.Також і Господь ось що промовив, указуючи на таке спустошення: „Єрусалиме, Єрусалиме, що вбиваєш пророків і каменуєш посланих до тебе! Скільки разів хотів Я зібрати дітей твоїх, як квочка збирає курчат своїх під крила, — але ви не бажали! Ось дім ваш лишиться вам порожній” (Мт. 23, 37. 38). Знову-таки Ісая, побачивши, як ми, ченці, виконуємо свої служби лише тілесно, а про духовне служіння перед Богом не дбаємо, і незважаючи на те, величаємося, сказав: „Слухайте слово Господнє, князі содомські! Вважайте за науку Бога нашого, народе гоморський! „Навіщо Мені безліч ваших жертв? — говорить Господь. — Я пересичений всепаленнями баранів і ситтю годованих телят. Крови биків, ягнят та козлят Я не хочу! Як приходите, щоб з’явитись перед Моїм обличчям, то хто від вас вимагає, ви щоб топтали Мої двори? Не приносьте більше пустих дарів. Кадило стало осоружним для Мене. Нових місяців, субот і скликання сходин Я не можу стерпіти: беззаконня разом з урочистим зібранням. Від новомісяччів ваших та святкувань ваших відвертається душа Моя. Вони для мене стали тягарем, вони Мені незносні. Коли ви простягаєте руки ваші, Я відвертаю від вас Мої очі. Навіть коли помножуєте молитви ваші, Я їх не чую.” Але чому? — Бо „руки ваші повні крови” (Іс. 1, 10-15), адже „кожен, хто ненавидить брата свого, — душогубець” (1 Йо. 3, 15). Тому неприємний для Бога будь-який подвижницький труд, що чиниться без любови.

37.І здаля викриваючи наше лицемірство, Бог каже: „…цей народ устами тільки зближається до Мене й губами тільки Мене шанує, а серце своє віддалив від Мене, і страх його передо Мною — то лише вивчена заповідь людська”, і наступ. (Іс. 29, 13). Та й оте, що наш Господь говорив, дорікаючи фарисеям, значною мірою властиво і нам, теперішнім лицемірам, які, вдостоївшись такої благодаті, виявляють вдачу, ще гіршу за їхню. Отож чи й ми не в’яжемо важких, непосильних тягарів, та не кладемо їх на плечі людей, а самі й пальцем рушити не хочемо (Лк. 11, 46)? Чи й ми не чинимо усіх своїх справ задля людського ока (Мт. 6, 5)? Чи й ми надто не

