1

Неля Шейко-Медведєва

Посмертний образ

Містична історія

«Тільки відчула, можливо, а зрозуміти — зась.

Хай зрозуміють розумні, що все розуміють люто…»

Тарас Федюк. Золото інків.

2

І. Пояснювальна записка Творцеві

це те, що людина пише все своє життя на землі, на небі, на стінах свого

лабіринту й завжди не встигає дописати.

...О-о-о-ой! Цього не може бути, але є… Є! Дарма, що я не хочу… Все

закінчується… Проте, не треба панікувати й розхлюпувати каву на підвіконня.

Герань не зів’яла. Стіни не потріскалися. Шафки не здиміли. Я твердо стою на

ногах. В крапці мого часопростору нічого не змінилося, отже… Треба

відмежуватися! Зашторити вікно! Визнати єдиносущним цей уламок реальності й

міцно, обіруч, триматися за нього! Допоки зійде сонце. Або не об’явиться ангел з

мечем (чи мітлою?) й не змете мене в космічний вир? Ти коли-небудь бачила

ангела, психопатко? Навіть наймиршавішого, без крил, без меча? Ні! Значить, не

треба впадати в…

Треба сісти за стіл і допити каву. Вона ще тепла й гірка. Потім узяти папір,

ручку… І що?.. Написати прощального листа похоронній команді? «Дякую за

якісне обслуговування. Гроші в барі за недопитою пляшкою коньяку. До

зустрічі!» Чи вітального Творцеві? «Аве, Отче! Та, що йде у смерть, вітає Тебе!»

Не дурій! Цієї ночі тисячі тисяч людей ідуть… Без викаблучування. Треба просто

писати. Все, що спаде на думку. Аби переконатися, що маю руку — ще живу, ще

рухливу, яка може тримати самописку й впорядковувати… Плин думок?

Виверження вулкану, що спав і не збирався прокидатися?

Чисті листки. Пречисті. Пахнуть корицею і ваніліном, бо лежали в шухляді, де

спеції. Отже, цілком реальні. Візьми ручку, ласкаво обійми її округлий стан, щоб

не тремтіла, не ковзала безладно по теплій білизні, й пиши її синьою кров’ю. Наче

своєю, що скоро побуріє, ствердне й тоді вже нічого не напишеш. Пиши свою

мізерну правду, яка не потрібна нікому, крім…

Господи, ти що єси? Звісно, єси! Бо якби тебе не було, хто б придумав мене…

таку нездарну? Хто подарував би мені вервечку сірих днів? Хто показав би мені

цю ніч і шепнув: «Пиши!»

Пишу… Пояснювальну записку перед звільненням?..

3

Недавно… Тиждень тому знявся вітер і дерева вмить полисіли. А я відчула себе

легшою за опалий листок. І світ почав змінюватися. Сонце — недуже, іржаве…

Полежить трохи на даху висотки, що навпроти, й, знепритомнівши, скочується в

хмарну безодню. Дні короткі й, водночас, довгі й несмачні, мов непосолені

спагеті. Будинки — наче з пап’є-маше. Тимчасові, ненадійні декорації на хилиткій

сцені. Люди, як картонні фігурки — пласкі, збляклі й не пахнуть. Й вітер не

пахне, й автівки, й хризантеми у підземних переходах. А їжа? Папір, стружки,

гума… Пожую трохи чогось там — і накочується нудота. Наче поласувала

власним охлялим тілом…

Все, начебто, є. Все займає своє питоме місце — будівлі, дерева, люди, собаки...

І водночас — немовби нема нікого й нічого, крім вітру й мене, легкої, наче

сухозлітка.

«Це осінь, — заспокоювала я себе. — Ти — земна істота й агонія природи

впливає на твоє світосприймання».

А зараз... Відхилила штору, а там... Господи, яка ніч! Темна й водночас прозора,

наче скеля з задимленого гірського кришталю, що дихає і виблискує гострими

гранями. Внизу — на вулиці, ні ліхтарів, ні людей. Вгорі — ні обвішаної

тарілками висотки, ні місяця, ні зір. Лише то там, то сям спалахують іскри, які

витягуються в довгі, золотаві нитки, рівні, мов траси куль, чи траси душ? Коли

вони перехрещуються в товщі кришталю, на мить займається, точніше, вибухає

світло — рожеве, блакитне, помаранчеве. Очей не відірвати. І в цю мить щось

сіпається в мені, щось відгукується на ті беззвучні вибухи. Не мозок, ні! Мозок

твердо знає, що це міраж! А серце...

Серце опівночі не схоже на денне. Серцеві опівночі хочеться не лише ритмічно

кукати в кістяній клітці, але й постукувати в браму вічності й чути відгомін.

Серцеві опівночі будь-що хочеться пригадати мову світла, якою воно розмовляло

з кимось, коли ще було спалахом світла. І воно пригадує...

Хто я? — запитує спалах.

Мій подих.

А ти хто?

4

Той, що Дихає.

А зелена горошина, що котиться до нас?

Слиз, що виснувався в глибинах ночі й узвишшях дня з пороху й кременю, з

живої води й крові самок, з добірного колоска і плоті тварин, зі сміху сонця й

тужби місяця, з поту зела й полум’я квітів, зі сльози лані й люті лева, з німоти

риб і пташиних хорів, з повільності черепахи і в’юнкості змії, з волі орла й

безсилля черв’яка, з запаху ладану й смороду тліну, а також з тисячі тисяч інших

речей. Навіть Я не знаю всіх складників твого слизу.

Мого?

Твого. Неповторного.

Він чужий, гидкий. Смердить тривогою! Зупини його! Або сховай мене в Собі!

Ні! Ти покликана не ховатися, а розвиватися. Рушай!

Куди?

В Лабіринт.

А що таке «Лабіринт»?

Те, що стане людським мозком, якщо ти увійдеш.

Я не хочу! Дозволь мені розвиватися в Тобі!

В мені можна лише перебувати. Поквапся!

Там темно!

Ти осяєш темряву.

А потім? Що я маю чинити?

Подвиг за подвигом! Від найпершого спалаху до останнього!

Як?

Ти повсякчас творитимеш спокуси й повсякчас їх долатимеш.

Чому?

Щоб повернувшись, подарувати мені свій неповторний людський образ.

Навіщо він Тобі?

Я — Творець і, як усякого, хто творить, мене гризуть сумніви. Я маю знову й

знову переконуватися, що Я можу створювати справжні шедеври — людей

істинних.

5

І це все?

Про інше маєш здогадатися сама.

Я така слабка. Мені лячно.

Не бійся. Нікого й нічого. Я завжди буду поруч, якщо ти покликуватимеш

Мене.

А якщо ні?

Я не бачитиму тебе, бо не маю плотських очей. Чутиму лише поклик Мого

подиху.

Бо-о-ляче! Ой як бо-о-о-

Осанна тобі!

Як у казці? «Піди туди — не знаю куди! Принеси те, не знаю яке!» Це

несправедливо! Вільний подих мусить мати вибір — іти чи ні. Той, Що Дихає,

має чимось спокусити свій, так би мовити, напівфабрикат. Спонукати його до

самодосотворення, до свідомого вибору тернистого шляху.

Ти можеш залишитися в Мені щасливим, незмінним, не випробовуючи себе ні

порохом, ні кременем, ні водою, ні кров’ю, ні сльозою, ні люттю, не відчувши себе

ні орлом, ні рибою, ні квіткою, ні змією, не спізнавши тисячі тисяч дивовижних

рефлексій та смаків. Передовсім, смаку перемоги духу над матерією

Або

Ти будеш там, у матеріальному світі, моїми очима моїми руками, моєю

свідомістю. Без тебе Я не зможу вповні збагнути, яким є сотворений мною

щільний світ, яким Я змушений покеровувати зоддаля

Або

Якщо ти подаруєш Мені свій унікальний образ, Я здійсню вся твої побажання.

Маячня все це! Маячня. Я вже не один десяток років никаю своїм лабіринтом,

покликуючи свого Творця, але він жодного разу не озвався до мене, не підтримав

мене. Я тяглася тим лабіринтом, як протяг. Нічого не сотворила, не вчинила

жодного подвигу. Якщо я справді померла, то повернуся до свого першоджерела

6

такою, якою вийшла з нього — безликою, недосотвореною, й подарую Йому хіба

що свої наївні вигадки і свій страх перед нездоланністю обставин і безглуздістю

існування в тілі.

Дивно, що досі я не журилася, куди подамся після... і з чим...

Це Режисер наврочив мені. Приєднався до групи, яку я провадила музеєм

акурат перед відпусткою. А я і не зауважила його, бо вже давно не придивляюся

до відвідувачів, оскільки деякі з них розглядають моє тіло пильніше, ніж

експонати, й немовби нанизують його, частина за частиною, на гостряки своїх

поглядів, як шматки м’яса на шампур, ще й скроплюють їх оцтом і посипають

перцем.

Щоб не бентежитися, я здебільшого уявляю собі, що походжаю лісом і

промовляю до дерев.

Відстороненість — це найміцніший щит для людини, яка має справу з

публікою, яка прагне не так знань, як розваги. Того дня я заявилася на службу

виснажена довгою безсонною ніччю й бажанням будь-що покласти їй край.

Мабуть тому й подумалося мені, що музей — це присінок царства мертвих (так

воно і є!), а я — неприкаяна душа, котра, аби не чипіти в запаснику серед усякого

непотребу, провадить ще не зовсім відумерлих цікавців лабіринтами згаслих

цивілізацій. Показує їм черепи й черепки, автоматично вимовляє вже тисячі разів

мовлені фрази, хоча насправді нічого не знає про минуле й геть не розуміє, на біса

людству музеї, якщо є інтернет, якщо життя, що роїться назовні, таке

швидкоплинне й пусте, що фрагменти його шкаралупок-штамповок в

майбутньому навряд чи когось зацікавлять...

Чоловік підійшов до мене, коли я вже відбалакала своє — опасистий, лицятий,

волосся до рамен, очі гострі, загарбницькі. Чисто половець у костюмі від кутюр:

Цілую ручки. Я Режисер. Такий і такий. Мені порадив вас Професор...

Я прикипіла до підлоги («Професор? Невже не забув?») й розвісила вуха...

...зйомки незвичайного фільму... здобуде світову славу... пропоную головну

роль...

7

Й навіть не здивувалася. Мов давно чекала цього чуда. Заперечила мляво, для

годиться: «Я не акторка. Не вмію грати».

...і не треба! Ви ходите саме так, як слід: обережно, майже не торкаючись

підлоги. Наче долаєте замасковану ромашками твань. Струнка, бліденька, мов не

кров тече у вашому тілі, а осінній туман. Дихаєте, наче боїтеся, що повітря

ошпарить вам легені. Голос, мов шелест сухозлітки. Я в захваті! Жодна з

професійних акторок не зможе зрівнятися з вами, бо всі вони тут — в жадібній

плоті, в неущухному гаморі, в нестримному вируванні емоцій. І що найцінніше — я

вловлюю потужну енергію відштовхування, неприйняття вважай усього, що

пропонує вам життя!

— Це добре? — запитала я, не розуміючи, хвалить він мене чи ганить...

...це прекрасно! Оскільки героїня мого майбутнього шедевру — небіжка!

Мені б обуритися, адже чолов’яга похвалив мене за те, що я — жива, ще

молода особа, виглядаю, як небіжка, а я лише збентежено промимрила: «Ви...

глузуєте?»

...що ви! Справа в тому, що містики минулого і навіть деякі сучасні вчені

вважають, що перехід з цього життя в інше відбувається не миттєво, а

поступово. Відтак, померла людина якийсь час не відчуває себе померлою.

— Справді? А споглядання свого тіла згори, тунель, політ?..

...короткочасна ілюзія, яка виникає лише в гіперчутливих особин... Сплеск

свідомості, котра здогадується, що «воскресіння» є неминучим. А та людина, що

помирає назавше, ні про що не здогадується, не бачить нічого, що пов’язане зі

смертю. Вищі сили дарують їй на певний час ілюзію, що життя триває!

І знову я не здивувалася. Його «теорія» видалася мені привабливою і навіть

вірогідною, оскільки мене завжди жахав не так факт смерті, як раптова, миттєва

зупинка існування... Я вбачала в цьому щось украй образливе для істоти,

наділеною свідомістю. Відтак пискнула:

— На який час? — з дивним відчуттям, що повітря між мною й ним

електризується, пахне грозою.

8

...все дуже індивідуально. Комусь, щоб оговтатися, досить трьох днів,

комусь — сорок, а ті, що надто полюбили земне життя, прикипіли до нього не

лише тілом, але й душею або просто панічно бояться зустрічі з Дзеркалом, у

якому відіб’ється їхнє істинне обличчя, перебувають в ілюзії роки, а то й

століття.

— В незмінній ілюзії.

...ні! Вона трансформується. Небіжчикові здається, що світ змінюється для

всіх і він змінюється разом з ним. А коли врешті-решт наступає прозріння, він

знаходить себе, зміненого, в іншому світі — схожому і разом з тим несхожому

на той, в якому він перебував досі. Одна самість приймає це спокійно, навіть з

радістю, а інша починає бунтувати й намагатися будь-що повернути втрачене.

Ваша героїня — бунтарка. Вона сприймає всі трансформації напрочуд трагічно

й, стараючись вибороти собі проминуле існування, нехтує благами й

можливостями нового.

— А навіщо? — несамохіть вихопилося в мене.

...більшість людей боїться не лише смерті, але й існування за гробом, про яке

складено чимало страхітливих міфів. Ми подаруємо їм надію на дивовижну,

сповнену неймовірних пригод мандрівку в іншу реальність, яка є не гіршою за цю,

а навпаки! Звісно, якщо вони приймуть усе, що відбуватиметься, з радістю.

— «Бардо Тодол»?

...це також міф! Причому, доволі жаский. Дійсність незрівнянно приємніша.

— Дійсність чи втішлива казка?

Він роззирнувся і прошепотів, радше просичав: дій-ссс-ність! І я повірила

йому! Й аж похлинулася п’янкою радістю і вдячністю за те, що він обрав саме

мене, саме мені відкрив найпосутнішу таємницю життя. Навіть збиралася

подякувати йому за це, а натомість ляпнула: «У мене з понеділка відпустка. Я

збиралася поїхати...»

...й відмовитися від ролі, яка прославить вас на весь світ?

— О, ні! Ні! — злякавшись, що він передумає, вигукнула я... І немовби вдруге

народилася. У світ, який нетерпляче очікував мене. — Я хочу випробувати себе!

9

Хочу бодай в уяві мандрувати найхимернішими лабіринтами буття! Хочу світової

слави!

Він схвально посміхнувся мені, показавши перлисті (вочевидь, порцелянові)

зуби. В кутиках його повних, перестиглих губ райдужно блиснули пухирці слини.

А в очах — мов з задимленого кришталю (такого, як зараз за вікном), спалахнули

золотисті іскри. Я вдихнула на повні груди тепле, аж гаряче повітря, що

струмувало між нами, й також заусміхалася йому:

— Зараз я справді майже не торкаюся ногами підлоги!

...чудово! плекайте себе на межі. Вростайте в роль. Через місяць я прийду до

вас зі сценарієм...

І я плекала... Щодень то дужче відчувала себе ефемернішою істотою, що

перебуває водночас в яві й наві. Й доплекалася...

Навіть крізь штору бачу: ніч невпинно видозмінюється: грані кришаться,

простір стає рухливим, калейдоскопічним, витворює тремтливі геометричні

візерунки, в яких проступає щось знайоме, вже бачене колись. А за всім цим, у

непорушних глибинах... наче крихітне, але напрочуд яскраве сонце в обрамленні

сріблястої імли. Дороговказ мені. «Траси» одна за одною скупчуються і

прилипають до моєї шибки. Таке враження, що сотні сяйливих зіниць дивляться

на мене й без слів виманюють мене в барвистий хаос, з якого має постати новій

світ. Винятково для мене? Світ, у якому нема ні чорного, ні сірого, ні

коричневого? Я бачила його відбиток на рушниках карпаторусів: блакитні, ніжно-

рожеві, салатові візерунки — всі як один без чорної траурної нитки. Як обіцянка

майбутнього існування в іншому, безжурному світі?..

Ще місяць тому я без вагань віддалася б йому, бо і сама хотіла... А тепер!..

Чому уламок мого реального сірого, досі байдужого до мене світу не хоче

відпускати моє тіло в інше буття? Дурня! Це моя свідомість випрошується... Бо

все ще сподіваюся Режисера і «світової слави»? Чи просто їй наказано... не

гарячкувати й терпіти... до останнього.

Треба сміятися! Широко, по-бабськи розвести коліна, прилипнути сідницями до

стільця й вичавлювати з себе, як пасту з тюбика, безглузде, натужне ґелґотіння,

10

допоки не відчую, що сміх — справжній, щирий, нестримній — гуркає в легенях,

шматує трахеї, обпікає глотку, вибиває зуби, вилазить вухами й гасить зіниці

вічності, стирає всі міражі!..

Я спробувала. Тужилася до жару в грудях, але мій хрипкий, переляканий

кашлюк нічого не згасив, не стер... Тому що не готова!.. Ще хочу думати не

символами, а словами! Хочу будь-що протриматися до світання! Прожити тут ще

одненький день! Навіщо? А раптом станеться якесь диво, а мене нема?!

Цей Режисер... Пообіцяв, що повернеться в жовтні, а вже початок листопада...

Чи ж був він? Може, в мент зустрічі з ним я вже перебувала в ілюзії, і він — лише

її фрагмент? Назвався Теодором. А прізвище... забилося в найдальший,

найтемніший закуток мозку — не вгледіти, не виколупати. Сказав: «Мені

порекомендував вас Професор». Професор, наче, не помер. Отже, можливо, я

також вповні жива, треба зібратися духом і вранці потелефонувати йому.

Слухавку, звісна річ, ухопить дружина — Зінаїда Йосипівна. Колись вона була

настільки одержима ним, що ненавиділа кожного чоловіка, який не вихваляв його,

й кожну жінку, яка могла б йому сподобатися. Якщо вона впізнає мій голос, —

кине слухавку, а то й скупає в помиях, тому що...

Мені заледве виповнилося тринадцять, коли я закохалася в нього. Мене тоді

зовсім не бентежило, що він одружений і втричі старший за мене, бо я ще не

знала, що закохуватися варто лише в молодиків без тавра «майно пані N».

До нього мене геть не цікавило життя інших, надто літніх людей. Навіть

проблеми й почування батьків не відлунювали в моїй душі. Єдиною реальною

істотою в цьому світі була я. Лише моє тіло відчувало біль, лише моє серце вміло

радіти й страждати, а всі інші люди були нечіткими, галасливими, дошкульними

«барабашками», з наявністю яких доводилося миритися, щоб не зацькували. Й не

тому, що я — одиначка, була пещеною самолюбкою. Навпаки. Батьки,

заклопотані зароблянням грошей, не дуже переймалися моїми прагненнями і

почуваннями, а я надто гостро переживала свою присутність у цьому світі, де все

— і природа, й речі — дивували, лякали й зачаровували. Мені не вірилося, що

дерева, тварини, комахи, будинки та іграшки не бачать мене, не цікавляться

11

мною. Я намагалася, як тепер розумію, закрастися в їхню душу, наповнити її

собою і в подальшому спілкуватися лише з ними завдяки потаємній мові, яку

знатиму лише я та вони. Щоб установити з ними контакт, я придумувала слова,

фрази й навіть віршики й проказувала їх бузкові, що ріс під вікном, бджолам,

лялькам, столикові, своїй улюбленій спідничці. Тобто, була язичницею, яка

вигадує заклинання, щоб опанувати природою і речами.

Світ людей — розмаїтий, трагічний, світ кохання-страждання відкрився мені

завдяки Професорові. Його кликали Анатолієм Романовичем, але я ніколи, навіть

подумки, не вимовляла його імені, бо воно було звичайним й ні про що не

свідчило. Краєм вуха я чувала, що він «такий молодий, а вже професор»,

«інтелігент», «вродливець», «зразковий сім’янин», але для мене він був лише

сусідом, крупним «барабашкою», з яким слід було чемно вітатися, аж якось...

Навесні, коли на деревах лише розповивалися бруньки, я вийшла з квартири й

побачила його... Він піднімався сходами, пригортаючи до грудей великий букет

крупних білих тюльпанів, а посередині червоний — найкрупніший, й усміхався

їм.

Мені здалося, що він повертається додому не з університету, а з казки, і букет

йому власноруч подарувала квіткова фея. Я захоплена зойкнула. Він посміхнувся

мені — широко, щиро, і вручив мені білий тюльпан: «Прошу, панно!» І я

закохалася! В фантастичний букет, у його довгопалу руку, яка простягла мені

тюльпан, в чорний капелюх з широкими крисами, біле кашне, легке чорне пальто,

атлетичну статуру, лункий оксамитовий голос. І все — впродовж кількох

неймовірно довгих і запашних секунд. А трохи згодом, коли мати пояснила мені,

що таке «філософія» — у чарівне словосполучення «професор філософії» —

викладач премудрості. Десятки разів на день (йдучи до школи, повертаючись

додому й перед сном) я подумки наспівувала (як буддист: Ом! Ом! Ом!) «Про-о-о-

фесо-сор Філо-сооофії Закоха-ний в Софію!» (тобто, в мене, бо я — Софія) — й

так світло й солодко мені було, немовби я, гуляючи хмарою, пила мед з

тюльпанового келиха.

12

Але зараз не варто згадувати про це. Нічого ж не було. Ніхто не знав. Навіть

батьки не здогадувалися, що я марю високочолим сусідом. Лише наші дубові,

скрипучі двері розуміли, чому я не втомлююся зорити у вічко, очікуючи з’яви

свого кумира. Тоді оббиті шкірозамінником, двері його квартири, схожі на сідниці

розжирілого негра, здавалися мені брамою раю, в який мене ніхто не запросить,

оскільки... Саме тоді я усвідомила свій соціальний статус — доня водія

тролейбуса й кіоскерки, яка успадкувала трикімнатну квартиру діда — безногого

чоботаря, героя ВВВ, який помер акурат перед моїм народженням, не вивчивши

онуку й не примирившись з тим, що вона молоденькою вискочила заміж не за

котрогось з «інтелігентів», що замешкували в нашому (престижному, на

Пушкінській) будинку — службовців, науковців, партійних функціонерів, а за

простого роботягу, який ніколи не підніметься вище й дітям не допоможе

піднятися. А раз так, навіщо він геройствував, кров проливав?!

Не хочу пригадувати свої «страсті». Їй-бо, не хочу! Але рука, всупереч мені

малює густе шпакувате волосся, «римський» профіль, тверде підборіддя й дві,

геть різні губи: верхню — просто хвиляста лінія, і нижню — трохи

відстовбурчену, соковиту. Саме вона збурювала в мені жар ніжності, що

зайнявшись у грудях, сягав п’яток, й земля палахкотіла піді мною. А голова була,

мов вулик, з якого хтось нездоланний викурював рожевим димом геть усі думки-

бджілки.

Ніхто цього не знав, крім нього. Він одразу здогадався... і мій тісний лабіринт

(квартира-школа-кіно в неділю) став не лабіринтом, а безмежним простором,

ілюмінованим і земними, й небесними світилами... Коли ми зустрічалися

поглядами, він посміхався мені лише кутиками вуст — зачаєно, загадково. Ця

майже невловима усмішка промовляла мені: «Кохаю! Кохаю!» — і я подумки

оберталася на пучок вербових котиків і простягала себе йому — торкнися

вустами! Або на кульбабку — дихни на мене!

Інколи, прогулюючи подвір’ям свою псину — викохану, вередливу лабрадорку

Мальву, він, якщо поблизу нікого не було, забалакував до мене... Причому, ніколи

не називав мене Софійкою, а лише панною: «Як поживаєте, панно? Про що

13

розмірковуєте, панно?» Або розказував щось про дивацтва знаменитих філософів,

середньовічні звичаї... Й кожне його слово, навіть ущипливе, пахло медами й

тюльпанами, кожне побажання було законом, викарбуваним на граніті.

Повернувшись додому, я лягала горілиць на канапу і мріяла про своє щасливе

майбуття. Не з ним, ні, а побіля нього. Допоки смерть не розлучить... Хоча смерті

тоді не існувало ні для мене, ні для нього...

Якось він сказав моїй мамі, голосно, щоб і я почула: «Ваша доця так вигарніла,

що вчора я заледве впізнав її!» Невигадливий комплімент, але я сприйняла його,

як публічне освідчення в коханні, й цілий місяць почувала себе найвродливішою,

найчарівнішою і подумки танцювала з ним у королівській залі, де було безліч

дзеркал і в кожному відбивалися тільки ми. А щоб моя мрія колись збулася, я

вчилася ходити, як королівна, розчісувати волосся, як королівна й усміхатися, як

міс Усесвіт. Врешті-решт, зачарувавшись собою, вирішила, що вступатиму до

театрального інституту, аби, прославившись, дарувати йому контрамарки на

спектаклі, де я виконуватиму головні ролі. Й згодом призналася йому,

підловивши його в університетському парку, що мрію стати акторкою,

сподіваючись, що це сподобається йому. А він іронічно пирхнув: «Банально! Це

по-перше. А по-друге, сцена — це розплідник спокус, гніздовище розпусти.

Янголятам слід триматися від неї якнайдалі!»

І «янголя» тут же зреклося своєї мрії, а невдовзі і ангельського образу. На

початку восьмого класу я побачила, як Професор, стоячи на балконі, виціловує

дружину, і зненавиділа його. За те, що він зраджує наше кохання! Й пустилася

берега: занедбала навчання, прогулювала уроки, перестала дбати про свою

зовнішність. Навіть привчилася палити. Й отримувала від того гірку, самовбивчу

насолоду. А він не помічав моїх страждань, був таким як завжди, чемним,

незворушним, усміхався, як потаємний закоханець.

Відтак, я вирішила померти, але не на самоті, а в нього на очах. Стрибнути з

даху, коли він повертатиметься з університету, щоб помираючи, побачити його

сльози й поцілувати його. Вперше й востаннє. Рано чи пізно я щось заподіяла б

14

собі (або йому), бо темний, болючий хаос розривав мені груди й вимагав учинку,

який вихлюпнув би його назовні чи спалив.

На щастя мама знайшла мій щоденник, в якому красувалися двійки, й,

«похрестувавши» мене віником, подалася до Професора, щоб той напоумив мене.

Написала «на щастя» й подумала: «А може, на горе?» Може, було б краще, якби я

здійснила свій намір? В юності, коли нічого не знаєш про смерть, легше

помирати. Легше крочити з даху чи з підвіконня й полетіти... в ту космічну

безодню, що зараз зваблює мене мовою світла, й пояснити Творцеві: «Молода я,

дурна! Вибач!» Тоді б він вибачив. А зараз? Треба думати не про «за мить», бо

«зараз» вікно може розчахнутися й космічний вихор витягне мене з моєї

шкарлупки... А я мушу зібратися думками, мушу сказати собі: «Примирися! З

твого лабіринту є лише один вихід...»

Наступного дня Професор перепинив мене на сходах і промовив м’яко й,

водночас, суворо: «Маєш закінчити школу з медаллю!» І мені враз розхотілося

помирати. Я пообіцяла йому медаль і заходилася вчитися.

Бездоганні відповіді на уроках, участь в конкурсах, похвальні грамоти були

моїми повсякчасними пожертвами божеству, котре віддячувало мені за них

посмішкою сфінкса.

Батьки раділи, що я не смикаюся на дискотеках, не зустрічаюся з хлопцями, а

тільки вчуся і вчуся. І я раділа своїм успіхам, оскільки мені здавалося, що знання,

які я здобуваю, торують мені шлях у царину мудрості, де владарює мій коханий.

Лише згодом я збагнула, що моя золота медаль — це лише свідоцтво про

змарновану юність, оскільки звичайній людині для щастя потрібні зовсім інші

знання, а то й глупота, в яку запроваджує кохання. Осліпленому легше долати

лабіринт, бо він не бачить ні пасток, ні відгалужень, не жахається ні власної

пітьми, ні пітьми навіяної... Кохання — напрочуд легке, майже невагоме слово.

Мов цілунок рукою. Сонячний зайчик. Краплина дощу в пустелі. Тому й

жонглюють ним повсюдно всілякі бамбули й розбещені ними сексуни й сексухи,

які навіть не здогадуються, що насправді кохання — це само-зречення, само-

вбивство, не знають, що коли воно, надлегке, торкається чола людини, в неї

15

підламуються ноги й вона падає обличчям у порох. А якщо залітає в серце —

людина помирає для цього світу. Часом, назавше.

Коли в напівтемному коридорі я поклала Професорові в долоню своє «золото»,

він здогадався, що старалася винятково для нього, й злякався мого справжнього,

всеможного кохання. Погляд його (що перед тим пестливо ковзав моїм

розпашілим обличчям) стрибнув убік й помчав від мене, наче заєць від лісової

пожежі, кудись далеко-далеко, в царину Аристотелевої логіки й середньовічної

схоластики. А голос втратив свої чарівливі обертони й став буденним —

прохолодним і праведним — професорським голосом.

— Вітаю! Куди будемо вступати?

— До вас! На філософський, — промекала я, віддано зазираючи йому в очі,

напівзатулені щитками повік.

Він несхвально хмикнув і повернув мені медаль:

— Чому раптом?

«Щоб бути поруч! Щоб бачити вас щодня!» — поглядом відповіла я.

Поверхом вище хтось ляснув дверима. Він здригнувся і відступив від мене.

— Не раджу!

— Чому? — жалібно шепнула я.

— Сподіваюся, ти уважно перечитала чи хоча б переглянула філософську

енциклопедію?

— Авжеж!

— Назви мені прізвища бодай трьох уславлених філософів-жінок.

Я розгублено знизала плечима.

— Отож бо! — поблажливо й водночас глузливо констатував він. — Жінка не

може бути не те що філософом, але навіть пристойним викладачем філософії.

Вона покликана не мислити, а відчувати й примножувати рід людський. Отже,

панно, не вимучуй свою кучеряву голівку світовими проблемами. Вступи до

харчового інституту, на «цукерковий» факультет. І буде тобі добре!

Й вийшов, ба навіть вибіг з сутем’я під’їзду надвір, де сонце. Я зрозуміла, що

він розкохав мене! Й не просто розкохав, а зневажив у мені людину розумну!

16

Поставив на одну дошку з тими безглуздими квочками, які вміють лише

висиджувати курчат! А я ніколи, навіть малою, не вірила, що з’явилася на світ,

аби перебути своє життя так, як перебувають його інші! Моє єдине, унікальне

існування мусило мати й поважну причину й глибокий сенс! Чи ж варто

народжуватися, щоб просто розмножитися і задля цього виготовляти цукерки,

продавати газети, підмітати тротуари?

Повернувшись додому, я кинула медаль у шкатулку для біжутерії і втопила в

сльозах своє потоптане кохання. Всю ніч, з головою вкрившись одіялом, я

уявляла собі, як буду жити, дихати, сміятися без нього — наче малювала крейдою

на шкільній дошці якісь абстрактні малюнки — без найменшого натяку на сенс,

потворні маски й окарикатурені постаті Професора та його дружини, а під ранок

присяглася навіть не дивитися на них. Але вже наступного дня Професор

посміхнувся мені, як завше, і я тут же виправдала його: «Він просто вболіває за

тебе. Хоче, щоб тобі жилося легше, ніж йому, мудрому». Проте вперше

знехтувала його «заповітом» — вступила не на «цукерковий» факультет, а на

історичний. Щоб у майбутньому стати археологом і відшукати пектораль (ще

розкішнішу ніж та, яку відкопав Борис Мозолевський), й завдяки цьому, бодай на

мить відчути себе рівною коханому.

Згодом, вже студенткою, я захопилася поезією й почала складати вірші. Якось,

напівжива від хвилювання, я прочитала йому, вже й не пригадаю де, здається, в

університетському парку... Він завжди повертався додому парком, здебільшого у

супроводі кількох студентів, зачарованих його ерудицією та вмінням дискутувати

на будь-яку тему. Мене ж він помічав лише тоді, коли був один і в доброму

настрої. Що ж я йому прочитала? Пригадуються лише окремі слова: «Ви скеля до

неба... Я прикута до скелі... дрімаю щаслива біля підніжжя... вдихаючи запахи

зела... і тільки кропива мені виціловує руки...» Ні, здається, це: «Суфлере, не

підказуй мені сни, нехай вони лише моїми будуть!»

Професор чемно вислухав мене і сказав: «Панно, щоб стати Поетом, треба не

лише зґрабно тулити слово до слова, але й відважно зорити в найглибші провалля,

де кубляться змії...»

17

Новий сплеск розпачу: «Я бачуся йому недалекою, плиткою! Він не

здогадується, що задля нього я не побоюся не те що зазирнути в будь-яку

безодню, але й плигнути в неї, якщо б він чекав мене там — покалічений,

покусаний зміями». Спалення зшитка з віршами в університетському ботанічному

саду. Відчуття розгубленості, безталанності... Пожирання цукерок, тістечок.

Мокра від сліз подушка.

Згодом я не раз роздумувала про те, ким був Професор у моєму лабіринті —

мудрим провідником чи?.. Він не спокушував мене у тривіальному сенсі цього

слова, оскільки дорожив репутацією порядної людини, вірного чоловіка. Просто

йому імпонувало, що сусідське дівча без тями закохане у нього, і, щоб

ощасливити його, досить привітного слова, багатозначного погляду.

За це не судять, проте... Саме він був для мене найбільшою спокусою.

Примарою неземного кохання, виплеканою писучими демонами, завжди

невдоволеними реаліями життя, й водночас, фантомом підстаркуватої мудрості,

яка без жалю присудила мені сіре, банальне існування, а коли я намагалася

вишарпнутися з нього, осмикувала... Годі! Не бреши собі бодай зараз! Ти сама

створила собі спокусу й навіть не намагалася здолати чи, принаймні, приспати її.

Чому? Бо ти — частина біомаси котра без диктатора гине і розкладається! Тобі

подобалося пливти за течією! Подобалося бути рабинею! І спокусник відчував це!

Знав, що не лише він, але й будь-хто, за сприятливих обставин, може вроїти тобі

будь-що! Тому і підіслав до тебе Режисера. Не сумнівався, що ти залюбки

переймешся безглуздою вигадкою, і він ще раз, вже зоддалека, відчує себе твоїм

божком і скаже: «У сильної, цілеспрямованою людини мрія — негнучий, сталевий

стрижень, а мрії цієї безталанної жінки (котра за життя стала привидом), що

піна...»

Соромно. Страшно...

А за вікном падає золотий сніг. Хтось розгортає білопінні крила. Хтось хоче

обійняти мене. Щоб я позбулася всіх клопотів і стала бездумною, безликою

сніжинкою, а то й просто щасливим атомом й загубилася назавжди в біло-рожево-

голубому коловороті. Я колись мріяла про щось таке, а зараз мені бракує зеленої

18

барви — барви земного життя. А також бурої, пісочної, вуглистої. Чорного хліба з

жовтим маслом й зеленим пером цибулі, вудженого м’яса з томатним соком,

помаранчевої гарбузової каші, перестиглих вишень, червонобоких яблук і бочки

зелених малосольних огірків. Хочу (вперше в житті) придбати собі пурпурову

сукню, чорні туфлі на височенних підборах, пофарбувати волосся у вогнистий

колір й піти в цирк, зоопарк, консерваторію, виставку квітів. Я ще надто тілесна,

брутальна. Ще надто каламутна для прозорості за вікном, де нема жодного куща,

за яким можна було б сховатися, коли Той запитає: «Де ти?» Лише герань, яка

викинула одну червону квітку, відмежовує мене від... Лише вона знає: я ще не

дозріла для вічності — величної, безсловесної. Ще хочу всього, бодай в уяві!

Хочу полити вазонок, який тремтить разом зі мною, бо знає: якщо я піду, і йому

смерть. Хочу ще трохи подумати про цьогосвітнє, гріховне. Скажімо, про те, як я

(образившись на Професора, котрий, сидячи на лавці, пестив свою собацюру, а на

мене й не глянув), захопилася одним з трьох студентів, які приходили щонеділі до

свого гуру — причаститися мудрості.

По обіді вони виходили на сходову клітку — покурити, а я через вічко

розглядала їх, обранців мого кумира. Оповиті сизими спіралями цигаркового

диму, вони здавалися мені посланцями іншої, велемудрої цивілізації, оскільки я,

дарма, що чула їхні суперечки, геть нічого не розуміла.

Двох з них я, напевно, не впізнала б, зустрівши, а обличчя третього, русявого,

густобрового, з трохи відстовбурченими вухами, пам’ятаю навіть зараз,

привидононькою. Йому дуже личило його ім’я — Влад+Слава, оскільки він

справді був владним, я б навіть сказала, магнетичним. Виглядав найстаршим,

слухав колег неуважно, як дорослий чоловік лопотіння дітей, висловлювався

різко, безапеляційно, і його сірі, глибоко посаджені очі при цьому гостро

поблискували, зодягнений був абияк — сіра китайська куртка, витерті на стегнах

джинси, з найдешевших, кросівки, вкриті сіточкою тоненьких тріщин. Але це не

бентежило його. Він скидався на молодого, але досвідченого вовка, який знає те,

чого не знають вони, навіть здогадується, що заєць, тобто я, чаїться за дверима, й

19

адресує свої хитромудрі висловлювання не так приятелям, як йому,

куцохвостому, щоб загіпнотизувати його і ням-ням...

Я нарекла його Сірохманом і попервах розглядала просто так, з цікавості, а

згодом, очікуючи його з’яви, тупцювала на першому поверсі, під дверима, що

вели в підвал... Мріяла, що колись він увійде в під’їзд і побачить мене, очі його

хижо зблиснуть і... Він накинеться на мене й потягне вниз, у сутем’я підвалу.

Притисне до завжди вологої, абияк помацьканої зеленою масляною фарбою стіни

й довго-довго цілуватиме мене... Вірніше, кусатиме до крові, але я не крикну, не

відштовхну його, а також кусатиму, щоб моя кров змішалася з його кров’ю.

Але студіозус жодного разу не зачепив мене. Дивлячись, як він легко, впевнено

долає сходинку за сходинкою, я до болю стискала кулаки й подумки ячала йому

вслід: «Вважаєш мене, Сірохмане, надто дрібною здобиччю? Так? Так?!»

Тоді я не розуміла, чому мене приваблює саме такий сценарій наших

стосунків — дикий, нелюдський. А тепер знаю: в мені прокинулася жагуча,

пристрасна жінка, а Професор був настільки недосяжний, що я ніколи, навіть у

гарячкових снах, не уявляла собі... чогось такого... Якби він раптом забажав

покохатися зі мною, я б напевно померла від щастя або, навпаки, від горя, що мій

божок упав з неба і втратив свій золотосяйний німб.

Навесні, перед випускними іспитами, Сірохман перестав навідуватися до

Професора, але сходова клітка ще довго пахла мені його цигарками і моїм

потаємним гріхом. Згодом, уже студенткою, коли самота і відчай уже здолали

мене, я прийшла в деканат філософського факультету, щоб відшукати його. Й

хоча я назвала лише ім’я, секретарка відразу здогадалася, про кого йдеться.

Сказала, що він уже отримав диплом. А де працює — невідомо. Оце й усе.

Над дорогою туман,

Вздовж дороги молочай,

Рать тернова.

Увірвали наш «роман»

Несподівано, раптово...

Прощавай!

20

А потім... Загинули батьки. Поїхали старенькою автівкою до Кам’янця-

Подільського, де замешкували батькові родичі, й... перед самим містом відмовили

гальма... Не хочу згадувати, що від них залишилося. Не хочу!!

Не встигла я отямитися від цього горя, як накотило нове, ще болючіше.

Дружина Професора якимось чином дізналася, що її вірний, суперпорядний

чоловічок ще сім років тому вспадкував від якоїсь далекої родички однокімнатну

кооперативну квартиру й приводив туди молоденьких дівчаток. І спало їй на

думку, що однією з них була я. Чому? Бо під час похорону він дозволив собі

співчутливо пригорнути мене. І влаштувала мені не просто скандал, а публічне

аутодафе на подвір’ї перед нашим будинком. Оглушена гіркою правдою і

безсоромністю знавіснілої бабеги, яка вважала себе інтелігенткою, я лише

безпорадно зіпала ротом, сподіваючись, що він захистить мене. І він «захистив».

Вибіг на подвір’я — жалюгідний, розгублений — і заволав: «Кохана! Як ти могла

подумати, що я мав щось з цим довготелесим, несимпатичним дівчиськом!» Я

знепритомніла...

А може, померла, і все, що коїлося далі, було посмертною ілюзією???

Сусід, який забагатів, торгуючи всякою всячиною, задешево викупив мою

трикімнатну квартиру і допоміг мені придбати однокімнатну у Дарниці. За гроші,

які залишилися, я провчилася три роки, а потім перевелася на заочне відділення і

знайшла роботу в музеї.

Відтоді я не бачила свого поважного кумира ні зблизька, ні зоддалека, проте він

ще інколи снився мені. Це були непристойні сни, в яких він жирував зі своїми

студенточками, а я, підстерігши його, тупим ножем відпилювала йому геніталії.

Кохання ошукає неодмінно

І прийде мудрість почуттям на зміну.

І чоловік, що був небесним даром,

Повернеться колись нічним кошмаром.

Мудрість забарилася і замість неї прийшов ще один чоловік. На останньому

курсі, акурат перед отриманням диплома, мені несподівано освідчився в коханні

Олег — брат моєї однокурсниці — випускник архітектурного інституту. Я була

21

настільки вражена тим, що мене — «довготелесу, несимпатичну», хтось кохає, що

не вагаючись вийшла за нього заміж. І наче вдруге померла...

Олег знайшов собі роботу в елітній будівельній фірмі, непогано заробляв, але

жили ми бідно, тряслися над кожною копійкою, позаяк він мріяв у майбутньому

звести заміський будинок за власним (унікальним!) проектом. Коли я завагітніла,

він зажадав, аби я задля здійснення його мрії зробила аборт. Чесно кажучи, я не

дуже опиралася, бо вже збагнула, що не зможу покохати його — недалекого,

ласого до грошей, який одружився зі мною задля київської прописки. А

розлучитися духу забракло, бо ж не п’є, не б’є, не волочиться.

Сім років ми прожили під одним дахом — і жодного щасливого, ба, навіть

хвилюючого спогаду! За винятком рюкзака з «зеленню»...

Якось уранці (Олег уже поїхав на службу) я полізла на антресоль за рюкзаком,

який пообіцяла співробітниці, що збиралася в археологічну експедицію. Знайшла

його в найдальшому кутку, за старими подушками, що відгонили цвіллю,

наповненого під саму зав’язку пачками доларів! І перелякалася їх до нестями наче

міни, що може вибухнути й спопелити моє вбоге життя. Відтак не стала

роздумувати, де він їх узяв і коли приніс додому. Переклала небезпечний скарб у

велику господарську торбу і побігла з нею в музей. А куди ще я могла їх

віднести? В ощадкасу чи на смітник? Подумала: «Якщо Олег похопиться,

зажадаю, щоб він зізнався, як вони йому дісталися, а там побачимо». Але не так

сталося, як гадалося... Вже під обід мені потелефонували, що чоловік навіщось

піднявся на дванадцятий поверх недобудованої висотки (в самому центрі Києва) і

впав звідтам. Одні казали — покінчив життя самогубством, інші перешіптувалися,

що його штовхнули, бо «забагато хапнув»...

Може, я переставилася тоді, коли побачила його знівечене тіло? Чудне слово —

пере-стави-лася: сама взяла і переставила себе, пішачку, з білого квадрата на

чорний? Чи з чорного на білий? Та ні! Олегова смерть не була для мене

невтішним горем. Була черговим стресом, а також надією на те, що я нарешті

переставлю себе з сірого квадрата на, скажімо, рожевий...

22

Повернувшись з моргу додому, я відчула в тепер уже моїй і тільки моїй пустці

чогось чужим-чужого, можливо, його невпокоєної душі. Крикнула: «Вимітайся

звідсіля!» — й викинула за поріг тапки з витертими до фетру підошвами. А коли

стемніло, в квартиру увірвалися троє чоловік у масках. Мали ключі, які, вочевидь,

відняли в нього після того, як він зізнався, що сховав «скарб» у квартирі. Оточили

мене, напівроздягнену. «Де гроші?!» Але я чомусь не злякалася. Спокійно,

розважливо запитала їх: «Хіба я схожа на жінку, яка коли-небудь тримала в руках

якісь гроші, крім своєї злиденної зарплатні? Й навіть ту жлоб половинив і ховав

від мене. Якщо не вірите, — шукайте! Я не грошолюбка. Що знайдете, ваше!»

