Ґрьонтведт E. H.Привіт, це я! Не покидайте мене..: повість / Ніна

Елі забет Ґрьонтведт. — К. : Грані-Т, 2012. — 336 с., іл.ISBN 978-966-465-382-1

Нелегка це справа — дорослішання. Іноді воно виливається в суцільну халепу: молодша сестричка — вереда, найкраща подру-га — зрадниця, сусідський хлопчина Стіан — повний бовдур, бать-ки — далекі, наче космос. В душі Уди стільки всього накипіло, що тендітній дівчинці вже несила витримувати цей тягар. Що ж їй ро-бити?! Звісно, виплакатися — і тоді разом зі сльозами виллється весь непотріб: старі й нові образи, непорозуміння, брехня, страхи…

Із цією книжкою юні читачі зможуть краще пізнати самі себе і впоратися з власними почуттями, знайомлячись із досвідом Уди. Три ключові проблеми в процесі психологічного становлення ди-тини — конфлікт самоусвідомлення, дружба і перша закоханість — незмінні в житті кожного, і дуже важливо їх успішно вирішити. Тоді й сестра виявиться справжнім другом, а Стіан — не таким уже й по-ганим. І взагалі, життя прекрасне — а всі халепи мов вітром здуло…

УДК 821.113.5-31

ББК 84(4Нор)-44

ISBN 978-966-465-382-1 © «Грані-Т», майнові права, 2012

Ґ91

УДК 821.113.5-31ББК 84(4Нор)-44

Ґ91

Повість Для дітей середнього шкільного віку

This translation has been published with the financial support of NORLA

Переклала з норвезької Наталя ІваничукХудожник Ніна Елізабет Ґрьонтведт

Переклад здійснено за виданням: Nina Elisabeth . Hei, det er meg! Oslo, Omnipax, 2010

© Imprintforlaget AS 2010

Ніна Елізабет Ґрьонтведт

(P.S. Усе, що я зараз тобі розповім, на 110% правда!!!)

8

ПРОЛОГ(Тобто передмова, або натяк на те, що має статися…)

Дорогий щоденнику,

ЩО Я НАРОБИЛА?!!! Як так трапилося? Лише за якийсь тиждень зруйнувала геть УСЕ. Втратила свою НАЙЛІПШУ В УСЬОМУ СВІТІ ПОДРУГУ. Ніхто мене більше не любить. Ні в школі, ні вдома — ніде! І це лише з моєї вини. (А може, й не ЛИШЕ з моєї…) Та як би там не було, я не знаю, як усе виправити…

(перш ніж усе пішло шкереберть)

10

Мене звуть Уда Андреа Стокгейм, мешкаю на вулиці Кроклейва, 5. Маю сіро-блакитні очі, не дуже довге й дуже неслухняне каштанове

волосся. (Хотілось би мати кучеряве чи принаймні хвилясте…) Я маю улюблену товаришку Геллє і молодшу сестричку — таких дурненьких, наївних малявок я ще не бачила! А ще я маю тата

й маму. І золоту рибку на ім’я Ейстейн. Він чи вона? Серед золотих рибок важко розпізнати, де дівчатка, а де хлопчики, доки дітки в них не з’являться. Наша рибка діток ще не мала. Зрештою, байдуже… У будь-якому разі Ейстейн — головний у нашому акваріумі.

Моя найліпша приятелька Геллє Генріксен мешкає за адресою Кроклейва, 2, на самому початку вулички. Вона має надзвичайно світле, надзвичайно довге, хвилясте волосся. (Хоча моє крапелиночку довше за її). Вона на клас молодша від мене, але доволі доросла, як на свій вік. Замість гніватися на когось, вона, скажімо, заплющує очі й лічить до десяти. (Цілком могла б ходити до мого класу в школі… з такими здібностями). Геллє суперкласна дівчина, ми обоє любимо майже одне й те саме. Геллє живе зі своїм братом ботаном-заучкою Стіаном, мамою і трьома великими собаками. Раніше вона ще мала Лассе й Ґейра, але обидва померли минулої зими. Геллє сумувала кілька тижнів.

ЕРЛЕНДЕрленд (власне, Ерле) — моя менша сестричка. Я кличу її Ерлендом, бо це малу дратує. Коли ми сваримось, я кажу їй, що ліпше б вона не народжувалася, бо мама з татом мріяли про ХЛОПЧИКА, якого б назвали Ерлендом. А тут якась Ерле на світ з’явилась… Я брешу, що тато з мамою ридали, коли Ерле народилася (навіть намагалися втекти від неї з лікарні і все таке…). Тоді Ерле лютує аж піниться, личко наливається багрянцем, вона ганяється за мною, щоб побити, й голосно ридає. На щастя, я бігаю швидше. Одного дня, коли вона мене наздожене, я з поваги, МОЖЛИВО, почну кликати її Ерле.

