Цивілізація індиго, частина 1

28
1 Погожого серпневого ранку паром із швидкістю 32 вузли на годину прямував до острова Санторін. На небі не було жодної хмаринки, через що, здавалося, воно потопало в такому ж безкрайньому океані кольору індиго. Вітерець грайливо посмикував стрічки на капелюшках пасажирів, що розмістилися на борту. Решта відпочиваючих надали перевагу комфортабельним м’яким кріслам у салоні судна. Кондиціонер створював таку бажану прохолоду, а на настінних моніторах змінювали один одного прекрасні краєвиди та визначні місця Санторіну. Гучномовці по черзі різними мовами розповідали про його історію, культуру та побут. Одним із багатьох відпочиваючих, що зараз перебували на паромі, був Сергій Петрович Радченко. Його кремезну постать легко можна було помітити у передньому ряду крісел: сивуватий чоловік років п’ятдесяти, але все-ще підтягнутий та з молодечим блиском в очах. Поряд сиділа його дружина Аня – повна протилежність Сергію Петровичу – невисокого зросту, худенька й на вигляд вдвічі молодша від свого чоловіка жінка читала журнал, іноді поглядаючи на маленьку дівчинку, що бігала по салону. Це – Ліза. Цей

Upload: yaroslav-bondarchuk

Post on 21-Jul-2016

258 views

Category:

Documents


7 download

DESCRIPTION

ВАДИМ ПАВЛЮК 2015

TRANSCRIPT

Page 1: Цивілізація індиго, частина 1

1

Погожого серпневого ранку паром із швидкістю 32 вузли на годину

прямував до острова Санторін. На небі не було жодної хмаринки, через що,

здавалося, воно потопало в такому ж безкрайньому океані кольору індиго.

Вітерець грайливо посмикував стрічки на капелюшках пасажирів, що

розмістилися на борту. Решта відпочиваючих надали перевагу

комфортабельним м’яким кріслам у салоні судна. Кондиціонер створював

таку бажану прохолоду, а на настінних моніторах змінювали один одного

прекрасні краєвиди та визначні місця Санторіну. Гучномовці по черзі

різними мовами розповідали про його історію, культуру та побут.

Одним із багатьох відпочиваючих, що зараз перебували на паромі, був

Сергій Петрович Радченко. Його кремезну постать легко можна було

помітити у передньому ряду крісел: сивуватий чоловік років п’ятдесяти, але

все-ще підтягнутий та з молодечим блиском в очах. Поряд сиділа його

дружина Аня – повна протилежність Сергію Петровичу – невисокого зросту,

худенька й на вигляд вдвічі молодша від свого чоловіка жінка читала журнал,

іноді поглядаючи на маленьку дівчинку, що бігала по салону. Це – Ліза. Цей

Page 2: Цивілізація індиго, частина 1

2

маленький і світлий згусток енергії зумів здивувати всіх. Дівчинка бігала між

кріслами, за мить вона вже розмальовувала свої не всім зрозумілі малюнки, а

через хвилину підходила до незнайомої людини із неймовірною кількістю

складних запитань. Не дочекавшись відповідей, Ліза знову бралася за

малювання або визирала в ілюмінатор, споглядаючи дивовижної краси

морський пейзаж. І так – три години поспіль – ніби всередину цій крихітці

було вмонтовано «вічний двигун». Решта дітлахів, що подорожували

паромом, не виявляли до неї жодного інтересу. Вони вже награлися і

набігалися і зараз стомлено тулилися до своїх мам чи тат. А Лізі – абищо!

Сергій Петрович стурбовано поглядав на доньку. Він пригадав недавню

незручну ситуацію на вулиці. Вони з донею поверталися з парку. Раптом

посеред дороги Ліза висмикнула крихітну ручку з його долоні і щезла у

натовпі. Все відбулося настільки швидко, що Радченко не встиг і оговтатися.

Поки батько шукав свою доньку, вона підбігла до регулювальника, що стояв

на перехресті. Дівчинка посмикала міліціонера за куртку, привертаючи увагу.

Постовий подивився на неї здивовано і трохи роздратовано.

- А ти хто? – несподівано випалило дівча. – Навіщо тут

стоїш? А чому ти руками розмахуєш – зарядку робиш? Ця паличка

тобі навіщо? Замість гантелі?

Питання сипалися як горох і регулювальник на мить розгубився. Він

розкрив був рота, щоб вставити хоч слово, але не встиг.

- А чому світлофор не працює? Чому машини сигналять?

І справді, - подумав міліціонер, задурманений такою словесною атакою,

- чому вони сигналять? – Аж стрепенувся, усвідомивши, що відбувається і

роздратувався ще більше. Проте, згадавши, що перед ним дитина, опанував

себе.

- Юна пані, - з притиском сказав він. – Дуже прошу, поверніться на

тротуар і продовжуйте йти, куди йшли. Не заважайте мені виконувати свою

роботу. Де твої батьки? Чия це дитина? – вже звертаючись до натовпу

вигукнув він.

Page 3: Цивілізація індиго, частина 1

3

- Я – пані? Це – твоя робота? А для чого вона?.. – знову вербальний

обстріл. Але у голосі дівчинки, крім щирої цікавості з’явилися нотки

роздратованості: їй вказали, що вона повинна робити.

Голос регулювальника ставав гучнішим та сердитішим. Він навіть

перекрикував рев сирен. Тут нагодився Радченко. Аж здригнувся, коли

пригадав, якими епітетами нагороджував його «страж порядку», вчив, як

виховувати дітей, а не просто їх плодити, навіть погрожував соціальними

службами та позбавленням батьківських прав…

А що ж з нею робити, коли не схожа Ліза на інших дітей?! Ну, не може

вона просто послухатись і виконати те, що її просять. У завданні повинна

бути загадка, залишаючи можливість домислити і дофантазувати. Не можна

кричати на дитину чи повчати її із саркастичною посмішкою на губах…

Вихователі відзначали, що для свого віку у Лізи підвищений рівень

сприйняття дійсності. І що ж йому тепер робити з такою особливою

донькою?! Як передбачити чергову незручність через поведінку дівчинки?!

- Тату, глянь, яка краса! – долинуло до Сергія Петровича.

Ліза показувала маленькою долонькою на монітор.

Радченко переключився з невеселих спогадів на приємне споглядання

картинок на екрані. Саме в цю мить диктор почав розповідати російською

мовою про невеликий і тихий острів Санторін, про історію його походження,

про ймовірність того, що це і є частинка відомої та загадкової Атлантиди.

Атлантида – це слово діяло на Радченка сильніше від усіляких чарів.

Здавалося, він знав про Атлантиду все. А, якщо де натрапляв на інформацію,

про цей загадковий материк, - не міг відірватися, поки всю не «ковтне». І

справді, якщо різні джерела з точністю описують один і той самий сюжет, це

означає, що його засновано на події, яка вразила практично все людство. А,

оскільки люди – істоти егоїстичні, то найбільш вражаючими та

найцікавішими для них є події та історії, котрі стосуються саме їх. Тому не

дивно, що багато перипетій закрутилося саме навколо зародження та

існування нереально далеких у часі цивілізацій. Версій, ідей, теорій та думок

Page 4: Цивілізація індиго, частина 1

4

про Атлантиду є немало, і кожна має право на існування. Скільки різних

історій люди розповідають про незбагненні речі. Бо ж таємниця - це не те,

чого люди не знають, а те, чого не розуміють, не можуть пояснити. І сама

вже згадка про таємниче зникнення землі атлантів викликає цікавість до цієї

легендарної землі. Чим пояснити цей по-дитячому наївний, водночас

глибокий інтерес своєї персони, до такої глобальної проблеми, Радченко не

знав. Можливо, це - ще залишки юнацького романтичного захоплення

загадками минулого, а, може, цей спогад тісно пов’язаний з молодою

жінкою, що лишила рубець на серці… Так чи інакше, цивілізація атлантів

викликає у Сергія Петровича справжній, непідробний, глибокий, навіть

хворобливий інтерес. І це – факт.