Вони знайшли лише порожній рюкзак і ще дві, крім офіційної, ощадкнижки, де

було по кільканадцять тисяч прихованих від мене гривень, й забралися, не

злакомившись на ті гривні.

Через півроку я відступила половину наших заощаджень Олеговій сестричці,

котра нас поєднала, й відчула нестерпний голод. Мені хотілося всього й негайно!

Я купувала собі книжки, модне шмаття, ходила в театри, на концерти, обідала в

ресторанах і щоразу, витрачаючи значні суми, зловтішно сичала небіжчикові:

«Заздриш мені, скупаре? Шкодуєш, що помер?» І думала при цьому: «Невже він

народився, вивчився, правдами й неправдами роздобував гроші лише для того,

щоб я, зимносерда, могла порозкошувати?»

Розтринькавши заощадження, я подалася в запасник музею, де зарила чужий

«чорний нал», але не взяла звідтам жодної купюри. Сказала собі: «Мені бракує не

їжі й не одежі, а відчуття, що моє життя має якийсь сенс. Колись ці гроші знайде

якийсь музейний «щур», що утримує сім’ю на мізерну платню й, невимовно

зрадівши, подякує за них мені чи небові...»

Й невдовзі придбала собі (на трудові, зекономлені) крихітного той-пуделя —

купку кісточок, яку природа наділила розкішною сріблястою шубкою,

витрішкуватими вологими очицями, плаксивим дитячим голоском і завжди

великою, теплою душею. Я назвала його Данею. Він полюбив мене, як ніхто на

світі. Якщо я залишала його, йдучи на службу чи в магазин, він не просто

скавулів. З його очей скочувалися рясні людські сльози! Щоб не смутити малюка,

23

я придбала для нього велику, містку торбу й відтоді ми були нерозлучними. Він

сумирно терпів своє животіння в торбі, не вередував, не виплигував з неї. Був

щасливим лише від того, що я перебуваю десь поблизу й інколи гладжу його по

голівці. Це була справжня любов, яку люди втратили, ставши «розумними»,

тобто, розважливими, хитрими, підступними. Чи треба казати, що я була вдячною

Дані за те, що він усім своїм нерозсудливим єством довірився мені, обожив мене?

Два роки ми тішилися одне одним, зігрівали один одного нелукавою ласкою.

Аж раптом холодною, сніжистою зимою, коли я виходила з таксі, котре замовила

винятково для того, щоб не застудити свого крихітного друга, він зненацька

виплигнув з торби (наче собачий бог наказав йому: «Повернись до мене!») й

метнувся прямо під колеса зустрічної автівки...

Обливаючись сльозами, я поклала розчавлене тільце мого єдиного, можна

сказати, лицаря в торбинку й потяглася в університетський ботсад. Ковзалася й

ковзалася майже наосліп кудись униз й униз, допоки не помітила лавку, а біля неї

розлогий кущ, гілки якого вгиналися під вагою снігу. «Схожий на курган», —

подумала я і поклала торбу під кущ. Нагребла на неї снігу й сіла на лавку.

Мені хотілося, щоб сніг укрив мене, а мороз заморозив (якщо не назовсім, то

бодай до весни), аби я пережила свою втрату в іншому вимірі, де вгамовується

всякий біль, й повернулася від гарячого поцілунку весняного сонця. Сиділа й,

ковтаючи сльози, думала про те, що смерть завжди кружляла довкола мене. В

літньому таборі мене могла вкусити гадюка. Я сіла на пеньок, де було її гніздо,

але старша дівчинка зіштовхнула мене з нього (щоб самій сісти), й отрута

дісталася їй. Вона не померла, але тривалий час нездужала. Два роки опісля, в

тому ж таборі я топилася в невеличкому, але глибоченькому озерці, і якийсь

хлопець доволік мене, непритомну, до берега. Вихователька згодом розшукувала

його, щоб відзначити під час лінійки, але ніхто не визнав себе моїм рятівником. В

тринадцять років я їхала автобусом до маминої приятельки, що замешкувала в

Бучі, — за малиною. На одній із зупинок в автобус зайшла, спираючись на костур,

старенька бабуся і попрохала, щоб хтось поступився їй місцем попереду. Ніхто не

виявив бажання трястися на задньому сидінні, крім чемної школярки. Я пересіла

24

на передостаннє місце біля вікна й задрімала, а через якийсь час автобус зіткнувся

з вантажівкою. Водій і пасажири, які сиділи попереду, загинули, а я відбулася

ґулею...

В Кам’янець-Подільський я мала їхати з батьками, але не поїхала, бо

напередодні побачила Професора. Він привітав мене не усмішкою, як завше, а

поглядом — важким, каламутним, і я зрозуміла, що й дорогою, й в гостях буду

журитися лише ним і ніщо мене не розважить...

Коли хоронили батьків, я з жахом думала, що якби не він, мої обгорілі рештки

також «спочивали» б у труні.

Згодом, під час аборту, в мене відкрилася кровотеча, й лікарі заледве

порятували мене — вбивцю власної зав’язі. Несподівано загинув Олег і мені

дісталися гроші, а могли б не дістатися, якби бандюки не повірили мені й почали

б катувати. Несподівано смерть відняла в мене Даню... А мене дотепер наче хтось

затуляв від неї. Навіщо? Кому я здалася?

Хтось ходить під вікнами, струшує листя багряне,

Хтось кличе у вирій, пророчить дорогу легку.

Я ще опираюсь, відшіптуюсь: рано ой рано...

А вітер із тінню моєю танцює в садку...

Мабуть, я все-таки замерзла на засніженій лавці, бо опісля... жінки не раз

натякали мені, що я геть змінилася: змарніла, отупіла, волосся посіклося,

одягаюся абияк, а чоловіки... Вони нутром відчувають, готова жінка до парування

чи ні, й ігнорують тих, які не готові, навіть красунь. Але мені це не боліло. Нічого

не боліло, не пекло, не жалило. Я не плакала і не сміялася. Не істерила. Не

хворіла. Просто кров моя з дня на день ставала усе холоднішою... Допоки не

об’явився Режисер, щоб нагадати: «Час тобі, привидононько, перетікати з ілюзії

життя в твій істинний дім». Той що висновується за вікном і кличе мене все

настирливіше й звабливіше.

Я перетечу... авжеж... куди я подінуся? Але не цієї ночі! Я хочу ще раз

відбитися в очах Професора (якщо видима) або хай зміненим, потойбічним

25

голосом нагадати йому про себе! Хочу також побачити Сірохмана й пройтися

Хрещатиком.

Будь ла...

26

ІІ. Дірка в ілюзії

пробуджує в жінки прагнення будь-що зацерувати її, а в чоловіка навпаки —

дошматувати мево й жити так, мов нічого не сталося

Неймовірна ніч згасла якось раптово, наче рампа в театрі. Мить темряви — і на

сірій завісі неба проступили до відчаю знайомі контури будинків-близнюків,

скелети дерев, під якими розстелився вичовганий килимок двору, заставлений

металевими ящиками, з яких вивалюються недоїдки на радість безіменним,

безпритульним псам, які нікого не люблять, нікого не бояться... Якась огрядна,

насуплена жінка в сірому плащі перетнула двір. Якийсь молодик у сірій кургузій

вітрівці, проминаючи чиюсь іншомарку, ляснув її по чорній лискучій щоці й та

обурена завила, а він, вдоволено вигаривши білі зуби, майнув за ріг. Я не знаю,

хто вони, як їх кличуть, і вже не дізнаюся. І не треба...

Зайнявся день. Ще черствіший, ще чужіший за попередній. І я пожалкувала, що

випрохала його, бо що він може змінити, яким прозрінням обдарувати? Проте,

треба якось перебути його. По можливості спокійно, гідно. Востаннє змести пил з

речей. Полити герань. Причепуритися. Потелефонувати Професорові. А то й

сходити на службу, попрощатися зі співробітниками. Натякнути комусь, що в

запаснику можна знайти щось унікальне? Відписати якійсь колезі свою

квартирку? Ще чого! Ні вони не тужитимуть за мною, ні я за ними. Нехай ті, що

над нами, самі визначають, кому що дістанеться.

Набрала номер Професора. Як і гадалося, слухавку підняла Зінаїда. Забалакала

жваво, веселенько (значить, у них все гаразд), але я не відгукнулася, бо зненацька

прокинулися всі мої жалі, і мені перехопило подих. Подумала: «Зазвичай,

Професор перетинав парк перед десятою... Перестріну його там, а ні — зайду на

кафедру. Цікаво, чи впізнає він мене? Чи збентежиться?»

В парку хазяйнували ворони. Сердито граяли, кружляючи над пам’ятником

Шевченкові, так, наче вимагали, щоб він поступився їм місцем; гойдалися на

майже безлистих гілках і поважно прогулювалися алеями, полохаючи горобців.

27

А людей було мало: бабуся зі старою, гладкою таксою, яка всім своїм виглядом

демонструючи, що їй страх як не хочеться вигулювати свою доглядачку, час від

часу гарчала на птахів, і ті неохоче злітали прямо перед її носом. Декілька юних

матусь в замшевих курточках й чобітках з високими підборами походжали алеями

наче подіумом, кермуючи модними візочками, в яких куняли їхні чада. Жодна з

них не глянула на мене, дарма, що я була в яскравому бірюзовому пальто,

купленому під час «загулу».

Якийсь юнак, вочевидь, студент, пробіг, зачепивши мене твердим плечем, і не

озирнувся, не вибачився. Такса гавкнула, але, схоже, не на мене, а просто вголос

висловила невдоволення своїм старечим існуванням. «Невже я справді невидима,

невідчутна?» — тужно подумала я і задивилася на чоловіка в картатій тенісці, що

сидів на крайній лавці, прямо перед пам’ятником, звісивши буйну голову на

груди. Пасма густого, темно-русого волосся, що волого поблискувало, спали йому

на обличчя, відтак, видно було лише смужку вуст і непоголене підборіддя. Обіч

лежав наплічник, знайдений, вочевидь, на смітнику.

«Бідолаха, — проминаючи його, співчутливо подумала я. — Мені в пальто не

жарко, а він у сорочці. Молодий ще. Руки білі, доглянуті. Мабуть, погорілець або

наркоман», — і зупинилася, бо мене охопило дивне відчуття, що насправді на

лавці нікого нема. Вірніше є, але... щось таке, наче дірка в просторі, з якої тягне

холодом. «Він мертвий! — вирішила я. — Причому вже давно, бо роса на волоссі.

Якби я не забоялася мандрівки, можливо, ми б нині зустрілися з ним у позасвітті й

розповіли один одному свої невеселі історії».

Підійшла ближче. Холод, протяг... Тим часом до нас наблизилася чорнявка з

візочком, у якому пхинькало немовля, і я відчула, що простір, який займає її тіло

— пружний, об’ємний, ритмічно коливаючись, зігріває повітря довкола себе.

«Це тому, що вона не лише жива, але й щаслива», — здогадалася я, дивуючись,

що лише тепер у свій останній день починаю розуміти потаємну мову життя. Щоб

переконатися, що це справді так, я підійшла до найближчого куща, який вже

скинув листя, і відчула легкі, теплуваті вібрації. Рослина засинала, але була

живою, готовою прокинутися з першим подихом весни, а чоловік уже не

28

прокинеться. Ціпенітиме на лавці, жадібно висмоктуючи з довкілля живе тепло,

але не затримає його в собі, не зігріється ним, бо душа відлетіла, зоставивши по

собі невидиму окові наскрізну чорну дірку, подібну тій, що існують десь там, у

глибинах Всесвіту й поглинають усе, що потрапляє в сферу їхнього тяжіння.

«Люди неспроста боялися мерців», — подумала я і відійшла від тіла, що

важило на моє тепло. Вийняла з торбини мобільник, гадкуючи, куди

телефонувати: в міліцію чи у «швидку»... Аж раптом одна з матусь — білява,

рум’яна дівчина — зупинилася біля небіжчика, вийняла з кишені п’ять гривень,

вклала їх йому в руку і той... заворушився, підвів голову... Я скрикнула від

подиву: воскреслий був схожим на Сірохмана. Лише очі мав інші — барви

свіжого попелу. І губи трохи змінилися: стали вужчими й пошерхлими. А брови,

навпаки, погустішали. Й зморшка, попервах вона здалася мені глибокою

подряпиною, розтяла чоло навпіл. Проте, це був він, він!

«Збулося моє побажання!» — не знаючи, радіти мені чи плакати, подумала я і

поклала мобільник в торбину. Воскреслий тим часом розгладив купюру, склав її

удвоє і сховав у кишеню...

«Це не він, це його фантом, на короткий час створений для мене», — подумала

я і рушила до нього, щоб торкнутися, а може, привітатися, не знаю... Аж раптом

побачила чоловіка в чорному пальто й чорному капелюсі з широкими крисами.

Такому, який полюбляв носити Професор. Але серце моє навідріз відмовилося

впізнати в сивобровому чоловікові зі згаслим поглядом, глибокими носогубними

складками кумира моєї юності! В лівій руці він мав чорний кейс зі стертими

кутами, а правою роздратовано помахував, наче втовкмачував комусь тупому

щось украй важливе. Губи його при цьому нервово посіпувалися, а кущуваті

брови то сходилися на переніссі, то відбігали одна від одної. Старий,

неврівноважений чоловік, в поруділому капелюсі з опалими крисами, в старому,

потертому пальто без верхнього ґудзика — знайомий незнайомець. Проминув

мене, не зачепивши поглядом, як малоцікавий предмет чи якусь безтілесну

субстанцію. Був живим, але як мало було в ньому теплого, тремтливого життя! Не

більше ніж у кущеві, що снив зимою.

29

«Мабуть, Зінаїда, вдруге чи вдесяте приловивши діволюба на зраді, прогнала

його. Причому, вже давно», — вирішила я і метнулася до нього:

— Добридень, Професоре! Чи пам’ятаєте мене? Я Софія, Софійка Кремінь!

Він спіткнувся й, не дивлячись на мене, роздратовано випалив:

— Не треба перевіряти мене! Не тре-ба! Я пам’ятаю все, що має пам’ятати

філософ! Не пам’ятаю лише того, що не треба пам’ятати, що засмічує мозок, що

принижує людину! Все! Крапка!

І закрокував далі. Я наздогнала його.

— Вибачте, Професоре! Той чоловік, що сидить отам на лавці, бува, не ваш

улюблений учень Владислав, який гостював у вас майже щонеділі?

Професор зупинився, але глянув не на мене і не на «воскреслого», а кудись

удалину й саркастично пробухтів:

— Це у Платона, в Сократа, в Аристотеля були учні... А мої — лайно! Сучі

сини! Ніхто не замешкує в бочці. Всі чудово повлаштовувалися. Живуть у

розкошах — піарники, соціологи, радники, магнати! Але ніхто з них не дав мені

грошей на монографію! Ніхто! Жаба б її удавила, а грім спалив!

Й бурмочучи прокльони потягся до університету.

«Цей також фантом, якого мені показали, щоб я зневажила, висміяла, затоптала

рештки колишнього вогню і з порожнім серцем переступила межу», —

здогадалася я, бо ж не міг мій коханий за якісь там п’ятнадцять років аж так

постаріти й зглупіти!

А «воскреслий» тим часом підвівся, взяв наплічник і помаленьку пошургав з

парку. Я покралася за ним. Чому? Навіщо? Сама не знаю. Мабуть, хотіла

переконатися, що він — мево, яке розсотається на людній вулиці. Йшла, не

помічаючи нікого, не відчуваючи нічого, крім шелесту космічного холоду, що

тягся за ним. Аж раптом... наче хтось камінцем поцілив мені у скроню:

«Зупинись! Цей чоловік, точніше, сутність, не має душі! Він затягує тебе у своє

іншобуття, геть не схоже на те, яке ти бачила вночі!»

30

Я зупинилася. Той також зупинився. Біля ятки, де торгували пивом. Видобув з

кишені купюру, яку йому подала білявка й... обміняв її на стакан пива. Випив його

одним духом і почовгав далі.

«Фантоми пива не п’ють», — подумала я і, осмілівши, рушила за ним. Він

зупинився перед світлофором, дочекався зеленого світла і неквапно перетнув

вулицю. Я побігла за ним, вже на червоне, петляючи між автівками, що люто

скрипіли гальмами, намагаючись не збити мене. Чоловік озирнувся, вітально

махнув мені рукою і завернув за ріг будинку...

«Це Сірохман! Впізнав мене!» — зраділа я і кинулася наздоганяти його.

Він стояв під вивіскою «Ресторан “Махаон”», перед сходами, що вели в

підвальне приміщення. Коли я наблизилася до нього, показав на табличку під

вивіскою й попрохав, безцеремонно, на ти:

— Прочитай, що тут написано!

Після пива він трохи степлів і виглядав, як звичайний безхатько.

Я прочитала: «Ресторан зачиняється рівно о дванадцятій годині», — і

запитально зиркнула на нього.

— Рівно о дванадцятій! — багатозначно промовив він. — Не раніше і не

пізніше! — й поцікавився: А «Махаон» — це що?

—Ну... гарний рідкісний метелик, — відказала я, не розуміючи, куди він

хилить.

— Еге ж. Легкий, недовговічний, — промимрив він і запитав:

— Знаєш, що тут колись знаходилося?

— Ні.

— «Незабудка» — улюблена їдальня студентів і дрібних службовців, оскільки

годували тут смачно, за помірну ціну. Десять років тому її відремонтували і

нарекли «Махаоном», по-вуличному «Макогоном». Страви подорожчали, проте

клієнтура майже не змінилася. Додалися хіба що актори й наркомани, які ще

можуть маскуватися, — пояснив він і запитав:

— Маєш гроші?

— Так.

31

— Той чоловік, про якого ти думаєш, в студентські роки обідав тут, коли

отримував стипендію чи переказ від батьків, — відповів він, вхопившись за

поручень, і почав помалу спускатися вниз.

«Це не Сірохман», — запанікувала я, проте рушила за ним. Він відчинив важкі

дубові двері: — Уклінно прошу!

«Махаон» виявився невеличкою, по-домашньому затишною харчевнею в стилі

«ретро». Дюжина столиків, вистелених білими, гаптованими серветками, польові

квітки у вазочках з грубого скла, на стінах — засушені метелики, крупні,

різнобарвні, піджовклі світлини старих і молодих людей, декілька аматорських

натюрмортів. З сучасних речей — лише два плазмові телевізори: над входом до

залу і на протилежній стіні. Охоронець і бармен в білих сорочках «апаш».

Кельнери — хлопець і дівчина, невеличкі, вродливі — в білих комбінезончиках з

райдужними крильцями. Декілька відвідувачів: старий, бідно вдягнений чоловік з

насолодою сьорбає суп, двійко дівчат ласують морозивом, хлопець п’є пиво.

Я сама зняла пальто, повісила його на ретро-вішалку з закрученими ріжками.

Підійшла до найближчого вільного столика і здригнулася, бо від серветки і

вазочки з квітками повіяло могильним холодом.

Сірохман, що знаходився позаду, злегка підштовхнув мене: «Проходь! Тут

зайнято!» І я попрямувала до столика в кутку, на якому замість квітів стояв

бронзовий трисвічник.

— Замов мені борщ з пампушками, телятину з макаронами й салат олів’є. І собі

щось там. Ти ж також не снідала, — зручно вмостившись у кріслі з високою

спинкою, «повелів» мені візаві і додав: — Й скажи кельнерові, щоб запалив

свічки.

— Навіщо?

— Щоб зігрітися, — пояснив він. — Тобі ж холодно. Я також замерз. А розмова

буде довгою.

Я притакливо схитнула головою і звернулася до нього також на «ти»: —

Владиславе, невже ти впізнав мене?

Він здивовано вибалушився на мене:

32

—Владиславе? Чому ти назвала мене Владиславом?

— Бо знаю тебе. Ти приходив на Пушкінську, до професора філософії і я...

любила спостерігати за тобою...

— Я не Владислав! — рішуче заперечив він. — Придумай мені якесь інше ім’я,

якщо тобі хочеться, щоб я його мав. А на це я відгукуватися не буду!

— Я розумію... ти соромишся того, що сталося з тобою. І даремно. В наш час

кожна людина може втратити дах над головою, але...

— Нічого я не соромлюся! — роздратовано просичав він. — Просто я — не він!

Я — це я! Між нами нема нічого...

Я перебила його:

— Не прикидайся! Я добре пам’ятаю твої очі, відстовбурчені вуха і навіть цю

маленьку родимку над губою...

— Невже?.. — розгублено промимрив він. — Дай-но мені дзеркальце!

Я вийняла з торбинки пудреницю, в яку було вмонтоване маленьке кругле

дзеркальце, де можна було побачити лише якийсь фрагмент обличчя. Він взяв її і

почав розглядати: очі, ніс, губи, щоки... а насамкінець вуха... Обличчя його згасло,

набуло сизуватого, «мерлецького» відтінку.

— Вуха! — розпачливо вигукнув він. — Господи, які бридкі вуха! — крупні,

сяйливі сльози випорснули з його очей, зволожили щоки, підборіддя, борлак. Я

нарешті повірила, що мій візаві не Сірохман, оскільки той навряд чи став би

ридати в присутності жінки.

— Заспокойся! — поблажливо мовила я. — Нормальні вуха, навіть

сексапільні...

— Ти нічого не розумієш, — промимрив він, ковтаючи сльози. — Це не вуха,

це найдошкульніша кара за... глупоту! Але менше з тим... Замов мені щось, бо

знепритомнію. Стрес відбирає у мене масу енергії і провокує шалений апетит.

Я замовила все, що бажав незнайомець. Кельнер запалив свічки. Чоловік

глибоко, з полегшею зітхнув і сказав: «Отже, слухай... Я зустрівся з ним саме

тут... Він обідав за тим столиком, біля якого ти зупинилася. Маломожні

33

відвідувачі знали, що він багатий, і намагалися підсісти до нього, аби поїсти «на

шару»: він частенько платив за тих, які цікаво розповідали йому про себе...

34

ІІІ. Спокуси і спокусники

з’являються, начебто, несподівано, а насправді лише тоді, коли жертва

підсвідомо очікує їх.

... приїхав, щоб оселедцем з цибулькою та перченими дерунцями розколошкати

апетит, приспати дорогою, над міру калорійною їжею. А також погомоніти з

якимось диваком про щось геть відмінне від повсякденних розмов за столом

перемовин, на світських вечірках чи з дружиною: про сенс існування, кульбіти

фортуни чи наркотичні марення. Але обід не вдався: оселедець виявився

засолоним, деруни пересмаженими й ніхто з нечисленних відвідувачів на цей раз

не підсів до нього. Шкодуючи, що не вдалося розслабитися, він видобув з

барсетки гаманець, щоб розплатитися, аж де не взявся молодик, якого він ніколи

тут не зустрічав, і, незважаючи на те, що в залі не бракувало вільних місць,

попрохав дозволу сісти за його столик. Він дозволив і майже відразу пожалкував,

оскільки хлопець не скидався на бідного студента, який сподівається, що

заможний пан в костюмі від «Версаче» за легку бесіду про все і ні про що

замовить йому щось поживніше, ніж борщ і морквяна котлета. Красунчик і франт:

густе темно-русе волосся сягає рамен, брови, як намальовані, вологі блакитні очі,

вії як віяла, пухкі вуста, доглянуті руки, модний костюмчик кольору свіжих

вершків, бежева краватка-метелик.

«Музика. Чи поп-співун. Безголосий, проте доволі успішний. Або ж єдина

мамина ляля. Про що можна балакати з таким — випещеним-вилизаним? Хіба що

про дівчаток, а то й хлопчиків», — з досадою подумав він й, не спитавши дозволу

візаві, запалив «Приму», якою балувався лише тут. Кельнер приніс йому каву —

звичайну несолоджену бурду, яку він попивав у юності, й подав молодикові

меню. Той замовив собі найдорожчі наїдки: бутерброди з кав’яром, грецький

салат, фірмовий ростбіф, і сказав, коли кельнер відійшов:

— Не знаю, чи смачно тут готують, але з’їм будь-що. Такий голодний!

Взяв з підноса шматок чорного хліба, делікатно відламав шматочок і поклав

собі в рот.

35

— Де навчаєшся? — запитав його він без особливого інтересу, аби не мовчати.

— Вже відучився, — приязно всміхнувшись, відказав молодик. — Слава Богу.

— Що закінчував? Чи не інститут культури? — не без іронії поцікавився він.

Молодик здивовано глипнув на нього:

— Хіба є такий?

— А ти не знав? Ректор там пухкий, розцяцькований, як паска для царського

столу. Безголосий, проте співає. Невже не чув?

— Ні. Я гадав, що всі інститути є вогнищами культури, — простодушно

пояснив молодик.

Він розсміявся.

— Ти, мабуть, турист. З Канади.

— Ні. Й ніколи не бував там.

«Не співак, не танцюрист, не турист. Мабуть, художник», — подумав він і

промовив уголос: — Живопис любиш?

Молодик притакливо теліпнув головою.

— Дуже. Але не сучасний. Люблю картини старих майстрів, які відтворювали

світ як єдність видимого й незримого.

«Дитя, виявляється, дещо знає», — з подивом подумав він і перевів розмову на

те, що цікавило його:

— Задоволений життям?

— О, так! — з ентузіазмом вигукнув візаві. — Як кожна істота, кожна сутність,

яка прийняла від Бога дар існування! — і пильно зиркнувши на нього, докинув,

але вже іншим голосом — м’яким, співчутливим: — А ви ні?

«Хлопець не знає, хто я», — подумав Влад і замість відповіді назвав своє ім’я

та прізвище. Хотів навіть похвалитися своїми здобутками, але не встиг. Той

зачудовано закліпав віями й випалив:

— Справді? «Влада» плюс «Слава» — це ідеальне ім’я для полководця, для

князя, народного провідника й велика спокуса для звичайної людини. Я чував про

вас, вірніше, про ваші життєві успіхи, але не сподівався зустріти вас у цій

забігайлівці.

36

— А тебе як кличуть? — улещений його щирим захватом, запитав він.

— Зиновієм. Але друзі кличуть мене Зетом. Так зручніше, правда ж?

Кельнер приніс бутерброди й салат.

— Ну, Бог у поміч! — побажав собі Зет і наліг на їжу з таким апетитом, наче

постував щонайменше тиждень.

«Цікавий екземпляр. Упакований по-сучасному, а раз за разом згадує Бога.

Може, сектант?» — подумав він і несподівано для себе випалив:

— Чи ж є той Бог?

Молодик перестав жувати і втупився в його міжбрів’я так, наче побачив там

тарантула.

— Дивне запитання. Дуже дивне...

— Чому ж бо?

— Я гадав, що люди вже давно відповіли на нього.

— Відповіли. Але по-різному.

— Це їм здається, що по-різному. А насправді...

— Отже, все-таки є? — перебив він його.

— Якби ви були левом, щигликом чи мурахою, я сказав би: «Не переймайся

тим, чого не можеш збагнути». А ви маєте знати відповідь, оскільки людина — це

єдина плотська істота, що наділена, так би мовити, приладом, який реєструє

присутність в усьому Першооснови...

— Що ви маєте на увазі?

— Одиницю. Число, яке пронизує Всесвіт. Коли я вивчав нумерологію...

«Все ясно. Хлопчак справді чомусь навчався, але не у філософів, а у

шарлатанів», — подумав він і хотів було здивувати самовпевненого аматора

добірним цитуванням уславлених мудреців, які, маючи досконалий «прилад» для

пізнання світу, все-таки заперечували існування Бога як першопричини буття, але

в його голові здійнявся такий смерч, що він не зумів вихопити з нього ані слівця.

Відтак, роздратовано буркнув:

— Годі, годі! Їж...

37

— Дякую, — не то вдячно, не то насмішкувато сказав «аматор» і знову почав

терзати бутерброд.

«Виходить, що я не маю «прилада», а цей смаркач має», — розсердився він і,

щоб присоромити співрозмовника, ущипливо запитав:

— А час, по-твоєму, що?

Той, не замислюючись, проплямкав:

— Час — це програма, яку покладено здійснити кожній істоті і всякій

сутності...

«Самоук». «Програміст», — презирливо подумав він і сказав:

— У тебе чудовий апетит.

— Нормальний. Як у всякої істоти, що має потужну мету.

— Це не аксіома. Я маю мету, проте ...

— Якщо не секрет, яку?

— Хочу, щоб у містечку, де я народився, мені поставили пам’ятник.

— Не вірю! Якби у вас справді була така потужна мета, ви замовили б собі

втричі більше страв.

— А ти, даруй, заради чого так напихаєшся?

— Щоб бути ідеальним виконавцем наказів і побажань боса.

— Виконавцем? І тільки?

— Так. Цивілізації творять генії, а утримують її на своїх раменах сумлінні

виконавці. Такі, як я.

«А горобчик — славний хлопчик», — подумав він і мовив повчально й,

водночас, з докором:

— На відміну від тебе, я ніколи не прагнув бути виконавцем чиєїсь волі. Мріяв

стати творцем.

— Може, ви геній?

Владислав Гресь ще школярем знав, що не змарнує свого життя на пусті

розваги, пиятику, а тим паче, наркотики, оскільки йому судилася незвичайна

доля: він напише вкрай необхідну людству книгу, і в його рідному містечку К.,

38

перед школою, де він навчався, йому поставлять пам’ятник. Не раз, проминаючи

клумбу, на якій приречено квітували недотоптані дітлашнею братики та петунії,

він бачив на її місці високий постамент з граніту, а на ньому — своє бронзове

погруддя. Ще без обличчя, оскільки не міг, як не старався, уявити себе у зрілому

віці, але тоді це не мало значення. Його хвилював (до запаморочення) саме

постамент з позолоченим прізвищем «Гресь», підпертий чималим лавровим

вінком, також з бронзи.

Хто скаже, чому нащадок скромної бухгалтерки жеку і водія, що попивав,

вимислив собі таку величну долю? Відповідь на це запитання знає лише Бог,

який, можливо, існує тільки в мізках наївних простаків, котрим поставлять

пам’ятники хіба що на кладовищі — сірі клони, які підтвердять живим

пересічність їхньої втрати і допоможуть забути про те, що колись небіжчики були

не фотознімками на холодному фарфорі, а хоч і непримітними, але

особистостями, якщо можна вважати особистістю людину, яка не домоглася

слави.

Може, в хлопцеві проявилася таким робом жага безсмертя, а може, щось таке

було обіцяно йому в мент народження? Аби передчасно не зануритися в містику,

не колупатися в досвідомості, про яку ми, європейці, знаємо лише те, що вона,

начебто, існує, відбудемося банальним: він мріяв і робив усе, що міг, аби його

мрія здійснилася.

Закінчивши школу з золотою медаллю, Влад вступив на філософський

факультет Київського університету, був активістом, перфектно навчався і мріяв

вже не про пам’ятник, а про книжку, завдяки якій він постане. Книжка була

чималою, темно-зеленою, з його прізвищем на чолі, але без назви. Проте, Влад

був упевнений, що назва її ховається в його свідомості, серед тисяч інших назв, і в

слушний час неодмінно проявиться.

На п’ятому курсі він несподівано закохався в невеличку романтичну білявочку

Віолку Русич, студентку консерваторії (клас скрипки), причому так смертельно,

що запропонував їй руку і серце.

39

Одружившись, вони винайняли «гостинку» на Сирці й щодень то дужче

зачаровувалися одне одним. Після занять бігли притьмом в своє кубельце і до

ночі борюкалися там, подібно здоровим, життєрадісним звірятам, а потім Віолка

грала йому на скрипці сонати, які сама компонувала, й він розхвалював їх, дарма,

що нічого не тямив у музиці, ба, навіть не любив голос скрипки. А в ліжку, вже

засинаючи, він розповідав коханій про химери видатних філософів та художників

і навіть якось зрадив їй свою мрію, після чого вона довго виціловувала його,

приказуючи: «Владе! Я цілую не вас, а ваш світлий образ, ваш майбутній

постамент, ваше високохудожнє погруддя і ваш лавровий вінок!»

— Дивно, але в мене також розгулявся апетит. Кельнере, принеси-но мені пару

бутербродів з червоною ікрою, оливки, ескалоп з рисом і рибу в клярі. А також

коньячку. Вип’єш зі мною?

— Я п’ю лише воду. Без газу.

— І не палиш?

— Палю. Спогади про прикрощі. Якщо вони заважають мені виконувати свої

обов’язки.

— Овва! Невже ти ніколи не запізнюєшся на службу, не помиляєшся?

— Авжеж, ні. Я надто шаную свого боса, щоб смутити його.

— Ти — ідеальний службовець.

— Напевно. Принаймні, досі мені все вдавалося.

— Може, ти й дівчатами нехтуєш? З любові до боса.

— Вибачте, але на це (й подібні йому) запитання я завжди відповідаю

презирливим мовчанням.

Ідилію зруйнував вищеназваний Професор, який після державних іспитів

запропонував Владові аспірантуру й декілька гожих тем, жодна з яких не

поличила його темно-зеленій книзі, позаяк не була якоюсь особливою,

унікальною.

40

«Я сам знайду собі тему», — запевнив він Професора і змів з повік медове

безтурботне марення, щоб зануритися в гарячковий напружений сон ігромана,

якому конче треба виграти мільйон, причому не колись, а негайно, або ж

застрелитися.

Він роздумував про книжку, яку приречений написати, і тоді, коли вмивався-

снідав-обідав, і тоді, коли клеїв на стовпах саморобні оголошення: «Курсові,

дипломні з філософії, літератури, мистецтвознавства. Швидко. Якісно. Недорого»,

й коли підстригався в перукарні, й навіть куняючи в метро. Й невдовзі його

бажання віднайти свою (епохальну!) Тему — в собі чи поза собою — стало таким

нестерпним, що навіть кохаючись з Віолкою, він думав не про те, як догодити їй,

а отже, й собі, а про Тему. Сподіваючись, що вона сяйне йому в мить екстазу, він

прискорював оргазми, гарячково викрешував їх, але Тема не проявлялася, а

екстази слабшали, втрачали тональність і сліпучість.

— Ти наче граєш на розладнаній скрипці якусь примітивну мелодійку,

нашвидкуруч скомпоновану бездарним самоуком, — сказала йому якось Віолка.

— Ти покохав іншу?

«Тема — прекрасна Незнайомка — не терпить суперництва», — здогадався

Влад і, запевнивши дружину, що кохає й довіку кохатиме тільки її, заходився

цілеспрямовано шукати Тему. Обклавшись книжками, ласував медом чужої

премудрості, злучав непоєднуване, жонглював модними термінами, сподіваючись,

що свідомість з хвилини на хвилину радісно вигукне: «Евріка!», напруга спаде, і

він знову відчує себе щасливою людиною, повноцінним чоловіком. Попри

бідність і розруху, звану «перебудовою».

А Віолка між тим, незважаючи на неякісні коітуси, завагітніла, і треба було

шукати не Тему, а постійну роботу. Знайти її можна було хіба що на ринку чи в

якійсь непевній «купи-продай» фірмочці, бо якій державній установі міг

знадобитися в той час молодик з філософською освітою, без досвіду, без зв’язків і

навіть без Теми в голові?

На ринок Влад не пішов — гордість не дозволила. Найнявся (за п’ятдесят

доларів!) охороняти антикварну крамничку, що знаходилася в центрі, біля ЦУМу.

41

Крамничка — обшарпана шкатулка з крихітною підсобкою, яку антиквар Самуїл

Гощенко називав «карманом», була переповнена старими речами, які безладно

громадилися на полицях, на підлозі, на підвіконні, а люди несли й несли всілякі

старожитності й слізно благали Самуїла купити їх або хоч прийняти на комісію.

Той довго шоркався з ними: «Вы ошиблись адресом! Это не мусорка, а

солидный салон. На «блошином» рынке вам подадут за ваше «сокровище» ровно

одну копейку! Из сочувствия к вашим болезням!» Проте, часом таки щось

купував. Здебільшого у старих пань, яких він називав «самарийськими

вдовушками». Цінні речі Самуїл одразу ніс у «кишеню», й коли та

переповнювалася, телефонував якомусь Моні: «Нужны искусствоведы». Невдовзі

в крамничку заходили двоє голомозих типів, схожих на базарних рекетирів, з

великими торбами. Не вітаючись з Самуїлом, не звертаючи уваги на Влада —

«придверного хлопчика», що сидів на розхитаному табуреті з книжкою в руках,

вони простували в «кишеню» і, спустошивши її, зникали, а всілякий непотріб —

пом’яті підсвічники, надщерблені вази, супниці, самовари, торшери від «совка»,

пуфики й пузаті серванти — рештки купецької розкоші — продовжували

захаращувати салон.

Якось, після того, як Самуїл придбав у глухуватої бабусі велике, схоже на трон,

крісло, що заледве помістилось біля входу, Влад не стерпів і роздратовано запитав

його:

— Навіщо ви купуєте те, що ніколи не продасться?

— Я же не свои деньги плачу! А дьявол не разорится! — відцюкав Самуїл. —

Кресло я, между прочим, тебе купил. Выбрось свой табурет и пользуйся им. В

креслах с высокими спинками думать о возвышенном легче и приятней.

Але Владові навіть на «троні» думалося кепсько ...

Потенційні покупці забігали в крамничку лише в негоду і, потоптавшись перед

лядою, за якою, підсміхаючись саркастично, як гіпсове погруддя Вольтера, сидів

антиквар, і, не придбавши нічого, полишали тепле приміщення, а той, мов назло

Владові, продовжував смітити грошима загадкового «диявола» й захаращувати

крамничку розмаїтим мотлохом.

42

Старі речі, мов старі люди, жадібно висмоктували з повітря кисень, вкривалися

ковдрою пилу, який Владові час від часу доводилося змітати, відтак у нього під

кінець робочого дня паморочилася голова й перед очима спалахували вогнисті

феєрверки, а Самуїл ковтав таблетки від астми, й замість того, щоб клясти себе,

проклинав «диявола», котрий змушував його, повсюдно відомого знавця

старожитностей, втрачати рештки здоров’я в «душогубці» за ламаний гріш:

— Не сегодня-завтра чертовы «искусствоведы» вынесут меня отсюда ногами

вперед. А мне еще хочется пожить, чтобы собственными, живыми глазами

увидеть Страшный Суд, на котором Справедливый заставит врага моего испить

до дна горькую чашу позора! — грізно поблискуючи витрішкуватими скельцями

окулярів, пророкував він і довго викашлював у хустинку свою ненависть до

«диявола».

— А хто він? — якось запитав його Влад, без особливого інтересу, виключно

для того, щоб на якийсь час повернути «пророка» з охоплених полум’ям небес на

грішну землю, де «славно» гараздували не так інфернальні сили, як реальні

душопродавці. Йому це вдалося. Самуїл вмовкнув і, відхекавшись, сказав, уже без

патосу:

— Не надо тебе знать, кто он. А тем более, попадаться ему на глаза! Ты —

бесполезная кукла, которую здесь держат для блезира, то бишь, солидности. У

тебя нет никакого оружия, даже заточки нет. А почему? А потому, что даже

распоследний идиот не рискнет ограбить лавочку дьявола. Радуйся, что тебе

платят за то, что ты почитываешь свои трактаты, думаешь о любимой жене и

слушаешь болтовню несчастного, полусумасшедшего старика. И не задавай

лишних вопросов, дабы тобой не заинтересовался дьявол и не сделал с тобой то,

что он сделал со мной. Понял?

— А що він зробив з вами? — зацікавився Влад.

— Пленил меня! Заточил в этой ловушке по гроб моей скорбной жизни. Вот

что!

«А старий справді в тім’я дзьобнутий», — подумав Влад і поблажливо запитав:

43

— Якщо вам зле тут, чому ви не звільнитеся і не підшукаєте собі приємнішу

роботу, скажімо, в музеї?

Самуїл іронічно реготнув до бокатого, схожого на жабу самовара з

зубцюватою, як корона, покришкою, що виставлявся на ляді:

— Слышь, Василиса, что говорит наша «кукла»: «Чому не звільнитесь»? Ты

можешь сама «звільнитись» отсюда и подыскать себе другой магазинчик?

Объясни ему, что дьявол, пока жив и силен, никогда не отпустит того, кого

зацапал! Такой у него нрав! — і до Влада: — Я пытался ускользнуть, и не раз, но

он всегда улавливал меня, потому что мы с ним связаны кармически!

— Тобто, як? — не зрозумів Влад.

— А так: рядом с бесстыжим, оборзевшим от безнаказанности дьяволом всегда

должен находиться праведник, чтобы того хотя бы иногда мучила совесть! —

притишивши голос, пояснив старий.

«Чудова композиція: «праведник» і «лялька», — згірчено подумав Влад —

Треба якнайшвидше визначитися з Темою і проситися в аспірантуру».

— Заздрю твоєму шефові...

— Йому всі заздрять.

«Може, переманити пацана?» — подумав він і запитав:

— Це, бува, не NN?

— Ні. Він не з Києва.

— А ти?

— Також ні. Я тут у відрядженні.

— Надовго?

— Думаю, що ні. Виконаю доручення — і гайда назад.

— Складне?

— Елементарне. Мушу нагадати одному партнерові боса про борг.

— Нагадати чи вибити?

44

— Вибити? — хихикнув молодик — Я чудово боксую, знаю прийоми дзю-до,

джиу-джитсу, карате, проте навряд чи вони мені знадобляться. Маю діяти тонко,

так би мовити, в білих рукавичках.

— А що робитимеш, якщо він знехтує твоїм «тонким» нагадуванням?

— Бос хоче, щоб я неодмінно впорався... Отже, шукатиму інші засоби впливу...

Під Новий рік Віолка народила слабенького, плаксивого хлопчика, який

лінувався смоктати не лише цицю, але й соску з маленькою дірочкою. Любив,

щоб молоко, вірніше, замінник молока, вливався в нього без зусиль, а

нахлебтавшись, мучився газиками: сучив ніжками і кричав, як катований, не по-

дитячому різким, гавкучим голосом, здебільшого вночі, і вгамовувався лише тоді,

коли вищупліла, змарніла Віолка брала його на руки і прикладала черевцем до

своїх груденят, в яких перегоріло молоко, й, траплялося, до ранку носила його

коридорчиком сюди-туди, щоб Влад виспався, а сама дрімала вдень, з немовлям

на грудях. Щоб приготувати чоловікові їжу, прибрати в квартирі, рушником

прив’язувала малого до себе, а коли той засинав, йшла зі скрипкою на кухню і там

спотиха награвала й записувала музику, котра, попри клопоти й безсоння,

повсякчас нутрувала в ній і просилася на нотний стан.

Влада це нервувало. Він вимагав, щоб вона бодай на рік сховала скрипку в

футляр і слугувала лише малому, якого обдарувала княжим іменем — Ігор, та

йому, годувальникові, бо кому у наш час потрібні її скрипучі опуси, де вона їх

гратиме, хто їй за них платитиме?

«Ніхто, — згоджувалась Віолка, — але я мушу, Владику, записувати те, що

лунає в мені, бо воно розпирає мені груди, як незціджене молоко, вовтузиться в

серці, спазмує мозок...»

А йому спазмував мозок хіба що страх імпотенції — і духовної, і фізичної.

Але недарма кажуть, що той, хто шукає, неодмінно щось знайде. Хай навіть

геть не схоже на те, що шукалося, але знайде.

Першого весняного дня, напрочуд морозного й сніжного, Влад — голодний,

застуджений, зодягнений в куртчину без теплої підкладки (в якій не перебув, а

45

перебігав, мов зацькований заєць, сердиту зиму), хекав до метра: Самуїл на свій

страх і ризик відпустив його раніше — щоб не сіяв заразу. Шморгав носом,

болісно викашлювався у пружне, злютоване морозом повітря пекуче мокротиння,

що відгонило Самуїловим «антиком», злизував сніжинки з пошерхлих вуст і

бачив себе найдешевшою річчю з крамнички «диявола» — безголовим

теракотовим Вакхом з виноградним гроном замість пеніса. Ненавидів себе,

бездарного, й сердився на Віолку за те, що вона краде час у дитини, нашвидкуруч

готує несмачні супчики з пакетів і сирники, що розповзаються на сковорідці, аби

допастися скрипки й записати якусь немелодійну мелодійку. «Теж мені

композиторка! Недоучене дівчисько з провінції! Тирликає, мабуть, користуючись

моєю відсутністю, а хлопець кричить у кімнаті, та хіба вона чує? Кажуть, діти —

ангели. Якщо це правда, то нам дістався найприкріший з-поміж них. А може,

Віолка кепсько дбає про нього?..»

Чудна вона якась. Малий переривається від крику, а матінка, замість того, щоб

якось забавити його, рюмсає: «Мені здається, що він плаче не від газиків, а тому,

що передчуває свою долю...» Рано вийшла заміж. Народила рано. Може, справді

хоче, щоб дитина перервалася і розв’язала їй руки. Поламати б ту скрипку або

віднести Гощенкові, на комісію», — мурашилося йому в голові, коли він, ледве

переставляючи ноги, тягся до підземного переходу вздовж бриластих, ствердлих

на морозі кучугур, поклинцьованих слідами птахів.

