Міністерство освіти і науки УкраїниЧернівецький національний університет імені Юрія Федьковича

Щербатюк Олег Валерійович

УДК: 1 323.1(477.85+477.87) “1991/2014”

ГРУПИ ІНТЕРЕСІВ В УКРАЇНІ: ЕТНОПОЛІТИЧНІ ВИМІРИ ФОРМУВАННЯ ТА ДІЯЛЬНОСТІ

(НА ПРИКЛАДІ ЧЕРНІВЕЦЬКОЇ ТА ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТЕЙ)

Спеціальність 23.00.02 – Політичні інститути та процеси

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

Науковий керівник:д.політ.наук, проф. Круглашов А.М.

Чернівці – 2015

1

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………….c.2

РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ПІДХОДИДО ДОСЛІДЖЕННЯ ГРУП ІНТЕРЕСІВ………………………………. с.191.1.Концептуальні засади дослідження………………………………… с.191.2. Аналіз використаних джерел……………………………………… с.49

РОЗДІЛ ІІ. ГРУПИ ІНТЕРЕСІВ У ПОЛІТИЧНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ (на прикладі Чернівецької та Закарпатської областей)…… с.602.1. Витоки та інституційна еволюція груп інтересів в Україні………. с.602.2. Особливості формування груп інтересів у Чернівецькій області та на Закарпатті………………………………… с.89РОЗДІЛ ІІІ. ЕТНІЧНІ ФАКТОРИ У ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ ГРУП ІНТЕРЕСІВ……………………………………………………….. с.1103.1. Етнорегіональні аспекти формування та діяльності української політичної еліти…………………………………………….. с.1103.2. Особливості діяльності етнонаціональних груп інтересів на Закарпатті………………………………………………с.1363.3. Характерні риси діяльності етнонаціональних груп інтересів Чернівецької області………………………………………с.159

ВИСНОВКИ……………………………………………………………… с.178

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………….. с.189

ДОДАТКИ……………………………………………………………….. с.215

2

ВСТУП

Актуальність теми дисертаційного дослідження зумовлена

зростаючим впливом груп інтересів в українському політичному процесі, які,

володіючи значними фінансовими, економічними, природними та іншими

ресурсами, активно впливають на політичний розвиток держави та соціально-

економічну ситуацію в ній.

Поштовхом для формування різноманітних груп інтересів, найбільш

активна частина яких перетворилася на впливових політичних акторів

обласного, регіонального та національного рівнів, став розпад СРСР та

становлення суверенної Української держави в кінці 1980-х – на початку

1990-х років, яке призвело до зміни політичної системи. У колишньому СРСР

діяла лише одна політична партія – комуністична, яка була одним із інститутів

держави. Вона фактично уособлювала державну владу в СРСР. За часи

існування СРСР партійна еліта пройшла довгий шлях від абсолютної

залежності від держави (сталінський період) до спроб приватизувати державу,

закріпити свою владу в ній, перетворити політичний капітал на власність

(брежнєвський період). Останнє, як зазначав видатний німецький філософ

Г.Гегель: „... є шляхом до розпаду держави, до її знищення в якості сили”1, що

і відбулося з радянською державою. Під час зміни політичного режиму

представники колишньої партійної номенклатури та чиновники спробували

конвертувати свій політичний капітал в інші форми капіталу, в тому числі

економічні, що призвело до появи специфічних груп інтересів в Україні.

Період інституціоналізації груп інтересів в Україні припадає на

початок 1990-х років. Він характеризується появою громадських організацій,

неурядових об’єднань громадян, політичних партій, політико-економічних та

промислово-фінансових груп тощо. Важливу роль у даному процесі відіграли 1 Цит. за: Крыштановская О. Анатомия российской элиты [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://vrn-politstudies.nethouse.ru/static/doc/0000/0000/0134/134217.swusdlkvr.pdf

3

зміни в соціальній структурі населення країни та формуванні політичних

страт, характерних для демократичних країн. Поступово в Україні починає

формуватися нова соціальна структура населення. В суспільстві формуються

нові політичні страти. У даному контексті запропонована американським

політологом, професором Гарвардського університету Р.Патнемом політична

стратифікація суспільства найкраще відповідає процесам, що мали місце в

Україні в зазначений період. Р.Пантерм виділив п’ять політичних страт: 1)

найвищий щабель, куди відносимо індивідів, безпосередньо включених у

політику, тих, хто безпосередньо приймає політичні рішення; 2) наступний

щабель – так звані „впливові” індивіди, які непрямо або імпліцитно

впливають на процес прийняття рішень (вищі чиновники, великі земельні,

промислові власники, фінансисти, лідери груп тиску, а також ті, хто

формують громадську думку); 3) громадяни, які беруть відносно активну

участь у політиці та управлінні (члени партій, бюрократи середнього рівня,

редактори місцевих газет тощо), тобто, так звані „активісти”; 4) електорат –

найбільш багаточисельна страта, вплив якої обмежується виборами; 5) та

частина населення, яка не бере участі у виборах, абсолютно пасивна частина

суспільства1.

За роки незалежності спостерігаємо діалектичні процеси: з одного

боку – активізація політичної активності громадян України, що знайшла свій

вияв у різноманітних акціях протестів, зокрема, у революційних подіях 2004

та 2013-2014 років), а з іншого – дедалі зростаючий відсоток частини

населення, яка не бере участі у виборах і залишається пасивною частиною

суспільства [Див. табл. 5].

Виявом соціальних змін, що мали місце в незалежній Україні, стала

демократизація політичних інститутів, становлення багатопартійної системи,

утвердження парламентаризму. За роки незалежності „активістами” 1 Крыштановская О. Анатомия российской элиты [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://vrn-politstudies.nethouse.ru/static/doc/0000/0000/0134/134217.swusdlkvr.pdf

4

українського суспільства були створені тисячі різноманітних громадських

організацій та об’єднань, 228 політичних партій1 тощо. У процесах

формування економічних та політичних груп інтересів активну участь взяли й

ті, хто безпосередньо приймав рішення (наприклад, найвищі високопосадовці,

в тому числі й окремі президенти України, депутати Верховної Ради тощо), і

впливові в країні фінансисти, промисловці, землевласники та ін.

Від самого початку побудови незалежності й до сьогоднішнього дня

характерною рисою українського суспільства є його поліетнічність, що не

могло не вплинути на формування та подальше функціонування груп

інтересів у нашій державі. В умовах політичних та економічних

трансформацій етнічний зв’язок поступово виходить на перший план як один

із найбільш стійких елементів самоідентичності. Остання стає основою для

політичного самовираження представників етнічних та національних громад

держави, які у своїй суспільно-політичній діяльності змушені лавірувати між

прагненням зберегти власну етнічну та національну самобутність і вимогами

лояльного ставлення до держави, в якій вони проживають. У своїй

колективній активності представники етнічних громад, що проживають в

Україні, реалізовують різноманітні цілі й завдання, намагаючись вплинути на

владу з метою забезпечення їхніх конституційних прав і свобод. Саме тому

аналіз діяльності етнічних груп інтересів, представлених в суспільно-

політичному житті України, є важливим елементом розуміння його

багатовимірності, реальних та потенційних внутрішніх та зовнішніх загроз

Українській державності.

На сучасному етапі політичного розвитку в Україні гостро постала

практична необхідність побудови такої моделі націєтворення, яка була б

прийнятною для представників усіх її етнічних спільнот. Влада спільно з

інститутами громадянського суспільства повинна сформулювати та 1 Державна реєстраційна служба України. Офіційний сайт: Політичні партії [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.drsu.gov.ua/party

5

реалізувати таку модель, за якої титульна більшість (українці) могла би

створити інклюзивну національну політичну ідентичність, в якій

представники національних меншин могли б зберігати свою етнічну

самобутність і одночасно були б включені в процес національного

будівництва. Практична реалізація подібної компромісної моделі неможлива

без теоретичного осмислення та емпіричного аналізу діяльності груп інтересів

у сучасній Україні в етнополітичному вимірі.

Враховуючи той факт, що Україна – багатонаціональна та поліетнічна

держава, у формування нової інклюзивної політичної ідентичності влада та

громадянське суспільство повинні включити представників усіх етнічних

спільнот, що проживають у нашій державі. Таким чином буде знята загроза

внутрішній єдності та територіальній цілісності держави. В той же час даний

процес є довготривалим і потребує скоординованих зусиль усіх зацікавлених

сторін. Особливу роль у даному процесі відіграє політична еліта,

представники якої мобілізують відповідні групи на конструктивну або

деструктивну діяльність.

Поєднання економічного інтересу з етнополітичним є однією з

характеристик сучасного політичного розвитку суспільства. В той же час

важливою складовою збереження територіальної цілісності та суверенітету

держави є розуміння інтересів етнічних груп та їх врахування при

формулюванні цілей державних. Американський політолог Р.Бретон

запропонував розуміння будь-якої групи, в тому числі й етнічної, як

„потенційно солідарної групи” через визначення головною метою мобілізації

членів групи для втілення на практиці сформульованих інтересів такої групи.

Він наголошує, що поєднання інтересів таких груп та цілей державного

адміністрування здатні усунути загрозу дисфункціональності поліетнічного

суспільства1. Для України даний концепт є важливим з точки зору теоретичної 1 Щербатюк О. Теоретико-методологічні підходи до класифікації поняття „колективна активність етнічних груп” у зарубіжній політичній соціології 1970-х – поч..2000-х років / О.Щербатюк // Гілея. Серія: Історичні

6

та практичної. Вивчення та аналіз інтересів етнічних груп та їх поєднання з

цілями державними може стати важливою складовою сучасного

націєтворення в Україні.

На сучасному етапі історичного розвитку групи інтересів відіграють

дедалі зростаючу роль у виробленні та прийнятті рішень в Україні на

державному рівні та на рівні місцевого самоврядування. Етнонаціональна

основа тих чи інших груп визначає цілі та напрямки їхньої діяльності. В

Україні склалася ситуація, коли національна самоідентичність представників

групи не знаходить відкритого вияву в суспільно-політичній активності та

економічній діяльності самої групи. Дане твердження стосується в першу

чергу політико-економічних груп, об’єднаних спільним економічним та

політичним інтересом. Саме тому при аналізі етнічного компоненту

діяльності даних груп автор виходитиме насамперед з їхньої політичної та

економічної зорієнтованості, а не їхньої національної приналежності. Події

кінця 2013 – початку 2014 років в Україні засвідчили, що активна взаємодія з

чужоземним капіталом та включеність у сферу економічних інтересів

політико-економічних груп іншої держави дає підстави для визначення

впливовості етнополітичного аспекту діяльності політико-економічних груп в

Україні.

Етнічний фактор відіграє суттєву роль у формуванні етнічних груп

інтересів, до яких відносимо національно-культурні товариства, об’єднання,

окремі політичні партії тощо. Політизація етнічності, що має місце в сучасній

українській дійсності, знаходить свій вияв у колективній активності етнічних

груп, найбільш активна частина представників яких обстоюють їх інтереси на

місцевому та національному рівнях. Серед етносів, які найбільш потужно

представлені в суспільно-політичному житті України етнічними групами

інтересів, є російський, кримськотатарський, угорський, румунський,

науки, філософські науки, політичні науки. – 2011. – Вип.51 (№9). – С.526

7

польський, єврейський та інші. Аналіз особливостей формування та діяльності

груп інтересів в Чернівецькій та Закарпатській областях в етнополітичному

контексті - важлива складова для глибшого розуміння етнополітичної ситуації

в зазначених регіонах, вироблення рекомендацій для органів виконавчої влади

та місцевого самоврядування щодо гармонізації міжетнічних відносин,

запобігання міжетнічним конфліктам, включення етнічних громад до процесів

націєтворення та державного будівництва. З’ясування змісту інтересів, що

рухають представниками даних груп, розкриває мотиви їхньої політичної

активності та проблемні аспекти взаємодії влади з місцевою громадою.

Зв’язок дисертації знауковими програмами, планами, темами.

Дисертаційна робота є частиною досліджень, які виконуються в межах

комплексної наукової теми кафедри політології та державного управління

факультету історії, політології та міжнародних відносин імені Юрія

Федьковича „Теорія і практика політичного розвитку та державного

управління” та „Держава і суспільство: напрямки та політичні механізми

взаємодії”.

Мета дисертаційного дослідження полягає у виявленні особливостей

діяльності груп інтересів у Чернівецькій та Закарпатській областях в

етнополітичному вимірі, вивченні політичних проявів їхнього становлення та

діяльності в загальноукраїнському контексті.

Визначена мета зумовила постановку та вирішення таких

дослідницьких завдань:

- вивчити та узагальнити стан наукової розробки проблем

діяльності груп інтересів як учасників політичного процесу;

- визначити витоки та прослідкувати еволюцію груп інтересів

в Україні;

- проаналізувати регіональні особливості становлення груп

інтересів у Чернівецькій та Закарпатській областях;

8

- встановити зв’язок між політико-економічними групами, що

вивчаються, та їхніми етнополітичними орієнтаціями;

- здійснити аналіз процесу формування української політичної

еліти в регіональному розрізі (на прикладі Чернівецької та

Закарпатської областей);

- вивчити основні напрямки діяльності етнічних громад у

Чернівецькій області та на Закарпатті;

- зробити порівняльний аналіз публічних проявів діяльності

етнічних груп інтересів Чернівецької та Закарпатської

областей.

Об’єктом дослідження є групи інтересів як свідомі об’єднання

громадян на ґрунті спільності їх потреб.

Предметом дослідження є етнополітичні виміри формування та

діяльності груп інтересів (на прикладі Чернівецької та Закарпатської

областей).

Хронологічні рамки дисертаційного дослідження охоплюють період

від 1991 року до наших днів. Нижня межа дослідження – рік проголошення

незалежності України. Верхня межа – вибори Президента України у травні

2014 року, формування складу нового уряду України та початок його

діяльності.

Методологія і методи дослідження. Методологічна база дисертації

ґрунтується на ряді теоретичних концепцій, в центрі яких перебуває питання

„груп інтересів” та „колективної активності етнічних груп”. Концепція

плюралізму та концепція елітарності дають можливість розглянути етнічні

групи як активних учасників політичного процесу.

Згідно з концепцією плюралістичної демократії політична система

суспільства являє собою таку систему, яка покликана узгоджувати та

забезпечувати баланс різноманітних інтересів професійних, етнічних,

9

релігійніх та інших груп. Відповідно кожна група впливає на формування

політики, не посідаючи при цьому монопольного становища. Таким чином

забезпечується артикуляція інтересів кожної групи, відсутність монополії

однієї групи на представництво в урядових інституціях.

Як зазначає сучасна українська дослідниця М.Остапенко, саме на

врахуванні всієї множинності, багатоманітності соціальних інтересів

ґрунтується плюралізм як сучасний різновид ліберальної демократії1. Групи

інтересів та політичні партії репрезентують багатоманітність політичних,

соціальних, економічних, етнічних та інших інтересів різноманітних спільнот

і в результаті конкурентної взаємодії забезпечують відкритий характер

прийняття політичних рішень.

У рамках плюралістичного підходу групи інтересів розглядаються як

політичні актори, які не мають єдиного розуміння „спільної (загальної) волі”,

що в свою чергу призводить до постійних конфліктів інтересів та їхньої

екстраполяції зі сфери приватного у сферу політичного. Плюралістична

концепція „розглядає політичний процес як тиск різноманітних груп інтересів

та, відповідно, розподіл влади у суспільстві”2. Групи представляють і

захищають інтереси індивіда, їхня участь у політичному житті суспільства є

реальним втіленням демократичного процесу.

Зародження елітаристського підходу співпадає з періодом становлення

світової філософської та політичної думки. Елітарні ідеї знайшли свій вияв у

роботах Платона, Аристотеля, Томи Аквінського, мислителів доби

середньовіччя, нового та новітнього часу. Відомий соціолог Г.Моска у своїй

роботі „Основи політичної науки” сформулював концепцію „правлячого

класу”, який „виконує всі політичні функції, монополізує владу і

1 Остапенко М.А. Плюралізм та неокорпоративізм як моделі узгодження інтересів суспільства і держави / М.Остапенко // Науковий часопис НПУ імені М.П.Драгоманова. – 2012. – Випуск 7. – С.50. 2 Нечаев Д.Н. Многообразие групп интересов и групп давления в политике: особенности теоретических подходов / Д.Н.Нечаев // Вестник ВГУ. Серия: История. Политология. Социология. – 2013. - №2. – С.67.

10

насолоджується тими перевагами, які дає влада”1. Розробкою теорії еліт

займалися вже названий Г.Моска, В.Парето, Р.Міхельс, М.Вебер та ін., про що

мова йтиме у першому розділі роботи.

У своїй роботі автор спирався в першу чергу на функціональний підхід

розуміння політичної еліти, представники якого наголошують, що в

результаті суспільного поділу праці у кожній суспільній групі (професійній,

релігійній, етнічній тощо) формується власна еліта, яка представляє дану

групу, захищає її інтереси та цінності. Таким чином, „у суспільстві немає

єдиної еліти, натомість можна спостерігати за діяльністю багатьох еліт із

обмеженим впливом: жодна з них не домінує в політичному житті”2.

За „елітаристським” підходом жодна група не може виражати інтереси

інших груп, але всі групи, включаючи етнічні, зацікавлені в володінні

різноманітними ресурсами, фінансовій, політичній та іншій підтримці зі

сторони впливових осіб, меценатів, спонсорів тощо. Водночас інтереси групи

та приватні інтереси правлячої еліти (в тому числі й групової) можуть входити

у конфлікт, що знайде своє вираження на різних стадіях взаємодії групи,

бюрократії, уряду. Даний конфлікт є одним із важливих факторів

забезпечення демократичності політичного режиму.

Аналізуючи діяльність регіональних еліт в Україні, автор звертав

увагу на роль еліт у мобілізації групи, на конфлікт інтересів, що, на його

думку, стало одним із факторів збереження демократії в Україні.

Етнічні групи за своєю структурою, здатністю до мобілізації задля

досягнення політичних цілей, організацією тощо посідають особливе місце в

структурі суспільства. Протягом ХХ століття вони стали активними

1 Моска Г. Правящий класс. Церкви, партии, секты / Пер. с англ. и примеч. Т.Н.Самсоновой / Г.Моска // Социологические исследования. – 1994. - №10 [Электронный ресурс]. – Режим доступа: grachev62.narod.ru/hrest/chapt23.htm2 Біщук В. Еволюція трактування поняття еліта в історико-філософському контексті та можливість застосування класичних підходів елітаризму в сучасних українських умовах / В.Біщук // Науковий вісник «Демократичне врядування». – 2012. - №9 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.lvivacademy.com/vidavnitstvo_1/visnik9/fail/Bishchuk.pdf

11

політичними акторами, які активно впливають на світові суспільно-політичні

та економічні процеси. Тому питання „колективної активності етнічних груп”

є однією з актуальних проблем сучасної політичної науки. Американські

науковці Б.Харфа та Т.Ґарра визначили суть колективної активності етнічних

груп, звернувши особливу увагу на їх типологію. Вони виділили

етнонаціоналістичні групи, корінні народи, етно-класи і общинні спільноти.

Відповідно до запропонованої авторами концепції, етнічні меншини є

потенційним „викликом-загрозою” для внутрішньої єдності

багатонаціональної держави, в якій вони проживають, оскільки можуть

виступити проти неї1. Даний підхід був використаний автором при аналізі

діяльності етнонаціональних груп, метою діяльності яких є зміна

національного законодавства України щодо громадянства, зміна

територіального устрою держави тощо.

Для розуміння процесу створення та основних напрямків

функціонування сучасних груп інтересів корисним є звернення до моделі

структурної дискримінації М.Ханнан та М.Хехтер. Відповідно до названої

концепції процес модернізації, який відбувається в сучасному світі, неминуче

призведе до зниження важливості етнічної належності, оскільки основним

інтересом діяльності груп визначається економічна вигода, а не визнання та

популяризація власних етнічної (національної) ідентичності, етнополітичних

орієнтацій тощо2. Дана теза, на нашу думку, є діалектичною: вона знаходить

як своє підтвердження, так і спростування. З одного боку, в своїй економічній,

1 Див.: Щербатюк О. Теоретико-методологічні підходи до класифікації поняття „колективна активність етнічних груп” у зарубіжній політичній соціології 1970-х – поч..2000-х років / О.Щербатюк // Гілея. Серія: Історичні науки, філософські науки, політичні науки. – 2011. – Вип.51 (№9). – С.522-528.2 Hannan M. The Dynamics of Ethnic Boundaries in Modern States. / in: National Development and the World System. Chicago: University of Chicago Press // Eds.: J. Meyer and M. Hannan. – Chicago: University of Chicago Press, 1979. – P. 253-275; Hechter M. Group Formation and the Cultural Division of Labor / M. Hechter // American Journal of Sociology. – 1978. – Vol. 84, №2. – Р. 293-318; Hechter M. Internal Сolonialism : the Celtic fringe in British National Development, 1536-1966 / M. Hechter. – Berkeley : University of California Press, 1975. – 361 p.; Hechter M. The Political Economy of Ethnic Change / M. Hechter // American Journal of Sociology. 1974. – Vol.79, №5. – Р. 1151-1158; Hechter M. Toward a Theory of Ethnic Change / M. Hechter // Politics&Society. – 1971. – Vol. 2, №1. – P. 21 – 45.

12

фінансовій діяльності представники різних етнічних груп керуються у першу

чергу економічною доцільністю, вигодою, залишаючи питання національної

ідентичності, національного самовираження тощо без особливої уваги,

прикладом чого можуть слугувати фінансово-промислові групи. З іншого

боку, на пострадянському просторі наявна тенденція до використання

економічного фактору в етнополітичній площині (наприклад, роль

російського капіталу в Україні). Аналіз появи та подальшого функціонування

різноманітних груп інтересів в Україні, включаючи політико-економічні

групи (ПЕГ) чи фінансово-промислові (ФПГ), на думку автора, є важливим

елементом для розуміння етнополітичного вектора розвитку нашої держави в

сучасну добу.

В ході дослідження автором було використано методологічний

інструментарій політичної науки. Застосування аналітичного методу розкрило

перед автором можливість аналізу та систематизації основних напрямків

наукового дослідження груп інтересів та етнічних груп. Особливості

функціонування та діяльності груп інтересів в етнополітичному вимірі були

досліджені за допомогою структурного та структурно-функціонального

методів.

Здійснене дослідження було б неповним без використання

компаративного методу дослідження, який став одним із основних

інструментів для визначення спільних та відмінних рис у діяльності політико-

економічних та етнічних груп в Україні. Допоміжним засобом вивчення

проблем дослідження стало також самостійне спостереження за

етнополітичними процесами в Чернівецькій області, діями та взаємодією

етнічних груп у краї, яке було здійснено на основі методу цілеспрямованого

спостереження за невключеним типом, оскільки автор не брав участі у даних

процесах та подіях.

13

Використання соціологічного методу дозволило автору прослідкувати

вплив національних культур, етнічної самоідентифікації та економіки на

політичні процеси в Україні, статистичного – зібрати та систематизувати

факти щодо діяльності та взаємодії груп інтересів, біографічного –

проаналізувати діяльність окремих представників груп інтересів та їх лідерів.

Автором дисертаційного дослідження був активно використаний

контент-аналіз вітчизняних ЗМІ з метою визначення основних напрямів

діяльності груп інтересів в Україні, Чернівецькій та Закарпатській областях,

їхніх лідерів та ціннісних орієнтацій.

При формулюванні основних положень, висновків дослідження були

використані загальнонаукові методи: аналіз, синтез, індукція, дедукція та

метод аналогії. Серед методів, використаних автором у ході дослідження,

особливе місце посідає діалектичний, який передбачає розгляд політичних

явищ з урахуванням їхньої постійної зміни, взаємозв’язку компонентів та

внутрішніх протиріч. Даний метод наголошує на визнанні прямого та

оберненого впливу економічної сфери на політичне життя, що особливо

актуально при вивченні особливостей становлення політико-економічних груп

в Україні. Аналіз процесу формування даних груп неможливий без

урахування взаємозв’язку економічної та політичної сфери буття. Автор

прослідкував процес появи політико-економічних груп в Україні в цілому за

допомогою історичного методу. Застосування останнього розкрило

об’єктивну картину взаємозв’язку етнополітичних та економічних факторів у

становленні даних груп.

У вивченні еволюції становлення груп інтересів у Чернівецькій та

Закарпатській областях, в цілому в Україні було використано також

проблемно-хронологічний метод та метод вивчення документів.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що:

Вперше:

14

- проведене комплексне наукове дослідження теоретичних та

практичних аспектів становлення та діяльності груп інтересів у сучасній

Україні в етнополітичному контексті. Автор наголошує на тому, що політико-

економічні групи відіграють важливу роль в етнополітичному розвитку

держави, тому що їхня діяльність в економічній та особливо в політичній

площині часто має яскраву етнонаціональну зорієнтованість, зумовлену

економічними інтересами, що підтверджує розвиток подій в сучасній Україні;

- здійснено аналіз діяльності окремих політичних акторів – лідерів

регіональних груп інтересів в етнополітичному вимірі, запропоновано

визначення взаємозалежності їхньої економічної діяльності з етнополітичною

самоідентифікацією;

- проаналізовано діяльність окремих фінансово-промислових груп

(ФПГ/ПЕГ) в Україні в етнополітичному вимірі. Автор використовує

функціональний підхід для даного дослідження, обґрунтовуючи

етнополітичну спрямованість тієї чи іншої групи відповідно до основних

векторів її економічної діяльності та політичної орієнтації.

Уточнено:

- роль центру у формуванні регіональних політичних еліт в Україні;

- особливості впливу політичних еліт на формування та діяльність

етнічних груп інтересів;

- важливість ролі історичних батьківщин у формуванні політичного

інтересу етнічних груп, активізації їхньої діяльності у політичній площині;

- роль етнічного фактору у формуванні та діяльності ФПГ/ПЕГ в

Україні.

У дисертаційній роботі набули подальшого розвитку:

- ідеї важливості впливу регіональних та національних еліт на

діяльність етнічних спільнот. Автором обґрунтовано вплив політичних

трансформацій на формування регіональних політичних еліт у Чернівецькій

15

та Закарпатській областях, наголошено на залежності процесу формування

еліт від центру та відповідно самих груп та їхньої діяльності від політики

Києва на місцях;

- вивчення процесів формування та діяльності регіональних еліт в

Україні як зацікавленого у розвитку власного краю прошарку. У даному

контексті регіональна еліта в Україні лише починає формуватися, що

особливо відчутно у Чернівецькій та Закарпатській областях;

- ідеї пріоритетності освітньої, культурної та духовно-інформаційної

складової у діяльності етнічних груп інтересів Чернівецької та Закарпатської

області як необхідної умови збереження національної ідентичності та

культурної самобутності;

- дослідження процесів політизації етнічностей у названих областях в

контексті політичної, фінансової, інформаційної та іншої активності

історичних батьківщин національної меншини щодо захисту їхніх

громадянських прав та свобод.

Практичне значення роботи полягає у можливості застосування її

висновків та результатів при формуванні національної, соціальної,

економічної політики державними органами влади України на регіональному

та національному рівнях. Особливого значення дослідження набуває у світлі

останніх подій в Україні – антитерорестичної операції на сході країни та

необхідності вибудови нового типу відносин з РФ. Розуміння

етнонаціональної спрямованості діяльності політико-економічних груп може

сприяти зменшенню загроз для економічного та політичного розвитку країни.

Результати дисертаційного дослідження можуть бути використані в

навчальній, науковій, прикладній сферах, стати основою для подальших

наукових розробок та пошуків у даному напрямку. Аналітичні матеріали,

положення та висновки дисертації можуть стати корисними для роботи

органів державної влади та місцевого самоврядування, до повноважень яких

16

відносяться питання вирішення міжетнічних суперечок, формування

етнополітичної та економічної стратегії регіонального розвитку.

Апробація результатів дослідження. Апробацію основних положень

дисертаційного дослідження було здійснено під час обговорень на наукових

та методичних семінарах, наукових, науково-практичних конференціях,

засіданнях кафедри політології та державного управління Чернівецького

національного університету імені Юрія Федьковича. Дисертант взяв участь у

чотирьох науково-практичних конференціях, де виступав українською та

румунською мовами.

Особистий внесок здобувача. Основні наукові положення, висновки

дисертаційного дослідження знайшли своє відображення у 5 наукових статтях

автора (з них одна стаття у співавторстві з науковим керівником, де внесок

автора складає 50%), опублікованих у фахових виданнях України та за

кордоном.

Структура дисертації відповідає поставленій меті та завданням.

Робота складається зі вступу, трьох розділів, семи підрозділів, висновків,

списку використаних джерел та додатків. Загальний обсяг дисертації складає

214 сторінок. У роботі представлено 5 таблиць. Список використаних джерел

налічує 211 найменувань.

17

РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ ДО

ДОСЛІДЖЕННЯ ГРУП ІНТЕРЕСІВ

І.1. КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ

Формування суверенної Української держави стало поштовхом для змін

у соціальній структурі українського суспільства, появи нових страт,

формування різноманітних груп інтересів, найбільш активна частина яких

перетворилася на впливових політичних акторів національного, та

регіонального рівнів. Від активності груп інтересів, їхньої взаємодії з

державними інститутами залежить рівень забезпечення і задоволення

інтересів тих соціальних груп, які вони представляють. Фактично, вони

виконують функцію формулювання й артикуляції інтересів різних прошарків

суспільства.

Процес інституціоналізації груп інтересів триває в Україні, починаючи

від середини 1980-х років – проголошення курсу на перебудову та старту

політики гласності та демократії у колишньому Радянському Союзі. На

початку 1990-х років рівень групової самоідентифікації в українському

суспільстві був досить низький. Причиною цього було засилля комуністичної

ідеології в усіх сферах суспільно-політичного та економічного життя

протягом тривалого періоду часу. З розпадом СРСР почалось становлення

незалежної України та формування громадянського суспільства в Україні.

Реалізація принципів демократії та плюралізму сприяла змінам у політичній

свідомості громадян України. Саме в цей час починають формуватися групи

інтересів як потенційні суб’єкти політики. За роки незалежності процес

перетворення потенційних груп інтересів на згуртовані самосвідомі групи

значно активізувався: частина з них, в першу чергу фінансово-промислові

групи, пройшли початковий етап свого становлення, відбулися як „групи

інтересів” та „групи тиску”, частина – перебуває на етапі організаційного

18

оформлення або ж активно формується в сучасних суспільно-політичних

умовах. Водночас особливу роль у сучасному суспільно-політичному житті

України відіграють етнічні групи інтересів, тобто групи, які об’єднують

представників окремих етносів, народів, що перебувають на стадії

політичного пробудження, у яких сформовані національні інтереси, цілі та

мета суспільно-політичної діяльності.

У сучасному українському суспільстві, як і в будь-якому поліетнічному

суспільстві, етнічні групи інтересів розглядаються як такі, що мають особливі

групові інтереси, прагнуть їхньої реалізації насамперед через канали

політичного представництва. Часто у своїй колективістській активності

етнічні групи інтересів змушені діяти у рамках перманентного вибору між

лояльністю до національної держави, в якій вони перебувають, та прагненням

захистити власну національну ідентичність так, як вони це розуміють.

Останнє загрожує конфліктами етноменшин з домінуючою етнічною

більшістю, іншими етнічними групами, всередині власної етногрупи. Так, за

оцінками окремих західних науковців, у світі нараховується понад 5000

національних меншин і, відповідно, близько 80-ти етнічно зумовлених

конфліктів. Враховуючи останні тенденції світового розвитку, кількість

останніх може зрости до 150 (і навіть до 240)1. Причини етнічних конфліктів

можуть бути різні: загроза асиміляції, економічні інтереси, страх перед

фізичним знищенням, політичні мотиви і т.д. За допомогою аналізу характеру

етнічних конфліктів дослідник може з’ясувати причини поширення

сепаратистських настроїв окремих етнічних меншин. В той же час у процесі

націєтворення інтеграція етнічних меншин є обґрунтованою національною

потребою, необхідною складовою формування національної єдності. Таким

чином, актуальність дослідження процесу становлення, формування,

розвитку, діяльності груп інтересів у поліетнічному суспільстві зумовлена як 1 Carment D., James P. The International Politics of Ethnic Conflict / D.Carment, P.James [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://http-server.carleton.ca/~dcarment/papers/inpolit.html

19

теоретичною, так і суспільною необхідністю: від цього залежить розуміння

суспільно-політичних та економічних процесів, що мають місце у

конкретному суспільстві (зокрема, українському), так і побудова оптимальної

стратегії національного розвитку.

У своєму дослідженні автор зосереджує увагу на групах інтересів та

їхній ролі в суспільно-політичному житті сучасної України в етнополітичному

контексті. У полі зору автора перебувають фінансово-промислові (або

політико-економічні) групи, етнічні групи та регіональні еліти. При

здійсненні дисертаційного дослідження першочерговим є визначення поняття

„групи інтересі”, яке в сучасній політичній науці залишається одним із

найбільш актуальних і дискусійних.

Групи інтересів як об’єднання громадян навколо спільного універсально

значимого інтересу є предметом дослідження багатьох науковців. Починаючи

від найдавніших часів, філософи, а згодом і суспільствознавці та політологи,

звернули увагу на велику роль зацікавлених груп у політичному житті тієї чи

іншої країни. Ще Т.Гоббс та Ж.-Ж.Руссо зосереджували свою увагу на впливі

приватних інтересів на прийняття політичних рішень і вважали це явище

негативним. Так, у своєму трактаті „Про суспільний договір, або Принципи

політичного права” видатний французький мислитель Ж.-Ж.Руссо

наголошував, що народ має спільну волю, яка спрямована до однієї мети і

завжди прагне до блага суспільства. Для досягнення цієї спільної волі, на

думку мислителя, необхідно, щоб у державі не було жодного приватного

співтовариства, оскільки нерівність між ними може призвести до появи

великої кількості відмінностей, що призводить до неможливості

сформулювати спільну волю, а думка, що „бере гору, уже є ніщо інше, як

думка приватна”1. Ж.-Ж.Руссо був переконаний, що суверен (засновник

республіки) для попередження проявів ворожнечі всередині суспільства 1 Руссо Ж. Об Общественном договоре, или Принципы политического Права / Ж.Руссо [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.gumer.info/bogoslov_Buks/Philos/russo/ob_dog1.php

20

повинен забезпечити відсутність сект (груп інтересів) у ньому1. Негативне

ставлення мислителя до існування будь-яких фракцій чи груп у суспільно-

політичному житті пояснюється тим, що Ж.-Ж.Руссо вважав, що діяльність

останніх може бути деструктивною щодо вираження спільної волі народу та

існування самої держави.

У XVIII ст. Дж. Медісон звернув свою увагу на проблему узгодження

егоїстичних інтересів фракцій (так учений називав групи інтересів) з

всезагальним благом американського народу. На думку Дж. Медісона,

фракційність – безумовне зло. Водночас утворення фракцій (тобто, груп

інтересів громадян) є природнім явищем, оскільки їхня діяльність, спрямована

на задоволення інтересів членів цих фракцій, сприятиме утворенню

гармонійного суспільного порядку або збалансованої соціальної системи.

У десятому випуску „Федераліста” Дж.Медісон дав визначення фракції

як групи людей, які „об’єднані і спонукаються до дії певним спільним

емоційним потягом або інтересом, що суперечить правам інших громадян або

довготривалим і сукупним інтересам суспільства”2. Фракційність як вияв

існування різних груп у суспільстві породжує нестабільність та

несправедливість, які, на думку Дж.Медісона, пронизали тогочасне

американське суспільство. Аналізуючи способи нейтралізацій шкоди, що

спричиняє фракційність, політичний діяч наголошував, що найкращим є

утворення республіки (якою повинні були стати США відповідно до

Конституції, вступ у дію якої залежав від її ратифікації дев’ятьма з

тринадцяти штатів), яка зможе контролювати наслідки діяльності фракцій. В

той же час республіка повинна бути великою, оскільки тут „недостойному

кандидату буде набагато складніше добитися успіху в використанні

недостойних методів,... а волевиявлення громадян, будучи більш вільним, з

1 Там само.2 Публий. К народу штата Нью-Йорк / Дж.Мэдисон // Федералист. - №10. – 22 ноября 1787 г. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.grinchevskiy.ru/17-18/zapiski-federalista.php

21

більшою ймовірністю віддасть перевагу людям, що мають найпривабливіші

якості...”1.

Діяльність та розподіл суспільства на фракції за інтересами, за

Дж.Медісоном, відповідають самій природі людини. Основою утворення

фракцій виступає нерівномірний розподіл власності, що з давніх часів

породжувало відмінності у поглядах, розділяло людей на різні класи,

соціальні страти тощо. Тому основним завданням щоденної діяльності уряду є

„регулювання цих різноманітних інтересів, що досить часто перетинаються

”2. Саме тому Медісон пропонує американському суспільству прийняти

федеральну конституцію і створити загальнонаціональний уряд.

Великого значення у своїх дослідженнях Медісон надавав можливості

прогнозування політичної поведінки суспільства та його окремих груп, у

зв’язку з чим висловлював переконання, що політика з часом може

перетворитися на науку, спроможну сформулювати уявлення про минуле,

зробити узагальнення щодо політичної поведінки, що дає підстави здійснити

передбачення щодо можливої майбутньої політичної поведінки3.

Ідеї, висловлені Дж. Медісоном, не одразу знайшли відгук в

американській політичній науці. Лише на початку ХХ століття починається

активний процес розвитку теорії груп інтересів. У 1908 році була

опублікована праця А.Бентлі „Процес управління”, автор якої подивився на

суспільство як на сукупність різних „груп інтересів”4. У своїй концептуальній

роботі А.Бентлі визначив суспільство як „масу людей і нічого більше. Ці люди

1 Публий. К народу штата Нью-Йорк / Дж.Мэдисон // Федералист. - №10. – 22 ноября 1787 г. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.grinchevskiy.ru/17-18/zapiski-federalista.php2 Цит. за: Ненашев Д.А. Основные подходы к анализу роли групп интересов в американской политике / Д.А.Ненашев // Вестник Самарского Государственного Университета. – 1999. - №3 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ssu.samara.ru/~vestnik/est/3 Cain E. Bruce and W.T.Jones. Madison’s Theory of Representation / Bruce E.Cain and W.T.Jones // Division of the Humanities and Social Sciences: California Institute of Technology. – June. – 1987 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.hss.caltech.edu/SSPapers/sswp646.pdf4 Бакун Л.А. Группы в политике. К истории развития американских теорий / Л.А.Бакун [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://exsolver.narod.ru/Artical/Govertheory/polgroup.html

22

є думаючими і відчуваючими, діючими людьми”1. Мислитель проаналізував

особливості функціонування та ролі у суспільно-політичному житті

різноманітних груп інтересів, починаючи від тотемних і завершуючи

політичними. Останнім він приділив максимальну увагу, вважаючи, що

політична сфера буття є феноменом людської діяльності.

Проблема характеристики будь-якої нації, на думку А.Бентлі, полягає в

тому, що вона утворюється з груп людей, кожна з яких відокремлена від

багатьох інших, в той час як кожен індивід є учасником дуже багатьох груп,

які можуть конфліктувати між собою. Тому дослідник повинен прийняти цей

факт і аналізувати групи інтересів в контексті їхньої діяльності, оскільки одна

людина може бути включена до двох груп, що конфліктують між собою, і

може пройти чимало часу, допоки дана людина здійснить вирішальні кроки на

користь однієї групи, виключивши при цьому свою участь в інших2. Дана

тенденція досить яскраво прослідковується в сучасному суспільно-

політичному житті України, коли відбувається процес трансформації,

зникнення одних і появи інших груп інтересів, у першу чергу політичних, на

фоні формування політичної української нації. Рішення про вихід з однієї

групи і перехід або входження до іншої в рамках сучасної ситуації в Україні

дається багатьом політикам, громадським діячам і просто громадянам нашої

країни нелегко і призводить до загострення конфліктних ситуацій.

Даючи визначення групі, А. Бентлі наголошує, що група „означає певну

кількість людей.., які розглядаються не як фізична маса, відокремлена від

інших мас людей, а як масова активність, яка не заперечує проти участі

індивіда, який є її учасником, в діяльності багатьох інших. Це завжди велика

кількість людей з усіма їхніми людськими якостями”3. Не може бути групи

1 Bentley A. The Process of Government. A Study of Social Pressures. – Chicago: The University of Chicago Press, 1908. – 501 p. / A.Bentley [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://archive.org/stream/processofgovernm00bent#page/202/mode/2up/search/groups+. – С.203.2 Bentley A. Op.cit. – С.204-206.3 Bentley A. Op.cit. – С.211.

23

без інтересу. Інтерес, як його розуміє А.Бентлі, є еквівалентом групи. Тобто,

група та інтерес не є відокремлені й на різних стадіях переважаючим може

бути інтерес або група, але ніколи їх не можна відокремити один від одного.

Тому науковець не дає відповіді на запитання, що є рушійною силою групи

інтересу: група чи інтерес, однак наголошує, що її основою є заінтересована

людина – „нічого більше і нічого менше”1.

Державні інститути є виразниками „балансу інтересів різних груп, що

пронизують суспільство згори донизу”2. Так, наприклад, уряд є результатом

діяльності групи інтересів, яка працює через нього. Як певна активність уряд

працює на групу. З позиції одних груп уряд може виступати знаряддям для

досягнення власних інтересів, з позиції інших – смертельним ворогом, однак

процес є єдиним і в ньому завжди наявна спільна участь усіх груп, що

відображається, наприклад, у громадській думці3. Жодна група інтересів не

має значення без її відношення до інших груп, які виступають групами тиску.

Всі вони беруть участь у процесі управління4. Для Бентлі не буває

політичного процесу, який би не співвідносився однією величиною проти

іншої величини5. Тому активність будь-яких груп інтересів має значення для

політичного процесу в демократичних країнах, а також при зміні одного

політичного режиму на інший, яскравим прикладом чого виступає сучасна

діяльність кримських татар як організованої етнополітичної групи інтересів на

Кримському півострові, яка відіграє свою роль і в українському, і в

російському політичних процесах.

Необхідно відзначити, що вчення А.Бентлі не відразу знайшло своїх

послідовників. Лише після завершення Другої світової війни та ряду

геополітичних і системних змін у світовій політиці його ідеї знайшли 1 Там само. – С.212.2 Бакун Л.А. Вказ. праця.3 Bentley A. Op.cit. – С.270.4 Bentley A. Op.cit. – С.271.5 Spicer M. Arthur Bentley and the Narrative of Politics in Public Administration [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://myweb.unomaha.edu/~aeikenberry/Papers/Spicer-ARTHUR%20BENTLEY.PDF

24

продовження спершу в американській, а згодом і світовій політичній думці.

Новий етап у розвитку теорії „групової політики” припав на 1970-1980-ті роки

– час поширення ідей плюралістичної демократії.

Американський соціолог і політолог Девід Трумен присвятив своє

життя вивченню політичних партій, лобіювання та груп тиску. У своїй роботі

„Управлінський процес. Політичні інтереси і громадська думка” Д.Трумен

визначив політичний процес як „процес групової конкуренції в боротьбі за

владу над розподілом ресурсів”, а суспільство – як множинність груп, що

взаємодіють між собою1.

За Труменом, група інтересів – це будь-яка група, що має один або

декілька спільних інтересів та висуває ряд вимог до інших груп для

встановлення, підтримання чи зміцнення норм поведінки, які визначаються

спільністю поглядів даної групи2. Науковець наголошував, що жодна група,

яка висуває певні вимоги до суспільства, не може бути без інтересу чи

інтересів, тому можливо визначити інтереси, які не є основою взаємодії між

індивідами, але які можуть ними стати3. Даний підхід є, на нашу думку,

особливо актуальним для вивчення етнополітичних груп інтересів, оскільки

досить часто складно визначити конкретні інтереси, які є основою об’єднань

за етнічною чи національною ознакою, але можливо визначити ті інтереси, які

в подальшому можуть об’єднати членів даної групи.

Ті групи, які для досягнення своїх цілей діють через урядові інститути,

Трумен виділяв в окрему групу і називав політичними групами. Але, на думку

ряду науковців, труменівські групи інтересів та політичні групи інтересів

часто накладаються одна на одну4, оскільки немає такої групи громадян, яка б

не намагалася впливати на політичний процес з метою досягнення власних

1 Бакун Л.А. Вказ. праця.2 Truman D.B. The Governmental Process / D.B.Truman [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://mrwagenberg.site40.net/web_documents/interest_groups-truman.pdf3 Там само.4 Бакун Л.А. Вказ. праця.

25

цілей. Науковець наголошував, що основою стабільності політичної системи є

плюралізм груп, оскільки індивід є, як правило, членом декількох

конкуруючих груп одночасно, жодна з яких не є домінантною та

визначальною у формуванні та здійсненні державної політики.

Трумен був переконаний, що успіх США полягає саме в існуванні

великої кількості різноманітних груп інтересів, жодна з яких не може в повній

мірі підпорядкувати собі державну політику. Таким чином, вони утворюють

баланс сил. І хоча критики труменівської теорії говорять про те, що баланс

може бути різним, на нашу думку, існування великої кількості конкуруючих

груп інтересів позитивно впливає на демократичний процес та забезпечення

прав і свобод усіх громадян держави, оскільки відсутність груп інтересів

призводить до встановлення авторитарного чи навіть тоталітарного

суспільства. Подібний до труменівського підхід до проблеми груп інтересів

був відображений у ряді робіт, в тому числі праці Е.Латама „Групові основи

політики”, книзі видатного американського соціолога Т.Парсонса „Система

сучасних суспільств”, дослідженні професора політичної соціології

М.Дюверже „Партійна політика і групи тиску”.

Децентралізація політичної системи, на думку ще одного

американського науковця Дж.Вілсона, - це вагома причина для об’єднання

людей у певні групи заради впливу на урядові структури, що, зі свого боку,

сприяє значному збільшенню кількості груп, які використовують різноманітні

засоби доступу до уряду задля реалізації своїх інтересів. Постійна або

тимчасова слабкість партійних систем також сприяє активності груп

інтересів1.

1 Виговський Д. Групи інтересів як центр політичного впливу на внутрішньодержавному рівні / Д.Виговський // Вісник Львівського університету. Філософські науки. 2008. Випуск 11. – С. 204. /с.202-211/ [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.google.ru/#hl=ru&xhr=t&q=Виговський+Дмитро&cp=17&pq=виговський%20д&pf=p&sclient=psy&newwindow=1&source=hp&aq=f&aqi=&aql=&oq=Виговський+Дмитро&pbx=1&fp=ffe32ff4a2eb45d1&biw=1280&bih=640

26

Існування груп інтересів оцінювалося різними дослідниками як

позитивне і як негативне явище. Прихильники першого підходу переконані,

що існування багатьох груп інтересів лише сприяє плюралізму думок та

розвитку демократичних інститутів. Ті, хто дотримується протилежного

підходу, наголошують, що існування груп інтересів є явищем негативним

тому, що групи інтересів (групи впливу) деструктивно впливають на

функціонування політичної системи. Так, наприклад, американський соціолог

А.Етціоні розглядав групи інтересів як силу, що розділяє суспільство. До

схожих висновків доходить низка американських економістів, зокрема,

М.Олсон у своїй праці „Логіка колективної дії”1. Теоретиками напряму

„групової політики” вважають також Р.Солсбері, автора „теорії обміну”,

Дж.Ілсона, Р.Дарендорфа та ін.

Термін „група інтересів” найчастіше розглядається як організоване

об’єднання індивідів, одним із завдань якого є вплив на політику уряду з

метою досягнення власних цілей2. Вебстерський словник подає таке

визначення: „група інтересів – група осіб, що має спільний інтерес, який часто

стає основою для дії”3.

