Їх душі - горіння і криця - У нашому завжди гурті,

Братів по далеких в'язницях І тих, що упали, братів!

(О. Ольжич)

У радянські часи його ім’я було під жорстоким "табу". Водночас без цієї людини неможливо уявити культурне та політичне життя української нації у 1920-1940-х рр.

Житомир – рідне місто поета. Саме тут він народився 8 липня 1907 року. Батько Олега – відомий український поет Олександр Олесь (Олександр Iванович Кандиба), був нащадком давнього козацького роду. Мати – Віра Антонівна Свадковська, учителька. Сім'я була інтелігентна, українофільська. Малий Олег виховувався в українському дусі, що вже було викликом тогочасному російському режиму.

У жовтні 1909 року Олександр Олесь змушений був влаштуватися ветеринаром на роботу на київські скотобійні, де він прослужив аж до початку 1919 року. Родина Кандиб переїздить до Пущі-Водиці – передмістя Києва сільського типу.

Олег був свідком бурхливих і трагічних подій української революції 1917 року. У 1919 році його батько стає культурним аташе Української Народної Республіки в Будапешті, що згодом негативно відбилося на долі Олега та його матері, які після поразки УНР та з приходом радянської влади стали "ворогами народу".

У 1919–1923 здобував середню освіту в трудовій школі, мешкаючи в Пущі-Водиці поблизу Києва, але закінчити середнє навчання довелося лише в Празі. Наприкінці 1922 він разом із матір’ю виїздить з України у Берлін, де 3 січня 1923 року нарешті зустрівся з батьком, який ще у лютому 1919 вимушений був поспіхом емігрувати до Австрії, користуючись придбаним дипломатичним паспортом з повноваженням атташе по культурі при консульстві УНР у Будапешті.

Уривки з листів до батька за 1922 р.: «Взагалі, я тепер у школі зневірився і в людях також, але все-таки хочеться вірити, що є й гарні. Боляче. Я таки завзятий песиміст в шкільних справах, крім

Віртуально-інформаційний стенд НБ СНУ ім. В.Даля

того, перший бунтар. Страйкуємо, бойкотуємо, бо слід. Кричимо, щоб вчили нас.»; «Учні не хочуть працювати, учителі – робити з них людей. Агонія.»; «Читаю, ба: хочу читати, щоб бути освіченим, а нащо бути, їй-Богу, не знаю. (…) А хотілось би буть і філософом, і письменником, і художником так палко. Та немає волі у мене»

Того ж 1923 родина Кандиб переїхала до Праги. Влітку родина переїхала до Ржевниців під Прагою, згодом далі — до Горніх Черношинець. Восени 1923 Олег разом з матір’ю повертається до Праги. Батько залишається в Горних Черношинцях, де він організував гурток з науковців, поетів та письменників.

Цей період можна ще охарактеризувати як «студентський», «празький», бо саме в Празі Олег здобуває освіту, як студент. Зі вступом у Карловий університет Ольжич записується на літературно-історичний відділ Українського Педагогічного Iнституту імені М. Драгоманова»; з 1925 року Олег студіює історію в Українському Вільному Університеті в Празі.

Займаючись наукою, молодий дослідник постійно вибирає теми, пов'язані з українською історією, археологією, мистецтвом. Щоб поліпшити важке матеріальне становище родини, Олег розпочинає самостійну археологічну діяльність. Він провадить археологічні розкопки в Галицькому Поділлі, обробляє наукову інформацію в музеях Львова, Кракова, Праги. На основі розкопок пише низку наукових праць, за які отримує гроші.

Олег займає посаду асистента на кафедрі археології Українського Вільного Університету, працює одночасно завідуючим в археологічному відділі Чеського національного музею в Празі, бере участь у міжнародних археологічних симпозіумах і конференціях, проводить археологічні розкопки в багатьох країнах Європи. Опублікував ряд праць з антропології та археології. В історичній науці — послідовник школи Л. Нідерле. Ґрунтовні праці молодого археолога привертають увагу фахівців Гарвардського університету. Олега Кандибу запрошують до США, а згодом до Італії, де він читає лекції. У Римі Олег, який на той час був уже відомим науковцем, зустрічається з головою Проводу українських націоналістів полковником Євгеном Коновальцем.