«Схожі на давні письмена», — забувши про Віолку, подумав він й уявив собі

людину, закутану в медвежу (теплу!) шкуру, яка, дивлячись на відбитки

пташиних лапок, клинцює скіпкою на снігу подібні їм знаки — першу абетку.

Й раптом... Наче хтось видряпав на правій півкулі його мозку чимось тонким,

гарячим: «Стоп!» Він несамохіть вхопився за голову, вірніше, за припалу снігом

кепку («Я непритомнію!») і завмер на самому краю хідника. Побачив, немов би

вперше, крізь золоті струни сонця, що на мить зайнялося над хмарами, неквапне

сходження з небес пречистих ангелів зими й білосніжні лапи каштанів, що

тяглися до нього через гомінку вулицю, щоб підтримати його — недужу людину

зі слабкими, але також чистими руками... Бо любили його і покладали на нього

46

якісь, тільки їм відомі сподівання! Несамохіть простягнув їм руки крізь біло-

золотий сон і з радісним зачудуванням відчув, що вони дотяглися до каштанів і

діткнулися їхніх, і під снігом теплих, лап, не струсивши жодної сніжинки. Й якось

умить перебрав від них їхнє тепле світло й, переповнившись ним, перестав чути

вуркотіння машин, вереск гальм, голоси, тупотіння — всі, без винятку, сигнали

від людей і створеної ними цивілізації. Чув лише урочу, миротворчу медитацію

снігопаду і, як не дивно, голос Віолчиної скрипки — піднесений і, водночас,

сміхотливий, що лунав десь над ним і розгойдував йому серце. Міцно тримаючись

за лапи своїх рятівників і наливаючись їхньою міццю, Влад відкинув голову й

задивився на небо, чудне якесь, видне й крізь сніговицю, незвично близьке,

яскраве. Косяки хмар — білих риб — пливли ним кудись, мабуть, в Арктику,

ополонки між ними все дужче й дужче випрозорювалися й ставали блакитними,

далі синіми. Окраєць сонця то скидався над ними золотистою рибиною, то пірнав

углиб, залишаючи по собі райдужні іскри.

«Сонце здогадується, що це останній снігопад, і знакує мені, що невидимі

скрипки вже грають стобарвну мелодію, котра змусить танцювати всі води світу

— океани, моря, соки в деревах і травах, кров в опалих жилах людей і всякої

живої істоти», — подумалося йому так радісно і так солодко, що язик прилипнув

до піднебіння й губи злиплися, щоб не поранити зачудованим зойком чи словом

той блаженний спокій, що розпросторився в ньому і немов би величив його,

зближував з сонцем і навіть переконував його, що він є не менш важливим для

людства ніж життєдайне світило.

Чим був цей мир: витвором його ураженої гарячкою уяви чи якоюсь

незбагненною, об’єктивно існуючою силою, він не знав, бо в доброго,

співчутливого Бога остаточно перестав вірити ще першокурсником.

Підпрацьовуючи нічним сторожем у Лаврі, він прочитав Старий Заповіт, а Новий

лише погортав, з уже визимнілим серцем, бо той образ Бога, який витворили давні

іудеї, — безкомпромісного, безжального випробовувача людей і народів —

викликав у ньому протест і водночас радість від того, що він не вірує в нього.

Відтак, йому і на думку не спало, що це Бог помітив його — комаху закоцюблу.

47

Просто зародилася в ньому дивна впевненість, що сніг злучає його (і всю землю)

не лише з тим небом, що над головою, але й зі ще якимось — невидимим окові

оазом, що посвічує десь у глибинах Всесвіту. Оазом, який, живлячись

всекосмічними енергіями, витворює зерна найрізноманітніших ідей, котрі тепер,

разом зі снігом, спадають на землю й шукають мізки, в яких вони могли б

прорости й розквітнути. І, напружившись, почав прикликати їх: «Линьте до мене!

Клянуся, що зроблю все, аби жодне зернятко не змарнувалося!» Сніжинки падали

йому на обличчя, на все ще простягнуті руки й танули, бо жодна з них не була

носієм «зерна». І погляд його мало-помалу почав опадати долу й, опадаючи,

перечепився об тролейбус, що поволі, мов засліплений снігом гігантський жук,

повз, тримаючись тонкими лапами немовби не за линви, а за вибілену снігом

спідницю Матері всього живого!

Й відчув холод, але не металу, а холод закоцюблої, але живої істоти, що

зморилася, пробиваючись крізь сніг до своєї домівки. І згадалося йому почуте на

лекції: «Первісна людина не межувала світ на живе й неживе. В її свідомості все

було живим, все мало якусь душу — добру чи злу».

«Гарячка повернула мені первісну свідомість, здатність ототожнювати себе з

усім, що мене оточує... Виявляється, первісна свідомість — не примітивна, а

дивовижна, перспективна. Існувати в світі, де все, навіть метал, є одушевленим,

набагато приємніше й радісніше, ніж у світі бездушному, де ні природа, ні люди,

ні створені ними речі не мають душі», — подумав він і, згадавши про людей,

засоромився, що стовбичить з простягненими руками, й опустивши їх, озирнувся.

Якийсь молодик у блакитній курточці з вибіленим снігом гребенем-«ірокезом»,

посміхаючись своїм думкам, прикривав правицею букет червоних троянд, що

горнулися до його грудей і вдячно посвічували йому. Їхня вогниста, зазвичай

невидима аура сягала його обличчя і пробивалася крізь напівзімкнуті пальці, а

коли Влад замилувався нею, викинула пучок багряних променів, й ті потяглися до

нього...

Немолода жінка провадила за руку маленького червонощокого хлопчика у сірій

шубці. Той вирвався і, ковзаючись, відбіг від неї, а потім підбіг і знову відбіг, як

48

клубочок пряжі, котрою бавиться кіт. Проминаючи Влада, він покрадьки показав

йому язичок з приклеєною до нього жуйкою і, розсміявшись, метнувся до бабусі,

залишаючи за собою сріблястий, як сміх, слідок. Бабуся щасливо світилася

обличчям крізь сніг.

Двійко дівчаток — зелена й оранжева (на рюкзачках — шар снігу) — стояли

неподалеку й перемовлялися, жваво жестикулюючи. Він не чув ані слова. Просто

з захватом дивився на них і думав, як багато в них життя... Так багато, що воно

золотистими й смарагдовими іскрами випорскує з кінчиків їхніх пальців. Одна з

тих іскорок вжалила Влада в скроню, солодко защеміла в голові, й він, немов би

перекладаючи той щем на людську мову, прошепотів: «Святість... Сакральність

повсякдення...»

І збагнув, що знайшов свою Тему!

Прямуючи додому у білому безгомінні, щасливо проказував: «Сакральність

повсякдення. А може, всебуття? Ні! Не подужаю. Таки повсякдення». І почував

себе сильним, щедрим напівбогом, який повсякчас роздаровує себе людям,

тваринам і речам. Який напише чудову книжку не про зв’язки людини з якимись

холодними астралами-менталами, а про її повсякденну, теплу поєднаність з усім

живим і неживим, про обмін любов’ю — енергією найвищого порядку, кров’ю

буття. Розкаже їм, якою щасливою може бути людина, котра від душі потисла

простодушно простягнуту їй «руку» дерева чи відчула вдячність квітки за приязнь

і захоплення. А також (неодмінно!) — про розрив зв’язків, про той спустошливий

чад ненависті, яка валує з кожної покривдженої істоти, билини, каменю,

потрощеної речі, блокує живильний кровообмін, сиротить і знесилює людину. Бо

любов викликає приплив любові, а злоба притягує злобу, яка все псує, висушує,

мертвить свідомість і руйнує землю.

В давнину люди знали це, а тепер здебільшого не знають, бо вірять лише своїм

затуманеним чадом очам.

— Я покладу життя на те, щоб відкрити цю забуту правду звичайним,

пересічним людям, щоб пробудити їхню первісну свідомість, бо не від владців, не

від кумирів і героїв, а саме від них залежить майбутнє землі й роду людського! —

49

промовив він і почув власний голос, а також усі гомони життя. Наче хтось

очікував від нього цих слів, щоб повернути його в реальність, але в іншу,

збагачену новим знанням про світ.

Просвітленими очима розглядав він у метро, а потім у тролейбусі занурених у

себе людей, і хоча вже не бачив їхніх енергетичних реакцій, думав, що кожний з

них полишить місце свого тимчасового поєднання з цим гуртом трохи іншим —

слабшим чи дужчим, добрішим чи лихішим, залежно від тих відчуттів, якими з

ним поділився гурт, і хоча люди, які оточували його, жодним чином не виявляли

свого ставлення до супутників і, зокрема, до нього, відчув себе дужчим,

співчутливішим.

Вистрибнувши з тролейбуса, він забіг у магазинчик, розташований в

сусідньому будинку, й на останні гроші купив Віолці вазоночок напіврозквітлих

альпійських фіалок, з вірою, що вони подарують змореній дружині снагу і

натхнення. І полинув з ними, наче підхоплений теплим протягом, до своєї

родиноньки. Розхвалював усе, що подала йому Віолка, ощасливлена фіалками і

його ласкавістю. Умліваючи від щастя, пригортав до себе малого плаксія і кохався

з Віолкою ще палкіше, ніж до одруження.

А потім, лагідно пригорнувши до себе дружину, розповів їй про свої звичайні

відчуття і про Тему.

— Владику, раз небо обрало тебе, значить, ти мусиш будь-що здійснити

задумане. А ми потерпимо, якось дамо собі раду, — сказала Віолка.

— «Небо» існує лише в нас, — сказав він, цілуючи її.

— Я спершу подумав, що ти — музика.

— Тому що волосся до рамен?

— Тому що пальці довгі й гнучкі.

— Я граю на кількох інструментах. А також на клавішах комп’ютера. Кажуть,

чудово.

— Граєш?

50

— Еге. Адже кожна літера чаїть у собі звук. Свідомість його не чує, а

надсвідомість сприймає слово як музичний акорд, а текст — як опус — рідний чи

чужий, приємний чи дражливий. Всесвіт переповнений нашими симфоніями й

какофоніями ... і реагує на них адекватно.

— Це підтверджено дослідами?

— Це аксіома, яку знають генії, що творять словом. Ви любите поезію?

— Замолоду почитував.

— І, напевно, дивувалися: звичайні слова, а сприймаються кожним нервом. Або

навпаки — слова добірні, вишукані, ідеально припасовані, а не хвилюють. Це в

кращому випадку. А в гіршому — викликають протест, гнів. А чому? Бо складав

їх глухар — чоловік, який знає правила віршотворення, але не чує мелодії

кожного слова. Відтак, для розуму його вірш — шедевр, а для свідомості —

какофонія.

— Он як? А ті ... офіційні тексти, які ти набираєш на комп’ютері, що за

музичка?

— Краще не запитуйте! Особа, яка працює з такими текстами, мусить

повсякчас лікуватися геніальною музикою і геніальною поезією. Кельнере!

Принеси мені, будь ласка, морозиво з тропічними фруктами!

Тепер Владові потрібний був час, багато вільного часу, щоб повністю віддатися

Темі, поринути в неї з головою, втопитися в ній. Спершу він хотів було піти до

Професора й попроситися в аспірантуру, але... Хіба на стипендію аспіранта сім’ю

прогодуєш?

«Треба шукати спонсора», — вирішив він і попрохав Самуїла, який не лише

схвалив його Тему, але й щиро перейнявся нею, щоб той порадив йому, до кого з

заможних людей бити чолом.

— Хороший ты парень, да глупый, потому что не знаешь жизни, — сказав йому

антиквар. — Никто их тех толстосумов, чьи адреса и телефоны ты у меня

выпрашиваешь, и ломаного гроша не даст человеку, которому возжелалось за

чужой счет любить мудрость. Зачем им твоя книга, если можно бросить деньги в

51

топку какого-нибудь дурацкого шоу и прославиться? А еще лучше — построить

церковь с позолоченными куполами, где оплаченный богомаз изобразит его

добрым самаритянином, а его супругу — женой-мироносицей, и благодаря этому

не только «осакралится» на всю жизнь, но и получит орден из патриарших ручек.

А что ему прибавит твоя книжка?

— Що ж мені робити? — знітився Влад. — Сидіти, склавши руки?

— Зарабатывать! Пусть даже на рынке! А все свободное время отдавать книге.

Такую книгу пишут не год, не пять, а всю жизнь. Если же ты хочешь, чтобы она

была стоящей, наберись терпения и …

Але Влад знехтував його песимістичним прогнозом і, раз за разом

відпрошуючись у Самуїла, вирушав на лови мецената з вірою, що його потужна

білосніжна мрія підсобить йому розчулити котрогось із них. Впродовж весни він

обійшов не один десяток грошовитих людей — підприємців, торгашів,

рестораторів, але, як і пророчив Самуїл, нікого з них не зацікавив кепсько

зодягнений прохач стипендії, в очах якого палахкотіла жага мудрості.

— Что я тебе говорил? В нашем варварском мире философия — это реликтовая

наука. Или, еще точнее, вещь, которую можно купить, но нельзя продать, как твой

«трон». Тот, кто хочет размышлять о вечном, должен или иметь богатых

родственников, или жить в бочке, как Диоген, и питаться воздухом! — не без

зловтіхи підсумував антиквар, і Влад згодився з ним, але, попри це, попрохав,

щоб той підказав йому, де знаходиться офіс «диявола».

— Я знал, что этим кончится, — засумував антиквар. — Возможно, он даст

тебе денег, потому что для него честные умники — большой деликатес, но я

заклинаю тебя: не связывайся с ним!

— Тому, що ви ненавидите його? — ущипливо запитав Влад.

— Ненавижу?! — вибалушився на нього антиквар. — Да кто тебе это сказал?

Может, и впрямь ненавижу, но… Это мой лучший, можно сказать, единственный

друг… Я тебе уже говорил, что это кармическая связь!

— Тобто? — не зрозумів Влад.

52

— Если ты понимаешь слово «сакральная», значит, должен понимать и слово

«кармическая», то бишь судьбоносная. Мы с ним жили в одном доме, но на

разных этажах. Его папа был не последним соколом в органах госбезопасности, а

мой — воробьем на помойке, то бишь дворником. После войны, когда Сталин

почувствовал себя единственным непобедимым фюрером и возненавидел евреев

за то, что те обзавелись своим государством, «сокол», дабы его не вычистили из

органов, срочно поменял свое благородное имя Арон на никчемное Архип, а

отличнейшую фамилию Кацнеленбоген на дурацкую Савойский, и стал

подполковником, отцом не Моисея Кацнеленбогена, а Моши Савойского,

который упорно называл себя Моней.

Моня Савойский учился кое-как, но был сообразительным пареньком, а я

учился на пятерки, но был дурак дураком. Таскался за ним, как тень, и во всем

подражал ему: курил, пил вино и даже подворовывал вместе с ним, но… Ему все

сходило с рук, сам понимаешь, почему, а меня били — отец метлой, а соседи... да

чем угодно. Однажды он решил, «хохмы ради», ограбить киоск. Он грабил, а я

стоял на стреме. И менты нас накрыли. Моня сбежал, а меня повязали. Надеюсь,

ты понимаешь, какое будущее было мне уготовано. Но, к счастью, Архип

Савойский спас меня, уже совершеннолетнего «рецидивиста»… Не потому, что я

был соседом и евреем, а потому, что единственный сын пригрозил ему, что

сдастся ментам и сядет вместе со мной. И не только спас, но и заставил меня

сменить приличную фамилию Шварцман на безликую — Гощенко.

И все круто изменилось. Моня стал примерным инфантом, поступил в

университет, на юрфак, а я, золотой медалист, устроился сторожем в музей и три

года безуспешно пробивался на искусствоведческий факультет. Но потом все-

таки пробился, благодаря Моне, юристу-аферисту… С тех пор и рабствую в

чужой шкуре, плачу, но плачу рыжему дьяволу за его благодеяния, без надежды

хотя бы перед смертью получить свободу. Но увы… Даже если он уволит меня, я

все равно не избавлюсь от него — нельзя отречься от всей жизни… Понимаешь, о

чем я? Потому и прошу тебя: не иди к нему и не думай о нем, а то услышит и

приковыляет!

53

«Старий невдаха сатанізує приятеля, бо заздрить йому», — подумав Влад і

сказав:

— Не турбуйтеся! Я лише поспілкуюся з ним, а там побачимо.

— «Спілкуйся», — невдоволенно буркнув Самуїл. — Центральный офис у него

на Карла Маркса. Но искать его там не стоит: дьявол не любит выставляться.

Езжай на Левый берег. Метро «Дарница». Там у него настоящий, деловой офис, о

котором знает только узкий круг рабов. Такой себе вонючий подпольный адик.

Похуже нашего… Зови его дядей Моней. Он любит, чтобы к нему обращались

«по-родственному». И не хитри, не лги, потому что он жутко не любит, когда его

пытаются перелгать. И ничего не подписывай, не посоветовавшись со мной. А

главное — не меняй фамилию даже за миллион долларов!

— Може, ти ще й мови іноземні знаєш?

— Авжеж, знаю. З європейських — англійську, французьку, італійську,

іспанську. А також латину й івріт.

— Справді?!

— Я не вмію брехати!

— Овва! Не брешуть лиш ангели й роботи, а люди ... «Лишь глаза открою —

лгу ...»

— Я хотів сказати, що не вмію брехати свідомо.

«Унікум! — подумав він. — Може, запропонувати йому посаду референта?»

Молодик, немов би підслухавши його думки, радісно вишкірився. І даремно, бо

його реакція насторожила візаві.

«Загадковий типчик, — подумав він. — Забагато знає. Можливо, навіть володіє

гіпнозом».

Супермаркет «Все для всіх» знаходився у вогкому, скупо освітленому підвалі

ще не старої, але вже добряче обшарпаної дев’ятиповерхівки й був меншим за

крамничку Самуїла. Там справді було все: люстри, ліхтарі, лампочки, запчастини

до автомобілів, мотоциклів і велосипелів, вазочки, кашпо, тарілки, виделки,

54

чайники й кавоварки, ляльки, ялинкові прикраси. Але не для всіх, оскільки

жодний покупець, який шанує себе, не став би платити свої, чесно зароблені

гроші за ці, вочевидь підібрані на смітниках, «товари».

Чоловік, який торгував ними, виглядав не краще: балухаті, обрамлені скибками

набряклих повік очі, кепочка «Найк», з-під якої вибилося рудувато-сіре,

розкошлане волосся, картата сорочка, вилиняла джинсова куртка... Куняв,

підпершись кощавим, з віхтиками сивого волосся, кулаком за довгим столом,

перед чорним, мабуть, ще довоєнним телефоном, біля якого громадилися

аудіокасети. Тільки наблизившись до нього, Влад зауважив провідки, що тяглися

від його вух до плейєра. Чоловік слухав музику. Зауваживши Влада, він якийсь

час дивився на нього, а потім, знехотя висмикнувши з вух провідки, невдоволено

запитав:

— Что покупаем?

— На разі, нічого... Я розшукую дядю Моню Савойського, — невпевнено

промимрив Влад.

Той іронічно підсміхнувся й заговорив українською:

— Дядю Моню? Він справді твій родич?

Його посмішечка роззлостила Влада.

— Ще ні! — буркнув він — Але днями породичаємося.

Продавець вдоволено реготнув:

— Норовистий небіж, — і показав на стілець: — Сідай і признавайся, хто з моїх

вірних апостолів зрадив мене? Хто провів тебе у моє лігво?

— Ви... Савойський? — не повірив Влад.

Чоловік голосно загагакав, вигаривши жовті, полуджені тютюновим димом

зуби.

— А ти гадав, що я сиджу тут у смокінгу, смокчу кубинську сигару, а довкола

мене крутять гузнами юні гурії в шовках і золоті?

— Не те, щоб... але... — заникуючись, промимрив Влад...

— Сідай, раз пропоную! — наказав лахмітник, котрий, схоже, справді був

Самуїловим «дияволом».

55

Влад присів на край старезного, розхитаного крісла, що стояло неподалеку й,

вочевидь, також було товаром.

— Кажи, хто зрадив!

«Самуїл радив не брехати», — згадав Влад і сказав:

— Я працюю охоронником у салоні Гощенка.

— Отже, Самуїльчик, — скрушно констатував Моня. — За скільки центів?

— Та ви що?! — обурився Влад. — Просто він поспівчував мені...

Савойський розсміявся.

— Поспівчував... ангелові білоперому і направив його до мене — «диявола» у

плоті, в моє конфіденційне пекло? Й ти не побоявся?..

Влад здвигнув раменами:

— А чого я маю боятися?

— Як чого? Адже він, напевне, розказав тобі, що я — аферист. За комуністів

бандитів з в’язниці визволяв, і сам двічі сидів, помер на зоні, а в морзі воскрес.

— Нічого він мені не казав! — заперечив Влад.

— І даремно! Бо я справді воскрес у морзі! Вже під час перебудови. І відтоді

молодшаю й багатію. Завдяки Вельзевулові, як стверджує Самуїл. А він старіє.

Старіє і дуріє, що не день, то дужче, чи не так?

— Я б не сказав, — вступився за антиквара Влад, хоча той справді ставав усе

немічнішим і прикрішим.

— Тому, що він «поспівчував» тобі? Дурня! Бідний Самуїльчик уміє лише

заздрити усім, кому таланить. А йому — аж ніяк! Знаєш, чому? Бо змінив ім’я!

Прізвище не гріх змінювати, бо прізвища накинули євреям недавно: здається, у

сімнадцятому столітті, а ім’я дає Творець. Того, хто змінює ім’я, Він без вагань

віддає на поталу язичникам. Самуїл був розумахою, допоки не зрікся свого

пророчого імені, перетворившись на Саву. Півстоліття був Савою, й лише тепер

зажадав, щоб його величали Самуїлом... Старий пес!

«Схоже, вони обоє прицюцькуваті», — заледве утримуючи посмішку, подумав

Влад.

56

— Не віриш? — здогадався Моня. — І дарма! Мій предок, допоки був Ароном,

піднімався вгору, як на ліфті, а коли став Архипом — беркиць з драбини — і в

лайно! Й Самуїльчик, записавшись Савою, стуманів і, як кажуть галичани,

«втратив дриг»! Навчився лише заздрити. І мені, і всім! Раз він тобі позаздрив,

значить, будуть з тебе люди. Колись. А зараз тобі потрібні гроші.

—Так! — з полегшенням видихнув Влад. Був удячний Савойському за те, що

той першим забалакав про гроші.

— Якщо на пам’ятник комусь там, на операцію чи копійчаний бізнес, одразу

кажу: «Не дам!» Я вкладаю кошти лише в перспективні проекти. Маєш такий?

— Маю! — випалив Влад і розповів Савойському про свою мрію і про

дивовижне осягнення своєї Теми. Той уважно вислухав його і сказав:

— Дурня це! Примхи молодості! Колись, після закінчення юрфаку, я певний

час навчався в театральному інституті, на режисера. Захопився каббалою,

спіритизмом, магією і вирішив створити таку собі інферн-Біблію — найповнішу

оповідь про магічні практики, але мій «гуру» — містик із Індії (він співпрацював з

органами, навчав наших тупих гебістів читати думки) заборонив мені й думати

про це. Мовляв, людина — ще кепсько вивчена бестія. Оволодівши

інфернальними силами, вона може передчасно влаштувати Армагеддон, або,

навпаки, від страху впасти в ідіотську, непродуктивну святість... Сподіваюся, ти

не святеник?

— Ні! — запевнив його Влад. — Я, звісно, вірую, як і більшість філософів, що

існує щось таке, незбагненне, проте...

— Правильно віруєш! — перебив його Савойський. — Незбагненне існує, але...

десь дуже далеко, і час від часу засилає до нас своїх емісарів. Але ті, як правило,

провалюються, оскільки приголомшені власною величчю бестії не терплять, коли

хтось осмикує їх, потикує їм недосконалістю... Щось після них, звісно,

залишається: страх і трепет, мощі, запах ладану, миро на дошках, де намальовані

вони, замучені й розтоптані. Але такі нюанси не можуть загальмувати прогрес й

завадити нам з тобою успішно залагоджувати справи, чи не так?

57

Влад знехотя схитнув головою, оскільки Савойський мовив усе це з іронічною

посмішкою на вузьких, безбарвних вустах, і йому здалося, що той кпить з нього.

— А щодо твоєї Теми... В нашому повсякденному існуванні, повір мені, нема

нічого сакрального. Є лише бруд і кров, випадкові початки, безглузді кінці,

тваринний голод, надтваринна жага оволодіти всім, що бачить око, і всім, чого

воно не бачить. Трапляються, щоправда, чарівні миттєвості під упливом

алкоголю, наркотиків, гарячки, а то й внаслідок зсувів психіки, коли індивідові

щось показується, як показалося тобі. Але запевняю тебе, що це лише виплід

звихненої підсвідомості, яка прагне опанувати свідомістю... Ти подобаєшся мені,

небоже, але я не дам тобі ні копійки, бо кожна з них дісталася мені ой як нелегко!

Ти, я бачу, глибоко розчарований?

— Так, — буркнув Влад і підвівся.

— Сядь! — гримнув на нього Савойський. — І роззирнися. Що бачиш?

— Звалище! Куди багатий жлоб постягував усілякий непотріб і торгує ним, —

не приховуючи роздратування, випалив Влад.

Але Савойський не образився. Навпаки, вдоволено реготнув.

— Це лише видимість, юначе! Видимість, що приховує сутність. Це не

звалище, а музей моєї бойової слави!

— Тобто? — не зрозумів Влад.

— Тут я, повернувшись з тюряжки, розпочав свій славний трудовий шлях.

Офіційно я скуповував за безцінь і продавав за копійки усілякий мотлох, а

неофіційно... чим я тільки не торгував! Повсякчас потерпаючи, що мене схоплять

за гузно і відрядять на лісоповал. Згодом, вже з капітальцем, відкрив декілька

пристойних точок у центрі Києва, а цю зберіг на пам’ять, для дітей, для онуків.

Щоб знали ціну грошам.

— Просто на пам’ять? — не повірив Влад.

— Так.

— Але ж... сюди, мабуть, навідуються покупці.

— Еге... Час від часу забрідають бомжі, домогосподарки.

— А ви їм кажете: це музей?

58

Савойський розсміявся:

— Ні! Я називаю ціни, і вони тікають, покрутивши пальцем біля скроні. Окрім

того, я тут відпочиваю. Це мій кабінет психотерапії, санаторій, пляж, сауна. Я

заявляюся сюди в одежі, яку носив колись, сідаю за цей обшмульганий стіл,

слухаю музику, яку любив хлопцем, і повертаюся в молодість. Дивлячись на ці

жахливі речі, я знову почуваю себе бідним, напівголодним, спраглим розкошів і

дівчат. Й омолоджуюся, омолоджуюся... Мені хочеться діяти, побивати

конкурентів, дряпатися вгору, з крамнички лахмітника — до вілли на південному

березі Криму. Тобто живу, виглядаю своє «прекрасноє дальоко», в той час, коли

Самуїльчик живе лише спогадами про колишні кривди та образи й надією на моє

банкрутство, а то й смерть. До чого це я? А до того, небоже, що я люблю не

смітити грішми, а примножувати їх. Тема твоя — пуста, нерентабельна. А ти —

свіжий, путній. Самуїла захищав... А дружина в тебе хто?

«Скрипачка чи скрипалька. Однаково негарно», — подумав Влад і сказав:

— Музика. Композиторка.

— Діти є?

— Синок.

Савойський почухав груди.

— Грошей не дам. А на службу візьму.

Влад невесело підсміхнувся:

— Я вже у вас на службі.

— Заробити дам! Квартиру купиш, машину...

«Рекетом, чи як?» — подумав Влад.

— Чому мовчиш?

— Зароблю... рабствуванням? Як Самуїл? — вихопилося у Влада.

Обличчя Савойського поруділо, вуха набули вигляду опалого листя.

— Самуї-їл! — тамуючи гнів, протягнув він. — «Праведник» Божий! Жертва

«диявола»... Не хотів казати, але скажу: цей «праведник» уже двічі «замовляв»

мене!

— По-справжньому? — не повірив Влад.

59

— Атож! Перший кілер, дізнавшись, кого він має ляснути, сам заявився до

мене. Ми з ним розіграли вбивство, й коли Самуїльчик дав йому грошей в обмін

на зафотографовані свідоцтва моєї смерті, я вдруге воскрес і... відвіз паскудника в

лікарню. З приступом астми. Я міг засадити його на роки у в’язницю, але не

засадив, оскільки пообіцяв його сестрі Риммі (Римма — моя перша дівчина.

Померла замолоду), вірніше, поклявся їй, що опікуватимуся її недолугим

братиком. Просто попередив його: «Не дурій!» Але намарно. Минулого літа він

спробував удруге. Заплатив злодієві, який, рятуючись від ментів, чкурнув з

Молдавії, щоб той підірвав мою машину разом зі мною. Але, як бачиш, я живий.

Знаєш, що мене врятувало? Ощадливість, скромність і залежність від тютюну. Я

не маю ні шофера, ні бодігарта. Сам кермую, сам себе охороняю і сам

обслуговую. Їхав я своєю «Ладонькою» у центральний офіс, на ділову зустріч, і

захотілося мені покурити, а цигарок катма. Припаркувався я і забіг у магазин. Аж

тут рвонуло!.. Самуїльчик, побачивши, що я живий, заголосив: «Дьявол!» — і з

переляку признався. Знову мікроінфаркт, лікарня. І я знову простив йому... Задля

Римми. І найняв тебе, аби він подумав, що ти — моє око. Але він швидко

скумекав, що ти, вибач за правду, теля... Проте, я дам тобі шанс. Я маю, крім

Самуїлового, п’ять антикварних салонів. Хочу, щоб ти заопікувався ними, навів

лад. Якщо ти не дурень — розживешся...

Пропозиція була несподіваною і не просто чудовою, а блискучою.

«Щоб працювати з повною віддачею, доведеться забути про Тему. Та й

Савойський, хоч і не диявол, але чоловік не без тарганів у голові... Такому важко

догодити», — вирішив Влад, і буркнув:

— Навряд чи я матиму час.

Савойський сердито сопнув:

— Бачу, Савка домігся свого: ти вважаєш мене уособленням зла. А що таке зло?

— Ну, теє... філософська категорія, яка... — промимрив Влад.

— Фігня! — перебив його Савойський. — Ти знаєш, що таке Мішна і Гемара.

Влад заперечно схитнув головою.

60

— Це такі книги, які тлумачать Писання. То ж слухай: зустрілися якось двоє

високовчених євреїв і засперечалися. Один сказав: «До слів Мішни “людина має

дякувати Богові за зло так само, як вихваляє за добро”, Гемара додає: “Має

прийняти з радістю”. Але як можна прийняти зло з радістю?» На це другий

відповів: «Так само, як ти не розумієш слів Гемари, я не розумію слів Мішни.

Хіба існує зло?» А що скажеш ти? Існує чи не існує? Не в житейському, а у

високочолому сенсі.

— Не знаю. Я не думав про це. — зізнався Влад.

— А ти подумай при нагоді, подумай, — порадив Савойський і промовив вже

іншим, діловим тоном: — Часу не матимеш! Зате матимеш гроші на все, що

необхідно молодій людині. Навіть зможеш колись видати своїм коштом омріяну

книжку. Звісно, якщо тобі захочеться тринькати життя на дурниці.

«Це ще питання», — подумав Влад, згадавши Самуїлові пересторогийі

«теракти», й хотів було відмовитися, але дядя Моня випередив його:

— Я подарую тобі крамничку, в якій ти протираєш штани. Ще й грошей

підкину, щоб ти перетворив ту нору на пристойний салон...

— На словах подаруєте чи на папері? — не вірячи своєму щастю, запитав Влад.

— Авжеж, на папері! — підтвердив Савойський, і тут же, не очікуючи відповіді

Влада, потелефонував нотаріусу: «Петя, їдь до мене, справа є!» — І до Влада: —

За умови, що ти не філософствуватимеш. Це по-перше, а по-друге, вже завтра

витуриш Самуїла. Остобісив він мені!

— Ти б хотів працювати в Києві?

— Так! — не вагаючись, випалив Зет. — Київ — напрочуд світле, святе місто!

— «Святе»? — іронічно підсміхнувся він. — Можливо, колись, у дуже далекі

часи, воно й справді було святим, а тепер... — зневажливо махнув рукою.

— Навіть тепер воно святіше за інші міста, завдяки мощам печерських старців.

Це вони відвернули від нього радіоактивні хмари, щоб воно могло врятуватися й

оновитися.

61

«Екзальтований мрійник, — подумав він. — Але унікум. Я міг би з ним обідати,

спілкуватися, їздити у відрядження...»

— Отдал тебе мой салон? Мой бизнес? — вибалушився на Влада Самуїл. — Да

не может быть!

Влад показав йому папери.

— Подонок! — зірвався на крик антиквар. — Он обещал Римме, что никогда...

Вхопив Влада за руку і стис її міцно, мов обценьками.

— Порви! Умоляю! Мое это! По совести! Он обобрал нас с Риммой. Картины,

столовое серебро… Обещал компенсировать!

Влад висмикнув руку, аж у плечі хруснуло.

— Годі! Я зачиняю крамницю на ремонт. Можете взяти все, що забажаєте!

— Дьявол! — заволав Самуїл — Гонит меня! Убивает твоими руками! А потом

и тебя убьет! — і хотів було вихопити у Влада папери, але впав і вдарився

потилицею об пуфик. Вочевидь, не відчув болю, бо навіть не зойкнув. Прохрипів

лише:

— Ты никогда не напишешь свою книжку! Никогда! А ему скажи —

проклинаю!

— Отже, по-твоєму, Час — це програма?

— Сукупність індивідуальних програм усіх істот, усіх сутностей і всякої частки

природи.

— Ти стверджуєш, що навіть камінь відчуває Час?

— Авжеж. Але по-своєму. Як завдання — бути каменем, тривати каменем

тисячу чи мільйон років.

Він розсміявся.

— Це правда! — розсердився молодик. — До створення так званої неживої

природи, матеріальних об’єктів і душевно-матеріальних (рослин, тварин, людей),

а також духовно-матеріальних, себто ангелів, Часу не існувало...

— Ангели, виходить, також матеріальні?

62

— Так, але їхня матерія є іншою. Кожний з названих вище об’єктів

сформувався завдяки своїй програмі, і від її тривання залежить вік істоти. Щоб

виконати свою програму, скажімо, мушці знадобиться один день, який для неї

триває довго, не менше, ніж повноцінне людське життя, а воронові — триста

років, які збігають для нього напрочуд швидко. Відтак, ніхто не встигає знудитися

існуванням.

— Отже, Час усе-таки є об’єктивною категорією?

— Так. Як програма. А сприйняття його є виключно суб’єктивним. З-поміж

усіх творінь лише людина навчилася вимірювати і обліковувати свій час і,

водночас, нехтувати своєю великою програмою — програмою від Творця.

— Що ти маєш на увазі?

— Індивідуальну програму особи. Більшість людей реалізовує лише тваринну її

частину — виживання і творення істот, подібних собі. А надрозумова, духовна

частина програми здебільшого не виконується, що дуже прикро, позаяк...

— Все ясно! — жестом зупинив його він. — Ти впевнений, що кожна людина

має здійснити щось своє, написане їй на роду!

— Саме так! — аж підстрибнувши на стільці, радісно вигукнув Зет. —

Кожнісінька зобов’язана виконати, але не виконує, і цим спотворює, гальмує

Всезагальну Програму! Якби кожний індивід сумлінно вершив свою програму,

людству вдалося б уникнути безлічі проблем! Нині ми мали б іншу, стократ

досконалішу картину буття і...

— Про загальне — іншим разом, — перебив його він. — А зараз мені б хотілося

почути відповідь на конкретне запитання: яку програму мало виконати немовля,

яке померло через годину після народження?

— Не знаю. Я ж не Бог, щоб усе знати. Це виходить за межі моєї програми, —

відперся молодик. — Мені відомо лише, що люди, які успішно виконали свою

програму — святі, філософи, поети, митці, вчені — повертаються в лоно Творця

щасливими й молодими. А тим індивідам, які нехтують своєю програмою,

Творець попервах подає знаки, підштовхує їх до діяння, тобто, дає їм шанс, а

63

якщо вони не реагують, прибирає... І дарує життя комусь іншому, щоб той

виконав те завдання, з яким не справився... прибраний.

«Кумедний юнак. Але з переконаннями, хоча й наївними», — подумав він і

мовив не без іронії:

— Твій бос навряд чи згодиться відпустити такого цінного реалізатора його

програми...

— Згодиться! Він не лише мудрий, але й добрий, — запевнив його молодик,

віддано заглядаючи йому у вічі.

«Візьму», — подумав він і навмисне насупився, щоб візаві не здогадався про

його намір. Але той, схоже, справді вмів вгадувати думки, бо заусміхався йому не

лише вустами, але й усім обличчям. І він аж тепер зауважив, які в нього

променисті, щоб не сказати, магнетичні, очі, й заздрісно подумав: «Вродливий,

чорт! Небезпечно вродливий! А в моїх офісах працюють здебільшого дівчата й

молодиці. Всю роботу дезорганізує», — й гукнув кельнерові:

— Рахунок! За обох!

Зет глипнув на нього напівзапитально, напівблагально: «Візьмете?»

«З одного боку, варто було б. А з другого... Що я про нього знаю? Може, його

конкуренти підіслали? Скажу, нехай прийде завтра в офіс з дипломами,

посвідченнями», — вирішив він, але так нічого й не сказав.

Залишив кельнерові чайові, подякував молодикові за товариство і пішов. Перед

дверима озирнувся. Той дивився йому вслід. Аж чорними од відчаю очима...

64

IV. Коли в людині збурюється пекло,

вона замість того, щоб заклясти його Словом чи сльозами, починає рубати

дрова і підкидувати їх у вогонь.

...й наче голку йому в скроню ввігнав...

«Добре, що я його не взяв, — похвалив себе Влад, відчиняючи двері. — Адже

він навмисне підсів до мене. Навмисне замовив багато страв, щоб заінтригувати

мене і довше затримати за столом. Навмисне вихвалявся і провокував мене на

псевдофілософські суперечки. Конкуренти підіслали, а хто б ще?.. Мав утертися в

довіру, пролізти меня в душу... психолог підучений... Був упевнений, що я

клюну...»

А двері не відчинялися, бо рука тремтіла. Він знову натиснув на клямку,

підважив двері плечем, але вони не подалися. Хотів гукнути охоронця, що

стовбичив біля барної стійки, але з вуст витекли лише бульбашки слини.

«Небезпечний тип. Вишколений. Так і не признався, хто його бос. Двері

заклинив. Вимагає, щоб я повернувся?»

Знову натиснув на клямку. Марно.

«Хочеш скандалу, чортів сину? Матимеш!» — розлютився Влад і хотів було

повернутися в кафе, щоб перекинути столик, за яким сидів той, хто запрограмував

його на безсилля, але не зумів зрушити з місця.

«Чого він домагається? Невже гадає, що я передумаю... після такого? Чи просто

демонструє мені свої унікальні здібності, а фактично, зброю, наявність якої

неможливо довести?» — з відчаєм подумав Влад і знову наліг на клямку. І двері

відчинилися. Легко, як завжди...

— Чорт! — лайнувся він і вибіг, вірніше, насилу видибав з ресторану, бо ноги

йому підламувалися, а рот роздирало позіхання. Яскраві барви, звичні гомони

вулиці отямили його, але не заспокоїли, бо перед сходами не тупцював охоронець

Женя, якого він нарік Герою, тобто Гераклом.

«Бандюки «зняли» Геру, щоб той не затулив мене від кулі снайпера, який засів

на горищі будинку, що навпроти», — здогадався Влад, і йому почорніло в очах...

65

Два роки тому якась підлота підірвала його «лендровер», яким він зазвичай

їздив за місто, але слідчі не зуміли викрити зловмисника, навіть не визначили

причину вибуху. Справна машина майже годину стояла перед будинком, у якому

він замешкував, і ніхто до неї не наближався. Це посвідчили й охоронці, й бабусі,

що цвірінькали неподалеку на лавочці. Експертиза не виявила й найменших слідів

вибухівки. І що найчудніше — розшматувало кузов і рознесло салон, так, наче

хтось метнув, а вірніше, впустив гранату з чималої висоти, причому прямовисно.

На підставі цього слідчий (дебіл над дебілами!) припустив, що в машину вдарила

кульова блискавка, або в цей час над містом пролітало НЛО й випустило

(ненароком чи навмисно) смертоносний промінь, і той прошив автівку.

«За вами полюють!» — трагічно заламуючи руки, простогнала секретарка

Марія Яківна — далека родичка Савойського.

«Еге ж! — глузливо подумав тоді Влад. — Самуїл обернувся на блискавку, або

дядя Моня став лазерним променем, але вразив чомусь не мене, а пустий

«лендровер». Проте дозволив референтці найняти йому бодігарта. Та подалася в

охоронне агентство й вибрала Геру — найкрупнішого з екземплярів. Відтоді Гера

невідступно торочився за ним. Навіть заходив разом з ним у туалет і відчиняв

перед ним двері кабінки. Лише у «Макогін» Влад приходив сам, а Гера стовбичив

перед входом. А зараз його не було...

Й Влада охопило геть забуте відчуття беззахисності й приреченості; відчуття

черв’яка, що після дощу зопалу виповз з рятівної землі, щоб здохнути або стати

здобиччю ворони.

«Беемвешка» стояла близько — метрів за п’ять від нього, але їх треба було

подолати під прицілом кіллера або забігти в ресторан й звідтам потелефонувати

водієві, начальникові охорони, чортові лисому... Що було б розумніше... але він

забоявся сходити під землю, де сирів Зет, і він, пригнувшись, рвонув до автівки!

Горобці, обурено репетуючи, розлетілися перед ним, а йому, оглушеному

страхом, здалося, що це осколки міни, на яку він наступив, долаючи шлях до

укриття. І він закричав... не «пробі!», не «мамо!», а «ур-ра!», і, діставшись

машини, рвучко відчинив дверцята.

66

Гера похропував, схиливши на неохопні груди дебільно крупну, важку

довбешку, й смердів, як кнур. А водій Левко жував хот-дог і також смердів —

потом, пересмаженою олією і тютюновим димом.

Його заледве не вбили, а вони смердять!

Влад з силою довбанув Геру під дих: «Вставай, бестіє!» Той розплющив очі.

Підхопився і вдарився головою об верх. Лайнувся і впав на сидіння.

— Ти де мав чекати мене, собако? Де? — проревів Влад.

— Я на хвилинку! На сон потягло, — жалібно промямлив бодігарт.

— Марш звідсіля!

— Куди?

— Геть! Ти звільнений!

— Я ж уперше...

— Марш!

Гера взяв свою барсетку, випхався з машини й побрів тротуаром. А Влад,

бридливо пирхнувши, впав на заднє сидіння й просичав водієві:

— В офіс! І мийся бодай інколи, бо також вилетиш!

В приймальні працював кондиціонер, але й тут повітря не посмакувало йому,

бо відгонило паленою пластмасою і парфумами Марії Яківни.

— Провітріть приймальну, — бридливо шморгнувши носом, кинув він їй. —

Мене нема. Ні для кого!

Влад любив свій кабінет і пишався ним дужче, ніж квартирою на Софіївській і

заміським будинком у Пущі-Водиці за те, що той був не лише його робітнею,

просторою, умебльованою дорого й зі смаком, але й бібліотекою, якій міг

позаздрити й академік. У книжкових ретро-шафах, виготовлених на замовлення в

Італії, зберігалися праці найвидатніших філософів світу (як прижиттєві видання,

так і найудаліші переклади), різномовна філософська проза й поезія, дослідження

з релігії та міфології чи не всіх народів світу, альбоми репродукцій світового

мистецтва, бюсти найвидатніших мислителів. Був навіть ескіз та малюнок демона

— один з перших ескізів Врубеля з колекції Самуїла.

67

Шафи ці, що опоясували всі без винятку стіни кабінету, справляли на

відвідувачів, зокрема ділових партнерів господаря, незгладне враження, оскільки

свідчили не лише про його заможність, але й про непересічну освіченість.

Любив він також свою потаємну кімнату для відпочинку, вхід у яку затуляв

«міфологічний» стелаж, на якому красувалися ритуальні маски, амулети, обереги

(звісно, оригінальні) різних часів і народів.

