1

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Українська академія друкарства

М. С. ПАСІЧНИК, С. М. ПАСІЧНИК, О. М. ВАСИЛИШИН

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ ТА ЇЇ ДЕРЖАВНОСТІ

Конспект лекцій

Видання друге, доповнене

ЛЬВІВ — 2011

2

ББК Т3 (4Ук)я 73-1 УДК 94 (477) (075.8) П 191

Рекомендовано Вченою радою Української академії друкарства

Р е ц е н з е н т и:

О. М. Сухий д-р іст. наук, проф.

(Львів. нац. ун-т ім. І. Франка)

М. М. Кріль д-р іст. наук, проф.

(Львів. нац. ун-т ім. І. Франка) Пасічник М. С. Історія України та її державності [Текст] : кон-

спект лекцій / М. С. Пасічник, С. М. Пасічник, О. М. Василишин. — Вид. 2-е, доп. — Львів : Укр. акад. друкарства, 2011. — 760 с.

У конспекті лекцій висвітлено питання становлення і розвитку

української державності, політичні й релігійні засади формування нації та ін.

Книга адресована студентам вищих навчальних закладів.

ISBN 978-966-322-239-4 © Пасічник М. С та ін., 2011

3

З М І С Т

Вступ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 6 Лекція 1 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 8

Походження українського етносу. Культури східних слов'ян. Зародження державницьких засад на українських землях

Лекція 2 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 36

Давньоруська Київська держава та її місце в історичній долі українського народу

Лекція 3 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 71

Галицько-Волинське князівство та його роль в утвердженні державотворчих засад Київської Русі

Лекція 4 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 100

Україна за часів польсько-литовської колонізації в період 1340-1569 рр.

Лекція 5 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 122

Україна під владою Речі Посполитої Лекція 6 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 144

Українське козацтво у другій половині ХVІ — першій поло-вині ХVІІ ст.

Лекція 7 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 176

Утворення Української козацької держави за часів Хмельнич-чини (1648–1657 рр.)

4

Лекція 8 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 206 «Руїна» та її наслідки для української державності. Намагання гетьмана І. Мазепи утвердити Україну як самостійну державу

Лекція 9 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 268

Українська культура ХІV–ХVII ст. Національний одяг: народні традиції та новаторство в моделюванні; вишивання та ткацтво

Лекція 10 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 305

Національно-державницькі ідеї в часи перебування України під владою Російської і Австро-Угорської імперій

Лекція 11 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 369

Перша світова війна та її вплив на державницькі процеси в Україні Лекція 12 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 392

Відновлення української державності після національної рево-люції 1917–1921 рр.

Лекція 13 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 476

Україна між двома війнами (1921–1939 рр.) Лекція 14 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 541

Друга світова війна та її вплив на пробудження державниць-ких ідей в українському суспільстві. Національно-визвольний рух на теренах Західної України в 40-50-х рр.

Лекція 15 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 579

Становлення і розвиток дисидентського руху в Україні Лекція 16 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 617

Україна на сучасному етапі: утвердження незалежності та роз-будова держави

5

Головні події в історії України . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 714 Короткий термінологічний словник . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 726 Іменний покажчик . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 747 Література . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 752

6

В С Т У П Історія України відіграє особливо важливу роль у навчально-

виховному процесі кожного навчального закладу. Адже вітчизняна історія — це не лише навчальна дисципліна, але й частина націо-нального світогляду, важлива складова загальної культури суспіль-ства, усіх його членів. Без знання історії не лише важко зрозуміти сучасне, передбачити й успішно розбудовувати майбутнє, але й виховати свідомого громадянина, справжнього патріота українсь-кої держави. Закономірно, що інтерес до вивчення вітчизняної істо-рії постійно зростає. За роки незалежності вийшло у світ чимало підручників і навчальних посібників з історії України, які в пере-важній більшості об’єктивно, з сучасних методологічних позицій висвітлюють пройдений українським народом історичний шлях і події сучасного розвитку держави.

Входження України в міжнародне співтовариство створює спри-ятливі умови для інтеграції української історичної науки у світове поле історичних знань. Це дало поштовх для розвитку тих галузей історичної науки, що сприяють збагаченню відомостей про події, які раніше трактувалися лише з точки зору «єдиноправильної» по-зиції політично заагажованих радянських науковців. Висвітлення історії боротьби українського народу за свою незалежність від Київ-ської Русі і по сьогодні є нагальною потребою сучасності, щоб зняти з цієї теми нашарування ідеологічних потреб радянської спільноти.

Вивчення документів і матеріалів сучасних досліджень українсь-ких і зарубіжних вчених дозволяє, на наш погляд, висловити мір-кування, які суттєво відрізняються від наведених вище. По-перше, можна стверджувати, що утворення української державності та боротьба за її збереження стало, з одного боку, підсумковим ета-пом українського національно-визвольного руху, а з іншого —

7

започаткувало новий, надзвичайно бурхливий і суперечливий її період. По-друге, і це, мабуть, найголовніше, одним з закономір-них наслідків еволюції так званих «окраїн» колишньої Російської імперії по буржуазному шляху стало визрівання об’єктивних перед-умов, необхідних для формування тут національно-державних утво-рень. Цілком очевидно також, що цей процес міг набувати реаль-ного втілення лише після повалення того чи іншого режиму.

Пропонований конспект лекцій побудовано на засадах концеп-ції національної історичної науки, тому в ньому використано макси-мально новітні дослідження таких відомих вчених, як Апанович О., Біласа І., Борисенка В., Горленка В., Гуржія О., Дашкевича Я., Ісаєвича Я., Кондратюка К., Котляра М., Красівського О., Кульчиць-кого С., Литвина М., Малика Я., Макарчука С., Мицика Ю., Наулка В., Толочка П., Трофимовича В., Сергійчука В., Смолія В., Солдатенка В., Степанкова В., Соханя П., Сухого О., Шаповала Ю., Швидько Г., Чухліба Т., Щербака В., Яковенко Н., Яковлєвої Т. та багато інших.

Основна мета цього посібника — дати поглиблений аналіз го-ловних етапів боротьби українського народу за свою державність, проблем її розбудови на сучасному етапі, безумовно, через призму найважливіших подій всієї історії України, не дублюючи при цьому загальний шкільний курс історії України.

Слід зазначити, що в процесі подальшого поглиблення вив-чення історії України та головних етапів становлення її держави, внесення до неї нових фактів та висновків концептуального харак-теру навчальний посібник буде дороблятися і вдосконавлюватися. Тому ми будемо вдячні за всі конструктивні пропозиції, зауваження і побажання, які сприятимуть дальшому вдосконаленню посібника.

8

Лекція 1 ПОХОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО ЕТНОСУ. ЗАРОДЖЕННЯ ДЕРЖАВНИЦЬКИХ ЗАСАД

НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

ПЛАН 1. Дослов’янські народи на території сучасної України. 2. Походження, розселення та устрій слов’ян. 3. Культури східних слов’ян. 4. Становлення державності. 5. Християнізація слов’янських князів. 1. Складні й багатогранні процеси походження народів та

їхніх культур постійно привертають увагу людства. Адже це пи-тання про те, хто і звідки ми, питання нашої прабатьківщини, часу виникнення нашого народу, його місця серед інших наро- дів планети.

Щодо українців особливого значення набуває вирішення проблем місця нашого етносу в колі слов’янських народів, зо-крема східнослов’янських, його зв’язків у найдавніші етапи історії, ролі іншоетнічних компонентів у його формуванні та етнічному розвитку.

Перші сліди перебування людини на сучасній території України належать до раннього палеоліту (Киїк-Коба у Півден-ному Криму, с. Амвросіївка у Приазов’ї, Житомирська стоянка та ін.). Це невеликі за розмірами стоянки, розкидані на значних територіях, свідчать про те, що первісні люди того періоду жили невеликими гуртами. Вони утворювалися на основі спіль-ного добування засобів для життя, участі в боротьбі з природою

9

та захисту від небезпек. Залежно від конкретних природних умов тієї чи іншої місцевості та від можливості добування їжі такі гурти людей були то більшими, то меншими, але ніколи не перевищували кількох десятків осіб. Великі гурти людей не могли б прохарчуватися на одному місці, тому залежно від умов вони легко розпадалися або об’єднувалися, змінюючи свій склад.

Кожен гурт первісних людей раннього палеоліту існував відокремлено і незалежно один від одного. Він являв собою окрему, найдавнішу форму суспільної організації людей — первісну дородову общину, яка, особливо на початку раннього палеоліту, за своїм характером була ще дуже схожою на стадо тварин, зокрема людиноподібних мавп. Але була й істотна відмінність між ними. Вона полягала в тому, що люди в про-цесі добування засобів для життя з самого початку виготовляли і свідомо застосовували знаряддя праці та користувалися зву-ковою мовою.

Первісні люди в ранньому палеоліті на всій території їхнього розселення жили в досить однакових природно-географічних умовах і через те мали більш-менш однаковий характер госпо-дарства і побуту. Тому й пам’ятки того часу нерідко досить близькі між собою, незалежно від їх розташування в Європі, Азії чи Африці.

Але по-іншому відбувався розвиток первісного суспільства в епоху пізнього палеоліту (40—15 тис. років тому). Широке розселення людей на величезних просторах Старого Світу з їх відмінними природно-географічними умовами привело, на думку археолога І. Г. Шовкопляса, до виникнення відмінностей в господарському розвитку, побуті та культурі пізньопалео-літичного населення окремих великих територіальних обла-стей. Відмінними стали й стоянки, знаряддя праці і предмети побуту. Відокремлюються три області з специфічними для них групами пам’яток: європейська (так звана прильодовикова), серед-земноморсько-африканська та сибірсько-китайська.

10

У пізньому палеоліті вже була заселена вся територія сучас-ної України. До речі, саме на Закарпатті було знайдено один з регіонів найдавнішої прабатьківщини людства: так у с. Коро-леве виявлені поселення людини сучасного типу, що були засно-вані 600 тис. років тому.

В епоху неоліту, у мідний та бронзовий віки, триває посту-повий перехід до продуктивних форм господарства — земле-робства і скотарства (енеолітичні племена ямної культури, пле-мена катакомбної та зрубної культур тощо).

Цей перехід на території сучасної України відбувся у IV— III тисячоліттях до н. е., за часів трипільської культури (назва від с. Трипілля на Київщині). Носії цієї культури жили у досить великих населених пунктах, будували зручні двоповерхові будівлі, вшановували власних богів, мали оригінальні уявлення про бу-дову Всесвіту. Лише на Хмельниччині відомо близько 150 пам’я-ток трипільської культури.

У наступні століття відбувається формування нових етніч-них і культурних спільностей. Серед них можна назвати кімме-рійців (відомості про яких є у давньогрецьких і ассирійських джерелах), які жили на початку І тисячоліття до н. е., але їх підкорили племена скіфів, що переселилися з Азії в VII ст. до н. е. і утворили в причорноморських степах ранньокласове дер-жавне об’єднання — Скіфію. Племена Скіфії мали тісні зв’язки з племенами різних районів Східної Європи, особливо з лісосте-повими землеробсько-скотарськими племенами території Укра-їни. Завдяки сильному впливові скіфської культури у цих пле-мен, здебільшого відмінних від скіфів за походженням і мовною приналежністю, з часом виникла значна спільність зі скіфами у предметах озброєння і кінного спорядження, прикрасах і навіть творах мистецтва, виконаних у досить характерному для скіфів так званому «звіриному» стилі. На підставі цих спільних ознак давні грецькі автори і пізніші дослідники відносили до скіфських й нескіфські лісостепові племена. Через це територія Скіфії нерідко без достатніх підстав розширювалася на всю

11

південну частину Східної Європи. Самі поняття «скіфи» і «Скіфія» при цьому втрачали конкретний зміст і переставали відбивати історичну дійсність.

Скіфи, в свою чергу, були витіснені сарматами. За етнічною належністю сармати, як і скіфи, належали до

групи іраномовних племен. Щодо походження сарматів, то вважають за можливе розглядати їх як нащадків племен однієї з культур бронзового віку Приуралля і Сибіру — андронівської. Частина сарматів в окремих районах Північного Кавказу та Причорномор’я поступово перейшла до осілості та орного зем-леробства в долинах річок. Вони були обізнані з обробкою заліза, ткацтвом, виготовленням посуду. Вели жвавий обмін товарами з навколишніми племенами, античними містами Причорно-мор’я та країнами Сходу. Панували в них первіснообщинні відносини з елементами майнового та соціального розшару-вання і виокремленням багатої родоплемінної знаті.

У середині І тисячоліття до н. е. виникають рабовласницькі античні держави-поліси Північного Причорномор’я — Ольвія, Тіра, Херсонес Таврійський, Пантікапей, Феодосія, які були цен-трами землеробства, рибальства, ремесел, торгівлі.

Однією з найважливіших галузей господарства античних міст і держав Північного Причорномор’я в час їхнього найви-щого розвитку було землеробство, а хліб (зерно) був одним з наважливіших товарів, що вивозили до Греції. Значне місце в господарстві, починаючи з ІІІ ст. до н. е., займали виногра-дарство і виноробство. Продукти скотарства і худобу античні міста одержували від сусідніх племен, зокрема від скіфів. Рибальство і переробка (соління) риби також були досить важливою галуззю господарства, а риба була одним із найважливіших предметів вивозу з грецьких міст Північного Причорномор’я до міст митро-полії. Розвинутою була і торгівля в античних містах. Існував вну-трішній грошовий обіг, карбувалися золоті, срібні та бронзові монети. Вони є найдавнішими на території нашої країни.

12

Різноманітним було й ремісниче виробництво античних міст Причорномор’я. Найпоширеніша з його галузей — гончарство. Посуд виготовляли на гончарному крузі і випалювали в спеці-альних печах-горнах. Особливо багато виготовляли амфор — вузькогорлих високих посудин з двома ручками для вина, олії тощо. Навіть місткість кораблів часто визначали за кількістю амфор, яку вони могли перевезти. Художній посуд прикра-шали різноколірним лаковим розписом. Багато такого посуду привозили з Греції. Його продавали знаті місцевих племен як предмети розкоші.

Таким чином, існування античних міст у Північному При-чорномор’ї мало позитивне значення для розвитку госпо-дарського життя, суспільних відносин та культури населення південної частини Східної Європи. Через ці міста проникали в Східну Європу вищі форми господарства та класові рабо-власницькі відносини, які сприяли розкладу первіснообщин-ного ладу в місцевих племенах і швидшому їх розвитку, а також поширювалася, висока для того часу, антична культура.

2. Наприкінці І тисячоліття до н. е. — на початку І тися-чоліття н. е. лісові та лісостепові райони населяли племена зарубинецької та черняхівської культур, які підтримували тісні контакти із сусідніми племенами і населенням східних провін-цій Римської імперії, а в подальшому і з Візантією. У III—VI ст. у Північному Причорномор’ї з’являються численні племена і народності, втягнуті у процес «великого переселення народів» (готи, гуни та ін.).

З розпадом величезної Гунської імперії на Сході утво-рився Тюркський каганат, під впливом якого знаходилися Кавказ, Передкавказзя та інші землі. Після визволення з-під влади кага-нату хан болгарських племен Кубрат 632 р. утворив державу, яку візантійці назвали Великою Болгарією. Вона займала пере-важно приазовські степи й Таманський півострів. Болгари вели кочовий спосіб життя, мали родоплемінний устрій на основі військової демократії.

13

Велика Болгарія проіснувала близько чверті століття, а після смерті Кубрата занепала. Скориставшись з цього, східні сусіди болгар — хазари почали війну з ордою старшого сина Кубрата Бетбая й змусили її сплачувати данину. Середній син покійного хана Котраг вивів свою орду на територію Середнього Поволжя, де згодом виникла Волзько-Камська Болгарія. Вона проіснувала аж до монголо-татарського нашестя. Найдовше захищалась орда наймолодшого сина Кубрата Аспаруха. Під ударами ворогів вона поступово відступала Приазов’ям і Північним Причорно-мор’ям на захід. При цьому болгари то мирилися, то ворогу-вали з тими слов’янськими племенами, чиї володіння приля-гали до цих регіонів. Приблизно в 70-х роках VII ст. болгари під проводом Аспаруха перейшли Дністер, вигнали аварів з Лівобе-режжя Нижньої Придунайщини й заснували Дунайську Болгарію.

У прикаспійських степах, одночасно з Великою Болгарією, почала формуватись Хазарська держава. Як і болгари, хазари належали до тюркомовного світу. Приблизно в середині VII ст. вони утворили Хазарський каганат, який значно посилився після підкорення болгарської орди Бетбая. Зросла чисельність населення, розширилась територія кочовищ, почали швидко відроджуватися приморські міста. Каганат мав форму федера-ції племен з номінальною зверхністю хазарського роду Ашина.

Переслідуючи болгар, що відступали, хазари захопили Північне Приазов’я, Північне Причорномор’я й частину сте-пового Криму. Наприкінці VII — на початку VIII ст. Хазарсь-кий каганат вів кровопролитну війну з Візантією за Крим. Але під загрозою навали арабів супротивники помирилися. Частина земель відійшла до Візантії, а Східний Крим і степова західна частина півострова залишились за Хазарією. Каганату довелося витримати жорстоку боротьбу з арабами за сфери впливу в Прикаспії й на Кавказі. Хазари мусили залишити свою сто-лицю Семендер і перенести її до Ітіля на Нижній Волзі.

У 737 р. Хазарський каганат зазнав нищівної поразки від арабів, але після їхнього відходу швидко відродився й зміцнів.

14

Він посилив експансію на землі сіверян, в’ятичів, деяких інших племен лісостепу та Полісся й змусив їх платити данину. Власті Хазарії стягували з іноземних купців торгове мито в Ітілі, інших містах, в Керченській затоці й тим самим перешкоджали віль-ній торгівлі Русі-України з Візантією, країнами Малої та Серед-ньої Азії. Разом з тим Хазарський каганат прикривав праукра-їнську державу від вторгнення середньоазійських кочівників, що сприяло її відносно мирному розвиткові.

Хазарський каганат відіграв помітну роль у житті Східної Європи. Проте окремі вчені явно її перебільшують, пропону-ючи назвати час VII—VIII ст. «періодом Хазарського каганату» або твердячи про нібито належність полян до хазар чи засну-вання Києва «хазарином» Києм.

У IV—VII ст. територію Середнього Подніпров’я займає союз давньослов’янських племен, відомий під назвою антів, а пізніше русів, або росів. Назва «Русь» пізніше поширилася на все східнослов’янське населення. Вважається, що слов’янські пле-мена сформувалися із різних етнічних і расових спільнот, які жили у давні часи на широких просторах Східної та Централь-ної Європи. Вперше слов’яни виступають у письмових джерлах І—II ст. н. е. — у творах римських авторів Таціта, Плінія, Птоло-мея, які називали їх венедами.

У процесі розкладу первіснообщинного ладу серед східних слов’ян формуються феодальні відносини, виникають племенні союзи (полян, сіверян, білих хорватів, дулібів, тиверців тощо), а згодом ранньофеодальні державні об’єднання-князівства. У IX ст. Київське і Новгородське князівства об’єднуються в одну дер-жаву — Київську Русь, яка стала однією з наймогутніших у серед-ньовічній Європі.

З утворенням Київської Русі тісно пов’язане питання про походження етноніму «Русь». Дискусія істориків про те, хто були руси і де їх слід локалізувати, зумовлена характером дже-рел. Були спроби пояснити назву «Русь» як запозичення і шукати її витоків то в Скандинавії (у варягів), то серед іраномовних

15

народів. Є цікаве припущення російського вченого О. Труба-чова, який стверджує, що можливо пов’язувати етнонім «русь» з дуже давніми індоарійськими племенами Причорномор’я, і зближує його з давньоіндійським словом «ruksa» — «світлий». Набувають популярності спроби довести синхронність виник-нення назв Русь і Україна й обгрунтувати прямий зв’язок між ними. Найчіткіше, на думку дослідника Г. Півторака, робить це відома письменниця і вчена Раїса Іванченко у статті «Якщо в нас відібрати історію…», яка стверджує, що в VІ–ІХ ст. на Середній Наддніпрянщині по правих потоках Дніпра жило східносло-в’янське плем’я росів (русів, русичів, русинів), яке входило до антського союзу племен і стало «центром» давньоруської народ-ності. Ті роси згодом створили велику державу — Київську Русь. Оскільки етимологія іранського етноніма «анти» розшифрову-ється як «пограничні жителі», населення українного прикор-доння, україни, можна вважати, що роси якраз і були першими українцями.

Аналіз писемних свідчень, здійснений ще Тихомировим М., Рибаковим Б., Мавродіним В. та іншими істориками, пере-конує в слушності теорії південного походження назви «Русь». У давньоруських літописах, особливо XII–XIII ст., поняття «Русь» або «Руська земля» виступають у двох значеннях: у широкому (відносилося до всіх східнослов’янських земель у складі Дав-ньоруської держави) і вузькому (стосувалося лише південної частини цих земель — Київщини, Переяславщини та Черні-гівщини). Практично всі літописні згадки локалізують Русь в її вузькому значенні в Середньому Подніпров’ї: в басейнах Десни (на північному сході), Росі і Тясмину (на півдні), Сейму і Сули (на сході), Горині (на заході). Це — землі, де жили колись поляни, сіверяни і древляни, які склали основу ранньодержав-ного утворення «Русь». Провідна роль у ньому належала поля-нам. Літописець вважав за необхідне особливо підкреслити це: «поляне, яко ньіне зовомая Русь». Характерно, що саме в цьому регіоні збереглося найбільше гідронімів і топонімів, пов’язаних

16

з назвою «Русь» — Рось, Росава, Роставиця, Ростовець. Коли на Русі з’явилось кілька міст з назвою Переяслав, найперше із них називалося Переяслав Руський.

Навряд чи можна сумніватися в тому, що літописці пізні-шого часу у своїх свідченнях про Давньоруську державу спо-лучали з нею ту давню Русь, яка поклала їй початок. Вочевидь, і Костянтин Багрянородний, говорячи про «Внутрішню Русь», мав на увазі Середньодніпровський регіон. Не мають рації ні Прицак О., який шукає Русь на далекій північно-східній око-лиці слов’янського світу, в межиріччі Волги, Каторослі й Тру-бежу, ні Мочинський Д., що розміщує її на півночі, між Нов-городом і Старою Ладогою. Арабський автор XII ст. Ідрісі ціл-ком чітко означив північно-руський район терміном «Зовнішня Русь», що відповідає й свідченню Костянтина Багрянородного.

Рибаков Б. вважає, що союз слов’янських племен Серед-нього Подніпров’я перейняв ім’я одного з племен — народу «рос», або «рус», відомого в VI ст. далеко за межами слов’ян-ського світу. Сталося це наприкінці VIII — на початку IX ст., і не випадково Русь — як країна і як народ — неодноразово зга-дується тогочасними арабськими та візантійськими авторами.

Про першочергове відношення терміна «русь» до укра-їнських земель свідчать також топоніми й гідроніми. В Серед-ньому Подніпров’ї — це назви річок Рось, Росава, Роставиця й деяких урочищ. Можливо, цей термін походить від сарматсь-кого rhos (світло), яке через співзвучну назву племені роксоланів поширилось на українські землі. Правда, існує й північна версія походження терміна «русь». Зокрема, норманісти виводили його від фінської назви шведів гіюїзі і відповідно саму країну Русь розташовували на території новгородських словен. При цьому вони посилалися на свідчення зарубіжних авторів, зо-крема Ібн Русте (друга половина IX — початок X ст.) і Гардізі, які писали, що Русь лежала на далекому острові довжиною в три дні дороги. На підставі цього окремі історики ототожню-вали місцезнаходження Русі з островом на р. Полістє під Старою Русою. Але останні аерофотознімки й археологічні знахідки

17

показали, що в давнину Дніпро нижче сучасного Канева ділився на два рукави. Вони утворювали острів довжиною майже 130 км, які можна було подолати за три дні, про що й писали давні автори. Це і є той регіон, вище якого були поширені «руські» топоніми та гідроніми й де давні автори вбачали країну Русь. Цей приклад також свідчить на користь південного варіанта походження терміна «русь».

Незалежно від походження, в період східнослов’янської політичної й етнокультурної консолідації, назва «Русь» ототож-нювалася з назвою «слов’яни». «А словеньскый язык и руский одно есть», — зауважував літописець. Показовими в цьому плані є літописні визначення «Руские грады», «ми от рода Руского», «Русин» та ін. Таким чином, вже в IX–X ст. колишні міжпле-мінні союзи східнослов’янських племен — поляни, древляни, сіверяни, кривичі, волиняни, дреговичі, уличі, дуліби, словени та інші — злилися у велику етнічну спільність — народність, яка одержала назву «рода руского», «Руси».

До початку XIX ст. робилися спроби віднайти історичну прабатьківщину слов’ян, зокрема українців, в Азії. Гіпотези азі-атського походження, особливо поширені серед західноєвро-пейських вчених, мали за мету підкреслити: слов’яни чужі євро-пейським народам. Походження українців пов’язувалося із сар-мато-аланськими, скіфськими, тюркськими, кавказькими пле-менами. Зокрема топонім «Русь», як і інші, вважався іранського походження.

Із розповсюдженням так званої норманської теорії, згідно з якою варяги відіграли вирішальну роль не лише у соціально-політичному (утворення Давньоруської держави), а й етнічному процесі — формуванні східних слов’ян, набувають поширення ідеї скандинавського походження топоніму «Русь», який дав назву етнічній спільності стародавніх східних слов’ян, перетво-рившись в етнонім. Але більшість сучасних дослідників вважає цей термін етимологічно пов’язаним з гідронімами прабатьків-щини східних слов’ян, землі літописних полян — Россю, Роса-вою та ін.

18

Однак не можна заперечувати і те, що протягом тривалого процесу формування української народності до її складу вхо-дили іншоетнічні компоненти. Широко відомі факти перебу-вання вікінгів та інших скандинавів у південноруських містах; у причорноморських степах кочували тюркські племена (чорні клобуки та ін.) — васали київських князів. Деякі з неслов’янсь-ких груп були асимільовані ще під час формування давньорусь-кої народності. Значні відмінності в культурі українців різних історико-етнографічних районів — також певною мірою наслі-док давніх міжетнічних і етногенетичних процесів. Про це свід-чить, зокрема, термінологія культурно-побутової сфери україн-ців і взагалі східних слов’ян, що рясніє назвами тюркського, іранського, скандинавського походження.

Важливим джерелом вивчення етногенетичних процесів є дані антропології. Відоме положення про те, що «чистих», не змішаних у расовому відношенні народів взагалі не існує, ціл-ком стосується й українців. Антропологічні дослідження пока-зали, що не тільки нема єдиного українського расового типу (як і, скажімо, російського або німецького), а й наявні досить значні відмінності у межах відповідних регіонів. За даними багаторіч-них досліджень В. Дяченка, як стверджує проф. В. Наулко, з цієї точки зору Україна поділяється принаймі на п’ять областей: центральноукраїнську; валдайську, або деснянську; ільмено-дні-провську; нижньодніпровсько-прутську; карпатську. При цьому між ними протягом віків мали місце інтенсивні взаємини.

Деякі автори робили спроби вивести походження укра-їнців безпосередньо від племен часів первіснообщинного ладу. Зокрема, археолог Я. Пастернак вбачав етногенетичні витоки українців у наддніпрянських племенах трипільської культури; далі, мовляв, вони еволюціонували у неврів — одне із скіфських племен, потім в «антську культуру полів поховань» і, нарешті, — у «княжі часи», тобто Київську Русь.

На погляд проф. В. Наулка, концепції безперервного роз-витку народів від первісних часів є безпідставними, оскільки

19

історія людства — це процес постійного виникнення, розвитку і зникнення етнічних спільностей та заміни їх новими. Не зали-шаються незмінними як самі етнічні спільності, так і їхні ознаки: територія розселення, особливості господарської діяль-ності, мови, культури.

В інших концепціях хоча й визнавалося, що слов’янська спільнота формувалася на території Східної Європи, а не за її межами, превалювала теза, згідно з якою українці, на відміну від інших слов’ян, вийшли з «праукраїнського субстрату-основи» — семи «українських племен» (полян, древлян, сіверян, волинян, тиверців, білих хорватів та уличів, які згадуються у «Повісті минулих літ»). На думку деяких дослідників, ці етнічні спіль-ності теж були безпосередньо пов’язані з первісними племе-нами Наддніпрянщини. Одним з аргументів щодо таких зв’язків є те, що серед сучасних народів збереглися звичаї та обряди, стверджував М. Грушевський. На його погляд, прямими пред-ками українців було найдавніше населення на території сучас-ної України, починаючи з часів неоліту. Таким чином, факт існування давньоруської народності заперечувався, а розклад загальнослов’янської спільності зразу ж приводив до утворення трьох етнічно відособлених східно-слов’янських народів. Через те історію українського народу М. С. Грушевський починав від IV ст., ототожнюючи південні східнослов’янські племена антів з українцями. Як наслідок, антропологічні, психофізичні, мовні та інші особливості українського народу зумовлювалися саме цією найдавнішою диференціацією.

Згідно з концепціями, поширеними у радянській історіо-графії, формування української народності як етнічної спіль-ності відбувалося на основі частини слов’янського населення, яке входило до складу Давньоруської держави (IX–XII ст.). Цей процес був тривалим і мав кілька етапів. Подальший розвиток феодальних відносин призвів до роздробленості цієї держави, внаслідок чого вже у другій половині XII–ХIII ст. утворюються нові економічні, політичні та культурні центри, виникають певні

20

передумови формування східнослов’янських народів — україн-ців та білорусів.

Одночасно з політичним відбувався й етнічний розвиток Русі. Почалося складання територіального центру русів, до сфери впливу якого згодом підпадають навколишні регіони. Таким центром стала Київська земля з її могутнім етнічним та економічним потенціалом. Тут швидше, ніж у навколишніх землях, розвивалися феодальні відносини, в IX–X ст. з’явилися перші індивідуальні земельні володіння дружинної знаті, розбу-довувалися міста й посилювався їхній вплив на сільські округи.

Особливістю Київської землі було те, що вона в період фор-мування не належала якомусь конкретному князеві, а вважа-лася спадковим володінням великокнязівської родини. Хто воло-дів нею, той мав управляти і всією Київською Руссю. Крім великого князя, важливу роль у житті регіону й всієї держави відігравала київська знать. Саме вона найбільше ратувала й боролася за підкорення та господарське освоєння територій сусідніх племен.

Після міграції уличів на початку X ст. у межиріччі Пів-денного Бугу й Дністра влада київських князів поширилась на землі в басейні Тясмина та нижніх течіях Сули та Псла. Щоправда, пізніше залежність цих територій від київських кня-зів стала формальною, фактично ж вони перебували під кон-тролем кочівників. До 1036 р. південні кордони Київської землі проходили по р. Стугні, а пізніше по р. Росі. Місцеве населення, що складалося з нащадків літописних уличів, а також прий-шлих з-за Дону алано-болгар, опинилося у сфері впливу більш розвиненого населення Київської землі. Чи не найшвидше влада київських князів утвердилася на просторах древлян. Однією з причин цього стала відносна слабкість місцевих правителів і відсталість краю у переході до ранньо-феодального суспільства. При всіх соціально-політичних колізіях територія древлян залишалася невід’ємною частиною територіального центру русів-українців. Дреговицька Турівщина з часом стала уділом київсь-

21

ких князів, а решта утворила Полоцьку землю. На заході тери-торіальна експансія київських можновладців натрапила на сильний опір феодальної знаті волинян, яка швидко збагачу-валася й зуміла досить відчутно зміцнити своє становище. За князювання Володимира Свято-славича київська знать активі-зувала господарське освоєння земель сіверян і одночасно почала захищати їх від нападів кочівників. Проте перетворення Чернігова й Переяслава на центри навколишніх округ посла-било вплив Києва у віддале-ному Лівобережжі.

Зростання ролі Київської землі в Середньому Подніпров’ї відбилося у відповідних топонімах та гідронімах. У басейні Тете-рева на той час одна з річок стала називатися Киянка, Десни — Либідь, а поблизу Чернігова з’явилося с. Києнки. У Х — пер-шій третині XII ст. Київська земля вже виступає як етнополі-тичний центр Середнього Подніпров’я з нечітко визначеними кордонами, крім південних, що свідчило про незавершеність процесу формування територіально-політичного об’єднання. Київська земля одночасно стає й політичним центром всієї Давньоруської держави.

Певна відособленість Київської землі серед навколишніх регіонів у IX–XI ст. виявилась у поширенні на неї назв «Русь» або «Руська земля». Залежно від політичної ситуації ними нази-вали територію навколо Києва або разом з частиною Переяс-лавщини й Чернігівщини. Наприклад, київський князь Свято-полк у 1015 р., як писав літописець, зібрав проти свого брата Ярослава «бещисла вой, русь (воїв з руських племен навколо Києва — лет.) і печенігів». Посівши Київський престол, Ярослав, у свою чергу, об’єднав проти Святополка «русь, і варяги, і сло-вени». В такому самому значенні термін «русь» вживався й в інших випадках. «Руссю» іноземці називали й усю Київську державу.

Одночасно з територіальними змінювалися назви й насе-лення. Поступово зникає поділ місцевої людності на літописні племена й з’являються етноніми, похідні від назв найбільших міст. З 944 р. літописець щодо населення Київської землі почав

22

вживати назву «кияни» замість «поляни». Це вже свідчило про складання відносної етнічної спільності жителів Київської землі та її відмінність від навколишніх етносів. Однак з різних причин така назва не прижилася. За населенням Середнього Подні-пров’я IX–XI ст. остаточно утверджується етнонім «русь», який мав тут глибоке етнополітичне коріння й увійшов у свідомість як слов’янських, так і неслов’янських народів.

У період розвитку давньоруської народності формувались найважливіші особливості культури, спільні для східних слов’ян, зберігалися їхня загальна самоназва (руські), свідомість спіль-ності походження і найближчої етнічної спорідненості. Однак давньоруська народність, як усяка етнічна спільність ранньофео-дального періоду, не була однорідною. Вона являла собою складну сукупність локальних традицій матеріальної та духов-ної культури, які відіграли у майбутньому певну диференцію-вальну роль.

Етнічний центр українського народу сформувався на бага-тонаціональній основі. Крім русів, у цьому процесі брали участь також північні слов’яни, переселені на укріплення південних рубежів країни, а також поляки й тюркські народи. У різні часи Русь не лише воювала з кочівниками, а й торгувала, мала з ними мирні відносини. Коли з 60-х років XI ст. половці почали тіснити печенігів, то частина з них відійшла за Дунай, а решта — під захист київського князя. Те ж саме зробили й інші тюркські племена, зокрема торки, берендеї, ковуї. З дозволу київського князя вони зайняли малозаселені землі Поросся та Південної Переяславщини й зобов’язалися не пропускати на Київ інших кочівників. Руси називали ці тюркські племена за кольором їхніх шапок чорними клобуками, а зайняті ними землі — за наз-вою укріпленого центру торків Торчеська — Торчеською волостю. Під впливом русів чорні клобуки почали переходити до напів-кочового способу життя, запозичували в них елементи земле-робства й ремесла, вбрання, мови тощо. За межами Київської землі, вниз по Дніпру аж до Руського моря, стояли нечисленні

23

неукріплені села зі змішаним складом населення. Вони були осередками русько-української культури серед тюркомовного кочового світу.

Особливістю ранньої етнічної історії українців було те, що вона розвивалась у південно-західних районах Давньоруської держави (території Київського, Переяславського, Чернігово-Сіверського, Волинського і Галицького князівств). Приблизно у XII–XIII ст. стали вирізнятися первісні ознаки української народності, що стосувалися території, мови, культури, господар-ської діяльності, побуту та звичаїв. У цей період Давньоруська держава розпалась на окремі феодальні князівства, і одночасно стала набирати силу Північно-Західна Русь — Ростово-Володи-миро-Суздальське, згодом Московське князівство, яке відіграло вирішальну роль у формуванні російської (великоросійської) народності.

Одним з основних показників існування народності є власна мова. Більшість дослідників вважали, що в період Київської Русі сформувалася єдина для всього населення країни давньо-руська мова. Однак деякі з них дотримувалися іншої точки зору. Зокрема, академік Кримський А. відстоював існування укра-їнської мови принаймні з XI ст. З цього приводу він писав на початку XX ст., що «жива мова Півдня XI ст. стоїть посеред східного слов’янства цілком уже відокремлено. Мова Наддні-прянщини та Червоної Русі XI ст. — це цілком рельєфна, яскраво індивідуальна лінгвістична одиниця. У ній дуже легко взнати прямого предка сьогочасної української мови...». Такі висновки видатного сходознавця підтверджує практика етнополітичного формування Київської землі. Територіальна, етнічна й політична консолідація середньоподніпровських племен в єдину істо-ричну спільність супроводжувалась аналогічними процесами і в мовному середовищі. Живий розмовний говір народу, що очолював консолідаційні процеси, став мовною основою дав-ніх русів. Українська мова формувалася на лінгвістичній базі говірки полян-русів, яка спочатку синтезувала особливості мов ближ-чих, а потім і віддалених племен. Подібне відбувалося й в інших

24

регіонах Київської держави. Лінгвістичний аналіз новгородсь-ких берестяних грамот XI–XII ст. дозволив окремим вченим зро-бити висновок про відокремленість давньоновгородського діа-лекту від інших східнослов’янських діалектів.

У XII ст. на зміну назві «Русь» стосовно українських земель приходить назва «У к р а ї н а», з появою якої український етнос виступає на політичній арені як окремо сформована історична спільність. Вперше термін «Україна» зустрічається в «Іпатіївсь-кому літописі» під 1187 р. Але якщо врахувати, що на письмі назви територій вживалися вже після того як вкорінилися в повсякденному житті, то можна вважати, що вони були поши-рені й раніше. Розповідаючи про смерть у 1187 р. прославле-ного боротьбою з половцями переяславського князя Володи-мира Глібовича, літописець писав: «Й плакашася по нем всі переяславци.., о нем же Украйна много постона». До останнього часу слово «Україна» тут трактувалося вченими як окраїна Київської Русі, якою і було Переяславське князівство. Але літо-писець називає окремо Переяслав і Україну, тобто ті землі, що найбільше страждали від нападів кочівників. Саме ними й були Переяславська, Чернігівська та Київська землі. Про вживання цього терміна до різних українських регіонів свідчать й інші згадки. Під 1189 р. у літописі записано про приїзд князя Ростислава «ко Украйне Галичькой», під якою розумілися Галичина, Покуття й Подністров’я. «Україною» називали літо-писці й «Червенські міста» Галицько-Волинського князівства у 1213 р. У XII—XIII ст. назва «Україна» охоплювала територію від Середнього Подніпров’я на сході до Забужжя включно на заході. Під нею розумілися не окраїнні території, а «край», «земля», «країна». Саме такий зміст вкладали пізніше в термін «Україна» самі українці й власті Великого князівства Литовсь-кого. Але поряд з назвою «Україна» ще тривалий час про-довжували вживатися у вузькому та широкому значенні назви «Русь» і «Руська земля». Живучість і утвердження кожної з них залежали від багатьох факторів і насамперед від внутрішнього та зовнішньополітичного становища українських земель.

25

3. Пам’ятки найдавніших історичних східних слов’ян нале-жать до двох послідовних у часі археологічних культур, відо-мих під назвою культур полів поховань. Назва їх походить від характеру поховальних пам’яток — могильників без будь-яких зовнішніх ознак — полів поховань. Поховання в них — пере-важно трупоспалення в глиняних урнах, тому такі могильники, на думку археолога І. Г. Шовкопляса, називають інколи також полями похоронних урн. В останній час стали відомими й посе-лення ранньослов’янських племен. Більш рання з цих культур називається зарубинецькою, (зарубинецько-корчуватівська) а піз-ніша — черняхівською.

Ця культура одержала назву від могильників біля села Зару-бинці на Середньому Дніпрі. Її пам’ятки — поселення і могиль-ники — поширені в лісостепових та лісових областях Подніпров’я, на Волині, у Білорусії та деяких районах Росії. Початок її в цілому відноситься до ІІ ст. до н. е., а кінець до ІІ ст. н. е.

На основній території свого поширення пам’ятки заруби-нецької культури збігаються з територією поширення пам’яток осілих землеробсько-скотарських племен скіфського періоду — на півдні та милоградських і підгірцівських — на півночі. Між ними існує й певна спільність, особливо в характері знарядь праці, деталей глиняного посуду, в розміщенні поселень тощо. Це дає підставу деяким дослідникам (І. Шовкопляс та ін.) вва-жати, що лісостепові племена скіфського періоду та племена милоградської і підгірцівської культур, напевно, були предками племен зарубинецької культури, а сама вона тим самим має глибокі місцеві корені на території Східної Європи.

Поселення зарубинецької культури були невеликими (0,3–0,4 га) і розташовувалися здебільшого на підвищених ділянках берегів річок. Деякі з них знаходяться на більш давніх горо-дищах. Так, одне з поселень, на думку уже згаданого археолога І. Г.Шовкопляса, в Каневі, на високому горбі правого берега Дніпра — Пилипенковій горі, а два з них поблизу Києва — на городищах в Ходосівці та Пироговому. Житла на поселеннях

26

переважно наземні — з дерева та глини, з вогнищами з каменю. Площа жител близько 20–25 кв.м.

Займалися племена зарубинецької культури орним зем-леробством в лісостепових та вирубним в лісових районах. Археологами знайдено на їх поселеннях залізні сокири, серпи та зернотерки. Також в них було розвинуте скотарство, полю-вання, рибальство та збиральництво. Глиняні пряслиця та гру-зики від верстатів свідчать про прядіння і ткацтво. Глиняний посуд ліпний, частково лощений, чорного та світлокоричне-вого кольору. За формами — це горщики, банкоподібні посу-дини, миски, глечики тощо. Мали вони і торговельні зв’язки з південними районами — римськими провінціями, античними містами та сарматами. Внаслідок обміну в них був амфорний посуд, римські монети, сережки, намисто та інші прикраси.

Поряд з зарубинецькою культурою була пшеворська куль-тура, поширена в басейні р. Вісли. В різних місцях її пам’ятки існували від ІІІ ст. до н. е. до ІV ст. н. е. Назва культури похо-дить від могильника в м. Пшеворськ у Південній Польщі. Її вважають культурою західних слов’ян — нащадків племен лу-жицької культури. Залишки її пам’яток трапляються на тери-торії України, зокрема, у Львівській та Волинській областях.

У Прикарпатті, Верхньому і частково Середньому Подні-стров’ї до цього ж часу належать пам’ятки липицької культури (від могильника в с. Верхня Липиця Галицького району Івано-Франківської області). За типом і характером поселень вони подібні до пам’яток зарубинецької і пшеворської культур. Але в них є вже й місцевий гончарний посуд, привізний скляний по-суд та багато залізних знарядь праці і бронзових та срібних прикрас.

Назва черняхівська культура походить від могильника в с. Чер-няхові Кагарлицького району Київської області. Вона була по-ширена на території від Середнього Придніпров’я до Карпат, охоплюючи лісостепову та частину степової зони України. Особливістю черняхівської культури є наявність місцевого гли-няного посуду, виготовленого на гончарському крузі, а також

27

привізних римських товарів: скляного і червонолакового посуду, амфор та деяких металевих прикрас і побутових речей. Виго-товлення кружального посуду вказує на значний розвиток місцевого гончарського ремесла у племен черняхівської куль-тури. Такий посуд досконалий, тонкостінний, сірого та чорного кольорів, з добре лощеною поверхнею, прикрашений рельєф-ними валиками, прилощеними прямими і хвилястими лініями, відбитками різних штампів. За формами — це миски різних роз-мірів, вази з трьома вушками, глечики з високими шийками, чаші тощо. Зовсім окрему групу становлять великі посудини, близькі до античних піфосів, призначені для зберігання зерна та інших припасів. Досить багато є прикрас (намисто, підвіски) та побуто-вих предметів (кістяні гребінці, фібули) місцевого виробництва.

У племен черняхівської культури розвивалося місцеве ре-месло, воно навіть виділялося в окрему галузь господарства. Широ-кого розвитку досягли гончарське і ювелірне ремесла, зокрема виготовлення різноманітних прикрас із срібла і бронзи. Найбільш цікаві — бронзові прикраси з візерунками, вкриті емаллю, яку заливали в невеликі виїмки на поверхні виробів. Їх називають виробами з виїмчастими емалями.

Існувала зовнішня і внутрішня торгівля. На думку уже зга-даного І. Шовкопляса, засобом грошового обміну на внутріш-ньому ринку були римські монети, які потрапляли сюди, як і деякі скляні та металеві вироби, з римських провінцій на Дунаї та античних міст Північного Причорномор’я в обмін на різні товари, насамперед на хліб і худобу.

Поселення черняхівської культури розташовані в основ-ному в річкових долинах, зручних для землеробства і скотар-ства. Житла переважно були трохи заглиблені в землю; буду-вали їх з дерева і глини. Печі робили глинобитними. Були й відкриті вогнища з каменю. Житла розмірами 20–30 кв. м. на поселенні розміщували рядами. Поруч з житлами були роз-ташовані господарські будівлі та ями для зберігання зерна.

Отже, черняхівська культура, як можна судити зі знайде-них пам’яток в лісостепових районах Середнього Придніпров’я,

28

припинила своє існування в кінці ІV–V ст. н. е. внаслідок вели-кого переселення народів на півдні Східної Європи. Можливо, що під час руху кочових племен (гунів, аланів та ін.) зі сходу на захід одна частина східнослов’янських племен — носіїв черня-хівської культури — була фізично знищена в боротьбі з ними, друга частина — поступово витіснена на північ, в лісові райони і, нарешті, третя, напевно, досить значна їх частина спільно з степовими кочівниками та готами взяла участь у «поході вар-варів» на захід. У зв’язку з цим були ліквідовані спочатку дже-рела «римських впливів» — римські провінції на Дунаї, а потім і сама Римська імперія. Слідом за цим східні слов’яни — анти з’явилися тоді вперше на Балканах, ставши згодом найбіль-шою загрозою для Східної Римської імперії — Візантії. Саме тому розпочинається слов’янська колонізація Балкан, яка згодом призвела до утворення великого масиву південних слов’ян. Зви-чайно, що активну участь брали, поряд із східними слов’я- нами — антами, і західні слов’яни — склавіни, про що писали візантійські історики.

4. По-різному склалася доля східнослов’янських племен після розпаду антського державного об’єднання. На початку VII ст. племена дулібів (волинян) утворили на Волині, Верхньому По-дністров’ї та у верхів’ях Західного Бугу державу волинян. Вона підтримувала союзницькі відносини з Візантією у боротьбі проти аварів. Проіснувала ця держава недовго: приблизно в середині VII ст. волиняни зазнали тяжкої поразки від кочівників й опи-нилися під їхньою владою. Літописець розповідає про ті жах-ливі часи, різні утиски та приниження, що їх терпіли слов’яни від завойовників. Авари знущалися з дулібів, запрягали у вози їхніх жінок, і за це нібито бог покарав їх усіх смертю, не зали-шивши жодного живим. З того часу й пішло світом прислів’я: «Погинули яко обри (авари)». Насправді авари через деякий час відійшли в Угорщину.

Набагато успішніше відбувалася етнічна консолідація пра-українських племен у Середньому Подніпров’ї. Головну роль у цьому процесі відігравали племена полян, чия рання історія

29

пов’язана з іменем легендарного князя Кия, а також його братів — Щека, Хорива та сестри Либеді. Одні вчені вважають, що він жив наприкінці V — у першій половині VI ст., інші — що на одне століття пізніше. Замолоду Кий нібито вчився в Константино-полі й там подружився з візантійським імператором. Почав боротьбу проти Аварського каганату, з дозволу візантійського імператора зробив спробу осісти на Дунаї і навіть заклав там місто Києвець. Проте не зміг втриматись у ньому й мусив по-вернутися на Середнє Подніпров’я, де й заснував Київ.

Етногенез полян остаточно не з’ясовано. Але він безпосе-редньо пов’язаний з лексемою «р у с ь».

Поляни проживали у вигідному геополітичному середо-вищі: майже в центрі праукраїнської людності, на перехресті важливих торгових шляхів. По Дніпру племена підтримували торговельні зв’язки з Північним Причорномор’ям і Візантією. Через їхні землі здійснювались зв’язки між Сходом і Заходом. В стратегічно важливому центрі їхніх володінь наприкінці V ст. столицею став Київ. Київський князь міг контролювати рух по Дніпру того люду, який мешкав у Верхньому Подні-пров’ї, на берегах Ірпеня, Прип’яті, Десни, Сейму, Сожу та їхніх при-ток. Якщо врахуємо, що тоді люди пересувалися переважно річ-ками, то фактично київський князь міг впливати на життя нав-колишніх племен. До полян за економічними, політичними й етнічними інтересами тяжіли сусідні племена сіверян і древ-лян. Саме поляни, західні сіверяни й древляни у VII ст. почали об’єднуватися у федерацію племен.

Подібні державотворчі процеси відбувалися на Заході та Сході. На Заході в цей час утворилися Болгарське царство, дер-жава Само (Великоморавське князівство), а на Сході — Хазарсь-кий каганат. Тобто утворення праукраїнської держави відбува-лося паралельно з аналогічними процесами в Європі. Вже в VII ст. праукраїнську державу сучасники почали називати Руссю. Одно-часно зі зміцненням позицій київських князів, федеративна форма правління еволюціонувала в самодержавну. Цей процес відбувався

30

повільно, суперечливо й не завершився навіть через 100 років, хоча влада київського князя й зміцніла. Наприкінці VIII — у пер-шій половині IX ст. утворилося стабільне праукраїнське дер-жавне об’єднання Руська земля. Окремі дослідники вважають, що арабські автори називали його Куявією, а сусідні — Артанією та Славією. Влада київського князя поширювалася на всю терито-рію державного об’єднання. Принаймні, у давніх авторів було таке враження. Арабський мандрівник першої половини X ст. Аль-Масуді писав із цього приводу: «Дір — перший з слов’янських царів, що володів великими містами й багатьма територіями».

За правління нащадків Кия, зокрема й князя Діра, Руська земля проводила активну зовнішню політику, спрямовану на зміцнення своїх позицій. У першій половині IX ст. вона поси-лила вплив на навколишні племена й почала претендувати на південні землі, що опинилися під владою Хазарського кага-нату. На початку IX ст. руський князь Бравлін зробив вдалий похід на Таврійський півострів і захопив Корсунь (Херсонес), Сурож (Судак) і Корчев (Керч). Фактично весь півострів опи-нився під його владою. Праукраїнська держава почала чинити сильний опір експансії Хазарського каганату на свої землі. Якщо східні сіверяни та радимичі платили каганату данину, то поляни у відповідь на таку вимогу кагана послали йому меч. Руси роз-селилися на території каганату, а в його столиці Ітилі навіть утворили колонію з власним суддею і язичницькими капищами. Руська писемність поширювалася серед населення Хазарії поряд з давньоєврейською.

Руська земля підтримувала активні дипломатичні відно-сини з Візантією, іншими країнами Близького Сходу та Європи. У 838–839 рр. її посольство відвідало Константинополь, а також столиці деяких інших європейських держав. У столиці Франк-ського королівства Інгельгеймі власті встановили, що посли хоч і називалися русами, але насправді були скандинавського похо-дження. І це не дивно. Князі Руської землі мали змогу наймати на службу різних зайд, у тому числі й варягів.

31

У роки правління останнього нащадка династії Києвичів — князя Аскольда, — Русь утверджується на історичній арені як мо-гутня країна середньовіччя. Вона не тільки спустошує околиці Візантійської імперії, а й завдає ударів у саме її серце — Кон-стантинополь. У 860, 866 та інших роках Аскольд на чолі вели-кої дружини кілька разів нападав на Константинополь і врешті-решт змусив візантійського імператора підписати між Візан-тією та Руссю союзницький договір. За ним Візантія платила Русі щорічну данину, а Русь зобов’язувалася надавати їй війсь-кову допомогу в боротьбі з арабами. В наступні роки ці умови виконували обидві сторони, що дозволило Русі швидко роз-виватися. Вплив Русі на Півдні став таким відчутним, що сучас-ники почали називати Понт Евксінський Руським морем. З’яви-лися й інші географічні назви з коренем «рус».

Однією з передумов могутності Русі стала етнічна консолі-дація населення на основі племен черняхівської та інших культур. У різних місцевостях України в післяантський період існували лукарайковецька (VIII–IX ст.), волинцівська (VII–VIII ст.), ромен-ська (VIII–X ст.) та інші культури. Люди були об’єднані в східно-слов’янські союзи племен — дулібів, волинян, древлян, полян, дреговичів, уличів, тиверців, білих хорватів, сіверян.

У VIII–IX ст. відбувається дальше нівелювання особливо-стей життя племен від Середнього Подніпров’я до Закарпаття. За певних місцевих відмінностей населення цього регіону спо-руджувало заглиблені в землю житла стовпової та зрубної кон-струкцій з кам’яними печами, ховало небіжчиків через трупо-спалення, мало приблизно однакові знаряддя праці та прикраси, а також типи ліпного й гончарного посуду. Порівняно з попе-редніми століттями слов’яни істотно удосконалили основні сільськогосподарські та переробні знаряддя праці. Замість вузь-колезового наральника частіше почав застосовуватися нараль-ник із широким трикутним лезом, його використання підви-щувало продуктивність праці та врожайність зернових культур. Люди замінювали невеликі жорна для помелу зерна масив-ними, тобто почався перехід до примітивних млинів. Чимало

32

подібних рис було й в населення лісостепової зони Лівобе-режної України. Але при цьому в його матеріальній культурі помітні впливи іноетнічних племен, насамперед сармато-алан-ських і тюрко-болгарських. Інакше й не могло бути, оскільки лівобережна слов’янська людність потрапила в залежність від Хазарського каганату. Виникли значні ремісничі центри. Вони поступово перетворювалися на оборонні, адміністративні та торгово-ремісничі осередки племінних об’єднань. Так Київ став центром полянського об’єднання, Чернігів — сіверського, Іско-ростень — древлянського, Пересічень — улицького, Волинь над Бугом — дулібського. Поряд з ним з’являються й менші гради. На той час це було так дивно, що скандинави називали укра-їнські землі «Гардарікі», тобто країною градів.

З розвитком економіки активізувалася торгівля. Слов’яни підтримували традиційні торговельні зв’язки з причорномор-ськими, прикаспійськими та середньоазійськими містами. Наші купці добре знали шлях до Криму, Подунав’я та в середину Візантійської імперії. Водночас іноземні купці цих регіонів були частими гостями в українських градах. З території Візантії та Греції коштовні тканини, прикраси, посуд, вироби із заліза, з Хазарського каганату і України вивозили на продаж хутро, мед, віск, чимало невільників. Натомість завозили з Арабського халіфату — шовк, інші тканини, одяг, скляні, металеві вироби, різні прянощі тощо. Купці ще не мали власної монети в сучас-ному розумінні слова й при розрахунках користувалися арабсь-кими дирхемами, візантійськими номісмами й західноєвропейсь-кими динарами.

На території Руської землі інтенсивно формувався фео-дальний лад. Сімейна община щодалі більше розпадалася на індивідуальні господарства, посилювалася влада племінної знаті. Але розшарування було ще мало помітне, а дії правителів обме-жувало народне віче. Демократична форма правління сприяла зміцненню єдності й могутності Руської землі. Та й самі князі заради цього використовували найменші можливості, у тому числі й нову релігію.

33

О. Данченко. КИЙ, ЩЕК, ХОРИВ ТА СЕСТРА ЇХ ЛИБІДЬ. 1964

34

5. Виникнувши у першій половині І ст. н. е., християнство в IV ст. стало державною релігією Римської імперії. Релігія про-стих людей швидко поширилась у світі, зокрема й в Україні. Існує стародавня оповідь про те, як Подніпров’я та Новгородську землю відвідав апостол Андрій Первозванний і проповідував серед населення християнство. Цим займалися й інші проповід-ники, на що вказують металеві формочки IV–V ст. для виготов-лення хрестиків. Є дані про те, що в першій половині IX ст. деякі старійшини руських племен хрестилися в Сурожі. Але це не означало, що все населення Руської землі прийняло нову релігію.

У 60-х роках IX ст. під час одного з походів на Константи-нополь відбулося хрещення князя Аскольда і його найближ-чого оточення. Патріарх Фотій виконав обряд хрещення, а потім у Енцикліці записав, що руси проміняли язичництво на «чисте християнське вчення». Про хрещення Аскольда писали не тільки візантійські автори, а й руські літописці. Щоправда, їхні твори не дійшли до наших днів, але ними користувався історик В. Татіщев і тому небезпідставно назвав Аскольда «першим муче-ником Русі». А те, що його ім’я не внесено до Святців, вчений розцінював як забуття історії. Руси прийняли митрополита й виділили йому резиденцію в Переяславі. З його прибуттям у Середнє Подніпров’я християнство стало активніше поширю-ватися серед місцевого населення.

Проте більшість наших предків продовжувала поклонятися язичницьким богам. Найголовнішим з них був Перун — бог грому, блискавки, війни та зброї. Поряд з ним стояли Дажбог — покровитель сонця, Стрибог — покровитель вітрів та інші бо-жества. Кожне плем’я мало своїх богів. Люди вірили в духів предків, лісовиків, водяників, русалок, домовиків, тобто обож-нювали сили природи, серед якої проходило їхнє життя. Для ритуальних дійств вони збиралися в святилищах чи інших затиш-них місцях у лісі, на березі річки, де виконували язичницькі обряди й приносили жертви. Цим самим люди знаходили собі душевний спокій, гармонію дій та помислів, віру в допомогу вищих сил і так вивищувалися над природою. Віра допомагала

35

предкам пройнятися любов’ю до всього живого, і недаремно вони вважали за смертний гріх карати винуватців у якихось провинах стратою чи каліцтвом. При цьому люди воліли обмежуватися штра-фами, триманням винуватця у порубі або в крайньому разі пере-творювали його на невільника й примушували тяжко працювати.

Отже, стародавнє різноетнічне населення території ниніш-

ньої України пройшло в своєму розвитку всі основні формаційні етапи: кам’яний (палеоліт, мезоліт, неоліт), мідно-кам’яний, брон-зовий, ранній залізний віки. Були створені відповідні цим ета-пам типи суспільно-господарської організації життя: первісна палеолітична та родова общини, племінна структура, станово-класове суспільство. Особливе значення для історичного прогресу на наших землях мала тисячолітня епоха античної цивілізації Північного Причорномор’я. Давньогрецькі міста-держави активно впливали на соціально-економічний, політичний, культурний розвиток не лише сусідніх з ними скіфів, сарматів та ін., а й більш віддалених племен, у тому числі слов’янських. Давні традиції зв’язків з культурою Південно-Східної Європи перейняла згодом Київська Русь.

Карта походів на Візантію і на Схід

36

Лекція 2 ДАВНЬОРУСЬКА КИЇВСЬКА ДЕРЖАВА ТА ЇЇ ВПЛИВ НА ІСТОРИЧНУ ДОЛЮ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

ПЛАН 1. Утворення та політичний розвиток Давньоруської

держави. 2. Взаємовідносини Київської Русі з хазарами та варягами. 3. Київська Русь в ІХ–Х ст. 4. Князювання у Києві Володимира Святославича та Воло-

димира Мономаха. 5. Причини феодальної роздробленості. 1. Східнослов’янські племена VІ–VІІІ ст. були тією історич-

ною основою, на якій склалися великі племінні союзи, відомі в науці під назвою літописних племен. Кожен з цих союзів зай-мав певну територію, мав свою культуру, побут і звичаї, князівську владу. Кожен з них був уже примітивним державним об’єднанням.

Писемні джерела, і в тому числі «Повість минулих літ» літо-писця Нестора, засвідчують перші кроки східнослов’янської державності з VI ст. Важливим моментом у процесі політичної консолідації полянського міжплемінного союзу стало засну-вання Києва. Розташований у надзвичайно вигідній географіч-ній точці, яка була своєрідним природно-історичним фокусом Східноєвропейської рівнини, він швидко висунувся на позиції головного політичного й соціального центру східних слов’ян. Спираючись на дружини полян — русів, київський князь влада-рював над усіма тими племенами, головні ріки яких текли до Києва: над древлянами (Ірпінь, Тетерів), дреговичами (Прип’ять,

37

Дніпро), родимичами (Сож), сіверянами (Десна, Дніпро). Пер-шим київським князем, згідно літопису, був Кий.

Важливим етапом у розвитку Давньоруської держави були події VIII–IX ст. Саме в цей час, за Нестором, у Середньому Подніпров’ї склалося державне об’єднання Руська земля, до складу якого увійшли поляни, древляни, сіверяни. Від сере-дини ІХ ст. літописи починають послідовний династичний виклад історії Київської Русі. Під 862 р. київськими князями у «Повісті минулих літ» згадані Аскольд і Дір, котрі начебто спершу були боярами Рюрика, але відпросилися у нього в похід на Царгород і на шляху до нього здобули Київ. Ця версія, й досі поширена в зарубіжній літературі, була переконливо спросто-вана ще О. О. Шахматовим. Проаналізувавши літописні пові-домлення, він дійшов висновку, що Аскольд і Дір були нащад-ками Кия, останніми представниками місцевої київської дина-стії. Князювали вони, очевидно, в різний час. Діра згадує Ал-Масуді, вважаючи його найвидатнішим із слов’янських князів, що володів багатьма містами і великими територіями. Значно більше свідчень збереглося про Аскольда. Фрагментарні записи Никонівського літописного зводу, запозичені з якихось більш ранніх джерел, показують його як визначного державного діяча, проводиря військових походів на візантійців, печенігів, волзь-ких булгар.

Особливо великого розголосу по всій Європі набув похід руських дружин у 860 р. на Константинополь. Незважаючи на його відносну невдачу, цей похід відіграв вирішальну роль в утвердженні міжнародних позицій Київської Русі. Не випад-ково давньоруський літописець, пославшись на «літописання грецьке», зауважив, що від цього часу «начася прозивати Руска земля». Отже, фактично відбулося дипломатичне визнання Київсь-кої Русі Візантією.

У 882 р. на київському столі сталася зміна династій. Вбивши Аскольда, владу захопив родич Рюрика Олег. Великих успіхів досягла Київська Русь кінця IX — початку X ст. і в міжнародній

38

політиці. Першим важливим заходом Олега у цій сфері стала спроба захистити свою державу від нападів сусідів, у тому числі норманів. Цій меті, напевне, підпорядковувалася щорічна данина в 300 гривен, сплачувана Руссю скандінавам «мира деля». В такий спосіб Олег порозумівся з уграми, які під проводом Алмоша проходили через землі Русі на захід. За анонімним угорським хроністом XII–XIII ст., русичі погодилися виплатити Алмошові грошову контрибуцію, але в свою чергу запропонували йому залишити межі Русі.

Невідомий художник. ОЛЕГ НА КИЇВСЬКОМУ СТОЛІ.

Мініатюра з Радзивілівського (Кенінгсберзького літопису) XV ст. (копія з оригіналу XII–ХІІІ ст.). Папір

Певною компенсацією цих матеріальних збитків стала данина,

яку Русь одержувала з Візантії (також «мира деля») за угодою, укладеною ще Аскольдом. Надходила вона далеко не регулярно і, певно, саме у цьому слід убачати причину чергового заго-

39

стрення взаємовідносин Києва і Константинополя. У 907 і 911 рр. руські дружини під проводом Олега здійснили успішні походи на Візантію, внаслідок яких Русь домоглася нових вигідних для себе мирних договорів.

Князюванням Олега завершився процес утворення Київсь-кої Русі, що був результатом тривалої політичної, економічної, культурної консолідації східних слов’ян. Цей процес відбувався в умовах складної зовнішньополітичної обстановки. Тривало переселення народів, і численні орди кочовиків одна за одною вдиралися на східнослов’янські землі. Особливо спустошливою була навала аварів.

Сучасні історики вважають, що перші політичні утво-рення у давніх русів («племінні княжіння») виникли в VIII–IX ст. Най-значнішим серед них була Руська земля, до складу якої входили спочатку полянські та західносіверянські землі. Правляча верхівка Руської землі прагнула розвивати традиційні для слов’ян IV– VII ст. зв’язки з Візантійською імперією та країнами Сходу. Адже вони давали можливість племінній знаті реалізовувати додатковий продукт, одержаний нею у формі данини з підлег-лого населення, а також трофеїв, захоплених під час численних походів східнослов’янських дружин.

Вже наприкінці VIII — на початку IX ст. правлячі кола Русь-кої землі та інших східнослов’янських племінних об’єднань здійснили воєнні походи у візантійські володіння в Криму та Малій Азії, а також у Хазарію. Боротьба з нею зумовлювалася необхідністю визволення з-під контролю хазарів деяких слов’ян-ських племен і розвиток торговельних контактів давніх русів з країнами Кавказу та Сходу. Аналіз взаємодії внутрішніх фак-торів розвитку та зовнішньополітичних дій ранньодержавних об’єднань дає підставу вважати, що вони впливали на зовніш-ньополітичну діяльність та міжнародні акції (захоплення воєн-ної здобичі, розширення торговельних зв’язків, приєднання нових територій), а також прискорювали розвиток східнослов’ян-ського суспільства через процес феодалізації. Велике значення

40

зовнішньополітичний чинник мав для ідеологічних та релігій-них потреб суспільного життя. В сучасній історіографії не випад-ково ставиться питання про важливість розгляду процесу виник-нення у молодих ранньофеодальних держав Центральної та Східної Європи власних міжнародних доктрин та системи ди-пломатичної служби; їх відносно швидке становлення було зако-номірним наслідком складання нових соціально-класових фор-мувань, реакцією на ідеологічний тиск більш розвинутих країн. Ця реакція багато в чому була зумовлена тим, що «варварська» знать у зв’язку з особливостями своєї суспільної психології від-чувала постійну потребу в запозиченні і використанні для власних потреб передових культурних надбань. Всі ці моменти дають мож-ливість зрозуміти історію першого відомого з джерел епізоду «хрещення» русів, що відбувся під час їх нападу наприкінці VIII — на початку IX ст. на візантійське місто Сурож у Криму.

За текстом «Житія св. Стефана Сурозького», на кримське узбережжя напала велика слов’янська рать на чолі з князем Бравліном, яка захопила грецьке місто Сурож і пограбувала його мешканців. Під час нападу на сурозьку церкву св. Софії тяжко захворів Бравлін і одужав лише після укладення угоди з греками та хрещення. Агіографічний характер джерела, що дійшло до нашого часу в перекладі з грецької на давньоруську мову, значно ускладнює реконструкцію подій. А. М. Сахаров вважає, що дослідникам неможливо дізнатися про те, «що відбулося в Сурожі насправді, чому руси повинні були розпо-чати переговори». На нашу думку, великий воєнний похід на південь давньоруська знать здійснила перш за все з метою вста-новлення зв’язків з економічно розвинутою Візантією. На користь такого припущення свідчили і факт укладення вигідної для греків угоди, і та обставина, що наступна військова експедиція русів переслідувала вже набагато більш складне завдання — встановлення взаємин з малоазіатськими областями імперії. Під час контактів із слов’янами грецька верхівка Сурожа і особ-

41

ливо його духовенство всіляко намагалися схилити їх на свій бік. Так, скориставшись ефектом, що справили на Бравліна та його оточення церковна служба і розкішне вбрання храмів, сурожці навіть умовили князя, можливо, обіцяючи численні подарунки, прийняти «хрещення».

Однак це був кон’юнктурний акт, реакція на значні поступки греків, яка не позначилася на світоглядних уявленнях русів-язичників. Проте з моменту хрещення Бравліна розпочався про-цес активного впливу християнського віровчення на давньорусь-ких дружинників та купців, а через них і на решту східносло-в’янської людності.

В результаті успішного здійснення військових походів Руська земля вийшла на міжнародну арену і перед давньоруською знаттю постала проблема підтримання стабільних дипломатич-них відносин з сусідніми країнами, насамперед найбільшими — Хазарським каганатом, Візантійською та Східно-франкською імпе-ріями. Щоправда, з першим з них нормальні стосунки правляча верхівка «Руської землі» й інших східнослов’янських ранньо-політичних об’єднань встановила лише на початку X ст. Тоді між Києвом та Ітілем було підписано угоду про проходження через хазарську територію численної східнослов’янської дружини, яка здійснювала похід у Закавказзя. Що ж до імперій, то вже в першій половині IX ст. київські дипломати побували в їх столи-цях, а з Візантією були навіть встановлені багатопланові відносини.

У середині IX ст. Давньоруська держава здійснила важливу зовнішньополітичну акцію. Скориставшись відсутністю імпера-тора і значного гарнізону в Константинополі, у 60-х роках IX ст. східнослов’янський флот підійшов до столиці Візантії, а дав-ньоруська дружина пограбувала її передмістя. Сучасник подій патріарх Фотій у розпачі писав, що на імперію напав «народ невідомий, але який здобув ім’я з часу походу проти нас, нез-начний, але який набув значення, незначний та бідний, але який досяг осяйної висоти та незліченного багатства». Досить високо

42

результати походу русів на Царград були оцінені і давньорусь-ким літописцем Нестором, який навіть пов’язував з ним засну-вання Давньоруської держави. Важливим підсумком походу було також укладення між країнами договору «миру й любові». Така формула угоди в дипломатичній практиці означала вста-новлення офіційних відносин на найвищому рівні.

Незабаром після походу 860 р. відбулася християнізація русів, яка відрізнялася від хрещення Бравліна змістом і наслід-ками. За десятиріччя, що минули після сурозького походу, хри-стиянська релігія набула певної популярності серед слов’ян, які постійно відвідували грецькі міста. Нова релігія стала складо-вою частиною їхнього світосприймання. Не випадково саме в цей час з’явилися звістки про русів-християн в арабських джерелах.

2. З VII ст. південносхідними сусідами слов’ян були хазари, які поширили данинські відносини на частину давньоруських племен. Деякі зарубіжні історики вважають, що «мирна торго-вельна держава» хазар винятково благотворно впливала на дер-жавний і культурний розвиток Русі. Насправді ж головною «заслугою» хазарів було те, що вони змушували східних слов’ян консолідуватися для боротьби за своє звільнення. На півночі з Руссю сусідили скандинавські народи, озброєні загони яких нападали на слов’янські землі. Якийсь час їхніми данниками були новгородські словени, кривичі, чудь і меря. Місцеве насе-лення неодноразово повставало і виганяло чужинців. Київські князі виряджали на північ військові дружини, засновували там укріплені центри. Але, звісно, взаємини із північними сусідами не обмежувалися лише воєнними сутичками. Варяги з прибал-тійських земель приходили на Русь і з мирними намірами. На ранніх етапах існування Давньоруської держави варяги (серед них були і скандинави, і західні слов’яни, і балти, і угрофіни) йшли на південь переважно як купці, згодом же почали най-матися в дружини київських князів для походів на Візантію. Частина варягів осідала на Русі, вливаючись у верхівку суспіль-ства, в тому числі і в князівську адміністрацію.

43

Через своє геополітичне становище Київська Русь не могла залишитися також поза увагою північних народів, особливо скандинавських. Десь наприкінці VIII ст. почався масовий відхід варягів (норманів) із своєї батьківщини в пошуках нових засобів для існування й наживи. Об’єднавшись у військові дружини, вони швидкохідними човнами діставалися до віддалених куточків світу. Спочатку варяги побували на землях Данії, Англії, Франції, Південної Прибалтики, дійшли до Середземного моря й задовго до Колумба висадилися з Америці. Основними їхніми занят-тями стали: воєнний промисел, військова служба і торгівля. Варяги відзначалися мужністю, хоробрістю, наполегливістю, безжалісністю як до противника, так і до себе.

На початку IX ст. активізувалось проникнення варягів через систему річок й озер углиб Східної Європи. На той час, напевне, встановилися й перші контакти між праукраїнцями й сканди-навами. Археологічна наука не виявила слідів тривалого пере-бування або економічного чи побутового впливу скандинавів у Середньому Подніпров’ї періоду заснування Руської землі. На українських землях вони з’явилися тоді, коли тут вже існувала власна державність. Тому твердження норманістів про начебто вирішальну роль варягів у створенні Київської Русі не можна визнати переконливими.

Князі Руської землі Аскольд і Дір брали на службу дру-жини варягів, їхні конунги виконували певні доручення. Зо-крема, варяги брали участь у посольстві русів до Константино-поля у 838 р. У складі праукраїнських дружин князя Аскольда вони у 860–866 рр. ходили на Візантію, а потім на мусульманські міста Закаспію. Але ці військові походи мали короткочасний, епізодичний характер, так само як і торгівля норманських купців.

Проте з часом південний напрямок стає переважаючим у військово-службовій, здобичницькій і торговельній діяльності скандинавів. Торуються шляхи руху варягів на Південь. Один з них пролягав Волгою до Каспійського моря. Більш важливого значення набув «шлях з варяг у греки». Ним скандинави діста-

44

валися до Чорного моря й Візантії в пошуках воєнної здобичі й військової служби. Він ішов з Балтійського моря через систему річок і волоків із верхів’їв Західної Двіни в Двіну й далі до Чор-ного моря. Переміщення товарів і грошей цим шляхом відіграло важливу роль у розвитку економічних відносин в українських землях. Важливе значення мало й надходження ним у країни Північної Європи східного срібла, яке в ті часи вважалося між-народною валютою.

Питання про роль, яку відіграли скандинави-нормани (що називалися на Русі варягами) у творенні в IX–X ст. першої держави на східнослов’янських землях — Київської Русі, є пред-метом давньої дискусії, що часто виходила за суто наукові рамки. При цьому обговорювалися в основному питання, пов’язані з інтерпретацією конкретних історичних подій: чи була скан-динавською за походженням княжа династія, що правила на Русі; чи мало місце «покликання» варягів на княжіння; чи під-давалися східні слов’яни завоюванню з боку норманів; чи була скандинавська колонізація на східнослов’янських землях; яка кількість та питома вага скандинавських археологічних матеріа-лів на Русі. Останнім часом намітився новий підхід до проблеми: вона почала розглядатися у площині двобічних русько-сканди-навських зв’язків ранньосередньовічного періоду. Ми робимо спробу порушити питання про роль норманів у Київській Русі в порівняльно-історичному плані: чи була яка-небудь специфіка в історичних процесах, що відбувалися на східнослов’янських землях, у порівнянні з іншими слов’янськими країнами, яку можна пов’язати з діяльністю норманів, і чи спричинила участь варягів у становленні Київської Русі зміну темпів державотво-рення на східнослов’янських землях (у порівнянні з іншими регіонами розселення слов’янства)?

У сфері соціально-економічних відносин віднайти специ-фічні явища, принесені скандинавами, не вдається через типо-логічну спорідненість шляхів генезису феодальних відносин у слов’ян і скандинавів та синхронність цього процесу у цих краї-

45

нах. Для ранньосередньовічної Русі характерним є підкорення безпосередніх виробників державною владою в особі князів та їх дружин. Основною формою залежності були державні по-датки, насамперед поземельна данина. Становлення системи державної експлуатації відноситься до IX–X ст. Індивідуальна (вотчинна) велика земельна власність виникає пізніше (з XI ст.) і відіграє другорядну роль. У західнослов’янських країнах (Вели-кій Моравії, Чехії, Польщі) у ранньому середньовіччі просте-жується такий же тип соціально-економічних відносин. Пану-вання державно-феодальних форм при пізньому (з XI ст.) роз-витку індивідуальної великої земельної власності є характерним і для ранньосередньовічної Скандинавії.

Створювалися «волості», якими керували вже представники київської княжої династії Рюриковичів. Аналогічним чином формувалися території таких слов’янських держав, як Велика Моравія (в основі — союз мораван, до яких приєднувалися союзи племінних князівств віслян і полабських сербів, дрібніші утво-рення — племінні князівства в Чехії, Сілезії, Паннонії); Польща (в основі — союз гнєзненських полян, до яких приєдналися союзи племінних князівств віслян, лендзян, мазовшан, поморян, племінні князівства в Сілезії). Утворення скандинавських дер-жав (Данії, Норвегії, Швеції) відбувалося також шляхом приве-дення під єдину владу (протягом IX–X ст.) кількох державних спільностей. І. П. Шаскольський звернув увагу на наявність у східних слов’ян спочатку двох центрів державотворення — південного (із столицею в Києві) і північного (земля ільменських словенів), що, на його думку, аналогічно ситуації у скандинавсь-ких державах, де простежуються подібні пари: у Швеції об’єд-нання з центрами в Упланді та Гьоталанді, Норвегії — у Вест-фальді й в районі майбутнього Трондхейма, в Данії — на Шот-ландському півострові і землі Зеландія. Проте ця паралель не може бути визнана лише русько-слов’янською. Аналогічні явища спостерігалися і в інших слов’янських країнах: змагалися між собою як центри державотворення князівства Борни і Людвіти

46

в Хорватії (початок IX ст.), Мой-міра і Прибіни в Моравії (перша третина IX ст.), чехів та лучан в Чехії (друга половина IX ст.), віслянсько-лендзянського об’єднання і гнєзненських полян у Польщі (друга половина IX — середина X ст.). Отже, складання територіально-політичної структури в слов’янських і скандинав-ських державах було схожим (на Русі і в Скандинавії цей процес до того ж відбувався синхронно) і особливих русько-сканди-навських паралелей, які можна було б пов’язати з норманським впливом на східно-слов’янських землях, не простежується.

В процесі становлення міст — центрів політичної влади в скандинавських країнах — часом серйозних зрушень були кінець X — перша половина XI ст., коли багато центрів попе-редньої епохи змінювалися на поселення, засновані королівсь-кою владою, чи зазнали істотних топографічних змін (перемі-щення центру поселення). Питання про те, як стояла ця справа на Русі, дискутується давно. На думку однієї групи дослідників, тут спостерігається континуітет між старими «племінними» центрами і центрами політичної влади Київської держави. Інші вважають, що при формуванні держави відбувалася зміна полі-тичних центрів. Сучасний стан археологічних даних з цієї про-блеми дає можливість зробити висновок про вірогідність другої точки зору. В кінці X — на початку XI ст., в період остаточної ліквідації самостійності східнослов’янських союзів племінних князівств і утворення нової політичної структури з волостями як складовими частинами єдиної держави, припинила існування значна кількість укріплених поселень. З 19 міст, що були цен-трами волостей-княжінь на східнослов’янській території в період існування єдиної Київської держави (кінець X — поч. XII ст.), лише два — Київ (центр, з якого здійснювалося підкорення схід-нослов’янських союзів племінних князівств) і Чернігів еволюціо-нували безпосередньо з центрів переддержавних спільностей. В усіх інших випадках мало місце створення нового центру після переходу території того чи іншого союзу племінних князівств під безпосередню владу київських князів. Очевидно, це було

47

пов’язане із прагненням нейтралізувати сепаратизм місцевої знаті. Аналогічний процес (заміна старих «племінних» центрів новими, що створювалися за ініціативою знаті держави, яка формувалася) відбувався під час утворення держав у Чехії й Польщі. Таким чином, і в еволюції політичних центрів не знай-дено норманського впливу, оскільки в скандинавських і слов’янсь-ких країнах вона була схожою, при цьому вирішальні зміни в Скандинавії та на Русі мали місце в один і той же період часу.

В процесі формування панівного класу в Скандинавії про-відна роль належала дружинному елементу. Княжі дру-жини були основою панівного класу і в слов’янських країнах. Існу-вання постійних дружин у слов’ян за візантійськими джерелами простежується вже з VI–VII ст. (задовго до виходу на історичну арену скандинавських вікінгів). У період утворення держав (IX– X ст.) вони відіграють провідну роль практично в усіх слов’янсь-ких народів. Таким чином, давня думка про привнесення інсти-туту дружини норманами не підтверджується. Інша справа — питання про питому вагу вихідців із Скандинавії в дружинах давньоруських князів. Контингенти скандинавських вікінгів з’яв-лялися на східносло-в’янських землях з другої половини IX ст. (дружини Аскольда і Діра, Рюрика та Олега) до середини XI ст. (дружини Інгвара, конунга Харальда Сигурдссона). В період до середини X ст. вони після походів на Візантію (860, 907, 944 pp.), певно, скеровувалися київськими князями (в порядку виконання русько-візантійських договорів) на прикаспійські землі, вцілілі в цих далеких походах поверталися зі здобиччю на батьківщину. З кінця X ст. варяги після цих походів часто йшли до Візантії, де служили імператорам. Тому можна вважати, що лише невели-кий відсоток від первісного складу дружин вікінгів, що прихо-дили на Русь, осідав там. Проте одна з таких дружин — Рюрика, пізніше очолена Олегом (яка прийшла у Східну Європу, за літописом, в 860-ті роки), не здійснювала дальних походів у Візантію і на Схід і, вочевидь, осіла майже повністю (цьому мало сприяти вокняжіння її проводиря в Києві — столиці Русі).

48

Дружини вікінгів були чисельнішими за королівські дружини Скандинавії, а, отже, і їх слов’янських аналогів — княжих дру-жин; тому результатом такого осідання була висока питома вага дружинників скандинавського походження на службі в київсь-кого князя в кінці IX — першій половині X ст. Головним чином цим можна пояснити переважання скандинавських імен серед руських послів, що називаються в текстах договорів Олега та Ігоря з Візантією 911 і 944 pp. (відповідно, 80 і 68%). Це вже були варяги у другому — четвертому поколіннях. У наративних відо-мостях про давньоруську знать середини — кінця X ст. також трапляються (поряд із слов’янськими — Притич, Малк, Добриня, Блуд) скандинавські імена (Свенельд, Асмуд).

Про політичну роль варягів у давньоруських дружинах свідчать і археологічні дані. Однак визначити за ними питому вагу норманів у пануючій верстві Київської Русі досить важко. Скандинавські елементи знаходять переважно у похованнях кінця IX–X ст., що містять багатий інвентар, у тому числі зброю (так звані «дружинні поховання»). Однак такі особливості похо-вального обряду, як багатство інвентаря і наявність зброї, здавна були характерними для германців (в тому числі скандинавів) і кочових народів, але зовсім не властиві слов’янам. Слов’янські поховання VI–VIII ст. у Східній та Центральній Європі прак-тично безінвентарні (в них трапляється лише кераміка), хоча з писемних джерел відомо, що в той час у слов’ян були князі та знать (в тому числі дружинники). Існують багаті дружинні по-ховання VIII–IX ст. в Моравії та Хорватії, у слов’янських держа-вах, що виникли поблизу території, де у другій половині VI– VIII ст. розташовувався Аварський каганат — об’єднання, ство-рене кочовиками-аварами. Водночас у Польщі, що займала «серединне» положення в області ранньосередньовічного розсе-лення слов’янства і не зазнавала історичного впливу ні з боку германців, ні з боку кочовиків, багатих поховань із зброєю практично не знайдено (хоча з писемних джерел відомо, що дружинна верства існувала і — в крайньому разі в X ст. — пану-

49

вала у суспільстві). Єдиний могильник з багатими похованнями дружинників розкопано в Лютомерську (поблизу Лодзі), проте заховані там (у першій половині XI ст.) воїни були вихідцями з Русі, до того ж варязького походження. Звісно, появу багатих похо-вань дружинників у слов’янських землях слід пов’язувати з іноземним впливом, при цьому на Русі — із звичаями норма-нів і, можливо, почасти (на півдні) кочовиків. Через це дуже важко за кількістю дружинних поховань з норманськими ри-сами визначити питому вагу вихідців із Скандинавії в давньо-руській правлячій верстві. Серед схоронених в «дружинних по-хованнях» мають бути, по-перше, скандинави, для яких пере-бування на Русі було лише тимчасовою службою; по-друге, нормани, що осіли на Русі; по-третє, їхні нащадки; по-четверте, дружинники місцевого походження, що перейняли вказані особливості обряду. Якщо співвідношення цих категорій ще можна (з дуже великим ступенем гіпотетичності) визначити, то зовсім неможливо встановити кількість слов’янських дружин-ників, які не перейняли звичай багатих поховань із зброєю (хоча, мабуть, він був привабливий для дружинників місцевого походження, тому що підкреслював привілейоване становище дружинної верстви у суспільстві), оскільки їхні поховання не виділяються серед рядових.

У цілому можна зробити висновок, що нормани, відіграючи значну роль у конкретних подіях, пов’язаних з формуванням Давньоруської держави (скандинавське походження правлячої династії, включення до давньоруського пануючого класу знач-ного скандинавського елементу), не привнесли специфіки в про-цеси, що визначали розвиток східнослов’янського суспільства. Це було зумовлено збігом принципової сутності цих процесів у Скандинавії і в слов’ян та їх синхронністю в обох регіонах.

Щодо впливу норманів на темпи державотворення на схід-нослов’янських землях, то останнім часом стає обов’язковою тезою, що вони прискорили цей процес, будучи великою війсь-ковою силою, до того ж надплемінною, не пов’язаною з міс-

50

цевими традиціями. Це твердження здається логічним (хоча уявлення про східнослов’янське суспільство IX–X ст. як племінне є помилковим), але так само логічно можна обгрунтувати й протилежну точку зору. Скажімо, припустити, що нормани внесли до політики київських князів орієнтацію на далекі походи (на Візантію та Схід), на захват воєнної здобичі, через що кон-сервувався розвиток внутрішніх процесів. Так, протягом трива-лого часу зберігалася внутрішня «автономія» низки східно-слов’янських союзів племінних князівств, які ще в IX ст. стали данниками київських князів (дреговичі, радимичі, кривичі) — вона була ліквідована лише в кінці X ст., тобто в епоху, коли можна припустити ослаблення варязького впливу (після заги-белі майже всього війська Святослава в дальних походах і скеру-вання Володимиром найнятого ним варязького загону у Візан-тію). Можна вважати, що орієнтація на воєнну здобич не сприяла і ранньому розвиткові великого приватного володіння на Русі. Тому спробуємо відійти від гіпотетичних побудов і подивитися на темпи розвитку Київської Русі у порівнянні з іншими сло-в’янськими державами. Раніше, ніж на Русі, утворилися дер-жави у Великій Моравії та Хорватії (перша половина IX ст.) — у слов’ян, які контактували з більш розвинутими суспільствами — франкським та візантійським. Полабські й поморські слов’яни (які мали тісні зв’язки із скандинавами) відстали у своєму роз-витку (лише в ободритів у X–XI ст. формується держава). Най-більш синхронно з Руссю розвивалися Чехія й Польща. Тут творення держав відбувалося у межах IX–X ст.; до кінця X ст. закінчилося підкорення князями, відповідно, чехами і гнєзнен-ськими полянами, сусідніх слов’янських переддержавних спіль-ностей і остаточно виникла нова державна територіально-полі-тична структура.

Отже, порівняння хронології формування держав на Русі та в інших слов’янських народів не дає можливості з впевненістю вважати, що участь норманського елементу в утворенні держави на східнослов’янських землях прискорила або сповільнила цей процес.

51

Таким чином, розгляд питання про роль норманів на Русі крізь призму зіставлення особливостей і темпів державотво-рення у східних слов’ян та в інших слов’янських землях при-водить до висновку, що вихідці із Скандинавії, незважаючи на їх значну роль у «зовнішніх» проявах цього процесу, не мали помітного впливу на його принципові характерні риси і темпи розвитку. Однак це не дає підстав стверджувати про їхню ви-няткову роль у формуванні давньоруської державності. Вони лише брали участь у тих соціально-політичних, економічних та політичних процесах, які відбувалися на Русі за об’єктивними законами внутрішнього розвитку суспільства.

3. Характер політичної діяльності Київської Русі, який виз-начився за Олега, лишався незмінним і за його наступника Ігоря (912–945 рр.), який намагався здолати автономізм древлян і уличів, у 941 і 944 рр. ходив із військом на Константинополь. Ці походи не були такими вдалими, як попередні. Русько-візантій-ський договір 944 р. (хоча й підтверджував основні торговельні інтереси Русі на ринках Візантії) містив пункти, що обмежували купівлю коштовних тканин, скасовували безмитну торгівлю; руси зобов’язувалися не зимувати в гирлі Дніпра, в районі Біло-бережжя і на острові св. Єлферія (сучасний о. Березань), боро-нити кримські володіння Візантії від нападів чорних булгар.

У 944 р. Ігор здійснив похід у Закавказзя, маючи намір ней-тралізувати союзника Візантії Марзубана — ватажка войовни-чих горян Південного Прикаспію, і здобув Дербент, Ширван та ін.

В роки князювання Ігоря на південних рубежах Русі вперше з’явилися печеніги. В 915 р. вони уклали з Києвом мирну угоду й відкочували до Дунаю, але вже в 930 р. Ігореві довелось вою-вати з ними. З візантійських джерел можна зробити висновок, що в загостренні русько-печенізьких відносин був зацікавлений імператорський двір Візантії.

Постійні військові походи виснажували економіку Русі. Зба-гачуючи верхівку дружини, вони важким тягарем лягали на плечі трудящого люду. До того ж князь та його воєводи збирали

52

з підлеглих племен нічим не нормовану данину. Все це викли-кало обурення й опір на місцях. Позачерговий візит Ігоря до древлян за даниною восени 945 р. закінчився для князя трагічно — повсталі данники вбили його.

Повстання древлян придушила вдова Ігоря Ольга, яка через малолітство сина свого Святослава фактично стала великою княгинею (945–964 рр.). Щоб запобігти новим народним висту-пам, вона змушена була впорядкувати норми феодальних повин-ностей і провела з цією метою деякі реформи. За час правління Ольги міжнародний авторитет Русі зріс. Цьому сприяли, зокрема, візит великої княгині до Константинополя, а також прийняття нею християнства. Активний характер мали відносини Давньо-руської держави з іншими країнами, наприклад, Німеччиною, з якою вона у 959 і 961 рр. обмінювалася посольствами.

Дещо інакше до християнізації слов’ян ставилися грецькі ієрархи. Вони не обмежувалися наверненням до своєї віри «варварів», які нападали або торгували з їх містами, але праг-нули поширювати нову релігію безпосередньо в східносло-в’янському середовищі. Для цього патріарх навіть створив спе-ціальну митрополію. Серед науковців триває дискусія з при-воду розбіжностей у свідченнях візантійських джерел про час хрещення русів у другій половині IX ст. — за патріарха Фотія чи за патріарха Ігнатія. Ймовірно, що ці розбіжності є надуманими. Візантія протягом усього IX ст. активно здійснювала місіо-нерську діяльність з метою навернення у християнство сусідів (у тому числі русів), і різні джерела зберегли свідчення про це.

Наприкінці IX — на початку X ст. кількість християн на Русі збільшилася, але в цілому нова релігія поширювалася лише в південних містах країни. До того ж, і питома вага прихильни-ків нової релігії навіть у цих містах зростала дуже повільно, а інколи й зменшувалася у зв’язку з тим, що до Києва та інших центрів півдня постійно переселялося населення з інших райо-нів держави, територія якої наприкінці IX ст. значно розши-рилася. Збільшувалася кількість мешканців міст і за рахунок

53

прибулих з сільської округи — представників лише язичниць-кої віри. Зокрема, такий процес відбувався у 80-х роках IX ст., коли після об’єднання Руської землі з північними регіонами розселення слов’ян звідти до Києва прибула численна язичницька знать, що підтримувала Олега. Однак у IX ст. ще не було необ-хідних внутрішніх обставин для християнізації Русі, тому діяль-ність грецької церкви практично не мала якихось істотних наслідків.

Зміцнення внутріполітичної обстановки на Русі в першій половині X ст. сприяло активізації її міжнародної діяльності, що знайшло відображення в здійсненні походів давньоруських дружин на Константинополь і в Закавказзя. В цей же час київсь-кий уряд підписав два договори з греками, причому при їх рати-фікації київські князі клялися своїми святинями (язичницькими богами, серед яких у X ст. особливо шанували дружинний культ Перуна та купецький культ Волоса), а також зброєю. В дипло-матичній практиці давньоруська знать використовувала юри-дичні норми «Руського закону», що складався на підставі зви-чаєвого права.

В середині X ст. у дипломатичній практиці Русі відбува-лися певні зміни, пов’язані з поширенням серед її панівних кіл християнства. Так, під час підписання договору з греками в 944 р. частина оточення Ігоря присягалася християнськими святинями в церкві св. Іллі в Києві, тобто мав місце новий за змістом (і ста-рий за формою) вид ратифікації дипломатичних актів.

Складний процес християнізації східнослов’янського насе-лення підійшов у другій половині X ст. до важливої межі — офіційного акту запровадження нової релігії як віровчення Дав-ньоруської держави. Для досягнення цього давньоруський двір та київські дипломати не тільки активно використовували влас-ний досвід розвитку відносин з Візантією, а й аналогічну прак-тику взаємодії з греками населення інших країн, які раніше прийняли християнство з Константинополя. Зокрема, для Русі велике значення мало виникнення в центрально-європейському регіоні в IX ст. кирило-мефодіївської традиції сповідання хри-

54

стиянства, що значно відрізнялася від ортодоксального візантій-ського православ’я.

Під час правління княгині Ольги (945–962 рр.) була зроб-лена перша спроба запровадити християнство як державну релігію Русі. Неможливо точно встановити, чи була київська володарка християнкою, коли прийшла до влади, однак можна припустити, що із самого початку регентства (при сині Свято-славі) Ольга перебувала під впливом сил, які підтримували тісні зв’язки з Константинополем і значною мірою визнавали релігію та ідеологію греків. Це угрупування знаті, зрозуміло, прагнуло й надалі розвивати і поглиблювати взаємини з Візантією, для чого неабияке значення мало піднесення міжнародного пре-стижу Русі. Така орієнтація прибічників княгині Ольги вия-вилася вже під час її першої поїздки до столиці Візантії, яка відбулася, на думку Г. Г. Литавріна, у 946 р. В Царграді давньо-руська княгиня і пішла на рішучий з точки зору молодої дав-ньоруської дипломатії крок — запропонувала імператору укласти шлюб Святослава з грецькою принцесою. Цим самим київсь-кий двір прагнув використати зацікавленість Візантії в розши-ренні торгівлі з Руссю і допомозі першій в разі необхідності військами. Однак візантійський імператор та його наближені, не бажаючи піднесення авторитету володарів Русі, відхилили пропозицію Ольги, очевидно, використавши як привід немож-ливість укладення шлюбу «порфірородної» принцеси з сином правительки нехристиянської. «варварської» країни.

954 р., повідомляв давньоруський літописець, Ольга вдруге здійснила візит до Царграда, де було поставлено питання про її хрещення як правительки Русі. Така пропозиція означала згоду на християнізацію Давньоруської держави та всіх її мешканців. Цього разу візантійський двір не заперечував проти пропозиції русів, але спробував використати церемонію хрещення княгині, щоб поставити Русь у політико-дипломатичному плані в залежне від себе становище. Проте такий перебіг подій не міг задоволь-нити давньоруську княгиню та її наближених, що незабаром

55

призвело до погіршення русько-візантійських відносин. Про це, зокрема, свідчило негативне ставлення автора «Повісті минулих літ» до церемонії хрещення княгині.

Прагнення Ольги розвивати взаємовідносини з Візантією

мирним шляхом, її підтримка нової релігії викликали зане-покоєння значної частини знаті, що продовжувала поклоня-тися дружинним культам і виступала за здійснення активних військових кампаній як на Сході, так і в Криму та на Балканах, тобто в зоні перехрещення інтересів Русі та Візантії.

Поширенню нової віри серед слов’ян перешкоджала від-сутність належної бази для створення складної державної орга-нізації християнської церкви, хоча в першій половині X ст. на Русі існували християнські общини і навіть у Києві була соборна церква св. Іллі. В зв’язку з цим київський двір потребував допо-

56

моги інших країн, проте певні труднощі в розвитку взаємин з константинопольською патріархією, що виникли після 954 р., не давали можливості Ользі та її оточенню орієнтуватись у ви-рішенні церковного питання повністю на візантійське духовенство.

959 р. давньоруська княгиня звернулася до германського імператора Оттона з проханням надіслати єпископа та свяще-ників, але це звернення не слід розглядати як спробу домогтися офіційного навернення Русі до християнства за західним зраз-ком. Так, у хроніці Продовжувача Регінона, де розповідалося про подорож на Русь германського єпископа Адальберта, йшлося лише про бажання княгині одержати з Германії кадри духо-венства, а не про офіційне хрещення країни (шляхом навер-нення до християнства її правителя), яке відбулося ще п’ять років тому в Константинополі. Однак країна ще не була готова прийняти християнство, тому на початку 60-х років X ст. ні германським місіонерам, ні іншим християнським священикам на Русі не вдалося виконати покладене на них завдання. До того ж негативне ставлення до нової релігії з боку більшості насе-лення Давньоруської держави стало важливим знаряддям бо-ротьби оточення Святослава проти угруповання Ольги. У 961 р. у Києві виникла так звана язичницька реакція, в ході якої не тільки було вигнано місіонерів з країни, але й усунуто Ольгу від керівництва державою.

Таким чином, у середині X ст. на Русі не виникло історично альтернативної ситуації, розв’язання якої створювало б умови для переорієнтації країни з грецького на західний варіант сповідання християнства. Альтернативою першому в умовах, що мали місце на Русі, було дружинне язичництво, яке внаслі-док соціально-політичного розвитку суспільства і руйнування первіснообщинних відносин видозмінювалось і переростало в ранньокласову релігію. Ця релігія набула форми поклоніння пантеону богів на чолі з Перуном, а у 30-х роках X ст. культ останнього переростав у наступну фазу релігійних уявлень — монотеїзм.

57

Визнаючи важливість релігійного моменту в суспільному житті Русі, слід звернути увагу на те, що прихід до влади у Києві Святослава був наслідком насамперед не релігійного конфлікту, а політичної конфронтації двох таборів давньорусь-кої знаті. Під час її перебігу труднощі прихильників Ольги в релігійно-політичному питанні були використані їх супер-никами для підготовки і здійснення державного перевороту.

У 964 р. Святослав вступив у свої великокнязівські права. Час його правління (964–972 рр.) пройшов у безперервних війнах. Протягом 965–967 рр. він розгромив Хазарський кага-нат, Волзьку Булгарію, переміг ясів, косогів, включив до складу Київської Русі вятичів. Активність Святослава турбувала Кон-стантинополь, і візантійська дипломатія докладала максимум зусиль, аби зіткнути Русь з одним із її сильних сусідів, зокрема Болгарією. В 968 р. руські дружини на чолі із Святославом з’явилися на Дунаї. В битві під Доростолом болгари зазнали поразки, Святослав здобув подунайські міста і зробив Пере-яславець своєю резиденцією. Маючи намір перенести сюди і столицю Русі, він мотивував це тим, що в Переяславець сті-калося добро з різних країн: із Візантії — золото, шовкові тканини, вина, фрукти, з Чехії та Угорщини — срібло, коні, з Русі — коштовні хутра, мед, раби. Однак у 969 р., довідавшись про облогу Києва печенігами, Святослав повернувся на Русь. Він посадив на київському престолі старшого сина Ярополка, у Древлянській землі — Олега, в Новгороді — Володимира. Таким чином було покладено початок державній реформі, внаслідок якої Київська Русь незабаром стане володінням однієї князівської династії.

Другий похід Святослава на Балкани закінчився невдачею. За мирною угодою між Святославом та імператором Іоанном Цимісхієм Русь відмовлялася від претензій на візантійські володіння в Криму і на Дунаї. Візантія зобов’язувалась безпе-решкодно пропустити руських додому, забезпечивши їх при цьому харчами, а також ставитися до них як до друзів. Повер-

58

таючись у Київ, 972 р. в битві з печенігами в районі Дніпро-вських порогів Святослав загинув.

Кочові печенізькі орди становили дедалі більшу небезпеку, і боротьба проти них ставала для Русі життєвою необхідністю. Очолив її Володимир Святославич (980–1015 рр.), уся діяльність якого була спрямована на зміцнення внутрішнього та зовніш-нього становища країни. Протягом 981–993 рр. він здійснив по-ходи на ятвягів, в’ятичів, хорватів, після чого завершився трива-лий процес формування державної території Київської Русі. В кожному князівстві Володимир посадовив своїх синів або посад-ників. Отже, з автономністю давньоруських земель було покінчено.

Загроза з боку печенігів примусила звести цілу мережу фортець уздовж Остра, Трубежу, Сули, Стугни.

У системі заходів, спрямованих на зміцнення Київської Русі, важливе місце посідали релігійні реформи. Спершу Володи-мир намагався піднести авторитет язичницьких богів, для чого спорудив у Києві нове святилище з ідолами Перуна, Сімаргла, Стрибога, Хорса, Дажбога і Мокоша. Однак, збагнувши неза-баром, що язичництво зжило себе і більше не відповідає рівневі розвитку Київської Русі, Володимир рішуче порвав з ним. У 988 р. на Русі як офіційну державну релігію було запроваджено хри-стиянство в його візантійсько-православному варіанті. Цим актом Русь остаточно визначила своє місце в Європі. Значно розшири-лися її економічні та культурні зв’язки з багатьма європейсь-кими країнами. А на самій Русі бурхливо розвивалися писемність, література, мистецтво, архітектура. Нова релігія мала великий цементуючий вплив на процес формування давньоруської народ-ності, сприяла зміцненню державної єдності Русі.

Боротьба в правлячій верхівці Русі була значною мірою наслідком кардинальних змін в її становищі, викликаних про-цесом поступової феодалізації: виникненням системи «кормлінь» і «погостів» на всій території країни, посиленням влади бояр-ства в окремих землях, а також «окняжінням» племен та общин.

59

Зміни в соціально-економічному становищі різних угру-повань знаті призводили до зростання розбіжностей і в зов-нішньополітичній орієнтації верхівки. Так, прихильники Свя-тослава прагнули здійснювати активну політику на міжна-родній арені, використовуючи не тільки засоби дипломатії, як робила Ольга, а й вдаючись до воєнних конфліктів з сусід-ними країнами.

В 60-х — на початку 70-х років Русь не тільки досягла значних успіхів на Сході, ліквідувавши свого споконвічного ворога — Хазарію, але й вступила з конфлікт з Візантійською імперією, під час якого прагнула підкорити Балкани. Невдача у війні з греками свідчила, що орієнтація на «дружинний» метод здій-снення зовнішньої політики стала атрибутом вчорашнього дня. До того ж Давня Русь, не здобувши успіхів у війні з Візантією та печенігами, в 60–70-х роках X ст. розпалася на ряд незалежних і напівзалежних від Києва князівств, володарі яких незабаром після смерті Святослава розпочали між собою запеклу боротьбу.

4. Саме в цей час у соціально-економічній та політичній структурі Русі відбулися важливі зміни, що були наслідком еволюції усіх ланок суспільного життя, в тому числі його ідео-логічної та релігійної сфер. Серед них слід виділити запрова-дження християнства як державної релігії і виникнення роз-винутої церковної організації, яка поступово стала складовою частиною державного апарату експлуатації народних мас.

Прийняття християнства давньоруською верхівкою як дер-жавної релігії було результатом внутрішнього розвитку східно-слов’янського суспільства, проте сам факт його запровадження був тісно пов’язаний з взаєминами між Давньоруською держа-вою і Візантією. Як зазначалося вище, запровадження христи-янства створювало загрозу релігійно-ідеологічній та політичній залежності Русі від греків. Тому перед Володимиром постало складне завдання — звести до мінімуму можливі негативні зовнішньополітичні наслідки християнізації. В перші роки кня-зювання він, пам’ятаючи труднощі своїх попередників у вирі-

60

шенні цього питання, прагнув зміцнити позиції язичників, але проведені ним релігійні реформи не дали бажаного результату. В зв’язку з цим у середині 80-х років київський князь та його оточення розпочали боротьбу за запровадження християнства візантійського зразка. Як і раніше, важливим засобом впливу Русі на політику візантійського уряду щодо східних слов’ян залишалася зацікавленість Константинополя в розвитку торгівлі з Києвом і, особливо, в допомозі давньоруських військових кон-тингентів, бо в цей час імператорський двір перебував у скрут-ному становиші внаслідок чвар претендентів на трон і постій-них нападів сусідів. Але, як показав хід русько-візантійських відносин часів Ольги, лише цих засобів тиску на візантійський уряд було недостатньо. Тому, коли імператор Василій II відмо-вився виконувати попередню домовленість з Володимиром про те, що за скерування великого військового контингенту мав дати дозвіл на шлюб руського князя з своєю сестрою Анною та санк-ціонувати християнізацію Русі, східнослов’янська рать здійснила похід проти грецьких володінь у Криму. Завоювання русами цього важливого стратегічного пункту змусило імператора задо-вольнити вимоги Володимира.

Християнізація Русі, шлюб руського князя з представницею грецької династії сприяли зростанню міжнародного престижу Київської Русі. Дійсно, після запровадження християнства авто-ритет київського князя зріс. Адже згідно з канонами нової релі-гії він одержав юридичний статус необмеженого правителя, на відміну від попередніх, язичницьких часів, коли державну владу за ідеологічними уявленнями дохристиянської Русі репрезенту-вала система «князь — дружина».

Важливим свідченням прагнення київського князя звели-чити свою владу стало карбування ним перших давньоруських монет — златників та срібляників; їх поява, як аргументовано довели дослідники — нумізмати, мала перш за все політичний характер. Монети були зроблені за візантійськими зразками, причому київський володар був зображений на них в усіх імпе-раторських регаліях, з короною на голові.

61

Велике значення мав напис «Володимир на столі» та зобра-ження Христа, що свідчило про намір руського монарха підкре-слити рівність князів й імператорів перед богом, а також надати своїй владі сакрального характеру.

Прийняття східними слов’янами християнства з Візантії і створення ними православної церковної організації на чолі з митрополитом зумовили залежність давньоруської церкви від патріархії. Однак цю залежність для політичного життя Дав-ньоруської держави, безумовно, не слід перебільшувати. Перш за все вище духовенство, що формувалося з греків, які прибу-вали з Візантії, внаслідок певних особливостей свого становища в Давньоруській державі та залежності від її князів було заці-кавлене у проведенні відносно самостійної від патріархії діяль-ності. Київський двір з перших днів існування державної хри-стиянської організації на Русі здійснив низку заходів, спрямова-них на обмеження церковно-політичного впливу Візантії.

Автор «Повісті минулих літ» зазначав, що князь Володимир запросив до Києва з Херсонесу багатьох священиків, які разом з візантійськими («царицыными» за літописом) ієреями хре-стили давньоруське населення. Проте, розповідаючи про під-тримку Володимиром духовенства, літописець згадував лише корсунських священиків, які одержали від князя головну церкву на Русі — церкву св. Богородиці та десяту частину державних прибутків. Безумовно, це свідчення давньоруської пам’ятки не є випадковим і свідчить про особливу увагу Володимира Свято-славича до духівництва міста, населення якого постійно страж-дало від імперської залежності.

Крім Візантії, Київська Русь у період правління Володимира Святославича підтримувала відносини з Німеччиною, Римом, Польщею, Чехією, скандинавськими країнами, що свідчило про зростання її міжнародного авторитету, а князювання Володи-мира визначилося як кульмінаційний момент в історії Київсь-кої держави.

62

Дальший розвиток дипломатичних та церковно-політич-них відносин Русі з Візантією відбувався в період правління князя Ярослава Володимировича (1019–1054 рр.), коли боротьба Русі за піднесення свого міжнародного престижу досягла куль-мінації. Навіть будівництво київським князем світських та куль-тових споруд у столиці та інших містах країни, розвиток куль-тури східнослов’янського суспільства багато в чому пов’язані з бажанням київського двору підкреслити велич своєї держави, особливо порівняно з Візантією. Цю тенденцію чітко зрозумів германський історик та географ Адам Бременський, який у дру-гій половині XI ст. писав, що Київ — «суперник константино-польського скипетра, яскрава окраса грецького світу».

В 40-х роках XI ст. Ярослав доклав чимало зусиль для роз-витку тісних контактів з митрополитом Русі, що пояснювалося конфліктами князя з кліром Десятинної церкви, який у 1015–1019 рр. підтримував його суперників, а також потребою в умо-вах удосконалення церковної системи в країні оформити більш чіткі відносини між світською і духовною владами.

Розвиток русько-візантійських політичних відносин у дру-гій чверті XI ст., як відомо, проходив у складних умовах. В 1043 р. між ними навіть виник воєнний конфлікт, що закінчився пораз-кою давньоруського флоту і дружини. Однак ця невдача не привела до погіршення сприятливих для Києва зв’язків з Кон-стантинополем. Адже мирна угода, укладена Руссю з Візантією в 1046 р., не включала однієї з важливих проблем взаємин двох держав — церковної. В зв’язку з цим Ярослав, який встановив тісні стосунки з вищим духовенством Русі, допоміг скликати з’їзд єпископів. На ньому главою руської церкви було обрано Іларіона, руського за походженням, наближеного до князя. З ім’ям нового митрополита пов’язано створення важливого політичного трактату — «Слова про закон та благодать», в якому в яскравій публіцистичній формі проголошувалася політична програма правлячих кіл Русі: незалежність від Візантії щодо прийняття християнства, наступність влади київських князів від ідеального християнського володаря Костянтина Великого, особ-

63

ливий статус Русі у середньовічному світі. Для підняття автори-тету князів Володимира та Ярослава автор «Слова...» викори-стовував щодо них титул «каган», протиставляючи його титу-лові «василевс».

Посилення антивізантійського угруповання в Києві, його політична програма викликали занепокоєність у Константи-нополі. Патріарх відмовився затверджувати рішення з’їзду русь-ких єпископів, а дипломатична служба Візантії доклала значних зусиль для урегулювання відносин з двором Ярослава Володи-мировича. В 1052 р. було підписано новий договір Русі з Візан-тією, за яким імператор Костянтин Мономах був вимушений погодитися на шлюб своєї дочки і сина Ярослава — Всеволода, а київський князь — відновити статус-кво в церковному устрої Русі. Матримоніальний шлюб представників візантійської та руської династій фактично зрівняв в очах підданих київського князя й імператора, і невипадково під кінець правління Ярос-лава Володимировича його називали «царем» (цезарем).

Таким чином, протягом ІХ–ХІ ст. Київська Русь вела на міжнародній арені тривалу боротьбу за піднесення свого авто-ритету. Важливе значення щодо цього мало політико-ідеоло-гічне суперництво з Візантією, монархи якої намагалися поши-рити свій політичний та релігійний вплив на сусідні країни, в тому числі і на східнослов’янську державу. В ході активних контактів з імперією Давня Русь не тільки засвоїла прийоми, що панували в середньовічній міжнародній практиці, а й роз-винула їх. Яскравим проявом цього стали ідейно-політичні взаємини Русі з Візантією під час запровадження і утвердження в східнослов’янському суспільстві християнської релігії і ство-рення церковної організації як складової частини системи управ-ління країною.

В усіх великих містах розгорнулося будівництво право-славних храмів, засновувалися монастирі. Найбільший із них — Києво-Печерський — став важливим осередком не лише пра-вослав’я, а й культури та освіти.

64

Невідомий художник. БУДІВНИЦТВО КИЄВА ЗА Я. МУДРОГО. Мініатюра з Радзівіллівського (Кенігсберзького) літопису. XV ст.

(копія з оригіналу ХІІ–ХІІІ ст.). Папір

За Ярослава значно поширилися міжнародні зв’язки Київ-ської Русі. Вона підтримувала відносини з Візантією, Польщею, Угорщиною, Францією, Німеччиною, скандинавськими країнами.