З листів до батька: «…без сумніву, археологія – найменш улюблена моя «Муза». Коли я віддав їй найкращі «почуття своєї молодості», то тільки тому, що знав її вірність…Це й було причиною, що я віддав їй руку. Серце ж моє лишалось вільне. I панує над ним друга Муза – література. Тут вже дійсно «маємо до діла» з справжньою пристрасною любов'ю, що може зламати навіть життя. (…) Я переконуюся, що мистецтво і наука себе взаємно виключають. Їх можна чергувати, але ніколи комбінувати...»

Будучи студентом, Олег пише так звану «альбомну» поезію: це жартівливі віршики, епіграми, пародії. Вони виникали принагідно. Першим літературним успіхом Олега можна вважати оповідання для дітей «Рудько (життєпис одного півня)», яке вийшло у 1928 році у Празі. З поч. 1930-х рр. О. Кандиба заявив про себе як самобутній і оригінальний поет. Співпрацював у львівських періодичних виданнях: «Літературно-Науковий Вістник», «Вістник», «Обрії», «Напередодні» празьких «Студентський вістник», «Пробоєм». Перша збірка поезій з’являється в 1935 році у Львові під назвою «Рінь»; Друга прижиттєва збірка «Вежі» побачила світ у Празі 1940 року.

З листів до батька: «З перспективою 52-річної людини ти, очевидно, можеш спокійно-епічно писати про золоті поля і луки, але на ділі, коли мені 24 роки, — всі справи трактуються рішуче і трагічно... Література? Тут я вірю, що докажу щось. І ця віра є рішаюча»

Із молодих літ Олег Кандиба став учасником українського націоналістичного руху. В 1929 — член Організації Українських Націоналістів. Виконував ряд відповідальних завдань Проводу Українських Націоналістів ОУН, особисто Євгена Коновальця. В 1937 очолив культурно-освітню референтуру Проводу Українських Націоналістів. В кін. 1930-х рр. редагував часопис «Самостійна думка», перетворивши його на орган ПУН. У 1938–1939 брав активну участь у діяльності короткочасного державного утворення — Карпатської України — в її збройній боротьбі проти угорських окупантів. Після розгрому військ Карпатської України угорськими регулярними частинами розпочинається партизанська боротьба в Карпатах. Проте взяти в ній дієву участь Ольжич не встиг – потрапив до полону й опинився у концентраційному таборі Варя Лопуші, біля Ніредьгази. Врятувався дивом. Мадяри сентиментів до українців не виявляли.

Після листа угорських вчених на захист вченого уряд Угорщини розпорядився випустити Олега Кандибу та Уласа Самчука. Протягом 1939–1941 очолював Революційний Трибунал ОУН, член Проводу Українських Націоналістів. На початку радянсько-німецької війни 1941–1945 О.Ольжич вирушає в Україну й очолює націоналістичне підпілля в Києві. З його ініціативи у столиці розпочинається розбудова українського політичного і культурного життя. Постає Українська національна Рада як майбутній парламент незалежної України. Починає виходити газета «Українське Слово», організовуються інші українські інституції.

Ольжич багато працює. Він «фактично керує всією роботою націоналістичного підпілля в Краю». Бере активну участь у відродженні тогочасного українського життя: у заснуванні Спілки українських письменників (голова О. Теліга), часопису «Літаври», газети «Українське слово», у розгортанні підпільних мереж ОУН-М. У жовтні 1941 р. постає ще одна Українська Національна Рада. В 1941–1942 О. Кандиба (Ольжич) живе у Києві, налагоджував підпільну мережу ОУН в Україні. В жовтні 1941 О. Кандиба стає одним з організаторів політично-громадського центру — Української

Національної Ради у Києві. Активізація діяльності ОУН на східних теренах призводить, врешті-решт, до масових арештів у Києві. Зокрема заарештовано, а згодом страчено у Бабиному Яру Олену та Михайла Теліг, Івана Рогача, Петра Кошика, Ореста Чимеринського та інших чільних діячів ОУН. З початком гітлерівських репресій проти українських націоналістів Ольжич переїздить до Львова. Львів притягував Ольжича так, як можуть притягувати дві незбагненні стихії – кохання та смерть. Після невдач у Києві він прибуває до Міста Лева – міста, де живе його чи не єдине у житті кохання.