Усі організовані групи можуть функціонувати, як групи інтересів.

Виокремлюють релігійні групи, етнічні та сімейні асоціації, молодіжні та

феміністичні рухи тощо. Їх організовують офіційні структури або ж такі групи

формуються стихійно, внаслідок певних подій чи кампаній. Проте для всіх

них характерним є прагнення реалізувати власний інтерес, впливаючи на

державну владу.

У сучасній політичній науці діяльність груп інтересів у демократичному

суспільстві аналізується на основі ряду концепцій, у першу чергу 1 Виговський Д. Вказ. праця. – С.206.2 Гаврилов В.П. „Групи інтересів” і захист суспільних інтересів (на прикладі США та України) / В.П.Гаврилов // Наукові записки. Том 45. Політичні науки. 2005. – С.78 /С. 77–82/ [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http :// www . google . ru /# sclient = psy & hl = ru & newwindow =1& biw =1280& bih =640& source = hp & q =Гаврилов+В.П.+ „Групи+інтересів”+& aq =& aqi =& aql =& oq =& pbx =1& fp = ffe 32 ff 4 a 2 eb 45 d 1 3 Webster’s New Encyclopedic Dictionary. – New York: BDEL, 1993. – Р.525. 1787 p.

27

плюралістичної, згідно з якою ці групи діють вільно, їх кількість і діяльність

не можуть бути обмежені, разом із цим не може допускатись домінування

однієї з них. Групи інтересів вважаються головними представниками

суспільних інтересів, які, своєю чергою, є сумою усіх приватних інтересів.

Окремі індивіди, не маючи можливості впливати на дії уряду безпосередньо,

діють через групи інтересів. Отже, групи інтересів сприяють підтримці зв’язку

між суспільством та урядом, артикулюють найбільш важливі суспільні

вимоги, беруть участь у забезпеченні їх агрегації.

Дедалі більшого поширення набувають концепції корпоративізму та

неокорпоративізму як своєрідна альтернатива плюралістичній концепції.

Американський політолог Ф.Шміттер визначив корпоративізм, як один із

можливих механізмів, який дозволяє асоціаціям інтересів здійснювати

посередництво між своїми членами, включаючи групи, та різноманітними

контрагентами (у першу чергу державними та урядовими організаціями)1. Як

вважає український політолог О.Ткач, корпоративізм може відбивати

природні відносини між державою та групами інтересів2. З одного боку, групи

зацікавлені у взаємодії з владними структурами для подальшого впливу на

формування політики, а з іншого – владні структури зацікавлені у взаємодії з

групами, оскільки останні є важливим джерелом інформації та представляють

різні прошарки суспільства (у т. ч. впливові, чия згода необхідна для

забезпечення ефективності управління).

Відповідно до неокорпоративістської концепції найбільш організовані

та впливові групи інтересів активно залучаються у процес формування та

реалізації державної політики завдяки широкому проникненню у систему

1 Шмиттер Ф. Неокорпоративизм: определение понятия / Ф.Шмиттер // Политология: Хрестоматия / Сост. проф. М.А.Василик, доц. М.С.Вершинин. – М.: Гардарики, 2000 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: www.gumer.info/bibliotek_Buks/Polit/Hrestom/34.php2 Ткач О.І. Моделі участі груп інтересів у політиці / О.Ткач // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Філософія. Політологія. – 2011. – 103. – С.43.

28

державної влади1. На відміну від політичної партії, група інтересів (або

„функціональна асоціація”) являється природнім інститутом суспільства, який

у повній мірі виражає індивідуальні та групові інтереси особи. Для

неокорпоративізму характерним є принцип організації, відповідно до якого у

політичному процесі постійно беруть участь інституціоналізовані групи,

засновані, як правило, на економічних мотивах. Українська дослідниця

М.Остапенко відзначає, що корпоратизація політичного рішення характерна

для багатьох політичних систем, особливо європейських2. У даному випадку

Україна не є винятком, тому звернення до концепції неокорпоративізму є

необхідною складовою вивчення функціонування та взаємодії груп інтересів в

нашій державі.

Сучасне українське суспільство складається з ряду різноманітних за

характером та діяльністю груп інтересів, що взаємодіють та протиборствують

між собою. З одного боку, вони виступають своєрідними формами

самоорганізації соціуму, з іншого – самостійними політичними акторами3.

З точки зору функціональних та організаційних особливостей групи

інтересів мають чимало спільного з політичними партіями. Саме тому автор

погоджується з позицією західного науковця Г.Джордана, відповідно до якої

визначення „політичних партій та груп інтересів повинні частково співпадати,

перетинатись, накладатись одна на одну”4. Категорією, що об’єднує між

собою групи інтересів та політичні партії, є „державна влада”.

Суттєвою відмінністю між „групами інтересів” та політичними партіями

є цілі їхньої діяльності. Місією класичної політичної партії є об’єднання

1 Остапенко М.А. Плюралізм та неокорпоративізм як моделі узгодження інтересів суспільства і держави / М.Остапенко // Науковий часопис НПУ імені М.П.Драгоманова.- Серія 22. Політичні науки та методики викладання соціально-політичних дисциплін. – 2012. – Випуск 7. – С.50.2 Остапенко М. А Вказ праця. – С.51.3 Биковець В. Групи інтересів у політиці: досвід типологізації / В.Биковець // Віче [Електронний ресурс]. - Режим доступу: www . viche . info / journal /440 4 Кафарський В.І. Політичні партії та групи тиску: проблеми взаємовідносин та правового регулювання / В.І.Кафарський // Університетські наукові записки, 2006. № 2(8). – С.404 /С. 403–410/ [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http :// www . univer . km . ua

29

багатьох точок зору у спільний інтерес, тому приватні або групові прагнення

не можуть бути нею артикульовані. Основною метою діяльності політичних

партій є отримання політичної влади та висунення своїх людей на виборні

посади. А для груп інтересів достатньо впливати на владу з метою отримання

від неї певних політичних рішень та їх імплементації на свою користь. При

цьому групи інтересів, як правило, формально залишаються поза органами

державної влади. Коли група інтересів починає боротися за політичну владу,

вона перетворюється на політичну партію. Як зазначає Дж.Вілсон: „Групи

інтересів – це організації, що прагнуть знайти канали впливу на уряд, але, на

відміну від політичних партій, не мають наміру контролювати його. Майже в

усіх країнах групи інтересів є ланкою зв’язку, своєрідною трансмісією між

суспільством і державою”1.

Серед громадських груп дослідники традиційно виділяють групи

традиційного (общинного) типу, інституціональні та асоціативні. Групи

общинного типу засновані на спільності походження та традиційних зв’язках.

До них відносимо у т. ч. етноси, які зберігаються та здійснюють свій вплив на

прийняття політичних рішень у демократичних державах, зокрема в Україні.

Інституційні групи – це групи всередині держави, що представляють

специфічні інтереси верств суспільства. Асоціативні групи є добровільними

об’єднаннями громадян, які ставлять конкретне вузьке завдання за загальними

інтересами 2. У своєму дослідженні автор звертає увагу на особливості

публічної діяльності усіх названих типів груп в Україні, аналізує включеність

груп у процес прийняття та реалізації політичних рішень (в рамках

плюралістичної концепції та концепції неокорпоративізму).

1 Левенець С.В. Лобізм у системі представництва інтересів / С.В.Левенець // Альманах. Філософські проблеми гуманітарних наук. КНУ ім. Т.Шевченка. - 2010. - №17. – С.215 /С. 214–218/. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.google.ru/#sclient=psy&hl=ru&newwindow=1&source=hp&q=Левенець+С.В.+Лобізм+&aq=&aqi=&aql=&oq=&pbx=1&fp=ffe32ff4a2eb45d1&biw=1280&bih=6402 Ткач О.І. Вказ. праця. – С. 43.

30

Процес становлення та інституціоналізації груп в Україні мав свої

особливості. На сучасному етапі він став складовою частиною процесу

формування партійно-політичної системи, оскільки політико-економічні

групи, частина з яких згодом трансформувалася у фінансово-промислові

групи (ФПГ), взяли активну участь у партійному будівництві. Як зазначає

український дослідник В.Кафарський, участь фінансово-промислових груп у

формуванні та діяльності українських політичних партій суттєво змінила

суспільну роль останніх. Переважна більшість політичних партій в Україні

перетворилась на механізми реалізації інтересів окремих ФПГ та інших груп

інтересів1.

За період незалежності України найвпливовішими „групами інтересів”

української політики стали так звані фінансово-політичні групи (у літературі

також вживається термін фінансово-промислові групи – авт.) – неформальні

тіньові союзи, які об’єднали в собі представників державного апарату,

суб’єктів економічної діяльності та структури кримінального світу. Вони

стали результатом зрощенням бізнесу та політики. Український дослідник

О.Турчинов виділив чотири типи таких груп: 1) центральні; 2) регіональні; 3)

галузеві; 4) іноземно-орієнтовані. Здебільшого такі утворення формувалися за

регіональною чи галузевою ознаками. Наразі переважна більшість

українських політико-економічних груп намагається посилити свої позиції в

Києві як центрі політичного та економічного життя країни, отримати доступ

до центральної державної влади. Отже, „регіональна” приналежність,

виражена в окремих назвах фінансово-політичних груп, слугує, скоріше,

певним способом ідентифікації її учасників2.

1 Кафарський В.І. Політичні партії та групи тиску: проблеми взаємовідносин та правового регулювання / В.І.Кафарський // Університетські наукові записки, 2006. № 2(8). – С. 406 /С. 403–410/ [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http :// www . univer . km . ua 2 Турчинов О. Особливості української олігархії / О.Турчинов // Політична думка. – 2000. – № 3. – С.16-17 /С. 15–20/.

31

Фінансово-політичні групи висувають своїх представників у політику та

державні органи; встановлюють контроль над засобами масової інформації;

контролюють підприємства загальнонаціонального значення або навіть цілі

галузі економіки. В Україні діяльність таких груп спрямована в першу чергу

на забезпечення власних корпоративних цілей, тобто, інтересів лише своїх

членів, тому не можна говорити про будь-яку репрезентацію цими групами

значимих суспільних інтересів та вирішення ними відповідних суспільних

проблем. Іноді досягнення певною „групою інтересів” своїх цілей входить у

пряму суперечність із суспільними, загальнонаціональними інтересами. Отже,

фінансово-політичні групи є прикладом корпоративістського типу

представництва інтересів.

Також існує плюралістичний тип представництва інтересів, коли групи

інтересів організуються спонтанно, вони численні, конкурують між собою й

не організовані в якусь ієрархічну систему. Такі групи самостійно, незалежно

від держави, визначають свої інтереси, своїх лідерів тощо. В одній і тій самій

сфері діяльності може бути декілька таких груп. Жодна з них не має монополії

на представництво інтересів. Досягнення якою-небудь із них своїх цілей,

тобто впливу на державу, є результатом конкурентної боротьби. Типовими

„групами інтересу” плюралістичного типу є громадські організації.

Отже, конкуренція, вільне змагання груп інтересів в їхньому впливі на

державу є головною ознакою плюралізму, тоді як певний вид „картельної

угоди”, функціональна диференціація й монополія певних груп на

представництво певних інтересів характерні для корпоративізму. Плюралізм

більш характерний для демократичних суспільств. В Україні на даному етапі

продовжує переважати корпоративізм, хоча події на Євромайдані, вибори

Президента України, перебудова політичної системи в напрямку її подальшої

демократизації та лібералізації повинні змінити ситуацію в сторону

32

плюралізму. При цьому зауважимо, що названі типи представництва інтересів

досить рідко існують у чистому вигляді, найчастіше наявним є їх синтез.

Активне формування та діяльність різноманітних груп інтересів,

включаючи фінансово-політичні групи, у суспільно-політичному житті

України зумовило зростання інтересу до їх дослідження вітчизняними

науковцями. Для сучасної української політичної науки характерне

теоретичне осмислення змісту даного поняття та вироблення власних підходів

до типологізації „груп інтересів”, визначення їх функцій, взаємозв’язку між

групами інтересів, державною владою та суспільством, впливу груп інтересів

на політикотворення в Україні тощо.

Необхідно зауважити, що для української політичної науки поняття

„групи інтересів” залишається досить новим і малодослідженим. І хоча сам

термін „група інтересів” активно інтегрується в сучасну лексику українського

політолога, українській політології бракує вітчизняних теоретико-

методологічних і практичних досліджень в даному напрямку.

Звернення до етимології поняття „групи інтересів”, аналізу ролі груп

інтересів зарубіжними дослідниками, в першу чергу, американськими,

залишається досить поширеним серед вітчизняних науковців. О.Семченко у

своїй роботі „Ціннісний вимір функціонування груп політичних інтересів в

Україні” зробив ґрунтовний аналіз основних концептуальних підходів до

вивчення „груп інтересів” зарубіжними та вітчизняними науковцями,

спробував дослідити чинники їх ефективної діяльності1.

Львівська дослідниця Я.Боренько здійснила спробу класифікації

існуючих теорій груп інтересів та визначення оптимальної методології

дослідження груп інтересів на рівні їх організації в систему. У своїй роботі

науковець запропонувала досліджувати групи інтересів у системному плані, а

1 Семченко О.В. Ціннісний вимір функціонування груп політичних інтересів в Україні. Автореф. дис. ...канд. політ. наук: 23.00.02 / НАН України. Інститут держави і права ім. В.М.Корецького. – К., 2007 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://referatu.com.ua/referats/7569/173776

33

саме – у співвідношенні з іншими елементами політичної системи, оскільки

механічне перенесення західних концепцій на пострадянський простір є

неприпустимим і науково необґрунтованим1.

Спробу визначити відмінності між „групами інтересів” та „групами

тиску”, „лобі”, „громадськими організаціями та рухами” зробив у своїх

наукових вишуках дослідник Львівського національного університету

Д.Виговський. З точки зору науковця, „групи тиску”, „лобі”, „громадські

організації та рухи” – це різновиди „груп інтересів”2. Водночас, даючи чітке

визначення терміну „групи тиску”, автор не дає власного визначення групам

інтересів. На думку Д.Виговського, актуальним є трактування груп інтересів,

запропоноване А.Бентлі, відповідно до якого до них відносяться різноманітні

організовані групи людей, що мають конкретну мету та висувають чіткі

вимоги до політичної влади3.

Актуальною для вітчизняної політичної науки є проблема класифікації

груп інтересів. До неї звертаються у своїх дослідженнях О.Турчинов,

О.Лісничук, В.Биковець, Я.Боренько та деякі інші. У цьому контексті варто

звернути увагу на дослідження О.Лісничука, який спробував класифікувати

наявні в Україні групи інтересів та визначити основні фактори

структурування багатоскладовості українського суспільства. Відповідно до

класифікації О.Лісничука, в Україні наявні два типи групових утворень. До

першого типу він відносить групи, пов’язані з проблемами ідентичності та її

обслуговування (етнічні спільноти, мовні групи, регіональні соціальні

утворення, культурні сегменти). До другого - групи, утворені за клієнт-

1 Боренько Я.Й. Групи інтересу в сучасній теорії політики. Автореф. дис. ...канд. політ. наук: 23.00.01 / Львівський національний університет ім. І.Франка. – Львів, 2002 . [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://disser.com.ua/contents/17363.html2 Виговський Д. Групи інтересів як центр політичного впливу на внутрішньодержавному рівні / Д.Виговський // Вісник Львівського університету. Філософські науки. 2008. Випуск 11. – С.207 /С. 202–211/. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http :// www . google . ru /# hl = ru & xhr = t & q =Виговський+Дмитро& cp =17& pq =виговський %20д& pf = p & sclient = psy & newwindow =1& source = hp & aq = f & aqi =& aql =& oq =Виговський+Дмитро& pbx =1& fp = ffe 32 ff 4 a 2 eb 45 d 1& biw =1280& bih =640 3 Там само. - С.203.

34

патрональним принципом, зорієнтовані на спільні колективні дії для

отримання політичної ренти (т.зв. політичні чи номенклатурні „клани”,

різноманітні вітчизняні лобі – галузеві та регіональні, політичні „холдинги” та

олігархічні об’єднання)1.

Здійснюючи аналіз діяльності груп інтересів у сучасній Україні, автор

використовуватиме підхід О.Лісничука щодо типологізації цих груп інтересів.

У першому розділі робота увага звертатиметься на групи, утворені за клієнт-

патрональним принципом (політико-економічні групи та фінансово-

промислові групи), а у другому – на групи, утворені на основі спільної

ідентифікації (етнічні групи інтересів).

Аналіз сучасних типологій груп інтересів, запропонованих зарубіжними

та вітчизняними науковцями, підштовхнув ще одного українського

дослідника – В.Биковця – до думки про необхідність удосконалення існуючих

типологізацій відповідно до умов сучасної української дійсності. На думку

В.Биковця, систематизація різноманітних теорій груп інтересів може стати

важливим чинником побудови евристичної теорії громадянського суспільства

та держави2. Дослідник наголошує на тому, що в сучасній політичній науці

склалася досить широка типологія груп інтересів, які розрізняються за

походженням та ступенем організованості (анемічні та інституційні),

спеціалізацією (асоціаційні та не асоціаційні), за характером діяльності

(одноцільові та багатоцільові), за сферами управління громадянським

суспільством (наприклад, творчі спілки), територіальними ознаками (групи,

що формуються та діють лише в певних регіонах), рівнем та масштабом

діяльності (групи тиску, що діють у центральних або місцевих органах

влади)3. 1 Лісничук О. Групи інтересів у багатоскладовому суспільстві: політологічний аналіз. Автореф. дис. ...канд. політ. наук: 23.00.02 / НАН України. Інститут політичний та етнонаціональних досліджень. – К., 2000. – 20 с.2 Биковець В. Групи інтересів у політиці: досвід типологізації / В.Биковець // Віче [Електронний ресурс]. - Режим доступу: www . viche . info / journal /440 3 Див.: Биковець В. Групи інтересів у політиці: досвід типологізації / В.Биковець // Віче [Електронний ресурс]. - Режим доступу: www.viche.info/journal/440.

35

Український дослідник В.Гаврилов у своїх наукових пошуках звернувся

до вивчення діяльності груп інтересів в Україні. На його думку, „групи

інтересів”, що діють у нашій державі, є своєрідним симбіозом бізнесу і

політики, що захищають власні вузькокорпоративні інтереси1.

Принагідно зазначити, що сучасні українські політологи здійснюють

аналіз діяльності різноманітних груп інтересів в Україні. З цієї точки зору

цікавим видається науковий пошук дослідниці з Дніпропетровського

національного університету О.Демченко, яка спробувала проаналізувати

діяльність журналістської спільноти України як окремої групи інтересів,

„захист якою власних інтересів цінний і важливий навіть за умови

бездіяльності інших груп”2. Фактично дослідниця запропонувала новий

погляд на дослідження діяльності окремих груп інтересів в Україні.

Проблеми формування, розвитку, діяльності груп інтересів в Україні, їх

типологізація, категоріальний апарат тощо потребують подальших наукових

досліджень. На сучасному етапі дане поняття активно інтегрується в

українську політичну науку, перетворюється на об’єкт та предмет

різноманітних теоретико-методологічних та практичних досліджень, що дає

ґрунт для появи нових теорій становлення та розвитку громадянського

суспільства, політичної влади, держави тощо.

Таким чином, можемо зробити висновок, що протягом декількох століть

групи інтересів залишаються актуальною темою наукової дискусії. Місце та

роль груп інтересів у суспільно-політичному житті неоднозначно

оцінюються різними науковцями. В західній політичній науці тривають

дискусії з цього приводу. На думку багатьох дослідників, в тому числі

Т.Гоббса, Ж.-Ж.Руссо, Д.Медісона, процес прийняття політичних рішень 1 Гаврилов В.П. „Групи інтересів” і захист суспільних інтересів (на прикладі США та України) / В.П.Гаврилов // Наукові записки. Том 45. Політичні науки. 2005. – С.82 /С. 77–82/. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http :// www . google . ru /# sclient = psy & hl = ru & newwindow =1& biw =1280& bih =640& source = hp & q =Гаврилов+В.П.+ „Групи+інтересів”+& aq =& aqi =& aql =& oq =& pbx =1& fp = ffe 32 ff 4 a 2 eb 45 d 1 2 Демченко О. Діяльність груп інтересів в Україні / О.Демченко // Політичний менеджмент. – 2010. - №4(43) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.politik.org.ua/vid/magcontent.php3?m=1&n=65&c=1472

36

повинен бути вільним від будь-яких приватних впливів. Інакше існування та

діяльність груп інтересів призводять до ущемлення прав інших громадян і

наносять шкоду суспільству в цілому. На думку ж американського дослідника

А.Бентлі, групова боротьба інтересів є природнім процесом і в процесі цієї

боротьби групи можуть досягнути рівноваги інтересів.

Для української політичної науки на даному етапі характерне звернення

до витоків груп інтересів, аналізу теоретико-методологічних підходів до їх

вивчення, спроби їх класифікації та типологізації, а також вивчення

практичних аспектів діяльності груп інтересів в Україні після 1991 року.

Вивчення груп інтересів стає дедалі популярнішою темою для наукових

пошуків вітчизняних дослідників.

На нашу думку, групи інтересів виконують загалом позитивну роль у

політичному процесі. Вони забезпечують необхідний для демократії

плюралізм думок та отримують шанс впливу на ухвалення політичних рішень

без участі в ресурсно-витратних видах політичної діяльності (вибори, системи

представництва). Виконуючи посередницькі функції між державою і

громадянським суспільством, групи інтересів забезпечують не тільки

реалізацію власних інтересів, а й лояльність зі сторони окремих соціальних

груп. Що демократичнішим є суспільство, то більше в ньому існує різних

механізмів, способів, організаційних форм, які полегшують вплив на процес

державного управління, а також більше різноманітних груп інтересів. В той

же час, групи інтересів в Україні здебільшого носять кланово-олігархічний

характер та часто переслідують не суспільні, а приватні цілі, що має негативні

наслідки для розвитку демократії та парламентаризму. Останнє пояснюється

зниженням довіри суспільства до політичних інститутів, представлених,

зокрема, фінансово-політичними (або політико-економічними) групами, що

мають можливість реалізовувати свої фінансові, економічні та політичні

інтереси незалежно від інтересів населення.

37

І.2. АНАЛІЗ ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Становлення та діяльність груп інтересів у сучасній Україні є однією з

актуальних проблем вітчизняної політичної науки. Здійснення дослідження

груп інтересів в етнополітичному вимірі можливе за умови ґрунтовного

вивчення ряду нормативно-правових документів, які визначають правові

засади функціонування груп інтересів в Україні, особливості діяльності

громадських об’єднань, в тому числі політичних партій, гарантовані

українським та світовим законодавством права національних меншин,

представлення і захист яких - важлива складова діяльності етнічних груп

інтересів в Україні.

Ключове місце серед нормативно-правових документів, важливих для

даного дослідження, посідає Конституція України, у статті 10 якої йдеться про

гарантії вільного розвитку, використання та захисту української, російської та

мов національних меншин, а розділ ІІ-й присвячений правам, свободам та

обов’язкам людини і громадянина у нашій державі. Серед гарантованих

державою прав – право на свободу об’єднання у громадські організації для

здійснення і захисту своїх прав і свобод та рівність усіх об’єднань перед

законом1. Дотримання положень та норм Конституції, реалізація

задекларованих в ній прав є метою діяльності ряду національно-культурних

товариств, громадських об’єднань, що представляють інтереси етнічних та

національних громад, що проживають в Україні.

Вивчення діяльності етнічних груп інтересів неможливе без звернення

до ряду інших нормативно-правових документів, що визначають права і

свободи національних меншин в Україні, в першу чергу Закону України «Про

1 Конституція України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4rada.gov.ua/laws/show/254к.96-вр

38

національні меншини в Україні», в якому чітко визначено, що до

національних меншин належать групи громадян України, які не є українцями

за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та

спільності між собою. За даним законом, громадяни України, які належать до

національних меншин, мають право на національно-культурну автономію,

захист пам’яток культури та історії, збереження життєвого середовища у

місцях їх історичного й сучасного розселення тощо1. У Постанові ВР України

«Про приведення деяких законодавчих актів у відповідність із Законом

України про національні меншини в України» йдеться про право кожного

громадянина записувати власне прізвище й ім’я у національній традиції2, що є

важливим елементом національної самоідентифікації особи.

Формулюючи засадничі принципи українського законодавства щодо

прав національних меншин, Україна ратифікувала ряд міжнародних

нормативно-правових документів, серед яких Гаазькі рекомендації щодо прав

національних меншин на освіту3, Лундські рекомендації про ефективну участь

національних меншин у суспільно-політичному житті4, Європейську хартію

регіональних мов або мов меншин5 та інші. Останнє відкрило національним

меншинам в Україні нові напрямки діяльності, зокрема, правовий, що

найбільш яскраво проявився у діяльності окремих професійних національних

товариств на Закарпатті.

Велику роль в організації та діяльності етнічних груп інтересів в

Україні відіграють сусідні держави, які є історичними батьківщинами

1 Про національні меншини в Україні. Верховна Рада України; Закон від 25.06.1992 №2494-XII [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2494-122 Про приведення деяких законодавчих актів у відповідність із Законом України «Про національні меншини України». Верховна Рада України; Постанова від 28.10.1992 №2748-ХІІ [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2748-123 Гаазькі рекомендації щодо прав національних меншин на освіту та пояснювальна записка [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.osce.org/uk/hcnm/30386?download=true4 Лундські рекомендації про ефективну участь національних меншин у суспільно-політичному житті з пояснювальними примітками [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.osce.org/uk/hcnm/32255?download=true5 Європейська хартія регіональних мов або мов меншин, Міжнародний документ від 05.11.1992 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/994_014

39

національних спільнот, що проживають в Українській державі. Тому не

можна було обминути увагою Закон України «Про засади внутрішньої та

зовнішньої політики», в якому наголошується, що зовнішня політика

здійснюється на підставі поваги до прав людини та її свобод, що є

основоположним принципом реалізації в тому числі права на національно-

культурну автономію національних меншин, зафіксованим у Конституції

України. Даний документ є важливим документом, який засвідчує, що

внутрішня політика держави базується на забезпеченні «незалежності

діяльності об’єднань громадян, посилення їх впливу на прийняття суспільно

важливих рішень»1. Аналізуючи особливості діяльності угорської

національної меншини в Україні, автор звернувся до Декларації про принципи

співробітництва між Українською РСР та Угорською Республікою по

забезпеченню прав національних меншостей, в якій означені основні

напрямки етнополітичної взаємодії між двома державами2.

Процес становлення та інституціоналізації політико-економічних груп

в Україні відзначався особливою складністю, вибудуванням специфічних

відносин між представниками економічних груп та владою. Усвідомлення

необхідності легалізації існуючих фінансово-економічних груп, надання їм

особливого статусу підштовхнуло Президента Л.Кучму підписати закон «Про

фінансово-промислові групи в Україні», в якому дано чіткі визначення

терміну «фінансово-промислова група», визначено порядок створення та

ліквідації ФПГ та інші аспекти діяльності ФПГ3.

1 Про засади внутрішньої і зовнішньої політики. Верховна Рада України; Закон від 01.07.2010 № 2411-VI [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2411-172 Декларація про принципи співробітництва між Українською РСР та Угорською Республікою по забезпеченню прав національних меншостей, Міжнародний документ від 31.05.1991 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/348_3223 Про промислово-фінансові групи в Україні. Верховна Рада України; Закон від 21.11.1995 № 437/95-ВР [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/437/95-вр

40

Закон «Про доступ до публічної інформації», проаналізований

автором, розкрив механізм доступу до інформації в сучасній Україні, межі

отримання інформації про особу та її діяльність1.

Здійснюючи дослідження, автор використав у першу чергу роботи

українських науковців, оскільки проблеми становлення груп інтересів в

Україні є предметом дослідження насамперед вітчизняних науковців.

Українські дослідники О.Лісничук та О.Сушко у своїй монографії „Чи є

політико-економічні групи перешкодою для політичного розвитку України?”

дали визначення поняття „політико-економічні групи”, проаналізували

особливості становлення ПЕГ в Україні та основні напрямки їхньої діяльності.

Названі автори дійшли висновку, що „заради підвищення конкурентності на

міжнародних ринках українські ПЕГ частіше будуть вдаватись до практики

кооперації ... з іноземними і транснаціональними компаніями та бізнесовими

альянсами”, що, на їхню думку, сприятиме засвоєнню українськими ПЕГ

більш високих стандартів внутрішнього менеджменту. Наприкінці

дослідження О.Лісничук та О.Сушко запропонували невеличкий перелік

основних ПЕГ в Україні станом 2005 рік2.

Названими дослідниками був здійснений і аналітичний огляд ролі

фінансово-промислових груп в українських політико-економічних процесах.

У своїй статті «Українські фінансово-промислові групи в політико-

економічних процесах» О.Сушко та О.Лісничук проаналізували взаємодію

капіталу та влади в Україні, дали визначення політико-економічним групам

тощо3. Автором було також опрацьовано і автореферат дисертації

1 Закон України «Про доступ до публічної інформації» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.kmu.gov.ua/control/uk/publish/article%3FshowHidden=1&art_id=244273463&cat_id=2442689162 Лісничук О., Сушко О. Чи є політико-економічні групи перешкодою для політичного розвитку України? / О.Лісничук, О.Сушко. – Київ: Фонд ім. Фрідріха Еберта, Регіональне представництво в Україні, Білоручі та Молдові, 2005. – 3 Сушко О., Лісничук О. Українські фінансово-промислові групи в політико-економічних процесах. Аналітичний огляд / О.Сушко, О.Лісничук [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://soskin.info/ea.php?pokazold=20030608&n=6&y=2003

41

О.Лісничука „Групи інтересів у багатоскладовому суспільстві: політологічний

аналіз”1.

Стаття Д. Виговського „Групи інтересів як центр політичного впливу

на внутрішньодержавному рівні” присвячена аналізу наявних у політологічній

літературі визначень цього явища. Науковець не тільки розглянув позитивні й

негативні характеристики груп інтересів та груп тиску, проаналізував спільні

й відмінні риси між ними, але й надав дефініції названих політичних явищ2.

Взаємодія держави і груп тиску в сучасному політичному процесі

України розглянута в науковій статті І.Кіянка, в якій також проаналізовано

вплив груп тиску на прийняття політичних, соціально-економічних рішень у

контексті державного управління та місцевого самоврядування3. До аналізу

понять „групи інтересів”, „групи тиску” та визначення їхньої ролі у суспільно-

політичному розвитку незалежної України звертаються у своїх роботах такі

українські дослідники, як В.Биковець, Я.Боренько, В.Гаврилов, О.Семченко,

О.Демченко, С.Левенець, В.Кафарський, І.Рейтерович, Я.Жаліло, В.Лупацій,

А.Сменковський та інші, про що мова йшла у попередньому підрозділі.

Здійснення аналізу становлення та еволюції груп інтересів у сучасній

Україні неможливе без розуміння особливостей її суспільно-політичного

розвитку. Наукові записки „Курасівські читання”, зокрема „Влада і

суспільство в сучасній Україні: механізми взаємодії”, збірники наукових

праць „Політологічні та соціологічні студії”, підготовлені кафедрою

політології та державного управління Чернівецького національного

університету імені Юрія Федьковича, а також інші збірники наукових статей,

1 Лісничук О. Групи інтересів у багатоскладовому суспільстві. Політологічний аналіз. Автореф. дис... канд. політ. наук: 23.00.02 / О.В. Лісничук; НАН України. Ін-т політ. і етнонац. дослідж. — К., 2000. – 20 с. 2 Виговський Д. Групи інтересів як центр політичного впливу на внутрішньодержавному рівні / Д.Виговський // Вісник Львівського університету. Філософські науки. 2008. Випуск 11. – С. 202-211 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.google.ru/#hl=ru&xhr=t&q=Виговський+Дмитро&cp=17&pq=виговський%20д&pf=p&sclient=psy&newwindow=1&source=hp&aq=f&aqi=&aql=&oq=Виговський+Дмитро&pbx=1&fp=ffe32ff4a2eb45d1&biw=1280&bih=6403 Кіянка І. Взаємодія держави і групи тиску в сучасному політичному процесі України / І.Кіянка // Демократичне врядування. – 2009. – Вип.4 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.lvivacademy.com/visnik4/fail/+Kijanka.pdf

42

опубліковані вітчизняними вишами, дали автору можливість проаналізувати

процес становлення сучасної політичної системи України, визначити роль та

місце груп інтересів у політичному процесі.

Інформацію щодо окремих фінансових груп в Україні автор отримав з

робіт вже названих вище О.Сушка та О.Лісничука, а також з аналітичної

довідки „Політико-економічні фактори приватизації в Україні”1,

журналістських розслідувань, опублікованих на інтернет-порталі „Українська

правда” (наприклад, М.Наєма та С.Лещенка „Нова справа проти Юлії

Тимошенко: „група Фірташа” проти ЄЕСУ”2, С.Лещенка „Американская сага

Павла Лазаренко”3, А.Молдован „Донецкое дерби «ИСД» против «SCM»”4

тощо) та на інших електронних ресурсах, в тому числі офіційних сайтах

корпорацій (наприклад, офіційний сайт „Індустріального союзу Донбасу”).

Щодо окремих постатей, то на сайті „ЛігаБізнесІнформ” подані короткі

характеристики відомих українських політичних, суспільних та економічних

діячів, в тому числі В.Пінчука, П.Лазаренка, С.Тигипка, К.Жеваго, братів

Суркісів тощо.

Формування політико-економічних груп в Україні відбувалося

одночасно зі становленням партійно-політичної системи, тому автор

прослідкував процес партійної структуризації в Україні, використовуючи

статтю А.Колодій „Партійна структуризація в Україні в контексті розвитку

громадянського суспільства і поза ним»5, визначив місце та роль

президентських та парламентських виборів у трансформаційних процесах в

1 Політико-економічні фактори приватизації в Україні. Аналітична довідка. – К., 2007. – С.3 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.case-ukraine.com.ua/u/db/b5c7ef26c998077e3762c8fa1.pdf2 Найєм М., Лещенко С. Нова справа протии Юлії Тимошенко: «група Фірташа» протии ЄЕСУ [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/articles/2011/10/17/6676607/3 Лещенко С. Американская сага Павла Лазаренко / С.Лещенко [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/rus/articles/2012/09/13/6972637/4 Молдован А. Донецкое дерби: «ИСД» против «SCM» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/articles/2005/03/14/3007852/5 Колодій А. Партійна структуризація в Україні в контексті розвитку громадянського суспільства і поза ни / А.Колодій [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://political-studies.com/wp-content/uploads/2006/07/bookLviv1.pdf

43

Україні, зокрема, за допомогою таких робіт, як робота Т.Байхельта,

Р.Павленка „Президентські вибори і конституційна реформа”, опублікована у

збірнику „Президентські вибори та Помаранчева революція: вплив на

трансформаційні процеси в Україні”1.

Важливу роль у роботі відіграв спільний наукових доробок

закарпатських авторів Ю.Остапця та М.Токара „Закарпаття через призму

політичних виборів”, в якій науковці прослідкували особливості політичних

процесів на Закарпатті через аналіз парламентських та президентських

виборів. В роботі проаналізована участь населення краю у виборах, з’ясовано

політичні симпатії закарпатців, визначено роль політичної еліти краю у

загальнонаціональних політичних процесах2.

Проблеми переходу нашої держави від комунізму до демократії стали

основою досліджень О.Дергачова та В.Полохало („Метаморфози

посткомуністичної влади” у колективній монографії „Українська державність

у ХХ столітті”3), Р.Офіцинського (робота „Політичний розвиток незалежної

України (1991-2004) в аспекті європейської ідентичності (на матеріалах

періодики Заходу)»4 та інших.

Процеси формування сучасної політичної еліти в Україні в контексті

державотворчих процесів в Україні є актуальною темою наукових досліджень.

Останні події в Україні, в першу чергу події кінця листопада 2013 – лютого

2014 року, що ввійшли в історію України, як Євромайдан, засвідчили

багатоманітність підходів до розуміння політичної еліти та її ролі у житті

українського суспільства. Саме тому, на думку автора, важливо з’ясувати, які

1 Байхельт Т., Павленко Р. Президентські вибори і конституційна реформа / Т.Байхельт, Р.Павленко // Президентські вибори та Помаранчева революція: вплив на трансформаційні процеси в Україні / Фонд ім. Фрідріха Еберта; За ред..Г.Курта та ін.. – К.: Заповіт, 2005. – С.49-85.2 Останець Ю., Токар М. Закарпаття через призму політичних виборів / Ю.Остапець, М.Токар. – Ужгород: Карпати, 2009. – .3 Дергачов О., Полохало В. Метаморфози посткомуністичної влади / О.Дергачов, В.Полохало // Українська державність у ХХ столітті (Історико-політологічний аналіз) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://litopys.org.ua/ukrxx/r16.htm4 Офіцинський Р. Політичний розвиток незалежної України (1991-2004) в аспекті європейської ідентичності (на матеріалах періодики Заходу) / Роман Офіцинський. – Ужгород: Гражда, 2005. – С.

44

історичні передумови та особливості формування сучасної політичної еліти в

Україні, роль політичних еліт у розвитку суспільства тощо. Серед авторів,

котрі займаються вивченням даної проблематики, слід назвати Н.Попадюк

(„Суспільно-політичні передумови трансформації державно-управлінської

еліти України”1), В.Лещенко („Трансформація політичної системи та роль

політичних еліт у розвитку суспільства”2), О.Ковалевського („Політична еліта

в системі регіональних інформаційних інтеракцій у сучасній Україні”3),

І.Гринчук („Політична еліта України:Центр-Регіони”4), І.Преснякова та

В.Романова („Стратегії регіональних політичних еліт в Україні”5),

М.Головатого („Кому служить політична еліта”6), М.Токара („Регіональна

політична еліта: тенденції творення” – присвячена аналізу основних тенденцій

формування закарпатської політичної еліти»7), В.Петрецького („Особливості

формування політичної еліти”8) тощо.

Формування національних груп інтересів на Закарпатті та Буковині є

основним напрямком дослідження. Обидва регіони є багатонаціональними та

поліетнічними, що впливає на політичні процеси та політичні симпатії їхніх

жителів. У 2008 році ІПіЕНД імені І.Кураса НАН України було видано

колективну монографію „Закарпаття в етнополітичному вимірі” (голова

редакційної колегії проф. Ю.Левенець), в якій на великому фактичному

1 Попадюк Н.І. Суспільно-політичні передумови трансформації державно-управлінської еліти України / Н.І.Попадюк [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.academy.gov.ua/ej/ej14/txts/Popadiuk.pdf2 Лещенко В. Трансформація політичної системи та роль політичних еліт у розвитку суспільства / В.Лещенко // Віче. – 2009. - №11 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.viche.info/journal/1497/3 Ковалевський В.О. Політична еліта в системі регіональних інформаційних інтеракцій у сучасній Україні / В.Ковалевський [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ipiend.gov.ua/?mid=128&action=article_detail&article_id=124 Гринчук І. Політична еліта України: Центр-Регіони / І.Гринчук // Буковинський журнал. – 2003. - №1 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.bukjournal.com/iryna-hrynchuk-politychna-elita-ukrajiny-tsentr-rehiony/5 Пресняков І., Романова В. Стратегії регіональних політичних еліт в Україні / І.Пресняков, В.Романова // Ї. – 2006. - №45 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ji.lviv.ua/n45texts/presnyakov.htm6 Головатий М. Кому служить політична еліта / М.Головатий // Персонал плюс. – №21 (172). – 24-0 травня 2006 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.personal-plus.net/172/723.html7 Токар М. Регіональна політична еліта: тенденції творення [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.zakarpatia.com/?p=5028 Петрецький В. Особливості формування політичної еліти / В.Петрецький [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.zakarpatia.com/?p=418

45

матеріалі розкриваються зміст, характер та наслідки урядової

етнонаціональної політики за часів панування різних держав на Закарпатті.

Особлива увага звернена на сутність та перебіг етнополітичних процесів на

Закарпатті після проголошення незалежності України в контексті загальних

суспільних змін.

У 2011 році також колективом авторів у Чернівцях було видано

„Довідник міжетнічної толерантності” (упоряд. Н.Ротар, за редакцією

А.Круглашова), в якому з’ясовано рівень та основні характеристики

міжетнічної толерантності в нашому краї, проаналізовано проблеми

нормативно-правового регулювання функціонування етнічних громад та

діяльності національно-культурних товариств, здійснено моніторинг

діяльності органів влади щодо формування збалансованих міжетнічних

відносин та виконання регіональних програм тощо1.

Серед науковців, які займаються проблемами етнополітичного

розвитку та міжетнічної комунікації, у першу чергу на Закарпатті та Буковині,

варто назвати М.Зана2, М.Токара3, А.Круглашова4, І.Буркута5 та інших.

Аналіз використаних джерел та літератури засвідчує, що, не дивлячись

на активні наукові пошуки українських науковців, тема груп інтересів в

етнополітичному вимірі залишається актуальною і потребує більш глибоко

осмислення. У своєму аналізі діяльності груп інтересів в Україні значна

1 Довідник міжетнічної толерантності / упоряд. Н.Ю.Ротар; за ред.. А.М.Круглашова. – Чернівці: Букрек, 2011. – 232 с.2 Зан М. Етнічні процеси на Закарпатті в сучасну добу / М.Зан [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/nte/2010_1/zan.htm3 Токар М. Регіональна політична еліта: тенденції творення [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.zakarpatia.com/?p=5024 Круглашов А. Етнополітична гармонізація: чи під силу це завдання новоутвореним єврорегіонам? / А.Круглашов // Єврорегіони: потенціал міжетнічної гармонізації. Збірка наукових праць. – Чернівці: Букрек. – С. ; Круглашов А., Гуйтор М. Особливості політичного процесу в Чернівецькій області [Електронний ресурс] // Регіональний вимір політичного процесу в Україні у 2007 році: Матеріали міжрегіональної науково-практичної конференції (Львів, 10 листопада 2007 року) / Укл. Романюк А.С., Скочиляс Л.С., Шиманова О.В. – Львів: Генеза-ЦПД, 2007. – 132 с. – Режим доступу: http://postua.info/news.php?nid=165 Буркут І. Проблеми етнічної толерантності у поліетнічному середовищі (на прикладі єврорегіону „Верхній Прут” / І.Буркут // Єврорегіони: Потенціал міжетнічної гармонізації. Збірка наукових праць. – Чернівці: Букрек, 2004. – С.

46

частина науковців робить наголос на політико-економічному або виключно

економічному характері їхньої діяльності. В той же час аналіз етнополітичної

сфери, як правило, стосується проблеми забезпечення прав національних

меншин в Україні, їхньої взаємодії з владою, участі у суспільному та

культурному житті. Тому тема, обрана автором, є актуальною для української

політологічної науки.

47

РОЗДІЛ ІІ. ГРУПИ ІНТЕРЕСІВ У ПОЛІТИЧНОМУ ПРОЦЕСІ

УКРАЇНИ (НА ПРИКЛАДІ ЧЕРНІВЕЦЬКОЇ ТА ЗАКАРПАТСЬКОЇ

ОБЛАСТЕЙ).

2.1. Витоки та інституційна еволюція груп інтересів в Україні

У ХХ столітті в політичній сфері України відбулися важливі зміни. В

результаті активізації суспільно-політичних процесів у роки перебудови у

колишньому СРСР, а потім у незалежній Україні розпочався процес

інституціоналізації груп інтересів. У цей час Україна розпочала перехід від

авторитарного комуністичного суспільства до демократії, що ускладнювався

небажанням партійної номенклатури відмовитися від влади, її прагненням

зберегтися на провідних позиціях у державі. На думку українського

дослідника М.Назарова, могутня авторитарна держава, якою був СРСР, може

бути корисною на перших етапах трансформаційного процесу, але з іншого

боку – повний перехід до демократії нездійсненний без ліквідації

авторитарних тенденцій у державі1. На своєму шляху до демократії у ХХ

столітті Україні так і не вдалося подолати авторитарні тенденції, які й

завадили формуванню нової демократичної України.

В історії кожного держави є періоди переломних змін, які визначають

подальший напрямок розвитку держави. Науковець Ю.Шайгородський

означив подібні періоди в історії, як «соціальний час». Тому можна

стверджувати, що 1 грудня 1991 року стало для України початком

„соціального часу”, „коли народи [в даному випадку український – авт.]

будують свої ери від певних визначних подій, що мають соціальні наслідки”2.

Як відзначають дослідники, головними характеристиками „соціального часу”

1 Назаров М.С. Особливості процесу демократичного транзиту в Україні та Республіці Молдова / М.С.Назаров [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.academia.edu/47614132 Цит. за: Шайгородський Ю. Стратегія суспільного розвитку: світоглядні та інституційні чинники формування / Ю.Шайгородський // Наукові записки інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України. – 2013. - №6(68). – С.14.

48

є якість та закономірність, а майбутній суспільний розвиток жорстко

визначається стартовими умовами цього часу1. В той же час можемо

констатувати, що Україна як незалежна держава не скористалася своїми

стартовими умовами, які, при проведенні відповідних економічних реформ,

повинні були трансформуватися в стабільну конкурентноздатну економіку,

появу нових соціальних прошарків і класів, формування різноманітних груп

інтересів, що представляли б українське суспільство. Для розуміння ситуації,

в якій відбувалося становлення та інституціоналізація груп інтересів в

Україні, на нашу думку, важливо визначити основні тенденції взаємодії влади

та суспільства від становлення незалежності і до сьогоднішнього дня. У

контексті еволюції владно-суспільних відносин автор з’ясовує витоки та

особливості становлення груп інтересів у незалежній Україні.

Політична та економічна система незалежної України формувалися на

основі командно-адміністративної системи колишнього СРСР. Значну роль в

соціально-економічних та політичних трансформаціях відіграла політика

перших президентів – Л.Кравчука та Л.Кучми. У першу декаду незалежності

активізувався процес формування політико-економічних груп інтересів в

Україні, який розпочався наприкінці 1980-х років. Як зазначають українські

дослідники О.Лісничук та О.Сушко, „феномен політико-економічних груп

(варіанти: олігархічні групи, фінансово-промислові групи, „кримінальні

клани”) безпосередньо пов’язаний з ключовими особливостями української

політичної системи, фундаментальною ознакою якої є зрощення політики та

великого бізнесу”2. Політико-економічні групи (ПЕГ) є специфічним типом

груп інтересів, для діяльності яких характерне поєднання економічних,

політичних та адміністративних заходів, спрямованих на відстоювання

спільних інтересів через спільну (колективну) дію. Українські ПЕГ – це 1 Там само.2 Лісничук О., Сушко О. Чи є політико-економічні групи перешкодою для політичного розвитку України? / О.Лісничук, О.Сушко. – Київ: Фонд ім. Фрідріха Еберта, Регіональне представництво в Україні, Білоручі та Молдові, 2005. – С.7.

49

„складний симбіоз політичних, економічних, адміністративних, фінансових,

організаційних, інформаційних, соціальних, культурних і особистісних

складників”1. Політико-економічні групи відіграють в Україні важливу роль

як в економічному житті, так і в суспільно-політичному. Особливо яскраво це

проявилося за часів президентства Л.Кучми та В.Януковича.

Важливим чинником виникнення та формування політико-економічних

груп в Україні став процес лібералізації в умовах збереження монопольної

структури економіки2. В результаті в Україні утвердилася сировинно-

експортна модель розвитку економіки, всередині якої розгорнувся конфлікт

між різними угрупуваннями (тими, які контролюють паливно-сировинні

сектори економіки, та тими, які належать до виробничих секторів). За понад

двадцять років незалежності політико-економічні групи перетворилися на

потужних акторів суспільно-політичного процесу в Україні.

