1

І.В. Гой Т.П. Смелянська

Навчально-методичний посібник Хмельницький 2004

3

ВСТУП Однією з неодмінних умов досягнення успіху практично в

будь-якій підприємницькій діяльності є отримання мінімально необ-хідних знань, уявлень про форми, принципи, умови та сфери підпри-ємництва; уміння майбутнього підприємця обґрунтовувати послідовні кроки щодо створення власної справи, приймати такі оптимальні рі-шення з реалізації функцій підприємця, як прогнозування, моделю-вання діяльності та оцінювання результатів.

Цей курс вивчає теорію та практику підприємництва як провід-ної форми господарювання за умов ринкової економіки, основні пра-вила сучасної підприємницької діяльності, засади та умови створення і функціонування суб’єкта підприємництва.

Метою курсу є формування підприємницької культури і сис-теми спеціальних знань з організації суб’єктів підприємницької ді-яльності, набуття практичних навичок щодо застосування понять, принципів та методів для заснування власної справи та забезпечення успішного її розвитку.

Основним завданням дисципліни є вивчення організаційно-економічних основ підприємницької діяльності для різних суб’єктів господарювання.

В результаті вивчення дисципліни студент повинен: – знати закономірності і передові форми організації підпри-

ємницьких структур, способи та методи започаткування та ведення підприємницької діяльності, закони, які визначають правові основи підприємництва, основні риси особистості підприємця, вимоги щодо підприємницької культури та етики поведінки;

– уміти розробляти послідовність створення підприємства; аналізувати підприємницьке середовище, виконання функцій бізнесу; враховувати вимоги та обмеження законодавства щодо підприємниць-кої діяльності; складати установчі документи (установчий договір, статут); зіставляти переваги та недоліки різних форм підприємництва, їх ефективність; обґрунтовувати найбільш доцільну форму для кон-кретного підприємства; проводити розрахунки вартості акцій, їх плану розміщення, орендної плати; проводити оцінку вартості майна, що приватизується.

4

1. ПРОГРАМА КУРСУ Тема 1. Підприємництво як форма господарювання Історичний розвиток поняття “підприємництво”. Сутність під-

приємництва. Класична та інноваційна моделі підприємництва. Види підприємницької діяльності: виробнича, комерційна, фінансова. Суб’єк-ти підприємницької діяльності.

Принципи підприємницької діяльності. Обмеження підприєм-ницької діяльності. Порядок ліцензування підприємництва.

Сутність державного регулювання підприємництва. Функції держави щодо підприємництва: надання всім підприємцям гарантій; державна підтримка і регулювання підприємництва. Методи впливу держави на підприємництво: фіскальні, монетарні, цінові. Зовнішньо-економічне регулювання. За засобами впливу – пряме та непряме регулювання. Спеціальні (вільні) економічні зони.

Середовище підприємництва. Елементи зовнішнього середо-вища підприємництва: географічне, демографічне, соціально-культур-не, екологічне, науково-технічне (технологічне), правове (юридичне), економічне, політичне, інституційне, міжнародне середовища.

Функції підприємництва за напрямками діяльності: фінансова, кадрова, виробнича, матеріально-технічне постачання та маркетинг. Функціональна модель підприємництва.

Тема 2. Технологія створення власної справи Етапи створення власної справи: прийняття рішення про

підприємницьку діяльність на основі підприємницької ідеї, обґрун-тування цілей підприємницької діяльності, розробка стратегії розвитку підприємства, пошук партнерів, вибір організаційно-правової форми підприємництва, підготовка установчих документів, реєстрація підпри-ємства, організаційне оформлення фірми.

Правова база розвитку підприємництва. Господарський кодекс України, закон “Про господарські товариства”. Установчі (засновниць-кі) документи: статут та засновницький договір, їх структура та по-рядок заповнення. Принципи формування найменування підприємства.

Порядок державної реєстрації суб’єкта підприємницької ді-яльності. Права, обов’язки та відповідальність суб’єкта підприєм-ницької діяльності. Припинення підприємницької діяльності.

Підприємницький капітал: сутність і складові елементи. Мож-ливі способи та джерела формування початкового підприємницького капіталу.

5

Тема 3. Регулювання взаємодії суб’єктів підприємницької діяльності Організація договірних взаємовідносин у підприємництві.

Види підприємницьких договорів за сферами діяльності: купівля-про-даж, оренда і лізинг; підрядні послуги (юридичні, аудиторські, бро-керські, рекламні, консультування, інформаційне обслуговування, нау-ково-дослідні роботи); трудові відносини (тарифна угода, колектив-ний договір, контракт); страхування (особисте, майна); розрахунки і кредитування (кредитний договір); зовнішньоекономічна діяльність.

Напрямки і форми співробітництва партнерів. Громадські об’єд-нання підприємців в Україні.

Процеси виправлення неблагополучного становища підпри-ємства: оздоровлення підприємства (санація); компроміс із креди-торами, добровільне або примусове банкрутство. Ліквідація підпри-ємств. Реструктуризація підприємства.

Сутність та причини ризиків у підприємницькій діяльності. Показники кількісного виміру ризику. Способи зменшення ризику.

Система захисту прав споживачів в Україні. Закон України “Про захист прав споживачів”. Державні та громадські організації за-хисту прав споживачів.

Захист прав виробників. Антимонопольне регулювання дер-жави. Захист права власності. Форми захисту ідей.

Тема 4. Психологія та етика підприємництва

Мотивація підприємницької діяльності. Загальна схема меха-

нізму прийняття рішення про початок підприємницької діяльності. Внутрішні (здібності, риси характеру, сформовані мотиви) та зовнішні (умови, оточення) фактори. Характерні мотиви до підприємницької діяльності із світового досвіду: Прагнення реалізувати свої винаходи (ідеї), незадоволення своїм соціальним і матеріальним становищем, бажання визначитися, задовольнити свою здорову честолюбність, прагнення до лідерства.

Соціально-психологічні вимоги до сучасного підприємця. Ос-новні риси особистості та ділові якості успішного підприємця. Пе-реваги та проблеми жінки-підприємця. Оцінювання особистих якостей підприємця.

Основні типи ділової активності, що склалися у сучасній світовій практиці. Американський та японський типи підприємця. Особ-ливості європейських та східних типів. Формування українського типу ділової людини (умови, особливості, негативні та позитивні риси).

6

Сутність ділової етики та культури підприємництва. Види взаємовідносин у підприємницькій діяльності та їх характеристика.

Основні складові ділової етики: етика спілкування, зовнішній вигляд, культура робочого місця, етика конкуренції та реклами.

Форми спілкування: ділова та особиста бесіда, наради, збори, телефонна розмова, листування. Етикет привітання, проведення пере-говорів, прийомів, розв’язання конфліктів. Необхідні якості: культура мови, уміння слухати (із співчуттям, за допомогою немовних засобів – погляду, міміки, нахилу голови), висловлювати свою думку. Вимоги до зовнішнього вигляду ділової людини.

Тема 5. Стратегія підприємницької діяльності

Генеральна мета (місія) підприємства та множинні без по-

середні цілі, які досягаються на різних етапах діяльності. Поняття стратегії. Етапи формування підприємницької стра-

тегії. Технологія розробки бізнес-плану. Агресивна та оборонна стратегії. Стратегії виживання, стабі-

лізації та зростання на підприємствах України. Альтернативи стратегії зростання.

Стадії розвитку підприємства (одноособове володіння, парт-нерство, акціонерне товариство, об’єднання підприємств.

Тема 6. Основні організаційні форми підприємництва Класифікація підприємств за характером діяльності, за фор-

мами власності, способом утворення, належністю капіталу, галузевою ознакою, розміром, організаційно-правовою формою господарювання.

Сутність одноособового володіння. Приватне підприємство в Україні. Характеристика переваг та недоліків одноособового володіння.

Сутність персональних товариств (партнерств), їх переваги та недоліки. Види персональних товариств: повне та командитне това-риства. Найменування, управління та права учасників. Розподіл прибутку.

Види товариств на капіталі: товариства з обмеженою від-повідальністю, з додатковою відповідальністю та акціонерні това-риства. Найменування, органи управління, права учасників та порядок розподілу прибутку товариства. Типи акціонерних товариств: відкриті та закриті. Порядок створення акціонерних товариств. Особливості функціонування акціонерних товариств в Україні та за кордоном.

Порівняльна характеристика основних видів цінних паперів. Види акцій та облігацій. Визначення номінальної та ринкової вартості

7

акції. План розміщення акцій. Сутність дивідендної політики. Фактори, що визначають дивідендну політику. Вибір раціональної дивідендної політики. Способи дивідендних виплат. Показники дивідендної політики.

Тема 7. Особливі форми організації підприємництва Колективні підприємства. Поняття кооперативу. Структура

управління, розподіл прибутків між учасниками кооперативу. Види кооперативних товариств за сферами діяльності. Перспективи роз-витку кооперативів в Україні та за кордоном.

Склад державного сектору економіки (державні, комунальні підприємства, частки держави у змішаних підприємствах, бюджетні організації). Обґрунтування доцільності збереження державного сек-тору у певних її галузях. Процеси націоналізації та роздержавлення.

Міжнародна підприємницька діяльність. Національні, іноземні та багатонаціональні підприємства. Спільні підприємства, їх переваги, вигоди та негативні особливості. Розвиток спільного підприємництва в Україні та за кордоном. Фактори, що стримують іноземне інвестування в економіку України.

Особливості орендної форми господарювання. Форми оренди. Зміст договору оренди. Визначення строків оренди та розміру оренд-ної плати. Лізинг. Концесія.

Місце і роль малих підприємств в економіці. Особливості та переваги малих підприємств. Необхідність підтримки і розвитку малого підприємництва в Україні. Критерії віднесення підприємства до малого. Розвиток малого підприємництва в Україні та за кордоном. Чинники гальмування розвитку малого бізнесу в Україні. Способи сприяння малому бізнесу з боку держави. Бізнес-інкубатори як форма підтримки малого бізнесу.

Венчурні підприємства. Комерційна концесія. Франчайзинг як метод здійснення підприємницької діяльності. Офшорні фірми.

Тема 8. Способи та порядок приватизації

Сутність та мета приватизації. Принципи приватизації. Класифікація об’єктів приватизації. Об’єкти національного

господарства, які не підлягають приватизації. Способи приватизації: викуп державного майна (трудовими

колективами, орендарем, товариством покупців або фізичною особою); продаж на аукціоні або за конкурсом (комерційним або не комер-ційним); продаж акцій відкритих акціонерних товариств. Методика оцінки вартості майна під час приватизації.

8

2. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ КУРСУ Тема 1. Підприємництво як форма господарювання

1.1. Історичний розвиток поняття “підприємництво”.

Види та суб’єкти підприємницької діяльності. 1.2. Принципи та обмеження підприємницької діяльності.

Порядок ліцензування підприємництва. 1.3. Державне регулювання підприємництва.

Спеціальні (вільні) економічні зони. 1.4. Середовище підприємництва. 1.5. Функції і модель підприємництва.

1.1. Історичний розвиток поняття “підприємництво”.

Види та суб’єкти підприємницької діяльності

Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення еко-номічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб’єкти підприємництва – підприємцями. Гос-подарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність).

Ринкова економіка побудована на підприємництві, яке також називають бізнесом.

Перші спроби систематичного теоретичного осмислення під-приємництва почались у XVII ст., хоча співтовариства підприємців, які складалися з ремісників, купців, лихварів, з’явилися значно раніше. Вперше поняття “підприємець” у науковий обіг ввів англійський економіст Річард Кантільйон, який зробив також систематичний аналіз підприємництва. Він розумів підприємництво як економічну функцію особливого роду та підкреслював завжди присутній у ньому елемент ризику. Вагомий внесок у дослідження феномену підприємництва протягом XVIII–XIX ст. зробили відомі західні економісти А. Сміт, Ж.Б. Сей, А. Маршалл, Й. Шумпетер та ін.

Узагальнюючи наукові погляди на сутність підприємництва і на роль підприємця в контексті історичної еволюції, можна конста-тувати, що підприємець – це активний суб’єкт пошуку і реалізації нових можливостей у генеруванні та освоєнні новаторських ідей, розробленні нових продуктів і технологій, здійсненні інновацій та оволодінні перспективними факторами економічного розвитку.

Багаторічний досвід господарювання у країнах з розвиненою ринковою економікою свідчить про те, що традиційно існують такі дві моделі підприємництва: класична та інноваційна. На практиці можливе їх поєднання.

Класична модель підприємництва орієнтована на максималь-но ефективне використання наявних ресурсів підприємництва.

9

Інноваційна модель підприємництва передбачає активне ви-користання інноваційних рішень і пошук джерел відповідних ресурсів.

Згідно з господарським кодексом України, підприємництво – це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання (підприєм-цями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Розрізняють такі види підприємницької діяльності: 1) виробниче підприємництво – це діяльність з виробництва

продукції і надання послуг матеріального характеру. Наприклад, під-приємства галузі машинобудування, харчової промисловості, будівницт-ва, транспорту, сфери побутових послуг; 2) торговельне підприємництво – діяльність у сфері товарно-го обігу, спрямована на реалізацію продукції, а також допоміжна діяль-ність, яка забезпечує її реалізацію шляхом надання відповідних послуг. Торговельна діяльність може здійснюватися суб’єктами господа-рювання в таких формах: матеріально-технічне постачання і збут; енергопостачання; заготівля; оптова торгівля; роздрібна торгівля і гро-мадське харчування; продаж і передача в оренду засобів виробництва; комерційне посередництво (агентська діяльність) у здійсненні торго-вельної діяльності та інша допоміжна діяльність з забезпечення реа-лізації товарів (послуг) у сфері обігу. Наприклад, до сфери торго-вельного підприємництва відносяться торгові доми, оптові бази, під-приємства роздрібної торгівлі; товарні біржі; діяльність комівояжера, дистриб’ютора, брокера, дилера на товарній біржі, комісіонера, кон-сигнанта; 3) фінансове підприємництво, що пов’язане з обігом вартос-тей. Фінансова діяльність суб’єктів господарювання включає грошове та інше фінансове посередництво, страхування, а також допоміжну діяльність у сфері фінансів і страхування. Наприклад, до цієї сфери відносяться комерційні банки, фондові, валютні біржі, інвестиційні, страхові, аудиторські фірми.

Останнім часом виділяють окремим видом інформаційне під-приємництво (інжинірингова, консалтингова діяльність, проведення мар-кетингових досліджень, послуги з використання комп’ютерних технологій).

Найбільш важливим, провідним за впливом на ефективність економіки, є виробниче підприємництво. Воно також є найбільш склад-ним, тому значна частина вітчизняних підприємців віддає перевагу торговельному та фінансовому підприємництвам.

Суб’єктами підприємницької діяльності можуть бути грома-дяни України та інших держав; юридичні особи усіх форм власності (підприємства, організації).

Здійснення підприємницької діяльності забороняється орга-нам державної влади та органам місцевого самоврядування. Поса-

10

довими особами органів управління господарського товариства не мо-жуть бути члени Кабінету Міністрів України (КМУ), керівники цент-ральних та інших органів виконавчої влади, військовослужбовці, поса-дові особи органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, державного нотаріату, а також посадові особи органів дер-жавної влади, крім випадків, коли державні службовці здійснюють функції з управління акціями (частками, паями), що належать державі, та представляють інтереси держави в раді товариства (спостережній раді) або ревізійній комісії товариства. Особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю, не можуть бути посадовими особами тих товариств, які здійснюють цей вид діяльності.

Підприємницька діяльність може здійснюватись: − без утворення юридичної особи (громадянин-підприємець), − з утворенням юридичної особи (підприємство).

1.2. Принципи і обмеження підприємницької діяльності.

Порядок ліцензування підприємництва Підприємництво здійснюється на основі принципів: − вільного вибору підприємцем видів підприємницької діяльності; − самостійного формування підприємцем програми діяльності,

вибору постачальників і споживачів продукції, що виробляється, залу-чення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, ви-користання яких не обмежено законом, встановлення цін на продукцію та послуги відповідно до закону;

− вільного найму підприємцем працівників; − комерційного розрахунку та власного комерційного ризику; − вільного розпорядження прибутком, що залишається у під-

приємця після сплати податків, зборів та інших платежів, передба-чених законом;

− самостійного здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності, використання підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд. Підприємництво в Україні здійснюється в будь-яких органі-заційних формах, передбачених законом, на вибір підприємця.

Для безперервного відтворення підприємницької діяльності необхідні певні передумови, а саме: правові, економічні (наявність ба-гатосуб’єктних власників), політичні (сприятливий політичний клі-мат), психологічні (позитивна суспільна думка).

У Конституції України записано, що “кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом”. Разом з тим, законодавчими актами передбачено два типи обмежень у здійсненні підприємницької діяльності:

11

1) деякі види діяльності можуть здійснювати тільки державні підприємства;

2) окремі види діяльності потребують спеціального дозволу (ліцензії).

Тільки державні підприємства й організації можуть здійс-нювати діяльність, пов’язану з обігом наркотичних засобів, психо-тропних речовин, виготовленням і реалізацією військової зброї та боє-припасів до неї, видобуванням бурштину, охороною окремих особливо важливих об’єктів державної власності, а також діяльність, пов’язану з проведенням криміналістичних, судово-медичних, судово-психіатрич-них експертиз та розробленням, випробуванням, виробництвом та експлуатацією ракет-носіїв.

Здійснюються за умови отримання ліцензії ті види діяльності, які безпосередньо впливають на здоров’я людини, навколишнє природне середовище та безпеку держави (табл. 2.1).

Таблиця 2.1 – Деякі види підприємницької діяльності,

що підлягають ліцензуванню в Україні

Вид підприємницької діяльності Орган, що видає ліцензію

Пошук (розвідка) та експлуатація родовищ корисних копалин

Держкомгеологія

Виробництво, ремонт і реалізація спортивної (мисливської) вогнепальної та холодної зброї, виготовлення печаток і штампів

Міністерство внутрішніх справ

Здійснення юридичної практики; судово-експерт-на діяльність

Міністерство юстиції

Внутрішні та міжнародні перевезення пасажирів і вантажів

Міністерство транспорту

Виготовлення пива, спирту, лікеро-горілчаних і тютюнових виробів

Держхарчопром

Виготовлення і реалізація ліків, здійснення медичної практики

Міністерство охорони здоров’я

Виготовлення і реалізація хімічних речовин Міністерство про-мислової політики

Торгівля алкогольними напоями та тютюновими виробами

Районна державна адміністрація

Діяльність, що зв’язана з професійною освітою і підготовкою спеціалістів різних рівнів кваліфікації

Міністерство освіти і науки

Діяльність, що зв’язана з наданням туристичних послуг

Держкомтуризм

Здійснення аудиторської діяльності Аудиторська палата

12

Ліцензія – це документ державного зразка, який засвідчує пра-во на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов. Ліцензія видається КМУ або уповноваженим органом виконавчої вла-ди на основі документів про освіту та кваліфікацію окремо на кожний вид діяльності.

Розглянемо порядок ліцензування підприємницької діяльнос-ті. Суб’єкт господарювання, який має намір провадити певний вид господарської діяльності, що ліцензується, особисто або через упов-новажений ним орган чи особу звертається до відповідного органу ліцензування із заявою встановленого зразка про видачу ліцензії.

До заяви про видачу ліцензії додається копія свідоцтва про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності або копія довідки про внесення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, засвідчена нотаріально або органом, який видав оригінал документа.

Для окремих видів господарської діяльності, що підлягають ліцен-зуванню, до заяви про видачу ліцензії також додаються документи, вичерпний перелік яких встановлюється Кабінетом Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування.

Орган ліцензування приймає рішення про видачу ліцензії або про відмову в її видачі у строк не пізніше ніж за десять робочих днів з дати надходження заявки про видачу ліцензії та документів, що додаються до заяви, якщо спеціальним законом, що регулює відносини у певних сферах господарської діяльності, не передбачений інший строк видачі ліцензії на окремі види діяльності. Підставами для прий-няття рішення про відмову у видачі ліцензії є:

− недостовірність даних у документах, поданих заявником, для отримання ліцензії;

− невідповідність поданих документів ліцензійним умовам, вста-новленим для виду господарської діяльності, зазначеного в заяві про видачу ліцензії.

У разі відмови у видачі ліцензії, на підставі виявлення недос-товірних даних у документах, поданих заявником про видачу ліцензії, суб’єкт господарювання може подати до органу ліцензування нову заяву про видачу ліцензії не раніше ніж через 3 місяці з дати прийняття рішення про відмову у видачі ліцензії.

Строк дії ліцензії на провадження певного виду господарської діяльності встановлюється КМУ за поданням спеціально уповнова-женого органу з питань ліцензування, але не може бути меншим, ніж 3 роки.

13

Господарська діяльність на підставі ліцензії, виданої органом ліцензування, яким є центральний орган виконавчої влади, здійс-нюється на всій території України. Господарська діяльність на підставі ліцензії, виданої органом ліцензування, яким є місцевий орган ви-конавчої влади або спеціально уповноважений виконавчий орган, здійснюється на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці. У сферах, пов’язаних із торгівлею за грошові кошти, обміном готівкових валютних цінностей, у сфері грального бізнесу та побу-тових послуг, інших сферах, визначених законом, може здійснюватися патентування підприємницької діяльності суб’єктів господарювання.

1.3. Державне регулювання підприємництва.

Спеціальні (вільні) економічні зони

Роль держави в економічному житті суспільства сьогодні знач-но посилюється. Це виявляється у розробці системи нормативно-пра-вових актів, спрямованих на регулювання ринку, підприємницької ді-яльності, митних правил, банківської діяльності, цін і заробітної плати, соціального захисту населення.

Державне регулювання підприємництва – це вплив держави на діяльність підприємницьких структур із метою сприяння та забез-печення нормальних умов їх функціонування.

Без державного регулювання підприємництво ніколи не зможе зробити виробництво економічно безпечним, гарантувати реалізацію со-ціально-економічних прав людини, вирівняти структурні та регіо-нальні диспропорції тощо.

Державне регулювання підприємництва має свої функції, інструменти (методи) та відповідні органи.

Основні функції державного регулювання підприємництва такі: 1) підтримка пропорційності виробництва та споживання, ан-

тициклічне регулювання; 2) підтримка та розвиток конкуренції, антимонопольні заходи; 3) перерозподіл доходів та соціальний захист підприємців і

споживачів. За засобами впливу на підприємництво можуть застосову-

ватись як прямі адміністративні методи впливу (закони, укази, накази, постанови, інструкції, положення тощо), так і система непрямих еко-номічних методів та регуляторів (податки, ціни, банківські проценти, кредити, пільги, санкції та ін.).

До інструментів, або методів державного регулювання під-приємництва, належать:

14

− фіскальні (податково-бюджетна система); − монетарні (кредитно-грошове регулювання); − цінове регулювання; − зовнішньоекономічне регулювання (митні збори, ліцензії, квоти). Органами державного регулювання підприємництва є цент-

ральні, а також місцеві органи виконавчої влади та органів само-врядування, які реалізують державну політику щодо регулювання, підтримки та розвитку підприємництва. Зокрема, основним централь-ним органом влади стосовно здійснення державного регулювання і підтримки підприємництва та ліцензування підприємницької діяльності є Державний комітет України з питань регуляторної політики та підпри-ємництва. Функції координатора макроекономічної політики держави в Україні виконує Міністерство економіки та європейської інтеграції України, функції контролю за дотриманням антимонопольного зако-нодавства, захисту суб’єктів підприємництва та споживачів – Антимо-нопольний комітет України.

Законодавство впливає на підприємництво у трьох напрямках: 1) законодавчі акти, що визначають основи організації та діяль-

ності підприємства (господарський кодекс, Закони України “Про власність”, “Про господарські товариства”; законодавство про прива-тизацію, ціноутворення, банкрутство, антимонопольне законодавство тощо;

2) законодавство, що захищає права найманої праці: “Про зай-нятість”, “Про охорону праці”, “Про колективні договори і угоди”, “Про оплату праці” та ін.;

3) закони, що захищають права споживача: про правила торгівлі, про безпеку товарів, про охорону навколишнього середовища, про рек-ламу, про недобросовісну конкуренцію.

Державна політика підтримки підприємництва – це сукуп-ність (комплекс) пріоритетних народногосподарських підходів і рі-шень, які визначають основні напрями і форми правового, економіч-ного та організаційного сприяння розвитку підприємництва з ураху-ванням інтересів держави та суб’єктів господарювання.

Під державною підтримкою необхідно розуміти, з одного бо-ку, державне регулювання цього сектора економіки, що передбачає на-самперед свідоме формування державними структурами правових, економічних та організаційних умов становлення і розвитку підпри-ємництва, а з іншого – створення стимулів, використання матеріальних і фінансових ресурсів, які залучаються у сферу підприємництва на пільгових засадах або безоплатно.

Основними цілями державної політики підтримки підпри-ємництва є:

15

− забезпечення зростання внутрішнього валового продукту за рахунок діяльності суб’єктів підприємницької діяльності;

− залучення суб’єктів підприємництва до розв’язання соціаль-но-економічних проблем на державному і регіональному рівнях;

− удосконалення структури суб’єктів підприємництва; − підвищення технологічного рівня виробництва підприємниць-

ких структур; − заохочення розвитку суб’єктів підприємницької діяльності у

пріоритетних галузях і на територіях пріоритетного розвитку; − створення нових робочих місць, зменшення безробіття; − сприяння максимальній самореалізації громадян у підприєм-

ницькій діяльності; − формування соціального прошарку власників і підприємців.

Важливим засобом державної підтримки та регулювання під-приємницької діяльності на територіальному рівні є створення вільних економічних зон.

Спеціальною (вільною) економічною зоною (СЕЗ) вважається частина території України, на якій встановлено спеціальний правовий режим господарської діяльності, особливий порядок застосування та дії законодавства України. На території спеціальної (вільної) еко-номічної зони можуть запроваджуватися пільгові митні, податкові, валютно-фінансові та інші умови підприємництва вітчизняних та іно-земних інвесторів. Спеціальні (вільні) економічні зони створюються з метою залучення інвестицій та ефективного їх використання, акти-візації спільно з іноземними інвесторами підприємницької діяльності з метою збільшення експорту товарів, поставок на внутрішній ринок високоякісної продукції і послуг, впровадження нових технологій, розвитку інфраструктури ринку, поліпшення використання природних, матеріальних і трудових ресурсів, прискорення соціально-економіч-ного розвитку України. На території України можуть створюватися СЕЗ різних функціональних типів: вільні митні зони і порти; екс-портні, транзитні зони; митні склади; технологічні парки; технополіси; комплексні виробничі, туристично-рекреаційні, страхові, банківські зони тощо. Окремі економічні зони можуть поєднувати в собі функції, властиві різним типам спеціальних (вільних) економічних зон. Перша вільна економічна зона “Сиваш” була заснована в 1995 році. На початку 2005 року в Україні існувало 11 спеціальних економічних зон і 72 території пріоритетного розвитку (ТПР): “Донецьк”, “Славутич”, “Яремча”, ”Яворів”, “Курортополіс Трускавець”, “Миколаїв”, “Азов”, “Закарпаття”, “Інтерпорт Ковель”, “Рені”, “Порто-Франко”, “Порт Крим”. Особливий режим інвестиційної діяльності запроваджено на підпри-

16

ємствах Криму, Донецької, Волинської, Житомирської, Закарпатської, Луганської, Чернігівської областей, у містах Шостка і Харкові. Режим СЕЗ і ТПР поширюється на 12 областей України, або 11 % території України. Уряд планує переглянути питання про існування СЕЗ і ТПР. Рішення щодо припинення режиму СЕЗ прийматимуться після про-ведення аудиту та техніко-економічного аналізу.

1.4. Середовище підприємництва

Підприємство (підприємець) функціонує у певному зовнішньому

середовищі та під його впливом. Для його безперервної діяльності потрібні фінансові, матеріальні ресурси, робітники, послуги, інформація.

Зовнішнє середовище підприємництва – це зовнішні по від-ношенню до даного підприємства умови та чинники.

У складі зовнішнього середовища підприємництва можна ви-ділити такі елементи:

– фізичне або географічне середовище, яке характеризує при-родні умови (місцеположення, кліматичні умови, наявність автомо-більних доріг, залізниць, морських шляхів, доступність сировини, енергоресурсів);

– демографічне середовище, яке необхідне для вивчення по-питу на продукцію та забезпеченості трудовими ресурсами (склад населення, частка трудових ресурсів);

– соціально-культурне середовище, яке впливає на попит на товари, на відношення до роботи, її престижність, на відношення до підприємництва у суспільстві, формування привабливого іміджу (сма-ки, мода, моральні і релігійні норми, загальноосвітній рівень населен-ня). Тобто це менталітет, світогляд, психологія населення країни та регіону;

– екологічне середовище – екобезпека навколишнього середо-вища та виробництва;

– науково-технічне (технологічне) середовище відображає рі-вень науково-технічного розвитку даної галузі. Це рівень технології, устаткування, технічний рівень і якість продукції;

– правове (юридичне) середовище – це закони, які впливають на підприємництво;

– економічні обставини – ступінь державного регулювання (структурна політика, підтримка підприємництва); рівень доходів спо-живачів (розмір заробітної плати, пенсії), що впливає на платоспро-можний попит та його структуру; наявність та доступність позичкових коштів; наявність вільних робочих місць, рівень безробіття; рівень і темпи інфляції; коливання курсу національної валюти; стадія еконо-мічного циклу (темпи спаду чи зростання виробництва); ступінь ризику;

17

– політична ситуація – політична стабільність у суспільстві, ступінь впливу різних політичних партій. У нестабільному політич-ному середовищі неможливо забезпечити надійний захист підприємців від втрат доходів і майна (зміна відношень власності, експропріація майна);

– міжнародне середовище: зовнішня політика України та ін-ших держав, економічне, науково-технічне співробітництво, підготов-ка кадрів, рівень митних зборів, а також елементи зовнішнього се-редовища інших країн (інфляція, податки, заробітна плата тощо). Це має особливе значення для підприємств, які здійснюють зовнішньо-економічну діяльність.

– інституціональне середовище (інфраструктура підприєм-ництва) – це наявність інститутів, за допомогою яких підприємець може вести господарську діяльність. До цих інститутів відносяться банки, постачальники, підприємства оптової та роздрібної торгівлі (біржі, бази, магазини), юридичні, аудиторські, лізингові, консалтин-гові фірми, навчальні заклади, маркетингові та рекламні агентства, служби працевлаштування, транспортні агентства, страхові компанії, комунальні послуги (тепло-, водо-, енергопостачання, вивезення сміття), засоби зв’язку та передачі інформації, реклама.

Усі ці елементи зовнішнього середовища підприємства можуть у залежності від обставин позитивно або негативно впливати на його діяльність. При аналізі зовнішнього середовища визначаються пріо-ритети, тобто найбільш значущі елементи, які у першу чергу необхідно враховувати. У результаті аналізу виявляються внутрішні потенційні можливості підприємства, його недоліки та зовнішні проблеми.

1.5. Функції і модель підприємництва

Можна виділити такі основні функції підприємництва за нап-

рямками діяльності підприємця: − фінансова – ведення фінансів і обліку (мобілізація необ-

хідного капіталу та управління його використанням і доходів); − кадрова – відбір та прийом на роботу, підготовка, розста-

новка працівників, стимулювання, розв’язання трудових конфліктів; − матеріально-технічне постачання та інформаційне забезпе-

чення – придбання устаткування, матеріалів, інформації та ін.; − виробнича – процес перетворення сировини в продукцію; − маркетинг – вивчення ринку та управління процесом збуту. Це основні функції, яки постійно здійснюються у процесі гос-

подарської діяльності. Окрім основних, періодично виконуються до-даткові функції:

18

– інноваційна – науково-дослідні та проектні роботи з роз-робки нових технологій та нової продукції;

− розповсюдження підприємницьких ідей і досвіду управ-ління (передового досвіду);

− зв’язки із громадськістю (паблік рилейшнз) – управління відносинами між підприємством і громадськими структурами та засо-бами масової інформації.

В сучасній економічній літературі пропонуються й інші варі-анти переліку головних функцій підприємництва: інноваційна (твор-ча); ресурсна (мобілізація матеріальних, фінансових, трудових, інфор-маційних ресурсів); організаційна (організація виробництва, збуту, реклами тощо); стимулююча (формування мотиваційного механізму ефективної праці) [1; 2].

Модель підприємництва складається з таких двох частин: 1) мікросередовище – це середовище прямого впливу на під-

приємство і суб’єкти, з якими підприємство вступає в безпосередній контакт, тобто інституціональне середовище. Це підприємство є ядром мікросередовища;

2) макросередовище – це умови та відносини, що впливають на підприємство та його мікросередовище опосередковано. Це геогра-фічне, демографічне, науково-технічне, екологічне, правове, соціаль-но-культурне, економічне, міжнародне середовища.

Наведена модель показує підприємство з його п’ятьма основ-ними функціями, чотири з яких (фінансова, кадрова, матеріально-тех-нічне постачання, маркетинг) передбачають відносини із зовнішніми блоками – інституціональним середовищем. Кожна функція взаємодіє з будь-якою іншою функцією та зовнішніми блоками.

Тема 2. Технологія створення власної справи

2.1. Етапи створення власної справи. 2.2. Правова база підприємництва. 2.3. Зміст установчих документів та їх підготовка. 2.4. Формування початкового підприємницького капіталу. 2.5. Державна реєстрація підприємницької діяльності. 2.6. Права, обов’язки та відповідальність підприємця. 2.7. Припинення підприємницької діяльності.

2.1. Етапи створення власної справи

Створення власного підприємства і виконання підприєм-ницьких функцій – надзвичайно складна і ризикова справа, яка вимагає великої сили волі, затрат енергії, цілеспрямованості тощо. Процес ство-

19

рення власної справи складається з трьох стадій: підготовчої, уста-новчої та організаційної.

Підготовча стадія включає наступні етапи: 1. Прийняття рішення про підприємницьку діяльність на

основі підприємницької ідеї. Це досить відповідальний, визначальний етап діяльності підприємця. Рішення формується під впливом багатьох факторів.

Підприємницька ідея – конкретне цілісне знання про доціль-ність та можливість займатися певним видом підприємницької діяль-ності, а також чітке усвідомлення мети такої діяльності, шляхів та за-собів її досягнення. Ідея повинна базуватись на принципі: знайти потребу та задовольнити її.

2. Визначення цілей підприємницької діяльності, розробка стратегії розвитку підприємства.

3. Вибір організаційно-правової форми підприємництва. Від-повідно до законодавства можна заснувати приватне підприємство, повне, командитне товариство, товариство з обмеженою, додатковою відповідальністю або акціонерне товариство закритого чи відкритого типу. Важливо зазначити, що підприємницьку діяльність можна здійс-нювати і без набуття статусу юридичної особи (індивідуальна трудова діяльність). При виборі певної форми підприємницької діяльності треба враховувати переваги та недоліки кожної форми організації бізнесу.

4. Вибір місця розташування підприємства. Установча стадія складається з таких етапів: 1. Визначення складу засновників, пошук партнерів (якщо це

необхідно). Допомогу в цій справі можуть надавати бізнес-центри (центри розвитку малого бізнесу), що створені в усіх великих містах України.

2. Визначення величини статутного фонду (початкового ка-піталу) та джерел фінансування.

3. Розробка назви підприємства. 4. Підготовка установчих (засновницьких) документів, а саме:

установчого (засновницького) договору та статуту. 5. Реєстрація підприємства у відповідних органах державної

влади. 6. Оформлення атрибутів підприємства (печатка, бланки, ра-

хунки підприємства і т.п.) Організаційна стадія включає: 1. Організацію управління підприємством. 2. Формування мереж постачання ресурсів і реалізації

продукції.

20

3. Підбір персоналу. 4. Організацію виробничого процесу.

2.2. Правова база підприємництва

Найважливіша функція держави – розробка законодавства та

забезпечення виконання законів, тобто правове регулювання. Сьо-годні правове регулювання підприємництва здійснюється численними нормативно-правовими актами як загального, так і спеціального ха-рактеру. Однак, уповільнення темпів зростання кількості суб’єктів під-приємництва та зайнятих на них свідчить про недостатність і не-досконалість нормативно-правової бази розвитку підприємництва, яка має бути першоосновою, фундаментом формування та розвитку суб’єктів підприємницької діяльності.

Правова база підприємницької діяльності – це сукупність за-конів, нормативних та інструктивних документів, які визначають по-рядок створення підприємств, реєстрацію фізичних осіб-підприємців, їх правові та організаційні форми, порядок організації виробництва, забезпечення його необхідними ресурсами, збут, систему оподатку-вання, відносини між державою та підприємцями, суб’єктів підпри-ємницької діяльності між собою, а також які дають підприємцям певні правові гарантії.

У 2003 р. Верховною Радою України було ухвалено госпо-дарський кодекс, який вступив у дію з 1.01.2004 р. Цей кодекс вста-новлює відповідно до Конституції України правові основи госпо-дарської діяльності (господарювання), яка базується на різноманіт-ності суб’єктів господарювання різних форм власності. Господарський кодекс має на меті забезпечити зростання ділової активності суб’єктів господарювання, розвиток підприємництва і на цій основі підвищення ефективності суспільного виробництва, його соціальну спрямованість.

Підприємницьку діяльність регламентують також Закони Украї-ни “Про власність”, “Про господарські товариства”, “Про селянське (фер-мерське) господарство”, “Про обмеження монополізму і недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницької діяльності”, “Про лі-цензування певних видів господарської діяльності”, “Про державну підтримку малого підприємництва” тощо.

Закон України “Про власність” (1991 р.) з внесеними до нього змінами і доповненням забезпечує вільне економічне самовизначення громадян, використання природного, економічного, науково-техніч-ного та культурного потенціалів країни для підвищення рівня життя її народу, зокрема, в законі зазначаються права приватної власності.

21

Закон України “Про господарські товариства” від 19 вересня 1991 р. визначає поняття і види господарських товариств, правила їх створення, діяльності, а також права і обов’язки їх учасників та за-сновників.

Закон України “Про обмеження монополізму і недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності” від 18 лю-того 1992 р. визначає правові основи обмеження і попередження монополізму, недопущення недобросовісної конкуренції у підприєм-ницькій діяльності та здійснення державного контролю за додер-жанням норм антимонопольного законодавства.

Закон України “Про селянське (фермерське) господарство” в новій редакції від 22 червня 1993 р. визначає економічні, соціальні й правові основи створення та діяльності селянських (фермерських) господарств, які є формою підприємництва громадян України.

І нарешті, відбулося конституційне закріплення свободи під-приємництва. Відповідно до Конституції України (ч. 1 ст. 42), яка прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. записано: “Кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом”.

Створюється відповідна база і щодо розвитку конкуренції та обмеження монополізму. Поряд з існуючими законодавчими актами Верховна Рада України у 1996 р. прийняла Закони України “Про захист від недобросовісної конкуренції” та “Про рекламу”, у травні 2000 р. було ухвалено Закон України “Про природні монополії”, а у січні 2001 р. – Закон України “Про захист економічної конкуренції” тощо.

Основними недоліками правового забезпечення підприєм-ництва в Україні є неоднозначність, нестабільність і суперечливість чинної нормативно-правової бази розвитку підприємництва.

В останні роки Президентом України і урядом було прийнято ряд рішень, які стосуються удосконалення нормативно-правової бази, усунення адміністративних, економічних та організаційних перешкод розвитку підприємництва, запровадження нових підходів до держав-ного дерегулювання у сфері підприємництва.

Насамперед це стосується внесення змін до процесів регу-лювання, ліцензування, державної реєстрації, видачі різноманітних дозволів, запровадження нових схем оподаткування, упорядкування планових (позапланових) перевірок фінансово-господарської діяль-ності суб’єктів підприємницької діяльності державними контролюю-чими органами.

Господарський кодекс Україні містить такі розділи: 1. Основні засади господарської діяльності (участь держави у

сфері господарювання, захист суб’єктів господарювання та спожи-вачів, сутність та принципи підприємництва, права та відповідальність

22

підприємців, державна підтримка підприємництва, припинення під-приємницької діяльності, некомерційне господарювання).

2. Суб’єкти господарювання (утворення, установчі документи, державна реєстрація, припинення діяльності суб’єкта господарювання, види та організаційно-правові форми підприємств, структура та уп-равління підприємством, майно підприємства, його відносини з ін-шими суб’єктами, зовнішньоекономічна та соціальна діяльності під-приємства, об’єднання підприємств, громадяни-підприємці).

3. Майнова основа господарювання (правовий режим майна суб’єктів господарювання, гарантії та захист майнових прав, викорис-тання природних ресурсів, використання прав інтелектуальної влас-ності, цінні папери, корпоративні права).

4. Господарські зобов’язання (види господарських зобов’язань (майнові організаційні), господарські договори, ціни та ціноутворення, визнання суб’єкта банкрутом).

5. Відповідальність за правопорушення у сфері господарю-вання (відшкодування збитків, штрафні, оперативно-господарські та адміністративні санкції.

6. Особливості правового регулювання окремих галузей гос-подарювання (торговельної діяльності, комерційного посередництва, перевезення вантажів, капітального будівництва, інноваційної та фі-нансової діяльностей, особливості комерційної концесії).

7. Зовнішньоекономічна діяльність. 8. Спеціальні режими господарювання (спеціальні економічні

зони, концесії, морська економічна зона тощо). Закон України “Про господарські товариства” містить такі

розділи. 1. Визначення та види господарських товариств.

Господарськими товариствами визнаються підприємства або інші суб’єкти господарювання, створені юридичними особами та(або) громадянами шляхом об’єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку.

До господарських товариств відносяться: повні товариства, командитні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, то-вариства з додатковою відповідальністю, акціонерні товариства.

2. Установчі (засновницькі) документи. Повне та командитне товариства утворюються та діють на ос-

нові установчого (засновницького) договору. Товариство з обмеженою та додатковою відповідальністю, ак-

ціонерне товариство діють на основі установчого договору та статуту. 3. Найменування товариства. 4. Права учасників товариства:

23

а) брати участь в управлінні справами товариства у порядку, що визначається в установчих документах;

б) брати участь у розподілі прибутку товариства і одержувати його частку;

в) одержувати інформацію про діяльність товариства (баланси, звіти, протоколи зборів);

г) вийти з товариства. 5. Обов’язки учасників: а) дотримуватися вимог установчих документів і виконувати

рішення органів управління; б) не розголошувати комерційну таємницю і конфіденційну ін-

формацію про діяльність товариства; в) вносити внески. Внесками учасників товариства можуть бу-

ти будівлі, споруди, устаткування та інші матеріальні цінності, цінні папери, права користування природними ресурсами, майнові права (у тому числі на інтелектуальну власність), грошові кошти. Внесок ста-новить частку учасника в статутному фонді.

6. Органи управління: загальні збори та правління. Далі в законі характеризуються окремі види господарських то-

вариств.

2.3. Зміст установчих документів та їх підготовка До установчих (засновницьких) документів, що підтверджу-ють статус юридичних осіб, без яких неможливо заснувати фірму, належить рішення про її утворення або засновницький договір, а у випадках, передбачених законом, статут (положення) суб’єкта гос-подарювання.

Статут підприємства – це офіційно зареєстрований доку-мент, який визначає форму власності підприємства, сферу його діяль-ності, спосіб управління та контролю, порядок утворення майна під-приємства та розподілу прибутку, порядок реорганізації та інші по-ложення, які регламентують діяльність юридичної особи.

Статут підприємства – це його мала конституція, його основ-ний закон. Статут затверджується власниками підприємства.

Організація підприємства, якщо осіб, які бажають його за-снувати, дві або більше, починається з розробки та прийняття уста-новчого договору. Засновницький договір – це угода (договір), яка укладається між двома або кількома засновниками щодо створення підприємства (фірми) певним шляхом. Суть установчого договору по-лягає в тому, що він є одним із різновидів згоди про спільну гос-подарську діяльність з утворенням самостійної юридичної особи.

24

В установчих документах повинні бути зазначені наймену-вання та місцезнаходження суб’єкта господарювання, мета і предмет господарської діяльності, склад і компетенція його органів управління, порядок прийняття ними рішень, порядок формування майна, роз-поділу прибутків та збитків, умови його реорганізації та ліквідації, якщо інше не передбачено законом. У засновницькому договорі засновники зобов’язуються утво-рити суб’єкт господарювання, визначають порядок спільної діяльності щодо його утворення, умови передачі йому свого майна, порядок роз-поділу прибутків і збитків, управління діяльністю суб’єкта господа-рювання та участі в ньому засновників, порядок вибуття та входження нових засновників, інші умови діяльності суб’єкта господарювання, які передбачені законом, а також порядок його реорганізації та лікві-дації відповідно до закону. Засновницький договір набирає сили з мо-менту його підписання всіма засновниками (учасниками) підприємства. Статут підприємства являє собою подальшу деталізацію поло-жень, що містяться в установчому договорі. Статут суб’єкта госпо-дарювання повинен містити відомості про його найменування і міс-цезнаходження, мету і предмет діяльності, розмір і порядок утворення статутного та інших фондів, порядок розподілу прибутків і збитків, про органи управління і контролю, їх компетенцію, про умови реор-ганізації та ліквідації суб’єкта господарювання, а також інші відомості, пов’язані з особливостями організаційної форми суб’єкта господа-рювання, передбачені законодавством. Статут може містити й інші ві-домості, що не суперечать законодавству. Положенням визначається господарська компетенція органів державної влади, органів місцевого самоврядування чи інших суб’єк-тів у випадках, визначених законом. Статут (положення) затверджується власником майна (заснов-ником) суб’єктом господарювання чи його представниками, органами або іншими суб’єктами відповідно до закону.

Принципи розробки найменування підприємства. Найменування вказується в засновницьких документах під-приємства і повинно містити зазначення виду підприємства (приватне, товариство, акціонерне товариство, державне), для повних і коман-дитних товариств – прізвища (найменування) учасників та інші необ-хідні відомості (наприклад, завод, фабрика, майстерня тощо). Най-менування господарського товариства не може вказувати на належ-ність товариства до органів державної влади чи органів місцевого са-моврядування.

Багато хто вважає це питання неважливим. Однак, у міру роз-витку ринку найменування стає важливою проблемою. Не дарма за-

25

сновники закордонних фірм оголошують конкурси та сплачують вели-кі гроші за влучну назву.

Виходячи з практики, сформульовані принципи розробки наз-ви підприємства, а саме:

1) незмінність (до назви звикають, вона міцно утримується у пам’яті). Це полегшує ділові контакти. Неможливо уявити, щоб все-світньо відомі фірми “Дженерал Моторс”, “Пежо”, “Рено”, “Міцубісі”, ІВМ раптом перейменували;

2) асоціації з продукцією, що випускається. Бажано, щоб назва підприємства пов’язувалась у людей з характером його діяльності, продукцією та іншими характерними рисами, наприклад, Автозаз, Ін-комбанк. Вдало підібрана назва сприяє створенню оригінальної ембле-ми, товарного знака підприємства. Слід уникати надмірної жорсткості у визначенні характеру діяльності, тому що він може змінитися, на-приклад, внаслідок диверсифікації;

3) стислість, естетичність, щоб шляхом заміни літер, їх пере-становлення або додавання не можна було трансформувати у хибну назву, що привело б до падіння престижу фірми. Обережність потрібна і при використанні абревіатури;

4) застосування іноземних слів тільки тоді, коли немає екві-валента у мові даної країни;

5) прийнятність для іноземців. Назва не повинна нагадувати нецензурні, неприємні на слух слова чи поняття, які не сприяють ав-торитету фірми.

2.4. Формування початкового підприємницького капіталу

Для створення та початку діяльності підприємства (фірми)

необхідний стартовий капітал. Цю функцію виконує статутний фонд. Статутний фонд – це сукупність грошових коштів та майна,

яка необхідна для організації та початку функціонування підприємства (фірми). Статутний фонд створюється внесенням вкладів засновниками (учасниками) і може поповнюватися за рахунок прибутку від госпо-дарської діяльності підприємства, а в разі потреби також додаткових вкладів учасників, у тому числі спонсорів. Вкладом до фонду можуть бути всі види майна – будівлі, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності; кошти засновників (учасників), у тому числі у вільно кон-вертованій валюті; усі види майнових прав – на користування землею та іншими природними ресурсами, різними майновими об’єктами, а також на використання винаходів, “ноу-хау”, інших об’єктів інте-лектуальної власності та інші права, що не належать до майнових, але

26

мають товарну вартість. Забороняється використовувати для форму-вання статутного фонду товариства бюджетні кошти, а також одержані в кредит та під заставу.

Строки, розмір, порядок внесення та оцінка вкладів кожного засновника (учасника) до статутного фонду обумовлюються в уста-новчих (засновницьких) документах. Мінімальний обсяг статутного фонду становить: для акціонерного товариства – суму, еквівалентну 1250 мінімальним заробітним платам (відповідно до ставки на момент його створення); для інших товариств (товариств з обмеженою та до-датковою відповідальністю, повних та командитних товариств) – 100 мі-німальним заробітним платам.

Статутний фонд є не тільки підставою для державної реєст-рації, але і стартовим капіталом, від якого залежить функціонування підприємства (фірми). Кошти статутного фонду спрямовуються на роз-виток виробництва.

Обсяг статутного фонду закріплюється в засновницькому до-говорі та статуті підприємства (фірми). Крім статутного фонду, під-приємства можуть створювати інші фонди, наприклад, резервний, стра-ховий, споживання, соціально-економічного розвитку тощо, які перед-бачені чинним законодавством України або відповідним рішенням зборів учасників підприємства. Майно підприємства становлять виробничі і невиробничі фон-ди, а також інші цінності, вартість яких відображається в самостійному балансі підприємства. Джерелами формування майна підприємства є:

− грошові та матеріальні внески засновників; − доходи, одержані від реалізації продукції, послуг, інших ви-

дів господарської діяльності; − доходи від цінних паперів; − кредити банків та інших кредиторів; − капітальні вкладення і дотації з бюджетів; − майно, придбане в інших суб’єктів господарювання, органі-

зацій та громадян у встановленому законодавством порядку; − інші джерела, не заборонені законодавством України. Таким чином, підприємницький капітал охоплює певні капі-

талоутворюючі елементи, а саме: 1) усі технічні засоби виробництва (будівлі, споруди, устатку-

вання, рухомий склад транспорту, інструменти тощо), які використо-вуються підприємцем на законній підставі (не лише як об’єкти влас-ності, а й на правах оренди, лізингу, тимчасового користування тощо);

27

2) матеріальні оборотні елементи виробництва (сировину і ма-теріали, пристосування й інструменти одноразового або короткочас-ного використання);

3) оборотні кошти у грошовій формі (фонд оплати праці, кошти для придбання елементів оборотних фондів, фонди обігу, у то-му числі грошові кошти на розрахунковому рахунку у банку);

4) інтелектуальну власність (якщо вона як така буде сприйнята виробництвом або ринком), тобто власне підприємницька ідея, спосіб виготовлення сировини або готової продукції, спосіб надання товару нових властивостей і якісних характеристик – все те, що прийнято називати “ноу-хау”.

Отже, величину підприємницького капіталу ( пК ) можна обчислити за формулою:

,п е ое o інК Т М K В= + + +

де еТ – технічні елементи;

оеМ – матеріальні оборотні елементи;

оК – оборотні кошти в грошовій формі;

інВ – інтелектуальна власність (нематеріальні активи). Початковим прийнято називати капітал, що вкладається у

будь-яку власну справу з самого початку практичної реалізації під-приємницького проекту, на початковій стадії підприємницької діяль-ності в цілому.

Необхідний розмір початкового (стартового) підприємниць-кого капіталу визначається на основі економічних розрахунків щодо конкретного проекту, розробленого стосовно прийнятої нової підпри-ємницької ідеї.

2.5. Державна реєстрація підприємницької діяльності

Процес створення фірми (підприємства) завершує державна

реєстрація. Право на здійснення підприємницької діяльності суб’єкт набуває лише після акту державної реєстрації такої діяльності, інакше вона є незаконною.

Розглянемо порядок державної реєстрації суб’єкта підприєм-ницької діяльності.

Державна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності проводиться у виконавчому комітеті міської (районної) ради за міс-цезнаходженням або місцем проживання суб’єкта, якщо інше не перед-бачено законом.

28

Для державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності юридичної особи, власник (власники), уповноважений ним (ними) ор-ган чи особа (заявник) особисто або поштою подають до органу дер-жавної реєстрації такі документи:

– рішення власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу;

– установчі документи, передбачені законом для відповідного виду юридичних осіб;

– рішення Антимонопольного комітету України про згоду на створення, реорганізацію (злиття, приєднання) суб’єктів господарю-вання у випадках, передбачених законом;

– документ (документи), що засвідчує сплату засновником (за-сновниками) внеску до статутного фонду суб’єкта господарювання в розмірі, встановленому законом;

– реєстраційну картку встановленого зразка; – документ, що засвідчує сплату коштів за державну реєстрацію. Підписи фізичних осіб на установчих документах засвідчу-

ються нотаріусом. При створенні у процесі приватизації та(або) корпоратизації

відкритих акціонерних товариств повинен також бути поданий звіт про наслідки підписки акцій, затверджений Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Громадяни, які мають намір здійснювати підприємницьку діяль-ність без створення юридичної особи, подають реєстраційну картку встановленого зразка, що є водночас заявою про державну реєстрацію, копію довідки про присвоєння ідентифікаційного номера громадянина-платника податків та інших обов’язкових платежів і документ, що за-свідчує внесення плати за державну реєстрацію, а також пред’являють документ, що посвідчує особу.

Органи держвлади можуть вимагати експертного висновку щодо екологічного, санітарного і протипожежного стану для реєстрації під-приємства.

Строк державної реєстрації юридичної особи не повинен пере-вищувати три робочих дні, фізичної особи – два робочих дні з дати надходження документів для проведення реєстрації. Свідоцтво про дер-жавну реєстрацію повинно бути оформлено державним реєстратором і видано (надіслано) засновнику не пізніше наступного робочого дня з дати реєстрації. На печатках і штампах суб’єкта господарювання повинен за-значатись ідентифікаційний код, за яким його включено до державного

29

реєстру суб’єктів господарювання, або ідентифікаційний код грома-дянина-підприємця. Свідоцтво про державну реєстрацію суб’єкта господарювання та копія документа, що підтверджує взяття його на облік в органах Державної податкової служби, є підставою для відкриття рахунків в установах банків. Відомості щодо державної реєстрації суб’єкта господарювання включаються до єдиного державного реєстру, відкритого для загаль-ного ознайомлення.

Органи державної реєстрації надсилають примірник реєстра-ційної картки з відміткою про державну реєстрацію відповідному дер-жавному податковому органу і органу державної статистики та подають відомості про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльнос-ті до органів Фонду соціального страхування і Пенсійного фонду України. Відмову в державній реєстрації суб’єкта господарювання мо-же бути оскаржено в судовому порядку. Діяльність незареєстрованого суб’єкта господарювання, який підлягає державній реєстрації, забороняється. Перереєстрація суб’єкта господарювання проводиться у разі зміни форми власності, на якій засновано даний суб’єкт, організаційної форми господарювання або найменування суб’єкта господарювання і здійснюється в порядку, встановленому для його реєстрації. Скасування (припинення) державної реєстрації суб’єкта гос-подарювання здійснюється за його особистою заявою, а також на під-ставі рішення суду у випадках визнання недійсними або такими, що суперечать законодавству, установчих документів, або здійснення діяль-ності, що суперечить закону чи установчим документам, або в інших випадках, передбачених законом.

За державну реєстрацію (перереєстрацію) суб’єктів підприєм-ницької діяльності справляється плата (реєстраційний збір), яка ста-новить для громадян-підприємців 1,5, для юридичних осіб – 7 неопо-датковуваних мінімумів доходів громадян. За прискорену (протягом одного дня) державну реєстрацію (перереєстрацію) суб’єктів підприєм-ницької діяльності справляється потрійний розмір відповідного реєст-раційного збору.

За кожний прострочений день реєстрації орган реєстрації по-винен сплачувати заявнику 20 % реєстраційного збору, але не більше розміру плати за реєстрацію. Для окремих видів підприємницької діяль-ності необхідне ліцензування після реєстрації.

30

2.6. Права, обов’язки та відповідальність суб’єкта підприємницької діяльності

До підприємницької діяльності висуваються багатогранні еко-

номічні, соціальні, правові й навіть політичні вимоги. Підприємець має успішно вести справи на своїй фірмі, тобто його призначення – на-повнювати ринок новими товарами і послугами, до того ж за якомога низькими цінами. Отже, підприємець виконує важливу суспільну функ-цію, його діяльність необхідна будь-якому суспільству.

Великої ваги у цьому зв’язку набуває чітке визначення пра-вового статусу підприємця, тобто його прав, обов’язків і відповідаль-ності, особливо визначення правового статусу підприємця. Зокрема, це насамперед стосується України, де підприємництво робить лише перші кроки і нинішні українські підприємці ще не досягли світового рівня. Розглянемо більш детально правовий статус підприємця, тобто його права, обов’язки та відповідальність.

З метою реалізації господарської ініціативи підприємець має право:

− створювати для здійснення підприємницької діяльності будь-які види підприємництва;

− купувати повністю або частково майно та набувати майно-вого права;

− самостійно формувати господарську діяльність, обирати пос-тачальників та споживачів;

− встановлювати ціни і тарифи, вільно розпоряджатися при-бутком;

− самостійно визначати форми, системи і розміри оплати праці та інші види доходів осіб, що працюють за наймом;

− отримувати будь-який необмежений за розмірами особистий дохід;

− брати участь у зовнішньоекономічних відносинах, здійсню-вати валютні операції;

− користуватися державною системою соціального забезпе-чення і соціального страхування.

Основні обов’язки підприємців полягають у тому, щоб: − укладати трудові договори (контракти, угоди) з громадя-

нами, що приймаються на роботу за наймом; − здійснювати оплату праці осіб, які працюють за наймом, на

рівні, не нижчому за мінімальні розміри, встановлені законодавством, та її своєчасне одержання працівниками;

31

− забезпечувати належні і безпечні умови праці, а також інші соціальні гарантії, включаючи соціальне й медичне страхування та соціальне забезпечення відповідно до законодавства України;

− не завдавати шкоди довкіллю; − не порушувати права та законні інтереси громадян і їх об’єд-

нань, інших суб’єктів господарювання, установ, організацій, права міс-цевого самоврядування і держави.

Відповідальність підприємця зводиться до того, що він від-повідає:

− за зобов’язання, пов’язані з його діяльністю, своїм майном, за винятком того, на яке відповідно до законодавчих актів не може бути звернене стягнення;

− за охорону навколишнього середовища; − за додержання заходів з техніки безпеки, охорони праці, ви-

робничої гігієни та санітарії; − за заподіяну шкоду і збитки.

2.7. Припинення підприємницької діяльності

Підприємницька діяльність припиняється: а) після закінчення строку, на який створювалося підпри-

ємство, або після досягнення мети, поставленої при його створенні; б) з власної ініціативи підприємця (власників); в) у разі припинення існування підприємця; г) у разі закінчення строку дії ліцензії; д) на підставі рішення суду: за клопотанням банківських ор-

ганів у разі неплатоспроможності та визнання його банкрутом; конт-ролюючих органів за систематичне або грубе порушення чинного законодавства;

е) за іншими підставами, передбаченими установчими доку-ментами та законодавчими актами України.

Підприємства можуть припинити свою діяльність не тільки з причини нерентабельності, а й тому, що змінюють форму функціо-нування, об’єднуються з іншими підприємствами, відокремлюються з розподілом майна тощо. Припинення діяльності суб’єкта підприєм-ництва здійснюється двома шляхами – реорганізацією та ліквідацією.

Підприємство реорганізується у випадках: − злиття з іншим підприємством та утворення в результаті но-

вого підприємства, до якого переходять усі майнові права та обов’язки обох підприємств;

32

− приєднання одного підприємства до іншого. В результаті до останнього переходять усі майнові права та обов’язки підприємства, що приєднується;

− поділу підприємства. Новим підприємствам, що виникли, переходять за домовленістю сторін, у відповідних частинах (частках) майнові права і обов’язки розділеного підприємства;

− виділення з підприємства одного або кількох нових, яким переходять за актом (балансом) у відповідних частинах (частках) май-нові права і обов’язки реорганізованого підприємства;

− перетворення одного підприємства в інше. До нового під-приємства переходять усі майнові права і обов’язки реорганізованого.

Тема 3. Регулювання взаємодії суб’єктів підприємницької діяльності

3.1. Організація договірних взаємовідносин у підприємництві. 3.2. Напрямки і форми співробітництва партнерів.

Громадські об’єднання підприємців в Україні. 3.3. Ознаки та процеси виправлення неблагополучного

становища підприємства. Ліквідація підприємства. Реструктуризація підприємства.

3.4. Ризики у підприємницькій діяльності. Економічна безпека підприємства.

3.5. Захист прав споживачів та виробників.

3.1. Організація договірних взаємовідносин у підприємництві

У ринковій економіці організація підприємницької діяльності базується виключно на договірних взаємовідносинах.

Договір (контракт, угода) – форма документального закріп-лення партнерських зв’язків, яка обумовлює предмет договору, взаємні права та обов’язки, наслідки порушення домовленостей.

У ринковій системі господарювання застосовують два типи договорів: установчі та підприємницькі.

Засновницький (установчий) договір – це письмовий доку-мент, який засвідчує волевиявлення фізичних чи юридичних осіб від-носно заснування нового підприємства.

Підприємницький договір – документ, що відображає угоду сторін (партнерів) відносно безпосереднього здійснення вибраної під-приємницької діяльності. Договір опосередковує відносини у процесі праці, виробництва і реалізації продукції або надання різноманітних послуг.

Класифікацію підприємницьких договорів за сферами діяль-ності наведено в табл. 2.2.

33

Таблиця 2.2 – Класифікація підприємницьких договорів за сферами діяльності

Сфера діяльності Сутність договорів

1. Купівля-про-даж, оренда і лізинг

Договір купівлі-продажу продукції, виробленої під-приємством; договір на поставку товарів через посе-редника; договір про аукціонний продаж товарів. Договір продажу майна підприємства іншим юри-дичним особам; державний контракт; державне за-мовлення; договір оренди майна; лізингова угода.