- Тату, тат, а звідки вона з’явилася? – голос повернув Сергія

Петровича у реальність. Ліза вже сиділа в нього на колінах і

кошлатила маленькими рученятами його вже трохи поріділе волосся.

- Хто, доню? – запитав Радченко. Певно, він щось пропустив.

- Атлантида. – таємничо прошепотіла дівчинка. – Диктор

розповідав з монітору … - і вона з вражаючою точністю передала

щойно почутий текст, копіюючи інтонацію, логічні наголоси і паузи.

– Але тут якась загадка! – підсумувала Ліза.

- Так… - тільки й зміг видавити Сергій Петрович, ще не

прийшовши до тями після такої несподіванки.

- Ну, так звідки? – не вгамовувалась дівчинка.

Радченко з шаленою швидкістю збирав у голові докупи відомі йому

версії походження та загибелі цього континенту і приготувався довго і

дохідливо розповідати їх доньці, аж ввімкнувся гучномовець. Приємний

жіночий голос різними мовами сповіщав, що за кілька хвилин паром входить

в бухту. На відпочиваючих чукають екскурсійні автобуси та гіди.

Page 5: Цивілізація індиго, частина 1

5

- Бачиш, малюк, - лагідно промовив Радченко, - зараз гід нам все й

розповість. – Сергій Петрович мовчки подякував Богові за такий вдалий

поворот подій. Ні, про Атлантиду він міг говорити годинами, але чи буде це

зрозуміло його доньці. Вона ж, нібито, ще маленька. Правда, іноді за рівнем

мислення та інтелекту випереджає самого Радченка. Ось і буде нагода

перевірити, як Ліза сприйме «дорослу» інформацію.

- А екскурсовод знає все-все-все про Атлантиду? – не

заспокоювалась мала. – І може розгадати її загадку?

- Якщо він чогось не знатиме, я тобі потім розкажу. По

секрету. – посміхнувся Сергій Петрович і таємничо підморгнув доні.

- Ок! – по-змовницьки підморгнувши очком, відповіла йому

Радченко-молодша.

- Ви вже готові? – запитала Аня.

Захопившись бесідами і спогадами, батько з донькою не помітили, що їх

дружина і мама вже зібрала речі, спакувала воду і фрукти, сховала свій

журнал, Лізині малюнки й олівці, приготувала фотокамеру і терпляче чекала.

Коли твій чоловік займається бізнесом, - звикаєш чекати. Спочатку ти

чекаєш, поки він переросте малий бізнес. Потім – поки визначиться, чи

потрібно йому пхатися у бізнес великий. Далі чекаєш, чи зупиниться він на

рівні фінансового росту, який є зараз і чи задовольнить це його… А взагалі

чекати Аня звикла. Навіть сприймає це з радістю.

Крім нервових очікувань, - тих, що вимотують нерви й висмоктують

життєву енергію, були й приємні сподівання. Переїзд до власного гарного

затишного помешкання, спорудження заміського будиночка, де був її

куточок – невеличка теплиця для екзотичних квітів. Там Аня відпочиває

тілом і душею. Ніхто б не впізнав у дівчаті з вимазаним землею носом чи

щокою, одягнену у гумові рукавички та старий фартух цю гарну й вишукану

пані. Як вона бігала до теплиці, намагаючись не пропустити нового пагінця

чи листочка, перших пуп’янок чи початку цвітіння рослини. Аня обожнює

Page 6: Цивілізація індиго, частина 1

6

орхідеї. У її «святилищі» неймовірна кількість видів цієї квітки. І орхідеї

відповідають їй любов’ю.

На першу річницю одруження Сергій Петрович подарував їй «Золото

Канібалу». Це – рідкісний та до неподобства дорогий сорт орхідей, який

зустрічається лише у Борнео і цвіте раз на п’ятнадцять років. Щастю не було

меж! А ще щасливішою була Аня, коли після неймовірних старань та зусиль

дивовижна орхідея прижилася в її теплиці.

І з якою любов’ю та нетерпінням чекала жінка народження доньки. Ні,

Сергій Петрович, звичайно, теж чекав цього моменту у їх житті, проте у

нього було і є багато дуже важливих справ, які дещо затьмарюють «щасливе

чекання». Довге очікування. Та ось народилася Ліза. Це – незвичайне,

неймовірне та найкраще у світі дитя! І Аня віддавала усю себе маленькій

доні, чекаючи на «паростки».

У той рік зацвіла «Золото Канібалу».

Якщо прагнеш чогось надзвичайного, варто навчитися чекати.

Паром підходив до пристані. Майже всі туристи вийшли на палубу і з

захопленням дивилися у бік острова. Перед ними постала чудова картина.

З трьох боків піднімалися скелі. Здавалося, судно зайшло у величезну

підкову, діаметр якої сягав декілька десятків кілометрів. Скелі височіли на

метрів триста над рівнем моря майже під прямим кутом до води. Трохи

лівіше умовного центру цієї підкови розкинулось два остови, зовсім чорні, з

вершин яких йшов ледь помітний димок.

Судно поволі підійшло до невеликого причалу. Люди почали сходити на

берег. Тепер їх причаровував вже інший, проте не менш захоплюючий

пейзаж. На маленькому п’ятачку шириною і довжиною менше 100 метрів

розмістився сам причал, невеликий будиночок порту, стоянка з десятком

туристичних автобусів. Тут був суцільний хаос – сотні людей метушилися, як

мурахи: хтось сходив з судна, хтось – сідав на інше, одні поспішали,

збиваючи перехожих з ніг, на туристичні автобуси і від’їжджали, інші ж –

навпаки – повертались. І над всім цим хаосом велична вертикальна скеля, на

Page 7: Цивілізація індиго, частина 1

7

якій, порушуючи всі закони здорового глузду, розмістився дорожній

серпантин. Ним безперервним потоком снували автобуси. Сергію Петровичу

доводилось регулярно, раз чи двічі на рік проїжджати гірськими

серпантинами. Але сьогодні, стоячи на причалі і підвівши голову догори, він

усвідомив, що такого серпантину в його житті ще не було.

До групи туристів, що спустилися з парома, підійшла російськомовний

гід і запросила пройти до їхнього автобуса. Коли вони розмістилися у салоні,

екскурсовод милим голосом побажала приємної мандрівки і почала

розповідати про острів Санторін.

- Ми підіймаємось над кальдерою, яка виникла в результаті

виверження вулкану на острові Санторін тисячі років назад. Розміри

кальдери 22,4 на 11,2 кілометри, глибина її – до 400 метрів, висота

скель над рівнем моря - більше 300 метрів…

Родина Радченків розмістилася недалеко від водія. Ліза сиділа у мами на

колінах і з захопленням ловила кожне слово розповіді. Вона навіть ледь

прирозтулила маленького ротика від цікавості. Сергій Петрович з інтересом

спостерігав за поведінкою доньки. Відверто кажучи, ця книжково-

енциклопедична інформація йому була зовсім не цікава. Ба ні – дитина

вбирала в себе кожне слово… Радченко посміхнувся швидше собі й своїм

думкам, ніж оточуючим та повернувся до вікна.

