ВІДГУК

офіційного опонента

на дисертаційну роботу Граб Уляни Богданівни

«Мирослав Антонович: інтелектуальна біографія. Еміграційне

музикознавство в українському культуротворенні повоєнних десятиліть»,

представлену до захисту на здобуття наукового ступеня доктора

мистецтвознавства за спеціальністю 26.00.01 – Теорія та історія культури

За роки незалежності нашої країни українське музичне діаспорознавство

склалося як один із важливих напрямів сучасного мистецтвознавства. Він

приростає все новими й новими апектами, розширюючи свої обшири. Вагомою

складовою музичної культури є музикознавство. В діаспорі воно розвивалося в

надзвичайно важких, невідрадних умовах, завдяки жертовній праці, самопосвяті

вчених. Кожен з них, зробивши свій неоціненний внесок, заслуговує не лише на

увагу, а й на прискіпливе аналітичне вивчення його наукового доробку.

Тому, актуальність дослідження п. Уляни Граб, яке присвячене одній з

чільних постатей українського музикознавства в еміграції – Мирославу

Антоновичу (1917–2006), зумовлена потребою «осмислення персоналістичного

зрізу еміграційного музикознавства як особистого виклику до самозбереження і

культуротворення в чужому середовищі» (с. 2 автореф.) і не викликає сумніву.

Стрижневим концептом дослідження обрано інтелектуальну біографію,

«завданням якої є дослідження життя особистості як контекст для виявлення

прихованих і явних спонукальних мотивів для наукових ідей, згодом втілених

(або й ні) в друкованих працях» (с. 3 автореф.).

Зважаючи на те, що ця проблема не була предметом системних наукових

досліджень в Україні, п. Уляна Граб ставить собі за мету «дослідити і

реконструювати основні етапи інтелектуальної біографії Мирослава

Антоновича в контексті культуротворчої діяльності еміграційного

музикознавства повоєнних десятиліть (1950–1980 рр.) та напрямів наукових

досліджень українського материкового музикознавства» (с. 3 автореф.).

Досягнення цієї мети скерувало дисертантку до різнобічних наукових

напрямків і стратегій дослідження міждисциплінарного характеру. Це зумовило

включення широкого кола наукового інструментарію гуманітарніх дисциплін

(філософія, естетика, соціологія, історія культури, літературознавство,

мистецтвознавство, історія, психологія, історія та методологія біографістики,

музична біографістика, релігієзнавство, історія музики та музичної естетики,

теорія музики та етномузикознавство, музична критика, публіцистика,

театрознавство, історія церковної музики, музичне діаспорознавство, історія та

методологія музикознавства, мемуаристика), конкретизацію пошукових завдань в

межах тематично сфокусованої проблематики для реконструкції основних етапів

інтелектуальної біографії Мирослава Антоновича.

Визначення категоріального апарату дисертації, зокрема об’єкта та

предмета роботи, що зумовлені намаганням розглянути інтелектуальну

біографію Мирослава Антоновича на тлі культуротворчої діяльності

українських музикознавців західної діаспори (1950‒1980-ті роки) в контексті

гуманітарного міждисциплінарного дискурсу, врівноважується формулюванням

мети дисертації, що дозволяє конкретизувати завдання науково-дослідницьких

пошуків. Основними з них такі: «з’ясувати значення музикознавчої науки в

історично-теоретичному вимірі, обґрунтувати необхідність дослідження

українського еміграційного музикознавства повоєнних десятиліть (1950–1980-ті

роки), виявити проблематику сучасної музичної біографістики; визначити

предметне поле та методологічні засади концепту «інтелектуальної біографії»

