Неля Шейко-Медведєва

Чарівна зернина

П’єса-казка на 2 дії

ДІЙОВІ ОСОБИ

Д і в ч и н к а Н а с т я

Х л і б о д а р к а - ч а р і в н и ц я

К і т Т и м о ф і й

З о з у л я У л я

М и ш к а М а р у ш к а

М у р а ш к а Л ю с я

К о н и к С ю р л я - Ц в і р л я

Т і т о н ь к а Л а с т і в к а

Г у с е н и ц я В о л о х а н я

С о н ц е

О к р а є ц ь х л і б а

Ранок Дитяча кімната. Яскравий килимок. Світлі меблі. На стіні

— годинник із зозулею. Дівчинка Н а с т я снідає. На м’якому кріслі

дрімає К і т .

Н а с т я (до Кота). Тимохо, доїж хліб! (Показує надкушений

окраєць. Кіт заперечливо нявчить.) Ну, доїж, а то бабуся знову

бурчатиме: «Хто хліб не шанує, на того лихо чатує... »

К і т нявчить ствердно.

І ти такий, як всі... (Підходить до Кота.) Я ж поспішаю... В нас

сьогодні у дворі змагання: хто кого на скакалці перескаче...

(Виглядає у вікно.) Вже збираються... (До Кота.) Доїж... Я тебе з

собою візьму...

К і т нявчить заперечливо.

Тоді я його викину!

К і т стрепенувся й сердито занявчав. З годинника вискочила

З о з у л я і стривожено прокукала дев’ять разів.

Н а с т я (до Зозулі). І ти проти мене? Кажу ж вам: ніколи... (До

себе самої.) Я його у вікно викину... І ніхто не дізнається.

О к р а є ц ь Х л і б а . Не кидай мене! Не кидай!

Н а с т я (вражено озирається). Ой, хто ж це? Це мені здалося...

Адже хліб не вміє говорити... (Намагається взяти Окраєць, але він

наче приріс до стола.) Ого! Ще й пручається! Ач, який! (Відірвавши

Окраєць.) Я ж сильніша!

З Окрайцем, який намагається пручатися, йде до вікна. К і т

біжить їй навперейми. Зозуля вражено кукнувши, завмирає.

Н а с т я (до Кота). Тпрусь!

Кидає Окраєць під шафу. І в цю ж мить стає малою, не більшою

за Кота.

Н а с т я (вражено роззираючись). Ой. що це? Стіл виріс...

(Жахаючись Кота.) Який ти став величезний!

К і т . Це ти стала коротулькою! Ти!

З о з у л я . Догралася... Доскакалася...

Н а с т я . Ви... говорите?!

К і т . Несила вже мовчати!

З о з у л я . Щодня одне й те ж!

Н а с т я . А що я такого зробила? Подумаєш, окраєць...

К і т . Якби ти знала, як він дістається, ти б так не говорила...

Н а с т я . Знаю! Бабуся купує... (Опам’ятавшись.) Бабусю!

Бабусенько!

К і т . Дарма кричиш. Ніхто тебе не почує...

З о з у л я . Ми ж у казці. В казці!

Н а с т я . Я не хочу бути малою! Відчаклуйте мене!

З о з у л я , К і т (разом). Ми не вміємо.

К і т . А може, Окраєць зуміє?

Н а с т я (піднімаючи Окраєць). Окрайцю, ану відчаклуй мене!

Чуєш?

Звучить дивна мелодія, в якій чується посвист вітру, докірливий

шепіт пшеничної ниви, тривожний передзвін стиглих колосків.

Окраєць вислизає з Настиних рук і зникає. Натомість в кімнаті

з’являється молода гарна жінка із зеленим волоссям, прибраним

весняними квітками, у довгій сукні, що міниться відтінками

коричневого, зеленого, синього. В руці у неї пучечок пролісків.

Н а с т я , зойкнувши, закриває обличчя руками. К і т ,

виструнчившись, завмирає. З о з у л я чемно вклоняється.

Ж і н к а. То ось яка ти, Насте?

Н а с т я (не відкриваючи обличчя). А ти... хто така?

Ж і н к а. Люди звуть мене Хлібодаркою-Чарівницею.

Н а с т я (крадькома позираючи). Ти... з мого Окрайчика?

Х л і б о д а р к а - Ч а р і в н и ц я . Ні. Але я допомагаю людям

виростити гарний урожай, дбаю про кожну зернину. А ти знаєш,

скільки зернин треба, щоб з’явився на світі твій Окраєць?

Н а с т я . Не знаю. (Квапливо.) Але я більше не буду. Відчаруй

мене!

К і т . Не вір їй! Не вір!

З о з у л я . Чули вже ці обіцянки! Чули!

Н а с т я (сердито). Кажу, що не буду, значить, не буду! Я хочу

знову вирости! Мене подружки чекають... На змагання!

Х л і б о д а р к а - Ч а р і в н и ц я . Що ж, я допоможу тобі. Але ти

мусиш до завтрашнього вечора викохати один-єдиний колосок і

спекти одну-єдину паляницю...

Н а с т я . Я? Я ж не вмію!

Х л і б о д а р к а - Ч а р і в н и ц я . А ти спробуй. Це і важко, й

приємно...

Н а с т я (благально). Відчаклуй мене зараз. А бабуся до завтра

спече тобі паляницю. Вона вміє!

Х л і б о д а р к а - Ч а р і в н и ц я . Ні, ти мусиш усе зробити сама.

Інакше назавжди залишишся малою.

Н а с т я . Назавжди малою?! (Неохоче.) Ну, нехай... Спробую.

Х л і б о д а р к а - Ч а р і в н и ц я . Тоді ходімо, Насте!

Н а с т я . Куди?!

Х л і б о д а р к а - Ч а р і в н и ц я . В чарівну казку. Туди, де хліб

росте...

Х л і б о д а р к а - Ч а р і в н и ц я торкається Н а с т і пучком

пролісків. Лунає мелодійний передзвін. Кімнату оповиває зелена

імла. І здається, що цей згусток імли летить кудись з величезною

швидкістю. Чути віддалене кукання З о з у л і , нявкіт К о т а і крик

Н а с т і : «Ой, падаю!» Раптом все стихає. Розвиднюється.

Н а с т я стоїть на затишній галявині, до якої підступає ліс.

Х л і б о д а р к а (віддаляючись). Чекай мене завтра! Увечері...

Н а с т я . Ач яка! (Вражено роззирається. Бачить кілька химерних

хаток, дерево з дуплом, пеньок, кущ...) Куди ж це вона мене завела?