2. Підрядні послуги

Договір про консалтинг та інформаційне обслуго-вування підприємств і організацій; договори про на-дання юридичних, аудиторських, брокерських, рек-ламних послуг; договір на виконання науково-дос-лідних робіт.

3. Трудові відносини

Колективний договір; тарифна угода; договір (конт-ракт) про наймання працівника.

4. Страхування Договір особистого страхування від нещасних випад-ків; договір страхування майна підприємств і гро-мадян; договір обов’язкового та добровільного ме-дичного страхування.

5. Розрахунки і кредитування

Договір на розрахункове і касове обслуговування; договір поручництва; договір позики із заставним забезпеченням; кредитний договір.

6. Зовнішньо-економічна діяльність

Договір на декларування товарів, що підлягають мит-ному контролю; договір на транспортно-експеди-ційне обслуговування зовнішньоекономічних опе-рацій; ліцензійний договір; агентський договір; до-говір на закупівлю товарів за імпортом; договір пос-тавки товарів за експортом.

7. Інші договори

Договір доручення; договір комісії; договір про спіль-ну діяльність.

Типовий зміст підприємницького (господарського) договору Будь-який договір складається з преамбули (вступу до дого-

вору), основної і заключної частин: 1. Преамбула включає офіційну назву договору; місце і час

(дату) укладення; зазначення факту укладення договору; юридичні назви сторін (партнерів).

2. Основна частина. 2.1. Специфічні умови: предмет договору (найменування (но-

менклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також

34

вимоги до її якості); ціна товару; знижка чи надбавка; базові умови поставки; форма оплати; термін поставки; маркування, пакування і тара; здавання-приймання товару; строк дії договору; відповідальність сторін; застереження за договором (санкції).

2.2. Загальні умови: арбітражний припис; форс-мажорні обста-вини, з настанням яких виконання договірних зобов’язань припиняється.

3. Заключна частина: необхідні додатки (ескізи, зразки това-рів); юридичні адреси сторін договору; підписи сторін (партнерів).

Господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого пе-чатками. Допускається укладення господарських договорів спро-щеним способом, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, теле-грамами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прий-няття до виконання замовлень. За попереднім договором суб’єкт господарювання зобов’я-зується у певний строк, але не пізніше одного року з моменту укладення попереднього договору, укласти основний господарський договір на умовах, передбачених попереднім договором.

Колективний договір – це угода між трудовим колективом в особі профспілки та адміністрацією (власником) підприємства.

До колективного договору включаються такі обов’язки сторін: адміністрації – створення безпечних умов праці, забезпечення зрос-тання продуктивності й оплати праці, професійної підготовки і під-вищення кваліфікації, соціального захисту працівників, їх участь у ви-користанні прибутку; працівників – виконувати обов’язки, дотриму-ватися режиму роботи.

3.2. Напрямки і форми співробітництва партнерів. Громадські об’єднання підприємців в Україні

Партнерські зв’язки – це такі договірні відносини, які вста-

новлюються між підприємцями і дозволяють кожному з них досягти очікуваного результату (успіху) за рахунок обміну наслідками своєї діяльності.

Проте кожний підприємець, зацікавлений не просто у вста-новленні будь-яких партнерських зв’язків, а в налагодженні найбільш ефективних форм таких взаємовідносин. Визначити найефективнішу форму взаємовідносин з партнером можна порівняльним аналізом усіх можливих форм партнерських зв’язків.

Насамперед підприємці можуть співпрацювати у сфері вироб-ництва. Другим напрямком співробітництва можна вважати сферу

35

товарообміну. Торгівля – це третій напрямок у розвитку співробіт-ництва партнерів. До четвертого напрямку належить співробітництво у сфері фінансів.

Підприємницька діяльність може ефективно здійснюватись у різноманітних напрямках, кожний з яких охоплює певні конкретні форми співробітництва.

Найважливіші форми співробітництва (партнерських зв’яз-ків) у сфері виробництва:

− виробнича кооперація – форма співробітництва, коли орга-нізується закінчений виробничий цикл усіма співпрацівниками-парт-нерами, а кожний з них виконує свою частку робіт у рамках єдиного виробничого процесу;

− проектне фінансування – форма партнерських зв’язків, за якої одна зі сторін бере на себе зобов’язання фінансувати реалізацію проекту іншого партнера або одна сторона, що має власний роз-роблений проект, пропонує іншій стороні здійснювати його практичну реалізацію і зобов’язується фінансувати усі роботи;

− комерційна концесія (ліцензування) – використання прав ін-ших суб’єктів. Ліцензіар (власник певних прав) укладає угоду з ліцен-зіатом (кому такі права передаються на постійній чи тимчасовій осно-ві), відповідно до якої останньому передаються права на викорис-тання патенту, товарного знака, іншої значущої новації за певну плату;

− управління за контрактом – форма відносин, сутність якої зводиться до такого: один з підприємців передає іншому “ноу-хау” в галузі управління, а другий забезпечує інвестування;

− підрядне виробництво – це взаємини між підприємцями, ко-ли один із них здійснює цільове виробництво товару за прямою вка-зівкою замовника.

Товарообмінними вважаються такі операції, за якими основу взаємовідносин партнерів становить рух (просування) товарів, але при цьому повністю виключається грошова форма розрахунків, тобто здійснюється прямий обмін одного товару на інший з дотриманням цінового паритету.

Найважливіші форми співробітництва (партнерських зв’язків) у сфері товарообміну такі:

− бартерна угода – це комерційна операція з обміну певної кількості одного товару на еквівалентну за вартістю кількість іншого;

− зустрічна торгівля – це певна сукупність угод, спрямованих на досягнення відповідного балансу у взаємних поставках товарів;

− комерційна тріангуляція (“трикутник”), сутність якої полягає у тому, що у здійсненні бартерних операцій можуть брати участь не

36

дві, а три сторони чи більше, якщо цього вимагає пошук необхідного товару.

Найважливіші форми співробітництва (партнерських зв’язків) у сфері торгівлі, закріплені такими угодами:

− угода звичайна – угода про купівлю-продаж, за якою взаємо-відносини оформляються у вигляді договору поставки того або іншого товару;

− угода форвардна – угода, термінова щодо практичної реалізації; − угода про передачу інформації у вигляді “ноу-хау” за вина-

городу, умови і розміри якої передбачені контрактом; − угода про встановлення прямих зв’язків – економічні взає-

мини фірм (підприємств, організацій), що базуються на безпосередньому співробітництві у конкретній сфері діяльності;

− угода СПОТ – вид операції щодо купівлі-продажу наявного товару з надтерміновою оплатою і доставкою споживачеві;

− угода про експорт товару – договір про поставку товару парт-неру іншої країни;

− угода про реекспорт – відносини, за яких один з партнерів ку-пує товар за кордоном з метою його поставки партнеру з третьої країни;

− угода про імпорт товару – операція, в основі якої лежать від-носини між партнерами щодо ввезення товару з іншої країни.

Партнерські зв’язки у сфері фінансових відносин охоплюють наступні форми співпраці:

− факторинг – система взаємовідносин, що встановлюється між підприємцем і фактор-фірмою, яка бере на себе дебіторську за-боргованість підприємця або купує у підприємця його вимогу до того чи іншого партнера щодо оплати боргу. У ролі фактор-фірми найчас-тіше виступають банки;

− комерційний трансферт використовується в міждержавних відносинах і означає взаємне придбання партнерами капіталу в націо-нальній валюті у визначених розмірах за договірною ціною. Однак при цьому не відбувається фізичного переміщення капіталу через націо-нальні кордони, а куплена валюта зараховується на рахунок покупця у національному банку країни-продавця. Ця форма партнерських взає-мовідносин застосовується в системі міжбанківських зв’язків (засну-ванні так званих кореспондентських рахунків) і міждержавних відносин.

Бажання всіх учасників економічної діяльності в країні набути додаткової стійкості, захистити свої соціальні, політичні та корпора-тивні інтереси виявилося у створенні багатьох асоціацій, спілок, інших громадських об’єднань підприємців. В Україні налічується понад 100 та-ких громадських об’єднань підприємців. З іншого боку, в умовах пере-

37

хідного періоду добрі наміри далеко не завжди втілюються без проб-лем. Відсутність чітких програм, організаційного досвіду, ресурсних можливостей та достатньо значної громадської підтримки призводить до практичної деградації багатьох об’єднань або до їх переродження в пошуках можливих шляхів досягнення цілей. Небагато підприєм-ницьких громадських організацій продовжують активно відстоювати інтереси підприємців.

На жаль, самоорганізація та кооперування суб’єктів підпри-ємництва на соціально-політичній (громадські об’єднання підприєм-ців, громадсько-політичні рухи та їх парламентське представництво) і економічній (підприємницькі мережі, кредитні та збутові кооперативи тощо) засадах з об’єктивних причин поки що не дістали в Україні відповідного розвитку. Серед причин слід зазначити такі:

− недовіра та традиційно негативне ставлення населення і підприємців до таких об’єднань;

− протистояння місцевих органів влади; − надзвичайно слабкий взаємозв’язок малого підприємництва з

інститутами політичної системи суспільства, що зумовлене, перш за все, нерозвиненістю самої політичної сфери;

− відсутність у підприємців свідомої потреби у структурній інтеграції, ілюзії про можливість без опанування нових економічних засад вижити в ринкових умовах;

− недостатність коштів на утримання таких структур; − важкий тягар податкової політики держави тощо. Процес виникнення та становлення громадських об’єднань

підприємців в Україні умовно можна поділити на два етапи. Перший етап (1989–1992 рр.) характеризується як початко-

вий етап визрівання внутрішніх передумов для інтеграції відповідних соціальних груп населення. Цей етап став наслідком правового визнан-ня об’єктивної необхідності розвитку підприємницької діяльності. Другий етап, який розпочався у 1993 р. і триває до цього часу, знач-ною мірою характеризується активізацією процесів роздержавлення, приватизації та відповідних змін у розкладі соціально-економічних сил.

У 1989 р. з’явилася Спілка кооперативів та підприємців Украї-ни, яка спрямовувала свою громадську діяльність на вирішення таких головних завдань: разом з органами державного управління брати участь у розробці основних напрямів розвитку кооперативного руху, умов надання підприємцям і кооперативам податкових та інших пільг; здійснювати соціальний захист підприємців.

Велику роль у консолідації кооперативів, підприємств малого та середнього підприємництва відіграє заснована в 1990 р. Федерація

38

профспілок працівників кооперації та інших форм підприємництва в Україні. У 1990 році були створені дві спілки підприємців: Спілка ма-лих підприємств України і Спілка орендарів і підприємців України.

В 1992 р. заснована Українська спілка промисловців та під-приємців (УСПП). Механізми підтримки малого підприємництва та впровадження ідей соціального партнерства опрацьовуються Асоціа-цією сприяння розвитку приватного підприємництва в Україні “Єд-нання”. У 1996 р. створено Міжнародну спілку українських підприєм-ців (МСУП) як громадське об’єднання зі статусом міжнародної організації.

Ідеї координації та об’єднання спільних зусиль організацій під-приємців завойовують останнім часом все більше прихильників. Од-ним із практичних прикладів такого об’єднання став Міжрегіональний форум підприємців, заснований у 1996 р. У 1997 році з метою ство-рення сприятливих умов для розвитку малого та середнього бізнесу була заснована Українська спілка підприємців малого та середнього біз-несу (УСП МСБ). У травні 2000 р. рішенням КМУ було утворено Раду об’єднань підприємців України при урядовому комітеті економічного розвитку, яка є постійно діючим консультативно-дорадчим органом при урядовому комітеті.

В Україні створено чимало громадських організацій, які об’єд-нують різні групи підприємців за різними ознаками. Однак, із часом багато цих організацій виявилися нежиттєздатними, перетворилися на формальні структури або зовсім припинили існування, інші, навпаки, – активізують діяльність щодо захисту інтересів підприємців. Триває постійне оновлення діючих та створення нових організацій. Держава має стимулювати та підтримувати самоорганізацію підприємництва, цим вона зміцнюватиме власні засади. Згідно з положеннями Господарського кодексу, з метою спри-яння розвитку національної економіки, її інтеграції у світове госпо-дарство, а також створення сприятливих умов для підприємницької діяльності в Україні можуть створюватися торгово-промислові палати як добровільні об’єднання підприємців та організацій. Держава сприяє їм у виконанні ними статутних завдань. Суб’єкти господарювання – роботодавці мають право на об’єднання в організації роботодавців для реалізації та захисту своїх прав.

3.3. Ознаки та процеси виправлення неблагополучного становища підприємства. Ліквідація підприємства.

Реструктуризація підприємства Банкрутство не є рідкістю у ринковій економіці. Як свідчать

закордонні джерела, 70–80 % нових фірм припиняють діяльність наприкінці другого року існування.

39

Значна частина вітчизняних підприємств знаходиться в стані глибокого, але прихованого банкрутства. В цих умовах необхідно при-вести в дію процедури санації або банкрутства. Перш ніж проводити процедуру банкрутства чи санації, необхідно виявити, чи знаходиться підприємство у неблагополучному стані та встановити причини, що сприяють розвитку кризової ситуації.

Ознаки неблагополучного стану підприємства: 1. Скорочення обсягу реалізації. 2. Зменшення прибутку. 3. Тривалі збитки. 4. Скорочення основного капіталу (майна). 5. Зростаюча заборгованість (кредиторам, бюджету, заробітної

плати). 6. Зменшення кількості грошей на рахунку та неплатоспро-

можність. 7. Часта зміна постачальників та ринків збуту. 8. Конфлікти, звільнення та зміни у структурі апарату управління. 9. Затримки бухгалтерської звітності.

10. Встановлення нереальних цін на продукцію підприємства. 11. Знецінення акцій підприємства. 12. Обмеження діяльності підприємства державними органами

влади. Перша та друга ознаки самі по собі не обов’язково потребують

оздоровлення або ліквідації підприємства. Тимчасове зменшення при-бутку і навіть збитки є природними для ринкової економіки. Така си-туація є закономірною при переході на випуск нової продукції, при освоєнні нової технології.

Пункти 3–6 характеризують прямі ознаки кризового стану під-приємства. Пункти 7–12 є непрямими ознаками кризового стану під-приємства для кредиторів.

Можливі причини такого кризового становища підприємства поділяють на внутрішні та зовнішні:

1) внутрішні – нестача капіталу, неправильне його використан-ня, технічне старіння підприємства, помилкові рішення керівництва, високий рівень витрат, недосконала організація маркетингу, низька ква-ліфікація персоналу (за досвідом США 90 % підприємницьких невдач обумовлено некомпетентністю керівництва);

2) зовнішні – падіння попиту на продукцію, зміна потреб, інф-ляція, політика уряду, конкуренція, розвиток науки та техніки, фі-нансовий стан боржників. У випадках, передбачених законом, щодо неплатоспроможно-го боржника застосовуються такі процедури: розпорядження майном

40

боржника; мирову угода; санацію (відновлення платоспроможності) борж-ника; ліквідацію банкрута.

Розпорядження майном боржника – система заходів щодо нагляду та контролю за управлінням та розпорядженням майном борж-ника з метою забезпечення збереження та ефективного використання майнових активів боржника та проведення аналізу його фінансового становища.

Мирова угода – домовленість між боржником та кредитором (групою кредиторів) про відстрочку та розстрочку платежів або при-пинення зобов’язання за угодою сторін (прощення боргів).

Санація – система заходів, що здійснюються під час провад-ження у справі про банкрутство з метою запобігання визнанню борж-ника банкрутом та його ліквідації, спрямована на оздоровлення фі-нансово-господарського становища боржника, а також задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів шляхом кредитування, реструктуризації підприємства, боргів і капіталу та (або) зміну орга-нізаційно-правової та виробничої структури боржника (зміни у керів-ництві підприємства, раціоналізація виробництва, режим економії, роз-продаж неефективних підрозділів, зайвих запасів та устаткування).

Згідно із законодавством України банкрутством вважається нездатність боржника відновити свою платоспроможність та задоволь-нити визнані судом вимоги кредиторів інакше як через застосування визначеної судом ліквідаційної процедури.

Закордонні джерела [68] дають інше визначення: банкрутст-во – це встановлена законом процедура, через яку людина або орга-нізація, що неспроможна виконати свої фінансові зобов’язання, звіль-няється від боргу.

Передумовою для початку процесу банкрутства є письмова заява кредитора або боржника до суду. Призначається розпорядник майна (банк), публікується об’ява про банкрутство, кредитори подають заяви до суду (протягом місяця), суд їх приймає чи відхиляє.

Якщо надійшли пропозиції від бажаючих виконати зобов’язання боржника, суд може прийняти рішення про проведення санації борж-ника. Інакше суд визнає боржника банкрутом. Утворюється ліквіда-ційна комісія, яка проводить інвентаризацію і реалізацію майна банкрута. Ліквідація суб’єкта господарювання здійснюється ліквіда-ційною комісією, яка утворюється власником (власниками) майна суб’єкта господарювання чи його (їх) представниками, або іншим ор-ганом, визначеним законом. Орган (особа), який прийняв рішення про ліквідацію суб’єкта господарювання, встановлює порядок та визначає строки проведення ліквідації, а також строк для заяви претензій кре-диторами, що не може бути меншим, ніж два місяці з дня оголошення про ліквідацію.

41

Ліквідаційна комісія вміщує в друкованих органах, повідом-лення про його ліквідацію та про порядок і строки заяви кредиторами претензій, а явних (відомих) кредиторів повідомляє персонально у письмовій формі. Одночасно ліквідаційна комісія вживає необхідних заходів щодо стягнення дебіторської заборгованості суб’єкта госпо-дарювання, який ліквідується. Ліквідаційна комісія оцінює наявне май-но суб’єкта господарювання, який ліквідується, і розраховується з кре-диторами, складає ліквідаційний баланс та подає його власнику або органу, який призначив ліквідаційну комісію.

Кошти, одержані від продажу майна банкрута, спрямовуються на задоволення вимог кредиторів, у такому порядку:

– в першу чергу покриваються ті вимоги кредиторів, що за-безпечені заставою, виплата вихідної допомоги звільненим працівни-кам, витрати на ведення справи у суді, роботу ліквідаційної комісії;

– в другу чергу виконуються зобов’язання перед працівниками підприємства, а також вимоги вкладників;

– в третю чергу виконуються вимоги за державними та міс-цевими податками і платежами до бюджету, до органів соціального забезпечення і страхування;

– в четверту чергу задовольняються вимоги кредиторів, що не забезпечені заставою;

– в п’яту чергу повертаються внески членів трудового колек-тиву до статутного фонду підприємства;

– в шосту чергу задовольняються всі інші вимоги. Вимоги, що не задоволені через нестачу майна, а також не

визначені ліквідаційною комісією, вважаються погашеними. Майно, що залишилося після задоволення претензій кредиторів, використо-вується за вказівкою власника.

Реструктуризація підприємства – здійснення організаційно-господарських, фінансово-економічних, правових, технічних заходів, спрямованих на реорганізацію підприємства, зокрема шляхом його по-ділу, зміни форми власності, управління, організаційно-правової фор-ми, що сприятиме фінансовому оздоровленню, конкурентоспромож-ності підприємства, підвищенню ефективності виробництва.

Основні завдання реструктуризації підприємства та організації: 1) забезпечити їхнє виживання на певний час; 2) відновити їхню конкурентоспроможність на тривалу перс-

пективу. Види реструктуризації: управлінська, технічна, економічна, фі-

нансова, організаційно-правова. Форми реструктуризації: оперативна, стратегічна.

42

Оперативна реструктуризація підприємства (організації) зви-чайно здійснюється протягом 3–4 місяців і передбачає істотне поліп-шення його (її) діяльності. Останнє досягається проведенням комп-лексу таких оперативних заходів.

− створенням та виокремленням нових структурних підрозділів; − оперативним зменшенням дебіторської заборгованості; − зменшенням величини оборотних фондів через виявлення і

реалізацію зайвих матеріальних запасів; − скороченням обсягу основних фондів шляхом виявлення і

реалізації невикористовуваних елементів; − відмовою від пайової участі в інших підприємствах (ор-

ганізаціях) після попереднього аналізу його ефективності; − аналітичною оцінкою і припиненням вкладення неефектив-

них інвестицій, окрім життєво необхідних для підприємства. Стратегічна реструктуризація підприємства (організації) спря-

мована на забезпечення довготривалої конкурентоспроможності його (її) на вітчизняному та світовому ринках. Для досягнення останньої необхідно чітко визначити стратегічну мету реструктуризації підпри-ємства (організації). Після цього розробляється стратегічна концепція розвитку суб’єкта господарювання, визначаються напрями та інстру-менти реалізації поставленої мети.

Управлінську реструктуризацію пов’язано з підготовкою та перепідготовкою персоналу з орієнтацією на конкурентоспроможне функціонування підприємства (організації), сучасну маркетингову, ін-новаційну і технічну політику.

Технічна реструктуризація орієнтується на забезпечення та-кого стану підприємства, за якого воно досягає відповідного рівня ви-робничого потенціалу, технології “ноу-хау”.

Економічна реструктуризація має забезпечувати рівень рен-табельності виробництва (діяльності), що відповідає сучасним умовам господарювання. Це потребує досягнення певного рівня поточних і ка-пітальних витрат, гнучкого ціноутворення та достатнього обсягу про-дажу товарів.

Фінансова реструктуризація означає досягнення суб’єктом господарювання такої структури балансу, коли показники ліквідності та платоспроможності задовольняють вимоги ринку, а також не існує проблем із виплатою кредитів і відсотків за ними або з погашенням інших боргових зобов’язань.

Організаційно-правова реструктуризація передбачає комер-ціалізацію і корпоратизацію діяльності, зміни в організаційній струк-турі суб’єкта господарювання, зміну власності на державному під-приємстві (організації).

43

Інколи стає необхідною часткова (обмежена) реструктури-зація підприємства (організації), яка здійснюється для відновлення його (її) економічної та технічної життєдіяльності.

Комплексна (всебічна) реструктуризація охоплює розробку но-вої організаційної структури суб’єкта господарювання; здійснення від-повідної продуктової та техніко-технологічної політики; істотні зміни в менеджменті тощо. Така реструктуризація звичайно триває до трьох років.

Для обґрунтування форм, видів і масштабів реструктуризації необхідно попередньо ретельно проаналізувати всі напрями діяльності підприємства за критерієм конкурентоспроможності продукції, структу-ри витрат і прибутковості виробництва, охоплення сегментів ринку тощо.

Можливі такі варіанти проведення реструктуризації підпри-ємства (організації):

− об’єднання (злиття) підприємств з утворенням нової юри-дичної особи;

− виділення окремих структурних підрозділів для дальшої ді-яльності;

− виділення окремих структурних підрозділів з утворенням нової юридичної особи;

− створення державної холдингової компанії з дочірніми під-приємствами;

− передача відокремлених структурних підрозділів у сферу уп-равління іншого керуючого органу;

− перепрофілювання підприємства (організації). Вибір варіанта реструктуризації здійснюється на підставі оцін-

ки можливостей реорганізації окремих виробничих підрозділів і ство-рення на цій базі самостійних підприємств.

Оцінка ефективності проектів реструктуризації здійснюється за очікуваними результатами поліпшення фінансово-економічного та екологічного стану підприємства за рахунок збільшення обсягів реа-лізації конкурентоспроможної продукції, раціонального використання ресурсів, прискорення обороту капіталу, збереження гарантій соці-ального захисту працівників.

3.4. Ризики у підприємницькій діяльності. Економічна безпека підприємства

Ризик – це важливий елемент підприємницької діяльності. Ос-

новна риса характеру підприємця – нахил до ризику. Досягає успіху той підприємець, який вміє вчасно ризикувати. Закон “Про під-приємництво” у визначенні поняття “підприємництво” підкреслює, що це діяльність на свій ризик.

44

Підприємницький ризик – це імовірність виникнення збитків або неодержання доходів порівняно з варіантом, що прогнозується; або це невизначеність очікуваних доходів.

Чинники, що зменшують доходи підприємства: 1) зменшення обсягів виробництва продукції внаслідок прос-

тою устаткування, втрат робочого часу, відсутності матеріалів, збіль-шення браку;

2) втрати позицій на внутрішньому або зовнішньому ринках через падіння попиту, дії конкурентів, низьку якість продукції;

3) зниження цін на продукцію; 4) збільшення матеріальних витрат, витрат на транспорту-

вання, перевитрати фонду заробітної плати; 5) збільшення вартості фінансування (процента за кредит); 6) збільшення відрахувань і податків; 7) більш жорсткі вимоги до охорони навколишнього середо-

вища, збільшення штрафів; 8) неплатоспроможність учасників угод (партнерів), затримка

платежів; 9) непередбачені політичні дії;

10) некомпетентність, нечесність, безвідповідальність, помилки керівництва, персоналу, партнерів;

11) захворювання або смерть учасників підприємницької операції; 12) стихійні лиха (повені, епідемії, землетруси, пожежі), аварії,

крадіжки. Види витрат від ризику: 1) матеріальні – витрати матеріальних об’єктів у натуральному

виразі (устаткування, матеріалів, палива, енергії, продукції); 2) фінансові – пряма грошова шкода (штрафи, додаткові по-

датки, витрати цінних паперів, грошових коштів); 3) витрати часу (невчасний вихід на ринок, збільшення трива-

лості виробничого циклу та ін.); 4) особливі – нанесення шкоди здоров’ю і життю людей, при-

родному середовищу, престижу фірми тощо. Питаннями запобігання збитків, зменшення ризику на великих

підприємствах у розвинутих країнах звичайно займається менеджер з управління ризиком.

Способи зменшення ризику: – прогнозування тенденцій ринкової кон’юнктури (попиту,

рівня конкуренції) із залученням компетентних спеціалістів (експертів, консультантів) ;

– розподіл ризику між учасниками проекту; – утворення резервного фонду; – страхування ризику, тобто передача ризиків страхової компанії.

45

Показники рівня ризику: − в абсолютному виразі ризик визначається як величина мож-

ливих втрат в матеріальному або вартісному вимірі. Втрати – це змен-шення доходу порівняно з прогнозною величиною;

− у відносному виявленні ризик визначається в процентах шляхом ділення величини можливих втрат на показник фінансового стану підприємства (вартість майна (фондів); поточні витрати; капіта-ловкладення або очікуваний прибуток).

Оскільки ризик є імовірнісною випадковою категорією, він характеризується не тільки величиною, але і ймовірністю того, що він досягає цієї величини. Тому для цього розрахунку використовуються методи теорії ймовірності та статистики.

Виходячи з практики, закордонні спеціалісти вважають, що мож-на орієнтуватись на такі граничні значення ймовірностей ризику втрат:

− для допустимого ризику, що дорівнює прибутку – 0,1; − критичного, що дорівнює доходу – 0,01; − катастрофічного, що дорівнює вартості майна – 0,001. Це означає, що не слід укладати угоду, якщо в одному випадку

із десяти можна втратити весь прибуток, в одному із ста – виручку, одному з тисячі – весь капітал.

На прийняття рішень впливає і психологічний аспект. Є люди, схильні, несхильні та байдужі до ризику, що визначає різні стратегії підприємницької діяльності. Діло, що є вигідним з точки зору підпри-ємця, схильного до ризику, може бути невигідним для несхильного до ризику підприємця.

Ступінь ризику операції (проекту) може оцінюватись шляхом порівняння з рівнем ризику аналогічних проектів, із середньогалузе-вим або з граничним рівнем ризику.

Головне для підприємця – не велика точність розрахунків ймо-вірностей та втрат (це неможливо, достатньо орієнтовної величини), а уміння передбачати усі типи ризиків, їх причини та розробляти заходи зниження ризиків і мінімізації втрат.

Економічна безпека фірми (підприємства) – це такий стан ре-сурсів (капіталу, персоналу, інформації і технології, техніки та устат-кування, прав) і підприємницьких можливостей, за якого гарантується найбільш ефективне їх використання для стабільного функціонування та динамічного науково-технічного і соціального розвитку, запобіган-ня внутрішнім і зовнішнім негативним впливам (загрозам).

Необхідність постійного дотримання економічної безпеки зумов-люється об’єктивною потребою кожного суб’єкта господарювання у забезпеченні стабільного функціонування і досягнення цілей діяльності.

Рівень економічної безпеки підприємства залежить від того, на-скільки ефективно його керівництво і спеціалісти (менеджери) будуть

46

спроможні уникнути можливих загроз і ліквідувати шкідливі наслідки окремих негативних складових зовнішнього та внутрішнього середовищ.

Джерелами негативних впливів на економічну безпеку підпри-ємства (організації) можуть бути:

1) свідомі чи несвідомі дії окремих посадових осіб і суб’єктів господарювання (органів державної влади, міжнародних організацій, конкурентів);

2) збіг об’єктивних обставин (стан фінансової кон’юнктури на ринках даного підприємства, наукові відкриття та технологічні роз-робки, форс-мажорні обставини тощо).

Залежно від суб’єктної обумовленості негативні впливи на еко-номічну безпеку можуть бути об’єктивними і суб’єктивними. Об’єк-тивними вважаються такі негативні впливи, що виникають не з вини самого підприємства або його окремих працівників. Суб’єктивні впли-ви мають місце внаслідок неефективної роботи підприємства в цілому або його окремих працівників (передусім керівників і функціональних менеджерів).

Типова структура функціональних складових економічної без-пеки підприємства включає наступні складові:

− фінансову – досягнення найефективнішого використання ресурсів; − інтелектуальну й кадрову – збереження і розвиток інтелек-

туального потенціалу підприємства; ефективне управління персоналом; − техніко-технологічну – ступінь відповідності застосовуваних

на підприємстві технологій найкращим світовим аналогам за оптимі-зації витрат ресурсів;

− політико-правову – всебічне правове забезпечення діяльності підприємства, дотримання чинного законодавства;

− інформаційну – ефективне інформаційно-аналітичне забезпе-чення господарської діяльності підприємства (організації);

− екологічну – дотримання чинних екологічних норм, мінімі-зація втрат від забруднення довкілля;

− силову – забезпечення фізичної безпеки працівників фірми (пере-дусім керівників) і збереження її майна.

3.5. Захист прав споживачів та виробників

Держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб’єктів господарювання та споживачів. Права та законні інтереси зазначених суб’єктів захищаються шляхом:

− визнання наявності або відсутності прав;

47

− визнання недійсними актів органів державної влади, що ущем-ляють права та законні інтереси суб’єкта господарювання або споживачів;

− визнання недійсними господарських угод; − відновлення становища, яке існувало до порушення прав та

законних інтересів суб’єктів господарювання; − припинення дій, що порушують право або створюють загро-

зу його порушення; − присудження до виконання обов’язку в натуральному ви-

раженні; − відшкодування збитків; − застосування штрафних, адміністративних та інших санкцій; − іншими способами, передбаченими законом. Споживач – головна фігура ринку і ринкових відносин. Згідно

із законом України “Про захист прав споживачів” споживач – гро-мадянин, який придбаває, замовляє, використовує або має намір прид-бати чи замовити товари (роботи, послуги) для власних побутових потреб.

Інтереси споживача явно не збігаються з інтересами інших учасників ринку – виробника і продавця. Споживач, озброєний знан-ням своїх прав і обов’язків, умінням їх застосовувати, спроможеться відстояти свої інтереси і становитиме небезпеку для несумлінного продавця або виконавця. Він не тільки зможе відшкодувати заподіяний матеріальний збиток, а і за некоректної щодо нього поведінки ще й змусить компенсувати нанесену йому моральну шкоду.

Рух споживачів на захист своїх прав та інтересів (конс’ю-меризм) народився в 30-х роках ХХ століття у США. Вперше у світі на урядовому рівні думку про захист прав споживачів висловив Пре-зидент США Дж. Кеннеді в 1961 році. У США 15 березня 1962 року були проголошені права споживачів. Ця дата в усьому світі відзна-чається як Міжнародний день захисту прав споживачів.

Міжнародною організацією спілок споживачів визначені пра-ва споживачів:

− на задоволення основних потреб (на харчування, одяг, житло, санітарні умови, охорону здоров’я, освіту, які забезпечують виживання);

− на безпеку – право бути захищеним від продуктів та послуг, небезпечних для здоров’я;

− на інформованість – право отримувати відомості, необхідні для того, щоб зробити обґрунтований вибір та прийняти потрібне рішення. Споживачі мають бути захищені від недобросовісної, недос-товірної або неповної реклами;

48

− вибору, тобто доступ до різноманітних товарів та послуг, що реалізуються за конкурентними цінами, а за монопольної торгівлі – справедливу ціну та гарантію задовільної якості;

− бути вислуханим. Означає право споживача відстоювати свої інтереси та спонукати державні органи брати до уваги інтереси спо-живачів. Це право передбачає представництво у державних органах, участь у розробці продукції та послуг;

− на відшкодування – це право отримувати компенсацію у ви-падку придбання неякісних товарів (послуг);

− на споживацьку просвіту – це право набувати знань та на-вичок для підвищення компетентності у захисті своїх прав;

− на здорове навколишнє середовище. Ці права визнані, підписані Україною в 1986 році та відоб-ражені в законодавстві. Споживачі, які перебувають на території Украї-ни, під час придбання, замовлення або використання товарів (робіт, послуг) з метою задоволення своїх потреб мають право на:

− державний захист своїх прав; − гарантований рівень споживання; − належну якість товарів (робіт, послуг); − безпеку товарів (робіт, послуг); − необхідну, доступну та достовірну інформацію про кількість,

якість і асортимент товарів (робіт, послуг); − відшкодування збитків, завданих товарами (роботами, послу-

гами) неналежної якості, а також шкоди, заподіяної небезпечними для життя і здоров’я людей товарами (роботами, послугами);

− звернення до суду та інших уповноважених органів влади за захистом порушених прав або законних інтересів.

В Україні, як і в будь-якій цивілізованій державі, сформована система захисту прав споживачів (рис. 2.1).

Міжнародна організація Спілок споживачів – незалежна без-прибуткова організація, зареєстрована у Нідерландах. Об’єднує спо-живчі асоціації більш як 80 країн світу, у тому числі України. Зав-данням цієї організації є формування споживацької свідомості.

Закон України “Про захист прав споживачів” чинний з 1991 ро-ку. Цей закон регулює відносини між споживачами товарів (робіт, послуг) і виробниками, виконавцями, продавцями; встановлює права споживачів і визначає механізм реалізації державного захисту їхніх прав. Згідно із законом споживач має право вимагати від продавця, щоб якість придбаного ним товару відповідала вимогам нормативно-правових актів та нормативних документів, умовам договорів, а також

49

інформації про товар, яку надає продавець. На ряд товарів ( продукти харчування, побутової хімії та ін.) чинним законодавством передба-чений документ, який підтверджує їх належну якість (сертифікат від-повідності) та споживач має право вимагати сертифікат у будь-якому об’єкті торгівлі.

Рис. 2.1 – Структура системи захисту прав споживачів

Споживач при виявленні недоліків чи фальсифікації товару

протягом гарантійного терміну в порядку та строки, встановлені за-конодавством, і на підставі обов’язкових для сторін правил чи дого-вору, має право за своїм вибором вимагати від продавця або виробника:

а) безоплатне усунення недоліків товару або відшкодування витрат на їх виправлення споживачем чи третьою особою;

б) заміну на товар аналогічної марки (моделі, артикулу, моди-фікації) належної якості;

в) відповідне зменшення його купівельної ціни; г) заміну на такий же товар іншої марки (моделі, артикулу, мо-

дифікації) з відповідним перерахуванням купівельної ціни; д) розірвання договору та відшкодування збитків, яких він зазнав.

Стосовно непродовольчих товарів, що були у використані та реалі-

Державні структури

Державний комітет у справах захисту прав

споживачів та комітети в місцевих органах влади

Система захисту прав споживачів

Закон України “Про захист прав споживачів” та інші нормативні акти про правила торгівлі та побутового обслуговування

населення

Міжнародна

організація спілок споживачів

Громадські організації

Українська асоціація споживачів

Спілки споживачів у великих містах

50

зовані через роздрібні комісійні торговельні підприємства, вимоги спо-живача, зазначені у цьому пункті, задовольняються за згодою продавця.

Згідно з цими пунктами задовольняються вимоги споживача щодо товарів, термін гарантії на які не закінчився.

Вимоги споживача пред’являються за вибором споживача про-давцеві за місцем купівлі товару, виробникові або підприємству, що виконує їх функції за місцезнаходженням споживача.

Споживач має право вимагати компенсації матеріальної та мо-ральної шкоди. Судові витрати покриваються за рахунок винної сторони.

Покупець має право на одержання необхідної, доступної та достовірної інформації про товари (роботи, послуги). Ця інформація повинна містити:

− назву нормативного документа, вимогам якого повинен від-повідати товар;

− перелік основних властивостей товарів, а щодо продуктів хар-чування – їхній склад;

− ціну та умови придбання товару (роботи, послуги); − дату виготовлення; − гарантійні зобов’язання виробника; − правила та умови ефективного використання товару (робіт,

послуг); − термін придатності товару; − найменування та адресу виробника. Коли йдеться про товари

(роботи, послуги), які підлягають обов’язковій сертифікації, спожива-чеві повинна надаватись інформація про їх сертифікацію (знак відпо-відності Держстандарту України). Стосовно товарів (робіт, послуг), які за певних умов можуть бути небезпечними для життя, здоров’я покуп-ця чи його майна, виробник (виконавець, продавець) зобов’язаний до-вести до відома споживача інформацію про можливі наслідки їх впли-ву (застереження на кшталт “Тримати подалі від дітей” тощо), яка повинна міститись на технічній документації, яка додається до товару, на етикетці, а також маркуванням чи іншим способом, прийнятим для окремих видів товарів. Щодо харчових продуктів, товар, який реалі-зується через роздрібну торгівлю, повинен мати на етикетках (упаков-ці), викладені в доступній для сприйняття формі такі дані:

− назву харчового продукту; − масу (об’єм); − склад, включаючи перелік використаних в процесі виготов-

лення інших продуктів харчування, харчових добавок, барвників тощо; − калорійність; − дату виготовлення;

51

− термін придатності та умови зберігання; − найменування та адресу виробника. З 2002 року згідно із Законом “Про захист прав споживачів” та

Цивільним кодексом покупець протягом 14 днів має право обміняти непродовольчий товар належної якості на аналогічний у продавця, в якого він був придбаний, якщо товар не підійшов за формою, габа-ритами, фасоном, кольором, розміром або з інших причин він не може бути застосований за призначенням.

Українська Асоціація споживачів була створена у 1989 році за ініціативою профспілок. У 1992 році за підтримки Української Асо-ціації споживачів був створений Державний комітет України у справах захисту прав споживачів.

Державні та громадські організації виконують такі функції: просвітництво, інформацію, правову допомогу, незалежну експертизу, контроль за роботою підприємств торгівлі та побуту, здійснення рей-дів та перевірок. Проводяться перевірки наявності сертифікатів відпо-відності, у випадку систематичної реалізації недоброякісних товарів може бути прийнято рішення про вилучення цих товарів, припинення діяльності торговельного підприємства.

Спілки споживачів проводять судові процеси на захист прав споживачів, відкривають лабораторії незалежної експертизи, які пере-віряють наявність шкідливих речовин у товарах; випускають спеці-альні газети, журнали, публікують статті в інших засобах інформації. У Всесвітній день споживача проводяться акції захисту його прав, відкриваються виставки недоброякісних товарів з метою антиреклами.

Президент України у 2002 році підписав Указ “Про заходи що-до посилення державного захисту прав споживачів”, яким передбачено створення нових структур – міжвідомчої ради, а також Українського центру з проблем захисту прав споживачів.

Форми захисту прав виробників: 1. Підтримання конкуренції, обмеження монополізму збоку

держави (обмеження Антимонопольного комітету на утворення об’єд-нань; підтримка малого бізнесу, альтернативних підприємств; утворен-ня інформаційної мережі у сфері попиту та пропозиції).

2. Недопущення недобросовісної конкуренції. 3. Антидемпінгові процедури, що запроваджуються з метою під-

тримки вітчизняного виробника. 4. Захист права власності, що здійснюється на основі госпо-

дарського права. Право власника захищається такими документами, як свідоцтво про власність, договір купівлі-продажу, орендний (лізин-

52

говий) договір. При порушенні договору одна зі сторін має право звернутись до суду з позовом про компенсацію.

5. Особливі форми захисту ідей: − патенти на винаходи; − авторські та суміжні з ними права (право на літературні та

музичні твори, програми для ЕОМ, бази даних тощо); − ліцензійна угода – це договір, згідно з яким власник вина-

ходу, промислового зразка, корисної моделі тощо (ліцензіар) передає іншій стороні (ліцензіату) ліцензію на використання в певних межах своїх прав на патенти та інші нематеріальні активи;

− свідоцтва на товарні знаки, торгові марки, найменування міс-ця походження товару, фірмове найменування тощо). 6. Недопущення неправомірного використання ділової репута-ції суб’єкта господарювання (найменування, товарного знака, упаков-ки, застосування порівняльної реклами, копіювання зовнішнього виг-ляду продукції, використання відомостей, що є комерційною таємни-цею). Пропонування форм захисту продукції від підробки, зокрема го-лографічних елементів захисту.

Тема 4. Психологія та етика підприємництва

4.1. Риси особистості та ділові якості типового підприємця. Зовнішні та внутрішні чинники прийняття рішення про початок підприємницької діяльності.

4.2. Сутність культури підприємництва та ділової етики. Складові ділової етики.

4.3. Форми та етикет спілкування.

4.1. Риси особистості та ділові якості типового підприємця. Зовнішні та внутрішні чинники прийняття рішення

про початок підприємницької діяльності Психологи дають таке визначення підприємництва: підприєм-

ництво – це ділова творчість. Якщо це творча справа, то її виконання потребує від людини певних специфічних здібностей. Як свідчать до-слідники, тільки 5–7 % людей мають достатні здібності для підпри-ємницької діяльності. Тому не можна з будь-якої людини зробити під-приємця, можна тільки створити необхідні умови для підприємництва, навчити її деяким знанням і навичкам. Рушійні сили підприємництва значною мірою полягають у самій людині, її ініціативі, активності, здібностях. Бізнес – це жорстка конкуренція, постійна напруга, азарт

53

боротьби і самоствердження, як у спорті, актуалізація своїх здібностей і обдарованості, як у художній творчості.

Для досягнення успіху в підприємницькій діяльності необхідні певні риси особистості та ділові якості:

− ініціативність, рішучість, сміливість, азартність, схильність до розумного ризику, наполегливість, незалежність, самостійність, відпо-відальність;

− честолюбність, мобільність, прагнення до нового; − впевненість у собі, оптимізм; − вміння працювати з людьми, впливати на людей, комуні-

кабельність, стриманість; − самовіддача, фанатичне захоплення ділом, працьовитість (під-

приємець повинен працювати більше, ніж його працівники, уміти ви-тримувати високе навантаження, працювати по 12–16 годин на добу);

− порядність і чесність, принциповість, надійність, вірність сво-єму слову, що перш за все цінуються у цивілізованому підприємництві;

− висока компетентність і ерудиція. Підприємець повинен володіти знаннями технології, економі-

ки, психології, інноватики, політики, юриспруденції, фінансів, марке-тингу; вміти організувати взаємодію різних спеціалістів, тобто бути універсалом. Не дивно, що західні фахівці вважають, що підприємці – це “цвіт нації”, її “золотий запас”.

Крім того, можна згадати ще й такі якості підприємця: розу-міння своїх сильних та слабких сторін, спроможність особистим прик-ладом повести за собою людей, вміння розбиратись в людях. Врешті, під-приємцю просто не обійтись без міцного здоров’я, він має бути пси-хологічно стійким до можливих тимчасових негараздів, яких у бізнесі просто не уникнути.

Зрозуміло, що є небагато людей, котрі мають увесь перелічений набір основних якостей підприємця. Проте деякі якості можна надбати у процесі входження у бізнес, досягнути під час ділового спілкування, набути практичних навичок і досвіду. За практично повної відсутності вищезгаданих ділових якостей або досить обмеженої наявності їх краще утриматись від самостійної підприємницької діяльності. Людина, яка ба-жає спробувати свої силі на ринковій ниві, може виступати як найманий робітник.

Як показують дослідження, на прийняття рішення про запо-чаткування підприємницької діяльності має вплив ряд внутрішніх та зовнішніх чинників (рис. 2.2).

54

Рис. 2.2 – Механізм формування рішення про підприємницьку діяльність

За свідченням світового досвіду, мотиви, що спонукають лю-

дей займатися підприємництвом, можуть бути такими: 1) прагнення реалізувати свої винаходи або ідеї. Багато людей

мають певну думку про можливість створення власного діла в тій чи іншій галузі, але далеко не завжди вона втілюється в життя через відсутність необхідних умов. Успішні в цій сфері особи відомі всім (Форд, Гейтс та ін.);

2) незадоволення своїм соціальним і матеріальним становищем. Незадоволення собою і бажання домогтися всього власними

силами примушує випробовувати свої здібності у різних галузях. Якщо перший мотив психологи називають позитивним, то другий – негатив-

Рішення стати підприємцем

Внутрішні чинники

Зовнішні чинники

Здібності, ділові

якості, риси характеру

Мотиви

Умови

Оточення

Державна підтримка

підприємництва

Професійна підготовка та досвід

Початковий капітал

Вимушена зміна оточення

(звільнення, переїзд, закінчення

навчального закладу тощо)

Національні та сімейні традиції

Школа, коледж, вищий

навчальний заклад

Друзі

Позитивні життєві приклади

55

ним. Негативно мотивованих підприємців ще називають “підприємці за примусом”, вони відчули розчарування в інших видах діяльності і здатні змінити професію, вид діяльності. Великого успіху досягають далеко не всі, тому що не мають спеціальних знань або необхідних рис характеру;

3) бажання визначитися, задовольнити свою здорову често-любність. Вирішуючи займатися підприємництвом, людина мріє про славу, пошану та матеріальний добробут. Багатство є тільки одним із засобів виділитися. У наших підприємців мотив збагачення будь-яким шляхом часто є єдиним і виявляється не завжди в культурних формах. У ділових людей ринково розвинутих країн, які звикли до достатку, цей мотив істотно трансформований. Для них капітал виступає як засіб організації свого самостійного діла та досягнення незалежності. Багато заможних людей ведуть скромний, аскетичний спосіб життя та на-пружено працюють;

4) задоволення особистих потреб у лідерстві. Підприємець – це незалежна за характером людини, схильна до самостійності і свобо-ди. Будь-якій людині властива потреба самоствердження, самовира-ження. Підприємець намагається проявити свої здібності у конкрет-ному практичному ділі, керуючи колективом, реалізуючи ідеї.

Для прийняття остаточного рішення про заснування власного діла, окрім внутрішніх, необхідні такі певні зовнішні чинники: ство-рення необхідних умов для діяльності підприємця, а також вплив з бо-ку оточення, в результаті якого формується думка про престижність і вигідність підприємництва.

В Україні ще тільки формується цивілізоване підприємництво, його етика та психологія. Тому корисно подивитися на Схід та Захід, де вже сформовані типи підприємців, основні з них – американський та японський. Для японського типу ділової активності характерні такі риси, як послідовність, повільність, дисциплінованість, емоційна стри-маність, виключна працелюбність, повага до авторитету; вони нас-тійливі та завзяті у досягненні мети, поразки розглядають як стимул до нової посиленої праці. В Японії дуже високо цінуються вміння ладити з людьми, лояльність, дипломатичність, відданість фірмі. Серед аме-риканських підприємців переважають люди з яскраво вираженою ін-дивідуальністю, незалежні, схильні до домінування. Злиття різних на-цій дало тип стійкої, активної, агресивної, честолюбної людини, яка дуже впевнена в собі та дає іншим зрозуміти свою вищість.

56

4.2. Сутність культури підприємництва та ділової етики. Складові ділової етики

У своїй діяльності підприємець має обов’язково керуватися

встановленими в усіх цивілізованих країнах нормами поведінки. Культура підприємницької діяльності – сукупність прогре-

сивних гуманістичних матеріально-духовних досягнень в управлінні виробничими процесами та економічними відносинами між людьми.

Підприємницька культура втілюється в системі соціальних норм і цінностей, світогляді, морально-етичних нормах діяльності, по-ведінці, вмінні володіти собою.

Господарська діяльність підприємця, фірми має здійснюватись відповідно до етичних, духовних критеріїв поведінки культурного середовища. Морально-етичні норми повинні завжди мати перевагу перед економічними інтересами.

Сукупність норм поведінки підприємця, вимог, які цивілі-зоване суспільство висуває до стилю його роботи, характеру спіл-кування з людьми, соціального іміджу очолюваної ним фірми, утво-рюють етику підприємницької діяльності.

Підприємницька етика виявляється в таких категоріях, як вір-ність слову, прийнятому на себе зобов’язанню, моральна відпові-дальність за його невиконання. Кращими засобами забезпечення порядного, чесного підприємництва є освіта, виховання, громадська думка. Отже, справжній підприємець повинен знати норми ділової по-ведінки, уникати аморальних, неетичних дій у стосунках з іншими учасниками бізнесу.

Сучасні моральні норми лежать в основі того, що можна визначити як етичний кодекс підприємця, який спирається переважно на совість, честь, порядність людини. Морально-етичний кодекс підприємця – це систематизований перелік норм, якими повинен керу-ватись кожний суб’єкт підприємницької діяльності у бізнесі. Основні його положення наступні:

– впевненість у користі своєї праці не тільки для себе, але й для людей, суспільства, держави;

– розуміння того, що люди бажають та вміють працювати, намагаються реалізувати себе разом з підприємцем;

– віра у бізнес, ставлення до нього як до мистецтва, творчої справи;

– визнання необхідності конкуренції та водночас прагнення до співпраці;

– повага до себе як до особистості та до будь-якої особистості як до себе;

57

– повага до будь-якої власності, державної влади громадських рухів, соціального устрою, законів;

– довіра до інших, повага до професіоналізму, компетентності; – визнання цінності освіти, науки і техніки, інформатики,

культури; – прагнення до нововведень; – турбота про екологію, гуманізм. Правила поведінки базуються на забезпеченні високої якості

продукції, безпеки праці, охорони навколишнього середовища; чесних і порядних відносинах з клієнтами, партнерами, працівниками.

Складові ділової етики: 1) етика спілкування; 2) зовнішній вигляд; 3) культура робочого місця; 4) етика реклами; 5) створення позитивного іміджу. У процесі підприємницької діяльності виникають такі види сто-

сунків: між керівником та підлеглими; між співробітниками; стосунки з конкурентами; стосунки з партнерами (клієнтами, постачальниками, посередниками). Головне в стосунках – обов’язковість і точність.

Стосунки з конкурентами можна поділити на м’які та жорс-токі. Доцільно спочатку використовувати м’які методи (розподіл рин-ку збуту, об’єднання, викуп, посилення реклами). Якщо конкурент на-лаштований дуже агресивно, підприємець звертається до жорстких ме-тодів (перехоплення спеціалістів, технології, постачальників, посеред-ників, клієнтів конкурента; гласна експертиза його товарів).

Формами спілкування є ділова бесіда (особиста, службова), загальні збори, наради (інформаційні, дискусійні), переговори, теле-фонна розмова, листування.

Існує певний порядок ведення наради, телефонної розмови, листування, переговорів, прийомів, розв’язання конфліктів. Необхідні якості співрозмовника – культура мови, уміння слухати (зі співчуттям, за допомогою немовних засобів – погляду, міміки, нахилу голови), висловлювати свою думку.

Ділова людина повинна опанувати етикет, який значною мі-рою допомагає успішному вирішенню питань у бізнесі. Етикет підприємця включає такі складові:

– норми та правила коректної поведінки у відносинах зі своїми колегами та підлеглими, керівниками інших підприємств;

– правила взаємного привітання, представлення, знайомства; – правила організації бізнес-зустрічей та проведення ділових

переговорів;

58

– вимоги до зовнішнього вигляду, манер, одягу, службового приміщення; вимоги до мови;

– культуру службового листування; – знання міжнародного протоколу та національних особ-

ливостей під час ділових контактів. Підприємець повинен ясно усвідомити, що такі риси пове-

дінки, як увічливість, тактовність, делікатність абсолютно необхідні не тільки для “уміння поводитися в суспільстві”, але й для звичайної жит-тєвої позиції. Не можна забувати про культуру спілкування, почуття міри, доброзичливості, потрібно повністю керувати своїми емоціями. Необхідно мати свій цивілізований стиль поводження, свій шляхетний образ, той самий імідж підприємця, що гарантує не тільки половину успіху, але й постійне задоволення від своєї діяльності.

Етичні норми реклами. Розумно організована реклама є на-самперед засобом спілкування між виробниками і споживачами, парт-нерами у підприємницькій діяльності. Емпіричним шляхом обґрун-товані й сформульовані певні правила реклами, її етичні норми. Прин-ципи чесної конкуренції полягають у тому, що будь-яке рекламне звер-нення не може:

− містити твердження або зображення, що суперечать прий-нятим у тому чи іншому суспільстві правилам моральності;

− зловживати довірою споживачів і використовувати їхню не-досвідченість чи необізнаність;

− вводити в оману споживачів (клієнтів) стосовно властивос-тей і технології виготовлення товару, дати і країни продукування, ціни і умов придбання, післяпродажного сервісу і гарантій якості тощо;

− завдавати шкоди фірмам-конкурентам та їхній комерційній діяльності, прямо або опосередковано дискредитуючи їх;

− використовувати висловлювання або зображення приватних осіб без їх попередньої згоди; запозичувати композицію, текст, зобра-ження, музику і звукові ефекти інших рекламних звернень без згоди відповідної фірми.

Рекламодавці та виконавці мають опанувати всі елементи мис-тецтва реклами, а саме: висловлюватися просто, цікаво, ствердно; завжди керуватися здоровим глуздом; бути стислим у висловлюваннях, прав-дивим, пристойним, оригінальним; знаходити найбільш важливі ко-мерційні аргументи; уникати прямих порівнянь з продукцією конку-рентів; обов’язково враховувати національні звичаї і традиції.

Солідній потужній фірмі звичайно не потрібно займатися рек-ламою власної продукції (послуг) самотужки. На основі аналізу своїх можливостей і перспектив їй досить сформулювати загальні принципи

59

реклами. З цим вона має звернутися до спеціалізованого рекламного агентства для фахової розробки рекламних матеріалів та розміщення їх у засобах масової інформації.

Створення позитивного іміджу фірми (“паблік рилейшнз”). У діловому світі досить широко використовуються так звані PR-пос-луги (паблік рилейшнз з англ. Public Relations), які полягають у фор-муванні громадської думки (іміджу) щодо тих чи інших фірм, через організацію рекламної діяльності, публікації в пресі, виступи по радіо і телебаченні, виставки, ярмарки, презентації та інші заходи.

Головною метою паблік рилейшнз у сфері бізнесу завжди є формування іміджу фірми (підприємства, організації) як надійного парт-нера, постачальника високоякісних і потрібних товарів на вітчизняний і світовий ринки.

Форми паблік рилейшнз залежать в основному від специфіки товарів (продуктів, послуг). Цілком зрозуміло, що машини, устатку-вання та прилади потребують зовсім інших форм популяризації, ніж, наприклад, товари народного споживання. Для одних видів товарів потрібна серйозна науково обґрунтована інформація, для інших – дос-татньо поставити, наприклад, пляшку рекламного напою на стіл якійсь популярній особистості під час телеінтерв’ю. Проте в усіх випадках цією справою мають займатися професіонали, які добре знають методи формування позитивного іміджу конкретної фірми.

Варто при цьому зазначити, що кампанії з паблік рилейшнз є значно дешевшими і діють більш ефективно, ніж проста реклама. Найбільш поширеними методами співпраці із засобами масової ін-формації для паблік рилейшнз вважаються підготовка прес-релізів (англ. press-release – випуск для преси), тобто інформаційних пові-домлень, та проведення прес-конференцій.

У сучасних умовах паблік рилейшнз небезпідставно оцінюють як мистецтво і науку створення ділового іміджу на основі оперативної і правдивої інформації. Причому йдеться про діловий імідж не лише фірми, а й окремих підприємців. Кращих результатів досягають фірми, які ретельно планують паблік рилейшнз, узгоджують усі його основні напрямки (громадську думку, дослідження і статистику, засоби масо-вої інформації) і рівні (від урядового до споживацького).

Від працівників, які займаються PR-послугами, вимагають не лише знання певних фахових правил здійснення цього специфічного виду діяльності, а й добрих організаторських здібностей та інтелігент-ності. Лише професійно підготовлені фахівці спроможні забезпечувати активність і соціально-економічну ефективність комплексу робіт з паб-лік-рилейшнз.

60

Як показали соціальні дослідження, на першому місці серед особистих якостей наших підприємців є професійна безкультурність. Тільки культура підприємницької діяльності допомагає зберегти пос-тійний інтерес партнерів і клієнтів. Але багато хто значно більш дбає про власну кишеню, ніж про свою репутацію. Для наших підприємців дуже часто важливі тільки досягнення своїх власних цілей без огляду на їх оцінку громадською думкою. Але справжнім є успіх, досягнутий через дії не проти інших, а спільно з іншими. У нашому суспільстві склалися такі два образи підприємця: позитивний, коли підприємців вважають героями сьогоднішнього дня, які взялись за корисну для суспільства ризиковану справу, та негативний, коли у підприємцях бачать, спекулянтів, шахраїв, які не хочуть працювати, а за гроші продають все – і честь, і совість. За кордоном розробляють реабі-літаційні стратегії, які дозволяють змінити на краще відношення у суспільстві до підприємця. Вони включають наступні заходи:

− демонстративно ділитись своїм багатством, не користуватися ним тільки для себе;

− не дратувати людей його демонстрацією; − демократизм, простота в особистому спілкуванні; − акцентування в засобах масової інформації на обуренні ді-

лових людей, коли хтось з них здійснив шахрайство, порушив закон, обдурив суспільство.

4.3. Форми та етикет спілкування

Сучасний ефективний бізнес практично неможливий без ак-

тивного особистого спілкування, телефонних розмов та службового листування. Для успішного спілкування (передовсім з іноземними парт-нерами) треба обов’язково дотримуватися усталених етичних норм поведінки.

Вміння підприємця і менеджерів фірми вести телефонні роз-мови за відповідними етичними нормами є важливою умовою набуття солідної ділової репутації у сфері бізнесу та серед широкого загалу клі-єнтів-споживачів, а відтак і досягнення підприємницького успіху. До основних правил, яких доцільно дотримуватися при телефонному спіл-куванні, належать такі:

− відповідаючи на телефонний дзвінок, треба відрекоменду-ватися. Прийнятною формою відповіді може бути, наприклад, наступ-на: “Фірма “Тритон”, відділ маркетингу. Заступник начальника Люд-мила Петренко. Слухаю Вас”.

− за жодних обставин не давати волі негативним емоціям. Як-що у вас поганий настрій, спробуйте взяти себе в руки раніше, ніж від-

61

повісте на телефонний дзвінок. У крайньому разі попросіть відповісти когось іншого;

− вкрай важливо відповідати на всі телефонні дзвінки. Ніколи не можна наперед знати, який саме дзвінок забезпечить фірмі цінну комерційну інформацію або вигідний контракт;

− якщо ви пообіцяли клієнту чи партнеру повідомити якусь ін-формацію по телефону, простежте, щоб вона справді була точною і вичерпною. Пам’ятайте, що практично неможливо буде відновити до-віру до фірми, якщо ви не виконаєте своєї обіцянки;

− не можна перетворювати телефонну розмову на допит, ста-вити запитання типу “З ким я розмовляю?” або “Що вам потрібно?”. Треба стежити за своєю дикцією та культурою мови;

− існують вислови, яких необхідно уникати під час телефонної розмови. Зокрема до таких телефонних “табу” належать: “Я не знаю”, “Фірма не буде цього робити”, “Ви повинні…”, “Ні”. Кожну фразу, що може сприйматися як відмова, треба ретельно обдумувати.

Будь-яка фірма найбільше цінує таких працівників, які мають професійний досвід і є достатньо комунікабельними, добре вихованими.

Етика службового листування має непересічне значення для встановлення ділових контактів з потенційними партнерами. Активне і корисне ділове спілкування можливе за умови дотримання напрацьо-ваних людством канонів службового листування, для якого рекомен-дується використовувати фірмові бланки з емблемою (товарним зна-ком) фірми, її повною назвою, поштовою і телеграфною адресою, теле-фонами, факсом, банківськими реквізитами.

Службові листи готують і надсилають у вигляді машинопису на одному (лицьовому) боці аркуша через півтора-два інтервали. Аб-заци мають починатися з нового рядка з відступом. Краще уникати переносу слів. Крім першої, всі інші сторінки тексту службового листа мають бути пронумеровані арабськими цифрами.

Повна назва установи (організації) або прізвище та адреса осо-би, якій надсилається службовий лист, пишуться з лівого боку, трохи нижче рядка з датою. Ще нижче окремим рядком розміщується ввіч-ливе звертання, що складається зі слів “Шановний” і прізвища адре-сата. Коли лист написано іноземною мовою, використовується прий-нятий у цій країні спосіб звернення.

Перший службовий лист своєму потенційному партнерові вар-то почати з репрезентування своєї фірми і основного напрямку її діяль-ності. Ще краще це можна зробити, надіславши партнерові проспект або буклет з докладною інформацією про фірму. Текст такого інфор-маційного матеріалу готується або державною мовою потенційного парт-нера, або англійською мовою.

62

Будь-який службовий лист треба закінчувати словами подяки за співробітництво або висловлювати сподівання на таку можливість, а також загальноприйнятими формулами: “Щиро Ваш”, “З повагою” тощо. Підпис ставлять праворуч під заключними формулами ввіч-ливості. Прізвище автора листа розміщується за його власним підписом.

Дозволяється користуватися стандартними конвертами для між-народних поштових відправлень. Проте достатньо солідні фірми ма-ють власні конверти, на яких у скороченому вигляді відтворюються реквізити фірмового бланка. Це не лише підвищує престиж фірми, а й звільняє від необхідності повідомляти зворотну адресу.

За кордоном застосовується така послідовність реквізитів на конверті: 1) прізвище адресата з ініціалами перед ним; 2) посада адре-сата; 3) назва фірми; 4) номер будинку і назва вулиці, міста (іншого населеного пункту); 5) поштовий індекс і назва країни.

