1.Літературно-естетичні погляди І. Нечуя-Левицького (1838-1918)Іван Нечуй-Левицький увійшов в історію української літератури як видатний майстер художньої прози. Створивши ряд високохудожніх соціально-побутових оповідань та повістей, відобразивши в них тяжке життя українського народу другої половини XIX століття, показавши життя селянства й заробітчан, злиднями гнаних з рідних осель на фабрики та рибні промисли, І.Нечуй-Левицький увів в українську літературу нові теми й мотиви, змалював їх яскравими художніми засобами. На відміну від своїх попередників — Квітки-Основ'яненка та Марка Вовчка, він докладніше розробляв характери, повніше висвітлював соціальний побут, показував своїх героїв у гострих зіткненнях з соціальними умовами. У пореформений час ускладнювалися суспільні взаємини, виникали нові конфлікти між основними верствами населення. Розвиток капіталізму, пролетаризація селянства, яке заповнювало міста, зумовлювали появу нового типу спролетаризованого селянина та нові суспільні умови його життя в місті. Одне слово, нові умови вимагали появи нових видів і жанрів, які б могли глибше й достеменніше охопити усю складність і розмаїття проявів тогочасного життя. Івана Нечуя-Левицького покликали до письменницької праці муза Шевченка, романи Тургенєва, повісті Гоголя і статті Писарєва. Надто ж поезія Шевченка, з якою він уперше познайомився в журналі «Основа» 1861 року і для якого вперше почав писати оповідання. Але журнал незабаром перестав виходити, і його задум залишився нездійсненим. У цьому невиданому оповіданні він вустами свого героя заявив: «Буду писати вірші, складу віршами книгу, таку, як „Катерина“… Напишу про діда Хтодося… про нещасних, прибитих долею… Про них! Про них!» Це була програма, над якою він працював ціле своє життя. Суспільно-політичні погляди та естетичні смаки Нечуя-Левицького формувалися у 60—70-х роках, в умовах жорстокої реакції і національного гноблення, коли діяв Валуєвський циркуляр про заборону українського слова. Водночас у ті часи інтенсивно розвивався капіталізм, виникають нові суспільно-економічні відносини і суперечності. Реформа 1861 року, формально скасувавши кріпацтво, не полегшила життя селянства Естетичні погляди І.Нечуя-Левицького, окрім творів красного письменства, формувалися під відчутним впливом народної творчості. І.Франко вважав письменника найвиразнішим представником реалістичної школи. Як реаліст, він орієнтувався на осмислення високих життєвих ідеалів і краси життя. Він виступав проти натуралізму, вимагав не копіювати, а узагальнювати явища життя, надихати їх художньою правдою. Письменник орієнтувався на свого вчителя Т.Шевченка, який, поклавши в основу своєї творчості народну пісню, «зумів повести народний епос в щиро народному дусі». За півстоліття творчої діяльності І.Нечуй-Левицький написав понад п'ятдесят високохудожніх романів, повістей, оповідань, п'єс, казок, нарисів, гуморесок, літературно-критичних статей. Його повісті «Причепа», «Гориславська ніч», «Дві московки», «Хмари», як згадував І.Франко, «читала вся Мала Русь з великою вподобою». Однією з питомих рис творчого стилю письменника є його тонкий гумор у так званих антиклерикальних творах. У них, особливо в «Афонському пройдисвіті», він виявляє близькість своїх поглядів до гоголівських, до естетики української байки Григорія Сковороди та Євгена Гребінки. Його сміх і сатира зумовлені життєвими конфліктами й ніколи не мали на меті образу гідності людини, а навпаки, вселяли оптимізм і надію на краще життя.2. Тематична різноманітність прози І. Нечуя-Левицького. Аналіз творів прожиття села. Друкуватися почав 1868 року («Дві московки»). Автор антикріпосницької повісті «Микола Джеря» (1876 року), повістей: «Бурлачка» (1878 року) — про життя заробітчан, «Хмари» (1874 року), «Над Чорним морем» (1893 року) — про діяльність української буржуазної інтелігенції. Нечую-Левицькому належать гумористично-сатиричні твори «Кайдашева сім'я» (1879 року), «Старосвітські батюшки та матушки» (1881 року), «Афонський пройдисвіт» (1890 року). Нечуй-Левицький виступав і як драматург (комедія «На кожум'яках», історичної драми «Маруся Богуславка», «В диму та в полум'ї» (1875 року) тощо, етнограф-фольклорист («Світогляд українського народу від давнини до сучасності» (1868—1871 рр.), «Українські гумористи й штукарі» (1890 року) та лінгвіст «Сучасна часописна мова в Україні» (1907 року); «Граматика української мови» в 2-х ч. (1914 року) тощо.3. Твори І.Нечуя-Левицького з життя інтелігенції. Роман «Хмари»У романі «Хмари» Нечуй-Левицький робив спробу показати нового типу інтелігента. У своїй інтерпретації більшості художніх образів, передусім образів Дашковича і Радюка, письменник ішов від реальних життєвих фактів. Спостереження над діяльністю професорів і студентів Київської духовної семінарії, гуртка «хлопоманів» при місцевому університеті, враження від лектури Тургенєва давали грунт письменникові для осмислення проблеми зближення інтелігенції з народом.«Одним з перших в українській літературі Нечуй-Левицький змалював побут, настрої, сферу інтересів інтелігенції. Розгорнути в епічному творі картини життя цієї соціальної верстви населення, яка незважаючи на вікові традиції національної культури, освіти, у період 60-70-х XIX століття перебувала на стадії дуже повільного усвідомлення своїх суспільних потреб і можливостей, без відповідного творчого досвіду було дуже важко. І тому Нечуй-Левицький значною мірою використовував результати своїх попередніх художніх пошуків».У «Хмарах» письменник показує кілька поколінь місцевої інтелігенції: Дашкович і Воздвиженський, Радюк і Кованько, Дунін - Левченко.Як правило, погляди головних героїв «Хмар» виявляються у дискусіях, у їхніх просторих самороздумах — практичної ж реалізації задумів, наприклад, Радюка у творі не показано. Більше того, ентузіастичний герой, злякавшись осуду місцевих панів і пань, негайно виїжджає на Кавказ.Натяком на слабодухість провідного персонажа твору може служити і останній розділ роману, де доходить кінця історія «винародовлення» колишнього «народолюбця» Дашковича. Символічний сон-видіння старого професора підводить читача до думки, що у денаціоналізації інтелігенції винні не лише «чорні хмари», «каламутне море», а її власна безпорадність.«З огляду на час написання роману, на прикмети, зафіксовані у тексті, фінал обох сюжетних ліній закономірний: Радюк рятується від переслідувань, від висилки; Дашкович тяжко переживає крах своїх наукових спроб, свого «заблукання в хащах та нетрях», переживає болюче й пізнє прозріння».З реалістичною повнотою Нечуй-Левицький відтворював українські типи з різних соціальних класів і станів. Він лишив безліч людських портретів, виписаних яскраво і докладно, з усіма характерними подробицями обличчя, одягу, поведінки. Йому належить безумовна заслуга барвистого, рельєфного зображення побуту українських селян, найманих робітників, інтелігенції, духівництва, артистичної богеми і людей міського «дна».4. Історичні романи І. Н-Л. «Князь Єремія Вишневецький», «Гетьман Іван Виговський». Проблематика. Образи. Довга дорога до визнання судилася історичним романам І.Нечуя-Левицького. Майже на сто років вони були вилучені із літературного процесу, тривалий час перебували під забороною і згадувати про них було “не дозволено”. Обидва твори після тривалого забуття чекають на своє повернення, грунтовне вивчення з цілком об’єктивним естетичним присудом, і не просто на механічне заповнення “білих плям” в українській літературі, історичні романи “Князь Єремія Вишневецький” і “Гетьман Іван Виговський” – це глибоко індивідуальне естетичне явище в національній духовній спадщині. Історичні романи Нечуя-Левицького виявляють пошукові процеси української літератури кінця ХІХ ст. Митець усвідомлював, що звертання до національної історії в умовах бездержавності нерідко є справою суспільною. Проте й не обмежувався розумінням історичного роману як засобу лише політичної агітації, а й включав його в систему ідейно-культурних та естетичних цінностей української нації. Відомо, що звернення письменників у другій половині XIX ст. до історичної тематики було для них необхідним, але не єдиним шляхом у творенні художньо-узагальненого образу держави. Вони прагнули заповнити ті прогалини в літературному процесі, які б виводили українську літературу із вузькопровінційних рамок на всеєвропейський рівень, а також намагалися сформувати українського громадянина, пройнятого національною ідеєю. Проблеми, до яких звертається І.Нечуй-Левицький, викликані не поверхневими віяннями бурхливого часу. Їх діапазон вимірюється за глибшою шкалою цінностей: морально-етичні аспекти існування людини, її стосунки з навколишнім світом, духовна й фізична неволя, психологія поведінки. Основною метою творчих пошуків письменника в історичних романах стає увага до конкретної людини, її внутрішніх суперечностей, складностей її характеру. Історичні романи І.Нечуя-Левицького не мали належного впливу на духовне життя України. Критика та літературознавці протягом десятиліть по-різному оцінювали художні полотна І.Нечуя-Левицького. Особливості творчого доробку митця були об’єктом дослідження у кінці 20-30-х рр. Необ’єктивністю відзначалися погляди В.Коряка (“І.С.Нечуй-Левицький”), М.Мироненка (“І.С.Нечуй-Левицький. Нарис”), І.Ізотова (“Нова повість І.Нечуя-Левицького”), які називали І.Нечуя-Левицького одним із головних постачальників художньої літератури для певних кіл, буржуазним лібералом, а героїв його історичних романів вважали схемами, рупорами ідей автора, а не живими людьми. Для обох історичних романів письменник обирає найцікавіший період історії України — козаччину. З цього приводу він писав: "Козаччина — то цвіт українського історичного життя', то самий показний період нашої історії, то час української слави, завзяття і лицарства [...] й буде родючим полем для квіту поетичного". Створюючи образи історичних героїв, І.Нечуй-Левицький прагнув воскресити "великі історичні характери, знані або своєю високою душею, своїм серцем, або своєю нікчемністю. В кожному разі [...] повинна розвиватись яка-небудь психічна сила героя". У центрі роману "Князь Єремія Вишневецький" — образ Єремії "одступника", "перевертня". Крок за кроком, починаючи з дитинства, письменник намагається простежити становлення характеру цієї неординарної постаті. Автор звертає увагу на те, що Єремія з юних літ був

1

сильною особистістю з непокірливою вдачею, ніколи не принижувався і за певних умов міг успадкувати славу Байди-Вишневецького, що причиною національної зради стали особливості виховання юнака. Треба сказати, що автор не малює образ Єремії суціль чорними фарбами. Він захоплюється ним як талановитим полководцем, що організував добре вишколене військо. Засіб контрасту як композиційний прийом і принцип попарного групування персонажів є одним із найуживаніших у І.Нечуя-Левицького. Антиподом Вишневецького виступає Максим Кривоніс, і кожен з власних позицій бачить майбутнє України. Прагнучи до всебічного висвітлення характеру головного героя, письменник розповідає історію кохання Єремії й простої козачки Тодозі Світайлихи. Композиційно роман "Гетьман Іван Виговський" складається з двох сюжетних ліній, які взаємно переплітаються і доповнюють одна одну: історія сім'ї Виговських та родини простого козака Демка Лютая. Саме через життєпис цих двох сімей письменник прагне показати ситуацію в Україні після Переяславської угоди та смерті Богдана Хмельницького, ставлення простого народу до намірів своїх провідників. Цей роман теж належить до історико-біографічного жанру. Письменник показав життя головного героя, в зрілому віці як людину з уже сформованим характером, життєвою позицією, певним соціальним статусом. Ідучи за історичними-фактами, а також даючи волю художньому домислу, автор переконливо й аргументовано розкриває трагічну долю державного лідера, якого у вирішальний для України час не зрозуміли й не підтримали представники провідної верстви суспільства. І.Нечуй-Левицький в історичному нарисі про І.Виговського не дає власної оцінки діям гетьмана, але в романі відчувається авторська позиція щодо героя: уже з перших сторінок видно симпатії автора до гетьмана Виговського як до мудрого політика, який в усьому прагне наслідувати Богдана Хмельницького, хоч у деяких питаннях не завжди з ним погоджується. Письменник співчуває людині з таким високим інтелектуальним потенціалом, що не змогла його зреалізувати на благо свого народу.5. Новаторський харктер прози малих жанрів Панаса Мирного. (1849-1920)З появою романів і повістей Панаса Мирного в українську художню прозу ринула повінь народного життя з усім розмаїттям людських характерів, з істинністю народного мислення, з незвичайно багатим емоційним світом простих людей",- писав Олесь Гончар про видатного українського романіста, повістяра, оповідача малих прозових жанрів, драматурга. Для творчості Панаса Мирного характерні посилена увага до соціальної проблематики, висвітлення порочної моралі панівних класів, зображення типів "нових людей" епохи - революційне настроєних інтелігентів-різночинців, глибока вмотивованість поведінки та вчинків персонажів, розкриття їхнього духовного світу, високий гуманізм. В одному із перших оповідань "Лихий попутав"описується доля обдуреної та зганьбленої дівчини, яка все життя несе тяжкий хрест за вчинений проступок. Нову для української літератури тему порушив письменник у повісті "П'яниця"(1874): в ній зображується чиновницьке життя, доля маленької людини, трагедія здібного юнака Івана Левадного, зламаного середовищем.6. Тема суспільної ролі інтелігенції у творах П. М.Образи нової народницької інтелігенції Панас Мирний виводить у повісті "Лихі люди" (1877). Авторська позиція щодо її представників Тимофія Жука, Петра Телепня у творі виражена чітко. Письменник поетизує нерівну боротьбу тієї молоді, яка пожертвувала особистим добробутом і мужньо виступила проти суспільної несправедливості, "освяченої" самодержавним ладом. Водночас автор показує непривабливе обличчя безсоромних кар'єристів типу Шестірного, який задля достатку готовий зрадити найближчих друзів.7. Соціально-психологічні романи П.М."Хіба ревуть воли, як ясла повні?" (1872-1875) - найвизначніший твір Панаса Мирного, написаний ним у співдружності з братом Іваном Біликом. У соціально-психологічному романі йдеться про долю широких суспільних верств, насамперед поневоленого селянства. Головна ідея твору закладена вже в його алегоричній назві: воли - символічний образ уярмлених кріпаків - не ревли б, якби було що їсти й пити, тобто якби були добрі умови життя. У романі автор розкриває ряд важливих проблем. Він показує, зокрема, як руйнуються і гинуть національні сили українського народу, як разом з тим наростають у ньому настрої протесту і бунтарства, критикує несправедливу селянську реформу 1861 року, яку називає "голодною волею", змальовує згубний вплив солдатчини тощо.Сюжет твору розгалужений. Якщо в першій частині йдеться про формування характеру правдошукача, то в другій переривається природний хід подій. Тут зовсім відсутні епізоди з життя головного героя Чіпки, зате розгортається історія села Піски від часу нового закріпачення українського селянства в 2-ій половині XVIII ст. до перших пореформених років, простежуються у трьох поколіннях родоводи Максима Ґудзя і панів Польських. Такий екскурс у минуле, можливо, затримує розвиток дії і порушує стрункість викладу, зате істотно розширює зображення соціально-історичного тла роману. У третій та четвертій частинах усі сюжетні лінії, пов'язані з долями головних героїв - Чіпки, Грицька, Максима, панів Польських - сплітаються воєдино. Важливим елементом композиції твору Панаса Мирного є позасюжетні відступи, які сприяють глибшому розкриттю авторського задуму, їх характер та спрямування досить різноманітні: ліричні, публіцистичні, сатиричні, філософські. Особливе місце в композиції роману займають описи. Пейзажі тут виступають не тільки як тло дії, засіб її увиразнення, але й як спосіб індивідуалізації персонажів. Вони передають і настрої героїв. Так, через опис природи передається захоплення Чіпки "польовою царівною" Галею, горе матері Мотрі, що має сина-злочинця. Панас Мирний показав себе не тільки глибоким психологом у змалюванні персонажів, а й гострим сатириком. З великою викривальною силою змальовані у романі "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" ліниві І жорстокі пани Польські, безсоромний хапуга а "мирового суду" Чижик, чванливий підлабузник І скупердяй Шавкун. Жіночі образи, народна мудрість. 8. Основні мотиви лірики Старицького. І. Франко про поета. (1840-1904)Перші оригінальні вірші М.Старицького, що дійшли до нас, датовані 1865 роком. Це “Ждання” – прегарний зразок інтимної лірики. Любовні й пейзажні поезії займають незначне місце в поетичному доробку М.Старицького, але серед них є такі чудові, як “Ох, і де ти, зіронько” та інші, а особливо перлина його інтимної лірики – “Виклик” (Ніч яка, господи! Місячна, зоряна…”), що став улюбленою народною піснею. Переважна частина лірики Старицького має громадський, соціальний характер, підказаний поетові Шевченком і Некрасовим, багато віршів якого він переклав, і революційно-визвольним рухом другої половини 19 століття, а також боротьбою слов’янських народів проти турецької неволі. В поезіях Старицького зустрічаємо ряд неологізмів, до нього ніким більше не вживаних. Активне словотворення Старицького сприяло дальшому розвитку української літературної мови і мало велике прогресивне значення. Чимало словотворів М.Старицького ввійшло до скарбниці української літературної мови, наприклад: мрія, байдужість, нестяма, страдниця, приємність, чарівливий та інші. Основне місце в оригінальній поетичній спадщині Старицького посідає його громадянська лірика з виразними соціальними («Швачка»), патріотичними («До України», «До молоді») мотивами, з оспівуванням героїчного минулого («Морітурі») чи протестом проти царизму («До Шевченка»). Окрема ділянка поетичної творчості письменника — його інтимна лірика («Монологи про кохання»). Деякі ліричні поезії Старицького стали народними піснями («Ніч яка, Господи, місячна, зоряна». «Ох і де ти, зіронько та вечірняя»,. «Туман хвилями лягає»). Оригінальна як за духом, так і за формою поезія Старицького. Будучи продовжувачем традицій демократичної музи Т. Шевченка, її полум'яного гуманізму, Старицький ніде у своїх творах не намагався використовувати Шевченкову поетичну форму, епігонськи послуговуватися його образною системою. Більш того - він, як вказує І. Франко, був першім із тих, кому доводилось проламувати псевдо-шевченківські шаблони і виводити нашу поезію на ширший шлях творчості. І нехай не всі твори значної художньої спадщини Старицького з позицій сьогодення можемо віднести до високої класики, але всім їм притаманна народність, що включає в себе і народне світобачення, і близьку народнопоетичній форму вираження. "Тут російський інтелігент» - писав І.Франко про Старицького, - пробує українською мовою, в поетичній формі говорити до інтелігентів про справи, близькі тим інтелігентам, про те, що всіх мучило і всіх боліло, говорити ясно, без конвенціональної маски "мужицького поета". Поетичний світ Старицького увібрав і традиційні мотиви (роль митця й мистецтва в народному житті, відтворення краси природи та інтимних почуттів ліричного героя), і злободенні (боротьба трудящих мас за соціальне й національне визволення в умовах кризи капіталізму, передгроззя революції 1905 р., посилення національно-визвольного руху слов'янства). В другій половині 70-х років серби й болгари повстали проти турецького ярма, і демократично настроєна молодь Росії взяла активну участь у цій боротьбі. Вона надихнула поета на нові твори, де стверджується необхідність політичної свободи для всіх уярмлених народів. На поезію Старицького давитися як на трибуну, на поета - як на оборонця покривджених, пригнічених трудових мас, борця за права людини - проти насильства, визиску, наруги.9. Тематики, образи історичних романів М. Старицького. Найбільше значення мають історичні романи, в яких зображена боротьба українського народу за своє визволення, починаючи з середини 17 і майже до середини 19 століття. Можна з певністю сказати, що на той час на Україні не було письменника, який би так докладно знав історію свого краю, як