19

любимо перших місць на бенкетах та зібраннях? Чи й нам не подобається, якщо люди до нас звертаються: „Учителю, учителю”, а тих, що не особливо вдостоюють нас такої чести, чи не переслідуємо навіть до смерті? Чи й ми бува не взяли ключ знання, але не відчиняємо ним, а зачиняємо перед людьми Царство Небесне, — так що й самі туди не входимо та й іншим увійти забороняємо? Чи не сліпі ми проводирі, що відціджують комара, а ковтають верблюда? Чи й ми не очищаємо зверху чашки та миски, тоді як усередині ми повні злодійства, здирства та нездержливости? Чи й ми не відлічуємо десятини з м’яти, кропу і кмину, а занедбуємо суд Божий і любов? Чи й ми не подібні до побілених гробів, зовні видаючи себе перед людьми за праведників, а всередині сповнені лицемірства, беззаконня й усякої нечистоти? Чи й ми не будуємо гробів мученикам і не прикрашаємо пам’ятників апостолам, маючи таку саму вдачу, як і їхні вбивці (Мт. 23, 4-32)? І хто не заплаче над нами, що дійшли ми до такого стану? Хто не жалкуватиме про таке наше поневолення? Бо за це ми, дорогі сини Божі, вважаємося за глиняний посуд. Через це потемніло наше золото, змінилося наше щире срібло (Пл. Єр. 4, 1. 2). За це ми, князі Сіону, що були чистішими від снігу, стали наче ті ефіопи; будучи від молока білішими, стали чорнішими від сажі. Через це обличчя наше стало чорніше за вугіль; наше беззаконня перевершило содомське; за це ми, сини дня і світла, стали синами темряви і ночі (1 Сол. 5, 5). За це ми, сини царства, стали породженням геєни. За це ми, сини Всевишнього, помираємо як усі люди та падаємо як кожен із князів (Пс. 82, 7). За це нас віддали до рук беззаконних супостатів, тобто злих і лютих демонів, та несправедливому й найгіршому на всій землі цареві, тобто їхньому начальникові — сатані, бо грішили та чинили беззаконня, відступивши від заповідей нашого Господа Бога (Дан. 3, 29-32), потоптавши Сина Божого та за ніщо вважали кров завіту (Євр. 10, 29). Але Господи, „не відкидай же нас навіки Імени Твого ради, і не розривай завіту Твого. Не забирай від нас милости Твоєї” (Дан. 3, 34. 35) заради Твоїх щедрот, Отче наш, що єси на небесах, заради ласки Твого Сина Єдинородного і заради благодаті Твого Святого Духа. „Не згадуй проти нас провин предків; хай прийде небарно нам назустріч Твоє милосердя, бо ми вельми нужденні стали. Поможи нам, о Боже нашого спасіння, слави Імени Твого ради; визволь нас, прости нам гріхи наші Імени Твого ради” (Пс. 78, 8. 9), згадавши про пожертву нашу, яку з людинолюбства від нас узявши, Єдинородний Син Твій приносить за нас на небесах, даючи нам упевнену надію на спасіння, щоб у відчаї не стали ми ще гіршими. Допоможи, визволь нас заради Його пресвятої крови, яку Він дав за життя світу, заради Його святих апостолів і мучеників, що пролили свою кров за Ім’я Його, заради св. пророків, отців і патріархів, які старались послужити святому Імені Твоєму. Не погорди благаннями нашими, Господи, і не полишай нас назавжди. Бо покладаємо надію не на нашу праведність, а на Твою милість, якою Ти живиш рід наш. Молимо Тебе та просимо Твоєї благодаті, щоб не було нам на засудження дане Твоїм Єдинородним Сином для спасіння таїнствоI; не відкидай нас від обличчя Твого. Не погорди негідністю нашою, а помилуй нас з великої милости Твоєї і з великого милосердя Твого загладь провини наші, щоб неосудно ставши перед лицем Твоєї слави, удостоїлись ми покрову Твого Єдинородного Сина, а не виявилися лукавими та нікчемними слугами за гріхи наші. О, Владико всесильний, Господи, почуй наші благання, бо іншого не знаємо Бога окрім Тебе; Ім’я Твоє призиваємо. Ти все у всіх робиш і від Тебе очікуємо допомоги. „Споглянь же з неба й подивися з преславного, святого Твого житла! Де Твоя горливість і Твоя потуга, Твій жаль і Твоє милосердя? Не стримуй їх супроти мене! Бо Ти — наш Батько. Не знає нас Авраам, не згадує про нас Ізраїль. Ти, Господи,

I Таїнство Євхаристії.

20

наш Батько; „наш Викупитель споконвіку” — Твоє Ім’я” і Твого Єдинородного Сина й Твого Святого Духа. „Чому, о Господи, Ти допустив, щоб ми блукали далеко від Твоїх доріг, щоб закаменіло наше серце, Тебе більше не боялось?” Повернися, Господи, до слуг Твоїх, заради Святої Твоєї Церкви і заради всіх одвіку святих Твоїх. „Чому нечестивці лізуть у Твою святиню, вороги наші Твоє святилище взяли під ноги? Ми стали, немов люди, над якими Ти не володів ніколи, які не прикликали ніколи Імени Бога” (Іс. 63, 15-19).

38.„Коли б Ти був прорвав небо і зійшов, гори розтанули б перед Тобою! Немов вогонь, що палить смереччя, немов вогонь, що від нього кипить вода, щоб так ворогам з’явилось Твоє Ім’я, щоб затряслись народи перед Тобою, коли Ти твориш страшні чини, яких ми й не сподівались і про які ніхто ніколи не чув: ніяке вухо не чувало, ніяке око не видало іншого Бога, крім Тебе, що стільки учинив би тим, що на Нього уповають. Ти йдеш назустріч тим, що радо чинять правду, що пам’ятають Твої дороги. Та ось Ти розгнівився, ми ж були згрішили…Чи то радше: „Ми згрішили, а Ти розгнівався.” „Всі ми були, немов нечисті, немов забруднена одежа — вся наша справедливість. Усі ми пов’яли, мов те листя; гріхи наші нас несуть геть, наче вітер. Ніхто не прикликав Імени Твого й не пробуджувався, щоб Тебе триматись, бо Ти сховав від нас Твоє обличчя і видав нас у руки злочинів наших. Тим часом, Господи, Ти — наш Батько! Ми глина, Ти наш гончар, і всі ми діло Твоєї руки. Не гнівайся без міри, о Господи! Не згадуй злочину повсякчасно! Глянь же: усі ми народ Твій! Міста Твої святі опустіли; Сіон став порожній, Єрусалим — безлюдний. Храм наш святий та славний, де Тебе батьки наші прославляли, згорів у пожежі. Усе, що нам було миле, обернулося в руїну. Невже по всім тім, Господи, Ти будеш стримуватися, будеш мовчати й понижувати нас без міри?” (Іс. 64, 6-12).

