СІВЕРЯНСЬКИЙ 2015 ЛІТОПИС № 2 (122) · руд10. За час розвідки...

СІВЕРЯНСЬКИЙ ЛІТОПИСВсеукраїнський науковий журнал

Шеф-редактор С. О. Павленко.Головний редакторВ. О. Дятлов .Заст. головного редактораО. Б. Коваленко.Редакцiйна колегiя

М. К. Бойко,

О. Д. Бойко,

А. М. Боровик,

Г. В. Боряк,

В. О. Горбик,

В. О. Дятлов,

О. Б. Коваленко,

В. П. Коваленко,

В. В. Кривошея,

С. А. Леп’явко,

О. О. Маврин,

Ю. А. Мицик,

Д. М. Никоненко,

А. М. Острянко,

С. О. Павленко,

В. М. Половець,

К. М. Ячменіхін .Редакцiйна рада

І.М. Аліференко,

П. В. Грищенко,

Т.П.Демченко,

А.Л. Курданов,

В.В. Мельничук,

П. М. Мовчан,

О. П. Моця,

О. П. Реєнт,

І. М. Ситий,

В.М. Тканко,

В. Ф. Чепурний. .Випусковий редакторО.В.Ткаченко

Журнал видається за фінансової підтримки Чернігівської облдержадміністрації.

Засновники – Чернiгiвський національний педагогічний університет iменi Т. Г. Шевченка, Всеукраїнське товариство «Просвіта» ім. Тараса Шевченка,Інститут українськоїархеографії та джерелоз-навства ім. М. С. Грушевського НАН України.

Рекомендовано до друку Вченою радою Чернiгiвського національного педагогічного університету iменi Т. Г. Шевченка (протокол № 8 від 25 березня 2015 р.)

2015№ 2 (122)

БЕРЕЗЕНЬ- КВІТЕНЬ

ЗМІСТУ ГЛИБ ВІКІВКапустін К. Давньоруські пам’ятки Дніпровського Лівобережжя (за матеріалами розвідки . . . . . . . . . . . . . . .3І. І. Ляпушкіна 1947 р.). . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Келембет С. Князі стародубські та рильські: середина XIV – початок XV століть. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .12

ДО 70-РІЧЧЯ ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИЕткіна І. Хорольський район Полтавщини у 1942 р. (за щоденником Дмитра Захаровича Браженка). . . . . . . .27Власенко С. Органи влади на території військової зони України в період нацистської окупації: організація, підбір кадрів, функціонування (1941–1943 рр.). . . . . . . . . . . . . .60

ІСТОРІЯ МІСТ І СІЛНауменко А. Село Бреч та його округа. . . . . . . . . . . . . . .70Рослий І. До історії села Ведильці Чернігівського району. . .85Салтан О. Історичний, хронологічний та топонімічний аналіз походження міста Мени.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .91

ЦЕРКОВНА СТАРОВИНАБлакитний М. Олександр Єфимов – церковний і громадський діяч, забутий історик Чернігівщини (за матеріалими церковної періодики Чернігівської єпархії кінця ХІХ – початку ХХ ст.). . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .129Логунова О. Про проект створення в Чернігівській єпархії в 10-х рр. ХХ ст. вищого жіночого педагогічного інституту . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .137

МОВОЮ ДОКУМЕНТІВ Мицик Ю. З нововиявлених документів Івана Мазепи та міста Батурина. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .143

РОЗВІДКИДятлов В. Античні образи і риторика у Лейпцизькому диспуті 1519 року.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .149Токарєв С. Греки у складі козацької старшини Ніжинського полку. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .156Жбанова К. Організовані переселення в південні області Української РСР у 1955–1967 рр.. . . . . . . . . . . . . . . . . . .163

ЮВІЛЕЇБоровик М. Процес формування структурних підрозділів Чернігівського державного педагогічного інституту (1954 – 1998 рр.). . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .171Лепявко С. Ігорю Ситому – 60! . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .190

РЕЦЕНЗІЇ. АНОТАЦІЇ. ОГЛЯДИСтудьонова Л. Діяльність Степана Бандери, ОУН-УПА за оцінкою російських істориків у 1991–2014 роках . . . . .193Гаврилов В. Сеитова Э. Переселенческий билет: трудовая миграция в Крым, 1944–1976. – Сімферополь: Антиква, 2013.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .204

ПАМ’ЯТАЄМОНекролог. Олександр Кузьмич Дубина. . . . . . . . . . . . . .207

«СIВЕРЯНСЬКИЙ ЛIТОПИС»

Всеукраїнський науковий журнал

Згідно з додатком до постанови президії ВАК України від 26 травня 2010 р. № 1-05/4 журнал «Сiверянський лiтопис» включено у перелiк наукових видань, публiкацiї яких зараховуються до результатiв дисертацiйних робiт з iсторiї.

Реєстрацiйне свiдоцтво КВ № 16226 – 4698 ПР вiд 21 грудня 2009 р., видане Міністерством юстиції України.

Iндекс 74325 Адреса редакцiї: 14000, м. Чернiгiв, вул. Воровського, 10 Телефон для довiдок 95-74-18 Сайт журналу: www.siver-litopis.cn.ua

Базовi освiтнi, науковi, культурологiчнi установи, де зберiгаються комплекти журналу «Сiверянський лiтопис»:

Нацiональна бiблiотека України iменi В. I. Вернадського Національна парламентська бібліотека України Державна науково-технічна бібліотека України Львівська державна наукова бібліотека ім. В. Стефаника Одеська державна наукова бібліотека ім. М. Горького Харкiвська державна наукова бiблiотека ім. В. Г. Короленка Книжкова палата України

Журнал надсилається також до інших бібліотек, наукових, освітніх та культурологічних закладів України, США, Канади, Англії.

Сіверянський літопис 3

У ГЛИБ ВІКІВ

© Капустін Кирило Миколайович – кандидат історичних наук, науковий співробітник відділу Наукові фонди Інституту археології НАН України.

УДК 94(477)

Кирило Капустін .ДАВНЬОРУСЬКІ ПАМ’ЯТКИ

ДНІПРОВСЬКОГО ЛІВОБЕРЕЖЖЯ(за матеріалами розвідки І. І. Ляпушкіна 1947 р.)

У статті проаналізовано матеріали Х–ХІІІ ст., зібрані у ході розвідки І. І. Ляпуш-кіна у 1947 р. на території Дніпровського Лівобережжя. Введено до наукового обігу нові дані щодо пам’яток роменського та давньоруського часів.

Ключові слова: Україна, Дніпровське Лівобережжя, городища, неукріплені поселен-ня, Х–ХІІІ ст.

Археологічні пам’ятки давньоруського часу досліджуються вже понад сторіччя. Зібрані за цей час матеріали неодноразово публікувалися в статтях та монографіях, присвячених вивченню різноманітних аспектів життя населення Південної Русі протягом Х–ХІІІ ст. Разом із тим багато питань з історії (особливості розвитку дав-ньоруського міста, соціально-економічний та культурний розвиток окремих регіонів) та археології (уточнення датування різних типів археологічних пам’яток, розробка хронотипології окремих категорій речових знахідок) тієї доби потребують уточнення та проведення додаткового аналізу. З огляду на це, доволі перспективним напрямком сучасних досліджень є робота із матеріалами, зібраними під час широкомасштабних розвідок територією України та Росії в середині ХХ ст., адже нині деякі пам’ятки вже зруйновані і недоступні для повторного обстеження1.