2

М.Старицький. Найбільшої уваги заслуговують твори: трилогія про Богдана Хмельницького: романи “Перед бурей”(1895р.), “Буря”(1896р.), “Упристані”(1897р.). Тема роману “Последние орлы”(1901р.) – Коліївщина, велике народне повстання 1768 року проти польського панства й католицько-уніатського духовенства. Найбільш відомий читачам історичний роман “Разбойник Кармелюк “(1903р.) Трилогія М. Старицького синтезувала на новому історичному етапі і риси роману П. Білецького-Носенка (широкий історичний і побутовий фон, численні, старанно виписані реалії доби), і героїко-романтичного, сповненого трагічного пафосу твору Г. Сенкевича. Від початку й до кінця трилогії образи Богдана Хмельницького, а також представників козацької старшини Богуна, Кривоноса, Нечая, Чарноти, Морозенка і Кречовського, Івана Золотаренка, інших автор змальовує не тільки історично, а й психологічно достовірно. Все це видатні яскраві індивідуальності, люди зі складними, нерідко трагічними долями, яких єднає високий патріотичний обов'язок перед своїм народом, Батьківщиною. Вони відважні воїни, незрадливі друзі гетьмана і справи, яку він очолює. І люди зі своїми душевними радощами та болями.Концентруючи увагу на гетьманові та його ближчому оточенні, М. Старицький ніколи не забуває рядового козака - його високий патріотизм, мужність, розум, витримку. Жорстоким катом постає в романі Ярема (Ієремія) Вишневецький. Сцена розправи над родиною - жінкою і дітьми - Максима Кривоноса лишає в пам'яті пекучий біль і ненависть до всіх і всіляких гнобителів. Блискуче розкрито в романі й інші образи представників шляхти, властолюбної і марнославної, жорстокої до «бидла» - людей праці. І народ закономірно відповідає їй такою ж самою ненавистю та зневагою. У М. Старицького саме народ - творець історії, і в тому, що Богдан Хмельницький керується в своїй діяльності інтересами трудового люду України, - сила його, запорука перемог у численних битвах із краще організованим і озброєним ворогом.10. Драматургія М. Старицького«Батьком українського театру» назвав Михайла Петровича Старицького Іван Франко, відзначивши його видатну роль у становленні й розвитку вітчизняної драматургії. В українському театрі М. Старицький був і драматургом, і автором, і режисером, і організатором театральних труп.Драматургія М.П. Старицького розвивалася на протязі сорока років від лібрето опери «Гаркуша» (за однойменною драмою О. Стороженка (1864) до незавершеної перед смертю автора (1904) оригінальної історичної драми «Владислав IV».Для того, щоб правильно визначити місце і значення драматичної спадщини М. Старицького в історії української дожовтневої драматургії, треба нагадати, що до виступу його як драматурга,-- а він почався майже одночасно з появою перших творів М. Кропивницького,-- українських драматичних творів було мало (класичні п'єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці» і «Шельменко-денщик» Г. Квітка-Основ'яненка, «Простак» В. Гоголя (батька), «Назар Стодоля» Т. Шевченка). Були спроби поширити український репертуар за рахунок таких драматичних творів, як «Щира любов» Г, Квітки-Основ'яненка, «Чорноморський побит на Кубані» Я. Кухаренка,, але ці спроби не дали належних наслідків. На сьогодні відомо, що драматичну спадщину М. Старицького складають двадцять п'ять закінчених творів - (не рахуючи варіантів їх), а саме: один переклад («Гамлет»), тринадцять оригінальних творів і одинадцять перерй6ок "Вивчення кожного з цих драматичних творів, перевірка об'єктивних даних, зокрема за архівними матеріалами колишньої царської цензури, дозволяють встановити точну хронологію творів, яка наочно позначає шлях Старицького - драматурга.Найбільше драматичних творів, зокрема всі переробки, було створено в ті роки, коли М. Старицький працював як театральний діяч, і лише шість оригінальних творів були написані тоді, коли він уже відходив від праці на сцені.Цим ще раз підкреслюється безпосередня цілеспрямованість драматургії М. Старицького на задоволення пекучих потреб української сцени, що підтверджується також багатьма даними з сценічної історії майже всіх п'єс драматурга. Така цілеспрямованість пояснює певною мірою наявність в драматургії Старицького чималої кількості переробок як пристосувань до сцени драматичних творів українських авторів, так само й драматизації прозових творів з інших літератур. При цьому треба враховувати тогочасний прикрий досвід боротьби з утисками царської цензури, яка незрівнянно нещаднішою була до оригінальних творів прогресивної української драматургії, аніж до переробок з апробованих уже «непредосудительных» творів інших авторів, а особливо таких, наприклад, широко популярних класиків, як М.В. Гоголь.Наявність такої кількості переробок давала привід закидати М. Старицькому, більш ніж кому з сучасників, «не оригінальність» творів, порушення авторської етики і «привласнення» чужих творів, хоч драматург ніколи не крився з переробками і, як правило, зазначав у підзаголовках, звідки взято матеріал для них.11. Драми Старицького на історичну тему.Ще на початку літературної творчості, й особливо в останні роки життя, увагу майстра слова привертали історичні теми. Старицький — автор багатьох історичних романів і повістей, а також драм «Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка», «Оборона Буші», «Остання ніч», у яких реалістично зображено минуле українського народу, його героїчну боротьбу проти турецько-татарських завойовників і польської шляхти. «Богдан Хмельницький» — одна з кращих п'єс української класичної драматургії; вона була написана на основі глибокого вивчення історичних та фольклорних матеріалів з використанням народних переказів, історичних пісень та дум про Хмельницького. П'єса охоплює у часі кілька років боротьби українського народу за своє національне визволення з-під гніту польської шляхти. У ній, поряд із соціальними, подані виразні особисті мотиви: драма Ганни, яка таємно й безнадійно закохана в Богдана; особиста драма Богуна, що так само безнадійно кохає Ганну; облудлива й честолюбна Єлена, яка заграє то з Тимком, то з Чаплинським. Головні герої й інші персонажі — носії патріотичної ідеї визвольної боротьби — наділені рисами не тільки визначних, а й водночас звичайних реальних людей. За всієї складності та суперечливості постаті гетьмана Богдана Хмельницького як державного діяча, що став на чолі українського народу в один з найтяжчих періодів його героїчної історії, він змальований Старицьким правдиво, з любов'ю і щирою симпатією. До творів, побудованих на фольклорному матеріалі, належить і драма Старицького «Маруся Богуславка» (1897), в якій автор змалював правдиві картини з історії українського народу, пов'язані з його боротьбою проти турецьких загарбників. Та головна увага автора — на образі Марусі Богуславки. Ми пересвідчуємося, що душа її належить Україні — жінка без вагань звільняє з рабства козаків і сама хоче повернутися в Україну. Розриваючись між материнськими почуттями і тугою за рідною землею, вона помирає на руках у матері та Сахрона. Драма «Оборона Буші» (1899) представляє нам один з трагічних моментів боротьби українського народу проти польсько-шляхетських загарбників уже після Переяславської ради. П'єса наснажена могутнім пафосом справжнього народного патріотизму, любові до своєї вітчизни: усі знають, що йдуть на вірну загибель, але ніхто не вагається, бо треба допомогти з'єднатися силам Хмельницького і Богуна. Звертаючись до складних і драматичних періодів історії українського народу, змальовуючи героїв своїх історичних творів сповненими сили і душевної краси, Старицький виявив віру в краще майбутнє України.12. Б. Грінченко – діяч-універсаліст. (1863-1910)український письменник, педагог, лексикограф, літературознавець, етнограф, історик, публіцист, громадсько-культурний діяч. Редактор ряду українських періодичних видань. Був одним із засновників Української радикальної партії. Виступав на захист української мови. Літературні псевдоніми: Василь Чайченко, Л. Яворенко, П. Вартовий, Б. Вільховий. Автор фундаментальних етнографічних, мовознавчих, літературознавчих та педагогічних праць, історичних нарисів, перших підручників з української мови й літератури, зокрема «Рідного слова» — книжки для читання в школі. Укладач чотиритомного тлумачного «Словаря української мови». Один із організаторів і керівників товариства «Просвіта». Його поетична спадщина нараховує кілька збірок: «Пісні Василя Чайченка» (1884), «Під сільською стріхою» (1886), «Підхмарним небом» (1893), «Пісні та думи» (1895), «Хвилини» (1903). На початку 90-х pp. уже цілком природною була паралель: Б. Ірінченко — І. Франко. За твердженням А. Кримського,, «коли Франко є найперший письменник в Галичині, то Чайченко — перший між новітніми українськими, опро-чег будь-що-будь, його твори найбільш од усіх сучасних українських підходять до Франкових». Уже рання творчість Грінченка переконливо свідчить про те, що провідною темою лірики, а потім і прози письменника стало патріотичне чуття, переплетене з гострим болем за поневолення України. Мабуть, із цього емоційного поєднання й народився шедевр патріотичної лірики «Смутні картини» (1883), де за допомогою вражень зору поет створив грандіозний просторовий образ України з її сумними селами й нивами, з «убогим», «обшарпаним» людом. Продовження й конкретизація мотиву «Смутних картин» здійснюється в ліричній мініатюрі «Україна» (1883), де знаходимо вже увиразне-но-предметний образ обездолено! вітчизни, уквітчаної терновим вінком, закованої в кайдани й ув'язненої. Душевний стан ліричного героя визначає такий слуховий образ: він (герой) «чує» пісню горя й муки, що долинає з темниці. Ця пісня примушує читача «прокинутись» і також приєднатись до боротьби: Чи ви чуєте, браття кохані, вона Вас до бою ізнов заюшка!

3

Напевне, без цих програмових «до бою», «до праці!» не було б Ірїнченка-лірика. У них — безпосередній, прямий вияв його людської натури, запальної, діяльної, переповненої прагненням переконувати, впливати на свідомість співвітчизників. Одним із шедеврів нашої громадянської лірики другої половини XIX ет. став знаменитий вірш Б. Ірінченка «Хлібороб» (1884), в якому поет сформулював погляди людини з яскраво вираженою національною ментальністю, людини, яка не бачить сенсу життя без прагц й турботи про нащадесів13. Тема села у повістях Б. ГрінченкаПовернувшись до великої прози на рубежі двох століть, Грінченко у повістях «Серед темної ночі» і «Під тихими вербами» спробував подати панораму життя тогочасного села. Так, у повісті «Серед темної ночі» (1900) розповідається про життя трьох синів селянина Пилипа Сиваша: старший син Денис з усіх сил, не гребуючи ніякими засобами, пнеться у «господарі», середульший Роман відбивається від села до міста, а менший син Зінько уособлює шлях чесного селянства. Найповніше зображено в повісті Романа, ще одного представника «пропащої сили» — теми, що так широко розроблялась у дожовтневій українській літературі (наприклад, образ Чіпки із твору Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні»). Роман енергійний, сміливий, кмітливий, однак, зламаний царською солдатчиною, він повернувся у село моральним покручей. У пошуках легкого життя Роман виявляє зневагу до селянської праці, пиячить, краде й продає батькове добро. Спійманий на гарячому ^Денисом, він подається до міста і там, не змігши знайти роботи, злигається з конокрадами. Під час здійснення продуманого Романом відчайдушно сміливого нальоту на рідне село його вистежує Денис і видає властям, які відправляють його на каторгу в Сибір. В епілозі повісті дано узагальнюючу картину безпросвітного панування кривди в тогочасному житті, де «люди зробили собі з широкого і ясного світу тісний світ неволі й темряви, звірячої боротьби за шматок хліба, за право жити». Над тим, як розігнати темряву, як запровадити справедливий лад, болісно роздумує Зінько Сиваш, який виходить на перший план у другій частині дилогії — повісті «Під тихими вербами» (1901). Назва твору повністю контрастує з його змістом, адже змальована в попередній повісті «темна ніч» стала в уквітчаних вербами Диблях ще моторошнішою, ще чорнішою. Епіграфом до третьої, заключної частини повісті письменник узяв слова з народної пісні: «Турки село звоювали, громадами людей: гнали». Ці турки — місцеві багатії, які затягли у тісний: зашморг усіх ди-блянців, не даючи їм дихати і жити. Такі хижаки не зупиняться ні перед чим. Вони вчиняють розправу над Зінькам, який згуртовував проти них бідноту, готові зубами та зброєю знищити кожного, хто став би на дорозі.14. Шляхи зближеня інтелігенції з народомЯк прозаїк Б. Грінченко відомий кількома повістями та низкою оповідань. Перший великий твір — повість «Соняшний промінь» (1890) письменник присвятив діяльності народолюбної інтелігенції. Сонячний промінь, у ширшому розумінні — символ знань, якими інтелігенти-культурники прагнуть просвітити селян для поліпшення їх становища. Цій меті —культурницькій роботі серед народу — і віддається головний герой повісті Марко Кравченко, студент останнього курсу історико-філологічного факультету. За своїми переконаннями Кравченко нагадує Павла Радюка з роману І. Нечуя-Левицького «Хмари». Він щиро вважає, що єдиний спосіб допомогти народові — це просвіта, а найдоцільніший політичний лад — парламентаризм. Прибувши в село на запрошення поміщика Городинського як репетитор його сина, Марко Кравченко веде бесіди з селянами, вчить їх грамоті, читає їм українські твори. Але надії Кравченка прислужитися рідному народові зазнали краху: до його культурницьких дій насторожено поставилися самі селяни; довідавшись про неблагонадійні заходи Кравченка, поміщик звільняє його з посади; від важкої вчительської праці гине і реальний, земний «сонячний промінь» у житті Кравченка — донька поміщика Городинського Катерина, яка зреклася свого середовища й вирішила зблизитися з народом. У цій повісті пись-менникпрагнув правди вопоказати працю інтелігента-культурника, небайдужого до долі власного народу. Повісті «Соняшний промінь» і «На розпутті» І. Франко характеризував як «цікаві спроби Б. Грінченка», який прагнув «на тлі сучасної української дійсності показати зародження нового типу радикального демократа».15. Громадянська лірика П. Грабовського. Мотиви й образи. І. Франко про поета. Громадянська поезія П.Грабовського тенденційна. В основному він розробляв три її аспекти: нужденну долю народу ("Робітникові", Швачка", "Трудівниця"), захоплення жертовністю народників і пропаганду боротьби з існуючим ладом ("До Н.К.С.", "Надія", "Уперед", «Не раз ми ходили в дорогу") та проблему митця і суспільства ("Поетам-українцям", "Я не співець чудовної природи", "До парнасців", "Співець"). Серед віршів про тяжку долю трудящих особливо цікавий "Швачкц" в основу якого ліг дійсний факт: сестра поета, білошвейка, від тонкої роботи втратила зір, а також "Трудівниця", де П.Грабовський вивів образ народної вчительки, яка довгі роки була порадницею всьому селу. Серед другої групи віршів вирізняються присвячені Надії Костянтинівні Сигиді, яка стала ідеалом для поета (див. біографію). Вірші-заклики "Уперед" та "Не раз ми ходили в дорогу" все-таки мають песимістичне, надривне звучання. Анафора (єдинопочаток) "уперед» у першому вірші не стільки підкреслює потребу боротьби, скільки вражає відчаєм і зневірою. Питання поетичного кредо і служіння митця народові були актуальними для П.Грабовського. У етапі "Дещо про творчість поетичну" він справедливо виступав проти "дзенькання-бренькапня", але, на жаль, не міг осягнути, що "мистецтво для мистецтва" все-таки можливе. У поетичному доробку П.Грабовського погляди з цього приводу теж не завжди правильні. Хоча у вірші "Я не співець чудовної природи" він проголошує: "Де плачуть, там немає вже краси!", та все-таки недооцінює роль творів на історичну тему, які виховують, будять національну свідомість. У поезії "Справжні герої"" автор нехтує навіть художніми творами про козаччину. Франко: Його поезія переважно стогін мученого серця, крик болю й туги за рідною Україною.16. Суспільно-політичні і літературно-естетичні погляди І. Франка. (1856-1916)Український письменник, поет, вчений, публіцист, громадський діяч, один з найвизначніших духовних провідників України. У розвитку світогляду Франка відбилися складні суперечності ідейної боротьби, суспільно-політичних течій переломного періоду у розвитку людства. Тому при всій глибині та багатогранності його світогляд не був послідовно завершений. Основними рисами світогляду Івана Франка були: 1. філософський матеріалізм; 2. революційний демократизм; 3. критичний реалізм; 4. просвітительський гуманізм. Вони склалися у Франка в період з 1876 по 1883 рік під сильним впливом передових ідейних напрямків суспільно-політичної і філософської думки, які йшли тоді в Україну з Німеччини і Росії. Світогляд І.Франка можна з'ясувати, значною мірою, виходячи з оцінок найхарактерніших явищ тогочасного суспільно-політичного життя, зокрема, таких, як марксизм і релігія. І. Франко: «Тісніше порозуміння, тривкіше від обопільної толеранції, можливе тільки на ґрунті науки, пізнання природи та критичного зрозуміння минувшини, а при тім у праці над спільними, чисто людськими задачами суспільними та політичними. Всяке обстоювання на становищах чисто конфесійних та ортодоксійних може довести тільки до затемнення основних питань гуманності та до розбудження пристрастей». І.Франко був дуже компетентний у соціалістичному розумінні соціального поступу. Це засвідчують його подальші слова: «І народи тільки тоді зможуть досягнути щастя і свободи, коли всі будуть вченими працівниками, тобто коли кожний буде розвинутий розумове, по можливості якнайвсебічніше, і коли кожен буде у змозі використовувати свої сили на добро загалу і на добро своє власне»Франко-прозаїк був новатором у багатьох жанрах. Зокрема, його можна вважати одним із піонерів українського детективу, хоча говорити про це донедавна вважали ніби неетичним на тлі його соціально спрямованих та історичних повістей і новел. Проблемам сучасності були присвячені повісті " Boa constrictor", "Борислав сміється", "Бориславські оповідання", новели з життя галицького селянства "Сам собі винен", "Ліси і пасовиська", "Лесишина челядь". Жорстоко правдиві, гнівно-трагічні, ці твори зображували злидні, горе, а часто й загибель галицького селянина. У цій прозі багато спільного з поетичним циклом "Галицькі картинки" (1880—1885). Найбільшої слави Франко зажив як поет. Він називав поезію "вогнем в одежі слова". Його доробку притаманні зображення найтонших відтінків інтимних переживань, скорбота, пафос, сміливість передбачень. Він використав величезний арсенал поетичних форм, засобів, прийомів, збагативши українську літературу світовим поетичним досвідом. Перший цикл збірки "З вершин і низин" — "Веснянки", в яких ліричні описи природи, весняного пробудження землі чергуються зі сподіваннями на пробудження й визволення людського духу. Поезія "Каменярі", вміщена у збірці, стала художнім узагальненням визвольної боротьби, а образ людей, які пробивають крізь скелю шлях до нового, цільного життя, — символом прагнень самого Франка і його однодумців.Цикли "Осінні думи", "Скорбні пісні", "Нічні думи" виявляють багатогранність ліричного героя. У них відчутно смуток, але це смуток дужої, незламної людини. У циклі "Профілі і маски" вражають задушевністю й ліризмом автобіографічні замальовки.Два розділи збірки написано сонетами. В "Сонетах", сповнених апологій до класичних європейських зразків, їхніх авторів та образів, — у вступному вірші ("Сонети — се раби") поет відзначає, що й ця форма може бути використана для "свідомої одної мети". У "Тюремних сонетах" перед читачем проходять великі мученики, мужні герої, які віддали життя за ідеї: Бруно, Пестель, Каракозов, Перовська, Достоєвський і Тарас. Революційне ідейне

4

спрямування поезій збірки "З вершин і низин", різноманітність тем, багатство жанрів і ритмічної будови визначили першорядне її значення в українській поезії другої половини XIX ст. Після Шевченкового "Кобзаря" це була найзначніша за змістом і формою поетична книга.Наступна збірка "Зів'яле листя" (Львів, 1896) — цикл любовної поезії, де ліричний герой — "людина, яка глибоко відчуває, але мало пристосована до практичного життя". Проте його не можна повністю ототожнювати з Франком. У передмові до другого видання (1911) автор говорив про свої вірші, "що й без автобіографічного ключа вони мають самостійне літературне значення". Але особистісні фактори, безперечно, відіграли свою роль. Тому в передмові він називає вірші цієї збірки "найсуб'єктивнішими з усіх, які появилися у нас від часу автобіографічних поезій Шевченка". За палітуркою "Зів'ялого листя" — особиста трагедія поета.17. З вершин і низинЗбірка "З вершин і низин" — це складна мистецька будова з віршів, писаних у різний час і з різного приводу. "Укладаючи матеріал для сеї книжки, — писав І.Франко у "Передньому слові", — я покинув думку про хронологічний порядок, зовсім не пригожий в книжці так різномастого змісту, котрій, проте, хотілось мені придати яку–таку артистичну суцільність". Збірка складається з семи великих розділів, які умовно розподіляємо тут на дві нерівні частини. У перших трьох розділах — "De profundis", "Профілі і маски" та "Сонети" — зібрано ліричні твори, в чотирьох останніх — "Галицькі образки", "Із жидівських мелодій", "Панські жарти" та "Легенди" — твори епічні. Є зразком громадянської лірики. Вперше збірку видано 1887 року, вдруге — 1893 року. Ідеєю збірки є голос гніву, болю, заклик до боротьби за народ, за щасливе майбутнє. Іван Франко вірив в ідеї боротьби і закликав до цієї боротьби. Збірка вражала насамперед своїм тематичним багатством і версикаційною різноманітністю. В ній знайшли яскраве відбиття всі важливі питання епохи. Це вже була (за визначення самого Франка) поезія "нової енергійної дикції". Якби ми схотіли уявити собі конкретний образ ліричного героя Франкової поезії, то він неодмінно постав би перед нами в образі людини героїчного складу, бійця і поета, захопленого ідеєю соціалізму як ідеєю прекрасного. Може, саме тому збірка "З вершин і низин" характером своєї політичної лірики і сатири нагадує не так Шевченка чи навіть Некрасова, як гнівну патетику чартистських поетів, веселу злість гейнівського сміху. Тут є все: гучні поклики до бою і ніжний шепіт любовного освідчення, радість весняного цвітіння і скорботна печаль зів'ялих листочків осені, м'який, задушевний ліризм сповіді і їдкий сарказм викриття, - усе, в чому виявляється душевне багатство ліричного героя збірки і що робить зустріч з ним приємною і радісною. У символізації й алегоризації явищ природи поет шукав способів якнайглибшого розкриття соціальних контрастів. У природі йому ставав народнопоетичний за своїм походженням мистецький засіб психологічного паралелізму. Характерно, що в розділі поетичної лірики Франко не уникає відображення особистих, навіть інтимних переживань. Єдність особистого і громадського – ідейно-естетична основа всієї лірики Франка.18. Мій ізмарагдСвою збірку І.Франко не випадково назвав "Мій Ізмарагд". У староруській літературі "Ізмарагдами" називалися збірки статей і притч морального характеру, в яких читач знаходив відповідь на ті чи інші питання повсякденного життя. Використовуючи теми й сюжети із стародавніх, у тому числі і старохристиянських джерел, він виступив з непримиренною критикою, як сам зазначав, "колінопреклонної, поклонобійної та черствосердої" моралі християнства. Цикли "Паренетікон", "Притчі" та "Легенди" - це і є ота "кругова оборона" поета не тільки від зовнішніх ворогів, як сучасних йому, так і наступних, але й від ворогів, так би мовити, "внутрішніх" - від власних тривог і сумнівів. У циклах "По селах" і "До Бразилії" перед нами постають вражаючі картини з життя гнаного й жорстоко визискуваного робочого люду Галичини. У збірці «Мій Ізмарагд» (1897 р.) переважають філософські мотиви: рефлексії поета про добро й зло, красу і вірність, обов'язок і зміст людського життя. Але й у ній знаходимо зразок суспільної лірики, в якій Франко увіковічнив страждання рідного народу («По селах», «До Бразілії» та інші). Структура збірки: Поклони, Паренетікон, Строфи, Притчі, Легенди, По селах, До Бразілії!19. «Із літ моєї молодості»Видаючи у 1914 р. збірку “Із літ моєї молодості”, він у передмові зазначав, що його праця наснажувалася ідеями служіння інтересам рідного народу та загальнолюдського поступу. “Тим двом провідним зорям я, здається, не спроневірився досі, ніколи і не спроневірюся, доки мойого життя” . Ця одинадцята й остання збірка поета (1914), складена з давніх його віршів, є демонстрацією того, як ранній Франко деякими темами, мотивами, образами, від яких потім на певний час відійшов, перегукується з комплексом зацікавлень поета “зенітного” і “присмеркового”, зокрема, мотивами християнськими та історіософськими — національно-державницькими. Здавалося б, що деякі ранні поезії, в яких автор виступає у жанрі молитви, є конфронтацією з дещо пізнішими, що написані на зорі соціалістичної пропаганди (“Товаришам із тюрми”). Це можна пояснювати виступом юнака проти попівської примітивізації й вульгаризації ідеї Бога, концепцію якого мав І.Франко свою, набагато ширшу, та й загалом, на думку митрополита А.Шептицького, так званий атеїзм великого національного письменника був поверховий і займає мало місця у його спадщині. Характерне закінчення франківського вірша “Божеське в людськім дусі”. Звертаючись до Бога, автор підкреслює: Дух наш із Твого духа родом, І вічно зв’язаний з Тобою.20. Історичні опеми Івану Яковичу Франкові належить ряд високохудожніх з глибоким філософським змістом поем: „Панські жарти” (1887), „Великі роковини” (1898), „На Святоюрській горі” (1900), „Іван Вишенський” (1900), в яких підносяться актуальні питання суспільного життя: моральна й духовна велич пригніченого народу, місце і роль письменника у суспільній боротьбі, мистецтво і життя, громадське й особисте в житті людини. У поемах „Великі роковини” і „На Святоюрській горі” поет відтворив образ Богдана Хмельницького як мудрого державного діяча та послідовного борця за єдність братніх народів.21. І. Франко «І. Вишенський» - головні ідеї твору, їх актуальність, філософська глибинаВ історико-філософській поемі „Іван Вишенський” Каменяр створив високохудожній образ видатного письменника полеміста, полум’яного борця проти покатоличення як засобу поневолення українського народу. У поемі утверджується думка про те, що письменник повинен бути разом з народом і боротися за його визволення. Письменник не має права стояти осторонь життя. Така ідея твору. Образом свого героя Іван Франко проголосив клятву вірності рідному народові, вказуючи й нам на ті споконвічні моральні цінності, які стоять понад усе в серці та житті справжнього патріота. Небагато у нас в давнину було людей, котрі би посміли так близько доторкнутися того, що боліло наш простий люд, і котрі би зуміли його болі висказати таким гарячим і ярким словом. От за це наш народ і нині повинен тямити його ім’я і згадувати його з честю… (Іван Франко) Попри всю художню, символічну умовність зображуваного, в поемі превалює реальний, конкретно-історичний зміст цих подій. Змальовуючи в десятому розділі посольство до Вишенського з України, І. Франко використовує дійсний історичний факт, коли в 1621 р. представники православної общини, зібравшись у місті Луцьку, ухвалили послати до Константинопольського патріарха прохання, щоб повернути з Афону додому "преподобний мужей россов", а між ними Івана Вишенського. Образи з твору Вишенського "Послання до єпископів" та інших І. Франко вкраплює в лист, який привезли схимнику земляки з України.22. МойсейНаписаний у перiод пiднесення революцiйного руху в Росiї й в Українi "Мойсей" став визначною вiхою у творчостi Каменяра, розкрив новi гранi його поетичного генiя, з великою силою засвiдчив глибоку вiру Франка у невичерпнi сили народу, i свiтле майбутнє своєї вiтчизни. Франко прагнув не лише висловити свої погляди на минуле рiдного народу "замученого, розбитого", а спрямувати його на активнi дiї, на здобуття людських прав. Ця думка є основною фiлософською сентенцiєю твору. Поема "Мойсей" порушувала важливi проблеми, якими жило українське громадянство в часи революцiйного пiднесення: зростання свiдомостi трудящих мас та їх iсторична роль, вiддане служiння народовi, суспiльна роль слова; мобiлiзуюче значення смертi героя; поступ народу. Твiр пробуджував у народi моральнi сили, полiтичну свiдомiсть, революцiйний дух. Тему та iдею ясно визначає пролог. Поет висловлює глибокий жаль з приводу того, що українському народовi, роз'єднаному Австро-Угорською монархiєю i царською Росiєю - суджено було нести безмiрнi страждання, а також тверде переконання, що всi жертви, злигоднi й муки не пройдуть марно. На думку I. Франка, визволення українського народу i возз'єднання його в єдинiй вiльнiй державi може вiдбутися разом iз визволенням iнших народiв. Обравши за основу бiблiйну легенду i, вiдповiдно до свого задуму, змiнивши її, I. Франко намалював в образi Мойсея вождя, що самовiддано служить народовi, любить свiй народ i присвячує себе боротьбi за його майбутнє. Поемою "Мойсей" Іван Фpанко будив національну самосвідомість, піднімав з pабства наpод, надихав його на боpотьбу і віpу. Франко прагнув не лише висловити свої погляди на минуле рiдного народу "замученого, розбитого", а спрямувати його на активнi дiї, на здобуття людських прав. Ця думка є основною фiлософською сентенцiєю твору. Вона знайшла iдейно-художнє втiлення у прозi. Поема "Мойсей" порушувала важливi проблеми, якими жило українське громадянство в часи революцiйного пiднесення: зростання свiдомостi трудящих мас