(Читає напис на табличці, що висить па дереві.) Вулиця Чарівної

Зернини. Які чудернацькі хатки! (Помічаючи, що у траві звивається

щось чорне.) Ой! Змія!

З трави, обтрушуючись, вилазить К і т .

К і т . Няв! Це ж я. Ох і славно летів! А ще славніше приземлився!

Н а с т я . Вона й тебе прихопила?

К і т . Скажеш таке. Я сам! Хіба ж я, старий, мудрий, можу тепер

покинути тебе, малечу?

Н а с т я . Неправда! Ти не старий і не мудрий. Ми з тобою

перевесники.

К і т . Отож-бо. Тільки в свої вісім ти — малеча. А я вже всі котячі

школи закінчив. На «відмінно».

Н а с т я . Тоді скажи, що мені робити, «відміннику»?

К і т . Запам’ятай перше правило: «Щоб піймати мишу, треба

широко розкрити очі, дуж-же терпляче чекати і дум-М а т и ... про м-

миш-шу».

Н а с т я . Навіщо мені твоє котяче правило?

К і т (йдучи в напрямі лісу). А воно для всіх годиться.

Н а с т я . Куди це ти, Тимохо?

К і т . На полювання. Я ж голодний.

Н а с т я . А як же я?

К і т . А ти думай! Думай!

Зникає між деревами.

Н а с т я (собі). А може, й справді треба думати про паляницю, і

вона сама з’явиться?

Зосереджено «думає». В цей час з дупла вискакує З о з у л я і

урочисто проголошує: «Дев’ята година! Ку-ку!»

Н а с т я . Моя зозуля! А ти чого годинник залишила?

З о з у л я . Я з тобою! З тобою! Праця мусить знати час!

Н а с т я . Не заважай! Я думаю про паляницю!

З о з у л я . Ку-ку! Дев’ята година! А де ж зернина?

Н а с т я . Яка ще зернина?

З о з у л я . Чарівна! (Ховається в дупло.)

Н а с т я . Ура! Я знаю! Треба знайти чарівну зернину, вона

перетвориться на паляницю!

Шукаючи зернину, Н а с т я розгортає руками траву, заглядає під

кущ. В цей час вулиця оживає. З химерного будиночка виходить

К о н и к . В лапках у нього скрипка, на якій він награє бадьору

весняну мелодію. З чепурної хатки вибігає польова М и ш к а у

вишиваному фартушку і яскравій хусточці, несучи в руках відерце

і сапку. Прилітає Л а с т і в к а з господарською торбинкою на

крилі. На небо викочується замріяне С о н ц е у вінку з польових

квітів.

М и ш к а . Доброго ранку, Сонечко! Доброго ранку, сусіди!

Всі чемно вітаються, не помічаючи Насті, яка причаїлася за

кущем.

К о н и к . Що нового на нашій вулиці, сусіди?

Л а с т і в к а . У мене народилися славні пташенята-ластовенята.

М и ш к а . Яка радість! (Ластівці.) Щоб пташенята росли

здоровими, їх треба купати в ранковій росі, співати їм колискову

пісеньку і розказувати казки. Хочете, я їм буду співати?

Л а с т і в к а . Та що ви, сусідко! Не варто так клопотатися.

М и ш к а . Чому? Ми всі повинні клопотатися один одним.

З-під землі з’являється велика брунатна М у р а ш к а в робочому

одязі, з кельмою в лапці.

М у р а ш к а . А ми будуємо новий дім!

К о н и к . А я придумав для вас нову пісню. (Починає грати.

Раптом помічає Настю, яка в цю мить виглянула з-за куща.) А це

хто?

Н а с т я (виходячи з-за куща). Настя я.

М и ш к а . Ой, яка маленька дівчинка! (Швидко.) Щоб вирости,

потрібно танцювати під дощем, їсти ягоди і нюхати квіти!

М у р а ш к а . Як ти сюди потрапила, мала?

Н а с т я (схлипуючи). Я не мала. Мене зачаклували.

К о н и к (схвильовано махаючи смичком, мов мечем). Хто посмів?

Ану, виходь на бій!

Н а с т я . Хлібодарка-Чарівниця.

Всі здивовано перезирнулись.

М у р а ш к а . Хлібодарка хоч сувора, але справедлива.

М и ш к а . Дарма не покарає.

К о н и к . За що ж вона тебе?

Н а с т я (неохоче). За окраєць хліба. Я його кинула...

Л а с т і в к а . Хліб кинула?! Та якби моє пташеня таке вчинило, я б

йому! .. Ой-ой-ой!

Усі з докором дивляться на Настю. В цей час з дупла вискакує

З о з у л я і виголошує: «Десята година!»

М и ш к а . Ой! Ще одна сусідка!

Н а с т я . Це моя зозуля Уляна. Уля!

Всі вітаються з З о з у л е ю . Н а с т я самотньо стоїть осторонь.

К о н и к (Зозулі). Як чудово, що ви тут оселилися!

М и ш к а . У нас тепер буде свій годинник!

М у р а ш к а . Ви не пожалкуєте... Ми тут живемо дружно.

Л а с т і в к а . Знайомтесь, Уляно: Мишка Марушка, Коник Сюрля-

Цвірля, Мурашка Люся. А я — Тітонька Ластівка.

З о з у л я . Дуже приємно. Але час летить, а робота стоїть!

Ховається в дупло.

Л а с т і в к а . Та й справді! Мене ж діточки чекають.

Відлітає.

К о н и к . Вибачте, у мене зараз ранковий концерт для ромашок.

Виходить у напрямі до лісу.

М у р а ш к а . А в мене — будівництво!

М и ш к а . У мене стільки роботи, стільки роботи...

Н а с т я . Почекайте! Дайте мені чарівну зернину! Я хочу додому!

М у р а ш к а . Зернину треба заробити.

Зникає під землею.

М и ш к а . Вона без праці в лапи не дається. (Собі.) Перш за все я

приберу в хатці.

Бере сапку, відро і біжить у хатку. Відкриває віконця, поливає

квіти, виносить ковдру і енергійно вибиває її. Н а с т я ,

похнюпившись, спостерігає за нею. М и ш к а буцімто ненароком

смикнула одну половину «даху» — шматочок дерну — і той упав

вниз.

М и ш к а . Ой-ой-ой! Дах упав! Я ж сама не підніму!

Н а с т я . Давай я тобі допоможу.

Підбігає до Мишки. Вони разом піднімають «дах» і покривають

хатку.

Н а с т я . Ой, який він важезний!

