«Полтавщина – земля моя свята» · уДк 371.385.5:908 ббк...

Департамент освіти і науки полтавської обласної Державної аДміністрації

полтавський обласний центр туризму і краєзнавства учнівської молоДі

полтаватов “Фірма “техсервіс”

2016

«Полтавщина – земля моя

свята»Збірник кращих матеріалівVII обласної краєзнавчої конференції учнівської молоді

уДк 371.385.5:908ббк 74.200.585.45

Рекомендовано до друку методичною радою ПОЦТКУМ, протокол № 4 від 9 листопада 2016 р.

Рецензенти: неживий о. і., письменник, доктор філологічних наук, професор кафе-

дри філософії і економіки освіти полтавського обласного інституту після-дипломної педагогічної освіти імені м.в.остроградського

копилець є.в., кандидат педагогічних наук, керівник гуртків полтав-ського обласного центру туризму і краєзнавства учнівської молоді, науковий кореспондент інституту проблем виховання напн україни

Редакційна колегія:марюхно Г.в., заступник директора з навчально-виховної роботи пол-

тавського обласного центру туризму і краєзнавства учнівської молодіпорубай н.Ю., завідувач відділу полтавського обласного центру ту-

ризму і краєзнавства учнівської молодібровко н.Д., методист полтавського обласного центру туризму і краєз-

навства учнівської молодіЯрошенко Ю.о., методист полтавського обласного центру туризму і

краєзнавства учнівської молодікомісар Ю.м., методист полтавського обласного центру туризму і кра-

єзнавства учнівської молодівідповідальний за випуск: комісар с.в., директор полтавського обласного центру туризму і кра-

єзнавства учнівської молоді

© полтавський обласний центр туризмуі краєзнавства учнівської молоді, 2016

© тов “Фірма “техсервіс”, оформлення, 2016

Полтавщина – земля моя свята. збірник кращих матеріалів VII обласної краєзнавчої конферен-

ції учнівської молоді [текст] / полтавський обласний центр туризму і краєзнавства учнівської молоді. – полтава: тов “Фірма “техсервіс”, 2016. – 235 с.

УДК 371.385.5:908ББК 74.200.585.45

3

Теорія і меТодика краєзнавсТва на ПолТавщині

ДОСВІД РОЗРОБКИ ПІЗНАВАЛЬНО-ІГРОВОГО МАРШРУТУ ПОЛТАВОЮ, ПРИСВЯЧЕНОГО КОЗАЦЬКІЙ ДОБІ

Копилець Є.В., кандидат педагогічних наук, керівник гуртків Полтавського обласного центру туризму і краєзнавства учнівської молоді Ярошенко Ю.О., методист Полтавського обласного центру туризму і краєзнавства учнівської молоді

Широке запровадження у навчальних закладах Всеукраїнської дитячо-юнацької військово-патріотичної гри «Сокіл» («Джура») акту-алізувало потребу у методичному інструментарії ознайомлення під-ростаючого покоління з історико-культурним спадком козацької доби. Зокрема, традиційним для обласного та всеукраїнського етапів гри є вид «Пластун» – комплексна командна інтелектуально-екстремальна гра з військово-спортивними та туристськими елементами та викорис-танням методик гри «Квест». Рекомендації з організації Всеукраїнської дитячо-юнацької військово-патріотичної гри «Сокіл» («Джура») у за-гальноосвітніх, позашкільних та професійно-технічних навчальних за-кладах України (додаток до листа Міністерства освіти і науки України від 17.02.2015 № 1/9-78) не розкривають методики проведення цього виду, у рекомендаціях щодо організації та проведення І та ІІ етапів гри (додатки до листів Українського державного центру туризму і краєз-навства учнівської молоді від 07.03.2013 № 55, від 17.02.2014 № 36) про нього не йдеться взагалі. Тому необхідність поширення досвіду організації гри «Пластун» є очевидною.

Рекомендації, розповсюджені листом МОН України від 17.02.2015 № 1/9-78, не містять застережень щодо тематики завдань «Пласту-на»; у практиці маємо приклади використання в аналогічних квестах інформації природничого змісту (так, до основних завдань гри-квесту «Легендарна Хортиця» у рамках Всеукраїнського збору активістів дитячо-юнацької військово-патріотичної гри «Сокіл» («Джура») 2014 р. належало і поширення знань про природне багатство острова Хортиця та Запорізького краю [2, с. 21]). Проте методичний посібник «Всеукра-їнська дитячо-юнацька військово-патріотична гра «Сокіл» («Джура»). Організація роботи в школі, в районі (місті)» (Київ, 2014) рекомендує проводити «Пластуна» на території, де багато історичних пам’яток [1, с. 116]. Тож коли постало завдання розробити вид «Пластун» для фі-нального етапу гри «Джура 2015: Гетьманська Україна», ми обрали територію, яка за козацької доби входила до Полтавської фортеці (трикутник «Петровський парк – вул. Соборна – Соборний майдан – вул. Пилипа Орлика – Сонячний парк»). Вважаємо її оптимальною як за репрезентативністю пам’яток, так і за безпечністю пересування учасників.

4

Атрибутивним для «Пластуна» є використання методик квесту. Вони досить різноманітні, але зазвичай зміст квесту полягає у віднай-денні за картою (картосхемою, легендою) певного місця на обумов-леній території, виконанні на цьому місці завдання та/або отриманні підказки щодо виконання наступного завдання. Відповідно, за полтав-ською версією «Пластуна» команди роїв – учасників гри повинні були послідовно за виданою на старті картосхемою та за допомогою леген-ди знайти на місцевості задані точки і виконати на них запропоновані інтелектуальні завдання (тематика – історія та культура Полтавщини козацької доби у загальнодержавному контексті), кожне з яких мало свою вартість у балах. На деяких точках маршруту команді додатково пропонували творчі завдання (заспівати, відгадати загадки чи продо-вжити прислів’я про козаків), за виконання яких можливо було отримати бонусні бали. Останнє завдання учасники виконували за сукупністю під-казок, отриманих на точках маршруту. Результат (місце) команди визна-чали за сумою балів, одержаних нею на маршруті. За рівної суми балів вище місце посідала команда, яка пройшла маршрут за коротший час.

Таким чином, головним у розробці гри було визначення точок маршруту та логічне прив’язування до них завдань. Цими точками ста-ли: Полтавське музичне училище імені М.В. Лисенка («Це – голос наш. Це – пісня. Це – душа» – запитання про легендарну поетесу і співачку Марусю Чурай та її творчість); дзвіниця Свято-Успенського собору («Три шапки бань на свіжих бервенах» – запитання, пов’язані з відомими соборами та монастирями Полтавщини); музей-садиба І.П. Котляревського («Будеш, батьку, панувати…» – запитання на знання біографії і творчості автора «Енеїди»); реконструйована По-дільська вежа («На п’ять воріт зачинена Полтава» – завдання про зо-браження укріплень міст і містечок Полтавщини на картах I пол. XVII ст. та полтавців – авторів літописів про збройну боротьбу українського на-роду проти польсько-шляхетського поневолення); Біла альтанка («Де згода в сімействі…» – запитання про конфлікти полтавських полковни-ків XVII ст. із лідерами Запорозького козацтва та Гетьманщини, які від-билися на історії Полтави та козацької держави загалом); пам’ятний знак полтавській галушці («Ось які полтавські галушки!» – завдання на знання традиційних страв української кухні, згадуваних в «Енеїді» І.П. Котляревського); меморіальна дошка Іванові Паскевичу («Пра-діди і правнуки» – відсилання до відомого рядка Т. Шевченка «Славних прадідів великих правнуки погані!», запитання про збройне повстан-ня полковника Мартина Пушкаря проти гетьмана Івана Виговсько-го, яке переросло у громадянську війну, та про козацького нащадка, фельдмаршала Івана Паскевича, відомого нещадним придушенням національно-визвольного руху в Російській імперії); Спаська церква («А ти за них, Полтаво, помолись» – завдання на знання історії цієї архітектурної пам’ятки); пам’ятник українським загиблим козакам («Пам’ятаємо героїв» – завдання про осіб та події, що пов’язані з під-тримкою населенням Полтавщини антимосковської боротьби Івана Мазепи).

5

Для проходження маршруту було розроблено дві картосхеми. На загальній картосхемі позначені місця старту, фінішу та всі точки марш-руту і нанесений стрілками напрям руху. На картосхемі Соборного майдану (на нього припадає половина точок виконання завдань!) на-прям руху жорстко не задавався: учасники мали самі побудувати опти-мальний маршрут переміщення численними доріжками, що відповідає рекомендаціям [1, с. 116].

Відзначимо, що перелік точок маршруту та послідовність їхнього проходження є орієнтовними. Оскільки проведення «Пластуна» у рам-ках гри «Джура 2015: Гетьманська Україна» було пов’язане з відзна-ченням Дня Державного прапора України, на вибір першої точки впли-нули сценарні особливості та дислокація учасників цього свята. Орга-нізовуючи 22 серпня 2016 р. для вихованців обласного центру туризму і краєзнавства учнівської молоді квест «Моя Полтава в історії України», ми взяли за основу маршрут 2015 р., але розпочали його біля Полтав-ського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського («Мій край, моя історія жива»). Наступною точкою став відкритий у травні 2016 р. пам’ятник Іванові Мазепі («Хай про Мазепу спів мій лине»). Полтав-ське музичне училище імені М.В. Лисенка було залучене до маршруту лише як восьма за ліком, передостання точка, а меморіальну дошку Паскевичу цього разу не задіяли. Відповідно, завдання на маршруті також відрізнялися від первісного варіанту 2015 р.

Таким чином, розроблений нами пізнавально-ігровий маршрут Полтавою, присвячений козацькій добі, є досить гнучким та за потре-би може бути адаптований під особливості ігрової форми, тематику та аудиторію.

ЛІТЕРАТУРА1. Всеукраїнська дитячо-юнацька військово-патріотична гра «Сокіл» («Джу-

ра»). Організація роботи в школі, в районі (місті). – К., 2014. – 167 с. 2. Легендарна Хортиця : методичні рекомендації до проведення гри-квесту /

Волобуєв М.С., Петроченко В.І., Шелегеда О.Р., Гуленко К.С. – Запоріжжя : КЗ «ЗОЦТКУМ» ЗОР, 2014. – 24 с.

МУЗЕЙ НАРОДНИХ ПРОМИСЛІВ ФАКУЛЬТЕТУ ТЕХНОЛОГІЙ ТА ДИЗАЙНУ

Титаренко В.П.,доктор педагогічних наук, професоркафедри теорії і методики технологічної освіти,декан факультету технологій та дизайнуПолтавського національного педагогічного університету імені В.Г. Короленка

Відродження українських народних промислів є одним з невід-кладних завдань сьогодення. Духовна і матеріальна культура україн-ського народу складалася віками, переживала часи піднесення та за-непаду. В українців, як і в інших народів, здавна розвивалися заняття, пов'язані здебільшого з землеробством і тваринництвом, їх виникнен-

6

ня було зумовлене насамперед потребою забезпечити власне госпо-дарство кожного селянського двору необхідними виробами.

Ремесла та промисли українців своїм корінням сягають часів Ки-ївської Русі. До XVI-XVII ст. українське ремісниче виробництво дося-гло високого рівня розвитку і набуло значної спеціалізації. На той час уже налічувалося понад 270 ремісничих спеціальностей. Наприкінці XV – на початку XVI ст. ремісники починають об'єднуватися у цехи.

Відомий учений-культуролог, приват-доцент Київського універ-ситету Іван Огієнко у своїй академічній промові в день відкриття Українського народного університету в Києві 5 жовтня 1917 року на-голошував: «Культура наша велика, оригінальна, самостійна і серед слов'янських народів займає почесне місце, бере одне з перших місць. Я не міг тут докладно розказати про всю нашу культуру, про все те, що віками утворив талановитий український народ...» [2, С. 30-31].

Про високий рівень ремісницької вмілості і майстерності нашого народу красномовно та захоплююче оповідають: французький інже-нер, який у першій половині XVII ст. був на службі у польського коро-лівського уряду й відроджував та споруджував нові фортеці на тери-торії України, Гійом- Левассер де Боплан у своїй книзі «Опис України» (Руан, 1651 р.); у своїх віршах ієромонах Климентій Зінов'єв; Опанас Шафонський у фундаментальному описі Чернігівського намісництва, який складений у 1786 р.

Здавна славився різними ремеслами Полтавський край. Реміс-ницькі об'єднання виникли на Полтавщині у першій половині XVII ст. Після надання багатьом містам і містечкам магдебурзького права з'являються ремісницькі цехи. Серед необхідних для життєдіяльності тодішнього суспільства цехів у першу чергу слід назвати: гончарні, кра-вецькі, шевські, ткацькі, різницькі, ковальські, кушнірські. До них також входили теслі, столяри, бондарі, кожум'яки, лимарі, золотарі, рогівни-ки, іконописці, малярі та інші [3].

Полтавське губернське земство приділяло значну увагу розвитко-ві ремесел та кустарних промислів, підвищенню економічного благо-получчя населення. Над цим плідно працював відомий етнограф і ста-тистик, приятель Панаса Мирного Віктор Василенко. У своїй моногра-фії «Кустарные промыслы сельских сословий Полтавской губернии» він запропонував ґрунтовну програму піднесення кустарних промислів і підвищення добробуту населення, поширення суто ремісницьких і технічних знань серед народних майстрів та ремісників, відкриття професійних шкіл і технічних училищ, улаштування зразкових майстерень, заснування кустарного музею при губернській земській управі, видання відповідної літерату-ри, представлення виробів народних митців на виставках, надання їм коштів та кредитів тощо. Реалізація програми, запропонованої В. Ва-силенком, уже на початку XX ст. вивела Полтавське земство у ряд най-більш передових на теренах України [1].

7

Центром роботи з підготовки педагогів – знавців української куль-тури, традицій, звичаїв, обрядів та ремесел як України, так і безпо-середньо рідного краю – став музей народних промислів, створений викладачами й студентами факультету технологій та дизайну.

Створений 1 вересня 1986 року музей спочатку містив експозицію з української народної вишивки і килимарства. Поступово він розши-рив свою експозицію. Нині вона налічує 7 відділів: 1) гончарство; 2) різьблярство; 3) петриківський розпис; 4) писанкарство; 5) українська народна вишивка; 6) килимарство; 7) український народний одяг.

Відділ гончарства. Виставка експозиції відкривається зразками гончарного промислу, який на території Полтавщини виник ще в епоху неоліту (V-ІІІ тисячоліття до нашої ери). Цінною знахідкою середини XIX ст., представленою в музеї, є чайник (більше 170 р.) із села Плоске Решетилівського району, який належав Наталії Василівні Лещенко, а вона отримала його від своєї матері Марфи Іванівни Лещенко.

Асортимент гончарних виробів українських гончарів вражає своєю різноманітністю: тут і посуд для готування, вживання та зберігання їжі (ринки, макітри, миски, горщики, глечики, барильця, куманці), і декора-тивний посуд (вази, тарілі) та іграшки – свистунці та ляльки.

У музеї експонуються вироби майстра гончарування, лауреата Державної премії імені Т.Г. Шевченка 1999 року Михайла Китриша. Це – великі вази, тарілі, леви, барани.

Відділ різьбярства. Полтавська народна художня різьба на дере-вині своїм корінням сягає у глибину століть. Різьбленням «мережили» вози, сани, ярма, хатні сволоки, лутки, ворота, двері, мисники, посуд. Відомими центрами різьблення на деревині були Диканька, Хорол, Ве-ликі Будища, Велика Павлівка, Жуки. Тут працювали визначні майстри П. та Ф. Юхименки, І. Васильченко, П. Кримпоха та інші.

У цьому відділі музею також знаходяться зразки кухонних меблів, виготовлених студентами факультету. Представлені й інші вироби з деревини (дощечки кухонні та набори дощечок, вази декоративні, лож-ки, набори для спецій, сільнички, шкатулки), автори яких студенти: Д. Скаріднов, О. Усенко, М. Бухало, О. Міщенко, М. Ветчинкін, О. Прядко, К. Рудь та інші. Вироби прикрашені різьбою.

Відділ писанкарства. Вивчення писанкарства є не менш важли-вим засобом залучення молоді до народної творчості, ознайомлення її з традиціями писанкарства. Писанкарство – розписування яєць – вид народного мистецтва, який був поширений у давнину в слов'ян. Укра-їнці здавна були переконані, що писанки приносять щастя, добро, до-статок. У процесі залучення студентів факультету до писанкарства, по-ряд із технологією виконання цього мініатюрного шедевра народного мистецтва, викладачі ознайомлюють з їх історією виникнення писанки, з символікою знаків на ній.

Під час практичних занять студенти відтворюють велику кількість зразків писанок різними техніками – крашанка, дряпанка, трав'янка, мальованка, крапанка, писанка (воскова і дерев'яна). Ця колекція різ-

8

номанітних писанок зберігається в музеї факультету та застосовується в навчальному процесі. Відзначаються технікою виконання писанки, виготовлені Н. Вакуленко, О. Гасан, О. Блохіною. Я. Степанович, І. Ма-сась, І. Гирею, Н. Комарницькою та ін.

Відділ «Українська народна вишивка». Одним із найдавніших, найулюбленіших і найпоширеніших видів народної творчості є україн-ська народна вишивка. Так уже ведеться з давніх-давен, що жінка одя-гала сім'ю, ткала килими, скатертини, вишивала рушники та сорочки, гаптувала їх квітами й оберегами. У посагу нареченої налічувалося до сотні вишитих рушників та сорочок.

Виставка українських рушників XIX – XX ст. демонструється в музеї постійно. Українські рушники – це і полтавські, і «старосвітські» чернігівські, ткані роменські та кролевецькі, слобожанські, і своєрідні закарпатські.

До середини XIX ст. тканина домашнього виробництва – полот-но – посідала основне місце. Народним майстрам було відомо понад 20 видів полотна, яке і використовувалося для вишивання.

Типовими техніками вишивки вважаються: лиштва (точна, пряма та коса гладь), вирізування, виколювання, зерновий вивід, солов'їні ві-чка, різноманітні мережки. Демонструється стенд «Техніка вишивки» та карта-схема «Вишивки України». Полтавська вишивка відзнача-ється ніжною гамою кольорів, створена з усіх відтінків – блакитного, охристого, зеленуватого і сірого кольорів. Найбільш поширеними на Полтавщині є надзвичайно красиві вишиванки, виконані тільки білими нитками – біллю.

Особливо слід відзначити вишивки заслуженого майстра народ-ної творчості України О.К. Великодної, а в її творчому доробку їх біль-ше ніж 500. Збереженню традицій вишивального мистецтва полтавці завдячують О. Великодній, Н. Бабенко, М. Григоряк, О. Василенко, Л. Гаркуші, Н. Вакуленко, Н. Іпатій, А. Кісь, С. Коваленко, Л. Теряник та іншим майстриням. Не менш оригінальні полтавські рушники, які ви-конані червоними нитками, рушниковим швом. Демонструється стенд «Рушникові шви».

Майже всі полтавські рушники, що збереглися до наших днів і ма-ють вік 100-200 років, виконувалися нитками червоного кольору – це найдавніший оберіг: це вогонь і кров, це рід наш. Багато красивих руш-ників, виконаних на високому художньому рівні, створила лауреат Дер-жавної премії імені Т.Г. Шевченка, заслужений майстер народної твор-чості Надія Несторівна Бабенко. У її творчому доробку їх понад 100.

У музеї також демонструються вишиванки студенток Н. Тимошен-ко, Ю. Дашківської, О. Кокодзій, О. Степанович, І. Торовик, О. Плячен-ко, С. Чуйко, Н. Чуйко, Л. Охріменко, Т. Охріменко та інших. Це – руш-ники, скатертини, ікони, серветки, сорочки жіночі й чоловічі. Серед ви-шивок одразу ж привертає до себе увагу майстерно вишитий портрет І.П. Котляревського, під ним – текст гімну «Ще не вмерла Україна» і тризуб – герб України, виконаний на блакитному тлі нитками золотого

9

кольору. Привертає увагу майстерно виконаний портрет великого Коб-заря і «Заповіт» Т.Г.Шевченка.

Вишиванки та інші вироби студентів факультету представлені не лише в музеї. Студенти самі виготовляли костюми для вузівських ко-лективів художньої самодіяльності. Так, для українського народного хору «Калина» вишили 100 сорочок, для «Чебрецю» – чоловічого ан-самблю історичного факультету – і чоловічого хору «Просвіта» – по 30, народного спортивного бального танцю «Грація» 18 костюмів.

Вироби студентів демонструвалися у Польщі, Австрії, Німеч-чині, Італії, а також на ярмарках педагогічних технологій, науково-практичних конференціях, конгресах і на творчому звіті майстрів Полтавщини.

Відділ килимарства. Здавна славилася Полтавщина і своїми ки-лимами. Центрами килимарства у минулому були: Диканька, Решети-лівка, Дігтярі, Великі Сорочинці, Нові Санжари. Килимами люди заві-шували стіни, застилали столи, скрині, лавки, ліжка. Килими Полтав-щини відзначаються пишним рослинним орнаментом, великою різно-манітністю і багатством колориту. Техніка їх виготовлення була різною.

Сучасне українське килимарство – це академія Н. Бабенко, як за-значає мистецтвознавець Володимир Данилейко. Десятки оригіналь-них робіт представлені в музеї. Одна з них – орнаментний килим роз-міром 230x360 см (1968 р.) – і сьогодні демонструється в Нью-Йорку, у фойє Організації Об’єднаних Націй, як її емблема під назвою «Дерево життя», прадавнє і вічно живе. У музеї університету представлено ки-лими, виконані за ескізами Н. Бабенко студентами Т. Кирпотіною та Л. Поночовною.

У Решетилівці творить свої чудові вироби майстер килимарства Е. Пилюгін, член Спілки художників України, викладач композиції ки-лимарства Решетилівського художнього професійного училища, який створює гобелени, а їх кількість перевищує п’ять десятків зразків. А мистецький рід – династія Бабенків (мати Надія Несторівна й син Олександр) – неординарне явище в українському народному мисте-цтві. Для Олександра, викладача Полтавського педуніверситету, влас-тиве експериментування, постійні пошуки нового. Це яскраво видно в його творах «Ранок», «Вечір», де використано принцип частково затка-ної, а тому просвічуваної ниткової основи, зміна напряму ниток.

Відділ українського народного одягу. У цьому відділі зібрано пол-тавський народний одяг. Мистецтво вбрання посідає чільне місце в матеріальній культурі українців. Полтавський народний одяг поєднує в собі багато видів художньої творчості: вишивки, ткання, плетіння, об-робки шкіри, різноманітного декоративного оздоблення.

Жіночий народний святковий одяг, представлений у музеї, – це по-дарунок мешканки села Загребельне Чорнухинського району Анастасії Пилипівни Марченко. Він складається з вишитої полотняної сорочки та плахти з кольоровою попередницею (фартухом). Верхній одяг жінок становили білі свити з вусами (клинами). Жінки також носили юпки,

10

пошиті з тонкого домотканого сукна, а з другої половини XIX ст. – із фабричної тканини. Головними уборами були намітки, очіпки, хустки.

Зібрані в цьому музеї матеріали використовуються для погли-блення знань студентів про традиційні народні промисли Полтавщини, відомих майстрів декоративно-прикладної творчості, імена яких тісно пов’язані з нашим краєм. Серед цих майстрів зі справді золотими рука-ми Н. Бабенко, О. Великодна, Г. Гринь, А. Петрова, Е. та Л. Пилюгіни, Л. Теряник, Н. Іпатій багато інших.

Частина експонатів – вироби студентів – знаходиться безпосередньо в аудиторіях, де відбуваються заняття із обробки деревини (навчально-виробничі майстерні), розписування писанок (аудиторія № 208) і вико-ристовуються як наочні посібники. Окремі з експонатів, що є курсовими та дипломними роботами тих чи інших студентів, замінюються.

Окрім використання експонатів музею в процесі навчання, музей відвідують студенти різних факультетів педагогічного університету та університетів України, учителі шкіл міста Полтави та області, учні шкіл, з якими тісно співпрацює кафедра теорії і методики технологічної осві-ти (Полтавська ЗОШ І-ІІІ ступенів № 30; Полтавська гімназія №31; Пол-тавська гімназія №33; Полтавська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №37; Полтавська спеціалізована школа-iнтернат №1 І-ІІІ ступенів).

Прилучаючи молодь до матеріально-культурних цінностей, до-помагаючи їй глибше вивчити матеріальну і духовну культуру свого народу, зокрема народні художні промисли, викладацький колектив факультету виховує в неї повагу до ремесел рідного краю, до його іс-торичних традицій, прищеплює любов до матері-Вітчизни. Про це пе-реконливо свідчать експонати такого цікавого і рідкісного вузівського музею народних промислів.

ЛІТЕРАТУРА1. Василенко В.И. Кустарные промыслы сельских сословий Полтавской гу-

бернии / В.И. Василенко. – Полтава. – Вып.1. – 1885; Вып.2. – 1887.2. Огієнко І. Академічна промова на одкритті Українського Народного Універ-

ситету в Києві / І. Огієнко // Українська культура. – К. : Друкарня Української Центральної Ради, 1917. – С. 30-31.

3. Титаренко В.П. Народні промисли України. / В.П. Титаренко – Полтава: Ви-давництво «Полтавський літератор», 2011. – 524 с.

МУЗЕЙ НАРОДНИХ ПРОМИСЛІВ ЯК ЗАСІБ ПАТРІОТИЧНОГО ВИ-ХОВАННЯ МАЙБУТНЬОГО ВЧИТЕЛЯ ТРУДОВОГО НАВЧАННЯ

Галамбош Г.В., асистент кафедри теорії і методики техноло-гічної освітифакультету технологій та дизайнуПолтавського національного педагогічного уні-верситету імені В.Г. Короленка

Процес становлення незалежної України передбачає всебіч-не утвердження в суспільному та індивідуальному бутті цивілізацій-

11

них норм життя на основі загальнолюдських цінностей та духовних, моральних і культурних засад життя українського народу. Тому мета сучасного освітнього процесу – не тільки сформувати необхідні ком-петенції, надати ґрунтовні знання з різних предметів, а й сформувати громадянина, патріота, інтелектуально розвинену, духовно і морально зрілу особистість, готову протистояти викликам глобалізації життя.

На сучасному етапі розвитку нашої держави патріотичне вихован-ня молоді є одним з пріоритетів молодіжної політики в Україні.

Розробляючи першооснови патріотичного виховання значну увагу приділяли формуванню національної самосвідомості завдяки вихован-ню любові до своєї землі, рідної мови відомі українські педагоги: Г. Ващенко, Б. Грінченко, О. Духнович, М. Драгоманов, А. Макаренко, С. Русова, В. Сухомлинський, К. Ушинський.

Значний внесок у науковий аналіз народних промислів зробили вітчизняні вчені Є. Антонович, Р. Захарчук-Чугай, Т. Кара-Васильєва, М. Селівачов, М. Станкевич, В. Титаренко, Д. Тхоржевський та ін. На їх думку основою національно-патріотичного виховання є історико-культурна спадщина українського народу.

Основою сучасного виховного процесу є особистість людини як найвища цінність. Головною тенденцією виховання стає формування системи ціннісного ставлення особистості до суспільного і духовного середовища та самої себе.

Знання історичних, культурних та матеріальних надбань свого на-роду необхідні не лише для піднесення національної гідності, а й для використання кращих традицій у практичному вихованні підростаючо-го покоління.

Народна культура передає національну самобутність народу. Це багатий матеріал для виховання любові до Батьківщини. Народна декоративно-прикладна творчість не тільки формує любов до традицій свого народу, але і збагачує знання молоді про навколишнє життя.

Вища школа покликана виховувати почуття патріотизму як склад-ника світогляду особистості студента. Особливо це стосується майбут-нього вчителя різного фаху, який у своїй професійній діяльності здій-снює патріотичне виховання школярів.

Упровадження патріотичного виховання у нашій державі спира-ється на Концепцію національно-патріотичного виховання дітей та мо-лоді та Стратегією національно-патріотичного виховання дітей і молоді на 2016-2020 рр. [1; 2].

У Концепції національно-патріотичного виховання дітей та молоді подано визначення: «Патріотичне виховання – складова національно-го виховання, головною метою якого є становлення самодостатнього громадянина-патріота України, гуманіста і демократа, готового до ви-конання громадянських і конституційних обов'язків, до успадкування духовних і культурних надбань українського народу, досягнення висо-кої культури взаємин» [1].

12

Метою патріотичного виховання молодого покоління є орга-нізація, формування і розвиток у них соціально значущих якостей громадянина-патріота, всебічно розвиненої високоморальної особис-тості, готової реалізувати ці якості на благо Батьківщини.

Великий український вчений-педагог К. Ушинський вважав, що основними засобами патріотичного виховання молоді є використання виховного потенціалу «рідної мови, природи рідного краю, народних звичаїв, традицій» [4, С. 43-103].

Майбутній учитель трудового навчання, окрім фахових знань, умінь і навичок, повинен володіти загальною культурою, розумінням соціальних і екологічних наслідків своєї діяльності, світоглядними орієнтирами та духовними цінностями. Тому одним із завдань гума-нітаризації та гуманізації вищої освіти повинна стати орієнтація її на загальнолюдські культурні цінності, залучення студентів до національ-них джерел духовності. Сучасна вища школа має формувати не тільки фахівця у галузі освіти, але й громадянина-патріота, небайдужого до долі держави, економіки, освіти та культури

Підготовка майбутнього вчителя трудового навчання до патрі-отичного виховання являє собою систему, що складається з двох взаємопов'язаних підсистем. Першу складає власне патріотичне ви-ховання студента як громадянина української держави, а другу – під-готовка майбутнього вчителя до патріотичного виховання учнів, яка не тільки готує їх до ефективної самостійної педагогічної діяльності але і спонукає їх особистісний розвиток.

Сьогодні особливої уваги потребує проблема збереження матері-ального набутку минулих поколінь. Тому, одним з ефективних засобів підготовки майбутнього вчителя трудового навчання, формування со-ціально активної особистості, стимулювання її творчої активності та інтелектуального розвитку є заняття у музеї народних промислів фа-культету технологій та дизайну.

Музей народних промислів у вищому навчальному закладі – це не тільки тематично оформлений кабінет або зал, це – цікавий світ мину-лого та майбутнього. Добираючи історичний матеріал та спираючись на нього, студенти знайомляться з історією свого народу, його історич-ним шляхом, життям та діяльністю видатних особистостей, звичаями, традиціями, творчістю народних майстрів.

Музей – центр патріотичного виховання, це місток через відро-дження в майбутнє українського народу.

Музей… про що говорять його колекції – свідки минулого і сього-дення? Що несуть вони серцю відвідувача? Над чим замислюються щодня.

Час, що невпинно летить вперед, змінює епохи, людські цінності, завдання… Але завжди, в усі часи музей був на вістрі подій.

Музей відкритий для творчих спілок, різних громадських органі-зацій. Кілька разів на рік у музеї проводяться благодійні акції, свята, обрядові дійства, тижні пам’яті, виставки-зустрічі. Прикладом тижня

13

пам’яті може слугувати проведення Всеукраїнської науково-практичної конференції «Генеза полотняного літопису у творчості майстра на-родного мистецтва Олександри Великодної» (до 100-річчя від дня народження) та Всеукраїнської науково-практичної конференції «Мис-тецтво української вишивки – життєдайне джерело творчості, присвя-чена пам’яті Героя України, Заслуженого майстра народної творчості України В.С. Роїк».

Уже стало традицією проведення у музеї наукових конференцій, засідань «круглих-столів», наукових читань, у яких беруть участь учені з різних куточків України та зарубіжжя. У 2015 році проводився ІІІ Між-народний конгрес «Етнодизайн у контексті українського національного відродження та європейської інтеграції».

У рамках обласного молодіжного проекту «Полтавщина Велико-дня» на факультеті технологій та дизайну була проведена Всеукра-їнська науково-практична конференція «Сучасні тенденції розвитку дизайну та декоративно-прикладної творчості у процесі реалізації кон-цепції національно-патріотичного виховання дітей і молоді» (квітень-травень 2016 року).

Музей народних промислів на факультеті технологій та дизайну використовує дослідницьку, збиральну, експозиційну та просвітниць-ку форми роботи для вивчення національно-культурного надбання полтавського регіону. Збиранням експонатів, оформленням виста-вок та експозицій займаються студентські наукові групи за різною проблемою.

Музей здійснює значну науково-методичну роботу щодо підго-товки студентів до майбутньої професійної діяльності в школі, надає організаційно-методичну допомогу зі створення музеїв декоративно-прикладної творчості, дозволяє розробити тематичні плани музейної експозиції відповідно до свят, проводить зустрічі студентів з відомими народними майстрами, засідання круглих столів із питань вивчення та збереження культурної й духовної спадщини українського народу, творчі звіти та ін.

У процесі трудової підготовки майбутні фахівці проводяться занят-тя у музеї народних промислів з різних навчальних дисциплін: «Народ-ні промисли України», «Історія українського костюму» «Декоративно-прикладна творчість з практикумом», «Технологічний практикум» та ін.

Зокрема, метою вивчення навчальної дисципліни «Народні про-мисли України» є відродження народних традицій та звичаїв, краси на-родного буття, формування творчо активної особистості майбутнього вчителя, який відзначається високим рівнем художньої культури, во-лодіє системою політехнічних знань і умінь, методикою творчого по-шуку, а також вміє не лише бачити, а й творити прекрасне, виховувати національно-патріотичні почуття учнів.

На заняттях майбутні фахівці прилучаються до традицій україн-ського народу шляхом вивчення технології та національної символіки української народної вишивки, народного одягу, української хати з тра-

14

диційним інтер’єром народного житла різних регіонів України, писанкар-ства, малюнку та композиції, різьблення на деревині тощо [3, С. 3-11].

Такий підхід до розуміння патріотичного виховання у процесі під-готовки майбутніх учителів трудового навчання засобами музейної справи має двозначний характер, який включає формування у їх: па-тріотизму як моральної якості, що характеризує ставлення особистос-ті до своєї Батьківщини та готовності до реалізації патріотичного ви-ховання учнів у загальноосвітній школі на уроках трудового навчання учнів 5-9 класів і технологій у 10-11 класах.

Таким чином, аналізуючи проблеми виховання патріотизму сучас-ної молоді можна зробити висновок, що нині, як ніколи, потрібні нові підходи і шляхи реалізації патріотичного виховання, формування на-ціонально свідомої особистості, небайдужої до долі держави, сприяти виробленню прихильності до своєї національної спадщини, її збере-женню та відродженню серед учнів та молоді.

ЛІТЕРАТУРА1. Концепція національно-патріотичного виховання дітей та молоді : наказ Мі-

ністерства освіти і науки України від 16.06.2015 р. № 641 / [Електронний ресурс] Режим доступу: http://mon.gov.ua/usi-novivni/ novini/2015/06/16/naczionalno-patriotichne-vixovannya

2. Про стратегію національно-патріотичного виховання дітей та молоді на 2016-2020 роки : Указ Президента України від 13.10.2015 р. № 580/2015. –[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/ show/580/2015

3. Титаренко В.П. Народні промисли України. / В.П. Титаренко – Полтава: Ви-давництво «Полтавський літератор», 2011. – 524 с.

4. Ушинський К.Д. Про народність у громадському вихованні / К.Д. Ушинський // Вибрані педагогічні твори: у 2 т. / К.Д. Ушинський. – Київ, 1983. – Т. 1: Теоретичні проблеми педагогіки. – С. 43-103.

РОДОВІД НЕжИВІВСЬКОГО ХУТОРА

Неживий О.І.,письменник, доктор філологічних наук, професор кафедри філософії і економіки освіти ПОІППО імені М.В.Остроградського

У народній топоніміці закладена надзвичайна сила, особливо коли це стосується назв сіл, хуторів, вулиць, кутків. Початок заселення Неживівського хутора в селі Хитцях, що неподалік Калайдинець на Лу-бенщині, ймовірно пов’язаний із ім’ям, а точніше прізвиськом одного з ватажків гайдамацького повстання 1768 року Семена Неживого. Родом він із Чигирина на Черкащині. Через зраду царської Росії селянське по-встання проти польської шляхти потерпіло поразку.

У пам’ять про перших мешканців хутора, неподалік річки Удай, він дістав назву за прізвищем перших поселенців – Неживівський, адже на цих землях поселилася сім’я одного з ватажків Гайдамаччини Семе-на Неживого. Після поразки народного повстання 1768 року та зради

15

ймовірних союзників у боротьбі проти польського поневолення – мос-калів із царської Росії, ватажки гайдамаків Максим Кривоніс і Семен Неживий (його справжнє прізвище Мусієнко, козацьке прізвисько Гон-чар) після жорстоких катувань були відправлені на заслання в далекий Нерчинськ. Польська шляхта теж нещадно карала мешканців Звени-городщини, Канівщини, Чигиринщини, Смілянщини, тобто рідних кра-їв гайдамаків, а тому сотні сімей, щоб врятуватися, переселялися на Лівобережжя, здебільшого шукаючи прихистку в монастирях. Семен Неживий був покараний сибірською каторгою під своїм справжнім пріз-вищем – Мусієнко. А прізвисько Неживий знали лише повстанці. Отож, на думку краєзнавця із села Калайдинці Петра Підтоптаного, мого друга й однокласника, лубенський осавул вирішив урятувати родину відважного ватажка і сприяв її переселенню на вільні землі неподалік тодішніх Хитців. Хто тоді став главою сімейства, що переселилося нині невідомо. Однак мій батько Іван Костьович Неживий, 1921 року наро-дження, знав діда Григорія та прадіда Івана, а вони серед своїх предків називали ім’я Семена.

Настоятель Мотронинського Троїцького монастиря неподалік Чигирина на Черкащині Мельхиседек (світське ім’я Матвій Карпович Значко-Яворський) допомагав сім’ям колишніх повстанців. А його бать-ко – осавула Лубенського полку – сприяв переселенню на Лубенщину родини Семена Неживого, що взяла гайдамацьке прізвисько за офіцій-не прізвище, в село Хитці, де частина земель належала Мгарському монастиреві, а частина ймовірно перебувала в особистому володін-ні Значко-Яворських. Саме із цієї родини й походив Мельхиседек. У краєзнавчому нарисі «Лесная Лубенщина» В.Милорадович пише, що в Хитцях згадується урочище Значкове, тобто колишні землі відомого роду Значко-Яворських.

Пройшло більше ста років і у перше десятиліття ХХ століття на Неживівському хуторі проживали чотири рідні брати – Кость з дружи-ною Явдохою (діти Мусій, Іван, Григорій, Василь), Йосип з дружиною Оксаною (діти Панас, Параска, Палажка), Тихон із дружиною Явдохою (діти Давид, Іван, Яків, Микола, Христя, Олена, Ганна, Віра) разом із своїм батьком Григорієм Івановичем. Дорослий син Панас уже мав своє господарство, для сина Якова теж була виділена присадна ділян-ка. А ще в родині пам’ятали предків Івана та Семена, тобто своєрідне генеалогічне дерево, коріння якого сягає до Семена Неживого. До речі, дослідники творчості Тараса Шевченка, зокрема поеми «Гайдамаки», пов’язують літературний образ Яреми із ватажком Гайдамаччини. Так, академік Іван Дзюба в четвертому томі «Історії української літератури» (2014 р.) зазначає: «Гайдамаки та запорожці виступали і як оборонці православної віри. Один із гайдамацьких ватажків Семен Неживий го-ворив: «Не за імущества втруждаємося, тільки аби віра християнська од них не була більш осквернена».

Суспільні катаклізми ХХ століття стали справжньою трагедією для мешканців Неживівського хутора. Саме з кінця 20-х років, тобто так зва-

16

ного розкуркулення і масової колективізації розпочинається знищення традиційних звичаїв життя українців, що продовжилося голодомором 1933 року й врешті-решт привело до сьогоднішнього занепаду. У 1929 році більше 30 сімей найбільш заможних господарів села Хитців, які були його своєрідної елітою, насильно вивезені із рідного села. Інших «записали» до колгоспів імені Першого травня і «Червоний партизан». Тоді ж закрили церкву, зруйнували бані, потім споруду переобладнали під клуб. На початку тридцятих років репресії в селі наростали. Так, 16 грудня 1932 року за звинуваченням в антирадянській агітації за-арештовані Тихін Неживий, його зять Олександр Добродій (одружений на дочці Олені) та племінник Панас Неживий (його батько Йосип Нежи-вий уже після розкуркулення вигнаний із власної хати, а господарство стало колгоспною фермою). У характеристиці на Тихона Григоровича Неживого, що видана Хитцівською сільською радою, зазначалося, що походить він із сім’ї заможних середняків, яка до революції мала 10 з половиною гектарів землі. Однак в офіційному документі не говорило-ся, що в Тихона було восьмеро дітей, а земля й реманент передані ним до колгоспу. У листопаді з колгоспу його виключили (звісно ж нічого з майна не повернули), а в протоколі, що ймовірно написаний уже після арешту зазначено: «за зрив колгоспного хазяйства та хлібозаготівлі, який займався всілякими агітаціями протів організаційного зміцнення колгоспу та виконання хлібозаготівлі». У кримінальній справі є довідка про виконання плану хлібозаготівель по Хитцівській сільській раді на 49,5 відсотка, що на 12 грудня 1932 року дорівнювало 1432 центнери 79 кілограмів. Це й стало головним звинуваченням для арештантів.

Дехто із свідків охоче розповідав про ворожу діяльність своїх односельців, наводячи «факти»: у куркулів Неживих було худоби по десять штук, велика пасіка, тому й зараз мають закопане золото, «в каком месте я точно указать не могу, но если хорошенько допросить, то возможно, что дознаються, во время гетьманщины ездили в Киев выбирать гетьмана» і т.д.

Політичну оцінку злочинної діяльності селян із Хитців дав упо-вноважений Лубенського райвиконкому Ілля Рохліц, член ВКП (б), колишній розрізувач паперу в друкарні м. Сквири Київської області. Його свідчення передаємо так, як записано в протоколі допиту свід-ка: «Работая около пяти с половиной месяца уполномоченным РВК по селу Хитцы я хорошо изучил каждого в отдельности членов колхоза «1 Мая» в результате прораработки каждого в отдельности мною ви-явлено в колгоспе групу кулаков примазавшихся в колгосп, а именно Неживий Афанасий и Неживой Тихон во главе с кулаком Добродий Александр. Ета група занималась агитацией против колективизации и против всех мероприятий Соввласти проводимих на селе в результате чего по колгоспу било виявлено вредительскую порчу хлеба. А также ета група кулаков будучи в колгоспе у себя дома препрятивали хлеб своїх родственников раскулаченных.

17

Благодаря агитации со сторони етих вишеперечисленних кула-ков, задерживается и виполнения плана хлебозаготовки каковая по колгоспу на севодня 56 % кроме етого они вели подпольную роботу среди членов против роста коллективизации в отношении чего на се-годняшний день нет роста коллективизации, а наоборот некоторые члени колгоспа заявлюют, что раз кулаки сидять в колгоспе, зничит нам нечемо итти в колхоз».

Уже 5 січня 1933 року Тихона Неживого, Олександра Добродія, Панаса Неживого засуджено Особливою нарадою при колегії ДПУ УРСР по ст. 54 п.10 Кримінального кодексу до трьох років заслання. Злочин їх полягав у тому, що відчуваючи наближення голодомору, ви-явилися здатними хоча б на якийсь протест. До рідного села Тихін Не-живий більше не повернувся. Реабілітований Полтавською обласною прокуратурою 23 квітня 1990 року.

Його діти й дружина Явдоха вижили в голодомор 1933 року, три сини Іван, Давид (нагороджений орденом Слави третього ступеня), Яків хоробро воювали на фронтах Великої Вітчизняної війни. Донька Віра була на весіллі старшою дружкою моєї матері Галини, потім ста-ла хрещеною матір’ю брата Михайла, сестри Наталі й мене. Геноцид українців 1932-33 років насильницькою страхітливою смертю відібрав життя мільйонів українців, а ще спричинив тяжку травму генокоду на-ції, нашій генетичній пам’яті. Тому й зазнав непоправної руйнації на-ціональний образ світу українців. Більшовицько-партійна державна система заздалегідь передбачала наслідки геноциду, як у суспільно-економічній так і в духовно-культурній сферах, застосувавши при цьо-му найдавніший досвід тоталітарних держав – тероризування голо-домором як метод управління тими, хто вижив і став носієм наслідків масового вимирання. Головна причина трагічного 33-го року полягає в тому, що тільки фізичною смертю можна було знищити людську та на-ціональну гідність, високу духовність і моральність, прагнення до волі й господарювання на своїй землі, що віками закріплювались в україн-ському народові. Правда про голодомор потрібна не тільки сучасним поколінням, але й тим українцям, які будуть жити в майбутньому. Тому в Калайдинцівській школі діє музей пам’яті жертв голодомору «Дзвони народної пам’яті». Багатотрудними зусиллями директора школи, учи-теля історії Сергія Івановича Мисника встановлено 311 прізвищ неза-конно убієнних, усього число жертв геноциду в селі Хитцях сягає до тисячі чоловік…

У 1988 році написав і оприлюднив новелу «Поминки», де в об-разній формі намагався висловити думку про духовну потребу спо-рудження Хреста Пам’яті невинно убієнним. Роком пізніше в місь-крайонній газеті «Лубенщина» опублікував статтю «Трагедія 1933-го в Хитцях. Чому вона не може забутися?» Тоді писав, що голодомор був організований владою, адже треба було вгамувати протести се-лян проти несправедливості й «закріпити» в їх думках необхідність та

18

обов’язковість сталінського плану колективізації, тобто руйнування ві-ковічних традицій самого життя українців.

Улітку 1946 року на хутір повернувся мій батько – Неживий Іван Костьович, призваний до армії весною 1940 року. Військову службу проходив у Західній Білорусії, тому й участь у бойових діях розпоча-лася для нього 22 червня 1941 року. Хоча столиця республіки Мінськ уже був захоплений 26 червня, однак аж до 8 липня війська Західного фронту продовжували вести жорстокі бої вже в тилу ворога, стриму-ючи наступ німецької групи армій «Центр». У результаті чого в полон потрапили більше 320 тисяч червоноармійців. У 2006 році в Білору-сії вийшло видання російською мовою під назвою «Цайтхайн – Книга памяти советских военнопленных», де про батька говориться: НЕЖИ-ВОЙ ИВАН КОНСТАНТИНОВИЧ, 7.05.1921 г. р. Полтавская область, район Лубны, Хитцы. Родственники: Неживой Василий, Полтавская область, Лубенский район, с. Хитцы. Младший командир. Попал в плен в боях за Минск 7.07.1941 г. Лагерь Шталаг IV H (304) Цайт-хайн, лагерный номер 14394. Судьба неизвестна.

Так, доля мого батька виявилася сильнішою від жорстокої пунк-туальності німців, тому й невідомою, бо він із табору втік, потім разом із товаришами потрапив до союзників і відразу ж був переправлений у розташування радянських військ. Про антифашистське підпілля в та-борі Цайтхайн, що й організовувало втечі військовополонених, через багато років прочитав у повісті письменника-земляка Миколи Костенка «Брестські ворота» (Полтава, 2005). Після лікування в госпіталі вій-ськова служба батька продовжилася до літа 1946 року в столиці Ав-стрії місті Відні. І хоча він повернувся до рідної хати, збудованої ще дідом Грицьком, однак подвір’я, хати, сараї, комори на Неживівському хуторі аж до 1963 року належали колгоспній фермі, адже на початку тридцятих років були силоміць відібрані в Йосипа і Панаса Неживих, навіть клуню забрали у вдови Костя Неживого, хоча й залишилась тоді Явдоха із чотирма дітьми. Садок великої родини Неживих теж поділи-ли між незаможниками, більшість із яких були просто ледарями або не мала хисту до господарювання на землі.

Мати Нежива (Копань) Галина Іванівна, 1927 року народження, мешкала на сусідньому густозаселеному кутку Западня. Вона – жерт-ва другої світової війни, бо в роки окупації, ховаючись від примусового вивезення на німецьку каторгу, застудила нирки. Народивши і вирос-тивши трьох дітей, померла від тяжкої хвороби 8 грудня 1974 року.

Ще на хуторі мешкала донька Йосипа Неживого – Параска, що вийшла заміж за сусіда Микиту Панасович Сіряченка, який в роки гро-мадянської війни служив у Першій Кінній армії. Їх доньки Олена та Те-тяна працювали на колгоспній фермі, звісно знаючи, що побудував ці господарські приміщення їх рідний дід Йосип. У дитинстві особливо теплі стосунки поріднили мене із троюрідною сестрою Тетяною. Хоч вона й старша на тридцять два роки (1925 року народження), однак ще з дитинства звав її сестричкою Тетянкою. Дуже пасувало таке звер-

19

тання до завжди усміхненого обличчя, невисокого зросту, приязного ставлення до всіх, а, особливо, малечі. До того ж Тетяна Микитівна Сі-ряченко справді доводилася мені троюрідною сестрою, бо була донь-кою Параски Йосипівни до заміжжя Неживої, батько якої рідний брат мого діда Костя. Відразу після звільнення села сімнадцятилітню Тетя-ну відправили відбудовувати шахти Донбасу. Тільки півроку їй вдалося витримати тяжку, непосильну працю, а особливо постійні знущання. За втечу, тобто повернення до рідного села, дістала суворе покарання – п’ять років позбавлення волі в північних таборах. Працювала цілий рік на лісоповалі в тайзі, аж поки батько Микита – учасник двох воєн – не виклопотав для доньки помилування за нездійснений злочин.

…Кожної весни людей у Хитцях більшає. Хто приїздить тільки на кладовище, щоб прибрати місце поховання рідних, а хто клопочеться на батьківському обійсті, саджає город, є й приїжджий люд, що купив будиночок, або спорудив дачу. Навіть вуличка на хуторі, що веде до Удаю тепер називається Дачна. Найбільше засмучують погляд, дода-ючи жалю, покинуті, напіврозвалені хати, як вічний пам’ятник жертвам тоталітаризму, що перетворив і Западню, тобто квітучу западину між двох горбів, і Неживівський хутір, із джерелами, деревами, травами, квітами, в своєрідну пастку для багатьох наших односельців. Для мене відвідини рідного села і хутора – це генетична пам’ять роду, спокута і сповідь, а ще причастя – рідним краєм.

ВОНИ ТВОРИЛИ БІБЛІОТЕКУ(історія Полтавської ОУНБ імені І. П. Котляревського в особах)

Влезько Н. В., заступник директора з наукової роботи,Федорова М. А., завідувач відділу краєзнавства Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки імені І. П. Котляревського

Живе бібліотека.., А з нею – добрі люди, їхні вчинки… Їм треба мало. Зовсім небагато, – Щоб, хто вони на світі, не забуть…

О. Лантух

Пройшло більше 120 років відтоді як перший читач переступив поріг Полтавської громадської бібліотеки (тепер Полтавська обласна універсальна наукова бібліотека імені І. П. Котляревського). Природно, що історія бібліотеки тісно пов’язана з іменами, які віддавали і відда-ють свої знання, свій досвід улюбленій справі. Саме про людей, які ініціювали відкриття бібліотеки, які очолювали її у різні періоди, йти-меться у даній статті.

Відомий агроном Павло Михайлович Дубровський ще з 1892 року порушував питання відкриття у Полтаві громадської біблі-

20

отеки. Учитель Інституту шляхетних дівчат Михайло Базилевич роз-робив проект статуту Полтавської громадської бібліотеки. Статут Пол-тавської громадської бібліотеки затвердив міністр внутрішніх справ І. М. Дурново. 4 грудня 1894 року відбулися установчі збори членів гро-мадської бібліотеки, в ході яких був обраний комітет по керівництву справами установи у складі М. Г. Кулябко-Корецького, П. М. Дубров-ського, П. Є. Калениченка, А. Н. Лисовського, Ю. О. Буніна (брата Іва-на Буніна) та ін. (всього 12 осіб) на чолі з полтавським міським голо-вою Віктором Павловичем Трегубовим. Саме цей комітет і відкрив у Полтаві бібліотеку.

Бібліотечною діяльністю керував голова Комітету, кандидатура якого після обрання затверджувалася губернатором. Декілька років головою Комітету був Віктор Павлович Трегубов, відповідальною осо-бою по бібліотеці – Яків Кіндратович Імшенецький, секретар та відпо-відальний за каталоги – Павло Михайлович Дубровський, завідувач абонемента і читального залу – Констанція Костянтинівна Лісовська. В історію розвитку Полтавської громадської бібліотеки вписане ім’я всес-вітньо відомого письменника-гуманіста Володимира Галактіоновича Короленка, який з 1904 р. до вересня 1908 р. був головою Комітету.

Вивчаючи історію головної книгозбірні області сьогодні, дослідни-ки відшукали деякі особові справи і тепер відомо, хто очолював Пол-тавську обласну універсальна наукову бібліотеку імені І. П. Котлярев-ського протягом різних періодів.

Отже, Надія Сергіївна Косенко (1905-1992). Вона народилася 2 листопада 1905 р. в с. Корещина Глобинського району Полтавської області в сім’ї селян-бідняків. Багато часу віддавала самоосвіті, до-помагала односельцям опановувати грамоту. У 1934 р. Надія Сергі-ївна очолила Полтавську центральну наукову бібліотеку (тепер Пол-тавська ОУНБ ім. І. П. Котляревського). Заочно закінчила Харківський педагогічний інститут (за фахом вчитель історії), потім – Харківський бібліотечний інститут. Відтоді бібліотечна справа стала її життєвим по-кликанням. У роки німецько-радянської війни Н. С. Косенко перебува-ла у Новосибірській області, працювала вчителем у НСШ с. Ояшин і одночасно шкільним бібліотекарем. Надія Косенко 38 років служила у храмі книги. «Честь бібліотеки – моя честь» – таким було її кредо. За заслуги в розвитку культури вона нагороджена орденом Леніна (1967) та орденом «Знак Пошани» (1960).

Сергій Васильович Бєльський був на посаді директора бібліо-теки з жовтня 1943 р. по лютий 1944 р. Народився він 6 жовтня 1885 р. у селі Гайшин Переяславського району Київської області у сім’ї свя-щеника. Початкову освіту здобув у Переяславській духовній школі, а з 1901 по 1907 рр. навчався у Полтавській духовній семінарії. З 1923 р. Сергій Бєльський переїхав у Полтаву, де спочатку працював у бібліоте-ці Полтавського агрокооперативного технікуму. З грудня 1930 р. почав свою роботу у ЦНБ. Працював завідувачем абонемента, завідувачем пересувного фонду, заступником директора. Під час окупації Полтави

21

працював у бібліотеці педагогічного інституту. Після звільнення міста від німців був призначений на посаду завідувача бібліотеки Полтав-ського педінституту. Через місяць Сергій Васильович Бєльський при-значений керівником обласної бібліотеки. Саме Сергію Бєльському разом з бібліотекарями (всього 8 чол.) довелося приводити бібліотеку у належний стан після війни. З 15 червня 1945 р. його було переведено у підшефну Дрогобицьку обласну бібліотеку для надання їй практичної допомоги.

Гавришенко Марія Гаврилівна народилася 1912 р. у селі Аджам-ка Аджамського району Кіровоградської області в сім’ї селянина-бідняка. З 1932 по 1934 рік Марія Гаврилівна навчається у партійній школі у м. Проскурові, по закінченні якої працює завідувачем бібліоте-ки партійної школи. У Полтавській обласній бібліотеці почала працю-вати з травня 1944 р. Марія Гавришенко також брала активну участь у громадсько-політичному житті Полтави. Для розвитку і зміцнення біблі-отечної справи на Полтавщині Марія Гаврилівна разом з колективом організувала гурток з підвищення кваліфікації бібліотечних працівни-ків. Робота гуртка була розрахована на 3 місяці, заняття проводили-ся щотижня. В основу навчання входили такі напрямки, як бібліотечна техніка, бібліографія та форми масової роботи. У вересні 1945 р. ви-їхала з Полтави.

Янбих Григорій Максимович обіймав посаду директора бібліо-теки з 1945 р. по 1950 р. Народився у 1901 р. у с. Абазівка Полтавсько-го району Полтавської області. До війни працював у м. Куп’янську Хар-ківської області директором середньої школи. Григорій Максимович – учасник німецько-радянської війни. Брав участь у боях на Воронезь-кому та 1-му українському фронті. За зразкове виконання бойових за-вдань командування у боротьбі з німецькими загарбниками на фрон-ті він отримав медаль «За бойові заслуги» та медаль «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.». Під його керівництвом обласна бібліотека перейшла на 12-годинний робочий день; упорядкувала увесь книжковий фонд (69 тис. прим.); отримала нові штати; переїхала до нового двоповерхового приміщення по вулиці Шевченка, 3. 22 серпня 1950 року Г. Янбих звільнився.

Хорунжий Іван Ілліч. Народився 1908 року. Закінчив Харківський бібліотечний інститут у 1948 році. Посаду директора обласної бібліоте-ки для дорослих обіймав з 1950 по 1962 рік.

Медяник Єлизавета Михайлівна. Народилася 26 грудня 1922 р. у селі Потеряйки Решетилівського району Полтавської області. В об-ласній бібліотеці почала працювати з 1952 року на посаді методиста. У 1954 р. закінчила Харківський бібліотечний інститут. З травня 1963 р. Єлизавета Михайлівна приступила до виконання обов’язків директо-ра бібліотеки. Працювала на цій посаді до 1969 р. Пізніше обіймала посаду завідувача відділу обробки Харківської наукової бібліотеки імені В. Г. Короленка.

22

Турчин Євгеній Михайлович народився 28 серпня 1918 р. За-кінчив дві вищі партійні школи (у Москві та Києві). Під час німецько-нацистської окупації працював парторгом у військових госпіталях. Через деякий час після війни перебував на посаді заступника началь-ника обласного відділу культури. У 1969 р. був переведений на поса-ду директора обласної бібліотеки імені І. П. Котляревського з посади директора центральної науково-технічної бібліотеки Міністерства міс-цевої промисловості УРСР. У 1978 р. звільнився у зв’язку з виходом на пенсію. Євгеній Михайлович був енергійним і запальним. Володів таки-ми якостями як чесність, порядність, був прекрасним організатором та адміністратором. Він зумів навести лад у колективі, багато сил, такту і вміння доклав, щоб у Полтаві побудувати приміщення бібліотеки, яке відповідало б вимогам сьогодення. Але проектування і будівництво но-вої будівлі пов’язане вже з ім’ям Валерія Дмитровича Загорулька.

Валерій Дмитрович Загорулько (10.02.1946–26.07.2003) – бі-бліотекознавець, заслужений працівник культури України (1998), голо-ва обласної організації Конгресу української інтелігенції. Народився у Полтаві. Все своє життя пов’язав з єдиною бібліотекою. Після закінчен-ня школи він навчався у Полтавському державному педагогічному ін-ституті ім. В. Г. Короленка, а пізніше – у Харківському державному інсти-туті культури за спеціальністю бібліотекознавство (закінчив у 1970 р.).

Трудову діяльність у Полтавській ОУНБ ім. І. П. Котляревського Валерій Дмитрович розпочав у 1965 р. з посади бібліотекаря, в подаль-шому обіймав посади старшого бібліотекаря, старшого методиста, за-відувача науково-методичного відділу, заступника директора з науко-вої роботи. З 1979 р. обійняв посаду директора бібліотеки. Справою життя Валерія Дмитровича стало створення бібліотеки нового типу.

Тетяна Іванівна Зеленська – директор Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського, заслужений працівник культури України (2007). Народилася 16 жовтня 1952 року в с. Ряшки Прилуцького району Чер-нігівської області. Після закінчення Харківського державного інституту культури у 1974 році Тетяна Іванівна розпочала свій трудовий шлях у Полтавській ОУНБ ім. І. П. Котляревського. Працювала бібліографом, старшим бібліографом, головним бібліографом сектору по культу-рі і мистецтву бібліографічного відділу. З 1 серпня 1993 року Тетяна Іванівна – заступник директора з внутрішньо-бібліотечної роботи. З 15 серпня 2003 року обіймає посаду директора бібліотеки. Постій-но підвищує свій професійний рівень, беручи участь у семінарах-тренінгах, науково-освітніх професійних програмах, міжнародних та всеукраїнських науково-практичних конференціях.