Увага Петра Степановича поступово почала розсіюватись. Він милувався

красою, що відкривалася перед ним з кожним метром підйому.

П’ятдесятирічний чоловік з дитячою цікавістю розглядав пейзаж і слова

екскурсовода слугували швидше музичним фоном до його власного фільму.

В голові Радченка снували різні думки, і оповідь про Санторін була схожа на

колаж, калейдоскоп видів і подій.

Ось простяглася череда забудов – симпатичні одноповерхові будиночки

під синіми дахами. Санторінці фарбують рами своїх помешкань у блакитний

колір. Такого ж кольору і куполи невеликих монастирів і, розкиданих по

пагорбах, церков. Сергій Петрович зауважив для себе, що для невеликої

Page 8: Цивілізація індиго, частина 1

8

площі острова тут дуже багато церков, храмів і каплиць. І вони виділяються

серед інших будівель своїми напівсферичними блакитними куполами. В око

також впадає майже ідеальна білосніжність усіх споруд. І лише незвичайний

рельєф скель, залишки лави у вигляді пемзи та пляжі з чорним та червоним

піском нагадують про виверження вулкану і створюють неперевершений

контраст. І вся ця неповторність доповнюється фоном ясного блакитного

неба.

Гід почала розповідати про виноградарство і виноробство на острові.

Вони є важливим промислом на Санторіні. Острів’яни навіть зберегли культ

бога виноробства Діоніса. На честь нього після закінчення збору врожаю

відбуваються пишні театралізовані святкування. Радченко пригадав цікавий

національний звичай, пов’язаний з цим. Він нахилився до доньки і тихенько,

на вушко, розповів наступне. Для того, щоб хлопчик вважався чоловіком, він

мав пройти кілька випробувань. Серед них було й таке: впродовж семи днів

юнакові потрібно було чавити ногами виноград, вичавлюючи сік, який потім

перетвориться на вино. Але, зауважив вже для себе Радченко, такі язичницькі

традиції не заважають санторінцям, як і іншим грекам, бути справжніми

християнами.

Пані екскурсовод все заглиблювалась у свою розповідь і здавалось, що

вона говорить без упину. Жінка зауважила, що культ винограду тут

підтримується ще й тому, що він, певно, найдревніший на Землі. Його

паростки зуміли пробитись крізь попіл і лаву, після того, як смертоносний

вулкан знищив все живе. Цікавим і досі непоясненим є те, що місцева

виноградна лоза не знає ні цвілі, ні грибків–паразитів, що так дошкуляють

винарям усього світу.

А ще виноград тут вирощують у незвичний спосіб. Через нестачу води

острів’яни не піднімають лози вгору, а прилаштовують на землі, замотуючи

вусики навколо кореня, внаслідок чого стовбур закручується вінком. Листя

рослини не дає перегріватися ґрунту, а сприяє самозрошенню, бо зберігає

вологу роси, що випала вночі.

Page 9: Цивілізація індиго, частина 1

9

Гід розповідала ще багато і, мабуть, цікавого, але Радченко все частіше

зупиняв погляд на різнокольорових пляжах, що виднілися вдалині. Мимохіть

дивився і на дружину з донькою, які пожадливо хапали кожне слово

екскурсовода. І ніяк не міг зрозуміти, як на серпантині, що повис над

прірвою, зможуть розминутися два туристичні автобуси. Сергій Петрович

потрохи почав втомлюватись і від тривалого сидіння, навіть у комфортному

автобусі, і від безперервної розповіді, і від поїздки взагалі.

Нарешті прибули до кінцевого пункту. Гід оголосила, що зараз

відпочиваючі можуть самостійно погуляти містом, але повинні обов’язково

повернутися до автобуса через дві години. І тут туристи загули, як рій диких

бджіл. Розбившись на невеликі групки, відпочиваючі вирішували, куди піти в

першу чергу, пропонували, які краще маршрути обирати.

Дружина Сергія Петровича і Ліза теж перебували у цій екскурсійно-

подарунковій ейфорії. Вони навіть придумали, які сувеніри кому придбати.

Цей перелік був, правда, в усному вигляді, тобто запросто міг разів з надцять

змінитися, залежно від настрою, виділеного фінансування чи побаченого

предмету. Перспектива тривалого блукання магазинами та сувенірними

крамничками голову сімейства зовсім не радувала. Він би волів залишитися

наодинці та відпочити в одній із затишних кав’ярень. От і порозумілися –

Аня з Лізою вирушають на пошуки подарунків, а він – трохи понудьгує без

них за келихом пива в одному із пабів. Кожному – своє, головне, щоб всі

були задоволені.

Дружина Радченка повільно віддалялась. Поряд з нею по звилистій

доріжці весело стрибала донька, радіючи не так шопінгу, як можливості

обстежити незнайому місцевість та порозглядати місцеве населення. Дітям

швидко набридають одноманітні заняття. А що вже говорити про Лізу?!

Радченко неквапливо піднімався вузькою вуличкою. Велика кількість

туристів, сувенірні крамнички, кафе – ось він на пагорбі. Сказати, що

навколо дивовижна краса, означає нічого не сказати. Саме тут, на вершині,

відчуваєш себе володарем світу. І черговий раз переконуєшся, що Санторін –

Page 10: Цивілізація індиго, частина 1

10

це острів надзвичайної краси, краси дикої, неземної, не упорядкованої

людськими руками, а виплеканої самою природою. Які тут пляжі! Глибока

прозора вода небесно-блакитного кольору. Здається, що саме небо

розкинулось біля твоїх ніг і можна ступити на нього, як на м’який килим.

Але, як противага цій холодній ніжності – чорний, червоний і білий пісок і

такого ж незвичного кольору галька. І саме це поєднання протилежностей і

утворює картину неповторної краси, приваблюючи сюди зграї туристів.

Сергій Петрович поволі йшов вуличкою і зайшов у пивну, розташовану у

самісінькій скелі. Щоб втамувати спрагу, він замовив собі два великих

келихи пива та залпом спустошив їх. Чоловік відчув, як солодка хмільна

прохолода розповсюджується по всьому тілу. Раптом він помітив, люди у

залі досить дивно на нього поглядають. Радченко зрозумів, чим викликана

така реакція з боку мешканців острову. Адже вони смакують пиво, як

французи – вино, розтягуючи насолоду. А тут…

У дилемі, що постала перед нашим героєм, перемогло бажання

втамувати спрагу, відпочити і розслабитись, а не необхідність зважати на

думку інших. Тому Радченко вирішив замовити ще один бокал пива.

Вже, смакуючи принесений офіціантом напій, Сергій Петрович

спостерігав за хвилями, які здіймалися і розбивались об каміння на дрібні

краплі.

- Сірий, ти? – почув раптом Радченко.

Сірим Сергія Петровича називали ще з дитинства. Він навіть і не

пам’ятає, як до нього приклеїлося це прізвисько. Можливо, воно співзвучне

імені (Сергій - Сірий). А може й тому, що Сергій майже завжди займав

нейтральну позицію – утримувався від кардинальних рішень, різких

зауважень і вчинків, що привертають увагу. Був, так би мовити «сірою

мишкою», а, може й «сірим кардиналом» - час все розставить на свої місця.

Здебільшого, був спостерігачем, проте вмів аналізувати, робити правильні

висновки і змін не боявся.

Page 11: Цивілізація індиго, частина 1

11

Так, чи інакше, але друзі його, як і багато років тому, називали Сірим.