Ділові контакти у сфері підприємництва все ширше здійс-нюються через використання факсимільного зв’язку (факсу), тобто на-багато швидшого способу передачі інформації. Як правило, для від-правлення факсу (факсимільного послання) використовується стан-дартна перша сторінка (бланк фірми) з відповідними реквізитами: від кого (ім’я і прізвище); дата повідомлення; місцезнаходження (адреса); кількість сторінок повідомлення; кому (ім’я та прізвище адресата), йо-го фірма, потім саме послання. Якщо воно не є офіційним документом, то печаткою не засвідчується.

Спілкуючись між собою, люди з давніх-давен насамперед віта-ються один з одним. Підприємці, які активно спілкуються з парт-нерами і клієнтами, мають засвоїти і дотримувати певних правил ети-кету щодо привітань.

Зайшовши до приміщення, де знаходяться люди, треба приві-тати легким нахилом голови всіх незнайомих і потиснуту руку знайо-мим. На вулиці вітаються легким нахилом голови без будь-яких ви-гуків. Сидячи за столом у кафе чи ресторані, прийнято вітати знайомих лише нахилом голови. Чоловік першим вітається з жінкою, молодший за віком – зі старшим, підлеглий – зі своїм керівником тощо. Сідаючи в таксі, пасажир першим вітається з водієм.

Привітання рукостисканням чоловікам рекомендується робити завжди, жінкам – за обопільною згодою. Коли чоловіка представляють жінці, руку першою простягає жінка. Якщо зустрічаються подружні пари, то спочатку жінки вітаються одна з одною, потім чоловіки ві-тають жінок, лише після цього чоловіки вітають один одного. У деяких випадках чоловіки першими подають руку жінкам, але тільки тоді, ко-ли чоловіки набагато старші за них віком або стоять вище за служ-бовим становищем.

63

Потискуючи руку, чоловіки, зазвичай, виголошують коротке привітання: “Добрий день, шановний”, “Радий бачити вас”, “Моє ша-нування”. Вітаючи чоловіка, за правилами ввічливості треба запитати: “Як здоров’я дружини?”, “Як справи у вашого сина?” тощо.

Важливо враховувати національні традиції і звичаї країни пе-ребування. Наприклад, звичне на Заході енергійне рукостискання у біль-шості країн Сходу та Південно-Східної Азії вважається нетактовним.

Важливим елементом увічливості в діловому спілкуванні є пред-ставлення (відрекомендування). Через нього можна встановити по-трібні і корисні ділові зв’язки. Етикет передбачає дотримання і в цьо-му питанні певних норм поведінки.

Насамперед треба знати, що молодшого за віком представ-ляють старшому, чоловіка – жінкам, неодруженого – одруженому, мо-лодшу жінку – старшій віком тощо.

Важливе значення має момент представлення. Треба уникати при цьому надмірної фамільярності, краще вживати прості фрази типу “Це Андрій, мій колега”, “Представляю вам Тетяну” тощо. Коли чоло-вік відрекомендовує свою дружину, він має сказати “Моя дружина” (не рекомендується говорити “Моя господарка (господиня)”). Якщо дру-жина представляє свого чоловіка, вона звичайно каже “Мій чоловік”.

Коли чоловіка відрекомендовують жінці, він мусить встати і злегка вклонитися, а жінка залишається сидіти. Представляючи най-ближчого родича, кажуть: “Мій батько”, “Мій брат Семен”, не нази-ваючи прізвища.

Прийоми (організовані зустрічі) влаштовуються заради запо-чаткування (поглиблення) ділових контактів, отримання необхідної інформації тощо. Відповідно до міжнародної практики найбільш уро-чистими та почесними за церемоніалом видами прийомів уважаються сніданок і обід (від 12 до 15 і від 19 до 21 години). Іншими видами прийомів можуть бути “фуршет” або “коктейль” (від 17 до 20 години), вечеря (початок о 21 годині та пізніше).

Етикет і діловий протокол вимагають, щоб бізнесмени, які за-прошені на прийом, суворо дотримувались усталених правил стосовно одягу, поведінки за столом, спілкування, обміну візитними картками тощо.

На всі прийоми, що влаштовуються до 20 години, чоловікам можна одягати костюм будь-якого неяскравого кольору, а на прийоми, які розпочинаються о 20 годині і пізніше, рекомендується костюм чор-ного або іншого темного кольору. На всі види прийомів належить одягти білу (не трикотажну) сорочку з краваткою будь-якого, але не яс-кравого (можна чорного) кольору. До строгих костюмів пасують чере-вики темно-коричневого або чорного кольору. Не можна взувати чере-вики на грубих підошвах, спортивне взуття. Колір чоловічих шкар-петок має бути темнішим за колір костюма; строкаті шкарпетки не па-сують до вечірнього костюма.

64

Жінці, запрошеній на денний прийом або коктейль, рекомен-дується бути в одязі строгих і скромних ліній та пастельних тонів (у звичайної довжини сукні або костюмі). На прийоми, що розпочи-наються о 20 годині та пізніше, доцільно одягати вечірню сукню (більш ошатну і відкриту). При цьому жінки взувають вихідні туфлі з будь-якими зручними підборами. Для таких випадків зовсім не пасує взуття на каучуковій підошві та спортивне взуття. Жіноча сумочка має бути невеликою.

На будь-якому прийомі треба контролювати свої дії (вчинки). При покашлюванні треба повернути голову набік і прикрити рот рукою, а при раптовому нападі кашлю обов’язково прикласти до рота носову хусточку. Не слід шморгати носом. Потребу чхнути варто по можливості затамовувати, злегка стискаючи перенісся з обох боків. Обов’язково треба піднести хусточку до носа в момент чхання.

Правила поведінки за столом зумовлені міркуваннями зруч-ності і доцільності, гігієнічними та естетичними вимогами. Основна вимога – їсти і пити якомога тихіше або взагалі беззвучно. Коли хтось виголошує тост, непристойно продовжувати їсти, пити або розмовляти з сусідом. За столом треба сидіти прямо, але не розсідатись та не клас-ти лікті на стіл. Треба знати, як правильно користуватися столовими приладдям.

Окремі зауваження треба зробити щодо етики жінки-бізнес-мена. Найважливіші з них стосуються зовнішності та одягу. Діловий одяг вирізняється класичним кроєм, неяскравими кольорами, багато-функціональністю. У всьому діловому світі основним робочим одягом жінки є костюм. Сукню носять лише однотонну і тільки влітку. Зачіс-ка, макіяж і біжутерія мають органічно доповнювати діловий костюм (спідницю, жакет, блузку). Зачіска має бути строгою, але елегантною. Прикрас краще мати небагато, макіяж дуже скромний, майже непоміт-ний. Варто частіше посміхатись і уважно слухати співрозмовника.

Обов’язковим атрибутом першої зустрічі з діловим партнером є обмін візитними картками. Текст візитки має бути надрукованим українською мовою, а на звороті – англійською (найчастіше) або мо-вою країни перебування. Звичайно у ній зазначаються емблема і назва фірми; прізвище, ім’я та по батькові (іноземною мовою – ім’я та пріз-вище), посада; адреса (послідовність слів і цифр має відповідати напи-санню реквізитів вітчизняних і міжнародних поштових відправлень); номери телефонів, факсу і телексу.

Обмін візитними картками має здійснюватись точно за рангом посад, які обіймають члени делегації. При візиті за кордон, відповідно до етикету, першими вручають візитні картки господарі. Необхідно вручати візитні картки обома руками або лише правою рукою. При

65

цьому така акція має супроводжуватись взаємними легкими уклонами. Отримавши візитну картку, треба прочитати вголос ім’я і прізвище співрозмовника (партнера), уточнити його посаду.

В усьому цивілізованому світі будь-які переговори вважають важливим елементом ділового спілкування і обов’язковою переду-мовою успішної підприємницької діяльності (особливо міжнародної). Переговорний процес починається з того моменту, коли одна зі сторін запропонує обговорити умови і деталі укладання конкретної угоди (до-говору, контракту). Якщо інша сторона приймає пропозицію, то настає один з визначальних етапів – підготовка до переговорів, що часто є за-порукою їхнього успіху. Проте дуже важливо у переговорному процесі враховувати сучасні вимоги щодо ведення переговорів, їхньої тактики, певних психологічних аспектів тощо.

Підготовка до переговорів включає вирішення організаційних питань і опрацювання основного процесу переговорів.

До організаційних питань належать складання програми прийо-му іноземних партнерів; формування групи (делегації) учасників пе-реговорів; визначення місця і часу переговорів; узгодження порядку денного кожного засідання.

Основними елементами програми прийому є порядок зустрічі; персональний склад групи, яка зустрічатиме іноземців; розміщення у готелі (іншому місці тимчасового проживання); участь представників іноземних установ, акредитованих в Україні, засобів масової інформа-ції; ділова частина програми (зустрічі, бесіди, переговори); проведен-ня прийомів; екскурсії чи культурні заходи; проводи учасників переговорів.

Опрацювання основного процесу переговорів має включати аналіз проблеми та зацікавленості учасників переговорів в її розв’я-занні; формування загального підходу щодо переговорів і власної по-зиції на них; визначення можливих варіантів результатів переговорів.

Підготовча робота має охоплювати також завчасну підготовку документів до переговорів, заяв, проектів, угод, договорів, контрактів. Невід’ємною частиною підготовчої роботи до переговорів є форму-вання досьє щодо предмета переговорів (переважно відомостей про партнерів, фірму, з якою вирішено мати справу тощо).

Сучасні вимоги щодо ведення переговорів безпосередньо зв’я-зані з компетентністю і високим професіоналізмом партнерів. Необ-хідно ретельно готуватися до бесід і переговорів. На запитання парт-нера треба відповідати не загальними фразами, а з повним знанням технічних і організаційних подробиць усіх конкретних аспектів пред-мета переговорів. Дуже важливо, щоб у переговорах брали участь не

66

лише керівники фірм (організацій), а і спеціалісти та менеджери, які добре розуміються на технічних “тонкощах” тих питань, що є пред-метом переговорів.

Тактика переговорів належить до витончених інструментів, якими варто добре володіти, або досягти бажаних успіхів у започат-куванні ділових стосунків. Існує кілька тактичних прийомів ведення переговорів:

1) прийом “виходу” (прохання відкласти розгляд того або ін-шого питання до наступного засідання, щоб узгодити його з іншими фірмами-партнерами чи добре обміркувати всі позитивні та негативні моменти, зв’язані з прийняттям пропозиції партнера);

2) прийом “пакетування” (для обговорення пропонується не одне питання, а кілька, включаючи, як привабливі так і малоприйнятні для партнера пропозиції; велика зацікавленість в одній пропозиції може спровокувати згоду на іншу, менш привабливу);

3) прийом “завищення вимог” (включення до складу обговорю-ваних проблем пунктів, які потім можна безболісно зняти під вигля-дом поступки, але натомість зажадати аналогічного кроку з боку партнера);

4) прийом “висунення вимог в останню хвилину” (безпосе-редньо перед підписанням контракту один з партнерів висуває нові вимоги, які можуть бути задоволені іншим партнером, який надто за-цікавлений у контракті).

Важливо окремо зазначити, що навіть наймайстерніше підго-товлені ділові пропозиції не можуть применшити значущість психо-логічних аспектів переговорів. По-перше, необхідно використати всі відомі засоби впливу на партнера, щоб зацікавити його своєю пропо-зицією. Треба так повести розмову, щоб партнер сам висловив мірку-вання, які від нього було бажано почути. По-друге, у процесі пере-говорів треба виявляти виняткову увагу до партнера, бути максималь-но зацікавленим слухачем. По-третє, переговори мають завжди здійс-нюватись у ввічливо-прихильному тоні; усі нетактовні (тим більше брутальні) методи переговорів не допускаються. Бажано відгукуватися на виступ (мову) партнера репліками типу “Приємно це чути…”, “Це цікаво…”, “Розумію вас…” тощо, які висловлюють схвалення, діловий інтерес і розуміння його позиції. По-четверте, обов’язковою умовою успішних переговорів є правильна і переконлива мова, впевнений тон. У процесі виступу на переговорах важливо акцентувати увагу на головній думці, змінювати тон і темп мови, робити паузи до і після важливих міркувань. До цього варто додати, що на переговорах певне значення мають не лише вимовлені слова, а і невербальні засоби спіл-кування (вираз обличчя, погляд, поза, жести тощо).

67

Тема 5. Стратегія підприємницької діяльності

5.1. Цілі підприємницької діяльності. 5.2. Етапи формування стратегії підприємницької діяльності. 5.3. Стратегічні альтернативи.

5.1. Цілі підприємницької діяльності

Цикл підприємницької діяльності в загальному випадку вклю-

чає такі етапи: − аналіз ситуації; − визначення цілей; − розробку стратегії; − реалізацію цілей, тобто організація поточної діяльності під-

приємства; − контроль і коригування діяльності. На етапі аналізу ситуації підприємець аналізує зовнішнє під-

приємницьке середовище і внутрішні умови підприємства, тобто макро- і мікросередовище.

На макрорівні (рівні макросередовища) аналізується геогра-фічне, демографічне, економічне, політичне, правове, технологічне, еко-логічне, соціально-культурне, міжнародне та ін. середовища. Для на-шої економіки характерна невизначеність зовнішніх факторів: зміни економічної системи, недосконалість законодавства, нерозвинутість рин-ку капіталів, зміна настроїв суспільства. Усе це ускладнює аналіз та прогнозування ситуації.

На мікрорівні (рівні мікросередовища) аналізується інститу-ціональне середовище підприємства, його внутрішні умови і ресурси, тобто рівень виконання функцій підприємництва. Для більшості наших підприємств характерні недосконалість технології; низька технічна забезпеченість; низький технічний рівень устаткування; низька якість продукції; недостатній рівень кваліфікації персоналу; недосконала ор-ганізація постачання та збуту, фінансової роботи; розрив господарсь-ких зв’язків; низька якість послуг зв’язку, банків, посередників.

Відповідно до особливостей зовнішнього середовища, тенден-цій його зміни та внутрішніх умов підприємства визначаються цілі і стратегія підприємництва.

Підприємство має генеральну (головну) мету, тобто причину його існування (місію), і безпосередні (локальні) цілі, які досягаються на різних етапах діяльності.

Вузькоекономічні погляди на діяльність комерційного підпри-ємства базуються на тому, що його головною метою є отримання максимального прибутку. Але відомі у світі бізнесмени стверджують, що місією їх фірми є служіння суспільству, утворення кращого світу та ін.

68

Вигоди суспільства від діяльності підприємців наступні: − збільшення національного багатства; − надходження у вигляді податків; − збільшення зайнятості населення та його доходів у вигляді

заробітної плати; − збільшення кількості товарів, поліпшення їх якості та зни-

ження цін; − благодійна діяльність. Таке співіснування є взаємовигідним: підприємець викорис-

товує суспільство для одержання прибутку, суспільство забезпечує підприємцю одержання прибутку і штовхає його на шлях служіння своїм інтересам. Якщо діяльність підприємця не відповідає інтересам суспільства, його потребам (наприклад, за якістю, ціною товару), воно вживає відповідних заходів (економічних – зниження попиту, адмі-ністративних – антимонопольне законодавство, законодавство щодо захисту прав споживачів).

Отже, місією підприємства можна вважати виробництво про-дукції (послуг) для задоволення потреб суспільства і одержання зав-дяки цьому максимального прибутку.

Безпосередні цілі, які досягаються на різних етапах діяльності підприємця, можуть бути наступними:

− одержання задовільного (чи максимального) прибутку у ко-ротко- або довгостроковому періоді. Для кількісного виразу цієї мети може використовуватись абсолютний (у гривнях) або відносний (у про-центах) показник. Наприклад, одержувати не менш 20 % прибутку на вкладений капітал за рік. Обираючи метою досягнення максимального прибутку у короткостроковому періоді, підприємець відмовляється від фінансування наукових досліджень, впровадження нової продукції і в результаті в довгостроковій перспективі його прибутки будуть мен-шими через відставання від конкурентів;

− досягнення або збереження передових позицій на ринку. Кількісний показник – частка вітчизняного та зарубіжного ринків, яка повинна контролюватись даним підприємством, наприклад, охоплення 40 % ринку певного товару в Україні;

− зменшення ризику шляхом утворення резервів, диверсифі-кації, продажу товару на різних ринках та ін.;

− наукові дослідження та впровадження інновацій; − покращення взаємовідносин з персоналом (забезпечення

певних доходів і умов працівникам); − створення позитивного іміджу підприємства тощо. Одночасно можуть переслідуватись декілька цілей. Одна з них

є головною, решта – обмеженнями.

69

5.2. Етапи формування стратегії підприємницької діяльності

В залежності від цілей визначається стратегія підприємницької діяльності.

Стратегія – це комплексна програма перспективних дій (за-ходів), яка забезпечує досягнення поставлених цілей. Існує також інше визначення: економічна стратегія – це система забезпечення конку-рентної переваги фірми.

Стратегія як комплекс заходів охоплює стратегію маркетин-гової діяльності, науково-дослідних робіт, виробництва, фінансову, со-ціальну, екологічну. Результатом стратегічного планування є довго-строковий плановий документ – бізнес-план. Він складається з таких розділів: вступ; загальна характеристика підприємства та галузі; ха-рактеристика продукції (послуг) та ринків збуту; характеристика кон-курентного середовища; план маркетингу; виробничий план; фінан-совий план; оцінка ризиків.

Процес розробки (коригування) стратегії включає : 1. Вибір сфери діяльності підприємства, тобто виду діяльності

(виробниче підприємство, торгoвельне посередництво, фінансове під-приємництво) та галузі (легка промисловість, машинобудування). Ви-бір здійснюється на основі оцінки фактичної і потенційної діяльності підприємства (устаткування, технології), привабливості даної сфери діяльності (попит, перспективність з урахуванням державних планів розвитку, світових тенденцій, пріоритетні направлення, пільги, рівень конкуренції, прибутковість). Діяльність підприємства може здійсню-ватись у кількох галузях і видах підприємницької діяльності. Це ро-биться для зниження ризику (горизонтальна, вертикальна інтеграція, диверсифікація).

2. Визначення цільових ринків, тобто переліку конкретних ви-робів і кола споживачів. Відповідно визначаються технологічний роз-виток, інвестиційні програми, вимоги до кваліфікації персоналу.

3. Вибір програми дій (стратегії) на цільовому ринку. Залежно від того, на якій стадії життєвого циклу перебуває фірма у даний час, її керівництво може вибрати одну з наведених нижче базових стратегій:

− стратегію виживання – вона є, по суті, захисною стратегією і використовується при кризовому стані економічної діяльності під-приємства;

− стратегію стабілізації – стратегію діяльності підприємства з урахуванням нестабільності (коливання) обсягу продажу своєї продук-ції і отримуваної величини доходів;

− стратегію зростання – найприйнятнішу (найефективнішу) стратегію стабільного зростання обсягів продажу, прибутку, капіталу.

70

Процес планування (передбачення) потенційно можливих гос-подарських ризиків звичайно охоплює такі процедури:

− визначення максимально можливих критичних допущень; − виявлення можливостей виникнення кожної з несподіванок і

розрахунки величини ризику кожного виду; − розробку системи захисних (нейтралізуючих) дій за умови

настання кризової ситуації на підприємстві.

5.3. Стратегічні альтернативи

На основі результатів ситуаційного аналізу здійснюється кон-кретний вибір стратегічних альтернатив фірми. Можливі варіанти ви-бору таких стратегічних альтернатив подані в таблиці 2.3. Користу-ючись такою своєрідною матрицею, можна точніше узгоджувати роз-роблену стратегію з можливостями фірми, особливостями виробницт-ва і реалізації, процесом сегментації споживчого ринку. Вибір конкретної етапної стратегії фірми має здійснюватись на основі аналітичних оці-нок господарських шансів і ризиків, що є найбільш вірогідними для кожної з можливих стратегій з урахуванням сучасної економічної ситуації. Таблиця 2.3 – Можливі стратегічні альтернативи виробничого

підприємства стосовно його базових стратегій Базова стратегія

Показник вибору альтернатив

Можлива стратегічна альтернатива

Стратегія виживання (захисна)

Собівартість продукції Мінімальний рівень рентабельності Частка фірми на ринку Чисельність персоналу

Зміна стратегії маркетингу, товарної політики Жорстка економія ресурсів Удосконалення управління фірмою

Стратегія стабілізації (наступально-захисна)

Дохід від продажу товарів Дохід на активи фірми Дохід на акції та облігації Швидкість оновлення продукції

Економія ресурсів Зменшення питомих витрат, відновлення рівня доходу Стабілізація економічної ситуації

Стратегія зростання (наступальна)

Обсяг продажу продукції Величина отримуваного доходу Частка фірми на ринку Індекс зростання виробництва

Інтенсифікація ринку Диверсифікація виробництва Міжфірмове ділове співробітництво і кооперація Зовнішньоекономічна діяльність

71

Вибір стратегій виживання або стабілізації є об’єктивним і вимушеним процесом за умови катастрофічного занепаду економічної діяльності підприємницької структури чи настання нестабільності (значних коливань) у показниках фактичного продажу продукції та отримуваного прибутку.

Стратегія виживання має суто захисний характер і передбачає здійснення системи заходів, що забезпечують вихід фірми з кризового стану в максимально короткий термін. Підприємець зі своєю коман-дою менеджерів має діяти рішуче і швидко здійснити:

− у сфері маркетингу – перегляд товарної політики, системи товаропросування, її більшу адаптацію до зовнішнього середовища і кон’юнктури ринку; проведення гнучкішої цінової політики; внесення необхідних змін в організацію виробництва;

− у фінансовій діяльності – створення умов жорсткої економії витрат матеріальних ресурсів, обмеження до виправданого мінімуму процесу інвестування; залучення нових банківських кредитів (бажано на пільгових та ощадливих умовах); централізацію фінансових опе-рацій; аукціонний продаж чи закриття збиткових виробництв;

− у системі управління – перегляд методів управління, співвід-ношення централізації і децентралізації управлінських рішень; прове-дення необхідних кадрових змін.

Стратегія виживання не може бути довготривалою, оскільки не відповідає економічним інтересам підприємця і всього персоналу.

Стратегія стабілізації передбачає передусім вирівнювання обсягу продажу, прибутку та інших найбільш важливих показників ефективності підприємницької діяльності з наступним їх підвищенням. Залежно від реальної економічної ситуації на підприємстві рекомен-дується використовувати один з трьох вірогідних підходів до практич-ного здійснення стратегії стабілізації: 1) економія та найбільш ощад-ливе використання всіх видів ресурсів з активним наміром швидкої стабілізації системи господарювання; 2) позитивне зрушення в обсягах і ефективності виробництва з певною надією на швидке пожвавлення підприємницької діяльності; 3) обґрунтована стабілізація економічної ситуації, за якої стають необхідними довгострокові науково-технічні і соціально-економічні програми для досягнення міцної ринкової пози-ції фірми. Стратегія економії може бути використана у випадках, коли спад виробництва передбачений і контролюється дирекцією фірми або коли починається непередбачений раптовий спад обсягу продажу і загальної величини прибутку.

72

Цілі названої стратегії у відповідному вимірі часу можна сфор-мулювати так: найближча (термінова) – зупинити спад ділової актив-ності та результативності підприємницької діяльності; середньострокова – розпочати процес поліпшення економічного стану фірми; довгостро-кова – започаткувати стадію пожвавлення і зростання.

Стабілізація економічної ситуації звичайно здійснюється за умови, коли результативність підприємницької діяльності характери-зується значними коливаннями. Специфічні дії дирекції фірми щодо досягнення стабілізації зводяться до такого: якщо коливання показ-ників ефективності бізнесу мають короткостроковий характер, то вар-то домагатися необхідної збалансованості між обсягами виготовленої продукції і ринку її збуту; за досить тривалого періоду коливань, коли фірма тривалий час не спроможна забезпечити стабільність вироб-ництва і продажу товарів, їй варто розпочати здійснення програми переходу на випуск іншого виду продукції.

Стратегія зростання є привабливою для будь-якої підпри-ємницької структури. Її треба розглядати як певну сукупність окремих стадій і адекватних їм різновидів стратегій загального циклу зрос-тання, а саме: 1) початкову; 2) проникнення; 3) прискореного зростан-ня; 4) перехідну.

Початкова стратегія циклу зростання характеризується певними особливостями. Основні з них такі: 1) виявляють і ліквідують вузькі місця у процесах реалізації конкретних проектів (інноваційних, інвестиційних, виробничих, сервісних), що не передбачені планом і програмами. “Вузькі місця” – це неузгоджені за спроможністю ланки виробництва всієї системи господарювання; 2) обсяг продажу товару повільно зростає, проте прибутку фірма практично не отримує. Метою цього різновиду стратегії є поступове зростання ділової активності для того, щоб забезпечити фірмі досягнення оптимальної ефективності господарської діяльності. Реалізація цього різновиду стратегії вимагає значних витрат ресурсів за мінімальних (часто відсутніх) доходів. Тому потрібне уважне ставлення до розв’язання фінансових проблем.

Стратегія проникнення. До визначальних і характерних її властивостей належать: 1) подальше проникнення фірми на товарний ринок, знаходження нових ніш збуту; 2) відносно пропорційне зрос-тання обсягу продажу та прибутку (доходів); 3) поява певних кон-курентних переваг в окремих напрямках діяльності. Стратегія про-никнення звичайно передбачає збільшення темпів зростання обсягу продажу, придбання (купівлю) інших підприємницьких структур; ак-тивізацію реалізації довгострокових програм з метою модернізації тех-ніко-технологічної бази фірми і зміцнення фінансового її стану.

73

Стратегія прискореного зростання супроводжується швид-ким збільшенням обсягу продажу і доходів, причому зростання дохо-дів за своїми темпами випереджає динаміку обсягу продажу. Разом з тим спостерігається і негативна тенденція – необхідність вкладання великих фінансових ресурсів у технічний розвиток виробництва і післяпродажний сервіс. Метою цього різновиду стратегії зростання є максимально можливе використання внутрішньофірмових можливостей. Тому фірмі вигідно стратегію прискореного зростання підтримувати якомога довше.

Стратегія перехідного періоду. Перехідній стадії притаманні такі риси: зменшуються темпи зростання обсягів продажу і загальної величини прибутку; на завершальній стадії цього періоду може настати стагнація, яка примушує фірму переорієнтуватися на іншу базову стратегію (стабілізації або виживання). Метою стратегії перехід-ного періоду є перегрупування ресурсів і напрямків діяльності фірми задля скорочення періоду стагнації. Застосування цієї стратегії є виправ-даним для започаткування підприємництва, можливості втримання на ринку і для зміцнення своїх позицій на ньому, якщо зростає попит на продукцію тощо.

Стратегію розвитку фірми розглянемо на прикладі можливих альтернатив стратегії зростання.

Інтенсифікація ринку спрямовує зусилля підприємства на за-кріплення своїх позицій на ринку. Інтенсифікація ринку реально може проводитись за допомогою трьох основних методів:

1) проникнення на ринок. Метод охоплює стимулювання про-дажу товару за допомогою реклами; активізацію збуту продукції; роз-ширення форм стимулювання покупців;

2) розвитку ринку. Метод здійснюється за активного марке-тингу продукту з одночасним входженням фірми у нові сегменти рин-ку завдяки витісненню з певного його сегмента конкурентів або за ра-хунок вищої якості продукту;

3) географічної (територіальної) експансії. Метод пов’язаний з інтенсивним виходом фірми на нові географічні ринки збуту за допомогою нових посередників, відкриття нових представництв.

Диверсифікація виробництва зв’язана з проникненням капі-талу певної фірми в галузі, які прямо не торкаються основної сфери її діяльності.

Важливими стратегічними альтернативами функціонування та розвитку підприємства є також міжфірмове співробітництво, коопе-рація та зовнішньоекономічна діяльність.

Основні напрямки стратегії зростання можна відобразити, як у таблиці 2.4.

74

Таблиця 2.4 – Напрямки стратегії зростання Продукція Ринок збуту стара нова

Освоєний Проникнення на ринок Розробка нових видів товарівНовий Розширення ринку збуту Розробка нової продукції і

розширення ринків

Більш агресивні напрямки стратегії потребують додаткових витрат на розробки нової продукції, освоєння ринків, захоплення під-приємств-конкурентів.

Тема 6. Основні організаційні форми підприємництва

6.1. Класифікація підприємств (організацій). 6.2. Сутність, переваги та недоліки одноособового володіння. 6.3. Особливості та види персональних товариств. 6.4. Види товариств на капіталі (об’єднань капіталів). 6.5. Особливості акціонерних товариств. Порядок створення

та структура управління акціонерного товариства. 6.6. Види цінних паперів. Номінальна та ринкова вартості акцій.

План розміщення акцій. 6.7. Дивідендна політика.

6.1. Класифікація підприємств (організацій)

Для забезпечення життєдіяльності люди створюють певні ор-

ганізації-підприємства. Згідно з Господарським кодексом України, під-приємство – самостійний суб’єкт господарювання, створений для задо-волення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здій-нення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарсь-кої діяльності. Підприємства можуть створюватись як для здійснення підпри-ємництва, так і для некомерційної господарської діяльності. Підприємство є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку зі своїм най-менуванням та ідентифікаційним кодом. Підприємство не має у своєму складі інших юридичних осіб. Правоздатність юридичної особи вини-кає в момент реєстрації.

Класифікація підприємств (організацій) проводиться за рядом ознак (табл. 2.5).

75

Таблиця 2.5 – Класифікація підприємств (організацій) Класифікаційна ознака Вид підприємства

Мета і характер діяльності

Комерційне, яке діє з метою отримання прибутку. Некомерційне, для якого отримання прибут-ку не є основною метою (благодійницьке, освітянське, релігійне, медичне та ін.).

Форма власності Приватне, колективне, державне, кому-нальне, змішане.

Належність капіталу Національне, іноземне, багатонаціональне (спільне).

Галузево-функціональний вид діяльності

Промислове, будівельне, сільськогоспо-дарське, транспортне, торговельне, бан-ківське, страхове, туристичне, інновацій-но-впроваджувальне та ін.

Спосіб утворення (засну-вання) та формування ста-тутного фонду

Унітарне – створюється одним засновни-ком (держава, об’єднання громадян, при-ватний власник). Корпоративне – утворюється, двома або більше засновниками за їх спільним рі-шенням (договором), діє на основі об’єд-нання майна та підприємницької чи тру-дової діяльності засновників.

Розмір Мале (до 50 працюючих, річний дохід до 500 тис. євро), середнє, велике (більше 1000 працюючих, дохід більше 5 млн євро).

Організаційно-правова форма господарювання

Одноособове, господарське товариство.

За ознакою “організаційно-правова форма господарювання”

розглянемо класифікацію детальніше. Правовий статус підприємства визначає, хто та в якому розмірі несе відповідальність за зобов’я-заннями підприємства, кому належить право укладати угоди від імені фірми та хто вирішує питання її господарської діяльності.

Вибір організаційно-правової форми підприємства залежить від багатьох чинників, а саме:

1) кількості учасників суб’єкта господарювання; 2) порядку утворення статутного фонду (майна) підприємства,

потреби у фінансових коштах; 3) потрібного рівня прав та відповідальності; 4) способу розподілу прибутків і збитків; 5) форми управління підприємством;

76

6) можливості зміни власника; 7) вимог господарського права. З урахуванням названих чинників підприємець вибирає орга-

нізаційно-правову форму господарювання. Основні організаційно-пра-вові форми підприємств наведені на рис. 2.3.

Рис. 2.3 – Класифікація підприємств за організаційно-правовою формою господарювання

За міжнародною класифікацією всі підприємства в різних краї-

нах поділяють на одноособові та об’єднання підприємців. Згідно з чинним законодавством в Україні такі об’єднання підприємців нази-вають господарськими товариствами. За характером об’єднання в євро-пейських країнах розрізняють персональні товариства (об’єднання осіб) та товариства на капіталі (об’єднання капіталів). Згідно із законодавством США персональні товариства називають партнерствами, а товариства на капіталі – корпораціями.

З метою уніфікації правового регулювання діяльності фірм в державах Європейського Союзу виділяються два види компаній: 1) ком-панія публічного типу – відповідає відкритому акціонерному товариству;

Підприємства (фірми)

Одноособові Господарські товариства (об’єднання підприємців)

Персональні товариства(об’єднання осіб)

Товариства на капіталі (об’єднання капіталів)

Повне

товариство

Командитне товариство

Товариство з

обмеженою відпові-

дальністю

Товариство з

додатковою відпові-

дальністю

Акціонерне товариство (відкрите, закрите)

За характером об’єднання

За ступенем відповідальності

77

2) компанія приватного типу – відповідає товариству з обмеженою від-повідальністю, закритому акціонерному товариству.

За ступенем відповідальності розрізняють повне, командитне товариство, товариство з обмеженою, додатковою відповідальністю, акціонерне товариство відкритого та закритого типів. Чинним законо-давством України застосована європейська термінологія щодо видів товариств.

Статистичні дані про розвиток різних організаційно-правових форм підприємництва в Україні наведені в таблиці 2.6. Таблиця 2.6 – Динаміка кількості підприємств за організаційно-правовими

формами господарювання Найменування 1997 2001 2004

Приватне, індивідуальне та сімейне підприємства 111644 192168 229698 Повне товариство 1640 1997 1977 Командитне товариство 653 799 703 Товариство з обмеженою відповідальністю 147738 221905 281105 Товариство з додатковою відповідальністю 718 719 689 Акціонерне товариство в тому числі:

30922 34942 34662

– відкрите 8883 12089 11906 – закрите 18981 22100 22089

Співвідношення різних організаційних форм господарювання

проілюстровано рис. 2.4.

6,3%

0,5%

41,9%

51,3%

Приватні та індивідуальні підприємства

Персональні товариства

Товариства з обмеженою та додатковою відповіда

Акціонерні товариства

Рис. 2.4 – Співвідношення різних організаційних форм господарювання в економіці України на початок 2004 року

78

6.2. Сутність, переваги та недоліки одноособового володіння

Одноособове володіння є власністю однієї фізичної особи або сім’ї. Керівництво здійснює власник або менеджер під контролем

власника. Власник несе відповідальність за зобов’язаннями підпри-ємства всім своїм майном.

В Україні до даного типу господарської діяльності відносяться підприємництво без створення юридичної особи та приватні підпри-ємства. Згідно з Господарським кодексом України приватним під-приємством визнається підприємство, що діє на основі приватної влас-ності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб’єкта госпо-дарювання – юридичної особи.

Одноособові підприємства в основному малі та середні, але можуть бути і гіганти сімейного типу (фірми Круппа, Ротшильдів, Оліветті, Форда, Гейтса). У першій десятці найбагатших людей пла-нети у 2002 році було дев’ять американців. США залишаються краї-ною найбагатших людей – 243 мільярдери, на другому місці – Японія (25 мільярдерів). Українців серед 497 надбагатіїв світу не виявилося, проте там є сім росіян. Мільйонерів в Росії кілька тисяч, а в Україні – близько 200 (за даними 2000 року).

До невеликих одноособових володінь, як правило, відносяться такі: − місцева роздрібна торгівля (власники кондитерських, ресто-

ранів, гастрономів, м’ясних, овочевих, фруктових, тютюнових лавок, магазинів залізних виробів);

− невеликі сільськогосподарські ферми, сади; − об’єкти місцевої сфери обслуговування (перукарні, служба по-

буту, майстерні з ремонту побутової техніки та автомобілів); − місцеве виробництво. Одноособові фірми – це найбільш розповсюджена форма орга-

нізації бізнесу у розвинутих країнах. Наприклад, в США 70–80 % усіх підприємницьких фірм є одноособовими володіннями, але їх частка в обсязі продажу становить 10–14 %, тому що в середньому одноособові фірми за своїм розміром менші, ніж фірми інших типів.

У найменуванні одноособової фірми, як правило, вказується прізвище засновника або його прізвище та профіль підприємства. На-приклад, “Петренко, роздрібна торгівля”.

Одноособове володіння має певні переваги та недоліки. (Ми бу-демо розглядати відповідні переваги та недоліки для різних органі-заційно-правових форм, що враховуються при виборі та обґрунтуванні

79

доцільності застосування тієї чи іншої організаційної форми підпри-ємництва).

Переваги одноособового володіння. − відносна простота заснування (для реєстрації потрібна тіль-

ки заява); − повна самостійність, свобода і оперативність підприємниць-

ких дій (немає необхідності втрачати час на консультації з партнером для прийняття рішення);

− потужний безпосередній стимул для напруженої та ефек-тивної праці (праця на себе);

− забезпечення конфіденційності діяльності (збереження комер-ційної таємниці);

− виробництво продукції невеликими партіями з урахуванням особистих потреб та смаків клієнтів;

− можливість розташовування фірми у малонаселених та важ-кодоступних регіонах.

Проте, ця форма підприємництва має такі значні недоліки: − труднощі із залученням великих капіталів (власних фінан-

сових ресурсів одноособового підприємця здебільшого не вистачає для розвитку справи);

− через високий рівень ризику (високий процент банкрутств) комерційні банки неохоче надають таким підприємцям великі кредити, вимагають більш високу плату за користування ними. Наслідком є об-межені масштаби виробництва і тому висока собівартість, ціна про-дукції і як результат низька конкурентоспроможність фірми;

− повна (необмежена) відповідальність власника за борги фір-ми. Це означає, що у випадку невдалого господарювання власник може втратити усе власне майно, яке піде на сплату боргів кредиторам, якщо активів підприємства не вистачить;

− відсутність спеціалізованого менеджменту. Здійснюючи пов-ний контроль за діяльністю підприємства, власник повинен сам вико-нувати всі управлінські функції (фінансову, постачання, залучення персоналу, організацію виробництва, рекламу, збут). Але людські здіб-ності, як правило, обмежені, підприємцю також може не вистачити знань, навичок та часу для виконання всіх функцій. Наприклад, йому вдається діяльність збуту товару, але важко вирішувати фінансові проблеми. Тому доводиться звертатись за консультацією, залучати спе-ціалістів, що потребує великих коштів;

− висока залежність діяльності фірми від зовнішнього сере-довища. Наприклад, від’їзд населення з місця знаходження підпри-ємства, зростання безробіття (зменшення доходів), збільшення кіль-

80

кості власників автомобілів може призвести до скорочення кількості постійних клієнтів;

− для одноособового власника є проблемою використання ви-хідних днів, відпустки, лікарняних;

− спадкоємцям власника доводиться сплачувати великі подат-ки на спадщину.

6.3. Особливості та види персональних товариств

Персональне товариство – це об’єднання зусиль та капіталів

двох і більше фізичних або юридичних осіб за умов розподілу прибутків і збитків, спільного прийняття рішень, активної особистої участі у веденні справ.

Персональні товариства (партнерства) – менш поширена фор-ма організації бізнесу порівняно з одноособовим підприємством. В США на партнерства припадає приблизно 10 % загальної кількості форм та 4 % обсягу продажу.

Переваги партнерств (персональних товариств): − партнерство легше організувати порівняно з акціонерним то-

вариством; − об’єднання капіталів кількох партнерів дозволяє збільшити

масштаби виробництва, зменшити ризик, спрощує одержання кредитів; − застосування функціональної спеціалізації партнерів за нап-

рямками діяльності; − розподіл відповідальності при прийнятті рішень і тому змен-

шення психологічного стресу учасників порівняно з індивідуальним підприємцем;

− закритість (забезпечення конфіденційності діяльності – не потрібні публічні фінансові звіти, як у відкритому акціонерному то-варистві).

Однак, персональне товариство не тільки не може подолати недосконалість одноособового володіння, а й породжує такі нові проб-леми, як:

− необмежена солідарна відповідальність партнерів за борги товариства. Кожний партнер несе повну відповідальність всім своїм майном не тільки за результат власних управлінських рішень, але і за наслідки дій будь-якого іншого партнера. Це означає, що учасники несуть солідарну відповідальність (кожний відповідає за всіх);

− невисока оперативність прийняття колективних рішень всіма учасниками товариства (окрім випадків делегування повноважень). Та-кож можлива несумісність інтересів та неузгодженість дій;

81

− обмеженість фінансових ресурсів товариства через невелику чисельність партнерів;

− бюрократизм, пов’язаний із забезпеченням спадкоємності. Ви-хід із товариства, смерть партнера потребують реорганізації фірми, що збільшує підприємницький ризик. Тому персональне товариство є по-рівняно нестійкою організаційно-правовою формою підприємництва.

Розглянемо види персональних товариств. Повним товариством є господарське товариство, всі учасники якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють під-приємницьку діяльність від імені товариства і несуть додаткову солі-дарну відповідальність за зобов’язаннями товариства усім своїм майном.

Майно повного товариства формується за рахунок внесків учасників та отриманих доходів. Розмір частки кожного з учасників, порядок внесення вкладів, розподіл прибутків і збитків, повноваження партнерів визначаються в установчому договорі. Прибутки та збитки можуть розподілятись порівну, якщо партнери не домовляються про інший порядок розподілу. Звичайно партнери, які вкладають більшу частку капіталу, мають і більшу частку прибутку. Наприклад, у Ні-меччині існує така практика: 4 % прибутку поділяється залежно від частки капіталу, решта – порівну.

Нові учасники можуть бути залучені тільки за згодою всіх парт-нерів. В деяких країнах число партнерів обмежено законодавством. Наприклад, у Великобританії – до 20 чоловік.

Всі учасники, як правило, мають рівні права і обов’язки. Кож-ний партнер є представником фірми та інших учасників і може діяти від їх імені. Ведення справ товариства здійснюється за спільною зго-дою всіх учасників. Звичайно рішення поточних питань приймаються більшістю голосів, а головні питання вимагають одностайного рішення.

Управління може здійснюватись або всіма учасниками, або од-ним чи кількома з них за дорученням, яке підписано рештою учас-ників. Доручення може бути скасовано за вимогою принаймні одного з учасників.

Учасник може передати свою частку іншим особам тільки за згодою всіх партнерів. Він може вийти з товариства (попередивши за три місяці). При цьому йому виплачується вартість вкладу і частина прибутку, одержаного в цьому році. У випадку смерті або реорганізації учасника (якщо це юридична особа) право на вступ до товариства має спадкоємець за згодою інших учасників. При відмові у вступі йому виплачують вартість частки.

Учасник, який систематично не виконує обов’язків або пере-шкоджає досягненню цілей товариства, може бути виключений у по-рядку, визначеному в установчих документах.

82

Якщо при ліквідації повного товариства виявиться, що наяв-ного майна не вистачає для сплати всіх боргів, за товариство несуть солідарну відповідальність його учасники всім своїм майном, неза-лежно від того, хто конкретно винен. Учасник, який сплатить повністю борги товариства, вправі звернутись з регресною вимогою до інших учасників.

Згідно із законодавством ряду країн повне товариство не є юридичною особою, а його учасники зберігають самостійність. За за-конодавством України повне товариство є юридичною особою.

В найменуванні повного товариства, як правило, вказуються прізвища засновників (учасників) або одне з них з додаванням Ко (ком-панія). Наприклад, “Іванов і Петренко, торгівля товарами”, “Ткачук і Ко”, “Автосервіс Арсенюк & Штефаник”, “Smiht & Co”, “Proctor & Gamble” (знак & – комерційна сума).

Повні товариства – це, як правило, невеликі сімейні підпри-ємства, де фінансовий ризик порівняно невеликий. Для більш масш-табних виробничих або торговельних підприємств, де відповідно і ризик більший, частіше застосовується форма товариства з обмеженою відповідальністю. Так на початок 2004 року в Україні співвідношення між кількістю повних товариств та товариств з обмеженою відпо-відальністю становило 1:142.

Повні товариства часто застосовуються при створенні фірм, що надають послуги фахівців (адвокатів, бухгалтерів, медиків). Навіть професіональні асоціації забороняють своїм учасникам створювати компанії з обмеженою відповідальністю, оскільки особиста повна від-повідальність передбачає гарантію високого рівня професіоналізму, в той же час ризик невдачі у фінансовому відношенні у таких про-фесійних галузях, як, наприклад, медицина, бухгалтерській облік, є по-рівняно невеликим.

Командитним товариством є господарське товариство, в якому один або декілька учасників здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть за його зобов’язаннями додаткову солідарну відповідальність усім своїм майном, на яке за законом може бути звернено стягнення (повні учасники), а інші учасники присутні в діяльності товариства лише своїми вкладами (вкладники).

До командитного товариства входять дійсні (повні) учасники з повною відповідальністю і учасники-вкладники з обмеженою відпо-відальністю.

Командитне товариство ще називають змішаним товариством (Росія, Великобританія).

Згідно із законом “Про господарські товариства” сукупний роз-мір часток вкладників не повинен перевищувати 50 % майна товариства.

83

Управління справами командитного товариства здійснюється тільки учасниками з повною відповідальністю. Якщо такий учасник один, то він здійснює управління самостійно. У випадку вибуття всіх учасників з повною відповідальністю командитне товариство припи-няє діяльність. У випадку вибуття всіх вкладників товариство може пе-ретворитися на повне.

Кошти командитного товариства при його ліквідації після ви-конання зобов’язань перед кредиторами у першу чергу розподіляються між вкладниками, а потім між дійсними членами з повною відпо-відальністю.

Командитне товариство застосовується в практиці як спосіб акумуляції капіталів, з одного боку, громадян (організацій), які бажа-ють реалізувати ділові проекти, але не мають достатніх коштів, а з ін-шого боку, громадян (фірм), які бажають вкласти свої капітали в спра-ву, але не мають привабливих проектів. Вкладник може у будь-який момент вийти із справи зі своїм паєм.

У деяких країнах командитні товариства використовуються для “відмивання” мафіозних капіталів.

У країнах колишнього СРСР створюються такі командитні то-вариства, куди входять, з одного боку, державні підприємства у ролі вкладника, а з іншого боку, керівники цих підприємств, або члени їх сімей, або їх довірені особи у ролі дійсних членів товариства. Така форма товариства дозволяє колишнім керівникам держпідприємств маніпулювати коштами цих підприємств ледве не на правах своєї приватної власності.

В дореволюційній Росії командитне товариство мало назву “товариство на довірі”.

У найменуванні командитного товариства вказується прізвище принаймні одного дійсного члена, наприклад, КТ “Хойер і Ко”.

Учасниками повного товариства, повними учасниками коман-дитного товариства можуть бути лише особи, зареєстровані як суб’єкти підприємництва.

6.4. Види товариств на капіталі (об’єднань капіталів) Існує три форми об’єднань капіталів: товариство з обмеженою

відповідальністю; товариство з додатковою відповідальністю; акціо-нерне товариство. Товариством з обмеженою відповідальністю є господарське товариство, що має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами, і несе відповідальність за свої-ми зобов’язаннями тільки своїм майном. Учасники товариства, які пов-

84

ністю сплатили свої вклади, несуть ризик збитків, пов’язаних з діяль-ністю товариства, у межах своїх вкладів.

Сума всіх вкладів складає статутний фонд товариства, окрім того утворюється резервний (страховий) фонд – не менше 25 % статутного.

Порядок розподілу прибутку товариства визначається уста-новчими документами. В товариствах з обмеженою відповідальністю прибуток, як правило, розподіляється між учасниками пропорційно до їхніх часток.

Подібно до товариства з повною відповідальністю учасник за згодою решти учасників може передати свою частку іншим особам або вийти із товариства, при цьому йому сплачується вартість його частки. У випадку смерті учасника право на вступ до товариства має спад-коємець, при відмові у вступі йому сплачують вартість частки.

Учасник, який не виконує обов’язків або перешкоджає до-сягненню цілей товариства, може бути виключений на основі рішення, за яке проголосували учасники, які володіють у сукупності більш як 50 % загальної кількості голосів учасників товариства (цей учасник не бере участі у голосуванні) з виплатою його частки.

В товаристві з обмеженою відповідальністю створюється пев-на структура управління (рис. 2.5).

Рис. 2.5 – Структура управління товариства з обмеженою відповідальністю

Вищим органом товариства є збори учасників (або призна-

чених ними представників). Збори учасників обирають голову това-риства. Учасники мають кількість голосів, пропорційну розміру їх час-ток в статутному фонді.

При вирішенні питань про основні напрямки діяльності, зміни в статуті, про виключення учасника з товариства рішення вважається прийнятим, якщо за нього проголосують учасники, що володіють у сукупності більш як 50 % загальної кількості голосів учасників това-риства. З решти питань рішення приймається простою більшістю голо-сів. Допускається прийняття рішення методом опитування (при цьому проект рішення або питання надсилається учасникам).

Вищий орган

Загальні збори учасників

Дирекція (правління)

Ревізійна комісія

Виконавчий орган

Контролюючий орган

85

Збори учасників скликаються не рідше двох разів на рік. Якщо потребують інтереси товариства, головою або учасниками склика-ються позачергові збори (у разі неплатоспроможності, скорочення ста-тутного фонду). Повідомлення про збори робиться не менш як за 30 днів.

В товаристві створюється виконавчий орган: колегіальний (дирекція) або одноособовий (директор). Члени дирекції не обов’яз-ково є учасниками товариства (можуть бути найманими службовцями), але директор, як правило, є учасником товариства. Дирекція органі-зовує виконання рішень зборів учасників, тобто здійснює поточне керівництво діяльністю товариства.

Контроль за діяльністю дирекції здійснюється ревізійною ко-місією, що утворюється зборами учасників з їх числа у кількості не менш трьох осіб. Ревізійна комісія складає висновок за річними звіта-ми, перевіряє діяльність дирекції за дорученням зборів або учасників. При виявлених зловживаннях комісія ставить питання про скликання позачергових зборів.

В найменуванні товариства вказується обмежений характер від-повідальності та, як правило, не містяться прізвища учасників. На-приклад, ТОВ “Цитрус”. В англомовних країнах до назви товариства з обмеженою відповідальністю додається абревіатура LTD, в Німеччині – GmbH, в Росії – ООО.

В дореволюційній Росії та в період НЕПу ця форма підпри-ємництва мала назву “пайове товариство” або “товариство на паях”.

Зараз така форма підприємництва дуже популярна на Заході, особливо в Європі. В багатьох країнах Західної Європи товариства з обмеженою відповідальністю зустрічаються набагато частіше, ніж акціо-нерні товариства. Товариства з обмеженою відповідальністю найбільш розповсюджені в Німеччині, Австрії і майже не зустрічаються у США та Швейцарії, де перевага надається акціонерним товариствам.

Враховуючи розповсюдження такої форми у великому та середньому бізнесі зарубіжної економіки, можливо було б очікувати значного розповсюдження її і у вітчизняній економіці. Однак, в Украї-ні більшість підприємств з такою організаційною формою засновано у сфері малого підприємництва, а повних і командитних товариств – значно менше. В промисловості Україні в 2003 році частка повних, командитних товариств, товариств з обмеженою та додатковою від-повідальністю за чисельністю зайнятих становила 17,6 %, акціо-нерних – 53,3 %, за обсягом виробництва відповідно –18,5 і 62,4 %. Товариством з додатковою відповідальністю є господарське товариство, статутний фонд якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів і яке несе відповідальність за свої-ми зобов’язаннями власним майном, а в разі його недостатності учас-

86

ники цього товариства несуть додаткову солідарну відповідальність у визначеному установчими документами однаково кратному розмірі до вкладу кожного з учасників.

Граничний розмір додаткової відповідальності учасників визна-чається в установчих документах.

Наприклад, частка учасника А становить 25 % статутного фон-ду товариства. Граничний розмір додаткової відповідальності стано-вить 5 %. Статутний фонд товариства – 1,2 млн грн. Тоді вартісна оцінка додаткової відповідальності учасника А становитиме 5 % від його частки або 15 тис. грн.

Структура управління, умови вступу, виходу з товариства ана-логічні до товариства з обмеженою відповідальністю.

6.5. Особливості акціонерних товариств. Порядок створення

та структура управління акціонерного товариства

Акціонерним товариством є господарське товариство, яке має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов’язаннями тільки майном товариства, а акціонери несуть ризик збитків, пов’язаних із діяльністю товариства, в межах вартості належних їм акцій.

Акціонерне товариство діє на основі установчого договору і статуту. В статуті, окрім загальних відомостей, указуються види акцій, їх номінальна вартість, загальна кількість акцій, кількість акцій у засновників.

Загальна номінальна вартість випущених акцій становить ста-тутний фонд акціонерного товариства. Окрім того, створюється резерв-ний (страховий) фонд – не менш 25 % статутного.

В деяких випадках допускається придбання акцій не за гроші, а за матеріальні цінності (устаткування, земельні ділянки, ліцензії).

Акціонери мають право: − брати участь в управлінні; − одержувати дивіденди, які сплачуються за підсумками року

за рахунок чистого прибутку; − одержувати частину вартості майна підприємства у разі його

ліквідації. Дохід акціонера не гарантований і залежить від фінансових

результатів діяльності підприємства. Якщо акціонерне товариство несе збитки, дивіденди не сплачуються до тих пір, поки не буде поповнений основний капітал (статутний фонд). Для покриття таких втрат та здійс-нення необхідних платежів створюється резервний (страховий) фонд за рахунок щорічних відрахувань з прибутку.

87

Акціонерні товариства грають провідну роль у сучасній рин-ковій економіці, особливо в економіці США. Так, в США більше 20 % всіх підприємств є корпораціями, за обсягом продажу їх частка ста-новить більш 90 % (50 млн американців є акціонерами). Взагалі в ка-піталістичних країнах 90 % капіталу є акціонерним. В Україні на по-чатку 2004 року функціонувало 34,7 тис. акціонерних товариств, з яких майже 12 тис. – відкритих, понад 22 тис. – закритих. Частка акціо-нерних товариств у промисловості України у 2003 році за кількістю пра-цівників становила 53,3 %, а за обсягом виробництва – 62,4 %.

У більшості галузей промисловості, особливо в машинобу-дуванні, акціонерні товариства є провідною формою організації бізне-су. Це пов’язано із значною потребою даних галузей у фінансових ресурсах.

Розповсюдження акціонерних товариств обумовлено певними перевагами цієї форми організації підприємництва, а саме:

− ефективним способом фінансування через продаж акцій, що дозволяє залучати фінансові ресурси великої кількості окремих осіб. Це дає можливість збільшити обсяги виробництва, знизити витрати, підвищити конкурентоспроможність підприємства, зменшити ризики. Банківські кредити теж стають більш доступними;

− можливістю для акціонерів отримувати доходи та не брати активної участі в управлінні підприємством;

− можливістю розподілу ризику за рахунок придбання акцій різних товариств;

− можливістю вільно розпоряджатись своїми вкладами шля-хом продажу акцій;

− обмеженою відповідальністю. При банкрутстві фірми акціо-нер втрачає тільки вартість своїх акцій. Обмежена відповідальність заохочує інвесторів вкладати свій капітал у ризикові підприємства, в нові технології та продукцію.

Акціонерне товариство є найбільш стійкою формою підприєм-ницької діяльності. Воно може функціонувати тривалий період неза-лежно від його власників (акціонерів), що створює можливості для перспективного розвитку. Зміна власників через продаж акцій не по-рушує цілісності акціонерного товариства.

Недоліки акціонерної форми підприємництва наступні: − реєстрація та функціонування акціонерного товариства пов’я-

зані з бюрократичними процедурами (потрібна згода Комісії з цінних паперів та фондового ринку на випуск акцій, оформлення сертифікатів, звіти, публікування інформації);

88

− розподіл функцій власності і управління (контролю). В одно-особовому підприємництві та персональному товаристві (партнерстві) власники самі керують підприємством. У великих корпораціях з тися-чами власників більшість акціонерів не бере участі у зборах і голосуванні та їх голоси не відіграють ніякої ролі. Повноваження фактично повністю передаються посадовим особам акціонерного товариства. В раду, правління обираються акціонери, які мають найбільшу кількість акцій, в першу чергу – власник контрольного пакета акцій. Як свідчить практика, на збори не з’являється значна кількість невеликих власників акцій, які володіють приблизно 20–40 % всіх акцій, тому контрольний пакет акцій може бути менший за 50 % (30 %, в окремих випадках до 5 %). Теоретично акціонерне товариство управляється демократичним спо-собом – за допомогою голосів всіх акціонерів, на практиці – невеликим числом осіб. Розподіл функцій власності та контролю може призвести до виникнення суперечностей, зіткнення інтересів менеджерів і акціонерів. Цілі акціонерів – високі дивіденди, можливість контролю діяльності товариства, цілі менеджерів – підвищення оплати, премій, кар’єра (ріст компанії). Зіткнення інтересів може відбуватись при формуванні ди-відендної політики (розширення компанії чи виплата дивідендів);

− в акціонерній формі підприємництва існують потенційні мож-ливості для зловживань з боку посадових осіб, наприклад, емісія акцій для покриття збитків, фінансові махінації на фондових ринках, продаж акцій, які не мають ніякої вартості (хоча це забороняється законом і випуск акцій контролюється державними органами). Класичний приклад з недалекого минулого – діяльність довірчих товариств (трастів);

− подвійне оподаткування доходів акціонерів. Оподаткуванню підлягає спочатку отриманий акціонерним товариством прибуток, а потім дивіденди акціонерів. В деяких країнах проводиться компенсація по-двійного оподаткування;

− відкриті акціонерні товариства публікують річні звіти про свою діяльність;

− акціонерна форма підприємництва іноді використовується як засіб економічного примусу для викупу нерентабельних підприємств або їх підрозділів. Наприклад, “Дженерал Моторз” в 80-х роках ХХ ст. примусила найманих працівників викупити деякі свої збиткові під-приємства (філії). В Україні більшість населення мала можливість ви-користати майнові сертифікати тільки для викупу низькорентабельних державних підприємств.

89

В Україні акціонерні товариства поділяються на два види (типи): відкриті та закриті. В Європі їх називають публічні та приватні компанії.

В найменуванні вказується вид акціонерного товариства, на-приклад, ВАТ “Укрелектроапарат”, ВАТ “Азовсталь”, ЗАТ “Нафто-продукт”, ЗАТ “Хмельницькм’ясо”.

У Німеччині акціонерна форма товариства позначається AG, Великобританії – Plc (Public limited company). У США акціонерні товариства називаються корпораціями, тому у назві міститься позначка сorp., сorpn або inc. (incorporated).

У відкритому акціонерному товаристві акції вільно прода-ються та купуються і можуть розповсюджуватись шляхом відкритої підписки і купівлі-продажу на біржах. Акції закритого акціонерного товариства розподіляються між засновниками або серед заздалегідь визначеного кола осіб і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржі.

Закриті акціонерні товариства часто створюються у межах тру-дового колективу або сімейного бізнесу. За кордоном розповсюдження акцій серед членів трудового колективу, як правило, стимулюється державою. Так, наприклад, в США фірми, що розповсюджують акції серед членів трудового колективу (їх називають народними підпри-ємствами), мають податкові пільги. Причому таких підприємств з ко-лективною формою власності досить багато – 11 тис. підприємств, де працює 10 млн осіб.

В Україні процес створення акціонерних товариств здійсню-ється двома шляхами:

1) на основі об’єднання капіталів підприємців; 2) перетворенням існуючих державних підприємств в акціо-

нерні. Іноді контрольний пакет акцій зберігає за собою держава. Перший шлях є природним для ринкової економіки. В Україні

в останній час більш розповсюдженим був другий шлях. У розвинутій ринковій економіці закритих акціонерних това-

риств значно більше, ніж відкритих. Так, в США із загальної кількості акціонерних товариств відкриті становлять менш 0,5 %, але це най-більші компанії. У промисловості України на початок 2004 року співвідношення акціонерних товариств відкритого та закритого типів за чисельністю працівників становило приблизно 1:2.

Триває робота над проектом Закону України “Про акціонерні товариства”, який ґрунтується на аналізі досягнень провідних країн у цій галузі, проте з урахуванням особливостей вітчизняної економіки.

90

Впровадження закону в дію дасть змогу ефективніше використовувати та залучати кошти від такої групи інвесторів, як акціонери. Для створення акціонерного товариства засновники повинні зро-бити повідомлення про намір створити акціонерне товариство, здійс-нити підписку акцій, провести установчі збори і державну реєстрацію акціонерного товариства.

Порядок створення акціонерного товариства наступний: 1) засновниками приймається рішення про створення акціо-

нерного товариства та випуск акцій. Вони укладають між собою дого-вір (установчий договір), який визначає порядок створення акціо-нерного товариства та відповідальність перед особами, які підписались на акції.

Засновники в будь-якому випадку зобов’язані бути держате-лями акцій на суму не менш 25 % статутного фонду і строком не менш двох років;

2) проводиться підписка на акції. Для цього засновники ак-ціонерного товариства публікують повідомлення про відкриту підписку, в якому мають бути вказані найменування акціонерного товариства, предмет, цілі та строки діяльності, склад засновників, дата проведення установчих зборів, розмір статутного фонду, номінальна вартість, кількість та види акцій, пільги засновників, місце і строки підписки та ін. Строк відкритої підписки не може перевищувати 6 місяців.

Особи, які бажають придбати акції, укладають договір із засновниками. Вони повинні внести на рахунок засновників не менш 10 % вартості акцій. Засновники видають їм письмове зобов’язання про продаж відповідної кількості акцій. Якщо за вказаний строк не вдалось покрити підпискою 60 % акцій, акціонерне товариство вва-жається незаснованим. Зайва підписка, що перевищує статутний фонд, може прийматись або відхилятись. Якщо вона приймається, тоді ви-пускається додаткова кількість акцій;

3) проведення установчих зборів (протягом 2 місяців після підписки). Установчі збори визнаються правомочними, якщо в них бе-руть участь особи, які підписались більш як на 60 % акцій, на які про-ведено підписку.

На установчих зборах приймається рішення про створення ак-ціонерного товариства, про надання пільг засновникам; обираються чле-ни органів управління. Основні питання приймаються більшістю у 3/4 го-лосів, інші питання – простою більшістю.

Вищим органом управління акціонерного товариства є загаль-ні збори акціонерів, які скликаються не рідше одного разу на рік.

91

Акціонери (їх представники), які беруть участь у зборах, ре-єструються із зазначенням кількості голосів, яку має кожний учасник. Загальні збори визнаються правомочними, якщо в них беруть участь акціонери, що мають більш як 60 % голосів. Повідомлення про збори повинно бути зроблено не менш як за 45 днів. Акціонери, які воло-діють більш як 10 % голосів, можуть вимагати включення додаткових питань до порядку денного зборів. Голосування проводиться за таким принципом: одна акція – один голос. У статуті товариства може бути встановлена мінімальна кількість акцій, яка надає право голосу, або обмеження кількості голосів, що надаються одному акціонеру. На-приклад, треба мати не менш як 50 акцій, або обмеження – не більш 500 акцій.

