9 класРоман Віктора Гюго"Собор Паризької Богоматері"Система уроківІ урокТема уроку: Основні протиріччя середніх віків. Народ і король; духовенство в романі.

Мета уроку: відтворити "дух епохи", його деструктивні моменти; розвивати вміння і навички добирати та систематизувати матеріал, навички дослідницької роботи, формувати уміння аналізувати факти, логічно мислити. Хід урокуІ. Робота за темою уроку.1. Вступне слово вчителя.Зрозуміти творчість письменника неможливо без знання історичної епохи, про яку розповідає автор в романі. Тому зараз пропоную вам поринути у бурхливу атмосферу середньовіччя.(в роботі використаний роман Гюго В. "Собор Паризької Богоматері" - К. 1981. - ) 2. Доповідь учнів.Перший учень.В романі Віктора Гюго "Собор Паризької Богоматері" події відбуваються в епоху Середньовіччя, в 1482 році, в Парижі. В цей час "По найбільш багатолюдних містах і особливо по столицях єдиної центральної влади не існувало" (ст.361), Феодальна роздрібненість сприяла послабленню королівської влади, з чого скористався третій стан (народ і буржуазія). Маючи армію солдат, король володів і значною кількістю землі, але навіть у самій столиці Франції далеко не все належало Йому. Фактично, "Місто являло собою скупчення сили силенної окремих феодальних володінь, що поділяли його на окремі частини..." (ст.361). Кожен з цих денних господарів мав "свою" частину Парижа, "свої" вулиці, будинки, за проживання в котрих, проїзд через них отримував відповідне мито. Крім того, "У Парижі, приміром, незалежно від ста сорока одного денного володаря з правом стягати податки, було ще двадцять п'ять володарів, які... мали... право судової влади. Усі ці феодальні законники визнавали свого сюзерена-короля тільки номінальне" (ст.361). Ось чому, почувши, що в місті чернь підняла заколот і громить Собор Паризької Богоматері і Палац правосуддя, Людовик XI не поспішав з допомогою суддям: він просто був задоволений з того, що "Це волоцюги з Двору чудес", котрі "вже давно скаржаться на суддю, васалами якого вважаються. Вони не бажають визнавати його ні як суддю, ні як збирача шляхового мита" (ст.387). Послаблення влади васалів посилює владу сюзерена. Саме з цієї" причини Людовик XI "потирав руки й сміявся тим внутрішнім сміхом, від якого сяє все обличчя" (ст. 387) Яким же

розчаруванням було для нього дізнатися, що "Народ бунтує зовсім не проти палацового судді"(ст.399), а проти нього самого за те, що його суд "засудив на смерть якусь циганку. Вона знайшла притулок у Соборі Богоматері", котрий перебуває під захистом короля. Тоді розпорядження були віддані негайно. Цікавою є психологічна метаморфоза Людовика XI ("Лис обернувся на гієну..."(ст,400). Але найвразливішою щодо цього є сцена, коли кволий король п є ліки та прислухається до порад лікаря (котрому й добре платить), а в хвилину гніву перетворюється на сильного, безжалісного І жорстокого володаря, що не має ніякого милосердя до підлеглих. Так, він тепер наказує вбивати "паризьку голоту", котра йде "проти короля Франції... Винищуй їх, Трістане!" - звертається він до ката, а також дозволяє забрати із Собору "чаклунку", де вона мала право притулку, і повісити. Як бачимо, в Людовика XI відсутнє співчуття до .людини. Це можна бачити й ще хоч би в двох яскравих сценах. Коли в одній із камер Бастилії в залізній клітці уже 14 років перебував в ув язненні прихильник політичного противника короля - єпископ Верденський, котрий в розпачі звертався до Людовика XI, а той не хотів його й слухати. І коли з його розпорядження було знищено сотні учасників штурму Собора, а трупи скинуто в Сену: "Королі, подібні до Людовика XI, дбають про те, щоб швидше помити брук після кровопролиття"(ст.437), з нечуваною жорстокістю було відібрано у матері Пакетти та дочки Есмеральди, котрі несподівано зустрілися після довгої розлуки, останню надію на життя, а труп "циганки" віднесено до склепу Монфонкона ("шибениці королівства").Отже, феодальні протиріччя непримиренні: такі жорстокі закони Середньовіччя. Вони й породжують, як ми бачимо, не лише визиск, зубожіння мас, їхній протест, а й моральну деградацію суспільства, котра не може не зачепити й народ. Уже в сцені тяжкого покарання Квазімодо (за спробу викрадення Есмеральди) у гуляк і обивателів виявляються низькі пристрасті, повне нерозуміння всієї огидності того, що відбувається. Натовп регоче, щось викрикує, виявляє задоволення з того, що б'ють таку ж, як вони, людину. А дехто, наприклад, "школяр" Жеан Фролло, знущаючись над горбанем, кричить, що Квазімодо - "чудовий зразок східної архітектури: спина - купол, ноги - подібні до витих колон !"(ст. 199), чим викликає шалений сміх "багатолюдства". Це "шаленство" аргументоване феодальними відносинами, так, "васали" судді мають обнесений парканом свій Двір чудес, де проживають злидарі, волоцюги і повії. Він має три "підрозділи": на чолі одного з них - жебрак Клопен, який під час заколоту очолює його.Другий учень.У сцені ж виборів папи блазнів відбувається нечуване: фламандський посол із Гента, панчішник Коппеноль, з радістю "дружньо поплескав" по "вкритому лахміттям плечу" жебрака Клопена, що викликало в натовпі "вибух нестримних веселощів і радості". Тут ми вбачаємо уже спільність інтересів ІІІ-го стану, а це й підтверджується тим, що Коппеноль "виступає як представник нового буржуазного суспільства, що в середніх віках виходило на арену, змітаючи феодальний устрій". Саме тому панчішник міг прямо

заявити, що їх величність ерцгерцог не раз знаходив свою рукавичку у моїх панчохах", тобто городяни перебували "під більшим впливом панчішника, ніж... ерцгерцога" м. Гента.У романі панчішник Коппеноль виходить переможцем і з поєдинку з представником духовенства - кардиналом. Справа в тім, що серед третього стану в кінці XV сторіччя поширювався протест проти обох верхніх станів, тобто не лише королівської влади, а й духовенства. Ось чому Коппеноль міг не лише усістись серед гостей короля поруч з кардиналом, а й поставити його в невигідне становище. Коли кардинал, обурившись поведінкою Клопена Труйльфу, "крикнув: "Пане головний суддя, киньте-но цього пройдисвіта в річку". Коппеноль заявив: "Істинний хрест... це ж мій приятель!", з чого скористалась юрба ("Слава! Слава!" - , а "метр Коппеноль у Парижі... здобув "велике довір я "народу", в той час, як "Кардинал прикусив губу", все це дало дуже солодку втіху для бідняків. Як бачимо, мова йде про власність. Хоч бідарі не мають її, але раді тому, що панчішник (що має її) не поступився кардиналові в суперечці.Третій учень.У романі показано, що авторитет духовенства (хоч йому й належить третина міста - Сіте) та його моральний рівень невисокі. Так, окрім кардинала, змальовано й королівського духовного прокурора Жака Шармолю, що схиляється перед алхіміком Клодом Фролло, навчаючись у нього, як добувати золото, хоч з цього нічого й не виходить: "Попелу - аж надто, але золота - ні крихти". Одночасно він веде допит скарбника рахункової палати Марка Сена, котрий вважається чаклуном, застосовуючи найжорстокіші прилади тортур: "розпечене залізо, диба, кайдани... та рабський ошийник", а також хоче дізнатись у Клода. коли можна буде "заарештувати малу чаклунку", тобто Есмеральду. Ця духовна особа настільки ще перебуває в розумовій темряві, що вважає кізку Есмеральди одержимою, бо вона "читає, пише, знає математику", і хоче її судити.Сам Клод Фролло досить складна постать Середньовіччя. З отроцьких літ він прагнув до науки і до 35-річного віку досяг великих знань, але зневірився, в них (як і Фауст у Гете): Клод прийшов до висновку, що над всім тяжіє фатум і що він має свій "АМЛГКН" долю): не випадково це слово на стіні Собору Богоматері стало ядром задуму самого твору Гюго. У своїх роздумах Клод не бачить виходу так само, як "необачна муха, яку вабило березневе сонце, ринулася крізь цю сітку...", потрапивши до "влади" павука. Зрозумівши це природне явище як аналогію до своєї долі, Клод вигукує: "Це фатум! О лихо! Клоде, ти - павук. Але, Клоде, ти водночас і муха!" , Клод настільки розчарувався і зневірився в науці, що йде "за науку": до алхімії та чорнокнижжя - і на цьому шляху втрачає моральність. Як павук, він ловить у свої сіті Єсмеральду, як муха, він сам гине в суперечці за неї та з нею. Архідиякон, що залишився діячем і взагалі вів безгрішний спосіб життя, заплутався сам в сітях краси, яка не могла належати йому. Його пристрасть до Есмеральди не була звичайною людською любов ю, в тій було щось від чернечої маячні, в котрій звичайне людське хотіння замішувалося з

проклято-релігійним, самітнім напівбожевіллям. Саме це спонукало його вдарити Феба кинджалом, а потім накинутись на Есмеральду в Соборі врешті поставити перед нею дилему на Гревському майдані: він або шибениця.Четвертий учень.Клод відмовляється від святенництва в ряді сцен. Так, читаючи книгу, Клод почув з вулиці музику та спів Есмеральди і не втримався, щоб не глянути на неї (хоч і був святенником), а далі вже й утратив над собою владу: "Там, в центрі майдану - це було опівдні, під яскравим сонцем, - танцювала дівчина. Створіння такої чарівної вроди, що Бог віддав би їй перевагу перед Дівою Марією, обрав би її собі за матір і захотів би бути народженим нею, якби вона існувала, коли він мав стати людиною". Це та "чаклунство" кози Есмеральди Клод пояснює втручанням бісівської сили. Щоб врятуватись, Клод доніс на неї в "духовний суд", але почував себе як та муха в павутинні. І ось Есмеральда у в'язниці, а Клод безрезультатно молить її: "Священик і чаклунка можуть злитись в насолоді на оберемку соломи і в темниці", але й тут отримує відмову.Архідиякон Клод Фролло вірить в існування двох світів: Божого та диявольського. Красу Есмеральди він вважає диявольською: це - "ангел темряви, витканий з полум я, а не із світла". Але він у її владі, бо це саме і є Божа сила краси, якої він не розуміє при всій своїй ученості, яка тепер не може його врятувати.Отже, Клод Фролло - помітна фігура в романі, де вирішуються важливі проблеми духовного життя людини. Спершу він, цілком віддавшись науці, відмовляється від усіх земних благ і насолод (не одружується, а натомість виховує свого молодшого брата Жеана, що уцілів від чуми), а тепер прагне до них, та вже пізно. Розчарувавшись у науці, він перестав виховувати брата, який росте шибеником і гультяєм. Це вже не турбує Клода, бо його охопила шалена пристрасть до Есмеральди, котра призвела його до загибелі, бо він вдався, як ми бачили, до підступності на шляху досягнення мети.Таким чином, якими б "теоріями" не прикривався Клод, його моральний рівень низький, а пристрасть - тваринна і аж ніяк не Божа, не творча, а деструктивна.3. Запитаний до прослуханого матеріалу:1. Як відбито в романі феодальні відносини в Парижі кінця XV сторіччя?2. Як поставився король до звістки про заколот народу проти судді?3. Як "лис обернувся на гієну"?4. Наведіть приклади бездушшя Людовика XI.5. До яких висновків про феодальні протиріччя дійшов панчішник із Гента Коппеноль?6. Як змальовано в романі представників духовенства (кардинал, Жак Шармолю, Клод Фролло)?7. Як показано протиріччя між ІІ-м і ІІІ-м станами у феодальному суспільстві?8. Які проблеми вирішуються образом Клола Фролло?