Тетяна Іванівна націлює колектив на те, що у сучасному книгосхо-вищі людина має знайти необхідну інформацію для будь-якої потреби: наукової роботи, навчання, підготовки рефератів чи написання дисер-тацій... Вона переконана, що сучасна бібліотека – це місце спілкуван-ня громади. Саме за її ініціативи в області було успішно впровадже-но програму «Бібліоміст», за що Тетяні Іванівні у 2011 році присвоєно

23

звання лауреата обласної премії імені І. П. Котляревського у номінації «Подія року». Велику увагу Тетяна Іванівна приділяє автоматизації бі-бліотечних процесів, видавничій та науковій діяльності.

Сьогодні Полтавська ОУНБ ім. І. П. Котляревського продовжує працювати за своїми напрямками організації роботи, використовую-чи потужний ресурсний потенціал та інтегруючи традиційні бібліотечні функції з сучасними, викликаними вимогами часу.

КНИжКОВІ КОЛЕКЦІї ІЗ ФОНДУ ВІДДІЛУ КРАЄЗНАВСТВАПОЛТАВСЬКОї ОУНБ ІМЕНІ І. П. КОТЛЯРЕВСЬКОГО

Карпенко Л. М., провідний бібліотекар,Перепьолкіна О.П., провідний бібліограф відді-лу краєзнавства Полтавської обласної універ-сальної наукової бібліотеки імені І. П. Котля-ревського

Французький філософ Френсіс Бекон сказав: «Книги – кораблі думки, які мандрують по хвилях часу і бережно несуть свій дорогоцін-ний вантаж від покоління до покоління». Сучасна бібліотека з її елек-тронними ресурсами, сучасними носіями інформації, медіа-кімнатами і т. ін. продовжує здійснювати свою прадавню функцію – забезпечує суспільству доступ до інформації. Ще одна мудра людина, книго-люб, бібліотекознавець В. Д. Загорулько (очолював Полтавську ОУНБ ім. І. П. Котляревського з 1979 по 2003 рр.) назвав бібліотеки «бас-тіонами цивілізації». Це дуже влучна характеристика іншої важливої функції бібліотеки – збереження джерел інформації.

Відділ краєзнавства Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського відкрито для користувачів у червні 1993 року. Краєзнавчим фондом відділу в різні часи користувалася наукова та творча еліта Полтавщи-ни: історик В. Жук, головний архітектор Полтави Л. Вайнгорт, архео-лог О. Супруненко, заступник директора Державного архіву Полтав-ської області Т. Пустовіт, дослідник економічної історії Полтавщини М. Якименко. Активними читачами та учасниками масових заходів були письменники Ф. Гарін, В. Срібний, В. Мирний і ще безліч майстрів художнього слова Полтавщини. Відомі в Україні і за її межами науковці і популяризатори різних галузей знань є частими гостями відділу кра-єзнавства. Послуговуються краєзнавчим фондом краєзнавці, екскур-соводи, вчителі, студенти, учні, що пишуть наукові роботи для МАН.

Відділ краєзнавства Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського поряд із традиційним краєзнавчим книжковим фондом має унікальний фонд – це книжкові колекції, подаровані бібліотеці відомими людьми Полтавщини для збереження і користування ними. На сьогодні відділ має у своєму фонді 5 таких колекцій: краєзнавця В. Ф. Волоскова, ак-тора І. М. Галіна, історика, краєзнавця В. Н. Жук, поета А. Є. Пашка, письменника і краєзнавця П. П. Ротача. Небагато бібліотек України мо-жуть похвалитися такою кількістю іменних книжкових колекцій у одно-му відділі.

24

Перша колекція має назву «Шафа Волоскова» і належить краєз-навцю, екскурсоводу, письменнику, уродженцю м. Полтави Валерію Федоровичу Волоскову (1945 р. н.). Передана у 2013 році, вона налі-чує 433 книги, також містить газети і журнали. Постійно поповнюється, в т. ч. і книгами автора. Складається з книг 1959-2015 років. На кожній книзі розміщено екслібрис В. Ф. Волоскова. Непересічна особистість з цікавим життєвим шляхом, В. Волосков є автором кількох книг, написа-них на місцевому матеріалі і розрахованих на широке коло читачів, що цікавляться історією рідного краю. Сьогодні Валерій Федорович один із найвідоміших краєзнавців м. Полтави, а в молоді роки навчався в ін-ституті рибної промисловості у далекому м. Калінінграді. Його трудова біографія розпочиналася в морських експедиціях на далекій Камчатці. Мабуть з тих часів і досі живе у ньому жага до подорожей та історії. Свою біографію В. Волосков цікаво і докладно описав у мемуарах «Про себе рідного… і не тільки» (Полтава, 2015).

Серед книг, що зберігаються у колекції, люб’язно подарованій на-шому відділу В. Волосковим, є кілька, на які варто звернути особливу увагу. Зокрема, перша частина автобіографічної трилогії ліванського письменника М. Нуайме «Мои семьдесят лет» (Москва, 1980). Пись-менник М. Нуайме навчався у полтавській духовній семінарії. Пере-клав арабською мовою «Заповіт» Т. Шевченка. На особливу увагу заслуговує і дослідження мирогородського краєзнавця О. Джунь «Ли-чанський табір-притулок для дітей «куркулів» 1932-1933 років» (Мир-город, 2009) з дарчим написом автора. У книзі зібрані спогади живих в'язнів табору для дітей «куркулів», та численних свідків голодомору. Книжка Ю. Нікітіна «Шпага Александра Засядько», видана 1979 р., вже стала бібліографічною рідкістю у Полтаві. Збірники статей, вида-ні Державним історико-культурним заповідником «Поле Полтавської битви» 1992 та 2009 рр. Історико-краєзнавча розвідка миргородського краєзнавця Л. Розсохи «Сорочинський Святомихайлівський монастир» (Миргород, 2008), ліквідований 1786 р. Обитель була заснована бать-ком Д. Апостола Павлом, миргородським полковником, відомостей про неї на наш час майже не збереглося. Унікальною за характером і тема-тикою є збірка «Жінки Центральної та Східної Європи у Другій світовій війні: гендерна специфіка досвіду в часи екстремального насильства» (Київ, 2015).

Друга колекція – з архіву українського актора розмовного жанру, заслуженого працівника культури України, учасника Другої світової ві-йни Іллі Михайловича Галіна (1924-2006), який народився у м. Херсо-ні, але з дитячих років жив у нашому місті. У повоєнні роки працював диктором полтавського обласного радіо, а з 1957 р. – артистом Пол-тавської обласної філармонії. Виступав як ведучий естрадних бригад, ансамблю бандуристів, хорової капели, виконував сольні концерти – про М. Лисенка, М. Леонтовича, І. П. Котляревського Т. Г. Шевченка. Колекція Іллі Галіна складається з афіш, газетних публікацій, особис-тих фотографій, які були передані дружиною артиста, через декілька років після його смерті.

25

Третя книжкова колекція – з особистої бібліотеки українського іс-торика, краєзнавця, архівіста, кандидата історичних наук, заслуженого працівника культури України, викладача Полтавського педагогічного інституту імені В. Г. Короленка, уродженки с. Кривуші Кременчуцького району Віри Никанорівни Жук (1928-2008). Більша частина бібліоте-ки В. Н. Жук була передана до бібліотеки Полтавського національного педагогічного університету ім. В. Г. Короленка та Державного архіву Полтавської області. До нашої бібліотеки у 2009 році передана час-тина архіву, яка налічує близько 234 книг, а також журнали та газети, особисті та робочі матеріали В. Н. Жук. На багатьох книгах колекції зустрічаються дарчі написи авторів книг.

Завдяки працям Віри Никанорівни із небуття повернулося ім’я теоретика космічних подорожей Юрія Кондратюка. Вона вивчала най-давнішу історію Полтавщини, зокрема українсько-болгарські зв'язки; сказала своє вагоме слово у вивченні подій Другої світової війни на Полтавщині; була учасницею проекту зі створення енциклопедичного видання «Історія міст і сіл УРСР».

Серед найцікавіших книг з колекції В. Жук можна назвати роботу І. Стоянова «Мова болгар України» (Одеса, 2002), видання «Всеукра-инской болгарской ассоциации – 10 лет» (Одеса, 2003), книгу А. Кіс-се «Відродження болгар України» (Одеса, 2006). Унікальною є збірка, видана Полтавським краєзнавчим музеєм «2000-ліття християнства – славна віха в історії людства» (Полтава, 2000). Цікавою і рідкісною є книга І. Зенкевич «Судьба таланта (очерки о женщинах-математиках)» (Брянськ, 1968), а також робота П. Толочка «Тайны киевских подзе-мелий» (Київ, 1971). Збірка документальних нарисів А. Сербіна «Зна-кові постаті охорони здоров’я Кременчука» (2006), присвячена лікарям Кременчуччини. Особливу увагу хочемо звернути на невелику кни-жечку Т. Старицької «Родовід козака Івана Сіромахи» (2006), видану в Кривому Розі накладом усього 300 примірників. Автор зробила присвя-ту: «Кандидату історичних наук Вірі Никанорівні Жук присвячую». На-звані вище книги та багато інших ми маємо у своєму фонді у єдиному екземплярі, завдяки заповіту Віри Никанорівни Жук.

Четверта книжкова колекція належить українському поету-пісняру, етнографу, журналісту, учаснику Другої світової війни, уродженцю м. Полтави Андрію Єфремовичу Пашку (1918-1991). У Полтаві про-йшло майже все його життя. На долю поета випало багато випро-бувань: війна, голод, репресії. Працював директором Полтавського будинку народної творчості та кореспондентом обласного радіо. В цей час Андрій Єфремович створює багато віршів, які вирізняються особливою мелодійністю, тому композитори охоче пишуть до них му-зику. На його вірші створено близько 300 пісень. Збірки його творів перекладено іноземними мовами. Рідному місту поет подарував пісні «Полтаво, красуне моя» та «Незабутній вальс», який став своєрідною музичною візитівкою Полтави.

Колекція, яку передала наприкінці 90-х років ХХ ст. до фонду відділу вдова поета Олена Пашко, налічує 130 примірників. Склада-ється вона з книг, нотних видань, газетних та журнальних публікацій

26

творів поета. Містить книги українською та російською мовами, різної тематики та з різних галузей знань. У колекції є твори М. Бондаренко, Я. Давиденка, Ф. Гаріна, О. Ковіньки, І. Цюпи, Я. Шутька, О. Юренка. На багатьох книгах є дарчі написи авторів книг.

П’ята книжкова колекція – колекція письменника, поета, краєз-навця, літературознавця Петра Петровича Ротача (1925-2007), пода-рована ним особисто у 2003 році. Петро Петрович Ротач народився на хуторі Калинівщина Роменського повіту Полтавської губернії (нині Чернігівської обл.). Під час Другої світової війни потрапив на примусові роботи до Німеччини і повернувся на батьківщину лише у 1946 році. Закінчив Полтавський педагогічний інститут, працював викладачем у різних культурно-освітніх закладах міста, але довгий час був під на-глядом спецслужб.

Петро Ротач був активним учасником відродження національної культури. Не залишав і літературну працю: є автором кількох книг і поетичних збірок, тисяч статей, розвідок та рецензій. Близько 50 років займався вивченням життя та творчості Т. Г. Шевченка та його зв’язків з Полтавщиною. Вінцем глибокої дослідницької розробки теми стала енциклопедія «Полтавська Шевченкіана: спроба обласної (крайової) Шевченківської енциклопедії» (Полтава, 2005-2009).

Книжкова колекція Петра Ротача заслуговує на особливу ува-гу. Вона налічує 633 книги, а також журнали та газети. Книги містять оригінальні дарчі написи авторів, автографи та екслібриси П. П. Рота-ча, а також його особисті робочі примітки. Майже на кожній книзі міс-титься особисто намальований екслібрис «Із книг П. Ротача». Автор зібрав книги найрізноманітнішої тематики з різних галузей знань – фі-лософія, історія, культура, релігія, освіта, мистецтво, літературознав-ство. Найстаріші книги колекції: Бичер-Стоу Г. «Хижина дяди Тома» (Санкт-Петербург, 1899) у двох томах та Пипіна А. Н. «История русской литературы» том III (Санкт-Петербург, 1902).

Особливу цінність (переважно для філологів) становлять книги В. С. Ващенка «Полтавські говори» (Харків, 1957) та «Словник полтав-ських говорів. Вип. 1» (Харків, 1960), які вже стали бібліографічною рідкістю. У них подано науковий опис полтавських говорів та шляхи їх дослідження.

Хочемо відзначити з особливою вдячністю наших користувачів О. П. Єрмака, В. Я. Ревегука та інших, що постійно дарують книги, по-повнюючи наш фонд. На жаль, більшість цих подарунків вливаються у загальний бібліотечний фонд, а не виділяються в окремі колекції. Наш «читач №1» В. М. Самородов, подарував для фонду Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського величезну кількість книг на кілька тисяч гривень.

Книжкові колекції наших видатних земляків представляють цін-ність для дослідників та значно збагачують фонд Полтавської обласної наукової універсальної бібліотеки імені І. П. Котляревського, оскільки містять багато цікавих та унікальних видань. У відділі краєзнавства триває робота з дослідження та популяризації книжкових колекцій.

27

ісТоричне Та археологічне краєзнавсТво

РИМСЬКА МОНЕТА З ШИШАЦЬКОГО МОГИЛЬНИКА ЯК ДжЕРЕЛО ДЛЯ ВИВЧЕННЯ ПОХОВАЛЬНОГО ОБРЯДУ З «ПЛАТОЮ ХАРОНУ»

Пивовар Артем, учень 9 класу Полтавської ЗОШ І-ІІІ ступенів №18, вихованець гуртка «Археологічне краєзнавство» ПОЦТКУМКерівник: Бровко Н.Д., методист ПОЦТКУМ

Вихованці гуртка «Археологічне краєзнавство» Полтавського об-ласного центру туризму і краєзнавства учнівської молоді, до числа яких належу і я, Пивовар Артем, з 2009 року досліджують могильник черняхівської культури поблизу смт. Шишаки. Могильник являє собою «поле поховань». Більшість поховань здійснено за обрядом інгумації, зустрічаються і трупоспалення. Могильник датується IV – початком V ст. н.е. Нами було досліджено унікальне поховання №39. Незважа-ючи на те, що воно було частково зруйноване сучасною траншеєю тут виявлено цікаві речі: скляний кубок та срібний римський денарій Мар-ка Аврелія (161-180 рр. н.е.) (рис. 1, 2). Прямою аналогією скляному кубку є знахідка з могильника Сетведт з Норвегії. Небіжчицю – жінку 25-35 років було покладено випростано на спині головою на захід у по-рівняно вузькій ямі, орієнтованій на схід-захід. У правій руці похованої був кубок з прозорого скла з шліфованими овалами, під кубком – па-тинована монета аверсом униз. До аверсу монети прикипів невеликий фрагмент тканини.

Відповідно до античної традиції наявність монети, виявленої на кістках правої кисті, може бути визначена як плата перевізнику Харону за переправу в царство померлих через річку Стікс. До цієї знахідки в ареалі черняхівської культури подібне не було виявлено. Виявлена в похованні монета – денарій Марка Аврелія (161-180). Через перебу-вання в обігу вона має значні потертості з обох боків (рис. 2, 2).

Титулатура імператора на аверсі дозволяє з достатньо високим ступенем імовірності датувати екземпляр в межах 174-175 рр. Монета була замотана в шматок тканини (рис. 2, 3), фрагмент якої зберігся на аверсі, але, не виключено, що то рештки вбрання покійної. Було з’ясовано, що то шматок, вірогідно, шовкової ткани зі слідами трива-лого використання.

Наявність під кубком римської монети дає підстави припускати невипадкове її вміщення до могили. Порівняно з доволі численни-ми знахідками з поселень, кількість монет, виявлених у похованнях на черняхівських могильниках, ледь нараховує зо два десятки. Така диспропорція може вказувати на те, що для населення черняхівської

28

культури використання монет у поховальній обрядовості не було при-таманне. (Рейда P.M., Гейко А.В., Сапєгін С.В. 2014 с. 100).

Тож виявлення в похованнях нумізматичних знахідок є, вірогідно, винятком ніж правилом. Наявність монети в похованні допускає її ін-терпретацію в контексті існування звичаю вміщення «обола Харона» –символічної плати за перехід небіжчика в царство мертвих. Харон в грецькій міфології – перевізник душ мертвих через річку Стікс чи Ахе-рон в підземне царство Аїд.

Звичай вміщення монет у поховання з’явився в еллінському світі наприкінці V- на початку IV ст. до н. е. і існував до пізньоримського часу. Для зафіксованої в похованні 39 Шишацького могильника монети ми схильні дотримуватися визначення, яке наводить С. Стівенс – це «плата Харону», що, на нашу думку, більше відповідає реаліям цього комплексу ніж «обол Харона».

Ураховуючи сучасні висновки антропологів, спираючись на власні ґрунтовні дослідження, Б.В. Магомедов дійшов правомірного висновку про переважання в більшості черняхівських пам’яток елементів вель-барської та центральноєвропейської культур готського, германського етносу в союзі племен.

Давайте не забувати про те, що час існування Шишацького мо-гильника співпадає з періодом Великого переселення народів, тобто вторгненням та переселенням германських, іранських, тюркських, слов’янських, арабських та ін. племен на територію Римської імперії у IV – VII ст. Постійні військові, торговельні та ін. контакти варварів з рим-лянами призводять до засвоєння (хоч і поверхового) пізньоантичної культури варварським населенням Північної та Східної Європи. Вар-вари переймають пізньоантичні цінності: любов до грошей, розкоші, спосіб життя та можливо і спосіб поховання.

На думку Б. Магомедова, надходження грошей досхідно- слов’янських племен здійснювалося різними шляхами. Історик,зокрема, зазначає: „Великі виплати вождям від римської адміністрації (субси-дії, викуп за полонених, оплата найманих військових загонів тощо) здійснювалися денаріями старих випусків із повноцінного срібла, які навряд чи могли надходитиз іншого джерела, крім держави, адже на римській території вони вже вийшли з обігу. Іншими шляхами до черня-хівського населення потрапляли сучасні йому монети. Воїни-найманці під час служби в римських провінціях одержували певні суми на руки. Гроші різних номіналів надходили до варварів під час війн у вигляді військової здобичі”. (Магомедов 2006 с. 47).

Черняхівська культура поєднала в собі досягнення римських про-вінцій та місцеві традиції різноетнічних племен, в тому числі і словян. Тож не дивно, що і сьогодні в українців існує звичай кидати на домо-вину монети. Мабуть це пережитки того минулого звичаю, так званна «плата Харону».

З огляду на дослідження, найімовірнішим видаються два варіанти пояснення зафіксованих особливостей деяких рис поховальної обряд-

29

ності в похованні 39. Перший, висвітлений у роботі Б.В. Магомедова, стосується безпосередньо поховальної практики саме на могильниках черняхівської культури. Згідно з ним людина по смерті брала участь у потойбічному бенкеті, що було почесним для воїнів. Найголовнішим предметом для цього був келих, який у похованні іноді символізував чи замінював весь супровідний сервіз, що може вказувати на поступову деградацію або видозміну самого звичаю. У нашому випадку наявність скляного кубка, ймовірно імпортного виробництва, також може свід-чити про досить високий соціальний статус небіжчиці. Такий варіант інтерпретації видається цілком логічним і реалізований у значній кіль-кості поховань в ареалі черняхівської культури, які містили посуд для напоїв, хоча й не пояснює наявність монети, розміщеної під денцем кубка. Сюжет з участю померлих у потойбічному бенкеті, або потойбіч-ній трапезі, характерний не тільки для германської міфології. Він був популярний, насамперед, у греко-римському світі, звідки такі погляди та звичаї вживання вина могли бути запозичені варварськими наро-дами Європи (Магомедов 2003, с. 83). Але в германо-скандинавській міфології місце жінки в потойбічному бенкеті не визначене – основна увага приділяється чоловікам-воїнам. Водночас у похованнях черня-хівської культури набори/комплекти посуду для вживання напоїв тра-пляються в чоловічих, жіночих і дитячих похованнях, що не зовсім від-повідає системі поглядів, яка фіксується в пам’ятках епосу Західної Європи.

Поховання 39 за скляним кубком можна достатньо впевнено відносити до останнього періоду існування черняхівської культури. Оскільки такі кубки датують часом після 375 р., а саме, у зв’язку з тим, що першою половиною V ст., це поховання (як, цілком можливо, і значна частина інших поховань Шишацького могильника) збільшує кількість черняхівських пам’яток фінальної фази на території Дніпров-ського лісостепового Лівобережжя, розширюючи ареал їх існування з верхніх течій Псла та Сейму (Казанский 2011, с. 26-27) до нижньої течії р. Псел. Оскільки на лівому березі Дніпра нині відома обмежена кількість пам’яток фінальної фази, відкриття цього могильника може суттєво змінити і погляд на регіон, і відповідні історичні реконструкці.

У будь-якому разі комплекс поховання 39 є цінним джерелом для подальших досліджень цієї поліетнічної спільноти. Поєднання в одно-му комплексі та у вказаних обставинах (вкладення в руку) римської монети, яку можна інтерпретувати як «плату Харону», та скляного куб-ка, ймовірно призначеного для потойбічного бенкету, є нині унікальним для поховань черняхівської культури.

ЛІТЕРАТУРА1. Гавритухин И.О. Финал черняховской культуры // Восточная Европа в се-

редине І тысячелетия н. э. (Раннеславянский мир). – М., 2007. – 9. – С. 9-24. Западноевропейский Эпос / Пер. А. Корсуна, Ю. Корнеева. – СПб., 2002.

2. Казанский М.М. Радагайс и конец черняховской культуры // OIUM. Черняхів-ська культура: матеріали досліджень. – К.; Луцьк, 2011. – С.22-32.

30

3. Магомедов Б.В. Потойбічний бенкет у поховальному обряді черняхівської культури // Старожитності І тисячоліття нашої ери на території України. – К., 2003. – С. 83-88.

4. Магомедов Б. В. Монети як джерело вивчення історії племен черняхівської культури. // Археологія. – 2006, – № 4 – с. 46-51.

5. Мызгин К.В. Подвески из римских монет в ареале черняховской культуры восточнее р. Прут // Лесная и лесостепная зоны Восточной Европы в эпохи римських влияний и Великого переселения народов. Конференция 2. – Тула, 2010. – Ч. 2. – С. 95-114.

6. Мыц В.Л., Лысенко А.В., Щукин М.Б., Шаров О.В. Чатыр-Даг – некрополь римской эпохи в Крыму. – СПб., 2006.

7. Петраускас О.В. Час появи та деякі особливості розвитку трупопокладень із західною орієнтацією в черняхівській культурі (за даними могильників України) // Ostrogothica. Археология Центральной и Восточной Европы по-зднеримского времени и эпохи Великого переселения народов. – Харьков, 2009. – С. 186-215.

8. Рейда P.M., Гейко А.В., Сапєгін С.В. Поховання з «платою Харону» з Ши-шацького могильника черняхівської культури // Археологія. – 2014. – № 1. – С.97-103.

9. Сударев Н.И., Болдырев С.И. «Обол Харона» как археологический термин // Боспор Киммерийский и варварский мир в период античности и средне-вековья. Актуальные проблемы. Сб. материалов конф. – Керчь, 2009. – С. 435-437 (Боспорские чтения. – Х).

Рис.1 Шишацький могиль-ник. Поховання 39. 1-план. 2-скляний ку-бок, 3- схеми шліфу-вання кубка

Рис. 2 Шишацький могильник. Похован-ня 39.1-скляний кубок. 2- римський денарій Марка Аврелія.3 – шматок китай-ського шовку

31

ВІДДЗЕРКАЛЕННЯ ПОДІЙ НА СХОДІ УКРАїНИ НА СТОРІНКАХ РАЙОННОГО ВИДАННЯ «ВІСТІ»

Кіяшко Наталія, учениця 11 класуРозсошенської гімназіїПолтавської районної радиКерівник: Вигівська В.М.,учитель української мови та літератури

Один із авторитетних інтелектуалів України Микола Жулинський акцентує увагу сучасних українців на важливості збереження власно-го національного «Я»: «Необхідно повсякчас плекати національний дух, бадьорити національну волю, підсилювати прагнення увиразнити, усвідомити національну ідентичність, утверджувати і поширювати на-ціональні базові цінності на весь етнічний простір українства, на весь український народ» [1, с.3]. Ця теза є ключем до розуміння прагнен-ня мільйонів українців, які починаючи із студентського Євромайдану у листопаді 2014 написали нову сторінку в історії України − Революцію Гідності та сміливо стали на захист збереження цілісності Батьківщини.

Періодичні видання Полтавського краю не залишилися осторонь від цих важливих історичних трагічно-героїчних подій, омитих кров’ю Героїв Небесної сотні та багатьох тисяч воїнів-визволителів. На сьо-годні ще тільки починають створюватися розвідки про реакцію ЗМК на ці важливі історичні події, тому актуальність і доцільність теми статті очевидна, позаяк обумовлена необхідністю об’єктивного аналізу до-тримання принципів об’єктивності полтавськими ЗМК у ключові момен-ти історії української державності.

Метою дослідження є висвітлення редакцією полтавської район-ної газети «Вісті» боротьби українства за європейський вибір.

Для досягнення мети застосовано системно-описовий принцип аналізу з поєднанням типологічного та рецептивного методів науково-го вивчення явищ журналістики.

Українська районна преса, починаючи з років здобуття неза-лежності, перебуває в процесі постійного формування й оновлення. Районки й до сьогодні для значної частини сільського населення за-лишаються одним із найпотрібніших джерел інформації, адже саме в них шукає сільський житель відповіді на найболючіші питання доби. Не стали винятком й події останніх буремних років боротьби української нації за європейське завтра.

Революція Гідності та АТО визначили й зміну в тематичному напо-вненні районної газети «Вісті»: подвиг героїв Майдану, боротьба укра-їнців з проросійськими найманцями та російськими загарбниками, во-лонтерський рух, допомога біженцям, патріотичне виховання молоді.

Значний відсоток на сторінках газети Полтавського району нале-жить публікаціям про подвиг героїв Майдану та АТО: «Краще б не мав такого досвіду в житті, який одержав на війні…» (№33 від 19 серпня 2015 року), «Майдан легше, ніж не дати хабара» (№3 від 16 січня 2015

32

року). «Герої не вмирають» (№6 від 6 лютого 2015 року), «Дивує…Бореться… Плаче…»(№17 від 9 березня 201 року) та ін., в котрих не тільки відображається хроніка знакових подій в сучасній історії Укра-їни, аналізуються уроки Майдану, окреслюються найбільш важливі кроки на шляху євроінтеграції. Журналісти «Вістей»у своїх публікаціях об’єктивно віддзеркалюють настрій суспільства: «Щодня із завмиран-ням серця ми чекаємо новин зі Сходу, з нашої української території, де йде неоголошена війна. Сумна статистика про загиблих як серед вій-ськових, так і серед мирного населення, про тяжкопоранених молодих людей, дітей, які назавжди залишаться інвалідами, про зруйновані міс-та і села; постійна тривога про своїх рідних друзів, знайомих − наших захисників, завдяки яким ми живемо своїм звичним, мирним життям… Усе це неабияк згуртувало українців, вселило переконання, що кожен має внести хоч невеличку часточку в спільну перемогу » [2]. Безпе-речний інтерес у читачів викликають нариси та інтерв’ю з сьогодніш-німи героями-захисниками, у яких яскраво постають реалії страшних подій на Сході України. Так, у розлогому інтерв’ю «Обов’язок святий і честь солдатська» боєць батальйону «Азов» Андрій Олефіренко без прикрас розповідає про трагедію під Іловайськом, захист Донецького аеропорту, про умови перебування бійців в АТО, про переживання сі-мей за долю своїх захисників. Герой-земляк є прикладом справжнього українця-патріота, здатного на самопожертву заради України. Герой інтерв’ю дає оптимістичний посил шкільній молоді: «Ми обов’язково переможемо, захистимо нашу державу, бо ми українці − вільний, силь-ний народ, який заслуговує жити щасливо» [2].

У рубриці «Благодійництво» оприлюднюються матеріали, присвя-чені волонтерському рухові та благодійній діяльності жителів Полтав-щини на підтримку воїнів АТО. У публікаціях «Небайдужість − принцип волонтерства» »(№49 за 5 грудня 2014 р.), «Відвідали своїх бійців у зоні АТО»(№50 за 12 грудня 2014), «Ініціатива «Підтримай наших!»: понад мільйон гривень на захист захисників України» (№52 за 26 груд-ня 2014 р.), «Полтавська громада продовжує допомагати землякам-військовим»(№19 за 25 травня 2015 р.) журналісти «Вістей» детально розповідають про нову сторінку у житті українського суспільства, про щоденне подвижництво рядових українців в ім’я наближення перемо-ги. Лейтмотивом усіх публікацій є ідея − кожний українець повинен у силу своїх можливостей наближати Мир в Україні, допомагати захис-никам державності у їх святій місії. Усі матеріали аналізованого тема-тичного сегменту об’єднує думка − «волонтерство постало національ-ним рухом».

Окремі матеріали «Вістей» присвячені проблемі збереження те-риторіальної цілісності України. Показовою у цьому плані є публікація в рубриці «Історії слід» в № 29 від 25 серпня 2014 памфлету Ю. Косача «Крим − історична кривда України» та статті «Крим − це Україна» про-фесора кафедри журналістики Полтавського педуніверситету С. Се-

33

менко, в яких звучить спільна ідея: «Історія Криму є справжнім дзер-калом історичної ролі України та Московщини і відносин між ними» [2].

Позитивно, що у «Вістях» друкуються матеріали про національно-патріотичне виховання молоді в Полтавському районі, портретні на-риси про успішних молодих людей, котрі є прикладом для ровесників. Так, героєм нарису-інтерв’ю «Наша молодь − надія нації», опублікова-ному у № 26 за 2014 рік, є майбутній правник Андрій Шевченко, очіль-ник громадської організації «Відродження». Автор матеріалу Юлія Шабля акцентує увагу читача на активній політичній позиції молодого українця, його прагнення реформувати життя села та України в цілому: «Я переконаний, що Україна може бути сильною, процвітаючою, а для цього суспільство має зайняти активну громадянську позицію. Якщо буде активність, розвиток, небайдужість − наша держава буде знаною на весь світ»[2].

Так, сторінки районної газети «Вісті» висвітлюють матеріали про національно-патріотичне виховання підростаючого покоління. Разом створивши карту рідної України – «Країна нашої мрії», для якої кожен з дітей вибирав своє власне бажання. Молодь хоче бачити Україну єдиною, мирною, вільною, багатою державою зі щасливими сім’ями, веселими дітьми.

Зараз наші мужні захисники виборюють свободу для України. Скільки полягло їх у боях? Білими журавлями відлетіли їх душі у Ві-чність. Щохвилини Україна пам’ятає усіх своїх синів і доньок, чий жит-тєвий шлях нещодавно обірвала війна.

Отже, районна газета «Вісті» об’єктивно й всебічно висвітлює увесь комплекс проблем пов’язаних із боротьбою української нації за свою територіальну цілісність, за збереження своєї державності, з про-європейським прямуванням української політики. Найбільш широко висвітлено у районній газеті матеріали про подвиг захисників України, уродженців Полтавського району, волонтерський рух на Полтавщині, устремління сучасних українців. Усі публікації мають безперечне зна-чення не тільки для ведення інформаційної війни з агресором, а й є ді-євим чинником у національно-патріотичному вихованні молоді.

ЛІТЕРАТУРА1. Жулинський М. Вірю в силу духа / Микола Жулинський. − Луцьк, 2001. – 48 с.2. Вісті: суспільно-політична газета − Річники 2014 − 2015 рр.3. Кудря С. Вагомий внесок у нашу перемогу/ Світлана Кудря // Вісті. − 28

серпня − 2015. − С. 2. 4. Кудря С. До вирішення проблем − спільний підхід / Світлана Кудря // Вісті.

− 28 серпня − 2015. − С. 2. 5. Славуцький А. Євромайдан сьогодні…Дивує… Бореться… Плаче... / Арка-

дій Славуцький // Вісті. − 16 березня − 2014. − С. 5.6. Шабля Ю. Шабля Ю. Тепло душі − нашим захисникам! / Юлія Шабля // Ві-

сті. − 10 квітня − 2015. − С. 3.

34

ЯМНА АРХЕОЛОГІЧНА КУЛЬТУРА НА ТЕРИТОРІї ПОЛТАВЩИНИ

Крикля Марина, учениця 9-Б класу ЗОШ І-ІІІ ступенів №6м. Горішні ПлавніКерівник: Будко М.О.,вчитель історії

З розвитком промислового комплексу нашого краю все більше постає питання про збереження археологічних пам’яток. Особливо це питання актуальне для жителів Горішніх Плавнів, адже з розширенням гірничо-добувного комплексу Полтавського ГЗК, ми можемо втратити важливі поховання і знахідки. З розробкою Єристівського кар’єру ми ледь не втратили археологічні пам’ятки доби бронзи в цьому регіоні. Перед археологами постає надзвичайно важлива місія вивчення та по-дальшої розробки археологічного масиву нашого краю.

На межі енеоліту і доби ранньої бронзи (ХХІV- ХІХст. до н.е) лісо-степові простори краю заселяли племена ямної культурно-історичної спільноти. Назва ця походить від типу поховань – під курганним наси-пом у ямах. Ямні культури виникли у ході контактів місцевих племен із сусідами з басейну Дону.

Всього на історичній Полтавщині досліджено понад 150 поховань ямного часу. Більшість із них майже не містить напутнього інвентаря, за винятком кременів, ліпних горщиків та шматочків вохри. З неординар-них речей виявлено: кістяні деталі музичного інструменту типу «флейти Пана» (курган на Шар-горі поблизу с. Кліщинці, тепер Чорнобаївсього р-ну Черкаської області), слідоподібне зображення стопи, нанесене вохрою на долівці (курган біля с.Лахни Новосанжарського району), про-вушну бронзову сокиру (курган на хуторі Гречанки під Переяславом). У дитячих похованнях знайдено ліпні посудинки, кубки, зрідка – набори кістяного різьбленого намиста з амулетами з ікон тварин [2,с.97].

Територію Полтавщини охоплював середньодніпровсько-лівобережний (орільсько-самарський) варіант ямної культури. На не-високих надзаплавних мисах чи дюнах, у заплавах рік виявлені сліди невеликих поселень та недовготривалих стоянок [2, с. 96].

В ідеології племен ямної культури помітне місце посідав культ предків. Померлих вони ховали під курганами, спорудження яких ви-магало зусиль великого колективу.

Основний обряд поховань племен ямної культури – скорчене по-ложення небіжчиків на спині з випростаними вздовж тіла руками, або ж на боці з однією зігнутою рукою, а іншою випростаною до колін. Якщо поховання впускалося в уже наявний курган, то спочатку копали вели-ку, переважно овальну яму, в якій на рівні «підошви» кургану залишали виступи, нижче останніх копали вже меншу прямокутну поховальну ка-меру, де й ховали небіжчика. Потім на уступах цю камеру перекривали, а велику яму засипали землею. Як правило, глибина поховальної ями від рівня перекриття коливалася від 1 до 1,5 м.

35

Ямне суспільство вже набуло соціальної стратифікації, що знайшло відображення у поховальному обряді. Виділялися аристократія(вожді), жерці, майстри та рядові общинники. Поховання знатних осіб супроводжувалися пишними жертовними церемоніями та почестями. Для них споруджували величні кургани висотою 5-10 і діаметром понад 50 метрів, могилу перекривали товстими плахами чи кам’яними брилами. Іноді поряд чи на вершині насипу встановлювали кам’яні скульптури-стели. Прикладом таких курганів є Цегельня у селі Підлужне і Кормилиця поблизу Єристівки в околицях Горішніх Плавнів, Олександрійський курган у Чорнухинському районі [6, с.8].

У похованнях ямної культури можна зустріти дивний звичай, коли серед кісток черепа зустрічаються шматочки затверділої смоли. Іноді вони закривали вушні отвори,іноді пластинки смоли накривали зіниці.

Кургани ж символізують лише культову, поховальну практику, об-межену відповідними канонами, які ніколи не можуть всебічно відобра-зити культуру та побут первісного населення [7, c. 25].

Археологами досліджувалися залишки поселення в межах ко-лишнього хутору Марки під Полтавою(розкопки В.І. Непріної 1977р.) та культурні нашарування ямного часу на поселенні в урочищі Рубіжне поблизу Котельви (експедиція Полтавського центру археології 2000р.)

Найбільшими (висота 5-6 м, діаметр 50-110 м) поховальними спо-рудами ямного часу на території області є кургани: 1) поблизу Тахтаїв-ського гранітного кар’єру; 2) неподалік від с. Світлогірське Кобеляцько-го району (розкопаний Л.М. Луговою у 1978 році); 3) Олександрійський неподалік с.Хейлівщина Чорнухинського району (досліджений О.Б. Супруненком у 1989 році); 4) Цегельня біля с. Підлужжя і Кормилиця поблизу с. Єристівка в околицях Комсомольська (вивчені Ю.О. Шило-вим у 1990-1993 роках); 5) Єристівська могила (висота понад 10м) у Комсомольському районі.

Прикладом типових ямних поховань можуть бути могили у курга-нах поблизу с. Мале Ладижине Полтавського району (досліджені Луго-вою у 1977 році). Поховання містилися в ямах (розміром до 1,6 х2,1 м при глибині понад 1 м), перекритих дубовими накатниками з колотих масивних плах. Небіжчики вкладалися випростано на спині на цинов-ку, кошму а то й очерет, з підігнутими ногами (стопи ніг іноді навіть підв’язувалися). Тіла похованих майже суціль покривалися чи посипа-лися червоною вохрою. У поховальних камерах місцями розкладалося тліюче деревне вугілля[2. с. 97].

Чи не найвиразнішою була традиція виготовлення та використан-ня в ритуалі антропоморфної скульптури.

Українська дослідниця Н. Д. Довженко виділяє такі класи похо-вальної скульптури ямної спільноти: а) ідоли; б) менгіри; в) фаллоїдне каміння; г) стели. Ідоли, за матеріалами картографування, ніби охо-плюють український степ, виступаючи його вартовими – Федорівка на Полтавщині. В ідолах, поза сумнівом, утілено образ пращура чоловічої

36

статі. Їх знахідки у похованнях дають нам можливість відтворити світо-гляд та вірування представників ямної археологічної культури.

За своєю масштабністю ямна спільнота не мала аналогів у світо-вій системі культур доби бронзи. Вона об’єднувала пам’ятки ямної, бу-джацької та полтекінської культур, що відносяться до періоду раннього бронзового віку (XXX–XXIIІ ст. до н. е.). Поширення ямної спільноти у степу та лісостепу позначено будівництвом курганів. Тому її іноді на-зивають ямно-курганною спільнотою.

Найбільший доробок у археологічному вивченні ямної культури на території Полтавщини зробили вчені-археологи Лугова, Супрунен-ко, Шилов.

Нажаль, історія рідного краю не достатньо вивчена на даному етапі розвитку історичної науки, тим більш не відводиться достатньої уваги для вивчення окремих її аспектів.

Робота спрямована на висвітлення питання про необхідність збереження археологічних пам’яток Полтавщини та їх детального дослідження, адже, як вже зазначалося, велика кількість історичних пам’яток втрачається у результаті бездумних дій людини. Ця проблема особливо гостра для нашого регіону, тому що внаслідок розробки но-вих кар’єрів ми втрачаємо цілі археологічні шари.

ЛІТЕРАТУРА1. Список використаних джерел і літератури:Антологія краєзнавства Полтав-

щини: Науково-методичний посібник /За ред. П.І. Матвієнка. – 3-є видання. – Полтава: ПОІПО, 2005. – 322с.

2. Білоусько О.А., Супруненко О.Б. Давня історія Полтавщини: Підручник для 6-го класу загальноосвітньої школи. – Полтава: Оріяна, 2004. – 168с.

3. Жук Н.Н. Кундіренко Н.Є. Пам’ятники і меморіальні дошки Полтави. – Харків:Прапор, 1978. – 177с.

4. Полтавська область: природа, населення, господарство. Географічний та історико-економічний нарис/ За ред. К.О. Маца. – Полтава:Полтавський лі-тератор,1998. – 336с.

5. Полтавщина: короткий довідник-путівник/За ред. А.В. Єфименко. – Харків: Прапор, 1968. – 256 с.

6. Полтавщина:Історичний нарис. – Полтава:Дивосвіт, 2005. – 592 с.7. Стан та завдання розвитку історико-краєзнавчих досліджень на Полтавщи-

ні. – Полтава,1988. – 58с.8. Хто є хто на Полтавщині: Видатні земляки. Вип.3.-К.:УАГТЗЛ,2006. – 192 с.

ЩОБ ДІТИ СМІЯЛИСЬ, БУЛО МИРНИМ НЕБО…(випускникам гімназії-учасникам АТО присвячується)

Кундіренко Олександра, учениця 10 класуШишацької обласної гімназії-інтернатудля обдарованих дітей Керівник: Соловей В.А., вчитель історії

Війна… Страшне слово, від якого судомно здригається серце. Мабуть, немає нічого страшнішого, аніж війна. Але, на жаль, вона при-

37

йшла на нашу Україну і застала нас зненацька. Ніхто не був готовим до захоплення «зеленими чоловічками» Криму, не міг серйозно сприй-мати події на Сході з їх ідеями «Новоросії», і тим більше агресії Росії проти України. Війна та небезпека об’єднали народ в переважній біль-шості, зробили те, чого не вдалося зробити за стільки років незалеж-ності попередній владі.

Наш проект, який ми презентуємо цією статтею, – це вдячність тим випускникам-гімназистам, які стали зі зброєю в руках захищати рідну Україну. Ми пишаємося ними, нашими простими і скромними хлопцями, «героями нашого часу».

Перша хвиля мобілізації – весна 2014 року. До лав Збройних Сил України Шишацьким військкоматом мобілізовані наші випускники Матві-єнко Артем та Замула Юрій. Учні та вчителі гімназії, дізнавшись про це, розпочали збір матеріальної допомоги, адже фронт потребував усього: від продовольства до обмундирування. Першим до нас завітав під час короткотривалої відпустки випускник 2006 року Артем Матвієнко. Він був не схожий на того веселого балагура, яким пам’ятають його у гімна-зії, хлопець вмить став дорослим, він пізнав порох війни і ціну людсько-го життя. Відтоді ми й розпочали запис вражень та спогадів Артема.

Артем потрапив у Дніпропетровськ, у військову частину 3021, на базі якої здійснювалося формування полку національної гвардії. Курс підготовки тривав 40 днів. Було утворено 4 батальйони оперативного реагування, які відправлені в район Маріуполя. Там солдати співпра-цювали з добровольчим батальйоном «Донбас», який здійснював обо-рону на підступах до міста. Артем високо оцінює дії добровольчих ба-тальйонів на початковому етапі війни, коли саме вони, на його думку, взяли на себе головний удар і сепаратистів, і регулярних російських військ. Військовий підрозділ, у якому служив Артем, почав наступ у бік Новоазовська, Комінтерново. Просування військ зупинилося через шквальний вогонь артилерії противника. Влітку 2014 активні бої йдуть у районі Сартани, російські війська застосовують ракетні установки «гради» по мирному Маріуполю. Цей час солдат згадує як «період української паперової армії», коли у звітах усе, особливо, що стосуєть-ся коштів та техніки, є, а в реальності відсутнє. Слабким місцем ЗСУ в той час Артем називає низьку координацію дій на різних ділянках фронту, практично відсутній зв’язок не тільки між військовими части-нами, а й часто окремими підрозділами, слабку підготовку не тільки солдатського («природній страх»), а особливо офіцерського складу, нездатність державних структур налагодити навіть продовольче забез-печення армії. Тоді ж військова частина, де служив Матвієнко Артем, несла втрати.

«Якби не волонтери, армія б не вистояла», – так високо оцінює Артем волонтерську допомогу армії і наголошує, що війна об’єднала нашу націю.

У складні моменти підтримували один одного, ділилися спогада-ми про мирний час, про нереалізовані мрії. А ще солдати пізнавали

38

«науку виживання» на практиці, коли збирали воду з роси та шукали щось придатне до споживання в місцевій природі… Демобілізувавшись весною 2015 року, Артем за контрактом розпочав службу у Шишацько-му райвійськкоматі і вже звідти був відправлений на Схід у складі 16 механізованого батальйону 58 окремої мотопіхотної бригади як контр-актник. З 12 травня по 21 липня 2016 року він брав участь у боях у промзоні міста Авдіївка (військово-опорний пункт на вулицях Кірова та Ясинувата). Характеристики ЗСУ 2014 і нинішнього часу кардиналь-но відрізняються. Артем відзначає значну допомогу тепловізорів, що є на озброєнні ЗСУ і які забезпечують ведення ближнього бою в нічний час, підтримує формування контрактної професійної армії, наголошує, що в армії зараз служать досвідчені офіцери, йде обмін оперативною інформацією з добровольцями з підрозділу «Правого сектору», які сто-яли поряд (12 штурмовий батальйон), військові частини координують свої дії та спільно здійснюють військові операції. Але в той же час про-блемою для військ, за словами Артема, є безпілотники, які дають точ-ну інформацію ворожому командуванню про розташування артилерії, опорних пунктів наших військ, переміщення підрозділів і груп. Відно-сини з місцевим населенням в українських військових складні. Місце-ве населення, на його думку, живе ілюзіями радянських часів: високі зарплати, дешеві продукти, виключне становище регіону в країні – ось про що мріють. Молодь з Донеччини та Луганщини, коли розпочинався конфлікт, втікала, залишилися переважно люди похилого віку, і страж-дають вони і від голоду-холоду, і від мародерства місцевих «сепарів».

Складні випробування пройшов Замула Юрій (випускник 2000 року). Його служба – це район с. Кринички Луганської області, в зоні АТО – з 7 вересня 2014 року по 22 травня 2015 року. «Командир відді-лення Замула Юрій – відповідальний та “мудрий” солдат», – так сха-рактеризували Юрія у військовій частині В6250.

Зовсім випадково дізнаємося ще про одного гімназиста-учасника АТО – Лугину Олексія (випуск 2011 року). Це тому, що він як профе-сійний військовий (спеціальність «зв’язківець») по закінченню Полтав-ського військового коледжу зв’язку навесні 2014 року був направле-ний у в/ч А1214, що дислокована в смт. Черкаське Новомосковського району Дніпропетровської області. 30 березня він прибув у військову частину, а вже 15 квітня молодший сержант Лугина Олексій прийняв посаду начальника передавального вузла поблизу міста Курахове (як військовий Олексій вказав нам лише приблизне розташування місця служби та важливого об’єкта ЗСУ). Олексій ніс службу в АТО майже рік (9,5 місяців). Про себе говорить, що виконував професійні обов’язки, забезпечував зв’язок сектора Б та формував групи зв’язку на допомо-гу військовим підрозділам, які виконували завдання командування. У серпні 2015, коли українські військові потрапили в Ілловайський котел, зв’язківців брали у спецгрупи, що допомагали лікарям шукати і вино-сити з поля бою поранених. Він говорив, що був дуже здивований і вражений, коли бачив дівчат, котрі несли службу на рівні з чоловіками.

39

Олексій також наголошував на важливості допомоги волонтерів і від-значав особливу роль капеланів на війні. Мабуть, одним з найбільших розчарувань військового було те, що місцеве населення, за його висло-вом, «було на грошах», тобто жителі шукали будь-яку інформацію та продавали її. Це по-справжньому засмучувало Олексія, адже замість щирої допомоги та підтримки люди шукали лише матеріальну користь для себе. 5 грудня 2014 року Олексій по ротації відбув у місце розташу-вання частини. Хлопець зізнався нам, що тривалий час приховував від мами місце свого перебування, посилаючись на відрядження, і вона дізналася про те, що син в АТО, незадовго до його повернення. А вес-ною 2015 року солдат вступив у Харківський університет повітряних сил України ім. І. Кожедуба на факультет радіотехнічних військ ПВО. І зараз Олексій разом з побратимами, які пройшли війну, продовжує на-вчання на 4-му курсі, мріючи стати гідним офіцером ЗСУ.

У четверту хвилю мобілізації потрапили Соловей Ярослав (випуск 2004, мобілізований 30 січня 2015 року), Гребінник Ігор (випуск 2008, мобілізований 9 березня 2015р.) та Безручко Віктор (випуск 2002, мобі-лізований 11 березня 2015 року). Ярослав був направлений у навчаль-ний центр при Полтавському інституті зв’язку, а Ігор та Віктор пройшли навчання в добре відомій всій Україні «Десні».

Соловей Ярослав по розподілу потрапив у славну 79 повітряно-десантну бригаду. І там хлопців почали готувати до «реальної війни»: вони освоювали нові типи радіостанцій, які отримала українська армія; навчали їх бойові офіцери, що вже мали досвід воєнних дій, які моде-лювали на полігоні різні ситуації розвитку бою. У Миколаєві, у військо-вій частині, він познайомився з легендарним командиром – Маршалом, про якого у військах ходили легенди серед солдатів. Молодий офіцер, 29 років, пройшов Савур-Могилу, Донецький аеропорт, у 79-й бригаді – замкомбата із бойової підготовки. І вже в червні Ярослав написав ра-порт про направлення його в зону бойових дій. А там – виходи з роз-відниками, рейди по припиненню контрабанди, супровід бойових груп у районі Мар’їнки та Волновахи, забезпечення зв’язку між військами, прослуховування зв’язку сепаратистів у нульовій зоні… Ми запитали хлопця, що найстрашніше на війні, і він відповів, що хтось хвилюється, що не може побачити свою дівчину, хтось не встиг комусь сказати го-ловне, але з часом страх минає сам і просто розумієш, що треба бути зібраним. А ще добре, коли поряд з тобою надійні солдати й офіцери, до яких не страшно в бою повернутися спиною. Ярослав висловив ще таку думку, що той, хто зазнав страхіть війни, пройшовши тяжкі бої, побувавши під «градами», не говоритиме про це, як його безпосередні командири – старший лейтенант Бабіч та Бесараб (25 і 23 роки), але до них звертаються на Ви і беззаперечно слухають дорослі чоловіки. У квітні 2016 року Ярослав демобілізувався.

Служба Гребінника Ігоря проходила в 54 окремій механізованій бригаді. Ігор – механік-водій тягача артилерійської установки МТ-12 (простонародна назва «Рапіра»). Обслуговуючий розрахунок уста-

40

новки – 7 чоловік та механік-водій. Місце участі в бойових діях – село Золоте. Ігор розповідає, що їх розташування віддалене від безпосе-редньої зони зіткнень військ, але доводилося змінювати його в залеж-ності від ситуації на лінії фронту. Про свій розрахунок говорить, що це артилеристи найвищої підготовки. З квітня по жовтень 2015 року, з лютого по квітень 2016 – ось час служби Ігоря в зоні АТО. І так сталося, що коли шестикласники готували волонтерську допомогу напередодні Нового року нашим випускникам-учасникам АТО і прагнули зв’язатися з ним, Ігор прийшов у відпустку. Ми радо вітали його в стінах рідного навчального закладу.

Безручко Віктор по розподілу потрапив у 93 окрему механізова-ну бригаду. А там написав рапорт про переведення у 20-й окремий мотопіхотний батальйон, колишній батальйон територіальної оборони Дніпропетровщини. Певний час служба проходила в Авдіївці, у черв-ні 2015 його підрозділ перекинули в зону Красногорівки, Мар’їнки. 2-а рота, 3-й взвод, 1-е відділення очолював командир відділення мотопі-хоти сержант Безручко Віктор Сергійович. Місцем найзапекліших боїв називає Мар’їнку влітку 2015 року. Закінчував службу в Пісках. Там бачив, як гинуть побратими. Своїх бойових друзів називає «братики». Він же розповів про загибель найкращого друга – Олега Брайченка, по-зивний «Тібет», від шальної кулі. На «гражданці» цей чоловік малював ікони, і хлопці називали його «святим»…

Життя продовжується… Хлопці повернулися додому і вже адап-тувалися до мирного життя. Та ще довго, мабуть, приходитиме в снах пережите: і свист пуль, і гуркіт «градів», і скупі чоловічі сльози за за-гиблими побратимами. Тільки хочеться, щоб не наше суспільство дало привід Ліні Костенко сказати :«Людям не те що позакладало вуха – лю-дям позакладало душі».

ЛІТЕРАТУРА1. АТО [Електронний ресурс] – Режим доступу: URL: https://uk.wikipedia.

org>wiki>АТО2. Війна на сході України [Електронний ресурс] – Режим доступу: URL: https://

uk.wikipedia.org>wiki>Війна/на/сході/України3. Новини АТО, думки, статті (За матеріалами Forbes Україна) [Електронний

ресурс] – Режим доступу: URL: forbes.net.ua>all>19527-novini-ato4. Оборона Маріуполя [Електронний ресурс] – Режим доступу: URL:https://

uk.wikipedia.org>wiki>Оборона/Маріуполя5. Статті за темою «АТО» (за матеріалами електронного видання Ракурс)

[Електронний ресурс] – Режим доступу: URL: ua.racurs.ua>tags>atСписок інформантів

1. Матвієнко Артем – випускник 2006 р.2. Замула Юрій – випускник 2000 р.3. Лугина Олексій – випускник 2011 р.4. Соловей Ярослав – випускник 2004 р.5. Безручко Віктор – випускник 2002 р.6. Гребінник Ігор – випускник 2008 р.

41

З КОГОРТИ БЕЗСМЕРТНИХ: АНТОН ГРИЦАЙ

Пархоменко Катерина, учениця 11-О класу Комунального закладу «Полтавська спеціалізована школаІ-ІІІ ступенів № 3» Керівник: жадан Г.В., учитель історії

Вони були різними. Їх об’єднало загострене почуття особистої від-повідальності – за власні вчинки, за родину, за Вітчизну…

В Україні від початку 2014 року Революція гідності й контррево-люція, експортована Російською Федерацією, стали надзвичайними політичними та військово-стратегічними подіями. Перед загрозою по-неволення наші сучасники, нащадки українського козацтва, яскраво виявили і свою безмежну любов до матері-України, і невтрачену здат-ність до самоорганізації для опору окупантам. Тисячі юнаків і зрілих мужів, не чекаючи мобілізації, добровольцями виступили на захист Вітчизни. Водночас мільйони громадян стали волонтерами, допома-гаючи воїнам чим можуть: технікою, захисним спорядженням, одягом і взуттям, ліками й харчами…

На цьому екстремальному історичному етапі надзвичайно важли-во зафіксувати численні суспільні порухи патріотизму, вияви безмеж-ної відданості громадян своїй Вітчизні, ідеалам волі й незалежності.

А ще сучасники свято шанують і бережуть пам’ять про героїв, поле-глих у антитерористичній операції. Серед них полтавець Антон Грицай.

Антон Юрійович Грицай народився 7 травня 1987 року в Полтаві. Був дитиною лагідною, спокійною, врівноваженою, розумною і допитли-вою. Часто задавав питання, на які батьки не мали відповіді. З дитин-ства полюбляв книжки, охоче допомагав мамі в домашніх справах.[11]

З 1993 по 2004 рік був учнем Полтавського навчально-виховного комплексу № 16. Навчався добре, хоча відмінником не був. Брав ак-тивну участь у команді КВК, навіть писав сценарії до виступів. Антон запам’ятався товариським, відкритим для всіх юнаком, який понад усе ставив високі людські якості. Вирізнявся серед однолітків надзвичай-ною порядністю, навіть деякою старомодністю. Його увагу привертали виняткові історичні постаті. [3]

Своїм покликанням Грицай вважав саме історію, тому в 2004 році юнак вступає до Полтавського державного педагогічного університе-ту імені В.Г. Короленка на історичний факультет. Тут він знайшов най-ближчих друзів – Вадима Ямщикова та Івана Лаврусенка.

Найкращим подарунком для хлопця завжди була книга. Він дуже багато читав. Особливо полюбляв класику, історичні твори про ви-звольну боротьбу УПА, українського політичного діяча, ідеолога і тео-ретика націоналістичного руху ХХ століття Степана Бандеру, про події Другої світової війни. Читав сучасних письменників, таких, як Василь Шкляр. Глибоко зацікавився книгою «Сталінсько–гітлерівський гено-

42

цид українського народу. Факти і наслідки» Федора Моргуна – відомого українського вченого-аграрія, письменника і публіциста.[4]

Антон належав до фанатів полтавського футбольного клубу «Вор-скла» – прийшов на 22 сектор на початкових курсах університету. Він був знайомий з багатьма хлопцями-активістами 22 сектору, навчався з ними в одній школі і мешкав у тому ж мікрорайоні. Регулярно відвід-ував усі домашні матчі улюбленої команди, але ще не їздив підтриму-вати клуб до інших міст.

У той час на секторі панував лише британський стиль, з мініму-мом клубної атрибутики: не було так званих роз, банерної лінії, лише банери організації «Альянс». Взагалі супортом (підтримкою) ніхто не займався, тому що акцент робився на протистоянні з іншими клубами, які приїжджали до Полтави.

Антон та ще четверо його друзів у Інтернеті, в соціальних мере-жах бачили, що існує інший вид супорту, так званий італійський стиль (візуальна підтримка на трибунах – гасла, банери, прапори тощо). З`явилась ідея створити щось подібне в Полтаві і підтримувати фут-больний клуб «Ворскла» на вищому рівні – малювати великі банери, придумувати нові заряди для атмосферного супорту. 2008 року зі-бралася команда однодумців. Вони вирішили назвати своє ультрас-угруповання «Crew of Golden Eagle» (COGE) – «Команда Золотого Орла», на честь одного з найвідоміших символів нашого міста, що увінчує пам’ятник Слави у Корпусному парку.

У 2010 році COGE почали проводити організовані спортивні тре-нування. Наразі Команду Золотого Орла поповнюють молоді люди, яких гідно виховують старші хлопці. А засновникам COGE дійсно є чому повчити: здоровому способу життя, взаємоповазі, патріотизму.[4]

2014 рік сколихнув патріотичні сили нашої країни. Грицай брав участь у Революції Гідності в складі Полтавської Самооборони. Був одним з авторів графіті-меморіалу Небесній Сотні в Полтаві.[10]

Антон прагнув приносити користь Батьківщині, суспільству. Був справжнім патріотом, воякою. Він побачив, що має змогу щось зміню-вати в країні. Психологічно був готовий піти в АТО, це його обдуманий крок. Для нього, як для справжнього чоловіка, захищати Україну, свою землю – поклик серця. Саме тому в «Азові» дійсно реалізувався. Там розцвів як людина. Він нагадував козака. Що б не сталося – сміявся, якою б складною не була ситуація, Антон з іронією її сприймав. Завжди говорив правду. Грицай ішов по життю з девізом: «Хто, як не я». Його улюбленим гуртом був «Brutto». Останнім часом слухав їхню пісню «Гаррі». Це його пісня, пісня, з якою він пішов засвіти. [4]

Загинув Антон Грицай 15 лютого 2015 року в селі Широкине Вол-новаського району Донецької області.