У Львові він одружився з дочкою літературознавця Л. Білецького Катериною. У Килинку, як близькі називали доньку професора Леоніда Білецького Катерину, Олег був закоханий ще з сорокового року, коли перебував у Львові з черговим завданням. І хоч світ кипів у казані війни, чужі армії тисками з обох боків знищували мрію про українську державу, а наречена була на 13 років молодша від свого обранця, 2 серпня 1943 року відбулося весілля. Як переконаний православний він довго шукав церкву для свого обряду і зупинився на невеличкому храмі в Яблінці Вижній поблизу Турки. Свідками були сестра Омельяна Сеника-Грибінського Елеонора та інженер Василь Починок, давній товариш молодого. Дружина Ольжича

Як свідчать дослідники життя Кандиби-молодшого, всі присутні на церемонії поклялися, що до кінця війни будуть мовчати про подію, свідками якої були. Молодята навіть жили у різних квартирах, вдавали на людях, що не знають один одного. Такої конспірації вимагав Ольжич, розуміючи, що рано чи пізно, але настане і його час прощатися зі світом.

Останнє фото Олега Ольжича. 1944, незадовго до арешту

Фашисти чатують за ним, а в травні 1944 року на конспіративній квартирі у Львові гестапівці знаходять його й заарештовують. На сьогодні існують три версії, що пояснюють причини та обставини арешту провідника ОУН.

Зокрема, висловлюється припущення, що арешт О. Ольжича відбувся через "провал" однієї з його зв’язкових, яка раніше потрапила до гестапо й видала керівника українського націоналістичного підпілля.

Арешт провідника міг бути спричинений цілеспрямованою діяльністю німецьких спецслужб, які розшукували рукопис книжки «Революція рве кайдани», де

О.Ольжич зібрав факти про злочини нацистської Німеччини проти українського народу.

Також існує припущення, що арешт керівника ОУН зумовлений його намаганнями встановити контакти із західними союзниками, які на той час готувалися до відкриття другого фронту. У всякому разi можна стверджувати, що питання арешту О.Ольжича — одне із малодосліджених у його біографії.

Як особу, особливо небезпечну для Рейху, його терміново везуть на допит у Берлін, а згодом — у концтабір Заксенхаузен, де після неймовірно жорстоких катувань він загинув. Тіло героя було наказано спалити у крематорії.

Удова Катерина згадувала, що, коли в червні 1944-го вона зазирнула в конверт, де зберігалися подружні обручки, перстень чоловіка почорнів. А, може, це було тільки розпачливе марення жінки, яка носила у своєму лоні дитину, котрій ніколи не судитиметься побачити батька. А на дев'ятий день по тому – 31 липня – на світ з'явився ще один Олег, названий на честь свого героїчного і талановитого тата. Катерина Білецька задля безпеки записала малого на своє прізвище. Лише з часом удова, пред'явивши шлюбне посвідчення, перепише метрику сина, і він стане Олегом Олеговичем Кандибою.

Творча спадщина О.Ольжича, якщо не брати до уваги його наукових праць, невелика: три поетичні збірки, низка публіцистичних статей та кілька нарисів про культуру. Але, як стверджує Зенон Городиський, соратник О. Ольжича з національно-визвольної боротьби, вона "багата за змістом, бо в ній він глибоко з’ясував ідеологічні засади і напрями культурної політики".

За життя О. Ольжич видав лише дві книжки поезій: "Рінь" (Львів, 1935) та "Вежі" (Прага, 1940). Третя збірка "Підзамчя", упорядкована самим автором, побачила світ уже після його смерті.

Поетична творчість О. Ольжича має безпосередній зв’язок із його ідеологічними та політичними переконаннями. Саме у поетичних формах він намагався скристалізувати власні ідеологічні й навіть політичні концепти.

Посмертна збірка Ольжича «Підзамчя» вийшла у 1946р.