39.Це прообразно сталося з давнім Твоїм народом, а сьогодні насправді сповнилось на нас. „Ми стали глумом для сусідів наших, демонів, …наругою та сміховиськом для всіх, що навколо нас” (Пс. 79, 4). Але споглянь із неба та подивись, і вирятуй нас заради святого Імени Твого. Дай нам виявляти підступи наших супротивників і визволи нас від них. Не віддаляйся Господи, — сило наша, бо самі ми неспроможні перемогти нападників наших, а Ти можеш вирятувати нас від усяких ворогів. Вирятуй нас, Господи, зі Свого милосердя від усіх журбот цього світу, щоб перепливши море життя (цього), ми з чистою совістю постали чистими й непорочними перед страшним Твоїм престолом і вдостоїлись життя вічного.

40.Вислухавши все це і страшенно засмутившись, брат зі сльозами звернувся до старця: „Бачу, отче, що немає в мене надії на спасіння, „бо мої провини голову мою перевищили” (Пс. 38, 5). Тож, що мені робити, скажи, благаю тебе.” Старець йому сказав у відповідь: „Люди самі не можуть спастися, але для Бога немає нічого неможливого, як сказав Сам Господь (Мт. 19, 26), тож „ходімо перед Нього з хвалою і піснями Йому воскликнім. Ходіте, поклонімся і ниць припадім; припадімо на коліна перед Господом, Творцем нашим!” (Пс. 95, 2. 6), бо чуємо Його слово, промовлене пророком Ісаєю: „В наверненні й спокої ви спасетеся” (Іс. 30, 15). І знову: „Рука Господня не закоротка, щоб рятувати, і вухо Його не глухе, щоб не чути. Ні! Це ваші беззаконня вас від Бога відлучили, ваші гріхи обличчя Його від вас закрили, щоб вас не чути” (Іс. 59, 1. 2). Тому й каже: „Обмийтеся, станьте чистими; усуньте з-перед Моїх очей нікчемні ваші вчинки; перестаньте чинити зло! Навчіться добро чинити, шукайте правди, захищайте пригнобленого, обороняйте сироту, заступайтеся за вдову! Ходіть же й розсудимось”, — каже Господь. „Коли б гріхи ваші були, як багряниця, вони стануть білими, як сніг; коли б, мов кармазин, були червоні, стануть, як вовна. Як хочете бути слухняними, то їстимете від благ країни. А як затнетеся й бунтуватиметесь, то меч пожере вас, бо уста Господні так говорять” (Іс. 1, 16-20); також і

21

через Йоіла Він промовляє: „…поверніться до Мене усім вашим серцем, у пості, в плачі й у жалі! Роздеріть серце ваше, а не одежу вашу, і поверніться до Господа, Бога вашого, бо Він благий і милосердний, довготерпеливий і многомилостивий, — і уболіває над нещастям” (Йоїл 2, 12. 13). І Єзекиїлю Він повелів сказати: „Ти ж, сину чоловічий, скажи домові Ізраїля: Ви все говорите: Проступки наші і гріхи наші тяжать над нами, і ми через них гинемо. Як нам жити? Скажи їм: Клянусь, як от живу Я, — слово Господа Бога, — Я не бажаю смерти грішника; бажаю, щоб він відвернувся від своєї поведінки і жив. Відверніться, відверніться від вашої лихої поведінки! Чому б вам умирати, доме Ізраїля?” (Єз. 33, 10. 11). А Перша книга Царів, показуючи безмірну доброту Божу, повідає так: коли Ахав, — увійшов, щоб забрати виноградник Навота, як того вбили за наказом Єзавелі, — і почув від Іллі слова: „Так говорить Господь: „То ти убив та ще береш у посідання? — На тому самому місці, де пси лизали кров Навота, лизатимуть вони твою кров. Пси пожеруть Єзавель на єзреельськім полі. Почувши ті слова, Ахав роздер на собі одежу, надягнув на тіло вереття, постив, спав у веретті і ходив пригноблений” вдень і вночі. „І надійшло до Іллі тішбіяI таке слово Господнє: „Чи ти бачив, як Ахав упокоривсь передо Мною? За те, що він упокоривсь передо Мною, не наведу лиха за його життя; за життя його сина наведу лихо на його дім” (1 Цар. 21, 19. 23. 27). І пророк Давид говорить: „Я висповідав Тобі гріх мій і не затаїв провини моєї. Я мовив: “Признаюсь Господеві в моїх провинах”, і Ти простив вину гріха мого. Тому помолиться до Тебе всяк побожний в час небезпеки” (Пс. 31, 5. 6). А в Євангелії Господь каже: „Покайтесь, бо Небесне Царство близько” (Мт. 4, 17). Та й коли Петро запитав Його: „Господи! Коли мій брат згрішить супроти мене, скільки разів маю йому простити? Чи маю до сімох разів прощати?”, то Господь, у доброті Своїй та невимовній милості, відповів йому: „Не кажу тобі: До сімох разів, але — до сімдесяти раз по сім” (Мт. 18, 21. 22). З чим порівняємо таку милість? До чого вподібнимо таке людинолюбство?”