Того дня терористи здійснили спробу прориву бронетехніки. Під покровом густого туману в село увійшли танки та жива сила противни-ка, гатили артилерія та міномети. «Азовці» відбили атаку. Розпочалось позиційне протистояння. До обіду терористи продовжували обстріл по-

43

зицій батальйону зі стрілецької зброї. Ближче до вечора українським бійцям вдалось евакуювати з Широкиного цивільних мешканців, які залишалися тут впродовж усього протистояння. У підсумку було зни-щено майже сотню бойовиків та десять одиниць бронетехніки. Втрати «азовців» – семеро загиблих бійців та близько п’ятдесяти поранених. Серед полеглих – Антон Грицай, позивний «Сіф», лейтенант, заступ-ник командира артилерійського дивізіону з озброєння, боєць окре-мого загону спеціального призначення «Азов» Східного оперативно-територіального об’єднання Національної гвардії України.[2]

Поховали героя-офіцера на Алеї Слави Центрального кладовища Полтави. [1],[6]

Указом Президента України № 176/2015 від 25 березня 2015 року за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, Грицай Антон Юрійович нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (по-смертно).[7]

Полтавська обласна рада нагородила його нагрудним знаком «За вірність народу України» І ступеня (посмертно).[5]

Пам’ять Антона вшанували хвилиною мовчання на улюбленому стадіоні 8 березня 2015 року під час матчу 16-го туру Чемпіонату Укра-їни з футболу. Того дня гравці ФК «Ворскла» вийшли на поле у чорних футболках з написом «Антон «Сіф» Грицай», а товариші розгорнули на трибуні банер із його портретом. [8]

15 серпня 2015 р. минуло півроку від загибелі 27-річного героя-полтавця. Того дня з ініціативи активістів та друзів Антона на будівлі Полтавського національного педагогічного університету урочисто від-крили меморіальну дошку на його честь. До болю прикро, що знайшли-ся вандали, які двічі поглумилися над цим виявом шани полтавської громади. Нині меморіальна дошка герою відновлена вдруге.

А у селищі Крутий Берег на стадіоні «Лтава» було проведено фан-турнір пам’яті Антона Грицая, у якому взяли участь 16 команд, котрі представляли навколо футбольні спільноти ФК «Ворскла», «Полтава», «Шахтар», «Чорноморець», а також підрозділ НГУ «Азов». Суперники були поділені на чотири групи, переможці у кожній з них далі змагалися у грі «на виліт». У підсумку в фіналі зустрілися представники Донецька – команда RSS та Полтави – Young pride. У запеклій боротьбі головний приз змагань здобули господарі. Переможці передали виграний кубок матері героя, Тетяні Іванівні. Такі змагання відбулися і цього року.[8]

Шаною пам’яті героя стали білборди з портретом Грицая, вста-новлені на вулицях Полтави.

У Київському Центрі сучасного мистецтва М17 відбулася виставка 100 патріотичних плакатів 32 авторів. Це роботи фіналістів конкурсу «Український патріотичний плакат 2015», котрі увійшли до виставко-вого каталогу. У творчому змаганні взяли участь професійні митці з різних куточків України. Серед робіт, експонованих на виставці, був і плакат пам’яті Антона Грицая.[9]

44

Взірець свідомого воїна-полтавця, вихованого на прикладах поко-лінь борців національно-визвольних змагань, котрий сформувався як особистість у незалежній Україні, переконливо свідчить, що згуртовані – ми сила, здатна зупинити терористів-сепаратистів та їхніх російських натхненників, відстояти свободу і територіальну цілісність держави. Наша жертовна стійкість – головний компонент зусиль світової спіль-ноти, спрямованих на приборкання агресора.

Не сьогодні сказано: страшно зустріти смерть, але страшніше, коли нізащо вмерти. Наш герой, як і тисячі патріотів, безстрашно йшов у бій з Україною в серці.

Герої не вмирають. Герої переходять у віки!

ЛІТЕРАТУРА1. Боцула Ольга, Піценко Тетяна. ОДТРК «Лтава». [Електронний ресурс].

Режим доступу: http://www.ltava.poltava.ua/news/poltava-poproschalysya-iz-zahyblym-bijtsem-polku-azov-antonom-hrytsajem.

2. Грицай Антон Юрійович [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Грицай Антон Юрійович.

3. Інтерв’ю з Веркалець Т.Я.4. Інтерв’ю з Ямщиковим В.5. Положення про відзнаки обласної ради.[Електронний ресурс]. Режим досту-

пу: http://www.oblrada.pl.ua/index.php/oblrada/010-11-22-16-16-15/29546. Полтава на коленях прощалась с погибшим в АТО Антоном Грицаем. http://

poltavainfo.cinfoo.com/news-5462.html. [Електронний ресурс]. Режим досту-пу: http://rrip77.hiblogger.net/1492255.html

7. Указ Президента України від 25 березня 2015 року року № 176/215 «Про від-значення державними нагородами України». [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/708/2014?nreg=708%2F2014&find=1&text=%E3%F0%E8%F6%E0%E9&x=3&y=8.

8. ФК Ворскла (прес –центр). Ворскла почтит память фаната, погибшего под. Мариуполем.-[Електронний ресурс]. Режим доступу: http://football.sport.ua/news/255628.

9. [Електронний ресурс] Режим доступу: http://espreso.tv/article/2015/11/26/khuntuymosya_vystavka_100_ukrayinskykh_patriotychnykh_plakativ

10. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://memorybook.org.ua/4/gricaymih.htm.

11. [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=y8vsd20tAWM.

ПЕРЛИНА ПОЛТАВИ, ОБПАЛЕНА ВІЙНОЮ(125-річчя заснування Полтавського краєзнавчого музею)

Тущенко Анастасія, учениця 7 класуПолтавської спеціалізованоїшколи-інтернату №2 І-ІІІ ступенівПолтавської обласної радиКерівник: Костенко О.Ю., вчитель історії

Кожне місто, як і кожна людина, має своє обличчя. Риси цього обличчя – знакові місця, архітектурні споруди, музеї, пам’ятники, ву-

45

лиці та провулки. Гордовиті, величні, затишні та шляхетні, подекуди унікальні, подекуди в чомусь схожі. Обличчям нашого славетного міста є будівля, яка визнана справжнім архітектурним шедевром, виконаним у стилі українського модерну, місце, де втілені національні традиції, що складалися віками – Полтавський краєзнавчий музей.

Полтавський краєзнавчий музей – окраса не тільки Полтавщини, а й всієї України, учасник багатьох міжнародних виставок. Німеччина, Італія, Болгарія, Росія, Індія, Австрія, Польща – всіх країн і не перелічи-ти! Заклад – лауреат Всеукраїнських музейних фестивалів «Музей ІІІ тисячоліття» (місто Дніпропетровськ, 2005 р., 2008 р.). Незважаючи на це до сьогодні залишається мало відома історія музею. Найменш опи-саною та найбільш трагічною є сторінка життя закладу в роки окупації Полтави фашистськими загарбниками 1941-1943 рр.. У наш важкий та тривожний час є актуальним вивчення історії свого краю, історії ство-рення та збереження його культурних та історичних надбань, адже це формує почуття гордості за свою країну, за її народ, сприяє бажанню берегти традиції, уболівати за майбутнє країни, допомагає нам не по-вторювати помилок минулого.

Полтавський краєзнавчий музей розташований на місці садиби козака Павла Руденка [8], де 1872 року був побудований будинок Пол-тавського губернського земства. 1901 року будинок земської управи був розібраний. 1903 року на його місці розпочалося будівництво но-вого, яке закінчилося у 1908 році. Початковий проект споруди в стилі французького ренесансу розробив полтавський архітектор Олександр Ширшов, але завдяки підтримці українського художника Сергія Ва-сильківського конкурс виграв проект художника і архітектора Василя Кричевського [8]. У ньому широко використовувалися національні мо-тиви. Цікавим є той факт, що російський імператор Микола ІІ, відві-давши у 1909 році Полтаву і побувавши в будинку земства обурився: «Стиль дома исполнен как бы для прославления малороссов и их ис-тории, что крайне не допустимо и вредно для государства» [6]. Його обурення зайвий раз довело мешканцям міста, що вони є не просто частиною Великої Російської імперії, а що вони – українці.

Музей засновано 1891 року за ініціативою професора Василя До-кучаєва, який в 1890 році запропонував створити в Полтаві природ-ничий музей. Основу першої експозиції склали колекції, що зібрала експедиція професора Докучаєва: зразки ґрунтів – 4 тисяч одиниць; зразки гірських порід – 500 одиниць; гербарій – до 800 аркушів.

1906 року Полтавському губернському земству Катериною Скар-жинською були подаровані значна колекція (20 тисяч експонатів) та наукова бібліотека, які були нею зібрані. На початку XX століття до Музею Полтавського земства надійшла колекція Павла Бобровсько-го. 1920 року відбулося відкриття нової експозиції Центрального про-летарського музею Полтавщини, якому було передано весь будинок губернського земства. У 1920- 1941 роках діяла окрема експозиція «Кабінет Славних полтавців». У різний час в музеї працювали вчені

46

та діячі культури, дослідники Полтавщини – археологи й етнографи Іван Зарецький, Вадим Щербаківський, Костянтин Мощенко, Олек-сандр Тахтай, Михайло Рудинський, природознавці – Володимир Вер-надський, Микола Гавриленко, Валентин Ніколаєв, художник Никанор Онацький [9].

Напередодні війни Полтавський краєзнавчий музей мав багату змістовну експозицію. В його фондах налічувалося близько 118 тис. експонатів [5]. У науковому архіві та бібліотеці зберігалися унікальні видання та першоджерела з історії України, Полтавщини. З наближен-ням фронту до Полтави колектив музею проводив велику роботу по врятуванню найцінніших експонатів. У серпні 1941 року ряд експона-тів із дорогоцінних металів передали на збереження до Полтавського держбанку, близько 3 тис. предметів на початку вересня евакуювали до Уфи та Тюмені.

Основна частина музейної колекції залишилася в окупованій нім-цями Полтаві, їм випала трагічна доля: значну кількість їх було висла-но до Німеччини, а іншу, яка не дуже зацікавила німців, – спалено. У ці трагічні дні в музеї залишалася і більша частина музейних працівників, на чолі з щойно призначеним директором Костем Мощенком [1], які всіма силами намагалися врятувати колекції музею.

Завдяки цим людям трапилася цікава історія з порятунком Пере-сопницького євангелія – видатного пам’ятника української писемності XVIст. Рукопис, який тримав у руках сам гетьман Іван Мазепа під час окупації зникає і вважається втраченим. Та доля реліквії виявляється щасливою: один з музейних працівників в останню хвилину евакуації засунув його в ящик з виробами прикладного мистецтва [5], чим і вря-тував його від німецьким окупантів.

Але все ж масового характеру набуло вилучення німецькими офі-церами величезної кількості культурних цінностей, що залишалися в Полтаві Цікаво було те, що воно здійснювалося на підставі формаль-них розписок із зобов’язаннями повернення музейних предметів. При цьому надіслані ними солдати вилучали експонати силою, взагалі не питаючи згоди музейних працівників [5]. Так, зокрема, німецький гене-рал в супроводі групи солдат забрав з музею картину М. О. Ярошенка «Гірські орли», залишивши розписку про її вилучення. Картина досі вважається втраченою. Німецькі чиновники постійно вимагали видачі їм з фондів музею картин, скульптур та інших творів мистецтва, старо-винних меблів, килимів та посуду для використання у своїх квартирах.

Коли вже стало відомо, що німцям невдовзі Полтаву доведеться залишити, містяни стали свідками справжнього по грабунку музею: до закладу під’їжджали автомобілі, німецькі солдати завантажували до них експонати. З художнього відділу було вивезено 110 картин, 66 оди-ниць меблів, 40 старовинних ікон, велику кількість килимів, рушників, плахт [5]. За спеціальним наказом німецького музейного інспектора України була вивезена більша частина археологічних збірок.

47

Найбільш трагічними для музею стали 21 вересня та ніч з 21 на 22 вересня. 21 вересня, о восьмій годині ранку, у вхідні двері музею уві-рвалося близько 40 гітлерівців. Офіцер вишикував солдат у вестибюлі, віддав наказ і солдати розбігалися по залах, знищуючи все на своєму шляху. Офіцер особисто розбив дві японські вази і велике дзеркало. Окупанти розбивали вітрини, шматували бібліотечні книги. Вважаєть-ся, що саме в цей час були знищені історичні пам’ятки – стародруки Мстиславця та Галятовського [5].

О 14-й годині зали музею залили бензином та термічною рідиною й підпалили. За день 21 та ніч 22 вересня згоріли третій і другий по-верх. Вранці 22 вересня під’їхав новий загін фашистів, німці облили бензином підвальне приміщення, де зберігалася бібліотека, архів. Від високої температури гранітні стіни фундаменту потріскалися, залізні перекриття погнулися й поплавилися.

Коли радянські війська увійшли в Полтаву, на тротуарі біля музею лежало вісім обгорілих трупів: шість чоловіків, жінка, 10-річна дівчинка [3]. Очевидці казали, ці люди намагалися врятувати експонати та роз-лючені фашисти вкидали їх у вогонь живими…

Проте не дивлячись на героїчні вчинки цих полеглих мешканців міста, на самовіддані спроби працівників музею врятувати безцінні експонати, більша частина їх залишилася безповоротно втрачена.

Після війни частково експозиція була відновлена. Довгий час вона розміщувалася в малопристосованому приміщенні. І тільки в 1964 році було врочисто відкрито реконструйовану будівлю музею [7]. На жаль, повної ідентичності колишньому будинку Полтавського губернського земства досягнути не вдалося.

Нинішня реконструкція, що проводиться в кілька етапів, оновила, вдихнула друге життя в цей неперевершений витвір архітектури. Зо-всім іншою стала й експозиція музею. Повністю перебудовано 24 екс-позиційних зали.

Завітайте до Полтавської перлини сьогодні. Експозиція Полтав-ського краєзнавчого музею налічує близько трьохсот тисяч об’єктів, які являють собою унікальну колекцію старожитностей і предметів, які знайомлять відвідувачів музею з природою, історією та культурою Полтавської області. В окремих залах Полтавського краєзнавчого му-зею зберігаються раритетні експонати, які знайомлять нас зі світовою історією. Тут також можна побачити козацькі реліквії, зразки старо-винної холодної зброї, предмети побуту та домашнє начиння, культові артефакти, цінні нумізматичні зібрання, колекції полтавської народної вишивки.

Все це ми можемо побачити завдяки тим полтавцям, імена яких, на жаль, не відомі нам до сьогодні (відомо лише декілька прізвищ пра-цівників музею), справжнім патріотам свого краю, тим безіменним меш-канцям, які не пошкодували свого життя аби врятувати історію, зберег-ти її нащадкам. Пам’ять про них, про їх подвиг ми повинні берегти.

48

Так, сьогодні історію творимо ми самі, наші батьки, старші брати та сестри, але шануючи вчинки наших предків, ми не маємо права ста-витися до культурних та історичних пам’яток зі зневагою, занедбувати їх, особливо зараз, адже Полтавський краєзнавчий музей це не тіль-ки архітектурна та історична пам’ятка, не тільки культурний осередок, це – доля, доля багатьох мешканців нашого славетного міста.

ЛІТЕРАТУРА1. Мокляк В. Полтавський краєзнавчий музей у роки окупації (1941 – 1943 рр.)

// Полтавський краєзнавчий: сторінки історії та колекції.: Збірник наукових праць. – Полтава, 1993.

2. Ревегук В. Полтавщина в роки радянсько-німецької війни (1941-1945) / Ві-ктор Ревегук. – Полтава: Дивосвіт, 2010. – 296 с.

3. Полтавські музеї у роки Великої Вітчизняної війни // Коло. №19. – Полтава, 2011.

4. Полтавщина у Великій вітчизняній війні 1941-1945 рр.: Інформаційно – до-відкове видання /за ред. Г.П. Білоус, О.П. Гінзбург, В.В.Гудим: Державний архів полтавської області. – Полтава: ТОВ «АСМІ». – 2010. – 340 с.

5. Стадник С. М. Музей у роки Великої Вітчизняної війни // Полтавський кра-єзнавчий: сторінки історії та колекції.: Збірник наукових праць. – Полтава, 1991. –С. 115.

6. http://gazeta.ua/articles/history-newspaper7. http://museum-ukraine.org.ua8. http://www.turkaramamotoru.com/uk/Полтавський-краєзнавчий-музей-603999. http://www.tourism.poltava.ua10. http:// pkm.poltava.ua

ІНСТИТУТ ШЛЯХЕТНИХ ДІВЧАТ

Сорока Анастасія, учениця 11 класу, член НТУ «АКАДЕМІЯ» Розсошенської гімназіїПолтавського району Керівник: Манохіна І.А., учитель історії

Історія – це величезний масив інформації про минуле людства, яка міститься в живій пам’яті людей та записана на папері. Людство завжди прагнуло здобути знання з історії та багатьох інших предметів, прикла-даючи для цього багато зусиль. І ми, підростаюче покоління, повинні знати та досліджувати видатні пам’ятки рідного краю, його архітектуру, скульптуру, живопис, історію навчальних закладів, в даному випадку, Інституту шляхетних дівчат, який має надзвичайно цікаву історію.

Актуальність роботи полягає у відродженні інтересу українців до історико-культурних архітектурних пам’яток нашого краю, у даному ви-падку інституту шляхетних дівчат.

У 1816 році на посаду малоросійського генерал-губернатора при-значили князя Миколу Григоровича Репніна. Його дружина – донька міністра освіти Варвара Олексіївна Репніна, в Петербурзі гаряче про-йнялася ідеєю створення жіночих навчальних закладів. Вона зверну-лася до полтавського дворянства з пропозицією започаткувати інсти-

49

тут шляхетних дівчат. Отримавши позитивну відповідь, одразу узялася наполегливо впроваджувати ідею відкриття жіночого учбового закладу. Прагнення дружини підтримав і сам Микола Григорович. Сім’я Репні-них пожертвувала значні кошти на будівництво нового приміщення, тоді ж ухвалили рішення про відрахування упродовж двох років місце-вим поміщикам певної суми грошей для облаштування інституту. Най-більшою серед пожертв полтавських дворян стала передача Семеном Михайловичем Кочубеєм інститутові у безкоштовне користування свого будинку на околиці Полтави. У 1832 році будинок представляв собою комплекс трьох корпусів – трьох поверхового центрального та двох поверхових бічних, з’єднаних між собою галереями. У 1841 році навчальному закладу було передано приміщення Полтавської школи садівництва. Споруду добудовували декілька разів і в кінцевому рахун-ку об’єднали всі споруди в один трьох поверховий комплекс довжиною близько 130 метрів [3].

Розташування приміщень в головному будинку було таке:На першому поверсі, при вході в будинок був вестибюль; з право-

го боку були двері, які вели до квартири начальниці (складалася з 9 кімнат). З лівого боку від вестибюлю була кімната для зберігання верх-нього одягу, а далі по коридору було їдальня.

На середній поверх головної будівлі вели великі, кам’яні сходи, а по обидві сторони від них знаходилося по сім начальних класів, а також музичний, хореографічний та малювальний зали, бібліотека та світла актова зала. На цьому ж поверсі, але в правому флігелі, була церква.

На останньому поверсі було п’ять дортуарів та п’ять спалень для вихователів, дві умивальні кімнати, дві вбиральні та дві кімнати для прислуги. В лівому флігелі знаходилась лікарня на 7 кімнат, кімната для лікаря та кімната для медсестри. В 1897 році до будинку було при-будовано дерев’яний лазарет для хворих[1].

Офіційне відкриття нового закладу відбулося 12 грудня 1818 року. Це був перший жіночий учбовий заклад губернії і шостий за часом за-снування інститут в Російській імперії.

Вступ до інституту, організаційні питання регламентувалися окре-мими правилами. На навчання приймали дівчаток з дворянських ро-дин, яким виповнилось шість, але не більше десяти років. Повний курс навчання тривав 12 років. При вступі в інститут, кожна дівчина повинна була мати при собі дванадцять сорочок, вісім простирадл, дванадцять пар шкарпеток, шість носових хустин, дванадцять рушників (це все мо-гло буди замінено одним внеском у розмірі 35 рублів). Більше того, батьки повинні були придбати столовий набір, до якого входили: одна срібна ложка, звичайний ніж та виделка. На час перебування дівчини на навчанні за одяг, взуття та підручники платив сам інститут[2].

В перший рік до навчання приступило всього 15 панночок, по од-ній з кожного повіту. Основна мета інституту полягала у намірі навчити дівчат-дворянок виконувати свої обов’язки «добрих дружин, турботли-вих матерів, зразкових наставниць та гарних господинь». Навчально-

50

виховний цикл для дворянських дівчат на чотири класи (віки), навчан-ня в кожному з яких продовжувалося 3 роки.

У першому (від 6 до 9 років) для викладання призначались росій-ська й іноземні мови, арифметика, малювання, танці, музика вокальна та інструментальна, шиття та рукоділля.

У другому (від 9 до 12 років) призначалась географія з історією і певна частина економіки чи домобудівництва.

У третьому (від 12 до 15 років) додавалось читання історичних і повчальних книг, частково архітектура і геральдика.

У четвертому віці (від 15 до 18 років) дівчата здобували практи-ку. Більшу частину часу вони витрачали на інші заняття: щотижневе чергування по господарству, ведення записів про витрати, здійснення платежів, визначення ціни товару за його якістю. Також дівчата слідку-вали, щоб у всьому був зразковий порядок та чистота. Окрім цього, по дві дівчини повинні були щодня чергувати в інших класах як помічниці класних дам. За це дівчата відзначалися нагородами, серед яких були золоті та срібні знаки, медалі, книги, золотий браслет, грошова допо-мога та похвальні листи[3].

Під час Другої світової війни приміщення було зруйноване, але відбудоване у 1955 році по проекту архітектора М. Зацепіна. З 1961 року носить назву Полтавський інженерно-будівельний інститут, а с 1995 року – Полтавський технічних університет, віднедавна Полтав-ський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка.

Отже, в результаті дослідження, ми прийшли до висновку, що помітною була роль родини Репніних у будівництві інституту, цікавим було розташування приміщень в головному будинку, вступ до інституту та організаційні питання регламентувалися окремими правилами.

Якщо говорити про минуле, ХХ століття, можна зробити висновок, що воно було насичене багатьма драматичними і, навіть, трагічними подіями, війнами, знищувалися історичні та культурна пам’ятки, куль-тові споруди[5].

Час невпинно рухається вперед. Змінюються покоління, а дітище Репніних – інститут шляхетних дівчат – з його традиціями, вихованням, культурою повинен стати прикладом для сучасниць. Бо ж саме в цьо-му навчальному закладі навчали всім секретам та наукам, які повинна знати кожна дівчина.

ЛІТЕРАТУРА1. Бояренцев, С. М. История учебных заведений Полтавы до 1917 года / С. М.

Бояренцев – Полтава: ООО «АСМИ», 2013. – 560 с.2. Институт благородных девиц: (Полтавский технический университет) // Ле-

бединский О. В. Полтава вчера и сегодня / О. В. Лебединский,– Полтава: Рибалко Д. Л., 2016. – с. 70-73.

3. Інститут для дворянських панночок // Наливайка І. М. Через літа, через віки. – Полтава: Дивосвіт, 2008. – с. 100-104.

4. Кочерга, Н. Виховання інтелігентної жінки // Слов’янський збірник. – Полта-ва і ТОВ «Фірма Техсервіс», 2010. – Вип. 9. – с. 92-101.

51

5. Мазанов, П. И. Полтавский институт благородных девиц. 1818-1898 / П. И. Мазанов. – Репр. Воспроизведение изд. – 324 с.

ХРИСТИЯНСЬКІ ОСЕРЕДКИ НА ТЕРИТОРІї ВЕЛИКОБАЙРАЦЬКОї СІЛЬСЬКОї РАДИ У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХХ СТ.

М’якота Дмитро, вихованець гуртка«Юні туристи-краєзнавці» при Декабристівському НВК Миргородського районуКерівник: Роговенко О.М., вчитель історії

Релігія завжди відігравала важливу роль у житті українського сус-пільства. Саме християнські церкви й монастирі ставали осередками культури й освіти на наших землях. А для козаків православна віра взагалі слугувала тим критерієм, за яким вони приймали до товари-ства новоприбулих.

Отже, християнство більш як за тисячолітню історію стало важли-вою складовою духовного життя нашого народу, впливало на форму-вання його світогляду, ментальності.

Релігія і сьогодні має велике значення в суспільному житті, оскіль-ки поширює та пропагує загальнолюдські цінності, впливаючи, таким чином, не лише на громади віруючих, а й на все суспільство. Але у ХХ ст. через злочинні дії радянської влади авторитет церкви як сус-пільного інституту знизився, а разом із тим знизилась цінність ідей, які вона пропагує. Про важливість цієї проблеми свідчить увага держави. Ще в 1991 р. Верховна Рада ухвалила закон «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні». Він спрямований в тому числі на усу-нення наслідків свавілля радянської влади, а отже, і на відновлення справедливості щодо християнської церкви і християнських громад, що зазнали незаконних переслідувань та репресій. 11 червня 1999 р. Президент на засіданні Всеукраїнської Ради Церков від імені держа-ви висловив думку про необхідність морально-політичної реабілітації Церкви як суспільного інституту, що постраждав від тоталітарного ре-жиму.[1, с. 12]

Тож ми звернулися до питання релігійного життя мешканців Вели-кобайрацької сільської ради у ХХ ст.:

– по-перше, щоб зібрати інформацію про існування християнських осередків у нашому селі та їхню долю в зазначений період;

– по-друге, з’ясувати значення релігійного життя для жителів села. Ми вважаємо, що таким чином зможемо хоча б частково віднови-

ти історичну справедливість (повернувши «пам’ять») та краще зрозу-міти релігійні традиції нашого народу, що, безумовно, і сьогодні є час-тиною нашої національної свідомості.

Історія с. Великий Байрак сягає ХVІІІ ст. У той час тут було роз-ташована низка хуторів. В енциклопедичному довіднику Полтавщини за 1992 р. знаходимо відомості про те, що в 1864 р. у Великому Байра-

52

ці було збудовано дерев’яну Покровську церкву.[2] Про існування По-кровської церкви в нашому селі згадує також у своїй статті Л. Розсоха. Вона пише, що церква була дерев’яна, мала дзвін.[4]

Але, за свідченнями старожилів, на початку ХХ ст. церкви у селі не існувало і не збереглося спогадів про неї. Хоча ідея будівництва час від часу виникала. За переказами, на початку ХХ ст. питання про будів-ництво церкви постало знову. Визначили навіть місце для будівництва та завезли ліс. Але, очевидно, через революційні події 1917-1921 рр. церкву так і не збудували, а з утвердженням радянської влади матері-ал використали для будівництва школи і клубу. Зрозуміло, що в наступ-ні десятиліття через політику «войовничого атеїзму» про спорудження церкви мова не йшла.

Але релігійна ситуація змінилась восени 1941 р., коли Полтавщи-на потрапила під окупацію німецьких нацистів. Намагаючись здобути політичний вплив серед місцевого населення, гітлерівці не перешко-джали відродженню православної Церкви. Процес відкриття церков охопив усю область. Майже в кожному випуску газети «Голос Полтав-щини» того часу вміщувалося повідомлення про відкриття нових хра-мів [1, с. 74]

Не стало винятком і наше село. Оскільки храмової споруди тут не було, то церкву вирішили відкрити в приміщенні сільського клубу, яке сьогодні не збереглося. Будівля була дерев’яна, досить простора; розташовувалась у центрі с. Великий Байрак поруч із базарною пло-щею та сучасним будинком культури. Багато зусиль для реалізації ідеї відкриття церкви доклав Кузьменко Василь Костович, людина різно-бічно обдарована, талановита. Він безпосередньо керував роботами по перебудові клубу в церковне приміщення, сам малював іконостас. Згодом, коли в 1942 р. церква була відкрита, Василь Костович керував церковним хором. За свою діяльність зазнав переслідувань у повоєн-ний період. У своєму вірші «Повернення» Василь Костович пише:

«В інститут вступив заочно,Працював вже педагогом,Та комусь згадалось,Що був зв’язаний я з Богом.Я богів, бач, малювавІ співав у хорі.Що я можу датиСучасній дітворі?І погнали, як непотріб,Як врага народу…» [3, с. 48]

Імена священників, які здійснювали богослужіння в цій церкві, на жаль, встановити не вдалося. Відомо, що їх було, принаймні, два. Перший священик був середніх літ, мав сімнадцятирічного сина Івана, якого німці вивезли на примусові роботи. Пізніше з невідомих причин у церкву прислали іншого священика. Він був молодший, приїхав разом

53

із сім’єю (дружиною та трьома дочками) і поселився, як і його попере-дник, у приміщенні колишньої лікарні, що теж розташовувалась у цен-трі села Великий Байрак. Згадуючи про нього, старожили відзначають, що священик мав гарний голос і був освічений. Катерина Петрівна М., яка жила на той час по-сусідству з родиною священика та часто бави-лась з його дітьми, розповідає: «Якось я побачила за сараєм у дворі священика цілу купу кісток. (А саме був піст). То я запитала в його до-чки, що то таке. А вона каже, що тато не можуть їсти пісних страв. Коли не піст, то м’ясо нам люди носять, а оце ми свиню зарізали… Іншим разом вона казала, що її тато до війни був директором заводу». Тож можемо припустити, що до війни другий священик у церкві не служив, а можливо, й не мав духовної освіти. Це припущення видається цілком імовірним з огляду на те, що в період свого відродження Православна Церква зіткнулася з кадровою проблемою. За даними церковної ради, яка провела в жовтні 1941 р. реєстрацію духовенства, на Полтавщині уціліло 89 священників. Здебільшого це були люди похилого віку. Щоб вийти зі скрутного становища, єпархіальне управління практикувало висвяту на священників більш-менш підготовлених осіб.[1, с. 77]

Служба Божа в нововідкритій церкві проводилась українською мо-вою регулярно: у суботу (вечірня), у неділю та на християнські свята. Крім того, у піст священик із дияконом ходили з молитвою до людей, а ті щось жертвували на церкву (здебільшого продукти).

Катерина Петрівна М. згадує: «Якось пішла я до своєї тітки, а вона пряла. Аж бачимо: йде священик, то тітка роботу покинула і швидко хліб на стіл поклала. Священик підійшов до столу, положив на хліб Біблію і почав читати. Тітка стала позаду, а я лишилась сидіти на лаві: не знала, що й мені треба стати, а тітка теж не сказала. Коли священик закінчив читати молитви, то глянув на мене строго і спитав: «Ти що, комсомолка?» А тоді довго лаяв, що я в Бога не вірю. Мені було так соромно…»

Зрозуміло, що більшість дітей того часу були слабко обізнані з традиціями і звичаями церкви, адже раніше не могли відвідувати бо-гослужіння. Наприклад, Микола Юхимович К. розповідає: «До церкви ходив з батьками, бо був ще малий. А то один раз мати відправила са-мого відговітись. Зайшов я в церкву, а там люди до священика стоять і багато їх. Я побачив під стіною дошки лежать і сів на них, та й сонях лущу. Тоді хтось із старших підійшов та сказав, що так робити не мож-на. Як довідалась мати про моє говіння, то перепало мені на горіхи».

Проте інтерес до релігійного життя в громаді був значний. Опитані респонденти стверджують, що до церкви завжди ходило багато людей. Наприклад, Ганна Вікторівна О. згадує: «Людей багато ходило. Та всі ходили. Особливо старалися повести дітей». Мабуть, церква давала можливість людям хоч трохи відчути свободу навіть в умовах нацист-ської окупації.

Восени 1943 р., після вигнання німців із нашого краю, сюди знову повернулась радянська влада. Церкву не закрили (адже релігійна по-

54

літика держави дещо змінилась), але перенесли до іншого приміщен-ня, так званої Порфирієвої хати. Робота клубу відновилась. Микола Юхимович згадує, що поруч із церквою було поховано трьох німців. Їх могили залишились, лише хрести познімали.

Нове приміщення для церкви (воно не збереглося) було цегляне (одне з двох цегляних, що залишилось у селі), значних розмірів (хоч і менше, ніж попереднє). До революції це була хата заможного селяни-на Порфирія, який разом із сім’єю після 1917 р. виїхав закордон. Зго-дом, уже за радянської влади, тут розміщувався сирітський будинок. А в 1943 р., як уже зазначалося, почала діяти церква.

Як і раніше, церква продовжувала відігравати важливу роль у жит-ті селян. Люди знаходили час і силу для відвідування богослужінь по-при те, що активно включились у відбудову народного господарства. Ганна Яківна М. згадує: «А робили як тяжко… Особливо на жнива. Було цілий день снопи в’яжемо, а на ніч йдемо на тік молотити і аж допоки сіріти не почне. Тоді додому – трохи перепочинемо і знову на роботу». Про значення релігійного життя свідчить також те, що багато селян не тільки відвідували богослужіння, а й активно брали участь у їх здійсненні. Ганна Яківна М. згадує, що в півчій разом із нею співали її батько Яків М., подруги (чотирнадцяти – шістнадцяти років) сестри Катерина, Олександра та Марфа Л., Марія М. та її батько Василь М. Брали участь у службі Божій і менші діти. Микола Юхимович каже, що його товариші Павло та Микола У. були паламарями. Ганна Вікторівна О. пригадала ім’я дзвонаря, ним був Степан У.

Священик, який проводив богослужіння, був не місцевий. Разом із родиною він орендував кімнати у будинку одного із селян. Звали свя-щеника отець Терентій (зі спогадів старожилів). Одна із учасниць пів-чої каже, що співали старослов’янською.

Церква у Порфирієвій хаті проіснувала до кінця сорокових років, а в 1949 чи 1950 рр. була закрита владою. Причини закриття невідомі. Можна лише припустити, що церковна громада не пройшла державної реєстрації.

Розповідаючи про традиції церкви, люди згадують храмове свято, яке в селі відбувалось на Першу Пречисту. Микола Юхимович каже: «людей на свято багато з’їжджалося не тільки з нашого села, а й з довколишніх сіл. Біля церкви стояли підводи, було дуже людно. Для мене, малого, це схоже було на ярмарок». Ганна Яківна М. розповіла про свято Воздвиження: «Священик служив дуже гарно. Пам’ятаю, на Воздвиження він брав у руки хрест, а потім помаленьку присідав і так само помаленьку підіймався, підносячи хрест догори і так три рази».

Також згадують про хресну ходу, яку організовували, щоб пішов дощ. Кажуть, коли була тривала засуха, люди разом із священиком хо-дили до одного з джерел в околиці села та молилися. І дощ йшов. Ще люди розповідають про звичай святити яблука на Спаса. При цьому зауважують, що ті, у кого померли малі діти, неосвячених яблук не їли. Дехто ще й досі дотримується цього звичаю.

55

Катерина Петрівна М. каже наостанок : «Погано, що церкви в селі немає. Якби була в селі, то я б ще пішла …» У передвиборчій програмі одного з кандидатів на посаду голови сільської ради в 2010 р. містився пункт про будівництво церкви, що свідчить про актуальність цього пи-тання для жителів села. Кандидат здобув перемогу. Але, на жаль, це питання й сьогодні залишається відкритим.

ЛІТЕРАТУРА1. Держава і церква на Полтавщині за радянської доби: збірник статей та бі-

бліографічних довідок/ упорядник В.А. Войналович, О.О. Нестуля – Полта-ва 2002 р.

2. Енциклопедичний довідник Полтавщина – Київ «Українська енциклопедія» 1992 р.

3. Кузьменко В.К. Краплина біографії мого покоління [збірка поезій] / Василь Кузьменко – Біла Церква 2009 р. – 137 с.

4. Розсоха Л. Давні церкви Миргородщини /Л. Розсоха // Прапор перемоги – 1992 р. – №34 – с. 3 – 4

5. Свідчення очевидців.

ВІДНОВЛЕННЯ ДУХОВНОГО ДжЕРЕЛА ПРИГАРІВСЬКОГО КРАЮ

Сидоренко Дарина, учениця 7 класуПригарівської ЗОШ І-ІІІ ступенів Козельщинської районної радиКерівник: Дашівець І.С, учитель географії та історії

Село Пригарівка, яке виникло на чумацькому шляху, мало першу назву Міняйлівка (бо тут чумаки обмінювали заморених волів на сві-жих, оплачуючи своїм товаром – сіллю) і своїх землевласників. Після скасування кріпосного права основні масиви землі належали велико-му землевласникові Родзянку, який мав маєток у Миргороді. Землі, що були власністю Родзянки, надавалися дворянам : Остроградським, Козельським, Пригарам. Пригара завіз на ці землі ремісників та зем-леробів, про що засвідчують прізвища – Ткаченко, Олійник, Кравець, Швець, Шевченко. За даними першого офіційного перепису населен-ня у 1859 році в Пригарівці налічувалося 50 дворів із населенням 398 осіб, чоловіків і жінок порівну. Про це засвідчують дані, видані друком у 1862 році у «Списку населенных мест Российской империи по сведе-ниям 1859 года – Т.ХХХІІІ Полтавская губерния».

У 1867 році (про що значиться в «Заключении Уполномоченного Совета по делам русской православной церкви при Совете Министров СССР по Полтавской области за 1944 год») в селі спочатку була від-крита церква, яку перенесли з м. Кобеляки, де їх було в достатній кіль-кості. А в 1870 році 12 грудня за старань місцевих заможних жителів та з дозволу Полтавської Єпархії була відкрита та освячена новозбудова-на трьохпрестольна дерев’яна холодна в одному зв’язку з дзвіницею Різдва Іоанна Предтечі церква. Другий престол – Казанської ікони Бо-

56

жої Матері. Третій – Святого Георгія Побєдоносця. Її будівля, за давнім звичаєм, мала вид хреста задля того, щоб пам’ятати, що Церква Божа, як чесний хрест, відборонить чоловіка від знищення духа. [1]

Першим священником було призначено Сімеона Стефановича Сокологорського, який походив із давнього попівського роду, батько якого, Стефан, був священником Вознесенської церкви села Пусто-войтово Кременчуцького повіту. Сімеон Стефанович, маючи богослов-ську освіту, був священником новозбудованої церкви села Пригарівка Кобеляцького повіту Полтавської губернії. Він мав чотирьох синів – По-рфирія, Василя, Афанасія та Костянтина, – які теж стали в майбутньо-му священнослужителями. Афанасій став священником і законовчи-телем у селі Пригарівка з 3 березня 1899 року та залишив після себе літопис школи, яким ми користуємося на даний час. На службі в церкві разом із ним був і його молодший брат Костянтин. [6]

Сімеон Сокологорський роз’яснював у церкві первинні істини віри християнської та заговорив і про користь грамотності. А, побачивши жалюгідний стан своїх прихожан, Сокологорський поставив собі за мету «просвітити свою темну паству», бо на той час у всьому при-ході не налічувалося і п’яти чоловік напівграмотних. Він сам у 1871 році погодився навчати бажаючих учитися в своїй тоді дуже незруч-ній хаті. Цього року до нього прийшло навчатися лише три хлопчики. Після взятого пізніше дозволу в поміщика Родзянки Сокологорський відкриває церковно-парафіяльну школу, в якій працює наставником-законоучителем. 12 січня 1872 року Полтавська єпархія затверджує у селі школу за № 22. Цього року до школи вже поступило 20 хлопчиків. У березні був затверджений помічником наставника псаломщик Ми-кола Галабудський, який, крім навчальних предметів, навчав співу, та невдовзі був позбавлений цієї посади. А з 1 липня 1878 року на посаду вчителя було призначено місцевого жителя Гасана Андрія Трохимови-ча, який мав відповідну освіту. [1]

У 1874 році священник Сокологорський, водночас із будівництвом своєї хати, на церковній землі, власним коштом збудував школу на 50 осіб. У 1876 році в школі були проведені екзамени членами Кобеляць-кої Повітової Училищної Ради Сергієм Боровським та Савою Яковичем Дудченком, які відмітили, що учням Пригарівської школи, порівняно з відповідями Бреусівських учнів, а дані школи були в підпорядкуван-ні Бреусівської волості, відповіді яких були оцінені оцінкою «5» і «4», необхідно ставити по 10.

У 1884 році, відвідуючи село і школу, дворянин Михайло Сергійо-вич Угрічіч-Требінський дізнався, що в тісному приміщенні школи на 50 осіб навчається більше 70 учнів. Співчуваючи справі народної осві-ти і бажаючи зробити благодійність селянам його предків, цей дворя-нин подарував Пригарівській церкві 10 десятин орної землі і садибу разом з гаєм мірою в 2 десятини 2215 квадратних сажнів. Дарунок цей особисто заповідав церковно-парафіяльній школі для того, щоб із ви-ручених прибутків від землі і продажу зрубаних дерев із гаю зібрати

57

кошти для побудови нової школи – більш просторої і зручної. У школі вчителі зібрали суму 1545 рублів – це були гроші за оренду землі, про-дажу зрубаних в гаю дерев та оплати за навчання учнів.

У 1891 – 1892 рр. була збудована нова школа на 150 учнів вар-тістю 2145 рублів. Священник Сокологорський, який помер 18.02.1899 року, недоотримав позички. З 1899 році в церкві служать сини Сімеона Сокологорського – Афанасій та Костянтин.

Роки революції 1917 року та громадянської війни, а згодом «куль-турної революції», залишили ганебний слід на долі церкви та її служи-телів, які стають гнаними за свої переконання і службу в церкві. В 20-30 роки в селі створюється драматичний осередок «Просвіта», до якого ввійшли хористи Пригарівської церкви, активні учасники художньої са-модіяльності, роботою яких керують Ганна Семенівна та Петро Андрі-йович Гасан, які ставили за мету відновлення української культури. [5]

Сокологорські та сім’я вчителів Гасан Ганни Семенівни та Петра Андрійовича, які були вже в родинних зв’язках з Сокологорськими, від’їжджають на Донбас у Краматорськ, працюють на заводах, вихо-вують дітей та навчають їх. Із 1938 по 1941 рік церква не працювала, а приміщення використовувалися під господарські будівлі колгоспу, і лише в 1941 році релігійна громада відновила діяльність в молитвен-ному домі, який діяв у приміщенні сільського клубу, так як німецьким снарядом був збитий купол церкви. У 1942 році Костянтин Сокологор-ський повертається на близьку батьківщину в с. Криничне Кобеляцько-го повіту, де й був похований після смерті. А його син Нікандр із сім’єю повертається у Пригарівку разом зі свахою Гасан Ганною Семенівною. Маючи духовну освіту, вона закінчила Ставропольське єпархіальне училище, Ганна Семенівна продовжує працювати в школі та Козель-щинському дитячому будинку до 1960-тих років. Після повоєнного 1947 року, хор, керований Ганною Семенівною, в якому співали вивчені нею та священнослужителями пригарівчани, перемагає в обласному кон-курсі, а нагородою стає рояль, який згодом забрали у відділ культури.

Ганні Семенівні недаремно присвоєно високе звання Заслужений вчитель. Сіючи вічне, розумне серед пригарян, вона вчила школярів та дорослих правильному співу, отримувала перемогу в обласних оглядах-конкурсах художньої самодіяльності. Ось як згадує про це ко-лишній учень В.І. Самофал : «Вважаю, що слід якось особливо виді-лити Гасан Ганну Семенівну та її чоловіка Петра Андрійовича. Вони заслуговують великої поваги пригарівчан. Це Петро Андрійович, у да-лекому від якоїсь там цивілізації, в селі створив драмкружок, і пішли в люди твори Тобілевичів-Карих-Кропивницьких і інших драматургів. Пригарівський драмкружок тримався довго, його витіснив телевізор. А Ганна Семенівна – то взагалі легенда. Це, дякуючи їй, її роботі з колек-тивом хору, яким вона керувала в селі, стали співати, так би мовити, грамотно, репертуар розширився до виконання деяких арій з опери «Запорожець за Дунаєм», творів Миколи Лисенка та інших. Спілкуван-

58

ня з нею завжди залишало велике задоволення, відчуття того, що ви маєте справу з людиною високо інтелігентною». [5]

У 50- 60-ті роки в Україні знову розгортається антирелігійна про-паганда. У цей період службу в церкві проводять отець Петро та отець Микола Заворотній, останній священник, бо за сфабрикованими дани-ми про зменшення обрядів хрещення, вінчання та похоронів, у Прига-рівську церкву було закрито. З 1960 року у приміщенні церкви розпочав функціонувати сільський будинок культури. У 1964 році перед церквою було збудоване типове приміщення сільського будинку культури. А ро-зібране в 1963 році приміщення церкви залишило в землі тільки добро-тний фундамент із граніту, який зберігся до цього часу.

Із моменту проголошення самостійності України розпочинається духовне відродження. І так, як і в далекі 1870-ті роки, з 1991 року не-байдужі до цієї справи жителі села задумують відроджувати церкву, бо саме так у Літописі писав Афанасій Сокологорський: «Устройсво со-седних церквей (Улиновской, Бреусовской) побудила и жителей При-гаровки с окружающими козачьими хуторами, иметь и у себя церковь». [1] Бо в селі, з нагоди великих релігійних свят, відбувалися сходки при-хожан для проведення обрядів освячення Паски, Водохрещі, Спаса. Задум про відродження церкви визрівав багато років, але почав здій-снюватися лише в 2015 році, дякуючи значній пошуковій роботі краєз-навця Дашівця І.С., голови села Дубини Є.В., депутата сільської ради, протоієрей Василя Чернявського, настоятеля Свято-Успенської церкви села Сушки, меценатки Балабей Л. М. та багатьох небайдужих до цієї справи односельчан, які були ініціаторами побудови хреста, пам’ятного знака та побудови каплиці.

У вересні 2015 року, у знаменне церковне свято Воздвиження, було відкрито та освячено поклонний Господній хрест і пам’ятний знак. Саме в цей день 1943 року була звільнена Пригарівка від німецько-фашистських завойовників. Навіть і в роки війни з фашистами церква не припиняла своєї служби, яку проводив отець Перчгоджула Микола Антонович, і, за вказівкою з Москви, проводила богослужіння на честь перемоги над ворогом. Чин освячення поклонного хреста і пам’ятного знака провів єпископ Кременчуцький і Лубенський Миколай у співслу-жінні духовенства єпархії. На урочисте Богослужіння зібралися прига-ряни, гості та жителі з сіл бувшої парафії.

Нащадки давнього і великого роду Сокологорських, які залишили про себе вічну пам’ять у Пригарівському краї, нині живуть на різних те-риторіях України, близького і далекого зарубіжжя. Продовжуються по-шуки їх, встановлюються зв’язки, з тією метою, щоб нагадати про їхніх предків та добрі справи, якими вони займалися в ті роки. На даний час планується побудова каплички на місці фундаменту бувшої церкви.

Відновити джерело, яке свого часу відкрив Семеон Стефанович Сокологорський, повинно дати життєдайну енергію не одному поколін-ню пригарівчан.

59

ЛІТЕРАТУРА1. Летопись Пригаровского сельского начального народного училища Кобе-

лякского уезда Полтавской губернии с 1896-1897 по 1905-1906 уч. год. Со-ставитель: Афанасий Семенович Сокологорский.

2. Церковний календар Полтавської єпархії на 1893 рік.3. Клірова книжка 1902 рік. – С 184.4. Справочная клировая книга.., 1912. – С 77-78.5. Матеріали власного архіву краєзнавця Дашівця І.С.6. Матеріали власного архіву родини Сокологорських – Москаленко Оксани

Олексіївни.

ШАХОВИЙ РУХ НА ПИРЯТИНЩИНІ

Литвиненко Альона, учениця 9 класу Пирятинської ЗОШ І-ІІ ступенів №1, член пошукового туристсько – краєзнавчого загону «Фортуна».Керівник: Литвиненко О.М., керівник туристсько-краєзнавчого гурткаПирятинської ЗОШ І-ІІІ ступенів №4

Після революційний період шахові ігри на Пирятинщині були неор-ганізованими. Як свідчать архівні матеріали, вже у перші місяці 1944 р. розпочинається робота по відновленню фізкультурних колективів у звільнених районах України. Однак процес цей посувається повільно, у зв’язку з відсутністю профспілкових спортивних товариств, кволої роботи комітетів і відсутністю інструкторських кадрів. І вже з середини ХХ століття чітко просліджується шаховий розвиток на теринах нашого краю.

Одним із перших організаторів шахового руху був Бих Василь Васильович, уродженець Пирятина. З 1947 року працював на посаді Голови районного комітету зі справ фізичної культури та спорту при виконкомі районної ради депутатів трудівників м. Пирятина[1]. У цей період організовуються районні змагання шахістів серед колгоспників, працівників міських організацій, шкільних піонерських та комсомоль-ських дружин. Не зважаючи на все це, на районні змагання до міста приїздить мало учасників із сіл, особливо в осінньо-зимовий період. [2].

Характерною ознакою повоєнних років було проведення турнірів на честь тих чи інших святкових дат різноманітних агітаційних заходів, проведення соціалістичних змагань, парадів тощо. У 1946 р. «червони-ми датами календаря» були вибори до Верховної Ради СРСР та УРСР, святкування 28 річниці Радянської Армії, Дня Сталінської конституції, 1 Травня, Дня Перемоги, Дня фізкультурника та ін. (звертаю увагу, що в ті роки всі ці святкові дні були робочими – ніяких вихідних у ці дні не надавалося). На честь виборів проводилися фізкультурні паради, шахові турніри та ін.

З 1950 року Бих Василь Васильович працює вчителем фізичної культури та спорту при районному Будинку піонерів та школярів, та

60

головним суддею районних змагань із шахів. [1] Виділяються значні кошти на придбання різних видів шах та шашок, в порівнянні з інвен-тарем для інших гуртків-це левова частка. Добровільні об’єднані това-риства Української РСР «Колос» та Рада Добровільного спортивного ордена Леніна товариство «Спартак» постійно організовують турніри з шахів та шашок, як серед колективів підприємств, колгоспів, так і серед школярів міста та району. Змагання відбуваються за певними розро-бленими положеннями та правилами.

Для залучення молоді громадські об’єднання тісно співпрацюють з районними відділами народної освіти, відповідальність по школах покладена на вчителів фізкультури та старших піонервожатих [3]. Учні району постійно беруть участь у обласних змаганнях та здобувають призові місця. [4]

Серед колгоспників району пожвавлюється шахова робота, дівча-та приймають активну участь у шахових турнірах.

Так Шамфарова Надія Савеліївна вперше прийняла участь в чем-піонаті Полтавської області серед спортсменів ДСТ «Колгоспник» в 1961 році, де з результатом 8 із 8 виборола перше місце, а в 1962 році ще не досягнувши 18-річчя, дебютувала в республіканських змаганнях товариства, де виграла 5 партій із 7.

З початку спортивної «кар’єри» спортсменка успішно зростає:1961 рік – ІІІ-й розряд;1962 рік – ІІ-й розряд;1965 рік-І-й розряд.В 1984 році їй присвоєно звання кандидата в майстри спорту.Починаючи з 1961 року в турнірах на першість Полтавської об-

ласті серед сільських шахістів Надія Савеліївна майже щороку завойо-вувала перші місця (за виключенням років, коли не приймала участь у змаганнях).[5].

1965 рік приніс Надії Савеліївні нове звання – чемпіонки України серед сільських спортсменів.

З цього часу першості товариства «Колгоспник» (пізніше – «Ко-лос») приносять їй призові місця – в Дніпропетровську, Рівному, Доне-цьку, Харкові, Одесі, Красноперекопську, Енергодарі та ін.[6]

У 70-х роках минулого століття турніри з шахів проходять у на-вчальних закладах протягом всього року, навіть на групах продовже-ного дня і в літніх шкільних таборах. В районних змаганнях активну участь беруть сільські школи. До вже традиційних-добавились змаган-ня до річниці Жовтневої революції та на приз клубу «Чудо-шашки». По-стійно проводяться змагання між шахістами військових частин В.Кручі та Пирятинської.[7].

Нині шаховий рух майже не фінансується, та працюють шкільні гуртки у місцевих школах, у ЦДЮТ та клуб «Дебют», керівник гуртків Чайка М.Г. Традиційно проводяться турнір пам’яті кандидатів у май-стри з шахів Василя Ситника та Надії Шамфарової, на вшанування

61

пам’яті загиблих воїнів АТО на Сході України, до Міжнародного Дня шахів, до Дня міста.

ЛІТЕРАТУРА1. Автобіографія Биха Василя Васильовича(від 16 лютого 1967 року)2. Таблиця звітності змагань за 1949 рік.3. Розпорядження завідуючого районним відділом народної освіти

О.Кашициним та секретаря Пирятинського райкому ЛКСМУ В. Пилипенком від 10 листопада 1964 року.

4. Таблиці результатів на 1-4 дошці командної першості Полтавського УПО «Єлектроконтакт» по шахах.

5. Обласна першість ДСТ «Колос» з шахів (Полтава)

СКЛАД МОНЕТНИХ СКАРБІВ ДРУГОї ПОЛОВИНИ ХVІІ СТ. З ПОЛТАВЩИНИ

Шерстюк Артем, учень10 класуКременчуцької гімназії №6 Керівник: Слухаєвська О.І., учитель історії та географії

Монети – носії історичної об’єктивної інформації, достовірне дже-рело пізнання минувшини. Їх аналіз є своєрідним зрізом історичних перипетій та економічної ситуації певного історичного проміжку часу.

Вивчення монетних скарбів ХVІІ – поч. ХVІІІ ст. ведеться у двох напрямках: 1) встановлення періоду їх тезаврації, для подальшого пов’язання часу їх випадіння з певними синхронними в часі суспільно-політичними подіями; 2) вивчення їхнього кількісно-якісного складу для з’ясування напрямку розвитку монетно-грошової системи краю, еконо-мічного впливу тієї чи іншої території/країни, що досить яскраво відо-бражається в представлених артефактах.

Серед монетних скарбів другої половини ХVІІ ст. виділяється три групи.

1. Друга половина ХVІІ ст. (без чіткого віднесення до вужчого часового проміжку).

Рашівка. Монетно-речовий скарб у складі срібних монет та пред-метів: 16 ґудзиків, десять крючків та 12 петельок до них, уламок фігурної бляшки та 122 монети, з яких 24 польські 1621-1626 рр., дві ризькі, 1623 і 1633 р., одна прусська 1627 р. і 95 московських срібних копійок царів Михайла Федоровича та Олексія Михайловича [6, с. 175, 205-206].

Стасі. 1362 московських, польських, шведських, прусських, ні-мецьких і шотландських срібних і мідних монет XVI-XVII ст. (москов-ських тільки чотири: по одній срібній копійці Михайла Федоровича і Олексія Михайловича та дві мідні копійки останнього [5, с. 202, 262]. Наявність мідних монет дає змогу датувати комплекс після 1654 р., опісля початку карбування мідної монети.

Правобережна Сокілка. Монетно-речовий скарб у складі масив-ного литого перстня та 20 зліплених окислами монет. Останні – під-

62

робки польських грошей початку XVII ст., відлиті з олов’янистої бронзи Це трьохгрошовики (вісім) та шостаки (12) [10]. Не виключено, що те-заврація цього цікавого комплексу відбулася вже у другій пол. ХVІІ ст., часу особливого піднесення фальшування монет (переважно за прав-ління П. Дорошенка).

2. Скарби кін. 1650-х рр.Кілька комплексів можуть бути достовірно датовані другою поло-

виною 1650-х рр., тобто початком Руїни, війн Виговського з москов-ськими військами та зорієнтованими на Москву старшинами.

Більськ. Скарб срібних речей і монет, невеликий черпак з широ-кою ручкою у вигляді пташиного хвоста і пташиної голівки на носку, по-ясний набір з п’яти випуклих круглих блях та семи гладких, 20 ґудзиків, надставка в три маленькі дробниці, мідна кругла бляха з вушком, 338 московських срібних копійок XVII ст., 25 трояків та шостаків Сигізмунда ІІІ і п’ять західноєвропейських талерів 1619-1650 рр. [7, с. 128]. По-рівняно висока питома вага московської монети у складі скарбу може свідчити про його тезаврацію саме представниками царського війська під час їх поразки від військ Виговського у 1658 р.

Середняки. 486 срібні монети, в т.ч. 43 талера та 443 орти, у глиняному горщику. Талери 1581-1649 рр. з Саксонії, Данцига, Сент-Галена тощо. Два з них – з контрамарками Олексія Михайловича [8, с. 128; 1, с. 142]. «Єфимки» у Московському царстві випускалися у 1654 р., що дає підстави датувати комплекс цим часом.

Опішня. Горщик з 572 срібними і білоновими монетами Речі Посполитої (орту 1621-1624 рр., шостаки 1623-1627 рр., трояки 1621-1623 рр., півтораки 1621-1627 рр., коронний та литовський гроші 162? р., данцигські орти 1615-1626 рр.), орти та драйпелькери Прус-сії 1622-1657 рр., та інші європейські монети 1618-1655 рр., а також 44 копійки Михайла Федоровича і один «єфимок» [1, с. 142-143].

Гільці. 585 (586?) срібних і білонових монет Речі Посполитої (шос-так 1626 р., коронні й ризькі півтораки та соліди Сигізмунда ІІІ, біло-нові соліди Яна Казимира), ельбінгський солід 1634 р., ризькі соліди Густава Адольфа, Христини, Карла Х Густава (1654-1660 рр.), прусські драйпелькери 1624 р., германський талер 1613 з контрамаркою Олек-сія Михайловича [8, с. 122, 161; 1, с. 143].

Сенча. Скарб зі складу довоєнних збірок (опрацьовано у фондах Полтавського краєзнавчого музею). У ньому монети різного ґатунку – від флорина, з наявністю ортів, шостаків, трояків, півторагрошовиків, до солідів. Остання за часом монета – прусський білоновий солід Геор-га Вільгельма карбування 1655 р.

3. Скарби кін. 1660-х рр. Велика кількість комплексів датуються 1660-ми роками – перш

за все другою половиною десятиліття. У цей час тривала турецько-московсько-польська війна, на землях Полтавщини відбувалися чис-ленні походи та баталії.

63

Бодаква. 1214 срібних монет та один фунт 13 золотників білоно-вих і мідних. Талери і флорини Голландської республіки, західноєв-ропейських міст, Іспанських Нідерландів та ін. 1614-1642 рр., монети Речі Посполитої (орти 1621-1624 рр., трояки 1622-1624 рр., півтораки 1617-1627 рр., гроші та соліди тих же часів), а також мідні соліди Яна Казимира («боратинки») 1659-1666 рр. Серед інших – прусські та ель-бінгські драйпелькери, ризькі й лівонські соліди Густава ІІ Адольфа, Христини і Карла Х Густава [1, с. 119, 140].

Старі Санжари. 836 монет різних номіналів Сигізмунда ІІІ, прусські та прибалтійські драйпелькери та інші західноєвропейські дрібні моне-ти. Серед багатьох талерів Зволле, Зеландії, Кампена та ін. виділяється монета Фердинанда ІІ з контрамаркою Олексія Михайловича та наймо-лодший талер Західної Фрізії 1668 р. [9, с. 208-209, 261; 1, с. 143].

Запсілля. Скарб виявлений у 1980-х рр. З 1676 срібних та біло-нових монет найдавнішою був дрезденський талер 1561 р., наймолод-шою – карбування м. Зволле 1664 р., загалом тут 58 талерів. Інші мо-нети представлені розмінними зразками першої половини ХVІІ ст. [4].

Клепачі. Невелика частина придбаного скарбу (41 монета) місти-ла майже виключно півтора-, три- та шестигрошовики Сигізмунда ІІІ Вази 1620-1627 рр. Лише один із драйпелькерів 1666 р., часу правлін-ня Яна ІІ Казимира [3].

Лукім’я. Скарб, складений у горщику, був представлений виключ-но набором півторагрошовиків, останні з яких датувалися другою по-ловиною 1660-х рр. [2].

Представлена нижче таблиця укладена за складом вмісту монет тієї чи іншої держави, правителя, номіналу. Вона дає змогу унаочнити отримані дані, та зробити певні висновки.

Як бачимо, об’єктами накопичення грошової маси у депозитаріях залишаються срібні монети Речі Посполитої першої пол. ХVІІ ст., ви-ключно карбування Сигізмунда ІІІ. Як і в попередній період у ціні лиша-ються дрібні та середні номінали (півтораки, 3-, 6-тигрошовики, орти). Так, у найбагатшому Запсільському скарбі цим монет було майже 2/3 складу. Відсутні повністю монети Владислава, наявні зразки карбуван-ня Яна Казимира хоч і присутні в окремих випадках, але надто пооди-нокі.

Включення Гетьманщини до складу Московського царства дуже слабко позначилося на наповненні ринку московською монетою. Тут, як і раніше, мала повне панування польсько-литовська лічба та грошо-ва одиниця. З 13 наведених у таблиці випадків московська копійка була присутня у чотирьох, причому лише у двох випадках вони становили більшість зі скарбів. І ці обидва комплекси були монетно-речовими, відносяться за часом тезаврації до кін. 1650-х рр., і пов’язуються зі «скарбами надзвичайних обставин», не виключено – залишених мос-ковськими службовими людьми під час втечі від військ Виговського.