та ступінь його інтеграції в науковий музикознавчий простір, обґрунтувати

використання нового для українського музикознавчого дискурсу жанру

інтелектуальної біографії для дослідження життя і діяльності музикознавця як

суб’єкта національного культуротворення; висвітлити значення архіву

М. Антоновича, зокрема епістолярію, для реконструкції його інтелектуальної

біографії; дослідити основні етапи інтелектуальної біографії М. Антоновича,

виявити їх особливості; проаналізувати інтелектуальний вимір епістолярію

М. Антоновича, зокрема дослідити спроби відновлення в еміграції музичного

журналу «Українська музика»; розкрити історію створення та діяльності

«Візантійського хору з Утрехта», осмислити вплив когнітивних чинників на

формування виконавської естетики Візантійського хору, проаналізувати його

концертну діяльність; з’ясувати значення наукової праці М. Антоновича для

дослідження української партесної музики, виявити напрямки вивчення україн-

ської літургійної музики в еміграції та значення інтелектуальної праці

М. Антоновича в цій ділянці; виявити і проаналізувати проблеми ревізії

радянських музично-історичних досліджень українськими музикознавцями в

еміграції; дослідити наукову діяльність М. Антоновича у вивченні музичної

творчості композиторів епохи Ренесансу» (с. 3–3 автореф).

Цілком органічним у контексті обраної дисертаційної проблеми стає те, що

ці завдання виявляються поєднаними із науково-дослідницькою діяльністю таких

поважних інституцій в Україні, як Львівська національна музична академія ім.

М. Лисенка та Інститут церковної музики Українського католицького

університету.

Зазначені дослідницькі позиції зумовлюють як актуальність загального

шляху дослідження, так і його комплексний методологічний характер, який

передбачає: принципи (міждисциплінарності, історико-культурний), підходи

(культурологічний, феноменологічний), виміри (ціннісно-естетичний,

комунікативний), методи (аналітичний і структурно-типологічний,

компаративний, ретроспекції, джерелознавчий, герменевтичний, історико-

біографічний, інтертекстуальний, метод виконавського аналізу, психологічно-

феноменологічний, теоретичного узагальнення).

Міцні джерелознавчі засади дисертації п. Уляни Граб підтверджені 193-

ма позиціями використаних джерел та 523-ма позиціями літератури (з них 173 –

іншомовних). Джерельною базою дослідження є архів М. Антоновича, який

знаходиться в Інституті церковної музики Українського католицького

університету (Львів), матеріали Центрального державного історичного архіву

України, м. Львів (ЦДІАУЛ), Державного архіву Львівської області (ДАЛО),

Архіву Осередку української культури і освіти у Вінніпезі (Фонд П. Маценка).

Щодо використаної літератури, то головним тут є надійний вибір праць

видатних учених з гуманітарніх дисциплін. Хочемо звернути увагу, що іншомовні

праці, які використані в роботі, написані англійською, німецькою, польською,

нідерландською, що потребувало додаткових зусиль п. Уляни Граб на їх

опанування і заслуговує на окреме схвалення.

У своєму дослідженні п. Уляна Граб активно спирається на ці роботи, що

робить її дискурсивний напрям цілісним та визначальним.

Початок розвитку цього напряму утворює своєрідну прелюдію – перший

розділ монографії, який присвячений інтелектуальній біографії музикознавця

(історіографія, джерела та методологія дослідження) і складається з трьох

підрозділів. У ньому розглядається інформативна база та методологічний

інструментарій дослідження, здійснено огляд і критичний аналіз публікацій

музикознавчого доробку української діаспори, музичної біографістики,

наукового жанру «інтелектуальної біографії», проаналізовано джерела з архіву

М. Антоновича.

Висвітлюючи питання інтелектуальної біографії у теоретико-

методологічному вимірі (підрозділ 1.2 монографії), дисертантка розглядає цей

новітній концепт, обґрунтований у працях західних вчених (М. Р. Антонацци,

Д. Вокера, Д. Брауна), російських науковців (М. Базанова, Л. Рєпіна, П. Аліпова)

(с. 27–36 монографії). Така позиція дослідниці дає можливість його цілісного і

всестороннього осмислення, а відтак, власного формулювання інтелектуальної

біографії Мирослава Антоновича, «що складається з біографії особистості,

професійної біографії, ідейно-наукової біографії та ситуаційної біографії у

тісному зв’язку і взаємопереплетенні» (с. 36 монографії).