41.Пізнавши, таким чином, страх Божий, а також Його доброту і людинолюбство, як із Старого, так і з Нового Завіту, звернімося до Нього усім серцем. Бо навіщо нам гинути, браття? Очистьмо наші руки грішні, освятімо серця наші двоєдушні, засумуймо, зажурімося і заплачмо над своїми злиднями. Покиньмо лихі наші вчинки, повірмо доброті Господній, побіймося Його гніву та постановімо додержуватися Його заповідей. Полюбімо один одного від щирого серця, скажімо: „Ви — брати наші” і тим, що ненавидять та неславлять нас, щоб прославлялося Ім’я Господнє. Прощаймо один одному, коли зазнаємо один від одного випробувань, бо проти всіх нас воює спільний наш ворог. Опираймося лихим своїм помислам, закликаючи Бога собі на допомогу, і так проженемо від себе злих та нечистих духів. Підкорімо тіло духові, умертвляючи його та поневолюючи всілякими стражданнями. Очистьмо себе від усякої нечисти тіла і духа. Заохочуймо один одного до любови та добрих учинків. Не будьмо зависними до інших та не гніваймося на тих, що нам заздрять. Будьмо навзаєм милосердними та лікуймо один одного смиренням. Не засуджуймо та не висміюймо один одного, бо всі ми члени одного тіла. Відкиньмо від себе недбальство та безтурботність і мужньо борімося проти лукавих духів. Маймо заступником перед Отцем, Ісуса Христа, праведного, бо Він — примирення за гріхи наші, та й не лише за наші, але й за гріхи усього світу, — тож молімося перед Ним із чистим та щирим серцем і Він простить нам провини наші. Бо „близько Господь до всіх, які до Нього взивають, до всіх тих, що до Нього взивають по правді” (Пс. 145, 18). Тому сказано: „Жертвуй Богові хвалу і віддай Всевишньому I Тішбій (євр. יבשתה, грец. Ο Θεσβίτης, лат. Thesbites, церк. слов. fесвRтянинъ) — епітет пророка Іллі, даний йому за місцем його народження та походженням його роду — Тесвії (Фесфії), або ж Тешбе, Тісве у Гілеаді, області на схід від Йордану, що простягалася від ріки Арнон на півдні, до Башану — на півночі.

22

твої обіти. І клич до Мене за лихої години, Я визволю тебе, і ти Мене прославиш!” (Пс. 50, 14. 15). А знов-таки, що каже Ісая? — „Ось піст, який Я люблю: кайдани несправедливости розбити, пута кормиги розв’язати, пригноблених на волю відпустити, кожне ярмо зламати, голодним своїм хлібом поділитись, увести до хати бідних, безпритульних, побачивши голого, вдягнути його, від брата твого не ховатись. Тоді світло твоє засяє, як зірниця, загоїться негайно твоя рана, спасіння твоє буде йти поперед тебе, Господня слава, — слідом за тобою” А що буде від цього? — „Тоді візвеш, і Господь відповість, ти крикнеш, і Він скаже: — Ось Я! Коли ти викинеш із-посеред себе утиск, перестанеш погрожувати пальцем і безбожно говорити, коли голодному ти віддаси хліб твій, наситиш пригніченого душу, тоді засяє твоє світло в пітьмі, тьма твоя буде, немов південь” (Іс. 58, 6-10). Бачиш, якщо розв’яжемо всякі пута неправди і налаштуємося з усього серця ближньому добро чинити, тоді осяємося світлом пізнання, звільнимося від пристрастей безчестя, сповнимося всякими чеснотами, світлом слави Божої засіяємо і визволимося від усякого невідання; а, молячись до Христа, будемо почуті, і завжди матимемо із собою Бога та сповнимося божественних старань.