М и ш к а . Зате гарний. На ньому залюбки ростуть фіалки. Дякую

за допомогу, Настечко! (Сплескує лапками.) Раз, два, три! (з хатини

викочується велика золотиста зернина.) Сама до тебе поспішає.

Н а с т я (беручи зернину). Яка важка. (Радісно.) Чарівна зернино!

Перетворись на паляницю-ю-ю!

М и ш к а . Хі-хі... На нашій вулиці так не буває.

Н а с т я . А як буває?

М и ш к а . На нашій вулиці зернина може перетворитися на

колосок.

Н а с т я . А які слова треба сказати? Які?

М и ш к а . Слова? Ха-ха... Хі-хі... Слова...

Сміється, не помічаючи, як до неї, солодко облизуючись,

підкрадається кіт.

К і т (до себе). Яка акуратна мишка! Яка ситенька!

Н а с т я (помітивши його). А ось мій Кіт прийшов.

К і т . Я завжди приходжу вчасно... Няв!

М и ш к а , перелякано зойкнувши, непритомніє.

К і т . Бач, простяглас-ся! Сама проситься, щоб я її з’їв.

Н а с т я . Не чіпай її! Якби ти знав, яка вона добра!

К і т . А мені байдуже, яка вона! Я не снідав. А сніданок ось...

готовенький!

М и ш к а піднімає голову і, писнувши, знову падає.

Н а с т я . Геть звідсіля, розбійнику!

К і т . Ось за цю образу я неодмінно поснідаю нею!

Н а с т я . Не смій! Вона моя нова приятелька!

К і т . А я — старий приятель. Та ще й мудрий!

Н а с т я (благально). Тимохо, Мишка знає чарівні слова, які

перетворять зернину на колосок. Якщо ти мудрий, то зроби так, як

я прошу.

К і т . Хо-хо! Невже є такі слова?

Н а с т я . Звичайно, є! Ми швиденько перетворимо зернину і

помчимо додому. Я ще встигну позмагатися і всіх перемогти!

К і т . Ну що ж. Спробуй! (До Мишки.) Гей, панночка, вставай!

(Піднімає очманілу Мишку.) Давай знайомитися. Тимофій!

М и ш к а . Мар-руш-шка...

К і т . Ну чого ти тремтиш? Я ж тебе не з’їм. Сьогодні...

Н а с т я . Не «сьогодні», а ніколи!

К і т (неохоче). Ніколи... (Поплескуючи Мишку по спині.) Не така

ти вже й сита. Гуляй!

Ліниво відходить від Мишки й простягається під деревом.

М и ш к а (до Насті). А він не обмане?

Н а с т я . Що ти? Він чесний Кіт.

М и ш к а . Я тобі така вдячна! Така вдячна!

Н а с т я . Ет, дурниці! Кажи швидше, як перетворити зернину на

колосок!

М и ш к а . Посадити й треба. В землю.

Н а с т я . І довго вона там... сидітиме?

М и ш к а . По-різному буває.

Н а с т я (розчаровано). А я думала...

В цю мить з дупла вискакує Зозуля.

З о з у л я . Одинадцята година! Чому ж не в землі зернина?

Ховається в дупло.

М и ш к а . І справді. (Подає Насті лопату.) Копай ямку.

Н а с т я . Тимохо, викопай ямку. Я не вмію.

К і т . А хліб викидати вмієш?

Н а с т я . Ну, викопай!

К і т . А якщо Хлібодарка дізнається, що ти схитрувала, і

перетворить тебе на кузьку? Що тоді робитимеш? (Н а с т я

мовчить.) Отож-бо й воно. Ну, мені час на полювання.

Йде у напрямі лісу, зазираючи під кожен кущ.

М и ш к а . Копай, Настечко, а я в хатині приберу.

Йде в хатку. Н а с т я неохоче копирсає землю. Несподівано лунає

сердитий голосок: «Ану, перестань хуліганити!» з-під землі

з’являється М у р а ш к а .

М у р а ш к а . Хіба ж ти не бачиш, що ми тут дім будуємо? Два

поверхи геть зруйнувала! В дитячий садок лопатою поцілила! Ану,

йди геть!

Н а с т я . Я ж тут ямку викопала. Я мушу зернину посадити.

М у р а ш к а . От неосвічена! Навіть не тямить, де сіяти. (Показує.)

Он там копай! Там землиця як перина.

Н а с т я (схлипуючи). Я не встигну...

М и ш к а (вибігаючи з хатки). Не плач, я допоможу тобі. (До

Мурашки.) Це я винна. Не показала їй. (До Насті.) Ось посіємо

зернину і допоможемо Люсі.

М у р а ш к а (лагідніше). Не треба. Своє діло робіть. А ми звичні...

Відбудуємося.

Н а с т я (присоромлено). Ти вибач, Мурашко.

М у р а ш к а . Ну, гаразд, гаразд. Якщо треба буде, клич.

М у р а ш к а зникає. Н а с т я копає, а М и ш к а розпушує лапками

землю.

М и ш к а . Ось так! Клади наше малятко в теплу хатку.

Н а с т я . Лягай, моя зернино, на пухку перину!

М и ш к а (пригортаючи землю). Рости, не барися, на колосок

обернися!

Танцюють навколо посіяної зернини, не помічаючи Хлібодарки-

Чарівниці, яка здалеку спостерігає на ними.

Н а с т я . Ну, рости ж! Рости!

М и ш к а . Ой, забула! Її ж полити треба.

Н а с т я . Неси воду, Марушко!

М и ш к а . На нашій вулиці немає води. Нам роси вистачає.

Н а с т я (плаче). Немає води. Зернина не виросте!

М и ш к а . Не плач, бо від сліз не виросте. Йди в ліс, струмок

шукай.

Н а с т я . Сама? Так далеко?

М и ш к а . Загине ж наша зернина!

Н а с т я . Я не піду. Я боюся.

Стоїть похнюпившись. Раптом лунає тріск гілок, пташиний писк

з кущів виходить К і т . В лапі у нього пташеня, яке він загорнув у

лопушок. Пташеня перелякано пищить, а К і т трясе над ним

лісовим дзвіночком, наче цяцькою.

К і т . А-а-а... Жили-були котки два... Ох, ти ж моє пахученьке! Ох,

ти ж моє молочненьке!

М и ш к а . Ой! Це ж маля тітоньки Ластівки!

К і т . А воно мені як рідне.

М и ш к а . Який ти добрий! А я тебе боялася.

К і т . Люблю пташенят-ластовенят. Я б їх день і ніч няньчив... А-а-

а...

Н а с т я . А ти у Ластівки дозволу спитав?