Особливий інтерес для нас становить колекція знахідок, зібрана учасниками Дніпровської Лівобережної експедиції у 1947 р. (кер. І. І. Ляпушкін) на території Київської, Полтавської, Сумської, Чернігівської областей України та Курської об-ласті Російської Федерації (кол. № 63). Як відомо, у ході робіт здійснювався пошук та картографування «найдавніших слідів східнослов’янської культури на території Дніпровського Лівобережжя». Одночасно уточнювалася південно-східна межа поши-рення пам’яток роменсько-борщівського типу (басейну рр. Оскол та Орель), а також городищ та селищ ранньозалізної доби у північній смузі Лісостепового Лівобережжя (басейни рр. Десна та Сейм). Маршрут експедиції пролягав по лінії нижньої течії р. Десни до впадіння у неї р. Сейм, а також по рр. Сейм, Оскол, Сіверський Донець від гирла Оскола до м. Змієва, Орелі та лівого берега Дніпра, від гирла Орелі до м. Переяслав-Хмельницький (Рис. 1)2.

Усього за час робіт оглянуто близько 70 різночасових пам’яток: найдавнішу групу складають поселення доби раннього заліза, до наступного хронологічного відтинку на-лежать пам’ятки черняхівської культури, раннім середньовіччям датуються поселення салтово-маяцької та роменської культур. Нас же цікавлять городища та неукріплені поселення давньоруського часу. Характеризуючи останні, І. І. Ляпушкін відзначив, що «києво-руський період життя слов’яно-руського населення представлений значно

4 Сіверянський літопис

більшою кількістю археологіч-них пам’яток, аніж попередній – слов’янський»3. У контексті цієї роботи аналізуватимуться пам’ятки Х–ХІІІ ст., виявлені на території Полтавської, Сум-ської та Київської обл., адже всі вони, внаслідок недостатньої розробленості хронотиполо-гії кераміки та різних типів речових знахідок, датувалися «великокнязівським часом».

Отже, неподалік сіл Буб-новська слобода та Сушки Гельмязівського р-ну Полтав-ської обл. було оглянуто горо-дище, яке займає мис першої надзаплавної тераси лівого берега р. Дніпра, обмежений із півдня та сходу долиною річки, із півночі та північного сходу – ярами, а із заходу – двома валами та ровами. Укріплений майданчик овальної форми ви-вищується над навколишньою заплавою на 12–16 м та має діа-

метр 70 м (Рис. 2). Довжина першого валу приблизно 100 м, висота – у різних місцях коливається від 3 до 4 м, глибина рову – 2,0 – 2,5 м. Другий вал зберігся частково і лише у північно-західній частині городища. На думку І. І. Ляпушкіна, схили пам’ятки були штучно посилені на висоту 6–7 м.

Підйомний матеріал, представлений уламками гончарних посудин давньорусь-кого часу, зібрано на площі 200х500 м4. Колекція знахідок складається із 38 уламків кружальних горщиків (17 вінець, 20 стінок та 1 денця) ХІІ – першої половини ХІІІ ст.(Рис. 2, 2–10, 12–14, 16–20, 22–24). Звід-си ж походять 2 фрагменти горщиків, які за особливостями профілювання верх-ньої частини відносяться до типу ІІ–2–Б (згідно із типологією С. О. Біляєвої) і датуються ХІІІ–XIV ст.5 (Рис. 2, 15, 21).

Неоднозначними виявилися резуль-тати обстеження укріпленого поселення в с. Ліпляво Гельмязнівського р-ну Полтавської обл. На мапах ХІХ ст. тут фіксували залишки якихось фортифі-каційних споруд, а місцеве населенням і досі використовує топонім «городище» для позначення цієї території. Однак за результатами розвідки І. І. Ляпушкін відзначав, що «на обстеженій площі не виявлено жодних залишків штучних укріплень». Культурний шар пам’ятки частково зруйнований залізною дорогою та господарською діяльністю населення. Незважаючи на це, фрагменти гончар-ного посуду великокнязівської доби,

Рис.1. Давньоруські пам’ятки Дніпровського Лівобережжя: 1. Бубновська слобода; 2. Волокіті-но; 3. Воргол; 4. Золотоноша; 5. Ісаївка; 6.Черво-

ний ранок; 7. Ленінське; 8. Ліпляве; 9. Нова Слобода; 10. Путивль (Нікольська гір-

ка); 11. Переяслав-Хмельницький; 12. Ховзівка; 13. Гирло Трубіжа.

Рис. 2. План (1) та знахідки із поселення Бубнівська слобода (2–24).


фауністичні рештки, залізний шлак, уламки пірофіліту поширюються по всій площі мису (протягом 500 м у північному напрямку)6.

У фондах Інституту археології НАН України колекція знахідок з Ліпляво складається із 87 артефак-тів, серед яких 23 фрагменти вінець горщиків кінця Х – початку ХІІ ст., 12 – ХІІ–ХІІІ ст., 47 стінок гончарних посудин давньоруського часу, а також уламок точильного бруска та окремі фрагменти рожевого пірофіліту (Рис. 3, 1–39).

За 1 км на північ від м. Золо-тоноша Полтавської обл. оглянуто городище та прилегле до нього посе-лення, розташовані на лівому березі однойменної річки. Укріплений май-данчик овальної форми (діаметром 70 м), займає мис (висотою 20–25 м) лівого берега річки. Із східної, північ-но-східної та південно-східної сторін збереглися сліди валу (висотою 1–1,5 м) та рову. Південний, північний та західний схили ескарповані.

Культурний шар пошкоджено сільськогосподарськими роботами. Підйомний матеріал доволі чисельний: уламки гончарних горщиків, залізні шлаки, печина, фа-уністичні залишки, уламки пірофіліту.

Неукріплене поселення розташоване на схід від укріпленого майданчика і має розміри 300х400 м. Зібрані за час розвідки матеріали також датуються давньоруським часом, що вказує на синхронність функціонування городища і прилеглого посаду7.

Колекція матеріалів із городища та при-леглого до нього селища складається із 83 артефактів: 42 вінець гончарних горщиків (7 фрагментів – Х–ХІ ст., 35 уламків – ХІІ–ХІІІ ст.), 33 стінок, 1 денця, 2 залізних ножів, цілого керамічного пряслиця, срібного (?) кільця із розімкнутими кінцями, а також 3 уламків рожевого пірофілітового сланцю (Рис. 3, 40–79).

Ще одне поселення великокнязівського часу знаходиться на південний захід від хут. Суки (Потоківська сільрада) Кремен-чуцького р-ну Полтавської обл. на лівому березі (висотою 7–8 м) р. Псел. Культурний шар, товщиною 0,7–0,8 м, насичений кіст-ками тварин та риб, фрагментами гончар-них горщиків. У ході обстеження вдалося зафіксувати залишки глинобитної печі, із заповнення якої на думку І. І. Ляпушкіна походили фрагменти посуду салтово-ма-яцької культури8.

Під час обстеження поверхні пам’ятки зібрано 41 фрагмент кераміки (1 вінце

Рис.3. Знахідки із городища Ліпляво (1–39) та Золотоноша (40–79).