II. Домашнє завдання: 1. Скласти схему, в якій відобразити, які герої, події, почуття знаходяться у протистоянні, які образи можна назвати контрастними і чому. 2. Підготувати відповідь на запитання:- Хто належить до знедолених у романі?- Чи здатен народ захистити себе сам ?Чому?

ІІ-й урок.Тема уроку: Представники народу. Мета уроку: проаналізувати образи Есмеральди та її матері Пакетти, Квазімодо, долю Жеана Фролло та П'єра Гренгуара; розвивати та поглиблювати навички аналізу художнього тексту, вміння робити узагальнення та висновки, розвивати вміння глибоко вживатися в образ, доводити свою точку зору.Хід урокуІ Актуалізація опорних знань.1. Аналіз опорної схеми, складеної учнями. Питання: пояснити, які герої, події, почуття знаходяться у протистоянні, які образи можна назвати контрастними і чому. ІІ. Робота за темою уроку.

1. Розповідь від імені героя. Есмеральда. Я - дівчина з народу, котру побачив Клод, була в ранньому дитинстві вкрадена у матері циганами. Про те, що я красуня, свід чать два мої портрети. Ось якою бачить мене мадемуазель Майєтта:"Я бачила дитину, коли їй минуло чотири місяці. Справжнє янголятко! Очі в неї були більші, ніж ротик. І найчарівніше - тонке чорне волоссячко, яке вже кучерявилось. У шістнадцять років з неї була б чорноволоса красуня". Саме так і сталось, що Клод побачив мене б-річною (звідси другий портрет): "У неї були чорні, чудові блискучі очі. Її чорні кучері пронизувало сонячне проміння, і пасма їх виблискували, мов золото.... Форми її тіла захоплювали своєю довершеністю... Це була не просто дівчина... Це був ангел". Як бачите, те, що було запрограмовано в немовляті, досягло свого розквіту. Але закони Середньовіччя настільки жорстокі, що, по суті, за цю "нелюдську" (а, значить, за думкою Клода, пекельну) красу я й засуджена до смерті.Я добра та чуйна людина. Почувши волання Квазімодо на Гревському майдані, де його шмагали нагаями за мене ж, я підійшла до в'язня та напоїла його водою зі своєї фляги ("чудова, свіжа, чиста, чарівна і тендітна дівчина милосердно прийшла на допомогу цьому втіленню нещастя…").Побачивши П'єра Гренгуара (що в свій час гукнув сторожу, коли мене хотіли викрасти) біля ешафоту в "Дворі чудес", я підійшла і запитала:- Ви збираєтесь повісити цю людину ?..

- Так, сестро. - відповів король Алтинів, - хіба що ти захочеш узяти його собі за чоловіка- Беру! І хоч шлюбної ночі ніколи не сталося, засуджений до шибениці був урятований.Я люблю свою кізку і добре до неї ставлюсь, доглядаю її, і вже навчила деяким "фокусам". Найчильніше місце в моїй душі займає кохання, мої мрії стали відомими лише після зустрічі з ротмістром Фебом де Шатопером, котрий урятував мене від викрадення і в якого я закохалася з першого погляду. Ця романтична любов виявилась трагічною для мене. Феб не був тією ідеальною і красивою людиною, яку я вбачала в ньому. Він лише прагнув своєю зовнішністю досягти ефекту, щоб, вигідно одружившись, поправити свій майновий стан. На "циганку" він дивився так само, як і на трактирних дівок, що мав їх доволі.Але справа не лише в цьому. Адже я готова до всього: під час першого й останнього нашого побачення, почуваю себе щасливою: "О, - прошепотіла вона, - ось та мить, коли я хотіла б умерти!". Я серйозна і високоморальна людина: перш ніж дозволити собі близькість навіть з коханим, запитую Феба про його віру, про вінчання з ним, посвящаю його в таїну свого амулета Я не легковажна людина, як думає Клод. Але все ж зрештою, віддавшись своїй пристрасті, погоджуюся з усім, навіть позбавитись амулета (пам'ять батьків): "Ось, на, бери мене, бери мене! Роби зі мною, що хочеш, я твоя. Навіщо мені талісман? Що мені моя мати. Ти мені мати, бо я кохаю тебе, Фебе". Я зізнаюся, що "сама шукала його". Та дивлюся й у майбутнє, котре не обіцяє мені, танцюристці, шлюбу з офіцером-шляхтичем, я задовольняюся малим: "Ось я, Фебе, вся я належу тобі, тільки кохай мене! Нам, циганам, небагато треба - свободи й кохання".Отже, перед нами великої сили краса, великої сили пристрасть, багатство душі і моралі, що могло б прикрасити і значнішу особистість, ніж Феб.Я згодна стати коханкою Феба, а потім і служкою (чистити його остроги, одяг, взуття). Усе це в ім'я чистого, безперечного кохання. Отже, я цільна натура, у якої довершені душа та тіло. Дівчина з народу, я сама є душею народу в своїх піснях і танцях, у високому розумінні краси. Коли Квазімодо (випробовуючи мене) приніс мені зів'ялі квіти в красивому підквітнику і свіжі квіти в звичайному горщику, я взяла перше (чим виявила свою любов до краси як такої, підкреслила, що любить Феба беззастережно таким, яким він є, з усіма його чеснотами та можливими вадами), моє почуття до коханого несхитне та невмируще. Сама моя трагічна загибель стала наслідком такої любові: спершу мене арештовують за те, що Клод майже смертельно поранив Феба, і засуджують як убивцю, а потім уже в "Щурячій норі", переховуючись від погоні, я не змогла промовчати, почувши голос Феба, чим і накликала на себе горе ("-Фебе! До мене, мій Фебе!")Я безкорислива людина.Так, у сцені засудження Гренгуара інші жінки, що теж могли врятувати його, запитували в нього:

"Ану, покажи свій плащ", "Капелюх?" "Черевики?". Нічого цього він не мав, і все ж я взяла його за чоловіка, щоб врятувати людину. Моє волелюбство (живу свободою та коханням), зуміло навіть у "Дворі чудес" поставити мене на недосяжну висоту. 2. Завдання класу.Узагальніть інформацію про героїню. Доведіть, що Есмеральда в романі є уособленням доброго, світлого, красивого. (Отже, перед нами великої сили краса, великої сили пристрасть, багатство душі і моралі, що могло 6 прикрасити і значнішу особистість. Таким чином, внутрішній світ її світлий, прозорий, романтичний, повний чудесного піднесення. Він відбитий в її піснях, а пісня - це завжди душа народу.) 3. Розповідь про матір Есмеральди - Пакетту ПІантфлері (заздалегідь підготовлений учень). Страшна, драматична і трагічна доля спіткала і матір Есмеральди Пакетту Шантфлері, котра в молоді роки була легковажною, мала коханців, спершу дворян, з потім "пішла по руках". Через 5 років вона вже була нікому не потрібною і зосередилась на єдиному - любові до донечки-красуні. Яким же був її жах і розпач, коли, повернувшись одного разу додому, вона не знайшла своєї дитини! Скоро (замість неї матері підкинули іншу дитину - жахливого Квазімодо (це зробили цигани).З цього часу Пакетта блукає по світу в пошуках слідів дочки (від котрої лишився тільки маленький черевичок), проклинаючи циган, які. за її припущенням, не лише викрали, а й з'їли її, що стало причиною органічної ненависті матері до всього циганського роду. Так, уже ставши релігійною затворницею і поселившись назавжди в "Щурячій норі", вона й звідти шле прокляття молодій циганці, котру ведуть на страту до Гревського майдану, не знаючи, що то її дочка.Удруге Пакетта бачить Есмеральду біля своєї нори, коли підступний Клод привів її для страти та доручив злющій затворниці охороняти полонянку до прибуття ката. І лише випадок: талісман Есмеральди (так і не порушений Фебом), в якому був другий черевичок немовляти, виявив, хто така "циганка". До матері прийшло найстрашніше горе, зустрівши знову улюбленицю-доньку, тут і втратила її назавжди. Ця сцена сповнена глибокого трагізму. Спершу, впізнавши черевичок, Пакетта припала до доччиної руки, "притулилася губами і завмерла в цьому поцілункові, не подаючи інших ознак життя, крім ридання, від якого час від часу здригалось усе її тіло". А потім, розгромивши грати свого "лігва" і сховавши дочку від сторожі, вона захищає її до самої своєї смерті: "Розбійники! Невже ви справді хочете забрати в мене доньку? Я ж вам кажу, що це моя донька! О підлі! О посіпаки! Мерзенні вбивці... Невже вони так і заберуть у мене моє дитя? Кого ж тоді звуть милосердним Богом?" І вже на ешафоті мати робить останню спробу врятувати своє дитя: "Мовчки, із страшним виразом обличчя вона випросталася, кинулася на ката, мов звір на здобич, і вчепилася зубами в його руку. Це сталося блискавично. Кат заревів від болю". Це коштувало Пакетті

життя. "Підбігли солдати. Вона мовчала, її грубо відштовхнули. Голова її важко впала на брук... Мати була мертва". 4. Питання класу за прослуханим матеріалом.- Якою, на ваш погляд, людиною є Пакетта Шантфлері? (Пакетта Шантфлері виявилась людиною, здатною на подвиг у боротьбі за життя своєї дитини. Вона не втратила рис людяності в своїй душі до кінця ).47- Хто винен у її трагічній загибелі? (Це, перш за все, життєві обставини. Адже "старий батько помер, її мати, добродушна жінка, на жаль, не навчила Пакетту нічого більше, як трохи гаптувати золотом і бісером. Дівчинка виросла, але залишилась бідною" (с. 183). Пакетта була "гарненька і весела" (с. 183), її звали скрізь за прізвищем "Шантфлері", що означає "Співоцвіт". А бідність і врода завжди доводять дівчат до біди (достатньо пригадати Катерину Т.Шевченка). Як бачимо, в трагедії Пакетта винні соціальні умови... ). 5.Проблемне питання. Робота в групах.Романтизмові властивий принцип контрасту. Визначте контрастні образи до образів Есмеральди та її матері та схарактеризуйте їх. 6. Захист групової роботи. І група. Образ Квазімодо.На відміну від героїні та її матері, головний герой твору дзвонар Собору Квазімодо є втіленням людської потворності. Не випадково під час виборів "папи блазнів" юрба віддала перевагу над всіма претендентами саме йому. Він досяг того "ідеалу гротесковості, який у збудженій оргією уяві створила собі юрба..." (с. 42). Уявіть собі "чотиригранного носа цього підковоподібного рота, маленького, майже прикритого рудою щетинистою бровою лівого ока, тоді як праве зовсім зникало під величезною бородавкою, кривих, тут і там повиломлюваних зубів... потріскану губу, на якій звисав, немов бивень слона, зуб.." (с 42). До цього ще й слід додати "якусь суміш злоби, здивування і смутку" (с 42) в усьому виразі його обличчя, і це була не гримаса, як у інших претендентів на звання "папи блазнів", що надавалось за звичаєм щороку найогиднішому. Він "увесь являв собою гримасу. Величезна голова, вкрита рудою щетиною, між плечима здоровенний горб.... дивовижна будова стегон і ніг, настільки зуміють його біди, а лише збиткуються над ним, унаслідок чого він став "затаврований, обпльований, упосліджений" (с 130). Досягши юнацького віку, Квазімодо "відчув, що його оточує сама ненависть" (с 130). Ось чому й виробилась така злість. Злобливість іноді перемагає в Квазімодо всі інші почуття. Так, попри все те, що йому дав архідиякон Клод (притулок, освіту), він не міг утриматися, щоб не помститись йому за смерть Есмеральди, скинувши його з Собору, адже той хотів відібрати в нього найкраще в житті. Не випадково після загибелі обох він каже: "Ось усе, що я любив" (с. 440).7. Запитання класу.- Чи залишилось після цього ще щось для Квазімодо в цьому світі? ( За сюжетом - нічого. Але натура цього героя настільки сильна, що не можна не помітити його потенціальних можливостей, що виходять із його