У підрозділі 1.3. аналізується архів М. Антоновича і еgo-документи як

джерело його інтелектуальної біографії (с. 36–46 монографії). Варто підкреслити,

що п. Уляна Граб першою науково опрацьовує архів, який знаходиться в Інституті

церковної музики Українського католицького університету, і вводить його в

широкий науковий обіг. Дослідження ego-документів М. Антоновича (листи,

щоденники, спогади, автобіографія тощо) дають можливість п. Уляні Граб не

тільки проникнути у святая-святих – помисли музикознавця, а зрозуміти природу

створення наукового знання в умовах еміграції, впливу умов життя у вигнанні на

наукову діяльність, її мотивацію, становлення і розвиток наукових ідей.

Монографія рясніє багаторівневим цитуванням ego-документів М. Антоновича.

Однак, це не недолік роботи, а свідомо обрана дослідницею методологічна

засада, яка слугує «не лише для підтвердження і документування висловленої

точки зору, але і як важливий чинник, що формує осердя наукового тексту, як

фрагменти минулого, що можуть промовляти самі за себе» (с. 42 монографії) і

вписується в постулат інтертекстуальності як ознаки постмодернізму.

В цьому ж підрозділі п. Уляна Граб декларує два основні принципи, які лягли

в основу методології її дослідження: «лист як «своєрідний стилістичний аналог

творчості» у цьому випадку наукової, і лист як органічна частина дослідження,

його кістяк і «основний нерв» (за М. Коцюбинською) (с. 43–44 монографії).

Основні наукові концепції, підходи і методи дослідження, які виявлено

п. Уляною Граб у першому розділі, мають універсальний, загальнонауковий та

спеціальний характер. Їх взаємодоповнюваність забезпечила об’єктивність і

достовірність результатів дослідження, тому методологія праці має комплексний

характер.

Зауваження до першого розділу:

1. На наш погляд, варто було до джерельної бази дослідження залучити

матеріали особового фонду Володимира Луціва з Музею історії Надвірнянщини у

м. Надвірна Івано-Франківської області, де є також матеріали про М. Антоновича.

2. Оскільки робота присвячена персоні, то чомусь поза увагою дослідниці

залишився ще один гуманітарний напрям – персонологія і роботи таких вчених як

А. Маслоу (його роботи: Мотивация и личность. 3-е изд. / пер с англ. СПб.: Питер,

2016; Психология бытия. М.: Рефл-бук, 1997). О. Старовойтенко (Персонология:

жизнь личности в культуре: монография. Москва: Академический проект, 2015) та

ін.

У другому розділі «До еміґрації» (с. 47–117 монографії), який складається

з трьох підрозділів, дисертанткою розкрито ранні етапи біографії

М. Антоновича до його еміґрації за кордон, виявляються основні чинники його

особистісного та професійного зростання в академічних та церковних

навчальних закладах в 1930-х роках і реалізація як оперного співака на

європейських сценах у 1942–1944-х роках.

В монографії підкреслено, що «кожна людина вибудовує свою індивідуальну

ідентичність (за визначенням американського психолога Е. Еріксона «еґо-

ідентичність» як частину багаторівневої структури складного особистісного

утворення» (с. 47 монографії). Важливо, що дослідниця акцентує увагу на ролі

сім’ї, шкільного середовища у формуванні «еґо-ідентичності» М. Антоновича,

таких її характеристиках, як «відкритість до Іншого, здатність перебувати зі

світом у злагоді, свобода самовираження і повага до нового», які стають для

митця «головним каталізатором особистісного зростання і згодом сформують

його «європейську ідентичність» (с. 52 монографії).

Підкреслено в роботі значення духовної та інтелектуальної атмосфери

Львова та його інституцій (Богословської академії, Академічної гімназії, Вищого

музичного інституту ім. М. Лисенка, університету) для формування

інтелектуального горизонту М. Антоновича, його контакти з єпископом Йосипом

Сліпим, навчання у професора Адольфа Хібінського (музикології), Одарки

Бандрівської (вокалу). Саме у львівський період (підрозділ 2.2. с. 66–107

монографії) «різнонаціональна своєрідність культурного простору стала дуже

важливим чинником у формуванні його національної ідентичності» (с. 66

монографії), професійному та особистісному зростанню.