В 1054 р. Ярослав Мудрий помер. Київський стіл перейняв його старший син — Ізяслав. Формально він став главою держави, але фактично виконував цю роль разом із своїми братами Свя-тославом і Всеволодом, які сиділи, відповідно, на чернігівському та переяславському столі. Якийсь час Ярославичі спільно збері-гали мир і єдність Київської Русі. В 1072 р. тріумвіри зібралися у Вишгороді на раду, результатом якої стала «Правда Яросла-вичів» — загальноруський кодекс юридичних норм. Згодом поміж братами виникли суперечки — перше свідчення початку полі-тичного дроблення держави. Ці суперечки грунтувалися на при-чинах соціально-економічного характеру. Розвиток феодалізму, чисельне зростання й економічне зміцнення місцевої земельної знаті неминуче породжували відцентрові тенденції на Русі.

65

З 1073 по 1093 р. Ярославичі по черзі займали київський стіл: Святослав у 1073—1076 рр., Ізяслав у 1076— 1078, Всеволод — у 1078—1093 рр. А наприкінці XI — на початку XII ст. на полі-тичну арену виступили онуки Ярослава Мудрого — Святополк Ізяславич (1093—1113 рр.) і Володимир Всеволодович Мономах (1113—1125 рр.). Щоб покласти край князівським чварам та організувати спільну боротьбу проти половців, вони в 1097 р. скликали в м. Любеч з’їзд князів, який підтвердив непорушність вотчинних володінь — «кождо держить отчину свою», а також підкреслив необхідність консолідації усіх давньоруських кня-зівств для боротьби проти половців. Заклик любецького з’їзду — «почто губимь Рускую землю,…?» — не припинив внутрішні чвари, але відіграв позитивну роль в організації відсічі кочовим ордам. Перше десятиліття XII ст. позначене блискучими пере-могами руських дружин над половцями, слава про які, за літо-писом, дійшла «ко всимь странамь далнимь, к Грекомь й Угромь й Ляхомь, й Чехомг, дондеже й до Рима пройде». Після поразок від степовиків кінця XI ст. Київська Русь знову зміцнила свої позиції на Півдні, відновила Посульську та Пороську оборонні лінії. Половецькі кочовища, які наблизились до кордонів Русі, пере-базувалися вглиб Степу.

За часів правління Володимира Мономаха внутрішнє стано-вище Київської Русі значно стабілізувалося. В системі заходів Мономаха, спрямованих на нормалізацію соціальної ситуації, винятково важливе місце посідало його законодавство. На нараді у с. Берестове був розроблений славнозвісний «Устав», або доповнення до юридичного кодексу «Руська Правда», який значно обмежував безконтрольну діяльність адміністрації, що спричинювала зубожіння жителів міст і сіл. Зміцнилися й міжнародні позиції Київської Русі, — особливо тісними стали відносини з Візантією.

Після смерті Мономаха київський стіл перейшов до його сина Мстислава (1125–1132 рр.). Його правління характеризува-лося піднесенням авторитету великого князя, реальне старшин-

66

ство якого визнавали всі давньоруські князі. Навіть полоцькі князі, завжди опозиційно настроєні до Києва, змушені були підкоритися. В Новгороді сидів син Мстислава Всеволод.

На міжнародній арені Мстислав продовжував політику батька щодо забезпечення недоторканості державних кордонів і захисту загальноруських інтересів. Великий князь і його воєводи здій-снили успішні походи проти неспокійних сусідів Русі — полов-ців, литви, чуді. З Візантією, де імператором був зять Мстислава Іоанн II Комнін, налагодилися дружні союзницькі відносини.

За роки князювання Мстислава, не ускладнені міжкня-зівськими усобицями, економічний і культурний розвиток Русі відбувався спокійно і по висхідній.

5. Розвиток продуктивних сил — передусім землеробства — дуже важливий фактор для Київської Русі. Поширення фео-дального землеволодіння супроводжувалося зміцненням еконо-мічного становища феодалів. Одночасно розвивалися міста, які перетворювалися на економічні й політичні центри. Збагачу-ючись за рахунок експлуатації сільського і міського населення, місцева знать — князі і бояри — засновувала нові фортеці, набирала дружини, поступово набувала великого політичного впливу. Колись слухняні васали великого князя київського, князі і бояри, перетворившись на місцевих володарів, почали про-водити самостійну політику, яка спрямовувалась іноді навіть проти самого великого князя. Невпинні міжусобні війни з дру-гої половини ХІ ст., під час яких Київ не раз переходив від однієї феодальної коаліції до іншої, послаблювали державу, її сто-лицю і владу великого князя. На занепад Києва, на зменшення матеріальних ресурсів і політичного авторитету великого князя вплинула також зміна напрямку світових торговельних шляхів. Вони відтепер (з кінця ХІ ст.) ішли зі Сходу в Центральну Європу безпосередньо через Середземне море. Отже, Київ перестав відігравати роль міжнародного торгівельного центру, суперника Константинополя.

Однією з причин феодальної роздробленості в Київській Русі стала перемога принципу вотчини, формально визнаного

67

у 1097 р. на з’їзді князів у Любечі. Щоб припинити чвари, вони визнали право успадковувати землі тому власникові, який воло-дів ними в даний момент. Кожному удільному князівству загро-жували різні вороги. Щоб оборонити свої землі, князі запрошу-вали озброєні загони чужинців, а їм, зрозуміло, було однаково, з ким воювати, кого вбивати, що руйнувати.

Близько середини ХІІ ст. великий київський князь фактично втрачає значення глави давньоруської держави. Київська Русь розпадається на самостійні князівства і перестає існувати як єдина держава.

І. Їжакевич. ПОВСТАННЯ КИЯН У 1113 РОЦІ. 1941. Полотно, олія

Важливо підкреслити, що феодальна роздробленість Київ-

ської Русі у ХІІ ст. поглиблювалася і внаслідок панування нату-рального господарства. Через те, що тоді не було спеціалізації

68

виробництва сільськогосподарської продукції, відпадала потреба в економічних зв’язках між князівствами. Всі вони вирощували одні й ті ж злаки, овочі, розводили однакових тварин, стаючи цілком самозабезпеченими державами.

Таким чином утворюються цілком самостійні князівства і землі: Великий Новгород, Володимиро-Суздальське, Київське, Галицьке, Чернігівське, Волинське та інші. Спочатку їх було 12, а згодом — сотні. В них відбувалися розвиток і зміцнення міс-цевого державного апарату та збройних сил. Влада й управ-ління в деяких землях будувалися за принципом васалітету. На чолі землі стояв князь, нерідко титулований великим князем. Він спирався на постійну військову дружину, з якої виходили військові слуги — «милостники», що разом з міською верхівкою підтримували своїх князів у їхній боротьбі проти опозиції вели-кого боярства. Князівство-земля, в свою чергу, поділялося на менші князівства, або «волості». Сюди великий князь призначав адміністраторів: посадників, тисяцьких, вірників, тіунів. В окре-мих землях — «уділах» — князівства сиділи менші князі – васали великого князя.

Для вирішення важливих питань князь збирав боярську раду; відбувалися також князівські з’їзди своєї землі —«снеми». Роль віча у головних містах земель дедалі більше занепадала, хоча в окремих містах (наприклад, у Новгороді, Києві) воно діяло і надалі. Військові слуги й управителі повинні були забезпечити володарювання великого князя, придушуючи виступи смердів і городян. Водночас на Русі зберігалися монархія з номінальним центром у Києві, а також єдина руська православна церква із центром-митрополією в тому ж Києві.

Кожна руська земля мала свої особливості політичного устрою. Так, у результаті тривалої боротьби місцевого боярства проти князів у Новгороді та Пскові утворилися боярські рес-публіки, в інших землях (зокрема у Володимиро-Суздальській) перемогла міцна князівська влада, в Галицько-Волинській вели-

69

кий вплив на політичне й соціально-економічне життя мало боярство, хоча в окремі періоди тут зміцнювалася влада князя.

Отже, роздробленість була природним наслідком розвитку феодального ладу. Вона мала й певне прогресивне значення, оскільки супроводжувалася піднесенням економіки в окремих землях. Проте втрата державної єдності й князівські міжусобиці підірвали могутність Київської Русі. З цього скористалися зов-нішні вороги — половці, лицарі-хрестоносці, феодали Поль-ської й Угорської держав та ін. Їхні напади на Русь значно поча-стішали. Однак послаблення зовнішньополітичних позицій не завадило розвиткові внутрішніх соціально-економічних проце-сів: у період феодальної роздробленості на базі зростання про-дуктивних сил на Русі складалися й зміцнювалися передумови для нового, міцнішого об’єднання в майбутньому руських земель в єдиній державі.

Таким чинос, за період свого існування Київська Русь як єдина централізована держава пройшла великий шлях, багатий на різно-манітні події та позначений жвавими політичними, соці-ально-економічними, культурними процесами. За своїм дер-жавним устроєм це була ранньофеодальна монархія з центром у Києві. В ході формування Русі східнослов’янські племена скла-лися в єдину давньоруську народність. Русь відкрила новий — феодальний — період в історії народів Східної Європи. Протягом усього свого існування Київська Русь воювала з агресивними сусідами, насамперед зі степовими кочовиками, і разом з тим встановлювала й розвивала плідні зв’язки з країнами Заходу і Сходу. Передові для свого часу суспільно-політичний устрій, виробничі відносини, високопродуктивне сільське господарство, добре налагоджене ремісництво, вдала дипломатична діяльність на міжнародній арені, підкріплювана силою зброї в боротьбі проти іноземних загарбників, широке використання здобутків світової цивілізації, виразний потяг до творчого, духовно зба-гаченого буття — все це сприяло тому, що Київська Русь вису-нулася на провідні позиції в Європі й була шанована тогочас-

70

ними найрозвинутішими країнами. Розвиток Київської Русі по шляху політичного, суспільного, економічного, культурного прогресу в середині ХІІІ ст. перервала й на десятиріччя загаль-мувала монголо-татарська навала. Тривале моноголо-татарське панування в Київській Русі поряд з внутрішньою феодальною роздробленістю, що почалася, сприяли економічному і полі-тичному відособленню окремих частин колись єдиної давньо-руської держави, а потім призвели і до її остаточного розпаду.

71

Лекція 3 ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО ТА ЙОГО РОЛЬ В УТВЕРДЖЕННІ

ДЕРЖАВОТВОРЧИХ ЗАСАД КИЇВСЬКОЇ РУСІ

ПЛАН 1. Боротьба за утворення та зміцнення Галицького князівства. 2. Волинське князівство. 3. Утворення Галицько-Волинського князівства. 4. Переяславське князівство. 5. Боротьба з монголо-татарською навалою і відродження

Української держави. 6. Зовнішня та внутрішня політика Данила Галицького. 7. Галицько-Волинська держава в другій половині ХІІІ пер-

шій — ХІV ст. 8. Суспільно-політичний та адміністративний устрій Галицько-

Волинського князівства за дослідженнями І. П. Крип’якевича. 1. Першим українським князівством, яке стало на шлях

самостійності, було Галицьке. Події, які відбувалися на галиць-ких і волинських землях, детально описав відомий український історик І. П. Крип’якевич в своїй праці «Галицько-Волинське князівство», тому далі виклад матеріалу дається згідно концеп-ції вищезгаданого дослідника і без посилань.

Перед смертю Ярослав Мудрий заповів Галичину своєму внукові Ростиславу Володимировичу.

Початковий етап створення відокремленого князівства в Га-лицькій землі відомий тільки в загальних рисах. 1084 р. з’яви-лися тут три князі — Рюрик, Володар і Василько Ростиславичі — і в їхніх руках опинилися головні міста краю: Перемишль,

72

Звенигород і Теребовль. Ростиславичі належали до «ізгоїв», кня-зів без волостей, їхній батько, Ростислав, деякий час (1064–1066) був тмутараканським князем. Після його смерті Володар Рости-славич намагався здобути батьківське князівство, але був вигна-ний з Тмутаракані (1083). Його брати, Рюрик і Василько, пере-бували у Володимирі при дворі волинського князя Ярополка Ізяславича, мабуть, під його доглядом як небезпечні претен-денти на князівські землі.

Використавши відсутність Ярополка, Ростиславичі зайняли Володимир, а далі оволоділи землями над Дністром і Сяном, які входили раніше до Київського князівства. Ростиславичі були настільки сильні, що змогли захиститися від київських і волин-ських військ, які разом наступали на них.

Київський князь Всеволод Ярославич, як «старійшина» між князями, бачив безуспішність боротьби і остаточно визнав за Ростиславичами зайняті ними землі. 1097 р. з’їзд в Любечі під Києвом підтвердив це рішення і залишив Ростиславичам Перемишль і Теребовль. Це був важливий успіх Ростиславичів, бо спірні до цього часу землі закріплено за ними юридично. Вони приборкали опозиційне боярство, під Перемишлем (1099) розгромили угорські війська, з допомогою половців завдали відчутних ударів Польщі й укріпили південно-східні кордони краю напівкочовими печенігами, торками та берендеями. Хоч Ростиславичі у війнах користувалися допомогою степовиків, вони, як усі видатні князі того часу, добре розуміли небезпеку степових орд і вважали необхідним вести боротьбу з ними. Василько Ростиславич так говорив про свої плани походів у степ: «Хотів я проситися у Святополка і у Володимира на половців: піду, -- сказав я, -- на половців, і або здобуду собі славу, або голову свою положу за Руську землю».

Після смерті Василька і Володаря (1124) землі над Дністром і Сяном були поділені на чотири князівства. За дослідженнями І. Крип’якевича, Володар залишив двох синів: Володимира та Ростислава, перший одержав Звенигород, другий – Перемишль. Васильковими синами були Григорій та Іван, перший князював,

73

мабуть, в Теребовлі, другий в Галичі. 1127 р. дійшло до війни між Володимиром і Ростиславом, у якій взяли участь також інші князі. Із подій цієї війни відомі мирний з’їзд у Щирці, на якому бояри з обох сторін безуспішно намагались дійти згоди, та облога Звенигорода. Ростислав Володаревич і Григорій Василь-кович не згадуються після 1127 р. Іван Васильович помер 1141 р. Після їх смерті в живих залишився, поряд з Володимирком, тільки син Ростислава Іван, звенигородський князь.

Але, опираючись на успіхи попередників, син Володаря Володимирко (1124–1153) у 1142 р. об’єднав галицькі землі в одне князівство з центром у Галичі. Він був людиною талано-витою і заповзятливою, з великою енергією здійснював одну мету — об’єднання і зміцнення Галицького князівства. Його планам сприяло те, що інші князі скоро померли, і він зали-шився спадкоємцем їхніх уділів. У проведенні своїх заходів Воло-димирко був безоглядний, готовий ламати договори, навіть ним заприсягнені. Основною силою, на яку він опирався, були бояри, що складали його близьку дружину.

Важливим рішенням Володимирка було встановлення нової столиці князівства в Галичі. Всі інші міста знаходилися на окра-їнах: Перемишль близько польського кордону, Звенигород неда-леко від волинського кордону, Теребовль поблизу степів. В різні часи всі вони витримували напади і облоги. Галичу, який стояв у середині князівства, далеко від кордонів, не загрожували несподівані набіги, що більше забезпечувало княже управління. При цьому Галич був важливим економічним центром, а саме осередком солеварного району. Вже в ХІ ст. згадується «галицька сіль»: через Галич проходив чумацький шлях, і місто було, напевне, головним центром експорту солі. Дністер, над яким лежав Галич, був судноплавною річкою і служив для торгових зв’язків з Чорним морем. Всі ці обставини підняли Галич до становища столиці. Володимирко осів у Галичі 1141 р., і цей час слід вва-жати початком існування об’єднаного Галицького князівства.

В цілому політика Володимирка мала мирний характер. Він припинив походи проти Польщі, які були характерні для

74

періоду перших Ростиславичів, не виступав проти Угорщини і прагнув підтримувати дружні відносини з київськими кня-зями; найнебезпечніших волинських князів намагався утри-мати від ворожих виступів за допомогою союзу з Києвом. Але, незважаючи на свої мирні наміри, Володимирко протягом остан-нього десятиріччя свого життя був змушений безперестанно відбиватися від ворожих походів з різних сторін. Він був справж-нім творцем Галицького князівства, об’єднав розрізнені уділи, своєю енергією і мудрою політикою захистив Галичину від наступів ворогів і своєму синові Ярославу залишив у спадщину багату, добре організовану землю.

Найвищої могутності Галицьке князівство досягло за кня-зювання Ярослава Осмомисла (1153–1187). Він придушив опір місцевих бояр, вигнав їхнього лідера, а свого племінника Івана Ростиславича до м. Берладі та зайняв придунайські землі. Тери-торія Галицького князівства охоплювала північно-східні схили Карпат, верхів’я Дністра, Пруту, Серету, доходила до Дунаю та Чорного моря. Галицький князь допомагав своєму тестеві Юрію Долгорукому в боротьбі за київський стіл, посилав полки на половців і поставив надійний заслін на шляху агресії угорських та польських королів. Це до нього звертався автор «Слова о полку Ігоревім» із словами народної похвали та вдячності: «Галицький Осмомисле Ярославе! Високо сидиш ти на своїм золотокованім престолі, підпер гори угорськії своїми залізними полками — заступив дорогу королеві, зачинив Дунаєві ворота». Після смерті Ярослава Осмомисла боярська опозиція знову підвела голову й розпочала тривалу боротьбу за владу з його сином Володимиром (1187–1198). Скориставшися з внутрішніх чвар у Галичині, угорський король Бела III захопив Галич і поса-див у ньому свого сина Андрія. Хоч галичани незабаром і вигнали угорців, але Галицьке князівство наприкінці XII ст. почало зане-падати, втрачати єдність, а з нею й силу. Правила середньо-вічного державного життя були елементарно чіткими — слабке князівство не могло вижити.

75

2. Подібна до галицької й історія Волинського князівства. Волинь до 1170-х рр., на думку І. Крип’якевича, залишалася в залежності від Києва. Князі змінювалися часто, всі вони особ-ливо пильнували, щоб вдержати багату Волинську землю під своєю рукою та не допустити до неї суперників з інших княжих династій. Одночасно із змінами в Києві мінялися волинські князі. Вони були повністю залежні від Києва і повинні були викону-вати волю київського князя. Так, Володимир Мономах вимагав повного послуху від Ярослава Святополковича: «…наказав йому до себе приходити, коли тебе закличу». Непокірні князі втра-чали князівство.

Виокремлення Волині в самостійне князівство довершив Ізяслав Мстиславич, внук Володимира Мономаха. Як і інші князі з Мономахової династії, він домагався влади у Києві і тричі на короткий час був київським князем (1146–1154). Але, зустріча-ючи вперте суперництво з боку інших князів, він вважав київсь-кий престол непевним для себе, тому основну увагу скерував на Волинь, де почав організовувати князівство для свого роду. Ізя-слав переселив до Володимира родину, помічниками йому були брати Володимир і Святополк. Його суперник на київському престолі, Юрій Мономахович, намагався 1149 р. захопити Волинь, але Ізяслав відбив наступ. Коли галицький князь Володимирко зайняв Бужськ та деякі міста на Погорині, Ізяслав 1150 р. ви-рядився на Перемишль і 1153 р. розгромив галицькі полки над Серетом.

У своїх політичних заходах Ізяслав спирався на близькі зв’язки з Угорщиною та Польщею. Угорський король Гейза ставився до Ізяслава з великою повагою, називав його батьком та заявляв: «Твій щит і мій нероздільні від себе». Гейза давав Ізяславу кілька разів велику допомогу — навіть 10 тис. війська, на той час не-звичайну силу. Військову допомогу надавали Ізяславу також польський князь Болеслав Криворотий та чеський Владислав. Сім’я його батька Мстислава була зв’язана шлюбами з усіма цими династіями.

76

Ставши в 1154 р. волинським князем, правнук Володимира Мономаха Мстислав Ізяславич підкорив своїй владі місцевих бояр і успішно втрутився в боротьбу претендентів за великокня-зівський престол. Він посадив на київський стіл свого дядька – смоленського князя Ростислава Мстиславича, а після його смерті сам став київським князем. Однак довго не втримався і в 1169 р. мусив віддати Київ Юрію Долгорукому, проте незадовго до смерті знову оволодів ним. З того часу надовго стабілізувалися внутрішні відносини в краї. На жаль, джерела не зберегли майже ніяких відомостей про соціально-економічне життя країни. На основі даних пізнішого часу знаємо про сильне боярство, яке підтримувало князів і обстоювало окремішність Волинської землі. Зросли волинські міста поряд із старими центрами — Володи-миром, Червеном, Белзом, Бужськом, зросло значення Луцька, Пересопниці і Дорогобужа.

Процес феодального роздроблення, який в цей період від-бувався в Київській Русі, не оминув і Волинь. Після смерті Мсти-слава Ізяславича його сини поділили Волинську землю: Роман одержав Володимир, Всеволод — Белз, Святослав — Червен, Володимир — Берестя. Але цей процес не набув небезпечного характеру, тому що завдяки енергії Романа Мстиславича було створене Галицько-Волинське князівство.

3. Роман Мстиславич. Дещо інший шлях державотворення обрав Роман Мстиславич (1170–1205). У своїй політиці він зро-бив ставку не на високородне, як його батько, а на служиле дво-рянство й городян і з їхньою допомогою розправився з против-никами сильної централізованої влади. Цим самим Роман Мсти-славич завоював симпатії простого люду, який потерпав від свавілля, жорстокості й міжусобної боротьби місцевої аристо-кратії. Зміцнивши своє становище, волинський князь спочатку звернув свій погляд не на Київ, а на Галич. З другої спроби він у 1199 р. оволодів Галичем і об’єднав під своєю владою Волинське й Галицьке князівства. Роман Мстиславич зробив кілька вдалих походів проти литовців, що загрожували йому з півночі, захо-пив багато полонених і використовував їх на найтяжчих роботах.

77

«Романе, Романе, лихим живеш, Литвою ореш», — докоряли князю одні сучасники. Інші в піднесених тонах прославляли його за успішні походи проти половців: «Кинувся на поганих як лев, сердитий був як рись, нищив їх як крокодил, переходив їхню землю як орел, бо був хоробрий як тур». Переможні по-ходи на Польщу додали авторитету волинському князеві.

Слава про Романа Мстиславича рознеслася повсюди й про-будила в українців надію на припинення міжусобних чвар уділь-них князів, відновлення могутності та єдності Київської Русі. Тому кияни й не боронили місто, коли під його стінами у 1202 р. з’явилися дружини волинського князя. Без опору піддалися йому й навколишні землі. Роман Мстиславич створив державу, територія якої простяглась від Карпат до Дніпра й за розмірами не поступалася Священній Римській імперії Фрідріха Барба-росси. В Києві князь посадив спочатку свого брата Ярослава, а потім сина Рюрика Ростислава. Спроби Романа Мстиславича запровадити федеративний устрій на Русі зустріли рішучий опір Всеволода Юрійовича та інших князів і не були здійснені. Але при цьому Роман Мстиславич був у зеніті слави, його вели-чали «великим князем», «царем», «самодержцем всієї Русі», а іноземні правителі воліли за краще підтримувати з ним дружні стосунки, ніж ворогувати. У Галичі знайшов притулок вигнаний візантійський імператор Олексій Ангел, а папа римський у 1204 р. взамін прийняття католицизму запропонував українському князеві польські міста й королівську корону. Правда, на цю пропозицію Роман Мстиславич з гідністю відповів, що поки в нього при боці меч, доти він буде сам добувати собі володіння, «як батьки й діди наші множили землю Руську». Роман Мсти-славич відігравав помітну роль в житті Угорщини й Польщі. В 1205 р. він втрутився в міжусобицю польських князів, виру-шив з військом у похід, але з невеликим авангардом потрапив у засідку й загинув під Завихвостом.

Створена Романом Мстиславичем держава трималася пере-важно на сильній особистості князя і вже цим була приречена на розпад. Ні малолітні сини Данило й Василько, ні вдова Романа

78

Мстиславича Ганна зі своїми прибічниками й нечисленною дру-жиною не могли встояти проти галицької боярської олігархії з її невгамовним бажанням відділитися від Волинського кня-зівства. На запрошення галицьких бояр і з відома угорського короля Андрія II у 1206 р. Галич захопили сини героя «Слова о полку Ігоревім» — новгород-сіверського князя Ігоря. Ганна із синами мусила тікати спочатку до м. Володимира, а потім під захист польського короля. Галицько-Волинське князівство роз-палося на Галицький, Звенигородський та Володимирський уділи. Почалася міжусобна боротьба бояр і князів. Ігоревичі знищили до 500 місцевих бояр, а решта з допомогою угорських та поль-ських військ у 1211 р. скинула їх з престолу й стратила. Галицька й волинська землі спливали кров’ю, а нащадки Романа Мсти-славича поневірялися на чужині. Хоч польський князь і угорсь-кий король нібито визнавали право Данила на батьківський престол і надавали йому притулок, але насправді намагалися заво-лодіти західноукраїнськими землями. Угорський король Андрій II посадив на галицький престол свого малолітнього сина Коло-мана, а польський князь Лешко Краківський заволодів Перемиш-лем і прицілювався на решту волинських земель. Щоб посла-бити позиції угорського короля, він скористався з невдоволення галичан свавіллям угрів у Галичі й запросив на галицький пре-стол новгородського князя Мстислава Удатного. На чолі загар-тованої кінної дружини Мстислав Удатний у 1219 р. з допомо-гою міщан вигнав угорський гарнізон з Галича.

З появою Мстислава Удатного на західноукраїнських землях створилися сприятливі умови для об’єднання Галицького й Волинського князівств у боротьбі проти експансії Польщі. Тим більше, що 18-річний Данило одружився з дочкою Мстислава Удатного Ганною. Спираючися на волинське боярство, молодий князь у 1219 р. самотужки визволив від польських феодалів Берестейщину і Забужжя й збирав сили для цілковитого виз-волення Волині від загарбників. У 1225 р. Данило відвоював у поляків Луцьк і Пересопницю з округами й розпочав боротьбу з ворожою йому галицькою олігархією за Галицьке князівство.

79

Кілька разів він брав і вимушено залишав Галич, аж доки в 1238 р. не утвердився в ньому остаточно. Тоді ж Данило посадив на київський престол свого намісника воєводу Дмитра.

4. Особливе місце в консолідації українських земель нале-жало Переяславському князівству. Воно не мало повної політи-чної самостійності, залежало від київських князів, а тому було нерозривно зв’язане з Київським князівством. Переяславське кня-зівство займало територію від Дніпра на заході до Псла на сході, від верхів’їв Сули, Хоролу й Псла на півночі до Дніпра на півдні.

Галицько-волинська держава в ХІІІ ст.

80

На цих просторах проживали переважно українці, нащадки давньоукраїнського племені сіверян. Але з часом тут почали селитися берендеї, торки, турпеї, печеніги та інші тюркомовні племена. У ході економічного та побутового спілкування пере-селенці запозичували кращі матеріальні й духовні надбання переяславців. Відбувався природний процес інтеграції терито-ріально близьких української та тюркської культур. Тобто й Переяславське князівство не стояло осторонь тих етнічних про-цесів, що відбувалися й на інших українських землях. Українсь-кий етнос включав до сфери свого впливу тюркомовні пле- мена степу.

Політична історія Переяславщини була тісно пов’язана з Київським князівством. Так сталося, що переяславський кня-зівський стіл був останньою сходинкою на великокнязівський київський престол. Після князювання у Переяславі великим київсь-ким князем став син Володимира Мономаха Ярополк. Пригляда-ючись до київського престолу, ростово-суздальський князь Юрій Долгорукий готовий був пожертвувати за Переяславщину біль-шістю своїх північно-західних володінь. Після тривалої крово-пролитної боротьби в Переяславі утвердився син Юрія Долго-рукого Гліб, який у 1169 р. став київським князем. Його син Володимир також посів місце батька на Переяславщині. Воло-димир Глібович був найпомітнішою фігурою серед переяслав-ських князів після Володимира Мономаха. Особливо просла-вився він непримиренною й одночасно успішною боротьбою з кочівниками. Його передовий загін з 2100 переяславців і берен-деїв у 1184 р. у складі військ київського князя Святослава Всеволодовича розгромив половців і захопив у полон грізного хана Кобяка. Наступного 1185 р. він спільно із союзниками розтрощив половецький табір хана Кончака на р. Хорол. Правда, цього ж року Володимир Глібович був змушений рятуватися від половецької орди за міцними мурами Переяслава, але врешті-решт, відігнав їх від міста. Відступаючи, половці завдали Переяславщині тяжких втрат, про що з болем писав літописець

81

Нестор: «Це у Римі (українське місто Римів) кричать під шаблями половецькими, а Володимир під ранами». Під час походу на половців у 1187 р. Володимир Глібович застудився й помер. Після нього в Переяславі не стало князів, здатних залишити помітний слід в історії України.

5. На початку 20-х років XIII ст. на підступах до Русі-України з глибин Азії та Далекого Сходу з’явилися войовничі племена монголів і татар. На цей час володар Монгольської держави Чингісхан (великий хан) підкорив Північний Китай, Південний Сибір і Середню Азію. Величезна імперія сполошила півсвіту, її спасіння було тільки в подальшому безперервному територі-альному розширенні та фізичному винищенні племен і народів, що не бажали підкорятися. Просуваючись на захід, монголо-татари обійшли з півдня Каспійське море, вдерлися на Кавказ, розгромили Грузію і в Передкавказзі зіштовхнулися з об’єд-наними силами половців, ясів, черкесів та інших місцевих наро-дів. 25-тисячне військо монголо-татар не могло нічого вдіяти з ними, й тоді воєначальники Субудай і Джебе вдалися до випробуваних раніше хитрощів. Граючи на етнічних почуттях половецьких ханів про спільне походження, вони домоглися відходу половців від їхніх союзників і, скориставшися із цього, розпорошили спочатку племена ясів і касогів, потім наздогнали половців на Дону і в 1222 р. розгромили їх. Залишки поло-вецьких орд хана Кобяка відступили до Дніпра під захист укра-їнських князів. Смертельна небезпека змусила українців і поло-вців об»єднатися. На київському з’їзді українських князів у 1223 р. було ухвалено рішення допомогти південним сусідам у боротьбі з монголо-татарами. Навесні цього року на о. Хортицю привели свої дружини галицький, волинський, київський, чернігівський, смоленський, трубчевський, путивльський і курський князі. З часу Святослава Ігоревича Русь не збирала такої раті. Руси й половці переправилися на лівий берег Дніпра під Олешшю, розбили авангард монголо-татарської армії, захопили великі табуни ко-ней, отари овець та чимало іншої здобичі.

82

Легка перемога приспала пильність князів. На р. Калці їхні зморені тривалим походом дружини зіткнулися з гото-вими до битви основними силами монголо-татар. Але гірше за втому була неузгодженість дій слов’янських князів. Ніхто з них не хотів поступитися першістю, кожен жадав здобути славу пере-можця небаченого досі ворога. 31 травня (за іншими даними 16 червня) 1223 р., не чекаючи інших князів, Мстислав Удатний та Данило Галицький із своїми полками та половці перепра-вились через річку і вступили в бій з монголо-татарами. Поло-вецька кіннота не витримала натиску противника, кинулася без-ладно тікати й порушила бойові порядки галичан і волинян. Полки Мстислава Удатного й Данила Галицького на очах інших князів були розгромлені. Тріумфуючі переможці оточили військо київського князя Мстислава Романовича на правому березі Калки й три дні штурмували його табір. Нарешті князь піддався на пропозицію Джебе й Субудая залишити табір і повернутися додому. Переможеним гарантувався безперешкодний відступ. Але воєначальники давали обіцянки не для того, щоб їх вико-нувати. Щойно київські дружинники вийшли з табору, монголо-татари накинулися на них і майже всіх перебили. Полонених князів татарські хани поклали під дошки, всілися на них і, так бенкетуючи, задушили. З учасників походу повернувся на Русь ледве кожен десятий, решта полягла в українських степах. Пере-слідуючи русів, монголо-татари дійшли до Дніпра, спустошили південні околиці Київської землі й так само несподівано, як з’яви-лися, зникли.

Після смерті Чингісхана землі Монгольської держави були розділені між його синами. Незавойовані західні простори дістав онук великого хана, син Джучі — Батий. У 1236 р. монголо-татари розгромили царство волзьких булгар, а восени наступ-ного року почали завойовувати Рязанське князівство. Незважаючи на героїчний опір населення, нападники захопили й дощенту зруйнували Рязань, Володимир, Суздаль, Москву, Переяславль-Рязанський та інші міста й сотні сіл. Пройшовши вогнем і мечем

83

північно-східні землі і не діставшись до Новгорода 100 верст, загони кочівників повернули на південь.

Розгром північно-східних князівств нічому не навчив руську знать. Князі продовжували ворогувати один з одним і навіть не робили спроб об’єднатися для відсічі ворожого нападу. Кожен вважав, що до нього черга не дійде, а якщо й дійде, то він відсидиться за міцними міськими мурами. Навесні 1239 р. мон-голо-татари вторглися у порубіжні українські землі. Перший удар прийняв на себе стародавній Переяслав, неприступний форпост України на південно-східному порубіжжі. Його мужні захисники на чолі з єпископом Симеоном були знищені, а місто захоплене й спалене. Відважно боронилися й захисники Черні-гова у жовтні 1239 р. На допомогу обложеним поспів з дружи-ною князь Мстислав Глібович, але майже всі його воїни полягли під стінами міста. Монголо-татари увірвалися до Чернігова, перебили жителів і дотла спалили будівлі. З Чернігова Менгухан послав гінця до київського князя з вимогою здати місто, а сам з усією ордою рушив униз уздовж Десни. Наказавши вбити гінця, князь Михайло залишив Київ і втік до Угорщини. Проте Менгухан не наважився штурмувати найсильнішу на Русі фор-тецю й відвів війська на південь. Наприкінці року монголо-татарська кіннота слідом за розбитими половцями вдерлася до Криму й заволоділа майже всім півостровом.

Новий 1240 р. почався нападами монголо-татар на ще не зруйновані південні українські міста. Одна за одною падають Княжа Гора, Витичів, Білгород, Василів та інші фортеці Київсь-кої землі, які заступали столицю з півдня.

Восени 1240 р. чи не вся армія хана Батия оточила Київ. Скрипіння возів, ревіння худоби, іржання коней і людський гамір заглушали голоси стривожених киян. Поставивши дерев’яні пороки (стінобитні машини), нападники день і ніч били ними в стіни й штурмували фортечні мури. Приблизно за чотири тижні їм пощастило зробити в стіні пролом біля Лядських воріт (сучасний Майдан Незалежності) й захопити частину валу. Але

84

поспіла допомога й після запеклої сутички відкинула татар. Другого дня захисники зайняли укріплення «міста Володи-мира» й приготувалися до оборони. Але татари прорвалися в середину Києва біля Софійських воріт і, знищуючи всіх підряд, рвалися до князівських палаців на Старокиївській горі. Захис-ники міста на чолі з воєводою Дмитром за ніч поставили перед Десятинною церквою огорожу із загострених догори колод. Тут і обірвалася остання сторінка оборони «матері міст руських». Вранці 6 грудня від стріл і шабель монголо-татар загинули останні захисники Києва. З 50 тис. киян врятувалися лише 2 тис., а з усіх будівель залишилося ледве 200. Київ лежав у руїнах і попелі, завалений тисячами трупів. Після короткочасного від-починку монголо-татарські загони рушили на захід, руйнуючи на своєму шляху міста й села. Населення України мужньо обороняло свої оселі, майно й власне життя. Запеклий опір загарбникам вчинили захисники Вишгорода, Білгорода, Воло-димира та багатьох інших міст і городищ. Безприкладний героїзм проявили захисники невеликого городища Райки на Житомирщині. Тривалий час вони відбивали штурми татар, і навіть коли ті вдерлися в городище, продовжували битися з ними на вулицях і в будинках. Майже вся територія городища була всіяна трупами чоловіків, жінок та дітей.

Але розрізнені острівці народного опору не могли вряту-вати Україну, і в 1241 р. її надовго завоювали монголо-татари. Потім настала черга поневолення інших європейських країн, зокрема Польщі, Угорщини, Чехії, Словаччини. Наштовхнув-шись на героїчний опір південних слов’ян, ослаблена армія монголо-татар у 1242 р. відійшла на схід. У пониззі Волги мон-голо-татари утворили свою державу — Золоту Орду із столи-цею в Сараї.

З втратою політичної самостійності в історії України почався новий етап. Змінилися форми політичної влади, розстановка суспільних сил, соціально-економічне становище населення, зов-нішньополітичні відносини, почалося пристосування всіх форм

85

життя до нових умов існування. Золотоординські хани тримали під контролем внутрішнє життя, намагалися будь-що не допу-стити відродження єдиної держави. Для цього вони розпалю-вали ворожнечу між місцевими князями й не давали нікому зміцнитися. Київ і Київська земля спочатку були передані у відання володимиро-суздальських князів, а потім під владу ханських намісників. Київський князь Михайло Всеволодович хоч і повернувся до Києва, але жив за містом, на острові, і в 1246 р. був убитий в Сараї. Київська земля збезкняжилась, князівські роди не претендували на вищу владу. Переяславське князівство взагалі припинило існування як окреме територіально-полі-тичне об’єднання. Чернігів із землями відійшов до Брянського князівства. Постійні грабіжницькі набіги монголо-татарських правителів на лівобережні українські землі супроводжувалися винищенням людей, занепадом сільського господарства та ремесла. Представники місцевих князівських родин у другій половині XIII ст. не наважувалися на збройне протистояння могутній імперії.

6. Інакше розвивалося Галицько-Волинське князівство, так само сплюндроване, як і вся українська земля. Його князь Данило Романович, повернувшись з Польщі додому після відходу мон-голо-татарських полчищ, заходився відроджувати державу. Від-будовувались зруйновані міста й села. Галицько-Волинська земля поступово піднімалася з руїн. Одночасно князь повів неприми-ренну боротьбу з боярською опозицією, яка знову почала вияв-ляти спротив. В 1245 р. під Ярославом полки братів Романови-чів вщент розбили об’єднані сили лідера опозиційного боярства Ростислава Михайловича, угорських і польських князів. Пере-мога під Ярославом зміцнила становище Данила Романовича і його брата Василька, які в своїй політиці спиралися на неза-доволених боярським свавіллям служиле боярство й торгово-ремісницький люд. Влада князів Романовичів знову пошири-лася на віддалені українські землі, в тому числі на Белзьку та Холмську. Галицько-Волинська держава відновлювалася в дав-ніх формах і розмірах.

86

Посилення держави не відповідало інтересам Золотої Орди. Щоб розчленувати її на окремі уділи, хан Батий восени 1245 р. наказав Данилу Галицькому: «Віддай Галич!». Змушений відві-дати столицю Золотої Орди, Данило Романович ціною всіляких принижень і визнанням васальної залежності від хана утримав за собою князівський стіл. Це дозволило йому почати підго-товку до визволення українських земель від поневолювачів. Для зміцнення міжнародного авторитету держави князь створив галицьку митрополію, призначив її митрополитом свого спо-движника — «печатника» Кирила — і відправив його на затвер-дження в Нікею. Разом з тим він уклав проти Золотої Орди союз із своїм зятем, князем володимиро-суздальським, а також польськими, литовськими князями та угорським королем. Заради своєї мети галицько-волинський князь пішов на збли-ження з римською курією. Але після розгрому в 1252 р. ордин-цями володимиро-суздальського князя Галицько-Волинська дер-жава залишилася фактично віч-на-віч з наймогутнішим у світі супротивником. Це знову змусило князя відновити зв’язки з римською курією й навіть коронуватися в 1253 р. Але пере-конавшись у нездатності Риму організувати хрестовий похід проти Золотої Орди, Данило Галицький припинив з нею сто-сунки. Тим самим він зняв конфесійну напругу в державі й заручився підтримкою безкомпромісно настроєного православ-ного духовенства, яке володіло умами селянства, міщанства й більшості бояр.

Данило Галицький укріплював свої володіння, заснував на честь старшого сина Лева м. Львів, роль якого швидко зростала, а столицю переніс з ненадійного Галича до неприступного Холма. Одночасно відбувалася реорганізація війська. Ударною силою в ньому стала важкоозброєна князівська кінна дружина, а також селянське й міщанське ополчення. Проти них не могли встояти ні легка татарська кіннота, ні розбещена бездіяльністю європейська дружинна знать. Почалося визволення Галичини й Волині від нечисленних татарських загонів і колабораціоністів

87

з деяких місцевих феодалів. Спільно галичани й волиняни в 1252 р. вигнали татарську орду хана Куремси з пониззя за Дністер. Протягом 1254–1255 рр. дружини Данила й Василька Романовичів та Лева Даниловича звільнили землі вздовж Бугу, Случі й Тетерева. Галицько-Волинська держава на кілька років здобула незалежність від Золотої Орди. Але в 1259 р. на кор-донах Волині з’явилося об’єднане татарське військо, послане великим ханом для упокорення повсталих народів. Щоб вбе-регти своє дітище від розгрому, Данило Галицький був змуше-ний виконати наказ воєначальників про знищення міських укріплень. Галичина й Волинь знову виявилися беззахисними перед загарбниками, а сам князь мусив підтвердити васальну залежність від Золотої Орди й направити свою дружину на допомогу татарам у їхньому поході проти Польщі та Литви.

Невдача не зламала старіючого князя. Він зробив нову спробу створити антитатарську коаліцію з кількома європейсь-кими державами. Але дружні відносини з Угорщиною, Чехією та Польщею так і не переросли у дієвий союз європейських країн проти спільного ворога. До того, ж проти Данила Галиць-кого виступили ті сили краю, які за підтримки Литовської держави князя Міндовга (1216–1263) почали визволяти Україну від татарських завойовників і угодовців. Спираючись на під-тримку татар, Данило Романович відновив свою владу над Нов-городоцьким, Слонімським і Вовкомийським князівствами.

Отже, в історії Галицько-Волинського князівства князь Данило займав особливе місце. Його історичною заслугою було об’єд-нання в одне князівство земель Галичини і Волині, роз’єднаних після смерті Романа. Виконуючи це завдання, Данило спирався на широкі маси населення, які вели боротьбу проти іноземної агресії і влади великих бояр. З’єднавши територію Галичини і Волині в одне князівство, Данило сприяв його економічному розвитку та політичній стабільності. Данилові не вдалося здійснити свою найголовнішу мету — визволити західні землі з-під ординського ярма. Але державна організація, яку він ство-

88

рив, була настільки сильна, що ханські орди не змогли її зруй-нувати, і Галицько-Волинська держава знову підвелася із зане-паду і набрала нової сили.

7. Після смерті Данила Галицького в 1264 р. його син Шварно (бл. 1230 — бл. 1269) і брат Василько зберегли напівзалежне ста-новище української держави від Золотої Орди. Воно не відпо-відало інтересам патріотично настроєної феодальної знаті, яка прагнула до визволення краю від чужоземного ярма. Водночас Литва знемагала в нерівній боротьбі з могутнім Тевтонським орденом. Єдиний вихід з такого становища окремі українські та литовські можновладці вбачали в об’єднанні сил для боротьби за незалежність національних держав. У Литві їх очолював син Міндовга Войшелек, а в Україні — Шварно Данилович. Спо-чатку український князь допоміг посісти батьківський престол Войшелеку, який у 1267 р. добровільно передав великокня-зівський стіл Шварну Даниловичу на тій підставі, що він був зятем великого князя Міндовга. Однак українсько-литовський союз тривав недовго. Побоюючись союзників, Лев Данилович (1264–1301) вбив Войшелека, після чого до влади в Литві прий-шло антиукраїнське угруповання феодалів-язичників на чолі з князем Тройденом. Язичницька Литва посилила наступ на Волинь.

3 послаблення Галичини й Волині скористалася Золота Орда. Її темник Ногай під час походу ординських військ на Візантію і Болгарію в 60–70-х роках посилив свою владу над галицькими землями і включив їх до складу власного улусу, другого воєнно-політичного центру Золотої Орди. В 1275 і 1277 рр. галицькі, волинські й монголо-татарські війська зробили два успішних походи на Литву. В 1280 р. Лев Данилович, як пи-шеться в Іпатіївському літописі, «восхотє собе части (собе) в земле Лядьской, города на Вкраини, еха к Ногаеви оканьному проклатомоу помочи собе прося оу него на Ляхы, он же да ему помочь...». З допомогою улусу Ногая Лев Данилович приєднав до своїх володінь українське Закарпаття й Люблінську землю, вів боротьбу за краківський престол, підтримував добросу-

89

сідські відносини з Угорщиною, а в 1278 р. підписав мирний договір із чеським королем Вацлавом. Волинський князь Воло-димир Василькович (1271–1289) відбив спробу Литви заволодіти Волинню, зайняв Турійськ і зосередив свою увагу на будівництві міст і фортець, розвитку ремесел, торгівлі та національної куль-тури. У складі могутньої Монгольської імперії, без серйозної антиординської коаліції європейських країн, Галицько-Волинська держава уникла руйнівних вторгнень агресорів і тим самим дістала кілька десятків років для відносно мирного розвитку. Становище краю суттєво не змінилося й після розгрому Ногая золотоординським ханом Токтою в 1300 р. Скориставшися з послаблення Золотої Орди внаслідок внутрішньої міжусобиці, Галицько-Волинська держава посунула свої кордони на південь до гирл Дністра й Південного Бугу. Наприкінці XIII — на початку XIV ст. Галицько-Волинська держава переживала піднесення.

На початку XIV ст. міжусобна боротьба татарських ханів послабила владу завойовників над Україною. Сприятливими обставинами для зміцнення власних позицій найшвидше ско-ристався галицько-волинський князь Юрій (бл. 1301 — бл. 1315). У 1302 р, він послав на допомогу брату своєї дружини польсь-кому князю Владиславу Локетеку військові загони. Але похід був невдалим, внаслідок чого Юрій втратив відвойовану бать-ком і добре освоєну Люблінську землю. Значно успішніше діяв молодий правитель у мирній розбудові власних володінь. За його князювання швидко розросталися міста й села, розвива-лися торгівля й культура. В 1303 р. була створена Галицька митрополія, що значно зміцнило міжнародний авторитет захід-ноукраїнської держави й водночас послабило релігійні зв’язки з іншими українськими землями. Правління Юрія — це доба золотого спокою, багатства й слави Галицько-Волинської дер-жави та її міжнародного визнання. Сам князь дістав титул «короля Русі». Такий титул найбільше відповідав державотворчим про-цесам, оскільки відродження нової держави на західних землях відбувалося під давньою назвою «Русь». Інакше й не могло бути.

90

В часи розпуки й лихоліття громада завжди шукає опори своїм діям у славних сторінках власної історії. А нею в житті укра-їнського народу й була могутня Київська Русь. Відроджуючись під цією назвою, Україна тим самим перебирала на себе велич і авторитет своєї попередниці. Сини Юрія Андрій і Лев (1315–1323), хоч і розділили між собою територію князівства, але в політиці завжди діяли спільно. Князі підтримували дружні сто-сунки з правителями західних держав і тим самим забезпечили мирні умови життя своїм підданим. Внутрішня стабільність стимулювала національне піднесення серед місцевої феодальної верхівки та її прагнення до незалежності від Золотої Орди. При цьому патріоти добре бачили неспроможність власними силами досягти мети й тому в своїх діях орієнтувалися на ті країни, які були готові виступити проти Монгольської держави й разом з тим визнати правомірність державотворчих прагнень укра-їнської національної знаті. Такою країною і стала молода Ли-товська держава.

На початку XIV ст. Литва набрала великої сили, її тери-торія розширилася далеко за межі етнічного регіону — басейнів Вісли, Німану й Двіни — за рахунок приєднаних білоруських і частини московських (російських) земель. Після придушення сепаратистських виступів племен ятвягів і жмуді внутрішнє становище країни зміцніло. В той же час посилилася загроза її державному існуванню з боку німецьких рицарів, Польщі й особливо Золотої Орди. Спільне прагнення до державної незалежності штовхало в обійми як Литву, так і Україну. Кожна з них міцніла силою іншої. Спочатку ворожі, потім добросусід-ські відносини між Литвою й Галицько-Волинською Руссю пере-росли в союзницькі.

Таке політичне зближення було закріплено династичним шлюбом наймолодшого сина великого князя литовського Геди-міна (1316–1341) Любарта, Дмитра в християнстві, з дочкою Андрія Юрійовича. Союз галицько-волинських і литовських князів вик-ликав протидію монголо-татарської адміністрації. Хан Узбек

91

(1314–1342) спочатку підкорив собі сепаратистьки настроєних ханів кочових племен між Доном і Дніпром, а на початку 20-х років і в пониззі Правобережної України. Незабаром настала черга Галичини й Волині. В жорстокій борні зі Золотою Ордою Галицько-Волинська держава зазнала нищівної поразки. У 1323 р. князі Андрій і Лев загинули в бою. Після їхньої смерті припи-нилася династія князів Романовичів, яка так багато зробила для блага України. Відновлення золотоординської влади над усією Україною не підірвало заповітної мрії частини української знаті про державну незалежність.

Зі смертю братів Юрійовичів політичне становище укра-їнських земель кардинально змінилося. Князь Гедимін вважав Волинь володінням свого сина Дмитра-Любарта й з ініціативи місцевої знаті почав розширювати його на схід. Навесні–влітку 1324 р. русько-литовські війська здійснили визвольний похід на Київське князівство. Напрямок удару був обраний не випад-ково. Незважаючи на занепад, Київ продовжував зберігати за собою значення номінального центру всієї Русі, і тому його здобуття мало б величезний вплив на розгортання визвольного руху. Значну роль при цьому відігравало й відоме прагнення частини київської аристократії позбутися чужоземного пану-вання. Русько-литовські війська оволоділи Овручем, Житоми-ром, поблизу Білгорода завдали поразки нечисленним загонам прибічників хана — київського князя Святослава, брянського — Романа, переяславського — Олега й луцького — Лева. Після млявого опору київські бояри заявили про підтримку перемож-ців і визнали владу Гедиміна. За ними те ж саме зробила знать Вишгорода, Черкас, Канева, Сліпорода та інших міст і містечок Подніпров’я. За підтримку литовський князь зобов’язався по-вернути українським князям і боярам їхні спадкові володіння, давні права і привілеї. Своїм намісником на Подніпров’ї Гедимін залишив сина Федора. Однак перемога була не повною. В Подні-пров’ї в 1324 р. встановилося двовладдя. Поряд з адміністрацією баскака діяла адміністрація й литовського князя. Так почалося масове визволення руських земель з-під монголо-татарського ярма.

92

Успіх союзників на Подніпров’ї був затьмарений подіями в галицько-волинських землях. Пропольськи настроєні місцеві бояри обрали галицько-волинським князем сина мазовецького князя Тройдена 14-річного Болеслава (1324–1340). Це одразу спри-чинило збройний конфлікт між Литвою і Мазовією. Тільки загроза агресії Тевтонського ордену змусила супротивників припинити чвари й укласти в 1325 р. мир. За його умовами Гедимін відмовлявся від Волині, зате зберігав за собою заселені великою кількістю українців Берестейщину й Підляшшя. Галицько-Волинська держава втратила свої землі в Північному Причор-номор’ї й мусила визнати зверхність Золотої Орди. Князь Болеслав перейшов у православ’я, на честь свого діда по матері взяв ім’я Юрія II й гарантував боярству збереження усіх статків, давніх прав, звичаїв та привілеїв. Певний час Болеслав-Юрій II воював з Польщею та Угорщиною за Люблінську землю, але без успіху. Його позиції в краї були нестійкими. Намагаючись зміц-нити своє становище, Болеслав-Юрій II почав протегувати іно-земцям — давав великі пільги іноземним купцям і ремісникам, оточував себе католиками, які усували національну знать від адміністративної влади. При цьому князь відступився від право-слав’я і став заохочувати навернення українців до католицизму. Це викликало масовий протест галичан. Бояри на чолі з Дмит-ром Дедьком організували змову і в 1340 р. отруїли князя на бенкеті, а іноземців винищили.

Галицько-волинським князем було проголошено Любарта, тісно зв’язаного родинними узами з Романовичами. Але фак-тично його влада поширювалася лише на Волинь. У Галичині запанували місцеві бояри на чолі з «управителем і старостою Руської землі» Дедьком. Так Галицька-Волинська держава роз-палася на князівство Волинське й олігархічну автономну рес-публіку Галичину. Хан Золотої Орди Узбек визнав Любарта вер-ховним правителем і підтримував його у відсічі агресії Польщі та Угорщини. Польща при Казимирі (1333–1370) значно поси-лилася. Незважаючи на невдачу у війні з хрестоносцями й втра-

93

тою з 1336 р. Помор’я, вона являла собою серйозну військову силу, вістря якої спрямовувалось на руські землі. Ще більше зміцніла на той час Угорщина, їй належали Словенія, Хорватія, Болгарія, Валахія, Молдавія з Буковиною, а також Закарпаття. Саме ці держави й почали активно зазіхати на роз’єднані захід-ноукраїнські землі.

Таким чином, Галицько-Волинська держава була спадко-ємицею Київської Русі. Її історія, що тривала понад 200 років, свідчить про високий рівень політичного та економічного життя нашого народу в ХІІ–ХІV ст.

8. Державна влада в Галицько-Волинському князівстві на-лежала князю, який опирався на феодальну верхівку країни — великих землевласників — бояр та місцевий патриціат. Незва-жаючи на спільні інтериси в питанні експлуатації місцевого населення, між князем і боярством точилася постійна боротьба за владу. Князь намагався зосередити всі державні функції та стати «самодержцем», бояри — обмежити владу князя і зро-бити його своїм знаряддям. Ця боротьба знаходила відбиток у деяких формах державного устрою.

Внаслідок міцних зв’язків із сусідніми державами в устрої Галицько-Волинського князівства з’явилися деякі елементи захід-ного права, які не спостерігалися в інших князівствах Русі.

Галицько-волинські князі, як і всі інші, виводили свою владу із спадщини предків. Данило вважав Волинську землю за «отчину», а Галичину називав «полуотчиною». Такі ж погляди були поширені серед боярської верхівки. Бояри просили угорсь-кого короля: «Дай нам, отчича, в Галич Данила», і посадили його «на столі його батька великого князя Романа». Князі у гра-мотах підкреслювали свою генеалогію: «Се я, князь Мстислав, син короля, внук Романа». Юрій ІІ титулує себе «уродженим князем» або «дідичем».

Загальноприйнятий титул галицько-волинських правите-лів — «князь». Це видно на прикладі вживання цього титулу літописами та з княжих документів.

94

Деяким князям як виняток надано титул «великого князя». Так титулуються в Галицько-Волинському літописі Роман Мсти-славович та його жінка «княгиня велика» Романова. Але ці титули вживано лише після смерті Романа і лише в Галицько-Волинському літописі, — отже, виникає питання, чи Роман справді називав себе великим князем. Великими князями звалися видатні київські князі, але цей титул не був постійним і не перетворився у стан київських князів. Тривалий титул «вели-ких князів» встановили лише суздальські князі. Роман деякий час володів Києвом і Київщиною — може, виходячи із цього, літописці титулували його саме так.

Як ми бачимо, І. П. Крип’якевич досить детально аналізує Галицько-Волинський літопис, звертає особливу увагу на титу-лування в українській державі періоду ХІІІ ст. і прагнення літо-писця звеличати своїх князів. Але місце «великого князя» надалі зайняв титул короля. Він прийшов на галицькі землі із Західної Європи. «Королем Галичини» вперше назвав себе угорський король Бела ІІІ 1189 р. Титул «король» римські папи вживали інколи в листуванні з руськими князями. Так, Гонорій ІІІ 1227 р. запитував «всіх королів Русі», чи вони бажають з’єднатися з рим-ською церквою; Григорій ІХ 1231 р. закликав «світлого короля Русі» приєднатися до католицької віри. Інокентій ІУ, почина-ючи з 1246 р., постійно титулує Данила і Василька «королями».

Після довгих переговорів з Римом Данило погодився 1253 р. прийняти «королівський сан». Папські булли свідчать, що папа визнав за Данилом титул короля Русі. Титул короля здобув значну популярність в оточенні князя, і сучасний Данилові літо-писець постійно і послідовно називає його королем.

З наступників Данила титул короля прийняв його онук, Юрій Львович. Його документи невідомі, але збереглася печатка з ти-тулом короля Русі і князя Володимирії.

В титулатурі останніх галицько-волинських князів ХІV ст. привертають увагу деякі риси, що не траплялися раніш, заз-начає вищезгаданий дослідник. Насаперед князі називають себе володарями «божою милістю» (Андрій і Лев Юрійовичі, Юрій ІІ).

95

Ця характерна формула була загально поширеною в Захід-ній Європі і звідти її прийняли галицько-волинські князі. Цей титул підкреслював незалежність князівської влади, яка «спира-лася на божеське походження». Друга особлива риса: поряд з назвами Галичини і Володимирії в титулі згадується Русь. Така титулатура виступає в різних видах. Андрій і Лев Юрійо-вичі 1316 р. називають себе «божою милістю князі всієї землі Русі, Галичини і Володимирії»; Андрій Юрійович 1320 р. «божою милістю Володимирський князь і володар землі Русі»; Юрій ІІ 1325 р. «божою милістю князь Русі», 1327 р. «божою милістю князь землі Русі і Володимирії»; 1334 р. «з дару бога уроджений князь і володар Русі»; 1339 р. «божою милістю князь і дідич коро-лівства Русі». Назва королівства Русі для Галицько-Волинського князівства була загально прий-нята на заході Європи, і польсь-кий король Казимир, загарбавши пізніше галицько-волинські землі, прийняв їх як «королівство Русі».

Галицько волинські князі мали ознаки князівської влади: вінець (корона), герб, печатка, прапор та ін. Вони були відомі і в Київській Русі та в удільних князівствах, але в Галицько-Волинському князівстві набули особливого розвитку під впли-вом зв’язків з західними державами.

Якими ознаками влади користувалися галицькі і волинські князі в ранішому періоді, невідомо; наші відомості грунтуються на документах і пам’ятках з середини ХІІІ ст.

Літопис дає нам опис коронації Данила, згадує, що папа прислав послів, «які принесли вінець і скіпетр, і коруну, що називається королівський сан». Вінець — це королівська діадема або корона, скіпетр — жезл, «коруна» — це так звана «держава», куля з хрестом зверху.

Князь об’єднував різні функції державної влади — законо-давчу, виконавчу, судову. Та хоч князь вважався «самодерж-цем», тобто необмеженим володарем, насправді він залежав від соціальної верхівки, яка вважала себе представником всього насе-лення країни. Князь повинен був допускати цю верхівку до участі в управлінні (віче). В Галицько-Волинському літописі ще

96

згадується віче близько 1232 р.: «Сам Данило скликав віче». Але з тексту літопису виходить, що це не було широке народне зібрання, а лише збори невеликої кількості війська, перед яким виступив князь, закликаючи воїнів до вірності. Але в ХІІІ ст віче втратило значення, а більшої ваги здобула боярська дума. Рада, складена з бояр, існувала при князях з давніх часів і значення її зросло особливо в період роздроблення. Князі були змушені зважати на великих бояр, що володіли більшістю земель і одно-часно займали найважливіші місця в управлінні та війську. Щоб розпочати будь-яку важливу справу, князь повинен був здобути згоду боярства.

Прямих вказівок, на думку І. П. Крип’якевича, про існу-вання боярської ради в Галицько-Волинському князівстві небагато.

При князях часто зустрічаємо коло близьких людей, з якими вони вирішували державні справи. Коли галицькі бояри висту-пали проти малолітніх Романовичів, княгиня Романова «зробила раду» з боярами Мирославом і Дедьком. Юрій Львович 1289 р. захопив Берестейщину «за порадою безумних своїх бояр моло-дих». Але це були тільки близькі радники князя, а не формально організована рада.

Боярська рада як постійний орган виступає при галицько-волинських князях першої половини ХІУ ст. У княжих грамо-тах того часу згадуються бояри як радники князя.

Про законодавчі функції князів літопис згадує тільки при-нагідно. Законодавчими актами можна вважати грамоту Воло-димира Васильковича 1287 р. про передачу князівства Мстиславу Даниловичу та грамоту Мстислава 1289 р. про данину, накла-дену на жителів Берестя.

Досить важливою фукцією князів була організація зовніш-ньополітичних дипломатичних зв’язків. Галицько-волинські князі підтримували відносини з іншими князівствами Русі, а також іноземними державами: Польщею, Угорщиною, Австрією, німець-кими князівствами, Німецьким орденом, Великим князівством Литовським, половецькими ханами, Золотою ордою, Візантією, папським Римом. Часто відбувалися княжі з’їзди, на яких князі

97

двох сторін особисто вели переговори. Місцем таких з’їздів, або «снемів», часто були пограничні місцевості, наприклад, Сянок на галицько-угорськім пограниччі, або Тернава на холмсько-польському кордоні. На з’їздах узгоджувалися умови про мир або угоди про інші справи. Так, 1229 р. Данило уклав договір з польськими князями, що на випадок війни обидві сторони не будуть брати полонених. Договір звався «ряд». Інколи угоду ствер-джували присягою. На знак особливої дружби, щоб ближче зв’я-зати свої країни, князі домовлялися про шлюби між своїми дітьми.

Адміністративні посади наближених князя були різного походження. Деякі з них виникли у ранніх часах як органи стародавнього самоврядування, інші були створені князями для виконання різних функцій управління.

Важливе місце в управлінні ХІІ — початку ХІІІ ст. займав тисяцький. Це була давня посада, пов’язана з організацією оборони землі. Округ, в якому тисяцький виконував свої зав-дання, звався «тысяча». Князь призначав тисяцького з найви-датніших бояр, зважаючи на вимоги боярської знаті. Головний обов’язок тисяцького полягав в організації оборони дорученого йому міста. Але тисяцький брав також участь у воєнних похо-дах князя, командуючи полком. Кожне князівство мало свого тисяцького. Коли ж окремі князівства об’єдналися в Галицько-Волинське, роль тисяцьких зменшилася, вони перейшли на ста-новище начальників земель або волостей.

Перше місце між княжими сановниками в ХІІІ ст. зайняв дворський або дворецький. Цей чин був майже невідомий в інших князівствах. Він виник, ймовірно, під впливом держав-ного устрою сусідніх країн, а зокрема, Угорщини.

Літопис характеризує функції дворських лише з одного боку: їх участь у воєнних походах. Але сама назва дворського вказує, що його основна діяльність пов’язувалася з княжим двором. Ці функції дворського пояснюють грамоти Юрія ІІ, в яких висту-пає «суддя нашого двору», — 1334 р. Хотко, 1335 р. Васько Куди-нович. Вірогідно, суддя княжого двору — це урядник, ідентичний з дворським. Якщо цей здогад, відзначає І. П. Крип’якевич, пра-

98

вильний, то дворський виконував судівництво від імені князя. Можливо, він мав ще інші обов’язки, зв’язані з управлінням княжого двора.

Також в літописі згадується печатник. Це посада невідома в інших князівствах Русі, але поширена в Західній Європі. Як можна здогадуватися із назви, печатник зберігав княжу печатку і використовував її до княжих документів так, як це робили західні канцлери. Печатник, певно, також складав текст грамот або керував його складанням. Грамоти писав окремий писар — писець.

Серед сановників княжого двору виступає також стольник. Головним в його діяльності було управління княжими земель-ними маєтками. Стольника Якова 1241 р. Данило вислав до боярина Доброслава, який самовільно роздавав княжі землі між дрібних бояр.

З бояр, які перебували при княжому дворі, згадується ще сідельничий Іван, якого Данило вислав із військом проти бун-тівних бояр.

Отже, з цього видно, що центральна адміністрація в Галицько-Волинському князівстві була досить диференційована, мала низку спеціальних посад (дворський, печатник, писець, стольник та ін.). Але необхідно зауважити, що всі вони не завжди виконують обов’язки, зв’язані прямо з їхньою посадою, а князі доручають їм інші адміністративні справи. Це дозволяє зробити висновок, що спеціалізація в управлінні не була ще послідовно проведена.

Територія князівств поділялася на менші округи, які нази-валися волостями. Назва «волость» в такому значенні зявля-ється у джерелах в середині ХІV ст., раніше це слово означало і «князівство». В ХІV ст. волостями називали і давні князівства та їх округи. Так були волості Галицька, Перемишльська, Теребо-вельська, Белзька, Ярославська, Сяноцька, Самбірська, Городоцька, Львівська та ін. Управителів волостей призначав князь, доби-раючи їх з визначних бояр.

Устрій міст в ранішому періоді був такий же, як і в інших землях Русі, — з перевагою боярсько-патриціанської верхівки,

99

з розподілом на сотні і вулиці, з вічем, на якому проголо-шувалися прагнення звичайних мешканців. Літописи пере-дають деякі риси у випадкових звістках з Галичини і Волині. Надалі в окремих містах Галицько-Волинського князівства поши-рюється німецьке, Магдебурзьке право і приймається новий міський устрій. Так, в м. Сянок Юрій ІІ грамотою 1334 р. доз-волив створити тут війтівство на Магдебурзькому праві, назна-чив у ньому війтом Бартка із Сандомира і піддав його війтівсь-кому судові всіх жителів.

У Львові також згадується війт, який був призначений кня-зем, отже, і тут існувала грамота на німецькому праві.

Судова влада була об’єднана з адміністративною. Судочин-ство в особливо важливих справах проводив сам князь. В ХІV ст. дворський заступав князя у судочинстві, як це видно із його титулу судді княжого двору. Нижче судочинство виконували тивуни. Є дані про устрій княжого суду у джерелах пізнішого часу — ХІV–ХV ст.

Військо в Галицько-Волинському князівстві було організо-ване, як в інших землях Русі, але й мало місцеву специфіку.

Основними формами військової організації були «вої» і «дружина». Вої — це загальне народне ополчення, яке князь використовував у воєнних діях в час особливої потреби.

Дружина складалася з бояр. Як згадувалося вище, князь надавав боярам землі, а за те вони мали обов’язок виконувати військову службу, яка полягала переважно в участі у воєнних походах князя.

Таким чином, протягом ХІІІ ст. — першої третини ХІV ст. Галицько-Волинське князівство досягло значного рівня полі-тичного розвитку, його залежність від Орди була слабшою, ніж князівств Північно-Східної Русі. Однак відносна слабкість сил централізації, припинення княжої династії, віроломна політика Орди — все це спричинилося до того, що князівство стало об’єктом агресії з боку сусідніх держав — Польщі, Угорщини та Литви, які перетворилися в цей час на сильні, централізовані національні держави.

100

Лекція 4 УКРАЇНА ЗА ЧАСІВ

ПОЛЬСЬКО-ЛИТОВСЬКОЇ КОЛОНІЗАЦІЇ В ПЕРІОД 1340–1569 рр.

ПЛАН

1. Захоплення українських земель сусідніми державами. 2. Боротьба руської знаті за перетворення удільних кня-

зівств та незалежну державу в 70–90-х роках XIV ст. 3. «Велике княжіння Руське» (1430–1435). Реставрація уділь-

ного устрою та його остаточна ліквідація (1440–1471). 4. Запровадження воєводського адміністративного устрою. 1. В 1340 р. угорсько-польські війська вдерлися в Галичину

й хоч оволоділи Львовом, однак захопити увесь край не могли. Запрошені Дедьком татари напали на Польщу й Угорщину та спустошили їх. Любарт поступово обмежував автономні права Галичини і в 1347 р. остаточно підкорив її своїй владі. Так перша спроба встановити в Галичині республіканську форму правління зазнала невдачі. За тих умов інакше й не могло бути.

При всій могутності литовський князь не зміг чи не захотів захистити самостійне існування Галицької митрополії від вели-коімперських зазіхань московського князя Семена Івановича (1340–1353). За допомогою різноманітних інтриг московського митрополита Теогноста патріарший собор 1347 р. ухвалив спе-ціальне рішення щодо ліквідації Галицької митрополії та при-лучення її до митрополії Київської, а власне Московської. Вирі-шальною підставою для цього стало неправдиве повідомлення московського князя про небажання віруючих миритися з таким

101

поділом. Діставши відповідну грамоту візантійського імператора Іоанна Кантакузина, князь умовив галицького архієрея відпра-витися до Константинополя на церковний суд. У 1347 р. під приводом відновлення церковної єдності Русі Галичина була позбавлена власної церкви, а разом з нею й могутнього зна-ряддя формування релігійної і національної свідомості укра-їнського народу.

Намагання Любарта зміцнити Волинь і Галичину активно підтримував новий великий князь литовський Ольгерд (1345–1377), який поділяв прагнення руської знаті до незалежності від Монгольської держави. Але на перешкоді цьому стояли Польща й Угорщина. Польський король Казимир домігся нейтралітету Золотої Орди, уклав мир з хрестоносцями й протягом серпня–вересня 1349 р. захопив Волинь і Галичину. Любарт утримав за собою лише Луцьку землю. Почалася польсько-русько-литовська війна за галицько-волинські землі. У ній найактивнішу участь взяло місцеве населення. Безприкладну хоробрість і військову вправність продемонстрували захисники волинського міста Белза під командуванням воєводи Дрозда. Вони не тільки відстояли місто, а й завдали нападникам чималих втрат. Війна закінчи-лася перемир’ям 1352 р., за умовами якого Галичина відійшла до Польщі, а Волинь з містами Володимир, Луцьк, Белз, Холм та Берестейщиною залишалася за Литвою. Захоплену галицьку землю польський уряд прагнув перетворити на свою провінцію — поширював на неї польське право й адміністративну систему, на вищі посади призначав польських феодалів, зміцнював като-лицьку церкву й намагався створити окрему православну Га-лицьку митрополію, щоб таким чином послабити зв’язки краю з іншими українськими землями. Частина галицьких бояр задовольнилася одержаними привілеями й почала співпра-цювати з загарбниками, інша — не захотіла миритися з матері-альними і політичними втратами й емігрувала до Литви та Валахії, не залишаючи надії повернути втрачене. Боротьба Литви й Польщі за галицько-волинські землі не припинялася

102

протягом кількох наступних десятиліть, її результати багато в чому залежали від реакції місцевого населення на дії інозем-них урядів.

Визволення українських земель у 1361–1362 рр. і відновлення уділь-ного устрою. Перші роки правління литовських князів на Волині переконали патріотичну громадськість у реальності відновлення національної держави. Цьому сприяло визнання литовськими властями національних особливостей державного устрою та прав її знаті на чільне місце в новому суспільстві. Перебуваючи на значно нижчому рівні суспільного й культурного розвитку, Литва запозичувала кращі зразки соціально-політичного устрою Київської Русі й тим самим привертала на свій бік і білорусів, і росіян, і українців. Почалася відверта націоналізація литовсь-ких князів. Вони одружувалися на руських бояринях і княгинях, переходили у православну віру, вводили в діловодство і повсяк-денну практику руську (українську й білоруську) мову, запо-зичували місцеві звичаї та обряди. Через три-чотири покоління вже не можна було розібрати, хто з них литвин, а хто русин. Такі дії литовських князів були до вподоби тій руській знаті, яка знемагала під монголо-татарським ігом та мріяла здобути полі-тичні привілеї й матеріальні статки, суттєво обмежені азіатсь-кими формами залежності від Золотої Орди, але їй протисто-яла частина місцевих князів і бояр. Заможна руська верхівка у визначенні своєї долі поступово розколювалася на дві ворогу-ючі групи.

З середини XIV ст. визволенню сучасної території України від монголо-татарського ярма сприяла й зовнішня обстановка. Позбавлена історичного підґрунтя, консолідуючої етнічної основи й прогресивної економічно-адміністративної системи, Золота Орда у цей час почала невпинно розпадатися. Після вбивства хана Бірдибека в 1359 р. загострилася збройна боротьба між претендентами на владу. Посилився відцентровий рух ханів і мурз окраїнних територій Золотої Орди, що багато в чому зумо-вило успіх визвольних змагань пригноблених народів. Частину

103

військової сили Монгольської держави відтягнуло на себе міцні-юче Московське князівство. Зростаюча небезпека з боку Тевтон-ського ордену й Польщі спонукала Ольгерда на тісніший союз з руськими можновладцями. На Литву тисли із заходу, й вона розширювалася на схід та південь.

Зайнявши в 1359 р. Брянськ, Ольгерд вийшов на кордони Чернігово-Сіверщини й Київщини. Велику допомогу у визво-ленні Подніпров’я надали Ольгерду місцеві бояри, київський князь Федір і митрополит Роман, якого він тільки-но призначив своїм ставлеником у Києві. Наприкінці 1361 — на початку 1362 р. київський князь і місцеве боярство добровільно визнали владу Ольгерда. Поповнені київськими воїнами русько-литовські війська влітку 1362 р. вирушили визвольним походом на схід. Пара-лельно їм сунула орда кримського хана Мамая, який виступив проти тих претендентів на ханський престол у Сараї, чиї воло-діння лежали поміж Дніпром і Доном. У боротьбі із Золотою Ордою литовський князь, руські бояри й кримський хан стали союзниками. З допомогою місцевої знаті русько-литовські війська швидко визволили територію колишнього Чернігово-Сіверсь-кого князівства до Дону з містами Чернігів, Новгород-Сіверсь-кий, Путивль, Курськ. На зворотному шляху переможці звіль-нили землі Переяславщини й рушили на Правобережжя проти невеликих татарських орд Кутлубаха-султана, Качибея-гірея й Дмитра-султана, які підтримували Польщу в її протистоянні з Литвою. У битві при Синіх Водах (притока Південного Бугу р. Синюха) русько-литовські війська восени 1362 р. розгромили татарські загони й звільнили Поділля від загарбників. Союз литовських і руських можновладців посприяв звільненню від іга. За межами союзницької держави опинилися тільки окремі регіони — Галичина в складі Польщі, Північна Буковина — Молдавського князівства, Закарпаття — Угорщини. Кримський півострів перетворився на окремий татарський улус, який щодалі більше відділявся від Золотої Орди.

Визволені спільними силами руські землі об’єдналися з Лит-вою в одній державі як рівна з рівною. Самі литовці називали її

104

Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське, що най-повніше відповідало національному й територіальному складу нової держави. Руські, білоруські й частково московські землі становили 9/10 загальної площі князівства. У складі спільного державного утворення руські землі відновили адміністративно-територіальний устрій, типовий для її попередниці Київської Русі. Давня мрія руської знаті здійснилася. Вся територія була поділена на удільні князівства, які являли собою автономні дер-жавні утворення. На чолі князівств були поставлені представ-ники переважно великокнязівської литовської родини. Це була своєрідна дяка руської аристократії литовському князю за видатну роль у визволенні руських земель. Київське князівство разом з Переяславщиною припало сину Ольгерда Володимиру, Чер-нігівське й Новгород-Сіверське — другому сину Корибуту (в християнстві Дмитро), Брянське й Трубчевське — старшому сину Дмитру, Стародубське — племіннику Патрикію Наримун-товичу. В чотирьох уділах на Поділлі вокняжилися племінники Ольгерда — Юрій, Олександр, Костянтин і Федір Кориатовичі. У невеликих уділах до влади прийшли руські князі, далекі на-щадки Володимира Святославича.

Національна знать залишилася відсунутою від влади на ви-щих щаблях управлінської системи.

Удільні князі перебували у васальній залежності від вели-кого князя, присягали йому на вірність, давали щорічну данину, дружно виступали у походи. Разом з тим вони складали велико-князівську раду й брали участь у вирішенні найважливіших державних питань. Удільні князі мали фактично необмежену владу на місцях — на власний розсуд розпоряджалися землями й доходами, привласнювали мито, карали й милували. Кожен удільний князь мав своїх васалів з місцевих князів і бояр. Для поповнення вояцького стану князі переводили в бояр представ-ників інших станів, у тому числі й заможних міщан та селян. При цьому вони звільнялися від різноманітних повинностей і були зобов’язані відбувати військову службу. За це бояри діста-вали земельні наділи як за помісним, так і за вотчинним правом.

105

2. З одержанням автономних прав руські князі й найбільше боярство почали відверто претендувати на повну незалежність від литовської правлячої верхівки, їх підтримували й литовські удільні князі. На чільне місце в державотворчому процесі з по-чатку 70-х років висунулося Київське князівство, яке перетво-рилося на центр консолідації української народності. За корот-кий час воно приєднало до себе Переяславщину, значну частину Чернігово-Сіверщини й простяглося від водорозділу Півден-ного Бугу, Тетерева й Случі на заході до притоки Сіверського Дінця р. Тихої Сосни на сході. Київський князь Володимир Ольгердович поділяв прагнення місцевої знаті до самостійності, чимдалі настійливіше виводив її з підпорядкування великому князю литовському, ігнорував розпорядження центральних вла-стей, а то й протидіяв їм. Князь організував карбування власної монети, що фактично зробило князівство фінансове незалежним від Литви.

Перспектива виходу руських князівств з-під влади литовсь-кого центру й створення самостійної національної держави не влаштовувала правлячі кола Литви. Прийшовши до влади, вели-кий князь Ягайло (1377–1392) доклав чимало зусиль до послаб-лення визвольного руху. З цією метою він почав тасувати уділь-них князів, давати їм землі в різних місцях. Становище Литовсь-кої держави ускладнювалося. Вона не змогла відстояти цілісність своїх володінь на заході. В 1377 р. угорсько-польські війська захопили Холмщину та Белзщину. Спочатку вони належали польській короні. Але наступного року угорський король віді-брав у Польщі всю Галичину разом з окупованими територіями Західної Волині та приєднав їх до своїх володінь. Почалась за-міна місцевих урядовців чиновниками угорцями. Вища влада в регіоні перейшла до королівського намісника й була підкріп-лена введенням у галицькі міста угорських гарнізонів. Посили-лося соціальне гноблення. У 1382 р. в Галичині спалахнуло народне повстання проти окупантів. Але власними силами пов-станці не могли подолати угорське військо, і повстання зазнало

106

поразки. Дедалі більшу активність виявляв Тевтонський орден. Зі сходу Велике князівство Литовське зазнавало зростаючого тиску з боку Московського князівства, яке помітно зміцніло після перемоги над татарами в 1380 р.

Внутрішні й зовнішні обставини спонукали литовських і польських феодалів до об’єднання. В 1385 р. феодали підпи-сали Кревську унію, за умовами якої Литва й Польща об’єд-нувалися в одну державу. Королем після шлюбу з польською королевою Ядвігою ставав Ягайло (1386–1434). Литва мала прий-няти католицизм, віддати казну Польщі, заплатити 200 тис. флоринів Вільгельмові австрійському за відмову від Ядвіги, повернути захоплені території й приєднати до Польщі як литов-ські, так і руські землі.

Кревська унія значно зміцнила Польщу. З допомогою ли-товсько-руського війська вона в 1387 р. остаточно відвоювала в Угорщини Галичину й встановила владу над Молдавським князівством. Під тиском польських панів Ягайло приєднав Гали-чину не до Литви, а до Польщі, зобов’язавшись навічно збері-гати її «собі, Ядвізі, дітям і короні польській». Далеко неодно-значно сприйняли Кревську унію литовські та руські можно-владці. Вже перші дії Ягайла щодо виконання її умов зустріли рішучий збройний опір литовської феодальної верхівки на чолі з Вітовтом Кейстутовичем. Та й удільні українські князі, зму-шені присягнути на вірність польському королю, дедалі більше виявляли невдоволення, не бажаючи втрачати здобуту (хоч і обмежену) самостійність.

Київський князь Володимир Ольгердович відмовився прий-няти католицьку віру, а за його прикладом і київське боярство. Хоч Володимир Ольгердович і мусив взяти участь у боротьбі Ягайла проти Вітовта, але в інших питаннях проводив само-стійну політику. Князь вів переговори з московським князем про допомогу у боротьбі з Вітовтом, відмовлявся виконувати його накази. Ведення незалежної політики щодо Литви й Польщі не на жарт стурбувало польського короля й литовського князя.

107

Вони примушували Володимира Ольгердовича ще двічі прися-гати Ягайлу, але приборкати його так і не змогли. У своїх діях київський князь спирався на місцеве боярство, життєво зацікав-лене в державній незалежності. Протистояння між центром і периферією закінчилося компромісом У 1392 р. Ягайло визнав Вітовта довічним правителем Литви. Так литовські й руські феодали домоглися відтермінування повної інкорпорації Литви й України до Польщі. Централізація князівства зміцнила вели-кокнязівську владу, створила передумови для успішної відсічі іноземній агресії й водночас для обмеження автономних прав удільних князівств.

На початку 90-х років більшість руських князівств відмо-вилися визнати Кревську унію, а разом з нею владу як польсь-кого короля, так і великого князя литовського. Тобто була зроб-лена спроба домогтися державної незалежності автономних князівств. На чолі патріотичних сил стали київський князь Воло-димир Ольгердович, новгород-сіверський — Дмитро Корибут і подільський — Федір Кориатович. Але діяли вони розрізнено, неузгоджено й тим самим прирекли визвольний рух місцевої людності на невдачу. Наступ військ Дмитра Корибута на Литву в 1392 р. закінчився поразкою. Почався контрнаступ литовських загонів на руські землі. Протягом 1392–1395 рр. Вітовт відібрав у повсталих князів найбільші удільні князівства й передав їх своїм прибічникам. Руська знать поставилася до них вороже. Коли на місце усунутого Володимира Ольгердовича до Києва в 1394 р. прибув Свидригайло, то боярство відмовилося йому коритися. Князь мусив відмовитися від обмеження прав місце-вих можновладців і почав підтримувати їхнє прагнення до незалежності від центру. Однак така лінія поведінки київського правителя не влаштовувала Вітовта. У 1399 р. до Києва приїхав намісник Вітовта, його племінник Іван Гольшанський. Удільний устрій руських земель було ліквідовано.

Позбавлення удільних князів управлінських прав завдало відчутного удару визвольному рухові. Опальні можновладці,

108

хоч і не наважувалися на відкритий збройний опір, дедалі більше виявляли опозиційність до дій великого князя. Війсь-кових сил литовських й опозиційне настроєних руських князів вистачило, щоб підкорити дрібних татарських ханів півдня Правобережної України і вийти до Чорного моря. Але їх вияви-лося замало для протиборства з усією Монгольською держа-вою, в яке вступив Вітовт, маючи на меті оволодіти всією Руссю й Московським князівством. Принаймні, таку обіцянку дав йому за допомогу оволодіти золотоординським престолом хан Тохтамиш, скинутий з нього Тимуром. Вітовт пожалував ханові Південну Київщину, зробив кілька походів на Дон, Крим та в інші місця, вивів звідти тисячі полонених татар і віддав їх Тохтамишу. Для забезпечення свого тилу Вітовт уступив Тев-тонському ордену Жмудь, видав дочку заміж за московського князя Василя Дмитровича й намагався помиритися зі своїм внутрішнім супротивником князем Свидригайлом.

На початку літа 1399 р. військо Вітовта рушило вниз уздовж Дніпра. В його складі переважну більшість становили опол-чення київського правителя Івана Борисовича, подільського — Спитка Мельштинського, волинських князів Острозьких, а також татари Тохтамиша, 100 хрестоносців, 400 поляків, загін валась-кого господаря, дружини смоленського князя Гліба і брянського — Дмитра. Сил було явно замало. Чи не вперше принишкла наша земля побачила масу воїнів, озброєних вогнепальною зброєю — пищалями, самострілами й гарматами. Ворожі армії зійшлися в гирлі Ворскли. 12 серпня 1399 р. добре озброєна, але не згур-тована спільною метою русько-литовська армія зазнала нищів-ної поразки від 100-тисячної армії хана Тимур-Кутлука. У битві загинули 18 князів і тисячі простих воїнів. Сам Вітовт ледве врятувався втечею. Переслідуючи відступаючих, ординці сплюн-дрували й спустошили Переяславщину, Київщину, Поділля, Волинь, повсюдно зустрічаючи мужній опір місцевого насе-лення. Зруйнувавши Поділля, Тимур-Кутлук так і не зміг захо-пити всього Києва, а взяв з міста викуп і відступив. Вистояли

109

також Кам’янець-Подільський, Кременець і Луцьк. Пізньої осені ординці повернулися в причорноморські та прикаспійські степи, залишивши по собі руїни й згарища.

Після поразки на Ворсклі похитнулися позиції Литви та й самого князя. Смоленськ відокремився від князівства, німці знехтували мирним договором і активізували напади на литовські землі, загострилися відносини з Новгородом. Все це разом узяте і невдоволення удільних князів та бояр змусило Вітовта йти на дальше зближення з Польщею. За умовами Вільненської унії 1401 р. литовські князі визнали васальну залежність Литви від Польщі. Після смерті Вітовта всі руські землі мали перейти під владу корони польської. Одночасно литовським панам нада-валась можливість брати участь в обранні польського короля після смерті Ягайла.

Зростаюче незадоволення руської й литовської знаті полі-тикою Вітовта переросло на початку XV ст. у черговий спалах національно-визвольного руху. Спочатку він охопив тільки Чернігово-Сіверщину й набрав форму відходу незадоволених українських князів і бояр до Московщини. На початку литов-сько-московської війни 1406–1408 рр. за Псковську землю до цього вдалися стародубівський князь Олександр Патрикеєвич і син київського намісника Олександра Іван Гольшанський з групою місцевих бояр. На чолі невдоволеної чернігово-сівер-ської знаті став молодший брат Ягайла — подільський і сіверський князь Свидригайло. Його боротьба за великокнязівський престол і державну незалежність Литви органічно поєднувалась з виз-вольним рухом руської аристократії. Не домігшись бажаного з допомогою Тевтонського ордену та Золотої Орди, Свидригайло в 1408 р. від’їхав до Москви разом із звенигородським, путивль-ським, перемиським князями, а також з багатьма чернігівськими, стародубськими й сіверськими боярами. Це змусило Вітовта припинити воєнні дії, укласти мир з Московським князівством і владнати стосунки з Псковом і Новгородом. Сам Свидригайло, хоч і одержав у Москві у володіння шість міст, повернувся до

110

Вільно. Тут він почав готувати таємну змову проти Вітовта, але її було викрито, двох змовників страчено, а самого Свидригайла взято під варту у кременецькій фортеці.

Патріотично-визвольне піднесення української знаті на по-чатку XV ст. збіглося із загостренням відносин Литви й Польщі з Тевтонським орденом. На початку 1410 р. 100-тисячна литовсько-польська армія увійшла до Прусії. Крім польських і литовських загонів та незначної кількості татарської кінноти, у її складі рухалися львівська корогва під блакитним з жовтим левом зна-меном, перемиська — під блакитним з жовтим двоголовим орлом, холмська — під зеленим з білим ведмедем між трьома соснами, три подільські — під білими з сонячними ликами, галицька — під білим з чорною галкою посередині. Участь у поході взяли також стародубська, київська, кременецька, мель-ницька, дорогочинська, берестейська та інші руські корогви. 14 липня 1410 р. під Грюнвальдом союзницька армія слов’ян-ських народів ущент розгромила хрестоносців. Збройній екс-пансії Тевтонського ордену на слов’янські землі було покладено край. Однак визначна перемога не зняла напруги між Польщею та Литвою.

Після Грюнвальдської битви посилилося прагнення литов-ських князів до державної незалежності від Польщі. Щоб оста-точно не втратити Литву, Ягайло мусив піти на суттєві поступки Вітовту. В 1411 р. він передав великому князеві литовському відібране у Свидригайла в 1402 р. Західне Поділля й домігся відмови угорського короля від претензій на Галичину й Поділля. На сеймі в м. Городлі з 1413 р. між Литвою й Польщею було укладено нову унію. Городельська унія визнавала існування великокнязівського престолу в Литві. Але обрання великого князя мало контролюватися і затверджуватися польським королем. Литовські феодали-католики зрівнювалися в правах з польсь-кими у вирішенні державних справ, у тому числі й обранні великих князів литовських і королів польських.

111

Городельська унія значно зміцнила становище Литви та Вітовта на міжнародній арені. Литовський князь знову звертає свій погляд на золотоординську проблему. При його під-тримці до влади в Золотій Орді прийшла династія Тохтамиша, після чого Вітовту було неважко закріпитися на Півдні України і в Криму. Узбережжя Чорного моря між Дністром і Дніпром князь укріпив системою замків і міст: Хаджибей (нині Одеса, 1415), Каравул на Середньому Дністрі, Білгород і Чорногород на Дністровському лимані, Дашів (нині Очаків, 30-ті роки XV ст.), св. Івана й митницю поблизу о. Тамані в пониззі Дніпра та ін. Зміцнювалися фортеці й в глибинних районах України. Здобуті землі Вітовт заселяв не тільки руським людом, а й насильно чи добровільно виведеними з місць проживання татарами, а також кабардинцями, черкесами та іншими вихідцями з Кавказу. Пле-мінник Вітовта Сигізмунд Корибутович з 5-тисячним загоном руських бояр мужньо воював на боці гуситів. Литовські війська зруйнували Рязанське й Тверське князівства, безпосередньо загро-жували Московському князівству.

Разом з тим Городельська унія фактично позбавила руську аристократію сподівань на здобуття державної незалежності мирними методами. Тривало її відсторонення від вищих адмі-ністративних посад та основних джерел збагачення.

На перше місце в управлінській системі висуваються знатні бояри. Зростала кількість середнього боярства за рахунок кня-зівських дружинників та їхніх нащадків, а також багатих міщан і навіть селян. У цьому випадку вони звільнялися від різнома-нітних повинностей і зобов’язувалися відбувати військову службу. За це їм надавали різні за розмірами земельні ділянки, які мали назву земель-служб. Кожен з таких бояр мав виступати «оружно й кінно» на війну за першим покликом властей, інакше в нього відбиралися земельні наділи. Власник невеликої за розміром землі-служби відправлявся у похід тільки «персоною власною» без помічників, зате на бойовому коні й в лицарському обла-дунку. Хто мав більше восьми земель-служб, той виставляв вісім

112

озброєних вершників, які називалися почтом. Бояри справляли прикордонну службу, охороняли порубіжні землі від нападни-ків — невеликих татарських загонів, брали участь в обороні місцевих замків тощо. Великі бояри щодалі більше усували князів від управлінського керма. До привілейованого стану напо-легливо рвалися також міщани, що тільки посилювало невдо-волення знаті.

Ініціатором нового виступу проти Вітовта стали князь Дашко Острозький і Олександр Ніс. У 1418 р. вони зі своїми людьми напали на Кременецьку вежу й звільнили з ув’язнення Сви-дригайла. Повсталі оволоділи кількома замками на Волині, у тому числі й Луцьком. Але маса подільських і волинських князів та бояр не підтримала повсталих, і при наближенні литовських військ Свидригайло відійшов під захист угорського короля. Сигізмунд помирив Свидригайла з його братами й домігся для нього чернігівських земель. Кілька років сидів непокірний князь на далекій Чернігівщині, очікуючи свого часу. З ним чекала руська й православна литовська знать.

3. Смерть Вітовта в 1430 р. пробудила у православних сил литовського і руського населення сподівання на зміни до кра-щого. Вони пов’язувалися насамперед з обранням нового князя литовського. Всупереч положенням Городельської унії литовські та руські феодали обрали без згоди польського короля великим князем литовським Свидригайла (1430–1432). Новий князь одразу взяв курс на державну незалежність Литви, а з нею й руських земель в її складі. Його апарат перестав підкорятися розпоря-дженням польського короля, почалася заміна польських гарні-зонів литовськими. На ці заходи литовської адміністрації та ви-могу Свидригайла повернути Литві захоплене поляками Поділля Польща відповіла воєнними діями. В листопаді 1430 р. її війська захопили кілька подільських замків. У відповідь прихильники Свидригайла з місцевої знаті оволоділи Збаражем, Кремінцем та іншими містами. Виступи подільської й волинської людності проти польських властей набирали дедалі ширшого розмаху.

113

Для їх придушення Ягайло влітку 1431 р. повів на руські землі сильне польсько-шляхетське військо. Ламаючи опір місцевих жителів, військо просувалося в глиб Волині. Захист українських земель очолили князь Федір Несвізький, Богдан Рогатинський та інші феодали. Міщани Луцька під проводом мужнього воє-води Юрші відстояли замок і шкодили полякам в його околи-цях. Староста Іван Преслужич перетворив Олеський замок на неприступний форпост визвольних сил на Волині. Тут розбилась наступальна міць польського війська. Повстанці мали успіх і в Галичині. Головною запорукою успіху визвольних змагань на руських землях влітку 1431 р. стала єдність дій патріотично настроєних кіл руського й литовського суспільств. Перед ними відкривалась реальна перспектива здобуття незалежності для двох держав.

Однак орієнтація Свидригайла переважно на руську знать викликала занепокоєння й протест литовських феодалів. Не бажаючи миритися з реальною перспективою втрати руських земель, литовські князі й бояри організували змову, скинули Свидригайла і проголосили великим князем литовським Сигіз-мунда Кейстутовича (1432–1440). Сигізмунд відновив унію між Литвою та Польщею 1401 р., повернув Польщі Західне Поділля й прикордонні міста Олеськ, Ратне, Лопатин та ін. Литва виз-нала зверхність Польщі. Руські землі ж відділились і від Польщі, і від Литви і пішли самостійним шляхом розвитку. Цей період в історії дістав назву «Велике княжіння Руське».

До Східного Поділля, Волині, Київщини й Сіверщини при-єдналися Смоленщина, Вітебщина й Полоцька земля. Почалася розбудова держави. На місцях виганялися ставленики польсь-кого короля і прибічники великого князя литовського, владу щодалі повніше перебирала до рук руська аристократія. Кра-ківський біскуп з цього приводу писав кардиналу, що Сви-дригайло в усьому слухається «руських схизматів» і роздав їм найважливіші замки й уряди. Значні успіхи мала руська знать на Поділлі та Волині, де на чолі визвольних сил став брацлавсь-

114

кий намісник несвізький і луцький — Ніс. Свидригайло спільно з німецькими рицарями почав воєнні дії проти Литви. «Велике княжіння Руське» поступово брало верх над метрополією.

Щоб позбавити Свидригайла підтримки національної знаті, Ягайло в 1432 р. видав привілей, яким зрівнював у майнових і особистих правах тих «руських» бояр, що перейшли на бік Сигізмунда, з литовськими боярами-католиками. Іншим при-вілеєм луцькі феодали зрівнювалися в правах з польською шляхтою. Якщо ці привілеї якоюсь мірою влаштовували русь-ких бояр, то князів аж ніяк, і вони продовжували боротьбу до переможного кінця. 6 травня 1434 р. Сигізмунд оприлюднив новий документ, який значно розширював права й привілеї литовських і руських феодалів. Привілеї 1432 р. поширювалися й на князів. Великий князь зобов’язувався нікого з феодалів не карати без суду, тобто впроваджував елементи правової дер-жави. Після привілею 6 травня 1434 р. руські феодали почали переходити на бік Сигізмунда спочатку поодинці, а потім і гру-пами. Такі переходи активізували жорстокі розправи Свидри-гайла з не-задоволеними, а також його намагання укласти цер-ковну унію й союз з німецькими рицарями.

Ослаблення патріотичних сил незабаром далося взнаки. У вересні 1435 р. під Вількомиром відбулась вирішальна битва між руськими військами в союзі з рицарями Лівонського ордену князя Свидригайла та польсько-литовськими військами Сигіз-мунда. Руські загони очолював герой гуситських воєн, близький до Яна Жижки князь Сигізмунд Корибутович. У жорстокій січі руське воїнство та його союзники зазнали нищівної поразки. Тільки князів у ній загинуло 13, у тому числі й їхній проводир, 42 потрапило в полон, а сам Свидригайло із загоном «в 30 муж» втік. Незабаром після цього від князівства Руського відколовся Смоленськ, наступного року Полоцьк і Вітебськ. Ослаблені руські землі залишилися віч-на-віч з двома могутніми, вороже настро-єними державами. Свидригайло відмовився від подальшої бо-ротьби, зрікся титула великого князя «Великого княжіння Русь-

115

кого» й від’їхав на Волинь. Його приклад наслідувала більшість брацлавських, київських і сіверських можновладців.

Патріотично настроєна меншість руських князів не посту-пилася національною ідеєю й продовжила боротьбу за неза-лежність України. Волинські князі Іван і Олександр Чарторий-ські організували змову руських патріотів і в 1440 р. вбили Сигізмунда. Одразу ж на білоруських, російських і українських землях спалахнули повстання проти Литви. Вони набрали такого загрозливого характеру, що новообраний великий князь литов-ський Казимир IV (1440–1492) мусив визнати відновлення Київ-ського й Волинського князівств. Київським князем став син усу-нутого Вітовтом київського князя Володимира Ольгердовича Олелько (Олександр, 1440–1455), волинським — Свидригайло (1440–1452). Десятирічна визвольна боротьба руських князів і бояр завершилася перемогою. Руські землі в черговий раз відновили свою національну автономну державність.

В існуванні удільного князівства чітко визначилися проти-лежні тенденції. Перша — прагнення руських князів здобути повну державну незалежність. Друга — намагання литовських правителів ліквідувати руське автономне утворення. Все залежало від сили й єдності як руської громади, так і польсько-литовської унії, яка поступово почала відроджуватися. Після загибелі поль-ського короля Владислава III у битві з турками, польська шляхта в 1445 р. обрала своїм королем литовського князя Казимира IV. Незатухаюча боротьба руських князів змусила короля в 1447 р. видати новий привілей, який поширював шляхетські вольності й привілеї на шляхту усіх земель Великого князівства Литовсь-кого. Волинь і Східне Поділля закріплювалися за Литвою. Влада Великого князівства Литовського над українськими землями посилилась.

Утворилася коаліція литовських магнатів на чолі з Казими-ром IV, яка виступала за негайну ліквідацію автономії руських князівств. Скориставшись із смерті Свидригайла, великий князь литовський зайняв волинські міста гарнізонами й в 1452 р. лік-

116

відував Волинське князівство. Краєм став управляти литовсь-кий намісник. Князі й бояри Звягеля, частини Мозирщини та Брацлавщини відмовилися підкоритися владі намісника і пе-рейшли під протекцію київського князя. Те ж саме зробила руська знать й інших порубіжних з Київським князівством волинських і подільських земель. Київське князівство знову перетворювалося на консолідуючий центр руського народу. Князь Олелько Володимирович продовжував батьків курс на зближення з місцевим боярством і найповніше задоволення його інтересів. Він широко закріплював за боярами вотчини, вивів їх з-під юрисдикції великокнязівських чиновників, дав низку привілеїв київським міщанам. Його син Семен Олелько-вич (Олександрович, 1455–1470) активно підтримував опози-ційне польському королеві магнатське угруповання й вважався реальним претендентом на великокнязівський стіл. У своїх діях київський князь використав автономістські праг-нення південно-західних улусів Золотої Орди й створення в 1449 р. незалежного дружнього Кримського ханства. Влада київського князя поши-рилась на південні й південно-західні руські землі. В 50-х роках XV ст. Київське князівство займало величезну територію від гирла Дністра й на Північну Київщину. Південний його кордон простягався північніше Очакова до гирла Дніпра, дніпровської фортеці Тамань і далі річками Овеча Вода, Самара, Тиха Сосна й до Сіверського Дінця.

Визрівав тісний союз Кримського ханства й руських земель, що було явно небажаним як для Литви, так і для Польщі. Київ-ське князівство перетворювалося на загальноруську державу з тенденцією до самостійності. Литва й Польща з цим не могли миритися. Тому після смерті Семена Олельковича в 1470 р. литовські правителі відмовилися задовольнити прохання киян визнати князем брата померлого Михайла й прислали до Києва воєводу Мартина Гаштовта. Це означало повну ліквідацію Київ-ського князівства й зведення його до стану звичайної литовської провінції, з чим не збиралась миритися київська знать, яка двічі

117

не пускала Гаштовта в Київ, і тільки на третій раз воєвода в 1471 р. силою захопив місто. Ліквідацію Київського князівства руська громадськість розцінила як приниження національної гідності, відсторонення від влади місцевої знаті й ще довго бідкалася за тими часами, коли Литва через свою бідність платила Києву данину березовими віниками.

4. Встановлення іноземного панування супроводжувалося зміною адміністративно-управлінської системи. Правда, на перших порах власті мусила зважати на давньоруські адміні-стративні традиції. В Галичині влада навіть дозволила тимча-сово карбувати власну монету. Однак у 1414 р. монетний двір у Львові був закритий. Ліквідовувалися й інші елементи наці-онального адміністративного устрою. Замість колишнього Га-лицько-Волинського князівства в 1434 р. утворено Руське воє-водство із центром у Львові в складі п’яти земель (округ) — Львівської, Перемишльської, Галицької, Сяноцької та Холмсь-кої. Землі, в свою чергу, поділялися на повіти, які в основному збігалися з межами колишніх удільних князівств і волостей.

З проникненням Польщі вглиб руських земель воєводсь-кий устрій поширюється на нові руські землі. Протягом 1434–1447 рр. остаточно утворилося Подільське воєводство з цен-тром у Кам’янці. Спочатку воно складалося із семи, а з 1565 р. з трьох повітів — Кам’янецького, Летичівського й Червоного-родського. Воєводство займало частину західної території сучасної Вінницької, південну частину Хмельницької та Тернопільської областей. У 1462 р. уряд створив Белзьке воєводство із центром у Белзі, до якого входили Бузький, Белзький, Городельський та інші повіти. Після Люблінської унії 1569 р. з’явилося Волинське воєводство із центром у Луцьку. В різний час воно займало ме-жиріччя Стирі та її правої притоки Слопівки, північні частини сучасних Тернопільської, Хмельницької, південно-західну частину Житомирської, а також території Волинської (без її північно-західних і північних районів) та Рівненської (без північно-схід-них і північних районів) областей. Приблизно в цей самий час

118

на Східному Поділлі виникло Брацлавське воєводство з цен-тром у Брацлаві. Воно розташо-вувалося на території сучасних Вінницької й частини Хмельницької областей. Після ліквідації удільного устрою створено Київське воєводство, куди увійшли Київський, Житомирський, Овруцький, Черкаський, Канівсь-кий та інші повіти. Тільки на Чернігово-Сіверщині ще залиша-лися старі адміністративно-територіальні одиниці.

Із запровадженням нової адміністративно-територіальної системи змінювався й управлінський апарат. Воєводства очо-лювали воєводи й старости, які зосереджували в своїх руках всю повноту влади. За своїм статусом вони небагато чим посту-палися удільним князям. Нижчу ланку управлінського апарату становили хорунжі, городничі, мостівничі та підстарости. Хо-рунжі командували збірним військом своїх повітів, яке разом з корогвами магнатів виступало на війну. Городничі відповідали за будівництво й ремонт замків, а мостівничі — мостів. Підста-рости були найближчими помічниками воєвод і старост у судо-вих справах.

Господарство й населення. У XIV ст. на підвладних Польщі руських землях почала складатися фільваркова система госпо-дарювання, яка базувалася на експлуатації залежної робочої сили. Її існування передбачало неминучий розвиток панщини. В 20-х роках XIV ст. селянин Сяноцької землі мав відробити на пана 14 днів протягом року. З Галичини панщина почала поширюватися й на інші руські землі. Жадоба до збагачення не знала меж і була властива як польським, так і литовським панам. До панщинних робіт притягалися челядь, данники, тяглі люди. Вони й становили категорію залежних селян. Якщо на початку XV ст. селяни великокнязівських чи королівських маєтностей могли вільно переходити з місця на місце, давши господарю відступне натурою чи грошима, то з розвитком фільваркового господарства вони поступово втрачають це право. В 1435 р. галицька шляхта прийняла ухвалу, за якою селянин міг піти від пана тільки на Різдво, попередньо заплативши копу грошей,

119

велику міру пшениці, дві колоди вівса тощо. Привілей 1447 р. прив’язував селянина ще не до наділів, а до феодальних воло-дінь, тим самим залишаючи хлібороба напіввільною людиною.

Більшість селян вважалися особисто вільними людьми, хоч у податному відношенні підпорядковувалися державі. Волосні старости розподіляли податки на сільські общини, а ті, в свою чергу, на окремі дворища. Вільні селяни Волині та Київщини в першій половині XV ст. давали з одного лану по одному–двоє відер меду, по колоді (бл. 310 л) вівса або жита та 20–30 грошів. У другій половині XV ст. вони мусили платити з лану вже по 20–50 грошів, давати більшу кількість натуральних податей. В одних регіонах переважала грошова, а в інших — натуральна рента.

На погіршення матеріального становища люди відповідали по-різному. Вони писали скарги польському королю й литовсь-кому князю на дії панів, просили від них захисту й допомоги. У більшості випадків скарги залишалися без відповіді. Більш ефективною формою боротьби селянства за свої права були втечі. Незважаючи на різні заборони й перешкоди, частина селян відходила в міста або на південь Брацлавщини, Київщини, Ліво-бережної України та в Карпати. В окремих випадках селяни вда-валися до збройного опору.

Одним з перших антифеодальних виступів цього періоду було повстання селян Ужанського комітату (повіту) на Закар-патті в 1320–1321 рр. під проводом Петруні. Одночасно воно мало й визвольний характер, оскільки спрямовувалося в основ-ному проти угорських феодалів. Значні виступи селян проти панства відбувалися в Галичині в 1349–1352 рр. під час польсько-угорської інтервенції, а також у 1376–1378 рр. проти пану-вання угорських панів. Найбільш відоме в XV ст. селянське повстання на Покутті під проводом Мухи. В ньому взяли участь жителі Галичини, Північної Буковини та Молдавії. В 1490–1492 рр. пов-станці оволоділи Снятином, деякими іншими містами, багатьма селами й загрожували Галичу. Однак встояти перед регуляр-

120

ним військом мирні трударі не могли, зазнали кількох поразок у відкритих боях і були розігнані, а частина з них відійшли в гори та в Молдавію.

Найпомітнішим явищем міського життя XIV ст. стало на-дання містам магдебурзького права. За ним міста виводились з-під юрисдикції князівських чи королівських намісників і діста-вали право на самоврядування. На чолі міста ставав призна-чений урядом війт, який очолював магістрат. В окремих випад-ках він міг складатися з двох колегій — лави (суд у криміналь-них справах) і ради (управлінський орган і суд у цивільних спра-вах). Частина натуральних податків замінялася справлянням грошей з ремесел і торгівлі. Магдебурзьке право дістали Львів (1356), Кам’янець (1374), Луцьк (1432), Житомир (1444) та інші міста. В окремих випадках його отримували й приватно-влас-ницькі міста. Магдебурзьке право сприяло розвитку промисло-вості та торгівлі.

Основу міського населення складало руське. Але з другої половини XIV ст. збільшується чисельність іноземних коло-ністів. Причому в містах осідали переважно багаті бюргери, витісняючи на задній план національне бюргерство. Особливо це відчувалося у Львові, Володимирі та інших галицько-волин-ських містах. Поряд з ними існували колонії поляків, вірменів, татар, євреїв, сарацинів.

Поступово позбавляючись сільських рис, міста дедалі більше перетворювалися в центри ремесла й торгівлі. У них працювали кравці, кушніри, шевці, чоботарі, ковалі, зброярі та інші майстри. Продукція призначалася не безпосередньому замовникові, а на внутрішній та зовнішній ринки. Професій-ний поділ уже був досить значним. У Львові, наприклад, напри-кінці XIV — на початку XV ст. налічувалося не менше 36 ремісни-чих спеціальностей. Для захисту власних інтересів і встановлення монополії на виробництво товарів десь у XIV ст. створюються цехи. Найдавніші відомості про них у Львові та Перемишлі

121

датуються 80-ми роками XIV ст. Кількість цехів зростала й вони поступово з’являлися в інших містах. Поряд з ремеслами розвивалися також промисли й торгівля.

Як і в інших країнах в зазначений період, внутрішня і зов-нішня торгівля зазнавала великих утисків. Польща і Литва в цей час вкривалися великою кількістю внутрішніх і прикордонних митниць. Королі польські і великі князі литовські стягували мито з кожного товару. Те ж робили і окремі феодали під час переїзду купців через їхні володіння. Часто держава віддавала мито на відкуп. У такому разі відкупники не знали меж здир-ствам. Крім того, окремі міста, корпорації (купецькі, ремісничі) й феодали мали спеціальні торговельні привілеї. Все це переш-коджало вільному розвиткові торгівлі, послаблювало зв’язки як між окремими руськими землями, так і між сусідніми державами.

122

Лекція 5 УКРАЇНА ПІД ВЛАДОЮ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ

ПЛАН

1. Останні спроби аристократії відновити Українську державу. 2. Люблінська унія 1569 р. та її наслідки. 3. Україна й Крим: проблеми взаємовідносин. 4. Соціальні та економічні зміни. 1. Україна втратила державність, але прагнення народу до

державного самовизначення не зникло. Форми боротьби зали-шились ті ж самі, однак орієнтація на зовнішні сили змінилася. Переконавшись у нездатності Литви задовольнити волелюбні прагнення українців і власні претензії, феодальна верхівка почала дедалі частіше звертати погляд на православну Московщину. На кінець XVI ст. Московське князівство завершило об'єднання навколишніх земель і перетворилося на Російську централізо-вану державу з тенденцією до всебічного територіального роз-ширення. Розглядаючи білоруські та українські землі як вотчину предків московського князя, Іван III заявив литовському князю Казимиру: «Наші міста, і волості, і землі, і води король за собою тримає». Тим самим на всю Європу була продемонстрована експансіоністська політика російського уряду. Територіальні претензії московських правителів проявилися й в привласненні титулу князів «усієї Русі». В експансіоністській Московщині ча-стина української знаті сподівалася знайти захисток від наступу литовських властей, зміцнити свої позиції й відновити Укра-їнську державу.

123

На усунення від влади українські феодали відповіли орга-нізацією змови. Брат останнього київського князя Михайло Олелькович мав намір скинути Казимира з престолу й оволо-діти великокнязівським столом. У разі невдачі змовники перед-бачали «відсісти» від Литви й приєднати до Московського князівства «руські» землі вздовж р. Березини. Але задум не здійснився. В 1481 р. змову було викрито, керівників — Михайла Олельковича та Івана Гольшанського — схоплено й страчено в Києві, а Федір Бєльський втік до Москви, де був з пошаною прийнятий московським князем, його приклад наслідували й інші аристократи.

Дії українських князів загострили й без того напружені відносини між Литвою і Російською державою. Після смерті Казимира у 1492 р. і обрання одного його сина Олександра великим князем литовським, а іншого — Яна Ольбрехта поль-ським королем, російські війська почали наступати на при-кордонні смоленські й чернігово-сіверські землі. Такий же похід вони зробили й в 1493–1494 рр. У ході воєнних дій на бік мос-ковського князя перейшли нащадки давніх чернігово-сіверсь-ких князів Новосельських, Одоєвських, Воротинськнх, Білевсь-ких та ін. За мирним трактом 1494 р. Литва мусила визнати їхні землі складовою частиною московського князівства. Литовський князь одружився з дочкою Івана III Оленою. Однак стосунки між тестем і зятем не налагодилися. Московський князь і надалі претендував на інші «руські» землі, мотивуючи свої дії необхід-ністю захисту українців і білорусів від релігійних переслідувань і насаджування католицизму серед православних. У 1500 р. до Москви відійшли нащадки московсь-ких втікачів у Литву князі Семен Можайський, Василь Шемя-чич та інші, яким належали великі міста Чернігів, Стародуб, Новгород-Сіверський та багато волостей. Вся Чернігово-Сіверщина опинилася під владою московського князя. Територіальні придбання Московщина закрі-пила військовою силою, завдавши серйозної поразки литовсь-ким військам під Дорогобужем. За умовами перемир’я 1503 р.