народного характеру. Пригадаймо сцену звільнення ним Есмеральди, коли "він відчував себе величним і сильним, він дивився прямо в обличчя цьому суспільству. Дивився в обличчя людському правосуддю, що в нього він вирвав здобич, усім тиграм, змушеним лише клацати зубами, усім цим приставам, суддям і катам, усій королівській могутності, яку він, нікчемний, зламав за допомогою всемогутнього Бога"(с.309)- Яку роль відвів автор цьому образу в творі?( В образі дзвонаря Квазімодо уособлено силу народного протесту проти жорстоких законів Середньовіччя, короля та духовенства, проти несправедливості людей, а не природи, хоч нею він і був обділений, залишаючись "природною людиною".) 2 група. Образ Жеана Фролло.Виховуючись вулицею, "школяр" Жеан Фролло, рідний брат Клода, засвоює уподобання натовпу. Разом з іншими він регоче, побачивши "маску" Квазімодо, знущається з нього під час його покарання; висміює глухого теж суддю й обіцяє йому, що засуджує "гультіпак" за гру в кості, теж "грати вдень, грати вночі, жити граючи, вмерти граючи, програвши останню сорочку, поставити на карту й свою душу" (с 169). Жеан, дійсно, так і гине, граючи і борючись проти королівської влади. Адже це він під час заколоту здогадався підшукати драбину, щоб по ній залізти в Собор, не знаючи, що там його й зустріне ревний захисник Есмеральди. Смерть Жеана від руки Квазімодо є безглуздою та трагічною (обидва бились за неї), але "веселою": він наспівував пісеньку, йдучи на смерть . Отже, Жеан Фролло - дитя свого народу, "школяр" і гульвіса, що віддає своє життя в боротьбі проти короля та його прислужників. Він безжурний і дещо легковажний, але щирий та сміливий. Роль Квазімодо в його долі явно випадкова, адже перед нами - романтизм.3 група. Образ П'єра Гренгуара.По-іншому склався життєвий шлях автора містерії, що виконувалась у Палаці правосуддя на честь приїзду фламандських послів, виходця із народу (що навчався у Клода Фролло) П'єра Гренгуара. Залишившись без копійки, він потрапляє до "Двору чудес", де його рятує від ешафота Есмеральда. Пізніше він прагне звільнити її, викравши з Собору Богоматері під час заколоту. Але. ошуканий Клодом, стає мимоволі зрадником, бо залишає її (після втечі з Собору) на руках у Клода, не знаючи про його справжні наміри. Врятувавши козу Есмеральди, він "від астрології, філософії, архітектури, герметики та інших безглуздь знову повернувся до драматургії, яка є найбільшим безглуздям" (с. 441), а за містерію (разом із теслею) все ж одержав сто ліврів. Отже, у Гренгуара не вистачило мужності, стійкості в боротьбі за справу народу, інтелігентність не сприяла ростові та зміцненню його характеру. П'єр є уособленням тієї частини ІІІ-го стану, яка не злилася з народам. Якщо улюбленець натовпу Жеан Фролло, змальований у стилі веселощів, то "філософ" П'ер Гренгуар - у стилі романтичної іронії до його вчинків і долі. 8. Проблемне питання.

Проаналізуйте опорну схему, яку склали на початку уроку, та прослуханий на уроці матеріал та зробіть висновки:- чи всі принципу контрасту в романі розкриті нами'7 (Представники народу (Есмеральда, Пакетта, Квазімодо, Жеан Фролло, Клопен разом з усім "Двором чудес") протистоять королю Людовику XI та продажному духовенству (безіменний Кардинал, Жак Шармолю, Клод Фролло), в чиїх психологічних порухах не помітно прагнення до добра, краси, милосердя та моральності. У характерах же людей із народу є місце мужності, сміливості, рішучості. Проте в свідомості своїй багато з них ще перебуває в стані духовного отроцтва, що найяскравіше виявилося в образі Жеана та в його улюбленій пісеньці: Немаю я нічого - Клянуся Богом я! Ні віри, ні святого, Ні хати, ні кілля. Немаю я нічого, Клянуся Богом я! Ні віри, ні святого, Ні хати, ні кілля,Ні Бога, ані короля (с, 356-357). 9. Підсумки уроку.1. Які основні риси характеру Есмеральди та їхні вияви ви можете розкрити? Яке її походження? 2. Хто така Пакетта Шантфлері? 3. Які основні характерні риси Квазімодо ви можете назвати? 4. Як Гюго використав прийом романтичного контрасту при змалю ванні цих двох постатей?5. Як склалися долі Жеана Фролло та П'єра Гренгуара?6. У чому полягає узагальнюючий сенс образу Квазімодо, його роль у романі? Ш. Домашнє завдання: Усна відповідь на питання:- Яке значення може мати цей твір для сучасності?- Чому в романі В.Гюго ми не зустріли жодної щасливої історії кохання?51ПІ - й урокТема уроку: Моральність, краса та романтизм у творі Гюго.Мета уроку: досягти глибини розуміння цих питань у романі, дослі дити особливості стосунків головних героїв, розвивати та поглиблювати навички аналізу художнього тексту, розвивати вміння доводити свою точку зору.Хід уроку.І. Робота за темою уроку.1. Питання класу. - Як ви розумієте слово "моральність"?

- Які почуття у вас викликає слово "кохання"? - Чи пов'язані між собою ці два поняття? - Хто з героїв роману є втіленням моральності?(Любовний трикутник (Клод - Есмеральда - Квазімодо) має ще й четвертий кут - Феба Шатопера. Але найглибшою натурою з числа суперників наділено, хоч це може здатись дивним, - Квазімодо. Його світлі людські почуття до дівчини є основою моральності героя (ні у Клода, ні у Феба її в цьому плані немає). Кохання як високе духовне почуття відчувається в залежності від неї, бо воно "подібне до дерева, що виростає само по собі, глибоко пускає в нас своє коріння й нерідко продовжує зеленіти навіть на руїнах нашого серця" (с 326)Ми вже бачили, як тонко та делікатно ставився до Есмеральди горбун. Пригадаймо й напівтваринну пристрасть Клода та легковажне почуття Феба. Але сама Есмеральда є втіленням не лише краси, а й високої моральності. В неї не було ніяких зривів, порушення високих людських звичаїв і народних уподобань, хоч їй і випало жити спершу в циганському таборі, а потім у "Дворі чудес", що мав одним із своїх "підрозділів" Циганію. Проте й тут "циганка" ні в чому не заплямувала себе. Навчивши свою козу деяким "фокусам", вона отримала славу чаклунки і стала недосяжною ні для волоцюг, що проживали з нею в однім дворі, ні для Гренгуара, що перебував у її "квартирі", не кажучи вже про інших чоловіків, які задивлялись на неї. Есмеральда має тонку душу і глибоко відчуває прекрасне у будь-якій формі. Саме через це вона полюбила Феба і зненавиділа Клода. Палке кохання до Феба різко протиставляє її його нареченій Фльорделіс, котра не бачить далі Фебового мундира та й не хоче бачити, бо її мораль спить, а пристрасть не розвивається далі простого інстинкту.Моральними, по-своєму, є й представники народу, що вчинили заколот проти короля, щоб врятувати Есмеральду. Вони не втратили своєї здатності до сміливих вчинків і рішучих дій. Вожак цієї "черні" Клопен виявляє велику мужність, організовуючи облогу Собору (який можна буде й пограбувати), а потім і битву проти королівських солдатів, якими командував Феб Шатопер (забувши про будь-яку совість, навіть не відгукнувшись на передсмертний поклик Есмеральди). У вирішальній сцені заколоту Клопен не лише закликає своїх спільників до мужності, а й сам показує приклад її. "Під час бою особливо вирізнявся один волоцюга, який довгий час косив широкою, блискучою косою ноги коней. Він був жахливий. Гугняво виспівуючи пісню, він безупинно махав косою. При кожному замаху навколо нього лягало широке коло відрізаних ніг. Так спокійно й повільно, похитуючи головою, просувався він до самого серця кінноти, рівномірною ходою косаря, що пожинає свою ниву. Це був Клопен Труйльфу. Постріл з пищалі порішив його на місці" (с. 404). Звичайно, ця сцена романтично умовна. Від коси може полягти трава, але аж ніяк не кістки ніг коней, та й вершники могли відвернути їх від небезпечного "косаря". Але тут важлива не правдоподібність, а символічність, народ перемагає. А "один волоцюга" виявив неабиякі високі якості: стійкість, мужність, самопожертву.

Співставлення зовнішності "розпатланої" черні з тим, що довго не знаходило виходу з її внутрішніх "схронів" і, врешті-решт, знайшло його, звучить романтично. Крім того, порівняння повстанців з дворянськими обивателями (типу Фльорделіс і її кола) теж підкреслює незвичайність і романтичність перших. Адже, за законами романтизму, від співставлення протилежностей виграє сама проблема. Звичайно, жителів "Двору чудес" не назвеш прекрасними в цілому. Такої оцінки народу досяг лише Квазімодо, коли вчинив свій подвиг, врятувавши Есмеральду. "Натовп, що завжди захоплюється подвигом, шукав горбаня очима під похмурим небом. Раптом усі побачили, що він знову з'явився... Як несамовитий, промчав Квазімодо по галереї...-Притулок" (с 309).При цьому "його велика патлата голова сиділа глибоко в плечах, як голова лева, що має гриву. Він тримав напівпритомну дівчину, яка повисла на його мозолистих руках. ." (с, 309) Тут бачимо силу і мужність, що їх надихає почуття прекрасного, збудженого красою. Так естетичне поєднується з моральним. Квазімодо підтримує народ, бо він відстоює свободу і права людини на життя. Ось чому на вигук: "Притулок!"- Слава! Слава! - кричав у відповідь йому народ" (с. 310). Цим і якимсь внутрішнім світлом, що осяяло його, Квазімодо і є прекрасним. Не забудьмо, що все краще в людині виявляється в зіткненні її з мистецтвом, у Квазімодо це виявилось і в тому, як він став творцем "тієї чарівної музики дзвонів собору, якої заслуховується весь Париж", хоч при цьому він й залишився "природною людиною").2. Проблемне питання.- За словами Ф.М. Достоєвського, "краса врятує світ". Чи тільки душевна краса показана в романі? Чи потрібна людині краса? Свою думку обґрунтуйте прикладами з твору.( Краса діє на людину сильніше за всяку філософію та науку. Згадаймо заплутані просторікування Клода Фролло, що віддавав перевагу книгам над життям. Жалюгідним виглядає Гренгуар, котрий своєю філософією, по суті, зрадив Есмеральду. Ці персонажі не викликають почуття прекрасного.Але, крім людської краси, у творі приділено багато уваги й красі мистецтва, зокрема архітектури - неживої мови каменю, що була панівною в культурі Середньовіччя до виникнення книгодрукування. Дивлячись на Собор, фігури, арки, хрести тощо. Клод Фролло передбачає, що "Це вб'є те" (с 151). Так воно й сталося: книгодрукування перемогло архітектуру. Вся справа тут у тім, що "У вигляді друкованого слова думка стає довголітньою, як ще ніколи досі, стає крилатою, невловимою, непереможною" (с, 158). Якщо архітектура Середньовіччя була пов'язана з релігією та історією королів, то, виходячи друком, думки, їхній "розум похитне віру, а вільна думка повалить з престолу релігію..." (с. 152). Іншими словами, друкарство зіграло свою роль у переході від Середньовіччя до Відродження. Це добре розуміє архідиякон, як і те, що архітектурні шедеври, звичайно, залишаться неперевершеними. У свій час цей вид мистецтва був найважливішою ланкою