Тому так дивно було чути це звертання тут, за тисячі кілометрів від рідної

оселі.

Відірвавши погляд від блакитних просторів, він помітив постать, яка

наближалась до нього з темного кутка. Коли незнайомець вийшов на світло,

Сергій Петрович, не приховуючи подиву і радості, кинувся йому назустріч.

Це ж – Юра! Товариш, якого він не бачив, дай, Боже, пам’яті, років двадцять.

Тоді він носив теплий полярний костюм, відростив лапату бороду. А цей

Юра був схожий на голлівудського красеня – підтягнутий, випещений,

просто, але дорого вбраний, гарно і стильно пострижений, - одним словом –

шикарний.

Безсумнівно, для обох чоловіків їхня зустріч стала приємною

несподіванкою. Після тісних щирих обіймів вони перейшли трохи до

банальних, водночас наразі актуальних та цікавих обом питань.

- Як тебе сюди занесло? – запитав Радченко.

- Я тут живу. Купив будиночок та зараз мешкаю тут. Часом

приїжджаю в Москву, але вже років з десять я – острів’янин. А ти як?

- Відпочиваємо на Кріті, а сюди приїхав на екскурсію.

Дружина з донькою десь скуповують сувеніри по крамницях, а я –

пивка вирішив попити.

Юра підізвав кельнера та замовив два подвійних «корвуазьє».

- Як ти тут опинився? – розпитував товариша Радченко. –

Ніколи б не чекав зустріти тебе тут!

- Я, на відміну від тебе, Сірий, із Заполяр’я не поїхав.

Працював там само, одружився, доріс до керівника нашого тресту.

Трест влився в газовий комплекс. Почалась приватизація, я зміг

скупити значну кількість акцій. От тепер вони працюють на мене – я

один із співвласників Газпрому. – Юра замовк, став потягувати

коньяк маленькими ковточками.

Page 12: Цивілізація індиго, частина 1

12

- То, життя склалося?! Я б, все-одно, так не зміг, навіть, якби

лишився на Півночі. Ну, не можу займатися весь час однією справою

– приїдається! – промовив Сергій Петрович.

- Скажімо так – життя, не так щоб вже вдалося. Гроші є, а

щастя - бракує. – Радченко допитливо подивився на товариша.

- Розумієш, я одружився з Надією.

Сірому немов перекрили доступ кисню – обрубали життя, що ще

жевріло.

Єдине, що подумки повертало його на крайню північ, підживлювало

спогади – це образ її, Надії. Те тепле відчуття і хвилююче почуття, що

зігрівало його тоді, у люті морози… і ці слова – як «ніж у спину». Напевне,

його обличчя смикнуло чи то від болю, чи від неприємної новини, та Юра не

дав йому оговтатись.

- Не треба ревнощів і образ. Наді більше нема. Вона загинула

три роки тому в автокатастрофі. – Він замовк та залпом допив

залишки коньяку. Мовчки спорожнив свою чарку і Радченко. Кілька

хвилин вони сиділи в повній тиші, розмірковуючи кожен про своє.

- Я готовий був роздерти тебе на шматки, за те, що вибрала

вона тебе. Як я потай радів, що ти від’їжджаєш на велику землю. А

після її загибелі зрозумів, що ближчого друга, як ти в мене не було.

Часто згадував наші пригоди там, на півночі… Я радий, що ми

зустрілись. І де, скажи?! – продовжив Юра і замовив ще по келиху

коньяку.

- Так, у тому, що зустрілися ми саме тут, є щось вище за нас.

– тільки й зміг додати Сірий.

Подумки Радченко перенісся у ті далекі часи в холодне Заполяр’я.

Сергій Петрович Радченко опинився на крайній півночі, а точніше на

півночі Західного Сибіру, з вагомої причини – він в черговий раз хотів

змінити своє життя. В сім’ї – повне непорозуміння, робота остогидла, друзі

Page 13: Цивілізація індиго, частина 1

13

розбрелися, хто куди. Словом, у свої тридцять років Сергій Петрович

визначив своє життя, як нудне та некомфортне.

Одночасно з Радченком на роботу у трест «Пургазбуд» влаштовувався і

Юра Денисюк. Через кілька днів знайомства колеги виявили, що мають

багато спільного – від деяких гастрономічних вподобань, до схожості у

певних філософських та релігійних питаннях. Їх обох, як інженерів з

досвідом роботи, призначили начальниками дільниць на один з об’єктів, що

споруджував трест, а саме на будівництво станції охолоджування газу.

Загалом на об’єкті працювало з пів тисячі чоловік. Були серед них і

молоді спеціалісти, які, щойно закінчивши ВУЗи, прийшли працювати за

направленням. Серед їх числа було і молоде подружжя - Надія та Костя

Сергієнки. Отримавши дипломи Київського інженерно-будівельного

інституту, вони отримали направлення саме в цей трест. За рік спільного

життя молоді люди зрозуміли, що рано пов’язали себе шлюбними

обітницями – надто вже різні характери вони мали та кардинально

протилежно розуміли сенс життя. Костя вважав, що дружина повинна бути

вся «домашня»: готувати супчики, прати-прибирати і, у жодному разі, не

висовуватись (в щонайширшому розумінні цього слова). Надя ж супчиків

готувати не вміла, у помешканні прибирати не хотіла і не давала себе

ображати (про будь яку фізичну дію вже навіть не йдеться). Натомість вона

була дуже ерудованою жінкою, зналася на літературі та мистецтві, а

особливо любила історію та міфологію. Надя могла годинами розповідати

про стародавній Рим, про Візантійську імперію, про Вавілон чи Карфаген.

Однак улюбленою темою була стародавня Греція. Незабаром всі навколо, а

особливо Сергій, знали про острів Кріт, про кріто-мікенську культуру, про

лабіринт Мінотавра та нитку Аріадни, про Ікара та обпалені крила.

Надя просто марила Атлантидою. З її розповідей здавалося, ніби вона

сама звідти. Ця худенька, середнього зросту зеленоока дівчина подобалась

Радченку і, мабуть, не йому одному. Але Сергій про те не задумувався – він

просто любив слухати її чудові оповіді про таємничий континент. Надія так

Page 14: Цивілізація індиго, частина 1

14

впевнено і переконливо розповідала, що уява сама переносила чоловіка

кудись далеко, в інший вимір …

Вечір заходив. Червоний сонячний диск вже майже торкнувся горизонту.

Високий, атлетичної статури чоловік стояв на березі водойми і спостерігав за

приготуваннями до свята. Вода віддзеркалювала його тонкий профіль та

орлиний ніс. Вітер куйовдив довге світле волосся. Молоде, але міцне тіло

вкривала шкіра вбитого ведмедя, подекуди оголюючи міцні ноги. Це – Сехі.

Він – майже типовий представник величного народу Атлантиди. Чому

майже? – Бо, незважаючи на свій ще досить молодий вік, встиг завоювати

повагу односельців і навіть старійшин. Зараз він – не рядовий мисливець, він

– командир, що дає йому право носити шкуру найвдаліше впольованої

тварини швидше як трофей, а не предмет одягу. За своїм статусом він може

не працювати внизу з іншими, а спостерігати й вартувати порядок.

Сьогодні був нелегкий день. За ланню довелося дертися високо в гори.

Але його люди звикли долати перешкоди – бігати за швидкими тваринами,

стрибати по скелястих та небезпечних уступах і, врешті-решт, повертатися зі

здобиччю. Молодик обвів поглядом своїх товаришів - судячи з їх постатей та

фізичного стану, для них не існувало важкої роботи. Ось і зараз, вони, ніби

бавлячись, котили величезні пеньки та встановлювали їх по колу – готувався

святковий стіл.