Рис.4. План (1) та знахідки з городища Нова Слобода (2–13, 24–27), Суки (14–23).


Х–ХІ ст., 3 вінця – ХІІ–ХІV ст., 36 стінок та 1 денце). Із заповне-ння зруйнованої глинобитної печі походять 33 уламки кераміки (7 вінець (5 – ХІІ–ХІІІ ст., 2 – ХІІІ–XIV ст. ), 26 стінок давньоруського часу). Тут саме виявлено розвал (10 фр.) червоноглиняного лощеного глека, орнаментованого перехре-щеними лініями по тулубу (Рис. 4, 14–23).

За 1 км від с. Нова Слобода Путивльського р-ну Сумської обл. на правому березі (висотою 10–12 м) безіменного рівчака, що впадає до р. Сейм, оглянуто горо-дище овальної форми (розміром 80х65 м). За периметром воно оточене кільцевим валом висотою 1,5–2,0 м та довжиною 250 м (Рис. 4, 1). У північній частині майдан-чика закладено шурф, у заповненні якого виявлено фрагменти кера-міки давньоруського часу, залізна стріла, печина9.

У фондах ІА НАН України зберігається 37 фрагментів кераміки (14 вінець ХІІ–ХІІІ ст. та 23 стінки), зібрані на території городища, ще 14 артефактів (2 вінця ХІІ–ХІІІ ст., 10 стінок, залізна стріла ланцетоподібної форми та уламок рожевого пірофіліту) походять із заповнення шурфа (Рис. 4, 2–13, 24–27).

У м. Путивль Сумської обл. укріплений майданчик неправильної овальної форми, розміром 200х80 м, займав мис (висотою 30–40 м) правого корінного берега р. Сейм (урочище «Никольская горка», за 250–300 м на південний захід від «Городка»). На схилах гори, у місцях зсувів ґрунту, зібрано підйомний матері-ал, датований добою раннього за-ліза та середньовіччя (роменський та давньоруський часи). У зсувах фіксуються контури зруйнованих об’єктів та теплотехнічних спо-руд10.

За час розвідки на території пам’ятки зібрано 42 артефакти (Рис. 5, 1–7): 1 вінце – ІХ–Х ст., 4 – ХІІ–ХІІІ ст., 18 – стінок Х–ХІІІ ст., а також фрагменти ліпного посуду ранньозалізної доби (5 вінець, 12 стінок, 2 денця).

Біля с. Волокітіно Путивль-ського р-ну Сумської обл. горо-дище та посад розташовувалися на мису правого корінного берега р. Клевень (на краю села направо

Рис. 5. Знахідки із городищ, розташованих біля м. Путивль (1–7), сс. Волокітіно (8–15),

Воргол (17–21).

Рис. 6. План (1) та знахідки із городища та поселення, розташованих біля с. Ховзівка (2–9).


від дороги до с. Дорошіївка). Із пів-нічного заходу та південного заходу пам’ятка обмежена глибокими ярами, південного сходу – заплавою річки, із північного сходу – ровом та валом (ви-сотою 10 м, шириною 7–8 м). Укріп-лений майданчик витягнутий довгою віссю по лінії північний схід – пів-денний захід і має розміри 100х50 м. Під час обстеження на його поверхні зібрано фрагменти ліпної кераміки ро-менського часу та гончарного посуду великокнязівської епохи.

Із півночі та північного сходу до городища прилягає неукріплений по-сад. На його площі зібрано фрагменти посуду, печини, каменів, фауністичні рештки, синхронні до матеріалів горо-дища11.

Колекція знахідок із території пам’ятки налічує 9 фрагментів кера-міки (1 вінце ХІІ–ХІІІ ст. та 8 стінок) із городища, 36 черепків (3 вінця ХІ–ХІІІ ст., 12 стінок гончарних горщиків, 1 вінце, 20 стінок ліпних посудин) та точильний брусок, виготовлений із дрібнозернистого сланцю із західно-

го мису, та 35 уламків різночасового посуду (4 вінця ХІІ–ХІІІ ст., 10 стінок, 1 денце гончарної посудини давньоруського часу, а також 20 стінок ліпних горщиків доби раннього заліза) із території східного мису (Рис. 5, 8–15).

Наступним було оглянуто комплекс пам’яток (городище та селище), розташо-ваний біля с. Ховзівка Путивльського р-ну Сумської обл. Городище знаходиться за 0,5 км на північний захід від села на мисі (висотою 50 м) правого корінного берега р. Клевень. Із північного заходу він обмежений заплавою річки, північного заходу та південного сходу – ярами (Рис. 6, 1). Із плато городище (довжиною 120 м, шири-ною від 30 до 60 м) сполучається вузьким перешийком, захищеним ровом та валом (довжиною 25–30 м, висотою 4,0–4,5 м). В оголеннях культурного шару, який руй-нується внаслідок сільськогосподарської діяльності місцевого населення, зібрано велику кількість черепків раннього залізного часу та роменської культури. Звідси ж походять 2 наконечники стріл скіфського типу.

Кераміку доби раннього заліза виявлено і за межами городища, на плато.Колекція знахідок із Ховзівського городища – чи не найчисельніша і складається

із 156 артефактів (фрагментів ліпного (52 вінця, 90 стінок, 2 денець) та гончарного (1 вінце ІХ–Х ст., 5 стінок) посуду (Рис. 6, 2–9), глиняної обмазки стін та 2 вістер стріл ранньозалізного часу).

За 2,5 км від с. Воргол Путивльського р-ну Сумської обл. в урочищі «Вишнева гора» обстежено городище, яке займає роздвоєний мис правого корінного берега р. Клевень і вивищується над навколишньою заплавою на 50 м. Із півдня пам’ятка обмежена заплавою річки, із сходу та заходу – глибокими, порослими лісом, ярами, із напільної сторони – валом висотою 4–5 м. У місці роздвоєння, західна частина укріплення відгороджена валом, заввишки 5–6 м. Розміри східного укріплення такі: ширина майданчика коливається від 60 м до 100 м, довжина – 190–200 м. Західне має довжину близько 200 м, ширину від 30 м до 100 м.

На поверхні зібрано фрагменти ліпних та гончарних посудин (ранньозалізного та великокнязівського часів), кістки тварин, глиняна обмазка стін тощо. Найбільша кон-

Рис. 7. План (1) та знахідки із городища та поселення, розташованих біля с. Червоний Ранок

(Божки) (2–18).


центрація знахідок фіксувалася на території західного укріплення, на східному їх значно менше (Рис. 5, 17–21)13.

Ще один комплекс пам’яток, який складався із городища та неукріпленого поселення, об-стежено неподалік с. Червоний Ранок (в минулому с. Божки) Кролевецького р-ну Сумської обл. Городище займає мис (висотою 25–30 м) правого корінного берега р. Сейм, обмежений із сходу та заходу глибокими ярами, з півдня – заплавою річки, а з півночі – ровом (глибиною 5–7 м) та валом (Рис. 7, 1). Довжина укріпленого майданчика становить 115 м (по вісі північ–південь), ширина від 25 м (у північні частині) до 50 м (у південній частині). На розорю-ваній поверхні зібрано колекцію кераміки (переважно роменської,

хоча зустрічаються окремі фрагменти ліпного посуду ранньозалізного та гончарні горщики великокнязівських часів).