в культурному спілкуванні людей: "Спочатку архітектура була азбукою. Ставили сторч камінь, і він був літерою, кожна літера була ієрогліфом, а на кожнім ієрогліфі, немов капітель на колоні, спочивала група ідей" (с.152). До XV ст., стверджує Гюго, "архітектура була головним літописом людства" (с. 158). Чому? Та тому, що "всяка думка, чи то релігійна. чи філософська, прагне себе увічнити..." (с. 156). Але з появою книгодрукарства "архітектура занепадає" (с 161). Її основну змістовну функцію виконує книга. Проте архітектура, як один із видів мистецтва, залишається. У XVI ст. "Друковане слово ще надто слабке, воно здатне лише витягати з архітектури надмір її життєвих соків" (с 159). У цей час, коли архітектура ще зберігала свою силу в камені (кінець XV - початок ХVI ст.) й були можливі різні спекуляції духовенства на архітектурі, котрі нерідко розвалювались під впливом життєвих сил, що ми й бачили на прикладі Клода Фролло, котрий зайнявся алхімією і з її точки зору вивчав то "велетенську статую святого Христофора" (с. 137), то "символічний портал Собору Богоматері" (с. 137). Але все це аж нічого не дало. Гюго приділяє багато уваги красотам архітектури, що впливають на людей. Портали Собору Паризької Богоматері, ніші, статуї королів, "філігранний ряд арок трилистої форми" (с. 91), масивні башти - все це є "гармонійними частинами прекрасного цілого" (с. 91), що складають п'ять ярусів, котрі являють "величезну кам'яну симфонію" (с. 92), "колосальне творіння" (с. 92) окремих митців і народу. Красі Собору, як ми бачимо, протистоїть усе, що відбувається навкруги нього з волі короля чи його прислужників. На цьому контрасті й засновано той погляд Гюго на події та їх обставини в XV ст., який носить романтичний характер уже й тому, що це поетизація минулого, котре не може бути відтворенням буквально, тут дійсність "перетворена", як це й притаманне романтизму. Отже, історія Есмеральди, Квазімодо, Клода та й інших персонажів - це не те, що "було" в XV ст. у Франції, а схоже з тим, що могло бути в цей час - в добу Середньовіччя з його жорстокими законами, коли проти них уже виступав народ хоч би й у вигляді "багатолюдного шаленства" ).10. Підсумки уроку. Запитання:1. Як вирішуються моральні проблеми в романі?2. Як трактуються в ньому краса та мистецтво, зокрема архітектура? 3. Чому Клод і Гренгуар не можуть бути прекрасними? 4 Як розкриваються і вирішуються в романі проблеми моральності героїв, краси (зокрема мистецтва) та романтизму(письменника)?

ІІ. Домашнє завдання. Усна відповідь на питання:- Яке значення може мати цей твір для сучасності?- Чому в романі В.Гюго ми не зустріли жодної щасливої історії кохання?

В 1516 (1517) принял приглашение Франциска I и уехал в Париж. Леонардо

Лувр. Париж. Свидетельством творческих и научных поисков Леонардо,

Міст Понт-о-Шанж (1853) і Палац Правосуддя (14—18 вв.

Історія Палацу Правосуддя

Втративши роль резиденції короля, палац у Сіте перетворюється в Палац Правосуддя.

Назва «Консьєржері» позначала то приватний особняк консьєржа, то в'язницю при судових органах. Залишаючи палац, король довіряв його охорону швейцарові. Настільки важливу посаду могли займати тільки дуже впливові особи високого рангу, серед них була королева Ізабо Баварська. При Консьєржері всередині палацових стін в усі часи було тюремне приміщення. В кінці XIV століття, коли сусідня в'язниця в Шатле виявилася переповненою, деяких в'язнів перевели до камери палацу. У 1391 році будівля стала офіційною в'язницею. Тут були ув'язнені і політичні, і шахраї, і вбивці.

Після винесення вироку засуджених вивозили на місце страти, на Гревську площу (нині площа Отель де Віль), звернувши по дорозі до Нотр-Даму, де на паперті мало прозвучати публічне покаяння.

Умови, в яких жили злочинці повністю залежали від їхнього добробуту, статусу та зв'язків. Заможні й важливі сиділи в одиночній камері з ліжком і столом, їм дозволялося читати й писати. Менш заможні могли оплатити камеру з дуже простими меблями: жорстке ліжко й часом стіл. Такі камери називалися пістолями (пістоль — будь-яка старовинна золота європейська монета). Найбідніші спали на сіні у вогкості, темряві, а на стінах та підлозі кишіло паразитами. Такі камери називлісь «oubliettes» (від фр. Богом забуте місце). У таких умовах люди довго не жили, часто вмирали самі від хвороб.

Три вежі Консьєржері збереглися з часів Середньовіччя: вежа Цезаря, названа на честь римського імператора; Срібна вежа, в якій зберігалися королівські скарби, і Бонбек (фр. Bonbec — «добрий дзьоб»), яка отримала це ім'я через те, що в ній знаходилися камери тортур, і звідти долинав «спів» жертв.

Численні пожежі спустошували палац. Найбільш руйнівним виявився пожежа 1618 року, коли за одну ніч у вогні загинули величезні приміщення, була знищена вся ліпнина, всі скульптури, розпис плафонів Залу втрачених кроків, багато документів. У 1630 році полум'я обійняло Сент-Шапель і її дивом вдалося врятувати. Королівські покої, галерею де Мерсьє, Великий під'їзд на Потужну вежу, галерею торговців, що була колись найбільш жвавим місцем Парижа, зруйнувала пожежа 1776 року. Реконструкцію доручили архітекторам Жаку Дені Антуану, Гійому Мартіну Кутюр'є і Демезону. Вони знесли Скарбницю Хартії, східну стіну палацу, вежу Монтгомері та збудували сучасний фасад Палацу Правосуддя, галерею Сент-Шапель, нові тюремні камери, каплицю при Консьєржері на місці молитовні XII століття.

Напередодні Революції боротьба за владу між парламентом і королем Людовиком XVI стала схожою на театральну виставу. 5 травня 1788 року парламентарі замкнулися в палаці, відмовившись видати двох людей, за якими послав Людовик XVI. 1789 року Конституанта (Установчі збори) прийняла рішення про розпуск парламенту на невизначений термін. У 1790 році Жан Сильвен Баї, мер Парижа, опечатав двері палацу. У 1792 році монархія впала. Революційний трибунал, заснований у березні 1793 року, розташувався у Великих королівських покоях. У липні Робесп'єр звернувся до Комітету громадського порятунку з програмою великомасштабного терору. «Закон про підозрілих» наказував заарештовувати всіх ворогів Революції, що визнали свою вину або тільки підозрюваних в антиреволюційних поглядах.

З 1793 по 1794 роки понад 2700 чоловік постали перед Фук'є-Тенвілем, державним обвинувачем Трибуналу, серед яких були королева Марія-Антуанетта і сам Робесп'єр. У

1794 році свідки і захисники були скасовані, щодня кілька десятків в'язнів відправлялися на гільйотину. Трибунал було розпущено у травні 1795 року після падіння Робесп'єра.

[ред.] В'язні

За злою іронією долі одним з перших в'язнів Консьєржері виявився Ангеррану де Маріньї (той самий, якому Філіп Красивий доручив будівництво нового палацу). За спадкоємця Людовіка X він впав у немилість і був страчений в 1314 році.

Граф Габріель де Монтгомері, який смертельно поранив Генріха II, через кілька років опинився в Консьєржері за те, що приєднався до руху Реформації і протистояв Карлові IX. Був страчений у 1574 році.

Релігійний фанатик Франсуа Равальяк (François Ravaillac) потрапив у в'язницю через два дні після вбивства Генріха IV, його катували «чобітьми»-колодками. Після суду його піддали публічним тортурам, а потім четвертували за допомогою чотирьох коней.

Знаменита отруйниця Марі-Мадлен д'Обре, маркіза де Бренвільє в 1676 році була піддана тортурам водою, обезголовлена на Гревській площі. Відчайдушний розбійник Картуш сидів у вежі Монтгомері, витримав тортури чобітьми, але перед колесуванням видав своїх спільників у тому числі і з дворянської знаті. Був обезголовлений у 1721. Страшні тортури переніс Робер-Франсуа Дам'єн за замах на вбивство Людовика XV. Четвертований. Графині де Ламотт за шахрайство й історію з «Кольє королеви» після суду розпеченим залізом випалили «V» (фр. voleur — злодій), публічно покарали різками і відправили до в'язниці Сальпетрієр, звідки вона втекла.

Саме тут знаходилася в ув'язненні перед стратою Марія-Антуанетта.

Консьєржері мала репутацію найсуворішої в'язниці. За часів Великого терору камери вміщували кілька сотень ув'язнених, які утримувалися в жахливих умовах. До 1794 року «підозрілі» перебували в одних камерах із засудженими за звичайні кримінальні злочини. Після оголошення вердикту, засуджені до смертної страти могли влаштувати останній бенкет.

Судові процеси у Франції є публічними і нерідко залучають численну публіку. Найгучніші процеси в Палаці правосуддя: 1880 — процес над Сарою Бернар за те, що вона розірвала довічний контракт з Комеді Франсез, 1893 — Панамський скандал, 1898 — політичний процес над Емілем Золя за його прославлений памфлет «Я звинувачую», 1906 — засудження Дрейфуса, 1917 — звинувачена в шпигунстві і засуджена до смертної кари танцівниця і шпигунка Мата Харі, 1932 — за вбивство французького президента Поля Думера засуджений на смерть російський емігрант Горгулов, 1945 — суд над маршалом Петеном за колабораціонізм.

[ред.] Відвідування Консьєржері

Консьєржері з боку набережної Сени

Камера-одиночка Марії-Антуанетти

Середньовічні зали Нижні поверхи, єдині, що збереглися на сьогоднішній день, були призначені для королівської гвардії та для численного персоналу (клерки, чиновники і слуги) на службі у короля і його родини, всього близько 2 000 осіб. Підлога середньовічних залів залишилася на тому ж рівні, на якому вона була у XIV столітті. Через спорудження набережних у XIX столітті рівень решті частини острова Сіте та інших його будівель піднявся.