Ніс вловив дивовижний запах печеної оленини. Аж слинки потекли.

Голова чоловіка поволі повернулася у той бік, звідки потрапив сюди цей

запаморочливий аромат.

Ліворуч на галявині працювали жінки. Вони варили, смажили, запікали і

на весь берег розповсюджували ці неймовірні запахи. Погляд вирвав з юрби

єдину – свою жінку – Аді. Її тонка струнка постать то з’являлася, то зникала з

поля зору. Але, коли вона на мить затримувалась на одному місці, Сехі не міг

намилуватися її світлою, як сяйво місяця, шкірою і невимовною красою. І ця

краса була у всьому – в руках, у погляді, в оточенні.

Page 15: Цивілізація індиго, частина 1

15

Дитя краси. Інакше і не назвеш, бо краса тут усюди. Чоловік перевів

погляд на гори, що вже майже сховали сонце. Неперевершений захід світила

радував око – розмаїття кольорів, здавалося, відбивається у дзеркальному

відображенні острова, ніби хтось пензлем помалював землю, взявши фарби в

неба. Там – смарагдово-зелений ліс. Фіолетовою стала вода у теплому

джерелі, а навколо нього – чорно-сірий пісок.

На узбережжі ж панує інша гамма – жовтогаряча. У заході сонця морська

піна, що здається брудно жовтою, монотонно викидається на гарячий пісок

цегляного кольору. І навіть поодинокі травинки, що пробилися крізь ґрунт до

сонячного світла – теж жовтого відтінку, лише змішаного з сухувато-

коричневим. Одне слово – краса! Краса у майстерності природи, що

подарувала людям цей острів.

Сехі зловив себе на думці, що йому подобається милуватися рідним

краєм, знаючи, що тут – у його селищі, у його житті – досконалість.

А тим часом жінки вирушили до храму Посейдона. Острів’яни були

впевнені, що саме він створив їхню благодатну землю і дає їм можливість

жити й розвиватися далі, оберігаючи від негод. Сьогодні вони несли дари у

подяку за вдале полювання. Чоловік провів їх поглядом. Жінки прямували до

величної споруди, що височіла на пагорбі і, сяяла, як друге сонце. Всю

зовнішню поверхню храму вкривали срібні пластини, а акротерії були

викладені з золота. У світлі сонця, що заходить – видовище дивовижної

краси. Сехі подумав, що Посейдон не міг не оцінити всю велич, яку створили

у його храмі атланти. Тому і допомагає у полюванні, сприяє вдалій

риболовлі, забезпечує острів водою із теплого та холодного джерел. Словом,

зробив все, щоб люди були щасливі. «І ми вміємо бути вдячними!» - подумав

Сехі.

Нарешті дочекалися – чоловікам принесли страви. Мужні атланти

куштували і нахвалювали своїх дружин. Кожна з них намагалася готувати

якнайкраще. А це вони уміли. Коли чоловіки понаїдалися досхочу, прийшла

черга вечеряти жінкам. Вони не сиділи біля загального «столу», а

Page 16: Цивілізація індиго, частина 1

16

розмістилися ліворуч, на настилі з гілок та листя. Тепер чоловіки терпляче

чекали, поки берегині вогнища втамують голод та спрагу. А далі – веселощі і

танці. До ранку, до повного знесилення від шалених ритмів, обіймів,

поцілунків, любові… Так розповідала Надія …

Життя на будівництві поволі продовжувалось. Серед п’яти сотень

працівників, жінок можна було перерахувати на пальцях. Всі жили в одному

обмеженому просторі, тому, навіть мимоволі знали все і про всіх. Не

залишилося поза увагою і те, що Костя – Надіїн чоловік, зачастив до

симпатичної поварихи, особливо у неробочий час.

Одного разу, був чийсь день народження, дружна компанія інженерно-

технічних працівників зібралася трохи випити та потеревенити. За вікном –

неабиякий мороз – поділка «- 30» звична для цієї пори. Але полярна ніч

поступово змінювалась на полярний день. Сонце о дванадцятій годині тільки

ховалось за горизонтом, а вже о третій – піднімалось.

На відміну від працівників, що жили у тимчасовому гуртожитку, ІТР

(інженерно-технічні робітники) мешкали у так званих «бочках». Це ті самі

будівельні вагончики, лише круглі на вигляд. Як для умов крайньої півночі,

це навіть дуже пристойне житло. Крім декількох ліжок у приміщення

втиснули вмістку шафу, душ, маленьку кухоньку, сушку для одягу та

тумбочки і кілька поличок для телевізора та книг.

У розпал гуляння всі помітили, що Костя кудись зник. Хоча, по

великому рахунку, куди подівся колега, знав, напевне, кожен. Надя, завзято

розповідала якусь грецьку легенду і нічим не виказувала, що відсутність

Кості її бентежить. Через деякий час всі помітили, що у «бочці» стало

прохолодно. Ще через трохи навіть підігріта спиртним молодь відчула холод

у приміщенні і всі зрозуміли – опалення замерзло.

Що то було?! Люди у тридцятиградусний мороз виносять всі речі із

хатинки, розбирають підлогу (адже система опалення знаходиться саме під

підлогою ), знаходять паяльні лампи та зварювальний апарат. Декілька годин

кипить брудна і напружена робота, а потім все заноситься знову у «бочку»,

Page 17: Цивілізація індиго, частина 1

17

ставиться на свої місця і продовжується гулянка, але вже з більшим запалом.

Мабуть, під час цього неприємного, але одночасно і веселого інциденту між

Надією та Сергієм спалахнула та іскринка взаємної поваги та довіри. Дівчина

не пішла у свою теплу «бочку», а допомагала носити речі, підбадьорювала,

жартувала. Сергій чітко організував роботу, відчувалося, що він справді знає,

що робить. Ніби звичайний випадок, але той вечір приніс Радченкові повагу

друзів.

А, чи був Юра Сергієві другом? Швидше, прискорювачем, каталізатором

у реалізації Радченкових ідей. Знову згадалося, як там, на півночі…

Коли довго займатися однією й тою ж самою справою, вона

«приїдається». І те, що вчора було неймовірно цікавим, сьогодні викликає

нудоту та позіхання. Незабаром сповнена романтичного запалу робота на

півночі, стала одноманітною та буденною. Ті явища, що попервах видавалися

екзотичними та незбагненними, стали сірими та сумними.

Юра не так близько до серця сприймав буденність, дивився на речі ніби

жартома. Сергія ж така одноманітна плинність просто вбивала. Він замикався

в собі, довго мовчав, лежав на ліжку, відгородившись від світу. Не радували

ні полювання, ні чоловічі посиденьки «під пляшчинку», ні робота.

- Все таке однакове, передбачуване, сіре, - якось пожалівся він Юрі.

- Ти ж сам – Сірий. – пожартував над ним товариш. – Чим

незадоволений? Їсти-пити є, робота є, гроші платять… Хочеш

видовищ? Дівчат у лазні?

Тієї ночі Сергію наснився дивний сон.