5

та їх iсторична роль, вiддане служiння народовi, суспiльна роль слова; мобiлiзуюче значення смертi героя; поступ народу. Твiр пробуджував у народi моральнi сили, полiтичну свiдомiсть, революцiйний дух.27. Жанрово-тематична різномантність драматургії М. Кропивницького та його театральна діялність (1840-1910)У перше двадцятиліття Кропивницький писав переважно твори комедійних жанрів — «Помирились» (1869), «За сиротою і Бог з калитою, або ж Несподіване сватання» (1871), «Актор Синиця» (1871) — переробка водевілю Д. Ленського «Лев Гурич Синичкін», «Пошились у дурні» (1875), «По ревізії» (1882), «Лихо не кожному лихо — іншому й талан» (1882), «Вуси» (1885) — за оповіданням О. Стороженка. Цим водевілям, як і створеним у цей період драмам «Невольник» (1872) за поемою Т. Шевченка, «Беспочвенники» (1878, остаточна редакція — 1898), «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» (1882), «Глитай, або ж павук» (1882), притаманні жанрова визначеність, традиційність системи художніх засобів (зокрема, розгортання конфлікту навколо головного героя або головної пари, яким протиставлені інші персонажі). У драмах «Де зерно, там і полова» («Дві сім'ї») (1888), «Зайдиголова» (1889), «Олеся» (1891), «Перед волею» (1899), «Розгардіяш» (1906) поряд з основним конфліктом розгортається додаткова сюжетна лінія. У 900-ті рр. Кропивницький не раз свої п'єси називає малюнками — «малюнки сільського руху» («Конон Блискавиченко», 1902, «Скрутна доба», 1906), «малюнки сільського життя» («Старі сучки й молоді парості», 1908), «малюнки сільського каламуту» («Зерно і полова», 1910), — інтуїтивно відчуваючи істотні відмінності їх структури, в якій важко визначити початок, середину й кінець дії, бо зав'язка в них, по суті, відбулася ще до початку твору, а конфлікт фіналом не вичерпується. Своєрідним явищем є комедії Кропивницького «Чмир» (1890), «На руїнах» (1900), «Супротивні течії» (1900), «Мамаша» (1903), «Старі сучки й молоді парості», як і водевіль «Дійшов до розуму» (1909). У деяких з них наявні ознаки трагікомедії, що була новим для того часу жанровим утворенням. Незлостивою іронією позначено комедію «Голомозий» (1908), названу автором драмою. Серед авторських жанрових визначень є й «етюд» (одноактівки «По ревізії», «Лихо не кожному лихо…»). Прагнення драматурга до жанрової різноманітності знайшло свій вияв і в двох останніх його творах, позначених трагедійністю («Страчена сила», 1903; «Зерно і полова», 1910). Час від часу письменник звертався до інсценізації та переробки відомих літературних творів («Невольник» за Шевченком, «Вій» і «Пропавша грамота» за Гоголем, «Вергілійова Енеїда», «Чайковський, або Олексій Попович» за Гребінкою, «Підгоряни» за Гушалевичем, «Вуси» за Стороженком, «Хоть з мосту та в воду головою» за Мольєровим «Жоржем Данденом»).28-29. Сценічна діялність І. Карпенка-Карого. Проблематика соціально-побутових драм. (1845-1907) Сатиричне викриття у комедіях. У 1884 р. — був заарештований і засланий до Новочеркаська. Спочатку працював ковалем, пізніше відкрив палітурну майстерню, де займався оправленням книжок. У засланні написав свою першу драму «Чабан» («Бурлака»), а також п’єси «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна». Протягом 1886—1887 pp. І. Карпенко-Карий опублікував п'єси «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна», «Мартин Боруля». Перший «Збірник драматичних творів» І. Карпенка-Карого вийшов у Херсоні 1886 р. Започатковує блискучий ряд «серйозних комедій» І.Тобілевича «Мартин Боруля» (1885), твір з багатьох точок зору показовий. Темою п’єси послужило таке досить поширене явище, як бажання представників приниженого і обмеженого в правах третього стану перейти за допомогою грошей у стан вищий, прагнення багатого селянина дорівнятися до дворянства. Ситуація відома ще від «Міщанина — шляхтича» Ж.-Б.Мольєра і нашої давньої сатири «Доказательства Хама Даніеля Кукси потомственні». Тільки у І.Тобілевича прагнення Мартина «вийти на дворянську лінію» — це спроба самозахисту «маленької людини» у несправедливому суспільстві. Гуманістична позиція автора чітко виявляється в зальній концепції твору, що виражає його співчуття й любов до людини, турботу за її долю і розкривається у виборі дійових осіб та їх характеристиках, в ремарках, структурі комедії, авторських завершеннях. В.Вієвський у брошурі «Поетика комедійності „Мартина Борулі“ І.Каропенка-Карого» детально виписав засоби та прийоми, якими користувався комедіограф. І.Карпенко-Карий показує до чого може призвести людину ігнорування здорової народної моралі і одночасно утверджує високі етичні норми образами людей, які не цураються землі, праці на ній, свого походження, національних звичаїв і традицій (Гервасій Гуляницький, його син Микола), які випромінюють нехитру народну мудрість (Омелько). Та все ж і в «Ста тисячах» і в «Хазяїні» основною є інша, прихована за зовнішньою, сюжетна лінія — показ морального звиродніння стяжателя. Викликати, виховати у читача (слухача, глядача) «враження вищого порядку», які б сприяли очищенню душі його, і стало основною метою, творчою настановою І. Тобілевича-комедіографа. аме І. Тобілевич (Карпенко-Карий) утверджує жанр комедії в українській літературі, як канонічну універсальну форму художнього зображення і моделювання найрізноманітніших проявів взаємин між людьми та організації їхнього внутрішнього світу в системі координат загальнолюдських цінностей. Наступним етапом у становленні соціально- психологічної комедії І.Карпенка — Карого стали «Сто тисяч» та «Хазяїн», у яких в динаміці подано єдиний психологічний тип людини, одержимої жадобою збагачення. Цей тип також давно відомий в літературі — Скупий лицар у О.Пушкіна, Плюшкін — у М.Гоголя, Гобсек — в О.Бальзака. І якщо названі класики лише роблять припущення про те, що призвело їхніх героїв до певного психологічного стану, абсурдності дій, то І.Тобілевич розкриває проблему детально.Герасим Калитка і Терентій Пузир — це той же Боруля, що дошукується певної форми самозахисту власної гідності, тільки з тією різницею, що Мартин Боруля перебуває в полоні ілюзії дворянства паперового, а ті — ілюзії, пов’язаної з накопиченням матеріальних благ. В основу обох п’єс покладено подвійну конфліктну лінію. Перший план драматичної дії в «Ста тисячах» — сюжетна лінія грошей («Гроші» — первісна назва цієї п’єси), яка знаходить своє вираження: Калитку обдурено, він виявляє обман і зі словами «краще смерть, ніж така потеря» вішається, але Бонавентура Копач та домашні рятують його. Ця трагікомічна кінцівка й дає повне логічне закінчення інтризі. У «Хазяїні» до логічного завершення — «пузир» лопнув, лопнула йому печінка, гнійник, зараження крові, призводить лінія пов’язана з махінацією приховуванням чужих овець. Отже, теж трагічна розв’язка. Також смерть. А смерть у комедії можлива у одному варіанті і жанрі — в гротесту. І.Карпенко-Карий першим в українській драматургії, власне в літературі першим після «Енеїди» І.Котляревського, вживає цей прийом. Та все ж і в «Ста тисячах» і в «Хазяїні» основною є інша, прихована за зовнішньою, сюжетна лінія — показ морального звиродніння стяжателя. Образи Калитки і Пузиря — далеко не однозначні. Це люди праці, трудівники-трудоголіки, що як і сам автор знають: «без праці немає життя» (Т.3, С.340). Кожен з них по суті — нормальний чоловік, у котрого з дитинства сформовані естетичні почуття, зумовлені народним світоглядом. Тільки виражаються ці почуття по-різному.30. Історична тема в драматургії І. Карпенка-КарогоОсобливе місце у творчості митця займає історична п'єса. Саме вона зазнала найбільших цькувань цензури через її патріотично-волелюбний дух. Зображаючи часи Хмельниччини, Руїни, боротьби запорожців із турками, автор спирається насамперед на народні джерела та народну оцінку подій. На історичні теми написані твори «Паливода XVIII століття», «Бондарівна», «Гандзя», «Лиха іскра», «Сав'а Чалий». Ці п'єси яскраво виявляють основні тенденції творчості драматурга. Якщо «Бондарівна», «Гандзя», «Лиха іскра» наділені ознаками мелодрами, то «Сава Чалий» — зразок високої трагедії; Це стверджують усі автори праць про Карпенка-Карого. Цей твір, зважаючи на значущість порушеної проблеми і художню її реалізацію, вважається вершиною поезії класичної драми. Тут на матеріалі XVIII століття осуджується ренегатство, зрада інтересів народу. За концепцією розвитку ситуацій, глибиною осягнення історичної істини, багатством відтворення людських характерів, широкого історичного фону цей твір можна порівняти із шекспірівськими історичними хроніками. Найвищим зразком історичної героїко-романтичної драматургії І. Карпенка-Карого, як і всієї української драматургії, стала трагедія «Сава Чалий». Першим високу оцінку твору дав І. Франко, називаючи її гострополітичною і глибоко сучасною. Робота над твором тривала довго — понад рік. Почавши трагедік взимку 1898 р., автор лише навесні 1899 р. закінчив її (надруковане п'єса цього ж року в журналі «Киевская старина», т. VIII—IX). Працюючи над цією «штукою широкого змісту», Карпенко-Ка-рий у листі до сина Назара (від 25 лютого 1898 р.) зауважував, ще «сидить і читає історичні матеріали». І справді, листи, спогади сучасників, а головне, текст драми засвідчують широку обізнаність автора з історичними джерелами і насамперед з оповіданнями Антонія . (Ролле) «Савва Чаленко. Из истории гайдамаччини прошлого века» видруковані з приміткою «Перевод с польского» в «Киевской стари-не» за 1887 рік, з працею М. Костомарова «История казачества і памятниках южнорусекого песенного творчества» та ін. Традиційно і ця трагедія Карпенка-Карого починається з просторо експозиції — численних розповідей селян і гайдамаків про безчинства польської шляхти по селах, про зростання податей і форл одробітку, про наругу і жорстокість, що її чинять визискувачі на; простим людом.31. Суспільно-історичні умови встановлення нової української літератири Термін „Нова література” запропонував І.Франко, який вивчав і писав іст.укр. літ. Періоди: 1-(2пол. 18 ст.)

6

2-(кін. 18 – поч. 19 ст.)Розвиткові сприяло: 1805 – засн. Харківський університет. Тут згуртовуються наукові діячі, письм.,критики. Стаєцентром наукових і літературних сил. Тут видавалися журнали і альманахи. 1812 – війна з Наполеоном. В Росії поширюється вілнодумство. Рос. офіцери, повернувшись з Європи почали ств. Таємні орг. з метою змінити лад, ліквідувати кріпосництво. 1813 – повст. Кармалюка проти кріпацтва. Прбл. 1000 нападів. 1816 – утв. Різні культурні гуртки. 1825 – повст. Декабристів на Кавказ. 1830-31 – повстання поляків за їх незалежність.Вплив просвітництва: Сприяли консолідації сил у боротьбі проти кріпацтва, піднесенню волелюбних гуманістичних тенденцій. (Сковорода, Капніст, Козельський, Каразін). Як результат виникли нові предмети в школі: природознавство, фізика, геометрія.Вплив мало і захоплення фольклором та історією України.Через просвітників на літературу почали дивитись по-іншому: 1) критика кріпацтва; 2) захист освіти, свободи самоврядування, європеїзація Росії; 3) орієнтація на народні маси, відстоювання прав селян.З початку 19 ст. вкоріненя капіталізму, утворення романтизму, орієнтація письменників на українську мову. Літереатурі надається більша вага, вона набирає і світського характеру.Союзи в Росії і Україні: „Союз порятунку” – 1816-1817 „Союз благоденства” – 1818-1821 „Південне товариство” – 1822-1825 „Північне товариство” – 1822-1825У 2 пол.становлення нової української літеретури є інтенсивний розвиток бурлескно-травестійної стильової течії, яка об”єднувала гумористичні жанри класицистичної поезії. Для цієї стильової течії характерне посилення уваги до недоліків, зумовлених соц. пороками: „Енеїда” (яка, водночас, є і початком просвітительського реалізму).Перші класики Нової л-ри: Котляревський, Гулак-Артемовський.Найвище досягнення бурлескної л-ри „Енеїда” Котляревського.32. Специфічність художнього зображення дійсності в «Енеїді» Котляревського1843 – Костомаров, говорячи про „Енеїду” відзначав, що та „Енеїда” – це твір про нашу історію, про Україну. В той час „Енеїда Вергілія була дуже популярною і кожен хотів її переробити і скомедіювати”. Переспівував Осипов, дуже схоже до переспіву Котляревського. Багато чого Котляревський поскорочував. „Енеїда” Вергілія – 9897 рядків. Скеврон – 20000; Осипов – 22000; Котляревський – 7300.Котляревський в „Енеїді” звертається до українців. Під троянцями Котляревський має на увазі запорозьких козаків. Він хоче показати наші звичаї, історію. Вся поема тримається на словесних блоках, кожний з яких має свою особливу мікроструктуру, свою внутрішню єдність. Ці блоки — вишикувані в ряд реалії, люди, події. Ряди й ознаки, за якими вони будуються (послідовність: просторова, вікова, історико-хронологічна; ієрархія: суспільна, сімейна, церковна, військова, цехова і т. д.), такі ж численні й різноманітні, як і в тогочасному реальному житті. В цьому надзвичайно цінна прикмета реалізму Котляревського і неминуще пізнавальне значення його поеми. Укладач прагнув відбити це в коментарі.Перша друкована книга написана українською мовою, перша високохудожня національна поема, яка відбила різні сторони народного життя , була покликана самою дійсністю, породжена довготривалою визвольною боротьбою українського народу, багатовіковим поступом української культури.“Енеїда” — енциклопедія народного життя. Мало не кожна строфа поеми для тих, хто уміє ту енциклопедію читати, може розгорнутися в цілу наукову розвідку про той чи інший аспект сучасної І. Котляревському дійсності. Письменник завжди дотримувався живої правди життя, яка повнокровно струмує в кожному рядку поеми. Зрозуміти предмет, явище, подію, ім'я, назване в поемі, — тільки половина справи. Друга, не менш важлива, — з'ясувати, в якому контексті твору, а разом з тим і реальної дійсності, історичної доби постає все, що складає зміст поеми. У ній не те що строфи, — рядка, жодного слова немає, вжитого просто так, для зв'язку між епізодами. Все працює, все несе смислове навантаження, кожне слово — там, де йому належить бути. І в усьому — виняткове знання буття українського народу, його психології, його характеру.“Енеїда” — також енциклопедія культури сміху українського народу. Сміх за своєю природою протилежний однозначності, сталості, заданості. Найбільші труднощі для укладача коментаря становить не так великий обсяг матеріалу, що потребує пояснення, як його бурлескно-іронічна природа, невичерпно-винахідливе, підступно-тонке комічне обігрування, несподіване змішування дійсності й вигадки, високого й низького, серйозного й нісенітниці, нарешті, зумовлений жанром травестії двоїстий характер зображуваного. Як у подвійних, накладених одна на одну кольорових картинках, від непомітної на око зміни ракурсу антична богиня перетворюється в старосвітську українську молодицю, воїни Вергілія — в запорізьких козаків. У ряді випадків нелегко встановити реальну основу зображуваного. За складнішими проблемами коментування “Енеїди” постають відносно простіші.“Енеїда” містить сотні й сотні реалій, виразів, натяків, маловідомих або й зовсім не зрозумілих сучасному читачеві, їх треба пояснити, а для цього не обійтися без відшукування в літературі всіх отих “піярських граматик”, “октоїхів”, “ісправників ваканцьових”, “дульєтів”, “охвотів”, “гарлемпських капель”, інших атрибутів давноминулого і забутого в деталях життя. Думку ж про те, що художня література, захована в ній духовність, поезія і гумор живе доти, поки залишається зрозумілим наочне значення слова, нема потреби доводити.Котляревський раз у раз звертається до історичного минулого Украіни, звеличує патріотичні подвиги народу. Оспівуючи кращі національні традиції, стверджені історичним досвідом народу, поет закликає самовіддано любити вітчизну, пройнятися життєдайним почуттям служіння їй Любов до батьківщини кличе на подвиг, пробуджує високі почуття. У боротьбі за рідну вітчизну люди цілком змінюються: “Там лицар всякий парубійко”. Патріотичні почуття підносять гідність людини, її честь. Всією своєю поемою І.П.Котляревський заперечував твердження, що “виняткове право” на героїчні діяння належить лише дворянству. Дух патріотизму, за переконанням автора “Енеїди”, є “прикметою” й простих людей. В умовах само-державно-кріпосницької дійсності така концепція звучала справді сміливо.“Енеїда” І.П.Котляревського сильна наявним у ній прогресивним просвітительським ідеалом. Оспівування любові до батьківщини, звеличення героїчного минулого, показ самовідданних і мужніх воїнів, нарешті, могутній образ самого Енея - все це утверджувало високі моральні якості національного характеру українського народу. Отже, смисл поеми І.П.Котляревського - в утвердженні духовних сил народу, в уславленні життєлюбства, оптимізму, мужності простих людей. З глибокою повагою і любов'ю, з надзвичайною теплотою зобразив письменник їх у поемі, наповнивши її ароматом степних вітрів, духом нестримної волі, невгамовною силою життя.33. Полемічна спрямованість п’єс Котляревського «Наталка полтавка», «Москаль-чарівник»„Наталка - Полтавка” – сентиментальний твір. З якою щирою прихильністю, з яким ніжним теплом, з яким тонким розумінням народної душі ставився Котляревський до побуту українського народу, доказом цього є його «Наталка Полтавка». Сама думка написати «Полтавку» виникла в Котляревського з дуже поважних мотивів та робить честь його імені. Котляревського схвилювало невміле, повне глуму відтворення українського народного побуту в опереті російського письменника кн. Шаховського «Козак-стихотворець», і він постановив Шаховському відповісти. Відповів оперетою «Полтавка», що є неначе обороною українського народного життя. Оборона Котляревського вийшла така гарна й така гідна, що «Полтавка» досьогодні не сходить зі сцени і все робить на глядачів враження м’якістю і ніжністю малюнку, красою слова, чарами народних пісень, кидаючи одночасно гарне світло на гуманність автора. Дія в опереті проста, нескладна. Кохає Наталка Петра, бідного наймита, що пішов у світ на заробітки. Її мати, вдова Терпелиха, хоче її видати заміж, бо вбогість у хаті нестерпна. Спершу Наталка не хоче й чути про женихів, які її сватають, хоч вони багаті. Лише на гарячі прохання матері, за намовою