Олег Ольжич належав до покоління першої еміграційної хвилі, яке зуміло не тільки зберегти, а й примножити українську культуру за кордоном, коли на так званій материковій Україні найкращі традиції українського народу руйнувались репресіями, голодомором, добре продуманими «реформами». Усією своєю творчістю Ольжич прагнув утвердити героїчний світогляд, пропагував думку, що кожен громадянин має здобувати свободу, можливо, навіть ціною власного життя.

Нащо слова? Ми діло несемо. Ніщо мистецтво і мана теорій. Бо ж нам дано знайти життя само

В красі неповторимій і суворій. Ось сходить, виростає, розцвіта Благословеніє не форми — суті. Одвага. Непохитність. Чистота. Мілуйтеся! Беріть! І будьте, будьте!.. («Нащо слова?»)

Збірки Олега Ольжича «Рінь», «Вежі», «Підзамчя» абсолютно різні і за формою, і за змістом. Друга й остання прижиттєва книга поета «Вежі» відрізняється від інших збірок тим, що має гостру ідейно-політичну скерованість. Книга «Вежі» складається з двох ліричних поем: «Городок. 1932» і «Незнаному Воякові».

У передмові до збірки «Вежі» поет зазначає: «Заповіт минулого, як густе глибоке тло звучить для гострого наказу сучасності і остаточно з нею ототожнюється…» Тож поет-борець Ольжич перейняв цей наказ, ніби естафету, а свої твори писав — як заповіт нащадкам. Вірш «Захочеш — і будеш» — дев’ятий із циклу «Незнаному Воякові», в якому поет безпосередньо звертається до кожного з нас, переконуючи, що все в житті залежить від нас самих, від нашого рішення:

Захочеш і будеш! В людині, затям, Лежить невідгадана сила — Зрослась небезпека з відважним життям, Як з тілом смертельника крила. ...Вперед, Україно! В Тебе — тяжкі стопи, Пожари хат димляться з-під них. Ні Росії, ні Європі Не зрозуміти синів Твоїх!

Тільки доклавши власних зусиль, людина може побудувати щасливе майбутнє, бо часто вона не усвідомлює, наскільки багатим є її внутрішній світ, скільки фізичної сили приховує сила людського духу. Але в той же час слід пам'ятати, що наші дії не можуть керуватись вседозволеністю, ми не можемо діяти за принципом «Ціль виправдовує засоби», адже всередині кожного з нас є вічне мірило вчинків — сумління. Для самого поета і для його героїв-патріотів боротьба і життя — слова-синоніми. Життя — це боротьба, а боротьба — це справжнє повноцінне життя. І цю боротьбу слід вести самовіддано, з натхненням, бо життя не знає спокою й прекрасне у своєму виявленні: РЕВОЛЮЦІЯ

Сховалось равликом місто. Січе його дощ, січе. В під'їздах будов - тісно. Набої через плече. Забиті. Числить? Ледве. З-під мурів - повів гниття. Життя, що таке щедре, - Багате таке життя. Хто дихав хоч день так вільно, До смерти хмільний украй. ...Ти збурилось пінно-пінно І - вилилось через край.

Вшанування пам’яті

Олег Ольжич справив помітний вплив на літературу української діаспори. Олекса Стефанович присвятив йому кілька віршів.

Про Олега Ольжича знято повнометражний двосерійний художньо-документальний фільм-трилогію за сценарієм Леоніда Череватенка, режисер Аркадій Микульський «Я камінь з Божої пращі…», що об’єднує стрічки: «Ольжич» (1996), «Доба жорстока, як вовчиця», «Незнаний воїн» (2000). Фільм удостоєний Національної шевченківської премії 2002-го року.

Меморіальна дошка на будинку у Києві, де у 1941–1942 роках жив Олег Ольжич

Монета, присвячена 100-річчю від дня народження поета, громадського діяча, археолога - Олега Ольжича (Кандиба Олег Олександрович).

В Житомирі на вулиці Ольжича встановлено анотаційну дошку Олегу Ольжичу.

Ресурси Інтернет

• Олег Ольжич [Електронний ресурс] // Вікіпедія : вільна енциклопедія. – Режим доступу : https://uk.wikipedia.org/wiki/Олег_Ольжич. - Назва з екрана.

• Ольжич Олег : біографія [Електронний ресурс] // Бібліотека української літератури. – Режим доступу : http://www.ukrlib.com.ua/bio/printout.php?id=232. - Назва з екрана.