У своєму дослідженні автор виходитиме з визначення політико-

економічних груп як концентрованого вияву колективних, групових інтересів

на перехресті бізнесу та політики в умовах дефіциту інших демократичних

форм артикуляції та захисту таких інтересів3. Політико-економічні групи

розглядаються як самостійні політичні й економічні гравці, що артикулюють

інтереси своїх членів, у першу чергу, лідерів, інкорпоруються у політику та

намагаються впливати / впливають на процес прийняття та подальшої

реалізації політичних рішень. Важливість звернення до аналізу публічних

виявів діяльності найбільших політико-економічних груп в Україні

підтверджується особливим взаємозв’язком економіки, політики та

етнополітики. Події кінця 2013 – початку 2014 років засвідчили, що

економічні зв’язки, іноземний капітал відіграють у суспільно-політичному

1 Лісничук О., Сушко О. Чи є політико-економічні групи... – С.7.2 Жаліло Я.А., Лупацій В.С., Сменковський А.Ю. Корпоративні інтереси і вибір стратегічних пріоритетів економічної політики / Я.А.Жаліло, В.С.Лупацій, А.Ю.Сменковський [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://old.niss.gov.ua/book/Jalilo2/1_4.htm#a13 Лісничук О., Сушко О. Чи є політико-економічні групи... – С.7.

50

житті України важливу роль, впливаючи при цьому на процес прийняття

політичних рішень (у т.ч. зовнішньополітичних), політизацію етнічностей (у

т.ч. російської), націєтворення (зокрема, української політичної нації).

Витоки політико-економічних груп в Україні знаходимо у радянському

часі, коли економіка країни перебувала під монопольним контролем

Комуністичної партії та її лідерів, але свого завершеного вигляду вони набули

лише в часи незалежності, коли колишня партійна номенклатура змогла

реалізувати свої економічні інтереси через приватизацію. Становлення

політико-економічних груп в Україні відбувалося одночасно із формуванням

владних інститутів, громадянського суспільства, налагодженням (або

відсутністю) діалогу між владою та суспільством.

Умовно вітчизняні ПЕГ можна класифікувати за такими критеріями: 1)

генетичним (за походженням), 2) структурним (за елементами), 3)

репрезентативним (за інтересами). Виходячи з цього, в Україні виділяють три

основні типи ПЕГ:

1) галузева ПЕГ – група, сформована для репрезентації та

задоволення інтересів окремої галузі економіки;

2) регіональна ПЕГ – група, що претендує на представництво (з

тенденцією до монополізації) інтересів адміністративно-

територіальних одиниць. Вони можуть виражати не лише

інтереси адміністративних і фінансових еліт, але й

територіальних громад у цілому.

3) фінансово-промислова група – різновид ПЕГ, що сформувався в

результаті встановлення великими бізнес-групами контролю

над певними сегментами промисловості через систему

політико-адміністративного патронажу1.

1 Сушко О., Лісничук О. Українські фінансово-промислові групи в політико-економічних процесах. Аналітичний огляд / О.Сушко, О.Лісничук [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://soskin.info/ea.php?pokazold=20030608&n=6&y=2003

51

Для кращого розуміння процесів інкорпорації ПЕГ в українську

політику необхідно проаналізувати основні етапи становлення, особливості

формування та публічні вияви діяльності груп в Україні. У своєму аналізі

звертатимемо увагу на час створення групи, постать, навколо якої

відбувається її згуртування, основні напрямки її діяльності спершу в

економічній, а згодом і в політичній площині.

Українські науковці В.Войналович та С.Білошицький у своїй спільній

науковій роботі «Консенсусно-компромісні відносини із суспільством у

практиці сучасної української держави: тенденції, проблеми, шляхи

гармонізації» визначили етапи еволюції владно-суспільних відносин за часів

української незалежності. Перший етап – часи президентства Леоніда

Кравчука – 1991-1994 роки. Для нього характерне домінування відкритих та

діалогічних підходів: для легітимації влади в очах населення у цей час

запроваджувалися популістські технології, активно використовувалися

ідеологічні кліше часів „перебудови”, які суспільство не завжди розуміло

(наприклад, ринкова економіка, відкрите суспільство, лібералізація тощо).

Даний етап комунікації влади і суспільства базувався на досить наївних

уявленнях населення про механізми та джерела державної влади, завищених

очікуваннях від незалежності1.

На початку 1990-х років в Україні особливо потужними були

громадсько-політичні сили, серед яких особливо місце займали Народний Рух

України, Комуністична партія України (заборонена у 1991 році і наново

створена у 1993 році2), Соціалістична партія України (створена у жовтні 1991

року3). В ідеології останніх двох збереглися комуністичні підходи щодо

1 Войналович В.А., Білошицький С.В. Консенсусно-компромісні відносини із суспільством у практиці сучасної української держави: тенденції, проблеми, шляхи гармонізації / В.А.Войналович, С.В.Білошицький // Наукові записки інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України. – 2013. - №6(68). – С.29-31.2 Коммунистическая партия Украины [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://file.liga.net/party/2943-kommynisticheskaya_partiya_ykraini.html3 Історія партії. Соціалістична партія України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.spu.in.ua/uk/about/istoriya_partii

52

економіки, ролі держави в економічному регулюванні, монополії центру в

прийнятті політичних рішень. Комуністи та соціалісти стали виразниками

лівих ідей в незалежній Україні. Протистояння між національно-

демократичними силами (у першу чергу Народним Рухом України та лівими)

відволікало увагу громадськості від діяльності центру, який „був

прагматичним та дієвим, і керувався власними інтересами”1.

У 1992 році в результаті слабкості демократичних державних

інститутів, відсутності сильного адміністративного контролю керівники

державних підприємств або так звані „червоні директори” починають

відігравати особливу роль в економічному житті країни. „Червоні директори”

на певному етапі перетворюються на об’єднану групу інтересів, зацікавлену у

проведенні приватизації. Так звана початкова приватизація (1992-1994 роки)

відбулася в першу чергу під їхнім тиском. За короткий період керівники

великих промислових підприємств зуміли встановити власний юридичний

контроль за де-факто контрольованими ними підприємствами2. Таким чином,

стара комуністична українська еліта зберегла владні позиції й приватизувала

колишню радянську державну власність.

Серед „червоних директорів” в Україні сформувалися дві основні групи:

одна мала донбаське походження (шахти та сталеварні Донецька), очолювана

Юхимом Звягільським, інша – керівники військово-промислового комплексу з

Дніпропетровська, очолювана Леонідом Кучмою. Обидві групи ставили на

перше місце економічний інтерес, конкурували та протистояли одна одній, що

не завадило їм діяти практично однаковими методами. Про те, що названі

групи практично одразу почали включатися у політичні процеси, на думку

1 Дротенко В. Як Україна перетворилася на країну з ринковою економікою та демократією. Велика змова нових політичних сил України / В.Дротенко [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ukrainereforms.info/?p=2612 Політико-економічні фактори приватизації в Україні. Аналітична довідка. – К., 2007. – С.3 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.case-ukraine.com.ua/u/db/b5c7ef26c998077e3762c8fa1.pdf

53

автора, свідчить той факт, що восени 1992 року Л. Кучма, керівник ВПК

„Південмаш”, був призначений прем’єр-міністром України.

Одночасно в економічному житті України відбувається зростання ролі

олігархічних кланів: велику роль у формуванні економічної політики та її

реалізації відіграють три постаті, які на той момент вважалися олігархами:

вугільний та сталевий трейдер Ю.Звягільський, мас-медійний олігарх та

металотрейдер В.Рабинович та газотрейдер І.Бакай.

Окрім названих вище постатей та груп, очолюваних Ю.Звягільським та

Л.Кучмою, у 1990-х роках почали формуватися й інші групи, які в

подальшому претендуватимуть/здійснюватимуть роль політичних акторів.

Так, у 1990 році – напередодні проголошення Україною незалежності –

В.Пінчуком була заснована компанія „Інтерпайп”, до основних напрямків

діяльності якої входять металообробка, машинобудування, трубна

промисловість, банківські послуги, мас-медіа1. Засновнику В.Пінчуку за

першу декаду незалежності України вдалося значно розширити свій вплив у

промисловому секторі економіки України.

Тоді ж починає свій шлях до влади нинішній президент України

П.Порошенко. У 1990-1991 роках він працював заступником генерального

директора Об’єднання малих підприємств та підприємців, у 1991-1993 роках –

генеральним директором АТ Біржовий дім „Україна”, а у 1993 році очолив

ЗАТ Український промислово-інвестиційний концерн Укрпромінвест2, який

пізніше перетворився на групу П.Порошенка „Укрпромінвест”. За досить

короткий період часу він зумів сконцентрувати у своїх руках активи ряду

підприємств, задіяних у різних сферах економічної діяльності.

За часів президентства Л.Кравчука з’явилася ще одна група, учасники

якої поступово посилили свою присутність в економічному та політичному

1 Интерпайп [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://file.liga.net/company/2257-interpaip.html2 Порошенко Петр Алексеевич [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://file.liga.net/person/404-petr-poroshenko.html

54

секторі України. Це – група І.Коломойського „Приват”: у 1992 році було

створено ЗАТ КБ „Приватбанк”. До засновників даної групи також увійшли

Л.Милославський (власник фірми „Солм”, яка увійшла в групу „Приват”),

А.Стеценко (власник фірм „Віст”, яка також увійшла в групу, та ФК

„Дніпро”)1, Г.Боголюбов, О.Мартинов2. За окремими даними, початок

діяльності групи „Приват” співпадає з часом перебування на посаді

представника Президента України у Дніпропетровській області (1992-1995

роки), а потім губернаторства (липень-вересень 1995 роки) П.Лазаренка3. За

інформацією, оприлюдненою на сайті „Український бізнес-ресурс”, після

призначення П.Лазаренка прем’єр-міністром України, останній „допоміг

І.Коломойському розвинути групу”4.

Зусиллями П.Лазаренка на енергетичний ринок України вийшла іще

одна корпорація, активна діяльність якої припала на другу половину 1990-х

років – „Єдині енергетичні системи України” (ЄЕСУ). Її попередником стала

„Корпорація Український Бензин” (КУБ), заснована у 1991 році

Ю.Тимошенко та О.Гравцем (другом сім’ї Ю.Тимошенко). У 1995 році

компанія була перереєстрована в „Єдині енергетичні системи України”.

Ю.Тимошенко стала її президентом, а О.Гравець – віце-президентом5.

Того ж 1992 року за ініціативи колишнього директора шахти

„Жданівська” В.Нусенкіса був створений концерн „Енерго”, який почав

швидко просуватися на ринок коксу та металу. У 1994 році концерн очолив

В.Логвиненко (який пізніше став очільником Донецької ОДА). Поступово

1 «Приват» - финансово-промышленная группа компаний [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://bp.ubr.ua/profile/privat2 Дротенко В. Як Україна перетворилася на країну з ринковою економікою та демократією. Підйом олігархів…3 Лазаренко Павел Иванович [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://file .liga.net/person/239-pavel-lazarenko.html4 «Приват» - финансово-промышленная группа компаний [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://bp.ubr.ua/profile/privat5 Допит Віталія Гайдука у справі про вбивство народного депутата Євгенія Щербаня. Частина 5. Повна стенограма допиту підприємця, одного з ідеологів створення „Індустріального союзу Донбасу”, Віталія Гайдука 16 квітня 2013 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://nbnews.com.ua/ua/tema/85767/

55

„Енерго” вдалося поставити під свій контроль ряд підприємств в Україні та за

її межами (дві шахти на території Російської Федерації)1. Однак останнє не

вплинуло на етнополітичні процеси в сусідній державі, не сприяло

поширенню українського впливу за межами України.

У 1991-1994 роках за активної участі державних інституцій та

посадовців реалізовувалися різноманітні легальні та тіньові підприємницькі

ініціативи, розпродувалися військові активи, озброєння колишнього СРСР2.

Хрестоматійним прикладом „початкового накопичення капіталу” в Україні

можна вважати діяльність корпорації „Республіка”, створеної у 1993 році під

патронатом тодішнього спершу віце-прем’єр-міністра, а потім прем’єр-

міністра Ю.Звягільського для погашення державних боргів за нафту і газ та

оплати їх поточних поставок з Туркменистану. У 1995 році була створена

Комісія з питань перевірки порядку утворення та діяльності корпорації

„Республіка” і концерну „Славутич”, яка дійшла висновку, що рішення про

надання названим структурам ряду повноважень були прийняті

Ю.Звягільським та В.Масолом „фактично самостійно без достатнього

економічного, організаційного і юридичного опрацювання, що порушувало

діючу процедуру видання рішень загальнодержавного значення, на

безальтернативній основі”3. За окремими даними, корпорація за цей час

отримала прибуток до 500 млн. доларів4. За результатами перевірки, в

результаті діяльності корпорації та бездіяльності окремих посадових осіб

заборгованість за газ зросла до 243,674 млн. доларів США, а сама корпорація

заборгувала державі 10294157 млн. карбованців5. Незважаючи на негативні

висновки комісії щодо діяльності корпорації, її керівник І.Бакай через кілька

1 Бондаренко К. Кто и чем владеет в Украине? / К.Бондаренко // Львівська газета. – 2003. – 17 липня [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/rus/news/2003/07/17/4373589/2 Лісничук О., Сушко О. Чи є політико-економічні групи... – С.10.3 Про наслідки комплексної перевірки порядку утворення та діяльності корпорації «Республіка» і концерну […]. Кабінет Міністрів України; Постанова від 22.04.1995 №303 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2rada.gov.ua/laws/show/303-95-п4 Лісничук О., Сушко О. Чи є політико-економічні групи... – С.10.5 Про наслідки комплексної перевірки порядку утворення та діяльності корпорації «Республіка»…

56

років став одним із найбільших українських олігархів1, а у 2003 році - і

державним високопосадовцем – керівником Державного управління

справами2. Звертаємося до даного випадку як до прикладу особливостей

процесів первісного накопичення капіталу в Україні, кар’єрного росту

окремих українських чиновників кінця ХХ – початку ХХІ століття.

Другий етап – період першого та початок другого президентства

Леоніда Кучми (1995-2000 роки). На даному етапі президентом та його

оточенням було продовжено політику популізму з одночасним встановленням

контролю за ресурсною базою та процесами „приватизації” активів.

Концентрація влади в руках Л.Кучми і його команди сприяла швидкому

зближенню інтересів частини державного апарату, великого бізнесу, силових

структур і криміналітету. Різноманітні групи інтересів, що функціонували тоді

в українському суспільстві, включаючи інституційні та асоційовані, не мали

потужного впливу на формування державної політики. У другій половині

1990-х років окремі представники політичних партій, реалізовуючи функцію

комунікації влади і суспільства, підігравали інтересам правлячих кіл. Останнє

у подальшому призвело до ціннісних конфліктів між населенням різних

регіонів3. Варто наголосити, що саме під час президентської кампанії 1994

року вперше відбулось ототожнення кандидатів у президенти як виразників

інтересів сходу (Леонід Кучма) та заходу (Леонід Кравчук), що було активно

використане політтехнологами і в наступних президентських кампаніях.

За часів першого терміну президентства Л.Кучми фінансово-промислові

групи (ФПГ) можуть розглядатися, як виразники економічних інтересів

України та „організаційний локомотив, покликаний витягнути українську

економіку із трясовини проблем системної реконструкції і модернізації”4. У

1 Лісничук О., Сушко О. Чи є політико-економічні групи... – С.11.2 Про призначення І.Бакая Керівником Державного управління справами. Указ Президента України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://uazakon.com/documents/date_1d/pg_ijgzoj.htm3 Войналович В.А., Білошицький С.В. Консенсусно-компромісні... – С.31-33.4 Лісничук О., Сушко О. Чи є політико-економічні групи... – С.12.

57

січні 1995 року було прийнято указ Президента України „Про фінансово-

промислові групи”, в якому чітко зазначалося, що в Україні підприємницька

діяльність може здійснюватися в організаційній формі фінансово-

промислових груп, які навіть отримували право на отримання статусу

„дозволеного монополіста за умови і на час виконання ФПГ програм розвитку

пріоритетних галузей економіки України”1. Було також затверджено

„Положення про фінансово-промислові групи в Україні”, в якому давалося

юридичне визначення, за яким ФПГ – це статутна або договірна юридична

особа, створена шляхом об’єднання промисловими підприємствами,

організаціями, банками та іншими суб’єктами підприємницької діяльності

(передачі у власність, в управління, в тому числі довірче) належного їм

(закріпленого за ними) майна, фінансових ресурсів, а також передачі права

управління виробничою, науковою, фінансовою та комерційною діяльністю2.

Останнє сприяло інституціоналізації політико-економічних груп в Україні. У

наступні роки в Україні відбувається процес формування фінансово-

промислових груп, лідери яких починають своє поступове входження у

політичний простір.

Упродовж 1996-1997 років в Україні розрослися існуючі та з’явилися

нові фінансово-промислові групи, які досить швидко перетворилися на

потужні політико-економічні групи, окремі представники яких до

сьогоднішнього дня відіграють ключову роль в українській політиці.

Особливе місце серед них посідали газові трейдери, найбільшим

представником яких були названі вище „Єдині Енергетичні Системи

України”, діяльність яких виявила спільність економічних інтересів

П.Лазаренка та Ю.Тимошенко. У 1995-1997 роках Ю.Тимошенко обіймала

пост президента корпорації, в той час як П.Лазаренко у 1995 році виконував

1 Про фінансово-промислові групи в Україні. Президент України; Указ від 27.01.1995 №85/95 83 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/85/952 Там само.

58

обов’язки віце прем’єр-міністра України, а з травня 1996 – до липня 1997 року

прем’єр-міністра України1. Завдяки зусиллям П.Лазаренка корпорація вийшла

на ринок поставок газу з Росії. За результатами журналістського

розслідування, одночасно з ЄЕСУ у схемі поставок газу з’явилася

зареєстрована у Лондоні компанія “United Energy International”, яка мала

статус корпоративного члена ЄЕСУ, а в реальності виконувала функцію

посередника між російським „Газпромом” та ЄЕСУ, що дозволяло

керівництву компанії спрямовувати кошти за спожитий газ не безпосередньо

„Газпрому”, а британській фірмі, а потім – на офшорні рахунки2.

Включення Ю.Тимошенко та П.Лазаренка в політичні процеси

відбулося через партійну діяльність. Вони виступили організаторами

спільного політичного проекту – політичної партії „Громада”, створеної в

1993 році О.Турчиновим (виконуючий обов’язки Президента та голова

Верховної Ради України після втечі В.Януковича з України у лютому 2014

року), офіційно зареєстрованої у 1994 році3. У 1997 році П.Лазаренко очолив

пп Всеукраїнське об’єднання „Громада”, а Ю.Тимошенко стала його

заступником4.

Іншу впливову олігархічну групу, що займалася газовою торгівлею та

володіла значною нерухомістю в Києві, очолив київський бізнесмен Г.Суркіс

та його партнер В.Медведчук. До кінця 1990-х років вони проникли на

газорозподільчий ринок України5. У 1991 році Г.Суркіс зайняв посаду

генерального директора СП „Динамо-Атлантик”, а у 1993-1998 роках –

1 «У ЄЕСУ був особливий статус при Лазаренко, тому що вони були дніпропетровські. Їм більше довіряли”. Допит Віталія Гайдука у справі про вбивство народного депутата Євгенія Щербаня. Частина 5. Повна стенограма допиту підприємця, одного з ідеологів створення „Індустріального союзу Донбасу”, Віталія Гайдука 16 квітня 2013 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://nbnews.com.ua/ua/tema/85767/2 Найєм М., Лещенко С. Нова справа протии Юлії Тимошенко: «група Фірташа» протии ЄЕСУ [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/articles/2011/10/17/6676607/3 Громада, Всеукраинское объединение [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://genshtab.info/Громада,_Всеукраинское_объединение4 Лазаренко Павел Иванович [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://file .liga.net/person/239-pavel-lazarenko.html5 Дротенко В. Вказ. праця.

59

президент АТ футбольний клуб „Динамо-Київ”. Разом з братом І.Суркісом

Г.Суркіс є одним із засновників „київської бізнес-групи”, до якої входили,

крім названого вище В.Медведчука, Ю.Лях, В.Згурський, Ю.Карпенко та

Б.Губський1.

За часів президентства Л.Кучми відбувається розширення його команди,

куди ввійшов згадуваний вище І.Бакай. У 1995-1996 році він виконував

обов’язки голови координаційної ради ЗАТ Інтергаз. У 1996 році був обраний

народним депутатом України ІІ скликання. У Верховній Раді України входив

до складу депутатської групи Конституційний центр. У 1997-1998 роках був

першим заступником голови Державного комітету нафтової, газової та

нафтопереробної промисловості України, а з квітня 1997 до січня 2000 року –

позаштатний радник президента України Л.Кучми. Не дивлячись на спроби

усунути І.Бакая і порушити проти нього кримінальну справу з боку народного

депутата України О.Омельченка2, він залишався незмінним членом команди

Президента до революційних подій 2004 року. Незмінним членом команди

Л.Кучми був також О.Волков, який тривалий час працював у системі

агропромислового комплексу України, згодом увійшов у медійний бізнес –

став президентом телекомпанії „Гравіс” (м.Київ), активно підтримував та

фінансував передвиборчу кампанію діючого Президента Л.Кучми у 1999

році3. Названі постаті зуміли за досить короткий проміжок часу „накопичити”

значні фінанси, а згодом – розпочати політичну діяльність як лідери

політичних партій, депутати-мажоритарники, керівники різних державних

структур та підрозділів. Вони були членами команди Президента Л.Кучми і

реалізовували основні принципи його політики.

1 Григорий Михайлович и Игорь Михайлович Суркисы [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://bp.ubr.ua/profile/surkisy-grigorii-i-igor2 Григорій Омельченко «б’є» по Бакаю [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/news/2002/12/11/2991975/3 Знакові фігури України олігархічної [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.universum.lviv.ua/archive/

60

У 1996 році лежать витоки групи К.Жеваго (майбутній партійний

соратник Ю.Тимошенко у політичній партії „Батьківщина”), який на той

момент очолив ЗАТ „Фінанси і кредит”, а також обійняв посаду голови ради

ВАТ Полтавський гірничо-збагачувальний комбінат, з приватизацією якого

пов’язаний і перший скандал майбутнього олігарха. В подальшому К.Жеваго

провів не один судовий процес, що не вплинуло на його фінансове становище.

Сьогодні він є лідером фінансово-промислової групи „Фінанси і кредит”, з

якою пов’язують близько 60-ти підприємств та комерційних структур (від

автомобільних компаній до фармацевтичних підприємств)1.

Продовжує в цей час нарощувати свої потужності і група

І.Коломойського „Приват”. Цьому, на нашу думку, сприяла і діяльність

колишнього голови правління КБ „Приватбанк” С.Тигипка, який у цей час

стає одним із ключових партнерів та акціонерів банку2. У 1997 році, після

переходу на пост віце-прем’єр-міністра України з питань економічної

реформи в уряді П.Лазаренка, а потім – віце-прем’єра з питань економіки у

Кабінеті міністрів В.Пустовойтенка, С.Тигипко продав свою долю акцій

засновникам „Привату”3. На думку автора, у зазначений період відбувається

формування С.Тигипка як політика, який у подальшому претендуватиме на

найвищі посади в державі (наприклад, пост президента у 2010 році).

Після приходу до влади Л.Кучми активізувався процес консолідації

бізнес-структур Донбасу – контроль над ситуацією в області перейшов до так

званих „комерсантів” – Є.Щербаня, А.Брагіна та В.Щербаня, який у 1994 році

став губернатором Донецької області. Вони зуміли поставити під свій

контроль більшість промислових підприємств Донбасу, що дозволило

„донецьким” протистояти у боротьбі за владу „дніпропетровським” (які

1 Жеваго Константин Валентинович [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://file.liga.net/person/387-konstantin-jevago.html2 Тигипко Сергей Леонидович [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://file.liga.net/person/292-sergei-tigipko.html3 Дротенко В. Вказ. праця.

61

підтримували вихідця свого регіону – Л.Кучму)1. Саме структурами А.Брагіна

та Є.Щербаня був створений у 1995 році Індустріальний Союз Донбасу –

корпорація „ІСД”, яка до російської агресії 2014 року входила до числа

найбільших транснаціональних компаній, задіяних у виробництві сталі

Центрального та Східноєвропейського регіону. „ІСД” виробляв до 10

мільйонів тонн сталі на рік2. Власниками корпорації від початку її існування

були С.Тарута (відомий український бізнесмен, голова Донецької обласної

державної адміністрації у березні-жовтні 2014 року), В.Гайдук (колишній

віце-прем’єр-міністр України з питань ПЕК), О.Мкртчан (генеральний

директор „ІСД”). Згодом в управлінні компанією відбулися зміни: у 2010 році

50%+2 акції „ІСД” придбала група російських інвесторів, однак російські

представники в якості топ-менеджерів на керівних посадах самої корпорації

з’явилися лише у 2011 році. У 2012 році українські підприємства корпорації

(Дніпровський металургійний комбінат ім. Ф.Е.Дзержинського, Алчевський

металургійний комбінат та Авдіївський коксохімічний завод) провели збори

акціонерів, в результаті чого представники українських акціонерів частково

були замінені російськими. З української сторони в спостережних радах

залишилися голова ради директорів „ІСД” С.Тарута та генеральний директор

„ІСД” О.Мкртчан (обидва – акціонери). З російського боку у спостережні ради

увійшли заступник голови „Зовнішекономбанку” А.Сапелін, фінансовий

директор „ІСД” Є.Потапов та генеральний директор ЗАТ „Фінансовий

консультант „Трійка діалог” М.Бройтман3. З’ясування імен власників з

російського боку не є завданням нашого дослідження. На нашу думку,

важливість даної фінансової групи, утвореної в середині 1990-х років, полягає

в тому, що після подій Євромайдану окремі її керівники являлися

1 Молдован А. Донецкое дерби: «ИСД» против «SCM» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/articles/2005/03/14/3007852/2 Про корпорацію „ІСД”. Опис компанії [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.isd.com.ua/ua/3 «Индустриальный союз Донбасса»: вопросов больше, чем ответов [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ukrrudprom.ua/digest/Industrialniy_soyuz_Donbasssa_voprosov_bolshe_chem_otvetov.html

62

представниками державної влади (С.Тарута), однак ключову роль у її

керівництві та отриманні прибутків відіграє російська сторона, оскільки саме

їй належить контрольний пакет акцій „ІСД”. За часів президентства

В.Януковича зближення українського та російського капіталу всіляко

підтримувалося владою, однак після подій листопада 2013 – лютого 2014

років ситуація кардинально змінилася не на користь українського сторони.

Володіння контрольним пакетом акцій підприємств відкрило російській

стороні можливість економічного і політичного тиску на Україну, що

підтверджується накладенням арешту на бізнес С.Тарути Басманним судом

Москви та арештом частини активів С.Тарути рішенням суду Нікосії (Кіпр) у

травні 2014 року (за судовим позовом російського банку ВТБ)1. Очевидно, що

подібні кроки були вжиті російською стороною для тиску на С.Таруту як

представника української влади у ключовому регіоні – Донбасі.

З іншого боку, появу та подальшу економічну активність російського

капіталу в Україні певною мірою пов’язуємо і з наступними військово-

політичними подіями в нашій державі. Повернення України в бік ЄС призвело

не лише до використання економічного фактору в якості важеля тиску на

владу, але й застосування військової сили для збереження України в зоні

російського впливу. Таким чином, перед нами постає яскравий приклад

поступового зрощення влади і великого бізнесу, що відіграло важливу роль у

формуванні політичної системи сучасної України, вплинуло на розвиток

політичних інститутів у державі, призвело до суспільно-політичної кризи у

2013-2014 роках.

Іншою великою корпорацією, яка також була утворена у Донецьку і

стала конкурентом „ІСД”, є „Систем Кепітал Менеджмент” (СКМ). Компанія

була утворена у 2000 році, а її 100% акцій належать Р.Ахметову. До складу

групи „Систем Кепітал Менеджмент” входять підприємства гірничого, 1 Московський суд заарештував бізнес Тарути [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://dt.ua/ECONOMICS/moskovskiy-sud-zaareshtuvav-biznes-taruti-151529_.html

63

металургійного, енергетичного, машинобудівного, фінансового,

телекомунікаційного, медіа та інших секторів економіки (в цілому – понад 100

компаній). Крім українських активів, СКМ володіє компаніями і в країнах

Європейського Союзу, а також Швейцарії1.

Від самого початку своєї діяльності обидві корпорації виступали

партнерами-конкурентами і намагалися легалізувати свою владу в області.

Після убивства А.Брагіна та Є.Щербаня цього вдалося досягнути у 2001 році,

коли представник групи Р.Ахметова, його „права рука” Б.Колесников – став

головою Донецької обласної ради2.

У цей час активно розвивається група „Інтрепайп” В.Пінчука, якому

вдалося не тільки встановити ділові зв’язки з Президентом Л.Кучмою, але й

стати членом його сім’ї (у 2002 році він одружився з дочкою Л.Кучми

О.Франчук). Спершу компанія займалася газовим постачанням. На початок

2000-х років група „Інтерпайп” поставила під свій контроль декілька десятків

підприємств, а також телевізійних каналів та газет (в тому числі, „Новий”

канал, СТБ, М1, ICTV, газету «Факти і коментарі» російською мовою)3.

особливістю діяльності груи В.Пінчука стало те, що йому вдалося поставити

під свій контроль ряд електронних та друкованих ЗМІ, що стало новим етапом

у діяльності ПЕГ в Україні. Медіа як „четверта влада” поступово

перетворюються на об’єкт особливої уваги лідерів ПЕГ,оскільки відкривають

широкі можливості впливу на формування громадської думки, політичної

участі тощо.

На початку 2000-х років продовжує посилюватися і група П.Порошенка,

який, крім бізнесу, активно займається партійним будівництвом. У 1998 році

він увійшов у фракцію провладної тоді СДПУ(о). Пізніше – очолив партію

„Солідарність”, в якості лідера якої став одним із засновників Партії 1 Систем Кэпитал Менеджмент [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://bp.ubr.ua/profile/skm2 Молдован А. Донецкое дерби: «ИСД» против «SCM»….3 Пинчук Виктор Михайлович [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://file.liga.net/person/425-viktor-pinchyk.html

64

регіонального відродження „Трудова солідарність”, згодом переіменованої у

Партію регіонів1.

Третій етап (2000-2004 роки) можна охарактеризувати як період

активного зовнішнього втручання у внутрішні справи України: з одного боку,

з метою делегітимації режиму Л.Кучми та включення України у процеси

євроатлантичної інтеграції, а з іншого – збереження існуючого режиму та

збереження України у зоні російського впливу. На даному етапі відбувається

жорстке протистояння президента Л.Кучми і його команди з прибічниками

євроатлантичної інтеграції, розпочинається зовнішня ізоляція режиму Кучми,

яка посилюється після зникнення опозиційного журналіста Г.Гонгадзе та

„касетного скандалу”. І хоча у 2004 році Конституційний суд України надав

право Л.Кучмі балотуватися на пост президента країни втретє, останній

відмовився від такої можливості у зв’язку з низькими рейтингами довіри до

нього виборців та усвідомлюючи неможливість продовження власного

політичного курсу в нових суспільно-поліичних умовах.

Фінансово-промислові групи, створені у попередні часи, на даному

етапі продовжують нарощувати свої потужності і посилювати свою

присутність на найбільш прибутковому ринку України – енергетичному, у

медійному секторі, в промисловості та в політиці. У цей час складнощі

пережили „ЄЕСУ”, лідер якої П.Лазаренко міг претендувати на роль

наступника Л.Кучми на посту Президента України, що, разом із дійсно

вчиненими ним злочинами, стало однією з причин порушення проти нього

кримінальної справи за „розкрадання державного майна в особливо великих

розмірах”, „незаконне відкриття та використання валютних рахунків за

межами України” та „зловживання посадовим становищем”2. Він був

звинувачений і в ініціюванні убивств на замовлення донецького бізнесмена та 1 Руденко С. 10 фактів із життя Петра Порошенка [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://blogs.tvi.ua/2014/03/29/10_faktiv_iz_zhyttya_petra_poroshenka2 Лещенко С. Американская сага Павла Лазаренко / С.Лещенко [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/rus/articles/2012/09/13/6972637/

65

народного депутата Є.Щербаня та колишнього голови Національного банку

України В.Гетьмана, але позбавлений депутатської недоторканості тільки у

2002 році1. На той час П.Лазаренко уже був затриманий американськими

властями за спробу незаконного перетину кордону (1999 рік). За два роки до

позбавлення депутатської недоторканості в Україні у США йому було

пред’явлено ряд звинувачень і засуджено до ув’язнення строком на 97

місяців2. „Громада” як політичний проект поступово занепала. Однак

колишній партнер та соратник П.Лазаренка Ю.Тимошенко зуміла вчасно (у

1999 році) вийти з „Громади”3 і створити власну політичну партію

„Батьківщина”4, завдяки чому Ю.Тимошенко потрапила у вищі ешелони

української влади та політики.

У 2000 році з’являється ПЕГ братів Клюєвих – „Укрпідшипник”, яка

об’єднала компанії в металургії, харчовій промисловості, енергетиці,

будівництві, сільському господарстві, деревообробці та машинобудуванні5.

А.Клюєв став депутатом ВР України, членом фракції Партії Регіонів у 2002

році, а його брат С.Клюєв – у 2006 році. У подальшому обидва обіймали

високі державні пости, наприклад, пост першого віце-прем’єра (А.Клюєв).

2004 рік увійшов в українську політичну історію, як рік Помаранчевої

революції. Події, які розпочалися у листопаді 2004 року, продемонстрували

усьому світові, що громадянське суспільство в Україні „нарешті досягло того

ступеня зрілості, який став достатнім для успішного протистояння спробам

узурпації влади”6. Як зазначає українська дослідниця А.Колодій, „діяльність

1 Лазаренко Павел Иванович [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://file .liga.net/person/239-pavel-lazarenko.html2 Лещенко С. Американская сага Павла Лазаренко / С.Лещенко [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/rus/articles/2012/09/13/6972637/3 Громада, Всеукраинское объединение [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://genshtab.info/Громада,_Всеукраинское_объединение4 Батькивщина, Всеукраинское объединение [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://genshtab.info/Батьківщина,_Всеукраинское_объединение5 Олігархи під час кризи: Брати Клюєви, Новинський, Нусенкіс, Бойко [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.epravda.com.ua/publications/2008/12/22/174471/6 Колодій А. Партійна структуризація в Україні в контексті розвитку громадянського суспільства і поза ним / А.Колодій // Громадянське суспільство як здійснення свободи. – 2006. – С.83 [Електронний ресурс]. – Режим

66

30 тис. громадських об’єднань, які сформувалися в Україні упродовж 90-х

років, ... не пройшла марно”1. Саме вона вплинула на формування політичної

свідомості українців, сприяла формуванню того соціального капіталу, який

зумовив і саму Помаранчеву революцію.

Характерною рисою подій листопада-грудня 2004 року стала відверта

конфронтація між прибічниками демократичних перетворень в країні та

прихильниками сильної авторитарної влади. Крім масових протистоянь на

київському Майдані, відбувається протистояння і між різними політико-

економічними групами, одні з яких виступають на підтримку кандидата від

влади В.Януковича, а інші – підтримують на пост Президента опозиційного

кандидата В.Ющенка. Так, група П.Порошенка фінансово та інформаційно

підтримала В.Ющенка, в той час як групи Д.Фірташа та Р.Ахметова

виступили на підтримку В.Януковича. В цілому ФПГ, представлені на час

президентської виборчої кампанії у Верховній Раді України, можна поділити

на прокучмівські сили (до яких увійшли донецькі бізнесмени та істеблішмент,

представлені Партією регіонів України, СДПУ(о), групи С.Тигипка,

В.Пінчука тощо), а також проющенківські партії та депутати, переважна

більшість яких була представлена блоком „Наша Україна” та блоком Юлії

Тимошенко2. Більш детально поділ парламенту України за фракціями

знаходимо у таблиці 2.

У 2004 році активізується процес „партизації” політико-економічних

груп, який розпочали окремі лідери таких груп ще у 1990-х роках, про що

йшла мова вище. Поштовхом до „партизації” стало прийняття Закону „Про

внесення змін до Конституції України” від 8 грудня 2004 року, відповідно до

яких Україна перетворювалася на парламентсько-президентську республіку, в

доступу: http://political-studies.com/wp-content/uploads/2006/07/bookLviv1.pdf1 Там само.2 Байхельт Т., Павленко Р. Президентські вибори і конституційна реформа / Т.Байхельт, Р.Павленко // Президентські вибори та Помаранчева революція: вплив на трансформаційні процеси в Україні / За редакцією Г.Курта, І.Кемпе, В.І.Андрійка. – К.: Заповіт, 2005. – С.58 [c.49-84]

67

якій парламент отримував ряд нових повноважень1. До 2004 року більшість

названих автором політико-економічних груп в Україні взяли активну участь

у партійному будівництві. Серед партійних проектів того часу варто назвати

СДПУ(о) (група В.Медведчука та Г.Суркіса), „Трудова Україна” (С.Тигипко),

які відігравали велику роль у суспільно-політичних процесах у державі, а

також „Солідарність” (П.Порошенко), яка була відроджена вже після подій

Євромайдану і перетворилася на одну із найбільших політичних сил у

сучасній Україні.

В результаті Помаранчевої революції Президентом України 26 грудня

2004 року було обрано В.Ющенка. На четвертому етапі (2005-2010 роки) – за

часів президентства В.Ющенка – відбувся перехід до популістських та

монологічних підходів у комунікаціях влади і суспільства. У цей час

відбувається перехід України до парламентсько-президентської республіки,

що призвело до втрати Президентом можливості визначати роботу Кабінету

Міністрів, активно впливати на економічну політику уряду. У зазначений

період відбулося ослаблення адміністративного тиску; В.Ющенко активно

комунікував з журналістами, але як Президент так і не зумів сконсолідувати

політичні та економічні еліти для розробки та реалізації національної

програми соціально-економічного розвитку країни2.

У цей час активно посилюються економічні позиції політичної партії

„Наша Україна”, у якій на той час були предтавлені декілька ПЕГ: 1) група

„Укрпромінвест” або група П.Порошенка, про яку уже йшла мова вище; 2)

група „Орлан” Є.Червоненка, який зосередив свою увагу на вантажних

перевезеннях територією України („Орлан-транс”) та на виготовленні

безалкогольних напоїв („Орлан-Беверіджиз”); 3) слабо структурована група

Жванії-Мартиненка-Морозова, в якій кожен з учасників мав власний бізнес і 1 Про внесення змін до Конституції України. Верховна Рада України; Закон від 08.12.2004 №2222-ІV [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2222-152 Войналович В.А., Білошицький С.В. Консенсусно-компромісні відносини із суспільством у практиці... – С.36-37.

68

лише ситуативно пов’язаний з іншими. Крім цього, у середовищі „Нашої

України” діяло ряд інших підприємців, в тому числі О.Третьяков, П.Ющенко

(брат президента), В.Скомаровський, О.Івченко та інші1.

У 2005 році „Інтерпайп” В.Пінчука змушений був повернути державі

приватизований ним спільно з Р.Ахметовим за часів Л.Кучми металургійний

комбінат „Криворіжсталь”, який практично одразу було виставлено на

відкритий аукціон з повторного продажу заводу. В результаті підприємство

було продано власнику Mittal Steel індусу Лакшмі Мітталу за 24,2 млрд. грн.,

що становило на 20 млрд. грн. більше, ніж за нього заплатили В.Пінчук та

Р.Ахметов2. Але навіть така велика економічна втрата не вплинула суттєво на

політико-економічні потужності цієї групи.

Чергові парламентські вибори 2006 року та позачергові парламентські

вибори 2007 року відбулися на пропорційній основі, що ще більше сприяло

„партизації” ПЕГ в Україні. Політичні партії для проходження у парламент та

здійснення своєї діяльності потребували коштів, а представники ПЕГ для

здійснення своєї економічної діяльності потребували партійного

представництва та включення у процес прийняття політичних рішень. Таким

чином відбувається активне включення у партійні списки представників

великого бізнесу, олігархів (а також залежних від них осіб як виразників їхніх

інтересів), які мають можливості для економічного забезпечення діяльності

партії. Кількість представників великого бізнесу, обраних за партійними

списками, у Верховній Раді V скликання, за словами лідера „Трудової

України” М.Сироти, становила „майже конституційну більшість” – близько

300 осіб3. Так, наприклад, за деякими даними, виборчі списки Партії регіонів

у 2007 році формувалися за схемою: Ахметов – 40%, Фірташ – 40%, Янукович 1 Бондаренко К. Кто и чем владеет в Украине? / К.Бондаренко // Львівська газета. – 2003. – 17 липня [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/rus/news/2003/07/17/4373589/2 Мокін Б. Повторна приватизація „Криворіжсталі” / Б.Мокін [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://mokin.com.ua/public_work/publicism/b9/bs/5656.html3 Цит. за: Мацієвський Ю. Еліти в Україні до і після «помаранчевої революції» / Ю.Мацієвський // Політичний менеджмент. – 2010. - №2. – С.48. [C.38-55]

69

– 20%, причому Ахметов профінансував близько 90% вартості виборчої

кампанії1. Останнє засвідчує, що після приходу В.Ющенка до влади роль

політико-економічних груп в країні зросла. Посилення ПЕГ призвело: до: 1)

зменшення ролі політичних партій у реальному політичному процесі та у

масовій свідомості громадян; 2) посилення впливу ПЕГ на процес прийняття

політичних рішень2. Маючи своїх представників у парламенті, представники

ПЕГ отримали можливість впливу та безпосередньої участі у процесі

прийняття політичних рішень, в той самий час політичні партії як виразники

інтересів різних верств суспільства починають втрачати свій вплив на

політичні процеси в державі. Одночасно спостерігається розчарування

суспільства у діяльності політичних партій в Україні, що підсилюється

складною соціально-економічною ситуацією вкупі зі світовою фінансовою

кризою, яку відчули на собі не лише прості громадяни, але й усі політико-

економічні групи в Україні3.

П’ятий етап (2010 -2014 роки) – тривав за часів президентства Віктора

Януковича. За часів В.Януковича відбулась концентрація фінансово-

економічних, матеріально-технічних, інформаційних, силових та кадрових

ресурсів в руках президента та його команди. У цей час суспільство мало

досить слабкі важелі впливу на хід реформ (наприклад, пенсійної, освітньої,

ЖКХ тощо) чи їхню ініціацію (наприклад, правоохоронної, судової,

адміністративної систем)4.

На даному етапі відбувся перехід до авторитарного стилю правління, в

тому числі й через монополізацію економічного простору, поглинання

1 Участь політико-економічних груп у діяльності українського парламенту [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://naub.org.ua/?p=1286#_ftn12 Там само.3 Див.: Олігархи під час кризи: Жеваго, Ярославський, Фірташ [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http :// www . epravda . com . ua / publications /2008/12/11/172317/ ; Олігархи під час кризи. СКМ, ІСД, Приват, East One та „Енергетичний стандарт” [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http :// www . epravda . com . ua / publications /2008/11/24/169981/ ; Олігархи під час кризи: Брати Клюєви, Новинський, Нусенкіс, Бойко [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.epravda.com.ua/publications/2008/12/22/174471/4 Войналович В.А., Білошицький С.В. Консенсусно-компромісні... – С.37-39.

70

декількох узаємоконкурентних політико-економічних груп однією1. Саме в

часи правління В.Януковича найбільш наближені до нього Р.Ахметов,

Д.Фірташ та старший син Президента Олександр збільшили свої активи у

декілька разів. Серед п’яти найдорожчих угод приватизації у 2010-2013 років

Р.Ахметов отримав контрольний пакет акцій ВАТ „Укртелеком” (приблизно

97% акцій), ПАТ „Західенерго” (близько 45% акцій), ПАТ „ЕК

„Дніпрообленерго” (50% акцій) та ПАТ „Дніпроенерго” (25% акцій).

Д.Фірташ за цей час встановив контроль над 16-ма міськгазами та облгазами,

75% Волиньобленерго, 94% Харківської ТЕЦ-5 – однієї з найбільших

теплоцентралей України2.

Посилилась також присутність російських груп на території нашої

держави – структури колишнього віце-спікера Держдуми РФ О.Бабакова

встановили контроль над „Київобленерго”, придбали 45%

„Чернівціобленерго” і 50% „Закарпаттяобленерго”3. Відкриття можливостей

для російських груп не лише щодо входження в український економічний

простір, але й встановлення свого контролю на державних підприємствах

свідчить про чітку проросійську орієнтацію тодішнього Президента, який

знехтував національними інтересами України в усіх сферах, починаючи від

політики і завершуючи економікою. Встановлення російського контролю на

енергетичних підприємствах країни призвело до подальших конфліктів не

лише в економічній, але й в етнополітичній площині.

За час свого президентства В.Янукович оточив себе рядом осіб, які

увійшли в новітню історію України як „сім’я” Президента. Серед них банкір

С.Арбузов, який розпочав свою кар’єру у донецькому „Приватбанку” з легкої

руки своєї матері – Валентини Арбузової, що керувала цим відділенням. який

1 Спокуси авторитаризмом // Критика. – Рік XV. – Число 5-6 (163-164) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://krytyka.com/ua/articles/spokusy-avtorytaryzmom2 Канєвський Г.Курс на реприватизацію / Г.Канєвський [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.epravda.com.ua/publications/2014/03/18/428653/3 Там само.

71

згодом перейшов працювати в „Укрбізнесбанк” Януковичів1, що в

подальшому відкрило йому шлях до роботи з Президентом В.Януковичем.

В.Янукович поступово перетягнув з Донеччини відданих сім’ї осіб і

сформував загальнодержавні силові структури таким чином, що вони

виявилися практично повністю підконтрольні вихідцям з Донецька2.

Також відбувається посилення російської присутності в українській

економічній системі. Частина активів українських підприємств (наприклад,

ІСД) переходить під контроль російських бізнес-структур без відкриття

широкому загалу імен нових власників підприємств. Відбувається поступова і

одночасно досить швидка переорієнтація в сторону РФ у політичній та

економічній сферах, що призводить до зростання залежності України від

Російської Федерації не тільки в енергетичній, але і в інших сферах

(металургійній, банківській тощо).

Упродовж даного етапу зростало соціальне напруження та

невдоволення значної частини українського суспільства існуючим станом

речей, внутрішньою і, особливо, зовнішньою політикою глави держави. В

результаті різкої зміни геополітичного курсу Президентом країни 30

листопада 2013 року в Україні розпочалися революційні події. Поштовхом для

виступу населення стала відмова В.Януковича підписати Угоду про асоціацію

з Європейським Союзом на саміті Східного партнерства у Вільнюсі 29

листопада 2013 року, яку він озвучив 26 листопада в інтерв’ю українським

журналістам і підтвердив уже в ході саміту3. Студентство, яке першим

1 Див.: Чорновол Т. Хто такий Арбузов? / Т.Чорновол [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://osp-ua.info/interview/10803-khto-takiy-arbuzov.html2 Павловський А. Кадрові призначення Януковича / А.Павловський [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http :// blogs . korrespondent . net / blog / celebrities /3244700- kadrovi - pryznachennia - yanukovycha ; Янукович формує віддане СБУ, «донецьке» МВС і заохочує прокурорів за справи Тимошенко [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http :// tyzhden . ua / News /88408 3 Янукович відмовився підписувати Угоду про асоціацію з ЄС [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http :// ipress . ua / news / yanukovych _ zayavyv _ shcho _ pidpyshe _ ugodu _ z _ yes _ todi _ koly _ ukraina _ bude _ ekonomichno _ got ovoyu _33967. html ; Янукович провалив Вільнюський саміт. Асоціацію не підписано [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.newsru.ua/ukraine/29nov2013/nepodpisala.html

72

відреагувало на заяву В.Януковича, стало виразником інтересів прибічників

євроінтеграційного курсу України, поштовхом до появи неформальних груп

інтересів, які на центральних площах та майданах країни відстоювали право

власного вибору майбутнього України. В той же час, організоване

неформальними ініціативними групами студентство так і не стало рушійною

силою революційних подій кінця 2013 – початку 2014 років. Йому забракло

лідерів і дієвих студентських організацій, які могли б представляти інтереси

студентства як окремого прошарку українського суспільства1.