Невід’ємним атрибутом більшості скарбів є монети Прусії-Бранденбурга та Швеції й підлеглих їй територій (Ельбінг, Рига та Лі-

64

вонія). Зокрема, їх кількість збільшується у порівнянні з першою пол. ХVІІ ст. через тимчасове припинення карбування монет у Речі Поспо-литій з 1630-х рр. Беззаперечним «лідером» серед цих номіналів є со-ліди та драйпелькери Прибалтійських володінь.

Окремо варто було б дослідити обіг талерів у скарбах, порівняти отримані результати зі суміжними періодами, а також обов’язково здій-снити порівняльну характеристику складу монетних скарбів з окреми-ми монетними знахідками для відтворення повної картини грошового обігу Полтавщини.

ЛІТЕРАТУРА1. Котляр М. Ф. Грошовий обіг на території України доби феодалізму / М. Ф.

Котляр. – Київ: Наукова думка, 1971. – 176 с. 2. Супруненко А. Б Клад монет ХVІ-ХVІІ вв. из с. Запселье / А.Б. Супруненко

// Нумизматика и эпиграфика. – М. : Наука, 1989. – Т. ХV. – С. 172 – 175.3. Сидоренко О. В. Керамічний посуд козацького часу у складі монетних скар-

бів Лубенщини ХVІІ ст. / О. В. Сидоренко, В. В. Шерстюк // Старожитності Лівобережного Подніпров’я. – Полтава, 2015. – У друці.

4. Отчет императорской археологической комиссии за 1908 год. – СПб: Типо-графия главного управления уделов, Моховая № 40, 1912. – 226 с.

5. Отчет императорской археологической комиссии за 1913-1915 года. – Петро-град : Девятая государственная типография, Моховая № 40, 1918. – 295 с.

6. Шалобудов В. М. Скарб фальшивих польських монет ХVІІ ст. з с. Сокілка на Полтавщині /Шалобудов В. М. // АЛЛУ. – Полтава, 2009. – № 1/2009. – С. 100 – 101.

7. Отчет императорской археологической комиссии за 1902 год. – СПб : Типо-графия главного управления уделов, Моховая № 40, 1904. – 199 с.

8. Отчет императорской археологической комиссии за 1899 год. – СПб : Типо-графия главного управления уделов, Моховая № 40, 1902. – 184 с.

9. Отчет императорской археологической комиссии за 1909 и 1910 годы. – СПб : Типография главного управления уделов, Моховая № 40, 1913. – 289 с.

10. Сидоренко О. В. Скарб монет XVII ст. з Лубенщини [с. Клепачі, Лубенського р-ну, Полтавської обл.] / Сидоренко О. В. // АЛЛУ. – 1998. – Ч. 1/2. – Нуміз-матика. – С. 125.

СУЧАСНІ ОБЛИЧЧЯ УКРАїНСЬКОї НАЦІї: УМОВИ ФОРМУВАННЯ ОСОБИСТОСТІ

МАРИНИ ЛЮТЕНКО В НОВІТНІЙ ПЕРІОД ІСТОРІї УКРАїНИБойко Карина, учениця 9 класуКЗ Полтавський НВК № 36 Керівник: Бойко І.В., учитель історії

Проголошення незалежності України зумовило потребу пере-осмислення багатьох суспільних явищ і процесів. Значної уваги ви-магає, зокрема, виховання нового покоління, яке має право вільного і творчого розвитку особистості. У громадянському суспільстві вільна людина прагне до свідомої і творчої діяльності, самовідповідальнос-ті, самореалізації, стає творцем своєї долі; вона не мириться з поне-воленням, засуджує приниження, прагне свободи; у ній поєднуються високі моральні чесноти, патріотизм, професійна компетентність, по-

65

чуття обов’язку й відповідальності перед суспільством, Батьківщиною, державою [7].

У сучасному суспільстві відбувається становлення духовних орі-єнтирів, повернення до одвічних цінностей, серед яких важливе місце займає патріотизм. Формування активної громадянської позиції, по-чуття відповідальності та патріотизму, особливо у молодого покоління, продовжується і на початку ХХІ століття [1]. Революція Гідності та АТО продемонстрували, що в Україні продовжує інтенсивно відбуватися формування української національної ідентичності та громадянського суспільства. Протести, з яких починався Майдан, через поглиблення конфлікту з владою призвели до його радикалізації та формування молодої особистості, яка здатна захистити не тільки власні, але і сус-пільні інтереси.

Ми вирішили висвітлити на прикладі аналізу особистості Марини Лютенко шляхи становлення та формування громадсько активної на-ціонально свідомої особистості українця в умовах розвитку громадян-ського суспільства в період новітньої історії України.

В умовах реформування українського суспільства особливого значення набувають питання визначення перспектив розвитку особис-тості громадянина, шляхів і засобів реалізації його прав та свобод [8].

Лютенко Марина Олександрівна народилась у Полтаві 3 червня 1996 року. І хто подумати тоді міг, що через 18 років ця дитина піде на війну: жорстоку, криваву, стане мужньою захисницею Вітчизни. Та й узагалі їй мужніти довелося надто рано. Так воно буває у сім'ї без батька. Марина завжди пишалася своїм національним корінням, пова-жала родинні цінності, добре знала історію роду, до якого мала честь належати. Від самого дитинства вона почала приймати самостійні рі-шення, хоч і уважно вислуховувала поради старших. Так було і цього разу, у лютому 2014 року, коли пішла підтримувати друзів на Майдан, та у квітні, коли почалося АТО… Плакала мама, відмовляли родичі… А молода патріотка прийняла своє тверде рішення йти до війська, бо-ронити рідну землю.

Марина проживала з мамою, Мороз Тетяною Іванівною, по вул. Артільна,18. До дев’ятого класу дівчина навчалась у Полтавській ЗОШ № 5. Класний керівник характеризувала її як старанну, відпові-дальну, допитливу ученицю.

Навчаючись у школі № 36, Марина одразу зайняла лідерські пози-ції, надихала однокласників на громадсько-суспільні вчинки, ніколи не стояла осторонь будь-яких проблем. Під керівництвом педагогічного колективу вона визначилась у виборі майбутньої професії та сформу-вала свої життєві позиції.

Марина у 2013 році успішно склала зовнішнє незалежне оціню-вання та за високими результатами була зарахована на навчання до Київського національного університету імені Тараса Шевченка на фа-культет філології. Але спокійне, затишне життя у буремний час для України було не для неї. В ексклюзивному інтерв’ю газеті-онлайн «Аб-

66

зац» Марина на питання про те, чому вирішила зайнятись такою до-сить «нежіночою» справою, відповіла:

– Я не ділю людей на чоловіків та жінок, я оцінюю їх за особистими якостями. На мою думку, зараз обов'язок кожного, хто на це здатен – стати на захист Батьківщини. Не всім місце на передовій. Жодного фронту не було б без волонтерів, без людей, що купують, збирають, привозять нам необхідні для боротьби речі. Я ж відчуваю в собі сили боротися. «Бо кров, пролита для великої мети, не засихає». Я така ж, як усі. Просто не можу інакше…

Говорячи про вибір, зроблений напередодні АТО, Марина зазначає:

– Одна із причин, чому я пішла на фронт це розуміння того, що треба щось робити прийшло тоді, коли Україна втратила Крим. Тоді ж почався набір у Нацгвардію, куди я не проходила за віком. Дякую уні-верситетським секціям з фізкультури, що допомогли мені трохи підви-щити витривалість. Потренувавшись весною кілька місяців, я остаточ-но досягла бажаного результату. Також була ініціатива «Студентська Гвардія», патрулювання Києва з організаціями самооборони, вишколи, спілкування з людьми, які могли розповісти корисні речі [9]...

Дівчатам важче потрапити в добровольчий батальйон, ніж хлоп-цям. І справа не лише у звичних стереотипах. З цього приводу Марина говорить:

– Бачила деяких дівчат, які теж хотіли в АТО. Різниця колосальна. У ставленні до війни, у підготовці, у самій техніці. З п'ятьох дівчат, що проходили відбірковий вишкіл, я єдина стояла на рівні з чоловіками, поступаючись лише в фізичній силі (рукопашний бій і т.д.) і компенсу-ючи це достатнім рівнем в іншому. Те, що чоловікові дається без про-блем, для жінки є результатом наполегливої праці над собою – біоло-гія….. Але стереотипи грають значну роль, апріорі ставлення до жінок несерйозне й поблажливе. Найбільша проблема дівчини на війні – її жаліють. Вавочка в бою на голові чоловіка – «до весілля заживе», а сама думка про поранення жінки викликає у чоловіків жах.

Батальйоном Марининої мрії був «Азов», але склалося так, що вона потрапила в «Шахтарськ», після розформування якого перейшла у підрозділ МВС «Свята Марія». Виконувала там функції медсестри.

– Найжорсткішим нашим боєм був третій виїзд під Іловайськ. Ми потрапили у засідку, під снайперські обстріли на залізниці. Отримали купу поранених і загиблого. Спочатку ми просто думали, що це «друж-ній вогонь», є таке поняття, коли луплять випадково по своїх, але це сепаратисти відкрили по нас прицільний вогонь. Для мене, медсестри, і Дока, нашого фельдшера, як для медиків, то був дуже напружений момент. Жахливе відчуття, коли дивишся на пораненого і розумієш, що ця людина вже не виживе. І бачиш, як він задихається, бачиш, як його губи синіють, а він ще живий, він відчуває біль – це дуже важко. Оце – найстрашніше, що було на війні: розуміння, що помирає людина, а ти нічого не можеш зробити.

67

Подивишся на ДНР – це все чоловіки за 35, зі слідами алкоголь-ної залежності на обличчі. А більшість наших – молоді студенти, або успішні бізнесмени. Вони цитують Канта, говорять про Шопенгауера і сперечаються з догматами Ніцше. Видається, якийсь сюрреалізм, тому що всі найкращі – на війні.

Марина говорить:– Був такий момент, коли двоє наших бійців вийшли перед ваго-

нами, якраз під снайперські кулі. (Я туди теж ломилася, але побра-тими не пустили). Один з воїнів мав брата-близнюка, який залишив-ся з нами. Коли почали кликати другого, а він не відгукувався, було нестерпно важко бачити розпач в очах другого брата. Я продовжила гучніше кричати: «близнюк, ти тут?», – нарешті він відповів, спитала чи цілий, сказав, що цілий. Його брат просто кинувся мене обіймати. Я там мало не розридалася. Це справжні почуття, які, мабуть, деякі люди за все життя не переживають.

В умовах війни, протистоянь та революцій формується новий тип людини. Це всебічно розвинені особистості, які вміють чітко ставити перед собою цілі, розв’язувати важливі завдання, уникати конфліктів, бути відповідальними перед собою, законом та державою.

Марина згадує:– Я, чесно кажучи, не думала про те, застрелять мене, чи ні. Інші

дивувалися, чому в мене не було якоїсь приреченості. Просто до того був досвід протистоянь на Майдані. І, мабуть, найбільший страх, що пережила, трапився не підчас війни. Це було 20 чи 21 лютого на Ін-ститутській. Я відчула німий жах, тому що потрапила під перехресний снайперський вогонь. Це те, з чим ти ніколи раніше в житті не стикав-ся. Бачиш, як люди навколо падають, бачиш велику калюжу крові з людської голови. Тоді я була у складі медгрупи. Пам'ятаю, вийшли до готелю «Україна», і від побаченого там нам просто

Я нашкрябала у своєму телефоні, що не хочу помирати і всіх лю-блю, і помістила на робочому столі. Тоді мені здалося, що це кінець.

Моє ставлення до життя змінилося, бо це – найцінніше, що є в людини. От раніше я дітей не любила. Але тепер мені навіть хочеться, щоб в мене були діти, хочеться простих людських затишних радощів.

Після подій 2014-2015 рр. у героїні з'явилося чітке розуміння, що треба щось робити у своїй країні. Дівчина ще зі шкільних часів займа-лася суспільними та громадськими справами, працювала над великим проектом і повинна була його закінчити. Це реставрація приміщення Кадетського корпусу в м. Полтаві, будівлі 1840 року. Він зараз занепа-дає, а там можна зробити мистецький центр.

Марина стверджує:– Якби я не поїхала на війну, я б усе подальше своє життя думала,

що хтось, нехай троє чи четверо хлопців, могли загинути. Коли ти від-чуваєш себе потрібним і знаєш, що живеш не дарма – це невимовний кайф. Жити треба заради якоїсь справи, бо жити безцільно – це іс-нувати.

68

Зараз, після участі в АТО Марина активно долучається до патріо-тичного виховання учнівської молоді, проводить зустрічі з підлітками. Стала однією з героїнь телепрограми «Хоробрі серця».

ЇЇ особистий досвід участі в подіях на Майдані, в АТО ліг в осно-ву складених поезій, есе, щоденникових записів, спонукав Марину до глибшого аналізу подій і майбутніх планів у розбудові громадянського суспільства. Вона є живим свідком буремних подій новітньої україн-ської історії, прикладом особистості, яка здатна боротися і перемагати, досягати поставленої мети.

ЛІТЕРАТУРА1. Бех І. Програма українського патріотичного виховання дітей та учнівської

молоді / І. Бех, К. Чорна // Методист. – 2014. – № 11 (35). – С. 11–25. 2. Бондаренко О. Ю. Актуальні питання патріотичного виховання / О. Ю. Бон-

даренко // Історія та правознавство. Позакласна робота. – 2014. – № 3 (03). – С. 5–9.

3. Калагін Ю.А. Стереотипи військовослужбовців-жінок про армію та військову службу // Грані. – 2014. – № 2. – С. 112-117.

4. Руденко Ю. Український патріотизм: виховувати на новому, вищому рівні / Юрій Руденко // Освіта. – 2014. – № 34 (20–27 серпня). – С. 10-11.

5. Ружицька Н. Толерантність як психологічна категорія / Надія Ружицька // Профтехосвіта. – 2012. – № 12 (48). – С. 6-10.

6. Шуть С. Національно-патріотичне виховання молоді в сучасних умовах. Тези до публічного виступу / Світлана Шуть // Управління освітою. – 2014. – № 2 (326). – С. 27-30.

7. Горленко В.В. «Стан розвитку громадянського суспільства в Україні та в країнах Західної Європи» [Електронний ресурс] : – Режим доступу: http://narodna.pravda.com.ua/discussions/4c2a0fa074030/. – Заголовок з екрану.

8. Громадянська нація: сутність, шляхи і стадії її формування в Україні [Елек-тронний ресурс]: Антоніна Колодій. До питання про сутність, шляхи і стадії формування громадянської нації в Україні // Народознавчі зошити. – Режим доступу: http://cc.bingj.com/cache.aspx?q=%22. – Назва з екрану.

9. Жінки в армії всупереч всьому // Українська правда. Життя. – 13 жовтня. 2015р. //http://life.pravda.com.ua/ columns/2015/10/13/201761/view_print/. – Заголовок з екрану.

ОСТАРБАЙТЕРИ: ТРІЩИНА ЧЕРЕЗ УСЕ жИТТЯ

Ліхачов Іван, Гайдук Інеса учні 8 класу, члени пошукової групи «Джерело»Пологівського НВК «ЗОШ І-ІІ ступенів – ДНЗ»Новосанжарської районної ради Керівник: Бровко І.О.,директор школи, учитель української мови

Хоча з часу закінчення Другої світової війни минуло більше 70 ро-ків і вже вивчено й досліджено багато різних сторінок цієї величезної масштабами і кількістю жертв трагедії, усе ще є сторінки, які, на нашу думку, практично маловідомі нашим співвітчизникам. Одна з них – на-сильницьке вивезення населення з окупованих німецькими військами

69

територій для роботи на промислових підприємствах, у сільському гос-подарстві Німеччини. Таких робітників з Радянського Союзу називали «остарбайтерами» (від нім. Ostarbeiteren – східні робітники). Чимало полтавців спочатку добровільно, а потім під тиском відправилися до Рейху. Загалом на чужині опинилося 2,4 млн. остарбайтерів з України, серед них близько 165 000 з Полтавщини. Передусім остарбайтерами ставало молоде працездатне населення, юність і дорослішання якого були зламані війною, що наклала відбиток на їхнє подальше життя.

У наш час колишніх остарбайтерів залишилось небагато з огляду на їхній поважний вік. Ті ж, хто лишився, знаходяться навколо нас ‒ це наші прабабусі чи прадідусі, сусіди чи просто знайомі. Їхні життєві істо-рії можуть дати відповіді на ті питання, що тривожать нас зараз, адже за їхніми плечима такий великий досвід.

Архівні документи свідчать про те, що в роки окупації з с. Пологи Новосанжарського району Полтавської області на примусові роботи в Німеччину було вивезено 55 наших односельців. Цікавлячись історією рідного населеного пункту, ми мали змогу почути спомини тих небага-тьох, хто вцілів у вирі цих лихоліть.

Петро Петрович Саленко (1923 р. н.) згадував: «Із кожної хати, де були дорослі діти, когось та забирали до Німеччини. По селу ходи-ли поліцаї (один з них Тертишник з Перещепини) і збирали тих, кому судилась далека дорога. Наказували з собою брати їжу та одяг. На підводах довезли до Санжар. Там завантажили, як худобу, в товарні вагони, із загратованими колючим дротом вікнами, і повезли. Попе-реду та позаду ешелону – охорона з кулеметами та автоматами. Під час поїздки не годували, рятувало лише те, що взяли з собою. Проте вистачило його ненадовго. Приїхали в Обер-Ромстадт. Металургійний завод. Вставали о 6-й годині ранку і працювали до 6-ї години вечора. Пресували на станках деталі. Норма була дуже велика. Виконати її було неможливо. Замість 25-ти я міг зробити лише 16 штабелів. Ви-жив лише тому, що поряд були односельчани. Неділя – вихідний день (та це було дуже і дуже рідко). Усі ми збирались, ішли в лісок, що був неподалік. Згадували рідну домівку, співали пісень. Фотографувались. Так було довгих два роки. Звільнили нас американці у квітні 1945 р. Переправили через Рейн, де чекали наші війська. Перевірили доку-менти. А потім – два роки служби в Армії, там же, в Німеччині. Додому повернувся в липні 1947».

Найстарішою жителькою села Пологи є Марія Дмитрівна (Сален-ко) Ісакова. Їй 95. На обличчі, поораному глибоким зморшками, текла сльоза, коли вона згадувала ті часи: «У 42-гому, в жнива, поліцаї їздили вночі попід хатами, збирали молодь на роботу, немов би то на два дні казали. Того разу з села забрали 13 дівчат і 8 хлопців. Посадили усіх на підводи і повезли на станцію. Потім ще кілька днів з усіх-усюд звозили. Загнали в товарні вагони. Коли дізнались, що везуть в Німеччину, по-чали кричати – та толку з того. А потім – табір. Жили у бараках. Вранці, о 6-й годині, поліцаї піднімали на роботу, а хто відразу не встав, то

70

зганяли палицею. Далі шикували в ряди. Охорона з собаками ганяла на завод. Працювала на токарному станку – робили якісь заготовки до військового спорядження. Як щось було не так – зразу ж безжально били. Працювали без відпочинку цілий день. Годували дуже й дуже погано. Їжа була схожа на помиї. Була в Німеччині майже три роки. Та-кого знущання з людей і такої важкої праці я ніде більше не зустрічала. Визволили нас американці. Нагодували, посадили в десять машин (по тридцять чоловік в кожну) і вивезли на звільнену територію. Додому ми всі вертались пішки під охороною. Та ще якусь і худобу гнали. Їжі не було, тож і приходилося «господарювати» у чужих городах та садках. Щоб з голоду не померти, їли сиру картоплю. Як додому добралась – не пам’ятаю. Була зовсім безсила: спала місяцями».

Ліда Іванівна Черненко (1931 р. н.) так розповідала про свою су-сідку Джежелу Марію Йосипівну (1926 р. н.): «Вона – дочка репресо-ваного. Важкі поневіряння та бідність змусили молоду дівчину за ку-сень хліба піти до тітки, що жила на х. Зайчики, нянькувати дітей. У роки окупації глава сімейства, односібник Макаренко, був старостою у Писарівці. Коли німці відступали, він теж вирішив тікати в Німеччину. Разом зі своїм сімейством прихватив і Маню. Сталось так, що в дорозі вони розгубили один одного. Маня спочатку потрапила в окуповану Че-хословаччину. Працювала на фабриці. Дружила з місцевою чешкою. Вона-то і допомогла Мані вижити – підгодовувала то пряничками, то пиріжками, принесеними з дому. Потім була Австрія. Важка робота на заводі. За невелике порушення – лайка, побої».

Історією свого дядька Джежелого Олексія Васильовича, у спис-ках остарбайтерів він значився як Жалуй Алекс (1923 р.н.), поділилась Марія Іллівна Джежелій: «Місцеві поліцаї приправили сільську молодь на станцію. Звідти товарними вагонами відправили до Німеччини. При-були до м. Франкфурт в середині грудня. На станції їх поформували у колони та й повели до глибокого кам’яного кар’єру, огородженого колю-чою проволокою. Працювати доводилось по 12 годин на добу. Працю-вали в дві зміни. На секретному військовому заводі ФДМ виробляли до автоматів кулі та якісь кільця різних розмірів. Деталі йшли по конвеєру, так що ні на хвилину не можна було присісти. На роботу, в їдальню, на-віть спати водили під конвоєм: ні вправо, ні вліво – тільки в потилицю один одному. Годували два рази на день. Голодали. Коли б не майстер Кигер, що приносив йому кожного дня в пазусі шматок хліба з дому, – хто його зна, як би і вижив. Неділя була вихідним. Проте ніхто нікуди не ходив – спілкування навіть один з одним не дозволялось. У кінці 1944-го завод серед ночі розбомбили. Тож рано-вранці всіх вивезли у м. Етелінг. На тамтешньому заводі продовжували виготовляти ті ж деталі. Працювати доводилось на печах Дегуза».

«Андрій Йосипович Гулак працював у місті Обер-Ромстадт на лі-тейному заводі. Було дуже тяжко. Працювали по 12 годин на добу. Не витримавши непосильної праці, Андрій вилив кип’ячий чавун собі на ногу, чим спричинив сильний опік. Так із заводу він потрапив у госпі-

71

таль. Після лікування дали легшу роботу. Звільнили Андрія і його по-братимів по нещастю американці. Чорношкірий американець пропону-вав йому лишитись працювати й жити в Америці. Але Андрій вирішує повернутись на Україну. Та не так сталось, як думалось. На батьківщи-ні його часто називали дезертиром, говорили, що сам покинув країну і поїхав за кордон. З Андрія часто підсміювались, дивувались, чому його ще не заслали у Сибір. Але невже по своїй волі йому випало їхати в Німеччину?!» – відповідь на це запитання і сьогодні хвилює його до-чку Кечу (Гулак) Аллу Андріївну.

Штепу Катерину Кузьмівну (1908 р.н.), як розповідали її внучки, разом з іще декількома односельчанами під конвоєм німці і поліцаї пішки пригнали до залізничної станції. Їхали в жахливих умовах: лю-дей було набито у вагонах так, що спали стоячи, ніхто не годував, їли те, що взяли із дому, ділячись один з одним. Та найстрашніше було те, що цю нелегку ношу разом з матір’ю випало ділити і двом її малоліт-нім донькам. Хоча, можливо, саме це дозволило їм в Німеччині жити не в бараку, разом з іншими бранцями, а в «хазяїна-бауера». Хазяїн був непоганий, добре годував та жалів їх. А от працювати Катерині до-велось на нікельовому заводі. Робочий день тривав 12 годин на добу. Працювали там дуже важко. А ще випари важких металів... Звільнили бранців американці й передали радянській військовій частині, яка й відправила додому. Повернення було довгим, оскільки приходилося пропускати поїзди із солдатами та зброєю. Ось і рідне село. Та по-вернулася Катерина додому вже сама: доньки Галя і Ніна в дорозі за-хворіли на тиф і померли. Через багато років, на прохання бабусі, їх іменами назвуть внучок.

«Вона жила в німкені. Працювала в їдальні. Частенько носила іншим в’язням їсти. Німець-наглядач впіймав її і дуже побив. Закрив у підвалі. Чоловік німкені-господині мав певний вплив на табірну охо-рону. Наказував Ліді, щоб видала того, хто жорстоко з нею повівся. Побоялась. Прийшло звільнення. Німкеня-господиня просила залиши-тись у них. Та серце рвалось швидше повернутись додому. А ще так хотілось принести рідним щось у дарунок. Вирішила, що це буде на-мисто (вдома ніхто ж такого не мав!). Повернення було важким. Ішла пішки, їхала поїздом… Ось і батьківський двір. Стоїть Ліда перед ним, не маючи сили ступити далі… Вийшов батько. Виніс хлібину. «Бери, дитино. Моя дочка теж десь далеко. Може і її хтось нагодує». «Та це ж я, батьку», – тільки й промовила Ліда…», – таку невигадану історію з життя своєї матері Косик Ліди Дмитрівни (1923 р. н.) розповіла Суткова (Косик) Валентина Миколаївна.

Далеко не всі повернулися назад. Історія життя в Німеччині тих, хто повертався, закарбована у їхніх фільтраційних справах, що скла-далися на кожного невільника в так званих фільтраційних таборах при перетині кордону. Понівечені душі, гіркі спогади про приниження люд-ської гідності постають в документах. Однак саме такі документи да-ють змогу зберігати в пам’яті народу сторінки історії, які вчать цінувати

72

свободу та незалежність. Сьогодні тим, хто дожив до наших днів, уже давно за дев’яносто. Сивина покрила їх голови, хоч руки продовжують трудитись. Та десятиліття не можуть стерти з пам’яті того, що було впродовж їхнього життя. Бо це трагедія цілого покоління, якому історія приготувала драматичну, болючу назву заручників другої світової війни.

ЛІТЕРАТУРА1. Лахно В. Заходи з мобілізації мешканців Полтавської області на роботу

до Третього Рейху під час другої світової війни // Світові війни ХХ століття та історична памʼять: збірник наукових праць за матеріалами міжнародної науково-практичної конференції, Житомир 11-12 листопада 2011 р. – Дні-пропетровськ: Інститут «Ткума», 2013. – 348 с. – С.167-180.

2. Лахно В.І. Неповсякденність українських остарбайтерів Третього Рейху в роки другої світової війни // Гуржіївські історичні читання: Збірник наукових праць. – 2012. – Вип. 5. – С. 139-142

3. Лахно В. Обмеження в громадянських правах остарбайтерів Полтавщини на теренах Батьківщини // Полтавщина: Історичні шляхи та перспективи розвитку. – Полтава: АСМІ, 2007. – С. 73-76.

4. Лахно В. Умови життя і праці українських остарбайтерів у країнах Третьо-го Рейху // Усна історія в науковому дослідженні. Матеріали всеукраїнської наукової конференції. Запоріжжя, 23-24 травня 2008 року. – Запоріжжя: Тандем-У, 2008. – 258 с. – С.91-98

5. Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні. Збірник документів і матеріалів. – Київ: Державне видавництво Політичної літератури УРСР, 1963. – с. 185

БУДІВЛІ Д.М. ДЯЧЕНКА– АРХІТЕКТУРНА ОКРАСА ЛУБЕН

Ковтун Влада, учениця 8 класу ЗОШ І-ІІІ ступенів № 8 м. Лубни, вихованка гуртка «Історичне краєз-навство» ДЮКСОТ «Валтекс», Керівник: Іващенко Л.О., керівник гуртка, учитель географії

Лубни початку ХХ-го століття переживали справжній будівельний бум. На зміну простим будівлям приходили вишукані споруди, створені за останніми досягненнями того часу. У нашому місті творили такі ві-домі архітектори як Олексій Миколайович Бекетов, майбутній академік архітектури та Дмитро Михайлович Дяченко, один з засновників нового архітектурного стилю – українського необароко.

На початку ХХ ст. в українській архітектурі, що розвивалася у руслі модерну, з’являються національні риси. Перший напрям запозичував мотиви з народної дерев’яної культової архітектури: примхливі форми дахів із вежами, гранчасті віконні й дверні отвори. Цій ідеї «слугували» «модернові» фризи з майолікових плиток з українською орнаменти-кою та інші декоративні прийоми, що нагадують про народне мисте-цтво. Адепти другого напряму (до яких належав Д.Дяченко) використо-вували деталі з архітектури мурованих споруд ХVІІ–ХVІІІ ст., зведених у стилі українського («козацького») бароко: фронтони з «заломами»,

73

барокову ліпнину фасадів, стінні пілястри, аркатуру та мандрики. [1, с. 4]. Дяченко виступав оригінальним майстром, здатним творити в на-родному стилі.

Дмитро Михайлович Дяченко народився 14 (26) серпня 1887 р. у м.Таганрозі у багатодітній родині шевця, який переїхав на Дон із с. Патлаївки, що на Полтавщині. Перші роки життя провів у м. Новочер-каську, де закінчив церковно-приходську школу та гімназію. Після за-кінчення восьмикласного Таганрозького технічного училища у 1907 р. Д.Дяченко вступив до Харківського технологічного інституту, де його учителем був відомий архітектор О.М.Бекетов.

Наступного року він переїхав до Петербурга, де слухав окремі лекції в Петербурзькій академії мистецтв та навчався на архітектурно-му відділенні Інституту цивільних інженерів.[1, с. 2]

За проектом молодого архітектора, в його студентські роки, у 1913 р., було споруджено приміщення земської лікарні в Лубнах, про яку в енциклопедичному довіднику «Полтавщина» (1992) зокрема сказано:«Архітектурне вирішення будинку було вражаючим. Ори-гінальне поєднання народно стильових, модерних і необарокових тенденцій дозволило створити своєрідний архітектурний витвір, позначений глибинним проникненням в сутність національної тради-ції українського зодчества і переосмисленням здобутків тогочасної новітньої архітектури».

Первісний план будинку було складено головним лікарем, який для цього їздив до Німеччини і вивчав досвід проектування і обладнан-ня подібних лікарень. Для розроблення проектів фасадів і виконання робочих креслень було запрошено архітектора Дяченка, який був од-ним з активніших творців українського архітектурного стилю, зокрема, його необарокового варіанту. [3. с. 486].

Одноповерховий будинок лікарні мав П–подібний план. Широкі світлі коридори сполучали між собою всі основні групи приміщень. Го-ловний фасад будинку дістав розчленування на п’ять частин: наріж-ні ризаліти ледь висунуті вперед, дві середні частини – відступають трохи назад, центр активно виходить до тротуару вулиці. Цей напис підкреслено фронтоном барокового малюнку з написом «Лубенская земская больница». Дерев’яні двері прикрашав різьблений орнамент на тему «дерево життя». Головний фасад і досі прикрашають дві ніші, що фланкують середнє вікно, в які вписано композиції на тему «ва-зон», що нагадують полтавську вишивку «біле по білому». Над вікном розміщені майолікові вставки трикутної форми, з малюнками квітів і птахів.[3. с. 487].

Високі дахи було вкрито глазурованою сірувато–блакитно–си-нього кольору черепицею, що була викладена у вигляді килимового орнаменту. Оригінальне поєднання народностильових, модерних і не-обарокових тенденцій дозволило створити своєрідний архітектурний витвір, позначений глибинним проникненням в сутність національної традиції і переосмислення здобутків тогочасної новітньої архітектури.

74

Будинок функціонував за призначенням до початку Великої Вітчизня-ної війни, під час якої його було спалено. У повоєнні роки відбудова-ний (велика кількість елементів фасаду і обладнання не відновлена). У 1998р., після реставрації пам’ятки архітектури за проектом І.Козакової, в ній розмістилася дитяча поліклініка.[5. с. 3 ].

Цією пам’яткою архітектури могла б пишатися навіть столиця. До речі, подібну будівлю із спільним початковим призначенням Київ сьо-годні використовує як водно–інформаційний центр, або ж просто Му-зей води. Йдеться про стару водонапірну вежу, яка побудована у 1911 році в м. Лубни і мала дуже бурхливе і насичене життя. Будівля вежі зведена в ідеальних пропорціях і нагадує старовинні оборонні спору-ди. [2. с. 8].

Наступне творіння відомого архітектора, це будинок Климова у с. Круглик Лубенського району. Споруджений 1913–14 рр. на замов-лення лубенського громадського діяча А.П.Климова (був одружений на дочці К.М.Скаржинської Ользі), який входив до ліберального кола місцевої інтелігенції. Саме завдяки культивованим у цьому гуртку заці-кавленням культурою молодому архітекторові Д.М.Дяченкові пощасти-ло реалізувати цей проект. Прийнята симетрична композиція будинку дозволила вдало організувати внутрішній простір навколо вестибюлю і вітальні, де розташувалося кілька кабінетів і житлових кімнат. Зовніш-ній вигляд будинку відзначено чітким симетричним рішенням фасаду. [3. c. 348 ].

В архітектурі споруди яскраво спостерігаються впливи традицій-них форм колишніх шляхетських та старшинських будинків ХVІІ–ХVІІІ ст. Звернення до архітектурних форм українського бароко було новим явищем у зодчестві України 1910-х рр. У цьому будинку барокова тра-диція вдало поєднується з досягненнями народостильового напрямку українського архітектурного стилю. З цієї споруди почалося формуван-ня нового архітектурного стилю – українського необароко.[3. с. 347]

Д.Дяченко брав участь у конкурсах проектів будинку Держпро-му в Харкові (1925), Київського залізничного вокзалу (1927), будинку уряду в Харкові (1928). У всіх проектах спостерігається тяжіння до форм необароко [6. с. 27]. В цих конкурсах перетиналися творчі шляхи Д.Дяченка і О.Бекетова, які поступалися іншим учасникам конкурсів, займаючи 2-3 місця.

Найбільш відомі споруди Дмитра Дяченка – комплекс споруд Ки-ївського сільськогосподарського інституту (нині – Національний уні-верситет біоресурсів і природокористування України) в Голосіївському районі столиці у 1925–1931 рр. Саме у комплексі будівель Університе-ту талант зодчого виявився у тонкому розумінні національного колори-ту суто української архітектури, дбайливому ставленні до природного оточення, рельєфу мальовничої місцевості [7, с. 218].

Працюючи над даною темою, було встановлено що, в особі Дми-тра Дяченка українська архітектура ХІХ ст. набула майстра, твори яко-го позначені яскраво виявленою національною своєрідністю форм.

75

Збурювач архітектурного спокою 1920–1930-х років, він штурму-вав, здавалося, неприступні позиції ворогів самобутності українського зодчества. Напрямок архітектора, з його грайливими, крученими лінія-ми, з його експресією і вигадливістю виділяють у окремий напрямок – українське архітектурне необароко [8, с. 78]. На цей стиль, як і взагалі на УАМ, за радянської влади тиск постійно підсилювався. Тому спри-яли, як і прихильність архітектурного середовища до модного тоді бю-джетного конструктивізму, так і загальний настрій малоосвічених, зате пильних радянських намісників, які всю буржуазну тягу до естетики, а тим більше української естетики вважали непотрібною, небезпечною з точки зору радянського «братства». Праці Д.М.Дяченка в 30-х ХХ-го ст. були засуджені за буржуазний націоналізм.

Дмитро Дяченко був архітектором значного творчого потенціа-лу, великої зодчеської культури, сильного художнього темпераменту, надзвичайної працелюбності, щирої віри у свій народ. Він відзначався дивовижною життєвою енергією, організаторськими здібностями, йому була притаманна виняткова принциповість і правдивість. Таким він був у житті, таким він і входить в історію архітектури України.

ЛІТЕРАТУРА1. Мандрівка Лубнами початку ХХ століття з Василем Баркою// Вісник. – 2014.

13 серпня. – С. 2 – 5.2. Мойсіяка А. Багатоликість старої вежі //Лубенщина. – 2016. 16 липня – С. 8.3. Полтавщина: Енциклопедичний довідник/За редакцією А.В.Кудрицького –

Київ.: «Українська Енциклопедія імені М.П.Бажана», 1992.4. Словник художників України. К., 1973.5. Тягло Г. Коротка історична довідка про Лубенську лікарню // Лубенщина. –

2002. 21 серпня – С. 3. 6. Товстенко Т. Етновияви в стильових рисах сучасної архітектури Києва / Тов-

стенко Т. // Народна творчість та етнографія. – 2010. – № 6. – С. 23–30.7. Чепелик В. Український архітектурний модерн / Чепелик В.– К., 2000. – 377 с.8. Асеев Ю. Стили в архитектуре Украины / Асеев Ю. – К.,1989. – 102 с.

ПЕРШИЙ МІНІСТР ОСВІТИ УНР ІВАН СТЕШЕНКО В ІСТОРІї ВЕЛИКОБУДИЩАНСЬКОї ШКОЛИ

Гонтар Микола, учень 8 класу Великобудищанської ЗОШ І-ІІІ ступенів Диканської районної радиКерівник: Городницька Я.М.,заступник директора з навчально-виховної роботи

«Полум'я серця, сили й завзяття – все віддаю для України», – ці слова належать видатному українському патріотові, поетові, літера-турознавцеві, громадському і політичному діячеві, першому міністру освіти і культури Української Народної Республіки Іванові Матвійовичу Стешенкові.

76

Талановитий педагог, історик українського театру, критик, пись-менник, перекладач І.М.Стешенко належить до тієї когорти славетних українців, які віддали своє життя задля відродження української на-ціональної ідеї. Однак, у червоному полум'ї ХХ століття ім'я патріота України здебільшого відчужено споглядало на світ з пожовтілих від часу архівних документів, захованих у найдальші кутки сховищ від людського ока.

Тож тема нашого дослідження є надзвичайно актуальною для сьогодення, адже ми повинні не тільки відкривати для нащадків забуті імена історії, а й ознайомити з просвітницькою діяльністю вченого й патріота, який у 1918 році читав лекції з українознавства у Великобу-дищанській школі.

Гортаючи сторінки історичних джерел, довідуємося, що І.М.Стешенко народився 24 червня 1873 року в м. Полтаві в сім'ї від-ставного унтер-фіцера (колишнього кріпака князя Кочубея) і полтав-ської міщанки в місті Полтаві. Батьки майбутнього поета та міністра освіти – прості люди з полтавського передмістя.

За твердженнями дослідника О.О.Тулуба відомо, що Іван Стешен-ко народився в будинку Дворянського зібрання, де його батько служив старшим швейцаром і знімав невеличку кімнатку для своєї молодої родини. Незважаючи на те, що батько не отримав жодної освіти, він давав синові перші уроки читання й арифметики, дотримувався жор-стких методів у вихованні всіх своїх дев’яти дітей. [Тулуб О.О.Іван Сте-шенко.1873-1918 (Спомини і матеріали)// ІР НБУВ. –Ф.Х. – №18273. – Арк.2.]

Малий Іван виявився тямущим учнем, тож згодом, після успішного закінчення церковно-парафіяльної школи та двох місяців навчання у початковій школі Ступачевської хлопець вступив до Першої класичної гімназії. Під час навчання в Полтавській класичній гімназії зародили-ся його перші поетичні здібності. Гімназисти називали Івана Стешенка «поетом», замовляли у нього вірші до свят.

Після шостого класу гімназії юнак відправився у пішу подорож двома полтавськими повітами, цікавився розповідями старожилів про героїчне минуле, записував пісні, перекази і повернувся до Полтави свідомим українцем.

У гімназії Іван Стешенко навчається на відмінно і добре, незважа-ючи на «двійку» з математики, розпочинає працювати над переклада-ми. За перший переклад 12-ти пісень з «Метаморфоз» Овідія він ще у шостому класі удостоївся нагороди.

1892 року Стешенко їде до Києва і вступає до університету Святого Володимира на історико-філологічний факультет. Цієї ж осені студент знайомиться з «Плеядою», до якої входили молоді діячі української культури: Л.Старицька, Леся Українка, В.Самійленко, М.Славинський та інші, приятелює зі «старогромадівцями» Миколою Лисенком, Ми-хайлом Старицьким, Володимиром Антоновичем, Оленою Пчілкою.

77

1893 року Іван Стешенко формує у Києві гурток «соціалістів-драгоманівців», згодом засновує Українську соціал-демократичну пар-тію, до якої входять Леся Українка, М.Коцюбинський, М.Кривинюк та ін., водночас розпочинає літературознавчу діяльність.

1896 року І.М.Стешенко зі срібною медаллю закінчує університет і стає викладачем жіночої гімназії м.Києва. У розпал студентських про-тестів, пов'язаних зі справою самогубства у Петропавлівській фортеці народниці Марії Вєтрової, Іван Стешенко потрапляє до Лук'янівської в’язниці. Через два дні після звільнення він одружується з донькою Михайла Старицького Оксаною.

Позбавлене права викладання у Києві, молоде подружжя їде у Чернігівську губернію, проживає на дачі М.Заньковецької та М.Садовського, згодом – у Броварах. У цей період виходять дві по-етичні збірки І.Стешенка – «Хуторні сонети» та «Степові мотиви». [Титаренко Г. Іван Стешенко. Твори. Переклади. Вибране листування. Полтава, 2013.]

Повернувшись до Києва, Іван Стешенко багато уваги приділяє громадській та політичній діяльності. 1903 року виступає з промовою на святі відкриття пам'ятника І.П.Котляревського у Полтаві. На при-міщенні нинішнього кінотеатру «Колос» у Полтаві встановлена мемо-ріальна дошка, присвячена цій події, однак, прізвище І.М.Стешенка на ній відсутнє. Як стало відомо з історичних джерел, з 1929 року ім'я «буржуазного націоналіста» Стешенка заборонялося згадувати…

Опрацювавши книгу Юрія Хорунжого «Мужі чину», довідуємося, що після Лютневої революції 1917 року І.М.Стешенко активно співпра-цює з соціал-демократичною «Робітничою газетою», видає низку по-езій і знаменитий гімн «Гей не дивуйтесь, добрії люди, що на Вкраїні повстало….».

У новоствореній Центральній Раді Івана Стешенка обирають до шкільної комісії, яку він згодом очолює. 28 червня 1917 року Централь-на Рада обирає Генеральний секретаріат. Міністром освіти УНР при-значають Івана Стешенка. [Хорунжий Ю. Мужі чину. –К., 2005.]

Міністр освіти активно бореться за розбудову українського шкіль-ництва. Однак політика українізації, яку він впроваджував, зустріла шалений спротив «обрусителів». У своєму зверненні «До української людності» І.М.Стешенко наголошував «…В школах повинно зазвучати вільне, правдиве слово…».

«Із Стешенком приємно було працювати. Це був молодий, розум-ний діяч, … рішуче дотримувався гасла: негайна українізація народної освіти, усіх шкіл й усіх шкільних установ», – писала Софія Русова. [Ру-сова С. Мемуари, щоденник. –К., 2004. –С.178-181.]

«У лютому 1918 року більшовики намагалися розшукати І.М.Стешенка, щоб повести його на розстріл. Зимою, в страшну хурто-вину, І.М.Стешенко пішки подався з Києва… і таким чином врятувався від більшовицьких куль…». [Сірий Ю., «Книгар». Київ, 1918, серпень-вересень.]

78

Працюючи в міністерстві генеральним комісаром народної освіти, І.М.Стешенко не погоджується з політикою гетьмана Скоропадського щодо українізації освіти і йде у відставку. В липні 1918 року вчений отримує у міністерстві посвідчення про відпустку і їде до Полтави, щоб готуватися до лекцій на новій посаді завідувача кафедри українського письменства при Кам'янець-Подільському університеті.

Рідна полтавська земля надихала поета і літературознавця на творчість. У мальовничому селі Чернечий Яр Іван Матвійович Стешен-ко 1916 року придбав садибу, тут він не тільки відпочивав, а й відвід-ував Великі Будища, Диканьку, Опішню, спілкувався з простими людь-ми. [Експонат Музею М.Старицького в Києві].

Про те, якою була садиба Стешенків у Чернечому Яру, довідуємо-ся із листа Василя Короліва-Старого до Оксани Стешенко: «Садиба в с.Чернечий Яр, Зіньківського повіту при річці Ворсклі. Від Полтави великим Зіньківським шляхом лише 30 верстов. Містечко В.Будища лежить від Яру за 11/2 версти. З цього року в Будищах засновано почтово-телеграфну контору; є й телефон до Диканьки й Полтави. В Будищах – ще великий базар, де можна добувати всі продукти, а також галантерею і т.п. речі, бо в Будищах мешкає більше 10000 люду …» [ІР НБУВ. – Ф.ІІІ. – №63678].

Відомо, що влітку 1918 року І.М. Стешенко залишає в міністерстві свою адресу: село Великі Будища Зіньківського повіту на Полтавщині. З листа до сина Ярослава довідуємося, що під час літніх вакацій Іван Матвійович Стешенко викладає на курсах підготовки вчителів украї-нознавства у Великобудищанській школі.

Згідно із записом у “Щоденнику” Сергія Єфремова від 20 грудня 1923 року, знаходимо відомості про те, що на смерть І. М. Стешенка засудила більшовицька організація Зіньківського повіту. Присуд вико-нав один із членів організації на прізвище Башловка. «Мабуть, він їм дуже заважав, читаючи українознавство на вчительських курсах в їх-ньому повіті. А ще його діяльність як міністра і генерального комісара народної освіти в українських урядах…». [Хорунжий Ю.Мужі чину. –К., 2005. – С.231.]

Завдяки пошуковій роботі та співпраці з полтавським краєзнав-цем, випускником Великобудищанської школи Григорієм Титаренком стало відомо, що пізно ввечері 29 липня 1918 року І.М. Стешенко при-їхав потягом із Києва в Полтаву, разом із 14-літнім сином Ярославом пішки вирушив від станції до батьківського будинку по вулиці Новопро-ложеній. За півверсти від вокзалу їх перестріли двоє й почали стріля-ти. Хлопець зумів у темряві втекти. І. М. Стешенко від другого пострілу знепритомнів: куля пробила голову, рана виявилася смертельною.

2 серпня 1918 року полтавці проводжали домовину видатного земляка до Південного вокзалу, звідки потяг повіз її до Києва.

Поховали Івана Матвійовича Стешенка в Києві на Байковому кла-довищі. «Похорон був надзвичайний... Коло Володимирського собору сила-силенна народу…Багато вінків з написами на стрічках: «Достой-

79

ному синові українського народу», «Борцеві за вільну рідну школу» і т.д.

«Полум’я серця, сили й завзяття, все віддаю для Вкраїни…», – ці слова І.М.Стешенка є актуальними й сьогодні. Нащадки повинні пам’ятати імена українських героїв, примножуючи історію рідного краю. Тож 12 вересня 2008 року до 90-ї річниці з дня трагічної загибелі ве-ликого подвижника й поета на фасаді Великобудищанської загально-освітньої школи І-ІІІ ступенів встановлено мармурову дошку з барельє-фом І.М.Стешенка. На дошці викарбувані слова: “У стінах цієї школи в червні 1918 року читав лекції з українознавства перший міністр освіти й культури Української Народної Республіки І. М. Стешенко”.

14 вересня 2013 року у світлиці Великобудищанської школи від-булася презентація книги «Іван Стешенко. Твори. Переклади. Вибране листування», автором передмови, упорядником та видавцем якої є ви-пускник школи, краєзнавець Г.В.Титаренко.

І.М.Стешенко вірив в Україну, любив її великою синівською любов'ю, віддавши за неї найдорожче – своє життя. Минув час безпам'ятства, настав час повертати історії забуті імена славетних українців. Тож нехай для кожного свідомого українця дороговказом на шляхах державотворення стануть немеркнучі слова І.М.Стешенка: «Хай згинеш ти, – та з силою новою другі борці полинуть за тобою!».

ЛІТЕРАТУРА1. Тулуб О.О. Іван Стешенко.1873-1918 (Спомини і матеріали)// ІР НБУВ. –

Ф.Х. – №18273. – Арк.2.2. Хорунжий Ю. Мужі чину. – К., 2005.3. Русова С. Мемуари, щоденник. –К., 2004. – С.178-181.4. Сірий Ю. «Книгар». Київ, 1918, серпень-вересень.5. Титаренко Г. Іван Стешенко. Твори. Переклади. Вибране листування. –

Полтава, 2013.

СВЯТОСЛАВ СЕРГІЙОВИЧ ГОРБЕНКО: СУЧАСНИЙ БОРЕЦЬ ЗА НЕЗАЛЕжНІСТЬ УКРАїНИ

Середа Аліна, учениця 9 класу Полтавської ЗОШ І-ІІІ ступенів №7 ім. Т. Г. Шевченка Керівник: Носова О.В.,учитель української мови та літератури

Україна зараз переживає сумні часи, вкотре за свою історію ви-борюючи право бути незалежною державою. Можна як завгодно на-зивати конфлікт на Сході України: АТО, агресія або ще як-небудь, але від цього він зовсім не перестане бути війною – у повному розумінні цього слова. В історію вона увійде, скоріш за все, як Перша російсько-українська війна або для нас, молодого покоління українців, як Вітчиз-няна війна за незалежність 2014-2016 рр.

У багатьох моїх однокласників батьки, родичі зараз перебувають у зоні АТО, захищаючи Україну від агресора. У моєму класі, школі на-

80

вчаються діти-переселенці з окупованих територій України, на яких ведуться зараз жорстокі бої з терористами. Тому чи не актуальним є саме в ці неспокійні часи, в часи, коли більшість українців – справжніх патріотів Батьківщини – зі зброєю в руках у холодних окопах і на не-безпечних блокпостах виборюють свої права задля нашого щасливого майбутнього, ще раз згадати про тих наших земляків-патріотів, які вже ніколи не повернуться до рідних домівок, які навіки залишаться в на-шій пам’яті як сучасні борці за Незалежність України.

За час цієї неоголошеної війни Україна втратила станом на 6 червня 2016 року 3050 загиблих військовослужбовців, із яких 111 на-ших земляків із Полтавщини, а 22 з самого міста Полтава. Війна три-ває й обриває життя ще зовсім молодих хлопців.

Тому метою даної роботи є дослідити життєву долю, подвиг зем-ляка Святослава Сергійовича Горбенка – наймолодшого полтавчани-на серед воїнів, загиблих за час антитерористичної операції в зоні АТО 2014-2016 рр.

Святослав Сергійович Горбенко народився 26 грудня 1994 року в м. Полтава. У 2010 році закінчив Полтавський міський багатопрофіль-ний ліцей № 1 ім. І.П. Котляревського. Юнак був дуже здібним учнем, мав неабияку пам’ять, особливо захоплювався історією та філологією: вільно володів англійською, розмовляв французькою, осягав японську й читав польською. Блискучі результати шкільних олімпіад, ЗНО на 200 балів відкривали хлопцеві дорогу в Київський національний уні-верситет ім. Шевченка чи Києво-Могилянську академію, але через вік (по закінченню школи Святославу виповнилося лише 15!) було об-рано університети, ближчі до Полтави [4] Так, з 2010 року Святослав починає вивчати японську та англійську мови на філологічному фа-культеті у Харківському національному педагогічному університеті ім. Григорія Сковороди, а паралельно, на заочному відділенні, навчається на історичному факультеті Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. У 2014 році закінчив військову кафедру при Гвардій-ському ордена Червоної Зірки факультеті військової підготовки імені Верховної Ради України Національного технічного університету «Хар-ківський політехнічний інститут». Влітку цього року ще встиг скласти іспити й отримати подання на звання молодшого лейтенанта, але по-гони отримати не встиг.

Взимку 2013 – 2014 рр. брав участь у Революції Гідності, активний учасник харківського Євромайдану.

У квітні 2014 року юнак перевівся на 3-й курс спеціальності «япон-ська мова та література, іноземна мова» Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка [1].

У серпні 2014 року добровольцем вступив до лав Добровольчого українського корпусу «Правий сектор», був бійцем 1-ї штурмової роти 5-го батальйону. Пройшов військову підготовку у 169-му навчальному гвардійському центрі Сухопутних військ Збройних Сил України (вій-

81

ськова частина А0665, селище міського типу Десна Козелецького ра-йону Чернігівської області). Мав позивний «Скельд» [2].

З вересня 2014 року брав участь в антитерористичній операції на сході України. Приймав участь у боях за Донецький аеропорт [1]

Святослав Горбенко разом з іншим побратимом «Чубом» вино-сив поранених із зони ураження. Рятуючи чергового травмованого по-братима, в результаті вистрілу танку в приміщення старого терміналу боєць Горбенко уламком танкової міни дістав смертельне осколкове поранення сонної артерії, а також поранення руки та ноги. Побратими «Кобра» та «Бара» намагалися врятувати «Скельда», надаючи йому першу медичну допомогу, але їх зусилля виявилися марними.

Святослав Горбенко помер він отриманих поранень. В умовах бою побратими не змогли б нічого іншого зробити, бо потрібна була вже кваліфікована медична допомога. Так, рятуючи свого бойового то-вариша, «Скельд» поклав на олтар своє молоде 19-річне життя, навіть ні хвилини не вагаючись у цьому, віддав життя «за ближнього свого» як справжній християнин [4]

Тіло героя поховано 9 жовтня 2014 року на міському кладовищі «Берковець» у Києві. Нагороджений нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту» (посмертно) [2].

У квітні 2015 року ім’ям героя названо аудиторію Інституту філо-логії Київського національного університету імені Тараса Шевченка, біля якої вставлено пам’ятний стенд. Також Інститут філології засну-вав спеціальну стипендію імені Святослава Горбенка, яку присуджува-тимуть студентам-японістам за успіхи у навчанні та активну участь у громадському житті [3].

А 22 травня 2015 року на фасаді будівлі Полтавського міського ба-гатопрофільного ліцею №1 імені І.П.Котляревського (вулиця Шевчен-ка, 14), у якому навчався Святослав Горбенко, відкрито меморіальну дошку [4].

Святослав походив із давнього роду, який, як не дивно, об’єднував у собі три гілочки трьох народів старовинної держави Речі Посполитої, адже серед предків його є і українці-русичі, і поляки, і литовці.

Колись польські й литовські предки Святослава служили в ко-ролівських військах у часи Хмельниччини, і тому рід дивним чином об’єднав нащадків колишніх супротивників. Тому в домі Горбенків за-вжди з любов’ю і пошаною ставилися і до українського козацтва, і до польського та литовського лицарства, не розділяли їх, як не можна розділити предків. І юнак виховувався в традиції пошани до всіх на-родів, кров яких текла в його жилах.

Святослав дуже пишався своїм дідом Олександром Петровичем Могильним, який пройшов дві війни: з гітлерівською Німеччиною і з тією ж Японією, мову й культуру якої потім вивчав його онук. З перемо-гою він повернувся додому у віці 22 років з двома орденами й чотирма медалями. Пройшли війну й інший дід, Костянтин Єлисейович Горбен-ко та два його брати, нащадки старовинного козацького роду (один

82

із братів загинув). Хлопець любив, наслідував і свого батька, Сергія Олександровича Горбенка, який з перших днів Майдану перебував у самому епіцентрі подій, відстоюючи незалежність України, рятуючи по-ранених під час кривавих сутичок як військовий хірург.

Тож, як бачимо, родина Горбенків – справжні воїни, тому й не див-но, що київський студент закінчив свій короткий життєвий шлях гідно як Воїн, як сучасний Борець за Україну.

На похороні Святослава козак 4-ої сотні Майдану батькам хлопця сказав: «Він пішов у Вирій, до Роду». Так, він пішов, щоб разом зі своїм Родом, разом з іншими Родами там, із Неба, допомагати нам берегти й захищати Незалежну Україну [4].

Летять, відлітають у вічність роки. Роки… Скільки б їх не минуло, не зітруть вони ніколи у народній пам’яті імена воїнів-героїв, а особли-во наших земляків. Хотілося б, щоб більше ні одне покоління не пере-жило того, через що доводиться пройти зараз нашим бійцям, сучасним борцям за незалежність України! Ми обіцяємо ніколи не забути, якою ціною завойоване наше мирне життя, наша свобода та суверенітет.

ЛІТЕРАТУРА1. Пам’ятаємо загиблих героїв [Електронний ресурс] / Офіційний сайт Пол-

тавської обласної ради. – Режим доступу: http://www.oblrada.pl.ua/index.php/the-news/5380-pamjataemo-zagiblih-geroyiv

2. Книга пам’яті полеглих за Україну / Авторська команда проекту «Книга Пам’яті»: Максим Попов (засновник та редактор книги), Ярослав Тинчен-ко, Герман Шаповаленко, Сергій Коваленко та Світлана Віговська. Засно-вана 22 липня 2014 року. – Режим доступу: https://ukraine-memorial.org/ua/biography/gorbenko-svyatoslav-sergiyovich

3. У Київському університеті аудиторію назвали на честь загиблого бійця «Правого сектора» [Електронний ресурс] / 5 Перший. Український. Інфор-маційний. – 22 квітня 2015. – Режим доступу: http://www.5.ua/ato-na-shodi/u-kyivskomu-universyteti-audytoriiu-nazvaly-na-chest-zahybloho-biitsia-pravoho-sektora-77757.html

4. Дорошенко К. Героїзм не обмежується віком, пам’ять не обмежується ча-сом [Електронний ресурс] / Офіційний сайт Інституту філології КНУ ім. Т. Шевченка. – Режим доступу: http://instpres.univ.kiev.ua/node/735

5. Чабан С. Найкращі з кращих падають від куль… [Електронний ресурс] / ОnlyАrt. – Режим доступу: https://onlyart.org.ua/svitlana-chaban-a-na-moyij-zemli-ide-vij/

ВІН – ГЕРОЙ, ВІН У БОЮ ПОЛІГНазарко Людмила, учениця 11 класуВеликобудищанської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів Гадяцької районної радиКерівник: Козороз Н.І., учитель української мови та літератури

Здавна Україна дуже дорога і цінна земля, яка манила до себе різних загарбників, адже за її волю і незалежність полягло стільки лю-дей, було стільки воїн і трагедій! Всього звідав наш народ, та ніколи

83

не ставав на коліна, ніколи не корився, і ніхто не міг його здолати. Але доля ставить нам нові випробування – війна на Сході, іменована офі-ційно АТО, «за демократію, за європейський вибір, за державну неза-лежність» [2, с.3].

Вона змінила свідомість та явила приклади героїзму і самовідда-ності, мужності і відваги, безкорисливості і самопожертви, величі духу і стійкості. Але, як не боляче, вона забирає найдорожче – життя україн-ців, серед яких і наші гадячани.

Тож ставимо за мету: на прикладі життєвого шляху уродженця села Великі Будища, що на Гадяччині, – Миколи Васильовича Прудія показати дієвий патріотизм справжнього громадянина, відданого сина України, донести до громадськості думку про те, що саме з таких осо-бистостей, складається наша нація. Ця теза, яка арґументується відпо-відно до загальноприйнятих в усьому цивілізованому світі моральних норм: кожна людина є неповторною, сприймається, справді, як доказ про нашого героя, і є найбільшою цінністю і складовою монолітного по-няття «український народ». Тож нам хочеться, щоб про цього простого хлопця-героя знали всі. Так, «він –герой, він у бою поліг».

Для реалізації мети ми накреслили завдання, серед яких виокре-мили головні:

створити куточок «Герої України не вмирають»; ознайомитися з матеріалами періодичних видань і літературою про АТО та послуго-вуватися ними в роботі; відвідати рідних та знайомих Миколи Прудія з метою дізнатися про факти життя; зібрати світлини з особистого архіву матері юного героя; взяти участь у мітингу з нагоди відкриття меморі-альної дошки Прудію Миколі Васильовичу.

Таким чином, об’єктом нашого дослідження є події на Сході, про-ведення АТО, предметом – героїчна особистість нашого односель-ця М. Прудія, який мужньо загинув, виконавши свій конституційний обов’язок перед українським народом, перед державою.

Актуальність роботи очевидна. Вона зумовлена важливістю па-тріотичного виховання у житті підростаючого покоління. Згідно з Кон-цепцією національно-патріотичного виховання найважливішим пріори-тетом є «формування цінного ставлення особистості до українського народу, Батьківщини, держави, нації» [4] і має суспільний резонанс, адже немає тепер, мабуть, такого українця, котрий був би байдужим до подій на Сході, котрого б не турбувала доля України.