К і т . Ще чого? Є золоте правило: «Ніколи не розмовляй зі своїм

сніданком... »

Н а с т я . Ти що, хитруне, задумав? (Наступає на Кота.)

К і т . Ну, ну! Не підходь! Воно чужих боїться.

М и ш к а (вражено). Він що, хоче його... з’їсти?

К і т . Захочу — з’їм. Захочу — на вечерю залишу...

На галявину влітає стривожена Л а с т і в к а .

Л а с т і в к а . Рятуй моє дитя, Настуню! Рятуй!

Н а с т я (до Кота). Віддай пташеня!

К і т . Останнє віднімаєш? Ох, пошкодуєш, Насте!

Н а с т я (рішуче наступаючи на нього). Віддай!

К і т . Та забирай! Забирай! (Віддаючи Насті пташеня, до

Ластівки.) Покинула свого пискуна напризволяще, а ти, Тимохо,

забавляй!

Простягається під деревом.

Л а с т і в к а . Неправда! Я лише води напитись полетіла, а він

украв.

К і т . Не вкрав, а знайшов!

Н а с т я . Цить, Тимохо! (До Ластівки.) Води напитись? А де ж

вона?

Л а с т і в к а (показує). Он там. Чисте, співуче джерело.

Н а с т я . Поведи мене до нього, тітонько Ластівка! Моя чарівна

зернина гине від спраги!

Л а с т і в к а . Біжи за мною! За мною!

Летить у бік лісу.

М и ш к а . Ось тобі відра, Настечко!

Н а с т я , несучи в одній руці відро, а в іншій пташеня. біжить за

Ластівкою. М и ш к а бере віник і підмітає вулицю. К і т щось

підняв, гидливо пирхаючи, проковтнув.

М и ш к а . А я гадала, ти — Настин друг.

К і т . А хіба ні? Я через цю дружбу знаєш ким мусив поснідати?

(Здригаючись.) Черв’яком!

М и ш к а . Хі-хі! От розумник!

К і т . Ще й який! Якби не я, не було б у Насті води.

М и ш к а . А це ж чому?

К і т . Бо молодець не тільки той, хто мишу піймав, а й той, хто

пригнав. Втямила?

М и ш к а . Ні.

К і т . Де вже тобі... Давай краще в доганялки пограємо. Хто кого

спіймає, той того і з’їсть.

М и ш к а . Я не хочу тебе їсти.

К і т . І я не хочу. А хочеться... (Зітхнувши.) Давай хоч

потанцюємо, чи що? (Танцює, приспівуючи).

Шмиг, Маруся, шмиг, шмиг,

А Тимоха — скок, скок,

Шмиг потрапив у живіт,

Ну, а скок — утік в гайок.

Все ближче підступає до Мишки, яка простодушно спостерігає

за ним.

М и ш к а (опам’ятавшись). Ой!

Кидає віник і біжить у хатку.

К і т . Отак завжди. Я до них по-доброму, співаю, розважаю, а

вони...

Махає лапою і вкладається під деревом. В цей час з’являється

Н а с т я з відром води і Л а с т і в к а з двома маленькими

відерцями на крилах.

Л а с т і в к а (знімаючи відерця). Це не проста вода, а чарівна.

Н а с т я . Дякую тобі, Ластівко!

Л а с т і в к а (відлітаючи). І тобі! Хай росте твоя зернина усім нам

на радість.

Н а с т я (собі). Які вони тут привітні. (Поливаючи зернину.) Пий,

чарівна зернино, срібну воду та ставай колоском! (До Кота.) А де ж

Марушка?

К і т вдає, буцімто міцно спить.

М и ш к а (виходячи з хатки, жалібно). Я тут... Він мене хотів...

Н а с т я . Тимохо!

К і т вовтузиться, наче спросоння, а далі зривається мов

ошпарений.

К і т . Няв! Лихо! Лихо!

Н а с т я . Що з тобою?

К і т . Ох! Зернина мені приснилася. Каже: «Не хочу ставати

колоском! Я лінива!» (Показує на Мишку.) Це вона навмисне таку

дала!

М и ш к а . Неправда! Я найкращу вибрала!

З дупла вискакує З о з у л я .

З о з у л я . Ку-ку! Ку-ку! Вже треба буть ростку!

Ховається в дупло.

К і т . Чуєш, Насте?

Н а с т я . Що ж тепер робити?

М и ш к а . Клич Мурашку. Хай погляне, чому вона не росте.

Н а с т я . Мурашко Люсю! Поглянь-но, що з моєю зерниною.

М у р а ш к а (визираючи з мурашника, який росте прямо на очах).

Без веселої пісні і зернині сумно.

М и ш к а (радісно). Я знаю одну дуже веселу пісню! (Співає і

пританцьовує):

Покотилася зернина під грушку

І натрапила на Мишку Марушку.

Взяла її в зубки Мишка,

Віднесла у теплу хижку.

Хрум собі й хрум!

Хрум собі й хрум!

М у р а ш к а . Що ти лепечеш? Вона не хоче в зубки! У неї від

страху паросток в’яне!

М и ш к а (розгублено). Така ж весела пісенька....

К і т . Це ти навмисне, Марушко! Навмисне!

М и ш к а . Я?! Не вір йому, Настечко.

Н а с т я . Який ти лихий, Тимохо!

К і т . Отак! Зернина лінива. Марушка — хитра. А винен хто?

Тимоха!

М у р а ш к а . Не сваріться! Краще думайте, як зернину розбудити.

Н а с т я . А може, її підштовхнути треба? Підштовхни її, Мурашко!

М у р а ш к а (неохоче). Ну, гаразд, спробую.

Зникає під землею. М и ш к а , Н а с т я і К і т нахиляються над

посіяною зерниною, примовляючи: «І раз, і два, і три!» Зі свого

будиночка вибігає здивований С ю р л я - Ц в і р л я .

К о н и к . Що це ви робите, сусіди?

М и ш к а . Зернину підштовхуємо. Вона рости не хоче.

К о н и к . Зупиніться! Та невже ви не знаєте, що без Сюрлі-Цвірлі

жодна зернина не проросте? Їй же треба розповісти про блакитне

небо, про тепле сонце, солодкий дощ.

М и ш к а . Справді! А я забула!

К і т . Навмисне!

М и ш к а . Не навмисне, а від страху.

Н а с т я (до К о н и к а). Великий музиканте, будь ласка, розбудіть

чарівну зернину!

К о н и к . Охоче, бо це — моя робота, люба дівчинко.

Сідає на пеньок і натхненно награє ясну, життєрадісну мелодію.