124

Литва визнавала за Росією всю Чернігово-Сіверщину з 19 містами й всіма волостями. Росія майже вийшла до Дніпра й давнього Києва, однак цим не задовольнилася і в 1507 р. почала війну проти Великого князівства Литовського за нові руські землі.

З початком воєнних дій активізувався визвольний рух укра-їнської знаті, його очолив князь Михайло Глинський. Походячи з аристократичної родини українізованих татарських ханів, він здобув ґрунтовну освіту в університетах Західної Європи, слу-жив при дворах правителів кількох держав, воював у Голландії, Італії, Іспанії. На початку XVI ст. повернувся в Литву й швидко став одним з найвпливовіших людей при дворі князя Олександра. Використовуючи становище, Глинський значно розширив свої маєтки, добився для одного брата місця київського воєводи, для іншого намісника Берестейщини. Новому литовському князю Снгізмунду І Старому (1506–1548) стало відомо про наміри Глинського відновити незалежне Київське князівство. Глинсь-кого було усунуто з посади маршалка, відібрано значну частину земельних володінь і заподіяно великих матеріальних збитків його родичам.

Глинський у 1508 р. від'їхав до своїх турівських володінь, встановив зв'язки з московським князем та кримським ханом і домовився з ними про спільну боротьбу проти Литви. Щоб підняти народ на повстання, прибічники князя поширювали чутки про неминуче покатоличення всіх православних і фізичне знищення непокірних. Навесні Глинський розправився зі своїм особистим ворогом троцьким воєводою Яном Заберезинським, заволодів кількома населеними пунктами, у тому числі містами Турів і Мозир. Успішно діяли його війська у Копильському та Слуцькому повітах. Глинський мав намір через одруження з вдовою князя Семена Михайловича Анастасією законно претен-дувати на Київ, яким до того володіли князі Слуцькі. На укра-їнських землях активно діяв Василь Глинський, котрий закликав київських бояр підтримати брата в намаганнях відібрати велике князівство з рук Литви й відновити Київську державу. Чимало

125

місцевої знаті підтримало князя, присягнуло йому на вірність. Фактично вся Київщина стала на бік Глинського. Складніше проходило повстання в інших місцевостях. Діючи на Житомир-щині, невеликі повстанські загони так і не змогли оволодіти ні Житомиром, ні Овручем, зайнятими урядовими гарнізонами. Акція Глинського не знайшла підтримки й на Волині. Укра-їнські князі й бояри вже адаптувалися в системі Великого кня-зівства Литовського, завоювали певні позиції й не збиралися ними ризикувати заради ідеї незалежної Київської держави на чолі з Глинським. Найкрупніші з них самі претендували на благодатні київські землі й не хотіли ні з ким ділитися ними.

Глинський не одержав належної допомоги іззовні: Кримсь-кий хан обмежився обіцянками, а московський князь прислав Глинському нечисленний загін воїнів, який взяв участь у воєн-них діях повстанців на території Білої Русі. У квітні 1508 р. польсько-литовські війська почали наступати на зайняті пов-станцями райони. Під їхнім тиском Глинський мусив зняти облогу Менська й відступити до Борисова, Друцька й далі за Дніпро під захист російських військ. У липні 1508 р. повстання української знаті на чолі з Глинським було придушено. Так закінчилася остання спроба української аристократії силою за-воювати Україні державну незалежність, а собі місце в її уряді. Надалі вона обстоювала вже лише власні інтереси в складі Литви й Польщі.

До слідства у справі повстання власті притягнули таких відомих у Великому князівстві осіб, як новгородоцький воєвода Ольбрехт Гаштовт, великокнязівський конюший Мартин Хреб-тович, маршалок Олександр Ходкевич та ін. Це свідчить про те, що ідеї Глинського про утворення «Київської держави» поді-ляла й частина знаті з найближчого оточення князя. Сам Глинсь-кий з деякими найближчими прихильниками від'їхав до Москви, де був радо прийнятий князем Василем Івановичем і брав активну участь у політичному житті Московського князівства, двічі потрапляв до в’язниці й в 1534 р. там помер.

126

2. У другій половині 50-х років XVI ст. відносини між Вели-ким князівством Литовським і Російською державою значно загострилися і в 1558 р. переросли в Лівонську війну. Невдачі литовської армії в Прибалтиці й Білорусії та пожвавлення визвольних настроїв руського населення поставили Литву на межу воєнної катастрофи й державного існування. З іншого боку, польська шляхта настійливо добивалася інкорпорації Литви, не припиняючи при цьому свого проникнення на українські землі. З допомогою підкупів офіційних посадових осіб, шлюбів, успадкувань маєтків і офіційних наділів польська шляхта й магнати розширювали земельні володіння й займали щодалі більше посад на Підляшші, Волині й Поділлі. Відбу-валося неконтрольоване владою проникнення польського панства в глиб України. Неминуче мало постати питання про офіційне затвердження шляхетських надбань. Всі скарги місцевих магна-тів на порушення привілею Казимира 1447 р., яким заборо-нялося роздавати землі в Литовському князівстві іноземцям, залишалися без відповіді. Щодо приєднання українських земель та інкорпорації Литви до Польщі українська знать займала неоднозначну позицію. Дрібна й середня шляхта підтримувала цю ідею, сподіваючись таким чином обмежити диктатуру маг-натів і зрівнятися в правах з польською шляхтою, а магнати — ні, побоюючись втратити свої статки й вплив на вирішення дер-жавних справ. Литовські магнати виступали проти інкорпорації Литви, але були зацікавлені в унії з Польщею для боротьби проти Російської держави й зміцнення власного становища в незалежній Литві.

У січні 1659 р. в Любліні почав роботу польсько-литовський сейм, який мав вирішити питання про унію двох держав. Великі литовські та руські магнати вирішили зірвати сейм, роз'їхалися по своїх латифундіях і почали ратувати за підготовку до воєн-них дій проти Польщі. Тим часом, спираючись на підтримку польської й волинської шляхти, польський король Сигізмунд II Август у березні 1569 р. видав універсал про приєднання Під-

127

ляшшя й Волині до Польського коро-лівства. Місцева шляхта зрівнювалася у правах з польською. Посольство литовських і руських магнатів, поспіхом відправлене на сейм, лише несмі-ливо просило про скасування рішення короля й скликання нового сейму. У відповідь польський король і сейм оголосили посполите рушення й нахвалялися відібрати маєтки у тих панів, які не присягнуть на вірність короні польській. Прибулі на сейм брацлавські магнати на чолі з князем Романом Сан-гушком склали таку присягу. А потім разом з волинськими магнатами почали домагатися приєднання й Київщини, де багато з них мали великі володіння. 5 червня їхні наполягання були задоволені. Спеціальним актом було проголошено приєд-нання Київщини до польського королівства. Більшість українсь-ких земель опинилася під владою Польщі.

Після втрати України литовські магнати мусили розпроща-тися із сподіваннями на державну незалежність. І липня 1569 р. посли Великого князівства Литовського підписали акт про унію між Литвою і Польщею. За умовами унії обидві держави об’єднувалися в єдину Річ Посполиту. Передбачалося, що її очолюватимуть виборний король, спільний сейм і сенат, а дого-вори з іноземними державами укладатимуться від імені Речі Посполитої. Пани обох держав діставали право на володіння маєтками на всій території Речі Посполитої. Митні кордони ліквідовувалися, запроваджувалася єдина монетна система. За Литвою зберігалася лише обмежена автономія у вигляді влас-ного права й суду, адміністрації, війська, фінансового скарбу й державної мови.

Об'єднання в одній державі військового й економічного потен-ціалу Польщі, України та Литви поставило Річ Посполиту в один ряд з наймогутнішими країнами Європи, й вона почала здобувати перемогу за перемогою в Лівонській війні з Росією. Однак за умовами перемир’я з нею 1582 р. Україна нічого не одержувала: її чернігово-сіверські території продовжували зали-шатися у складі Росії. Однак поступово зростає невдоволення

128

широких кіл населення кріпосницькою та централізаторською політикою російського царизму. Йшло до загального пов-стання. Його початок прискорили й ініціювали правлячі кола Речі Посполитої, підтримавши в 1604 р. претензії Лжедмитрія І на царський престол. Почався «смутний час в історії Росії, в якому не останню роль відіграло чернігово-сіверське населення. Розпалена на Чернігово-Сіверщині «смута» звела на російський престол Лжедмитрія І, потрясла Росію селянською війною під проводом Івана Болотникова й поставила її на межу самостій-ного існування при спробі Лжедмитрія II стати російським царем. Активна участь українського населення в подіях «смутного часу» змусила російський уряд відступитися від чернігово-сівер-ських земель. За умовами Деулінського перемир’я 1618 р. Чер-нігово-Сіверщина відійшла до Речі Посполитої й так приєдна-лася до материнського ядра. У відриві від українських земель перебували Північна Буковина й Закарпаття. Північна Буковина під назвою Шипинської землі тривалий час зберігала автоно-мію в складі Молдавського князівства, яке вважалося васалом Польщі. У 1514 р. ці землі захопила султанська Туреччина, за-провадивши на них жорстокий окупаційний режим. Українське Закарпаття опинилося під владою Угорщини, а з 1526 р.— султанської Туреччини й австрійських Габсбургів. Зміна влади суттєво не позначилася на традиціййому курсі мадяризації й покатоличення українського населення.

3. Відсіч турецько-татарським вторгненням після втрати державної незалежності кардинально змінилися відносини України з південним сусідом. Якщо київські князі підтримували з кримськими ханами добросусідські відносини, то литовський князь Казимир встановив союз з непримиренним ворогом Кримсь-кого ханства — Золотою Ордою й тим самим підставив під удар найближчі до Криму українські землі. До того ж у боротьбі проти генуезців кримський хан Менглі-Гірей дедалі більше потрапляв у залежність до свого союзника турецького султана. Саме тоді експансія Туреччини на північ тільки-но набирала

129

сили. Завоювавши Константинополь (1453), поставивши в залеж-ність Молдавію й Валахію, Туреччина в 1475 р. перетворила Кримське ханство на свого васала й авангард експансії на землі східних слов’ян. Та й Московське князівство підштовхувало Кримське ханство до нападів на свого політичного супротив-ника — Велике князівство Литовське.

Основу татарського війська становили прості скотарі та землероби, для яких обов'язковою була повинність брати участь у воєнних походах. Вони самотужки опановували військову справу, вміли чудово їздити верхи, стріляти з луків і добре пере-носили холод і спрагу. Їхні коні були привчені знаходити собі корм не лише влітку, а й взимку під снігом. Відправляючись у похід, кожен татарин вів у поводі ще двох-трьох коней і, пересідаючи з одного на іншого, за день міг подолати п'яти-шестиденну норму європейського вершника. Протягом століть виробилася й своєрідна тактика нападів на противника. На певному етапі походу татарська орда розділялася на кілька загонів, ті, в свою чергу, знову ділилися й так невеликими силами несподівано з’являлися перед селами, хуторами, містеч-ками. Брали їх, грабували, нищили й так само несподівано, як з'явилися, зникали. Згодом в умовному місці збиралися разом і відходили до Криму. У походах брала участь різна кількість вершників. 80-тисячним військом командував сам хан, 60-тисяч-ним — калга-султан, 40-тисячним — нуреддін-султан, 10-тисяч-ним — туман-баша, однотисячним — мінк-баша, сотнею — юз-баша, десятком — он-баша. Татарські загони були сильні своєю чисельністю, мобільністю, рухливістю й раптовістю дій.

Передусім впали під ударами татар і турків українські міста-фортеці Північного Причорномор’я — Дашів, Хаджи-бей, Тягиня та ін. Південні кордони України посунулися на північ. Перший великий напад на центральні українські землі татари вчинили 1479 р. Орда Менглі-Гірея з Чорного лісу несподіваним наско-ком спустошила Брацлавщину та інші регіони Поділля й благо-получно відійшли до Криму. В 1482 р. на прохання московського князя хан захопив Київ, спалив замок і міські будівлі, взяв велику

130

військову здобич. У полон потрапили не тільки тисячі простих киян, а й сам київський воєвода Іван Ходкевнч. На знак пере-моги хан відправив московському князеві частину здобичі. Потім татари спустошили Житомирщину та інші землі й, обтяжені трофеями та тисячами полонених, не поспішаючи, відійшли на південь. Зупинити їх було нікому. Дрібні, розпорошені загони місцевої шляхти не могли нічого вдіяти проти в сто разів пере-важаючих сил ворога.

Першу успішну відсіч татарським вторгненням дали дер-жавні війська влітку 1489 р. Об’єднавшися із загонами подільсь-ких феодалів, військо сина польського короля Казимира Ольбрехта перехопило татарський загін під Куперштином (нині с. Копе-стирин на Вінниччині) й повністю знищило його. В битві заги-нуло 15 тис. татар. Така доля спіткала й другий 10-тисячний татарський підрозділ. Але цим справа не закінчилася. Взимку того самого року королівські корогви й надвірні загони во-линських та подільських панів розгромили третю експедицію татарських ханів чисельністю 9 тис. чоловік. 1489 р. став роком трауру в Кримському ханстві.

Проте це був тимчасовий успіх об’єднаних сил польського й українського воїнств. Після закінчення трирічного перемир'я між Туреччиною і Польщею навесні 1497 р. 60-тисячне турецьке військо стало під Білгородом. Під його прикриттям татарські загони вдерлися на Київщину й взяли великий ясир в Олевській і Мозирській волостях. У травні татари знову пограбували Київ-щину. Правда, частину полону в них відбили слуцький і острозь-кий князі. Наступного року те ж сталося з іншими українсь-кими та польськими землями. У травні 1498 р. загони татар і турків, руйнуючи на своєму шляху села й містечка, пронеслися Поділлям, Галичиною і спустошили польські землі аж до Вісли. Взявши 100-тисячний ясир у Польщі та Україні, вкривши землю тисячами трупів, нападники відійшли. В липні татари безпе-решкодно пограбували те ж саме Поділля, а також Волинь і Чернігівщину. Турки й татари почували себе переможцями в стані переможених.

131

На створення в липні 1498 р. антитурецької коаліції у складі Польщі, Литви, Угорщини й Волощини турецький султан і кримський хан відповіли ударом небувалої сили. Восени 1498 р. 70-тисячна турецька армія повністю сплюндрувала українські галицькі землі. І тільки тривалі хурделиці та морози зупинили подальше просування нападників на північ. 40 тис. турків і вся захоплена ними худоба померзли на дорогах і в полях. Зате влітку 1499 р. татарські війська стерли з лиця землі не тільки села й невеликі містечка, а й такі міста, як Володимир, Берестя, Белз, Красин, Люблін та ін. У вересні того ж року нечуваних руйнувань зазнали Київщина, Чернігівщина та білоруські уділи Великого князівства Литовського. Виявившись безсилим зупи-нити татарську агресію, великий князь литовський вирішив відкупитися від Кримського ханства. Він дозволив хану збирати по три гроші з чоловіка на волинських, подільських і київських землях. Кримський хан став вважати ці регіони напіввласними володіннями. Такі поступки тільки підігріли апетити нападни-ків, і на початку XVI ст. загони кримчан неодноразово досягали Слуцька, Несвіжа, загрожували столиці князівства Вільно, руй-нували Ярослав, Белз та інші польські міста. Дещо послабилася агресія Кримського ханства після рішення польського сейму в Петрикові 1511 р. про введення на Поділля 5-тисячного най-маного війська й сплату ханові щорічних «упоминків» у розмірі 15 тис. золотих. Наймане військо й загони українських магнатів М. Каненецького, К. Острозького, О. Чарторийського та інших завдали поразок татарським загонам під Вишневцем тощо.

Це змусило кримського хана підписати з урядами Польщі й Литви мир, за яким обидві держави мали платити Кримському ханству щорічні «упоминки». Однак чи то «упоминки» надхо-дили до ханської казни нерегулярно, чи з інших причин, але кримський хан навесні 1514 р. знову відновив напади як на українські, так і на власне польські та литовські землі. Окремі перемоги над татарами мужніх воєначальників Я. Творовського з Бучача у Теребовлі в 1515 р., С. Лянцкоронського, М. Каме-

132

нецького на Поділлі та Вишневецького під Вишневцем у 1516 р., В. Шемячича з Київщини на р. Сулі в 1517 р., К. Острозького на Волині та О. Дашкевича під Черкасами в 1518 р. були тільки яскравими спалахами героїки й військової вправності українців і поляків на фоні приреченості України. Без добре організованої системи оборонних споруд і регулярної армії Україна не могла впоратись з татарами. Ні Литва, ні Польща не могли дати їй ні того, ні іншого. Вони тільки зв’язували підспудні могутні сили українського народу.

Весь тягар оборони краю ліг на плечі українського люду. Україна поступово перетворювалася на військовий табір. Зем-лероб і ремісник одночасно ставали воїнами. Поряд з мирними знаряддями праці завжди напоготові стояла в зброя. Серед пишних ланів зводилися невеликі фортеці, навколо яких гурту-валися мирні трударі. Кожний магнат мусив тримати в себе надвірні війська для захисту себе й своїх селян від нападників. І це дало свої результати. У 1527 р. військові загони І. та О. Виш-невецьких, О. Дашкевича, К. Острозького, А. Немирича, Ю. Рад-зівілла, Ф. Сангушкевича та Ю. Семеновича наздогнали між Каневом і Черкасами переобтяжене здобиччю 25-тисячне татарське військо, що поверталося з Польщі. Із запеклої битви українські воїни вийшли переможцями, визволивши з полону 40 тис. чоло-вік. У 1532 р. черкаський староста О. Дашкевич відстояв Чер-каський замок від татар. У 40–50-х роках жителям Волині, Поділля, Київщини й Чернігівщини неодноразово доводилося братися за зброю, щоб захиститися від ворогів. Напади Кримського ханства на Україну не припинялися і в першій половині XVII ст. Тільки в 1616 р. його війська знищили 200 подільських сіл і міст, а кожен татарин привів з собою до Криму по сім і більше невільників. Відкуповуючися від татар грошима й українським людом, Річ Посполита так і не наважилася вступити у вирі-шальне протиборство із султанською Туреччиною, наймогутні-шою державою середньовіччя. За таких тяжких умов і розвива-лася Україна.

133

4. Після ліквідації удільного устрою в українському суспіль-стві відбувалися значні зміни. Почате в XIV ст. формування шляхетського стану тривало в XV і завершилося у XVI ст. Щоб очистити шляхетство від випадкових людей, великокнязівська влада в 1522 р. прийняла спеціальну ухвалу про «вивід шля-хетства». За нею до шляхетського стану належали нащадки тих осіб, що стали боярами за правління князів Вітовта, Сигізмунда й Казимира. Наступним кроком у цій справі став «попис земський» 1528 р. В ході його проведення списки шляхти після затвердження сеймом перетворилися на основний документ належності до шляхетського стану. Перший Литовський статут 1529 р. перетворив імунітетні грамоти шляхтичів (мали щораз підтверджуватися новими князями) в стабільні правові норми. Він закріплював усі попередні, а також нові права, якими шляхта фактично користувалася. Проведені в 40–50-х роках XVI ст. люстрації (ревізії) замків і староств в Україні уточнили склад шляхти та її слуг. «Устава на волоки» 1557 р. відносила до шляхти лише «бояр стародавніх», а решту повертала до станів селянства й міщанства. Нарешті, грамота великого князя литовсь-кого 1563 р. затверджувала в межах всієї країни зрівняння православної шляхти з католицькою. Консолідація правлячої верхівки в шляхетський стан відбилася і в назвах окремих груп населення. На середину XVI ст. майже зникає термін «бояри», а вживання терміна «зем’янин» значно звужується. Водночас істотно поширилася назва «шляхтич».

Головним обов’язком шляхти була військова служба за власний кошт і сплата невеликого грошового збору. Натомість їй надавалися широкі політичні та економічні права й привілеї, які різко відділяли шляхту від решти населення. Поступово шляхта завоювала собі право свободи, недоторканості особи й окремого суду. Фактично з цього й почалася побудова правової держави. Шляхтич входив до шляхетських корпорацій, так званого лицарського кола, що вирішувало різні питання життя повіту, міг обирати й бути обраним до складу повітових орга-нів управління, а також послів на загальнодержавний (польний)

134

сейм, його життя цінувалося дорожче за будь-кого. Винному в образі шляхтича дією міщанину чи селянину просто відрубу-вали руку. Шляхта дістала право вільно розпоряджатися своїми землями, мала великі привілеї в торгівлі. Виробився своєрідний кодекс шляхетської честі. Слово шляхтича вважалося таким правдивим і твердим, що у суді прирівнювалося до незапереч-ного доказу. І горе було тому, хто його порушував. Якщо шлях-тич починав займатися ремеслом чи крамарювати або був замі-шаний у крадіжці, його позбавляли «честі» й «привілею шля-хетського». Те ж саме загрожувало й шляхтянкам, які виходили заміж за простолюдинів. Великі неприємності чекали на шлях-тича, котрий втік з поля бою. Виняткові політичні й особисті права виробили у шляхти високе почуття власної гідності й разом з тим зневажливе ставлення до нижчих за себе. Стосовно селян, міщан чи купців з вуст шляхти дедалі частіше зривалися зневажливі слова «хлоп» і «хам».

При всьому цьому шляхетство було далеко неоднорідним за своїм матеріальним становищем. Умовно його можна поді-лити на три основні соціальні групи — дрібна шляхта, середня й магнати.

Приблизно таке ж співвідношення шляхти було й в інших місцевостях. Якщо дрібні шляхтичі мали у власності від одного до п'ятдесяти селянських дворів, то магнати — значно більше. На початку 40-х років XVII ст. гетьману Станіславу Конєцполь-ському в різних воєводствах належало 18,5 тис. селянських дворів, Галині Калиновській — 2,8 тис., Томашу Замойському — 3,9 тис., Яремі Вишневецькому — понад 7 тис. Українські магнати не тільки багатіли, а й поступово окатоличувалися та ополячува-лися. Найдовше трималася родина найкрупніших українських князів Острозьких, її найвпливовіший представник Костянтин Іванович у різний час обіймав посади литовського гетьмана, воєводи троцького, старости луцького, брацяавського, вінниць-кого та ін. До самої смерті в 1530 р. він захищав православну церкву від наступу католицизму, організовував захист українсь-ких земель системою міст і замків, водив свої війська на татар.

135

Його син Костянтин наполегливо відстоював православ’я, нама-гався спрямувати виступи народних мас проти польського шляхетства і католицького духовенства, йому належить заслуга у заснуванні перших антиуніатських гуртків, а також у відкритті шкіл і друкарні в Острозі. Тільки останній з Острозьких Януш Костянтинович відступився від батьківської віри й на початку XVII ст. покатоличився.

Досить впливовим станом українського суспільства було духо-венство. Його становище протягом XVI — першої половини XVII ст. змінювалося залежно від ставлення правлячих кіл до українського питання. Православне духовенство у складі Вели-кого князівства Литовського підтримувалося великокнязівською владою й справляло значний вплив на консолідацію українсь-кого народу навколо православної церкви. Після Брестської цер-ковної унії 1596 р. панівною ідеологічною силою стало като-лицьке й уніатське духовенство, яке відіграло далеко неодно-значну роль у житті українського суспільства. З одного боку, воно здійснювало денаціоналізацію українського народу, наса-джуючи католицизм, з іншого — зробило помітний внесок у національну культуру України, збагативши її кращими досяг-неннями європейської науки та суспільно-політичної думки. Духовенство кожної конфесії мало свою матеріальну базу у виг-ляді феодальних маєтностей. Але перерозподіл матеріальних благ ва користь католиків і уніатів, що активізувався на початку XVII ст., до краю загострив конфесійну обстановку в Україні.

Абсолютну більшість українського народу становило селян-ство. У XV—XVI ст. в його середовищі відбувалися кардинальні зміни. Насамперед, ліквідовувалися залишки напіврабського становища дворової челяді, князів і бояр, раби, «челядь дво-рова», «челядь невольна» та інші дворові холопи мешкали у дворах панів, працювали під наглядом панських слуг, фактично безправні й беззахисні. Власник мав право продавати, дарувати, закладати й карати їх. Єдине, чого феодал не міг зробити з холопом, так це безкарно вбити. Дістати свободу холоп міг або втечею, або тоді, коли в голодну пору поміщик, щоб не году-

136

вати зайвого рота, виганяв його з двору. Той, хто не вмирав з голоду, не замерзав на морозі або уникав пазурів звірів, ставав вільною людиною. Праця позбавлених найпростіших знарядь людей, ставала невигідною для феодалів, і вони почали посту-пово дозволяти, а то й допомагати їм заводити майно, рема-нент, халупи, сім’ї. Спочатку все це залежало від підприємли-вості та доброї волі пана. Тільки третій Литовський статут 1588 р, у масштабах всієї країни узаконив наділення холопів землею й перетворення їх на розряд залежних селян. Матеріальне стано-вище й соціальний статус колишніх напіврабів поліпшилися.

По-іншому складалася доля вільних селян-общинників. Вони жили окремими господарствами — димами. Кілька таких «димів» родичів або сторонніх людей утворювали дворища, а ті, в свою чергу, — волосну общину, їй належало верховенство у розпоря-дженні угіддями общинної території. Вільні общинники мали право на успадковані або наділені общиною землі. В общині існувала кругова порука при виплаті данини й відбутті загаль-них повинностей, що робило общинників зацікавленими в успіш-ному веденні господарства й збереженні сталої кількості димів. Поряд з волосними общинами існували й інші общинні об’єд-нання. На Волині — це сотні й десятки навколо центрів волос-тей, міст і містечок, а на Київщині — неділі, що складалися з кількох сіл.

Волосні общини поступово розпадалися на сільські на чолі з виборними старостами, отаманами, війтами, тівунами. Але дедалі частіше феодали на власний розсуд самі призначали сільську адміністрацію, ставлячи її таким чином у подвійне підпорядкування. Община жила за звичаєвими нормами, що складалися віками і широко використовувались у судовій прак-тиці. Майже в незмінному вигляді вони перекочували в Литовські статути й стали основою їхніх правових норм. На початку XVI ст. общинні суди дістали назву копннх (від копи — сход сільської громади). Правосуддя вершили на спільному засіданні голови дворогосподарств. До їхніх послуг вдавалися не тільки селяни, а й міщани, бояри, зем’яни й князі.

137

Особисто вільні й економічно незалежні селяни-общинники називалися данниками. Велика кількість «пустошей» (вільних земель) дозволяла умілому й працьовитому хліборобу розши-рити ріллю й успішно господарювати. Коли ж він через якісь причини не міг вносити у сплату податків свій пай чи відбувати повинності, то община виганяла його зі свого складу. При цьому звільнений наділ передавався іншому общиннику. Вину-ватцеві залишалося право переселитися в іншу місцину й там з дозволу сільського сходу та волосного старости завести нове господарство. Переселенець на кілька років звільнявся від подат-ків і повинностей, що давало йому змогу стати на ноги. Після закінчення пільгових років селянин мусив брати участь у сплаті общиною державі данини натурою чи грошима. Внаслідок роздачі феодалам сіл кількість «данних» селян скорочувалася, погіршувалося й їхнє становище. За своїм соціальним статусом від них відрізнялися тяглі селяни. Вони були приписані до королівських чи великокнязівських фільварків і виконували на їхню користь «тяглу» повинність. Вона зводилася до оранки землі, засіву зерна й збирання врожаю на панських ланах, а також ремонту доріг, мостів, насипання гребель та інших робіт, яких чимало є у сільському житті. Великі князі литовські й польські королі захоплювали самі й передавали «тяглих» селян у підданство іншим землевласникам. Внаслідок цього їхня чисельність зменшувалася і в другій половині XVI ст. вони прак-тично зникли.

В напівзалежному становищі перебували так звані «похожі селяни». Вони вже втратили землі, але ще користувалися особис-тою свободою. Щоб звести кінці з кінцями, похожі селяни йшли в кабалу до пана, беручи в борг зерно, гроші, реманент, і так втрачали особисту свободу. Таким самим шляхом потрапляли у панську залежність «підсусідки», «городники», «загородники», «коморники» тощо.

Феодальна залежність селянства поступово переростала на залежність кріпосну. Вона проявлялася в дедалі більшому обме-

138

женні особистої свободи хлібороба й прикріпленні його до землі. Ці процеси почались ще в першій половині XV ст., насамперед у Галичині, захопленій Польщею. Радомський сейм 1505 р. позбавив галицького селянина права залишати свого пана без його згоди. І таких селян ставало чимдалі більше. Аналогічні процеси, правда, дещо повільніше відбувалися й на українських землях у складі Литовської держави.

Важливим кроком у закріпаченні селян став «Судебник» 1468 р., за яким посилювалось покарання підданих за непослух, а суд над ними міг вершити сам власник. На початку XVI ст. селянинові було заборонено скаржитися на своїх можновлад-ців. Закони першого Литовського статуту 1529 р. не дозволяли залежному селянину («кметю») при відході до іншого хазяїна забирати із собою майно, худобу, реманент тощо. І це прив’язу-вало підданого до свого пана більше від усяких інших урядових заходів. Третій Литовський статут 1588 р. завершив юридичне оформлення кріпацтва в Україні. До 10 років перебування під владою феодала «похожий» селянин взагалі не мав права відходу. Через 10 років воно було обставлене такими умовами, що робило його фактично неможливим. Щоб дістати відповід-ний дозвіл, підданий мав відробити стільки років панщини, скільки користувався панською землею, заплатити 10 кіп гро-шей відхідного (вартість трьох волів або п’яти корів), повернути борги, засіяти землю й залишити своє господарство у справ-ному стані. Строк розшукування втікача збільшувався з 10 до 20 років. Однак, незважаючи на всі намагання властей, значна частина селянства України, особливо придніпровських та ліво-бережних земель, продовжувала зберігати особисту свободу й в першій половині XVII ст.

Населення українських міст поділялося на різні соціальні групи. Його верхівку становила міська аристократія — патри-ціат, який складався з найбільших багатіїв. Нечисленний, але впливовий патриціат фактично зосереджував у своїх руках всю владу. Другу групу міщанства за заможністю й впливом на

139

вирішення міських справ становило бюргерство — цехові май-стри й торгівці середньої заможності. Внизу ієрархічної драбини перебував міський плебс — прості ремісники, дрібні торгівці та селяни. На їхні плечі й лягав основний тягар податкового гніту. Міщани залежних міст платили натуральні податки, працю-вали на панських ланах, ремонтували дороги, чистили стави, будували греблі тощо. Крім того, міщани сплачували церковну десятину й мусили виставляти певну кількість озброєних воїнів. Становище міського населення ускладнювалося й погіршува-лося у випадках передачі міст в оренду і введенні військ на постій.

На економічний розвиток України XV — першої половини XVII ст. визначальний вплив справила зміна економічної ситу-ації в Європі. На XVI ст. виробничі можливості країн Централь-ної та Південної Європи були суттєво підірвані. Зникли великі масиви лісів, сільське господарство житниці Європи Іспанії занепало. Одночасно з відкриттям Америки й морського шляху в Індію небувало зростав попит на сільськогосподарську та промислову продукцію. Втягуючися в торгівлю із Західною Європою, шляхта проявляла щодалі більшу зацікавленість у багатих українських землях. Найбільші можливості для роз-витку товарного господарства мали магнати. Щоб поширити фільваркову систему й збільшити продуктивність панських господарств, у 1557 р. була проведена аграрна реформа, відома під назвою «Устава на волоки». Спеціально призначені ревізори переміряли землі й поділяли їх на так звані волоки, ділянки землі розміром 16—21 га. Під фільварок відводилися кращі землі й в одному місці. Селянам виділялися три смуги на різних полях; передбачалося ведення пільної системи господарювання. Володільник волоки мав відробити два дні на тиждень у філь-варку, платити щорічно грошовий чинш у розмірі 12 грошів, давати данину продуктами не менш як на 18 грошів. За селя-нами залишалися також «мостова», «візницька», «сторожова» та інші повинності.

За своїми соціально-економічними наслідками «Устава на волоки» мала двоїсте значення. Вона остаточно ліквідовувала

140

залишки прав власності вільних селян на землю і перетворю-вала їх на володільників панських наділів. Запровадження пан-щини зв'язувало ініціативу та підприємливість працівника, вело до занепаду селянського господарства. В той же час вико-ристання праці залежного селянина, забезпеченого тягловою силою й сільськогосподарським реманентом, супроводжувалося піднесенням фільваркового господарства. Помірна панщина й фільварок перетворили Україну в другій половині XVI ст. на годувальницю всієї Європи. Якщо спочатку фільварки існували переважно в Галичині, Волині та Поділлі, то після Люблінської унії поширилися на Подніпров'я. Лани заколосилися хлібами, поля наповнилися кіньми, волами, коровами, стави й озера — рибою, а ліси — стукотом сокир і голосами людей. У небі час від часу з'являлися клуби диму від спалюваних на поташ і дьоготь дерев. Залежно від розміру фільварків окремі шляхтичі в різні роки збирали від трьох до 50 тис. пудів зерна. В 1615 р. лише з Костянтинівського й Степанського ключів спадкоємців Острозьких надійшло 300 тис. пудів пшениці, жита, ячменю, вівса, гречки, проса й гороху. Успіхи в зерновому землеробстві сприяли розвитку тваринництва. Магнату Ружинському лише в с. Вчорайшому на Київщині в 1609 р. належало щонайменше 100 дійних корів, 60 ялівок, 40 волів, 300 овець, 250 свиней, 500 вуликів. Приблизно таку саму структуру мало тваринниц-тво й інших магнатів та шляхти.

Складову частину панського господарства становили про-мисли. Досить активно велося видобування поташу в магнатсь-ких і шляхетських лісах Волині, Житомирщини, Київщини та Чернігівщини. Протягом другої половина XVI — першої поло-вини XVII ст. у різний час діяло 140 поташних буд, які істотно знищили лісові масиви. Магнати й шляхта засновували чимало рудень, особливо в поліських районах Волині, Житомирщини, Київщини та Чернігівщини. Ручна праця при виготовленні заліза почала витіснятися водяним колесом. У першій половині XVII ст. на Правобережному Подніпров’ї та Лівобережжі активізувалося виробництво селітри. На Прикарпатті досить вигідним, а відпо-

141

відно й поширеним стає добування солі, яке провадилося більш як на 358 соляних варницях. Майже в кожному панському господарстві на берегах річок чи потоків стояли водяні млини на одне, а то й на одинадцять водяних коліс. Тут мололося зерно, виготовлялися крупи, валялось сукно тощо.

Найважливішою рисою промислів XVI — першої половини XVII ст. стало зародження в середині них мануфактурного спо-собу виробництва — попередника великої машинної індустрії. Як і західноєвропейські, українські мануфактури характеризу-валися об’єднанням робітників для виробництва товарів, пану-ванням ручної праці, її розподілом на окремі виробничі про-цеси. Робоча сила могла бути як залежною, так і вільнонай-маною. Почалося вкладання торгового капіталу у виробництво, внаслідок чого активізувалося первісне нагромадження. Все це разом узяте знаменувало перші кроки генезису капіталізму на українських землях.

Поряд з промислами в сільській місцевості розвивалося й ремісництво. Дедалі більше сільських майстрів займалися переважно ремеслом, не поєднуючи його з веденням сільського господарства. Окремі села (Дубечне на Волині, Високе на Пере-мишльщині та ін.) перетворювалися на спеціалізовані реміс-ничі центри по виготовленню тих чи інших товарів.

Однак основна маса ремісничої продукції вироблялася у мі-стах. До кінця XV ст. вони розвивалися повільно. Всього на той час налічувалося не більше 35 міських поселень, більшість з яких виникла ще в давньоруський період. У XVI — першій половині XVII ст. з’явилися Брусилів (1574), Чигирин (1589), Кременчук (1590), Крилів (1616) та десятки інших міст. Тільки в одному Волинському воєводстві їхня кількість зросла з 68 до 114. Найбільше міст і містечок стояло в Київському та Брац-лавському воєводствах, однією з причин чого була гостра необ-хідність захисту регіонів системою міських укріплень. Найбіль-шими містами стали Львів (15—18 тис. жителів), Київ (15 тис.), Меджибіж (12 тис.), Біла Церква (10,7 тис.). В більшості ж міст

142

і містечок проживало по 2–3 тис. чол. За своїм юридичним статусом вони поділялися на королівські, приватновласницькі та церковні. Але дедалі більше міст виборювали самовряду-вання на основі магдебурзького права й ставали незалежними від феодалів. Окремі квартали або угіддя королівських міст спеціальним указом короля передавалися під юрисдикцію влас-ників і в цьому випадку називалися юридиками. Ремісники, купці та селяни «юридик» не підлягали компетенції міського самоврядування й сплачували податки та виконували різні по-винності на користь їхніх власників.

Найбільшого поширення в містах набули ремісничі спеці-альності пекарів, м'ясників, різьбярів, пивоварів, медоварів, тка-чів, кравців, чинбарів, ковалів, кушнірів тощо. Для утвердження монополії на виготовлення тих чи інших товарів, захисту кор-поративних інтересів, регламентування виробництва й збуту продукції дедалі більше ремісників об'єднувалися в цехи. Напри-кінці XV — на початку XVI ст. вони з'явилися в містах Волині та Київщини, а пізніше й на Лівобережжі. У Львові, Луцьку та Києві діяло по 15–30 цехів у кожному. З розвитком промислів і ремесла збільшувалася й кількість товарної продукції.

Фільваркове господарство на кріпосній праці й елементи мануфактурного виробництва прискорили економічний розви-ток України. Частина одержаної продукції йшла як на внутріш-ній, так і на зовнішній ринок. Магнати й шляхта вивозили свої товари переважно до Західної Європи, де вони коштували значно дорожче. Крім власної продукції, шляхта торгувала також това-рами своїх підданих, скупленими в них за безцінь. Головну статтю українського експорту в Західну Європу становив хліб. Його кількість увесь час зростала. В середині XVI ст. вона стано-вила 17, у другій половині — 78, а в першій половині XVII ст.— до 84 тис. лаштів (лашт — приблизно 2 т). Влітку шляхами до Гданська брели нескінченні стада волів і коней. Протягом червня–липня 1534 р. тільки через Городок пройшло 4 тис. волів з най-ближчих українських земель. Найбільшими експортерами укра-

143

їнського скоту стали магнати. Лише Олександр Конецпольсь-кий у 1644 р. відправив до Ярославля 500 волів з Корсуньщини, а Суходольський в 1646 р. — 220 голів з Житомирщини. До Європи вивозилося багато дубових колод і клепок, а також поташу, дьогтю, смоли тощо. В окремі роки експортувалось до 2 тис. лаштів кожного із цих товарів. Про загальне захоплення шляхти торгівлею на шкоду лицарству з жалем писав один з польських публіцистів того періоду: «Тепер у нас нема вояків..., зате є корчмарі, гендлярі й посередники... Найбільшим подви-гом у нас вважається знати дорогу, якою женуть биків з маєтку до Гданська, бо всі заможніші торгують...».

Найбільші вигоди від торгівлі природними багатствами Укра-їни мали польські магнати й шляхта. Хижацька експлуатація природних надр виснажувала землі й робила їх малопродук-тивними. Ліси значною мірою були вже винищені в Галичині та Волині, і шляхта добиралася до лісових масивів Лівобережної України. Одержувані кошти йшли переважно на розкішне життя панства, частково вкладались в економіку Литви й Польщі, а Україна дедалі більше перетворювалася на сировинний при-даток європейських країн. За рахунок українського народу зміц-нювалися і нонаціональні феодали, а національні поступово відсувалися від основних джерел збагачення.

Таким чином, протягом ХV — першої половини ХVІ ст. на українських землях, які перебували під владою Польщі та Вели-кого князівства Литовського, відбулися значні соціально-еконо-мічні й політичні зрушення. Набирав сили процес зміни та ускладнення соціально-класової структури суспільства, консолі-дації двох основних класів (станів) феодального суспільства: селянства і шляхетства. Піднесення шляхетства супроваджувалося посиленням кріпацтва та запровадження кріпосного права.

144

Лекція 6 УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО

У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХVІ — ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХVІІ ст.

ПЛАН 1. Початки українського козацтва і вихід його на полі-

тичну арену. 2. Запорозька Січ як одна з форм української державності. 3. Військові походи українського козацтва проти турків

і татар. 4. Козацько-селянські повстання. 1. Одну з найвідоміших сторінок в історії України вписало

козацтво. До середини ХУІ ст. козаками в Україні називали людей, які займалися уходними промислами (мисливством, рибаль-ством) на південному порубіжжі та боротьбою з татарами. При цьому вони залишалися в межах своєї станової незалежності і не звільнялися від пов’язаних з нею обов’язків перед властями та окремими магнатами. Крім того, у Великому князівстві Литовсь-кому, до складу якого входили українські землі, назва «козак» стосувалася нижчого прошарку татар, осаджених (поселених) Вітовтом у своїй державі наприкінці ХІV ст. Вони належали до окремих підрозділі, які діяли у складі литовського війська під керівництвом своїх отаманів і в нагороду за цю службу одержу-вали невеликі земельні наділи. Одинична згадка про надання землі татарам поблизу Овруча наприкінці ХV ст. жалуваною грамотою Казимира Ягеллона наштовхнула одного з дослідни-ків цього періоду в історії Литовської держави — М. Любавсь-

145

кого — на думку, що певна їх частина могла бути осаджена й на Київщині. До речі, про аналогічні явища за князювання Геди-міна йдеться в люстрації Канівського замку 1552 р. Однак на сьогодні немає свідчень якогось відношення татар до генези українського козацтва. Водночас цілком вірогідно, що діяльність литовських князів могла сприяти трансформації назви козак в Україну.

Термін «козак» на письмі вперше згадано в «Таємній історії монголів» під 1240 р. і означав людину самітню, не зв’язану ні з домівкою, ні з сім’єю. У словнику половецької мови це слово під 1303 р. трактувалося як «страж», «конвоїр». У збірці коротких житій святих під 1308 р. розповідалося про вбивство козаками якогось Альмачі. Тобто в термін «козак» вкладався різний зміст. Така вже доля слів і понять. Як і люди, вони з’являються на світі, живуть і відмирають. З’явившися в тюркській мові, слово «козак» поступово набуло в українського народу значення особисто віль-ної, мужньої й хороброї людини, незалежної від офіційних властей, захисника України й оборонця православної віри.

В актових документах до середини ХУІ ст. збереглися лише фрагментарні згадки про козацтво. Однак і наявні відомості дають підставу для конкретних висновків щодо джерел його формування. Уже в 1492 р. кримський хан Менглі-Гірей пові-домляв великого князя литовського Олександра про напад загону козаків з Києва та Черкас на турецьку галеру, який відбувся під Тягинею. У цьому поході, безумовно, могли брати участь вихідці й з інших міст і містечок України. Проте не слід забувати, що хан добре володів інформацією про становище на прикордонні з Литовсько-Руською державою, оскільки сам неодноразово здій-снював грабіжницькі набіги на її територію. До того ж Менглі-Гірей був зацікавлений у суворому покаранні литовськими властями конкретних винуватців козацької експедиції, щоб запобігти її повторенню.

Досить важливим джерелом формування козацтва були військовослужбовці. З метою оборони краю від татарських

146

набігів при місцевій владі створювалися спеціальні загони військових. Такі ж загони мали в своїх маєтках і магнати. Заці-кавлені у козацьких промислах старости південних повітів нерідко й самі брали в них участь. Сере найвідоміших — Предслав Лянцкоронський, Остафій Дашкович, Бернарт Претвич. У дже-релах ХVІІ–ХVІІІ ст. їх називали організаторами козацтва, пер-шими гетьманами. Насправді ж старости всіляко приховували факти спільних дій з козаками, оскільки це призводило до ускладнення державних відносин з Кримським ханством і тому загрожувало монаршою немилістю.

Внаслідок соціального гніту в Україні наприкінці ХVІ ст. викликало покозачення значної частини селян та міщан. Поо-динці і цілими сім’ями люди втікали з панських маєтків і оселилися на південних та південно-східних окраїнах. Вони оголошували себе козаками, намагаючись повністю уникнути залежності від феодалів і через займанщину розпочати вільне гоподарювання. Інші вступали до січового товариства. Водночас простежується й інше джерело зростання цього стану. Так, на думку дослідника В. О. Щербак, переважна більшість старшини була вихідцями з шляхти, про що свідчить козацький реєстр 1581 р. До речі, у цьому документі чітко простежується націо-нальний склад тих, хто перебував на державній службі. Крім українців, це поляки, татари, білоруси, росіяни, молдавани. Більшість козаків не мали постійного місця проживання і хо-дили в степ на промисли або служили у заможних міщан.

В документах даного часу чисельність козаків не назива-ється. Згадуються вони серед служебників Щурової «роти» і в складі загону київського воєводи Д. Путятича. З часом їх зростання стало помітним для властей. У 1524 р. є відомості, що литовський князь погодився взяти на державну службу дві тисячі козаків і розташувати залогами проти татар. Козацьке населення зосереджувалося в основному на півдні Київщини і Східного Поділля, а з другої половини ХVІ ст. значна кількість козаків осідає нижче дніпровських порогів на островах та на

147

обох берегах Славутича. Процес їх концентрації супроводжу-вався зростанням тимчасових укріплених «городців» для захисту від татар і зберігання та первинної обробки продукції промислів.

Отже, суспільні процеси значною мірою впливали на дже-рела формування українського козацтва. Спочатку козакували переважно вихідці з міст і містечок, що пов’язувалося з розвит-ком уходництва та боротьбою проти татарської агресії. Соціально-економічні й політичні зміни другої половини XVI ст. зумовили перехід у козацтво значної частини колишніх бояр та слуг. Польська експансія в Україну створювала сприятливі умови для поповнення його лав представниками шляхти, як польського, так і українського походження. Водночас посилення соціального й національного гноблення викликало покозачення широких верств селянства та міщанства.

Таким чином, поява козацтва мала під собою два основних взаємопов’язаних чинники: природне прагнення людей до осо-бистої, політичної, господарської і духовної свободи та необхід-ність захисту південноукраїнських земель від татар.

2. Для захисту від ворожих нападів козаки будували «городці», робили засіки або «січі» з повалених дерев. Таких укріплень було чимало, але кожне з них не могло витримати натиску знач-них сил противника. Перша велика січ з кам’яним замком з'яви-лася на о. Хортиця між 1552–1556 рр.; її спорудили козаки з ініціативи Дмитра Вишневецького. Сам Вишневецький, хоча й походив з великокнязівського роду Гедиміновичів, мав великі маєтності на території сучасної Тернопільщини й обіймав високу адміністративну посаду, відзначався великою любов’ю до Укра-їни. Він захищав Волинь і Поділля від татарських набігів, брав участь у багатьох сутичках і битвах з нападниками. Ставши наприкінці 40-х років XVI ст. канівським і черкаським старостою, Вишневецький без допомоги польсько-литовського уряду збуду-вав на о. Хортиці замок, який став не тільки фортифікаційною твердинею, а й відкрив нову, козацьку сторінку в історії України. Є й інші точки зору щодо місця побудови першої січі. Поста-

148

вивши на Хортицькій Січі гарнізон, Вишневецький перетворив її на плацдарм для подальшого відвоювання південних українсь-ких земель. Але на заваді цьому стало небажання польсько-литовського уряду починати широкомас-штабну війну з Крим-ським ханством, за спиною якого стояла могутня Порта. Це зму-сило українського князя почати переговори з російським царем Іваном Грозним щодо спільних дій проти Криму. Переговори були успішними, і в 1556 р. українські козаки Вишневецького й російські ратники намісника чернігівського Ржевського зробили похід у пониззя Дніпра. Вони з татарських фортець на Дніпрі, а також Очакова визволили чимало бранців. Під час другого походу того самого року козаки здобули фортецю Аслам-Кермен, знищили гарнізон і вивезли на Хортицю всю артилерію. Майже одночасно по Криму завдали удару донські козаки і п’ятигорські черкеси, з якими Вишневецький узгодив свої дії. Спробу Кримського хана Девлет-Гірея захопити Хортицю восени 1556 р. козаки успішно відбили.

Але встояти проти повторного наступу на острів восени 1557 р. татар, турків і волохів козаки не змогли й тому мусили залишити Хортицю. Небажання польського короля Сигізмунда-Августа надати козакам допомогу у боротьбі з татарами і настійні вимоги турецького султана видати Вишневецького змусили того в листопаді 1557 р. перейти на службу до Івана Грозного. Перебуваючи при дворі російського царя, український князь не припиняв боротьби за визволення українських земель. Він ско-ординував її з черкесами й донськими козаками, зробив успішні походи на Перекоп (1558), під Азов (1559), а також невдалу спробу оволодіти спільно з народами Північного Кавказу Кримом (1560). Намагання російського царя порозумітися з кримським ханом, щоб розв’язати собі руки на Заході, йшло врозріз із планами Вишневецького, і в 1560 р. він повертається з Північ-ного Кавказу на Дніпро. Оселившися на о. Монастирському, Вишневецький знову організовує походи козаків на татарські улуси. Він набув на Запоріжжі такої сили, що в 1562 р. втру-тився в боротьбу за молдавський престол. Але союзники-волохи

149

підступно полонили князя й видали його султанові. Вишне-вецького відправили до Царгорода й там стратили. Про його смерть народ складав легенди й думи, уособлюючи його з каз-ковим героєм Байдою. Так закінчив своє життя «найвели-чніший ворог Блискучої Порти», як назвали Вишневецького самі турки.

З діяльністю Вишневецького Запорізька Січ виходить на

міжнародну арену й перетворюється на лідера боротьби схід-ного слов’янства проти Кримського ханства й султанської Туреччини. Причому в очах сучасників вона постає як своєрідне державне утворення, без якого європейські країни вже не могли обходитися в міждержавних відносинах. Зовнішньополітичні зв’язки Запорізької Січі цього періоду мають переважно війсь-ковий характер, зумовлений потребами часу. Козацтво хоч і жило на підвідомчій Польщі території, але досить часто про-водило самостійну зовнішню політику.

150

Спроби польського уряду навести між запорожцями лад на зразок регулярного війська наштовхувались на рішучий опір. Козаки відмовлялися визнавати владу центральних властей, а замість призначуваних старших обирали власних отаманів.

Створення реєстрового козацького війська. Щоб приборкати непокірну запорізьку вольницю, польський уряд вдався до ви-пробуваного віками принципу — розділяй і володарюй. Саме для цього він задумав перетягти на свій бік частину козаків і протиставити їх решті як офіційне вояцтво. При цьому пере-слідувалася й мета посилити власні військові сили на українсько-татарському порубіжжі. Ще в 1524 р. король Сигізмунд І дору-чив київському наміснику Сеньку Полозовичу й чорнобильсь-кому державцю Криштофу Кмитичу створити в Середньому Подніпров’ї наймане з місцевих жителів військо чисельністю до 2 тис. чол. Вони мали служити переважно на перевезеннях і охороняти литовські володіння. Але з різних причин це розпо-рядження короля не було виконано. І тільки в 1572 р. король Сигізмунд-Август видав універсал про формування найманого загону з 300 чол., які мали перебувати на державному утри-манні. Зараховані на службу козаки вписувалися до реєстру (списку), звідки й дістали назву р е є с т р о в и х. Так було покладено початок реєстровому козацькому війську. Відтоді польський уряд визнавав козаками лише тих чоловіків, які були внесені до реєстру. А переважна більшість людей, що вважала себе козаками, потрапила у становище невизнаної маси й тим самим була поставлена поза законом. Старшим реєстру король призначив шляхтича Яна Бадовського, одночасно надавши йому й вищу судову владу. Правда, загін проіснував недовго й неза-баром розпався.

Але невдачі в Лівонській війні й загрозлива обстановка на Подніпров’ї знову змусили уряд повернутися до ідеї віднов-лення реєстрового козацького війська. У 1578 р. король Стефан Баторій взяв на державну службу 600 козаків і надав їм певні права і привілеї. Реєстровці звільнялися від різних податків

151

і поборів, одержували землю на правах рангового володіння, військово-адміністративну незалежність від місцевої влади, судо-вий імунітет. Військо Запорізьке реєстрове розташовувалося на території вище Січі, від Чигирина до Трахтемирова включно. Реєстровці дістали військові клейноди — корогву (прапор), бунчук, печатку, інші атрибути влади, а також кілька гармат, труби, литаври тощо. Військо Запорізьке реєстрове було зобо-в’язане тримати на Січі постійну залогу, чисельність якої чітко не визначалася. Поза тим рєстрове військо опинилося у скрут-ному становищі. З одного боку, воно мусило коритися уряду й виконувати його накази, з іншого, — складаючися з місцевих жителів, не могло стояти осторонь тих проблем, які стосувалися як невизнаного властями козацтва, так і всього українського народу. Таке двоїсте становище позначилося на всій подальшій долі реєстрових козаків.

Зазнаючи утисків від державців, реєстровці мали утриму-вати в покорі запорожців і широкі селянські маси. З цією метою уряд у 1590 р. збільшив реєстр до тисячі чоловік і розпорядився збудувати в урочищі Кременчук фортецю для недопущення зв’язку Запоріжжя з іншими українськими землями. В ній планувалося розташувати залогу, утримання якої покладалося на навколишніх селян. Начальником реєстру було призначено снятинського старосту Миколу Язловецького, комісаром при ньому — старосту теребовлянського Якова Петровича, а безпо-середнім командиром залишався Іван Оришевський. Щоб зару-читися підтримкою козацької старшини, король того ж року подарував їй містечка Бориспіль, Володарку й Ракитне. Подіб-ними заходами й поступками уряд Речі Посполитої прагнув утримати реєстровців на своєму боці й використати у власних військових і політичних цілях.

Однією з них були війни з Російською державою. Українське козацтво ставилося до них досить неоднозначно. Українців і росіян здавна зв’язували близькість походження, єдина віра й потреба захисту від Кримського ханства й Туреччини. Але

152

після монголо-татарської навали сусідні народності пішли різ-ними шляхами розвитку. З допомогою Великого князівства Ли-товського Україна швидше, ніж північно-східний сусід визволи-лася від золотоординського гніту, але заплатила за це втратою власної державності. Поки Україна знемагала в кровопролитній боротьбі з татарами й спробах відновити національну державу, Московське князівство перетворилося в XVI ст. на сильну цен-тралізовану державу з чіткою тенденцією до територіального розширення. Але її експансія на захід наштовхнулася на силь-ний опір Литви й Польщі, які не бажали поступатися укра-їнськими землями. В ставленні козацтва до Росії органічно поєднувалися прагнення до об’єднання сил для визволення й захисту України від зовнішньої агресії та участь у війнах Литви й Польщі проти Росії.

Союзницькі відносини козаків з Росією за часів гетьману-вання Вишневецького пізніше переросли у ворожі. Він викори-стовував козацькі підрозділи у воєнних діях проти Росії. В 1579 р. він послав на Стародубщнну козацькі загони отаманів Матвія Самоватого і Миколи Козака. Наступного року реєстровці Івана Оришевського зруйнували декілька сіверських міст. Одночасно під Полоцьком у війську польського короля Стефана Баторія воювали козаки на чолі з Борисом Жабою, Гаврилом Бірулею та іншими ватажками. А загін М. Черкаського перейшов на бік російської армії й прославився в обороні Пскова від поляків. Воювали реєстровці й запорожці проти Росії і в наступні роки.

Зовсім інші відносини склалися в запорожців з донськими козаками. Бойове побратимство дніпровського й донського козацтва стало нерозривним після того, як у 1570 р. 5 тис. запорожців перебралися на Дон і заснували майбутню столицю Війська Донського міста Черкеськ. Відтоді у своїх великих похо-дах проти Кримського ханства й Туреччини вони діяли спільно.

Державний устрій козацтва. Запорізьке козацтво виробило власну суспільну організацію, яка найповніше відповідала наці-ональному характерові українців і потребам часу. Вона мала

153

форму демократичної республіки з найширшою участю в управ-лінні козацьких мас. Народоправство гарантувало життєвість козацької держави в екстремальних умовах існування. Верховна влада на Січі належала козацькій раді, яка вирішувала най-головніші питання внутрішнього життя й зовнішніх відносин. Рада обирала кошового отамана, або, як ще його називали, старшого чи гетьмана. Йому надавалася вся повнота влади, що органічно поєднувалося з високою відповідальністю. Французь-кий інженер Боплан у першій половині XVII ст. писав про це так: «Гетьмани дуже строгі, але нічого не чинять без військової ради. Неласка, якої може зазнати гетьман, примушує його бути надзвичайно розважливим у військовому поході, аби не трапи-лась якась невдача, а при зустрічі з ворогом чи в непередба-чених ситуаціях виявляти увесь свій хист і сміливість. Бо коли трапиться йому виявити свою малодушність, то його вбивають як зрадника і відразу ж обирають іншого гетьмана».

Поступово формувався командно-управлінський апарат За-порізької Січі. З’явилися різні військові посади. Суддя чинив суд над порушниками козацьких законів, відав кошторисом і міг виконувати обов'язки кошового отамана. Писар очолював військову канцелярію й письмово оформлював найголовніші січові справи. Осавул відав організацією військових загонів та їхнім вишколом. Обозний командував артилерією, дбав про її розташування й забезпечення усім необхідним. Нижчу ланку командного апарату становили курінні отамани. Всі командні посади були виборними, що забезпечувало високу військову вправність командного складу козацтва.

Територія, яку займали запорожці, змінювалася залежно від політичної ситуації. Столицею дніпровської вольниці була Січ. У різні часи вона розташовувалася у різних, але завжди добре захищених природою місцях. Після Хортиці (1552–1557) Січ по черзі знаходилася на о. Томаківці (60-ті роки XVI — 1593); р. Базавлук (1593–1638) і Микитиному Розі (1638–1652). Кожна з них мала гарні укріплення — високі й міцні вали, зверху яких

154

ішов дерев’яний частокіл, а також башти з бійницями для гар-мат. Усередині стояли курені (великі приміщення для козаків), канцелярія, церква, склади, арсенали, торговельні лавки тощо. У центрі знаходився майдан, де відбувалися загальні ради та інші громадські заходи. Влада січового товариства поширю-валася на значну територію. Берегом Дніпра, нижче Хортицької Січі, простягався Великий луг — рівнинна місцевість, вкрита соковитою травою й кущами, багата на різну дичину й невеликі озера та річки, вщерть заповнені рибою. Січова вольниця освоювала землі й далі від Дніпра. На середину XVII ст. вони вклинювалися в глиб Дикого поля на Правобережжі, а на Лівобережжі сягали Сіверського Дінця. Вся територія жила за козацькими правами й народними звичаями. Козацький край залишався національним оазисом серед українських земель, які дедалі більше полонізувалися і втрачали національні риси. Чисельність січового товариства не була сталою. Взимку на Січі перебував невеликий гарнізон, який охороняв майно, військові припаси, артилерію, а також виконував сторожову службу. Але з настанням весни Січ перетворювалася на людський мураш-ник. До неї звідусіль, долаючи різні перешкоди, стікалися козаки, що зимували «на волості» і в зимівниках, а також охочі до лицарської слави. До них приєднувалося також безліч проми-словиків, котрі протягом коротких літніх місяців намагалися взяти якнайбільше від торгівлі, рибальства, бортництва й ми-сливства. До козацького гурту приймали всіх бажаючих. Після ствердної відповіді на питання «У бога віруєш?» і накладання на себе хреста новачок ішов до будь-якого куреня. Більшість праг-нула потрапити до земляків, які жили в Батуринському, Верхньо-стеблівському, Калниболоцькому чи будь-якому іншому курені. Всі запорожці були рівними як у житті, так і в смерті. Жили, воювали й гинули разом з українськими козаками покозачені поляки, білоруси, росіяни, євреї, татари, грузини, вірмени, турки, перси, молдавани та вихідці з інших народів. Причому багато хто з них були освіченими людьми й у себе на батьківщині посідали високе соціальне становище.

155

Своєрідним устроєм відзначалося й реєстрове козацтво. Поступово воно зводилося в полки й сотні. Реєстровики мали володіння у королівських маєтностях в Середньому Подніпров’ї. Спочатку полки називалися за ім’ям полковників. У 1625 р. уряд офіційно затвердив військово-адміністративний устрій Війська Запорізького реєстрового. За ним реєстрові козаки ділилися на шість адміністративно-військових полків по тисячі чоловік у кожному. Залежно від розквартирування вони іменувалися за назвою найбільшого міста — Білоцерківський, Корсунський, Канівський, Черкаський, Київський і Переяславський. Хоч на їх території вища влада належала старостам, але й вплив козаць-кої старшини поступово зростав. Реєстровики чимдалі голос-ніше заявляли про своє право на участь в управлінні краєм. Незважаючи на підлеглість урядові, реєстрові козаки відстою-вали право на власне самоврядування, у тому числі на обрання своїх старшин. Уряд неодноразово призначав на старшинські посади вірних йому людей, а козаки так само часто зміщували їх і обирали власних. За умов польсько-шляхетського панування козацька держава не набула остаточної довершеності й перебу-вала то у відкритому, то в прихованому протиборстві із цент? ральною владою. Але за різних колізій чітко простежувалася тенденція до незалежності козацького краю від Речі Посполитої.

Внутрішній устрій козацтва став зародком нової Української держави. Вона не могла постати раптово й в готовому вигляді. Для цього були потрібні час, відповідні умови й соціальна сила, здатна консолідувати народ навколо національно-державниць-кої ідеї. Цю роль і перебрало на себе козацтво після того, як національна аристократія здебільшого відмовилася від боротьби за створення незалежної Української держави й пішла на спів-працю з урядами Литви та Польщі. Відомо чимало козацьких повстань, які були руйнівними. Вже під час виступу козаків під проводом Криштофа Косинського особливе занепокоєння поль-ської влади викликали спроби запорожців закріпити за собою визволену територію. На ній козаки почали запроваджувати

156

козацький устрій, міняти владу, приводити до присяги місцеве населення, у тому числі й шляхту. Державотворчі ідеї ширилися, розвивалися, охоплювали дедалі більше населення й ставали небезпечними для державної єдності Речі Посполитої. Особливо відчутною стала ця небезпека для польського уряду під час повстання Северина Наливайка. Повстанці мали намір ство-рити незалежну від Речі Посполитої Українську республіку на чолі з князем. Вона мала охоплювати запорізькі й лівобережні українські землі. З’явилися навіть проекти її устрою. Але в того-часних умовах вони не могли здійснитися.

3. З початку свого існування Запорізька Січ перебрала на себе державну функцію захисту України. Здебільшого це здій-снювалося не тільки без допомоги, а навіть всупереч волі уряду Речі Посполитої. Тим самим він підставляв під постійні удари татарських орд Україну. Недалекоглядно татари плюндрували українські, а козаки — татарські землі.

У 70-х роках XVI ст. Запорізька Січ боролася переважно за визволення Молдавії від турецького поневолення. Всупереч урядовій забороні Запорізький Кіш у березні 1574 р. спорядив на допомогу повсталому молдавському народові 12 сотень коза-ків на чолі з гетьманом Іваном Свирговським (Сверчевським). Прибуття запорожців активізувало визвольний рух молдаван. Спільно з козаками вони розгромили велике турецьке військо під Фокшанами, визволили столицю Волощини Бухарест, фор-теці Бреїла й Бендери. Але у битві під Кагулом 10 червня 1574 р. молдавсько-козацьке військо зазнало поразки. Тяжко поране-ний Свирговський потрапив у полон і був страчений турками. Майже одночасно з цими подіями козацький загін отамана Покотила захопив Аккерман і кілька менших придністровських замків. Успішніше діяв запорізький отаман, молдаванин за походженням, Іван Підкова, який раніше не знав поразок від «нечестивців». Разом з патріотично настроєними молдаванами він у 1577 р. розгромив військо султанського ставленика Петра Мірчича і 31 листопада взяв Ясси й став молдавським госпо-

157

дарем. Але наступного року під натиском турецьких військ Підкова почав відступати на Запоріжжя, у Немирові потрапив до рук польської шляхти й на вимогу султана був прилюдно страчений у Львові. Побратими перевезли його прах на Запо-ріжжя й поховали у Канівському монастирі.

З другої половини 70-х років XVI ст. активізуються морські

походи козаків проти Кримського ханства в Туреччини. Запо-різька Січ створила власний чорноморський флот, який успішно протистояв флоту наймогутнішої на Чорному морі держави. Умілі майстри за два тижні будували з колод човен завдовжки приблизно 45 стіп і завширшки 10–12 стіп з нарощеними бор-тами. З обох кінців човна прилаштовували стерна, що дозволяло йому рухатися вперед і назад, не розвертаючись. Щоб човен добре

Мапа козацьких морських походів на татарські й турецькі міста

158

тримався на плаву, обабіч прикріплювали в’язки очерету. Ставили щоглу для вітрил, 10–12 пар весел, і човен під назвою «чайка» був готовий до плавання. Кожна чайка вміщала 50–70 чоловік, які поперемінно веслували. Її наповнювали сухарями, борошном, в’яленим м’ясом, салом, боєприпасами й невелич-кими гарматами. Козацькі чайки легко маневрували й могли вільно долати морський простір. Запорожці використовували також трофейні турецькі галери та інші плавальні засоби. Виробилася ефективна тактика ведення морських боїв з турецькими галерами.

Січовики на чолі з відважними проводирями здііснювали успішні комбіновані походи сушею й морем у татарські та ту-рецькі володіння. Легендарною славою було овіяно ім’я Богдана Ружинського. Він походив з великокнязівської родини Гедимі-новичів, мав чималі маєтності у Ружині Волинського воєводства, міг жити безтурботно й розкішно. Але молодий княжич вболі-вав за Україну та її людей, і тому залишив хороми й пішов захищати Батьківщину. В 60-х — на початку 70-х років XVI ст. він не раз відбивав татарські загони від Поділля й Волині, визволяв з полону бранців, стояв насмерть у прикордонних містах-фортецях. У балансуванні між життям і смертю Ружинський зблизився з козаками, переконався у животворній силі бойо-вого побратимства, мужності й лицарстві славного січового товариства. Він залишає державну службу, відправляється на Запоріжжя, здобуває тут визнання серед прославлених запорізь-ких рубак, стає кошовим отаманом і заслуговує загальнонародне визнання й шану. Саме на Запоріжжі його воєнний талант роз-кривається з повною силою. Народ, напевне, недаремно з любов’ю називав його «Богданко».

Дізнавшися про похід кримських татар на Русь і Польщу, Ружинський у жовтні 1575 р. завдав нищівного удару Кримсь-кому ханству. Запорожці прорвалися за Перекоп, вогнем і мечем пройшлися усім Кримським півостровом. Ніхто не міг їх зупи-нити. Козаки руйнували все на своєму шляху, без жалю роз-правлялися з чоловіками й жінками, зі старими й малими. Потім

159

дісталися малоазійського узбережжя Чорного моря, взяли Трапе-зунд, Сіноп, налякали Константинополь і повернулися на Запо-ріжжя. Тут вони дізналися про намір турків блокувати козаць-кий край від Чорного моря системою оборонних споруд і рушили вниз по Дніпру прорубувати шлях на Південь. Запорожці зруй-нували фортецю Іслам-Кермен, але від вибуху в зробленому ними підкопі загинув і їхній уславлений ватажок.

У 1576 р. козаки разом з ратниками А. Верьовкіна знову штурмували Іслам-Кермен. Потім самостійно промишляли під Козловом (нині Євпаторія) і Кафою, ходили до Трапезунда та Синопа. В 1586 р. січовики розгромили татарські загони в пониззі Дніпра, наблизилися до Очакова й захопили місто. Морем добралися до Козлова, спалили фортецю й чимало турецьких галер, витримали запеклий бій з татарами, потім попливли до Білгорода, знищили турецький загін і з тріумфом повернулися на Томаківську Січ. Успішні дії запорожців на півдні привер-нули увагу російського уряду, і на початку 90-х років він неодно-разово робить спроби залучити їх на свою службу. Однак далі координації спільних дій проти татар справа не пішла. Це не зава-дило козацтву в його подальшій боротьбі з Кримським ханством.

4. У другій половині XVI ст. польська й литовська шляхга посилила експансію на українські землі, особливо ті, які почали колонізувати у так званому Дикому полі «уходники» і запо-рожці. Але тут їхні інтереси зіткнулися з інтересами як маси козацтва, так і вільних поселенців, добре озброєних, загарто-ваних у безперервних сутичках з нападниками й завжди готових захищати свої землі й права. Неодноразово реєстровці самі розправлялися з такими можновладцями, а потім відправля-лися на Запоріжжя. Поступово такі виступи набули масовішого й загрозливішого характеру.

У березні 1586 р. загін з кількох сотень козаків під проводом Лук’яна Чернинського напав на м. Кодню та сусідні маєтки й захопив у них багато панського майна, коштів та коней. Неодно-разово козаки разом із селянами нападали на володіння поділь-

160

ської шляхти у 1587 р. Повставали проти своїх гнобителів і самі селяни. У 1590 р. відбувся значний виступ реєстровців і само-вільних козаків, козацьких прав яких уряд не визнавав. Загони повстанців Якова Осовського, Андрія Рогачинського й Федора Поло зруйнували маєток магната Ходкевича у Бихівський волості й вивезли з собою багато селітри, сірки й олова, необхіднихдля виготовлення пороху та куль. Політична обстановка в козаць-кому краї загострювалася.

Перше велике повстання козацтва проти польсько-шляхетсь-кого володарювання в Україні почалося у 1591 р. його спричи-нили земельний конфлікт між гетьманом Криштофом Косинсь-ким і магнатами Острозькими, незгода козацтва з обмеженням його дій на пограниччі й умовами найму на службу. У відповідь на загарбання білоцерківським старостою Янушем Острозьким козацьких земель на Росі, Косинський із загоном козаків у грудні 1591 р. напав на Білоцерківський замок і захопив його. Протя-гом наступного року повстанці успішно діяли на території Київського й Брацлавського воєводств. Вони здобули чимало містечок і міст, зокрема Трипілля і Переяслав, штурмували Київський замок. На визволеній території старшина приводила до присяги Війську Запорізькому селян, міщан і шляхту та вводила форми козацького устрою. Тобто боротьба одночасно велася за соціально-економічні права й розширення козацької держави на нові землі. Коли повстання почало перекидатися на Волинське воєводство, проти магнатсько-шляхетського всевладдя в Україні, магнати перейшли в рішучий наступ.

Князь Костянтин Острозький зібрав шляхту, своє надвірне військо, найняв загін німців і наприкінці січня 1593 р. розбив повстанців під містечком П’яткою на Житомирщині. Повер-нувшися з частиною козаків на Запоріжжя, Косинський безус-пішно просив допомоги в російського царя Федора Івановича. Влітку 1593 р. двотисячний козацький загін оточив Черкаси, де зачинився черкаський староста Олександр Вишневецький. Він запросив до себе на переговори Косинського й наказав його

161

вбити. За народним переказом, тіло бунтівного гетьмана пахолки старости замурували в стінах католицького монастиря. Водно-час Вишневецький мусив піти на поступки повстанцям і під-писати з ними мирний договір. За ним реєстровцям дозволявся вільний вихід на Запоріжжя й волость, поверталися захоплені шляхтою угіддя й визнавалося право передачі земель у спадщину.

Виступ реєстровців під проводом Косинського показав українському народові можливість поліпшити своє становище тільки через визволення України від польсько-шляхетського панування. Одночасно виявилася й соціальна сила, здатна вирі-шити цю проблему. Нею стало визнане й невизнане владою козацтво, яке мало всенародну підтримку. Для зростання його військової могутності склалася сприятлива обстановка. У пер-шій половині 90-х років народи Південно-Східної Європи для боротьби проти султанської Туреччини об’єдналися у Священну лігу. Але реальною силою у ній виявилось лише козацтво. На свій бік козаків намагалися перетягти австрійський двір, римська курія, трансільванський князь, молдавський господар, російський цар та інші правителі. Уряд Речі Посполитої фак-тично не забороняв запорожцям воювати проти Туреччини й Кримського ханства. Тому з літа 1594 р. козаки й добровольці почали робити часті походи в Молдавію. З ними розширилася й підвладна козакам територія. Середнє Подніпров’я перетво-рилося на глибокий тил, а безпосереднім плацдармом для напа-дів на Молдавію стало Поділля. Оскільки уряд не давав козакам платні, то вони збирали на свою користь податки з місцевого населення й навіть заводили свої порядки.

Особливо відзначався такими діями проводир 2–3-тисячного загону селян, путних та панцерних бояр Северин Наливайко. Повернувшись з успішного походу в Молдавію, він влітку 1594 р. розмістив своїх людей на постій у маєтках брацлавської шляхти. Щоб загладити свою участь у придушенні повстання Косинсь-кого, Наливайко надіслав запорожцям 1,5 тис. коней і запро-понував об’єднати сили для спільної боротьби проти польсь-кого панства. У жовтні 1594 р. наливайківці й брацлавські міщани

162

прогнали місцевого старосту Струся, захопили Брацлав і обрали війтом Тиковича. Наступного місяця Наливайко взяв Бар, тим самим поширивши свою владу на значну територію Поділля. Особливе занепокоєння у польського уряду викликали наміри наливайківців створити на визволеній території незалежну від Польщі Українську республіку на чолі з князем.

Тим часом обставини змінилися. Уряд Речі Посполитої по-садив на молдавський престол свого ставленика Єремію Могилу й у серпні 1595 р. увів до Молдавії війська. Відхід польського війська з України був вигідним повстанцям. Наливайко навесні 1595 р. повів своїх людей на Волинь, взяв контрибуцію з Луцька й зробив рейд по білоруських містах Слуцьку, Могильову, Річиці, Турову. Потім знову повернувся на Волинь і став на постій у містечку Степані. Одночасно запорожці гетьмана Григорія Лободи захопили ряд населених пунктів на Північній Київщині. Частина козаків на чолі з отаманом Матвієм Шаулою рушила в Білорусію на з’єднання з повстанцями Наливайка, але там їх не застала.

Повстання набрало такого розмаху, що вже загрожувало самому існуванню польської влади в Україні. Тому польський уряд, розв’язавши молдавську проблему, кинув на його приду-шення військо польного гетьмана Станіслава Жолкевського. Під його тиском Наливайко в лютому 1596 р. почав відходити через Поділля на Подніпров’я. Під Білою Церквою він з’єднався із запорожцями Шаули, обраного козаками гетьманом замість нерішучого Лободи. Повстанці були змушені й далі відступати до Дніпра. В урочищі Гострий Камінь Жолкевський 23 березня 1596 р. наздогнав відступаючих і ледве не розбив їх. Повстанці вночі залишили бойові позиції й рушили на Трипілля. Тільки діставши допомогу, Жолкевський повів свою кінноту на Подні-пров’я. Полякам не вдалося перешкодити повстанцям перепра-витися через Дніпро і відійти до Переяслава з наміром укри-тися за російським кордоном. Але просування повстанців галь-мував величезний обоз приблизно з 7–9 тис. жінок, дітей, старих, який прикривали 3 тис. боєздатних козаків. До того ж серед

163

повсталих не було єдності, точилися постійні чвари між нали-вайківцями та запорожцями. Відірватися від переслідувачів повстанці не змогли. Під Лубнами в урочищі Солониця польські війська зупинили відступаючих і після двотижневої облоги 28 травня змусили капітулювати. Наливайко, Шаула, Шостак були перед тим вночі заарештовані запорожцями, видані Жол-кевському й згодом страчені у Варшаві. Лише незначна частина козаків на чолі з Кремпським пробилася на Запоріжжя.

Польсько-шляхетські війська жорстоко придушили пов-стання. Тисячі людей були страчені, уряд скасував козацькі права і привілеї, оголосив козаків «ворогами держави». В Україні запанували польсько-шляхетське всевладдя й терор. Тих, хто не погоджувався з урядовою політикою, влада нещадно карала. Але частина урядовців і громадських діячів бачила безперспек-тивність такої політики й пропонувала задовольнити прагнення українського народу до створення власної держави. Київський католицький єпископ Йосип Верещинський наприкінці XVI ст. висунув ідею створення на Лівобережній Україні, а також частині білоруських і російських земель козацької республіки на чолі з місцевим князем. Вся повнота влади мала належати князеві з резиденцією у Переяславі, а територія ділитися на полки. За тих умов ця ідея не могла бути втілена у життя, але її вплив на державотворчі устремління народу безперечний. Вони проявилися навіть у появі на цей час герба Війська Запорізького у вигляді печатки.

Ставши центром козацтва, Запорозька Січ відіграла велику роль у боротьбі українського народу проти іноземних загарб-ників. Протягом довгого часу вона була його головною базою у відбитті турецько-татарської агресії, яка загрожувала насе-ленню України фізичним винищенням. У відповідь на напади турків і татар на Україну запорозькі козаки посилювали свої удари по турецько-татарських володіннях. Вони робили далекі сухопутні і морські походи на узбережжя Чорного і Азовського морів, у Крим і Молдавію, руйнували турецько-татарські фор-

164

теці, визволяли полонених. З надзвичайною мужністю вони пере-пливали Чорне море, досягали берегів Анатолії в Малій Азїї.

Друге і третє десятиріччя XVII століття було часом числен-них морських походів запорожців, що потрясали султанську Туреччину. Козаки нападали на Сіноп, Трапезунд та інші турецькі міста й фортеці, знищували їх гарнізони, сміливо вступали в бій з турецьким флотом і не раз перемагали його. В 1615 році козаки на 80 чайках зробили похід на Константинополь і спа-лили гавані Мізевни і Архіокі. Розлючений турецький султан наказав своєму флоту знищити козаків. Турецький флот наздог-нав козаків біля гирла Дунаю. Однак козаки сміливо прийняли бій з турками, захопили і спалили їх галери і взяли в полон турецького адмірала. В 1616 році козаки на чолі з гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним напали з моря на головний невільничий ринок у Криму — м. Кафу (на місці теперішньої Феодосії), захопили фортецю і знищили в ній турецький гарні-зон, спалили й потопили турецький флот і визволили багато полонених, що мучилися в турецькій неволі.

Відіграючи важливу роль у боротьбі проти турецько-татарсь-кої агресії, Запорозька Січ поступово перетворюється також у політичний центр українського народу, який піднімався на збройну боротьбу проти панування шляхетської Польщі.

З кінця XVI століття боротьба народних мас України проти польської шляхти і місцевих експлуататорів виливається у великі селянсько-козацькі повстання, які одне за одним потрясали Україну і Білорусію.

Головною силою цих повстань були селянські маси, а також міська біднота і козацькі низи, які боролися проти польських магнатів та соціального і національного гніту. У повстаннях нерідко брали участь і реєстрові козаки, права яких магнати і шляхта постійно порушували. Магнати і шляхта захоплювали землі реєстрових козаків і всіляко їх утискали. В той час, як частина заможної козацько-старшинської верхівки йшла іноді на угоду з польською шляхтою, рядові козацькі маси разом з селянством і міською біднотою вели непримиренну боротьбу.

165

Запорозьке козацтво було активним учасником усіх селянсько-козацьких повстань. Виступ козаків із Січі на волость, в район Придніпров’я, де починався рух народних мас, звичайно був поштовхом до розширення цього руху, підносив повстання се-лянських мас на нову висоту.

Запорозькі козаки були найбільш організованою і досвід-ченою у військовому відношенні частиною повстанських сил. Запорозька Січ озброювала повстанське військо артилерією, поповнювала запаси зброї. Під час окремих невдач або поразок найбільш активні учасники повстань направлялися на Запо-розьку Січ і там збирали сили для нового виступу. Багато керів-ників селянсько-козацьких повстань починало свою діяльність в Запорозькій Січі. Із середовища запорозьких козаків вийшли иайвидатніші керівники повстань, які боролися за повалення польсько-шляхетського гніту. Перше велике селянсько-козацьке повстання в Україні, яке охопило велику територію — Київське, Брацлавське і Волинське воєводства. Вирішальна битва між пов-станцями під керівництвом гетьмана реєстрових запорозьких козаків Криштофа Косинського і магнатсько-шляхетським війсь-ком на чолі з українським шляхтичем Острозьким відбулася в кінці, січня 1593 року під містечком П’яткою (на Волині). У цій битві повстанці зазнали поразки і змушені були укласти угоду з Острозьким, за якою зобов’язалися підкоритися королеві. Проте, відступивши на Запорожжя, козаки почали готуватися до нового повстання і звернулися до російського царя Федора Іва-новича з проханням прийняти їх у російське підданство.

Український шляхтич князь О. Вишневецький (староста черкаський і канівський) повідомляв у травні 1593 р. у Варшаву про те, що Косинський ставив своїм завданням «перевернути догори ногами все прикордоння і знищити всіх панів». За сло-вами Вишневецького, Косинський присягнув «великому князю московському з усім своїм військом і піддав йому уже все прикордоння більше, ніж на 100 миль на тих кордонах, і в листі своєму до них великий князь московський писав себе уже ца-

166

рем запорозьким, черкаським і низовським і послав на Запо-рожжя сукно та гроші».

Наливайко та інші керівники повстання були схоплені і опинилися в руках Жолкєвського ще до цієї розправи. Поль-сько-шляхетський уряд, вбачаючи у Наливайкові небезпечного політичного противника, публічно стратив його у Варшаві, від-тявши йому голову.

Пізніше про смерть Наливайка народ створив багато легенд. Героїчний образ Наливайка був улюбленим образом українсь-кого поета Т. Г. Шевченка і поета-декабриста К. Рилєєва. Т. Г. Шев-ченко не раз згадує про нього у своїх творах («Никита Гайдай», «У неділеньку у святую», «Гайдамаки»).

Придушивши повстання 90-х років XVI століття, польсько-шляхетський уряд оголосив козацтво поза законом. Король запропонував шляхті ловити козаків, не дозволяти їм збиратися «в купи», карати їх на смерть, не пропускати нікого в Запо-рожжя та із Запорожжя. Але урядові закони не могли ні зни-щити козацтва, ні припинити його ріст.

Враховуючи ту небезпеку, яку становило козацтво для пану-вання шляхетської Польщі в Україні, майже всі польські сейми на початку XVII століття ухвалювали постанови про придушення козацтва. Але вислати в даний час проти козаків збройну силу польський уряд не мав змоги зважаючи на загрозу війни з Туреччиною.

У вересні 1617 року польський уряд уклав з Туреччиною мир, за яким зобов'язувався приборкати і знищити козацтво. Слідом за цим гетьман Жолкєвський і королівські комісари з коронним військом вирушили в Україну. Але сутички між коронним військом і козаками не сталося через компромісну позицію запорозької козацько-старшинської верхівки на чолі з П. Сагайдачним. У жовтні 1617 року в урочищі Суха Вільшанка (на Київщині) між королівськими комісарами і козацького вер-хівкою була укладена угода, яка забезпечувала деякі права реє-стрових козаків, але встановлювала їх кількість до однієї тисячі

167

чоловік. Козаки, не вписані до реєстру, під загрозою смертної кари повинні були повернутися під владу королівських старост і своїх панів. Реєстрові козаки мали право перебувати тільки на Запорожжі, їм суворо заборонялося виходити на волость, а також робити походи на Туреччину і Крим.

Вільшанська угода, спрямована на зменшення кількості козацтва, не була здійснена, причому сам польсько-шляхетський уряд, намагаючись використати як реєстрових, так і нереєстро-вих козаків для нової інтервенції проти Російської держави, фактично скасував її.

У 1617–1618 роках польський королевич Владислав зробив останню спробу захопити Москву. Для походу на Москву польському урядові у 1618 році вдалося організувати козацький загін (при сприянні частини старшини на чолі з гетьманом реєстрових козаків П. Сагайдачним, яка займала у відношенні до Польщі угодовську позицію). Козацтво сподівалося доби-тися цим розширення своїх прав.

Проте спроби польських панів оволодіти Москвою, як відомо, провалились і на цей раз. Однією з причин провалу цього польсько-шляхетського походу було небажання козацької маси воювати за чужі інтереси. Частина українського козацтва була незадоволена загарбницькою війною шляхетської Польщі проти Російської держави. Серед запорожців навіть висувався план спільно з донськими козаками зажадати від польського короля збереження миру з Росією і звільнення Смоленська.

Про незадоволення українських козаків антиросійською політикою польського уряду свідчить і той факт, що багато ко-заків із загону Сагайдачного відмовилося повернутися в Україну під владу шляхетської Польщі. Цілий полк козаків у складі 609 чоловік на чолі з полковником Жданом Коншиним перейшов на службу до російського уряду.

До того ж, під час походу королевича Владислава на Москву в Україні з новою силою розгорнулися селянсько-козацькі за-ворушення, які в 1618 році набули ще більших розмірів, ніж

168

у 1617 році. Ці заворушення стривожили польсько-шляхетський уряд і були одним з важливих факторів, які примусили шля-хетську Польщу припинити війну проти Російської держави.

У зв'язку з припиненням війни проти Росії польський сейм на початку 1619 року ухвалив зменшити кількість козацтва. Для виконання постанови сейму король призначив комісію з маг-натів, яку повинен був супроводжувати із збройною силою гетьман Жолкєвський. В 1619 році була укладена, так звана, Раставицька угода в основу якої були покладені рішення Віль-шанської комісії.

Але й Раставицька угода, спрямована на зменшення кіль-кості козацтва, не була виконана. Козацька маса не визнала цієї угоди. Сам Сагайдачний незабаром почав відходити від полі-тики угодовства з польсько-шляхетським урядом, зав’язав зно-сини з російським урядом і вирішив перейти під його владу. Цей політичний крок Сагайдачного відбивав незадоволення, яке зростало серед козацтва, в тому числі і заможного, агре-сивною політикою польсько-шляхетського уряду. У 1620 році запорозькі козаки відправили до Москви посольство на чолі з Петром Одинцом, яке привезло з собою полонених татар-«язиків» і листа від гетьмана Петра Сагайдачного та від усього Війська Запорозького на ім’я царя Михайла Федоровича.

Таким чином, запорозькі козаки на чолі з Сагайдачним виражали готовність перейти на службу до російського царя і взяти участь у боротьбі проти всіх ворогів Російської держави, в тому числі, проти шляхетської Польщі. Але російський уряд, враховуючи становище країни, вважав несвоєчасним йти на порушення перемир’я і загострення відносин з Польщею. Він не вважав за можливе прийняти пропозицію запорозького козацтва, хоч у Москві запорозьким посланцям було сказано, що цар гетьмана і все Військо запорозьке за це «похваляет» і в своєму «царском милостивом жалованье.., имети хочет...». Запо-рожці одержали від російського уряду 300 рублів, а посольство одержало подарунки «денгами, й тафтами, й сукном, й шапки».

169

Незважаючи на відхід Сагайдачного від політики угодовства з польсько-шляхетським урядом, козацькі маси, незадоволені його попередньою діяльністю, спрямованою на зменшення ко-зацтва, скинули його з гетьманства і обрали гетьманом Яцька Бородавку. Проте Сагайдачний не зійшов з політичної арени. Залишаючись козацьким полковником на волості, він взяв активну участь у боротьбі проти унії і католицтва. Цю боротьбу очолювало Київське братство (засноване близько 1615 року), яке об’єднало київських міщан, православне духовенство і частину української шляхти. Сагайдачний, ще будучи гетьманом, всту-пив до братства з усім козацьким військом. Спираючись на підтримку козацтва і Сагайдачного, братство добивалося віднов-лення православної церковної ієрархії, що майже припинила своє існування з кінця XVI століття у зв’язку з переходом в уні-атську церкву частини вищого православного духовенства.

У 1620 році в Києві єрусалимський патріарх Феофан, який повертався з Москви, висвятив нового митрополита та єписко-пів для православної церкви України і Білорусії. Це був важ-ливий політичний акт, який зміцнював позиції українського і білоруського народів у боротьбі проти насильної католицько-уніатської політики польсько-шляхетського уряду, за свою націо-нально-культурну незалежність, за збереження і зміцнення зв’яз-ків з братнім російським народом. Після відновлення правос-лавної ієрархії відносини між козацтвом і польським урядом ще більше загострилися, але агресивна політика Туреччини, яка загрожувала життєвим інтересам Польщі і України, тимчасово послабила гостроту цих відносин. У 1621 році 40-тисячпе козацьке військо на чолі з Сагайдачним, який знову був обраний козаць-ким гетьманом, взяло участь у боях польської армії проти вели-чезної турецько-татарської армії під Хотином. У цих боях козаки проявили надзвичайну мужність і героїзм та відіграли вирішальну роль у поразці турецької армії. Проте польсько-шляхетський уряд із звичайною активностю у договорі з Туреччиною зобов’я-зався приборкати козацьку «сваволю», припинити козацькі походи на турецькі володіння, заборонити козакам плавати по Дніпру.

170

В цей час на Україні назрівало нове селянсько-козацьке пов-стання. Щоб запобігти йому, польський уряд вирішив несподі-вано виступити проти козаків і розгромити їх. З цією метою він призначив магнатську комісію в супроводі військових сил на чолі з коронним гетьманом Конєцпольським. Але виконати свій план польський уряд не зміг. Городові козаки встигли відступити па південь і з’єднатися з запорозькими козаками, які на чолі з гетьманом Марком Жмайлом вийшли із Січі. В боях з козаками наприкінці жовтня 1625 року в урочищі Ведмежі Лози, за Куруковим озером (на місці Крюкова, проти Кремен-чука) польсько-шляхетське військо зазнало великих втрат уби-тими і пораненими.

В кінці жовтня 1625 року між польськими комісарами на чолі з Конєцпольським і козацькою старшиною була укладена нова угода, яка одержала назву Куруківська угода. За цією уго-дою козацький реєстр збільшувався до 6 тисяч чоловік. Козаць-кими привілеями мали право користуватися тільки реєстрові козаки. Нереєстрові козаки (випищики), яких було понад 40 тисяч чоловік, повинні були повернутися під владу панів.

Але польському урядові не вдалося повернути масу нере-єстрового козацтва до кріпосного стану. Нереєстрові козаки, зібравшись на Запорожжі, готувалися до нового повстання проти гніту шляхетської Польщі.

Після Куруківської угоди відбувається остаточний поділ козацтва на дві групи — городових, реєстрових і нереєстрових. Центром випищиків стала Запорозька Січ. З цього часу роль Запорозької Січі у селянсько-козацьких повстаннях в Україні ще більше зросла.

В 30-х роках XVII століття в Україні відбулися кілька великих селянсько-козацьких повстань. Нереєстрові запорозькі козаки в кінці 1629 року обрали своїм гетьманом Тараса Федоровича (Трясила); в березні 1630 року вони вийшли із Січі, розгромили верхівку реєстрових козаків. Після цього Тарас Федорович звер-нувся до народу з універсалами, закликаючи його підніматися

171

на боротьбу за козацькі вільності. За короткий час повстанське військо, що складалося головним чином з селян, зросло до 40 тисяч чоловік. Більша частина реєстровців приєдналася до запорозьких нереєстрових козаків.

На початку травня 1630 року повстання охопило значну частину Правобережного Придніпров'я і Лівобережжя в басейні річки Трубіж на Полтавщині. Тарас Федорович оволодів м. Пере-яславом і розташувався там з своїми головні силами. На приду-шення повстання вирушив із м. Бара з польсько-шляхетським військом коронний гетьман Конєцпольський, який, окрім того, просив допомогм у місцевої шляхти. Битви під Переяславом були запеклими, тривали близько трьох тижнів і закінчились 15 травня 1630 року розгромом польсько-шляхстського війська. Але заможне реєстрове козацтво вирішило піти на угоду з Копєцпольським. Тарас Федорович з частиною козаків через деякий час пішов на Дон. Багато нереєстрованих козаків зібра-лося на Запорожжі.

У 1635 році відбувся новий виступ нереєстрового запорозь-кого козацтва під керівництвом Івана Сулими. Повертаючись у 1635 році з Дону, де він зимував з нереєстровими запорозь-кими козаками після спільного походу з донськими козаками під Азов, Іван Сулима напав на фортецю Кодак (збудовану польсько-шляхетським урядом біля Кодацького порога на Дніпрі, щоб перешкодити селянам тікати на Запорожжя, а козакам вирушати в походи на море), зруйнував її і знищив гарнізон. Але польсько-шляхетському урядові за допомогою частини реєстровців вдалося тоді придушити цей виступ. Сулима і його близькі товариші були страчені.

Після придушення виступу Сулими незадоволення нереє-стрових козаків агресивною політикою польсько-шляхетського уряду ще більше зросло. Частина нереєстрових козаків мала намір перейти на службу до Російської держави. Весною 1636 р. Тарас Федорович, який повернувся з Дону, їздив до Москви, але його пропозиція про перехід частини українського козацтва на

172

службу до російського уряду не була прийнята, тому що російсь-кий уряд і на цей раз не хотів загострювати відносини з Польщею.

А тим часом становище на Україні залишалося напруженим. Заворушення охопило не тільки нереєстрових, а й реєстрових козаків, які були незадоволені утисками з боку магнатів, посто-ями польсько-шляхетського війська в козацьких селищах, затрим-кою платні і відмовленням включати до реєстру нових козаків замість убитих і померлих. Скаржачись на утиски з боку панів і старост, реєстрові козаки підкреслювали, що вони не мають іншого виходу, крім переселення в Росію, яка вже багато «товари-ства нашого прийняла, з жінками і дітьми осіли вони в Бєлгороді».

У таких обставинах в червні 1637 року в Україні спалахнуло селянсько-козацьке повстання під керівництвом гетьмана нере-єстрових запорозьких козаків Павлюка (Павла Бута). Як свід-чить один польський сучасник, у Павлюка також був план об’єднатися з донськими козаками і визнати владу російського уряду. У своїх універсалах до козаків, селян і міщан Павлюк закликав громити не тільки шляхту, а й реєстрову козацьку старшину, яка зраджувала інтереси народу.

Восени 1637 року повстання під керівництвом Павлюка поширилося на нові райони. За короткий час воно охопило Київщину, Полтавщину і Чернігівщину. Особливо широко роз-горнулося повстання на Лівобережній Україні, у володіннях магната Вишневецького.

Незважаючи на величезну мужність і самопожертвування селянських мас, польсько-шляхетський уряд використовуючи стихійність і неорганізованість повстання, суперечності між реє-стровими і нереєстровими козаками, зраду частини старшини і реєстровців, розгромили повстанців. Польний гетьман М. По-тоцький почав жорстокі розправи: тисячі людей були висічені, повішені, посаджені на палю, четвертовані, покалічені. Павлюк був схоплений польсько-шляхстським урядом і страчений.

Однак польському урядові не вдалося цілком придушити селянсько-козацький рух. Запорозьке козацтво не склало зброї

173

і готувалося до нового виступу. На Запорожжі в цей час було близько 10 тисяч нереєстрових козаків. На початку 1638 року проти запорожців був посланий ротмістр Мелецький з війсь-ком, яке складалося з польських жовнірів і реєстрових козаків. Проте Мелецький змушений був відступити. Реєстрові козаки почали переходити на сторону запорожців. У рапорті Стані-славу Потоцькому (братові польного гетьмана) Мелецький писав: «Козаків важко використати проти їх народу — це все одно, що вовком орати землю».

Польський сейм, який відбувся в лютому 1638 року, затвер-див «Ординацію Війська Запорозького реєстрового». Ця орди-нація досить обмежувала права реєстровців. Вона знищувала право козаків мати свій суд і обирати старшину. На чолі реє-стровців повинен був стояти старший — комісар, який призна-чався на сеймі за рекомендацією польських гетьманів. Осавули і полковники також повинні були призначатися із шляхтичів. Тільки сотників і отаманів можна було обирати із козаків, «вірних» Речі Посполитій. Полковники разом з полками повинні були по черзі перебувати на Запорожжі, щоб виконувати сторожову службу проти татар і перешкоджати збиратися нереєстровим козакам на островах та річках, не допускати організації ними морських походів. Ні один козак під загрозою смертної кари не повинен був йти на Запорожжя без паспорта, виданого коміса-ром. Ні міщани, ні їх сини не могли записуватися в козаки і не повинні були під загрозою конфіскації майна видавати дочок заміж за козаків. Козакам дозволялося селитися і набувати влас-ність тільки в Черкасах, Чигирині, Корсуні та в інших прикор-донних містах, де вони були потрібні для захисту краю від татар. Реєстр не повинен був перевищувати 6 тисяч чоловік.

Крім того, для негайного придушення «бунтів» вирішено було створити при комісарі і полковниках найману «гвардію» з вищою, ніж у реєстровців, платою, а також відбудувати Кодак і поставити там гарнізон в 700 чоловік.

174

Але ніякі жорстокі заходи, вжиті польським урядом, не могли зламати опір широких селянських мас України. Весною 1638 року тут знову вибухнуло селянсько-козацьке повстання під керівництвом гетьмана нереєстрових запорозьких козаків Якова Острянина, який мав зв’язки з Доном. Повстанці захо-пили Кременчук, Хорол, Омельник, Голтву. Населення цих міст приєдналося до повстання. Під Голтвою повстанці збудували свій добре укріплений табір. Польсько-шляхетське військо на чолі з полковником С. Потоцьким спробувало захопити табір повстанців, але зазнало поразки. Острянин рушив за Потоцьким під Лубни. Але тут битва закінчилася для повстанців невдало.

С. Потоцький, діставши підкріплення, перейшов у наступ проти загонів Острянина. На своєму шляху польсько-шляхетське військо зустріло об'єднаний загін донських і запорозьких коза-ків, які поспішали на допомогу повсталим. Польсько-шляхетське військо, маючи великі переваги в озброєнні і завдяки віролом-ству, завдало поразки загонові донських і запорозьких козаків. Майже всі донці загинули в нерівній битві з переважаючими силами польсько-шляхетського війська.

Під час битви під Жовнином у червні 1638 року, коли поль-сько-шляхетське військо вдерлося в козацький табір, Острянин і частина козаків, вважаючи битву програною, відступили до російського кордону і перейшли на територію Російської дер-жави. Проте, більша частина повстанців, обравши гетьманом Дмитра Гуню, продовжувала боротьбу ще близько двох місяців, але, нарешті, змушена була капітулювати в гирлі річки Старця, при впаданні її в річку Сулу, недалеко від Дніпра. Гуні з части-ною козаків також вдалося відступи на територію Російської держави. В 1640 році він стояв на чолі морського походу донців і запорожців проти турків.

Під час капітуляції козаків на Старці польний гетьма По-тоцький призначив козацьку раду, яка незабаром відбулася в Києві. На цій раді козаки обрали посольство до короля у складі кількох козацьких старшин. Козаки зобов’язувалися

175

підкорятися і служити Речі Посполитій і просили короля зберегти за реєстровими козаками попередні права. Потім на Масловім Ставі зібралася друга козацька рада. В козацькому реєстрі було залишено 6 тисяч чоловік. Козаки на місце геть-мана змушені були прийняти комісара. Згідно з ординацією, затвердженою сеймом на початку 1638 року, комісар і полков-ник були призначені з родовитої шляхти. Були визначені також осавули, сотники і отамани.

Таким чином, реєстрові козаки були підкорені польсько-шляхетському урядові. Але маса нереєстрового козацтва, не бажаючи миритися з відновленням шляхетського гніту і побою-ючись репресій за участь у повстаннях, тікала на територію Російської держави, на Слобожанщину, на Дон і Запорожжя. В цей час особливо посилюється переселення з Лівобережжя та Правобережжя на Слобідську Україну, що поклало основу засе-лення цієї частини України. Рятуючись від польсько-шляхетсь-кого гніту, на Слобідську Україну переселялися козаки, селяни і міщани. Російський уряд сприяв заселенню Слобідської Укра-їни, підтримуючи українських переселенців матеріально. З Острянином у 1638 році переселилося 3 тисячі чоловік, вклю-чаючи жінок і дітей. Серед переселенців були не тільки козаки, а й селяни і ремісники.

Селянсько-козацькі повстання 30-х років XVII століття в Україні відіграли велику роль в історії боротьби українського народу визволення з-під гніту шляхетської Польщі. Вони показали зростання сили і рішучості українських народних мас у боротьбі проти соціального і національного гніту. Селянсько-козацькі повстання 30-х років XVII століття були провісником визвольної війни українського народу 1648–1657 років, у якій український народ блискуче використав воєнний досвід, нагро-маджений у роки цих повстань.

176

Лекція 7 УТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КОЗАЦЬКОЇ ДЕРЖАВИ

ЗА ЧАСІВ ХМЕЛЬНИЧЧИНИ (1648–1657 рр.)

ПЛАН 1. Причини та особливості національно-визвольної війни. 2. Державницькі спрямування гетьмана України Б. Хмель-

ницького. 3. Українсько-московські взаємовідносини. 4. Формування державного устрою. 5. Історичне значення національно-визвольних змагань. 1. В історичному розвитку українського народу неабияке

значення мали географічні фактори, зокрема її степовий ланд-шафт. Тому українські землі не скрізь мали природний захи-сток від ворогів і на їхніх степових просторах йшла безперервна боротьба з набігами кочових орд, що й формувало у захисників своєї території такі неперевершені людські риси, як відвага, потяг до волі, соціальної рівності, незалежності.

Водночас подібне сусідство не сприяло формуванню таких якостей, як любов до праці, до порядку, що негативно позна-чилося на подальшому розвитку України.

Хоча історія не визнає умовного способу у викладі тих чи інших суджень, проте можна вважати, що ці високі якості людсь-кого характеру за нормальних умов розвитку України стали б міцною основою для успішної національно-визвольної боротьби на Сході Європи, в результаті якої ще в давні часи постала б незалежна Українська держава зі своєю самобутньою культу-рою і розвиненим демократичним суспільним ладом.

177

Однак Україні судилося йти до своєї державності непро-стими, сповненими драматичних подій, шляхами. На цих дов-гих звивистих шляхах траплялися і злети, і падіння.

Особливе місце в історії України займає період національно-визвольної війни українського народу 1648–1657 рр. на чолі з видатним державним діячем і полководцем Богданом Хмель-ницьким. Хоч цей рух і зазнав поразки, проте саме в той період вперше після занепаду Русі відновилася ідея української держав-ності — ідея, яка нині втілена в життя і завжди житиме в народі.

Що ж було поштовхом до цього визвольного руху? Коло-нізаційний натиск польської шляхти, що розпочався на східно-українських землях після Люблінської унії, відразу натрапив на значний опір з боку місцевого населення, який поступово пере-ріс в національно-визвольну війну під гаслом боротьби проти польських насильницьких порядків. Спільним фронтом висту-пило низове і «городове» козацтво, за ним пішли селяни і мі-щани. Вся Україна прагнула звільнитися від шляхетського пану-вання, яке набувало страхітливих форм. Саме тому національно-визвольна війна знайшла широкий відгук серед селянства і мала великий успіх, хоча й розпочалася без попередньої підготовки та організації народних мас.

Керівник народно-визвольної війни, сотник реєстрового війська Богдан Хмельницький до виступу господарював на своєму хуторі в Суботові. Але, зазнавши значних безчинств з боку чигиринського підстарости поляка Чаплинського і не знайшовши правосуддя у польських властей, був змушений втекти на Запоріжжя. По дорозі він закликав простий люд до боротьби проти польського насильства і знаходив співчуття та готовність народу до повстання.

На початку XVII ст., ще за гетьмана П. Сагайдачного, укра-їнське козацтво стало пройматися ширшими національними інтересами, обороняючи православну віру. Але поза тим боро-лося за свої станові права та інтереси і обстоювало вже досить виразні національні та державні ідеали. Саме тоді починає

178

народжуватися національно-державна ідея. Навіть представники міщанських братств, серед яких уперше з’являється ідея боротьби за українську народність, розуміли національну боротьбу лише як боротьбу за релігійні інтереси: поняття релігійні тоді ото-тожнювалися з поняттями національними. Звісно, за таких умов ні Хмельницький, ні його найближчі прихильники, зде-більшого також старшини реєстрового та запорізького війська як організатори національно-визвольного руху, не могли ста-вити собі яких-небудь ширших завдань, крім покращення ста-новища козацького стану. Ніяких планів відірвати Україну від Польщі та утворити українську державу Хмельницький в той час ще не мав. Вихований в польських школах і пройнятий духом польської культури й польського державного права, він не міг захопитися якоюсь іншою ідеєю, крім боротьби за певні зміни в становищі українського населення на підставі польських зразків і в межах польської держави. «Хмельницький, — пише В.Антонович, — не уявляв собі іншого громадського ладу поза тим, в якому виріс і який тільки й знав. Він хотів такого укладу, щоб позбувшись спольщеної шляхти і релігійного утиску, заховавши тільки залежність від короля, можна було створити з козаччини, а особливо з старшини, якусь свою, рідну шляхту. За часів Б.Хмельницького всі хоч трохи помітні своєю освітою люди, домагаючись самостійності, розуміли під нею польські державні форми — тільки з національними елементами».

Розпочавши національно-визвольну війну, яка деякими сво-їми рисами нагадувала німецькі рухи часів реформації, Україна переживала її як так звану селянську війну, оскільки головною рушійною силою у ній було селянство. Як за сто років до того у Німеччині, так і в Україні з 1648 року на чолі руху стала верства дрібної шляхти, військових землевласників. Українська дрібна шляхта соціально мало чим відрізнялася від козацтва. У перших звістках про національно-визвольну війну Хмельницького натрап-ляємо на повідомлення про покозачену шляхту, яка «препо-мъневши вокации своеи взгоръдивши свободою, волностию

179

и милостю отъчизны, а удавъши се до ребеллизантовъ коза-ковъ... з хлопством побунтованым до себе в компанию прибра-ным гультайством и пустошила маєтности своїх сусідів-поляків».

У німецьких соціальних рухах часів реформації класові суперечності досить швидко зробили неможливим союз селян-ства й дрібної шляхти. В Україні було інакше. Не досить міцне «підданство» селянських мас панам та поповнення нової провідної верстви козацтва такими елементами, які ще перед національно-визвольною війною «на греблю ходили», утворили грунт для поширення ідеї безкласового суспільства «без холопа і без пана».

На першому етапі своєї діяльності Хмельницький довго не міг визначитись у своїх політичних планах перебудови Речі Посполитої. Він намагався зміцнити владу польського короля з метою обмеження магнатсько-шляхетської сваволі і на польсь-кий престол посадити монарха некатолика для «захисту воль-ностей національно-православних».

Здобувши перемогу над поляками під Жовтими Водами і Корсунем, потім під Пилявою дійшовши аж до Львова та Замостя, Б.Хмельницький замість того, щоб завдати рішучого удару ворогові, завагався і припинив дальший наступ. Він поба-чив, що його виступ несподівано для нього самого обернувся в національно-визвольну війну, а це не вкладалося в рамки тих планів, з якими він його починав. Саме в цей час польський король Владислав помер і поляки обрали королем Яна Кази-мира, який погодився укласти мир на відповідних взаємови-гідних, здавалось би, умовах. Тому, одержавши від Казимира листа з усякими обіцянками, Хмельницький заявив його послові, що він тепер «признає своє підданство королю і вертається на Запоріжжя, щоб спокійно чекати делегатів для мирного поро-зуміння, а в дорозі на Запоріжжя не чинитиме ніяких бунтів».

Очевидно, цим можна пояснити, чому Б. Хмельницький під час свого наступу проти Речі Посполитої не підтримав народ-ного антипольського руху в Східній Галичині.

180

2. Лише згодом Богдан Хмельницький сприйняв ідею ство-рення окремої української держави. Восени 1648 р., відсту-пивши з Галичини, він прибуває до Києва. Вище духовенство і населення міста урочисто вітають його як національного героя і захисника православної церкви. Ця урочиста зустріч і розмова з освіченими представниками українського населення Києва справили враження на гетьмана. Він зрозумів, що настав час боротьби за повне визволення всього українського народу та створення своєї окремої української держави.

Переговори з польськими делегатами, що незабаром приї-

хали до гетьмана, ні до чого не привели. Хмельницький вже не хотів говорити про вузькокозацькі справи, рішуче заявив: «Уже я доказав те, об чім ніколи не мислив, і далі докажу те, що наду-мав: виб’ю з лядської неволі український народ! А ще первіше я воював за свою шкоду і кривду, то тепер буду воювати за нашу православну віру. В цій війні поможе мені вся чернь, по Люблин, по Краків. І я від черні не відступлю, бо то наша права рука!».

181

Україна і Річ Посполита почали готуватися до нової війни. Для боротьби проти польської шляхти з великим натхненням піднімається значна частина народних мас. До війська йдуть люди з усіх станів: селяни, міщани, дрібна покозачена шляхта, духовенство. Армія Б. Хмельницького знову виростає в могутню силу. Проте, вважаємо, зручний момент для початку націо-нально-визвольної війни був згаяний. Польська шляхта після перших невдач встигла зібрати нові сили проти України. Окрім того, татари були ненадійними союзниками і у вирішальні моменти боротьби не раз зраджували Хмельницького. Тому дальша боротьба з поляками набуває затяжного характеру і не дає бажаних результатів. Спочатку, як було зазначено, доходить до Зборівського компромісного договору, а потім до ще важ-чого Білоцерківського договору.

Невщухаюча боротьба між Річчю Посполитою та Україною тривала. І чим далі, тим більше обидва народи прирікали себе на руїну. Незважаючи на успіхи, Хмельниччина своєї мети, тобто автономії України, не досягнула, хоч докладала неймо-вірних зусиль і використовувала всі можливі політичні комбі-нації. Варто згадати деякі політичні заходи Б. Хмельницького:

По-перше, він вдався до союзу з татарами, щоб помститися полякам за кривди і здобути привілеї для церкви, школи і козацтва, тобто для духовенства і нової руської шляхти на якнайвіддаленіших територіях. Проте виконання цього задуму повністю не вдалося, тому що татари найперше домагалися досягти своєї власної політики — жодній із сторін не дати великої переваги. Не один раз Б. Хмельницький був близький до здійснення своїх планів і міг не тільки знищити польське військо, але й короля захопити в полон, але хан зупиняв його і примушував до укладення угоди на невигідних мінімальних поступках. Так сталося під Зборовом, так було під Берестечком, цим же закінчилося і під Жванцем.

По-друге, не задоволений своїм союзником, гетьман хапа-ється за іншу ідею і намагається утворити союз із трьох держав

182

шляхом одруження свого сина з донькою молдавського госпо-даря Лупула і цим самим автоматично об’єднатися ще й з Литвою, яка була династично пов’язана з Молдавією. Але й цей план зазнає краху через заходи семигородського князя і Речі Посполитої, які боялися такого союзу.

Великі невдачі та незадоволення народних мас війною зумов-люють у 1654 р. угоду з Москвою в Переяславі. Проте в цьому союзі Б. Хмельницький втримався недовго. Коли ж і Москва зазіхнула на автономію України, тоді Хмельницький поза пле-чима московського уряду з метою залякати Москвою та задля поділу Речі Посполитої увійшов у новий союз із Швецією та Угорщиною.