Заходячи в кабінет, він завжди на мить завмирав під дверима і пестив поглядом

любі йому речі: антикварну кришталеву люстру, великий персидський килим,

масивний, по-королівськи розкішний письмовий стіл, що незрушно стояв на

лев’ячих лапах, лискучий, інкрустований цінними породами дерева прямокутник

стола для нарад, що впирався в нього, й, звісно, книжки... А нині його відразу

повело в кімнату для відпочинку, на пухкий, оббитий зеленою, як молода трава,

шкірою, диван, який, зазвичай, висотував з нього втому і дарував легке, приємне

забуття.

Спав, як завжди, дві години, але сон не збадьорив його і не пригасив

роздратування, бо щось лихе марилось йому, а що саме — не зміг пригадати. Наче

втікав від якоїсь зграї — не то вовчої, не то людської... Плигнув, щоб

порятуватися, у озеро чи, може, басейн, у якому кипіла вода. А місяць висів над

ним, як скривавлена сокира на тонкій срібній нитці, яка в будь-яку мить могла

тріснути... «Тривожні сни — це, як правило, провісники серцевих недугів. Треба

показатися лікареві», — мляво подумав Влад і повернувся в кабінет. Переглянув

пошту і поїхав у ресторан «Політбюро», на заплановану зустріч з Таріелем

Каладзе, автомобільним магнатом.

Над містом пекельно палахкотіло сонце, тротуарами снували люди — багато

всіляких людей, пітних, утомлених. Аж земля вгиналася під ними. «Кому здалися

їхні вбогі прагнення, жалюгідні переживання? — запитав себе Влад. — Яку

програму виконує ця тупо мисляча сарана, крім відтворення подібних собі? Лише

в звихнутих мізках філософів вони є чимось; лише брехливі жерці численних

культів вважають її «вінцем творіння», а насправді людина — це раб своїх

інстинктів, що відрізняється від тварин лише тим, що усвідомлює своє рабство і

68

свою хижість. Нема хижака над людину, і нема жертви, нікчемнішої за неї.

Програма людини надхижацька — вбивати все, що «не я»: природу, тварин,

інших людей і навіть «я» — горілкою, наркотиками, кулею, мотузкою...

Савойський був правий: в реальному житті немає нічого святого, і люди,

відчуваючи це, справіку шукають — хто спокою, хто розваг аж до забуття, щоб не

напружуватися, не виконувати навіть програму від природи.

А раз так, значить, ті, які винищували шкідливу, ненаситну сарану — Гітлер,

Сталін, Пол Пот — були не злочинцями, а благодійниками, захисниками землі-

матері та її беззахисних чад?

Я не знаю, що коїться зі мною, чому я думаю про це, чому мене душить

ненависть, ні, швидше огида, але якби в мене зараз був автомат, ні, краще чорна

валізка з кнопкою, я, не вагаючись, змів би всіх чи бодай половину, щоб земля

трохи перепочила... Чому звірі не гуртуються проти суперзвіра, чому океани (всі й

водночас) не збурюються, не вибухають вулкани, а небо не згортається в сувій?

Адже сарана вже дожовує землю!» — думав він відсторонено, так, наче сам був

не людиною, а чимось іншим, вищим, що страждає, споглядаючи, як людство

цілеспрямовано й завзято виконує свою власну, безглузду програму всезнищення

і мріє досхочу нагодувати страдницю-землю своїм м’ясом, напоїти її своєю

кров’ю...»

Каладзе вже чекав його в окремому кабінеті за накритим столом. «Те ж їдло, що

і завше: фрукти, мангусти, кав’яр. Невже воно й досі смакує йому? Навряд...

Просто замовляє найдорожче, аби я не порахував його скупим», — з

роздратуванням подумав Влад і, втягнувши носом повітря, відчув душок

гнилизни. І здалося йому, що Таріел пропонує йому ті самі смаколики, від яких

він відмовився місяць тому, під час попередньої зустрічі. І захотілося йому

адекватно відреагувати на гостинність скупаря: обматюкати, «умити» його

зіпсутим кав’яром й перекинути стіл...

Але де там! Зобачивши його, Каладзе радісно вигукнув «Асса!» — і,

розкинувши руки, потанцював до нього:

69

— Здравствуй, красавчик! Здравствуй, дружище! — прилипнув до

набицюреного Влада всім тілом — невеличким, сухорлявим, волохатим і, як

завше, гучно чмокнув його в підборіддя. Досі демонстративна дружелюбність і

награні «чмоки» маленького кавказця лише забавляли Влада, оскільки він чудово

знав, що це просто «імідж» («щира душа», «палкий козанець», «бісексуал»), який

Таріел обрав собі замолоду, започатковуючи бізнес в Україні, а насправлі він

хитрий, злопам’ятний, але загалом чесний ділок. (А зараз (мабуть, тому, що не

вдалося якісно перепочити) Таріелеве панібратство обурило його настільки, що

захотілося плюнути «друзяці» в обличчя, копнути в яйця, збити з ніг. Але він

опанував собою, позаяк шкода було за дурницю втрачати путнього партнера,

м’яко звільнився з його обіймів і, проковтнувши гірку, закипілу слину діловито

збрехнув: — Не гаймо часу. Через півгодини в мене зустріч з японцями.

Таріел тут же скинув маску «генацвале» й сказав: «Отлично! Я успею изложить

тебе суть дела. Что будешь пить?»

— Лише каву, — відказав Влад і сів навпроти нього. — Слухаю...

Виявилося, що Каладзе задумав модернізувати свій завод, щоб збирати там не

лише корейські марки, але й марки прославлених європейських фірм. А ще він

мріяв переплюнути японців, тобто, створити суперсучасне елегантне авто й

назвати його «Таріел». Магнат був мрійником, але мрійником прагматичним. Він

розумів, що самотужки йому не вдасться здійснити свою мрію, тому наполегливо

шукав грошовитих однодумців, які б ризикнули своїми статками задля створення

вітчизняного чудо-авта.

Він пив французький коньяк, заїдав його виноградом з Іспанії і, вогнисто

поблискуючи очима, не описував, а оспівував свою мрію, але Влад майже не чув,

про що він співає. В голові його знову й знову прокручувалася розмова з Зетом.

— Час біологічний — це тривання зародження, розквіту й розкладу... Рослина,

тварина знає лише біологічний час. А людина — ще й час творчий — процес змаги

духовного з тваринним задля перемоги і утвердження духовного. Чим

активнішою і потужнішою є змага, тим тривалішим є життя людини. Творчий

70

Час — це, власне кажучи, особистий Бог індивіда. Чим гострішим, яскравішим

(інколи навіть нестерпно яскравим) є відчуття цього Часу, тим більше в людині

Бога, тим очевиднішою для неї є Його програма й палкішим бажання виконати її.

Геніальні, та й видатні, письменники й митці змолоду усвідомлюють своє

покликання і вповні віддаються йому, незважаючи на злигодні й перепони...

— І завдяки цьому здебільшого не затримуються на цьому світі... —

саркастично доповнив Влад.

— Тілом! Лише тілом! — уточнив Зет. — Але не духом! Їхне земне життя,

будучи, начебто, коротким, насправді є довгим завдяки тому, що вони

переживають його інтенсивніше, барвистіше за пересічних людей. І уривається

воно саме тоді, коли геній вичерпує свою програму, і його присутність у цьому

вимірі вже є не обов’язковою, а то й зайвою.

— Ти, я бачу, фаталіст ...

— Ні! Життєва програма є неухильною лише для істот, які не мають

розвинутої душі, — рослин, тварин, гір і річок, а також для геніїв, титанів духу,

котрі мають будь-що сповнити свою місію, і тих людей, які самі випросили собі в

Потужного працю на благо людства. А для більшості програма — це побажання,

напутнє слово: «Я хотів би, сину мій, щоб ти виконав те і те, і сподіваюся, що

ти не ухилишся від його виконання, оскільки плід твоїх зусилль знадобиться

іншим людям в їхній боротьбі за вічне проти минущого». Син той може

виконати побажання Отця, а може й відкинути. Значна, дуже значна частина

людства задля відчуття повної свободи марнує свій Час і цим несвідомо (а то й

свідомо) починає сприяти інфернальним силам. Пливе проти течії свого Часу і

цим руйнує себе, вкорочує собі віку.

— Не вірю! — заперечив Влад. — Історія знає чимало мерзотників, а то й

злочинців — довгожителів!

— Ви міркуєте не як філософ, а як обиватель, — докірливо мовив Зет. —

Об’єктивно мерзотник живе довго, але як він переживає свій особистий Час , —

не знаєте ні ви, ні я. Швидше всього, для нього він є неосмисленим, дражливим і

швидкоплинним, а відтак, нецікавим, хаотичним. Він носить у собі антисвіт,

71

завдяки якому відчуває себе минущістю, котра не має за що зачепитися, відтак,

сповзає у прірву, де спалює сама себе.

Повторюю, людям лише здається, що мерзотник живе довго й навіть щасливо,

а насправді його Час збігає швидше, ніж Час достойної людини. Він не довго

живе, а довго помирає живцем. Тіло його є міцним, здоровим, а програма —

внутрішній, творчий Час — розкладається, вичерпується і обертається на ніщо.

До речі, це стосується не лише мерзотників чи злочинців, але й усіх людей, що

знехтували своїм Часом, свідомо чи несвідомо перетекли в чужий і цим

спотворили всезагальний творчий Час.

Тьмаві, патосні міркування Зета, прориваючись крізь нашпиговану цифрами

діловиту дудняву Таріела, гуркали в голові Влада все гучніше й гучніше. Чоловік

відчував, що, прислухаючись до них, він переймається їхньою енергетикою і

випадає з реальності, але, попри це, йому хотілося й далі вдумуватись в них і

навіть сперечатися з напосідливим балакуном.

— Якщо це правда, чому Творча сила не спрямовує заблукалих на вірний шлях?

— Спрямовує! Кожному дається знак, але не відразу, бо людина — не раб і не

клерк. Вона сама мусить угадати своє покликання. Почути не наказ, не

інструкцію згори, а поклик: «Ау, дитя моє! Не блукай манівцями! Простуй на мій

голос!» Знак подається лише тоді, коли індивід геть заплутався і не може

самотужки повернутися у свій Час. Більше того, якщо людина сягнула межі й

завмерла над проваллям, вищі сили зримо пропонують їй допомогу, проте...

— В якій семінарії тебе цьому навчали?

— Хіба цьому треба навчатися? Досить час від часу відмежуватися від

світової колотнечі, забитися в якийсь тихий куточок і поміркувати про початки

і кінці. У більшості випадків людина надміру лякається слів «кінець», «смерть»,

проте зовсім не боїтся, що програма не виконується, а раз так, значить, її

перебування на землі втрачає сенс. Творець змушений буде... відкликати її і

72

спрямувати в цей світ іншого, чутливішого індивіда, котрий виконає програму

глухмана.

— Якою ж, по-твоєму, буде кара за невиконання?

— Кара? — здивувався Зет. — Хіба знання, що ти змарнував свій Час, це не

кара? Люди бояться Творця навіть дужче, ніж смерті, й не хочуть знати, що

смерть — це змарнований Час. Людина, яка виконала (хай і найкращим чином)

лише першу, тваринну програму, не зможе потрапити в царство Духа, бо там їй,

даруйте за примітивне пояснення, буде нічим дихати. Якщо вона існувала тут,

як тварина, то й помре, як тварина, вважай, безслідно. Або ж спаде в сферу

неусвідомленого, де перебувають душі тварин і рослин.

«Він буддист», — подумав Влад і запитав для підтвердження свого здогаду:

— Щоб відродитися каменем, собакою чи лопухом?

— Не обов’язково, — заперечив Зет. — Відроджується лише та сутність, яка

сумлінно виконала свою плотську програму, а інші перебувають у смертному сні,

тобто, в безчассі, де нема програми ...

«Цікаво, чи маю я шанс потрапити кудись, крім безчасся?» — збілівши,

подумав Влад.

— Тебе плохо? — співчутливо запитав Таріел.

— Так, — буркнув Влад. — Вірніше, ні ... Просто хочу бути відвертим... Я не

вкладу у твою програму й гривні, бо це не моя, а твоя особиста програма —

створення нових іграшок для багатих людей... Іграшок, які захаращують і без того

захаращений світ. А моя програма — обігрівати, одягати й годувати десятки,

сотні тисяч звичайних людей, тобто створювати умови для того, щоб вони могли

сумлінно виконувати свої програми. На той час, коли ти розбудуєш свій завод і

створиш свою цяцю, світ уже буде іншим. Людство, потерпаючи від нестачі

тепла, води, їжі, змушене буде глибоко перейнятися заповітами християнських

аскетів, вченням Сковороди та індійських йогів.

І заходився тлумачити зчудованому бізнесменові, яким жорстким і аскетичним

невдовзі буде світ. Той якийсь час чемно слухав його, а потім все-таки перебив:

73

— Владислав Петрович! Ты на грани срыва! Тебе срочно надо пообщаться с

Ассенизатором!

— З ким? — не зрозумів Влад.

— С моим психоаналитиком. Я называю его Ассенизатором, потому что он

мастерски избавляет таких, как мы, деловых людей, от дерьма, которое время от

времени накапливается в сознании. Дарю тебе его визитку. Два-три сеанса — и

депрессия улетучится, как дым…

— Яка депресія? — розсердився Влад. — Правда — це не депресія, а, навпаки,

одужання! — І підвівся: — Дякую за каву. До побачення!

А удома, заледве переступивши поріг, нагримав на дружину, котра, зачувши,

що він прийшов, привела, як завше, в передпокій дітей — зустрічати татка.

Причому, що розлютила його не лише вона, але й малі. («Її діти! Схожі на свого

вузькоокого, лицятого дідуся. Чужа кров! Чужі імена! Азійська догідливість! А

від мене нічого!»).

— Навіщо ти їх притягла? Хай би бавилися! Я ж нікуди не втечу! Роздягнуся,

вмиюся і прийду до них. Не треба до мене підлабузнюватися! У мене ж не гарем,

як у декого... І коханок катма, бо, на відміну від інших, я маю совість і сумлінно

виконую свої подружні обов’язки!

Побачив грубий зшиток на трюмо.

— А це що?

— Це мій конспект, — зашарілася дружина (минулоріч вона вступила в

університет, на факультет іноземних мов). Я позичила його... одній людині. Нині

вона повернула...

— «Конспект», — перекривив він. — Навіть у передпокої конспекти валяються.

Всі вчаться, всі хочуть бути вченими. А навіщо? Навіщо тобі диплом, рослино?

Заснув, повернувшись спиною до дружини. Знав, що вона сприйме це, як знак

нелюбові й презирства, і страждатиме. Нехай постраждає! Не все ж йому... Ця не

журиться Часом, бо змалку живе поза ним, як у раї.

74

«Так і не зрозуміла, чому я назвав її рослиною. А тому, що до тварини не

доросла. Тварина бодай інколи показує зуби чи жало або відбивається дзьобом, а

рослина терпить безмовно, навіть не стогне. Є ж такі люди ... Хоч ріж їх, хоч з

кашею їж», — роздратовано подумав він і побачив, як хтось у чорному балахоні

випірнув зі стіни, що коливалася і мерехтіла, як водограй, скинув з нього одіяло,

здер піжаму і нахилився над ним. В прорізах чорної маски тліли вуглини. В руці

поблискував скальпель. А він не зумів ні крикнути, ні поворухнутися. Запитав

лише жалісно, без слів: «Що ти задумав?» — «Зняти з тебе шкуру. Всю. Від

голови до п’ят», — прогундосив напасник і провів скальпелем по чолу. Різкий

біль збурив йому тіло. Він підхопився, відштовхнув шкуродера й побіг, побіг

голий... безмежним чорним степом... А той, з ножем, гнався за ним і гнався... То

наздоганяв його і відпанахував шматок тіла, то відставав. А довкруж — ні душі.

Ні місяця, ні зірок...

«Це безчасся, — здогадався він. — І бігати мені ним, допоки той не обтеше

мене до кісток...»

Й отямився. Щеміло чоло. Тіло було цілим, але боліло, наче пошматоване, а піт

був густим і липким, як кров.

«Зурочив мене пацан, — подумав він. — Або навмисне (за те, що я не взяв його

на службу) запрограмував на страждання, а то й на смерть...»

Засвітив нічник. Дружина спала горілиць і посміхалася уві сні. «Мабуть, їй

сниться, що з мене знімають шкуру», — подумав він, і йому заболіло, що вона не

плакала, а навпаки, посміхалася... Знати б кому?

Вдягнув піжаму й подався на кухню. Хильнув коньяку, напився води й

повернувся у ліжко, але не заснув: боявся, що чорний знову ганятиметься за ним.

А вранці потелефонував Таріелеві й попросився до Асенізатора.

Той справив на Влада приємне враження: високий, кряжистий, широкобровий,

він випромінював спокій і впевненість. Але в глибині його зелених вирячкуватих

очей посвічувала втома, а може, й нудьга: збирався чоловік додому, але... хіба

можна відмовити такому солідному клієнтові?

75

Асенізатор запровадив Влада в просторий, прохолодний кабінет з заштореними

вікнами й показав на широке, обшите рожевим оксамитом крісло:

— Сядьте!

Влад сів. Відзначив про себе: «М’яке, тепле, наче лоно матері», — й голосно

позіхнув:

— Вибачте, на сон хилить.

— Не спали вночі?

— Не спав. То мара якась ганялася за мною, голим. То думки всілякі...

копошилися, як, даруйте, глисти в лайні...

— Які саме?

— Так... каламуть. Про час. Море часу, потік часу, час — це програма, час — це

протяг, що затягує в смерть...

— Чого раптом?

— Не знаю.

— Пригадуйте! — м’яко, навіть запобігливо промовив Асенізатор. — Багаті

чоловіки — наче діти однієї мами: вимагають, щоб аналітик вичистив з їхньої

підсвідомості продукти життя: сумніви, страхи, випари чужих сліз, а то й

пролитої крові, проте відмовляються впускати його і на поріг свідомості.

Більшість з них, даруйте на слові, здихає передчасно саме тому, що не

сповідається ні батюшці, ні психологові, ні дружині...

— Я справді не знаю...

— Раз так, доведеться вдатися до...

— Тільки не гіпноз! — запротестував Влад і голосно позіхнув. — Мені вже

легше. Справді легше.

— Авжеж, легше, — підсміхнувся Асенізатор, — бо ви вже спите міцним,

здоровим сном... А сон — це купіль, це грибний, сонячний дощ, що змиває будь-

який бруд... Людина спить не тому, що втомлюється фізично, а тому, що її

свідомість мусить зважити її вчинки, приховати або знівелювати неприємні,

гнітючі миттєвості... Спіть, спіть на здоров’я!..

76

Прокинувшись, Влад зиркнув на годинник: промайнуло півгодини. Асенізатор

сидів за столом і щось записував. «Я не сам заснув. Це він загіпнотизував мене, і

коли я спав, безборонно копирсався у моїй розм’яклій свідомості», — подумав з

досадою і буркнув:

— Ну, що я вам набалакав?

— Нічого особливого, — сказав Асенізатор — Куди важливіше, що набалакав

вам я. Ваша зацикленість на проблемі часу могла призвести до сумних наслідків.

Ви розумієте, що я кажу? Людина не може бути водночас і філософом, і

бізнесменом, бо це абсолютно різні види діяльності. Філософ, а також поет,

митець мислить глобально, а бізнесмен — конкретно. Чим конкретніше, тим

краще. Ви за освітою філософ, чи не так?

— Так, — підтвердив Влад, подумавши: «Це Таріел вибовкав йому, чи він сам

здогадався?»

— Отже, треба вибрати, чого вам дужче хочеться: філософствувати чи

розгортати свій бізнес. Я трохи погамував ваші емоції, щоб вам спокійно спалося,

але основна робота ще попереду. Якщо виберете філософію, я активізую...

відповідну ділянку мозку, і ви... теє... охолонете до бізнесу, а якщо виберете

бізнес, я дам вам простеньку, але потужну мантру, яка надовго, а то й назавше

відверне вас від філософствування.

— Давайте мантру, — трохи повагавшись, сказав Влад, бо хто його знає, чи

вдасться йому книжка, а бізнес процвітає, розгалужується, дарує йому

задоволення, пошану загалу...

— «Час — це гроші!»

— «Час — це гроші», — розчаровано протягнув Влад. — Просто «Час — це

гроші»?

— Банальне, правда? Як «Господи, помилуй» чи «Харе крішна». Зате помічне.

Дуже помічне! Не для всіх, ні! Лише для твердих реалістів. Чи, може, ви вірите в

якісь там химери?..

— Ні, — буркнув Влад. — Не вірю.

«Асенізатор» притакливо похитнув головою.

77

— Авжеж, ні. Ви ж бізнесмен. Всі ваші думки, прагнення, вчинки крутяться

довкола слова «гроші», навіть якщо вам здається, що це не так. Роблення грошей

— це мета вашої свідомості. Справжня, потужна. Спроби переорієнтувати її на

щось інше здебільшого закінчується трагічно. Відтак, заради збереження

душевного здоров’я тримайтеся за наймиліше вам слово. Й не шукайте собі інших

замовлянь. Перевтомлена свідомість не сприймає хитромудрих формул. Вона

відгукується лише на максимально прості, як дитяче «агу». І ви маєте допомогти

їй стати нездоланою, непідвладною іншим словам, а тим паче сумнівам і

пригнітливим настроям. Ви проказуватимете цю мантру щоразу, коли вам

захочеться абстрагуватися від реальності. Можете й наспівати! Прямо зараз!

— Час — це гроші, — неохоче проказав Влад, а про себе додав: «Примовка для

приматів, а я людина, інтереси якої не обмежуються make money. Навряд чи моя

свідомість підляже їй».

— Тож не будемо марнувати наш капітал, — сказав Асенізатор і підвівся.

— І це все? — невдоволено запитав Влад.

— Ні, не все. Підіть у церкву й, про всяк випадок, помоліться за небіжчиків, які

вам маряться.

— Мені маряться не мерці, а якась чортівня.

— Хто мариться, за того й моліться. — відцюкав Асеніатор. — А до мене

приходьте через три дні, щоб ми дошукалися причини ваших кошмарів.

— Скільки я вам винен?

— П’ятсот ує.

«За що? — подумки обурився Влад — За півгодинний сон і дебільну пораду?

Для цього шарлатана час — це справді гроші». Й кинув сухо:

— Я розплачуся гривнями, — хоча мав і долари.

— Як знаєте, — відказав Асенізатор і попрохав, ні, швидше наказав: —

Погляньте на мене!

Влад глянув.

— Інше обличчя. Інший погляд, — відзначив Асенізатор. — Я радий за вас!

Думаю, що трьох сеансів вистачить.

78

«Й одного досить», — подумки буркнув Влад, попри те, що йому справді

полегшало. Наче психоаналітик під час гіпнотичного сну висмоктав з нього щось

непотрібне, гнітюче й наповнив його тихою, примирливою радістю.

Йому вже не хотілося філософствувати, дошкуляти дружині, обслузі, а тим

паче, влаштовувати людству Армагеддон.

«Час — це гроші, — розслаблено проказав він, прямуючи до автівки, й

потягнув носом повітря. — Час потіє грішми, смердить грішми, і цей сморід

приваблює людей дужче, ніж запах вишуканих парфумів чи філософських

сентенцій. Так було, так є і так буде!

Онде жебрак копирсається в урні для сміття, шукає копійки часу, бо знає: якщо

не знайде — розчиниться у безчассі. У мене багато грошей, отже, я можу

прикуповувати в найкращих клініках і фітнес-центрах світу жирні, соковиті

шматки часу. Час — це програма здобування грошей задля здорового,

повнокровного тривання на землі. Позавчора я усвідомлював цю банальну істину

кожною клітиною свого тіла і своєї свідомості, а вчора щось тріснуло, й тепер

доводиться доказувати собі очевидну річ з допомогою Асенізатора. Я, звісно,

можу піти в церкву й пом’янути свічкою чи копійкою того привида, що

безпричинно катував мене цієї ночі, але навіщо? Адже насправді нічого нема: ні

привидів, ні отця небесного, ні неухильних програм. Крім однієї — примітивної,

але життєдайної. Гроші — кров цієї цивілізації, і чоловік над усе має страхатися

не вогню з неба, а анемії, й добувати собі цю кров, і радіти, що її багато й вона

туго напинає йому жили. Я робив це досі й робитиму. І більше ніхто мене не

спантеличить».

Приїхав у офіс бадьорим, задоволеним собою. Марія Яківна, улесливо

заусміхавшись, подала йому папку «На підпис» і запитала, чи приготувати каву.

— Краще чай. Але не зараз. Я вам подзвоню. — відказав він і подумав, що не

завадило б зазирнути в новий філософський словник і прочитати, як трактують

час новітні вчені. Зайшов у кабінет і оторопів: за довгим столом перед його

розкритим ноутбуком... сидів Зет і скрушно похитував головою.

79

— Ти... ти що тут робиш? — затинаючись від обурення, запитав Влад.

Непроханий гість анітрохи не збентежився.

— Чекаю вас з купою дипломів і довідок. А щоб не нудьгувати, переглядаю

старий, але цікавий відеофільм. З відомим вам персонажами. Щоправда німий, але

я здогадуюся, про що йдеться.

— Залиш мій кабінет! Негайно! — ревнув Влад і метнувся до нахаби, щоб

виштовхати його зі свого святого святих разом з його дипломами, а натомість...

сів поруч, боляче вдарившись при цьому об бильце крісла.

— Не нервуйте, — м’яко, співчутливо промовив Зет. — Вам сподобається.

Мені позичили його лише на годину. Половину історії я переглянув без вас, але

ви завиграшки згадаєте, про що йшлося... Старий антиквар упав і знепритомнів.

Хтось викликав «швидку». Вона прикотила аж за годину. Вже до мертвого. Як і

більшість праведників, він отримав реальну свободу вже з кістлявих рук смерті.

Погляньте на розгубленого чоловіка, який посприяв його звільненню. Впізнаєте?

— Цього не може бути! — промимрив Влад. — Нас ніхто не знімав!

— Ви помиляєтесь! Знімають усе! Щоб переглянути згодом і оцінити

найпромовистіші епізоди. Завдяки мені ви можете зробити це вже нині! —

рамцюючи кожне слово, пояснив Зет. — Отже, дивіться й озвучуйте! Голосно,

щоб я також чув!

Це ж Савойський у роздертій на грудях сорочці сидить у своєму «музеї»...

Неголений, схожий на старого пацюка. П’є горілку, а наче свої сльози, що

стікають жолобками зморшок на поросле сірим пухом підборіддя, а звідтам на

кощаві груди.

— Я не бажав йому смерті! Навпаки. Хотів, щоб він мав час полікуватися.

Путівку йому замовив в кардіологічний санаторій... А тепер... Як мені без нього?..

Старіти й старіти?..

«Схоже, між ними й справді був якийсь доленосний зв’язок», — думає Влад.

80

— Купиш йому найдорожчу труну й підзахорониш на Байковому, де батьки та

сестра. І мої там, поруч. І в мене там... діляночка. Вінок від мене покладеш.

Найбільший. З білих лілей, бо він таки був праведником, хоча й докучливим...

— А ви хіба не?..

— Ні! — трясе головою Савойський. — Він уважав мене ворогом. А кому

приємно бачити ворога на своїх похоронах?

— Може, закликати священика, тобто рабина? Хай би щось почитав...

— Не треба. Він оминав синагогу і тоді, коли був Савою, і коли знову став

Самуїлом. Доказував мені, що всяка людина, а надто праведна, має спілкуватися з

Сущим прямо, без посередників. В тебе дружина — музика. Приведи її. Нехай

пограє йому на скрипці. Самуїл замолоду грав — заслухаєшся... Мій батько

подарував йому гарну скрипку, конфісковану в якогось там... відомого. Візьми її

для дружини... Та що там скрипка! Дарую тобі все його майно. Разом з

квартирою. Перебирайся й живи!

— А спадкоємці? — розгублено белькоче Влад.

— Я його єдиний спадкоємець! Мені все відписане, — хлипає Савойський і

наливає собі горілки...

Над бронзовим семисвічником метушаться гостродзьобі, димні вогники. Самуїл

лежить у дубовій, з посрібленими ручками труні, перед якою красується

величезний білосніжний вінок. Віолка, заплющивши очі, грає на його (барви

карпатського меду) скрипці.

Кімната велика, під п’ятдесят квадратів, поділена навпіл стінкою зі стелажів,

заповнених книжками. Світла частина — вітальня, темна — спальня. Вигорілі

шпалери, потріскана стеля. На вікнах, на тумбочках — всілякий «антик», в кутку

на підлозі — копиця газет, журналів. На стіні, між вікнами — портрет Самуїла —

молодого, але зі старечими очима.

А Віолка викрешує зі скрипки вогнисту мелодію. Тоді він не дослухався, що

саме вона грала, бо думав, чи позичить йому Савойський грошей на ремонт. Аж

тепер почув, що це жвава, танцювальна мелодія, і зауважив, що Віолка грає її так,

81

наче сподівається воскресити небіжчика. На чорному полотнищі, яким завішене

старовинне дзеркало, витанцьовують дві мухи...

А це вже після похорону. Двері балкону — навстіж. Сонячні плями золотять

поверхню дзеркала й волосся Віолки, що квилить під ним, сидячи на кріслі з

різьбленими бильцями:

— Я не буду тут жити! Не буду! Я не зможу писати тут свою музику.

— Чому ж бо? Чому? — сердито допитується він.

— Тому, що... тут жив самотній, нещасний чоловік...

— Хто сказав, що він був нещасним?

— Стіни, — хлипає Віолка. — І всі ці речі. Я нині грала... наче не сама. Наче

він за мене смичком водив... Тут я писатиму лише те, що подобається йому.

— Ти божевільна! — вибухає він. — Самуїл помер! Нема його! Тепер це наша

й тільки наша квартира! Не казна-де, а в центрі міста! Я викину все дрантя,

зроблю євроремонт...

— Я не хочу сюди ... Не хочу!

— Значить, я житиму тут сам!

— Живи! — випалює Віолка і вибігає з квартири.

«Я так і не признався їй, що антиквар помер, почувши, що я звільнив його, —

подумав Влад. — Побоявся, що вона і від скрипки відмовиться, а мені б на таку

грошей забракло. Ще рік по тому ми замешкували на Сирці, дарма, що я

відремонтував Самуїлові квартиру. Вірніше, на Сирці замешкували Віолка з

хлопцем, а я здебільшого ночував в офісі, тобто в своїй законній квартирі, в якій я

влаштував офіс. Звідтам я, не шкодуючи ні часу, ні здоров’я, управляв

мистецькими й антикварними салонами Савойського. І вже за рік звівся на ноги:

купив двокімнатну квартиру на Дарницькому масиві й «Шкоду». Не нову, правда,

але все ж...»

82

Влад сидить за чорним офісним столом. На столі комп’ютер, два телефони,

чорний і червоний, папки з документами, дві склянки чаю, що парує. Перед ним, у

коричневому шкіряному кріслі, закинувши ногу за ногу, напівлежить усміхнений

Савойський в дорогому сірому костюмі, окулярах з позолоченою оправою.

— Гарно у тебе. Модерні меблі. Самуїлові це навряд чи сподобалося б. Він

любив лише старі речі, з біографією. Тому й старів, вкривався патиною і

павутиною. Довкруж нього завжди був безлад, а це найперша ознака старечої

слабкоумності... А коли мозок розм’якшується, він кепсько кермує тілом...

— А ви все молодієте й молодієте...

— Це тому, що я люблю все нове. Нові речі, нові ідеї. Люблю молодих людей

— сміливих, беручких... Таких, як ти.

«Він справді помолодшав років на десять, — з подивом відзначив Влад. — Зате

я — наче витиснутий лимон... Худий, обличчя жовте, пожмакане. Віолка недарма

називала Савойського павуком, який задешево спиває з мене силу...»

— Ти молодець! Я хочу підвищити тобі зарплатню. Вдвічі, — каже

Савойський.

— Дякую, але... Я хочу звільнитися, — несподівано для себе відказує Влад.

Кущуваті брови Савойського повзуть угору. Чоло брижиться.

— Звільнитися? Чому?

— Хочу все таки написати книжку.

— Ах, книжку... Ти аж так забагатів?

— Ні, але .. Віолка віддала хлопця в садок і працює в опері. Грає в оркестрі. На

Самуїловій скрипці. Каже, що вона розуміє її краще за будь-яку іншу.

— Хто? Скрипка?

— Еге ...

Савойський іронічно хмикає.

— Це вона підмовила тебе полишити роботу?

«Підмовила» — це не те слово, — подумав Влад. — Запиляла вона мене: «Ти не

маєш права зрадити свою мрію. Ми вже маємо все необхідне. Я хоч і заробляю

небагато, але нам вистачить...» І так день у день...

83

— Вибач за правду, але дружина в тебе, як дитя мале... Не дивно, що вона

порозумілася з Самуїловою скрипкою. Ти простуєш вгору, а вона тебе тягне вниз,

у злидні... Мені шкода тебе, тому що ти — не лише моя права рука, але й

найближчий приятель. Єдина людина, якій я вповні довіряю.

«Тоді я також уповні довіряв йому, дарма, що про нього базікали всяке...

Можливо, навіть любив за те, що він порятував мене від злиднів, і не шкодував

сил, щоб заслужити його похвалу, — подумав Влад. — Мені хотілося стати таким

же передбачливим і фартовим, як він, але Віолка також мала рацію. Слугуючи

йому, я нажив виразку і безсоння...»

— Я приїхав до тебе з чудовою, можна сказати, унікальною пропозицією... Але

я не відмовлятиму тебе. Хоч зараз напиши заяву, і я підпишу.

— А про що йдеться?

— Я хочу подарувати тобі половину свого майна.

— Мені?!

— А згодом, можливо, й усе, що маю... За умови, що ти одружишся з Лією —

моєю онукою. Вродлива лошичка — зеленоока, вогнисто-руда, мов я замолоду.

Ти танцював з нею якось в ресторані, на корпоративній вечірці.

— Танцював ... Але я не знав, що ...

— Тепер знатимеш. Цілий табун жеребців різної масті кружляє довкола неї, але

жодний з них не заслуговує ні моєї довіри, ні моїх грошей. А ти тямущий, чесний.

Років через п’ять ми з тобою сягнемо вершини піраміди... Ну, що скажеш?

— Не знаю... Не думаю, що Лія згодиться...

— Гадаєш, що я хочу силоміць віддати її за тебе? Ні! Дівчисько закохалося по

вуха... в твої сірі очі й чорні брови. Каже, що ти чоловік її мрії — інтелігентний,

стриманий, справжній джентльмен...

«Почувши це, я так розгубився, що не відразу подумав про Віолку й хлопця. А

хто б не розгубився, якби йому ні сіло, ні впало запропонували півкоролівства і

юну, закохану красуню? Згадав передовсім Гощенка і його «дьявол, дьявол»,

потім про його рідкісну скрипку, яка пантеличила Віолку, наструнчувала її проти

84

мене, й аж потім про неї — коротко підстрижену, без макіяжу, у старему

пальтечку...»

— Я ж одружений ...

— То й що? В Україні розпадається вісімдесят відсотків шлюбів, і нічого...

Життя триває. Тільки не кажи мені, що ти й досі кохаєш свою дивакувату

дружину, бо кохання — це продукт, який швидко псується. Три роки — й нема

його. А смак до примноження грошей і майна чоловік втрачає лише на смертному

одрі. Б’юся об заклад, що вона вже набридла тобі...

«Савойський мав рацію. Подружнє життя з Віолкою вже не тішило мене, бо

замість того, щоб радіти моїм успіхам і бути вдячною мені за те, що я заробляю

гарні гроші, вона повсякчас натякала мені, що я нехтую вічним задля плинного, й

поводилася, як дикунка: відмовлялася ходити на презентації та престижні

тусовки. Ображалася, що я не відвідую Оперу, не цікавлюся її тирликанням».

— Я... не знаю...

— Чому?

— Віолка... Вона геть непрактична, безпорадна... Їй буде важко...

— Не важче, ніж іншим! Я дам їй грошей. Ти залишиш квартиру. Думаю, вона

хутко знайде собі якогось... з богеми — піаніста чи музилку. А ми з тобою —

ділові люди. Тож не будемо гаяти час, поїдемо до Лії, в її гніздечко на

Володимирівській ...

— Я... не можу...

— Чому?

— Дуже втомився... І мушу подумати...

— Думай. Я чекатиму тебе завтра в центральному офісі. З заявою про

звільнення. Або з пашпортом і свідоцтвом про одруження...

— З ким? — машинально запитує Влад.

— Звісно, з Віолкою. Тебе ж розлучити треба... Я хочу, щоб ви з Лією

розписалися післязавтра, у мій день народження... І ще один нюанс. Хочу, щоб ти

поміняв своє безбарвне прізвище Гресь на Савойський. Я не лише щедрий, але й

передбачливий «диявол». Я не маю сина, але хочу його мати. Це раз. А по-друге,

85

ти незабаром станеш персоною. А персоні не личитиме прізвище Гресь. Якщо

відмовишся, я не ображуся, але... не сподівайся, що зможеш повернутися. Того,

хто зрікся мене, я забуваю назавше...

«Савойський пішов, а я стрясся від раптового холоду. Мені здалося, що в мій

офіс вихором увірвався Самуїл... Я перехилив півфужера коньяку і ліг на канапу,

ляскаючи зубами від холоду й страху, бо знав: він тут, він лютує. Хоче, щоб я

відмовився, щоб провчив Савойського, щоб залишився з Віолкою. Мені й самому

не хотілося розлучатися, бо, попри все, я звик до неї... А тим паче, одружуватися з

дівчиною, яку я не знаю, яка лише рік тому закінчила школу і не так училася в

університеті, як набиралася життєвого досвіду в барах і нічних клубах.

Я не хотів бути Савойським, бо на моєму віртуальному пам’ятнику було

викарбувано «Гресь». Але я боявся, що Савойський помститься мені, й сказав про

це Самуїлові. А він... обзивав мене «підлотою», «боягузом», вимагав, щоб я вже

написав заяву про звільнення... Я підвівся й почав писати, аж раптом заявилася

Лія й почала виціловувати й роздягати мене. Самуїл зник, і в кімнаті стало тепло,

навіть жарко від її волосся і пестощів...

Цієї ночі я довідався, що таке секс, бо з Віолкою все було по-іншому. Віолка

була теплим дощиком, ніжним вітерцем, а Лія — пожежею, смерчем... Вона

вбивала мене й воскрешала, допоки не спустошила вщент. Не треба це

показувати! Я не хочу бачити себе — подоланого, безпорадного!..

Ранок. Я насилу підвожуся, а їй хоч би що!.. Ми їдемо до Савойського. За

годину я вже був розлученим. А наступного дня одруженим. Владиславом

Савойським, багатим чоловіком. Ми святкуємо цю подію у Ліїному

чотирикімнатному кубельці на Володимирівській. А Віолка нічого не знає, бо я

зачинив офіс і вимкнув телефон.

Вона розшукала мене аж через три доби, в салоні, куди я зайшов на хвилинку. З

Лією. Кинулася до мене:

— Господи! Яке щастя, що ти живий! Що сталося, Владику?

А Лія поруч ...

— Нічого особливого. Просто я розлучився з тобою!..

86

— Назовсім? — все ще усміхається Віолка. — Без моєї згоди?

— Ну... Так вийшло, — відступаючи від неї, цідить Влад. — Тому що...

Він, вочевидь, хоче пояснити їй, що це вона, зі своєю скрипкою і своєю Оперою

спровокувала його... Або звинуватити її в сексуальній нездатності. Або відбутися

коротким: «Ми різні люди!» Але втручається Лія. Вона бере його попідруч і каже

ошелешеній Віолці:

— Ми давно кохаємося! Я не раджу тобі оскаржувати рішення суду, бо ми три

дні тому одружилися!

І, щасливо посміхаючись, цілує Влада.

— Це правда? — все ще не вірить Віолка.

— Так. Склади мої речі у валізу. Завтра по обіді водій забере, — мовив Влад і,

пригорнувши Лію, виходить з салону.

«Мені не було ні страшно, ні соромно. Пусто було, спокійно. Брешу! Я чувся

щасливим, що все відбулося так швидко й легко. Що ошелешена Віолка не напала

на Лію, не вибігла за нами...

Саме так і треба розлучатись: без пояснень, без істерик. І йти, не озираючись.

Наступного дня вранці Віолка сама принесла в салон валізу зі моїми речами і

навідріз відмовилася не лише від «калиму» Савойського, але й від аліментів.

«Влад Гресь умер», — сказав я собі. І пішов у нове життя Савойським, поруч з

Лією. І ніколи не пошкодував про це, бо лише після «всиновлення» збагнув, яким

впливовим у ділових колах є мій тесть. Його прізвище стало моїм золотим

ключиком, який відкривав мені двері таких кабінетів, у які Гресь ніколи б не

достукався... Лія також років зо два була, як киця. Народила не так мені, як дідові,

дівчинку — Ханночку. Рік доглядала її сама, а коли мала зіп’ялася на ноги,

доручила її няньці. І почалося... Бари, ресторани, клуби, шлейфи пліток. Мені не

раз хотілося вибатькувати її, а то й відлупцювати, але не з руки було сваритися з

Савойським. Якось я поскаржився йому, а він лише розвів руками: «В мене

вдалася. Я також замолоду любив погуляти. А потім угамувався. І Лія незабаром

угамується. Потерпи!»

87

А це що? Згадав! Бенкет в «Савойський-плаза». Мені тридцять. Тесть вмовляє

мене балотуватись у депутати. Я пояснюю йому, що для цього потрібні гроші.

Багато «живих» грошей, передовсім доларів, і пропоную йому відкрити пару

підпільних конвертаційних центрів, а то й мережу... Савойський пручається: «Я

вже своє відсидів. У мене тепер надійний, легальний бізнес. І тобі слід бути

чистим». Але я таки вламав його. Зійшлися на тому, що я налагоджуватиму

бізнес, а він керуватиме...

Вибори я програв: старий поскупився, а в мене на карку була Лія, що пожирала

гроші, як піч дрова...

Зате в діловій сфері все не йшло, а котилося... Допоки «диявол» не здумав

пошитися в праведники: це «занадто ризиковано», а те «може викликати підозру»,

«не гарячкуй», «шукай собі не ворогів, а друзів». Завидки його брали, що я

отримую більші прибутки, ніж він. Якось ми посварилися, бо я таки не стримався

і відлупцював його гулящу онуку. Й відтоді сварилися майже щодня. Словом,

набридли вони мені. Старий ще дужче, ніж Лія. Я все частіше згадував Самуїла.

Якось навіть поїхав на кладовище з вінком. Саме там, біля його могили, я вирішив

повалити Савойського і здобути собі свободу.

Вечір. Розкішний заміський будинок. Влад виходить з басейну й, оповившись

махровим рушником, сідає в шезлонг. На подвір’я в’їжджає сіре, схоже на грозову

хмару, «Ауді». З нього виходить Савойський. В сірому костюмі, сірий лицем.

Накульгуючи, прямує до Влада. Не вітаючись, сідає в другий шезлонг.

— Відпочиваєш? — шипить зловісно. — А на кордоні з Росією УБОП затримав

фури з «паленою» горілкою. Я казав тобі: не грайся з законом, не витрачайся на

дрібниці!..

— Як затримали? Там же «вікно»!

— З гратами! Водій сказав, що це мій товар.

— А хіба не ваш?

— Твій він! Твій! А за документами мій! З твоєї ласки!

— Хіба ж я міг подумати?..

88

— Це ще не все. Накрили два конвертаційні центри. Менеджери здали мене...

як пусту тару. Хтось їх навів! Хто?

— Авжеж, конкуренти!

— Конкуренти б не ризикнули... Вони мою руку знають!

— Заспокойтеся! Я постараюсь домовитися з...

— Не вийде! Я вже старався! Всі тицяють пальцем у небо: справа «на

контролі».

— Значить, це той... мій партійний конкурент. Він не у вас цілив, а в мене, хотів

з дороги змести.

— А я кажу: це Самуїл — дух неприкаяний. Він повсякчас пророчив мені

смерть у в’язниці! З повною конфіскацією!

— Може, й так. Але не панікуйте. Я зараз потелефоную Тишкевичу, і той

зробить усе, щоб порятувати і ваше майно, й свободу.

— Він уже тут. В машині. У нього є план, але... боюся я...

— Кого?

— Тебе. Ти ж ненавидиш мене, дарма, що я був для тебе добрим «дияволом».

— Дурниці! Ви були й залишитесь мені другим батьком. Що б не сталося.

Клянуся!

— Тишкевич радить мені заднім числом переписати все майно або на Лію, або

на тебе. Я хотів би на Лію, та легковажна вона, оббілує її якийсь альфонс.

— Як знаєте... Якщо відпишете мені, я й копійки не прогайную. І зроблю все,

щоб визволити вас.