Події 20 лютого 2014 року призвели до остаточного краху режиму

В.Януковича та його подальшої втечі за межі України2. Того ж дня Верховна

Рада України 236 голосами прийняла постанову „Про засудження

застосування насильства, що призвело до загибелі людей”3. 22 лютого було

прийнято іще одну постанову, яка, на думку автора, може започаткувати

новий етап владно-суспільних комунікацій: „Про самоусунення Президента

України від виконання конституційних повноважень та призначення

позачергових виборів Президента України”, в якій чітко визначено, що

„Президент України В.Янукович у неконституційний спосіб самоусунувся від

здійснення конституційних повноважень та є таким, що не виконує свої

обов’язки”. Позачергові вибори Президента України Верховна Рада

призначила на 25 травня 2014 року4. На цій же сесії ВР України було обрано

спікера - Олександра Турчинова, якого підтримали 288 народних депутатів5.

1 Саламанюк Т. Студенти на Майдані: 5 уроків протесту. Недостатній радикалізм і відсутність адекватних лідерів [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://texty.org.ua/pg/article/editorial/read/52710/Studenty_na_Majdani_5_urokiv_protestu_Nedostatnij2 Підсумки тижня: кривавий четвер, втеча Януковича, звільнення Тимошенко і зміна української влади [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://nbnews.com.ua/ua/tema/113913/3 Про засудження застосування насильства, що призвело до загибелі людей. Верховна Рада України; Постанова від 20.02.2014 №740-VІІ [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/740-184 Про самоусунення Президента України від виконання конституційних повноважень та призначення позачергових […]. Верховна Рада України; Постанова від 22.02.2014 №757-VII [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/757-185 Турчинов обраний головою парламенту [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://nbnews.com.ua/ua/news/113791/

73

Роблячи висновок розглянутому вище, відзначаємо, що процес

становлення політико-економічних груп в Україні розпочався напередодні

проголошення незалежності. Цьому сприяли перебудовчі процеси в

колишньому Радянському Союзі. Лібералізація економіки, проголошення

курсу на демократизацію в політичній сфері призвели до виникнення та

подальшого розвитку різноманітних груп інтересів: від економічних до

політичних. Фінансово-промислові групи середини 1990-х років у

Центрально-Східній та Східній Європі були об’єднаннями виробничих та

торгових підприємств і кредитно-банківських установ. В подальшому вони

трансформувалися у великі багатогалузеві об’єднання з спільною

економічною стратегією та внутрішнім товарообігом1. Поступово дані групи

переорієнтували свою діяльність і на політичну сферу, поєднавши таким

чином економічні інтереси та політичне лоббі, що дозволяє називати їх

політико-економічними групами.

В Україні політико-економічні групи набули особливих характеристик,

тому що від самого початку їхньої діяльності лідери даних груп

використовували непрозорі, часто корупційні схеми для отримання контролю

за тими чи іншими підприємствами, економічними сегментами, фінансовими

ринками тощо. Особливу роль у формуванні сучасних політико-економічних

груп в Україні відіграли так звані „червоні директори” – керівники колишніх

радянських промислових підприємств, розташованих переважно на території

східної та південно-східної України (зокрема, в Луганській, Донецькій,

Дніпропетровській, Харківській областях). Найбільш впливовими від самого

початку існування незалежної Української держави стали дві групи –

„дніпропетровська”, очолювана Л.Кучмою, та „донецька” під керівництвом

Ю.Звягільського.

1 Рейтерович І. Політичний вимір діяльності ФПГ у державах перехідного типу / І.Рейтерович [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.politik.org.ua/vid/magcontent.php3?m=1&n=36&c=664

74

У 1990-х роках – за часів президентів Л.Кравчука та особливо

Л.Кучми, відбувається активний процес інституціоналізації груп інтересів в

Україні – в економічному секторі з’являються нові гравці, які поступово

ставлять під свій контроль цілі галузі української промисловості, намагаючись

при цьому посилити свою присутність у політичній сфері. До них належать

групи Ю.Звягільського, В.Рабиновича, І.Бакая, В.Пінчука, П.Порошенка,

К.Жеваго, І.Коломойського, Є.Щербаня та А.Брагіна, С.Тарути, Р.Ахметова та

інших. Починаючи від 2000-го року, окремі з них посилюються і розширюють

свій вплив, а в окремих відбуваються „кадрові зміни” (в результаті вбивства

Є.Щербаня його структури поступово перейшли під контроль Р.Ахметова та

В.Януковича).

Спроби Л.Кучми повернутися до авторитаризму завершилися

Помаранчевою революцією, в результаті якої до влади прийшла „нова

команда”. В цей час посилюється вплив П.Порошенка, Є.Червоненка та

інших. В той же час не втрачають своїх позицій представники донецького

регіону, в якому неофіційним господарем вважається Р.Ахметов – президент

СКМ. Невиважена економічна політика Президента В.Ющенка, постійні

конфлікти всередині його команди призвели до швидкої втрати ним

підтримки серед населення України. Наступним Президентом був обраний

В.Янукович. Саме за часів його правління представникам великого бізнесу

вдалося посилити свої позиції в економічному та політичному житті України.

Протягом останніх декількох років імена Д.Фірташа, І.Коломойського і

Р.Ахметова виходять з тіні. Вони беруть активну участь у політичних

процесах в Україні, виявляючи активну підтримку партії влади та її лідеру –

В.Януковичу, тим самим забезпечуючи реалізацію власних економічних

інтересів.

Прагнення В.Януковича встановити одноосібне правління в Україні,

поставивши під свій прямий контроль усі сфери життя українського

75

суспільства, засилля олігархічних кланів, представлених ПЕГ, стали однією з

причин революційних подій, що охопили Україну в листопаді 2013 року. В

результаті тривалого протистояння українському суспільству вдалося

домогтися зміни влади та встановити мінімальний громадський контроль над

процесами, що мають місце в політико-економічній сфері. Лідери ПЕГ

опинилися у складній ситуації, коли довелося приймати непрості для себе

рішення щодо підтримки населення чи колишньої влади. Так, П.Порошенко

практично з самого початку виступив на підтримку Майдану, в той час як

Д.Фірташ та Р.Ахметов до останнього підтримували екс-президента

В.Януковича, втеча якого змусила їх повернутися в бік народу і

переорієнтувати свої погляди на європейську перспективу України.

„Перезавантаження” влади, яке розпочалося у лютому 2014 року, триває і до

сьогодні і потребує спільних зусиль керівництва державою, впливових груп

інтересів, в тому числі і ПЕГ, та всього громадянського суспільства.

2.2. ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ГРУП ІНТЕРЕСІВ У

ЧЕРНІВЕЦЬКІЙ ОБЛАСТІ ТА НА ЗАКАРПАТТІ

Розвиток демократії можливий лише за умови широкого

представництва інтересів різних прошарків суспільства через організацію та

діяльність груп інтересів. Групи інтересів відіграють вагому роль у суспільно-

політичному розвитку усіх регіонів України, включаючи Чернівецьку та

Закарпатську області, як „невід’ємний елемент демократії”1. Формування груп

інтересів у даних регіонах відбувалося в контексті загальноукраїнських

тенденцій. За роки незалежності в Україні сформувалася „владна ієрархія,

заснована на принципі локалізації владних повноважень у межах невеликих

груп, для яких доступ до влади (прямий чи опосередкований) чи вплив на неї 1 Чувардинський О. Групи інтересів у громадянському суспільстві / О.Чувардинський // Політичний менеджмент. – 2007. - №3. – С.80. [С.78-86]

76

був обумовлений вузькими корпоративними інтересами, які лише частково

збігалися з інтересами суспільними”1. Останнє найбільш повно було виражене

за часів президентства В.Януковича, період правління якого означився його

відвертим прагненням реалізувати власні та корпоративні інтереси свого

оточення через механізми державної влади.

У попередньому підрозділі мова йшла про формування впливових

політико-економічних груп на загальнонаціональному рівні. Очевидно, що

провідну роль у названому процесі відіграли так звані старопромислові

райони України (до яких відносяться регіони, що спеціалізуються на

видобутку сировини, текстильній, суднобудівній, машинобудівній,

металургійній промисловості, в Україні – Донецька, Дніпропетровська,

Запорізька та Луганська області2), окремі політико-економічні групи яких

практично одразу перетворилися на основних носіїв в тому числі державної

влади в Україні. Щодо Закарпаття та Буковини, то дані регіони відрізняються

від інших своїми соціально-економічними і етнополітичними

характеристиками, що безпосередньо впливає на процес формування груп

інтересів у цих областях.

Закарпатська область – наймолодша область України, заснована 22

січня 1946 року. Географічно Закарпаття розташоване на крайньому

південному заході України і є прикордонним регіоном, який межує з

Польщею (протяжність кордону 33,4 км), Словаччиною (98,5 км), Угорщиною

(130 км) і Румунією (205,4 км)3. Майже 80% території області займають

1 Касьянов Г.В. Система владних відносин у сучасній Україні: групи інтересу, клани та олігархія / Г.Касьянов [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://shron.chtyvo.org.ua/Kasianov/Systema_vladnykh_vidnosyn_u_suchasnii_Ukraini_htupy_interesu_klany_ta_oliharkhiia.pdf2 Кузьменко Л.М., Солдак М.О. Старопромислові регіони України: інституціональні особливості розвитку / Л.Кузьменко, М.Солдак [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?C21COM=2&I21DBN=UJRN&IMAGE_FILE_DOWNLOAD=1&Image_file_name=PDF/Ue_2011_2011_3.pdf3 Закарпатська область [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.rada.com.ua/ukr/RegionsPotential/Zakarpattya/

77

Карпатські гори, решту – Притисянська низовина. Географічні фактори

безпосередньо вплинули на соціально-економічний розвиток краю.

Основними галузями виробництва Закарпатської області є лісова і

деревообробна промисловість, лісохімічна промисловість, харчова, легка, а

також машинобудування (в регіоні виробляються металорізальні верстати,

електродвигуни, побутові газові конвектори тощо) та виробництво

будівельних матеріалів. В той же час область має високий курортний та

природно-рекреаційний потенціали і вважається одним із найбільш

екологічно чистих регіонів країни. На території Закарпаття діє мережа

санаторно-курортних та туристично-рекреаційних закладів (113 суб’єктів), які

надають послуги у сфері оздоровлення, лікування, туристичні послуги1.

Закарпаття відрізняється від інших регіонів України сприятливим

інвестиційним кліматом: у 1998 році Верховною Радою Україною було

прийнято Закон „Про спеціальний режим інвестиційної діяльності у

Закарпатській області”2 і Закон „Про спеціальну економічну зону

„Закарпаття” з метою залучення інвестицій, сприяння розвитку

зовнішньоекономічних зв’язків, збільшення поставок високоякісних товарів і

послуг, створення сучасної виробничої, транспортної і ринкової

інфраструктури3. Прийняття даних законів сприяло покращенню

інвестиційного клімату та активізації підприємницької діяльності в краї, що

знайшло своє вираження і у посиленні впливу окремих підприємців,

просуванні ними своїх економічних інтересів на місцевому і всеукраїнському

рівнях.

Формування груп інтересів у Закарпатті відбувалося в умовах

поліетнічного суспільства, адже область відрізняється етнічним 1 Закарпатська область [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.rada.com.ua/ukr/RegionsPotential/Zakarpattya/2 Про спеціальний режим інвестиційної діяльності у Закарпатській області. Верховна Рада України; Закон від 24.12.1998 №357-ХІV [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/357-143 Про спеціальну економічну зону „Закарпаття”. Верховна Рада України; Закон від 22.03.2001 №2322-ІІІ [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/2322-14

78

різноманіттям. За офіційними даними, на території Закарпаття проживають

представники 80 національностей1, окремі з яких отримують підтримку з боку

власних національних держав (наприклад, румуни, угорці, словаки), про що

мова буде вестися в наступному розділі роботи. Всього станом на 1 січня

2013 року на території Закарпаття проживало 1254,4 тис. осіб. Область

поділяється на 18 адміністративно-територіальних одиниць, з яких: 5 міста

обласного підпорядкування (Ужгород, Мукачево, Хуст, Берегово, Чоп) і 13

районів2.

Необхідно відзначити, що в Закарпатській області, на відміну від

Донецької чи Дніпропетровської, так і не було сформовано потужних ПЕГ. На

нашу думку, однією з причин даного явища є те, що в області немає великого

промислового виробництва, яке сприяло б концентрації капіталу. Більше того,

специфікою Закарпатської області є те, що найбільша політико-економічна

група, яка сформувалася у часи незалежності, була факично організована

Віктором Балогою, відомим українським політиком, народним депутатом

України. Тому, на нашу думку, для розуміння особливостей процесів

формування та функціонування груп інтересів у Закарпатській області, що у

першу чергу виражається у діяльності групи Балоги, необхідно звернутися до

біографії та проаналізувати публічні прояви діяльності цієї постаті.

Віктор Балога народився у селі Завидово Мукачівського району

Закарпатської області. Служив у Збройних силах колишнього СРСР, після

розпаду якого очолив фірму Рей-промінь, яка діє і до сьогодні та

зареєстрована в категорії торгівельно-закупівельна діяльність3. У цей час

В.Балога займається виключно приватним бізнесом, до якого він залучає і

1 Закарпатська область [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.rada.com.ua/ukr/RegionsPotential/Zakarpattya/2 Про Закарпаття. Адміністративно-територіальний поділ [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.carpathia.gov.ua/ua/45.htm3 Справочник предприятий СНГ [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://cis.trifile.net/index.php?do=12&id=70834&bp=do%3A7%3Bcat_id%3A215%3Boffset%3A117

79

родину, в першу чергу двоюрідного брата Василя Петьовку1. У своїй бізнес-

діяльності В.Балога продемонстрував системний підхід, який згодом

реалізував і в своїй політичній діяльності. До очолюваної ним групи

підприємців входять вже згаданий вище В.Петьовка та системний

адміністратор І.Кріль, які „психологічно уособлюють класичне визначення

успішної групи”2, яка зуміла досягти успіху у своїй підприємницькій

діяльності, а згодом і в політичній.

Партійну діяльність В.Балога розпочав у лавах СДПУ(о) з перемоги на

виборах на пост міського голови міста Мукачево навесні 1998 року. Через рік

Президент Л.Кучма призначив В.Балогу губернатором Закарпатської області,

на посаді якого він пробув до червня 2001 року. За цей час В.Балога зміцнив

свої позиції в краї, сформував власну команду, зацікавлену в посиленні його

впливу в регіоні. У 2001 році В.Балога заявив про необхідність департизації

обласної влади, вийшов з лав СДПУ(о) і висунув свою кандидатуру на

парламентських виборах 2002 року. Після призначення нового губернатора

Г.Москаля були зроблені спроби розпочати кримінальне переслідування

структур, пов’язаних з В.Балогою. Однак колишньому губернатору вдалося

повністю зберегти свою команду і перейти до „переважно політичної

діяльності” – в першу чергу участі в виборах до Верховної Ради України в

якості керівника штабу політичної партії „Наша Україна” на Закарпатті3.

Вихід В.Балоги з лав СДПУ(о) спричинив конфлікт в середовищі місцевої

номенклатури, про що більш детально буде сказано в наступному розділі

роботи.

Народним депутатом України Віктор Балога став у квітні 2002 року. У

парламенті В.Балога увійшов до опозиційної на той час фракції „Наша 1 Пащенко В. Віктор Балога. Частина 1 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakarpattya.net.ua/Blogs/115231-Viktor-Baloha.-Chastyna-12 Пащенко В. Віктор Балога. Частина 1 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakarpattya.net.ua/Blogs/115231-Viktor-Baloha.-Chastyna-13 Пащенко В. Віктор Балога. Частина 2 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakarpattya.net.ua/Blogs/116400-Viktor-Baloha.-Chastyna-2

80

Україна”, працював у комітеті з питань економічної політики, власності та

інвестицій1. Після перемоги Віктора Ющенка на виборах президента в грудні

2004 року В.Балога був призначений губернатором Закарпатської області.

Одразу після призначення В.Балога визначив основні проблеми області

(дефіцит робочих місць, низький рівень зарплатні та захист населення від

техногенних катастроф), не вказавши, проте, шляхів їхнього подолання.

Призначення В.Балоги губернатором викликало побоювання серед

закарпатців „щодо повернення монополізації наближених до губернатора

комерційних структур з усіма відповідними наслідками”2. У вересні 2005 року

В.Балога був призначений міністром з надзвичайних ситуацій в уряді Юрія

Єханурова3, а через рік – у серпні 2006 року, Верховна Рада перепризначила

В.Балогу на пост міністра з питань надзвичайних ситуацій в уряді

В.Януковича, який він займав упродовж місяця. Наступна посада В.Балоги –

керівник Секретаріату Президента (СП), на якій закарпатець перебував до

травня 2009 року4. На думку сучасних закарпатських політологів Ю.Остапця

та М.Токара, поки що це „найвища посада, наближена до Президента України,

яку коли-небудь займав закарпатець”, діяльність якого характеризують крізь

вплив на оточення та прийняття важливих рішень Президента В.Ющенка5.

Упродовж перебування на посаді керівника Секретаріату Президента В.Балозі

вдалося розширити свій вплив і на всеукраїнському, і на регіональному

рівнях, в повній мірі використавши своє службове становище6. Фактично

1 Балога Виктор Иванович [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://file.liga.net/person/827-viktor-baloga.html2 Кабачинська С., Пісковий В., Пархомчук Т., Перстньова Н., Мартин В., Лівак Л., Федоріна А., Данилюк В., Рудько Н. 27 государевих очей: не було б косоокості / С.Кабачинська та ін. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://gazeta.dt.ua/ARCHIVE/27_gosudarevih_ochey_ne_bulo_b_kosookosti.html3 Новое правительство Ющенко – подписаны указы относительно половины министров. Потерял должность ещё один кум [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/rus/articles/2005/09/27/4392358/4 Токар М. Закарпатська еліта у великій політиці / М.Токар [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/26853/28-Tokar.pdf?sequence=15 Там само.6 Див.: Мустафін О. Розлука буде без печалі / О.Мустафін [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://gazeta.dt.ua/POLITICS/rozluka_bude_bez_pechali.html

81

відбувається формування групи Балоги, чиї представники посідають ключові

посади в Закарпатській області.

Більше того, саме з групою Балоги і ним особисто окремі політичні

оглядачі пов’язують активізацію русинського руху на Закарпатті,

наголошуючи на тому, що Закарпатську обласну раду, облдержадміністрацію

та ряд інших державних структур в краї контролює В.Балога, чий брат Іван

Балога (на той час перший заступник губернатора – авт.) охарактеризував

русинські ініціативи обласної влади, як „відновлення історичної

справедливості”1. 7 березня 2007 року на шостій сесії Закарпатської обласної

ради V скликання було прийнято рішення №241 „Про визнання

національності „русин”, в якому йшлося про визнання на території

Закарпатської області національності „русин” та внесення її до переліку

національностей Закарпатської області, а також про наступне звернення до

Верховної Ради України з клопотанням про визнання національності „русин”

на законодавчому рівні (див. текст рішення в додатках)2. Рішення було

підтримане 71 з 79 присутніх депутатів, в тому числі представниками „Нашої

України” та Партією регіонів. Прийняття даного рішення було незаконним з

точки зору дотримання чинного українського законодавства. На думку

доктора історичних наук, професора Р.Офіцинського, йшлося в першу чергу

про „маніпулятивний політефект”. Новим покровителем русинства на

Закарпатті став блок політичних партій „Наша Україна”, депутати обласної

ради від якого підтримали рішення №241, причому окремі з них раніше були

непримиренними противниками політичного русинства. На думку історика,

„сліди дивної метаморфози ведуть до секретаріату Президента України”,

тобто до В.Балоги3. Наприкінці березня того ж року міський голова Ужгорода 1 Мартин В. Русинська правда / В.Мартин // Дзеркало тижня. - №6. – 15 лютого 2008 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://gazeta.dt.ua/POLITICS/rusinska_pravda.html2 Див.: Закарпатська обласна рада. Офіційний веб-сайт. 6 сесія (07.03.2007) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakarpat-rada.gov.ua/normatyvni-dokumenty/rishennya-rady/v-sklykannya/6-sesiya/3 Офіцинський Р. Русинське питання від Олександра Духновича до Віктора Балоги / Р.Офіцинський [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakarpattya.net.ua/News/17838-Rusynske-pytannia-vid-

82

Сергій Ратушняк у прямому ефірі телеканалу НТН звинуватив керівництво

Закарпаття і главу секретаріату Президента України Віктора Балогу в планах

відокремити область від України шляхом визнання окремого русинського

народу, хоча його однопартійці (7 депутатів від Народної партії) також

підтримали рішення Закарпатської обласної ради про визнання „русинів”1.

У жовтні 2007 року у Мукачевому відбувся Європейський конгрес

русинів, на якому було прийнято рішення про створення республіки

Підкарпатська Русь2. Серед делегатів конгресу були помічені члени команди

В.Балоги: Василь Петьовка (мер Мукачева, двоюрідний брат і бізнес-партнер

В.Балоги), а також голови Свалявської, Воловецької та Тячівської районних

рад3. Тодішній лідер закарпатських русинів, проросійськи налаштований

протоієрей УПЦ МП Дмитрій Сидор зачитав вітальну телеграму до Віктора

Балоги, в якій учасники конгресу дякували за надану підтримку4. За

інформацією, наданою електронною версією видання „Тиждень”, „русинські

товариства ... не приховують, що їх фінансує команда Віктора Балоги”, але

„причетність особисто голови Президентської канцелярії до фінансування

руху” закарпатські русини заперечують. На час написання матеріалу

кореспондент „Тижня” дійшов висновку, що підтримка русинства – це

„плацдарм для відступу” для В.І.Балоги, який таким чином матиме власну

силу в краї5.

Безпосередніх доказів підтримки В.Балогою русинського руху на

Закарпатті, крім названої вітальної телеграми, автору знайти не вдалося.

Більше того, публічно В.Балога увесь час намагається дистанціюватися від

Oleksandra-Dukhnovycha-do-Viktora-Balohy1 Там само.2 Ъ: Русини проголосили Підкарпатську Русь [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ua.korrespondent.net/world/worldabus/627831-rusini-progolosili-pidkarpatsku-rus3 Буткевич Б. Нами пригноблені. Віктор Балога підтримує жертв українського геноциду [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://tyzhden.ua/Publication/25524 Балога заявив, що на Закарпатті немає впливових русинів [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://mediafox.com.ua/news/53505 Буткевич Б. Нами пригноблені. Віктор Балога підтримує жертв українського геноциду…

83

русинства, але певні стійкі зв’язки між ним та русинською громадою краю

чітко прослідковуються, наприклад, підтримка русинськими товариствами

В.Балоги незалежно від його політичних орієнтацій чи заснування дружиною

глави Секретаріату Президента комерційної структури під назвою „Русинія”1.

Однак і присутність на Європейському конгресі русинів членів команди

(групи) Балоги засвідчує інтерес останнього до русинського руху.

За час роботи на посаді глави СП В.Балога змінив свої політичні

орієнтації: у лютому 2008 року він вийшов з президентської партії „Народний

Союз „Наша Україна” і навесні того ж року презентував нову політичну

партію „Єдиний центр”, яку очолив соратник колишнього губернатора Ігор

Кріль (народний депутат, член фракції НУНС)2. Від самого початку створення

партія „Єдиний центр” вважалася партією В.Балоги і залишається такою і до

сьогодні: на офіційному сайті партії переважна більшість матеріалів

присвячена саме висвітленню позиції Віктора Івановича на події та процеси,

що мають місце в Україні3. Однак до складу Колегії лідерів партії (співголови

організації) В.Балога був офіційно включений у серпні 2010 року4.

У ході президентської кампанії 2010 року Віктор Балога особисто

закликав закарпатців не голосувати за Ю.Тимошенко. Лідер „Єдиного центру”

задіяв усі можливі ресурси для В.Януковича, чим сприяв обранню останнього

на пост Президента країни. Після завершення виборів В.Балога працював

міністром з надзвичайних ситуацій в уряді М.Азарова (до 2012 року).

Після обрання В.Балоги народним депутатом України VII скликання він

залишився позафракційним, що вплинуло на його відносини з партією влади

та позиції у Закарпатті. Одним із найбільш яскравих виявів протистояння

1 Див.: Мартин В. Русинська правда / В.Мартин // Дзеркало тижня. - №6. – 15 лютого 2008 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://gazeta.dt.ua/POLITICS/rusinska_pravda.html2 Балога Віктор Іванович [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ua.golos.ua/politika/baloga-viktor-ivanovich3 Див.: Єдиний центр: політична партія. Офіційний сайт [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.edc.org.ua4 Токар М. Закарпатська еліта у великій політиці / М.Токар [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/26853/28-Tokar.pdf?sequence=1

84

стала спроба Партії регіонів „підім’яти під себе „русинський сепаратизм”, яка

знайшла свій вияв у запрошенні на святкування Дня незалежності вже

згаданого вище о. Дмитра Сидора, проти якого СБУ порушила кримінальну

справу за звинуваченням у сепаратизмі. У 2013 році народний депутат від ПР

Іван Бушко на ХІІ Всесвітньому конгресі русинів в Ужгороді заявив, що він

готовий винести питання про визнання русинів в Україні на розгляд

парламенту. Подібні дії ПР у Закарпатті можна розцінювати як спробу

„відібрати досить потужну зброю з рук політичного опонента”, а саме –

В.Балоги1. Однак, як засвідчив подальший розвиток подій, В.Балога і до

сьогодні залишається однією із провідних політичних та економічних

постатей Закарпаття, а його група – однією з найвпливовіших у краї.

Не дивлячись на тісну співпрацю з командою екс-президента

В.Януковича, В.Балога зумів зберегти свої позиції і до сьогодні. На початку

протестних акцій на центральному майдані країни, В.Балога зі своєю

„сімейною партією” – Єдиним центром – тримався в стороні. На думку вже

згадуваного вище оглядача українського політичного тижневика „Дзеркало

тижня” В.Мартина, „очевидно, „офіційна” опозиція на загальноукраїнському

та обласному рівнях не приймала лідера ЄЦ, оскільки не вважає його

справжнім противником режиму, пам’ятаючи неоднозначну діяльність

В.Балоги на посаді президентського секретаріату В.Ющенка, все те брутальне

співробітництво з В.Януковичем, яке мало місце у Закарпатті з 2005 до 2010-

го тощо”2.

Під час подій Революції Гідності, в ході якої Закарпаття

продемонструвало свою відмінність від інших регіонів України, В.Балозі

вдалося зберегти свої позиції. Тут, на відміну від інших областей України,

учасники місцевого Євромайдану не лише не захопили приміщення 1 «Регіонали» відбирають русинів у Балоги [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://transkarpatia.net/transcarpathia/actual/22320-regonali-vdbirayut-rusinv-u-balogi.html2 Мартин В. Революция по-закарпатски / В.Мартин // Зеркало недели. - №4. – 7 февраля 2014 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://gazeta.zn.ua/internal/revolyuciya-po-zakarpatski-_.html

85

облдержадміністрації, а навіть не зробили спроби його захопити. Свою роль у

розвитку подій в краї відіграв і В.Балога як лідер „Єдиного центру”. Головні

вимоги закарпатського майдану – скликання позачергової сесії обласної ради

та відставка губернатора А.Ледиди. Виступаючи перед мітингарями, В.Балога

заявив, що переконаний, що керована його братом (Іваном Балогою – авт.)

обласна рада прийме рішення щодо створення Народної Ради Закарпаття, а

щодо відставки губернатора, то неважливо, хто очолює область, оскільки

люди стурбовані ситуацією в країні. Як наслідок, А.Ледида залишився на

своєму посту, обласна рада проголосувала за створення Закарпатської

народної ради у складі 30 осіб і звернулася до міліції з проханням звільнити

площу перед ОДА. Очевидно, що між А.Ледидою та В.Балогою існувала

кулуарна домовленість, в результаті якої станом на кінець січня 2014 року

виграли обидвоє: А.Ледида залишився на посаді, уникнувши при цьому

силових акцій із захопленням приміщення ОДА, а В.Балога зумів підтвердити

свій вплив на ситуацію в краї, відновивши активну громадсько-політичну

діяльність1.

Після втечі В.Януковича В.Балога продовжив свою діяльність як

народний депутат України, водночас виступаючи проти ряду ініціатив як

уряду А.Яценюка, так і Президента П.Порошенка. Не дивлячись на те, що у

Закарпатській області проти нього та його групи виступають і громадські

активісти, і окремі представники крайової влади, він і його група мають

сильний вплив на економічну та суспільно-політичну ситуацію в краї. Щодо

бізнес-структур В.Балоги, то в окремих джерелах знаходимо різні дані щодо

економічної діяльності політика та його сім’ї. Наприклад, розслідування

незалежного інтернет-видання „Українська правда” засвідчили, що окремі

схеми та оборудки, здійснені представниками групи Балоги (зокрема, його

1 Мартин В. Революция по-закарпатски / В.Мартин // Зеркало недели. - №4. – 7 февраля 2014 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://gazeta.zn.ua/internal/revolyuciya-po-zakarpatski-_.html

86

дружиною Оксаною та дружиною його двоюрідного брата Василя Петьовки

Мариною) не завжди прозорі й чесні1.

Упродовж усієї своєї діяльності В.Балога активно обстоює інтереси

сім’ї, активно просуваючи її членів у законодавчі та виконавчі органи влади.

Його брат Іван Балога був обраний депутатом Закарпатської обласної ради VI

скликання і очолив її на першій сесії – 23 листопада 2010 року2. А на

довиборах до Закарпатської обласної ради, які відбулися 3 березня 2013 року,

депутатами останньої стали дружина та син В.Балоги – Оксана та Андрій

Балоги3. Таким чином, сьогодні у складі депутатського корпусу Закарпатської

облради три представники сім’ї Балоги, не говорячи про інших родичів та

партійних соратників Віктора Івановича (наприклад, колишній міністр

оборони України Валерій Гелетей народився у Мукачівському районі

Закарпатської області і є рідним братом Володимира Гелетея – свата

В.Балоги), що, на нашу думку, свідчить про досить міцні позиції даної групи

не тільки в регіоні, а й у Києві.

У Закарпатській області, так само, як і в інших регіонах України,

функціонування політико-економічних груп зорієнтовано в першу чергу на

інтереси їх лідера – людини, що концентрує у своїх руках усі важелі

фінансового впливу на представників самої групи та регіон. Публічний сектор

група В.Балоги використовує, прийнявши „формальні, офіційно визнані

„правила гри”4. Реалізація політичної репрезентації групи пов’язана з

діяльністю таких партій, як СДПУ(о), „Наша Україна”. Як лідер групи

В.Балога виступив ініціатором створення ряду політичних проектів, серед

яких – поява в партійному спектрі політичної партії „Єдиний центр”,

1 Чивокуня В. Виктор Балога в эпицентре скандала / В.Чивокуня [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/rus/articles/2008/02/27/4434480/2 Обласна рада VI скликання (2010-2015). Єдиний центр [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakarpat-rada.gov.ua/oblasna-rada/deputaty/deputaty-vi3 На Закарпатье жена и сын Балоги выиграли местные выборы [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zn.ua/POLITICS/na-zakarpate-zhena-i-syn-balogi-vyigrali-mestnye-vybory-1181054 Сушко О., Лісничук О. Українські фінансово-промислові групи в політико-економічних процессах / О.Сушко, О.Лісничук [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.soskin.info/ea/2003/6/20030608.html

87

підтриманий групою. Дана група з однієї сторони „тяжіє до певної

самостійності та відсторонення від домінуючої ролі „державного начала”1,

тобто чиновників, а з іншої – зорієнтована на здобуття та утримання міцних

позицій в адміністративному апараті на місцевому та загальнонаціональному

рівнях.

У Чернівецькій області, як і Закарпатській, за роки незалежності

відбулися кардинальні зміни в суспільно-політичному та економічному житті

краю, розпочався і триває і до сьогодні процес злиття бізнесових (або

економічних) та політичних інтересів, сформувалися і продовжують

формуватися різні за своїм впливом політико-економічні групи інтересів,

діяльність яких відчутна і у етнополітичній сфері.

Географічно Чернівецька область – найменша область України.

Адміністративно область включає в себе 11 районів, два міста обласного

(Чернівці і Новодністровськ) і дев’ять міст районного значення. Два райони

області (Кіцманський і Заставнівський) розташовані в зоні радіоактивного

забруднення, що є особливою характеристикою даної області України2.

Область розташована на південному заході України у трьох природно-

географічних зонах: лісостеповій (Прутсько-Дністровське міжріччя),

передгірській (територія між Карпатами та р.Прут) і гірській (Буковинські

Карпати), що зумовило кліматичні особливості краю та основні види

діяльності його жителів. В області виробляється нафтоапаратура, товари

легкої промисловості, пиломатеріали та меблі. Одним із основних видів

діяльності, в якому задіяне населення, є сільське господарство. Буковина має

високий туристично-рекреаційний потенціал. Тут діє понад 450 лікувально-

1 Там само.2 Історико-географічний екскурс Чернівецької області [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.minjust.cv.ua/index.php?page=1222850737

88

профілактичних закладів, 92 суб’єкти туристичної діяльності тощо, однак, як і

на Закарпатті, немає великих промислових підприємств1.

За останні десятиліття вихідці з Буковини настільки активно проявили

себе на загальнонаціональному рівні, що у 2008 році відомий український

політолог Кость Бондаренко на прес-конференції у Чернівцях заявив: „Доки

між собою ворогували дніпропетровський і донецький клани, буковинці

змогли пробратися на посади в столиці... Найменша область України багато в

чому задає тон на столичному рівні”2. Найвпливовішими у буковинській групі

політолог визначив Арсенія Яценюка, Михайла Папієва, Олександра Зінченка

та Георгія Філіпчука, зазначивши при цьому, що у даній групі „переважають

особисті інтереси”3. На нашу думку, мова йде не про одну групу, а про

декілька, об’єднаних регіоном походження.

На загальнодержавному рівні на різних етапах історичного розвитку

незалежної України можна виділити декілька основних політико-економічних

груп, які сформувалися на Буковині. У зв’язку з тим, що в області не було

об’єктів великої власності (як, наприклад, у Дніпропетровській чи Донецькій),

в краї виникло декілька груп, метою взаємодії яких був захист від зовнішніх

впливів. Однією з перших спроб встановити контроль над найбільш

економічно привабливими об’єктами стала діяльність народного депутата

України Ігоря Плужнікова, вихідця з Кіровоградщини, який після служби в

армії залишився в Чернівцях. Всередині 1990-х років він досяг успіхів у

комерційній діяльності і почав тісно співпрацювати з колишнім

комсомольським лідером Олександром Зінченко. Останній сприяв

просуванню інтересів І.Плужнікова, тому що сам був зацікавлений у

діяльності окремих його структур (зокрема, виробничо-кооперативного

1 Історико-географічний екскурс Чернівецької області [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.minjust.cv.ua/index.php?page=12228507372 Буковинський клан задає тон у владі, - Кость Бондаренко [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.zik.com.ua/ua/news/2008/02/29/1278883 Там само.

89

об’єднання „Буковина”). Пізніше обидва залишили Буковину (О.Зінченко

переїхав на роботу в Москву, а І.Плужніков – у Київ), залишивши у Чернівцях

свого соратника Михайла Папієва (директор фірми „Альянс”, а згодом –

генерального директора виробничого об’єднання „Полімермаш”)1. Вихідець із

Запоріжжя, М.Папієв розпочав свою політичну кар’єру також у Чернівцях з

посади заступника голови Чернівецької облдержадміністрації.

За часів незалежності Плужніков, Зінченко і Папієв розпочали свою

партійну діяльність з членства в СДПУ(о), причому вплив І.Плужнікова

всередині партії був досить сильним, оскільки він контролював медіа-ресурси,

які були у сфері впливу партії (наприклад, володів 71% акцій „Інтера” –

одного з провідних телевізійних каналів країни2). У наявних джерелах немає

єдиної оцінки взаємовідносин між групами Суркіса-Медведчука та

Плужнікова-Зінченка всередині партії. На думку оглядачів тижневика

„Дзеркало тижня”, бізнесові інтереси названих груп не перетиналися, що

стало основною причиною відсутності конфліктів між ними. Дані групи

об’єднував спільний політичний інтерес: зростання партійного авторитету, що

„поза сумнівом, ішло на користь і одній групі, і другій”3.

Внутрішньопартійна боротьба, особисті конфлікти між І.Плужніковим

та О.Зінченком, швидка смерть І.Плужнікова призвели до змін всередині

самої групи, важливу роль в якій починає відігравати М.Папієв. Він вийшов з

лав СДПУ(о) і вступив у Партію регіонів, завдяки членству в якій М.Папієву

вдалося повернутися в уряд В.Януковича, а пізніше стати губернатором

Чернівецької області. Зберігаючи вплив на фінансові потоки в регіоні,

М.Папієв починає формувати свою команду, яка може вважатися групою

1 Буковинський клан [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.epravda.com.ua/columns/2007/08/10/146580/2 Удільний переділ [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://vgolos.com.ua/articles/udilnyy_peredil_104311.html?print3 Мостова Ю., Рахманін С. Україна партійна. Частина VI Соціал-демократична партія України (об’єднана) / Ю.Мостова, С.Рахманін [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://gazeta.dt.ua/POLITICS/ukrayina_partiyna_chastina_vi_sotsial-demokratichna_partiya_ukrayini_obednana.html

90

М.Папієва. Як губернатор він неодноразово проголошував тезу про те, що

„Буковина – це край, де варто жити”, наголошував на поліетнічності та

багатокультурності регіону. У своїй діяльності М.Папієв постійно

наголошував на толерантності буковинців, підтримуючи на офіційному рівні

історично сформовані уявлення про Буковину як край толерантності і

терпимості. Причому особлива увага зверталася саме на етнополітичну

толерантність, применшення ролі етнополітичного чинника в житті краю.

Свідченням цього може слугувати офіційно висловлене невдоволення щодо

позиції та поведінки окремих політичних сил під час візиту міністра

закордонних справ Російської Федерації С.Лаврова. За словами губернатора,

перевагою Буковини є толерантність, що приваблює високих гостей. Тому не

завжди варто своїми діями дискредитувати уявлення про буковинську

гостинність, оскільки це завдає шкоди буковинському міфу1.

Загалом у своїй діяльності та у своїх висловлюваннях М.Папієв

продемонстрував прагнення зберегти національний мир у краї. Але окремі

кроки, зроблені його адміністрацією, засвідчують певний антиукраїнізм

представника партії влади на Буковині, що, на нашу думку, було зумовлено в

першу чергу політикою Прзеидента В.Януковича. В середині серпня 2013

року в ході робочої поїздки на Вижниччину М.Папієв розкритикував

експозицію „Борцям за волю України” у місцевому краєзнавчому музеї,

пояснивши свою критику тим, що на Буковині „жили різні національності”.

Останнє призвело до тимчасового припинення діяльності музею2. В той же

час губернатор популяризував ідею спільних паломницьких маршрутів для

прочан з Румунії, Молдови та Буковини, відсутності кордонів між Північною

Буковиною та Південною Буковиною, які сьогодні входять до складу України 1 Папієв дорікнув опонентам за руйнування буковинського міфу під час візиту міністра Лаврова [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://buknews.com.ua/page/papiiev-doriknuv-politychnym-oponentam-za-vystupy-pid-chas-vizytu-ministra-lavrova.html2 Закритий за регіоналів Папієва й Галиця музей визвольних змагань у Вижниці знову приймає відвідувачів [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://buknews.com.ua/page/zakrytyi-za-rehionaliv-papiieva-i-halytsia-muzei-vyzvolnykh-zmahan-u-vygnytsi-znovu-pryimaie-vidviduvachiv.html

91

та Румунії1. На думку автора, подібні заяви колишнього губернатора

відповідали загальній управлінській стратегії, визначеній Президентом

В.Януковичем, спрямованій на послаблення українського національного

елементу в суспільно-політичному житті.

Ще однією групою, яка вплинула на економічне життя краю та його

політичне представництво у Києві, була група Віктора Короля і Геннадія

Москаля та група Євгена Дмитрієва. Генерал-лейтенант Геннадій Москаль до

1997 року працював заступником начальника УВС у Чернівецькій області,

пізніше – народний депутат України. Генерал-лейтенант Віктор Король також

працював в УВС області, а в 1996 році очолив Податкову міліцію України. У

1998 році В.Король став народним депутатом України., при цьому протегував

ряду бізнесменів, в тому числі з 1997 року і В.Чинушу, який у 1996 році

створив товариство „Надіна”, основним видом діяльності якого стала поставка

нафтопродукції на АЗС області. У 1997 році В.Чинуш приватизував

туристичний комплекс „Буковина” в центрі міста, а у 2002 році став

депутатом Чернівецької міської ради. У 2004 році В.Чинуш підтримав Віктора

Ющенка і розмістив передвиборчий штаб „Нашої України” у готелі

„Буковина”. У 2006 році В.Чинуш був переобраний депутатом Чернівецької

міської ради, а на виборах мера того ж року здобув третій результат2.

Сам В.Чинуш активно підтримує буковинський спорт (є

співорганізатором різноманітних змагань, конкурсів, інших спортивних

заходів), очолює правління СК „Гешко” на громадських засадах3. Активний у

бізнесовій та громадсько-політичній діяльності, В.Чинуш не піднімає

1 Див.: Північна і Південна Буковина створять спільні паломницькі маршрути [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http :// buknews . com . ua / page / pivnichna - i - pivdenna - bukovyna - stvoriat - spilni - palomnytski - marshruty . html ; Папієв хоче об’єднання Буковини? [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.chas.cv.ua/8112-papyev-hoche-obyedannya-bukovini.html2 Буковинський клан [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.epravda.com.ua/columns/2007/08/10/146580/3 Чинуш Валерій Миколайович [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://sportbuk.com/2012/02/chynush-valerij-mykolajovych/

92

національне питання у своїх виступах, визначивши своїм пріоритетом саме

економічну та політичну складову.

Спроба монополізувати окремі галузі виробництва та постачання

області енергетичними ресурсами, пальним стали основою формування

буковинських політико-економічних груп. Тут формування та

функціонування місцевих політико-економічних груп тісно переплетене з

партійним будівництвом та представництвом в органах місцевого

самоврядування, в тому числі обласній та міській радах.

На теперішній час серед названих груп постійно зорієнтованою на

Буковину в економічному та політичному відношенні залишається група

В.Короля-В.Чинуша, в якій останній виконує презентаційні функції, лобіює

інтереси групи у міській раді, депутатом якої є, а також займається партійним

будівництвом. В.Чинуш був членом політичної партії „Наша Україна”,

керівником фракції даної політичної сили у Чернівецькій міській раді. Однак

основною метою діяльності даної групи, як і всіх інших, є економічний

інтерес та збереження політико-економічних позицій на регіональному або

національному рівні. Саме тому лідери названих груп часом змінюють свою

партійну приналежність задля збереження власного економіко-політичного

впливу.

Таким чином, формування політико-економічних груп у Закарпатській

та Чернівецькій областях відбувалося в умовах, відмінних від

старопромислових регіонів України. Відсутність можливості використання

природних ресурсів, таких, як донецьке вугілля, вплинуло на особливості

економічної діяльності та фінансового забезпечення життєдіяльності груп. В

той же час одним із основних джерел фінансового зростання на Закарпатті та

Буковині стало забезпечення регіонів енергетичними ресурсами. Крім того,

висуванці груп, які в даному випадку переважно співпадають з їхніми

формальними та реальними лідерами, реалізували власні політичні проекти

93

(створення партії „Єдиний центр”) або ж приєдналися до

загальнонаціональних (СДПУ(о), „Наша Україна” тощо) для посилення своїх

позицій на регіональному та загальнонаціональному рівнях.

Підбиваючи підсумки усього вищесказаного, необхідно відзначити, що

через відсутність реального перерозподілу ресурсів потужних політико-

економічних груп за час незалежності на території Закарпатської та

Чернівецької областей не сформувалися реальні фінансово-промислові групи.

Найбільш близькою до ФПГ можна вважати групу В.Балоги у Закарпатській

області, який протягом останніх десятиліть намагається сконцентрувати у

своїх руках важелі фінансового, економічного, політичного,

адміністративного та інформаційного капіталів на Закарпатті. Відсутність в

краї високотехнологічних підприємств, покладів вугілля, газу та інших

енергетичних ресурсів не дає можливості В.Балозі та його групі

перетворитися на потужного актора у політичному та економічному житті

України.

Спільною рисою усіх політико-економічних груп, що утворилися на

території Закарпатської та Чернівецької областей, є орієнтація діяльності

групи на одну особу – лідера групи, який підпорядковує життєдіяльність

групи власним інтересам і виступає основною фігурою в усіх сферах

життєдіяльності групи. Причому інформація про бізнес-структури

представників регіональних політико-економічних груп, як правило,

приховується, що ускладнює процес аналізу функціонування та перспектив

подальшого розвитку політико-економічних груп в даних регіонах.

94

ЕТНІЧНІ ФАКТОРИ У ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ

ГРУП ІНТЕРЕСІВ

1. Етнорегіональні аспекти формування та діяльності української

політичної еліти

Формування політичної еліти у сучасній Україні розпочалося ще в

радянські часи. Тоді в країні була сформована партійна політична

номенклатура, більша частина якої наприкінці 1980-х – на початку 1990-х

років трансформувалася в українську політичну еліту. Розпад Радянського

Союзу призвів до появи незалежної України. Але історичний досвід

посткомуністичної трансформації України засвідчив, що колишня партійна

номенклатура добровільно владу із своїх рук „ніколи й нікому повністю не

віддавала, а комуністично-номенклатурна система влади ніколи й ніде

повністю не щезала”1. З кінця 1980-х років у посткомуністичних країнах (в

т.ч. і Україні) почалась „по-перше, конверсія політичної та державної влади

комуністичної номенклатури у кланово-корпоративну, номенклатурно-

капіталістичну економічну владу, по-друге – інтенсивна концентрація цієї

нової-старої влади за відсутності контролю з боку суспільства і, по-третє –

формування нової посткомуністичної промислово-фінансової олігархії”2. Ці

процеси мали місце і на центральному рівні, і на регіональному. В залежності

від регіону колишній партійній номенклатурі більшою або меншою мірою

вдалося зберегти владу в своїх руках.

У процесі формування регіональної та національної еліт в Україні

можна виділити спільні та відмінні риси. В першу чергу необхідно

наголосити, що початок процесу формування сучасної української політичної

еліти можна датувати серединою 1980-х років, коли генеральним секретарем

ЦК КПРС М. Горбачовим був проголошений курс на перебудову та гласність. 1 Дергачов О., Полохало В. Метаморфози посткомуністичної влади / О.Дергачов, В.Полохало // Українська державність у ХХ столітті (Історико-політологічний аналіз) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://litopys.org.ua/ukrxx/r16.htm2 Там само.