У підрозділі 2.3. «Відень – Лінц – Ліцманштадт» (с. 107–117 монографії)

охарактеризовано період у житті М. Антоновича, який був надзвичайно важливим

у професійному становленні його як оперного співака.

Зауваження до другого розділу:

1. Вживання у тексті монографії означення «патріарх» до предстоятеля

Української греко-католицької церкви, єпископа Йосипа Сліпого не зовсім точне,

оскільки УГКЦ ні в ті часи, ні сьогодні ще не має патріархії, хоч давно її

заслуговує. Такої помилки припускаються багато дослідників, в тому числі і ми у

своїх попередніх роботах.

У третьому розділі «Планета Ді-Пі» простежується перший емігрантський

період М. Антоновича. Основні напрями діяльності вченого в таборі для

«переміщених осіб» (Displaced Persons) у Новому Ульмі (Німеччина) після

закінчення Другої світової війни (до травня 1948 року) проаналізовано у підрозділі

3.1. крізь призму його листування із Василем Витвицьким (с. 118–132

монографії). У підрозділі 3.2. (с. 132–155 монографії) досліджено тенденції

українського культуротворення в еміграції (1940-х – поч. 1950-х років ХХ ст.) у

контексті діяльності Мистецького Українського Руху (МУРу), які п. Уляна Граб

відзначає як традиціоналістські та модерністичні. Дискусія про стратегію цього

культуротворення буде продовжуватися в діаспорі і пізніше, однак М. Антонович,

як слушно підкреслює дисертантка, відокремившись від української спільноти,

«отримав можливість глибше зрозуміти особливості європейської ментальності й

трактувати процеси, що відбуваються у музичному середовищі еміграції, зокрема

американської, в значно ширшому контексті» (с. 149 монографії).

Підрозділ 3.3. (с. 155–163 монографії) висвітлює працю М. Антоновича-

диригента в Українській греко-католицькій семінарії, що знаходилась у Гіршберзі

(Німеччина), а після переїзду в травні 1948 року до Голландії ‒ в Кулемборзі. Цей

період був особливо значимий для М. Антоновича, оскільки «збереження і

плекання традиції церковного співу стане одним з ключових його завдань у

подальшій хоровій практиці, а дослідження генези давньої української монодії,

осмислення її музично-стилістичних засад складе магістральний напрям його

інтелектуальної, музикознавчої праці» (с. 163 монографії).

У підрозділі 3.4. (с. 163–189 монографії) висвітлено початок праці

М. Антоновича в Утрехтському університеті (1950-ті рр.): захист докторату з

музикології про творчість Жоскена Депре, початок наукової праці,

інтернаціональний конгрес музикологів 1952 року. Саме в цей період постать

музикознавця стає універсальною з огляду на широту наукових і мистецьких

уподобань, а його наукова діяльність розглядається у європейському вимірі. Та

обставина, що 45–55 томи творів Жоскена Депре вийшли під редакцією

М. Антоновича (1957–1969 рр.), засвідчує його визнання як одного із найкращих

знавців творчості цього композитора в Європі. Виступ на Міжнародному конгресі

в Утрехті (1952 р.) з темою, пов’язаною з українською музикою, всупереч думці

свого наставника, професора Смаєрса, продемонстрував власну наукову позицію

молодого вченого. З цього часу, як справедливо відзначає п. Уляна Граб,

«розпочинається відлік його самостійної наукової праці, яка поєднала два

фундаментальні напрямки музикологічної думки – українську церковну музику як

найдавніший пласт професійної музики й нідерландську композиторську школу

ХV–ХVІ ст., що втілила в музиці новий художній ідеал свого часу» (с. 174

монографії).