Всі слухають мов зачаровані. К і т навіть змахнув з очей сльозу, а

М и ш к а й не помітила, як він по-дружньому поклав їй лапу на

плече.

1 ось з-під землі виткнувся пишний соковитий паросток. Радісне

«ура» прокотилося вулицею Чарівної Зернини, аж дахи

захиталися, аж лісові дзвіночки задзвеніли. Усі наввипередки

дякують К о н и к у Сюрлі-Цвірлі. Він, розчулений, церемонно

розкланюється. А паросток тягнеться вгору, до сонця. Ніким не

помічена Х л і б о д а р к а -Ча р і в н и ц я , лагідно усміхаючись,

спостерігає за ними.

Переміна світла.

Вечоріє. Паросток уже височенький. К і т носить хмиз, а Н а с т я

з М и ш к о ю обгороджують паросток.

М и ш к а (закінчуючи роботу). Міцненька огорожа. (Позіхає.)

Можна спати спокійно.

К і т (потягуючись). Ох і висплюсь! Ох і поманіжусь!

Н а с т я . Ви спіть, а я постережу паросток.

М и ш к а . Навіщо його стерегти?

К і т . Паросток — не миша. В ліс не втече.

Н а с т я (сідаючи на пеньок). Ніч довга, а він такий беззахисний.

М и ш к а . Вірно. Ніч довга...

К і т . Ви собі як хочете, а я пішов...

Прямує до дерева.

М и ш к а . Стій! Настя ж із ніг падає від утоми! (Безапеляційно.) Ти

постережеш!

К і т . Що я чую? Миші хочуть котами командувати? Ня-я-яв!

М и ш к а (відважно). Мудрому Котові не соромно й Мишу

послухатись, якщо вона правду каже!

Йде до своєї хатки.

К і т . Оце так удар! Оце так плаксива Марушка!

М и ш к а виносить з хатки солом’яну підстилку і мовчки стелить

її під деревом. К і т вражено спостерігає за нею.

М и ш к а (до Насті, яка вже майже спить). Лягай, Настечко.

(Ведучи Настю.) А Тимофій постереже.

Н а с т я (сонно). Постережеш, Тимохо?

К і т (зітхнувши). Ну, звісно. Ми, коти, — найкращі вартові на

світі!

Н а с т я лягає і вмить засинає.

К і т (озираючись). Темінь яка... Аж моторошно.

М и ш к а . Не бійся. Я тобі ліхтарик дам.

Виносить з хатки підвішеного на нитці великого яскравого

світляка.

К і т . Оце так ліхтар...

М и ш к а . Зате ніколи не псується... На добраніч, стороже! Дивись,

добре пильнуй паросток! (Йде до хатки.)

К і т (іронічно). Слухаюсь! (Піднімаючи з землі палицю.) Вперед,

Тимофію! (Тримаючи палицю, мов гвинтівку, з «ліхтариком» у лапі

сторожко обходить галявину, а далі бадьоро марширує). Пря-ма лі-

ні-я... Все спо-кій-но. Три-кут-ник.... Теж спо-кій-но.... Квад-рат.

Спо-кій-но! Ти-мо-фій — пре-крас-ний варто вий! (Сумно.)

Голодний вартовий... (Підходить до Марущиної хатки, у вікні якої

ще блимає світло.) Марушко, вийди на хвилину... Ну, вийди! Казку

розкажу! Пісню заспіваю! (Наспівує):

Зірка посковзнулась

І в криницю впала.

А Тимко Марушці

Дав шматочок сала...

В хатці гасне світло.

Боїться... А я що... Я так... Побалакати хотів. (Кладе «ліхтар» на

пеньок, а сам вмощується під кущем.) Люблю затишок. І спати

люблю. (Співає, позіхаючи).

Нас, відважних котів,

Не беруть в С о л д а т и

Лише тому, лише тому,

Що ми любим спати...

Няв, няв, няв,

Я на варті не спав.

До півночі куняв,

А з півночі дрімав...

Няв... Не спав...

Засинає. Навкруги так тихо, що навіть чути срібний гомін зірок.

Аж раптом на вулицю Чарівної Зернини вповзає велика волохата

Г у с е н и ц я в кумедному капелюшку з подорожника.

Г у с е н и ц я . Фу! Втомилася... (Обмахуючись прив’ялим листком,

наче віялом.) Що могла — об’їла, що могла — подірявила. А від

голоду не спиться. Ще б один молоденький, солоденький пагінчик

яблуневенький, шовковичень-чвенький... Може, на цій вулиці

надибаю? (Роззирається.) Є! Молоденький! (Повзе до паростка

прямісінько через новий мурашник. Придивившись, розчаровано.)

Пшеничний... А нічогенький. Його для мене й виростили! І навіть

освітили. Поважають Волоханю!

З мурашника вибігає стривожена М у р а ш к а .

М у р а ш к а . Ти чого тут поночі товчешся?

В о л о х а н я . Мурашенція-слабенція і так голосно пищенція!

Повзе до паростка.

М у р а ш к а . Не чіпай його! Це Настин паросток!

В о л о х а н я . Всі паростки на світі мої, Волоханині! Всі вони

(погладжуючи себе по животі) отут будуть! Я тільки попробую

вершечок. Може, він мені й не посмакує.

М у р а ш к а . Ану, йди геть, дармоїдко!

В о л о х а н я . Ну, чого ти верещенція, наче померанція?.. Ну, чого

апетит псуєш?

М у р а ш к а . Марушко!

З хати вибігає сонна М у р а ш к а .

М и ш к а (злякано). Не чіп-чіп-чіп-ай!

В о л о х а н я . Ха-ха! Ще одна пищенція-трусенція... (До Мишки.)

Ну, що ти мені зробиш? Що? Ану, маршируй звідси!

В цю мить з-під куща вилазить К і т .

К і т (спросоння). Єсть марширувати! (Придивившись.) Ох, Яке

страховисько!

В о л о х а н я . Ох, який красунчик! (До всіх.) Розійтись! Волоханя

вечеряти буде!

Ламає огорожу.

К і т . Ні, це я як розійдусь, як розженусь, то й... повечеряю!

В о л о х а н я (наступаючи на Кота). Подавишся! Я дуже страшна!

І дуже отруйна!

К і т мимоволі відступає назад. Озирається в бік Насті, котра

щойно прокинулась, але ще не збагнула, що тут діється.

В о л о х а н я (ламаючи рештки огорожі). Хто до мене

доторкнеться, тому більше не бачити сонця!

К і т . Чуєш, Насте?