Рішення з основних питань (зміна статуту, припинення ді-яльності, створення дочірніх підприємств) приймаються більшістю у 3/4 голосів акціонерів, які беруть участь у зборах. З решти питань рі-шення приймаються простою більшістю голосів (затвердження річних результатів діяльності, розподіл прибутку).

У товаристві може створюватись рада акціонерного товарист-ва (спостережна або наглядова рада), яка представляє інтереси ак-ціонерів між загальними зборами та контролює і регулює діяльність правління. Якщо акціонерів понад 50 – створення ради обов’язково. Рада може також виконувати окремі функції, що належать до ком-петенції загальних зборів. Члени наглядової ради не можуть бути чле-нами виконавчого органу та ревізійної комісії.

Назва “Наглядова рада” характерна для деяких європейських країн (Франції, Німеччини), такий термін застосований і в законі України “Про господарські товариства”. В деяких інших країнах (США, Вели-кобританія, Японія) цей орган має назву “Рада директорів”.

Виконавчим органом акціонерного товариства, що здійснює поточне керівництво його діяльністю, є правління або інший орган, передбачений статутом. Роботою правління керує голова правління або президент, який обирається або призначається. Правління під-звітне загальним зборам і раді акціонерного товариства та організує виконання їх рішень. Членами правління можуть бути наймані працівники.

Контроль за фінансово-господарською діяльністю правління акціонерного товариства здійснюється ревізійною комісією, яка оби-рається з числа акціонерів. Ревізійна комісія складає висновок річних звітів та балансів. У разі виявлення зловживань вимагає позачергового скликання загальних зборів. Ревізійна комісія доповідає про резуль-тати проведених перевірок загальним зборам або раді акціонерного товариства. Структуру управління акціонерним товариством можна відобразити схемою, яка зображена на рис. 2.6.

92

Рис. 2.6 – Структура управління акціонерним товариством Формально система управління акціонерним товариством до-

статньо демократична: вищий орган – загальні збори, всі органи уп-равління йому підзвітні. Однак зробити управління акціонерним то-вариством дійсно демократичним поки що ніде не вдавалося.

Згідно із законом, товариству забороняється випуск акцій для покриття збитків.

Акціонерне товариство має право збільшувати або зменшу-вати статутний фонд. Збільшувати – шляхом випуску нових акцій, об-міну облігацій на акції або збільшення номінальної вартості акцій. Зменшення статутного фонду здійснюється шляхом зменшення номі-нальної вартості акцій або зменшення кількості акцій через викуп частини акцій у їх власників та анулювання цих акцій.

Акціонерне товариство має відшкодовувати власникам акцій збитки, пов’язані із змінами статутного фонду у разі індексації вар-тості майна. Так, після індексації основних фондів збільшується ста-тутний фонд товариства. Захистити права акціонерів в такій ситуації керівництво акціонерного товариства може двома шляхами:

1) додатково випустити відповідну кількість акцій та безоп-латно розподілити між усіма акціонерами пропорційно до їх часток у статутному фонді;

2) проіндексувати номінальну вартість акцій, що мають акціо-нери. Старі акції безоплатно обмінюються на нові.

Часто посадові особи вітчизняних акціонерних товариств своє-часно цього не роблять (тому нерідко акціонери володіють акціями вартістю від 5 до 25 копійок). Спори з цих питань необхідно виносити на розгляд органів управління, а при невиконанні вимог акціонерів – передавати до суду.

Вищий орган

Загальні збори акціонерів

Правління

Ревізійна комісія

Виконавчий орган

Контролюючий орган

Наглядова рада

93

6.6. Види цінних паперів. Номінальна та ринкова вартість акцій. План розподілу акцій

Порядок випуску та обігу цінних паперів визначається Зако-

ном України “Про цінні папери та фондовий ринок” та регулюється Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

Емітент – юридична особа, яка випускає цінні папери. Емісія – випуск цінних паперів, який повинен бути зареєст-

рований у Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку. Діяльність акціонерного товариства у першу чергу пов’язана з

акціями та облігаціями. Розглянемо особливості акцій та облігацій у порівнянні (табл. 2.7). Таблиця 2.7 – Порівняльна характеристика акції та облігації

Ознака Акція Облігація Статус власника цінного папера

Власник частини майна товариства Кредитор

Строк обігу Необмежений Обмежений

Дохід Як правило, невизначений, негарантований Визначений

Середній розмір доходу Більший Менший Ризик Більший Менший

Акціонер є співвласником частки майна підприємства, поку-

пець облігації дає гроші у позику (є кредитором). Акціонер не має пра-ва вимагати в акціонерного товариства повернення вартості акцій, він може їх перепродати на фондовому ринку. Строк обігу акції не обме-жений. Дивіденди по акціях не гарантовані та сплачуються за рахунок чистого прибутку акціонерного товариства, якщо він є в даному періо-ді. Власнику облігацій емітент зобов’язаний повернути гроші через визначений період часу, а також сплатити певний процент.

Рівень ризику більший в акціонера. У випадку банкрутства він одержує свою частку вартості майна в останню чергу. Акції забез-печують в середньому більший процент доходу. Облігації забезпе-чують більш надійний але невеликий дохід. Так, в США дохід з державних облігацій – 4 %, облігацій підприємств – 8 %; з простих акцій – 7–12 %; за спекулятивними (ризиковими) акціями – 15–20 %. Ці дані відображають правило інвестування: небезпека втрати капіталу прямо пропорційна доходу.

Розрізняють номінальну та ринкову вартості акції. Номінальна вартість вказується на акції та характеризує від-

повідну частину статутного фонду. Вона використовується для визна-

94

чення дивідендів. При інфляції номінальна вартість повинна переоці-нюватися. Номінальна вартість (Вн) акції може бути визначена за формулою:

фн

а

CВ =

К,

де фС – статутний фонд товариства; аК – кількість акцій. Емісійна вартість – ціна, за якою акція продається на первіс-

ному ринку при заснуванні акціонерного товариства. Вона може від-різнятись від номіналу, тому що посередники можуть продавати акції емітента за більш високими цінами.

Ринкова вартість – це вартість, за якою акція оцінюється на вторинному ринку цінних паперів (коли акціонери продають акції іншим особам).

Курс акції (курсова вартість) – це її ціна на біржі у певний момент часу. Не всі акції котируються на біржах.

Визначення ринкової вартості акції базується на наступних міркуваннях. Покупець або продавець акції на вторинному ринку оці-нює сплачену суму як один із можливих альтернативних варіантів доходу:

− купити акцію і отримувати дивіденди; − покласти гроші у банк і мати проценти. Як мінімум, варіанти мають бути рівноцінними. Продавець

акції втрачає доходи (дивіденди), тому він хоче отримати таку суму грошей, яка у вигляді банківського депозиту принесе йому такий же дохід.

Ринкова вартість акції ( РВ ) з постійним дивідендом визна-чається за формулою:

100р н

Д gВ = = Br r⋅

⋅ ,

де рВ – ринкова вартість акції;

Д – річна сума дивіденду на акцію; r – процентна ставка за банківськими депозитами і надбавка

за ризик; нВ – номінальна вартість акції;

g – ставка дивіденду в процентах. Наприклад, якщо акція щорічно приносить 36 грн дивіденду, а

банківський процент по вкладах – 9 %, то ринкова вартість акції становить:

36 100400 грн

9 .рВ

⋅==

95

Цю акцію будуть продавати на біржі в середньому за 400 грн. У кожний окремий момент часу курс акції залежить також від спів-відношення попиту та пропозиції акцій.

В загальному випадку, ринкова вартість будь-якого цінного папера визначається таким чином:

1100

Рt

tt

ГПВr

= ∑⎛ ⎞+⎜ ⎟⎝ ⎠

,

де tГП – очікуваний грошовий потік в t-му періоді; r – мінімально допустима норма доходу в процентах. Розрізняють такі види акцій: 1) за характером розпорядження: іменні; на пред’явника. 2) за розміром дивіденду: привілейовані; прості.

Іменні цінні папери передаються шляхом повного індосаменту (передавальним записом, який засвідчує перехід прав за цінним па-пером до іншої особи), якщо в них спеціально не вказано, що вони не підлягають передачі. Цінні папери на пред’явника обертаються віль-но. Відомості про акціонерів і кількість акцій заносяться до реєстру, який веде незалежний реєстратор, що обслуговує це акціонерне товарист-во. Закрите акціонерне товариство має право випускати лише іменні акції.

За простими акціями сплачується дивіденд, який залежить від прибутку акціонерного товариства. За привілейованими акціями диві-денди сплачуються у першу чергу. Вони також дають право одержати частку майна у першу чергу (порівняно з власниками простих акцій) при ліквідації товариства. Але власники привілейованих акцій не ма-ють права брати участь в управлінні акціонерним товариством. Приві-лейовані акції можуть випускатись з фіксованим дивідендом (в про-центах до номінальної вартості) незалежно від розміру прибутку ак-ціонерного товариства. Якщо прибутку не вистачає, дивіденди за цими акціями сплачуються за рахунок резервного фонду. Вартість приві-лейованих акцій може становити до 10 % статутного фонду.

Ще існують засновницькі акції, якими звичайно володіють за-сновники або менеджери акціонерного товариства. За такими акціями дивіденди не нараховуються до тих пір, поки за простими акціями во-ни не сплачені до певної величини. Якщо ця умова виконана, то решта прибутку розподіляється між власниками засновницьких акцій. Такі акції є вигідними, коли акціонерне товариство отримує великі при-

96

бутки. Засновницькі акції можуть також надавати додаткові права з уп-равління товариством.

Кількість різних видів акцій визначається в процесі складання плану розміщення акцій (табл. 2.8).

Таблиця 2.8 – План розміщення акцій акціонерного товариства

Термін розміщення Акція

Спосіб розміщення акції

початок

закінчення

кількість,

шт.

сумарна

вартість

, тис.

грн

Частка в статутномуфонді, %

Пільговий продаж акцій: − працівникам підприємства;– громадянам, які мають право на пільгове придбан-ня акцій.

Продаж пакетів акцій за комерційним (некомер-ційним) конкурсом або на аукціоні: − за приватизаційні папери;− за готівку; − за вільно конвертовану валюту.

Залишається у державній власності.

План розміщення акцій складається при первинному випуску

акцій в процесі створення акціонерного товариства, а також при ор-ганізації другої, третьої емісії акцій.

6.7. Дивідендна політика

Дивіденди сплачуються за рахунок чистого прибутку акціо-

нерного товариства, але вони становлять тільки частину прибутку. Дивідендна політика – це політика розподілу чистого при-

бутку акціонерного товариства. Вона визначає співвідношення його

97

частини, що сплачується у вигляді дивідендів, та частини, що капіта-лізується (реінвестується в активи підприємства).

При виборі дивідендної політики повинна визначатись опти-мальна величина дивідендів. З одного боку, акціонери зацікавлені у високих дивідендах у поточному році, з іншого – реінвестування при-бутку дає можливість розширити діяльність підприємства і тим самим в майбутньому збільшити дивіденди та ринкову вартість акцій.

Загальний формалізований алгоритм розв’язання задачі ви-значення оптимальної дивідендної політики відсутній. На практиці власники товариства приймають самостійне рішення щодо варіанта дивідендної політики, враховуючи інтереси підприємства, окремих груп акціонерів і зовнішні чинники, які часто важко формалізувати. У будь-якому випадку, обраний варіант дивідендної політики повинен відповідати двом цілям:

− максимізації сукупного доходу акціонерів, який дорівнює сумі дивідендів та приросту ринкової вартості акцій;

− достатнього фінансування діяльності підприємства. У кожному конкретному випадку рішення про розподіл при-

бутку приймається керівництвом під впливом багатьох факторів. Фактори, що визначають дивідендну політику: 1. Національні традиції. Наприклад, за 30 останніх років в

США дивіденди зростають, у Великобританії зменшуються. Взагалі дивіденди не перевищують 40–60 % прибутку.

2. Правові обмеження, спрямовані проти “проїдання” капіталу під-приємства (різний рівень оподаткування дивідендів і майна підприємства).

3. Величина прибутку. 4. Наявність грошей на рахунку підприємства. 5. Необхідність розширення виробничих потужностей або онов-

лення матеріально-технічної бази підприємства. Інвестиційна стратегія акціонерного товариства може бути різ-

ною на різних стадіях життєвого циклу акціонерного товариства: на стадії народження дивіденди не сплачуються; на стадії дитинства, юності дивіденди видаються додатковими акціями та в невеликих роз-мірах готівкою; на стадії зрілості сплачуються високі дивіденди го-тівкою; на стадії старіння дивіденди зменшуються.

6. Обмеження рекламного характеру (стабільність дивідендної політики є індикатором успішної діяльності підприємства).

7. Рівень дивідендних виплат конкурентів.

98

8. Інтереси різних груп акціонерів. Наприклад, заможні акціо-нери частіше наполягають на реінвестуванні усього прибутку, щоб не сплачувати податків, незаможні – вимагають грошових виплат.

Рішення про розмір дивідендів приймається загальними збо-рами. Розмір дивідендів у країнах з розвинутою ринковою економікою не перевищує 20 % номінальної вартості акції.

На практиці застосовуються такі методи дивідендної полі-тики (варіанти дивідендних виплат):

− залишковий метод (дивіденди сплачуються після викорис-тання прибутку на інші цілі);

− постійний процентний розподіл прибутку; − фіксовані дивідендні виплати на одну акцію; − стійкий приріст дивідендів (збереження темпів зростання ди-

відендів); − виплата гарантованого мінімуму та екстра-дивідендів. Регу-

лярно сплачуються фіксовані дивіденди і періодично (в залежності від успішності діяльності) – екстра-дивіденди;

− виплата дивідендів акціями (при проблемах з готівкою або якщо необхідні кошти на розвиток). В умовах слабкої ринкової кон’юнк-тури підприємства можуть розраховуватись з акціонерами товарами власного виробництва або придбаними згідно з бартерними угодами.

В несприятливі роки підприємства можуть виплачувати диві-денди за рахунок попередньо створених фінансових резервів.

Фінансова ставка дивідендів не повинна бути нижчою за се-редній рівень депозитного процента.

В залежності від стадії життєвого циклу підприємства, схиль-ності керівництва до ринку виділяють три підходи до виплати ди-відендів (типи дивідендної політики): консервативний, поміркований, агресивний.

Консервативний підхід припускає сплату дивідендів за за-лишковим принципом та додержання стратегії підтримки стабільної норми дивідендних виплат. Поміркований підхід характеризує під-приємства, що дотримуються політики стабільного розміру дивідендів та екстра-дивідендів. Агресивний підхід припускає постійно зростаю-чий розмір дивідендів.

Послідовність формування дивідендної політики зображена на рис. 2.7.

99

Рис. 2.7 – Послідовність формування дивідендної політики Показники дивідендної політики: 1. Дивіденд на одну акцію (сума в грн). 2. Маса дивіденду – загальна сума коштів акціонерного то-

вариства, яка спрямовується на виплату дивідендів в певному році. 3. Ставка доходу на акціонерний капітал; визначається як ви-

ражене в процентах відношення маси дивіденду до акціонерного капіталу. 4. Поточна доходність акції – виражене в процентах відно-

шення дивіденду на акцію до середньоринкової вартості акції. 5. Коефіцієнт виплати дивідендів відображає частину прибут-

ку, що сплачена акціонерам у вигляді дивідендів протягом року (від-ношення маси дивіденду до чистого прибутку).

6. Коефіцієнт реінвестицій – характеризує схильність акціо-нерів до накопичення капіталу (відношення нерозподіленого прибутку до чистого прибутку).

Основні етапи формування дивідендної політики акціонерного товариства

Врахування основних факторів, які визначають передумови формування дивідендної політики

Вибір типу дивідендної політики відповідно до фінансової стратегії акціонерного товариства

Розробка механізму розподілу прибутку за вибраним типом дивідендної політики

Визначення рівня виплат на одну акцію

Визначення форм виплати дивідендів

Оцінка ефективності дивідендної політики

100

Тема 7. Особливі форми організації підприємництва

7.1. Підприємства колективної власності. Особливості та види кооперативів.

7.2. Переваги та функції малого підприємництва. 7.3. Розвиток малого підприємництва в Україні та за кордоном. 7.4. Державна політика сприяння малому бізнесу в Україні. 7.5. Селянське (фермерське) господарство. 7.6. Особливості орендної форми господарювання. Лізинг. Концесія. 7.7. Державні та змішані підприємства. 7.8. Іноземні, багатонаціональні та спільні підприємства. 7.9. Інноваційне підприємництво та венчурний бізнес. Комерційна

концесія. Франчайзингова форма підприємництва. Офшорні фірми.

7.1. Підприємства колективної власності.

Особливості та види кооперативів Підприємствами колективної власності є виробничі коопера-тиви, підприємства споживчої кооперації, підприємства громадських та релігійних організацій, інші підприємства, передбачені законом. Кооператив – це добровільне об’єднання громадян для спіль-ного ведення господарської або іншої діяльності з метою спільного вирішення ними економічних, соціально-побутових та інших питань. Кооператив – це таке товариство, діяльність якого спрямована, в прин-ципі, не на отримання доходів, а на надання допомоги та підтримку членів кооперативу. Власність кооперативу складається з паїв його учасників. При-буток, як правило, розподіляється з урахуванням трудової участі чле-нів в діяльності кооперативу. Частина доходу може розподілятись в за-лежності від паю. Діяльність кооперативу регулюється статутом. Вищий орган – загальні збори, де кожний учасник має один голос. Виконавчий орган – правління. У випадку, якщо кількість чле-нів виробничого кооперативу становить більше як п’ятдесят осіб, у ко-оперативі може утворюватися спостережна рада для контролю за ді-яльністю виконавчого директора кооперативного підприємства. Спос-тережна рада обирається загальними зборами з числа членів коопе-ративу у складі трьох – п’яти осіб. Виробничий кооператив відповідає за своїми зобов’язаннями усім належним йому майном. Члени виробничого кооперативу несуть за зобов’язаннями кооперативу субсидіарну (додаткову) відповідаль-ність своїм майном у розмірі, не меншому їх пайового внеску, якщо більший розмір відповідальності не передбачено статутом кооперативу.

Кооператив може займатись виробництвом та збутом продук-ції, постачанням, закупівлею та споживанням товарів або послуг, об-

101

слуговуванням його членів та інших осіб, будівництвом та експлуа-тацією житлових будинків.

Види кооперативів за сферами діяльності: − виробничий (профіль – виробництво товарів); − переробний (профіль – переробка сировини); − збутовий (профіль – збут продукції, що виробляється парт-

нерами, в основному, оптова торгівля); − торговельний (профіль – торгівля продукцією партнерів, в

основному, роздрібна торгівля); − сервісний (профіль – надання різних послуг); − будівельно-ремонтний (профіль – надання будівельних та ре-

монтних послуг); − кооператив з виконання робіт (видобування корисних ко-

палин, рішення науково-технічних проблем тощо). Таким чином, кооператив – це об’єднання споживачів, фер-

мерів, дрібних виробників. Наприклад, кооперативне товариство опто-вої закупівлі, кооперативний банк, кооперативне страхове товариство, кооперативне будівельне товариство, кооперативний магазин, садів-ницький кооператив, житловий кооператив. З метою здійснення господарської діяльності на засадах під-приємництва громадяни можуть утворювати виробничі кооперативи (кооперативні підприємства). Виробничим кооперативом визнається добровільне об’єднання громадян на засадах членства з метою спільної виробничої або іншої господарської діяльності, що базується на їх особистій трудовій участі та об’єднанні майнових пайових внесків, участі в управлінні підприємством та розподілі доходу між членами кооперативу відповідно до їх участі у його діяльності.

В ринковій економіці розвинутих країн кооперативи станов-лять відносно невелику частку (кілька процентів) і зосереджені у сільському господарстві, постачанні сільськогосподарських товарів та закупівлі сировини.

Великі національні та регіональні кооперативні союзи в Ні-меччині, Італії, Австрії, Норвегії, Швеції, Великобританії, Австралії, Канаді здійснюють операції з імпорту та експорту на світовому ринку, таким чином усуваючи закордонних посередників.

В минулому на початку розвитку ринкових відносин в еко-номіці України у межах кооперативного руху відбувався розвиток приватного (недержавного) сектора. Фактично тільки незначну части-ну цих підприємств можна віднести дійсно до кооперативів. У май-бутньому очевидно розвиток кооперативів у вітчизняній економіці від-буватиметься в невеликих межах, як в країнах з розвинутою ринковою економікою.

102

Споживче товариство – самоврядна організація громадян, які на основі добровільності членства, майнової участі та взаємодопомоги об’єднуються для спільної господарської діяльності з метою ко-лективного організованого забезпечення своїх економічних і соціаль-них інтересів. Підприємством громадянського об’єднання релігійної орга-нізації є унітарне підприємство, засноване на власності об’єднання громадян (громадської організації, політичної партії) або власності релігійної організації для здійснення господарської діяльності з метою виконання їх статутних завдань.

7.2. Переваги та функції малого підприємництва Світовий досвід і практика господарювання показують, що

найважливішою ознакою ринкової економіки є існування і взаємодія багатьох великих, середніх і малих підприємств, їх оптимальне спів-відношення. Найбільш динамічним елементом структури національної економіки, що постійно змінюється, є мале підприємництво.

Малі підприємства не є особливою організаційною формою господарювання і можуть бути будь-якої форми власності: держав-ними підприємствами, товариствами з обмеженою відповідальністю, акціонерними товариствами, приватними або індивідуальними підпри-ємствами.

Мале підприємництво має такі економіко-виробничі та соці-ально-економічні переваги: гнучкість, динамізм, здатність швидко при-стосовуватись до змін попиту, оперативно створювати і впроваджу-вати нову техніку та технологію, забезпечення соціальної стабільності, відкритість доступу та легкість входження до цього сектора економіки. Крім того, мале підприємництво має і значні соціально-психологічні переваги, в основі яких лежить схильність до ризику, специфічна мо-тивація до праці, яка передбачає подолання елементів відчуження і залучення елементів економічного та неекономічного заохочення. Властивий невеликим підприємствам дух ініціативи, підприємливості та динамізму виражається в особливих людських стосунках та специ-фічному соціально-психологічному кліматі, який допомагає швидкому вирішенню трудових конфліктів між адміністрацією і робітниками. У невеликих трудових колективах, пов’язаних єдиним прагненням до самостійності та виживання, відроджується почуття господаря, скоро-чуються до мінімуму елементи бюрократизму.

Названі особливості малих підприємств визначають необхід-ність підтримки і розвитку малого підприємництва в Україні.

103

За критерій віднесення підприємства до малого за світовим досвідом може прийматись чисельність працюючих, обсяг продукції або вартість виробничих фондів.

З 1 січня 1999 року в Україні введена спрощена система опо-даткування обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва. Вона запроваджується за бажанням для таких суб’єктів малого підприємництва:

− фізичних осіб, у трудових відносинах з якими перебуває не більше 10 осіб та обсяг виручки за рік не перевищує 500 тис. грн. Ставка єдиного податку встановлюється місцевими органами влади в залежності від виду діяльності – від 20 до 200 грн на місяць (ставка збільшується на 50 % на кожну особу);

− юридичних осіб, в яких чисельність працюючих не переви-щує 50 осіб і обсяг виручки – 1 млн грн. Суб’єкт підприємницької діяльності вибирає одну із наступних ставок єдиного податку: 6 % від суми виручки у разі сплати ПДВ; 10 % від суми виручки у разі вклю-чення ПДВ до складу єдиного податку.

Верховною Радою України 19 жовтня 2000 р. було ухвалено Закон України “Про державну підтримку малого підприємництва”. Відповідно до цього Закону суб’єктами малого підприємництва є:

− фізичні особи, зареєстровані у встановленому законом по-рядку як суб’єкти підприємницької діяльності (громадяни-підприємці);

− юридичні особи – суб’єкти підприємницької діяльності будь-якої організаційно-правової форми та форми власності, в яких середньо-облікова чисельність працюючих за звітний період (календарний рік) не перевищує 50 осіб та обсяг річного валового доходу не перевищує 500 тис. євро.

Середньооблікова чисельність працюючих визначається з ура-хуванням усіх працівників, у тому числі тих, що працюють за дого-ворами та за сумісництвом, а також працівників представництв, філій, відділень та інших відокремлених підрозділів.

Значення і місце малого підприємництва в національній еко-номіці найкраще виявляються в притаманних йому функціях.

По-перше, мале підприємництво формує конкурентне середовище. По-друге, мале підприємництво, оперативно реагуючи на змі-

ни кон’юнктури ринку, надає ринковій економіці необхідної гнучкості. Ця його риса набула в сучасних умовах особливого значення внаслідок швидкої індивідуалізації та диференціації споживчого попиту, приско-рення науково-технічного прогресу (НТП), зростання номенклатури про-мислових товарів та послуг.

По-третє, величезним є внесок малого підприємництва в здійс-нення прориву з ряду важливих напрямків НТП, передусім у галузі електроніки, кібернетики, інформатики. Сприяючи прискоренню реа-

104

лізації новітніх технічних і комерційних ідей, випуску наукомісткої продукції, малий бізнес, тим самим, виступає провідником НТП. У США на сектор малого бізнесу припадає близько 50 % науково-тех-нічних розробок.

По-четверте, мале підприємництво робить вагомий внесок у вирішення проблеми зайнятості. Ця функція виявляється у здатності малого підприємництва створювати нові робочі місця та поглинати надлишкову робочу силу під час циклічних спадів та структурних зрушень економіки.

По-п’яте, важлива функція малого підприємництва полягає в пом’якшенні соціальної напруги і демократизації ринкових відносин, бо саме воно є фундаментальною основою формування середнього класу.

За умов дестабілізації економіки, обмеження фінансових ре-сурсів саме суб’єкти малого підприємництва не вимагають великих стартових інвестицій, мають швидке обертання ресурсів, спроможні за певної підтримки найбільш швидко і економічно доцільно вирішувати проблеми демонополізації.

Таким чином, позитивні результати розвитку малого підпри-ємництва в різних країнах показують його необхідність для:

– розвитку конкуренції; − швидкого насичення ринку товарами та продуктами. − активізації інноваційних процесів; − створення додаткових робочих місць; − формування нового соціального прошарку підприємців-власників.

7.3. Розвиток малого підприємництва в Україні та за кордоном

Мале підприємництво є невід’ємною рисою будь-якої ринко-вої господарської системи, без чого така економіка і суспільство в цілому не можуть не тільки розвиватися, а й навіть існувати. Великий капітал, безумовно, визначає рівень науково-технічного і виробничого потенціалу, але основою розвитку країн з ринковою системою госпо-дарювання є мале підприємництво як найбільш масова, динамічна та гнучка форма ділового життя.

В усіх країнах з розвинутою ринковою економікою цьому сек-тору належить значне місце. На малий бізнес припадає 90–95 % усіх підприємств та 40–60 % валового національного продукту. Малі під-приємства (МП) забезпечують робочими місцями 50–70 % праце-здатного населення. Саме малі підприємства створюють приріст робо-чих місць (у той час як великі підприємства скорочують чисельність персоналу) і тому відіграють велику соціальну роль.

Про місце і значення малого та середнього підприємництва свідчать показники його ролі в ринковій економіці, зокрема частка

105

малих підприємств у загальній кількості зайнятих та його частка у ВВП. Так, частка малих підприємств у загальній кількості зайнятих становить у США і Франції – 54, в Італії – 73, в Японії – 78 , в Україні – 21 % (у загальній кількості працівників підприємств). Більше половини ВВП у розвинутих країнах припадає на сектор малого та середнього підприємництва. Частка малих підприємств у валовому внутрішньому продукті України в 2003 році була у 7 разів менша, ніж у розвинутих країнах, і становила лише 7,7 %, в промисловому виробництві – 3,2 %.

Кількість діючих малих підприємств в Україні за останні два-надцять років збільшилась у 5,8 разів (з 47,1 тис. у 1991 р. до 272,7 тис. у 2003 р.).

За розрахунками економістів на 10000 осіб населення повинно створюватись 100 малих підприємств (або один підприємець на 100 осіб). Рівень розвитку сектора малого підприємництва в Україні поки що не відповідає наведеному критерію (рис. 2.8) і становить незначну частку в національному господарстві, причому за період 1998–2003 рр. частка продукції малих підприємств зменшилася, що пов’язано із зменшен-ням середнього розміру цих підприємств.

Галузева структура малого підприємництва у 2003 році зали-шається однобічною. Так 41,6 % малих підприємств працює у торгівлі, надає транспортні, ремонтні послуги та послуги зв’язку; 15,9 % – у про-мисловості; 8,8 % – у будівництві; 4,9% – у сільському та лісовому господарстві; 17,2 % займається операціями з нерухомістю. Виробничі галузі економіки ще залишаються малопривабливими для малого бізнесу.

Рис. 2.8 – Динаміка кількості малих підприємствя

Як свідчить світовий досвід, в машинобудуванні малі під-приємства, як правило, є вузькоспеціалізованими і знаходяться у ко-

19 1927

3440

4448

5357

0

10

20

30

40

50

60

1995 1996 1997 1998 1999 2000 2001 2002 2003

Рік

Кількість МП,

шт./10000 осіб

Рік

Кількість МП, шт./10000

осіб

Рік

Кількість МП, шт./10000 осіб

106

оперативних зв’язках з великими підприємствами, тобто є поста-чальниками деталей та вузлів. Це вигідно обом сторонам, тому що дозволяє великим підприємствам звільнитись від виробництва дріб-ними партіями. Наприклад, компанія “Дженерал Моторз” пов’язана з 45 тис. фірм субпідрядників, з яких 90 % – це малі фірми.

Таким чином, з початку впровадження ринкових відносин спос-терігається деяке зростання значення сфери малого підприємництва в економіці України. Але в порівнянні з ринково розвинутими країнами світу, цей процес відбувається повільно і досягнутий рівень є недо-статнім. Основними чинниками, що гальмують розвиток малого біз-несу в Україні, є такі:

− нестабільність економіки; − недосконалість законодавства; − нестабільність податкової політики, важкий тягар оподаткування; − складність отримання ліцензій та реєстрації (щорічно ві-

домства видають до 1000 документів, що обмежують підприємницьку діяльність);

− складність одержання та високі процентні ставки кредиту; − нерозвиненість інфраструктури (комунікаційної, інформацій-

ного забезпечення, реклами, зв’язків з громадськістю); − відсутність підтримки збоку держави; − непопулярність підприємництва у деяких верств населення,

його пасивність.

7.4. Державна політика сприяння малому бізнесу в Україні

В усіх країнах держава проводить політику сприяння малому бізнесу – це є умовою стабільності. Найбільш поширеними заходами сприяння малому бізнесу з боку держави є:

− пільгове кредитування та оподаткування; − резервування за підприємцями держконтрактів; − надання права використання приміщень і устаткування, що

знаходяться в державній власності. В Україні формується державний фонд нежилих приміщень, які передаються у власність та оренду ма-лим підприємствам;

− сприяння розвитку інституціональної бази (інфраструктури) підприємництва: банків, інвестиційних компаній, аудиторських, стра-хових, ріелторських фірм, бірж тощо;

− створення бізнес-інкубаторів та бізнес-центрів. Поступово набуває розвитку така нова для України форма

підтримки малого підприємництва, як бізнес-інкубатори. Бізнес-інку-

107

батор – це одна з потенційно найбільш дійових форм забезпечення прямого і непрямого економічного сприяння суб’єктам малого під-приємства. Інкубатор – це спеціалізована організація (або підрозділ ве-ликої компанії), головним завданням якої є створення локального спри-ятливого для діяльності малих ризикових фірм підприємницького се-редовища. Ця організація надає суб’єктам малого підприємництва комп-лексні послуги з юридичної, консалтингової, інформаційної підтримки, підготовки кадрів для малих підприємств, пошуку інвесторів, надання в оренду на пільгових умовах обладнаних оргтехнікою приміщень тощо.

Підтримка на початкових стадіях діяльності суб’єктів малого підприємництва в середньому удвічі збільшує термін діяльності малих фірм (як правило інноваційних) після їх виходу з інкубатора порівняно з “позаінкубаторськими” фірмами, що свідчить про дієвість механізмів підтримки малого підприємництва, які використовуються на ранніх, найбільш вразливих стадіях його діяльності.

Робота в інкубаторі дає змогу малим фірмам знаходити гори-зонтальні зв’язки, об’єднуватися, що важливо для витримування кон-куренції на ринку. Аналіз показує, що фірми з кількістю працівників до 20 чол. є малостійкими, і тому вже за перші 5 років свого існування 30–70 % їх банкрутують. Саме інкубатори допомагають налагодженню горизонтальних зв’язків, що у свою чергу значно сприяє підвищенню життєздатності малих підприємств. В Україні вже діють більш 30 біз-нес-інкубаторів та більш 60 бізнес-центрів в 15 областях. Всі вони були створені за підтримкою різних міжнародних структур.

Бізнес-центр – це, як правило, недержавна підприємницька структура, створена на суспільній основі при сприянні місцевої влади та іноземних організацій із метою підтримки розвитку малого під-приємництва в регіоні.

З метою створення позитивного іміджу підприємництва в сус-пільстві уряд України спільно з громадськими організаціями розробляє певні заходи: Указом президента перша неділя вересня відзначається як День підприємця, укладена “Золота книга підприємців України”, підписана Хартія підприємництва, проводиться конкурс “Золота фор-туна” на кращий товарний знак, результати якого публікуються в за-собах масової інформації.

Створений та функціонує Державний Комітет України з пи-тань розвитку підприємництва, який розробляє Державні програми з підтримки підприємництва в Україні, комплексні програми розвитку малого підприємництва в регіонах.

Вирішення існуючих проблем розвитку малого підприєм-ництва в Україні, створення відповідного середовища потребують до-

108

корінної перебудови державної політики щодо сприяння цьому сек-тору економіки. Зокрема, йдеться про створення відповідної правової бази розвитку малого підприємництва, фінансово-кредитну та матері-ально-технічну підтримки, науково-методичне, інформаційно-консуль-тативне та кадрове забезпечення малого підприємництва.

7.5. Селянське (фермерське) господарство

У грудні 1991 р. Верховною Радою України було ухвалено За-

кон України “Про селянське (фермерське) господарство”. Цей Закон визначає економічні, соціальні й правові основи створення та діяль-ності селянських (фермерських) господарств в Україні. Закон гарантує право громадян України на добровільне створення цих господарств, самостійність їх господарювання, рівність з іншими формами госпо-дарювання в агропромисловому комплексі, а працюючих у селянських (фермерських) господарствах – із зайнятими в інших сферах народного господарства.

Закон спрямований на створення умов для розвитку селянсь-ких (фермерських) господарств, виробництва в них товарної сільсько-господарської продукції, забезпечення раціонального використання і збереження переданих і наданих їм земель, соціального та правового захисту цих господарств. Селянське (фермерське) господарство є формою підприєм-ництва громадян з метою виробництва, переробки та реалізації то-варної сільськогосподарської продукції. Членами селянського (фермерського) господарства можуть бути подружжя, їх батьки, діти, які досягли 16-річного віку, родичі, які об’єдналися для роботи в цьому господарстві. Членами селянського (фермерського) господарства не можуть бути особи, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом, угодою).

Право на створення селянського (фермерського) господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досягнув 18-річного віку, виявив таке бажання, має документи, що підтверджують його здатність займатися сільським господарством, та пройшов конкурсний відбір. Першочергове право на створення селянського (фермерського) господарства надається громадянам, які проживають у сільській міс-цевості та мають необхідну кваліфікацію або досвід роботи в сільсь-кому господарстві. Конкурсний відбір бажаючих створити фермерське господарство проводить районна (міська) конкурсна комісія, склад якої формує районна державна адміністрація (виконавчий орган міс-цевого самоврядування) і затверджує голова районної, міської, в адмі-ністративному підпорядкуванні якої є район.

109

Головою селянського (фермерського) господарства є заснов-ник або особа, яка є його правонаступником. Селянське (фермерське) господарство має найменування, печатку і штамп.

Фермерське господарство в системі ринкової економіки народ-ногосподарського комплексу є рівноправною формою ведення госпо-дарства поряд із державними, колективними, орендними та іншими підприємствами і організаціями, господарськими товариствами.

Земельні ділянки громадянам України для ведення селянсь-кого (фермерського) господарства передаються у приватну власність і надаються в користування, у тому числі на умовах оренди.

Передача земельних ділянок у приватну власність і надання їх у користування здійснюється із земель запасу, а також земель, ви-лучених (викуплених) у встановленому порядку. Безоплатно земельні ділянки передаються у приватну власність громадян для ведення селянського (фермерського) господарства у межах середньої земельної частки, що обчислюється в порядку, передбаченому Земельним ко-дексом України.

Селянське (фермерське) господарство зобов’язане: − забезпечувати використання землі за цільовим призначенням

та відповідно до умов її надання; − ефективно використовувати землю відповідно до проекту внут-

рігосподарського землеустрою, підвищувати її родючість, застосову-вати природоохоронні технології виробництва, не допускати погір-шення екологічної обстановки на території внаслідок своєї госпо-дарської діяльності;

− своєчасно вносити земельний податок або орендну плату за землю;

− не порушувати права власників інших земельних ділянок і землекористувачів, у тому числі орендарів;

− дотримуватися правил добросусідства та ін. У власності осіб, які ведуть селянське (фермерське) госпо-

дарство, можуть бути земля, житлові будинки, квартири, предмети осо-бистого користування, предмети домашнього господарства, продук-тивна і робоча худоба, птиця, бджолосім’ї, посіви та посадки сільсько-господарських культур і насадження на земельній ділянці, засоби ви-робництва, вироблена продукція і доходи від її реалізації, транспортні засоби, кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно спо-живчого і виробничого призначення для ведення селянського (фер-мерського) господарства і заняття підсобними промислами.

Фермерське господарство має право вступати у договірні відносини з будь-якими підприємствами, установами, організаціями, з

110

окремими громадянами, самостійно вибирати партнерів, у тому числі іноземних, для укладання договорів.

Діяльність селянського (фермерського) господарства припи-няється у випадку:

1) рішення членів селянського (фермерського) господарства про припинення його діяльності;

2) припинення права власності на землю, права користування земельною ділянкою у випадках, передбачених ст. 27 і 28 Земельного кодексу України;

3) визначення селянського (фермерського) господарства непла-тоспроможним (банкрутом);

4) якщо не залишається жодного члена селянського (фермерсь-кого) господарства або спадкоємця, який бажає продовжити діяльність господарства.

В Україні перші селянські (фермерські) господарства з’яви-лися у 1991 р., і вже у 1992 р. їх кількість збільшилась у 7 разів. На початок 2004 року в Україні кількість селянських (фермерських) господарств становила майже 47 тис., з них діючих 43 тис.; на одне фермерське господарство припадало в середньому по Україні 69,4 га сільськогосподарських угідь. Однак, розвиток цієї важливої форми підприємницької діяльності не в усіх регіонах проходить однаково. Це пояснюється, з одного боку, особливостями введення сільського гос-подарства в різних економічних районах, а з іншого – різним став-ленням до розвитку фермерства органів місцевого самоврядування.

7.6. Особливості орендної форми господарювання. Лізинг. Концесія

Орендним підприємством визнається підприємство, створене орендарем на основі оренди цілісного майнового комплексу існуючого державного або комунального підприємства чи майнового комплексу виробничого структурного підрозділу (структурної одиниці) цього підприємства з метою здійснення підприємницької діяльності. Оренда – це тимчасове платне користування майном на основі договору між орендарем та орендодавцем. За договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.

Орендодавець передає своє майно та інші права власності на визначений договором строк і за плату у володіння, розпорядження та користування орендарю (трудовому колективу або окремим особам). Оренда не змінює власника і означає розподіл функцій власника та

111

господарюючого володаря (користувача). Орендар при цьому є влас-ником виробленої продукції та послуг, доходів від їх реалізації, а також придбаного за їх рахунок майна. Орендар несе відповідальність за використання орендованої власності.

При проведенні орендарем за рахунок власних коштів та за згодою орендодавця реконструкції майна або будівництва нових бу-дівель та споруд можливо наступне:

1) відшкодування орендарю витрат після закінчення договору оренди;

2) перехід новоствореного майна у власність орендаря; 3) перетворення новоствореного майна в акціонерну (пайову)

власність. Оренда може застосовуватись до будь-якої форми власності:

державної, колективної, приватної, тобто орендодавцями можуть бути державні органи, громадяни, товариства.

За формою оренда може бути фінансовою або операційною. Фінансова оренда передбачає передачу орендарю всіх ризиків

та вигод, пов’язаних з правом користування та володіння активом. Оренда вважається фінансовою за наявності хоча б однієї з наведених ознак:

1) орендар набуває права власності на орендований актив після закінчення строку оренди;

2) строк оренди становить більшу частину строку корисного використання об’єкта оренди;

3) вартість орендних платежів дорівнює або перевищує вар-тість об’єкта оренди.

Операційна – оренда інша, ніж фінансова (коли не має місця жодна з наведених ознак).

Суборенда – передача орендарем орендованого ним об’єкта в оренду третій особі. Основним документом, що регулює відносини між орен-дарем та орендодавцем, є договір оренди. Умовами договору оренди є:

− мета оренди; − суб’єкт оренди; − об’єкт оренди (склад та вартість майна за залишковою від-

новною вартістю). Перед укладанням договору проводиться оцінка майна та до договору додається баланс;

− термін дії договору; − розмір орендної плати і строки її внесення; − порядок використання амортизаційних відрахувань для від-

новлення орендованого майна (орендарем або передаються орендо-давцю);

112

− права та обов’язки сторін. Обов’язками орендодавця можуть бути матеріально-технічне забезпечення, обслуговування устаткуван-ня, консультаційна допомога; обов’язок орендаря – підтримувати ро-бочий стан об’єкта;

− умови зміни та розірвання договору. Наприклад, орендо-давець може розірвати договір, якщо орендар використовує майно не за призначенням, погіршує стан майна (родючість землі), не виконує капітальний ремонт устаткування, не вносить в строк орендну плату. Орендар може розірвати договір, якщо майно за обставин, за які орен-дар не відповідає, опиниться у непридатному для використання стані (наприклад, внаслідок стихійного лиха).

Строк оренди залежить від об’єкта оренди. На практиці, для будівель, споруд, землі – строк оренди становить 20–50 років і навіть до 99 років; для устаткування – до 5 років (строк морального старіння техніки). Тривалий строк оренди зацікавлює орендаря у технічному оновленні, підтриманні у робочому стані техніки, збереженні родю-чості землі. Менший строк оренди невигідний для орендодавця, тому що важко буде знайти наступного користувача майже повністю за-старілої техніки.

В Україні у 2001 році частка обсягу продукції, що вироблена орендними підприємствами, в загальному обсязі виробництва продук-ції підприємствами всіх форм власності становила 0,6 %. Кількість орендних підприємств за період з 1997 по 2004 рік скоротилася з 3614 до 1450.

Орендна плата – це частина доходу орендаря, що сплачується орендодавцю відповідно до умов договору. Як правило, орендна плата – це фіксований платіж у грошовій або натуральній формі, який вно-ситься орендарем незалежно від результатів його господарської діяль-ності. Розмір орендної плати може бути змінений за погодженням сторін.

Розмір орендної плати визначається в кожному конкретному випадку при укладанні договору про оренду шляхом узгодження ін-тересів сторін. Інтереси сторін протилежні – орендар намагається зни-зити орендну плату, орендодавець – підвищити. Існує мінімально та максимально допустима величина орендної плати.

Мінімальний рівень орендної плати – це такий, починаючи з якого орендодавець вже зацікавлений у передачі власного майна в оренду. Цей рівень повинен бути не менший за банківський процент на залишкову відновну вартість майна в поточних цінах. Величина ставки банківського процента дорівнює процентній ставці за довгостро-ковими кредитами банків з урахуванням ризику підприємницької ді-яльності. При орендній платі, меншій за мінімальний рівень, орен-

113

додавцю вигідніше продати майно (або віддати в заставу) та покласти гроші у банк і отримувати дохід у вигляді банківського процента.

Максимально можливий рівень орендної плати – це такий, при якому орендарю ще є сенс орендувати майно. Він дорівнює ве-личині чистого прибутку, отриманого від використання орендованого майна. Відповідна частка загального чистого прибутку підприємства може бути визначена пропорційно до частки орендованого майна у загальній вартості майна підприємства. Якщо орендна плата переви-щує максимальний рівень, то немає сенсу брати майно в оренду.

Конкретна величина орендної плати знаходиться в діапазоні між мінімально та максимально можливими значеннями і залежить від попиту та пропозиції на об’єкт оренди, дефіцитності продукції, що випускається, перспектив підвищення прибутковості діяльності орен-даря, виду оренди та ступеня наполегливості тієї чи іншої сторони.

За фінансової оренди загальна сума орендних платежів дорів-нює вартості об’єкта оренди на початок строку оренди плюс фінансові витрати (плата за використання об’єкта) за період оренди. Плата за ви-користання об’єкта оренди визначається за орендною ставкою. Загаль-на сума орендних платежів розподіляється за періодами виплати.

В Україні Кабінетом Міністрів визначена методика розра-хунку плати за оренду державного майна. Розмір річної орендної плати за використання цілісних майнових комплексів (підприємства або його структурних підрозділів) або нерухомого майна державних підпри-ємств визначається за формулою:

. . ,пл з ор цО В С= ⋅

де .плО – розмір річної орендної плати, грн;

зВ – вартість орендованих цілісних майнових комплексів (неру-хомого майна) на час оцінки об’єкта оренди. Оцінка майна про-водиться відповідно до вимог Національного стандарту № 1”Загальні засади оцінки майна і майнових прав” від 10.09 2003 р. (див. тему 8);

. .ор цС – орендна ставка за використання цілісних майнових комплексів (нерухомого майна) державних підприємств, визначена згідно з таблицями А.1 і А.2.

У разі визначення орендаря на конкурсних засадах умовами конкурсу може бути передбачено більший розмір орендної плати.

У випадку, коли орендодавцем майна є Фонд державного майна, його регіональне відділення чи представництво, орендна плата спрямовується:

− за цілісні майнові комплекси державних підприємств – до державного бюджету;

114

− за нерухоме майно державних підприємств, організацій – 70 % орендної плати до державного бюджету, 30 % – державному підпри-ємству, організації, на балансі яких перебуває це майно;

− за майно, що не ввійшло до статутного фонду господарсько-го товариства, створеного у процесі приватизації (корпоратизації), – до державного бюджету. Якщо господарське товариство, створене у про-цесі приватизації (корпоратизації), утримує об’єкти житлового фонду, що не ввійшли до його статутного фонду, – 70 % орендної плати до державного бюджету, 30 % – господарському товариству.

У разі, коли орендодавцем майна є державне підприємство (ор-ганізація) орендна плата спрямовується:

− за окреме індивідуально визначене майно підприємства, орга-нізації (крім нерухомого) – підприємству, організації;

− за цілісний майновий комплекс структурного підрозділу під-приємства, організації, нерухоме майно – 70 % орендної плати підпри-ємству, організації, 30 % – до державного бюджету. Лізинг – це господарська діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, яка полягає в наданні за до-говором лізингу однією стороною (лізингодавцем) у виключне ко-ристування другій стороні (лізингоодержувачу) на визначений строк майна, що належить лізингодавцю або набувається ним у власність (господарське відання) за дорученням чи погодженням лізингоодер-жувача у відповідного постачальника (продавця) майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів. Залежно від особливостей здійснення лізингових операцій лі-зинг може бути двох видів – фінансовий чи оперативний. За формою здійснення лізинг може бути зворотним, пайовим, міжнародним тощо. Об’єктом лізингу може бути нерухоме і рухоме майно, при-значене для використання як основні фонди, не заборонене законом до вільного обігу на ринку і щодо якого немає обмежень про передачу його в лізинг.

Концесія – це надання з метою задоволення суспільних по-треб уповноваженим органом державної влади чи органом місцевого самоврядування на підставі концесійного договору на платній та стро-ковій основі вітчизняним або іноземним суб’єктам господарювання (концесіонерам) права на створення (будівництво) та/або управління (експлуатацію) об’єктом концесії за умови взяття концесіонером на себе відповідних зобов’язань, майнової відповідальності і підприєм-ницького ризику. Строк дії концесійного договору встановлюється сторонами договору залежно від характеру та умов концесії. Цей строк не може бути меншим десяти років та більшим п’ятдесяти років.

115

7.7. Державні та змішані підприємства

Ринкова економіка не вимагає повної ліквідації державної власності. Основною функцією державного підприємництва є ство-рення сприятливих умов для виробництва необхідних товарів (послуг). Державні підприємства часто створюються в низькоприбуткових га-лузях, які є непривабливими для приватних підприємців, але необ-хідними для суспільства.

Про доцільність збереження державного сектора свідчить закор-донний досвід. В країнах Західної Європи частка державного сектора в економіці становить від 10 до 30 % в залежності від особливостей рин-кового механізму, а саме: в Австрії, Португалії – 24–28 %, Велико-британії, Іспанії, Німеччині – 10–15 %, Франції – 18 %. У Великобри-танії, наприклад, державний сектор охоплює чорну металургію, вугіль-ну промисловість, засоби зв’язку, транспорт, вокзали, аеропорти, морські порти, аерокосмічну промисловість, постачання електроенергії, газу, деякі установи культури. В США на частку держави припадає 40 % зайнятих, 20 % капіталу, 40 % землі, 42 % електростанцій, поштове об-слуговування, значна кількість станцій телебачення та радіомовлення. В деяких розвинутих ринкових країнах державні компанії є лідерами серед великих промислових фірм, зокрема в автомобільній промисло-вості Франції та Італії. Електроенергетичні компанії перебувають у стовідсотковій державній власності у таких країнах, як Франція, Данія, Латвія, 55 % перебуває в державній власності у Швеції, 51 % – в Австрії, 38 % – у Норвегії.

Сьогодні в індустріально розвинутих країнах основна кіль-кість робочих місць в економіці виникає у сфері послуг, освіти, науки, охорони здоров’я, соціального забезпечення. Тому значення держав-ного сектора зростає.

Обсяг промислової продукції у 2003 р. на державних під-приємствах в Україні становив 14,5 %, на підприємствах комунальної власності – 1,7 %, на приватних – 1,8 %, на підприємствах колективної форми власності – 80,9 %, власності міжнародних організацій – 1,1 %. Макроекономічна структура промисловості України налічує близько 1100 державних підприємств (2,1 % загальної кількості).

До державного сектора в Україні відносяться: 1. Державні підприємства, засновані на державній власності. Центральні органи влади уповноважені управляти таким підприємст-вом від імені громадян. Державне унітарне підприємство утво-рюється компетентним органом державної влади в розпорядчому по-рядку на базі відокремленої частини державної власності, як правило,

116

без поділу її на частки. Найменування державного унітарного під-приємства повинно містити слова “державне підприємство”. Державні унітарні підприємства діють як державні комерційні підприємства або казенні підприємства. Державне комерційне підприємство є суб’єктом підприєм-ницької діяльності, діє на основі статуту на принципах підприєм-ництва і несе відповідальність за наслідки своєї діяльності усім належ-ним йому на праві господарського відання майном. Казенні підприємства створюються у галузях національної економіки, в яких:

− законом дозволено здійснення господарської діяльності ли-ше державним підприємствам;

− основним (понад 50 %) споживачем продукції (робіт, послуг) виступає держава;

− за умовами господарювання не можлива вільна конкуренція товаровиробників чи споживачів;

− переважаючим (понад 50 %) є виробництво суспільно необ-хідної продукції (робіт, послуг), яке за своїми умовами і характером по-треб, що ним задовольняються, як правило, не може бути рентабельним;

− приватизацію майнових комплексів державних підприємств заборонено законом.

Найменування казенного підприємства повинно містити слова “казенне підприємство”. 2. Комунальні підприємства, що засновані на власності від-повідної територіальної громади і управляються місцевими органами влади. Комунальне унітарне підприємство утворюється компе-тентним органом місцевого самоврядування в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної власності і входить до сфери його управління. 3. Змішані підприємства, в яких держава володіє частиною майна (акцій). Управління пакетом акцій, що залишились у державній власності, здійснює уповноважена особа. В Україні створений спеці-альний орган – агентство з управління частинами державної власності.

4. Бюджетні організації, що функціонують в основному за рахунок коштів державного бюджету.

Підприємництво на державних підприємствах здійснюється за контрактом з власником в умовах комерційного розрахунку.

Процес розвитку державного сектора (державних підпри-ємств) називається націоналізацією. Зворотний процес – скорочення державного сектора – називається приватизацією (роздержавленням).

Переваги націоналізації (з досвіду розвинутих ринкових країн) такі:

117

− забезпечення великих масштабів виробництва. Наприклад, енергетика ефективно діє тільки при великих масштабах виробництва, що можливо за допомогою держави;

− можливість великих капіталовкладень. Наприклад, аерокос-мічна промисловість, що потребує великих інвестицій, фінансується державою;

− контроль за монополіями. Наприклад, держава повинна мати вплив на зміну цін на товари для інвалідів, дітей, людей похилого віку, тарифів на комунальні послуги;

− субсидування збиткових галузей. Наприклад, залізничні паса-жирські перевезення, особливо у віддалені райони, як правило, збит-кові і в усіх країнах підтримуються за рахунок держави;

− контроль за галузями, що забезпечують оборону країни, − зниження витрат на конкуренцію для державних підпри-

ємств-монополістів. Негативні наслідки націоналізації: − націоналізовані галузі є монополістами, на них не має впли-

ву конкуренція. Вони стають бюрократичними, не реагують на по-треби споживачів;

− немає рушійного мотиву отримання прибутку; − політичний вплив на прийняття підприємницьких рішень. У ринковій економіці державний сектор представлений: 1) бюджетними (відомчими) організаціями, частка яких у різ-

них країнах з ринковою економікою змінюється від 0 до 2 %. Вони не мають господарської самостійності та безпосередньо підпорядкову-ються міністерствам або органам місцевого самоврядування. Їх не можна вважати самостійними суб’єктами підприємницької діяльності;

2) державним підприємництвом, яке широко представлено у країнах з ринковою економікою в галузях, що мають особливо важ-ливе значення для економіки, або не можуть забезпечити підприємцям достатню норму прибутку та потребують великих капіталовкладень. Це громадські корпорації або змішані товариства. Вони можуть ство-рюватись урядовим указом у формі акціонерних товариств, всі акції якого належать державі. При необхідності громадська корпорація може бути легко перетворена у змішане акціонерне товариство з часткою державної власності. Такі акціонерні товариства узгоджують плани своєї діяльності з органами державного управління та конт-ролюються ними. Вони зобов’язані щорічно друкувати звіти про свою діяльність. Держава здійснює контроль за інвестиціями товариств і фінансує їх шляхом надання істотних дотацій, збільшення статутного капіталу, реінвестування дивідендів.

118

Центральне питання дискусій у країнах зі змішаною еконо-мікою – оптимальний обсяг державного сектора. Прихильники ідеї йо-го скорочення, скептично оцінюючи спроможність урядів вирішувати соціальні й економічні проблеми через низку невдач, вимагають об-межити кількість державних чиновників, оскільки вважають, що роз-дутий державний апарат підриває економічні та політичні свободи. На думку інших дослідників, державний сектор є замалим. Дебати то-чаться також навколо питань про роль держави у виробництві, наприк-лад, чи можуть приватні фірми краще забезпечити людей тими по-слугами, які сьогодні надає держава. Що ж до державного контролю над виробництвом, то це питання не збурює надто гарячих дискусій навіть у США. Найпоширенішим аргументом на користь державного контролю за виробництвом товарів індивідуального споживання є той, що приватні фірми прагнуть максимізувати прибутки власників, а не багатство нації.

Часто на адресу державного сектора лунають звинувачення в неефективності; але ж державна власність зосереджена переважно в тих галузях, які з різних причин є малорентабельними і навіть збит-ковими, непривабливими для приватного капіталу. Ця обставина знач-ною мірою пояснює те, що державні підприємства та підприємства із змішаною формою власності менш ефективні, ніж приватні.

Країни з розвинутою економікою нагромадили значний досвід практичного розв’язання проблеми ефективності державного підпри-ємництва. Загальною тенденцією стало посилення підприємницької діяльності держави не в чистих, а у змішаних, корпоративних формах державного регулювання через володіння певною часткою капіталу в підприємствах. Корпоративна участь держави у підприємництві зав-дяки поєднанню державної і приватної власності дає можливість ні-велювати вади кожної з них та посилити їхні переваги. Державний капітал, інтегруючись з приватним, набуває більшої гнучкості, мобіль-ності і підконтрольності. Водночас приватний капітал стає менш ри-зиковим, більш стабільним і прогнозованим.

На сьогодні кілька найбільших компаній некомуністичного світу поєднують різні форми власності. Дослідження в країнах Західної Європи показало, що в 40 % корпорацій держава має свою частку. Перелік включає 10 найбільших (за доходами) індустріальних фірм Великобританії, Франції, Італії та Західної Німеччини, а також 5 компаній-лідерів в інших 12-ти країнах (усіх – 100); 16 компаній, названих у переліку, засновані на повній державній власності, в інших компаніях державі належать різні частки власності (від малих частин до контрольних пакетів).

119

Як переконує досвід країн з перехідною економікою, не стіль-ки форма власності, скільки характер управління підприємствами та наявність конкурентного середовища визначають рівень їх економічної ефективності і темпи зростання виробництва. Цікавим з цього приводу вбачається досвід Китаю, який чітко показує, що конкуренція важ-ливіша для успішного економічного розвитку, ніж зміна форм влас-ності. У 1992 р. там було обрано курс на створення змішаної форми власності, в якій суспільна відіграє домінуючу роль. При цьому єди-ним реальним шляхом для нерентабельних виробництв вважається акціонування державної власності, залучення іноземного капіталу, злиття з успішними державними підприємствами. Китай розширив сферу конкуренції без приватизації державних підприємств, створюючи нові приватні виробництва за поступової або одномоментної лібералізації і м’якого демонтажу директивного регулювання зі збереженням у руках держави основних фінансових підойм.

7.8. Іноземні, багатонаціональні та спільні підприємства

За належністю капіталу розрізняють такі підприємства: націо-

нальні; іноземні; багатонаціональні. Національні підприємства належать підприємцям своєї краї-

ни. Наприклад, “ІВМ” при міжнародному характері своєї діяльності є національною фірмою США, тому що зареєстрована у США і тільки 4 % її акцій знаходяться в іноземних суб’єктів.

В іноземних фірмах капітал належить іноземним підприємцям повністю або в частині, що забезпечує їх контроль.

Законодавство про іноземні компанії розрізняється в різних країнах і залежить від політики держави з залучення іноземного ка-піталу. Звичайно, в країнах світу іноземні підприємці користуються рівними правами з національними. Іноді держави встановлюють для них обмеження з залучення іноземного персоналу. Як правило, іно-земний підприємець зобов’язаний публікувати фінансові звіти про діяльність в країні місцезнаходження. Деякі країни надають іноземним інвесторам пільговий податковий режим пільги при отриманні позик, земельних ділянок, при оплаті комунальних послуг, перевезень.

Часто іноземні фірми створюються шляхом утворення нового акціонерного товариства або купівлі контрольного пакета акцій місце-вих фірм. Найбільше розповсюдження має другий шлях, тому що до-зволяє використовувати наявні зв’язки, клієнтуру, знання ринку. Часто перед купівлею має місце тривале ділове співробітництво (торго-вельне, технічне, фінансове).

120

Багатонаціональні фірми (змішані за капіталом) – це фірми, капітал яких належить підприємцям кількох країн. Наприклад, бель-гійсько-французько-американсько-швейцарський концерн “Філіпс”.

Слід відрізняти міжнародні фірми, сфера діяльності яких те-риторіально розповсюджується на зарубіжні країни шляхом створення філіалів, дочірніх компаній. Більшість міжнародних компаній за на-лежністю капіталу є національними. Різновидом міжнародних є транс-національні корпорації (ТНК) – багатогалузеві компанії з техноло-гічною і подетальною спеціалізацією підрозділів, коли частина техно-логічного процесу переноситься в інші країни. Обслуговуючі ТНК, невеликі національні фірми виходять на світові ринки. Наприклад, європейські автомобільні компанії замовляють вузли і деталі в Японії, тому що це дешевше.

Багатонаціональні компанії називаються спільними підпри-ємствами в тому випадку, коли метою їх створення є здійснення спіль-ної підприємницької діяльності. Особливо багато спільних підпри-ємств є в нових галузях, що потребують великих капіталовкладень, науково-технічного співробітництва – нафто-хімічна, хімічна промис-ловості, атомна енергетика, будівництво великих об’єктів, галузі ма-шинобудування.

Створення багатонаціональних та спільних підприємств в Україні регулюється відповідним законодавством: “Про зовнішньо-економічну діяльність”, “Про іноземні інвестиції”, “Про захист іно-земних інвестицій”.

Спільне підприємство розглядається законодавством як різно-вид підприємства з іноземною інвестицією. На таких підприємствах інвестиція повинна становити не менше 10 % статутного фонду.

Згідно із Законом України “Про іноземні інвестиції” спільне підприємство – це підприємство, що основане на спільному капіталі суб’єктів господарської діяльності України та іноземних суб’єктів і на спільному управлінні та розподілі результатів і ризику.

Як правило, спільні підприємства створюються у двох орга-нізаційних формах: акціонерного товариства; товариства з обмеженою відповідальністю шляхом злиття, обміну акціями, придбання пакета ак-цій, що не дає права повного контролю.

Згідно із законами різних країн акціонерні товариства повинні публікувати річні звіти, і таким чином конкуренти отримують інфор-мацію про їх діяльність. Тому значна частина спільних підприємств за участю західних партнерів та партнерів з країн СНД є товариствами з обмеженою відповідальністю. Головою правління може бути українсь-кий або іноземний громадянин.

При створенні спільного підприємства кожна сторона вносить вклад до статутного фонду у вигляді капіталу, технології, прав влас-

121

ності (права на експлуатацію природних ресурсів, авторські права, “ноу-хау”, торговельний знак, фірмове найменування). Частки влас-ників визначаються в установчих документах.