— І ніколи не залишиш Лію? А якщо вона сама піде, відступиш їй мою частку?

— Неодмінно!

— Поклянися!

— Клянусь! Але... мені б хотілося, щоб на мене не впала й найменша тінь, бо як

я стану депутатом, (а я таки стану ним! Будь що!) одразу ж визволю вас...

— Не турбуйся. Савойський ще нікого не здавав.

89

«Коли старого заарештували, на його рахунку в Ощадбанку було лише

п’ятнадцять тисяч гривень. Конвертаційні центри самоліквідувалися ще до його

арешту. Адвокат зробив усе, щоб відвести підозру від мене, й не так захищав

свого клієнта, як зображав мене, чесного бізнесмена, жертвою кримінального

авторитета. Але Савойський стерпів це — задля Лії і мого майбутнього

депутатства. Коли йому «прописали» сім років зони, він навіть оком не кліпнув:

вирішив, що сидітиме не більше року.

Але я не став балотуватися в депутати. Навіщо мені це ярмо? Я перехитрував

«диявола» і став дуже багатою людиною. А невдовзі — ще й геть вільною. Мої

агенти приловили Лію на зраді і знеславили на всю Україну. Всі бульварні газетки

надрукували її фотосесію з атлетом-проститутом. І нас розлучили, як і одружили,

за годину. Я відступив їй лише квартиру й машину, а також десять тисяч доларів,

від яких свого часу відмовилася Віолка. Лія кинулася «шукати правди» в дружків

батька, але ніхто з них не ризикнув заступитися за неї.

Таке життя. Або ти, або тебе... А Савойський через два роки помер у в’язниці. Я

пом’янув його незлим тихим словом, бо він все-таки був не найгіршим з-поміж

тих чортяк, які оточували мене тоді. Втім, я хутко і назавжди порвав з ними. На

той час мені вже виповнилося тридцять три роки, і я вирішив, що пора перевести

подих і написати книжку...

І, напевно, написав би її, якби не татаро-монгольська навала»...

Кришталева люстра завелика, як для кімнати в готельному номері, палахкотить

так яскраво, наче господар потребує персонального сонця над головою,

переповненою чорними думками, аби освітити неоглядні простори, що

розкинулися в його генах, в кожній клітині його важкого, квадратного тіла.

Влад вітається з господарем номера — бізнесменом з Росії Чингізом Мірзоєвим

(нафта, газ) й думає, що йому, смаглявому, вузькоокому, личить ім’я Чингіз,

дарма, що той Чингіз був сухорлявим, поворотким, легким, як перекотиполе, і

брав усе хапком, а цей скидається на скіфську бабу в костюмі від «Гуччі». Золоту

бабу, в жилах якої тече чорна масна «кров землі». Й завойовує він Україну

90

тихцем, непомітно для пересічних громадян — під різними іменами поглинає

шматки землі, скуповує нафтарні й бензозаправки, неквапливо, але успішно

рухаючись на Захід, в здитинілу, захоплену найбезглуздішими іграшками

Європу...

— Спасибо, что откликнулся на мое приглашение, — приязно всміхаючись,

промовляє Чингіз кінця ХХ століття. — Мне говорили, что ты в отпуске по

болезни, а ты как огурчик.

— Я действительно в отпуске, но по другой причине — пишу диссертацию,

вернее, книгу, которую смогу защитить как диссертацию, — чемно пояснює Влад.

В очах-щілинах завойовника спалахують вогники — не то насмішкуваті, не то

схвальні.

— Книжка — это хорошо. А диссертация — еще лучше. Диссертация — это

почет, это как борода у аксакала… Садись! — Показує на м’яке крісло біля

низького столика з химерними позолоченими ніжками.

— Дякую, — каже Влад і тут же виправляється: — Спасибо!

— Можеш говорить, как тебе удобно. Я уже два года изучаю украинский язык

и все понимаю, но общаться еще не рискую… А знаете, кто был моим первым

учителем? Твой тесть, многоуважаемый господин Савойський, земля ему пухом.

Мы с ним замечательно сотрудничали во время разрухи. Он познакомил меня со

многими стоящими людьми... И я хотел бы продолжить сотрудничество... Теперь

с тобой. О тебе хорошо отзываются. Говорят, что ты неутомимый, креативный

человек. А главное — тебе можно доверять… А я здесь надолго. У меня, можно

сказать, наполеоновские планы. А именно: отвоевать энергетический рынок у

иностранцев, в частности, зажравшихся америкашек… И мне нужны

супернадежные партнеры… Что будешь пить: коньяк или зеленый чай?

— Чай. З коньяком, — відказує Влад.

— Замечательно! — солодко посміхається Чингіз — Господин Савойський

тоже пил чай с коньяком. Умный был человек. Ни разу меня не подвел. — І

гукнув: — Айна!

91

З сусідньої кімнати виходить дівчина в шальварах з блідо-рожевого шовку і

короткій білій блузочці з сяйливими, вочевидь, діамантовими гудзичками.

Висока, стрункенька. Довге чорне волосся вкриває рамена, сягає пояса. Личко —

як пелюстка абрикоса. Пухкенькі вуста. Очі злегка косуваті, але великі. Кожна

брівка варта поеми...

— Это моя дочь Айна! — з гордістю мовить Чингіз. — А это, Айночка,

господин Владислав Савойський, сын дядюшки Мони. Помнишь его?

Дівчина притакливо змахує віями і сором’язливо всміхається Владові.

— Приготовь нам, детка, чай!

Дівчина мовчки вишмигує.

— Восточная красавица. Скромная мусульманская девочка, — хвалиться

Чингіз. — Дочь от первой, русской жены. Почему русской? Да потому, что

двадцать лет назад я был не просто бедным, а очень бедным женихом. Не мог

заплатить калым. А русские девушки не ценят себя, отдаются без калыма… Я в

Киеве бываю часто, а дочурку взял сюда впервые. Моя последняя жена,

мусульманка (старше ее всего на два года), злится, что я люблю Айну, и требует,

чтобы я побыстрей выдал ее замуж. Она права. В семнадцать лет уже нужно быть

замужем. А я — продвинутый человек — не хочу выдавать дочь за мусульманина.

Айна очень нежная девочка, а мусульмане — чересчур требовательные мужья. И

за русского не хочу! Русские не уважают женщин, особенно своих жен. Девочке

нравится Киев. Может, вы посоветуете мне кого-то из своих друзей — толкового,

интеллигентного и, естественно, не бедного человека, который стал бы не только

хорошим мужем Айне, но и моим партнером?

— У мене мало друзів. Можна сказати, зовсім немає. Відтак, можу порадити

вам лише себе, — сором’язливо посміхаючись, мовить Влад.

Чингіз гукає Айну і запитує, чи хотіла б вона вийти за мене заміж. Видко, юна

мачуха справді люто ненавиділа її, бо дівчина без вагань згідливо киває... Влад і

Чингіз п’ють чай уже як родичі, й обмірковують напрямки майбутньої співпраці.

92

«Того дня закінчилися всі тарапати. Справи мої не пішли, а поперли вгору. Я

став недосяжним для більшості своїх конкурентів, одним з найбагатших людей у

столиці. Ласкава й покірлива Айна народила мені двійко чудових діток —

хлопчика Рустама і дівчинку Лейлу. Чингіз мною не нахвалиться... Я щаслива,

шанована людина! Єдине, чого мені хочеться, — це поспати! То ж вимикай своє

кіно і забирайся!.. Тобі завидно, що мій фільм закінчився хепі-ендом?.. То ж

вимикай своє кіно і забирайся!.. Хутчій, бо покличу охорону!

Зет скрушно зітхнув:

— Який ти тупий! Бовтаєшся в чужому — чорному, масному часі й

відштовхуєш чисту руку...

— Геть!!! — ревнув Влад. — Геть!

Зет вийняв з ноутбуку дискету й, коливаючись, як згусток гнаного вітром

туману, почав віддалятися від нього.

— Час, смаркачу, це гроші! А гроші не бувають ні чорними, ні масними! Вони

завжди білосніжні, завжди життєдайні! Тупі не купаються в грошах! Тупі не

обідають у підвалах чужим коштом! — прокричав йому Влад і знесилено

опустився на крісло.

Лялечка Айна — ласкава мусульманська дружинонька, засвітила нічник. Не

запитала, чому кричав, не пожурилася, що він кепсько виглядає, а змійкою

підповзла до нього:

— Що вам принести? Води з льодом чи вина?

Вона все ще зверталася до нього на «ви», й Владові досі це подобалося, а зараз

йому здалося, що цим «ви» вона насміхається з нього, нагадує йому, що він вдвічі

старший за неї.

— Відчепися! — просичав він і грубо відштовхнув її, все ще не усвідомлюючи,

реальність це чи нове «кіно».

Почалапав на кухню. Напився борожомі з холодильника, викурив цигарку.

Коли повернувся, Айна вже спала. А може, й не прокидалася ангелиця ординська.

Віолка неодмінно допиталася б, чому він кричав, і переконала б його, що прикрі

93

сни віщують не клопоти, не божевілля, а щастя та удачу. Сказала б: «Ти спи,

скорпіончику, тобі вранці на службу, а я посиджу поруч, помолюся, щоб жодна

лиха сила не підступила до тебе. А хочеш, пограю тобі на скрипці».

— Не хочу! — буркнув він, дивуючись, що вперше за багато років йому

забракло Віолки. — Твоя скрипка грає надто плачно, кишки рве... — і почав

випливати з напівмороку, що лоскітливо пахнув Віолчиним волоссям...

Прокинувся, але не в подружньому ліжку і не у кімнаті для відпочинку, а в

кріслі за столом для нарад. Ноутбук лежав перед ним. Отже, Зета тут не було. Й

«кіна» також. А було лише неприємне марення, під час якого він завдяки мантрі

здолав у собі давнє, молодече відчуття підлеглості, небезпеки звідусіль...

Проте викликав Марію Яківну.

— Я... теє... задрімав... і мені здалося, що хтось заходив у мій кабінет.

— Та ви що! — ображено пробасувала референтка. — Хіба я дозволила б?

Нікого не було. Лише один... такий собі... сидить у приймальні... Каже, що хоче

запропонувати вам щось унікальне.

— «Такий собі» — це який?

— Підстаркуватий, понурий, з кіскою й наплічником. Мабуть, художник або

антиквар. Прийшов хвилину тому. Я сказала, що ви не приймаєте, а він сів і

сидить. Дивно, що охорона пропустила...

«Мабуть, приніс щось справді цінне», — подумав Влад і мовив благодушно:

— Пропустіть...

94

V. Заплющіть очі

Й уявіть собі обличчя тих небіжчиків, яких ви любили чи ненавиділи. Правда,

вони помолодшали й помилішали відтоді, як полишили вас?

Влад зазвичай не приймав митців, літераторів, бо наперед знав, що ті

проситимуть грошей або ж пропонуватимуть йому свій товар в надії, що

заклопотаний, «бездуховний» бізнесюк не втямить, що йому пропонують

заплатити за лайно як за шедевр. Проте зараз йому захотілося погомоніти з

якимось прохачем, щоб уповні відчути дистанцію, яка межує їх.

Сів за стіл, і навіть без мантри розслабився. З’явилося чудне відчуття, що

крісло, стіл і комп’ютер — це його наймудріші партнери, які розуміють його без

слів, повсякчас підкидають йому слушні поради, найвірніші співучасники його

оборудок, коли крупних, коли дрібних, здебільшого ризикованих, але завжди

успішних. Навіть більше, вони — це найпевніша, найстабільніша частка (а

точніше, продовження) його самого, частка, на яку ніхто не може вплинути, а тим

паче заразити божевіллям, а відтак, лише тут, з ними, він є недоторканним, може

почувати себе безпечно, як лицар, закутий у залізо.

«Я дозволю йому набалакатися, але не дам ані копійки. Навіть якщо він

задешево запропонує мені скіфську пектораль — не куплю», — твердо вирішив

він, і груди його переповнили приємним, глибоким спокоєм стола, крісла й

комп’ютера.

Чоловік, що завітав у кабінет, геть не сподобався йому.

«Худющий — черепок на палиці. Заношені джинси, прим’ята вельветова

куртка. Сіре, сплутане волосся до рамен, неохайна борідка, наплічник.

Стовідстокова «богема», причому найдешевша, найзлиденніша. В наплічнику,

схоже, якась раритетна ваза або власноруч зліплений горщик», — подумав Влад і,

не відповівши на привітання відвідувача, кинув: — Сідайте!

Той, подякувавши, впевнено подолав відстань від дверей до його стола і сів на

крісло, найближче до Влада, як бажаний гість.

«Нахаба», — насупився Влад й буркнув:

95

— Слухаю...

— Нестор Пернатий. Скульптор, — відрекомендувався відвідувач. Вийняв з

наплічника невелике біле погруддя жінки. Не з мармуру і не з алебастру, а з

якогось іншого, напівпрозорого матеріалу, й поставив його Владові на стіл — між

телефоном та комп’ютером. Влад несамохіть сахнувся його, бо обличчя жінки

немов би випромінювало світло, й очі світилися, мов живі, й посмішка...

загадкова, замріяна, сяяла м’яко, ворожливо.

Навіть необізнана у мистецтві людина одразу збагнула б, що перед нею

унікальний витвір, бездоганно гармонійний, як мелодія генія, саме втілення краси

й природності.

— Це... не мармур? — запитав Влад, відчуваючи, що погляд жінки не лише

вгрузає в нього все глибше і глибше, але й здається йому знайомим... Овалом

обличчя, вигином брів...

— Ні, — відповів скульптор. — Це особливий матеріал. Мій винахід. Його

неможливо ні розбити, ні надщербити. Він, фактично, вічний.

«Авжеж, така краса має бути непідвладна часові. Її можна споглядати

годинами, як чудотворну ікону», — подумав Влад, відчуваючи, як помирають в

ньому всі страхи, все, що гнітило його, викликало роздратування, а нутро

повниться дивовижним, всепогамовним світлом.

«Це дорога, дуже дорога річ, але я мушу придбати її. Щоб вона повсякчас

стояла переді мною... Як оберіг... »

— Ви хочете продати її мені? — запитав, з усіх сил намагаючись приховати

хвилювання, ба, навіть свою раптову закоханість у незвичайне погруддя.

— Ні, — відповів скульптор. — Я не торгую посмертними образами.

— Тобто? — не зрозумів Влад.

— Не впізнаєте? — не відповівши, запитав скульптор.

— Ні! — рішуче теліпнув головою Влад.

— Це посмертний образ вашої першої дружини.

— Віолка... померла? — не відриваючи погляду від погруддя, розгублено

пробелькотів Влад.

96

— Так.

— Коли?

— Позаминулої ночі.

«Позаминулої... — подумки повторив Влад. — Вона, мабуть, проклинала

мене... Ось чому мені брелося казна що», — і тілом його знов прокотилася

нудотна хвиля страху. Він знову відчув себе безпорадним перед чимось чужим,

незрозумілим, а може, й перед собою — слабким, податливим... Й запитав не так

митця, як погруддя:

— Чому раптом?

— Туберкульоз. Вона дуже бідувала і відійшла на самоті, — відповів

скульптор, оправляючи кожне слово журбою й прихованим докором.

— Віолетка... ніколи не була такою вродливою, — проковтнувши липку слину,

промовив Влад собі, але вголос.

— Можливо, — осудливо дивлячись на нього, сказав скульптор. — Але пішла

до Творця саме такою...

«Дурня все це... Містифікація! Не міг цей... бідолаха... за якусь добу створити

геніальну річ! Та й Віолка відійшла хоч і рано, але вже немолодою», — подумав

Влад і, через силу відірвавши очі від погруддя, запитав ущипливо:

— Ви її коханець? Чи, може, чоловік?

— Просто друг. Шанувальник таланту.

«Просто друг», — подумки скривився Влад. — Може, й справді. Віолка

обожнювала всіляких «творців», здебільшого невизнаних. Але з цим «образом»

щось не те...»

І присікався до митця:

— Як ви знаєте, якою вона пішла? Ви ж казали, що вона померла на самоті!

— Я прийшов, бо вона в останню мить покликала мене, — загадково

підсміхнувшись, пояснив скульптор.

— І ви створили цей... образ у той час, коли вона відходила?

— Так!

— На її прохання?

97

— Ні.

— Ви брешете! — випалив Влад. — Таку річ неможливо створити за декілька

годин! Не-мож-ли-во!

— Без натхнення — так, — згодився митець. — А з натхненням нема нічого

неможливого. З моїм матеріалом можна працювати, лише перебуваючи в дусі,

тобто в особливому, творчому Часі, оскільки у нетворчому він одразу застигає, і

вже нічого не можна ні змінити, ні підправити.

— А в творчому можна блискавично зобразити звичайну літню жінку неземною

красунею? — іронічно підсміхнувся Влад, покрадьки глянувши на погруддя, яке

усміхалось так, як Віолка, можливо, й усміхалася йому колись, але так давно, що

він і пригадати не міг. А може, не йому, а цьому дивакові, але не перед смертю, а

замолоду, за спиною у довірливого чоловіка.

— В творчому Часі... там свої закони... Якщо митець сягає його, він може

працювати стільки, скільки йому заманеться, а реально промайне лише декілька

годин, — пояснив митець.

«І цей базікає про Час, — подумав Влад, і на мить йому здалося, що перед ним

сидить молодик з «Макогона», але постарілий на купу років. Але не варто з ним

сперечатися. Яка різниця, коли він зліпив цей образ? Треба якнайшвидше

викупити його — і край!

— Час — це гроші, — несамохіть промовив він уголос і побачив, що митець

сміється, вірніше, нестримно регоче: «Га-га-га!..» З його мантри чи з того, що він

майже увірував в його містифікацію? «Це Віолка підіслала його до мене, щоб я,

дивлячись на її прикрашений, навіть обожений образ, пожалкував за нею і

заплатив її коханцеві за його шедевр. Але я не дам йому навіть копійки, хоча

витвір дорогого вартий, бо бракувало тільки, щоб я справді зачарувався ним і

повірив, що вона була якоюсь особливою», — вирішив Влад і мовив твердо:

— Годі! Я впевнений, що ви створювали це почуття не одну ніч, а можливо, й

не один рік.

— Це не я, а вона створювала його довго. Все своє життя! — урвавши сміх,

захоплено мовив митець. — І я вдячний їй за те, що така чиста душа...

98

— І де ж вона трудилася? — роздратовано перебив його Влад. — В оперному

оркестрику, за копійки?

— Скрізь і завжди. Навіть уві сні, — роздумливо відказав чоловік і, взявши

погруддя зі стола, сховав його в наплічник. Наче люстру загасив, а вікна завісив

густим туманом, так тьмаво стало в кабінеті. Наче осиротив не лише Влада, але й

стіл, комп’ютер і шафи з книжками...

«Треба було... — подумав Влад і тут же осмикнув себе. — Ні! Одне діло —

милуватися погруддям прекрасної незнайомки, а інше — образом колишньої

дружини, живої чи мертвої». І запитав:

— Вона справді померла?

— Так, — підтвердив митець. — Хоронитимуть її так, як вона побажала:

скромно, з квартири.

— З нашої?

— Ні. «Вашу» вона продала п’ять років тому. Нова адреса: Підгайна, 15.

— Ви прийшли, щоб я оплатив похорон чи поминки? — запитав Влад.

— Та ні, — заперечив митець. — Я хочу, щоб ви замовили в мене свій образ.

— Посмертний? — вихопилося у Влада, і здалося йому, що він лежить на

тротуарі, і його мертвим тілом прогулюються мурахи.

— Ні, — заперечив митець. — Посмертний образ твориться лише по смерті, в

союзі з душею, що покинула тіло... Я хотів би створити ваш... так би мовити,

проміжний образ. Щоб ви могли побачити себе таким, яким ви є нині.

— Навіщо? — тупо запитав Влад. — Для цього мені варто зазирнути в

дзеркало.

— Я не займаюся втіленням матеріального. Я пропоную образ душі.

Влад насмішкувато хмикнув.

— Всякої чи лише моєї?

— Всякої. Я вже створив не один десяток образів різних людей, як посмертних,

так і проміжних. Здебільшого багатих і владних, бо мої роботи є недешевими, а

для окремих осіб — дуже дорогими.

99

— І на біса це їм? — здивувався Влад, не вельми вірячи, що хтось з його

багатих знайомців справді замовляв свій «проміжний» образ.

— Багатій людині, а надто владній, треба бачити вектор свого руху і дбати не

про «імідж», а про здоров’я своєї душі, — не сказав, а проворкував Пернатий.

— Воно то так, але... Ви приятель Віоли й осуджуєте мене. Я відчуваю це.

Отже, виліпите якусь потвору й скажете, що це мій істинний образ, а я не зможу

знищити ту карикатуру. Хіба що закопаю десь за містом, а я не звик закопувати

свої нелегко зароблені гроші. Отже, ні!

Пернатий підвівся й зверхньо глипнув на Влада.

— Я не можу окарикатурити ні вас, ні когось іншого, тому що я співпрацюю з

душею. Я даю вам п’ять, лише п’ять секунд на роздуми, бо я пропоную свої

послуги лише раз...

— Залиште свою візитку, я мушу подумати, — промовив Влад, дивлячись не на

нього, а на стіл і змагаючись з бажанням сказати «так».

— Я не маю візитки, а також вілли, а також постійної адреси, — зимним

голосом, у якому вчувалися не тільки жаль, але й презирство, — мовив Пернатий.

— Якщо я піду, то назавше.

І потягся до дверей. Ще цибатіший, ще дужче схожий на опудало, ніж перед

тим.

— Постривайте! — немов не своїми вустами вигукнув Влад.

Пернатий зупинився.

«Час — це гроші», — подумки проказав Влад, і щось закричало в ньому: «Хай

іде! Хай!»

— Коли її хоронитимуть? — вицідив з себе.

— Через годину, — не озираючись, кинув той і вийшов, не рипнувши дверима.

«Я знову марю наяву», — з розпачем подумав Влад і викликав секретарку:

— Той чоловік, який... щойно вийшов, мав залишити вам свою візитку.

— Не залишив, — сказала та. — Пішов, не попрощавшись.

«Пішов, отже, був насправді», — зрадів Влад і, тричі проказавши «мантру»,

вирішив не їхати на похорон. Бо який у цьому сенс? Віолку не повернеш, а там

100

хлопець, яким він не опікувався... Йому вже вісімнадцять. З горя може

влаштувати скандал, або, навпаки, захоче присмоктатися до батькового гаманця,

стати мажором. Проте цікавість («Якою Віолка насправді пішла з життя?») взяла

гору, і він поїхав.

Купив дорогою вазоночок з альпійськими фіалками, пригадавши, що Віолка

любила фіалки й повсякчас розмножувала їх. Подумав: «Лише гляну на неї і

покладу фіалки... Кохалися ж бо! Навряд чи хлопець впізнає мене. А навіть якщо

впізнає і почне скандалити — хай! Репортерів там не буде. Дві-три сусідки, які

мене бачать уперше й востаннє...»

«Кохалися ... Авжеж, кохалися... Віолка, мабуть, гадала, що я зрікся кохання

задля великих грошей, а це не так, ні. На той час, коли Савойський запропонував

мені Лію, я вже не кохав її. В глибині душі вже був готовий піти... Савойський

лише відчинив мені двері... І Лію я не кохав, ні до одруження, ні після. В той час я

любив хіба що «дядю Моню». Він умів закохувати в себе людей, припинати їх до

своєї ноги... Мов диявол... Цікаво, чи знала Віолка, що я став Савойським?

Мабуть, знала... Й осуджувала. Як мати. Прокляла мене. Гадала, що я посивію з

відчаю. А мені було не до того... Жива ще, мабуть...» — думав він дорогою, і

думки його то похитувалися разом з ним, то гальмували й осипалися на фіалки.

Ніжно-рожеві, як щічки малюків.

«Дарма я не запитав Пернатого, чи вийшла вона заміж. А раптом у неї є ще

якісь діти?.. Хоча навряд. А чоловіки, звісно, були. П’янички, наркомани, злидні у

фраках. Народила дитину, попілікала трохи на скрипці — й край. І жодної тобі

програми. Жодної афіші з портретом Віолетти Гресь».

П’ятиповерхівка була старою, обшарпаною, як занедбаний пасічником вулик.

Один з багатьох вуликів, склепаних нашвидкуруч у минулому столітті для

невибагливих робочих бджіл. На тісному подвір’ї юрмилися люди — багато

людей з дорогими вінками й букетами троянд. Водій лайнувся, бо не міг

припаркуватися — іншомарки, здебільшого дорогі, тулилися одна до одної.

101

«Мабуть, ще хтось помер. Ветеран провладної партії чи бабуся якогось

міністра», — вийшовши з машини, подумав Влад, бо йому й на думку не спало,

що весь цей пристойно зодягнений люд прибув на замурзану, засмічену околицю

міста, щоб пошанувати Віолку, яка тільки й уміла, що тирликати на скрипці й

абияк готувати супчики.

Підійшов до вродливої пані у вишуканому капелюшку з чорною вуалькою, щоб

запитати, кого хоронять, але не встиг, бо якийсь чоловік позаду нього сказав:

— Дивись-но, міністр прикотив!

— Велике діло — міністр! — сказала жінка. — Кажуть, сам «Віртуоз Москви»

відмінив концерт, щоб попрощатися... З хвилини на хвилину має прибути...

Влад озирнувся й впізнав відомого режисера з великим букетом білих троянд і

не менш відому акторку — немолоду, але все ще вродливу, з чорним шаликом на

голові, пов’язаним чалмою. Ця також пригортала до себе троянди, але жовті.

«Якийсь старий артист переставився, з народних», — подумав Влад і почав

помаленьку, лавіруючи поміж людьми, пробиратися до входу не в перший під’їзд,

який облягли люди, а в другий, де стояли, перемовляючись, дві підстаркуваті

жінки в квітчастих байкових халатах, вочевидь, мешканки будинку. Звернувся до

них:

— Підкажіть-но мені, де замешкує, вірніше, замешкувала Віолетта Гресь?

— Яка ще Гресь? — недобре зиркнула на нього старша, воласта, з сивим,

підсиненим чубом. — Тут лише одна Віолетта — Русич.

— Так, так, — квапливо підтвердив Влад, згадавши, що дівчиною Віолка була

Русич, і він дражнив її Русинятком.

— Та ж у першому під’їзді, сердешна... — плачно протягла друга, молодша, з

синцем під оком.

— Еге! — підтвердила синьочуба і, відвернувшись від нього, сказала, навмисне

підвищивши голос, дідкові, що стояв неподалеку:

— Коли мучилася — нікого не було. А тепер пруть і пруть. Та все панство

розцяцьковане! На «мерсах»!

102

— Не скажи, — заперечив дідок. — Онде студентів скільки... Дівчата плачуть і

навіть хлопці... — і до Влада: — А ви хто будете?

— Я... здалека... — знехотя відказав Влад. — Родич.

Синьочуба вп’ялася в нього колючим поглядом:

— Багатий! І фіалки «дорожезні»! А казали — родичів немає!

«Є такі меґери, що вміють одним словом прицвяхувати людину якщо не до

хреста, так хоч до паркана», — подумав Влад і замалим не кинув фіалки під ноги

бабі, яка вирішила, що він — жлоб, пошкодував небіжці троянд.

Відійшов убік, не знаючи, що діяти: йти до Віолки зі злощасним вазончиком чи

вручити його якійсь заплаканій студентці й забратися звідсіля. Мудріше було б

забратися, але цікавість взяла гору: за що Віолці така честь? І він почав

проштовхуватися до першого під’їзду, бурмочучи: «Вибачте, даруйте, я родич,

пропустіть...» А коли дістався входу, змушений був відступити назад, бо двоє

чоловіків вносили в будинок розкішний вінок з білих лілей — розкішніший за

той, яким Савойський пошанував Самуїла. А за ними в супроводі охоронців

крокував дуже відповідальний працівник секретаріату Президента!

«Вона що, новий гімн України створила, раз звідтам прийшли? — подумав він з

роздратуванням, бо зненацька вжалила його думка: «А до мене, якщо я раптом,..

не прийде ніхто з оцих знаменитих... І з вінком від Президента навряд чи... Інша

річ, якби я був вождем партії чи, принаймні, депутатом... Може, Віолка

примудрилася стати депутаткою?»

І рвонувся вперед: — Пропустіть! Я родич! Родич!

Люди давали йому дорогу, але неохоче, немов би сумнівалися, що він справді

родич жінки, яка замешкувала в такому непоказному будинку й померла від

туберкульозу.

Проштовхався в будинок, а там люди з квітами стоять на сходах — рамено до

рамена... Тут уже ніхто не відреагував на його «я родич». Лише один патлатий

молодик в кургузій джинсовій куртці сердито буркнув: «Тепер усі — родичі!» А

сказати «колишній чоловік» Влад не ризикнув: хто знає, якої вони думки про

нього, колишнього, раз вона їм дорога?

103

Черга рухалася дуже повільно, мовчком. «Як до мощей якоїсь святої,

привезених на один день з-за кордону», — подумав Влад, геть не розуміючи, за

що Віолці така пошана. Невже за гру на скрипці? Не може бути! Не ті часи. Чудно

все це, вкрай чудно. А найчудніше: ті, що спускалися вниз, не виглядали

засмученими, не шморгали носами, не прикладали хусточки до очей, а...

усміхалися. Світло, замріяно... Наче побували не на похороні, а на концерті

світової знаменитості.

— Далеко ще? — запитав Влад білявку в чорному газовому шарфику, котру

притис до його рамена тілистий оперний співак, якого Влад слухав якось на

концерті в палаці «Україна». Білявка повернула до нього обличчя — поп-зірочка,

яка недавно перемогла на якомусь конкурсі:

— Останній поверх.

— Ви знали її? — запитав він майже беззвучно.

Співачка притакливо схитнула головою і відповіла йому також пошепки, зі

сльозою:

— Я навчалася в неї. Свого часу. Але... виявилася поганою ученицею.

Декілька чоловік сходили вниз, і він, даючи їм дорогу, несамохіть притиснувся

до «зірки» й замалим не торкнувся її старанно затинькованої щоки. Захотілося

йому припасти до її пишних, підмальованих малиновою помадою вуст, а потім

ухопити її за руку і вибігти з нею — молодою, соковитою — надвір, а ще краще

— підхопити на руки, винести з двору, туди, де нема ні жінок у чорних

капелюшках, ні чоловіків з оберемками напівзомлілих троянд. Так захотілося, як у

юності, коли він, гуляючи з Віолкою парком, несподівано підхоплював її, легку,

сміхотливу, на руки й ніс, ніс... допоки не вибивався з сил. А може, забажалося не

так юнки, як скандалу, що відверне пихату богему від Віолки й змусить помітити

його, багатого, ще молодого, заґелґотіти про нього, позаздрити йому, що він —

живий і може ще довго, донесхочу, наплювавши на всіх, кохатися з «зірками».

Й він, напевно, поцілував би її й став би героєм скандалу, якби молодиця в

чорному капелюшку з опухлим від сліз обличчям, що спускалася вниз, не

шарпнула його за рукав: — Владе!

104

Він відвів погляд від «малинок», якими збирався поласувати, і впізнав у ній

Тоню, однокурсницю Віолки, котра мала трохи задовгий ніс, за що він прозивав її

«панною Комарицею».

— Ти живий?!

— Як бачиш. А що?

— Віола сказала, що ти помер.

— Коли помер?

— Давно. Одразу після вашого розлучення.

На них заобзиралися.

— Менше з тим, — сказав Влад. — Проведи мене до неї.

Тоня заперечливо схитнула головою.

— Не пустять. Я просилася, але де там...

— Пропустіть мене, пані! — подав голос чоловік з цапиною борідкою, що йшов

за нею.

— Я чекатиму тебе внизу, на подвір’ї, — шепнула Тоня і рушила вниз, а

білявка підібгала вустонька й притулилася до тенора.

— Чуєте? «Молитва навесні», — з захватом прогудів чоловік, що стояв перед

ними, не так сусідці, невеличкій хупавій жіночці, як загалові. Голос глибокий,

шліфований.

Влад нашорошив вуха і почув голос скрипки, що линув згори, а наче з неба.

— Не знаєш, хто виконує? — запитала жінка.

— Мабуть, хтось із лавреатів, — відказав чоловік.

Й запанувала така глибока тиша, наче всі люди, що юрмилися на сходах,

перестали дихати й вручили свої душі радісному, переможному голосові скрипки,

котра немов би й справді молилася за них усіх і разом з ними.

«Отже, все-таки за музику», — розчаровано подумав Влад.

— Чи добре, що грають біля труни? — несміливо запитала якась жінка позаду.

— Вона просила, щоб грали. Причому, лише веселе, — пояснив чоловік зі

шліфованим голосом.

105

Мелодія ставала все гучнішою, радіснішою... І зненацька урвалася на найвищій

ноті... Хтось поверхом вище зааплодував. Далі залунав чийсь басовитий голос.

— Священик, — видихнула жінка позаду.

— Та ні, — заперечив дівоцький, майже дитячий, голос. — NN вірші читає.

— Концерт влаштували, — невдоволено пробурчав довгогривий

пристаркуватий чолов’яга, що стояв на сходовій клітці, — модний художник.

— У нас так, — захлипала поп-зіронька. — Щоб тебе визнали, треба виступати

голою або померти молодою...

«Розуміє, що її так не ховатимуть», — подумав Влад і відчув себе свічкою, яку

хтось привоскував до сходинки. Свічкою, що чадіє темною, болісною заздрістю.

Розумів, що глупо заздрити жінці, яка померла передчасно в такому

непривабливому будинку, але, подібно свічці, не міг самотужки загасити полум’я

заздрощів і, вигоряючи, меншав і меншав у власних очах. Ремствував... Згадував

недільні дискусії в Професора, якому він, забагатівши, не дав грошей на

монографію про Сковороду. Позаздрив старому, що той усе ще пописує щось, чи

Сковороді, який, по правді, був кепським філософом, але, незважаючи на це,

удостоївся пам’ятника в столиці. Дурня! Просто зрозумів, що Професор

недооцінює, а то й зневажає те, чому він присвятив себе, й завжди недооцінював.

«В юності, — якось зізнався він йому, — я мріяв стати архітектором, новим

Корбюзьє. Мене тоді страх як дратувало, що загал не знає, хто такий Корбюзьє, а

тим паче, Паладіо, що людство поціновує письменників, малярів, музикантів і

всяких там мислителів вище за вчених, винахідників, будівничих — істинних

творців світу цього. Хоча, якщо керуватися здоровим глуздом, мало би бути

навпаки.

За великим рахунком, що таке література? Реставрація емоцій, суб’єктивне

дослідження полум’я, диму і сажі, які, вигоряючи, виділяє свічка, себто, людина.

Існування її має сенс, допоки література послуговується словом, як засобом

комунікації, передачі думок, певного досвіду, — думав я. — А хто такий музика?

Чоловік, який то так, то сяк комбінує сім ноток і створює щось абсолютно

ефемерне, таке, що милує слух, по суті, парфуми для слуху, без яких людство

106

може залюбки обійтися. А малярство? Це схильність до мавпування, прагнення

фарбами відтворити на полотні те, що вже повнокровно існує в природі, тобто

віддзеркаленням подвоїти реальність, або, навпаки, задля забави спотворити те,

чого малярові ніколи не створити.

Істинна творчість — це наука і творення на її основі об’єктів, яких не існує в

природі.

Лише згодом, захопившись філософією, я зрозумів, що існують дві реальності.

Реальність матеріальна, яку можна побачити якщо не очима, то за допомогою

приладів, різноманітних пристосувань, а відтак, пересотворювати зусиллями

розуму і працею рук. А є інша реальність — незрима, яку ми називаємо духовною,

яку людина здатна переінакшувати й примножувати лише силою уяви, міцністю

духу.

Ця друга реальність є вищою за першу, є істинно людською і людинотворчою.

Це, так би мовити, територія, чесно відвойована людиною у Творця Істинного,

звісно, при Його допомозі. Територія, що не знає Часу. Це розумна душа людства,

яка незримо, але потужно впливає на першу реальність і визначає вектор її зусиль.

Залежно від того, як ми витрактовуємо її, будемо сприяти її примноженню чи,

навпаки, знехтуємо нею, вона може розростатися, а може марніти, може сприяти

оздоровленню матеріального світу, обоженню людини, а може, ввібравши в себе

всі наші негації, спрямувати людство у безодню, зруйнувати все, що воно в муках

надбало. Це створений людиною Бог і Диявол, який впливає не лише на неї, але й

на все, що поза нею, на космос.

Саме тому релігійних пророків, святителів, мислителів, письменників, музик,

малярів — людей, які трудилися й трудяться в царині духу, сприяють її

розпросторенню, а передусім тих, що примножують у ній Світло, людство

пошановує дужче, ніж творців і вдосконалювачів матеріальних об’єктів.

— В царині духу. Отже, поза часом?

— Так. Ті, що досягають цієї царини, в мент творення перебувають у вічності.

Й творять вічне. Навіть якщо цей світ загине й земля стане космічним пилом, той

сегмент другої реальності, який завоювала людина, існуватимуть вічно...

107

— Виходить, що філософія — це не наука? А що?

— Філософія, як на мене, це суперлітература. Новітнє міфотворення. Ренесанс

зруйнував вибудуваний мислителями й теологами Середньовіччя міф про світ і

людину в ньому, й виникла необхідність створити новий міф, нову модель світу.

Наймудріші, і, я б сказав, найвідважніші мислителі самозабутньо трудилися, щоб

подарувати людству якісно новий міф, але... витворили натомість лише низку

міфів, жоден з яких не є геніальним. Відтак, краща, найчутливіша частина

сучасних митців все частіше й частіше згадує давній, зруйнований міф, бо в

ньому пульсувала вічність, — ностальгічно зітхнувши, констатував Професор. «Я

витворю новий міф», — подумав тоді Влад, а зараз: «Невже Віолка, сама того не

усвідомлюючи, сімома нотками на уламках старого міфу творила якийсь новий,

конче потрібний міф про людину? Всупереч мені? І це поціновується? А те, що

роблю я, ґудзик варте?!

Знемагаючи від заздрощів до Віолки й образи на людство, він насилу дістався

квартири небіжки...

Й тут йому полегшало. Одна кімнатка. П’ятнадцять квадратів, а то й менше.

Вилинялі шпалери, пожовклі від часу тюлеві завіски. Люстра на три ріжки,

«допотопна», наче з «музею» Савойського. В кутку столик, трохи ширший за

парту. Піаніно, яке він колись купив. Комод, наче придбаний у крамничці

Самуїла. На комоді — дві запалені свічки, над ними дзеркало, мов затулене

чорною хмарою сонце. Ні шафи, ні канапи. Мабуть, винесли. Й жодних афіш. Дві

картини, які Віолка купила в якогось нерозпізнаного генія, й одна Самуїлова —

його портрет замолоду. Ні фотознімків. А були ж... Весілля в гуртожитку, портрет

хлопця... Де ж він? Біля труни двоє дівчат і двоє юнаків у вишиванках, як почесна

варта біля вічного вогню, але обидва чорняві, а хлопець був русявим, сірооким. В

кутку, біля піаніно — дівчина зі скрипкою. Схоже, Самуїловою.

Труна соснова, дешева, проте зусібіч обставлена розкішними вінками. А в ній

— воскова лялька у вишиванці, ні, радше мумія, вкрита аж по довгопалі, жилаві

ручки квітами. Голівка, мов грудка глини, жовті, запалі щоки, гострий носик.

108

«Це не Віолка, — подумав Влад. — Це щось жалюгідне, не гідне й сльози. А

ніхто й не плаче. Всі (чоловік сім) чомусь дивляться не на тіло, а на комод...»

І собі зацікавлено зиркнув туди й оторопів: поміж свічками стояло погруддя —

посмертний образ Віолки, що на тлі чорної завіси виглядав ще щасливішим, ще

радіснішим, наче зі світла був виліплений і видихав світло. Й люди дивилися на

нього, мов заворожені... Й жадібно всмоктували в себе сяйво її очей, її щік, її

посмішки, що пахло не свічками, не ладаном, а трояндами і лілеями.

«Так ось чому вони збіглися сюди! Поглянути на чудо!» — здогадався Влад, і

заздрощі знову обпалили йому серце. Він тицьнув вазонок з фіалками жінці, що

стояла перед ним: «Поставте кудись!» — і та, немов пробудившись від щасливого

сну, заусміхалася йому. Поставила вазонок на підлогу і знову задивилася на

погруддя.

«Ніхто з них не пам’ятатиме, якою страшною виглядала Віолка в труні.

Пам’ятатимуть лише її сяючий образ!» — подумав Влад, і щоб не дивитися на

погруддя, почав спотиха розглядати присутніх.

«Художник, співак, кінорежисер... Жорсткий, кажуть, має акторів за

маріонеток, а обличчя — м’яке, наче виліплене з воску, який ще не встиг

загуснути. Офіційна особа, а виглядає, як розгублена дитина...»

Хтось, невідомий йому, мабуть, музика, змахнувши з ока щасливу сльозу,

виступив наперед і почав упівголоса розповідати, немов собі самому, про те, якою

гарною людиною була Віолетта Русич, для друзів «фіалочка», геніальна

композиторка, віртуозна скрипачка...

Коли він умовкнув, один юнак, що стояв при труні, заходився розповідати,

яким мудрим, чуйним, трудолюбивим педагогом була Віолетта Максимівна

Русич... Потім заговорив режисер. Цей виховав її як авторку неперевершеної

опери «Гетсіманський сад»...

Слідом за ним подала голос немолода пані з бюстом оперної співачки. Ця з

захватом розповідала про симфонії й ораторії небіжки, які виконують, на жаль, не

так українські музики, як провідні оркестри Європи й Америки. Саме там вона

109

прославилася як композитор, і лише завдяки цьому здобула визнання на

батьківщині.

Потім ще якась пані, судячи з промови, музикознавець, хлипала, що західні й

українські менеджери, повсякчас користуючись довірливістю й некорисливістю

Віолочки, платили їй копійки, а самі збагачувалися, і вимагала, щоб міністерство

подбало про творчу спадщину композиторки, аби її не розтягли й не продали за

рубіж «шакали від культури».

Слідом за нею вийшла наперед сусідка-медсестра і розповідала, ковтаючи

сльози, про те, як бідувала пані Віолетта, як мучилася, як їй часом бракувало

грошей не лише на ліки, але й на хліб. І закінчила: «А тепер он скільки вінків, та

навіщо вони їй, сердешній...»

«А про сина чомусь ні слова», — подумав Влад і заобзирався. Сподівався

побачити хлопця серед людей, які охоче заходили і неохоче виходили, а

напоровся на Пернатого. Той стояв біля скрипачки і щось нашіптував їй. Коли

їхні погляди перетнулися, Пернатий підсміхнувся йому, достоту як молодик у

кафе — доброзичливо й водночас іронічно, й Владові здалося, що він упав

сторчма у глибоченний колодязь.

«Я знову сплю», — вирішив він і міцно змружив очі. Хтось штовхнув його, і він

відкрив очі, сподіваючись побачити стелю або обличчя Айни, яка будить його, але

знову побачив скульптора. Той запалював нові, високі свічки біля погруддя.

«Він таки геній. Треба замовити йому проміжний образ, навіть якщо він

навмисне сплюгавить мене», — подумав Влад. І тут подала голос скрипка.

Полум’яні язички свічок утворили над головою Віолки райдужний ореол, і вона

заусміхалася Владові сором’язливо, простодушно, як замолоду...

Дівчина грала спершу невпевнено, стиха, як Віолка на кухні, але небавом голос

скрипки став високим і сильним, якимось неземним, наче викраденим з

ангельського хору... Все довкола Влада розпливлося, мов акварель під дощем, а

потім узагалі зникло. Зосталися лише сяюча голівка Віоли й голос скрипки. І

вроїлося йому, що невідома скрипачка лише тримає скрипку в руках, а грає на ній

Віолка. Востаннє, а насправді вперше... Грає так, як їй хотілося, але не завжди

110

моглося. І гратиме ще довго-довго, допоки не переведуться шанувальники й

виконавці її музики.

Й обличчя Віолки змінилося, невловимо, але відчутно. Змудріло й

посмутнішало. І погляд став іншим: загадковим, упевненим. Вона все ще

посміхалась, але якось по-іншому, наче святкувала не лише свій перехід у

благодатніші для музики світи, але й свою перемогу над тими, які погорджували

нею, не чули, не визнавали, а тепер заледве не моляться на її образ і зі сльозами

на очах слухають музику, яку вона спородила, ні, радше звела з неба на землю. А

також над ним... Так, наче те, чого домігся він, вже здиміло або здиміє завтра.

Й заздрість знову забродила в ньому, защеміла в горлі, заглушила музику.