Н а с т я . Чую.

К і т . Прожени її!

Н а с т я . Я боюсь.

В о л о х а н я . І правильно робиш! (Нахиляючи паросток.) Хі-хі.

Соковитенький!

З дупла вискакує З о з у л я .

З о з у л я . За-ку-ку-клюю! За-ку-ку-клюю!

В о л о х а н я (здригається і відпускає паросток, злякано). Мене

вже немає! (Помітивши, що З о з у л я не справжня, механічна.) Ха!

Іграшенція! А яка грізна! Ха-ха! (Знову нахиляє паросток.)

К і т (Насті). А може, нехай їсть? Подумаєш, паросток. Життя

дорожче.

Н а с т я (вже опам’ятавшись). Це ж мій паросток! Із чарівної

зернини! (Хапає палицю і кидається на Волоханю.) Ану, геть звідси!

(Штовхає Волоханю палицею.) Геть з нашої вулиці!!!

В о л о х а н я (втікаючи). Хулігани! Я скаржитися буду!

Всі полегшено зітхають. Кидаються до паростка, поправляють

огорожу.

М у р а ш к а (до Насті). А ти молодець! Не злякалася.

М и ш к а . А я злякалася. Ой, як злякалася! (До Кота.) Ех ти,

вартовий.

К і т . Я тільки на хвилину приліг.

Н а с т я . Спіть. Я сама повартую.

К і т (до Насті). Не довіряєш? Я тільки одне око замружив.

Н а с т я . Та ні. Просто я хочу сама. (Сідаючи на пеньок.) На

добраніч!

Всі розходяться.

Н а с т я (паростку). Злякався, мій маленький? Спи собі спокійно.

Я тебе нікому не дозволю скривдити. Не бійся! Хочеш, я заспіваю

тобі колискову? (Співає):

Спи-засни, мій зелененький,

Спи, моє маля.

Ніч іде в гаї, в долини,

Трави нахиля.

Хай тобі насниться сонце

І пташок політ.

Завтра виростеш великим,

Подивуєш світ.

Несподівано зривається шалений вітер, дощ. Сильний вітер

зносить Настю, як пушинку, з пенька. Упавши на землю, вона

намагається піднятись, але вітер відкидає її ще далі. Паросток

хитається і, здасться, ось-ось зламається.

Н а с т я (паростку). Постривай, паросточку... Я зараз! Тимофію!

Марушко!

З великими труднощами дістається до паростка, обіймає його. Із

хатки вибігає М и ш к а з парасолькою-лопушком. Прокидається

К і т . Всі поспішають до Насті. М и ш к а , підхоплена вітром,

злітає вгору.

М и ш к а . Ой, держіть мене! Я ж полечу! Мов осінній листочок!

К і т допомагає їй приземлитися.

М и ш к а . Дякую тобі, Тимофію.

Всі оточують паросток, захищаючи його від дощу й бурі. Із своєї

хатки вибігає К о н и к С ю р л я -Ц в і р л я і зеленим прозорим

плащем прикриває паросток і його захисників.

Похмурий ранок. Спить під деревом К і т . Біля хатки дрімає

М и ш к а . Сидячи на пеньку, куняє Н а с т я . Вона ще не знає, що

паросток за ніч став високим, пишним колоском. З’являється

Х л і б о д а р к а Ч а р і в н и ц я в розшитій яскравими квітками сукні.

Ії зелене волосся перетворилося на золоті косиці-колоски,

уквітчані маками.

Хлібодарка, заклопотано глянувши на небо, розганяє важкі

дощові хмари і тихо виходить. З дупла вискакує З о з у л я .

З о з у л я . Ку-ку! Ку-ку! Слава Настиному колоску!

Всі прокидаються, вітаються, милуються колоском.

Н а с т я . Оце-то чудо! Маленька зернина стала таким височенним

колоском!

М и ш к а . Таким зернистим!

К і т . Ще й вусатим!

М у р а ш к а . А якби не Н а с т я , не було б цього колоска...

К і т . І без мене б не було!

М и ш к а . Овва! Настя сіяла, поливала, Волоханю люту прогнала.

А ти що робив?

М у р а ш к а . Він вартував. Спершу спав, потім тремтів від страху.

М и ш к а . А потім знову спав.

К і т . Запам’ятайте золоте правило: «Якщо кошеня добре ловить

мишей, значить, його вчитель може спокійно спати...»

М и ш к а (стурбовано озираючись). Яке кошеня?

К і т . Ох, і нездогадлива ж ти, Марушко...

Н а с т я . Не сперечайтеся, друзі. Дивіться, яке сонце!

На небо викочується могутнє С о н ц е у вінку з пшеничних

колосків. Золотить Настин колосок, і він достигає. Дзвенять у

високості важкі, повносилі зернини. З дупла вискакує З о з у л я .

З о з у л я . Жни-ва! Жни-ва! (Ховається в дупло.)

Н а с т я . Невже достиг?

М и ш к а . У мене зубки танцюють. Значить, близько стиглий

колосок!

Н а с т я (собі). А Хлібодарка правду казала... Мені вчора було

важко, а сьогодні — приємно... (До колоска.) Це ми тебе виростили,

вусатий!

М у р а ш к а . Вся вулиця про тебе турбувалася.

К і т . Що там вулиця — увесь світ!

Н а с т я . Золотий мій колосочку, стань паляницею! Я віднесу її

Хлібодарці і виросту!

Всі на мить завмирають.

М у р а ш к а . Так не буває.

М и ш к а . На жодній вулиці світу.

М у р а ш к а . Всі знають, що паляниця робиться з борошна.

Н а с т я . А борошно звідкіля береться?

К і т . Я знаю! Зерно довго мелють, мелють, мелють...

Н а с т я . А де ж його мелють?

М и ш к а . В млині. Ну, такому... З крилами.

К і т . Крилатий млин зветься вітряком.

Н а с т я . А де його шукати?

М и ш к а , Мур а ш к а (разом). Не знаємо.

Н а с т я . Он як... (Пауза.) Тітонька Ластівко!

Прилітає Л а с т і в к а з господарською торбинкою на крилі.

Л а с т і в к а . Я тут! (Побачивши колосок.) Який чудовий колосок!

Зернята мов яєчка. Вітаю вас!

М и ш к а . Спасибі, сусідко.

Н а с т я . Тітонько Ластівко, покажіть нам, де вітряк. Нам треба

змолоти зерно.

Л а с т і в к а . Давно уже нема вітряків, Настуню. Давно.

Л а с т і в к а відлітає. Всі зажурено мовчать.