1 — Зал Ратників, будівництво якого почалося в 1302 році, в роки правління Філіппа IV Красивого, є єдиним в Європі зразком цивільної готичної архітектури. Зал складається з чотирьох «нефів» зі стрілчастими склепіннями, завдяки подвійним віконним отворам, сліди яких видно на лівій стіні. Цей величезний обідній зал обігрівався чотирма камінами. На лівій стіні представлено фрагмент столу з чорного мармуру, який використовувався під час пишних прийомів, які монархи з династії Капетингів влаштовували у Великому парадному залі, розташованому на поверх вище. У велику Парадну залу вели гвинтові сходи, частина яких залишилася в правій частині залу.

2 — Кухонний флігель, побудований під час правління Жана Доброго (1350—1364), від якого залишився лише перший поверх, був призначений для обслуговуючого персоналу короля. Продукти харчування надходили туди прямо з Сени.

"3 — Вартовий зал' був побудований в той же час, що і зал Ратників. На капітелях центральної колони зображені Елоїза, Абеляр. Цей зал служив передпокою для вже не

існуючих сьогодні Великих королівських покоїв, де король збирав свою раду і так званий «балдахін правосуддя» (зібрання Парламенту під головуванням Короля, яке мало на меті затвердити верховенство королівської влади). Там в 1793 році засідав Революційний трибунал.

4 — Паризька вулиця, що отримала свою назву від імені пана де Парі, який в революційну епоху був катом, призначалася для ув'язнення найбідніших злочинців, які були змушені спати на соломі. Цей простір раніше був частиною залу Ратників, але в XV столітті він був відгороджений і надбудований.

Революційні зали Після пожежі 1776 року Людовик XVI модернізував в'язницю Консьєржері, яка потім використовувалася під час Революції.

5 — Коридор ув'язнених був головною віссю в'язниці, якою ув'язнені могли гуляти без нагляду. Тут знаходилися кабінет секретаря суду, що фіксував у книзі записів переміщення ув'язнених; під час Революції він став відповідальним за утримання ув'язнених; туалетна кімната, де у засуджених перед стратою відбиралися всі їхні особисті речі. На поверх вище можна побачити список ув'язнених в'язниці Консьєржері за часів Терору. За тюремною камерою можна судити про соціальні категорії ув'язнених, які їх займали: найбідніші, спали на соломі; багатші ув'язнені, що могли заплатити за камеру з ліжками, і, нарешті, так звані «важливі гості». У наступних залах можна бачити предмети і картини, що описують п'ять з половиною століть тюремної історії Консьєржері.

6 — Так звана «каплиця жирондистів» була побудована на місці середньовічної молитовні короля. 21 представник партії жирондистів * бенкетував там перед своєю стратою 30 жовтня 1793 року.

7 — Каплиця Марії-Антуанетти була облаштована в 1815 році саме на тому місці, де розташовувалася тюремна камера королеви.

8 — На Жіночому дворі, який був оточений двома поверхами тюремних камер, зберігся фонтан, де жінки, що потрапили до в'язниці, прали свій одяг, один з кам'яних столів, за яким вони їли, і «кут дванадцяти», або кут останніх прощань. Саме тут ув'язнені, в групах по 12 осіб, чекали прибуття воза, який відвозив на страту.

9 — Камера-одиночка Марії-Антуанетти відтворена на місці цієї камери. За ув'язненою королевою безперервно стежили два жандарми.

[ред.] Література Lorentz, Phillipe; Dany Sandron (2006). Atlas de Paris au Moyen Âge. Paris:

Parigramme. pp. 238 pp. ISBN 2840964023.

Собор Паризької Богоматері Собор Паризької Богоматері, фасад

Інформація про будівлюРозташування Франція, Париж

Координати 48°51′ пн.   ш. 2°21′ сх.   д. (G) Координати : 48°51′ пн.   ш. 2°21′ сх.   д. (G)

Архітектор Моріс де СюлліІнженер Моріс де СюлліПочаток

будівництва1163

Кінець будівництва

1345

Стиль готикаНалежність Католицизм

ЛЮДОВИК XI (Lоuis) (3 июля 1423, Бурж - 30 августа 1483, Плесси-ле-Тур), король Франции с 1461, из династии Валуа.

Людовик родился в самый тяжелый период Столетней войны, когда его отцу Карлу VII принадлежала лишь часть Франции. Добившись перелома в войне, Карл начал ограничивать права аристократии, которая ответила в 1440 восстанием, т. н. Прагерией; возглавил его Людовик, в то время наследник престола. Восстание было подавлено, Карл простил сына и дал ему в управление Дофине, запретив появляться при дворе. Людовик показал себя умелым правителем своей провинции.

В 1456 Людовик рассорился с отцом и бежал к герцогу Бургундскому Филиппу Доброму, при дворе которого жил до 1461, постоянно выражая чувства благодарности и дружбы к Филиппу и его сыну Карлу Смелому. После смерти Карла VII Людовик вернулся в Париж, где поразил подданных скромностью одеяний и поведением, приличествующим горожанину, а не монарху. Новый король окружил себя незнатными, зависящими только от него

людьми. Придя к власти, Людовик начал борьбу с Филиппом и его сыном. Карл Смелый в 1465 создал из крупных феодалов Лигу Общего Блага, которая заставила Людовика 29 октября

подписать благоприятное для членов Лиги соглашение; Людовик тут же начал его нарушать.

В 1468 Людовик по совету одного из приближенных, кардинала де Балю, явился в Перонн к Карлу Смелому для переговоров. В это время в Льеже произошло инспирированное Людовиком восстание против союзника Карла, князя-епископа Людовика де Бурбона. Карл обвинил в этих событиях короля, арестовал его, и Людовику удалось освободиться лишь ценой значительных уступок Бургундии. По возвращении Людовик посадил кардинала де Балю в клетку, в которой невозможно было разогнуться, и тот провел там 11 лет.

В 1470 Людовик объявил Пероннские соглашения недействительными. Карл Смелый ответил войной, в которой приняли участие брат Людовика Карл Французский, король Англии Эдуард IV и ряд крупнейших феодалов Франции. Людовик нейтрализовал Карла Смелого, разбил и жестоко казнил многих участников войны, подкупил Эдуарда IV и заключил с ним мир в Пикиньи, официально завершивший в 1475 Столетнюю войну. Карл Французский умер еще в 1470, и Людовика не без оснований подозревали в смерти брата.

Демонстративно выражая любовь к низшим сословиям, Людовик в то же время резко увеличивал налоги, сокращал муниципальные свободы. Вместе с тем он покровительствовал ремеслам, наукам, особенно медицине, книгопечатанию. Его царствование превратило знать из совокупности территориальных государей в сословие крупных землевладельцев. В дальнейшем феодалы могли вести борьбу за власть в государстве, но не за независимость от него.

Людовик поддерживал всех врагов Карла Смелого, а после его гибели в 1477 захватил часть его владений, в том же году он присоединил герцогство Немурское, а в 1481 выкупил владения Анжуйского дома. В 1479 Людовик провел реформу армии, сделав ее наемной; в том же году у него случился инсульт, в 1482 - второй, после чего он резко изменил свою жизнь, затворился в замке Плесси-ле-Тур, никого не допускал к себе, замаливал грехи и делал огромные вклады в церкви. Третий инсульт стал для него последним. У Людовика остались две дочери и сын, Карл VIII.

После смерти Людовика во Франции сохранилось только одно независимое феодальное владение - герцогство Бретонское, присоединенное уже при Карле VIII.

Правление Людовика XI подводит черту под историей феодальной Франции и начинает историю Франции абсолютистской.

Людовик XI - французский король (1461-1483) из династии Валуа. Проводил ...

Людовик XIКороль ФранцииЛюдовик XI БлагоразумныйLouis XI le PrudentГоды жизни: 3 июля 1423 - 30 августа 1483Годы правления: 22 июля 1461 - 30 августа 1483Отец: Карл VIIМать: Мария АнжуйскаяЖены: 1) Маргарита Шотландская2) Шарлотта СавойскаяСыновья: [2] Людовик, КарлДочери: [2] Анна, Жанна

Людовик XI - французский король (1461-1483) из династии Валуа. Проводил централизаторскую политику. Присоединил к королевскому домену Анжу, Пикардию и другие территории. Покровительствовал ремеслам, торговле. Один из родоначальников современного дипломатического искусства.

Людовик XI, родившийся в 1423 году, был сыном французского короля Карла VII и Марии Анжуйской. Еще будучи дофином он принимал участие в восстании дворянства против своего отца. Получив прощение короля, Людовик удалился в свою провинцию Дофине.

В 1444 году Людовик вместе с отцом участвовал в походе наемников на Швейцарию и Эльзас. После смерти первой жены юной Маргариты Шотландской (1445) Людовик женился против воли короля на Шарлотте, дочери савойского герцога. После жесточайшей ссоры дофин покинул двор, поклявшись возвратиться лишь после смерти отца.

Ждать пришлось долгих шестнадцать лет. 22 июля 1461 года, когда Людовик находился у своего дяди в провинции Эно, ему сообщили, что король "отошел в мир иной".

Не дожидаясь, пока новая супруга, Шарлотта Савойская, будет готова сопровождать его, он немедленно отправился в Реймс, где намечалось провести коронацию. После коронации, в окружении четырнадцати тысяч всадников, Людовик XI въехал в Париж, где по этому поводу были устроены грандиозные празднества.

После торжеств Людовик XI отбыл в провинцию Турень. В отличие от своего отца, он собирался править самостоятельно. Для того чтобы знать истинное положение дел в государстве, Людовик много ездил по стране. В простой одежде, без свиты, король ходил по улицам городов и заводил разговоры с людьми разных сословий. Он презирал роскошь, пышные празднества. Ни один государь до Людовика XI не относился столь презрительно к рыцарской военной славе. Французский король не доверял военному счастью, ибо боялся потерять в случае неудачного сражения плоды долголетних усилий.

При Людовике XI в основном завершилось объединение Франции. Но на этом пути королевской власти предстояло преодолеть немало препятствий. После окончания Столетней войны (1337-1453) наряду с применением военной силы стали довольно часто использоваться дипломатические приемы. Людовика XI нередко называют родоначальником современного дипломатического искусства. И действительно, этот король был непревзойденным дипломатом не только для своего времени. В борьбе за расширение своих владений Людовик, прежде чем доводить дело до военного

столкновения, часто прибегал к переговорам, в ходе которых применял различные хитрости и интриги, не останавливаясь перед подкупом, обманом и вероломством.

Какой-то особой вкрадчивостью и тонко разыгранной сердечностью этот искусный притворщик умел обольщать и очаровывать людей. "Это была сирена", - пишет о нем бургундский хронист Молинз, а миланский посол Малета, следивший за дипломатической игрой Людовика, сказал о нем: "Похоже на то, как будто король всегда жил и воспитывался в Италии". Малета был не так далек от истины. Еще будучи дофином и непрерывно интригуя против своего родного отца, Людовик в течение ряда лет вел тайные переговоры с Венецией, Флоренцией и Миланом. Благодаря этому постоянному общению с итальянцами и особенно с Франческо Сфорца, которого Людовик считал образцом искусного дипломата, этот способный ученик в совершенстве усвоил манеры и методы итальянских дипломатов и в первую очередь их гибкость, умение приспособляться к обстоятельствам, их склонность к сложной интриге, коварству, обману - свойства, которые объяснялись сложностью дипломатических задач, стоявших перед итальянскими городами-государствами с их торговыми и банкирскими связями в странах Европы и Востока и сложным переплетом политических интересов внутри Италии.