А може, й ні.(Та вона НІКОЛИ не наздожене мене!)

12

Улюблена сiчнева забава

— Дай мені! Це МІЙ! — кажу я Ерленд, про-стягаючи до неї руку в рукавичці. — Я перша ска-зала, що всі сині — мої! Віддавай!

— Але, Удо, я ж його знайшла! — пхикає Ер-ленд. — Я теж хочу мати блакитні світелка на сво-їй ялинці.

Ерленд упирається, не хоче віддавати блакит-ний феєрверковий ковпачок. Блакитні найрідкіс-ніші й найгарніші. УСІ хочуть такі. Але я перша сказала, то й право першості за мною!

— О’кей, Ерленд! А якщо укладемо угоду? — пропоную я. (Іноді достатньо лише тупнути но-гою й показати малій, хто тут господар. Я ж таки старша! І мудріша. І це Я хочу мати блакитні ков-пачки. І на тому крапка!)

— Яку? — недовірливо запитує Ерленд.— Мені — блакитні, а тобі — усі жовті, які лиш

пощастить знайти, — усміхаюся. — Добре?— Нє-є-є, жовтих не бува-а-є! — вигукує Ер-

ленд.— Та-а-ак, цього року лиш з’явилися, а вони

такі гарнюні! — переконую я. — І всі твої будуть, якщо відступиш мені блакитні. Згода?

— Якщо вони такі супер-пупер, то чого їх собі не забираєш? — опирається Ерленд.

— Хочу, щоб і ти тішилася. Заборонено чи що? Ти ж моя менша сестричка!

Ерленд довго думає. Я чекаю, затамувавши по-дих. Щосили нудко-солодко всміхаюся до неї. Чую, як Геллє здушено хихоче віддалік на горбику.

— Згода! — нарешті зважується Ерленд.Вона наче задоволена й трішки збентежена.

Таки рада… (P.S.: навряд чи буде така радісінька до вечора. Бо сестричка мала рацію, жовтих ков-пачків не буває. Та це вже її проблема!!)

— Дай мені ковпачок! — приступаю я ближче.Я хочу отримати свій блакитний ковпачок від

феєрверка негайно, вже. Та раптом Ерленд зава-галася, ніби передумала. Вона зиркає на Геллє, яка стоїть вище на горбику й намагається втримати на личку серйозну міну.

— ЛОВИ! — вигукує Ерленд і жбурляє ковпа-чок у мене.

Він поцілює мене в плече й падає у сніг. (Не те, щоб мені стало боляче, але ж яка СКУПИНДРА! Вона зумисне так зробила!)

— Дякую, дурна малявко! — кажу я, підбираю-чи ковпачок зі снігу.

А тоді піднімаю його до неба, милуюся своїм гарнюсіньким, блакитним вершечком від феєр-верку, перш ніж покласти в кишеню до решти зна-хідок. Ерленд щосили копає ногою скрижанілий

14

шматок снігу, аж той фуркотить униз дорогою, і знову береться до пошуків.

— Лайно! — бурчить вона стиха, відвертаю-чись від мене.

— Що ти сказала, ЧУДО ГОРОХОВЕ?! — ве-рещу я і вже готова кинутися на зухвалу сестрицю, аж тут нас кличе Геллє:

— Агов! Ходіть-но сюди!Ми з Ерленд наввипередки біжимо до неї —

подивитися, у чому там річ.

Геллє знайшла силу-силенну ковпачків від феєрверків! І це, по суті, останньої миті, бо з неба враз почала гус-то сипати мокра сніжениця, тож ми побігли до нас додому. Тепер нескоро знайдеш нові ковпачки, до-ведеться чекати, доки сніг знову трохи розтане. Та дарма, втрьох ми знайшли так багато, що можна одягнути ковпачки на кожнісіньку лампочку гір-лянди на наших міні-ялинках — моїй, Ерлендовій та Геллєвій. Навіть зайві зосталися…

Моя ялинка світилася синьо-синьо, ялинка Гел-лє — червоно, а ялинка Ерленд — зелено. (Ерленд ми сказали, мовляв, нам НЕВИМОВНО шкода, що не трапилося жодного жовтого ковпачка, але всі, які лиш знайдемо, після того як розтане сніг, віддамо їй! Та вона й зеленими тішилася).