Четвертий і п’ятий розділи – кульмінаційні у структурі монографії (с. 190–

351 монографії). Вони охоплюють 1950–1970-ті роки, роки найбільш інтенсивної і

продуктивної наукової і творчої діяльності М. Антоновича і засвідчують його

високий авторитет у науковому світі. У підрозділі 4.4. п. Уляна Граб висвітлює

історію феномену «Візантійського хору» з Утрехту, який був створений

М. Антоновичем у 1951 році і протягом десятиліть виступав на багатьох сценах

світу. Праця з хором і музикологія не були роздвоєністю М. Антоновича, а двома

органічними складовими, двома крилами його творчої натури. Диригент,

виступаючи медіумом української національної звукової ідеї, виводив

українськість як осердя звукового ідеалу (за О. Бенч) на світовий рівень, і разом з

тим гамував свою «гостру тугу» за Україною.

У п’ятому розділі п. Уляна Граб аналізує інтелектуальну працю

М. Антоновича на перехресті Сходу і Заходу, виокремлюючи два напрямки його

досліджень – західноєвропейську музику Ренесансу і українську церковну музику.

Оскільки в цей час в Радянській Україні медієвістичних досліджень не

проводилось, то діяльність М. Антоновича набуває особливого значення. Він

поряд з іншими музикознавцями діаспори (Ф. Стешком, П. Маценком та ін.)

продовжував тяглість наукової традиції вивчення давньої літургійної музики. У

підрозділі 5.1. п. Уляна Граб препарує тогочасну соціокультурну ситуацію в

Україні, наголошуючи на складнощах, в яких перебувала музикознавча наука. В

той же час, вихід на наукову арену досліджень партесної музики М. Антоновича,

друк партесних концертів ХVІІ ст. з його передмовою, виступи вченого на

міжнародних музикологічних конгресах стали «одним із перших значущих

внесків у підмурівок національної медієвістики» (с. 294 монографії) і проривом у

світовий музикологічний і культурний простір. Публікації М. Антоновича про

українську літургійну музику забезпечували компенсаторну функцію

еміграційного музикознавства у цій ділянці, оскільки на аналогічні пошуки в

Радянській Україні була накладена негласна ідеологічна заборона.

Підрозділ 5.2. розкриває два погляди на походження української літургійної

музики: П. Маценка, який відстоював думку про те, що наш церковний спів

сформувався у Києві, і М. Антоновича, який стверджував візантійські корені

давньої церковної музики. Дослідниця приходить до висновку, що «сьогодні, з

перспективи часу, можемо поглянути на життєздатність обох наукових

концепцій» (с. 315 монографії).

У підрозділі 5.3. «Проблеми ревізії радянських музично-історичних

досліджень в еміґраційному музикознавстві» зосереджено увагу на проблемі

переоцінки музично-історичних досліджень, які проводилися в радянську добу.

У підрозділі 5.4. «Жоскен Депре у науковій спадщині Мирослава Антоновича

(або як дослідження нідерландської музики XV–XVI ст. сприяло введенню

україністики в європейський музикознавчий простір)» п. Уляна Граб фокусує свою

увагу на західноєвропейському векторі наукової діяльності М. Антоновича.

Зауваження до п’ятого розділу:

1. На сторінці 296 монографії читаємо: «Після Другої світової війни

музикознавці в еміграції – Федір Стешко, Павло Маценко, а також репресований

Борис Кудрик, який невдовзі помер у мордовських таборах, – проводили наукові

пошуки у ділянці давньої церковної музики». Не можемо погодитись з таким

формулюванням, оскільки Федір Стешко (1877–1944) помер до закінчення Другої

світової війни, а Борис Кудрик (1897–1952) був заарештований 1945-го року у

Відні радянськими каральними органами, то ж ні один, ні другий не могли

проводити наукових пошуків в означений період.

Хоч шостий розділ дослідження є своєрідною кодою наукової праці

М. Антоновича і дослідження п. Уляни Граб, однак вона (праця) наповнена

глибинними звершеннями. В цей час опубліковано дві монографії: 1991 року в

Мюнхені за сприяння Українського Вільного Університету виходить друком

німецькомовна монографія «Ukrainische geistlische Musik. Ein Beitrag zur

Kirchenmusik Osteuropas», а 2000 року – монографія голландською мовою

«Oekraїne en de Byzantijnse ritus» («Україна і візантійський обряд»). «Це

вагомий підсумок його українських і, назагал, східноєвропейських студій

давньої літургійної музики в широкому культурно-історичному контексті»

(с. 22 автореф.).