Створення спільного підприємства надає ряд переваг для його учасників:

− можливість створення великомасштабного виробництва за рахунок залучення додаткового капіталу та устаткування;

− доступ до нових ринків збуту, торговельних мереж; − використання закордонного досвіду технології, організації

виробництва, маркетингу; − доступ до джерел сировини та дешевої робочої сили. Для українських та іноземних підприємців характерні певні

переваги з числа названих. Часто метою підприємців з розвинутих країн, які здійснюють

інвестиції в країнах, що розвиваються, є захоплення джерел сировини, ринків збуту, отримання пільг, прикриваючись вивіскою місцевого підприємства.

Однак, для країни, на території якої розташоване спільне під-приємство, існують певні вигоди:

− залучення до країни матеріальних і фінансових ресурсів; − сприяння розвитку транспорту, банківської і страхової систем; − залучення новітніх зарубіжних технологій та досвіду ме-

неджменту; − створення робочих місць та підготовка кваліфікованих кадрів; − насичення внутрішнього ринку та вихід на іноземні ринки

(підвищення експортного потенціалу); − додаткові надходження до бюджету країни; − використання корисних копалин (якщо країна сама не може

їх використовувати та пропонуються вигідні умови використання). Можливі також і такі негативні наслідки від присутності

спільного підприємства в країні: − ігнорування інтересів країни-господарки (розміщення еколо-

гічно небезпечних виробництв); − проведення досліджень концентрується в більш розвинутій

країні, а в менш розвинутій – тільки виконавчі операції; − висока оплата запрошених іноземних спеціалістів викликає

соціальну напруженість. Діяльність спільного підприємства більш складна, ніж націо-

нального з таких причин: − необхідно підтримувати зв’язки з іншою країною; − можливі обмеження уряду країни-господарки (за кількістю

зайнятих, рівнем заробітної плати, платежами до бюджету, захистом навколишнього середовища);

122

− відмінність культури, мови, національних особливостей; − особливості ринків збуту, сприйняття реклами; − різний рівень промислового, комерційного розвитку і соці-

ального забезпечення; − зміна курсів валют; − складність правового забезпечення діяльності; − опозиція громадських сил і спілок. При обґрунтуванні доцільності створення спільного підпри-

ємства порівнюються варіанти організації виробництва, економічні показники діяльності з використанням та без використання іноземних інвестицій (фінансування, постачання, технології, устаткування, збут, кількість робітників, заробітна плата, якість продукції, прибуток, рента-бельність).

Залучення іноземного капіталу – одна із важливих проблем в українській економіці. За різними оцінками потреба в іноземних інвестиціях в Україні становить 40–50 млрд дол., а фактичний обсяг іноземних інвестицій на кінець 2003 року – 6,7 млрд дол., в тому числі у спільні підприємства – 3,2 млрд дол. Порівняно з країнами Східної Європи обсяг іноземних інвестицій на душу населення в економіці України в 3–10 разів менший. У країнах з розвинутою ринковою еко-номікою близько 40 % підприємств є спільними, в Україні їх частка у ВВП становить 3–5 %. На початок 2004 року кількість іноземних підприємств в Україні становила 2285, спільних – 5605. Такі підпри-ємства в Україні займаються переважно торговельною та посеред-ницькою діяльностями.

Чинники, що стримують іноземне інвестування в економіку України, наступні:

− економічна та політична нестабільності; − нестабільність законодавства. Іноземним інвесторам необхід-

но прогнозувати результати діяльності хоча б на 5–10 років, інакше вони відмовляються ризикувати. В Україні постійно змінюються по-датки, були скасовані пільги для спільних підприємств;

− всеохоплююча бюрократія – складність реєстрації підпри-ємства, численні ліцензії, квоти, мито, тривале очікування на кордоні;

− недостатні державні гарантії захисту інвестицій. Хоча в Законі “Про захист іноземних інвестицій” зазначено, що держава не має права реквізувати іноземні інвестицій, за виключенням стихійних лих, епідемій (тоді виплачується компенсація), та гарантується пере-рахунок за кордон прибутків;

− відсутність нормальних побутових умов; − недобросовісність, ненадійність зарубіжних партнерів.

123

У підсумку, інвестиційний клімат в Україні оцінюється як не-сприятливий. Більше 100 країн беруть участь в інвестуванні віт-чизняної економіки, але інвестиції, як правило, здійснюються в не-великих розмірах (50–70 тис. дол.). Приваблює іноземних інвесторів в Україну сировина, сільгосппродукція та її переробка, продукція ма-шинобудування, сприятливий клімат, географічне розташування, транс-портні зв’язки, кваліфікована та дешева робоча сила.

7.9. Інноваційне підприємництво та венчурний бізнес.

Комерційна концесія. Франчайзингова форма підприємництва. Офшорні фірми

Під інноваційним підприємництвом розуміють процеси ство-

рення і комерційного використання нововведень. Зазвичай, в основі під-приємницької інноваційної діяльності лежать нововведення у сфері про-дукції чи послуг, що дають змогу створити новий ринок, задовольнити нові потреби. Попит на інноваційні продукти виникає постфактум, коли вони вже знаходяться у виробництві.

На основі способу організації інноваційного процесу у фірмі можна виокремити три моделі інноваційного підприємництва:

1. Інноваційне підприємництво на основі внутрішньої органі-зації, коли інновація створюється і освоюється всередині фірми її спеціалізованими підрозділами.

2. Інноваційне підприємництво на основі зовнішніх організа-цій за допомогою контрактів, коли замовлення на створення й осво-єння інновації розміщується між сторонніми організаціями.

3. Інноваційне підприємництво на основі зовнішньої організації за допомогою венчурів, коли фірма для реалізації інноваційного проекту організовує дочірні венчурні фірми, що залучають додаткові фінансові та інші засоби.

Венчурні фірми (від англійського слова “venture” – ризик) – це невеликі, але гнучкі й ефективні підприємства, що створюються з метою апробації, доробки і доведення до промислової реалізації ри-зикових інновацій. У деяких випадках венчурні фірми є тимчасовими організаційними структурами, що створені для вирішення конкретної проблеми. Після досягнення мети вони, зазвичай, продаються, пог-линаються великою фірмою або продовжують своє функціонування як нова розвинена фірма. Ці підприємства характеризуються високою активністю, яка пояснюється прямою особистою зацікавленістю пра-цівників і партнерів з венчурного бізнесу в успішній комерційній реалізації розробленої ідеї, технології, винаходу. Найбільшого по-

124

ширення венчури набули в наукомістких галузях економіки, де вони спеціалізуються на проведенні наукових досліджень та інженерних розробках.

Таким чином, венчурні підприємства – це малі інноваційні підприємства, створені для реалізації певного інноваційного проекту, статутний капітал яких формується із засобів власників інтелекту-ального капіталу і з капіталу професійних (венчурних) інвесторів. Вкладення в такі фірми характеризується високим рівнем ризику та високим рівнем доходу.

Виділяють дві форми венчурних підприємств: самостійні фір-ми і такі, що входять до складу великих корпорацій.

Венчурні фірми – посередник між фундаментальними до-слідженнями та масовим виробництвом нового продукту, що акти-візують інноваційну діяльність, прискорюють впровадження новітніх технологій. Завдяки створенню венчурних підприємств можна вирі-шити головну економічну проблему науково-технічних розробок – зни-ження технологічних ризиків.

Венчурний (ризиковий) капітал асоціюється з фінансуванням інновацій і науково-технічного прогресу. В широкому значенні під венчурним фінансуванням розуміються всі вкладення у ризикові, з точки зору фінансових результатів, проекти, перш за все в галузі високих технологій. У вузькому значенні венчурне фінансування озна-чає довго- або середньострокові інвестиції у вигляді кредитів або вкладень в акції, які здійснюються венчурними фондами з метою створення і розвитку малих швидкозростаючих компаній. Форми вен-чурних компаній:

– партнерства ділового розвитку; – філії корпорацій; – компанії, що інвестують у мале підприємництво; – партнерства з розвитку наукових досліджень; – спеціальні фонди ризикового капіталу. Саме через венчурні фонди корпорації здійснюють ринкове

фінансування малих та середніх фірм. Венчурний капітал відрізняється від інших джерел фінансування трьома ознаками: інвестиція, зазвичай, здійснюється у формі участі у статутному фонді підприємства; інвестиція є довгостроковою; інвестори беруть активну участь у діяльності компанії, яку вони фінансують. Зазвичай, організація ризикового бізнесу відбувається таким чином. Група з декількох людей (або навіть одна людина), яка володіє оригінальною ідеєю в галузі нової технології або виробництва нової продукції, але не має засобів, потрібних для організації виробництва, розпочинає контакти з

125

одним або декількома венчурними інвесторами. Через 3–8 років венчурна фірма передає ведення справ (шляхом продажу акцій) потужнішій компанії, якщо досягнутий рівень розвитку потребує роз-ширення масштабів виробництва.

Враховуючи вищесказане, перспективи розвитку в Україні венчурного фінансування як форми інтеграції великих та малих структур, напевне, пов’язані, перш за все, з реалізацією потенціалу промислово-фінансових груп. Взаємодія останніх з малими іннова-ційними фірмами ефективно сприяла б вирішенню суперечності між творчими можливостями українських вчених, які незатребувані, і необхідністю керованого оновлення технічної основи фактично усіх галузей народного господарства. Це повною мірою вирішило б і проблему “відпливу умів”. Однак, в Україні з кожним роком ско-рочується кількість інноваційно-активних підприємств. У 2003 році їхня частка становила 12,7 %. При тому що в середині 1990-х років вона була на рівні 18–20 %. Комерційна концесія – використання у підприємницькій діяль-ності прав інших суб’єктів господарювання. Договір комерційної кон-цесії передбачає використання комплексу наданих користувачеві прав, ділової репутації і комерційного досвіду правовласника в певному обсязі, із зазначенням або без зазначення строку та території вико-ристання щодо певної сфери підприємницької діяльності. Користувач зобов’язується дотримуватися умов використання наданих йому прав а сплатити правовласнику обумовлену договором винагороду.

Франчайзинг – це метод здійснення підприємницької діяль-ності, за яким потужна, відома фірма надає іншому підприємству пра-во використовувати своє ім’я та товарний знак, виготовляти або про-давати її продукцію (надавати послуги) в обмін на зобов’язання ви-плачувати частку доходу та за умови дотримання технологій ви-робничих та обслуговуючих операцій.

Із застосуванням франчайзингу зменшуються доходи підпри-ємства, але зменшується і ризик. Такий метод підприємництва прий-нятний для фірми-початківця. Найбільша кількість фірм, що працюють за системою франчайзингу, зосереджена в таких сферах: мережа ресторанів та кафе, продуктових магазинів, будівельна та рекон-струкційна діяльності, автосервіс тощо. Активно використовується фран-чайзинг у роздрібній та оптовій торгівлі товарами, при наданні різного роду послуг (бухгалтерські, аудиторські, юридичні, туризм та готельне господарство). Франчайзинг може поширюватися на будь-яку госпо-дарську діяльність, для якої розроблені процеси виробництва, пе-реробки та продажу товарів і послуг.

Яскравим прикладом використання франчайзингової системи є індустрія пляшкових безалкогольних напоїв. Так, компанії “Кока-

126

Кола”, “Пепсіко” і “Севен Ап” завдяки франчайзингу дістали мож-ливості виробляти концентрований сироп централізовано і постачати його місцевим заводам, що спеціалізуються на розливі, власники яких у кінцевому результаті ставали керівниками місцевого роздрібного продажу. Компанія “Кока-Кола” вже вклала в економіку України понад 300 млн дол. США, завершено будівництво заводу з вироб-ництва цього напою в Броварах (Київська область). Компанія пропонує будівництво ще одного заводу в Дніпропетровську. У сфері гро-мадського харчування розвитку та значного зростання бізнесу на засадах франчайзингу набула компанія “Макдональдс” з новою стра-тегією швидкого обслуговування клієнтів як у США, так і в інших країнах, у тому числі і в Україні. Перший ресторан “Макдональдс” відкрився в м. Києві в травні 1997 року, до Дня міста. Всього ж в Україні відкрито майже 100 ресторанів, що дозволило додатково створити 5,5 тис. робочих місць. Обсяг інвестиції в економіку України склав майже 100 млн дол. Для організації та ефективного функ-ціонування проекту побудовані сучасні заводи з переробки м’яса та картоплі.

Завдяки винятковій ринковій мобільності франчайзинг довів свою ефективність та життєздатність. Так, за даними Адміністрації малого бізнесу США, на кінець п’ятого року існування ліквідувалися лише 14 % франчайзингових підприємств, тоді як для незалежних ма-лих форм господарювання цей показник становив більше 65 %.

Однією з головних причин швидкого поширення та успіху франчайзингу є поєднання в ньому глибоких знань, досвіду та стійкого фінансового стану франчайзера – організатора справи, власника гене-ральної ліцензії, власника “ноу-хау” або патенту, головного консуль-танта і досвідченого постачальника необхідних продуктів, матеріалів, сировини, обладнання, технології, які необхідні для здійснення під-приємницької діяльності, та франчайзі – підприємця, діяльність якого є повністю самостійною, але його підприємство функціонує не як від-особлений суб’єкт правовідносин, а як частина єдиного комплексу, об’єднаного франчайзером, який є власником нематеріальних активів (інтелектуальної власності) підприємства, що належить франчайзі.

Інтелектуальна власність охоплює таке широке коло об’єктів: товарні знаки і знаки обслуговування, винаходи, промислові знаки, фір-мові найменування, авторські права тощо. Всі ці об’єкти захищені патентами, свідоцтвами або сертифікатами виключних прав, які видані державними органами влади. Саме тому, що вони захищені, й у разі не-правомірного запозичення права власності на них його можна захи-щати в судовому порядку, потенційні франчайзі змушені укладати уго-ди і отримувати право використання відповідних об’єктів інтелек-туальної власності за платню.

127

Правові та ділові взаємовідносини між суб’єктами франчай-зингу визначаються франчайзинговою угодою, за якою одна особа (франчайзер), яка має розроблену систему ведення певної діяльності, дає дозвіл іншій особі (франчайзі) використовувати цю систему від-повідно до вимог франчайзера в обмін на винагороду. Ця система має назву франшизна система або франшиза (від англ. franchise – привілей, пільга, особливе право).

Основні види франчайзингу склалися відповідно до форм взає-модії великих і малих фірм. Враховуючи це, розрізняють франчайзинг товарний; виробничий; діловий (ліцензійний).

При першій формі франчайзингу – товарній – франчайзером звичайно є великий виробник, у якого дилер-франчайзі набуває права на продаж і сервісне обслуговування товарів відповідної марки. При цьому реалізація продукції кінцевим споживачам здійснюється ви-нятково від імені франчайзера. Часто право на продаж і сервіс по-купців фірма-франчайзі одержує на певній території. Як приклади тут можуть служити дилерські мережі з торгівлі технікою (наприклад, автомобілями), а також системи фірмових бензоколонок.

У випадку виробничого франчайзингу має місце продаж під-приємствам-франчайзі технологій, патентів по них і сировини для ви-готовлення певного продукту. Найчастіше за все право використання технологій, патентів, “ноу-хау” і право реалізації продукції надається в межах певного продукту. Класичний приклад такого типу франчай-зингу – виробництво безалкогольних напоїв з концентратів і за тех-нологією компаній “Кока-кола”, “Пепсі-кола” тощо.

Третій вид – діловий франчайзинг – передбачає придбання лі-цензії на так званий “бізнес-формат”, що охоплює практично всі еле-менти виробничо-господарського циклу великого підприємства, від си-ровини і технологій до організаційних схем і методів звітності. Най-більше розповсюдження цей вид франчайзингу отримав у торгівлі, по-бутовому обслуговуванні, готельному бізнесі, громадському харчу-ванні. Саме так функціонує відомий “Макдональдс”.

У багатьох випадках з метою обмеження підприємств-конку-рентів головне підприємство передбачає в контракті умови співро-бітництва малого підприємства тільки з головним.

Формування та подальший розвиток системи франчайзингу в Україні сприятимуть вирішенню багатьох проблем становлення суб’єктів підприємництва, зокрема залученню в мале та середнє підприємництво широкого кола осіб, які не насмілюються займатися бізнесом без під-тримки та навчання, ті, хто залишився без роботи і бажає зайнятися більш надійним та ефективним бізнесом. Крім того, франчайзинг спри-

128

ятиме опануванню малим та середнім підприємництвам нових тех-нологій, створенню додаткових робочих місць, підвищенню якісного рівня підготовки кадрів, розширенню сфер діяльності суб’єктів під-приємництва.

Офшорна зона – це країна або окремі території країн, де на дер-жавному рівні для певних типів компаній, власниками яких є іноземці, встановлені значні пільги з оподаткування, частково або повністю зня-ті митні та торгові обмеження, знижені або відсутні вимоги до бух-галтерського обліку і аудиту (Кіпр, Люксембург, Гонконг, Сингапур та ін.). Офшорна компанія може отримати пільги тільки у разі володіння ком-панією іноземцями, а прибуток повинен вилучатися за межами юрис-дикції, де вона зареєстрована. Офшорній компанії заборонено вести підприємницьку діяльність у країні реєстрації. Найчастіше офшорна зона створюється там, де слабо розвинена економіка та інших можливостей для залучення іноземного капіталу немає. Офшорна компанія забез-печує надходження фінансового капіталу в економіку країни за ра-хунок оплати праці офісних службовців, придбання майна та реєст-раційних зборів.

Тема 8. Способи та порядок приватизації

8.1. Мета, суб’єкти та об’єкти приватизації. 8.2. Способи та порядок приватизації. 8.3. Методика оцінки вартості майна під час приватизації

8.1. Мета, суб’єкти та об’єкти приватизації

Приватизація – це перетворення державної власності у при-

ватну (у вузькому сенсі); перетворення державної власності в інші форми власності (у широкому сенсі).

Змісту цього процесу більше відповідає термін “роздер-жавлення” (перетворення державної власності в недержавну).

Приватизація регулюється законами “Про приватизацію майна державних підприємств” (1992 р.); “Про приватизацію невеликих дер-жавних підприємств (малу приватизацію)” (1992 р.); Указом “Про кор-поратизацію підприємств” (1993 р.), Державними програмами при-ватизації на кожний рік.

Відповідно до законодавства, приватизація – це відчуження майна, що знаходиться у загальнодержавній та комунальній власності на користь фізичних та недержавних юридичних осіб.

Мета приватизації – створення ефективної ринкової економі-ки за рахунок:

129

1) формування недержавних власників (реальних господарів, середнього класу);

2) розвитку конкуренції та обмеження монополізму; 3) структурної перебудови економіки; 4) залучення інвестицій у підприємства, що приватизуються. Принципи приватизації: 1. Законність і рівність прав громадян України. 2. Надання пільг членам трудових колективів підприємств, що

приватизуються. 3. Безоплатна передача частки державного майна кожному

громадянину України. 4. Дотримання антимонопольного законодавства. 5. Повне інформування громадян про всі дії щодо приватизації. Суб’єктами приватизації є: − продавець – державні органи приватизації (Фонд державного

майна та його регіональні відділення); − покупці – юридичні та фізичні особи України та інших дер-

жав. Не можуть бути покупцями органи державної влади та управ-ління; працівники фонду державного майна; юридичні особи, у яких частка державної власності перевищує 25 %;

− посередники – це довірчі товариства, інвестиційні фонди та компанії, консалтингові, брокерські компанії.

Об’єкти приватизації: − майно підприємств або їх підрозділів, які є цілісними май-

новими комплексами; − незавершене будівництво; − частки (паї, акції), що належать державі у майні госпо-

дарських товариств. Приватизації не підлягають: − майно органів державної влади і управління, збройних сил,

служби національної безпеки, митних органів, правоохоронних органів; − золотий і валютний фонди, державні матеріальні резерви; − підприємства, що виготовляють грошові знаки; − національні культурні та історичні цінності, надра, водні ресурси; − об’єкти освіти і науки, що фінансуються з бюджету; − підприємства, що виготовляють наркотичні речовини, зброю,

вибухові речовини; − атомні електростанції та ін. Підприємства, що не підлягають приватизації, називаються

казенними.

130

Конкретний перелік об’єктів, що не підлягають приватизації, затверджується Верховною Радою України.

Об’єкти приватизації класифікуються за такими групами: – А – об’єкти малої приватизації, вартість основних фондів

яких не перевищує 1 млн грн; – Б, В – середні та великі об’єкти, вартість основних фондів

яких становить від 1 до 170 млн грн; – Г – об’єкти, вартість основних фондів яких перевищує 170 млн грн,

а також підприємства, що займають монопольне становище; об’єкти військово-промислового комплексу; об’єкти, приватизація яких здійс-нюється із залученням іноземних інвестицій;

– Д – об’єкти незавершеного будівництва, майно ліквідованих підприємств, підприємств-банкрутів;

– Е – підприємства змішаної форми власності, частка майна яких належить державі;

– Ж – об’єкти освіти, охорони здоров’я, культури, мистецтва та преси, фізичної культури та спорту, телебачення та радіомовлення.

8.2. Способи та порядок приватизації

Способи приватизації можна об’єднати в такі групи: 1) викуп державного майна (трудовими колективами, орен-

дарем, товариством покупців або фізичною особою); 2) продаж на аукціоні або за конкурсом (комерційним або не-

комерційним); 3) продаж акцій відкритих акціонерних товариств (акціонування). Перший спосіб – викуп – не передбачає конкуренції покупців і

полягає у прямій передачі права власності на основі попередньо установленої ціни. Пріоритет – за членами трудового колективу, орен-дарем. Порядок приватизації шляхом викупу наступний:

1. Фонд державного майна щомісячно складає перелік об’єктів приватизації.

2. Для спільної участі у приватизації працівники підприємства засновують товариство покупців (якщо на загальних зборах більшість голосувала за викуп) та подають заяву на приватизацію. Якщо заява не надійшла, об’єкт продається на аукціоні або за конкурсом.

3. Створюється комісія з приватизації, складається акт оцінки майна, план приватизації, договір купівлі-продажу та акт передачі майна.

4. Створюється та реєструється новий суб’єкт підприємниць-кої діяльності.

Продаж на аукціоні або за конкурсом – це конкурентні спо-соби приватизації.

131

Продаж об’єктів на аукціоні полягає у прямій передачі права власності покупцю, який запропонував у процесі торгів найвищу ціну.

Продаж за некомерційним конкурсом полягає у передачі пра-ва власності покупцю, який запропонував найкращі умови подальшої експлуатації об’єкта.

Продаж за комерційним конкурсом полягає у передачі права власності покупцю, який запропонував найвищу ціну.

Порядок проведення аукціону та конкурсу наступний. Публі-кується інформація про об’єкт приватизації не пізніше ніж за 30 днів до проведення аукціону (конкурсу). Повідомлення повинно містити такі відомості:

− назву об’єкта та його місцезнаходження; − обсяг і номенклатуру продукції; − кількість і склад робочих місць; − баланс активів і пасивів, рентабельність за останні 3 роки; − відомості про будівлю і земельну ділянку; − початкову ціну та умови продажу; − суму застави (для реєстрації учасників – 10 % ціни), яка піс-

ля аукціону повертається; − термін подачі заяви (за 3 дні для аукціону, за 7 днів – для

конкурсу); − час і місце проведення аукціону (конкурсу). Після проведення аукціону чи конкурсу публікується інфор-

мація про результати продажу об’єкта. Продаж об’єктів приватизації на аукціоні, за конкурсом здійс-

нюється за наявності не менше двох покупців. Аукціон проводить ведучий (ліцитатор). Він описує об’єкт та

умови його продажу. Початком торгів вважається момент оголошення початкової ціни. Учасники піднімають білети з номерами та називають свою ціну (або ціну називає ліцитатор). Якщо протягом трьох хвилин після оголошення не буде запропонована більш висока ціна, ліцитатор одночасно з ударом молотка оголошує про придбання об’єкта особою, що запропонувала найвищу ціну. Якщо не виявилось покупців, лі-цитатор має право знизити ціну до 30 %. Якщо після зниження ціни об’єкт не вдається продати, торги припиняються.

При проведенні конкурсу відбір покупців здійснює конкурсна комісія, яка включає фахівців, експертів, представників органів влади. Вона створюється органом приватизації у кількості від 5 до 9 чоловік. Комісія визначає умови конкурсу: початкову ціну, вимоги щодо за-

132

хисту навколишнього середовища, збереження спеціалізації (профілю) підприємства та ін. Для участі у конкурсі покупець подає у комісію заяву, відомості про покупця, ціну, план подальшої експлуатації об’єк-та. Конкурсна комісія розглядає заяви і визначає склад учасників конкурсу.

Конкурс здійснюється у два етапи. На першому етапі ого-лошується попередній переможець конкурсу, а інформація про його пропозиції доводиться до всіх учасників. Якщо протягом 5 днів від них не надійшло додаткових пропозицій, переможець оголошується оста-точним. За наявності інших пропозицій проводиться додаткове засі-дання комісії з визначення переможця. Засідання комісії є закритими, рішення приймаються 2/3 голосів. Ціна продажу визначається у ході конкурсу, але не може бути нижчою 70 % початкової.

Після визначення покупця укладається договір купівлі-про-дажу, після сплати – акт передачі майна. Далі проводиться реєстрація суб’єкта підприємницької діяльності.

При продажу акцій відкритого акціонерного товариства по-рядок приватизації наступний:

− рішенням органу приватизації державне підприємство пере-творюється у відкрите акціонерне товариство, всі акції якого належать державі. Засновником акціонерного товариства є органи виконавчої влади (міністерства), які уповноважені управляти майном;

− створюється комісія з приватизації, яка складає акт оцінки майна, статут акціонерного товариства;

− для управління акціонерним товариством створюється нагля-дова рада, до якої входять представники засновника, банку, трудового колективу та органу приватизації. Головою правління призначається керівник підприємства (директор). Форма власності поки ще не змі-нюється;

− комісія з приватизації складає план розміщення акцій. План розміщення акцій включає пільговий і відкритий продаж акцій. Права на пільгове придбання акцій мають працівники підприємства та особи, які до них прирівнюються (до 1,5 вартості сертифіката), а керівництво підприємства – на додаткове придбання акцій за номінальною вар-тістю (до 5 % статутного фонду). Решта акцій поступає у відкритий продаж на конкурсній основі (всім бажаючим) за сертифікати та гроші;

− акції передаються державному органу приватизації, який здійс-нює їх продаж через центри сертифікатних аукціонів за приватизаційні папери, компенсаційні сертифікати або гроші. Покупці оформлюють заяви, де вказується кількість акцій та її максимальна ціна. За спів-відношенням кількості заяв і акцій визначається конкурсна ціна акції.

Масштаби і способи проведення приватизації щорічно визна-чаються державними програмами приватизації.

133

На початковому етапі приватизація державного майна прово-дилась переважно шляхом викупу трудовими колективами за безцінь. В результаті не були створені рівні умови для одержання частини май-на усіма громадянами, не дотримувалась соціальна справедливість.

Останнім часом малі об’єкти (група А) приватизуються пере-важно шляхом продажу на аукціоні або за конкурсом, середні і великі підприємства (групи Б, В, Г) – шляхом перетворення у відкриті ак-ціонерні товариства. На даний час практично завершена мала при-ватизація.

Кошти, що одержані від приватизації, використовуються на тех-нічне переозброєння приватизованих підприємств (пільгове кредиту-вання), створення робочих місць, розвиток інфраструктури ринку, відшкодування втрат, пов’язаних з приватизацією, на відрахування до бюджету для погашення боргів.

За даними Держкомстату, в період з 1992 по 2003 роки дер-жавну форму власності в Україні змінили 90,4 тис. об’єктів, в тому числі шляхом викупу – 59,1 тис., продажу на аукціоні та за конкурсом – 20,9 тис., акціонування – 10,4 тис. Збитково працювала переважна більшість реформованих підприємств.

Розпорошення акцій між дрібними акціонерами не сприяє появі стратегічного інвестора, не створює можливості для додаткових інвестицій (більшість акціонерів тільки ждуть дивідендів, не вкладаючи додаткові капітали). Стратегічними інвесторами вважаються юридичні особи, які бажають придбати контрольні пакети акцій акціонерного то-вариства та приймають зобов’язання щодо додаткового інвестування. Останнім часом програмами приватизації передбачається продаж па-кетів акцій за некомерційними конкурсами під інвестиційні зобов’язання.

В країнах Східної Європи мала приватизація зайняла 1–2 роки, завершена вона в ряді країн СНГ (Казахстані, Молдові). В Україні приватизація затягнулась на тривалий період.

Незадовільний інвестиційний клімат, відсутність ефективних платоспроможних структур, погане становище великих державних під-приємств зумовлюють труднощі з їх приватизацією. Слід визнати, що значну частину підприємств приватизовано (рис. 9), проте, приватна, власність поки не набула ознак сталого та вагомого соціально-еко-номічного явища в економіці країни і не може відігравати провідну роль в економічних процесах, забезпечуючи вирішення нагальних со-ціальних проблем.

134

58,2

97 98,5 98,280,1 87,5 88,685,7

0

20

40

60

80

100

Добувна

пром

исловість

Харчова

пром

исловість

Легка

пром

исловість

Деревообробна

пром

исловість

Хімічна

інафтохімічна

пром

исловість

Виробництво

будм

атеріалів і

скловиробів

Металургія

іметалообробка

Маш

инобудування

%

Рис. 2.9 – Стан приватизації промислових підприємств

України на початок 2004 року

8.3. Методика оцінки вартості майна під час приватизації Методика оцінки вартості майна під час приватизації визна-

чена постановами КМУ. Відповідно до цієї методики оцінюються ці-лісні майнові комплекси, у тому числі їх необоротні та оборотні ак-тиви, індивідуально визначене майно, частки, паї, акції, у тому числі пакети акцій, об’єкти незавершеного будівництва, а також будь-яке інше майно, що належить державі або господарському товариству, в якому держава володіє часткою не менше 25 % статутного фонду.

Цілісний майновий комплекс – об’єкт, сукупність активів якого забезпечує провадження окремої господарської діяльності на постійній і регулярній основі. Цілісними майновими комплексами можуть бути структурні підрозділи підприємств (цехи, виробництва, дільниці тощо), які виділяються в установленому порядку в самостійні об’єкти з подаль-шим складанням розподільного балансу і можуть бути зареєстровані як самостійні підприємства.

Індивідуально визначене майно – інвентарні об’єкти або групи інвентарних об’єктів та інше окреме майно, що може реалізуватися способами, визначеними законодавством як окремий самостійний об’єкт.

Порядок проведення оцінки вартості майна наступний: 1. Утворення державним органом приватизації інвентариза-

ційної комісії та проведення попередньої інвентаризації необоротних та оборотних активів.

%

135

2. Відбір державним органом приватизації на конкурентних засадах експерта та проведення експертної оцінки активів.

3. Проведення державним органом приватизації рецензування матеріалів експертної оцінки та усунення експертом зауважень дер-жавного органу.

4. Складання передавального балансу та акта оцінки вартості майна. Проведення експертної оцінки майна регулюється вимогами та

положеннями (національними стандартами) експертної оцінки, норма-тивними актами Фонду державного майна. У випадках, неврегульова-них законодавством, експертна оцінка проводиться на основі принци-пів та правил, визначених міжнародними стандартами оцінки. Роз’яснен-ня з питань експертної оцінки майна надається Фондом державного майна.

Згідно з національним стандартом “Загальні засади оцінки майна і майнових прав” при проведенні оцінки майна застосовуються такі основні методичні підходи: витратний (майновий – для оцінки об’єктів у формі цілісного майнового комплексу та у формі майнових прав); доходний; порівняльний.

Витратний підхід передбачає визначення поточної вартості витрат на відтворення або заміщення об’єкта оцінки з подальшим ко-ригуванням їх на суму зносу.

За доходним підходом вартість об’єкта оцінки визначається як поточна вартість очікуваних доходів від найбільш ефективного вико-ристання об’єкта оцінки, включаючи дохід від його можливого пере-продажу. Основними методами доходного підходу є пряма та непряма капіталізації доходу. Метод прямої капіталізації доходу застосовується у разі, коли за періодами часу прогнозується постійний за величиною дохід. Капіталізація доходу (прибутку) здійснюється шляхом ділення його на ставку капіталізації.

Метод непрямої капіталізації доходу (дисконтування грошо-вих потоків) застосовується у разі, коли прогнозовані грошові потоки від використання об’єкта оцінки є неоднаковими за величиною про-тягом періоду прогнозування або якщо отримання їх обмежується у ча-сі. Прогнозовані грошові потоки підлягають дисконтуванню із застосу-ванням ставки дисконту для отримання їх поточної вартості.

Ставка капіталізації та ставка дисконту визначаються шляхом аналізу інформації про доходи від використання подібного майна та його ринкової ціни або шляхом порівняльного аналізу доходності інвестування в альтернативні об’єкти (депозити, цінні папери).

Порівняльний підхід передбачає аналіз цін продажу та пропо-нування подібного майна з відповідним коригуванням відмінностей між об’єктами порівняння та об’єктом оцінки. Коригування вартості подібного майна здійснюється шляхом додавання або вирахування відповідної грошової суми.

136

Вибір підходів до оцінки та вид вартості майна, що визна-чається, обов’язково обґрунтовуються експертом у звіті про експертну оцінку майна. Під час проведення експертної оцінки майна експертом використовуються кілька підходів з подальшим узагальненням резуль-татів оцінки, отриманих з їх використанням.

До переліку майна, що включається у сукупну вартість ціліс-ного майнового комплексу, включаються:

– необоротні активи (основні засоби, нематеріальні активи, незавершене будівництво, довгострокові фінансові інвестиції, довго-строкова дебіторська заборгованість, відстрочені податкові активи, ін-ші необоротні активи);

– оборотні активи (запаси, векселі одержані, дебіторська забор-гованість за товари, роботи, послуги, дебіторська заборгованість за розрахунками та інша поточна дебіторська заборгованість, поточні фі-нансові інвестиції, грошові кошти та їх еквіваленти, інші оборотні активи);

– витрати майбутніх періодів. З метою визначення чистої вартості цілісного майнового комп-

лексу сукупна вартість цілісного майнового комплексу зменшується на суму забезпечення наступних витрат і платежів та довгострокових зо-бов’язань.

Чиста вартість цілісного майнового комплексу визначається за формулою:

( ) ( ),чцмк ан ао мп зв зд зпВ В В В В В В= + + − + +

де анВ – вартість необоротних активів;

аоВ – вартість оборотних активів;

мпВ – вартість витрат майбутніх періодів;

звВ – вартість забезпечень наступних витрат і платежів;

здВ – вартість довгострокових зобов’язань;

зпВ – вартість поточних зобов’язань. Розмір статутного фонду відкритого акціонерного товариства,

що створюється на базі державного підприємства, визначається за формулою:

,чд цмк жф онп інСФ В В В В= − − −

де жфВ – вартість державного житлового фонду;

онпВ – вартість об’єктів, що не підлягають приватизації;

інВ – вартість іншого майна, щодо якого комісією з привати-зації приймається рішення про його вилучення з чистої вартості ціліс-ного майнового комплексу.

137

3. ПІДСУМКОВИЙ КОНТРОЛЬ

3.1. Питання для підсумкового контролю

1. Історичний розвиток поняття “підприємництво”. Види та суб’єкти підприємницької діяльності.

2. Принципи і обмеження підприємницької діяльності. 3. Порядок ліцензування підприємництва. 4. Державне регулювання підприємництва. Спеціальні (віль-

ні) економічні зони. 5. Середовище підприємництва. 6. Функції і модель підприємництва. 7. Етапи створення власної справи. 8. Правова база підприємництва. 9. Господарський кодекс України. 10. Закон “Про господарські товариства”. 11. Установчі (засновницькі) документи підприємства. 12. Порядок державної реєстрації суб’єкта підприємницької ді-

яльності. 13. Формування початкового підприємницького капіталу. 14. Права, обов’язки та відповідальність підприємця. 15. Припинення підприємницької діяльності. 16. Організація договірних взаємовідносин у підприємництві. 17. Напрямки і форми співробітництва партнерів. 18. Громадські об’єднання підприємців в Україні. 19. Ознаки неблагополучного становища підприємства. Сана-

ція, банкрутство, ліквідація підприємства. 20. Реструктуризація підприємства. 21. Сутність та причини ризиків у підприємницькій діяльності. 22. Методи виміру та способи зменшення ризику. 23. Поняття та складові економічної безпеки підприємства. 24. Система захисту прав споживачів. 25. Захист прав виробників. 26. Риси особистості та ділові якості типового підприємця. 27. Зовнішні та внутрішні чинники прийняття рішення про по-

чаток підприємницької діяльності. 28. Сутність культури підприємництва та ділової етики. Скла-

дові ділової етики. 29. Форми та етикет спілкування. 30. Цілі підприємницької діяльності. 31. Етапи формування стратегії підприємницької діяльності.

138

32. Стратегічні альтернативи. 33. Класифікація підприємств (організацій). 34. Сутність, переваги та недоліки одноособового володіння. 35. Види персональних товариств. 36. Види товариств на капіталі. 37. Акціонерна форма підприємництва. 38. Порядок створення та структура управління акціонерного

товариства. 39. Порівняльна характеристика та види акцій і облігацій. 40. Номінальна та ринкова вартості акцій. План розміщення

акцій. 41. Чинники, що визначають дивідендну політику. Способи

дивідендних виплат. 42. Особливості та види кооперативів. 43. Особливості, переваги та функції малого підприємництва. 44. Розвиток малого підприємництва в Україні та за кордоном. 45. Державна політика сприяння малому бізнесу в Україні. 46. Селянське (фермерське) господарство. 47. Орендна форма господарювання. 48. Державні та змішані підприємства. 49. Іноземні, багатонаціональні та спільні підприємства. 50. Венчурні підприємства. Франчайзингова форма підприєм-

ництва. Офшорні фірми. 51. Мета, суб’єкти та об’єкти приватизації. 52. Способи та порядок приватизації. 53. Методика оцінки вартості майна під час приватизації.

3.2. Тести для контролю знань студентів

Тести призначені для перевірки знань студентів з дисципліни.

Вони передбачають вибір одного чи кількох варіантів відповідей на запитання.

Тема 1. Підприємництво як форма господарювання

1. Хто першим запровадив термін “підприємництво” і дав

його систематизований аналіз? а) А. Сміт; б) Ж.Б. Сей; в) Р. Кантільйон;

г) А. Маршалл; д) Й. Шумпетер.

139

2. Згідно із законодавством України підприємництво – це діяльність:

а) надзвичайна; б) самостійна; в) регульована;

г) ініціативна; д) з метою одержання прибутку.

3. Існують такі види підприємницької діяльності: а) виробнича; б) систематична; в) торговельна;

г) фінансова; д) матеріальна.

4. Найбільш складним та важливим для економіки країни є

такий вид підприємництва: а) торговельне; б) виробниче;

в) фінансове; г) сервісне.

5. Забороняється бути посадовими особами господарських

товариств таким категоріям громадян: а) викладачам; б) службовцям прокуратури, суду, органів внутрішніх справ; в) особам, які не мають стартового капіталу; г) службовцям органів державної влади, які здійснюють конт-

роль за діяльністю підприємств; д) військовослужбовцям. 6. Зазначте основні принципи підприємницької діяльності: а) вільний вибір видів діяльності; б) самостійне формування програми діяльності; в) отримання прибутку; г) вільний найм працівників; д) вільний вибір споживачів. 7. Тількі державні підприємства та організації можуть

здійснювати діяльність, пов’язану з: а) виготовленням військової зброї; б) пошуком та експлуатацією родовищ корисних копалин; в) наданням медичних послуг; г) обігом наркотичних засобів; д) виготовленням тютюнових виробів.

140

8. Кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Цю норму закріплено:

а) Законом України “Про підприємництво”; б) Конституцією України; в) Законом України “Про власність”; г) Господарським кодексом України; д) Національними стандартами. 9. Державне регулювання підприємництва – це: а) обмеження у здійсненні підприємницької діяльності; б) визначення суб’єктів підприємницької діяльності; в) регламентація поведінки суб’єктів підприємницької діяльності. 10. Державна політика підтримки підприємництва – це: а) адміністративні заходи щодо розвитку економіки; б) сутність пріоритетних рішень, що визначають напрями спри-

яння розвитку підприємництва; в) сукупність методів втручання держави у господарську діяльність;г) усі відповіді правильні. 11. Які непрямі економічні методи та регулятори застосо-

вуються державою для впливу на підприємницьку діяльність? а) Постанови КМУ; б) Закони України;

г) банківські проценти; д) податки.

в) ціни; 12. Підприємцями в Україні можуть бути громадяни: а) України; б) інших держав; в) які досягли працездатного віку; г) України, інших держав, особи без громадянства, не обмежені

законом у правоздатності та дієздатності. 13. Термін дії ліцензії не менше: а) 1 року; б) 2 років; в) 3 років;

г) 4 років; д) 5 років.

14. Визначити види діяльності, які можуть провадитися за

умов отримання ліцензії: а) виготовлення військової зброї; б) пошук та експлуатація родовищ корисних копалин; в) надання медичних послуг;

141

г) обіг наркотичних засобів; д) виробництво та експлуатація ракет-носіїв. 15. Існують такі типи обмежень на підприємницьку ді-

яльність: а) державне підприємництво;б) сплата податків; в) державна реєстрація;

г) складання статуту; д) ліцензування.

16. Зовнішнє середовище підприємництва поділяється на: а) географічне; б) динамічне; в) політичне;

г) економічне; д) аналітичне.

17. До складу інституціонального середовища (інфраструк-

тури підприємництва) входять: а) банки; б) політична ситуація; в) постачальники;

г) рекламні агентства; д) екологічний стан.

18. Які функції виконує підприємництво? а) диференційну; б) кадрову; в) виробничу;

г) маркетингову; д) фінансову.

19. Що є об’єктом купівлі-продажу у фінансовому підприєм-

ництві? а) продукція; б) гроші; в) іноземна валюта;

г) цінні папери; д) інформація.

20. Багаторічний досвід господарювання у країнах з розвине-

ною ринковою економікою виділяє такі традиційні моделі підпри-ємництва:

а) виробничу та посередницьку; б) класичну та інноваційну; в) класичну та неокласичну; г) усі відповіді правильні. 21. Класична модель підприємництва орієнтована на: а) активне використання нових управлінських рішень; б) оновлення економічної системи держави;

142

в) максимально ефективне використання наявних ресурсів під-приємства;

г) усі відповіі правильні. 22. Посередницька діяльність у сфері торговельного підприєм-

ництва практично здійснюється у формі: а) інноваційної діяльності; б) агентської діяльності; в) аукціонної торгівлі; г) виробничої діяльності; д) біржового підприємництва.

Тема 2. Технологія створення власної справи 23. Розташувати етапи створення власної справи за по-

слідовністю виконання: а) реєстрація підприємства; б) визначення цілей підприємницької діяльності та розробка

стратегії; в) підготовка засновницьких документів; г) прийняття рішення про підприємницьку діяльність; д) вибір організаційно-правової форми підприємництва. 24. Установчі документи підприємства – це: а) статут підприємства; б) підприємницька угода; в) засновницький договір;

г) реєстраційна картка; д) свідоцтво.

25. Угода, яка укладається між двома або кількома заснов-

никами щодо створення підприємства, – це: а) статут; б) орендний договір; в) договір постачання;

г) засновницький договір;д) кредитний договір.

26. Сукупність грошових коштів та майна, яке необхідно

для організації та початку функціонування фірми, – це: а) майно засновників фірми; б) статутний фонд фірми;

в) резервний фонд фірми; г) страховий фонд фірми.

27. Де відбувається державна реєстрація суб’єктів підпрєм-

ницької діяльності? а) за місцем їх діяльності; б) за місцем реалізації основної продукції;

143

в) за місцезнаходженням або за місцем проживання; г) за будь-якою адресою. 28. У який строк видається свідоцтво про державну реєст-

рацію суб’єкта підприємницької діяльності? а) протягом 5 робочих днів; б) протягом 10 робочих днів; в) протягом 15 робочих днів; г) правильна відповідь відсутня. 29. Яка плата (реєстраційний збір) справляється за державну

реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності? а) для громадян-підприємців – у розмірі одного; для юридич-

них осіб – у розмірі п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; б) для громадян-підприємців – у розмірі півтора; для юридич-

них осіб – у розмірі семи неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; в) для громадян-підприємців – у розмірі двох; для юридичних

осіб – у розмірі десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. 30. Право на здійснення підприємницької діяльності її суб’єкт

набуває з моменту: а) відкриття рахунка в банку; б) державної реєстрації; в) підписання установчого договору всіма засновниками; г) формування початкового капіталу; д) виготовлення печатки підприємства. 31. Для державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяль-

ності – юридичної особи подаються такі документи: а) свідоцтво; б) статут; в) рішення власника (установчий договір); г) реєстраційна картка. 32. Для державної реєстрації підприємницької діяльності

без створення юридичної особи подаються документи: а) свідоцтво; б) статут; в) установчий договір;

г) реєстраційна картка; д) дві фотокартки.

33. Орган державної реєстрації видає заявнику: а) статут; б) свідоцтво; в) реєстраційну картку;

г) ідентифікаційний номер; д) ліцензію.

144

34. Відомості про державну реєстрацію суб’єкта підпри-ємницької діяльності подаються до:

а) Національного банку України; б) податкового органу; в) органу державної статистики; г) органів внутрішніх справ; д) Фонду соціального страхування та пенсійного фонду. 35. Підприємницьку діяльність регламентують Закони України: а) “Про зайнятість населення”; б) “Про підприємництво”; в) “Про господарські товариства”; г) “Про ліцензування певних видів господарської діяльності”; д) Господарський кодекс. 36. Правова база підприємницької діяльності – це сукупність

законів, нормативних та інструктивних документів, які визначають: а) порядок створення підприємств; б) засади діяльності профспілок; в) реєстрацію фізичних осіб – підприємців, їх правові та орга-

нізаційні форми; г) порядок організації виробництва, забезпечення його необ-

хідними ресурсами, збут; д) систему оподаткування, відносини між державою та підпри-

ємцями, суб’єктів підприємницької діяльності між собою. 37. Права учасників товариства: а) брати участь у розподілі прибутку товариства і одержувати

його частку; б) брати участь в управлінні; в) не розголошувати комерційну таємницю; г) одержувати інформацію про діяльність товариства; д) вийти з товариства. 38. Внесками учасників товариства можуть бути: а) права користування природними ресурсами, права на інте-

лектуальну власність; б) будівлі, споруди, устаткування; в) грошові кошти;

г) цінні папери; д) людські ресурси.

145

39. Кошти статутного фонду спрямовуються на: а) розвиток виробництва; б) заробітну плату; в) сплату податків;

г) заохочення; д) оплату процентів за кредит.

40. Підприємницький капітал охоплює такі елементи: а) власні технічні засоби виробництва; б) орендовані технічні засоби виробництва; в) оборотні кошти; г) собівартість продукції; д) інтелектуальну власність. 41. До складу оборотного капіталу входять: а) сировина і матеріали; б) технічні засоби виробництва; в) готівка у касі підприємства і на банківських рахунках; г) готова продукція; д) інтелектуальна власність. 42. Ліквідація підприємства здійснюється: а) з власної ініціативи підприємця; б) у разі закінчення строку дії ліцензії або її анулювання; в) при закінченні терміну договору зі споживачем; г) на підставі рішення арбітражного суду за клопотанням бан-

ківських органів у разі неплатоспроможності та визнання його банкрутом; д) на підставі рішення суду за клопотанням контролюючих ор-

ганів за систематичне або грубе порушення чинного законодавства.

Тема 3. Регулювання взаємодії суб’єктів підприємницької діяльності

43. До підприємницьких договорів відносяться: а) договори купівлі-продажу продукції підприємства; б) трудовий договір; в) договір оренди майна, лізингова угода; г) кредитний договір; д) державний контракт. 44. Найважливіші форми співробітництва (партнерських

зв’язків) у сфері виробництва – це: а) комерційне посередництво;б) виробнича кооперація; в) зустрічна торгівля;

г) підрядне виробництво; д) факторинг.

146

45. Процес виникнення та становлення громадських об’єд-нань підприємців в Україні почався у:

а) 1989 р.; б) 1991 р.; в) 1992 р.;

г) 1995 р.; д) 2000 р.

46. Першим громадським об’єднанням підприємців в Україні є: а) Українська спілка підприємців малого та середнього бізнесу; б) Міжнародна спілка українських підприємців; в) Спілка кооперативів та підприємців України; г) Українська спілка промисловців та підприємців; д) Асоціація сприяння розвитку приватного підприємництва в

Україні “Єднання”. 47. Колективний (трудовий) договір укладається: а) лише на державних підприємствах; б) лише на підприємствах, де частка держави у майні складає

більше 50 %; в) на комерційних фірмах; г) на всіх підприємствах; д) на всіх підприємствах, де використовується наймана праця. 48. До загальних умов, які включаються в основну частину

договору, належать такі положення: а) предмет договору і кількість товарів; б) відповідальність сторін; в) назва договору; г) форс-мажорні обставини; д) підписи сторін (партнерів). 49. Юридична назва підприємницьких утворень (партнерів,

сторін договору) має бути зазначена у: а) преамбулі (вступній частині); б) основній частині договору; в) заключній частині договору; г) усі відповіді правильні. 50. Бартер є однією із форм співробітництва партнерів у сфері: а) виробництва; б) товарообміну; в) торгівлі;

г) фінансових відносин; д) усі відповіді правильні.

147

51. Проектне фінансування є однією із форм співробіт-ництва партнерів у сфері:

а) виробництва; б) товарообміну; в) торгівлі;

г) фінансових відносин; д) усі відповіді правильні.

52. Систему взаємовідносин, що встановлюється між під-приємцем і фірмою (банком), яка бере на себе дебіторську забор-гованість підприємця або купує у підприємця його вимогу до того чи іншого партнера щодо оплати боргу, називають:

а) факторинг; б) бартер; в) оферта;

г) лізинг; д) франчайзинг.

53. Ознаками неблагополучного стану підприємства є: а) тривалі збитки; б) збільшення кількості робочих місць; в) підвищення ринкової ціни на акції; г) скорочення обсягу реалізації; д) зростаюча заборгованість (кредиторам, бюджету, по заро-

бітній платі). 54. Внутрішніми причинами кризового становища підпри-

ємства можуть бути: а) політична нестабільність суспільства; б) технічне старіння підприємства; в) нестача капіталу, неправильне його використання на під-

приємстві; г) необгрунтована економічна політика уряду; д) високий рівень витрат. 55. До зовнішніх причин кризового стану підприємства можна

віднести: а) високий рівень конкуренції; б) зменшення попиту на продукцію, зміна потреб; в) високий рівень інфляції; г) нераціональна організаційна структура підприємства; д) необгрунтована економічна політика уряду. 56. Виправлення неблагополучного становища підприємст-

ва може здійснюватись за допомогою таких процесів: а) оздоровлення підприємства (санація); б) компромісу із кредиторами (мирової угоди);

148

в) ліцензування; г) банкрутства; д) концентрації. 57. Які основні причини недостатнього розвитку форм само-

організації суб’єктів підприємництва в Україні? а) протистояння місцевих органів влади; б) недовіра населення та підприємців до таких об’єднань; в) відсутність у підприємців свідомої потреби у структурній

інтеграції; г) недостатність коштів на утримання таких структур; д) конкуренція з боку великих корпорацій. 58. Санація підприємства може передбачати такі заходи: а) зміни у керівництві підприємства; б) раціоналізацію виробництва; в) режим економії; г) розпродаж неефективних підрозділів, зайвих запасів та ус-

таткування; д) капіталовкладення у будівництво нових об’єктів. 59. Банкрутство підприємства – це: а) визнана судом нездатність підприємства забезпечити при-

буткову роботу; б) нездатність боржника відновити свою платоспроможність та

задовольнити вимоги кредиторів інакше як через застосування визна-ченої судом ліквідаційної процедури;

в) визнана вищим керівництвом підприємства неспроможність вести виробничо-господарську діяльність;

г) визнана ліквідаційною комісією черговість сплати боргів; д) визнана кредиторами нездатність підприємства розраху-

ватися зі своїми боргами. 60. Вимоги, які не задоволені за браком майна боржника,

вважаються: а) такими, що очікують повторного розгляду;

в) переадресованими; г) викупленими.

б) відстроченими; д) погашеними; 61. Реструктуризація підприємства – це: а) збільшення кількості робочих місць;

149

б) процес здійснення організаційно-економічних, правових і тех-нічних заходів, спрямованих на зміну структури, а також організа-ційно-правової форми підприємства;

в) об’єднання в компанію невеликих підприємств, які випус-кають однотипну продукцію;

г) процес перебудови підприємства з метою скорочення чи-сельності управлінського персоналу;

д) збільшення частки підприємства на ринку. 62. Успішно реалізована реструктуризація підприємства повин-

на забезпечити: а) зменшення питомої ваги продукції підприємства на внут-

рішньому ринку; б) фінансове оздоровлення підприємства; в) скорочення кількості робочих місць; г) збільшення обсягів довгострокового кредитування; д) підвищення ефективності виробництва. 63. Розрізняють такі види реструктуризації: а) управлінську; б) технічну; в) приватизаційну;

г) коригуючу; д) фінансову.

64. Можливі варіанти проведення реструктуризації під-

приємства: а) об’єднання (злиття) підприємств з утворенням нової юри-

дичної особи; б) виділення окремих структурних підрозділів з утворенням

нової юридичної особи; в) перепрофілювання підприємства; г) виділення окремих структурних підрозділів всередині під-

приємства; д) всі відповіді правильні. 65. Санація підприємства – це: а) система заходів щодо оголошення підприємства-боржника

банкрутом і його ліквідації; б) комплекс заходів щодо запобігання банкрутству підпри-

ємства, відновлення чи досягнення ним прибутковості та конкурен-тоспроможності;

в) продаж частини майна підприємства з метою погашення боргів;

150

г) об’єднання ряду підприємств у концерн і втрата ними юридичної самостійності;

д) усі відповіді правильні. 66. Підприємницький ризик – це: а) імовірність виникнення збитків або неодержання доходів

порівняно з варіантом, що прогнозується; б) процедура банкрутства підприємства; в) неспроможність боржника своєчасно розрахуватись із кре-

диторами; г) можливість проведення диверсифікації виробництва; д) усі відповіді правильні. 67. Можливі такі способи зменшення ризику: а) залучення компетентних спеціалістів (експертів); б) розподіл ризику між учасниками проекту; в) утворення резервного фонду; г) зменшення доходів підприємства; д) страхування ризику. 68. Економічна безпека підприємства – це: а) такий стан ресурсів і підприємницьких можливостей, що

гарантує найбільш ефективне їхнє використання для стабільного функ-ціонування і розвитку, запобігання негативним впливам;

б) імовірність виникнення збитків або неодержання доходів порівняно з варіантом, що прогнозується;

в) система заходів щодо оголошення підприємства-боржника банкрутом і його ліквідації;

г) виділення окремих структурних підрозділів з утворенням нової юридичної особи;

д) усі відповіді правильні. 69. Завданням якої складової економічної безпеки підпри-

ємства є забезпечення фізичної безпеки працівників фірми (пере-довсім керівників) і збереження її майна?

а) кадрової; б) силової; в) політико-правової;

г) фінансової; д) техніко-технологічної.

70. До складу системи захисту прав споживачів входять: а) Міжнародна організація спілок споживачів; б) профспілки;

151

в) Українська асоціація споживачів; г) Державний комітет у справах захисту прав споживачів; д) Українська асоціація підприємців.

Тема 4. Психологія та етика підприємництва

71. Для досягнення успіху в підприємницькій діяльності

необхідні такі риси особистості та ділові якості: а) комунікабельність, оптимізм; б) рішучість, сміливість; в) відповідальність, самостійність; г) порядність і чесність; д) усі відповіді правильні. 72. Мотиви, що спонукають людей займатися підприєм-

ництвом, можуть бути такими: а) прагнення реалізувати свої винаходи, ідеї; б) задоволення особистих потреб у лідерстві; в) незадоволення своїм соціальним і матеріальним становищем; г) бажання визначитися, задовольнити свою честолюбність; д) усі відповіді правильні. 73. Рішення людини про заснування власної справи форму-

ється під впливом таких внутрішніх чинників: а) здібностей та ділових якостей; б) рис характеру; в) наявності початкового капіталу; г) мотивів; д) національних та сімейних традицій. 74. Рішення людини про заснування власної справи форму-

ється під впливом таких зовнішніх чинників: а) професійної підготовки та досвіду; б) національних та сімейних традицій; в) здібностей та ділових якостей; г) рис характеру; д) позитивних життєвих прикладів. 75. Складовими ділової етики є: а) етика спілкування; б) зовнішній вигляд; в) культура робочого місця;

152

г) професійна підготовка та досвід; д) створення позитивного іміджу. 76. Етика підприємництва означає: а) комплекс заходів щодо запобігання банкрутству підприємст-

ва, відновлення чи досягнення ним прибутковості та конкуренто-спроможності;

б) здійснення господарської діяльності підприємця, фірми від-повідно до духовних критеріїв поведінки культурного середовища;

в) державну підтримку підприємництва; г) такий стан ресурсів і підприємницьких можливостей, що

гарантує найбільш ефективне їхнє використання для стабільного функ-ціонування і розвитку підприємства;

д) процес здійснення організаційно-економічних, правових і технічних заходів, спрямованих на зміну структури, а також органі-заційно-правової форми підприємства.

77. Розрізняють такі форми спілкування: а) загальні збори, наради; б) телефонна розмова; в) культура робочого місця;

г) листування; д) переговори.

Тема 5. Стратегія підприємницької діяльності

78. Місією підприємства є: а) підвищення конкурентоспроможності підприємства б) збільшення обсягів діяльності підприємства та його частки

на ринку; в) виробництво продукції (послуг) для задоволення потреб сус-

пільства і одержання завдяки цьому максимального прибутку; г) створення умов для самофінансування; д) усі відповіді правильні. 79. Стратегія розвитку підприємства розробляється у

формі документа, який має назву: а) місія підприємства; б) цільова програма; в) бізнес-план;

г) стратегічне завдання; д) правильної відповіді

немає.

153

80. Безпосередні цілі розвитку підприємства можуть бути наступними:

а) одержання достатнього прибутку у коротко- або довгостро-ковому періоді;

б) перспективне планування; в) досягнення або збереження передових позицій на ринку; г) державне регулювання; д) зменшення ризику. 81. Стратегія – це: а) максимізація прибутку, який одержує підприємство; б) комплексна програма перспективних дій (заходів), яка за-

безпечує досягнення поставлених цілей; в) зміни зовнішнього середовища функціонування підприємства;г) взаємозв’язок економічних, соціальних і політичних умов

функціонування підприємства; д) плани підприємства щодо охоплення певної частини ринку. 82. Можливі варіанти базової стратегії підприємства – це

стратегія: а) виживання; б) продажу продукції; в) зростання;

г) стабілізації; д) маркетингу.

83. За характером стратегія стабілізації є: а) наступальною; б) захисною; в) наступально-захисною.

84. Проникнення капіталу певної фірми в галузі, які прямо

не стосуються основної сфери її діяльності називається: а) інтенсифікацією ринку; б) диверсифікацією виробництва; в) зовнішньоекономічною діяльністю; г) міжфірмовим співробітництвом; д) спеціалізацією діяльності. Тема 6. Основні організаційні форми підприємництва 85. За належністю капіталу розрізняють види підприємств: а) національні, іноземні та багатонаціональні; б) комерційні та некомерційні;

154

в) малі, середні та великі; г) приватні, колективні, державні; д) одноособові та об’єднання підприємців. 86. Вибір організаційно-правової форми підприємства зале-

жить від таких чинників: а) величини прибутку; б) кількості учасників суб’єкта господарювання; в) порядку утворення статутного фонду (майна) підприємства,

потреби у фінансових коштах; г) потрібного рівня прав та відповідальності; д) способу розподілу прибутків і збитків. 87. За організаційно-правовою формою господарювання підпри-

ємства поділяються на: а) малі; б) страхові компанії; в) господарські товариства;

г) банківські установи; д) одноособові.

88. За формою власності підприємства класифікуються на: а) змішані; б) державні; в) орендні;

г) малі; д) приватні.

89. Одноособове володіння як організаційна форма має такі

переваги: а) відносну простоту заснування; б) повну самостійність, свободу і оперативність підприємниць-

ких дій; в) потужний безпосередній стимул для напруженої та ефек-

тивної праці; г) можливість залучення іноземних інвестицій; д) спеціалізацію в менеджменті. 90. Основними недоліками персонального товариства як

організаційно-правової форми існування підприємства є: а) необмежена солідарна відповідальність партнерів за борги

товариства; б) розподіл капіталу на дрібні частки між акціонерами; в) невисока оперативність прийняття колективних рішень

всіма учасниками товариства; г) збільшення фінансової незалежності; д) бюрократизм, пов’язаний із забезпеченням спадкоємності.

155

91. До персональних товариств належать товариство: а) акціонерне закритого типу; б) повне; в) командитне; г) акціонерне відкритого типу; д) з обмеженою відповідальністю. 92. Товариство з обмеженою відповідальністю – це товариство: а) всі учасники якого займаються спільною підприємницькою

діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов’язаннями всім своїм майном;

б) яке має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами. Учасники товариства несуть відповідальність у межах своїх вкладів;

в) яке поряд з учасниками, що несуть відповідальність за зо-бов’язаннями товариства всім своїм майном, включає принаймні од-ного учасника, відповідальність якого обмежується вкладом у майно товариства;

г) учасники якого відповідають за його зобов’язаннями своїми внесками до статутного фонду, а при недостатності цих сум – додат-ково належним їм майном в однаковому для всіх учасників кратному розмірі до внеску;

д) яке має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій рівної номінальної вартості.

93. Командитне товариство – це товариство: а) всі учасники якого займаються спільною підприємницькою

діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов’язаннями всім своїм майном;

б) яке має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами. Учасники товариства несуть відповідальність у межах своїх вкладів;

в) яке поряд з учасниками, що несуть відповідальність за зо-бов’язаннями товариства всім своїм майном, включає принаймні од-ного учасника, відповідальність якого обмежується вкладом у майно товариства;

г) учасники якого відповідають за його зобов’язаннями своїми внесками до статутного фонду, а при недостатності цих сум – додат-ково належним їм майном в однаковому для всіх учасників кратному розмірі до внеску;

д) яке має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій рівної номінальної вартості.