7

сільського виборного Макогоненка, що прийняв на себе роль посередника, подає рушники возному Тетерваковському. Але приходить Петро, й возний, що бачить щире та вірне кохання молодят, відступає від Наталки. «От такі-то наші полтавці! — каже при кінці останньої дії товариш Петра Микола. — Коли діло піде, щоб добро зробити, то один перед другим хватається».Легкий гумор у «Полтавці» присутній головно у насвітленні постаті возного Тетерваковського, що відбився від народного ґрунту зовнішньою поведінкою та штучною мовою, зберігаючи в глибині душі головні риси української вдачі. З природи в нього всі дані, як сам говорить, на те, щоб добро робити, тільки з причини надміру занять «не мав він на це часу».Закінчення п”єси: „Коли хочеш буть щасливим, то на Бога покладайся, переносся терпеливо і на бідних оглядайся”.Новаторство: 1) Укр. мова. 2) Жанр – малорос. опера. 3) Життя простої дівчини, її душа. 4) Характертер конф. і соц. і психолог. 5) Використані 23 пісні. 6) Поєднання ліричних і гумористичних тональностей. 5) Започаткувала становлення нової української драматургії як перша п”єса з народного життя на засадах реалізму і народності.Другим драматичним твором Котляревського була оперетта «Москаль-чарівник», яку він написав на основі якогось народного оповідання. Друком вийшов «Москаль-чарівник» у 1841 р. Є у тій комедії молода жінка Тетяна — дещо жартівлива, але вірна свому чоловікові; є судовий паничик Финтик, що цурається своєї матері, говорить по-московському й залицяється до Тетяни; є чумак Чупрун, який дає Финтикові прочухана; є москаль-чарівник, що допомагає Чупрунові. У цій веселій комедії кинув Котляревський докір тим, що стидаються свого роду й вирікаються його для вигідного життя. На водевіль зверн. увагу організатори проф. театру львівського товариства „Руська бесіда”. Під значним впливом „М-Ч” розвивали цей жанр Квітка, Петрушевич, Гоголь.34. Українська проза Квітки-Основяненка. Поділ на групи. Характеристика груп.--------------------------------Літературні заслуги Григорія Федоровича Квітки-Основ’яненка визначаються насамперед тим, що він був основоположником художньої прози в новій українській літературі і відомим драматургом, а також популярним свого часу російським письменником, який кращими своїми творами прилучався до «гоголівського напряму». Його проза налічує 15 повістей та оповідань. Примітну роль його в європейському літературному процесі І. Франко вбачав у тому, що він «творець людової повісті, один з перших того роду творців у європейських письменствах» . Всі українські повісті й оповідання Квітки-Основ'яненка побудовані у формі імітації розповіді людини з демократичного середовища, мудрого старожила з харківської околиці Грицька Основ'яненка. У своєрідній оповідній манері, в майстерно створеній ілюзії живої розповіді успадковано від народних оповідачів щирість і довірливість тону, вільне оперування фольклорними матеріалами й художніми прийомами, барвистість стилю. В гумористичних творах іноді вчуваються нотки іронічно-комічної оповіді гоголівського Рудого Панька з «Вечорів на хуторі біля Диканьки». Перевтілення в оповідача з народу спонукало письменника поглянути на життя очима простого селянина, трактувати зображуване значною мірою з позицій його інтересів та естетичних уподобань, що посилювало народність і художню правдивість творів. Квітка-Основ'яненко виробив свій специфічний жанр оповідання переважмо шляхом олітературений фольклорних оповідних жанрів—» казки (головним чином побутової), переказу, анекдоту, притчі.Групи і стиль творів. За принципами й способом художнього зображення дійсності ці прозові твори діляться на дві основні групи: бурлескно-реалістичиі оповідання й повість і сентиментально-реалістичні повісті. Першу групу складають гумористичні оповідання «Салдацький патрет», «Мертвецький Великдень», «От тобі й скарб», «Пархімове снідання», «На пущання — як зав'язано», «Малоросійська биль», «Підбрехач», сатирично-гумористична повість «Конотопська відьма». «Салдацький патрет» (1833) який є чудовим зразком української гумористики. Характер - травестійний. Використані мотиви античних анекдотів про художників Зевксіса і Апеллеса. Серед джерел оповідання — сюжети та образи з українського фольклору, які залучаються письменником для створення жанрових сцен і ярмаркових типів (чумак, цигани, москаль). Поєднавши всі ці мотиви з матеріалом своїх безпосередніх життєвих спостережень, Квітка-Основ'яненко створює масштабну, динамічну, мальовничу й багатоголосу картину українського ярмаркового дійства, в якій відбилося чимало характерних сторін тогочасного життя й побуту простого українського народу, знайшли місце й окремі соціальні моменти. «Салдацький патрет» мав і алегорично-полемічну спрямованість проти реакційних критиків, які виносили некомпетентний і недоброзичливий присуд українській літературі - головна пружина розвитку дії. Письменник також хотів звернути увагу російських критиків, щоб пильнували своє діло, свою літературу й не бралися за оцінку українських писань.Оповідання «Мертвецький Великдень», «От тобі й скарб», «Пархімове снідання», «Підбрехач» написані за фольклорними мотивами і здебільшого підпорядковані морально-виховним завданням, їх дотепний гумор спрямований проти пияцтва, неробства, брехливості, обмеженості, намагання розжитися нетрудовим способом. В окремих місцях оповідань робляться різкі сатиричні випади проти повсюдного хабарництва представників влади й суду, проти соціальної нерівності, паразитизму панів, зажерливості духівництва.Найвизначніший бурлескно-реалістичний твір Квітки-Основ'яненка, повість «Конотопська відьма» (1833), серед його українських прозових творів має найбільший обсяг, складну побудову з поділом на структурні частини, з переплетенням сюжетних ліній, реальних та фантастичних подій, із складною інтригою.Це гостра сатира на панівну верхівку українського суспільства XVIII ст., характерні негативні риси якої втілені в образах невігласа й ледаща сотника Забрьохи, підлого крутія та безпросвітного п'яниці писаря Пістряка, свавільного Халявського, отця Симеона, який, звикши паразитувати на людському горі, виявляє невдоволення тим, що зменшилася смертність людей. До показу минулого Квітка звернувся тут з наміром «бити в минулому сучасне». З одного боку, він справді показав типові риси тієї козацької старшини XVIII ст., яка виродилася в звичайну експлуататорську верхівку, розкрив потворність тогочасних суспільно-адміністративних порядків. Водночас у повісті просвітительська ідея, соціальна сатира спрямовані й проти сучасних Квітці характерних породжень несправедливого укладу. В образах Забрьохи, Пістряка, Дем'яна Халявського він втілює і риси сучасного йому українського панства, утвореного з тієї колишньої соціальної верхівки (старшини) шляхом нагромадження нею маєтностей, здобуття від царського уряду дворянських привілеїв.Друга група. При цьому є ще у Квітки оповідання іншого характеру, з іншою, поважнішою тематикою, з іншим підходом до народного побуту, з ідеалізацією постатей, із іншим стилем писання, з гумористичним забарвленням, в яких посміхався, щоправда, без злоби, з людських хиб; є оповідання з забарвленням сентиментальним До кращих належать: «Маруся», «Козир-дівка», є й такі, в яких Квітка глибше глянув у дійсне життя села і відтворив його з більшою правдою, з більшим реалізмом. До таких повістей, найбільш реалістичних за своїм характером, належить «Сердешна Оксана», «Перекотиполе»,Крім повістей (в українській мові їх 17), писав Квітка драматичні твори (драма «Щира любов», комедія «Сватання на Гончарівці»).«Маруся» - сентиментальний твір. Основою цієї повісті є зворушливе кохання гарної, ніжної сільської дівчини, що має стати дружиною розумного й меткого, хоч бідного парубка, який також покохав дівчину всією душею. Батько Марусі не хоче спершу згодитися на подружжя, бо перед Василем ще військова служба. Лише тоді, коли Василь за власні зароблені гроші може найняти за себе заступника, погоджується. Вже й ладяться до весілля. Але щастя молодим не судилося. Маруся простуджується в лісі й умирає. Коли Василь після подорожі повертається, замість весілля находить похорон. У тяжкому горі по втраті єдиної доньки Наум Дрот та його дружина Настя знаходять полегшення в думці про Божу волю. Уладжують величаві похорони, опис яких складає велику частину повісті. Василь шукає захисту в монастирі, де скоро й кінчає життя. Вартість повісті в тому, що вона є одним із перших творів не тільки в українській, але взагалі в європейській літературі, в якому автор із щирою, глибокою прихильністю поставився до життя простолюддя, вміючи знайти в душах простих селян стільки гарних прикмет, стільки ніжних почувань. Повість «Маруся» є вислідом пильного вдумливого споглядання автора, що з замилуванням етнографа дав образ українського села, описуючи народне вбрання, хатню обстанову, народні звичаї Великодня, сватання, заручин, весілля.Новаторським досягненням автора повісті є показ людини праці, відтворення трудової діяльності хлібороба, яка майже не знаходила відображення в тодішній літературі. Значне місце в ідейно-художній системі твору займає поезія сільських звичаїв.«Козир-дівка» (1836) новий для української літератури, соціальне й реалістично більш окреслений образ вольової, рішучої, сповненої почуття людської гідності селянської дівчини Івги, яка переборює несправедливості експлуататорської влади й суду і вирятовує з в'язниці свого нареченого бідняка-сироту

8

Левка, скривдженого багатіями та представниками влади й несправедливо засудженого до заслання в Сибір. Квітка-Основ'яненко в рішучих діях Івги показує зародки пробудження соціальної свідомості й громадянської активності в простої української жінки, громадянський виступ на захист іншого, кривдженого владою й судом. У повісті проводилася думка про те, що проста людина може домогтися своїх прав лише наполегливою боротьбою за них.«Сердешна Оксана» (1838) - вищий рівень реалізму, де розробляється злободенна в ті часи тема — зведення паном дівчини-селянки. Частину вини за життєву драму покритки Оксани він перекладає на саму героїню, яка, мовляв, порушуючи узаконені норми станового поділу, прагнула перейти в інший, вищий стан, що й сприяло зближенню її з паном офіцером. Однак письменник трактує основну колізію як безкарне насильство й знущання типового представника гнобительського класу,—з його розбещеною мораллю та панськими правами й можливостями,— над безправною, беззахисною селянкою. Описуючи позбавлення багатіями і владою Оксанииої матері Векли її землі й господарства, письменник одним з перших порушує питання про тогочасну правову нерівність жінки. Помітна поява в художньому методі Квітки-Основ'яненка зародкових ознак критичного реалізму. У повісті «Щира любов» (1839) соціально-моральна проблема можливості «нормального» кохання та шлюбу селянки й дворянина розв'язується в плані заданого просвітительсько-класицистичного «торжества обов'язку над почуттям», здорового глузду — над серцем, однак з цілком реалістичною мотивацією відмови Галочки офіцерові-поміщику Семенові Івановичу: розсудливо мисляча, розумна героїня знає, що панське оточення коханого не прийме її, просту селянку, в своє коло, і шлюб з нею прирік би Семена Івановича на повсякчасне моральне страждання. Головні персонажі повісті, як і в «Марусі», позначені рисами сентиментальної ідеалізації. Вищий порівняно з «Марусею» рівень реалістичної майстерності письменника виявляється в психологізовано-динамічній портретній характеристиці героїні, в наділенні її якостями активного волевиявлення, у зображенні внутрішніх психологічних колізій.До важливих літературних заслуг Квітки-Основ'яненка треба віднести те, що він увів до сфери естетичної уваги цілий ряд нових явищ суспільного життя, поглибив соціальні основи, соціально-психологічну аналітичність методу просвітительського реалізму в українській літературі, розробив — теоретично і в художній практиці — естетичні закони цього методу, ставши його справжнім фундатором в українському письменстві; він наблизив професійну творчість до широких народних мас.35. Павло Гулак-Артемовський – байкар, поет романтик.-------------------------------------------------------------------Ще студентом став він викладачем польської мови в Харківському університеті. Потім був професором історії в тому ж університеті та впродовж десяти років його ректором. Харківський університет, що постав заходами Василя Каразіна в 1805 р., розбудив наукові зацікавлення та, без сумніву, причинився до скріплення національної свідомості серед української інтелігенції. При університеті зачав у 1816 р. виходити напівофіційний університетський орган «Український вісник», що багато місця присвячував українським справам. Хоч по трьох роках його видання було припинено, дав він початок серії літературних альманахів у Харкові в тридцятих і сорокових роках минулого віку. Були ними «Український альманах» Срезневського, «Сніп» Корсуна (1841 р.) та «Молодик» Бецького (1843 — 1844). В «Українськім віснику», якого редактором був також Григорій Квітка-Основ’яненко.Був творцем першої соціальної байки. Започаткував у мові і літературі романтизм і був творцем першої в літературі балади, осн. жанру романтизму.Про Гулака-Артемовського як гром. діяча є відповідні документи і ми можемо про це говорити. Щодо його особистого життя фактів дуже мало і тому у всіх працях про нього багато плутанини.Підтримував контакти з Квіткою-Основ”яненком, Максимовичем, Костомаровим.В 20-х роках пише активно і укр. мовою, в 30-х – перестає акт. пис. І пише рос. мовою. Дались в знаки репресії. Була політична роздвоєність в інтересах.Костомаров: „Гулак-Артемовський був рідкісний знавець найменших подробиць народного побуту та звичаїв і володів народною мовою так досконало, як ні один з поруських письменників.”Творив три види байки: 1-Казка – „Пан та собака”, „Золотий Галіря або Горох подорожник”. 2-Приказка – „Лікар і здоров”я” 3-Байка – „Батько та син”Створив 2 балади: “Твардовський” — це вільна переробка гумористичної балади А. Міцкевича “Пані Твардовська”, основу якої становить досить популярна у слов'янському фольклорі легенда про гульвісу-шляхтича, що запродав душу чортові. Балада “Твардовський” користувалася значним успіхом у читачів. Після публікації у “Вестнике Европы” вона відразу була передрукована в журналах “Славянин”, “Dziennik Warszawski”, у “Малороссийских песнях” Максимовича, вийшла окремим виданням. Балада Міцкевича відома й у перекладі білоруською мовою (“Пані Твардоўская” — 40-ві pp. XIX ст.), причому в опрацюванні її сюжету білоруський автор слідував переважно за баладою українського поета.“Рибалка” — переспів однойменної балади Гете (ще раніше її переклав російською мовою Жуковський) — має вже виразно романтичний характер. В 1818 р. появилася байка Артемовського - Гулака «Пан та собака» - суспільна сатира, написана на основі фабульної канви чотирирядкової байки І. Красіцького “Pan і Pies” та окремих епізодів іншого його твору — сатири “Pan niewart slugi”. Ця “казка” Гулака-Артемовського відіграла помітну роль в розвитку жанру байки на Україні. Це була, по суті, перша українська літературна (віршова) байка, написана із свідомою орієнтацією поета на фольклор, на живу розмовну мову. Вона дуже корисно вирізняється своїм ідейним змістом та проблисками літературного таланту з-поміж інших творів цього письменника. У байці дав Артемовський-Гулак широкий опис переживань собаки Рябка, що цілу ніч без упину стеріг панське майно: скрізь бігав, нишпорив, лякаючи злодіїв. Але вранці замість нагороди посипалися на його спину побої за те, що не дав спати панові, який програв у карти. На другу ніч Рябко спокійно поклався спати. Але знову його побили за те, що дозволив москалям нишпорити в коморі, вовкові забрати ягнята, а тхорові курчата. Переживання Рябка в байці «Пан та собака» — це яскравий, повний драматизму образ життя українського селянства в добі кріпацького поневолення. Артемовський всі свої симпатії, всі почування звернув у бік Рябка, всі докори — у бік панів. Отже, його байка має характер ідейної сатири, в якій Артемовський-Гулак підніс рішучий протест проти кривд суспільного укладу. Протест Артемовського виразніший та голосніший, ніж протест Котляревського. Котляревський тільки принагідно вмістив панів у пекло за знущання над народом, коли Артемовський дав жахливий образ умовин кріпацького життя.Крім байки «Пан та собака», писав він ще інші байки, як «Солопій та Хівря, або Горох при дорозі», «Пліточка» тощо, до яких теми позичав у польського байкаря Красицького та, йдучи слідом Котляревського, на гумористичний лад перевертав оди римського поета Горація, в яких передавав його думки про марність життя та світову суєту. Пробував також сили у перекладах балад Гьоте («Рибалка») та Міцкевича («Твардовський»). Сила впливу Котляревського на Артемовського виявилася головно у стилі писання останнього. Для прикладу — опис ночі на початку байки «Пан та собака».Гулак-Артемовський написав ще такі байки як — “Батько та Син”, “Рибка”, “Дві пташки в клітці”. Цей, останній, цикл байок Гулака-Артемовського також пов'язаний з творчістю Красіцького.Спираючись на літературні зразки попередників в українському і світовому байкарстві та на фольклорні традиції, Гулак-Артемовський творив цілком оригінальні, самобутні вірші, йдучи від просторої байки-“казки” через байку-“приказку” (цю традицію продовжив Л. Боровиковський) до власне байки, з якою згодом успішно виступили в українській літературі Є. Гребінка й особливо Л. Глібов.36. Романтичні твори Левка Боровиковського, Франко про баладу «Маруся»---------------------------------------Боровиковський Лев (1811 – 1889). Як на ті часи, була це досить характерна у нас літературна постать. Почавши писати під впливом подій літературного відродження, Боровиковський шукає нових стежок для письменницької роботи в тих течіях, що рясно постачала світова література. У чужих письменників — у Жуковського, Пушкіна, у Міцкевича — в формі чи то перекладів чи переробок тільки й знаходить він задоволення своїм літературним змаганням. Самостійних поезій у нього не багато ("Чорноморець", "Волох"), коли не рахувати байок, теж на інтернаціональні здебільшого сюжети. Видані р. 1852-го "Байки і прибаютки" Боровиковського тепер мало відомі, хоч трапляються серед них досить дотепні варіації на популярні байкарські сюжети, та й оригінальних чимало, оброблених лаконічно, подекуди сильно і вдатно. Боровиковський дуже рано зійшов з літературного поля й замовк, наче й не було його на світі: після згаданих "Байок і прибаюток" його ім'я ми вже ні разу не стрінемо в літературі, хоч автор ще жив десятки років.Але справжнім батьком романтизму в нашому письменстві був таки Боровиковський: у старших письменників було це тільки епізодично, його ж уся літературна діяльність минає під знаком романтизму. Од нього самого ми знаємо, що він мав написаних дванадцять балад, заснованих на українських