Влітку 1657 р. Б.Хмельницький мав зустріч з московськими дипломатами, які перебували в той час у Чигирині, і в перего-ворах з ними гетьман гостро порушив питання щодо об’єд-нання сил проти Речі Посполитої: «А нынъ бъ начатое дъло съ Ляхамы къ концу привесть, чтобъ всъми велыкими потугами съ об удвухъ сторонъ, яко вашего царского величества войско, также со и ону сторону Свейского короля войско Ляховъ било, чтобъ до конца выкоренити и соединяться съ посторонними государствы не дать». На наш погляд, були інші причини воро-жого ставлення Хмельницького до Речі Посполитої, а саме: побоювання, що поляки знайдуть шляхи примирення з Москвою за рахунок України, а крім цього його бажання відібрати від Речі Посполитої «городи по Вислу ріку, в яких жили Руські люди благочистиві й церкви були». Щодо Москви, то Б. Хмель-ницький і старшина вважали, що даний союз з нею був тільки тимчасовим, тобто на час війни, а не віковічною унією. Коли в Переяславі козаки побачили, що московський уряд бажає зробити Україну російською провінцією, Хмельницький звер-нувся до царських послів і зажадав, щоб вони присягли царсь-ким іменем, що Україна залишиться «при давніх правах». Посли відмовились це зробити, бо, мовляв, «у московськім государстві присягають піддані, а тому, щоб царь присягав — не бувало

183

ніколи й не буде». З кожним роком відраза до Москви збіль-шувалася. Московські війська руйнували українські села так, як не руйнували їх навіть шляхетські загони. Збереглися цілі реєстри з скаргами на московське «воровство», як велика «Роспись шкід і знищення бідних селян а також і козаків полку Івана Нечая». До московських воєвод українці не мали ніякого довір’я. У 1655 р. під час облоги Львова козацька старшина радила львівським міщанам не здавати міста в московські руки, тому що їх чекає неволя. Б.Хмельницький, укладаючи союз з Москвою, вважав, що вона допоможе йому звільнитися від польського панування, проте глибоко помилився у своїх розрахунках, потрапивши під ще більшу залежність від самої Москви. Дійшло до того, що Москва добровільно намагалася віддати частину України Речі Посполитій, щоб натомість мати вільний доступ до Лівобереж-ної України. А коли під Вільном в 1656 р. з’їхалися московські і польські посли, «щоб дружньо радити, як розбити Україну...», українським представникам не було дозволено взяти участь у цих переговорах. Коли приїхали козаки, їх навіть не впустили до посольського шатра і вони з сумом поверталися в Україну.

На козацькій раді, яка зібралася в Чигирині, посли, обійма-ючи ноги гетьмана і обливаючись сльозами, говорили: «Погибло тепер запорозьке військо, помочі не маємо нізвідки, нема куди приклонити голову. Москва хоче віддати Україну назад Ляхам, — козацьких послів не допустили до посольського табору, «як псів не пускають до церкви». Ця розповідь послів, за словами Івана Виговського, дуже вразила Б. Хмельницького. Він кинувся «як божевільний, як такий, що зійшов з ума», говорив і кричав: «Діти, ви тим не журіться! Я знаю, що з тим зробити! Треба відступити від царя! Підемо туди, де нам вкаже Всевишній — не тільки під християнського царя, але й під мусульманського». Хмельницький ще ніколи не був такий розгніваний, не слухав ніяких порад, різко відповідав старшині, яка намагалась збе-регти зносини з Москвою.

З цього часу він усі свої сили спрямовує проти Москви. На козацькій раді ухвалюють рішення розпочати боротьбу проти

184

Москви; виряджають послів на Волощину і Молдавію, до Семи-городського князя Ракоція і в Крим, а також до Швеції. Склався великий союз, що мав атакувати, з одного боку, Москву, а з іншого — Річ Посполиту. Московський посол у Чигирині Бутурлін відчував, що проти Москви готуються якісь акції, але нічого певного не міг дізнатися. Хмельницький відрядив один козацький полк проти Речі Посполитої на допомогу Ракоцію, а згодом планувалась мала кампанія проти Москви. Але гетьман важко захворів і несподівано помер. Останній заповіт Хмель-ницького своїм наступникам був такий: «Треба відступити від царя!». Отож, не встиг Б. Хмельницький реалізувати своїх планів у зовнішній та внутрішній політиці. Присяга в Переяславі 1654 р., на яку гетьман дивився як на тимчасову комбінацію, була інакше сприйнята простим народом. Проте Хмельницький не опублі-кував «статей» з Москвою, і тому найближчі його співробітники добре не знали їхнього змісту.

Авторитет Б. Хмельницького в народних масах був надзви-чайно великий. Він прагнув прибрати до своїх рук усю державну владу, був, власне, диктатором, «самодержцем руським», як він себе іноді називав. У ролі єдиновладця Б. Хмельницькому вдава-лось утримуватися завдяки високим особистим якостям: «хоризма, так називається надзвичайна властивість, через яку її (особу) оцінюють як обдаровану надприродними або надлюдськими силами, як посланого богом чи зразкового вождя».

Піддані Війська Запорозького ставились до особи Б. Хмель-ницького типово «хоризмастично». Він був для них «Богом даний». Повага до гетьмана панує не лише в найближчому ото-ченні Б. Хмельницького, але й на периферії козацької держави. Таке своє ставлення до гетьмана виявляли українці і перед чужинцями. Зокрема, на закиди боярина Ртищева та думного дяка Алмаза Іванова, що уряд Богдана Хмельницького приймає у себе, всупереч умовам, чужоземних послів навіть «сь против-ними дълом», не повідомляючи про це Москву, гетьманські посли Тетері з товаришами говорили, «что то прямая правда;

185

только де надобно о томъ о всемь выговорить гетману самому в лицо..., а имъ де всего того кь гетману выговаривать нельзъ».

Козацька старшина не посміла допитуватися за життя Б. Хмельницького про зміст «березневих статтей». Лише після його смерті 25 серпня 1657 р. на козацькій раді «начальные люди й все войско, выслушавъ государеву грамоту, говорили промежъ себя въ радъ гетманскому сыну ІОрью Хмельницкому й писарю Ивану Выговскому, чтобъ они показали всему войску те статьи все, о чомъ царскому величеству били челом гетманъ Богдань Хмелницкий й все войско запорожское... а мы де всемъ войском того, чемъ насъ противъ нашего войскового челобитья великий государь... пожаловалъ й до сего часу нeвыдaёмъ. На козацькій раді в Чигирині після смерті Хмельницького «звлаща з посполитыхъ козаковъ тые голосы призываютъ молодого Хмелницкого й просят оного, жебы тотъ урядъ справогал на месцу отцовскомъ». Неповнолітність Юрія Хмельницького в очах «черні» не була перешкодою для обрання його гетьманом, бо для черні важливо, що Юрась був із роду Хмельницьких: «Жеби тая слава была, же Хмельницкий гетманомъ».

3. На перешкоді здійснення планам Хмельницького стали не тільки факти випадкового характеру, як смерть старшого, дуже обдарованого сина Тимоша і молодість та нездатність Юрія до управління козацькою державою, але також і зовнішні обставини. Зокрема, не в інтересах Москви було зміцнення роду Хмельницького, популярності і авторитету цього прізвища. Московському урядові було відомо, що наступником Б. Хмель-ницького в гетьманському уряді має бути його син Юрій (про це надійшло повідомлення окольничого Федора Бутурліна). Проте Москва була зацікавлена, щоб в Україні хоч на деякий час було безгетьманство. Вона підтримує в Україні «виборний прин-цип» і допитується, чи всі формальності дотримано при виборі нового гетьмана. Дізнавшись про смерть Хмельницького, мос-ковський уряд посилає в Україну стольника Кікіна з грамотою до «Війська Запорозького»: «...й онъ Юрьи отъ всего войска

186

гетманомъ обранъ или нетъ, про то царскому величеству неве-домо й потому ему (Кікіну — авт.) къ нему Юрью къ одному не указано, а прислані) онъ отъ царского величество съ грамотою ко всему войску запорожскому, й подать ему та царского вели-чества грамота велено всему войску запорожскому, й къ гетма-нову сыну й къ писарю къ Выговскому не ходить».

Представники козацької старшини в розмовах з московсь-кими дипломатами висловлюють побоювання, що Юрась Хмель-ницький в системі влади піде слідами свого батька: «І при ньому, мовляв, гетьмановім сині є багато таких, які з ним у при-язні, а з полковниками не в згоді, і хочуть вони йому казати, щоб він, гетьманів син, ради не збирав, аби йому своєї влади не зменшити, так як і батько його ради не збирав, а володів усім сам: що розкаже, то все військо і робить».

Москва охоче втручається в незгоди між козацькою стар-шиною, що виникли в зв’язку з питанням про Богданового наступника. Вже на першу козацьку раду після смерті Б. Хмель-ницького, що відбулася в Чигирині, Московський уряд нама-гався відправити своїх воєвод для контролю. На гетьманський бунчук і булаву з’явилося чимало претендентів з-поміж козаць-кої старшини. Чи не кожний полковник мріє стати гетьманом, керуючись думкою — «чим я гірший».

Миргородський полковник Григорій Лісницький не хотів віддавати гетьманських клейнод новому гетьманові Юрію Хмель-ницькому, і козацька старшина була змушена майже силою їх у нього відібрати. Серед таких настроїв правлячої верстви у се-редовищі українського старшинства Москва легко могла скори-статися схильністю «до внутрішной между собою незгоди». Привід до втручання давала сама козацька старшина, почина-ючи від найвищих начальників. Навіть І. Виговський, найближ-чий прибічник Богдана Хмельницького, не «був на висоті» у розумінні державних завдань козацької верстви. «Канцлер Війська Запорозького», а згодом запеклий ворог Москви, І. Вигов-ський таємно, від старого гетьмана видає московським людям

187

дипломатичні документи-листування гетьманського уряду з різ-ними іноземними державами, які переважно ворогували з Мос-квою. Передаючи таємні листи до гетьмана, Виговський говорив бояринові Бутурліну: «Хотя будетъ отъ гетмана въ чёмъ й постра-дать, однако готовъ великому государю нашему, его царскому величеству служить».

Услід за І. Виговським чимало людей були готові служити московському уряду за грамоти на маєтки, за хутро та за «сукно английское». Згодом І. Виговський, ставши гетьманом, вислов-лював протест московському урядові з приводу того, що він приймає посланців з України без його відома, та ще його воро-гів. Але ж своїми сепаратними зносинами з Москвою за спиною гетьмана Б. Хмельницького він сам показав приклад підриву авторитету влади в Україні. Люди з найближчого оточення Б. Хмельницького, такі, як І. Виговський, П. Тетеря та інші, також без відома гетьмана випрошували собі царські грамоти на землю.

Хоча Б. Хмельницький отримав такі грамоти на Чигиринсь-кий повіт та персонально на Гадяч, він все ж не допускав від-новлення старого землеволодіння. За нього, наприклад, Юрій Немирич, що приєднався до Війська Запорізького, не міг повер-нути своїх старих маєтків. Гетьманський уряд по завершенні національно-визвольної війни, в якій вирішальну роль відіграли селянські маси, був змушений зважати на настрої покозаченого селянства і Б. Хмельницький намагався знайти шлях компро-місу, який більш-менш відповідав би реальному відношенню сил в Україні. Не допускаючи відродження латифундій, геть-манський уряд наділяв потрібних для держави людей землею за їхню службу.

Козацьку старшину не задовольняло те, що право вина-городження за військову службу належало гетьманові. Таємно від Б. Хмельницького вона шукала ласки у московського царя, який щедро наділяв землею в Україні «значних», коли вони зверталися за грамотами в Москву на підтвердження володіння

188

маєтками. Проте ніхто із «челобитчиків» випрошеними в Москві маєтностями фактично не володів, «опасаясь отъ Войска Запо-рожского». Вони тільки задовольнялися царськими грамотами в надії на «кращі часи», коли ці грамоти будуть мати реальну силу «и Павелъ Тетеря говорилъ, чтобъ де царское величество не про что про то, чемъ кто его царского величества пожа-лованії не велелъ, потому что про то и гетмань Богдань Хмель-ницкий не ведалъ».

У цих переговорах Тетері з боярами в Москві виявилися й інші подробиці внутрішніх відносин в Україні за гетьману-вання Б.Хмельницького. Війську Запорізькому після Польщі дісталася велика здобич: «И которые напередъ, сего въ той всей Украинъ, в Малой Росіи и на Подоліи были городы и мъста королевскіе и кляшторскіе и панскіе маєтности и тъми всъми владєют и доходы обирають на себе гетманъ и всё войско запо-рожское». Однак з цих доходів у царську скарбницю «нічого не доходило». Але Тетеря пояснив боярам, що й до гетьманської скарбниці мало що доходило: «А в Ніжинськім та в инших повітах полковники збирають з двора золотих по два й по три, а гетьманові, мовляв, хоч дещо й дадуть, то ж все, а користають з того полковники, і від того у них чиниться заколот і бунт».

Державний апарат, який сформувався в Україні у ході рево-люційних подій, не був однорідний щодо свого складу. Цей апарат не мав жодних традицій, цієї інерції історичного про-цесу, яка дає змогу на довший час утримуватись на поверхні життя навіть слабшим організаціям.

Складові елементи цього правлячого військового апарату не відзначалися високими моральними і політичними якостями. Могутня індивідуальність Хмельницького отримувала егоцен-тричні прагнення козацької старшини, хоч, як відомо, не завжди успішно. Коли ж не стало старого гетьмана, то навіть серед «знач-них» відбувся розкол на групи. Саме у розбраті правлячого при-мусового апарату лежить зародок Руїни.

Перемога національно-визвольної війни в Україні зумовила значні зміни стосовно окремих верств населення. Насамперед,

189

майже зникла як пануюча верства шляхта польського типу. Хоч у Переяславському договорі та в подальших «статтях» згаду-ється про права шляхти в Україні, насправді ж шляхта зали-шалася тільки за назвою. Прагнучи мати вплив у державі, вона дала змогу абсорбувати себе «Війську Запорозькому». З вищих груп козацтва формувалася нова пануюча верства. Цей процес формації нового пануючого стану в умовах ще не пережитої війни був дуже болісний. Пануючій верстві довелося з перших кроків своєї діяльності наштовхнутися на не бажані для неї прагнення селянства до емансипації. Уже Б. Хмельницький почав відступати від черні, своєї «правої руки», і ми знаходимо його універсали монастирям і окремим особам на право воло-діння селами.

Звичайно, відновити стару систему шляхетського панування над посполитими селянами Б. Хмельницький не міг. Але оскільки він повертав деяким колишнім власникам їхні маєтності «кгрунта власньіе», то був змушений сам окремими розпорядженнями встановлювати відносини між власниками й селянами у нових обставинах. Після переможної національно-визвольної війни формула «звиклое послушенство» не могла задовольнити селян, і тому, наприклад, в універсалі на ім’я шляхтича Носацевича Б. Хмельницький зазначає: «А що тамъ слободяне ройжскіе часть тихъ же его власнихъ засъли грунтовъ, абы конечно зъ того десятину кождій давалъ».

Хоч Б. Хмельницький радо приймав до себе ту шляхту, яку «Бог нахилив до Війська Запорозького», проте шляхетний стан після війни вже не міг відродитися. У післявоєнний період націю репрезентував новий козацький клас. Ця пануюча верства була не викристалізована, і в своєму складі мінлива й плинна. Укра-їнський уряд не знав навіть чисельності козацтва.

Повністю розділяємо думку В. Смолія про те, що Богдан Хмельницький — історична особа, оцінка якої не може бути однозначною. Він був однією з найвидатніших постатей в укра-їнській історії: відбиваючи загальнонародні інтереси, зробив

190

справжній прорив у формуванні внутрішньої політики, згур-тував в єдиний повстанський табір найрізноманітні суспільні сили, організував і повів їх на повалення влади польської шляхти в Україні, стояв біля джерел створення Української держави. Однак нині, з висоти XXІ ст., можна бачити непослідовність і половинчастість дій гетьмана, інколи нелогічність його вчин-ків, відсутність окремих ціннісних орієнтирів тощо. Однак усе це треба узгоджувати з контекстом тогочасної епохи — неодно-значної і суперечливої, де перепліталися старі й нові порядки, де все ще панував середньовічний світогляд і тільки зароджу-валися суспільні явища, характерні для Європи XVII ст. В ото-ченні ворожих сил гетьманові доводилося маневрувати, йти на компроміси, часто відмовлятися від своїх планів і задумів. Однак генеральної лінії свого життя, глибокий сенс якої полягав у визволенні рідної землі від ненависного іноземного гноблення та створенні незалежної Української держави, Богдан Хмель-ницький дотримувався до останнього свого подиху.

4. У ході національно-визвольної війни в Україні відбулися докорінні зміни в державному устрої українського суспільства. Було повалено польсько-шляхетське панування й розпочато створення Української національної держави республіканського типу. Верховним органом молодої держави стала загально-козацька рада. Хоча в її роботі могли брати участь лише козаки, але в умовах вільного доступу в ряди козацтва інших верств населення рада мала загальнонародний характер. Вона вирі-шувала найважливіші питання життя України. На чолі держави стояв гетьман, який обирався козаками. До його рук поступово переходила військова, адміністративна, фінансова й судова влади. Дорадчі права при гетьмані мала рада генеральної старшини, до якої входили обозний (керував постачанням армії), суддя (очолював генеральний суд, вищу судову інстанцію), писар (займався діловодством і закордонними зв’язками), підскарбій (відав фінансами, скарбом і податковою політикою), осавул (відповідав за організацію і боєздатність військових частин),

191

хорунжий (частково відав військовими справами і відповідав за збереженість головного військового прапора), бунчужний (обе-рігав гетьманський бунчук). Вищі урядові посади з’явилися в ході вирішення, назрілих проблем й інколи могли заміщатися одночасно двома особами.

Головною запорукою успішного будівництва Української держави стало створення національної армії на організаційних принципах запорізького козацтва. Армія формувалась із добро-вольців, відзначалася високим бойовим духом, мужністю та суворою дисципліною, її основну ударну силу становили запо-рожці й реєстрові козаки Білоцерківського, Чигиринського, Чер-каського, Корсунського і Переяславського полків. У ході боротьби невеликі повстанські загони об’єднувалися в нові полки, які приймали назву найбільшого міста. З’явилися Полтавський, Прилуцький, Миргородський, Ніжинський, Борзнянський, Ічнян-ський, Кропивнянський, Київський, Уманський та інші полки. Бойове ядро полку становили 1–2 тис. записаних у реєстр козаків, але при необхідності до них приєднувалися ще десять, а то й більше тисяч добровольців. Чисельність української армії доходила до 100–150 тис. чол. Це набагато більше, ніж в будь-якій іншій європейській державі. Як правило, полчани самі обирали полковника з-поміж найталановитіших організаторів, мужніх і хоробрих ватажків. Те ж саме відбувалося й при фор-муванні полкової старшини — писаря, судді, обозного, осавула, хорунжого. Разом з тим гетьман призначав полковників і на власний розсуд з числа непримиренних ворогів польської шляхти. Прискіпливий відбір кращих з кращих забезпечив перевагу військової майстерності командирських кадрів української армії над професійною вправністю польських воєначальників. У від-носинах між полковниками й вищою старшиною органічно поєднувалися воєнна ініціатива з суворою дисципліною. Наказ гетьмана виконувався незаперечно, негайно й точно. В цьому армія чітко дотримувалась правил, вироблених запорожцями у їхній безперервній борні то з татарами, то з турками, то з ляхами,

192

а то й з усіма разом. Полки складалися з сотень, чисельність яких була неоднаковою. Часто вони налічували до 500–700 козаків кожна на чолі з сотником, писарем, осавулом і хорун-жим. У більшості випадків сотенна старшина обиралась на відкритих козацьких радах.

Поступово формувалася територія держави. На неї перено-сився традиційний військовий устрій козацтва, що найповніше відповідало головній меті — визволенню України від понево-лювачів. Звільнена територія почала ділитися на полки й сотні на чолі з полковниками та сотниками. На кінець 1648 р. вона простягалася від Слобожанщини на сході аж до Галичини на заході. Україна відроджувалася в старокиївських межах на новій національно-соціальній основі. Радикальні зміни відбулися і в становищі українських міст. Вони визволилися з-під залежності короля, магнатів, шляхти, католицького духовенства й стали юридично самостійними. Вся повнота влади перейшла до магі-стратів і ратуш. Більшу свободу одержали сільські старости.

Революційні зміни сталися в національно-соціальному складі військових і адміністративних органів. Повстанці поклали край пануванню польських магнатів, шляхти й католицького духів-ництва у владних структурах суспільства. Більшість з них заги-нула в перші місяці війни або втекла до Польщі. До влади прийшла національна за складом козацька старшина. Досить впливову її частину становила православна українська шляхта. З шляхтичів походили гетьман Богдан Хмельницький, полков-ники Данило Нечай, Іван Богун, Михайло Кричевський, Стані-слав Мрозовецький та ін. Хвиля всенародного повстання винесла на командні посади представників із народних низів. Полков-ники Максим Кривоніс, Іван Тиша, Мартин Небаба та інші вийшли з ремісників, Степан Пободайло — з драгунів, Матвій Гладкий — з козацтва. Сотниками Ясногородської, Вузівської та Гурівської сотень на Київщині стали війт Гапон, коваль Андрій, мельник Фока, бондар Герасим і кравець Сидір. Приблизно те ж саме відбувалося по всій визволеній території. Козацьку

193

старшину згуртовувала ідея визволення України й створення незалежної держави. Але стосовно внутрішньої політики її роз-дирали серйозні суперечності. Однак у цілому вона проводила прогресивнішу політику, ніж польська шляхта. У такому ж напрямку діяли сільська й міська адміністрації, позбавлені жорст-кої опіки польських властей.

Розпочалося формування національної судової системи. Вона відповідала особливостям державного устрою й будувалася на становій основі, коли для кожного стану призначались окремі суди. Щоправда, ця тенденція ще не була чітко виражена. З’явився Генеральний суд на чолі з генеральним суддею. До його компетенції входило судочинство над вищою козацькою старшиною та розгляд спірних справ державної ваги. Одно-часно він виступав апеляційною інстанцією для інших судових органів. У полках почали створюватися полкові суди на чолі з полковими суддями. Продовжували діяти окремі суди для міщан і селян. Але на їхню роботу дедалі посилювався вплив козацької старшини. Козацькими судами поряд з суддями ке-рували й полковники та сотники. Судочинство базувалось на старих юридичних кодексах законів, зокрема на Третьому ли-товському статуті 1588 р., і велося «за давніми правами і за давніми вольностями».

Докорінні зміни стались у соціально-економічних відноси-нах. Повсталі маси ліквідували велику земельну власність поль-ських магнатів і шляхти, а також полонізованих українських феодалів. Залишене ними рухоме майно перейшло до рук пов-станців. Селяни, козаки й міщани почали засівати панські лани різним збіжжям. Звільнені землі хлібороби вважали своїми, від-войованими, як вони говорили, козацькою шаблею. Економічні підвалини традиційного феодалізму були істотно підірвані.

Свої володіння зберегли тільки православні монастирі й та українська й польська шляхта, що стала на бік повсталих. Однак владу над підданими вони втратили. Частина православних монастирів одразу визнала законність нової влади й почала шукати в неї захисту від селян. Вже з червня Хмельницький став

194

видавати охоронні й жалувальні універсали Густинському, Печер-ському жіночому, Флорівському та іншим монастирям. Майже одночасно охоронні універсали одержують Себастіан Снітин-ський з Коростеншини та, напевне, й інші шляхтичі з числа учасників боротьби проти Речі Посполитої. Ці універсали захи-щали від наїздів військових команд, але не закріплювали владу поміщика над селянином.

Одним з найголовніших здобутків народу стала ліквідація кріпосного права, найненависнішої й найтяжчої форми експлу-атації селянства Хлібороби завоювали особисту свободу й широкі можливості для занять сільським господарством, різними про-мислами. Основними господарськими одиницями на визволе-ній території стали дрібні господарства, які базувалися на сімей-ній та вільнонайманій праці.

Для налагодження зв’язків з іноземними державами й ство-рення антипольського союзу Хмельницький почав формувати дипломатичну службу. У квітні 1648 р. у Бахчисараї гетьман уклав угоду з ханом Іслам-Гіреєм III, умови якої були вироблені попередніми посольствами Кіндрата Бурляя і Яцька Клиші. За цією угодою хан мав подавати Хмельницькому допомогу кін-нотою, а гетьман — віддавати татарам військову здобич і не чинити опору при набиранні ними ясиру в маєтках польської шляхти. Як гарантію вірності угоді гетьман залишив у Бахчи-сараї заручником свого 16-річного сина Тимоша.

Після Корсунської перемоги Хмельницький 8 червня 1648 р. направив російському цареві листа з повідомленням про успіхи козацького війська і проханням підтримати Україну в її боротьбі з Польщею. Однак російський уряд тільки приглядався до подій в Україні, і це змусило Хмельницького використати єру-салимського патріарха Паїсія, що перебував у Києві проїздом до Москви, аби той схилив російського царя до воєнних дій проти Польщі. Значно кращі успіхи мала козацька дипломатія у відносинах з Трансільванією (Семигороддям). Князь Юрій Ракоцій І у серпні прохав Хмельницького через кальвініста-магната Юрія Немирича підтримати його кандидатуру на

195

польський престол. Між Чигирином і Феєрваром вівся жвавий обмін посольствами і грамотами. Однак союз проти Польщі між Україною і Трансільванією так і не був укладений. Те ж саме сталося й у відносинах з Молдавією. Перебуваючи у васальній залежності від Туреччини, воєвода Василь Лупул разом з тим мав тісні, навіть родинні зв’язки з магнатом Яну-шем Радзивіллом і тяжів до Польщі. У жовтні він приймав посольство Хмельницького й погодився не пропускати на свою територію втікаючу з України польську шляхту. Але далі цього у відносинах з молодою козацькою республікою не пішов. До України придивлялися Бранденбургія, Венеція та інші країни, виношуючи при цьому кожна свої плани. Визнаючи перемоги козацтва у війні з Річчю Посполитою, уряди зарубіжних країн почали зондувати грунт для встановлення зв’язків з Україною.

Національно-визвольна війна мала виразні елементи бур-жуазної революції. Вони полягали у ліквідації великої земельної власності польських і ополячених українських феодалів, а також станового устрою суспільства, поваленні кріпосницького ладу, завоюванні селянами особистої свободи, встановленні дрібної земельної власності селян, козаків і міщан, масовому викори-станні вільнонайманої робочої сили тощо. З’явилася реальна можливість для переходу до буржуазного суспільства. Тим більше, що подібне вже сталося в Нідерландах і відбувалося б Англії. Все залежало від сили народних мас і політики правлячих кіл.

Проте завоювання українського народу не були закріплені законодавчо. Уряд молодої республіки відстав від реального ходу подій і в своїй більшості перебував у полоні традиційних середньовічних уявлень про державну форму організації сус-пільства. На одне з центральних місць у державотворчому про-цесі він ставив затвердження особливих пільг для козацтва як своєрідну платню за повалення польсько-шляхетського пану-вання в Україні. Фактично козацтву відводилося те соціальне місце в суспільстві, яке раніше належало шляхті. Тобто започат-ковувалася реставрація колишнього станового ладу, але вже на національній основі.

196

5. Національно-визвольна війна під проводом Б. Хмельниць-кого мала, як і кожна з революцій, свої особливості:

— національно-визвольна боротьба, що спалахнула в 1648 р., велася не лише проти Речі Посполитої, як це традиційно про-тягом щонайменш останніх 150 років зображується й ствер-джується у вітчизняній і зарубіжній історіографіях, а й рівною мірою проти інших ворогів української незалежності — Моско-вії та Криму;

— існували тісний взаємозв’язок і взаємодія національно-визвольної, конфесійної та соціальної боротьби;

— соціальна боротьба переросла в Селянську війну 1648-1652 рр., що завершилася утвердженням нової моделі соціально-економічних відносин;

— війна тривала довго, її розвиток був нерівномірним і супе-речливим, він супроводжувався різкими спалахами соціально-політичної боротьби, яка в 1658–1663 рр. набула форми грома-дянської війни;

— протягом осені 1649–1651 рр. від участі в визвольній війні відійшло населення Західного регіону, яке в жорстоких реаліях боротьби часто ставало заручником і жертвою воєнних дій укра-їнської, польської, кримської, російської та турецької армій;

— провідну роль у розвитку боротьби відігравало козацтво — стан дрібних землевласників фермерського типу;

— більшість панівного стану суспільства — князі, магнати, пани і шляхта;

— зрадила національні інтереси і спільно з поляками, литов-цями та білорусами придушувала визвольну боротьбу України за соборність і незалежність;

— слабкий позитивний вплив на розвиток революції мали міський патриціат, інтелігенція, вище та середнє духівництво;

— домінували збройні форми боротьби, яка від часу до часу набувала жорстокого характеру й супроводжувалася проявами етнічних чисток;

197

— украй негативну роль відігравав геополітичний фактор, бо уряди сусідніх держав усіляко протидіяли виборенню Укра-їною незалежності й прагнули включити українські землі до своїх володінь.

Як оцінити національно-визвольну війну під проводом Б. Хмельницького? Відомо: кожна боротьба — це надзвичайно складний соціально-політичний феномен, який визріває та реа-лізується в критичні періоди «загнаного» в глухий кут сус-пільства, уже неспроможного через вузол непримиренних супе-речностей втілювати в життя потенцію прогресу шляхом соці-альної еволюції, її сутність полягає у здійсненні докорінних перемін у суспільному ладі, що розчищають йому дорогу. Всі вони відбуваються насильницьки (навіть коли не ллється кров), із ламанням підвалин не лише суспільного, а й, часто-густо, морально-побутового та духовного життя. Здається, мав рацію англійський історик Томас Карлейль, коли писав: «... революція ж — це явище, якого не можна опанувати, яке не можна закрити під замок. Де воно міститься? Що воно таке? Це безумство, яке живе в серцях людей. Воно і в цій, і в іншій людині; як лють чи як жах воно в усіх людях». Важко не погодитися також і з мір-куванням П. Сорокіна, котрий називав революцію «великою трагедією». І все ж окремим суспільствам і націям доводилося (і не один раз) проходити через горнило революційних потрясінь.

Національно-визвольна війна завершилася для української нації поразкою: не вдалося ні створити державу в етнічних межах України, ні відстояти незалежність козацької України, хоча за досягнення політичної самостійності вона заплатила неймовірно високу ціну. Втрати від воєнних дій, голоду, епіде-мій, захоплення в ясир, переселень до Московії та Молдавії ста-новили близько 65–70% всього населення України, яке на 1648 р. сягало 4–5 млн. осіб. Страхітливих руйнувань зазнали міста й села; надзвичайно великої шкоди було завдано розвитку реме-сел, промислів і торгівлі. Усе це — жахливий негатив революції.

Позитивне її значення як найбільшої битви в історії укра-їнської нації за незалежність ми вбачаємо в тому, що вона:

198

— привела до створення (вперше після загибелі в 40-х рр. XIV ст. Українського королівства) національної держави, частина якої у формі Лівобережного гетьманства проіснувала на правах автономії у складі Російської імперії до початку 80-х рр. XVIII ст.;

— зумовила появу національної державної ідеї, яка стала для наступних поколінь українців неписаним заповітом у бо-ротьбі за незалежність;

— відіграла вирішальну ролі у формуванні нової політичної еліти;

— стала потужним імпульсом для розвитку національної самосвідомості, зокрема ідеології елітарного націоналізму;

— зумовила закріплення за витвореною державою назви «Україна» й започаткувала зміну назви»Руський народ» на озна-чення «Український народ»;

— пробудила волю нації до самоутвердження й самовира-ження у формі незалежної соборної держави;

— істотно збагатила традиції боротьби проти національно-релігійного та соціального гноблення;

— протягом тривалого часу після її завершения козаки, селяни й міщани Лівобережної України користувалися плодами її соціально-економічних завоювань (навіть матеріали Генераль-ного опису 1765–1769 рр. зафіксували численні факти, коли селянські й козацькі поля, городи, сіножаті кваліфікувалися як «свої власні», «свої жилі»);

— служила каталізатором розвитку (переважно в Лівобе-режній Україні) усної народної творчості, мови, освіти, літо-писання, літератури тощо.

В жодному разі не можна розглядати національно-визвольну війну під проводом Б. Хмельницького як другорядну подію хутірського масштабу на задвірках європейського революцій-ного руху ХVІ–ХVІІІ ст. Зовсім невипадково в її визріванні та розвитку віднаходять чимало спільних рис із революціями в Нідерландах, Німеччині, Англії та Франції. Наприклад, науковці з’ясували позитивний вплив ідеології Реформації на розвиток

199

національної самосвідомості українців, формування в них почуття патріотизму. Водночас православ’я в Україні, як реформаційні ідеї в Німеччині та кальвінізм у Нідерландах й Англії, відіграло роль ідеологічного знамена революційних сил. Хоча за рівнем розвитку промисловості й торгівлі Україна відставала від Німеч-чини, Англії та Нідерландів, все ж на середину ХVІІ ст. в ній розпочався розклад цехового ремесла і в багатьох промислах стали зароджуватися початкові форми мануфактурного виробництва.

Особливо виразно подих нової цивілізації виявлявся в Укра-їні, на відміну від Німеччини та Нідерландів, не в розвитку промисловості й торгівлі, а в сільськогосподарському вироб-ництві півдня України, що певною мірою віддалено нагадувало ситуацію в Англії. Адже саме тут формується якісно новий тип господарства — козацький, який за своєю суттю був фермер-ським. Козацтво виявило великі потенційні можливості й дина-мізм у самоорганізації не лише власного стану, а й нових суспільних відносин. Йому, як зауважив Ю. Терещенко, «були притаманні риси, шо виходили за вузькі межі феодального корпоративізму». І якщо в Нідерландах визрівала глибока супе-речність між динамічним характером внутрішнього розвитку та інерцією існуючих структур і установ, то в сфері соціально-економічннх відносин України вона виникла між розвитком козацького типу господарства й феодальною реакцією у формі фільварково-панщинної системи господарства, підтримуваної державними структурами. Не можна не помітити того факту, що національно-визвольна війна під проводом Б. Хмельниць-кого спалахнула, набула більшого розмаху й організованості, а також найдовше тривала в тих регіонах, де сформувався козаць-кий стан і зберігався прошарок ще не закріпаченого селянства. Подібне бачимо в розвитку боротьби селян під час Нідерланд-ської і Великої Французької революцій: найінтенсивніше вони велися в районах, де міцнішими виявилися позиції селянського господарства й селянської власності на землю.

200

Маємо підстави розглядати причини української націо-нально-визвольної боротьби як складову визрівання соціальної та національно-визвольної боротьби, що охопила європейські країни протягом 40–70-х рр. XVII ст. Так, у 1640 р. розпочалася революція в Англії — і в тому ж році спалахнули повстання за незалежність португальців проти іспанців і «війна женців» у Каталонії за збереження автономії. В 1647 р. розгорілося полум’я антиіспанської боротьби в Південній Італії та Сицилії, в перебігу якої Неаполь проголошується республікою. Високою була соціально-політична напруга в Данії; визрівали Фронда у Франції й масові селянські повстання в Австрії, Московії, Швеції, Швейцарії тощо. Вони свідчили про втягування середньовічної цивілізації в період кризи й зміцнення пагонів нової цивілізації.

Завдання Української боротьби були близькими до завдань Нідерландської, що передбачали виборення національної неза-лежності й установлення буржуазних відносин. Тому спільним для них виступало переплетіння національно-визвольної, кон-фесійної та соціальної боротьби. Щодо рушійних сил, то укра-їнська боротьба стояла ближче до Німецької й Англійської, оскільки в ній головну й керівну роль відігравало козацтво та надзвичайно активну участь узяло селянство, при меншій актив-ності частини шляхти й міщан і вкрай слабкій — міської бур-жуазії й інтелігенції. А в Нідерландах провідну роль відігравали міщани під проводом буржуазії, хоча участь у боротьбі взяли також селяни і частина дворян.

Навіть побіжне зіставлення розвитку Української націо-нально-визвольної війни й Нідерландської (1566–1609 рр.) рево-люції дозволяє помітити чимало спільних рис. Вважаємо такими:

— довготривалість боротьби за незалежність, нерівномір-ність розвитку, чергування спадів і піднесення;

— складність і суперечливість боротьби, яка нерідко розво-дила і нідерландців, і українців по різні боки барикад;

— важливу роль релігійного фактора (нідерландський істо-рик З. В. Снеллер писав: «Нідерландська війна за незалежність,

201

що б про це не говорили, була в той же час і релігійною війною»). Як нам відомо, в національно-визвольній війні гасло захисту православної віри та церкви від самого її початку й до кінця було одним із найголовніших у програмі патріотичних сил;

— переплетіння національно-визвольної, конфесійної та соціальної боротьби;

— різноманітність форм боротьби — від найпасивніших до найактивніших, включно з воєнними діями, політичною та дипломатичною боротьбою; прояви нетерпимості, жорстокості, терору тощо;

— охоплення національними державами, що утворилися в перебігу революцій, не всіх етнічних земель, а лише окремих регіонів, тому кордони проходили не за національно-мовними, а за географічними рубежами;

— подібність соціально-економічних регіонів, що послужили ядром утворених держав. Так, у Нідерландах держава виникла й відстояла свою незалежність у північних провінціях: Голлан-дії, Фрісландії, Дренті й інших, — де зберігався значний про-шарок вільних селян, котрі не знали феодальної залежності, де буржуазний розвиток мав надійнішу основу, а селянсько-пле-бейський рух виступав організованішим. На теренах України держава оформилася в Південному й Південно-Східному регіо-нах, де також більшість селянства залишалася незакріпаченою й зосереджувався козацький стан, який виступав організатором і керівником революції. Уряди обох держав докладали багато зусиль, щоб домогтися включення до їхнього складу решти територій, проте безуспішно;

— брак єдності серед політичної еліти, що негативно позна-чилося, особливо в Україні, на перебігу визвольної боротьби;

— вкрай негативну роль геополітичного фактора. Значну зацікавленість викликає порівняння розвитку соці-

альної боротьби в Українській революції з соціальною бороть-бою європейських країн. На відміну від Нідерландів, де селян-ський рух не набув загальнонаціонального характеру, в Україні

202

він переріс у Селянську війну, що восени 1648 р. охопила всі без винятку етноукраїнські землі й зумовила загострення соціаль-ної боротьби в Білорусії, Москови, Польщі й Молдавії. Її масш-таби справді були грандіозними та не мали собі рівних на європейському континенті протягом ХVІ–ХVІІІ ст.

Спостерігається тотожність вимог українських селян із вимо-гами селян під час Німецької (1524–1525 рр.), Англійської (1640–1660 рр.) та Великої Французької (1789–1799 рр.) революцій. Так, німецькі селяни відмовлялися від платежів і робіт, заявивши, що не дозволять себе пригноблювати, як це відбувалося раніше. Нападаючи на феодальні маєтки й замки, вони стверджували, що «не хочуть більше мати панів», прагнули добитися особис-тої свободи, створювали елементи державної влади. Англійські селяни вимагали повернення до маноріального звичаю, низьких рент, полегшення файнів (платежів за допуск до держань), лік-відації станового верховенства духівництва та привілеїв дворян-ства. Вони прагнули повернути собі обгороджені землі, а також в общинне користування ліси, парки, місця для ловів і рибаль-ства. У селах точилися розмови про те, що «джентрі довго були нашими господарями, а тепер ми маємо нагоду самим стати господарями», лунали погрози: «...уже в цьому році (1643 — авт.) ми не побачимо в Англії жодного дворянина». У роки Вели-кої Французької революції селяни підкреслювали, що «хочуть повної відмови від десятини і феодальних зобов’язань, щоб не було більше ні сеньйорів, ні володільців десятин». У 1790 р. один із керівників повстанців заявив: «... ми тепер господарі», бо «вже прогнали частину дворян у чужі країни». Цього ж доби-валися й українські селяни.

Ще одне цікаве спостереження. Аналіз політичного роз-витку України та Англії в перебігу революції дозволяє виявити спільну тенденцію — зміцнення особистої влади їх керівників (Б. Хмельницького та Олівера Кромвеля) й еволюцію респуб-ліканської форми правління в монархічну (в Україні 1657 р. запроваджується спадковий гетьманат, в Англії в 1653 р. —

203

протекторат Кромвеля). Однак, на відміну від Англії, де в 1660 р. відбулася реставрація монархії, в Україні утвердилася республіка.

Поза сумнівом, у середині XVII ст. на європейському кон-тиненті відбулися дві найвизначніші та наймасштабніші події: Англійська й Національно-визвольна війна. І якщо міжнародна значущість першої ґрунтовно з’ясована, то Визвольна війна українського народу — незаслужено обійдена повною мовчан-кою. Однак саме вона, як слушно звернув увагу Дмитро Нали-вайко, поряд із Тридцятирічною війною та Англійською рево-люцією, відіграла важливу роль в остаточному крахові політич-ної системи Контрреформації, що трималася на Іспанії, Австрії й Речі Посполитій, державах, тісно пов’язаних із папським Римом та феодально-католицьким минулим Європи. Завдавши непоправного удару Польщі, національно-визвольна війна спри-яла здійсненню корінного перелому в історії Європи: внаслідок поразок і занепаду держав, що були опорою католицизму й феодально-католицької реакції, провідна роль переходить до країн, які або стали на шлях капіталістичного розвитку (Англія, Нідерланди), або прийняли абсолютну монархію нового типу (Франція). Було також зірвано плани Ватикану щодо укладення «універсальної унії».

Національно-визвольна війна спричинила істотну зміну співвідношення сил у Східній, Південно-Східній і Центральній Європі (інше питання, що не на користь України). Вона різко послабила геополітичні позиції Речі Посполитої та Криму й водночас помітно зміцнила роль Російської імперії, яка розпо-чала експансію на захід. Національно-визвольна боротьба укра-їнців сприяла виборенню Бранденбургом незалежності від Польщі (у 1657 р. уряд останньої відмовився від прав на Східну Прусію) та зростанню ролі Швеції.

Невипадково, як з ясували в своїх працях В. Смолій, В. Сте-панков і Ю. Мицик, міжнародний резонанс національно-виз-вольної війни був масштабним і довготривалим (протягом майже всієї другої половини XVII ст.). Національно-визвольні події

204

систематично висвітлювалися на сторінках наукових розвідок, брошур, «летючих листків», на шпальтах французьких, англій-ських, німецьких часописів, газет.

Підведемо невиликий підсумок. По-перше, події національно-визвольної війни переконливо продемонстрували, що тільки створення незалежної соборної держави створює необхідні полі-тичні умови для повноцінного розвитку нації, реалізації її потен-ційних можливостей. Без цього в жорстоких реаліях міжна-родних відносин їй, за образним висловлюванням Івана Франка, «записано в сусідів бути гноєм, тяглом у поїздах їх бистроїзних».

По-друге, розбудова держави вимагає не лише граничного напруження зусиль всієї нації й цілеспрямованої політики її еліти, а й щоденної чорнової роботи над формуванням її різних інституцій та ефективно діючого апарату управління, рішучої боротьби з сепаратизмом, отаманством, анархією й охлократією. Саме такий курс Б. Хмельницького забезпечив витворення дер-жави, а відхід від нього став однією з головних причин її руйнування.

По-третє, при творенні держави еліта неодмінно мусить враховувати прагматизм українців і в жодному випадку не ігно-рувати розв’язання найважливіших соціально-економічних про-блем суспільства, спрямованих на задоволення інтересів пере-важної більшості соціальних груп, прошарків і станів. Інакше державний корабель не провести через небезпечні «рифи» соці-альних потрясінь. Саме гнучкість соціально-економічноі полі-тики Богдана Хмельницького дозволила заручитися масовою підтримкою селян, козаків і міщан й уникнути спалаху гро-мадянської війни. Невипадково в свідомості наступних поколінь українців він виступав визволителем не лише від «ляцької неволі», а й від феодального гноблення. За визнанням анонім-ного автора трактату «Думка певної особи», панщини в козаць-кій Україні «ніколи не буде, бо і тепер її там немає, так кажуть (українці — авт.). «Раз ії нам вважай господар наш великий, Хмельницький, батько наш так викоренив, то й до судного дня не буде, бо він нас з неволі, ніби фараонової вивів». Отак в імені

205

Хмельницького мають цю надію, що ніколи не будуть робити панщини, кажучи, що то був пророк, і тепер по [його] смерті він завжди сідає біля одного столу з Господом] Богом від обіду і до вечері». Допущені наступниками Б. Хмельницького прора-хунки в цій сфері оберталися трагічними наслідками громадян-ської війни 1658–1663 рр. та повстань селян, міщан і козаків.

По-четверте, питання життя й смерті створюваної Укра-їнської держави є питанням єдності чи роз’єднаності політичної еліти, а відтак і суспільства. Небажання старшин згуртуватися навколо державної ідеї, висунення ними на чільне місце не національних, а особистих амбітних інтересів призвело до роз-колу суспільства на ворожі табори й жорстокої міжусобної боротьби, яка в підсумку обернулася зруйнуванням створеної в 1648–1650 рр. держави.

По-п’яте, найважчі й найскладніші проблеми процесу ста-новлення держави та відстоювання її незалежності слід розв’я-зувати, покладаючись лише на власні сили й виходячи насам-перед із захисту національних інтересів. Спроби перекласти їх на допомогу ззовні та найменші поступки суверенітетом в ім’я хоч би яких там було високих і благородних цілей обертаються для нації й держави катастрофою.

Етнічна спільнота перетворюється в націю, коли усвідом-лює власну самобутність і створює свою державу. Втрачаючи державу, національну самосвідомість і мову, нація переживає процес руйнації, її повноцінне відродження неможливе без від-новлення історичної пам’яті, що ґрунтується й живиться знан-ням минулого.

206

Лекція 8 «РУЇНА» ТА ЇЇ НАСЛІДКИ

ДЛЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ. НАМАГАННЯ ГЕТЬМАНА І. МАЗЕПИ

УТВЕРДИТИ УКРАЇНУ ЯК САМОСТІЙНУ ДЕРЖАВУ

ПЛАН 1. Українсько-московські та польські стосунки. 2. Боротьба проти гетьмана І. Виговського. 3. Зовнішня політика гетьмана І. Виговського. 4. Зречення І.Виговським гетьманської булави. 5. Суспільно-політичне становище української державно-

сті в 60–70 рр. 6. Соціально-економічні відносини. 7. Намагання гетьмана І. Мазепи утвердити Україну як

самостійну державу. 8. Гетьман Пилип Орлик. Конституція прав і свобод Запо-

розького війська. 1. Смерть Богдана Хмельницького об’єктивно спричинила

ослаблення державної влади в Україні. На нашу думку, є пев-ний сенс у міркуваннях М. Грушевського про те, що, крім великих здібностей гетьмана, його товариші та однодумці в інте-ресах спільної справи свідомо сприяли виникненню в народній свідомості легендарного ореолу навколо його імені. Ідея спадко-вості гетьманської влади, над реалізацією якої наполегливо пра-цював Хмельницький в останній рік життя, не здобула належ-ної підтримки як у середині країни, так і за її межами. До того ж, гетьманич був не в змозі керувати державою у такий надзви-

207

чайно складний час, про що свідчив бунт у козацькому таборі під Корсунем. Тому вибори гетьманом одного з найближчих соратників Богдана — Івана Виговського стало закономірним актом, який вселяв впевненість у правонаступництві політики Української держави. Отримавши булаву, Виговський спочатку наполегливо продовжує курс попередника, що особливо виразно простежується у сфері зовнішніх відносин.

Невдача України в боротьбі на два фронти — проти Польщі і Москви — породила дві орієнтації, які розділили українську козаччину на ворожі групи. Політичні верхи козацтва посту-пово починають втрачати смак до боротьби за державну неза-лежність України і шукають шляхетства в Польщі, дворянства в Москві — одне слово, «спокійного життя», забуваючи про героїчні змагання і широкі плани 1648-го та наступних років.

Поруч з ворожнечою та антагонізмом між старшиною і рядовим козацтвом та селянством після смерті Б. Хмельниць-кого швидко виникає розбіжність серед самого ж козацтва — в основному, це непорозуміння між городовим і низовим. Уже в період першого наступника Б. Хмельницького, гетьмана І. Ви-говського, розбіжність призводить до різкого розколу серед козацьких верхів на два ворожі табори. Переважна частина колишнього «городового» козацтва разом з покозаченою шлях-тою, яка сформувалася під впливом польського права і куль-тури, стають на бік І. Виговського під час його виборів в геть-мани. Ця частина підтримує І. Виговського також після того, як він підписав Гадяцький договір з Річчю Посполитою і розпочав війну з Москвою, щоб захистити Україну від спроб Москви її поневолити. Решта козацтва, в основному Запорізька Січ і ча-стина «городової» старшини, виступають проти І. Виговського й допомагають Москві руйнувати його план організувати укра-їнську державу в федеративному зв’язку з Річчю Посполитою і Литвою.

Наступники Хмельницького, намагаючись рішучіше підійти до розмежування верств в Україні, з перших кроків натрапили

208

на непереборні труднощі. Адже у самій козацькій верстві почалася внутрішня боротьба. У верхньому прошарку Військо Запорозьке мало представників колишньої шляхти, а нижчі прошарки зливалися з широкими народними масами. Як уже зазначалося, у роки воєнної небезпеки козацьке військо попов-нювалося людьми з різних станів, здебільшого селянами. Зви-чайно, останні, побувавши в козаках, після солодкого не хотіли гіркого і не мали жодного бажання повертатися до «звиклого послушенства».

В Українській державі не було засобів для визначення чисель-ності козацького війська, тому за життя Богдана Хмельницького діяли Березневі статті 1654 р. про обмеження козацтва 60-ма тисячами. Однак Василь Кікін, який був в Україні під час похорону Б. Хмельницького, в розмовах з козаками дізнався: «А насъ де козаковъ въ войске запорожскомъ и ныне єсть триста тысячъ».

Своїми силами перелічити таку масу гетьманська влада не могла. Акт «виписування» з козацтва міг дуже зашкодити самій тодішній українській владі: політичне це було б рівнозначне з підривом своєї власної опори. Тому Іван Виговський цю нев-дячну місію заведення козацького реєстру намагався передати Москві. З цього приводу переговори з московським урядом у 1658 р. вів Лісницький. В результаті була дана відповідна інструкція бояринові Шереметьєву.

Звістки про наміри козацької старшини завести реєстр козацького війська дійшли до козацької «черні», і з перших же часів гетьманування Івана Виговського це завдало йому чимало клопоту. Частина козаків, які передбачали, що їм доведеться бути в ролі «випищиків», не мали чого втрачати. Вони зв’я-зувалися із Запоріжжям, яке охоче підтримувало будь-який опозиційний рух проти Чигиринського уряду. Про таких людей Іван Виговський писав до Москви: «Не мають ні жінок, ні дітей, ні майна й ніякої здобичі, тільки на чуже добро зазіхають, щоб їм було за що пити та в карти грати». Від «голяків» І. Вигов-

209

ський відрізняє верству «значного» козацтва: «Ми же за веру православную..., при жёнахъ й детяхъ, при маетностяхъ нашихъ всегда умирать готовы».

Проте в зазначений час основну небезпеку для української державності становив не північний сусід, а обстановка в сере-дині країни. Разом із гетьманською булавою Виговський успад-кував від попередника складний вузол соціально-політичних проблем, які ще за життя Б. Хмельницького потребувати нагаль-ного розв’язання. Але цілком ймовірно, що Богдан, усвідомлю-ючи унікальність нового державного утворення на українських землях, яке опиралося як на аристократичну (репрезентовану православною шляхтою), так і демократичну частини суспіль-ства, свідомо відтягував вирішення соціальних проблем, оскільки будь-який варіант розвитку подій неминуче відштовхнув би від нього певну соціальну групу. Із сходженням на регіментарство Виговського гострота соціальних протиріч не лише не змен-шилася, а, навпаки, посилилася внаслідок притаманного й об’єк-тивного для періодів міжгетьманства ослаблення державної влади, «двірцевих» інтриг навколо булави, а також відсутності в наступника легендарного гетьмана авторитету останнього. Крім того, не можна не погодитись із думкою дослідників, які вбачають велику політичну помилку Виговського в тому, що він організував власну елекцію не на генеральній раді Війська Запорозького, а на «кулуарній» старшинській, чим відразу ж скористалась опозиція. Іншою, ще більш істотною помилкою нового керівництва стала спроба розв’язання гордієвого вузла соціальних проблем шляхом ігнорування інтересів посполитих і рядового козацтва з одночасною всебічною підтримкою козаць-кої старшини і шляхти.

Наприкінці року в Україні остаточно визрів конфлікт між гетьманським урядом з одного боку, та козацькою голотою Запорожжя і Гетьманщини разом з частиною лівобережної та запорозької старшини — з другого. При цьому гетьманська опозиція, яка була антагоністично настроєна до шляхти, що

210

асоціювалася насамперед з Річчю Посполитою, прагнула зару-читися підтримкою «правовірної» московської сторони. Вже наприкінці жовтня — на початку листопада кошовий отаман Я. Барабаш надіслав лист цареві, в якому «викриває» таємні наміри Виговського «в. ц. мил. зрадити і все військо Запорозьке православне, що в. ц. мил. присягло, наміряється в неволю віддати».

Як у листі до царя, так і в наказі січовим посланцям і, особливо, під час розмов останніх у Посольському приказі виразно прослідковується той факт, що наприкінці 1657 р. Січ у політичному відношенні так і не піднялася вище ідей ко-зацького автономізму. Державні устремління гетьманського уряду викликають різкий спротив січового товариства і служать об’єктом для демонстрації нелояльності офіційного Чигирина по відношенню до Москви. Так, 23 листопада М. Стринжа з товаришами заявили в Посольському приказі: «При прежних де Полских королех они войском Запорожским без королевс-кого ведома послов из иных государств не принимали. Также де й ныне, как они учинились под царского величества высокою рукою, и им де было послов и поланников потому ж без указу царского величества принимать и отпускать не годилося».

Крім того, запорожці підтримували плани уряду Олексія Михайловича, «чтоб царьского величества воєводы у них в горо-дах были», рекомендували Москві контролювати хід гетьмансь-кої елекції, «и будет де после того новообранной гетман перед царским величеством в чем учинит проступку й они о том учнут писать к царскому величеству, и за ту проступку его переменить...» У статтях, поданих січовиками 26 листопада до Посольського приказу, цей пункт конкретизовано — «а без воли великого государя своего... самим нам гетманов не пере-менят...», а в разі смерті регіментаря, «...обрав гетмана, вскоре слать посланцов до его царского величества бити челом о под-твеженье на гетманство...».

Позиція січового товариства щодо стосунків Війська Запо-розького з Москвою, викладена М. Стринжею у Посольському

211

приказі, імпонувала царському уряду. Більше того, вона від-повідала устремлінням останнього трансформувати союз із Україною, хоч, варто відзначити, платформа січовиків значною мірою формувалася під впливом царських прожектів і в угоду Москві. Тому, незважаючи на неодноразові заклики І. Виговсь-кого не йняти віри бунтівникам, уряд Олексія Михайловича, належним чином оцінивши перспективи безпосередніх зносин із Січчю, надіслав Барабашу царську грамоту, яка хоч і була досить стримано стилізована, проте виразно засвідчила про визнання Москвою Коша правомочним суб’єктом українсько-московських відносин. Подальші події переконливо продемон-стрували згубність даної акції для стабільності в Україні. М. Гру-шевський був переконаний, що саме ця царська грамота разом з коментарями і доповненнями до неї М. Стринжі та І. Донця викликала нове зростання напруженості у Війську Запорозь-кому, епіцентр якої перемістився із Січі, котра формально визнала гетьмана, І. Виговського і змістила кошового Барабаша на Полтавщину.

Небезпечність даного прецедента добре усвідомлювали Виговський і його оточення, які прагнули не допустити контак-тів Запорожжя з Москвою або переконати царський уряд в їх небажаності. Однак, загроза виникнення громадянської війни змушує гетьмана наполегливо шукати шляхи легітимізаціі власної елекції в Москві. Тому на початку 1658 р. позиція геть-мана у відносинах з царем значно пом’якшується. Сподіва-ючись на підтримку Москви в конфлікті з опозицією, І. Виговсь-кий під час зустрічі з окольничим Б. Хитрово в Переяславі дає принципову згоду на розміщення московських залог, очолю-ваних воєводами в українських містах, виведення козацьких військових формувань з території Білорусії. Судячи з наказу Хитрово, цілком ймовірно, що в Переяславі обговорювалися також питання про організацію фінансової служби в Україні, утримання ратних людей за рахунок місцевих податків. Поcтупки Виговського Москві мали умовний характер. Остаточна їх реа-

212

лізація і наповнення конкретним змістом взятих зобов’язань відкладалися до візиту гетьмана в Москву і безпосередньо пов’я-зувалися з визнанням правомочності гетьманської елекції та надан-ням політичної і військової допомоги в боротьбі з опозицією.

В Україні залишалося дедалі менше сил, на які міг би покладатися І. Виговський. Тому до літа 1658 р. гетьман підтри-мував активні контакти з Москвою, прагнучи використати авто-ритет московського царя та допомогу ратних людей для зне-шкодження опозиції. Так, приблизно у другій половині лютого до Москви виїхали Филон Гаркуша та Мартин Яцківський. Після Переяславської ради, принесення І. Виговським присяги цареві та принципової згоди гетьмана з вимогами Хитрово, здавалося б, Москва повинна була рішуче підтримати його у конфлікті з опозицією. Однак з України до Москви надходила суперечлива інформація, що викликало занепокоєння царсь-кого уряду. І все ж головна причина продовження подвійної гри московської дипломатії в Україні, на нашу думку, полягала в намаганні зберегти сильну опозицію гетьманського осередку, що, як свідчили події кінця 1657 р. — початку 1658 р., давало змогу успішніше проводити в Україні свій політичний курс.

І. Виговський не здатний був полагодити суперечності, які виникали в Українській козацькій державі. Царський уряд став для України якимось суперарбітром, до якого зверталися різні українські групи по допомогу в боротьбі з «внутрішніми про-тивниками».

Москва бачила, що в «черкаських городах» не все гаразд, і, вміло використовуючи цю вигідну позицію, нацьковувала одних на інших, навмисне розпалюючи вогонь міжусобної боротьби в Україні. Насамперед Москва намагалася обмежити владу гетьмана і ослабити новостворену козацьку аристократію.

Нездатність «значних» домогтися в Україні такого стано-вища, аби «було єдине стадо й єдиний пастир» (цей вираз цитує Петро Дорошенко у листі до січовиків, символізуючи так тенденцію своєї політики), створила Москва опору в соціальних

213

низах українського суспільства, які пішли за московською полі-тикою на шкоду Українській державі і врешті на шкоду собі.

Тут варто зазначити, що в Січовім товаристві була незначна кількість козацтва, яка б сприяла зміцненню заснованої Б. Хмель-ницьким держави. Запоріжжя, за традицією ще з польських часів, дбаючи про свої інтереси, вело боротьбу з «бусурманами» і цим самим часто ставало на перешкоді планам українських гетьманів. Безкраї степи своєрідно позначилися на характері запорожців, їхні заняття — рибальство, мисливство, відоме здавна «уходництво» не виробили у них звичок до дисципліни. Небезпеки степового життя не давали змоги нагромаджувати ці цінності. Тому в Січі економічна диференціація була мало-помітною. Запоріжжя не могло стати незалежною державою, але після смерті Б. Хмельницького не хотіло підлягати І. Ви-говському. Воно було, так би мовити, державою в державі.

Отож січове товариство жило не розрахунком, а емоціями, хвилинним настроєм. Влучну характеристику політичного роз-витку Січі дав гетьман П. Дорошенко в своєму «обличитель-ному» листі до своїх січових братчиків: «...ви, мешкаючи, як пустельні звірі, у відлеглих від своєї Вітчизни низово-дніпровсь-ких лугах, тернах і вітках, нічого, що діється в світі та вашій вітчизні, досконало не знаючи...».

Запорожці, як уже зазначалось, були невдоволені тим, що їхніх представників не покликали на раду в Корсуні, де під-тверджувались гетьманські права І. Виговського. Одразу ж посланці з Січі поїхали зі скаргами в Москву, що «поставили гетьманомъ Ивана Выговского войска запорожского полков-ники й вся старшина городовая, а чернь й все войско запо-рожское о томъ рады не имъли про то не въдали». Скаржилися вони як на цей факт «узурпації» прав Січі, так і на інші, неприй-нятні запорожцями вчинки нового гетьмана. Січ претендує на своє виняткове право обирати гетьмана. А сталося так, що січовиків обминули, хоча І. Виговський і значиться «Гетьманом Війська Запорозького».

214

Цей титул українських гетьманів накоїв чимало лиха козацько-українській Речі Посполитій, бо це давало привід Запоріжжю втручатись у державні справи на тій підставі, що, мовляв, «нами пишеться» гетьманська влада, а з нашим голосом рахуватися не хоче.

Насправді «Військом Запорозьким» називало себе городове козацтво, а також так писалися й січовики, які вважали себе за патриціїв у «Війську Запорозькім». Але минуло вже десять років з часу обрання Б. Хмельницького гетьманом на Січі, як центр ваги перемістився в городову Україну. Січовики не відчували зміни ситуації і за традицією вважали себе сіллю землі української. Михайло Іваненко з товаришами звернулись до Москви з вимогою: «Щоб бути раді у них в Запорожжі, бо й попередніх гетьманів вибирано з Запорожжя: тут у них столиця запорозька».

Січовики постають проти права українського уряду мати зносини з чужоземними державами. Вони перехоплюють листи Виговського до хана і передають їх у Москву. Запорожці пам’я-тають, що «за попередніх польських королів вони Військом Запорозьким без королівського відома послів із інших держав не приймали». Січ вважає, що Україна лише змінила своє підданство, і цілком зрозуміло, чому вона звертається до мос-ковського уряду зі словами: «...никакихъ листовъ не смъютъ посилать безъ відома вашей царской милости».

Січ проводить свою сепаратистичну закордонну політику. Б.Хмельницький та І.Виговський уникали зачіпати татар та тур-ків, намагалися втримати хана від союзу з Польщею, оскільки це загрожувало Україні. Іншої думки були січовики. Війна з Кримом для них була необхідною, як хліб. Через окрему полі-тику Січі відносини українського уряду з Кримом були неста-більними. Крим міг вірити дружнім запевненням І. Виговсь-кого, однак знав, що Січ гетьману не підкоряється.

Відстоюючи в Москві свої «вольности», Січ втягує чужу силу у внутрішні справи України, в результаті чого від вольностей

215

залишається тільки назва: «... І коли б після того новообраний гетьман будь-чим провинуватився перед царським величеством, і вони напишуть про те до царського величества, і за той переступ його перемінити». Отже, тактика Москви була підказана Україною.

Січовики мали намір з допомогою Москви влаштувати загальні перевибори старших у Війську Запорозькім: «Так же й иные полковники потому жъ бы положили знаки всъ принад-лежности войсковые».

Боротьба між «черню» та «значними» увійшла в таку стадію, що Військо Запорозьке, яке під проводом Богдана Хмельниць-кого перемогло Польщу, тепер нищило само себе у внутрішніх суперечностях.

Москва налагоджує тісні зв’язки з козацькою черню, під-тримує січовиків, нацьковує посполитих на власників маєтків. Московський уряд на своїх землях суворо й нещадно придушує будь-який селянський рух. На Білій Русі московські воєводи карають селян за те, що записуються в козаки, і самих козаків українських не милують: «И тъмъ, кто пишеть й напишется, чинить жестокое наказаніе, а иныхъ въшать». А в Україні ті самі воєводи роздають населенню «прелестные листы» відверто революційного змісту. Київський воєвода Шереметьєв 2 січня 1659 р. у листі «Войска Запорожского сотникомъ и отаманомъ и козакомъ й всей черни» сповіщає про наміри Виговського: «Побивъ вас й домы ваши разорять, хотятъ бытъ въ черкаскихъ городахъ й маетностямы владеть по прежнему».

Серед духовенства українського також траплялися особи, які вороже ставилися до нової козацької аристократії.

Але повернемося до початку правління І.Виговського. Одразу ж по закінченні ради І. Виговський почав впрова-

джувати у життя важливі політичні задуми і таки домігся від урядів Криму й Туреччини підписання мирного договору. Було також ратифіковано угоду із Швецією, яка визнала незалеж-ність України з державницькими кордонами аж до Вісли. Від Речі Посполитої гетьман відібрав Берестейське і Новгородське

216

воєводства. За умов, що склалися, Польща обіцяла Україні широку автономію, якщо та знову увійде до її складу.

Централістична Москва для послаблення і підриву авто-ритету гетьманської влади всередині країни вступає у відносини з «підданими Війська Запорозького», минаючи гетьмана. Це надзвичайно вразило І. Виговського — адже за урядування Б. Хмельницького протягом деякого часу він був прихильником українсько-московського союзу і чимало зробив для досягнення цієї згоди, а тепер зазнає московської неповаги. На вимогу Москви, яка стояла на позиціях, ворожих Виговському, новий гетьман був змушений підтверджувати своє обрання на геть-манство аж на трьох козацьких радах — у Чигирині, Корсуні, Переяславі. Намагаючись обмежити гетьманську владу і поста-вити її в повну залежність від себе, Москва різними шляхами підтримувала опозиційні настрої проти гетьмана.

Як Іван Виговський дивився на гетьманську владу, видно з його власних слів. Він вважав, що цар не повинен полковнику й нікому дати грамоти, крім гетьмана; все повинен вирішувати один гетьман.

Б. Хмельницький так само забороняв усім станам своєї дер-жави підтримувати відносини з Москвою.

Після Б. Хмельницького Україна вступила в інший період свого життя. Найближче оточення нового гетьмана відчувало непевну ситуацію в Україні.

Все похитнулося в Україні після смерті Б. Хмельницького. Із організованої у тодішньому розумінні держави, в якій панував внутрішній мир, що притягував до себе навіть неправославне насе-лення Речі Посполитої, Україна досить швидко перетворилася в «землю безголовную».

Іноземні сили, до яких звертався І. Виговський за підтрим-кою свого авторитету в Україні, дбали лише про власні інте-реси. Жодна з сусідніх держав (Польща, Крим, Москва) не була зацікавлена в тому, щоб в Україні панував порядок і була міцна влада. Розуміння цього іноді прокидалося у діячів доби Руїни,

217

проте не надовго. Свавілля проти «значного» товариства набу-вало таких розмірів, що козацька старшина, незважаючи на свою відразу до Москви, зверталася до російських воєвод, щоб з їх допомогою подолати цей розлад.

Отже, відразу після смерті Б. Хмельницького в Україні зіт-кнулися два великі ворожі табори: шляхетський і, якщо його можна так назвати, народний. Сьогодні важко визначити, хто зробив більше шкоди: шляхтичі, котрі поклали свої кваліфіка-цію і державотворчий хист у підмурівок української держав-ності — і котрі в свою чергу робили все, щоб зберегти status quо феодальних взаємин, повертаючи селян у колишній стан напів-рабів; чи українські «чорні люди», котрі ладні були для збере-ження своїх соціальних здобутків кинути святу ідею держав-ності під кривавий московський чобіт.

Додамо, що зіткнення цих ворожих таборів стало першо-черговим завданням для московського уряду. Московські полі-тики повели шалену агітацію проти гетьмана і старшини, пере-конуючи козаків, що під московськими воєводами українцям буде краще, ніж під власними полковниками. Ці гасла впали на вдячний грунт.

Дивна річ — гарантом соціальної рівності і власної свободи українські низи бачили монархічну Москву, котра застосовувала найтерористичніші види феодального гноблення. Наслідки цієї помилки відчуваємо і досі. Відразу після смерті Б. Хмельниць-кого московський уряд став на шлях відвертого порушення переяславського договору 1654 року. З листа кам’янецького ко-менданта Гуменецького коронному гетьману довідуємось про вимоги, з якими приїхав московський посол: 1) щоб було лише 12 тис. реєстрових козаків; 2) щоб вся «інтрата» йшла цареві; 3) щоб над кожним полком стояв полковник-московитин і стар-шина була московська; 4) щоб по смерті козаків їхні діти були царськими підданими; 5) щоб Хмельницький-молодший із скарбами був відісланий; 6) щоб київський митрополит залежав від московського патріарха і там посвячувався, а також щоб за

218

царським привілеєм перебував на цьому уряді. Виговський тоді зумів захистити українську державність від цілковитого зни-щення і відхилив московські вимоги. 6 грудня 1657 року був обраний новий київський митрополит Діонісій Балабан. Геть-ман навіть не повідомив росіян про вибори. Aле московський «opeл», відчувши у своїх лапах велику здобич, уже не бажав випускати її із пазурів. Підкорення України було для росіян першочерговим завданням. Серед постійних молитв московсь-кого царя була і така: «О еже престолу Киевскому соединиться с богопоставленным престолом Московским и княжению Мало-российскому совокупитися с богохранимым Великороссийским царством». Відчувши непоступливість нового гетьмана, росіяни вирішили послабити його становище, спровокувавши грома-дянську війну. Українська державність мала бути знищена із самої її середини. Братовбивча війна спалахнула 25 січня 1658 р. Саме того дня відбулася перша збройна сутичка поміж війсь-ками гетьмана і повстанцями.

2. Протигетьманський рух очолили кошовий отаман Яків Барабаш і полтавський полковник Мартин Пушкар. Опозиція сконцентрувалась на Запорозькій Січі, яка завжди була захис-ником соціальних здобутків, і на Полтавщині, де перебувала велика кількість степових здобичників, пастухів, працівників селітряних майданів та броварень. Ці люди, які нічого не мали, окрім своїх мозолястих рук, завжди скоса дивились на стар-шину, одягнену в оксамит і кармазин.

Як уже зазначалося, заколотники повністю відмовлялись від власної держави. Так, коли до них звернувся київський митро-полит Діонісій Балабан, пропонуючи згоду, Пушкар дав харак-терну відповідь: «Мы признаем своим властелином одного только царя православного». Московському уряду дуже хотілося під-тримати повстання, але приєднатися до антифеодального руху він, зрозуміло, не міг, а тому його діяльність стала ще більш підступною.

219

У Москві безперервно приймали запорозьких послів, що привозили доноси на гетьмана, обдаровували їх соболями і давали якісь таємничі грамоти «для полной рады». Завдяки ним запорожці розпускали чутки, що цар дозволив їм обрати нового гетьмана і обіцяв прислати сорок тисяч ратних людей. Московські посли зустрічалися з Пушкарем і Барабашем, при цьому гетьману, звичайно, казали, що це робиться для заспо-коєння бунтівників, але насправді після таких зустрічей бунти спалахували з новою силою. Все це робилося з єдиною метою — шляхом політичного тиску примусити гетьмана і старшинські кола відмовитися від державницьких претензій.

Під тиском обставин І. Виговський пішов на значні поступки, обіцяв розірвати стосунки із шведським королем та кримським ханом, вивести козаків із Білорусі, впустити московських воєвод в українські міста. Гетьману заборонялось підписуватися в листах «вільний підданий». «И впредь тебе писаться просто царского величества подданым» — така була вимога московитів. Укра-їнські посли в Москві — Лісницький, Бережецький та інші — погодилися на введення воєвод у Білу Церкву, Корсунь, Ніжин, Полтаву, Чернігів та Миргород. Це було вже цілком очевидне обмеження незалежності й грубе втручання у внутрішні справи України. Проти введення воєвод одностайно виступили козаки і міщани. Затятим противником такої політики був народний герой Іван Богун.

Тим часом громадянська війна, не задовольнившись пер-шими жертвами, набирала свої криваві оберти.

Даремні були домагання І. Виговського завоювати прихиль-ність Москви. Московські воєводи приїжджали з царськими грамотами до гетьмана і водночас підтримували опозиційні настрої проти нього «гультяйства», яке не хотіло миритися з обмеженням козацьких прав на певну кількість людей. Воно зі зброєю в руках домагалося тих привілеїв, якими володіла порів-няно невелика кількість «значних»: «а тепер від тих гультяїв і заколот великий учинився, бо каждий називається козаком».

220

Вимоги Виговського про видачу йому «політичних злочин-ців» Москва не задовольняла. Від полтавського полковника Мартина Пушкаря з доносами на гетьмана поїхав до Москви Іскра. Царський уряд не прислухався до протестів Виговського, не став карати Іскру, мотивуючи це тим, що така акція може призвести до ще більшого заворушення в Запорозькому Війську.

Московський уряд відмовився також затримати Іскру в Москві знову ж таки ніби з тієї причини, що «за то въ войске не будетъ смирення».

Іван Виговський, як бачимо, не керував політикою, а радше плив за течією, яка його несла. Упевнившись, що його надії на допомогу Москви не виправдалися, він шукає союзника проти Москви і в своєму виборі керується більше почуттями, ніж політичним передбаченням. Союз з татарами був надзвичайно непопулярний в Україні. Для українського населення татари були небезпечніші, ніж для московського війська. Уже й без того в Україні лилася «кров християнська, як вода, від міжусоб-ного руйнування», а прихід «кримчаків» загрожував повністю спустошити Лівобережну Україну. Та Виговський іншого виходу не бачив. Союз Виговського з татарами викликав особливу ненависть серед запорожців — адже вони не уявляли себе «без річок, без піль та наїздів на море і на татарські степи...».

Виговський добре розумів, що татари були надзвичайно ненадійним союзником і тому видав наказ козакам, яким доз-воляв їм самим розправлятися з окремими татарськими заго-нами, які забирали в полон людей на Лівобережжі. Розуміючи, що анархії немає кінця-краю, українське населення почало втікати «на слободи» в московську державу. Інші — «совсемъ вышедши на запорожье жёны й дети оставили пустые дома». За свідченнями сучасників, міграція населення з Лівобережної Укра-їни на схід була такою великою, що «черкаски городы и села пустують».

Як бачимо, прихід московських воєвод в Україну після Пере-яславської ради не приніс полегшення І. Виговському. Гетьман

221

вимушений підозріло поставитись до відносин воєвод з Пушка-рем та іншими «своєвольниками», які не визнавали його влади. Тепер він ще краще побачив, що Москва намагається його «за чуба водити» і вирішив за будь-яку ціну розправитися з Пуш-карем, не чекаючи московського війська.

Полтава щосили оборонялася. Два тижні безрезультатно штурмували війська І. Виговського місто, і тільки 30 травня було покінчено усобицю: «Голота на одїж і розум, як описує Величко, яка не хотіла сидіти в замкненій твердині, а рвалася покінчити в отвертім полі, виманена геть попередніми удачами, була розбита, а 15 тисяч засіяного трупа на побоєвищу запечатали погром. Щасливому побідникови яко трофей дісталася голова Пушкаря, яку приніс татарин на списі і кинув перед гетьманом».

Так закінчився, так би мовити, перший етап міжусобиць — нещасливо для тих, хто його розпочав, і ще більше згубно для переможця. Цю бійню вважав гетьман результатом злочинної політики Москви. Вона коштувала Україні 50 тис. жертв.

Перемога над полтавським полковником за допомогою татар надала Виговському більше впевненості. По-іншому заговорив гетьман з московськими послами і принциповіше почав стави-тись до приходу московського війська. Побоюючись, що мос-ковське військо буде підтримувати опозиціонерів, гетьман рішуче відмовляється приймати царських воєвод. А тим часом до Києва прибув з драгунами воєвода Василь Шереметьєв, який у Білій Русі доволі нашкодив українським козакам, що стояли там загонами на чолі з полковником Іваном Нечаєм.

Після поразки Пушкаря, навколо якого почала збиратися опозиція, тут знайшов своє місце і Яків Барабаш, який продов-жував надсилати до населення універсали про невизнання Івана Виговського гетьманом. Гетьман навіть не був повідомлений про прибуття московського війська, і це ще раз упевнило його в тому, що «Москва зрадлива».

На допиті виявилося, що Барабаш навіть називав себе «геть-маном Війська Запорозького». Деякий час він був кошовим на

222

Січі і хотів мати при собі «армату», як сам гетьман. Згодом Барабаш признається, що він від царя не мав грамот на геть-манство, а «гетманом називався собою, хотів своє щастя спро-бувати». Таким фатальним виразом — «пробувати щастя», крім Барабаша, керувалося у своїх діях чимало людей у цей істо-ричний період, зокрема Іскра, Золотаренко, Брюховецький.

Дві системи, дві різні психології зіткнулися в добу Руїни на українських землях: одна з міцною традицією слухняності, точного виконання наказів з єдиного центру, інша — вкрай індивідуалістична, яку влучно охарактеризував один сучасник як таку, що «всяк в свой нос думает».

У той час як в Москві майже кожний воєвода у найменшій справі звертався з «отпиской» до центру з запитом: «А ты, великий государь, какъ указать изволишъ?». В Україні було інакше. Новостворений апарат молодої козацької держави не знав дисципліни і традицій. Принцип виборності тут був зве-дений до абсурду: «Звикло Військо Запорозьке по подобі того ж дня мати хоч трьох гетьманів».

3. Щодо зовнішньополітичної діяльності гетьмана, то вона сприяла покращенню міжнародного становища Української дер-жави. На початку жовтня укладено вигідний договір зі Швецією, хоча його реальна вартість була незначною, бо Швеція пішла на зближення з Річчю Посполитою. Було відправлено посольство до Порти з проханням заборонити хану нападати на Україну, зроблено кроки до порозуміння з Кримом. Переговори з С. Бе-ньовським завершилися домовленістю про те, що обидві сто-рони утримуються від ворожих дій і визнають кордон, який для України проходив рікою Случ, а для Польщі — рікою Горинь.

І. Виговський та його найближче оточення добре розуміли, що чвари й розбрат між українцями часто інспірує своєю полі-тикою Москва. Старшина Ю. Немирич у «Маніфесті до воло-дарів Європи» (1658 р.) звинувачував царську адміністрацію у порушенні положень Березневих статей 1654 р. щодо українсь-кої автономії, у підтримці опозиційних сил і партій, а отже, й у

223

роздмухуванні міжусобної війни, у постійній загрозі збройного втручання в «малоросійські» справи, у спробі накинути ярмо на Україну. Він застерігав, що «московити» виношують намір «...приєднавши нас до себе, зробити союзниками по рабству», а в листі від 11 жовтня 1658 р. до герцога Адольфа Іоана, брата шведського короля Карла Х Густава, зазначав: «Московити звалили на нас тяжче ярмо, ніж те, що від нього не так давно хотіли звільнитися козаки, котрі боролися з поляками за віру і свободу».

Разом з тим, на рубежі 1657–1658 рр., накреслився новий аспект у зовнішньополітичній діяльності Івана Виговського. що обумовлювався поворотом до Речі Посполитої. Як відомо, така політика зародилася під час міжусобної війни, потаємно спро-вокованої Москвою, яка оволоділа також Литвою і змушувала Річ Посполиту виконати необережно дану раніше обіцянку, про те, що польський уряд на найближчому сеймі ухвалить рішення, згідно з яким рід Романових буде визнаватися наступ-ником католицької Речі Посполитої. Український гетьман побо-ювався такої комбінації. До гетьмана доходили чутки, що і Швеція шукала порозуміння з Москвою і вже зробила певні кроки до таємного з нею договору. Юрій Любомирський, один з найконсервативніших тодішніх польських політиків, визначив справжню причину згаданого повороту Виговського до Польщі. Гетьман розумів, що відносини з Москвою зайшли в глухий кут і для виходу з цього становища шукав опори, намагаючись спочатку допомогти Польщі встановити добрі відносини з сусід-німи державами, а в нагороду за це сподівався, що польський уряд з вдячності дасть змогу йому об’єднати всі українські землі.

Такий фінал десятилітньої боротьби для багатьох українців і справді видавався надзвичайно невигідним вирішенням поль-сько-українського питання, проте це рішення випливало тепер із зовсім іншого тлумачення того, що відбувалося. Традиційна політична засада польської шляхти, що визначала гегемонію Польщі на неволі українського народу, була вже деяким ана-

224

хронізмом і втратила свою силу. Тепер той, хто мав серйозний намір врятувати Річ Посполиту, не міг і думати про союз з Україною без ширших, автономно політичних поступок. Для польських патріотів тільки така позиція видавалася єдиним порятунком. Отже, в результаті десятилітньої війни відбулися зміни у сфері політично-національних відносин і, врешті, воро-гуючі сторони прийшли до порозуміння.

У самій польській короні проекти союзу з великим задо-воленням зустріла дрібна волинська, подільська і брацлавська шляхта, яка протягом 10 років вагалася в непевності двох впли-вів і весь тягар війни переносила на собі. Як за Б. Хмельниць-кого, так і за Виговського, для неї не настали кращі часи, і вона терпіла ще більші утиски від польських і українських війсь-кових постів, що стояли у військовій готовності у межиріччі Горині і Случа. У своїх благальних листах вона звертається, з одного боку, до гетьмана з проханням взяти їх під опіку і забезпечити спокійне життя, а, з другого, — просить відомого в Польщі з давніх зносин з козаками за Б. Хмельницького Стані-слава Беньовського якнайшвидше довести до кінця дану угоду. Вороже настроєна до цієї угоди була лише литовська шляхта. На початку 1658 р. гетьман І. Виговський відрядив львівського купця Т. Томкевича з листами до короля та інших сановників з повідомленням про намір порозумітися з Річчю Посполитою. Томкевич мав доручення усно засвідчити «покору» гетьмана під час зустрічі з королем. Водночас гетьман відрядив посольство до хана з пропозицією поновити договір, який в минулому мав з Кримом Б.Хмельницький. При цьому він поставив вимогу, щоб після підписання договору татари приєдналися до його виступу проти Москви. Хан погодився з цією вимогою і уповноважив Карач-бея підписати угоду.

Які ж фактори спричинили зміну у політиці Івана Виговсь-кого розірвати відносини з Москвою і повернутися до піддан-ства польського короля? Виявлені в джерелах документи, на думку В. Степанкова, не дають однозначної відповіді на це не-

225

просте питання. Однак важко погодитись з тією думкою, що гетьман одразу ж почав реалізацію задуманого плану об’єд-нання з Річчю Посполитою або що «непереможні обставини» штовхали його в «обійми Польщі». Ситуація була значно склад-нішою і її не можна зводити лише до дії тих чи інших обставин. Джерела не засвідчують того, що Виговський з самого початку виношував якісь попередні плани щодо участі Війська Запо-розького у війні Речі Посполитої проти Москви.

У Гадячі в 1658 р. І. Виговський підписав угоду з представ-никами польської держави. Згідно з цією угодою Українська держава об’єднувалась з польською.

У соціально-економічній сфері нею передбачалось віднов-лення існуючих до початку національно-визвольної війни форм феодального землеволодіння, поневолення селян і міщан, а та-кож повернення панів до їхніх маєтків. Козакам, «як людям рицарським», підтверджувалися усі права і вольності. Вони звіль-нялися від сплати податків і виконання повинностей, підлягали лише гетьманській юрисдикції, здобували дозвіл на «вироб-ництво напоїв». За гетьманським клопотанням щонайбільше по сто козаків з кожного полку могли здобути шляхетство. Разом з цим вони мали право проживати лише в тих місцях, де були до 1648 р.

Для карбування грошей з зображенням королівської особи дозволялось відкрити карбівню.

В українських землях, згідно з договором, відновлювалися всі права православної церкви (куди «сягає мова народу русь-кого»). Римська церква на території Руського князівства діста-вала рівні права з православною. Щодо унії, то в одних випадках передбачалося її збереження, в інших — вона підлягала лікві-дації не лише в Україні, а й в Литві та Речі Посполитій. Уніатам давали змогу вибору віросповідання — грецького чи римського.

Щодо освіти, то дозволялося відкрити дві академії (з такими ж правами, як і краківська) і не обмежувалось відкриття серед-ніх шкіл і друкарень».

226

Зміст угоди свідчить, що вона, по-перше, узаконювала роз-поділ українських земель на дві частини і унеможливлювала їх об’єднання в межах національної держави.

По-друге, докорінно змінювала існуючий політичний устрій Української Козацької держави і зводила нанівець її автономію. Уряд князівства втрачав самостійність у проведенні внутрішньої політики і позбавлявся права на зовнішню політику. Зрозуміло, що козацька рада втрачала функції верховного законодавчого органу. Відновлення польської форми адміністративно-тери-торіального поділу вело до ліквідації національного адміністра-тивно-територіального устрою — полково-сотенного.

По-третє, угода передбачала ліквідацію створеної в ході війни моделі соціально-економічних відносин. Козацтво відходило на другий план, оскільки основне місце тепер посідала шляхта. Відновлювалися велике і середнє феодальне землеволодіння, фільварково-панщинна система господарства, кріпацтва та інші форми визиску населення.

По-четверте, реалізація угоди погрожувала вибухом народ-ного повстання — адже основна маса населення не могла мири-тися з втратою своїх завоювань.

По-п’яте, угода ознаменувала розрив договору 1654 р. з Москвою і несла загрозу втягнення руського князівства у війну з Москвою, в якій довелося б захищати не стільки національні інтереси, скільки інтереси Литви і Речі Посполитої.

Звісно, немає ніяких підстав оцінювати Гадяцький трактат як якусь визначну пам’ятку української і польської політичної думки. Його основні положення, на думку В. Степанкова, запізнилися принаймні на сто років. Можна було б говорити про їх прогресивне значення під час підписання Люблінської унії і то за умови, коли б усі українські землі об’єднувалися в межах Руського князівства, яке своєю чергою разом з Поль-щею і Литвою створило триєдину федеративну державу Річ Посполиту. Тепер же, коли внаслідок національно-визвольної війни Козацька держава домоглася незалежності і у перегово-

227

рах з Москвою здобула визнання за собою статусу майже незалежної держави, Гадяцький трактат був кроком назад, бо не лише перекреслював основні соціально-економічні завою-вання народних мас, а й зовсім відхиляв державний суверенітет козацької України. Поділяємо думку І. Крип’якевича, що польська сторона не погодилася на державну рівноправність України, дала лише автономію для Наддніпрянщини, усувала все те, що нагадувало б українську державність, а сам трактат був новим виправленим виданням Зборівської угоди 1649 року.

Щоб трактат, підписаний в Гадячі, набрав юридичної сили, треба було, щоб затвердили його польський сейм, сенат і запри-сягли король та інші державні представники.

Противники трактату доводили: «Україна, давна провінція Річи Посполитої, умовляється з нею немов чужа країна... Бачимо, що Руське Князівство буде зовсім незалежною державою, тільки слава, що злучене з Річчю Посполитою... Чи можемо споді-ватися, щоб український гетьман був вірним королеви і Річи Посполитій, коли він матиме трохи не царську власть та кілька десятків тисяч війська?»

Звичайно, прихильники відповідали: «Нам треба згоди. В нас три вороги. Не треба вважати, що вони бажають самостійности, хочуть власного уряду. Та спілка буде така, яку вже маємо з Литвою. Нехай нарід народом не верховодить: через те й буде ціла наша держава, бо перевага доводить до ворохобні. Часто під видом свободи гнетуть других і через те повстає колотнеча. Коли ми поєднаємося, то наша сила буде неподолима...».

У Варшаві, куди прибуло козацьке посольство на чолі з Ю. Немиричем, після місячних дебатів був ратифікований сеймом Гадяцький договір, що вселяло надію, що Гадяцька унія нарешті започаткує новий період у міжнаціональних відно-синах на Сході Європи.

Обидві палати, сейм і сенат затвердили Гадяцький договір. Після цього відбулося «заприсяження». Спочатку присягав король Ян Казимир, потім примас Польщі, відтак виленський єпископ,

228

три великі гетьмани (2 коронні і 1 литовський), 2 великі канцлери (коронний і литовський), 2 підканцлери і маршалок посоль-ської палати, в кінці козаки (між ними були два Виговські — Константин і Федір, Юрій Немирич, Верещака, Носач й ін.).

Але саме тоді в Україні розпочалося велике протигеть-манське повстання. Запорожці висунули нового претендента на булаву — Юрія Хмельницького. До повстанців приєналися пол-ковники І. Богун, Т. Цицюра, В. Золотаренко, Я. Сомко, Т. Цицюра захопив Переяслав, знищивши при цьому гетьманську піхоту, яка захищала місто, і запросив до себе Трубецького. Росіян не треба будо запрошувати двічі — 27 вересня московське військо вже крокувало вулицями Переяслава. Повстання супроводжу-валося цілковитим знищенням гетьманських регулярних частин, які складалися переважно з українців. Вважають, що повстанці вбили тоді 3 тисячі найманців.

Але реальні втрати були далеко більшими. Лише регу-лярний полк Груші втратив повністю 12 хоругв (кожна хоругва налічувала від 100 до 200 вояків). Воєвода Шереметьєв знищував непокірні міста. Росіяни, вбиваючи мирних мешканців, спалили Гоголів, Вороньків, Трипілля, Стайки, Макарів, Горностай-поле.

Загинули найвизначніші прихильники гетьмана. Погано йшли справи і в Білорусі. Залишені тут полковники

не змогли вчинити ефективний спротив: московські війська князя Лобанова-Ростоцького захопили у полон «полковника моги-лівського, гомельського та чауського» Івана Нечая та полков-ника бихівського Самуїла Виговського. У полоні опинилась також велика кількість родичів гетьмана — Василь, Данило, Ілля, Юрій. 12 грудня всі вони, за винятком Данила, були заслані «на великую реку Лену, в Якутский острог», куди прибули 24 травня 1660 року. Брат гетьмана Данило Виговський був закатований десь під Калугою — його навіть не довезли до Москви. Йому повідрізували пучки, вертіли свердлами у вухах, очі залили сріблом.

229

Війна 1658–1659 років мала для України катастрофічні нас-лідки: сотні зруйнованих міст і сіл, десятки тисяч загиблих і найголовніше — знищення молодої державності і перетво-рення її у куцу автономію.

Сьогодні багато сперечаються: були чи не були геополі-тичні підстави для виникнення української держави в XVII ст., чи взагалі могла вона існувати в оточенні трьох наймогутніших імперій тогочасного світу? Безперечно, Україна з її величезним патенціалом мала всі шанси для досягнення незалежності. Єдина причина, яка заважала цьому, — внутрішній розбрат, нес-проможність oб’єднати всі національні cили у єдиний моноліт.

4. Москва блискуче скористалась з внутрішньої нестабіль-ності України. Надалі московські політики діяли переважно політичними та провокаційними методами, розпалюючи вну-трішні конфлікти і розтягнувши процес знищення козацької державності майже на 100 років. Війна 1658–1659 років засвід-чила, що військова перемога ще не означає перемоги полі-тичної. Але, попри всі негативні наслідки, ця війна показала всьому світові українську силу та волелюбність. Українці довели, що зможуть підняти зброю і проти «єдиновірних братів», якщо ті будуть намагатися накинути їм невільницьке ярмо.

Із середини 1659 року розпочинається швидке політичне падіння гетьмана, зумовлене головним чином оприлюдненням в Україні Гадяцької угоди в редакції, ратифікованій польським сеймом. Сенатори вилучили з неї будь-які натяки про неза-лежну Українську державу, погодившись лише на автономію Наддніпрянщини. Немилосердно обкраєна таким чином при ратифікації угода була абсолютно нежиттєздатною. Добре усві-домлював це й І. Виговський, котрий, ознайомившись із при-везеним Перетятковичем її варіантом, з гіркотою зауважив «Ти зі смертю поїхав і смерть мені привіз».

Остаточна редакція Гадяцького договору стала перекон-ливим свідченням краху політики гетьмана Івана Виговського. Протягом серпня-вересня 1659 р. відбувається не лише масовий

230

перехід населення Лівобережної України на бік Москви, а й Виговський втрачає підтримку правобережної старшини, яка була його опорою в роки гетьманства. Саме в середовищі остан-ньої визріває план здійснення «двірцевого перевороту», в резуль-таті якого гетьманська булава переходить до Юрія Хмельницького.

У цей критичний момент від І. Виговського починають від-вертатись один за одним полковники, що перед цим були при-хильниками польської орієнтації, навіть нобілітовані, зокрема, Ніжинський полковник Василь Золотаренко, Тиміш Цицюра та інші. Вони відновлюють відносини з Трубецьким і Шереметьє-вим, намагаються прислужитися московському урядові, і кож-ний мріє про гетьманську булаву.

Насправді польський уряд прагнув звести до мінімуму поступки зроблені 6 вересня. Одразу І. Виговський погодився скоротити козацький реєстр до 30 тис. осіб і вивести українські залоги з межиріччя Случі й Горині. Відправивши 8 вересня комісарів і своїх послів до Варшави, гетьман продовжує похід до московського кордону. Проте козаки й значна частина стар-шини виступали проти війни з Москвою і Виговський змуше-ний припинити наступ і розпустити військо. Як уже зазнача-лося, цим скористався московський уряд, який у другій поло-вині жовтня відрядив в Україну війська під командуванням князя Г. Ромодановського. До нього почали приєднуватися козаки й старшини, невдоволені гетьманом. Виговський опинився у склад-ному становищі. Після невдалої спроби захопити Київ, він, за ухвалою старшинської ради, був змушений відрядити посоль-ства до київського воєводи і царя, засвідчуючи вірність Москві.

Лише з прибуттям обозного коронного А. Потоцького з 4-5 тис. жовнірів, а також дізнавшись про допомогу татар, І. Виговський у другій половині грудня вирушив у похід на Лівобережжя, щоб відновити свою владу. У середині січня 1659 р. під час пере-говорів з московським послом Ф. Байбаковим він рішуче відхи-лив розпорядження Москви скликати генеральну раду для обрання гетьмана, після чого вирушив спочатку до Миргорода,

231

а звідти до Зінькова. І. Виговський надав право татарам брати у ясир вороже налаштованих до нього жителів міст і сіл, й розпо-рядився розпочати переселення на Правобережжя жителів Пол-тавського і Миргородського полків. Ймовірно, на початку березня під Зіньковим він зібрав старшинську раду для обрання посоль-ства до сейму з метою затвердження укладеної угоди.

В угоді було зазначено низку нових «пунктів», реалізацію яких мало домагатися посольство у Варшаві. Передбачалось вхо-дження до складу Руського князівства Волинського, Подільсь-кого і Руського воєводств, на території якого всі посади повинна була обіймати православна шляхта. Надані без згоди гетьмана привілеї, права й посади мали бути скасовані. Кількість Війська Запорозького встановлювалася у 60 тис. осіб, причому козаки мали право проживати на території Брацлавського, Київського і Чернігівського воєводств. Відносно релігії була висунута вимога ліквідації унії та передача православним відібраних кафедр, ігуменств, монастирів, церков, шпиталів і семінарій. У названих воєводствах заборонялося перебувати єзуїтам.

У перших числах вересня посольство на чолі з Т. Носачем виїхало до Варшави, а І.Виговський відрядив чотири полки на чолі з Г. Гуляницьким до Конотопу і сам повернувся до Чиги-рина. Можливо, що саме у цей час, страхуючи себе на випадок невдалого завершення переговорів з Польщею, він направив посольство і до Стамбула, засвідчуючи готовність прийняти під-данство Порти.

Як і треба було сподіватися, польський уряд відхилив при-везені козаками «пункти». До гетьмана був відряджений К. Пере-тяткевич з листами, в яких поляки вимагали відмовитися від цих пунктів. Хоча на скликаній у 20-х числах квітня обмеженій старшинській раді він і спромігся переконати її учасників у необ-хідності поступитися, проте його авторитет настільки похит-нувся, що навіть батьки не приховували свого розчарування і на знак протесту залишили двір сина.

12 травня уточнений текст угоди у найневигіднішому для України варіанті було ратифіковано. Територія князівства обме-

232

жувалася лише Брацлавським, Київським і Чернігівським воє-водствами, а чисельність козаків — тридцятьма тисячами осіб. Унія залишалася. Православні мали право обіймати посади урядників лише в Київському воєводстві, а у Брацлавському і Чернігівському — поперемінно з католиками. Не увійшло застереження про необов’язковість Війська Запорозького брати участь у можливій війні Речі Посполитої з Москвою. Щоб якось загладити неприємне враження від змісту договору, старшині зробили подарунки: гетьман одержав Любомильське й Барське староства, частина старшин дістала маєтки, а понад 30 осіб нобі-літовано (надано шляхетство). І все ж, як засвідчили події, дого-вір залишився «мертвим паперовим документом».

Різко погіршилося становище гетьмана на Правобережній Україні, де опозиційні сили зосереджувалися навколо Ю. Хмель-ницького. На початку вересня в його таборі під Германівкою вже налічувалось близько 10 тис. козаків. І. Виговського поки-нули найближчі соратники. Щоб урятувати ситуацію, він спішно прибув під Германівку і скликав так звану Чорну раду, на якій доручив П. Верещаці і Сулимі ознайомити присутніх з умовами Гадяцького договору. Однак козаки, не вислухавши їх до кінця, зчинили галас, звинувачуючи гетьмана в ігноруванні інтересів України. Рятуючи своє життя, І. Виговський покинув козацький табір і подався під захист польських хоругв А. Потоцького. Козаки почали домагатися його зречення від влади, і після тривалих переговорів гетьман був змушений повернути булаву й бунчук. В останніх числах вересня неподалік від Фастова, Чорна рада обрала гетьманом України Ю. Хмельницького.

Отже, дворічне гетьманування І. Виговського відзначалося різким загостренням соціально-політичної боротьби з вкрай негативними наслідками для справи досягнення Українською державою незалежності та об’єднання в її межах усіх етнічно-українських земель. Спалах цієї боротьби був зумовлений «новим» курсом гетьмана, який продемонстрував своє політичне бан-крутство. Його трагедія як державного діяча полягала не у від-

233

сутності політичних здібностей, а, по-перше, у нерозумінні ним того факту, що на території козацької України утворилася само-бутня держава, яка за політичним устроєм і характером соціально-економічних відносин суттєво відрізнялася від сусідніх країн і, по-друге, в небаченні перспектив розвитку козацької України як суверенної держави. За словами І. Крип’якевича, у внутрішній політиці гетьман знехтував здобутками «національної револю-ції, що знайшли свій вислів у козацькім устрої, — він намагався змінити його і створити шляхетську Україну, — на зразок шля-хетської Польщі».

Вихований у дусі шляхетської демократії, І. Виговський повністю ігнорував основні принципи соціально-політичного ідеалу козацтва і з вражаючою короткозорістю злегковажив його станові інтереси, що призвело до політичної катастрофи. Стрімкому наростанню соціальних суперечностей сприяло те, що гетьман не зважав на соціально-економічні здобутки селян-ства, пішов на відновлення шляхетського землеволодіння і дово-єнних форм визиску народу. Усе це й роздмухувало вогнище громадянської війни, яку згодом успішно «використовували для себе Польща і Московщина для ліквідації української державності».

Оцінюючи діяльність І. Виговського, підтримуємо вислов-лену думку в українській історіографії про те, що немає підстав характеризувати його ні як зрадника України, ні як її палкого патріота. Не можна заперечувати його важливого внеску в роз-в’язання політичних проблем життя молодої держави 1649–1657 рр., у період гетьманування Б. Хмельницького, як і не можна замовчувати вкрай згубних прорахунків у внутрішній політиці, яких він допустився в часи власного гетьманування, що призвели до страхітливого спустошення Лівобережної Укра-їни і започаткували гнітючий процес «Руїни» Української Козаць-кої Республіки.

Опинившись без «татарської шаблі», яка давала гетьману змогу залякувати як зовнішніх, так і внутрішніх ворогів, він невідворотно наближався до своєї загибелі. Річ Посполита була нездатна допомогти «князеві руському». Число прихильників

234

Москви, щирих і нещирих, дедалі зростало. Більшість зали-шали Виговського і гуртувалися навколо Юрася Хмельницького. Усі звинувачення за невдалу політику падали на І. Виговського. «Новонавернені» полковники скаржились, що вони не своєю волею, а під примусом гетьмана воювали з Москвою.

Перемога Москви з допомогою черні і безсилля Речі Поспо-литої віддавало Україну без застережень у руки московської влади. Тому козацька старшина змушена була розпочати пере-говори з Москвою, жертвуючи «зачинщиком» Виговським, щоб хоч щось врятувати, а Ю. Хмельницький як символ незалеж-ності, був потрібний усім.

5. У кінці 50-х рр. зменшується територія держави, оскільки втрачаються землі Волинського, Туровського, Бихівського, Чаусь-кого полків і Київського Полісся. Щоправда, останнє поверну-лося до складу козацької України під час повстання 1664–1665 рр. і протягом певного часу перебувало під владою П. Дорошенка. Вдалося зберегти терени Подільського полку.

Протягом 60-х — першої половини 70-х рр. проходило роз-ширення меж держави в південному напрямі за рахунок осво-єння переселенцями Дикого Поля. Тому на південь від Умансь-кого полку формується й функціонує Торговицькнй полк. Чіт-кіше окреслилися східні кордони володінь запорожців («Воль-ностей Війська Запорозького»): по Сіверському Донцю вони діставалися Дону, від нього узбережжям Азовського моря тягну-лися до р. Берда, у верхів'ї якої виходили на Конку й до Дніпра. Розпочалося заселення вихідцями Правобережжя межиріччя Сіверського Донця й Дону.

Усунення від влади Ю. Хмельницького восени 1657 р. зумо-вило ліквідацію в державі монархічної форми правління й оста-точне утвердження республікапської. Протягом 1659–1662 рр. республіканська форма правління перетворилася в республі-кансько-олігархічну.

Помітні зміни після смерті Б. Хмельницького сталися в дер-жавному устрої. Через сепаратизм старшин Лівобережжя й

235

Запорожжя в першій половині 60-х рр. вона з унітарної пере-творилася в конфедеративну. Тепер козацька Україна склада-лася з трьох державних утворень — Правобережного та Лівобе-режного гетьманств і Запорожжя зі своїми гетьманами й кошо-вим, власними органами влади, збройними силами тощо.

Адміністративно-територіальний устрій залишався таким же, яким був у часи гетьманування Б. Хмельницького, а саме: полково-сотенним; утворювалися й зникали лише окремі полки та сотні, змінювалися їхні територіальні межі. Так, на Право-бережжі утвердилися Подільський, Паволоцький і Торговиць-кий полки. У Лівобережному гетьманстві (до нього з 1667 р. відій-шов і Київський полк) було ліквідовано Кропивнянський полк, однак виникли й діяли Галицький, Лубенський і Стародубський полки. Утворені в 1663 р. Новгородський, Глухівський і Сосниць-кий полки швидко зникли. Таким чином, Правобережне геть-манство поділялося на 11, а Лівобережне — на 10 полків.

Інакше склався адміністративно-територіальний устрій Запо-рожжя. Можливо, тільки з 70-х рр. тут розпочалося, за зразком козацьких полків, становлення адміністративно-територіальних округів — паланок. Центром паланки виступала слобода, де перебувала місцева адміністрація, очолювана полковником, і невелика залога.

Створений за Б. Хмельницького державний апарат і в на-ступні роки Руїни залишався таким же. Змінювалися лише коло повноважень окремих органів влади та їхній вплив на політичний розвиток козацької України. Зокрема, після його смерті поновилася практика скликання генеральних рад, а від-так частково відновилася їхня значущість у державному житті. Встановлено, що за роки гетьманування П. Дорошенка вона збиралася понад 10 разів. У Лівобережному гетьманстві гене-ральні ради скликалися рідше. Водночас гетьмани й старшини прагнули не допускати чорних рад — військових рад козацтва, що збиралися з ініціативи рядових козаків.

Вища законодавча, виконавча й судова влада перебувала в руках гетьмана, котрий очолював державний апарат. З кінця

236

50-х рр. виразно окреслилося намагання генеральних старшин і полковників, як, до речі, урядів Росії й Польщі, обмежити його повноваження. Старшині вдалося було в 1659–1662 рр. кон-тролювати дії Ю. Хмельницького, звівши його роль до функції слухняного виконавця рішень старшинської ради.

З огляду на це наступні володарі булави, особливо П. До-рошенко, Д. Многогрішний та І. Самойлович, повели рішучу боротьбу за відновлення прерогатив гетьманської влади, запро-вадження принципу її передачі в спадок. Ці зусилля коштували влади й свободи Д. Многогрішному, а також І. Самойловичу.

Й далі зростало значення старшинської ради, котра збира-лася регулярно й розв’язувала всі важливі поточні справи життя держави. Вона була трьох типів: рада гетьмана з генеральною старшиною; збори генеральної старшини з участю полковників та окремих полкових старшин; з’їзд, в роботі якого брали участі, усі старшини, вище духівництво, бурмістри, війти.

Керівні посади обіймала генеральна старшина. Генеральна канцелярія виконувала функції центрального органу управ-ління державою. На місцях діяли полкові й сотенні органи влади. Без змін залишалося судочинство.

Розпад козацької України негативно позначився на її зброй-них силах, оскільки призвів їх не лише до розподілу, а й до участі у братовбивчій боротьбі. Безупинні воєнні дії зумовили величезні втрати. На початок 70-х рр. чисельність козаків Лівобе-режного гетьманства становила 30 тис. осіб, Правоберсжного — близько 10–12 тис. осіб, Запорожжя — 3–4 тис. осіб. Як і раніше, армія складалася з піхоти, кінноти й артилерії. У 60-х — першій половині 70-х рр. окреслилося зростання ролі кінноти. Нелегка служба, зубожіння спричинювали неспроможність і небажання козаків її виконувати. Тому гетьмани вдаються до створення підрозділів із найманців.

Так, І. Виговський домігся від Польші права мати 10-тисячне наймане військо, П. Дорошенко формував полки серденят, а Д. Многогрішний у 1668 р. створив із добровольців компанійсь-

237

кий кінний полк. Успішно діяла створена ще Б. Хмельницьким розвідка. Один із шляхтичів у листі від 27 червня 1671 р. під-креслював, що П. Дорошенко; знає про найменшу справу, що діється у Варшаві. Для цього слід остерігатися Русі, яка пере-буває при королівському дворі, бо то великі зрадники, хоч постійно серед нас перебувають.

З кінця 50-х рр. посилилося втручання урядів Росії й Польщі у внутрішні справи козацької України, щоб звести нанівець повноваження та самостійність її державних органів. Якщо пов-стання 1664–1665 рр. ліквідувало залежність Правобережного гетьманства від Речі Посполитої, то на Лівобережжі до 1668 р. йшов процес звуження прав українських органів влади й пара-лельного формування російських. Для цього 1662 р. російський уряд створив Малоросійський приказ, який від імені царя давав дозвіл на проведення виборів гетьмана, міг забороняти призна-чення на посади генеральних старшин і полковників, не дозво-ляв самостійних відносин з іншими державами, а також переб-рав на себе вищу судову владу, контролював дії духівництва. Його представники постійно перебували в столиці гетьманства, брали участь у роботі генеральної ради.

Істотно змінилася роль воєвод, бо з кінця 50-х рр. розпо-чалося впровадження воєводської системи правління. Вони з’явилися разом із залогами в найбільших містах (виникла навіть посада головного воєводи) й зосередили в своїх руках збирання податків, а також поліційні функції. Хоча в 1669 р. російський уряд змушений був піти на обмеження їхніх пов-новажень, вони й далі втручалися в діяльність українських орга-нів влади.

У політичному житті Запорожжя також відбулися певні зміни. Його столиця — Січ — перемістилася в 1652 р. з Микити-ного Рогу до дніпровських плавнів поблизу гирла р. Чортомлик і перетворилася в потужну фортецю. Після смерті Б. Хмель-ницького повністю відновлюється самоврядування. Протягом 60-х-першої половини 70-х рр. зросла роль старшинської ради

238

й кошового. З’явилася посада кошового гетьмана. З 1658 р. Запо-рожжя виокремлюється в державне утворення, що лише фор-мально підлягало владі гетьмана, а насправді проводило неза-лежну від нього внутрішню й зовнішню політику. Демокра-тичні засади політичного життя, соціальна рівність, патерналіст-ський характер взаємин у куренях, який створював атмосферу відчуття себе рівноправним членом єдиного «братства» запо-рожців, вабили до себе тисячі осіб, часто розорених і позбав-лених житла й сім’ї. Тому невипадково Запорожжя виражало й захищало інтереси збіднілих, соціально принижених прошар-ків населення, а відтак брало найактивнішу участь у соціальній боротьбі, яка гальмувала процес феодалізації соціально-еконо-мічних відносин та сприяла збереженню завоювань національно-визвольної війни. У цьому, як, до речі, і в боротьбі запорожців проти відновлення польсько-шляхетського панування, спроб Росії звести нанівець автономію козацької України, грабіжниць-ких походів кримських і ногайських татар, походів турецької армії, виявлялося прогресивне значення Запорожжя.

З другого боку, прагнення запорожців відігравати провідну політичну роль у житті держави, запроваджувати в ній суспільні порядки за запорозьким зразком ускладнювали внутрішньо-політичну обстановку, послаблювали центральну владу, вно-сили розлад у єдність національно-патріотичних сил, загострю-вали соціальні конфлікти, які часто виливалися в анархо-охло-кратичні пориви соціальних низів. Руйнували підвалини дер-жави політичне честолюбство, короткозорість і сепаратизм запо-розької старшини, котра ставила особисті й запорозькі інтереси вище від національних.

Важливим чинником, який істотно виливав на розвиток со-ціально-економічних відносин у козацькій Україні, був стан її залюдненості. З цього погляду Правобережне гетьманство спіт-кала демографічна катастрофа. Воєнні дії, винищення поляками мешканців міст і сіл у 1649, 1651, 1653, 1654 рр.; поляками й татарами в 1654–1655 і 1664–1665 рр.; турками й татарами в 1674 р.,

239

голод, епідемії, стихійні лиха, постої військ, захоплення ясиру, переселення в інші регіони України та за її межі призвели до його жахливого спустошення — було втрачено до 90% насе-лення. Не без підстав Я.Собеський назвав землі гетьманства «страхітливою пустелею». Прикметно, що в небагатьох посе-леннях, котрі вціліли, разом із українцями проживали євреї, поляки й представники інших національностей.

Відносно меншими виявилися втрати населення Лівобереж-ної України, хоча внаслідок громадянської війни 1658–1663 рр., нападів татар і каральних акцій І. Виговського та Ю. Хмельниць-кого в Полтавському, Переяславському, Прилуцькому й Мирго-родському полках вони були величезними. З другої половини 60-х рр. вплив руйнівних факторів послабився й окреслилася тенденція до збільшення населення, особливо за рахунок пере-селенців із Правобережжя. У 70-х рр. міграційний потік став масовим, що зумовило залюднення багатьох районів. «Вся цього-бічна Україна, — писав С. Величко, — шо була перед тим мало-людна, відтоді наповнилася тогобічними українськими людьми і змножилася». Щодо Запорожжя, то є підстави стверджувати про зростання чисельності його жителів.

6. Як уже відзначалося, в козацькій Україні селяни й дер-жава виступали співвласниками землі. Мешканці вільних війсь-кових сіл (в окремих полках Лівобережжя в них проживало до 80% усіх селян) могли продавати, дарувати, закладати, переда-вати в спадок землю. Водночас вони підлягали державі, на користь якої виконували повинності (підводну, утримання влас-ним коштом найманих підрозділів та ін.) й сплачували податки. Гетьман мав право передати село чи місто в тимчасове або спадкове володіння монастирю чи приватній особі. Інше питання, що козацьке звичаєве право забороняло старшині володіти маєт-ками й перетворювати вільних селян у своїх підданих. Влітку 1657 р. П. Тетеря заявив російським урядовцям, що «у Війську Запорозькому володіти їм нічим не можно».

Козаки вели типове фермерське господарство, не підлягали військовому Скарбу й не сплачували податків. Але їхня земельна

240

власність обумовлювалася необхідністю відбувати власним коштом військову повинність на користь держави. У випадку ухилення від неї вони виключалися зі складу реєстру, а відтак втрачали козацькі права й вольності. Отже, правова підвалина феодального землеволодіння зберігалася, внаслідок чого зали-шалася можливість реставрації дореволюційної моделі соціально-економічних відносин.