Новизна полягає в тому, що в роботі зібрано та систематизова-но матеріали, що відслідковують життєвий шлях нашого юного героя як особистості і водночас як невід’ємної частини українського народу, його ментальності; знайомлять із фактичними документами.

Практичне значення пошукового дослідження, гадаємо, неоці-ненне. Хоч і носить місцевий характер, проте збільшить загалом ар-сенал матеріалу про події на Сході і, безумовно, поповнить експозиції шкільного та сільського музеїв, а також стане у великій нагоді вчите-

84

лям, класним керівникам, усім тим, хто займається патріотичним ви-хованням і, звісно, усім, кому небайдужа доля нації.

Робота пройшла апробацію: матеріалами дослідження послуго-вувалися при проведенні урочистостей «Україно моя, ти не в силі цього хлопця забути!» з нагоди відкриття меморіальної дошки Прудію Миколі Васильовичу (29.09.2015), при участі в обласному етапі ХY Всеукра-їнського конкурсу учнівської творчості «Гуртуймося, Братове-Українці! Лиш через терни шлях веде до змін» у номінації «Література», за що учениця посіла ІІІ місце.

Серед тих, хто загинув у буремних подіях на Донбасі, і гадячани: Юрій Кириєнко, Анатолій Лифар, Руслан Пономаренко, Ігор Жадько, Сергій Ільченко, Олег Перепелятник, Сергій Павлюченко та односе-лець і випускник нашої школи Микола Прудій.

Йому накувала зозуля лише 19 років. І хоч рано згоріла його свічка життя, проте полишила неабиякий слід: він виконав свій конституцій-ний обов’язок.

Микола народився 22 травня 1995 року. У мальовничому селі Великі Будища, що розташоване на тихоплинному потічку Фіалка, пройшло його дитинство. Життя не пестило хлопчину. Воно рано під-готувало хлопцеві різні випробування. І одне з них – смерть батька. Але це стало, в якійсь мірі, і загартуванням. Із дитинства допомагав по господарству матері Дудці Олені Юріївні, бавив маленьких братиків і сестричку разом зі своєю старшою сестрою Оленою. А у вільний час відпочивав, гуляв зі своїми товаришами. Виростав біля мальовничого ставка Майданський (подвір’я знаходилося зовсім близько), тому біль-шість вільного часу ще змалечку проводив на ньому. Його улюбленим заняттям була рибалка. Він годинами міг сидіти над водоймищем, ми-луватися ним, купатися і, звісно, рибалити.

З 1 вересня 2001 року пішов до 1 класу Великобудищанської спе-ціалізованої школи І – ІІІ ступенів. Перша вчителька Деркач Катерина Яківна згадує: «Був жвавим і життєрадісним, хоч і найменшим. Сидів за першою партою. Був допитливим, здібним, але особливої старан-ності в навчанні не проявляв. Був активним у громадському життя кла-су, брав участь у різних виховних заходах» [7, 2].

Семенюта Валентина Микитівна, учитель початкових класів го-ворить: «Саме прізвище Прудій говорить само про себе: був метким, прудким, непосидючим, здібним, але увагу зосередити на одному і тому довго не міг» [7, 5].

Про те, що Микола був гарним учнем говорили й інші вчителі школи. «Коля мав гарну пам’ять, – кажуть вчитель світової літератури Світлана Іванівна та вчитель географії Наталія Дмитрівна. – Ввічливий і відзивчивий. Мав гарні стосунки з однокласниками. Навіть після закін-чення школи, частенько заходив до нас, цікавився шкільним життям, співчуваємо і сумуємо разом із Миколиними рідними [3, с.15].

85

Як і інші однокласники любив бешкетувати на перервах, грати у «війну», не задумуючись, що колись доведеться віч-на-віч зустрітись з цим страховіттям.

Однокласники та друзі зі щирою любов’ю згадують про Колю. Ка-жуть, що «з ним можна було піти в розвідку», він «ніколи не продасть», «не закладе», завжди намагався бути справедливим [7- 1,4, 6].

Після 9 класу вступив до Синівського ліцею, а потім продовжив навчання в Гадяцькому професійному аграрному ліцеї за спеціальніс-тю шофер-тракторист.

«Коля у нас навчався два роки, – з сумом говорить директор Га-дяцького вищого професійного аграрного училища Олекcандр Мигаль. – Що я можу сказати як директор? Коли у навчальному закладі 500-600 учнів, зрозуміло, що не можеш запам’ятати їхні прізвища, хоча в лице знаєш кожного. Та Колю у нас пам’ятають. До нього відносилися як до рідної дитини. Він завжди був дуже чуйним. Часто залишався у гуртожитку на вихідні. І якщо потрібно було допомогти, там чи сніг розчистити, чи в їдальню дров, чи інше, він ніколи не відмовлявся. Був розумним і талановитим учнем. Складний екзамен здав без всякої до-помоги. Він дійсно був справжньою чуйною людиною» [3, с.15]

Микола весь час мріяв про військові погони. Свою долю вирішив поєднати з армією, тому і пішов служити до армії за контрактом через Гадяцький РВК Полтавської області. На військову службу призваний 29 листопада 2013 року. Військова частина А0666, в якій служив Мико-ла, дислокувалася у селищі міського типу Чорноморське Комінтернів-ського району Одеської області.

Військову присягу на вірність народу України прийняв 28 грудня 2013 року.

Разом зі своїми колегами – курсантами механізованої бригади пройшов успішно навчання на бойовому полігоні та з 29 листопада 2013 року по 16 серпня 2014 року – водій 1 мінометного взводу міно-метної батареї 1 механізованого батальйону військової частини А0666.

Під час написання підготовки до конференції ми зверталися за допомогою до Гадяцького районного військкомату, а також до матері, друзів, знайомих.

Нам вдалося відстежити бойовий шлях юного героя і з’ясувати, що Прудій Микола Васильович з 6 липня 2014 року знаходився в АТО, як і вся 28 окрема механізована бригада.

16 липня під Мар’їнкою потрапили під обстріл потужної установ-ки «ГРАД» з боку сепаратистів. Понесли перші втрати побратимів. На жаль, змушені були відступити. Далі були Старобешево, Амвросіївка, Петровське.

Як не було тяжко, проте Микола ніколи не скаржився на долю ма-тері, сестрі, друзям, знайомим.

Микола закінчив свій земний шлях 16 серпня 2014 року під час ви-конання бойового завдання поблизу села Благодатне Амвросіївсько-го району Донецької області в районі проведення антитерористичної операції внаслідок військових дій в складі підрозділів військової час-

86

тини А0666. Потужні установки «ГРАД» обстріляли наші позиції і нане-сли незліченних втрат. Унаслідок численних переломів кісток скелету з ушкодженням внутрішніх органів від вибухів та осколків він загинув. Попрощатися з юним героєм 21 серпня 2014 року прийшло все село, військові з його частини та адміністрація району.

Тож схилімо голови низько-низько перед пам’яттю і подвигом усіх синів України – героїв антитерористичної операції, серед яких і наш Микола Прудій, якого Указом Президента України №270/2015 від 15 травня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, ви-явлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджено орденом «За муж-ність ІІІ ступеня» (посмертно). Також наш земляк Микола Прудій зане-сений до Книги пошани Полтавської обласної ради.

У результаті проведеної пошукової роботи вдалося з’ясувати основні віхи короткого життя земляка та відстежити його бойових шлях. Життя Миколи Прудія є яскравим прикладом служіння Україні, відданості народу, мужності та справжнього патріотизму.

Ми з певністю можемо сказати, що саме такі особистості, як наш земляк (хай і невідомий на всю Україну), можуть слугувати життєвим прикладом для молоді. На превеликий жаль, Миколи Прудія немає вже з нами. Та свічка його життя горітиме для односельчан вічно, а душа – героїчним жовто-блакитним полум’ям.

Вважаємо, що нам вдалося досягти мети, проте будемо про-довжувати збір матеріалів, які слугуватимуть для інших науково-дослідницьких розвідок.

ЛІТЕРАТУРА1. Бондар Н., Береговий Ю., Цвігуненко О. Полтавщина провела своїх синів,

які повернулися додому на вічний спочинок // Події та коментарі. – 2014.- №35-36 (96-97), с.3

2. Дорога в безсмертя: Дмитро Коряк (Спогади, фото, вірші) / Упорядник: На-дія Гринь. – Полтава: ТОВ «Копі-Центр», 2016. – 164с.

3. Глік А. Гадяччина простилася із загиблим в АТО бійцем. // Гадяцький вісник. – 2014. – №33(11774), с.15

4. Концепція національно-патріотичного виховання // Виховна робота в школі. – 2015. – №5 (126)

5. Павлюченко С. Герої не вмирають: вірші / Світлана Павлюченко // Гадяч: Видавництво «Гадяч», 2015. – 36с.

6. http://paralleli.if.ua/news/45447.html – карта бойових дій7. Список респондентів:

7.1. Бондар Людмила Вікторівна – 1995 р.н.7.2. Деркач Катерина Яківна – 1952 р.н.7.3. Дудка Олена Юріївна – 1972 р.н.7.4. Гусєв Валентин Сергійович – 1994 р.н.7.5. Семенюта Валентина Микитівна – 1961 р.н.7.6. Шийка Микола Михайлович – 1995 р.н.

87

ІСТОРІЯ СТАРИХ БУДИНКІВ МІСТА КОБЕЛЯКИ

Алєксєєнко Ольга, учениця 10 класуКобеляцького навчально-виховного комплексу №1Керівник: Ярмоленко О.О.,педагог-організатор, керівник гуртка Кобеляцької райСЮТур

Історія свого міста завжди вабила кожного свідомого городянина. Це пов’язано з відчуттям зв’язку поколінь людей, які населяли цю бла-годатну землю з глибокої давнини і до сьогодення. Що правда, порів-няно з іншими куточками України наше місто не таке древнє, бо впер-ше згадується завдяки картам складеним І. Данкертом у 1620-1636 рр. і Ф. Девітом у 1632 році. А перший опис міста середини XVII ст. замис-лив турецький мандрівник Е. Челебі. В архівних документах значиться з 1647 року. Статус повітового містечка отримало в 1803 році [1, 56].

Місто Кобеляки дуже постраждало під час Великої Вітчизняної ві-йни та все ж залишилося ряд будівель та об’єкти комунікацій, що ма-ють сторічний вік або близько до цього. Ці будинки та залишки мосту через річку Ворсклу і є об’єктами вивчення.

Із різних публіцистичних джерел історії нашого краю ми дізналися, що на 1 січня 1915 року в Кобеляках проживало 16209 чоловік. Про-мисловість повіту того часу характеризувалася широким розвитком підприємств та кустарного виробництва.

Основним житлом до революції 1917 року у людей була проста глинобитна хата під соломою з сіньми, які розділяли дві кімнати. Двій-них хат у повіті було мало. Звичайно, дворяни, поміщики, купці, куркулі будували собі цегляні будинки на кілька кімнат, а то навіть мали зали для прийому гостей тощо.

На початку ХХ століття Кобеляки значно розширилися. Земства та приватні підприємці спорудили чимало цегляних будинків для різних установ, житла і крамниць. Окремі з них збереглися до наших днів, звісно в сучасних умовах їх важко впізнати, бо більшість їх реконстру-йовано і модернізовано, а то і перебудовано. Та все ж ми впізнаємо їх за тим особливим виглядом деяких деталей архітектури і просто по спогадах старожилів, що вони мають стовікову історію [2, 16].

У 90-х роках у повіті починав свою діяльність лікар-хірург Микола Лукич Іващенко. З 1901 р. за його ініціативою було побудовано новий будинок земської лікарні. Районна лікарня, яка на той час стала од-нією з кращих в губернії (зараз ми лише констатуємо, що основа тієї будівлі залишилася в старому приміщенні Центральної районної лі-карні, звісно після війни від неї залишилися тільки стіни, але це все ж та будівля!). У ній була своя електростанція, водопостачання, парове опалення. Очолюючи медичну службу, М.Л. Іващенко був провідним хірургом повіту, а потім району на протягом 64 років.

На місці нинішнього опту в районі колишньої автостанції було місце для проведення ярмарків. До цього часу залишилася вулиця

88

Ярмаркова. На ній розташовані будинки заможних власників. Зокре-ма панів Сачавців, які були не тільки багатими людьми, а й людьми, що влаштовували благодійні заходи для незаможних міських дітей на Різдво та інші свята.

Катеринославськиий міст через Ворсклу – «Старий міст». Він збудований на початку ХХ століття і служив важливим комунікацій-ним засобом для городян. Під час війни доля цього моста була до-сить трагічна. Із знайденої публікації, ми дізналися про таке: «…так, його було висаджено в повітря нашими відступаючими військами в той же день, в який в Кобеляки увійшли окупанти. Курсували чутки, що на підривання мосту була дана вказівка вищестоящих органів спеціально підготовленому жителю м. Кобеляки С. В той момент через міст саме відступали наші останні частини. Підривник С. знаходився на дзвіни-ці Успенської церкви і вів спостереження за вулицею Шевченка. Коли на ній з’явилися німецькі війська, цей чоловік запанікував і зірвав міст раніше, аніж це було потрібно. В той час на мосту знаходилась велика кількість наших військових. Багато воїнів загинуло. Тіла одних прийня-ла в свої води Ворскла, інших місцеві жителі поховали біля мосту.

Сам підривник, перепливши річку, зник при невідомих обстави-нах. В подальшому останки загиблих були перезахоронені в братську могилу… В 1943 році відступаючі німецькі війська вдруге підірвали міст. Під час наступу наших військ тимчасово був побудований міст в районі пляжу, а дещо пізніше з’явилася нова споруда по лівій стороні від зірваної [5, 17].

Будинок культури – приміщення в дореволюційний час Повітового дворянського зібрання. Цей будинок був збудований на початку ХХ ст. з ініціативи Білевича Олександра Дмитровича, предводителя дворян-ства Кобеляцького повіту 1895-1916 рр. На той час дуже впливового поміщика – дворянина, громадського діяча. Його маєток розташову-вався в селі Комендантівка Кобеляцького повіту. Про рід Білевичів за-лишилися досить позитивні згадки, як у заможних так і ні. Цей чоловік на власні кошти збудував церкву-піраміду або церкву – обеліск, поді-бна до якої, як нині стверджують вчені, є лише в Севастополі. Іще в цьому приміщені до війни розміщувався кінотеатр, а також буфет чи ресторан [6, 7].

Будинок по вулиці Шевченка, окраса центру міста, збудований на початку ХХ століття, а точніше в 1911 році, що видно на його фаса-ді, був приватною будівлею. З книжки «Дневник приказчика» авторів Погоди Юрія Володимировича та Попруги Юрія Олексійовича, ми ци-туємо: «Присс – владелец пекарни в Кобеляках. Кроме хлеба, в ней выпекались булки, бублики и другая сдоба. В то время – один из самых богатых людей в городе. По рассказам старожилов, в праздничные и ярмарочные дни любил развлекаться, бросая мелкие монеты с балко-на своего дома беднякам. В настоящее время в єтом доме находится районный отдел внутренных дел. Дом постройки 1911 года. На фасаде сохранились до сих пор два красивих балкона, с одного из них «были

89

произнесенцы речи». Такі записи вніс до свого щоденника житель по-вітового міста Полтавської губернії Кобеляки Матвій Титович Бобошко [7, 62]. От така історія цього красивого будинку і важко ще щось доба-вити від себе, колишні жителі все сказали.

Райдержадміністрація – будинок Земської управи, збудований теж на початку ХХ ст. служив адміністративною будівлею весь час.

Будинок дитячої творчості – цей будинок був приватною будівлею, власника пивного заводу, ймовірно Мошкевича. А ще в радянський час тут розташовувалася лікарня та поліклініка до 1982 року. До речі, пивзавод розміщувався навпроти, де була в радянські часи валяльно-повстяна фабрика. Зараз там побудували ряд приватних магазинів.

Хлібозавод (зараз приватні магазини) – на початку 20 ст. була жі-ноча гімназія. Заснована 01.07.1906 року на базі Кобеляцької жіночої прогімназії. Вона мала 8-річний курс навчання і підготовчий клас. До гімназії приймалися дівчата всіх станів і віросподівань. Готувала вчи-телів для початкової школи та молодших класів жіночих гімназій. 8-й педагогічний клас давав право на звання домашньої вчительки чи до-машньої наставниці. 1917 році у Кобеляцькій жіночій гімназії навчалося 366 дівчат. Утримувалася за рахунок держави, губернських і повітових земств та плати за навчання. Працювало 25 вчителів – випускників уні-верситету і духовної академії, жіночих гімназій і вищих жіночих курсів. При гімназії діяли фундаментальна та учнівська бібліотеки і фізичний кабінет, відділ наочних посібників. В подальші роки, періоду радянської влади, тут була середня школа № 2, а вже ближче до нашого часу – хлібозавод, магазин хліба. За роки незалежності площі підприємства були розпродані і приватизовані під комерційні потреби [3, 45].

Районна бібліотека – приватний будинок, після революції відда-ний під квартири поселення. В роки війни, як переповідають кобеля-чани, тут розміщувалася німецька комендатура і в підвалі тримали ув’язнених. Після війни знову віддали для потреб мешканців міста. З кінця 60-х цей будинок пристосовано під міську бібліотеку. Абонемент та читальний зал добудували в 1978 році.

Військкомат. Жителька сусіднього будинку розповіла нам, що при-міщення військкомату – це будинок священика. Йому належали також сусідні будинки по вулиці Жовтневій, в нащадків якого іï родина при-дбала один із них. Добротність будівлі засвідчує міцність будівельних матеріалів навіть зараз (дубова підлога, столярні вироби, цегла). А ще, говорять, тут жив дуже дивний чоловік – Степанко, якого притулила із-за благодійності одна із спадкоємець цієї сім’ї. Так от, цей чоловік ходив завжди в білому і його всі боялися бо він мав здатність передба-чати щось лихе. Говорять старожили, що коли він до когось забіжить чи зайде або закриє ставні, то обов’язково потрібно чекати якогось лиха [4, 28].

Приватний будинок по вулиці Червоноармійській – приміщення дуже старе, відомо лише те, що тут розміщувалася в радянський час молочна кухня.

90

Будинок по вулиці Батиря – ця будівля стала символом сумної слави – будинку – катівні. Там під час війни було приміщення медич-ного закладу, було замордовано 44 дитини шляхом медичних експе-риментів. В цьому злочині брали участь 2 кобеляцьких лікарі: Ходус і Смірнов. Коли прийшли наші, то їх було засуджено: Ходуса – повіше-но, а Смірнова – розстріляно. Це покарання було справедливим. І ще в цьому будинку, зі спогадів старожилів, розміщувався райком комсомо-лу в 50-ті роки ХХ ст. Зараз це приватні оселі. Ось такі легенди ходять до цього часу про мешканців будинків тих приміщень…

Історія міста Кобеляки, як населеного пункту, відображається в багатьох писемних джерелах. Написано не одна книжка про місто та їх жителів.

Автор спробувала зробити і свій внесок у дослідження історії на-шого міста Кобеляки, та зосередила увагу на виявленні та фіксації різ-них архітектурних споруд, яким приблизно сто років.

ЛІТЕРАТУРА1. А.В. Кудрицький Полтавщина Енциклопедичний довідник. – Київ «Україн-

ська Енциклопедія» імені М.П.Бажана 1992.2. Білоусько О.А., Киридон П.В., Пустовіт Т.П., Ревегук В.Я. Історія Полтавщи-

на 11.-Полтава «Оріяна», 2007.3. Бобрищев К.В. Отчий край – Полтава: Сімон, 2004.-800с., іл.4. Журнал «Кобеляки у ІІІ тисячолітті».5. Журнал «Край» №2/2005 р. стаття «Кобиляцька старовина».6. Леонід Митько, Олексій Кулик «Край наш Кобеляцький», Кобеляки, 2002 р.7. Погода Ю.В., Попруга Ю.О. Щоденник прикажчика. – Полтава, Фірма «Барз»

Інк., 2005.

М.С.ГРУШЕВСЬКИЙ ТА ПОЛТАВА

Бут Максим, учень 10-В класу Полтавської гімназії №31 Керівник: Лисенко Т.Д., вчитель історії

У кожного народу є свої історичні постаті першої величини, яких не в змозі прикрити пил віків. До таких велетнів української націо-нальної культури належить Михайло Грушевський (1866-1934) – ви-значний історик, археолог, літературознавець, соціолог, публіцист, письменник, організатор української науки, громадсько-політичний і державний діяч, засновник Української Народної Республіки. Саме з його творчою спадщиною пов’язані ідеї відродження української культури і науки, історичної свідомості й національної гідності народу. Михайло народився в сім’ї випускника Київської духовної академії, педагога, організатора народної освіти, автора “Первой учебной кни-ги церковно-славянского языка” Сергія Федоровича Грушевського. Рід батька походив від козаків Грушів, рід матері – греко-католицьких свя-щеників Опуцкевичів.

Він закінчив Тифліську гімназію (1880–1886 рр.), історико-філологічний факультет Університету святого Володимира (1886–1890

91

рр.). У 1891–1894 рр. – професорський стипендіат на здобуття звання магістра історії при університеті. Учень В.Антоновича. Під його керів-ництвом підготував конкурсну роботу “Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця ХІV ст.” (1891 р.), удостоєну золотої медалі, та магістерську дисертацію “Барське староство” (1894 р.).

У 1894 році, за рекомендацією Володимира Антоновича, Гру-шевський призначається на посаду ординарного професора кафедри «всесвітньої історії з окремим оглядом історії Східної Європи» Львів-ського університету. 12 жовтня 1894 року, Грушевський зробив свій перший вступний виклад у Львівському університеті. Цей виступ із ентузіазмом був сприйнятий українською громадськістю, велика зала ледве зуміла вмістити всіх охочих. На цій посаді Грушевський пропра-цював до 1914 року.[2.73]

З 1893 р. він був членом Наукового товариства ім. Шевченка у Львові, а в 1897–1913 рр. був головою Товариства. Грушевський іні-ціював роботу зі збирання джерел з історії України, які друкувалися в серійних виданнях Археографічній комісії НТШ: “Жерела до істо-рії України-Руси”, “Пам’ятки української мови та літератури”. 1906 р. започаткував видання “Українсько-руського архіву”. У 1898 р. ра-зом з О. Маковеєм та І.Франком заснував та редагував літературно-публіцистичний журнал “Літературно-науковий вістник”, у 1899 р. був одним із організаторів “Української видавничої спілки”.

Історичний семінар університетської кафедри та Наукове товари-ство ім. Шевченка стали організаційними осередками наукової школи Грушевського, з якої постала плеяда відомих українських істориків – В.Гарасимчук, І.Джиджора, М.Кордуба, І.Кревецький, І.Крип’якевич, О.Терлецький, С.Томашівський та ін.

Ці широкомасштабні історичні дослідження мали слугувати осно-вою для головної наукової праці М.С.Грушевського – багатотомової “Іс-торії України-Руси”. Перший її том був виданий у Львові в 1898 році. Грушевський вважав написання такої історії справою честі свого поко-ління і наполегливо продовжував роботу над нею у різних, часто дуже несприятливих умовах. Останній, десятий том (присвячений подіям 1657–1659 рр.) було надруковано уже після смерті Грушевського – в 1936 році.

Залишив свій слід Михайло Грушевський і у Полтаві.У нашому місті працював його батько Сергій Федорович, який був

викладачем у Полтавській духовній семінарії, історик багато писав про Полтаву.

Збереглися будинки, де перебував Михайло Грушевский – це кіно-театр “Колос” – тодішній міський театр.

Михайло Грушевський відвідував Полтаву 9–10 листопада 1913 року. Прибув він до міста у складі київської делегації з нагоди відкриття Укра-їнського клубу та відзначення 75-х роковин смерті І. П. Котляревського. Професор Грушевський виступав перед полтавцями двічі. 9 листопада 1913 року – під час урочистого відкриття Українського клубу по вулиці

92

Стрітенській, 37, перед представниками місцевої громади. Суть його промови полтавський кореспондент київського часопису “Рада” Ан. Василько (за цим псевдонімом ховався земець, громадський діяч та архівіст Левко Падалка) виклав так: “Глибоко продумане слово лягло всім в душу високим заповітом наших обов’язків… Шлях, що лежить перед нами, ще довгий, і його можна перейти тільки при допомозі со-лідарности, глибокої свідомости наших потреб та організованої праці. Добро нашого народу вимагає од нас високого напруження – отже, кожна українська інституція і кожна поодинока людина повинна тепер жити свідомістю загальноукраїнських інтересів та почуттям необхід-ности широкої енергійної праці”. Згадуючи через багато літ за кордо-ном цей пам’ятний вечір, Віктор Андрієвський у своїх спогадах, зокре-ма, зазначав: “Наша вечеря (в Українському клубі. – Авт.) пройшла тоді так тепло, так мило, як рідко коли буває на офіційних урочистостях. При столі ми всі співали під проводом Саксаганського. А закінчилась вона загальною “метелицею”, котру ми під звуки новенького клюбового фортепьяну танцювали, господарі й гості – усі разом з нашим головою (клубу) старим Сіяльським та найповажнішим нашим гостем профе-сором М. Грушевським”. До речі, саме того дня в Українському клу-бі виникла думка, щоб слідом за спорудженням пам’ятника та школи імені І. П. Котляревського почати й відновлення будинку письменни-ка, оскільки збереглися його малюнки та точні описи інтер’єрів кімнат. Тісними були його контакти із полтавцями, – це його активна видавни-ча і наукова діяльність. Так, редагуючи випуски Наукового товариства імені Т. Шевченка та “Літературно-науковий вісник”, Грушевський залу-чає до співпраці багатьох авторів, у тому числі полтавців: Дмитра Ан-дрієвського, Марію Виноградову (Коваленко), Симона Петлюру, Про-копа Понятенка, Івана Стешенка, Миколу Порша… Причому кореспон-денти з Полтави у своїх листах в редакцію не обмежували себе по-данням лише сухої, офіційної інформації, а писали як про громадське, так і про особистісне. Водночас завдяки Грушевському зав’язувалися нові знайомства з інтелігенцією найбільших міст Російської імперії, з Галичини до Полтави надходила українська напівлегальна література.

В одній із найвідоміших книг Михайла Грушевського «Історія України-Руси» є стаття про виникнення Полтавщини.

Наприкінці 1934 року Грушевський відпочивав у одному з санато-ріїв у м. Кисловодськ (Ставропольський край, РРФСР, СРСР, нині РФ) і несподівано захворів на карбункул. Операцію з його видалення про-вів головний лікар місцевої лікарні, котрий хірургом не був, а перед цим він відмовив Грушевському в проханні бути прооперованим його давнім і перевіреним другом. Помер від сепсису через три дні після операції. Серце зупинилось о другій годині дня.

Михайло Грушевський – це вчений світового рівня, творча спад-щина якого близько двох тисяч праць з історії, історіографії, соціології, літератури, етнографії, археології, фольклору. Він показав, що ево-люція людства, попри всі складнощі, має тенденцію до встановлення

93

справедливого демократичного ладу. Влада у державі має належати особам, обраним народом на демократичних засадах, працювати для народу, спиратися на волю його більшості. Очоливши Центральну Раду, він був глибоко переконаний, що нова українська державність має базуватися на принципах демократії і закону. Своєю працею М. Грушевський закладав міцні підвалини української державності.

У 2016 році день пам’яті Михайла Грушевського відзначається на державному рівні відповідно до Указу Президента України «Про відзначення 150-річчя від дня народження Михайла Грушевського». Полтавці сьогодні на різних рівнях пошановують пам’ять славетного державника. У Полтаві, приміром, давно вже є вулиця, яка носить ім’я Михайла Грушевського, а у селищі Гоголеве Великобагачанського ра-йону йому встановлено пам’ятник.

Михайло Грушевський належить до тих громадських діячів, які сповна пізнали велич і насолоду тріумфу і гіркоту поразки, але до кін-ця залишилися вірними ідеї усього життя – самоствердженню свого народу. Пам’ять про нього – вічна, а його наукові праці – невичерпне джерело мудрості.

ЛІТЕРАТУРА1. Енциклопедія українознавства для школярів і студентів. – Донецьк : Стал-

кер, 2001. – 495 с.2. Верстюк В. Ф. М. С. Грушевський : Коротка хронiка життя та дiяльностi. – К. :

Либiдь, 1996. – 143 с.3. Семчишин М. Тисяча років української культури: Історичний огляд культур-

ного процесу. – К. : АТ “Друга рука”; МП “Фенікс”, 1993. – 550 с.4. Пустовіт Т. : М.С. Грушевський і його полтавські друзі та кореспонденти –

“Зоря Полтавини” – вересень 2016 р.5. Великий українець : матеріали з життя та діяльності М. Грушевського. – К. :

Веселка, 1992. – 549,[2] с.6. Про відзначення 150-річчя від дня народження Михайла Грушевського :

Указ Президента України від 9 лютого 2015 р. № 35 // Урядовий кур’єр. – 2015. – 11 Лютий (№ 25). – С. 4.

ДОЗВІЛЛЯ УЧИТЕЛІВ ТА УЧНІВ МАКСИМІВКИ УПЕРІОД ПЕРЕБУДОВИ

Довгань Вікторія, 9 клас,вихованка історико-краєзнавчого гуртка БД та ЮТ Кременчуцької районної ради Керівник: Пилипенко В.В., керівник історико-краєзнавчого гуртка

«Революція гідності» показала незламність українського патріо-тизму, його фундаментальність та зрілість. Український народ виступив головним «автором творення власної історії». Ще ніколи незалежність України не тримала такого рівня випробувань. За таких умов важливо переглядати шлях становлення українського суверенітету. Особливо актуальним виглядає відхід від традиційної політичної історії, яка ви-

94

водить на перший план псевдо лідерів, що в окремий проміжок часу опинялися на гребені народного руху та повернення дослідження в бік простої людини, яка була головним носієм українського патріотизму та завдяки власній колективній свідомості забезпечила підтримку україн-ської незалежності на референдумі 1 грудня 1991 року [1, с. 532]. Мова йтиме про звичайних українців, за якими була тотальна більшість у суспільстві.

Оскільки дослідження історії життя населених пунктів окремого хронологічного періоду в сучасних умовах дає надзвичайно широке поле для аналізу, то варто зупинитись на більш вузькій сфері суспіль-ного життя. Саме такою є освіта. Ця галузь є багато в чому залежною від державної політики: фінансування, пропаганди, дозвілля тощо. Але водночас саме школа завжди була і є осередком суспільного, куль-турного та освітнього життя. Не менш важливо наголосити, що життя учителів та школярів не може бути сконцентроване лише на класно-урочній роботі, адже вони мають свої інтереси, захоплення, хобі, які реалізуються у час дозвілля.

Епоха «Перебудови» стала періодом зміни суспільно-політичних цінностей українців [2, с. 388]. Відбулися докорінні зміни публічно-го життя цілого суспільства. Тому важливо прослідкувати, яким було життя «на місцях» у «неформальній атмосфері» на прикладі дозвілля учнів та вчителів Максимівки.

Учнівське дозвілля в часи «Перебудови» було різноманітним. Звісно, його неможливо в повній мірі осягнути в рамках однієї статті. Але ми звернемо увагу на найяскравіші його сторони.

Формальним видом учнівського дозвілля був тимурівський рух, який не був організований ззовні. У свій час він виник спонтанно, як відгук на повість Аркадія Гайдара «Тимур та його команда» і фільм по-ставлений за цією повістю. Суть тимурівського руху за твором поляга-ла в тому, що молодь за власною ініціативою, за покликом душі, взяла під свою опіку сім’ї червоноармійців, допомагаючи їм у різноманітних справах і турботах. Особлива романтика цих справ була в тому, що тимурівці здійснювали все це замасковано, непомітно, не афішуючи себе. Тимурівські загони були не просто компаніями підлітків, а органі-зацією, з командиром, штабом, системою оповіщення й спостережен-ня, розвідниками, ритуалом підйому прапора тощо.

У Максимівці тимурівський рух був невіддільно зв’язаний із піо-нерською організацією. Більшість учнів того часу, згадують, що тим-урівці навіть перебували «в тіні» піонерського руху. На піонерських зборах потрібно було звітуватися не тільки про те, хто й скільки зробив добрих справ, кому та як допоміг, скільки зібрав металобрухту, а й про свою успішність, а вже після цього надавалося кілька слів тимурівцям.

Дозвілля вчителів та учнів в період перебудови загалом зосе-реджувалося у школі, бо було дуже багато гуртків. Наприклад, при Максимівській загальноосвітній школі працювали гуртки: фото, авіо-моделювання, спортивні, крою та шиття, картингу, мото- і вело-спорту,

95

натуралістичний, танцювальний, вокальний. Випускниця Максимів-ської школи, Наталя Семенюта згадує: «Учні та вчителі весь час були чимось зайняті. Школа з самого початку дуже гарно завжди виступала в спортивному плані на всіх змаганнях. На якісь сторонні заняття часу не мали».

Серед учнів була дуже популярною гра «Зірниця». Всі опитані з неймовірним захопленням згадували ці змагання.

Вона являла собою імітацію бойових дій, схожу на військові на-вчання. У ході гри піонери ділилися на команди й змагалися в різних військово-прикладних видах спорту з ігровими елементами. «У радян-ський період патріотичне виховання було поставлене на належному рівні, і ми з великим завзяттям грали в «Зірницю», потім у більш стар-шому віці проводилася гра «Орлятко» – розповіла Т. Модлинська. Це скоріше були військово-спортивні змагання за програмою військово-патріотичного виховання молоді та здорового способу життя. У процесі підготовки і в ході гри підлітки вчаться діяти командою в надзвичайних ситуаціях, отримують практично навички надання першої медичної до-помоги. Корисна гра. Зазвичай, зірниці проводили навесні або ранньої осені, це була подія для всієї школи. Дуже цікаві і видовищні змагання завершувалися посиденьками біля вогнища.

Готували також вечори, які проходили не рідше ніж раз на місяць, а деколи і частіше. Вечори проводилися на різні теми, оскільки свят було досить багато.

Учні робили в колгоспі майже всю першу чверть. Вони збирали кукурудзу, цукровий буряк, картоплю. За добросовісне виконання такої роботи учнів нагороджували поїздками в межах Радянського Союзу.

Для вчителів екскурсії організовувала профспілка. Вони подоро-жували по всьому Радянському Союзу. Як згадували вчителі, це були незабутні екскурсії.

Поряд з цим, значна частина культурного життя учнів та вчите-лів сконцентровувалася в сільському будинку культури, при якому діяв дуже великий хор, в якому брали участь як учні, так і вчителі. До речі, в 80-х роках Максимівському хору було присвоєне звання народного. Функціонував духовий ансамбль.

Загалом же, життя учнів та вчителів не могли концентруватися тільки навколо школи. Хоча навчальний тиждень і був шестиденним, а панівну частину часу учні та вчителі проводили разом, всі вони мали дозвілля, яке могло б задовольнити їх бажання та дати можливості для подальшого розвитку.

Аналізуючи дозвілля вчителів та учнів, слід наголосити, що тота-літарні підходи до культури носили позитивний характер. Адже загаль-ний рівень культури був значно вищий, ніж у наш час. Звісно, висока культура не розвивалася на місцях, і прихильники провідних Західних течій могли потрапити під утиски. Але майже всі учні та вчителі були активно задіяні в культурному житті не тільки школи чи населеного пункту, а й району та області. Конкурси, змагання, фестивалі, гастролі

96

давали можливості для культурного обміну далеко за межами населе-ного пункту.

Важливо наголосити, що якісним було фінансування, навіть у часи економічної кризи кінця 80-х років. Регулярними були екскурсії, поїздки, що організовувалися для дітей та учителів. Часто вони виїз-джали навіть за межі УРСР.

Таким чином, констатуємо факт, що рівень дозвілля в період пе-ребудови був на високому організаційному та матеріальному рівні, хоча часто носив риси тоталітарної системи.

ЛІТЕРАТУРА1. Бойко О. Історія України / О. Бойко. – Навчальний посібник для студентів

вищих навчальних закладів; Видання 3-тє, виправлене, доповнене. – К.: Академвидав, 2005. – 688 с.

2. Кучерук О. Оповідання з історії України / О. Кучерук. – За ред. д-ра іст. наук, проф. С. Кульчицького. – К.: Освіта, 1992. – 416 с.

3. Полтавщина. Енциклопедичний довідник. [За ред. А. Кудрицького]. – К.: УЕ. – 1992. – 1024 с.

4. Полтавщина. Історичний нарис / [гол. ред. кол. В. Пащенко]. – Полтава: Ди-восвіт. – 2005. – 592 с.

ОЛЕКСАНДР СЕРГІЙОВИЧ ЛЮТИЙ: ІЗ ПОПЕЛУ ЗАБУТТЯ

Дорошенко Євгенія, учениця 11 класу,член пошукового загону «Патріоти»Полтавської ЗОШ І-ІІІ ст. №7 імені Т.Г.ШевченкаКерівник: Остапієнко С.В., учитель історії

Період Другої світової війни й донині залишається однією з найак-туальніших тем історичної науки. З точки зору історії України важливим є об’єктивне висвітлення подій даної війни, які відбувалися на терито-рії нашої країни, всебічне вивчення участі наших громадян у бойових діях та їх внеску у перемогу над ворогом.

Уже декілька років автор працює над історико-краєзнавчим проек-том «Вулиці нашого мікрорайону», у рамках якого досліджує життєвий шлях людей, на честь яких було названо вулиці. Працюючи над даним проектом, автор особливо зацікавилася біографією, бойовим досвідом та героїчним подвигом нашого земляка, учасника німецько-радянської війни 1941–1945 рр., Героя Радянського Союзу Лютого Олександра Сергійовича.

На жаль, усе менше й менше з кожним днем залишається живих безпосередніх учасників тієї війни. І вже не стільки з розповідей оче-видців і учасників, а все більше з фільмів, книг, підручників, історичних праць знають про війну ті, хто народився після Перемоги. Тому немає завдання більш шляхетного, ніж донести до нових поколінь Пам’ять про наших земляків-героїв.

Дорогою ціною дісталася полтавцям перемога над нацистською Німеччиною. За роки війни до Червоної армії було мобілізовано май-

97

же 270 тисяч полтавців. Воювали вони на різних фронтах, у парти-занських загонах та в антифашистському русі Опору. 165 із них ста-ли Героями Радянського Союзу, а 26 – повними кавалерами ордена Слави. На жаль, практично всі вони, за рідкісними винятками, невідомі широким верствам громадськості, а особливо молоді. [9]. Народився Олександр Сергійович Лютий 1 січня 1920 року в Полтаві (за іншими даними – в селі Пам’ятне Голопристанського р-ну Херсонської обл.) у робітничій сім’ї. Українець за національністю. У ранньому віці втратив батьків і став сиротою. Виховувався в Полтавському дитячому будин-ку. У нашому місті закінчив середню школу. Певний час працював за-відувачем одного з відділів Полтавського міського поштампу. [12, 4, 1]

Напередодні війни в червні 1940 році був призваний Полтавським РВК на службу до Військово-морського флоту Радянського Союзу. Вій-ськову службу проходив на Чорноморському флоті телефоністом 122-го зенітно-артилерійського полку ППО флоту (м. Миколаїв). Закінчив курси радистів у січні 1941 р., призначений радистом батареї зенітно-артилерійського дивізіону в тому ж полку. [1, 7]

Брав участь в обороні Миколаєва й Кінбурна, Севастополя, у серпні – листопаді 1942 р. – в обороні Кавказу (Новоросійськ, Туапсе), був поранений у боях. У жовтні 1943 р. призначений у 384-й окремий батальйон морської піхоти Чорноморського флоту на посаду радис-та зводу зв’язку. Був учасником десантної операції в місті Осипенко (нині – Бердянськ), потім боїв на Кінбурнській косі, звільнення селищ Богоявленське і Широка Балка Херсонської області. [2, 8]

На початку весни 1944 р. фронт підходив до окупованого Микола-єва. Готуючись до відступу, гітлерівці планували вивезти матеріальні цінності, зруйнувати місто, а його мешканців вигнати на каторжні робо-ти до Німеччини. Щоб зірвати злочинний план ворога, було вирішено висадити в порту Миколаєва десант морської піхоти, який би паралі-зував дії ворожого гарнізону. Командиром десанту (55 моряків 384-го окремого батальйону, 2 зв’язківці зі штабу армії і 10 саперів) був при-значений старший лейтенант Костянтин Федорович Ольшанський. Се-ред бійців десанту був і старший матрос, радист Олександр Лютий. [8]

Увечері 25 березня десант почав свою спецоперацію. Провідни-ком пішов місцевий рибалка Андрєєв. У ніч на 26 березня 1944 р. у районі селища Богоявленського бойовий загін занурився на 7 човнів і пройшов 15 кілометрів угору по Південному Бугу, обидва береги якого були в руках ворога. На світанку, о 5 годині ранку, він висадився в тилу противника в районі села Ковалівка, звідки було здійснено марш-кидок у порт Миколаєва. У головний опорний пункт перетворили будівлю міс-цевої контори елеватора. В одній із кімнат 1-го поверху контори Лютий Олександр та 2 доданих радисти розгорнули свою переносну радіос-танцію. Вони відразу ж передали в штаб батальйону про прибуття й підготовку до бою.

На світанку гітлерівці виявили десантників і одну за одною зро-били серію атак. Олександр Лютий, сховавши рацію, з бійниці на

98

1-му поверсі бив по наступаючих фашистах з автомата. Підтягнувши в район порту піхоту з танками, мінометами й артилерією, гітлерівці се-ред дня зробили чергову спробу зламати опір десанту. Коли окупанти наблизилися, по них ударили всі наші кулеметники. Олександр Лютий, передавши чергове донесення на «Велику землю», знову взяв до рук автомат.

Виконуючи завдання командира десантної групи старшого лейтенанта К.Ф.Ольшанського, старший червонофлотець, радист Лютий О.С. у складних бойових умовах налагоджував радіозв’язок і передавав чіткі дані для корегування вогню нашої артилерії. Завдяки одному з донесень Лютого, командування штабу відправило на Ми-колаїв 4 штурмовики, які знищили кілька гітлерівських артилерійських установок і кулеметів, чим навели серед фашистів неабияку паніку. У ніч на 27 березня на зборах десантної групи було прийнято рішення: битися до останнього подиху. Уранці 27 березня 1944 р. у порт підій-шов ще один батальйон ворога, супроводжуваний кількома танками, гарматами й шестиствольними мінометами. Смертельна небезпека наростала. Опівдні радист Олександр Лютий передав у штаб баталь-йону радіотелеграму такого змісту:

«Ми, бійці й офіцери, моряки загону товариша Ольшанського, клянемось перед Батьківщиною, що за наше місто Миколаїв будемо битися до останньої краплі крові, не шкодуючи свого життя!»

В упор прямою наводкою бив ворог по бастіонах десантників, поливав зруйновані стіни з вогнеметів. Від прямого попадання арти-лерійського снаряда на шматки рознесло рацію, загинуло 2 солдати-радисти, а Олександр Лютий отримав сильну контузію.

Прийшовши до тями, він перебрався на другий поверх контори і став 2-м номером у кулеметника Миколи Скворцова. Зв’язок із «Вели-кою землею» був утрачений. Фашисти посилили артилерійський і міно-метний вогонь. У кімнатах було нестерпно жарко. Моряки задихалися від їдкого, задушливого диму. Але як би не було важко, ніхто навіть не подумував про здачу на користь ворога. Десантники стояли на смерть. Посеред дня після чергового обстрілу під час однієї з атак фашисти прорвалися до контори з боку залізничної гілки. Багатьох Скворцов уклав із кулемета, проте декілька солдат наблизилися впритул і заля-гли біля самої стіни. Раптово біля ніг Скворцова розірвалася граната, і він втратив свідомість. Олександр Лютий в ім’я порятунку друга зробив героїчний вчинок. Перев’язавши Скворцова, він із кулемета застрелив гітлерівського офіцера і, не дивлячись на те, що навкруги лунали по-стріли й лютував пекельний вогонь, вискочив із контори, пробіг 40 ме-трів, схопив флягу з водою в санітара і повернувся до пораненого. Але Скворцову вже неможливо було допомогти, він був смертельно пора-нений. Після загибелі бойового товариша Лютий ліг за його кулемет. Він був ще раз поранений, але продовжував стримувати гітлерівців, які напирали з боку залізничної гілки. До другої половини дня 27 берез-ня практично всі, що залишилися в живих, були поранені й контужені.

99

Олександр Лютий кидав униз гранати, намагаючись відігнати гітлерів-ців, які залягли під стінами контори. У цей момент він був убитий авто-матною чергою і випав у вікно... Після того, як фашисти підпалили вог-неметними танками контору й багато загиблих обгоріли, тіло Лютого, єдиного із загиблих у конторі, не постраждало від вогню. [3, 7, 8] Так, 27 березня 1944 р. у віці 24 роки геройськи загинув старший матрос Лютий Олександр Сергійович. Був похований у братській могилі Мико-лаєва у міському сквері 68-ми десантників.

За дві доби десантники героїчно відбили 18 атак ворога. Вони з честю виконали свою бойову задачу. 28 березня 1944 р. війська 3-го Українського фронту звільнили Миколаїв: увійшли в місто і підняли над ним червоний прапор Перемоги. [7, 3]

Коли наступаючі радянські війська з боями увірвалися в порт, то перед ними постала картина страшного побоїща: зруйновані снаряда-ми обгорілі будівлі, більше 700 трупів фашистських солдатів і офіцерів, навкруги чаділо згарище. [3, 8]

Звістка про їх подвиг швидко рознеслася по всій армії, по всій кра-їні. Верховний Головнокомандувач наказав усіх учасників героїчного десанту представити до звання Героя Радянського Союзу. Указом Пре-зидії Верховної Ради СРСР від 20 квітня 1945 р. за зразкове виконання бойових завдань командування на фронті боротьби з німецькими за-гарбниками й проявлені при цьому відвагу і героїзм старшому матросу Лютому Олександру Сергійовичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу (посмертно). [10, 11, 12]

У Миколаєві було відкрито Народний музей бойової слави моряків-десантників. На місці злиття Південного Бугу та Інгулу встановлена гранітна плита-пам’ятник, на якій золотими літерами викарбувано й ім’я Олександра Лютого. На честь 68-ти десантників у місті названа вулиця. У селі Юр’ївка, на місці висадки десанту під командуванням Костянтина Ольшанського, встановлена меморіальна гранітна брила з пам’ятним надписом.

У 1946 р. у Миколаєві на братській могилі десантників, на східній стороні колишньої площі Леніна, був споруджений бетонний пам’ятник роботи скульптора А. Ізмалкова. А до 30-річчя визволення Миколаєва від фашистських загарбників було прийнято рішення створити меморі-ал, відкриття якого відбулося 27 березня 1974 р. У центрі меморіалу на гранітному постаменті встановлена відлита з бронзи нова скульптурна група роботи московських скульпторів Ю.Поммера та А.Душкина.

У Чорноморському пароплавстві до 90-х років XX століття ходив теплохід «Піонер Одеси». До команди теплохода був навічно зарахова-ний Герой Радянського Союзу, старший матрос Олександр Лютий. [12]

З метою вшанування героїчного вчинку нашого земляка, в 1950-х роках іменем Олександра Лютого була названа одна з вулиць Київського району Полтави (колишня Бульварна). [4, 6, 12]

Пройдуть століття, кращими й чистішими стануть люди, на земній кулі житимeться по-іншому: радісно і ясно. Ніхто не почує тяжких сто-

100

гонів землі, не зчервонить золоті ниви людська кров. І ми свято віримо, що далекі наші нащадки схилять голови перед пам’яттю людей-героїв, людей особливого складу, котрі життя своє присвятили тому, щоб здо-бути щастя для всього людства.

ЛІТЕРАТУРА1. За мужність і відвагу: Докум. розповіді про полтавців – Героїв Радянського

Союзу. – Х.: Прапор, 1973 – 354 с.2. Захаров І. Сини Вітчизни // Зоря Полтавщини. – 1971. – 28 лютого. – С. 43. Малюченко Н. До останньої краплі // Комсомолець Полтавщини. – 1970. –

12 березня. – С. 5.4. Історія Полтавщини. О.Білоусько. / Підручник. 11 клас. – Полтава, 2007.5. Полтавщина: Енциклопедичний довідник / за ред. А.В.Кудрицького. – К.: УЕ,

1992. – С. 501.6. Герои Советского Союза: Краткий биографический словарь. – М.: Воениз-

дат, 1987. – Т.1. – 911 с.7. Медведєв, М. Я. Нас було 68 : [худож.-докум. видав.] / М. Я. Медведєв. – 2-е

видав., доп. – М. : ДОСААФ, 1966. – 80 с : іл. 8. Полтавщина. Історичний нарис. – Полтава: Дивосвіт, 2005. – 592 с.+ 48

с.вкл.9. Бояренцев С.М. Історичні місця Полтави: вулиця Олександра Лютого [Елек-

тронний ресурс] / Режим доступу: http://poltavahistory.inf.ua/hisp_u_119.html#met227

10. ЦАМО РФ. Фонд 58, опис А-95199, справа 7. Інформація з картотеки. [Елек-тронний ресурс] / Режим доступу: https://www.obd-memorial.ru/html/info.htm?id=78386880

11. ЦВМА РФ. Фонд 3, опис 1, справа 769. Люди і нагороди. Архівні документи. [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://podvignaroda.mil.ru/?#id=50630110&tab=navDetailDocument

ЗІНЬКІВЩИНА НА СТОРІНКАХ ГУМОРИСТИЧНИХ ВИДАНЬ

Масюк Алла, учениця 11 класу,Човно-Федорівської ЗОШ І-ІІІ ступенівЗіньківської районної радиКерівник: Кривошапка О.М., учитель фізичної культури

Кожний регіон України має свою історію. Так сталося, що сучасні погляди на події минулого переглядаються під іншим кутом зору, пере-осмислюються і навіть, що дуже прикро, перекручуються факти і події, які дійсно мали місце.

Досконало знати історію неможливо, адже кожен з очевидців і су-часників тих подій, маючи різний об’єм інформації, відстоює власну думку, акцентуючи увагу на тому, що вважає важливішим. Як наслі-док – історична подія трактується по-різному. І як би нам не хотілося швидко забути радянський період, та за цей час відбулося багато змін у суспільстві, країні, у житті кожного з нас. Звичайно, як позитивних, так і негативних.

101

Актуальність обраної теми очевидна, так як процеси реформ без-умовно приводять до подібних явищ, що були раніше, а тому й імовір-ність їх повторення велика.

Хронологічні рамки дослідження охоплює період з 1960 до 1991 року, що обумовлено початком адміністративно-територіальної реформи в області (нижня межа) та розпадом СРСР (верхня межа).

Досліджуючи розвиток нашого краю, автор звернув увагу на кри-тичний погляд журналістів та дописувачів журналу «Перець». Адже саме під сатиричний і гумористичний приціл попадали ганебні явища, які хвилювали суспільство. А сатира, безумовно, допомагала виправи-ти такі недоліки і хиби, якщо, звичайно, цього прагнули.

Популярність журналу мала надзвичайний вплив. Після появи пу-блікації у ньому приймалися категоричні рішення. Авторові додавало-ся прихильності читачів і прискіпливої уваги влади, а суб’єктам критики надходило покарання – по адміністративній, партійній та кримінальній відповідальності за скоєні злочини і прорахунки.

За рубриками журналу можна легко знайти проблеми, які роками потребували вирішення, і якщо прослідкувати аналогічні події та про-вести паралелі з сьогоднішнім соціально-побутовим станом у нашому районі, то висновки напрошуються самі. Проблеми залишаються, а їх вирішення – на низькому рівні.

Умовно наших земляків можна розділити на дві групи: автори та об’єкти критики. Почнемо з перших. Видатні постаті Василя Чечвян-ського та Остапа Вишні, твори яких друкувалися на сторінках журналу, вже достатньо досліджені і вивчені. Тому зупинимося на маловідомих авторах з Зіньківщини.

За період з 1960 по 1991 роки найчастіше друкується Василь Удо-виченко з Удовиченок. Його сатиричні мініатюри і байки побачили світ у 1974 році (№6),1975 (№21), 1976 (№14), 1977 (№8), 1979 (№3, №8), 1980 році (№10). А ще була опублікована гумореска Павла Сухоради з Великої Павлівки у №9 за 1982 рік.

Дописувачів до рубрики «Народні усмішки» було більше. Це В. Г. Удовиченко з Удовиченок (№9 за 1963 рік), А. Клименко, учень 8 класу з Опішні (№9 за 1974 рік), П. Добряк з Зінькова (№18 за 1970, №3 за 1977 рік), В. Матяш з Удовиченок (№9 за 1982 рік).

У рубрику «Страшне перо не в гусака» надсилали свої записи П. Коротков з Зіньківського району (№9 за 1962 рік) та П. Ф. Матяш з Зінь-кова (№13 за 1969 рік та №7 за 1971 рік).

До авторів-дописувачів можна віднести колишнього голову кол-госпу «Шлях до комунізму» І. П. Лещенка, який поскаржився на без-діяльність у роботі облуправління громадського харчування (№22 за 1985 рік). Подібна скарга надійшла із колгоспу імені Толбухіна (№9 за 1967 рік), на брак у роботі Корсунь-Шевченківського ремзаводу.

У рубриці-репортажі «З олівцем по Зінькову» (№22 за 1966 рік) надрукували на всю Україну про хиби і негаразди нашого райцентру, а вже у №7 за 1967 рік у рубриці «Перцеві відповідають» надійшла від-

102

повідь від представників влади про ліквідацію вказаних недоліків. До речі, беручи до уваги попередню замітку О. Ковіньки (№4 за 1958 рік), знову ж таки недоліків випливає чимало, а двічі попадати на сторінки журналу у такому ракурсі не вдавалося жодному населеному пунк-ту(!!!). Значить, критикувати було за що.

Критичну оцінку літературному талантові з Опішні (ініціали Н. Ш. приховані редакцією) надали співробітники журналу у №12 за 1990 рік у рубриці «Вибрики Пегаса».

У замітці про Сорочинський ярмарок згадуються опішнянські гре-чаники (№20 за 1982 рік).

Так як журнал мав сатиричне спрямування, то і публікації в ньому стосувалися проблем та шляхів їх вирішення. За напрямками вони різ-ні, і в межах України такі випадки не поодинокі. Однак, варто виділити з них основні. На жаль, таких фактів також чимало. Серед них брако-ньєрство (№23 за 1973 рік), коли двоє опішнян спустили заради нажи-ви ставок у Заїченцях. Непрозорі схеми і операції при будівництві до-роги з Загрунівки у Сулими керівництвом колгоспу імені Фрунзе (№11 за 1986 рік). Недотримання правил і роботи торгівельного закладу в Опішні (№23 за 1968 рік). Недбайливе збереження дороговартісного майна у колгоспі «Україна» (№7 за 1962 рік). Безвідповідальне вико-ристання хімічних речовин у колгоспі «Зоря», внаслідок чого загинуло багато бджіл з цього господарства, сусіднього колгоспу імені Енгельса та приватних пасік.

Транспортна тематика залишається досить актуальною і сьогодні. А ось як вирішувалася проблема відтоку молоді з села Комсомоль-ського викликає не стільки сміх, стільки розчарування: просто ліквіду-вали рейс автобуса (№9 за 1991 рік).

Про окремі ДТП на дорогах Зіньківщини були замітки у №16 за 1986 рік та №11, №19 за 1975 рік, №10 за 1973 рік. Причому, в другому і третьому випадку водій з Пишненок отримав ув’язнення, так як аварія спричинила смерть пасажира, а Шилівський сільський голова позбувся посади.

Погана робота радіо у Дейкалівці висвітлювалася у №13 за 1969 рік, а негаразди у роботі поштових відділень у с. Цвітовому та Троянівці – у №19 за 1975 рік. Критикували неякісне надання послуг Зіньківським райпобуткомбінатом (№9 за 1988 рік). Про роботу дипло-мованих спеціалістів не за фахом згадувалося у Опішнянському райо-ні (№19 за 1962 рік). Про необлаштованість робочих місць і тісноту у Зіньківському райсоцзабезі – у №18 за 1972 рік.

Питання розвитку місцевих промислів, гончарства і вишивання, підготовки фахівців, створення матеріально-технічної бази в Опішні, висвітлювалися спеціальними кореспондентами журналу в №16 та №18 за 1967 рік.

Питання дотримання трудової дисципліни кіномеханіком Шенгері-ївського клубу у №11 за 1972 рік.

103

Факти зловживання службовим становищем керівництвом са-наторію «Сосновий бір» двічі(!!!) фіксувалися журналістами (№2 за 1971 рік та №9 за 1983 рік).

А сьогоднішній спір щодо перейменування вулиць розглядався ще у №22 за 1967 рік, коли один з прихильників реформ запропонував замість Зіньківської – Шлакоблочну...

Аналогічні факти мають місце і сьогодні, в тому числі і в нашо-му районі. Про них не так часто, охоче і відкрито пишуть, виносять на осуд громадськості, порушуючи основний принцип демократії – свободи і вільного доступу до інформації, прозорості роботи влади. Журналісти публікують статті, а на них немає реакції влади, офіційних коментарів – ось це є проблемою!!!

Практика публічності стає вузькопрофільною. Радіо на селі пере-стало бути пріоритетним носієм новин, газети і журнали – не по кишені пересічному споживачеві інформації, а Інтернетом користується пере-важно молоде покоління. Тому й до цього часу, на жаль, район отри-мує інформацію здебільшого з уст народу, перекручену, недостовірну з додаванням народного гумору. А варто згадати відоме прислів’я «Той, хто володіє інформацією, володіє світом».

Результати дослідження можна використовувати на уроках історії Полтавщини (відповідно до тем програми), роботи музеїв та краєзнав-ців. Велика імовірність пошуку матеріалів по обраній темі і по інших районах та області в цілому.

ЛІТЕРАТУРА1. Журнали «Перець» за 1960-1991 роки

ХАН КУБРАТ: БУДІВНИЧИЙ ВЕЛИКОї БУЛГАРІї І ПОЛТАВЩИНА

Мірошниченко Роман, учень 8 класуТростянецького НВК Полтавської районної ради Керівник: Прокопенко Я.В., учитель історії

Багато славетних імен пов’язано з полтавським краєм. Хто у сві-ті не знає І.Котляревського, М.Чурай, В.Кочубея, М. Башкірцеву? Усі вони прославили нашу квітучу полтавську землю. Проте є постаті, які не мали прямого відношення до нашого краю, однак вписані золотими літерами на сторінках книги, що носить назву «Історія Полтавщини». Саме до таких імен можна віднести хана протодержавного об’єднання – Велика Булгарія, або як говорять західні джерела “Magna Bulgaria”- хана Кубрата.

Відомості про хана Кубрата ми знаходимо у візантійських, араб-ських джерелах, у зводі давньоболгарських літописів “Джагфар тарихы”. Однак дані про хана в повідомленнях різних літописців від-різняються [2, с. 77].

104

Першим суперечливим моментом у біографії хана Кубрата, сина Албури (за іншими даними – ім’я батька Аскал) є дата народження. Як відомо, давні болгари користувалися в різні періоди різними календар-ними системами і тому роками народження хана називають 593-й, 595-й, 600-й роки [5, с. 18]. Походив він із царського роду Айбата Дуло. В “Іменнику болгарських ханів” – найдавнішому протоболгарському літо-писі Кубрат записаний після Аттіли та його синів – Іллака і Безмера. З малих років виховувався при дворі візантійського імператора [2, с. 76]. У 619 році в Константинополі був хрещений. Цю подію засвідчують два джерела. Перше – єпископа Іоанна з Нікії, друге підтвердження того, що Кубрат був християнином, міститься у Никифоровому “Бревіарії” [4, с. 49]. Під час правління своїх попередників ставкою мав аул Балтавар (болгарське місто на місці сучасної Полтави). Це перша згадка в дже-релах про перебування хана Кубрата на території сучасної Полтавщи-ни. У 620 році він став болгарським правителем – балтаваром. У 629 році Кубрат приймає титул хана (князя) Великої Болгарії з наступним приєднанням до своїх земель Західного Тюркського каганату [5, с. 18].