156

94. Прибутки персонального товариства можуть розподі-лятись між партнерами товариства:

а) порівну; б) залежно від частки партнерів у капіталі; в) частина прибутку – порівну, решта – залежно від частки

партнерів; г) усі відповіді правильні; д) правильна відповідь відсутня. 95. У випадку смерті або реорганізації учасника право на

вступ до повного товариства мають: а) всі бажаючі; б) спадкоємець за бажанням; в) спадкоємець за згодою всіх учасників; г) усі відповіді правильні; д) правильна відповідь відсутня. 96. Учасники командитного товариства поділяються на: а) робітників і службовців; б) власників і менеджерів; в) дійсних членів і членів-вкладників; г) керівників і найманих працівників; д) правильна відповідь відсутня. 97. До установчих документів товариства з обмеженою

відповідальністю, належать: а) бізнес-план; б) свідоцтво; в) статут;

г) ліцензія; д) засновницький договір.

98. До установчих документів повного товариства, належать: а) бізнес-план; б) свідоцтво; в) статут;

г) ліцензія; д) засновницький договір.

99. До складу органів управління товариства з обмеженою

відповідальністю, входять: а) правління; б) наглядова рада; в) ревізійна комісія;

г) загальні збори учасників; д) державний комітет.

157

100. Учасники товариства з додатковою відповідальністю відповідають за борги товариства:

а) у межах належних їм внесків; б) усім майном; в) у межах належних їм внесків та особистим майном у

розмірі, кратному внеску; г) у межах належних їм акцій; д) правильна відповідь відсутня. 101. Частка вкладників не повинна перевищувати 50 % майна: а) приватного підприємства; б) товариства з обмеженою відповідальністю; в) товариства з додатковою відповідальністю; г) повного товариства; д) командитного товариства. 102. Які існують в Україні види господарських товариств? a) з додатковою відповідальністю; г) неповне; б) змішане; в) повне;

д) командитне.

103. Основними недоліками акціонерного товариства як ор-

ганізаційно-правової форми існування підприємства є: а) розподіл функцій власності і управління; б) потенційні можливості для зловживань з боку посадових осіб; в) відкритість; г) подвійне оподаткування доходів; д) необмежена відповідальність. 104. Перевагами акціонерної форми організації підприєм-

ництва є: а) можливість для акціонерів отримувати доходи та не брати

активної участі в управлінні підприємством; б) необмежена відповідальність; в) ефективний спосіб фінансування; г) можливість розподілу ризику; д) можливість вільно розпоряджатись своїми вкладами. 105. До складу органів управління акціонерного товариства

входять: а) правління; б) наглядова (спостережна) рада;

158

в) ревізійна комісія; г) загальні збори акціонерів; д) державний комітет. 106. Акціонери мають такі права: а) одержувати частину вартості майна підприємства у разі йо-

го ліквідації; б) брати участь в управлінні; в) одержувати дивіденди; г) усі відповіді правильні; д) правильна відповідь відсутня. 107. Акціонерним визнається товариство, яке має: а) можливість вільно розпоряджатись своїми вкладами; б) статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визна-

чається установчими документами; в) статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій

рівної номінальної вартості; г) необмежену відповідальність; д) усі відповіді правильні. 108. Існують такі види (типи) акціонерних товариств: а) повні; б) обмежені; в) відкриті;

г) закриті; д) командитні.

109. Вищим органом управління акціонерного товариства є: а) наглядова рада; б) загальні збори акціонерів;в) ревізійна комісія;

г) правління; д) рада директорів.

110. Акціонерне товариство вважається незаснованим, як-

що за певний строк не вдалось покрити підпискою такий процент акцій:

а) 40; б) 50; в) 60; г) 65; д) 75. 111. Вартість, за якою акція оцінюється на вторинному

ринку цінних паперів, називається: а) номінальною; б) ринковою; в) емісійною;

г) первісною; д) правильна відповідь

відсутня.

159

112. Розрізняють такі види акцій: а) іменні; б) привілейовані; в) засновницькі;

г) на пред’явника; д) прості.

113. Цінний папір, який надає право власності на частку

майна і прибутку акціонерного товариства, – це: а) облігація; б) акція; в) ощадний сертифікат;

г) вексель; д) приватизаційний

сертифікат. 114. Ринкова вартість акції визначається як відношення: а) маси дивіденду до акціонерного капіталу; б) дивідендів на акцію до середньоринкового курсу акції за

певний період; в) чистого прибутку підприємства за певний період до випла-

чених дивідендів на акцію; г) річної суми дивідендів на акцію до процентної ставки за

банківськими депозитами плюс надбавка за ризик; д) усі відповіді неправильні. 115. Дивідендна політика – це: а) політика визначення пріоритетів розвитку; б) стратегія розвитку підприємства; в) політика розподілу чистого прибутку акціонерного товариства;г) соціальна політика підприємства; д) усі відповіді неправильні. Тема 7. Особливі форми організації підприємництва 116. Кооператив – це таке товариство: а) яке має статутний фонд, поділений на визначену кількість

акцій рівної номінальної вартості; б) діяльність якого спрямована, в принципі, не на отримання до-

ходів, а на надання допомоги та підтримку членів кооперативу; в) всі учасники якого займаються спільною підприємницькою

діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов’язаннями усім своїм майном;

г) яке має такий стан ресурсів, за якого гарантується найбільш ефективне їхнє використання для стабільного функціонування і роз-витку підприємства;

д) усі відповіді неправильні.

160

117. Мале підприємництво має такі економіко-виробничі та соціально-психологічні переваги:

а) здатність оперативно створювати та впроваджувати нову тех-ніку і технологію;

б) насичення ринку праці новими робочими місцями; в) схильність до ризику, підприємливості; г) значні фінансові ресурси; д) здатність швидко пристосовуватись до змін попиту. 118. Відповідно до Закону України “Про державну підтрим-

ку малого підприємництва” суб’єктами малого підприємництва є: а) приватні підприємства; б) фізичні особи, зареєстровані у встановленому законом по-

рядку як суб’єкти підприємницької діяльності (громадяни-підприємці); в) юридичні особи – суб’єкти підприємницької діяльності будь-

якої організаційно-правової форми та форми власності, в яких чисель-ність працюючих не більше 50 осіб та обсяг річного валового доходу не перевищує 500 тис. євро;

г) юридичні особи – суб’єкти підприємницької діяльності будь-якої організаційно-правової форми та форми власності, в яких чисель-ність працюючих не більше 10 осіб та обсяг річного валового доходу не перевищує 200 тис. євро;

д) юридичні особи – суб’єкти підприємницької діяльності не-державної форми власності, в яких чисельність працюючих не більше50 осіб та обсяг річного валового доходу не перевищує 500 тис. євро.

119. За яким критерієм підприємства поділяються на малі,

середні, великі? а) формою власності; б) формою організації; в) розміром;

г) сферою діяльності; д) видом діяльності.

120. Які основні функції притаманні малому підприємництву? а) формування конкурентного середовища; б) забезпечення масового випуску продукції; в) надання ринковій економіці необхідної гнучкості; г) необхідність поєднання всіх стадій технологічного процесу;д) вирішення проблем зайнятості. 121. Малі підприємства – це: а) вид діяльності підприємства; б) сфера діяльності підприємства;

161

в) форма власності; г) організаційно-правова форма підприємництва; д) немає правильної відповіді. 122. У країнах з розвинутою ринковою економікою на малий

бізнес припадає: а) 40–60 % усіх підприємств та 90–95 % валового національ-

ного продукту; б) 90–95 % усіх підприємств та 40–60 % валового національ-

ного продукту; в) 50–55 % усіх підприємств та 50–60 % валового національ-

ного продукту; 123. Основними чинниками, що гальмують розвиток малого

бізнесу в Україні є такі: а) нестабільність економіки; б) нерозвиненість інфраструктури; в) складність отримання ліцензій та реєстрації; г) створення бізнес-центрів та бізнес-інкубаторів; д) резервування за підприємцями держконтрактів. 124. Найбільш поширеними заходами сприяння малому біз-

несу з боку держави є: а) створення бізнес-центрів та бізнес-інкубаторів; б) пільгове кредитування та оподаткування; в) нерозвиненість інфраструктури; г) резервування за підприємцями держконтрактів; д) складність одержання та високі процентні ставки кредиту. 125. Селянське (фермерське) господарство зобов’язане: а) своєчасно вносити земельний податок або орендну плату за

землю; б) забезпечувати використання землі за цільовим призначен-

ням та відповідно до умов її надання; в) застосовувати природоохоронні технології виробництва; г) отримувати прибуток від діяльності; д) ефективно використовувати землю відповідно до проекту

внутрігосподарського землеустрою, підвищувати її родючість. 126. Оренда – це: а) спеціалізована організація, яка створює локальне сприят-

ливе середовище для діяльності малих ризикових фірм; б) угода, за якою орендар набуває права користування майном

за плату протягом погодженого з орендодавцем строку;

162

в) форма організації підприємницької діяльності на засадах кооперації матеріальних і фінансових ресурсів різних підприємств;

г) договірні відносини у сфері постачання; д) франчайзингова угода. 127. Оренда, яка передбачає передачу орендарю всіх ризиків

та вигод, пов’язаних з правом користування та володіння активом, коли орендар набуває права власності на орендований актив після закінчення строку оренди, вважається:

а) операційною; б) фінансовою; в) суборендою;

г) франчайзингом; д) субпідрядом.

128. Орендна плата – це: а) частина доходу орендаря, що сплачується орендодавцю від-

повідно до умов договору; б) форма виробничо-фінансових коопераційних зв’язків; в) прибуток орендаря; г) собівартість продукції; д) виручка від реалізації.

129. Спеціалізована організація, яка створює локальне спри-

ятливе середовище для діяльності малих фірм, – це: а) субпідрядна організація; б) франчайзі; в) лізингоодержувач;

г) орендодавець; д) бізнес-інкубатор.

130. До державного сектора в Україні відносяться: а) казенні підприємства; б) державні підприємства; в) комунальні підприємства;

д) частки змішаних під-приємств;

е) усі відповіді неправильні.г) бюджетні організації; 131. Процес розвитку державного сектора (державних під-

приємств) називається: а) приватизацією; б) роздержавленням; в) монополізацією;

д) конкуренцією; е) немає правильної

відповіді. г) націоналізацією; 132. Перевагами націоналізації (з досвіду розвинутих рин-

кових країн) є: а) можливість великих капіталовкладень; б) забезпечення великих масштабів виробництва;

163

в) політичний вплив на прийняття підприємницьких рішень; г) відсутність рушійного мотиву отримання прибутку; д) контроль за монополіями. 133. Фірму, капітал якої належить іноземним підприємцям

повністю або в частині, що забезпечує її контроль, називають: а) змішаною; б) спільною; в) іноземною;

г) національною; д) багатонаціональною.

134. Спільне підприємство – це: а) фірма, капітал якої належить іноземним підприємцям пов-

ністю, або в частині, що забезпечує її контроль; б) підприємство, що засноване на спільному капіталі суб’єктів

господарської діяльності України; в) підприємство, що належить підприємцям своєї країни; г) підприємство, що засноване на власності відповідної те-

риторіальної громади і управляється місцевими органами влади; д) підприємство, що засноване на спільному капіталі суб’єктів

господарської діяльності України та іноземних суб’єктів і на спіль-ному управлінні та розподілі результатів і ризику;

е) підприємство, в якому держава володіє частиною майна (акцій). 135. Чинники, що стримують іноземне інвестування в еко-

номіку України, наступні: а) недостатні державні гарантії захисту інвестицій; б) нестабільність законодавства; в) дешева робоча сила; г) всеохоплююча бюрократія; д) відсутність нормальних побутових умов. 136. “Ризикова” фірма, що здійснює комерційну апробацію

науково-технічних новин (нововведень), – це: а) франчайзі; б) венчурне підприємство; в) бізнес-інкубатор;

г) субпідрядна організація; д) лізингоодержувач.

137. Франчайзинг – це: а) договірні відносини у сфері постачання; б) форма орендних відносин; в) метод здійснення підприємницької діяльності, за якою відо-

ма фірма надає іншому підприємству право використовувати своє ім’я та товарний знак, виготовляти або продавати її продукцію;

164

г) форма ризикових проектів; д) венчурне фінансування. 138. Товарний франчайзинг дає франчайзі право: а) виробляти і продавати певні види продукції під власним то-

варним знаком; б) на комплексне забезпечення бізнесу; в) пошуку зовнішніх додаткових джерел ресурсів; г) на продаж і сервісне обслуговування товарів відповідної марки;д) активного використання нових управлінських рішень. 139. Офшорна зона – це: а) товарний франчайзинг; б) франчайзинг розповсюдження продукції; в) країна або територія країни, де на державному рівні для

певних типів компаній, власниками яких є іноземці, встановлені значні пільги з оподаткування, зняті митні й торгові обмеження;

г) максимально ефективне використання наявних ресурсів під-приємства;

д) обмежена територія продажу певних видів продукції під то-варним знаком виробника.

Тема 8. Способи та порядок приватизації

140. До складу майна підприємства, що приватизується, входять: а) основні фонди; б) незавершене будівництво; в) оборотні активи;

г) собівартість продукції; д) нематеріальні активи.

141. Розрізняють такі способи приватизації: а) акціонування підприємств; б) оренда майна; в) продаж на аукціоні;

г) продаж за конкурсом; д) продаж на біржі.

142. Продавцем в процесі приватизації виступає: а) Національний банк України;б) Фонд державного майна; в) Міністерство фінансів;

г) Верховна Рада; д) Інвестиційний фонд.

143. Для проведення оцінки майна використовуються такі

основні методичні підходи: а) аналітичний; б) витратний; в) порівняльний;

г) доходний; д) калькуляційний.

165

4. САМОСТІЙНА РОБОТА СТУДЕНТІВ ДЕННОЇ ФОРМИ НАВЧАННЯ

Студенти денної форми навчання виконують індивідуальне зав-

дання та пишуть реферат.

4.1. Методичні вказівки до написання реферату

Перелік тем рефератів формує викладач з урахуванням актуаль-них проблем та особливостей діяльності підприємця, а також можли-вих напрямків розвитку різних видів та організаційно-правових форм підприємництва в Україні та за кордоном. Студент може запропону-вати свою тему реферату.

В процесі підготовки реферату наведений список рекомендо-ваних літературних джерел необхідно доповнювати з урахуванням но-вих надходжень бібліотек. Виконуючи реферат, студент має показати вміння користуватися спеціальною літературою, самостійно її аналі-зувати та узагальнювати.

Студент повинен виконувати реферат на основі ретельного вивчення і узагальнення передового досвіду господарювання, висвіт-леного в літературних джерелах, обов’язкового використання статис-тичних даних, наведених у науковій літературі, періодичній пресі та статистичних щорічних виданнях.

У готовому (чистовому) тексті не дозволяється робити виправ-лення, закреслення, вставки, а також скорочувати слова та використо-вувати абревіатури (крім загальноприйнятих).

Реферат має складатись з вступу, основної та заключної час-тин, переліку літературних джерел.

Вступ (1 с.) – обґрунтування актуальності теми, визначення кола завдань дослідження.

Основна частина (10–15 с.) – виклад теоретичних і методо-логічних питань, що стосуються теми реферату, їхня практична зна-чущість. Розділ рекомендується складати з 3–4 питань. Він має вклю-чати лише ті питання, які безпосередньо стосуються теми і дають змо-гу повно і глибоко розкрити її.

Заключна частина (висновки) (1–2 с.) – викладення основних результатів дослідження та напрямків розв’язування виявлених проблем.

Література (8–10 джерел). Після отримання теми реферату студент повинен розробити

його план. План слід розробляти після ознайомлення з літературними

166

джерелами, які висвітлюють ті чи інші питання і проблеми з теми дослідження. Це дасть змогу студенту детальніше уявити собі струк-туру роботи, послідовно викласти її зміст, повніше висвітлити коло питань, які мають бути вирішені.

Після складання плану і погодження його з викладачем необ-хідно з’ясувати стан вивчення обраної теми сучасною наукою, щоб кон-кретніше визначити напрями дослідження та основні питання реферату.

Навчальну та спеціальну літературу з теми реферату студент добирає самостійно, використовуючи для цього алфавітний, предмет-ний та систематизований каталоги. Консультацію з питань добору лі-тератури студент може отримати у викладачів та працівників бібліотеки. Під час добору літератури особливу увагу слід звернути на періодичні видання, наукові статті, передовий підприємницький досвід.

Наступний етап – складання бібліографії (списку літературних джерел). Передусім слід звернути увагу на рік видання того чи іншого літературного джерела. Користуватися необхідно лише новими видан-нями. Обов’язково слід вивчити та використати у процесі написання курсової роботи нормативні акти (закони, декрети, постанови тощо), що стосуються обраної теми. Ці матеріали мають бути систематизо-вані, ретельно проаналізовані, узагальнені і лише потім використані у тексті роботи.

Зібраний статистичний матеріал також необхідно ретельно опрацювати, згрупувати, класифікувати, звести у таблиці, зробити порівняльний аналіз. Подати ці матеріали необхідно також у вигляді діаграм, графіків, картограм, схем та ін.

Список використаних літературних джерел та інших матеріа-лів необхідно систематизувати. Літературні джерела оформляються у певному порядку: для книг – вказуються їх автор, повна назва, місце видання (місто), назва видавництва, рік видання, номер сторінки; для журналів – автор статті, її повна назва, назва журналу, рік і номер видання, номер сторінки; для газет – автор статті, її назва, назва газети, номер і дата випуску.

Зібраний, вивчений та опрацьований матеріал з теми реферату слід узгодити з планом і, якщо в цьому є потреба, уточнити останній.

При викладенні матеріалу необхідно обґрунтувати актуальність обраної теми, розкрити теоретичну значущість питань, що розгляда-ються в рефераті, зробити аналіз фактичного матеріалу, який допомо-же з’ясувати проблеми, що стосуються обраної теми, обґрунтувати шля-хи їх вирішення, зробити відповідні висновки.

Таблиці мають супроводжуватися висновками, які випливають з аналізу наведених у них даних.

167

Зміст роботи має відповідати питанням теми і викладатися у логічній послідовності. У роботі не може бути повторень, надмірного цитування. Цитати мають бути короткими і органічно пов’язуватися з основним текстом. На використані у роботі цифрові дані, цитати, таблиці мають бути посилання із зазначенням джерел (у фігурних дужках зазначається порядковий номер джерела відповідно до загаль-ного списку використаних джерел, а після коми – сторінка, на якій розміщено текст цитати тощо). Отже, посилання на джерело матиме такий вигляд: [5, с. 17].

Динаміку та структуру показників належить ілюструвати від-повідними схемами, діаграмами. Характеризуючи цифровий матеріал, студент має визначити тенденції розвитку різних організаційно-пра-вових форм або видів підприємництва, дати оцінку результатів діяль-ності, вказати причини зміни показників, спрогнозувати характер по-дальшого розвитку.

4.2. Індивідуальне завдання.

Ділова ситуація “Створення власної справи” Виконання індивідуального завдання передбачає моделювання

ситуації, за якою студент виступає в ролі засновника підприємства. Завдання потребує виконання всіх необхідних етапів створення влас-ної справи, визначення необхідної величини та шляхів формування початкового капіталу.

Виконання індивідуального завдання передбачає таку послідов-ність робіт:

1. Вибір виду (виробничого, комерційного, фінансового), сфери (галузі) діяльності (харчова, взуттєва промисловість, будівництво, тор-гівля, банківська, страхова діяльність та ін.) та місця розташування підприємства.

2. Вибір організаційно-правової форми (приватне, повне або командитне товариство, товариство з обмеженою або з додатковою від-повідальністю, відкрите або закрите акціонерне товариство) та різно-видів (спільне, орендне, франчайзингове та ін.).

3. Розробка найменування та товарного знака підприємства. 4. Формування початкового капіталу. 5. Визначення структури управління підприємством. 6. Розробка засновницьких (установчих) документів. Для то-

вариства з повною, обмеженою або додатковою відповідальністю ви-значити кількість власників та порядок розподілу прибутку, для ак-ціонерного товариства – вартість, види та кількість акцій, скласти план

168

розміщення акцій, для орендного підприємства визначити розмір оренд-ної плати та скласти орендний договір. Типові форми засновницьких до-кументів та зразки договорів оренди наведені в додатках Б, В, Г, Д, Е, Ж.

7. Характеристика позитивного чи негативного впливу на ді-яльність підприємства різних елементів зовнішнього підприємниць-кого середовища.

4.3. Рекомендований перелік тем рефератів Підприємництво як форма господарювання 1. Підприємництво в стратегії ринкової трансформації еко-

номіки України. 2. Параметри формування належного підприємницького сере-

довища в Україні. 3. Державна підтримка бізнесу в різних країнах. 4. Проблеми інвестування бізнесу в Україні. 5. Напрямки активізації підприємницької діяльності в Україні. 6. Особливості формування середнього класу в Україні. 7. Державне економічне регулювання діяльності суб’єктів гос-

подарювання. 8. Проблеми та перспективи державної підтримки підприєм-

ництва в Україні. 9. Зовнішньоекономічна діяльність підприємницьких структур

за умов глобалізації. 10. Пріоритетні напрямки розвитку підприємництва в Україні. 11. Структура, стан та особливості розвитку підприємництва

на регіональному рівні.

Технологія створення власної справи 12. Основні проблеми правового забезпечення розвитку під-

приємництва в Україні. 13. Формування та оцінка початкового підприємницького ка-

піталу.

Регулювання взаємодії суб’єктів підприємницької діяльності 14. Економічні ризики підприємництва. 15. Показники ефективності розвитку фірми в умовах ринку. 16. Комерційний та внутрішньофірмовий розрахунок. 17. Оцінка та організація діяльності фірми в умовах збитковості.

169

18. Економічна безпека у системі діяльності фірми. 19. Вітчизняний та закордонний досвіди реструктуризації різ-

них суб’єктів господарювання. 20. Технологія здійснення та ефективність реструктуризації суб’єк-

тів господарювання. 21. Система захисту прав виробника та споживача в Україні та

за кордоном. 22. Сучасні форми самоорганізації суб’єктів підприємницької

діяльності. 23. Роль та значення посередницького підприємництва. 24. Тенденції та перспективи розвитку фондового ринку Украї-

ни та закордонних країн. 25. Посередники та їх участь в біржовій діяльності. 26. Тенденції та особливості розвитку операцій біржової діяльності. 27. Класифікація та особливості діяльності бірж. 28. Організація консалтингової діяльності. Психологія та етика підприємництва

29. Психологія бізнесу в закордонних країнах. 30. Соціально-психологічний портрет вітчизняного підприємця. 31. Етика конкурентної боротьби. 32. Етика спілкування (телефонні розмови та листування). 33. Етикет привітання та представлення. 34. Етикет ведення переговорів. 35. Зв’язки з громадськістю у сфері бізнесу.

Стратегія підприємницької діяльності

36. Вплив конкуренції на вибір стратегії фірми. 37. Економічна стратегія розвитку фірми.

Основні організаційні форми підприємництва 38. Тенденції та особливості розвитку форм підприємницької

діяльності в Україні. 39. Формування дивідендної політики на різних стадіях роз-

витку фірми. 40. Тенденції та особливості розвитку акціонерних товариств в

Україні. 41. Ефективна дивідендна політика акціонерного товариства

(принципи, методи та практика використання). 42. Проблеми та перспективи розвитку приватного підприєм-

ництва в Україні.

170

Особливі форми організації підприємництва 43. Проблеми становлення та розвитку малого підприємництва

у регіоні. 44. Шляхи подолання проблем розвитку і діяльності малих

підприємств. 45. Форми співпраці малих і великих підприємницьких струк-

тур за умов глобалізації. 46. Структурні характеристики розвитку сектору малого біз-

несу в Україні. 47. Аналітичне оцінювання стану і тенденцій розвитку малого

підприємництва в Україні та за кордоном. 48. Особливості та тенденції розвитку інформативного підпри-

ємництва. 49. Особливості розвитку форм міжнародного бізнесу. 50. Перспективи та фактори активізації інноваційного підпри-

ємництва. 51. Особливості функціонування франчайзингових підприєм-

ницьких структур. 52. Державні та змішані підприємства в закордонних країнах і

в Україні. 53. Проблеми та перспективи розвитку венчурних фірм в Україні. 54. Особливості розвитку орендної форми господарювання в

Україні. 55. Місце і роль спільних підприємств у міжнародному бізнесі. 56. Проблеми та перспективи розвитку спільного підприєм-

ництва в Україні. 57. Особливості створення та розвитку холдингових компаній

в Україні та за кордоном. 58. Особливості організації електронного бізнесу: переваги,

проблеми, технології. 59. Проблеми і особливості тіньового підприємництва в Україні.

Способи та порядок приватизації 60. Приватизація в Україні та за кордоном.

171

5. ЗАВДАННЯ КОНТРОЛЬНОЇ РОБОТИ ДЛЯ СТУДЕНТІВ ЗАОЧНОЇ ФОРМИ НАВЧАННЯ

5.1. Методичні вказівки до виконання контрольної роботи

Виконання контрольної роботи студентами заочної форми

навчання є складовою частиною навчального процесу, активною фор-мою самостійної роботи. Мета контрольної роботи полягає в закріп-ленні та поглибленні теоретичних знань, набутих студентами у процесі вивчення курсу, виробленні уміння самостійно працювати з навчаль-ною, спеціальною літературою і статистичними матеріалами, робити узагальнення і висновки.

Зміст теоретичного питання роботи має відповідати сучасному рівню розвитку економічної науки. Особливу увагу слід звернути на використання тих матеріалів, що характеризують роботу виробничих підприємств в умовах розвитку ринкових відносин. Висвітлення пи-тання слід супроводжувати аналізом статистичних даних, прикладами з практики господарювання підприємств. Необхідно також показати уміння зіставляти різні підходи до вирішення тих чи інших проблем, самостійно робити висновки на основі вивченої літератури, зібраного, опрацьованого і узагальненого фактичного матеріалу.

Студент повинен виконати роботу самостійно в окремому зо-шиті відповідно до варіанта та в установлені графіком строки. Ви-правлення, закреслювання, вставлення, скорочення слів та викорис-тання абревіатур (крім загальноприйнятих) у тексті не дозволяються. Відповіді на теоретичні питання повинні бути викладені чітко, гра-мотно та повністю розкривати зміст питань, розв’язання задач повинні супроводжуватися відповідними поясненнями.

Кожна сторінка нумерується у правому верхньому куті арку-ша. Назви таблиць повинні відображати зміст цифрової інформації. Таблицю розміщують після першого посилання на неї в тексті. Наве-дені у роботі цифрові дані, цитати, таблиці, якщо вони взяті з першо-джерел, мають супроводжуватися посиланнями на ці джерела у пере-ліку використаної літератури. Наприкінці контрольної роботи повинен бути наведений список літератури, що була використана. Література повинна бути оформлена певним чином: для книг – вказуються автор, назва книги, номер тому, частини, місце видання, назва видавництва, рік видання, кількість сторінок; для журналів – автор статті, її назва, назва журналу, рік і номер видання, номера сторінок; для газет – автор статті, її назва, назва газети, дата випуску.

Робота має бути написана чітким, розбірливим почерком, гра-мотно і охайно. Текст роботи можна писати від руки пастою чорного або синього кольору, друкувати на машинці чи за допомогою комп’ю-тера. Контрольна робота виконується відповідно до вимог цих мето-

172

дичних вказівок, інакше вона не буде допущена до захисту, незалежно від її змісту. Закінчена робота подається студентом в деканат заочного факультету університету у термін, визначений відповідним графіком. Контрольна робота після перевірки допускається до захисту або повер-тається на доопрацювання, якщо робота написана з порушенням ви-мог. Допущена до захисту робота зараховується тільки за підсумками співбесіди її автора з викладачем.

Контрольна робота виконується згідно з варіантом, номер яко-го відповідає порядковому номеру студента в журналі відвідувань (табл. 5.1).

Таблиця 5.1 – Розподіл завдань за варіантами

Номер Номер варіанта теоретичного

питання задач Індивідуальне завдання

1 1 1, 31 2 2 2, 32 3 3 3, 33 4 4 4, 34 5 5 5, 35 6 6 6, 36 7 7 7, 37 8 8 8, 38 9 9 9, 39

10 10 10, 40 11 11 11, 41 12 12 12, 42 13 13 13, 43 14 14 14, 44 15 15 15, 45 16 16 16, 46 17 17 17, 47 18 18 18, 48 19 19 19, 49 20 20 20, 50 21 21 21, 51 22 22 22, 52 23 23 23, 53 24 24 24, 54 25 25 25, 55 26 26 26, 56 27 27 27, 57 28 28 28, 58 29 29 29, 59 30 30 30, 60

Виконується як власна розробка

студента

173

Контрольна робота складається з трьох частин, а саме: Частина І. Відповідь на теоретичне питання. Частина ІІ. Розв‘язання двох задач (№ 1– 60). Частина ІІІ. Виконання індивідуального завдання (зміст зав-

дання наведений в підрозділі 4.2). Після вибору теоретичного питання слід вивчити навчально-

методичну літературу, монографії та статті з періодичних видань. Студент має скласти та узгодити з викладачем детальний план роботи. Зміст роботи повинен включати вступ, основну частину, висновки, пе-релік літератури та анотацію.

У вступі на 1–2 сторінках повинна бути доведена актуаль-ність, значущість вибраної теми та завдання, які будуть вирішуватись в роботі.

Основна частина повинна містити не менше трьох підроз-ділів згідно із змістом проблеми, яка розглядається.

У висновках повинні бути викладені власні думки студента від-носно шляхів вирішення проблеми, дані оцінки існуючих поглядів на стан питання, можливостей застосування закордонного досвіду у під-приємницькій діяльності в Україні.

Анотація – це стисле викладення змісту роботи обсягом до 2-х сторінок.

Завершується робота переліком літератури, яка була використана. Загальний обсяг роботи – 20–25 сторінок, включаючи цифрові

дані та їх графічні ілюстрації. Індивідуальне завдання виконується на основі власних мір-

кувань студента, який вибирає організаційно-правову форму госпо-дарювання з урахуванням таких чинників:

– кількості учасників господарського суб’єкта; – порядку утворення статутного фонду (майна) підприємства

(потреби у фінансових коштах); – рівня прав та відповідальності; – способу розподілу прибутків і збитків; – форми управління підприємством; – можливості зміни власника; – вимог підприємницького права. Найменування підприємства повинно містити зазначення ви-

ду підприємства (приватне, товариство з обмеженою відповідальністю, акціонерне товариство, державне), для повних і командитних товариств – прізвища (найменування) учасників та інші необхідні відомості (на-приклад, завод, фабрика, майстерня та ін.). Перед найменуванням то-вариства з обмеженою відповідальністю або акціонерного товариства

174

наводиться абревіатура відповідно ТОВ, ЗАТ чи ВАТ. Найменування вказується в установчих (засновницьких) документах підприємства. Принципи розробки назви підприємства сформульовані в п. 2.3.

Товарний знак (знак обслуговування) – оригінальна позначка (ім’я, термін, рисунок або їх поєднання), яка має правовий захист і призначена для ідентифікації товарів (послуг). Якщо під товарним зна-ком надаються послуги, то він називається знаком обслуговування.

Для здійснення підприємницької діяльності необхідно мати певний стартовий капітал. Величину підприємницького капіталу нК можна обчислити за формулою:

,н е о ое інК Т К М В= + + +

де еТ – технічні елементи;

оК – оборотні кошти у грошовій формі;

оеМ – матеріальні оборотні елементи;

інВ – інтелектуальна власність (нематеріальні активи). До складу основного капіталу входять усі технічні засоби

виробництва, без яких неможливо організувати нормальний процес ви-робництва. Оборотний капітал охоплює все те, що “проходить” через підприємство і призначене для виробничого й особистого (колективом працюючих) споживання або продажу на ринку. Це передусім си-ровина і матеріали; готова продукція (ще не реалізована, а також реалізована, але ще не оплачена покупцями); готівка у касі підпри-ємства і на банківських рахунках, включаючи кошти на оплату праці персоналу.

Початковим прийнято називати капітал, котрий вкладається у будь-яку власну справу з самого початку практичної реалізації під-приємницького проекту, на початковій стадії підприємницької діяль-ності в цілому.

Потрібний розмір початкового (стартового) підприємницького капіталу визначається на основі економічних розрахунків щодо конкрет-ного проекту, розробленого стосовно прийнятої нової підприємницької ідеї.

Для розрахунків потреби у підприємницькому капіталі існує відповідна процедура. Схема останньої з умовними числами показана у табл. 10. За такою схемою можна визначити попередню (приблизну) величину необхідних фінансових коштів. Відштовхуючись від неї, під-приємець має скласти (розробити) конкретний план інвестицій, тобто обґрунтований і виважений план вкладення грошей (капіталу) у всі заходи, які необхідно здійснити для реалізації проекту і започатку-

175

вання виробництва нового товару. Такі економічні розрахунки здійс-нюються у процесі розробки відповідного розділу бізнес-плану.

При розробці конкретного плану інвестицій доцільно врахо-вувати можливі варіанти дій стосовно формування окремих елементів (складових) підприємницького капіталу.

1. Необхідні приміщення (виробниче, для офісу тощо) можна не купити, а взяти в оренду. Оскільки орендна плата буде включатись у вартість товарної продукції фірми, то передбачати на це відповідні інвестиції не потрібно. Отже, за такої можливості підприємець може зменшити потребу в стартовому капіталі. Це зменшення обсягу ін-вестицій буває досить відчутним за умови, коли необхідні приміщення (адміністративні, виробничі, складські тощо) купують разом з відповід-ною земельною ділянкою.

2. Можна купити (придбати) не нове, а вживане (таке, що було в користуванні) устаткування або придбати його на засадах лізингу. Цим самим можна також помітно скоротити потрібну величину стар-тового підприємницького капіталу.

3. За необхідності придбання нового устаткування також можна зекономити певну суму власного підприємницького капіталу. Для цього потрібно ґрунтовно вивчити можливі пропозиції ринку, ціни продажу на устаткування, що коливаються у певних межах, і вибрати найбільш економічні його види.

4. При визначенні суми потрібної готівки треба неодмінно вра-ховувати проміжок часу між започаткуванням виробництва і над-ходженням перших доходів, оскільки в межах цього терміну потрібно виплачувати заробітну плату. Відповідно до тривалості такого періоду необхідно коригувати й обсяг фінансових коштів за відповідними стат-тями передбачуваних витрат.

У процесі розрахунків стартового підприємницького капіталу вар-то не шкодувати часу на аналіз можливих варіантів і вибирати най-кращий з них, що забезпечить мінімізацію потрібних інвестиційних ресурсів.

На етапі реалізації підприємницького проекту підприємець приймає рішення щодо вибору найбільш прийнятного способу фор-мування підприємницького капіталу. Рішення має базуватись на резуль-татах порівняльного аналізу всіх доступних на даний час можливостей формування капіталу. Доступними вважаються всі виявлені джерела формування капіталу.

Наприклад, при започаткуванні ідеї була вже відома загальна потреба у капіталі. Для прийняття остаточного рішення необхідно побудувати схему можливих джерел формування капіталу. Ілюстра-тивний приклад наведено у таблиці 5.2. Нижче даються необхідні по-яснення.

176

Таблиця 5.2 – Розрахунок необхідної величини підприємницького капіталу Елемент (складова) капіталу Сума, тис. грн

А. Основний капітал 1. Будівлі (адміністративні, виробничі, складські) 600 2. Обладнання офісів 200 3. Устаткування виробничих цехів 500 4. Верстати, прилади та інструменти 240 5. Автомобільний транспорт 300 Підсумок по основному капіталу 1840

Б. Оборотний капітал 6. Сировина 200 7. Залишки готової продукції на складі 150 8. Заборгованість покупців 50 9. Касовий залишок готівки 10

10. Кошти на рахунку в банку 500 Підсумок по оборотному капіталу 910 Загальна потреба у капіталі (А + Б) 2750

У таблиці 5.2 наведено умовний приклад формування підприєм-

ницького основного капіталу. Те саме необхідно здійснити стосовно оборотного капіталу, враховуючи у розрахунках конкретні його склад-ники і можливі варіанти джерел фінансування. Зрозуміло, на момент початку реалізації підприємницького проекту виявити (розрахувати) з дос-татньою точністю всі потреби у фінансових ресурсах досить складно. Тому варто передбачати якісь резервні кошти.

Таблиця 5.3 – Схема можливих варіантів формування підприємницького

капіталу

Елемент капіталу Можливе джерело

Витрати на річне

погашення,тис. грн

Сегментне рішення (1)

1 2 3 4 − оренда 100 – − купівля 600 +

Будівля

– спільне виробництво (2) 150 – − оренда, лізинг 20 + Обладнання офісів − купівля 200 –

Устаткування цеху − купівля (3) 200 + − лізинг 50 + Верстати, прилади

та інструменти − купівля 500 – − лізинг 30 + Автомобільний

транспорт − купівля 300 –

177

Продовження таблиці 5.3 1 2 3 4

Загальна потреба у капіталі, у тому числі:

600 + 20 + 200 + 50 + 30

900

×

− на початок реалізації проекту (купівля);

600 + 200

800

× − на кінець року (орендна плата) (4)

20 + 50 + 30

100

×

− прибуток від госпо-дарської діяльності

100

×

− кредит банку 500 ×

Джерело необхідного капіталу

− кошти партнерів 300 ×

Примітка: (1) – сегментним є рішення, що приймається по кожному конкрет-

ному пункту табличної схеми визначенням найбільш доцільного варіанта з усіх наявних (“+” – варіант, якому надається перевага);

(2) – спільним є виробництво (кооперація), що здійснюється на основі договору, за яким підприємець отримує право користуватися будівлею, але певну частину виготовленої продукції передає партнеру-власнику;

(3) – для обладнання цеху є лише одна можливість – купівля тех-нічних засобів виробництва;

(4) – сума витрат на кінець року охоплює платежі за оренду облад-нання офісів (20 тис. грн) та лізинг верстатів, приладів, інструментів (50 тис. грн), автомобільного транспорту (30 тис. грн).

5.2. Теоретичні питання контрольної роботи

1. Тенденції та особливості розвитку форм підприємницької

діяльності в Україні. 2. Державна підтримка бізнесу в різних країнах. 3. Психологія бізнесу в закордонних країнах. 4. Система захисту прав виробника та споживача в Україні та

за кордоном. 5. Активізація підприємницької діяльності в Україні. 6. Економічні ризики підприємництва. 7. Фермерські господарства як форма підприємництва. 8. Етика конкурентної боротьби. 9. Етика ділового спілкування та ведення переговорів.

178

10. Організація договірних взаємовідносин у підприємництві. Види підприємницьких договорів.

11. Формування дивідендної політики на різних стадіях роз-витку фірми.

12. Особливості створення та розвитку холдингових компаній в Україні та за кордоном.

13. Економічна безпека у системі діяльності підприємства. 14. Проблеми та перспективи державної підтримки підприєм-

ництва в Україні. 15. Сучасні форми самоорганізації суб’єктів підприємницької

діяльності. 16. Проблеми та перспективи розвитку спільного підприєм-

ництва в Україні. 17. Тенденції та особливості розвитку акціонерних товариств в

Україні. 18. Проблеми та перспективи розвитку приватного підприєм-

ництва в Україні. 19. Тенденції та особливості розвитку малого бізнесу в Ук-

раїні та за кордоном. 20. Проблеми та перспективи розвитку венчурних фірм в

Україні. 21. Особливості та тенденції розвитку інформативного під-

приємництва. 22. Місце і роль спільних підприємств у міжнародному бізнесі. 23. Особливості функціонування франчайзингових підприєм-

ницьких структур. 24. Роль і значення посередницького підприємництва. 25. Вітчизняний та закордонний досвіди реструктуризації різ-

них суб’єктів господарювання. 26. Форми і методи державного регулювання підприємництва. 27. Підприємництво та його роль в формуванні ринкової еко-

номіки. 28. Соціально-економічні аспекти тонізації підприємницької

діяльності. 29. Проблеми ефективності розвитку малого підприємництва в

Україні. 30. Пріоритетні напрямки розвитку підприємництва в Україні.

5.3. Задачі до контрольної роботи

Задача 1 Розподілити прибуток в розмірі 130 тис. грн у повному товаристві. Товариство має такі три засновники: партнер А з капіталом 100,

партнер Б – 200, партнер В – 150 тис. грн. У відповідності до договору прибуток розподіляється таким чином: 6 % на капітал, решта – у спів-відношенні 1:2:1. Визначити зміну структури капіталу.

Задача 2 Загальний капітал господарського товариства складає 500 тис. грн.

В товаристві чотири засновники: партнер К з часткою капіталу 10 %, партнер Р – 35 %, партнер Д – 25 %, решта – частка партнера С.

Прибуток у розмірі 90 тис. грн йде на збільшення капіталу і розподіляється між партнерами таким чином: 5 % – на капітал, решта прибутку – в співвідношенні 1:2:2:1. Визначити зміну структури капі-талу, якщо прибуток йде на його збільшення.

Задача 3 В товаристві чотири засновники: партнер А з капіталом 20, парт-

нер Н з капіталом 25, партнер Д – 10, партнер С – 5 тис. грн. Розподілити прибуток у відповідності до договору між партне-

рами, якщо партнерам встановлені виплати: партнеру А – 1000, Н – 1200, Д – 500, партнеру С – 400 грн, решта прибутку розподіляється у спів-відношенні 2:2:1:1. Розмір прибутку за рік – 15 тис. грн.

Задача 4 Визначити номінальну та ринкову вартості акції, якщо вар-

тість основних фондів на момент акціонування становить 800, вартість оборотних активів – 700, нематеріальних активів – 200 тис. грн. Дебіторсь-ка заборгованість – 50, кредиторська – 20 тис. грн. Банківський процент – 10 %. Рівень дивідендів – 8 %. Рівень ризику – 2 %. Кількість акцій, які випущені підприємством – 100000 шт.

Задача 5 Розподілити прибуток у розмірі 10 тис. грн, який отримано у

повному товаристві. В товаристві три засновники: партнер А з капіталом 30, партнер

Б – 18, партнер С – 10 тис. грн. У відповідності до договору прибуток розподіляється таким чином: 6 % – на капітал, решта прибутку у виг-ляді фіксованих пропорцій – 2:1:1.

179

Задача 6 Розподілити прибуток в розмірі 200 тис. грн в повному товаристві. Товариство має три засновники: партнер А з капіталом 200, партнер

Б – 150, партнер В – 100 тис. грн. У відповідності до договору прибуток розподіляється таким чином: 10 % на капітал, решта – у співвідношенні 3:1:1. Визначити, як зміниться структура капіталу.

Задача 7 Загальний капітал господарського товариства складає 300 тис. грн.

В товаристві чотири засновники: партнер К з часткою капіталу 25 %, партнер Р – 40 %, партнер Д – 20 %, решта – частка партнера С.

Прибуток у розмірі 100 тис. грн йде на збільшення капіталу і розподіляється між партнерами таким чином: 5 % на капітал, решта прибутку – у співвідношенні 1:2:1:1. Визначити зміну структури капіталу.

Задача 8 В товаристві чотири засновники: партнер А з капіталом 50,

партнер К – 100, партнер Д – 40, партнер С – 60 тис. грн. Розподілити прибуток у відповідності до договору між партне-

рами, якщо партнерам встановлені такі виплати: партнеру А – 2000, К – 3000, Д – 1000, партнеру С – 800 грн, решта прибутку розподіляється у співвідношенні 2:2:1:1. Розмір прибутку за рік – 20 тис. грн.

Задача 9 Визначити номінальну та ринкову вартості акції, якщо вар-

тість основних фондів на момент акціонування становить 800, вартість оборотних активів – 700, нематеріальних активів – 200 тис. грн. Дебіторсь-ка заборгованість – 50, кредиторська – 20 тис. грн. Банківський процент – 10 %. Рівень дивідендів – 8 %. Рівень ризику – 2 %. Кількість акцій, які випущені підприємством, – 100000 шт.

Задача 10 Розподілити прибуток в розмірі 250 тис. грн в повному товаристві. Товариство має три засновники: партнер М з капіталом 200,

партнер Б – 500, партнер В – 300 тис. грн. У відповідності до договору прибуток розподіляється таким чином: 8 % – на капітал, решта – у співвідношенні 1:2:1. Визначити зміну структури капіталу.

Задача 11 Загальний капітал господарського товариства складає 200 тис. грн.

В товаристві чотири засновники: партнер К з часткою капіталу 20 %, партнер Р – 45 %, партнер Д – 15 %, решта – частка партнера С.

180

Прибуток у розмірі 150 тис. грн йде на збільшення капіталу і розподіляється між партнерами таким чином: 4 % – на капітал, решта прибутку – у співвідношенні 1:2:1:1. Визначити зміну структури капіталу.

Задача 12 У товаристві чотири засновники: партнер А з капіталом 20,

партнер Р – 25, партнер Д – 10, партнер С – з капіталом 10 тис. грн. Розподілити прибуток у відповідності до договору між парт-

нерами, якщо партнерам встановлені виплати: партнеру А – 2000, Р – 1100, Д – 600, партнеру С – 500 грн, решта прибутку розподіляється у співвідношенні 2:2:1:1. Розмір прибутку за рік – 30 тис. грн.

Задача 13 Визначити номінальну та ринкову вартості акції, якщо вартість

основних фондів на момент акціонування становить 1000, вартість оборот-них активів – 900, нематеріальних активів – 250 тис. грн. Дебіторська заборго-ваність – 60, кредиторська – 40 тис. грн. Банківський процент – 12 %. Рівень дивідендів – 10 %. Рівень ризику – 3 %. Кількість акцій, які випущені підприємством, – 80000 шт.

Задача 14 Розподілити прибуток у розмірі 10 тис. грн, який отримано у

повному товаристві. У товаристві три засновники: партнер А з капіталом 50, партнер

Б – 30, партнер С – 20 тис. грн. У відповідності до договору прибуток розподіляється таким чином: 8 % – на капітал, решта прибутку – у виг-ляді фіксованих пропорцій – 2:1:1.

Задача 15 Розподілити прибуток в розмірі 180 тис. грн в повному товаристві. Товариство має три засновники: партнер М з капіталом 150, парт-

нер Б – 300, партнер В – 200 тис. грн. У відповідності до договору прибуток розподіляється таким чином: 5 % – на капітал, решта – у співвідношенні 1:2:1. Визначити зміну структури капіталу.

Задача 16 Загальний капітал господарського товариства складає 400 тис. грн.

В товаристві чотири засновники: партнер А з часткою капіталу 15 %, партнер Д – 30 %, партнер Р – 20 %, решта – частка партнера Н.

181

Прибуток у розмірі 100 тис. грн йде на збільшення капіталу і розподіляється між партнерами таким чином: 6 % – на капітал, решта прибутку у співвідношенні 1:2:2:1. Визначити зміну структури капіталу.

Задача 17 У товаристві чотири засновники: партнер К з капіталом 30,

партнер В – 20, партнер Л – 15, партнер Ф – 15 тис. грн. Розподілити прибуток у відповідності до договору між парт-

нерами, якщо партнерам встановлені виплати: партнеру К – 1500, В – 1600, Л – 1000, партнеру Ф – 1200 грн, решта прибутку розподіляється у співвідношенні 2:1:1:1. Розмір прибутку за рік – 15 тис. грн.

Задача 18 Визначити номінальну та ринкову вартості акції, якщо вартість

основних фондів на момент акціонування становить 1000, вартість обо-ротних активів – 800, нематеріальних активів – 300 тис. грн. Дебіторська заборгованість – 70, кредиторська – 60 тис. грн. Банківський процент – 15 %. Рівень дивідендів – 20 %. Рівень ризику – 4 %. Кількість акцій, які випущені підприємством, – 10000 шт.

Задача 19 Визначити процент дивідендів простих акцій. Частина прибутку, яка направляється на виплату дивідендів, –

3000 грн. Підприємство випустило акцій в кількості 20000 шт., із них 2000 привілейованих з фіксованим розміром дивідендів – 40 %. Номі-нальна вартість однієї акції – 1,5 грн.

Задача 20 Розподілити прибуток у розмірі 15 тис. грн, який отримано у

повному товаристві. В товаристві три засновники: партнер Т з капіталом 30, партнер

С – 18, партнер Ч – 10 тис. грн. У відповідності до договору прибуток розподіляється таким чином: 10 % – на капітал, решта прибутку – у вигляді фіксованих пропорцій 2:1:1.

Задача 21 Розподілити прибуток в розмірі 180 тис. грн в повному товаристві. Товариство має три засновники: партнер М з капіталом 300,

партнер В – 200, партнер К – 100 тис. грн. У відповідності до договору прибуток розподіляється таким чином: 8 % – на капітал, решта – у співвідношенні 2:1:1. Визначити зміну структури капіталу.

182

Задача 22 В товаристві чотири засновники: партнер Ж з капіталом 100,

партнер Р – 150, партнер Д – 100, партнер С – 200 тис. грн. Розподілити прибуток у відповідності до договору між парт-

нерами, якщо партнерам встановлені виплати: партнеру Ж – 2000, Р – 3000, Д – 1000, партнеру С – 4000 грн, решта прибутку розподіляється у співвідношенні 2:2:1:1. Розмір прибутку за рік – 40 тис. грн.

Задача 23 Визначити номінальну та ринкову вартості акції, якщо вартість

основних фондів на момент акціонування становить 1200, вартість оборо-тних активів – 1000, нематеріальних активів – 350 тис. грн. Дебіторська заборгованість – 90, кредиторська – 50 тис. грн. Банківський процент – 12 %. Рівень дивідендів – 18 %. Рівень ризику – 4 %. Кількість акцій, які випущені підприємством, – 20000 шт.

Задача 24 Визначити процент дивідендів простих акцій. Частина прибутку, яка направляється на виплату дивідендів, –

5000 грн. Підприємство випустило акцій в кількості 10000 шт., із них 1500 привілейованих з фіксованим розміром дивідендів 30 %. Номіналь-на вартість однієї акції – 1,2 грн.

Задача 25 Розподілити прибуток в розмірі 220 тис. грн в повному товаристві. Товариство має три засновники: партнер Ф з капіталом 300,

партнер Б – 200, партнер В – 200 тис. грн. У відповідності до договору прибуток розподіляється таким чином: 10 % – на капітал, решта – у співвідношенні 2:2:1. Визначити зміну структури капіталу.

Задача 26 Визначити процент дивідендів простих акцій. Частина прибутку, яка направляється на виплату дивідендів, –

4000 грн. Підприємство випустило акцій в кількості 10000 шт., із них 2000 привілейованих з фіксованим розміром дивідендів – 50 %. Номі-нальна вартість однієї акції – 2 грн.

Задача 27 Визначити номінальну та ринкову вартості акції, якщо вартість

основних фондів на момент акціонування становить 2000, вартість обо-ротних активів – 1500, нематеріальних активів – 400 тис. грн. Дебіторська заборгованість – 60, кредиторська – 50 тис. грн. Банківський процент – 15 %. Рівень дивідендів – 12 %. Рівень ризику – 5 %. Кількість акцій, які випущені підприємством, – 80000 шт.

183

Задача 28 Розрахувати розмір дивідендів простих акцій, якщо загальна

вартість акцій становить 110, у тому числі привілейованих – 30 тис. грн з фіксованим розміром дивіденду – 45 % їх номінальної вартості. Прибу-ток акціонерного товариства, який йде на оплату дивідендів, – 25 тис. грн.

Задача 29 Визначити процент дивідендів простих акцій. Частина прибутку, яка направляється на виплату дивідендів, –

2400 грн. Підприємство випустило акцій в кількості 10000 шт., із них 1000 привілейованих з фіксованим розміром дивідендів – 30 %. Номі-нальна вартість однієї акції – 2 грн.

Задача 30 Загальний капітал господарського товариства складає 400 тис. грн.

В товаристві три засновники: партнер Ц з часткою капіталу 25 %, парт-нер Р – 50 %, решта – частка партнера Д.

Прибуток у розмірі 200 тис. грн йде на збільшення капіталу і розподіляється між партнерами таким чином: 5 % – на капітал, решта прибутку – у співвідношенні 1:2:1. Визначити зміну структури капіталу.

Задача 31 В оренду здається цілісний майновий комплекс нафтодобувної

промисловості. Орендодавцем є Фонд державного майна. Первісна вартість цілісного майнового комплексу становить 25 млн грн. Фізич-ний знос на момент оренди становить 26 %. Визначити суму орендної плати, що спрямовується до державного бюджету.

Задача 32 Розрахувати розмір дивідендів простих акцій, якщо загальна

вартість акцій становить 90, у тому числі привілейованих – 10 тис. грн з фіксованим розміром дивіденду – 50 % їх номінальної вартості. При-буток акціонерного товариства, який йде на оплату дивідендів, – 16 тис. грн.

Задача 33 Провести оцінку вартості майна за витратним та доходним

(прямої капіталізації) методами. Витрати на відтворення об’єкта оцін-ки становлять 75 тис. грн, ступінь зносу – 60 %. Доходи від викорис-тання подібного майна становлять 4,4 тис. грн, або 11 %.

Зробити порівняння результатів оцінки різними методами.

Задача 34 В оренду здається 1/4 частина цілісного майнового комплексу

хімічної промисловості. Орендодавцем майна є державне підприємство.

184

Первісна вартість цілісного майнового комплексу становить 20 млн. грн. Фізичний знос на момент оренди становить 32 %. Визначити суму оренд-ної плати, що спрямовується до державного бюджету та підприємства.

Задача 35 Визначити процент дивідендів простих акцій. Частина прибутку, яка направляється на виплату дивідендів, –

3400 грн. Підприємство випустило акцій в кількості 9000 шт., із них 1000 привілейованих з фіксованим розміром дивідендів – 40 %. Номі-нальна вартість однієї акції – 1 грн.

Задача 36 Розрахувати орендну плату, якщо в оренду здається нерухоме

майно туристичного агентства залишковою вартістю 600 тис. грн, яке відноситься до суб’єктів малого підприємництва.

Задача 37 Провести оцінку вартості майна за витратним та доходним

(прямої капіталізації) методами. Витрати на відтворення об’єкта оцін-ки становлять 106 тис. грн, ступінь зносу – 55 %. Доходи від викорис-тання подібного майна становлять 5,1 тис. грн, або 14 %.

Зробити порівняння результатів оцінки різними методами.

Задача 38 Розрахувати розмір дивідендів простих акцій, якщо загальна вар-

тість акцій становить 90, у тому числі привілейованих – 10 тис. грн з фіксо-ваним розміром дивіденду – 50 % їх номінальної вартості. Прибуток акціо-нерного товариства, який йде на оплату дивідендів, – 16 тис. грн.

Задача 39 Визначити процент дивідендів простих акцій. Частина прибутку, яка направляється на виплату дивідендів, –

12000 грн. Підприємство випустило акцій в кількості 40000 шт., із них 4000 привілейованих з фіксованим розміром дивідендів – 45 %. Номі-нальна вартість однієї акції – 2 грн.

Задача 40 Провести оцінку вартості майна за витратним та доходним (пря-

мої капіталізації) методами. Витрати на відтворення об’єкта оцінки становлять 67 тис. грн, ступінь зносу – 49 %. Доходи від використання подібного майна становлять 2,9 тис. грн, або 9 %.

185Зробити порівняння результатів оцінки різними методами.

Задача 41 Визначити процент дивідендів простих акцій. Частина прибутку, яка направляється на виплату дивідендів, –

5000 грн. Підприємство випустило акцій в кількості 8000 шт., із них 500 привілейованих з фіксованим розміром дивідендів – 50 %. Номінальна вартість однієї акції – 1,5 грн.

Задача 42 Розрахувати орендну плату, якщо в оренду здається нерухоме

майно підприємства торгівлі непродовольчими товарами дитячого асортименту залишковою вартістю 600 тис. грн, яке відноситься до суб’єктів малого підприємництва.

Задача 43 Розрахувати розмір дивідендів простих акцій, якщо загальна вар-

тість акцій становить 120, у тому числі привілейованих – 20 тис. грн з фіксованим розміром дивіденду – 40 % їх номінальної вартості. Прибу-ток акціонерного товариства, який йде на оплату дивідендів, – 18 тис. грн.

Задача 44 Провести оцінку вартості майна за витратним та доходним

(прямої капіталізації) методами. Витрати на відтворення об’єкта оцін-ки становлять 67 тис. грн, ступінь зносу – 49 %. Доходи від викорис-тання подібного майна становлять 2,9 тис. грн, або 9 %.

Зробити порівняння результатів оцінки різними методами. Задача 45 В оренду здається половина цілісного майнового комплексу

автотранспортного підприємства. Орендодавцем майна є державне підприємство. Первісна вартість цілісного майнового комплексу ста-новить 11 млн грн. Фізичний знос на момент оренди становить 40 %. Визначити суму орендної плати, що спрямовується до державного бюд-жету та підприємства.

Задача 46 Провести оцінку вартості майна за витратним та доходним

(прямої капіталізації) методами. Витрати на відтворення об’єкта оцін-ки становлять 79 тис. грн, ступінь зносу – 47 %. Доходи від викорис-тання подібного майна становлять 4,9 тис. грн, або 14 %.

Зробити порівняння результатів оцінки різними методами.

186

Задача 47 Розрахувати орендну плату, якщо в оренду здається нерухоме

майно поліклініки та медичне обладнання первісною вартістю 500 тис. грн, фізичний знос на момент укладання орендного договору становить 10 % вартості.

Задача 48 Провести оцінку вартості майна за витратним та доходним (пря-

мої капіталізації) методами. Витрати на відтворення об’єкта оцінки становлять 89 тис. грн, ступінь зносу – 52 %. Доходи від використання подібного майна становлять 6,2 тис. грн, або 10 %.

Зробити порівняння результатів оцінки різними методами. Задача 49 Розрахувати орендну плату, якщо в оренду здається нове не-

рухоме майно для надання стоматологічних послуг первісною вартіс-тю 800 тис. грн, яке відноситься до суб’єктів малого підприємництва.

Задача 50 Розрахувати розмір дивідендів простих акцій, якщо загальна

вартість акцій становить 120, у тому числі привілейованих – 12 тис. грн з фіксованим розміром дивіденду – 40 % їх номінальної вартості. Прибу-ток акціонерного товариства, який йде на оплату дивідендів, – 20 тис. грн.

Задача 51 Провести оцінку вартості майна за витратним та доходним

(прямої капіталізації) методами. Витрати на відтворення об’єкта оцін-ки становлять 115 тис. грн, ступінь зносу – 67 %. Доходи від викорис-тання подібного майна становлять 6,4 тис. грн, або 12 %.

Зробити порівняння результатів оцінки різними методами. Задача 52 В оренду здається цілісний майновий комплекс підприємства

торгівлі. Орендодавцем є Фонд державного майна. Первісна вартість цілісного майнового комплексу становить 1,9 млн грн. Фізичний знос на момент оренди становить 38 %. Визначити суму орендної плати, що спрямовується до державного бюджету.

Задача 53 Провести оцінку вартості майна за витратним та доходним (пря-

мої капіталізації) методами. Витрати на відтворення об’єкта оцінки ста-новлять 298 тис. грн, ступінь зносу – 48 %. Доходи від використання подібного майна становлять 15,3 тис. грн, або 11 %.

Зробити порівняння результатів оцінки різними методами.

187

Задача 54 В оренду здається третина цілісного майнового комплексу під-

приємства з виготовлення будівельних матеріалів. Орендодавцем май-на є державне підприємство. Первісна вартість цілісного майнового комплексу становить 8,5 млн грн. Фізичний знос на момент оренди становить 22 %. Визначити суму орендної плати, що спрямовується до державного бюджету та підприємства.

Задача 55 Визначити процент дивідендів простих акцій. Частина прибутку, яка направляється на виплату дивідендів, –

10000 грн. Підприємство випустило акцій в кількості 12000 шт., із них 1000 привілейованих з фіксованим розміром дивідендів – 35 %. Номі-нальна вартість однієї акції – 2 грн.

Задача 56 Провести оцінку вартості майна за витратним та доходним (пря-

мої капіталізації) методами. Витрати на відтворення об’єкта оцінки становлять 151 тис. грн, ступінь зносу – 57 %. Доходи від використан-ня подібного майна становлять 8,7 тис. грн, або 12 %.

Зробити порівняння результатів оцінки різними методами. Задача 57 Розрахувати орендну плату, якщо в оренду здається нерухоме

майно комбінату побутових послуг первісною вартістю 800 тис. грн, яке відноситься до суб’єктів малого підприємництва. Знос на момент оренди становить 33 %.

Задача 58 В оренду здається цілісний майновий комплекс підприємства

швейної промисловості. Орендодавцем майна є Фонд державного май-на. Первісна вартість цілісного майнового комплексу становить 2,5 млн грн. Фізичний знос на момент оренди становить 20 %. Визначити суму орендної плати, що спрямовується до державного бюджету.

Задача 59 Провести оцінку вартості майна за витратним та доходним

(прямої капіталізації) методами. Витрати на відтворення об’єкта оцін-ки становлять 125 тис. грн, ступінь зносу – 65 %. Доходи від викорис-тання подібного майна становлять 5,9 тис. грн, або 9 %.

Зробити порівняння результатів оцінки різними методами.

188

Задача 60 Розрахувати розмір дивідендів простих акцій, якщо загальна

вартість акцій становить 100, у тому числі привілейованих – 20 тис. грн з фіксованим розміром дивіденду – 30 % їх номінальної вартості. Прибу-ток акціонерного товариства, який йде на оплату дивідендів, – 20 тис. грн.

5.4. Приклади розв’язування задач Цінні папери

Порядок випуску та обсягу цінних паперів визначається Зако-ном України “Про цінні папери та фондовий ринок” і вимогами Дер-жавної комісії з цінних паперів та фондового ринку.

Номінальна вартість акції ( нВ ) характеризує частку статут-ного фонду, яка припадає на акцію, і визначається за формулою:

фн

а

СВ =

К,

де – статутний фонд, фС аК – кількість акцій. При інфляції номінальна вартість повинна переоцінюватися:

,н н іВ = В І⋅

де – індекс інфляції іІКурсова вартість акції ( кВ ) – це її ціна на біржі у певний день. Ринкова вартість ( рВ ) визначається у співвідношенні дивіден-

дів по акції та альтернативною вартістю. Для акції з постійними дивідендами ринкова вартість визнача-

ється за формулою: 100 ,р

ДВr⋅

=

де – річна сума дивіденду по акції, – процентна ставка по банківських депозитах з урахуванням надбавки за ризик.