На захід від городища на мисі, утвореному поворотом русла, розташоване не-укріплене поселення. На його поверхні зібрано фрагменти кераміки ранньозалізного часу та доби середньовіччя (роменської культури та великокнязівської епохи). За-фіксовано також поодинокі уламки ліпних посудин епохи бронзи.

Ще одне роменське поселення, найімовірніше, розташовувалося на плато на пів-ніч та північний захід від городища. На площі, зайнятій колгоспним садом, виявлено уламки «слов’янського» посуду, фрагменти печини тощо14.

Нині у фондах ІА НАН України зберігається 107 артефактів із цієї пам’ятки. Із території городища походять 5 вінець гончарних горщиків Х–ХІ ст., 7 стінок та 1 денце давньоруського часу, 21 вінце та 26 стінок ліпних посудин роменської культури, фрагмент глиняної сковорідки, 2 кістяні проколки. На першому (західному) поселенні виявлено уламки як гончарних (1 вінце горщика Х–ХІ ст.), так і ліпних (2 вінця та 14 стінок доби раннього заліза) посудин; на другому (північному) – 4 вінця горщи-ків Х–ХІ ст., 2 стінки гончарних посудин давньоруського часу, 2 вінця та 7 стінок ліпних горщиків роменського часу, а також уламок точильного бруска (Рис. 7, 2–18).

Цікаві матеріали вдалося отримати у ході обстеження городища та неукріпленого поселення, розташованих за 1 км від с. Ленінське (Спаське) Кролевецького р-ну Сумської обл. Укріплений майданчик овальної форми (діаметром 75 м) займав не-високий мис, обмежений із півночі, заходу та півдня ярами, а зі сходу – неглибоким ровом шириною 2 м (Рис. 8, 1). За периметром пам’ятки зафіксовано залишки валу висотою від 1,5 м (із внутрішньої сторони) до 3,5–6 м (із зовнішньої сторони) і до-вжиною близько 230 м. Із культурного шару, товщиною 0,3–0,6 м, походять фрагменти гончарних горщиків великокнязівської пори, кістки тварин, залізний шлак.

Синхронні матеріали виявлено на північний схід від городища, з обох сторін від дороги Ленінське–Алтиново.

Колекція знахідок із Ленінського нараховує 33 одиниці зберігання: 10 вінець гончарних горщиків ХІІ–ХІІІ ст., 18 стінок та 5 денець цього ж часу. Підйомний матеріал із поселення представлений 24 фрагментами кераміки (4 вінця, 20 стінок) ХІІ–ХІІІ ст. (Рис. 8, 2–13).

Давньоруським часом слід датувати поселення, розташоване у м. Переяслав-

Рис. 8. План (1) та знахідки із городища та поселення, розташованих біля с. Ленінське (Спаське) (2–13).


Хмельницький Київської обл. Воно знаходиться на стрільці мису лівого берега р. Альта у міс-ці впадіння в неї р. Трубіж. Під час розвідки експедицією І. І. Ля-пушкіна зібрано 17 фрагментів кераміки ХІІ–ХІІІ ст., уламки пірофіліту, плінфи, тваринних кісток тощо (Рис. 9, 9–12)15.

Ще одне неукріплене посе-лення знаходилося на лівому бе-резі р. Трубіж (гирло р. Трубіж), за 200–250 м від місця її впадіння у р. Дніпро. Підйомний матеріал, що складався із фрагментів ке-раміки великокнязівської доби, кісток тварин, уламків плінфи, виявлено під час зачистки стінок окопів часів Великої Вітчизняної війни16. В одному з них зафіксо-вано контури ями овальної фор-ми діаметром 0,8 м та глибиною 0,75 м. У її заповненні виявлено

фрагменти кераміки, синхронні попереднім знахідкам. Колекція знахідок із поселення нараховує 58 артефактів: 2 вінця ХІ–ХІІ ст., 7

вінець, які за особливостями профілювання верхньої частини відносяться до типу ІІ–2–Б (згідно з типологією С. О. Біляєвої) і датуються ХІІІ–XIV ст., а також 38 стінок гончарних горщиків ХІ–XIV ст., уламок пірофілітового пряслиця та шматки плінфи (Рис. 9, 1–8)17.

Підсумовуючи результати розвідки, відзначимо, що більшість пам’яток розташо-вувалися на високих мисах, утворених поворотом русла ріки (Воргол, Волокітіно, Золотоноша, Путивль, Суки, Ховзівка, Червоний Ранок) або у місці впадіння в неї іншої річки або струмка (гирло р. Трубіж, Нова Слобода, Переяслав-Хмельницький), та мали штучні укріплення (вали та рови) із напільної сторони. В одному випадку вдалося зафіксувати сліди ескарпування схилів городища на висоту до 6–7 м (Буб-новська Слобода).

Основна категорія знахідок – фрагменти гончарної кераміки (вінця, стінки, ден-ця) Х–ХІІІ ст. В ході розвідки фіксували також глиняну обмазку стін, фауністичні рештки, фрагменти овруцького пірофілітового сланцю. Серед інших предметів, ви-явлених під час обстеження, відзначимо кілька залізних ножів (Золотоноша), залізне вістря стріли ланцетоподібної форми (Нова Слобода), різноманітні точильні бруски (Волокітіно, Ліпляво, Червоний Ранок), кістяні проколки (Червоний Ранок).

Вищезгадані пам’ятки умовно можна розділити на три групи: до першої належать поселення, які виникли на місці городищ або поселень ранньозалізного часу (Воргол, Ховзівка, Червоний Ранок), до другої – пам’ятки із культурними нашаруваннями ро-менської культури та ХІ–ХІІІ ст. (Волокітіно, Путивль), до третьої групи відносяться укріплені та неукріплені поселення, які з’явились у Х–ХІ ст. та існували впродовж ХІІ – першої половини ХІІІ ст. (Золотоноша, Ліпляво, Нова Слобода, Ленінське, Переяслав-Хмельницький). Викликають інтерес поселення біля сс. Суки, Сушки та у гирлі Трубежу, де, окрім матеріалів ХІІ–ХІІІ ст., виявлено фрагменти кераміки післямонгольського часу (ХІІІ–XIV ст.).

Насамкінець зазначимо, що подальший аналіз фондових колекцій дозволить не лише ввести до наукового обігу нові матеріали про археологічні пам’ятки Дніпров-ського Лівобережжя давньоруського часу, але й з’ясувати особливості мікро- та макрорегіонального розвитку окремих територій.

Рис. 9. Знахідки із гирла Трубежа (1–8) та городища у м. Переяслав–Хмельницкий (9–12).


1. Колекції наукових фондів Інституту археології НАН України. Каталог. / Н.В. Блажевич, Н.Б. Бурдо, І.С. Вітрик, А.О. Денисова, І.В. Карашевич, Є.Г. Карнаух, В.М. Корпусова, Л.В. Павленко, Н.О. Сон – К., 2007. – С. 287–341.

2. Ляпушкин И.И. Памятники эпохи железа Левобережной Украины (по мате-риалам полевых изысканий 1947 г.) / И.И. Ляпушкин // Науковий архів ІА НАНУ – 1947/29 – C.1.

3. Там само. – С.21–22.4. Там само. – Арк. 63.5. Беляєва С.О. Про основні принципи датування південноруських пам’яток другої

половини ХІІІ–ХІV ст. / С.О. Беляєва // Археологія. – К., 1979. – № 31. – С.36–45; Беляева С.А. Южнорусские земли во второй половине XIII–XIV в. (по материалам археологических исследований) / С.А. Беляева – К., 1982 – 119 с. – С.77.