Крім індивідуального землеволодіння селян, козаків і міщан, існували також общинне й сябринне (сябр — приятель, друг, співучасник). Щоправда, у власності общин залишалися пере-важно різні угіддя, а орні землі переходили в приватне воло-діння. На півночі Лівобережжя набуло поширення сябринне землеволодіння, що передбачало спільне володіння членами сябринних союзів (переважно родичів) земельними угіддями. При цьому сябри вважалися власниками не земель, а земельних паїв, на основі яких діставали у володіння наділи.

Якщо її Правобережному гетьманстві селяни та міщани зберігали свої завоювання й виплачували невеликі податки на користь держави, то в Лівобережному вони їх поволі втрачали. Старшина, спираючись на всебічну підтримку російського уряду (без неї вона була безсилою реалізувати свої прагнення), стала прибирати до своїх рук земельні володіння й перетво-рюватися в окремий (панівний) стан феодалів-землевласників. Відновлення середнього та великого землеволодіння розпоча-лося з середини 50-х рр. у північних полках, де не було козаць-ких традицій і частково збереглося шляхетське землеволодіння — Стародубському, Чернігівському та Ніжинському. Із 70-х рр. старшинська земельна власність стала з’являтися і в південних полках — Лубенському та Переяславському. Вона існувала в двох формах: ранговій (тимчасовій) і приватній (спадковій). Рангова формувалася з царських і гетьманських пожалувань старшині на термін зайняття посад «на ранг»; приватна — з пожалувань «на підпору дому» чи «зуполне» (повне). Зміц-нювалися позиції гетьманського й монастирського землеволо-

241

діння. За підрахунками історика Володимира Борисенка, про-тягом 1657–1672 рр. старшина, шляхта й монастирі одержали у володіння 275 сіл і хуторів. У їхніх маєтках селяни втрачали свободу, потрапляли в судову залежність від них і виплачували різні податки й виконували повинності, а в монастирських — виконували інколи панщину.

Глибокий революційний переворот, що відбувся в перші роки національно-визвольної війни у сфері соціально-економіч-них відносин, створив сприятливі умови для розвитку еконо-мічного життя молодої держави. Козаки, селяни й міщани активно освоювали ґрунти й угіддя, що раніше не оброблялися. Син антіохійського патріарха Макарія Павло, проїжджаючи влітку 1654 р. теренами козацької України, звернув увагу на масовий характер розкорчовування лісових ділянок для їх перетворення в орні землі.

Вільна праця вільних людей на власних землях виявилася значно продуктивнішою за працю кріпаків чи феодально залеж-них селян і міщан. Невипадково навіть в умовах воєнних дій стан землеробства й тваринництва в козацькій Україні був незрів-нянно кращим, ніж на українських землях, що перебували в складі Польщі. Так, влітку 1651 р. польські жовніри, рухаючись через південні райони Волині, вмирали від голоду через брак продовольства, а коли ввійшли в козацьку Україну, то, за виз-нанням польських офіцерів, потрапили «у справжню обітовану землю, наповнену збіжжям».

Через названі вище причини, починаючи з середини 50-х рр., економічне життя Правобережжя козацької України різко зане-падає. До середини 70-х рр. не було жодного міста, не кажучи вже про села, яке не зазнало б кількох руйнувань. Однак із вражаючою самовідданістю козаки, селяни й міщани відбудо-вували поселення, обробляли землі, розводили сади, займалися тваринництвом, ремеслами, торгівлею. Наприклад, на початку 70-х рр. Брацлав залишався одним із центрів варіння пива й торгівлі на Правобережжі; чудові сади були в селах, розта-

242

шованих по берегах Південного Бугу від Брацлава до Ладижина, по околицях якого вирощували багато тютюну; Могилів-Поділь-ський мав «непогані ремесла» й відігравав важливу роль у тор-гівлі з Молдавією; мешканці Ямполя жваво торгували тютюном.

У поселеннях, яким щастило протягом певного часу уникати погрому, був відносно високий рівень забезпеченості їхніх меш-канців худобою та збіжжям. Так, у містечку Садківці Лети-чівського повіту в 1665 р. проживало чимало осіб, котрі мали по 4–7 голів великої рогатої худоби. Під час його пограбування в цьому ж році жовнірами в окремих міщан було забрано чимало зерна (наприклад, у Кості Ялового — 70 восьмин жита, 36 — вівса, 20 — пшениці, 20 — ячменю; у війта Соколовського — 300 восьмин жита, 150 — пшениці, 12 — гороху, 30 — ячменю, 40 — вівса).

На Лівобережжі спостерігалося піднесення економіки. Про-відну роль відігравало землеробство. У старшинських і мона-стирських господарствах вирощувалося багато зерна. Розширю-валися посіви під технічні культури, зокрема коноплю. Важливе місце посідало тваринництво. Створювалися кінні заводи, де розводили коней різних порід. Селяни й козаки володіли волами, кіньми, коровами, вівцями тощо. Товарного характеру набули садівництво й городництво. У господарствах старшин і замож-них козаків, частково монастирів використовувалася наймана праця, що свідчить про зародження буржуазних відносин.

Позитивні зрушення відбувалися в розвитку міст (їх налічу-валося близько 90), промисловості й торгівлі Лівобережного гетьманства. У 36 найбільших містах ремісники й торговці становили 34% населення (у Стародубі — близько 50%, Києві — 43% мешканців). Найпомітнішу роль в економічному житті відігравали Київ (нагадаємо, що він відійшов до Лівобережного гетьманства), Ніжин, Переяслав, Лубни, Чернігів, Полтава та інші. Найбільші з них (Київ, Ніжин, Переяслав, Стародуб) кори-стувалися магдебурзьким правом, менші — ратушним.

Помітного розвитку набули ремесла (існувало близько 300 ремісничих професій). Започатковується руйнування цехової

243

системи. Майстри дедалі частіше вдавалися до використання вільнонайманої праці. Ремесло перетворювалося в дрібнотоварне виробництво. Швидко розвивалися ґуральництво, млинарство, гутництво, виробництво заліза, селітри, поташу. У великих руднях, гутах, винокурнях та на інших підприємствах широко використовувалися водяне колесо, вільнонаймана робоча сила й поділ праці. Виникали й розвивалися розсіяні мануфактури. Відбувалося піднесення внутрішньої та зовнішньої торгівлі, зро-стало значення торгів і ярмарків. Важливими центрами торгівлі виступали Київ, Чернігів, Ніжин, Стародуб, Переяслав.

На піднесенні було економічне життя Запорожжя. Щоправда, як і раніше, землеробство перебувало тут у зародковому стані. На козацьких хуторах і зимівниках переважно займалися ско-тарством і промислами (рибальством, бджільництвом). На Січі розвивалися ремесла (лише ковалів у 1672 р. тут працювало майже 100 осіб). Існували мідноливарні й будівельні майстерні, де споруджувалися чайки та човни. Вироблялися порох і ядра для гармат. Звертає на себе увагу жвава торгівля запорожців, котрі вивозили на продаж шкури, мед, віск, рибу, хутро, коней, а ввозили хліб, сіль, зброю, сукно тощо. Національно-визвольна війна створила сприятливі умови для економічного розвитку, але воєнні дії, постійна агресія сусідніх держав перетворили в «пустелю» Правобережне гетьманство й істотно гальмували його в Лівобережному.

7. Українська держава, в якій гетьманував Іван Мазепа, була напівсамостійна (автономна), в союзі із Москвою від часу Пере-яславського договору (1654 р.). Вона мала свою адміністрацію, законодавство, судівництво, скарб, свою армію. Українське військо, на тодішні часи, було доволі велике: мало постійно 60 тис. козаків. Найвища влада — військова і цивільна в автономній Геть-манщині, була в руках вибраного, на козацькій раді, гетьмана. Гетьман Іван Мазепа, за Коломацьким договором як союзник, мав допомагати московському цареві у військових походах, але московський цар не міг розпоряджатися українським військом без відома та згоди гетьмана.

244

По звичаю новообраний гетьман та московський уряд під-писали чергову угоду. Так, 25 липня 1687 р. було скликано Генеральну Військову Раду, в якій взяло участь 2000 козаків. Вона ухвалила нові статті, які установлені були перед нею. Це був аналог Глухівських статей 1672 р., ці статті називалися Коло-мацькими. Всього вони налічували 22 пункти.

В першому ж пункті цієї угоди Москва визнає за Україною збереження всіх прав та свобод. Як завжди було до того, Москва давала згоду на все тільки на папері, вже на той час крім Києва, московські воєводства стояли у Переяславі, Ніжині, Чернігові та Острі. Крім того, Москва залишила право обирати гетьмана вільним голосуванням, але вводилася нова умова, якої до цього не було: узгоджувати кандидатуру гетьмана з царем і брати в нього дозвіл на вибори. Зберігалося і право гетьмана вести незалежну від Москви зовнішню політику, за одним лише виключенням: гетьман не мав права мати відносин з Кримом. Найцікавішим з погляду історії є 19 пункт, який був прямим втручанням в економіку тогочасної України. Царський уряд самодержавної Москви на оплату війська випускало так звані «чехи» – паперові замінники грошей, у 19 пункті угоди між Мазепою і Ґоліциним Москва вимагала, щоб гетьман звелів приймати ці «чехи», а за непокору передбачувалася смертна кара. А найважливішим було закінчення цього пункту: «...никто б голосов таких не испущал, что малороский край – Гетманс-кого Регименту, а отзывались везде единогласно – Их Царского Пресветлаго Величества Самодержавной Державы…».

Тобто цим пунктом передбачалось знищення України як держави.

Але з іншого боку після обрання Мазепи на гетьмана Москва зробила першу спробу легально — шляхом міжнародно-прав-ної угоди — заперечити державний суверенітет України. Ця спроба зазнала поразки великою мірою завдяки політиці Мазепи щодо Москви — зокрема в 1690-х роках, у перший період його гетьманування. 1702 р. запорожці казали, що «Государство Мос-

245

ковское давно желает и на то способов ищет», щоб «всі мало-россійскіе украинные люди были московскими невольниками».

Можна думати, що це антиукраїнське вістря Коломацької угоди було дещо притуплене московським палацовим пере-воротом 1689 року, коли новий уряд Петра І, зацікавлений у підтримці українського уряду й гетьмана Мазепи, погодився на деякі зміни й полегшення в Коломацькій угоді.

У 1690-х рр. Україна повністю зберігає свої державні права — і в сфері військовій, і в сферах адміністрації, судівництва, еко-номіки тощо.

Українське військо — козацьке і охотницьке виступає як окрема, підлегла українській владі, збройна сила. Московське військо не вступає в Україну без згоди гетьманського уряду. І навіть під час спільних походів українські й московські війська зберігають своє окреме командування.

Так само московська військова влада (навіть у Києві) не втручається офіційно у справи українського уряду та місцевої адміністрації і суду.

Можна сказати, що майже до початку XVIII ст. не було змін у цій політиці московського уряду в Україні, наслідком чого зберігалася певна рівновага у взаємовідносинах українського та російського урядів. Після підписання угоди 13 жовтня Мазепа отримує офіційну «жалувальну грамоту», де було вписано всі пункти тієї угоди і ще дещо було додано. А саме — було накладене значне обмеження на зносини гетьмана з іншими державами, по суті гетьману було заборонено писати листи іншим прави-телям, а отримавши листи від них було наказано негайно пересилати їх цареві. Крім того, зменшувалися і свободи укра-їнських старшин, хоч їх і не підчиняли Москві, але вони пов-ністю залежали від гетьмана, чого раніше не було. Військо геть-мана повинно було взяти на себе обов’язок охорони кордонів Московської держави. Столицею залишався Батурин в яку вво-дився полк московських стрільців, для охорони гетьмана. А геть-ману було наказано збудувати своїм коштом фортеці навпроти Кодака, на річці Самарі, р. Орелі та в устях річок Берестової та

246

Корчика. Гетьман знав, що запорожці будуть протестувати, тому мотивував це запорожцям підготовкою походу в Крим, а фортецю лише тимчасовим явищем. Проте час ішов, а походу все не було. Запорожці почали протестувати. Було чути вимоги до гетьмана негайно розірвати угоду з Москвою.

Похід на Крим почався лише 19 вересня 1688 року. На чолі війська стояв князь Василь Голіцин. В його підпорядкування перейшла і значна частина козацького війська. Князь не від-різнявся особливим талантом ведення війни, тому похід був невдалим і велика частина козацького війська була загублена.

У цей час почалася боротьба за царську владу в Москві. Боротьба прихильників царя Петра I з опозицією царівни Софії, було важко вгадати за кого триматися, але Мазепа вийшов з цього становища досить вдало.

Падінню царівни Софії сприяла нова військова компанія, бо І. Мазепа успадкував чорноморську проблему Чорного моря. У березні 1689 року князь Голіцин вирушив на Крим з 120-тисячним військом. На Коломаку до нього приєдналися укра-їнські війська під проводом І. Мазепи. Ця величезна армія 20 травня дійшла до Перекопу, примушуючи татар відступати, але наступного дня несподівано відступила. Невідомі причини цього відступу, долслідники схиляються до того, що Голіцина підкупили татари.

Після цього відступу відбулося падіння царівни Софії та перехід влади до Петра І. Ходили чутки, що Петро І розправиться і з Мазепою, але новий цар залишив гетьмана при його уряді.

Той факт, що І. Мазепа не тільки не постраждав за дружні відносини з Голіциним, а навіть навпаки, попав в особливу ласку до Петра, виправив з голіцинських маєтків ті гроші, що заплатив йому за свій вибір та й ще випросив для своїх родичів та своїх однодумців велику кількість маєтків; все це свідчить про не абияку здатність пристосовуватися до людей і обставин.

Річ у тому, що новому московському урядові, який не знав ще, чи його перемога забезпечена, навіть на московському терені,

247

було надзвичайно важливо мати на своєму боці гетьмана України, який, розпоряджаючись військовими й політичними засобами України, міг зробити так, що ця московська перемога Петра І могла дуже легко змінитися незабаром у поразку. Отже і Мазепі треба було тоді підтримки нового московського уряду хоч би зрештою вже з міркувань самої охорони, бо він у Москві.

Спільність інтересів на той час і призвела до того, що І. Мазепа повернувся в Україну, одержавши велике царське жаловання, всі учасники посольства отримали также багаті да-рунки, московські чини, звання, маєтки в Україні, а дехто навіть і на Московщині. Так продовжувалося без особливих змін до кінця XVII ст.

Відносини між гетьманом І. Мазепою і московським урядом принаймні деякі роки були цілком мирні і навіть дружні. Треба пам’ятати ще, що тоді Москва не втручалася безпосередньо у внутрішні справи Української Держави, і вся внутрішня укра-їнська політика була цілковито в руках гетьмана. Тільки в спра-вах міжнародної політики, в справах, які обходили обидві держави, тільки тоді Москва мала можливість втручатися й тоді мала справді перший голос, бо то був голос царя.

Розбіжності інтересів України й Московщини постійно були. Розбіжності, які іноді виливалися в доволі гострі конфлікти між гетьманським і царським урядом. Тут, приміром, біля 1690 року виникла справа Слобожанщини, слобідських українських полків. Гетьман І. Мазепа так само, як і гетьман І. Самойлович, відсто-ював на тому, щоб Слобідська Україна була передана під владу українського гетьмана, отже щоб слобідсько-українські полки ввійшли до складу Гетьманщини. Московський уряд вважав, що Слобідська Україна — це частина Московської держави й тери-торії, яку лише пізніше залюднено українцями з Гетьманщини, а також з Правобережної України, і що український уряд не має жодних підстав добиватися прилучення цих полків до Гетьман-щини, поширення гетьманської юрисдикції над Слобожанщи-ною. Отже всі домагання Самойловича в цій справі московсь-кий уряд відкидав.

248

Цікаво, що кілька разів українське посольство в цій справі очолював сам І. Мазепа до Москви. І от, коли Мазепа вже став гетьманом, він знов порушує це питання перед Москвою, мабуть, сподіваючись, що внаслідок особистих своїх відносин з Петром І і вищим московським боярством йому пощастить дійти до позитивності для України розв’язки цього питання. Але так не сталося. І московський уряд, крім найкращих в тому році стосунків, відповів досить гостро на домагання гетьмана, що про це і навіть думати не можна, а не те щоб просити.

Становище гетьмана І. Мазепи в цих відносинах з Москвою ускладнювались ще тим, що весь час до Москви ішла велика кількість скарг та доносів на Мазепу, що той збирається пере-дати Україну Польщі. В 1689 р. у Варшаві з’являється якийсь чернець, що передає королю листи, нібито від самого гетьмана, де гетьман просить прийняти Україну назад до складу Польщі. В 1690 р. в Києві появилося «предметне письмо», в якому гово-риться, що І. Мазепа хоче віддати Україну Польщі. Хоча листи 1689 року виявилися фальшивими і було доведено, що геть-манські регалії на них було підроблено, в 1691 р. думний дяк Українцев секретно доручає генеральному писареві Кочубею поглядати за Мазепою. Але в той час І. Мазепа вів себе досить обережно і, принаймні, робив вигляд вірного служіння Москві. Ходили навіть слухи, що гетьман продався цареві і хоче зруй-нувати Січ.

На Запоріжжі знову стає досить неспокійно. На Січ з усієї України починають сходитися люди, що розповідають про московське самодержавне свавілля. Визрівало велике повстання. Бракувало лише організатора. І такий лідер знайшовся. Ним став військовий канцелярист Петро Іваненко. Він прийшов на Січ у 1692 р. і підняв запорожців проти Москви. Це повстання було досить швидко і жорстоко придушене. Сам Іваненко втік до татар. І вже від них звертався з листами до запорожців, в яких закликав до нових повстань, але тепер, підкріпившись допомогою татар. Ці заклики робили шум не тільки на Запо-

249

ріжжі, але й по всій Україні. Люди почали масово втікати на Січ. Цим явищем сильно занепокоїлась козацька старшина. Відомі листи до Мазепи з проханням щось зробити із міським свавіллям. Саме Запоріжжя також не було одностайним: одні підтримували заклики Іваненка, інші підтримували московсь-кий уряд (Москва щороку присилала на Запоріжжя гроші). І. Мазепа писав кошовому, щоб той і надалі зберігав вірність Москві. Кошовий відповідав, що Запоріжжя на Москву не піде, але Хмельницький укладав мир з Москвою на рівних правах, тому вимагав в гетьмана, щоб той заступився за народ України і не допускав свавілля Москви на українських землях.

Тим часом Петрик підписав договір з Кримом, згідно якого землі Київські і Чернігівські разом з Військом Запорізьким ство-рять самостійну державу. І Петрик пішов з ордою до Запоріжжя. Зустріч Іваненка з запорожцями відбулася в Кам’янім Затоні, фортеці неподалік Січі. Кошовий не погодився йти за Петри-ком, але дозволив йти всім охочим. Таких набралося близько трьох тисяч. Вони проголосили Петрика гетьманом. Петрик Іваненко видає універсал, звернений до всього народу, де писав, що хоче визволити Україну з-під Москви і наказував готуватися до боротьби. У відповідь І. Мазепа висилає на Іваненка п’ять полків, а сам з іншими п’ятьма йде слідом, крім того, він виси-лає гінця до Москви, щоб та прислала ще і своє військо. Вислані вперед полковники повідомляли, що деякі міста перейшли на бік Петрика. Похід Петрика міг перерости в загальнонародне повстання, але закінчилося все надзвичайно несподівано. Татари ніколи не були добрими союзниками. І тепер також вони несподівано кинули все, Іваненко залишився один. Він пішов назад з ордою і осів в Перекопі.

Подібна історія повторювалася ще декілька раз. Перший — відразу після зміни хана в Криму. Тоді Петрик Іваненко дійшов аж до Полтави, але знову, майже без битв повернувся назад. Ще раз Петрик появляється в Україні в 1695 році. І знов він був проголошений гетьманом, знов видавав універсали, але і на цей

250

раз татари не підтримали Петрика. І. Мазепа пообіцяв тисячу карбованців тому, хто вб’є Петрика Іваненка. І такий знайшовся. Якийсь Вечірченко наздогнав Петрика й проколов його списом, але винагороди так і не отримав, бо сам був тоді убитий.

В той час Україна була втягнута у постійні війни Москви. За наказом царя 5000 козаків під командуванням генерального осавула Ломиківського йдуть на штурм Очакова. Козаки дер-жали сторожу у фортеці на річці Самарі. Під проводом Гамалії йдуть на татар під Доматовим. Після цього відбувається новий штурм Очакова. Лизогуб і 20 тисяч козаків йдуть на Бужаки за Дніпро. Відбувся також і похід на Перекоп. Будувалися укріп-лення на р. Синюха. Мазепа з козацьким військом активно під-тримував Петра в Азовському поході.

Під час першого штурму Азова, Петро особисто віддав наказ І. Мазепі брати все військо козацьке і йти під Азов. Черні-гівський полковник Яків Лизогуб пішов на байдарках Дніпром, а гетьман з рештою війська степом. Козаки за час цього походу взяли 14 міст, а сам Петро — нічого. Як пише тогочасний літописець: «Государь царь Петр Алексеевич с войском ходил под Азов, но не взял, токмо каланчу».

Наступного року цар Петро розпочав новий похід на Азов. Проаналізувавши минулорічну поразку, Петро вирішив основну частину роботи покласти на плечі гетьмана з козацтвом. 17 червня українські полки першими ввійшли в місто і заволоділи одним міським больверком з чотирма великими гарматами. Там закрі-пились додавши власні гармати, цілу добу обстрілювали Азов. Турки не витримали такого масового вогню і здали місто. Петро на радощах поїхав до Москви святкувати перемогу, а утриму-вати Азов доручив гетьману. Ще два роки І. Мазепа з козаками тримали на собі турецький натиск, аж поки турки не підписали з Москвою тридцятирічний мир.

Не встигли козаки повернутися з походу, як цар знову віддає наказ готуватися до війни. Петрові І потрібен був вихід до Балтійського моря, якого Москва ніколи до цього часу не мала.

251

Гетьман добре розумів, що Україна, яка витерпіла спустош-ливу Кримську компанію, не в стані витримати ще одну війну. На той момент Україна вже не мала ні економічних, ні війсь-кових сил, достатніх для досконалого ведення війни. Було зро-зуміло, що Петро І основні надії в цій війні має саме на І. Мазепу з козацьким військом.

Мазепа писав цареві: «...От уже 11 літ вершиться війна з Кримом і всі війська московські йдуть через нашу землю. Люди терплять, бо їм топчуть трави й хліб, витинають і випалюють байраки. Гінці безперестанно їздять не тільки з царськими грамотами, а й з воєводськими листами, требують від жителів собі корму і пиття, а ні — то б’ють і безчестять навіть старшину козацьку. Хоч і є царський указ без царської грамоти і геть-манських проїзжих листів нікому нічого не брати, але на то ніхто не дивиться і знати того не хоче...»

Воєводи московські дійсно, в прямому значенні слова, гра-бували Україну. Були випадки, коли царські війська вимагали зустрічати їх зі всіма почестями, а отримавши те, що просили, грабували поселення, палили хати, забирали з собою всі харчі і худобу, доходило навіть до того, що забирали в полон самих людей. Якщо якесь місто відважувалося протистояти воєводсь-кому свавіллю — вимуштрувані московські війська просто сти-рали це місто з лиця землі.

На той час Мазепа був гетьманом вже дванадцять років. За ці роки козацьке військо здійснило одинадцять літніх і десять зимових походів. І похід проти Швеції був майже неможливий для України. На Україні був голод — люди їли хліб наполовину з лободою. Саме після того, як цар Петро прислав гнівну відпо-відь на лист гетьмана з вимогою негайно йти воювати, Мазепа вперше задумався над становищем України. Гетьман думав про це не один, його підтримувала майже вся старшина, але для виступу проти Москви ще не настав час.

Незадоволення народу московськими порядками переки-нулося і на козацьке військо. Відомо щонайменше 10 конфліктів

252

між козацькими загонами і московськими військами. Найкри-вавіший був у м. Пскові. Сотня козаків намагалася закупити фураж у місцевого населення і розрахуватися «чехами», які отримували від царського уряду за службу. Проте московські люди відмовилися приймати «чехи». Козаки звернулися до московського управителя тих земель, мотивуючи, що є закони, як постановив сам уряд самодержавної Москви. Але і тут їм було відмовлено. Тоді козацький загін відмовився підчинятися московському командуванню. У відповідь проти них було вислано стрілецький полк. Сорок козаків було втоплено або вбито, у решти забрали зброю і коней. Козаки скаржилися на це самому Шереметьєву, але він нічого не зробив. Більше того, звинуватив у всьому самих козаків.

З того часу у листах гетьмана до царя постійно бачимо неприязливе ставлення. Мазепа не виступав відкрито проти царської волі, але й вже не підкорявся їй так, як раніше.

Зростало незадоволення і на Січі. Запорожці прямо від-мовилися приймати присягу на вірність цареві, поки не буде знесено всіх фортець навколо Січі. Більше того в одному із листів до гетьмана була пряма погроза піти на Батурин і вбити гетьмана за те, що він підтримує Москву.

У XVII столітті, особливо в його останніх роках, в Мос-ковському царстві було досить внутрішніх струсів, які вміло й енергійно ліквідував молодий московський цар Петро І. Зміц-нивши силу царської влади всередині, Петро І скерував енергію свого народу на зовнішні проблеми політичного порядку, щоб здобути для нього відповідну позицію в Европі, перейняти культурні та цивілізаційні надбання Заходу, а також таким чином відтягнути увагу незадоволених, яких не бракувало серед панівних верств Московського царства, і тим самим нейтралі-зувати їх. Петро І був добре зорієнтований у можливостях свого царства і розумів, що основною гарантією всіх його задумів може бути лише збройна сила. Для її розбудови й модернізації він не шкодував ані власних сил, ані засобів, ані людей. За корот-

253

кий час свого панування він зробив державу такою сильною, що міг приступити до реалізації проблем економічної та політич-ної експансії. Очевидна річ, що вже в тому часі ті проблеми були тісно пов’язані між собою — збільшення економічних ресурсів давало засоби для розбудови військової могутності, яка забезпечувала внутрішню стабільність, створюючи сприятливі умови політичної експансії.

Наступ Росії на південь був утруднений, бо треба було б силою усунути з дороги Українську державу, хоч вже й пов’я-зану тоді в певних формах з Росією. Треба було рахуватися із незадоволенням держави донських козаків. Мабуть, не уник-нути теж опозицію Молдавії, яка разом з Кримським ханством становила солідну силу могутньої тоді Отоманської Порти, тобто треба було рахуватися з неминучою тяжкою війною. Зрештою, і Польща не дивилася б ласкавим оком на просу-вання Московського царства на південь, незалежно від того, що вона була послаблена своєю внутрішньою політичною кризою.

Найсприятливішим напрямком для експансії видавалося Петрові Балтійське море, як ворота до виходу на захід. Однак тут в основному стояла на перешкоді Швеція, яка міцно три-малася традицій Густава Адольфа, посідаючи простори на пів-денно-східних берегах Балтійського моря, так звані Інфлянти, на які претендували теж Польща і Данія (за російського панування – Естляндія, Фінляндія і Курляндія, після Першої світової війни – Естонія і Латвія). Швеція вже була у стані війни за ті території з Польщею і Данією і тому, в оцінці Петра І, у тому напрямі були шанси намагатися «прорубати вікно в Европу». Він уклав союз з Польщею і Данією проти Швеції, яким почалася так звана Північна війна. В основному головними противниками у тій війні були Карл ХІІ і Петро І.

Від 1700 р. Швеція вже була в стані війни з Польщею і Данією за ті, власне, Інфлянти. Карл ХІІ для їх оборони вирішив розбити союзників поступово, і спершу звернувся проти Данії. З вели-ким експедиційним корпусом (12000 вояків) він несподівано

254

з’явився під Копенгагеном і майже без бою примусив Данію до капітуляції. Тим часом Петро І використав ситуацію, яка ніби так знаменито полегшувала його плани, і пристав до союзу проти Карла ХІІ. В стратегічній оцінці плану Петра І треба бачити ясну думку — Данія і Польща зайняті боротьбою проти Карла ХІІ, отже ані вони, ані він не матимуть відповідних сил, щоб протиставитися інвазійним намірам опанувати побережжя Балтійського моря. Після перемоги над Данією Карл ХІІ пере-кинувся на Інфлянти, де взяв на себе командування військами, які боронилися перед військами Петра І. У битві над Нарвою 20.11.1700 р. Карл ХІІ розбив російську армію, залишивши після тієї битви для оборони Інфлянтів Левенгаупта, а сам вирушив на Польщу проти АвгустаІІ. Частина польської шляхти під прово-дом С. Лещинського і Любомирського виступила проти Августа і, 19 липня 1704 р., коли дійшло до вирішальної битви під Клі-шовом, Август зрікся корони і подався у Саксонію, бо був одно-часно електором саксонським. Карл ХІІ переслідував Августа ІІ і змусив його підписати мир, що сталося в Альтранштадті. В Польщі, під тиском Карла ХІІ, королем обрано Лещинського, що й дало початок внутрішній війні між прихильниками Августа і Лещинського.

Протягом дванадцяти років гетьманування, тобто до часу Північної війни, І. Мазепа здобув собі довір’я царя Петра І, який обдаровував його великими почестями та орденом Андрія Пер-возванного. Треба відзначити, що така тактика Мазепи була правильною, бо він мав можливість піднести Україну до пев-ного добробуту, вдосконалити діяльність державно-адміністра-тивного апарату та вживати заходів для розвитку культурного і соціального життя українського народу. А що під кожним оглядом було найголовніше, то те, що через свої стосунки з Петром І Мазепі вдавалося обмежити сваволю московських ре-зидентів і добитися зменшення московських гарнізонів в Україні. Безперечно, не без впливу на таке обмеження вже в дальшому, після вибуху Північної війни, була потреба війська для війни,

255

і тоді, власне, найбільше проявлялося запобігання Петра І перед Мазепою. Доноси Забєли, Петрика, Кочубея не мали впливу на Петра І. 1705 р. Петро І доручив Мазепі командувати своїми полками у поході на Польщу, щоправда у складі корпусу Баура. І власне тоді, як припускають дослідники, Мазепа зіткнувся з намовою своїх колег з часу єзуїтських студій, перейти на бік Лещинського. За це Лещинський ніби обіцяв гетьману поставити його князем України. Також якийсь посла-нець Карла ХІІ ніби обіцяв Мазепі приєднання до України Полоцького і Вітебського князівств. Безперечно, якісь розмови були у зв’язку з усе зростаючими вимогами Петра І постачання військових контингентів на допомогу військам Петра І, поста-чання військового майна, транспортних засобів, харчів тощо. Це лягало нестерпним тягарем на населення України. Також від полковників Петро І вимагав драконських заходів, щоб приму-сити українське населення виконувати контрибуції Москви. Найближчі дорадники гетьмана — генеральний писар П. Орлик, генеральний осавул Т. Войнаровський, полковники, сотники — зі свого боку тиснули на гетьмана, щоб скористав з послаб-лення Москви й порвав з нею. Однак Мазепа таївся зі своїми думками, бо брав до уваги попередні доноси. Фактом є, що І. Мазепа не об’єднав навколо себе, як носія державности Укра-їни, всіх своїх підлеглих полковників. Навпаки, крім згаданих вище, проти Мазепи виступили полковники Мирович, Микла-шевський, Палій, яких приборкали до своїх рук московити.

За таких обставин І. Мазепа вже під час перебування в Польщі, прийняв рішення виступити в союзі з Карлом ХІІ проти Петра І, щоб зірвати будь-яку зверхність Москви над Україною.

У 1700 році Петро І розпочинає похід на північ проти Швеції. Гетьман організував військо під командуванням полтавського полковника Іскри, та приходить новий наказ, в якому Петро вимагає, щоб І. Мазепа особисто очолив десятитисячне козацьке військо. Як тільки гетьман зібрав військо, приходить ще один наказ від Петра — не йти зовсім, бо Петро не зміг організувати

256

належної підтримки московськими військами, а кинути саме козацьке військо проти шведів цар не наважився. Але все таки через місяць Петро збирає армію і знову наказує гетьману, але вже з двадцяти тисячами козаків. Поки козацьке військо дійшло до Нарви, Карл маючи двадцять тисяч війська розбив вісімдесят тисяч московського війська. Наказним козацького війська був Обидовський. Коли він привів козаків на північ, йому нічого не залишалося, як зимувати там і чекати поки Петро збере нові сили. Не маючи ніякої підтримки з боку царського уряду і місцевого населення, козаки дуже важко переносили це зиму-вання. Почалося масове дезертирство. Щоправда гетьман карав втікачів, але написав ряд гнівних листів до царя, в яких вже прямо вимагав припинити знущання над українським військом.

На зміну війська Обидовського гетьман посилає 7000 коза-ків під командуванням гадяцького полковника Боруховича. Але ті, що верталися з півночі почали розповідати про всі біди яких зазнали на півночі і військо Боруховича постановило вертатись назад, лише гетьманський наказ з погрозами перевішати всіх хто не виконає його наказу йти на підмогу Петрові спинив їх. Петро, дізнавшись про це пробачив Мазепі листи, які отримав раніше і навіть вирядив ряд наказів посприяти пересуванню козацького війська до московських воєвод.

В лютому 1701 року Петро підписує військовий союз з польським королем Августом про спільну війну проти шведів. У договорі, крім того, було ще обговорено поділ земель між Польщею і Росією. За такої нагоди Август попросив Петра віддати йому назад і Правобережну Україну. У Петра вистачило розуму порадитися з Мазепою перед прийняттям такого рішення. Гетьман роз’яснив цареві, що за таких умов люди з лівого берега почнуть селитися на правому. Січ тоді відокремиться взагалі з-під гетьманської влади і буде його слухатися лише за крайніх умов. Повернення до Польщі, яка, ще й до того союзна з Мос-квою, зруйнувало б гетьманську владу.

257

Невдовзі Петро знов віддає наказ гетьману відрядити військо на війну. Мазепа відряджає загін на чолі з миргородським полковником Данилом Апостолом. Цей загін самостійно без царської підтримки розбив військо шведського генерала Шліп-пенбаха. І знову московський уряд несправедливо повівся з козаками, після бою в козаків забрали всю здобич і ще й позну-щалися з них. Почало зароджуватися незадоволення царським урядом в рядах козацької старшини.

В 1702 році стародубський полковник Миклашевський вдало проводить ряд боїв і виграє велику баталію під Биховим. Полковник Раїч проводить переможний рейд по Литві. Козаки беруть Нарву. Чернігівський полковник Юхим Лизогуб бере Орішок. Петро відряджає частину козацького війська воювати з башкирами, іншій частині доручає утримувати Нарву, та стояти дозором на Неві. Москалі не давали козакам ні крупи, ні сухарів, а хліба видавали лише половину від призначеної пайки.

В 1704 році Петро відсилає все козацьке військо на чолі з Мазепою до Польщі. Попереду війська йде 3 000 козаків під командуванням Апостола. Загін Апостола підпорядковується на місці царському посланцю німцеві Паткулю. Паткуль, колиш-ній німецький військовий, почав муштрувати козаків на німець-кий лад. Учив козаків німецькому військовому строю. Хоча й козацьке військо було досить організованою армією, але німецькі порядки дуже сильно відрізнялися від звичних козакам. За непокору Паткуль мало не повісив сотника Родзянко, який від-важився сказати, що козаків таким премудростям потрібно навчати щонайменше півроку, аби з того хоч щось получилося. Апостол відправив гетьману листа, в якому говорив, що козацьке військо зазнає великої наруги з боку Паткуля, в них позабирали коней і провізію, майже голих і босих женуть у бій, якщо таке буде продовжуватися, то козаки, навіть під страхом смертної кари, розбіжаться. Паткуль відпустив козаків без коней, віді-бравши їх для свого німецького гарнізону. Зазнавши декілька

258

поразок від шведів, назад з того загону повернулося близько 80 чоловік.

В 1705 році Мазепа отримав наказ йти на Волинь, потім на Брест, а потім наказ іти самому на Садомир і відіслати у Литву відділ козацького війська. Мазепа йшов по Галичині і 14 серпня був під Львовом. Новий король Станіслав Лещинський чотири рази присилав до Мазепи листи, в яких досить прозоро натякав на допомогу у звільненні з-під Московської тиранії. Мазепа всі ці листи відіслав Петрові І.

Мазепа послав під Ригу прилуцького полковника Горленка. І ось що той писав: «...Панове полковники драгунські з полками своїми стоять по селах, а козакам не дозволяють не тільки в селах ставати, але й випросити корму в села не пускають, а як хто піде, то драгуни б’ють...».

Писав і П. Орлик, що козакам дають хліба вдвоє менше, ніж московським військам, не дають круп, сала, м’яса, солі. Коні козацькі знесилені від піврічної роботи, а козаки всі голі і босі. Про наругу над українським народом неслися до гетьмана листи і з України.

Коли цар сподівався приходу короля Карла із шведським військом на Україну, він виставив проти нього корпус війська на чолі із Меншиковим. Мазепі ж цар наказав стати під команду-вання Меншикова. Вже раніше цар грозився нагородити Мазепу титулом «князь Римської імперії», з козацьких полків зробити загони драгунів, з українських земель викроїти княжество для герцога Мальборо, а гетьманську булаву віддати Меншикову. Останню крапку у списку терпіння козацької старшини було поставлено у Києві під час візиту царя. Меньшиков прилюдно, при всій старшині, заявив, що вже пора перевішати всю старшину і найкращий момент — це негайно, поки тут цар з усім своїм військом. Гетьман, який вже вирішив піти на великий крок і заключити союз із шведами, побачив, що йде не сам. Вже перед цим Мазепа мав зносини з княгинею Дульською,

259

яка була посередником між ним і королем Карлом. Гетьман дуже обережно пробував ґрунт перед тим, як зробити свій крок.

Петро І вирішив у Києві будувати фортецю. Коли почав закладати цю фортецю, рознесли багато дворів, повирубувано було багато садів, а людей просто вигнано на вулицю і наказано іти жити куди хочуть. Жодної компенсації московський уряд не надав. Будувати фортецю було зігнано козаків. Будівництво йшло 5 місяців силами козаків і за їх же кошти. Над козаками цар приставив німецького полковника Гейнса із московсь- кими стрільцями.

Тим часом армія Карла ХІІ отримувала одну перемогу за іншою. Петро шукав підтримки по всій Європі. Відбулася велика зустріч між Польщою і Росією у Жовкві. Мазепу також було туди запрошено, але не для поради, а для того, щоб сказати йому рішення Петра віддати Польщі Правобережжя, скасувати козацьке військо. Цар сказав це Мазепі 20 квітня на великій військовій раді. Мазепа після ради не пішов на вечерю до царя і, нічого не повідомивши, розпустив козацьку стар-шину. Старшина дізналася про ці царські плани не від геть-мана, а з інших джерел. Звістка про близький кінець їх сильно схвилювала. Проводилися таємні ради в обозного Ломиковсь-кого і в миргородського полковника Апостола. Назрівав вели-кий бунт. І коли пізно вночі Мазепа отримав перший лист від польського короля Станіслава, ставленика шведського, то прий-няв рішення прийняти бік Карла ХІІ.

Частина військової старшини, незалежно від Мазепи, теж прийняла рішення, що теперішня історична хвиля — єдина для звільнення України від Москви. Прилуцький полковник Горл-енко, лубенський Зеленський, миргородський Апостол і війсь-ковий обозний Ломиківський вже порозумілися між собою і лише думали, як перетягти на свій бік Мазепу. Перша ж спроба переговорів показала, що і гетьман думає про те саме, що і старшина. Як і в кожної великої ідеї, був і свій зрадник. Таким виявився генеральний писар Кочубей. Кочубей склав

260

донос в Москву про зраду гетьмана і старшини, цей донос налічував 32 пункти. Щоправда, з кочубеївського доносу нічого не вийшло: московський уряд не повірив Кочубею і Іскрі (бувшому полтавському полковнику) і засудив їх до страти. Після їх смерті донос був ліквідований. В доносі брали ще участь сотник Ковалько, піп Святайло і вихрест жид Яненко. Їх наказано було взяти на муки і бити кнутом.

Тим часом шведський король все ж таки направив свої війська на Україну. Цар Петро наказав Мазепі йти на з’єднання з московськими військами. Мазепа зібрав нараду, на якій було вирішено не йти на це з’єднання, а направити листа Карлові, аби він навіть не пустив московських військ на Україну. Гетьман не поїхав сам, зіславшись на хворобу, а послав лише частину козаків. З листом до короля Швеції все відтягувалося, аж поки не напосіла старшина. В листі було прохання прийняти українсь-кий народ під свою протекцію. Король шведський нічого не відписав, але усно передав, що буде коло річки Десни 22 жовтня. Темп подій все прискорювався, і гетьман вирішує їхати на зустріч до Карла ХІІ. Батурин залишає сердюцькому полковнику Чечелю, якому було залишено чотири сердюцьких полки та частину полків Лубенського, Миргородського та Прилуцького. Сам гетьман взяв з собою 5000 козаків, стільки ж поставив по цей бік Десни. Але це були несвідомі повстанці. Це були не люди, які йдуть за ідею на смерть, це були «солдати». Козакам досі нічого не сказали про зносини Мазепи із шведами. Офіцери робили революцію, а солдатам про це нічого не сказали. Думали, що досить видати наказ, а солдат послухає, і діло революції буде зроблене. В цьому і полягає головна помилка ініціаторів тієї революції, трагічний момент революції 1708 року. Лише в останній момент перед лицем шведського війська Мазепа про-голосив військові про своє рішення. Не вся й старшина пішла за Мазепою. Ось імена тих, хто пішли:

— з генеральної старшини: обозний Ілля Ломиківський, суддя Семен Чуйкевич, писар Пилип Орлик, осавул Антін Гор-

261

ленко, хорунжий Іван Сулима, бунчужний Дмитро Максимо-вич, племінник Мазепи Андрій Войнаровський, бунчуковий товариш Федір Миронович, Клим Довгополенко, Григорій, Іван і Афанасій Герцики, Федір Нахимовський, Федір Третяк, Антін Гамалія, Семен Лизогуб;

— з канцелярії: писарі Михайло Ломиковський, Яків Греча-ний, Іван Максимович та канцеляристи Антонович і Григорович;

— полковники: київський Мокієвський, прилуцький Гор-ленко з зятем Бутовичем, лубенський Зеленський, миргородсь-кий Апостол, компанейські Гнат Галаган та Кожуховський, сердюцький Яків Покотило, усі з своїми полками, але такими, яким навіть не сказано, куди вони ідуть.

Перша офіційна зустріч Мазепи і шведського короля від-булося 29 жовтня, причому гетьманові з огляду на його літа (на той час Мазепі вже було 70 років) було дозволено сидіти, а ко-роль його слухав стоячи.

Мазепа ж був у той час у Ромнах. Знищення Батурина спра-вила на старшин велике враження. Старшина почала боятися московського гніву і тікати до Петра. Першими втекли до царя Апостол, Сулима, Галаган, Гамалія, Кандиба, Бунтович, Анто-нович. Всіх їх цар прийняв і не тільки повернув їм колишні посади, а й возвисив. Зате кожного, хто підозрювався в прихиль-ництві до Мазепи, хапав, мучив, а потім вбивав.

Єдиним неприємним моментом був перехід на бік Мазепи запорізького кошового Кості Гордієнка. З 15000 запорожців він вітав гетьмана в Деканці. В той же час був підписаний договір з королем Швеції, в якому Карл ХІІ присягав піти на мир з Мос-квою лише за умови, що Україна відділиться від Москви і стане незалежною державою. У відсутності Гордієнка на Січ прийшов полковник Яковлєв з Галаганом. Вони запевнили козаків, що цар не хоче Україні зробити нічого поганого, а Мазепа — зрад-ник українських та козацьких інтересів. І козаки повірили.

27 червня 1709 року відбулася рокова для тогочасної Укра-їни Полтавська битва.

262

Сили були нерівні: Петро мав 50 000 вояків та 72 гармати, шведів було не більше 25 000 тисяч, а більша частина їх арти-лерії загинула під Лісною, крім того бракувало набоїв, військо було втомлене та деморалізоване.

Карл збирався почати наступ 29 червня, але почувши, що Петро збирається наступати 28, вирішив наступати 27, пере-давши командування генералові Реншільду. Війська Мазепи стояли біля села Пушкарівки та захищали шведів від обхідного маневру.

На світанку 27 червні шведи почали наступ на земляні укріп-лення, які не змогли здобути, тоді вони спробували обійти ці укріплення — і знову невдача, тоді вони відступили до Буди-щенського лісу, перешикувалися там та почали рішучий наступ о 9 годині, але тут відбулася катастрофа: гарматне ядро розбило ноші, у яких знаходився поранений Карл ХІІ, він сідає верхи на коня, але коня під ним вбивають і його виносять непритомним з бою. Шведи відступають, залишають табір та масу полонених.

Перемога Петра була несподіванкою навіть для нього. Сп’я-нілий успіхом, він на деякий час забуває про Мазепу та Карла, а вони 30 червня дійшли до Перволочної, намагаючись пере-правитися на правий берег Дніпра, але майже всі човни було знищено. Тільки Карл ХІІ, Мазепа та невелика частина війська встигли переправитися, а 16000 славетної піхоти Карла та 28 гар-мат під командою генерала Левенгаупта здалися кінноті Мень-шикова та Скоропадського. Армія Карла практично перестала існувати. Це була величезна катастрофа для України та Швеції.

Видається правильним твердження, що причиною поразки в Полтавській битві було те, що Карл ХІІ майже два роки був бездіяльний і тим дав Петрові можливість організувати свої сили. Карл, рушаючи в Україну, був певний своєї перемоги над Петром. Він, однак, не взяв до уваги відірваності своєї армії від бази, що майже виключало забезпечення її необхідними засо-бами і воєнним матеріалом, не взяв до уваги можливості повної ізоляції свого війська. Карл повірив запевненням Мазепи, що поява Карла на Україні стане гаслом до повстання. Карл зовсім

263

не взяв до уваги, що головна сила українського війська була поза межами України. Врешті, Карл знехтував стратегічними й матеріальними можливостями Петра. Чи не міг Карл думати про те, що він досягнув би успіху, якби продовжував змагання на півночі, маючи за собою власну базу. Чи не було б для нього кориснішим повторити Нарву. Ініціатива, проявлена ним у битві під Полтавою, була цілком оправданою. Оперативна й тактична організація самої битви видається в повній мірі доцільною.

Для України Полтавську битву треба вважати трагічним зворотним пунктом в історії української державності.

У липні 1709 року І. Мазепа і Карл ХІІ були в Очакові, а 1 серпня перейшли до Бендер, де турецький уряд призначив їм місце перебування. З Мазепою були тільки Орлик з родиною та кілька старшин.

Гетьман прибув до Бендер вже зовсім хворий, не вставав з ліжка. Карл ще сподівався на продовження війни, чекав нових військ із Швеції. Мазепа вірив у можливість укласти коаліцію проти Москви, та 22 серпня 1709 року помирає. Похований був у Яссах. Король Швеції Карл ХІІ сам супроводжував гріб. Попе-реду їхали шведські трубачі, за ними на шести білих конях везли труну гетьмана, оббиту червоним оксамитом. По обох боках катафалку йшло козацтво з голими шаблями. Попереду бунчужний ніс булаву, а за домовиною йшли українки, жінки тих, хто був з Мазепою до самого кінця. А за ними вже йшла стар-шина і козацтво з опущеними прапорами і зброєю.

Уже після смерті Івана Мазепи у Бендерах 1708 року була проголошена його офіційна промова. У ній було написано, що «задля визволення Батьківщини, Запорожського Війська і всього українського народу від страшного московського ярма неволі, вложеного на наші шиї, щоб привернути, поправити й поши-рити і до останнього упадку доведені закони та свободи, він, гетьман Мазепа, прийняв протекцію шведського короля Карла ХІІ і мав за свій обов’язок із своєю синівською любов’ю до своєї Отчизни, Матки нашої і з повинности свого гетьманського уряду проти ворогів москалів за добро Отчизни в обороні законів і сво-

264

бід повстати усіма способами і засобами боронитися та з’єдна-ними збройними силами священного королівського маєстату Швеції і Запорозького Війська, не щадячи свого маєтку, здоров’я, життя і останньої краплі крови воювати з москалями так довго, доки не визволиться наша Малоросійська Отчизна і Запорозьке Військо від деспотичного московського ярма і наші закони та свободи з побільшенням не повернуться до давнього стану».

Гетьман Мазепа не належав ні до кримської, ні до польської орієнтації, він мав українську орієнтацію. Може дехто спитає, чи були ще якісь інші орієнтації тоді в Україні? Невже ж не було орієнтації московської! Виявляється з уважного дослідження всіх документальних даних, що в керівних колах української старшини, у всіх поважних політичних колах України не було жодного сліду московської орієнтації. Мазепа вимушений був виступити відкрито проти Москви. Сталася трагедія батуринська, сталася ще більша трагедія полтавська.

Немає більш зненавидженого Москвою імення в цілій історії московсько-українських взаємин, як імення гетьмана Мазепи. 1708 року московський уряд наказав українській православній церкві виголосити церковну клятву на Мазепу. Над пам’яттю померлого гетьмана Петро І встановив орден Юди. І протягом цілого XVIII i XIX ст. московський уряд наказав у церквах про-клинати Мазепу (до 1905 р.). Проклинали ім’я того, хто ті самі церкви колись так ретельно будував.

8. Після поразки під Полтавою разом з Мазепою емігрувало понад 50 провідних представників старшини, понад 500 козаків з Гетьманщини та понад 4 тисячі запорозьких козаків. Це була перша політична еміграція України.

Пилип Орлик походив з давнього чеського роду. Народився він 11 жовтня 1672 року в селі Косуті Ошмянського повіту біля м. Вільно (Вільнюс) у Литві. Закінчив Києво-Могилянську акаде-мію, де під керівництвом відомого професора Степана Яворсь-кого Пилип глибоко вивчав філософію, ораторське мистецтво, латину, вправно поводився зі словом — і усним, і письмовим. В академії навчали мовній вправності, складанню листів, дого-

265

ворів, лаконічно і логічно викладати свої думки. Спочатку (з 1692 р.) він працював консисторським писарем у Київській митрополії, пізніше — у гетьманській канцелярії. 1698 року він одружився з Ганною Герцик, донькою полтавського полковника Павла Герцика. Це зблизило його з козацькою старшиною. Серед гетьманських довірених керівників він займав особливе місце.

Після Полтавської битви він разом з Мазепою покинув Україну. У липні 1709 року в Бендерах, де зупинився Мазепа зі своїм

військом, Пилип Орлик творить свою Конституцію. Це була, як доводять історики, взагалі перша конституція у світі. З погляду розвитку української державної ідеї це унікальний документ. Він дає глибоке розуміння правового регулювання питань спра-ведливості, захисту особи, облаштування державного ладу і спо-кою в Україні та міждержавних стосунків.

Пилип Орлик був політиком, який розумів справжні коло-ніальні цілі царизму і який визначив роль України у збереженні спокою і рівноваги в Європі.

Конституція Пилипа Орлика — політичний і правовий документ загальнолюдської цінності. Він був першим із укра-їнських державних діячів, які шукали підтримки у держав Захід-ної Європи. У «Виводі прав України» аргументовано стверджу-вав, що Україна є вільною державою. Як вільна і незалежна вона уклала договір вічного миру з Туреччиною, з Кримським хан-ством, а також ввійшла в договір, укладеним Б. Хмельницьким з Швецією і королем Карлом XII.

Доказом незалежності української держави, як стверджував Пилип Орлик, є й договір Хмельницького з царем 1654 року. Але царський уряд, не дотримуючись угоди, крок за кроком поз-бавляв українську державу і її людей прав і вольностей. Царські війська встановили у козацькій державі деспотичний царський режим. Договір 1654 року став для них прикриттям.

«Головний принцип, — продовжує П. Орлик, — народ завжди має право протестувати проти гніту і привернути уживання своїх стародавніх прав, коли матиме на це слушний момент». Таким

266

моментом він вважає допомогу шведського короля Карла XII Іванові Мазепі.

15 квітня 1710 року при обранні Орлика гетьманом укладено «Пакти і Конституцію прав і вольностей Запорозького війська». Ця конституція містить кілька статей. Перша присвячена питан-ням віросповідання, тут затверджуються права православної церкви, друга — питанням національного суверенітету і кор-донів (кордон має бути установлений, як був за Хмельницького, по річці Случ). Запорозькому війську треба повернути його володіння Трахтемирів, Кодак, Келеберда, Переволочна та землі над Ворсклою, московські укріплення треба знести.

Окрема стаття присвячена організації влади, самовряду-ванню. Влада гетьмана регламентується: він не абсолютний во-лодар, державні справи вирішує спільно з генеральною старши-ною. До Генеральної ради входили старшина, городові полков-ники та по одному козакові від кожного полку. Старшині й Раді надавалось право виступати проти гетьмана, коли він переви-щував свою владу чи брав на себе права інших. Створювався Генеральний суд. Він мав розглядати спірні справи, конфлікти. Державний скарб складається окремо від гетьманського, вводи-лась посада генерального підскарбія. Місцева влада (полков-ники, сотники та інші) вибирається громадянами і затверджу-ється гетьманом.

В конституції чітко зафіксовано соціальні права козаків і посполитих людей, щоб на них не наклали непосильних податків, не примушували до надмірних робіт. Козацькі вдови і сироти оточувались піклуванням, гетьман мав стежити за їх забезпеченням.

Мала бути створена спеціальна комісія для ревізії держав-них земель, якими користується старшина, для перевірки справи купців і орендарів, які позбавлялись від податків, та регулю-вання обов’язків і права оренди, виділення підвід на громадські роботи, ярмаркові справи. Все це мало стати правовою основою регулювання внутрішнього життя та дипломатичних стосунків.

267

Вчитавшись у статті конституції, спостерігаємо прогресивні для тих часів підходи: демократична організація влади, її вибор-ність на всіх рівнях, поділ на законодавчу (Генеральна рада), вико-навчу (адміністративну) та судову.

Особлива турбота у цьому проекті була про простих людей (козаків і посполитих), вдів, сиріт. Гетьман мав піклуватись про них, зменшувалась їх соціальна експлуатація.

«Пакти і Конституція прав і вольностей Запорозького вій-ська» — документ колективної політичної думки запорожців, П. Орлика, представників старшини. Генеральним обозним у Орлика був Іван Ломиковський, Генеральним суддею — Клим Довгополий, Генеральним писарем — Іван Максимович, Гене-ральними осавулами — Григорій Герцик і Федір Миронович. На чолі Запорозького війська тоді стояв Кость Гордієнко. Кон-ституція вступала в дію за умови перемоги і визволення з-під московського гніту.

Орлику вдалося організувати допомогу Туреччини, татар, донських козаків, шведського короля у виступах проти царсь-кого війська. Він навіть здобув перемогу, а Петро І ледве не був взятий в полон. Але згодом Туреччина уклала договір з царем і визвольна місія провалилася. Лівобережна Україна залиши-лася за Росією, на Правобережній залишилися поляки. Розлад-налися взаємини з Січчю.

Пилип Орлик організував широку європейську акцію для організації визволення України. Він звернувся до країн Європи з «Маніфестом до європейських урядів». Завоювання Росією Укра-їни він розцінював як похід проти європейської культури. Заво-йовницька політика російського царизму становила загрозу для всієї Європи. Збереження рівноваги було можливим тільки за наявності сильної, єдиної незалежної Української держави.

Орлик вів величезну дипломатичну роботу і сам, і через старшину, і з допомогою сина Григорія. Але політична ситуація була не на користь України. Пилипа Орлика чекало тривале життя на чужині. Помер він у 1742 році.

268

Лекція 9 РОСІЙСЬКЕ САМОДЕРЖАВСТВО ТА ЙОГО РУЙНІВНА РОЛЬ

В ЗНИЩЕННІ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

ПЛАН 1. Обмеження прав України і перша ліквідація гетьман-

ства. Павло Полуботок. 2. Спроби гетьмана Данила Апостола реформувати Україну. 3. Заснування Нової Січі. Наслідки російсько-турецької

війни 1734–1739 рр. 4. Відновлення гетьманства. Кирило Розумовський. 5. Скасування полково-сотенного устрою Слобідської України. 6. Передумови та наслідки ліквідації Запорізької Січі. 1. Під час Північної війни посилився наступ царизму на

автономні права України. На початку XVIII ст. в Україні почав запроваджуватися губернський адміністративний устрій. У 1708–1709 рр. Лівобережна Україна ввійшла до складу Київської, Слобожанщина — Азовської губерній на чолі з призначуваними царем губернаторами. Одночасно насаджувалися невластиві для України органи управління, що складалися переважно з російсь-ких чиновників. Але поділ території на полки й сотні, місцеві органи влади, військо, судочинство, фінансова система ще збе-рігались. Найсуттєвіших обмежень зазнавала влада гетьмана. У 1709 р. царський уряд призначив до нього свого резидента — Ізмайлова. Він мав слідкувати за переміщенням запорожців, контролювати зовнішньополітичну діяльність гетьмана, не доз-воляти йому звільняти й призначати на посади старшину без

269

згоди на те царя. В таємній інструкції від 27 липня резиденту наказувалося слідкувати за настроями народу, не допускати «шатості до зради», контролювати фінансову політику. Згодом він дістав право самостійно проводити слідство й суд над осо-бами, запідозреними у відході від союзу з Росією. Одним з головних завдань резидента стало нав’язування людям думки, що все погане робиться тільки українською старшиною, а росій-ський цар є їхнім захисником. Всіляко заохочувалося доно-сительство. Цар наказав перенести гетьманську резиденцію з Батурина до Глухова, ближче до російського кордону, й ото-чити її двома російськими полками. За таких умов не могло бути й мови про здійснення українським гетьманатом само-стійної політики в інтересах України. Та й характер у Скоро-падського був м'яким і податливим, на здатним на рішучий опір. Державні справи поступово перебирали до своїх рук його найближчі родичі й насамперед молода дружина. Недаремно сучасники зловтішалися за спиною Скоропадського, що Настя носить булаву, а Іван — плахту. Державний організм роз'їдали корупція й зловживання.

За Скоропадського почалося призначення російських офі-церів на полковницькі уряди, активне роздавання українських земель царським вельможам і одночасно перенесення в Україну панівних у Росії соціально-політичних відносин. Дедалі частіше російський уряд використовував економічний і людський потен-ціал України у власних цілях. Справжнім лихом для козацтва став обов’язок брати участь у виконанні тяжких робіт далеко від Батьківщини. В 1716 р. 10 тис. козаків копали канал між Доном і Волгою під Царицином, у 1718 р. кілька їх тисяч зводили укріплення вздовж Тереку, а в 1721 р. 12 тис. українців рили Ладозький канал. Каторжні роботи, суворі природні умови, голодування, епідемії та хвороби забрали не один десяток тисяч життів українських чоловіків. Царський уряд залучав козацькі полки до участі у війні з Персією. В 1721 р. під Дербент ви-ряджено 10 тис. козаків під командуванням миргородського

270

полковника Данила Апостола. Наступного року під Судак виру-шило таке ж військо під проводом лубенського полковника Андрія Марковича. Подібні висилки не припинялись і в наступні роки. Людські втрати, тривалі відриви працездатних чоловіків від господарських робіт були справжньою трагедією для українського народу й свідчили про дальшу втрату Україною автономних прав.

Після перемоги в Північній війні й підписання в 1721 р. Ніштадтського миру в урядових колах Росії точилися розмови про скасування гетьманства в Україні. Поїздка до Петербурга в квітні 1722 р. лише підтвердила найгірші передбачення Скоро-падського й прискорила його кончину. Наказним гетьманом України став чернігівський полковник Павло Апостол (1722–1723). Російський уряд не визнав його прав і в липні 1722 р. призначив для управління Україною Малоросійську колегію (1722–1727). Головною мотивацією нововведення стала деклара-ція захисту народу від постійних зловживань козацької стар-шини владою. Серйозні політичні прорахунки, карколомне збагачення правлячих кіл за рахунок нижчих верств населення стимулювали дальше втручання російського уряду у внутрішні справи України й спробу змінити її державний устрій. Такі намагання повністю відповідали політичному курсу російського уряду, спрямованому на жорстку централізацію влади в межах всієї Російської імперії. Скасування гетьманства суперечило умовам «Березневих» і всіх наступних договірних статей Укра-їни з Росією, було протиправним, одностороннім актом.

В Україні утворилося двовладдя, коли одночасно функціо-нували Генеральна військова канцелярія і Малоросійська колегія. Спочатку їй надавалися тільки контрольно-касаційні функції в галузі політико-адміністративної влади й розпорядчі — у сфері фінансів. Колегія почала роботу зі звернення до населення подавати їй скарги на зловживання козацької старшини та інших посадових осіб. І скарги посипалися. Тільки в серпні 1722 р. Малоросійська колегія надіслала Генеральній військовій канце-

271

лярії 34 розпорядження про заборону обертати козаків на панських підданих, позбавлення старшинських маєтків імунних прав при розквартируванні російських військ, направлення по-даткових зборів до царської казни тощо. Порушувалися судові справи про зловживання ряду полковників, інших старшин, а також судових чинів. Старшинські маєтки оподатковувалися, чого раніше старшина не допускала, вводилися нові податки.

Реакція козацької старшини на перші дії Малоросійської колегії була різною. Полковники Григорій Галаган, Яків Марко-вич, генеральний осавул Яків Лизогуб та інші можновладці зай-няли лояльну позицію щодо нововведення російського уряду. Цим самим вони сподівалися зберегти за собою владу й нажите багатство. Нечисленна партія українських автономістів стала в опозицію до Малоросійської колегії. Спираючись на традиції, договірні статті та царські обіцянки, вона легітимним способом намагалася відстояти автономний статус України. Очолив авто-номістів наказний гетьман Полуботок, людина віддана націо-нальній ідеї, рішуча, енергійна і впливова в козацьких колах. Щоб нейтралізувати втручання Малоросійської колегії у вну-трішні справи Гетьманщини й зняти напругу в суспільстві, Полуботок почав активно усувати недоліки державного життя. Було введено інститут асесорів Генерального військового суду, проведено формалізацію судового процесу, старшині рекомендо-вано добровільно задовольнити справедливі претензії позивачів і наказано полковникам нещадно карати призвідців різних «бунтів».

Одночасно Полуботок рішуче виступив проти втручання Малоросійської колегії у внутрішні справи Гетьманщини. Але всі його дії в цьому напрямі аж ніяк не сприймалися абсо-лютною більшістю вищої козацької старшини. Складену ним у вересні 1722 р. петицію до царя підписали лише 17 незначних урядовців і жоден з полковників та генеральних старшин. У петиції висловлювався рішучий протест проти вимог колегії давати їй на ознайомлення всі рішення Генеральної військової канцелярії, приймання нею до розгляду справ, що не пройшли

272

попередньої апробації в нижчих судових інстанціях, оподат-кування нових видів господарської діяльності, ліквідації подат-кового імунітету Козацької старшини та знатного військового товариства. Крім того, Полуботок добивався дозволу на обрання гетьмана України. Під тиском автономістів Сенат у листопаді 1722 р. скасував оскаржені укази Малоросійської колегії, в тому числі про нові податки й оподаткування козацької старшини.

У листах до Сенату Полуботок знову скаржиться на зловжи-вання президента колегії С. Вельямінова, клопочеться про повер-нення привласнених податків і обрання нового гетьмана. Рішу-чий спротив Полуботка викликало введення в українських містах посад комендантів і їхнє втручання у внутрішні справи полків. Тим часом і Вельямінов не сидів склавши руки. 31 березня 1723 р. він подав Петру І «Дванадцять пунктів», зміст яких зводився до необхідності зміни державного устрою України й збільшення прибутків казни за рахунок українських платників податків. Полуботок звинувачувався в протидії реформам. У відповідь на них цар вчинив резолюцію: «Бути сюди Полуботку, Савичу і Чернишу». Сенатським указом Малоросійська колегія 16 квітня була перетворена з контролюючої на владну адміністративну структуру. Законодавчо закріплювались рішення колегії про повернення козацьких прав шукачам козацтва, ліквідацію неза-конних збирань, інших актів Генеральної військової канцелярії. І цього разу спроби Полуботка організувати масову відсіч діям уряду не вдалися.

З від'їздом Полуботка у червні 1723 р. до Петербурга опо-зиційна діяльність майже припинилася, її продовжував тільки миргородський полковник Д. Апостол. Роздратований Петро І 23 червня 1723 р. видав указ, який забороняв українцям пору-шувати питання про гетьманство. Однак це не зупинило загар-тованого, скаліченого в січах і добре знаного Петром І полков-ника. Він надіслав імператорові «Коломацьку чолобитну», де знову порушував питання про вибори нового гетьмана. Майже одночасно до Петербурга надійшли ініційовані Вельяміновим

273

скарги стародубських козаків на дії старшини з проханням при-значити їм полковника з числа російських офіцерів. У відповідь імператор наказав кинути до Петропавлівської фортеці Полуботка з 15-ма старшинами, їх звинуватили в зловживанні владою, ігноруванні розпоряджень Малоросійської колегії й наказів царя. Крім того, проти Полуботка була порушена судова справа про зв’язки з урядом Орлика. Призначений в Україну резидент Рум'янцев з командою приступив до «викорінення смути». Про-тягом грудня 1723 — січня 1724 рр. з посад були звільнені явні прихильники Полуботка, їхні місця зайняли прибічники Мало-російської колегії.

Після розгрому опозиції верховним органом влади в Україні стала Малоросійська колегія. Генеральна військова канцелярія була перетворена в дорадчий орган, її розпорядження набували сили тільки після візування в Малоросійській колегії. Російські чиновники провели фінансову реформу й розширили оподат-кування різних верств населення. Ліквідовувався податковий імунітет російських вельмож, а також козацької старшини й мона-стирів. Це була позитивна спроба колегії більш-менш справед-ливо розподілити податковий тягар «між великими і малими, убогими і багатими». Збирання податків колегія зосередила в своїх руках, чим відсунула козацьку старшину від одного з основних джерел збагачення. Зібрані податки відправлялися в царську казну, внаслідок чого відбувалося неприховане пограбування України.

Значні зміни були внесені в судову практику. Малоросій-ська колегія почала самостійно вирішувати судові справи, активно запроваджувати в місцеве судочинство російські правові норми й кодекси законів. Традиційний принцип процесуального судо-чинства, що сягав своїм корінням «Руської правди», замінявся інквізиційним методом із застосуванням тортур. Судова влада Малоросійської колегії поширювалась і на духовенство. Шукачі козацтва дістали можливість відновити втрачені козацькі права.

Серйозних змін зазнало місцеве самоврядування. Комен-данти були наділені правом перевіряти укази Генеральної війсь-кової канцелярії, не допускати спілкування населення із запо-

274

рожцями, слідкувати за неухильним виконанням царських ука-зів про торгівлю «заповідними товарами» тощо. Встановлю-вався прискіпливий контроль за діяльністю місцевих органів влади. Активізувалася заміна полковників-українців російсь-кими офіцерами. Обов’язки призначати на старшинські посади російський уряд перебрав на себе. Почалася політична реакція на це в Україні. Вона негативно позначилась і на становищі укра-їнської національної культури, що зачіпало інтереси українсь-ких інтелектуалів. Козацька старшина, шляхта, міський патрі-ціат, а також інтелектуальна еліта висловлювали незадоволення різкою зміною державного статусу України.

Тільки після смерті Петра І у січні 1725 р. почався курс на лібералізацію державних і суспільних порядків у державі. Він торкнувся й України. Вже в лютому 1725 р. Верховна таємна рада розглядала проект контрреформ в Україні, насамперед відновлення гетьманства. Зміна політичного курсу Росії щодо України зумовлювалася кількома чинниками, у тому числі загро-зою війни з Туреччиною, незадоволенням серед українських верхів, а також прагненням Меншикова та інших російських можновладців позбутися оподаткування своїх українських маєт-ностей. Російський уряд замінив українським козакам Низовий похід виплатою трьох карбованців з кожного, а Катерина ІІ звільнила з ув’язнення козацьку старшину. Полуботок до цього часу помер у в’язниці. Звільненим заборонили повертатися в Україну. Виняток був зроблений тільки для Апостола, від якого перед від’їздом взяли присягу бути «вірним рабом російських монархів, охороняти їхні інтереси, не мати зносин з турками, кримцями, поляками, запорожцями та іншими «народами сторонніми». Вперше вільнолюбива старшина трактувалася як раб, холоп російських імператорів. Син Апостола залишився заручником у Меншикова.

Верховна таємна рада переглянула запроваджені Вельямі-новим статті й деякі з них відмінила, а потім знову відновила. Після приходу до влади Петра II навесні 1727 р. скасовувалися всі податки, введені Малоросійською колегією, що найбільш

275

відповідало інтересам козацької старшини і російських земле-власників. Верховна таємна рада після обговорення відповідного проекту з козацькою старшиною 20 червня 1727 р. прийняла рішення про реставрацію українського гетьманства. В «таємних пунктах» вказувалося, що, незважаючи на декларовані українсь-кому народові права на обрання нового гетьмана, це написано «для лиця», щоб заспокоїти його. Насправді імператор призна-чив гетьманом України миргородського полковника Апостола. Спеціальному посланцю Наумову наказувалося провести рішення імператора в життя. Якби козаки були проти нав’язуваної їм кандидатури, тоді посланець мав зупинити раду й не дозволити обирати іншу кандидатуру. Офіційне повідомлення про згоду на обрання нового геть-мана надійшло до Глухова в липні 1727 р. Царський кур'єр при цьому прямо заявив, що гетьманом при-значено миргородського полковника Данила Апостола. Козацтво з наївним ентузіазмом зіграло відведену йому царським урядом роль при обранні Данила Апостола гетьманом України (1727–1734). Протягом серпня–вересня 1727 р. Малоросійська колегія припинила своє існування. Однак автономні права України знову обмежувалися. Російський уряд залишив за собою контроль над фінансами, підпорядкував козацькі полки російському коман-дуванню, запровадив нову систему контролю за діяльністю геть-мана та козацької старшини.

2. Друга ліквідація гетьманства. Відновлення гетьманства про-будило в народі сподівання на повернення Україні давніх авто-номних прав і поліпшення соціально-економічного становища. Особа Апостола найкраще відповідала потребам лідера нації. 73-річний гетьман добре знав життя й запити людей, мав ви-сокий авторитет в Україні, з ним рахувався і російський уряд. Ім'я Апостола було овіяно славою і романтикою, втілювало в собі козацьку мужність і відвагу в боротьбі зі зовнішніми воро-гами. Ставши гетьманом, Апостол виступив поборником тих політичних прав, які виборов український народ під проводом Богдана Хмельницького й які в різний час були скасовані імпер-ським урядом.

276

Зрозуміло, що добитися повного відновлення для України автономних прав Апостол не міг. Але він не грав роль зви-чайного статиста, яку відводив йому російський уряд, а почав, по можливості, проводити власну політику. В підписаних у 1727 р. «Пунктах» гетьману, як і його попередникам, заборонялися самостійні дипломатичні зносини з урядами зарубіжних країн, що не стосувалися прикордонних проблем» з Польщею та Кримським ханством. У військовій справі гетьман підпорядко-вувався російському генерал-фельдмаршалу. Кандидатів на стар-шинські посади мав затверджувати цар. До складу Генераль-ного суду поряд з трьома українцями вводилося стільки ж росіян. Передбачалася перевірка старих і створення нових зако-нів. Знімалися обмеження з торгівлі іноземних купців. Мито за імпортовані товари мало надходити до російської казни. Не дозволялося відбирати в козаків і посполитих придбані ними раніше землі. Планувалася перевірка законності придбання ма-єтків козацькою старшиною, шляхтою, монастирями й містами. Документ мав суперечливий характер. Поряд з обмеженням автономії України в ньому намічалися шляхи виходу з полі-тично-соціальної кризи, законодавче закріплювалися зе-мельні права нижчих верств населення.

Гетьману Апостолу дісталася тяжка спадщина: відсутність вищого державного апарату, розладнані управлінська система на місцях, фінанси й торгівля, а також судочинство, хаос у землеволодінні та суцільні хабарництво і зловживання чинов-ництва. Апостол сформував уряд переважно зі своїх прихиль-ників. Посади зайняли: генерального обозного — Яків Лизогуб, генеральних суддів — Андрій Кандиба та Михайло Забіла, гене-ральних осавулів — Іван Мануйлович і Федір Лисенко, генераль-ного хорунжого — Яким Горленко, генерального бунчужного—Іван Борозна, генеральних підскарбіїв — Андрій Маркович та Іван М'якінін. Гетьман призначив гадяцьким полковником Гри-горія Граб’янку, а лубенським — свого сина Петра.

За короткий час гетьман навів порядок у фінансах, насам-перед у податковій системі, сформував державний бюджет

277

у розмірі 144 тис. крб. річних і в розвитку економіки зробив ставку на підприємливу буржуазну верству суспільства. Тим більше, що й власне багатогалузеве господарство розвивав у та-кому ж напрямі.

З гетьманського відома у Глухові в 1728 р. відбулася роз-ширена нарада українських купців, на якій обговорювалися питання торговельної політики уряду Гетьманщини й розв’я-зання нагальних купецьких проблем. Купці склали колективне прохання до уряду Російської держави про дозвіл вивозити за кордон заборонені раніше товари, насамперед лій, віск, пря-диво, шкіри, селітру. Крім того, купці просили Колегію інозем-них справ зменшити торговельне мито, дозволити їм торгувати за кордоном тільки за українськими, а не російськими паспор-тами, давати відкуп на індукту (ввізне мито) лише українцям. Рядом універсалів гетьман оберігав українських купців від конкуренції іноземних, у тому числі й російських. Було орга-нізовано кредитування купців, відстрочено сплату за векселями, підготовлено проект вільної торгівлі в Гетьманщині.

У 1729–1730 рр. власті провели генеральне слідство про маєтності, яке виявило неконтрольоване роздавання сіл у при-ватне володіння й катастрофічне зменшення кількості особисто вільних селян. Всі маєтності були поділені на шість категорій — рангові, надані за заслуги, ратушні, вільні, спірні та монастир-ські. Незаконно одержані старшиною, шляхтою, монастирями, містами і російськими чи« новинками села й хутори повер-талися до свого попереднього статусу. Б зв’язку з цим значна частина селян поліпшила своє матеріальне й суспільне стано-вище. Права землевласників, визнані генеральним слідством, на маєтності й підданих зміцнювалися. Була зроблена спроба покінчити із землеволодінням російських вельмож і чиновни-ків. Гетьман видав старшині спеціальний універсал, щоб вона спонукала російських землевласників спродувати свої маєтки в Україні за прийнятною ціною.

Апостол добився передачі судових справ у відання місцевих судів. Генеральному суду поверталися функції вищої судової

278

інстанції, хоч нею фактично продовжував залишатися російсь-кий монарх. Тим самим підривалась незалежність українського судочинства і посилювалася влада центру. Гетьманська інструк-ція 1730 р. чітко визначила компетенцію різних судових установ та їх чисельний склад. Гетьман планував звести докупи різні законодавчі акти та звичаєві норми й створити новий єдиний кодекс законів для всієї Гетьманщини.

При всій своїй реформаторській діяльності гетьману не вдалося вберегти козаків, селян і міщан від примусових робіт і виконання військового обов’язку далеко від домівок. Справжнім лихом для них, на початку 30-х років, стало будівництво укріп-леної лінії поміж Дніпром і Сіверським Дінцем. У 1731 р. на її зведення вислано 30, у 1732 р. — 20, у 1733 р. — 10 тис. селян і козаків. Роботи велися в літні місяці, коли в господарстві особ-ливо були потрібні чоловічі руки. За їх відсутності основний тягар по утриманню сім’ї та веденню робіт лягав на жіночі плечі, а господарства занепадали. Становище українського народу погіршувалося ще й внаслідок зовнішньополітичних акцій росій-ського уряду, в яких мусили брати участь збройні сили України. Тільки в 1733 р. він відправив у Польщу на підтримку сина померлого польського короля Августа II в його боротьбі проти претендента на королівський престол Станіслава Лещинського 11-тисячний козацький корпус під командою Якова Лизогуба. Але в цілому за гетьманування Апостола внутрішнє життя України стабілізувалося. Прості люди відчули себе захищені-шими від зловживань властей і багатих землевласників, стар-шина отримала підтвердження на старі маєтності, а торгівці дістали нові можливості для занять ремеслами, промислами й торгівлею.

Після смерті Апостола в 1734 р. російський уряд не дозво-лив обирати нового гетьмана під приводом пошуку відповід-ного кандидата. Для управління Україною було запроваджено «Правління гетьманського уряду». Воно складалося з трьох росій-ських і трьох українських чиновників на чолі з князем Олексієм

279

Шаховським. Останній був наділений фактично необмеженою владою, міг на власний розсуд міняти українських представ-ників у правлінні й навіть виступав за повне відсторонення козацької старшини від влади. Послідовно посилювався вплив російських чиновників у всіх сферах внутрішнього життя Укра-їни. Правління проводило обережнішу політику, ніж його попе-редниця Малоросійська колегія.

Але найбільша небезпека для українства полягала в поши-ренні сфери впливу «Правління гетьманського уряду» й на Сло-божанщину. Тобто перед царизмом відкривалася можливість одночасної зміни місцевих порядків на всій території України, що входила до складу Російської імперії. І новий орган влади зробив перші кроки в цьому напрямі. Створена ним «Канцеля-рія комісії запровадження слобідських полків» перебрала на себе чимало функцій козацьких полковників. Полкові канце-лярії прирівнювалися до російських губернських канцелярій. Судочинство переводилось на російське законодавство. Заборо-нялося надалі займати землю на правах «займанщини», козацтво поділялося на виборних і підпомічників, останні обкладалися державними податками, тобто прирівнювалися до селян. Анти-українські дії «Правління гетьманського уряду» викликали неза-доволення місцевих землевласників. За наполяганням слобідс-ької старшини російський уряд у 1743 р. мусив відмінити ново-введення. Слобідська Україна відстояла своє право на націо-нальний політико-адміністративний устрій. Дві перші спроби російського уряду ліквідувати регіональні особливості внутріш-нього устрою України виявилися марними.

3. Життя запорожців на Олешківській Січі було «не з маком». Хоч кримський хан і надав їм широкі права в землеволодінні, промислах, торгівлі та внутрішньому устрої, але вони постійно порушувались і обмежувалися. Ханська адміністрація змушу-вала козаків воювати на своєму боці, виконувати різні роботи, ремонтувати перекопські укріплення, які вони неодноразово самі брали штурмом і руйнували. Нічого гіршого не можна

280

було вигадати для гордої козацької душі. До того ж татарські мурзи та беї забирали необережних у полон і продавали їх на невільницьких ринках. Запорожцям заборонялося будувати фор-теці, мати артилерію, і вони почували себе беззахисними в іно-земному оточенні. Але найболючішою була туга за Батьків-щиною, рідними й близькими, за так любими козакові волею, мовою, національним укладом життя, звичаями й обрядами.

У визначенні своєї долі запорізьке козацтво поділилося на два табори. Один з них на чолі з кошовими отаманами різних часів Іваном Малашевичем та Іваном Гусаком виступав за те, щоб випрохати в цариці прощення й повернутися до обжитих місць. Інший, очолюваний Костем Гордієнком, виступав за продовження війни з Росією до повного визволення України. Між ними точилася то явна, то прихована боротьба за визна-чення зовнішньополітичного курсу Війська Запорізького. Кіш Запорізький неодноразово звертався до царського уряду з про-ханням дозволити йому повернутися на Середнє Подніпров'я. Але на всі ці звернення уряд відповідав відмовою, не бажаючи загострювати відносини з Туреччиною і Кримським ханством. Запорожці поодинці й гуртом почали самовільно повертатися до своїх домівок на Гетьманщині й Запоріжжі. Власті дозволяли переселенцям оселятися поблизу російського кордону, щоб здійснювати над ними прискіпливий контроль.

Відновлення гетьманства подало надію козакам Олешківсь-кої Січі повернутися додому. Вони зав’язали листування з геть-маном і, не чекаючи офіційного дозволу, в травні 1728 р. виса-дились у гирлі Чортомлика. Звідси вони знову звернулися до російського уряду з клопотанням прийняти їх під «високу руку» й подати військову допомогу в можливому військовому конфлікті з Кримським ханством. У відповідь уряд наказав фельдмаршалу Михайлу Голіцину «запорожців багатолюдством і з рушни-цями» не приймати, а силою відбивати від кордонів з Росією. Запорожці мусили відійти вниз Дніпром на р. Кам’янку й заснувати Кам’янську Січ у безпосередній близькості від росій-

281

сько-турецького кордону. Тут у 1733 р. закінчилося життя непримиренного ворога російського абсолютизму і незламного борця за незалежність України Гордієнка.

Кіш Запорізький не припиняв добиватися дозволу на повер-нення в козацький край. Позитивному вирішенню запорізької проблеми сприяли події в Польщі. Після смерті польського короля Августа II в 1733 р. російський уряд всіма засобами, у тому числі й військовою силою, зводив на звільнений престол свого ставленика Августа III. За таких умов незадоволені поляки звернулися до кримського хана з проханням відрядити їм на допомогу в боротьбі проти царських військ олешківських коза-ків. Щоб не допустити можливої участі запорожців у польських подіях на боці антиросійських сил, уряд Росії дав дозвіл на їхнє повернення. Але для цього козаки мали письмово визнати свій «злочин» перед Росією і присягнути назавжди бути її вірними підданими. У 1734 р. майже 30 тис. козаків Олешківської Січі та членів їхніх сімей повернулися на Середнє Подніпров’я й заснували на р. Підпільній Нову Січ (1734–1775). Але вона мало чим нагадувала Січ часів Івана Сірка чи Костя Гордієнка. Зникли безоглядність задумів і дій, романтика і лицарство, почали запро-ваджуватися напіввійськова дисципліна й всілякі обмеження. Над головами козаків дамокловим мечем висіла загроза повто-рення трагедії 1709 р., і вони мусили коритися новим порядкам.

Навколо Січі розташовувалися землі Запоріжжя. Вони про-стягалися від р. Синюхи на Правобережжі до р. Кальміуса на Лівобережжі та р. Самари на півночі і майже до гирла Дніпра на півдні. Вся територія спочатку поділялася на п’ять, пізніше на вісім п а л а н о к — Бугогардівську, Протовчанську, Орельську, Кодацьку, Інгульську, Прогноїнську, Самарську й Кальміуську. Адміністративним центром і найважливішим оборонним пунктом паланки була укріплена слобода. У ній стояв гарнізон, розташовувалися полковник і старшина. На Січі гос-подарськими й одночасно військовими одиницями були 38 куре-нів — Батуринський, Брюховецький, Васюринський, Величківський,

282

Верхньостеблівський, Джереліївський, Дерев’янківський, Донсь-кий, Дядьківський, Іванівський, Іркліївський, Калниболоцький, Канівський, Кисляківський, Конелівський, Куренівський, Кор-сунський, Крилівський, Кущівський, Лезушківський, Ведмедів-ський, Мінський, Мишастівський, Нижньостеблівський, Неза-майківський, Пашківський, Переяславський, Пластунівський, Платнірівський, Полтавський, Поповичівський, Рогівський, Сергі-ївський, Тимошівський, Титарівський, Уманський, Шкуринсь-кий і Щербинівський. Вищим виконавчим органом залишався кіш, колективний орган у складі кошового отамана, писаря, судді, осавула й довбиша. Роль загальнокозацької ради занепала. Натомість підвищилася роль старшини. Збираючись на вузькі ради, вона часто самостійно вирішувала поточні справи Запоріжжя.

Зі зміцненням позицій в Україні перед Росією відкривалися широкі перспективи для виходу до Азовського і Чорного морів. Головну роль у цих планах російський уряд відводив економіч-ним і людським ресурсам України, яка також була життєво зацікавлена у вирішенні південної проблеми. Україна на своїх плечах вынесла основний тягар російсько-турецької війни 1734–1739 рр. У жовтні 1735 р. майже 20 тис. лівобережних, слобідсь-ких і запорізьких козаків та 19 тис. російських солдатів завдали чимало поразок ногайським татарам. Навесні наступного року приблизно така ж кількість козаків та 38 тис. російських солда-тів оволоділи Перекопом, Козловом (Євпаторія), Бахчисараєм Ак-Мечеттю (Сімферополь), а також фортецею Кінбурн на Чор-ному морі. У військових і допоміжних діях 1737 р. брало участь вже 65 тис. козаків. У наступні роки вони успішно діяли в складі російської армії на території Північної Буковини та Молдавії.

Але сепаратний вихід з війни Австрії змусив Росію в 1739 р. підписати з Туреччиною Белградський мирний договір. За його умовами Росія закріпила за собою Запоріжжя, дістала інші території. Головне ж завдання виходу до Азовського і Чорного морів залишалося невирішеним

Війна завдала Україні страшного лиха. Протягом 1737– 1739 рр. турецько-татарські війська неодноразово нападали на

283

правобережні, лівобережні та слобідські полки, руйнували міста й села, винищували і полонили людей, забирали худобу, майно, спалювали те, що не могли вивезти. Центральні й північні землі Гетьманщини і Слобожанщини страждали від постоїв російсь-ких військ. На їхнє утримання командування фактично реквізу-вало сотні тисяч голів веіикої рогатої і дрібної худоби, вели-чезну кількість зерна та інших продуктів.

Занепад господарства негативно позначився навіть на фізич-ному стані козаків. Вони йшли в похід виснажені, без необхідної зброї та спорядження. Особливо це впадало у вічі на фоні ситих, хвацьких і озброєних до зубів запорожців. Населення страж-дало також від брутального поводження й різних зловживань армійських чинш. Ніякого захисту у вищих інстанціях воно не знаходило.

4. Війна мала два важливих наслідки. По-перше, переко-нала російський уряд у неможливості вирішити свої південно-західні проблеми без економічно сильної України з власним устроєм. По-друге, ще раз показала українській громадськості життєву необхідність відновлення гетьманства як запоруки захи-сту від наступу імперських структур. Зміна політики російсь-кого уряду щодо України настала після зведення на престол цариці Єлизавети. На формування її проукраїнських настроїв великий вплив справив Олексій Розумовський. Він народився у козацькій родині у с. Лемеші Чернігівського полку, за свій красивий голос був взятий до придворної капели в Петербурзі й там звернув на себе увагу Єлизавети Петрівни. Між козаком і царицею спалахнуло кохання, яке то розгорялось з новою силою, то затухало. У 1742 р. Розумовський та Єлизавета Петрівна таємно обвінчалися. Вплив Розумовського на державні справи став необмеженим. Одночасно він не поривав з Укра-їною, приймав козацьку старшину й поділяв її настрої щодо відновлення гетьманства. Україною зацікавилася й цариця. Під час подорожі до Києва у 1744 р. Єлизавету зачудували золото київських церков і монастирів, гостинність, привітність і добро-

284

зичливість киян. Цариця прониклася людською симпатією до українців і тому прихильно поставилась до петиції старшини про вибори нового гетьмана. Протягом кількох наступних років у правлячих колах точилася то явна, то прихована боротьба навколо старшинських клопотань.

Лише у 1750 р. царський уряд, зважаючи на різні обставини, відновив гетьманство. Новим гетьманом України було призна-чено молодшого брата фаворита цариці Кирила Розумовського (1750–1764). У Глухові проведено формальне його обрання, яке викликало патріотичне піднесення й сподівання української громадськості на відродження автономії України. Новий геть-ман мав ґрунтовну європейську освіту. Він спочатку опанував знання в сільській українській школі, потім у Кенігсберзькому, Берлінському, Геттінгенському та інших європейських універ-ситетах. У 18 років став президентом Російської Академії наук і всіляко підтримував видатного російського вченого Михайла Ломоносова в його боротьбі за розвиток національної науки. Ставши гетьманом, Розумовський тільки в липні 1751 р. прибув в Україну, зробив з глухівської та батуринської резиденцій мініатюрну копію петербурзького царського двору й приступив до управління Гетьманщиною.

Замість «Правління гетьманського уряду» вища влада перей-шла до ради старшини на чолі з гетьманом. До її складу вхо-дили члени Генеральної військової канцелярії та Генерального військового суду. У роботі ради брали участь також полковники та представники полкової й сотенної адміністрацій. Загально-козацькі ради вже не збиралися. Діставши у володіння значні маєтності, Розумовський пороздавав старшині чимало сіл і навіть сотенних містечок. Водночас молодий гетьман ініціював царський указ 1752 р. про заборону будь-кому перетворювати українців на холопів. У 1760 р. він же видав універсал про заборону залежним селянам переходити від одного пана до іншого. Заборонялося заарештовувати українців, крім карних злочинців, без спеціального на те гетьманського дозволу. Царсь-

285

кий уряд у 1754 р. заблокував спробу гетьмана призначати полковників на власний розсуд, взяв під невсипний нагляд фінансову політику, підтвердив заборону дипломатичних зов-нішніх зносин з урядами зарубіжних країн і призначив до нього свого радника Григорія Теплова.

Протягом 1760–1763 рр. гетьманське управління здійснило судову реформу, її суть полягала в поверненні до старої судової системи, що існувала до революції 1648 р. Територія Гетьман-щини поділялась на 20 судових повітів. У кожному полку ство-рювалися по два земські, два підкоморські суди й по одному гродському. Вищою судовою інстанцією ставав не російський монарх, а Генеральний військовий суд на чолі з двома суддями. Кількість засідателів від кожного полку збільшувалась від одного до 10 чоловік. Нижчі судові інстанції й окремі особи дістали право подавати апеляції прямо до Генерального військового суду. Скасовувалися судові функції Генеральної військової канцелярії.

Таким чином, за гетьманування Розумовського було віднов-лено й удосконалено головні атрибути автономної Української держави. Але її дальший розвиток був неможливим в умовах централістських устремлінь Російської імперії.

Відновлення гетьманства спричинило неабиякий спротив правлячих кіл Росії. І тільки воля цариці й неабиякий вплив Олексія Розумовського стримували їхнє намагання уніфікувати національно-державні особливості всіх українських земель. Сильне незадоволення російської знаті викликала заборона геть-мана мати в Гетьманщині гуральні й шинки, які давали великі прибутки. Хоч Розумовський і брав участь у двірцевому пере-вороті 1762 р. і зведенні на престол Катерини II, але конфлікт з фаворитом нової цариці Григорієм Орловим скінчився для нього відлученням від царського двору. Одночасно змінилося ставлення уряду до державного статусу України.

Повернувшись у 1763 р. до Глухова, Розумовський розпочав добиватися для України спадковості гетьманства, що гаранту-вало б їй дальше збереження державності, а Розумовським —

286

фактично монархічну владу. Цей задум неминуче мав супро-воджуватися в майбутньому виходом України зі складу Росій-ської імперії. Плани Розумовсько-го та його однодумців підтри-мало чимало старшин. Чолобитну про встановлення спадкового гетьманства для роду Розумовських підписали генеральний суддя Олександр Дублянський, підскарбій Василь Гудович, писар Василь Туманський та деякі інші, а також майже всі пол-ковники (за винятком чернігівського), полкова й сотенна стар-шина. Плани гетьмана вище духовенство не підтримало. Царсь-кий представник при гетьмані Григорій Теплов надіслав у Петербург записку про різні непорядки в Україні й про те, що українці — це ті ж самі росіяни і їх необхідно взяти «під руку імператриці». Викликаного до Петербурга Розумовського зму-сили в жовтні 1764 р. подати прохання про відставку. Україна втрачала державність і перетворювалась на одну з окраїн Росій-ської імперії. Але ідея автономії України не вмерла, вона про-довжувала зберігатись у свідомості як простого народу, так і частини знаті. Більшість козацької старшини відступає від наці-ональної справи й переймається економічними інтересами.

5. Ліквідація української державності на Гетьманщині мала тяжкі наслідки для внутрішнього устрою інших українських земель. Найшвидше їх відчула на собі Слобідська Україна, ця бліда копія Лівобережної України, її національні особливості у вигляді козацького війська й полково-сотенного устрою зазна-вали дедалі сильнішого централізаторського і русифікаторсь-кого тиску царських властей. Найперше царський уряд плану-вав реорганізувати козацькі полкн на регулярні військові частини. Дізнавшись про це, полковник Ізюмського полку Федір Крас-нокутський у 1764 р. спробував підняти слобідську старшину на масовий протест проти намірів правлячого двору. Але козацька старшина не відгукнулася на його пропозицію подати цариці колективну петицію. Кожен із старшин боявся втратити нажите багатство, посади й сподівався знайти тепле містечко в нових структурах. Уряд провів слідство й покарав ініціаторів опозиції

287

нововведенню. Краснокутського було заслано до Казані, над кількома старшинами влаштовано принизливу екзекуцію. Про-тягом 1763–1764 рр. власті перетворили Сумський, Охтирський, Харківський, Острогозький та Ізюмський полки на регулярні гусарські. Всі вони формувались на добровільних засадах і скла-далися переважно з колишніх козаків.

У 1765 р. царський уряд скасував полково-сотенний устрій Слобожанщини, а натомість створив Слобідсько-Українську гу-бернію. У 1780 р. її реформовано у Харківське намісництво. Адміністративні реформи супроводжувалися наступом на куль-туру, мову й національні традиції українців, котрі становили більшість населення Слобожанщини.

Одночасно російський уряд вів наступ на самобутній дер-жавний устрій Запоріжжя. Козацька республіка не мала жодної перспективи не тільки для розвитку, а навіть для збереженості в складі монархічної держави, якою була Російська імперія. Демократичний устрій Січі становив смертельну небезпеку, існуванню освіченого деспотизму і вже тим був приречений на знищення. Серед інших причин ліквідації Січі були також небезпідставне побоювання російського уряду можливого союзу Козацької республіки з Кримським ханствам, спрямованого проти Росії; небажання мати в себе під боком державне об’єднання, яке у відносинах з своїми південним і західним сусідами часто не дотримувалась офіційної загальнодержавної лінії; реальність небажаного унезалежнення Запоріжжя; недоцільність існування на шляху Роєії до чорноморських портів державного утворення з власною митною системою; зазіхання на багатющі чорноземи Запоріжжя, його надра й тваринний світ; загроза перетворення Січі на ядро визвольного руху всього українського народу проти російського володарювання, як це сталося у XVII ст. з Польщею; зосередження на Запоріжжі втікачів з багатьох російських і укра-їнських місцевостей.

У своїй політиці стосовно Запоріжжя уряд діяв за випро-буваною схемою: контроль — обмеження — послаблення — ліквідація. Царизм спробував взяти під свій контроль насам-

288

перед формування вищих органів влади й через них впливати на внутрішнє життя запорізького козацтва. Ще в 1753 р. він заборонив запорожцям самостійно обирати кошового отамана. Однак нововведення так і не прижилося серед волелюбного козацтва. Кілька разів запорожці всупереч волі цариці обирали кошовн.м отамавом Петра Калнишевського, що було розцінено як зухвала непокора і свавілля. Але примусити січовиків від-мовитися від споконвічної традиції уряд не міг і мусив до часу з цим миритися.

Набагато успішніше ішов наступ на державну територію і економічне становище Запоріжжя. Щоб послабити економіку й ізолювати запорізький край від центральних регіонів, царсь-кий уряд оточив його адміністративно-територіальними й війсь-ковими округами. У 1752 р. на запорізьких землях поміж Синю-хою і Дніпром він утворив Нову Сербію, а наступного року на території південної Потавщини, Донеччини і Луганщини — Слов’яно-Сербію. Відторгнуті простори були віддані для розмі-щення втікачів від османського іга — сербів, угорців, молдаван, греків, болгар. Поселили тут також кілька тисяч росіян і укра-їнців, звівши їх у нові полки. Значну частину Кальміуської паланки уряд передав Війську Донському. Населення нових округів захоплювало запорізькі ниви, лісові та рибні угіддя. Подеколи справа доходила до жорстоких сутичок. Козаки про-ганяли тих зі своїх земель, відбирали плуги, волоки для рибаль-ства, інші знаряддя праці, спалювали цілі поселення зухвальців. Поряд з тим запорожці неодноразово просили царський уряд припинити наступ на землі, знести поселення й фортецю св. Єлизавети. З відповідними рішеннями Коша Запорізького в цариці часто бували отаман Петро Калнишевський, писар Іван Глоба та ін. Проте уряд не звертав на це жодної уваги. Більше того, Катерина II наказала відомому історику, німцю за похо-дженням, Герварду Міллеру підготувати довідку про те, що запорожці не мають ніякого права на землі. Крім цього, Міллер зробив бажаний для цариці висновок про те, що Січ взагалі не має права на існування.

289

Серйозного удару самостійності Запоріжжя завдало ство-рення в 1764 р. Новоросійської губернії з центром у Кременчуці. До неї увійшли Нова Сербія, дві сотні Миргородського, 12 сотень Полтавського полків, а також Слов’яно-Сербія. Губернське чинов-ництво ще більше ізолювало Запоріжжя від Гетьманщини й Слобожанщини, призупинило потоки втікачів на Січ і активі-зувало дальший наступ на козацькі володіння. Значних обме-жень зазнала традиційна торгівля запорожців кримською сіллю та іншими південними товарами. Щоб протиставити запорізь-кій вольниці силу, царський уряд оточив Січ п’ятьма ретранше-ментами, у тому числі Новосіченським. Усть-Самарським, Ново-богородським. Поставлені у них гарнізони були готові до зброй-ного наступу на Січ. Наприкінці 60-х років Запорізька Січ опи-нилась у своєрідному мішку. Залишалося лише затягти заш-морг, що царські власті вже й збиралися зробити.

Тільки початок (у 1768 р.) війни з Туреччиною відсунув заду-мане. У війні найактивнішу участь взяли Запоріжжя, Лівобе-режна Україна і Слобожанщина. У 1769 р. запорожці й місцеве населення не допустили прориву 100-тисячної турецької армії в глиб України. Влітку козаки завдали декількох поразок турецько-татарським загонам у Північному Причорномор’ї, спільно з гуса-рами ходили глибокими рейдами до Бендер і гирла Дунаю. Особливою активністю відзначався Чорноморський флот Запо-ріжжя. Чорноморська флотилія вступила в бій з турецькою ескадрою на Дніпрі й перемогла її. У 1770 р. козацька флотилія полковника Третяка розгромила іншу турецьку ескадру на Чорному морі й взяла на абордаж її ворожі судна. Запорожці, козаки інших українських земель прославилися при облозі й штурмі Бендер, визволенні Криму, в боях за Журжу, рейдах на Тульчу, Ісакчу та в інших операціях. Військовою вправністю і мужністю запорожці завоювали в діючій армії таку шану, що стати до їхніх лав мріяло чимало вищого російського офіцер-ства. Почесними козаками до різних куренів записалися Михайло Кутузов, командуючі російськими військами П. Панін, О. Про-

290

зоровський і навіть сам новоросійський губернатор Григорій Потьомкін рід прізвиськом Григорія Нечеси. Вирішальні воєнні дії розгорнулися в 1774 р. Війська під командуванням Олек-сандра Суворова розгромили противника під Базарджиком, Козлуджею, блокували фортеці Сілістрія та Рущук, перевалили Балкани й загрожували Константинополю. Турецький уряд мусив капітулювати.

За умовами Кючук-Кайнарджійського миру 1774 р. Туреч-чина і Росія визнавали державну незалежність Кримського хан-ства. Лише в релігійних справах воно й надалі мало підлягати султанові. До Росії відійшли землі між Дніпром і Південним Бугом, крім невеличкої приморської смуги в районі Очакова. Росія дістала право вільної торгівлі на Чорному морі, а також територіальні придбання в інших місцях північних Причор-номор’я і Приазов’я.

На останньому етапі війни російський уряд узяв курс на повне знищення Запоріжжя. 23 квітня 1775 р. придворна рада ухвалила рішення про ліквідацію Запорізької Січі.

6. Рапорт Текелі від 6 червня дає змогу реконструювати картину подій на думку відомої дослідниці з історії козацтва О.М. Апанович.. В похід на запорізьке козацтво царські війська виступили 25 травня. 4 червня, ніде не зустрічаючи опору (козаки, мабуть, і гадки не мали, що це йдуть їх завойовувати), Орловський піхотний полк під командуванням Язикова та загін кінноти, очолюваний Розеном, ніким непомічені, через зимів-ники, передмістя Гасан-баші і Новосіченський ретраншемент, де стояв царський гарнізон, підійшли до стін січової фортеці. Вартових було знято, артилерію захоплено. Язиков поставив на вулицях передмістя охорону з числа своїх піхотинців. Царські війська блокували також січову гавань на річці Підпільній і оволоділи суднами, що стояли там.

Після цього Текелі послав полковника Місюрева до кошо-вого отамана з вимогою, щоб той прибув до нього. Місюрева довго не допускали до коша (так називали козаки основне,

291

укріплене ядро своєї Січі). Пізніше, як свідчить Текелі, коли запорожці роздивилися, що вони оточені й не мають змоги ні втекти, ні оборонятися, почались переговори з царським пол-ковником. Старшина погодилася виїхати до Текелі. Чотири роти піхоти зайняли кіш. Його залога була блокована. Наступного дня, 5 червня, за наказом Текелі, з січових сховищ забрали і ви-везли у поле боєприпаси, матеріальні цінності й архів запорізь-кої військової канцелярії. Гармати, військовий скарб і частина архіву пізніше були відправлені до Петербурга. За розпоря-дженням військових властей всі будівлі на Січі, крім укріплень, зруйнували. Пушкарню засипали, більшість куренів розібрали, а частину використали під склади. Протягом тривалого часу тут, як і на всій території Запоріжжя, перебували царські піхотні, драгунський і Донський козацький полки. Через два роки тільки вали, рови, могили і руїни нагадували про славнозвісну Січ.

Старшина, курінні отамани і рядові козаки, коли було ого-лошено «соизволение» Катерини II про скасування Січі, склали зброю. Царський генерал у своєму рапорті не повідомив про старшинську раду з участю духовенства, бо не знав про неї. А саме ця рада після тривалого обговорення вирішила здати Січ без найменшого опору. Нема в офіційному рапорті нічого й про те, що переважна частина рядового козацтва, наявна в той час на місці, мала намір вступити в боротьбу з царськими військами. Пізніше зафіксоване свідчення очевидця подій — сто-літнього діда, запорожця Коржа — узгоджується з інформацією, яку містять історичні народні пісні з циклу про зруйнування Січі. З обох цих джерел можна дізнатися, як багато зусиль доклали кошова старшина і запорізький архімандрит, щоб переконати козаків скоритися імператорській волі. «Небажання проливати християнську кров», як вони заявляли, не було єди-ною причиною, що спонукала січову верхівку зайняти позицію цілковитої покори. Хоч збройний опір царським військам справді міг закінчитися фатально для запорожців, бо сили були нерівні, та, мабуть, старшина і духовенство керувалися в своїх діях

292

більше тим, щоб не дати зброю в руки сіроми. Ще свіжими в пам’яті були антистаршинські виступи, коли козацькі маси повстали проти власних гнобителів, їх гнів для правлячих запо-різьких кіл був страшнішим за царські війська. Навіть ціною загибелі Січі вони хотіли уникнути вибуху незадоволення ниж-чих верств козацтва. До того ж, його верхівка сподівалася зберегти особисті привілеї та багатства поза рамками запорізького ладу. Для значної її частини ці надії здобули реальний грунт. Після зруйнування Січі царський уряд наділив деяких старшин офі-церськими чинами, землями та ін. Колишній кошовий отаман Пилип Федорів, осавули Сидір Білий, Логин Мощенський, Ломака, Легкоступ, полковники Андрій Білий, Іван Височин, Чепега, Опа-нас Ковпак, полкові старшини Тимковський, Антон Головатий та інші повністю зберегли свої володіння і одержали офіцерські чини. Декому дали й додаткові землі, зокрема Сидору Білому.

Однак, вища січова старшина була репресована. Коли кошовий отаман, військовий суддя і військовий писар з’явилися в таборі Текелі, їх зразу ж взяли під варту. Були віддані під суд з конфіс-кацією майна військовий старшина Андрій Порохня, полков-ники Чорний, Степан Гелех, Іван Кулик, Іван Гараджа, куренні отамани Осип Паралич, Мойсей Головко та ще ряд старшини.

Найбільше з них постраждав кошовий отаман Петро Кални-шевський, до якого з особливим віроломством поставився По-тьомкін. Фаворит Катерини II неодноразово підкреслював свою велику повагу до запорізького політичного діяча і полководця, називаючи його «вельмишановним люб’язним своїм батьком», «нерозлучним другом». І саме він згодом розпорядився заареш-тувати Калнишевського, а потім відправити його та ще двох кошових старшин без суду й слідства у довічне заслання і ув’яз-нення. Катерина II затвердила пропозиції Потьомкіна словами: «Бути за сим». Про сумну долю колишніх запорізьких керів-ників не могли довідатися навіть найближчі родичі. Лише значно пізніше дослідники встановили, що кошового Петра Калнишев-ського заслали у Соловецький, військового писаря Івана Глобу —

293

в Туруханський і військового суддю Павла Головатого — у То-больський монастирі. Потьомкін наказав створити для них режим суворої ізоляції, а Калнишевського царський сатрап наказав тримати «під неослабною і посиленою вартою солдатів». Остан-ній кошовий отаман запорізьких козаків провів чверть століття у нелюдських умовах, посуті живцем замурований у кам’яному мішку. Помер П. Калнишевський у 1803 р. 113 років від роду в цьому ж монастирі, де він залишався і після «помилування» російського царя Олександра І.

Жорстока розправа з Калнишевським, Глобою і Головатим пояснюється тим, що вони репрезентували вищу владу на Січі, її кошовий уряд, були виразниками автономності й самовряду-вання Запоріжжя. Особливий інтерес викликає постать Кални-шевського. Він вірою і правдою служив царському урядові, одно-часно захищаючи привілеї запорізької старшини та багатих козаків. Класова позиція кошового визначила внутрішню політику щодо козацьких мас, яку він здійснював. За час його правління на Запоріжжі відбулося кілька повстань і змов, спрямованих протії січової верхівки. Царські війська допомагали придушувати ці повстання. Протягом усієї російсько-турецької війни 1768–1774 рр. Калнишевський очолював діюче Запорізьке військо, виявляючи неабиякий організаційний і адміністративний хист, талант пол-ководця і особисту хоробрість, а також вміння орієнтуватися в політичній обстановці і надзвичайну дипломатичну гнучкість. Однак, царизм не міг вибачити кошовому отаману те, що він був невтомним і непохитним захисником запорізької автономії, відстоював вольності Війська Запорізького, права Січі, проводив свою лінію щодо гайдамацького руху.

Основна маса козаків після ліквідації Січі була позбавлена прав незакріпаченого землероба або ремісника. На базі зимів-ників та інших поселень створювалися державні слободи, жителі яких переводилися у стан військових поселенців, пікінерів та ін. Вони мешкали вже на казенних землях і мали поставляти певну кількість солдатів до царської кінноти. Потім їх зрівняли з дер-

294

жавними селянами, обкладаючи тяжкими грошовими подат-ками (поземельний «оклад», подушний податок тощо), при-мушуючи на свої кошти утримувати сільську адміністрацію, волосне правління, а також виконувати підводну, шляхову та інші повинності.

Чимало запорожців потрапили в лабети кріпосників. Частина козаків не примирилася з новим ладом, що його заводив цар-ський уряд на Запоріжжі, і заснувала Задунайську Січ у степах, які тоді ще належали султанській Туреччині. За агентурними російськими даними, на листопад 1776 р. на землях від Бендер до Дунаю колишніх запорожців налічувалось до 10 тис. чоловік. Але життя втікачів було там дуже тяжким. Через деякий час багато їх повернулося на батьківщину.

Тільки через два місяці після вступу військ Текелі на Запо-ріжжя, З серпня 1775 р., Катерина II сповістила населення своєї імперії про скасування Січі. Підписаний нею маніфест про-голошував, що «Сечь Запорожская вконец уже разрушена со изтреблением на будущее время й самого названий запорожс-ких казаков». Автори царського маніфесту зображали козаків у найогиднішому вигляді, вдаючись до грубих наклепів. Але навіть самодержавний уряд відчував потребу якось виправдати свою розправу над ними. За словесною лузгою звичних для височайших повелінь пишної бароккової лексики, туманних формулювань, неясних бездоказових, неконкретних звинува-чень у «злодейских умыслах» в маніфесті Катерини II проглядає обличчя знавіснілої кріпосниці, яка не допускала можливості існування того, що не відповідало соціально-економічній і дер-жавно-політичній моделі абсолютистської феодально-кріпос-ницької держави. «Политическое уродство», «неистовое управ-ление» — такими формулами визначалися автономія та само-врядування Січі.

Зазначено в маніфесті й «господарські особливості» на Запо-ріжжі, які суперечили кріпосницьким відносинам, пануючим в Російській імперії, і становили основу його незалежності від

295

«престолу». Відбився в ньому також і страх царизму перед впли-вом запорізького способу буття на сусідні землі, що вело до «неминуемой убыли в людях», тобто в кріпаках.

Прагнучи довести «незаконність» земельних претензій запо-рожців, автори маніфесту фальсифікували історичні факти. Зокрема, вони твердили, що козаки в останні місяці перед лік-відацією Січі самовільно захопили під свої зимівники землі між Дніпром і Бугом, які відійшли до Росії за Кючук-Кайнарджій-ською угодою 1774 р. Але топографічний опис цього району, складений того ж 1774 р., свідчить, що тут не було турецьких або татарських поселенців, «проте запорожці досить зимівників мали». Під час останнього наскоку на українські землі в 1768 р. татари багато їх спалили.

Січ зникла, та січове товариство вижило. Незначна частина

запорожців залишилася на місці або повідходила на Право-бережжя, Лівобережжя й Слобожанщину. Чимало січовиків повтікало на очаківську територію, підвладну турецькому сул-

Землі Запорозької Січі в XVIII ст.

296

танові. Зосередження козацтва в Причорномор’ї не на жарт стурбувало російський уряд. У зв’язку із загостренням російсько-турецьких відносин він наказав новоросійському губернаторові перетягти втікачів на свій бік і створити з них військо. У 1788 р. із запорізьких козаків було сформовано так зване Військо вірних козаків, згодом перейменоване у Чорноморське козацьке військо. У ньому зберігалися давні запорізькі порядки: виборність стар-шини, поділ на курені, ради, клейноди, печатка. З дозволу вла-стей козаки обрали кошовим отаманом Сидора Білого, а війсь-ковим писарем Антона Головатого. Частина запорожців відійшла у гирло Дунаю й там заснувала 3адунайську Січ. Її внутрішній устрій копіював устрій Запорізької Січі.

Знищення залишків національної державності на Лівобе-режній Україні. Скасування гетьманства не означало повної лік-відації атрибутів української державності. Ще зберігалися нижчі органи влади, адміністративний поділ, військо, фінансова й су-дова системи тощо. Царський уряд розпочав широкомасштаб-ний наступ на ці залишки Гетьманщини. У 1764 р. верховним органом влади замість гетьмана і Генеральної військової кан-целярії стала друга Малоросійська колегія з чотирьох російсь-ких чиновників і чотирьох колишніх генеральних старшин, її очолив президент Петро Рум’янцев. Основне завдання колегії полягало в уніфікації місцевих органів влади й порядків із загальноросійськими та збільшення збору податків у царську казну. Водночас генерал-губернатор Вяземський отримав указ цариці про насильницьку русифікацію Малої Росії, Ліфляндії, Фінляндії і Смоленської провінції, аби вони перестали диви-тись, «як вовки в лісі». Щодо України ставилося завдання вико-рінити з свідомості народу й пам’ять про гетьманство, тобто про Українську державу.