• Олег Ольжич (1907 — 1944) [Електронний ресурс] // Українська література. - Режим доступу : http://www.ukrlit.vn.ua/author/olzhich.html. - Назва з екрана. На сайті можна перегляути біографію письменника, його твори, коментарі, шкільні учнівські твори, статті.

• Олег Ольжич (1907-1944). Біографія [Електронний ресурс] // Українська література. - Режим доступу : http://www.ukrlitzno.com.ua/oleg-olzhich-biografiya/. - Назва з екрана.

• Олег Ольжич-Кандыба [Электронный ресурс] // Колокрай : туристическая компания. - Режим доступа : http://www.kolokray.com/sudby-i-lyudi/oleg-olzhich-kandyba.html. - Загл. с экрана.

• Олег Ольжич ? поет і громадянин, сподвижник національно-державної ідеї [Електронний ресурс] // Освіта.ua. : [сайт]. - Режим доступу :http://ru.osvita.ua/vnz/reports/ukr_lit/18220/. - Назва з екрана.

• Олег Ольжич (1907 - 1944) [Електронний ресурс] // Вітчизна. – 2004. - № 1-2. - Режим доступу : http://vitchyzna.ukrlife.org/1_2_04olzhich.htm. - Назва з екрана.

• Олег Ольжич : [біографічна довідка, вірші] [Електронний ресурс] // Празька школа поетів : [сайт]. - Режим доступу : http://virchi.narod.ru/poeziya/praga-oljich.htm. - Назва з екрана.

• Олег Ольжич (1907 - 1944) [Электронный ресурс] // КГБ: Киевская городская библиотека: [сайт] - Режим доступа : http://lib.misto.kiev.ua/UKR/BIOGRAPHY/oljich.txt#0. – Загл. с экрана.

• Никишин Е. Олег Ольжич. Трагический оптимист. Послесловие [Электронный ресурс] / Е. Никишин // Еженедельник 2000. – 2009. - № 6. - Режим доступа :http://2000.net.ua/2000/aspekty/nasledie/45296. - Загл. с экрана.

• Ольжич предлагал Шухевичу прекратить партизанскую войну [Электронный ресурс] // Газета по-українськи. – 2007. - №406. - Режим доступа : http://gazeta.ua/ru/articles/history-newspaper/_olzhich-predlagal-shuhevichu-prekratit-partizanskuyu-vojnu/172448. - Загл. с экрана.

• Олег Ольжич – поет національного героїзму [Електронний ресурс] // BR.COM.UA. - Режим доступу: http://tvory.br.com.ua/5727. - Назва з екрана.

• Вірші Олега Ольжича [Електронний ресурс] // Мистецька сторінка. – Режим доступу :http://storinka-m.kiev.ua/section_18.php?u_id=198. - Назва з екрана.

• Ольжич Олег : творчість [Електронний ресурс]// Клуб Поезії : [сайт] – Режим доступу : http://www.poetryclub.com.ua/metrs.php?id=139&type=tvorch. - Назва з екрана.

• Олег Ольжич 1897 — 1944 : [вірші] [Електронний ресурс] // Бібліотека кошового писаря. – Режим доступу : http://www.pysar.net/poet.php?poet_id=51. - Назва з екрана.

• Пастернак Я. Олег Кандиба, археолог — дослідник / «Український історик», 1969, № 4

• Шляхтиченко М. До біографії д-ра Олега Кандиби-Ольжича / «Український історик», 1978, № 01-03

• Лапичак Т. Як згинув Олег Кандиба-Ольжич / «Український історик», 1985, № 01-04

• Штогрин Д. Олег Кандиба-Ольжич (Бібліографія) / «Український історик», 1985, № 01-04

• Винар Л. Наукова діяльність д-ра Олега Кандиби / «Український історик», 1985, № 01-04

• Лазор К. Думками вслід за Ольжичем / «Український історик», 1985, № 01-04

• Стахів В. Як загинув О. Ольжич / «Український історик», 1985, № 01-04

• Микола Жулинський: Олег Ольжич і Олена Теліга. Нариси про життя і творчість.

• Кандиби: батько й син