Вірогідність та достовірність результатів представленого дослідження

забезпечується використанням комплексу методологічних підходів.

Чіткі висновки завершують дисертаційний виклад, пропонуючи

категоризацію основних понять та підтвердження теоретичних положень щодо

дослідження. Прекрасна ерудиція, впевнене професійне знання досліджуваної

проблеми, високий науковий і літературний стиль тексту монографії забезпечує

високу міру довіри до наукових висновків п. Уляни Граб.

Наукову новизну дослідження визначає пріоритет комплексного

концептуального осмислення культуротворчих тенденцій повоєнної доби та

усвідомлення потреби персоніфікації складних процесів, що відбувалися в

культурно-мистецькому житті діаспори, зокрема у музикознавчій науці.

Вперше в українському музикознавстві здійснено реконструкцію

інтелектуальної біографії представника української музикознавчої науки

діаспори на основі великого масиву історіографічних, зокрема архівних джерел;

введено в музикознавчий обіг методологічні принципи жанру інтелектуальної

біографії й обґрунтовано доцільність його використання для комплексного

вивчення діяльності музикознавців у різні історичні періоди. Введення цього

концепту в сучасну музичну науку розширює поле наукового пошуку й

інтегрує її в русло світової гуманітарної думки; оприлюднено та введено в

науковий обіг низку досі невідомих архівних документів, запропоновано

використання інтертекстуального методологічного принципу у використанні

цитат, які формують осердя наукового тексту; розроблено періодизацію

наукової біографії М. Антоновича, висвітлено життєві факти та наукову і

творчу діяльність М. Антоновича в еміграції; здійснено комплексний аналіз

музикознавчого доробку М. Антоновича з погляду еволюції його ідейно-

методологічних засад; встановлено вплив особистісно-психологічних чинників

на формування виконавського стилю Візантійського хору; комплексно

проаналізовано значення культуротворчої діяльності українських музикознавців

в еміграції в контексті соціально-політичного та культурного життя в Україні та

в еміграції в 1950‒1980-х роках.

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів полягає в

тому, що матеріал дисертації має концептуальне значення для подальшого

поглиблення уявлень про «інтелектуальну біографію». Теоретичне значення

дослідження полягає в суттєвому розширенні методологічного поля

музикознавчих досліджень, введенні у музикознавчий дискурс концепту

«інтелектуальної біографії» як наукового жанру персональної біографічної

історії представника музикознавчої науки. Одержані результати можуть бути

корисними у міждисциплінарному гуманітарному просторі: історикам,

культурологам, мистецтвознавцям, психологам, джерелознавцям, біографістам,

слугуватимуть матеріалом для подальшого вивчення проблем музичної

культури української діаспори.

Практичне значення роботи полягає в можливості використання її

матеріалів у навчальному процесі, у програмах вузівських курсів з історії

української музики, історії літургійної музики, історії світової музичної

культури, вступу до музикознавства, культурології, мистецтвознавства.

Матеріали дослідження можуть бути використані при написанні

енциклопедичних статей, підручників для шкіл різних рівнів акредитації.

Необхідно позитивно оцінити і ступінь апробації ідей дисертаційної

роботи. Автор опублікувала монографію, 29 наукових публікацій, з яких 15 – у

наукових фахових виданнях за переліком МОН України, 6 – у зарубіжних

виданнях. Усі дослідження виконано без співавторів.

Основні теоретичні положення дисертаційної роботи було оприлюднено у

формі доповіді на понад 30-ти наукових та науково-практичних конференціях,

симпозіумах, семінарах, круглих стола, свідком багатьох з них була опонент.

Висловлені вище зауваження в жодному разі не впливають на загальну

високу позитивну оцінку дисертації.

У цілому, треба погодитись з тим, що рецензована дисертація

«Мирослав Антонович: інтелектуальна біографія. Еміграційне музикознавство

в українському культуротворенні повоєнних десятиліть» п. Уляни Граб у