Малоросійська колегія не являла собою окремої форми управління Україною, а входила до складу владних структур, очолюваних малоросійським генерал-губернатором і президен-том колегії. Вже в перші роки свого існування вона непомітно

297

поглинула Генеральну військову канцелярію, підпорядкувала інші центральні органи Гетьманщини своїм департаментам, прибрала до рук систему комісій, що входили раніше до складу Генеральної військової канцелярії. Діяльність цих установ постійно прилаштовувалася до аналогічних їм форм російських установ, велася уніфікація діловодства. Новостворені департаменти були поставлені під контроль прокурора колегії. Протягом 1766– 1767 рр. колегія перейшла на російську геральдику з двоголо-вим орлом.

Щоб не втратити контролю над українським судочинством, колегія перетворила Генеральний військовий суд на свій депар-тамент. Те ж саме відбулося з Канцелярією малоросійського скарбу та Генеральною лічильною комісією. Це дозволило коле-гії встановити пильний нагляд за фінансами Лівобережжя. Кан-целярія малоросійського скарбу щомісяця рапортувала колегії та щопівроку сенату про прибутки й витрати «грошової казни». З допомогою Генеральної лічильної комісії проведено ревізію прибутків і витрат України за часів гетьманування Розумовського.

Зазнало суттєвих змін управління козацьким військом. Вій-ськово-оперативне керівництво ним взяв на себе Рум’янцев, а нагляд за станом боєготовності перебрала воєнна експедиція колегії. Канцелярія генеральної артилерії втратила право роз-поряджатися виробництвом пороху.

Місцеві адміністративні та судові установи щомісяця мали подавати відомості про вирішені й невирішені справи. Таким чином було покладено край тяганині при розгляді багатьох справ. Влада прокурора поширювалась і на дії полковників. Колегія наглядала за тим, щоб полковники вирішували справи за участю полкової старшини. Була зроблена спроба розме-жувати на полковому рівні військову й адміністративну влади. Для цього адміністративні справи передбачалося передати пред-ставнику шляхетства. Але в цілому задумане не вдалося, зате було розмежовано компетенцію різних суб'єктів місцевої влади.

298

Значну увагу приділила колегія чиновництву. З цією метою вона в 1765–1769 рр. провела ревізію належності «вільних» і рангових маєтків. Запроваджувався контроль за наданням посад і звань, президент зрівняв місцеве чиновництво із столичним у платні. З 1768 р. канцеляристи переводились у службових справах під дію російського військового статуту. Були зроблені певні поступки козацькій старшині, їй масово почали надавати звання згідно з «Табелем про ранги». Разом з тим президент вміло розправлявся з проявами старшинської опозиції та нев-доволення. Він встановив пильний контроль над виборами депу-татів до Законодавчої комісії 1767 р., не зупинявся перед пере-виборами, підготовкою лояльних до влади наказів депутатам, арештами й навіть судовими процесами над незадоволеними.

Чимало корисного зробила колегія для врегулювання від-носин між українським населенням і військовим командуван-ням. Вона намагалася не допускати зловживань з боку чинів при реквізиції худоби, зерна, фуражу та інших речей для потреб війська, налагодила відшкодування за них. Невизначені нату-ральні податки замінили «рубльовим збором». Разом з тим козаки позбавлялися податкового імунітету, далі обмежувалася особиста свобода селянства.

Ставлення українського населення до зміни державного ста-тусу Гетьманщини й введення нових порядків чітко виявилося під час виборів депутатів і перших місяців роботи Законодавчої комісії із складання нового Уложення законів (1767–1774). Обрані депутати представляли інтереси своїх виборців, часто супереч-ливі один одному. Але виробилася й спільна тенденція. Через комісію українська громадськість парламентським шляхом спро-бувала повернути Україні автономію, а її жителям давні права й привілеї.

Шляхта, до якої були віднесені старшина й поміщики, від-стоювала своє панівне становище в суспільстві. Вона домагалася законодавчого закріплення своїх традиційних прав і привілеїв, збереження автономного статусу України, виборності гетьмана,

299

генеральної, полкової та сотенної старшини, її ідеологом висту-пив депутат від лубенського шляхетства Григорій Політика, один з можливих авторів «Історії Русів». Шляхта бажала також зрівнятися в правах з російським дворянством, дістати підтвер-дження спадкового права на маєтності, звільнення їх від «руб-льового» податку, відновлення шляхетських судів, створення дер-жавного банку для шляхетства тощо. Козаки через своїх депутатів прагнули повернути колишнє привілейоване становище, дома-галися зрівняння у правах з шляхетством, закріплення землі на правах приватної власності, захисту від власницьких посягань старшини й залучення до примусових робіт. Міщани ставили питання про закріплення за магдебурзькими містами їхніх прав і привілеїв, захист від втручання старшини в міські справи, про дозвіл приймати втікачів від поміщиків, справедливий розподіл податків між всіма горожанами, відновлення залежності реміс-ників від цехів, цехмістрів тощо.

Дещо іншими були наміри дворянства Новоросії. Його пред-ставники виступали за пом’якшення кріпосницьких порядків, розширення прав податного населення, надання кріпакам обме-жених прав власності й регламентації повинностей, державний контроль над відносинами поміщика з селянином. Взагалі в роботі комісії проблема кріпацтва постала з усією гостротою й висунулася на перший план. Депутат від поміщиків-недворян і купецтва Новоросії Яків Козельський, депутат від козаків В. Алейников та деякі інші виступили проти існування кріпацтва як головного гальма розвитку країни, приниженості й рабсь-кого становища селянства. Царський уряд виявився нездатним звести до купи часто протилежні інтереси населення, не хотів змінювати свій внутрішній курс і тому під приводом початку війни з Туреччиною в січні 1769 р. фактично розпустив комісію, хоч формально вона ще існувала до 1774 р.

У боротьбі з прогресивними силами країни уряд Росії одер-жав перемогу й продовжив наступ насамперед на національні особливості окраїнних земель. У 1781 р. запроваджено поділ

300

Лівобережної України на три намісництва — Новгород-Сіверське, Чернігівське й Київське. Намісництва ділилися на повіти. Пол-ково-адміністративний устрій перестав існувати. У 1783 р. замість козацьких полків утворено 10 кавалерійських регулярних полків, пізніше перейменованих у карабінерські. Україна втратила свої збройні сили, одну з головних ознак національної держави, і була зведена до стану звичайної окраїни Російської імперії. Залишилися тільки пам’ять та незначні відмінності між різ-ними станами й соціальними групами населення.

Щоправда, уряд царя Павла І (1796–1801) зробив видимість повернення Україні її національних особливостей внутрішнього устрою. У 1796 р. замість лівобережних намісництв створено Малоросійську губернію з центром у Чернігові й відновлено Слобідсько-Українську губернію. Наступного року почав пра-цювати Генеральний суд. Але зі зміною назв напрям роботи нових установ не змінився. Вони продовжували залишатися загальноімперськими структурами й діяти в інтересах, насам-перед, центральної влади.

У результаті Ясського мирного договору 1791 р. до Росії відійшли давні українські землі між Південним Бугом і Дністром включно з Очаковом. Україна і Росія дістали вихід до Чорного моря. Давня південна проблема була вирішена. Хоч для наці-ональної державності цей успіх нічого не давав, але він відкрив нові можливості для соціально-економічного розвитку українсь-ких земель.

Після переможного завершення війни козаки почали сели-тися на відвойованих землях. Одночасно на них стали претен-дувати й російські вельможі та молдавські поміщики. Ситу- ація в краї загострювалась. Частина козаків потягнулася за Дунай до своїх побратимів. Через це російський уряд вирішив забрати в козаків відвойовані і вже частково освоєні простори й перекинути їх на захист російсько-турецького кордону вздовж р. Кубань. Влітку 1792 р. перша партія українських козаків ви-садилася на Кубані й започаткувала Кубанське козацьке військо.

301

До кінця року кількість переселенців збільшилася до 25 тис., зростала вона й надалі. Кубанське козацьке військо створюва-лося на організаційних засадах Запорізької Січі, а самі пере-селенці вважали себе запорожцями.

Включення до складу Російської держави Правобережної України й Західної Волині. Російський уряд посилював свій вплив і на інші українські регіони. Щоправда, за участь союзників у війнах з Туреччиною він розплачувався українськими територіями. Катерина II не заперечувала, коли під час російсько-турецької війни 1768–1774 рр. австрійські війська захопили територію Пів-нічної Буковини. До складу Австрійської монархії потрапило й Закарпаття. У результаті першого поділу Польщі в 1772 р. між Пруссією, Австрією та Росією до Австрії відійшла також Галичина. При сприянні Росії західноукраїнські землі були відірвані від материнського ядра й опинилися лід владою Австрії.

Нейтралізувавши таким чином сильного противника, російсь-кий уряд активізував експансію на Правобережну Україну. Цьому, до певної міри, сприяла й політика польського уряду на правобережних українських землях. Нещадним визиском крі-паків польська шляхта поставила місцеву людність на межу фізичного виживання. Проголосивши католицьку церкву панів-ною на всій території Речі Посполитої, польський сейм у 1768 р. поставив у нерівне становище православну конфесію. Почалися переслідування православного духовенства, обмеження прав пра-вославних панів, відмінявся змішаний суд. Посилилося покато-личення українських дітей у школах. Навчання велося виключно польською та латинською мовами, учням прищеплювалася зневага до української мови, культури, побуту й звичаїв.

Вихід з такого становища частина громадськості вбачала в приєднанні Правобережної України до православної Росії. З таким проханням вона неодноразово зверталася до російсь-кого уряду. Спираючись на рішення «Вічного миру» 1686 р. про визнання Росії гарантом православного віросповідання в Речі Посполитій, російський уряд у 1768 р. добився відкриття на

302

Правобережжі та в Білорусії православної єпархії. Однак в умовах війни з Туреччиною Росія не могла більш активно втру-чатись у внутрішні справи Речі Посполитої.

Серйозне занепокоєння цариці Катерини II викликало прий-няття польським сеймом у травні 1791 р. Конституції Польщі, яка багато в чому перегукувалася з ідеями Французької буржу-азної революції 1789 р. Змиритися зі зміною державного устрою Польщі російський уряд не збирався. Тим більше, що против-ники нової Конституції з числа магнатів і шляхти зверталися до нього за допомогою. З липня 1791 р. Росія почала підготовку до силового втручання у справи Польщі, координуючи її при цьому з Пруссією, зацікавленою у черговому відторгненні нових польських земель.

На початку травня 1792 р. російська армія двома колонами почала наступ на Правобережну Україну. Основне 64-тисячне військо наступало через Могилів і Сороки, а допоміжне — через Васильків. Для підтримки своїх дій царський уряд ініціював проголошення в Торговиці (сучасна Кіровоградщина) 14 травня 1792 р. конфедерації противників прогресивного реформування державного устрою Речі Посполитої. Рухаючись за царськими військами, «торговичани» ліквідовували запроваджені Чотири-річним сеймом установи й встановлювали свої тимчасові органи влади. Почалися виступи селян проти польських поміщиків. Польські війська не чинили опору й відходили на захід. Місцеве населення вбачало в російських військах визволителів від пансь-кого ярма і радо вітало їх. До кінця травня Правобережна Укра-їна й частина Волині були зайняті російськими військами.

Після приєднання до Торговицької конфедерації короля Станіслава Августа Понятовського в умовах терору відбулися нові вибори до сейму. Він скасував демократичні реформи свого попередника й відновив владу магнатської олігархії. При під-тримці «торговичан» Росія і Пруссія 12 січня 1793 р. підписали конвенцію про другий поділ Польщі. До Російської держави відходила Правобережна Україна, про що обивателів повідомив царський маніфест від 27 березня 1793 р.

303

Проти розчленування Польщі й за відновлення прогресив-них реформ виступила частина патріотично настроєних польсь-ких офіцерів і шляхти на чолі з Тадеушем Костюшком. 24 березня 1794 р. він проголосив початок повстання. Повстанці здобули перемогу над російськими частинами під Раславицями, але протистояти всій російській армії не змогли. Регулярні війська завдали поразки повстанцям під Мацейовичами і зайняли Вільно та Варшаву. Колись могутня й величезна Річ Посполита перестала існувати. Росія і Австрія підписали нову угоду про третій поділ Польщі, В 1795 р. до неї приєдналась і Пруссія. До Росії відійшли Західна Волинь, Західна Білорусія, Литва й Кур-ляндія. Так на кінець XVIII ст. українські землі були поділені між Австрією і Росією. Почався новий етап у житгі українського народу.

На відвойованих українських землях російський уряд почав запроваджувати нові порядки. У 1793 р. Правобережна Україна була поділена на Ізяславську і Брацлавську губернії та Кам’я-нецьку область. Згодом відбулися нові адміністративно-терито-ріальні зміни, і нарешті в 1797 р. всю територію Правобережної України остаточно поділено на Київську, Подільську й Волин-ську губернії. Нові адміністративні й судові установи вводилися повільно й почали діяти тільки наприкінці 1796 р. Щоб не нагні-тати обстановку, царський уряд залишив у силі старі польські закони, а також юридичні норми Третього Литовського статуту. Через кілька років посади судових урядовців зайняли російські чиновники. Судочинство велося двома мовами — польською та російською.

Землі католицької церкви й опозиційної шляхти були кон-фісковані й частково роздані як нагорода за заслуги царським генералам і вищим чиновникам. Значні володіння разом з крі-паками одержали генерали М. Кречетников, М. Кутузов, І. Фер-зену, а також О. Безбородько, М. Новосильцев, М. Рєпнін та інші вельможі. Прибічники Росії Браницькі, Жевуські, Потоцькі та інші також примножили свої маєтності, дістали царські чини й звання. Щоб протиставити місцеве селянство, абсолютну біль-

304

шість якого становили українці, польським панам, царський уряд указом імператриці від 18 квітня 1793 р. звільнив його від сплати державних податків, постоїв військ і обов’язку безплат-ного перевезення військових вантажів на три роки. На право-бережні міста поширювалася дія Жалуваної грамоти містам 1785 р. і окремо дозволялося всі прибутки від торгівлі пускати на потреби міського господарства. Створювалися нові митниці поблизу Могилева, Жванця, Волочиська та інших прикордон-них міст, налагоджувався регулярний поштовий зв’язок, школи передавались у відання місцевої адміністрації, а у навчання впроваджувалася російська мова.

305

Лекція 10 НАЦІОНАЛЬНО-ДЕРЖАВНИЦЬКІ ІДЕЇ

В ЧАСИ ПЕРЕБУВАННЯ УКРАЇНИ ПІД ВЛАДОЮ РОСІЙСЬКОЇ І АВСТРО-УГОРСЬКОЇ ІМПЕРІЙ

ПЛАН

1. Суспільно-політичний рух в Україні. 2. Українське національне відродження. 3. Західноукраїнські землі під владою Австрійської монар-

хії. Початок національного пробудження в Галичині. 4. Піднесення національно-визвольного руху в Україні

у другій половині ХІХ ст. Обгрунтування ідеї самостійності України.

5. Громадсько-політичне життя на західноукраїнських землях. 1. У ХІХ ст. українці перебували під владою двох імперій —

Російської та Австрійської. Як і всі імперії, Російська — Рома-нових та Австрійська — Габсбургів являли собою величезні тери-торіальні конгломерати, численне населення яких складалося із етнічно і культурно різноманітних народів. Надмірно централі-зована політична влада зосереджувалася в руках імператора, який мав необмежені права. В управлінні монархи спиралися, насамперед, на численний бюрократичний чиновницький апа-рат і армію. Головним завданням внутрішньої політики прави-телі обох імперій вважали збереження абсолютизму, феодально-кріпосницьких порядків, придушення національно-визвольних рухів й передової думки як в самих імперіях, так і поза їх межами. Національна політика в обох монархіях, незважаючи на певні особливості, в цілому носила великодержавний і гнобительський

306

характер. В принципі, правлячі кола Росії, як і Австрії, були противниками збереження будь-яких елементів державності або автономії у народів окраїн. Ще у 1796 році царський уряд замість намісництв утворив в Україні губернії із звичайною для Росії системою управління. На початку XIX ст. губерній стало дев’ять: Чернігівська, Полтавська, Харківська, Київська, Поділь-ська, Волинська, Катеринославська, Херсонська й Таврійська. Для посилення своєї влади та для боротьби проти національ-них рухів царський уряд будував систему управління за війсь-ковим зразком. Існували генерал-губернаторства: Малоросійське (пізніше Полтавське і Чернігівське) з губерніями Полтавською і Чернігівською; Новоросійсько-Бесарабське з губерніями Хер-сонською, Катеринославською, Таврійською і Бесарабською об-ластю; Київське з губерніями Київською, Волинською і Поділь-ською. На чолі генерал-губернаторств стояли військові генерал-губернатори, які мали майже необмежену владу і втілювали в життя гнобительську політику царизму. Царизм намагався насильницькими методами ліквідувати будь-які прояви націо-нальної самосвідомості українського народу, саму назву «Укра-їна». Українська мова зневажалась як місцеве наріччя. Навіть церковні проповіді цензура забороняла друкувати українською мовою. Нівелювалися особливості, права і традиції України. Було скасовано Магдебурське право і Литовський статут, лікві-довано греко-католицьку церкву на Правобережжі. Російську мову як урядову заведено в судах і школах. Зросійщенню мав також служити відкритий в 1834 році Київський університет. Цар Микола з цього приводу заявив «Університет — це мій твір, але я перший покладу на нього руку, ящо покаже, що він не відповідає своєму призначенню і добрим планам уряду». А при-значення університету — поширювати російську культуру і ро-сійську народність у спольщеній Західній Росії. Університетські правила рекомендували поліцейський нагляд над студентами, їх помешканнями, релігійними поглядами. В 1843 році введено обов’язкові паспорти.

307

Щоб придушити будь-які спроби невдоволення, царат утримував на Україні велику армію. Одним із найбільш огид-них проявів реакційної політики царя Олександра І було ство-рення військових поселень, яке мало своєю метою, з одного боку, організацію ізольованої від народу касти солдатів для боротьби проти визвольних рухів, і з другого — зменшення витрат на армію, покладанням утримання її на плечі самих солдатів-селян, які одночасно з військовою муштрою мусили займатися й сіль-ським господарством.

На Україні існувало близько 20 таких поселень. Військові поселенці, що ставали довічними солдатами, жили в умовах жорстокого казарменого режиму, тяжкої муштри і дріб’язкової регламентації. За командою вони вставали, працювали в полі, марширували, лягали спати. За найменшу провину їх немило-сердно карали різками.

За часів Миколи І кількість військ на Україні було збіль-шено. До Києва з Могилева переведено штаб 1-ої армії. В Києві, на Печерську, від початку 30-х років до 1852 року будувалася фортеця. Київ мав стати оплотом самодержавства у так званому Південно-Західному краї.

Складна бюрократична система адміністративного управ-ління Росії доповнювалася широкою сіткою політичного роз-шуку, яку очолював III відділ. Цей спеціальний орган було створено у 1826 році Миколою І. Через рік при ІІІ-ому відділі сформовано жандармський корпус. Вся імперія поділялась на 5, а пізніше на 8 жандармських округів. Україна входила в склад III і IV округів.

ІІІ-ій відділ — орган особливого призначення. Сюди сті-калась детальніша інформація з усіх установ про стан справ в імперії. ІІІ-ій відділ мав широкі повноваження, культивував підозріле ставлення до людей, прагнув виявити у будь-якому прогресивному починанні «крамолу» проти монарха. Прово-кації і масові арешти ні в чому не винних людей викликали серед народу ненависть до цієї установи.

308

Впродовж першої половини XIX ст. царизм проводив політику на консервацію феодально-кріпосницьких відносин. Українські землі щедро роздавалися російським дворянам-аристократам. На Правобережжі князю Лопухіну належало 100 тисяч десятин, на півдні України барон Штігліц мав 126 тис.дес., князь Воронцов — 100 тис.дес., князь Кочубей — 47 тис. дес. і т. д.

Вже наприкінці XVIII ст. зникли рештки вільних селян; навіть у південній Україні, де селянство було незалежніше, заведено обов’язкову панщину. Звичайна норма панщини була три дні на тиждень, але уряд не мав контролю над поміщиками, і вони збільшували селянські роботи, як хотіли. Наприклад, на Поділлі у деяких маєтках селяни працювали цілий тиждень, не маючи навіть вільної неділі. Дуже важка для селян була так звана урочна система, коли пан призначав роботи на термін, без огляду на те, чи міг селянин за короткий час справитися зі своїм завданням.

Щоб збільшити свої грошові прибутки від збуту сільсько-господарської продукції, поміщики розширювали власну ріллю і свої пасовища, переводячи селян на віддалені або неродючі грунти. Селяни, зовсім позбавлені наділів, ставали халупниками, а ті, що мали лише садибу, — городниками. Значну частину обезземелених селян поміщики переводили в число дворових людей, які постійно жили й працювали в панському маєтку. Поширювалася місячина, коли поміщик зобов’язував селянина постійно, щоденно працювати на панщині, а за це видавав мі-сячне утримання натурою (місячину).

Селяни були змушені виконувати й інші повинності, розміри і кількість яких зростали, — рубати ліс, перевозити поміщицькі продукти на ринок, вартувати маєток, прясти нитки, вибі-лювати полотно, віддавати панові певну частину курей, качок, яєць тощо.

Поміщики повністю розпоряджалися особою селянина-кріпака — вони могли їх продавати, віддати в рекрути, про-грати в карти, обміняти на породистих собак.

309

Крім кріпосних, на Україні була ще одна група селян — дер-жавні. У 1857 році їх налічувалося, за даними історика К. К. Кон-дратюка, понад 5,2 млн.чол., або близько 50% селянського населення.

Сидячи на державній (казенній) землі, яка була власністю держави (казни), і вважаючись особисто вільними, державні селяни платили У казну оброк (податки грошима і натурою). Податки (подушне, оброк земські і мирські збори) постійно зростали, на них йшло до 40% річного селянського доходу. Крім цього, державні селяни відбували рекруцьку, гужову, шляхову, будівельну та інші повинності.

В цілому селяни жили в крайній нужді, голодували, хворіли і вимирали у великій кількості.

Проти зростаючого гноблення селяни намагалися оборо-нятися. Вони відмовлялися платити оброк, відбувати панщину, підпалювали поміщицькі маєтки, розправлялися з поміщиць-кими приказчиками та управителями, тікали в Таврію на пошуки волі, чинили збройний опір військовим командам. Однак ці виступи не мали характеру організованої боротьби і зазнавали поразок.

Наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст., коли східні і південні українські землі перебували у складі російської дер-жави, західноукраїнські землі залишалися під владою австрій-ської монархії. Східна Галичина, загарбана Австрією внаслідок першого поділу Польщі 1772 р. і населена в основному укра-їнцями, разом з Буковиною, що перейшла від Туреччини до Австрії в 1774 р., була об’єднана з Західною Галичиною, де переважали поляки, в «королівство Галіції і Лодомерії» з цен-тром у Львові (часто воно називалося просто Галичиною). Межею між українською і польською частинами Галичини була річка Сян. Адміністративне «королівство» поділялося на 19 округів (дистриктів), якими керували призначувані австрійським уря-дом окружні старости. На території Східної Галичини існувало 10 округів: Золочівський, Тернопільський, Чортківський, Жов-ківський, Львівський, Бережанський, Коломийський, Станіслав-ський, Стрийський, Самбірський та східні частини Сяноцького

310

і Перемиського округів. Окремий округ (до 1849 р.) становила Буковина з центром у Чернівцях, приєднана до Галичини в 1786 р.

Адміністрацію «королівства» очолював губернатор, якого призначав імператор і який мав резиденцію у Львові. Містами управляли магістрати, до кожного з яких входили бургомістр, віце-бургомістр і радники. Всі вони також призначалися урядом.

Закарпаття входило до складу Угорського королівства як чо-тири комітати (жупи) Братиславського (Пожонського) намісництва.

Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття займали територію 70 тис. кв. км, на якій на початку XIX ст. проживало 3,5 млн. осіб, у тому числі українців 2,4 млн. (70% усього насе-лення), поляків 600 тис., євреїв 300 тис.

Австрійський уряд, очолюваний канцлером Меттерніхом, намагався кожну з різних націй, підкорених австрійському пану-ванню, держати в шорах за допомогою інших націй, які пере-бували в такому ж становищі.

У східній Галичині надавалися переваги і привілеї польсь-ким шляхтичам і магнатам, на Буковині — румунським, а в Закарпатті — угорським феодалам і з їхньою допомогою здій-снювалось національне і соціальне гноблення українського народу. Австрійський абсолютизм намагався онімечити і асимілювати західноукраїнське населення. Разом з тим польські шляхтичі прагнули полонізувати українців Східної Галичини, румунські феодали намагались румунізувати українське населення Північ-ної Буковини, а угорські поміщики проводили у Закарпатті політику мадяризації.

Австрійська влада заохочувала переселення у Східну Гали-чину німецьких колоністів. Українська мова не допускалася ні в громадсько-культурні заклади, ні в систему шкільної освіти. Офіційною мовою краю була проголошена німецька. Найбільше відчувалася германізація в містах, особливо у Львові й окружних центрах, що їх заполонило численне австрійське чиновництво.

Політика онімечування доповнювалася протегуванням уряду і передусім місцевими властями полонізації українського насе-

311

лення. На це було спрямовано і перетворення польської мови в другу офіційну мову краю.

На думку дослідників, економічна політика австрійського уряду на західноукраїнських землях носила колоніальний харак-тер. Ці землі розглядалися як ринок збуту і джерело сировини, як аграрно-сировинний додаток західних австрійських провінцій.

Цісарський уряд мало дбав за розвиток промисловості. Міста Східної Галичини, яких у 1846 році налічувалося 41, мали лише 50 промислових підприємств. Через це переважна більшість міст мала аграрний характер і мало чим відрізнялася від сіл.

У такому ж стані перебувала промисловість у Закарпатті і Північній Буковині.

Не витримуючи конкуренції з фабрично-заводською про-мисловістю західних провінцій, багато галузей західноукра-їнського мануфактурного виробництва на кінець першої поло-вини XIX ст. стали занепадати.

Основною галуззю економіки залишалося сільське госпо-дарство, яке через існування кріпацтва також перебувало у стані занепаду.

Умови життя в населених українцями землях імперії Габс-бургів характеризувалися одним словом: бідність. Горбистий рельєф та невеликі наділи ускладнювали обробку землі, а гніт польської шляхти доводив селян до повного виснаження. Не дивно, що Галичина мала сумну репутацію однієї з набільш нужденних і відсталих частин імперії.

За право користуватися убогими земельними наділами селяни мусили відробляти на феодала панщину, що сягала 5–6 днів на тиждень. Крім того, селяни виконували різні повинності у панських маєтках, платили оброк натурою. Польські шлях-тичі систематично зменшували селянські наділи. Так, якщо середня площа селянського наділу в Східній Галичині у 1819 р. становила 14 акрів, а шляхетського маєтку — 1051 акр, то на 1848 р. відповідно 9,6 та 1400. Раціон селянської сім’ї, до якого входили майже самі капуста і картопля, становив близько поло-вини того, що споживав західноєвропейський селянин. Коли

312

наставав голод, а це траплялося часто, багато виснажених селян гинуло. Як писав І. Франко, у неврожайні роки в краю вибухав голод, люди жили кропивою, гірчицею та корою, цілими гро-мадами тікали на Поділля, в Бесарабію.

Дуже тяжкою для селян була рекрутська повинність. Служба в цісарському війську тривала 14 років, при цьому лише галицьких солдатів служило, як правило, не менше 80 тис. осіб, а під час наполеонівських воєн на початку XIX ст. Галичина поставила до армії 100 тис. рекрутів.

Таким чином, картина соціально-економічного життя укра-їнців у складі російської та австрійської монархій мало чим різнилася і справляла гнітюче враження.

І все ж були певні відмінності у рівні і характері суспільно-політичного і культурного життя різних частин України. У тій частині, що перебувала у складі Росії, незважаючи на центра-лізаторську політику царизму, воно було багатшим і активні-шим, ніж на інших українських землях. Цьому сприяли вели-кою мірою вплив Запорозької Січі і недавньої Гетьманщини, участь чималої частини населення в складі козацьких форму-вань у війнах Росії з Туреччиною, татарами, Швецією, Поль-щею, наявність значного прошарку козацтва в селянському середовищі Лівобережжя і Слобожанщини, перевага українсь-кого населення в містах, певна роль козацької старшини і бага-тих козаків у політичному і економічному житті, діяльність виз-начних культурно-освітніх осередків та інше .

Саме в цій частині України знайшли благодатний грунт передові ідеї європейського просвітництва. Тут формується опо-зиційна суспільна думка, розвивається прогресивна для свого часу філософія (Г. С. Сковорода, Я. П. Козельський), тут розпо-чинається процес творення нової української літературної мови і переходу до нової літератури, ознаменованої появою в 1798 р. перших трьох частин «Енеїди» І. П. Котляревського.

На початку XIX ст. український етнос на Лівобережжі зде-більшого представляло селянство. Воно зберігало рідну мову

313

і етнічний характер традиційно-побутової культури, виявляло себе і активною суспільною силою, що засвідчували численні виступи проти кріпосницьких повинностей, масові втечі селян, підпали поміщицьких маєтків, селянські заворушення, що не раз спалахували в різних місцевостях і придушувалися царсь-кими військами.

Очевидно, що соціальна активність і антифеодальна спря-мованість настроїв народних мас не могла не мати певного впливу на формування суспільної думки, в тому числі і в сере-довищі тогочасної української дворянської інтелігенції.

Передова її частина не могла не замислювалася над тим, що зросійщення українського населення, заперечення самобутності його історії, культури, мови — це втрата грунту під власними ногами.

На зацікавлення життям народу, його освітою, традиційно-побутовою культурою мали великий вплив пропаговані роман-тизмом постулати народності, інтенсивне розгортання наро-дознавчої роботи в слов’янських країнах. Значний поштовх демократичним рухам у всіх європейських державах дали події французької революції кінця XVIII ст. Вони сколихнули суспільно-політичну думку.

Відгомін усіх цих подій досягав і українських земель, так чи інакше позначався на характері мислення і діяльності передової частини інтелігенції. Саме вона і очолила на початку XIX ст. рух за національне відродження.

2. У тісному зв’язку з економічними та соціально-політич-ними процесами розвивалось духовне життя України, що стало важливою складовою частиною національно-визвольного руху.

Особливістю національно-визвольного руху в Україні пер-шої половини XIX ст. було його зростання на основі дворянсь-ких культурних традицій. Саме прогресивна частина дво-рянства в даний історичний період відігравала активну роль у формуванні національної свідомості. Друга особливість поля-гала в тому, що конституювання української нації відбувалося

314

у складі багатонаціональних держав за відсутності власної дер-жавності та в умовах політичного національного і соціального гноблення народних мас з боку феодально-кріпосницької Росії і Австро-Угорської імперії. Внаслідок цього на українських землях боротьба за національний розвиток та зміцнення націо-нальної культури зливалась з боротьбою проти соціального гніту та феодального ладу.

Водночас певний вплив на політичний світогляд передових представників інтелігенції України справляли ідеї польського і російського визвольних рухів, (зокрема декабристів, союзу польського народу) щодо шляхів розв’язання національних про-блем та майбутнього державного ладу.

Для більшості народів, що переживали процес формування нації в умовах відсутності політичного суверенітету, важливу роль у справі збереження й розвитку національної свідомості відігравали фольклор, література, історична наука. У вітчизня-ній історії представники інтелектуального середовища шукали відповідь на злободенні політичні питання, прагнули визначити перспективу, знайти пояснення подій сьогодення і майбутнього.

Центрами освіти і науки в Україні були університети. Перші з них виникли у Харкові (1805) та Києві (1834). Харківський уні-верситет, заснований з ініціативи В. Н. Каразіна, спочатку мав чотири факультети. У рік відкриття університету у ньому нав-чалося 65 студентів, у 1855 р. — 492. Київський університет, від-критий у 1834р., спочатку мав один факультет — філософський, що складався з відділів історико-філологічного та фізико-мате-матичного; у 1835 р. почав працювати юридичний, а в 1841 р. — медичний факультет. У 1834 р. в університеті навчалися 62 сту-денти, а в 1855 р. — 808.

За дореформений час 56 вихованців Харківського універси-тету стали професорами і працювали як у Харківському, так і в Київському, Московському, Казанському університетах. Найві-домішими були математик М. Остроградський, славіст І. Срез-невський, філолог О. Потебня, історик М. Костомаров.

315

У першій половині XIX ст. в Україні було видано ряд важли-вих праць з різних галузей знань, зокрема, 4 томи опису губер-ній Правобережжя, Лівобережжя, тритомні «Записки о Пол-тавской губернии» М. І. Арандаренка, тритомне «Статистическое описание Киевской губернии», яке підготував Д. П. Шуравський.

Значний крок вперед у першій половині XIX ст. зробила в Україні історична наука. Велика робота була проведена із збирання систематизації і публікації історичних джерел — акто-вого, архівного матеріалу, літописів пам’яток народної творчо-сті. Багато історичних джерел, зокрема архівних матеріалів, зібрали й опублікували співробітники Київського тимчасового комітету для розгляду давніх актів, відкритого у Києві в 1843 р.

В історіографії кінця XVIII — початку XIX ст. в Україні особ-ливе місце займає «Історія Русів», яку опублікував О. М. Бодянсь-кий у 1846 р.

Багато архівних матеріалів про запорозьке козацтво і Ново-російський край зібрав А.О.Скальковський. Найбільш значною є «История Новой Сечи или последнего коша Запорожского» (1841 р.).

Значний вклад у розвиток історичної думки в Україні вніс М. О. Максимович. Він виступив проти норманської теорії походження Русі, став першим істориком Коліївщини — вели-кого народного повстання на Правобережжі у 1768 р.

У 20-30-х роках XIX ст. у Львівському університеті тривали дослідження в галузі краєзнавства і гуманітарних наук. І. Могиль-ницький написав першу в Галичині граматику української мови. Передмова до неї — це важлива наукова праця «Відомість о руськім язиці» (1829 р.), яка містила змістовний нарис історії України, визначала українську мову однією із самостійних схід-нослов’янських мов. Над граматикою української мови пра-цював також професор Львівського університету І. Лаврінський. Він уклав 6-томний українсько-польсько-німецький словник, на якому позначився вплив народної мови, переклав на польську мову «Повість врем’яних літ».

316

З 1784 р. діяла бібліотека Львівського університету, у якій налічувалось близько 50 тис. томів літератури з різних галузей знань. Окрім неї, у місті діяло ще кілька менших бібліотек, а також були відкриті гімназії та приватні школи.

Російський царат, Габсбургська монархія, російські, німецькі, польські, угорські шовіністи ігнорували українську мову, не дозволяли користуватися нею ні в школі, ні в державних уста-новах. Але так само, як не могли домогтися денаціоналізації і знищення українського народу, не зупинили розвиток його мови.

Українська інтелігенція, письменники, громадські і культурні діячі відстоювали право українського народу на свою націо-нальну мову, піклувалися про її розвиток і вивчення.

У 1818 р. в Петербурзі була опублікована перша граматика української мови, яку склав російський філолог О. П. Павловсь-кий. Відомі вчені І. І. Срезневський і М. О. Максимович у своїх працях по-науковому спростували безпідставні твердження російських і польських великодержавників про те, що українська мова — не окрема мова, а діалект російської або польської.

Прогресивні вчені і письменники (П. П. Білецький-Носенко, М. А. Маркевич, О. С. Афанасьєв-Чужбинський, П. О. Куліш, Я. Ф. Головацький) порушували проблеми української лексико-графії: збирали матеріали і готували до друку словники укра-їнської мови.

1848 р. у Львові відбувся з’їзд інтелігенції («Собор руських учених»), на якому Яків Головацький прочитав науковий рефе-рат про окремішність української мови; там же обговорено низку наукових і літературних проблем, у тому числі питання народної мови у школі. Тоді ж у Львівському університеті від-крили кафедру української мови та літератури. П. О. Куліш у виданні «Кобзаря» Т. Г. Шевченка 1860 р. та в інших книгах застосовував розроблений ним український правопис (кулішівку). Цей правопис грунтувався на фонетичному принципі, що був покладений в основу пізнішого українського правопису.

Вирішальну роль у завершенні процесу становлення укра-їнської національної мови відіграли твори основоположників

317

нової української літератури: І. П. Котляревського, Г. Ф. Квітки-Основ’яненка, П. П. Гулака-Артемовського, Є. П. Гребінки, М. С. Шашкевича і особливо великого українського поета Т. Г. Шевченка.

Зачинателем нової української літератури, її класиком став І.П.Котляревський, автор «Енеїди».

З кінця 30-х років починають привертати до себе увагу поезії Т. Г. Шевченка. Видання «Кобзаря», а потім «Гайдамаків» стали важливими подіями в українській літературі. З виходом на літературну ниву Шевченка українське відродження стало безсумнівним, а література і мова не потребували вагоміших доказів свого права на існування.

Український живопис у першій половині XIX ст. розвивався у загальному руслі розвою європейського мистецтва.

Картина розвитку мистецтва першої половини XIX ст. не була однозначною. Тоді панував класицизм, але паралельно з ним (чи в його надрах) розвивався романтизм, закладалися під-валини реалізму як стилю. Демократично настроєні художники саме в реалізмі вбачали справжній розвиток мистецтва.

Петербурзька Академія мистецтв як провідний навчальний осередок, давала високу фахову підготовку своїм вихованцям, але як офіційний заклад обмежувала творчу діяльність своїми естетичними канонами класицизму. З 30-40-х рр. класицизм став консервативним напрямом у мистецтві. В середині XIX ст. П. Федотов і Т. Г. Шевченко закладали основу критичного, реа-лістичного мистецтва.

В Україні у скульптурі й архітектурі переважав класицизм, що прийшов на зміну стилю бароко. Серед скульпторів того часу одним з найвидатніших був І. П. Мартос, українець, який з 1814 р. працював у Петербурзькій Академії мистецтв профе-сором і ректором. Кращими його творами є пам’ятник Мініну і Пожарському на Красній площі у Москві, пам’ятник Рішельє в Одесі, пам’ятник-надгробок фельдмаршалові П. О. Рум’янцеву-Задунайському в Києво-Печерській лаврі.

318

Високим рівнем розвитку відзначалася музично-пісенна творчість. Широко побутували народні пісні календарного циклу, колядки, веснянки, гаївки, колискові, весільні та інші. Із сере-довища народу виростали талановиті співці-кобзарі, лірники (Андрій Шут, Остап Вересай).

Осередками розвитку музичної культури були духовні нав-чальні заклади, гімназії, приватні пансіони, університети, в яких багато уваги приділяли вивченню нотної грамоти і теорії му-зики. У багатьох містах і селах існували хори, оркестри грали у міських парках і театрах.

Піаніст, композитор і педагог Й. Витвицький написав у Києві музичний твір «Україна» (1836) — варіації на тему народної пісні «3ібралися всі бурлаки». Композитор А. В. Єдлічка, чех за національністю, плідно працював як професійний музикант і педагог на Полтавщині. Відомим оперним співаком і компо-зитором був С. С. Гулак-Артемовський — автор першої укра-їнської опери «3апорожець за Дунаєм». Активізувалося музичне життя в Галичині. У Львові виступали польський композитор і диригент Ю. Ельснер, піаніст і композитор Я. Медерич-Гал-люс, відомий скрипаль і композитор К. Ліпінський. Значний слід у музичному житті міста залишив син В. А. Моцарта — Франц-Ксавер Моцарт, який створив тут Музичне товариство (1826 р.). 1838 р. у Львові було організовано Товариство сприяння музиці.

Значну роль у становленні української професійної музики на західноукраїнських землях відіграло пожвавлення культур-них зв’язків з Наддніпрянською Україною. Серед українського населення міста велику популярність здобула, зокрема, твор-чість класика української хорової музики Д. Бортнянського. Його твори з кінця 20-х рр. XIX ст. виконували чисельні ама-торські хорові колективи Львова. Першими українськими ком-позиторами-професіоналами у Львові в середині XIX ст. стали М. Вербицький та І. Лаврівський.

Сприятливі умови для розвитку театрального мистецтва складалися на Полтавщині, де завдяки І. Котляревському та

319

М. Щепкіну започаткував свою історію професійний українсь-кий театр. Великі зрушення у його розвитку відбулися з поста-новкою у 1819 р. «Наталки Полтавки» і «Москаля-чарівника» І. Котляревського. Національна драматургія, крім згаданих п’єс, заявила про себе творами Г. Квітки-Основ’яненка, Я. Кухаренка, Т. Шевченка.

Розвиток національного театру особливо активізувався в 30–40-і рр. У зміцненні його реалістичних і демократичних прин-ципів важливу роль відіграв Т. Шевченко. Його драма «Назар Стодоля» (1843) — одна з перших в українській драматургії, сюжет якої побудований не на побутово-любовному, а на соці-альному конфлікті.

З кінця XVIII ст. пожвавилося театральне життя на західно-українських землях. Значною подією тут став вихід у світ збірки пісень О. Лозинського «Українське весілля» (1835). Матеріал збірки театралізував і поставив аматорський театр Львівської духовної семінарії. Вистава пройшла з успіхом.

Поштовхом до дальшого розвитку українського театру в Східній Галичині послужили п’єси І. Котляревського «Наталка Полтавка» й «Москаль-чарівник», що з’явилися там у 1844 р. і швидко здобули популярність. У Коломиї виник аматорський гурток І. Озаркевича (червень 1848 р.). Згодом на базі цього гуртка утворилася театральна трупа, в репертуарі якої були відомі п’єси І. Котляревського та Г. Квітки-Основ’яненка. Ама-торські вистави театральних гуртків відбулися у Перемишлі й Тернополі, де ставили перші п’єси галицьких драматургів С. Петрушевича, М. Устияновича. Театральний рух, пов’язаний з іменем О. Духновича, розвивався і на Закарпатті.

Таким чином, у культурному процесі першої половини XIX ст. на Україні чітко прослідковуються національні тенденції. У суспільній свідомості з’явилася нова риса: усвідомлення себе в історичному розвитку як нації. Самосвідомість українців як окремої етнічної спільності з’явилася передусім у діяльності інтелігенції. Тогочасна інтелігенція бажала віднайти загублений

320

зв’язок з народною масою і знайшла його у вислідах народного побуту. Але далі прийшло чергове завдання: зайнятися долею творця цих цінностей — народної маси. Поштовхом до цього був і безпосередній контакт з народом, який мала інтелігенція, і демократичні ідеї, що напливали з заходу. Пристосовуючи своє поняття народності до західноєвропейських теорій, того-часні діячі мусили поширити своє зацікавлення з літературно-мистецького поля на соціальне і політичне.

Закордонний похід російської армії в Європу (1813–1815) дав можливість солдатам і офіцерам побачити інше життя, позбавлене того примітивного рабства, яке у формах кріпацтва міцно тримало в своїх обіймах величезну імперію на сході Європи. До Росії багато з них вернулися присоромленими за свої власні російські порядки.

На початку 20-х років XIX ст., Європа знову палала у вогні повстань і революцій. В Іспанії, Італії, Португалії було прого-лошено конституції, що обмежували королівську владу. В 1821–1822 рр. вибухнуло повстання за незалежність в Греції. Російське суспільство в цей час теж було охоплене ліберальними і навіть радикальними настроями. Як наслідок цих тенденцій було поширення в Росії масонських лож і таємних політичних това-риств, із яких виросла змова і знамените грудневе повстання 1825 року.

Академік М. В. Нечкіна на основі багаторічного дослідження декабристського руху справедливо зазначала, що у ньому широко була представлена Україна. Це родові гнізда Муравйових-Апо-столів (Полтавська губ.), Давидових і Поджіо (Київська губ.); з Полтавською губернією зв’язані також Якубович, Шимков, Андрієвич-Краснокутський, Лисовський; з Чернігівською — Моз-галевський; із Слобожанщиною — брати Борисови. Подільська губернія представлена Юшневським, Вигодовським; Люблінсь-кий проживав у Новограді-Волинському, Іванов — у Житомирі.

Таким чином, на українській землі народилися і служили багато із декабристів. Причому, список Нечкіної не є вичерп-

321

ним, його слід доповнити прізвищами С. Волконського, Я. Дра-гоманова, О. Корниловича., О. Усовського, О. Фурмана, братів Капністів та інших, що народилися або мали маєтки на Україні.

Ще у 1816 р. невелика група самовідданих армійських офі-церів заснувала в Петербурзі перше таємне товариство «Союз порятунку». Основоположником Союзу був офіцер генераль-ного штабу М. Муравйов, а членами — брати Сергій та Матвій Муравйови-Апостоли, онуки гетьмана Данила Апостола, князь С. Трубецькой, П. Пестель та інші. Союз мав на меті обмежити царський абсолютизм конституцією та ліквідувати кріпацтво. У 1818 р. Союз розпався, однак, замість нього у Москві було утворено нове товариство — Союз благоденства. Він мав свою управу (філію) в Тульчині, яку очолив П. Пестель. Але ця орга-нізація проіснувала недовго, до 1821 р.

У 1822 р. сформувалося Південне товариство під керівниц-твом П. Пестеля. Його центр був у Тульчині. Незабаром крім Тульчинської управи, засновано ще дві: Кам’янську та Василь-ківську. Серед членів Південного товариства були переважно місцеві офіцери: брати — Сергій, Матвій та Іполіт Муравйови-Апостоли, М. Бєстужев-Рюмін та інші.

У Петербурзі майже одночасно виникло Північне товари-ство, до якого входили офіцери М. М. Муравйов, М. І. Тургенєв, С. П. Трубецькой, Є. П. Оболенський. Південне та Північне това-риства підтримували між собою зв’язки, спільно обговорювали тактику, хоч між ними помічалися значні розходження: Пів-денне товариство було радикальнішим, ніж Північне, що обме-жувалося в своїх планах поваленням абсолютизму та встанов-ленням Конституційної монархії, але серед його членів була досить значна група республіканців.

Члени Південного і Північного товариств розробляли і обго-ворювали конституційні проекти, в яких змальовувався уявний їм майбутній державний устрій. Найважливішими цими про-грамними документами були: в Південному товаристві «Руська правда» П. Пестеля і в Північному товаристві — «Конституція»

322

М. Муравйова. «Руська правда» передбачала насамперед лікві-дацію станів, перетворення всіх людей у державі на громадян, рівних перед законом. Проголошувався принцип недоторка-ності приватної власності й особистої свободи як перше і най-важливіше право кожного громадянина; зазначалося про рішуче знищення кріпацтва. Пестель мав намір наділити селян землею, частково конфіскувавши поміщицькі землі. Планувалися заходи з розвитку промисловості і торгівлі.

Після здійснення військового перевороту і ліквідації само-державства Пестель передбачав створення Тимчасового револю-ційного уряду з диктаторськими повноваженнями, який мав про-вести революційні перетворення згідно положень «Руської правди».

З аналізу «Руської правди» випливає, що національне пи-тання перед Пестелем не стояло. Він вирішував питання про «земельний простір» чи кордони російської держави. Націо-нальне питання, на його думку, мало підпорядковуватись полі-тичній концепції створення держави. Це означало, що сили малих народів, які оточують велику державу, мають насамперед примножувати її власну силу.

В «Руській правді» висловлювалися сподівання, що всі народи, які населяють Росію, «совершенно обрусеют». Можливість феде-ративного устрою Пестелем відкидалась. «Росія є державою єдиною і неподільною», — писав він. «Правом народності» могла скористатися, за Пестелем, лише Польща, але в союзі з Росією.

Ще менше уваги національному аспекту приділив М. Му-равйов. Майбутня Росія, згідно з варіантом конституції 1822 р., уявлялася Муравйову «федерацією». Українські землі мали ввійти до складу 4-х «держав»: Дніпровської (столиця — Смоленськ), Бузької (Київ), Чорноморської (Одеса) і Української (Харків). Ця «федеративна» система не передбачала автономії областей, оди-ниці федерації виділені штучно і механічно, швидше за тери-торіально-господарською, ніж за національною ознакою.

Марксистська історіографія майже не звертала уваги на централістську авторитарну позицію керівництва декабристсь-

323

кого руху в національному питанні. Вона більше критикувала їх класову обмеженість і непослідовність у вирішенні аграрного питання і за це оцінювала їх як «дворянських революціонерів». Однак політичні, національні і соціально-правові концепції декабристів важко лягають в прокрустове ложе «дворянської революційності». Вони вимагають нових оцінок. Як було ска-зано вище, П. Пестель виступав за те, що протягом восьми-десяти років в Росії після перевороту буде діяти «Тимчасовий уряд» (фактично диктатура, «залізна рука»). Це аж ніяк не можна назвати демократизмом. Така ж його позиція і в національному питанні. Однак Пестель — демократ в аграрній програмі, в тео-ретичних викладках про майбутнє суспільне життя. Як бачимо, ця постать суперечлива, як увесь декабристський рух. В про-грамних і тактичних планах декабристів химерно перепліта-лися елементи консерватизму, лібералізму та радикалізму. Причому, переважав радикалізм.

М. Грушевський і С. Єфремов висловлювали думку про існування окремих течій в декабристському русі — великоро-сійської (аристократичної) і української (різночинної і демокра-тичної), представленої насамперед Товариством об’єднаних слов’ян.

Це товариство було засноване у Новограді-Волинському в 1823 р., братами А. І. та П. І. Борисовими, вихідцями з бідних дворян, (вони служили підпоручиками у 8-ій артилерійській бригаді). Товариство ставило своїм завданням ліквідацію крі-пацтва. Ідеї товариства були сформульовані в основному про-грамному документі — «Правилах об’єднаних слов’ян» та в «Клятві». Ідеальним шляхом до визволення слов’янських наро-дів від кріпосництва і самодержавства вважалося об’єднання їх у федерацію, до якої увійшли б Росія, Польща, Боснія, Мора-вія, Валахія, Трансільванія, Сербія, Молдавія, Далмація, Угор-щина. Отже, до федерації мали увійти не тільки слов’янські, а й інші народи.

Кожний народ — член федерації — матиме свою демокра-тичну конституцію, свій уряд і самостійно вирішуватиме питання

324

свого внутрішнього життя. А спільні питання федерації вирі-шує Конгрес, він вироблятиме корінні загальні закони.

Федеративна республіка, на думку авторів програми, повинна була стати могутньою державою Центральної і Східної Європи. Вона омивалась би Чорним, Адріатичним, Білим морями та Льодовитим океаном. Ця держава, на їхню думку, повинна була мати справедливий, вільний від кріпосництва, деспотизму й феодальних привілеїв лад, забезпечувала загальне благо для народу, свободу слова, друку, освіти.

Як бачимо, план Товариства об’єднаних слов’ян корінним чином відрізнявся від великодержавного панславізму, був йому протилежний.

А що складало найближчу мету учасників цього товари-ства? Петро Борисов на слідстві заявляв, що перш як об’єднати слов’янські народи, «зробити їх вільними», необхідно домогтися щастя і свободи для своїх співвітчизників. Саме в боротьбі за звільнення від кріпосництва народів російської імперії, зни-щення у ній тиранії бачили вони своє найближче завдання.

Якщо порівняти цей проект з проектом П. Пестеля чи М. Муравйова, то він набагато демократичніший. Все ж слід зауважити, що і це товариство у своїх програмах не ставило українського національного питання, його фундатори не визна-чали окрему українську націю і в майбутню федерацію вклю-чали поряд з іншими тільки Росію в цілому.

У 1825 р. у Чернихові під Житомиром відбувся з’їзд членів товариства, на якому П. І. Борисова офіційно було обрано пре-зидентом, П. Ф. Громницького — заступником, а А. І. Іванова — секретарем товариства. Його склад поповнився багатьма новими офіцерами: І. І. Горбачевським, О. С. Пестовим, О. І. Тютчевим, В. М. Соловйовим, Я. М. Андрієвичем та іншими. Всього членів товариства налічувалося понад 50. Основна маса членів това-риства — це дрібномаєткові дворяни, молодші офіцери. Вони ближче стояли до солдатських мас, ніж члени Північного і Пів-денного товариств, які здебільшого походили з аристократич-них кіл.

325

За свідченням П. І. Борисова, Товариство об’єднаних слов’ян прагнуло здійснити «без великих потрясінь державний пере-ворот». Є свідчення, що члени Товариства зверталися з пропа-гандою до селян, готуючи гайдамаччину на Волині, Поділлі, Київщині. Вказуючи на прагнення до народної революції, Гор-бачевський в «Записках» формулює і обгрунтування, яким керу-валися його друзі з таємного товариства: «Народ не може звіль-нитися без власних зусиль».

На практиці слов’яни не зуміли досягти реальних резуль-татів в підготовці до народної революції. Але сам факт визнання ними такої революції служить підтвердженням їхнього радикалізму.

У 1825 році Товариство об’єднаних слов’ян злилося з Пів-денним товариством і стало його 4-ою управою.

Смерть Олександра І у грудні 1825 р. застала змовників зненацька. Подолавши розгубленість, керівники Північного това-риства зібрали під своїм командуванн їм до 3 тис. солдат і спро-бували здійснити переворот. Однак він провалився, а його орга-нізаторів було заарештовано. На Україні повстав Чернігівський полк, але теж був розбитий вірними царю військами.

Причин невдачі повстання декабристів було багато, головна ж полягала у тому, що вони були революційними дилетантами. Цей революційний дилетантизм на фоні політичної інертності мас і призвів до поразки.

Декабристи представляли радикальну течію суспільно-полі-тичного руху 20-х років XIX ст.; їхня заслуга полягала в тому, що вони виробили політичну програму, яка ставила завданням ліквідацію феодально-абсолютистського ладу, їхні лозунги бо-ротьби з кріпосним правом і самодержавством мали великий історичний зміст і залишалися на довгі роки дійовими і акту-альними у визвольному русі.

У 40-х роках XIX ст. Київ з його молодим університетом став осередком культурного життя. Тут, на перехресті різних куль-турних впливів, прокидалася українська національна думка і тяжіла до ідеї слов’янської взаємності. Саме в Києві у січні 1846 р. склалося українське таємне товариство — Кирило-Мефодіївське

326

братство, яке виробило першу політичну програму для укра-їнства. Це товариство згуртувало в собі цвіт української думки, людей, що мали величезний вплив на дальший розвиток укра-їнського відродження.

Організаторами Кирило-Мефодіївського товариства стали: М.І.Костомаров (1817–1885) — син поміщика і кріпачки, учи-тель однієї з Київських гімназій, а з серпня 1846 р. — професор російської історії Київського університету; М. І. Гулак — вихо-дець з небагатої дворянської сім’ї, після закінчення юридичного факультету Дерптського університету в 1843 р. — чиновник кан-целярії Київського, Подільського і Волинського генерал-губер-натора; В. М. Білозерський — походив з дворян, після навчання у Київському університеті з 1846 р. — учитель Полтавського кадетського корпусу. Крім цих засновників товариства, до нього незабаром увійшли: письменник П. О. Куліш; студенти Київсь-кого університету О. В. Маркевич, О. О. Навроцький, І. Я. Посяда, Г. В. Андрузький, О. Д. Тулуб, учитель Полтавського кадетського корпусу Д. П. Пильчиков, полтавський поміщик М. І. Савич, випускник Харківського університету. У квітні 1846 р. після зна-йомства Костомарова з Шевченком, до товариства вступив і поет. Для його учасників це мало важливе значення. Шевченко вже був відомий як поет, художник і борець проти національного і кріпосницького гноблення.

Історик Г. Я. Сергієнко нараховує 12 безпосередніх учасни-ків і 93 особи, які стояли близько до товариства. Цю цифру підтверджують спогади Пильчикова, який писав, що «в това-ристві було вже мало не сотня братчиків». Напевно, що до кирило-мефодїївців він зараховував і тих людей, які частково були їхніми однодумцями, підтримували з ними особисте зна-йомство або листування. У цілому склад товариства можна оха-рактеризувати як різночинний (дрібномаєткові або безмаєткові дворяни, міщани, селяни).

Члени товариства виробили програмні документи — «Ста-тут слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія» та «Книгу буття українського народу».

327

Основні погляди братчиків на історію людського суспіль-ства, в тому числі на минуле і сучасне України, найбільш повно викладені в «Книзі буття українського народу», у якій засуджу-ється поділ суспільства на панів і кріпаків («рабів»), пропові-дується рівність громадян, містяться заклики до ліквідації крі-пацтва, різко негативно оцінюється самодержавна влада взагалі і російський царизм зокрема, відстоюється республіканський лад. «Книга буття» написана в дусі романтизму та ідеалізму того часу, пройнята шануванням християнських цінностей спра-ведливості, рівності, свободи і братерства.

У програмних документах товариства знайшла відображення ідея возз’єднання всіх українських земель. Згідно з виробленим проектом Україна як складова частина майбутньої слов’янсь- кої федерації мала становити 2 штати: східний (Лівобережжя) і західний (Правобережжя), куди б приєдналась українська східна Галичина. По суті, це був перший висунутий суспільно-політичним рухом України XIX ст. проект возз’єднання східних і західноукраїнських земель.

Взагалі, національне питання, як вважає історик К. К. Кон-дратюк, привернуло найбільшу увагу товариства і ставилося в широкий контекст панславізму: «всі слов’янські народи... повинні утворити слов’янську федерацію з демократичними інститу-тами, аналогічними тим, що є у Сполучених Штатах». Столи-цею федерації мав стати Київ. Інакше кажучи, таємна полі-тична організація у програмі заявляла про те, що своєю метою ставить утворення слов’янської демократичної федерації на чолі з Україною.

У виникненні такої ідеї серед членів товариства не слід шукати обгрунтування якоїсь зверхності чи винятковості укра-їнської нації. Національне пригнічене становище України в складі царської Росії природно ставило суспільно-політичний рух на українських землях у союзницькі відносини з боротьбою півден-них і західних слов’ян за національне визволення. З цього при-воду М. П. Драгоманов зазначав, що «український панславізм був не зовсім те, що московський, бо позаду його була козач-

328

чина, а не московське царство, а під ним підбита Україна, а не «сверкающая стальной щетиной» імперія».

Учасники Кирило-Мефодіївського братства вірили і надія-лися на те, що «встане Україна з своєї домовини і закличе бра-тів-слов’ян; почувши її заклик, повстануть всі слов’яни… і стане Україна самостійною республікою у слов’янському союзі».

Таке месіанське бачення майбутнього України — федерації хоч і спиралося на надмірно ідеалізовану картину її минулого, але виключало ідею її повної незалежності. Переважна біль-шість членів товариства, за винятком Шевченка і ще кількох, сумнівалися у здатності своїх «м’яких» і «поетичних» співвітчиз-ників існувати незалежно. «Про окрему самобутність Малоро-сії, — писав В. Білозерський, — ніхто з слов’яністів не мріяв: бажали лише звільнення селян, освіти, любові до своєї мови і процвітання літератури. У цьому вони вбачали самобутність кожного народу». Причиною цього, на думку Білозерського, є географічне розташування України: вона буде між кількома вогнями і може зазнати «гіршої долі, ніж її зазнала Польща». Від себе додамо, що розвиток федеративних ідей на той час сти-мулювався ще й слабкістю українського національно-визволь-ного руху, роз’єднаністю українського народу двома держа-вами — Росією і Австрією.

Хоча кирило-мефодіївці і надавали тоді Україні надто велику роль у визволенні слов’янських народів, ставили її в центр май-бутнього слов’янського союзу, вважаючи її своєрідною месією для слов’ян, але вони не протиставляли український народ іншим слов’янським народам. Передбачуване об’єднання сло-в’янських народів планувалося провести добровільно, з правом збереження для його учасників своєї самостійності, автономії. Кожна слов’янська держава створюється на основі рівності громадян, із збереженням мови, релігії, народного правління. Автори програмних документів вважали, що верховним законо-давчим органом всеслов’янського об’єднання стане слов’янсь-кий собор, у якому будуть представлені усі народи, які входять в нього. Виконавча влада буде належати президентові.

329

Кожна із республік повинна мати свій обраний народом верховний законодавчий орган — сейм, місцеві органи влади також передбачались виборними. У всіх частинах федерації (у яку б мали увійти Україна, Росія, Польща, Чехія, Сербія і Болгарія), передбачались однакові основні закони і права, мали бути лік-відовані стани, привілеї, смертна кара, забезпечена свобода віро-сповідання, запроваджене обов’язкове навчання народу.

Щодо тактики, методів здійснення поставлених цілей, то, як видно з програмних документів, кирило-мефодїївці вважали найбільш доцільним діяти засобами мирної пропаганди й мир-них перетворень. Проте щодо шляхів здійснення програмних положень серед кирило-мефодіївців були розбіжності: Косто-маров, Білозерський, Куліш та інші вважали можливим пере-творити свої ідеї в життя мирними методами, поширенням освіти, мирної пропаганди ідей товариства в дусі християнської моралі. «Пани повинні звільнити своїх невольників і зробитися їм братами», — писав Костомаров.

На відміну від них Шевченко і Гулак представляли думку меншості, згідно з якою лише шляхом революції можна здій-снити бажані зміни. Втім ці розбіжності не слід перебільшу-вати, бо всіх їх об’єднувало прагнення покращити долю України. Це був час, коли радикали часто схилялися в бік лібералізму, а ліберали — в бік радикалізму. У більшості випадків вони були не противниками, а союзниками. Так, Т. Г. Шевченко неминучу загибель «старого світу» пов’язував не тільки із запеклими бит-вами, а й з розвитком людства шляхом прогресу й наукових знань. На певну роздвоєність у постаті Шевченка — гуманіста і співця народного повстання — вказував і М. Драгоманов.

Кирило-мефодіївці, крім розробки програмних документів, намагалися поширювати свої ідеї через розповсюдження про-кламацій («До братів-українців», «До братів-великоросіян і по-ляків»), творів Т. Г. Шевченка, через лекції в навчальних закладах. Активно діяли вони також в напрямі налагодження зв’язків з прихильниками національного відродження слов’янських народів.

330

Проте широкої діяльності товариство розгорнути не змогло, оскільки проіснувало недовго — з січня 1846 по березень 1847 рр.

У березні 1847 р. почалися арешти. Жандарми заарешту-вали в Петербурзі Гулака. Слідом за ним було доставлено до Петербурга заарештованих Костомарова, Шевченка, Навроць-кого, Андрузького, Посяду, Куліша і Білозерського, згодом — Савича і Маркевича. Пильчиков і Тулуб за браком доказів до відповідальності не притягалися. Комісія на чолі з шефом жандармів О. Ф. Орловим та управителем Третього відділення Дубельтом близько двох з половиною місяців вела слідство у справі товариства. І хоча не було жодного сумніву щодо анти-урядового характеру цієї організації, але російські чиновники не схильні були поспішати з відвертим визнанням факту існування національно-визвольних ідей в Україні. О. Ф. Орлов всіляко нама-гався підкреслити слабкість, нестійкість і вузький склад товариства.

Царизм найжорстокіше покарав Т. Г. Шевченка. Його і П. Куліша було визнано такими, які не належали до Кирило-Мефодіївського товариства, але були «винні за своїми власними окремими діями». Т. Г. Шевченка віддано рядовим солдатом, йому було заборонено писати і малювати. Показово, що 3-ій від-діл враховував суспільний резонанс і популярність поезій Т. Шев-ченка. У підсумковій доповіді начальника відділу О. Ф. Орлова Миколі І від 26 травня 1847 року зазначалося: «…Шевченко набув між друзями своїми славу знаменитого малоросійського письменника, а тому вірші його ще більш шкідливі і небез-печні. З улюбленими віршами в Малоросії могли виникати і згодом укорінятися думки про уявне раювання часів геть-манщини, про щастя повернути ці часи і про можливість існування української окремої держави». Це був один з перших репресивних актів проти української літератури, яка піднялась до того, щоб ставити соціальні, національні і політичні питання.

Жорстокої кари зазнав М. І. Гулак — як людина, що мужньо трималася під час слідства. Його на три роки ув’язнено в Шліс-

331

сельбурзьку фортецю, а потім відправлено на заслання в Перм. М. І. Костомаров рік відбував ув’язнення в Петропавлівській фортеці, після чого був висланий до Саратова. В. І. Білозерсь-кого заслано до Петрозаводська. П. О. Куліш після чотирьох місяців ув’язнення відбував покарання в Тулі.

По всій Росії посилилися утиски проти друкованого слова. Твори Т. Г. Шевченка були заборонені.

Хоча товариство було розгромлене в зародку, його ідеї заду-шити не вдалося. Боротьба за звільнення покріпаченого селян-ства стала гаслом української літератури: можна сміливо сказати, що перш ніж кріпацтво було скасоване самим урядом, йому вже був нанесений смертельний моральний удар в літературі.

Кирило-Мефодіївське товариство зробило першу спробу інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу визвольного руху, його ідеї і програма надовго визначили головні напрями українського національного відродження.

3. Революції, що спалахнули в країнах Європи на початку 1848 р., охопили своїм полум’ям і Австрійську монархію. 13 березня почалося повстання у Відні, яке привело до повалення уряду Меттерніха. Цісар Фердинанд І був змушений проголосити деякі демократичні свободи та пообіцяти конституцію. Слідом за Віднем повстало населення Будапешта. Національно-виз-вольний рух охопив також слов’янські землі, підвладні Австрії.

В Галичині рух розпочався спочатку серед поляків. Молодь почала демонстрації за Польщу в межах 1772 року, й українські студенти брали участь у цих демонстраціях. Представники польських кіл склали петицію до імператора і 19 березня подали її на підпис населенню Львова. Петиція вимагала реформ і пере-творення Галичини в польську автономну провінцію Австрійсь-кої монархії. Підписування петиції вилилося у демонстрацію, під впливом якої губернатор Стадіон дав згоду на звільнення політичних в’язнів і формування національної гвардії. 13 квітня у Львові поляки створили Центральну раду народову, про-грамою якої стала петиція від 19 березня, вручена з деякими

332

поправками імператору 6 квітня. Незабаром після того виникла мережа місцевих рад, а також було засновано газету. На пре-великий подив і розчарування поляків, українці, яких ті не вважали за окрему націю, відмовилися взяти участь у цих заходах. Більше того, 19 квітня львівські русини виробили свою петицію до цісаря і вручили її губернатору графу Францу Ста-діону. В петиції йшлося про те, що русини творять частину великого слов’янського народу, що вони — автохтони в Гали-чині й мали колись державну самостійність, що вони цінять свою народність і хочуть її зберегти; у петиції було прохання про викладання українською мовою в школах, щоб зрівняно було духовенство всіх трьох обрядів (римо-католицького, греко-католицького і православного) і забезпечено українцям доступ до всіх посад.

2 травня представники української інтелігенції та греко-католицького духовенства утворили постійно діючий політич-ний орган — Головну Руську раду. Головою її обрали єпископа Г. Яхимовича. Друкованим органом Головної Руської ради стала газета «Зоря Галицька», що почала виходити українською мовою з 15 травня 1848 р. У відозві, опублікованій у першому числі газети, рада заявила: « Ми, русини галицькі, належимо до вели-кого руського (тобто українського) народу, котрий одним говорить язиком і 15 мільйонів виносить, з котрого півтретя мільйона землю Галицьку замешкує». То була перша в Галичині офі-ційна заява про те, що наддніпрянські і галицькі українці — одна нація. В умовах, коли польсько-шляхетські кола запере-чували саме існування українців в Галичині, така заява мала принципове значення. Автори відозви закликали українське населення використовувати завойовані революцією демокра-тичні свободи, створювати на місцях руські ради.

Програма Головної Руської ради, викладена у низці доку-ментів, містила такі вимоги: скасування феодальних повинно-стей селян за викуп, гарантування селянської земельної влас-ності, піднесення сільського господарства, свобода промислової

333

діяльності і торгівлі, утворення промислових спілок і кредитних установ, скасування станової нерівності й встановлення рівно-правності перед перед судом і законом, захист власності і честі, поліпшення народної освіти, забезпечення вільного національ-ного розвитку українського населення Східної Галичини. Головна рада висунула важливий політичний постулат: поділити за-хідну (польську) і східну (українську) Галичину на дві окремі адміністративні одиниці. Так набрала у той час реальної форми ідея національної самостійності галичан — прагнення до кра-йової автономії.

У містах, містечках і деяких селах Східної Галичини виникло близько 50 місцевих руських рад. Вони розгорнули активну суспільно-політичну і культурно-освітню діяльність, завоювавши визнання серед народних мас. Місцеві руські ради, починаючи з середини 1848 р. розгорнули активну боротьбу за пере-творення Східної Галичини на окрему провінцію. Вони зібрали серед населення понад 200 тис. підписів на підтримку відпо-відної вимоги.

У жовтні 1848 р., Головна Руська рада скликала у Львові перший з’їзд діячів науки і культури — Собор руських учених, на якому зібралося 119 вчених, письменників, учителів, жур-налістів, юристів. Ініціатором і натхнеником з’їзду був поет М. Устиянович. З’їзд вирішив заснувати на західноукраїнських землях господарське й історичне товариства, відкрити окружні народні читальні, видати популярний підручник з історії України, налагодити охорону пам’яток історії й культури. Більшість членів секції мови та літератури висловились за літературну мову, близьку до народної, гражданський шрифт і фонетичний правопис. На з’їзді було прийнято рішення про створення Галицько-Руської матиці — культурно-освітньої організації для видання дешевих книг для народу.

В Галичині великого розмаху набрав рух за народну освіту. Загальною вимогою було запровадження в народних школах, гімназіях викладання українською мовою. У відповідь на ці

334

вимоги уряд змушений був погодитися на запровадження викладання українською мовою в народних школах, введення в гімназії української мови спочатку як факультативної, а згодом і як обов’язкової дисципліни. 13 вересня 1848 р. вийшов імпе-раторський указ про створення кафедри української мови у Львівському університеті. Професором відкритої на початку 1849 р. кафедри став Я. Головацький.

Значно активізувалося літературне життя. Послідовники «Руської трійці» М. Устиянович і А. Могильницький написали в той час свої кращі твори. Виданням поетичної збірки розпо-чав літературну діяльність І. Гушалевич, у поезіях якого звучали любов до рідної землі, ідея єдності українського народу.

Щоб підпорядкувати український визвольний рух своєму впливові, польські шляхетські кола, очолювані Радою народо-вою, 23 травня 1848 р. у Львові створили з полонізованих нащад-ків українських магнатів і української інтелігенції організацію «Руський собор», що мав протистояти Головній Руській раді. Керівними діячами «Руського собору» були князь Сапєга, поль-ський політичний діяч українського походження К. Ценглевич та ін. Була заснована українська газета «Дневник руський», що друкувалася латинською абеткою. Полякам вдалося заманити на посаду її редактора члена «Руської трійці» Івана Вагилевича. Але це було єдине їхнє досягнення. Існування «Руського собору» та його газети, що майже повсюдно викликали до себе воро-жість серед українців, виявилося коротким. Навіть більше, весь цей епізод погіршив польсько-українські стосунки. Це яскраво виявилося під час виборів до австрійського рейстагу (червень 1848 р.), і ще під час його роботи. У парламентських дебатах українські депутати зосередились на двох головних питаннях: про умови скасування кріпацтва і про адміністративний поділ Галичини. Українські депутати-селяни вимагали безплатного скасування кріпацтва й поліпшення становища селян. Найактив-ніше діяли селянські депутати Лук’ян Кобилиця та Іван Капущак. У своїй пристрасній промові, виголошеній українцем у парла-

335

менті, І. Капущак засудив бага-товікове гноблення селянства шляхтою, закінчивши її такими словами: «Чи за такі образи й кривди ми ще маємо платити компенсацію? Напевно, ні. Хай нашою платою будуть ті батоги і нагайки, що шмагали по наших спинах. Хай вони задовольнять панів». Усі селянські депу-тати з Галичини і Буковини підтримали Капущака й проголосу-вали проти викупу з панщини. Але більшість депутатів висту-пила за скасування феодальних повинностей за викуп, при цьому дві третини мусили заплатити селяни, а одну третину — держава. Це рішення й було оформлено імператорським указом 7 вересня 1848 р. Розчаровані селянські депутати втратили заці-кавленість до подальших дискусій. Інші представники українсь-кої делегації захищали ідею поділу Галичини на окремі (польську і українську) частини. Але й їм після кількох місяців дебатів не вдалося переконати більшість парламенту.

Та революційні події в імперії наростали. З осені 1848 р. їх центром стала Угорщина. Під керівництвом Лайоша Кошута там розгорталися демократичні перетворення. На початку жовтня імператорський двір вирішив направити частину Віденського гарнізону на придушення угорської революції. У відповідь 6 жовтня у Відні почалося народне повстання, що стало куль-мінаційним пунктом австрійської революції: ремісники, робіт-ники, студенти перепинили шлях військам, що відправлялися на фронт. Частина гарнізону перейшла на бік повсталих. Однак через кілька тижнів столиця Австрії була оточена вірними уряду військами і повстання було розгромлене.

Революція в Угорщині і Віденське повстання прискорили революційний вибух у Львові. Тут ще до цього вели пропаганду радикально настроєні польські інтелегенти, що прибули з емі-грації. 1 листопада 1848 р. на вулицях Львова з’явилися барикади. Виступили студентський академічний легіон і частини польсь-кої національної гвардії.

2 листопада за наказом генерала Гаммерштейна почався артобстріл міста. З листопада у Львові запроваджено стан облоги. Повстання було придушено. Кілька сотень його учасників від-

336

дано до військового суду, національна гвардія розпущена, забо-ронено будь-які збори та політичні товариства, закрито всі періодичні видання.

Імперський уряд поступово став брати ситуацію під кон-троль. Поступки, на які мусив піти уряд на початку революції, ліквідовувались. 4 березня 1849 р. новий імператор Франц Йосиф видав так звану октройовану (тобто даровану монархом) кон-ституцію, яка не залишила майже нічого з декларованих на початку революції політичних свобод, а 8 березня розігнав парламент.

1848 рік позначений зростанням активності й в інших західноукраїнських землях, хоч і в значно менших масштабах, як в Галичині. Навесні 1848 р. у Північній Буковині відбулися демонстрації, в містах і містечках створено національну гвардію. Влітку і особливо восени посилився селянський рух. Важливу роль у ньому відігравали депутати рейстагу, обрані від сільських округів, особливо селянин Лук’ян Кобилиця. В листопаді 1848 р. він скликав у Вижниці збори, на які прибуло 2600 селян. Коби-лиця закликав присутніх не коритися панам, обирати нових війтів, оголосив ліси й полонини власністю селян. Заклик його послужив сигналом до повстання, яке охопило гірські села.

Навесні 1849 р. селянський рух продовжувався. На його придушення був скерований військовий загін. У квітні 1850 р. Кобилиця був заарештований, захворів і 1851 р. помер у тюрмі.

Революція 1848 р. в Австрії сприяла виникненню українсь-кого визвольного руху на Закарпатті. Спочатку більшість укра-їнської інтелігенції та греко-католицького духовенства підтри-мували угорську революцію. Але згодом, коли все очевиднішим ставало небажання угорських лідерів зважати на національні права українського населення, частина інтелігенції та духовен-ства виступила з вимогами про об’єднання Закарпаття зі Східною Галичиною. У січні 1849 р. делегація, очолена громадсько-полі-тичним діячем А. І. Добрянським, вручила імператору петицію про об’єднання Східної Галичини і Закарпаття в одне адміністра-тивне ціле. У квітні з такою самою петицією виступила Головна Руська рада. Проте австрійський уряд не допустив такої акції.

337

Революція 1848-1849 рр. в Австрійській імперії дала супе-речливі результати. Найбільшим її досягненням було скасу-вання панщини та впровадження конституційного правління. Найвизначнішим серед українських досягнень цього періоду стало заснування Головної Руської ради, яка висунула певні політичні і культурні цілі і мобілізувала населення на їх досяг-нення. У діяльності Головної Руської ради було немало прогре-сивних моментів: видана нею відозва (від 10 травня 1848 р.) виз-навала український народ «самостійним між слов’янськими племенами». Рада домагалась запровадження української мови в школах і установах, заснувала культурно-освітнє товариство «Галицько-Руську матицю», скликала «Собор руських учених».

Але революція висвітлила і недоліки західних українців, найсерйозніший із яких полягав у відсутності дійовою проводу. Монополізувавши керівництво, духовенство наклало на весь західноукраїнський політичний рух відбиток своєї ідеології. Вбачаючи в Габсбургах своїх найбільших доброчинців, свяще-ники з Головної Руської ради нав’язували українському суспіль-ству позицію цілковитої і безумовної підтримки династії. Вна-слідок цього протягом 1848 р. українці опинилися на боці абсо-лютизму проти повсталих поляків і угорців. Відтак через полі-тичну консервативність духовенства українці часто виявлялися лише знаряддям Габсбургської династії. До того ж, замість домагатися від уряду більших поступок за свою підтримку, священики Головної Руської ради не спромоглися ні на що краще, як покірно сподіватися цісарської прихильності. Ці спо-дівання виявилися марними.

Однак революція в цілому мала велике значення. Вона спри-яла піднесенню національно-визвольного руху, зближенню укра-їнців Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття, поси-ленню їхнього тяжіння до Наддніпрянських українських земель.

4. Щоб уникнути революції, царський уряд Росії провів «визволення селян» зверху. 19 лютого 1861 р. цар Олександр II підписав маніфест про реформу. Одночасно з маніфестом було затверджено ряд положень і додаткових правил.

338

Законодавчі акти 19 лютого 1861 р. проголошували скасу-

вання кріпосного права, надаючи селянам і дворовим людям права «вільних сільських обивателів, як особисті, так і майнові». Селяни-кріпаки переставали бути власністю поміщиків. Вони могли вільно торгувати, відкривати промислові та ремісничі підприємства, торговельні заклади, записуватися в цехи, купу-вати і збувати рухоме й нерухоме майно, без доз-волу поміщиків одружуватися, віддавати дітей у навчальні заклади. Поміщики за встановлені повинності — роботою або грішми — мусили надати в постійне користування селян «садибну осільність» і перший наділ польової землі та інших угідь. Селяни залишалися «тим-часово зобов’язаними» на невизначений час. Тільки з 1 січня 1883 р. вони в обов’язковому порядку мали викуповувати польові наділи.

Оскільки в переважній більшості повітів України земля була високої якості, тут встановлювали менші, ніж в інших ра-йонах Росії, норми селянського наділу (від 3 до 6,5 десятин на ревізьку душу в південних і від 3 до 4,5 десятин у лівобережних

339

губерніях). Поміщикам надавали широкі можливості зменшу-вати площі селянських земель, виділяти їм неповні душові наділи. У селах Лівобережжя й Півдня було відрізано близько 1 млн. десятин, або 15% загальної площі землекористування. Із загального числа 2,5 млн. ревізьких душ колишніх поміщиць-ких селян в Україні 220 тис. (із сім’ями 440 тис. осіб.) було обезземелено зовсім. Близько 100 тис. осіб отримали наділи до 1 десятини на ревізьку душу. Наділи, менші 5 десятин, тобто менші прожиткового мінімуму, отримали 94% ревізьких душ. До того ж, поміщики залишили собі найкращі землі, а селянам виділили найгірші, позбавили їх випасів, водопоїв, лук, лісів та інших угідь.

Інтересам поміщиків відповідала також викупна операція, яку проводив царський уряд. Загалом селяни мали внести викупних платежів приблизно в чотири рази більше від того-часної ринкової вартості землі. В Україні за дореформеними цінами земля, яку отримали поміщицькі селяни, коштувала 128 млн. крб., а селяни мали сплатити 503 млн. крб.

Для державних селян, які становили половину всього селян-ства України (2,2 млн. ревізьких душ), умови реформи були сприятливіші. Вони отримали земельні наділи майже двічі більші, ніж поміщицькі селяни, а викупні платежі вносили менші.

Хоч реформа 1861 р. була проведена в інтересах великих землевласників, вона прискорила процес формування в Україні індустріального суспільства. Збільшувалася кількість промисло-вих підприємств. Якщо 1869 р. налічувалося 3712 фабрик і заво-дів, то в 1900 р. — 5301.

Безпосередній вплив на розвиток продуктивних сил країни мав транспорт, зокрема залізничний. Протягом 1866–1879 рр. в Україні прокладено понад 4,5 тис. верст залізничних колій.

Промисловий переворот на транспорті завершився в сере-дині 70-х рр. Вантажообіг здійснювали в ці роки вже в основному механізованим транспортом, що значно підвищувало його зна-чення у господарському житті. На кінець XIX ст. довжина заліз-

340

ниць в Україні становила 1/5 всієї залізничної мережі Росії. Нові залізниці прокладали, виходячи з інтересів колонізаторської політики царату. Київ, наприклад, не мав сполучення з Одесою.

Поряд із залізничним транспортом велику роль у зміцненні зв’язків між різними економічними районами відігравав водний. Головною водною артерією України був Дніпро. Важливе зна-чення у сплавній торгівлі Дніпром мали його притоки. Чимало товарних вантажів перевозили Дністром і Південним Бугом.

Для подальшого розвитку України багато важило зростання морського торгового флоту. Азово-Чорноморський басейн був південними морськими воротами всієї країни. Збільшення това-рообігу його портів сприяло розширенню та зміцненню всеро-сійського ринку.

Найбільшим портом на півдні України стала Одеса. Через Одеський порт особливо багато експортували пшениці. Неда-ремно у другій половині XIX ст. Одесу називали «пшеничним містом». Вона набула великого значення як транзитний пункт у зовнішній торгівлі Росії.

Розвиток транспорту підвищив попит на паливо та метал. На базі використання багатих запасів корисних копалин півдня України створюються кам’яновугільна, залізорудна та металур-гійна галузі промисловості. Протягом 1861–1900 рр. видобуток кам’яного вугілля в Донбасі зріс з 10 до 672 млн. пудів. У 1890 р. він становив 68% загальноросійського видобутку. Вже з початку 70-х рр. Донбас за рівнем видобутку вугілля вийшов на перше місце в імперії.

Надзвичайно важливе значення для дальшого зростання важ-кої промисловості України мала розробка багатющих покладів криворізької залізної руди, що почалася з 80-х рр. За 30 років (з 1870 до 1900) видобуток руди зріс у 158 разів (з 1,3 до 210 млн. пудів). Уже тоді Україна давала понад 57% видобутку руди в Росії. У 80–90-х рр. на території Катеринославської і Херсонської губерній було збудовано 17 великих металургійних і десятки машинобудівних заводів. Наприкінці 90-х рр. виробництво чавуну

341

в Україні становило 52% загально-російської виплавки. Певний вплив на розвиток промисловості мав іноземний капітал, при-плив якого помітно посилився з 80-х рр. XIX ст. Особливо вели-кий потік бельгійських, французьких, англійських і американсь-ких капіталів ринув у гірничу промисловість України. З 1888 по 1894 р. тут було створено 22 іноземні компанії з основним капі-талом 62,9 млн. крб. Зарубіжні інвестори отримували в Україні високі прибутки, що майже повністю йшли за кордон.

Однак текстильна промисловість в Україні не змогла розви-нутися через конкуренцію продукції російських фабрик, що користувалися протекцією царського уряду.

В пореформений період швидко збільшувалося індустрі-альне населення, зростали міста, були створені нові промислові центри. На 1897 р. міське населення України становило близько 13% загальної кількості населення. Кількість дрібних міст з населенням до 10 тис. осіб скоротилася майже двічі. В них проживало тільки 11,8% міського населення. Водночас подво-їлась кількість порівняно великих і середніх міст.

Індустріалізація та урбанізація мало торкнулися українців, які становили у 1897 р. 73% загальної кількості населення і тільки 30% міського. Лише трохи більше 5% українців жило в містах, тоді як відповідний показник для росіян, які жили в Україні, становив 38, для євреїв — 45%. Мало українців було і серед інте-лігенції: 16% — юристів, 25% — учителів, менше 10% — пись-менників і митців. Росіяни у 1897 р. становили 12%, переважно це були гірники, металурги та адміністративні службовці. Швидко зростала єврейська меншість, яка становила майже 8% загальної кількості населення (у Російській імперії загалом — 4%) і домінувала у торгівлі та банківській справі. Поляки, які, як і євреї, жили переважно в Правобережній Укра-їні, становили близько 6,5% населення.

Землеробство України все більше втягувалося в товарний обіг, поступово перетворюючись у капіталістичне. З 1863 по 1902 р. у ринковий обіг в Україні надійшло понад 25,6 млн.

342

десятин приватновласницької землі. Причому більшість її купу-вали поміщики-дворяни. Але значна частина земель переходила і до землевласників інших станів. За період з 1827 по 1905 р. поміщики українських губерній продали особам недворянсь-кого стану майже 6 млн. десятин землі, що становило понад третину загальної площі дворянського землеволодіння.

Земля, яку втратили поміщики, переходила до рук купців, духівництва, міщан та селян. Більша частина поміщицьких земель була продана заможним селянам, які з 1877 по 1905 р. придбали у дворян близько 4,5 млн. десятин і збільшили своє землеволодіння у 4 рази.

Наприкінці XIX ст. значну частину сезонних робіт у гос-подарствах поміщиків і заможних селян українських губерній, зокрема південних і правобережних, уже виконували за допо-могою різних машин.

Південь України став головним районом виробництва товар-ного зерна, правобережні губернії спеціалізувалися на вироб-ництві пшениці й цукру, лівобережні — зерна, тютюну і част-ково цукру. Капіталізм поступово втягував у свою сферу тва-ринництво та всі інші галузі сільського господарства України.

Україна, незважаючи на колоніальну політику царату, щодо економічного розвитку займала в Російській імперії одне з пер-ших місць. Вона випереджала інші райони за видобутком вугілля, виплавкою чавуну, виробництвом цукру. Україна належала до тих окраїн царської Росії, які в промисловому відношенні мало чим відрізнялися від центру імперії, хоч її економіка значною мірою мала однобокий характер.

Швидкий розвиток капіталізму в промисловості та сільсь-кому господарстві, істотні зміни, що відбулися під його впли-вом у структурі суспільства, наявність численних пережитків кріпосництва — все це поглиблювало соціальні суперечності, було причиною незгасаючої боротьби в місті і на селі.

Внаслідок реформи 1861 р., проведеної в інтересах помі-щиків, економічне становище основної маси селянства значно погіршилося. Протягом 60–90-х рр. середній селянський наділ

343

в Україні зменшився з 4,5 до 1,9 десятин, а багато селянських дворів володіло ділянками ВІД 0,5 до 1,5 десятин. На Полтав-щині й Чернігівщині було чимало сіл, де селянський наділ не перевищував 0,15–0,25 десятин.

Гострого характеру набрала боротьба трудового селянства протягом 70-х рр., яка, особливо в губерніях Правобережної України, була спрямована проти розверстування угідь, на від-стоювання селянами своїх прав.

Антипоміщицький селянський рух ще більше посилився у 90-х рр. XIX ст. За неповними даними, лише протягом 1890–1900 рр. в Україні відбулося понад 150 заворушень селян.

Надзвичайно важкими були умови життя та праці робіт-ників, особливо виснажливою і небезпечною — робота в кам’я-новугільних шахтах. Вона тривала у дві зміни, кожна — по 12 годин. На деяких підприємствах робочий день перевищував 15 годин. На фабриках і заводах все ширше застосовували жіночу і дитячу працю. Заробітна плата залишилася на низь-кому рівні. Шахтарі Донбасу здебільшого жили в землянках, робітники цукрових заводів — у тісних, вогких і брудних казар-мах, які кишіли паразитами. На підприємствах не було служб охорони праці, дуже часто траплялися нещасні випадки. За далеко не повними даними, протягом 1864–1899 рр. на проми-слових підприємствах України загинуло 3300 і скалічено понад 16 тис. робітників.

Важкі економічні та політичні умови життя спонукали робіт-ників до боротьби проти фабрикантів і заводчиків. Спочатку, особливо в 60-70-і рр., виступи набирали форми заворушень. Другою, вищою формою боротьби були страйки. Тільки про-тягом 1880-1894 рр. в Україні відбулося 97 страйків і 13 завору-шень. Загальне число учасників страйків становило 29 тис. осіб.

Робітничий рух в Україні у пореформений час розвивався, набував нового досвіду, набирав усе організованішого та ціле-спрямованішого характеру. Будучи спрямованим проти соці-ального гноблення трудового народу, він, однак, залишив поза увагою розв’язання національного питання.

344

Царат здійснював у найгрубіших формах політику націо-нально-колоніального гноблення України, не визнавав існування українського народу, придушував його культуру. Так, один з ідеологів великодержавного шовінізму, редактор «Московских ведомостей» Катков на сторінках своєї газети доводив, що Україна «ніколи не була окремою державою... Малоросійської мови ніколи не було і, незважаючи на всі зусилля українофілів, до цього часу не існує».

Цю точку зору цілком поділяли царський уряд і його санов-ники. Так, міністр внутрішніх справ П. Валуєв у листі до міністра народної освіти писав у 1863 р., що «ніякої окремої малоро-сійської мови не було і бути не може». В тому ж році було видано розпорядження царя, яким категорично заборонено видання українською мовою книг «навчальних і взагалі призна-чених для початкового читання народу». Дозволялено друку-вання, та й то після суворої цензури, лише кількох творів крас-ного письменства.

Наслідком цих дискримінаційних заходів царату було ско-рочення кількості друкованої продукції, яку видавали укра-їнською мовою в Росії: у 1864 р. — 12 книг і брошур, 1865 — 5, 1866 — жодної, у наступні три роки — по 2 книги, у 1870 р. — 5.

В Україні з 1863 по 1872 р. вийшла лише одна книга укра-їнською мовою. У скрутному становищі перебувала й періо-дична преса. Намагання діячів української культури організу-вати стабільне видання періодики на національній основі наштов-хувалося на традиційний опір самодержавства.

Ще реакційнішим і ганебнішим був так званий Емський указ Олександра II, виданий у 1876 р. і спрямований проти української мови як найважливішого чинника національного розвитку народу. Цим указом суворо заборонили ввозити в межі імперії, без спеціального на те дозволу головного управ-ління в справах друку, будь-які книги та брошури, видані за кордоном українською мовою. Не дозволяли також театральні вистави українською мовою, друкування текстів до музичних творів.

345

Правда, театральні вистави українською мовою були дозво-лені у 1881 р., але водночас висловлено стільки застережень і обмежень, що від цього дозволу, по суті, нічого не змінилося.

Колонізаторська політика царського уряду яскраво вияви-лася і в його ставленні до народної освіти. Викладання в школах українською мовою було заборонено, що вело до суцільної не-письменності.

Важке економічне становище, політичне безправ’я, націо-нальне гноблення викликали посилення національно-визволь-ного руху в Україні. До нього прилучилася переважно інтелі-генція, національні почуття якої завдяки освіченості, природно, посилювалися. Багато наукових та культурно-освітніх діячів нада-вали важливого значення формуванню національної свідомості у своїх співвітчизників, пробудженню у народу почуття самоповаги.

Після скасування кріпацтва представники української інте-лігенції почали виступати не поодинці, а згуртовано. Відсут-ність демократичних свобод у Росії змушувала їх об’єднуватися у напівлегальні або нелегальні суспільно-політичні організації — громади. Вони, як правило, не мали чітких програм і статутів, але вели велику культурно-освітню діяльність серед широких народ-них мас, спрямовану проти антиукраїнської політики царату. Такі організації виникли в кінці 50-х — на початку 60-х рр. XIX ст. у Києві, Харкові, Чернігові, Одесі та інших містах України. Гро-мадівці організовували недільні школи, видавали популярні брошури українською мовою (лише за 8 місяців 1861 р. їх було розповсюджено більш як 12 тис. примірників), вивчали історію й етнографію України, складали українсько-російський словник.

Перша громада була створена у стінах Київського універ-ситету з таємного гуртка «хлопоманів» (так називали недобро-зичливці тих, хто присвятив себе справі визволення українсь-кого народу). Ідеологом «хлопоманства» став Володимир Анто-нович (1830–1908) — випускник історико-філологічного факуль-тету Київського університету 1860 р., згодом професор, видатний

346

дослідник історії України від найдавніших часів до кінця XVIII ст. Походив він з родини збіднілого польського шляхтича. Ще навчаючись в Одеській гімназії, а потім в університеті, В. Анто-нович захопився, з одного боку, гуманістичними творами фран-цузьких просвітителів XVIII ст. Монтеск’є, Руссо, Вольтера та інших, з іншого — поезіями Т. Шевченка, українськими козаць-кими літописами XVII ст. Стратегічною метою «хлопоманів» були ліквідація царату, наслідків кріпацтва, встановлення демо-кратичної республіки на основі добровільного співжиття укра-їнців, росіян, поляків. Реалізацію задумів члени гуртка почали з поширення освіти серед українських селян, піднесення їхньої національної та політичної свідомості. Регулярне відвідування хлопоманами сіл завершилося для деяких з них арештами. Гурток припинив існування.

Ідеї громадівців знайшли відображення на сторінках гро-мадсько-політичного і літературно-художнього щомісячника «Основа», що виходив у Петербурзі в 1861–1862 рр. за редакцією В. М. Білозерського. Це був єдиний легальний україномовний друкований орган у Росії. В ньому поряд із творами лібераль-ного характеру друкували твори українських письменників демократичного напряму, зокрема неопубліковані за життя поезії Т. Г. Шевченка, а також цінні історико-етнографічні матеріали.

Гнів консервативних сил Російської імперії та царського уряду викликала культурно-освітня й наукова діяльність інших громадівців, прозваних «українофілами» за їхню вірність і від-даність інтересам рідного народу.

Влада звинувачувала громади в українському сепаратизмі, а після горезвісного «валуєвського циркуляру» (липень 1863 р.) розпустили їх. Багатьох громадівців було заслано. Через десять років український національний рух, який знову очолив В. Антонович, відновився. На початку 70-х років XIX ст. його цен-тром став Київ. Гурток київської інтелігенції, що іменувався «Стара громада», продовжував видавати літературу українсь-кою мовою.

347

Із найактивніших, найавторитетніших, найдосвідченіших діячів руху з’їзди громадівців Києва, Полтави, Одеси обрали Раду (В. Антонович, М. Драгоманов, О. Русов, П. Чубинський та ін.) – центральний керівний орган «федеративного об’єднання громад» усієї України. Це було необхідним у зв’язку з утворен-ням нових громадівських молодіжних гуртків, члени яких охоче йшли на контакти з революційно-народницькими організаціями, нерідко вели спільну з ними агітаційно-пропагандистську роботу. «Стара громада» також прагнула того, щоб її вплив поширю-вався й на молодогромадівців.

Київські громадівці з 1873 р. започаткували плідну роботу через Південно-Західний відділ Російського географічного това-риства. Члени цієї наукової установи глибоко вивчали еконо-міку, історію, географію, етнографію, фольклор України, підго-тували й надрукували низку фундаментальних видань з цих галузей науки, організували демографічні та соціально-еконо-мічні обстеження населення Києва і Південно-Західного краю (тобто Правобережної України), провели 1874 р. в Києві III Все-російський археологічний з’їзд, у якому взяли участь вітчиз-няні та закордонні вчені.

Провідну роль у цій багатогранній діяльності, що вже стала виходити за межі ліберального культурництва, відіграли пред-ставники демократично настроєної інтелігенції. У пошуках най-реалістичнішого ідеалу соціальної та національної справедли-вості вони старанно студіювали соціалістичні вчення західно-європейських мислителів.

Південно-Західний відділ Російського географічного това-риства став серйозною науковою організацією в справах укра-їнознавства, розширивши можливості і напівлегальних громад. Інтелігенція, яка згуртувалася навколо відділу (М. Драгоманов, О. Кістяківський, М. Лисенко та ін), заснувала свій орган — газету «Києвский телеграф», мала і друкарню, видавала дешеві книжки, які продавали у місцевій книгарні. Наполеглива фоль-клорно-етногафічна діяльність великого колективу професіона-

348

лів та аматорів увінчалася семитомною працею «Труды етно-графическо-статистической експедиции в Западно-Русский край», що вийшла за редакцією П. Чубинського. Він приїхав в Україну у 1869 р., відбувши адміністративне заслання (з 1863 р.) в Архан-гельській губернії, куди був висланий за участь у таємному товаристві, яке ставило своєю метою повалення російського самодержавства і створення суспільства на демократичних заса-дах. В одному з документів повідомляється, що П. Чубинського було покарано за розповсюдження відозви українською мовою, а також за влаштування походу студентів і селян на місце поховання Т. Шевченка. П.Чубинський написав вірш «Ще не вмерла Україна», який передає національне прагнення україн-ського народу середини минулого століття. Цьому віршу, який поклав на музику композитор М. Вербицький, судилося довге життя. Він став національним гімном України.

Наукова, просвітницька, культурницька діяльність українсь-кої інтелігенції непокоїла царських чиновників, їх турбував не тільки розвиток національних тенденцій, а й зростання гро-мадсько-політичної та революційної активності суспільства під впливом Географічного товариства. У зв’язку з цим голова Археографічної комісії М. Юзефович повідомляв у Петербург, що «розбійницькі зграї, озброєні і в масках, які з’являються в краї, не що інше, як початки народжуваної у спокушених умах гайдамаччини». Він пропонував урядові вжити не часткових заходів, а загальних, радикальних, які б могли викорінити при-чини подібних дій. М. Юзефович висунув ідею ліквідувати Київський відділ Російського географічного товариства, додавши, що поки М. Драгоманов і П. Чубинський будуть тут, «ніякі заходи не припинять руху, який виник з їхньої ініціативи».

У відповідь на доноси платних і безплатних агентів поліції в 1875 р. було створено спеціальну антиукраїнську комісію. Вона працювала недовго і дійшла висновку, «що допустити окрему літературу на простонародному українському говорі, це те саме, що покласти тривку підвалину для переконання в можливості відділення, хоч би й у далекій будучності, України від Росії».

349

Вона вирішила розпустити київський відділ Географічного товариства, а його активних членів і співробітників репресувати. Результатом праці названої комісії став ганебний царський указ, який підписав 18 травня 1876 р. Олександр II.

З рішучим протестом проти антиукраїнської політики російського царату виступив з трибуни Всесвітнього літератур-ного конгресу, що відбувся в Парижі 1878 р., М. Драгоманов. Він інформував європейську і світову громадськість про чергову самодержавницьку акцію — заборону української мови. Славний син України написав і видрукував французькою мовою бро-шуру «Українська література, заборонена російським урядом», яка завдяки особистій підтримці і допомозі керівників конгресу набула широкого розголосу. Це був черговий патріотичний вчинок М.Драгоманова у той скрутний для України час, коли її, позбавлену рідної мови, директивно перетворювали в адміні-стративно-територіальну одиницю Російської імперії, а підда-ний фронтальній русифікації і денаціоналізації український народ — у вірнопіддане космополітичне населення. Тому необ-хідною і цінною була непохитна національно свідома позиція та практична боротьба М. Драгоманова за вільний розвиток укра-їнської культури.

Це викликало невдоволення офіційних можновладців. На вченого та громадсько-політичного діяча посипалися доноси за належність до «партії українофілів-сепаратистів», за участь у селянському вічі в Галичині і політичний виступ на ньому (насправді він там не виступав), за пропаганду соціалізму та ін. За політичну неблагонадійність царські власті у вересні 1875 р. звільнили М. Драгоманова з посади доцента Київського уні-верситету. На початку 1876 р. він назавжди виїхав за кордон, мешкав в Австрії, Швейцарії, а останні роки життя провів у Болгарії у Софії, куди був запрошений на кафедру загальної історії щойно організованого Софійського вищого училища (університету). У Женеві М. Драгоманов разом з С. Подолинським і М. Павликом видавав журнал «Громада» (1878–1882), який нелегально надходив в Україну.

350

Через кілька років після чергового царського погрому укра-їнські громади таємно відновили діяльність. Вона пожвавилася на початку 80-х рр. XIX ст. Це пожвавлення пов’язане з виходом у світ журналу «Киевская старина», який об’єднав навколо себе членів «Старої громади». 1897 р. громади почали об’єднуватися в єдину всеукраїнську організацію.

З посиленням радикальних ідей серед української інте-лігенції на першому місці постало національне питання. Багато революціонерів в Україні, зокрема А. Желябов, Д. Лизогуб, В. Осинський, М. Кибальчич вважали, що в майбутньому у все-світньому соціалістичному суспільстві мають зникнути націо-нальні відмінності. Через розходження у поглядах між соціа-лістами і українофілами відбувся розкол.

Першими марксистами в Україні були М. Зібер та С. Подо-линський. У кінці 80-х — на початку 90-х рр. XIX ст. у Києві, Катеринославі, Одесі, Харкові, Полтаві, Херсоні та в інших містах виникли марксистські гуртки. З 1891 р. у Києві почала діяти Російська соціал-демократична група, яка проіснувала кілька років.

Українські марксисти слідом за російськими перебільшу-вали значення соціальних проблем. Водночас вони не допус-кали й думки про національну незалежність України.

Першою українською політичною організацією, що стояла на засадах самостійності України, було «Братство тарасівців», яке нелегально виникло в Полтаві 1891 р. Його заснував невели-кий гурт українських студентів, які на могилі Т. Г. Шевченка поклялися поширювати серед українського народу безсмертні ідеї Кобзаря. Засновниками цієї організації були, І. Липа, М. Міх-новський та ін. До неї входили письменники: М. Коцюбинсь-кий, Б. Грінченко, В. Самійленко, М. Вороний, М. Кононенко, В. Боровик, а також науковці Є. Тимченко, О. Черняхівський, В. Боржковський. Очолював братство І. Липа.

Свої політичні погляди «тарасівці» виклали в політичній декларації «Конфесіон де фуа («Вірую») молодих українців»,

351

опубліковані у львівському часописі «Правда» 1893 р. Провідні положення цього документа: визнання Російської імперії окупан-том України, який знищив усі політичні і культурні надбання українського народу й далі поневолює його, вимога повної дер-жавно-політичної незалежності України, важливість політичного моменту в роботі серед народу, усвідомлення того, що спра-ведливе розв’язання соціального питання можливе тільки за умови досягнення державної суверенності України. Політичне кредо тарасівців гостро протистояло соціалістичним настроям і гаслам, що панували тоді серед української молодої інтелігенції.

У кожній українській студентській громаді діяв осередок «Братства тарасівців». Усі вони намагалися втілити в життя програму братства. Його ідеї «тарасівці» поширювали у своїх літе-ратурних творах та статтях, які друкувала галицька українська преса, що потім нелегально надходила в Наддніпрянщину.

Та діяльність «Братства тарасівців» тривала недовго. В 1898 р. поліція викрила організацію і розгромила її. Частину «тара-сівців» було арештовано і засуджено, а над іншими членами організації встановлено поліцейський нагляд. Однак репресії царського самодержавства не зламали волю патріотів. Майже всі вони залишилися вірними ідеям братства, пропагували їх в організаціях і партіях, членами яких стали згодом.

5. Незважаючи на те, що буржуазно-демократична рево-люція 1848–1849 рр. в Австрійській імперії й зазнала поразки, проте вона започаткувала поступову ліквідацію феодально-крі-посницьких відносин і розчищення шляху до капіталізму. У Західній Україні крізь залишки феодалізму пробивалися паростки соціального прогресу. Помітне пожвавлення в еконо-міці почалося наприкінці 60-х — на початку 70-х рр. Та лише 70–80 рр. стали роками становлення фабрично-заводської про-мисловості. Але з 869 підприємств Східної Галичини більшість становили дрібні, на яких було зайнято по 5 робітників. Такі дрібні підприємства переважали і на Буковині та в Закарпатті. Попереду були борошномельна, лісопильна, нафтова галузі, де до середини 90-х рр. завершився промисловий переворот.

352

Нафтова промисловість почала розвиватись у Галичині раніше від інших. Основою для неї були багаті запаси корисних копалин. Виникнувши як селянські промисли у сфері дрібно-товарного виробництва, нафтова промисловість незабаром перейшла від примітивних способів видобутку до досконалі-ших методів буріння за допомогою парових машин. Виникли перші нафтоочисні заводи у Ясло, Львові, Дрогобичі. Завдяки застосуванню нової техніки збільшилося виробництво нафти.

Але різке зростання видобутку пояснюється також прип-ливом іноземного капіталу. В результаті за 20 років удвоє зросла кількість підприємств нафтової промисловості і більш як удвоє — кількість зайнятих на них робітників. Наприкінці XIX ст. у наф-товій промисловості виявляються монополістичні тенденції, що приводить до утворення акціонерних товариств, картелів, які належали переважно іноземним підприємцям.

Головними сировинними районами озокеритної промисло-вості стали Борислав, Дзвиняч, Старунь. Аналогічні процеси концентрації виробництва і проникнення іноземного капіталу відбуваються і в цій галузі. 70–80 рр. стали періодом концен-трації виробництва і застосування механічної сили у лісовій промисловості Галичини, Закарпаття, бо підвищувався попит на деревину та вироби з неї.

Названі вище галузі виробництва у Галичині стимулювали залізничне будівництво. У 60-і — на початку 70-х рр. західно-українські землі отримали залізничне сполучення із Заходом, яке здійснювалося не тільки з економічних, а й військово-стратегічних міркувань. 1864 р. залізнична колія була доведена із заходу через Краків і Перемишль до Львова, через п’ять років — до Чернівців, а у 80-і рр. — через Стрий на Закарпаття. Згодом вона з’єднала Львів з українськими землями, що входили до Росії. До початку 1901 р. довжина залізниць досягла 3859 км, що сприяло розвиткові торгівлі й промисловості.

Наприкінці XIX ст. почали розвиватися металообробна та машинобудівна промисловість, хоч і на низькому технічному рівні.

353

Розвиток промисловості, зв’язаної з переробкою продуктів сільського господарства (винокурні, ґуральні, цукрові заводи, тютюнові фабрики, борошномельні, пивоварні підприємства), свідчить про проникнення товарно-грошових відносин у помі-щицьке господарство.

Проте Західна Україна залишалася землеробською. У сіль-ському господарстві почали застосовувати нову техніку, виро-щувати нові культури, використовувати вільнонайману працю, розвивати торгове тваринництво та зернове господарство. Але постійні і поденні робітники становили лише 13,6% всього населення. Земля, як і раніше, була зосереджена в руках помі-щиків і селян, які розбагатіли. У Східній Галичині налічувалося 80% дрібних селянських господарств, на Буковині — 87. Схожа картина була і в Закарпатті, де становище погіршувалося через проведену у 1867 р. комасацію та сегрегацію (комасація — це зведення розкиданих дрібних земельних ділянок в один масив; сегрегація — відокремлення селянських пасовищ від поміщицьких).

Як і в першій половині XIX ст., основну масу населення Галичини становило селянство. Під впливом глибоких соціально-економічних змін у післяреформений період відбуваються значні зміни в його структурі. Розвиток капіталізму прискорив процес розшарування селянства. Протягом півстоліття при загальному збільшенні чисельності господарств Галичини на чверть кіль-кість найдрібніших господарств, які мали до 5 га землі, зросла більш ніж у 1,5 рази. На рубежі XX ст. близько 25–30% сільсь-кого населення краю були безземельними. При цьому кілька процентів заможних селян володіли чвертю всієї селянської землі. Разом з поміщиками вони тримали в руках більшу частину сільськогосподарських угідь.

Переплетіння капіталістичної та напівфеодальної форм екс-плуатації тяжко відбивалось на становищі селян і сільсько-господарських робітників, робочий день яких тривав 14—16, а іноді й більше годин. Грошову заробітну плату поміщики та орендатори повсюдно замінювали — частково або повністю —

354

натуральною, за якою завжди крилася неоплачена частина роботи. Таке становище селян, особливо в неврожайні роки, використовували лихварі. Серед найбільш поширених форм лихварства переважав кредит на гроші. Кредит надавали також під заклад худоби, землі, збіжжя, полотна, прядива тощо.

Однією з головних причин зубожіння селянства були податки, за несвоєчасну сплату яких тисячі селянських госпо-дарств продавалися з аукціону. Крім державних, селяни пла-тили ще крайові, місцеві та громадські податки.

Слаборозвинена промисловість не могла повністю забез-печити робочими місцями сільське і міське населення Гали-чини. Це викликало в кінці XIX — на початку XX ст. масову еміграцію, зумовлену всією сукупністю суспільно-економічних відносин, соціального й національного гніту. Серед основних причин еміграції І. Франко називав перенаселення і пролетари-зацію більшості селян, злиденні заробітки. Еміграція пошири-лась на США, Канаду, Бразилію, Аргентину, Австралію. Пізніше західні українці оселилися в Парагваї, Уругваї, Венесуелі, Перу, Чілі. Великих масштабів досягла сезонна заробіткова еміграція у Німеччину, Швецію, Францію, Данію, Румунію, Росію. Місцева влада й поміщики, щоб утримати дешеву робочу силу, всіляко перешкоджали виїздам емігрантів.

Із розвитком капіталізму на західноукраїнських землях йшов процес формування промислового пролетаріату. Основним дже-релом його поповнення виступало селянство, а також реміс-ники, члени сімей робітників. Наприклад, в 1870 р. лише в окрузі Львівської торгово-промислової палати серед 67,7 тис. робіт-ників було 9,2 тис. жінок і 11,8 тис. дітей віком до 14 років. Характерною рисою пролетаріату Східної Галичини була велика кількість сезонних і поденних робітників. Робітничий клас краю мав багатонаціональний склад: українці, поляки, євреї та ін. Значне число українців працювали у будівельній, деревооб-робній, харчовій та інших галузях промисловості.

Становище робітників було тяжким. Тривалість робочого дня, розмір заробітної плати та інші умови праці цілком зале-

355

жали від підприємців. Закон 1859 р. встановив тривалість робо-чого дня лише для дітей 10–14 та 14–16 років, які повинні були працювати відповідно не більше 10 і 12 годин. Але ці обме-ження, яких до того ж не завжди дотримувалися власники під-приємств, стосувалися лише фабрично-заводського виробниц-тва і не поширювалися на ремісниче. Хоч у 1885 р. австрійський уряд видав закон про 11-годинний робочий день, насправді він тривав 12 і більше годин. Зарплата західноукраїнських робітни-ків була найнижчою в Австро-Угорщині. Львівський робітник одержував її вдвічі меншу, ніж віденський. Жіноча та дитяча праця оплачувалась, як правило, наполовину нижче за чоловічу.

Таким чином, економіка західноукраїнських земель розви-валася дуже повільно, не втрачаючи рис аграрно-сировинного колоніального додатку Австро-Угорщини та країн Заходу, а насе-лення цих земель зазнавало тяжкого соціального, політичного й національного гніту.

Робітничий рух на західноукраїнських землях був безпо-середньо пов’язаний з робітничим рухом в усій Австро-Угор-щині, разом з тим зазнаючи впливу революційної боротьби трудящих Наддніпрянської України та Росії, а також країн Захід-ної Європи.