Безцеремонно розштовхуючи людей, які в цю мить були для нього просто

ствердлими плямами, він почав просуватись вперед, щоб змести погруддя на

підлогу й потоптати або викрасти його, аби заворожені отямилися і побачили не

сліпучий образ небіжки, а її тлінні останки. Але напоровся на вінки й мало не

впав на труну.

Хтось з чоловіків підхопив його і потягнув убік...

— Я родич! — розлючено заволав Влад і з силою відштовхнув його...

Якась жінка зойкнула. І музика померла...

— Забирайтеся звідси! Це моє погруддя! — прохарчав Влад і знову потягся до

комода. Але його заступили юнаки й дівчата, що стояли біля труни. Ще мить, і

спалахнув би скандал, а то й бійка. Але, на щастя, хтось гукнув:

— Розступіться! Священик прибув. З півчими! — і це отямило Влада.

Люди почали відступати від труни, виходити з кімнати. Він також відступив

назад, але не вийшов, бо все ще плекав надію під час панихиди чи опісля винести

«своє» погруддя або хоча б переговорити з Пернатим, який, загадково

підсміхаючись, стовбичив біля скрипачки. Задкуючи, дістався стіни і прилип до

неї.

Увійшов священик — невисокий, рудуватий, з Київського патріархату, який час

від часу виступав по телебаченню, а з ним гурт людей. Осінив себе хресним

111

знаменням, підійшов до труни і... Владові потемніло в очах... Тому що погруддя

зникло! А разом з ним і Пернатий...

«Забрав його, щоб мені не дісталося», — здогадався Влад і, безцеремонно

розштовхуючи присутніх, вибіг з квартири.

Тоня, яка чекала його біля входу в під’їзд, метнулася до нього:

— Що з тобою, Владе?

— Де той... Коханець Віолки? Куди подався? — промівши безтямним поглядом

подвір’я, прохарчав він.

—Який ще коханець? — зчудувалася Тоня.

— Такий... патлатий, цибатий. В джинсах. Що виліпив посмертний образ.

— Не було такого... — розгублено пролопотіла подруга («Старе розмальоване

опудало. Ні крапки шарму! Ні іскри світла!») — Не заходив і не виходив...

Клянусь!

— А погруддя було?

Тоня закліпала густо начорненими віями.

— Погруддя? Авжеж, було. Правда, шедевр? Я очей відвести не могла. Й

оплакати, як слід, не зуміла, бо не плакалося. Навпаки, якось напрочуд легко

дихалося, я б навіть сказала, весело. Як у юності. «Віолка з нами. Вона не хоче,

щоб ми журилися», — подумала я і...

— Потім про це! — перебив її Влад. — Зараз я будь-що мушу відшукати того

чортового скульптора!

Тоня, співчутливо всміхнувшись, торкнулася його руки.

— Заспокойся! Ти його неодмінно знайдеш!

— Де?!

— В Спілці художників. Я більш ніж упевнена, що саме він створюватиме

пам’ятник Віолці.

— Його прізвище Пернатий!

— Чудове прізвище! Завтра потелефонуєш у Спілку й отримаєш його адресу.

112

«Й то правда», — подумав Влад і якось ураз заспокоївся. Запитав діловито: —

А хлопець де? Чому його нема?

— А ти хіба не знаєш? — сумовито сопнувши, спитала Тоня.

— Ні.

— Та ж у в’язниці. Отримав п’ять років... Вже другий рік сидить.

— Як це... сидить? — розгубився Влад. — Де? За що?

— Давай відійдемо, — попрохала Тоня і подалася вглиб двору, де гойдалка й

лавочки... Присіла на одну з них, вийняла з торбини цигарки:

— Будеш?

— Ні, — сухо кинув він і заобзирався на юрбу, все ще сподіваючись побачити

Пернатого. Тоня запалила цигарку. Хапнула диму раз, удруге й видихнула прямо

на нього...

«Як чайник пару...», — подумав Влад і несамохіть подався назад.

— Я думала, що ти якось... підтримував їх, давав Віолі бодай час від часу якісь

гроші. Вона ж ледве зводила кінці з кінцями. А хлопцеві хотілося й цього, й того...

— Я питаю: за що сів? — безцеремонно перебив він її.

— Наркотиками торгував: маковою соломкою, пігулками, — пояснила Тоня й

захлипала: —Добив він Віолку, добив! П’ять років тому, підлітком, потрапив у

якусь халепу. Що саме скоїв, не знаю, бо на той час я вже замешкувала в

Хмельницькому, працювала у філармонії, а Віолка так і не розповіла мені...

Соромилася, мабуть... Знаю лише, що продала квартиру, аби відкупити дурбана, й

перебралася сюди. В якийсь технікум його прилаштувала.

Переривалася задля нього, щоб хлопець горя не знав. В оркестрі грала, в

консерваторії викладала, мала учнів з бідних родин, які не платили. А музику

ночами писала. Думала, отямиться. А він — дитя вулиці — злигався з

наркодилерами. Сам на голку підсів. Випрошував, а то й віднімав у неї все, що

заробляла. Вона його і вмовляла, і де тільки не лікувала... А треба було самій...

Два роки тому попався... Але на цей раз Віолка не мала, що продати.

Напозичалася в знайомих, щоб знову відкупити, але... Якесь цабе гроші взяло, а

хлопця однак посадили. З хліба на воду перебивалася, а борги виплачувала до

113

останнього. Померла з гривнею в гаманці. Ми їй час від часу купували ліки,

вітаміни, але...

— Де він сидить? — щоб припинити її плаксиве бідкання, роздратовано запитав

Влад.

— На Чернігівщині. В якомусь спецзакладі для алкоголіків і наркоманів.

— Знає, що вона?..

— Мабуть, ні. Я не телефонувала. Була впевнена: не відпустять... щоб не

зірвався.

— А вінки від Секретаріату за що?

— Як це за що? Вона ж гордість України! Кращі скрипалі Європи й Америки...

— А грошей катма? — гостро перебив її Влад, щоб не слухати дифірамби. —

Наслухався!

— Дурили її всі... — сумно зітхнула Тоня. — Вона ж — не від світу цього... Не

знала людей, не вміла жити... Гріх так казати, але... Добре, що хлопець у в’язниці.

Там його годують, лікують. Та й рукописи, може, збережуться. Він одразу продав

би їх за безцінь... А ти як?..

— Добре, — сухо відказав Влад. — Де її ховатимуть?

— Авжеж, на Байковому! Казали, що ти...

— Хай кажуть! — випалив він і, не попрощавшись з Тонею, закрокував до

автівки. З думкою, що тепер Віолчині шанувальники бачать не образ, а небіжку, й

слухають не її музику, а гундосення священика. І що треба, не гаючись, придбати

собі ділянку на Байковому для всієї родини. А менти за пару «кусків», а то й за

«кусок», не лише розшукають Пернатого, але й привезуть до нього...

Повернувся додому лихий, мов шершень. Сам відчинив двері, щоб Айна не

вибігла зустрічати. Роздягнувся і хотів було непомітно зашмигнути в їдальню:

випити вина, щоб трохи розслабитися, але почув голос Айни, що долинав з кухні.

Веселий, кокетливий. З ким це вона отак розмовляє?

Рвучко відчинив двері. Айна тут же вимкнула телефон, заусміхалась йому.

114

«Всміхається, але нещиро, тьмаво, — роздратовано подумав він, згадавши

сяючу посмішку Віолки. — Вичесана, рум’яна. Куца спідничка, блузка з викотом

по самі цицьки. Розбестилася при мені...»

Але поцікавитися, з ким вона базікала, не наважився. Аби не подумала, що він

ревнує. Запитав сухо:

— Гуляла з дітьми?

— Няня гуляла.

— Чому не ти?

— Я була в салоні.

— Весь день?

Айна не відповіла. На відміну від Віолки, вона ніколи не виправдовувалася, не

пояснювала йому, чому вчинила те чи се, і не істерила, як Лія. Мовчком

вичікувала, коли він переказиться, й досі це навіть подобалося йому. А зараз її

мовчання збурило в ньому лють.

«Мовчить чортова квочка! Прикрила свої косі щілини наквацяними віями, аби

не видно було, що з них — темних, підступних — біси визирають», — подумав

він і заходився школити дружину, щоб та викрила себе, виказала свою ненависть,

дала волю тим зачаєним бісам:

— Грошами смітиш! Тиняєшся казна-де! Дбаєш лише про свою азійську

личину й кощаве тіло! Дітей занедбала, чужі люди виховують! Хочеш, щоб

виросли телепнями, наркоманами?

Підступив якнайближче, сподіваючись, що дружина поведеться, як людина:

дасть йому ляпаса й залається по-ординськи або хоч по-наськи, і йому відляже.

Але та й не пискнула. Лише в очах іскрили біси. І він не стерпів. Ударив її

навідліг, щоб заголосила, щоб зарюмсала. Але вона й не зойкнула. Пішла в ванну

змивати юшку, що закапотіла з носа. А він ще дужче розійшовся. Трощив посуд й

обзивав найпаскуднішими словами її, а також Мірзоєва, який наживається

завдяки йому й повсякчас намагається обмахлювати його!

На крик прибігли діти: «Папа, папа!»

115

— Тато! — гарикнув він. — Папа в Римі, на престолі! — й грубо (коліном під

зад) виштовхав їх з кухні. Дісталося й няньці, яка намагалася його власкавити.

Видудлив півпляшки коньяку (більше не влізло) й подався у кабінет. Приліг на

канапу і, лежачи, потелефонував К. — підполковникові у відставці, який колись

«кришував» Савойського, а тепер очолював приватне розшукне агентство.

Доручив йому (за будь-яку ціну!) знайти скульптора Пернатого, а може,

Безперого — автора погруддя Віоли Русич, яке він експонував у її квартирі під

час похорону. А також простежити за Айною («Кажуть, що якийсь блядун

крутиться біля неї, телефонує їй») в надії, що, можливо, й справді хтось

крутиться, і він зможе виправдатися перед Мірзоєвим, якщо Айна поскаржиться...

Боявся, що снитиметься йому небіжка або ж її образ. Може, й снилося щось,

але алкоголь випалив зі свідомості мозаїку снів. Лише вдосвіта, вже

прокидаючись, почув голос (не то Віолки, не то скрипки), який благав його

заопікуватися хлопцем. І він пообіцяв. Не словом, не все ще хмільною думкою, а

наче колькою в серці, що не мала назви.

Відтак, уранці, не поснідавши, не підмирившися з Айною, знехтувавши

запланованою зустріччю з міністром легкої промисловості, сів за кермо

«Лендровера» і поїхав (сам-один) на Чернігівщину, в місто, де знаходилась

спецв’язниця, — визволяти хлопця.

Колись, ще студентами, вони вдвох примандрували сюди велосипедами. Віолка

мріяла написати оперу, ні, здається, балет про князя Ігоря. Їй чомусь подобалася

його нетерплячість і свавільність.

Йшли, провадячи велосипеди, горбкуватою вулицею, вздовж якої тулилися

один до одного старі одноповерхові будинки, зведені, вочевидь, ще до всіх

революцій.

— Місто-фантом. Узбіччя цивілізації. Пахне старістю і нафталіном, — сказала

тоді Віолка і закліпала очима швидко-швидко, щоб прогнати сльози. — А було

ж...

116

Вона змалку була тонкосльозою. Бабуся, яка її ростила, казала, що з очей онуки

інколи навіть уночі точилися сльози і признавалася, що над усе боялася тих сліз, а

Владові, навпаки, подобалося її личко, вмите сльозами, й волосся, що пахло не

парфумом, а весняним дощем.

Веселі, але голодні, вони купили кільце ковбаси, батон, пляшку ситро і

подалися в парк обідати.

Тоді біля входу в парк, перед чималим будинком — пультом управління містом

і районом, стояв на масивному постаменті великоцький Ленін.

— Яке опудало — «страшноє і ужасноє»!... Кепка, як аеродром для бусолів.

«Командор», який ніколи не оживе й нікому не дасть ожити... Давай пообідаємо

десь подалі від нього, в глибині парку, — сказала Віолка і, підійшовши до

низенької огорожі, що відмежовувала парк від керівної території, показала на

маленьку табличку при самій землі: — Поглянь. «Парк ім. Шевченка». Тямиш, як

тут шанують Шевченка?»

За огорожею, у забур’яненій смузі, розділеній навпіл вузькою стежкою

побачили декілька понищених, ще дореволюційних надгробків на могилах:

директора гімназії, статського радника і священика.

— Тутешня інтелігенція. По шию в кропиві, — зітхнула Віолка й

перехрестилася. А за надгробками, поодаль — серед старезних дерев — хрести,

хрести, хрести... І майже перед кожною могилою — стіл і лавка.

— Парк-кладовище. А також їдальня під відкритим небом. Ти бачив таке? —

обурилася Віолка й потягла його вліво, подалі від хрестів, в надії, що знайдеться в

цьому чудо-парку якась лавочка, де вони могли б пообідати. А там (між Леніним і

хрестами) натрапили на велику клітку з залізних прутів, обставлену зсередини

металевими щитами.

— А це що таке? — запитала Віолка в дядька, що збирав пусті пляшки й

складав їх у армійський наплічник. — Клітка для тигрів чи для хуліганів?

— Для молодьожі, — п’яненько всміхаючись, сказав дядько. — Це

танцплощадка.

— Перед кладовищем? Майже серед могил? — зчудувалася Віолка.

117

— Ну, да, — підтвердив дядько. — Більш ніде. А танцювати хочеться...

— Господи! — вжахнулася Віолка. — Уявляєш, як торохкотять кості

небіжчиків, коли тутешні йолопи вигецують під дебільну децибельну музику? Це

навіть не язичництво. Це доісторичний, дикунський парк-кладовище-шинок-

танцмайданчик, який охороняє вилицюватий циклоп!

І на очі їй знову набігли сльози...

Врешті-решт, в самому кінці парку вони знайшли підламану лавку і,

притуливши до неї велосипеди, сяк-так пообідали...

— Коли я зауважила того дядька, то подумала — привид, — зізналася Віолка.

— А він хоча й бачив смерть, але вихопився з вогню.

— З якого вогню? — не зрозумів він.

— Хіба ти не помітив: у нього ж ні брів, ні вій. Обличчя зліва випалене майже

до кісток, шия в рубцях.

«Я дивився на руки. Вони, дарма що тремтіли, ловкенько підбирали пляшки, —

подумав Влад. — А щодо обличчя... Хіба не однаково, яке обличчя в людини без

обличчя?»

Вибралися звідтіля — наче з могили в люди, сіли на велосипеди й поїхали

довгою, вистеленою бруківкою вулицею. На розлогій площі побачили пам’ятник:

якийсь маленький чоловічок сидів на чималому (якщо дивитися знизу вгору) коні

й майже торкався піднятою вгору рукою напівчорної кулі, що висіла над ним...

— Хто це такий дивний? — поцікавилася Віолка у дідуся з клинцюватою

«професорською» борідкою, що саме проминав їх, спираючись на костур з

різьбленою ручкою.

Дідусь іронічно хмикнув, поплямкав сизими пасочками вус і сказав:

— Князь Ігор... Кажуть...

— А та куля над його головою?

— Знаменіє... кажуть... Затемнення сонця, — не зупиняючись, відказав дідусь і

поцокав далі.

— Затемнення міста, — з болем промимрила Віолка. — Князь Ігор програв

битву... на століття. За це йому й пам’ятник отакий...

118

— Коли бракує справжніх героїв, героями призначають владолюбних телепнів,

які нічого не бояться, — сказав Влад. — Як гадаєш, що вчинив би цей маленький

чоловік на великому коні, який наплював на всі знаки богів і природи, якби йому

вдалося розгромити половців?

— Мабуть, пішов би на Київ, — трохи помовчавши, сказала Віолка.

— Ото ж бо! Захопив би Київ, убив би Святослава, й почалася б ворохоба...

— І не було б «Слова»? — роздумливо сказала Віолка.

— Було б! Але ще хвалебніше, ще героїчніше!

Віолка співчутливо глянула на пам’ятник знизу вгору.

— Він був хоробрим. А маленькі люди зазвичай боягузливі. Його провадила

доля. Це вона визначила, що столицею буде Київ, а не Чернігів і не це місто... Він

лише допоміг їй здійснити її план.

Про долю й хороброго князя Влад сперечався з нею вже не вперше , але так і не

зумів переконати — її «хоробрий» був безголовим, самовпевненим йолопом. Він

хотів назвати хлопця Максимом, але не вийшло. Віолка назвала його Ігорем. То ж

не дивно, що той виріс таким свавільним...

Потім вони сіли на велосипеди і поїхали далі. Наперегонки. Велики,

розігнавшись, вистрибували на бруківці, як цапки. Віолка пищала, ойкала, але не

відставала від нього... І так аж до велетня в шоломі й кольчузі, що сидів на кручі,

поклавши важкі ручиська на... здається, гуслі.

— А цей здоровило, мабуть, Боян. По-їхньому. Але не по-моєму, — сказала

Віолка. — Справжні творці музики геть не такі. Навіть якщо вони крупні, в них

мало тіла. Якби я була скульптором, то зробила б Бояна майже безтілесним. Не з

граніту, не з бронзи, а з чогось легкого, білого... Щоб просвічувалася душа...

Може, я колись напишу і про Бояна... Щось дуже трагічне...»

Чи написала?

Схоже, саме тут ми зачали Ігоря...

119

Місто майже не змінилося. Трохи підновили фасади, на центральній вулиці

з’явилися вивіски — такі, як скрізь. Вершник місцями позеленів... Але Влада це

мало обходило, бо ж він приїхав не на зустріч з минулим, а рятувати хлопця.

Майор — начальник виправно-лікувального закладу, був молодим і тому

ущипливим, безцеремонним. Не з тутешніх, бо розмовляв інтелігентною

українською мовою і навіть трохи хизувався цим. На візитку глянув, але

вчитуватися не став.

— Що ж ви, татку? Син уже другий рік сидить у нас, а ви аж нині завітали?

Мати одна їздила та й їздила — мураха-бідолаха. Ручки-палички, а вона торби

тягає. Як тільки вона підіймала ті торби! Кажуть, нездужала...

— Так склалося! — гостро перебив його Влад, щоб одразу поставити

начальничка на місце й закрити тему.

— Я, звісно, дозволю вам побачитися, але... Дружина вам, мабуть, казала, що

син ваш, м’яко кажучи, задерикуватий, непокірливий, відтак, у нього повсякчас

проблеми... Не усвідомлює свого становища, не хоче...

— Я приїхав не так побачитися з хлопцем, як визволити його! — знову перебив

його Влад.

В кутиках майорових вуст замурашилася іронічна посмішка.

— Визволити? Висмикнути, як ріпку з грядки?

«Смаркач! Поводиться так, наче не розуміє, хто перед ним. Показує, що він тут

— князь Ігор... А сам? Що він знає, що бачить? Пріє в своєму совковому кабінеті

без кондиціонера, дихає одним повітрям зі злочинцями. За копійки відбуває строк

разом з ними. Ще й кирпу гне!» — роззлостився Влад і повторив жорстко,

безапеляційно:

— Якнайшвидше! За будь-яку ціну!

Майор спохмурнів, набицюрився.

«Буде видрючуватися, — здогадався Влад. — Нова, мать твою, «дегенерація».

Амбітніша, дорожча...»

— Розумію вас, але...

120

— Я людина ділова! — відцюкав Влад. — Не буду їздити з торбами, бо час —

це гроші! Та й навіщо? Я хочу покласти хлопця в приватну клініку, де його

вилікують!

— В’язниця, звісно, не клініка. Ми робимо усе, що можемо, але... Наркозалежні

— це специфічний контингент. Їх важко вберегти, — роздумливо пояснив майор.

— Навіть тут, у вашій «цілющій» тюряжці? — глузливо запитав Влад.

Майор нервував його все дужче і дужче, бо замість того, щоб назвати ціну,

теревенив про свої проблеми. Треба було приїхати з адвокатом, а також

організувати декілька дзвінків згори... Аби не комизився.

— Не те, щоб... але... — не збентежився той. — Деякі все ж час від часу

роздобувають певні засоби...

— А ви чого гав ловите? — вжалив його Влад, вже зрозумівши, що зі

«смаркачем» доведеться поморочитися, бо навіть ситий пес може вкусити того,

хто важить на його м’ясо.

Майор глипнув на нього з поблажливим осудом.

— Я працюю тут лише рік. І ловлю, на жаль, не гав, а всіляких «доброчинців»

— батьків, приятелів, охоронців, які намагаються, будь що передати хворим,

тобто в’язням, наркоту чи гроші на...

— Це не мої проблеми! — знову перебив його Влад. — Я хочу, щоб ви —

турботлива, співчутлива людина, допомогли мені врятувати мого хворого хлопця!

— Ви спершу побалакайте з ним, а там побачимо.

Той Ігорчик, що зостався в минулому, схожому на розмиту фреску, якщо не

плакав, був милим хлоп’ям, схожим на сонечко, опушене золотавими кучериками.

Мав круглий ротик з кількома зубками-лопатками, струпик на тім’ячку, який

Віолка вичісувала полегеньку, поспівуючи, й трохи відстовбурчені («як у

батечка») вушка. Він брав його, загорненого в пелюшку, яку Віолка називала

«пелюстиною», й обережно занурював його беззахисне, наче з теплого воску

виліплене тільце у підбарвлену марганцем воду, а потім колихав його у важкій

121

дубовій колисці, яку Віолка випрохала в якоїсь подруги («щоб хлопець змалечку

відчув ритми життя, ритми музики»).

Дратувався, коли наступав на іграшки, які малюк розкидував, коли підріс, й ті

пищали й кувікали. Ревнував його до Віолки, котру хлопець любив дужче... Купив

стареньке піаніно, й Віолка вчила його вистукувати пальчиком гаму... В того

Ігорчика були маленькі, але тверді ручки. В одній він тримав морозиво, а другою

відштовхував його: «Не хочу в дитсадок!» Дивився на Влада, коли той гойдав

його на качелях, з радісним жахом в округлених, обрамлених густими віями

оченятах...

Худющий, пострижений налисо парубок з глибокими тінями довкруж

каламутних очей, синцем на скроні, без двох передніх зубів, зате з татуюванням

на обох руках (довгопалих, як у Віолки), що нахабно погойдувався на стільці в

кімнаті для зустрічей, нічим не скидався на того хлопчака, якого він називав

«огірочком» і якого таки любив колись...

«Невже це одоробло — мій син?» — зчудувався Влад і розсердився на Віолку:

«Скалічила хлопця геніальна праведниця! І доручила мені... Як його тепер

оговтати?»

— Ну что, папик? Так и будем играть в несознанку? — з присвистом, навмисне

розтягуючи слова, запитав парубок.

— Добридень, сину! — через силу вичавив з себе Влад, і очі йому заросилися,

бо вимовив уголос «сину» — й гостра неприязнь поступилася місцем співчуттю...

Наркоман, зек, але... син.

— Здра-сте, господин хороший! — з блазенським поклоном прошепелявив той.

— По-какому-с ботать с вами: по-еврейски, по-татарски, по-консерваторски али

по «фене»?

— По-людськи! — проковтнувши сльози, сказав Влад.

— А это как? Где ты видел людей? На Майями или на Северном полюсе?

Кстати, ты все еще Савойский, или уже Мирзоев?

— Савойський, — буркнув Влад.

— Браво! А я думал, что ты опять поменял шкуру.

122

— Не блазнюй!

Хотів вимовити це по-батьківськи твердо, а вийшло слизько, невпевнено...

— А почему? Здесь такой цирк — обхохочешься! Кто хнычет, того опускают…

в шуты. Я поначалу хныкал, а теперь шутю…

«Язик гострий. В’язниця наточила. Й очі жовті, хижі, як у рисі», — подумав

Влад.

— Даже болею шутя. Только-только с больнички, желтушку подхватил.

Хорошо — не СПИД. — Торкнувся рукою синця — Видишь, злой лепила мне на

прощание штемпель поставил: «Годен к употреблению». Если б я знал, что папик

объявится, поберегся б. А ты как? Все богатеешь и деток мастеришь? Хороших,

настоящих, не то, что я? Костюмчик — дай Бог президенту. Фейс атласный, как

жопа. А торба где? Надеюсь, ты привез мне?..

— Потім! — різко перебив його Влад. — Після розмови!

— Апельсины-мандарины, полкило колбаски! Не надо! Обойдусь! Наркоман —

как таракан: много не жрет. Ему бы что-нибудь вредное, химическое. Ты мне

«колесики» привези, а то я задолжал кое-кому. Нет, лучше лаве дай, а то надоело

раболепствовать. Странное слово, правда? «Раб» — это плохо, а «лепо» —

хорошо. Раболепствовать — значит, быть хорошим рабом. А я плохой раб!

Иногда без «кайфа» ботаю по правде. И меня… употребляют по-всякому. А если

будут деньги…

— Припини! — гримнув на нього Влад. — Грошей на отруту я тобі не дам!

— Тогда зачем ты приперся? — визвірився до нього «раб» — Зачем?!

— Хочу визволити тебе й вилікувати!

Той розсміявся гучно, злісно:

— «Вызволыты»? Раньше надо было! Раньше! Когда я еще человеком был, а не

шутом для всех! «Вызволыты» меня из вонючих лап «правосудия» ты, конечно,

можешь… Денег хватит. А потом?.. Лечить меня будешь? Где? В своем дворце? В

нашенской психушке? Или на Канарах?

— Скрізь, де треба буде!

123

— Лучше в Монте-Карло. Я очень азартный поцык! Мама тебе разве не

говорила? Жертва не только наркодилеров, но и шулеров!

— Мама померла! — випалив Влад, сподіваючись, що хлопець, який над усіх

любив Віолку, схаменеться і перестане дурникувати. Але на очі того й хмарка не

набігла.

— Не удивительно, — констатував байдуже. — Туберкулез — болезнь гениев.

Мамочка была чересчур гениальной для этой жизни. Не понимала, что человеку,

дабы он мог как-то существовать в безысходном маразме, нужен кайф. Она свой

ловила на концертах, сочиняя музычку, а мне — бездарному, бесполезному —

приходилось охотиться за ним с утра… и до утра. Я многое вытерпел, папик, ради

нее! Чтобы не обидеть, не расстроить свою уникальную мамочку, я сдерживал,

как мог, свои дурные наклонности, отказывался, до поры до времени, то от того,

то от сего… И она со мной мучилась, потому что я достался ей по ошибке. Бог

должен был наградить ее другим сыном: духовным-раздуховным. Скрипачом или

монахом. А я с детства хотел все и сразу, любил глотать эту жизнь, не

пережевывая. Попил я ее крови! Сначала без сознанки, а потом… нарочно

испытывал. Хотелось увидеть, что может вытерпеть «духовное» существо,

добывая пропитание и кайф своему бездуховному, ненасытному вампиру.

Оказалось, что все… А мне хотелось, чтобы она хоть раз озверела, опустилась до

меня, твари бездушной, и покусала… Так, чтобы я понял: хрен мне обломится! А

она... Я сказал ей на последней свиданке: «Ты не человек! Ты — цветомузыка!

Тебе пора в рай — на арфе играть!» Теперь, небось, играет! — І, не переводячи

подих, запитав: — Давно?

— Вчора поховали.

— Значит, еще здесь мается. Смотрит на нас, вампиров, и считает свои ошибки.

Тут к нам священник приходит, прикольный такой. Рассказывает, как страдают

души грешных покойников без Бога. Ерунда! Это таким, как мамочка, нужен Бог

и здесь, и там. А мне нет! Я хочу здесь пожить всласть, а потом умереть навсегда.

Я в последние годы называл ее «матушкой Летой» (Лета, если ты помнишь, —

река забвения), потому что она забыла о жизни. Даже во сне слышала музыку.

124

Подхватывалась и записывала. Засыпала и опять подхватывалась… Ей давно

следовало бы умереть. Еще ребенком. Чтобы не мучиться ни с тобой, ни со мной,

ни с этой грязной, жадной, липучей жизнью, которая…

— Припини! — вигукнув Влад. — Це... чорт знає що! Ти ж любив матір! Я

пам’ятаю!

— От любви, папик, к ненависти расстояние — одна копейка! Тебе ли не знать?

Да, любил, пока не понял, что она обокрала меня. Из-за дурацкой гордости

отказалась от денег, которые по праву сына были моими, которые, возможно,

спасли бы меня, защитили… Только недавно, предчувствуя смерть, она

рассказала мне, что ты уже давно не Гресь, а Савойский… Просила, чтобы я, если

доживу до свободы, явился к тебе. А я сказал: «Никогда!» Противно было...

— Не треба нікого звинувачувати. Пізно! — сухо сказав Влад, подумки

подякувавши Віолці за те, що до останнього приховувала від непутящого сина, що

батько в Києві і має гроші.

— А я не обвиняю, — заперечив той. — Наоборот! — І звів очі д’горі. —

Благодарю тебя, мамочка! Если б ты не умерла, папик не вспомнил бы обо мне. А

так он здесь. Такой вальяжный! Наконец, мы вместе! Ты счастлива, правда? Нет?

Тебе по-прежнему не нравится, что я «розмовляю чужою мовою»? Хорошо, я

буду розмовляти твоєй! Вру! Не буду! Та мова, которой ты мне когда-то шептала

ласковые слова, напевала смешные песенки, — не для тюрьмы! В тюрьме, чтобы

тебе во сне не перерезали глотку, не выпустили, шутки ради, кишки, не заставили

лизать яйца за понюшку кокса, нужно изо всех сил притворяться своим и, конечно

же, болтать на «общепонятном»... Папику он тоже не нравится, хотя он уже

давным-давно общается со всеми хотя и украинскими словами, но на чужом

языке. Когда он меня спасет, я поступлю в консерваторию, как сын Виолетты

Русич, и буду разговаривать так, как ты...

— Годі! — підхопився Влад. — Якщо не припиниш, піду!

— Не уходи, папочка! Не бросай меня, родненький! — блазенськи заквилив

синок і наказав йому вже іншим, «тюряжним» голосом: — Сядь!

Влад сів.

125

— Хочеш без лірики? По-чоловічому? Дай мені грошей! Я весь у боргах. Якщо

не даси, мене вб’ють. Не сьогодні, так завтра!

«Отак він шантажував Віолку», — здогадався Влад і мовив твердо:

— Я не маю і ніколи не матиму грошей на карти й наркотики!

— Я тобі дарчу напишу на квартиру, на ноти! Вони дорого коштують! Дуже

дорого! Чуєш? Ті меломани прикнокані, вони ж їх розтягнуть! За кордон

сплавлять! Краще ти продай! Для себе! Й для мене!

— Ні! — відрубав Влад. — Ти вилікуєшся, і тобі знадобиться квартира. А

також кошти!

— На хер? — прошипів хлопець. — Ти що, сліпий? Не бачиш, що я вже не

людина й навіть не звір? Ніх-то! Падло! Я не виживу, бо не знаю, навіщо... Хочу

спокійно... докайфувати. Дай!

— Не дам! — ревнув Влад і вибіг з кімнати.

— Ну що, поспілкувалися? — насмішкувато запитав майор.

— Так. Дякую, — холодно відказав Влад. — Завтра до вас потелефонує мій

адвокат. Поясніть йому, що треба, аби хлопця звільнили... для лікування. І

посприяйте ... максимально. Я в боргу не залишуся!

— Посприяю, — вже без іронії, співчутливо пообіцяв майор. — Ви — чоловік

багатий. Може, й вилікуєте. А тут, — махнув рукою. — Тут таким... язикатим,

норовистим — одна дорога. Самі розумієте, куди...

«Віолка вгадала свою програму. І я вгадав свою. А хлопець — ні», —

повертаючись у Київ, подумав Влад і знову розсердився на небіжку за те, що вона

подалася на той світ замалим не святою, уповитою в славу, а йому залишила

халепу на роки й роки. «Доведеться докорінно змінити своє життя. Занедбати

бізнес, сім’ю, наплювати на свої уподобання та інтереси. Витратити море часу й

купу грошей на лікування... Припустімо, його вилікують. А що далі? Чи захоче

він учитися, чи зможе? Влаштувати кур’єром в одну з фірм? Тиждень побігає і

вколеться... Випровадити за рубіж — програвати там мої, нелегко зароблені

126

гроші? І весь час пильнувати за ним — і тут, і там? Цей хлопець, що вміє лише

базікати й кусатися, пожере моє життя, як ракова пухлина! Але й полишити його

не випадає. Зла кров, отруєна наркотиками, але своя, рідна...»

Щоб не думати про тяжкий хрест, який кинула йому на плечі Віолка, вирішив

забавити себе спогадами про успішний шлях угору, про щасливі миттєвості з

Лією. Але не вийшло. Роки спресувалися в один сірий, втомливий, довжелезний,

сповнений метушні і клопотів день та коротку ніч без сновидінь, і він не зміг

видлубати з них жодного унікального, яскравого спогаду, жодної щирої,

задушевної розмови з Лією, жодної часини, яку він міг би назвати воістину

щасливою. Як чоловік, а не як бізнесмен. Як бізнесмен, він міг пишатися

результатом — банківськими рахунками з багатьма нулями, а як людина?..

Й здалося йому, що поруч сидить Зет і, не дивлячись на нього, зудить своє:

«Повторюю, нам лише здається, що мерзотник живе довго й навіть щасливо,

а насправді його Час збігає швидше, ніж Час достойної людини. Гадаю, що він є

хаотичним, а відтак, нецікавим і швидкоплинним...»

— Я не мерзотник! Я успішна, цілеспрямована людина, яка живе осмислено й

не тринькає свій Час на всіляку херню! — з серцем прокричав йому Влад. Зет,

почувши це, зайшовся глумливим сміхом, схожим на вереск клаксона.

— Час — це гроші, дурню! Час — гроші! — аж синіючи від безсилої злості,

вигукнув Влад.

Молодик ураз постарів, зробився схожим на Пернатого й з пафосом вирік:

«Час — це, власне кажучи, особистий Бог індивіда! Чим гострішим є відчуття

Часу, тим більше в людині Бога. Тим очевиднішою є програма й світлішим —

посмертний образ!»

— Пішов ти!.. — матірно вилаявся Влад і замалим не врізався в автівку, що

тяглася попереду. Різко загальмував і, побачивши, що поруч нікого нема, згірчено

подумав, що хочеш-не хочеш, а доведеться ще раз сходити до Асенізатора.

Але не сходив. Ніколи було: зустріч з партнером, прийом в індійському

посольстві, вечеря з міністром та його коханкою в заміському будинку. Мірзоєв

127

приїхав з новими пропозиціями. Був веселим, благодушним. Отже, Айна не

поскаржилася. Купив їй за це сережки з андорськими топазами. Підполковник

розчарував його: ніхто в Спілці художників не знав скульптора на прізвище

Пернатий, але пошуки тривають. Марія Яківна підшукала йому симпатичного,

чепурного бодігарта — в минулому чемпіона з вільної боротьби.

Щовечора, перед сном, Влад тричі проказував «мантру» і спав, як колись,

міцно, без сновидінь.

Лише під кінець другого тижня згадав про хлопця і викликав адвоката.

— Я, звісно, можу домогтися, щоб його звільнили достроково, — сказав той. —

Але чи варто? Там за ним наглядають, підліковують його. Проте лише

підліковують, оскільки вилікувати наркомана, який не хоче одужати, ще нікому

не вдавалося. Хто знає, як він поведеться, опинившись на волі? Я раджу вам

допомагати йому грошима, ліками, підтримувати морально, а там... життя

покаже...

— Я подумаю і зателефоную вам наступного тижня, — пообіцяв йому Влад. А

коли той пішов, подумав, що правник має рацію: він навряд чи зможе, принаймні

зараз, опанувати знавіснілим хлопцем. Та й чи варто розумній, енергійній людині

калічити своє життя задля, м’яко кажучи, пустоцвіта?

«Грошей, звісно, треба дати. Але не йому, а майорові. Хай пильнує, щоб хлопця

не кривдили. Ліками забезпечувати, продуктами, а коли вийде на волю... оженити

з якоюсь працьовитою селяночкою, яка мріє про життя в столиці». — вирішив

насамкінець.

І заспокоївся. Суботу й неділю збавив з Айною і дітьми в заміському будинку.

Поплюскався у басейні, вигрівся на сонці, подрімав у гамаку, поласував

шашликом й прибув у понеділок в офіс спокійним, благодушним і впевненим у

собі, як умиротворений ідол...

А там... засмагла, життєрадісна Лія перешіптується з Марією Яківною.

Бірюзова сукня «від кутюр», сережки з діамантами, туфлі на височенних

підборах. Волосся вже не руде, а пекельно червоне, а скроні чорні, наче вигорілі

128

вуглинки. Погладшала, правда, але не споганіла. Бюст, як у Софі Лорен. А

кричала, що пропаде без нього. Вірніше, без його грошей. Видко, підчепила

якогось заможного старигана...

Побачила Влада й, радісно ойкнувши, метнулась до нього. Мазнула вустами

щоку:

— Привіт, Владику! — наче днями розлучилися полюбовно... — Я до тебе на

хвилинку. Попрохати автограф!

Довелося запросити її в кабінет і замовити для неї каву.

— Бачу, що в тебе все о’кей! — зручно вмостившись у кріслі, проспівала гостя.

—Сім’я, діти, нафтодолари. Рада за тебе. Справді рада! Я також на долю не

скаржуся. Навпаки. Рік тому вдало вийшла заміж!

— Скільки років дідусеві? — пожартував Влад.

— Тридцять три! — переможно випалила Лія. — Красень, бізнесмен,

американець з ірландців. Два отелі на Майямі, мережа квіткових магазинів!

Відтак, я також американка. Пощастило мені, правда? Прилетіла на пару тижнів

— продати квартиру й залагодити одну невеличку справу.

Вийняла з торбини довгу, тонюню цигарку й, не спитавши дозволу, запалила. В

його святому святих, де він навіть собі не дозволяв палити.

«Вона завжди була такою... американкою... Ні на кого не зважала, ні з ким не

рахувалася... А тепер ось... дісталася Майямі, пташка-фенікс. Поки я тут товчуся,

як Марко в пеклі, вхопила Ягве за бороду, тобто, якогось пришелепкуватого

ірландця... І ні клопотів, ні марень», — з досадою подумав Влад і, насилу

подолавши бажання виштовхати жінку з кабінету, запитав: — Ну, з чим прийшла?

— З приємними новинами. Перша: я відмовляюся від аліментів, отже, ти

заощадиш гроші. Друга: мій Річ, тобто Річард, хоче вдочерити мою Ханночку.

Отже, треба, щоб ти дав згоду... — Лія вихопила з торбини папку, розкрила її:

— Тут моя відмова. А це твоя згода... Підпиши!

«Та що ж це таке? Син у в’язниці, а доньку збираються вивезти, наче якусь річ,

в Америку й подарувати їй там нового батечка?» — обурився Влад і змів папку зі

столу.

129

— Чорта з два!

— Чому?! — вирячилася на нього Лія.

— Тому, що я не якийсь там донор сперми... для всяких!.. Моя донька має

вітчизну і має батька — шанованого й багатого!

— Твоя донька?! — піднімаючи папку, верескнула Лія. — За десять років ти ні

разу...

— Я сплачував тобі аліменти!

Лія підхопилася.

— Ти... ти називаєш ті копійки, які час від часу надсилав нам, аліментами?! Ти

бодай раз поцікавився, як ми «жирували» на твої «аліменти»? Я... хіба що

повітрям не торгувала, щоб зростити Ханну, а тепер вона твоя?!

— Не верещи, а то викличу охорону! — попередив її Влад. Бридливо

скривившись, але спокійно, бо лемент Лії (так бувало й колись) причинив йому

впевненості, навіть збадьорив його.

— Викликай! І охорону, і тих бандюків, які десять років залякували мене, щоб я

не поскаржилася, не подала на тебе, злодюгу, в суд! А тепер я нікого не боюсь! У

мене тепер є заступники: чоловік і держава, в якій дотримуються законів!.. Я

звернуся в посольство і...

— Мадам, особисто ви можете котитися, куди вам заманеться: в свою державу

чи скунсові під хвіст. А дівчина залишиться тут, що б ви не витворяли, —

незворушно парирував він.

— З ким вона залишиться? З тобою?!

— Атож. Вона житиме зі мною. А не схоче зі мною — житиме в своїй квартирі,

яку я не дозволю тобі продати, бо я залишив її не для того, щоб ти її продавала, а

доньці. Я найму їй гувернантку, до повноліття, а потім хай вона сама...

Щоки Лії запалахкотіли так, наче сльози, які порснули з її очей, ошпарили їх.

— Ти падлюка! Мало того, що ти вбив мого батька?! Хочеш ще й доньку?! Не

дам!

Коброю метнулась до нього, обхопила пазуратими руками шию:

— Я задушу тебе! Вб’ю! І мене виправдають!

130

Ввійшла Марія Яківна з тацею. Принесла каву. Злякано зойкнула, але в цю мить

ошаліла жінка не чула нічого, крім голосу своєї роками тлумленої ненависті.

— Кілерів найму, щоб усіх вас... Щоб і дім спалили, й усе майно!..

Влад з силою туснув її в груди. Вона заточилася і впала, незграбно, на бік,

оголивши ще молоде пружне стегно.

— От курва! — просичав собі під ніс Влад і звернувся до ошелешеної Марії

Яківни: — Ви чули, чим погрожувала мені ця особа?

А та — ні пари з вуст.

— Чули чи ні? — визвірився він до неї.

— Так, — шелеснула референтка.

— Викличте міліцію. Нехай мадам депортують спершу в американське

посольство, а звідтам на «батьківщину»!

Марія Яківна кивнула, але метнулась не до телефону, а до родички, яка,

схлипуючи, спиналася на ноги. Обійняла її: — Ходімо, Лієчко! Ходімо! — й

потягла до дверей.

— Я сказав: викличте міліцію!

— Проведу гостю і викличу! — вперше за багато років огризнулася секретарка

— догідлива, покірлива! — й хряснула дверима.

«Свій до свого по своє?» — потираючи шию, роздратовано просичав Влад: —

Треба звільняти!.. А дівчину я їм не віддам. Дисиденти! Безбатченки! Всю

ментуру, всіх журналюг на вуха поставлю, а не віддам!.. »

Спробував працювати, але не працювалося. В голові гупало, наче там хтось

масло збивав по-дідівськи. Може й собі податися на Майамі з якоюсь лялькою?

Ніхто не телефонував, отже, референтка на місці й бреше всім, що його нема...

Така ж, як Лія. Змія потаємна!

Подався в кімнату для відпочинку. Впав на канапу й заплющив очі,

сподіваючись побачити «кіно» про минуле: будь-яке, аби перебити загрозливе,

задушливе відчуття, що все рветься, все шматується і в ньому, і довкола нього.

Але нічого не проявилося, не уявилося. пітьма коливалася в очах. В ній,

скрутившись у вузлик, ціпенів його Час, а поза пітьмою одна за одною

131

підламувалися крокви будівлі. яку він зводив. Не самі собою, ні! Хтось

підламував їх, невидимий, неспинний, як фатум.

Трохи полежав, лихий, напружений, наче вмочена в отруту стріла, готова в

будь-яку мить вихопитися з тятиви й уразити ціль, яку ще не бачить, але

передчуває і подався до Асенізатора.

Знову був останнім. Але на цей раз розмовляв з ним відвертіше. Домагався,

щоб той виявив чи справді якась стороння сила руйнує його життя, чи може він

сам важить на нього, вірніше якась психічна недуга змушує його бачити те, чого

нема і занадто перейматися тим, що є.

Проспав у нього вдвічі довше, заплатив удвічі більше, зате вийшов на вулицю

легким і вільним, як нагазована повітряна кулька що вихопилася з людських рук і

полинула вгору, до хмар.

Забув усе. що гнітило його, забув, що заплатив Асенізаторові аж тисячу

доларів. Навіть ім’я своє забув. Стояв на тротуарі, не відчуваючи плину часу,

зачудовано розглядав людей, сонце, яке то показувало йому свій сліпучий лик, то

затулялося хмарною паранджею і радів що існує, допоки водій не вийшов до

нього і не взяв його попідруч:

— Ходімо, Владиславе Петровичу!

— Куди? — запитав він, не розуміючи, то це

— В машину.

— В яку?

— У вашу.

«Виявляється я маю машину». — здивувався він і дозволив тому провадити

себе.

Запитав недовірливо, побачивши «беемве» кольору свіжих вершків:

— Ви не помиляєтеся? Це справді моя?..

— Ваша, ваша! — підтвердив водій. — Сідайте

«Я маю отакенну автівку! Значить маю гроші? Де я їх роздобув? Невже вкрав?»

— розгублено подумав Влад і сказав задкуючи:

132

— Ви мабуть переплутали мене з кимось. Я аспірант. Маю лише велосипед і

дружину, яка не працює.