Людовику было 38 лет, когда он вступил на французский престол. Серьезнейшим испытанием дипломатических талантов Людовика в первые годы его правления была борьба с образовавшейся против него большой коалицией феодальной знати, так называемой Лигой общественного блага (1465). Душой Лиги был герцог Бургундский Карл Смелый, влиятельнейший из удельных князей в роде Валуа. "Я так люблю Францию, - заявлял Карл Смелый, - что предпочел бы иметь в ней шесть государей вместо одного". И действительно, подлинной целью Лиги было всеми средствами закрепить раздробление страны на уделы. Чтобы справиться с этой опасностью, Людовик уступил Геную Франческо Сфорца и приобрел в нем хитрого и ценного союзника. Этот искушенный кондотьер дал Людовику совет, которым король и руководствовался в борьбе с Лигой: "Разделите своих врагов, - сказал ему Франческо Сфорца, - временно удовлетворите требования каждого из них, а затем разбейте их поодиночке, не давая им возможности объединиться".

В октябре 1465 года Людовик заключил мир в Конфлане с герцогом Бургундским и особый договор с остальными союзниками в Сен-Мере. Чтобы рассорить их и обмануть каждого в отдельности, Людовик согласился на все деспотические требования союзников, стремившихся поделить между собой всю Францию. Король отдал Карлу Смелому города и земли на Сомме, незадолго до того выкупленные у него за 400 тысяч золотых экю. Своему брату, герцогу Беррийскому, Людовик отдал Нормандию и уступил сюзеренные права на Бретань, герцогство Алансонское и графство Э. Значительные пожалования землями, правами и прибыльными должностями получили и другие участники Лиги. Этими договорами Лига общественного блага была разоблачена до конца: во время мирных переговоров каждый из восставших вассалов, забыв об общественном благе, хлопотал лишь о том, чтобы урвать себе большую часть добычи. "Общественное благо, - ядовито замечает Коммин, - превратилось в частное благо".

Теми же методами - золотом, подкупами, шпионажем и нескончаемой сетью интриг, которую так искусно умел плести этот, по выражению хрониста, "всемирный паук", Людовик пользовался в борьбе с другими своими противниками.

Вскоре ему удалось рассорить герцога Беррийского с герцогом Бретанским. Затем король вторгся в Нормандию и за несколько недель овладел всей провинцией.

В 1468 году король собрал Генеральные штаты в Туре. Это собрание решило, что Нормандия больше не может отчуждаться от королевских владений и герцог Беррийский должен отказаться от нее за годовую ренту в 12 тысяч ливров. После этого Людовик вошел с войском в Бретань и завладел всеми пограничными имениями Франциска. В сентябре он вынудил его заключить мирный договор. Бретань лишалась всех приобретений, полученных по Сен-Мерскому договору, была поставлена в ленную зависимость от короля французского и обязалась разорвать союзные отношения с Бургундией.

В это время Карл Смелый, получив сообщения о походе Людовика, собрал армию и двинулся с ней во Францию. В пути он узнал, что герцог Беррийский отказался от претензий на Нормандию, а герцог Бретанский принял все требования короля. Людовик и Карл Смелый договорились встретиться в Пероне. Герцог Бургундский пообещал королю дружественный прием и полную безопасность.

Людовик XI отправился в Перону, взяв с собой всего сто человек свиты. Он был принят Карлом Смелым с большими почестями. Но едва начались переговоры, как пришло сообщение, что восстал город Люттих. Горожане захватили в плен своего епископа и подняли знамя короля Франции.

Карл Смелый пришел в ярость. Обвинив во всем короля, он велел запереть ворота. От скорой расправы Людовика спас Филипп де Коммин, посоветовавший королю принять все условия герцога. Людовик подписал предложенный ему договор, по которому признавал, что парижский парламент не имеет власти над Фландрией и Пикардией, а сам он не имеет никаких ленных прав на эти области. Людовик соглашался отдать своему брату герцогу Беррийскому Шампань. Наконец, обещал, что примет участие в походе против города Люттиха и будет присутствовать, с бургундским крестом на шляпе, при казни своих тайных союзников, люттихских мятежников. Через неделю после подписания договора Люттих был захвачен на глазах униженного Людовика и жестоко разграблен.

В начале ноября король возвратился в Париж. Он постарался уменьшить неприятные последствия перонского договора. Своему брату он отдал Гиень вместо Шампани, а с Карлом Смелым сохранял мир всего два года. В 1470 году Людовик созвал в Туре собрание нотаблей (светских и духовных вельмож), перечислил все обиды, которые претерпел от своего вассала герцога Бургундского, и попросил освободить его от соблюдения перонского договора. Разумеется, собрание просьбу короля удовлетворило.

Вскоре Карл Смелый был вызван на суд парижского парламента. Объявление войны застало герцога врасплох. Французы вторглись в бургундскую Пикардию, легко овладели Амьеном, Сен-Контеном и другими городами. Правда, потом Карлу удалось перехватить инициативу, и в ноябре 1472 года Людовик заключил с ним мир. До этого король успел подписать мирный договор с герцогом Бретанским.

Французский король благоразумно отказался от продолжения военных действий против Карла Смелого. Как показали дальнейшие события, такая политика себя оправдала. Воинственный герцог не мог долго жить в мире. Вскоре Карл был отвлечен от французских дел кампаниями в Лотарингии, Германии, Швейцарии и Нидерландах.

В 1472 году внезапно умер брат короля, герцог Гиенский, и Людовик овладел его уделом. Затем пришла очередь графа Арманьяка. Этот буйный вассал в июне того же года поднял мятеж. В марте 1473 года французы осадили его в Лектуре. Город капитулировал, но все равно подвергся разгрому. Сам граф Арманьяк был убит, а его брат заключен в тюрьму.

Главу младшей линии дома Арманьяков, герцога Немурского, посадили в Бастилию и казнили в 1477 году.

После гибели династии Арманьяков Людовик установил свою власть почти над всеми владениями южной Франции. Смерть бездетного герцога Анжуйского Рене в 1480 году, а затем его племянника Карла Мэнского принесли королю Анжуйское наследство и права на Неаполитанское королевство.

Оставался еще герцог Бургундский Карл Смелый. Людовик сумел отвлечь Карла Смелого от союза с английским королем Эдуардом IV, купив последнего щедрой ежегодной рентой. Людовик зло посмеивался над тем, что англичане надменно называли эту ренту данью, и платил, кроме того, тайные пенсии министрам и фаворитам Эдуарда, заявляя, что война с Англией стоила бы Франции дороже. Коммин рассказывает, что в Парижской счетной палате хранились квитанции всех английских пенсионеров Людовика, за исключением главного камергера Гастингса: его пришлось долго упрашивать, прежде чем он перешел на содержание французского короля, так как находился уже на жалованье у герцога Бургундского. Но Людовик легко вышел из положения: узнав, что Гастингс получает от герцога пенсию в тысячу экю, Людовик согласился платить ему 2 тысячи. Сделка состоялась. При этом Гастингс выговорил себе условие, что деньги будут вручаться ему без расписок. "Я не желаю, - заявил он, - чтобы говорили, что главный камергер был пенсионером французского короля, или чтобы мои квитанции были найдены в его счетной палате".

Таким же образом Людовик купил себе союз швейцарцев, заключив так называемый "вечный союз" с восемью кантонами, из которых тогда состояла Швейцарская федерация. Как пишет немецкий ученый К. Маркс, "этот договор был основой всех соглашений, заключавшихся между Францией и Швейцарией до самой французской революции; он обеспечил за Францией... право вербовать швейцарскую пехоту, а за швейцарцами ежегодную дань от Франции".

Обеспечив себе нейтралитет Англии и натравив на Карла Смелого швейцарцев, Людовик добился гибели своего главного соперника и крушения бургундского могущества. Потерпев несколько сокрушительных поражений от швейцарцев, в январе 1477 года Карл Смелый был убит в битве при Нанси. Его смерть была роковой не только для Бургундского дома, но и для всех феодальных владетелей Франции. Огромное Бургундское наследство должно было перейти к дочери Карла Смелого Марии. Законно завладеть ее уделом Людовик мог только посредством брачного союза. Но его собственному сыну было всего шесть лет, в то время как Марии уже исполнилось девятнадцать. Поэтому король должен был искать обходные пути.

В 1482 году во время охоты Мария упала с лошади и через три недели умерла. После нее остались четырехлетний сын Филипп и дочь Маргарета. В декабре 1482 года в Аррасе был заключен мир. По его условиям трехлетняя Маргарета была обручена с сыном Людовика Карлом и отправлена на воспитание в Париж. Франш-Конте и Артуа объявлялись ее приданым. Таким образом, Людовик сумел прибрать к рукам всю Бургундию за исключением Нидерландов. Из других крупных феодальных владений к концу его царствования независимость сохранила только Бретань.

Последние годы жизни Людовик провел, запершись в своем замке Плесси-де-Тур, где его днем и ночью окружали верные шотландцы. Перед смертью он впал в такую подозрительность, что не решался даже выходить во двор и ежедневно менял и

переставлял с одной должности на другую всех слуг. Лишь немногие из приближенных допускались к королю. Сын его, дофин Карл, не видел отца несколько лет.

Людовик был один из самых образованных людей своего времени. Он покровительствовал наукам и искусствам, особенно медицине и хирургии, реорганизовал медицинский факультет в парижском университете, основал типографию в Сорбонне и вообще способствовал распространению книгопечатания, поощрял торговлю и промышленность. Франция обязана ему организацией почтовой службы.

Правление Людовика XI, имевшее столь важные последствия для объединения Франции, оказало огромное влияние на развитие европейской дипломатии. Людовик еще в первые годы своего правления сумел оценить, какое большое значение для правительства имеют хорошие дипломатические кадры. Он был одним из первых в Европе, кто стремился превратить временные дипломатические миссии в постоянные. Информация как от официальных представителей, так и от тайных агентов, на содержание которых Людовик не жалел денег, использовалась им для выработки своей политической линии в отношении того или иного государства. Французский король и его советник Филипп де Коммин считали посольскую службу важным средством ведения военно-политической разведки.

В то же время Людовик очень боялся чужих дипломатических представителей у себя в стране, видя в них шпионов и соглядатаев. Однако он считал их неизбежным злом и разработал сложные правила, чтобы по возможности обезопасить себя от их любопытства.

Объединяя под своей властью земли Франции, Людовик XI лишил французских феодалов права поддерживать сношения с другими странами Европы. После него правом выступать от имени Франции на международной арене пользовались только французские короли.

Использованы материалы сайта http://100top.ru/encyclopedia/

Средневековье обычно известно как "темное", "непросвещенное", и вообще очень деградировавшая эпоха, где жить было неуютно, тоскливо, где орудовала страшная инквизиция и вообще права и свободы человека неслыханно попирались почти как при аццком Сталине или даже хуже.

Однако, по ближайшему рассмотрению мы выясняем, что дело обстояло несколько иначе. С правами человека тогда всё обстояло неплохо - феодала могли запросто засудить за убийство не то, что вассала, но и крестьянина. Серийных маньяков вроде Жиля де Ре ловили, предавали суду и казнили. Про еретиков мы вообще молчим. Единственно, наказания тогда было куда более жесткими и к смертной казни приговаривали многих.

Одна беда: на всех осужденных банальных деревянных виселиц в виде буквы "Г" не напасешься. Особенно в крупных городах вроде Парижа. Посему, некую светлую голову осенила мысль оптимизировать процесс и заодно на создавать трудностей с захоронением останков казненных.