У зоряному небі світив повний місяць. Пара підіймалася над поверхнею

води. У повітрі віяло нічною прохолодою. В місячному сяйві пісок на березі

видавався сріблястим. Група людей прийшла до джерела. Вони скинули одяг

і без остраху зайшли у воду. Чулися задоволенні крики та хлюпання. Юнаки

бризкали водою один на одного, здіймаючи стіни бризок, що сяяли, як

коштовне каміння у місячному світлі. Дівчата відділилися і купалися трохи

далі. Вони вимивали своє довге волосся , ніжно збиваючи його руками. Одна

Page 18: Цивілізація індиго, частина 1

18

з них лягла на воду. ЇЇ світлі коси, підкоряючись підводним течіям

розпустилися по воді навколо голови і здавалося, що у панни не голова, а

сонце. Море задоволення і приємних емоцій!!! Це ж – тепле джерело!

Раптом один з юнаків вибіг на берег і зламав кілька гілок з куща. Потім

він заскочив назад у воду і почав бити цим «букетом» своїх побратимів. На

диво, вони не виявили агресії, а аж запищали від задоволення. Легкі удари

надавали їм свіжої енергії, а тепла вода її підтримувала. Чоловіки вибігали на

берег і забігали знову у воду, бризкалися, здіймаючи шквал сріблястих

краплин, - веселилися, як діти.

- Лазня!

- Ти чого кричиш? Що трапилось?

Сергій розплющив очі. Над ним стояв стурбований Юра.

- ЩО трапилось? – повторив він. –Тобі зле?

- Та, ні, наснилося. – відповів Радченко. – Лазня.

- Що лазня? – перепитав товариш, вмощуючись у своє ліжко. – Від

того, що лазня наснилася, так не репетують.

- Треба побудувати лазню. – пробурмотів Сергій, повертаючись на бік.

Сон знову охоплював його.

- Ага, в тундрі, і дівчат… - додав Юра, поринаючи у сон.

«Сон в руку», - подумав зранку Сірий. Тим паче, що руки вже давно

чесалися до якоїсь нової , «незбитої» роботи.

Коли ти - відповідальний по будівництву, то знайти потрібні

будматеріали на складі – не проблема. Є тільки невеличке «але»: може

статися таке, що резерв, на який ти вже розрахував у своєму проекті, може

терміново стати необхідним для будівництва, а пора не та – підвезти завчасно

не зможуть… та, як кажуть, чим чорт не жартує!

Особливо не розповідаючи нікому про свій задум, Радченко приготував

дві довжелезні труби. Дав вказівку позагинати їх трохи з обох боків і

скріпити між собою на певній відстані металевими балками, а потім -

Page 19: Цивілізація індиго, частина 1

19

зробити потужній настил – вийшла конструкція, що нагадувала гігантські

сани.

Колеги дивувалися неймовірній активності Сергія. Він змінився на очах.

Сум і нудьга кудись поділися, а Сірий з неабияким азартом роздавав команди

підлеглим, і, аж світився від щастя. Працівники дивувалися такій зміні

настрою, але ще більше цікавості в них викликала конструкція, над якою

працював Радченко. Навіть тоталізатор влаштували, щоб вгадати

призначення «об’єкту».

Юра підігрівав «моторчик» :

- Слухай, а що буде, як там, зверху, дізнаються, що ти матеріали

дефіцитні використовуєш? Ну, хоч скажи, що то буде?

Сірий довго не здавався, але не витримав:

- Лазня.

- ЩО? ЛАЗНЯ? Ти що, з дуба впав? Яка лазня тут? Тебе ж звідси під

три чорти виженуть, чи не знаєш: «ініціатива наказуєма»! –

підсміювався Юра. Звичайно, з керівництвом у них були хороші

стосунки – всі розуміли, в яких умовах працюють тут, але за деякі

вчинки «по голівці б не погладили».

- Та тож не для себе, для всіх. – спробував переконати товариша

Радченко. – Невже ми тут, на півночі, не можемо мати комфортні

умови? Не просимо ж, самі створюєм!

- Ну ти й … Навіть слів нема! – товариш ховав посмішку в бороду, але

вже втриматися від сміху не міг.

- Та ти сам мене на цю ідею надихнув! – не змовчав Сірий.

- Тепер ще й винен!

В кімнаті висіла тиша. Вона пригнічувала. Сергій не витримав і вийшов.

Він усвідомлював, що Юра жартує, і так лише підштовхує його до рішучих

дій, але критику, навіть жартівливу, він сприймав болісно. Хотілося

підтримки, міцного дружнього плеча, поради, врешті-решт.

Page 20: Цивілізація індиго, частина 1

20

Він тепер все частіше після роботи затримувався на своєму «об’єкті».

Колеги посміювались з нього і чекали розвитку подій. Ось – ось мав приїхати

начальник тресту.

За кілька тижнів лазня була готова. Заходячи в це, з дозволу сказати,

приміщення потрапляєш у невеличкий тамбур, де на стінах прилаштовані

гачки для одягу, а під ними – полиці для взуття. Далі - досить

комфортабельні утеплені хороми, що включали власне парну, відділення з

пічкою, кімнату відпочинку, санвузол та душ. Під дахом Радченко розмістив

величезного бака з водою, поділеного на дві частини. Влаштований він був

таким чином, що одна частина бака постійно підігрівалась, а інша -

залишалася холодною. Тобто, відпочиваючі у лазні були забезпечені і

холодною, і гарячою водою. Була прилаштована під дахом ще й ємкість з

соляркою, що слугувала для опалення не лише парної, а й приміщення лазні.

До слова сказати, Сергій передбачив навіть «теплу підлогу» - в настил під

ногами теж було вмонтовано труби, по яких подавалася гаряча вода.

До того ж, лазня могла функціонувати як при підключенні до електрики та

води, так і автономно, на власному ресурсі. А переміщалася вона на тих

самих гігантських санях. Ось така була чудо-лазня!

ЇЇ відкривали, як годиться, з пляшкою, закускою і першим паром.

Напарені, червоні і задоволені, хлопці вибігали на сніг, падали у замети,

реготали: «Ой, що ж буде, як «шеф» це побачить?» - і забігали назад у лазню.

А розв’язка наближалася. На планову нараду приїхав начальник тресту.

Однак, саме сьогодні всіх цікавили не поточні службові справи, а те, чим це

засідання закінчиться для Сергія. Обговоривши декілька питань та проблем

«по суті», керівник тресту згадав у своїй промові і про лазню та Радченка.

- Дивіться і вчіться! Людина – не просто хороший інженер, а й

ініціативний . З підручних засобів зробив лазню! Про вас, хлопці, турбується!

Молодець, Радченко. А попаритися пустиш?

- Та, хоч зараз! – відповів приголомшений таким поворотом подій Сергій,

бо вже був морально налаштований на звільнення з роботи.

Page 21: Цивілізація індиго, частина 1

21

Тоді начальник тресту в лазні так і не відпочив – невідкладні справи.

Однак через кілька тижнів Сергія терміново з дільниці викликали в «офіс».

Телефонував керуючий трестом.

- Як там, Радченко, лазня ще стоїть? – почув Сергій голос начальника у

слухавці.

- А як-же! Ви ж попаритися збиралися! – не зовсім розуміючи що до чого,

віджартувався він.

- То розтоплюй! – скомандував керуючий трестом. – Скоро буду.

За кілька годин Радченко вже пригощав у своїй лазні гостя гарячим чаєм і

коньяком, що завбачливо привіз начальник тресту. Комфортабельний

відпочинок, гаряча пара та трошки спиртного сприяли відвертій бесіді.

- Сергію, а як у тебе з геодезією? – поцікавився керуючий.

- Знання чисто теоретичні, отримані в межах інститутської програми,

практики немає. – відповів інженер.