42.Полюбімо один одного і Бог нас полюбить. Будьмо терплячими один до одного, і Він буде довготерпеливим до провин наших. Не відплачуймо нікому злом за зло, і Він не віддасть нам за гріхи наші. Відпущення наших гріхів отримаємо, прощаючи братам, — бо милість Божа до нас прихована в нашому милосерді до ближнього. Тому Господь і сказав: „…простіть, і вам проститься” (Лк. 6, 37). І: „Коли ви прощатимете людям їхні провини, то й Отець ваш небесний простить вам” (Мт. 6, 14). І знову: „Блаженні милосердні, бо вони зазнають милосердя” (Мт. 5, 7). І: „…якою мірою міряєте, такою і вам відміряють” (Мт. 7, 2). Це Господь указав нам спосіб порятунку, і це нам „… дало право дітьми Божими стати” (Йо. 1, 12). Після цього наше спасіння вже (перебуває) у наших руках.

43.Тож цілковито віддаймо себе Господеві та Його повністю приймімо, і станьмо у Ньому богами. Адже для цього Він і став людиною, будучи по суті Богом і Владикою. Підкорімося Йому зі щирого серця і Він завжди поборюватиме ворогів наших. „Якби ж то Мій народ Мене був слухав, якби Ізраїль ходив дорогами Моїми, Я б ворогів їхніх умить понизив, проти гнобителів їхніх Я звернув би Мою руку” (Пс. 81, 14. 15). Усі наші сподівання звернімо до Нього, усяку журбу нашу на Нього покладім, і Він визволить нас від усяких скорбот та все життя нас утримуватиме. Щиро полюбімо кожну людину, але ні на кого не покладаймо надії. Бо доки Господь нас оберігає, доти й друзі нам у поміч і вороги перед нами занепадають. Якщо ж Господь нас полишає, то залишають нас і друзі (безпорадні), а вороги нас долають. Та й хто надіється на себе самого, той теж несподівано падає, а хто боїться Господа, той буде піднесений. Тому Давид і говорив: „Я бо не покладавсь на лука мого, і не спас мене меч мій; але Ти врятував нас від наших ворогів і засоромив ненависників наших” (Пс. 44, 7. 8).

44.Не прийматимемо помислів, які применшують наші гріхи та оманливо нас переконують, що вони вже прощені. Це бо застерігаючи нас від них, Господь сказав: „Стережіться лжепророків, що приходять до вас в овечій одежі, а всередині — вовки хижі” (Мт. 7, 15). Поки гріх докучає нашому сумлінню, доти, знай, — він нам ще не відпущений, бо насправді не принесли ми ще плоду, гідного покаяння. А плід покаяння — це безпристрасність душі; тоді як безпристрасність — прощення гріхів. Тож не маємо ми ще цілковитого безпристрастя, якщо деколи пристрасті нам докучають, а деколи ні. Не отримали ми ще, виходить, і повного відпущення гріхів. Від прабатьківського гріха ми звільнилися через святе хрещення, а від тих гріхів, які наважились накоїти після хрещення, можемо звільнитись не інакше, як у покаянні.

23

45.Тож щиро покаймося, щоб, звільнившись від пристрастей, ми отримали відпущення гріхів. Понехтуймо дочасними благами, щоб, сварячись через них із людьми, ми не порушили заповіді любови та не втратили любови Божої. Духом ходитимемо та не чинитимемо пожадливостей тіла (Гл. 5, 16). Тож поборемося та попильнуємо, і відженемо від себе сон безтурботности, наберемося горливости, як і святі подвижники Спасителя, та наслідуватимемо їхні подвиги, забуваючи про те, що позаду, та змагаючись до того що попереду (Флп. 3, 13). Наслідуймо їхній невтомний біг, наполегливе старання, повсякчасну стриманість, святиню чистоти, витривале терпіння, непохитне добросердя, щире співчуття, тиху лагідність, палку ревність, невдавану любов, велике смирення, цілковиту безкорисливість, мужність, доброту, сумирну вдачу. Не потуратимемо прагненню до задоволень, не допустимо розслаблення в помислах, не поганитимемо совісти. Живімо з усіма в мирі та святості, без яких ніхто не побачить Господа (Євр. 12, 14). А до всього цього, віддалімося від світу, браття, та від його правителя. Залишімо тіло та (усе) тілесне. Злиньмо до неба і там оселімося, наслідуючи божественного апостола, щоб наблизитись до Творця буття та напитися із джерела життя. Долучімося до хору ангелів і архангелів, та прославмо піснями нашого Господа, Ісуса Христа, Якому слава і сила з Отцем і Святим Духом, нині, повсякчас і навіки вічні. Амінь.

24