95

Це призвело до появи на території тодішньої Української РСР нових

громадських об’єднань, неурядових організацій, рухів тощо. Основними

джерелами формування сучасної політичної еліти нашої держави стали лідери

нових неурядових організацій, представники інтелігенції, колишні дисиденти,

а також колишня комуністична партійна еліта, частина якої у другій половині

1980-х – 1990-х роках мімікрувала. У 1991 році, коли було проголошено

незалежність України, «владу було кому підібрати»1. І в першу чергу її

«підібрала» колишня радянська номенклатура, добре організована, з тривали

управлінським досвідом.

Формування новітньої української еліти – процес складний,

багатоаспектний та тривалий, який продовжується до сьогодні. Даний процес

характеризується так званою «революцією згори», а саме – «еволюційною

трансформацією політичної влади у новий тип власності через нелегітимне,

тіньове привласнення й розподіл тотально-одержавленої так званої

загальнонародної власності її фактичним розпорядником — колишньою

партійною бюрократією (з ініціативи прагматичної «реформаторської» її

частини)»2.

Аналіз ситуації, що склалася на початку 1990-х років в Україні, дає

підстави стверджувати, що політична еліта того часу була, за словами

політолога А.Пахарєва, «політичним конгломератом, що склався з

представників радянсько-комуністичної бюрократії, адептів найчастіше

націоналістичних або націонал-демократичних сил і власників капіталу,

ідеологія яких характеризується широким спектром доктрин – від лібералізму

до соціал-демократизму»3.

1 Цит. за: Офіцинський Р. Політичний розвиток незалежної України (1991-2004) в аспекті європейської ідентичності (на матеріалах періодики Заходу) / Роман Офіцинський. – Ужгород: Гражда, 2005. – С. 173.2 Дергачов О., Полохало В. Метаморфози посткомуністичної влади / О.Дергачов, В.Полохало // Українська державність у ХХ столітті (Історико-політологічний аналіз) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://litopys.org.ua/ukrxx/r16.htm3 Цит. за: Офіцинський Р. Вказ. праця. – С.171.

96

Різноманітні законодавчі документи, які повинні були забезпечити

відкритість влади та активну участь громадськості у політичному житті

країни, були прийняті з самого початку існування незалежної України. Однак

досягти реальної участі громадян у державотворчих процесах та відкритості

влади так і не вдалося через низку причин, зокрема, пасивність українського

населення1. Велике значення відіграло і небажання нових українських

правлячих кіл відмовитися „від автократичних схильностей, патерналістсько-

клієнталістських відносин, олігархічності”2. Все вище відзначене

характеризує основні тенденції формування української політичної еліти, яка

„з одного боку, у будь-якому суспільстві є індикатором, який дозволяє

визначити ступінь зрілості та структурування суспільства і політики, а, з

іншого, у методологічному сенсі може бути тим дескриптором, за допомогою

якого можливий опис, інтерпретація та оцінка перспектив політичної системи

загалом”3.

Упродовж понад двадцяти років незалежності центральна влада

намагалася зберегти жорстку виконавчу вертикаль, успадковану ще з

радянських часів. Практика призначення голів обласних державних

адміністрацій без урахування інтересів регіонів лише сприяла реалізації

даного концепту формування регіональної еліти, підпорядкованої та залежної

від центру (Києва). В той же час за роки незалежності «в Україні сформувався

специфічний корпоративний тип політичної еліти, яка змішує державну

службу та національні інтереси з особистими цілями»4, що властиво як

національній, так і регіональній еліті.

1 Попадюк Н.І. Суспільно-політичні передумови трансформації державно-управлінської еліти України / Н.І.Попадюк [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.academy.gov.ua/ej/ej14/txts/Popadiuk.pdf2 Лещенко В. Трансформація політичної системи та роль політичних еліт у розвитку суспільства / В.Лещенко // Віче. – 2009. - №11 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.viche.info/journal/1497/3 Ковалевський В.О. Політична еліта в системі регіональних інформаційних інтеракцій у сучасній Україні / В.Ковалевський [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ipiend.gov.ua/?mid=128&action=article_detail&article_id=124 Гринчук І. Політична еліта України: Центр-Регіони / І.Гринчук // Буковинський журнал. – 2003. - №1 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.bukjournal.com/iryna-hrynchuk-politychna-elita-ukrajiny-tsentr-rehiony/

97

Поруч з цими загальними характеристиками треба відзначити, що

формування української політичної еліти на місцях має свої особливості. З

одного боку, спостерігається велика залежність від центру, з іншого –

регіональні особливості (культурно-історичні, політичні і т.д.). Кожний регіон

України характеризується рядом специфічних ознак: комплексність,

цілісність, спеціалізація, керованість (наявність політико-адміністративних

органів управління), що дає можливість розглядати його у географічному,

адміністративно-організаційному, культурному вимірах1. Для нашого

дослідження важливим є саме керованість регіону, яка здійснюється

політичною елітою в адміністративно-організаційному вимірі. Мова йде про

те, що життєдіяльність окремих регіонів України, включаючи досліджувані

Закарпаття та Буковину, значною мірою залежить від політичної еліти, яка

визначає пріоритети регіонального розвитку, включаючи етнополітичну

сферу.

Термін «регіональна політична еліта» є досить неоднозначним. За

традиційним підходом, до регіональної політичної еліти відносяться місцевий

губернатор, голова обласної ради, голови місцевих партійних осередків та мер

обласного центру . Але таким чином до регіональної еліти включаються

тільки формалізовані інституції – посадовці, які обіймають найвищі в регіоні

посади в органах державної влади та місцевого самоврядування.

Інший – цілісний – підхід визначає регіональну еліту «на основі

своєрідного духовного аристократизму, культури, освіти, волі тощо» . Але

визначення сучасної української регіональної еліти за даним підходом, на

нашу думку, є досить складним і неоднозначним процесом. В даному випадку

автор ґрунтується на функціональному підході, оскільки він відрізняється

чіткими критеріями. На думку політолога М.Головатого, «поділ еліти України

на регіональну і національну можливий не інакше, як за компетенцією, 1 Сокирка Ю. Регіональний фактор у політичному процесі України / Ю.Сокирка [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://postua.info/news.php?nid=3

98

функціональними особливостями такої еліти, діапазоном тих конкретних

питань, які їй доводиться вирішувати»1.

Регіональну еліту умовно можна класифікувати за трьома основними

структурними підходами:

І. Соціогенетичний – визначає регіональні еліти через призму

соціально-професійного походження (професійні, кар’єрні, освітні критерії);

ІІ. Географічний – визначає регіональну еліту за її територіальним

походженням (в його розрізі передбачається поділ на «своїх» (вихідців з

місцевого регіону) і «чужих» (вихідців з інших регіонів);

ІІІ. Етнічний – визначає етнічну структуру регіональної еліти відповідно

до національної структури регіону (поліетнічності) .

Велику роль у формуванні сучасної регіональної політичної еліти в

Україні відіграє особливе геополітичне становище нашої держави. Як зазначає

професор А.Гальчинський, «Україна відноситься до розряду цивілізаційно

розколених країн… перебуває на межі, по суті, двох світів, двох культур і

ментальностей, двох різновекторних цивілізацій, що само собою визначає

об’єктивну складність державотворчого процесу…»2. Дана ідея знайшла своє

підтвердження і підтримку з боку громадян України, 41.9% яких у відповідь

на запитання, чи існує розкол українського суспільства за регіональною

ознакою у 2012 році, відповів «так». Найбільше відчували даний розкол

жителі українського півдня, 59,5% яких ствердно відповіла на задане

запитання, найменше – жителі заходу (34,1% населення погодилися з ідеєю

розколу). Центр і схід відповідно показали 39% і 41,1% на підтримку ідеї

регіонального розколу3. Події наступних двох років, зокрема, активна участь

1 Головатий М. Кому служить політична еліта / М.Головатий // Персонал плюс. – №21 (172). – 24-30 травня 2006 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.personal-plus.net/172/723.html2 Гальчинський А. Схід-Захід: небезпечне передвиборче протистояння / А.Гальчинський // День. - №174. – 29 вересня 2004 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://old.niss.gov.ua/Evrointeg/den29092004.htm3 Соціологічне опитування: Останнім часом говорять про те, що українське суспільство розділилося на дві майже ворогуючі частини за регіональною ознакою. Як Ви вважаєте, чи існує такий розкол суспільства? (регіональний розподіл) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.razumkov.org.ua/ukr/poll.php?poll_id=871

99

представників Західної України у подіях Євромайдану, довела, що жителі

даної частини України готові до жертв задля збереження цілісності держави.

Процес формування політичної еліти в окремих регіонах України має

свої специфічні риси, однією з причин чого є і відмінності у регіональній

ідентичності, яка зумовлює різницю у політичній культурі Східної та Західної

України та різні ціннісні критерії до політичної еліти. На заході України

переважає «критичне ставлення до влади, що нерідко межує з анархізмом», а

на сході – «сильна орієнтація на державу, служіння інтересам держави чи

політичному лідерові»1. Відповідно, «ідеалом політичного правління на Сході

України є «тверда сильна рука» і виправдовування авторитарних методів

управління для гарантування порядку та стабільності, для Заходу України –

право на участь індивіда у вирішенні питань життя суспільства і громади»2.

Даний поділ досить умовний і не позбавлений елементів міфологізації

політичної свідомості, ідентичності та культури обох частин України, тим

більше, що протягом останніх років спостерігається тенденція до більшої

підтримки громадянами України демократичних форм правління (і,

відповідно, політичних лідерів, зорієнтованих на демократичні цінності та

ідеали. У березні-квітні 2012 року Центром Разумкова спільно з Фондом

«Демократичні ініціативи» ім.Ілька Кучеріва було проведено соціологічне

опитування на тему «Ставлення населення України до демократії та

авторитаризму (динаміка, 2004-2012)». За результатами опитування за вісім

років відсоток респондентів, які вважають демократію найбільш бажаним

типом державного устрою для України зріс від 41 до 50,9%. Їхня кількість

зросла головним чином за рахунок тих, кому у 2004 році було складно

1 Угрин Л. Вплив регіональних ідентичностей на політичний процес в Україні / Л.Угрин [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://westukr.itgo.com/ugryn_cpd_conf_0701.html2 Там само.

100

відповісти на дане питання: кількість тих, хто підтримував авторитарний

режим, зменшилась всього на 3,4% (від 23 у 2004 році до 19,6% у 2012 році)1.

Питання формування української регіональної еліти залишається

дискусійним у сучасній українській політичній науці. Має своїх прихильників

серед українських дослідників ідея про те, що регіональна еліта – це

особливий тип еліти, яка характеризується в першу чергу наявністю власної

стратегії розвитку регіону в межах країни, прагненням розширити свій вплив

на інші регіони тощо. За твердженням українських науковців І.Преснякова та

В.Романової, лише деякі області України зуміли витворити за часів

незалежності власну – регіональну – еліту, яка «формує певні стратегії

розвитку свого регіону і проводить експансію на території, що лежать поза

межами її прямого адміністративного впливу»2. Відповідно до критеріїв

вищеназваних дослідників, регіональною елітою можна вважати лише

представників трьох регіонів України – АР Крим, Дніпропетровської та

Донецької областей, оскільки саме їхні представники реалізували стратегію

здобуття автономності або ж спробували (на певному історичному етапі)

«завоювати» Київ3. Прикладом цього може слугувати обрання Президентом

України представника дніпропетровської групи Л.Кучми та донецької –

В.Януковича.

Однак в інших регіонах України формування політичної еліти

відбувалося за вищеокресленими закономірностями з місцевою специфікою,

як, наприклад, на Закарпатті. Історично склалося так, що впродовж століть

Закарпаття перебувало під владою інших народів – насамперед угорців. У ХІХ

– на початку ХХ століття Закарпаття, як і інші частини Австро-Угорської

імперії, пережило період українського національного відродження,

представленого в першу чергу такими іменами, як О.Духнович, І.Раковський 1 Соціологічне опитування. Ставлення населення України до демократії та авторитаризму (динаміка, 2004-2012) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.razumkov.org.ua/ukr/poll.php?poll_id=6122 Пресняков І., Романова В. Вказ. праця. 3 Пресняков І., Романова В. Вказ. праця.

101

та А.Добрянський, які були ідейними провідниками москвофільства в краї.

Перебування під владою Чехословаччини у міжвоєнний період сприяло

посиленню українських національних ідей в краї і навіть позначене спробою

витворити власну державність – Карпатську Україну – у 1939 році. Подальше

включення Закарпаття до складу СРСР призвело до формування в краї

радянської партійної еліти.

Формування радянського державно-адміністративного управління

почалося на Закарпатті під час Другої світової війни. За повоєнні роки у

Закарпатській області були створені місцеві органи державної влади

(радянські виконавчі комітети) та місцеві ради депутатів трудящих,

відбувалося поступове посилення партійних та комсомольських організацій,

формувалася політична еліта краю, яку активно поповнювали військовими

кадрами, вихідцями зі Східної України (й інших регіонів СРСР) та місцевими

випускниками спеціальних партійних шкіл та курсів1. Так на Закарпатті

сформувалася радянська номенклатура (представлена в т.ч. вихідцями з Росії

та інших куточків колишнього СРСР), провідні позиції якої з початком

перебудовчих процесів у середині 1980-х років були поставлені під загрозу

активізацією національно-патріотичних сил.

З другої половини 1980-х – до 1994 року в області відбувалася боротьба

між представниками національно-демократичних сил та комуністами, які

намагалися зберегти свою монополію на політичну владу в регіоні, в тому

числі й за допомогою етнічного фактору. Так, на думку окремих дослідників,

партійна верхівка краю виявляла підтримку русинському автономному руху2.

В цей час активно заявляють про себе закарпатські русини, які в лютому 1990

року в Ужгороді створили обласне культурно-освітнє товариство карпатських

1 Петрецький В. Особливості формування політичної еліти / В.Петрецький [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.zakarpatia.com/?p=4182 Адамович С. Роль Комуністичної партії України в процесі становлення політичного русинства на Закарпатті / С.Адамович [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/VPu/Ist/2009_16/adamovuch.pdf

102

русинів і прийняли статут організації. У першому оприлюдненому документі

товариства «Звернення до населення Закарпатської області» «йшлося про

окремішність русинського народу». У наступному програмному документі –

«Декларації Товариства карпатських русинів про повернення Закарпатській

області статусу автономної республіки» - мова йшла про досягнення певних

політичних цілей. Причому останні імпонували місцевій радянській партійній

еліті, оскільки обіцяли їй більші владні можливості1. В цей же час радянська

еліта намагалася відвоювати для себе більші самоврядні права. 19 червня 1990

року було прийняте протокольне рішення «Про переведення Закарпатської

області на засади господарсько-економічної самостійності і самоврядування»2.

В результаті активізації суспільно-політичних та етнополітичних

процесів Закарпаття прийшло до національного референдуму 1 грудня 1991

року, з одного боку, зорієнтованим на українську державність, а з іншого – на

збільшення автономії краю у складі незалежної України. Тому, окрім питання

про незалежність, учасники референдуму на Закарпатті повинні були дати

відповідь на ще одне запитання: «Чи бажаєте Ви, щоб Закарпаття отримало з

закріпленням у Конституції України статус спеціальної самоврядної

адміністративної території як суб’єкта у складі незалежної України і не

входило в будь-які інші адміністративно-територіальні утворення?»3.

Переважна більшість населення (78%) висловилася на підтримку

самоврядності краю4, що призвело розколу в політичному житті краю, де

українські національно-патріотичні сили, представлені Українською

народною радою Закарпаття, виступали проти регіонального сепаратизму, в

той час коли Демократична ліга національностей Закарпаття підтримувала

сепаратистські ідеї своїх членів (Товариства угорської культури Закарпаття, 1 Див.: Зан М. Етнічні процеси на Закарпатті в сучасну добу / М.Зан [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/nte/2010_1/zan.htm2 Зан М. Етнічні процеси на Закарпатті в сучасну добу / М.Зан [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/nte/2010_1/zan.htm3 Цит. за: Зан М. Вказ. праця.4 Адамович С. Вказ. праця.

103

словацького національно-культурного товариства ім. Л. Штура, товариства

німців краю «Відродження», товариства євреїв області «Менора», товариств

«Русский Дом», «Рома» та Товариства підкарпатських русинів)1. Дискусії

щодо статусу Закарпаття тривали ще декілька років, але поступово питання

самоврядної території трансформувалося у проблему створення вільної

економічної зони, єврорегіону з сусідніми державами тощо. Таким чином,

колишній комуністичній еліті краю, яка складала 90% депутатського корпусу

обласної ради на момент прийняття рішення останньою щодо проведення

референдуму про автономний статус Закарпаття, не вдалося розширити свої

повноваження та реалізувати даний етнополітичний проект. За цей час в краї

сформувалася основа новітньої регіональної політичної еліти.

Водночас активізуються національно-патріотичні сили, які претендують

на провідні позиції в регіоні. У 1989 році на Закарпатті відбулася установча

конференція Народного Руху України за перебудову. 5 листопада 1990 року в

краї був зареєстрований перший альтернативний КПРС партійний осередок

політичної партії – Української Республіканської Партії2. В результаті виборів

до місцевих органів влади у березні 1990 року до Закарпатської обласної ради

були обрані представники різних етнополітичних сил: 12 членів НРУ (10% від

усього складу ради), 11 членів Товариства угорської культури (9,1%), 2 члени

Соціально-економічного товариства румунів ім.Кожбука (1,6%). Найбільшу

кількість голосів здобули представники правлячої комуністичної партії – 96.

Щодо національного складу обласної ради за підсумками виборів 1990 року,

то її більшість склали українці (91 депутат – 75,8%). За ними ішли угорці (14 –

11,6%), росіяни (4 – 3,3%), румуни (2 – 1,6%), євреї (2 – 1,6%) та один

болгарин3. Таким чином, було представлено практично всі національні

1 Зан М. Вказ. праця.2 Останець Ю., Токар М. Закарпаття через призму політичних виборів / Ю.Остапець, М.Токар. – Ужгород: Карпати, 2009. – С.164.3 Там само.

104

спільноти краю, які почали активно відстоювати власні інтереси на

законодавчому рівні.

Після проголошення Декларації про суверенітет у липні 1990 року та

незалежності у 1991 році у Закарпатській області починають створюватися

нові політичні партії. Особливістю політичного процесу в краї стало

відродження так званих „історичних партій”. В цей час в області з’являються

Народна Партія України (НПУ), Українська Християнсько-Демократична

Партія (УХДП), Українська Консервативна Республіканська Партія (УКРП) та

перші квазіпартійні утворення: Демократична Ліга Національностей

Закарпаття та Українська Народна Рада Закарпаття. До складу Демократичної

Ліги, серед основних напрямків діяльності якої було надання самоврядності

краю та забезпечення представництва національних меншин в органах влади,

увійшло п’ять національно-культурних товариств1. Зростання кількості партій

в краї не призвело до зростання політичної активності населення області. Так,

закарпатські науковці Ю.Остапець та М.Токар зазначають, що після мітингів

1990-1991 років більшість населення області „починає уникати участі в

політиці”2.

Після 1994 року наступає новий етап елітотворення в області. За часів

першого терміну президентства Л.Кучми (у 1995-1999 роках) регіональна

еліта краю намагається якнайбільше сподобатися центральній еліті, передусім

через вияв ідеологічної вірності тощо3. На формування місцевої еліти має

великий вплив і менталітет закарпатців, який найбільш очевидно виявився в

електоральному процесі. Як зазначає політолог Віктор Пащенко, «автохтони

Закарпаття дуже практичні, аж до утилітаризму, тому голосують виключно з

позиції вигоди, а не ідеології»4. Останнє було підтверджене результатами 1 Останець Ю., Токар М. Закарпаття через призму політичних виборів / Ю.Остапець, М.Токар. – Ужгород: Карпати, 2009. – С.165.2 Там само. – С.167.3 Токар М. Вказ. праця.4 Цит. за: Буткевич Б. Лояльні прагматики. Чим Закарпаття схоже на Донбас / Б.Буткевич [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://tyzhden.ua/Society/77112

105

парламентських виборів 1998 року, коли перемогу на Закарпатті здобули

соціал-демократи (об’єднані), зігравши «на гучних прізвищах, футболі та

меценатстві»1. СДПУ(о) стала беззаперечним лідером на Закарпатті, набравши

31,17% голосів2. Велику роль тут відіграли й постаті, запропоновані

закарпатському виборцю: Кравчук-Марчук-Онопенко-Медведчук-Суркіс, які

не особливо переймалися ідеологічними питаннями, значно більше уваги

приділяли більш практичним (вищеназваним) речам. Однак, на думку

окремих науковців, зростання впливу СДПУ(о) у Закарпатській області

почалося з призначення у липні 1995 року Президентом України Л.Кучмою

губернатором краю С.Устича 3. Останній на момент призначення обіймав

посаду голови Закарпатської обласної ради. Під час перебування на посаді

губернатора С.Устич активно протегував В.Медведчукові, який став

народним депутатом України від Іршавського округу з безпрецедентним

результатом – 94% голосів. Пізніше В.Медведчук очолив СДПУ(о), а С.Устич

– обласний осередок цієї партії4. Перебування лідера обласного осередку на

посаді губернатора краю сприяло посиленню позицій цієї політичної сили на

Закарпатті.

У 1999-2003 роках регіональна еліта Закарпаття почала інтегруватися

навколо монопольних політичних партій в регіоні – в першу чергу навколо

СДПУ(о), яка зуміла залучити до своїх лав знаних у краї людей, представників

керівних ланок різних установ і підприємств, молодь із лідерськими

амбіціями5. У травні 1999 року Президент України знову призначив

губернатором краю представника СДПУ(о) – Віктора Балогу, який і до

сьогодні відіграє провідну роль у політичному житті Закарпатської області.

1 Пащенко В. Політичне Закарпаття: 15 років вибору / В.Пащенко. – Ужгород, 2006. – С.171.2 Партії, які за підсумками голосування набрали 4% та більше у регіоні [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.cvk.gov.ua/pls/vd2002/webproc0v?kodvib=1&rejim=03 Останець Ю., Токар М. Закарпаття через призму політичних виборів / Ю.Остапець, М.Токар. – Ужгород: Карпати, 2009. – С.169.4 Федака С. Закарпаття у другій половині 1990-х років / С.Федака [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://novezakarpattya.com/rubrics/historical-discourse/10886-zakarpattya-u-drugy-polovin-1990-h-rokv.html5 Токар М. Вказ. праця.

106

Однак той керував краєм недовго – у червні 2001 року його змінив Геннадій

Москаль (який мав досвід управління обласною міліцією у 1995-1997 роках)1.

Але вже у вересні 2002 року губернатором став 36-річний Іван Різак2,

представник СДПУ(о). Причому керівництво останнього, незважаючи на усі

кадрові перестановки, виявилося «катастрофічним і для СДПУ(о) і для нього

самого»3. Партія програла вибори «Блоку Віктора Ющенка «Наша Україна»

(13,94% проти 36,5%)4. Після другого туру виборів населення краю вперше за

багато років вийшло на антивладну демонстрацію в Ужгороді. Щодо

монолітності політичної еліти краю, то для цього періоду характерні

конфлікти за владу між представниками недавно монолітної СДПУ(о):

В.Балогою, В.Медведчуком, Г.Москалем.

У 2004-2009 роках СДПУ(о) остаточно сходить з політичного Олімпу і

її місце займають ПП НСНУ, Партія Регіонів, БЮТ. Причому і тут спрацьовує

прагматизм закарпатців, які зорієнтовані на вирішення в першу чергу

регіональних проблем, збереженні громадянського миру та політичної

стабільності, – в області утворено Закарпатську обласну раду коаліції, до якої

увійшли Партія Регіонів, НСНУ, Соціалістична партія України, частина БЮТ,

Партія Угорців України та Демократична Партія Угорців України5. Вищі

щаблі обласної влади обіймають представники «Нашої України».

Розкол «Нашої України», який мав місце у 2008 році, призвів до появи в

краї нової політичної сили «Єдиний Центр», очолюваної заступником голови

Закарпатської ОДА Іваном Балогою. В цей час Президент України В.Ющенко

1 Федька С. Закарпаття у перші роки ХХІ століття / С.Федака [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://novezakarpattya.com/rubrics/historical-discourse/11178-zakarpattya-u-persh-roki-xxi-stolttya.html2 Закарпатським губернатором призначено Івана Різака [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.kreschatic.kiev.ua/ua/2765/art/7941.html3 Пащенко В. Вказ. праця.4 Підсумки голосування по партіях (блоках) в регіоні. Закарпатська область [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.cvk.gov.ua/pls/vd2002/WEBPROC0V5 Токар М. Вказ. праця.

107

у співпраці з В.Балогою формує органи місцевої влади і здійснює підготовку

до чергових парламентських виборів1.

У період від 2010 року і донині процес формування регіональної еліти

на Закарпатті триває. Беззаперечним політичним лідером краю залишається

В.Балога, який має «вагомий вплив на адміністративний апарат та політичну

еліту Закарпаття, а також найпотужніші у регіоні фінансові ресурси.

Підтримка В.Балогою тієї чи іншої політичної сили означає збільшення

відданих за неї голосів»2.

Однак від весни 2010 року в краї відбулися певні кадрові перестановки,

що дещо зменшило вплив В.Балоги та його оточення на політичне життя

Закарпаття. Головою Закарпатської облдержадміністрації був призначений

О.Ледида, уродженець Закарпаття, представник Партії Регіонів3. На відміну

від інших регіонів України, за часів В.Януковича у Закарпатську область «не

направляються регіонали з інших областей, а призначаються виключно

закарпатці»4. За рахунок цього Закарпаттю вдалося зберегти власну

окремішність від центру. Найбільший конфлікт політичного життя на

Закарпатті до подій Євромайдану – це зростаюче протистояння між

В.Балогою та О.Ледидою, який поступово посилює свої позиції в регіоні і з

часом може претендувати на ключову роль у політичному житті краю. Однак,

як уже було відзначено вище, В.Балозі вдалося зберегти свої позиції під час

подій Революції Гідності регіоні.

Формування та діяльність регіональної політичної еліти розкриває

особливості функціонування груп інтересів у регіональному розрізі. Серед

областей, які викликають особливий інтерес дослідника, - Чернівецька

область. Упродовж століть вона була поліетнічним краєм, „в якому 1 Стряпко І. Політичний вимір Закарпаття / І.Стряпко // Український журнал. – 2010. - №5 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ukrzurnal.eu/ukr.archive.html/987/2 Там само. 3 Ледида Олександр Олександрович [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://logos-ukraine.com.ua/project/index.php?project=piued&id=4614 Стряпко І. Вказ. праця.

108

формувалися власні традиції спілкування представників різних етносів на

основі взаємної поваги і толерантності”1. На формування етнонаціонального

складу краю вплинуло його входження до різних держав, починаючи від

найдавніших часів. Помітні зміни в етнічному складі населення краю

відбулися після його включення до складу Австрійської імперії у 1774-1775

роках – у цей час „на православну Буковину розпочалося переселення

представників поліетнічного та багатоконфесійного населення Австрійської

імперії”2. З кінця ХVІІІ століття на Буковині з’являються австрійці та німці,

євреї-ашкеназі, які прибули з інших територій Австрійської імперії, росіяни-

старообрядці (що приїхали на Буковину з-за меж імперії) тощо3. Особливо

вплинуло на формування національного складу населення сучасної

Чернівецької області її входження до складу Румунського королівства у

міжвоєнний період – у цей час зростає кількість румунського населення краю,

яке посідає провідні позиції у всіх органах державної влади і фактично

формує тогочасну політичну еліту краю. Друга світова війна та возз’єднання

Північної Буковини з іншими українськими землями у складі Української РСР

призвели до подальших змін у національному складі населення краю,

знайшли своє відображення у процесі формування радянської політичної

еліти на Буковині. Усі політичні партії (крім комуністичної партії) були

оголошені „буржуазними контрреволюційними”. Навіть колишні члени

компартії Румунії викликали недовіру зі сторони нової влади. В області

почалися масові репресії4. Після завершення війни 1939-1945 років процес

включення Буковини у радянський політичний процес відбувався за

класичною схемою: сюди направлялися партійні кадри зі східних областей

1 Буркут І. Проблеми етнічної толерантності у поліетнічному середовищі (на прикладі єврорегіону „Верхній Прут” / І.Буркут // Єврорегіони: Потенціал міжетнічної гармонізації. Збірка наукових праць. – Чернівці: Букрек, 2004. – С.192.2 Там само. – С.193.3 Там само.4 Мусієнко І. Політичні репресії на Північній Буковині та Хотинщині у 1940-1941 рр. / І.Мусієнко [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.sbu.gov.ua/sbu/doccatalog\document?id=42167

109

радянської України та інших регіонів СРСР (наприклад, з РСФСР), колишні

військові, які й склали основу радянської партійної номенклатури в області у

повоєнні роки.

Загальнодержавні процеси демократизації торкнулися Буковини, на

території якої наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років активізується

суспільно-політичне життя. Перші масові мітинги у Чернівцях відбулися у

1988 році. Тоді ж з’являються перші неформальні об’єднання, в тому числі й

культурологічні товариства національних меншин Буковини, Товариство

української мови, Українська Гельсінська Група. Нові громадські організації

брали активну участь у суспільно-політичному житті краю. У серпні 1991

року міська влада Чернівців ухвалила „взяти на свій баланс майно КПРС-КПУ

на території міста, демонтувати пам’ятник Леніну та упродовж місяця

переіменувати чернівецькі вулиці та площі, назви яких „пов’язані з ідеологією

і практикою тоталітаризму”1. У жовтні 1991 року відбулися вибори міського

голови, на яких перемогу отримав лідер Демократичного блоку Віктор

Павлюк, який перебував на цій посаді до 1994 року2. Пізніше він обійняв

посаду віце-губернатора області – у 2006-2010 роках - від політичної партії

„Наша Україна”.

Відповідно до функціонального підходу до політичної еліти відносимо

осіб, що обіймають ключові політичні посади, впливають на процес

прийняття та реалізації політичних рішень. Відповідно аналіз публічних

виявів діяльності політичної еліти Чернівецької області здійснюється в

даному розрізі із врахуванням етнополітичного компоненту. У 1990-1996

роках головою спершу Чернівецького облвиконкому, а потім Чернівецької

обласної державної адміністрації був Іван Гнатишин, причому у 1990-1992

1 Карачко С. Кроки до незалежності на теренах Буковини / С.Карачко [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.h.ua/story/287815/2 Мигалюк Р. Віктор Павлюк: Тільки сильні лідери можуть об’єднати країну / Р.Мигалюк [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://bukpravda.cv.ua/statti/intervyu/item/6361-віктор-павлюк-тільки-сильні-лідери-можуть-об’єднати-країну.html#.UveHes6EWDU

110

роках він поєднував посади керівника обласної ради та облвиконкому1. За час

свого перебування керівником краю Іван Гнатишин був представником

Президента України у Чернівецькій області не лише формально (з 1992 до

березня 1995 року), але й реально, активно проводячи президентську політику

в краї. На президентських виборах 1994 року І.Гнатишин підтримав діючого

Президента Л.Кравчука, причому окремі обласні засоби масової інформації

стверджували, що при цьому І.Гнатишин використовував досить жорсткі

адміністративні заходи для забезпечення перемоги останнього2. Відчуваючи

слабкість своїх позицій після перемоги Л.Кучми, І.Гнатишин намагався

нормалізувати свої відносини з новим Президентом держави, призначивши на

посаду свого заступника довірену особу Л.Кучми на виборах Євгена Горду.

Однак у березні 1996 року указом Президента І.Гнатишин був звільнений з

посади голови облдержадміністрації3.

У травні 1996 року виконуючим обов’язки голови Чернівецької обласної

державної адміністрації був призначений Георгій Філіпчук (на той час

безпартійний)4. Він був в опозиції до діючого губернатора І.Гнатишина і

навіть звертався до Президента України з проханням зробити радикальні

кадрові зміни в краї5. Уже в вересні того ж року указом Президента України

Г.Філіпчук був призначений головою Чернівецької облдержадміністрації. На

цій посаді він перебував протягом двох років – до травня 1998 року. Для

багатьох жителів краю перебування Г.Філіпчука на посту губернатора стало

ознакою демократизації суспільно-політичного життя краю. Свою діяльність

на посту голови обласної державної адміністрації Г.Філіпчук розпочав з

1 Гнатишин Іван Миколайович [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://molbuk.ua/persons/45785-gnatishin-van-mikolayovich.html2 Гнатышин Иван Николаевич [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://src-h.slav.hokudai.ac.jp/ukrregions/data/189.html3 Там само.4 Филипчук Георгий Георгиевич [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://file.liga.net/person/427-georgii-filipchyk.html5 Филипчук Георгий Георгиевич [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://src-h.slav.hokudai.ac.jp/ukrregions/data/190.html

111

„формування команди”, що, на думку окремих оглядачів, „переросло у

перманентний стан і тривало практично до кінця його перебування головою

обласної державної адміністрації”1. Кадрові перестановки стали характерною

особливістю його діяльності як губернатора. Соціально-економічні проблеми

краю вирішені так і не були, а щодо політичного життя, то за цей час ряд

політичних сил, які підтримували його як керівника краю, перейшли в

опозицію до Г.Філіпчука (наприклад, Конгрес українських націоналістів,

Українська Республіканська партія)2.

У 1998 році Г.Філіпчук був обраний депутатом Верховної Ради ІІІ

скликання (від Народного Руху України). Однак у майбутньому Г.Філіпчук

ще декілька разів змінював партійну приналежність: з НРУ він перейшов у

„Народний Рух за єдність”, а згодом – у партію „Батьківщина”3. В

подальшому Г.Філіпчук став міністром охорони навколишнього природного

середовища в уряді Ю.Тимошенко. З посади був звільнений у 2010 році.

Обрання Г.Філіпчука депутатом Верховної Ради України призвело до

кадрових змін в області. У червні 1998 року головою Чернівецької обласної

державної адміністрації був призначений виходець с. Тарашани Глибоцького

району Чернівецької області Теофіл Бауер. На відміну від своїх попередників,

Теофіл Бауер вільно володів румунською мовою, що відкривало нові

можливості для взаємодії влади та румунської громади краю. До 1999 року

Т.Бауер був членом Народного Руху України, потім вступив до Народної

партії України (в який перебував до 2006 року). На посту губернатора Т.Бауер

перебував до липня 2003 року. Основними результатами його діяльності

стали: тривалий конфлікт між губернатором та представниками регіональної

політичної еліти (лідерами обласних осередків політичних партій (зокрема,

потужної на той час пропрезидентської СДПУ(о)), засобами масової 1 Там само. 2 Там само.3 Филипчук Георгий Георгиевич [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://file.liga.net/person/427-georgii-filipchyk.html

112

інформації, представниками малого та середнього бізнесу, органами місцевого

самоврядування (відкритий конфлікт з головою Чернівецької обласної ради

І.Шилепницьким та мером міста Чернівці М.Федоруком), незадовільний

соціально-економічний стан регіону, жорсткі адміністративні методи

управління, активне використання силового тиску в роботі, постійні публічні

скандали, пов’язані з іменем губернатора тощо1. Все це не могло не вплинути

на позиції Т.Бауера у виконавчій владі. У липні 2003 року він був звільнений з

поста губернатора.

За час перебування на посаді Т.Бауер у жовтні 2000 року був обраний

головою регіональної організації єврорегіону „Верхній Дунай”, створеного

місцевими органами влади Молдови, Румунії і України2. У цей же час було

створено і єврорегіон „Верхній Прут” за участю Молдови, Румунії та

Чернівецької області України. Таким чином, можна говорити про те, що як

губернатор Т.Бауер сприяв активізації україно-румуно-молдавських відносин

на регіональному рівні. Важливим є той факт, що створення цих єврорегіонів

показало, що країни-учасники єврорегіону мають спільні економічні інтереси,

в тому числі збільшити інвестиційну привабливість територій єврорегіонів.

Особливу роль у створенні єврорегіонів відігравав етнічний компонент. За

визначенням професора ЧНУ ім. Ю.Федьковича А.Круглашова, „саме він був

однією з рушійних сил, які схиляли керівництво Румунії до внесення питання

про утворення таких єврорегіонів до порядку денного обговорення та

врегулювання ... її відносин з Україною. Він же становить один з офіційних

напрямків політики Румунії щодо цих прикордонних територій...”3. Водночас

для України етнічні питання так і не були визначеними пріоритетними в

1 Бауэр Феофил Иозефович [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// src-h.slav.hokudai.ac.jp/ukrregions/data/191.html2 Бауер Теофіл Йозефович [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://molbuk.ua/persons/44598-bauer-teofl-yozefovich.html3 Круглашов А. Етнополітична гармонізація: чи під силу це завдання новоутвореним єврорегіонам? / А.Круглашов // Єврорегіони: потенціал міжетнічної гармонізації. Збірка наукових праць. – Чернівці: Букрек. – С.20-21.

113

єврорегіональній співпраці1. Подальший розвиток взаємодії Україна-Румунія-

Молдова підтвердив особливу зацікавленість румунської сторони саме у

покращенні забезпечення національно-культурних прав румунської меншини

на Буковині через інформаційну, освітню, фінансову та політичну активність

Румунської держави. Українська сторона через політичні та економічні

причини так і не змогла досягти покращення становища української меншини

в Румунії.

Повертаючись до постаті Т.Бауера, необхідно зазначити, що після

звільнення з посади голови Чернівецької обласної державної адміністрації він

протягом кількох років (2004-2005 роки) був Надзвичайним і Повноважним

послом України в Румунії.

Наступний голова Чернівецької ОДА – виходець з Івано-Франківщини

Михайло Романів, член Народної партії України, один із представників старої

управлінської команди, сформованої першим губернатором Чернівецької

області І.Гнатишиним. За словами політолога Костя Бондаренка,

„призначення М.Романіва губернатором ознаменувало процес повернення в

область старих кадрів, які „допомогли Кучмі в його становленні під час

першого терміну президентства”2. Призначення М.Романіва головою

Чернівецької облдержадміністрації було позитивно сприйнято

представниками різних політичних сил області, чиї надії були виправдані

новим керівником краю. За часи губернаторства М.Романіва не спостерігалося

гучних скандалів, пов’язаних з його іменем, нормалізувалися відносини

обласної виконавчої влади та засобами масової інформації, політичними

силами краю, продовжується взаємодія у рамках єврорегіонів „Верхній Прут”,

„Верхній Дунай” тощо. Наприклад, 6 сесією Чернівецької обласної ради від 21

січня 2003 року було затверджено „Концепцію регіональної програми

1 Там само. – С.20.2 Романив Михаил Васильевич [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// src-h.slav.hokudai.ac.jp/ukrregions/data/231.html

114

транскордонного співробітництва в межах Єврорегіону „Верхній Прут”, в якій

йшлося про необхідність „налагодження збалансованої на регіональному,

державному та міжнародному рівні системи політичного лобіювання,

технічного і фінансового забезпечення” для вирішення завдань єврорегіону

„Верхній Прут”, в тому числі сприяння транскордонним зв’язкам та розвитку

національних меншин1. В області діють національно-культурні товариства,

особливо активними серед яких є румунські, про що мова ітиме в

наступному розділі.

Вибори Президента 2004 року призвели до активізації суспільно-

політичного життя всієї України. Буковина, як і інші регіони держави, взяла

участь у подіях „Помаранчевої революції”, яка привела до влади В.Ющенка.

Тому на початку 2005 року в Чернівецькій області відбулися кадрові зміни, і

область очолив колишній ректор ЧНУ ім. Ю.Федьковича Михайло Ткач. Його

команда була сформована з представників різних політичних сил, починаючи

від президентської „Нашої України” і завершуючи опозиційною „Партією

регіонів”. У травні 2006 року (після парламентських виборів, на яких

президентська партія „Народний Союз „Наша Україна” у Чернівецькій області

програла БЮТу і набрала лише 27,04%2) його змінив Володимир Куліш. У

своїй взаємодії з громадськістю В.Куліш намагався продемонструвати

відкритість, прикладом чого є обнародування номера свого мобільного

телефону на одній з прес-конференцій для місцевих ЗМІ. У своїй політиці в

регіоні реалізовував курс Президента В.Ющенка, тому не дивно, що у березні

2010 року був звільнений новообраним Президентом В.Януковичем, який

призначив на цей пост Михайла Папієва. За часів президентства В.Ющенка

відзначається певна активізація українського культурного життя в краї.

1 Концепція регіональної програми транскордонного співробітництва в межах Єврорегіону „Верхній Прут” [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://oblrada.cv.ua/document/regional_program/2 Відомості про підрахунок голосів виборців в межах регіонів України. Вибори народних депутатів України 26 березня 2006 року. Блок „Наша Україна” [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.cvk.gov.ua/pls/vnd2006/w6p001

115

У 1997-2000 роках (за часів губернаторства Г.Філіпчука, а потім і

М.Бауера) М.Папієв був заступником голови Чернівецької обласної державної

адміністрації. У 2000-2002 роках – секретарем Чернівецького обласного

комітету СДПУ(о), за списком якої був обраний народним депутатом України

у 2002 році. Потім з перервами очолював Міністерство праці та соціальної

політики України. А у 2007 році був обраний народним депутатом України

вже за списками Партії Регіонів. З березня 2010 року – голова Чернівецької

обласної державної адміністрації1. Як і інші керівники виконавчої вертикалі,

М.Папієв здійснював курс Президента в області, що призвело до радикалізації

суспільних настроїв наприкінці 2013-2014 років та вимоги учасників

місцевого Євромадану відставки М.Папієва.

На відміну від виконавчої влади, керівництво органів місцевого

самоврядування краю не змінювалася так часто. З 1996 року протягом

багатьох років незмінним головою Чернівецької обласної ради був Іван

Шилепницький, який тривалий час залишався позапартійним. Під час свого

головування в обласній раді І.Шилепницький брав активну участь у розвитку

місцевого самоврядування. Активізував міжнародну діяльність Чернівецької

облради у напрямку розвитку самоврядування – у липні 1998 року

представляв Україну на Конгресі місцевих та регіональних влад у Бухаресті

(Румунія). У травні 1999 року облрада вступила в Асоціацію органів

місцевого самоврядування Чернівецької області2. В той же час погляди та

діяльність І.Шилепницького у напрямку розвитку місцевого самоврядування

та посилення ролі обласної ради у соціально-економічному та політичному

житті краю стали причиною конфлікту між І.Шилепницьким та губернатором

Т.Бауером. В результаті виборчої кампанії 2002 року новим головою

Чернівецької обласної ради був обраний губернатор краю Т.Бауер, що, на 1 Папієв Михайло Миколайович [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://molbuk.ua/persons/43593-papyev-mihaylo-mikolayovich.html2 Шилепницький Іван Орестович [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// src-h.slav.hokudai.ac.jp/ukrregions/data/142.html

116

нашу думку, засвідчує вплив виконавчої влади на виборчий процес у краї.

Відповідно до українського законодавства суміщати названі дві посади

заборонено, тому у серпні 2002 року новим головою Чернівецької обласної

ради став Олександр Смотр, який підтримував ініціативи губернатора і

перебував на цій посаді до 2005 року, зумівши знайти спільну мову з новим

губернатором – М.Романівим. Однак авторитет І.Шилепницького залишився

досить високим і в травні 2006 року він знову був обраний на посаду голови

Чернівецької обласної ради, яку обіймав до листопада 2010 року.

Необхідно відзначити, що наступні голови обласної ради – Олександр

Грушко, Василь Ватаманюк та Михайло Гайничеру, представляли і

представляють партію влади в обласній раді. Так, А.Грушко (перебував на

посаді голови облради з червня 2005 до травня 2006 року) був членом

президентської партії „Наша Україна”, а В.Ватаманюк та М.Гайничеру –

також члени президентської Партії Регіонів. У цей час відбувається активна

взаємодія виконавчої та законодавчої влад в краї, відсутні відкриті політичні

конфлікти та протистояння.

Етнонаціональний фактор відіграє важливу роль у формуванні

регіональної політичної еліти Чернівецької області. Необхідно відзначити, що

в цьому процесі задіяні представники всіх національних спільнот, які

проживають на території краю, – українці, румуни, молдавани, росіяни,

білоруси тощо. Принагідно зазначимо, що автору дослідження було

відмовлено у наданні інформації щодо національності депутатів Чернівецької

обласної ради, незважаючи на вимоги Закону України „Про доступ до

публічної інформації”. Запит та відповідь на нього у додатках до

дисертаційного дослідження.

Отже, формування регіональної еліти в Україні має специфічні ознаки,

характерні для кожного окремого регіону. В цьому контексті Закарпаття

виступає знаковим регіоном для України, адже воно, за словами політолога

117

В.Пащенка, «в політичному сенсі нагадує маленьку модель України. Тут є …

свій схід (Тячівщина), Захід (Рахівщина, Міжгір’я), Центр (Мукачівщина,

Іршавщина), Київ (Ужгород) та Крим (Берегівщина)»1. Водночас звертаємо

увагу на той факт, що і Буковина в певному сенсі виступає мініатюрною

моделлю України, презентуючи часто діаметрально протилежні підходи до

вирішення актуальних політичних, соціальних, етнічних та економічних

проблем. Так, наприклад, можемо визначити, що маємо свій захід –

Вижниччину, яка виступає апологетом українства в області, та Київ – місто

Чернівці.

З кінця 1980-х і протягом усіх років незалежності на Закарпатті триває

процес формування регіональної еліти. І якщо в перші роки незалежності

велику роль в краї відігравала радянська партійна еліта, то в останнє

десятиріччя ключову роль посідають політики, які є представниками бізнесу в

політиці. Зрощення бізнесових та політичних амбіцій найбільш яскраво

проявляється в постаті В.Балоги, який продовжує відігравати важливу роль і в

політичному, і в економічному житті краю. Політик активно відстоює

інтереси русинів Закарпаття, що, на нашу думку, свідчить про його прагнення

контролювати й етнополітичні процеси в краї, активно впливати на них,

використовувати підтримку етнічних груп у своїй політичній та бізнесовій

активності.

Щодо Чернівецької області, то тут, як і на Закарпатті, на початку

незалежності України велику роль у суспільно-політичному житті відігравала

колишня радянська номенклатура. І перший губернатор, і перший голова

Чернівецької обласної ради – колишні члени Комуністичної партії. Від 1991

року і до сьогодні характерною рисою формування виконавчої влади у

Чернівецькій області стало прагнення кожного Президента країни мати

лояльного, навіть відданого собі керівника краю. Щодо органів місцевого

1 Буткевич Б. Вказ. праця.

118

самоврядування, то велику роль у діяльності обласної ради традиційно

відіграє її голова, який має можливість скликати позачергові сесії обласної

ради, формувати порядок денний тощо. За роки незалежності у даному аспекті

діяльності регіональної влади також сформувалися певні закономірності –

починаючи від президентства Л.Кучми і до сьогодні головою обласної ради,

як правило, обирають представника президентської партії, що сприяє активній

взаємодії виконавчої та законодавчої вертикалі у місцевих органах влади

краю.

Щодо етнополітичних особливостей формування політичної еліти

Закарпатської та Чернівецької областей, необхідно відзначити, що за часи

незалежності представники національних спільнот, що проживають на

території нашої держави, беруть участь у всіх суспільно-політичних процесах,

що мають місце у регіонах. Спільною рисою як Закарпаття, так і Буковини є

те, що в районах компактного проживання етнічних меншин (наприклад,

угорців у Закарпатській області та румунів у Чернівецькій), як правило,

обирають до органів місцевого самоврядування представників даної меншини.

Щодо голів обласних рад, то це, теж як правило, фігура компромісна, яка

задовольняє усі політичні сили, представлені у раді. Голови ж обласних

адміністрацій призначалися Президентом, який не завжди враховував

регіональну специфіку, основну увагу звертаючи на партійну приналежність

та особисту відданість губернатора, що свідчить про закритий тип

формування частини регіональної політичної еліти.