6. Ляпушкин И.И. Памятники эпохи железа… – Арк.64.7. Там само. – Арк.60.8. Там само. – Арк.54.9. Там само. – Арк.25.10. Там само. – Арк.22.11. Там само. – Арк.20.12. Там само. – Арк.21.13. Там само. – Арк.19.14. Там само. – Арк.16.15. Там само .– Арк.30.16. Там само. – Арк.32.17. Беляєва С.О. Про основні принципи датування південноруських пам’яток

другої половини ХІІІ–ХІV ст. / С.О. Беляєва // Археологія. – К., 1979. – № 31. – С.36–45; Беляева С.А. Южнорусские земли во второй половине XIII–XIV в. (по материалам археологических исследований) / С.А. Беляева – К., 1982 – 119 с. – С.77.

В статье проанализированы материалы Х–ХIII вв., собранные во время разведки И. И. Ляпушкина в 1947 на территории Днепровского Левобережья. Введены в научный оборот новые данные о памятниках роменского и древнерусского времен.

Ключевые слова: Украина, Днепровское Левобережье, городища, неукрепленные поселения, Х-ХІІІ ст.

Archaeological sites of Kiev Rus times of the Dnieper left bank(based on explorations of I.I.Lyapushkin 1947)

The article is devoted to the analysis of the materials of the X–XIII centuries, collected during the exploration of I.I. Lyapushkin in 1947 on the Dnieper left bank. New data about the sights of Romenska culture and Kiev Russ time introduced to the scientific use.

Key words: Ukraine, Dnieper left bank, fortified and unfortified settlements, X-XIII centuries

During the 1947 Left Bank Dnieper expedition, headed by I.I.Lyapushkin, collected materials of various archaeological periods on the territories of Kiev, Poltava, Chernigiv and Sumi regions of Ukraine and Kursk region of the Russian Federation. Their course of work was to search and map «the oldest sights of Slavic culture of the Dnieper left bank»

The southeastern boundary of the site of the Romensko-Borshiv type (basins of Oskol River and Orel River) and settlements of the early Iron Age in the northern forest-steppe zone of the Left Bank of Dnieper River (basins of Desna River and Sejm River) were refined. The expedition route ran along the line of the lower reaches of the Desna River where it ran in confluence with the Sejm River. It also ran along the line of Sejm River, Oskol River, Seversky


Donets River (from the estuary of Oskol River to the Zmiev city), Orel River and the left bank of the Dnieper River (from the estuary of Orel River to Pereyaslav-Khmelnitsky city).

During their work, they examined more than 70 archaeological sites; the oldest settlements includes layers of Early Iron Age, the next chronological period represents artifacts of Cherniahivska culture, Medieval period well known for the finds of Saltov-Mayatska, Romenska cultures and X-XIII centuries. The proposed article is devoted to the analysis of the materials of the X–XIII centuries, collected during the exploration of I.I. Lyapushkin in 1947 of the Dnieper left bank.

Summarizing the results of the exploration, we have to note that most of the sites were located in high headlands formed by the rotating of the riverbed (Warhol, Volokytino, Zolotonosha, Putyvl, Suki, Hovzivka, Chervonij Ranok), or confluence to another river or stream (estuary of Trubizh, Nova Sloboda, Pereyaslav-Khmelnitsky) and had artificial fortifications (ramparts and moats). In one case, escarpment traces 6,7 m in height captured on the settlement Bubnovska Sloboda.

The main category of finds included pottery fragments of the X-XIII centuries. During the exploration, they also recorded puddle walls, faunal ashes, fragments of pyrophyllite chert. Among other findings, we have to mark several iron knives (Zolotonosha), arrow tips constructed of lanceolate shape (Nova Sloboda), various types of whetstones (Volokytino, Liplyavo, Chervonij Ranok), and bone prickers.

Chronologically the archaeological sites were divided into three groups. The first one included settlements of the X-XIII centuries occurred on the sights of Early Iron Age (Warhol, Hovzivka, Chervonij Ranok). The second one included sites with layers of Romenska culture and XI-XIII centuries (Volokytino, Putyvl). The third group represented fortified and unfortified settlements, appeared in the X-XI centuries and evolved within XII – the beginning of the XIII centuries (Zolotonosha, Liplyavo, Nova Sloboda, Leninske, Pereyaslav-Khmelnitsky).

The settlements situated near the villages Suki, Sushki and the estuary of Trubezh River scientists collected very interesting artifacts of Post-Mongolian times (mainly pottery fragments of the XIII-XIV centuries).


УДК 94 (477)

Станіслав Келембет.КНЯЗІ СТАРОДУБСЬКІ ТА РИЛЬСЬКІ:

СЕРЕДИНА XIV – ПОЧАТОК XV СТОЛІТЬ

У статті пропонується нова версія походження першого князя Стародубського у складі Великого князівства Литовського – Патрикія Давидовича. Зібрано та про-аналізовано всі відомості, що збереглися у джерелах про цього князя, а також його синів та онуків.

Ключові слова: Любецький синодик, Віганд Марбурзький, Ян Длугош, Кейстут Гедимінович, Тевтонський орден, Стародубське князівство, Рильське князівство, Звенигород.

Одним з удільних князівств, що існували в межах Сіверської землі в період її входження до складу Великого князівства Литовського, було Стародубське (сто-лиця – м. Стародуб, нині райцентр Брянської області Російської Федерації). Ім’я першого князя Стародубського, саме з цим титулом, нам відоме лише зі знаменитого Любецького синодика (пом’янника), а також близького до нього Пом’янника Вве-денської церкви Києво-Печерської лаври. У цих пам’ятках серед князів, діяльність яких упевнено відноситься до XIV ст., зустрічаємо «Кн(я)зя Патрикія Давидовича Стародубскаго, пріемшаго агг(е)лскій образъ, и кн(я)гиню его Елену, с(ы)на ихъ кн(я)зя Иоанна»1. Зважаючи на рідкісне ім’я Патрикія та його титул, безумовно, мова йде про батька більш відомого князя – Олександра Патрикієвича Стародубського2, який неодноразово згадується у джерелах протягом 1397 – 1407 рр.

В історіографії донедавна домінувало переконання, що Патрикій Давидович був однією особою з Патрикієм Наримунтовичем – онуком вел. князя литовського Геди-міна, який мав отримати Стародуб від вел. князя Ольгерда або Володислава-Ягайла. З літописів про Патрикія Наримунтовича відомо лише те, що у 1383 – 1387, а потім удруге у 1397 р., він був служилим князем у Новгороді Великому3. Впевненість у його тотожності з Патрикієм Давидовичем базувалася на тому, що його батько, Наримунт Гедимінович († 1348), при хрещенні був названий Глібом; а це ім’я розглядалося не-мов би як синонім імені Давид, оскільки один зі знаменитих давньоруських святих, кн. Гліб Володимирович (брат Бориса), носив хрестильне ім’я Давида4. Менш поши-реною є інша думка, за якою Патрикій Давидович Стародубський не був тотожний Наримунтовичу, походячи з давньоруської династії Рюриковичів5.