В результате была создана самая грандиозная виселица в Европе известная под названием Монфокон.

Первый прототип Монфокона появился при Филиппе-Августе и окончательно этот комплекс достроил коадъютор Ангерран де Мариньи при Филиппе Красивом. Что же представлял из себя Монфокон?

На квадратном каменном фундаменте 12х14 метров в виде русской буквы "П" была построена трехуровневая виселица. На этой основе стояли 16 каменных столбов высотой до 12-ти метров пересекаемые тремя деревянными поперечинами (каждый проем от двух до трех метров). Три яруса, что создавало возможность одновременно повесить:

- Северная сторона - 15 приговоренных.- Восточная и западная стороны по 18 приговоренных.

Итого 51. В одном "окне" можно было разместить двоих, что повышает вместительность виселицы почти вдвое.

Третья, южная сторона была обращена в сторону Парижа и являла собой лестницу, по которой можно взойти непосредственно в центральную часть Монфокона. Вот как супер-виселица выглядела со стороны:

Разумеется, по 51-му человеку вешали не каждый день. Даже не каждый год и не каждые пятьдесят лет. Поэтому Монфокон использовался по мере надобности, однако каждый повешенный цеплялся к виселице цепью до поры, пока труп не истлеет и не высохнет - зрелище, в качестве назидания незаконопослушным подданным. Когда наступала надобность освободить очередное "окно" для экзекуции предыдущего гостя Монфокона снимали.

Утилизация останков так же была предусмотрена. Большинство казненных хоронить в освященной земле запрещалось, поэтому внутри "коробки" фундамента был предусмотрен оссуарий, куда сбрасывались отходы производства. Выглядело это так:

Если мы помним роман Виктора Гюго "Собор Парижской Богоматери", то именно в этой подземной камере Квазимодо последний раз обнял Эсмеральду:

Спустя полтора или два года после событий, завершивших эту историю, когда в склеп Монфокона пришли за трупом повешенного два дня назад Оливье ле Дена, которому Карл VIII даровал милость быть погребенным в Сен-Лоране, в более достойном обществе, то среди отвратительных челове-ческих остовов нашли два скелета, из которых один, казалось, сжимал другой в своих объятиях

Вид на Монфокон со стороны "входа". Вход с воротами запирался палачом города Парижа, ключ хранился у него же:

Гравюра XVII века:

Увы, но судьба одного из создателей этого монументального сооружения - Ангеррана де Мариньи, талантливого финансиста, при этом нелюбимого высшим дворянством закончилась именно на Монфоконе. После смерти своего великого патрона Филиппа IV Мариньи был повешен на Монфоконе. Позднейшая гравюра, казнь Мариньи:

Виселица Монфокон была уничтожена в 1760 году. В 1790 снесли последние столбы. Сейчас следов Монфокона в Париже не осталось.

Место где находился Монфокон в современном Париже - округ 19, парк Бют-Шамон. Я не мистик, но гуляя по современному городу Парижу и этому парку, особенно после заката, иногда бы оглядывался - мало ли что? Или кто.

Tags: история, литература

Литература:

Маслов Р.А. Борьба Людовика ХI за герцогство Бургундское. – Башкирский университет. Ученые записки. Уфа, 1975, № 20

Хачатурян Н.А. Сословная монархия во Франции ХIII–ХV веков. М., 1989  

Эсмеральда на французской постановочной фотографии 1900 года

Эсмеральда на постановочной фотографии. Начало ХХ века

После выхода диснеевского мультфильма многие фотохудожники создали вариации по его мотивам

Эсмеральда по мотивам мультфильма «Горбун из Нотр-Дама»

Эсмеральда по мотивам мультфильма «Горбун из Нотр-Дама»

В костюме диснеевской Эсмеральды

Эсмеральда. Фотография Натальи Чобану (Молдавия) 2009 год

Пляска Эсмеральды. Фото: Haneda92

Дэнни Миноуг — Эсмеральда в постановке лондонского театра «Доминион»

Дэнни Миноуг — Эсмеральда

Дэнни Миноуг — Эсмеральда 

У Квазимодо был прототип Им оказался горбун-каменщик, с которым, вероятно, был знаком Виктор Гюго

Денис КОРСАКОВ

Если вам понравилась эта статья:

Герой романа «Собор парижской Богоматери», глухой горбатый звонарь Квазимодо, оказывается, имел совершенно реального прототипа. Причем

жившего не в средние века, а в первой половине ХIX века, и, вполне возможно, лично знакомого с Гюго.

Установить личность этого человека помогли записки Генри Сибсона, британского архитектора, работавшего над восстановлением собора. Он утверждает, что как раз в то время, когда Гюго писал книгу, там работал скульптор-горбун.

«Для собора вырезали большие каменные фигуры,  и в студии я встретил мсье Тражана – самого достойного, отечески заботливого и приятного человека, какой только существовал на Земле. Он работал под началом назначенного правительством скульптора, с которым я никогда не вступал в отношения, и о котором знаю лишь то, что он был горбат и предпочитал поменьше общаться с резчиками”.

Дальше Сибсон упоминает, что этого скульптора-отшельника так и звали – Ле Боссю (по-французски – «горбун»).

Мемуары Сибсона были найдены в 1999 году на чердаке дома в английском городе Пензансе и приобретены архивом Тейт. Но то, что восстановлением парижского собора Нотр-Дам занимался горбун, осознали только сейчас. Это стало большим сюрпризом для ученых.

Профессор Шон Хэнд из университета Уорвика, специалист по Гюго, сказал в интервью The Guardian: «Это удивительное открытие. Множество ученых пытались поставить Квазимодо медицинский диагноз, понять, с чем были связаны его увечья, но никому и в голову не приходило искать исторического персонажа, который превратился в этого героя. Все звучит очень правдоподобно».

Собор Парижской богоматери был сильно поврежден во время Великой Французской революции. У многих статуй откололи головы, по ошибке решив, что это статуи королей Франции, сам храм посвятили Культу разума, а затем – деистскому культу Высшего существа. В конце 1820-х годов, когда Гюго начал писать книгу, находившийся в плачевном состоянии собор пытались реконструировать в неоклассическом стиле (получается, что при участии того самого горбуна).

Считается, что именно роман, вызвавший живейший отклик у публики, повлиял на то, что за реконструкцию собора принялись всерьез: архитектор Эжен Виолле-ле-Дюк перестроил его, прилепив заодно чудищ-химер, которых в Средние века не было. Некоторые считают, что химеры появились именно в память о Квазимодо.

Квазимодо - уродливый горбун, звонарь Собора Парижской богоматери, приемный сын Клода Фролло, влюбившийся в прекрасную цыганку Эсмеральду и умерший в ее объятиях.

Источник: Роман "Собор Парижской Богоматери"

Автор: Виктор Гюго

Квазимодо видимо был цыганским ребенком. Его подкинули Пакетте Шантфлери вместо ее дочери, Эсмеральды. Мать, увидев вместо своей дочки ужасного уродца, немного помутилась рассудком, и ребенка подкинули к Собору Парижской богоматери.

"...Это  был  какой-то угловатый,  подвижный  комочек,  втиснутый  в   холщовый  мешок,  помеченный инициалами Гильома Шартье, бывшего в то время  парижским епископом. Из мешка торчала  голова. Голова  эта  была  безобразна.  Особенно  обращали на  себя внимание копна рыжих волос, один глаз, рот и зубы. Из глаза текли слезы, рот орал, зубы, казалось, вот-вот в кого-нибудь  вонзятся, а все тело извивалось в мешке к великому удивлению толпы, которая все росла и росла..."

Одноглазый, горбатый, кривоногий, он бы наверняка погиб, если бы не был усыновлен молодым священником Клодом Фролло. Тот назвал его Квазимодо. Клодо был ему как отец, а собор как родной дом. Со временем Квазимодо стал звонарем собора и от звона огромных колоколов он потерял слух. Это оборвало ту тоненькую ниточку, которая связывала горбуна с внешним миром. К тому же глухота сделала его  как  бы  немым.

Простые люди считали Квазимодо дьяволом, который нанялся в прислужники Клодо, чтобы забрать его душу.

Квазимодо был влюблен в собор. Он знал каждый его закоулок, каждый его узор. Его можно было увидеть на самом верху собора, куда он взбирался по скульптурным украшениям рискуя жизнью. Когда Квазимодо звонил, он не просто делал свою работы, это был акт любви. Каждый колокол имел для него собственное имя. Колокольный звон стал единственным звуком, который он мог слышать.

"..повиснув над бездной, следуя за колоколом в страшном его  размахе, он хватал медное чудовище за ушки, плотно сжимал его коленями, пришпоривал ударами пяток и всем усилием, всей тяжестью своего тела усиливал неистовство звона. Вся башня сотрясалась, а он кричал

искрежетал  зубами,  рыжие его  волосы  вставали  дыбом, грудь  пыхтела,  как кузнечные  мехи,  глаз метал пламя, чудовищный колокол  ржал,  задыхаясь под ним. И вот  это уже не колокол Собора Богоматери, не Квазимодо, - это бред, вихрь,  буря;  безумие, оседлавшее  звук;  дух, вцепившийся в летающий круп; невиданный кентавр,  получеловек,  полуколокол; какой-то  страшный  Астольф, уносимый чудовищным крылатым конем из ожившей бронзы..."

"...Присутствие этого странного существа наполняло собор дыханием жизни. По словам  суеверной  толпы,  он  как   бы  излучал  некую  таинственную  силу, оживлявшую  камни Собора Богоматери и заставлявшую трепетать глубокие  недра древнего храма. Людям достаточно  было узнать о его  присутствии в соборе, и вот им  уже чудилось, что бесчисленные статуи  галерей  и порталов оживают и двигаются..."

"...и  как  уверяли  кумушки  из  соседних  домов,   собор  принимал  тогда фантастический, сверхъестественный, ужасный вид: раскрывались глаза и пасти; слышен был  лай каменных псов, шипенье  сказочных змей и  каменных драконов, которые  денно и нощно  с  вытянутыми шеями и  разверстыми зевами  сторожили громадный  собор.  А в ночь под Рождество, когда большой  колокол хрипел  от усталости,  призывая верующих  на полуночное бдение,  сумрачный фасад здания принимал  такой  вид,  что  главные  врата  можно  было  принять  за  пасть, пожирающую толпу, а розетку --  за  око,  взирающее на нее. И все это творил Квазимодо. В Египте его почитали бы за божество этого  храма; в средние века его считали демоном; на самом же деле он был душой собора. Для всех, кто  знал о существовании Квазимодо, Собор Богоматери кажется теперь пустынным, бездыханным, мертвым. Что-то отлетело от него. Исполинское тело  храма опустело;  это  только остов;  дух покинул  его,  осталась  лишь оболочка. Так в черепе глазные впадины еще зияют, но взор угас навеки..."

Хотя умственное и душевное состояние Квазимодо было в зачаточном состоянии, физически он развился сверх меры. При этом был агрессивен и любил только Клода и собор, до наступления известных событий.

"..Он  был  злобен,  потому  что  был  дик; он  был  дик, потому  что  был безобразен. В его природе, как и в любой другой, была своя логика. Его непомерно развившаяся физическая сила являлась  еще одной из причин его злобы...".

Как и его приемный отец, он заметил танцующую на площади цыганку. Она зародила в его замутненном сознании чувство прекрасного и любовь, столь сильную, что ради нее он пожертвовал собой и отцом.