Загалом, для основних тенденцій формування регіональної еліти у

Закарпатській та Чернівецькій областях характерний потужний вплив

центральної української влади (призначення на пост губернаторів осіб,

відданих президентові, а не інтересам регіону), зростання взаємодії між

обласною державною адміністрацією та обласною радою та активне

проведення курсу діючого Президента навіть усупереч інтересам краю.

119

3.2. Особливості діяльності етнонаціональних груп інтересів на

Закарпатті

Етнонаціональні групи інтересів пвідіграють вагому роль у формуванні

внутрішньої та зовнішньої політики Української держави. Як правило, вони

представлені різноманітними асоціативними групами, які створюються на

основі добровільного об’єднання громадян і артикулюють їхні інтереси в

культурній, соціальній, політичній площині.

Закарпаття є тим регіоном України, в якому протягом століть

проживали й активно діяли на суспільно-політичній арені представники

різних етнічних груп та етнографічних складових українського етносу. Нині

на території області проживають представники понад 100 національностей і

народностей. Відповідно до результатів перепису 2001 року, у національному

складі населення Закарпаття переважають українці – 80,5% населення. На

другому місці за чисельністю перебувають угорці – 12,1%. За ними йдуть

румуни – 2,6%, росіяни – 2,5%, цигани – 1,1%, словаки – 0,5% та німці – 0,3%

від усього населення краю1. Крім цього, в області проживають білоруси, євреї,

поляки, вірмени тощо.

Під час перепису 2001 року було вперше оприлюднено дані щодо

кількості представників різних етнографічних груп, наприклад, русинів на

Закарпатті. Всього по області русинами себе назвали 10,1 тисяч осіб2.

Протягом останніх десятиліть русинське питання актуалізувалося і

політизувалося. Русинська громада краю є досить активною у всіх

відношеннях: культурно-освітньому, політичному тощо. В той же час питання

щодо статусу русинської громади України залишається відкритим.

1 Про кількість та склад населення Закарпатської області за підсумками Всеукраїнського перепису населення 2001 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://2001.ukrcensus.gov.ua/results/general/nationality/zakarpatia/2 Там само.

120

Характерними рисами регіону є його поліетнічність та прикордонний

статус, що має визначальний вплив на місцеві національні та етнічні

відносини, позицію влади щодо вирішення національно-етнічних проблем та

суперечностей у краї. Особливістю Закарпатської області є те, що національні

спільноти, які проживають на території краю, відзначаються громадською

активністю та високим рівнем самоорганізації. Станом на жовтень 2013 року

на Закарпатті діяло 66 національно-культурних товариств з обласним

статусом. З них 13 – угорської, 18 – ромської, 4 – словацької, 5 – російської,

11 – русинської, 4 румунської, 3 – єврейської, 2 – німецької та по одному

польської, чеської, вірменської, білоруської, азербайджанської та грецької

спільнот1. Кількість товариств, організованих представниками національних

меншин, на нашу думку, демонструє їхню громадську активність та прагнення

найповніше представити інтереси своїх національних груп. Переважна

більшість цих товариств створена для захисту в першу чергу освітньо-

культурних потреб тієї чи іншої спільноти. Однак серед них є й такі, що

ставлять перед собою певні політичні цілі. До останніх, зокрема, належать

деякі угорські товариства.

Угорська національна меншина Закарпаття включає в себе 96,7% від

усіх угорців, що проживають на території України2, причому останні

посідають друге (після росіян) місце серед усіх національних спільнот

України, які вважають рідною мову своєї національності – 95,4%3. Зворотною

стороною такої похвальної відданості власній національній культурі є, проте,

незначний рівень мовно-культурної інтегрованості угорців в українське

суспільство, слабке знання ними державної мови та незначна динаміка

1 На Закарпатті діє 66 національно-культурних товариств [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://karpatskijobjektiv.com/на-закарпатті-діє-66-національно-культу/2 Мєдовкіна Л.І. Угорська меншина України в сучасних українсько-угорських міждержавних відносинах / Л.Мєдовкіна [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/Portal/Soc_gum/Gileya/2012_58/Gileya58/I31_doc.pdf3 Про кількість та склад населення України за підсумками Всеукраїнського перепису населення 2001 року. Мовний склад населення України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://2001.ukrcensus.gov.ua/results/general/language/

121

позитивних змін у цьому відношенні в регіоні1. Громадянська свідомість та

активність угорців України є досить високою – за деякими даними кожен

п’ятий угорець бере участь у діяльності національних громадських

організацій2.

Вище вже відзначалося те, що на Закарпатті угорці створили 13

національно-культурних товариств, які об’єднують представників науки,

культури, освіти, охорони здоров’я, а також скаутів. Це Товариство угорської

культури Закарпаття, Демократична спілка угорців України, Товариство

угорської інтелігенції Закарпаття, Закарпатське угорськомовне наукове

товариство, Спілка угорських бібліотекарів Закарпаття, Форум угорських

організацій Закарпаття, Закарпатське угорськомовне педагогічне товариство,

Закарпатське угорське товариство працівників охорони здоров’я, Закарпатська

угорська асоціація скаутів, Спілка угорських журналістів Закарпаття,

Закарпатське угорськомовне товариство студентів та молодих дослідників,

Закарпатська демократична спілка угорської молоді „Гордіус”, Закарпатська

обласна молодіжна організація „Демократична спілка молодих угорців”.

Перелік угорських товариств засвідчує, що дана національна спільнота прагне

відстоювати не тільки власні культурно-освітні інтереси, вона представляє

інтереси різних соціальних груп в українському суспільстві Закарпаття. Серед

цілей зазначених товариств – «забезпечення культурних потреб угорців

Закарпаття і захисту їх політичних інтересів»3, «збереження угорських

1 Див.: Берегсасі А., Черничко С. Українська мова у школах з угорською мовою навчання у соціолінгвістичному аспекті / А.Берегсасі [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ualogos.kiev.ua/fulltext.html?id=120; Закон про мови вимагає від закарпатських чиновників знання угорської і дозволяє угорцям не знати української (відео) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakarpattya.net.ua/News/98572-Zakon-pro-movy-vymahaie-vid-zakarpatskykh-chynovnykiv-znannia-uhorskoi-i-dozvoliaie-uhortsiam-ne-znaty-ukrainskoi-VIDEO; Українські парламентарі вивчали проблеми угорців та ромів у Берегові (фото) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.mukachevo.net/ua/News/view/80598-Українські-парламентарі-вивчали-проблеми-угорців-та-ромів-у -Берегові-ФОТО2 Медовкіна Л.І. Вказ. праця.3 Товариство угорської культури Закарпаття [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://centerkultur.xtreemhost.com/archives/565

122

національних традицій»1, «захист професійних та громадських інтересів

закарпатських угорських бібліотекарів»2, «якісний розвиток угорськомовних

шкіл області, представлення інтересів угорськомовних педагогів»3, сприяння

«підвищенню суспільної, політичної, культурної та наукової активності

угорськомовної молоді»4 тощо.

Однією з важливих складових діяльності практично всіх угорських

товариств Закарпаття є забезпечення якісного розвитку освіти дітей та молоді

рідною мовою. У 2005/2006 н.р. в області діяло 107 загальноосвітніх шкіл з

угорською мовою навчання5. Крім того, в області функціонують 5 приватних

ліцеїв, в яких шкільні предмети викладаються угорською мовою6. Для

підготовки педагогічних кадрів для шкіл у Береговому діє Закарпатський

угорський педагогічний інститут, Благодійний фонд якого, за підтримки

громадських організацій у тому ж таки Береговому в 1996 році заснував

Закарпатський угорський інститут ім. Ференца Ракоці ІІ. Інститут готує

фахівців за освітньо-кваліфікаційними рівнями „бакалавр” і „спеціаліст”7.

Структурно інститут складається з кафедр (кафедра історії та суспільних

дисциплін, кафедра педагогіки та психології та кафедра філології, до якої

входять відділення угорської, української та англійської філології, кафедра

математики, кафедра біології та кафедра географії), навчального відділу,

центру перед- та післядипломної освіти, науково-дослідних центрів

1 Демократична спілка угорців України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://centerkultur.xtreemhost.com/archives/5672 Спілка угорських бібліотекарів Закарпаття [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://centerkultur.xtreemhost.com/archives/5733 Закарпатське угорськомовне педагогічне товариство [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://centerkultur.xtreemhost.com/archives/5774 Закарпатська демократична спілка угорської молоді «Ґоргіус» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://centerkultur.xtreemhost.com/archives/5885 Берегсасі А., Черничко С. Українська мова у школах з угорською мовою навчання у соціолінгвістичному аспекті / А.Берегсасі, С.Черничко [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ualogos.kiev.ua/fulltext.html?id=1206 На Закарпатті народні депутати вивчають стан забезпечення прав національних меншин [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakarpattya.net.ua/News/115015-Na-Zakarpatti-narodni-deputaty-vyvchaiut-stan-zabezpechennia-prav-natsionalnykh-menshyn-VIDEO7 Закарпатський угорський інститут ім. Ференца Ракоці ІІ [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.kmf.uz.ua/ua114/index.php/tajekoztato.html

123

(наприклад, Інститут імені Тіводора Легоцькі, Інститут імені Сантала Годинки

та Природознавчий наукових дослідний інститут ім. Іштвана Фодора),

інформаційного центру та центру культури1.

На даний час – це один з небагатьох національних вищих навчальних

закладів в Україні. Тому, на думку автора, варто коротко охарактеризувати

основні напрямки роботи інституту, який представляє найбільшу національну

групу Закарпаття, сприяє її згуртуванню та зростанню національної свідомості

угорців краю. Особливе місце в структурі інституту посідає кафедра історії та

суспільних дисциплін, яка готує студентів за спеціальностями „історія-

географія”, „історія-англійська мова”, „історія-угорська мова”. Серед

дисциплін, які читають викладачі кафедри – історія Угорщини. Впродовж усіх

років свого існування кафедра ініціює і проводить заходи, присвячені подіям

національно-визвольної боротьби угорців та революції 1848-1849 років, які

відбуваються як в інституті, так і у визначних місцях визвольної боротьби

угорського народу (наприклад, міжнародна наукова конференція

„Вшанування революції та визвольної війни 1848-1849 років у 2002 році,

міжнародна наукова конференція „Ференц Ракоці ІІ та його епоха” у 2003

році)2.

Угорське відділення кафедри філології готує спеціалістів за напрямами

„угорська мова – англійська мова”, „угорська мова – історія”, „угорська мова

– українська мова”. Декілька викладачів відділення є членами Академії наук

Угорщини. За короткий час свого функціонування (з 2006 року) відділення

організувало ряд міжнародних наукових, науково-методичних та

студентських конференцій, конкурсів (наприклад, щорічний конкурс з

1 Закарпатський угорський інститут ім. Ференца Ракоці ІІ. Кафедри [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.kmf.uz.ua/ua114/index.php/egysegek.html2 Закарпатський угорський інститут ім. Ференца Ракоці ІІ. Кафедра історії та суспільних дисциплін [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.kmf.uz.ua/ua114/index.php/section-blog/35-tanszekek/53-tortenelem-tanszek.html

124

угорського правопису), презентацій книг, журналів, лекцій угорських

викладачів, урочистих заходів тощо1.

У 1999 році на базі інституту ім. Ференца Ракоці ІІ було створено

науково-дослідну установу – Інститут імені Тіводора Легоцькі. Основна мета

створення цієї установи – координація та сприяння здійсненню

угорськомовних досліджень у сфері суспільних та гуманітарних наук на

Закарпатті, виховання молодої генерації науковців2. Діяльність цього науково-

дослідного інституту забезпечують Академія наук Угорщини та інститут

ім. Ференца Ракоці ІІ. Тематика досліджень цієї установи різноманітна, але в

той же час підпорядкована єдиній меті – розвитку угорських студій в Україні.

Всі дослідження пов’язані з історією, здобутками, проблемами,

перспективами розвитку угорського населення Закарпаття, їхніх зв’язків з

історичною батьківщиною.

У 2001 році при інституті була заснована ще одна дослідницька

установа – Науково-дослідний центр імені Антонія Годинки, який займається

науково-дослідною роботою у сфері мовознавства. Працівники центру

здійснюють лінгвістичні, діалектологічні дослідження серед угорського

населення Закарпаття. Крім цього, центр постійно моніторить державну мовну

політику України та мовну ситуацію в регіоні. Центр має потужні зв’язки з

провідними науковими установами Угорщини, Словаччини, Австрії3.

Фактично діяльність даного інституту є виявом активної позиції угорців

Закарпаття щодо збереження своєї національної окремішності та культурної

самобутності, що, на нашу думку, повинно змусити українську владу

1 Закарпатський угорський інститут ім. Ференца Ракоці ІІ. Угорське відділення кафедри філології [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.kmf.uz.ua/ua114/index.php/section-blog/35-tanszekek/57-2010-02-27-11-36-53.html2 Закарпатський угорський інститут ім. Ференца Ракоці ІІ. Інститут імені Тіводора Легоцькі [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.kmf.uz.ua/ua114/index.php/component/content/article/35-tanszekek/75-2010-11-30-18-19-42.html3 Закарпатський угорський інститут ім. Ференца Ракоці ІІ. Науково-дослідний центр імені Антонія Годинки [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.kmf.uz.ua/ua114/index.php/section-blog/35-tanszekek/35- tanszekek/169-2013-05-16-08-09-39.html

125

задуматися над перспективами інтеграції угорської спільноти в український

суспільно-політичний та культурний простір.

Діяльність Закарпатського інституту ім. Ференца Ракоці розкриває

широкі можливості для угорського населення краю у здобутті вищої освіти

рідною мовою, для поглиблення знань студентів з історії та культури угорців

Закарпаття та Угорщини, здійснення наукових досліджень у різних сферах

науки рідною мовою. Таким чином досягається збереження національної

самобутності та національної ідентичності угорської групи в Закарпатській

області, відкриваються можливості для поширення угорської мови в краї.

У Закарпатській області діє понад 100 загальноосвітніх шкіл з

угорською мовою навчання. В радянські часи в школах з угорською мовою

навчання викладали лише російську мову (українська угорським населенням

краю не вивчалась у середній школі взагалі). Лише після 1991 року ситуація

почала змінюватися: сьогодні українська мова є обов’язковим предметом в

усіх школах з національними мовами викладання. Починаючи з першого

класу, учні загальноосвітніх шкіл з угорською мовою викладання вивчають

державну мову, але багато хто з них так і не оволодіває нею на високому

рівні. Причинами цього, на думку науковців, є недосконалі програми

навчання української мови для національних меншин та брак кваліфікованих

педагогічних кадрів1. Складається ситуація, коли угорське населення краю

вільно володіє рідною мовою і недосконало (або на дуже низькому рівні)

державною українською, що призводить до сепарації угорськомовного

населення, звуження перспектив працевлаштування та кар’єрного росту для

угорської молоді краю. В умовах тривалої соціально-економічної кризи в

Україні частина угорського населення (як українців) не бачить перспектив

працевлаштування, кар’єрного росту в Україні. Тому представники угорської

1 Берегасі А., Черничко С. Українська мова у школах з угорською мовою навчання у соціолінгвістичному аспекті / А.Берегасі, С.Черничко [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ualogos.kiev.ua/fulltext.html?id=120

126

громади часто мотивують своїх дітей до бездоганного оволодіння угорською

мовою, яка відкриє перед ними можливості інтеграції в угорський простір,

включаючи еміграцію до Угорщини та інших країн ЄС.

Дану проблему необхідно вирішувати на державному рівні. Розробка

відповідних навчальних програм із вивчення української мови угорською

спільнотою та підготовка якісних підручників з урахуванням лінгвістичних

особливостей угорської мови повинні бути зроблені працівниками

Міністерства освіти і науки України, основним завданням якого є

забезпечення якісної загальної освіти в державі. В той же час угорська

меншина краю не залишається осторонь актуальних освітніх проблем:

науковці та викладачі згаданого вище Закарпатського угорського інституту

ім. Ференці Ракоці ІІ розробили підручники з української мови для учнів

угорців. Ними укладено угорсько-український та українсько-угорський

словники для школярів. З 2004/2005 н.р. тут розпочато підготовку вчителів

української мови і літератури для шкіл з угорською мовою навчання,

запроваджено навчальну дисципліну „Методика викладання української мови

як державної у школах з угорською мовою навчання” (для студентів зі

спеціальності „Початкове навчання”)1.

Але, на нашу думку, система викладання української мови у школах з

національними мовами навчання потребує кардинальних змін. Тут потрібні

державні реформи на всіх рівнях, починаючи від початкової освіти і

завершуючи вищою.

Угорська спільнота краю протягом останніх десятиліть веде активну

роботу в напрямку поширення освіти рідною мовою в області. Не дивлячись

на те, що у Закарпатській області досить велика кількість шкіл з угорською

мовою навчання, на думку активістів угорського руху, цього недостатньо. У

лютому 2013 року медіа-сайти Закарпаття та України поширили інформацію

1 Берегасі А., Черничко С. Українська мова у школах....

127

про те, що Закарпатське угорське педагогічне товариство запропонувало

розширити дію закону «Про засади державної мовної політики» та ввести на

всій території Закарпаття вивчення угорської мови як другої іноземної. Щодо

тих районів, де названа мова отримала статус регіональної, на думку

угорських педагогів, її вивчення в школах повинно стати обов’язковим1. Поки

що дана пропозиція не реалізована, однак консолідована робота угорської

спільноти у даному напрямку може змінити ситуацію у цьому питанні. Саме

тому в світлі останніх подій в Україні необхідно посилити український

компонент в освітньому й культурному житті Закарпаття. Враховуючи той

факт, що після прийняття Закону України „Про засади державної мовної

політики”2 ряд населених пунктів Закарпатської області проголосили угорську

мову – регіональною3, лише цілеспрямована політика української влади на

посилення позицій української мови, підтримана етнічними групами,

сприятиме інтеграції угорської спільноти в український простір та

збереженню цілісності нашої держави.

Варто наголосити, що угорська спільнота Закарпатської області є досить

активною і в політичному житті краю, де вона представлена двома

політичними партіями – Демократичною партією угорців України та

Політичною партією “Товариство угорської культури Закарпаття”

(“КМКС”»)4 Партії угорців України. Перша представлена у Закарпатській

обласній раді останнього скликання чотирма депутатами, а друга – КМКС –

трьома5. Діяльність цих політичних сил спрямована на посилення позицій

угорців на Закарпатті, протидії асиміляції угорського населення та активізації

1 Що чекає на Закарпаття у сфері освіти? [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://закарпаття.net/society/536-scho-chekaye-zakarpattya-u-sfer-osvti.html2 Закон України „Про засади державної мовної політики” [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/5029-173 Див.: Угорська мова отримала статус регіональної на Закарпатті [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ipress.ua/news/ugorska_mova_otrymala_status_regionalnoi_na_zakarpatti_7512.html4 у перекладі з угорської мови – Товариство угорської культури Закарпаття5 Обласна рада VI скликання [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakarpat-rada.gov.ua/oblasna-rada/deputaty/deputaty-vi/

128

участі угорців у політичному житті краю. Напередодні виборів 2012 року

голова Товариства угорської культури Міклош Ковач заявив: „В останні роки

ми бачимо, що хто би не прийшов до влади – нічого не змінюється. А КМКС

працює послідовно і обережно, має свою стратегію, що і забезпечило нам

тривалу підтримку громади. На цьогорічних парламентських виборах ми

сподіваємося досягти того результату, що представник КМКС зможе

представляти інтереси угорської громади у Верховній Раді”1. Сьогодні

М.Ковач є депутатом Закарпатської обласної ради VІ скликання, а КМКС

своїх представників у Верховній Раді VІІ скликання не має.

Угорські політичні партії та національно-культурні товариства не

залишаються осторонь загальнонаціональних політичних процесів. Так,

Товариство угорської культури Закарпаття (ТУКЗ-КМКС) виступило проти

прийняття антимайданівських законів від 16 січня 2014 року, підкресливши,

що вони „безпосередньо загрожують правам угорської громади Закарпаття”2.

Захищаючи інтереси угорського населення краю, представники КМКС

зацікавлені у збереженні потужних зв’язків угорців Закарпаття зі своєю

історичною батьківщиною, яка активно підтримує діяльність

інституційованих груп інтересів угорців краю і морально, і фінансово.

За останні роки діяльність угорських політичних партій активізувалася.

Вони беруть участь у виборах до органів місцевого самоврядування та до

Верховної Ради України, намагаючись таким чином досягти широкого

представлення угорської меншини у законодавчих органах влади на

місцевому та загальнонаціональному рівні. Як зазначив український політолог

В.Карасьов, «угорська меншина в цьому регіоні дуже активна. Це нормальний

процес з очевидними причинами. Пробуджується самосвідомість. Національні 1 Літераті Т. КМКС хоче зробити угорську мову регіональною та висуне на виборах свого кандидата / Т.Літераті [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http :// zakarpattya . net . ua / News /94798- KMKS - khoche - zrobyty - uhorsku - movu - rehionalnoiu - ta - vysune - na - vyborakh - svoho - kandydata 2 Товариство угорської культури Закарпаття рішуче засудило „антимайданівські” закони [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakarpattya.net.ua/News/119019-Tovarystvo-uhorskoi-kultury-Zakarpattia-rishuche-zasudylo-antymaidanivski-zakony

129

еліти ідуть у владу… йдуть не тільки від етнічних, а й від всеукраїнських

партій»1.

Характерною рисою угорської національної меншини в Закарпатській

області є її організованість, консолідованість, високий рівень громадянської та

політичної активності. Велику підтримку угорська меншина отримує від

сусідньої Угорщини, яка з перших днів незалежності України виявила

ініціативу у налагодженні двосторонніх відносин з нашою державою з метою

забезпечення національно-культурної автономії своїх співвітчизників в

Україні. У 2013 році представники угорської радикальної партії «Йоббік»

провели свій політичний форум у закарпатському Береговому. Під час візиту

представники названої партії зустрілися з представниками церковних громад,

відвідали угорську гімназію та Закарпатський угорський інститут у

Береговому, інші визначні для угорців краю місця. Під час прес-конференції

лідера партії «Йоббік» Габора Вона, депутата Європарламенту Бейла Ковача

та голови кабінету партії Іштвана Савої прозвучали заяви щодо нерішучості та

слабкості угорських дипломатів у вирішенні проблем угорців краю, було

обіцяно лобіювання додаткової фінансової допомоги навчальним закладам

Закарпаття з угорською мовою викладання. Депутат Європарламенту Бейла

Ковач наголосив, що «Україна може розраховувати на підтримку в підписанні

асоціації з ЄС лише за виконання певних умов», серед яких – беззаперечне

виконання «Закону про засади мовної політики» та створення Притисянського

округу на території Закарпатської області, зі включенням туди населених

пунктів із компактним проживанням угорськомовного населення2. На нашу

думку, дані заяви є втручанням у внутрішні справи України. Більше того,

угорська спільнота не відчуває тиску з боку Української держави, її права

1 Вадим Карасьов: Угорська меншина на Закарпатті дуже активна [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://karpatnews.in.ua/news/vadym-karasov-uhorska-menshyna-na-zakarpatti-duzhe-aktyvna.htm2 На Закарпатті націоналісти з Угорщини почуваються, як дома [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.trubyna.org.ua/polityka/na-zakarpatti-natsionalisty-z-uhorschyny-pochuvayutsya-yak-doma-foto/

130

забезпечені та захищені рядом угод та міжнародних правових документів,

ратифікованих Україною.

Діяльність угорських груп інтересів в Україні та підтримка, яку вони

отримують з-за меж України, засвідчує, що названа меншина має за мету не

лише забезпечення національно-культурної автономії, але й посилення своєї

політичної ваги в політичному полі Україні, з тим, щоби домагатись завдяки

цьому успішного вирішення актуальних політичних питань саме на свою

користь. Активна участь угорців у громадському житті краю, діяльність їхніх

політичних партій всередині та за межами України можуть слугувати

підтвердженням даної думки. Велику роль у політизації діяльності угорських

груп інтересів відіграє вагома моральна, фінансова, політична підтримка, яку

вони отримують від сусідньої Угорщини, яка, починаючи від 1993 року,

намагається на законодавчому рівні забезпечити права угорців, що

проживають за межами батьківщини. Прийняття у 2002 році Закону «Про

угорців, які проживають у сусідніх країнах» та у 2010 році Закону «Про

внесення змін до Закону Угорської Республіки 1993 року LV. «Про угорське

громадянство» суттєво спростило процес набуття угорського громадянства

для тих, хто проживає за межами Угорської держави1. Подібна політика

сусідньої держави, з одного боку, сприяє консолідації угорської меншини

Закарпаття, збереженню та розвитку останньою національної мови, культури,

традицій, дає можливість брати участь у політичних процесах в Угорщині, а з

іншого – несе певні загрози для цілісності Української держави, оскільки за

даними генерального консула Угорщини в Україні Іштвана Тота станом на

липень 2013 року 50658 громадян України подали заяви на отримання

угорського паспорта2. Проблема подвійного громадянства з кожним днем стає

все більш актуальною для України, оскільки згідно з чинним законодавством 1 Мєдовкіна Л.І. Вказ. праця.2 З 1 січня 2011 року заяви на отримання угорського паспорта подали 50658 громадян України (відео) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakarpattya.net.ua/News/112361-Z-1-sichnia-2011-roku-zaiavy-na-otrymannia-uhorskoho-pasporta-podaly-50-658-hromadian-Ukrainy-VIDEO

131

українці мають право бути громадянами лише однієї держави. В даному

контексті політика сусідньої Угорщини на Закарпатті, як і Румунії на

Буковині і не тільки, у перспективі може призвести до загострення

міждержавних відносин між Україною та названими державами, появи

міждержавних конфліктів тощо.

Політизація етнічних питань стала характерною рисою ХХ – початку

ХХІ століття. Серед них – русинське питання. У цей час поширюються ідеї

про те, що русини – окрема нація з власною мовою, культурою та історією.

Закарпатські русини, як і інші етнічні групи та національні меншини краю,

створили ряд національно-культурних товариств та організацій, які є

виразниками і захисниками їхніх групових інтересів. На сучасному етапі на

Закарпатті діють: Закарпатське обласне „Общество Подкарпатских Русинов”,

Закарпатське обласне „Общество Карпатських Русинов”, Руське науково-

освітнє товариство, Союз русинських письменників Закарпаття, Закарпатське

обласне підкарпаторуське товариство імені Кирила і Мефодія, Закарпатське

обласне об’єднання громадян „Крайове товариство Подкарпатских Русинів”,

Закарпатське обласне науково-культурологічне товариство ім. О.Духновича,

Асоціація „Сойм підкарпатських русинів”, Закарпатське обласне об’єднання

громадян „Народна Рада Русинов Закарпаття”1. Діяльність переважної

більшості цих товариств носить просвітницький, культурологічний, освітній

характер. Серед завдань, які ставлять перед собою активісти товариств, -

„відродження та збереження культурно-національних цінностей

карпаторусинського народу”2, „створення політико-правових засад для

визнання, відродження і розвитку русинського етносу, його соціально-

економічних і духовних традицій”3, „захист прав та спільних національно-1 Ледида О. Єдина родина / О.Ледида [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://centerkultur.xtreemhost.com/archives/category/tovarustva 2 Карпатське обласне об’єднання громадян „Крайове товариство Подкарпатських Русинів” [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://centerkultur.xtreemhost.com/archives/6513 Русинське науково-освітнє товариство [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://centerkultur.xtreemhost.com/archives/647

132

культурних, соціально-економічних інтересів членів організацій „Сойму”,

проведення культурно-просвітницької роботи серед членів асоціації,

консолідація русинів, що проживають на Закарпатті, ... офіційне визнання

русинської національності”1, „визнання русинської національності на рівні

держави та реалізація волі закарпатців на Спеціальну самоврядну територію

як суб’єкта у складі України”2.

Проголошені статутами організацій цілі русинів Закарпаття свідчать про

сформовані групові інтереси цієї етнічної спільноти краю. Найпершим і

найважливішим завданням постає визнання русинів окремою національністю

на державному рівні. Останнє відкриє можливості політичного

представництва та, імовірно, політичної самореалізації у вигляді власної

автономії або навіть держави. Для цього товариства здійснюють

консолідуючу роботу, поширюючи серед широких верств населення

інформацію про історію, культуру, побут, традиції русинів Закарпаття. В той

же час слід наголосити, що історично склалося так, що для українців термін

„русин” – це давня назва самих українців, які проживали на території України,

вона використовувалася до початку ХХ століття. Тому визнання русинів

окремою від українців нацією наштовхується в першу чергу на ці, історичні,

причини, які викликають несприйняття більшої частини українців цієї ідеї. Як

зазначає український дослідник О.Майборода, всередині русинського руху

традиційно склалися дві течії: русинофільська, яка виступала за те, що русини

– окремий народ, та українофільська, представники якої вважали, що русини –

етнографічна група українського народу. Науковець веде мову про те, що

русини „мають свій діалект, але діалект український, що визнало навіть

Чехословацьке міністерство освіти на початку 20-х років. За побутом, за

традиціями, за звичаями, вони своєрідні, але за основним змістовним 1 Асоціація „Сойм Підкарпатських Русинів” [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://centerkultur.xtreemhost.com/archives/6582 Закарпатське обласне об’єднання громадян „Народна Рада Русинов Закарпаття” [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://centerkultur.xtreemhost.com/archives/660

133

наповненням це українці. Але така своєрідність є скрізь – на Поліссі, на

Поділлі, на Галичині...”1.

Протягом тривалого часу одним із найбільших авторитетів у

русинському питанні був літературознавець Олекса Мишанич – член-

кореспондент НАН України. Він вважав, що для „визнання окремої

національності „русин” для українського населення Закарпаття, то для

цього ... немає жодних підстав”2. У 1991 році спеціальна наукова група

науковців Закарпаття прийшла до такого ж висновку: „... вживання назви

„русин” правомірне для позначення локальної самосвідомості, яку дехто

помилково сприймає за національну. Термін „русин” – ідентичний термінові

„українець”3.

Висновки спеціальної наукової комісії, твердження українських

істориків, літературознавців тощо не могли зупинити наростання русинського

руху в Україні. У середовищі закарпатських русинів почалися активні наукові

дослідження, присвячені історії русинського народу, пошуку аргументації

його права називатися окремою нацією. Особливо активними в цьому

напрямку були Іван Минович та Микола Макара, які опублікували спільну

працю „Слово за русинів”, в якій доводили, що русини – окремий народ.

Продовженням розробок у даному напрямки став збірник праць „Русини в

Україні: тест на європейськість”, в якому доктор філософських наук,

професор, дійсний член Української академії політичних наук І.Мигович

опублікував власні матеріали, присвячені історії, сучасному стану та

перспективам розвитку русинського етносу в Україні та за її межами4

За останні десятиліття русинська етнонаціональна група значно

активізувалася на Закарпатті, відчуваючи підтримку з боку окремих 1 Андрусечко П. Олександр Майборода: „Нас поки рятує те, що від Закарпаття до Росії дуже велика відстань” / П.Андрусечко [Електронний ресурс]. – Режим доступу: html://ukrzurnal.eu/ukr.archive.html/441/2 Буркут І. Русинство: минуле і сучасність / І.Буркут. – Чернівці: Прут, 2009. – С.340. 3 Буркут І. Русинство: минуле і сучасність / І.Буркут. – Чернівці: Прут, 2009. – С.340.4 Мигович І. Русини в Україні: тест на європейськість. Збірник праць / І.Мигович. – Ужгород: Видавництво В.Падяка, 2012. – 232 с.

134

українських політиків. Так, наприклад, представник Партії Регіонів у

Закарпатті Іван Бушко заявив, що „національність „русин” на Закарпатті існує

поки, на жаль, тільки де-факто” і підкреслив, що при проведенні наступного

перепису населення кожен громадянин зможе вільно заявити про власну

національність, в тому числі й русини1.

Найбільш активні представники русинської спільноти краю постійно

наголошують на особливостях русинського етносу, їхнього „природного

права на автономію”: „Підкарпатські русини – послідовні автономісти...

Русинські організації не припиняють своєї боротьби за автономію. Черговими

кроками стали прийнята ... Декларація Сойма підкарпатських русинів...”, -

заявив у своєму інтерв’ю заступник голови Русинського земляцтва

„Карпатська Русь”, співробітник Центру україністики і білорусистики

Московського державного університету, історик-русиніст Михайло Дронов2.

Названа Декларація була прийнята у грудні 2007 року. В ній представники

русинських товариств вимагають від Президента України виступити гарантом

відродження Закарпатської автономної республіки у складі України та

русинської національності3. У 2008 році лідера „Сойму підкарпатських

русинів” протоієрея Української православної церкви Московського

патріархату Дмитрія Сидора було засуджено до 3 років позбавлення волі

умовно з відстрочкою виконання покарання на два роки за сепаратизм4.

В останні роки спостерігається й активізація політичного

співробітництва між активістами русинського та угорського руху краю на

основі ідеї автономії Закарпаття. Наприкінці минулого року було

1 Іван Бушко: русинська мова зможе отримати статус регіональної після перепису населення [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://chas-z.com.ua/politics/ivan-bushko-rusinska-mova-zmozhe-otrimati-status-regionalnoyi-pislya-perepisu-naselennya.html2 Русини ще скажуть своє слово у Європі [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://lemky.com/history/185-rusini-shhe-skazhut-svoye-slovo-u-yevropi.html3 Декларація Підкарпаторусинських організацій про повернення Закарпаттю статусу автономної республіки в складі України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://rusinpresent.narod.ru/deklaracia.htm4 Священнику УПЦ МП дали 3 роки умовно за „русинський сепаратизм” [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://tsn.ua/politika/svyascheniku-upc-mp-dali-3-roki-za-rusinskiy-separatizm.html

135

оприлюднено проект угорсько-русинської автономії Закарпаття. Він з’явився

після візиту представників угорської партії „Йоббік” у Береговому, фестивалю

русинської культури у Мукачеві та 5-го Всезакарпатського з’їзду русинів.

Відповідно до даного проекту „все угорське має бути повністю відокремлене

від українського”, але не від русинського. В даному питанні угорці та русини

виступають спільно за автономію краю „як вільної економічної зони”1. На

нашу думку, подібні тенденції є досить небезпечними для України, оскільки

можуть виступити провокаторами сепаратизму. Об’єднання інтересів угорців

та русинів може призвести до загострення суспільних протиріч в області.

Ще однією національною групою, що традиційно проживає на території

Закарпаття, є роми (або, як їх частіше називають в Україні, цигани). Ромське

питання сьогодні – одне з найбільш актуальних не лише для України, але й

для всієї Європи, в першу чергу для країн ЄС. У вересні 2013 року Кабінет

Міністрів України затвердив план заходів щодо реалізації Стратегії захисту та

інтеграції в українське суспільство ромської національної меншини на період

до 2020 року (далі – Стратегії – авт.)2. На нашу думку, прийняття даної

Стратегії свідчить як про активність ромської спільноти в Україні і, зокрема,

Закарпатті, так й актуалізацію даної проблеми для європейської спільноти.

Роми є найбільш активними в організації неурядових організацій на

Закарпатті. Вони компактно проживають в Ужгородському, Берегівському,

Мукачівському, Виноградівському, Великоберезнянському районах, містах

Ужгород, Берегово, Мукачево та Хуст. Саме ромська спільнота має найбільшу

кількість національно-культурних та інших товариств в краї – 18. Першою

організацією циган в області стало «Товариство ромів Закарпаття «Рома», яке

було зареєстроване у 1993 році. Організація була створена з метою активізації 1 Закарпаття дало ляпаса Україні: оприлюднено проект угорсько-русинської автономії [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.trybuna.org.ua/novyny/zakarpattya-dalo-lyapasa-ukrajini-oprylyudneno-proekt-rusynskoji-avtonomiji/2 План заходів щодо реалізації Стратегії захисту та інтеграції в українське суспільство ромської національної меншини на період до 2020 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/701-2013-%D1%80

136

соціальної активності ромського населення краю, відродження культури та

ремесел ромського народу. В той же час у своїй діяльності товариство

охоплює такі напрямки роботи, як культурно-пропагандистський, соціально-

економічний, просвітній, правозахисний, міжнародний. За роки діяльності

«Рома» створило циганський ансамбль «Сонячна Радванка», організувало

проведення обласного фестивалю «Романі Ватра», футбольного кубку області

серед циганських команд, діяльність Недільної ромської школи тощо.

Товариство неодноразово отримувало гранти та фінансову підтримку з боку

міжнародних організацій для реалізації низки проектів (наприклад,

«Юридичний захист ромів» (2000-2002 рр.). У 2005-2007 роках товариство

проводило Відкриті слухання: «Роми Закарпаття – становище, досвід, рішення

проблем», а у 2010-2012 роках працювало над проектами «Правозахист ромів

Закарпаття» тощо1.

Діяльність ромських організацій спрямована насамперед на збереження

традицій та культури ромів, надання їм юридичної, правової допомоги,

сприяння соціалізації ромського населення, його інтеграції в українське

суспільство тощо. Але роми продовжують залишатися одними з найменш

захищених у сфері освіти. Офіційно роми Закарпаття не мають власних шкіл,

хоча для 25% з них рідною є саме ромська мова. 17% ромського населення

краю вважають рідною українську, решта – румунську2. Причинами такої

ситуації є, по-перше, те, що в Україні не кодифіковано ромську мову (тому

освіта нею здійснюватися не може); по-друге, різні діалекти, якими

розмовляють роми краю (щонайменше чотири – ловарський, сервутський,

келдерарський та «мадярський»). Однак на різних інформаційних сайтах та

ЗМІ зустрічаємо словосполучення «ромська школа». Школи, в яких

навчаються ромські діти, дійсно діють в Ужгороді (№13 та №14), Мукачеві 1 Див.: Товариство ромів Закарпаття «Рома» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.chachipen.in.ua/home/50-товариство-ромів-закарпаття-«рома».html2 Цигани Закарпаття: без права на освіту [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://7dniv.info/новини/47324

137

(№14), Береговому (№13), і називають їх «ромськими» не через мову

викладання, а через національну приналежність частини учнів. Однак питання

освіти не є пріоритетом для ромської меншини: з 20 дітей-ромів, які

навчаються у середній школі, ледве 5-6 закінчують її1. Циганські барони

організовують для дітей табору недільні школи, в яких навчаються учні

різного віку, щоби вони навчилися читати й писати. Сьогодні для ромських

організацій краю більш важливими виглядають питання збереження та

розвитку культурної самобутності ромів, їхніх традицій, ремесел, проблеми

правового захисту циган, отримання ними паспортів, соціальний захист тощо.

Ромська спільнота краю належить до числа соціально активних громад, яка

підтримує своїх співвітчизників в першу чергу у правовому та соціальному

питаннях. Водночас дана громада поки що не є настільки політично активною,

як угорська, хоча та правова, фінансова та інша підтримка, яку вона отримує

зі сторони європейських структур та з боку української влади, дає підстави

прогнозувати поступове зростання її політичної свідомості й активності.

На відміну від ромів німецька громада краю велику увагу приділяє

питанням збереження не лише німецької народної культури, звичаїв та

традицій, соціальному захисту представникам німецької спільноти в

Закарпатській області, але й збереженню та розвитку німецької мови. В

області немає окремих державних шкіл із німецькою мовою навчання, однак у

ряді загальноосвітніх закладів німецька мова є однією з мов навчання поруч із

угорською, російською та румунською2. Для збереження та поширення

німецької мови в краї Закарпатське обласне товариство німців «Відродження»

відкриває бібліотеки з літературою, виданою німецькою мовою, організовує

гуртки з вивчення німецької мови, активно співпрацює з колективом кафедри

німецької філології УжНУ, викладачами та студентами якої опубліковано ряд 1 Аналітичний звіт про дотримання прав представників національних меншин, що проживають на території Закарпаття, на освіту рідною мовою [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://lib.selyam.net/docs/3500/index-34755.html#266682 Там само.

138

наукових статей, захищено дипломні роботи, видано монографії, підручники

тощо, в яких досліджуються питання з історії поселення німців у регіоні,

їхньої культури, мови. Товариство надає школам допомогу підручниками,

посібниками, художньою літературою, що, на думку автора, сприяє

покращенню ставлення до вивчення німецької мови у школах.

Товариство активно співпрацює з обласною державною телекомпанією

«Тиса-1», в програмі якої – передачі німецькою мовою, на яких

обговорюються актуальні питання культурного розвитку та духовного

відродження німців Закарпаття1.

На відміну від угорців краю, німці не виявляють політичної активності,

не створюють власних політичних партій тощо. На нашу думку, це пов’язано

в першу чергу з тим, що німецька меншина кількісно значно поступається

угорській (0,3% проти 12,1% від усього населення краю). Відповідно,

найбільш актуальною проблемою німецької громади краю є збереження

власної культурної самобутності та власної присутності на Закарпатті, участь

у громадському, культурному, освітньому, інформаційному житті краю.

Зважаючи на активність національних груп інтересів на Закарпатті,

особливе значення має роль влади у врегулюванні міжетнічних відносин в

краї. Закарпатська обласна влада намагається в повній мірі забезпечити

національно-культурний розвиток меншин, що проживають у краї. З цією

метою її депутатами було прийнято чотири обласні програми: програму

«Центр культур національних меншин Закарпаття» на 2011-2015 роки,

«Програму забезпечення розвитку освіти, культури, традицій національних

меншин області на 2011-2015 роки», програму «Ромське населення

Закарпаття» на 2012-2015 роки та «Регіональну програми співпраці із

закордонними українцями та русинами на період до 2015 року»2. Програми 1 Закарпатське обласне товариство німців «Відродження» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://centerkultur.xtreemhost.com/archives/670 2 Закарпатська ОДА, Управління, відділи ОДА, Відділ національностей та релігій [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.carpathia.gov.ua/ua/publication/content/497.htm

139

фінансуються як з обласного, так і з місцевих бюджетів і покликані

забезпечити високий рівень «задоволення етнокультурних потреб

національних меншин краю, дальшого розвитку їх освіти, культури»1.

Таким чином, узагальнюючи розглянуті питання, можна дійти

висновків, що сучасне Закарпаття – це поліетнічний регіон, в якому

проживають та активно взаємодіють між собою представники різних

національних спільнот. Особливе місце в національній структурі Закарпаття

посідають угорці, які виявляють дуже велику активність у всіх сферах

культурного, освітнього, наукового, професійного, громадського та

політичного життя. Їхні громадські організації у своїй діяльності активно

представляють та захищають інтереси угорської спільноти на всіх рівнях – від

органів місцевої влади і до міжнародних структур. У даному випадку можемо

вести мову про множинність груп інтересів угорців Закарпаття, які

об’єднуються в єдину етнічну групу. На відміну від угорців, німецька

спільнота краю зорієнтована в першу чергу на задоволення національно-

культурних потреб. Німецькі товариства Закарпаття ставлять на перше місце

забезпечення культурних та освітніх прав німців, намагаються зберегти та

поширити німецьку мову в краї, популяризують німецьку культури через

діяльність фольклорних та інших колективів.

Русини краю зацікавлені в першу чергу у їхньому національному

визнанні, а активні представники інституційованих груп інтересів русинів

Закарпаття – у здобутті автономії краю (або самостійно, або спільно з

угорцями).

Щодо ромів Закарпаття – то з кожним роком питання про їхню

інтеграцію в українське суспільство буде ставати все більш актуальним. Роми

Закарпаття дуже активні в культурній та правозахисній, юридичній сфері. У

сфері інтересів ромської спільноти – збереження культурних традицій, 1 Про програму забезпечення розвитку освіти, культури, традицій національних меншин області на 2011-2015 роки [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.carpathia.gov.ua/ua/catalog/item/4196.htm

140

музики, танців, ремесел циган, а також соціальний та правовий захист своїх

співвітчизників. Відсутність єдиної (спільної для всіх) мови негативно

впливає на можливість здобуття освіти ромами рідною мовою. Частина з них

навчається в українських школах, частина – в румунських та угорських,

причому останнім часом спостерігається тенденція збільшення кількості

учнів-ромів саме у школах з румунською мовою навчання, що зумовлено

визнанням значною частиною ромів себе волохами, - це певною мірою можна

пояснити фінансовою підтримкою, яку надає сусідня Румунія даній

етнографічній групі1.

Отже, особливостями діяльності національних груп інтересів на

Закарпатті є їхнє прагнення в повній мірі задовольнити свої культурні права.

Ця мета об’єднує всі національні спільноти краю. Водночас для сучасного

Закарпаття характерні й інші специфічні риси діяльності національних груп –

активне представлення себе в суспільно-політичному житті краю, ініціювання

широкого спектру соціальних програм, правова та юридична підтримка своїх

співвітчизників і активне залучення іноземних співвітчизників до вирішення

завдань своєї діяльності в Україні.

3.3. Характерні риси діяльності етнонаціональних груп інтересів

Чернівецької області

Упродовж століть Чернівецька область належала до числа поліетнічних

регіонів. Однак протягом ХХ століття тут відбулися значні зміни в суспільно-

політичному, економічному та етнонаціональному житті. За останні

десятиліття на території області різко зменшилась кількість представників

етнонаціональних групп, але ті, які продовжують жити на території Буковини,

виявляють громадську активність.

Здійснюючи аналіз функціонування груп інтересів у Чернівецькій

області, необхідно звернути увагу на декілька її принципово важливих 1 Цигани Закарпаття: без права на освіту [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://7dniv.info/новини/47324

141

особливостей, які впливають на регіональний політичний процес1. Перша

особливість полягає в тому, що Чернівецька область є найменшою за

територією та за кількістю населення, порівняно з іншими областями України.

Відповідно, ресурсна база місцевої еліти й груп інтересів, створених нею, є

доволі вузькою та обмеженою. Друга особливість краю - це його

поліетнічність, яка пов’язана з його географічним розташуванням (він

знаходиться у смузі проживання трьох державних національних груп –

українців, румунів та молдован) та специфікою його історичного розвитку

(його територія входила до складу різних держав). Саме формування

території, а, отже, й кордонів сучасної Чернівецької області відбувалося у

непростих історичних умовах, що суттєво вплинуло на формування її

етнічного складу, ментальність та політичні орієнтації населення. До того ж,

як зазначає І.Костащук, у різні етапи історичного розвитку простежувалися

зміни у національній структурі населення на користь населення пануючої

держави2. Третьою особливістю є прикордонний статус регіону, що суттєво

позначається на соціально-економічних та геополітичних орієнтаціях як його

населення в цілому, так і активних суб’єктів політичного процесу.