У 50–60-ті роки робітничий рух на західноукраїнських землях розвивався дуже слабко, оскільки австрійське законодавство забо-роняло створення робітничих організацій і проведення страйків. Лише після прийняття 1867 р. закону про збори і об’єднання у травні 1868 р. у Львові було організовано перше робітниче товариство «Зірка». Восени 1869 р. з’являється Прогресивне това-риство львівських друкарів, до складу якого ввійшли члени Товариства взаємної допомоги друкарів і товариства «Зірка». З досвідом робітничого руху в країнах Західної Європи зна-йомили польськомовні газети «Ремісник» і «Літера», що вихо-дили у Львові з ініціативи друкарів. Зокрема, вони вміщували матеріали про Паризьку комуну, І Інтернаціонал, розвиток робіт-ничого руху у Франції, Німеччині тощо.

356

З 70-х років почалася активна революційна боротьба робіт-ників. 24 січня 1870 р. 100 львівських друкарів оголосили страйк, який тривав сім днів і закінчився успішно: власники друкарень змушені були піти на підвищення зарплати і скорочення робо-чого дня. Це був перший організований виступ робітників на західноукраїнських землях. У листопаді 1870 і січні 1871 р. відбулися нові заворушення друкарів. Слідом за ними розгор-нули боротьбу пекарі, кравці, колісники, лимарі.

Як бачимо, на початковому етапі робітничого руху в ньому брали участь переважно робітники ремісничих майстерень і дрібних підприємств: фабрично-заводська промисловість зро-стала повільно. Виступи робітників мали економічний харак-тер, були локальними та стихійними. З самого початку робіт-ничий рух розвивався як інтернаціональний.

Наприкінці 70-х — на початку 80-х років у становленні робітничого руху в Галичині брали участь І. Франко та його однодумці. І. Франко і М. Павлик входили до складу редак-ційного комітету львівської робітничої газети «Праця», який пропагував соціалістичні ідеї, організовував робітничі гуртки тощо. Разом з Л. Інлендером та Б. Червенським І. Франко скла-дає «Програму галицьких соціалістів», яка була видана у січні 1881 р. Крім Львова, І. Франко вів організаційно-пропаган-дистську діяльність серед робітників Дрогобича і Борислава. У середині 80-х років І. Франко відходить від активної участі в робітничому русі, зосередившись на проблемі створення радикальної партії. Але і в наступні роки він уважно стежить за робітничим рухом, вітає появу Галицької соціал-демократичної партії, бере участь у низці її заходів.

На рубежі 70–80-х років поряд зі страйками робітники проводили демонстрації, збори, мітинги. 28 грудня 1879 р. у Львові відбувся мітинг, в якому взяло участь близько 500 осіб. Це був перший масовий протест робітників Східної Галичини. Крім економічних, робітники ставили політичні вимоги, зокрема запровадження загального виборчого права. У червні 1881 р. на

357

зборах 700 робітників Львова було прийнято рішення скликати з’їзд робітників Галичини, на якому мав бути представлений і сільський пролетаріат. Лише наприкінці 1881 р. австрійські власті дали дозвіл скликати з’їзд за умови, що на ньому не буде розглядатися питання про створення робітничої партії. І хоча 9 грудня 1881 р. у Львові відбулися масові робітничі збори за участю понад 1000 осіб, це питання не було вирішено.

У зв’язку з цим перед галицькими соціалістами постала проблема дальшого розвитку робітничого руху. Частина робіт-ників вважала необхідним перейти до нелегальних форм діяль-ності. У 1882 р. у Львові виникли три нелегальних гуртки, які очолили робітники М. Драбик, Я. Козакевич і студент Львівсь-кого університету К. Тиховський. До їх складу входило близько 40 представників переважно робітничої та студентської молоді, які вели пропагандистську діяльність серед робітників, поши-рювали соціалістичні видання, випускали прокламації тощо. Члени гуртків підтримували зв’язки з першою польською соці-алістичною партією «Пролетаріат», соціалістами Кракова. Напри-кінці 1882 р. австрійська поліція вистежила і заарештувала більшість гуртківців, яких згодом було засуджено.

На початку 80-х років робітничий рух у Галичині роз-вивався порівняно слабко. У березні та вересні 1881 р. відбулися виступи друкарів Львова проти зниження зарплати. У травні нього ж року сталися заворушення в Бориславі, теж пов’язані з економічними мотивами. Саме тут під час сутички з робіт-никами поліція вперше в Галичині застосувала вогнепальну зброю. Серед робітничих заворушень 80-х років слід відзначити, зокрема, восьмиденний страйк на львівській меблевій фабриці (1886 р.), страйк 300 львівських пекарів (1888 р.) та ін.

На відміну від 80-х робітничий рух 90-х років зазнав істот-них змін. Поряд із піднесенням страйкової боротьби великого розмаху набули виступи робітників за загальне виборче право, свободу друку. Збільшуються кількість виступів і чисельність їх учасників, підвищується рівень організованості страйкуючих.

358

Поступово зростає страйковий рух на Закарпатті та у Північній Буковині. 1890 р. у Львові, вперше на українських землях, було відсвятковано 1 Травня.

Перед місцевою соціал-демократією постало завдання орга-нізаційного оформлення своїх рядів. У листопаді 1890 р. на зборах львівських соціалістів прийнято рішення про створення робітничої партії Галичини. Дальшим кроком стало створення культурно-освітніх робітничих товариств і нових професійних об’єднань. Все це підготувало об’єднання робітничого і соціал-демократичного руху в масштабах усього краю.

Це завдання виконав з’їзд галицької соціал-демократії, який відбувся 31 січня — 2 лютого 1892 р. у Львові. На з’їзді було завершено оформлення соціал-демократичної партії Галичини й Сілезії як складової частини соціал-демократичної партії Австрії. Було прийнято рішення про інтернаціональний характер партії — із застереженням, що українські соціалісти зберігають за собою право на створення в майбутньому своєї власної організації. Після того як у 1897 р. на з’їзді соціал-демократичної партії Австрії завершився її поділ на самостійні національні партії (німецьку, чеську, польську, італійську, південнослов’янську), соціал-демократична партія Галичини й Сілезії була перейменована на Польську соціал-демократичну партію. Восени 1899 р. з лівих радикалів і соціал-демократів, які вийшли з соціал-демократичної партії Галичини і Сілезії, оформилася Українська соціал-демократична партія — УСДП. ЇЇ лідерами стали М. Ганкевич, В. Вітик, В. Охримович та ін.

На початку грудня 1890 р. була створена соціал-демокра-тична партія Угорщини, яка поширила свою діяльність і на Закарпаття. На Буковині у 1896 р. соціал-демократичні гуртки об’єдналися в Буковинську соціал-демократичну організацію.

У другій половині XIX ст. на західноукраїнських землях розгортався масовий селянський рух. Особливо напруженою була боротьба селян у Галичині і на Буковині у 60-х роках. Селяни чинили опір поміщикам, відмовлялися передавати їм

359

громадські землі, захоплювали ліси і пасовища. На Закарпатті селяни активно виступали проти комасації — насильницького розмежування селянських і поміщицьких земель на користь поміщиків. Ведучи боротьбу проти ліквідації сервітутів, селяни висловлювали обурення і проти інших форм соціального гноб-лення — шляхових повинностей, податків тощо. Для прибор-кання окремих громад власті застосовували військову силу.

Досить гостра боротьба між сільськими громадами та поміщиками велася як навколо виборів 1861 р. у Галицький крайовий сейм, так і під час його роботи. В результаті виборів серед 151 депутата було лише 35 селянських (17 українських і 18 польських). Українські селянські депутати М. Ковбасюк, І. Загоруйко та інші вимагали розпуску сервітутних комісій і ство-рення нових — для справедливого вирішення цього болючого пи-тання. Однак поміщицькі депутати відкинули цю пропозицію.

У 90-х роках на розгортанні селянського руху позначилась революційна боротьба робітників. Під її впливом розгорнулися такі форми селянського руху, як віча, виборна боротьба і страйки. Перше передвиборне віче, організоване радикалами, відбулося 4 лютого 1891 р. в Коломиї. У ньому взяли участь близько 800 селян із навколишніх повітів. Згодом віча відбулися в Бродах, Турці, Снятині. Учасники віч вимагали ввести загальне виборче право. У багатьох вічах, особливо у містах Станіславі, Коломиї, Львові, брали участь робітники. На них виступали І. Франко, В. Стефаник. Особливо активізувалася боротьба селян під час виборів у рейхстаг 1897 р., коли селяни спільно з робітниками відстоювали своїх кандидатів.

Таким чином, у 70-х роках у Східній Галичині розгорнувся робітничий рух, який посилився під кінець XIX ст. і охопив Північну Буковину та Закарпаття. Якщо на початковому етапі робітники під час страйків висували переважно економічні вимоги, то у 80-х і особливо у 90-х роках поряд із страйками проводились демонстрації, збори, мітинги політичного харак-теру. У другій половині XIX ст. великого розмаху набув селянсь-

360

кий рух. Спочатку у вимогах селян переважало питання про сервітути. У 90-х роках боротьба селян, яка розгорталася під впливом робітничого руху, все більше набирала політичного змісту. Селяни боролися не тільки проти соціального, але й національного гніту.

Реставрація абсолютистсько-бюрократичного режиму в Австрійській імперії у перше десятиліття після революції 1848–1849 рр. завдала тяжкого удару культурно-національному рухові у Східній Галичині. На розстановці суспільно-політичних сил Східної Галичини негативно позначились її економічна відста-лість, численні кріпосницькі пережитки. Спочатку домінуючі позиції в суспільно-політичному житті краю займали дві течії: москвофільська і народовська.

Москвофільство являло собою реакційну суспільно-полі-тичну течію, в основі якої лежала переорієнтація значної частини українських буржуазних і клерикальних верств на російський царизм. Розчарована результатами революції, крахом сподівань на здобуття політичних переваг у Східній Галичині, українська консервативна верхівка почала шукати підтримки в Росії. При цьому москвофіли орієнтувались саме на реакційні сили царсь-кої Росії, діставали від них пряму підтримку, в тому числі й грошову. Водночас вони не відмовлялися від лояльності сто-совно Австро-Угорщини.

Ідеологія москвофілів загалом була близькою до ідейного арсеналу російських слов’янофілів, прихильників офіційної народності, а згодом і партії кріпосників. Основним її змістом були утвердження недоторканості існуючого ладу з його числен-ними кріпосницькими залишками, неприйняття багатьох сут-тєвих сторін капіталізму країн Заходу. До лідерів москвофіль-ства належали Д. Зубрицький, В. Дідицький, М. Малиновський, А. Добрянський та ін. Під впливом москвофілів у Східній Гали-чині виникли культурно-освітні товариства — Ставропігійський інститут, «Галицько-руська матиця», «Народний дім», Товариство ім. М. Качковського, ряд періодичних видань — газета «Слово»,

361

журнали «Галичанин», «Страхопуд», «Лада», «Дом й школа», «Семейная библиотека». Помітно активізували свою діяльність буковинські москвофіли у 90-х роках. Ними були створені полі-тичне товариство «Народна рада», «Общество русских женщин в Буковине», «Общество русских студентов Карпат» та ін. Під впливом москвофілів у 1870–1885 рр. перебувало політичне товариство «Руська рада».

Виникнення народовської течії припадає на початок 60-х років, які ознаменувалися пожвавленням суспільно-політич-ного і культурного життя на західноукраїнських землях і, особ-ливо, у Східній Галичині. Національне відродження, започат-коване «Руською трійцею» — М. Шашкевичем, І. Вагилевичем і Я. Головацьким, було пов’язане з проведенням в Австрійській імперії серії буржуазних реформ, посиленням боротьби селян проти феодальних пережитків, піднесенням революційного і національно-культурного руху на українських землях, а також в Польщі та Західній Європі. Стимулюючий вплив на суспільно-політичне і культурне життя західноукраїнських земель мала ідейна і творча спадщина Т. Шевченка, яка знайшла палких прихильників і послідовників серед передової громадськості, особливо серед молоді.

У той час група молодих письменників і громадських діячів — В. Шашкевич, Ф. Заревич, К. Климкович, Є. Згарський, Д. Таняч-кевич та інші, — прагнучи певною мірою продовжити демо-кратичні традиції, наприкінці 1861 — на початку 1862 р. засно-вують гурток (громаду) у Львові. Саме звідси бере початок народовська (українофільська) течія, представники якої висту-пали за єдність українських земель, розвиток української літе-ратури на живій народній основі, за створення єдиної літера-турної мови.

На початку своєї діяльності народовці проводили значну культурницьку діяльність ліберально-буржуазного характеру. Поступово вони ставали однією з найвпливовіших сил укра-їнського національного руху в Галичині. «Першим виразним

362

осередком народовського руху в Галичині з виразним укра-їнофільським відтінком» І. Франко вважав журнал «Вечорниці», що виходив протягом 1862–1863 рр. Слідом за «Вечорницями» народовці видавали журнали «Мета», «Нива», «Русалка», «Правда», газети «Діло», «Буковина» та ін. Серед керівництва журналу «Правда», зокрема, були головні ідеологи народовства — А. Вах-нянин, В. Барвінський, О. Огоновський, Ю. Романчук та ін. Жур-нал активно підтримували П. Куліш і О. Кониський.

Поява періодичних видань народовсько-українофільського напряму була важливим явищем у національно-культурному русі західноукраїнських земель — передусім тому, що в них передруковувались кращі, в Галичині до того часу невідомі, твори українських письменників: Т. Шевченка, П. Куліша, Марка Вовчка, О. Стороженка, Є. Гребінки, М, Костомарова, Ю. Федь-ковича, Л. Глібова, О. Кониського, М. Мордовця, М. Стариць-кого, Панаса Мирного, І. Карпенка-Карого, І. Франка, Ф. Заре-внча, В. Шашкевича, С. Воробкевича, К. Климковича та ін.

Навколо народовців об’єднувалися переважно представ-ники української інтелігенції (письменники, науковці, вчителі, адвокати, лікарі, дрібні чиновники, студенти) та духовенства. До виникнення в середині 70-х років радикального напряму наро-довська течія була найбільш прогресивною. Так, М. Драгома-нов, який багато зробив для розвитку суспільно-політичного і культурного руху в Галичині другої половини XIX ст., писав, що грунт для галицького радикалізму «приготовило все-таки українофільство і народовство 60-років».

Віддаючи належне практичній діяльності народовців 60-х років, І. Франко все ж досить критично висловлювався щодо її ефективності. Зокрема, він писав, що «українофільство 60-х років у нас було романтичне, поза теоретичну оборону само-стійності малоруської народності не вийшло, західноєвропей-ських поступових ідей не набрало, тим-то й не могло встоятись на ногах, коли опісля піднялась попівсько-єзуїтська реакція, і з початком сього року одверто стало під її хоругов».

363

Народовський рух характеризувався також виникненням численних учнівських громад у гімназіях Східної Галичини.

Найбільш активним організатором громад був Д. Таняч-кевич. Він очолив гурток у Львівській духовній семінарії, в якій у 30-ті роки виникла «Руська трійця». Д. Танячкевич підтримував жваві відносини з громадами гімназій Львова, Станіслава, Тер-нополя, Самбора, Бережан, Перемишля. Метою учасників громад була переважно самоосвіта. Вони вивчали українську мову і літературу, зокрема твори Т. Шевченка, цікавились історичним минулим України, збирали фольклорний матеріал, розповсю-джували народовську періодику тощо. Керівництво громадою здійснював голова (війт), якому були підпорядковані секретар, касир, контролер. Кожен член громади повинен був дотриму-ватися суворої таємниці щодо існування і діяльності організації, брати активну участь у її засіданнях, сплачувати членські внески.

Отже, громада давала гімназистам те, що не могла дати школа, — вона сприяла пробудженню національної самосві-домості. Саме із громад вийшли люди, які згодом стали виз-начними діячами суспільно-політичного і національно-культур-ного руху. Серед них — І. Франко, О. Терлецьклй, В. Навроць-кий, І. Пулюй, брати Барвінські, Є. Желехівський, О. Маковей, А. Чайковський, брати Заклинські та багато інших.

Важливими подіями суспільно-політичного і культурного життя в Галичині стали щорічні ювілеї Т. Шевченка. Ці уро-чистості слугували не лише популяризації спадщини поета, а й для вислову протесту проти соціального і національного гноб-лення. З початку 60-х років регулярно проводилися Шевчен-ківські вечори-концерти, в яких активну участь брали (поряд з гімназистами і студентами) інтелігенція, селяни, ремісники, і робітники. І. Франко писав, що роковини смерті Т. Шевченка стали в Галичині «правдивим народним святом».

Значну роль у розвитку самосвідомості українського, народу відіграло культурно-освітнє товариство «Просвіта», засноване 1868 р. народовцями у Львові. Першим головою товариства був А. Вахнянин, пізніше його очолювали Ю. Лаврівський, В. Фе-

364

дорович, О. Огоновський. Якщо на перших загальних зборах «Просвіти» були присутні 64 члени, то за десятиліття їх чисель-ність зросла до 800. На кінець XIX ст. в Галичині вже налічу-валось 19 філій «Просвіти».

Товариство видавало твори видатних українських пись-менників, шкільні підручники, популярні брошури, газети «Читальня» та «Письмо з „Просвіти”», літературно-наукові аль-манахи, «Народний календар». У товаристві та його філіях влаштовувались вечори, присвячені М. Шашкевичу і Т. Шев-ченку, театральні вистави, читались лекції з історії, літератури, економіки тощо.

Важливою сферою діяльності «Просвіти» стала організація читалень. Перша сільська читальня в Галичині відкрилась 1871 р. у Микулинцях. На кінець XIX ст. таких читалень в краї було 816.

Активну участь в організації та діяльності «Просвіти», біблі-отек та читалень брали вчителі, дрібні урядовці, селяни, робіт-ники, сільські священики і міщани. У свій час до товариства належав І. Франко. «Просвіту» високо цінували Леся Українка, М. Коцюбинський, Б. Грінченко, Ю. Федькович, В. Стефаник.

За прикладом галицької «Просвіти» 1869 р. в Чернівцях було засноване культурно-освітнє товариство «Руська бесіда», у діяльності якого активну участь брали Ю. Федькович, брати Воробкевичі, Н. Кобринська, О. Маковей та ін.

Особливе значення мало зближення літературних і науко-вих сил Наддніпрянської України і Галичини. З посиленням пере-слідувань українського слова на Наддніпрянській Україні зросла роль наукової думки на західноукраїнських землях. З ініціативи М. Драгоманова, О. Кониського, Д. Пильчикова та інших, яку підтримали народовці, в грудні 1873 р. у Львові було засноване Літературне товариство ім. Т. Шевченка. Його організатори спо-дівалися розгорнути видання багатьох книг і журналів, оживити літературне життя. Однак діяльність Товариства розвивалася повільно, друкарня поглинула наявні кошти і не приносила ніяких прибутків. З 1884 р. органом Товариства став журнал «Зоря» (існував до 1897 р.).

365

У другій половині XIX ст. зростає внесок Східної Галичини у скарбницю української науки, активізуються зв’язки вчених усієї України. Особливо вони посилилися після створення 1892 р. на базі Літературного товариства ім. Т. Шевченка Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ). Серед ініціаторів цього заходу були представники різних ідейних напрямів, у тому числі І. Франко, М. Драгоманов, О. Кониський, О. Барвінський. Това-риство мало зосередити наукові сили усіх українських земель. Це була перша установа такого типу на Україні.

Першим головою НТШ було обрано відомого історика Ю. Целевича. Пізніше Товариство очолювали О. Барвінський, М. Грушевський та ін. Товариство мало три секції: філологічну, історико-філософську, природничо-лікарську (згодом — мате-матично-природничо-лікарську), при яких діяли наукові та три організаційні комісії: друкарна, книгарняна та бібліотечна. НТШ мало й свій музей. Історико-філософську секцію, починаючи з 1894 р., тривалий час очолював видатний український історик М. Грушевський. З 1898 р. він почав видавати 10-томну моно-графію «Історія України-Руси», останній том якої був заверше-ний 1936 р., а також велику збірку матеріалів «Жерела до історії України-Руси» та багато інших праць. Членами секції були відомі історики С. Томашівський, О. Терлецький, І. Крип’якевич, І. Кре-вецький. Починаючи з 1817 і до 1914 р., у керівництві філоло-гічної секції та етнографічної комісії були І. Франко та В. Гнатюк. У виданнях НТШ надруковано низку праць І. Франка, В. Гнатюка, В. Щурата, М. Возняка, К. Студинського, І. Свєнціцького, А. Крим-ського, Ф. Колесси та ін. НТШ видавало «Записки Наукового товариства ім. Шевченка» (з 1892 по 1939 р. їх вийшло 155 томів), його «Хроніку», збірники матеріалів окремих секцій та комі- сій Товариства.

Радикальний революційно-демократичний рух у Східній Галичині почав розгортатися в середині 70-х років. Його очолили І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький, які обстоювали інтереси народних мас і передусім селянства. Згуртуванню демо-

366

кратичних сил на західноукраїнських землях активно сприяв М. Драгоманов.

І. Франко зазначав, що у цей час «виступає на сцену група молоді, що теж проголошує національні ідеали, але не поділяє ні естетичні, ні суспільно-економічні погляди старшого поко-ління», тобто народовців. Тоді, продовжував він, з’являються видання, незрівняно гостріші за тоном і радикальніші щодо критики суспільних відносин, ніж усі попередні й пізніші укра-їнські видання». Це були журнал «Громадський голос», збір-ники «Дзвін» і «Молот».

І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький брали участь у про-паганді соціалістичних ідей серед робітників Львова і Бориславо-Дрогобицького нафтового басейну. У 1875–1876 рр. у Відні О. Терлецький за допомогою емігрантів з Наддніпрянської України, зокрема С. Подолинського, організував видання соціа-лістичної літератури. Представники радикального напряму ви-ступали проти залишків кріпосництва, за передачу селянам поміщицьких земель.

У процесі консолідації української нації в умовах висхідного розвитку капіталізму боротьба за демократичне вирішення українського національного питання і возз’єднання українських земель займала вагоме місце в багатогранній діяльності укра-їнських революційних демократів.

Коли у 90-х роках відзначалося тисячоліття Угорської дер-жави, яке проходило в умовах дальшого наступу реакційно-шовіністичних і клерикально-католицьких сил з метою асимі-ляції та окатоличення населення Закарпаття, І. Франко, М. Пав-лик, В. Гнатюк та інші прогресивні діячі опублікували «Протест галицьких русинів проти мадьярського тисячоліття». У ньому піддавались гострій критиці угорські поміщики і капіталісти, які проводили політику пригнічення закарпатських українців, указувалось на відступництво української інтелігенції, яка мадя-ризувалася, цуралася рідної мови. При цьому І. Франко та його однодумці ніколи не ототожнювали панівні верстви Угорщини з угорським народом.

367

Творчість і громадська діяльність радикалів мала значний вплив на активізацію суспільно-політичного і національно-визвольного руху на Буковині. Тут поширювалися редаговані ними журнали «Громадський друг», «Товариш», «Народ», газета «Хлібороб», у яких пропагувались ідеї єдності всіх українських земель, тісного зв’язку національного і соціального визволення на демократичній основі.

Активно сприяючи суспільно-політичним і культурним вза-єминам між роз’єднаними частинами України, революційні демократи надавали великої ваги видавничій діяльності Науко-вого товариства ім. Шевченка, прогресивній періодиці (журнали «Світ», «Народ», «Житє і слово» та ін.), друкуванню літера-турних альманахів, збірників, серійних видань («Дрібна бібліо-тека», «Наукова бібліотека», «Літературно-наукова бібліотека», «Українсько-руська видавішча спілка»). До активного співробіт-ництва у цих виданнях залучалися письменники та перекладачі з усіх українських земель.

Революційні демократи виступали проти угодовської полі-тики народовців. Зокрема, І. Франко, М. Павлик, Л. Українка, П. Грабовський рішуче засудили так звану «нову еру» — угоду 1890 р. лідерів народовців на чолі з Ю. Романчуком із польсько-шляхетською верхівкою та австрійськими властями, негативно ставились до ідеї поділу Галичини на українську і польську частини, яку висували народовці. Успіх боротьби українського народу за своє звільнення, здійснення надій на єдність всіх українських земель українські революційні демократи пов’язу-вали з російським революційним рухом, із падінням царизму та Австро-Угорської імперії. І. Франко, зокрема, вважав, що політична самостійність України можлива й у зв’язку з Росією, «при федеральнім її устрою».

Важливу роль у суспільно-політичному русі на західно-українських землях відіграла прогресивна селянська Русько-українська радикальна партія, створена 1890 р. Засновниками її були І. Франко. І. Павлик, С. Данилович і Є. Левицький. Ця партія певною мірою впливала і на суспільне життя Східної

368

України. Програма радикальної партії складалася з мінімальної та максимальної частини, причому програма-максимум пов’я-зувала справу визволення українського народу безпосередньо з перемогою соціалізму.

Радикали на початку своєї діяльності розгорнули велику роботу серед селян. Скрізь по селах відбувалися віча, на яких І. Франко та його однодумці розкривали причини тяжкого економічного і політичного становища трудящих Галичини. Все більшого резонансу серед широких мас набувала радикальна преса. Якщо демократичні видання 70–80-х років були розрахо-вані головним чином на інтелігенцію та молодь, то видання 90-х років адресувалися переважно селянам і міським робітникам.

За допомогою журналу «Народ» І. Франко здійснював своє давнє прагнення — об’єднати демократичні сили України, спря-мувати їх діяльність на служіння інтересам народу. До участі в журналі залучалось багато письменників і вчених Східної Укра-їни, у тому числі М. Драгоманов, Л. Українка, П. Грабовський, А. Кримський. У ньому друкувались О. Кобилянська, В. Стефа-ник, Л. Мартович, Н. Кобринська, чимало селянських кореспон-дентів. На сторінках радикальної преси висвітлювалось і робіт-ниче питання.

Таким чином, у другій половиш XIX ст., незважаючи на державні кордони, проходив процес консолідації української нації, зростали суспільно-політичні та культурні зв’язки між західно- і східноукраїнськими землями. В умовах посилення переслідування царизмом української культури поступово зро-стала роль західноукраїнських земель і зокрема Галичини в національно-культурному русі, в якому також брали участь передові сили Східної України. В Галичині розгорнули свою діяльність видатні діячі української культури, виникли куль-турно-освітні й наукові установи, періодичні видання, які набули загальноукраїнського значення. Під впливом передового націо-нально-культурного руху зростала самосвідомість населення Захід-ної України, посилювалась його боротьба за об’єднання всіх українських земель в єдиній демократичній державі.

369

Лекція 11 ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА ТА ЇЇ ВПЛИВ

НА ДЕРЖАВНИЦЬКІ ПРОЦЕСИ В УКРАЇНІ

ПЛАН 1. Україна в політичних планах західноєвропейських держав. 2. Розвиток національного руху. 3. Українські січові стрільці. 4. Воєнні дії на території України. 5. Антивоєнний і соціальний рух народних мас. 1. Перша світова війна, що розпочалася у липні 1914 р., була

імперіалістичною, загарбницькою, несправедливою для ворогу-ючих держав Троїстого союзу (Німеччини, Австро-Угорщини, Італії) i Tpoїстої згоди — Антанти (Pociї, Англії, Франції). У стратегічних планах противників чільне місце в цій війні від-водилося завоюванню українських земель. Найбільш далеко-сяжні плани щодо України виношувала кайзерівська Німеччина: розгромити Російську імперію, відторгнути від неї Україну, приєднавши її разом з Прибалтикою, Польщею i Кавказом до складу майбутньої Великонімецької світової імпеpiї. Ще в 1895 р. ідеологи так званого Паннімецького союзу, що відображав інте-реси німецьких монополій, які у перші десятиріччя XX ст. еко-номічно підпорядкували собі чимало заводів в Украні, підготу-вали i видали книгу «Велика Німеччина i Серединна Європа в 1950 році». В ній обгрунтовувалося «історичне покликання Великої Німеччини» поглинути народи Східної Європи (а серед них i українців), які нездатні до створення власних держав. А коли перша світова війна розпочалася, один iз найбагатших

370

німецьких капіталістів — «король сталі», як його називали сучасники, Август Тіссен відверто заявив, що під повну владу німецьких монополій повинні перейти в Україні передусім «Донецький басейн з Одесою, Кримом та Приазов’ям».

Австро-Угорська монархія не тільки прагнула навічно зберегти своє панування в Галичині, Буковині i Закарпатті, а й зазіхала на Волинь i Поділля. Під приводом возз’єднання «братів-русинів», тобто українців Східної Галичини i Північної Буко-вини, російський царизм мав намір військовою силою просу-нути кордони Російської імперії до Карпатських rip. Воєнний стан обидві імперії хотіли використати i для того, щоб назав-жди покінчити з національно-визвольними змаганнями українців.

Австро-Угорські власті у «своїх» українцях вбачали ворогів за їх природне прагнення до возз’єднання з більшою частиною українського народу, що перебував під владою Російської імпе-рії. Отже, як тільки-но розпочалася війна, тисячі українців — як з інтелегенції, так i з «простого люду» — без слідства й суду опинилися у в’язницях i концентраційних таборах.

Запідозрюваних у шпигунстві негайно відправляли на шибе-ницю, як це сталося у вересні 1914 р. у Мукачеві: тут одразу повісили трьох — священика, писаря i селянина, хоч суд i не визнав їхньої вини. У Перемишлі того ж року мадярські солдати вбили багнетами 40 заарештованих українців. Через друковані масовим тиражем оголошення населения Буковини було опо-віщено, що «військові коменданти отримали суворий наказ стріляти на місці всіх, хто буде запідозрений у зраді чи інших ворожих виступах проти держави».

Якщо австрійські власті під час обшуків знаходили книжку російською мовою, то власника заарештовували. На Закарпатті влада заходилася «вибивати» підписи українців під петиціями, що нібито вони хочуть «стати угорцями». А для проведения у життя планів суцільної мадяризації закарпатських українців було переведено всю шкільну освіту на угорську мову навчання.

371

Ще більші надії на війну як на вирішальний засіб прибор-кання «свого» непокірливого українства i ліквідації закордон-ного осередку «мазепинства» в Галичині покладали можновладці Російської імперії. Цю мету царизму — очевидно, найголовнішу як у зовнішній, так i у внутрішній політиці — публічно викри-вав лідер більшовиків Володимир Ленін. У виданій його бро-шурі «Соціалізм i війна (ставлення РСДРП до війни)» можна було прочитати такий висновок: «Царизм веде війну для загар-бання Галичини i остаточного придушення свободи українців...». Втім, ленінські заклики сприяти поразці у війні «своїх» урядів, щоб перетворити імперіалістичну війну у війну громадянську, кінцевою метою якої було б встановлення соціалістичного ладу, не підтримала жодна партія (в тому числі й українські), що діяли на території Російської імперії.

Найзапекліші вороги українства в Російській імперії — чор-носотенці — ще на початку 1914 р., розлючені широкою участю народних мас у святкуванні шевченківського ювілею, зловісно погрожували, що, як тільки розпочнеться війна, вони вішати-муть українців на вуличних ліхтарях. Царський уряд не нава-жився виступити в ролі організатора цієї антилюдяної програми запеклих захисників Російської імперії. Але заохочуваний укра-їножерною великоросійською шовіністичною пресою (газета «Киев», наприклад, проголошувала: «Українці — злісні вороги Росії i їм повинна бути оголошена нашою державою нещадна війна»), уряд негайно скористався запровадженням воєнного стану для того, щоб повністю винищити саму «душу» укра-їнства: його мову, культуру, освіту.

Примусово закрили всі українські видавництва, заборонили газети й журнали, що виходили українською мовою, припи-нили діяльність «Просвіти» та інших самодіяльних творчих українських організацій. Не уникли репресій i відомі царській владі провідники та активні учасники українського національ-ного руху. Серед них — Михайло Грушевський, арешт якого після початку війни австрійські власті санкціонували за «русо-

372

фільство», тобто за симпатії до Pociї. Російські ж власті, нав-паки, звинувативши Грушевського в «австрофільстві», тобто в симпатії до Австрії, заарештували його i вислали «під явний нагляд поліції» у Поволжя (Симбірськ, Казань). Згодом Грушевсь-кому дозволили перебратися до Москви, але без права зай-матися педагогічною та громадською діяльністю. Цілком помір-ковані у суспільно-політичних поглядах діячі петербурзької української громади спробували було опротестувати антиукра-їнські заходи царизму. Для цього вони направили делегації до міністра закордонних справ Сазонова, який вдавав із себе лю-дину ліберально-демократичного світогляду. Але царський міністр з відвертістю україножера заявив: «Що ви хочете? Тепер-то й випав найзручніший момент для того, щоб раз i назавжди покін-чити з вашим українством».

На західноукраїських землях як на свою надійну ідеологічну опору російський царизм спирався на москвофільство, пропа-гандистську діяльність якого таємно субсидував протягом бага-тьох довоєнних років. 3 початком війни потреба приховувати це тісне співробітництво відпала. Тому зорганізований 29 липня 1914 р. у Києві з емігрантів — ватажків москвофільства — «Кар-паторусский освободительный комитет» видав відозву до галиць-ких українців, називаючи їх «російським (русским) народом Галичини». Biн закликав зустрічати царські війська з хлібом-сіллю як визволителів. Офіцерів цих військ комітет наділив пропагандистсько-інформаційною брошурою про «етнографіч-ний i культурно-політичний стан Галичини у зв’язку з націо-нально-громадськими настроями». 3 Миколою II «Карпаторус-ский освободительный» комитет обмінявся вітальними теле-грамами, а один з найвідоміших москвофілів В. Дудикевич удо-стоївся навіть особистої розмови з царем у Петербурзі.

2. Воєнне протистояння обох імперій, що супроводжува-лось масовими репресіями проти українців, розкололо навпіл національно свідоме українство. Щоб зберегти себе i своїх одно-думців, деякі провідники українського національного руху спішили

373

публічно продемонструвати свою лояльність до державних режимів. Більше того, розраховували розв’язати «українське питання» військовою силою.

На сторінках редагованого українським соціал-демократом Симоном Петлюрою журналу «Украинская жизнь», що вида-вався у Москві, було опубліковано маніфест «Війна i українці». В ньому висловлювалася повна підтримка політики царського уряду війни до переможного кінця. I запевнялося, що українці виконають «свій обов’язок громадян Pociї». Інший лідер укра-їнських соціал-демократів Володимир Винниченко, навпаки, налагодив у Катеринославі нелегальне друкування відозв з гас-лами «Геть війну! Хай живе автономія України!» Найпомірко-ванішу позицію зайняла Рада Товариства українських посту-повців (ТУП). Прийнята нею у вересні 1914 р. постанова про-понувала українцям дотримуватися нейтралітету.

Угруповання політичних емігрантів з Наддніпрянської Укра-їни у Львові вважало Російську імперію головним ворогом укра-їнства. Це були колишні діячі УСДРП (Андрій Жук, Володимир Дорошенко, Дмитро Донцов) «Української соціал-демократичної спілки» (Маріян Меленевський (Басюк) та Олександр Скоропис-Йолтуховський). Як тільки-но розпочалася перша світова війна, вони заснували «Союз визволення України» (СВУ), проголо-сивши його безпартійною громадською організацією, головна мета якої полягала у створенні самостійної Української держави з конституційно-монархічною формою правління. Здійснення цієї мети, як підкреслювалося у програмі СВУ, було в інтересах не тільки українського народу, а й народів Центральної та Західної Європи: адже Українська держава стала б могутнім бар’єром проти російсько-імперської експансії на захід. СВУ головну ставку робив на німецьку армію, вбачаючи в ній силу, здатну знищити Російську імперію.

СВУ мав своїх повноважних представників у Берліні, Софії, Стамбулі, Женеві, Римі, Стокгольмі, Осло. Поставивши перед собою завдання сформувати навколо СВУ коаліцію неприми-

374

ренних ворогів Російської імперії, ці представники вступали у відкриті чи таємні переговори як з офіційними державними урядовцями, так і з російськими політичними емігрантами, в основному з діячами обох фракцій Російської соціал-демокра-тичної робітничої партії (РСДРП) — більшовиками і меншо-виками. Але досягти згоди не завжди вдавалося.

1915 р. діячі СВУ з членів УСДРП, «Спілки» та соціал-демо-кратії Буковини і Галичини почали видавати у столиці Болгарії — Софії газету українською мовою «Робітничий прапор». Велику агітаційно-пропагандистську роботу розгорнув СВУ у таборах військовополонених. Німецькі і австро-угорські власті задоволь-нили прохання СВУ про організацію окремих таборів для війсь-ковополонених українців. У таборах засновували школи, бібліо-теки, церкви, які активно займалися вихованням української національної самосвідомості, непримиренної ненависті до Росій-ської імперії як поневолювача і гнобителя українського народу.

На гроші, надані урядами Німеччини та Австро-Угорщини, СВУ, який перебрався до Відня, а потім — до Берліна, розгор-нув велику пропагандистську діяльність. Його діячі виступали з лекціями і доповідями, друкували статті не тільки в Австро-Угорщині, а й у Німеччині, Болгарії. А головне —налагодили регулярне видання українською, німецькою, болгарською, турець-кою, румунською, чеською, хорватською, італійською, шведсь-кою мовами багатьох десятків науково-популярних брошур з істричного минулого та сучасного України Серед друкованих видань СВУ: «Кобзар» Тараса Шевченка, праці корифеїв укра-їнської історіографії Миколи Костомарова, Володимира Анто-новича, Федора Вовка, вченого-географа Степана Рудницького, публіциста Михайла Лозинського, письменника Богдана Леп-кого та ін. Надруковано також низку праць Михайла Грушевсь-кого, хоч сам він ставився до СВУ неприхильно.

Різко критикувала своїх колег по партії невеличка група «лівих» українських соціал-демократів у складі Левка Юркевича, Оксена Лоли та Петра Дятлова. Свої погляди щодо розв’язання

375

«українського питання» вони роз’яснювали на сторінках укра-їномовного місячника «Боротьба», який як «орган Закордонної організації УСРДП» видавали у Лозанні (Швейцарія). Тут обстоювалася вимога автономії України у складі демократичної Росії, засуджувався «український сепаратизм» у програмі СВУ, викривалися загарбницькі щодо України плани «австро-німець-кого імперіалізму».

Що ж до головних українських партій Галичини (соціал-демократичної, національно-демократичної і радикальної), то вони з перших же днів світової війни об’єдналися у Львові у «Головну українську раду» (ГУР), яку через рік перейменували на «Загальну українську раду» (ЗУР). «Нехай українське грома-дянство віддасть всі свої матеріальні й моральні сили на те, щоб історичний ворог України був розбитий! Нехай на руїнах царсь-кої імперії зійде сонце визволеної України!» — так закінчувався маніфест ГУР до українського народу, опублікований 5 серпня 1914 р. Маніфест підписали відомі суспільно-політичні та куль-турні діячі Кость Левицький, Михайло Павлик, Микола Ганке-вич та ін.

3. 1914 р. був сформований легіон українських січових стрільців (УСС). Запис проводився на цілком добровільних засадах. Основний контингент становили молоді вихованці воє-нізованих українських організацій: спортивно-громадської — «Сокіл», пожежної — «Січ», учнівсько-шкільної — «Пласт» (назва походить від формувань запорозьких козаків, котрі несли сторожову і розвідувальну службу). До міста Стрий на Львів-щині, де формувався легіон, прибуло понад 10 тисяч добро-вольців. Але австрійське військове командування хотіло бачити українців мобілізованими до імперської армії, де б вони «роз-чинилися» у масах солдат інших національностей. Тому дозвіл на легіон УСС було дано у складі лише 2,5 тисяч чоловік. Військову присягу приймали двічі: перший раз — загальну для всього австрійського війська, а вдруге — «свою», національно-патріотичну, на вірність Україні.

376

Оцінюючи здобуте, можна стверджувати, що Перша світова війна застала українство Галичини на половині свого визволь-ного шляху. Виходячи з умов війни, політичні українські партії в Галичині вирішили об’єднатись і підняти питання про ство-рення українського легіону в австрійській армії. З цією метою 1 серпня за ініціативою Костя Левицького відбулась спільна нарада представників українських партій, яка пристала до ідеї єдиної української національної акції. Як наслідок наради 2 серпня утворено Головну Українську Раду (ГУР) у складі: Кость Левицький — голова, Михайло Павлик і Микола Ганкевич — заступники голови, Степан Баран — секретар і члени: Микола Балицький, Іван Боберський, Микола Лагодинський, Михайло Левицький, Теофіль Мелень, Володимир Темницький, Кирило Трильовський, Володимир Старосольський, Льонгін Цегельсь-кий, Іван Кивелюк.

Організацію військового легіону Головна Українська Рада доручила військовій колегії у складі Т. Рожанківського, М. Во-лошина, С. Шухевича і Д. Катамая. На засіданні військової колегії, що відбулося 2 серпня, в якому взяли участь І. Боберський, М. Геник, Д. Катамай, Т. Рожанківський і С. Шухевич, прийнято для українського війська назву «Українські Січові Стрільці». З серпня військова колегія прибрала назву «Генерального штабу» і призначила начальником українського військового легіону Т. Рожанківського. ГУР затвердила це призначення.

Проте Головною Українською Радою оволоділо сп’яніння українською ідеєю настільки, що вона не змогла відчути всі нюанси слів «Генеральний штаб». Не дивно, що австрійська влада вказала ГУР на її справжнє місце і не затвердила цієї назви. Але вже 4 серпня з’явилась взаємоприйнятна: Українська Бойова Управа (УБУ).

Було утворено дві секції УБУ: секція акції і секція організації. До секції організації увійшли К. Трильовський (голова),

С. Шухевич (заступник), К. Бірецький, Д. Вітовський, І. Боберсь-кий, С. Горук, В. Темницький. Завдання секції полягало у вербу-ванні добровольців, забезпеченні матеріального постачання.

377

Секція акції у складі Т. Рожанківського (голова), Д. Катамая (заступник), М. Волошина, М. Геника повинна була займатись формуванням стрілецьких підрозділів. Цю роботу УБУ розпо-чало відразу після оголошення війни між Австрією і Росією. На наступний день, а саме 6 серпня, ГУР і УБУ видали спільний документ — Маніфест «Головна Українська Рада до всього Укра-їнського народу!». Цим документом офіційно проголошено утво-рення нової військової організації —Українські Січові Стрільці. Комісаріат Українських Січових Стрільців був у приміщенні по вул. Зіморовича, 20 у Львові.

Отже, 6 серпня 1914 року увійшло в історію України як день відновлення українських збройних сил, як день завершення пер-шого етапу галицько-українського відродження, що тривав 96 років.

У відповідь на заклик Головної Української Ради і Українсь-кої Боєвої Управи в кожному повітовому містечку були утво-рені повітові комітети з набору і формування українського стрі-лецтва. Зокрема, набором Українських Січових Стрільців (УСС) займались: в Богородчанському повіті — М. Новаківський, в Бережанському повіті Т. Старух, в Жовківському повіті — В. Талопац, в Золочівському повіті — В. Сроковський і І. Цьокан, в Калушськім повіті — І. Куровець, в Равськім повіті — В. Сідель-ник, в Самбірськім повіті — А. Чайківський, в Стрийськім повіті — І. Герасимів, в Тернопільськім повіті — С. Чуман, в Сокальськім повіті О. Семенюк і О. Демчук, в Чортківськім повіті — І. Кос-сак, в Перемиськім — В. Загайкевич і О. Комарницький, на Гуцульщині — П. Шекерин-Доників.

Розмах цієї роботи породив дві проблеми, тяжкі до розв’я-зання. Перша — однотипно одягнути УСС, що свідчило б про наявність певної організації. На збірні пункти зголосилося близько 28 тисяч молоді. І хоч заходами Українського жіноцтва був створений «Фонд на потреби України», проте зібраних ними 9000 корон для цих потреб, звісно, не вистачало.

Друга — брак українського старшинського (в сьогоднішній термінології офіцерського) корпусу. Природно, в австрійській

378

армії служили українці, які обіймали старшинські посади, але ж була вже оголошена війна – і всіх їх мобілізували до армії. І хоч ГУР домовилася з Міністерством війни Австро-Угорщини про виділення для Українського легіону близько 100 старшин українців, фактично до формування загону УСС кадрові війсь-кові не прибули. Скерування одержали тільки ті, що були в запасі і на той момент не мобілізованими, та й то замість 100 тільки 16, які перебували у Львові. Серед них старшини запасу: Кость Бірецький, Михайло Волошин, Сень Горук, Тео-дор Рожанківський, Степан Шухевич, Василь Дідушок, Осип Семенюк, Євген Бородієвич, Дмитро Вітовський, Дмитро Ката-май, Михайло Геник та ін.

І в наступному серйозної підтримки справа військового формування УСС фактично не отримувала. Більше того, дозво-лено було утворити тільки 8 піхотних куренів: два — у Львові, два — у Станіславові, і по одному — в Коломиї, в Чорткові, в Тернополі і в Стрию, при цьому кожен курінь мав залишатися незалежною військовою одиницею.

Бойове хрещення «усуси» (так одним словом з абревіатури УСС почали називати українських січових стрільців) прийняли 25 вересня, захищаючи Ужоцький перевал Карпатських гір. Тут проти них вела наступ дивізія кубанських козаків. Отже, відразу ж виявилася загальнонаціональна для українців трагедія сві-тової війни: адже змушені вони були битися один проти одного у лавах ворогуючих армій.

Насторожено сприймали український патріотизм «усусів» і австро-угорські власті. Зважаючи на те, що основною метою «усусів» були національно-визвольні змагання в ім’я самостій-ної України, австрійці намагалися не допускати широких кон-тактів стрільців з українським населенням Прикарпаття і Закар-паття. Австрійське командування навіть замислило позбавитися від підозрілого у своїх кінцевих намірах легіону. Для цього легіон розчленили на розвідувальні стежі (загони по 20 вояків), які повинні були переходити лінію фронту і вести бойові дії

379

у тилу противника. Ясна річ, що людські втрати «усусів» у таких небезпечних військових операціях мали бути максимальними. Зрештою так і сталося, коли цей план, розрахований, за виз-нанням офіцерства генерального штабу австрійської армії, «на цілковиту ліквідацію» легіону УСС, почав виконуватися. Лише окремі вояки повернулися з розвідувальних рейдів, а кілька сот взагалі зникли безслідно.

Єзуїтський план методичного й повного винищення роз-дрібнених загонів УСС збройними силами противника був зірваний широкомасштабним наступом російських військ. Вна-слідок цього австрійське командування змушене було кинути в оборонні бої весь український легіон. Протягом жовтня-листо-пада 1914 р. запеклі оборонні бої змінялися наступальними. Міста Борислав, Дрогобич, Стрий були зайняті то одною воро-гуючою стороною, то іншою. В той час, як десятки тисяч при-мусово мобілізованих (у тому числі й українців) не виявляли бажання воювати за Австро-Угорську імперію, «усуси» показали себе найстійкішими солдатами австрійської армії.

Тому австрійське командування змінило своє ставлення до них. «Усусів» нагороджували, їм доручали найвідповідальніші завдання. Генерал Фляйшман писав в одному з наказів по диві-зії, якою командував і в лавах якої перебували «усуси», що «вони можуть гордо глядіти на свої подвиги, бо повсякчасно залишиться в історії слава їхніх хоробрих діл та золотий лавро-вий вінок в історії їхнього народу». В даному разі йшлося про найзапекліші бої за гору Маківка у Карпатах, які відбувалися з початку квітня до початку травня 1915 р.

У липні з двох військових підрозділів — «куренів» легіону УСС та новоутвореного «куреня» було створено 1 полк УСС з особовим складом 2200 вояків, очолених отаманом Грицем Коссаком. А в серпні полк уже був на фронті. До листопада під шаленим артилерійським вогнем вояки полку відбивали безпе-рервні атаки противника. «Усуси» знову здобули собі велику славу. «Врятували ситуацію», — проголошував їхній отаман. Та

380

й німецьке командування зазначало, що полк УСС — «найкра-щий відділ із усієї австро-угорської армії». Однак людські втрати були настільки великі, що залишки полку відвели на перефор-мування у тил.

На фронт «усуси» повернулися на початку травня 1916 р. А наприкінці місяця велика делегація полку УСС прямо з окопів виїхала до Львова на похорон Івана Франка, який більше півроку останніх днів життя провів у львівському «Приюті для хворих і виздоровців УСС»; сини його Петро і Тарас одними з перших вступили до лав «усусів» і брали безпосередню участь у боях. Фронтовій делегації «усусів», яка принесла вінок з бага-тозначним написом «Великому Каменяреві — Ми ломимо скалу», довірили винос в останню путь труни з тілом померлого. Сот-ник полку УСС Зенон Носковський у прощальній промові над труною Івана Франка зазначив, що «його духовні діти — укра-їнські січові стрільці, виховані та викормлені його думками й ідеями, перейняті до глибини душі його животворними сло-вами», пішли «в бій сповнити дослівно та найточніше його заповіт», — пішли з оружем у руках ломити ворожу скелю, щоб промостити шлях народному щастю».

Протягом серпня-вересня 1916 року полк УСС знову витри-мував щоденний шаленний артилерійський вогонь та безперервні атаки противника. Бойовим завданням полку було прикриття залізничного шляху Підгайці–Бережани на Тернопільщині. Ще одна гора Лисоня, на якій закріпилися «усуси», стала місцем їхньої геройської слави і непоправних втрат убитими, поране-ними й військовополоненими. Потрапивши в оточення перева-жаючих сил противника, полк УСС перестав існувати. Лише 150 стрільцям і 16 старшинам вдалося вирватися з оточення. Ці вояки наприкінці 1916 року прибули на Волинь, де їх зобов’я-зали допомогти австрійським окупаційним властям організу-вати поповнення армії рекрутами з місцевого населення. «Усуси» відразу зосередилися на освітній роботі, організували у селах 46 початкових шкіл і почали працювати вчителями.

381

4. Основним тереном воєнних дій першої світові війни стали західноукраїнські землі. Бої тут тривали з перемінним успіхом. Спочатку наступали російські війська Південно-Захід-ного фронту, які протягом серпня-вересня 1914 р. зайняли Східну Галичину і Північну Буковину зі Львовом та Чернівцями. В цій грандіозній битві, названій Галицькою, австрійські війська, які протистояли російським, зазнали нищівної поразки: їхні втрати становили 400 тисяч осіб, з яких 100 тисяч були поло-нені. В ході боїв російські війська захопили 400 гармат. Най-більше їм дісталося внаслідок кількамісячної облоги російсь-кими військами фортеці Перемишль, яка на початок весни 1915 року припинила опір. Ще 120 тисяч австрійських вояків потрапили у полон. На цей час російські війська вийшли на основні перевали Карпат, але далі просуватися не наважились.

Українське населення цих земель, прагнучи до возз’єднання з Наддніпрянською Україною, радо зустрічало російських солдат. Ті також прихильно ставилися до трудящого люду Східної Галичини і Північної Буковини. Австрійська поліція на Буко-вині писала у своїх донесеннях крайовому управлінню, що російські солдати «виявили особливу дружелюбність до селян». Місцеві власті на Закарпатті також повідомляли у Будапешт: «В українському народі помітний рух, симпатії до росіян скрізь проявляються, на їхній прихід сподіваються».

Царизм боявся такого взаєморозуміння російських солдат з місцевим населенням. Тому він пішов на спілку з місцевими поміщиками і капіталістами, їхнє майно царські власті взяли під охорону, щоб не допустити його захоплення народними масами. Та це й не дивно, оскільки російськими губернаторами у Галичині та Буковині призначалися найреакційніші прислуж-ники царизму: граф Бобинський — один з найбільших помі-щиків в Україні, генерал Трепов, відомий кривавими розпра-вами над повсталими робітниками і селянами періоду револю-ції 1905–1907 років. За розпорядженням російської окупаційної адміністрації у новому «губернаторстві» позакривали всі укра-

382

їнські школи, книгарні, громадські організації, товариства, забо-ронили періодичні видання українською мовою.

До масових репресій проти західноукраїнського населення вдавалися власті обох імперських окупаційних режимів: як ро-сійського, так і австро-угорського (в залежності від того, який з них був у даний час панівним).

Австрійські власті, як це було і раніше, переслідували укра-їнців за прихильність до росіян. Тисячі людей було покарано (багато з них навіть страчено) за вироками військово-польових судів і трибуналів у Галичині й Буковині. На Закарпатті за таку прихильність до в’язниць потрапило майже 800 осіб. Іноді у родин заарештованих і засуджених селян конфісковували землю і майно. Отже, не тільки симпатії до Росії, а й страх перед терором австро-угорської армії призвели до масового біженства західноукраїнського населення при відступі російської армії з Галичини й Буковини у 1915 р. На той час залишили рідні місця і переїхали до Російської імперії понад 100 тисяч укра-їнців — селян, робітників, інтелігентів.

Примусово вивезли у Росію сотні священиків греко-като-лицької церкви, в тому числі і її митрополита Андрея Шептиць-кого, якого запроторили до монастирської тюрми у Суздалі. Російські окупаційні власті фактично поставили греко-като-лицьку церкву поза законом. На місце вивезених греко-като-лицьких священиків привозили православних. Засновували православні церковно-парафіяльні школи. Православ’я і моск-вофільство російські окупанти намагалися використати для пов-ного підкорення українського населення Галичини російському царизму. Ці далекосяжні наміри були зірвані вимушеним від-ходом російських військ з Галичини і Буковини.

21 січня союзні війська (Австро-Угорщина, Німеччина) почали зимовий наступ проти військ держав Антанти (Росія, Франція, Англія) і вже у лютому вийшли на верхи галицьких Бескидів. І курінь спинився на горі Станеще, а II курінь — у спаленому Вижлові. Першого лютого II курінь під командою С. Горука

383

вирушив через Тарнавку на Лавочне, яке наступного дня було взяте. При цьому курінь зазнав втрат не в бою, а 86 людей від-морозили собі ноги і змушені були вдатися до лікарні. Багато з них лишилися каліками. Мороз доходив до –40 °С. Через ці втрати була розформована сотня І. Чмоли. Втрати були і в інших сотнях. Станом на 9 лютого, наприклад, І курінь мав таку чисельність: сотня О. Букшованого — 55 стрільців, сотня 3. Нос-ковського — 66 стрільців, сотня Р. Дудинського — 68 стрільців, сотня О. Семешока -- 33 стрільці. Разом 242 стрільці було в І курені. Зазначимо, що при формуванні стрілецьких частин у вересні 1914 року кожна з сотень мала по 220 стрільців.

З огляду на малочисельність не дивно, що 20 лютого сотні О. Букшованого і 3.Носковського були розбиті на горі Магура. Питанням поповнення рядів УСС відала «Збірна станиця УСС», командантом якої був М. Волошин. Ним і була скерована до І куреня 21 лютого нова сотня поповнення.

В період з 10 лютого по 3 березня сотні II куреня перебу-вали в Славську, а потім перейшли до Грабівця Скільського; 21 березня до Головецько було переведено І курінь. Тим-то для УСС і стали в цей час основними бої на горі Маківка.

Тут у Грабівці було одержано перший урядово затвердже-ний спис 48 старшин українського легіону.

В Славську відбулося формування першого відділу стрілець-кої кінноти. Командантом відділу став хорунжий Р. Камінський.

З часу приходу І куреня фактично почались змагання за гору Маківка. З 23 березня по 4 квітня було атаковано ліве крило оборони, проте безуспішно. Далі атаки відновились на праве крило. Але тут чітко оборонялись сотні Р. Дудинського і 3. Носковського. Після 17 квітня встановився відносний спокій. Хворих і немічних було відправлено до Коша, що в цей час вже перебував у Замковій Паланці біля Мукачева. З Коша до куре-нів прибуло поповнення 400 новобранців. Станом на 23 квітня І курінь мав 12 старшин і 383 стрільці, II курінь — 11 старшин, 355 стрільців. Відновлення бойових сутичок на Маківці сталося

384

28 квітня 1915 року. В цей час на горі перебували чети хор. С. Яремкевича, хор. В. Свідерського і четаря Р. Сушка. Більш серйозна атака почалася в ніч з 28 на 29 квітня о 4 год. ранку. На оборону відразу були скеровані на ліве крило гори сотні І куреня О. Букшованого, Р. Дудинського, 3. Носковського і О. Семенюка, на праве крило оборони стали сотні II куреня О. Будзиновсь-кого, А. Мельника, одна чета сотні О.Левицького. Сотня Д. Вітов-ського і чети сотні О. Левицького залишились в запасі. Проте атаку було відбито.

Повторний безуспішний наступ здійснено 30 квітня. Третій найзавзятіший бій розпочався 1 травня після артилерійського обстрілу Маківки з гір Клива і Погар та з с. Тухля. Атака росій-ськими військами була скерована на сам верх гори. І тимчасово вона була захоплена. Впродовж двох годин вони боронили гору, але зусиллями І куреня були вибиті. В боях за Маківку особливо відзначились четарі А. Мельник, В. Кучабський, А. Артимович, І. Каратницький, О. Яримович, хорунжі О. Степанівна, С. Ярем-кевич, О. Коберськкй, десятник Радович, стрільці Кривий, Петрів, брати Зітинюки. Але й втрати були відчутними: 42 вбитих і 76 поранених.

Володіння горою забезпечувало надійну перепону даль-шому просуненню противника. А вона кілька разів переходила з рук у руки.

«Змагалося дві сили. Одна сказала: за всяку ціну візьму, друга відповіла: за всяку ціну не віддам», — писав пізніше Дмитро Вітовський, який командував «усусами», котрим судилося бути головною силою як в оборонних, так і в наступальних боях за Маківку. Мужньо билися тут і російські війська, особливо піхота, підтримувана кавалерією під командуванням генерала Олексія Каледіна, який невдовзі став отаманом Донського козацтва. Тепер же в мріях генерала було одне: дощенту розбити про-тивника, оволодіти Маківкою і тим самим порадувати царя Миколу II (в ті дні цар об’їздив окуповану російськими війсь-ками Галичину, побував у Львові, Самборі, Хирові, Перемишлі).

385

Гори трупів вкрили схили і вершину Маківки. Формально нібито переможців тут не виявилося. Адже невдовзі після того, як російським воякам востаннє вдалося утвердитися на вершині Маківки, вони змушені були її залишити, бо почався загальний відступ російських військ. Отже, бої за Маківку в 1915 р. визна-чили перелом у військових операціях на користь німецько-австро-угорських союзників. Вони перейшли у наступ, і в їхньому складі «усуси» вже у червні першими ввійшли до Галича — старовинної столиці Галичини, піднявши тут на знак перемоги свій жовто-блакитний прапор.

Перемога на горі Маківка стала першою значною акцією Українського Січового Стрілецтва.

У привітаннях стрільцям з нагоди перемоги на г. Маківка читаємо: «...Ви заслужили собі на правдивий подив і щиру вдячність сучасних і грядущих поколінь».

В травні Січові стрільці покинули Карпати і ще з більшим завзяттям пішли визволяти Галичину.

Новим випробуванням сили їх духу і військової майстер-ності стали бої за Болехів, які почалися 28 травня після пере-ходу через Тухлю, Сколе, Камінку і Тисів. І курінь став під Лісовичами, а II — під Гузієвом. Прорвавши австрійські загони 130 бригади, російські війська оточили 31 травня І курінь УСС. Вихід з оточення був тяжким. Крім вбитих і поранених, значна кількість стрільців потрапила у полон, серед них чет. А. Арти-мович, сот. О. Букшований, хор. О. Степанівна, хор. В. Свідерсь-кий, чет. Д. Кравс та ін.

Під прицільним вогнем артилерії, ще до початку наступу, виявились і позиції в чистому полі під Гудзієвом сотень II куріня. Але під час атаки стрільці II куреня спинили наступ військ Антанти на залізничному шляху поблизу Болехова. Цьому допомогла і новоприбула з Коша сотня під проводом чет. І. Цяпки. До речі, в наступних роках війни І. Цяпка — став загальним улюбленцем стрільців за веселу вдачу, спокій, роз-судливість, гумор. Саме йому пізніше була присвячена стрілецька

386

пісня «Бо війна війною». В боях під Болеховом УСС зазнали ве-ликих втрат: 15 вбито, 50 поранено, 150 потрапило в полон. Спроба перехопити ініціативу під Болеховом не привела до суттєвих змін, і вздовж загального фронту почався відступ військ Антанти.

Шлях корпусу генерала М. Гофмана був визначений на Калуш і далі на Галич. Цим шляхом пролягли і фронтові дороги УСС. На жаль, не їм випала честь звільнити м. Львів. Просу-ваючись вперед, стрільці І куреня пройшли Чолгани, Слободу, Крехівці, Калуш, Комарів у напрямі Крилоса, в той же час стрільці II куреня звільняли Тростянець, Завадку, Верхнє, Сапогів і 10 червня стали біля Вікторова. Тут, під Вікторовом, відбувалася двотижнева позиційна війна, в якій загинуло біля 20 стрільців, в тому числі член УБУ Теофіль Мелень. 27 червня стрільці сотні Д. Вітовського першими увійшли в древню сто-лицю Галицько-Волинського князівства м. Галич. На ратуші міста замайорів блакитно-жовтий національний український прапор.

29 і 30 червня відбулися нові військові акції. Під час артпід-готовки, що провели російські війська, повністю були знищені села Семиківці, Тустань і Хоростків. Але бій ними був програ-ний і вони відступили на позиції вздовж р. Золота Липа. В цьому бою загинуло 10 стрільців, поранено 30 і 27 потрапило в полон.

Такий точний список втрат УСС, як і поповнень, що від-правлялись до куренів УСС, відомий завдяки веденню канце-лярією в Коші «Евіденційної книги». З неї відомо, що на початку 1917 року в куренях УСС служили і воювали понад 7000 добровольців. У списки втрат було внесено біля 350 вби-тих, 1200 поранених, 1500 полонених.

По другу сторону р. Золотої Липи 6 липня зупинились австро-німецькі війська. У час відносного спокою, що зберігався впродовж двох місяців, стрільці І куреня розташовувалися біля с. Маркова, стрільці II куреня — в Карачинському лісі біля с. Завалів.

В цей час 5 липня 1915 року Кіш УСС був переведений, до сіл Дубинка і Камінка (в районі Сколе), а далі до с. Бондарів і с. Майдан. В серпні 1915 р. Кіш УСС стояв вже в с. Гнильче.

387

Вже сам факт утворення полку УСС був тим доробком визвольної боротьби, заради якого УСС і пішли на війну.

Організаційно полк склався з двох куренів. Команданти куренів: І — С. Горук; II — В. Дідушок. Кожний курінь мав 4 сотні. Сотня складалася з 4 чет, кожна чета — з 4 роїв по 10–15 стрільців. Отож, кількісний склад сотні коливався в межах 100–150 стрільців. Крім того, у сотні був кравець, швець, писар, по-мічник писаря, два телефоністи, п’ять осіб санітарної служби.

На фоні загального піднесення в стані УСС почався і наступ союзних військ. Війська прийшли в рух 27 серпня. Для УСС бойові дії розпочалися під Заваловом (II курінь) і Заставчім (І курінь). Захопившись переслідуванням відступаючих російсь-ких частин, далеко від своїх відірвалась чета Івана Балюка. Як наслідок, вона вся була знищена, загинув І.Балюк — один з літописців історії УСС. А через шість днів УСС підійшли до позицій, на які відступили російські війська біля р. Серет.

Похід І куреня пролягав через Голгоче, Гниловиди, Кутузів, Бурканів, Пантелиху до Заздрості; II курінь йшов через Під-гайці, Маловоди, Семиківці, Росоховатець до Людвиківки.

Військові сутички на шляху І куреня сталися 31 серпня і 1 вересня на горбах між Буркановом і Гайворонкою, II куреня — в околиці Маловід і Семиковець.

6 вересня російські війська здійснили напад на с. Заздрість і с. Людвиківку. 14 вересня вони і почали бойові операції в районі Бурканова та Соколіва. Команда І куреня отримала наказ стояти до останнього. Обійшовши боком, російські війська взяли стрільців у кліщі. Комендант куреня С. Горук віддав наказ про відступ. Прикривала відступ чета хор. І. Каратницького. Від чети залишилось в живих лише три стрільці. Чет. І. Чмола потра-пив у полон. Але з успіху російські війська не скористались. Після короткого відпочинку і поповнення у с. Вівсі 27 вересня обидва курені знову повернулися на свої позиції під Сосновом.

Впродовж 8–11 жовтня не стихав артилерійський вогонь з позицій російських військ, найсильніший з тих, яких за часи

388

війни знали стрільці. Це була ознака наступу російських військ, що почався 12 жовтня під Семиківцями, а 17 жовтня захли-нувся. Та вже 30 жовтня вони пішли у новий наступ. І знову одноденний артобстріл. 1 листопада 1915 року царські війська вночі вдарили на Семиківці і здобули їх. Рятувати становище кинули УСС. II курінь зайняв позицію біля Раковця, І курінь (дві сотні) вийшов над р. Студинка, інші дві сотні — до с. Ішкова. Між обома частинами куреня став 35 полк австрійської армії. Бої тривали 1–3 листопада. Битва нагадувала бойню, ніби тут вирішувалась доля війни. Тисячі трупів заслали подільський чорнозем. Але новим атакуючим не було спину. Поле бою обрамлювалося чотирикутником смерті: р. Студинка — Семи-ківці-Раковець — р. Студинка. Двічі окопи займали царські війська, та обидва рази лише на короткий час. Тільки 5 листо-пада наступ було відбито, а з 8 листопада припинились будь-які військові дії. В цьому чотирикутнику смерті УСС втратили 49 вбитими, 58 пораненими, 157 полоненими з 1700 стрільців, які були в І полку УСС 28 жовтня.

Семиківці стали третім, після Маківки та Болехова, війсь-ковим подвигом УСС, їх славною сторінкою, великою надією української громади на відродження української держави.

Війна породила новий тип українця у способі мислення, поведінці, усвідомленні своєї гідності, розумінні своїх прав та обов’язків. Події 1989 і 1990 року у Львові підтверджують, що цей тип українця живий і до наших днів. А тоді, в 1915 році на Маківці, під Болеховом і Семиківцями творилося цілком нове покоління українського народу, якісно відмінне від попереднього.

Відійшовши під натиском переважаючого чисельно против-ника (двічі у живій силі і вшестеро — в артилерії), восени 1915 р. російські війська закріпилися на лінії Кам’янець-Подільський — Тернопіль — Кременець — Дубно. А навесні наступного року звідси почалася наступальна операція російських військ Пів-денно-Західного фронту, яка ввійшла в історію під назвою Бруси-ловського прориву (від прізвища генерала Олексія Брусилова, призначеного у березні 1916 р. командуючим цим фронтом).

389

Згідно із задумом Брусилова, російські війська одночасно роз-почали наступ по всьому фронту, що позбавило противника змоги маневрувати своїми силами. 22 травня за 8 годин арти-лерія російських армій повністю знищила вогневі точки австрій-ських військ, зруйнувавши їхні укріплені позиції.

Внаслідок жорстоких боїв на початку червня російські війська просунулися по всьому фронту на 80–120 км, знову зайнявши Чернівці, Коломию, Броди, Луцьк. Масштаби втрат ворога були найбільшими за весь воєнний період 1914–1916 років. Внаслідок Брусиловського прориву австро-угорська армія втратила: понад 1 млн. осіб вбитими й пораненими, понад 400 тисяч військово-полоненими, 580 гармат, 450 бомбометів, 1800 кулеметів тощо. Втрати російської армії становили близько 0,5 млн. вояків.

На цьому наступальні операції в Україні військ Південно-Західного фронту припинилися. Поширення антивоєнних ідей у військах призвело до масового застосування на фронті нової форми антивоєнних демонстрацій — братання: вояки ворогу-ючих сторін як шановані гості відвідували один одного. Серед українців, мобілізованих до австрійської армії, все більше зна-ходилося таких, які при зручній нагоді без будь-якого опору, добровільно здавалися у полон російським військам. Іноді вони й відмовлялися йти на фронт, заявляючи, що не стрілятимуть у своїх братів-росіян. Австрійське командування застосувало зброю до непокірливих солдат: кожного десятого розстрілювали, а решту відправляли на фронт.

5. Викликана війною господарська розруха, значне погір-шення матеріального становища народних мас спонукали сти-хійні антивоєнні виступи на західноукраїнських землях, які так і залишилися під владою Австро-Угорської імперії. Одним із найбільших таких виступів у період війни була масова демонстра-ція трудящих Львова, що відбулася 27 жовтня 1916 р. на знак протесту проти вивозу продовольства з Галичини до Німеччини. Демонстранти (а їх було кілька тисяч, у тому числі багато жінок і дітей) голосно вимагали: «Геть війну! Віддайте нам наших чоловіків і батьків!».

390

Революційні настрої західноукраїнських трудящих підігрі-вали російські полонені, табори яких містилися і в Галичині, і на Закарпатті. Так, у селі Тухля на Дрогобиччині військово-полонені встановили дружні стосунки з місцевим населенням, допомогли організувати сільську бібліотеку, виступали з лек-ціями і доповідями. Селяни охоче зустрічали лекторів, які закликали до антивоєнних виступів.

Посилився селянський рух і в Наддніпрянській Україні, що перебувала під владою Російської імперії. Тут через нестачу робочої сили, тягла і реманенту посівні площі скоротилися на 1 млн. 800 тисяч десятин. Протест селянських мас викликала столипінська аграрна реформа, внаслідок якої заможні селяни, одержували, як правило, кращі общинні землі. У 1915 р. з цього приводу відбулося селянське заворушення у селі Нижня Сиро-ватка на Сумщині. Селяни, здебільшого солдатки, не дозволили землеміру нарізати забрані раніше ділянки. Коли ж власті намагалися зробити це примусово, селяни, озброєні вилами, косами, лопатами і кілками, розгромили волосне правління, а стражників вигнали з села. На придушення виступу при- був загін поліції. Понад 300 сироватців заарештували і кинули до в’язниці.

Царський уряд, наляканий масовим селянським рухом в Україні, змушений був видати розпорядження про припи-нення землевпорядних робіт аж до закінчення війни. Властям було зрозуміло, що активізація селянського руху знаменує наближення загального революційного вибуху. Тим більше в Україні посилювався страйковий робітничий рух.

Проведений на початку 1916 р. кількаденний страйк робіт-ників-металургів селища Кам’янського Катеринославської губер-нії закінчився їхньою перемогою. А страйк суднобудівників Мико-лаєва у той же період, підтриманий (на знак пролетарської солідарності) матеріально робітниками Луганська, Харкова, Катеринослава, Одеси та інших міст, тривав 44 дні. Налякана адміністрація заводу не знайшла іншого виходу, як закрити підприємство, а робітників звільнити.

391

У тритижневому страйку шахтарів Горлівського-Щерби-нівського району навесні 1916 року взяли участь 25,5 тисяч осіб. Було обрано страйковий комітет. Але і цей страйк придушили царські власті, розстрілявши першотравневу демонстрацію і за-арештувавши 300 її учасників.

1915 року соціал-демократичні та есерівські гуртки укра-їнської молоді в Москві змовились створити нову політичну партію. І хоч створити її не вдалося, але натомість було про-голошено утворення Української юнацької спілки, яка ставила собі за мету поширення ідей соціального і національного виз-волення України. Знову повстало українське студентство, націо-нально-визвольний рух якого розвивався переважно під соціа-лістичними гаслами. Однак він не набув поширення у період війни. На початку 1916 р. поліція розгромила нелегальні сту-дентські громади у Харкові, а їх учасників і керівників зааре-штувала і відправила на заслання.

Але навіть в умовах різкого воєнного протистояння двох імперій — Австро-Угорської і Російської — українське насе-лення, що було підпорядковане їм, продовжувало усвідом-лювати свою віковічну і нерозривну єдність. З цим розумінням український народ вступав у свою другу національно-демокра-тичну революцію.

392

Лекція 12 ВІДНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

ПІСЛЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1917–1921 рр.

ПЛАН 1. Соціально-економічні та політичні передумови націо-

нально-визвольних змагань. 2. Утворення Української Центральної Ради та проблеми

державного будівництва. 3. Організація збройних сил. 4. Боротьба між Центральною Радою і більшовиками за

владу в Україні. 5. Українська державність в період 1918–1920 рр. 6. Українська держава в добу Директорії. 7. Історичне значення УНР. 8. Західноукраїнська Народна Республіка. Листопадовий чин. 1. В 1917 році, після довгих століть гноблення самодержав-

ною Росією, Україна одержала можливість вирватись з ярма, стати повновладним господарем власної долі. З поваленням царизму і бурхливою демократизацією суспільного життя в країні на історичну арену виходить Центральна Рада як провідний орган боротьби за інтереси українців.

Не викликає сумнівів твердження, що аграрний переворот на Заході як наслідок буржуазних революцій, насамперед Великої Французької революції, викликав до життя динамічні зрушення спочатку в легкій, а потім й у важкій промисловості. Наступне формування банкового механізму та бурхливе залізничне будів-ництво сприяли глобальним процесам перетворення господарсь-кої системи західноєвропейських держав приблизно протягом

393

сторіччя в єдине ціле. Російська монархія приступила до ство-рення великоіндустріального виробництва лише після поразки в Кримській війні, до того ж його послідовність була іншою. Інтенсивне прокладання залізниць в II пол. XIX ст. дало поштовх прискореному розвитку важкої індустрії. Зауважимо обставину, яку слід виокремити: такий промисловий район, як Донбас, що відіграв ключову роль в економіці держави, «проскочив» дома-нуфактурну стадію. Система банків, спочатку великих комерцій-них, а потім середніх та малих, завершила процес становлення економіки, характерною ознакою якої була незавершеність аграрного перевороту. Саме тому остаточного станового поділу російського селянства не відбулося. В політичному аспекті зако-номірним стало змішування демократичного руху, характерного для першої стадії капіталістичного розвитку, і пролетарського, соціалістичного, притаманного індустріальному виробництву.

Свою специфіку мали в Росії також і соціальні процеси. Виступаючи поряд з царизмом та західним капіталом (насам-перед англо-французьким та німецьким) учасником створення великого промислового виробництва, російська буржуазія помітно забарилася, порівняно із західноєвропейською, у своєму ста-новленні як політичної сили. Вона виявилася поділеною на кілька відносно незалежних фінансово-промислових груп, які запекло боролися між собою за політичний вплив спочатку на царський, а потім і на Тимчасовий уряд. Водночас прискорений економічний поступ сприяв згуртуванню різних загонів росій-ського пролетаріату. Це й зумовило таку найважливішу відмін-ність вітчизняного варіанту формування капіталістичного укладу від західноєвропейського як різно-спрямованість оформлення політичної структури. В країнах «першого ешелону» (тобто західноєвропейських) спочатку виникали буржуазні, а згодом і робітничі партії. У «другому ешелоні» (Росії, зокрема) перші робітничі партії виникли уже в 90-х роках, а буржуазні — лише у ході революції 1905–1907 рр.

394

Висновки, які випливали з аналізу російської дійсності на межі століть, як відзначалося радянською історіографією, поля-гали в тому, що історично Росії було визначено принципово інший порівняно з розвинутими капіталістичними країнами Заходу шлях до соціалістичної революції. Саме в ній судилося об’єднатися в просторі і часі рухам: загальнонародному — за мир, землю, демократію та пролетарському — за перебудову суспільства на соціалістичних засадах. Породжені форсованим розвитком капіталізму в одних районах країни і недостатнім його розвитком в інших, демократичні за своєю спрямованістю національно-визвольні рухи також зробили вагомий внесок у справу «накладання» один на одного відмінних за природою, характером, рушійними силами та цілями революційних і реформістських суспільно-політичних рухів. Це, з одного боку, сприяло бурхливому розвитку революційного процесу в 1917 р., а з іншого — викликало нерівномірність, стрибкоподібність ходи революції, її «кризовий» характер, який виразно виявився не тільки в масштабах усієї держави, але і в межах того чи іншого економічного, адміністративного, або, тим більше, такого вели-кого національного регіону, як Україна.

Перш ніж окреслити процеси, що тут мали місце, необ-хідно зробити ряд застережень. Нагадаємо, що до 1917 р. тери-торії, де українське населення становило етнічну більшість, пере-бували під владою Австро-Угорської (Східна Галичина, Пів-нічна Буковина та Закарпаття) та Російської імперій. І, отже, економічний, політичний і соціальний розвиток різних районів України йшов своїми шляхами, мав цілий ряд історично зумов-лених особливостей.

Навіть побіжний погляд на стан економічного розвитку укра-їнських губерній, які перебували під впливом Росії, дозволяє виявити цілий ряд суттєвих відмінностей. Три губернії (Катери-нославська, Харківська, Херсонська), а також Київ — це високо розвинутий в індустріальному відношенні район. У ньому давно хазяйнували найбільші вітчизняні заводчики (близько 2 тис.),

395

тісно зв’язані з англо-французьким, німецьким та бельгійським капіталами. Тут налічувалось понад 900 тис. індустріальних робітників, діяли найбільші промислові об’єднання, які мали величезний вплив на політичне та економічне життя держави.

Волинь, Поділля, Полтавщина, Чернігівщина, Київщина — це край з переважаючим розвитком галузей, що переробляли сільськогосподарську продукцію. Дрібні, часто-густо кустарного типу підприємства, розміщувалися, як правило, в невеликих містах і селищах. Переважна більшість зайнятих на них — 120 тис. сезонних робітників — працювали головним чином на цукро-рафінадних та винокурних заводах.

Разючі відмінності спостерігалися і в темпах та шляхах ста-новлення капіталістичних відносин у сільському господарстві. Аграрний сектор Правобережжя України був глибоко капіта-лізований за «пруським» зразком (тобто з переважанням вели-ких поміщицьких господарств). Суперечності між селянством в цілому та поміщиками досягли тут в 1917 р. небаченої як для інших районів України гостроти. Полтавщина, південь Черні-гівщини, південно-західні райони Харківщини — приклад «аме-риканського» (фермерського) шляху розвитку, з виразною тен-денцією боротьби однієї частини селянства (біднішої) проти іншої — дуже заможної. І, нарешті, у степовому Лівобережжі, в умовах порівняного багатоземелля, значна частина селянства була зайшлою, тобто брала участь головним чином у сезонних роботах і була мало зв’язана з місцевими аграрними та іншими відносинами. Природно, що за таких умов класові суперечності робітництва і селянства, з одного боку, і сільськогосподарської та промислової буржуазії, з іншого, виявлялися тут незрівнянно млявіше, ніж в «промисловій» зоні, і мали більш патріархаль-ний, патерналістський характер.

Вести мову про політичні процеси в українських губерніях в 1917 р. неможливо, не враховуючи національний склад насе-лення. Існують лише фрагментарні статистичні дані. А спира-тися на матеріали перепису 1897 р. важко. Двадцять років над-

396

звичайно бурхливих змін в центральних та південно-східних районах України, чималий відплив сільського населення в роки столипінських аграрних реформ, військово-мобілізаційні про-цеси 1903–1905 рр., переміщення на цю територію десятків тисяч біженців з прифронтової смуги (1914–1917 рр.), розташу-вання в багатьох великих населених пунктах тилових армійсь-ких частин, — ці та інші причини суттєво позначилися на змі-нах у національній і соціальній структурах населення, і, звісно, мали помітний вплив на тогочасні політичні колізії.

Грунтуючись на спеціальних дослідженнях деяких радянсь-ких та закордонних учених, на матеріалах переписів (1917) у найбільших містах (Катеринослав, Київ, Харків), а також на інших даних, на думку дослідника Д. Б. Яневського, можна вва-жати цілком встановленим, що абсолютну більшість сільського населення, а також волосних та повітових центрів, становили українці. Поруч з ними жили, працювали, взаємно збагачували традиції матеріальної та духовної культури росіяни, євреї, поляки, що входили до трьох найбільших національних груп. Місце-вості компактного проживання «національних меншостей» — німців, вірменів, болгарів, татар — загалом кількох десятків національностей — охоплювали переважно південь, найбільші адміністративні центри східних та центральних районів. Про будь-яку національну однорідність промислових центрів Подні-пров’я чи населених пунктів Донбасу — годі й казати.

Отже, до 1917 р. українська буржуазна нація ще не сформу-валася. Це не означає, що ми намагаємось в той чи інший спо-сіб підтримати теорію «безкласовості» та «безбуржуазності» укра-їнського народу, начебто висунуту та обгрунтовану М. С. Гру-шевським. Зробити це важко ще й тому, що нам не вдалося виявити в працях академіка хоч скільки-небудь видимих слідів цієї «теорії». Процес утворення основних класів українського суспільства, відносин як між ними, так і всередині них, а також з усіма іншими класами російської держави того часу, хай нерів-номірно, важко, де-не-де не завжди виразно проявляючись, але

397

тривав, долаючи різноманітні перешкоди, труднощі як при-родного характеру, так і «штучні», привнесені ззовні. Цей факт, — відзначалося в одному з провідних українських часописів в 1917 р., — «для нас, українців, зовсім не такий приємний... Він виявляє тільки те, що ми віками жили в ненормальних умовах, що нас, як націю, покалічено». Без найменшого перебільшення можна стверджувати, що вся історія розвитку українського націо-нально-демократичного руху, а, особливо, заключного його етапу, є найкращою ілюстрацією своєрідності та незаверше-ності капіталістичного розвитку України на межі віків.

2. Очевидно, з багатьох причин для керівників національно-визвольних змагань мав пройти певний час, щоб заповітні праг-нення вилилися у вивірену реальну програму діяльності. Мрії про самостійність їх, звичайно, ніколи не полишали, проте лише конкретний розвиток подій мав підказати відповідні до ситуації настанови і лозунги.

Отже, за свідченням одного з визначних діячів українського національного руху Дмитра Дорошенка, як тільки до Києва дійшла звістка про повалення самодержавства, члени керівної ради «Товариства українських поступовців» прийняли рішення «заложити загальну організацію, яка... об’єднувала б усі укра-їнські національні організації й стала б на чолі руху. Ухвалено було назвати її Центральною Радою». Названу Дорошенком дату народження нової громадсько-політичної організації — 4 березня — не можна, мабуть, вважати абсолютно достовір-ною: її офіційне діловодство провадилося з 9 березня, коли обговорювалися питання про виготовлення печатки УЦР, а також про передачу їй будинку Педагогічного музею, ство-рення агітаційної школи при відповідній комісії Ради тощо. Вів засідання обраний незадовго перед тим товаришем голови київський адвокат Ф. І. Крижанівський. Сам же голова — «батько» М. С. Грушевський, вперше виступив в означеній якості лише 15 березня. На посаду другого його заступника (товариша) було запрошено директора приватної гімназії, літератора В. П. Нау-

398

менка. Заступниками голови стали також Д. Дорошенко та син видатного українського історика Д. Антонович.

Оцінюючи згодом цей ранішній період діяльності Ради, Грушевський вказував на очевидну організаційну ваду, а саме — формування її спочатку «тільки з представників київських організацій». Іншими словами, протягом першого післярево-люційного місяця сфера її діяльності була реально обмежена одним містом.

Розширити соціальну і політичну базу руху, остаточно сформулювати та відшліфувати принципові пункти програми, інтегрувати в єдину національно-територіальну організацію неоднорідні політичні та соціальні сили й сформувати її пред-ставницький виборчий орган, з’ясувати взаємини з централь-ним урядом та його органами на місцях — ось ті невідкладні завдання, які дискутувалися в кулуарах Педагогічного музею, що став офіційною резиденцією Ради. Протягом усього березня її керманичі напружено працювали над скликанням форуму, який було названо «Український національний конгрес», якому судилося покласти початок наступному, другому етапу станов-лення Центральної Ради.

За пропозицією своїх лідерів делегати з’їзду, а це близько 1 тис. представників «від усяких організацій усієї Соборної України», ухвалили протягом 1917 р. документи, де визнали верховну владу Тимчасового уряду та майбутніх Всеросійських Установчих Зборів, скликання яких було заплановано на осінь поточного року. Були вирішені і найважливіші організаційні питання. Учасники зібрання обрали близько 300 осіб до нового складу Центральної Ради, в т. ч. 21 — до її Виконавчого Комі-тету. Головою знову став М. С. Грушевський, його заступниками у Раді — В. К. Винниченко та С. О. Єфремов, у Виконкомі — Ф. І. Крижанівський та Д. В. Антонович. Скарбником Ради було обрано В. Коваля, секретарями — В. Бойка та С. Веселовського.

Таким чином, з’їзд оформив ідеологічні та організаційні засади руху, який намагався виступити в питаннях національно-

399

державного будівництва як альтернативна політична сила щодо існуючої на Україні фінансової та промислової буржуазії, з одного боку, а з іншого — до пролетарського руху, керованого більшовицькою партією. Об’єктивно цьому значною мірою сприяли і суттєві прогалини в політичних програмах опонентів Ради, які зосереджувалися практично лише на соціальних та економічних проблемах і приділяли цілком недостатню увагу власне національно-культурним питанням. По-друге, і на цьому слід наголосити, саме національний з’їзд поклав початок прак-тичному втіленню в життя ідеї української демократичної рес-публіки як складової частини Російської федеративної республіки.

Принциповим в цій формулі для діячів Центральної Ради було питання про класову природу державного утворення, що почало формуватися. Вважалось, що ця держава в 1917 р. не могла бути ні буржуазною, ні соціалістичною. Буржуазною в класичному розумінні вона лише мала стати, але для цього необхідно було послідовно пройти ряд етапів: довести до кінця аграрні перетворення, започатковані реформою 1861 р., роз-винути достатньою мірою виробничі сили усіх районів України, реалізувати різноманітні плани культурного виховання народу, сформувати структури політичні, судові, громадського самовря-дування тощо.

Соціалістичним же нове державне формування не могло бути внаслідок особливостей капіталістичної еволюції, оскільки для переходу на цей шлях суспільного розвитку, на думку його фундаторів, в цілому не було об’єктивних передумов. Керма-ничі українського національно-державного руху добре це розу-міли і враховували в практичній роботі. Саме тому вони пішли шляхом здійснення перетворень «зверху», намагаючись забез-печити при цьому максимально можливу на той чи інший момент підтримку «знизу». Ставку було зроблено на еволю-ційні, легальні, правові, ненасильницькі форми й методи досяг-нення цілей, на припинення лівого та правого екстремізму в своїх лавах, на глибокі компроміси практично з усіма полі-тичними силами як на Україні, так і поза її межами.

400

Основною програмною засадою при цьому залишалася вимога широкої національно-територіальної автономії України у складі Російської федеративної республіки. Ця теза знайшла своє втілення в основних документах Центральної Ради та її універсалах, у численних публікаціях лідерів українських партій (від соціалістів-федералістів — колишніх «тупівців» до соціал-демократів і есерів). Голова Центральної Ради М. С. Грушевсь-кий видав у Києві спеціальну брошуру «Якої ми хочемо авто-номії і федерації»

Принципово важливими при цьому є вихідні уявлення про автономію.

За переконанням М. С. Грушевського, «автономія має своє власне право, конституційне, чи то на основі договору з цен-тральною властю, чи то з надання, але такого, якого вже не можна взяти назад односторонньою волею центральної влади».

З різних можливих варіантів автономного устрою (обме-жена, територіальна — обласна, крайова, екстериторіальна — національно-культурна) найбільш прийнятним для України М. С. Грушевський висував здобуття широкої, національно-територіальної автономії. Згідно задуму, таке державне утво-рення само мало «вершити у себе вдома всякі свої справи — економічні, культурні, політичні, удержувати своє військо, роз-поряджатися своїми дорогами, своїми доходами, землями й всякими натуральними багатствами, мати своє законодавство, адміністрацію і суд.

Тільки в деяких справах, спільних для всієї російської дер-жави, вона має приймати постанови її загального представниц-тва, в котрім братимуть участь представники України пропорці-онально до її людности й людности всієї російської республіки».

Гарантом саме такого автономного стану України могли бути лише децентралізація Російської імперії, перетворення колиш-ніх провінцій на автономні держави, які склали б федерацію, а остання повинна обов’язково бути демократичною республікою.

По суті такою ж була й позиція провідних українських партій.

401

Ці теоретичні розрахунки були покладені в основу рішень Всеукраїнського Конгресу (6—8 квітня 1917 р.), який ухвалив:

1) згідно з історичними традиціями і сучасними реальними потребами українського народу, з’їзд визнає, що тільки націо-нально-територіальна автономія України в стані забезпечити потреби нашого народу і всіх інших народів, що живуть на українській землі;

2) автономний устрій України, а також і інших автономних областей Росії, знайде цілковиту гарантію для себе в федера-тивному устроєві Росії, через що єдиною відповідною формою державного устрою для Росії з’їзд визнає федеративну демо-кратичну республіку, а одним з найголовніших принципів укра-їнської автономії — повну гарантію прав національних меншо-стей, що живуть в Україні.

Михайло Грушевський. Голова Української Центральної ради

402

Дальші події підтвердили серйозність політичних намірів керівників Центральної Ради, які прагнули разом з тим дещо обмежити її демократичний характер. Перші ухвали в цьому напрямі були оформлені вже на пленарному засіданні 23 квітня. У «Наказі Українській Центральній Раді», зокрема, проголошу-валося, що, виражаючи волю українського народу до створення автономної України у складі Російської федеративної демо-кратичної Республіки, Рада тим самим «переймає право ініці-ативи, об’єднання та керівництва» тих організацій, які мають в ній представництво. Такий висновок дозволив лідерам руху встановити регламент функціонування Центральної Ради. Пункт 7-й другої частини «Наказу» містив положення, яке важко сумі-стити, на нашу думку, із елементарними уявленнями про де-мократію: «Екстрені Загальні Збори вважаються дійсними при будь-якій чисельності присутніх». Вважаючи, очевидно, і це недостатнім, укладачі документу зуміли провести через Пленум Ради положення про її Комітет, яке передбачало механізм передачі реальної влади від загальних засідань Центральної Ради, що мали демократичний характер, її виконавчому органу, сформованому значною мірою шляхом позалаштункових угод. Так, 16 з 33 його членів визначились самим же Комітетом. Усі поточні справи розв’язувалися у т. з. його «комісіях». Членами комісій могли призначатись особи і не із складу Центральної Ради, які «тим самим ставали членами Ради та Комітету у від-повідності з постановою з’їзду». Ці та інші положення доку-менту дають можливість, на наш погляд, цілком певно ствер-жувати, що вже на згаданому засіданні були створені юридичні підстави для перетворення власне Центральної Ради із пред-ставницького на орган, покликаний лише постфактум схвалю-вати рішення та дії Виконавчого Комітету. Реальна влада значною мірою зосереджувалася в руках осіб, уведених до його складу не демократичним, а адміністративним шляхом, в т. ч. за допомо-гою кооптації.

Національно-демократичний рух «знизу» тим часом про-довжував набирати сили. Так, підсумки І Всеукраїнського війсь-

403

кового з’їзду засвідчили, що Рада може здійснювати реальний вплив на перебіг подій у такому найбільшому національному регіоні, як Україна. Схвалені ним резолюції набули великого резонансу в Росії загалом, а це, безперечно, сприяло зростанню політичного авторитету Ради. Робота з’їзду почалася в атмос-фері піднесення, викликаного рішенням центрального уряду про створення першої національної української військової частини, якій згодом було присвоєно ім’я Богдана Хмельниць-кого. Більш як 700 делегатів від 993400 військовослужбовців-українців з ентузіазмом підтримали цей захід військового керів-ництва, а також висловилися за негайне проголошення петро-градським урядом акту про визнання національно-територі-альної автономії України та про призначення окремого міністра у її справах. Визнавши Центральну Раду єдиним органом, «компетентним вирішувати проблеми України», армійські деле-гати ухвалили ряд вельми радикальних за своїм характером резолюцій. Зокрема, були схвалені заклики до об’єднання «всіх українців в єдиній національній армії», якнайшвидшого укла-дання демократичного миру «без анексій та контрибуцій на основі самовизначення народів» тощо. З’їзд кваліфікував світову війну як справу «імперіалістичної політики пануючих класів», а також підтримав рішення «національного конгресу» з гумані-тарних питань.

Третій етап розвитку українського національно-державного руху охоплює час приблизно з середини травня до початку червня 1917 р. і характеризується, на нашу думку, такими двома основними ознаками. По-перше, дальшим розширенням його соціальних та політичних підвалин за рахунок залучення до нього різних верств населення через новостворені губернські, повітові та міські «українські ради» (Полтавщина, Чернігівщина, Слобожанщина, Волинь, Київ); конституюванням «українських» фракцій при вже діючих (Рада Війських Депутатів Київської Військової Округи та ін.); проведенням з’їздів селян (Полтава), духовенства (Київ), вчителів (Південно-Західної залізниці) з наступною кооптацією керівників їхніх представницьких орга-

404

нів до складу Центральної Ради; розширенням мережі діючих з дореволюційних часів національно-культурних організацій — «просвіт». Різко розширилась видавнича діяльність. На сере-дину травня вже виходило близько 17 найменувань часописів та журналів, найбільшими серед яких були «Нова Рада», «Народна Воля», «Робітнича газета», «Літературно-Науковий Вісник». Значно активізувалась діяльність українських громад, які функціону-вали в обох столицях, Омську, Гельсінгфорсі, Саратові, Киши-неві та інших великих та малих містах, а також і за межами Росії, наприклад в США. Проводились масові кампанії зі збирання коштів в «Національний фонд», благодійні вечори, концерти, засідання наукових товариств та ін., до яких залуча-лось багато учасників.

По-друге, новий етап руху відрізняється від попередніх активними контактами з Тимчасовим урядом як на приват-ному, так і на офіційному рівнях. Це питання ще чекає на своїх дослідників. Сторони намагалися уникнути передчасного роз-голосу ходу та змісту переговорів з багатьох причин. Очевид-ним є лише те, що ні офіційна зустріч у другій половині травня під час перебування О. Керенського в Києві, ні переговори спе-ціальної делегації Центральної Ради з петроградським урядом не допомогли досягти угоди з питань, що обговорювалися. Цю обставину вміло використали лідери Центральної Ради для по-дальшого зміцнення свого впливу та авторитету. Не буде також перебільшенням твердження про те, що обстановка навколо дійсно невирішуваних питань самовизначення України деякою мірою збуджувалась штучно. Так, на II Всеукраїнському селян-ському з’їзді, який проходив у Києві у травні–червні, вперше пролунали заклики, що розходилися з публічно декларованим курсом на законність, порядок та ненасильницькі дії. Деякі деле-гати називали Петроград «смердючою калюжею», закликали розпочати негайну реалізацію своїх програмних вимог явочним порядком, не чекаючи скликання Всеросійських Установчих Зборів. Лунали пропозиції розв’язувати нагальні питання «за

405

допомогою шаблі». Задля справедливості слід зазначити, що рішучу відсіч «радикалам» дали українські есери та есдеки, які нагадали, що вирішувати питання слід лише у згоді з усіма народами, що проживають на Україні.

1 червня почався новий етап в політичній історії Цен-тральної Ради. Того дня Тимчасовий уряд офіційно дав нега-тивну відповідь на вимоги Ради, надіслані протягом квітня–травня. Водночас було підтверждено заборону на проведення II Військового з’їзду. Ситуація різко загострилася. Через день екстренна нарада членів Центральної Ради і делегатів селянсь-кого з’їзду прийняла рішення виступити із зверненням («Уні-версалом») до народу, закликати його «зорганізуватись» і «при-ступити до негайного закладання фундаменту автономного ладу на Україні». 7 та 10 червня ці вимоги підтримали відповідно Всеукраїнська конференція УПСР та скликаний явочним поряд-ком Військовий з’їзд. По Україні прокотилась хвиля масових мітингів і маніфестацій на підтримку вимог Центральної Ради та її прихильників і з осудом дій Тимчасового уряду в укра-їнському питанні. В цій обстановці і було оприлюднено текст І Універсалу.

Цей документ, названий «До українського народу на Укра-їні й поза Україною сущого», проголосив суверенність українсь-кого народу «на своїй землі». Практичне втілення суверенітету покладалось на обраний загальним, рівним, таємним та пря-мим голосуванням Український сейм, обрати який планувалося після виборів до Всеросійських Установчих Зборів, тобто восени поточного року. Найголовнішими завданнями, що стояли перед Сеймом, оголошувалися: видання законів, які регулювали б усі сторони життя України і, насамперед, щодо конфіскації «у влас-ність народу» поміщицьких, казенних, царських, монастирських земель. Роз’яснивши суть суперечностей Ради та уряду, Універ-сал наголосив на необхідності налагодження якнайтіснішого зв’язку між УЦР і тими організаціями на місцях, які підтриму-ють її програму, та проведення «українізації» органів місцевого

406

самоврядування, а в районах зі змішаним населенням — фор-мувати їх «у згоді» з неукраїнськими громадами. Принциповою новацією стала декларація про відмову передавати будь-які кошти, в тому числі й податки, до центральної казни, а також про запровадження спеціального одноразового податку «на рідну справу», тобто фактично на користь Центральної Ради.

Протягом усього червня тривала гарячкова праця над роз-в’язанням найважливіших організаційних питань, або точніше, питань «самоорганізації». Йшлося, зокрема, про дальше роз-ширення Ради за рахунок уведення до її складу представників з’їздів робітничих, селянських і солдатських депутатів, а також від губерній, міст, українських колоній тощо. Таким чином, чисельність УЦР до кінця червня досягла 568 осіб. Однак, най-головнішою подією поточного періоду стало формування першого складу крайового уряду — Генерального Секретаріату. Спочатку до його складу входило 9 представників УСДРП, УПСР та УПСФ. Це — В. Винниченко (голова), П. Христюк (генеральний писар), Х. Барановський (генеральний секретар фінансів), С. Єфремов (генеральний секретар у міжнаціональ-них справах), М. Стасюк (генеральний секретар продовольчих справ), Б. Мартос (генеральний секретар земельних справ), С. Петлюра (генеральний секретар військових справ), В. Садовс-ький (генеральний секретар юстиції). 27 червня уряд був затвер-джений Центральною Радою як «найвищий орган українського народу, його найвищою владою». Через день у складі самої Ради виник ще один орган — т. зв. Мала Рада із 40 осіб, на яку було покладено вирішення найважливіших справ між плену-мами «великої» Ради.

Тимчасовий уряд, таким чином, було поставлено перед вибором: санкціонувати органи законодавчої та виконавчої влади, що виникли без його відома і дозволу, або заборонити. Перше означало б визнання права України на автономію де-факто, що, в свою чергу, неминуче вело до розриву урядової коаліції есеро-меншовицького блоку і кадетської партії, яка

407

стояла непохитно на позиціях великодержавного шовінізму. Друге призвело б до необхідності придушити український наці-онально-державний рух збройною силою, що в тогочасних умо-вах було абсолютно нездійсненним. У ході надзвичайно напру-жених переговорів принципової угоди було досягнуто. Делегація уряду у складі О. Керенського, І. Церетелі та М. Терещенка зобов’язалася забезпечити схвалення рішення про визнання Тим-часовим урядом Центральної Ради як «найвищого крайового органу управління на Україні з тим, однак, що усі питання національно-політичного та економічного устрою останньої бу-дуть відкладені до скликання Всеросійських Установчих Зборів». 2 липня був затверджений відповідний документ. Та Тимчасо-вий уряд другого складу припинив своє існування. Вже наступ-ного дня було оприлюднено II Універсал Центральної Ради, що закріпив статус Генерального Секретаріату як крайового органу влади петроградського уряду. Універсалом проголошувалося, що Рада не допустить здійснення автономії України до Установ-чих Зборів і фактично відмовляється від дальшої «українізації» армійських частин в тилу й на фронті.

Органічною ж вадою документів, що оформили укладений компроміс, за тогочасною думкою, була відсутність згоди як з питань встановлення адміністративних кордонів України, так і щодо меж компетенції нового уряду. Водночас не можна не бачити й того, що укладення угоди стало значним кроком на шляху до утворення новітньої української державності. Керма-ничі найвищих органів, що формувалися, намагалися закріпити досягнуте і спочатку це вдавалося. Так, 15 липня склад українсь-кого крайового уряду поповнився представниками «національ-них меншостей». Генеральний Секретаріат зріс до 12 осіб: керів-никами відомств стали також В. Голубович (шляхів сполучення), О. Зарубін (пошт та телеграфів), М. Рафес (держконтролю); керівником генерального секретаріату міжнаціональних справ став О. Шульгин; керівник української громади в Петрограді П. Стебницький дістав призначення на посаду статс-секретаря

408

у справах України при Тимчасовому уряді і, згідно зі статусом, став членом останнього; дві посади — генеральних секретарів праці, промисловості та торгівлі — лишились вакантними. Генеральні секретарі репрезентували вже п’ять партій — УПСР, УСДРП, УПСФ, російських есерів та Бунд. До складу Централь-ної Ради формально увійшли представники практично всіх легальних на той час політичних партій — у т. ч. кадетської та РСДРП(б), — загалом понад 20. Слід підкреслити, що пред-ставники РСДРП(б) та кадети у повсякденній роботі крайового парламенту з різних причин участі не брали.

Водночас у відповідних комісіях Малої Ради йшла інтен-сивна підготовка документу, який у майбутньому дістав назву «Статут Вищого Управління Україною». Він був нічим іншим, як прообразом конституції, оскільки визначав функції вищих органів державного управління краю, межі їхньої компетенції, порядок роботи й взаємовідносини з центральними органами в Петрограді, процедури формування й розпуску Генераль- ного Секретаріату, правила внутрішнього розпорядку його роботи тощо.

Зазначимо, що дії Центральної Ради ускладнив той факт, що липневою угодою з Тимчасовим урядом вона зобов’язалася не допустити розв’язання нагальних питань соціально-еконо-мічного устрою аж до Установчих Зборів. Інакше кажучи, лідери УЦР відмовились від практичного втілення у життя тих споді-вань, які поступово фокусувалися у центрі уваги тридцятиміль-йонного населення України.

Військові дії в смузі Південно-Західного та Румунського фрон-тів, які проходили територією українських губерній, тривали. Військові частини, що зазнавали поразок, відкочувались вглиб, перекладаючи додатковий тягар на плечі цивільного населення. На Україні, як і скрізь, наростала продовольча й паливна криза. Невпинно посилювалася інфляція, збільшувалися черги біля магазинів, зростало безробіття. Виходив із ладу залізничний транспорт. Об’єднання заводчиків та фабрикантів, що діяли на

409

Україні, намагалися спровокувати відкрите невдоволення рево-люцією у найширших колах населення, показати неспромож-ність уряду Керенського і есеро-меншовицької партійної коалі-ції, що підтримувала його, з тим, щоб прискорити їх крах і привести до влади буржуазну диктатуру. Неспроможність уряду стабілізувати економічне становище, розв’язати робіт-ниче й аграрне питання, врегулювати міжнаціональні відно-сини і укласти мир, призвели до повсюдного наростання всіх форм боротьби трудящих міста та села.

Сигнал тривоги пролунав вже 11 липня на Українському робітничому з’їзді. І хоча його керівникам — В. Винниченку, М. Поршу, Д. Антоновичу та іншим — вдалося врешті-решт домогтися схвалення резолюцій на підтримку програмних вимог Центральної Ради, делегати з’їзду відверто говорили про падіння її авторитету в робітничому середовищі, бо вона практично не захищає інтересів пролетарів. Відзначалося, що сильна робітнича політика можлива лише в тому випадку, коли Центральна Рада буде організована на зразок Рад робітничих депутатів, тобто за виробничим принципом. Йшлося також і про те, що, незважаючи на антибільшовицькі настрої, селянин, якщо дати йому «землю і волю», «стане більшовиком». Зроста-юча політизація українського села яскраво виявилась в дні роботи чергового з’їзду. В ході його делегати лівобережних районів кілька разів демонстративно залишали зал засідань на знак протесту проти політики партійного керівництва в аграр-ному питанні.

Обстановка всередині Центральної Ради на цей час заго-стрилася настільки, що 6 серпня її лідер Грушевський пішов у відставку з посади голови. 9 серпня, знайшовши формальні підстави, у відставку подав Генеральний Секретаріат. Намага-ючись, очевидно, радикалізувати діяльність крайового уряду в аграрному питанні, українські есери здійснили нечуваний для того часу демарш, заявивши про вихід своїх представників із його складу. Наступного дня пост керівника Секретаріату зали-

410

шив Винниченко і мандат на формування цього органу перей-шов до губернатора окупованих Галичини та Буковини Д. Доро-шенка. 14 серпня він подає на затвердження Малою Радою свої пропозиції про новий склад уряду, який проіснував, однак, менше двох діб. 17 серпня вдалося сформувати черговий склад Секретаріату — цього разу на основі програми, яка перед-бачала тісний контакт з Тимчасовим урядом в галузі зовнішньої та внутрішньої політики, активізації діяльності по зміцненню органів місцевого самоврядування на Україні. Того ж дня Дорошенко вніс список Секретаріату на затвердження Радою, але зробив при цьому зовсім несподіваний політичний хід — подав у відставку мотивуючи її відсутністю «контакту з Малою Радою». Мандат на прем’єрство знову переходить до Винни-ченка... Лише 3 вересня, а саме на цю дату вказують документи що є в нашому розпорядженні, Генеральний Секретаріат спро-мігся, нарешті, приступити до практичної роботи.

Цей етап, що тривав, ймовірно, аж до кінця жовтня, харак-теризувався, по-перше, прагненням лідерів українського націо-нального руху наповнити конкретним змістом діяльність ство-рених протягом попереднього часу державних інституцій. Це яскраво видно на прикладі Генерального Секретаріату, який провів більше 30 засідань, розглянувши на них щонайменше 100 конкретних питань внутрішнього життя України. Обгово-рювалися такі проблеми, як взаємовідносини з Тимчасовим урядом (8 вересня, 13 і 18 жовтня), вибори до Всеросійських та Українських Установчих зборів (21 вересня, 14 та 16 жовтня), організація Української Академії мистецтв (23 та 28 вересня, 3 та 10 жовтня), боротьба з контрреволюційними виступами та погромами (2, 9 та 18 жовтня), військові питання (21 та 23 вересня, 9 та 18 жовтня) й багато інших.

По-друге, даний етап відзначається і спробами розширення політичного впливу на аналогічні за характером та спрямо-ваністю рухи інших «недержавних» народів, що проживали на окраїнах колишньої імперії. Помітним кроком у цьому напрямі

411

став «З’їзд Народів», який відбувся у Києві 21–28 вересня. У його роботі взяли участь представники латиської, литовської, естон-ської, татарської, грузинської, молдавської та інших національ-них громад країни. З’їзд проходив у незвичайній, навіть для тих часів, обстановці одностайності. Про це свідчать не тільки ви-ступи ораторів, але й прийняті рішення. Було схвалено резо-люції, що закликали до федеративного устрою майбутньої Росій-ської Республіки, до безумовного розмежування у ній законо-давчої, виконавчої та судової влади, розв’язання найважливі-ших питань соціально-економічного розвитку тих чи інших районів з обов’язковим врахуванням місцевої специфіки, про недопущення державної централізації в будь-якому вигляді та з будь-якого приводу. З’їзд висловився і за забезпечення широкої участі громадян в політичному житті країни, за прийняття та розвиток принципів «персонально-екстериторіальної автоно-мії» для тих народностей, представники яких не утворювали районів компактного проживання. Новаторською для того часу стала і пропозиція щодо мовної проблеми. Пропонувалось вживати російську мову для міжнаціонального спілкування, але без надання їй будь-яких привілеїв у шкільних, церковних та судових справах; усі інші мови визнавались рівними у правах з російською. Делегати висловились на користь перетворення «З’їзду Народів» у постійно функціонуючий орган, а також визнали за необхідне сформувати Раду Національностей при Тимчасовому уряді для обговорення питань міжнаціональ- них відносин.

Головний же результат з’їзду полягав, в тому, що він сфор-мулював реальну альтернативу суспільного розвитку такої бага-тонаціональної країни як Росія, — нейтралістський чи федера-тивний демократичний устрій. Представники «малих народів» ясно і недвозначно висловились на користь останнього варіанту.

За прикладом Петроградської та Московської Рад робітни-чих і солдатських депутатів більшовицькі резолюції про владу почали приймати і на Україні. Більшовикам вдалося провести

412

такі резолюції у 21 з 36 Рад пролетарських центрів України. Чисельність більшовицьких організацій тут, за нашими підра-хунками, досягла 60 тис. чол. При цьому члени РСДРП(б) вели за собою найбільші профспілкові об’єднання металургів та гірників (210 тис. осіб.), очолювали 18 з 24-х центрів фабрично-заводських та рудникових комітетів, спиралися на червоно-гвардійські загони (20 тис. осіб.). Понад 20 тис. більшовиків налі-чувалося на Південно-Західному та Румунському фронтах.

Ці події відбувалися в умовах загальної кризи, що охопила економіку країни. Фактично не діяв залізничний транспорт, різко скоротилося постачання палива, закривалися найбільші промислові підприємства, удвічі підвищилися ціни на про-дукти харчування. Дуже зросла злочинність. Найяскравішим проявом загальнонаціональної кризи стала аграрна боротьба на селі, що в другій половині 1917 р. переросла у відкриті селянські повстання. Протягом липня — жовтня сталося 525 виступів, тобто в чотири рази більше, ніж у березні — червні. Посилився страйковий рух робітників та службовців промислових центрів. У вересні — жовтні, відбулося не менш як 124 страйки, у них взяло участь більш як 250 тис. осіб. Врешті-решт, як зазначає відомий американський вчений С. Коен, «у розпалі революції знизу режим поміркованості, ліберальності, соціалістичний або будь-який інший, не мав шансів утриматись. Притиснутий тими ж соціальними та військовими проблемами, які повалили самодержавство, і перебуваючи протягом дев’яти місяців у по-лоні криз, Тимчасовий уряд став... їхньою жертвою».

27 жовтня Генеральний Секретаріат виступив з відозвою «До всіх громадян України». Сповістивши про «криваві події, що загрожують погубити здобутки революції», він заявив, що рішуче боротиметься з усілякими спробами підтримувати на місцях Петроградське збройне повстання. Кардинальними, жит-тєво важливими для нового періоду розвитку українського національно-державного руху, виявилися, таким чином, про-блеми петроградського збройного повстання та формування

413

автономної української республіки і ставлення до нового уряду Росії; політичного курсу Ради в умовах, що склалися, і заходів для його реалізації.

Лідери Центральної Ради діяли досить спритно. По-перше, сфера компетенції Генерального Секретаріату була значно роз-ширена. Крім існуючих відомств, явочним порядком було ство-рено нові: праці, пошт і телеграфів та ін. По-друге, юрисдикція Центральної Ради була поширена на всю Україну, тобто на Катеринославщину, Київщину, Поділля, Чернігівщину, Херс-онщину, Харківщину, Волинь, Полтавщину, Таврію (без Криму). По-третє, на 12 листопада було призначено вибори до Укра-їнських Установчих Зборів. По-четверте, «обласним» урядам, тобто Білорусії, Кубані, Дону, Сибіру та ін., було надіслане офіційне запрошення розпочати переговори з приводу консти-туювання державного федеративного утворення. Саме в цьому контексті ініціаторами переговорів було загалом визначено ставлення до уряду на чолі з В. І. Леніним. Рада Народних Комісарів визнавалася фактично як уряд центральних районів Росії, але не загальнодержавним органом. Нарешті, енергійні заходи вживались для налагодження роботи військового апа-рату шляхом заміни старих його керівників довіреними осо-бами крайового уряду України, а також для організації співро-бітництва останніх із ставкою Верховного Головнокомандую-чого. Певні підсумки багатомісячної діяльності було підбито в III Універсалі, який побачив світ 7 листопада 1917 р. Документ проголосив утворення Української Народної Республіки в складі Російської Республіки. Встановлювалися кордони нового дер-жавного об’єднання, визначалися найголовніші політичні прин-ципи його функціонування: забезпечення свободи слова, друку, совісті, зборів, спілок, страйків. Повідомлялось також про запро-вадження 8-годинного робочого дня, «національно-персональ-ної автономії для національних меншостей», про формування нової судової системи, про скасування кари на смерть та про амністію для всіх політичних в’язнів. У галузі земельних відносин оголошувалося про скасування приватної власності на помі-

414

щицькі, удільні, монастирські, кабінетні, церковні та інші землі нетрудових господарств і про передачу їх «земельним коміте-там, обраним народом».