9

народних переказах. На жаль, вони свого часу не дістались друку і, мабуть, до нас не дійшли. Надрукована тільки одна з них, але саме така, що виявляє найтісніші зв'язки нашого письменства з світовим, бо на українському ґрунті прищепила той сюжет, що обійшов був свого часу всі європейські літератури.Романтизм Боровиковського ґрунтується на романтиці народних переказів, легенд, казок і пісень. Водночас він тим самим наближається і до реальної дійсності, оскільки на нього не могли не вплинути ті реальні сторони народного життя, які відображаються в народних піснях та переказах. Байки поета (збірка “Байки й прибаютки”), за словами А.Метлинського, сповнені гумору, жартівливості, дотепності. Не порушуючи гострих соціальних проблем, Боровиковський висміює окремі негативні людські риси, родинні незгоди тощо. У байках “Голова” і “Суд” викриваються хабарництво і самодурство сільської старшини.Року 1774-го з'явилась знаменита "Leonore" німецького романтика Бюргера, що засвідчила виразний вплив англійських пісень Персі та перших творів Гете. Ця балада потягла за собою цілу низку наслідувань по всіх європейських літературах, до нашого письменства дійшла у формі балади Боровиковського "Маруся". Отже, "Марусю" Боровиковського треба поставити в ряду із тими творами, що прилучили наше письменство до однієї з загальноєвропейських літературних течій, а самого автора вважати осадчим на нашому ґрунті романтизму, який згодом яскраво одбився надто в творах Метлинського, у перших поезіях Шевченка, та озивався навіть і в декого з пізніших поетів (Яків Щоголів). Рано замовкнувши, Боровиковський проте залишив по собі слід у нашому письменстві.Я к відзначав І.Франко , в баладі “Маруся” дія переноситься, на твердий, реальний ґрунт українського села, а герої твору – виразно окреслені представники певного соціального прошарку. "Його Маруся, — справедливо зауважив Франко, — то не костюмована Світлана, то українська сільська дівчина; її суджений — то не сентиментальний коханок у селянськім костюмі, але український парубок, що приїздить до своєї судженої "з щирою любов'ю", але не говорить з нею про ту свою любов, тільки про те, що потрібно їм для того, аби "сповнити закон", повінчатися відповідно до українських народних звичаїв:37. Мотиви й образи поетичних творів Євгена Гребінки--------------------------------------------------------------------Гребінка – один з найактивніших організаторів українсько літературного процесу. Найбільшу славу йому принесли байки написані укр. мовою – 27 штук. Писав твори власними термінами. Гребінка писав українською й російською мовами. Першим його твором був переклад поеми Пушкіна «Полтава». З російських його творів широко відома повість «Чайковський», яку на українську мову переклав Ксенофонт Климкович. Одначе найціннішим його твором є «Приказки», тобто байки, що вийшли друком у Петербурзі 1834 р. Вигідною формою байки радо покористовуються письменники в часах, коли обставини політичного життя чи громадянські умовини не дозволяють їм висловити своєї думки одверто й ясно. Тоді під формою алегорії, послуговуючись одним образом, наприклад із життя звірів, підсувають нам інший образ, примушують нас до призадуми над відносинами між людьми, відкривають очі на хиби суспільності, громади чи одиниць. Часто користають із готових байок в інших літературах, нагинаючи їх тільки в подробицях до обставин власного життя. Так робив і Гребінка. Брав не раз теми й образи в давнього латинського поета Федра або в російського байкописця Крилова, одначе вмів зручно, гарно й доцільно зв’язати їх провідною думкою та формою з українським життям та надати їм виразний український національний колорит.Ось у приказці «Ячмінь» батько виходить із сином у поле. Син бачить, що одні колоски ячменю похилися наділ, «мов ми, неграмотні, перед великим паном, мов перед судовим на стійці козаки», а інші стоять прямо, тому й питає в батька, яка цьому причина. Батько пояснює, що похилі колоски тому зігнулися, що повні зерна, натомість інші пнуться вгору, бо порожні. Син каже, що знає тепер, чому волосний писар Онисько Харчовитий так дметься вгору, Але батько радить йому замовчати, бо почують, і він буде битий.У цій короткій приказці дає Гребінка образ українського села з різними умовинами його життя: тут і українські краєвиди і українське поле, і наші селяни, і постать волосного писаря Ониська Харчовитого, що дметься вгору та погорджує простим народом, і натяки на відносини у війську, на нестачу освіти, на неграмотність селян та на глибоку прірву між панами й простолюддям.Знайшов у собі Гребінка громадянську сміливість і на те, щоб дати науку вищим класам про людяне ставлення до народу. Приказка "Злий кінь" показує, що, на думку автора, тільки людяний і справедливий, без кривди народові, лад громадський може забезпечити спокій у державі. Останній рядок цієї приказки: "Пани! Чи чули, як Деркач коня піймав?" — бринить пересторогою отим усім "судящим", що ніколи не дбали про добру славу серед народу, а тільки про власну вигоду.У приказці «Мірошник» говорить Гребінка про людей, що беруться за діло, яке їм не під силу. Думку проводить так, що оповідає про мельника, який безжурно й щасливо жив собі, маючи невеличкий млинок на малій річці. На біду побачив раз мельник великі млини на ріках Сеймі та Десні й забажав, щоб і його річка стала великою. Став молитися, постити, замовляти молебні — і Бог вислухав його молитви. Знялася раз буря, впали дощі, і річка заграла водою, запінилася, зашуміла і знесла млинок... І знову зумів Гребінка надати цій приказці сильний та виразний український колорит, описуючи рідні краєвиди, життя мельника, його поведінку.Такий самий характер і інших приказок. Звертався в них Гребінка проти неправди суспільного життя, визиску чужої праці («Будяк та коноплиночка»), проти несправедливості суддів, проти донощиків («Ведмежий суд»), проти відступництва від народу («Гай та сокири»), проти наклепників («Сонце та хмари») та проти вітрогонів-легкодухів, що хмарою обсідають дім багатого приятеля, розносять увесь його маєток, а потім його самого в біді покидають («Горобці та вишня»). При тім умів скрізь сполучити ідейну сатиру з гарною мистецькою формою. „Пшениця” – найкраще зерно тоне у воді, бо воно повне. Той хто простий, той розказує про себе, а той хто чогось вартий – скромний.„Рибалка” – кусай стільки, скільки зможеш проковтнути. „Про коня” – не силою, а розумом. „Про вола” – не підлизуватись.Влучно схарактеризував його приказки Куліш словами: «Гребінка, пишучи приказки, малює нам тут же наші села, поля й степи свіжими та непозиченими фарбами. Коли сміється він, то прислухайтесь — тут же крізь сміх почуєте якийсь сум; коли ж справді сумує, то слово його процвітає квітками щирої поезії української. Широкі його приказки, як наші степи; жартівливі вони та якось і сумовиті, як наші селяни; шуткуючи, ці приказки займають душу зглибока».Мотиви поетичної творчості - 1) Мотив палкого, ніжного кохання, переважно нещасливого. 2) Мотив пейзажу. 3) Суспільна роль пмитця і роль пісні. 4) Патріотизм, гордість за народ.Вірші: „Песня” – образ жінки, що згадує свою молодість; „Признание” – любов до України (дівчину).„Українська мелодія” – побутовий сюжет, переживання. У центрі духовний світ дівчини, яка задля маминого спокою виходить заміж за нелюба і помирає. Гребінка поетизує кохання: ідеал вірності, щирості, взаємності.Джерела мотивів лірики – спогади дитинства, любов до народної пісні та славної іст. Рідного народу.Твори на історичну тему: „Пир” – про бояра часів київських; „Пурга” Зачіпає Хмельниччину. Виступає за приєднання України до Росії.38. Поетична творчість Михайла Костомарова----------------------------------------------------------------------------------Псевдонім – Ієремія Галка. Обриси поезії визначило те, що в науці він став першим дослідником історії народу, а в літературі відтворив нац. Тугу й боротьбу, прихилився до всього українського, став речником демократизму. „Максим Перебийніс” – зображений ватажок, який на польській шляхті жорстоко „вкраїнську недолю відомщає”. Тема: чарівниця спокушає геро, без якого вій сиротіє. (романтизм).„Пан Шумпіка” – старосвітська вість про паната розправу над ним утискуваних людей. Антипанське спрямування. Балада відтворює вибух народного гніву проти деспота, що вкрав у козака дівчину. Історія – живі літописидля зрозуміння минулої епохи. Дотримався всіх характерних ознак української романтичної балади.„Співець” – присвячується Метлинському. Молодий співець сумує „що рідная мова, як свічка, сконає”. Вірш відображує трагедію спостерігання кохання матері батьківщини, її мови, пісні, культури в лабетах царату.„Пісня моря” – усталює поетичний прийом. Звертається до власного художнього слова. Автор маніфестує національну єдність України. Новаторство: - надання кобз. пісні х-ру художнього дослідж. подій іст. України від часів Київської Русі, створює шир. іст. Підгрунтя для розвитку політ. теми символічного наповнення – недолі України.

10

„Співець Митуса”, „Брат з сестрою”, „Ластівка”, „Явір” – по-іншому всвітлюється співець-патріот – народжується захисник, що грізно застережує про неминучість суду. Визначальними в поезії є свободолюбний і слов”янський визвольний мотив, оновлення усталених жанрів і введення нових метрів і ритмів.ю розширення тем.39. Історичні п’єси Костомарова. Новаторство---------------------------------------------------------------------------------„Сава Чалий” . Новаторство: Костомаров першим приступив до опанування складної формипоезії, як драматична (Переяславська ніч), створив найраніші українську трагедію й історичну драму. Він відходить від пісенних прототипів. Сава у нього не є ренегатом, а Ігнат, навпаки, негативним. Благородного Саву турбує його честь, він прагне завести у козаків „добрий лад”. Мотивація зради: „зрадником не буду, опять достанеться послужити рідній Україні”. Сава стоїть твердо за „дідівську віру”, проти унії. Через відмовуїї впроваджувати покидає пол. вождя , під яким ніколи і не хилився. Ігнат же – егоїст, підлий інтригант.Конфліктом наближ. до романтичної трагедії. Але п”єса має нову для української літератури драматичну форму. Адже Котляревський вперше вийшов за межі національного народного побуту і звернувся до філософії і сторії, дослідивши місце літератури високих принципів у змаганні ворожих таборів. Трактуючи історію як розвиток народного руху, Костомаров вперше показав позитивну роль у ній народу та його волевиявлення, відтворити роль релігійного компонента у визвольному змаганні народу,спроектувати історію на сучасне.Костомаров надав історичній драмі глибокогопсихологізму, оригінальності.40. Художня спадщина Шашкевича. Франко про поета.------------------------------------------------------------------У творчості Шашкевича виділяють 3 тематики: громадянська, історична й особистісно-інтимна та пейзажна лірика.Громадянська лірика пов’язана з суспільно-просвітительською діяльністю молодих ентузіастів рідної української мови та літератури. Одним з таких творів Шашкевича є „Слово до чтителей руського язика”, він сповнений пристрасті, палких закликів до єднання., був спрямований до галицької молоді та до найближчого кола „Руської трійці”. Вірш відзначається щирою безпосередністю у звертанні до прихильників розпочатої „Трійцею” справи, має у своєму контексті сильний мобілізуючий та єднальний заряд.Якщо у вірші „Слово до чтителей руського язика” переважали загальні просвітительські заклики, то у вірші „Руська мати нас родила” йдеться про конкретну і велику справу – про мову народу, про ставлення до неї галицької інтелігенції. Шашкевич пише: „Руська мати нас родила, Руська мати нас повила Руська мати нас любила; Чому ж мова єй не мила? Чом ся нев встидати маєм? Чом чужую полюбляєм?”У цьому творі Шашкевич не висловлює зневаги та огиди до „чужої” мови, а виражає свою гіркоту та біль за спустошеність душі багатьох своїх земляків, патріотичним наповненням цього твору.Шашкевич був першим з основоположників громадянської лірики. У його ліриці завжди присутня тема національного відродження, єднання із закликом до боротьби проти суспільної реакції, все це відбувається на основі суто патріотичних мотивів.Щодо історичної лірики Шашкевича, то слід виокремити такі твори як „Хмельницького обступленіє Львова ”, „О Наливайку”. „Болеслав Кривоустий під Галичем,1139”.У творі „Болеслав Кривоустий під Галичем,1139” мова йде про те, як Ярослав Мудрий розгроми шляхетське військо під Галичем. Гордістю за помсту, за кривди народуШашкевич закликає не коритись гніту шляхти і в тамтешні роки. Протягом життя Шашкевич вивчав історію слов’янських народів, історію України, по сьогоднішній день зберігся навіть початок його історичної статті „О запорожцях і їх Січі”. Коментарі, які давав Шашкевич до своїх історичних творів свідчать про те, що він був досить ерудованим у питаннях історії. У творі „О Наливайку” розповідається про реалії 1596 року, створений під впливом народних пісень про козацтво. Сам битва змальовується в суворих епатажних тонах звучання народної думи. У творі присутня гіркота поразки, але закінчується він оптимістично - з дніпровських порогів підіймається нова хвиля народного гніву. Шашкевич був фольклористом, полюбляв використовувати малі поетичні форми. Орієнтація на фольклор спостерігається у коломийкових віршах „Підлисся”, „Вірна”, які відносять до інтимно-пейзажної лірики. До цього жанру творчості Шашкевича також відносять вірші „Туга”, „Розпука”, „До милої”, „Веснівка” та інші. „Веснівка” – перлина у пейзажній ліриці Шашкевича. Це невеликий 24-рядковий вірш у формі діалогу між першою квіткою т її мамою – ранньою весною. Квітка благає дати їй долю, мама каже не спішити. Тут присутня алегорія суперечності суспільного поступу і перешкоди на його шляху.Іван Франко у своїй статті „Маркіян Шашкевич і галицько-руська культура” пише про Шашкевича: Він був свого роду новатором, вніс у галицько-руську літературу нові елементи, котрих у ній досі не було, і котрі він черпав почасти з творів українських, з народних пісень, від польських романтиків, від духовного і літературного слов’янського відродження , з тогочасної літератури Європи. Новою супроти давнішого галицько-руського письма у Шашкевича є не лише мова – гарна, чиста й народна, новим був сам дух поезії Шашкевича – свіжий та оригінальний, новим був її індивід. В своїй поезії він говорив простою мовою, від душі - і це його своєрідна іновація. Що ж до перекладів, Франко пише, що Шашкевич дійсно переклав дещо н анародну мову та він не знає, чи це була така велика його заслуга, титул до безсмертної слави. 41. Світоглядні позиції шевченка-------------------------------------------------------------------------------------------------Шевченко ступив на літературне поле в епоху розквіту слов'янського .романтизму, коли в Україні формувався різновид цього напряму, властивий для недержавних націй (української, білоруської, сербської, словенської та ін.), тісно пов'язаний з національно-визвольними прагненнями нації, її відродженням.Шевченко нікого не наслідував. Творчо перетопивши в собі численні історичні, фольклорні, літературні джерела кількох слов'янських літератур, він далеко відривається від попередників міццю поетичного таланту, відчуттям органічної спорідненості з козацтвом та гайдамацтвом, побратимства з ним. Це дає йому змогу відтворити цілу симфонію настроїв, загальний дух Січі лаконізмом, точністю, стислістю й милозвучністю мови та вірша, “геніальною пластичністю” та “сміливістю поетичних помислів-образів” (П. Зайцев), бурхливістю співпереживання з тим, що зображує.Між фольклорно-історичною й громадянською течіями в українському романтизмі немає неперехідної межі: позиція національної туги, зумовлена опозицією минуле/сучасне, мала ідеологічний характер, заперечуючи сьогодення як занепад нації та відчуженість особистості ворожому соціально-несправедливому суспільству. Ліричні портрети людей різних станів, тема кобзаря, бандуриста, поета, ліричні образки й ліро-епічні віршові оповідання чи баладні твори ліризували історичні сюжети, хвилинний життєвий матеріал, надаючи йому медитативності, яку поглибив і розвинув Шевченко, розмірковуючи над найбільш вагомими суспільно-політичними та морально-етичними проблемами. Зокрема у Шевченка постає велика проблема – боротьба з кріпосницьким ладом, тема якого розвивається у багатьох його творах.Яскравою виділяється неповторна художня індивідуальність поета з тільки йому властивими образним мисленням, стилем, колом улюблених тем, мотивів і образів; їхній синтез маємо в індивідуально шевченківському різновиді елегії — “Думи мої, думи мої...”, написаної як програмовий вірш до першого “Кобзаря”, де вперше яскраво постає образ ліричного героя-поета з автобіографічними моментами власної долі (сирітство, самотність, чужина) й виразно окресленими поетичними темами, що його хвилювали: ліричною темою кохання й героїчною темою козацької слави.42. Історична тема в ранніх поемах Шевченка, проблематика вождя й народу.--------------------------------------Шевченко почав писати ще кріпаком, за його свідченням, у 1837 р. У 1840 році вийшов його „Кобзар”. Це була подія величезного значення не тільки в історії української літератури, а й в історії самосвідомості українського народу. Хоча “Кобзар” містив лише вісім творів (“Думи мої, думи мої”, “Перебендя”, “Катерина”, “Тополя”, “Думка — Нащо мені чорні брови”, “До Основ'яненка”, “Іван Підкова”, “Тарасова ніч”). Враження, яке справив

11

“Кобзар”, підсилилося, коли наступного року вийшла історична поема Шевченка “Гайдамаки” (написана в 1839-1841 рр.). Вихід із друку “Кобзаря”, а наступного року — поеми “Гайдамаки” та альманаху “Ластівка” (з Шевченковими “Думкою — Вітре буйний, вітре буйний...”, “На вічну пам'ять Котляревському”, “Думкою — Тече вода в синє море”, першим розділом поеми “Гайдамаки”) спричинилися до пожвавленого обговорення в пресі питання про право на існування української (“малоросійської”) мови, яку більшість рецензентів визнавали тільки за діалект російської. Шевченко гостро полемізував з ними у вступі до “Гайдамаків”, датованому 7 квітня 1841 р. й написаному, ймовірно, пізніше за решту тексту. Кінцем лютого 1843 р. датована історико-побутова драма “Назар Стодоля” (написана російською мовою, відома лише в українському перекладі). Зображені в ній події належать до другої половини XVII ст., коли в козацькому середовищі загострювалися стосунки між у козацтвом і старшиною. Тему про роль мистецтва і призначення митця у суспільстві поет зачіпає у вірші „Перебендя”, в я кому змальовується романтичний образ співця, показано його становище в суспільстві, де панє закон: „скачи, брате, як пан скаже, на те він багатий”, висловлює думки про його покликання: він людям „тугу розганяє, хоч сам світом нудить”.У ранній період творчості Шевченко написав три балади: „Причинна”, „Тополя”,”Утоплена”. В основі кожної з цих балад лежить конфлікт між прагненням людини до щастя і тими перешкодами, що призводять до трагічного кінця. Осмислюючи дійсність у своїх баладах, Шевченко приходить до висновку, що дуже тяжко зберегти чистоту, красу людських почуттів у суспільстві, де панують несправедливість, багатство та бідність.. Всі балади Шевченка спрямовують увагу читача на реальне життя. Бо причиною страждань людини є ті ж самі люди. У жанрі соціально- побутової поеми Шевченко виступив абсолютним новатором вже в ранньому періоді своєї творчості.До творів цього жанру у раннього Шевченка належать – „Катерина”, „Мар’яна-черниця”, „Слепая”. Однією з найкращих соціально-побутових поем Шевченка є поема “Катерина”, в якій поет уперше звертається до розробки сюжету про жінку-страдницю, покритку. Вона побутова за тематикою, етологічна за проблематикою, причому в основі передусім морально-етичного конфлікту поєднано національний та соціальний плани. Катериною Шевченко розпочав цілу галерею створених ним жіночих образів, образу матері-жінки.Що ж до історичні поезії Шевченка, то вона пройнята волелюбними мотивами й надихана сучасністю. Вона мала збудити національну й соціальну самосвідомість українців, протиставити їхній громадянській пасивності героїчну боротьбу предків за волю. Народні перекази й пісні були основним джерелом романтичної героїко-історичної епопеї “Гайдамаки”, присвяченої Коліївщині—антифеодальному повстанню (1768) на Правобережній Україні проти польської шляхти (використав поет також історичні праці й художні твори українських, російських і польських істориків і письменників про Коліївщину). В умовах кріпосницької Росії поема, в якій возвеличувалося народне повстання проти соціального, національного й релігійного гноблення, сприймалася як політичний твір. Головним героєм поеми є повсталий народ, узагальнений образ якого конкретизований в індивідуальних образах-персонажах Яреми, Ґонти, Залізняка, Волоха. Історична поема Шевченка „Іван Підкова” складається з двох частин. У першій поет оспівує козацькі часи на Україні. В другій показує морський похід запорожців на Царгород, якого насправді не було. Отже у Шевченкових історичних поемах постає питання про історичну правду. Поему „Гамалія” Іван Франко назва однією з найкращих поем Шевченка. Вона починається невільничим плачем-піснею козаків-бранців у Скутарі. У творі тісно переплітаються образи стихії, що й має місце неординарності у творі.Ранній Шевченко — поет-романтик. Це романтизм протесту проти існуючої дійсності, в основі якого — мрія поета про кращу долю народу й утвердження його права та права окремої людини на свободу. Прикметно, що романтичний герой раннього Шевченка — це насамперед борець за волю — Тарас Трясило (“Тарасова ніч”), Підкова (“Іван Підкова”), Гонта, Залізняк, Ярема (“Гайдамаки”), Гамалія (“Гамалія”). Ці романтичні герої не протистоять масі, а є виразниками її прагнень і сподівань. Романтичні риси властиві й ліричному героєві ранніх “думок” Шевченка. Воно наявне уже в поемі “Катерина” й у романтичній поемі “Гайдамаки” (конкретно-історичне зображення соціальних обставин). Водночас уже в ранніх поезіях Шевченка з'являються самобутня тропіка, риси властивої зрілому поетові образної уяви (реалістична конкретність, тяжіння до пластичного образу). Тропи, запозичені з фольклору, поет трансформує, надаючи їм глибокого символічного значення й соціального наповнення (так він “ідеологізує” традиційний народнопісенний образ розмови вітру з могилою: в “Івані Підкові” могили “про волю нишком в полі Із вітром говорять”). Тоді ж стає помітною і така характерна особливість Шевченкового образотворення, як дивовижна здатність уособлювати абстрактні ідеї, що згодом допоможе йому сказати нове слово в політичній поезії (метафоричний образ “волі”, яка “лягла спочить”, у вірші “Думи мої, думи мої” тощо). 43. Поема Шевченка «Гайдамаки», історична й художня правда, полемічна спрямованість, критика.----44. Аналіз творів Шевченка «Розрита могила», «Чигирине, чигирине», «Холодний яр», «три літа»-------45. поема Шевченка «Невольник», зображення історичних подій, оспівування любові до рідного краю.46. Поема Шевченка «Великий льох». Особливості композиції. Історичні події, постаті.----------------------47. Ідейна спрямованість поем Шевченка «Сон», «Кавказ», Франко про твори.----------------------------------48. Аналіз Шевченкових «І мертвим, і живим, і ненародженим…», «П. С.»-----------------------------------------49. Історичні поеми Шевченка написані на засланні.------------------------------------------------------------------------Найактивніше й найплідніше працюючи в роки заслання в ліричному жанрі, Шевченко водночас раз у раз звертається й до жанру ліро-епічної поеми, передусім до його соціально-побутового й історичного різновидів. На засланні він написав поем навіть дещо більше, ніж у період(трьох літ).Крім історичних поем "Чернець" і "Заступила чорна хмара" , великих епічних віршів "Іржавець" і "У неділеньку у святую" та сатирично-політичної поеми на історичному матеріалі "Царі", Шевченко створив у 1847-1850рр. дев'ять соціально-побутових поем: 1847 р. - "Княжна" , і "Москалевська криниця"; 1847 р. - "Варняк", "Титарівна", "Марина", "Меж скелями, неначе злодій"; 1849 р.-"Сотник" та "Якби тобі довелося"; 1850 р.- "Петрусь". Щоправда, дія поем "Москалева криниця", " Царівна" й "сотник" відбувається десь у XVIIIст., але безпосередній предмет зображення в них - сільський побут, а не історичні події, що й дає підстави розглядати їх серед інщих соціально-побутових поем. Усі соціально-побутові поеми на сюжети з життя українського села. Дещо схематизуючи, їх можна поділити на дві групи: поеми гостровикривального антикріпосницького спрямування й поеми, сказати б, соціально-виховного змісту, на морально-етичні теми, в яких, не порушуючи питань взаємин кріпаків і панів, поет відносив проблеми людських взаємин в середині селянства. З дев’яти соціально-побутових поем принаймні п'ять безпосередньо викривають кріпосництво: "Княжна", "Варнак", "Марина", "Меж скалами, неначе злодій", "Якби тобі довелося". І в усіх антилюдяність кріпосницької системи, її ворожість трудящому народу викриваються не засобами езопівської мови, а одверто й неприховано. Щоправда, в своїх соціально-побутових поемах Шевченко безпосередньо не закликає до революційного повалення соціально-політичного ладу самодержавства, осуджуючи його "на рівні побуту" - на побутових сюжетах з життя українського кріпацького села. У цьому розумі Шевченко соціально-побутові поеми, в яких порушувалася, хай на рівні побуту, тема взаємин поміщиків і кріпаків, були мало сказати, соціальними(за змістом і матеріалом), а й революційними і відтак-політичними. І якби Шевченко мав можливість опублікувати ті поеми в 50-х роках, вони зіграли б у формуванні антикріпосницької суспільної думки Росії, може, не меншу роль, ніж у ті ж часи роман Г. Бічер-Стоу "Хатина дядька Тома" (1852) в формуванні антирабовласницьких настроїв у Сполучених Штатах І.Франко звернув увагу на те, що Шевченко зображував у побутових поемах не так “пересічний, та зате ненастанний нагніт”, як “випадки виїмкові”, а панів “в найогиднішій постаті”, хоч і “небагато пересадив, малюючи їх такими барвами”. Та якщо фабула деяких побутових поем, написаних на засланні й до заслання, справді побудована на виняткових випадках (мотив інцесту пана з власною дочкою — в поемах “Слепая”, “Відьма”, “Княжна”), то самі явища, які викривав поет, — панська розпуста, знущання над кріпаками тощо — були типовими і змальовувалися на тлі типових суспільних обставин. Звернувшися до мотиву розбійництва, поширеному в західноєвропейській романтичній літературі, а ще більшою мірою — до фольклорного мотиву розкаяного розбійника, поет прагне зрозуміти, яким чином звичайна людина потрапляє на цей слизький від крові шлях, який означає моральну катастрофу. Каяття героя свідчить про те, що в душі ніби вже й зовсім пропащої людини ще жевріє іскра сумління, яка спалахує очисним полум'ям під впливом або християнських релігійних цінностей (Варнак в однойменній поемі), або позитивного прикладу християнського життя по правді (Варнак у другій редакції “Москалевої криниці”). У 1852–1857 рр. у Новопетровському укріпленні Шевченко написав російською мовою ряд повістей, з яких збереглося дев'ять — “Наймичка”, “Варнак”, “Княгиня”, “Музыкант”, “Несчастный”, “Капитанша”, “Близнецы”, “Художник”, “Прогулка с удовольствием и не без морали”. Втрачено текст “Повести о безродном Петрусе”. За словами Шевченка, він написав їх близько двадцяти. Жодної з повістей не пощастило надрукувати, хоча такі спроби він робив ще на засланні. Опубліковано їх тільки у 80-х роках XIX ст. Перші три з них були прозовою розробкою сюжетів поем (“Наймичка”, “Варнак”, “Княжна”).