Етнонаціональні спільноти Чернівецької області за роки незалежності

утворили значну кількість різноманітних груп інтересів як формального

(інституціоналізовані), так і неформального характеру. До формальних груп

інтересів на території Чернівецької області можемо віднести 22 національно-

культурних товариства, серед яких 13 – румунські3. Їхня діяльність

1 Круглашов А., Гуйтор М. Особливості політичного процесу в Чернівецькій області [Електронний ресурс] // Регіональний вимір політичного процесу в Україні у 2007 році: Матеріали міжрегіональної науково-практичної конференції (Львів, 10 листопада 2007 року) / Укл. Романюк А.С., Скочиляс Л.С., Шиманова О.В. – Львів: Генеза-ЦПД, 2007. – 132 с. – Режим доступу: http :// postua . info / news . php ? nid =16 2 Костащук І. До питання про етапи формування національного складу населення Чернівецької області [Електронний ресурс] / І.Костащук // Історія української географії. Всеукраїнський науково-теоретичний часопис. – 2004. – Випуск 2 (10). - С.76-81– Режим доступу: http :// ukr - tur . narod . ru / istoukrgeo / allpubl / antropos / dopytproetap . htm 3 Довідка щодо забезпечення прав національних спільнот на Буковині (Чернівецька обласна державна адміністрація) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http :// culturelandshaft . wordpress . com /этносы- буковины/справка/

142

спрямована насамперед на задоволення національно-культурних потреб своїх

громад. З цією метою товариства здійснюють активну культурну, наукову та

іншу діяльність, активно взаємодіють з органами державної влади та

самоврядування. Прикладами конструктивної взаємодії етнічних груп

інтересів Чернівецької області з державними органами влади стала, зокрема,

реалізація Програми підтримки національно-культурних товариств, етнічних

громад Чернівецької області та української діаспори на 2007-2009 рр. та

Регіональної програми підтримки національно-культурних товариств

Чернівецької області та української діаспори на 2010-2012 р. (далі –

Регіональної програми). Так, у 2009 р. за фінансової підтримки Чернівецької

обласної ради румунськими національно-культурними товариствами було

проведено ряд заходів, в тому числі, мітинги-панахиди за жертвами

тоталітарного режиму (Товариство „Голгофа”), літературно-мистецьке свято

„Емінесчіана”, традиційне свято румунської мови „Лімба ноастре чя ромине”

(Товариство румунської культури ім. М.Емінеску), науково-практична

конференція лікарів Закарпатської, Одеської, Чернівецької областей України

та Молдови і Румунії (Медичне товариство „Ісідор Бодя”), європейські дні

молоді в Чернівцях (Ліга румунської молоді „Жунімя”) та ряд інших.

Щодо культурних потреб молдовської громади, то за сприяння обласної

влади була проведена науково-практична конференція, присвячена 650-річчю

заснування Молдовської держави (Міжрайонне Товариство молдовської

культури Буковини). Всього з обласного бюджету на підтримку діяльності

румунських і молдовських національно-культурних товариств було виділено

39728 грн., що складає понад 50% всього фінансування програми у 2009 році1.

У 2010 році державна підтримка діяльності національно-культурних

товариств дещо збільшилась. Відповідно до звіту про виконання Регіональної

1 Звіт про виконання Програми підтримки національно-культурних товариств, етнічних громад Чернівецької області та української діаспори на 2007-2009 роки [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// oblrada.cv.ua/documents/6010/ЗВІТ%20etno.pdf

143

програми за 2010 рік, румунські національно-культурні товариства області

отримали фінансову підтримку у розмірі 51091 грн. з 97566 грн., виділених на

її реалізацію. Допомогу отримали 5 румунських товариств – Товариство

„Голгофа”, Товариство румунської культури імені М.Емінеску, Медичне

товариство „Ісідор Бодя”, Ліга румунської молоді „Жунімя” та Буковинський

мистецький центр відродження та сприяння розвитку румунської традиційної

культури. Культурні потреби молдовської громади були підтримані через

Міжрайонне товариство молдавської культури Буковини, яке отримало 2000

грн.1.

Співпраця з органами державної влади та місцевого самоврядування є

одним з механізмів захисту прав румунської та молдовської громади краю

національно-культурними товариствами як групами інтересів даних

національних груп у Чернівецькій області. Вои виступають виразниками

інтересів названих національних спільнот, акцентуючи увагу на найбільш

болючих питаннях сьогодення, зокрема, освіті рідною мовою тощо.

У сучасних матеріалах ЗМІ та науковій літературі проблема

забезпечення освітніх та інформаційних прав румунської та молдовської

громад краю висвітлена досить повно2. Зазначимо лише, що в системі освіти

області врахована можливість вивчення історії, культури, звичаїв і традицій

свого народу та рідного краю румуномовним населенням Буковини. В області

функціонують 47 ДНЗ із румунською та 5 ДНЗ з румунською та українською

1 Звіт про виконання Регіональної програм підтримки національно-культурних товариств Чернівецької області та української діаспори на 2010-2012 роки за 2010 рік [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://oblrada.cv.ua/.../9889/додаток%2075.doc2 Довідка щодо забезпечення прав національних спільнот на Буковині (Чернівецька обласна державна адміністрація) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http :// culturelandshaft . wordpress . com /этносы- буковины/справка/; Етнічні громади Чернівецької області [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http :// buktolerance . com . ua /? page _ id =182 ; Нечаєва-Юрійчук Н.В. Забезпечення прав національних меншин як фактор регіональної стабільності та безпеки (на прикладі Північної Буковини) [Текст] // Історичні, політичні та культурні аспекти взаємин у контексті сучасних європейських процесів: Збірник наукових праць. – Чернівці, Букрек, 2009. – Т.ІІІ. – С. 405-414; Нечаєва-Юрійчук Н., Юрійчук Ю. Проблеми формування міжетнічної толерантності на поліетнічних територіях [Текст] / Н.Нечаєва-Юрійчук, Ю.Юрійчук // Довідник міжетнічної толерантності / упоряд. Н.Ю.Ротар; за ред. А.М.Круглашова. – Чернівці: Видавничий дім „Букрек”, 2011. – С.69-94.

144

мовами навчання і виховання. При школах Герцаївського району організовано

26 груп дітей дошкільного віку для підготовки до навчання у 1 класі.

Румуномовна група з 20 дітей функціонує при ДНЗ № 1 м. Чернівців.

Регулярно здаються в експлуатацію та ремонтуються об’єкти освіти

румуномовних районів1.

Навчаються румунською мовою та вивчають румунську мову,

літературу, історію, культуру, звичаї, традиції румунів і молдаван понад 18

тис. учнів, поглиблено вивчають румунську словесність майже 400 учнів, що в

цілому перекриває загальний відсоток румунського та молдовського

населення, яке проживає в області, і повністю покриває потреби національної

громади у здобутті освіти рідною мовою. За даними Всеукраїнського

перепису населення 2001 р. на території області румуни складали 12,5%

населення (114,6 тис. осіб), а молдавани 7,3% (67,2 тис. осіб). Зважаючи на

той факт, що мовні та культурні традиції молдаван і румунів мають багато

спільного, можна говорити про перетворення Буковини на бікультурний

(біетнічний) регіон, де 75% складає українська (титульна) група і близько 20%

налічує румунсько-молдовська спільнота2.

На нашу думку, наведені вище факти свідчать про високий рівень

задоволення освітніх потреб румунської громади області, активну взаємодію

між владою та румунською та молдовською громадами краю й про

впливовість самої громади, представленої як в органах місцевого

самоврядування, так і у Верховній Раді України депутатами румунського та

молдавського походження, зокрема, депутатом ВР України кількох скликань

І.Попеску.

1 Ротар Н., Мельничук І. Результати моніторингу діяльності органів влади щодо формування збалансованих міжетнічних відносин та виконання регіональних програм / Н.Ротар, І.Мельничук [Текст] // Довідник міжетнічної толерантності / упоряд. Н.Ю.Ротар; за ред. А.М.Круглашова. – Чернівці: Видавничий дім „Букрек”, 2011. – С.160.2 Всеукраїнський перепис 2001 року [Електронний ресурс] // Державний комітет статистики України: Офіційний сайт. – Режим доступу: http ://2001. ukrcensus . gov . ua / results / general / nationality /

145

В інформаційному просторі краю румунсько-молдовська громада

представлена 12 друкованими періодичними виданнями, які фінансуються з

державного та районних бюджетів. У складі Чернівецької обласної

держтелерадіокомпанії працює Творче об’єднання телерадіопрограм

румунською мовою. Обсяг передач румунською мовою Чернівецької обласної

держтелерадіокомпанії складає: на радіо 25 % від загального (230 годин

щорічно), на телебаченні – 20 % від власного мовлення (426 годин щорічно)1.

Щодо забезпечення інформаційних потреб румунської та молдовської громад

рідною мовою, упродовж останніх років спостерігається тенденція до

збільшення телевізійного мовлення румунською мовою. Якщо раніше такі

телевізійні та радіопрограми продукувала лише Чернівецька обласна

державна телерадіокомпанія, то сьогодні телевізійні програми, в тому числі

новини, румунською мовою представляє і МТРК „Чернівці”. Збільшення

обсягу мовлення румунською мовою на різних регіональних телевізійних

каналах пов’язане, насамперед, з розумінням керівництва цих каналів

необхідності врахування інформаційних потреб такого великого сегменту

глядачів, як румуномовне населення, їхнім прагненням збільшити свою

аудиторію, підвищити рейтинг каналу тощо. Останнє, на нашу думку, є

результатом активної позиції як сусідньої Румунії, яка постійно нагадує про

необхідність дотримання Україною прав національних меншин, так і впливу

румунських національно-культурних товариств, які активно виступають на

захист інформаційних та інших потреб своїх співвітчизників2.

1 Нечаєва-Юрійчук Н., Юрійчук Ю. Проблеми формування міжетнічної толерантності на поліетнічних територіях [Текст] / Н.Нечаєва-Юрійчук, Ю.Юрійчук // Довідник міжетнічної толерантності / упоряд. Н.Ю.Ротар; за ред. А.М.Круглашова. – Чернівці: Видавничий дім „Букрек”, 2011. – С.90.2 Див.: Василова В.А. Становище національних меншин та етнополітичний аспект українсько-румунських відносину 90-х рр. ХХ ст. [Електронний ресурс] / В.Василова. – Режим доступу: http :// archive . nbuv . gov . ua / portal / natural / Nvvnu / istor /2010_1/ R 1/ Vasylova . pdf 4 ; Ротар Н., Мельничук І. Результати моніторингу діяльності органів влади щодо формування збалансованих міжетнічних відносин та виконання регіональних програм / Н.Ротар, І.Мельничук [Текст] // Довідник міжетнічної толерантності / упоряд. Н.Ю.Ротар; за ред. А.М.Круглашова. – Чернівці: Видавничий дім „Букрек”, 2011. – С.151-172.

146

Оскільки національно-культурні товариства об’єднують громадян зі

спільними інтересами, діяльність останніх не лише визначається цими

інтересами, але й покликана популяризувати, пропагувати, лобіювати їх серед

широкого загалу та представників влади. На нашу думку, різноманітні

аматорські колективи, створені при національно-культурних товариствах, не

лише забезпечують право цих громад на збереження власних звичаїв та

культури, реалізацію їх творчого потенціалу, але й виконують роль

популяризаторів національно-культурних традицій румунського народу.

Найбільш відомими серед них є румунські танцювальні ансамблі „Мерцішор”

та „Ізвораш”, оркестри румунської музики „Мугурел” та „Плай”. Хор „Драгош

Воде”, який діє при Товаристві румунської культури ім. М.Емінеску, носить

почесне звання „народний аматорський колектив”1. У 2008 р. два аматорські

колективи з румуномовних сіл області отримали звання „народний”. Це -

фольклорні колективи „Царанкуца” Будинку культури с.Сучевени та

„Калинонька” Будинку культури с.Черепківка Глибоцького району2. Останнє,

на нашу думку, засвідчує не лише визнання художньої майстерності даних

колективів та їх певної популярності, але й прагнення влади забезпечити

належний рівень задоволення національно-культурних потреб румунської

громади краю, налагодити конструктивну співпрацю з останньою. Фактично

дані колективи виступають асоціативними групами інтересів, об’єднаних

спільним бажанням зберегти традиції та культуру рідного народу.

Водночас, румунські національно-культурні товариства здійснюють

активну діяльність не лише в культурному житті краю, але й у політичному

також. Особливо яскраво це проявилося в ході президентських виборів 2010

року. Незважаючи на зовнішню монолітність, румунська громада краю

1 Етнічні громади Чернівецької області [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://buktolerance.com.ua/?page_id=1822 Довідка щодо забезпечення прав національних спільнот на Буковині (Чернівецька обласна державна адміністрація) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http :// culturelandshaft . wordpress . com /этносы- буковины/справка/

147

розділилась у ході президентської кампанії. Так, колишнього Президента

В.Януковича активно підтримала румунська спільнота України, яку очолює

тодішній депутат ВР України, член ПР І.Попеску. Наприкінці 2009 року

відповідальний секретар спільноти А.Божеску разом із представниками

угорської меншини підписала з кандидатом у Президенти В.Януковичем

Угоду про співпрацю1.

Разом із тим, перед другим туром Ю.Тимошенко підтримав Конгрес

румунів України, який відбувся у Чернівцях і в роботі якого взяли участь

понад 300 делегатів із Чернівецької та Закарпатської областей, в тому числі

представники Товариства румунської культури ім. М.Емінеску, молодіжної

організації „Жунімя” та товариства жертв сталінських репресій „Голгофа”2. У

наше завдання не входить аналіз виборчих симпатій громадян України

румунського походження. Але вважаємо за доцільне зазначити, що найбільш

активним в суспільно-політичному житті України з точки зору

представництва національних інтересів румунської громади є Іван Попеску,

який обирався народним депутатом України. У своїй політичній, громадській

та науковій діяльності І.Попеску постійно наголошує на необхідності

забезпечення прав національних меншин в Україні, власне, позиціонує себе як

лідер румунської громади України й головний політичний представник та

лобіст її інтересів.

Враховуючи той факт, що І.Попеску відомий як «борець за права

румун»3, вважаємо за доцільне принаймні частково розкрити його бачення

прав національних меншин в Україні (і, відповідно, румунської у

Чернівецькій області). У своєму виступі на тему «Міжнародні зобов’язання

України в галузі забезпечення прав національних груп» на Установчому з’їзді 1 Буковинські румуни і молдовани люблять Януковича лише на 5 тисяч голосів більше, ніж Тимошенко [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http :// buknews . cv . ua /2010/03/02/17700/ 2 Буковинські румуни і молдовани люблять Януковича лише на 5 тисяч голосів більше, ніж Тимошенко [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://buknews.cv.ua/2010/03/02/17700/3 Цит. за: Верховная Рада VII созыва: Кто есть кто: Попеску Іван Васильович [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://vybory2012.comments.ua/rada/person/Popesku-Ivan-Vasilovich

148

Міжнаціонального Форуму України, який відбувся 5-6 лютого 2000 року в

Києві І.Попеску наголосив, що оскільки Україна є членом Ради Європи та

інших міжнародних структур, вона рано чи пізно змушена буде законодавчо

забезпечити всі міжнародно визначені права національних меншин, що

проживають на її території, в тому числі „право на автономію з передачею

меншинам права управляти своїми внутрішніми справами, принаймні у сфері

культури, виховання, освіти, релігії... та важелів оподаткування (на рівні

територіальної автономії, можливої тільки при компактному проживанні

меншин)...”. „Робота в цьому напрямку залежить у першу чергу від самих

національних меншин, оскільки „незатребуване право не може вважатися як

порушене право”. Таким чином, реалізація законодавчо закріплених прав

прямо залежить і від «активності самих національних меншин, від здатності їх

лідерів об’єднатись заради етномайбутнього кожної національної групи”1.

Оскільки у переважній більшості представники румунських

національно-культурних товариств не піднімають дану тему і не актуалізують

питання автономії, можна припустити, що позиція І.Попеску відображає

інтереси лише частини румунської громади краю, яка, на нашу думку,

зумовлена в першу чергу незадоволенням її соціально-економічних потреб.

Останнє стосується всього українського суспільства і зумовлене загальними

тенденціями економічного розвитку держави. Як наслідок, найбільш мобільна

частина суспільства намагається віднайти кращу долю за межами України.

Представники румунської меншини не є винятком у цьому відношенні.

Більше того, вони мають навіть певні переваги перед українцями, оскільки

упродовж останніх декількох років Бухарест запровадив систему спрощеного

набуття румунського громадянства румунами, які проживають в тому числі й

на території Чернівецької області. Незважаючи на те, що українське

законодавство забороняє подвійне громадянство, лише за найбільш 1 Попеску І.В. Міжнародні зобов’язання України в галузі забезпечення прав національних груп [Електронний ресурс] / І.Попеску. – Режим доступу: http://rdu-old.narod.ru/forum.html

149

скромними оцінками понад 50 тисяч українських громадян уже мають два

паспорти – український та румунський1. Абсолютна більшість із них –

громадяни України румунського походження.

На думку колишнього депутата ВР України Г.Манчуленка, дана

ситуація ускладнюється відсутністю належного реагування з боку української

влади. Політик переконаний, що дану практику припинити буде досить

складно, оскільки «практично всі румунські партії, представлені в парламенті,

в своїх програмах містять норму про відновлення великої Румунії в кордонах

40-го року. Це йдеться про те, що нинішня Чернівецька область України мала

б відійти до Румунії, Молдова мала б відійти до Румунії, Одещина мала б

відійти до Румунії і деякі ще…»2. В даному контексті дещо по-іншому

виглядає і мовне питання, яке найбільш яскраво представлене у політичних

дискусіях щодо навчання представників національних меншин рідною мовою.

Так, на думку окремих регіональних національно-культурних діячів,

антиконституційним став наказ №461 Міністерства освіти України щодо

запровадження у школах з навчанням мовами нацменшин викладання

окремих предметів українською мовою. У грудні 2008 року представник

румунської спільноти Василь Терицану оприлюднив відкритий лист до

Президента України, Прем’єр-міністра, Голови ВРУ, Уповноваженого ВРУ з

прав людини Ніни Карпачової щодо проекту Концепції реалізації державної

мовної політики, в якому, на думку представників національних громад,

порушуються їх конституційні права. Звернення підписали керівники

Румунської спільноти України, Всеукраїнської Ради російських

співвітчизників, Всеукраїнської ради Демократичної спілки угорців України3.

У своїх виступах в регіональних ЗМІ В.Терицану неодноразово наголошував 1 Данько Д. Втеча до Румунії [Електронний ресурс] / Д.Данько // Тиждень. - №27(192). – 30 червня 2011. – Режим доступу: http://tyzhden.ua/Politics/25552/2 Ротар Н., Мельничук І. Результати моніторингу діяльності органів влади щодо формування збалансованих міжетнічних відносин та виконання регіональних програм ...- С.151-172.3 Українці масово отримують румунські паспорти [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.bbc.co.uk/ukrainian/ukraine/2010/06/100630_romania_passport_ak.shtml?print=1

150

на тому, що вищезгаданий наказ, як і деякі інші закони, прийняті українською

владою, «негативно відбились на житті нашої національної меншини»1.

Однак подібний підхід не може вважатися спільним для всіх

представників румунської спільноти краю. Так, на думку депутата обласної

ради Лівіу Русу, «треба уникати крайньої лівої чи правої точки зору. Потрібно

дотримуватись чинного законодавства і якщо Конституція гарантує права, то

треба вимагати задоволення своїх прав й інтересів. І ні в якому випадку не

допускати самоізоляції»2. На нашу думку, питання мови та набуття

румунського громадянства взаємопов’язані з точки зору окремих румунських

політиків, які проголошують своєю метою «відновлення великої Румунії в

кордонах 40-го року»3. Так, на думку українського дипломата і науковця

М.Шевченка, «аналіз румуно-українських відносин дає можливість

стверджувати, що румунська сторона прагнула шляхом організаційного,

ресурсного та інформаційно-пропагандистського забезпечення створювати

передумови для постановки в майбутньому питання стосовно територіальних

змін»4. І видача паспортів громадян Румунії в Україні може вважатися одним

із кроків подібного курсу румунської влади. Саме тому українська влада

повинна виробити чітку позицію в даному питанні, оскільки воно актуальне

не лише для Буковини, але й, наприклад, для Закарпаття.

З іншого боку, для переважної більшості румунів в Україні отримання

румунського паспорта означає вільний виїзд до Європи, можливість

покращення свого економічного становища. Економічна криза в Україні,

світова фінансова криза поставили багатьох людей, незалежно від їх

1 Лівіу Русу: Румунський уряд фактично купив єдину в країні Спілку українців…(Стенограма програми «Суть речей» на станції ФМ від 25 березня 2010 року). [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.bukinfo.com.ua/show/news?lid=61762 Там само.3 Ротар Н., Мельничук І. Результати моніторингу діяльності органів влади щодо формування збалансованих міжетнічних відносин та виконання регіональних програм...4 Шевченко М. Національне питання в українсько-румунських відносинах новітнього періоду [Електронний ресурс] / М.Шевченко. – Режим доступу: http://www.history.univ.kiev.ua/ethnology/journal/ethnic_history_28/28_17.pdf

151

національності, в складне економічне становище. Саме тому для багатьох

жителів України, незалежно від їхнього походження, можливість отримання

паспорта країни-члена ЄС - це можливість отримання високої зарплатні,

забезпечення фінансового добробуту тощо. При цьому переважна більшість

не задумується над тим, що в правовому полі – це порушення чинного

українського законодавства. Тут на першому місці стоять економічні інтереси

окремої родини і оскільки Українська держава не забезпечує належний

економічний рівень своїх громадян, вони змушені дбати про свій добробут

самі, при цьому часом порушуючи закон. Проте, як зазначив у своєму

інтерв’ю І.Попеску, „на рівні Європи поняття громадянства та національності

є тотожними... І коли вони мають на увазі громадянство, то кажуть –

національність”. Відповідно, „якщо критична маса таких людей буде

доходити до мільйона і більше, то країні потрібно буде це питання якось

вирішувати...” Одним із прикладів вирішення подібної проблеми І.Попеску

називає Молдову, в якій було прийнято рішення дозволити подвійне

громадянство1. Питання подвійного громадянства залишається одним з

найбільш болючих не лише для Чернівецької області, але й України в цілому,

однак це тема для окремого дослідження. Водночас позиція лідера румунської

спільноти України певною мірою свідчить про політичну активність та

політичний інтерес активної частини румунської спільноти щодо легалізації

подвійного громадянства, з чого можна спрогнозувати нарощування її зусиль

щодо лобіювання прийняття такого рішення у Верховній Раді Україні за

сприятливих обставин для такої ініціативи.

Таким чином, сьогодні в діяльності національно-культурних товариств

краю беруть безпосередню й активну участь сотні, а епізодично й тисячі

людей. Саме вони у більшості випадків займаються безпосередньою

1 Онишків Ю. Іван Попеску: Спрощена процедура отримання румунського громадянства не позначиться на українцях [Електронний ресурс] / Ю.Онишків. – Режим доступу: http://ua.glavred.info/archive/2009/05/15/102705-8.html

152

організаційною роботою із забезпечення прав національних меншин у сфері

освіти, культури, інформації і навіть релігії. Національно-культурні

товариства як усталені, структуровані та інституціоналізовані групи інтересів

етнічних громад виконують значну, в тому числі й позитивну роль у

політичному процесі. Вони забезпечують необхідний для формування та

розвитку демократії плюралізм думок, отримують шанс впливу на ухвалення

політичних рішень без участі в ресурсно-витратних видах політичної

діяльності (вибори, системи представництва). Виконуючи посередницькі

функції між державою і громадянським суспільством, групи інтересів

забезпечують не тільки реалізацію своїх власних інтересів, а й формують

лояльність зі сторони окремих соціальних груп.

Оскільки найбільш характерною особливістю Чернівецької області

науковці усталено визначають її поліетнічність, тому що на території краю

проживають представники близько 80 різних національностей, остільки

важливо визначити дійсний зміст та динаміку розвитку цієї риси регіону.

Визначальним фактом є те, що 95% населення краю становлять представники

лише трьох націй – українців, румунів та молдован. Зважаючи на певну

національно-культурну спорідненість румунів і молдован, іноді їх

розглядають як одну етнічну спільноту, що викладає заперечення або

дискусію з боку противників такого ототожнення. Тим не менше, в

етнодемографічних реаліях початку ХХІ сторіччя мова може йти (з певними

застереженнями) про перехід від моделі регіональної полікультурності до

бікультурності Буковини1.

Відповідно цьому, розглядаючи групи інтересів Чернівецької області в

етнонаціональному аспекті, відзначимо, що доволі потужними й діяльними в

регіоні є групи інтересів румунсько-молдовської спільноти, в першу чергу їх

національно-культурні товариства (про які йшла мова), органи місцевого 1 Нечаєва-Юрійчук Н. Буковина бі(три)культурна: проблеми та перспективи етнополітичного розвитку / Н.Нечаєва-Юрійчук // Регіоналістика. 2011. - №1. – С. 50-52.

153

самоврядування в місцях їх компактного проживання, окремі заклади освіти

та культури, засоби масової інформації, релігійні організації тощо. Наразі

рівень задоволеності національно-культурних потреб румунсько-молдовської

спільноти свідчить як про роботу груп інтересів цієї спільноти, так і про

достатньо толерантну етнонаціональну політику з боку державної влади

України.

Поруч із цим, міжетнічні стосунки у регіоні далекі від ідилічної

картини, зокрема, періодично загострюються питання участі етнічних

спільнот та їх представників у політичному житті країни, актуалізується

проблема подвійного громадянства, часом виринає питання територіальної

автономії тощо. Політика центральних і регіональних органів влади головним

чином носить реактивний характер, вона залишається інерційною за своєї

природою й усе ж однобічно й вибірково направлена на часткове врахування

запитів окремих етнічних груп (національних меншин). При цьому відкритим

питанням залишається як її стратегічна спрямованість, так і питання про

належну захищеність інтересів української етнонаціональної більшості та

діалогу організованих груп інтересів із відповідними структурами румунської

та молдавської громад краю. У зв’язку з цим актуальними залишаються

системні зусилля, спрямовані на збереження атмосфери міжетнічної

толерантності та протидії загрозам міжнаціональної напруги. На нашу думку,

в подальшому роль та активність етнічних громадських інституцій як

виразників відповідних груп інтересів лише зростатиме, а, отже, збільшується

необхідність ґрунтовних наукових досліджень їх діяльності та впливів на

регіональному та загальнонаціональному рівнях.

Роблячи висновок з усього вищесказаного, варто відзначити, що

формування регіональної еліти в Закарпатській та Чернівецькій областях має

ряд спільних рис. У першу чергу необхідно відзначити, що в обох областях

154

України ряд колишніх представників радянської комуністичної еліти

мімікрувала і зберегла свої позиції при владі. Крім того, і для Закарпатської

області, і для Чернівецької (як і для всіх інших регіонів України) характерною

стала побудова жорсткої виконавчої вертикалі, яку в областях представляє

голова ОДА. За роки незалежності призначення голів обласних державних

адміністрацій часто відбувалося без урахування потреб та інтересів регіону,

що призводило до конфліктів між головою ОДА та представниками

політичної еліти краю (зокрема, головою обласної ради, депутатським

корпусом), головою ОДА та засобами масової інформації. Яскравим

прикладом подібного конфлікту стало призначення на пост голови ОДА

Чернівецької області Т.Бауера, який своїми жорсткими та волюнтаристськими

діями налаштував проти себе і місцеві ЗМІ, і представників окремих

політичних партій.

Свою роль у формуванні політичної еліти областей відіграли й

парламентські вибори та події Помаранчевої революції 2004 року, в результаті

яких до влади в областях прийшли представники демократичного табору –

політичної партії «Наша Україна» та Блоку Юлії Тимошенко. Але провал

політики В.Ющенка на національному рівні призвів до його поразки на

виборах 2010 року. Новий Президент В.Янукович змінив представників

президентської влади на місцях, призначивши на посади губернаторів

відданих собі осіб. Після подій Євромайдану ситуація в країні змінилася, до

влади прийшли опозиційні сили, які вибудовують нові взаємовідносини між

центром та регіонами.

В той же час нова політична еліта обох областей не може не рахуватися

з особливостями національного складу регіонів. В цьому питанні Закарпаття

виступає дуже складним регіоном, адже тут представлені представники понад

100 національностей та етносів, серед яких найбільш активні угорці, румуни,

роми, росіяни, німці, словаки, русини та інші. Кожна з цих етнонаціональних

155

груп має власні національно-культурні, освітні, політичні, соціальні та

економічні інтереси, які представляють інституціоналізовані групи інтересів

Закарпаття – національно-культурні товариства, освітні заклади, політичні

партії тощо.

Угорці Закарпаття у своїй діяльності виступають добре організованою

групою, яка має чітко визначені інтереси: збереження національної

самобутності, мови, культури, покращення соціально-економічного

становища угорців Закарпаття, розширення політичних прав для угорської

меншини в краї, можливість представлення своїх представників у вищі органи

законодавчої влади від власних політичних партій. Важливу роль у

забезпеченні цих інтересів відіграє активна підтримка угорців краю

історичною батьківщиною – Угорщиною. Вона надає велику фінансову,

освітню, культурну, політичну підтримку своїм співвітчизникам в Україні. За

її сприяння в Закарпатській області з’явився і продовжує функціонувати

Закарпатський угорський інститут ім. Ференца Ракоці ІІ, який готує наукові та

освітні кадри для загальноосвітніх шкіл краю.

Найбільш радикальні елементи, підтримувані угорськими радикальними

партіями (наприклад, „Йоббік”) намагаються поширити ідею автономізації

Закарпаття. В останні роки їх підтримують і найбільш радикальні

представники закарпатського русинського руху, які вважають, що русини –

окремий народ, який має право на власну автономію у складі України. Серед

русинів Закарпаття сьогодні присутні дві течії – державницька (бачення

русинів як окремої групи українського народу) та сепаратистська, яка

останнім часом активізує свої дії.

Етнонаціональні групи словаків і німців зацікавлені в першу чергу в

збереженні власної національно-культурної самобутності та підтримки

двосторонніх зв’язків з історичними батьківщинами. Ромська меншина

156

Закарпаття сьогодні звертає увагу в першу чергу на правову основу буття

ромів, надаючи їм консультації та правову підтримку.

Чернівецька область, яка історично була багатонаціональною, сьогодні

представлена різними етнонаціональними спільнотами, зокрема, поляками,

євреями, вірменами та, особливо потужно, – румунами та молдаванами, які

мають багато спільного між собою. Румунська національна група

представлена в області рядом національно-культурних товариств, діяльність

яких спрямована на консолідацію румунського населення краю, формування

та збереження його національної свідомості, поширенні освіти рідною мовою.

Крім того, активісти румунського руху на Буковині активно виступають за

відмову від поділу румуномовної спільності краю на молдаван та румунів,

вважаючи, що сьогодні існує лише одна – румунська нація. Інтеграції

молдавської національної групу в румунську сприяє членство Румунії у

Європейському Союзі та можливість отримання (незаконного) паспорта

громадянина Румунії, який дає можливість безвізового виїзду в країни

Європейського Союзу.

Відкритих конфліктів між українською, румунською та молдавською

групами в краї протягом останніх років не спостерігалося, однак час від часу

румунська сторона заявляє про свої претензії на буковинські землі, що, на

нашу думку, радикалізує настрої румунів Буковини і може призвести до появи

сепаратистських настроїв у краї.

Регіональна влада в обох областях намагається не допустити

загострення міжнаціональних конфліктів. Вона надає можливу фінансову

підтримку національним товариствам та організаціям у вигляді Регіональних

програм підтримки розвитку національних меншин. Реалізація цих програм

дозволяє покращити взаємовідносини між представниками різних націй та

народів на інституційному рівні.

157

ВИСНОВКИ

Упродовж декількох століть групи інтересів залишаються актуальною

темою наукової дискусії. Місце та роль груп інтересів у суспільно-

політичному житті суспільства неоднозначно оцінюється різними

науковцями. У західній політичній науці тривають дискусії з даного приводу.

Для української політичної науки на даному етапі характерне звернення до

витоків груп інтересів, аналізу теоретико-методологічних підходів до їх

вивчення, спроби їх класифікації та типологізації, а також вивчення

практичних аспектів діяльності груп інтересів в Україні після 1991 року.

Вивчення груп інтересів є актуальною темою наукових пошуків вітчизняних

дослідників.

Групи інтересів мають особливе значення у сучасних політичних

процесах в Україні. Вони виконують роль посередників між громадянським

суспільством та владою, з одного боку, та лобістів власних корпоративних чи

індивідуальних інтересів, з іншого. Становлення та формування груп інтересів

в Україні розпочалося наприкінці радянського періоду. В цей час в країні

з’являються різноманітні організації, громадсько-політичні рухи, об’єднання,

наукові, культурні, освітні товариства, членів яких об’єднувала спільна мета,

задля досягнення якої вони намагалися вплинути на політичну владу в

державі, висуваючи при цьому до неї чіткі вимоги. Політична активність

громадян сприяла їхній самоорганізації, а поліетнічність та полі- культурність

– появі об’єднань на основі спільної ідентичності, у першу чергу

етнонаціональної. Таким чином, постали національні, національно-культурні,

мовні та інші товариства (товариство „Просвіта” на національному рівні,

товариство „Україна – Румунія”, Чернівецьке обласне товариство румунської

культури ім. М.Емінеску тощо), які автор класифікує як етнічні групи

інтересів.

158

Одночасно з етнічними групами інтересів з’являються групи,

об’єднані насамперед економічним інтересом. Ці групи виникають з різною

інтенсивністю в різних регіонах України. Частина з них поступово починає

відігравати роль регіонального лідера, а пізніше – претендувати на ключові

позиції в економічному та політичному житті усієї країни. Дані групи

утворювалися за клієнт-патрональним принципом: в них ключову роль, як

правило, відігравала одна особа, яка виступала формальним і неформальним

лідером групи. Досить швидко ці групи з економічних трансформувалися у

політико-економічні. Формування перших економічних груп в Україні

відбувалося одночасно зі становленням владних інститутів у державі,

приватизацією колишньої державної власності, що почалася з малої та масової

приватизації, після завершення якої Україна повинна була вступити у нову

стадію приватизаційних реформ – розпочати приватизацію державних

стратегічних підприємств.

Нові власники підприємств в умовах жорсткої конкуренції,

невизначеності правил гри та нестачі активів змушені були шукати підтримки

з боку владних інституцій. Таким чином, у своєму прагненні забезпечити своє

існування і подальший розвиток вони заручилися підтримкою влади, яка

дозволила їм використання державних активів та ресурсів. Конвертація

економічного та адміністративного капіталу, з одного боку, дозволила новим

власникам колишніх державних об’єктів істотно збільшити капітали, а з

іншого - призвела до зрощення капіталу з владою, тому що „чиновники, як і

підприємці, почали брати участь не лише в створенні, а й розподілі

одержуваної бізнесом ренти”1. В результаті в процесах приватизації ключових

державних об’єктів часто використовувалися тіньові або напівтіньові схеми, в

яких були задіяні представники бюрократичного апарату, владних інституцій

та нові власники приватизованих об’єктів. Так вибудувався механізм 1 Українська приватизація: групи інтересів, причини кризи, шляхи її подолання / О.Й.Пасхавер, Л.Т.Верховодова, К.М.Агеєва. – К.:, 2008. – С.19 /85 с./

159

проникнення бізнесу в політику, що безпосередньо вплинуло на формування

нових економічної та політичної еліт, формування спочатку економічних, а з

часом – політико-економічних груп інтересів в Україні, зацікавлених у

збереженні існуючої політичної та економічної системи України.

Серед тих, хто зміг першим скористатися приватизацією у власних

економіко-політичних інтересах, були керівники державних підприємств або

так звані „червоні директори”, які отримали свої пости ще за часів радянської

влади і змогли їх утримати в період становлення незалежної Української

держави. Двома найбільшими групами, які сформувалися у перші роки

незалежності, стали група Ю.Звягільського, під контролем якого опинилися

шахти і сталеварні Донецька, та група Л.Кучми (у віданні якого було

підприємство військово-промислового комплексу „Південмаш”). Обидві

групи були зацікавлені у подальшому проведенні приватизації. У своїй

діяльності Л.Кучмі вдалося досить швидко знайти підтримку з боку вищих

ешелонів влади, що сприяло зростанню його впливу на регіональному рівні (у

Дніпропетровську) та на загальнонаціональному рівні (у 1992 році його було

призначено прем’єр-міністром України).

У цей час виникають групи, члени яких задіяні у таких галузях

виробництва, як вугільна промисловість, металообробка, машинобудування,

трубна промисловість, а також банківська справа, мас-медіа тощо. Одночасно

з групами Ю.Звягільського та Л.Кучми постали групи В.Пінчука (компанія

„Інтерпайп”), П.Порошенка („Укрпромінвест”), І.Коломойського (група

„Приват”, задіяна у першу чергу в банківській сфері).

У другій половині 1990-х років виникають перші групи, задіяні в

енергетичній сфері – насамперед транспортуванні ресурсів природного газу в

Україну. Серед найбільших та найпомітніших кампаній того часу – „Єдині

енергетичні системи”, що постали на місці „Корпорації Український Бензин”.

ЄЕСУ стали основою економічної діяльності П.Лазаренка та його групи, до

160

складу якої увійшла і Ю.Тимошенко як засновник КУБу. Необхідно

відзначити, що П.Лазаренко мав широкі політико-економічні плани: будучи

прем’єр-міністром, він сприяв розвитку групи І.Коломойського „Приват”,

намагався посилити свою присутність на енергетичному ринку України,

перетворивши ЄЕСУ на монополіста в даній сфері. Крім того, П.Лазаренко

став одним із перших лідерів ПЕГ, що ініціював створення власної політичної

партії. Розуміючи важливість політичного представництва в органах

законодавчої влади, П.Лазаренко спільно з Ю.Тимошенко заснував політичну

партію „Громада”, яка була офіційно зареєстрована у 1994 році. П.Лазаренко

очолив політичну силу, а Ю.Тимошенко стала його заступником. Керівні

структури як ЄЕСУ, так і „Громади” виявилися однаковими, що свідчить про

спільний політичний та економічний інтерес представників даної групи.

Група П.Лазаренка є класичним прикладом української політико-економічної

групи, в якій в результаті спільних економічних інтересів сформувалися єдині

політичні інтереси, спробою реалізації яких став політичний проект –

заснування політичної партії. У подальшому дана практика неодноразово

використовуватиметься українськими бізнес-групами для просування своїх

політичних інтересів.

Особливістю функціонування політико-економічних груп, що виникли

у 1990-ті роки, стало те, що вони були переважно галузевими, тобто

зорієнтованими на один-два напрямки в економіці. З названих груп лише

діяльність групи В.Пінчука була різногалузевою – від металообробки до мас-

медіа, що стало першим кроком до формування наступних подібних груп в

Україні. У зазначений період дані групи функціонували у першу чергу на

регіональному рівні, крім ЄЕСУ, які діяли на державному.

У 1990-роках з’являються й інші групи інтересів, однак діяльність

більшості з них була короткочасовою і їм не вдалося здобути міцні позиції на

національному рівні. Інституціоналізація політико-економічних груп

161

відбулась у період першого терміну президентства Л.Кучми, який видав указ

„Про фінансово-промислові групи”, що дозволяв здійснювати

підприємницьку діяльність в рамках організаційної форми ФПГ та навіть

монополізувати окремі галузі в разі виконання програм щодо розвитку

пріоритетних галузей економіки.

Наприкінці 1990-х– початку 2000-х років енергетична сфера стає

дедалі привабливішою: у цей час з’являється ряд груп, які намагаються

проникнути на газорозподільчий ринок України. Серед них – групи Г.Суркіса

та В.Медведчука, І.Бакая. Останній зумів поєднати обов’язки голови

координаційної ради ЗАТ Інтергаз з обов’язками депутата Верховної Ради

України ІІ скликання, був незмінним членом команди Л.Кучми, що дало йому

можливість активної економічної та політичної діяльності до революційних

подій 2004 року.

Окрім енергетичної сфери, у сферу інтересів великих власників

увійшли гірничо-видобувна промисловість (група К.Жеваго), банківська

сфера (подальше посилення економічних позицій І.Коломойського та групи

„Приват”), промислові підприємства Донбасу (корпорації „ІСД”, власниками

якої стали С.Тарута, В.Гайдук, О.Мкртчан та „Систем Кепітал Менеджмент”,

власником якої є Р.Ахметов). Сьогодні під контролем даних корпорацій

перебувають підприємства гірничого, енергетичного, машинобудівного,

фінансового, телекомунікаційного та інших секторів економіки. Вплив даних

політико-економічних груп на політичні процеси в державі складно

недооцінити, оскільки група „Приват” надає банківські послуги переважній

більшості бюджетних установ та приватних підприємств країни і, відповідно,

має безпосередній вплив на банківську та фінансову систему країни.

Володіння рядом підприємств, задіяних у стратегічних для країни галузях

(вуглевидобувна, сталеливарна, машинобудівна промисловість тощо), лише

сприяє посиленню впливу власників цих підприємств (К.Жеваго, Р.Ахметов,

162

С.Тарута) на процес прийняття політичних рішень, зрощення бізнесу з

політикою та посилення присутності даних політико-економічних груп у

політичному житті України.

Багатоспрямованість економічних інтересів характерна для групи

братів Клюєвих – їхня ПЕГ „Укрпідшипник” з’явилася у 2000 році і об’єднала

підприємства металургійної, харчової, енергетичної, деревообробної,

машинобудівної промисловості, будівництво та сільське господарство. У ХХІ

столітті діяльність політико-економічні групи в Україні ґрунтується на

різноплановості економічних інтересів у поєднанні зі стійко вираженим

політичним – здобуттям та утриманням влади. У цей час вперше яскраво

проявляється національне забарвлення ПЕГ: у 2004 році частина з них

висловила відданість інтересам національним українським, а інша – виявила

себе як проросійськи налаштовані. У діяльності ПЕГ, на думку автора,

важливою являється не персональна національна ідентичність, а національна

зорієнтованість в економічному та політичному планах. Тому позиція, яку

висловила група П.Порошенка на президентських виборах 2004 року,

засвідчила його українську позицію, в той час як позиція Р.Ахметова

відрізнялася орієнтацією на російський вектор розвитку України.

Протягом наступних років відбувається процес „партизації” політико-

економічних груп, причиною чого стало прийняття Закону „Про внесення

змін до Конституції України” від 8 грудня 2004 року, за яким Україна

перетворювалася на парламентсько-президентську республіку. Отримання

парламентом додаткових владних повноважень сприяло зростанню

політичного інтересу українських політико-економічних груп, що в кінцевому

результаті призвело до посилення їхнього впливу на процес прийняття

політичних рішень. Останнє досягалося активним „партійним будівництвом”

ПЕГ, кожна з яких прагнула мати власну політичну силу, яка б лобіювала

інтереси конкретної ПЕГ у парламенті.

163

Найбільшого впливу на політичний процес ПЕГ досягли за часів

правління В.Януковича, який зумів за короткий період часу сконцентрувати у

своїх руках фінансово-економічні, інформаційні, силові та інші ресурси. Саме

наближені до нього постаті отримали можливість посилити свою політичну

присутність та економічний вплив. Серед тих, хто збільшив свої активи у

декілька разів за чотири роки правління В.Януковича, – Д.Фірташ, Р.Ахметов,

О.Янукович. Однозначною є орієнтація груп, наближених до президента, на

російський капітал та російський напрямок розвитку України. В Україні

з’являються і російські групи інтересів, які викуповують акції окремих

підприємств, встановлюють контроль над такими важливими державними

структурами, як обленерго (група О.Бабакова встановлює контроль над

„Київобленерго”, викуповує 45% „Чернівціобленерго та 50% „Закарпаття

обленерго”). Останнє деструктивно впливає на розвиток української

економіки, посилюючи залежність останньої від Російської Федерації.

Характерною рисою становлення політико-економічних груп в Україні

стало те, що на національний рівень вийшли переважно групи, чий

економічний інтерес реалізовувався у галузях важкої промисловості,

енергетики, банківській сфері. В той же час процес формування політико-

економічних груп в Україні не обмежився так званими старопромисловими

районами. У Закарпатській та Чернівецькій областях формуються власні

політико-економічні групи, найбільш успішним з яких вдалося вийти за межі

областей. Так само, як у Донецькій та Дніпропетровській областях,

формування ПЕГ розпочалося з приватизації і відбувалося на основі

клієнтсько-патрональних відносин. У Закарпатській області постаттю, якій

вдалося об’єднати на основі спільного економічного та політичного інтересу

інших, став В.Балога. У відкритих джерелах небагато інформації щодо його

економічної діяльності. Одночасно В.Балога досить успішно займається

політичною діяльністю: він бере активну участь у партійному будівництві

164

(СДПУ(о), „Наша Україна” і власний проект „Єдиний центр”). В

етнополітичному контексті В.Балога зберігає нейтралітет, однак члени його

групи виявляють прихильність до русинського руху в Україні.

У Чернівецькій області за часи незалежності сформувалося декілька

потужних груп, діяльність яких дає підстави ідентифікувати їх з Буковиною.

У першу чергу мова йде про групу І.Плужнікова, який спробував встановити

контроль над найбільш привабливими промисловими об’єктами краю. До

його групи увійшли О.Зінченко та М.Папієв. Група взяла активну участь у

партійному будівництві. У політичній партій СДПУ(о) І.Плужніков відіграв

суттєву роль, оскільки володів контрольним пакетом акцій одного із

провідних каналів країни – „Інтера”.

Ще однією групою, вплив якої відчутний у Чернівцях і до сьогодні, є

група В.Короля і Г.Москаля (до якої увійшов нинішній депутат Чернівецької

міської ради, власник туристичного комплексу „Буковина” В.Чинуш). Щодо

економічних структур, підконтрольних групі, то інформації про це практично

немає у відкритих джерелах. В той же час у своїй політичній діяльності члени

групи, наприклад, В.Король, В.Чинуш, виявляють прихильність до

національно орієнтованих політичних сил, зокрема, політичної партії „Наша

Україна”, хоча у своїх персональних виступах національне питання не

піднімають.

Формування регіональної еліти у таких регіонах, як Закарпаття та

Буковина, відбувається за активної участі місцевих етнічних громад,

представники яких об’єднуються у різноманітні товариства та організації,

покликані представляти, захищати та лобіювати їхні інтереси. Специфікою

етнічних груп інтересів на Закарпатті є їхня багатоманітність та галузевість.

Національно-культурні товариства, організації та освітні установи спрямовані

на вирішення завдань у різних сферах життєдіяльності і часто об’єднують

працівників однієї галузі (наприклад, Спілка угорських бібліотекарів

165

Закарпаття, Закарпатське угорське товариство працівників охорони здоров’я

тощо).

У Закарпатській області проживають представники понад 100

національностей та етносів, частина з яких має свої інституційні

представництва. Найбільш організованою етнічною групою регіону є угорці,

які чітко зорієнтовані на збереження національної мови, культури,

самобутності, розширення політичних прав, покращення соціально-

економічних умов життя. Угорці Закарпаття звертають велику увагу на

можливість здобуття освіти рідною мовою: для реалізації свого

конституційного права вони організували угорський інститут ім. Ф.Ракоці.

Аналіз діяльності етнічних груп угорців краю доводить, що угорці є однією з

найбільш організованих етнічних груп Закарпаття, яка намагається

реалізувати власні інтереси через різні механізми впливу на державну владу:

від культурно-освітніх до політичних.

Організованими і структурованими у своїй діяльності виступають

етнічні громади русинів, ромів, румунів, німців, чехів, словаків Закарпаття.

Кожне товариство, яке об’єднує представників етносу, чітко визначає цілі та

напрямки діяльності, активно взаємодіє з місцевою владою для реалізації

власних потреб.

На Буковині найбільшими етнічними громадами виступають румуни

та молдавани. Характерною рисою етнічних груп інтересів краю є їхня

спрямованість насамперед на культурні аспекти діяльності. Переважна

більшість товариств є національно-культурними і визначає основною метою

діяльності збереження національної самобутності, мови, культури тощо. Ще

однією специфічною рисою діяльності окремих румунських етнічних груп

інтересів є їхнє небажання визнавати поділ етнічної громади краю на

молдаванів та румунів, хоча відвертих конфліктів між цими громадами поки

що не спостерігається.

166

Виходячи зі здійсненого аналізу, автор відзначає, що основним

завданням регіональної та загальнодержавної влади є гармонізація політико-

економічних та міжетнічних відносин шляхом формуваня нової моделі

етнонаціональної політики. Одним із найперших кроків у даному напрямку є

орієнтація політико-економічних груп в Україні на загальнонаціональні

інтереси і перетворення їх на інституціоналізованих учасників діяльності

організованого громадянського суспільства, які працюють у правовому полі

України. У свою чергу, саме це правове поле потребує пришвидшеної

модернізації та європеїзації правил поведінки груп інтересів. У регіонах, що

розглядались у роботі, необхідно забезпечити системний перегляд

здійснюваної етнонаціональної політики, яка тяжіє до запізнілої реактивності

та не має чітко визначених цілей і завдань, відповідних особливостям умов

Закарпатської та Чернівецької областей України.