— Сідайте, сідайте, Владиславе Петровичу! Це справді ваша машина. Одна з

п’ятьох!

— З п’ятьох? — ще дужче розгубився він — А навіщо мені аж п’ять?

Водій скрутно похитав головою

— Я чував, що так буває, але не вірив...

— Що буває?

— Така халепа. Мій родич, він шоферує у Таріела, розповідав, що той. коли

повертається від цього психа-аналітика, геть нічого не пам’ятає. Каже, що він

лікар. Працює за копійки на швидкій, а перед тим був гінекологом і підпільно

абортував школярок...

— Тарієл? Який ще Тарієл? — не зрозумів Влад.

— Ваш приятель. Мільйонер. Сідайте!

Влад сів.

— Куди поїдемо? — запитав водій. — В офіс чи додому?

Влад спробував згадати, як виглядає його офіс, де знаходиться його квартира,

але не зміг. Голова була пустою, як пограбований сейф. І серце нічого не

підказувало. Вовтузилося в грудях радісно, мов нагодоване щеня.

«Це сон. Фантастично щасливий сон. Казка про злидаря, який чудом забагатів,

— подумав він і, розсміявшись, сказав:

— Везіть в офіс.

Треба ж бодай уві сні побачити те, про що ніколи навіть не мріялося.

– Ви не турбуйтеся. У Таріела це минає і у вас мине. Забудете погане й

пам’ятатимете лише добре, — загальмувавши перед будинком, який видався

Владові не офісом, а палацом, сказав водій. — Звісно, якщо захочете. Бо одному

багачеві, свояк розповідав, не захотілося нічого пригадувати: таким немилим було

йому все, й він зрікся свого імені, майна і забомжував. А був цабе...

133

Допоміг Владові вийти з автівки:

— Ідіть за мною, — і запровадив його у приймальню.

— Маріє Яківно, передаю вам шефа. З рук у руки.

Жінка, що сиділа за офісним столом і щось писала, здивовано глипнула на

нього, потім на Влада.

«Зараз вона скаже: це не шеф! — і сон урветься», — подумав Влад. Аж ні.

— Чудово, — зимно буркнула та і простягла йому листок паперу. —

Підпишіть!

— Що це? — взявши листок, запитав Влад.

— Заява на звільнення за власним бажанням.

«Мабуть, це секретарка. Впізнала мене. Отже, сон триває, — зрадів Влад. —

Одягнена скромно, але зі смаком. Розумні очі. Немолода. Саме те, що треба.

Дружині б не сподобалося, якби в моїй приймальні крутилася якась напівгола

дівонька».

Привітно посміхнувся жінці:

— Ви знайшли кращу роботу?

— Ні, — не дивлячись на нього, коротко відповіла та.

— Чому ж хочете звільнитися?

Жінка відмовчалася. Він повернув їй заяву і сказав м’яко, приязно:

— Маріє Яківно! Можливо, у вас є якісь поважні причини, але... Я не хочу, щоб

ви пішли. Ви мене повністю влаштовуєте!

— Дякую! — зашарілася та і відчинила перед ним двері. Він вдячно

посміхнувся їй. Ввійшов рішуче, впевнено... й заціпенів біля порога, вражений

розмірами й інтер’єром свого кабінету.

«Хто я? Генсек? Міністр? Спадкоємець американського мільярдера? На біса

мені такий розкішний офіс? Може, я нащадок Рюриків? Звісно, ні». Хотів було

вийти, але цікавість узяла гору. Обережно ступив на килим і покрався до

найближчої книжкової шафи. Й пішов, пішов вздовж шереги шаф, обмацуючи

поглядом книжки. Філософія, історія, богознавство... Може, я професор

філософії? Еге ж! Придбав усі ці скарби за професорську зарплатню!..

134

Підійшов до стола. Задивився на комп’ютер: невже мій? Сів у крісло і відчув

себе маленьким-маленьким перед розкішшю, яка його оточувала. Подумав: «Щоб

набути все це, і трьох існувань мало». Оглянув свої руки: білі, випещені. Нігті

полаковані. «Чорт! Може, мене підхопив вихор часу й закинув в моє майбутнє

життя, де к князюю і відродженій Україні-Руси? Хтось нещодавно розповідав

мені про час, щось непевне, небезпечне. Може, мій час спресувався і я прожив

впродовж одного життя цілих три?»

Машинально присунув до себе папку, що лежала перед ним, відкрив її, почав

читати... Тут нічого не забулося. Все було знайомим і зрозумілим. Ці документи

він мав підписати ще вчора. «Але чому Савойський? Савойський був М. А., а я —

В. П. Гресь. А тут — В. П. Савойський. Плутанина якась! А може, я в. о.

Савойського, який невимовно розбагатів?»

Рука сама потяглася до ручки, сама підписувала все, що треба було підписати, й

сама натисла кнопку виклику. В кабінет ввійшла Марія Яківна. Очевидно, водій

розповів їй про візит до психоаналітика і його наслідки, бо очі жінки полум’яніли

відданістю і співчуттям. Вона навшпиньки підійшла до стола, взяла папку й

пошепки запитала:

— Приготувати вам каву?

— Так! — сказав він.

— З вершками чи без?

— Без.

— Може, з коньячком?

— Еге. І з тістечком.

«Питається, чого я їздив до того, як його, якщо все так добре? Не просто добре,

а чудово! — відкинувшись на спинку крісла, подумав Влад, мліючи від щастя, що

затопило все його єство. — Вочевидь, мою дружину, яка кохає мене,

гарнесеньких дітей, купу грошей і море часу, щоб жити яскраво, повносило,

насолоджуватися кожною миттю, довго-довго... в колі родини. А неприємності?

Були якісь, але вже нема. Й нічого мені не треба, крім того, що є...»

135

Секретарка принесла каву і, ковтаючи сльози, залопотіла про якусь «нещасну

Лію» та її дівча, котре хоче жити з матір’ю.

— Я не розумію, про що йдеться, — признався він, але раз ви вважаєте, що

треба їм допомогти, допоможу...

І поїхав додому. Хотів запитати у водія, як кличуть його дружину, дітей, та

коли побачив, у якому будинку замешкує, впав у ейфорію, близьку до релігійного

екстазу, й забув про свій намір. Зачарувався безіменною дружиною і безіменними

дітками, й щоб не викрити себе, називав її «коханою», а їх — «ластів’ятами».

Любився з нею довго й натхненно. Спав, як убитий. Вранці пригадав її ім’я, а

також трафарет своєї біографії. Пригадав лише свідомістю, як щось давнє і

несуттєве, бо серце бездумно виспівувало високу світлу мелодію щастя і не хотіло

перейматися нічим, крім неї. День за днем. Цілий тиждень. А потім зателефонував

майор.

— Пане Савойський, цієї ночі помер ваш син.

— Який син? — не одразу зорієнтувався Влад.

— Ваш син, — в голосі осуд і розгубленість. — Ігор Гресь.

— Іго-ор? — протягнув Влад і пригадав свій візит у в’язницю. Але, знову ж

таки, не серцем, а лише свідомістю: помер Ігор Гресь, пішов услід за матір’ю.

Запитав машинально:

— Чому? Що сталося?

— Це окрема розмова. Я ще не маю висновку патологоанатома. Зараз йдеться

про те, хто його ховатиме: ви чи ми?

— Звісно, я.

— В нашому місті чи в Києві?

«У вашому? На кладовищі з танцмайданчиком?» — замалим не розсміявся

Влад. — Звісно, в Києві...

— Приїздіть завтра. З відповідним проханням.

— Прийдуть мої люди і все залагодять, — сказав Влад і вимкнувся.

Годилося б потужити, але не тужилося, бо прикра новина не торкнулася серця.

А мозок сприйняв її, як факт. Прикрий, але не трагічний. «Помер, вочевидь, від

136

передозування. До того йшло. Зів’ялий листок упав з дерева життя на землю.

Треба поховати», — подумав Влад й згадав похорони Віолки. «Цікаво, чи

Пернатий заявиться на цей раз? Треба впильнувати».

Потелефонував адвокатові: підготуйте всі необхідні документи і відвезіть

майорові. Референтці: організуйте дозвіл на поховання хлопця біля матері й самі

похорони. З квартири матері. Начальникові охорони: займіться доставкою тіла. І

насамкінець — підполковникові, який розшукував Пернатого: влаштуйте

цілодобове чергування біля тіла. Якщо скульптор заявиться, захопіть його і

утримуйте в кайданках.

І поїхав у спа-салон: розім’ятися і поплавати перед службою. Тішився, що

смерть хлопця не зіпсувала йому настрою. Згадав слова Зета про те, що Бог

вилучає дочасно з круговерті життя зайвих людей, тобто таких, які не виконують

свою програму.

Жаль, що не всіх одразу. З деякими доводиться морочитися і морочитися.

«Бувають дні, коли я запитую себе: «Навіщо ти живеш, навіщо трудишся,

чоловіче, якщо твоя праця не поціновується суспільством?» — признався йому

колись Професор. — А що таке суспільство? Для мене це сукупність індивідів, що

можуть мислити. Кожний індивід є клітиною великого вселенського мозку, який

ніколи не спочиває. Вірніш, мав би не спочивати, мав би розростатися й

мудрішати. Ви відчуваєте, що мозок той стає помисливішим, потужнішим? Я —

ні. Бо з року в рік зростає кількість клітинок, які відмовляються функціонувати.

Працює лише якась частина кори — найагресивніша, найцілеспрямованіша, а

решта запливає то кров’ю, то жиром, розкладається, висихає. Я все частіше й

частіше почуваюся здоровою клітиною в неоперабельній пухлині. І не лише я. Є

ще кільканадцять сотень, можливо, тисяч клітин у, так би мовити, українській

частині мозку, які ще мислять, а відтак, ще живуть, ще пориваються здолати

мільйоноклітинну пухлину, але навряд чи їм удасться бодай загальмувати розпад.

В інших сегментах мозку відбувається те ж саме. Хто, скажіть мені, може

зупинити цей жахливий процес? Хіба що Бог міг би прооперувати наш хворий

137

мозок, відсікти мертве, не пошкодивши живого. Звісно, якщо він є, і якщо не

зрікся свого творіння».

«Треба якось навідатися до старого, дати йому грошей. Бідує ж мабуть», —

розчулено подумав Влад.

Життя було чудовим, попри нашестя смерті, бо вона не важила на нього.

Товклася під міцними мурами його «замку» й хапала слабаків, які замешкували у

тонкостінних будинках, в’язницях, а то й простонеба і не могли купити собі

здоров’я, заплатити «асенізаторам» за відбілення свідомості, відтак, убивали її

горілкою та наркотиками, й смерть лише підбирала їх, як браконьєр оглушених

динамітом пічкурів. Смерть знає, хто вичерпав свою програму, а в кого все ще

попереду. Вона — Сівілла, що вгадує волю Часу й, звісно, думки людини. Якщо

та тремтить і затуляється від неї, вона прибирає її зі світу, а якщо людина вдає, що

не бачить її, не відчуває її присутності, відступає і «ощасливлює» своєю увагою

інших, боягузливіших.

Наплававшись до солодкої втоми, Влад поїхав в «Телесик» і накупив дітям

іграшок — дівчинці ляльки, а хлопцеві — залізницю й дорогий срібистий

пістолетик. Далі подався в ювелірний салон — порадувати Айну якоюсь

ексклюзивною цяцькою. Тільки переступив поріг — заойкав мобільник, той, що

для найближчий. Незнайомий номер?

— Слухаю.

— Добридень, Владиславе Петровичу, — голос високий, ламкий.

Напівдитячий.

— Хто це?

— Ваша донька. Аня.

— Ханночка?

— Я хочу зустрітися з вами.

«А маєш! Чого це раптом?»

— Де? Коли?

— Сьогодні. О десятій. В парку. Біля пам’ятника Ватутіну.

138

— Так пізно?

— Я за містом. Далеко.

— Сама?

— Так. Пішла з дому. Мене шукають. Тож нікому не розказуйте, бо мене

впіймають...

«Дівча не хоче в Америку, — зрадів Влад. — Ховається від «солодкої парочки».

— Приїдете?

— Неодмінно!

Купив Айні кулон з чималим смарагдом, а втікачці — на радощах — тоненьку

каблучку з бірюзинкою. І поїхав додому. Діти зраділи подарункам, а дружина

подякувала, але не поцілувала... Сльоза на вії...

— Що з тобою?

— Нічого.

— Ти здорова?

— Так.

— А все ж таки?

— Залік не склала.

— Не знала?

— Запізнилася.

— Ха-ха! Дай-но мені залікову!

— Навіщо?

— Завтра складу.

— Ні, ні! Я сама!

— Як знаєш.

— Повечеряєш?

— Ні. В мене ділова зустріч.

І подався вечеряти в «Макогін». Просидів там у гаморі (за своїм столиком) дві

години. Трохи випив, чимало з’їв (млинці, вареники, борщ з пампушками). Дав

якомусь прохачеві десятку. І, відпустивши водія, поїхав до Ханночки.

139

Просидів біля пам’ятника півгодини, згадуючи, як сторожував у Лаврі, як

годинами стовбичив під консерваторією, виглядаючи Віолку, як затужив, коли та

призналася йому, що не хоче заміж, бо мріє стати композиторкою... А Ханночки

— катма. Подумав: «Мабуть, упіймали», — й підвівся. Аж тут вона виступила з-за

куща — тоненька, руденька, джинси, блейзер, рюкзачок. Подала йому знак, щоб

ішов за нею і, тримаючи праву руку в кишені, майже побігла зі світляного кола в

сутем’я. Він наздогнав її, притулив до себе:

— Драстуй!

— Присядьмо! — сказала вона, показавши на лавочку під розлогим кущем

бузку.

Присіли.

— Радий бачити тебе, — сказав Влад, поклавши руку дівчинці на колінце.

— Дякую, — чемно відповіла Ханночка.

«Лія замолоду була вродливішою, яскравішою», — відзначив Влад і взяв її за

руку.

— Що сталося?

— Ви знаєте...

— Ти справді втекла?

Дівча притакливо схитнуло головою:

— Поїхала в Обухів до однокласниці.

— Чому?

— Мама не хотіла, щоб я принижувалася перед вами. Вирішила судитися. А суд

— це тяганина, істерики, втрата грошей. Розумні люди не судяться, а

залагоджують свої справи самі, полюбовно... Чи не так?

«Міркує, як Савойський. Той страх як не любив позиватися. Вирішував усі

справи... по-всякому. Але завжди з вигодою для себе», — подумав Влад і згідливо

схитнув головою.

— Ти не хочеш їхати в Америку?

— Навпаки! — дивлячись йому прямо в очі, з викликом промовила дівчина.

140

— Чому? — запитав з докором Влад. — Ти маєш чудове житло в одному з

найкращих міст світу...

— ...де кантуюся сама. Вже два роки, — відвернувшись від нього, сказала

дівчина. — І жодна людина в цьому розпрекрасному місті не любить мене!

— А там тебе любитимуть? — вловивши в її голосі неприязнь, сухо запитав

Влад.

— Авжеж! — заусміхалася Ханна. — Річ одразу полюбив мене. Каже, що я

схожа на його молодшу сестру, яка померла малою. Він дуже добрий, веселий.

Ми ходимо в кіно, на виставки, в кафе!

«Схоже, дівча закохалося в маминого півника», — стривожився Влад і запитав:

— Скільки йому років?

— П’ятдесят. Але він дуже-дуже молодий!

«А Лія казала, тридцять. Брехуха!» — повеселішав Влад і поцікавився, чи той

багатий.

— Навряд, — сказала Ханночка. — У нього дві квіткові крамнички і розарій за

містом. Я хочу разом з ним вирощувати троянди й продавати їх у нашій

крамничці.

«Отже, підстаркуватий квітникар. Злидар, — з задоволенням констатував Влад.

— Суд навіть без хабара стане на мій бік».

— Ти можеш вирощувати їх і тут. В моєму заміському будинку...

— Я не можу тут, — відцюкала Ханночка і вийняла з рюкзачка папочку, з якою

приходила Лія. — Підпишіть, що ви зрікаєтеся мене! Будь ласка!

— Я не хочу зрікатися тебе! Я багатий, навіть дуже багатий...

— Сьогодні!

— А завтра буду ще багатшим!

— Мій дідусь також був багатим. Аж раптом суд, тюрма...

— Мені це не загрожує. В мене чесний, легальний бізнес. Я не приятелюю з

бандюками!

— Мама казала правду: це ви підставили його!

— Не повторюй чужих дурниць!

141

— Це правда!

— Менше з тим! Тепер ти — моя спадкоємиця. Колись ти успадкуєш чверть

мого майна. А якщо я зречуся тебе — отримаєш пшик!

Ханночка саркастично підсміхнулася:

«Десь-колись», «чверть» або «пшик». — і перейшла на «ти»:

— Не хочу я твого майна! Підпиши!

— Ні!

— Хочеш помучити маму? Ще і ще?

— Я хочу, щоб ти...

— Я ненавиджу тебе! — просичало дівчисько. — Якщо ти не відпустиш мене...

матимеш пекло! І твоя дружинонька, і твої дітки матимуть пекло! Я буду щодень

влаштовувати скандали, всілякі халепи, буду скаржитися на тебе журналюгам,

обливати вас помиями. Стану повією і скрізь брехатиму, що це ти звів мене!

«Так воно й буде, — подумав Влад. — На біса вона мені, доня шльондри, онука

урки?»

Взяв папку, вийняв «зречення»

— Маєш ручку?

Ханночка подала йому ручку. Він розмашисто підписався. Кинув ручку під

ноги:

— Все?

Ханночка не відповіла. Сховала папочку в рюкзачок, підвелася, і, відступивши

назад, прошипіла:

— Сподіваєшся, я подякую тобі? Я можу!

Вийняла з кишені пістолет і спрямувала на нього:

— Це пістолет діда. Незареєстрований. З глушником. Я хотіла ляснути тебе ще

тоді, коли ти сидів на лавці біля пам’ятника. Куля в потилицю — і жодних

проблем! Дід відомщений. Я спадкоємиця. Вільна пташка. В мами алібі. В мене

також. Вона в гостях. Я в подруги. Але мені захотілося дати тобі шанс. Вирішила:

лясну, якщо не підпишеш. А тепер мені хочеться ляснути тебе за е, що підписав!

142

«І так погано, і так — зле. Логіка Савойського, — шумнуло в голові Влада. —

А люди ходять собі. Десь там... Музика... Не почують. А ця... цілиться в обличчя,

щоб спотворити... посмертний образ до невпізнання».

Зціпив руки на колінах, щоб дівчисько не побачило, як ним колотить, і

промимрив:

— Завтра похорони. Помер мій старший син.

— Чудово! — випалила Ханночка. — З ним тебе і похоронять!

«Можуть. Перетворять все на шоу. Падлюка Пернатий принесе два брудні

погруддя. Всі дивитимуться лишена них і цокатимуть язиками: «Ц-ц-ц... А ми

думали, він порядний...» і «Яблуко від яблуні...» Чорта з два! Вихоплю пістолет...

Ні. Встигне стрельнути. Треба забалакати, спокусити... Еге ж! «Савойських

можна спокусити хіба що грошима», — засвербіло в скроні. Він перевів подих і,

затинаючись, пообіцяв:

— Я відпишу тобі чверть своїх активів. Вже завтра.

— Я матиму їх без твого підпису! — презирливо відгукнулася Ханночка,

цілячись нижче. Туди, де серце...

«Савойський відповів би так само. Це він цілиться в мене. Він промовляє...», —

розпачливо подумав Влад і відчув у похололому серці жар кулі, що розриває його,

тріск судин, гаряче шумування крові, що заповнює нутро. Прохрипів:

— Половину!

— Мало!

— Все! — видихнув він, і з чорноти, в яку він провалювався, вихопилося щось

гостре, сріблясте, як скальпель: «Дурко! Краще вмерти, ніж... Чужі тарілки

вилизувати?» — й перетяло йому глотку...

— Пішов ти на х..! — вигукнула з-за чорної завіси онука Савойського. І час

розпався на колючі клинцюваті літери, з яких була складена його мантра...

«Життя після смерті, — отямившись, подумав Влад і заобзирався: — Таке ж, як

і до... Лише людей не видно. Й тихо, як у пущі...»

Обмацав себе. Цілий. Барсетка поруч.

143

«А може, кіно? Чергова серія? А насправді нічого не було? Авжеж, не було! Ні

пістолета, ні онуки диявола. Було марення, яке замалим не вбило мене. Накотило,

як хвиля на берег, і відступило».

Поглянув на годинник. Друга година ночі.

«Цікаво, телефонувала мені Ліїна доця, чи ні? — Вийняв з барсетки мобільний.

— Так. Але на зустріч не прийшла, а я, очікуючи її, вигадав собі казна-що. А

дружинонька не похопилася, не потелефонувала. Нема чоловіка — й добре. А я їй

— смарагди?!.»

Підвівся. Потупцяв ногами. «Живий! Але треба після похорону хлопця це раз

поїхати до Асенізатора. Щоб вичистив з пам’яті цю маячню... А дівчину не

відпущу. Принципово! Нехай скандалять, нехай судяться. Переживемо!»

Машина не випарувалася. Квартира також. Айна, звісна річ, спала, але чомусь

не на подружньому ложі, а в дитячій кімнаті, на канапі няньки. Мабуть, Тімур

застудився або Лейла вередувала.

Випив трохи коньячку, запарив каву. Випалив цигарку. Почудувався, що й досі

побоюється Савойського, звичайного чоловіка, змушеного нехтувати законами,

щоб вижити в гнилому, наскрізь кримінальному суспільстві.

«Це від Самуїла. Кумедний був чоловік. Заляканий життям. А «дядя Моня»

життя не боявся. А може, й боявся, проте до останнього грав свою улюблену роль

— несхитного, назагал справедливого Мефісто... Передав мені своє прізвище, свій

бізнес, бо час таких як він уже минав. Спочиває собі тепер в лоні Авраама, де

нема Часу, й, отже, пам’яті. А тобі, чоловіче, як клімактеричній бабі, всяка

містика мариться. З перевтоми, бо ти надто сумлінно виконуєш свою програму...»,

— кпив він з себе. Проте відчуття, що якась невсипуща, невблаганна сила

толочить його життя, не полишило його...

На подвір’ї перед п’ятиповерхівкою веселенько цвірінькали горобці, з

напівусохлої яблуні поважно, гортанно, як арабський шейх, каркав ворон, а може,

ворона. Якась молодичка, достоту Віолка, гуцикала візочок, в якому кувікало

144

немовля. Тінь від яблуні мережила схожу на сухий стручок бабусю, що сиділа на

лавочці, спираючись на костур, і зяпилося на Дениса Романовича — адвоката,

який, виглядаючи Влада, тупцював перед входом у під’їзд і палив цигарку.

Побачивши його, адвокат викинув її, незагашену, в урну й привітав його

скрушним покивуванням голови.

— Ну, що там? — запитав Влад.

— Замордували хлопця, — зітхнув адвокат. — Всю ніч били його і все інше.

— За що?

— Заборгував багатьом, а розплатитися не мав чим. Та й не любили його там...

— Хто вбивав?

— Слідство триває, але... Гуртом мучили. А на світанні добили. Заточкою в

живіт. Потім провалили череп. Розтовкли обличчя. Звірюки!

«Віолка забрала. Щоб не мучився, — подумав Влад. — А він мучився. Довго-

довго, бо година страждання тягнеться довше, ніж мирний день. Щоб більше не

кортіло на землю», — і сльози набігли йому на очі.

— Дай мені цигарку, — попрохав адвоката. — І йди... А я... трохи постою...

Той дав йому цигарку, клацнувши запальничкою: — Це ще не все.

— Потім, потім, — змахнувши з ока сльозину, сказав Влад, і адвокат пішов.

Ворон каркнув: «Дар-ма!»

«Еге ж... Дарма Віолка народжувала хлопця. Дарма недосипала, ростила,

піклувалася. Дарма я його купав. Дарма купував іграшки..! Все дарма. Навіть якби

я дав йому грошей, це б не допомогло. Він був приречений. Якби я прислав

адвоката, й бандюки прочули б, що хлопцеві світить воля, закатували б одразу. З

заздрощів. Отже, не треба розкисати. Треба поглянути на те, що сталося, тверезим

оком. Він відійшов, бо мусив відійти. Щоб звільнити мене від марних турбот, щоб

я не сіпався, а діяв... І за себе, і за нього — невдалого, неспроможного...»

— Владиславе Петровичу!

Влад озирнувся. Блідий, як мрець, Саламаха — начальник охорони, стояв,

затуливши своїм двометровим тілом вхід у будинок, і плачно лопотів:

145

– Владиславе... Шефе... Петровичу! Слава Богу, що ви прибули! Воістину

слава! Во віки віків! Амінь! Прикривав лівою рукою серце, а правою клав

попереду себе замашні хрести.

— Що сталося?

— Лихо! Диявольське... Хай воскресне Бог! Хай розточаться...

— Відставити! — прикрикнув на нього Влад, не розуміючи, що могло

перелякати до нестями такого дуболома. — Я тут! Отже, все буде гаразд!

Той полегшено хекнув і заторохкотів, раз за разом облизуючи пересохлі

смужки вуст:

— Ми... теє... зробили все, як ви наказали. Пильнували труп, тобто тіло, щоб

ніхто... Сфотографували тих, з контори, що обряджали його, ну, і сусідів. Ввечері

я пішов, а тіло зосталися пильнувати. Юрко на балконі, щоб ніхто через балкон...

Стас і Вітя — в кімнаті.... Вранці я потелефонував. Усім по черзі. Але ніхто не

відгукнувся. Я в машину... й сюди... А тут... Юрко непритомний, а ті...

позабивалися в кутки. Вітьок хоч сяк-так, але балакав, а Стас провів рукою по

голові — і волосся посипалося... на груди, на плечі...

— «Орли». Злякалися нещасного мерця, — презирливо процідив Влад.

— Не його, ні! Він лежав тихо, як і належить... Лише хустина сповзла з

обличчя. Вітьок казав: сама собою... поповзла, поповзла... Наче хто здув... А потім

таке почалося!..

Саламаха потер груди й знову захрестився.

— Ну, що? Що?

— Повітря захвилювалося, наче вода у морі. То холодна хвиля накотить, то

гаряча, а потім... — обличчя Саламахи з білого стало багровим, — заграла

скрипка, і хтось жіночим голосом заспівав колискову!

«Віолка!» — подумав Влад, і повітря дихнуло на нього жаром.

— А далі показалось те... Господи, помилуй! Спаси й сохрани! Господи, воля

твоя і царство небесне!

— Що показалося?

146

— Щось таке, наче руки. Над мерцем. Лише руки. Білі, як сніг, і прозорі. І

заворушилися над ним так, наче щось виліплювали. Чоловічі, бо підспівували тій,

наче жінці, грубшим голосом!

«Пернатий!» — похолов Влад.

— І що далі?

— І так до світанку! Ворушилися і співали, а скрипка грала і грала, то

веселенько, то сумно...

— А твої «орли» що робили?

— А що вони могли?

— Схопити ті руки!

— Та що ви кажете! Нечиста ж сила! Вітьок казав: Я був... як помідор під

пресом! Ні кліпнути, ні дихнути. Та музика мені всю душу порвала. Не людська

така... Неймовірна!

— Дурня все це! — визвірився на нього Влад. — Дурня! Прийшов екстрасенс,

тобто скульптор, якого ви розшукували, й скрипачка, що грала на похоронах. А

вони, замість того, щоб схопити їх, в штани наклали!

— Екстрасенс? — вибалушився на нього Саламаха. — У Стаса волосся вилізло

від екстрасенса? А Юрко... Господи, що я його жінці скажу? Вона ж не пускала

його! Їй сон поганий приснився! Казала, що біля мертвого має сидіти дяк і читати

псалми, а не...

— А Юрко що бачив?

— Не знаю. Я швидку викликав. Лікарі сказали: інсульт. Хтозна, чи виживе!

І тут показався Пернатий. Оминув їх спокійнісінько, як пусті етажерки, які

хтось викинув з квартири, й шаснув у під’їзд.

— Він! — шелеснув Влад. — Прийшов!

— Хто? — заобзирався Саламаха.

— «Руки»! Що ліпили! — просичав Влад. — Кайданки маєш?

— Ммммаю, — злякано промимрив Саламаха.

— А пістолет?

— Газовик...

147

— Побігли!

— Господи, спаси! — промимрив Саламаха і потрюхикав за ним.

Влад крався коридорчиком навшпиньки, затамувавши подих, щоб не сполохати

Пернатого, а Саламаха гупав і сопів, як натруджений віл. Упрівав від думки, що

йому доведеться ловити щось жаске, незбагненне, яке може підкосити його

подихом чи вбити дотиком, й помаленьку відставав від Влада, а коли той сягнув

порога кімнати, сказав собі: «Стій!» — і прилип мокрою спиною до стіни.

А Влад побачив посмертний образ хлопця між свічками, полум’я яких то

рвалося вгору, то опадало, так, наче свічки схлипували над погруддям хлопця, що

біліло поміж них, або давилися його беззвучним плачем. По погруддя справді

плакало, дарма, що сльози не точилися. Від подиву Владові перехопило подих.

Він сподівався побачити бридку личину: вузькочолу, з гострими, як у звіра,

вухами й хижою посмішкою, а побачив... округлені, сповнені відчаю оченята,

кирпатий носик, болісно скривлені вуста... Малого Ігорчика з відстовбурченими

вушками й розкуйовдженими кучериками! Він також світився, але не так, як

Віолка — яскраво, переможно, а як кульбабка, й світло те було ледь помітним,

сумовитим.

«Хлопець зростав поза своїм Часом. Тому й не виріс. Пішов до Творця

неочікувано, малою, скривдженою дитиною!» — наче вдув йому хтось у ліве

вухо. Він стрепенувся й побачив біля вікна Зета, що дивився на нього. Пильно,

осудливо, наче був тут не гостем, а господарем, і мав право... Смаркач! А де ж

Пернатий? Нема. Лише якісь дві жінки, вочевидь, сусідки, сиділи справа на

кухонних стільцях. Дивилися на посмертний образ хлопця й точили сльози,

беззвучно, як берези сік навесні...

«Втік, сучий син!» — розлютився Влад і глипнув у бік Зета. А побачив

скульптора. Той дивився на нього презирливо й безстрашно.

«Екстрасенси! Маніпулятори свідомістю! Чому вони переслідують мене? Чого

домагаються?» — несамохіть подавшись назад, подумав Влад і жестом підкликав

до себе Саламаху. Шепнув йому:

148

«Він зліва, у кутку. Підійди до нього і мовчки наклади кайданки. Буде

опиратися — стріляй!

Саламаха перехрестився, переступив поріг, і завмер. Постояв, затамувавши

подих, промимрив:

— Не бачу!

Влад подався вперед. Пернатий глипнув на нього, як плюнув.

— Роззуй очі! Стоїть у кутку! Патлатий. З наплічником, — просичав Влад.

— Не бачу, — затинаючись, збрехнув Саламаха, бо насправді бачив, але не

чоловіка, а наче стовп пари, в якому то там, то сям спалахували й гасли білі іскри.

— А погруддя бачиш? Між свічками?

— Ну, бачу... Але не погруддя, а якусь пляму, — зізнався Саламаха.

— Візьми її і принеси мені! — наказав Влад.

— Не піду! Хоч убийте! — злісно процідив Саламаха. — Я з аномаліями не

воюю! Не вчили мене! Торкнися її, а вона тебе лазером!..

— Чорт з тобою! — прошипів Влад і рішуче закрокував до погруддя. Погляд

Пернатого обпік йому шию, але не спантеличив. «Час — це гроші!» — подумки

кинув йому Влад, впевнено просуваючись вздовж труни до жаданої здобичі. Аж

раптом Час зупинився. І зупинив його. Й не просто зупинив, а придавав його,

малого, як муха, важенною льодовою брилою. За крок від погруддя, що кліпало й

жалібно кривилося.

«Не треба було...», — промайнуло в свідомості Влада, й вона тут же вкрилася

льодом, як калюжка у мороз. І серце зупинилося, інеєм узялося.

Нічого не відчуваючи, ні про що не думаючи, він бачив, як Пернатий взяв

погруддя, сховав його у наплічник і пройшов повз нього. А він продовжував

стояти і дивитися на свічки — близькі і, водночас, напрочуд далекі — наче з

іншого світу, котрі перед тим горіли, але не вигоряли, а як забрався Пернатий,

скапали за хвилину... І розтопили лід. Увесь. До останньої голочки... І Час знову

завирував у ньому.

— Владиславе Петровичу! — стривожено гуднув йому хтось у вухо, лунке, мов

печера. Здається, адвокат. — Священик прийшов.

149

— Чудово! — буркнув він і, не привітавши священика, вибіг з кімнати.

— А ви хіба не бу-бу-дете?.. — запитав Саламаха.

— Ні! — кинув Влад. І поїхав до Асенізатора. Щоб той усе вимів, усе вичистив

до блиску. Раз і назавжди!

А там — вивіска зникла, двері навстіж. Роботяги щось виносять, щось

заносять...

— Що це? — запитав він череваня в чистому, вочевидь, бригадира.

— Хіба не бачите, ремонт! — роздратовано відказав той.

— А клініка куди перебралася?

— Яка ще клініка?

— Ну, лікаря Балабана.

— Продав ваш шарлатан приміщення моїй стройфірмі, — похвалився черевань,

і до робітника, що насилу волочив відерну банку з фарбою. — А ці... олігархи...

ходять та й ходять... Гроші нікуди дівати! Трясця їм у ребра!

«Де ж його шукати?» — стурбувався Влад і потелефонував Таріелеві.

— Я сам його розшукую, — кисло мовив той. — Залишив дружину, коханку.

Дружина каже, що його звабив якийсь магнат з Росії, а коханка впевнена, що він

подався в Америку. А в мене така депресенція, що хоч вовком вий! Може,

зустрінемося й трохи розбавимо морок коньячком?

Пропозиція була доречною, ба, навіть рятівною: Владові конче треба було

розповісти про те, що коїться з ним, бодай одній людині, яка не висміє його, бо й

сама переживає щось подібне, але він подякував йому з відмовою, подумавши:

«Щось тут не те. Неспроста Асенізатор ліквідував вигідний бізнес. Мабуть,

ускочив у велику бочку з лайном і чкурнув подалі — відмиватися. Отже,

доведеться рятуватися самотужки, оскільки не сумнівався, що меткий діловар,

попри всі «депресенції», свого не проґавить, зробить усе, щоб накинути йому,

деморалізованому, свій проект.

150

Подався в своє гніздо — затишне, надійне, до послушливих дітей, до Айни,

котра корилася йому, як м’якенька рукавичка сильній, упевненій руці.

Айна ще не повернулася з університету. А якби й повернулася, хіба їй

розкажеш? Що вона зрозуміє? Няня — Маргарита Володимирівна — кандидат

комуністичних наук, бавлячись іграшковою ракетою, розповідала дітям про

тріумфальний політ Гагаріна в космос. В жодні дива вона, звісна річ, не вірила, й

ніяких програм не виконувала. Просто заробляла собі на прожиток...

У вітальні, помираючи, дурманно пахли блідо-рожеві з червоними прожилками

лілеї, й дивлячись на них, він згадав оповідь Саламахи про руки, що метушилися

над мерцем. Вийняв лілеї з вази й, вийшовши на балкон, метнув їх якнайдалі від

себе.

Годинник дев’ятнадцятого століття, в ризі з червоного дерева, увінчаний

різьбленою, позолоченою «шапкою», поважно, наче єпископ, вицокував свій

«символ віри»: «Час — це-це-це-це... са-мі ду-май-те-що-це». Ваговитий маятник,

подоба сонця, закреслював секунду за секундою, хвилину за хвилиною... Щоб він

хутчій потрапив у Ніщо, де вже перебувають Віолка й хлопець. Тому, хто керує

Ніщо, напевно, сподобався її посмертний образ, і він винагородить її раєм, де вона

гратиме йому на скрипці свої опуси, а то й новим, сліпучим життям на землі.

Хлопець також народиться вдруге. На цей раз у в якійсь щасливій родині і

втрапить у свій Час?

«Дурня все це! Дурня!» — скрипнувши зубами, процідив він і зупинив

годинник. З задоволенням відзначив, що Час огинає його, що секунди —

дрібненькі стріли — не решетять ні його тіло, ні свідомість, а пролітають повз,

шукаючи іншу жертву...

Подався в кабінет, вийняв з шухляди, привалену папкою з паперами, маленьку,

іконку Богородиці, якою мати його благословила навчатися в Києві... А потім,

коли він став Савойським, зреклася його, єдиного... Куце, сіреньке прізвище

визнала дорожчим за сина. Живе одна, якщо не прийняла якогось дідка. Може,

поїхати до неї з Айною, з дітьми? Ні! Розсердиться, що дружина — мусульманка,

151

діти чорняві, нехрещені. Кине: «Чужа кров!» і зачинить перед ним двері. Така ось

мати.

Присів на канапу з іконою «Нежданна радість». Задивився на неї, сподіваючись

якщо не радості, то бодай усвідомлення того, що коїться, але нічого в ньому не

скинулося, не озвалося.

Поклав іконку в шухляду. Вийняв з бару пляшку коньяку. Випив майже повний

фужер — наче рану в грудях припік — і приліг на канапу.

Лежав у труні. Без свічки в руках, без іконки. Ні вдови поруч, ні зарюмсаних

дітей, ні охоронців. Сірий, наче цигарковий дим, морок клубочився над ним: то

закручувався в спіралі — від грудей аж до стелі, то розкручувався і попелом

опадав на груди. Прихилений до стола вінок з пластмасових квітів — один-

єдиний — смердів, як безхатько, що виспався на смітнику й видихав перегар.

Тоскно тенькав годинник на закоцюблій руці. Чорна в’язка тиша заповзла йому в

вуха, а звідтам в мозок і почала висмоктувати з нього, як Асенізатор, неприємні

спогади й законопачувати собою пустоти. Перелякавшись, що вона знівелює і

приємні миттєвості, заволав щодуху: «Не тре!..» — але не почув свого голосу.

«Це кінець, — промайнуло в ще світлій частині мозку, що, звиваючись, як

перетятий лопатою черв’як, відчайдушно опиралася морокові. Немов би

підтверджуючи це, забамкав годинник, який він зупинив, — гучно, як лаврський

дзвін: раз, два... бам, бам... сім, вісім... бам, бам... дванадцять... Нечутно ввійшов

Пернатий. Сів на крісло, вийняв з наплічника бовду вологої глини й, раз за разом

позираючи на нього, почав виліплювати його посмертний образ. Влад намірився

було прогнати лиховісного гостя, але не зміг навіть поворухнутися. А Пернатий

ліпив і ліпив...

«Коли він закінчить, остання краплина моєї свідомості перетече в глину», —

подумалося Владові, й він, або відволікти Пернатого від роботи, подумки

звернувся до нього:

— Гей, ти, скульпторе смерті! Чому ти ліпиш мій образ не зі свого вічного

матеріалу, а з нетривкої глини?

152

— Тому що ти п’яний, — не припиняючи ліпити, флегматично відповів той. —

Більше того, ти виготовляєш горілку й торгуєш нею, відтак, пам’ять про тебе буде

короткою, як сп’яніння.

— В Декалозі не сказано, що це гріх!

— Декалог люди отримали давно, ще тоді, коли пияцтво не було масовим. А

тепер воно стало одним з найпосутніших гріхів.

— Чому? — намагаючись ще бодай на мить продовжити собі існування,

запитав Влад.

— Бо свідомість — це найдорогоцінніший дар Неба. Людина, яка прагне

затьмарити свою свідомість, а то й зовсім вимкнути її, відмовляється від цього

дару. Пиячать ті люди, що загубилися в Космосі й шукають дорогу в Хаос,

оскільки там нема жодних програм. Все чиниться спонтанно, безладно,

неосмислено. Атмосфера невимогливої невизначеності приносить їм втіху і...

— Ти говориш не як митець, а як пастор, — перебив він Пернатого, нервуючи

що той хоч і базікає, але робить своє. Й насмішкувато докинув: — Може, ти

ангел?

— В порівнянні з тобою, може, й ангел, а в порівнянні з ангелами, що трудяться

в раї... — Пернатий зневажливо стріпнув рукою.

— Раз ти не пастор і не ангел, то хто дав тобі право судити мене й виліплювати

з глини якусь потвору?

— Час, — сухо відповів Пернатий. — Ти відчуваєш, з якою швидкістю він

добігає краю?

— Припини ліпити! Припини, і він не добіжить! — розпачливо закричав Влад.

Двері рвучко відчинилися. В кімнату ввійшла Айна. Побачивши її, Пернатий

поклав незавершений образ в наплічник і шепнувши: «Це твій останній шанс!» —

вийшов з кабінету.

Айна підійшла до нього, туснула його в плече, і воно зм’якло. І піднебіння

зм’якло. І язик...

153

«Порятувала! Я живий, живий!» — радісно подумав він і замилувався

дружиною: «Дурненька, проте яка ж уродлива!» Заусміхався, вхопив її за полу

рожевого пеньюара, накинутого на голе тіло: — Ходи до мене!

Айна відсахнулася. Шовк вислизнув з його руки.

— Ви напилися й ревете... Аж будинок здригається. Навіть божевільні так не

ревуть! І взагалі... Вам треба показатися психіатрові! — не приховуючи злості,

процідила дружина й позадкувала до дверей.

І радість його стухла, засмерділа злою досадою.

— Психіатрові? — підхопившись з дивана, просичав він. — Я знаю! Це ти,

шаманко, підсипаєш мені якийсь дурман, щоб я збожеволів! Щоб твій батечко

запроторив мене в дурку й загарбав усе, що я нажив!

Метнувся до неї, щоб кинути собі під ноги й витоптати з неї правду, але вона

встигла вислизнути з кабінету, а він, вдарившись чолом об двері, якось ураз

зів’яв.

«День, як продовження ночі, — подумав печально. — Лікареві справді варто

було б показатися, але якщо газетярі пронюхають, конкуренти роздують, а Тімур

не заступиться, я справді збожеволію. Може, всі оті примари вгамуються, якщо я

позбудуся горілчаного бізнесу? Чи дам грошей на побудову церкви?»

Марія Яківна зустріла його співчутливо-запобігливо посмішкою, і йому трохи

полегшало. Але тільки на короткий час, бо приплентався Саламаха й заскімлив:

— Юрко помер, не отямившись, а в дружини ні грошей, ні прикрас, щоб

поховати по-людськи. Двом іншим також потрібні гроші на лікування, позаяк

психічні травми під час виконання... Щоб тихо... без розголосу...

— Скільки? — урвав його скімлення Влад.

— Ну, тисяч десять, як мінімум... Та й мені годилася б якась моральна

компенсація...

Влад вийняв з сейфа тисячу доларів, поклав їх на стіл перед ним.

154

— На похорони. А щодо компенсації... Це я маю вимагати в тебе компенсацію

за те, що ти й твої «орли» пересрали й не виконали мого завдання. Дозволили

зловмисникам не лише увійти в квартиру, але й всю ніч порядкувати в ній!

Очі Саламахи вистлала лють. На неголених щоках заметушилися жовна.

— Не виконали? Ще й як виконали! Навіть перевиконали! Не хотів я!.. Бог

свідок — не хотів. Але якщо ви так...

Вийняв з потертої течки купу фотознімків і кинув на стіл:

— Любуйтеся!

Той, з ким Айна обіймалася в кафе, з ким виціловувалася в парку, з ким голою

жирувала, як найпослідуща повія, на розкладеній канапі в якомусь тісному,

жалюгідному приміщенні, був вродливим, смаглявим атлетом, напрочуд схожим

на молодого Чингіза.

«Свого знайшла. Молодого», — заболіло йому, наче хтось п’явку до серця

приклав.

— Хто це? — запитав Саламаху, що зловтішно зяпився на нього.

— Інформація коштує п’ять тисяч.

Презирливо реготнувши, він згріб знімки й поклав їх у кишеню.

— Ім’я, адреса кубла?

— П’ять тисяч.

Скрутив йому дулю, бо, врешті-решт, яка різниця, що за бичок плигав... Нехай

батечко його шукає. Нехай він платить!

— Геть!

Саламаха хапнув «похоронну» тисячу, сховав у течку й підвівся — поволі,

сопучи, як розгніваний бегемот. Влад мимоволі сахнувся його: ще приб’є зопалу!

Сів за стіл, і сміх знову лоскотнув йому горло...

— Смієшся, пане мільйонере? — погрозливо мовив Саламаха. — Побачимо, як

ти сміятимешся завтра, коли я розішлю ці фотки у всі газети! Навіть районні!

— Розішли! — давлячись сміхом, попрохав Влад. — Зроби мені таку послугу!