Приєднавши до своєї держави нові землі, хан Кубрат домігся не-залежності від авар. Саме цей чинник спричинив появу в 632 році на політичній карті тогочасної Європи нової протодержави – Великої Бул-гарії. Згідно з відомостями візантійських хроністів Теофана Сповідни-ка і патріарха Никифора, а також вірменською географією “Ширакаці” Азовське море стало їх внутрішнім морем, а Балтавар розміщений на території сучасної Полтавщини продовжував бути улюбленою ставкою хана [4, с. 47].

Досить важливим торговим і економічним центром на сухопут-ному шляху, який вів із Азії, став за Кубрата Корисдан або Батавил (тепер Путівель). Їдучи від Батавила на південь своєї країни, Кубрат обов’язково зупинявсь у своїй улюбленій ставці Балтавар (Полтава). Сюди він заїжджав, щоб вклонитися могилі дорогого дядька Органа, який знаходився на відстані “дня (кінного) шляху” від Балтавару.

Слово “балтавар “ у давніх болгар мало три значення:1) так від болгарського “балта-бер” (“сокиро-лучний”) називали

знак (тамгу) роду болгарських царів Дуло. Цей знак фактично був про-образом нашого тризуба і означав поєднання сокири та лука.

2) оскільки болгари обирали вождів і царів тільки з роду Дуло, то назва тамги “балтавар” стала одночасно означати також і “вождь”, “володар”, “правитель”.

3) знак “балтавар” увінчував древка болгарських знамен, а також зображався на болгарських монетах. До XV ст. ця тамга роду Дуло на-брала більш красиву ліроподібну форму. Оскільки Київська Русь ко-лись була частиною Великої Булгарії, а правляча династія її від князя Ігоря Рюриковича теж була гілкою болгарського роду Дуло, то «балта-вар» став гербом давньоруської держави і в подальшому України під назвою «тризубця», «тризуба» [2, с. 83-84].

105

У 641 році після смерті візантійського імператора Іраклія та через конфлікт із новим василевсом Константом втратив дружні зв’язки з Ві-зантією і змушений був втікати до Великої Булгарії, залишивши сім’ю на візантійських землях [3, с. 187].

Перед своєю смертю володар Великої Булгарії розподілив землі держави на уділи між синами. Всю повноту влади заповідав найстар-шому синові Бат-Бояну. Наймолодшому синові Катрагу дістався уділ із центром у батьківській ставці Балтавар. Середньому Аспарухові наді-лив землі від Північного Причорномор’я до Північного Кавказу. Невдо-взі після розподілу земель хан Кубрат помирає. Ряд авторів вважає, що це трапилося 553-го або 660 р. Похованням батька займався улю-блений син хана Катраг, бо інші брати в той час воювали проти хозар і прибути не змогли. Хоча Кубрат і прийняв християнство, але Катраг поховав його за язичницькими звичаями. Давні болгари вважали, що людина на землі повинна залишити добру пам’ять про свої праведні справи, подвиги, а золото, срібло, інші коштовності, що їй належали за життя, повинні бути з нею в могилі. Поховав Катраг батька на території свого уділу, неподалік від його улюбленої ставки Балтавар [2, с. 85].

Сини хана Кубрата не виконали заповіту батька – жити в мирі та дружбі, і внаслідок міжусобної боротьби між ними, а також втручання хозар Велика Булгарія припинила своє існування [1, с. 47].

На довгі століття про існування Великої Булгарії та її будівничо-го хана Кубрата було забуто. Проте пам’ять нетлінна. 29 травня (за старим стилем) 1912 року за північно-західною околицею села Мала Перещепина, на той час Костянтиноградського повіту Полтавської гу-бернії була виявлена одна з найсенсаційніших знахідок ХХ ст.

Два хлопчики-пастушки, 12-літній Федір Деркач і 14-літній Карпо Маджар, пасли худобу. Несподівано Федір, проходячи піщаною дю-ною, провалився в широку горловину великої посудини. Не змігши ви-тягнути знахідку сам, хлопець покликав свого товариша Карпа. Удвох вони дістали, крім великого срібного позолоченого глека з двома руч-ками, ще кілька золотих чаш [5, с. 5]. Таким чином про себе нагадав володар Великої Булгарії хан Кубрат, бо саме на залишки його похо-вання натрапили хлопці. Всі ці знахідки віднесли додому до Деркача, хата якого знаходилась поруч. Проте мати хлопця змусила винести скарби з хати. Про цей випадок було докладено волосним стражни-кам. Наступного дня на місце поховання прибув урядник Осипенко із селянами-землекопами. Скарб, що його розкопали був величезний – понад 1000 предметів. Проте після розкопок з’явилися і ті, хто хотіли поживитися за рахунок знахідки. Унікальний скарб був розграбований [5, с. 6]. Більша частина цього скарбу була передана до Петербурзько-го Ермітажу і лише зовсім дрібна часточка із цієї знахідки залишилася на полтавській землі і займає почесне місце в Полтавському краєзнав-чому музеї імені В. Кричевського [3, с. 188].

Отже, дослідивши життєвий шлях і політичні звитяги хана Великої Булгарії Кубрата, ми можемо стверджувати, що доля цього болгарсько-

106

го хана тісно пов’язана з полтавською землею. Це ми бачимо з того, що ставка Балтавар, що знаходиться на території сучасної Полтавщини була найулюбленішим місцем відпочинку хана і саме на полтавській землі він знайшов вічний прихисток та нагадав про себе майже через чотирнадцять століть.

ЛІТЕРАТУРА1. Державин Н. История Болгарии/ Н. Державин – М., Л.: Изд-во АН СССР,

1946. – т. 2. Болгария времен Первого и Второго царств (679 – 1393) – 163 с.2. Жук В. Давні болгари і Кубрат – володар Великої Булгарії/ В. Жук//

Слов’янський збірник. Вип. 1 – Полтава: Слов’янський клуб, 2002. – С. 65 – 88.

3. История Болгарии – М.: Изд-во АН СССР, 1954. – 576 с.4. Костов Г. Хан Кубрат – будівничий “Magna Bulgaria” й прадавня історія Укра-

їни/ Г. Костов//Хроніка-2000 – 1994.- Вип. 3-4. – С. 43 – 605. Кошлатий О. Найбільший скарб Європи/ О. Кошлатий – Полтава: АСМІ,

2008. – 29 с.

ОЛЕГ ШТЕФАН – ГЕРОЙ СЬОГОДЕННЯ

Комар Володимир, учень 11-А класуКременчуцької гімназії № 5 імені Т. Г. ШевченкаКерівник: Пермякова В.А.,заступник директора з НВР

Полтавщина є унікальною частиною України. Про це свідчать пам’ятки історії, літератури, архітектури, досягнення видатних митців та науковців. Усе це й сьогодні створює надзвичайну самобутність Полтавщини.

У своєму листі до Ольги Кобилянської Леся Українка наче натя-кає на «українськість» Полтавської землі, переконуючи, що «їхати туди варто, бо там побачили б Ви справжні центрально-українські села і типи, та й околиця, хоч певне не така гарна, як Ваша зелена Буковина, та все ж є в ній багато лагідної краси» [4, c. 110]. Але передусім Пол-тавщина славиться героїзмом своїх уродженців, які спрадавна боро-лися за незалежність України, залишаючи про себе добру пам’ять, як про незламних і вольових людей. Сьогодні Україна знову опинилася під загрозою втрати своєї державності. І знову, виборюючи свою неза-лежність, непереможні герої сьогодення – учасники антитерористичної операції (АТО) стають на захист рідної землі. Вони проходять важкі ви-пробування смертельною загрозою, окопами, блокпостами, каліцтвом, полоном, психологічними перевантаженнями тощо. Тому актуальним на часі є той факт, що абсолютно всі бійці, незалежно від місця, де вони проходили службу: на передовій, чи в тилу, всі вони гідні, щоб про них знали, їх пам’ятали і шанували, на їхньому прикладі вчилися любові до Батьківщини та патріотизму [5, с. 5–6].

Хоча біографічний жанр історіописання народився понад два ти-сячоліття тому у давній Греції, за останній час він зазнав суттєвих змін.

107

На зміну повчальній «історії героїв» прийшов інтерес до історії особис-тості та мікроісторії – того, що наразі називають «малими життєвими світами», де кожна біографія має розглядатися як вияв неповторного, як призма, через яку переломлюються соціальні мікропроцеси та мит-тєві тенденції й унікальний життєвий досвід індивіда, його внутрішнє самовідчуття і стиль поведінки (habitus), що підштовхують до саме та-кого, а не інакшого життєвого вибору [2, с. 48]. Тож характерною осо-бливістю біографіки нашої доби є те, що зростає інтерес не лише до найбільш відомих діячів національної історії, а і до рядових учасників історичних подій, до власних коренів і родинної історії [2, с. 49].

Мета даного дослідження полягає у вивчені біографічних відомос-тей та розгляді звитяжних сторінок, пов’язаних з участю в АТО кремен-чужанина Олега Геннадійовича Штефана.

Олег Геннадійович Штефан народився 21 квітня 1970 року в місті Кременчуці Полтавської області. У 1977 році пішов до 1-го класу Кре-менчуцької середньої школи № 18. З 1981 року й до 1985 року на-вчався за місцем військової служби батька – в середній школі Групи Радянських військ в Німеччині. У 1987 році, закінчив середню школу № 18 м. Кременчука, отримав атестат зрілості. Наступного року був при-званий на строкову службу до лав Радянської Армії, а у 1990 році де-мобілізувався і працював на різних роботах та посадах. З 2005 року й до 2010 року навчався в Полтавській філії Державної академії статис-тики, обліку та аудиту й після закінчення отримав диплом бакалавра за кваліфікацією «Облік і аудит». Із 2012 року до 2013 року навчався в На-ціональній академії статистики, обліку та аудиту й удостоївся диплома спеціаліста за кваліфікацією «Облік та аудит». У 2011-2012 роках пра-цював у ТОВ «Козацька стріла» начальником караулу. Потім трудився на посаді оперативного у ВАТ «Полтавський гірничо-збагачувальний комбінат». Із 2012 року до 2013 року працював у Головному управлінні охорони, використання й відтворення водних живих ресурсів рибаль-ства в Полтавській області на посаді головного Державного інспектора відділу оперативної роботи з присвоєнням 13 рангу Державного служ-бовця [5, с 154-155].

У середині травня 2014 року Олег Штефан спеціально повернув-ся до України із Польщі, де тимчасово працював, аби допомогти Бать-ківщині відстояти її цілісність і незалежність. А уже 25 травня прибув до села Нові Петрівці, що на Київщині, на базу Національної гвардії України. Саме тут дислокувався добровольчий батальйон «Донбас». Наполегливого кременчужанина після відповідних формальностей за-рахували сержантом-розвідником до цього військового формування.

Завдяки тому, що серед добровольців батальйону було багато афганців, а також тих, хто закінчив військову службу, або мав досвід Іраку, Югославії та Африки, підрозділ швидко сформували і за при-скореною програмою навчили. Тож через місяць Окремий батальйон спеціального призначення, в складі якого був і Олег Штефан, відбув у зону проведення антитерористичної операції.

108

Першим бойовим хрещенням для кременчуцького добровольця стало місто Слов’янськ. А далі його шлях у складі Окремого батальйо-ну спеціального призначення «Донбас» проліг до міст Попасна Луган-ської області та Курахове Донецької області. Потім батальйон звільняв від сепаратистів та російських найманців місто Лисичанськ, що на Лу-ганщині. Бої за цей населений пункт тривали дві доби – частина те-рористів напередодні головного штурму втекла, а ті що залишилися – чинили несамовитий опір. Та усе ж 24 липня 2014 року о 22:20 над міською радою Лисичанська було піднято Державний прапор України, а місто звільнене від бойовиків і перейшло під контроль батальйону «Донбас» всю ніч встановлювали контроль за віддаленими районами міста. Сержант-розвідник Олег Штефан у цій операції проявив себе як сміливий, мужній та вправний боєць і з гордістю відчував свою причет-ність до цієї важливої події [5, с 155–156].

А потім настала черга Іловайська – крупного залізничного вузла Донецької області. 10 серпня 2014 року батальйон «Донбас» провів розвідку боєм щоб звільнити це місто. Звісно, наш земляк був у складі загонів, які штурмували захисні укріплення бойовиків і сміливо бився за кожний метр української землі [5, с 156]. Іловайський котел – це один з найтрагічніших моментів українського протистояння російській агресії, тоді загинуло сотні бійців. Нашим хлопцям російські віськові пообіцяли «зелений» коридор, та коли вони вирушили, просто в полі, не даючи жодних шансів врятуватися, ворог почав розстрілювати на-ших бійців з важкої артилерії, а «зелений» коридор вмить перетворив-ся на «червоний» [1]. Олег Штефан навіть не сподівався залишитися живим, намагався лише допомагати пораненим та стріляти, стріляти, стріляти розуміючи, що вбитий ним боєвик, це нехай і малесенький, але шанс комусь із його бойових товаришів вижити [5, c. 162].

За офіційними даними тоді полягло 300 наших героїв, 128 потра-пили в полон, а 158 зникли безвісти, поранені – майже півтисячі. На-справді точну кількість жертв досі не знає ніхто. Самі віськові кажуть – про дві тисячі полеглих. Врятуватися вдалося одиницям [1].

Виконуючи категоричну вимогу бойовиків заради порятунку по-ранених українських бійців, Олег Штефан потрапив у полон до групи російського бойовика Мотороли. У полоні він пробув 4 надзвичайно тяжких і небезпечних місяці – до 26 грудня 2014 року, коли шляхом об-міну 140 українських військових та 250 сепаратистів, був звільнений із полону [5, с 164].

За мужність і відвагу виявлені під час служби в АТО та вірність військовій присязі Олег Штефан відзначений: бойовим орденом «Бойовий орел – БСП «Донбас», нагрудним знаком «Іловайськ – 2014», «Учасник АТО», «За вірність народу України» 1 ступеню, «За мужність» [5, с 153].

Проте війна для Олега Геннадійовича не скінчилася … Сьогодні Олег Штефан займається активною волонтерською діяльністю та їз-дить на передові позиції. Постійно ініціює та здійснює благодійні акції

109

разом з бойовими побратимами та учнівською молоддю, зокрема зі школярами Кременчуцької гімназії № 5 імені Т. Г. Шевченка [3].

Олег Штефан – це герой сьогодення, один із бійців, який пройшов-ши Іловайський котел і сепаратиські каземати, чудом залишився жи-вим і тепер заслуговує на глибоку пошану, а його патріотичний подвиг є гідним взірцем для наслідування молодим поколінням.

В інтерв’ю з Анатолієм Сербіним, Кременчуцьким журналістом, членом Національної Спілки журналістів України [5, с. 171–172], Олег Штефан впевнено відповідає на питання стосовно його подальших дій у разі загострення ситуації на Сході України: «Якщо буде необхідність і дозволить здоров’я, я знову піду зі зброєю в руках відстоювати неза-лежність своєї країни. Слава Україні!»

Подальша перспектива дослідження вбачається в детальному вивченні біографії кожного учасника АТО Кременчуччини та Полтав-щини з метою збереження історичної пам’яті про всіх, хто виборював свободу і продовжує захищати цілісність і незалежність України.

ЛІТЕРАТУРА1. Іловайський котел: філіал пекла на Землі – психіка не витримува-

ла [Електронний ресурс]. Режим доступу : http://fakty.ictv.ua/ua/ukraine/suspilstvo/20160828-1593009/

2. Костилєва С. О. Використання біографічних науково-інформаційних ресур-сів як засіб формування інформаційно-комукаційної компетентності сту-дента / C. O. Костилєва // Актуальні проблеми викладання історії України та історії Української культури у вищій школі: матеріали VI міжвузівського науково-методичного семінару (м. Київ, 28 листопада 2013 р.). – К. : НТУУ «КПІ», 2014. – С.48–49.

3. Кременчуцькі школярі відправили на схід повну вантажівку гуманітар-ної допомоги [Електронний ресурс]. Режим доступу : http://pplus.in.ua/news/kremenchutsk_shkolyar_v_dpravili_na_sh_d_povnu_vantaj_vku_guman_tarno_dopomogi_fotoreportaj

4. Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1978. – Т. 11. – С. 109–113.

5. Сербін А. О. Вклонімося кременчужанам – учасникам АТО / А. О. Сербін. – Кременчук : ПП «Піраміда». – 256 с.

ПЕТРО ФЕДОРЯКА: КОВАЛЬ УКРАїНСЬКОї НЕЗАЛЕжНОСТІ

Лавріненко Марина, учениця 11 класу Полтавської ЗОШ І-ІІІ ступенів № 7 ім. Т.Г.ШевченкаКерівник: Логвиновська С.В.,учитель історії та правознавства

Сучасна історія України наповнена досить драматичними по-діями, що пов’язані з перебігом антитерористичної операції на сході України, яку більшість громадян вважають війною. Чи не вперше, за всі роки незалежності нашої держави, виникла реальна загроза її втрати. І в цей час в Україні відбулося унікальне явище – добровольчий рух

110

багатьох свідомих громадян, що, безперечно, є предметом гордості новітньої української історії. У статті подано дослідження біографії лю-дини, яка захищала свою Батьківщину, не шкодуючи власного життя.

Федоряка Петро Вікторович – відомий коваль і людина з великим серцем, переповненим любові до України. Його ім’я серед імен Героїв, які захищали нашу землю від проросійських терористів.

Він був освіченою людиною, згадує про нього мій батько, Лаврі-ненко Анатолій, і навіть тоді, коли став ковалем, не залишав учитель-ство. Дуже активно подорожував, відвідував різноманітні виставки ковалів, фестивалі. Хотів, щоб в Україні розвивалося ковальство. За-снував два фестивалі ножових майстрів: у Трудолюбі та Миргороді. Він був спокійною, працьовитою людиною, майстром своєї справи.

Дитинство... Свій життєвий шлях Петро Вікторович розпочав 15 вересня 1964 року у селі Нова Гребля Сумської області. Його батько працював трактористом, комбайнером, електриком. Ще у дошкільному віці Петро неодноразово бував у сільській кузні. Зі слів самого Петра Федоряки, його першою кришталевою мрією ще дитинства було побу-дувати свою домашню кузню [7]. Згодом навчався в Новогребельській восьмирічній школі. 1981 року закінчив Андріяшівську середню школу, де й познайомився зі своєю майбутньою дружиною. З того часу вони йшли завжди разом по життю.

Учитель-новатор…Він закінчив Харківський державний універ-ситет ім. В.Н.Каразіна за спеціальністю «математика». Працював у Шахворостівській школі, переїхавши у село Трудолюб Миргородського району, працював учителем математики та інформатики. «Був учите-лем новатором. Перший в області обладнав для учнів комп’ютерний клас, постійно його оновлював», – згадує його дружина [7]. Його учні програмували, випускали одну з перших в області шкільних газет під назвою «ВСІМ». Школярі дуже любили Петра Вікторовича, він возив їх у подорожі, учив виживати на острові з одним сірником, навчав ковальській справі. Петро Федоряка – голова обласної комісії і член всеукраїнської комісії з перевірки олімпіадних завдань з інформатики, автор численних робіт і задач із цих предметів. Петро Вікторович за-провадив премію «Найкращий фізик школи» у Трудолюбівській та Ан-дріяшівській школах, яка щорічно вручалася дітям на свято Кузьми та Дем’яна. «Кузня Петра» постійно допомагала школі, жителям села [6].

Майстер своєї справи…Петро дуже любив ковальство, згодом він залишає викладання в школі і працює ковалем. Ця справа стає справою всього життя. «Я змінив професію не тому, що вчителювати мені не подобалося. Просто я себе реалізував повністю, і мені хотілося чогось нового» [8]. З його ініціативи створена гільдія майстрів Украї-ни «Коло». Федоряка Петро Вікторович є ініціатором і організатором міжнародного фестивалю ножових майстрів «Трудолюб», який прово-дився щорічно в селі Трудолюб Миргородського району, де проживає сім’я Федоряків. Кузня Петра та гільдія майстрів «Коло» є постійним учасником різних фестивалів, конкурсів та виставок [5].

111

Петро Вікторович розпочав із художньої ковки, але з часом осно-вною справою стало зброярство – виготовлення клинків різних епох і народів. Усіх, хто познайомився з ним, вражало, як він розривався між молотом і черпаком, і як за наковальнями і в казанах у нього згодом народжувалися справжні шедеври. Дамаська сталь із Трудолюба ви-знана в Україні, Європі, Канаді та Ізраїлі найкращою. Найбільше йому подобався японський стиль, зброя періоду раннього середньовіччя Східної Європи, сокири й ножі вікінгів [3].

Мав більше 100 учнів, котрих навчив ковальської справи. Мій тато – Лавріненко Анатолій – був його учнем. Вони познайомилися у 2002 році, коли тато загорівся ковальством. З того часу стали друзями й однодумцями, їх об’єднала спільна справа, вони часто зустрічалися під час фестивалів та конкурсів. Ми познайомилися з Петром Вікто-ровичем на Сорочинському ярмарку, саме тоді він робив мініатюрну підкову. Ім’я Петра Вікторовича занесено до Книги рекордів України в категорії «Ковальське мистецтво, розміри» за виготовлення давньо-руської сокири мінімального розміру методом кування. На фестивалі «Миргород – місто сонячних годинників» я спостерігала за вправною роботою золотих рук цього майстра й захоплювалася його талантом. Тоді умільці фестивалю викували незвичайний подарунок місту – со-нячний годинник [4].

Після загибелі господаря кузні, вогонь у горні не згас. Його спра-ву продовжують учні та дружина – Валентина Федоряка. У 2016 році проведено ІІ Всеукраїнський ковальський фестиваль, який вирізнявся тим, що велика кількість дітей із задоволенням спілкувалася з май-страми Харкова, Одеси, Києва, Вінниці, Львова, Полтави…[ 3]

Сім’я … «У нас була така любов, яку не здатна вбити навіть ві-йна», говорить Валентина Федоряка в прямому ефірі програми «Хо-робрі серця» на телеканалі 1+1. У родинному колі він був люблячим чоловіком, уважним та дбайливим батьком і дідусем. Петро познайо-мився з Валею ще у десятому класі. Хлопець підкорив її серце тим, що вирішував складні задачі з алгебри та геометрії, сперечався з учи-телями. Їх називали диваками, прожили разом 30 років і були здатні на дивні вчинки: каталися на ковзанах, ходили в походи, піднімалися в гори, декілька раз підкорили Говерлу, подорожували. «Це були роки справжнього щастя», – згадує дружина Валентина. Разом учителюва-ли, виховали двох дочок і мали великі плани на трьох онуків. Вони зна-ходили щастя у простих речах [1].

Війна…Петро Федоряка був щирим патріотом України. Перебу-вав на Майдані. На війну пішов добровольцем у першій хвилі призову. Учасник антитерористичної операції на сході України. Командир взво-ду 25-ї окремої повітрянодесантної бригади. Старший лейтенант. Його дуже любили бійці. Петро завжди був позитивною людиною, тому саме з його ініціативи й закуповувався метал, з якого кувалися бронеплас-тини для бронежилетів вояків, у тому числі й для 25-ої аеромобіль-ної бригади. Коли він говорив: «Я мушу щось зробити для держави

112

Україна», то завжди вживав термін: «Ми ж – українці». І гасло бійців, воїнів-десантників: «Якщо не ми, то хто» – стало викарбуваним гаслом його життя [2]. Він мало говорив і мало дбав про себе, більше – про оточуючих, особливо – перебуваючи на передовій. «Кузня Петра» чи не першою налагодила випуск бронежилетів, які врятували життя не одному нашому воїнові. Саме на прикладі таких, як Петро Федоряка, і повинно виховуватись підростаюче покоління українців.

Петро Вікторович легко знаходив мову з людьми. У полі побуду-вав піч, де пік калачі для бійців, бо любив хоча б чимось радувати лю-дей. Він не зважав на труднощі, не критикував владу. «Чоловік вважав, що молодь воювати не повинна. Це наша війна, п’ятдесятилітніх», – згадує його слова дружина Валентина. У кінці липня 2014 року при виконанні завдання їхня команда потрапила під шквал артилерії і уста-новок «Град». Під час проведення цієї операції більша частина особо-вого складу проявила мужність і героїзм при відбитті нападу, більшість і полягла на полі бою 31 липня 2014 року поблизу м. Шахтарськ Доне-цької області [2]. Вони з честю виконали свій військовий обов’язок по захисту східних кордонів нашої держави. Декілька місяців родина не могла похоронити Петра Федоряку. Його тіло лише у жовтні поверну-лося на рідну Миргородщину, де він був похований з усіма почестями.

Вшанування пам’яті…Указом Президента України № 144/2015 від 14 березня 2015 року «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної ціліснос-ті України» Федоряка Петро Вікторович нагороджений орденом Бог-дана Хмельницького III ступеня (посмертно). У Трудолюбівській ЗОШ відкрили меморіальну дошку улюбленому педагогові учнівської молоді Петру Вікторовичу Федоряці. Його ім’я занесено до Книги пошани Пол-тавської області [5].

Сподіваюся, що завдяки Петру Вікторовичу і таким, як він, наша країна зміниться на краще. Патріотичні пориви і діяння відносять його до когорти героїв України. Він боровся за правду, свободу, незалеж-ність своєї держави і ціною власного життя довів, що українська дер-жава – незламна, а народ – нескорений.

Для нас же, молодих, перш за все важливо пам’ятати героїв і робити висновки. Адже спогади живих – це продовження життя тих, хто з честю поліг, віддав за нашу свободу і незалежність своє життя. Українці гинуть на війні, але Герої не вмирають, бо залишають по собі пам’ять: гарний спомин, добре слово, щирі емоції. Ми ж маємо перед ними величезний обов’язок: пам’ятати й шанувати їх.

Слава Україні! Героям Слава!

ЛІТЕРАТУРА1. Волкова Анна. Вдова бойца АТО Петра Федоряки: “Муж считал, что моло-

дое поколение воевать не должно” А.Волкова //Факты (Полтава) 2014 –29 жовт. – С.5

113

2. Жук Катерина. Прощай, Петре! Прощай побратиме!: [про військовослуж-бовця П.Федоряка, який загинув у зоні АТО]/К.Жук//Прапор перемоги. – 2014.- 17 жовт. (№ 42). – С.2

3. Неїжмак Василь. Щоб не згасав вогонь у горні: [у Миргороді відбувся другий всеукраїнський фестиваль ножових майстрів] В.Неїжмак //Голос України. – 2015. – 27 серп. – С.15.

4. Памяті Петра Федоряки з Трудолюба: [про коваля-зброяра з Пролтавщи-ни П.Федоряка, що загинув у зоні АТО] //Нова година. – 2014. – 20-26серп.(№33). – С.3

5. Полив’яний Олексій. Серцем вірного сина затулив Україну /О. Полив’яний // Прапор перемоги. – 2015. – 17 квіт.(№16).- С.1

6. Стельмах(Кучеренко) Людмила. Имени талантливого героя:[про ІІІ Україн-ський ковальський фестиваль ножових майстрів у Миргороді, присвячений памяті П.Федоряки, який загинув у зоні АТО] /Л.Стельмах(Кучеренко) //По-радниця. – 2016. – 15верес.(№ 37). – С.16

7. Федоряка В. Життєві мудрості Петра Федоряки /В.Федоряка //Імідж сучасно-го педагога. – 2015. – №1. – С. 61-64

8. Шелюг Тетяна. Невмируща душа ковалева /Т.Шелюг //Прапор перемоги. – 2015. – 3 лип.(№27). – С.1

СОЛДАТСЬКІ МОГИЛИ – НАЙБІЛЬШІ ПРОПОВІДНИКИ МИРУ

Шморгаль Владислава, член загону «Пошук», учениця 11 класу Човно-Федорівської ЗОШ І-ІІІ ступенів Зіньківського районуКерівник: Жолоб Л. І.,учитель історії та правознавства

З часу закінчення Другої світової війни минуло вже більше 70-ти років, а її наслідки відгукуються ще й досі. Багато солдатських могил, відомих і невідомих, радянських і німецьких приховує в собі багато-страждальна українська земля. Останнім часом велика кількість гро-мадян Німеччини приїжджають в Україну на місця, де загинули у роки війни їхні рідні. Німці почали уже без страху приїжджати в Україну, тому що не відчувають до себе ворожості українців, але вони прекрасно ро-зуміють, що німецькі воїни завдали багато лиха українцям, тому спо-діватись на особливе пошанування останків німецьких воїнів не слід. Але попри політичні і етичні аспекти, усі загиблі – люди і потребують належної уваги. Проблема вшанування пам’яті загиблих у Другій світо-вій війні, ставить перед сучасним українським суспільством питання про вшанування пам’яті не лише радянських воїнів, але і військовос-лужбовців німецького вермахту, могилами котрих на території СРСР майже ніхто не опікувався. До слова, інколи сучасні пошуковці знахо-дять спільні братські могили радянських та німецьких солдатів. Так, на Перемишлянщині (Львівська область) учасники українського пошуко-вого товариства ”Пам’ять” знайшли братську могилу, в якій поховано майже сто невідомих воїнів радянської та німецької армій. Очевидці розповідають, що після бою поле біля села було вкрите тілами. Місце-вий священик наказав поховати їх в одній ямі [3]. Зважаючи на попе-

114

редній історичний досвід збереження військових пам’яток на території України, важливо зберегти пам’ять про всіх загиблих під час Другої світової війни, незалежно від їх національності чи приналежності до військового формування. Бо, як зазначав полководець А. В. Суворов, ”війна не закінчена, поки не похований останній солдат”.

У квітні 2012 року до сільського голови села Човно-Федорівки Зіньківського району Полтавської області звернулися громадяни Ні-меччини – брат і сестра Лієнхард та Гізела Шпатци. У селі Бабанське Човно-Федорівської сільської ради в роки Другої світової війни загинув їхній батько. Вони просили відшукати свідків цих подій.

Збір матеріалів проводився у ході зустрічей з жителями сіл Човно-Федорівської сільської ради Зіньківського району Полтавської області. Федорина Лідія Олександрівна, 1925 року народження, яка в роки війни жила в селі Бабанське, розповіла, що, дійсно, у кінці серпня 1943 року у село заїхали на кількох машинах німецькі солдати. Під час одного з нальотів радянської авіації згоріло дві німецькі машини і загинуло більше десятка німецьких солдат, яких поховали майже на тому місці.

Про німецькі могили, на яких ще кілька років і після війни стояли березові хрести, згадує і житель села Човно-Федорівка Манько Іван Тимофійович, 1937 року народження, який до 1965 року теж проживав у селі Бабанське і добре пам’ятає рядок березових хрестів неподалік місцевого магазину у яблуневому садку. Таким чином, до приїзду ро-дини Шпатців ми вже з точністю до кількох метрів встановили місце поховання.

У травні 2012 року Лієнхард та Гізела Шпатци приїхали в Україну та попросили дозволу відвідати місце поховання батька. Разом із сіль-ським головою Чутем О. Г. та Лідією Олександрівною Федориною по-бували на місці загибелі та поховання Хенріха Шпатца та ще кількох ні-мецьких воїнів у селі Бабанське. Привезли вони з собою й стару карту, яку рідні отримали восени 1943 року разом із похоронкою, на ній було позначено приблизне місце поховання. Родина турботливо зберегла її, а також листи та речі батька. Лієнхард Шпатц уважно слухав розповідь Лідії Олександрівни про події майже 70-річної давності: про те, як німці хотіли відправити її на примусові роботи до Німеччини, як їй вдалося втекти і як вона поверталася аж із Західної України до Полтави у вагоні з телятами, як пішки йшла вночі з Полтави до рідного села, а потім пе-реховувалася в лісі, щоб знову не попастися на очі німцям. Шпатц роз-повідав про батька, якого в липні 1943 року відправили на радянсько-німецький фронт, хоч у нього було погане здоров’я. Він не мав ніякого стосунку до армії, бо працював на залізниці. Але за наказом Гітлера мобілізовували всіх чоловіків і навіть 16-річних хлопчиків. Про те, як у кінці серпня 1943 року його мати втратила чоловіка, а він і ще троє його братів та сестра залишилися без батька, якому тоді було лише 33 роки. Їхній найменший брат Хейнріх, який народився уже у лютому 1944 року, так ніколи і не побачив свого тата. Лієнхард Шпатц від імені свого народу попросив вибачення за всі ті страждання, які довелося

115

витерпіти Лідії Олександрівні під час війни, і ще раз наголосив, що їхня родина, як і багато інших, не прагнула цього військового конфлікту, і що вони теж постраждали, втративши батька.

Лієнхард та Гізела Шпатци також відвідали Човно-Федорівську ЗОШ І-ІІІ ступенів, шкільний музей та відмітили, що місцеві учні свято зберігають пам’ять про своїх односельчан, життя яких забрала війна, активно цікавляться минулим свого народу. Гості також були захоплені природою Полтавщини і говорили, що батько у своїх листах писав, що тут рано темніє і відповідно раніше світає, а ще тут дуже красивий ландшафт.

З того часу родина Шпатців не полишала надію перепоховати рештки батька та інших солдат на німецьке кладовище в м. Харкові. Весь цей час вони продовжували тісно спілкуватися із сільським го-ловою Чутем О. Г., адміністрацією школи, місцевими пошуковцями та представниками спеціалізованого ПП «Воєнні меморіали «Схід», які здійснюють розкопки поховань військовослужбовців як німецької, так і радянської армій на території Сумської, Полтавської, Харківської та Дніпропетровської областей. До речі, ця організація вже не раз працю-вала на теренах Зіньківського району. Влітку 2014 року після вивчення архівних документів місцеві пошуковці встановили, що біля нинішньо-го будинку райдержадміністрації у м. Зінькові було німецьке кладови-ще. Тут у 1943 році німці хоронили своїх військових, що загинули під час наступу радянських військ. В ході пошукової операції знайдено та перепоховано на німецький цвинтар у Харків 27 останків [2].

1 липня 2016 року, коли були отримані всі дозвільні документи на проведення робіт по ексгумації рештків німецьких військовослуж-бовців часів Другої світової війни, Лієнхард Шпатц із своєю донькою Карен та перекладач Яна Кондра знову завітали до Бабанського, хоча рідні відмовляли його від цієї поїздки, посилаючись на стан здоров’я і непросту ситуацію в Україні. Майже шість днів під пекучим сонцем працювала пошукова група спеціалізованого ПП «Воєнні меморіали «Схід». Місцеві жителі І. Т. Манько та Л. О. Федорина допомагали встановити місце поховання, хоча це було нелегко, адже орієнтува-тися було ні за чим. Вже не залишилося у Бабанському жодної бу-дівлі, та і дорога за багато років змінила свій напрям. Але пошуки не були марними. 16 липня були підняті рештки перших шести загиблих, 17 липня – ще десятьох.

Останки німецьких військовослужбовців були знайдені на глибині 190 см. Могилою, ймовірно, слугував окоп. Дев’ять похованих мали іменні жетони, які містять інформацію про солдата та військову час-тину, у якій він служив. Під час поховання його розламували. Одну частину забирала поховальна команда, а інша залишалася на тілі за-гиблого. Солдатські останки було запаковано у поліетиленові пакети і відправлено на експертизу. Коли буде встановлено, кому саме вони належать, їх поховають на німецькому військовому цвинтарі у м. Хар-кові, де вже перепоховані близько 46 тисяч німецьких воїнів.

116

Через кілька днів після від’їзду гостей з Німеччини, керівник спе-ціалізованого ПП «Воєнні меморіали «Схід» Віктор Старченко повідо-мив, що після попередньої експертизи та дослідження солдатських жетонів було встановлено останки Хенріха Шпатца. Пошукові роботи проводилися за особисті коштів родини Шпатц при допомозі Народної спілки по догляду за німецькими похованнями. У Німеччині діють дві ін-ституції, які займаються пошуком і перепохованнями німецьких воїнів. Це пошукова служба Червоного хреста і Народна спілка по догляду за німецькими похованнями. Саме вони визначають, яка українська орга-нізація проводитиме розкопки. До речі, за міжнародними угодами, екс-гумацію залишків німецьких військових дозволено проводити лише під контролем уповноважених осіб відповідних країн. Кілька десятків років німецькі цвинтарі в нашій країні були занедбані. Ситуація почала змі-нюватися після 1996-го, коли дві держави підписали угоду про догляд за військовими могилами. Німці підійшли до справи по-особливому: на основі закинутих військових цвинтарів створили п’ять збірних, куди звозять знайдені останки відразу з кількох областей. Такі цвинтарі є в Харкові, Кіровограді, поблизу Києва, у селі Гончарному біля Севасто-поля та селі Потелич Жовківського району Львівської області. [1].

Досягнувши 80-річчя, Лієнхард Шпатц виконав місію всього життя – віднайшов останки свого батька. Ці події змусили багатьох людей замислитися про своє ставлення до батьківських могил і про вшанування пам’яті загиблих у роки Другої світової війни. Про те, що горе чотирирічного Івана Манька із Бабанського, останнім спогадом про батька якого було, як все село влітку 1941 року проводжало мобі-лізованих чоловіків на фронт, а він ще малий, зовсім не розумів, чого всі плачуть, адже батько несе його на плечах і йому так добре, нічим не відрізнялося від горя семирічного Лієнхарда Шпатца і його чотирьох братів та сестри із далекої Німеччини, батька яких теж у 1943 році за-брала та страшна війна. Військові конфлікти розпочинають не народи. Війни розпочинають політики, а страждають цілі родини, а найбільше діти. Сьогодні ми це розуміємо як ніколи. Іван Тимофійович Манько та Лієнхард Шпатц зустрілися через 71 рік після закінчення війни. І незва-жаючи на те, що їхні батьки воювали по різні боки, сьогодні їх об’єднує не ненависть, а горе від утрати рідних людей та спогади про важке по-воєнне дитинство. Загиблі Другої світової війни були різних національ-ностей, мали різні світогляди та визнавали різні релігії. Проте усі вони заслуговують на те, щоб їх не забували. Адже кожен, хто загинув у най-жахливішій війні XX століття, має право на пам‘ять і молитву. Пам’ять синівську, у родинному колі, у місцевій громаді та у суспільстві. Саме це убереже нас від помилок, які робить нинішнє покоління, залишаючи по собі нові могили, тепер уже українські і російські.

ЛІТЕРАТУРА1. Вічний сон забутих солдатів/ Режим доступу: http://tyzhden.ua/History/78532.2. Новини Зіньківщини /Режим доступу: http://www.zinkiv.org/bilya-

adminbudinku-rajderzhadmi.

117

3. Старка В., Ковбасюк Я. Вшанування пам’яті жертв Другої світової війни на території Західної України: минуле та сьогодення. / Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/old_jrn/Soc_Gum/NZTNPU_ist/2009_1/materialy/2009_1/Volodymyr%20Starka.pdf

ФУТБОЛ – УЛЮБЛЕНА ГРА ГРАДИжЧАНПрисвячується 40-річчю ФК «ТЕМП»

Курило Дарія, учениця 10-А класуГрадизької гімназії імені Героя України Олександра БілашаКерівник: Ковалевська Л.В.,старший учитель Градизької гімназії

Футбол – це стиль, це душа, це настрій. І створюють цей настрій гравці наших улюблених футбольних команд, які виходять на футболь-не поле, щоб ще, і ще раз порадувати своїх уболівальників забитими голами, красивою грою та перемогами. Саме такою улюбленою коман-дою градижчан є ФК «ТЕМП», який у 2016 році святкує свій 40 – річний ювілей.

Історія розвитку футболу у нашому селищі Градизьк сягає дале-ких 30 – х років минулого століття. Уже в 1938 році було проведено перші змагання обласного рівня. У них брали участь команди від райо-нів та міст Полтавської області, межі якої включали частину територій сучасних Черкаської та Кропивницької (бувша Кіровоградська) облас-тей, а Градизьк – один із районних центрів. Тож градизькі футболісти зустрічалися з командами міст Кременчука, Полтави, Золотоноші, Но-вогеоргіївська (Авт. Затоплене водами Кременчуцького водосховища) та Глобине. У післявоєнний період футбол в селищі став розвивати-ся інтенсивніше. А з побудовою стадіону на 2000 місць (до речі пер-ший в Україні після війни колгоспний стадіон) і урочистим відкриттям 13 травня 1951 року, футбол став масовим і найулюбленішим видом спорту у Градизьку [1,97]. Створюються аматорські футбольні коман-ди – «Урожай», «Колгоспник», «РБК» та «Спартак», які беруть участь у чемпіонаті області. Першими ентузіастами футболу у селищі були Григорій Білявський, Андрій Задорожній, Василь Гарасюк та Чіп Лука. Були і перемоги, і розчарування. Та найбільшого успіху було досягну-то у 1959 році, коли футбольна команда Градизької автоколони (АТК) стала чемпіоном Полтавської області. Із сімейного архіву Косенка Вла-дислава Михайловича ми дізналися прізвища всіх гравців команди, се-ред яких був і його батько Михайло Косенко (водій автобуса), та голов-ного тренера, судді 1-ої республіканської категорії Гарасюка Василя Пилиповича. З початку 60-х і до 70-х років футбол у селищі занепадає і пов’язують це із втратою Градизьком статусу районного центру. На піку слави продовжувала триматися тільки команда колгоспу «Укра-їна», яка у 1965 році виборола першість Глобинського району [1,97].

118

Але з середини 70-х років ХХ століття завзяті шанувальники футбо-лу Задорожній Георгій, Бурбига Олександр, Комишан Володимир, Тка-ченко Михайло та Коробка Олександр, створивши ініціативну групу взя-лися відроджувати футбол у селищі. За допомоги голови правління кол-госпу «Україна» Солошенка Віталія Максимовича було відремонтовано стадіон, вхідні та футбольні ворота, роздягалки для спортсменів. Про це розповів нам під час зустрічі Коробка Олександр Володимирович.

У червні 1976 року була створена нова футбольна команда «ТЕМП», яка вже у 1977 році, беручи участь у першості Глобинського району та кубках, вперше здобуває звання чемпіона району та стає володарем весняного та осіннього кубків. Першим наставником і тре-нером команди був Бурбига Олександр Григорович. Такі досягнення за короткий час існування команди свідчило лише про одне, що фут-бол у Градизьку дійсно найулюбленіша гра. Та нові інтриги, закулісні футбольні баталії змушують команду вийти з районного чемпіонату і заявити про себе в першості обласної ради ДСТ «Колос», де у 1978 році команда під керівництвом тренера і польового гравця Розторгу-єва Дмитра займає третю сходинку. Саме в цей час розпочинається футбольна кар’єра Оністрата Олександра Семеновича, учителя Гра-дизької гімназії, який з 1976 і до завершення кар’єри футболіста у 1996 р. був спочатку другим, а потім і основним воротарем. Виступав і за команду «ТЕМП», і за новостворену у 1982 році команду заво-ду господарських товарів «Факел», тренером якої став Коробка О.В. У 1987 році команда завоювала звання чемпіона Глобинського району, тренером якої вже був Бурбига О. Г.

Особлива увага в цей час у селищі приділяється розвитку футбо-лу серед учнівської молоді. Створюються дитячі та юнацькі команди: «Юність», «Фортуна», «Ікар», з яких потім на багато років надходило поповнення до основного складу футбольних команд селища. Коман-ди «Юність» та «Фортуна» виступали дублерами команди «ТЕМП» у 1980 -1981 рр.

З 1986 року відроджується футбольна слава команди «ТЕМП». Вона постійний учасник першості та чемпіонатів області. Здобуває ку-бок ДСТ «Колос», успішно виступає на республіканських змаганнях.

Важкими виявилися 90-і роки ХХ ст. не тільки для України, але і для команди «ТЕМП» та все таки голоному тренеру Сьоміну Григорію Вікторовичу вдалося зберегти колектив. З його розповіді стало відомо, що на початку 2000-х років справи у команди пішли на краще. Спочат-ку команда грає на першість району(2001-2004р), а з 2004 року повер-тається до обласної першості. У сезоні 2009 року футболісти здобува-ють перемогу в обласній першості по 2-й групі і повертаються у першу лігу. А в сезоні 2010 року ФК «ТЕМП» повертається до вищої ліги, де посідає 7-е місце з 14 команд.

І, ось, нарешті – перемога. У 2011 році – 1-е місце і звання чемпіо-на Полтавської області. Градизький «ТЕМП» здобуває високу нагороду вперше в історії як команда, яка не є представником районного центру.

119

Протягом трьох років команда під керівництвом тренера Диндікова Ан-тона приносила градижчанам та всім уболівальникам футболу неза-бутні враження, позитивні емоції та радість перемог.

У переддень святкування свого 40- річного ювілею, 9 травня 2016 року команда ФК «ТЕМП» під керівництвом президента клубу Лободи Олександра, тренерів Сьоміна Григорія, Гринденка Анатолія та Шес-тидесятного Євгена подарувала всім своїм шанувальникам ще одну перемогу, ставши володарем кубку Кременчуцького району.

Футбол у Градизьку по праву народний. Він дуже популярний се-ред молоді. При градизьких школах створені футбольні команди, тре-нерами яких є ветерани – футболісти. У цих командах і готується май-бутня зміна. А стадіон постійно наповнюється голосами уболівальників команди та шанувальниками футболу, які просто полюбляють поганя-ти м’яча для власного задоволення.

Тож побажаємо своїй улюбленій команді спортивних перемог на майбутнє.

ЛІТЕРАТУРА1. Жук В.Н., Олексашенко Г.П. Градизьк.Історико-краєзнавчий нарис. – Харків:

видавництво «Прапор», 1969. – 103 с.2. Спогади та архівні матеріали гравців футбольної команди ФК «ТЕМП».

ХОРОЛЬСЬКИЙ БАБИН ЯР. ДО 75 – РІЧЧЯ ГОЛОКОСТУ.Бова Анжела, учениця 9 класу, член краєзнав-чого гуртка «Світоч» спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів №1 м. Хорол Керівник: Козлов А.В., учитель історії і географії

Цього 2016 року виповнюються 75 – ті роковини трагедії Бабиного яру в Києві, гуманітарної катастрофи, що спіткала український та єв-рейський народи під час Другої світової війни. Значно меншого масш-табу відбулося винищення євреїв м. Хорола у Козачому яру. Подібні трагедії відбулися і в інших містах Полтавщини.

Відразу після окупації Хорола у вересні 1941 року німецькі на-цисти встановили жорстокий терористичний режим. В перший же день свого панування вони схопили старшого лейтенанта Корнієнка Василя Івановича, що потрапив в оточення і повели на розстріл. Задумавши втечу, полонений відштовхнув німецького офіцера і втік, але був спій-маний. Вороги відрубали йому руку, та закривавлений із відрубаною рукою Корнієнко знову втік. На другий день кати все ж знайшли його і розстріляли. У перші місяці були розстріляні, зокрема Бойко Віктор застрелений п’яними гестапівцями, Пипко Іван, секретар Хорольського райкому комсомолу, Шкрьобка В. – голова одного з приміських колгос-пів, Линник Микола з Хорола, Невідомий Іван та Обуховський Андрій Савич з Бовбасівки убиті гестапівцями 26.11. 1941 року. [1. – С.86]

120

Особливу жорстокість проявляли фашисти до єврейського насе-лення Хорола та їх родичів з інших міст, що зупинилися в Хоролі, через неможливість евакуюватися. Тут вони продовжували людиноненавис-ницьку ідею винищення євреїв – голокост.

Незначна частина євреїв, ще до початку окупації зуміла виїхати. Це сім’ї Коганів, Павлоцьких, Синдилєвичів та інших. Із 855 жителів Хорола єврейської національності в Хоролі залишилося більше поло-вини. [6. – С.17]

Євреїв перереєстрували та невідомо для чого змусили позначити верхній одяг шестикутними зірочками жовтого кольору.

Після середини жовтня на вулицях міста були розвішані оголо-шення про відправлення всіх жителів єврейської національності на роботи в м. Лубни.

Рекомендувалося взяти із собою найцінніші речі та харчі на три дні.

З’явитися євреї мусили вранці 23 жовтня 1941 року в районі руїн колишньої тюрми.

Єврейське населення Хорола почало готуватися до відбуття з міста.До зазначеного місця збиралися не дуже добровільно. Багатьох

підганяли озброєні жандарми та поліцаї. Людей вишикували в ряд по четверо і повели до центрального

шляху Лубенською дорогою. В колоні йшли родини Соркіних, Камене-цьких, Славуцьких, Островських, Мордецьких, Крендельових, Сенде-рових, Капельсонів та багатьох інших.[5. – С.26]

Як закінчилася кам’янка і минули останні хати, колону несподі-вано повернули до Козачого яру. Стало вже для всіх зрозуміло, що їх розстріляють. Частина людей кинулась тікати, але фашистські кулі виявилися швидшими за втікачів. Колона приречено змирилася зі сво-єю трагічною участю. По незалісненій південній частині Козачого яру стояла ще одна група есесівців з автоматами наперевіс. Незважаючи на холоднечу, приречених до загибелі змушували повністю роздягтися. Їх групами підводили до краю яру і лише після цього лунали автомат-ні і кулеметні черги. Кожного разу жандарми скидали тіла убитих та тяжкопоранених вниз яру. Коли повністю скінчився розстріл, за лопати взялися полонені, котрих також розстріляли в іншому місці за кілометр звідси, щоб не було зайвих свідків.[3. – С.99]

Три дні ворушилася земля над розстріляними і текла Козачим яром кров.

Проте на цьому фашисти не заспокоїлися і повністю зруйнували єврейське кладовище на Заяр’ї, а з надгробних плит та пам’ятників проклали далі кам’янку на Лубенській.

У вересні – листопаді 1941 року у таборі – смерті Дулаг №160 «Хорольська яма» були тисячі військових і цивільних громадян єврей-ської національності. Майже всіх їх замордували фашисти. Загинув відомий вчений-геолог, дослідник Середньої Азії Пилип Капельгород-

121

ський, піаніст Борис Давидов з Києва, професор Альтшулер з Мінська. Врятувалися одиниці. [6. – С.17]

15 червня 1942 року в Хоролі відбулася друга хвиля розстрілу єв-реїв, переважно в таборах смерті.[3. – С.99]

Під подвійну смертельну небезпеку підпадали ті, хто рятував вій-ськовополонених євреїв. Так, Таїсією Шевченко та О. Яценком був врятований військовополонений Гудман, лікаря єврея Олександра Векслера переховували спочатку в Хоролі в будинку Бабарицьких, а потім у Попівці у О. Яценка. Праведники: У Хоролі вчителька Пархо-менко Раїса Іванівна разом зі своїм чоловіком у своєму будинку під час окупації переховувала вчительку Лев’ятову (Сендерову) Басю Михай-лівну Саме завдяки їх відвазі і самопожертві залишилися живими і далі продовжували воювати та працювати врятовані ними євреї. А скільки ще невідомих праведників світу було на Хорольщині вже не дізнаємо-ся ніколи.[3. – С.99]

Мешканці Хорола були вкрай вражені вчиненим окупантами та їх прислужниками немислимим варварством. Біля Козачого яру втанов-лений обеліск на місці розстрілу євреїв як знак пам’яті про загиблих сусідів, друзів, знайомих. На жаль, до цього часу не викарбувані на стелі, що височить над могилою загиблих, їх імена. Пройшов час і по-вний список імен навряд чи вдасться відновити в людській пам’яті чи документах. Імена частини загиблих можна дізнатися із сайту Яд Ва-шем – меморіального комплексу історії Голокосту.[2. – С.54]

Загалом, на Хорольщині винищення євреїв мало ті ж самі жахливі наслідки, що і на інших окупованих територіях. Ні вік, ні стать, ні вміння чи можлива корисність не могли стати на захисті людині, якщо вона належала до народу – ворога Третього Рейху.

ЛІТЕРАТУРА1. З акту про звірства німецько-фашистських катів у м. Хоролі та Хорольсько-

му таборі смерті. /Полтавщина у Великій Вітчизняній війні Радянського Со-юзу (1941 – 1945) Збірник документів і матеріалів. – К.: Наук. думка, 1977. – С.86.

2. Козлов А.В., Козлов В.А., Лисенко Ю.О. Хорольщина. Енциклопедичний до-відник. – Полтава: «Оріяна», 2007. – 106 с.

3. Козлов В. Історія Хорола. – Полтава: «Оріяна», 2006. –180 с.4. Литвин В. Голокост і Бабин яр: уроки, наукові студії і феномени історичної

пам’яті. //Голос України. – № 191 – 7 жовтня 2016. – С.4.5. Микитенко О. Дорога зла і жалю. //Вісті Хорольщини. – 1996, 19 жовтня. – С.

27.6. Микитенко О. Хорольський Бабин яр. //Урядовий кур’єр. – 1996, 24 жовтня.

– С.16.

122

ІСТОРИКО-АРХЕОЛОГІЧНА РЕКОНСТРУКЦІЯ ЛАНДШАФТУ ЯК ЗАСІБ ЗБЕРЕжЕННЯ ІСТОРИЧНОї СПАДЩИНИ

Сидоренко Аміна, учениця групи ІП-33 (10 клас), Полтавського міського багатопрофільного ліцею № 1 ім. І.П. КотляревськогоКерівник: Московченко Н.О., заступник директора з НВР

Усвідомлення важливої ролі пізнання та збереження історичної пам’яті є важливим чинником національного розвитку. Необхідність ви-вчення та збереження культурної спадщини стало актуальним питан-ням для всіх цивілізованих країн світу. Велику роль у реалізації цього завдання відіграє археологія.

За останні десятиліття археологія як наука, що вивчає історію людства за матеріальними джерелами, зазнала відчутних змін. До-вгий час до неї ставилися як до прикладної науки, яка покликана лише підтвердити історичні знання, отримані за писемними джерелами, та проілюструвати їх на прикладі цінностей, здобутих із землі.

Провідним завданням сучасної археології є постійне вдоскона-лення методів археологічних досліджень, налагодження зв’язків із су-міжними науками. Перед археологами стоїть відповідальне завдання – за допомогою методів гуманітарних, природничих і точних наук відтво-рити картину життя стародавнього населення, розвиток його економіки та технологій.

Одним із важливих методів реалізації даного завдання є метод реконструкції. Поняття «реконструкція» трактують як переклад латин-ського терміну constructio – «побудова», з префіксом re, що в цьому випадку означає відновлення. В археології реконструкцією вважаєть-ся відновлення пам’ятки архітектури, поселення, міста тощо. Така ре-конструкція не припускає обов’язкової практичної реалізації, а є лише результатом дослідження, що спирається на матеріальні залишки пам’ятки, письмові й іконографічні свідоцтва.

Автор зацікавилася даним методом під час роботи археологічної експедиції в околицях с. Сторожове Чутівського району Полтавської області, яка працювала влітку 2015 р. під керівництвом кандидата істо-ричних наук, доцента кафедри історії України ПНПУ ім. В.Г. Короленка Коваленко О.В. Цей майданний комплекс та групи курганів знаходять-ся на високому правому березі р. Коломак (притоки р. Ворскла) на ми-соподібному виступі, обмеженому ярами.

Оксана Валентинівна розповіла, що комплекс є унікальним взі-рцем спадщини степових кочовиків від часу середньої бронзи до се-редньовіччя. На початку ХІІІ століття половецька держава ослабла й руський кордон знову проходив по р. Коломак. У 1239 р. монгольське військо Менгу-хана здійснило похід по Коломаку, знищуючи поселення [11, c. 111]. Відтоді ці терени стають місцем їхніх кочівель, на що вказує знахідка поховання знатної жінки золотоординки в одному із курганів

123

біля Сторожового [8, c. 132]. Ці землі довгий час були незаселеними. У 1502 р., під час війни Московського князівства із Литвою, верхів’я річки, разом із однойменним містечком – Коломак, відійшли до Московської держави. До 1571 р. тут було створено 73 сторожових пункти як тим-часові притулки для «служилих людей», що знаходилися у постійному зв’язку один з одним, складаючи ніби бойовий кордон Московського царства. З іншого боку територія середнього Коломака була володін-ням Речі Посполитої. Цей кордон через р. Коломак офіційно затвер-дився 1638 р.

На півдні ж простягалися степові обшири, які ніким не контр-олювалися. Тут у Дикому Полі жили козаки, випасали худобу татари-кримчаки. Кримське ханство було реальною загрозою для українських земель насамперед для прикордонних територій. Тут проходив зна-менитий Муравський шлях, по якому татари здійснювали свої набіги, а у ХVIII ст. – Кончаківський поштовий шлях. Тому виникає система сторожових постів і з Річпосполитського боку. Сторожі мали, головним чином, турбуватися про те, щоб визначити приблизно кількість ворога, напрям їх ходу, слідкувати за бродами. Один із найзручніших бродів знаходився між сучасними селами Войнівкою і Сторожовим, тому не-дивно, що тут виникає оглядовий пункт, відомий із літописів як «Сто-рожові могили». Пам'ятка, відома з XVII століття, як «Сторожова мо-гила», згадується у літописі Самійла Величка 1720 р.: «Потім < …> повернули вони від Полтави до Сторожової могили, а від Сторожової через Орчик, Берестову та Оріль назад до Криму…» [1, c. 13].

На цьому місці козаки влаштовували сторожову заставу, щоб не пропускати кочовиків зі Сходу на Гетьманщину.

Але населення з’явилося набагато раніше. Ще понад 4 тис. ро-ків тому тут з’явилися племена пізньоямної археологічної культури, а згодом носії катакомбової археологічної культури, яка отримали свою умовну назву від методу поховань, адже справжньої самоназви історія не зберегла.

Сьогодні околиці населеного пункту є цікавими у плані археоло-гічних досліджень.

Перші археологічні дослідження проведені М. Я. Рудинським у 1924 р. [12, c. 129] Повторні розвідки, здійснені співробітником Полтав-ського краєзнавчого музею Г. О. Сидоренко у 1946 р., виявили саме цю курганну групу. У 1987 р. майданна споруда оглянута І. М. Кулатовою та О. Б. Супруненком [9, c. 21; 10, c. 63]. У 2002 р. майданний комплекс досліджувався С. В. Сапєгіним [13, c. 12]. У 2007–2015 рр. Спільна археологічна експедиція (Полтавський національний педагогічний уні-верситет ім. В. Г. Короленка, Полтавський краєзнавчий музей, Інститут керамології НАНУ, Національний музей заповідник українського гон-чарства) провела археологічні розкопки курганів [3, c. 174-179].

Усього досліджено 22 курганні насипи, виявлено 56 поховань: ям-ної культури, донецької катакомбної культури, інгульської катакомбної, бабинської та бережнівсько-маївської зрубної культури епохи бронзи,

124

комплекс скіфських святилищ-катакомб, пізньосарматські похован-ня кінця IV ст. – початку V ст., золотоординське поховання середини ХІІІ ст., та козацької доби [2, c.34-44].

Сторожівський курганний могильник – це рідкісна пам’ятка не лише для археологів, а й для науковців природничих дисциплін. З ініціативи О.В.Коваленко та Р.С. Лугового у 2008 році тут пройшли наукові читання пам’яті Г.Сидоренко, а в 2010 році відбулася Міжна-родна конференція «Інтеграція археологічних та палеогеографічних досліджень» [5, c. 105]. Саме сюди приїздили фахівці Бєлгородського державного університету (РФ) на чолі з доктором географічних наук професором Ю. Г. Чендєвим, який є найбільшим знавцем голоценових ґрунтів Європи. Унаслідок свого дослідження науковці з’ясували, що ця ділянка землі не знала плугу. Тобто вона – первозданна і має не-абияке значення для науковців у дослідженні клімату минулих часів, природних умов, у яких проживала людина. Саме тут, у Сторожовому, можна прослідкувати процес створення і зміни ґрунту протягом зна-чного проміжку часу – від епохи плейстоцену до доби козацтва.

Також з 2008 р. разом з археологами Полтавщини досліджують природу навколо Сторожового експедиція відділу палеогеографії ін-ституту географії НАН України під керівництвом професора Жанни Миколаївни Матвіїшиної [4, c. 10]. Науковці займаються вивченням фонових ґрунтів і вже дійшли висновку, що ця територія Полтавщини в минулому належала до степової посушливої природної зони.