Н а с т я (сідаючи на пеньок). От і все. А я так старалася.

М и ш к а (сідаючи біля неї). А може, Хлібодарка змилостивиться?

Н а с т я . Що ти! Вона така сувора.

К і т (примостившись під кущем). Ех, Тимохо... На молочному

уроці був, на сметанному був. На м’ясному на «п’ять» відповідав. А

мучний урок проспав.

М у р а ш к а (стурбовано походжаючи вулицею). Що ж робити?

Що?

З хати, награючи ніжну мелодію, виходить Коник С ю р л я -

Ц в і р л я .

К о н и к (сумно). Ти чуєш, як підкрадається осінь, Мурашко?

М у р а ш к а . Тут вечір підкрадається, а паляниці нема.

К о н и к . Скрипка вже по-іншому грає. Сумно, прощально.

І справді, в мелодію пісні вже вплітаються смутні нотки.

М у р а ш к а , заслухавшись, теж починає сумно невлад мугикати.

К о н и к (торкаючись її смичком). Не так! До-до... Фа-фа...

М у р а ш к а (сердито). Тут зерно змолоти не можуть, а ти... Фа-

фа! Ля-ля!

К о н и к . Треба співати правильно навіть тоді, коли хочеться

плакати.

З дупла вискакує Зозуля.

З о з у л я . Вже полудень! Полудень!

К і т (сердито). А тебе хто питає? Хто? Тпрусь!

Ображена Зозуля ховається в дупло.

Н а с т я . Як швидко летить час.

К о н и к . Літо кінчається.

Н а с т я . Вчора ж була весна!

М и ш к а . А ввечері вже буде осінь.

Н а с т я . Осінь? Мене залишать на другий рік?

К і т . На другий рік?

М у р а ш к а . Завтра ми всі будемо спати.

Н а с т я (схлипуючи). А я назавжди залишусь малою?

М и ш к а , М у р а ш к а , К о н и к теж починають хлипати.

К і т (йдучи). Гей ви, плакси! До зустрічі!

Н а с т я . Куди це ти, Тимохо?

К і т . До Хлібодарки! Я сам з нею побалакаю!

М у р а ш к а . А що ти їй скажеш?

К і т . Знаю що.

В цю мить перед ним з’являється Х л і б о д а р к а - Ч а р і в н и ц я .

Х л і б о д а р к а - Ч а р і в н и ц я . Що ж ти хочеш мені сказати,

Тимофію?

К і т . Я? Правду! (Підходячи до Хлібодарки.) Бачиш, Настя плаче?

А у нас, котів, плачуть тільки погані кошенята. (Показуючи на

дівчинку.) А вона... непогане кошеня.

К о н и к (пошепки). Що він городить?

М и ш к а (обурено). Знов про своїх кошенят базікає! (До

Хлібодарки.) Допоможи Насті, Чарівнице!

М у р а ш к а , Л а с т і в к а (разом). Поглянь, який вона диво-колосок

виростила!

К о н и к . А вітряк вона сама не збудує!

Х л і б о д а р к а - Ч а р і в н и ц я . Ач, як всі піклуються про тебе,

Насте.

К і т , Л а с т і в к а (разом). Бо трудилася... Бо заслужила...

Х л і б о д а р к а - Ч а р і в н и ц я . А коли так, то потрудись і ти для

неї, Тимофію.

Х л і б о д а р к а -Ч а р і в н и ц я торкається пенька квіткою маку.

Він перетворюється на вітряк, а на його порозі з’являється

Тимофій у білому фартусі. Всі захоплено кричать. Х л і б о д а р к а -

Ч а р і в н и ц я , весело усміхаючись, зникає.

К о н и к (зачудовано). Такий старий пеньок, а став таким новим

вітряком...

М и ш к а . А зухвалець К і т таким поважним мельником!

М у р а ш к а (Котові). А молоти ти вмієш?

К і т . Авжеж! Ми, коти, найкращі в світі мельники!

Н а с т я . Спасибі вам, друзі! Дякую тобі, Х л і б о д а р к о !

З дупла вискакує З о з у л я .

З о з у л я . Ку-ку! Дайте ж роботу мельнику!

К і т . Ну й причепа ти, Уляно! Вже у печінках мені твоє кукання.

З о з у л я (з гідністю). Хто на час не зважає, той хліба не має.

Ховається в дупло.

М у р а ш к а . Уляна правду каже.

К і т . Я і сам не без розуму! Давай, Настечко, колосок!

Н а с т я (пробуючи зламати колосок). Міцний який! Не подужаю.

М у р а ш к а . Хай Марушка перегризе.

М и ш к а . Де там! Колосок — чарівний, а зуби в мене — звичайні.

К о н и к . Ану, я спробую.

М у р а ш к а . Хі-хі. Силань знайшовся. Краще заграй веселої, а ми

його гуртом подужаємо.

К о н и к грає, а Н а с т я , М у р а ш к а і М и ш к а спільними

зусиллями зривають колосок. Під радісний гомін друзів Н а с т я

подає його Котові.

К і т . Ой, крутися наш вітряк! Крилами махай!

Крила вітряка починають крутитися. К і т з колоском зникає у

млині.

Всі (разом). Ми із Настею зібрали

Гарний урожай!

(Танцюють біля вітряка.)

Чарівний в нас колосок,

Чарівний у нас млинок.

Він оберне наші зерна

На борошенця мішок.

Ой, прийшли ми до млина

Та й і змелемо зерна.

Спече Настя паляницю

Хлібодарці-Чарівниці.

Раптом крила вітряка завмирають. З млина вибігає розгублений

К і т .

К і т . Вітряк поламався!

М и ш к а . Ой, лишенько!

М у р а ш к а . Що ж нам робити, Настечко?

Н а с т я . Він не поламався! Ні! Це вітер ущух!

К і т . А-а... Ну, це ще півбіди. Посидимо собі, дочекаємося вітру.

Я вам тим часом казку розкажу.

З дупла вискакує З о з у л я .

З о з у л я . Сонце сідає, а паляниці немає!

К і т . Буде, Уляно, буде! Ось дочекаємося вітру і все буде.

З о з у л я , докірливо хитаючи головою, ховається.

Н а с т я . Ні! Не будемо чекати вітру.

Всі здивовано дивляться на неї.

Н а с т я . Ми його самі створимо!

М и ш к а . Я не вмію створювати вітер.

М у р а ш к а . Вітер — це така сила, а ми ж такі малі...

Н а с т я . Ми — теж сила! (Кричить.) Тітонько Ластівко!

Допоможи нам підняти вітер!