Справді, останні дослідження показали, що навіть у домонгольській Русі, по-чинаючи ще з XI ст., «взаємозамінності» імен Гліб та Давид не існувало. «Кожне з них фігурувало, вочевидь, як єдине, суміщуючи в собі функції родового та хрис-тиянського»; «Таким чином, з другої половини XI ст. спостерігається досить по-казовий процес перетворення світських, родових імен цих князів (Борис і Гліб) у християнські, а їх християнських імен (Давид і Роман) – у князівські родові»6. Як бачимо, жодних причин для того, щоб приписувати Наримунту Гедиміновичу від-разу два християнські імені, Гліба і Давида, не існує, оскільки кожне з них функці-онувало у такій якості самостійно. А про те, що християнським іменем Наримунта було саме Гліб, свідчать джерела аж трьох різних видів. 1) У літописах під 1333 р. прямо говориться: «Наримонту, нареченому въ крещении Глѣбу»7. 2) У договорі вел. князя смоленського Івана Олександровича з Ригою згадані сини Гедиміна «Глѣбъ и

© Келембет Станіслав Миколайович – кандидат історичних наук, доцент кафе-дри Суспільно-гуманітарних дисциплін Кременчуцького університету економіки, інформаційних технологій та управління.


Алкердъ»8 (відповідно князі полоцький та вітебський). 3) Нарешті, у найдавнішому пом’яннику Києво-Печерського монастиря, кінця XV ст., у розділі князів Корецьких, нащадків Патрикія Наримунтовича, першими записані князі Гліб та Патрикій.9 Біль-ше того, син Наримунта Юрій, наприкінці XIV ст. кн. Пінський, у своїх актах звався Юрієм Глібовичем10. Таким чином, слід визнати, що якби у синодиках поминався Патрикій Наримунтович, то він мав бути записаний там по батькові як Глібович. Або ж і взагалі як Наримунтович, оскільки у вказаних синодиках патроніми князів, чиї батьки носили дохристиянські імена, вказувалися саме за ними (Всеволодович, Святославич, Ольгович, Ольгердович і т. д.).

Проти тотожності Патрикія Стародубського з Патрикієм Наримунтовичем можна навести й ще один важливий аргумент. Син Патрикія Давидовича, Олек-сандр Патрикієвич Стародубський, згадується протягом 1365 – 1407 рр. (саме з таким титулом – з 1397 р.), а інший син, Федір Патрикієвич Рильський, загинув на Ворсклі у 1399 р. (див. нижче). Тим часом про однойменних синів Патрикія Нари-мунтовича відомо, що з них старший, Федір Патрикієвич11, помер у Пскові у 1426 р.12, а молодший, Олександр Корецький – взагалі лише у 1443 р. або незадовго перед тим13. Навряд чи можливо, щоб ці дві «пари» Олександрів та Федорів, друга з яких була на покоління молодшою за першу, доводились між собою братами – синами Патрикія Наримунтовича-Давидовича.

Отже, у підсумку буде цілком логічним дійти висновку, що Патрикій Давидович Стародубський не мав жодного відношення до Патрикія Наримунтовича-Глібовича. Тим більше, що руський (не литовський) князь Патрикій Давидович згадується ще в одному джерелі, де він фігурує на півстоліття раніше за Патрикія Наримунтовича.

А саме в польській хроніці Яна Длугоша міститься звістка, що 16 жовтня 1336 р. литовські князі, сини Гедиміна Ольгерд, Кейстут та інші, а також руський Патри-кій Давидович («Patricius filius David Ruthenus») здійснили віроломний напад на Мазовецьку землю14. Наявність у цій звістці точної, денної дати свідчить про її запозичення з якогось давнього достовірного джерела (скоріш за все, рочника чи календаря); та й само по собі нереально, щоб Длугош вигадав би руського князя з таким же, причому дуже рідкісним ім’ям по батькові, що і в Любецькому синодику15.

Протягом 1356 – 1365 рр. у джерелах неодноразово згадується литовський князь Патрикій (Patryky, Patirke, Patrike, Paterky de Garten), учасник війн Ольгерда та Кейстута Гедиміновичів з прусськими хрестоносцями, який від імені Кейстута управляв одним з його володінь – Городном (суч. м. Гродно в Білорусі). Більшість цих згадок міститься у пруссько-орденській Хроніці Віганда Марбурзького, а та-кож і в двох оригінальних актах XIV ст. 21 січня 1356 р. князі Кейстут, Ольгерд та Патрикій Городненський (Kynstud, Algart et rex Paterky vulgariter (по-простому) de Karten) здійснили успішний напад на Пруссію16.13 серпня 1358 р. Кейстут, кн. литовський, «володар Троцький, Гродненський і т. д.», маючи суперечки про кордон з кн. Зємовітом Мазовецьким, призначив для вирішення цього питання комісію у складі «duces et boyaros nostros videlicet super Patryky, Woyszwilt et Aykszy, Olizar et Waskonem Kerdejewicz». З’їхавшись у Городні з мазовецькою комісією, вони встано-вили кордон між литовськими землями, а саме «districtum nostrum (тобто Кейстута) Grodnensem», і землями Зємовіта – округами Візненським та Гонядзенським.17 У 1360 р., під час територіальної суперечки на кордоні Пруссії з Мазовією, на питання орденського маршалка, чи не з’являвся там Кейстут, місцеві поляки відповіли: «Не Кейстут, але (були) Патрик та його син (non Kynstute, sed Patirke et filius suus)»18. У березні 1361 р. Кейстут, Патрикій та Ольгерд (Kynstud, Patirky et Algard) на кордоні з Пруссією були атаковані хрестоносцями, причому «Paterky» ледве зміг врятуватися втечею, на відміну від Кейстута, захопленого у полон19. На початку 1364 р. прусські та англійські рицарі спустошили околиці Городна (Garten), з приводу чого «rex dictus Patrike» розпочав мирні переговори з орденським маршалком. Це стало причиною того, що «у наступному році Кейстут (Kynstud) дав йому (Патрику) іншу землю, тому що був приятелем Ордена, у Руській землі».20 Нарешті, 14 лютого 1365 р. «королі» Кейстут, Ольгерд, Патрикій Городненський і Олександр (Kynstud, Algart, Paterky de


Garten et rex Alexander), з 4000 війська, здійснили чергове вторгнення до Пруссії21. У старій польській історіографії панувало переконання, що згадуваний Патрикій

(у більшості робіт він фігурує зі схибленою формою імені – Патирк) був старшим сином Кейстута. Це переконання засноване на тому, що у хроніках Я. Длугоша, М. Мєховського, М. Кромера, т. зв. Биховця та М. Стрийковського переліки синів Кейстута містять ім’я Патрикія. Однак необхідно враховувати, що у цих пізніх джерелах генеалогія литовських князів XIV ст. викладена з рядом грубих помилок, тому й їх свідчення про Патрикія Кейстутовича цілком можна поставити під сумнів. Скоріше за все, у кінцевому підсумку всі вони походять з хроніки Длугоша – автора, схильність якого до надзвичайно вільного використання своїх джерел, включаючи «конструювання» історичних фактів на основі власних здогадок чи навіть вигадок, є загальновідомою22.