Д r

Сума дивідендів визначається за формулою:

100,нВ gД ⋅

=

де g – процент дивіденду.

189

Тоді н

рВ gВ =

r⋅

.

Для акцій, що постійно зростають дивіденди, їх ринкова вар-тість розраховується за формулою Гордона:

1 100100 100( / ,

/ /д

рд

Д ТВr Т

)+=

−

де – темп зростання дивідендів, %. дTРинкова вартість будь-якого цінного папера визначається за

формулою:

1100

( )

tр

t

ГПВ r= ∑+

,

де tГП – очікуваний грошовий потік в t-му періоді, – гра-нична (допустима) норма доходності.

r

Орендні операції

Розмір річної орендної плати з використання цілісних майно-

вих комплексів (підприємства або його структурних підрозділів) або не-рухомого майна державних підприємств визначається за формулою:

. ,пл з ор цО В С= ⋅

де – розмір річної орендної плати, грн; плО

зВ – залишкова вартість (за балансом, № 1) орендованих ціліс-них майнових комплексів на час оцінки об’єкта оренди або вартість нерухомого майна, визначена експертним шляхом, грн;

ц.орC – орендна ставка використання цілісних майнових комп-

лексів (нерухомого майна) державних підприємств, визначена згідно з даними таблиць додатку А.

У разі визначення орендаря на конкурсних засадах умовами конкурсу може бути передбачено більший розмір орендної плати.

У випадку, коли орендодавцем майна є Фонд державного май-на, його регіональне відділення чи представництво, орендна плата спрямовується:

190

− за цілісні майнові комплекси державних підприємств – до державного бюджету;

− за нерухоме майно державних підприємств, організацій – 70 % орендної плати до державного бюджету, 30 % – державному під-приємству, організації, на балансі яких перебуває це майно;

− за майно, що не ввійшло до статутного фонду господарсько-го товариства, створеного у процесі приватизації (корпоратизації),

− до державного бюджету. Якщо господарське товариство, ство-рене у процесі приватизації (корпоратизації), утримує об’єкти житло-вого фонду, що не ввійшли до його статутного фонду, 70 % орендної плати – до державного бюджету, 30 % – господарському товариству.

У разі, коли орендодавцем майна є державне підприємство, організація, орендна плата спрямовується:

− за окреме індивідуально визначене майно підприємства, ор-ганізації (крім нерухомого) – підприємству, організації;

− за цілісний майновий комплекс структурного підрозділу під-приємства, організації, нерухоме майно – 70 % орендної плати – під-приємству, організації, 30 % – до державного бюджету.

Згідно з Національним стандартом “Загальні засади оцінки майна і майнових прав” при проведенні оцінки майна застосовуються такі основні методичні підходи:

− витратний (майновий – для оцінки об’єктів у формі цілісно-го майнового комплексу та у формі майнових прав);

− доходний; − порівняльний. За витратним підходом вартість об’єкта оцінки визначається

за формулою:

( ) ,м в в з в в зВ = В С = В В К− − ⋅

де вВ – поточна вартість витрат, – сума зносу, зС зК – коефі-цієнт зносу.

За доходним підходом (метод прямої капіталізації) вартість об’єкта оцінки визначається за формулою:

( ) ,м дп

ПВ =С

де П – прибуток, – ставка прибутковості. пС

191

Приклад 1 Загальний капітал господарського товариства складає 200 тис. грн.

В товаристві три засновники: партнер Л з часткою капіталу 50 %, партнер К – 30 %, решта – частка партнера М. Прибуток у розмірі 40 тис. грн розподіляється між партнерами таким чином: 10 % на капітал, решта прибутку у співвідношенні 1:2:1.

Визначити зміну структури капіталу, якщо половина прибут-ку йде на збільшення капіталу товариства.

Розв’язування 1. Визначення капіталу кожного партнера ( )іК за формулою:

,заг іі 100

К ВК = ⋅

де іВ – частка і-го партнера, %, загК – загальний капітал то-вариства:

– партнера Л ;л200 50

100 тис. грн100

К ⋅= =

− партнера К ;к200 30

60 тис. грн100

К ⋅==

− партнера М м200 20

40 тис. грн.100

К ⋅==

2. Визначення частини прибутку (Пі) кожного партнера, яка нараховується як 10 % на капітал за формулою:

,іі

10100КП ⋅

=

− партнера Л ;л100 10

10 тис. грн100

П ⋅= =

− партнера К ;к60 10

6 тис. грн100

П ⋅==

− партнера М .м40 10

4 тис. грн100

П ⋅==

Разом: .1 10 +6 + 4 = 20 тис. грнП =

192

3. Визначення решти прибутку товариства, яка розподіля-ється у співвідношенні:

.2 40 20 = 20 тис. грнП −=

4. Розподіл частини прибутку між партнерами у співвідно-шенні 1:2:1.

Розподіляємо на чотири частини 20/4 = 5 тис. грн. Партнеру Л – одна частина, тобто 5 тис. грн, партнеру К – дві частини, тобто 10 тис. грн, партнеру М також одна частина – 5 тис. грн.

5. Визначення загального прибутку кожного партнера за фор-мулою:

,і 1і 2іП = П +П

− партнера Л ;л 10 + 5 = 15 тис. грнП = − партнера К ;к 6 +10 = 16 тис. грнП = − партнера М .м 4 + 5 = 9 тис. грнП =

6. Визначення частини прибутку, яка йде на збільшення капі-талу товариства.

За умовою задачі збільшення капіталу товариства буде здійс-нюватися за рахунок половини прибутку кожного партнера:

− партнера Л ;л 15 0,5 7,5 грнК ⋅ =Δ = − партнера К ;к 16 0,5 = 8 грнК ⋅Δ = − партнера М .м 9 0,5 4,5 грнК ⋅ =Δ = Разом: .7,5 + 8 + 4,5 = 20 грнКΔ =

7. Визначення нового капіталу кожного партнера за фор-мулою:

ііні ККК Δ+= ,

де КΔ - збільшення капіталу кожного партнера. − партнера Л: ;н

л 100 +7,5 = 107,5 грнК =

− партнера К: ;нк 60 + 8 = 68 грнК =

− партнера М: .нм 40 + 4,5 = 44,5 грнК =

Разом .н 107,5 +68 + 44,5 = 220 грнК =

8. Визначення структури нового капіталу (питома вага част-ки кожного партнера) за формулою:

193

,н

н іі н 100

КВ =К

⋅

− партнера Л %;нл

107,5100 49

220В == ⋅

− партнера К %;нк

68100 = 31

220В ⋅=

− партнера М .нл

44,5100 = 20 %

220В ⋅=

9. Визначення зміни структури капіталу у абсолютному виразі

як різниця ні іВ В− та відносному виразі за формулою: ,

ні і

іі

100В ВВВ−

Δ = ⋅

− партнера Л %л49 50

100 250

В −⋅ = −Δ = (зменшення);

− партнера К %к31 30

100 3,330

В −⋅ =Δ = (збільшення);

− партнера М %м20 20

100 020

В −⋅ =Δ = (без зміни).

Результати розрахунків зведемо у таблицю 5.4.

Таблиця 5.4

Капітал Прибуток, тис. грн

Новий капітал Партнер тис.

грн % 10 % 1:2:1 загаль-ний

Зміна капіталу тис.

грн %

Л 100 50 10 5 15 7,5 107,5 49 К 60 30 6 10 16 8 68 31 М 40 20 4 5 9 4,5 44,5 20

Разом 200 100 20 20 40 20 220 100 Приклад 2 Визначити розмір дивідендів звичайних акцій, якщо відома час-

тина прибутку, яка піде на виплату дивідендів, – 2400 грн. Загальна кількість акцій – 10000, з них привілейовані – 1000

шт. з фіксованим розміром дивідендів 30 %. Номінальна вартість од-нієї акції – 2 грн.

194

Розв’язування 1. Визначення кількості звичайних акцій:

,зв прa а аK К К= −

де аК – загальна кількість акцій, – кількість привілейо-ваних акцій.

праК

.зва 10000 1000 9000 штК − ==

2. Визначення вартості акцій: − звичайних

,зв зва а нВ К В= ⋅

де нВ – номінальна вартість акції, грн;

;зва 9000 2 18000 грнВ ⋅ ==

− привілейованих ,пр пр

а а нВ К В= ⋅

.пра 1000 2 2000 грнВ ⋅ ==

3. Визначення суми дивідендів, яка виплачується по привілейо-

ваних акціях: % ,

пр прпр а

100В ДД ⋅

=

де % – фіксований розмір дивідендів привілейованих акцій, %. прД

.пр 2000 30600 грн

100Д ⋅

==

4. Визначення суми дивідендів, яка виплачується по звичайних акціях:

,зв прД Д Д= − де – частина прибутку, яка йде на виплату дивідендів; Д

.зв 2400 600 1800 грнД − ==

5. Розмір дивідендів звичайних акцій:

% ,зв

звзв100ДД

В⋅

=

195

% %.зв 1800 10010

18000Д ⋅

==

Результати розрахунків зведемо в таблицю 5.5

Таблиця 5.5 Дивіденд

Вид акцій Кількість акцій, шт.

Вартість акцій, грн грн % на 1

акцію Звичайні 9000 18000 1800 10 20 коп. Привілейовані 1000 2000 600 30 60 коп. Всього 10000 20000 2400

Приклад 3 Визначити номінальну та ринкову вартості акції, якщо відомо,

що підприємство випустило акцій загальною кількістю 100000 шт. Розмір дивідендів становить – 20 %. Загальна вартість майна підприємства становить: − вартість основних фондів – 1000000 грн; − вартість оборотних коштів – 200000 грн; − вартість нематеріальних активів – 50000 грн.

Дебіторська заборгованість – 40000 грн, кредиторська заборгова-ність – 25000 грн. Банківський процент становить 12 %.

Розв’язування 1. Визначити номінальну вартість акції:

,стн

а

ФВК

=

де – статутний фонд (вартість майна), грн; стФ

аК – загальна кількість акцій;

ст оф ок на д кФ = В +В +В + З З− ,

де офВ – вартість основних фондів, окВ – вартість оборот-

них коштів, наВ – вартість нематеріальних активів, дЗ – дебіторська заборгованість, кЗ – кредиторська заборгованість;

.ст 1000000 + 200000 + 50000 + 40000 25000 1265000 грнФ − ==

196

.н1265000

= 12,65 грн100000

В =

2. Визначити ринкову вартість акцій:

,р н100Д gВ Br r⋅

= = ⋅

де рВ – ринкова вартість акції, – річна сума дивіденду на акцію, – процентна ставка банківських депозитів плюс надбавка за ризик,

ДrнВ – номінальна вартість акції, g – ставка дивіденду в процентах.

.р20

12,65 21 грн12

В ⋅ ==

197

ЛІТЕРАТУРА

Основна

1. Асаул А.Н. Организация предпринимательской деятельнос-ти: Учебное пособие / А.Н. Асаул, М.П. Войнаренко. – СПб.; Хмель-ницкий, 2001. – 392 с.

2. Варналій З.С. Основи підприємництва: Навч. посіб. – К.: Знання-Прес, 2002. – 239 с.

3. Виноградська А.М. Основи підприємництва: Навч. посіб. – К.: Київ. нац. торг.-екон. ун-т, 2002. – 382 с.

4. Колот В.М. Підприємництво: Навчально-метод. посіб. для сам. вивч. дисц./ В.М. Колот, О.В. Щербіна. – К.: КНЕУ, 2003. – 160 с.

5. Мочерний C.В. Основи підприємницької діяльності: Посіб. / C.В. Мочерний, О.А. Устенко, С.І. Чеботар. – К.: Академія, 2001. – 279 с.

6. Підприємництво / За ред. В.А. Подсолонко, Т.Л. Миронової. – К.: ЦНЛ, 2003. – 616 с.

7. Покропивний С.Ф. Підприємництво: стратегія, організація, ефективність / С.Ф. Покропивний, В.М. Колот. – К.: КНЕУ, 1998. – 352 с.

8. Сизоненко В.О. Сучасне підприємництво: Довідник. – К.: Знання-Прес, 2003. – 379 с.

Додаткова

1. Азоев Г.Л. Конкуренция: анализ, стратегия и практика. – М.: БИНОМ, 1996. – 314 с.

2. Акціонерні товариства. Залучення інвестицій / А.Е. Марке-лов та ін. – К.: КНЕУ,1997. – 213 с.

3. Афанасьев И. Деловой этикет. – К.: Альтер-прес, 2001. – 345 с. 4. Биржевое дело / Под. ред. В.А. Галанова, А.И. Басова. – М.:

ИНФРА-М, 1999. – 187 с. 5. Буров В.П. и др. Стратегия управления фирмой. Моделиро-

вание. Практикум. Деловая игра. – М.: ИНФРА-М, 1997. – 214 с. 6. Бусыгин А. В. Предпринимательство: основной курс: Учеб-

ник для вузов. – М.: ИНФРА-М,1998. – 608 с. 7. Варналій З.С. Мале підприємництво: основи теорії і прак-

тики. – К.: Т-во “Знання”, 2001. – 277 с. 8. Верба В.А. Організація консалтингової діяльності / В.А. Вер-

ба, Т.І. Решетняк. – К.: КНЕУ, 2000. – 244 с. 9. Гайдуцький П. Розвиток підприємництва в Україні. – К.:

Знання-Прес, 2003. – 248 с.

198

10. Геммерлинг Г.А. Ваше дело: Практический курс предпри-нимательства / Г.А. Геммерлинг, О.Е. Ломакин, Ю.В. Шленов. – М.: БИНОМ, 1997. – 416 с.

11. Горбунов А.Р. Оффшорный бизнес. – М.: Экономика, 1995. – 189 с.

12. Горемыкин В.А. Планирование предпринимательской деятель-ности предприятия / В.А. Горемыкин, А.Ю. Богомолов. – М.: ИНФРА-М, 1997. – 334 с.

13. Григорьев В.В. Оценка предприятия: теория и практика / В.В. Григорьев, М.А. Федотова. – М.: ИНФРА-М, 1997. – 320 с.

14. Грядова С.И. и др. Предпринимательство в АПК. – М.: КОЛОС, 1997. – 351 с.

15. Дашков Л.П. Предпринимательство и бизнес. – М.: ИНФРА-М, 1996. – 346 с.

16. Дегтярева О.И. Биржевое дело / О.И. Дегтярева, О.А. Кан-динская. – М.: Гелиос, 1997. – 256 с.

17. Довідник приватного підприємця / За ред. В.Д. Кольги. – К.: Літера, 2001. – 224 с.

18. Договори у підприємницькій діяльності. – Х.: Фактор, 2001. – 212 с.

19. Дэниелс Джон Д., Радеба Ли Х. Международный бизнес: внешняя среда и деловые операции. – М.: Дело ЛТД, 1994. – 453 с.

20. Економіка виробничого підприємництва: Навч. посіб. / Й.М. Петрович та ін. – К.: Т-во “Знання”, 2002. – 405 с.

21. Економіка підприємства: Навч. посіб. / А.В. Шегда та ін. – К.: Знання-Прес, 2001. – 335 с.

22. Емченко В.Н. Методология исследования отношений об-щенародной собственности. – К.: Наукова думка, 1987. – 267 с.

23. Ермошенко Н.Н. Основные тенденции предпринимательства в странах с развитой рыночной экономикой / Н.Н. Ермошенко, Э.И. Бор-сученко. – К.: УкрНИИТИ, 1992. – 102 с.

24. Ермошенко Н.Н. Формы предпринимательства за рубежом / Н.Н. Ермошенко, Э.И. Борсученко. – К.: УкрНИИТИ, 1991. – 80 с.

25. Євтушевський В.А. Основи корпоративного управління: Навч. посіб. – К.: Знання-Прес, 2002. – 317 с.

26. Жиляев И.Б., Щур А.В. Первые шаги в бизнесе. – К.: Знан-ня-Прес, 1994. – 68 с.

27. Зубенко Л.Г. Культура ділового спілкування. – К.: Наукова думка, 2002. – 325 с.

28. Іванов Ю.В. та ін. Вступ до бізнесу. – К.: Знання-Прес, 1995. – 212 с.

199

29. Калина А.В. и др. Рынок ценных бумаг. Теория и практика. – К.: Наукова думка,1997. – 217 с.

30. Карлін М.І. Правові основи підпрємництва. – К.: Наукова думка, 2000. – 188 с.

31. Кісельов А.П. Основи бізнесу: Підручник. – К.: Вища школа, 1998. – 191 с.

32. Ковалев Г.Д. Основы инновационного менеджмента. – М.: ЮНИТИ, 1999. – 208 с.

33. Кратко И.Г. Международное предпринимательство. – М.: ИНФРА-М, 2001. – 272 с.

34. Крегер О. Типы людей и бизнес: как 16 типов личности определяют ваши успехи на работе / О. Крегер, Д. Тьюсон. – М.: Персей, 1995. – 432 с.

35. Крутик А.Б. и др. Малое предпринимательство и бизнес-коммуникации. – СПб.: Бизнес-пресса, 1998. – 295 с.

36. Кубрак О.В. Етика ділового та повсякденного спілкуван-ня: Навч. посіб. – Суми: ВТД “Університетська книга”, 2002. – 208 с.

37. Кураков Л.П. и др. Экономика: инновационные подходы. – М.: Гелиос, 1998. – 600 с.

38. Лапуста М.Г. Малое предпринимательство / М.Г. Лапуста, Ю.Л. Старостин. – М.: ИНФРА-М, 1998. – 320 с.

39. Лук’яненко Д.Г. та ін. Спільні підприємства в Україні: ор-ганізація і умови ефективного розвитку. – К.: Знання-Прес, 1995. – 265 с.

40. Лялин В.А. Ценные бумаги и фондовая биржа / В.А. Ля-лин, П.В. Воробьев. – М.: Филинъ, 2000. – 248 с.

41. Мазур И.И. Реструктуризация предприятий и компаний / И.И. Мазур, В.Д. Шапиро и др. – М.: Высшая школа, 2000. – 587 с.

42. Майкл Е. Портер. Стратегія конкуренції. – К.: Основа, 1997. – 314 с.

43. Малий бізнес та підприємництво в ринкових умовах гос-подарювання: Навч. посіб. / Л.І. Воротіна, В.Є. Воротін, Л.А. Марти-нюк, Т.В. Черняк / За ред. проф. Л.І. Воротіної. – К.: Вид-во Європ. ун-ту, 2002. – 307 с.

44. Мозговий О.М. Фондовий ринок. – К.: КНЕУ, 1999. – 316 с. 45. Монахов Г.А. Мелочи создают совершенство. Деловой и

светский этикет. Благоприятный персональный имидж. – К., 2001. – 474 с.

46. Мур А. Руководство по безопасности бизнеса: Практичес-кое пособие по управлению рисками / А. Мур, К. Хиарнден. – М.: Фи-линъ, 1998. – 254 с.

200

47. Муравьев А.И. Предпринимательство: Учебник / А.И. Му-равьев, А.М. Игнатьев, А.Б. Крутик. – СПб.: Лань, 2001. – 696 с.

48. Оберемчук В.Ф. Стратегія підприємництва: Короткий курс лекцій. – К.: МАУП, 2000. – 128 с.

49. Ольховилов О.В. Брокерство: система знаний и алгоритмы практики. – Х.: Фактор, 1992. – 234 с.

50. Основи підприємницької діяльності / О.А. Підопригора та ін. – К.: Знання-Прес, 1995. – 305 с.

51. Оффшорные фирмы в международном бизнесе: принци-пы, схемы, методы. – М.: Дело, 1997. – 234 с.

52. Паблик рилейшнз. Связи с общественностью в сфере бизне-са. – М.: Ассоциация авторов и издателей “ТАНДЕМ”, Изд-во ЭКМОС, 1999. – 352 с.

53. Пачковський Ю.Ф. Психологія підприємництва: Навч. посіб. – Львів: Афіша, 2001. – 276 с.

54. Пестрецова О.І. Організація та функціонування спільних підприємств в Україні: Навч. посіб. – К.: Київський нац. екон. ун-т, 1997. – 100 с.

55. Петрович Й.М. та ін. Організація підприємництва в Укра-їні. – Львів: Оксарт, 2000. – 320 с.

56. Портер М.Е. Стратегія конкуренції. Методика аналізу га-лузей і діяльності. – К.: Основа, 1997. – 390 с.

57. Потапов А.Е. Введение в информационный бизнес. – М.: Дело, 1997. – 321 с.

58. Предпринимательство / Под ред. В.Я. Горфинкеля. – М.: ЮНИТИ, 1999. – 475 с.

59. Предпринимательство: Учебник / Под ред. М.Г. Лапусты. – М.: ИНФРА-М, 2000. – 448 с.

60. Радевич-Вінницький Я. Етикет і культура спілкування. – Львів: Сполом, 2001. – 254 с.

61. Реструктуризація підприємств. Тематичний випуск // Українська інвестиційна газета. – 1999. – № 26. – С. 1–16.

62. Саблун П.Т. Оренда в умовах економічної реформи / П.Т. Саб-лун, Л.А. Фаита. – К.: Знання, 1992. – 169 с.

63. Савченко В.Е. Современное предпринимательство. Эко-номические и организационные основы. Проблемы формирования и регулирования. – М.: Экономика, 1997. – 312 с.

64. Сизоненко В.Д. Підприємництво: Підручник. – К.: Науко-ва думка, 1999. – 280 с.

65. Смовженко Т.С. Державна політика сприяння розвиткові підприємництва: Монографія / Ін-т регіональних досліджень НАН Ук-раїни. – Львів: Вид-во ЛБІ НБУ, 2001. – 464 с.

201

66. Соболь С.Н. Предпринимательство: основы бизнеса. – К.: Знання, 1994. – 302 с.

67. Современный бизнес / Д. Речмен и др. – М., 1994. – Т. 1. – 456 с., Т. 2. – 543 с.

68. Статистичний збірник основних показників соціально-економічного розвитку Хмельницької області / Хмельницьке обласне управління статистики. – Хмельницький, 2003. – 234 с.

69. Статистичний щорічник: Україна у 2002 році. – К.: Держ. ком. стат. України, 2003. – 564 с.

70. Стонер Д. Вступ у бізнес / Д. Стонер, Е. Долан. – К.: Основа, 2000. – 487 с.

71. Татеиси К. Вечный дух предпринимательства. – М.: Прог-ресс, 1990. – 312 с.

72. Терещенко О.О. Фінансова санація та банкрутство під-приємств. – К.: КНЕУ, 2000. – 412 с.

73. Тирпак В.І. Економіка нових форм господарювання. – Тер-нопіль: Джура, 2000. – 360 с.

74. Томилов В.В. Культура предпринимательства. Деловые иг-ры. Практические методики. Ситуации. – СПб.; М.; Х.; Минск, 2000. – 324 с.

75. Торгова Л.В. Спільні підприємства в Україні: організацій-но-економічний механізм і функціонування. – К.: ФАДА ЛТД, 2001. – 180 с.

76. Управление бизнесом / Г.В. Щекин и др. – К.: Наука, 1996. – 312 с.

77. Фатхутдинов Р.А. Конкурентоспособность организации в условиях кризиса: економика, маркетинг, менеджмент. – М.: Издательско-книготорговый центр “Маркетинг”, 2002. – 892 с.

78. Форд Г. Моя жизнь. Мои достижения. – М.: Прогресс, 1989. – 234 с.

79. Формирование среды предпринимательства в Украине / С.Н. Соболь и др. – К.: Т-во “Знання”, 1994. – 256 с.

80. Хизрич Р. Предпринимательство. – М.: Прогресс, 1989. – 467 с.

81. Ховард К. Малое предпринимательство: Практическое по-собие. – М.: ИНФРА-М, 1998. – 287 с.

82. Хойер В. Как делать бизнес в Европе. – М.: Прогресс, 1992. – 389 с.

83. Хоскинг Д. Курс предпринимательства. – М.: Прогресс, 1993. – 421 с.

202

84. Черкасов В.В. Деловой риск в предпринимательской дея-тельности: Практическое пособие. – К.: Т-во “Знання”, 1996. – 216 с.

85. Честара Д. Деловой этикет. – М.: Прогресс, 1997. – 387 с. 86. Чумиков А.И. Связи с общественностью. – М.: Дело, 2001. –

290 с. 87. Шебулдаєва І.В. Основи споживчих знань: Навч. посіб. –

Кам’янець-Подільський: Абетка-Нова, 2002. – 156 с. 88. Шевеленко С.Д. Підприємництво та підприємницька ді-

яльність / С.Д. Шевеленко, І.І. Федів. – К.: Т-во “Знання”, 1995. – 125 с. 89. Шпак В.І. Розвиток малого підприємництва в Україні. –

К.: МАУП, 2003. – 128 с. 90. Экономическая стратегия фирмы: Учеб. пособие / Под

ред. А.П. Градова. – СПб.: Спец. литература, 1995. – 321 с. 91. Якокка Л. Карьера менеджера. – М.: Прогресс, 1991. –

361 с.

203

Додаток А Таблиця А.1 – Орендні ставки за використання цілісних майнових

комплексів державних підприємств

Цілісний майновий комплекс державних підприємств:

Орендна ставка, процент до залишкової вартості основних

засобів – торгівлі, з організації концертно-видовищної діяль-

ності; випуску та проведення лотерей 10 – харчової промисловості, ресторанів, з організації

виставкової діяльності, електроенергетики, газової, хімічної і нафтохімічної промисловості, чорної мета-лургії, зв’язку, швейної промисловості, громадського харчування (крім ресторанів)

8

– нафтодобувної промисловості, лісового господарст-ва, кольорової металургії 5

– морського і автомобільного транспорту, будіве-льних матеріалів, побутового обслуговування, маши-нобудування, освіти, науки та охорони здоров’я, легкої (крім швейної), паливної промисловості

4

– інші об’єкти 3

Таблиця А.2 – Орендні ставки за використання нерухомого майна Використання орендарем нерухомого майна

за цільовим призначенням: Орендна ставка,

процент до вартості нерухомого майна

– розміщення нічних клубів, казино, інших закла-дів грального та шоу-бізнесу; 20

– провадження концертної діяльності, розміщення туристичних агентств, пунктів обміну валюти, бірж, брокерських, і рекламних контор, провадження кон-цертної діяльності, розміщення туристичних агентств, пунктів обміну валюти, бірж, брокерських, маклерсь-ких і рекламних контор, комерційних банків, офісів брокерів, дилерів, авторемонтних майстерень, авто-заправних станцій, ресторанів

15

– здійснення торгівлі непродовольчими товарами, крім товарів дитячого асортименту розміщення офі-сів нерезидентів України, надання юридичних кон-сультацій, консалтингових та нотаріальних послуг

13

– надання стоматологічних послуг; – здійснення торгівлі продовольчими товарами

підакцизної групи 12

– розміщення офісів резидентів України 10 – здійснення торгівлі продовольчими товарами (крім

товарів підакцизної групи); – провадження підприємницької діяльності в га-

лузі охорони здоров’я 8

– розміщення виставок (крім книжкових та образо-творчих) 7

– розміщення підприємств громадського харчу-вання (крім ресторанів, кафе і барів);

– виконання ремонтно-будівельних робіт, розміщен-ня закладів культури, кінотеатрів

5

204

Продовження таблиці А.2 – видання газет, розміщення теле- та радіоком-

паній, інформаційних агентств 4,5 – здійснення торгівлі непродовольчими товара-

ми дитячого асортименту; – здійснення книжкової торгівлі і торгівлі шкіль-

ним приладдям (в частині площ, які використову-ються з цією метою)

4

– розміщення громадських організацій, які не займаються комерційною діяльністю;

– розміщення відділень Ощадбанку, що приймають платежі від населення, відділень поштового зв’язку;

– розміщення закладів науки (крім бюджетних), майстерень художників, скульпторів, народних майст-рів, членів інших творчих спілок

3

– провадження підприємницької діяльності у сфері надання комунальних, побутових послуг (крім послуг автосервісу)

2

– видання літературно-художніх, науково-техніч-них, дитячих газет і журналів (крім тих, для видання яких встановлено орендну ставку у розмірі 1 процента)

– розміщення аптек, які самостійно виготовля-ють ліки (реалізують готові ліки);

– здійснення торгівлі продовольчими товарами для пільгових категорій громадян (учасників Великої Віт-чизняної війни, учасників ліквідації аварії на ЧАЕС, хворих на цукровий діабет, багатодітних сімей тощо)

– розміщення бібліотек, архівів

2

– здійснення торгівлі товарами дитячого харчу-вання, розміщення молочних кухонь;

– розміщення дитячих дошкільних виховних зак-ладів, закладів освіти, спортивних закладів (для шко-лярів і студентів);

– видання дитячих газет і журналів, співзаснов-ником яких є органи державної влади;

– видання літературно-художніх, науково-техніч-них журналів, що виходять українською мовою), співзасновниками яких є органи державної влади;

– розміщення фірмових магазинів вітчизняних промислових підприємств, крім тих, що виробляють товари підакцизної групи;

– організація дозвілля дітей та юнацтва у позауроч-ний час;

– розміщення благодійних організацій, фондів, гро-мадських організацій інвалідів, ветеранів війни, пра-ці, які не займаються комерційною діяльністю (в частині площ, які використовуються з цією метою)

1

– розміщення закладів охорони здоров’я та со-ціальної допомоги (з частковим самофінансуванням) 1

– інше використання нерухомого майна 10 Примітка. Орендні ставки для вітчизняних юридичних і фізичних осіб –

суб’єктів малого підприємництва, які провадять виробничу діяльність, засто-совуються з коефіцієнтом 0,8.

205

Додаток Б

Зразок установчого договору товариства з обмеженою відповідальністю

Фірма _____________________________________________________ м. ________________ _____________ ___ р. Засновники (учасники) фірми__________________________________

Юридичні особи –––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––

Фізичні особи –––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––

______________________________________________________________________________________________________керуючись чинним законодавством, уклали цей договір про таке:

1. Загальні положення 1.1. Учасники засновують товариство з обмеженою відповідальністю

(далі – “Фірма”), яке працює на принципах повного господарсько-комер-ційного розрахунку, самофінансування.

1.2. Фірма є самостійним господарським суб’єктом. Вона має право від свого імені укладати угоди, набувати майнових та немайнових прав, всту-пати в зобов’язання, виступати в суді.

1.3. Фірма має право створювати філії, представництва, дочірні під-приємства, бути учасником громадських об’єднань, організацій як на території України, так і за її межами.

1.4. Фірма створюється на необмежений строк. 2. Юридичний статус 2.1. Фірма є товариством з обмеженою відповідальністю, є юридич-

ною особою, набуває свої права з моменту державної реєстрації. 2.2. Фірма має самостійний баланс і рахунки в банку, в тому числі

валютний, печатку зі своїм найменуванням, круглу печатку і кутовий штамп, бланки, товарні й фірмові знаки, інші реквізити.

2.3. Правовою підставою створення і функціонування фірми є Закони України “Про власність”, “Про господарські товариства”, Господарський ко-декс України, інші законодавчі та нормативні акти України. У своїй діяльності Фірма керується також установчим договором, статутом.

2.4. Юридична адреса Фірми: __________________________________ 3. Види діяльності 3.1. Види підприємницької діяльності визначено у статуті фірми і од-

ностайно схвалено всіма учасниками. Вони не суперечать чинному законодав-ству України.

3.2. Види діяльності, які підлягають ліцензуванню, патентуванню, здійснюються після одержання спеціального дозволу, отримання ліцензії або торгового патенту в установленому законодавчими актами порядку.

4. Статутний фонд. Вклади засновників учасників 4.1. Для забезпечення діяльності фірми за рахунок грошових внесків

засновників, учасників утворюється статутний фонд у розмірі –––––––––––––– грн.

206

4.2. Засновники, учасники вносять до статутного фонду “Фірми” кош-ти в таких розмірах (повністю вказується прізвище, ім’я по батькові, скільки коштів вніс і яка його частка у процентах до загального статутного фонду).

Грошові кошти вносяться на тимчасовий банківський рахунок Фірми. Майно, а також документи щодо майнових прав та об’єктів інте-

лектуальної власності, що внесені до статутного фонду як особисті внески, передаються Фірмі та зберігаються в установі банку.

4.3. До моменту реєстрації кожен учасник зобов’язаний внести первіс-ний вклад у розмірі не менше 30 % свого внеску у статутний фонд. Решту вкладу учасник повинен внести не пізніше ніж через рік після державної ре-єстрації Фірми. У разі невиконання цього зобов’язання у визначений строк, учасник сплачує за час прострочки 10 % річних із невнесеної суми. Учаснику Фірми, який повністю вніс свій вклад, видається свідоцтво.

4.4. Учасник Фірми може поступитися своєю часткою або її части-ною одному чи декільком учасникам товариства або третім особам.

Учасники Фірми користуються переважним правом придбати частку (її частину) учасника, який нею поступився, пропорційно до їхніх часток у статутному фонді або в іншому погодженому між ними розмірі.

Передання частки (її частини) третім особам відбувається тільки піс-ля повного внесення вкладу учасником, який нею поступається. Під час пере-дання частки (її частини) іншому учаснику Фірми або третій особі відбуваєть-ся одночасний перехід до останніх всіх прав та обов’язків, що належали учас-нику, який нею поступився повністю або частково.

4.5. Статутний фонд та все майно Фірми, придбане за його рахунок, є власністю засновників, учасників. Вони виступають як співвласники у межах частки свого вкладу.

4.6. Статутний фонд Фірми може бути збільшений або зменшений за рішенням засновників (зборів учасників). Зміна вартості майна, внесеного як вклад, і додаткові внески учасників не впливають на обсяг їхньої частки у ста-тутному фонді.

Зменшення статутного фонду здійснюється на підставі ст. 56 Закону України “Про господарські товариства”.

Рішення про зменшення статутного фонду за наявності заперечень кредиторів не допускається.

4.7. Учасники несуть відповідальність за зобов’язаннями Фірми в межах їхніх вкладів, але учасники, які не повністю внесли вклади до статутно-го фонду, відповідають також у межах невнесеної частини вкладу.

Фірма несе відповідальність за своїми зобов’язаннями всім наявним майном і коштами, але не несе відповідальності за зобов’язаннями учасників

4.8. У зв’язку з ліквідацією (смертю) учасника Фірми, правонаступ-ники (спадкоємці) мають переважне право вступу до Фірми. При відмові пра-вонаступника від вступу до Фірми або при відмові в його прийомі, йому від-шкодовується відповідна частка майна, що належала учаснику.

5. Обов’язки та права засновників, учасників 5.1. Засновниками та учасниками Фірми на добровільних засадах мо-

жуть бути як українські, так і зарубіжні підприємства, організації, установи,

207

які є юридичними особами, а також українські та іноземні громадяни. Юридичні особи та громадяни, у тому числі й іноземні, можуть виступати також заснов-никами-спонсорами.

5.2. Фізичні особи, громадяни України: ––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––

(прізвище, ім’я по батькові) є засновниками, учасниками Фірми, співвласниками статутного фонду в межах частки свого вкладу, вони ж є колективними власниками Фірми.

5.3. Фірма може приймати до свого складу нових засновників, учас-ників, у тому числі іноземних, як юридичних, так і фізичних осіб. Кооптація нових учасників може здійснюватися з метою розширення напрямків і обсягів діяльності на підставі одностайного рішення зборів учасників.

Учасник, що кооптується, вносить на рахунок Фірми свою частку, розмір якої визначається зборами учасників у вітчизняній або іноземній валю-ті, а також шляхом передачі Фірмі майнових і немайнових прав, які належать учаснику на правах власності.

5.4. Обов’язки засновників, учасників: – своєчасно вносити вклади у формування майна Фірми; – нести витрати, пов’язані зі створенням Фірми, а також з державною

реєстрацією; – виконувати свої обов’язки перед Фірмою, у тому числі сплачувати

кошти в обсягах і порядку, встановлених Фірмою; – здійснювати захист законних прав та інтересів Фірми всіма можли-

вими засобами; – нести відповідальність за справи Фірми; – сприяти ресурсному, технологічному та інформаційному забезпе-

ченню Фірми; – зберігати комерційну таємницю; – додержуватися умов цього договору, статуту Фірми, укладених ко-

мерційних угод; – забезпечувати підготовку установчих документів; – затверджувати статут Фірми та реєструвати його в районній держав-

ній адміністрації. 5.5. Засновники, учасники зобов’язуються додатково: – всебічно підтримувати Фірму та співпрацювати з нею; – за особистими інтересами не виступати як конкурент Фірми (виня-

тки потребують рішення зборів учасників). 5.6. Обов’язки Фірми: – самостійно здійснювати господарську діяльність, виходячи із замов-

лень та реального споживчого попиту відповідно до статуту, установчого до-говору та чинного законодавства України;

– планувати господарську діяльність за договорами з постачальника-ми, замовниками, покупцями;

– забезпечувати самооплатність Фірми та одержання необхідних роз-мірів прибутків (доходів) для її розвитку;

– надавати засновникам, учасникам більшу перевагу для розміщення замовлень, одержання послуг, пільг;

208

– у встановлені строки вносити першочергові платежі-відрахування засновникам, учасникам, здійснювати розрахунки з бюджетом;

– здійснювати у порядку, встановленому державою, статистичне зві-тування про діяльність Фірми, первинний облік та бухгалтерське звітування;

– раз на рік (у січні місяці) звітувати за результатами господарської діяльності перед зборами учасників;

– забезпечувати суворий контроль режиму економії всіх видів мате-ріальних ресурсів; дбайливо ставитись до збереження майна;

– нести витрати з обов’язкового страхування майна Фірми; – поліпшувати умови праці та побуту працівників; – додержуватися правил охорони праці та техніки безпеки, режиму

роботи та відпочинку, соціального забезпечення та соціального страхування працівників відповідно до чинного законодавства України;

– самостійно вирішувати питання кадрового забезпечення госпо-дарських процесів, застосування різноманітних форм залучення трудових ре-сурсів, передбачених чинним законодавством України;

– самостійно визначати порядок, спрямування та використання при-бутку (доходу), що залишився після першочергових платежів, відрахувань на користь засновників, учасників, покриття матеріальних витрат та податків;

– після належних відрахувань виплачувати засновникам, учасникам відповідну частку прибутку.

5.7. Права засновників та учасників: – одержувати частку прибутку (доходу), яка належить до розподілу,

пропорційно до вкладених коштів у грошовій або натуральній формі, відповід-но до укладеного договору;

– презентувати інтереси Фірми на переговорах з укладання договорів, встановлювати вигідні комерційні зв’язки, необхідні для її ефективного функ-ціонування;

– обирати (призначати) генерального директора Фірми, встановлюва-ти йому заробітну плату;

– одержувати інформацію, довідки з усіх питань, пов’язаних із діяль-ністю Фірми;

– ознайомлюватися в будь-який час із документацією Фірми та її майновими цінностями;

– брати участь у керівництві Фірмою через органи, сформовані нею; – здійснювати контроль особисто або за допомогою уповноваженого

ревізора (який має повноваження) за діяльністю Фірми: – виходити зі складу засновників або учасників після письмового по-

відомлення, зробленого за три місяці до цього, згідно з порядком, визначеним цим договором.

5.8. Права Фірми викладено в статуті і схвалено всіма засновниками, учасниками. Крім того, Фірма має право:

– здійснювати свою діяльність на підставі не тільки безготівкового розрахунку, а і за готівку як з організаціями, так і з громадянами, в тому числі у вільноконвертованій валюті;

– самостійно вирішувати питання найму на роботу та звільнення з роботи, комплектування персоналу, при цьому не тільки за вільним наймом, а й зі складу учасників, членів їхніх сімей;

209

– широко використовувати контрактну систему при прийнятті на роботу; – самостійно встановлювати для своїх працівників додаткові відпуст-

ки, скорочений робочий день та інші соціальні пільги в межах зароблених ко-штів, спрямованих на споживання;

– заохочувати працівників за ініціативу та підприємливість, які пози-тивно впливають на збільшення прибутку (доходу);

– використовувати автотранспорт, приміщення, устаткування, інстру-мент та інші засоби виробництва, які належать співробітникам, засновникам та учасникам із відшкодуванням їхнім власникам витрат в установленому порядку;

– інші права. 6. Управління Фірмою 6.1. Реалізуючи своє право власників, засновники, учасники домови-

лися брати участь в управлінні Фірмою через вищий, виконавчий та контро-люючий органи.

6.2. Вищим органом Фірми є збори учасників. У складі вищого орга-ну (зборів) беруть участь усі засновники і учасники або їхні повноважні пред-ставники. Представники учасників призначаються ними постійно або на пев-ний строк. Повноваження представників учасників підтверджуються доручен-нями, оформленими відповідно до вимог чинного законодавства.

Збори учасників очолює голова зборів, який за посадою є президен-том Фірми.

На засіданнях зборів учасники мають кількість голосів відповідно до розміру їхніх часток у статутному фонді.

6.3. Виконавчим органом Фірми є дирекція, до складу якої можуть входити як учасники, так і особи, що працюють за трудовими контрактами.

Дирекцію очолює генеральний директор, який обирається (признача-ється) зборами учасників, несе персональну відповідальність за діяльність дирекції як виконавчого органу перед зборами учасників.

Повноваження дирекції і генерального директора регулюються ста-тутом та іншими внутрішніми нормативними актами Фірми.

6.4. Контролюючий орган очолює голова ревізійної комісії, який ви-конує свої функції на підставі ст. 63 Закону України “Про господарські това-риства”. Він здійснює контроль за фінансовою та господарською діяльностями фірми. Голова ревізійної комісії обирається (призначається) зборами учасників.

6.5. Структуру управління Фірмою викладено у статуті та схвалено всіма засновниками і учасниками.

7. Розподіл прибутку 7.1. Чистий прибуток залишається у повному розпорядженні Фірми. Прибуток Фірми, за винятком сум взаємовідносин з державним бюд-

жетом, сум, спрямованих на утворення і поповнення фондів, інших платежів з прибутку, розподіляється між учасниками пропорційно до їхніх часток у ста-тутному фонді.

7.2. Розподіл прибутку може здійснюватись як у грошовому, так і в натуральному виразах. Прибуток розподіляється між учасниками за річними підсумками діяльності Фірми.

210

7.3. Збори учасників можуть прийняти рішення про зміну порядку розподілу прибутку з урахуванням особистого внеску учасника в діяльність Фірми.

7.4. Розподіл прибутку (доходів) здійснюється згідно зі статутом, установчим договором, де визначено частки учасників, і Положенням про роз-поділ прибутку (доходу).

8. Інші умови 8.1. Фірма створює резервний фонд у розмірі 25 % статутного фонду,

а також інші фонди, передбачені законодавством України і статутом. Розмір щорічних відрахувань у резервний фонд становить 5 % від чистого прибутку.

8.2. Обсяг комерційної інформації, яка не підлягає розголошенню, визначається зборами учасників. Кожен з учасників повинен вживати заходів для забезпечення таємниці комерційної інформації.

8.3. Можливі збитки Фірма відшкодовує за рахунок власних коштів. 8.4. При нерентабельній роботі Фірми збитки відшкодовуються за

рахунок резервного фонду, фондів виробничого та соціального розвитку, опла-ти праці, за рахунок реалізації майна, в тому числі за рахунок частки всіх учас-ників (за браком власних коштів), додаткових цілісних внесків учасників на проведення заходів щодо ліквідації збитків.

8.5. Цей договір та статут можна змінити або доповнити за згодою зборів учасників із наступною державною реєстрацією у районній державній адміністрації за місцем розташування Фірми.

9. Умови розірвання договору 9.1. Розірвання договору або його перегляд може здійснюватися за

пропозицією однієї зі сторін у зв’язку зі змінами умов господарювання, лікві-дацією або реорганізацією Фірми.

9.2. Ліквідація або реорганізація Фірми (злиття, поділ, виділення, пе-ретворення) проводиться за рішенням зборів учасників або на підставах, пе-редбачених законодавством України.

Ліквідація Фірми проводиться призначеною учасниками ліквідацій-ною комісією, а у випадку припинення діяльності Фірми, за рішенням іншого правомочного органу, ліквідаційною комісією, призначеною цим органом.

Припинення діяльності Фірми здійснюється на підставі ст. 19, 20, 21, 22 Закону України “Про господарські товариства”.

9.3. У випадку ліквідації Фірми її майно і фінансові кошти після роз-рахунків із бюджетом, кредитами, сплати вартості вкладів учасникам Фірми (спадкоємцям) розподіляються між засновниками (спадкоємцями) пропорцій-но до їхньої частки у майні відповідно до положень, передбачених статутом, установчим договором та чинним законодавством України.

9.4. Засновник, учасник може вимагати змін або розірвання договору за таких умов:

– Фірма порушує умови користування майном, передбачені догово-ром, зборами учасників, за наявності коштів на рахунках;

– Фірма не здійснює відповідні відрахування від прибутку засновни-кам, учасникам протягом 9 місяців або строку, встановленого законодавством.

211

9.5. Фірма має право вимагати змін або дострокового розірвання до-говору за таких умов:

– засновники не забезпечують необхідними умовами діяльність Фірми; – майно виявляється непридатним для використання через обставини,

незалежні від Фірми. 9.6. Під час ліквідації або реорганізації Фірми статутний фонд, як влас-

ність засновників, учасників, і прибуток, що залишився (після всіх розрахун-ків), розподіляються між ними пропорційно до їхньої частки у статутному фонді. У випадку непередбачених обставин – успадковується їхніми сім’ями, прямими спадкоємцями.

9.7. Повідомлення про вихід засновника, учасника з договору подається у письмовій формі за три місяці. Вибуття не звільняє його від раніше прийня-тих рішень чи зобов’язань щодо Фірми і будь-якого із засновників, учасників.

Під час виходу засновника, учасника з Фірми йому сплачується належна частина прибутку за рік, а також вартість майна, пропорційна його частці у статутному фонді.

9.8. Виключення (звільнення) учасника Фірми здійснюється на під-ставі ст. 64 Закону України “Про господарські товариства”.

10. Відповідальність за порушення договору 10.1. У випадку невиконання або неналежного виконання одним із

засновників, учасників зобов’язань цього договору він повинен відшкодувати іншим засновникам, учасникам заподіяні своєю діяльністю збитки. Обсяг збит-ків встановлюється Фірмою, а в разі потреби – у законодавчому порядку. Втра-чена вигода відшкодуванню не підлягає.

10.2. Спори між засновниками, вкладниками та Фірмою розглядають-ся зборами учасників згідно з чинним законодавством України або в судових органах.

11. Умови та строки набуття договором чинності 11.1. Договір набуває чинності з моменту його підписання і засвід-

чення нотаріальною конторою та діє до моменту ліквідації Фірми. 11.2. Цей договір і статут Фірми є документами рівноправної дії. 11.3 Установчий договір складено у примірниках, причому усі вони

мають однакову силу. 12. Сторони, які домовляються, їхні адреси та підписи (підписи засвідчуються нотаріальною конторою).

212

Додаток В

Зразок статуту товариства з обмеженою відповідальністю

1. Загальні положення 1.1. Товариство з обмеженою відповідальністю __________, яке на-

далі буде називатися “Фірма”, створюється на підставі законодавства України та рішення засновників, учасників, організаторів (протокол №________ від “___”___________ 200_ р.)

1.2. Засновниками та учасниками Фірми є особи: – юридичні _________________________________________________ – фізичні ___________________________________________________ 1.3. Фірма користується правом юридичної особи з моменту держав-

ної реєстрації відповідно до вимог чинного законодавства і створюється на необмежений строк.

Вона має самостійний баланс, розрахунковий та інші (в тому числі й валютний) рахунки в банках, печатку зі своїм найменуванням, кутовий штамп, штампи, круглу печатку з власним найменуванням, фірмові бланки, товарні знаки, емблему та інші реквізити.

1.4. Фірма працює на принципах повного господарського розрахунку, самофінансування та самоуправління.

1.5. Фірма має право: – займатися всіма видами діяльності, викладеними у цьому статуті,

як на території України, так і за кордоном, і виробляти та реалізувати продук-цію, здійснювати роботи і послуги, вступати у господарсько-комерційні відно-сини як з юридичними, так і фізичними особами, в тому числі іноземними;

– придбавати, відчужувати рухоме та нерухоме майно, брати і здава-ти його в оренду;

– всю діяльність здійснювати на власних та орендних виробничих площах як на території України, так і за її межами;

– укладати як на території України, так і за кордоном різні угоди, в тому числі купівлі-продажу, постачання, оренди, позики, перевезення, страху-вання, доручення, комісії, збереження, спільної зовнішньоторговельної діяль-ності, кредитні, вексельні та інші операції, брати участь у торгах, давати гаран-тії, придбавати та надавати право на охоронні документи та їхнє використання;

– випускати власні цінні папери, акції та придбавати цінні папери, акції інших підприємств, організацій, установ;

– брати участь своїми коштами в акціонерних, спільних та інших під-приємствах, у тому числі за участю іноземних, юридичних та фізичних осіб;

– здійснювати експортно-імпортні операції, користуватися послугами сторонніх організацій, займатися посередницькою діяльністю;

– відкривати та використовувати рахунки для проведення грошових операцій у національній та іноземній валюті в банках України та інших дер-жав; провадити конвертацію грошей згідно з чинним законодавством;

– реалізувати товари як за готівку, так і за безготівковим розрахунком чи бартером;

213

– одержувати від національних, комерційних, валютних банків Украї-ни та інших держав довго-, середньо- та короткострокові кредити, в тому числі валютні; надавати позики, кредити іншим фірмам, організаціям, фізичним особам; створювати структурні підрозділи, які відповідали б цілям і видам діяльності фірми;

– створювати цехи, майстерні, бюро, дільниці, відділення, інші гос-подарчі структурні підрозділи;

– організовувати малі підприємства, філії, представництва, дочірні підприємства не тільки в Україні, а й за кордоном;

– виступати засновниками чи учасниками підприємств, господарсь-ких товариств будь-яких форм власності, різноманітних об’єднань, фондів і громадських організацій, спільних підприємств з іноземними юридичними та фізичними особами на території України та за її межами;

– створювати постійні та тимчасові колективи для виконання робіт і видів діяльності, що передбачені статутом, затверджувати штати Фірми, її структурних підрозділів, системи та розміри оплати праці, застосовувати сис-тему контрактів при наймі працівників на роботу;

– згідно зі статутом розробляти методики, інструкції, положення та інші документи, необхідні для організації і здійснення власної діяльності.

1.6. Для ефективного функціонування Фірмі надаються також права, які викладено в Законах України “Про власність”, “Про господарські товарист-ва”, “Про зовнішньоекономічну діяльність”, “Про оподаткування прибутку підприємств”, “Про приватизаційні папери”, Господарському кодексі України, та ін., установчому договорі та цьому статуті. Фірма несе обов’язки, передба-чені цими документами, здійснює інші права, надані чинним законодавством України та міжнародними законодавчими актами.

1.7. Держава, її органи не несуть відповідальності за обов’язки Фір-ми. Фірма не відповідає за обов’язки держави, її органів.

1.8. Юридична адреса: ________________________________________ 1.9. Повне найменування: _____________________________________ 1.10. Скорочене найменування: ________________________________ 2. Мета та предмет діяльності Фірми 2.1. Основна мета Фірми – виробництво та збут власної продукції,

робіт, послуг, насичення ринку високоякісними товарами, сприяння розвитку нау-ково-технічного прогресу та впровадженню його результатів у суспільне виро-бництво і на основі одержаного прибутку задоволення економічних та соціаль-них інтересів працівників, засновників, власників майна Фірми.

2.2. Предметом діяльності Фірми є: _____________________________ (перелік видів підприємницької діяльності)

3. Майно Фірми 3.1. Фірма є власником майна, переданого засновниками, учасника-

ми, продукції, виробленої в результаті господарської діяльності одержаних доходів, а також іншого майна, яке придбане на підставах, передбачених зако-нодавством.

214

3.2. Для забезпечення діяльності Фірми за рахунок внесків засновни-ків, учасників створюється статутний фонд у розмірі __________________ грн.

3.3. Внески можуть бути зроблені у вигляді будівель і споруд облад-нання, інших матеріальних цінностей, цінних паперів, об’єктів інтелектуальної власності.

3.4. Статутний фонд може бути збільшений за рахунок додаткових вкладів та відрахувань від прибутку, одержаного в результаті господарської діяльності.

Зменшення розміру статутного фонду за наявності заперечень креди-торів не допускається. Внесення змін у статутний фонд здійснюється за рішень-ням зборів учасників.

3.5. Джерелами формування майна Фірми є: – статутний фонд, переданий засновниками, учасниками у порядку та

обсягах, визначених установчим договором; – доходи, одержані від господарської діяльності; – доходи від реалізації цінних паперів: – кредити банків та інші позичкові кошти: – безоплатні або благодійні внески, пожертвування організацій, під-

приємств, громадян; – інші джерела, не заборонені законодавством. 3.6. Учасники Фірми несуть майнову відповідальність за зобов’язан-

нями в межах своїх часток у статутному фонді. 3.7. Фонди Фірми утворюються згідно з чинним законодавством, цим

статутом та установчим договором. Невикористані в поточному році кошти переносяться на наступний рік і вилученню не підлягають.

3.8. Фірма може повністю або частково викуповувати орендоване майно. Умови, порядок та строки викупу визначаються відповідними умовами. Викуп орендованого майна може бути здійснено у формі одноразової сплати або кількох внесків.

3.9. Майно Фірми підлягає страхуванню за рішенням зборів учасни-ків та відповідно до чинного законодавства.

3.10. Кошти Фірми використовуються на: – організацію, розвиток та розширення виробничої діяльності, оплату

праці працівників Фірми; – участь у роботі спільних підприємств; – купівлю акцій та інших цінних паперів; – вирішення питань соціального розвитку, в тому числі поліпшення

умов праці, життя та здоров’я працівників; – інші цілі. 4. Органи управління 4.1. Управління Фірмою здійснюється відповідно до статуту з поєд-

нанням прав власника щодо господарського використання свого майна і прин-ципів самоврядування трудового колективу.

4.2. Фірма самостійно визначає структуру управління та встановлює штати.

4.3. Взаємовідносини між засновниками, учасниками здійснюються відповідно до статуту, установчого договору та чинного законодавства України.

215

4.4. Засновниками та учасниками Фірми на добровільних засадах мо-жуть бути як українські, так і зарубіжні підприємства, організації, що мають статус юридичної особи, а також українські та іноземні громадяни. Юридичні особи і громадяни можуть виступати також засновниками-спонсорами.

4.5. Органами управління Фірми є: – вищий орган управління, через який у прийнятті рішень беруть

участь власники; – виконавчий орган, який формується вищим органом і здійснює ке-

рівництво його поточною діяльністю; – контролюючий орган, який здійснює ревізію фінансово-господарсь-

кої діяльності. За рішенням вищого органу можуть бути створені й інші ланки уп-

равління. 4.6. Вищим органом управління є збори учасників. У зборах мають

право брати участь всі учасники товариства, незалежно від їхнього внеску до статутного фонду Фірми.

Кількість голосів кожного з учасників встановлюється пропорційно до його вкладу до статутного фонду.

До компетенції зборів учасників належить: – визначення основних напрямків діяльності Фірми, затвердження пла-

нів та звітів про їхнє виконання; – прийняття статуту і внесення до нього змін та доповнень; – прийняття регламенту роботи вищого органу; – розгляд положень про дирекцію, ревізійну комісію, інші структурні

підрозділи; – встановлення обсягів, додаткових внесків та порядку їхнього вне-

сення засновниками; – визначення організаційної структури Фірми; – обрання генерального директора; – обрання та відкликання членів дирекції та ревізійної комісії; – визначення фондів, порядок їхнього формування та використання; – розподіл прибутку; – розгляд пропозицій про створення нових підприємств, організацій,

філій та представництв; – прийняття рішень про вступ Фірми в асоціації, союзи, концерни та

інші об’єднання; – вирішення питання про придбання Фірмою частки учасника; – прийняття рішень про припинення діяльності Фірми, призначення

ліквідаційної комісії, затвердження ліквідаційного балансу. Рішення вищого органу є обов’язковими для виконання всіма заснов-

никами, учасниками Фірми. Збори веде голова зборів. 4.7. Виконавчим органом Фірми є дирекція. До її компетенції нале-

жать питання поточної діяльності з організації як внутрішньої роботи, так і зовнішньоекономічних договорів.

Виконавчий орган очолює генеральний директор, який призначається зборами учасників.

216

Як керівник виконавчого органу генеральний директор виконує такі функції:

– самостійно вирішує всі питання діяльності Фірми, за винятком тих, які є компетенцією зборів учасників;

– без доручення діє від імені Фірми, представляє її інтереси; – розпоряджається майном Фірми, укладає договори, видає доручен-

ня, затверджує положення, інструкції, підписує звіти, грошові документи; – вступає у господарські відносини з підприємствами, організаціями,

громадянами на підставі укладених договорів, установчого договору та цього статуту;

– здійснює контроль за виконанням рішень зборів учасників; – виступає позивачем та відповідачем у судах, арбітражних судах; – відкриває в установах банків розрахункові та інші рахунки Фірми, в

тому числі валютні; – затверджує штат Фірми, видає накази та розпорядження, обов’яз-

кові для всіх працівників; – здійснює права і несе обов’язки згідно з установчим договором,

статутом та законами України. 4.8. Підрозділи Фірми очолюють керівники, призначені генеральним

директором. Головний (старший) бухгалтер Фірми призначається на посаду та звільняється з неї генеральним директором відповідно до встановленого порядку.

4.9. Функціональні обов’язки та компетенція заступника генерально-го директора, керівників структурних підрозділів визначаються відповідними положеннями і посадовими інструкціями, затвердженими генеральним дирек-тором фірми.

4.10. Контролюючим органом фірми є ревізійна комісія, яка обира-ється зборами учасників і підпорядкована їм. Порядок її діяльності, кількісний склад і компетентність затверджуються зборами учасників згідно зі статутом. Контролюючий орган очолює голова ревізійної комісії.

5. Виробничо-господарська діяльність 5.1. Фірма самостійно планує основні напрямки своєї діяльності й ви-

значає перспективи розвиток, враховуючи попит на вироблену продукцію, надані послуги, соціальний розвиток фірми, підвищення прибутку.

5.2. Відносини Фірми з іншими суб’єктами підприємницької діяльності здійснюються на підставі договорів (угод).

5.3. Фірма реалізує свою продукцію, послуги за цінами і тарифами, які встановлюються нею самостійно або на договірних засадах.

5.4. Фірма має право самостійно здійснювати зовнішньоекономічну ну діяльність відповідно до законодавства України на підставі валютної само-окупності та самофінансування.

5.5. Економічні зв’язки з іноземними підприємствами, міжнародними організаціями, іноземними громадянами Фірма здійснює на принципах взає-мовигідності та рівноправності.

5.6. Основними видами зовнішньоекономічної діяльності Фірми є _____________________________________________________________

(перелік видів)

217

5.7. Для проведення експортно-імпортних операцій Фірма відкриває валютний рахунок, вільно вибирає банківсько-кредитні установи, які вести-муть валютні рахунки та рахунки з іноземними суб’єктами, додержуючись чинного законодавства України.

5.8. Валютна виручка зараховується на валютний рахунок Фірми і використовується нею самостійно. Валютні відрахування до державного та місцевого бюджетів здійснюються з валютної виручки після відрахування прямих витрат, виконаних нею зі своїх валютних коштів.

5.9. Фірма відповідає своїм майном перед іноземними партнерами за невиконання договірних зобов’язань зі своєї сторони.

5.10. З метою забезпечення стабільності фінансового стану і відшко-дування збитків, які можуть бути заподіяні стихійним лихом та іншими непе-редбаченими обставинами, Фірма укладає договори страхування щодо свого майна та майнових інтересів через систему державного і комерційного страхування.

6. Трудові відносини та соціальний розвиток 6.1. Трудовий колектив Фірми – це всі громадяни, які беруть участь у

її діяльності на підставі трудового договору (контракту), що регулює трудові відносини працівника з Фірмою.

6.2. Фірма здійснює організацію та регулювання праці, заходи щодо забезпечення трудової та виробничої дисципліни, охорони праці, виконання правил санітарії та техніки безпеки згідно з чинним законодавством України.

6.3. Фірма самостійно визначає загальну кількість працюючих, їхній професійний та кваліфікаційний склад, форми, системи і розміри оплати праці, порядок надання вихідних та відпусток, залучення до роботи тимчасових пра-цівників та тих, які працюють за сумісництвом.

6.4. Трудові доходи працівників фірми визначаються їхнім особистим трудовим внеском у кінцевий результат роботи, максимальними розмірами не обмежуються і регулюються податками.

6.5. Збори учасників товариства разом із трудовим колективом мо-жуть встановлювати додатково, порівняно з чинним законодавством, трудові та соціально-побутові пільги для його працівників, окремих категорій чи служ-бовців.

6.6. Робота у Фірмі зараховується у трудовий стаж відповідно до чин-ного законодавства.

6.7. Працівники Фірми мають право на всі види соціального забезпе-чення, які передбачено законодавчими актами. Фірма гарантує своїм праців-никам заходи щодо соціального страхування, розвиток матеріальної бази соці-альної сфери, в тому числі житлового будівництва, створення умов для здоро-вого побуту і відпочинку працівників та їхніх сімей.

7. Розподіл прибутку та відшкодування збитків 7.1. Прибуток Фірми утворюється з надходжень від господарської ді-

яльності після покриття матеріальних і прирівняних до них витрат, витрат на оплату праці. З балансового прибутку сплачуються проценти за кредити бан-ків, а також вносяться передбачені законодавством України податки та інші платежі до бюджету. Чистий прибуток, одержаний після зазначених розрахун-

218

ків, залишається у повному розпорядженні Фірми, яка відповідно до установ-чих документів визначає напрями його використання.

7.2. З чистого прибутку за визначеними Фірмою нормативами утво-рюються: фонди розвитку виробництва, науки і техніки, соціального розвитку, оплати праці, резервний, який має бути не меншим ніж 25 % від статутного. У разі потреби Фірма може створювати інші фонди.

Порядок утворення та використання цих, а також інших фондів, не-обхідних для здійснення діяльності Фірми, визначається положенням, що за-тверджується загальними зборами учасників.