Нехай татарин з тебе скальп знімає. А заразом і шкуру! Й на телебачення зашли.

Бажано, на російсько-татарське!

155

Саламаха брудно вилаявся й вибіг з кабінету. Шантажист сраний! П’ять тисяч

йому заплати за горе!

В кабінет зазирнула сяюча Марія Яківна. Принесла йому каву.

— Не треба! — гарикнув він. — І взагалі... Мене нема! І не буде!

Секретарка притьмом затулилася дверима.

Влад вийняв з кишені знімки і розклав перед собою, як карти, в чотири рівні

ряди. Щоб ревнощі й біль випалили всі спогади про подружнє життя з Айною.

Хвилин зо п’ять розглядав сороміцькі картинки, але не відчув нічого, крім огиди й

презирства. Подумав: «Цікаво, де вона з ним познайомилася? В університеті чи,

може, ще до одруження зі мною? Мабуть, до одруження. Недарма ж Чингіз

ґвалтом накинув її мені. Любилася, мабуть, з цим злиднем, а мачуха підстерегла.

Батечко доню в оберемок і до Києва. Щоб коханець не знайшов... А він якимось

чином довідався і прикотив. Якщо це так, значить, діти не мої. Авжеж не мої!

Обоє! На цього бичка схожі. Надто хлопець. Як вона пожовтіла, коли я сказав про

дурман! Якби поглядом можна було вбити, я б уже був мертвий. Це вони, шкури

вузькоокі, нацькували на мене тих... містифікаторів! Галюциногенами мене

годували, щоб я, увірувавши, що божевільний, віддався шарлатанові, якого вони

підкупили. Не виключено, що Чингіз знав, хто наклепав йому онуків. Можливо,

навіть допоміг їм все організувати, щоб майно «самашедшого» зятя дісталося

доні. Щоб доня мала переконливий привід для розлучення з дурним «хахлом», бо

для такої оборудки потрібні гроші, й немалі. В «бичка», швидше всього, лише

здоровецький х... А їй я давав копійки, щоб не розбестилася. Хіба що каблучки

продала і моїм коштом мене зі світу зводила. Вчора я випив лише фужер коньяку.

Мені це, що псові муха! А я замалим не випав з Часу! Чорт! Здався мені той Час!

Затуркали вони мене своєю художньою самодіяльністю! Мабуть, і Саламаху

підкупили, щоб той розповів мені байку про привидів. Дурний він, як і більшість

вояків. Нестриманий. Тимур заплатив би йому за його фотоплівку гарні гроші...»

Здогад про те, що він не божевільний, а здорова (й навіть прозорлива) жертва

підлої змови, збадьорив його. Він згріб знімки зі стола, сховав їх у кишеню й

156

почав вивчати й підписувати документи. Але тривало це недовго, бо десь в

глибинах мозку зуділа думка: «Що чинити? Як розпорядитися своїм відкриттям?»

Хотілося поїхати додому й, показавши хвойді «порно», відлупцювати її так,

щоб з усіх дірок юшка потекла. А потім вигнати голу-босу разом з приплодом на

вулицю, а все шмаття спакувати й відвезти на церковне подвір’я — нехай бідні

розтягують. Але він опанував собою («Що це дасть?»). Встав з-за столу і пішов у

«рай». Ліг на канапу, і відчув себе самотнім, вільним Адамом, якому Бог ще не

створив жінки. Вірніше, створив, але негожу. Ліліт створив, а та зляглася з

бичком. І він прогнав її за це зі свого серця. Легко позбувся, наче недогризок

яблука за поріг вимів.

А прогнати з дому ще встигне. Було б добре, якби Саламаха справді розіслав

фотки у ЗМІ. Зганьбив би і доню, й папочку на весь християнсько-

мусульманський світ. А йому, ошуканому сім’янинові, довелося б хіба що

приймати співчуття і відповідати на запитання жадібних до сенсацій журналюг...

Але Саламаха не наважиться. він хоч і дурний, але не зовсім. Знає, що Тимур —

це такий «привид», для якого не існує ні мурів, ні сховків. Навіть шантажувати

його не ризикне. Отже, доведеться самому «порадувати» батечка...

Підхопився і, повернувшись в кабінет, переслав тестеві фотознімки інтернетом

з припискою: «Дякую Вам, пане Мірзоєв, за вірну дружину й нагуляне

потомство!» Нехай сам її товче. Сам каструє бичка. А спробує розірвати

контракти, ділові стосунки, отримає таке інтернет-цунамі (з анонімних джерел),

що мало не здасться!

Треба будь-що впіймати Пернатого, а також молодика і вибити з них

показання: хто замовляв містифікації? Скільки заплатив? Де погруддя?

Обідати поїхав у «Макогін». З бодігартом. Озброївшись пістолетом з гумовими

кулями на випадок, якщо зустріне там підступного «вундеркінда».

Той підсів до нього тоді, коли він уже ласував морозивом з тропічними

фруктами. Замовив собі лише деруни й знову почав гундосити, на цей раз

неприємним, бабським голосом про Час: який він швидкоплинний, який

жорстокий до бідних і недужих, гірший за всі попередні часи... Не забуваючи при

157

цьому огидно плямкати, перетираючи деруни. Терпіти це було несила. Та й

навіщо?

Вийняв з кишені пістолет (він був легким і теплим, як щойно спечений

пиріжок) і насмішкувато промовив, цілячись в молодика: «Фініта ля комедія!»

Той від несподіванки подавився шматком, і замість того, щоб утікати, почав

кашляти й клястися, що має лише п’ятнадцять гривень. Влад гукнув бодігарта,

який тупцював біля шинквасу і наказав йому:

— Цей гіпнотизер майже місяць переслідує мене. Вдягни йому кайданки — і в

машину!

Бодігарт розгублено залупав очима:

— Ви впевнені, що...

— Виконуй наказ!

«І цього встиг загіпнотизувати», — подумав Влад і гарикнув:

— Виконуй, бо стрілятиму!

До них підбігли охоронець та офіціант. Обоє знали Влада — постійного

клієнта, відтак, замість вибити в нього з руки пістолет, почали допитуватися, чому

він цілиться в стару жінку, вона хоч і прохачка але інтелігентна, вчителювала в

школі, замешкує поблизу, якщо вона вас дратує, ми пересадимо її за інший

столик!

Поки вони запобігливо тріщали, молодик перекинувся на цупавеньку бабусю зі

сльотавими очима, в білій кепочці «Найк». Бабуся прошепотіла: «Господи!» — й

знепритомніла. Бодігарт взяв Влада попідруч, і той дозволив вивести себе з кафе,

хоча й знав, що за його столиком сиділа не бабуся, а містифікатор, але доказувати

це засліпленим чоловікам — марна справа.

А перед офісом — міліція, пожежники, гаволови і ядучий сморід горілої

пластмаси, гуми, шкіри. Дими чорним шматтям висять на гілках каштанів. А під

ними — його «лендровер», той, на якому він їздив до хлопця, вірніше, його

закіптюжений, розпанаханий навпіл, деформований кістяк.

158

— Підірвали! — співчутливо сказав сивоголовий, опецькуватий капітан. —

Щастя, що вуличка тиха, і нікого поблизу не було. Лише вінка на нижніх

поверхах посипалися. Це або хуліганство, або хтось хотів вас налякати. Не

здогадуєтеся, хто?

— Ні! — відрубав Влад, бо помітив дівчину з фотокамерою, вочевидь,

журналістку, й зашмигнув в офіс.

Шибки на третьому поверсі вистояли. Лише закіптюжилися й обличчя Марії

Яківни підчорнила фальшива осмута.

— Ну, що? Дошушукалися зі змією? — злісно кинув він їй.

— З ким? — витріщилася на нього референтка.

— З Лією! З родичкою своєю «розлюбезною»! Це вона підірвала «лендровер»,

більше нікому!

З обличчя Марії Яківни сповзла пелена смутку. Погляд став зосереджений, як у

лікаря, що вивчає рентгенівську плівку.

— А навіщо?

— А ви не знаєте? — парирував Влад. — Щоб залякати мене! Щоб я підписав

відмову! Зрікся доньки!

Референтка полегшено хекнула.

— А ви її і без теракту зреклися!

— Я? — обурився Влад. — Коли?

— Декілька днів тому, — приязно заусміхалася референтка. — Ханночка вже

полетіла з Річардом в Америку, а Лія затрималася на декілька днів, щоб

попрощатися з друзями. Просила мене подякувати вам і побажати...

— Пішли ви!.. — ревнув Влад і забіг у кабінет. Закрився на ключ і вимкнув

телефон, щоб ніхто не дістав його — ні партнери, ні слідчі, ні фантоми, ні

гостроока секретарка. Сів у крісло, поклав голову на стіл, мов вірному другові на

груди, й завив по-вовчому від різкого, злого болю, що шматував йому нутро —

уууууу!.. Не знав, як пережити те, що «рослина» Айна роками дурила його, а щука

Лія перехитрувала. Це вона дала Ханні пістолет, щоб та змусила батька перед

лицем смерті підписати зречення або ж убила його. Дитина б сама не додумалася.

159

Цікаво, чи вона призналася матінці, що могла двічі застрелити його, але не

зробила цього, дарма, що їй вигідніше було його вбити, ніж отримати підпис. Чи

сказала, що він з переляку пообіцяв їй за життя все майно? Напевно, ні, бо

жадібна доня Савойського не похвалила б її за таку м’якодушність. Зганьбився

отак! Виставився не лише боягузом, але й повним ідіотом. Через декілька днів

руде бісеня полетить в Штати й вихвалятиметься там, як славно вони з донею

його «покарали». Е, ні! Вона мусить зостатися тут! Щоб сконати у в’язниці! За

що? Знайдеться, за що! Або ж торгувати на базарі! Цигарками! З інвалідної

коляски!

А «лендровер» підірвав, звісна річ, Саламаха або хтось з його «шпійонів», за те,

що він не розплатився. Вони в нього всі — жертви «гарячих точок». Вольтануті

зомбі! Бояться хіба що привидів. З Саламахою проблем не буде. Варто натякнути

Мірзоєву, що той самовільно стежив за його повійкою, щоб потім злупити з її

чоловіка чи батька за плівку сім шкур, і капець Саламасі. Ніхто й кісточки не

знайде. А от упіймати Пернатого — це проблема. Але нічого... Впораємося! Всіх

дістану! З усіма поквитаюся! — пообіцяв він собі й злість хоча й не відступила від

нього, але пригасла настільки, що він зміг відкрити папку й віддатися роботі.

Під кінець дня залишив офіс, але додому не поїхав: боявся, що зірветься і

закатує повію, а заразом і її діток. Наказав водієві, щоб той відвіз його в

Гідропарк. Просидів там годину на лавочці (бодігарт неподалеку), подзвонив у

довідкову службу, дізнався номер телефону Лії. Набрав його. Та відгукнулася.

Отже, нові пожильці ще не вселилися. Можна напроситися в гості, або...

Ще трохи покатався містом і повернувся в офіс. Відпустив бодігарта і

зачинився в своєму кабінеті. Там так двері, що їх і лазер не візьме, а на вікнах

ґрати.

Запарив собі кави, знайшов у холодильнику тістечко, яким його уранці

збиралася пригостити Марія Яківна, відкрив пляшку «Хенесі». Випив нахильцем

коньяк, а здалося — ковтнув холодного чаю. Кава йому також не посмакувала.

160

Язик, що пам’ятав смак справжньої кави, не визнав пійло, яке він приготував,

кавою. А тістечко лише надкусив — глина глиною.

Подався в «рай», ліг на канапу, наче камінь на озера, і хвилі часу — сірі,

невагомі, без запаху — зімкнулися на д ним. І ніхто його не потривожив, нічого

не примарилось.

Випірнув уранці зі сну з твердою вірою, що не лише всіх здолає, але й рвоне

вгору зі швидкістю міжконтинентальної ракети. Подумав схвально: «Добряче

виспався. Наче в лоні матері чи кріслі Асенізатора. Причому, задурно...»

Умився, поголився і потелефонував небожеві Таріела — менеджерові

престижного автосалону: якась паскуда підірвала вчора мій «крузер». Такий і

такий. Хочу прямо зараз придбати новий. І поставити вже сьогодні туди, де стояв

(мало не сказав «загиблий») розкурочений.

— Приїздіть, — сказав менеджер рівним, безбарвним голосом, хоча мав би

зрадіти, що такий крупний осетр з ікрою хоче потрапити в його сіть.

Якщо по правді, нікуди не хотілося їхати, але треба показати ворогам: навіть

якщо ви мене підірвете, я воскресну, як «лендровер»... Ще потужнішим, ще

блискучішим. На своєму законному місці!

Марія Яківна вже сортувала пошту. Побачивши його, здивовано зойкнула. Він

проминув її, не привітавшись. Обійдеться.

Рештки автівки вже прибрали. Засклили вікна. Почистили тротуар, відмили

кущі в палісадничку. Ні запаху, ні присмаку паленини. Мов і не було теракту.

Менеджер показав йому два сріблясті джипа. Один точнісінько такий, як... (він

знову подумав «загиблий»), а другий потужніший, досконаліший. Влад, не

вагаючись, вибрав другий і підійшов до банкомата: зняти з рахунку гроші. Але

банкомат виплюнув не гривні, а напис: «Рахунок закрито». А на рахунку було

майже мільйон гривень.

Влад повторив процедуру — та ж реакція. Хтось украв його гроші на поточні

витрати? Це неможливо! Адже код знав лише він!

161

— Це якесь непорозуміння, — сказав він менеджерові і потелефонував у банк.

Там підтвердили: автомат не бреше. Три дні тому власник зняв з рахунку всю

суму. А власник нічого не знімав! Або ж зняв і віддав комусь мільйон та й забув?!

— Я повернуся за годину, — кинув він менеджерові і помчав в офіс. Сів за

комп’ютер і заходився перевіряти першу свої особисті рахунки в українських і

закордонних банках, а потім — рахунки фірми. По обіді змушений був визнати: і

його, й фірму пограбували з винятковим нахабством на фантастичну суму.

Рахунки існували, але на кожному збереглася мізерна сума: кілька тисяч гривень

чи доларів...

Лише він знав, у яких банках «закопані» його гроші. Лише йому були відомі

коди доступу. Причому зберігав він всю суперцінну інформацію не в сейфі, а у

власній голові. Хто міг потай улізти йому в голову і виколупати її звідтам? Хіба

що містифікатори. Або Асенізатор під час сеансів «здорового сну»? Недарма ж

він утік, недарма новий власник приміщення назвав його шарлатаном.

Набрав Таріела, розповів про халепу, поділився з ним своїми підозрами. Той

поспівчував йому (звісна річ, нещиро) і заступився за Асенізатора:

— Этого не может быть! Я три года оздоравливался у него. І Енко, і Юк, і

Ский! Никто не жаловался. А из Киева он слинял не потому что... а с девочкой,

которая в этом году закончила школу. Родители узнали, что он с ней... уже два

года, и подняли волну...

«Цілком можливо, що Асенізатор провернув усе це за його намовою. Коладзе,

який образився на мене за те, що не підтримав його проект. Лікар вибовкав йому

все, що витягнув з мене й отримав за це не щедру платню і дівчинку, а кулю в

чоло. Але, швидше всього, аферу провернули містифікатори», — вимкнувши

телефон, подумав Влад.

І зчудувався: «Я банкрот, а не панікую не хапаюся за пістолет чи мотузку.

Почуваюся так, наче обікрали не мене, а Таріела чи Ського. А чого, власне

кажучи, я маю панікувати? Грошей катма, проте залишилося чимало майна:

фабрики, заводи, заміський будинок. Продам усе і полечу на Кіпр чи Майямі з

якоюсь дівчинкою. Якщо не впіймаю містифікаторів...»

162

Поглянув на годинник: третя година. Не снідав, не обідав, а не хочеться ні їсти,

ні пити. Хочеться поїхати додому, вигнати повію, одягти свіжу сорочку й укрити

своїх ворогів свіжим дерном!

Видобув з сейфа «Беретту», патрони. Зарядив пістолет. Мозок працював, як

«комп», вибираючи найоптимальніший і найбезпечніший варіант помсти, а серце

було спокійним, приємно прохолодним, як пелюстки яблуневого цвіту. Очікувало

нового, справжнього життя, котре розпочнеться тоді, коли все, що його точить і

дратує, відімре, спорохнявіє. Мусить відумерти!

А в квартирі — ні душі. Неприбрані ліжка. Дитяча кімната — наче поле бою:

слоники, зайчики, котики валяються на підлозі, полишені напризволяще оборонці

казкового царства — серед книжок, дитячого взуття і білизни. У шафах — лише

його одежа. Зникла шкатулка, в якій Айна зберігала свої коштовності й

документи. Цікаво, хто її попередив: Мірзоєв чи Саламаха? І куди вона подалася:

до батька чи до «бичка»?

Спустився в хол, запитав консьєржа, коли дружина полишила житло. Той

сказав, що учора, під вечір. Хто її супроводжував? Троє молодиків. Кожний ніс

дві валізки. Схоже, Мірзоєв евакуював родиноньку. Або «бичок» з друзями, раз

усе своє шмаття забрала. Втім, яка різниця, хто? Добре, що забралася без брехні,

без сліз...

Повернувся у квартиру. Повикидав через вікно у внутрішній дворик спершу

іграшки, потім дитячі речі. Хекнув полегшено.

Подався на кухню — поїсти, але не зміг: вся їжа смерділа парфумами невірниці.

Випив трохи коньяку (також несмачного), і мозок, підживившись, запропонував

йому блискуче вирішення всіх проблем: вбий Лію, поклади її на стіл, запали дві

свічки. Коли з’явиться Пернатий, щоб виліпити її посмертний образ, вбий і його.

Зразу. Мовчки. І чекай Зета. Замолоду ти некепсько боксував. Нокаутуй його і

зв’яжи. Чаклуни поробляють очима. Кинь йому на обличчя махровий рушник. А

зверху, про всяк випадок, хрест. Лише потім допитуй. Під праскою він тобі все

розповість! І замовника здасть, і хакера, який «чистив» рахунки.

163

Аби тільки Лія клюнула. Клюне, якщо черв’ячок буде жирним. Куди її

заманити? Звісно, не сюди, а в заміський будинок. Там поблизу болотисте озерце.

Труп утопити голим, з розтовченим обличчям. До ніг прив’язати гирі, щоб мул

засмоктав. Озерце збиралися осушити, але... коли це ще буде!

«Не план, а бліц-кріг!», — похвалив себе Влад і потелефонував Лії. Та

відгукнулася хутко, немов би очікувала його дзвінка.

— Доброго дня, Лі...

— Вже вечір, — уточнила вона сухо, насторожено.

— Хай буде гречка, — примирливо відреагував він. — Мені Марія Яківна

передала вітання від тебе. Сказала, що Ханночка вже полетіла в Америку.

— Так, а що?

— Шкода, бо я хотів їй дещо подарувати!

— Ляльку Барбі?

— Жартуєш, а мене совість гризе. Я благав Ханночку, щоб вона довчилася в

Києві, при мені, а там доля підкаже. Обіцяв відписати їй за це, як спадкоємиці,

чверть мого майна. Але вона навідріз відмовилася.

— Справді?

— Клянуся!

Тривале мовчання. Доня Савойського підраховує збитки. Воло її наповнюється

отрутою. Якби Ханна була поруч, вона б заплювала її нею. Але перед ним вона

себе не зрадить. Ні за що!

— Це її рішення.

— Авжеж, проте... Ми з Айною запрошуємо тебе в гості.

Недовірливе:

— Чого це раптом?

— Айна купила Ханночці чудовий подарунок: сережки, кулон і каблучку з

аквамаринами. На згадку. Я, щоб загладити свою провину, підготував дарчу...

— Нам нічого не треба,.. — непереконливо відмовляється Лія.

— Я розумію. Ти тепер багата. Але я хочу, щоб дівчина щось отримала й від

мене. Як посаг.

164

— Що саме?

Крига скресла і рибка скинулася. Пливе до гачка. Черв’ячок має бути жирним.

Але не занадто.

— Молокозавод, що на Чернігівщині. Салон хутра. І діляночку тридцять соток

в Безрадичах.

Скромно. Навіть скупо. Але для дружини квітникаря — цілий скарб.

Розгублене: — Навіть не знаю...

Треба образитися.

— Ну, якщо ти аж так мене ненавидиш...

Квапливе: — Що я маю зробити?

Заковтнула.

— Нічого. Тільки підписатися. Чекаю тебе в моєму заміському будинку. Там

Айна з дітьми і нотаріус. Проминеш урядові дачі, повернеш наліво й

зателефонуєш мені. Я підкажу, куди їхати далі.

— Коли я маю там бути?

— За годину. Максимум півтори.

Мов би знехотя: — Гаразд!

— До зустрічі!

Гачок вже не виплюнути. Вранці жадібна щука спочиватиме в намулі.

Задля алібі вийшов з будинку чорним ходом. Цяцьки ще валялися під вікном.

Посеред вистеленої тротуарною плиткою стежки лежав черевичок хлопця, так,

немов би хотів зупинити його. Копнув черевичок: це минуле — і покрокував далі.

Рішуче й водночас легко, майже не торкаючись ногами землі. Зауважив, що в

сутінках йому дихається приємніше, ніж удень. Грак, мов піратський прапор,

майнув між двома старими каштанами, що трималися один за одного ще зеленими

лапами, а всохлими — хапалися за подолок неба, уявнюючи спостережливому

окові жереб всякої плоті. Але Владові було не до філософських узагальнень. Він

бачив лише слід сонячного леза на синюшній щоці неба, що повільно затягувався.

165

І краплі пурпурової вологи, що вже не скочувалися на черепи будинків, а,

згортаючись, буріли, й сизі пластирі хмар абияк заліплювали їх.

Споглядаючи це, він думав, чи багато буде крові, коли він вистрілить. Багато чи

мало, але треба мати напохваті відро, щоб змити її, щоб ані сліду... Вода всмокче

кров у землю, всю, до найменшої краплі, вода причавить холодне щукине тіло. І

Савойський здригнеться в пеклі (якого нема, але котре все ж таки десь є...), й

відлине назавше в Америку до своєї онуки, що хотіла застрелити власного батька.

А може, й не батька, бо ж він, задивившись в сліпе око смерті, недарма відчув, що

дівчисько йому чужим-чуже, Савойський від маківки до п’ят. Добре, що воно

далеко і не має жодного права на майно. Завтра він назавше відмежує себе від

них, чужинців: поміняє їхнє чортове прізвище на своє, батьківське. Газети

гавкатимуть про банкрутство Влада Савойського, а Влад Гресь тим часом

спокійнісінько впорядковуватиме і розпросторюватиме свій бізнес. Можливо,

з’їздить до матері, дарма, що вона, мов кропива... Покаже їй пашпорт: «Гресь я,

Гресь!» Майже як грець»-гравець — той хто грається людськими долями... Дурня

це, дурня! Міфи й легенди. Нема для людини долі, нема програми. Що їй

хочеться, те й чинить або не чинить... І ніхто не спитає, бо нікому. Шкода, що

вороги, аби вкоротити йому життя, поцупили левову пайку нелегко здобутого

Часу. Але не біда. Він має ще чимало... Він ще заробить стільки, що заздрісники

подавляться своїми ліктями!

Ліхтарі перед заміським будинком — шість спонурених примар-клонів —

точили свої туманні, нецьогосвітні думки й ткали з них підсинені савани над

клумбами, на яких у вологій дрімоті перецвітали свій короткий вік лілеї, схожі на

блідолицих небожат, яких хтось вивів з надр мороку потішитися тим, що скоїться

невдовзі в схожій на розкішний гробівець будівлі, й підрум’янитися, бо кров — це

найдешевші, проте найтривкіші рум’яна. До ранку лілеї стануть рожевими, а то й

геть червоними, але ніхто не зрозуміє, чому... Ніхто не зацікавиться ними, не

викличе на допит, а якщо й викличе, вони не розкажуть, бо німі. Але про всяк

випадок треба столочити. Бога нема, а дива трапляються. Пусте! В мене ще є Час.

166

Багато зеленого Часу. За кус юристи-гієни загризуть усякого, хто наважиться

гавкнути на мене.

Передусім, треба вимкнути сигналізацію та камери спостереження, а після

всього — підпалити будинок, він застрахований, — вирішив Влад і здалося йому,

що будинок здогадався про його намір і беззвучно кричить: «Про-о-бі!» І крик той

болісно засіпався в його серці й захотілося йому наостанок винести з сизого

туману оберемок дров (вишневих, заготовлених на шашлики), розкласти багаття,

помилуватися виглядом живого, гарячого вогню, погріти над ним руки, бо кров у

них чомусь оберталася на кришталики льоду й поколювала йому жили. Але не

час. Коли стріляєш, рука має бути холодною. І не лише рука, бо людина, що

посилає кулю — це знаряддя смерті, а воно має бути незворушним, несхибним.

Коли все закінчиться, він зігріє руки спершу в водах Козинки, а потім розкладе

вогнище на березі, високе, іскристе, й до сьомого поту відігріватиме при ньому,

несамовитому, все тіло. І Час, жваво нуртуючи в ньому, нашіптуватиме його

здоровому духові пікантні подробиці грядущих вікторій і мандрів далекими,

сповитими в екзотичні квіти островами.

Міркуючи отак, він рушив до будинку й зауважив: всі вікна непроглядно

вилуждені мертвотним світлом ліхтарів, і лише в одному, третьому від входу,

чомусь тріпотливо, мов зацікавлений погляд, поблискує жовтогарячий вогник.

«Що це? Свіжі марення? Чи, може, Айна сховалася тут зі своїми виплодками»,

— стурбувався він, бо тільки її бракувало, коли біля серця «Беретта», а Лія вже

мчить трасою.

Набрав код, помаленьку відчинив двері і зашмигнув у застояний морок — не

теплий і не холодний, який чомусь не мав жодного присмаку, не пахнув ні

Айниними парфумами, ні його сигаретами, ні прив’ялими лілеями, ні їжею. Проте

хтось непроханий таки ховався в його будинку. Про це свідчило коливання

повітря: холодне — гаряче, холодне — гаряче...

«Якщо це втікачі, запроваджу їх у гараж, а потім... Лілей багато, ціла клумба...

Кожна, перед тим, як зів’янути, схоче підрум’яниться», — сказав він собі,

подумавши при цьому, що треба буде ввімкнути світло в усіх кімнатах, що на

167

першому поверсі, аби Лія повірила, що в будинку людно. Але згодом, коли

виясниться, яка холера зачаїлася у вітальні: Пернатий чи якийсь злодюжка? А

може, кілер від Чингіза. Чом би й ні? Чингізові, як нікому, вигідно усунути зятя й

партнера, який прозрів, і прибрати до загребущих, волохатих рук рештки його

Часу й цим подовжити собі існування. Але... хрін зів’ялий йому, хрякові, в зуби

замість оберемка Гресевого буйного, зеленого Часу! Вийняв з кишені пістолет,

затиснув його в правій руці, лівою намацав стінку і, тримаючись за неї,

безшелесно покрався коридором.

Не відчував нічого: ні страху перед невідомо ким, ні азарту мисливця, що

вистежує здобич, ні злості. Навіть власного тіла не відчував, наче був

одушевленим, невразливим мороком у мороці бездушному, котрий лише в його

свідомості існує як морок, а насправді є енергією, й енергія ця, слабка,

розріджена, сприймає його, як потужніший за неї згусток енергії, рухливий і

цілеспрямований, перед яким змушена розриватися, за яким має тягтися довгим,

схожим на тунель коридором, в кінці якого тьмаво посвічує вікно, схоже на

свинцеву плиту.

«Коли все закінчиться, я відкрию його настіж, щоб будинок перед загибеллю

наснажився духом сосен і зела», — вирішив Влад і почув, як у вітальні хтось

спотиха скімлить — жінка або дитина.

«Таки Айна припхалася. Якби Віолка, скрипка б тирликала», — подумав він і

рвучко відчинив двері. Тонюня, з найдешевших, свічка нервово поблимувала на

підвіконні між бганими, барви карпатського меду, шторами, й світло її заледве

сягало чоловіка, що сидів у кутку просторої вітальні, біля біломармурового

коминка, похиливши голову на груди і щось, затинаючись, шепотів чужою, не

знаною Владові мовою. Проте він одразу впізнав у ньому Зета. Хотів грізно

запитати зайду: «Як ти потрапив сюди? Як посмів?» — але не зміг, бо мозок його,

відгукнувшись на скімлення зайди, й собі заскімлив, а рот наповнився гіркою, як

жовч, слиною.

— Чого... це... ти? — також затинаючись, подумки запитав він його.

Той, не підводячи голови, відповів уривчастим, безбарвним голосом:

168

— Я не зумів... виконати доручення боса. Хоча й старався, дуже старався... Все

спартачив! Розчарував його. Бути мені тепер безробітним, неприкаяним...

— Що ж він тобі доручив?

Зет рвучко підвів голову. В його округлених від подиву очах гостро спалахнуди

свічки:

— Ти все ще не зрозумів?

— А що я мав зрозуміти?

Той кволо махнув рукою:

— Тепер це не має значення. Я помилився, отже винний.... І провина моя

болітиме мені довго, довго... Може, навіть вічність.

Щось схоже на співчуття, змішане з повагою, проклюнулося в грудях Влада, бо

ж небагато знайдеться на світі службовців, які так каралися б за провалене

завдання.

— А все ж таки?..

— Господи, який ти тупий! — розпачливо вигукнув молодик. — Запитуєш

після всього, що я мав зробити! А те, що робив завжди! Мав нагадати тобі про

твою присягу Богові! Нагадати про обов’язок! Мудро й коротко, а отже,

несхибно! Кому тільки я не нагадував! І всі, хай і не одразу, але реагували! А

тут!..

— Годі! — згадавши про Лію, грубо обірвав його Влад. — Я сподіваюся гості,

отже, вимітайся! І подякуй мені за те, що я не застрелив тебе, як злодія, дарма, що

маю на це повне право!

Молодик зітхнув. Глибоко. Скрушно.

— Твоя гостя не приїде.

— Чому ж бо? — іронічно поцікавився Влад.

— Тому, що, згідно зі своєю програмою, вона має стати турботливою

дружиною і народити сина, який, спокутуючи провини діда, стане знаним

опікуном слабких і заступником скривджених, — пояснив молодик.

«На цей раз смаркач удає з себе провидця», — глузливо подумав Влад і сказав:

— Має чи не має, проте зараз їде сюди, до мене!

169

— Їхала... Вирулила на зустрічну смугу й буцнула старенькі «Жигулі». Ніхто не

постраждав, але пані, кваплячись до тебе, забула не лише права, але й усі свої

документи. Відтак, покалічену машину везуть на штрафмайданчик, а її — у

відділок міліції.

Він сказав це так спокійно і упевнено, що Влад майже повірив йому, і навіть

подумав, що, можливо, це він, здогадавшись про його намір, урятував Лію задля

виконання її програми. Або той, другий містифікатор.

— Все ти знаєш: і що є, і що буде. Відтак, скажи мені, де знаходиться такий

собі Пернатий? Я давно мрію зустрітися з ним.

Молодик не забарився з відповіддю:

— Авжеж, знаю!

І Влад побачив у кріслі Пернатого, що тримав на колінах роздутий наплічник.

— А маєш! — несамохіть вигукнув Влад. — Два чорти — пара!

— Насправді — одиниця, що пронизує Всесвіт, — голосом Зета уточнив

Пернатий і підвівся. — Пора вирушати! Можеш помолитися перед дорогою.

— Якою ще дорогою? — не зрозумів Влад.

— Для когось близькою, а для тебе далекою, — загадково відповів Пернатий.

— Чорта з два! — задкуючи до дверей, вигукнув Влад. — Нікуди я з тобою не

піду! Бо тебе нема! Ти — страшко з мого марення! А я молодий, здоровий! Я не

вичерпав своїх планів. Навіть уполовину!

— Ти знехтував своєю присягою! Знехтував знаками, які я тобі подавав! І Час

твій вичерпався!

— Якоб ще присягою? — обурився Влад. — Я нікому не присягав! Клянусь!

Нічого не обіцяв! Клянусь!

— Неправда! Ти пообіцяв Небові, що напишеш книжку «Сакральність

повсякдення», але навіть пальцем не поворухнув, щоб виконати свою обіцянку!

— Книжку? — вибалушився на нього Влад. — Ти мучив мене своїми

«знаками», щоб я написав якусь там книжку?

— Не якусь! — заперечив Пернатий. — А вкрай необхідну і людям, і Небові.

170

— О Господи! — простогнав Влад. — Виходить, Віолка померла, хлопець

загинув, донька втекла в Америку, щоб я полишив усе і написав... украй

потрібну... Кому?! Невже ви там, нагорі, не розумієте, що час любомудрія

проминув назавше і настала ера золотого теляти?..

— ...безсоромна, галаслива, тривала — аж до виродження людини, до загибелі

сотвореної нею цивілізації? — докінчив Зет. — Ні! Допоки на землі є такі люди,

як Віола...

— Ти ж убив її! Убив задля якоїсь книжки! — зірвався на крик Влад.

— Я перестарався, — признався Зет. — мені здавалося, що ти — розумний

чоловік, філософ, ще там, у кафе зрозумієш, про що йдеться, і зречешся

порожнього заради Повноти, і почнеш нарешті виліплювати себе, набувати

людського обличчя, а виявилося, що ти тупіший за найтупішого недоумка, —

Пернатий простягнув йому руку. — Тримайся за мене, бо...

— Не руш мене! — сахнувся його Влад. — У мене чудова бібліотека! Я напишу

вам цю книжку! Й не одну, а скільки скажете! Вже цієї ночі розпочну...

— Не напишеш! — перебив його Пернатий. — Не зможеш написати, бо нема в

тобі, а відтак, і довкруж тебе, нічого сакрального.

— Благаю тебе! Дай мені три роки! Чи бодай один рік, і я доведу тобі!..

— Пізно! — з жалем сказав Пернатий. — Ти вже мертвий. Відтоді, як я виліпив

твій посмертний образ.

«Це лише марення. Таке ж, як попередні», — подумав Влад і попрохав:

— Покажи мені його!

Пернатий розшморгнув наплічник і вийняв з нього безвуху бовду глини, яка

споглядала на світ лише одним виряченим оком, а решта людських рис лише

вгадувалися в глибоких сухих тріщинах.

«Не образ, і не подоба. Землею єси і в землю підеш», — промайнуло в голові

Влада.

— Ні! — розпачливо вигукнув він. — Ні! — й вистрілив у свого мучителя.

171

VI. На межі

будь-яке рішення людини є істинним і стає законом, який навіть Небо не може

скасувати.

— Тепер ти розумієш, чому я схожий на нього?

— Ні.

— Тому, що жорстко вклинився в його Час і грішив разом з ним, гадаючи, що

рятую його, — пояснив візаві, до блиску витираючи тарілку шкуринкою хліба.

— Ти — Зет? — нарешті здогадалася я.

— А також Пернатий. — додав він.

— І Режисер?

— Еге...

— Чому? Навіщо тобі знадобилася я?

— Ну, це так... Можна сказати, доброчинна акція. Я тоді підночовував у музеї і

під час екскурсії, яку ти проводила, зрозумів, що ти прямуєш до межі. Й вирішив

допомогти тобі або отямитися, або... звільнитися від свого покликання...

— Звільнитися від покликання? — перепитала я. — А яке воно, моє

покликання? Яке?

Зет знизав плечима.

— Це знає лише Творець. Ну і, звісно, ти... А я не знаю, бо втрутився

самовільно, поспівчувавши тобі...

— Ти... ти безжалісний інтриган! — обурено випалила я.

— Не сип мені сіль на рану, — жалібно попрохав він. — Краще замов для мене

шашлик і шматок торта.

— А казали — ангели не їдять! — ущипнула я його.

Зет скрушно зітхнув.

— Вдома не їдять. Там їм вистачає Світла. А у відрядженні доводиться, щоб

компенсувати надмірні витрати енергії. Втім, я вже не ангел. І не людина, а... Рана

в світобудові, що кається на межі...

— На межі?

172

Він притакливо схитну головою.

— Лише ми, посланці, знаємо, що «Махаон» — не звичайний ресторанчик. Тут

люблять збавляти останні години свого земного існування ті, кого Творець

відкликав.

— Ти стверджуєш, що всі присутні в цьому залі люди — привиди? —

вжахнулася я.

Зет заперечно теліпнув головою.

— Я ж пояснив тобі, що це межа. Тут перетинаються шляхи мертвих і живих,

які невдовзі помандрують в інші світи.

— Усі? І цей хлопець? І ці дівчатка?

— Хлопець уже кілька років уживає наркотики. А дівчатка... Поглянь, з яким

апетитом вони поглинають тістечка! Це тому, що на межі все смакує дужче.

Замов мені нарешті шашлик і собі також, бо нам ще сидіти тут й сидіти...

— Чому це раптом? — здивувалася я.

— Скоро довідаєшся, — загадково підсміхнувшись, промовив Зет і почав з

насолодою смоктати шкуринку.

Я підкликала кельнера. Замовила йому шашлик і... аж тепер до мене дійшло, що

я також на межі. Й закортіло мені скуштувати всі страви, які зазначені в меню. Я

замовила собі чимало наїдків і цілий «Київський» торт. А ще мені захотілося

говорити з Зетом про все на світі, бо хто знає, що станеться зі мною, коли розмова

урветься.

— Отже, він убив тебе, а я ще жива. Чи навпаки: ти живий, а я вже

переставилася цієї ночі?

— Ні, ні! — енергійно заперечив він. — Ти жива. Я також живий, хоча й

поранений... Справа в тому, що... той, хто стріляє в посланця, поціляє передовсім

у себе.

— Ти хочеш сказати, що...

— ...він тут, — шепнув Зет. — Вже третю добу.

Я заобзиралася:

— Де?

173

— За тим столиком, який ти попервах уподобала...

...він сидів і сидів, але ніхто з кельнерів так і не підійшов до нього.

«Знають, що я банкрут, тому й оминають. Забули, що я завжди залишав їм на

«чай» десять-п’ятнадцять гривень», — тужно думав він. Може, саме тому все

довкола здавалося йому чорно-білим, а може, буття вилиняло й скидалося на старі

кінострічки, які він переглядав колись, дуже давно, ще малим. Але тоді його свіжа

свідомість завиграшки барвила їх, надавала картинкам об’єму, а тепер і люди, що

похапцем поглинали з сіруватих тарілок брудно-сіру їжу, й миготливі зображення

в телевізорі, підвішеному під самою стелею, і навіть власні руки здавалися йому

пласкими, мов би намальованими попелом на сірій стіні, на білій скатертині.

Йому вже не хотілося ні їсти, ні пити. Хотілося, щоб прийшла якась яскраво

зодягнена тілиста людина й сіла поруч, аби він, дивлячись на неї, згадав, як

виглядають барви і як вони іменуються.

Але відвідувачі (всі як один чорно-білі) оминали його столик так, наче на ньому

стояла невидима йому, проте видима їм табличка «зарезервований». А ще

хотілося йому почути не приглушений шемріт голосів, не ледве чутну пустеньку

телемузичку, а повноголосну розмову чоловіка й жінки (чи, принаймні, жінки), де

кожне слово мало би сенс й уповні вловлювалося його вухами, що були наче

засипані піском ямки і не пропускали вглиб нічого, крім гулу й тріскотняви.

Кельнерка пронесла повз нього тацю з супами, кельнер зупинився біля його

столика й пультом перемкнув телевізор на перший канал. Там чорно-біла

дикторка в густо-сірій кохтині гучно, беземоційно переказувала новину:

— Позавчора в заміському будинку пострілом у серце вкоротив собі віку

відомий бізнесмен Владислав Савойський. Слідчі вважають, що причиною

самогубства були фінансові та родинні проблеми...

«Брехня! — запротестував він. — Я вистрелив не в себе, а в міраж і хотів

утекти. Але шлях мені загородив хтось у чорному і стрельнув мені в груди!»

Дикторка, засоромившись, зникла, а на екрані проявився його портрет в

траурній рамці, а біля нього — і заплакане обличчя Лідії Яківни.

174

«Лише вона кохала його», — подумав він про себе, як про когось стороннього,

й затулив обличчя рукою: злякався, о офіціант впізнає в ньому Савойського й

накаже охоронцям витурити його з кафе. А йому хотілося ще посидіти серед

людей, нехай чорно-білих, нехай пласких, оскільки він уже знав, що поза кафе

нема ні людей, ні будинків, ні дерев, ні сонця. Є лише сіра, безмежна пустеля,

всіяна каменями й перепеченими бовдами глини, віддалено схожими на людські

голови. І йому доведеться або брести нею тисячу років без поводиря до того оазу,

де Віолка, де хлопець, або ж віддатися безликому духові пустелі, який не знає, що

таке Час.

— Я бачу, що тобі шкода його, — осудливо буркнув Зет.

Мені справді було шкода, але не Савойського, а того хлопця, який мріяв...

— Ти на межі, — нагадав Зет. — Отже... ти можеш прямо зараз підійти до

нього і стати його супутницею...

— Легко і безболісно? — запитала я.

— Еге! — підтвердив Зет. — Опівночі ви вирушите звідсіля вдвох.

Безперешкодно й безболісно.

Очі його звузилися й потемніли. В цю мить він був напрочуд схожим на

молодого Влада, і серце моє відгукнулося на його твердий погляд солодким

щемом. Але попри це... я зрозуміла, що вже не хочу повертатися з житейських

мандрів безликою, хоча й не маю найменшого уявлення, як здобути собі гідний

образ. Зет, відчувши, що я вагаюся, гірко зітхнув.

— А хто, скажи, пожаліє мене? Адже через його тупість я змушений буду

тинятися в його личині. Сам один! Чужий і Небові й землі! Слугувати казна-кому

за дах над головою і харчі!

— Також тисячу років? — співчутливо поцікавилася я.

— Не тисячу, але довго. Допоки всі, кого він покривдив, не вибачать йому,

допоки не народиться якийсь чоловік, який напише книжку, котру мав написати

він. А це роки й роки! Я здурію без улюбленої роботі! А то й зіп’юся! — випалив

175

Зет і, спрагло плямкнувши губами, попрохав: — Замов мені пляшку пива, тому

що...

— Постривай! — жестом зупинила його я. — По-перше, ангели не п’ють...

Він перебив мене:

— Повторюю! Я вже не ангел!

— ...а по-друге, ти майже геній! Напиши замість нього цю книжку!

— Я?! — витріщився на мене Зет.

— Атож! Я маю квартиру й гроші. Багато грошей. Тобі не доведеться

слугувати... Ти зможеш повністю віддатися науці!

— Це неможливо! — відцюкав Зет. — За жодних умов!

Кельнер приніс наїдки і заставив ними весь столик. Зет присунув до себе

тарілку, де був шашлик, і... забув про мене.

— Чому неможливо?

— Це не моя програма! — пояснив він, давлячись непережованим шматком

м’яса. — Я вісник, наставник, випробовувач, а не діяч. Ми, ангели, навіть

підвереджені, не маємо права виконувати замість своїх підопічних їхню питому

роботу, — й запивши м’ясо газованою водою, допряв думку: — ...а ти людина,

отже можеш... Якщо тобі справді шкода його!

— Що зможу? — не зрозуміла я.

— Написати книжку!

— Жартуєш?

— Аж ніяк!

— Я не зумію! Я ж не філософ!

— Але ти мріяла стати філософом! Отже, відчувала, що зумієш!

«Не спокушай мене!» — хотіла сказати йому я, але не сказала, бо раптом

зрозуміла, чому я тут. І він зрозумів, що я зрозуміла, й змовницьки підморгнув

мені.

— А ти хитрий! — сказала я.

Він підсміхнувся.

— Я простодушний, але робота в мене така... Хитра...

176

— Що ж... Я спробую побачити в цьому житті те, чого не бачила досі. Звісно,

якщо ти допоможеш мені.

Зет поклав руку на груди і з патосом вирік:

— Клянусь, що я допомагатиму тобі завжди й в усьому!

— Раз так, ходімо!

— Куди?

— Додому! В сакральне повсякдення! Радіти життю й любомудрити!

— А пиво?

— Потім! Коли виконаємо програму!

— Ти також хитра, — пробурчав Зет, але підвівся. Акуратно загорнув у

серветку шашлики і поклав їх у рюкзак. Туди ж помандрували дві пляшки води й

декілька шматків хліба.

Проминаючи столик, за яким сидів небіжчик, я знову здригнулася, на цей раз не

так від холоду, як від жаху, з яким той очікував прийдешність, й хотіла шепнути

невдасі, що ми допоможемо йому хутко здолати пустелю, але Зет вхопив мене за

руку й потяг до виходу. Тепер він був теплим, як людина. Я називатиму його

Данею.