167

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Всеукраїнський перепис 2001 року [Електронний ресурс] // Державний

комітет статистики України: Офіційний сайт. – Режим доступу:

http://2001.ukrcensus.gov.ua/results/general/nationality/

2. Декларація Підкарпаторусинських організацій про повернення

Закарпаттю статусу автономної республіки в складі України [Електронний

ресурс]. – Режим доступу: http://rusinpresent.narod.ru/deklaracia.htm

3. Декларація про принципи співробітництва між Українською РСР та

Угорською Республікою по забезпеченню прав національних меншостей,

Міжнародний документ від 31.05.1991 [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/348_322

4. Державна реєстраційна служба України. Офіційний сайт: Політичні

партії [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.drsu.gov.ua/party

Крыштановская О. Анатомия российской элиты [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://vrn-

politstudies.nethouse.ru/static/doc/0000/0000/0134/134217.swusdlkvr.pdf

5. Довідка щодо забезпечення прав національних спільнот на Буковині

(Чернівецька обласна державна адміністрація) [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://culturelandshaft.wordpress.com/этносы-буковины/справка/

6. Гаазькі рекомендації щодо прав національних меншин на освіту та

пояснювальна записка [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.osce.org/uk/hcnm/30386?download=true

7. Європейська хартія регіональних мов або мов меншин, Міжнародний

документ від 05.11.1992 [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/994_014

8. Закон України «Про доступ до публічної інформації» [Електронний

ресурс]. – Режим доступу: http://www.kmu.gov.ua/control/uk/publish/article

%3FshowHidden=1&art_id=244273463&cat_id=244268916

168

9. Закон України „Про засади державної мовної політики” [Електронний

ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/5029-17

10. Звіт про виконання Програми підтримки національно-культурних

товариств, етнічних громад Чернівецької області та української діаспори на

2007-2009 роки [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://

oblrada.cv.ua/documents/6010/ЗВІТ%20etno.pdf

11. Звіт про виконання Регіональної програм підтримки національно-

культурних товариств Чернівецької області та української діаспори на 2010-

2012 роки за 2010 рік [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://oblrada.cv.ua/.../9889/додаток%2075.doc

12. Конституція України [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://zakon4rada.gov.ua/laws/show/254к.96-вр

13. Концепція регіональної програми транскордонного співробітництва в

межах Єврорегіону „Верхній Прут” [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://oblrada.cv.ua/document/regional_program/

14. Лундські рекомендації про ефективну участь національних меншин у

суспільно-політичному житті з пояснювальними примітками [Електронний

ресурс]. – Режим доступу: http://www.osce.org/uk/hcnm/32255?download=true

15. План заходів щодо реалізації Стратегії захисту та інтеграції в українське

суспільство ромської національної меншини на період до 2020 року

[Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/701-2013-%D1%80

16. Про внесення змін до Конституції України. Верховна Рада України;

Закон від 08.12.2004 №2222-ІV [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2222-15

17. Про засудження застосування насильства, що призвело до загибелі

людей. Верховна Рада України; Постанова від 20.02.2014 №740-VІІ

169

[Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/740-18

18. Про національні меншини в Україні. Верховна Рада України; Закон від

25.06.1992 №2494-XII [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2494-12

19. Про приведення деяких законодавчих актів у відповідність із Законом

України «Про національні меншини України». Верховна Рада України;

Постанова від 28.10.1992 №2748-ХІІ [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2748-12

20. Про засади внутрішньої і зовнішньої політики. Верховна Рада України;

Закон від 01.07.2010 № 2411-VI [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2411-17

21. Про промислово-фінансові групи в Україні. Верховна Рада України;

Закон від 21.11.1995 № 437/95-ВР [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/437/95-вр

22. Про самоусунення Президента України від виконання конституційних

повноважень та призначення позачергових […]. Верховна Рада України;

Постанова від 22.02.2014 №757-VII [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/757-18

23. Про фінансово-промислові групи в Україні. Президент України; Указ

від 27.01.1995 №85/95 83 [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/85/95

24. Адамович С. Роль Комуністичної партії України в процесі становлення

політичного русинства на Закарпатті / С.Адамович [Електронний ресурс]. –

Режим доступу:

http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/VPu/Ist/2009_16/adamovuch.pdf

170

25. Аналітичний звіт про дотримання прав представників національних

меншин, що проживають на території Закарпаття, на освіту рідною мовою

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://lib.selyam.net/docs/3500/index-

34755.html#26668

26. Андрусечко П. Олександр Майборода: „Нас поки рятує те, що від

Закарпаття до Росії дуже велика відстань” / П.Андрусечко [Електронний

ресурс]. – Режим доступу: html://ukrzurnal.eu/ukr.archive.html/441/

27. Асоціація „Сойм Підкарпатських Русинів” [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://centerkultur.xtreemhost.com/archives/658

28. Байхельт Т., Павленко Р. Президентські вибори і конституційна

реформа / Т.Байхельт, Р.Павленко // Президентські вибори та Помаранчева

революція: вплив на трансформаційні процеси в Україні / За редакцією

Г.Курта, І.Кемпе, В.І.Андрійка. – К.: Заповіт, 2005. – c.49-84.

29. Бакун Л.А. Группы в политике. К истории развития американских

теорий / Л.А.Бакун [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://exsolver.narod.ru/Artical/Govertheory/polgroup.html

30. Батькивщина, Всеукраинское объединение [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://genshtab.info/Батьківщина,_Всеукраинское_объединение

31. Бауер Теофіл Йозефович [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://molbuk.ua/persons/44598-bauer-teofl-yozefovich.html

32. Бауэр Феофил Иозефович [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http:// src-h.slav.hokudai.ac.jp/ukrregions/data/191.html

33. Берегсасі А., Черничко С. Українська мова у школах з угорською мовою

навчання у соціолінгвістичному аспекті / А.Берегсасі [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://www.ualogos.kiev.ua/fulltext.html?id=120

34. Биковець В. Групи інтересів у політиці: досвід типологізації /

В.Биковець // Віче [Електронний ресурс]. - Режим доступу:

www.viche.info/journal/440

171

35. Біщук В. Еволюція трактування поняття еліта в історико-філософському

контексті та можливість застосування класичних підходів елітаризму в

сучасних українських умовах / В.Біщук // Науковий вісник «Демократичне

врядування». – 2012. - №9 [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

www.lvivacademy.com/vidavnitstvo_1/visnik9/fail/Bishchuk.pdf

36. Бондаренко К. Кто и чем владеет в Украине? / К.Бондаренко // Львівська

газета. – 2003. – 17 липня [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.pravda.com.ua/rus/news/2003/07/17/4373589/Боренько Я.Й. Групи

інтересу в сучасній теорії політики. Автореф. дис. ...канд. політ. наук: 23.00.01

/ Львівський національний університет ім. І.Франка. – Львів, 2002 .

[Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://disser.com.ua/contents/17363.html

37. Буковинські румуни і молдовани люблять Януковича лише на 5 тисяч

голосів більше, ніж Тимошенко [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://buknews.cv.ua/2010/03/02/17700/

38. Буркут І. Русинство: минуле і сучасність / І.Буркут. – Чернівці: Прут,

2009. –

39. Буркут І. Проблеми етнічної толерантності у поліетнічному середовищі

(на прикладі єврорегіону „Верхній Прут” / І.Буркут // Єврорегіони: Потенціал

міжетнічної гармонізації. Збірка наукових праць. – Чернівці: Букрек, 2004. –

С.

40. Буткевич Б. Лояльні прагматики. Чим Закарпаття схоже на Донбас /

Б.Буткевич [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://tyzhden.ua/Society/77112

41. Вадим Карасьов: Угорська меншина на Закарпатті дуже активна

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://karpatnews.in.ua/news/vadym-

karasov-uhorska-menshyna-na-zakarpatti-duzhe-aktyvna.htm

172

42. Василова В.А. Становище національних меншин та етнополітичний

аспект українсько-румунських відносину 90-х рр. ХХ ст. [Електронний

ресурс] / В.Василова. – Режим доступу:

http://archive.nbuv.gov.ua/portal/natural/Nvvnu/istor/2010_1/R1/Vasylova.pdf4

43. Верховная Рада VII созыва: Кто есть кто: Попеску Іван Васильович

[Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://vybory2012.comments.ua/rada/person/Popesku-Ivan-Vasilovich

44. Виговський Д. Групи інтересів як центр політичного впливу на

внутрішньодержавному рівні / Д.Виговський // Вісник Львівського

університету. Філософські науки. 2008. Випуск 11. – С.202-211 [Електронний

ресурс]. – Режим доступу:

http://www.google.ru/#hl=ru&xhr=t&q=Виговський+Дмитро&cp=17&pq=виговс

ький

%20д&pf=p&sclient=psy&newwindow=1&source=hp&aq=f&aqi=&aql=&oq=Виг

овський+Дмитро&pbx=1&fp=ffe32ff4a2eb45d1&biw=1280&bih=640

45. Відомості про підрахунок голосів виборців в межах регіонів України.

Вибори народних депутатів України 26 березня 2006 року. Блок „Наша

Україна” [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.cvk.gov.ua/pls/vnd2006/w6p001

46. Войналович В.А., Білошицький С.В. Консенсусно-компромісні

відносини із суспільством у практиці сучасної української держави: тенденції,

проблеми, шляхи гармонізації / В.А.Войналович, С.В.Білошицький // Наукові

записки інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса

НАН України. – 2013. - №6(68). – С.29-31.

47. Гаврилов В.П. „Групи інтересів” і захист суспільних інтересів (на

прикладі США та України) / В.П.Гаврилов // Наукові записки. Том 45.

Політичні науки. 2005. –С. 77–82 [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

htt

173

p://www.google.ru/#sclient=psy&hl=ru&newwindow=1&biw=1280&bih=640&sou

rce=hp&q=Гаврилов+В.П.+

„Групи+інтересів”+&aq=&aqi=&aql=&oq=&pbx=1&fp=ffe32ff4a2eb45d1

48. Гальчинський А. Схід-Захід: небезпечне передвиборче протистояння /

А.Гальчинський // День. - №174. – 29 вересня 2004 р. [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://old.niss.gov.ua/Evrointeg/den29092004.htm

49. Гнатишин Іван Миколайович [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://molbuk.ua/persons/45785-gnatishin-van-mikolayovich.html

50. Гнатышин Иван Николаевич [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://src-h.slav.hokudai.ac.jp/ukrregions/data/189.html

51. Головатий М. Кому служить політична еліта / М.Головатий // Персонал

плюс. – №21 (172). – 24-30 травня 2006 року [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://www.personal-plus.net/172/723.html

52. Григорий Михайлович и Игорь Михайлович Суркисы [Електронний

ресурс]. – Режим доступу: http://bp.ubr.ua/profile/surkisy-grigorii-i-igor

53. Григорій Омельченко «б’є» по Бакаю [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://www.pravda.com.ua/news/2002/12/11/2991975/

54. Гринчук І. Політична еліта України: Центр-Регіони / І.Гринчук //

Буковинський журнал. – 2003. - №1 [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.bukjournal.com/iryna-hrynchuk-politychna-elita-ukrajiny-tsentr-

rehiony/

55. Громада, Всеукраинское объединение [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://genshtab.info/Громада,_Всеукраинское_объединение

56. Данько Д. Втеча до Румунії [Електронний ресурс] / Д.Данько //

Тиждень. - №27(192). – 30 червня 2011. – Режим доступу:

http://tyzhden.ua/Politics/25552/

57. Демократична спілка угорців України [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://centerkultur.xtreemhost.com/archives/567

174

58. Демченко О. Діяльність груп інтересів в Україні / О.Демченко //

Політичний менеджмент. – 2010. - №4(43) [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://www.politik.org.ua/vid/magcontent.php3?m=1&n=65&c=1472

59. Дергачов О., Полохало В. Метаморфози посткомуністичної влади /

О.Дергачов, В.Полохало // Українська державність у ХХ столітті (Історико-

політологічний аналіз) [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://litopys.org.ua/ukrxx/r16.htm

60. Допит Віталія Гайдука у справі про вбивство народного депутата

Євгенія Щербаня. Частина 5. Повна стенограма допиту підприємця, одного з

ідеологів створення „Індустріального союзу Донбасу”, Віталія Гайдука 16

квітня 2013 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://nbnews.com.ua/ua/tema/85767/

61. Дротенко В. Як Україна перетворилася на країну з ринковою

економікою та демократією. Велика змова нових політичних сил України /

В.Дротенко [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.ukrainereforms.info/?p=261

62. Жаліло Я.А., Лупацій В.С., Сменковський А.Ю. Корпоративні інтереси і

вибір стратегічних пріоритетів економічної політики / Я.А.Жаліло,

В.С.Лупацій, А.Ю.Сменковський [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://old.niss.gov.ua/book/Jalilo2/1_4.htm#a1

63. Жеваго Константин Валентинович [Електронний ресурс]. – Режим

доступу:http://file.liga.net/person/387-konstantin-jevago.html

64. Закарпатським губернатором призначено Івана Різака [Електронний

ресурс]. – Режим доступу: http://www.kreschatic.kiev.ua/ua/2765/art/7941.html

65. Закарпатська демократична спілка угорської молоді «Ґоргіус»

[Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://centerkultur.xtreemhost.com/archives/588

175

66. Закарпатська ОДА, Управління, відділи ОДА, Відділ національностей та

релігій [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.carpathia.gov.ua/ua/publication/content/497.htm

67. Закарпатський угорський інститут ім. Ференца Ракоці ІІ [Електронний

ресурс]. – Режим доступу:

http://www.kmf.uz.ua/ua114/index.php/tajekoztato.html

68. Закарпатський угорський інститут ім. Ференца Ракоці ІІ. Інститут імені

Тіводора Легоцькі [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.kmf.uz.ua/ua114/index.php/component/content/article/35-tanszekek/75-

2010-11-30-18-19-42.html

69. Закарпатський угорський інститут ім. Ференца Ракоці ІІ. Кафедри

[Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.kmf.uz.ua/ua114/index.php/egysegek.html

70. Закарпатський угорський інститут ім. Ференца Ракоці ІІ. Кафедра історії

та суспільних дисциплін [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.kmf.uz.ua/ua114/index.php/section-blog/35-tanszekek/53-tortenelem-

tanszek.html

71. Закарпатський угорський інститут ім. Ференца Ракоці ІІ. Науково-

дослідний центр імені Антонія Годинки [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://www.kmf.uz.ua/ua114/index.php/section-blog/35-tanszekek/35-

tanszekek/169-2013-05-16-08-09-39.html

72. Закарпатське обласне об’єднання громадян „Народна Рада Русинов

Закарпаття” [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://centerkultur.xtreemhost.com/archives/660

73. Закарпатське обласне товариство німців «Відродження» [Електронний

ресурс]. – Режим доступу: http://centerkultur.xtreemhost.com/archives/670

74. Закарпатське угорськомовне педагогічне товариство [Електронний

ресурс]. – Режим доступу: http://centerkultur.xtreemhost.com/archives/577

176

75. Закарпаття дало ляпаса Україні: оприлюднено проект угорсько-

русинської автономії [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.trybuna.org.ua/novyny/zakarpattya-dalo-lyapasa-ukrajini-

oprylyudneno-proekt-rusynskoji-avtonomiji/

76. Зан М. Етнічні процеси на Закарпатті в сучасну добу / М.Зан

[Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/nte/2010_1/zan.htm

77. Знакові фігури України олігархічної [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://www.universum.lviv.ua/archive/

78. З 1 січня 2011 року заяви на отримання угорського паспорта подали

50658 громадян України (відео) [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://zakarpattya.net.ua/News/112361-Z-1-sichnia-2011-roku-zaiavy-na-

otrymannia-uhorskoho-pasporta-podaly-50-658-hromadian-Ukrainy-VIDEO

79. Етнічні громади Чернівецької області [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://buktolerance.com.ua/?page_id=182

80. Іван Бушко: русинська мова зможе отримати статус регіональної після

перепису населення [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://chas-

z.com.ua/politics/ivan-bushko-rusinska-mova-zmozhe-otrimati-status-regionalnoyi-

pislya-perepisu-naselennya.html

81. Интерпайп [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://file.liga.net/company/2257-interpaip.html

82. «Индустриальный союз Донбасса»: вопросов больше, чем ответов

[Електронний ресурс]. – Режим доступу:

htt

p://www.ukrrudprom.ua/digest/Industrialniy_soyuz_Donbasssa_voprosov_bolshe_c

hem_otvetov.html

83. Історія партії. Соціалістична партія України [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://www.spu.in.ua/uk/about/istoriya_partii

177

84. Карачко С. Кроки до незалежності на теренах Буковини / С.Карачко

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.h.ua/story/287815/

85. Карпатське обласне об’єднання громадян „Крайове товариство

Подкарпатських Русинів” [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://centerkultur.xtreemhost.com/archives/651

86. Кафарський В.І. Політичні партії та групи тиску: проблеми

взаємовідносин та правового регулювання / В.І.Кафарський // Університетські

наукові записки, 2006. № 2(8). – С.404 /С. 403–410/ [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://www.univer.km.ua

87. Канєвський Г.Курс на реприватизацію / Г.Канєвський [Електронний

ресурс]. – Режим доступу:

http://www.epravda.com.ua/publications/2014/03/18/428653/

88. Ковалевський В.О. Політична еліта в системі регіональних

інформаційних інтеракцій у сучасній Україні / В.Ковалевський [Електронний

ресурс]. – Режим доступу: http://www.ipiend.gov.ua/?

mid=128&action=article_detail&article_id=12

89. Колодій А. Партійна структуризація в Україні в контексті розвитку

громадянського суспільства і поза ним / А.Колодій // Громадянське

суспільство як здійснення свободи. – 2006. – С.83 [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://political-studies.com/wp-

content/uploads/2006/07/bookLviv1.pdf

90. Коммунистическая партия Украины [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://file.liga.net/party/2943-kommynisticheskaya_partiya_ykraini.html

91. Костащук І. До питання про етапи формування національного складу

населення Чернівецької області [Електронний ресурс] / І.Костащук // Історія

української географії. Всеукраїнський науково-теоретичний часопис. – 2004. –

Випуск 2 (10). - С.76-81– Режим доступу: http://ukr-

tur.narod.ru/istoukrgeo/allpubl/antropos/dopytproetap.htm

178

92. Круглашов А., Гуйтор М. Особливості політичного процесу в

Чернівецькій області [Електронний ресурс] // Регіональний вимір політичного

процесу в Україні у 2007 році: Матеріали міжрегіональної науково-практичної

конференції (Львів, 10 листопада 2007 року) / Укл. Романюк А.С., Скочиляс

Л.С., Шиманова О.В. – Львів: Генеза-ЦПД, 2007. – 132 с. – Режим доступу:

http://postua.info/news.php?nid=16

93. Круглашов А. Етнополітична гармонізація: чи під силу це завдання

новоутвореним єврорегіонам? / А.Круглашов // Єврорегіони: потенціал

міжетнічної гармонізації. Збірка наукових праць. – Чернівці: Букрек. – С.20-

21.

94. Лапин Н.И. Социокультурный подход и социетально-функциональные

структуры / Н.И.Лапин // Социс. – 2000. - №7. – С.3-11.

95. Лазаренко Павел Иванович [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://file .liga.net/person/239-pavel-lazarenko.html

96. Левенець С.В. Лобізм у системі представництва інтересів /

С.В.Левенець // Альманах. Філософські проблеми гуманітарних наук. КНУ ім.

Т.Шевченка. - 2010. - №17. –С. 214–218. [Електронний ресурс]. – Режим

доступу:

htt

p://www.google.ru/#sclient=psy&hl=ru&newwindow=1&source=hp&q=Левенець

+С.В.

+Лобізм+

&aq=&aqi=&aql=&oq=&pbx=1&fp=ffe32ff4a2eb45d1&biw=1280&bih=640

97. Ледида О. Єдина родина / О.Ледида [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://centerkultur.xtreemhost.com/archives/category/tovarustva

98. Ледида Олександр Олександрович [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://logos-ukraine.com.ua/project/index.php?project=piued&id=461

179

99. Лещенко В. Трансформація політичної системи та роль політичних еліт

у розвитку суспільства / В.Лещенко // Віче. – 2009. - №11 [Електронний

ресурс]. – Режим доступу: http://www.viche.info/journal/1497/

100. Лещенко С. Американская сага Павла Лазаренко / С.Лещенко

[Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.pravda.com.ua/rus/articles/2012/09/13/6972637/

101. Лівіу Русу: Румунський уряд фактично купив єдину в країні Спілку

українців…(Стенограма програми «Суть речей» на станції ФМ від 25 березня

2010 року). [Електронний ресурс] – Режим доступу:

http://www.bukinfo.com.ua/show/news?lid=6176

102. Лісничук О. Групи інтересів у багатоскладовому суспільстві:

політологічний аналіз. Автореф. дис. ...канд. політ. наук: 23.00.02 / НАН

України. Інститут політичних та етнонаціональних досліджень. – К., 2000. –

20 с.

103. Лісничук О., Сушко О. Чи є політико-економічні групи перешкодою для

політичного розвитку України? / О.Лісничук, О.Сушко. – Київ: Фонд ім.

Фрідріха Еберта, Регіональне представництво в Україні, Білоручі та Молдові,

2005. – 76 с.

104. Літераті Т. КМКС хоче зробити угорську мову регіональною та висуне

на виборах свого кандидата / Т.Літераті [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://zakarpattya.net.ua/News/94798-KMKS-khoche-zrobyty-uhorsku-

movu-rehionalnoiu-ta-vysune-na-vyborakh-svoho-kandydata

105. Мацієвський Ю. Еліти в Україні до і після «помаранчевої революції» /

Ю.Мацієвський // Політичний менеджмент. – 2010. - №2. – C.38-55.

106. Мєдовкіна Л.І. Угорська меншина України в сучасних українсько-

угорських міждержавних відносинах / Л.Мєдовкіна [Електронний ресурс]. –

Режим доступу:

http://archive.nbuv.gov.ua/Portal/Soc_gum/Gileya/2012_58/Gileya58/I31_doc.pdf

180

107. Мертон Р. Социальная теория и социальная структура / Р.Мертон. – М.:

Хранитель, 2006. – 880 с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://

socioline.ru/pages/r-merton-sotsialnaya-teoriya-i-sotsialnaya-struktura

108. Мигалюк Р. Віктор Павлюк: Тільки сильні лідери можуть об’єднати

країну / Р.Мигалюк [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://bukpravda.cv.ua/statti/intervyu/item/6361-віктор-павлюк-тільки-сильні-

лідери-можуть-об’єднати-країну.html#.UveHes6EWDU

109. Мигович І. Русини в Україні: тест на європейськість. Збірник праць /

І.Мигович. – Ужгород: Видавництво В.Падяка, 2012. – 232 с.

110. Мокін Б. Повторна приватизація „Криворіжсталі” / Б.Мокін

[Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://mokin.com.ua/public_work/publicism/b9/bs/5656.html

111. Молдован А. Донецкое дерби: «ИСД» против «SCM» [Електронний

ресурс]. – Режим доступу:

http://www.pravda.com.ua/articles/2005/03/14/3007852/

112. Моска Г. Правящий класс. Церкви, партии, секты / Пер. с англ. и

примеч. Т.Н.Самсоновой / Г.Моска // Социологические исследования. – 1994.

- №10 [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

grachev62.narod.ru/hrest/chapt23.htm

113. Мусієнко І. Політичні репресії на Північній Буковині та Хотинщині у

1940-1941 рр. / І.Мусієнко [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

www.sbu.gov.ua/sbu/doccatalog\document?id=42167

114. Найєм М., Лещенко С. Нова справа протии Юлії Тимошенко: «група

Фірташа» протии ЄЕСУ [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.pravda.com.ua/articles/2011/10/17/6676607/

115. На Закарпатті діє 66 національно-культурних товариств [Електронний

ресурс]. – Режим доступу: http://karpatskijobjektiv.com/на-закарпатті-діє-66-

національно-культу/

181

116. На Закарпатті народні депутати вивчають стан забезпечення прав

національних меншин [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://zakarpattya.net.ua/News/115015-Na-Zakarpatti-narodni-deputaty-vyvchaiut-

stan-zabezpechennia-prav-natsionalnykh-menshyn-VIDEO

117. На Закарпатті націоналісти з Угорщини почуваються, як дома

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.trubyna.org.ua/polityka/na-

zakarpatti-natsionalisty-z-uhorschyny-pochuvayutsya-yak-doma-foto/

118. Назаров М.С. Особливості процесу демократичного транзиту в Україні

та Республіці Молдова / М.С.Назаров [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.academia.edu/4761413

119. Ненашев Д.А. Основные подходы к анализу роли групп интересов в

американской политике / Д.А.Ненашев // Вестник Самарского

Государственного Университета. – 1999. - №3 [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://ssu.samara.ru/~vestnik/est/

120. Нечаев Д.Н. Многообразие групп интересов и групп давления в

политике: особенности теоретических подходов / Д.Н.Нечаев // Вестник ВГУ.

Серия: История. Политология. Социология. – 2013. - №2. – С.66-72.

121. Нечаєва-Юрійчук Н. Буковина бі(три)культурна: проблеми та

перспективи етнополітичного розвитку / Н.Нечаєва-Юрійчук //

Регіоналістика. 2011. - №1. – С. 50-52.

122. Нечаєва-Юрійчук Н.В. Забезпечення прав національних меншин як

фактор регіональної стабільності та безпеки (на прикладі Північної Буковини)

// Історичні, політичні та культурні аспекти взаємин у контексті сучасних

європейських процесів: Збірник наукових праць. – Чернівці, Букрек, 2009. –

Т.ІІІ. – С. 405-414;

123. Нечаєва-Юрійчук Н., Юрійчук Ю. Проблеми формування міжетнічної

толерантності на поліетнічних територіях [Текст] / Н.Нечаєва-Юрійчук,

182

Ю.Юрійчук // Довідник міжетнічної толерантності / упоряд. Н.Ю.Ротар; за

ред. А.М.Круглашова. – Чернівці: Видавничий дім „Букрек”, 2011. – С.69-94.

124. Обласна рада VI скликання [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://zakarpat-rada.gov.ua/oblasna-rada/deputaty/deputaty-vi/

125. Олігархи під час кризи: Брати Клюєви, Новинський, Нусенкіс, Бойко

[Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.epravda.com.ua/publications/2008/12/22/174471/

126. Олігархи під час кризи: Жеваго, Ярославський, Фірташ [Електронний

ресурс]. – Режим доступу:

http://www.epravda.com.ua/publications/2008/12/11/172317/;

127. Олігархи під час кризи. СКМ, ІСД, Приват, East One та „Енергетичний

стандарт” [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.epravda.com.ua/publications/2008/11/24/169981/Парсонс Т. О

структуре социального действия. – М.: Академический Проект, 2000. – 880 с.

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// socioline.ru/pages/tolkott-

parsons-o-strukture-sotsialnogo-dejstviya;

128. Онишків Ю. Іван Попеску: Спрощена процедура отримання

румунського громадянства не позначиться на українцях [Електронний ресурс]

/ Ю.Онишків. – Режим доступу:

http://ua.glavred.info/archive/2009/05/15/102705-8.html

129. Остапенко М.А. Плюралізм та неокорпоративізм як моделі узгодження

інтересів суспільства і держави / М.Остапенко // Науковий часопис НПУ імені

М.П.Драгоманова. – 2012. – Випуск 7. – С.48-52.

130. Остапець Ю., Токар М. Закарпаття через призму політичних виборів /

Ю.Остапець, М.Токар. – Ужгород: Карпати, 2009. – 406 с.

131. Офіцинський Р. Політичний розвиток незалежної України (1991-2004) в

аспекті європейської ідентичності (на матеріалах періодики Заходу) / Роман

Офіцинський. – Ужгород: Гражда, 2005. – 471 с.

183

132. Павловський А. Кадрові призначення Януковича / А.Павловський

[Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://blogs.korrespondent.net/blog/celebrities/3244700-kadrovi-pryznachennia-

yanukovycha; Янукович формує віддане СБУ, «донецьке» МВС і заохочує

прокурорів за справи Тимошенко [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://tyzhden.ua/News/88408

133. Папієв Михайло Миколайович [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://molbuk.ua/persons/43593-papyev-mihaylo-mikolayovich.html

134. Парсонс Т. О структуре социального действия. – М.: Академический

Проект, 2000. – 880 с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://

socioline.ru/pages/tolkott-parsons-o-strukture-sotsialnogo-dejstviya

135. Парсонс Т. Понятие общества: компоненты и их взаимоотношения /

Т.Парсонс [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://

socioline.ru/pages/tparsons-ponyatie-obschestva-komponenty-i-ih-

vzaimootnosheniya

136. Парсонс Т. Система современных обществ / Т.Парсонс. – М. : Аспект

Пресс, 1998. – 270 с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://socioline.ru/pages/tolkott-parsons-sistema-sovremennyh-obschestv

137. Партії, які за підсумками голосування набрали 4% та більше у регіоні

[Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.cvk.gov.ua/pls/vd2002/webproc0v?kodvib=1&rejim=0

138. Пащенко В. Політичне Закарпаття: 15 років вибору / В.Пащенко. –

Ужгород, 2006.

139. Петрецький В. Особливості формування політичної еліти /

В.Петрецький [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.zakarpatia.com/?

p=418

184

140. Підсумки голосування по партіях (блоках) в регіоні. Закарпатська

область [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.cvk.gov.ua/pls/vd2002/WEBPROC0V

141. Підсумки тижня: кривавий четвер, втеча Януковича, звільнення

Тимошенко і зміна української влади [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://nbnews.com.ua/ua/tema/113913/

142. Пинчук Виктор Михайлович [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://file.liga.net/person/425-viktor-pinchyk.html

143. Політико-економічні фактори приватизації в Україні. Аналітична

довідка. – К., 2007. – С.3 [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.case-ukraine.com.ua/u/db/b5c7ef26c998077e3762c8fa1.pdf

144. Попадюк Н.І. Суспільно-політичні передумови трансформації

державно-управлінської еліти України / Н.І.Попадюк [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://www.academy.gov.ua/ej/ej14/txts/Popadiuk.pdf

145. Попеску І.В. Міжнародні зобов’язання України в галузі забезпечення

прав національних груп [Електронний ресурс] / І.Попеску. – Режим доступу:

http://rdu-old.narod.ru/forum.html

146. Порошенко Петр Алексеевич [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://file.liga.net/person/404-petr-poroshenko.html

147. Пресняков І., Романова В. Стратегії регіональних політичних еліт в

Україні / І.Пресняков, В.Романова // Ї. – 2006. - №45 [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://www.ji.lviv.ua/n45texts/presnyakov.htm

148. «Приват» - финансово-промышленная группа компаний [Електронний

ресурс]. – Режим доступу: http://bp.ubr.ua/profile/privat

149. Про кількість та склад населення Закарпатської області за підсумками

Всеукраїнського перепису населення 2001 року [Електронний ресурс]. –

Режим доступу:

http://2001.ukrcensus.gov.ua/results/general/nationality/zakarpatia/

185

150. Про кількість та склад населення України за підсумками

Всеукраїнського перепису населення 2001 року. Мовний склад населення

України [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://2001.ukrcensus.gov.ua/results/general/language/

151. Про корпорацію „ІСД”. Опис компанії [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://www.isd.com.ua/ua/

152. Про наслідки комплексної перевірки порядку утворення та діяльності

корпорації «Республіка» і концерну […]. Кабінет Міністрів України;

Постанова від 22.04.1995 №303 [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://zakon2rada.gov.ua/laws/show/303-95-п

153. Про призначення І.Бакая Керівником Державного управління справами.

Указ Президента України [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://uazakon.com/documents/date_1d/pg_ijgzoj.htm

154. Про програму забезпечення розвитку освіти, культури, традицій

національних меншин області на 2011-2015 роки [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://www.carpathia.gov.ua/ua/catalog/item/4196.htm

155. Публий. К народу штата Нью-Йорк / Дж.Мэдисон // Федералист. - №10.

– 22 ноября 1787 г. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.grinchevskiy.ru/17-18/zapiski-federalista.php

156. Рейтерович І. Політичний вимір діяльності ФПГ у державах перехідного

типу / І.Рейтерович [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.politik.org.ua/vid/magcontent.php3?m=1&n=36&c=664

157. Романив Михаил Васильевич [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http:// src-h.slav.hokudai.ac.jp/ukrregions/data/231.html

158. Ротар Н., Мельничук І. Результати моніторингу діяльності органів влади

щодо формування збалансованих міжетнічних відносин та виконання

регіональних програм / Н.Ротар, І.Мельничук [Текст] // Довідник міжетнічної

186

толерантності / упоряд. Н.Ю.Ротар; за ред. А.М.Круглашова. – Чернівці:

Видавничий дім „Букрек”, 2011. – С.151-173.

159. Руденко С. 10 фактів із життя Петра Порошенка [Електронний ресурс].

– Режим доступу:

http://blogs.tvi.ua/2014/03/29/10_faktiv_iz_zhyttya_petra_poroshenka

160. Русини ще скажуть своє слово у Європі [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://lemky.com/history/185-rusini-shhe-skazhut-svoye-slovo-u-

yevropi.html

161. Русинське науково-освітнє товариство [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://centerkultur.xtreemhost.com/archives/647

162. Руссо Ж. Об Общественном договоре, или Принципы политического

Права / Ж.Руссо [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.gumer.info/bogoslov_Buks/Philos/russo/ob_dog1.php

163. Саламанюк Т. Студенти на Майдані: 5 уроків протесту. Недостатній

радикалізм і відсутність адекватних лідерів [Електронний ресурс]. – Режим

доступу:

htt

p://texty.org.ua/pg/article/editorial/read/52710/Studenty_na_Majdani_5_urokiv_pro

testu_Nedostatnij

164. Священнику УПЦ МП дали 3 роки умовно за „русинський сепаратизм”

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://tsn.ua/politika/svyascheniku-upc-

mp-dali-3-roki-za-rusinskiy-separatizm.html

165. Семченко О.В. Ціннісний вимір функціонування груп політичних

інтересів в Україні. Автореф. дис. ...канд. політ. наук: 23.00.02 / НАН України.

Інститут держави і права ім. В.М.Корецького. – К., 2007 [Електронний

ресурс]. – Режим доступу: http://referatu.com.ua/referats/7569/173776

166. Систем Кэпитал Менеджмент [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://bp.ubr.ua/profile/skm

187

167. Сокирка Ю. Регіональний фактор у політичному процесі України /

Ю.Сокирка [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://postua.info/news.php?nid=3

168. Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество / П.Сорокин

[Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Sociolog/Sorok2/10.php

169. Соціологічне опитування. Останнім часом говорять про те, що

українське суспільство розділилося на дві майже ворогуючі частини за

регіональною ознакою. Як Ви вважаєте, чи існує такий розкол суспільства?

(регіональний розподіл) [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.razumkov.org.ua/ukr/poll.php?poll_id=871

170. Соціологічне опитування. Ставлення населення України до демократії

та авторитаризму (динаміка, 2004-2012) [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://www.razumkov.org.ua/ukr/poll.php?poll_id=612

171. Спілка угорських бібліотекарів Закарпаття [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://centerkultur.xtreemhost.com/archives/573

172. Спокуси авторитаризмом // Критика. – Рік XV. – Число 5-6 (163-164)

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://krytyka.com/ua/articles/spokusy-

avtorytaryzmom

173. Стряпко І. Політичний вимір Закарпаття / І.Стряпко // Український

журнал. – 2010. - №5 [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://ukrzurnal.eu/ukr.archive.html/987/

174. Сушко О., Лісничук О. Українські фінансово-промислові групи в

політико-економічних процесах. Аналітичний огляд / О.Сушко, О.Лісничук

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://soskin.info/ea.php?

pokazold=20030608&n=6&y=2003

175. Тигипко Сергей Леонидович [Електронний ресурс]. – Режим

доступу:http://file.liga.net/person/292-sergei-tigipko.html

188

176. Ткач О.І. Моделі участі груп інтересів у політиці / О.Ткач // Вісник

Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Філософія.

Політологія. – 2011. – 103. – С.42-44.

177. Товариство ромів Закарпаття «Рома» [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://www.chachipen.in.ua/home/50-товариство-ромів-

закарпаття-«рома».html

178. Товариство угорської культури Закарпаття [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://centerkultur.xtreemhost.com/archives/565

179. Товариство угорської культури Закарпаття рішуче засудило

„антимайданівські” закони [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://zakarpattya.net.ua/News/119019-Tovarystvo-uhorskoi-kultury-Zakarpattia-

rishuche-zasudylo-antymaidanivski-zakony

180. Токар М. Регіональна політична еліта: тенденції творення [Електронний

ресурс]. – Режим доступу: http://www.zakarpatia.com/?p=502

181. Турчинов обраний головою парламенту [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://nbnews.com.ua/ua/news/113791/

182. Турчинов О. Особливості української олігархії / О.Турчинов //

Політична думка. – 2000. – № 3. – С. 15–20.

183. «У ЄЕСУ був особливий статус при Лазаренко, тому що вони були

дніпропетровські. Їм більше довіряли”. Допит Віталія Гайдука у справі про

вбивство народного депутата Євгенія Щербаня. Частина 5. Повна стенограма

допиту підприємця, одного з ідеологів створення „Індустріального союзу

Донбасу”, Віталія Гайдука 16 квітня 2013 року [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://nbnews.com.ua/ua/tema/85767/

184. Угорська мова отримала статус регіональної на Закарпатті

[Електронний ресурс]. – Режим доступу:

htt

189

p://ipress.ua/news/ugorska_mova_otrymala_status_regionalnoi_na_zakarpatti_7512

.html

185. Угрин Л. Вплив регіональних ідентичностей на політичний процес в

Україні / Л.Угрин [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://westukr.itgo.com/ugryn_cpd_conf_0701.html

186. Українські парламентарі вивчали проблеми угорців та ромів у Берегові

(фото) [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.mukachevo.net/ua/News/view/80598-Українські-парламентарі-

вивчали-проблеми-угорців-та-ромів-у -Берегові-ФОТО

187. Українці масово отримують румунські паспорти [Електронний ресурс].

– Режим доступу:

htt

p://www.bbc.co.uk/ukrainian/ukraine/2010/06/100630_romania_passport_ak.shtml

?print=1

188. Участь політико-економічних груп у діяльності українського

парламенту [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://naub.org.ua/?

p=1286#_ftn1

189. Федака С. Закарпаття у другій половині 1990-х років / С.Федака

[Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://novezakarpattya.com/rubrics/historical-discourse/10886-zakarpattya-u-drugy-

polovin-1990-h-rokv.html

190. Филипчук Георгий Георгиевич [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://file.liga.net/person/427-georgii-filipchyk.html

191. Филипчук Георгий Георгиевич [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://src-h.slav.hokudai.ac.jp/ukrregions/data/190.html

192. Цигани Закарпаття: без права на освіту [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://7dniv.info/новини/47324

190

193. Чорновол Т. Хто такий Арбузов? / Т.Чорновол [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://osp-ua.info/interview/10803-khto-takiy-arbuzov.html

194. Шайгородський Ю. Стратегія суспільного розвитку: світоглядні та

інституційні чинники формування / Ю.Шайгородський // Наукові записки

інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН

України. – 2013. - №6(68). – С.14.

195. Шевченко М. Національне питання в українсько-румунських відносинах

новітнього періоду [Електронний ресурс] / М.Шевченко. – Режим доступу:

http://www.history.univ.kiev.ua/ethnology/journal/ethnic_history_28/28_17.pdf

196. Шилепницький Іван Орестович [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http:// src-h.slav.hokudai.ac.jp/ukrregions/data/142.html

197. Шмиттер Ф. Неокорпоративизм: определение понятия / Ф.Шмиттер //

Политология: Хрестоматия / Сост. проф. М.А.Василик, доц. М.С.Вершинин. –

М.: Гардарики, 2000 [Електронний ресурс]. - Режим доступу:

www.gumer.info/bibliotek_Buks/Polit/Hrestom/34.php

198. Що чекає на Закарпаття у сфері освіти? [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://закарпаття.net/society/536-scho-chekaye-zakarpattya-u-sfer-

osvti.html

199. Щербатюк О. Теоретико-методологічні підходи до класифікації поняття

„колективна активність етнічних груп” у зарубіжній політичній соціології

1970-х – поч..2000-х років / О.Щербатюк // Гілея. Серія: Історичні науки,

філософські науки, політичні науки. – 2011. – Вип.51 (№9). – С.522-528.

200. Янукович відмовився підписувати Угоду про асоціацію з ЄС

[Електронний ресурс]. – Режим доступу:

htt

p://ipress.ua/news/yanukovych_zayavyv_shcho_pidpyshe_ugodu_z_yes_todi_koly_

ukraina_bude_ekonomichno_gotovoyu_33967.html;

191

201. Янукович провалив Вільнюський саміт. Асоціацію не підписано

[Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.newsru.ua/ukraine/29nov2013/nepodpisala.html

202. Bentley A. The Process of Government. A Study of Social Pressures. –

Chicago: The University of Chicago Press, 1908. – 501 p. / A.Bentley

[Електронний ресурс]. – Режим доступу:

https://archive.org/stream/processofgovernm00bent#page/202/mode/2up/search/

groups+. – С.203.

203. Cain E. Bruce and W.T.Jones. Madison’s Theory of Representation / Bruce

E.Cain and W.T.Jones // Division of the Humanities and Social Sciences: California

Institute of Technology. – June. – 1987 [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.hss.caltech.edu/SSPapers/sswp646.pdf

204. Carment D., James P. The International Politics of Ethnic Conflict /

D.Carment, P.James [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://http-

server.carleton.ca/~dcarment/papers/inpolit.html

205. Hannan M. The Dynamics of Ethnic Boundaries in Modern States. / in:

National Development and the World System. Chicago: University of Chicago

Press // Eds.: J. Meyer and M. Hannan. – Chicago: University of Chicago Press,

1979. – P. 253-275

206. Hechter M. Group Formation and the Cultural Division of Labor / M.

Hechter // American Journal of Sociology. – 1978. – Vol. 84, №2. – Р. 293-318

207. Hechter M. Internal Сolonialism : the Celtic fringe in British National

Development, 1536-1966 / M. Hechter. – Berkeley : University of California Press,

1975. – 361 p.

208. Hechter M. Toward a Theory of Ethnic Change / M. Hechter //

Politics&Society. – 1971. – Vol. 2, №1. – P. 21 – 45.

209. Hechter M. The Political Economy of Ethnic Change / M. Hechter //

American Journal of Sociology. 1974. – Vol.79, №5. – Р. 1151-1158.

192

210. Truman D.B. The Governmental Process / D.B.Truman [Електронний

ресурс]. – Режим доступу:

http://mrwagenberg.site40.net/web_documents/interest_groups-truman.pdf

211. Webster’s New Encyclopedic Dictionary. – New York: BDEL, 1993. – 1787

p.

193

ДОДАТКИ

Таблиця 1.

Фактори, які впливають на прийняття рішень політичною елітою

України1

Впливають Скоріше впливають

Скоріше не впливають

Не впливають

Важко відповісти

Керівники  найбільших  фінансово-промислових груп (олігархи)

80,7 19,3 0,0 0,0 0,0

Росія в особі керівництва і бізнес-структур

31,3 61,8 49 0,0 2,0

США в особі їх керівництва і бізнес-структур

25,0 59,7 13,2 0,7 1,4

Силові структури 22,1 53,1 18,6 3,4 2,8

Політичні партії 17,2 51,0 29,7 1,4 0,7

Кримінальні структури 9,8 46,9 27,3 7,0 9,0

Засоби масової інформації 9,0 30,3 47,6 12,4 0,7

Країни ЄС в особі їх керівництва та бізнес-структур

7,6 55,9 33,8 0,7 2,0

Експерти (політологи, аналітики та ін.)

4,1 30,3 48,3 15,2 2,1

Церква 2,1 20,7 48,3 24,8 4,1

Представники наукової і творчої інтелігенції

0,7 7,6 44,4 45,1 2,2

Неурядові організації 0,0 17,7 53,1 31,7 3,5

Профспілки 0,0 11,0 45,5 40,0 3,5

1 Джерело: Пірен М. Проблеми формування сучасної української еліти / М.Пірен [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.politik.org.ua/vid/magcontent.php3?m=6&n=25&c=321

194

Рядові громадяни 0,0 3,5 14,8 76,8 4,9

Таблиця 2.

Фракції Верховної Ради України

(на час виборчої кампанії: жовтень 2004)1

Фракція (група) Депутаті

в

Представництво

Коаліція «Сила народу»:Блок «Наша Україна

Блок Юлії Тимошенко10019

Проющенківські процентристські партії і депутати

«Ортодоксальні» ліві:Комуністична партія України 59 Ортодоксальна частина колишньої КП

УРСРСоціал-демократичні ліві:

Соціалістична партія України

20 Партія прагматичних екскомуністів

Прокучмівські фракції і групи:

«Регіони України»

Соціал-демократична партія України (об’єднана)

«Трудова Україна»

«Союз»

Народно-демократична партія+Партія промисловців

і підприємців України

64

40

30

18

16

Донецькі бізнесмени та істеблішмент (лідер-В.Янукович

Бізнесмени і посадові особи (лідер – В.Медведчук)

Бізнесмени (близькі до В.Пінчука, С.Тігіпка)

(Колишні) посадові особи, бізнесмени (близькі до В.Пінчука, В.Хмельницького

(Колишні) посадові особи (лідер – В.Пустовойтенко) + бізнесмени, істеблішмент (у т.ч. колишні «червоні директори», лідер партії А.Кінах)

1 Байхельт Т., Павленко Р. Президентські вибори і конституційна реформа / Т.Байхельт, Р.Павленко // Президентські вибори та Помаранчева революція: вплив на трансформаційні процеси в Україні / За редакцією Г.Курта, І.Кемпе, В.І.Андрійка. – К.: Заповіт, 2005. – С.58.

195

«Єдина Україна»

«Демократичні ініціативи»

16

14Мажоритарники (близькі до Б.Губського)

Здебільшого харківські депутати, близькі до О.Ярославського; до групи належав координатор тодішньої парламентської більшості С.Гавриш

Незалежні/нейтральні:Позафракційні

«Центр»Народна аграрна партія

України

18

1620

Бізнесмени, колишні посадові особи з різних регіонів

Істеблішмент, бізнесмени сільських регіонів (голова – В.Литвин)

Таблиця 3.

Розселення молдован в Україні за переписом 2001 року1

Регіон Чисельність (тис. чол.) Частка

Чернівецька обл. 67,2 7,3%

Одеська обл. 123,7 5,0%

Миколаївська     13,1 1,0 %

Кіровоградська 8,2    0,7 %

Інші регіони 46,4 0,5 %

Всього 258,6  

Таблиця 4.

Рідна мова молдован України за переписом 2001 року

1 Джерело: Сучасний стан забезпечення національно-культурних потреб представників молдовського етносу в Україні. Аналітична записка [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.niss.gov.ua/articles/1254/

196

Молдовська 70,0%Російська 17,6%

Українська 10,7%Інша 1,7%

Таблиця 5.

Явка виборців на чергових місцевих виборах1

03.1994 29.03.1998 31.03.2002 26.03.2006 31.10.2010 15.11.2015

75,6% 70,8% 69,3% 67,6% 48,7% 34,8%

1 Джерело: http://24tv/yak_v_ukrayini_padaye_yavka_vibortsiv_infografika_n631426

197

198

199