7.3. Прибуток, який підлягає розподілу між засновниками, учасника-ми Фірми, розподіляється пропорційно до їхніх часток, внесених до статутного фонду.

7.4. За рішенням засновників та зборів учасників частина прибутку може спрямовуватися на збільшення статутного фонду.

7.5. Збитки Фірми відшкодовуються за рахунок резервного фонду, а якщо його коштів не вистачає – за рахунок інших коштів, які має Фірма, а в разі недостатності – за рахунок реалізації майна. Рішення про джерела покрит-тя збитків приймається зборами учасників.

7.6. Учасники несуть відповідальність за діяльність Фірми в межах своїх часток у її майні. Фірма не відповідає за особистими зобов’язаннями своїх учасників.

8. Облік, звітність та контроль 8.1. Фірма здійснює оперативний та бухгалтерський обліки результа-

тів своєї діяльності, веде статистичну звітність і подає її в установленому об-сязі органам державної статистики.

8.2. Контроль за окремими сторонами діяльності Фірми здійснюється державною податковою службою та іншими органами згідно з чинним законо-давством України.

Перевірка фінансової діяльності Фірми може здійснюватися офіційно зареєстрованими аудиторськими організаціями.

8.3. Фірма має право не виконувати вимог контролюючих органів з питань, які не входять до їхньої компетенції, і не ознайомлювати з матеріала-ми, що не є предметом контролю.

8.4. Фінансовий рік Фірми встановлюється з 1 січня до 31 грудня ка-лендарного року.

9. Реорганізація та ліквідація фірми 9.1. Припинення діяльності Фірми відбувається шляхом її реоргані-

зації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) або ліквідації. 9.2. Реорганізація Фірми відбувається за рішенням зборів учасників.

При реорганізації Фірми вся сукупність прав та обов’язків переходять до пра-вонаступників.

9.3. Фірма ліквідується у таких випадках: – після закінчення строку, на який вона створювалася; – за рішенням зборів учасників;

219

– на підставі рішення суду або арбітражного суду в разі визнання її банкрутом, за поданням банківських органів у випадку її неплатоспроможнос-ті, за поданням органів, що контролюють її діяльність;

– у зв’язку з іншими підставами, передбаченими установчими доку-ментами та чинним законодавством України.

9.4. Ліквідація Фірми здійснюється ліквідаційною комісією, створе-ною зборами учасників або органом, що прийняв рішення про ліквідацію.

9.5. Майно Фірми, кошти після розрахунків з бюджетом, кредитора-ми, оплати праці працівників розподіляються між засновниками, учасниками пропорційно до їхніх часток у майні Фірми, а також у порядку і на умовах, передбачених установчими документами та законодавчими актами України.

Майно, яке було передано Фірмі учасниками у користування, повер-тається їм у натуральній формі без винагороди.

9.6. Ліквідація Фірми вважається завершеною, а Фірма такою, що припинила свою діяльність, з моменту внесення запису про це до державного реєстру.

9.7. Спори Фірми з юридичними та фізичними особами, у тому числі іноземними, розглядаються згідно з чинним законодавством України.

Засновники, учасники юридичні особи __________________________

(перелік учасників, їх підписи і печатка) Засновники, учасники, фізичні особи _______________________________________________

(перелік учасників, паспорт: серія, номер , дата видачі, підпис)

220

Додаток Г

Зразок статуту відкритого акціонерного товариства на умовах приватизації

1. Загальні положення 1.1. Відкрите акціонерне товариство ______________________ (нада-

лі – “Товариство”) засновано згідно з рішенням __________________________ від __________ 200 _ р. ____________________________________________________________________

(названа органу державного управління) № ____ шляхом перетворення державного підприємства ____________________________________________________________________

(назва) у відкрите акціонерне товариство відповідно до Указу Президента України від 15 червня 1993 р. № 210/93 “Про корпоратизацію державних підприємств”.

1.2. Найменування Товариства ____________________________________________________________________

(повне і скорочене) 1.3. Місцезнаходження Товариства: ____________________________ (юридична адреса) 2. Цілі та предмет діяльності Товариства 2.1. Цілями діяльності є_______________________________________

____________________________________________________________________ 2.2. Предметом діяльності є ___________________________________

____________________________________________________________________ 3. Юридичний статус Товариства 3.1. Товариство є юридичною особою з дня його державної реєстрації. 3.2. Товариство здійснює свою діяльність відповідно до чинного за-

конодавства України та цього статуту. 3.3. Товариство є правонаступником державного підприємства

____________________________________________________________________ (назва державного підприємства) 3.4. Майно Товариства складається з основних засобів та оборотних

коштів, а також цінностей, вартість яких відображено в балансі. 3.5. Товариство є власником: – майна, переданого його засновником та учасниками у власність; – продукції, виробленої внаслідок господарської діяльності; – одержаних доходів; – іншого майна, набутого на підставах, не заборонених чинним зако-

нодавством. Ризик випадкової загибелі або пошкодження майна, що є власністю

або передано йому в користування, несе Товариство. Товариство здійснює володіння, користування і розпорядження своїм

майном відповідно до цілей своєї діяльності. 3.6. Товариство має право продавати, передавати безкоштовно, обмі-

нювати, передавати в оренду юридичним особам і громадянам засоби вироб-ництва та інші матеріальні цінності, використовувати та відчужувати їх іншим

221

способом, якщо це не суперечить чинному законодавству України та цьому статуту.

3.7. Товариство має самостійний баланс, розрахунковий, валютний та інші рахунки в банках, фірмову марку та товарний знак, які затверджуються правлінням товариства і реєструються в Торговельно-промисловій палаті, пе-чатку зі своїм найменуванням.

3.8. Товариство має право укладати угоди (контракти), зокрема угоди купівлі-продажу щодо підряду, страхування майна, перевезень, зберігання, до-ручення і комісії тощо, набувати майнових та особистих немайнових прав, нести обов’язки, виступати в суді.

3.9. Товариство має право у встановленому чинним законодавством порядку:

– випускати цінні папери; – засновувати об’єднання та вступати в об’єднання з іншими суб’єк-

тами господарської діяльності; – створювати на території України та за її межами свої філії та пред-

ставництва, а також дочірні підприємства. 3.10. Створені Товариством дочірні підприємства, філії та представ-

ництва можуть наділятися основними засобами та оборотними коштами, які належать товариству. Керівництво їх діяльністю здійснюється особами, що призначаються правлінням Товариства.

3.11. У період до прийняття рішення про продаж акцій Товариства, що є у державній власності (надалі – приватизація майна), при вирішенні пи-тань щодо оплати праці його працівників, формування фонду споживання та відчуження майна, що входить до складу основних фондів Товариства, останнє керується нормами чинного законодавства, встановленими для державних підприємств.

4. Засновники та акціонери Товариства 4.1. Засновником Товариства є держава в особі ___________________

____________________________________________________________________ (назва органу державного управління) Акціонерами (учасниками) Товариства є: – держава в особі органу, уповноваженого управляти державним

майном (якщо 100 % акцій належить державі); – орган приватизації після передачі йому акцій засновником згідно з

прийнятим рішенням про приватизацію майна; – юридичні особи різних форм власності та фізичні особи України й

інших країн, що набули прав власності на акції Товариства в процесі привати-зації та на вторинному ринку цінних паперів.

4.2. Акціонери (учасники) мають право: – брати участь у загальних зборах акціонерів; – обиратися і бути обраними до спостережної ради, ревізійної комісії

та інших органів Товариства з урахуванням зазначеного у п. 8.3.1. цього статуту; – брати участь в управлінні справами Товариства в порядку, визначе-

ному цим статутом; – брати участь у розподілі прибутків Товариства та отримувати їх частку

(дивіденди);

222

– отримувати інформацію при діяльність Товариства, а саме: на ви-могу учасника Товариство зобов’язане надавати йому для ознайомлення річні баланси, звіти товариства, протоколи зборів;

– отримати частину вартості майна товариства, пропорційну вартості належних їм акцій Товариства, у разі його ліквідації;

– передавати акції, що їм належать, у порядку, визначеному чинним законодавством та цим статутом, заповідати їх у спадщину;

– користуватися переважним правом на придбання додатково випу-щених акцій Товариства;

– інші права, передбачені чинним законодавством. 4.3. Акціонери Товариства зобов’язані: – додержуватися установчих документів, виконувати рішення загаль-

них зборів та інших органів управління Товариством; – не розголошувати комерційну таємницю та конфіденційну інфор-

мацію про діяльність Товариства; – виконувати інші обов’язки, якщо це передбачено чинним законо-

давством України. 4.4. Акціонери відповідають зобов’язанням Товариства в межах на-

лежних їм акцій. 5. Статутний фонд Товариства 5.1. Статутний фонд становить _________________________ тис. грн. 5.2. Статутний фонд поділено на _______ простих акцій номінальною

вартістю __________ грн кожна. 5.3. Товариство має право змінювати (збільшувати або зменшувати)

розмір статутного фонду. 5.4. Розмір статутного фонду після певної оплати всіх раніше випу-

щених акцій може бути збільшено шляхом: – випуску та реалізації у встановленому чинним законодавством по-

рядку нових акцій за рахунок додаткових грошових або інших матеріальних внесків акціонерів;

– збільшення номінальної вартості випущених акцій. Рішення про збільшення статутного фонду приймається вищим орга-

ном Товариства. 5.5. Розмір статутного фонду може бути зменшено за погодженням з

кредиторами Товариства шляхом: зменшення номінальної вартості випущених акцій; анулювання акцій, які воно викупило в акціонерів.

Рішення про зменшення статутного фонду приймається в тому ж по-рядку, що й про його збільшення.

5.6. Рішення про зміну розміру статутного фонду набуває чинності з моменту внесення цих змін до державного реєстру.

6. Акції Товариства 6.1. Товариство випускає акції у розмірі його статутного фонду і про-

водить їх реєстрацію в порядку, передбаченому чинним законодавством. 6.2. За винятком, передбаченим у п. 6.3. цього статуту, акціонери мо-

жуть розпоряджатися акціями Товариства будь-яким чином без обмежень,

223

зокрема продавати чи іншим способом відчужувати їх на користь інших юри-дичних та фізичних осіб, якщо інше не встановлено чинним законодавством.

6.3. Засновник, який володіє 100 % акцій Товариства, не може відчу-жувати належні йому акції до прийняття рішення про приватизацію майна товариства.

6.4. Після прийняття рішення про приватизацію майна Товариства за-сновник передає належну йому кількість акцій державному органу приватизації в порядку, визначеному Міністерством фінансів України та Фондом державного майна України. Водночас, до органу приватизації переходять усі права та обов’язки акціонера Товариства.

7. Порядок розподілу прибутків та покриття витрат 7.1. Прибуток Товариства утворюється з надходжень від господарсь-

кої діяльності після покриття матеріальних та прирівняних до них витрат і витрат на оплату праці. З балансового прибутку Товариства сплачуються про-центи по кредитах банків та по облігаціях, а також вносяться передбачені за-конодавством України податки та інші платежі до бюджету. Чистий прибуток, одержаний після зазначених розрахунків, залишається в повному розпорядженні Товариства.

7.2. Порядок розподілу чистого прибутку та покриття збитків визна-чається вищим органом Товариства.

7.3. Товариство створює: – резервний (страховий) фонд; – фонд сплати дивідендів; – інші фонди. 7.3.1. Резервний фонд Товариства створюється в розмірі

____________________________ тис. грн, що становить 25 % його статутного фонду. Резервний фонд використовується для покриття витрат, пов’язаних з відшкодуванням збитків, та позапланових витрат. Рішення про використання коштів фонду приймається вищим органом управління Товариством. Резерв-ний фонд створюється шляхом щорічних відрахувань у розмірі 5 % чистого прибутку (доходу) Товариства до отримання необхідної суми. Кошти фонду зараховуються на спеціальний рахунок в установі банку й на інші цілі не вико-ристовуються.

7.3.2. Фонд оплати дивідендів створюється за рахунок чистого прибутку (доходу) Товариства. Розмір планової та нарахованої за квартал (рік) суми цього фонду визначається вищим органом Товариства. Кошти з фонду випла-чуються акціонерам пропорційно загальній вартості належних їм акцій. Ви-плата дивідендів здійснюється щокварталу (щороку) до __________________ шляхом перерахування на рахунок акціонерів або іншим чином за рішення вищого органу Товариства. Нарахування та сплата дивідендів на частку акцій, що є в державній власності, проводяться щоквартально відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України від 30 квітня 1993 р. № 44-93 “Про сплату дивіден-дів (частини прибутку) суб’єктами підприємницької діяльності, створеними за участю державних підприємств і організацій”.

7.3.3. Фонд резервний ________________________________ тис. грн. 7.3.4. Фонд сплати дивідендів _________________________тис. грн.

224

8. Органи управління Товариством 8.1. Управління Товариством здійснюють: – вищий орган відповідно до п. 8.2. цього статуту; – спостережна рада; – правління Товариства; – ревізійна комісія. 8.2. Вищий орган Товариства. 8.2.1. Вищим органом є загальні збори. У період до набуття в процесі

приватизації прав власності на акції Товариства іншими акціонерами вищим органом є засновник як єдиний акціонер.

8.2.2. Засновник в особі органу, уповноваженого управляти держав-ним майном, здійснює управління Товариством шляхом прийняття рішень (розпоряджень) з питань, що віднесені до його компетенції.

8.2.3. Правомочність загальних зборів та прийняття ними рішень, по-рядок та строки їх скликання визначаються відповідно до чинного законодав-ства України та цього статуту.

8.2.4. До компетенції вищого органу Товариства належать: – визначення організаційної структури; – затвердження статуту та внесення до нього змін і доповнень; – обрання та відкликання членів спостережної ради (за винятком ви-

падків, передбачених у п. 8.3.1.); – обрання та відкликання членів правління і ревізійної комісії (за ви-

нятком випадків, передбачених у п. 8.4.4.); – затвердження річних результатів діяльності, у тому числі дочірніх

підприємств, звітів і висновків ревізійної комісії, порядку розподілу прибутків; – визначення порядку покриття збитків; – створення, реорганізація й ліквідація дочірніх підприємств, філій та

представництв, затвердження їх статутів і положень; – винесення рішень про притягнення до майнової відповідальності

посадових осіб Товариства; – затвердження правил процедури та інших внутрішніх документів,

визначення організаційної структури Товариства; – прийняття рішень про придбання Товариством власних акцій; – затвердження угод, укладених на суму, що перевищує ___ процен-

тів статутного фонду; – визначення умов сплати праці посадових осіб Товариства, його до-

чірніх підприємств, філій та представництв; – прийняття рішення про припинення діяльності, призначення лікві-

даційної комісії, затвердження ліквідаційного балансу. Вищий орган Товариства може розглядати й інші питання діяльності. 8.3. Спостережна рада. 8.3.1. У період до проведення перших загальних зборів акціонерів, які

скликаються після прийняття рішення про приватизацію майна Товариства, спостережна рада є органом Товариства, що з метою захисту інтересів держави та акціонерів здійснює контроль за діяльністю правління. Порядок її обрання, діяльності та питання, віднесені до її компетенції, визначаються відповідно до

225

Положення про спостережну раду, затвердженого постановою Кабінету Мініс-трів України від 19 липня 1993 р. № 556, та пп. 8.3.2.–8.3.9. цього статуту.

Перші загальні збори акціонерів, які скликаються після прийняття рішення про приватизацію майна Товариства, обирають нову спостережну раду Товариства та визначають її компетенцію.

8.3.1. Спостережна рада Товариства складається з ________ членів. До її складу входять:

від _________________________ _______________________ чол. (назва засновника) (кількість) від _________________________ _______________________ чол. (назва банківської установи) (кількість) від _________________________ _______________________ чол. (назва трудового колективу) (кількість) від _________________________ _______________________ чол. (назва органу приватизації) (кількість) 8.3.2. Персональний склад спостережної ради та зміни в ньому за-

тверджуються спільною постійно діючою комісією Міністерства економіки та європейської інтеграції України, Міністерства фінансів України та Фонду дер-жавного майна України за поданням засновника.

8.3.3. Спостережна рада: – затверджує за поданням засновника голову правління Товариства

(крім першого голови правління відповідно до п. 8.4.4. цього статуту); – погоджує проведення операцій розпорядження нерухомим майном

Товариства, балансова вартість якого перевищує __________________ тис. грн; – розглядає та затверджує звіти, які подають правління й ревізійна

комісія за квартал, рік; – аналізує дії правління щодо управління Товариством, реалізації ін-

вестиційної, технічної та цінової політики, забезпечення номенклатури това-рів, послуг;

– виступає в разі необхідності ініціатором проведення позачергових ре-візій та аудиторських перевірок фінансово-господарської діяльності Товариства;

– подає засновнику пропозиції з питань діяльності Товариства; – здійснює інші дії щодо контролю за діяльністю правління; – вносить до органів приватизації пропозиції стосовно особливостей

приватизації майна. 8.3.4. Спостережна рада має право: – отримувати інформацію про діяльність Товариства; – заслуховувати звіти правління, посадових осіб з окремих питань

його діяльності; – припиняти повноваження членів правління, яких вона затверджувала; – залучати експертів до аналізу окремих питань діяльності Товариства. 8.3.5. Спостережна рада не має права втручатися в оперативну діяль-

ність правління Товариства.

226

8.3.6. Спостережна рада подає засновнику звіт про свою роботу за рік та звітує на перших загальних зборах акціонерів, що скликаються після прийняття рішення про приватизацію майна Товариства. У разі визнання робо-ти спостережної ради незадовільною засновник подає спільний постійно дію-чій комісії Міністерства економіки та європейської інтеграції України, Мініс-

терства фінансів України та Фонду державного майна України пропозиції про зміни в її складі.

8.3.7. Засідання спостережної ради проводяться не рідше одного разу на квартал і вважаються правомочними, якщо на них присутні 2/3 її членів. Рішення спостережної ради приймаються більшістю голосів. У разі розподілу голосів порівну, голос голови є вирішальним. Позачергові засідання спостережної ради скликаються на вимогу її голови, 1/3 членів або правління Товариства.

8.3.8. Члени спостережної ради є посадовими особами Товариства і несуть відповідальність у межах своїх повноважень. За виконання обов’язків члена спостережної ради виплачується щомісяця 6 мінімальних заробітних плат голові та 4 мінімальні заробітні плати іншим членам спостережної ради, а також додатково річна винагорода в розмірі 10 % винагороди, яку отримує голова правління у встановленому порядку.

8.4. Правління Товариства. 8.4.1. Виконавчим органом, який здійснює керівництво поточною ді-

яльністю, є правління. 8.4.2. До компетенції правління належать всі питання діяльності То-

вариства, крім тих, що згідно з чинним законодавством, цим статутом або рі-шенням вищого органу Товариства віднесені виключно до компетенції іншого органу Товариства. Вищий орган може прийняти рішення про передачу частини належних йому прав до компетенції правління.

8.4.3. Правління обирається на _____ років і підзвітне у своїй діяль-ності вищому органу та спостережній раді Товариства. Правління організує виконання їх рішень.

8.4.4. Правління Товариства складається з ___ членів. До складу пра-вління входять:

− голова правління; − перший заступник голови правління; − заступник голови правління; − головний бухгалтер Товариства. Першим головою правління є __________________________________ (прізвище, ім’я та по батькові) Кандидатура наступного голови правління затверджується спостереж-

ною радою за поданням засновника. Персональний склад правління затверджується спостережною радою

за поданням голови правління. Такий порядок формування персонального складу правління Това-

риства діє до перших загальних зборів акціонерів, які визначають новий порядок. 8.4.5. Голова правління керує роботою правління. Голова правління

вправі без доручення здійснювати дії від імені Товариства, уповноважений керувати поточними справами, виконувати рішення вищого органу та спосте-режної ради, представляти Товариство в його стосунках з іншими фізичними та юридичними особами, вести переговори та укладати угоди від імені Това-риства, організувати ведення протоколів.

Питання повноваження, умов діяльності та матеріального забезпе-чення голови правління зазначаються в контракті, який укладає з ним вищий орган Товариства.

227

8.4.6. Перший заступник голови правління Товариства допомагає го-лові у здійсненні його повноважень, заміщає голову в разі його відсутності, виконує рішення вищого органу та спостережної ради.

8.4.7. Заступник голови правління з питань ______________________ 8.4.8. Головний бухгалтер Товариства __________________________ 8.4.9. Засідання правління Товариства проводяться не рідше одного

разу на місяць і вважаються правомочними, якщо на них присутні 1/2 його членів. Рішення правління приймаються більшістю голосів. У разі розподілу голосів порівну, голос голови є вирішальним. Позачергові засідання правління скликаються на вимогу голови правління або 1/3 його членів.

8.4.10. На підставі рішень, прийнятих правлінням, голова правління видає накази та інші розпорядчі документи щодо діяльності Товариства.

8.5. Ревізійна комісія: 8.5.1. Перевірка господарсько-фінансової діяльності Товариства, до-

чірніх підприємств, філій та представництв проводиться ревізійною комісією, яка затверджується вищим органом Товариства.

Перевірки здійснюються за дорученням вищого органу Товариства, спостережної ради, з власної ініціативи ревізійної комісії або на вимогу акціо-нерів, що володіють у сукупності не менше як 10 % акцій.

8.5.2. Ревізійна комісія підзвітна тільки вищому органу Товариства. Матеріали перевірок комісія подає вищому органу та спостережній раді.

Комісія складається з ________ членів. Ревізійна комісія має право залучати до своєї роботи експертів, ауди-

торські організації. 8.5.3. Члени ревізійної комісії мають право брати участь у засіданнях

правління з правом дорадчого голосу. 8.5.4. Ревізійна комісія складає висновки на підставі річних звітів та

балансів. Без висновку ревізійної комісії вищий орган Товариства не вправі затверджувати баланс.

8.5.5. Ревізійна комісія зобов’язана вимагати позачергове скликання загальних зборів або проведення засідання спостережної ради, якщо виникла загроза інтересам Товариства.

9. Облік та звітність 9.1. Товариство здійснює оперативний та бухгалтерський обліки ре-

зультатів своєї діяльності, а також веде статистичну звітність і подає її у вста-новленому порядку і обсязі органам державної статистики.

9.2. Перший фінансовий рік починається з дати реєстрації Товариства й завершується 31 грудня цього ж року, наступні фінансові роки визначаються відповідно до календарних.

9.3. Фінансово-господарська діяльність здійснюється відповідно до планів, які затверджуються вищим органом Товариства.

10. Порядок внесення змін до статуту Товариства 10.1. Внесення змін до статуту є компетенцією вищого органу Това-

риства.

228

10.2. Рішення загальних зборів з питань внесення змін до статуту То-вариства приймаються більшістю у 3/4 голосів акціонерів, які беруть участь у зборах.

11. Припинення діяльності Товариства 11.1. Припинення діяльності Товариства здійснюється шляхом його

реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. Реор-ганізація здійснюється за рішенням вищого органу Товариства.

11.2. При реорганізації Товариства вся сукупність його прав та обов’язків переходить до правонаступників.

11.3. Товариство може бути ліквідовано: − у випадку збитковості його діяльності; − за рішенням вищого органу; − на підставі рішення суду або арбітражного суду; − за поданням органів, що контролюють діяльність, у разі системати-

чного або грубого порушення ним законодавства; − у випадку визнання Товариства банкрутом; − в інших випадках, передбачених законодавством. 11.4. Ліквідація Товариства проводиться призначеною вищим орга-

ном ліквідаційною комісією, а в разі його ліквідації за рішенням суду або арбіт-ражного суду – ліквідаційною комісією, що призначається цими органами.

З дня призначення ліквідаційної комісії до неї переходять повнова-ження правління Товариства щодо управління його справами.

Ліквідаційна комісія несе відповідальність за збитки, заподіяні Това-риству, його акціонерам та третім особам внаслідок її діяльності.

Про початок ліквідації Товариства та строк подання заяв про претен-зії до нього ліквідаційна комісія сповіщає в офіційній пресі.

11.5. Ліквідаційна комісія оцінює наявне майно Товариства, виявляє його кредиторів та дебіторів і розраховується з ними, вживає заходів щодо сплати боргів Товариства третім особам та акціонерам, складає ліквідаційний баланс та подає його вищому органу або органу, що призначив ліквідаційну комісію.

Наявні грошові кошти Товариства, включаючи надходження від роз-продажу його майна, після розрахунків з бюджетом, банками та іншими кре-диторами, а також оплати праці працівників Товариства розподіляються лікві-даційною комісією між акціонерами пропорційно загальній номінальній вар-тості належних їм акцій.

11.6. Ліквідація Товариства вважається завершеною, а Товариство та-ким, що припинило свою діяльність, з моменту внесення запису про це до державного реєстру.

229

Додаток Д

Зразок установчого договору закритого акціонерного товариства

____________________________________________________________ 200 __ р. ____________________________________________________________________________________________________________________________________, які є засновниками товариства, далі – “Засновники”, погодились створити закрите акціонерне товариство _________________________________________, далі – “Товариство”.

Місцезнаходження товариства: ________________________________

1. Мета і предмет діяльності Товариства 1.1. Метою Товариства є задоволення потреб суспільства у науково-

технічній продукції та послугах. 1.2. Предметом діяльності є: − надання інформаційних послуг населенню; − розробка програмної продукції; − виробництво апаратно-програмних комплексів; − надання науково-технічних, консультаційних, посередницьких та

інших послуг; − маркетинг та рекламна діяльність. 1.3. Товариство одержує дозволи (ліцензії) на окремі види діяльності,

якщо це передбачено чинним законодавством. 1.4. Товариство зобов’язане одержати дозвіл на початок робіт в орга-

нах державного нагляду за охороною праці. 1.5. Товариство може створювати дочірні підприємства, філії та пред-

ставництва. 1.6. Діяльність Товариства, проектування і розміщення обладнання та

виробничих потужностей здійснюються відповідно до санітарних вимог, норм техніки безпеки і охорони праці, пожежної та екологічної безпеки, інших обов’язкових вимог та норм, за узгодженнями з відповідними державними органами.

2. Майно і фінансова діяльність Товариства 2.1. Майно Товариства становлять основні фонди та оборотні засоби,

а також інші цінності, вартість яких відображається в самостійному балансі. 2.2. Товариство є власником: − майна, переданого йому учасниками у власність; − одержаних ним доходів; − майна, набутого ним на підставах, не заборонених чинним законо-

давством. Ризик випадкової загибелі або пошкодження майна, що є його власніс-

тю, несе Товариство. 2.3. Товариство самостійно визначає напрями використання чистого

прибутку, що залишаються після внесення платежів, установлених чинним законодавством.

230

Відрахування до бюджету проводяться у порядку і розмірах, перед-бачених чинним законодавством.

2.4. Товариство створює страховий фонд, до якого щорічно відрахо-вує не менш як 5 % від чистого прибутку, поки він не досягне 25 % від розміру статутного фонду.

2.5. Товариство не відповідає за зобов’язаннями держави і учасників, а держава і учасники не відповідають за зобов’язаннями Товариства. У випад-ку, якщо належного Товариству майна не вистачає для покриття боргів і немає можливості для фінансового оздоровлення, Товариство може бути визначено банкрутом за рішенням суду або арбітражного суду.

2.6. У разі ліквідації (реорганізації) учасника як юридичної особи йо-го майнові права переходять до правонаступника.

3. Статутний фонд Товариства 3.1. Учасники створюють статутний фонд Товариства у розмірі

____________________________________________________________ гривень. Статутний фонд поділений на _______________ іменних акцій вартістю

______________________________________________________ гривень кожна. 3.2. Акції розподіляються між Засновниками таким чином: – ___________________________________– _____ іменних акцій або

___ % статутного фонду; – ___________________________________– _____ іменних акцій або

___ % статутного фонду; 3.3. Після реєстрації Товариства перерозподіл акцій між акціонерами

та зміни складу акціонерів регулюються рішеннями зборів. 3.4. Не менше як 50 % номінальної вартості акцій, розподілених між

Засновниками повинно бути внесено до дня скликання установчих зборів. Повна вартість акцій повинна бути оплачена не пізніше року після

реєстрації Товариства. У разі не сплати в установлений строк боржник сплачує за час про-

строчення 10 % річних від суми простроченого платежу. При несплаті протягом 3-х місяців після встановленого строку пла-

тежу Товариство має право реалізувати ці акції. 4. Порядок збільшення та зменшення статутного фонду 4.1. Товариство має право збільшувати статутний фонд шляхом випуску

нових акцій або збільшення їх номінальної вартості, якщо всі раніше випущені акції повністю сплачені за вартістю не нижче номінальної, та зменшувати ста-тутний фонд шляхом зменшення номінальної вартості акцій або зменшуван-ням кількості акції.

Зменшення статутного фонду за наявності заперечень кредиторів То-вариства не допускається.

4.2. У разі зменшення статутного фонду Товариство відшкодує влас-нику акцій збитки, пов’язані зі змінами статутного фонду.

231

5. Розподіл прибутків та збитків Товариства 5.1. Прибуток Товариства утворюється з надходжень від господарсь-

кої діяльності після покриття матеріальних та прирівняних до них витрат і витрат на оплату праці, а також внесення податків та платежів, які передбачені законодавством України.

Чистий прибуток, одержаний після зазначених розрахунків залиша-ється в повному розпорядженні Товариства. Напрямки використання чистого прибутку вирішуються загальними зборами акціонерів.

5.2. Порядок покриття збитків Товариства визначається загальними зборами акціонерів.

6. Органи управління та загальні збори Товариства 6.1. Органами управління Товариством є загальні збори акціонерів та

виконавчий директор. Контрольним органом є ревізійна комісія. 6.2. Вищим органом Товариства є загальні збори, які далі іменуються

“Збори”. У Зборах можуть брати участь з правом дорадчого голосу і члени ви-

конавчих органів, які не є акціонерами. 6.3. До компетенції Зборів належить: а) затвердження основних напрямків діяльності Товариства і затвер-

дження планів та звітів про їх виконання; б) затвердження річних результатів діяльності Товариства, включаю-

чи його дочірні підприємства, затвердження звітів і висновків ревізійної комі-сії, порядку розподілу прибутку, визначення порядку покриття збитків, прий-няття рішень про взяття кредитів;

в) затвердження правил процедури та інших внутрішніх документів, визначення організаційної структури Товариства;

г) вирішення питання про придбання Товариством часток його учас-ників, купівля цінних паперів;

д) прийняття рішення про укладення господарських договорів на су-му, що перевищує 1000 (одну тисячу) неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, затвердження договорів (угод), укладених Товариством на суму в межах від 500 до 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

е) укладення та розірвання трудового контракту з виконавчим дирек-тором Товариства;

ж) створення, реорганізація та ліквідація дочірніх підприємств, філій та представництв, затвердження їх статутів та положень;

з) визначення умов оплати праці службових осіб Товариства, його дочірніх підприємств, філій та представництв;

и) винесення рішень про притягнення до майнової відповідальності посадових осіб Товариства;

і) прийняття рішення про припинення діяльності Товариства, призна-чення ліквідаційної комісії, затвердження ліквідаційного балансу;

к) встановлення розміру, форми і порядку внесення учасниками до-даткових окладів;

л) внесення змін до статуту Товариства; м) виключення учасника з Товариства; н) зміни і доповнення до установчого договору.

232

Рішення зборів приймаються більшістю у 3/4 голосів акціонерів, які беруть участь у Зборах, з таких питань: а) зміна статуту; б) прийняття рішення про припинення діяльності; в) створення та припинення діяльності дочірніх підприємств, філій та представництв Товариства.

З решти питань рішення приймаються простою більшістю голосів акціонерів, які беруть участь у Зборах.

6.4. Акціонери на Зборах мають кількість голосів, пропорційну роз-міру їх часток у статутному фонді Товариства.

Збори вважаються повноважними, якщо на них присутні акціонери (представники), що володіють у сукупності більш як 60 % голосів, а з питань, які потребують одностайності – всі акціонери.

6.5. Будь-який з акціонерів має право вимагати розгляду питання на зборах за умовою, що воно було ним (ними) поставлено не пізніш як за 40 днів до початку Зборів акціонером (акціонерами), який володіє (володіють) не менш, як 10 % акцій. Не пізніш як за 45 днів до скликання Зборів акціонерам повинна бути надана можливість ознайомитись з документами, пов’язаними з порядком денним Зборів. З питань, не включених до порядку денного, рішення Зборами прийматися не можуть.

6.6. Голосування на Зборах проводиться за принципом: одна акція – один голос.

Представник акціонера може бути постійним або призначеним на пев-ний строк. Акціонер має право в будь-який час замінити свого представника у вищому органі, довівши про це до відома виконавчого органу.

6.7. Збори акціонерів збираються не рідше двох разів на рік. Позачер-гові засідання Зборів можуть проводитись у разі неплатоспроможності Това-риства, або коли цього вимагають інтереси Товариства.

У випадку виходу акціонера з Товариства, Збори обов’язково скли-каються протягом трьох тижнів з моменту закінчення кварталу, в якому акціо-нер побажав вийти з Товариства для затвердження квартального балансу та звіту про фінансово-господарські результати роботи для здійснення розрахун-ків за акціями.

6.8. Акціонери, які володіють у сукупності більш як 20 % голосів, мають право вимагати скликання позачергових Зборів у будь-який час і з будь-якого приводу. Якщо протягом 20 днів правління не виконало вказаної вимоги, вони мають право самі скликати Збори.

Виконавчий орган 6.9. Виконавчим органом Товариства, який здійснює керівництво йо-

го поточною діяльністю, є виконавчий директор. 6.10. Виконавчий директор вирішує усі питання діяльності Товарист-

ва, за винятком тих, що віднесені до виключної компетенції Зборів. Виконав-чий директор має право без довіреності здійснювати дії від імені Товариства.

6.11. Збори акціонерів укладають з виконавчим директором строко-вий трудовий договір (контракт).

6.12. Голова правління має право без довіреності виконувати дії від імені Товариства. Інші члени правління також можуть бути наділені цим правом.

233

Головою правління та членами правління можуть бути особи, які пе-ребувають з Товариством у трудових відносинах.

Ревізійна комісія 6.13. Контроль за фінансово-господарською діяльністю правління здійс-

нюється ревізійною комісією, яка обирається з числа акціонерів. 6.14. Ревізійна комісія доповідає результати проведених нею переві-

рок Зборам. Ревізійна комісія складає висновок за річними звітами та балансами.

Без висновку ревізійної комісії Збори не мають права затверджувати баланс Товариства.

Ревізійна комісія має право ставити питання про скликання поза-чергових Зборів, якщо виникла загроза суттєвим інтересам Товариства або виявлені зловживання службовими особами Товариства.

7. Права акціонерів 7.1. Акціонери Товариства мають право: – брати участь в управлінні справами; – одержувати частку прибутку від діяльності Товариства і дочірніх

закладів; – одержувати інформацію про діяльність Товариства, ознайомлюва-

тись з даними бухгалтерського обліку, звітності та іншою документацією; – на переваги при одержанні виробленої Товариством продукції і пос-

луг, наданих ним; – вийти в установленому порядку з Товариства. 7.2. При виході акціонера з Товариства йому виплачується частина

вартості активів Товариства на момент виходу, що пропорційні частці акцій належних такому акціонеру. Частина вартості активів з метою збереження від інфляції переводиться за курсом Національного банку України на момент ви-ходу акціонера з Товариства в долари США. Виплата коштів акціонеру, що ви-був, після затвердження Зборами квартального балансу та звіту про фінансово-господарські результати роботи Товариства здійснюється в національній ва-люті України за курсом Національного банку України на момент оплати кош-тів. Акціонеру, який вибув, виплачується належна йому частина прибутку, одержаного Товариством в господарському році, до моменту виходу акціонера із складу Товариства. Майно, передане акціонером Товариству у користуван-ня, повертається акціонеру при його виході із Товариства в натуральній формі без додаткової винагороди за користування таким майном.

7.3. У випадку реорганізації або ліквідації акціонера – юридичної особи, до складу акціонерів Товариства за згодою Зборів можуть вступити право нас-тупники реорганізованого або ліквідованого акціонера – юридичної особи.

При відмові правонаступників від вступу до Товариства або відмови Зборів від прийняття до складу Товариства правонаступника, останньому ви-плачується вартість акцій, що належали реорганізованому або ліквідованому акціонеру. Вартість акцій визначається відповідно до п. 7.2. цього договору. У випадку, коли учасником, що вибув, було передано Товариству майно у корис-тування, правонаступникам повертається таке майно в натуральній формі. При відмові правонаступників від отримання майна в натуральній формі Збори

234

акціонерів мають право прийняти рішення про виплату вартості цього майна за станом на день реорганізації або ліквідації акціонера-юридичної особи.

8. Обов’язки акціонерів 8.1. Акціонери Товариства зобов’язані: – сприяти Товариству у здійсненні ним статутної діяльності; – робити внески в порядку і розмірах, передбачених установчим до-

говором і даним статутом; – робити додаткові внески в розмірах, способом і в порядку, прийня-

тими рішенням Зборів; – виконувати прийняті у встановленому порядку зобов’язання по від-

ношенню до Товариства згідно з установчими документами; – не розголошувати конфіденційну інформацію про діяльність Товариства. 8.2. Акціонер має право звертатися до суду з заявою про визнання

недійсним рішення Зборів, винесеного з порушенням закону або установчих документів, за умови, що таке рішення прийняте у відсутності акціонера або він залишився у меншості при винесенні рішення, або був навмисне введений в оману відносно суті рішення.

9. Відповідальність Товариства і учасників 9.1. Товариство зобов’язане не завдавати шкоду навколишньому се-

редовищу, не порушувати права та інтереси громадян, своїх робітників, під-приємців, підприємств, організацій і держави.

9.2. За завдану шкоду і збитки Товариство несе майнову та іншу від-повідальності, що встановлені чинним законодавством.

При втраті працездатності робітника Товариство забезпечує потерпі-лому відшкодування витрат у випадках і порядку, передбачених чинним зако-нодавством.

9.3. У випадку, якщо належного Товариству майна не вистачає для покриття боргів і немає можливості для фінансового оздоровлення, Товарист-во може бути визнане банкрутом за рішенням суду або арбітражного суду.

9.4. Збитки Товариства відшкодовуються за рахунок страхового фон-ду, а у випадку, якщо коштів страхового фонду не вистачає, – за рахунок ін-ших коштів, наявних у Товаристві, а при нестачі цих – за рахунок реалізації майна Товариства або додаткових внесків.

9.5. Акціонер, який не виконав чи виконав не належним чином свої обов’язки за даним договором, зобов’язаний відшкодувати іншим акціонерам прямі збитки. Під прямими збитками слід розуміти збитки, як наслідок пору-шення договору. Непрямі збитки відшкодуванню не підлягають.

10. Обставини форс-мажорної сили 10.1. Акціонери звільняються від відповідальності за повне чи част-

кове невиконання обов’язків за договором, якщо невиконання склалося внас-лідок дії обставин надзвичайного характеру, які акціонери не в змозі ні перед-бачити, ні запобігти. До таких обставин, зокрема, відносяться заборонні заходи державних органів, війна чи воєнні дії, блокада, ембарго, пожежі, повені та інші стихійні лиха.

235

Акціонер, по відношенню до якого складаються обставини неперебор-ної сили, зобов’язаний терміново у письмовій формі інформувати про їх на-стання інших акціонерів. Ця інформація повинна містити відомості про харак-тер обставин та, за можливістю, оцінку їх впливу на виконання акціонером його обов’язків за договором.

По припиненню дії цих обставин акціонер, по відношенню до якого вони діяли, повинен терміново повідомити про це інших акціонерів у письмо-вій формі, з визначенням строків, в які передбачається виконати обов’язки. Якщо акціонер не направить чи направить несвоєчасно необхідне повідомлен-ня, він зобов’язаний відшкодувати іншим акціонерам збитки, створені несвоє-часним повідомленням.

При виникненні обставин непереборної сили строк виконання обов’яз-ків за цим договором відсувається згідно з часом дії цих обставин та їх наслідків.

Якщо невиконання обов’язків продовжуються в зв’язку з обставина-ми непереборної сили більше 6 місяців і немає можливості зробити обов’яз-кову заяву про дату припинення обставин та виконання обов’язків більше як 6 мі-сяців, будь-який акціонер має право розірвати договір без попереджувального строку з терміновим вступом розриву у силу і при цьому жоден з акціонерів не має права на відшкодування збитків внаслідок розриву.

Інші акціонери можуть прийняти рішення про збереження дії договору по відношенню до них незалежно від вибуття акціонера, який розірвав договір.

10.2. Даний договір вступає в силу з моменту його підписання і може бути змінений чи доповнений за згодою сторін, які підписали договір.

Від ___________________________________ Вiд ___________________________________

236

Додаток Е

Зразок статуту закритого акціонерного товариства

_______________________________________ 1. Загальні положення 1.1. Закрите акціонерне товариство ___________________________,

яке далі іменується “Товариство”, створено на засадах угоди між ___________________________________________________________________ ,

(прізвища, ім’я по батькові) які є учасниками товариства і іменуються далі “Учасники”.

1.2. Товариство діє на підставі цього статуту, установчого договору і відповідно до Законів України: “Про господарські товариства”, “Про власність”, “Про зовнішньоекономічну діяльність”, Господарського кодексу України.

1.3. Товариство здійснює вільний вибір видів підприємницької діяль-ності, самостійно формує програми діяльності, вибирає постачальників та споживачів продукції, робіт і послуг, встановлює ціни відповідно до чинного законодавства.

Для здійснення підприємницької діяльності Товариство залучає і ви-користовує матеріально-технічні, фінансові, трудові та інші види ресурсів, використання яких не заборонено чинним законодавством.

1.4. Товариство є юридичною особою, володіє відокремленим май-ном, має самостійний баланс, від свого імені набуває майнові та особисті не-майнові права, несе обов’язки, може бути позивачем і відповідачем в суді.

1.5. Товариство відкриває розрахунковий та інші рахунки в банках України, а також у банках інших держав, якщо це дозволено їх чинним зако-нодавством.

1.6. Товариство має товарний знак, круглу печатку та кутовий штамп із своїми реквізитами.

1.7. Місцезнаходження Товариства: ____________________________________________________________________

(адреса) 2. Мета і предмет діяльності Товариства 2.1. Метою Товариства є задоволення потреб суспільства у науково-

технічній продукції. 2.2. Предметом діяльності є: − надання інформаційних послуг населенню; − розробка програмної продукції; − виробництво апаратно-програмних комплексів; − надання науково-технічних, консультаційних, посередницьких та

інших послуг; − маркетинг та рекламна діяльність. 2.3. Товариство одержує дозволи (ліцензії) на окремі види діяльності,

якщо це передбачено чинним законодавством. 2.4. Товариство зобов’язане одержати дозвіл на початок робіт в орга-

нах державного нагляду з охорони праці.

237

2.5. Товариство може створювати дочірні підприємства, філії та представництва.

2.6. Діяльність Товариства, проектування і розміщення обладнання та виробничих потужностей здійснюється відповідно до санітарних вимог, норм техніки безпеки і охорони праці, пожежної та екологічної безпеки, інших обов’язковими вимог та норм і за узгодженням з відповідними державними органами.

3. Зовнішньоекономічна діяльність Товариства 3.1. Товариство самостійно здійснює зовнішньоекономічну діяльність

згідно з чинним законодавством. 3.2. Предметом зовнішньоекономічної діяльності є: – експорт та імпорт послуг, товарів та капіталів; – надання іноземним юридичним та фізичним особам послуг, що ста-

новлять предмет діяльності Товариства; – представлення інтересів іноземних юридичних та фізичних осіб на

території України, представлення інтересів юридичних та фізичних осіб Укра-їни за її межами;

– спільна підприємницька діяльність з іноземними підприємствами та організаціями і проведення з ними спільних господарських операцій на тери-торії України та за її межами.

3.3. Валютні відрахування до бюджету провадяться у порядку і роз-мірах, передбачених чинним законодавством. Інші вилучення валютних кош-тів Товариства забороняються.

Товариство на свій розсуд використовує належну йому частку валют-ної виручки.

3.4. Товариство має право одержувати кредити від зарубіжних креди-торів. При цьому валюта зараховується на баланс товариства і використову-ється ним самостійно. Держава не несе відповідальності за одержаними това-риством кредитами.

4. Майно і фінансова діяльність Товариства 4.1. Майно Товариства становлять основні фонди та оборотні засоби,

а також інші цінності, вартість яких відображається в самостійному балансі товариства.

4.2. Товариство є власником: – майна, переданого йому учасниками у власність; – одержаних ним доходів; – майна, набутого ним на підставах, не заборонених чинним законо-

давством. Ризик випадкової загибелі або пошкодження майна, що є його власніс-

тю, несе Товариство. 4.3. Товариство самостійно визначає напрями використання чистого

прибутку, що залишається після внесення платежів, установлених чинним законодавством.

Відрахування до бюджету провадяться у порядку і розмірах, перед-бачених чинним законодавством.

238

4.4. Товариство створює страховий фонд, до якого щорічно відрахо-вує не менш як 5 % від чистого прибутку, поки він не досягне 25 % від розміру статутного фонду.

4.5. Товариство не відповідає за зобов’язаннями держави і учасників, а держава і учасники не відповідають за його зобов’язаннями, у випадку, якщо належного Товариству майна не вистачає для покриття боргів і немає можли-вості для фінансового оздоровлення, воно може бути визнано банкрутом за рішенням суду або арбітражного суду.

4.6. У разі ліквідації (реорганізації) учасника як юридичної особи йо-го майнові права переходять до правонаступників.

5. Статутний фонд 5.1. Статутний фонд Товариства становить _____________________

____________________________________________________________ гривень. 5.2. Вклад учасника в статутний фонд, оцінений у гривнях, складає

його частку у статутному фонді. Розміри і види вкладів учасників, порядок оцінки і внесення ними

вкладів вказані в установчому договорі. 6. Порядок збільшення та зменшення статутного фонду 6.1. Товариство має право збільшувати статутний фонд шляхом ви-

пуску нових акцій або збільшення їх номінальної вартості, якщо всі раніше випущені акції повністю сплачені за вартістю, не нижче номінальної, та змен-шувати статутний фонд шляхом зменшення номінальної вартості акцій або зменшення кількості акцій.

Зменшення статутного фонду за наявності заперечень кредиторів То-вариства не допускається.

6.2. У разі зменшення статутного фонду Товариство відшкодовує вла-снику акцій збитки, пов’язані з змінами статутного фонду.

7. Розподіл прибутків та збитків Товариства 7.1. Прибуток Товариства утворюється з надходжень від господарсь-

кої діяльності після покриття матеріальних та прирівняних до них витрат, ви-трат на оплату праці, а також внесення податків та платежів, які передбачені законодавством України.

Чистий прибуток, одержаний після зазначених розрахунків, залиша-ється в повному розпорядженні Товариства. Напрямки використання чистого прибутку вирішуються загальними зборами акціонерів.

7.2. Частину прибутку, яку вирішують направити на виплату дивіден-дів визначають збори. Розподілення цієї частини прибутку провадиться пропор-ційно часткам засновників у статутному фонді Товариства.

7.3. Порядок покриття збитків Товариства визначається загальними зборами акціонерів.

8. Органи управління Товариства 8.1. Органами управління Товариством є загальні збори акціонерів та

виконавчий директор. Контрольним органом є ревізійна комісія і загальні збори.

239

8.2. Вищим органом Товариства є загальні збори, які далі іменуються “Збори”. У зборах можуть брати участь, з правом дорадчого голосу і члени виконавчих органів, які не є акціонерами.

8.3. До компетенції зборів належить: а) визначення основних напрямів діяльності Товариства і затверджен-

ня планів та звітів про їх виконання; б) затвердження річних результатів діяльності Товариства, включаю-

чи його дочірні підприємства, затвердження звітів і висновків ревізійної комі-сії, порядку розподілу прибутку, визначення порядку покриття збитків, прий-няття рішень про взяття кредитів;

в) затвердження правил процедури та інших внутрішніх документів Товариства, визначення організаційної структури;

г) вирішення питання про придбання Товариством часток його учас-ників, купівля цінних паперів;

д) прийняття рішення про укладення господарських договорів на су-му, що перевищує 1000 (одну тисячу) неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, затвердження договорів (угод), укладених Товариством на суму в межах від 500 до 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

е) укладення та розірвання трудового контракту з виконавчим дирек-тором Товариства;

ж) створення, реорганізація та ліквідація дочірніх підприємств, філій та представництв, затвердження їх статутів та положень;

з) визначення умов оплати праці службових осіб Товариства, його дочірніх підприємств, філій та представництв;

и) винесення рішень про притягнення до майнової відповідальності посадових осіб Товариства;

і) прийняття рішення про припинення діяльності Товариства, призна-чення ліквідаційної комісії, затвердження ліквідаційного балансу;

к) встановлення розміру, форми і порядку внесення учасниками до-даткових вкладів;

л) внесення змін до статуту; м) виключення учасника з Товариства; н) зміни і доповнення установчого договору. Рішення Зборів приймаються більшістю у 3/4 голосів акціонерів, які

беруть участь у зборах, з наступних питань: а) зміна статуту; б) прийняття рі-шення про припинення діяльності; в) створення та припинення діяльності до-чірніх підприємств, філій та представництв Товариства.

З решти питань рішення приймаються простою більшістю голосів акціонерів, які беруть участь у Зборах.

8.4. Акціонери мають кількість голосів, пропорційну розміру їх час-ток у статутному фонді Товариства.

Збори вважаються повноважними, якщо на них присутні акціонери (представники), що володіють у сукупності більш як 60 % голосів, а з питань, які потребують одностайності, – всі акціонери.

8.5. Будь-який з акціонерів має право вимагати розгляду питання на Зборах за умовою, що воно було ним (ними) поставлено не пізніш як за 40 днів

240

до їх початку акціонером (акціонерами), який володіє (володіють) не менш як 10 % акцій. Не пізніш як за 45 днів до скликання Зборів акціонерам повинна бути надана можливість для ознайомлення з документами, пов’язаними з по-рядком денним Зборів. З питань, не включених до порядку денного, рішення прийматися не можуть.

8.6. Голосування на Зборах проводиться за таким принципом: одна акція – один голос.

Представник акціонера може бути постійним або призначеним на пов-ний строк. Акціонер вправі в будь-який час замінити свого представника у вищому органі, довівши про це до відома виконавчий орган.

8.7. Збори скликаються не рідше двох разів на рік. Позачергові Збори скликаються у разі неплатоспроможності товариства, у міру необхідності, як-що цього вимагають інтереси Товариства.

8.8. Акціонери, які володіють у сукупності більш як 20 % голосів, вправі вимагати скликання позачергових Зборів у будь-який час і з будь-якого приводу. Якщо протягом 20 днів правління не виконало вказаної вимоги, вони мають право самі скликати Збори.

Виконавчий орган 8.9. Виконавчим органом Товариства, який здійснює керівництво йо-

го поточною діяльністю є виконавчий директор. 8.10. Виконавчий директор вирішує усі питання діяльності Товарист-

ва, за винятком тих, що віднесені до виключної компетенції Зборів. Виконавчий директор має право без довіреності здійснювати дії від

імені Товариства. 8.11. Збори акціонерів укладають з виконавчим директором строко-

вий трудовий договір (контракт). Ревізійна комісія 8.12. Контроль за фінансово-господарською діяльністю правління

здійснюється ревізійною комісією, яка обирається з числа акціонерів. 8.13. Ревізійна комісія доповідає результати проведених нею переві-

рок Зборам. Ревізійна комісія складає висновок за річними звітами та балансами.

Без висновку ревізійної комісії Збори не мають права затверджувати баланс Товариства.

Ревізійна комісія має право ставити питання про скликання позачер-гових Зборів, якщо виникла загроза суттєвим інтересам Товариства або вияв-лені зловживання службовими особами Товариства.

9. Права акціонерів 9.1. Акціонери Товариства мають право: – брати участь в управлінні справами; – одержувати частку прибутку від діяльності Товариства і дочірніх

закладів; – одержувати інформацію про діяльність Товариства, ознайомлюва-

тись з даними бухгалтерського обліку, звітності та іншою документацією;

241

– на переваги при одержанні послуг, які надаються Товариством; – вийти в установленому порядку з Товариства. 9.2. При виході акціонера з Товариства йому виплачується частина

вартості активів Товариства на момент виходу, що пропорційні частці акцій належних такому акціонеру. Частина вартості активів на момент виходу з ме-тою збереження від інфляції переводиться за курсом Національного банку України на момент виходу акціонера з Товариства в долари США. Виплата коштів акціонеру, який вибув, після затвердження зборами квартального балансу та звіту про фінансово-господарські результати роботи товариства здійснюєть-ся в національній валюті України за курсом Національного банку України на момент оплати коштів.

Акціонеру, який вибув, виплачується належна йому частина прибут-ку, одержаного Товариством в господарському році, до моменту виходу акціо-нера із його складу.

Майно, передане акціонером Товариству у користування, повертаєть-ся акціонеру при його виході із Товариства в натуральній формі без додаткової винагороди за користування таким майном.

9.3. У випадку реорганізації або ліквідації акціонера-юридичної осо-би, до складу акціонерів Товариства за згодою Зборів можуть вступити право-наступники реорганізованого або ліквідованого акціонера-юридичної особи.

При відмові правонаступників від вступу до Товариства або відмові Зборів від їх прийняття до його складу, останнім виплачується вартість акцій, що належали реорганізованому або ліквідованому акціонеру. Вартість акцій визначається відповідно до п. 9.2. цього договору. У випадку, коли учасником, який вибув, було передано Товариству майно у користування, правонаступни-кам повертається таке майно в натуральній формі. При відмові правонаступ-ників від отримання майна в натуральній формі Збори мають право прийняти рішення про виплату вартості цього майна за станом на день реорганізації або ліквідації акціонера-юридичної особи.

9.4. Акціонер Товариства має право за згодою Зборів передати части-ну своїх акцій або всі акції одному або декільком акціонерам, а також третім особам. Акціонери Товариства користуються переважним правом придбання акцій іншого акціонера.

Передача акцій або їх частини третій особі можлива після повного внесення акціонером, який передає акції, вартості належних йому акцій.

При передачі акцій або їх частини третій особі, до неї одночасно пе-реходять відповідні права та обов’язки акціонера, який передав повністю або частково належні йому акції. Обсяг прав та обов’язків визначається обсягом отриманих акцій.

Акції Товариства можуть бути викуплені ним самим лише за рахунок вільного прибутку, що залишився в його розпорядженні. В такому випадку Товариство повинно протягом одного року з моменту придбання акцій розпо-всюдити ці акції серед акціонерів Товариства або третіх осіб, якщо на це є згода Зборів, або ж анулювати такі акції.

Протягом того періоду, коли акції знаходяться у власності Товарист-ва, розподіл прибутку, а також голосування і визначення кворуму у засіданнях Зборів відбувається без врахування придбаних ним акцій.

242

10. Обов’язки акціонерів 10.1. Акціонери Товариства зобов’язані: – робити внески в порядку і розмірах, передбачених установчим до-

говором і цим статутом; – робити додаткові внески в розмірах, способом і в порядку, прийня-

тими рішенням Зборів; – виконувати прийняті у встановленому порядку зобов’язання по від-

ношенню до Товариства згідно з установчими документами; – не розголошувати конфіденційну інформацію про діяльність Това-

риства; – сприяти Товариству в здійсненні ним статутної діяльності. 10.2. Учасник Товариства, який систематично не виконує або чинить

перешкоди досягненню його мети, може бути виключений з Товариства. При цьому цей учасник (або його представник) у голосуванні участі не бере.

10.3. Акціонер має право звертатися до суду з заявою про визнання недійсним рішення Зборів, винесеного з порушенням закону або установчих документів Товариства, за умові, що таке рішення прийняте у відсутності акціо-нера, або він залишився у меншості при винесенні рішення, або був навмисне введений в оману відносно суті рішення.

11. Припинення діяльності Товариства 11.1. Припинення діяльності Товариства відбувається шляхом його

реорганізації або ліквідації. Припинення окремих видів діяльності Товариства здійснюється при закінченні строку дії відповідних ліцензій (дозволів).

11.2. Реорганізація Товариства відбувається за рішенням Зборів. При цьому вся сукупність прав та обов’язків Товариства переходить до його право-наступників.

11.3. Ліквідація Товариства провадиться за рішенням Зборів, а також на підставі рішення суду або арбітражного суду:

– за поданням банків у разі неплатоспроможності Товариства; – за поданням органів, що контролюють діяльність Товариства, у разі

систематичного або грубого порушення ним законодавства; – у інших випадках передбачених законодавством. 11.4. Товариство вважається реорганізованим або ліквідованим з мо-

менту виключення його з державного реєстру України. Від ____________________________________ Вiд ____________________________________

243

Додаток Ж

Зразок договору оренди обладнання м. ____________ “____” ___________ 20 ___ р.

Орендодавець: ______________________________________________,

в особі директора _____________________________________________________, який діє на підставі статуту, з одного боку, і

Орендар: ___________________________________________________, в особі _____________________________________________________________, який діє на підставі довіреності № ______ від “_____” ___________ 20 __ р.‚ з іншого боку‚

уклали цей договір про наступне:

1. Предмет договору Орендодавець передає‚ а орендар бере в тимчасове володіння та ко-

ристування наступне обладнання (далі за текстом – “Майно‚ що орендується”): 1.1. Найменування: _________________________________________ . 1.2. Стан (якість) Майна‚ що орендується‚ на момент передачі в оренду:

___________________________________________________________________.

2. Мета оренди Промислове використання.____________________________________

3. Порядок передачі майна в оренду 3.1. Майно‚ що орендується‚ повинно бути передано орендодавцем та

прийнято орендарем протягом 10 днів з моменту підписання даного договору. 3.2. Передача майна в оренду здійснюється відповідними фахівцями

сторін за актом передачі.

4. Термін оренди 4.1. Майно‚ що орендується‚ вважається переданим орендареві з мо-

менту підписання акта про прийом майна. 4.2. Термін оренди складає __ з моменту прийняття Майна‚ що орен-

дується‚ за актом приймання. 4.3. Термін оренди може бути скорочений лише за згодою сторін.

5. Орендна плата та порядок розрахунків 5.1. Розмір орендних платежів складає_____________________ грн.

_________________________ (з ПДВ). 5.2. Орендна плата сплачується в безготівковому порядку на розра-

хунковий рахунок орендодавця наперед не пізніше _______________________. (термін)

5.3. Розмір орендної плати може переглядатися за згодою сторін один раз протягом _______________________________________________________.

(термін)

244

6. Права та обов’язки орендодавця 6.1. Орендодавець має право здійснювати перевірку порядку викорис-

тання орендарем Майна‚ що орендується‚ у відповідності до умов цього договору. 6.2. Орендодавець зобов’язаний: – ознайомити орендаря з правилами технічної експлуатації Майна‚

що орендується‚ і за необхідності направити свого фахівця для проведення відповідного інструктажу на місці експлуатації;

– надавати інформаційне та консультаційне сприяння орендареві що-до порядку правильної експлуатації Майна‚ що орендується.

7. Права та обов’язки орендаря 7.1. Орендар зобов’язується: – використовувати Майно‚ що орендується‚ за його цільовим призна-

ченням у відповідності до п. 2. цього договору; – своєчасно здійснювати орендні платежі; – дотримуватися належного режиму експлуатації та зберігання Май-

на‚ що орендується‚ у відповідності до технічної документації; – усунути можливість доступу до Майна‚ що орендується‚ некомпе-

тентних осіб; – утримувати Майно‚ що орендується‚ у повній справності.

8. Порядок повернення майна орендодавцю 8.1. Після закінчення терміну оренди орендар зобов’язаний протягом

______ повернути Майно‚ що орендується‚ орендодавцю разом з тарою‚ упаков-кою та технічною документацією (комплектно) за актом передачі.

8.2. Повернення майна‚ що орендується‚ здійснюється відповідними фахівцями сторін.

8.3. Майно‚ що орендується‚ повинно бути передано орендодавцю у справному стані з урахуванням нормального зносу.

8.4. Майно‚ що орендується‚ може бути викуплене орендарем (повністю або частково) в порядку та на умовах‚ передбачених згодою сторін.

9. Відповідальність сторін 9.1. Орендар несе наступну відповідальність за цим договором: – у випадку прострочення в прийнятті Майна‚ що орендується‚ пеня

в розмірі __________________ від вартості майна за кожен день прострочення; – у випадку прострочення по сплаті орендних платежів пеня в розмірі

_____________________________ від суми боргу за кожен день прострочення; – у випадку нецільового використання Майна‚ що орендується‚ штраф у

розмірі _________________________________ від суми річної орендної плати; – за передачу Майна‚ що орендується‚ або його частини в суборенду

без згоди орендодавця штраф у розмірі ______________________________ грн. 9.2. Орендодавець несе наступну відповідальність за даним договором: – у випадку прострочення по здачі орендареві Майна‚ що орендуєть-

ся‚ пеня в розмірі _________________________ від його договірної вартості за кожен день прострочення.

245

10. Підстави дострокового розірвання договору 10.1. Припинення дії договору в односторонньому порядку не підля-

гає‚ за винятком випадків‚ коли одна із сторін систематично порушує умови договору та свої зобов’язання.

10.2. Інші підстави. ____________________________________________________________________ _____________________________________________________________

11. Умови узгодження зв’язку між сторонами Повноважними представниками сторін за цим договором є: Орендар: ____________________________________ телефон _______. Орендодавець: _______________________________ телефон _______.

12. Особливі умови договору

________________________________________________________________________________________________________________________________________ ____________________________________________________________________ ____________________________________________________________________

13. Інші умови 13.1. Цей договір укладено у двох оригінальних примірниках‚ по од-

ному для кожної із сторін. 13.2. У випадках, не передбачених цим договором, сторони керують-

ся чинним цивільним законодавством. 13.3. Після підписання договору всі попередні переговори за ним‚ лис-

тування, попередні угоди та протоколи про наміри з питань, що так чи інакше стосуються цього договору, втрачають юридичну силу.

13.4. Усі виправлення за текстом цього договору мають юридичну силу лише при взаємному їх посвідченні представниками сторін у кожному окремому випадку.

14. Додатки до договору 14.1. До цього договору додається:

________________________________________________________________________________________________________________________________________ ____________________________________________________________________ ____________________________________________________________________

14.2. Додатки до цього договору складають його невід’ємну частину.

Юридичні адреси, банківські реквізити і підписи сторін

____________________________________________________________________ ____________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

246