- Слухай, тут така ситуація…

Про ту ситуацію на станції, напевне, знав кожен. Трест залишився без

геодезиста. Причина – досить болюча. На будівництво мало прийти сучасне

французьке обладнання. А попередній «спеціаліст» такого наробив з

вимірами, що як його монтувати тепер, ніхто уявлення не мав. Цю ситуацію

треба «розрулити» у найкращий спосіб.

- Поки ми дочекаємось кваліфікованого геодезиста, - продовжував

начальник, - перевірки, переїзди, ознайомлення з ситуацією… В

терміни здачі об’єкта не вкладемось. Ну, от хочу тебе спробувати на

цю посаду. Так, це не підвищення, але ти – мужик тямущий, спробуй

попрацювати й розібратися.

Відверто кажучи, Радченка його одноманітна робота вже втомила. Та ще

начальник каже, що щось придумає, щоб «добавити до окладу». Але тут вже

інше –треба щось міняти.

Недовго зважуючи на всі «за» і «проти» він погодився.

Page 22: Цивілізація індиго, частина 1

22

- Ну, Сергію, у найкоротші терміни маєш сформувати невеличку групу, бо

роботи – «завались», треба ті «діяння» виправляти, сам розумієш.

Новоспечений геодезист розумів і зібрав відповідних спеціалістів у свою

команду. Природньо, що до її складу увійшла і Надія.

Як відомо, геодезичні роботи поділяються на польові та камеральні.

Спочатку проводяться заміри на будівельному майданчику, або винесення

відміток з креслень в натуру на об’єкті – це і є польові роботи. Камеральні –

це роботи в офісі, по розшифровці записів польових робіт та складання

різних звітів. Тоді офіс геодезичної служби розмістився у двох будівельних

вагончиках прямо на майданчику, а селище будівельників було в двох

кілометрах звідти, серед безмежної тундри. На обід всі пішки ходили туди,

чи їздили службовим транспортом.

В той день накопичилось багато термінової камеральної роботи і Сергій

запропонував Надії на обід не відволікатися, а закінчити роботу і раніше піти

відпочивати.

Будівельний майданчик спорожнів. Всі поїхали у селище на

регламентовану годину відпочинку – відігріватися з морозу та смакувати

гарячим супом. Та раптом здійнялася така хуртовина, що навіть у цьому

суворому північному краї не кожної зими трапляється. Вітер шматував

великий лапатий сніг, що намагався сховатися на землі. Гуло й ревіло все

навколо. Була така пітьма, що навіть своєї витягнутої руки не побачиш.

Та погода не засмутила Сергія та Надю. Навпаки, заметіль за вікном

будівельного вагончика занурила їх у якусь неймовірну романтику. Відчуття

того, що за декілька кілометрів довкола – нікого, а за вікном – суцільна стіна

снігу і рев оскаженілого вітру, змусило їх відкласти будь-яку роботу і

наблизила до чогось первісного, земного, інстинктивного і красивого. Сергій

мовчки підійшов до Надії і поцілував її. Вона не відштовхнула Радченка, не

вдала здивовану недоторканість, а навпаки – пригорнулася до нього і ніжно

обійняла. Вони жадібно і пристрасно цілувались. Ставало гаряче. У запалі

пристрасті чоловік і жінка почали рвучко знімати один з одного одяг. На

Page 23: Цивілізація індиго, частина 1

23

жаль, а, може, зовсім навпаки, - на крайній півночі одягаються не так, як в

Криму у пляжний сезон. Та це ще більше розпалювало їх. За кілька хвилин

речі недбало валялися на підлозі, а Сергій та Надія обіймалися,

розчиняючись один в одному. Ще мить - і їх тіла сплелися б у клубок

пристрасті, шалу, кохання… Ще б мить…

Та за вікном, перекрикуючи вий хуртовини, неясно загуркотів мотор і за

кілька хвилин потому хтось голосно постукав у двері. Сергій з Надією

нашвидкоруч одягнулись і відчинили засув. На порозі стояв Юра .

- Ви як тут? Не замерзли? Там таке робиться!!! – схвильовано кричав

він, переборюючи вий вітру.

- Та ні, у нас тут все добре. – зніяковіло відповів Радченко.

- В їдальні як прикинули, чи всі на місці - а вас – нема. А за вікном –

«кінець світу»! Здогадався, що ви тут – запрацювалися. А, раптом,

замете, замерзнете! Я ж сьогодні - черговий по будівництву, не хочу,

щоб нещасний випадок в мою зміну трапився! – сміється.

Надя з Сергієм теж засміялися, швидше за компанію, ніж за бажанням.

- Біжу в ангар, завожу ГТТ, якого з добрих півроку ніхто не заводив.

Їду, а ні чорта не видно. Які дороги, думав, аби самому не

перевернутися. А ще ліва фара почала блимати. Ну, думаю, зараз

мене тут замете – і по всьому. Поїхав рятувати, а самого б хто

врятував. Двічі ледь не перевернувся… - Юра не заспокоювався.

- Та навіщо ж так наражатися на небезпеку?! Скоро б хуртовина вчухла

і ми б дісталися «бочки» самі. – втішала його Надя.

- Ну, справді, дарма переймався. – вторив їй Сергій.

Але за цими ввічливими і формальними фразами кожен ховав свої

справжні думки.

Між тим життя на будівництві йшло своєю чергою. Воно було нудне й

одноманітне: житлова «бочка», їдальня, будівельний майданчик і - знову по

колу. Час від часу Сергій брав у руки рушницю, щоб за сотні метрів від

Page 24: Цивілізація індиго, частина 1

24

поселення будівельників вполювати пару куріпок. Готувати цих пташок

Радченко умів, але робив це дуже рідко.

Якось, по завершенню чергового робочого дня, Сергій запропонував

Наді на будівельний майданчик наступного дня не йти. Вони б взяли деяку

роботу з собою в поселення і, не поспішаючи, її доробили б у домашніх

умовах.

Зранку Сірий поцікавився у Юри його планами на день і коли

повернеться з будмайданчика. Попрощавшись із другом до вечора, Радченко

розпочав прибирання їхньої «бочки». Водночас заходився і куховарити. Він

підсмажив декілька ще вчора підстрелених куріпок. Приготував ще щось

«вишукане», дістав пляшечку вина і незабаром з’явилась Надя.

Вони обідали, пили вино, про щось, і ні про що конкретне, розмовляли,

але тієї романтики, що була кілька днів тому на будмайданчику вже не було.

Їх щось стримувало. Почувся стукіт – хтось піднімався металевим трапом,

що з’єднував ряд «бочок», і наближався до їхньої оселі. За хвилину на порозі

з’явився все той самий Юра. Надя з Сергієм дружно розсміялися і запросили

його до столу. Він знову щось бурмотів про втому за тиждень напруженої

роботи, про можливість відпочити…

Ось і в тундру прийшла весна. Все, за винятком деяких пагорбів,

поодиноких будівельних майданчиків, та насипів кількох доріг, що

з’єднували їх, на певний час опинилося під водою. Саме в цей період

доставка окремих паперів особисто, з рук в руки, змусили Сергія їхати

попутним «Уралом» за сто сорок кілометрів до міста, де знаходилась контора

тресту. Виробнича необхідність, доопрацювання документів, які він віз у

трест, вимагали взяти із собою помічника. Цим помічником стала Надія. І

тому в кабіні «Уралу» поряд з водієм та Сергієм сиділа саме вона.

Потужна машина впевнено, але досить повільно просувалась кілометр за

кілометром по вузькому, вимощеному дорожніми плитами насипу. Іноді

«Урал» мусив з’їзджати з дороги в затоплену, але ще мерзлу під водою

тундру, бо іншого шляху просто не було. Дорога була неймовірно складною.