Ялинка Ерленд була, власне, на-віть гарнішою за мою. Я запитала, чи не поміняєть-ся вона кольором, але сестричка не захотіла. Ну, вона ще пожалкує, я їй так і сказала, бо, як не верти, блакитні світелка таки гарніші, ніж зелені. Кажу: це твій останній шанс, згодом захочеш, а я НІЗАЩО не поміняюся! Тепер або ніколи! Мала ж уперлася на своєму, мовляв, її все влаштовує, мі-нятися не буде, хай би хоч як я переконувала.

Капосниця! Поганка! Рьова-корова! Кажу їй, що наступного року я збиратиму зелені ковпачки і навіть записала це до свого щоденника — з да-тою! — як доказ, що право першості за мною. О-о-о-о, яка ця Ерленд дрімуча недотепа й дітвачка!

16

Новина

Сьогодні неділя, вечір напередодні першого шкільного дня у новому році. Коли ми з Ерленд зійшли вниз, мама з татом сиділи вже за столом. Ніби нічого надзвичайного, але відчуття було якесь дивне. Ніби щось лихе трапилось. Я зупини-лася посеред кухні, не зводячи з них очей.

— Тато втратив роботу, — мовила мама, при-кривши своєю долонею татову руку.

— Га-а? — не втрималась я.— Yes! Станеш тепер поліцейським! — вереск-

нула Ерленд і забігала по кухні, вдаючи, ніби в обох руках тримає револьвери. — Гроші або жит-тя! — горланила вона, «відстрілюючи» по всіх кут-ках удаваних негідників та злочинців. (Дивлячись на неї, то кухня мала би бути ними напхом напха-на, та й набої давно вже б мусили скінчитися!)

— Гроші або життя? Так кажуть злодії, дурчи-ку! — намагалась я привести малу до тями.

— Не називай свою сестру дурною, Удо! — су-воро озвалася мама.

— Поліція не каже: гроші або життя! — стояла я на своєму. — Ерленд таки дурна!

— Не називай сестричку Ерлендом, Удо, і дур-ною теж не називай!

17

Я все ще стояла посеред кухні.— Ти ж не зробив нічого поганого? — запита-

ла я тата. — Хіба не старався на роботі?— Криза, — відповів тато. — Я став непотріб-

ний. Останнім узяли на роботу, тому й першим звільняють. Отак просто! Але все владнається! — усміхнувся тато якось невесело.

— То ти не маєш роботи? — перепитала я.— Ні, вже не маю. Але скоро знайду якусь іншу,

ось побачиш…— Усе владнається! — повторила за татом мама.Вони що, інших слів не знають?

— Тато безробітний! — промовляю я вголос, тільки щоб почути, як воно звучить. — Мій батько безробітний.

Я зовсім не знаю, що про це думати. Дивлюся на татка. Чи щось у ньому змінилося? Чи засмуче-ний він? Що він тепер збирається робити?

— Усе владнається, любий, — ЗНОВУ каже мама, гладячи тата по руці.

— БАХ! БАХ! БАХ! — вигукує Ерленд і вдоволено киває сама собі. Здмухує не-видимий димок зі своїх вказівних паль-

ців, запихає їх до кишень. Ніби це револьвери. А тоді видряпується до тата на коліна й досягає

зі столу скибку хліба. Я теж сідаю до столу. Ми вечеряємо. За столом значно тихіше, ніж зазвичай.

Ерленд обвиває руками татову шию і горнеться до нього.

— Ти сумний? — запитує вона.— Ні, доню, — відказує татко, гладячи Ерленд

по щічці. — Але мені якось не по собі. Отак рап-тово втратити роботу… Де її тепер знайдеш?..

Тато дивиться поперед себе застиглим погля-дом. Здається, думає про щось своє. Стільки смут-ку в його очах…

— Але, татку, — куди й поділилися веселощі Ерленд. — Ти ж можеш робити все, що завгодно! Ти ж УСЕ вмієш!

Ерленд усміхається до тата й знову обіймає його. Щосили.

Ерленд ще така маленька, що й справді вірить, ніби тато може ВСЕ…

— Еге ж, твоя правда, — тато усміхається сво-єї звичною, ніжною татусевою усмішкою. — Тато вміє усе, — повторює він і підморгує мені. (Я за-кочую очі, але стримую язика).

Я лягаю в ліжко, але заснути не можу. Чую, як унизу, у вітальні, приглушеними, серйозними го-лосами розмовляють тато з мамою. Чую похропу-вання Ерленд за стіною. Вона хропе точнісінько як дідусь. Я лежу й думаю про жовті ковпачки від феєрверків, про тата, який втратив роботу, про те, що скажуть на це завтра в школі. А ще думаю про Лассе і Ґейра, які померли. І про дідуся.

І засинаю.