Отже, початковий етап формування української держав-ності завершився. Громадянська війна, що почалася, стрімко змінила і політичне становище в країні, і, природно, дальші плани фундаторів УНР. Доля республіки, її громадян віднині залежали від спроможності верховного керівництва вивести економіку з глибокої та всеохоплюючої кризи, розподілити конфісковані землі серед селян, проводити активну зовнішню політику та укласти мир на фронтах, а також досягти угоди з цих та інших питань як із національними меншостями на Україні, так і з урядами районів колишньої Російської імперії. Дальші події показали, що розв’язати ці проблеми керівники Української Народної Республіки та її верховного законодавчого органу — Центральної Ради — не зуміли.

3. Чіткого уявлення про власні збройні сили, очевидно, на той час у чільників УЦР ще не склалося.

Керівники українського визвольного руху теж не визначили роль власної армії у майбутніх змаганнях за українську дер-жавність. Окрім М. Міхновського та його прихильників, що стояли за найшвидшу організацію національних збройних сил, окремі течії в Центральній Раді трималися інших поглядів. Найбільшою мірою їх уособлював В. Винниченко, який досить довго вважав творення власної армії справою непотрібною, почасти навіть шкідливою. В перших документах Центральної Ради питання про збройні сили не порушувалося. Тут, очевидно, крім всього іншого, відігравала роль його делікатність, можлива негативна реакція центру (а прояви її могли бути найжор-стокішими) навіть при порушенні цього питання. Проте життя, розвиток революційних процесів уже в перші тижні й місяці після лютневих подій висунули питання про національно-війсь-кові формування як питання нагальної політичної практики.

Пожвавлення національного життя, сподівання на швидше розв’язання назрілих проблем викликали стихійний рух серед

415

військовослужбовців-українців (як і серед солдатських мас інших національностей). На фронті і в тилу, на Україні і в Центральній Росії, на Кавказі і в Сибіру — всюди, де служили українці, почалося створення українських комітетів, громад, клубів, това-риств, виявилися тенденції до утворення окремих українських частин. Так, 12 березня 1917 р. в Петрограді відбулася досить представницька українська маніфестація (брало участь близько 25 тис. українців) з нагоди перемоги революції, а також з нагоди роковин смерті Т. Г. Шевченка. До робітників, студентства, інте-лігенції приєднались військовослужбовці. Причому деякі війсь-кові частини, укомплектовані українцями, прибули на свято у повному складі. Очолила маніфестацію військових варта поваленого царя (кубанські козаки-чорноморці) з українським січовим прапором і запорозькими бунчуками. Маніфестація справила велике враження, на неї відгукнулися не лише теле-графними повідомленнями, а й спеціальними статтями ціла низка газет різних політичних напрямків.

З величезним піднесенням пройшла в Києві 19 березня стотисячна українська маніфестація, окрасою якої стали кілька тисяч озброєних українських вояків. За словами В. К. Винни-ченка, «це був грандіозний вибух національного почуття, демон-страція національної радості, слава визвольній Революції». На нараді українців-вояків київської залоги вже 16 березня ухва-лили заснувати український військовий клуб і почати організа-цію українського війська. Для цього було створено Український військовий комітет на чолі з полковником Глинським та коман-диром запасної київської бригади полковником Волошиним. До президії організаційного комітету були обрані також капі-тан Гоц, поручик М. Міхновський і прапорщик Павелко. Цей комітет став, власне, першою центральною організацією для здійснення українізації у війську

22 березня 1917 р. збори українців-офіцерів оголосили себе «Установчою військовою Радою». За прикладом Києва військові клуби, ради створювались і в інших містах. Повсюдно проводи-лись віча військовослужбовців.

416

Слід сказати, що такого розмаху руху українців в армії не чекали навіть лідери Центральної Ради. М. С. Грушевський писав: «Організаційні завдання, поставлені Українською Центральною Радою, програма українізації життя й ладу на Україні неспо-дівано для багатьох викликали найбільший рух у війську».

Прагнучи до згуртування в українських частинах, українські солдати теж не висували далекосяжних цілей. Як і їхні побра-тими інших національностей, вони щиро хотіли миру. Та оскільки війна, незалежно від їх волі, продовжувалась і солдату не дозволялося скидати шинелі, то він хотів нести тягар служби як українець і на своїй землі, прагнув зробити і свій внесок у національне відродження, у боротьбу «за вільну Україну». Домінуючі настрої виливалися у вимоги територіальної системи формування військ: виділення українських військовослужбов-ців, що перебували за межами України (в гарнізонах), в окремі українські військові частини і їх поступова передислокація на Україну, а також виділення українських військовослужбовців на фронтах в окремі частини з переведенням їх на український фронт.

Однак ці настрої не встигли ще набрати достатньо серйоз-ного організаційного оформлення як наштовхнулись не лише на неприхильне, а просто відверто вороже ставлення з боку Тим-часового уряду. Останній побачив у намірах і діях українських військовослужбовців загрозу міцності армії, її здатності й надалі вести війну з країнами Четверного союзу. Почались виступи у пресі, з’явились заяви членів Тимчасового уряду, представників політичних партій, що входили до нього, із засудженням спроб «українізації» армії і навіть з погрозами на адресу України.

Та, судячи з усього, керівництво Центральної Ради вважало, що українізація війська цілком вписується в загальний процес його демократизації, демократизації всього політичного життя в країні, а шовіністичні виступи хоч і заслуговують жалю, проте не стануть офіційною позицією центрального уряду. Виходячи з цього (з прагнення не завдати шкоди єдності демократичного фронту) делікатне питання про власні збройні сили вони нама-галися дещо затушувати.

417

Крім того, Центральна Рада сподівалася, що Тимчасовий уряд поступово зрозуміє: у формуванні українських військових частин — не загроза боєздатності армії, а навпаки — шлях до її зміцнення, важливий фактор, який впливатиме на можливість дальшого продовження війни.

Д. Дорошенко так розмірковує з приводу формування перших військових одиниць в Україні: «Творення власної націо-нальної армії, яко головної основи української державності — ось що було провідною ідеєю керівників руху. Тому-то вони старалися будити в масах українців-вояків національне почуття і споминами про колишні козацькі часи воскресити стару істо-ричну традицію. Звідси — імення наших гетьманів, як патронів нових військових організацій і військових частин: клуб ім. Полу-ботка, полк ім. Б.Хмельницького, полк ім. Дорошенка і т. д. Солдатська маса дуже охоче йшла на ці національні гасла і залюбки приймала історичну традицію: дуже легко воскресли навіть зовнішні форми, атрибути історичної козаччини, не тільки в назвах, але і в убраннях, навіть в козацьких чубах та оселедцях. Це був здоровий національний рух ідейного харак-теру. Відроджуючи історичну національну традицію, цей рух логічно відроджував і традицію української державності: ідеал самостійної Української Держави сам собою вимальовувався перед очима провідників цього руху, і самої маси, яка за тими провідниками йшла».

Різні ж спроби перешкодити формуванню першої україні-зованої військової частини мали досить сильний зворотний ефект. Повсюдно проводились військові зібрання, з’їзди, обира-лись Ради і комітети. Так наприкінці квітня в Катеринославі відбулося віче солдат-українців 228 запасного піхотного полку, яке вибрало полкову раду на чолі з полковником Петровим. На першотравневій демонстрації солдати гарнізону виступали під жовтоблакитним прапором. Наростанню українського руху в військах сприяла і Центральна Рада, яка утворила в своєму складі військову комісію для завідування військовими справами.

418

Ще 14 квітня 1917 р. у приміщенні Центральної Ради Орга-нізаційний військовий комітет, представники деяких частин з фронту і округи, військових організацій, що на той час існу-вали в Києві, провели збори. Ухвалили резолюцію: «З огляду на те, що єднання на національному грунті є непереможною орга-нізаційною силою, скликати з’їзд представників української нації від військових частин, по можливості від усіх, де б вони не стояли...». Визначили норми представництва і порядок денний.

Слід зауважити, що настрої солдатських мас були явно різкішими, радикальнішими за позицію лідерів Центральної Ради. Зокрема, В. К. Винниченко, С. В. Петлюра намагалися надати документам з’їзду більшої поміркованості.

Перший Український військовий з’їзд висловився за негайну реорганізацію армії на національно-територіальному прин-ципі, за потребу формування української національної армії: «В цій справі з’їзд визнає: а) що в існуючих військових одиницях та військових частинах всі українські вояки, як офіцери, так і солдати, повинні бути негайно виділені в окремі частини; б) в військових одиницях на фронті виділення повинно провадитись поволі, в залежності від тактичних і інших військових обставин, постільки, поскільки це виділення не буде вносити дезорга-нізації на фронті; в) що ж до флоти, то з’їзд вважає, по тим самим мотивам, можливим і необхідним: в Балтійській фльоті укомплектувати декотрі з кораблів виключно командами укра-їнської національності, що ж до фльоти Чорноморської, то, зважаючи на те, що вона і зараз складається в переважній біль-шості з українців, — поповнювати її надалі виключно українцями».

Для практичного керівництва процесами формування наці-ональних збройних сил при Центральній Раді утворено Укра-їнський Генеральний військовий комітет у складі 18 осіб. В їх числі: В. Винниченко, С. Петлюра, В. Павленко, О. Пиль-кевич, І. Луценко, М. Полозов, С. Письменний, А. Певний, Ю. Капкан, М. Міхновський, генерал М. Іванов та інші. Головою комітету обрали С. Петлюру.

419

Позиція С. Петлюри щодо українського війська значно відрізнялась від позиції В. Винниченка, швидше, була проти-лежною їй. Але і вона не була чіткою і однозначною: «Нам не треба постійного війська, але всенародного озброєння, міліції…». Петлюра намагався вести розумну військову політику, як писав В. Іванис: «Петлюра, що був головним керівником з»їзду, три-має вояків у цілковитій підпорядкованості Центральній Раді, як найвищому органові України, і в той же час до Тимчасового російського уряду зберігає певну толерантність, щоб не дати приводу до збройного конфлікту, до якого Україна ще не була підготовлена». На 1-му Військовому з»їзді, який розпочався 22 травня 1917 р., виявилися дві різні позиції щодо утворення українського війська. Частина делегатів на чолі з М. Міхновським була за негайне проголошення самостійності України й розгля-дала створення сильної армії як необхідну умову побудови дер-жави. Лідери Центральної Ради зайняли протилежну позицію.

Більшість делегатів з’їзду погодились з тим, щоб поступово продовжувати роботу із створення української армії, формуючи окремі полки. Власне на з’їзді перемогла лінія Центральної Ради та лівих партій. Для реалізації рішень з’зду було утворено Генеральний військовий комітет, головою якого обрали С. Пет-люру. Проте одностайності серед його членів не було, пере-важала позиція лідерів Центральної Ради. Діяльність Комітету була спрямована переважно на культурно-організаційну роботу серед військ.

Лідери Центральної Ради мали надію мирно полагодити справи з Тимчасовим урядом, сподівались на сприяння лівих російських партій, стояли на позиції федеративного устрою Росії, вірили обіцянкам «демократів». Тому Центральна Рада і керівництво лівих українських партій стримувало українізацію військових частин, відправляючи їх з України на німецький фронт.

Політичний провід Центральної Ради покладав великі надії на переговори з Тимчасовим урядом і більшовицькою Радою депутатів, але вони у Петрограді провалились. Російський уряд

420

відмовився піти на будь-які поступки, виступив проти укра-їнізації армії, а керівники більшовицької Петроградської ради навіть не прийняли делегацію. За пропозицією Центральної Ради С. Петлюра скликає 18 червня 1917 р. ІІ Всеукраїнський військовий з»їзд. Незважаючи на погрози О. Керенського від-дати учасників з»їзду під військово-польові суди, до Києва з’їхалось 2308 осіб, які репрезентували 1,6 млн. українських військових. Сильній критиці була піддана політика Централь-ної Ради за зволікання у питаннях державотворення і розбудови власної армії. Фактично цим з’їзд постановив ультиматум Тим-часовому урядові,. наполягаючи виконати вимоги делегації Центральної Ради на переговорах. Була висловлена підтримка дій Центральної Ради, закликано народ неухильно виконувати усі її постанови. Делегати з’їзду зажадали негайного виконання рішень І Військового з’їзду щодо українізації армії.

Значною мірою саме під тиском військових делегатів і пред-ставників селян Центральна Рада зробила перший крок до про-голошення самостійності України. Спочатку на з»їзді, як уже було сказано вище, а потім урочисто на Софіївському майдані було проголошено Перший Універсал, де, зокрема зазначалося: «Віднинні ми самі будемо творити українське життя… Хай буде Україна вільною… але не одділяючись від усієї Росії, не розри-ваючи з державою Російською».

Універсал з великою радістю і ентузіазмом зустріли усі укра-їнці. Проте не можна не звернути уваги на те, що у вирішені долі рідного краю автори документа більше покладалися на замирення з Тимчасовим урядом, що продовжував шовіні-стичну політику, а не на власний народ, не на його силу. Жод-ним словом універсал не згадує про проблему власної армії чи українізацію існуючих збройних сил. Всеукраїнський військо-вий з»їзд сформував український уряд. Згідно з Першим Уні-версалом, як відомо, створюється Генеральний Секретаріат на чолі з В. Винниченком. Першим військовим міністром стає С. Петлюра.

421

Без перебільшення можна сказати, що на його плечі лягла найтяжча робота. Військові найвищих рангів українського похо-дження були зросійщені, політично й національно малосвідомі, не прагнули до тісної співпраці з українським урядом. Браку-вало не тільки кваліфікованих кадрів, але й найнеобхіднішого: матеріально-технічного постачання, засобів зв»язку з військо-вими частинами, фронтами й флотом. Російська армія, знеси-лена у війні, була деморалізована, почалися масові дезертир-ства, територію України заполонили більшовицькі агітатори.

Російський уряд, наляканий рішучими діями українських військових та Першим Універсалом, у липні 1917 р. доручає підписати у Києві угоду, що визнає законним український уряд, погоджується із формуванням українських військових частин, але не більше трьох корпусів. Центральна Рада проголошує свій Другий Універсал. Він вважався багато в чому кроком назад у порівнянні з першим, оскільки задля досягнення компромісу з Тимчасовим урядом Центральна Рада змушена була прий-няти його умови. Однак щодо військових формувань Другий універсал означав певне просування вперед. Він конкретизував положення урядового документа: «Що торкається комплекту-вання українських військових частин, то задля цього Центральна Рада матиме своїх представників при кабінеті Військового міні-стра, при Генеральному Штабі і Верховному Головнокоманду-ючому», які будуть брати участь в справах комплектування, по визначенню військового міністра, буде являтись з технічного боку можливим без порушень боєздатності армії. Можна було чекати, що документи як уряду, так і Ради нададуть нового імпульсу українізації армії, а Центральна Рада кінець кінцем на законних підставах буде форсувати створення українського війська. Та цього не сталося. Саме в цей час українізація армії зазнала серйозного збою. Під час червневого наступу на Пів-денно-3ахідному фронті, що розпочався 18 червня 1917 р., головною ударною силою були 6, 17 і 41 армійські корпуси. Їх і визначили для українізації. Та зазнавши величезних втрат під

422

час тернопільського прориву, ці частини потім змушені були відступити. Генеральний комітет скерував у цей час на їх поповнення біля 30 тисяч солдат-українців і звернувся до Тимчасового уряду, щоб армійським наказом ці корпуси були визнані українськими. Однак у відповідь було заявлено, що слава полків належить всій російській армії, а для українізації визначать інші корпуси. Генеральний комітет розпорядився зупинити 138 ешелонів, що направлялись на фронт. Якийсь час понудьгувавши на залізничних коліях, зневірившись у своїй корисності солдати, почали роз’їжджатись по домівках, просто дезертирувати.

Щодо позиції Центральної Ради, її керівництва у справі українізації армії вельми промовистий є епізод, який згадує в своїх мемуарах М. С. Грушевський. 4 липня до нього з’явилась депутація від ешелону, що прямував з Саратова на фронт. Сол-дати ешелону — українці — оголосили себе полком ім. М. С. Гру-шевського і просили Голову Центральної Ради прийняти від них парад. М. С. Грушевського бентежила не лише делікатність прохання щодо найменування частини, а й перспектива відмови солдат їхати на фронт. Після певних вагань він згодився прий-няти парад лише за твердої умови, що солдати негайно від-правляться на фронт. Ці події були досить показовими. Процес українізації військових сил відбувався знизу. Центральна Рада, кинувши у маси притягальні лозунги національного відро-дження та згуртування, домагаючись легітимізації цього про-цесу, вкотре виявила непослідовність, не зважилась спертися на підтримку власного населення, примножити тим самим свою силу, авторитет. Вона, як не дивно, продовжувала більше при-слухатись до позиції Тимчасового уряду. Останній же по-своєму, по-великодержавницьки сприймав коливання Ради, дуже реалістично розраховуючи, що без належної фізичної сили, без збройної опори Українська Рада не складає серйозної загрози, не зможе протистояти грубому натиску, змушена буде згодитися з тим, що їй буде продиктовано з Петрограда.

423

Слід, звичайно, враховувати, що без серйозної підтримки проводити українізацію в невеликих частинах, з неукраїнським командним складом, в оточенні інших частин, що нерідко з різних причин не симпатизували подібним спробам, було дуже нелегкою справою. Більш ефективно цей процес здійснювався в Києві, де військове міністерство у вересні 1917 р. дало згоду на українізацію запасного гарматного дивізіону, запасного інже-нерного полку, телеграфної запасної роти, запасного баталь-йону самокатників і розгортання запасного кулеметного баталь-йону в український полк двобатальйонного складу. Обіцяли дозвіл на формування нового запасного піхотного полку і двох кавалерійських.

Розуміючи, що процес українізації багато в чому буде зале-жати від наявності командних кадрів — українців, С. В. Петлюра домігся від Верховного головнокомандувача Л. Г. Корнілова згоди на переведення офіцерів-українців в частини, які визнача-лись для українізації, і заміни офіцерів-неукраїнців. А у вересні Український Генеральний військовий комітет взяв дозвіл на відкриття в Києві двох українських піших шкіл підпрапорщиків і українських відділів при інженерній та артилерійській війсь-кових школах. До першої української школи підпрапорщиків було зараховано близько 250 учнів, а урочисте відкриття від-булося під час роботи III Українського військового з’їзду — 22 жовтня 1917 р.

Очевидно, з чисто військових критеріїв українізація армії не завдала б тієї шкоди боєздатності, якою постійно залякували обивателів урядовці, військове начальство. Можливо, боєздат-ність у певних частинах навіть зросла б. Українізовані частини виявляли себе на фронті з позитивного боку, в усякому разі, були не гірші за інших. Та на перший план висувалися полі-тичні міркування. Виходячи саме з них, робилося все, щоб внести дезорганізацію у процес українізації армії: по кілька разів перевизначались частини, в які повинно було надійти українське поповнення, і кінець кінцем воно потрапляло зовсім

424

не в ті частини, які планувалось українізувати; командування в українських частинах залишалось в більшості неукраїнським, повсюдно діяли виборні комітети з представників загально-російських партій, що з різних причин неприхильно, нерідко вороже ставились до українізації тощо. У вересні Ставка Вер-ховного головнокомандувача прийняла рішення вислати за сол-датами-українцями, які перейшли до 20 серпня 1917 р. в украї-нізовані частини, їхні документи. Якщо ж вони зробили це після означеного терміну, «вважати їхні дезертирами і віддавати їх під військовий суд».

Заступник Голови Українського Генерального військового комітету В. Кедровський відзначав: «Український генеральний комітет намагався як найбільше стягнути в Україну, в запасні полки українців, щоб таким чином українізувати місцеві залоги, але російське командування цьому перешкоджало, і в більшості залогами в Україні були російські запасні частини, з тим роз-рахунком, що в кожному більшому скупченні запасних частин українські мали бути в меншості. Разом з тим українізовані частини лишалися поза межами України, де вони були оточені переважаючою більшістю московських військ, «верных Времен-ному правительству» й ворожих взагалі українському націо-нальному рухові».

Незважаючи на всі заходи й домагання Українського війсь-кового комітету, ні одна добре впорядкована з українізованих частин не була переведена в Україну або на один з українсь- ких фронтів.

Звичайно, впливали й інші фактори. Серед них: столітні традиції існування єдиної імперської армії, нездатність опера-тивно скористатись з вигідної ситуації, що склалась, відсутність навичок жити і творити в демократичному суспільстві, певна інерція в мисленні і діях провідників українського руху в армії. Впливали і такі обставини, як посилення репресій команду-вання на фронті після липневих подій, коли відновили смертну кару. Спроба ж формувати національні частини нерідко сва-

425

вільно кваліфікувалась як зрада, дезертирство тощо з усіма наслідками, що звідси витікали. Так що, думається, не варто перебільшувати розмах процесів українізації війська. Від платонічного виразу прихильних почуттів Центральній Раді, Українському Генеральному військовому комітетові до здатно-сті бути надійною опорою у боротьбі за українську державність, як свідчать факти, дистанція виявилася досить значною. І далеко не всім військовим частинам, які рахувались як українські в 1917–1918 роках, вдалося її подолати.

З–7 жовтня в Чигирині відбувся з’їзд «Вільного козацтва» за участю 2 тис. делегатів, що представляли 60 тис. організо-ваних озброєних добровольців Київщини, Чернігівщини, Пол-тавщини, Катеринославщини, Херсонщини й Кубані. Своїми постановами з’їзд зробив спробу надати «Вільному козацтву» специфічної організаційної форми в загальнонаціональному масштабі:

«1. Закладаючи по стародавньому звичаю предків-запо-рожців перші підвалини організованої збройної сили українсь-кої демократії, поставити собі найпершим завданням, щоб вільне козацтво стало військом народу, а не пануючих класів, до якої б нації ці класи не належали.

2. Утворити Генеральну козацьку Раду з Наказним отама-ном на чолі. Генеральна Рада має в найближчім часі скликати губерніяльні з’їзди, щоб обрати кошових отаманів з старши-ною, що надасть організованості і сили козацькому рухові.

3. З огляду на те, що Генеральна Рада робитиме велике діло по охороні здобутків революції та прав народу, а також бере на себе захист краю від руїни в час демобілізації, з’їзд домагається, щоб на утримання Генеральної Ради та всієї старшини було призначено державні кошти. Генеральна Рада «Вільного козац-тва» має перебувати стало в м. Білій Церкві на Київщині».

До Генеральної Ради «Вільного козацтва» було обрано 12 осіб, а почесним отаманом «дав згоду бути» командир 1-го Українського корпусу П. П. Скоропадський.

426

«Вільне козацтво» могло стати серйозною військово-полі-тичною силою. Лідерам Центральної Ради, що орієнтувались на зразки західноєвропейської демократії, засвоїли парламентські манери і смаки і тому не наважувались на рішучі кроки в укра-їнізації армії, ніщо не заважало виявити належну турботу про вільних козаків, залучити їх на свій бік, в разі потреби спертися на їх силу.

З одного боку, поважно ставлячись до думки виборної адмі-ністрації краю, Українська Рада водночас не могла ігнорувати і військової сили 60 тис. вільних козаків. Визрівало і розуміння можливості їх використання у державних справах. Рада затвер-дила Статут «Вільного козацтва», вітала заклики з’їзду в Чиги-рині до повсюдного утворення добровільних загонів. Однак тут же виявлялася і непослідовність Центральної Ради. Вона вважала «Вільне козацтво» не стільки військовим формуванням, скільки міліційним і аж до січня 1918 р. підпорядковувала його секре-тарству внутрішніх справ, а не секретарству військових справ.

Проте військовиків-самостійників не задовільняли рішення Другого універсалу. Вони намагалися прискорити хід подій, хотіли бачити Україну незалежною. Щоб змусити Центральну Раду до більш рішучих кроків на цьому шляху, Київський полк ім. Полуботка вдався до застосування збройної сили, захопив найважливіші об’єкти, протягом двох днів контролював ситуа-цію в місті. Лише Петлюра зумів придушити повстання полу-ботківців. Своє основне завдання улітку і на початку осені 1917 р. С. Петлюра бачив у прискорені українізації армії, створенні винятково українських полків і корпусів. З цією метою він разом з іншими діячами Центральної Ради виїждає на фронт, у ставку Головнокомандувача армії, до Керенського у Петроград. У хаосі, який дедалі більше охоплював військо, зберегти українські частини ставало дуже важко. Не вистачало досвідчених військо-вих командних кадрів, чинилися перешкоди з боку російського командування. Але вже у липні 1917 р. після придушення біль-шовицького виступу у Петрограді, Тимчасовий уряд оговтався,

427

забув про домовленність у Києві і різко виступив проти утво-рення Українських Збройних Сил. Українські частини переки-дали на найважчі ділянки фронту, де вони зазнавали великих втрат. У серпні 1917 р. Тимчасовий уряд практично перекрес-лив угоду, підписану Керенським, поставивши під контроль військові і міжнародні зв’язки України, армійське постачання і засоби зв’язку.

4. 20 листопада 1917 р. Центральна Рада проголошує Третій універсал про утворення Української Народної Республіки. Проте політичний провід Центральної Ради продовжував і надалі орієнтуватися на Росію, тепер уже більшовицьку: «Віднині Укра-їна стає Українською Народною Республікою, не відділяючись від Російської республіки і зберігаючи єдність її».

Звичайно, Третій універсал схвально зустріли в демократич-них колах. Він мав велике значення у тому аспекті, що вперше після багатовікового імперського гніту гарантував національним меншинам в Україні право на національно-культурну автоно-мію, на вільний розвиток в Україні росіянам, полякам, євреям та ін. Сподівання лідерів Центральної Ради, соціал-демократич-них партій і партій соціал-революціонерів на мирне вирішення з більшовиками українського питання не виправдались. Рада народних комісарів оголосила Центральній Раді ультиматум. Застерігалось, що в разі невиконання поставлених вимог через 48 годин Росія вступає в збройну боротьбу з військами Цен-тральної Ради. У відповіді на ультиматум, підписаній В. Вин-ниченком і С. Петлюрою від імені уряду України йшлося: «Стан війни між двома державами Російської республіки Генеральний Секретаріат вважає убивчим для справи революції і для тор-жества інтересів робочих і селян. Секретаріат всіляко уникає кривавих засобів вирішення політичних і державних питань, але якщо народні комісари Великоросії беруть на себе всі подальші братовбивчої війни, вимусять Генеральний Секретаріат прий-няти їх виклик, то Генеральний Секретаріат ніскільки не сумні-вається, що українські солдати, робітники і селяни, захищаючи

428

свої права і свій край, дають належну відповідь народним комі-сарам».

Але братовбивча війна не лякала більшовицький уряд. Імперські амбіції, страх втратити владу взяли гору над здо-ровим глуздом. Червона орда посунула в Україну. Війська Мура-вйова захопили Харківщину, Донбас, Полтавщину, Катерино-славщину, на початок січня підійшли до Києва. Окрім невели-ких загонів і Слобідського Коша під командуванням С. Петлюри, практично їм ніхто не чинив перешкод. Українські корпуси імені різних гетьманів або переходили на бік більшовиків, або заявляли про свій нейтралітет. Це був жорстокий наслідок страшних помилок з боку політичного проводу Центральної Ради у недооцінюванні будівництва власної армії, національно свідомої та відданної ідеям України. Фактично Центральна Рада не мала збройних сил, щоб зупинити війська Муравйова, які рухалися з Бахмача на Київ. 300 київських студентів, нашвидко озброєних, вирушили назустріч більшовицькій армії, але були розбиті під Крутами.

Небезпечна ситуація утворилась в Києві, де у ніч з 28 на 29 січня 1918 р. місцева більшовицька Рада депутатів підняла збройне повстання. Заколотники, майже 8 тис. озброєних осіб, захопили київський «Арсенал», закріпились там і поширювали наступ на все місто. Центральна Рада кинула проти більшо-вицьких заколотників курінь Січових Стрільців, команду Віль-ного козацтва, Чорноморський курінь, рештки полків полубот-ківців, богданівців та ім. І. Богуна, підрозділ панцерників, зага-лом близько двох тисяч багнетів. Обороною мав керувати уряд Центральної Ради, але В.Винниченко у цей критичний момент заявив про відставку. Новий уряд, до складу якого увійшло вісім соціалістів-революціонерів і два соціалісти-демократи, очолив В. Голубович. Новий міністр оборони А. Немоловський виявився нездатним керувати обороною Києва. Запеклі і тяжкі бої три-вали 10 днів. Загинули майже всі матроси Чорноморського куреня, 70 січових стрільців. 2 лютого 1918 р. на підмогу до

429

Києва вступив із Слобідським Кошем і сотнею січових стрільців С. Петлюра. Це і вирішило хід боїв-заколотників розгромили. Але 9 лютого 1918 р. війська Муравйова все-таки увійшли до Києва і вчинили різню. За неповними даними було убито понад три тисячі осіб. На вулицях міста розстрілювали всіх, хто розмовляв українською мовою, носив вишиванки або виказував хоч якусь симпатію до українців. 9 лютого 1918 р. у Бресті представник УНР О.Севрюк, з одного боку, і представники Німеччини, Австрії, Болгарії і Туреччини — з другого підпи-сали мирний договір, визнавши Україну незалежною і суве-ренною державою. Російська делегація залишила переговори.

Значна територія України уже перебувала під окупацією більшовицької Росії, і уряду УНР нічого не залишилось, як просити військової допомоги у Німеччини та Австрії. Були надії, що вони допоможуть українськими підрозділами Січових Стріль-ців, що перебували на службі в австрійській армії, сформувати частини синьожупанників з українців-військовополонених. Але такий план союзники відхилили. Один окупант мріяв посісти місце іншого. Німецькі частини посунули в Україну. Війська УНР перейшли у наступ і 1 березня 1918 р. звільнили Київ. На чолі Гайдамацького Коша на Софійський майдан вступив С. Петлюра. Не схвалюючи угоди з Німеччоною, С. Петлюра взяв участь у битві за Київ.

У квітні 1918 р. уряд Леніна підписав мирний договір з центральними державами і тим самим дав гарантії не втру-чатися в українські справи. У травні 1918 р. територія УНР була повністю звільнена від більшовицьких військ.

[Соціалістичний] Уряд УНР справно постачав Німеччині хліб, продовольство і вугілля. Цього виявилось замало. Союз-ники хотіли продовжити своє перебування в Україні, а головне — забезпечити стабільність та надійність постачання. Революційне піднесення, вимоги вирішити земельне питання на користь селянства, неспроможність соціалістів налагодити державне і економічне життя, невдоволення населення України перебу-

430

ванням окупантів викликало у німецького командування роз-дратування і думки про заміну уряду, який не тільки не міг, але й не хотів сприяти німецьким військам грабувати Україну. Це призвело до конфлікту національно-визвольних сил з окупацій-ними військами.

5. П. Скоропадського обирають отаманом усього Вільного Козацтва. Необхідно зазначити, що жовтневі події у Петрограді П. Скоропадський зустрів вороже. У жовтні 1917 р. корпус генерала Скоропадського не дав можливості 2-му гвардійському корпусу, який знаходився під впливом більшовиків, прийти на допомогу виступу солдатів і робітників міста Києва. За його наказом були роззброєні революційні полки і вислані в Росію. Завдяки діям Скоропадського Центральна Рада змогла зберегти свою перевагу у місті. Незважаючи на цю заслугу перед Радою, він зустрів в українському уряді холодне ставлення до себе, яке ширилося й на корпус. Зокрема, йому не надавали належної допомоги у забезпеченні воєнним спорядженням. Підозрюючи в особі Скоропадського майбутнього «Бонапарта», Генеральний секретаріат змусив його передати командування корпусом генералові Гандзюку і на певний час відійти у тінь.

Невідомо, як склалася б доля колишнього царського гене-рала, який оселився на Хрещатику в одній з невеличких квар-тир, коли б весною 1918 р. в Україні в результаті німецько-австрійської окупації різко не змінилась політична ситуація. Однією з характерних ознак цього було падіння авторитету Центральної Ради, розчарування частини населення у демокра-тичних формах правління та прагнення мати сильну виконавчу владу. По всій Україні проходять з’їзди та збори землевлас-ників, що вимагають передати владу в одні міцні руки та ска-сувати земельний закон. Німецьке та австрійське командування на Україні майже не звертає уваги на Центральну Раду та її уряд. А австрійський посол на Україні граф Форгач навіть висловив побажання замінити український уряд німецьким генерал-губернаторством.

431

Весною 1918 р. в Києві утворюється «Українська Народна Громада» (УНГ), яка об’єднує в своїх рядах землевласників та колишніх військових. Серед членів Громади значну кількість становили старшини 1-го Українського корпусу та козаки Віль-ного Козацтва, а її головою став П. Скоропадський. Варто звер-нути увагу на один принциповий момент. УНГ об’єднувала у своїх рядах монархічні кола населення України, але поряд з ним мала досить привабливу, виразно національно забарвлену програму. Вчитаймося в її основні положення: «Автократична або большевицька форма правління недопустима... Кожний може виражати свої думки усно або письмово й має право поширювати їх з допомогою преси або іншим способом... Землю дістануть в першій мірі безземельні селяни й козаки, які своїми грудьми обороняли Україну перед зовнішніми й вну-трішніми ворогами. ... Охорона інтересів робітників і їх державне страхування». Ще показовішими були статті програми, які сто-сувались питань освіти: «В народній школі освіта ведеться укра-їнською мовою. В гімназії мову викладання визначають батьки більшістю голосів, а в університетах — професорські колегії». Головна причина явної суперечності між програмними поло-женнями Громади та її практичною діяльністю полягала в нама-ганні залучити до організації широкі кола населення України.

УНГ налагодила тісні стосунки з Партією українських хлібо-робів-демократів через лідерів цієї партії братів В. і С. Шеметів, М. Міхновського та В. Липинського. Поряд з цим керівництво Громади починає консультації з німецьким командуванням з питань державного перевороту.

Добре розуміючи неможливість тривалого окупаційного режиму в Україні, німці також починають готувати зміну дер-жавної влади на українських землях. Новий уряд передбачалося утворити у формі диктатури, з сильною владою, без народного представництва, принаймі на перший час. Кандидатами у дик-татори були визначені Є. Чикаленко, М. Міхновський та П. Ско-ропадський. Кандидатура Є. Чикаленка, багатого поміщика

432

і відомого громадського діяча, незабаром відпала через неба-жання самого кандидата.

Фактично доля Центральної Ради, УНР та її уряду була вирішена на нараді 24 квітня 1918 р., що відбулася в резиденції начальника штабу німецьких військ на Україні генерала Гренера. Німецький посол в Україні барон Мум, австрійський посол граф Форгач, військові аташе разом з командуванням окупаційними військами остаточно вирішили питання про кандидатуру май-бутнього диктатора. Перевагу віддали П. Скоропадському.

Були вироблені також попередні умови, які він мав визнати: «1. В часи перебування австро-угорських і німецьких військ

на Україні ніяка українська армія не може формуватися. Може тримати винятково лише поліцейські відділи за порозумінням з обома командуваннями.

2. Для всіх злочинів супроти союзних військ установлю-ються німецькі й австро-угорські польові суди. Українська юсти-ція має бути забезпечена проти терору політичних організації»!

3. З усіх державних установ мають бути усунені неблаго-надійні елементи. Всі земельні та інші надзвичайні комітети мають бути розпущені й замінені нормальними державними або земельними органами.

4. Якщо в Україні нема військових, судових законів, то вони мають бути замінені відповідними законами Центральних держав.

5. Всі розпорядження, що гальмують торгівлю харчовими і сирими продуктами, мають бути скасовані на користь Австро-Угорщини та Німеччини. Особливо має бути допущена вільна торгівля під сильним контролем союзників і українського уряду, а всі заборони вивозу й залізничний контроль мають бути скасо-вані. Має бути встановлений один спільний контроль на кордоні.

6. Аграрне питання має бути розв’язане через відновлення приватної власності й виплату за розділену між ними землю. В інтересах здатності сільського господарства до експорту великі земельні господарства мають бути збережені до певних, зазна-чених в законі меж.

433

7. Фінанси й валютне питання мають регулюватися на основі взаємного порозуміння» .

Чому ж перевага серед кандидатів була надана Павлові Скоропадському? Зрозуміло, що німці врахували те, що він — нащадок гетьмана України, користувався підтримкою Вільного Козацтва, був генералом колишньої царської армії. Однак вирішальне значення мали його тісні контакти з німецьким командуванням та підтримка Союзу земельних власників. Гене-рал Гренер провів зустріч із Скоропадським і ознайомив його з попередніми умовами німецького та австрійського команду-вання. Після визнання всіх висунутих вимог почалася практична підготовка до державного перевороту. Перед Українською Народ-ною Громадою було поставлено завдання заручитися підтрим-кою політичних партій України та підготувати видимість «закон-ної» зміни державної влади. Все інше взяло на себе німецьке командування. Слід відзначити, що Скоропадський зміг зару-читись підтримкою тільки Української демократично-хлібо-робської партії, яка відбивала інтереси заможного селянства, та Союзу земельних власників. Саме ці дві партії і скликали Хлібо-робський конгрес.

Першим кроком боротьби з Центральною Радою, що здій-снило німецьке командування, було опублікування наказу фельд-маршала Ейхгорна про введення з 25 квітня 1918 р. німецьких польових судів в Україні. Через кілька днів вони роззброїли Першу українську (синю) дивізію і оточили казарми січових стрільців, а 28 квітня німецькі солдати зробили обшук в приміщенні Цен-тральної Ради і заарештували кількох міністрів УНР. У поне-ділок, 29 квітня, в Київському цирку зібрався Хліборобський конгрес, який обрав з благословення німецького командування гетьманом Скоропадського, а той проголосив утворення Укра-їнської Держави.

Що приніс на українські землі новоявлений гетьман? Чи був це справді, як говорить В’ячеслав Липинський в «Листах до братів хліборобів»: «Традиційно-національний монарх, що пер-

434

соніфікував волю свого народу й повернув на приналежний йому з давен-давна кров’ю предків освячений, батьківський уділ»?. А, може, з’явився новий український Наполеон, який хотів перемогти розбурхану стихію в ім’я ідеалів порядку, чи намагався, за висловом Дмитра Донцова, «повторити бонапар-тівський експеримент на українських землях»?

Загальновідомо, що для становлення будь-якої держави замало її проголошення. Потрібно, щоб за ним стояла відпо-відна сила. Чи мав Скоропадський таку силу? Ні, якщо не зва-жати на ті 300–400 осіб, що налічувала Громада. Тому неза-лежно від того, які плани ставив перед собою гетьман, провести самостійну політику він не міг. Прийшовши до влади за допо-могою німців та не маючи твердої підтримки політичних кіл України, Скоропадський змушений був тривалий час узгоджу-вати свої дії з німецькими генералами.

Допомога німецьких і австро-угорських військ Скоропадсь-кому в державному перевороті лягла тягарем на український народ, адже гетьман дав згоду на вивіз з України значної кіль-кості продовольчих товарів та сировини: до 11 млн. пудів живої ваги худоби; 300 тис. овець;1 млн. гусей і 1 млн. іншої птиці; 400 тис. пудів сала і 60 тис. масла і сиру; щомісячно 200 тис. пудів м’ясних ковбас; 2500 вагонів яєць; 20% спирту вироб-ництва 1918–1919 рр. Крім того, 11 тис. вагонів спеціальних сортів дерева; 750 тис. пудів прядива; 38,5 млн. пудів залізної руди; 3 млн. пудів марганцевої руди; 1 млн. штук сирих шкір; 250 тис. пудів тютюну і т. д. Всі ці товари необхідно було віді-брати в українського народу, а зробити це без застосування сили було неможливо.

29 квітня була опублікована гетьманська «Грамота до всього українського народу» та «Закони про тимчасовий державний устрій України». Перший з цих документів повідомляв: «Як вір-ний син України я вирішив взяти на себе всю повноту влади. Цією грамотою я оголошую себе Гетьманом всієї України. Управління Україною буде проводитися через посередництво

435

призначеного мною кабінету міністрів. Центральна і Мала ради, а також всі земельні комітети з нинішнього дня розпускаються. Всі міністри і товариші міністрів (заступники) звільняються». Здавалося б, як не повірити доказам Скоропадського, що він відновлює старі українські закони, адже його повний титул в офіційних звертаннях — «Ваша світлість, Ясновельможний Пане Гетьмане» — та й скорочений титул звучить не менш мелодійно. Але чому ж тоді текст «Законів про тимчасовий дер-жавний устрій України» майже повністю збігається з основним законом Російської імперії від 23 квітня 1906 р.?!

Після державного перевороту в Україні відновлювалася політична система царської Росії. Українська держава була роз-ділена на губернські староства: Київщина, Волинь, Поділля, Чернігівщина, Полтавщина, Катеринославщина, Харківщина, Херсонщина і Таврія. Губернським старостам були надані пов-новаження колишніх царських губернаторів, а 1 серпня 1918 р. Скоропадський затвердив закон «Про установлення в Києві управління столичного отамана» (мав права колишнього росій-ського градоначальника).

В «Грамоті до всього українського народу» гетьман обіцяв: «Рівночасно будуть твердо забезпечені права робітничого класу. Особлива увага буде звернена на поліпшення правового стано-вища і умов праці залізничників, котрі при виключно тяжких умовах ні на один час не кидали своєї відповідальної праці». Але все закінчилось тільки зміною назв залізниць, а саме: «Пів-денно-Західна» — на «Правобережну», «Південна» — на «Сло-бідську» та «Катерининська» — на «Запорізьку». Економічне становище залізничників не тільки не поліпшилося, а значно погіршилось. 15 липня 1918 р. припинили роботу Коростенсь-кий, Сарненський і Здолбунівський залізничні вузли, а через декілька днів почався загальноукраїнський страйк залізничників. Він набув яскраво вираженого політичного характеру. Гетьман намагався будь-що придушити страйк. З цією метою він затвер-див 19 липня 1918 р. рішення Ради міністрів про відновлення на Україні дії царського закону від 2 грудня 1905 р. про суворі

436

покарання за участь у страйках. На основі цього закону геть-манська варта, разом з німецькими та австрійськими військами, вдалася до жорстоких репресій проти страйкарів. Репресії та голод примусили залізничників України стати до роботи.

Грамота гетьмана торкалася й земельного питання. Відмі-нявся земельний закон, прийнятий Центральною Радою. Пов-ністю відновлювалися права приватної власності на землю. Фактично це означало повернення селянами землі та сільсько-господарського інвентаря колишнім власникам. Для здійснення цих заходів по селах роз’їжджали каральні загони. Поряд з ними діяли спеціальні німецькі та австрійські військові частини. Зрозуміло, що довго терпіти таке становище селяни не могли. По всій Україні прокотилась хвиля стихійних селянських повстань.

З перших днів перевороту Скоропадський приступив до виконання тієї частини грамоти, де, зокрема, говорилось: «Я буду твердо стояти на сторожі порядку і законності в Укра-їнській Державі, буду домагатися негайного виконання всіх державних розпоряджень і буду підтримувати авторитет влади, не спиняючись ні перед якими самими крайніми мірами». Геть-ман і його уряд почали «душити» демократичну пресу в Укра-їні. Були заборонені друковані органи УПСР — «Боротьба» та Селянської Спілки — «Народна Воля». В Харкові заборонено видання «Мысль народа», в Одесі — «Земля і Воля», в Катери-нославі — «Наш луч», в Херсоні — «Дніпро», в Сумах — «Луч» та інші. «Робітнича газета», «Нова Рада», «Літературно-Науко-вий Вістник» та інші часописи потрапили під нечувану цензуру. Заборонялися критика уряду, проведення зборів, мітингів та маніфестацій. Навіть кооперативи не могли довгий час прово-дити свої збори. Були розігнані земельні комітети.

В Україні змінилася не тільки політична ситуація, а й позиція політичних партій. Скоропадський прийшов до влади за допомогою Української Народної Громади, Союзу земельних власників, а також з волі окупантів. Однак він не дістав під-тримки від українських партій (українських соціал-демократів, есерів, самостійників), а без них годі було й думати про побу-

437

дову самостійної Української держави. Підтримку гетьману надали октябристи, кадети та російські монархічні партії. При розгляді їхньої позиції закономірно виникає запитання: чи прагнули вони побудови незалежної України? Може, цього хотів М. М. Воронович — голова зборів, що обрали гетьманом Павла Скоропадського? Мабуть ні, тому що колишній царський губернатор Бесарабії ніколи не був прихильником українського національного руху.

Скоропадський весь час перебував між двох вогнів. Укра-їнські політичні партії не підтримували його і звинувачували в прагненні відновити «єдиную й неделимую». Російські монар-хічні кола та Союз земельних власників звинувачували його в сепаратизмі, в тому, що він заради особистої кар’єри не зупи-нився б і перед відокремленням «Малоросії від Росії». Цікаву точку зору з цього приводу висловив товариш гетьмана Іван Наживін: «Я не вірив і не вірю цьому. Треба ж було якось викручуватися, щоб зберегти хоч декілька губерній від червоної пожежі, божевілля та злочинів». Заслуговує на увагу і той факт, що коли делегація Союзу земельних власників поставила питання про сепаратизм Скоропадського, то той відповів: «Да, господа, я, конечно, стою за самостийную Украину. Но эту самостийную Украину, когда придет время, я положу к ногам Его Императорского Величества!».

Прийшовши до влади, Скоропадський чітко визначив своє ставлення до більшовиків, анархістів та російських лівих есерів, спрямувавши проти них весь репресивний апарат. Однак після того, як від участі в уряді відмовились українські політичні пар-тії, дісталось і їм. Були заборонені з’їзди, конференції і збори цих партій. Гетьман заборонив скликати II Всеукраїнський селянський з’їзд. За його вказівкою на організаційне засідання прибули німці з гетьманцями і силою зброї розігнали селянсь-ких депутатів. Президію і членів мандатної комісії з’їзду зааре-штували і кинули до в’язниці. Така доля чекала й делегатів Всеукраїнського територіального робітничого з’їзду. Репресії посипались і на Вільне Козацтво. У травні 1918 р. у «Відручному

438

листі Гетьмана Всієї України до міністра військових справ» було повідомлено про те, що «всі приватні і вільно-козачі організації, київський відділ і печатки об’являються недійсними, також і посвідчення видані ними».

Прекрасно розуміючи значення для держави міцної армії, Скоропадський вжив всіх заходів для того, щоб деполітизувати карні та військові відомства. З цією метою 1 серпня 1918 р. він затверджує закон «Про політично-правове становище служа-щих Військового відомства». Згідно з цим законом, військовим заборонялося «входити до складу і брати участь в будь-яких спілках, гуртках, товариствах, партіях, радах, комітетах та інших організаціях, що мають політич-ний характер». Військовим суворо заборонялося знаходитися на мітингах і маніфестаціях. Це дало можливість гетьману на певний час ослабити вплив політичних партій на військові частини та зміцнити дисципліну.

Розглядаючи діяльність Павла Скоропадського, слід вказати на те, що визначальною рисою гетьмана була слабкість харак-теру та відсутність сильної волі. Це призвело до того, що він підкорявся впливу хліборобів та російських монархічних партій і дуже часто плив за течією політичних подій, не оцінюючи інтересів більшості населення України — селянства, та без особ-ливого протесту терпів господарювання німців і австрійців на українських землях.

Тільки розмах повстанського руху на Україні змушує його зважитись на затвердження тимчасового земельного закону, який обмежував земельне володіння 25 десятинами. Однак і цей захід, на який зважився гетьман, протримався короткий час. Поміщики починають різко виступати проти таких обмежень і змушують його 8 липня 1918 р. підписати «Закон про засоби боротьби з розрухою сільського господарства». Статті названого закону передбачали «надати губерніальним земельним комісіям право видання обов’язкових постанов про примусове викори-стання живого і мертвого сільськогосподарського інвентаря власників, які не вповні використовують його у власних госпо-

439

дарствах, для перевозок, що мають державне значення». Цим же комісіям надавалося право встановлювати податки та при-мусово залучати до сільськогосподарських робіт місцеве насе-лення. Цей акт фактично узаконював на Україні панщину, а тих, хто порушував його, уряд міг заарештувати до трьох місяців чи накласти штраф до 500 карбованців.

Та поміщикам і цього виявилося замало. Під їхнім тиском гетьман 15 липня 1918 р. затверджує «Закон про передачу хліба врожаю 1918 р. в розпорядження держави». На основі цього закону «вся кількість хліба, за винятком запасу, який визнача-ється міністром продовольчих справ для харчування та госпо-дарських потреб, поступає в розпорядження держави». Геть-манський закон фактично залишав селянство напризволяще, тому що «під хлібом розумілося жито, пшениця, просо, ква-соля, горох, кукурудза, ячмінь і овес, всякого роду борошно, висівки, крупи та відходи продуктів з названого хліба, а також масляні насіння і всякі жмихи». У разі несплати хлібом закон передбачав конфіскацію всього майна.

Така ж доля чекала і робітників України. Прагнучи створити видимість піклування про робітників, Скоропадський прийняв рішення про створення при міністерстві праці «Комітету Труда». На нього покладалося попереднє обговорення законопроектів, підготовлених міністерством праці. До комітету входили по одному представнику від міністерств праці, торгівлі та проми-словості, шляхів, народного здоров’я та внутрішніх справ; два професори — спеціалісти з економічних проблем; 8 представ-ників від промисловців та 8 робітників. Однак комітет так і не зміг захистити інтереси робітників, а після того, як фабриканти засипали гетьмана вимогами відмінити прийнятий Централь-ною Радою закон про 8-годинний робочий день, Скоропадсь-кий надав право вирішувати питання про робочий день міністру торгівлі та промисловості. Міністр дуже швидко скористався цим правом і «дозволив» 12-годинний робочий день на мета-лургійних підприємствах.

440

Після того як за допомогою сили та карних експедицій гетьман не зміг зламати опір селянства, робітників та інтелі-генції, він намагається створити національний кабінет уряду та знайти підтримку серед широких українських громадських кіл. Влітку Скоропадський доручає своєму міністрові Д. Дорошенку, який був єдиним серед міністрів, хто контактував з керівниц-твом Національного Союзу, досягти домовленості про вступ представників Союзу до уряду. Пізніше відбулася зустріч геть-мана з членами Союзу В. Винниченком, А. Ніковським та Ф. Швецем, на якій досягнуто згоди про формування нового кабінету міністрів.

Щоб заручитись підтримкою української інтелігенції, Павло Скоропадський звертає увагу на українізацію школи. Слід вказати на те, що українізація весь час зустрічала негативне ставлення з боку монархічних партій. Вороже її зустріли також батьківські комітети середніх шкіл. Тому, щоб уникнути кон-фліктів, гетьман вважав доцільнішим засновувати нові укра-їнські гімназії, ніж українізувати російські. Він дає добро на відкриття 54 українських гімназій, а в російських гімназіях вводить як обов’язкові предмети українську мову, історію та географію України, а також історію української літератури. 17 серпня 1918 р. приймає рішення про перетворення Київсь-кого народного українського університету в Київський держав-ний український університет та заснування Кам’янець-Подільсь-кого державного українського університету. Гетьман також затвердив закон про заснування у місті Києві державного дра-матичного театру та державної драматичної школи. Згодом вийшов закон про право написання та захисту дисертацій нау-кових праць українською мовою. Були утворені Військова академія та Всеукраїнська національна бібліотека, а також Український державний архів, в якому мали бути документи історії України, перевезені з архівів Москви та Петрограда. 24 листопада 1918 р. відбулося урочисте відкриття Української академії наук. На посаду президента академії наук запрошу-

441

вався М. Грушевський, але він відмовився. Першим президен-том УАН став В. Вернадський. Однак було б відступом від істо-ричної правди віднести ці заходи з розвитку національної культури тільки на адресу гетьмана. Чималу роль у цій справі відіграв міністр освіти М. Василенко.

Восени різко змінилася міжнародна ситуація. Розпалася Австро-Угорська імперія. У Німеччині назрівала революція. Антанта підтримувала російські монархічні організації і стави-лася негативно до «сепаратизму» народів колишньої Російської імперії. Усі ці фактори зробили становище гетьманської дер-жави хитким. Вона не мала регулярної армії, а з розпадом Австро-Угорщини та революційними подіями у Німеччині їй загро-жувала окупація військами Антанти.

За цих умов гетьман тільки частково виконав пункти домов-леності, що були досягнуті з керівництвом Національного Союзу.

Замість утворення нового національного уряду він про-водить реорганізацію старого уряду Ф. Лизогуба. Вводить до Ради міністрів 5 представників Національного Союзу (4 члени партії соціалістів-федералістів — А. В’язлов, О. Лотоцький, П. Стебницький, М. Славинський та безпартійний В. Леонтович). На реорганізацію уряду десять міністрів-кадетів відповіли про-тестом. Вони подали голові Ради міністрів Ф. Лизогубу «Записку в справі зовнішньої політики України», в якій пропонували роз-почати воєнні дії протії РСФРР та боротися за відбудову «единой и неделимой» Росії. Партія кадетів схвалила позицію «десятки» та заборонила своїм членам підтримувати П. Скоропадського і входити до його уряду. Серед інших політичних партій роз-почалася боротьба двох орієнтацій: національно-самостійниць-кої та федеративної, що передбачала відновлення єдиної Росії. Це призвело до кризи ряду партій. Зокрема, Союз хліборобів-власників розпався на дві частини: дрібні хлібороби подали гетьманові меморандум з вимогою незалежності України, а за-можні члени Союзу стояли за федерацію з Росією.

442

Робота коаліційного уряду була нетривалою. Дуже швидко на міністрів-українців в уряді перестали зважати, а після того, як стало відомо, що генерала Денікіна призначено верховним головнокомандувачем усіма військовими силами на території колишньої Росії, діяльність уряду взагалі стала неможливою. Основною причиною кризи коаліційного уряду стало наполя-гання міністрів на підпорядкуванні української армії генералові Денікіну. Міністри-українці виступили з різким протестом, але гетьман не звернув на це уваги. Навпаки, він підтримав ідею свого генерального штабу про можливість об’єднання коман-дування військами Дону та України. Скоропадський навіть від-важився на зустріч з отаманом Донського війська генералом Красновим, на якій вони вирішували практичні питання спів-праці у військовій галузі.

Саме в цей час Український Національний Союз звернувся до уряду з проханням дозволити провести конгрес. Крім того, українські соціалістичні партії висунули вимогу ввести до складу уряду їхніх представників. Однак гетьман заборонив прове-дення конгресу. Були відкинуті й ідеї розширення складу уряду. Міністрам-українцям нічого не залишалось, як скласти свої повноваження. 14 листопада урядова коаліція розпалася.

Восени 1918 р. активізував роботу Союз українських завод-чиків і фабрикантів, який вимагав від Скоропадського різними державними заходами (звільнення від податків, асигнуваннями тощо) допомогти «збіднілим» капіталістам стати на ноги. Бур-жуазія змусила гетьмана затвердити новий закон про вибори до міських дум, за яким вплив у органах місцевого самовряду-вання переходив до рук фабрикантів. Поряд з цим Скоропад-ський підписує вироблений поміщиками (під головуванням князя Голіцина) закон про нові вибори до земських самовря-дувань, яким земства фактично передавалися в руки поміщиків. На початку листопада 1918 р. в Києві відбувся з’їзд поміщиків України, в якому взяв участь і гетьман. На з’їзді поміщики змогли переконати його в тому, що на Україні земельна реформа не

443

потрібна. Скоропадський обіцяє скасувати своє рішення про примусове утворення державного земельного фонду як форми надання допомоги безземельним селянам.

Поміщики та промисловці підготували і провели другий з’їзд. З огляду на погіршення становища гетьмана внаслідок урядової кризи вони вирішили надати йому допомогу, за яку від Скоропадського вимагали припинення контактів з україн-ськими партіями, взяття курсу на відновлення Великої Росії та орієнтацію на країни Антанти.

Все це змушує гетьмана остаточно порвати з українським національним рухом і підтримати вимоги російських монар-хістів. Він вірив у те, що за зміну орієнтації отримає допомогу від російського офіцерства та Антанти. Саме тому гетьман приймає рішення про облік і призов на військову службу офіцерів та унтер-офіцерів колишньої російської армії, а 10 ли-стопада видає наказ про оголошення військового стану на Чернігівщині, Київщині та Полтавщині. Вся повнота влади в цих староствах переходила до рук командирів корпусів, яким надавалися права командувачів окремими арміями згідно з «Положением о полевом управлении войск в военное время». Цивільній владі належало керуватися окремими статтями «Свода законов Российской Империи». Так на території Української дер-жави відновлювалася юрисдикція ще низки законів царської Росії.

14 листопада 1918 р. генерал Скоропадський затвердив новий склад уряду, на чолі якого став С. Н. Гербель. Була оголошена також «Грамота Гетьмана всієї України», якою скасовувалася суверенність Української держави та проголошувалась феде-рація України з Великоросією. «В цій федерації, — говорилося у грамоті, — Україні належить зайняти одне з перших місць, бо від неї пішов порядок та законність в краю і в її межах вперше вільно відвели дух всі принижені більшовиками громадяни бувшої Росії». Основним завданням гетьмана та його уряду ста-вало «утворення Всеросійської Федерації, якої конечною метою буде відновлення Великої Росії».

444

І немов навмисне у цей день призначення нового уряду в Києві була розстріляна гетьманською вартою та російськими офіцерами мирна демонстрація робітників і студентів, що вий-шли в знак протесту проти дій гетьмана на вулиці міста з чер-воними прапорами.

У відповідь на ці дії гетьманського уряду залізничники Київ-ського вузла оголосили 15 листопада страйк. Через два дні застрайкували робітники заводу «Арсенал» та інших підпри-ємств міста. Згодом почався політичний страйк у Херсоні. Масовий страйковий рух робітників все більше наростав і у листопаді паралізував дії гетьманської влади і німецького коман-дування, посилив їхню розгубленість та невпевненість, сприяв підготовці загального повстання. Боротьба з гетьманським уря-дом набирала дедалі загрозливіших форм. В різних районах України успішно діяли численні повстанські загони. Селянські виступи посилювали загальне недовір’я до Скоропадського, в якому за гетьманськими регаліями все чіткіше проступали риси царського генерала та поміщика.

Важливим фактором дестабілізації гетьманського режиму стала діяльність більшовиків України. У липні 1918 р. була утво-рена КП(б)У, а до осені вже діяла розгалужена мережа під-пільних комуністичних організацій. У листопаді був сформо-ваний Тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі з Г. Л. П’ятаковим. Але українські соціалістичні партії, об’єд-нані в УНС, діяли більш енергійно.

13 листопада 1918 р. в приміщенні міністерства шляхів на Бібіковському бульварі відбулося засідання Українського Націо-нального Союзу, на якому остаточно був схвалений план пов-стання проти гетьмана та обрана Директорія. У ніч з 14 на 15 листопада вона звернулася з відозвою до населення України, в якій говорилося: «Генерал Павло Скоропадський є насильник і узурпатор народної влади. Все правительство його, як проти-народне, протинаціональне, оповіщаємо недійсним. Пропону-ємо генералу Скоропадському й його міністрам залишити обманом і насильством захоплені урядові посади».

445

Що міг протиставити гетьман Директорії та масовому на-родному повстанню? Ще влітку 1918 р. з дозволу німецьких окупаційних властей почалося формування восьми армійських корпусів. Їх штаби розташувалися у Києві, Житомирі, Вінниці, Одесі, Чернігові, Полтаві, Харкові і Катеринославі. Проте фор-мування їх йшло дуже повільно. Восени вони не були уком-плектовані й озброєні. До того ж більшість солдатів і частина командирів були незадоволені гетьманським режимом.

Залишившись без реальної сили, Скоропадський шукає шляхи до порозуміння з Антантою. Він направляє свого пред-ставника до Румунії, де перебували посли всіх держав. З ініціа-тиви Скоропадського новий гетьманський уряд 20 листопада надіслав телеграми білогвардійцям Дону, Кубані, Тереку і місії Добровольчої армії з пропозицією прислати до Києва своїх представників на конференцію, яка б обговорила питання бо-ротьби з Радянською Росією, відновлення монархії та надання допомоги Українській державі у боротьбі з Директорією. 29 листопада гетьман підтримує рішення Ради міністрів видати з державної скарбниці України представникові Добровольчої армії 10 млн. карбованців для формування нових військових частин. Та надії гетьмана виявилися марними.

Директорія, виїхавши до Білої Церкви, в розташування полку галицьких «січових стрільців», який перейшов на її бік, на певний час зосередила в своїх руках керівництво повстанським рухом на Україні. Протягом другої половини листопада — пер-шої половини грудня 1918 р. під її контроль перейшла більша частина території України. Директорію підтримали гетьманські війська: дивізія сірожупанників, що перебувала на Чернігівщині; запорізька дивізія, яка стояла на Харківщині: «Чорноморський козачий кіш», який формувався у Бердичеві, та інші. Фактично влада Скоропадського трималася тільки у місті Києві та й то висіла на волосині.

Після того як повстанська армія розбила гетьманські частини під Мотовилівкою, в розпорядженні Скоропадського майже не

446

залишилось військових сил. Київ обороняли тільки добровольці та незначна кількість російських офіцерів. 14 грудня війська Директорії ввійшли до Києва, а опівдні генерал Скоропадський підписав останній офіційний документ: «Я, гетьман усієї України, на протязі семи з половиною місяців прикладав усіх своїх сил, щоб вивести край з того тяжкого становища, в якім він перебуває. Бог не дав мені сил справитись із цим завданням, і нині я, з огляду на умови, які тепер склались, керуючись вик-лючно добром України, відмовлююсь від влади. Павло Ско-ропадський». Свої повноваження він заповів урядові, але того ж дня Рада міністрів всю владу передала до рук Директорії, яка 17 грудня оголосила гетьмана поза охороною закону, а його майно конфіскованим.

6. 9 листопада 1918 р. Німеччина стає республікою. Стілець під Скоропадським захитався — німецькі війська поспіхом покидали Україну.

На той час популярність Петлюри була надзвичайно висо-кою. Український Національний Союз обирає його членом Директорії УНР і він відбуває до Білої Церкви готувати пов-стання проти П. Скоропадського.

Директорію очолив В.Винниченко. Керівництво збройними силами доручили С. Петлюрі, який стає головним отаманом військ УНР. У своєму зверненні він закликав народ до зброй-ного повстання.

14 грудня 1918 р. війська УНР вступили до Києва. Того ж дня Скоропадський підписав зречення і разом з німецькими військами назавжди покинув Україну. Почалися будні державо-творення. Рішенням Директорії, куди крім Винниченка і Петлюри увійшли маловідомі політики Швець, Макаренко і Андрієвський, Український Національний Союз ліквідовувався. Про відновлення Центральної Ради ніхто не хотів слухати, їй не могли пробачити запрошення в Україну німецьких військ. Але й Директорія була неспроможною вести державний корабель. Вирішили скликати народне представництво — Трудовий Конгрес. На Конгресі тру-

447

дового народу України були представленні майже всі регіони — від Карпат до Чорного моря. Тим часом передові загони біль-шовицької армії уже знаходились майже під Києвом. Напере-додні Конгресу, 22 січня 1919 р., на Софіївському майдані було проголошено злуку ЗУНР з УНР в єдину Українську Народну Республіку. А 23 січня розпочалася робота Трудового Конгресу, який узаконив за Директорією права верховної влади респуб-ліки. У цей період Петлюра швидко збирає армію, щоб закрити одночасно чотири фронти: російсько-більшовицький, польський, білогвардійсько-антантський і анархістів батька Махна. 130-ти-сячна армія мала стримувати у сотні разів переважаючі сили противника. Наприкінці січня 1919 р. Директорія і її уряд змушені були залишити Київ і виїхали до Вінниці. Оберігати місто не вистачало збройних сил. Почався найтяжчий перод боротьби за українську державність. Найгірше було те, що отаман-щина доконувала Україну, а настроями селянства уміло маніпу-лювали московські більшовики. Було чимало й суто українсь-ких причин, які призводили до поразок. До більшовицької армії, хоча ненадовго, приєдалися загони отаманів Махна, Зеленого, Григор’єва та ін. Більшовицькі комісари поширювали чутки, що Директорія не визнає радянської влади, бо то є влада робіників і селян. Українські ліві партії жили ілюзією, що коли Директорія стане на радянську платформу, більшовицька агре-сія негайно припиниться.Українські ліві політики вірили цьому. Навіть М. Грушевський піддався цій пропаганді, а разом з ним — голова уряду В. Чехівський і В. Винниченко. Коли 19 січня 1919 р. на нараді в Києві почали лунати голоси визнати радянську платформу, бо того бажають народні маси, то С. Петлюра сказав: «Хто хоче починати цю авантюру, того я сам застрелю». Петлюра був переконаний, що чад радянської пропаганди швидко розвіється. Він казав, що Москва не припинить своєї агресії проти України, хоч би український народ сто разів присягався на «радянську платформу». Урядові Леніна були потрібні харчові запаси України, тому що більшовицький уряд

448

зруйнував хліборобство на Московщині і там бракувало харчу-вання. Одночасно з наступами більшовиків, які захопили більшу частину території України, в Одесі висадився десант Антанти. Директорія сподівалася домовитися з Антантою про збройну і медичну допомогу, але ці надії не виправдалися. Держави Антанти тримали курс на підтримку білогвардійського руху, планували відродження «єдиной и неделимой», щоб задушити більшовицьку чуму. Командування Антанти лякало й те, що Директорію очолювали соціалісти, а різниці між російськими і українськими соціалістами вони не бачили. Тому в лютому 1919 р. на переговорах французький полковник Френберг поста-вив українській деле-гації ультиматум — вигнати із Директорії Винниченка, Петлюру і Чехівського. Очевидець цих подій І. Мазепа писав, що уже перед цим Винниченко, Чехівський та інші соціалісти готові були залишити уряд. Замість того щоб взяти під контроль внутрішню ситуацію, політичні лідери кинули на самоплив армію, посіяли серед народу недовір»я і апатію. У лютому 1919 р. С. Петлюра заявив про свій вихід із УСДРП. Розвіялися ілюзії про можливе визнання України як держави. Уряд на чолі з О. Остапенком пішов у відставку. Потрібно було формувати нове керівництво, яке б зуміло приборкати анархію та отаманщину. Чимало загонів на чолі з отаманами не підко-рялась головному командуванню, і, як наслідок, у низці міст, зокрема Проскурові, були вчинені єврейські погроми. С. Петлюра намагався приборкати отаманщину. Учасникам проскурівсь-кого погрому суд виніс найвищу міру покарання — розстріл. Новий уряд на чолі з Б. Мартосом сформували у Рівному. У декларації від 12 квітня 1919 р. проголошувалося «Обстоюючи порядок , спокій і законність,як необхідну умову вільного життя всіх громадян УНР, народне правительство всіма силами буде боротися з усякими порушеннями спокою і ладу і винних у цьому розбійників, погромщиків і інших злочинців безпощадно кара-тиме судом нородної совісті. Зокрема, правительство не допу-стить погромів над єврейським населенням України і рішуче

449

буде боротися з цим ганебним антидемократичним явищем, яке принижує український народ в очах культурних націй усього світу». Цей документ підисав С. Петлюра. Потрібна була сильна воля і віра, щоб володіти ситуацією і в таких складних умовах продовжувати боротьбу. На Галичину тиснула Польща, Румунія захопила Буковину, російська біла армія оволоділа Лівобережною і частиною Правобережної України. 31 серпня 1919 р. війська Петлюри увійшли в Київ, але під тиском армії Денікіна знову залишили місто. Осінь проходила в умовах важ-ких боїв. Через брак ліків українські солдати гинули тисячами. Епідемія тифу прокотилася по всіх військових підрозділах.

Значним ударом для Петлюри стало те, що 6 листопада 1919 р. Українська Галицька армія перейшла під командування Денікіна. С. Петлюра кинувся рятувати ті військові частини, що знаходились у районі дій УГА, щоб вони не потрапили у полон до Денікіна. Почалася евакуація з Кам»нця. 4 грудня 1919 р. С. Петлюра провів військову нараду з командирами частин, де було вирішено провести зимовий похід по запіллю ворога. Це був відчайдушний рейд під командуванням генерала М. Оме-ляновича-Павленка, який відіграв велику роль у піднесенні бойового духу в Україні, а головне, зберіг військо від демо-ралізації. 5 грудня С. Петлюра, зрозумівши крах своїх останніх надій, відбув з начальником штабу до Варшави, сподіваючись у поляків знайти союзника у боротьбі за визволення України. Але був прикро вражений і розчарований. У Варшаві С. Пе-тлюрі стає відомо, що керівник дипломатичної місії А. Левиць-кий ще 2 грудня подав заяву польському урядові, у якій фактично визнав право Польщі на частину українських земель. У Варшаві С. Петлюра підписав угоду з урядом Пілсудського про спільну боротьбу з більшовицькою Росією, проте змуше-ний був визнати за Польщею право на західноукраїнські землі.

Важко сказати, що рухало діями С. Петлюри: чи бажання за будь-яку ціну звільнити батьківщину від чужого панування, чи переміг політичний розрахунок, що Польща, в порівнянні

450

з більшовицькою Росією, не мала достатніх економічних і людсь-ких ресурсів, щоб підкорити Україну. Цей договір назавжди розсварив Петлюру з Галичиною. Похід польського і укра-їнського війська, реорганізованого у квітні 1920 р. у Польщі, не мав успіху. Польські війська швидко відкочувалися до своїх кордонів, а армія УНР, яка на кінець липня 1920 р. налічувала біля 10 тис. багнетів, 4 тис. шабель, 600 кулеметів, 60 гармат і 2 панцерники, з тяжкими боями і втратами здавала кожний шматок рідної землі. Сили були не такі чисельні як у Польщі і Росії, але витримані і загартовані. У листопаді 1920 р. армія УНР налічувала майже 50 тис. осіб. Вона могла б бути значно чисельнішою, якби мобілізації не заважала Польща, не заці-кавлена у збільшені української армії. У вересні 1920 р. польські війська перейшли у наступ. Польща, відчувши свою силу, втра-тила інтерес до Директорії, обмежили діяльність петлюрівської армії. Таємно від Петлюри, ігноруючи угоду з УНР, у Ризі був підписаний мирний договір між Польщею та Росією. 18 жовтня Варшава припинила воєнні дії на більшовицькому фронті. Тепер розділом української території цілком розпоряджалась Росія. Ще місяць УНР вела жорстокі бої на теренах України. Проти Петлюри були перекинуті війська з польського і вран-гельського фронтів. Без боєприпасів і зброї гинули тисячі укра-їнських вояків. 21 листопада 1920 р. армія УНР переправилася через Збруч і була інтернована польськими військами. Навіть зброя, добута кров»ю у боях під час оборони Варшави, відійшла зрадливому союзникові. Тяжкі умови чекали воїнів УНР у та-борах. Уряд і Головний отаман С. Петлюра стали урядом у виг-нанні, тобто в екзилі. Так закінчився для України драматичний період правління Директорії.

7. Світова суспільно-політична думка завжди мала величез-ний вплив на міжнародну політику. В сучасних умовах ця тенденція значно посилилась і продовжує посилюватись. Між-державна поінформованість була і залишається надійним фак-тором зміцнення довіри і взаєморозуміння у стосунках суб’єктів міжнародих відносин.

451

Проте справді цілеспрямовані інформаційні акції за кор-доном було розгорнуто лише в добу Директорії силами дипло-матичних представництв (тоді було відкрито 24 представництва за кордоном і дипломатичні місії — без урахування тимчасових) та спеціалізованих на зовнішньополітичній пропаганді закладів.

Виходячи нa мiжнapoдну арену, УНР одразу ж зіткнулaся, як писав кepівник диплoмaтичнoї мicii y Пapижi О.Шульгин, з «повною нeocвідомленiстю в українських справах cвiтової дипломатiї». Та й не дивно. З огляду на перебування України протягом століть під владою Російської та Австро-Угорської імперії закордонні політики були слабо обізнані з новою дер-жавою. До того ж, суспільна свідомість значної частини насе-лення провідних європейських країн довгий час формувалася як свідoмicть громадян мeтpoполiй колоніальних iмпepiй. Потpiбнa була, таким чином, наполеглива праця для поширення нaвiть елементарних вiдомостeй про Україну як таку; про її народ, iстоpiю, сучасну пoлiтикy тощо.

3 iншorо боку, yкpaїнcькa дипломатiя гостpo відчувaлa нестачу iнфоpмaцii щодо европейських справ, на niдcтaвi якoї вона мала дiяти, приймаючи адекватнi piшeння. «Уряд УНР, — згадував сучасник, висилаючи у гpуднi 1918 року на чужину piзнi нaдзвичайнi дипломатичнi мicii; не мir дати їм iнфоp-мaцiю, що вони там мають робити... Ми пpиїxaли у Париж як новаки, не знаючи терену працi, пoзбaвлeнi всяких зв’язків».

Не менш серйозною підставою тepмiново налагoдити iнфоp-мацiйнy службу за кордоном було cпeцифiчнe ставлення до Укpaїни як до нeзaлeжної дepжaви з боку кpaїн Антанти. Хоча вiдoмa дeклаpaцiя Biльcoнa не заперечувала право нaцiй на самовизначення, в пpaктичнiй площинi мiжнapoдної пoлiтики Антанти не знаходилося мicця для cyвepeннoї Укpaїни. Ще нaпpи-кiнцi 1918 року головний iнформaтоp Фpaнцiї в yкpaїнcьких справах консул Е. Енно заявляв, що «Укpaїнa не мала нiколи нi влacнoї iстоpii, нi нaціoльної окpeмiшнoстi».

452

Переконливим прикладом небажання Aнтaнти вбачати в Укpaїнi piвнoпpaвний суб’єкт мiжнapoдних взаємин, зважати на її нaцioнaльні інтереси стало фiacко дeлeгaцiй Диpeктоpiї нa переговорах з французьким окyпaцiйним командуванням в Oдeci. Фpанцiя грубо втручалася у внутрішнi справи УНР, намагaлacя встaнoвити жорсткий контроль над її збpoйними силами, eкoнoмiкою i фінанcaми. «Ці переговори, — згадував один з їх yчaсників, — справили на мене огидне i ганебне враження. Поза вciм iншим, французький полковник тримав себе так, нiби вiн був не в Укpaїнi, а в якiйcь aфpикaнcькiй колонiї з дикими неграми».

Особливо чiтко реальне ставлення Антанти до yкpaїнськoї дepжaвностi виявилося на миpнiй конфepeнцii в Пapижi, де кpaїни-пepeможиці здiйcнювaли післявоєнний pозподіл світу, створювали нову пoлітичнy карту Європи. Bищі ypядовцi Антанти висловились за вiдбyдoвy «єдиної тa нeпoдiльної» Pociї, визнaвши лише нeзaлeжність Пoльщі та Фiнляндiї. Члени Антанти схилялись до створення «вeликої Пoльщi» за рахунок включення до її складу певнoї частини етнічних укpaїнських земель. Це новоутворення розглядалося як основна складова aнтибiльшoвицької «Малої Антанти» або ж «caнiтapнoro кор-дону» навколо Радянської Pociї. «3axiднi кpaїни, пepeможицi в nepшiй cвiтовій вiйнi, — зазначав колишній голова уряду УНР в eкзилi М.Плав’юк, — зайняли виразно негативну пoзицiю i активну підтримку для ворогів чи пpетeндeнтiв на українську теритoрію».

В таких скрутних умовах кepiвництвo УНР зpoзyмiлo, якого значення набуває iнфоpмaцiйнa діяльність як заciб привер-нення уваги європейських політиків та народів до долi Укpaїни, її зaконних дepжaвниx прав i геопoлiтичних iнтepeсів. Kpiм того, нeбaжaння європейських пaртнеpiв визнавати Укpaїну тягло за собою ускладнення для повноцінної пpацi українських представництв, а відтак саме iнформаційнa робота об’єктивно ставала головним напрямком дiяльностi диплoматичних установ.

453

I, нapeштi, важливим завданням зовнішньополітичного інфор-мування була відсіч ворожій Укpaїнi пpoпaгандi за кордоном, яку нaйбiльш активно здiйcнювали націонaлістичнa Пoльщa i Pосійський «бiлий pyx».

Система зовнiшньополітичногo інформування Диpeктоpiї складалася з трьох головних кoмпoнeнтів — вiдпoвiдних струк-тур мiнicтepcтвa закордонних справ, закордонних дипломатич-них закладів (iнфоpмaцiйнi вiддiли представництв) i спeцiaлiзo-вaних iнфоpмaційниx установ за кордоном. Головне навантa-ження на тepeнi зовнішньопoлiтичного iнфоpмувaння припало саме на систему МЗС, оскiльки до створення caмостiйної Укpa-їнcькoї iнфоpмaцiйної aгeнцiї мiнiстepcтвo преси i пропаганди УНР приступило лише з 15 квітня 1920 року.

8. Повстання у Львові розпочалося 1 листопада коли на ратушевій вежі пробила 4.00. Невдовзі Д.Вітовський приймав перші рапорти. І. Цьокан домовився про нейтралітет німецьких і угорських частин. О 5.00 старшини Мартинець і Сендецький із своїми підрозділами зайняли намісництво і ратушу, арешту-вали генерала Гуйна. Зв’язковий четаря Г. Труха повідомляв, що захоплено австрійську комендатуру і арештовано генерала Пфе-фера. Л. Огоновський сповіщав, що зайняв будинок поліції. Український підрозділ з 15-го полку піхоти оволодів головним вокзалом, будинком головної пошти, а 150-й вартовий курінь — станцією Підзамче і військовими складами на Янівській (нині вул. Т. Шевченка). Таким чином, протягом кількох годин вда-лося роззброїти або блокувати австрійські частини, захопити найбільш важливі об’єкти міста. На ранок 1 листопада Львів повністю контролювався українцями, а на міській ратуші майо-рів двометровий синьо-жовтий прапор, встановлений юним стрільцем Степаном Паньківським. На жаль, цей хлопець заги-нув у бою з поляками під Вовчухами в березні 1919 року.

О 7.00 Д. Вітовський доповів К. Левицькому, що влада у Львові повністю перейшла до рук Української національної ради.

Українські військові частини і підрозділи стали ядром пов-стання і забезпечили швидку перемогу також у Станіславі, Стрию,

454

Коломиї, Бродах, Збаражі, Бучачі. Так, у звіті щирецького війсь-кового комісара Василя Тибінки відзначалось, що 1 листопада 200 українських вояків перебрали владу в місті й околицях, з них 30 були направлені до Львова.

У Кам’янці-Струмиловій створений ревком роззброїв стар-шинську школу 11-го австрійського корпусу, і 70 курсантів-українців згуртували навколо себе понад три сотні селян, робіт-ників та гімназистів. Вони захопили владу в повіті і рушили на заклик ЦВК до Львова. У Дрогобичі повстали озброєні робіт-ники, у Тернополі, Бережанах, Козові, Турці, Гусятині, Самборі, Яворові— селяни, організовані в загони. Отже, перехід влади до Української національної ради в Галичині проходив майже без перешкод. Інакше відбувались події у західних повітах і містах. Так, у Перемишлі влада двічі переходила з рук у руки. 11 жовтня поляки все ж оволоділи містом і, що найважливіше, захопили непошкодженими мости через Сян.

Становище українських військ у Львові безупинно погір-шувалось. Якщо в момент повстання Д. Вітовському було під-порядковано 1500 стрільців і старшин, то через два дні, за свід-ченням С. Горука, їх залишилось всього 648. Після перемоги, вважаючи справу зробленою, чимало стрільців із селян і розій-шлося по домівках. Накази Вітовського міським і повітовим військовим комісарам негайно вислати до Львова підкріплення виконали тільки Золочів, Щирець та Кам’янка-Струмилова.

Якщо до цього додати гостру нестачу досвідчених коман-дирів, зайняту тактику пасивної оборони, непідготовленість стрільців — переважно вихідців із села — для ведення вуличних боїв у великому місті, то стане цілком зрозуміло, що у перші дні боїв за Львів польські війська мали деяку перевагу, з якої вони вміло скористались. Загони Мончинського захопили голов-ний залізничний вокзал, Політехніку, район собору Св. Юра і костелу Ельжбети, зав’язали бої за цитадель, головну пошту, Підзамче. Єдина надія у Вітовського була на частини Українсь-ких січових стрільців, на які він нетерпляче чекав.

455

Однією з причин невдалих перших боїв у Львові слід вва-

жати зміну керівництва Генеральної команди. З листопада за згодою К. Левицького отаман Вітовський передав свої обо-в’язки прибулому до міста отаману Г. Коссаку. У процесі напру-жених сутичок з ворогом відбулось утворення української дер-жавності. Внаслідок відсутнього зв»язку з віденською групою Національної Ради організацією державного життя займалась галицька група на чолі з К. Левицьким. На жаль, її заходи не відзначались оперативністю. 5 листопада була проголошена декларація, яка обіцяла ліквідувати в Галичині національне та соціальне гноблення, запровадити загальне виборче право, 8-годинний робочий день і провести земельну реформу. В ній

Дмитро Вітовський. Голова Центрального Військового Комітету,

перший державний секретар військових справ ЗУНР

456

говорилось, що «хлібороб і робітник будуть основою і керма-ничами держави». Того ж дня вийшла відозва Національної ради «Під зброю». Вона закликала до боротьби з агресією Польщі. Лише 9 листопада було створено уряд — Тимчасовий держав-ний секретаріат. Його головою став Кость Левицький. Державні секретаріати очолили: військовий — Д. Вітовський, внутрішніх справ — В. Панійко, віросповідання і освіти — О. Барвінський, земельних справ — С. Баран, публічних робіт — І. Макух. Усі вони були діячами українських партій і представляли головним чином національну інтелігенцію. 13 листопада проголошено Західноукраїнську Народну Республіку і затверджено Основний закон держави. Президентом республіки став Євген Петруше-вич, син українсьго священика з Буська. (Після гімназії Петру-шевич навчався на юридичному факультеті Львівського універ-ситету, працював адвокатом у Сокалі, у 1907 р. обраний послом австрійського парламенту, у 1908 — галицького сейму; очолю-вав парламентський клуб, був провідним діячем радикальної партії). Тоді ж прийнято закони про адміністративну, судову і податкову систему, постанову про створення корпусу державної жандармерії. Таким чином у результаті національно-визвольної революції 1 листопада на території Східної Галичини утвори-лася демократична республіка з усіма характерними для неї ознаками. Так поразкою молодої української держави і її армії завершилася битва за Львів, яка визначила першу фазу укра-їнсько-польської війни. Мабуть, немає сенсу звинувачувати у цьому несприятливі міжнародні умови, що «не було в нас справжніх революційних провідників», щоб зрозуміти: «тепер місце політичної боротьби займає війна — війна на життя або смерть», як писав один з діячів ЗУНР М. Лозинський. Бо невміло були використані УСС, не кинуті в битву достатні сили краю, бо командування не озброїло українське населення Львова, тоді як поляки вже на початку листопада створили чотири мобіліза-ційні округи, які постачали щоденно 200–250 новобранців.

457

Загальні втрати січовиків за цей період склали до 250 вбитих і 500 поранених. Але найважчими були морально-політичні збитки: підірвано авторитет ЗУНР на міжнародній арені, моральний дух Галицької армії і всього народу Східної Галичини. Таким чином, Антанта отримала ще один аргумент на користь Польщі.

Значними були стратегічні втрати. Адже поляки отримали надзвичайно важливий і вигідний плацдарм для здійснення майбутніх операцій з метою загарбання Галичини. До того ж противнику вдалося у ті дні захопити, крім Перемишля, Раву-Руську, Хирів, Городок, Судову Вишню. Стало очевидно, що бур-жуазна Польща реально загрожує існуванню ЗУНР.

Падіння Львова, втрата Перемишля, Ярослава, Хирова, загар-бання румунськими військами Буковини змусили уряд ЗУНР звернути якнайпильнішу увагу на організацію військової справи, зайнявшись у першу чергу формуванням армії.

Кость Левицький. Голова першого уряду ЗУНР — Державного Секретаріату

458

Утворення регулярної Галицької армії (ГА, згодом — Укра-їнська галицька армія) почалося практично з першолистопа-дового повстання, коли за ініціативою міських і повітових війсь-кових комісарів у краї виникли озброєні загони добровольців. Тільки 13 листопада Державний секретар військових справ полковник Д. Вітовський оголосив указ про мобілізацію. Армія формувалась повільно: військове керівництво республіки знахо-дилось у Львові і безпосередньо керувало боями, зв’язки з пові-тами були слабкі. Новостворені частини мали довільну струк-туру, іменувались за назвами своїх місцевостей або за прізви-щами командирів.

Наприкінці листопада на основі підрозділів легіону УСС виникли перші бойові групи — група «Старе Село» під коман-дуванням отамана О. Микитки, що зайняла позиції на лінії приміських сіл Давидів, Сихів, Солонка, замикаючи облогу Львова з півдня, та група «Схід», що облягала місто зі сходу, опира-ючись на село Куровичі — її очолив полковник

М. Тарнавський, який напередодні втік з польського концта-бору Домб’є. Начальником штабу став підполковник А. Шама-нек — німець за походженням, який довго служив у Галичині, а в роки світової війни воював на італійському фронті, у Сірії, побував у англійському полоні, втік і добровільно вступив до Галицької армії.

На посаду командувача запрошено сорокарічного генерала (деякі історики чомусь називають його «немічним дідусем»), ко-мандира дивізії Дієвої армії УНР Михайла Омеляновича-Павленка. Разом з ним 10 грудня прибув з Великої України на посаду начальника штабу армії полковник російської армії Євген Миш-ковський. Під безпосереднім керівництвом нового команду-вання у грудні — січні проведено корінну реорганізацію війська, створено, по суті, нову ГА з досить чіткою структурою. На базі бойових груп організовано три корпуси по чотири бригади у кожному.

459

Бойові групи «Північ», «Яворів», «Угнів», окремі загони на

північ від Львова увійшли до складу Першого корпусу В. Кур-мановича і утворили Сокальську, Яворівську, Угнівську та Равську бригади. Із груп «Схід», «Старе Село», «Щирець» і «Наварія» сформовано Другий корпус під командуванням М. Тарнавсь-кого з бригадами УСС, Бережанською, Золочівською і Коло-мийською. Корпус стояв у облозі Львова і тому отримав най-менування Осадного. Нарешті, південні групи «Хирів», «Рудки», «Крукеничі», «Гофмана» утворили Третій корпус, який очолив полковник Г. Коссак. Корпус складався із Львівської, Самбір-ської, Стрийської та Гірської бригад і утримував фронт від Городка до Турки.

Мирон Тарнавський. Командувач Української Галицької Армії

460

Тоді ж у Красному створено авіаційний загін у складі двад-

цяти літаків. Його очолив син видатного письменника сотник УСС Петро Франко, який під час служби у легіоні (у 1916 році) виїжджав до Сараєва, де закінчив льотну школу. До речі, у Другому корпусі служив ще один син Каменяра — журналіст Тарас Франко.

У перші зимові дні молода Галицька армія захопила на фронті ініціативу. В ході запеклих боїв частини Курмановича завдали противникові значних втрат; що правда, досить силь-ний загін все ж прорвався через Жовкву до Львова.

Карта-схема 1. Західно-українська Народна Республіка

461

Президент Євген Петрушевич, прем’єр Кость Левицький покладали великі надії на справедливе вирішення східнога-лицької проблеми за участю США і держав Антанти. У січні 1919 року делегація галичан виїхала у Париж, де розпочинала роботу Верховна рада країн Антанти. За пропозицією Петлюри президент Петрушевич поставив перед командуванням Галиць-кої армії завдання якнайшвидше повернути Львів, щоб підняти престиж української делегації.

Генерал Омелянович-Павленко вважав, що для успіху цієї операції вистачить сил Осадного корпусу, і залишив без уваги прохання М. Тарнавського посилити його армійськими резер-вами і надати час для конче необхідного перегрупування військ.

Отже, наступ на Львів, який розпочався 11 січня, був недо-статньо підготовлений. Тільки завдяки ентузіазму частин січових стрільців у перший день операції вдалося просунутись вперед.

Доля міста висіла на волосинці. На жаль, командування Галицької армії не підтримало успіш-

них дій корпусу Тарнавського. Цим і скористалися війська Польщі. Без сумніву, Польща була набагато сильнішою від ЗУНР,

але завзятий опір Української Галицької армії не дозволив агре-сорові виконати подальщі загарбницькі плани Орлова. Уряду Падеревського та головнокомандувач армії Пілсудський вдава-лися до найганебніших заходів, аби тільки витягнути допомогу від США і країн Антанти. Падеревський писав у Париж, що перед військами Галицької армії (він називав її «українською більшовицькою») Польща встояти не зможе. Пілсудський також лякав Захід більшовиками і заявляв, що «русини і більшовики порозумілися, щоб атакувати нас». Лемент керівників буржуаз-ної Польщі підхоплювала західна преса. «Небезпека більшо-визму є ніби хмара, яка насувається на Польщу, — писала у ново-річному випуску 1919-го року лондонська «Таймс» — Польща є коридор, через який більшовизм може проникнути в самий центр Європи».

462

У відповідь 21 січня Вища рада погодилася скерувати у Польщу на східний фронт армію. Вона була створена у Франції для участі в бойових діях проти Німеччини із польських емі-грантів країн Заходу. Вісімдесятитисячна, до зубів озброєна і добре вишколена армія була серйозною військовою силою. Командувачем восени 1918 року призначено командира польсь-кої бригади, активного діяча Польського національного комі-тету в Парижі генерала Йозефа Галлера (1873–1960).

У середині лютого Галицька армія стала значно міцнішою - закінчилася реорганізація, війська набрали бойового досвіду, вдалося поліпшити командні кадри. Незважаючи на те, що вна-слідок низької бойової якості наддніпрянські частини відправ-лено додому, чисельність армії зросла до 60 тисяч вояків. Усе це дало підставу урядові республіки і командуванню Галицької армії перейти до рішучих дій.

12 лютого у Ходорові під керівництвом Є. Петрушевича знову зібрано нараду за участю військових командирів вищої ланки. Новий начальник штабу полковник В. Курманович до-повів про становище на фронтах, а генерал Омелянович-Пав-ленко — про план подальших бойових дій. Пізніше польський воєнний історик і учасник тих подій Сопотницький у книзі спогадів писав: «Загальне становище у другій половині лютого було для українців дуже корисне, бо більшість польських військ була зав’язана у Львові і місцевостях по обидвох сторонах залізничного шляху Львів–Городок, і тільки виключно слабші групи залишились в околицях Хирова і Рави-Руської». Саме так оцінювали становище чимало учасників ходорівської наради на чолі з полковником А. Кравсом. Вони пропонували завдати головного удару в напрямку на Перемишль з виходом на Сян, а блокований Львів залишити в тилу і не витрачати сили на штурм великого міста з 15-тисячним гарнізоном.

Та відстояти цей ефективний план не вдалося.

463

Президент ЗУНР висловив бажання оволодіти Львовом

якомога швидше і пов’язав це з початком роботи Паризької мирної конференції 18 лютого, на яку виїхала урядова деле-гація. Згідно з планом Омеляновича-Павленка Третій корпус наносив головний удар на Любінь Великий і перерізав заліз-ничний шлях від Городка до Судової Вишні. Інші корпуси активними діями мали не дозволити противнику перекидати

Карта-схема 2. Битва за Львів

464

війська на напрям головного удару. Після повного оточення передбачалось загальним штурмом визволити галицьку столицю.

Наступ розпочався 17 лютого. І одразу ж наштовхнувся на перешкоди. З’ясувалось, що польській розвідці знову вдалося дістати інформацію про план галичан, а головне — про напрям визначального удару. Тому противник зумів підтягнути з Пере-мишля значні сили.

Таким чином, перша частина оперативного плану так зва-ної Вовчухівської операції, внаслідок якої Львів відрізано від Перемишля, була практично виконана. Правда, на всьому фронті від Львова до Судової Вишні йшли запеклі бої. Але натхненні успіхом стрільці і старшини армії виявляли високий мораль-ний дух, масовий героїзм, що повинно було забезпечити за-гальну перемогу в битві.

Частково успіху досягли і інші корпуси. Частини М. Тар-навського атакували передмістя Львова і з ходу захопили Збоїська. Золочівська бригада отамана Шухевича повела бої за Майорівку і Сихів. Артбатареї з Винників, Дублян, Лисинич безупинно обстрілювали ворожі позиції. Водночас на північному фронті частини Микитки увірвалися в околиці Белза, нарощували зусилля у боях за Раву-Руську. Словом, на всьому більш як 300-кілометровому фронті розгорнулися запеклі бої, результат яких передбачити було неможливо. Це вкрай налякало Варшаву і її західних покровителів.

Правлячі кола Англії, Франції, США, власне, не були заці-кавлені у повному розгромі ЗУНР, бо хотіли б використати її армію разом з польською проти Росії. Вони вважали ідеальним виходом досягнення угоди між воюючими сторонами, але в інтересах Польщі. Про це свідчать заяви голови загальної аме-риканської місії у Східній Європі Куліджа на Паризькій конфе-ренції, який зазначив, що «обидві ці сили можуть бути викори-стані проти більшовиків». Правда, голова французької делегації наполягав на максимальному посиленні Польщі за рахунок східних земель. «Створення великої Польщі, — писав Ллойд Джордж, — було одним із головних намагань французької

465

військової стратегії». З метою втілення своїх планів у життя у Польщу і Східну Галичину наїжджали різні місії. Однією із найчисленніших і найбільш представницьких була місія на чолі із французьким генералом Бертелемі.

На успішні бойові дії галичан Париж зреагував миттєво. Вже на другий день операції, 18 лютого 1918 року, полковник Курманович отримав від Вищої ради телеграму з вимогою при-пинити вогонь у районі залізниці з тим, щоб пропустити до Львова місію Бертелемі. Командування Галицької армії катего-рично відмовилось припинити операцію у момент її найвищого піднесення. Та уряд ЗУНР і президент Петрушевич особисто продовжували вірити у шляхетність Антанти, яка, між іншим, і тут виявила лицемірство: разом з місією до блокованого Львова у поїзді були таємно перевезені 14 тисяч гвинтівок із боєпри-пасами. Зрештою, мабуть, відіграла свою роль прихильність генерала до Польщі: його дружина походила з родини шлях-тичів. 20 лютого генерал Бертелемі вже зі Львова надіслав Оме-ляновичу-Павленку вимогу: під загрозою суворих санкцій припи-нити бойові дії і забезпечити проїзд його місії до галицької Ставки.

На переговорах за участю делегацій ЗУНР і Польщі в Ходо-рові, а потім у Львові Бертелемі в ультимативній формі виклав пропозицію щодо демаркаційної лінії. Його план передбачав відхід українських військ на схід за лінію по Бугу, західні кор-дони — Львівський, Перемишлянський, Бібрський повіти, далі — по річці Стрий. Таким чином, до Польщі відходила значна частина Східної Галичини і, головне, Дрогобицько-Бориславсь-кий нафтовий басейн.

Це було «одностороннім диктатом, який комісія на основі порозуміння з поляками рішила накинути українцям»,— зазна-чав учасник переговорів Михайло Лозинський у своїй книзі «Галичина в рр. 1918–1920» (Відень, 1922). За дорученням Є. Пе-трушевича делегація республіки рішуче відкинула претензії на галицькі землі і визначила тільки лінію по Сяну — тобто по кордону республіки. У зв’язку з розбіжністю позицій перего-вори припинилися.

466

27 лютого Ходорів знову став свідком неабиякої події: до міста прибув Головний отаман, член Директорії Симон Петлюра. На станції, прикрашеній синьо-жовтими прапорами, вишику-вано почесний караул, оркестр гримів «Ще не вмерла Україна…».

Насправді Головний отаман робив добру міну при поганій грі. Запрошений до Галичини представниками Антанти, він напо-

Карта-схема 3. Підльвівський фронт Галицької армії (листопад 1918 — травень 1919 рр.

467

легливо пропонував Є. Петрушевичу і М. Омеляновичу-Павленку укласти мир з поляками на основі визнання демаркаційної лінії Бертелемі, бо тільки цим, мовляв, можна досягнути визнання і прихильність Заходу.

Проте маневри його не були для галичан великою таєм-ницею. «Петлюра готовий був піти на уступки коштом Східної Галичини, — писав у згаданій книзі М. Лозинський, — щоб за них одержати мир з Польщею і визнання Антанти». Крім того, він мав намір, який збігався з планами верховодів Антанти, — примирити українців з поляками, щоб спрямувати їх проти Червоної Армії. Цього вимагало становище Директорії.

У середині лютого більшовицькі війська розгорнули широ-кий наступ проти Дієвої армії УНР і оволоділи Фастовом. Нев-довзі київська група червоних зайняла Білу Церкву, Коростень і розвивала наступ на Житомир і Умань. У березні червоні прапори замайоріли у Козятині, Бердичеві, Вінниці. До того ж у тилу проти військ Петлюри виступили повстанські загони і армія Григор’єва. Територія УНР зменшувалася з кожним днем.

28 лютого генерал Бертелемі востаннє попередив представ-ників ЗУНР О. Бурачинського, С. Витвицького і М. Лозинського: якщо галичани не приймуть умов миру, то незабаром пошко-дують, бо матимуть справу з армією генерала Галлера. Та при всьому бажанні підтримувати добрі стосунки з Антантою деле-гація ЗУНР не могла прийняти ганебні пропозиції. У той же день до військ надіслано звернення командування Галицької армії, в якому, зокрема, зазначалось: «Запропоновано нам остаточно демаркаційну лінію, яка являється образою наших найсвятіших почувань, бо від тих місцевостей на захід великі простори української території мали би остатися надалі в руках поляків».

І хоча березнева операція Галицької армії не досягла по-ставлених завдань, більше того, закінчилася поразкою військ Третього корпусу, спалах активності українців занепокоїв Вар-шаву і верховодів Антанти. До того ж у ці дні Червона Армія зайняла частину правобережної України і, переслідуючи війська Петлюри, підійшла до берегів Збруча. Антанта побоювалася,

468

що ЗУНР може піти на союз із Східною Україною. І небез-підставно. «Ми переконались, що Антанта — проти ЗУНР, — писав М. Омелянович-Павленко в книзі «Українсько-польська війна. 1918–1919». — Погляди розбилися. Одні стояли за вико-нання волі Антанти і підпорядкування їй. Другі твердили, що необхідно — з тактичних міркувань — зв’язати наше національне діло з політикою Леніна».

Представники Верховної Ради у Польщі — Бертелемі, Кам-бон, Нуланс постійно бомбардували Париж тривожними пові-домленнями, лякали падінням Львова, що ось-ось настане. Вони активно підтримували наполегливі прохання уряду Польщі перекинути для допомоги армію генерала Галлера. Реакція Заходу була закономірною. 19 березня Вільсон, Клемансо і Ллойд-Джордж надіслали телеграму Омеляновичу-Павленку і Розвадовському з вимогою припинити бойові дії і розпочати переговори, а через два дні прийняли рішення відправити армію Галлера у Польщу.

Уряд ЗУНР вагався. Військові попереджували, що це новий маневр Антанти на користь Польщі. Але Євген Петрушевич все ще з надією дивився на Захід і незабаром дав згоду на припи-нення бойових дій.

Після березневої невдачі Галицька армія перейшла до па-сивної оборони. На жаль, у цей вирішальний момент і пре-зидент Петрушевич, і уряд Голубовича майже нічого не робили для зміцнення збройних сил республіки. Генерал Омелянович-Павленко не раз звертав увагу на недостатнє піклування держави про свою армію. Десятки тисяч галичан — військових, війсь-ковополонених, цивільних призовного віку були розкидані по краю, перебували в Австрії, Італії. Коли по дорозі до Парижа Дмитро Вітовський заїхав до Відня, то був вражений, скільки галицьких старшин з тризубами на шапках тинялись вулицями, кав’ярнями міста. «Се скандал таке на власні очі бачити! — писав воєнний міністр командиру віденської станції. На фронті поручники, а навіть четарі та хорунжі проводять сотнями, а тут панове «українські майори і капітани цілими четами воюють по віденським камінням».

469

Уже перші дні переговорів між представниками ЗУНР М. Лозинським, генералом Гембачевим та польською делегацією на чолі з графом А. Скарбеком, які розпочалися 27 березня у Хирові, показали, як дорого обійшлася галичанам березнева поразка. Ворог повірив, що може перемогти Галицьку армію, тим більше коли відчував за спиною подих 80-тисячної армії Галлера.

Польська сторона висунула вимогу визнати демаркаційну лінію Бертелемі.

«Якщо ви тепер не укладете перемир’я, то за місяць ми будемо мати армію Галлера, і тоді викинемо вас із Галичини», — нахабно заявив голова польської делегації Михайлові Лозинському.

Галичани ж запропонували спочатку припинити вогонь, а мирні переговори провести у Парижі.

Незважаючи на серйозні втрати, підірваний воєнними не-вдачами моральний дух, стрілецтво продовжувало боротьбу з ненависним ворогом. На жаль, вимоги командування армії вичистити тили і направити на фронт зайвих військових і при-датних для служби (а таких, за свідченням Омеляновича-Пав-ленка, було до 50 тисяч) довго залишалися без уваги. Тільки 13 травня видано відповідний наказ, але обставини на фронтах не дозволили його реалізувати. Практично припинилось поста-чання армії боєприпасами, продовольством, обмундируванням. До того ж становище ускладнила агресія боярської Румунії, армія якої за вказівкою Антанти просувалася в Карпати на придушення Угорської Радянської республіки і окупувала частину краю.

Після короткого перепочинку польські війська відновили наступ і 23 травня зайняли Броди, Буськ, Ходорів. А на другий день вибухнуло повстання бойовиків Польської організації війсь-кової у Станіславі. Для Галицької армії, затиснутої з трьох боків, залишався один шлях для відступу — на Поділля.

Наприкінці травня ГА відійшла за Дністер, знищила мости і зайняла, по суті, кругову оборону в трикутнику між річками Збруч, Дністер і залізницею Гусятин–Чортків. Президент Петру-шевич, уряд ЗУНР і Начальна Команда перебралися до Кам’янця-Подільського.

470

Катастрофа на фронті, поразка армії змусила уряд ЗУНР

піти на більш тісні зв’язки з Директорією. На спільних нарадах розглядалися перспективи збереження

державності. Євген Петрушевич продовжував сподіватись на справедливе вирішення галицького питання у Парижі, де вже більше місяця перебували В. Панейко, М. Лозинський і Д. Вітовсь-кий. Стало відомо, що з 29 квітня спеціальна комісія генерала Боти займалась проблемами Східної Галичини. 9 травня англій-ська делегація підготувала проект перемир’я, за яким група експертів повинна була виїхати у район бойових дій.

Карта-схема 4. Чортківська наступна операція 8–28 червня 1919 р.

471

Прийнято план Петлюри. І це було цілком зрозуміло: адже на основі ухвали між ЗУНР і УНР від 22 січня 1919 року про соборне возз’єднання України тільки Директорія постійно нада-вала військову допомогу Галицькій армії у ході національно-визвольної війни. І після переходу за Збруч ГА отримала від Директорії у достатній кількості озброєння, обмундирування, гроші. Правда, замість обіцяних щомісячно 300 млн. карбован-ців у липні отримано лише 120. До того ж їх вартість з часом різко падала: на стрілецьку платню можна було купити лише два буханці хліба.

По армії було кинуто клич: «Через Київ — на Львів!» Так і говорилося у наказі командуючого УГА — «Вирвати матір укра-їнських городів — столицю Київ, а звідти рушити переможно на галицьку столицю — Львів».

28 липня група полковника Арнольда Вольфа у складі Дру-гого корпусу УГА і корпусу Січових стрільців під командуван-ням полковника Євгена Коновальця перейшла в наступ. Завдяки значній перевазі над червоними вона незабаром зайняла Про-скурів (нині Хмельницький), Деражню, Старокостянтинів і про-сувалась на Коростень.

6 серпня розпочала наступ на Київ основна 40-тисячна група генерала Кравса у складі двох галицьких корпусів та двох дивізій Дієвої армії. Майже без боїв вони зайняли Жмеринку, а 10 серпня — Вінницю, яка стала тимчасовою столицею Директорії. На честь перемоги тут відбувся військовий парад. З балкона готелю Симон Петлюра радісно вітав запорізьку кін-ноту, галицьких стрільців і артилеристів.

1 листопада 1919 року делегація на чолі з отаманом Лисня-ком зустрілася з денікінським генералом Слащовим. Галичани висловили протест проти масового розстрілу полонених стріль-ців у Гайсині, запропонували обмін полоненими і укладення перемир’я. Слащов дав згоду, але тільки на переговори з УГА. Від залишків Дієвої армії Петлюри він вимагав повної капітуляції.

472

За цих обставин генерал Тарнавський 6 листопада підписав договір, згідно з яким Галицька армія приєднувалася до військ Денікіна і виводилась у глибокий тил на перепочинок. Уряду ЗУНР пропонувалось виїхати до Одеси.

Коли Петлюра довідався про самочинні дії командування УГА, згадують очевидці, то розлютився настільки, що гримав кулаками по столу, вимагаючи негайного розстрілу Тарнавсь-кого і Шаманека.

Під тиском Головного отамана Петрушевич призначив новим командувачем армії генерала Осипа Микитку, а М. Тарнавсь-кого, А. Шаманека і О. Лисняка віддав під суд трибуналу. У судовій справі, яка зберігається у Центральному державному історичному архіві України у Львові, зазначається, що польовий суд під головуванням Степана Шухевича визнав їх винними в тому, «що без позволення і всупереч наказам правительства заключили ганебну змову з ворожою денікінською армією». Водночас суд визнав і правомірність їхньої мотивації — зберегти від неминучої загибелі армію, тому лише понизив їх у посадах. Мирона Тарнавського призначено командиром, а Альфреда Шаманека — начальником штабу корпусу.

Кожний листопадовий день 1919 року наближав Галицьку армію до катастрофи – її прискорили такі події: 10 листопада денікінські війська захопили Жмеринку і, таким чином, відсікли УГА від свого уряду і Дієвої армії Петлюри. П’ять тисяч галиць-ких стрільців опинилися віч-на-віч із 15-тисячним військом гене-рала Шілінга.

У ніч на 16 листопада Євген Петрушевич з невеликим ескор-том покинув військо, переправився через Дністер і через Румунію виїхав до Відня. Слідом за ним до поляків через Гусятин пере-брався зі своєю свитою Симон Петлюра.

У цій ситуації генерали Микитка і Ціріц (новий начальник штабу УГА) підписали в Одесі договір із генералом Шілінгом, командуючим денікінськими військами на півдні України, про перехід УГА на бік Добровольчеської армії. У договорі зазнача-

473

лось, що УГА зберігатиме свою автономію, не буде посилати проти військ УНР. Галичанам пообіцяно медичну допомогу для тисяч хворих стрільців.

Спроби денікінського командування використати УГА проти Червоної Армії виявилися марними. Наказ генерала Шілінга до ЗО листопада зосередити частини в районі Вінниці, Козятина, Бердичева і утворити фронт проти більшовицьких військ зали-шився невиконаним. Армія не тільки не могла, а й не хотіла вою-вати на боці Денікіна. Переконавшись у цьому, Шілінг наказав їй відходити на Одесу, де обіцяв надати тримісячний перепочинок.

Крутий поворот подій був сприйнятий галичанами неод-нозначно. «Я знаю, що в не одного з вас серце крівавиться, дух бунтується проти теперішніх обставин, — намагався заспокоїти своїх підлеглих Тарнавський, — але наш народ в неволі, жде визволення — та жде його від нас. Чим ми будемо сильніші, тим краща будучність чекає наш народ». Однак чимало стар-шин і стрільців були іншої думки. Так, курінь Львівської бри-гади, інші підрозділи виступили проти союзу з Денікіним. На стрілецьких вічах висловлювалися пропозиції перейти на бік Червоної Армії. Чимало галичан дезертирували: хто подався додому, хто — через фронт до червоних.

Наприкінці листопада польські війська перейшли в наступ на південній ділянці фронту, захопили Кам’янець-Подільський, Волочиськ, Шепетівку. Залишки Дієвої армії, у тому числі кор-пус січових стрільців Євгена Коновальця, опинилися у Польщі, де були інтерновані. Стрільці, що перебували на Волині, перей-шли на бік Червоної Армії. Окремі частини і підрозділи армії УНР об’єдналися в армію генерала Омеляновича-Павленка, вдав-шись до партизанських дій на півдні України.

А Галицька армія тоді розпочала свій трагічний марш на південь, що прискорив загибель багатьох вояків. Зима того року видалась сніжною і холодною.

У зв’язку з відсутністю транспорту хворих стрільців зі собою не взяли. У деяких місцях, наприклад, у Браїлові, де було кіль-

474

касот галичан, стрільці відмовлялися покидати лікарні і відхо-дити з денікінцями — навіть під загрозою зброї.

Лише в середині січня 1920 року головні частини УГА до-сягли Бірзули, де розмістився її штаб, і зупинилися. Армія мала жалюгідний вигляд. «Обози її були скелетами частин,— згаду-вав Степан Шухевич, — що під час походу на полуднє засівали цілу країну хворими і трупами».

Таким чином, перша світова війна показала, що до форму-вання військових структур український народ Галичини був готовий. Але тільки готовий. Шансу реалізувати цю готовність історія не дала. Як і не народила історія військового лідера чи лідерів. З цього погляду, якщо можна так сказати, перша сві-това війна прийшла зарано. Необхідно, напевне, було б ще 10–15 мирних років. Не сформували військових структур й воєнні умови, хоча вони дали військову організацію «Українські Січові Стрільці». І в цьому плані правомірно стверджувати, що з виник-ненням УСС завершився перший етап галицько-українсь- кого відродження.

Уряд Західно-Української Народної Республіки у Відні 1920 р.

475

Відсутність військових діячів демонструє і часта зміна коман-дантів Українського легіону. За чотири роки на чолі УСС стояли Теодор Рожанківський, Михайло Галущинський, Григорій Коссак, Антін Варивода, Франц Кікаль, Мирон Тарнавський, Осип Ми-китка, та ні один із них не очолив Листопадовий Чин.

На чолі Листопадового Чину став Дмитро Вітовський — людина випадкова в тому сенсі, що не він готував цей Чин, бо до Львова прибув лише 30 жовтня. Очевидно, тільки високі патрі-отичні почуття вплинули на його вибір. Але цього виявилося замало. Випадковість вибору продемонстрував сам Д. Вітовсь-кий, вже 2 листопада залишивши пост, який 30 жовтня обійняв. Що дали наступні дні (тільки дні!)? На чолі повсталих українців (про армію годі говорити, вона формувалась і сформувалась в боях) побували М. Маринович, Г. Коссак, Г. Стефанів.

Отже, 257 днів існування ЗУНР тільки підтверджує неготов-ність – і політичну, і військову — українців Галичини до побу-дови міцної суверенної незалежної Української Держави.