Page 25: Цивілізація індиго, частина 1

25

Від такої поїздки у присутніх в кабіні автомобіля рівень адреналіну в крові

аж зашкалював. Кілька разів доводилося витягувати із ям зустрічні, менш

потужні машини. Щораз спадало на думку – хто ж нас витягне в аналогічній

ситуації? Дуже вже не хотілось залишатися на ніч у кабіні «Уралу» серед

безкрайнього холодного водяного простору. Але минулося. Через шість

годин такого ралі, Сергій уже брав ключі від номера відомчого готелю у

помічника чергового по тресту.

Номер відомчого готелю – це двокімнатна квартира у

багатоповерховому будинку. Красиво мебльовані апартаменти, велика ванна

з сучасним оздобленням, кухня з достатньою кількістю продуктів. У магазині

навпроти Радченко завбачливо прикупив пляшку вина. Після спартанських

умов будівельного майданчика, Сергій з Надією потрапили немов би в інший

вимір. Вони вже давно були позбавлені такої «цивілізації».

Випили по келиху вина. Мовчали. Досі не вірилось, що вони – самі, що

всі - далеко і ніхто не завадить їм насолоджуватись товариством один одного.

Боялися порушити тишу, щоб не злякати того загадкового стану, на який

чекали вже довгий час. Надя піднялася і пішла в душ. За кілька хвилин

Сергій вирушив за нею. У кімнату вони повернулися вже разом – він ніс її на

руках. Два мокрих та спраглих тіла впали на широке ліжко і, не промовляючи

ні слова, щоб не витрачати таких бажаних і довгоочікуваних хвилин надарма,

з оскаженілим азартом кохалися. На короткий час засинали, прокидалися, і

знову кохалися. Як справжній мандрівник, що щойно повернувся з пустелі,

не міг упитися, так і Сергій з Надею не могли насититись один одним. Під

ранок остаточно виснажившись, вони зайшли на кухню, випили по келиху

вина, трохи перекусили…

- Який гарний вид з вікна. – промовила Надія. – Такі кольори! Як

неймовірно змінює все навколо сонячне світло! А знаєш, напевне, в

Атлантиді був ще прекрасніший ранок. Мешканці вставали рано, з

сонцем, ніби проводжали його на денні справи і чекали схвалення на

Page 26: Цивілізація індиго, частина 1

26

свої задуми на день прийдешній. Якщо світило ховалося за хмари, то

заплановані справи потрібно було відкласти – не час їх робити…

Надія так захоплено розповідала, що Сергій аж примружив очі. Йому

привиділись ряди гарних і міцних людей, що стояли на березі океану і

дивилися на схід сонця. Хвилі шуміли, створюючи неповторну музику. Вітер

куйовдив атлантам волосся і розвівав одяг. Це видовище неймовірно вразило

Радченка, збудило його фантазію. Він підійшов до Наді, ніжно обійняв її і

вони знову опинились в ліжку. Кохалися і спали, спали і кохалися…

Сергій дістався до керуючого трестом аж по обіді. Доопрацювання

виконавчих схем, які вони привезли, не забрало багато часу. Фактично три

дні вони присвятили один одному. Трохи погуляли містом, двічі посиділи у

невеличкому кафе, подивилися фільм у кінотеатрі, а загалом – весь вільний

час не залишали ліжка. Це були найкращі дні їхнього життя. Сергій і Надя

були щасливими, азартними і ненаситними. Коли просто хотілося

поговорити, Сергій розповідав про своє минуле життя, а Надя, як завжди, -

про давні цивілізації, легенди давньої Греції та Атлантиди. І так не хотілося

залишати цей маленький, але їхній світ.

З великою неохотою, мовчки для всіх і з диким криком відчаю у своїх

душах, вони поверталися на будівництво. На Надію чекав, а швидше навпаки

– не чекав її формальний чоловік. На Сергія чекав перехід на інший об’єкт та

нова посада.

Старі друзі ще довго розмовляли про все і ні про що, пили коньяк і

мовчали кожен про своє. Вже добре напідпитку розійшлися. Сергій Петрович

поспішав до туристичного автобусу, а Юра нетвердою ходою вузькою

вуличкою, між біленькими будиночками рушив десь вглиб містечка,

пообіцявши заїхати в Україну до Радченка.

Туристи вже майже у повному складі чекали біля автобусу. Стомлені і

задоволені, вони обмінювались враженнями, хвалилися сувенірами і

показували фото. Незабаром автобус рушив назад до порту.

Page 27: Цивілізація індиго, частина 1

27

Пасажири розбились на групки й жваво обговорювали екскурсію, нову

інформацію, ділилися враженнями про острів, про побачене й почуте,

розглядали сувеніри і подарунки.

Сергій Петрович же – навпаки, намагався відгородитися від усіх. А

дружині з донькою свою поведінку пояснив втомою та поганим

самопочуттям. Він знову й знову прокручував у голові зустріч з Юрою і

непомітно сам для себе поринув у спогади. Перед очима пролітали моменти з

життя, того, що було там, на півночі. Пригадалась зустріч з Юрою, пригоди,

пережиті разом – веселі і не дуже. Сірий намагався упорядковувати спогади,

хоча б у хронологічному порядку. Та де там – у пам’яті зринали окремі

сюжети, найяскравіші моменти, що не вкладались у рамки розповіді. Та, на

те вони і спогади, щоб бути непослідовними і непов’язаними між собою,

проте сповнювати власника радістю, щастям чи просто позитивними

емоціями.

Радченко завжди у роздумах повертався до цих, одних з найщасливіших

днів свого життя. Зараз, коли паром долав милі теплого Середземного моря в

напрямку острова Кріт, спогади про той час з неймовірною ясністю

заполонили його. Тоді він не знав, чи не здогадувався, а швидше за все не

хотів навіть і думати, що в особі Юри має серйозного суперника. Та справа

зовсім не у ньому. Сергій тоді сам з собою не міг розібратися, скорився

життєвим обставинам. Долати двісті кілометрів від нового місця роботи при

нагоді і без неї, щоб побачити кохану людину; будувати стосунки у всіх на

очах, як у скляному замку… Сім’я, що залишилась на великій землі

наполегливо вимагала повернутись. А тут ще добряче зіпсувалися стосунки з

керівництвом тресту, набрид необлаштований побут та дев’ять місяців зими.

Сергій повернувся в Україну, а крайню північ залишив лише в спогадах. Він

навіть зараз, коли минуло стільки років, не міг чітко сказати, чи правильно

тоді вчинив. Ні, він не картав себе. Завжди питання, на які не знав чіткої та

однозначної відповіді відбивав однаково – що не робиться, робиться на

краще. Сергій розумів, що, якби залишився тоді у тундрі, то, можливо, був би

Page 28: Цивілізація індиго, частина 1

28

щасливий з Надією і, напевно, теж був би з неменшими статками, ніж Юра.

Але відчувати ностальгію зовсім не означає картати себе за свої вчинки.

В якості підтвердження останнього висновку, думки Сергія невимушено

повернули його в сьогодення… Зараз він тут, разом із своєю сім’єю

повертається на Кріт. Доня, стомлена та переповнена емоцій, заснула,

тримаючи його за руку. Аня теж зручно вмостилася в кріслі поряд. Нібито

повний душевний спокій, але в голові нав’язливо заплутувались у клубок ще

не зовсім зрозумілі йому самому ідеї, задуми… Аж раптом його осяйнула

думка – Юра, саме Юра допоможе йому зреалізувати плани на майбутнє

життя!