12

Більшість із них написана на українському матеріалі (“Наймичка”, “Княгиня”, “Музыкант”, “Капитанша”, “Прогулка с удовольствием й не без морали”) або з додатком вражень заслання (“Близнецы”, “Варнак”, “Несчастньїй”); виняток — повість “Художник” з часу навчання Шевченка в Академії мистецтв у Петербурзі. 12 червня 1857 р., за півтора місяця до звільнення із заслання, Шевченко почав писати щоденник (“Писав його російською мовою майже рік (останній запис — 13 липня 1858 р.), не призначаючи для друку Щоденник — безцінне джерело відомостей про життя й оточення поета, про його суспільно-політичні, філософські та художні погляди, про його ставлення до людей, з якими спілкувався, до значного кола явищ літератури, мистецтва, історії, суспільного життя тощо. Захоплює сміливість і щирість висловлювань, пристрасне зацікавлення усім помітним, що відбувається навколо, невситима жага пізнання й спілкування, нових мистецьких вражень, голосів, думок, публікацій. Це — найвидатніший твір Шевченкової мемуарної прози, “надзвичайно влучний автопортрет поета і людини”.50. Аналіз поем Шевченка «Неофіти», «Марія»-----------------------------------------------------------------------------51. Шевченко і літературний рух в україні.-------------------------------------------------------------------------------------Смерть Шевченка була величезною втратою не тільки для української літератури, а й для всього письменства. Та його поезія жила, діяла, поширювалася в списках, а також у російських та закордонних виданнях (празьке видання “Кобзаря” 1876 р. вмістило більшість позацензурних творів поета). З 60-х років 19 ст. з'являються перші закордонні праці про його життя і творчість та переклади творів різними мовами світу. Шевченкова поезія й по смерті поета залишається могутнім чинником українського літературного процесу. Вона визначила на десятиліття вперед дальший поступ української літератури (не тільки поезії, а й прози і драматургії). Шевченко, ім'я якого стоїть в одному ряду з іменами Гейне, Петефі, Міцкевича, Пушкіна, Лермонтова, підніс українську літературу до рівня найрозвиненіших літератур світу. Є певна типологічна подібність між творчістю Шевченка й творчістю європейських поетів його доби, пов'язаних із визвольними рухами, — Міцкевича, Петефі, Беранже, Барб'є, Гейне. Та, як писав О. Білецький: “В історії світової літератури першої половини XIX ст. Шевченко, мабуть, єдиний поет, який цілком зосередився на ідеї визволення трудящих і висловив цю ідею з незрівнянною силою поетичного слова”. Цим насамперед і пояснюється великий вплив Шевченка на літератури слов'янських народів (болгарського, чеського, польського та ін.), виразно помітний уже в другій половині 19 ст. Шевченкова поезія стала етапом і в розвитку української літературної мови. Шевченко завершив процес її формування, розпочатий ще його попередниками (Котляревський, Квітка-Основ'яненко, поети-романтики та ін.), здійснивши її синтез із живою народною мовою і збагативши виражальні можливості українського художнього слова. Глибинний ідейно-естетичний вплив Шевченка, що виходив далеко за рамки вузькоформального впливу, позначився на творчості чи не всіх українських письменників. Вихований в силовому полі романтичної європейської культури, імпульсивний романтик і лірик навіть за вдачею, він приніс у світову літературу свій індивідуальний тип романтичної творчої системи, позначений синкретизмом стилів, природною реалістичністю світосприйняття. З творів Шевченка перед українським та й європейським читачем поставав неповторний, яскраво національний образ України й образ великого поета, що став символічним уособленням українця та його світу. “Давши людству краще з українського, він в той же час дав українському краще з вселюдського — в самому рівні і якості своєї думки, свого слова. (Іван Дзюба). Шевченко є явищем української духовності, могутнім джерелом національної самосвідомості, учасником історичного життя народу, порадником, Батьком, навіть пророком майбутнього та апостолом правди, символом України. Україна була для нього всім, і він є нині всім для українців. Жоден з поетів нового часу не здатний дорівнятись у цьому до Шевченка, чий заповіт завжди єднатиме людей у служінні Україні. Тарас Шевченко залишив багату спадщину. З революційно-демократичних позицій осмислювали спадщину Шевченка і розвивали його традиції Панас Мирний, П.Грабовський, М.Коцюбинський, Леся Українка. Найвидатнішим дослідником творчості Шевченка був Іван Франко, йому належать понад 50статей, рецензій про самого Великого кобзаря та його творчість. В Шевченкові Франко бачив великого генія, який створив нову епоху в історії, піднявши велике духове повстання проти неволі, гноблення й неправди, як у відношенні до "малих отих рабів німих", себто народних мас, так і до цілої України, як національного тіла. 52. Збірка П. Куліша «Досвітки». Проблематика поем. Фрако про збірку.----------------------------------------------У 1862-64 роках Куліш створив ряд ліричних віршів і ліро-епічних поем, у яких уклав збірку "Досвітки.. Думи і поеми". Нею він претендував стати Шевченковим наступником у поезії, "ДОКІНЧАТИ" Шевченкову "роботу", що й задекларував у тодішніх поетичних посланнях-маніфестах "Брату Тарасові на той світ" і "До братів на Вкраїну"). Провідною у збірці є тема боротьби українського народу проти чужоземного поневолення і феодального гноблення, патетика уславлення козаччини, вираження національної туги за героїчним та ідилічним минулим, уболівання за долю рідної мови, народних звичаїв та обрядів — риторика, популярна в українських поетів-романтиків 30 — 40-х років. Кулішеві "думи" (поеми) "Солониця" та "Кумейки" — це явно молодші сестри Шевченкових історичних поем "Іван Підкова", "Тарасова ніч" "Гамалія", "Гайдамаки". У "Кумейках (1637)" "благородний, - за висловом М. Коцюбинського, — поет "Досвіток"" оспівав народне повстання на чолі з Павлюком проти шляхти.У «Кумейках розмежовує поет нац інтереси від порожніх притіх привілейованого стану. У Кумейках є схожість з «Тарасовою нічю» і Гайдамаками. Сюжет твору - розгром Павлюка. У "Солониці (1596)" звеличив народний виступ під проводом С. Наливайка. Картину соціальних антагонізмів в Україні, класового розшарування всередині української народності виразно змальовано в "Дунайській думі (1648-1654)", з якої в "Досвітках" опубліковано з цензурних міркувань тільки першу половину. У другій половині "Дунайської думи" (Галичанин. 1863. Вип. 2. Кн. 1) Куліш не обмежився художнім екскурсом в історичне минуле, а — під очевидним впливом Шевченка — з гіркотою зобразив (у завершальних строфах) тяжке становище сучасної України, пригнобленої російським царизмом. В історично-побутовій поемі "Настуся" оспівано "козацьку волю", що "розлилася по Вкраїні" 1648 p., опоетизовано побут і звичаї старшинсько-козацьких родів, традицію їхнього єднання. У пролозі до Настусі К висловлює впевненість, що залишиться на тому ж ідейному грунті: «годі посвіту блукати, дороги питати. Куліш впевнений, що все лихо в Україні через те,що багатий одцурався од бідногою. В епілозі до «Настусі» – «Братові Шевченку на той світ», – стверджує, що продовжить його справу. Тут же й критикує Шевченка, що той братався з чужими, не слухав К. Ідея твору – не справа козака сидіти вдома. І Морозенко нудиться вдома, має списати фати У. Тобто у у1848 році К оспівує козаків та їхні звичаї. На основі народної пісні про Морозенка письменник опрацьовує свій улюблений фольклорний мотив (особливо яскраво відбитий у романах "Михайло Чернишенко" і "Чорна рада") суперечності двох характерів — "козацького", якому "нудно жить без слави козацької", "без заслуги лицарської", і "жіночого", сімейного. Уславлюється "завзяття лицарське", козак вивищується над "убогим братом", гречкосієм. І. Франко відзначав у поемі "інтересну постать Настусиної матері" і підкреслював, що Куліш дуже добре відчув особливу поетичність селянського способу оповідання, коли пробував у монологах старої Обушихи відтворити "широку, квітчасту, лицарську, козацьку бесіду" Поставившись згодом критично до романтичного козакофільства "Досвіток" — бо був переконаний, що "" українець має величатися духовими здобутками, культурними звершеннями, — Куліш у "Передньому словці" до третього видання збірки (Харків, 1899) висловив сподівання, що "серед непомірної ідеалізації, серед мізерних ілюзій, серед фанатизму національності, прогляне читачеві хоч такий світ у цих "Досвітках", яким наше око вдовольняється серед удосвітньої темряви". Письменник мав на увазі передусім історіософську поему "Великі проводи (1648)", у якій, по суті, полемізував із традиційним опрацюванням теми в українській романтичній поезії й насамперед — у Шевченкових "Гайдамаках". У цій революційно-романтичній поемі Шевченко загалом оспівав народно-визвольний рух, тоді як автор "Великих проводів" побачив у ньому небезпеку дегуманізації людини. Поет у "Великих проводах" охоплює поглядом ледь не всю Україну літа 1648 p., безпосередня ж дія відбувається в Гадячі, Лубнах і на берегах Дніпра. За панорамою зображення, струнким сюжетом, розвиненою художньою дією, змалюванням численних сцен та епізодів поема наближається до жанру роману у віршах. Це усвідомлював і сам автор, який у підзаголовку означив жанр твору як "поема", а в одній із приміток назвав його "роман або поема". У творі обидві сюжетні лінії — історична й любовна — злито воєдино, й поет через показ суспільних катаклізмів та людської трагедії замислюється над складною діалектикою загальнолюдського, класового, національного, релігійного й особистого, не так відтворюючи історичну реальність, як подаючи власну суб'єктивну візію. На тлі початку визвольної війни, коли повстанські загони переслідували військо князя Яреми Вишневецького, Куліш розгорнув власний художній конфлікт: між повсталими, які абсолютизують своє безперечне право пригноблених на збройну боротьбу, та їхнім ватажком Голкою, який "розуму набрався" не в одній країні Європи. Прообразом Голки стали дві історичні особи: пізніший козацький ватажок Семен Палій, який у народних переказах "славшіся характерством", і Юрій Немирич, високоосвічений український шляхтич знатного роду з Волині. Походячи з козацького роду, але вирісши з панами, Голка був отаманом полку князя Яреми, проте дізнавшися, що "закипає Бунтом Україна",

13

зрікся "княжецької ласки" і став ватажком повстанців. У тому, що він здобув добру освіту й служив у панському середовищі, Голка глибокодумно вбачає доленосну доцільність, вищий смисл. Водночас в образі "культурника" Голки Куліш іпостасував самого себе. Своє покликання Голка вбачає в інтелектуальному просвіщенні, в наснаженні його християнським гуманізмом Метою героя (рупора Кулішевих ідей) є не утвердження диктатури "сили сліпої" низів, а осягнення соціального миру й національної злагоди в суспільстві як запоруки справжнього визволення України. Вищість загальнолюдських цінностей над соціальними та конфесійними інтересами символізує кохання Голки і панни Рарожинської, яка заради нього зреклася "католицтва і панства". Протежорстик ий світ мав свої плани. Поєднати народне повстання за "святу волю" із загальнолюдською мораллю, насильство — із християнським братолюбством і милосердям козацькому ватажкові не вдалося, його визвольна й заразом миротворча місія зазнала краху. Такий трагедійно-параболічний розвиток художньо-історичного сюжету завершується легендою про втопленицю Рарожинську, яку Україна "навчила любити" і яка щороку "на Йвана на Купала" "обходить, в білих шатах, Усю Україну", вливаючи в серця її дітей "зцілющії чари" любові. Завдяки цьому поема набуває не трагічного, а оптимістичного звучання, її художній світ перемикається з ретроспективи на перспективу, а виражена у творі проповідь гуманізму безпосередньо спрямовується на авторську сучасність. Поставлені у "Великих проводах" історіософські проблеми: в чому повчальний сенс історії? які її заповіти і хто спроможен їх збагнути? — Куліш розв'язує у виражальній площині поеми з притаманним йому історичним оптимізмом, – "Ні шляхетське, ні дейнецьке Не добачить око Дорогого і святого". У заховану в глибинах історії святу істину здатні "серцем прозирати" тільки "Неспанілі, несхлопілі Діти України Потужна визвольна й водночас миротворча енергетика "Великих проводів" знайшла відгомін в українському суспільстві щойно протягом останніх двох десятиріч. У «Досвітках Куліш наслідував ранню творчість Шевченка в темах, образах, мотивах і стильовому оформленні, зловживав коломийковим розміром, надміру припадав до уснопоетичного джерела, використовуючи традиційні фольклорні образи, парафразовуючи народнопісенні строфи. Звідси творам "Досвіток", окрім хіба що "Заспіву", віршів, "Люлі-люлі", послання "До Данта...", почасти "Великих проводів" і "Настусі", бракувало художньої неповторності, особистісного авторського бачення. Та й версифікаційна техніка Кулішева не сягала Шевченкової віртуозностіТим часом іще до створення "Досвіток" Куліш усвідомлював, що українським поетам треба позбутися наслідування "Кобзаря" й іти своїм шляхом в освоєнні народнопісенної стихії, прагнути виявити власне творче обличчя. Проте на початку 60-х років силове поле Шевченкової поезії виявилося настільки потужним, що Куліш-поет не міг вирватися з-під його впливу — головно, тому, що ще орієнтувався переважно на опрацювання народнопісенної стихії. У "Досвітках" він ішов за характерною для українського романтичного письменства традицією фольклоризації поезії та олітературення народнопісенних мотивів, образів, мовних зворотів тощо. Що цікаво, серед персональних збірок української поезії, виданих у XIX ст., Б. Грінченко ставив "Досвітки" на високе друге місце: "Після" Кобзаря" Шевченка це найкраща збірка малоросійської поезії, яку завше читатимуть земляки поета. Весь цей невеликий томик — це поетичний заклик до пробудження з духовного сну.53. Суперечливий характер збірки Куліша «Хуторна поезія», Франко про збірку.----------------------------У наступній оригінальній збірці Кулішевих віршів "Хуторна поезія" (Львів, 1882) зазвучали "нові ноти" не тільки версифікаційного характеру, а й ідеологічного (переоцінка української історії й насамперед — козаччини).Книжку побудовано як національно-культурницький маніфест та історико-політичний памфлет — у ній переважають суспільно-політичні й естетичні маніфести ("До кобзи", "На сповіді", "Епілог"), осуджувальні або величальні послання ("До Шекспіра, заходившись коло українського перекладу його творів", "До рідного народу, подаючи йому український переклад Шекспірових творів", "До пекельного наплоду"), оди на честь Петра І і Катерини II ("Гімн єдиному цареві", "Гімн єдиній цариці"), інвективи проти "сліпого демона тісноти" Миколи І ("На незабудь року 1847"), проти козаків-"руїнників" та їхніх співців ("Псалтирна псальма", "До старої баби"). В дусі європейської просвітницької традиції XVIII ст. письменник зробив художнє слово засобом прямої пропаганди своїх суспільних поглядів. Прологом і "ключем розуміння" збірки є "Історичне оповіданнє" — спогади про український національно-визвольний та антифеодальний рух 1840-х років і розгром його царизмом, про Шевченка та інших кирило-мефодіївських "братчиків''. Автор обстоює природне право українського народу "на свою жизнь", застерігає проти "дикої сили рабства", братовбивчої війни й намагається довести доцільність національно-культурної та гуманістично-просвітницької діяльності.У поетичних текстах "Хуторної поезії" варіюється думка, що козацькі повстання і війни проти шляхти — польської та української — це виступи "руїнників" проти "культурників". На карб Б. Хмельницькому поставлено розбудження темних сил юрби, закономірним наслідком Хмельниччини названо Руїну та Коліївщину а замислюючись над тим, "чом воно так сталось, Куліш доходив висновку, що "Не мечем було нам Польщу воювати: Розумом, талантом, словом тим святим". Така позиція поета-історіософа була спрямована не так у ретроспективу, як у перспективу, виявившись далекоглядним застереженням проти революційних, збройних виступів у майбутньому й попередженням про небезпеку "другої Руїни".На категоричне неприйняття революційної ідеології Куліша спонукували не тільки морально-філософські засади Нового Заповіту, а й власні філософські спостереження над вітчизняною та європейською історією, особистий гіркий досвід (заслання). Тим-то, звертаючись в "Епілозі" "Хуторної поезії" до прогресивних сил України, Польщі й Росії, він намагався переконати їх у тому, що "Шкода мечем нам воювати. Для блага України, твердив поет, треба просвіщати й надихати ідеями гуманізму, національної рівноправності та взаємоповаги свій і сусідні народи. Західна Європа для автора "Хуторної поезії" — це висока освіта, культура, наука, а отже — шанс, запорука для України позбутися впливу "азіатства"; це світло волі на противагу неволі, яка йде з російської Півночі. У викривальному вірші "Нові жиди" — гострій сатирі на російське православне духовенство — поет, скориставшись негативною оцінкою давньоєврейської релігійної верхівки в Євангелії й удавшись до засобу образного паралелізму, "новими жидами" таврує попів московської церкви в Україні.У зверненні "До Шевченка" його творчість витлумачено як "меч обоюдний", двосічний: Шевченкове звеличення козаків, гайдамаків, повсталих селян (в уявленні автора "Хуторної поезії" — "руїнників") нібито шкодить національно-культурному поступу, але його "святе", "пророче слово" горою — як Переп'ят (могила, курган скіфського часу на Київщині) — стоїть на перешкоді новій азіатській (Батиєвій) навалі — великодержавній російській експансії. Водночас у збірці вчувається відгомін просвітницько-раціоналістичної доктрини просвіченого абсолютизму. Зразком просвічених монархів автор силкується подати Петра І і Катерину II, на честь яких складає гімни. Уславлюючи в ряді "гімнів" і панегіриків Петра І й Катерину II, Куліш виходив за контекст російської історії та й загалом конкретно-історичного минулого, і свідомо іпостасував цих діячів не тільки як історичних осіб — російських "государників", а й як символи державників-культурників, образні чинники українського державотворення — спонуки на появу в майбутньому будівничих нашої держави. Ідеал просвіченого монарха працював у Куліша на розвінчання сучасних йому російських царів; так, в одному з найкращих в українській поезії зразків політичної лірики "На незабудь року 1847" він гнівно затаврував Миколу І як "сліпого демона тісноти", У відгуках на "Хуторну поезію" І. Франко переважно критично оцінив її зміст. Хуторну поезію Фр називає не чим іншим, як розширеним «Посланієм «Шевченка. Тут, окрім справ домашніх, велику увагу приділив відносинам до народів сусідів.У своїм поважанні письма Святого, куліш всюди тичить цитати, що Фр вважає вельми лишнім і недоцільним. Коли Шевченко ридає, згадуючи діла незабутні дідів наших, і готов би віддати веселого віку половину, щоби їх забути, - Куліш попросту плює на ті діла і на всю нашу минувшину. Куліш кидає болото і на інші моменти нашої минувшини. Він ставить вину українському нороду, тому «перелюбному і людожерному племені» і різаниці давніх князів, і підступництво панів, і те, щл «владики неписьменні кидає болотом на наші пісні ота думи народні, «що кобзарі п’яні по бешкетах, пожари, хижацтво прославляли.» Куліш хоче братерства міжж русинами і поляками, та під наз поляки розуміє панів, власників, а про людей йому байдуже. При цьому компроміс має бути нерівним – русин має зректися своїх норовів, мови. Симпатії Куліша явно не стоять на стороні давніх просвітителів України, мова польська у нього зветься делікатною. Першим чортом для Куліша – рідний народ, його минувшість, герої, культура. Другим чортом для Куліша – Москва, з її царями, окрім Петра та Катерини. Фр звинувачує К в тому, що він міряв заслуги Петра і каті не української, а загальнодержавною мірою. Фр всіляко критикує возвеличення цих двох російських правителів. Франко стверджує, що Куліш не вдержався й на тім рівні на якім був Ш ще 1845р. Шевченкові хиби розрослись у Кулішевих до вел розмірів, зміцніли його власними Хибами (невірою у власний народ, яка його у Хут поезії повела його до прямої безпідставної наруги над цим народом) і затемнила добрі й мсильні місця його поезії. У всій збірці з 25 пєс не знайд 1, яку можна назв цілком гарною і ясною за думками.