Якщо ж ми звернемося до свідчень сучасника, Віганда Марбурзького, то по-бачимо, що в нього Патрик жодного разу (з чотирьох випадків) сином Кейстута не названий; хоча, якби це було справді так, то слід визнати досить дивним, що хроніст ніяк не відзначив даного факту. Нарешті, сам Кейстут, у документі 1358 р. призна-чаючи Патрикія «головою комісії» з визначення литовсько-мазовецького кордону, своїм сином його також не називає (див. вище). Нагадаємо також відомий факт, що Кейстут до кінця життя залишався язичником, а тому досить маловірогідно, щоб він назвав свого старшого сина християнським іменем Патрикій, тоді як всі його інші численні сини отримали імена литовсько-язичницькі (наймолодший з них, Жигимонт, був охрещений вже після смерті батька, а його перше, язичницьке ім’я залишається невідомим23).

Таким чином, повідомлення Длугоша (та заснованих на ньому більш пізніх поль-сько-литовських хронік) про наявність у Кейстута сина Патрикія, слід визнати лише здогадом самого хроніста. Досить нагадати, для порівняння, наскільки фантастичним у нього є перелік синів Ольгерда (це загальновизнаний факт). Характерно також, що при згадках Патрикія у 1350 – 1360-х рр. сам Длугош, у переважній більшості випадків, його походження не вказує, і лише один раз називає цього князя, при-чому також помилково, братом Ольгерда та Кейстута24. Це й зрозуміло, оскільки всі повідомлення Длугоша, у яких фігурує Патрикій, засновані на Хроніці Віганда Марбурзького (з характерними «доповненнями» та «корегуваннями»), де про його походження нічого не говориться.

У новітній польській історіографії, визнавши неможливим походження Патрикія Городенського від Кейстута, з даного питання було запропоновано дві інші версії. Т. Васілевський намагався довести, що Патрикій був тотожним Монівиду, сину (нібито наймолодшому) Гедиміна, про діяльність якого жодних інших свідчень не збереглося25. Натомість Ян Теньговський, вказавши на безпідставність такої версії, ототожнив Патрикія Городенського з Патрикієм Наримунтовичем26. Однак і з цією думкою ми погодитися не можемо. По-перше, якби Патрикій був рідним племінни-ком Ольгерда та Кейстута, даний факт, як слід було б очікувати, навряд чи залишився б поза увагою Віганда Марбурзького. По-друге, який був смисл для Кейстута відда-вати частину власних володінь, Городно в управління племіннику, коли в того була своя власна «отчина» (Пінське князівство Наримунта)? Та й «ранг» членів династії Гедиміновичів у XIV ст. навряд чи дозволяв їм бути простими намісниками старших родичів; принаймі, подібних аналогій для цього періоду ми не знаємо. Нарешті, іс-нують вагомі підстави для ототожнення Патрикія Городенського з іншим князем.

Орденський документ 1360 р. згадує у Патрикія сина, який вже тоді брав участь у поході разом зі своїм батьком (знову ж таки, з хронологічних міркувань це досить маловірогідно для онука Наримунта чи Кейстута, правнука Гедиміна). А у 1365 р. серед литовських князів, які вторглися до Пруссії, відразу після Патрикія Городен-ського вказаний «rex Alexander». З усіх литовсько-руських князів, які згадуються протягом 2-ї половини XIV ст., здається, ним міг бути лише Олександр Патрикієвич Стародубський27 – без сумніву, син і спадкоємець Патрикія Давидовича Стародуб-ського. А якщо це справді так, то логічно буде ототожнити Патрикія Давидовича з


Патриком-Патрикієм Городенським, тобто визнати, що у поході 1365 р. брали участь батько з сином (так само, як і у 1360 р.). Різниця у титулі бентежити нас жодним чином не повинна, оскільки достовірно відомо, що Патрикій був виведений з Городна у тому ж 1365 р., а отже, Стародуб міг отримати значно пізніше. Нагадаємо також, що «руський» князь Патрикій Давидович ще у 1336 р. брав участь у поході литовських Гедиміновичів (див. вище). На користь його тотожності з Патрикієм Городенським можна навести й ще один аргумент, який, як вважаємо, дає можливість встановити й особистість батька цього князя.

Справа в тому, що посада намісника Городенського, яку Патрикій займав до 1365 р., у 1-й чверті XIV ст. знаходилася в руках знаменитого князя Давида, «каште-ляна Гарти (Городна)», активного учасника боротьби з німецькими хрестоносцями28. Дана обставина, враховуючи по батькові Патрикія Давидовича, особисто для нас не залишає сумнівів у тому, що цей князь і був намісником Кейстута у Городні, сином згаданого полководця Гедиміна, який отримав цю посаду, так би мовити, у спадок і «за заслуги» свого батька. Походження Патрикія Давидовича від Давида Городен-ського опосередковано підтверджують і ті обставини, за яких він уперше згадується у 1336 р. – як учасник походу Гедиміновичів на Мазовецьку землю. Адже згадаємо, що у 1324 р. аналогічний похід на Мазовію, здійснений за розпорядженням Гедиміна, очолив саме Давид Городенський29, а через два роки останній був підступно вбитий мазовецьким шляхтичем30. Тому участь Патрикія Давидовича, єдиного «руського» князя, у поході 1336 р., цілком можна розцінювати як продовження діяльності його батька, а також і як помсту за вбивство Давида.

Що стосується походження Давида Городенського, то це питання, як відомо, з причини відсутності джерел залишається відкритим. В. М. Татіщев називає його сином Довмонта Псковського (до втечі з Литви – кн. Нальщанський, † 1299), віро-гідно, на підставі того, що у 1323 р. литовський князь Давид також був запрошений до Пскова для боротьби з хрестоносцями31. Однак досить маловірогідно, щоб псков-ський літописець міг промовчати про таке походження Давида, зважаючи на дуже високу популярність Довмонта у Пскові. Ім’я Давида свідчить про його православне віросповідання, але це ще не доводить його належності до Рюриковичів, оскільки не можна виключати прийняття християнства і литовським князем – намісником руського Городна. Аргументом на користь литовського походження Давида може служити те, що його сину та онукам, окрім сіверського Стародуба, належало кілька сіл у корінній Литві, практично поряд з володіннями князів Гольшанських (див. ниж-че). З іншого боку, добре відомо, що охрещені литовські князі у джерелах фігурують, в основному, під своїми язичницькими іменами (той же Довмонт, сини Гедиміна та Ольгерда, Вітовт). Окрім того, у Длугоша під 1336 р. Патрикій Давидович названий «руським» князем. Як бачимо, нічого конкретного про коріння даного князівського роду сказати не можна.

Останній період свого життя Патрикій Давидович, як це випливає з запису Любецького синодика, провів на княжінні у сіверському Стародубі. Вперше Старо-дуб, як литовське володіння, згадується у грудні 1379 р., коли в похід на нього були відправлені московські війська32. Скоріш за все, це місто було приєднане до ВКЛ разом з Черніговом – за нашою думкою, в період між 1372 та 1375 рр., – і тоді ж було віддане у володіння Патрикію Давидовичу33. У 1388 р. серед «ducum Lythuanorum et Ruthenorum», які гостювали при дворі короля Владислава-Ягайла у Польщі, зга-дується анонімний «duce Starodubski»34; цим князем міг бути як Патрикій, так і, що більш вірогідно (з хронологічних міркувань), уже хтось із його синів.