З’являється Л а с т і в к а .

Л а с т і в к а . Я спробую! Спробую!

Л а с т і в к а починає щосили махати крильми.

К і т . Стійте! Вітер що робить?

Н а с т я . Дме! Треба, щоб всі разом подули на крила вітряка.

Всі дмуть. З-за дерев вийшла Х л і б о д а р к а -Ч а р і в н и ц я і

махнула рукавом. Знявся такий вітер, що будиночки захиталися.

Крила вітряка залопотіли, закрутилися. К і т зник у млині.

М и ш к а . Ожив млин, ожив!

М у р а ш к а . Я й не знала, що вмію створювати вітер.

Н а с т я . Дякую, тітонько Ластівко, за допомогу!

Л а с т і в к а . Добрій людині й допомогти приємно.

К о н и к . Прилітайте сьогодні під вечір, Ластівко. На свято

паляниці.

Л а с т і в к а (сумно). Спасибі, але я сьогодні відлітаю у вирій.

Прощавайте, сусіди! І ти, Настуню, прощавай!

Відлітає. Всі, посмутнівши, прощально махають їй услід.

А вітряк лопотить крильми, співає. Ось вийшов з млина зовсім

білий К і т . В лапах у нього бочка, повна білого борошна.

К і т (струшуючись). Апчхи! Ось тобі й борошно, Насте.

Тільки-но К і т ступив на землю, як вітряк знову став пеньком.

К о н и к (сідаючи на пеньок). Оце-то диво! Сів собі на вітряк і

сиджу...

Н а с т я (беручи бочку). А що мені з цим борошном робити?

К і т . Попроси її, хай сама стане паляницею.

Н а с т я . Е, ні. Я вже знаю. Швидше пень стане вітряком, аніж

борошно саме собою на паляницю обернеться.

К і т . Здібна учениця. Молодець, Тимохо!

М и ш к а . Зараз ми перетворимо борошно на тісто.

Н а с т я . А це важко?

М у р а ш к а . Сама побачиш.

К і т . Ну, я пішов... (Йдучи до лісу.) Не мав мельник сніданку, так,

може, хоч вечерю М а т и ме.

К о н и к . І мені час... Мене чекають мої квіти.

Трохи згодом здалеку лунає спів його скрипки.

М у р а ш к а (До Насті). Налий води в діжку.

Н а с т я ллє воду.

М и ш к а . І міси, міси... Ось так!

М у р а ш к а . Жвавіше, веселіше! Ось так!

Утрьох швидко місять тісто.

М и ш к а . Треба, щоб паляниця була високою.

М у р а ш к а . І такою круглою, як сонце.

М и ш к а біжить у хатку, а Н а с т я з Мурашкою продовжують

чаклувати над діжкою. До них підходить К і т .

Н а с т я (витираючи піт з чола). Ху! Втомилася...

К і т (нетерпляче). Ну, скоро ви там? Я вже охляв. Обіди полетіли

в теплі краї, а вечері поховалися.

З хатки вибігає М и ш к а з вишиваним рушником в лапках.

М и ш к а . Показуй, Настечко, свою красуню.

Н а с т я (кладучи паляницю на рушник). Ось вона!

Висока, кругла, гладенька...

К і т . Нарешті! Діждалися!

М и ш к а (ледь втримуючи важку паляницю). Ой-ой-ой-йой!

Падаю!

Н а с т я (підхоплюючи паляницю). А важка яка! Хлібодарко-

Чарівнице, готова твоя паляниця!

М у р а ш к а . Постривай! Її ще треба спекти!

Н а с т я (розгублено). Справді. А де ж ми її будемо пекти?

М у р а ш к а . На нашій вулиці пічок немає.

К і т . А вогонь у вас є?

М и ш к а . Що ти?! Вогонь-це таке лихо... І не згадуй про нього.

Н а с т я (кладучи паляницю па пеньок). Що ж мені тепер робити?

От-от прийде Хлібодарка, а паляниця не спечена...

Несподівано лунає чийсь дужий голос: «Не тужи, дівчинко!»

М и ш к а . Ой, хто це?

З-за хмари викочується С о н ц е .

С о н ц е . Мені сподобалась твоя паляниця. І я допоможу тобі.

Спрямовує свої промені на паляницю.

Всі разом.

Печись, наша палянице,

Печись, наша ясна,

Щоб ми тебе подали

Хлібодарці вчасно!

Паляниця сяє, стає рум’яною, пишною.

Н а с т я . Дякую тобі, Сонечко!

С о н ц е (ховаючись за хмару). Будь ласка!

К і т . Молодець, Сонце! Недарма я його люблю.

Н а с т я . Моя паляниця найкраща в світі!

К і т . Ну, звісно. Найсолодша миша — це така миша, яку важко

було спіймати. Правда, Марушко?

М и ш к а сердито тупає лапкою, а К і т задоволено потягується.

До них підходить К о н и к С ю р л я - Ц в і р л я і, захоплено

похитуючи головою, милується паляницею.

К о н и к . А я було подумав, що це сонце з неба впало. Така

паляниця варта найкращої пісні.

Грає на скрипці, вкладаючи в пісню хвалу паляниці весь свій хист.

Н а с т я . Хлібодарко-Чарівнице! Я виконала твоє завдання! Чекаю

тебе!

В цю мить дівчинка на очах у всіх виростає.

Н а с т я . Ой, я лечу! Лечу!

К і т . Не летиш, а ростеш.

М у р а ш к а . Ще й як росте! Мов чарівна зернина!

М и ш к а . Яка ти велика!

К о н и к . Чого тільки не буває на нашій вулиці!

Н а с т я . Я виросла! Я знову стала великою!

З’являється Х л і б о д а р к а - Ч а р і в н и ц я в осінніх шатах.

Х л і б о д а р к а - Ч а р і в н и ц я . Ось ти все й зрозуміла, дівчинко.

Зрозуміла, що великою людина зветься лише тоді, коли навчиться

трудитися і шанувати хліб!

Всі (співають).

Хліб — це сонячна казка,

Вічне чудо і диво.

Рук натруджених ласка,

Втома серця щаслива.

В хлібі — сила землі,

В хлібі — сонечка жар,

Теплий гомін дощу,

Легкий затінок хмар.

Не буває без нього

Ні пісень, ні чудес,

Ні до Щастя дороги,

Ні шляхів до небес.

В хлібі — літо й весна,

В хлібі — щедрість людська

І надія ясна,

І турбота важка.

у полях веселкових

Нам цю казку плекати,

Наче скарб найдорожчий,

Берегти й шанувати.

Завіса