14

Але Франко й відзначив, що "форма у багатьох поезіях дуже гарно викінчена", "єсть майже бездоганною". За Франковим спостереженням, версифікаційне новаторство Куліша в "Хугорній поезії" та наступних поетичних творах полягало в "рішучому розриві" зі стилізуванням під Шевченка], у звільненні від знеособлювального впливу народної думи та пісні й в освоєнні літературних форм поетичного самовираження; із заслання і вимушеного його оселення в Петербурзі громадсько-політичне життя не лише в столиці, а й у всій Російській імперії завирувало з новим піднесенням і загостреністю. 54. Громадська лірика та історичні поеми Степана Руданського.-----------------------------------------------------Будучи у Пітер Руд побачив усі соціальні суперечності. Важке становище Петербургської бідноти, зокрема студ поет зобразив у вірші «Студент», Реалістичні подробиці позначають вірш "Студент" — рефлективно-іронічні картини нужденного життя самого поета. 1858 рік урбаністичний твір реалістичного тону. Духовно знищувальні обставини соціальної неволі зображено у вірші "П'яниця". Столичне життя дало поетові великий матеріал для роздумів. Наприклад ку вірші «Полюби мене» зображ пошляк, що протягом життя не вваж за потрібне розібратись, що є добро, ащо зло – деморалізація су-ваю «Над колискою» – мати думає про погану долю сина. Доля кріпака: тяжка праця, щодення наруга, приниження. Тяжку долю залежної людини провіщає автор устами матері-кріпачки. "Над колискою", де звучить пафос скорбо ти й ненависті, що може дорівнюватись окремим інтонаціям поезії Т. Шевченка; в художньому плані твір здобуває риси реалістичні. «Наука» – зображ безодня між громадян та люд кодексами визискувачів з одного боку і трудящих з іншого. Виряджаючи сина у світ, мати вчить щоь стелився під панами і залиш в місті, а батько каже щоб вертався у халупу. Наука", немовби наочно демонструє структуру художнього світу поета: з одного боку, безпосередньо утверджується позитивний образ, проте досить невиразний і загальніший ("Ти у світ іди, Милий синочку, Ти усе спізнай — І билиночку... В добрі-розумі Закутаєшся, 3 полем батьковим Привітаєшся!"), з іншого — поет дає розгонисті, нищівні характеристики дійсності. Вони фактично і є основним засобом окреслення позитивного змісту — того, що протистоїть чи може бути протиставлене цій дійсності. Це своєрідне утвердження ідеалу через негативну емоцію. Авторська світоглядна й етична позиція фактично бере концептуальний початок із пристрасної перестороги цієї "Науки", з поетової ненависті до тогочасних господарів життя: "Будь ти проклятий, Милий синочку, Як пігнеш таким Свою спиночку; Як пігнеш таким Свою спиночку, Як простелишся На рядниночку... Ти^тікай від них, Як від гадини, Ти не жди від них Перекладини... «Гей, бики» – любов до народу, прагнення гром корисної праці. Заклик до боротьби з бурянами, що засмічують народне поле – потреба знищити феодальний кріпосницький лад. У деяких творах поет пробує розгорнути й першу, конструктивну лінію — безпосереднього окреслення життєвого ідеалу. З Шевченковим образом "роботящих рук", яким "перелоги орать", перегукується його вірш "Гей, бики!" (у першодруку: "Гей-гей, воли!") — оптимістичне пророцтво про "дивнії роки", коли "зерно поспіє, Обіллє золотом поля, І потече ізнову медом І молоком свята земля". Предметна картина весняної оранки переростає в картину алегорично-символічну, в якій кореспондує з міфом сіяння зерна та вінчається апофеозом врун і золотого врожаю. У творі (написано у жовтні 1859 р.) відбився бадьорий настрій початків масового українського культурницького руху, реальним учасником якого Руданський, проте, так і не став. «До моїх дум» – поет уболіває душею, що багато у ньому думок, та несила їх висловити. Поет тішиться надієї, що віри хоч не досконалі, зате щирі. Руд звертається до образів лози, що гнеться і дуба, що є стійким. «Моя смерть», як і «До моїх дум – віра у силу слова: поет помре, а поезія залишиться Руд викриває попів, ксьнзів і рабенів – «Просьба». Пристрасне громадянське звучання мають поетичні твори Ру данського, в яких ідеться про етичний вибір людини, обстоювання нею своєї гідності — "До дуба" ("Нехай гнеться лоза..."), "Наука". Руданський оминає шлях дріб'язкового вправлянні! у дотепності, емоційного схематизму; його вірші потужніші за вираженням захоплення ("До дуба") чи гнівного почуття ("Наука"), щоміті проникливою ліричною безпосередністю, поєднаною з елементом інвективи. Алегоричний образ "дуба" (протиставлений гнучкій "лозі"), суто "рослинні" характеристики якого також алегорично розгорнуто, слу жить поетові для окреслення контурів мужньої особистості, прямого характеру, широких духовних запитів ("...Нехай гнеться лоза, А ти, дубе, кріпись, Ти рости та рости, Не хились, не кривись; Ти глибокі) углиб Твердий корінь пусти, Гілля вгору розкинь, Та рости, та рости! І до пекла дістань, І у пекло заглянь, І до хмари дістань, І на небо поглянь. І весь світ обдивись, І усе розпізнай; І що доброго є, Ти у себе вливай..."). Історичні поеми Вільнолюбиві настрої, прагнення до волі були серед народу настільки владними і могутніми, що царизм змушений був звільнити селянство від кріпосницької залежності. Сама присутність великого Кобзаря впливала на прогресивну інтелігенцію, особливо українську, так, що вона почала задумуватися над долею свого народу, його трагічною історією. Цьому сприяв і сам царизм, видаючи неодноразово укази про заборону української мови, культури. Все це добре було відоме студентові С.-Петербурзької медико-хірургічної академії Степанові Руданському, що й спонукало його до глибокого вивчення історичного минулого своєї Батьківщини. В бібліотеках С. Петербурга він наполегливо студіює праці "История Малой России" Д. Бантиш-Каменського, "История Малороссии" М. Маркевича, "Деяния Петра Великого" І. Голікова, історичні твори Вольтера "История "Карла XII" і "История России при Петре Великом" та інші. Вдумливе усвідомлення історії України, її стосунків з Росією та іншими країнами дозволило С. Руданському лише за один I860 рік написати шість історичних поем: "Мазепа, гетьман український", "Іван Скоропада", "Павло Полуботок", "Вельямін", "Павло Апостол" та "Мініх". Посилаючись на вислів І. Франка, який зазначав, "думка - написати поетичну хроніку гетьманщини, – думка смілива. Але виконання її у Руданського вийшло зовсім школярське, майже без ніякої поетичної стійкості", вони відносять їх до творів "малохудожніх", в яких, мовляв, "некритично переповідаються епізоди "Истории Малой России" Окремі літературознавці докоряють письменникові за те, що він ".не зміг намалювати у цих поемах правдиві історичні картини, показати народні маси в історичній боротьбі.", що "змалювання історичних подій поет підмінив біографічними нарисами життя окремих осіб, які в багатьох своїх епізодах не відповідають дійсності", а "минуле України, її взаємини з Росією. в поемах викривлені, перекручені".Проте, як зазначає Петро Киричок – професор Таврійського Університету, літературознавці різних поколінь не приділяли належної уваги об'єктивному дослідженню історичних поем С. Руданського, не зуміли або ж свідомо не хотіли побачити в них отієї, за висловом І. Франка, "сміливої думки" й давали їм оцінку, яка випливала з ідеологічних позицій, позначених негативним ставленням до українського народу, його історії й видатних державних діячів минулого України, діяльність яких, всіляко оббріхувалась і критикувалась імперською владою. Віками, як відомо, опорочувалася і постать українського гетьмана Івана Степановича Мазепи. Це було відомо С. Руданському з історичної, політичної, художньої і, навіть, духовної літератури. Але двадцятишестилітній поет на основі глибокого і вдумливого вивчення різноманітних джерел та врахування народної думки підходив до художнього відтворення історії України в історичних поемах з реалістичних і демократичних позицій. "Мазепа, гетьман український" хоч і має вельми відчутне романтичне забарвлення, все ж її сюжет сприймається не віддаленим, а наближеним до справжніх історичних подій. Він, говорячи словами В. Бєлінського, "вірний життєвій правді". Отже, образ Мазепи у С. Руданського, є поетично достовірний та реалістичний. Одначе С. Руданський в зображенні діяльності українського гетьмана саме як державного діяча більш схильний до його оцінки О. Пушкіним (поема "Полтава" - 1829), який зумів підмітити найголовнішу сутність цієї постаті - домогтися повернення Україні втраченого державного статусу, вирвати її від колоніальної залежності. Безперечно, що поему О. Пушкіна С. Руданський знав, йому, звичайно, імпонувала оцінка І. Мазепи в поемі "Полтава" як вдумливого державного діяча, що вболівав за долю свого народу, своєї держави. І вже самою назвою поеми - "Мазепа, гетьман український" - С. Руданський підкреслює величність і незвичайність цієї державної постаті, до якої він ставиться з великою повагою і любов'ю. Багатогранну і відповідальну державну діяльність І. Мазепи С. Руданський осмислює і художньо відтворює у зв'язку з розвитком політичної ситуації в багатьох країнах світу, і особливо в європейських. Поет, дотримуючись історичної правди, художньо переконує, що шведський король Карл 7 був значно демократичнішим і гуманнішим від московського царя. Окрім того, він ще й обіцяв перед усім світом Україні повну незалежність. Взагалі Європа вже тоді була демократичнішою і значно культурнішою від Росії, що не могло не справити впливу на вибір українського гетьмана. Роздуми І. Мазепи С. Руданський відтворює дуже красиво засобами народнопісенної поетики. Усі історичні "співи " Руданського (за винятком "Мазепи") читаються не як завершені твори поемного жанру, а швидше як поетичні парафрази на теми відомих історичних подій чи, точніше, відтинків української історії. Попри емоційно схвильовані ліричні включення (епілог поеми "Мазепа"), афористичні характеристики тих чи тих діячів (наприклад, полковника Скоропадського), поодинокі медитації історіософського змісту, саме по собі зображення подій надто неглибоке, позбавлене художньої та історичної переконливості. Інформаційно перевантажена несуттєвим, на думку М.П Боднара, поспішна фабульна течія не позначена тут сутнісними атрибутами історичного простору й часу; виклад мимоволі наближений до

15

казкового. Герої цих поем практично не окреслені як автономні образи, вони залиті амальгамою випадкових, так само неструктурованих історичних реалій, розкриття їхніх роздумів і почуттів подано лише вряди-годи. Найвиразнішим серед них є лише силует гетьмана Мазепи — з романтикою його політичних маневрів, імпозантністю красномовства ("Браття мої! товариші! Діти мої, діти! Перед нами дві безодні; В котору летіти І де стати безталанним При лихій годині? Чи направо, чи наліво, Чи посередині?..").55. Мотиви співомовок Степана Руданського. Франко про поета.Найчастіше всі свої твори, включаючи й віршовані переклади, Руданський називав «співомовками». Цей термін закріпив за гуморесками І. Франко. З того часу традиційним стало саме їх іменувати «співомовками». Це виявилося найбільш зручним, оскільки саме гуморески (співомовки) Руданського являли собою новий різновид гумористично-сатиричних віршованих творів, яких раніше в українській поезії не було і поява яких потребувала закріплення відповідним терміном. Гуморески, або співомовки,— це короткі віршовані оповідання, основою яких є народні анекдоти про панів, попів, чиновників, крамарів, дурників, які несуть тягар приниження, ледарів і волоцюг тощо. Прийнявши як найбільш гнучку форму вислову коломийковий ритм (будова вірша, в якому кожний непарний рядок має вісім, а парний шість складів), Руданський у своїх гуморесках розгорнув широку панораму життя, створив галерею характерних типів.Гуморески Руданського — твори реалістично-викривальні. У них основна увага зосереджена на висвітленні відносин в сім'ї, в громаді, між людьми різних станових груп (пан, піп, корчмар, солдат, селянин, наймит), різних національностей (росіяни, українці, поляки, євреї, цигани, іноді — німці). Беручи теми «з народних уст», поет зберіг народне тлумачення зображуваних епізодів, а також характерів персонажів. Він сам ніби перевтілювався в оповідача з народу, зовні простакуватого, але дотепного, з лукавинкою, селянина. То він шукає приводу для жарту, який створить веселий настрій («Чи далеко до Києва?», «Скільки душ?», «Свиня свинею», «Вовки», «Жонатий», «Господар хати» та ін.), то показує, як бадьоро, з гумором звикли прості люди переживати невдачі, обман і глузування («На калитку», «Окуляри», «Чуприна», «Добра натура», «Не мої ноги», «Пекельна смола» та ін.), то карає дотепним, уїдливим словом народних напасників — панство, шляхту, крамарів, корчмарів, служителів культу (попів, ксьондзів), показуючи моральну вищість і тверезий розум народу («Добре торгувалось», «Засідатель», «Пан і Іван в дорозі», «Почому дурні?», «Що кому годиться?», «Піп на пущі», «Чорт», «Царі», «Сам поїду», «Страшний суд», «Хто святив?», «Там її кінець» та ін.). У гуморесках Руданського відображене народне недовір'я до тих, хто, навчаючи благочестя і сповідаючи інших за гріхи, сам грішний («Сповідь», «Чого люди не скажуть!», «Піп з кропилом», «Побожний ксьондз», «Сам поїду», «Крива баба» та ін.).У кожній гуморесці не менше двох персонажів, у спілкуванні яких розкриваються несумісні характери. Індивідуалізація мови кожного персонажа як щодо лексичного складу (шляхтич, циган, селянин, солдат), так і щодо місцевого чи національного забарвлення (вставки польською і російською мовами, діалектизми) надає ситуаціям життєвості, невимушеності й, крім того, сприяє створенню оцінки— осудливої стосовно панів, попів, корчмарів, доброзичливої до простого солдата, небагатого сільського єврея, хитруватого, але цілком невлаштованого цигана («Гусак», «Ва-ренікі, варенікі», «Де спійняли?», «Холодно», «Циганський наймит», «А не хаяасуй!», «Хто кого лучче?», «Три питання»).Першоджерелом його гуморесок є народні анекдоти, побутові казки, подібні до них оповідні сатирично-гумористичні жанри українського фольклору, що мають типологічні паралелі в творчості інших народів [7, 64—66]. Проте стосується це далеко не всіх творів Руданського цього жанру; до більшості з них дослідники назвати такі паралелі досі не змогли. Очевидно, поет орієнтувався не просто на мандрівні анекдотичні сюжети, не на загальновідомі усні твори, а на зразки гумору як із ширшим, фольклорним побутуванням. Особливо багатий матеріал для творчості гумориста, сина священика й вихованця духовної семінарії, надавало життя православного, католицького й іудейського духовенства (знання його "зсередини" послужило поетові підґрунтям беззастережного висміювання у своїх "приказках" церковного культу, кліру, навіть певних релігійних положень і догматів). Оповідь у гуморесках загалом об'єктивна, комізм випливає з ситуацій, учинків і дій самих персонажів, часто міститься в монологах чи діалогах дійових осіб, тоді як автор бере на себе роль делікатного чи трохи іронічного коментатора ("Начитався піп удовий, Як святії жили, Як то вони по пустинях Господа молили... Та й задумав і сам, грішний, 3 світом попрощатись, Зайти куди межи пущі Та й собі спасатись..." — "Піп на пущі"). Із зводу гуморесок Руданського постає строката картина людських стосунків чи не в усіх суспільних верствах. Виразні тематичні групи складають гуморески, в яких висміюються гоноровиті претензії дрібного панства ("Що кому годиться", "Перекусіть, пане!", "Ratuj, bracie!", "Храбрий лях", "Шляхтич"), моральна неперебірливість носіїв панівної субкульту-ри ("Москаль з полотном", "На вадапой!", "Гусак", "Добрий чела-век", "Бальная мать", "Малчі!", "Гадкія слава"), виводяться різно-манітні комічні ситуації у взаєминах статей ("Сама учить", "Указ", "Что смотріш?", "Той, що над нами", "Сам поїду", "По старій печаті", "Сповідь", "Кавирялов"). За своєю відповідністю емпірії дійсності сюжети гуморесок обіймають великий обшир — від близьких до бувальщини ("Попович", "Суходольський", "На калитку") до більш умовних, із фантастичними елементами ("Вір не вір, а не кажи: "брешеш. Гуморески еротичного змісту — а їх у загальному доробкові чимало — засвідчують неоднозначність у змалюванні поетом жіночого образу ("Сама учить", "Указ", "Что смотріш?"). Створюючи співомовки, Руданський узагальнив життєвий і поетичний досвід народу; хоч він і сприйняв традиції, вироблені його попередниками, передусім Шевченком, в обробці фольклорних мотивів, сюжетів і образів, проте йому притаманний власний індивідуальний підхідо кожної теми та її художнього втілення56. Леонід Глібов – лірик і байкар.Доробок Глібова-лірика тяжіє до тих поетичних зразків, головною жанрово-стильовою ознакою яких є елегійний роздум, романтична споглядальність Однією з ознак, що вирізняє Глібова, є художня активізація відомих із фольклору цілісних першоелементів світовідчуття.Перші ліричні вірші Глібова (а також окремі трохи пізнішого часу) написані в народнопісенному дусі, переважно коломийковим 1,4-складником. Поет розгортає цілісне органічне переживання, співвіднесене з образом людини з народу. Провідною тут є тема кохання; мовиться про дівочу красу ("Ясне сонечко, втомившись...", "Паняночка", "До ворожки") обділеність симпатією ("Летить голуб понад полем...", "Розмова"), конфлікт між закоханими ("Ой не цвісти калиноньці...").Уже в перших віршах постає така особливість поетики, як широка персоніфікація об'єктів природи та включення їх у переживання героя. Почуття видається героєві таким органічним, що він без вагання звертається до місяця з осторогою: "Гляди — не влюбися!", маючи на увазі дівчину, яка заполонила його власну уяву ("Ясне сонечко, втомившись..."). В іншому творі "козак" збирається разом із голубом шукати милих: дівчини та голубки ("Летить голуб понад полем..."); у вірші "Розмова" дівчина веде тривалий діалог із лугом, добираючи йому пари знову-таки серед об'єктів природи .^Умовна дія, до якої залучені "годи" (роки, літа) у вірші "Думка" (1858), відповідає рівню щирих простонародних уявлень героя ("Як дівчину коханую, Я вас поцілую!.. Нехай же вам, годи мої, Легесенько йкнеться Та з іншими, та з кращими Хороше живеться!").Цим віршем поет виходить на інший, провідний мотив своєї творчості (не тільки ліричної) — спомин про давнє минуле ("Я згадую інший ранок, Інший вечір бачу, Та й думаю: було колись — Тепер не побачу..."). Цей здавна відомий в українській поезії мотив Глібов розробляє з прикметною послідовністю й оригінальністю. У різних модифікаціях його проведено крізь усю лірику поета ("Вечір", "Журба", "Зіронька", "На перелазі", "Над Дніпром", "У степу", "Думка" ("Турбується наш невсипущий світ..."). Присутній він також у багатьох байках, виступаючи (за безумовного їх ліризму) одним ії чинників надання художньому світові епічних вимірів. Мотив цей; завжди має у Глібова елегійну тональність. У створенні конкретного образу минулого ("Вечір", "Зіронька") вирішальне значення надано самому моментові огляду й переживання великого часового проміжку між минулим і теперішнім. На поклик до минулих літ повернутися — Нема чутки, нема вістки, І не озовуться, — Тільки в степу ре^іі мої За вітром несуться... ("Думка", 1858). Якщо в цьому творі образом, контрастним до минання людських літ, виступає Дніпро, який "шумить, біжить стародавній, і буде шуміти", то в "Журбі" ("Стоїть гора високая...") — картина щорічного оновлення природи."Журба" (твір, що невдовзі став народною піснею і який І. Фран-ко зарахував до "правдивих перлин української лірики") є одним із прикладів зреалізування автором найсамобутніших тенденцій своєї поетики та загальної культурософської настанови на осягнення первинних основ емоційного життя етносу. У вірші виразно відчутне притлумлення індивідуального первня й "опрощення" поетичного викладу, посилене редукцією смислових відтінків зображуваного до одного-єдиного: жалю за плинністю часу, за безповоротно минулою молодістю. Розвиваючися за скупо, але зримо розставленими образними віхами ("гора високая", "зелений гай", "річенька", "три верби" тощо) та постаючи в задушевності викладу, поетична думка формує багатошаровий за своєю структурою ліричний твір із потужним емоційним потенціалом.