Ці дані підтвердили археологічні дослідження, а саме теорію про те, що р. Коломак була північною межею, куди проникали степові кочо-ві народи. Село Сторожове – єдина пам’ятка лісостепової смуги Схід-ної Європи, досліджена найдетальніше в палеоґрунтознавчому сенсі [6, c. 83].

У 2015 р. до археологічної експедиції ПНПУ ім. В. Г. Короленка приєдналися спеціалісти з ботаніки, а саме О. Бойчук, голова Вченої ради молодих учених Національного ботанічного саду України. Моло-дим ученим було досліджено, що околиці села Сторожове, де розта-шовані ці цікаві археологічні об’єкти, є єдиною, крім біосферного за-повідника Асканія-Нова, територією в Україні, де збереглися цілинні фітоценози ковили і типчаку. Також спостерігалися комахи, занесені до Червоної книги України, зокрема богомол та бражник.

Доцентом кафедри історії України ПНПУ імені В. Г. Короленка Ко-валенко О. В. та завідувачем відділом археології Полтавського краєз-навчого музею Луговим Р. С. було розпочато роботу щодо оголошення околиць села Сторожове природно-археологічною охоронною зоною [7, c. 367]. На сьогодні територіальна громада Войнівської сільської ради виграла конкурс проектів Полтавської обласної ради з охорони об’єкта культурної спадщини, яким визнані території довкола Сторожо-вого, зокрема територія Сторожівського курганного могильника.

Розпочалося облаштування території археологічної пам’ятки: збу-довано репліку козацької сторожової вежі, місць відпочинку тощо. За-

125

відувач відділом археології Полтавського краєзнавчого музею Луговий Р. С. розповів про тісну співпрацю з вченими Національного ботанічно-го саду України, які готують проект по засадженню курганів рослинами, що занесені до Червоної книги України, з метою збереження останніх.

Таким чином, ведеться значна робота зі створення в околицях села Сторожове реконструкції історико-археологічного ландшафту. Це перспективний напрям роботи сучасних археологів, який дає можли-вість, популяризуючи історію, зберегти історичний ландшафт для при-йдешніх поколінь.

ЛІТЕРАТУРА1. Величко Самійло. Літопис / Перекл. В.Шевчук. – К.: Дніпро, 1991. – Т.ІІ. – С.

405.; Супруненко О.Б. З історії археологічних досліджень на Полтавщині. – Київ-Полтава: Вид-во ПП «Гротеск», ВЦ «Археологія», 2007.

2. Коваленко О.В., Луговий Р.С. Пізньосарматські поховання Сторожівського курганного могильника // АЛЛУ. – 2008. – Ч.1-2.

3. Коваленко О.В., Луговий Р.С. Сторожівський курганний могильник // Ostrogothica. Археология Центральной и Восточной Европы познеримско-говремени и Эпохи Великого переселения народов. Сборникнаучныхтрудов к 10-летию Германо-Славянской археологической экспедиции Харьковско-го національного университета имени В.Н. Каразина. – Харьков: Тимченко, 2009.

4. Матвіїшина Ж., Пархоменко О., Коваленко О., Луговий Р. Палеопедологіч-не дослідження археологічних курганних пам'ятників в районі с. Сторожове Полтавської області // Інтеграція археологічних та палеогеографічних до-сліджень. Матеріали наукового практичного семінару 10-12 серпня 2010 р. – Полтава: ПНПУ, 2011.

5. Коваленко О., Луговий Р. Археологічні дослідження Сторожівського могиль-ника у 2009 році // Інтеграція археологічних та палеогеографічних дослі-джень. Матеріали наукового практичного семінару 10-12 серпня 2010 р. – Полтава: ПНПУ, 2011.

6. Коваленко О.В,. Куштан Д.П., Луговий Р.С. Стратифіковані кургани доби пізньої бронзи Сторожівського могильника // Археологія. – К., 2012. – № 3.

7. Коваленко О.В,. Луговий Р.С. Сторожівський курганний могильник // Архео-логічні дослідження в Україні 2011. – Луцьк: Волинські старожитності. Вид-ня ІА НАНУ, 2012.

8. Коваленко О. В., Луговий Р.С. Пізньосарматські поховання Сторожів-ського могильника (за матеріалами розкопок 2012 р.) // Старожитності Лівобережного Подніпров’я. – Збірник наукових праць 2016. – К.: Центр пам’яткознавства НАН України і УТОПІК, 2016.

9. Кулатова И.Н, Супруненко А.Б. Отчет о разведках и охранных раскопках в Поворсклье и Поорелье в 1987 г. (Полтавская область) // НА ЦОДПА. – Ф.е. – Спр.18.

10. Кулатова І.М. Майдани на Коломаку // Нові дослідження пам'яток козацької доби в Україні. – К.: Сіяч, 1999. – Вип. 8.

11. Луговий Р.С., Коваленко О.В. Аланське поховання IV ст. на річці Коломак // Старожитності Лівобережного Подніпров’я – 2013 : збірник наукових праць. – К. – Полтава: Центр пам’яткознавства НАН України і УТОПІК, 2013.

12. Рудинський М. Археологічні збірки Полтавського музею // Збірник присвяче-ний 35-річчю Музею. – Полтава, 1928. – Т.1. – С. 52; Рудинський М. Канте-мирівські могили римської доби // Записки ВУАК. – К., 1930. – Т.1.

126

13. Сапєгін С.В. Звіт про розкопки селітряного комплексу на території Полтав-ської області у 2002 р. // НА ІА. – Ф.е. – Спр.27539.

81 СТРІЛЕЦЬКА ДИВІЗІЯ 38 АРМІї ПІВДЕННО-ЗАХІДНОГО ФРОНТУ У БОЯХ НА ПОЛТАВЩИНІ

У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ВЕРЕСНЯ 1941 РОКУКупенко Максим, вихованець історико-краєзнавчого гуртка Решетилівського ЦТКум, учень 10-В класу Решетилівської гімназії ім. І.Л. ОлійникаКерівник: Купенко І. А., методист Решетилів-ського РЦТКум, керівник історико-краєзнавчого гуртка

Однією із військових частин, яка у другій половині вересня 1941 року боронила Полтавщину від нацистів, була 81 стрілецька ди-візія 38 армії Південно-Західного фронту.

Щоб посилити 38 армію, яка в районі Кременчука обороняла лі-вий берег Дніпра, командування Південно-Західного фронту перекину-ло із міста Лубни 81 дивізію. Зроблено це було поспіхом, не дочекав-шись повного, згідно штатів, доукомплектування. Спочатку 8 вересня на залізничну станцію Верхня Рублівка Кременчуцького району прибув 202 полк, а 11 вересня – 53 полк [1].

А вже 12 вересня о 10 годині воїни 81 дивізії (командир полковник А.П.Ніколаєв) разом із бійцями 297 та 212 стрілецьких дивізій прийня-ли на себе головний удар І-ої танкової групи Евальда фон Клейста біля Кременчука, що став початком чи не найбільшої катастрофи німецько-радянської війни – оточення військ Південно-Західного фронту та за-гибелі його командування. Вже об 11 годині 30 хвилин фронт біля села Піщаного Кременчуцького району був прорваний [2] і німецькі танки вийшли на оперативний простір …

До кінця дня 12 вересня 81 дивізія разом із 297 дивізією та ба-тальйоном 212 дивізії були відкинуті в район Глобине – Пустовойтове – Обозновка, а зранку 13 вересня залишили і Обознівку, не стримавши натиску німецьких військ силою не менше полка [3].

Відхід у смузі прориву танкової групи Клейста був особливо тяж-ким. Залишки дивізій йшли із-під Кременчука уздовж річки Псел, по ярках і перелісках, по стежках і путівцях. Лише транспортні машини і тягачі рухалися по дорогах, та і то лише вночі. Деякі з них вклинювали-ся в інтервали транспортних колон супротивника, а вдень перечікува-ли у безлюдних місцях…[4, с.45].

13 вересня у ході боїв був тяжко поранений начальник штабу 81 дивізії підполковник Герман С.В [5].

Слідом за танками Клейста, що вийшовши на оперативний про-стір, вже першого дня подолали 70 км і «летіли» назустріч ІІ-й танко-вій групі генерал-полковника Гайнца Гудеріана, йшли, формуючи зо-

127

внішнє і внутрішнє кільця оточення чотирьох армій Південно-Західного фронту, мотопіхотні з’єднання 17-ої німецької армії одного з відомих у майбутньому керівників «Валькірії» генерал-полковника Карла-Генріха фон Штюльпнагеля.

Допоки ще ворог не зімкнув кільця облоги, 14 вересня 81 дивізії вдалося вирватися з оточення біля села Степанівка Великобагачан-ського району [6].

Дивізія переправилася через річку Псел і поступила у розпоря-дження штабу 38 армії (начальник штабу генерал-майор Сімволоков М.В.), що з 13 вересня, пробившись з оточення (потрапили у нього в селі Очеретувате біля Семенівки), знаходився у Решетилівці [7].

Штаб 81 дивізії 14 вересня розмістився у селі Хрещате [8], згодом перемістився до хутора Гришки (нині в межах села Бакай) [9].

У розташування 81 дивізії з метою навести лад та підбадьо-рити бійців, виїжджав 14 вересня зі штабу 38 армії генерал-майор І.Х.Баграмян, який тоді перебував у Решетилівці [10, с. 330-333; 11].

81 дивізії генерал-майор І.Х.Баграмян поставив завдання утриму-вати оборону по річці Псел від с. Стінки до с. Сухорабівки. Розділена на три загони дивізія у складі 340 чоловік отримала три ділянки оборони: Стінки – Новоселиця, Шилівка – Онищенки та Каленики – Сухорабівка.

І.Х.Баграмян запропонував посилити 81 дивізію поповненням і підрозділом протитанкової оборони та підпорядкувати її командуван-ню 5 кавалерійського корпусу генерал-майора Камкова, який був пере-кинутий у ці дні в район Решетилівки – Білоцерківки разом з 3 (полков-ник А.Л.Шимкович) та 142 (майор М.А.Уколов) танковими бригадами для прориву кільця оточення армій Південно-Західного фронту [11]. Проте, цього не зробили і воювати бійцям дивізії довелося без гармат та засобів протитанкової оборони.

Маємо ще один документ – доповідь підполковника Л.М.Чумакова (командував окремим танковим батальйоном у Решетилівці [12]), який спираючись на розмову з комісаром штабу 81 дивізії констатував, що станом на 16 вересня три загони дивізії у складі 300 чоловік займали лінію оборони: Онищенки – Запсілля – Новоселиці, Каленики – Сухо-рабівка, Стінки – Балаклія – Запсілля [13].

Села на лівому березі Псла Сухорабівка, Березняки, Каленики природою захищена із заходу водами стрімкого Псла. Єдиний придат-ний для переправи міст у районі правобережного села Попівка піді-рвали сапери 16 саперної роти, що розташовуувалася у Решетилівці [14]. «У районі села Попівка противник переправився на східний бе-рег річки Псел в напрямку Березняки… Біля Калеників і Сухорабівки наших частин майже немає…» – читаємо у доповіді вже згадуваного нами підполковника Чумакова в штаб Південно-Західного напряму від 16 вересня 1941 року [15].

Головним завданням для 81 дивізії і для інших частин на східному березі Псла згідно Директиви Головнокомандувача військ Південно-Західного напрямку маршала С.К. Тимошенка від 16 вересня № 0383

128

було «не допустити форсування противником річки Псел на ділянці Лютенька, Остап’є. Активними діями рухомих загонів знищувати про-тивника на західному березі р. Псел» [16, с. 79-80].

Якраз на бійців 81 дивізії і було покладено задачу утримувати обо-рону берега річки Псел поблизу села Остап’є. Тут ворог прагнув не тільки захопити наявний міст, але й старався навести понтонну пере-праву через річку [17].

Надвечір 15 вересня німці «збили» загін 81 дивізії, який тримав міст і переправу біля Остап’є [18]. Полковник Ніколаєв просив допо-могти технікою [19]. Врятувати важке становище в ніч з 16 на 17 верес-ня зміг 76 полк 14 кавалерійської дивізії генерал-майора В.Д. Крючен-кіна, що входила до складу 5 кавалерійського корпусу. Кавалеристи відбили у роти німецьких автоматників міст біля Остап’є та східний берег Псла і перешкодили німцям навести понтонну переправу, а сам міст підірвали... [20].

17 вересня 1941 року бійцям 81 дивізії поставили нове завдання – прикривати Псел від села Шилівка до сіл Попівка та Киселівка на пів-дні [21].

18 вересня ситуація загострилася і ворог не тільки тиснув через Псел із заходу, але й почав наступ із півдня (якраз тоді розгорнулися жорстокі бої і в передмістях Полтави). Цього дня командувач 5 кава-лерійського корпусу генерал-майор Камков наказав скоротити фронт оборони за рахунок повороту лівого флангу (це ділянка Сухорабів-ка – Каленики) 81 дивізії і вивести його на рубіж: Піски (нині околиця с.Каленики) – Михнівка [22].

Тим часом, 101 легкопіхотна німецька дивізія генерал-лейтенанта Браунера фон Хайдрінгена у складі 17 німецької армії продовжувала наступ із півдня, а через Псел намагалися переправитися вояки 16 моторизованої дивізії Вермахту генерал-лейтенанта Зігфріда Хенриці [23, с. 202].

На ранок 19 вересня, відступаючи, 81 дивізія повернула фронт на лінію Шилівка – Михнівка, а до полудня 19 вересня відступила на лінію Шилівка – Решетилівка [24].

Наступного дня 20 вересня зранку 81 дивізія ще обороняла смугу Шилівка – хутір Варв’янське – висота 133,0 /південно-західніше Реше-тилівки/ [25]. Проте о 10 годині 33 німецькі танки 9 танкової дивізії [26] генерал-лейтенанта Альфреда фон Хубицькі та більше 100 автомобі-лів мотопіхоти 16 моторизованої дивізії прорвали фронт зі сторони сіл Балаклія та Остап’є. Кавалеристи 14 дивізії опинилися в оточенні в районі Білоцерківки, Бірок і Запсілля, але змогли вирватися.

Запеклі бої 76 кавалерійського полку і частин 81 дивізії розгоріли-ся і на рубежі 115,0 – Шилівка, де вони вели бій з німецькою піхотою силою до 2-х рот, що наступала зі сторони Остап’є.

У другій половині дня 20 вересня правий фланг 81 дивізії відійшов від Шилівки до села Мушти. У 3 танковій бригаді, що була надіслана

129

для допомоги, залишилося лише 4 діючих танки ( «…наші танки успіху не мають, так як противник перевищує силою…») [27].

Не стримавши німецького наступу поріділі загони бійців 14 та 81 дивізій надвечір 20 вересня отримали наказ відступити за Лиман Дру-гий і Затон Третій [28].

Фланг оборони, який тримала 81 дивізія, втратив на протязі 20 вересня 10 км простору [29].

14 дивізія понесла у бою 20 вересня 25 % втрат особового складу, а 81 – «існувала лише в назвах і номерах» [30]. У складі 81 дивізії за-лишилося 150 бійців [31].

На ранок 21 вересня командний пункт 81 дивізії перебував у селі Братешки. Разом із 76 полком (командний пункт – село Сагайдак) диві-зії було наказано тримати новий оборонний рубіж: Затон ІІІ – Байрак – 141,6 – 142,0 – Леман – 141,3 – 138,3 – 142,5 [32].

За іншим документом маємо більш узагальнену лінію оборони (без деталізації по висотам): «Центр і лівий фланг, що його тримав 5 кавалерійський корпус, відійшли на 7 год. 00 хв. 21 вересня на оборон-ний рубіж: Затон ІІІ – Байрак – Каленки – Леман – 151 – Олифарі» [33].

З ранку 21 вересня німецькі війська окремими колонами знову піш-ли в наступ на широкому фронті від села Байрак до Решетилівки [34].

Зокрема, позиції 81 дивізії були атаковані 10 танками з напрямку села Лобачі і батальйоном піхоти від висоти 136,6 [35].

Німці у наступ йшли п’яними [36]. Кавалеристи для оборони за-стосовували зенітні установки, якими вели вогонь по живій силі проти-вника.

Бійці 81 дивізії, тим часом, відступили до залізничного насипу на лінії Півні – Голуби, де вели вперті бої з двома німецькими батальйо-нами мотопіхоти з танками [37].

Та і за залізничний насип не вдалося «зачепитись». Противник відкинув бійців аж у район села Молодиківщина [38].

До 11 години 21 вересня 81 дивізія у складі 150 бійців відійшла на ділянку висота 155,5 – висота 160,4, де і затримала на короткий проміжок часу просування противника [39]. Після обіду дивізія, відсту-паючи, вже вела бої на ділянці Долі – Гаврилки – висота 155,5 східна, маючи перед собою до моторизованого батальйону і кілька танків [40].

До вечора наступ німецьких військ призупинився, бійці дивізії ви-ступили для заняття оборони на ділянці Велички – Гоголеве (команд-ний пункт – Яновщина [41].

На ранок 22 вересня ситуація на фронті бойових дій суттєво змі-нилася.

Командування 5 кавалерійського корпусу для підтримки 81 дивізії направило 142 танкову бригада (вірніше 4 танки, що від неї залишили-ся) та 2/145 гаубичний артилерійський полк Резерву Головного Коман-дування і 32 кінний артилерійський дивізіон 14 дивізії [42].

130

Проте, німецькі війська активних військових дій вже не вели. Зо-крема, 22 вересня 1941 року протягом дня противник обмежувався об-стрілом та діями розвідувальних частин на окремих ділянках [43].

На ранок 23 вересня 81 дивізія обороняла ділянку: Велички – 141,8 [44]. Цей рубіж оборони 81 дивізія із невеликими змінами тримала до 26 вересня, коли була замінена частинами 212 дивізії [45], надвечір 26 вересня залишки 81 дивізії рушили на доукомплектування у резерв Південно-Західного напрямку, що перебував у місті Охтирка [46].

ЛІТЕРАТУРА1. ЦАМО РФ. Фонд 229, опис 161, справа 112, аркуш 487.2. ЦАМО РФ. Фонд 251, опис 646, справа 26, аркуш 325.3. ЦАМО РФ. Фонд 251, опис 646, справа 27, аркуш 132.4. В сражениях за Победу. Боевой путь 38-й армии в годы Великой

Отечественной войны 1941-1945. – М.: Наука, 1975. – 588 с.5. ЦАМО РФ. Фонд 33, опис 682526, справа 93, аркуш 189.6. ЦАМО РФ. Фонд 251, опис 646, справа 45, аркуші 365-368.7. ЦАМО РФ. Фонд 251, опис 646, справа 27, аркуш 335.8. ЦАМО РФ. Фонд 251, опис 646, справа 27, аркуш 374.9. ЦАМО РФ. Фонд 251, опис 646, справа 28, аркуш 234.10. Баграмян И.Х. Так начиналась война. – М.: Воениздат, 1971. – 512

с.11. ЦАМО РФ. Фонд 251, опис 646, справа 27, аркуші 329-330.12. ЦАМО РФ. Фонд 251, опис 646, справа 7, аркуш 94.13. ЦАМО РФ. Фонд 251, опис 646, справа 27, аркуші 374-376.14. ЦАМО РФ. Фонд 251, опис 646, справа 45, аркуш 367.15. ЦАМО РФ. Фонд 251, опис 646, справа 27, аркуш 271.16. Сборник боевых документов Великой Отечественной войны.

Выпуск 40. Москва: Воениздат, 1960. – 472 с.17. ЦАМО РФ. Фонд 251, опис 646, справа 27, аркуш 338.18. ЦАМО РФ. Фонд 251, опис 646, справа 27, аркуші 317-319.19. ЦАМО РФ. Фонд 251, опис 646, справа 27, аркуш 350.20. ЦАМО РФ. Фонд 251, опис 646, справа 27, аркуш 535.21. ЦАМО РФ. Фонд 251, опис 646, справа 27, аркуші 535-536.22. ЦАМО РФ. Фонд 251, опис 646, справа 27, аркуш 538.23. Исаев А. В. Котлы 41-го. История ВОВ, которую мы не знали. – М.:

Яуза, Эксмо, 2005. – 400 с.24. ЦАМО РФ. Фонд 251, опис 646, справа 44, аркуш 301.25. ЦАМО РФ. Фонд 251, опис 646, справа 25, аркуш 425.26. ЦАМО РФ. Фонд 251, опис 646, справа 44, аркуші 346, 396.27. ЦАМО РФ. Фонд 251, опис 646, справа 38, аркуші 47-49.28. ЦАМО РФ. Фонд 251, опис 646, справа 38, аркуші 532,538-539.29. ЦАМО РФ. Фонд 251, опис 646, справа 28, аркуш 214.30. ЦАМО РФ. Фонд 251, опис 646, справа 38, аркуш 232.31. ЦАМО РФ. Фонд 251, опис 646, справа 39, аркуш 6.32. ЦАМО РФ. Фонд 251, опис 646, справа 38, аркуші 41-43.

131

33. ЦАМО РФ. Фонд 251, опис 646, справа 38, аркуші 200-204.34. ЦАМО РФ. Фонд 251, опис 646, справа 39, аркуш 8.35. ЦАМО РФ. Фонд 251, опис 646, справа 39, аркуш 6.36. ЦАМО РФ. Фонд 251, опис 646, справа 38, аркуш 284.37. ЦАМО РФ. Фонд 251, опис 646, справа 28, аркуш 145.38. ЦАМО РФ. Фонд 251, опис 646, справа 28, аркуш 145.39. ЦАМО РФ. Фонд 251, опис 646, справа 39, аркуш 6.40. ЦАМО РФ. Фонд 251, опис 646, справа 38, аркуш 245.41. ЦАМО РФ. Фонд 251, опис 646, справа 39, аркуш 6.42. ЦАМО РФ. Фонд 251, опис 646, справа 39, аркуші 6-8.43. ЦАМО РФ. Фонд 251, опис 646, справа 38, аркуш 257.44. ЦАМО РФ. Фонд 251, опис 646, справа 39, аркуш 100.45. ЦАМО РФ. Фонд 251, опис 646, справа 44, аркуш 493.46. ЦАМО РФ. Фонд 251, опис 646, справа 45, аркуш 159.

ОРЕОЛ ЛЮДСЬКОї ДУШІ

Чупир Олег, учень 9 класу Калайдинцівської ЗОШ І-ІІІ ступенівімені генерал-майора Ф.Д.Рубцова Лубенської районної радиКерівник: Мисник С. І., учитель історії вищої категорії

Існує думка, що для того, аби нація перестала існувати, достатньо відібрати в неї мову, традиції та релігію. І не дивно, адже духовний роз-виток кожного народу невід'ємно пов'язаний із цими поняттями. Важ-лива роль у становленні нашої національної ментальності належить православ’ю. Немає на рідній землі міста чи села, де б православна віра не надавала наснаги життю українців.

Не є вийнятком і наше рідне село Калайдинці. Перші відомості про поселення первісних людей на території нашого краю відносять-ся до так званого кам’яного віку – неоліту (V-ІІІ тис. до н.е.). Незапе-речним фактом є те, що на території села з давніх-давен жили скі-фи, племена сіверян, були поселення доби Київської держави. Але у 1239 році наш край був сплюндрований монголо-татарами. Про По-сулля письмові джерела довгий час говорять не інакше, як про «пус-телю», «дике поле». Значний вплив на економічний і політичний роз-виток Лубенщини мала колонізація краю князями Вишневецькими. «Столичне місто» Лубни було одним із найбільших на Лівобережній Україні. Раїна Могилянка (Вишневецька) в 1619 році заснувала Лубен-ський (Мгарський) монастир, що був справжнім осередком духовного життя, здійснював культурні, освітні та благодійні функції. У І половині XVІІ століття починається новий період заселення с.Калайдинці вихід-цями з Правобережної України, Білорусії, Литви (орієнтовно 1650 рік). Спочатку поселення було хутірцем (на хуторі церков не могло бути за

132

церковним каноном). Із часом населення збільшувалося й, імовірно, в середині XVІІ ст. переросло в село.

Вперше церква Андрія Первозванного згадується 1676 року, коли Григорій Грива подарував їй Євангеліє «в поллисте, в зеленом барха-тє». Будівля стояла в центрі села, на кутку, який називався Мисниківка. У приміщенні знаходилися чудотворна ікона Божої Матері в ризі, виго-товлена на пожертви місцевих жінок, гробниця срібна, позолочена, че-канної роботи з фігурами, пожертвувана козаком Мисником 1764 року. Освячення церкви відбулося у серпні на Першу Пречисту. Ймовірно, приміщення згоріло, бо новий храм почали будувати на кутку Чуба-рівка. Святу справу розпочав поміщик Андрій Воєводський. Із кожного двору наказав дати по 2 дуба та певну суму грошей. Майстрів найняли із села Єрківці, Хорольського району, бо саме вони були знаними на цій справі, слава про умільців ходила округою. Возведення церкви при-падає на 1845 р. У 1863 р. споруджено дзвіницю. Освячення відбулося на свято Андрія Первозванного.

Калайдинцівська святиня славилася хором. Церковний спів – це колективна молитва, яка йде до Бога із земного храму. Півча Андріїв-ської церкви мала своє глибоке історичне коріння й споконвічні тради-ції. Слава про майстерність хору линула Лубенщиною. За переказами односельців у місті в той час проводився конкурс церковних хорів. Ка-лайдинцівський зайняв І місце. Хористи були удостоєні честі сфотогра-фуватися напам’ять із предводителем дворянства Лубенського повіту, головою міської управи Миколою Леонтовичем.

У праці відомого краєзнавця В.П. Милорадовича «Лесная Лубен-щина» зазначено, що Калайдинці «страна садовъ и криницъ», якими опікувалися миряни разом із священиками. За східною околицею села на самому початку мальовничого урочища Кравцівське, в глибокому Кальницькому яру, знаходиться славнозвісна Свята Криниця. Коли се-ляни переконалися в цілющій силі води, то спорудили невелику капли-цю із хрестом, на якому був зображений Спаситель, на полицях стоя-ло декілька ікон. Служителі часто біля кринички проводили молебні за здоров’я боліючих. Джерельна вода наділяла односельців красою, фі-зичною вродою та духовним багатством. Християнство впевнено уко-рінювалося у людських серцях, було відрадою й натхненням, лікарем душ. Миряни з кожним роком примножували добробут своєї храму.

У 1860 році в сані священика церкви Андрія Первозванного в Ка-лайдинці прийшов Микола Васильович Бельговський, він за власні кошти з 1861 по1865 рік проводив навчання сільських дітей. 11 берез-ня 1865 року козаки с.Калайдинці (45 чол.) пристали на пропозицію волосного голови Андрія Мисника взяти школу на громадське утри-мання. Навчалися у школі хлопчики й дівчатка. Вивчали арифметику, граматику, читання, слово Боже. В 1872 році в нашому селі була від-крита церковно-приходська школа, на утримання якої виділялося 100 карбованців.

133

Після Жовтневого перевороту більшовицькі вожді розпочали «ві-йну з релігією», називаючи її «опіумом народу», «духовною сивухою», з людських душ почалося викорінення тисячолітньої віри. По країні прокотилась хвиля насильства: вбивства, грабежі храмів, каплиць і монастирів. Мільйони віруючих не могли змиритися з насильницьким вилучення реліквій, про що свідчать факти масових протестів мирян із Лубенського повіту.

У 1923-1933 роках комуністична партія завдала подвійного удару українському селянству, провівши розкуркулювання й колективізацію, а голодомором 1932-1933 років поставила його на коліна. Пішли із життя від насильницької смерті мільйони людей, які творили основу буття української нації, вирощували хліб, берегли традиції, звичаї, дух, рідну мову, культуру, релігію. У 1933 році усі золоті та срібні речі, части-ну ікон з Андріївської церкви вилучено й передано державі, а частину спалено у дворі школи. Палили невірники не лише ікони, але й церков-ні книги, плащаниці, ризи, престоли, іконостаси. В атеїстичному вогні загинув великий пласт української культури. Ризикуючи життям, хорист півчі Харитон Баламут заховав декілька ікон. Так були збережені деякі святині. У 2008 році онук діда Коченко Василь Федорович подарував ікону Святої Трійці шкільному музею. У 1935 році храм було закрито, дзвони зняв один із перших комсомольців села Іван Лукич Беркал.

Із приходом німецько-фашистських загарбників релігійна ситуація помітно змінилася. Намагаючись здобути політичний вплив на місце-ве населення, гітлерівці не перешкоджали відродженню православної церкви.

По війні громада була зареєстрована органами влади. Знята з державної реєстрації з 1951 року. В Калайдинцівській святині колгосп «Більшовик» до 1963 року зберігав зерно. Позбавлена святої обителі, без святих стін півча взяла на себе обов’язок виконувати деякі церковні обряди. Більш ніж п’ятирічне переслідування релігії та церкви в Україні за часів так званої «хрущовської відлиги» мало б у перспективі своїй завершитись повним і остаточним їх знищенням. На початку 70-х років миряни знову відчули на собі «опіку» атеїстів. Повністю споруду знищи-ли в 1974 році. Не оминула лиха розправа і Святу Криницю, яка була єдиним місцем, куди прихожани раз на рік могли зібратися всі разом, помолитися Богу, очистити душу від скверни. Криничку було засипано сміттям, забито камінням, а селянам заборонили відвідувати це місце.

У 90-х роках ХХ ст. на хвилі демократичних перетворень, відчува-ючи несправедливе ставлення до загальнолюдських цінностей, акти-вісти села взялися за відродження занедбаного джерела Велику допо-могу надав керівник КСП «Діброва» О.І.Китайгора. Відроджену крини-цю заново освятили. Урочистості з цієї нагоди відбулися на третій день Трійці року Божого 1996. У 2001 року під час важливої події для усіх жителів села, відкриття нового приміщення школи, священнослужителі не були осторонь, вони освятили Храм Знань, благословили школярів. 13 березня 2002 року громада Андріївської церкви була зареєстрова-

134

на, а 21 листопада 2002 року на Михайла розпочалася перша служба. Правив призначений священик Димитрій Воловик. І в будні, і в свята буття односельців, як і в давні часи, тісно пов’язане з церквою, яка є острівком умиротворення, гармонії, душевної рівноваги. Для усієї гро-мади отець Димитрій проводить поминальні служби у дні пам’яті жертв голодомору, дня примирення.

Без віри – душа порожня, без віри немає майбутнього. Рослина тягнеться до сонця, а людина до світла. Світло людське – доброчин-ність, милосердя, благочестя. У цьому сенс існування. Ці цінності не повинні стати другорядними. Їхню суть не можуть змінити ні політичні устрої, ні модні тенденції. Бо саме із таких понять формується людина, світло її душі.

ЛІТЕРАТУРА1. Мисник С.І. Стежками історії рідного краю //Майдан свободи №67 за 16 ве-

ресня 2008 року.2. Бочкарев К.П. Очерки Лубенской старины. – М.: Поставщик двора его вели-

чества. Петровка, № 22. – 90 с.3. Ванцак Б.С. Лубенський Спасо-Преображенський монастир. – Лубни, 1995.4. Грановский А. Полтавская єпархія въ ея прошломъ и настоящемъ. – Полта-

ва: Типолитографія Ж.Л.Старожицького, 1901. – 379 с.5. Полтавщина: Енциклопедичний довідник (За ред. А.В.Кудрицького.) –К.: УЕ,

1992.6. Милорадовичь В. Лъсная Лубенщина. – К.: Киевская старина, 1900. – 59-60 с.7. Труды Полтавской ученой архивной комиссии. В. 10. П. 1913. – 25 с.8. Білоусько О.А. Полтавська енциклопедія. Том 12. Релігія і церква. – Полта-

ва: «Полтавський літератор», 2009.9. Козюра І.В., Козюра В.М., Лубенська старовина. – Полтава.: ОДГВ «Полтав-

ський літератор», 1994.10. Полтавские епархиальные ведомости. – 1865, № 12. – 123 с.11. Центральний державний історичний архів України м. Київ. Ф. 707. Оп. 41

Спр. 95. арк. 12 зв. Національна бібліотека України ім. В.І.Вернадського (Відділ рукописів). Ф. 292-293. Оп. 10934.

12. Полтавские епархиальные ведомости. –1862, № 14. – 88 с.13. Пащенко В.О. Держава і православ’я в Україні. – К.: 1993. – 45 с.14. Держава і церква на Полтавщині за радянської доби. – Полтава. 2002. – 82 с.

МИРГОРОДСЬКИЙ КОЗАЦЬКИЙ ПОЛКДолжанова Вероніка, вихованка пошукового загону «Скіф» Миргородськоїміської станції юних туристівКерівник: Кіріченко І.І., методист Миргород-ської міськСЮТур

Історія козаччини довгий час була покрита туманом легенд і пере-казів. Лише після довгої і кропіткої праці дослідників історична наука з'ясувала обставини зародження і перших кроків козаччини, відвіявши правду від казкових вигадок.

М. Грушевський довів що козаччина, по суті, викликана до жит-тя сусідством українського народу з кочовим хижацьким степом. Вона

135

була результатом невпинної боротьби з оцим степом, боротьби осілого хліборобського народу з кочовим розбійницьким населенням степу. Це була боротьба плуга і меча. [3].

Багато осілих людей ходили промишляти у степ (звіроловство, ри-бальство). Щоб зберегти себе від татарського нападу, ходили озброє-ними ватагами. Обороняючись від татарської небезпеки, ці здобичники іноді й самі переходили в наступ, забираючи в татар отари овець чи купецький караван. Повертаючись на зиму додому, вони приносили не тільки здобичу, але й вільний дух степу, дух протесту проти всякого при-мусу. Цих людей наприкінці XV ст. стало стільки, що вони склали окрему суспільну верству й мали вже свою окрему назву: їх звали козаками. [3].

Миргородський полк є одним з найстаріших військових, територіально-адміністративних та судових округів козацької України. Містечко Мир-Городок засноване в середині XVI ст. як прикордонна фортеця з татарським степом, Диким полем, хоча на території май-бутнього полку вже здавна існували населені пункти, які згадуються у літописах під ХІ-ХІІ ст.: Хорол, Лубни, Градизьк, Горошин, Ромен, Лу-комль. Козацтво ж колонізує цей край в першій чверті XVII ст., і вже 1625 року утворюється Миргородський козацький полк, який мав захи-щати маєтки Вишневецьких (так звану Вишневеччину) на Лівобереж-жі з центром у Лубнах від турецько-татарських спустошень. Козацькі осідки розташовуються в межиріччі Хорола та Псла і формують власне Миргородщину, а Миргород стає центром окремого Київського повіту однойменного воєводства. Миргородський полк 1625-38 рр. – це суто військовий підрозділ козацького реєстру у складі збройних сил Речі По-сполитої. [6].

Миргородці брали участь у повстанні 1637 – 1638 років проти польської шляхти під проводом Павла Бута й Якова Остряниці. За це ухвалою польського сейму 1638 року Миргородський полк було скасо-вано, і він відновив свою діяльність тільки з початком визвольної війни 1648 року. [5].

Що ж являв собою Миргородський козацький полк як військова одиниця? Судячи по найдавнішому козацькому реєстру 1581 року, що зберігається в архіві давніх актів Варшави – «Скарбі короннім», ко-зацький полк складався з 50 десятків. Кожний десяток мав отамана з дев'ятьма товаришами. Полк ділився на 5 сотень з п'ятьма сотниками. На чолі полку стояв полковник. Полкова старшина обиралася козака-ми, але підкорялася адміністрації королівської влади. Споряджаючись на королівську службу, реєстровець мусив мати рушницю, шаблю, со-киру, порох, свинець. З'являвся на службу чотири рази на рік. В останні дні кожної чверті року йому видавали платню – сукном і грошима. Всі реєстровці звільнялися від податків та повинностей у мирний і воєнний час. За полками закріплялася земельна власність з поселеннями, яка давалося на ранг або чин кожному старшині. [4].

Історія миргородського козацтва, по-справжньому, починається з утворення (вдруге) Миргородського козацького полку протягом червня

136

– липня 1648 р. Він брав участь в усіх битвах національно-визвольної війни (1648-1654 рр.) та війнах, які вела Московська держава в наступ-ні роки. [1].

Перший адміністративно – територіальний поділ Української дер-жави запровадив Б. Хмельницький. Після завершення визвольної ві-йни (1648 -1654 рр.) Богдан Хмельницький всю енергію спрямував на будівництво української державності. На чолі держави стояв гетьман, звідси і назва – Гетьманщина.

Протягом 135 років (1648-1782 рр.) землі сучасної Миргородщини перебували в складі Гетьманської держави. Основою адміністративно-територіального устрою був полково-сотенний лад. Уся територія дер-жави ділилася на полки, а вони в свою чергу – на сотні. Полки, як суто військові одиниці, звісно були і раніше, та в умовах постійної боротьби проти ворожого оточення утворився своєрідний сплав: зосередження в руках полковника (сотника) військової, цивільної і судової влади. [2].

За реєстром козацьких полків (1649 – 1650 рр.) Миргородський полк нараховував 3158 козаків і був третім за величиною серед 16 пол-ків України. [1].

Миргородськими полковниками протягом XVII – XVIII століть були: Терентій Яблонський (1638), Григорій Лісницький (1648, 1651, 1654 – 1659), Матвій Гладкий (1649 – 1652), Максим Таран (1650), Михайло Радченко (1651, наказний), Кирило Гладкий (1651, наказний), Матвій Іванів (1652 – 1654, наказний), Олесь Козел (1658), Степан Довгаль (1658 – 1659), Павло Охрімович Апостол (1659 – 1664, 1672 – 1683), Кирило Андріїв (1660), Гаврило Остапович Білаш (1660, наказний), Павло Трохимович Животовський (1661), Григорій Гладченко (1662, 1669 – 1670, 1676),Дем'ян Іванович Постоленко (1664 – 1666), Гамалія (1666), Григорій Постоленко (1666 – 1668), Юрій Хомутецький (1659 – 1678), Михайло Кияшко (1670 – 1671), Іван Дуб'яга (1672), Данило Пав-лович Апостол (1682 – 1727), Матвій Іванович Остроградський (наказ-ний 1714, 1722, 1730), Шемет (1723 – 1724, наказний), Василь Іванович Родзянко (1724 – 1725, наказний), Павло Данилович Апостол (1727 – 1736), Яким Троцький (наказний 1732, дійсний 1751), Семен Іванович Галаган (1736, наказний), Василь Петрович Капніст (1737 – 1751), Іван Гамалія (1750, наказний), Федір Матвійович Остроградський (1752 – 1768, 1770), Іван Леонтович (1772, 1774. наказний), Федір Григорович Заньківський (1771 – 1782). [5].

Полковник у межах свого полку мав величезні права. Він був воє-начальник на війні, а на території полку – найвищим адміністратором, йому підлягали всі урядовці, він мав право карати їх, мав судові функ-ції, головував на Раді старшин полку. Крім того, полковник був членом колегії генеральних старшин та з’їздів старшин, на які приїздив на чолі полкової делегації. Уряд полковника був найвпливовішим в Україні піс-ля гетьмана. [1].

Щодо території Миргородського полку, то він розміщався по річ-ці Хорол і частково по середній та нижній течії річки Псла. В 1649 р.

137

(після Зборова) до нього приєднано м. Лубни з прилеглими населе-ними пунктами. Власне, Миргородщину складали: м. Миргород, Крас-нопіль (пізніше Великі Сорочинці),Устивиця, Хорол, Комишна (Комиш-ня), Лубни, Ромни, Костянтинів, Лохвиця, Сенча, Панків, Глинськ. В Миргородський полк входило 16 сотень: Глинська, Краснопільська, Комишанська, Костянтинівська, Лохвицька, Лубенська міська, Лубен-ська сільська, Миргородська полкова, Миргородська міська (перша), Миргородська міська (друга), Миргородська міська (третя), Панківська, Роменська (Ромни, Липова Долина), Сенчанська, Устивицька (1654 р. зветься Жигмонтівська чи Зигмонтівська), Хорольська. [1].

За часів визвольної війни українського народу на чолі з гетьманом Б.Хмельницьким миргородці хоробро билися під Пилявцями, Жовтими Водами й Корсунем, ходили на Львів і Замостя, брали участь у облозі фортеці Збаражу, рубалися в бою під Зборовом і першими ввірвалися до нього. Полковник Матвій Гладкий очолював миргородських козаків у Берестецькій битві 1651 року. Згідно з універсалом Богдана Хмель-ницького у 1652 році було створено Чортомлицьку Січ, на якій три ку-рені утворили козаки Миргородського полку. [5].

Усі гетьмани у своїй політиці прагнули заручитися підтримкою Миргородського полку, позиція якого багато важила. 1690 року до Мир-города з Гадяча приїздив гетьман Іван Мазепа.

Великою була роль Миргородського полку в обороні України про-ти татарських наскоків. Близько 1678 – 1689 років він заслоною стояв у порубіжному місті Кременчуці. [5].

Як бойова й військово-адміністративна одиниця Миргородський полк існував до початку 1782 року, коли, згідно з указом імператри-ці Катерини ІІ від 16 вересня 1781 року, було ліквідовано козацький устрій в Україні.

Миргородський полк, як територіальна одиниця перестав існува-ти. Військовий прапор, гармати, печатку, як і в інших полках, наказано назавжди забрати до Петербурга. [1].

Історія Миргородського полку – яскраве свідчення державотвор-чих здібностей нашого народу, прагнення до незалежності, до само-достатнього, самостійного існування, прояв здатності до творення власних державно-правових структур.

ЛІТЕРАТУРА1. Бабич Г.В. Миргородщина. Довідник адміністративно-територіального поді-

лу. – Миргород. 2007.2. Бабич Г.В. Миргород. Історія міста в нарисах. – К. 2009. 3. Дорошенко Д.І. Нарис історії України. – К.,1992. Т.14. О. Герасименко. Козаки миргородські. – Миргород 1995.5. Розсоха Людмила. Миргородщина козацька і гоголівська. – К. 2009. 6. http://www.br.com.ua/referats/History_of_Ukraine/23290-3.html

138

МАКСИМІВКА У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХVІІІ СТОЛІТТЯКорольова Любов, учениця 9 класу,вихованка історико-краєзнавчого гурткаБД та ЮТ Кременчуцької районної ради Керівник: Пилипенко Н. Ф., керівник гуртка «Юний історик»БД та ЮТ Кременчуцької районної ради

Друга половина ХVІІІ ст. була для українського народу періодом остаточної втрати усіх ознак державності і остаточного розділу між сусідніми країнами. Найбільша частина України залишилася у складі Російської імперії, яка у цей час значно посилювала свої позиції на міжнародній арені. Імперські плани не йшли в унісон із українською національною ідеєю. Тому ліквідація навіть умовної автономії Гетьман-щини була питанням часу. Розквіт села Максимівки припадав на роки посилення національно-визвольної боротьби. Село на березі Дніпра неодноразово потрапляло у перипетії, пов’язані із військовими похо-дами та боротьбою із зовнішніми ворогами, і міжусобними війнами міс-цевих ватажків. Встановлення російського панування у краї приведе до заспокоєння військової боротьби і пригнічення національного руху. Максимівка у ці часи перетворилася у провінційне село, яке поступово розвивалося у руслі загальноімперської політики.

Українські землі, що поступово все більше підпадали під вплив імперської адміністрації, не могло не охопити всезагальне незадово-лення простого населення. Більшість жителів колишньої Гетьманщи-ни або були козаками, або мали безпосередні зв’язки із ними. Утиски, що царська влада проводила проти них, викликали незадоволення [4, с. 83]. Саме це й стане каталізатором суспільних виступів населення другої половини ХVІІІ ст. Такі виступи спалахували по території колиш-ньої Гетьманщини, як вияв непокори даному стану речей.

Найширшим суспільним рухом другої половини ХVІІІ ст. стали по-встання гайдамаків. Гайдамацький рух був проявом соціальної бороть-би проти шляхетного поневолення українських земель, тому прихиль-ність до цієї боротьби поширилася на значних українських землях.

Пристанищами повсталих часто ставали великі монастирі. І хоча його центри були на Правобережжі та Пивогорський монастир неодно-разово виступав для його учасників притулком, а густі ліси навколо Максимівки давали можливість переховуватися [3, с. 103]. Після зни-щення Січі 1775 року багато запорожців, об’єднавшись, здійснювали напади на панські маєтки. Місцем для тимчасового перепочинку для них неодноразово ставали окраїни нашого села [4, с. 10]. Саме тут переховувався один із народних месників на прізвисько Гулак, який ра-зом із своєю ватагою активно грабував маєтки навколишньої знаті. Він тут з’явився після остаточного розгрому Січі, тому є причини вважати його колишнім козаком. На згадку про ці часи нам залишилася назва місцевості на околиці Максимівки – Гулаки та могили на Пивисі – «Гай-

139

дамачка». Роки селянських рухів стали останнім актом непокори укра-їнського народу імперській дійсності [4, с. 11].

Цікаво, що місцеві жителі звично вживають термін «гулаки» в по-всякденному мовленні, але часто не знають коренів його походження. Так у ході інтерв’ю було виявлено, що частина жителів Гулаком назива-ють розбійника «часів революції». Панує переконання й про місцевого «Робін Гуда» козака Гулака, який грабував «багатих панів» та віддавав награбоване бідним. Як бачимо, Гулак у свідомості максимівчан мав розбійницьке походження, але хронологічно місцеві жителі його від-носять до різних епох.

У 1781 році на час ліквідації полково-сотенного ладу на Лівобе-режній Україні у селі Максимівка Городищенської сотні Миргородського полку проживало 3 чоловіки духовенства і церковнослужителів, було 104 хати посполитих. Це останні дані про село ще старого устрою. Ак-тивна реформаторська політика Катерини ІІ безпосередньо впливала на хід життя і максимівчан. Майже три століття місцеві селяни знахо-дилися у безпосередній кріпосній залежності від Пустинно-Микільского Пивогорського монастиря, що знаходився поряд на горі Пивисі. Але провінційне знаходження і необмежені багатства монастиря приводи-ли до значних зловживань та розпусти серед монахів. Все частішими були негативні відгуки про господарську діяльність монастиря. Дуже великий вплив на місцевий благоустрій мала і пожежа, що охопила монастир і навколишні землі 4 травня 1774 року. Збитки були непо-правними. У монастирі поступово відновлювалося церковне життя, але господарська діяльність з кожним роком занепадала.

1786 року Катерина ІІ видала наказ, що радикально змінив жит-тя жителів села Максимівки. Згідно із наказом імператриці всі землі Пустинно-Микільского Пивогорського монастиря описувалися Київ-ською казенною палатою. Після перепису всі володіння колишнього монастиря-магната були відібрані і переведені у казенне відомство. Монастир зібрав останній урожай на максимівських землях у 1786 року [4, с. 11]. За цим же наказом Катерини ІІ монастир отримував статус приходської церкви, а при ньому утворювалася школа-притулок для знедолених. На 1786 рік у Максимівці, яка на той час вже входила до складу Городиського повіту Київського намісництва проживав 481 чо-ловік казенних людей та 1786 монастирських кріпаків [5, с. 3]. Відповід-но після виданого вищезгаданого наказу всі вони переходили у статус казенних кріпаків.

Зміни у економічному районуванні регіону не могли не виклика-ти проведення адміністративно територіальних реформ. Кінець ХVІІІ ст. ознаменований утворенням нових адміністративних одиниць на українських землях. Імперський уряд запроваджував замість полково-сотенної системи намісництв, а згодом губерній. Але у зв’язку із ак-тивною розбудовою краю Максимівка декілька разів буде переведена у підпорядкування інших адміністративних центрів. Так, указом від 16 вересня 1781 р. з 9 січня 1782 р. Максимівку віднесено до Київського

140

намісництва Городищенського повіту (Городище із сотенного містечка стало повітовим) [2, с. 128]. А з 30 квітня 1789 р. Максимівка входить до Київського намісництва, Градизького повіту (останній був пере-йменований у зв’язку із переведенням туди адміністративних органів із Кременчука, а назву перевели на характерний для російських міст манер) [2, с. 130].

У зв’язку із ліквідацією намісництва указом від 30 листопада 1796 р. Максимівку віднесено до Чернігівської губернії, яка із 29 серпня 1797 р. була перейменована на Малоросійську [2, с. 131]. З 1802 року у зв’язку із винесенням Градизька із статусу штатних повітових міст Російської імперії, Максимівка стає селом Кременчуцького повіту новоствореної Полтавської губернії [1, с. 140].

Кінець ХVІІІ ст. відзначився остаточним встановленням імперсько-го панування на українських землях. Максимівка цілком увійшла у нову адміністративно-територіальну систему як провінційне село казенного підпорядкування. З одного боку це означало, що повернення до часів статусу містечка і локального центру майже неможливе, а з іншого – казенний статус давав невеличкі переваги у порівнянні з селами, що були залежні від панів. Хоча статус села казенного підпорядкування не звільняв селян від панщини, та все ж зловживань селянською працею було менше.

ЛІТЕРАТУРА1. Дорошенко Д. Історія України: З малюнками: Для школи і родини. – К.: Осві-

та, 1993. – 238 с.2. Жук В. Максимівка // Перемога. – 4 вересня 1990 року. – С. 33. Історичні постаті України: Іст. нариси: Зб./Упоряд. та авт. вст. ст. О.В. Болди-

рєв. – Одеса: Маяк. – 1993. – 384с. 4. Історія України / В. Верстюк. О. Гарань, О. Гуржій та ін..; Під ред..В.Смолія. –

К., “Альтернативи”, 1997. – 424 с.5. Осташко О., Юшко В., Крот В., Стегній П. Нарис історії Кременчука. – Кре-

менчук: “Берізка”, 1995. – 182 с.

У СВІТІ МАРОКСорочан Єгор, учень 9 класуПолтавської ЗОШ І-ІІІ ступенів №20 імені Бориса Серги Керівник: Сорочан Я. С., учитель зарубіжної літератури

Взятися за це дослідження мене спонукало не хобі, не захоплен-ня, а, так званий, «спортивний інтерес» після того, як я побачив книжку Валерія Волоскова «Подорож Полтавщиною з монетою в руці», видану у 2008 році видавництвом «Оріяна». У ній показаний наш рідний край, його культурні й мистецькі надбання, увічнені в такій галузі історич-ної науки як нумізматика, що вивчає монети як пам’ятки матеріальної культури [1]. Даний вид пам’яток відображає економічний і культурний розвиток окремих країн і народів. І я тоді подумав про те, чи можливо

141

подорожувати Полтавщиною з поштовою маркою чи листівкою в руці? Моя цікавість не була безпідставною! Увічнена Полтавщина і в філате-лії – історичній науці, що вивчає поштові марки.

Поштова марка – знак поштової оплати, грошовий документ, ві-зитна картка країни. Із ХІХ століття поштові марки стали своєрідним витвором мистецтва. Мініатюрні поліграфічні шедеври – це спільний витвір художників, видавців та поліграфістів. Унікальність поштових марок як поліграфічного продукту підтверджується їх високою роз-дільною здатністю відбитків (100лін/см), наявністю елементів захисту від підробки, особливими друкарсько-технологічними властивостями паперу – поверхневий шар крейдований, а зворотній – гумований спе-ціальним волого-активним клеєм, особливим складом друкарських фарб. Друкуються поштові марки офсетним або металографічним спо-собом.

Першу серію марок держпошти УНР (5 купюр з номіналом 10 – 50 шагів) випущено в обіг у липні 1918 року. У червні того ж року видано 6 гербових марок із номіналом 40 шагів – 10 карбованців. На основі за-кону від 18 квітня 1918 року частину першої серії, названої «шагівкою», друкували на картоні з написом на звороті «Ходить на рівні з дзвінкою монетою». Їх уживали замість монет, які вийшли з обігу. У червні 1923 року більшовицька влада видрукувала в берлінській друкарні чотири по-штові марки – єдині українською мовою – із написом «Пошта УРСР» із доплатою в карбованцях на «Допомогу голодуючим». Уряд УНР у ви-гнанні продовжував випускати марки в кінці 1940 – на початку 1950 років у Німеччині ( у 1980 –х роках вийшло кілька випусків у Варшаві) і за-кликав емігрантів додатково оплачувати кореспонденцію марками УНР. Лише у 1992 році в Україні почали друкувати марки незалежної держави.

Цікаво розповідають про марку філателісти. Вони вважають, що за марками можна розповісти про життя людей. У людини, на листах якої є різноманітні марки,особливо зарубіжні, і життя повинно бути ці-кавим. Ще філателісти полюбляють розтлумачувати людям значення марки, яка їм приснилася. Колекціонери кажуть, що бачити уві сні по-штову марку означає, що людина має високу внутрішню організацію, навколо неї панує порядок.

Із сюжетів марок можна дізнатися про визначну історичну подію країни, її людей, пам’ятні місця.

Багата на пам’ятки природи, історії та культури Полтавщина – ча-рівний край, з яким пов’язані долі багатьох діячів науки, культури, літе-ратури та мистецтва. Пам’ять про визначні постаті українського народу увічнена у назвах вулиць, населених пунктів, у пам’ятниках, в експо-зиціях музеїв, літературних та музичних творах, живописі й декора-тивно – прикладному мистецтві. Я думаю, що краєзнавцям та людям, які цікавляться історією свого краю, приємно знати, що і на поштових марках України зображено становлення та розвиток Полтавської землі від народних традицій давнини до сьогодення. Поштові марки про мій рідний край – Полтавщину – поділяються на кілька тематичних серій:

142

1) суто історичні – «200 років Полтавській битві. Земська пош-та» (1909), «800 років місту Полтаві», «250 років історичній перемозі Полтавської битви» (1959, невипущена марка), «Історія Полтавської битви» (1959), «Полтавська область» (2004), «Полтаві 1100» (1999); «445 річниця Дня Кременчука» (2016), «Маруся Чурай» (2000), «Си-мон Петлюра» (2004), «Сидір Ковпак» (1987);

2) культура та література – «М. Гоголь» (2008), «Тарас Бульба» (2008), «Григорій Сковорода» (1997), «Г. Сковорода. 250 років від на-родження» (1972), «Микола Лисенко» (1992), «Василь Симоненко» (2015), «М. Гоголь. 100 років з дня смерті», «Іван Котляревський» (1969), «А. С .Макаренко» (1988), «М. Гоголь. 200 років від дня наро-дження» (2008);

3) побут – «Івана Купала. Водохреща. Полтавщина» (2001);4) природа – «Крюківські голуби» (2014);5) наука і техніка – «М.Остроградський. 150 років від дня наро-

дження» (1951), «Вагон дерев’яний. Полтавщина» (2012).Нам, полтавцям, приємно, що серед розмаїття пам’ятних і ювілей-

них поштових марок держави гідне місце посідають такі, що за своєю тематикою присвячені історії Полтавського краю. Так, наприклад, по-штова марка 2001 року 0418 «Івана Купала. Водохреща. Полтавщина» охоплює декілька краєзнавчих тем: святкування язичницьких свят на Полтавщині та зображення традиційного для нашого регіону народ-ного вбрання. Та й святкування самого свята має ряд цікавих особли-востей. У нас вінки дівчата плели з любистку, мальв, сокирок, барвінку, васильків, м’яти, рути – найбільш шанованих і улюблених у народі рос-лин. Заздалегідь готували головні атрибути свята – Купало та Марену. Роль Марени на Полтавщині у XVIII – XIX столітті виконувала гілка чор-ноклену або вишні. У деяких полтавських селах дівчата робили опуда-ло із соломи, яке одягали, як жінку, і називали Мара. Потім прикрашали Купала – заздалегідь підготовленого солом’яного опудала. Його одяга-ли у жіночу вишиту сорочку і ставили біля Марени під деревом. Були рідкісні випадки у деяких селах області, коли під зрубаним молодим деревцем садили дитину до десяти років – хлопчика чи дівчинку. Її за-здалегідь прикрашали квітами, стрічками і вінками. Дитина відігравала роль Купала, навколо якого водили хороводи дівчата. Дівчата одягали народні святкові костюми – червону плахту, святкові сорочки із бага-тою вишивкою, червоні чоботи.

На Водохреща обов’язково ходили до церкви. Кульмінаційним мо-ментом Богоявлення було освячення води, коли священик занурював хрест у воду. За давньою традицією ця церемонія проходила 19 січня просто неба, на берегах водойм. Освячену воду люди набирали в різ-ний посуд і розносили по домівках. Вирізнялися полтавці і ритуалами купання у крижаній воді, ворожінням у цей вечір, кулачними боями, що проходили по всій Полтавщині[5].

Поштова марка «Маруся Чурай» випущена у 2000 році. На ній зображена легендарна українська співачка і поетеса часів Хмельнич-

143

чини Маруся Чурай, що, за переказами, жила у Полтаві. Народилася вона у 1625 році у сім’ї козацького сотника Гордія. Після смерті батька залишилася жити з матір’ю у Полтаві. В юності дівчина мала багато залицяльників, серед яких був молодий козак Іван Іскра, але своє сер-це вона віддала Грицю Бобренку, сину хорунжого Полтавського полку. Дівчина чекала на нього чотири роки. Проте, коли Гриць повернувся до Полтави, він уже не звертав уваги на Марусю, бо покохав іншу, Ганнусю, із заможної полтавської сім’ї. Зраджена дівчина не витрима-ла втрати та вирішила отруїти себе зіллям, що вона таємно взяла у місцевої бабці – відьми, яке ненароком випив Гриць. Улітку 1652 року полтавський суд засудив Марусю до страти, та її було амністовано уні-версалом Богдана Хмельницького. У документі зазначалося дарувати дівчині життя «за заслуги її батька та солодкі пісні». Для покути Маруся ходила на прощу до Києва, але, повернувшись у 1653 році до Полтави, померла у віці 28 років, не перенісши смерті коханого. Хоча є й інші версії: у 1652 році померла у Полтаві від сухот невдовзі після амніс-тії або стала монашкою якогось з українських монастирів. Талановита складачка пісень «Віють вітри», «Засвіт стали козаченьки» та ін.

Про давні історичні часи нашої Полтавщини розповідають розкоп-ки часів палеоліту в с. Більськ на Котелевщині і багато інших відомих в історичній науці пам’яток давнини. На полтавських землях пройшло кілька битв, що стали пам’ятними віхами в історії Європи. Це велика битва на Ворсклі 1399 року литовського князя Вітова із золотоордин-цями, Полтавська битва 1709 року. Козацька Україна щільно укорени-лася на Полтавщині. У нашому регіоні налічується близько двох із по-ловиною тисяч пам’яток історії, які взяті під охорону держави. Маємо у області близько ста мальовничих заповідників і пам’яток природи. На всю Україну та й цілий світ відомий Полтавський край своїми бага-тющими талантами, людьми, які здійснили вагомий внесок у розвиток національної і світової культури.

«У кого ще таказемля, життям багата?..»Історичне минуле і долі визначних особистостей Полтавщини, які

стали частиною української культури, я сподіваюсь, змусять іще не раз задуматися науковців про вшанування їх на поштових марках України.

ЛІТЕРАТУРА1. Волосков В.Подорож Полтавщиною з монетою в руці. – Полтава, «Оріяна»,

2008.2. Довідник з історії України, – К.: Генеза, 2002.3. Історія міст і сіл УРСР. Полтавська область. –К., 1967.4. Історія України в особах. – К.,Україна,2000.5. Короткий літературний календар Полтавщини. – Полтава. Полтавський лі-

тератор, 1999.6. Українки в історії. – К.: Либідь,2004.7. Шаров І. 100 видатних імен України. – К.:Видавничий дім «Альтернати-

ва»,1999.

144

фольклор Та еТнографія

ТАЛАНТИ жИВУТЬ ПОРУЧ З НАМИ

Гриценко Анжеліка, учениця 9 класу Гоголівської ЗОШ І-ІІІ ступенів Великобагачанської районної ради Керівник: Цись Н.П., вчитель української мови та літератури

Кожне українське село претендує на увіковічення його на полот-ні чи оспівуванні у піснях, бути описаним у чудових поезіях та прозі. Унікальність і неповторність, самобутність рідних куточків всотується людині разом із материнським молоком. Чимало талантів явила світу рідна Полтавщина. Та багато хто, приїхавши з інших країв, прославляє нашу Великобагачанщину.