Бедный горбун, страшно страдал. Он понимал, что не может рассчитывать на взаимность и надеялся просто быть рядом с ней, быть ее рабом. Он завидовал даже Джали, козочке Эсмеральды.

Случай предоставил ему возможность сблизиться с цыганкой. Когда ту приговорили к виселице, путем пыток заставив признаться в колдовстве, Квазимодо спас ее, вытащив прямо из петли и спрятав за стенами собора.

"...Квазимодо остановился  под сводом главного портала. Его широкие ступни, казалось, так же прочно  вросли в каменные плиты пола, как тяжелые романские столбы. Его огромная косматая голова уходила в плечи, точно голова льва, под длинной  гривой  которого тоже не видно  шеи.  Он держал трепещущую девушку, повисшую на его грубых руках, словно белая  ткань, держал так бережно, точно боялся разбить  ее  или измять. Казалось, он чувствовал, что это было  нечто хрупкое, изысканное,  драгоценное, созданное не для его рук. Минутами  он не осмеливался  коснуться  ее  даже  дыханием.  И  вдруг  прижимал ее  к  своей угловатой  груди,  как  свою  собственность,  как свое сокровище.  Так  мать прижимает к груди своего ребенка. Взор этого циклопа, обращенный на девушку, то обволакивал ее нежностью, скорбью и жалостью, то вдруг поднимался, полный огня. И тогда женщины смеялись и плакали, толпа неистовствовала от восторга, ибо в эти мгновения Квазимодо воистину был прекрасен. Он был прекрасен, этот сирота, подкидыш, это отребье;  он чувствовал себя величественным и сильным, он глядел в  лицо обществу, которое изгнало  его,  но в дела которого он так властно вмешался; глядел в лицо человеческому правосудию, у которого  вырвал добычу,  всем  этим  тиграм,  которым  оставалось ляскать зубами, приставам, судьям  и  палачам, всему королевскому могуществу,  которое  он,  ничтожный, сломил с помощью всемогущего Бога..."

"...Громовым  голосом,  который  люди слышали  редко и которого сам он никогда не слыхал,  он трижды прокричал так исступленно, что звук его казалось, достиг облаков: - Убежище! Убежище! Убежище!- Слава!  Слава! -  отозвалась  толпа,  и  этот  могучий  возглас, докатившись  до другого берега

реки,  поразил народ, собравшийся на Гревской площади, и затворницу, не отводившую глаз от виселицы..."

После этого возникла трагикомическая ситуация в которой Квазимодо показал себя героем, но оказал медвежью услугу цыганке. Толпа нищих, воров и прочего отребья, решив спасти Эсмеральду стала ночью штурмовать собор. Квазимодо же, подумав, что они хотят ее убить, яростно оборонялся, нанеся огромный ущерб нападавший и убив своего сводного брата - школяра Жана.

Клод Фролло, влюбленный в цыганку, сдал ее палачам. Квазимодо бессильный ее спасти, с собора наблюдал за ее смертью. Рядом с ним стоял другой несчастный влюбленный - его отец, Клод Фролло. Увиде выражения лица отца и поняв, что тот явился причиной смерти цыганки, Квазимодо в порыве ярости сбросил его с собора. После этого он нашел ее труп среди останков других повешенных и обнял ее и лежал в таком положении пока не умер.

"...среди отвратительных человеческих остовов нашли два скелета, из которых один, казалось, сжимал другой в своих объятиях. Один скелет был женский, сохранивший на себе еще кое-какие обрывки  некогда белой одежды и ожерелье вокруг шеи из зерен лавра, с небольшой  шелковой  ладанкой, украшенной  зелеными бусинками, открытой  и пустой Эти предметы представляли по-видимому такую незначительную ценность, что даже палач  не польстился  на них. Другой  скелет, крепко обнимавший первый, был скелет мужчины. Заметили, что спинной хребет  его был искривлен, голова глубоко сидела  между лопаток, одна нога  была  короче другой. Но его шейные позвонки оказались целыми,  из чего  явствовало, что он не  был повешен. Следовательно, человек этот пришел сюда сам  и здесь умер. Когда его захотели отделить  от  скелета, который он обнимал, он рассыпался прахом..."

Квазимидо и Эсмеральда, были связанны между собой с самого детства. Он мог бы стать сыном ее матери. Но судьба распорядилась иначе и несчастный горбун, сердце которого могло любить так сильно, умер, так и узнав, что такое ответная любовь

Карлотта Гризи в партии Эсмеральды

Композитор Ц. Пуни

Автор либретто Ж. Перро

Источник сюжета роман В. Гюго "Собор Парижской

Богоматери"

Хореограф Ж. Перро

Оркестровка Р. Глиэр, С. Василенко, В. Качесов

Последующие

редакции

М. Петипа, А. Я. Ваганова, В. Д.

Тихомиров, В. П. Бурмейстер, Н. Н.

Боярчиков, А. Б. Петров

Количество

действий

3

Год создания 1844

Первая

постановка

1844

Место первой

постановки

Лондон

Эсмеральда — балет в трех действиях, 5 картинах, либретто Ж. Перро, музыка Ц. Пуни, музыка отдельных номеров — Р. Дриго. Премьера состоялась 9 марта 1844 года, в лондонском театре Театре Ее Величества.[1] В России впервые поставлен 21 декабря 1848 года в Большом Каменном театре Санкт-Петербурга [1] .

Содержание [убрать] 

1 Краткое содержание 2 Либретто 3 Музыка 4 Основные постановки в России

o 4.1 Санкт   — Петербург/Ленинград 4.1.1 Большой каменный театр 4.1.2 Мариинский театр/ГАТОБ им. Кирова 4.1.3 МАЛЕГОТ

o 4.2 Москва 4.2.1 Большой театр 4.2.2 Московский академический музыкальный театр им.

К.   С.   Станиславского и В.   И.   Немировича   — Данченко 4.2.3 Кремлевский балет 4.2.4 Постановки в других городах России

5 Экранизация 6 Запись постановки Петипа 7 Известные фрагменты

o 7.1 Pas de six o 7.2 Pas de Dian (Pas de deux Дианы и Актеона ) o 7.3 Pas de deux

8 Примечания [править] Краткое содержание

Действующие лица:Эсмеральда, цыганка.Гренгуар, поэт.Клод Фролло, архидьякон Собора Парижской Богоматери.Квазимодо, звонарь Собора Парижской Богоматери.Феб де Шатопер, капитан королевских стрелков.

Классическая экранизация романа Виктора Гюго отличается прежде всего декорациями и скрупулезным воссозданием эпохи царствования Людовика ХI, пышными костюмами и проникновенной игрой Джины Лоллобриджиды в роли Эсмеральды в апогее своей красоты и славы, Энтони Куинна в роли Квазимодо и Алена Кюни в роли Клода Фролло, влюбленного в Эсмеральду безумной и безнадежной любовью.год 1956

страна Франция, Италия

слоган -

режиссер Жан Деланнуа

сценарий Жан Оранш, Жак Превер, Бен Хект, ...

продюсер Раймон Хаким, Робер Хаким

оператор Мишель Кельбер

композитор Жорж Орик

художник Рене Рену, Жорж К. Бенда

монтаж Генри Таверна

жанр ужасы, драма, история, ...

зрители   5.69 млн

премьера (мир) 19 декабря 1956, ...

релиз на DVD 15   января   2009 , «Мьюзик-Трейд», ...

В главных ролях:Джина Лоллобриджида Энтони Куинн Жан Дане Ален Кюни Робер Ирш Даниэль Дюмон Филипп Клэй

Морис Сарфати Жан Тиссье Валентина Тессье ...

Роли дублировали: Мария Виноградова Константин Тыртов Борис Кордунов Сергей Курилов Юрий

Боголюбов ...

Основная статья: Горбун из Нотр-Дама

Роман Гюго многократно экранизировался (впервые — в 1905 году):

1905 — Эсмеральда 1911 — The Hunchback of Notre Dame (1911 film) 1917 — The Darling of Paris (1917 film) 1922 — Эсмеральда 1923 — Горбун из Нотр-Дама 1939 — Горбун Собора Парижской Богоматери 1956 — Собор Парижской Богоматери 1996 — Горбун из Нотр-Дама (мультфильм) 1997 — Горбун из Нотр Дама 1998 — Нотр-Дам де Пари (мюзикл) 1999 — Квазимодо

настоятель собора Парижской

Богоматери, Клод Фролло..

Горожане, собравшиеся на площади перед Собором Парижской Богоматери, ...divanna.livejournal.com

Появившаяся Эсмеральда жалеет осужденного на смерть и соглашается стать его женой.

Бродяги освобождают Гренгуара, и весь Двор чудес поздравляет новобрачных.

Бродяги освобождают Гренгуара, и весь Двор чудес поздравляет новобрачных.

Пленённый красотой цыганки, Феб дарит ей свой шарф.

скинув Клода Фролло с башни Собора Парижской Богоматери.

Бродяги освобождают Гренгуара, и весь Двор чудес поздравляет новобрачных.

Актеры: Н. Ледовская, Н. Крапивина, Н. Сомова, А. Любимов, С. Мануйлов, С. Чудин, А. Домашев, Р. Маленко Балетмейстер-постановщик Владимир Бурмейстер Либретто В. Бурмейстер, В. Тихомиров Художник-постановщик Александр Лушин Дирижеры: В. Басиладзе, Г. Жемчужин, А. Гришанин

Музыкальный театр имени Станиславского и Немировича-Данченко на сегодняшний день, наверное, самое подходящее место для постановки этого спектакля. Критики оценили балет Эсмеральда как лучший из драматических балетов.

Это редкий балет, который смог выдержать испытание временем.  

По прежнему считаю, что лучший Клод Фролло был в исполнении Алена Кюни. ...

diary.ru

Цезарь Пуни "Эсмеральда" - фильм-балет (1994г.)

В ролях: Эсмеральда - Эльвира Хабибулина Феб де Шатопер - Кирилл Мясников Флер де Лис - Анжелла Кондрашова Пьер Гренгуар - Андрей Кулигин Клод Фролло - Алексей Константинов Квазимодо - Андрей Брегвадзе Клопен Трульфу - Игорь Соловьев

Клод

(заслуженный артист РФ А. Жуков) и отшельница (артистка Е. Капралова) Интересную работу предложил зрителю Ставропольский академический театр драмы им. М. Ю. Лермонтова: в его афише теперь есть спектакль с хорошо знакомым «литературным» названием «Собор Парижской Богоматери». Свою – музыкально-драматическую – версию знаменитого романа Виктора Гюго представили композитор Евгения Сафронова и режиссер-постановщик народная артистка России Наталья Зубкова.

Фронтиспис книги В. Гюго «Собор Парижской Богоматери». 1844 г. В 1840-е гг.fictionbook.ru

Фронтиспис книги В. Гюго «Собор Парижской Богоматери». 1844 г. В 1840-е гг.fictionbook.ru

Лоллобриджида в фильме «Собор Парижской Богоматери» (1956; режиссёр Жlit.1september.ru

javascript://

Экранизация 1977 года. В роли Эсмеральды — Мишель Ньюэлл (Michelle Newell). В этом фрагменте фильма мы увидим танец Эсмеральды. Смелый режиссёрский ход. Ночная съёмка при свете факелов. У Гюго плясунья «порхает», а здесь от движений актрисы веет прямо-таки похоронным настроением. Более мрачного и неумелого танца Эсмеральды мы ещё не видели

Кадры из фильма Собор Парижской Богоматериipvod.ru