16

Особистісні, суто індивідуальні враження й спомини склали зміст елегії "У степу", написаної на схилі літ. Поет поглиблює й розширює часову ретроспективу: поряд з описом молодості, яка "літала на коні" й минала в розвагах на лоні хутірської природи, виведено недругорядну постать дідка-пасічника, що розповідає "про давню давнину". Не випадково і жвавий вигадник Дідусь Кенир, "дідок сивенький", літ якому значно більше, ніж самому поетові-байкареві, виступає героєм писаних того часу загадок.Час у художньому світі Глібова, звичайно ж, історичний. Але він мав би бути, в уявленні автора, повільноплинним. Із прискоренням руху часу пов'язує поет і загибель улюбленого "зеленого гаю", й падіння моральних критеріїв, і новий, неприйнятний для нього, стан суспільного життя.Уявлення про культурно-естетичні й громадсько-суспільні позиції Глібова поглиблює громадянська тема його поезій. Чинником розвитку суспільства поет вважає не політичну боротьбу, а багатошарову національну культуру, просвіту мас, міцні моральні засади, багато її чому виведені з традиційної народної етики.Глібов не поділяв позиції непримиренності щодо суспільної цілісності; проте почуття честі, чесності й справедливості, засвоєні з досвіду народу, змушували його до констатації загального благополуччя свого часу.У вірші "Nocturno" (написаний, імовірно, 1890 p., надрукований ІК93 р.) поет говорить про сонну змору ("І ніч мовчить, і все кру-нш мовчить...") як характерну рису своєї доби. Ніч у цьому творі — не "нічка тихая, мов чарівниця тая" ("Мальований Стовп"), — це нсього лиш "померклий день Содома і Гоморри", тимчасовий перепочинок від великих гріхів, якими сповнена дійсність. "Засни ж і ти, перо моє, засни!", — у відчаї звертається до себе поет, чия "душа квилить і серце мліє". Проблему творчості в тіснотних обставинах "ночі" окреслено у вірші "Не плач, поет!" Твір, наскрізь іронічний за своєю назвою і загальним тоном і в такий спосіб протиставлений обивательській громадській думці, обстоює право митця порушувати конфліктні, а не тільки розважальні теми.Подібні гострота й вагомість теми притаманні одному з ранніх віршів — "Моя веснянка" (переосмислення типово "веснянкових" мотивів). Скарги героя на особисте життя виражені тут із залученням реалій, що потенційно мають громадянське звучання, а рельєфність зображення долі в постаті подорожнього чоловіка рішуче виводить цей образ на авансцену твору, концентруючи на собі головну увагу (що й давало дослідникам підстави розглядати вірш як відгук на селянську реформу 1861 p.). Поет таким чином робить спробу, у формі вельми своєрідній, торкнутися й найбільш живо-трепетних для того часу проблем життя народу.Ряд творів засвідчує, що поета вражала гострота суперечностей суспільства: "Там щастя декому добро судить. А там біда сльозами злидні мочить" ("Думка", 1893). Щонайменше з підозрою й осторогою дивився він на ті суспільні типи, які в його поезії представляють "дукач", "пан-гаман" ("Думка", 1893), "кишеня грошовита" ("У степу"), "скоробагатько" (байка "Скоробагатько"), за наступом яких бачив посилення злиднів, нищення заповідної природи, моральну деградацію (з віршами цієї тематики перегукуються й деякі конфліктно гострі байки). "І жаль мені, квилить душа моя, Що бачать те і терплять люде", — такий емоційний присуд в останній строфі вірша протиставляє поет будь-яким виправдальним сентенціям на зразок: "Так і давно було, то так воно і буде". Байки — найбільша частина творчого доробку Глібова, що принесла йому популярність. Публікацію їх на сторінках "Черниговских губернских ведомостей" та "Черниговского листка" аж до 1863 р. постійно супроводжувала рубрика чи підзаголовок: "Из Крьілова". Багато глібовських байок мають ближчі чи дальші сюжетні відповідники у творах українських та російських байкарів, у Езопа, Федра, Лафонтена, X. Ф. Геллерта, у французькому "Романі про Лиса", у фольклорі тощо, але здебільшого схему мандрівного байкового сюжету Глібов обирав за криловською версією. Досить швидко, український байкар виходить на вищий рівень творчого ставлення до сюжетних запозичень: з'являються значно віддалені від первісного джерела переспіви та переробки; нарешті, чимала частина байок Глібова становить собою цілком оригінальні твори, що їх із творами Крилова споріднюють лише найзагальніші елементи сюжетної схеми. Від творів Крилова, а й найближчих попередників-байкарів байки Глібова відрізняються тим, що орієнтовані на якомога ширше, реально предметне, художньо самодостатнє в цій предметності зображення народного життя та пошук у ньому тривких етичних і етнічно-світоглядних першооснов. Жанр байки в Глібова позначено певною універсальністю "щодо його творчих інтересів. Байка перебрала на себе чимало творчих завдань, які взагалі міг висувати Глібов як художник слова. Глібов значно ширше розгорнув епічне бачення дійсності. Увесь широкий світ народного життя представлено через байкові, переважно комічного чи трагікомічного характеру ситуації, пригоди, події, що дають змогу показати його в різноспрямованому розвитку, примножити аспекти його образного бачення. Зокрема, розгорнуто такі фабульні схеми, як драматизм відчуження від справжнього єства ("Мальований Стовп", "Фіалка і Бур'ян"), глибина часових змін ("Лев-Дідуган", "Дідок у лісі"), антагоністичне протистояння персонажів ("Вовк та Ягня", "Гадюка і Ягня"), дискутивне зіштовхування протилежних життєвих настанов ("Ластівка й Шуліка", "Муха і Бджола", "Вовк і Кундель"), суперечка про міру значущості ("Шелестуни", "Собака й Кінь", "Горшки", "Камінь та Черв'як"), гостра спокуса ("Пеня", "Скоробагатько"), запізніле каяття ("Зозуля і Горлиця", "Лев та Миша", "Білочка") та ін. Досить відчутна в творах присутність автора-оповідача, котрий викладає події то зі співчуттям, то зі схваленням, то з подивуванням, а здебільшого з різного виду осміюванням. При цьому автор виявляє своє активне ставлення до традиційних звичаїв, іноді пристрасно й осудливо За всієї умовності персонажів байка Глібова націлена на глибоке й серйозне трактування життя. Протистояння персонажів в одних байках більш, в інших — менш гостре, проте автор не часто схиляється до його полегшеної схематизації. В окремих байках показане жорстоке ставлення "вищого" до того, хто займає "нижче" місце в суспільній ієрархії ("Вовк та Ягня"), господарська нездалість панства, яка виливається в безглузде лютування над підданими ("Мірошник"), несправедливість тогочасного судочинства ("Щука"), грубе потоптання невибагливих мрій про душевний затишок. Великий масив байок Глібова пов'язано з виявами ліризму, що надає їм не тільки своєрідних стильових прикмет, полегшуючи перехід від одного мотиву до іншого, а нерідко — специфічної тональності. Запозичаючи мандрівний сюжет, Глібов не тільки ґрунтовно "українізує" його в подробицях та в психології персонажа, а й уміщує в національну прафольклорну ретроскопію, акцентує в ньому елементарні, первісні ходи, відкриває приховані глибинні шари. Так, за сюжетом байки Крилова "Фортуна и Нищий" (1816) написано байку "Старець" (надруковано 1890). У Глібова виникає не просто повчальна притча на тему захланності, яка не знає упину й насамкінець утрачає все до решти, — український поет створює атмосферу казковості, відсутню у Крилова; місце емблематично-безликої Фортуни заступає семіотично повновагий, узятий з української міфології образ Долі. В її устах оживає потаємна мрія убогого про багатство. Герой в уяві мусить пройти разючу, що забиває дух, дистанцію від "старця" до "дуки" з власним переродженням та зміною визначальних обставин свого життя. У фіналі твору пристрасно оплакується марення, що виявилося даремним. Інші байкові твори, написані за оригінальним чи запозиченим сюжетом, а також деякі загадки поет співвідносить із первісним світовідчуттям, вияскравлює у їх сюжетному розвитку прафольклорні смислові ходи, через стильові, образні й композиційні засоби робить виразно відчутними мотиви добровільної чи захопленої силоміць жертви ("Гадюка і Ягня", "Кундель", "Вовк та Ягня", "Будяк і Васильки", "Гуси"), погоні ("Вовк і Кіт", "Скоробагатько"), небезпечного облудного зближення ("Фіалка і Бур'ян", "Ведмедик", "Огонь і Гай"), відчуття загрози ("Троянда", "Жвавий Хлопчик"), свавільності необмеженого владарювання ("Жаби", "Громада", "Лев на облаві", "Танці"), метаморфози-травестії ("Солом'яний Дід", "Щука й Кіт", "Мальований Стовп"), відходу з обжитих місць, де розкриває патріархальне, із залишками міфологізму, розуміння простору ("Билина", "Бджола і Мухи", "Мандрівка", "Диковина", "Вовк та Зозуля", "Перекотиполе"). В останній групі байок поет створює образ бездумного мандрівника, "перекотиполя", що в ньому вгадується людина, котра забула свою батьківщину, зрадила традиції, ширше — образ буття, в якого підрізано його живильні корені. Глібов-байкар продовжив започатковану П. Гулаком-Артемовським лінію посилення в байці елементів комічного (Є. Гребінка, Л. Боровиковський), не кажучи вже про те, що чимало його байок є по суті гумористично-сатиричними творами. Народна сміхова культура своєрідно позначається й на образові оповідача. Він у структурі байки не центрований, має досить широкий діапазон — від мудрого інтелігента, уважного до народної етики й естетики ("Жук і Бджола", "Мальований Стовп", "Фіалка і Бур'ян", "Троянда" та ін.), до фольклорного жартівника-баляндрас-ника (особливо виразно в байках "Пан на всю губу", "Троєженець", "Лев та Миша", "Охрімова Свита", "Жаба й Віл", "Музики", "Танці"). В кожному разі те "викриття", яке здійснює оповідач, — надто специфічне, дуже не схоже на односпрямовану сатиру й інвективу (зразка, наприклад, М. Салтикова-Щедріна). Опосередковані, непрямі форми його зумовлені не тільки іносказальністю, езопівською мовою (і те, й інше властиве також і типовій сатирі), а й створенням навколо персонажів і подій засобами оповіді комічно багатозначного, далеко не завжди беззастережно-саркастичного, художнього світу, у витоках заданого національним фольклором. Відгомони фольклорно-сміхової стихії позначилися на тому, що безкомпромісне осміяння в

17

глібовській байці трапляється як виняток. Здебільшого ж воно поєднане із загалом приязним ставленням до осміюваного об'єкта ("Деревце", "Коник-стрибунець", "Лев та Миша", "Дуб і Лозина"); з іншого боку, навіть при щирому розчуленні, з яким в окремих випадках ведеться виклад, оповідач підмічає якусь смішну рису героя чи сумнівність його становища ("Дідок у лісі", "Кундель", "Жвавий Хлопчик", "Мальований Стовгі"). Загалом гумор Глібова-байкаря справляє враження більш "старосвітського", ніж сучасний йому різко-вибуховий, нігілістичний гумор С. Ру-данського, автора гуморесок-"приказок", а за концентрованістю й чіткістю сатиричної ідеї байка Глібова поступається (дістаючи натомість інші художні риси) байкам Крилова та Гребінки. Під пером Глібова байка втрачає різкі контури, паралельно з ускладненням внутрішнього світу персонажа увиразнюється емпірична, емоційно-чуттєва сторона її змісту; концепція її виражається опосередкованіше, не кажучи вже про те, що загалом концептуальна проблематика глібовської байкарської творчості інша. Гак, Глібов цілковито усуває політичні, історичні алюзії сюжету та авторського узагальнення в байці "Щука й Кіт", яка в Крилова була відгуком на один з епізодів Вітчизняної війни 1812 р. (про адмірала, котрий командував сухопутними військами). Опобутовлює Глібов сюжет і обставини дії в байці "Пеня", написаній за сюжетом байки "Напраслина", теж свідомо проігнорувавши чи, може, не зауваживши світоглядну гостроту вихідного твору. (Прикметно й те, що Глібов у пошуках сюжетного зразка звертає увагу передусім на ті байки Крилова, сюжет яких досить "сценічний": дає змогу показати персонажів у дії, в живому діалозі, розгорнути описи й, навпаки, не випадково оминає сюжети, яким притаманна вузькофункціональна спрямованість на якусь моральну чи філософську сентенцію).Дещо інші засади Глібова й у представленні суто зовнішньої предметності, зокрема природи. Переконливі спроби відійти від останніх згадок про Аврор і Зефірів до конкретного пейзажного малюнка здійснено уже в Крилова; такий спосіб зображення Глібов робить правилом, а крім того, посилює колористичність, розмаїття подробиць, локальну характерність пейзажу.Ці та інші риси поетики глібовської байки мають за передумову розлогість оповіді. Як один із варіантів байкового викладу, що з ним пов'язані докладний опис обстановки, неквапливі роздуми оповідача, розбудовані діалоги й монологи персонажів тощо, вона випробувана вже в російській байці XVIII ст., далі виразно виявившись у байках П. Гулака-Артемовського. Розвивали цю манеру й українські байкарі пізнішого часу — Є. Рудиковський, П. Кореницький, Р. Витавський, І. Затиркевич (останні два — сучасники Глібова). Не Глібов, отже, був її відкривачем, проте саме в нього розлогість оповіді послідовно спрямовано на урозмаїтнення внутрішнього світу персонажа, на художню самостійність і закінченість байкової події, на багатозначність смислу оповідуваного. Відтак у творі давнього жанру значно "розріджено" раціональну дидактичну ідею, виникають спрямовані вбік чи протилежні до її загального розвитку зображальні й повістувальні ходи, намічається втрата (компенсована іншими художніми набутками) чіткості власне байкової дії, визначеності й окресленості загальної емоції. Звідси ще далеко до руйнації самого жанру, але це — виразний момент, коли відбувається відрий байки Глібова від байки Крилова та від попередньої української байкової традиції. Байка Глібова посіла унікальне місце в українській поезії XIX ст. і сталавинятковим явищем серед зразків цього жанру. В ній загалом ослабленітипово байковий дедуктивний концепт, алегоричність образів і сюжетів, посилена художня самодостатність зображуваного, приведено в рух як гу-мористичні й сатиричні, так і ліричні та епічні елементи. У жанрових їїрізновидах представлено й синтезовано жанри й жанрові елементи новели, оповідання, притчі, приказки, аполога, казки, гуморески, ліричної меди-такії, пейзажного вірша.Байки Глібова (а також його лірика) були внеском у розвиток української версифікації, стилю та мови художньої літератури: вона продемонструвала, зокрема, великі можливості нерівностопного ("вольного") ямба у створенні розмовних, наспівних, ораторських та інших інтонацій, в описах, у ліричних і філософських відступах, у веденні оповіді.57. Основні мотиви поезії Юрія Федьковича. Оцінка її Франком.1. Роль поета й поезії в суспільному житті. (Творче кредо поета виражене в поезії "Нива". Для розкриття своїх поглядів на призначення художнього слова Федькович скористався такими народними образами, як нива, оранка, жнива, женці. З поезії "Оскресни, Бояне" довідуємося, що ідеалом співця для Федьковича був староруський Боян. Образ співця, який глибоко усвідомив свою відповідальність перед народом, виступає у віршах, присвячених Т. Шевченку.)2. Оспівування жовнірської недолі. (Поет відтворив у віршах народні погляди на солдатчину, змалювавши її як страшне соціальне лихо. Біль і туга звучать у словах ліричного героя поезії "При відході", якого рекрутчина розлучила з коханою. З величезною силою зазвучали антицісарські настрої у поемі ( Дезертир".)3. Возвеличення визвольної боротьби трудящих та їх ватажків. (У першій половині XVIII століття великого піднесення набула боротьба опришків, яких очолив Олекса Довбуш. Про цього відважного ватажка Федькович написав у творах "Сонні мари", "Довбуш", "Недуг", "Довбуш, або Громовий топір і знахарський хрест". Автор змалював Довбуша таким, яким зберегла його народна пам'ять.)4. Криваві сторінки історії. (Чимало віршів Федькович написав під впливом трагічних подій австрійсько-італійської війни. Це "Під Маджентов", "Виправа в полі", "Марш на Італію", "Товариші". У поемі "Лук'ян Кобилиця" автор показав під'яремне становище Буковини під гнітом Австро-Угорщини, показав підготовку до збройної боротьби за соціальне й національне визволення.)5. Сатирична спрямованість поезій. (Федькович у поезіях розвінчував цісарський уряд, церкву, українську реакційну буржуазію. Вірш "Пречиста діво, радуйся, Маріє!" - їдка пародія на церковний спів. У цьому творі автор виступаєпроти ганебного антинародного правопорядку, вояччини, класової нерівності. До Сатиричних творів належить вірш "Страж на Русі", у якому викрито католицький Рим, що насаджував і соціальне, і духовне рабство.)Значення ліричної творчості Федьковича. ("Федькович - се талант переважно ліричний... так і здається, що автор співає та розповідає всюди про те, що сам бачив, сам найглибшими нервами душі прочув. І саме в тому й полягає чаруюча сила його поезій, в тім лежить порука її живучості, доки живе наша мова", - писав Іван Франко.).58. Відображення в поезії Федьковича визвольного руху народних мас і уславлення його керівників. Леся Українка про поета.59. Новаторство Марка Вовчка в розкритті селянської теми.Марко Вовчок збагатила українську літературу жанрами соціально-проблемного ("Козачка", "Одарка", "Горпина", "Ледащиця", "Два сини") та баладного оповідання ("Чари", "Максим Тримач", "Данило Гурч"), соціальної повісті ("Інститутка"), психологічного оповідання й повісті ("Павло Чорнокрил", "Три долі"), соціально-побутової казки ("Дев'ять братів і десята сестриця Галя"), художнього нарису ("Листи з Парижа"). Спираючись на досвід Квітки-Основ'яненка й Гоголя, Марко Вовчок довела до найвищої мистецької досконалості спосіб оповіді-монологу, реалістичний прийом "вживання" в особистість оповіда-ча-селянина. В жодному з українських реалістичних оповідань і повістей вона не заявляє про себе безпосередньо; авторські ремар-ки й ліричні відступи цілком належать оповідачеві. На відміну від повістей та оповідань Квітки-Основ'яненка в кожному творі Марка Вовчка — свій, індивідуальний оповідач, що забезпечує більшу різноманітність сприйняття й відображення життєвих явищ. В одному випадку — це оповідач-персонаж, активний учасник подій ("Сестра", "Викуп", "Інститутка"), в іншому — оповідач-спостерігач ("Козачка", "Павло Чорнокрил", "Три долі"). Найчастіше оповідь ведеться від імені жінки. Оповідь від першої особи збільшувала можливість переконливо передавати стан внутрішнього світу героя з народу, розкривати суть народних характерів, посилювала віру читача в правдивість зображення, створювала враження правдивості розповіді, сповідальності. Вона стала важливим фактором демократизації літератури, оскільки давала змогу трактувати дійсність із позицій народу. Образ оповідача й у романтичних, і в реалістичних творах Марка Вовчка "реалістичний у своїй основі", однак у ранніх романтичних оповіданнях "цей образ наділений і сентиментальними рисами" [5, 53]. Вираження великих суспільних ідей через світорозуміння оповідача в найпростіших формах, обмеженими, здавалося б, засобами народної оповіді було індивідуальною художньою особливістю Марка Вовчка (це відзначали М. Добролюбов, Д. Писарєв, І. Франко). Однак назрілі завдання виходу української літератури за межі селянської теми, розширення обсервації життя, поглиблення його суспільної проблематики виявили також обмеженість манери селянської оповіді, художнього пізнання світу через світобачення оповідача-се-лянина. Виробляється об'єктивно-епічний, описовий спосіб викладу від імені автора ("Чорна рада" П. Куліша, "Люборацькі" А. Свид-ницького, "Хлопська дитина" Ф. Заревича). Звертається до нього й Марко Вовчок.60. Зображення соціально-активної особистості у творах Марка Вовчка.Важливе місце в творчості Марка Вовчка посідає історико-героїчна тема. Художнє розроблення історичної тематики за традицією того часу вважалося прерогативою романтичного напряму. Письменниця до історичного минулого українського народу підходила також із романтичних позицій. Проживаючи в Чернігові, Києві, Немирові, вона глибоко цікавилася народними піснями, думами, легендами про історичне минуле України. Ще в

18

Немирові почала писати на матеріалі переказів повість "Тайдамаки" (залишилася незакінченою). Марко Вовчок створює романтичні повісті "Кармелюк", "Маруся", оповідання "Невільничка" тощо. Письменниця співвідносить історичні явища з сучасними проблемами, активізуючи й спрямовуючи думку читача, наприклад, такими запитаннями: "А чи лучалося вам везти визволення своєму народові?" ("Невільничка"). Здебільшого цим творам вона надавала жанрових ознак легенд або казок."Кармелюк", "Невільничка", "Маруся" ще за життя Марка Вовчка здобули широку популярність. Повість "Маруся" перекладено кількома європейськими мовами. В переробленому П.-Ж. Сталем варіанті вона стала улюбленою дитячою книжкою у Франції, її відзначено премією Французької академії й рекомендовано міністерством освіти Франції для шкільних бібліотек. Історичну повість-казку "Кармелюк" написано в 1862—1863 роках. Зображуючи відомого ватажка селянських повстань, письменниця не ставить завдання точно відтворити біографію його як історичної особи, а йде за народними переказами, легендами й піснями. Вона змальовує легендарно-романтичний образ Кармелю-ка, наділяє свого героя рисами виняткової особистості.Арешти Кармелюка, перебування його в темниці, побивання рідних за ув'язненим, готовність жінки з дитиною "за ним іти в далеку дорогу", до Сибіру, драматизм "глухого брязкання від кайданів", утечі героя з сибірського заслання — все це зображено в реалістичному плані, правдиво, з неабиякою художньою силою. Письменниця неодноразово підкреслює різними засобами "незвичайність" "розбійництва" Кармелюка та його товариства: "чудні та небувалі се розбійники уявилися і чудний і небувалий вони теж розбій правили: що попадавсь їм багач у руки — вони його оббирали, не різали". Зі співчуттям показується Кармелюкова програмово усвідомлена (в межах селянського розуміння) мета організованої, некровопролитної боротьби за соціальну справедивість. В образі дружини Кармелюка Марусі відбито риси жінок, які брали участь у селянському русі. У повісті своєрідно порушується проблема батьків і дітей. Дочка Кармелюка, виростаючи в родині борця, засланця, з малих років привчається бути корисною батькам у їхньому важкому, сповненому небезпеки житті. На її прикладі Марко Вовчок учила молоде покоління берегти й продовжувати найкращі традиції батьків.

19