Але чи міг васал Кейстута отримати від нього уділ у межах Сіверської землі? Гадаємо, що така можливість є цілком реальною. Хоча про володіння Кейстута у Сіверщині джерела нічого й не повідомляють, наявність таких володінь була не лише можливою, але теоретично, здається, навіть необхідною. Так, відомо, що між Ольгердом та Кейстутом існувала угода про те, що всі наново здобуті «городи» і волості вони будуть ділити між собою на пополам35. Більше того, близько 1390 р. Вітовт особисто свідчив (перед урядом Тевтонського ордену): «Так, у Руській землі


багато замків і територій було здобуто – те все вони (Ольгерд і Кейстут) поділили на пополам».36 Отже, частину здобутої Сіверської землі Ольгерд мав відступити Кейстуту. Ми вважаємо, що цією частиною і був Стародуб, а також Рильськ, які Кейстут віддав своєму давньому васалу – Патрикію Давидовичу, який до 1365 р. був його намісником у Городні, а потім отримав якийсь уділ «у Руській землі» (князем Рильським пізніше був молодший син Патрикія, Федір). У противному разі дове-лося б визнати, що Ольгерд порушив умову з Кейстутом, а саме залишив за собою всю Сіверщину в її повному складі (версія Ю. Пузини, С.-М. Кучинського, Ф. М. Шабульдо). Ще менш вірогідно, що Ольгерд, нічим не поділившися з Кейстутом, віддав Стародуб Патрикію Наримунтовичу (Р. В. Зотов, М. С. Грушевський). На-решті, цілком можливо, що верховна влада саме Кейстута над Стародубом пізніше, на початку XV ст., відобразилася у тому, що це місто було передане у володіння його молодшому сину Жигимонту (Сигізмунду).

Окрім Стародуба, Патрикій Давидович зберіг також і деякі незначні володіння у корінній Литві. Так, у прусському вказівнику литовських доріг 1385 р. згадується «Patrickindorf», тобто «село Патрикія», що знаходилося на відстані одного переходу від Гольшан, по дорозі в Рудомин (суч. Рудамина, південніше Вільнюса)37. На те, що тут мається на увазі саме Патрикій Давидович, указує згадка у цьому ж районі, околицях Гольшан – Ошмян, володінь його синів Івана та Олександра, які відомі нам з інших джерел (див. наступний абзац). З цієї ж причини, здається, можна за-ключити, що Патрикій у 1385 р. все ще був живим; адже в противному разі згадане село, по аналогії, мало бути назване по імені реального власника, когось із його синів. Утім, однозначно цього стверджувати не можна. За свідченням Любецького синодика, Патрикій Давидович помер у чернецтві. Ім’я його дружини, Олени, не-відомого походження, також відоме лише з цього джерела.

Кн. Іван Патрикієвич, окрім Любецького синодика, згадується лише у прус-ському вказівнику доріг 1385 р., де на шляху між Солечниками (суч. литовський Шальчінінкай, на кордоні з Білоруссю) та Ошмянами вказане «село Івана сина Патрикія» («Ywandorfe Patrikeson»)38. Поблизу знаходилися також і володіння його брата Олександра: по дорозі з Сурвілішок до Гольшан, в одному переході до останніх (буквально за 5-10 км) згадується резиденція «Олександра сина Патрика» («Alexander Patirkens son»)39. Хто з братів був старшим, точно сказати неможливо; більш вірогідно, що Олександр, оскільки він ще у 1365 р. разом з батьком брав участь у поході на Пруссію. Іван Патрикієвич, скоріш за все, ненадовго пережив свого батька або навіть помер ще за його життя. Не виключено, що він міг володіти якоюсь часткою Стародубського князівства.

Кн. Олександр Патрикієвич Стародубський був особою для свого часу досить знаною. Підсумуємо всі звістки, що збереглися про його діяльність.

1365 р., 14 лютого – «rex Alexander», разом з Кейстутом, Ольгердом та Патрикієм Городенським брав участь у поході на Пруссію40.

1385 р. – згадується резиденція «Олександра сина Патрика» («Alexander Patirkens son»), розташована у Литві за 5-10 км від Гольшан (див. вище).

1388 р., серпень – у Новому Місті (суч. Нови Корчин, Польща), при дворі короля Владислава-Ягайла, серед інших «ducum Lythuanorum et Ruthenorum» знаходився «duce Starodubski»41. Чи був то Олександр Патрикієвич, чи його брат Іван, чи, мож-ливо, ще їхній старий батько, точно невідомо.

1389/1392 р. – знаходячись у Вільні, Олександр Патрикієвич поручився за якогось Бартоша Койлутовича, причому він перерахований останнім з чотирьох князів-поручителів (навіть після Ольгимунта – Івана Гольшанського)42. До речі, це ще один аргумент проти того, що Олександр був онуком Наримунта, членом правлячої династії Гедиміновичів.

Коли саме Олександр Патрикієвич успадкував Стародубське князівство, точно невідомо. У Хроніці Длугоша повідомляється, що у жовтні 1393 р. король Владислав-Ягайло, помиривши Вітовта зі Скиригайлом Ольгердовичем, до обіцяного Скири-гайлу Київського князівства додав ще Кремінець, Стародуб та Старі Троки43. Важко


сказати, наскільки достовірним є це свідчення. З одного боку, в даному фрагменті своєї праці Длугош, без сумніву, користувався джерелами з королівського архіву, між іншим, грамотою Вітовта від 3 жовтня 1393 р.44 Також немає нічого дивного в тому, що учасники угоди, домовившись відібрати Київ від Володимира Ольгердовича, зробили те саме стосовно володінь набагато слабшого князя Стародубського. Але навіть якщо ми й визнаємо повідомлення Длугоша достовірним, це ще не означає, що умова 1393 р. була повністю реалізована на практиці. Зокрема, Старих Трок Скиригайло точно не отримав. Тим не менш, все ж не можна повністю виключати того, що під час київського князювання Скиригайла, у 1394 – 1397 рр.45, він справді володів Стародубом, відібраним від Олександра Патрикієвича (?).

1397 р., 6 січня (на свято Хрещення) – кн. Олександр Патрикієвич Стародубський приїжджав у гості до Москви46. Надалі, як побачимо, він продовжував підтримувати дружні стосунки з Московською державою.

1398 р., 23 квітня – вел. кн. Вітовт, уклавши у Городні попередню угоду з Тевтон-ським орденом, зобов’язався на його ратифікацію привести з собою ряд вельмож, які, очевидно, були присутніми на переговорах; серед них вказаний і «Alexander Patrykiegen son» (причому він згаданий після Івана Ольгимунтовича, як і в акті 1389/1392 р.).47 Справді, при ратифікації цієї угоди 12 жовтня того ж року, на німан-ському острові Салін, серед свідків з литовської сторони згадується «dux Alexander de Starudup» (тепер уже перед Іваном Гольшанським)48.

1400 р., 31 грудня – біля озера Круди, між Городном та Меречем, кн. Олександр Патрикієвич Стародубський видав грамоту, в якій присягнув після смерті вел. кня-зя Вітовта не шукати собі інших господарів, окрім короля Владислава (Ягайла) та Корони Польської49.

1402 р. – кн. О. П. Стародубський, разом з Семеном-Лугвенієм

СІВЕРЯНСЬКИЙ 2015 ЛІТОПИС № 2 (122) · руд10. За час розвідки...

Documents