Я хочу розповісти про прекрасну чарівну жінку, керівника гуртка «Юний художник», що діє при нашій Гоголівській школі, Остапець Люд-милу Григорівну. Можна з упевненістю сказати, що коли Бог роздавав таланти, то вона отримала в дар олівці, пензлі, фарби. Вона поки що не є членом спілки художників Полтавщини, але її картини заслуго-вують на визнання широких мас. Кількість проведених персональних виставок та отриманих дипломів, подяк говорить якраз про те, що вона зможе осягнути й інші висоти.

Народилася Людмила Григорівна (дівоче прізвище Юрко) 17 січ-ня 1963 року у Кіровограді (сучасний Кропивницький). Дар малювання передався від батька, Григорія Яковича. Зі спогадів пані Людмили «Ма-лювати почала, мабуть, років із трьох. Батько тоді працював при школі-інтернаті художником-оформлювачем. Там наша сім’я знімала кімнату, яка знаходилася якраз біля його майстерні. Коли я бачила свого батька в роботі серед фарб, пензлів, плакатів, стендів, то мені так хотілося вирости і стати такою як він».

Після закінчення школи Люда вступає до Миргородського кера-мічного технікуму, але так склалися обставини, що вона стає студент-кою відділення «Технологія кераміки», а не художнього… Однак руки не опустила, просилася інколи на заняття до «художників», брала кон-сультації в Мисака Сергія Кузьмича (нині член Національної спілки ху-дожників України). Саме він і благословив її на творчість.

Свої знання Людмила Григорівна удосконалювала заочно в Московському народному університеті мистецтв ім. Н.К.Крупської на факультеті образотворчого мистецтва відділенні станкового живопи-су та графіки, вже будучи дружиною офіцера. 8 років жило подруж-жя в містечку Катуніно, Архангельської обл. (Росія). Там працювала художником-оформлювачем. А вже після розпаду Союзу оселилася у с. Матяшівка нашого Великобагачанського району.

145

Наснагу черпає із чудодійної природи свого краю. Більшість її ро-біт сприймається як кадр живої природи. Як приємно впізнавати ті пей-зажі, які ми бачили на картинах художниці, такі як-от: «Осінній мотив. Матяшівка», «Весна. Луг. Матяшівка», «На пленері. Ранок. Матяшів-ка». Відображаючи на полотні навколишній світ, художниця виражає своє ставлення до нього. Видно, що матяшівська земля стала рідною для неї. Як ніжно і тонко передані краєвиди. Так як я навчаюся у Гого-лівській школі, то мені дуже подобається її картина «Осінь. Гоголеве. Мошурене». Ми неодноразово ходили туди на екскурсії в природу, але побачити таку красу не змогли б без цієї картини.

Людмила Григорівна має дар проникати у світ природи, слухати мову дерев, вітрів, квітів. І вони промовляють до нас, наче живі, із кар-тин «Соняшники», «Піони», «Хризантеми», «Гвоздики».

Художниця володіє різними техніками живопису та графіки. Ма-лює простими олівцями, кольоровими, пастеллю сухою та масляною; фарбами: акварельними, гуашовими, акрілом, масляними, працює пензлями та мастихіном. Техніки – а ля прима та імпасто.

Окремі роботи виконані в стилі імпресіонізму. Ось, наприклад, кар-тина «Всесвіт». Центром всесвіту майстриня все ж таки бачить жінку-матір, від якої народжується усе живе на землі. Чи картина «Око», яке нам ніби нагадує про всевидяче Боже споглядання на наші справи. Є у художниці і копії. Ще для душі захоплюється дружніми шаржами.

Її персональні виставки проходили у Великій Багачці, вона постій-ний учасник обласного кобзарського свята. Привезла кілька дипломів із виставки-конкурсу «Маріїна долина», брала участь у обласному фестивалі ім. Г.Ксьонза. З успіхом пройшла її виставка у серпні 2016 року у Миргородському музеї Давида Гурамішвілі.

Не для слави живе ця добра жінка. Таланту у неї не віднімеш. І як добре, що вона ділиться своїм вмінням із підростаючим поколінням, радіє їх успіхам як і своїм. А ми гордимося і віримо, що держава колись гідно оцінить її талант і сподвижницький труд.

ЛІТЕРАТУРА1. Періодичні видання: газета «Рідний край», «Зоря Полтавщини».2. Інтернет-ресурси.3. Спогади очевидців.

ГОНЧАРНІ ОСЕРЕДКИ ПОЛТАВЩИНИ

Свічкар Сабіна, учениця 10 класу Полтавської ЗОШ І-ІІІ ступенів № 18Керівник: Павелко Г.Г., учитель історії

Нестримна інтернаціоналізація традиційної побутової культури в Україні, скорочення чисельності осередків народної художньої культу-ри, традиційних промислів і ремесел, експансія кітчевих виробів, які значною мірою заперечують художньо-естетичні, формотворчі й обра-

146

зотворчі досягнення української культури, актуалізують проблему фун-даментального дослідження історичних витоків гончарства як одного з найбільш знакових сегментів традиційної культури. Адже у комплексі з різноманітними матеріальними пам’ятками вироби з глини постають важливим джерелом вивчення історії рідного краю.

Наприкінці ХІХ століття в Україні налічувалося близько 700 гон-чарних осередків із самобутніми традиціями організації виробництва, історично сформованими художніми системами декорування виробів, професійною обрядовістю. На Полтавщині на межі ХІХ–ХХ століть до-слідниками зафіксовано більше 75 гончарних осередків.

Саме цей період є найвищим розвитком, стагнацією й занепадом більшості осередків традиційного гончарства Полтавщини.

Гончарні осередки Полтавщини разом створюють унікальну куль-турну спадщину рідного краю. Гончарство належить до тих небагатьох винаходів старовини, які залишили глибокий слід в історії культури на-шого народу, що актуально і на сьогодні.

Незаперечним лідером серед гончарних осередків Полтавського краю є Опішнянський регіон. Чимало сказано й написано про Опішне, яке протягом двох останніх століть було і залишається столицею укра-їнського гончарства. Полтавщина славилася ще й такими гончарними осередками як Поставмуки, Котельва, Хомутець, Сенча, Білики; села-ми поблизу Опішного – Міські Млини, Малі Будища, Попівка, Хижняків-ка, Глинське, Лазьки, Більськ, Старі Млини.

Гончарі с. Поставмук спеціалізувалися на виготовленні мисок. Іншого посуду робили мало внаслідок відсутності вогнетривкої глини. Це один із небагатьох осередків Полтавщини, де не застосовувало-ся суцільне обливання кольоровою глиною всієї поверхні миски для фляндрування. Фарби – біла і руда – накладалися просто по сирих берегах миски у вигляді смужок, рисок, кучерів і негайно розтягувалися дротиком, утворюючи стримані, суворі і водночас вишукані орнамен-тальні композиції.

Селище Опішне історично вважається гончарською столицею України. Містечко ще з XVIII ст. уславилося різноманітністю форм гончарних виробів і орнаментальних композицій на них. Розпис опіш-няньської кераміки завжди гармонійно поєднувався з формами виро-бів. Найпоширенішим способом нанесення орнаментів було ріжкуван-ня. Особливо популярною в ХІХ ст. стала така техніка оздоблення як фляндрування. Опішняньській кераміці притаманні два основні типи орнаментів – геометричний і рослинний. Їх кольо рова гама базувала-ся на різноманітних сполученнях білого, зеленого, червоного і чорного кольорів.

На всю Полтавщину і далеко за її межами славився гончарний по-суд, виготовлений у Котельві. Його асортимент залежав від попиту на-селення. Часто гончарі мітили свої вироби, залишаючи відбитки паль-ців на вушкові. Посуд був димленим, мав чорний або темно-сірий колір. На нього був великий попит з огляду на його практичність і міцність.

147

У багатьох осередках Полтавщини миски та кухлі виготовлялися переважно з червоної (рудої) глини – глею. Це пояснюється особли-востями сировинної бази, технологією місцевого гончарного виробни-цтва і тим, що для цих видів столового посуду не потрібна була більш вогнетривка глина, бо вони не ставилися на вогонь. На Полтавщині діяло близько 75 осередків гончарства.

Гончарство – обробка глини та виготовлення різноманітного ку-хонного посуду, а також цегли, кахлів та іншої кераміки. Полтавські гончарі виробляли різноманітний посуд для приготування, зберігання й подачі на стіл тих чи інших страв (горшки, миски й полумиски, глечики, макітри, ринки, гладишки, тикви, барильця, довжанки, баньки, куман-ці), а також декоративний посуд, кахлі, черепицю, цеглу, дитячі іграш-ки тощо. Розквіту гончарства на Україні сприяла наявність в її надрах покладів високоякісних червоних, червоно-бурих та світло-сірих глин. Це зумовило виникнення значних осередків керамічного виробництва.

У гончарів існувала спеціалізація у певній галузі виробництва. Один майстер рідко виготовляв у великій кількості і горщики, і миски, і кахлі, і цеглу. Деякі гончарі виготовляли переважно простий посуд. Вони називалися горщечниками. Інші виготовляли миски – називалися мисочниками, кахлі – кахельниками, цеглу – цегельниками.

Спеціалізація ніяк не означала, що майстри виготовляли посуд лише одного якогось виду. Звичайно вони вміли виготовляти всілякі вироби, але окремі з них були переважаючими в сукупній кількості. За таких умов гончар вдосконалював свою майстерність до рівня віртуоз-ності, глибше пізнавав таємниці ремесла. Це дозволяло йому виготов-ляти кращі речі, ніж менш кваліфіковані гончарі.

За свідченнями гончарів, період найбільш інтенсивної роботи три-вав від Пасхи до Петра і Павла, поки потреби в посуді були більші і ярмарків було більше.

Заняття гончарством тривало близько 200 днів на рік і припиня-лося на час літніх польових робіт, приблизно з кінця квітня до вересня.

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. в Опішному працювало близько 1000 гончарів, продукція яких експортувалася майже на всі континенти світу. Славнозвісний опішнянський посуд вирізнявся тонкостінністю, дво-трикольоровим розписом у вигляді кривулин, рисочок, крапочок тощо. Опішня славилася також декоративною скульптурою та дитячою іграшкою. Гончарство розвивалося тут протягом кількох сторіч.

Гончарі Опішного виготовляли найрізноманітніші форми посуду. Глиняні горщики відповідали будь-яким запитам хатньої господині. Побутувала оригінальна форма посудини, що має місцеву назву «ре-патка», яка використовувалася для вчиняння тіста й тримання води. Місцеві гончарі виготовляли великі ринки, миски, глечики для молока, друшляки, барильця для горілки і наливок, баклаги для води та напоїв, святкові куманці, кухлі тощо. Ритуальні посудини мали форми птахів та звірів.

148

Для Опішного кінця XIX ст. характерна поява виробів, що мали переважно декоративне призначення. У музеї-заповіднику зібрано велику колекцію виробів, що представляють розвиток гончарства на-прикінці 1890-х-1950-х рр. (2360 предметів). Творчість опішненських гончарів цього періоду позначена рядом нововведень, що визначили художньо-стильові особливості місцевого гончарства в ХХ столітті. З гончарів кінця XIX ст. відомі імена майстрів Полтавщини: Федора Чирвенка, Івана Капиніса, Омеляна Герасименка, Івана Задорожного, Артема Ширая, Андрія Сидоренка, Миколи Зайця, Івана Сідельника, Петра Півня, Івана Даціньки, Демида Різника, Миколи Шулика, Арсена Бордуна, Федора Пошивайла, родини Пічок та багатьох інших майстрів

Народне мистецтво в Україні існує в двох формах: – художні твори народних майстрів; – художні промисли у вигляді виробів для масового вжитку

населення.Гончарство як вид художнього промислу є одним з найвідоміших

українських народних ремесел.Здобутки гончарів вражають і нині своєю естетикою, орнамен-

тальним розмаїттям і досконалістю пластики. Гончарні вироби зберіга-ються у багатьох музеях України та інших країн світу.

Гончарство Полтавщини є цінним джерелом для вивчення історії та культури рідного краю.

Розквіту гончарства на Полтавщині сприяла наявність в її надрах покладів високоякісних червоних, червоно-бурих та світло-сірих глин. Полтавські гончарі виробляли різноманітний посуд для приготування, зберігання й подачі на стіл тих чи інших страв (горшки, миски й полу-миски, глечики, макітри, ринки, гладишки, тикви, барильця, довжанки, баньки, куманці), а також декоративний посуд, кахлі, черепицю, цеглу, дитячі іграшки тощо.

ЛІТЕРАТУРА1. Бібліографія українського гончарства. 2001. Науковий щорічник. – Опішне:

Українське Народознавство, 2003. – Вип.3. – 136 с. 2. Бібліографія українського гончарства. 2004. Науковий щорічник.– Опішне:

Українське Народознавство, 2007. – Вип.6. – 248 с.3. Бобринский А.А. Гончарство Восточной Европы/ Бобринский А.А. – М.: Ис-

точники методы изучения, 1978. – 482 с.4. Зарецький І.А. Гончарный промысел в Полтавской губернии/ Зарецький І.А.

– Київ: Форум, 2002. – 360 с.5. Качкан Володимир. Жива Глина: мандрівка в минуле та сьогоднішнє Опішно-

го/ Качкан Володимир. – Опішне: Українське Народознавство, 1994. – 232 с.6. Пошивайло Олесь. Гончарська столиця України/ Пошивайло Олесь: Ви-

давництво “Українське Народознавство”. – Опішне: Українське Народознав-ство, 2000. – 72 с.,

7. Пошивайло О. Етнографія українського гончарства/ Пошивайло О. – Київ: Молодь, 1993. – 406 c.

8. Українське гончарство. Національний культурологічний щорічник. Т. 1, 2 – Опішне: Видавництво Державного музею-заповідника українського гончар-ства в Опішному, 1995. – 576 с.

149

БАНДУРИСТ ІВАН СКЛЯР – УКРАїНСЬКИЙ СТРАДІВАРІ

Бесарабов Данило, учень 9-А класу Полтавської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів № 3 Керівник: Жадан Г. В., учитель історії

Кобзарство й бандура разом із нашим народом пройшли великий і славний історичний шлях. Виготовляли інструменти, як правило, самі ж кобзарі-бандуристи. Серед них найвідомішим став майстер із Мир-города Скляр Іван Михайлович. Його винахідницька і конструкторська праця зробила революцію у професійному бандурному музикуванні, сприяла розширенню й ускладненню репертуару.

Яскрава сторінка розвитку української культури, що викликає гордість, у свідомості абсолютної більшості суспільства залишається маловідомою. Її дослідження і популяризація видаються вельми акту-альними в наші дні.

Іван Скляр – бандурист, керівник творчих колективів, автор пісень для хорів та інструментальних п’єс для українських народних інстру-ментів, інструментальних ансамблів та оркестрів. А ще він удоскона-лив низку народних інструментів: сопілку, ліру, цимбали і найбільшу свою любов – бандуру, що й принесло йому всеукраїнську славу.

Іван Михайлович Скляр народився 21 лютого 1906 року у Мирго-роді на Полтавщині в родині столяра. Дев’ятирічним хлопчиком став учнем церковно-парафіяльної школи, де виявив особливі здібності до малювання та співу. Через три роки вступив до міського училища, де ще яскравіше розкрилася художня обдарованість. Та після його закін-чення мусив шукати роботу, котра могла б забезпечити сім’ю, яка рано залишилася без батька. Тож працював столяром, пічником, шевцем, малював картини-пейзажі замовникам. Відомий художник та етнограф Опанас Сластьон домігся для Івана направлення до Київського худож-нього інституту, але скористатися ним Скляр не мав можливості [1],[3].

З юних літ разом із матір’ю Степанидою, сестрами Марією та Оль-гою співав у хорі української автокефальної Троїцької церкви [7].

Вирішальним для майбутнього митця стало спілкування із ро-дичем Павлом Коробкою, котрий майстерно співав і грав на бандурі. Спершу Іван з товаришами добирав на слух мелодії народних пісень на Павловому інструменті, а потім загорівся бажанням виготовити таку ж бандуру. Не один день провів допитливий юнак у колишній бать-ківській майстерні, виявивши неабиякі здібності майстра по дереву і металу, цілеспрямованість і наполегливість. Він першим у Миргороді створив цей інструмент. Разом із Коробкою настроїли 23 приструнки і 6 басів [3].

За кілька років Іван навчив багатьох миргородців робити бандури, невдовзі хлопці стали виготовляти їх для замовників з інших міст і сіл. За все життя з його рук вийшли сотні інструментів. І кожний новий – все кращий і кращий. 1928 року він створив бандуру київського типу за про-

150

ектом Опанаса Сластьона на замовлення Дмитра Яворницького для Дніпропетровського музею [7], [8].

Захопилися чудовим інструментом двоюрідні брати Івана Михай-ловича – Іван Іванович та Михайло Іванович Склярі. Бандура брала у творчий полон цілі сім’ї, хлопців і дівчат. Либонь, недарма М.В. Лисенко свого часу називав Миргород найспівучішим містом України. Поставало потужне неповторне явище – миргородське масове кобзарство. А його осердям, за спогадами М. Сарми-Соколовського, був Іван Скляр [7].

Виконували жартівливі й гумористичні народні пісні, приспівки міс-цевих авторів, танцювальні мелодії, за тим додалися твори на слова Т.Г. Шевченка, ліричні, історичні, стрілецькі пісні, думи [7].

Із приїздом до Миргорода Пилипа Марковича Кашуби, який пра-цював у Київській капелі бандуристів, самодіяльний ансамбль попо-внився новими виконавцями, розширився його репертуар, зріс худож-ній рівень колективу. І. М. Скляр був у ньому солістом (драматичний тенор) і керівником [3].

За сприяння Опанаса Сластьона ансамбль прикріпили до одного із клубів Миргорода, де досвідчений диригент навчав хоровому співу, вокальній культурі, нотній грамоті. Сам Опанас Георгійович займався організаційними питаннями, читав лекції з історії бандури, добирав ре-пертуар, навчав традиційному виконанню дум, яких знав багато.

Восени 1925 року місцева комісія схвалила діяльність творчого колективу і присвоїла йому назву «Селянська капела бандуристів ім. Т.Г. Шевченка» [3].

Ім’я національного генія у назві капели не випадкове: у Миргороді ще жива була пам’ять про перебування тут Тараса Григоровича, ко-трий у 1845 році зупинявся у хаті Коробок [7].

На початку 1930-х років у складі колективу було понад тридцять осіб, репертуар налічував понад 100 пісень та інструментальних тво-рів. У концертах Іван Скляр виконував народні пісні «Про Супруна», «Гандзя», «Ой піду я понад лугом», «Ой під горою, під перевозом», «У місяці іюлі» та інші [7].

З 1926 року капела гастролювала по всій Україні, а затим у Воро-незькій, Ростовській областях РСФРР, Башкирії, Казахстані, Узбекиста-ні, Киргизії, Туркменії, навіть на Далекому Сході.

1936 року Іван Михайлович стає керівником самодіяльної капе-ли бандуристів Миргородського Будинку культури і виявляє здібності талановитого організатора, керівника колективу, педагога. Три роки самодіяльна капела успішно концертує у складі Ростовської обласної державної естради, а у 1940 році працює в Краснодарській філармонії.

Війна застала капелу в Дагестані. Її учасники терміново поверта-ються до Миргорода, але невдовзі місто було окуповане гітлерівцями. Іван Скляр знову змушений класти груби і шити чоботи, аби утримувати сім’ю. У ці роки ним була написана «Дума про каторгу німецьку» [3],[7].

Після визволення Полтавщини капела відроджується, з великим успіхом концертує у Москві, привертає увагу музичної громадськості,

151

всесоюзної преси. Колектив виступає у військових частинах, госпіта-лях, а потім і у фронтових підрозділах.

Після повернення з фронту капела була запрошена до Харкова, де організовувався Державний український народний хор. 16 банду-ристів увійшли до складу нового колективу. Його керівник, Григорій Ве-рьовка, говорив про миргородців: «Це була моя золота знахідка» [7].

І.М. Скляр став концертмейстером групи бандуристів. Тут він працював до 1950 року, поєднуючи виконавську діяльність з удоско-наленням бандури та інших українських народних інструментів. У 1950 році він очолює всю оркестрову групу хору. Проводить репетиції з ор-кестром, вивчає принципи оркестрування, пише партитури для орке-стру і хору, оркестрові п’єси. З 1956 року Скляр основну увагу приділяє творчості, залишаючись концертмейстером оркестру.

Іван Михайлович Скляр був різнобічно обдарованою людиною. Гарно малював, писав вірші, пісні, хори без супроводу, п’єси для укра-їнських народних інструментів. Він самотужки опанував теорію музики, гармонію, мистецтво композиції. Записував і гармонізував для хору і бандур народні пісні, створив інструментальні п’єси для бандури, орке-стровки українських народних танців. У його доробку понад 200 творів. Займався фольклористичною та етнографічною діяльністю. Створив поему «Буртик» про талановитого музику-сопілкаря дореволюційної пори, що жив у Миргороді [1], [3], [6], [7].

Творчі дерзання І.М. Скляра як майстра-бандуриста розпочалися тоді, коли бандура вже мала стабільний соль мажорний стрій. Водно-час на київській бандурі технічні п’єси дуже легко та зручно було гра-ти в основній тональності і майже неможливо в інших тональностях. Основним завданням конструктора було винайти надійний механізм перемикання, котрий би не вплинув на акустичні можливості бандури, покращити її звучання, зберігши при цьому основні якості тембру, ство-рити бандуру портативну, зручну для виконавця, красивої зовнішньої форми. Довгі години він проводить над розрахунками і кресленнями, удосконалюючи інструмент. Вивчає літературу з музичної акустики, властивості різних порід деревини, розробляє свої рецепти лаку[2], [4]. Найвагоміших результатів І. Скляр домігся 1946 р., розв’язавши осно-вну проблему перемикання звукоряду бандури, яка тепер береться за основу всіма майстрами бандур.

У квітні того ж року було поновлено роботу Державної капели бан-дуристів, котра налічувала 40 осіб. Очолив колектив Олександр Мінь-ківський. Для удосконалення вже існуючого інструментарію при капелі була створена експериментальна майстерня, до якої залучили провід-них музичних майстрів під керівництвом І.М. Скляра.

О. Міньківський ставив за мету поєднати два способи гри: київ-ський та харківський, оскільки капела складалася з киян та полтавців і слобожан. Досягти задуманого вдалося Іванові Скляру й очолюваній ним бригаді майстрів у 1950 році [5].

152

Іван Скляр розробив конструкцію нової бандури, яка відповідає вимогам київської і харківської шкіл гри і зберігає в собі кращі риси його попередніх конструкцій. Він перетворив бандуру на довершений, з широкими технічними можливостями сучасний інструмент, на якому можна грати не тільки народний пісенний і танцювальний репертуар, а й музичні твори класиків та сучасних композиторів. Свої творчі пошуки він описав у книжці «Київсько-харківська бандура», котра вийшла дру-ком 1971 року, вже по смерті майстра, й містить детальні креслення та технологічні розробки й рекомендації спеціалістам [9].

Серійне виробництво цієї бандури налагодили на Чернігівській музичній фабриці з 1954 року. Цей інструмент знайшов поширення у виконавських колективах і музичних навчальних закладах України, де звучить і понині [1].

Завдяки невтомній праці нашого славного земляка та його колег бандура перестала бути інструментом індивідуально-аматорського чи історично-музейного типу, виросла до рівня масових, міжнародних засо-бів музики [8]. Мистецтвознавці називають його «українським Страдіварі».

Майстер-самородок нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. Ім’я Івана Скляра носить вулиця у рідному Миргороді. Його подвижницьке життя є зразком творчого поєднання таланту і праці, служіння мистецтву, вірності народним ідеалам, гідними наслідування молодим поколінням українців. А пам’ятником митцеві є бандура, що звучить в умілих руках бандуристів.

ЛІТЕРАТУРА1. Баштан С. Пам’яті видатного українського митця – І. М. Скляра // «Банду-

ра», 1998, № 63-64 – С.30-35 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://diasporiana.org.ua/periodika/8653-bandura-1998-ch-63-64/

2. Гриньків Р.Д. Шляхи удосконалення конструкції бандури. [Електронний ре-сурс]. Режим доступу: http://www.svitbandur.com/construction/vigotovlennya-instrumentu/shlyakhi-udoskonalennya-konstruktsії-banduri

3. Гуменюк А. Иван Скляр – М.: Советский композитор, 1962. – 33 с. [Електро-нний ресурс]. Режим доступу: https://dl.dropboxusercontent.com/u/21291542/b/i/Гуменюк%20А.%20–%20Иван%20Скляр%20–%201962.

4. А.І. Гуменюк Українські народні музичні інструменти – К.: «Наукова дум-ка»,1967

5. Державна капела бандуристів УРСР – Уривки з опер, українські народні пісні 1973[Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.ex.ua/16400405

6. Жеплинський Б. М., Ковальчук Д. Б. Українські кобзарі, бандуристи, лірни-ки. Енциклопедичний довідник. – Львів: Галицька видавнича спілка, 2011. [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Україн-ські_кобзарі,_бандуристи,_лірники._Енциклопедичний_довідник

7. Розсоха Л. О. Миргородські кобзарі й бандуристи – Миргород, 2015.8. Самчук У. Живі струни: бандура і бандуристи – Детройт: Видання Капелі

Бандуристів ім. Тараса Шевченка, 19769. Скляр І. М. Київсько-харківська бандура – К.: Музична Україна, 1971 –[Елек-

тронний ресурс]. Режим доступу: http://www.svitbandur.com/construction/vigotovlennya-instrumentu/kiїvsko-kharkіvska-bandura

153

НАРОДжЕНА У ГРАДИЗЬКУ. СОНЯ ДЕЛОНЕ – УКРАїНСЬКА КОКО ШАНЕЛЬ

Орловська Валерія, учениця 10-А класу Градизької гімназії імені Героя України Олександра БілашаКерівник: Ковалевська Л.В., спеціаліст вищої кваліфікаційної категорії,старший учитель

Полтавщина багата славними іменами, але не менш відомою є Градизька земля. Не одне покоління працьовитих і талановитих людей зростила вона. По праву селище Градизьк можна вважати колискою талантів, які примножували і примножують славу рідної землі на всіх рівнях: учені, митці слова та пензля, корифеї музики та театру, май-стри спорту… Ця тема нас зацікавила тому, що всі вони народилися, жили і продовжують жити у Градизьку і кому, як не нам, про них розпо-вісти іншим. У ході пошуку ми встановили, що досить багато градижчан отримали високі звання від держави за заслуги у різних сферах своєї діяльності. Зібрані про них матеріали зберігаються в шкільному музеї. Та багато наших земляків були розвіяні по світах в роки революцій, війн, репресій та інших нелегких часів. Сьогодні вони знамениті в ін-ших країнах, але практично невідомі в себе на батьківщині. Вони не просто забуті своїми земляками, а зовсім незнані ними. Та й звідки знати? Адже у радянській історіографії про них нічого не згадували або просто замовчували. Лише в роки незалежності України стало можли-вим почути більш правдиву історію із життя тих людей, які по праву входять до когорти культурних, політичних і державних діячів України та мають світове визнання, а ще є нашими земляками. Тож наше за-вдання повернути забуте і дати можливість правді жити. Щоб не тільки сьогодні згадували, але пам’ятали і на майбутнє. У цьому актуальність даної роботи.

Досліджуючи матеріал за обраною темою, нас зацікавила постать великої французької художниці-дизайнерки українського походження Соні Делоне (уроджена Сара Штерн). Вивчаючи її біографію дізнали-ся, що відома світу художниця – наша землячка, а саме – народжена у Градизьку [1]. Можливо у когось це ім’я не викличе здивування, а ось те, що вона градижчанка, здивує не одного. І у цьому нас перекона-ли більшість матеріалів різних інтернет-джерел та публікацій, які були присвячені 130-ій річниці від дня народження великої майстрині, що широко відзначалася у світі та в Україні у 2015 році. Саме це і надих-нуло нас на більш детальне вивчення її життєвого та творчого шляху.

На світовому небосхилі непересічних талановитих особистостей сяє багато українських зірок. І серед них – одна маленька зірочка на ім’я Соня Делоне. Вона засвітилася на французькому небосхилі на межі ХІХ та ХХ століть і не згорає донині.

Соня Делоне народилася у Градизьку Полтавської губернії (нині – Полтавська обл.) у родинi фабричного управителя Єлі Штерна

154

14 листопада 1885 року [2], де і провела перші п’ять років свого жит-тя. Її мати – Хана Тевелівна Штерн (дівоче прізвище Терк) – родом із Одеси. Саме це місто в деяких джерелах визначається як місце на-родження Сари Ільївни (Єлівни) Штерн, в майбутньому – Соні Делоне. Так, Євгеній Деменюк, працюючи над створенням біографічного нари-су про Соню Делоне, знаходить метричні записи про народження Сари Штерн саме в Одесі, чим і вказує на її одеське походження. Можливо, це теж в деякій мірі є правдою, як і те, що сама Соня Делоне у своїй ав-тобіографії «Ми йдемо до сонця», написаній у 1978 році, не заперечує існування в її дитячих спогадах містечка Градизьк та сільських краєви-дів [3]. Та й сама художниця не любила говорити про своє єврейсько- російське походження і багато чого із своїх дитячих та юнацьких років не розповідала. А про матір згадувала, що вона не дуже любила сіль-ський побут і завжди хотіла переїхати до столиці [4]. Тож утаємниченим постає перед нами образ української Коко Шанель.

Вона рано втратила батьків і виховувалася в сім’ї дядька по мате-риній лінії, успішного адвоката Генріха Тимофійовича (Товійовича) Тер-ка і його дружини Ганни Сергіївни (Ізраілівни) Зак у Санкт-Петербурзі [5]. Саме там вона стала Сонею Терк. З раннього дитинства любила малювати пейзажі. А під час шкільних канікул подорожувала з роди-ною дядька по Європі і побувала у найбільших європейських музеях. Її здібності до живопису розгледів шкільний учитель малювання, за по-радою якого вона у вісімнадцять років поїхала навчатися до Художньої Академії Карлсруе у Німеччину.

Але вже у 1905 році переїжджає жити до Парижа і вступає до знаменитої Академії де ла Палетт. Увійшла в коло відомих на той час художників. Знайомиться з різними стилями художнього ремесла та творчістю Ван Гога, Поля Гогена та Анрі Руссо. Шукає власне «Я». І знаходить – абстракціонізм і арт-деко.

У 1910 році вийшла заміж за перспективного художника Робера Делоне, який частково вплинув на її стиль у образотворчому мистецтві. Про свого чоловіка вона говорила, що він дав їй форму, а вона йому дала колір. У цей же час Соня Делоне захопилася створенням малюн-ків на тканині, вишивкою і оформленням інтер’єрів. Навіть ковдроч-ку для свого новонародженого сина вона перетворила на арт-об’єкт, створивши його в стилі печворк, який вона потім взяла на озброєння, використовуючи в дизайні екстравагантних суконь.

Вона працює над створенням одягу і у 1920 році в Парижі відкри-ває модне ательє, де демонструє моделі жіночого одягу, виробничих костюмів, малюнки тканин, ескізи інтер’єру і, навіть, проекти оформ-лення автомобілів. У 1925 році бере участь у Міжнародній виставці де-коративного мистецтва. Соня Терк стала великим майстром арт-деко, її відкриття широко використовуються в дизайні, кераміці, сценографії, рекламі.

Та у 1930-х роках Соня знову повернулася до живопису. Вона та її чоловік Робер Делоне розробили зовсім новий стиль в образот-

155

ворчому мистецтві – симультанізм (або орфізм). Живописною мовою концентричних «сонячних кілець» цей стиль виражав динаміку руху, тонкощі кольорових поєднань. У 1937 році вона працює разом з чоло-віком над настінним живописом для Паризької Міжнародної виставки. Створене ними панно вражало своїм розміром – 235 м2. За цю роботу художниця одержує золоту медаль. У 1950-х роках Соня Делоне по-стійно виставляє свої та чоловікові роботи, який пішов із життя у 1941 році. Велика втрата не зупинила художницю, а змушує працювати її у збереження пам’яті про нього. У 1963 році Соня дарує Франції – На-ціональному музею сучасного мистецтва – 117 своїх і Робера картин. Вона – перша художниця, що мала персональну виставку в Луврі у 1964 році, у 1973 році стає володаркою Гран-Прі міста Парижу, а в 1975 році була нагороджена Орденом Почесного легіону. Соня відо-ма як ілюстратор книг, дизайнер одягу, розробник узорів для тканин, модельєр театральних костюмів, відома в галузі скульптури та кера-міки. Вона створювала «сукні-вірші» в дусі сюрреалізму і театральні декорації для балету Сергія Дягілєва, працювала не тільки в області інтер’єрів, але й займалася тюнінгом автомобілів. Для робіт Делоне з кольором характерні густі чорні лінії, що розділяють яскраві плями. Це художні витоки з її дитинства.

На жаль, робіт Соні Делоне немає в Україні, країні, де вона наро-дилася, хоча її ім’я стоїть одним із перших серед художників світового авангарду. Проте, вона ніколи не забувала про край, який дав їй життя та здатність бачити всі фарби світу. «Яскраві фарби я люблю, – писала Соня Делоне в книзі спогадів із символічною назвою «Ми йдемо до сонця». – Це фарби мого дитинства, фарби України» [6]. Із книги Іва-на Корсака «Тиха правда Модеста Левицького» дізнаємося: «… вона не тільки створила окремий напрямок у європейському живописному авангарді, а ще й успішно працює в дизайні, її тканини та одяг мають шалений успіх, вона фарбує усю французьку столицю у кольори дале-ких полтавських ланів. І не вицвітуть ті кольори з уяви художниці навіть через багато десятиліть, бо й на схилі літ Соня згадуватиме: «Спогади маленької дівчини, яка жила серед ланів України, залишаються спо-гадами у радісних кольорах. Достигають кавуни і дині. Помідори підпе-різують червоним садиби, великі жовті соняшники з чорними серцями вистрілюють в блакитне небо легко, високо. Веселість, рівновага, дові-ра до життя, родючий чорнозем. Проїжджають великі підводи з нерво-вими і швидкими кіньми, яких запрягають взимку у сани з грайливими дзвіночками. Все величне, безмежне, але безмежність ця привітна, сповнена веселості a la Гоголь, що був ще одним сином цієї землі» [7].

Померла художниця у Парижі 5 грудня 1979 року. У свої 94 роки вона не полишала своєї улюбленої справи.

Її стиль, кольори, техніку крою навіть сьогодні, у ХХІ столітті, ви-користовують дизайнери багатьох провідних сучасних будинків мод у Європі та світі.

156

Ось така вона, українська художниця та дизайнер єврейського по-ходження, наша землячка – Соня Делоне. І хто б що не говорив, вона була і залишається нашою, бо вона – українка.

ЛІТЕРАТУРА1. http://artpages.org.ua/palitra/sonya-delone-jizni-polnaya-cveta.html 2. http://www.visnyk.poltava.ua/articles/1435658062/ 3. http://aej.org.ua/History/1322.html 4. http://alta-kzn.com/ 5. http://artpages.org.ua/palitra/sonya-delone-jizni-polnaya-cveta.html6. http://prmarina.livejournal.com/280174.html7. http://www.ukrlit.vn.ua/lib/korsak/2.html

ДУХОВНА СПАДКОЄМНІСТЬ: РОДИНА ВЕЛИЧКОВСЬКИХ

Микитченко Віталіна, учениця 10 класу Полтавської ЗОШ І-ІІІ ступенів № 29Керівник: Конь Н. М., учитель історії та права

Одним із найбільш пошанованих святих православної церкви є преподобний Паїсій Величковський. Він – наш земляк, представник старовинного священицького роду, вінець духовного поступу кіль-кох попередніх поколінь, вершина відомого на Полтавщині родового древа. Але в нього були достойні попередники. Власне, більше, ніж століття, розвивався і міцнів рід Величковських. Його історія, без пе-ребільшення, може стати сюжетом для біографічного твору, у якому знайдеться місце і для цікавих фактів, і для драматичних колізій, і, що найважливіше, для осмислення стрункої ціннісної системи, що була духовною опорою славетного роду.

Сім’я Величковських сповідувала такі чесноти, як богоугодність і богослухняність. Вони були дороговказом для кількох поколінь, ви-вершенням і квінтесенцією життя яких став преподобний Паїсій – син своїх батьків і сам у майбутньому духовний наставник для багатьох православних християн.

Іван Величковський належить до майже зовсім невідомих україн-ських письменників кінця XVII і початку XVIII століття. Це поет, пропо-відник, художник, пресвітер соборної Успенської церкви в Полтаві, дід реформатора православного чернецтва, перекладача й автора різних аскетичних творів, архімандрита монастиря в Молдавії – Нямецького, преподобного Паїсія (Петра) Величковського. Про життя цього поета до нас дійшли дуже скупі відомості. Можливо, що народився він в 40-50-х рр. на Чернігівщині, де протягом XVII ст. проживали Величковські [1, с. 199 ]. Немає сумніву, що І. Величковський вчився в Київській ко-легії, яка справила значний вилив на нього як поета. Про І. Величков-ського є згадка в літописі Самійла Величка під 1687 р., що він як «муж благодаті божої і мудрості полний» підніс, живучи на той час у Полтаві, гетьманові Іванові Самойловичу вірша «Змишляють поетове», а далі подається текст цього вірша.

157

Перу І. Величковського належать також панегірик на честь чер-нігівського єпископа Л. Барановича, опублікований приблизно у 1680-1683 рр., та рукописні збірки віршів «Зегар з полузегарком» (1690) і «Млеко от овцы пастыру надежное» (1691), що він їх підніс Київському митрополитові Варлааму Ясинському. Всі ці збірки нещодавно опублі-ковані окремою книжкою [ 2, с. 192 ]

Іван Величковський, людина великої ерудиції, добрий знавець лі-тератури античної Греції, Давнього Риму, ренесансової культури Захід-ної Європи, а також церковної літератури, належав до працівників чер-нігівської друкарні Лазаря Барановича [ 3, с. 430 ]. Згаданий панегірик «Змишляють поетове» Величковський написав у Полтаві. У вступній частині вірша змальовано легендарного Дедала, що оволодів повітря-ним простором:

Змишляют поетове, иж Дедал, отданій,бывши в заточеніи, за море засланійВ лябаринт, з которого вийти было трудно,для помешаних дорог, а сидети нудно,Учинил себе крила з различных матерій,и так, не шукаючи в лябаринте дверій,Вилетел з лябаринту, и през море снадне прелетев,приправивши крила себе складне.

Життєвий шлях членів родини Величковських описані у наукових статтях В. І. Крекотеня та М. М. Судими, видані в кінці ХХ століття [4, 31]. Автори вивчали та систематизували відомості про сім`ю Величков-ських, родинні зв’язки та біографічні дані.

Підсумовуючи духовну спадкоємність родини Величковських на тлі розвитку української культури другої половини XVII-XVIII ст., необ-хідно зробити такі висновки. Про життя Івана Величковського до нас дійшли дуже скупі відомості. Його літературна спадщина не розгляда-лась в нашій науковій літературі в повному обсязі.

У творчості Івана Величковського переважає філософська і морально-етична, головне – християнська, проблематика. Його поезії властиві опозиції (Бог – Людина, вічність – час, життя – смерть, правед-ність – гріховність, безконечність духовного – минущість матеріального тощо), бінарні поєднання (отець – дочка, Мати – Син, Святий Дух – Наречена), повтори, символи, риторичні запитання і ствердження, з допомогою яких формуються орнаментальність, афористичність, кон-септизм (тобто розкриття глибинних і несподіваних зв’язків між відда-леними поняттями й об’єктами, що вимагає максимальної стислості і смислової насиченості висловлювання).

Дослідження феномена духовної родинності, що об’єднувала і надихала сім’ю Величковських, витоків і значення їх подвижницької ді-яльності нині є особливо актуальним з огляду на начальну потребу формування національної і родинної ціннісної системи, вивчення куль-турної спадкоємності, передачі патріотичних, мистецьких, моральних настанов від покоління до покоління.

158

ЛІТЕРАТУРА1. Шевчук В. Іван Величковський та Києво-Чернігівська поетична школа другої

половини XVII століття // Шевчук В. //Муза роксоланська. Українська літе-ратура XVI – XVIII століть: У 2-х кн. – К.: Либідь, 2005. – Кн.2. – С. 192-207

2. Величковський І. Повне зібрання творів. Дзиґар цілий і напівдзиґарик: Пере-клад, вступна стаття та примітки В.О. Шевчука. – К.: Дніпро, 2004. – С. 192.

3. Бадрак Б. Образ Богородиці в релігійній спадщині Івана Величковського // Література. Фольклор. Проблеми поетики: Збірник наукових праць. Вип. 18.– К.: Акцент, 2004. – С. 430-446.

4. Канонизация святих (тысячелетие крещения Руси). – Троице-Сергиева Лав-ра, 1988. – С. 173.

УКРАїНСЬКА НАРОДНА ПІСНЯ РОДИННО-ОБРЯДОВОї ТЕМАТИКИ

Шуть Юлія, учениця 11 класу Калайдинців-ської ЗОШ І-ІІІ ступенів імені генерал-майора Ф.Д.Рубцова Лубенської районної радиКерівники: Сичова В. Г., вчитель зарубіжної літератури та російської мови Гроза Л. В., вчитель англійської мови

Актуальність нашого дослідження полягає у відродженні частини духовної спадщини українського народу, зокрема у поглибленні знань та поверненні із забуття народної пісні родинно-обрядової тематики.

Родинна пісня… Яка вона?З уроків української літератури ми знаємо, що традиційно її поді-

ляють на побутову та обрядову. Цього принципу дотримувалися і ми, аналізуючи пісні, хоча розподіл робити було важко, бо побутові спорід-нені з деякими весільними.

Ми зібрали, дослідили, проаналізували, порівняли зразки пісень у розрізі часу. Досліджуваним матеріалом стали: 1) пісні, записані у на-шій місцевості К.М.Сементовським; 2) тексти, які збереглися до наших днів; 3) фольклорний матеріал с.Біївці Лубенського району; 4) варіанти творів, зібрані Гнєдичем П.А.

Серед унікальних надбань українського народу нас найбільше зацікавили родинно-обрядові пісні, бо у сучасному житті їх майже не чути. Тож акцент ми зробили саме на них. Такі пісні супроводжували найрізноманітніші перехідні або етапні моменти життя людини від її народження до смерті. Ця поезія акумулювала найдавніші уявлення і знання про світ, людину, природу. Вона є художньою системою норм і правил народного етикету, побутової й ритуальної поведінки. Людина народжувалася, жила, помирала, і все це регулювали специфічні об-ряди, коли кожна зміна статусу в сім’ї супроводжувалася регламен-тованим родинним дійством. З фольклористичного погляду родинно-обрядова поезія є одним з найяскравіших досягнень народного сло-весного мистецтва, що ввібрало давні вірування, архаїчні реалії, по-гляди на сімейне і побутове життя.

159

Українське весілля не можна уявити без пісень, які є частиною яскравого обрядового дійства. Вони не тільки коментують кожен епі-зод, а й вшановують, повчають, розчулюють, смішать, застерігають і провіщають. Цікаво те, що їх тексти мають спільні елементи із жанром родинно-побутових, окремі з них виконуються як застільні поряд з лі-ричними. Можемо сказати, що пісні виконувалися під час усіх періодів весільного обряду (перед весільного, власне весільного, після весіль-ного). Кожен етап супроводжувався піснею.

Загалом усі чотири варіанти весільних пісень дуже близькі за сво-їм змістом, варіація можлива в деяких рядках чи в самих словах, вони різняться стилем мовлення, застосуванням троп до якогось предмета чи особи, відсутністю цілих рядків чи навіть куплетів. Це свідчить про те, що усна народна творчість є невід’ємною складовою життя україн-ського народу у різні часи.

Поява у сім’ї дитини – важлива подія для всієї родини. Саме ця подія сформувала цілу систему обрядів, які повинні були забезпечи-ти немовляті та його матері міцне здоров’я, відповідний психологічний стан, пристосування до нових умов.

Що стосується пісень, які виконували при народженні дитини, то вони майже не збереглися. Згадано лише одну таку жителькою сусід-нього села. Сементовський записав дуже схожу. Різниця лише у тому, що у першому варіанті вказується ім’я дитини, а в другому – узагаль-нюється: син чи донька. Цікавим є те, що подібні пісні виконувались під час весільного обряду.

Похорон як етап життя родини – це система ритуально-обрядових дій, що здійснюються у зв’язку зі смертю представника роду та су-проводжують його поховання. Ця традиція дуже давня, поховальні дії формувались упродовж багатьох століть, зазнавши впливів різних епох, кожна з яких виявляла своє розуміння смерті. Ця частина родин-ної обрядовості за походженням є значно давнішою, ніж весілля, тому виявляє сильніші зв’язки із магічною практикою.

Жанр усної народної творчості, яким супроводжуються похоронні ритуальні дії, називається голосіннями (чи плачами). Голосіння – це словесно-поетичні твори, які виконуються над покійником у період між його смертю та похороном (в час смерті, покладення труну, прощання в хаті, під час виносу з оселі, прощання з селом, останнє прощання перед похованням); виконання яких періодично повторюється в час по-минок чи свят вшанування духів померлих. У них висловлюються інди-відуальні переживання, смуток, жаль, розпач з приводу смерті людини. Голосіння виконуються речитативом – у формі протяжного наспівного примовляння, що робить їх легкими для імпровізування і свідчить про давнє походження. Виконавцями голосінь могли бути плакальниці або родичі померлої людини (як правило, тільки жінки).

Від місцевої жительки ми дізналися, що за неодруженою дівчиною голосила невтішна мати, за хлопцем зазвичай причитали сестри, над одруженим чоловіком побивалася вірна дружина. Голосіння ці повто-

160

рювалися багато разів, переходячи зрештою в ридання, за якими слів було не розібрати. Аналізуючи усі варіанти, можемо сказати, що тексти дуже близькі за змістом, але в кожному з них є незначні відмінності, які притаманні різним періодам і населеним пунктам.

Збиранню та дослідженню пісень у різні часи приділялося багато уваги. Ось і ми внесли невеличку часточку в історію відродження слав-них традицій українського народу.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що матеріали можуть бути використані в підготовці та проведенні виховних годин, уроків рідного краю, тематичних конференцій, тижнів народознавства, української літератури та історії. Крім того, цей матеріал був переда-ний в історико-краєзнавчий музей при Калайдинцівській ЗОШ.

Апробація результатів роботи була здійснена на засіданнях Ради музею, науково-практичній конференції товариства «Свічадо» Калай-динцівської ЗОШ, на уроках літератури рідного краю, історії Полтавщи-ни, у періодичних виданнях.

Таким чином, зіставлення фольклорно-етнографічних записів К. Сементовського, зроблених у ХІХ ст., пісень, які збереглися до на-ших днів, фольклорного матеріалу с. Біївці Лубенського району, варі-антів творів, зібраних Гнєдичем П.А., переконує, що між ними є багато спільного. Деякі розходження пояснюємо тим, що кожна наступна епо-ха накладала на фольклористику свій відбиток: вносила якісь пере-робки, доповнення або скорочення в пісенні тексти.

ЛІТЕРАТУРА1. Борисенко В.К. Весільні звичаї та обряди на Україні. – К., 1988. – С.65, 89, 111.2. Весілля: У 2 кн. / Передм. 0. Правдюк. – К.: Наук, думка, 1970. – Кн. 1. –

451 с – Кн. 2. – 476 с. 3. Воропай О. Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис: У 2 т. – К.: Оберіг,

1991. – Т.1. – 450 с.4. Гнедич П.А. Материалы по народной словесности Полтавской губернии.

Вып. 1. Песни обрядовые. – Полтава: Изд-е Учёной Архивной Комиссии, 1915. – 100 с.

5. Грушевський М. Історія української літератури: У 6 т., 9 кн. – т.1. – К.: Либідь, 1993. – 392 с.

6. Закувала зозуленька: Антологія української народної творчості/ Вступ. ст., упоряд. Та прим. Н.С.Шумади. – К.: Веселка, 1989. – 606 с.

7. Здоровега Н. Нариси народної весільної обрядовості в Україні. – К.: Наук, думка, 1974. – 159 с.

8. Історія української культури/ За заг. ред. І.Крип’якевича. – К.: Либідь, 1994. – С.621-648.

9. Колесса Ф. Українська усна словесність. – Едмонтон, 1983. – С. 66-80.10. Лозинський Й.І. Українське весілля / Упоряд. і вступ, ст. Р.Ф. Кир-чіва. – К.:

Наук, думка, 1992. – 174 с. 11. Пісні родинного життя. Збірник/ Упоряд., авт. вст. ст. та прим. Г.В.Довженок;

Відп.ред. І.П.Березовський. – К.: Дніпро, 1988. – 359 с.12. Потебня А.А. О мифическом значении некоторых обрядов и поверий // По-

тебня А.А. Слово и миф. – М.: Правда, 1989. – С. 379–443. 13. Рукопис К.М. Сементовського.14. Українська культура: Лекції за ред. Д.Антоновича/ Упор. С.В.Ульяновська;

Вст. ст. І.М.Дзюби; Перед. сл. М.Антоновича. – К.: Либідь, 1993. – С. 404-443.

161

ЗАРОДжЕННЯ І РОЗВИТОК ЦЕГЛЯНОГО ВИРОБНИЦТВА НА ХОРОЛЬЩИНІ

Ярошенко Володимир, учень 9 класу, член краєзнавчого гуртка «Світоч» спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів №1 м. Хорол Керівник: Козлов А. В., учитель історії і географії

Останнім часом у періодичній пресі, на Інтернет-сайтах поширю-ються оповіді про колекціонерів, які збирають цеглу з написами в різ-них куточках України. Колекціонування і вивчення цегли є в даний час досить актуальним в контексті вивчення історії і етнології, архітектури рідного краю. У місті і селах району розбирають приміщення, які пере-бувають в аварійному стані, зникає давня архітектура, пішов у небуття і єдиний у місті цегельний завод, який міг би розповісти про технологію виробництва цегли.

Цегла є дуже давнім будівельним матеріалом. Археологічні роз-копки свідчать про її використання ще 5-6 тис. р. тому. В цілому історія цегли бере свій початок в південних країнах. Першу випалену цеглу почали виробляти в Месопотамії ще в середині ІV тис. до н.е.

В Україну цегляне виробництво поширилося з Візантії разом з Християнством. В Х-ХІІІ ст. цеглу широко використовують в будівни-цтві в Київської Русі. З цього часу малі цегельні були вже по всій Україні (переважно в великих містах), а з початку ХVІІІ ст. мануфактурне ви-робництво цегли набуло поширення у малих містах. [6. – С.3646]

До XIX століття техніка виробництва цегли залишалася примі-тивною і трудомісткою. Формували цеглу вручну, сушили тільки влітку, обпалювали в тимчасових підлогових печах, викладених з висушеної цегли-сирцю. [9]

Промислове виробництво цегли почали англійці. Проте могутньо-го розвитку набуло виробництво цегли в Німеччині – саме тут був ви-найдений штанг-прес берлінським фабрикатом Шлікейзен в 1854 р. та в 1858 р. запатентована кільцева піч архітектора Фрідріха Хоффмана.

В кінці XIX століття стали будувати сушарки.Уже в 1803 р. в місті Хоролі було 2 цегляних заводи: у надвірного

радника Милькевича і купця Магденка.На 1900 р. відомо про існування цегельного заводу Ківи Янкеле-

вича Монти, який підпорядковувався нагляду фабричної інспекції, на якому працювало 10 робітників. [8. – С.170]

У Хорольському районному краєзнавчому музеї увагу привер-тає цеглина з клеймом на якому вибито рік випічки «1873» і літери «З.К.М.д.», які дають можливість припустити про існування заводу Ківи Монти значно раніше наведеного вище терміну. [10] На час написання цього дослідження підтвердити чи спростувати це припущення не було можливим, оскільки ніякої інформації в музеї про цю цеглину не має.

Станом на 1901 р. в м. Хоролі працював і завод Петро-Павлівської церкви. Його арендував Неузинський А.М.. Розташовувалося виробни-

162

цтво на лівому березі р. Лагодинка по вул. Набережній до Ламаного провулку. Тут цеглу випалювали соломою.

Найбільшим виробником цегли на Хорольщині був і залишається до сьогодні Хорольський цегельний завод, що створений у 1910 році, на базі заводу Ківи Монти. Спочатку була побудована піч випалу цегли на 150 тис. шт. та один сушильний сарай довжиною 60 м. Відомо, що в 1913 р. піч типу Гофмана вже існувала. [7. – С.50] До 1917 р. завод носив назву «Цегельня» і виробляв 500 тис. шт. цегли на рік.

У 1929 р. на базі цього заводу була створена артіль «Пятилетка», яка виробляла до 1941 р. два млн. шт. цегли на рік. В цей період цегла мала маркування у вигляді літер «АП», «ХАП», «АП» з цифрою.

На 1926 р. існувала цегельня окрмісцгоспу (бувша міської упра-ви), яка перебувала в оренді Укрдержмеліобуда. [1. – С.2]

Крім цегляних виробництв у м. Хоролі існували й інші по селах району. За клеймами ми можемо припустити, що такі виробництва іс-нували в с. Ялосовецьке, с. Трубайці, с. Орликівщина, с. Покровська Багачка, с. Вергунах та ін. Цеглу з літерами «Р.К.» – маркував «Рос-тислав Капніст», залишки маєтку якого збереглися у с. Ялосовецьке, «В.К.» – Василь Капніст, «М» – Малинка, поміщик, маєток якого зберіг-ся у с. Покровська Багачка, С – Стеценки, С – Старицькі, «ХГУ» – «Хо-рольская городская управа» та інші.

У цей час виробництво здійснювалося ручним способом за наве-деною нижче технологією.

Сировиною для виробництва цегли є легкоплавкі глини з піском, слюдою і іншими домішками. Головною їх властивістю, що визначала придатність сировини для виробництва є пластичність. За пластичніс-тю глини поділяються на мало, середньо і високо пластичні. Для ви-робництва цегли найбільш придатними є середньо пластичні глини.

Для визначення пластичності сировини найбільш поширеними є спосіб «кульок» і «джгутиків».

Спосіб «кульки». З глиняного тіста скачували кульки діаметром 4-5 см, які поміщали між двома дерев’яними дощечками і стискали до появи тріщин. Чим більше стискається кулька до появи тріщин, тим глина пластичніша. [3. – С.9]

Спосіб «джгутика». З глиняного тіста скачували джгутики товщи-ною 1,5-2 см і довжиною 15-20 см. Потім їх згинали навколо стерж-ня або пальця і за кількістю тріщин і розривів, їх формою, визначали пластичність глини. Такі досліди проводили кілька разів для точності отриманих результатів.

Крім визначення пластичності, роблять перевірку на наявність і склад включень промиваючи глину великою кількістю води.[3. – С.10]

Глину видобували кар’єрним способом. Для транспортування слугували тачки і грабарки. Поруч з кар’єром розміщали майданчик для виробництва цегли, який повинен був мати джерела водопоста-чання: чи це природні водойми як на вже згаданому заводі Петропав-

163

лівської церкви – води р. Лагодинки, чи викопані колодці як на заводі Ківи Монти, чи інші джерела.

Видобуту глину з домішками (шихту) поміщали в бучильні ями чи м’яльні круги, де її замочують. Замочування глини триває в залежності від якості сировини різну, неоднакову кількість діб.

Після замочування глину м’яли. Для цього використовували ко-лісні м’ялки для переміщування сировини в м’яльному крузі, що являв собою яму чи обкладений цеглою круг в якому за допомогою коней м’яли глину чи вертикальні глином’ялки для бучильних ям. [2. – С.259]

Добре вимішану глину використовували для формування цегли. Найбільш поширеним способом ручної формовки є формування цегли в «піддонах» – дерев’яних формах з дном на одну, дві, три чи чотири цеглини кожна.

Формувальник закидав глину до форм, прибирав лишки глини і відносив форму на точок, де відформований сирець викладають на землю для висихання. Формувальник ставив і клеймо.

Клейма являли собою як випуклі, так і вдавлені літери, які давали інформацію про виробника, цифри – рік випалу, номер камери печі, ряду, мали художні прикраси: рамки, орнамент. [3. – С.29]

При досягненні потрібної вологості організовують процес випа-лу цегли. Випал цегли може відбуватися в печах різних конструкцій в залежності від умов і наявності палива. Найбільш простими спо-собами випалу цегли є випал в «кучах», «штабелях» і без купольних підлогових печах з стінками із застосуванням вугілля, дров, соломи, очерту,торфу та іншого палива. Цеглу в піч садять з певними проміж-ками в які засипають паливо.

З кінця ХІХ ст. постійно діючі печі будувалися виключно типу Гоф-мана: кільцеподібний канал з склепінням з’єднаний з димовою трубою. Вартість такої печі на 1910 р. складала близько 12 тис. карбованців і мати її могли лише заможні підприємці. [2. – С. 261,5] Подібна піч збереглася до нашого часу на території цегельного заводу в м. Хоролі і є діючою. Випал в ній триває до 8 днів. На селах діяли переважно тимчасові печі, які після виконання ними своїх функцій розбиралися.

Подібні технології використовувалися і в нашому краї. На Хороль-щині цеглу випалювали різні майстри, з різної сировини тому цегла в розломі має різний колір від яскраво червоного до вишневого, струк-туру (домішки зернистість), а також неоднакову технологію постановки клейма. Одні клейма вдавлені, інші випуклі – переважно це перші літе-ри ім’я і прізвища замовника, які крім того відрізняються і за висотою.

Цеглини мають різну вагу від 4,5 до 5,5 кг, а також розміри, які ко-ливаються, довжина 24,5-26 см, ширина 10,3-13,3 см, висота 5,7-6,7 см.

Побутує думка серед авторів, які займалися вивченням цегли в своєму регіоні, що власників цегляних заводів значно більше, чим са-мих заводів. Підприємства продавалися і орендувалися, із-за них гос-подарі судилися і влізали в борги. [4]

164

Отже виробництво цегли на Хорольщині зародилося в кін. ХVIII – на початку ХІХ ст., використовувалася місцева сировина, при-мітивні технології, велика кількість виробників намагалася увіковічити своє ім’я в цеглі.

ЛІТЕРАТУРА1. Бюллетень лубенського округового статистичного бюро та список заселе-

них пунктів округи. ˗ № 1-2 (5-6). – Лубни: 1-ша держдрукарня, 1927 р. (Під-приємства 1926 р. м. Хорол). //ПОДА.

2. Де-Рошефорь Н.И. Иллюстрированое урочное положеніе. /Николай Ивано-вичь де-Рошефорь. – С.-Петербургь: Тип. Училища глухонімыхь (М. Алене-вой), 1908. – 978 с.

3. Инструкция по изготовлению кирпича упрощенным способом. /М.Ф. Зонен-берг, В.А. Блюмен. – Киев: Тип Киево-Святошинського р-на, 1959 г. – 60 с.

4. Історія Києва в цеглі. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http:// www.moloda.odessa.ua/?p=67

5. Кирпичный завод Патока. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.klinker-center.com.ua/

6. Кубійович В. Цегельна промисловість. //Енциклопедія Українознавства. /За ред. В. Кубійовича. – Т. 10. Перевидання в Україні. – Львів: НТШ, 2000. – С. 3646.

7. Свод нормальных оценок крупных промышленных заведений. П., 1913 г. //ЦДІА м. Київ. Полтавське (ГЖУ). – Ф. 320, оп. 1, од. зб. 1267, арк. 50.

8. Список промышленных заведений подчинённых надзору фабричной ин-спекции на основании ст. 47-127 устава промышленности по 3 участку фабричной инспекции Полтавской губернии к 1-му июня 1901 года. //ЦДІА України м. Київ. – Ф. 575. Оп. 1., од. зб. 263, с. 169 зв., с. 170.

9. Цегла. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www. uk.wikipedia.org/wiki/

10. Цеглина 1873 р. //Хорольський районний краєзнавчий музей. – Інв. № 2218.

ТЕПЛО УКРАїНСЬКОї ОСЕЛІ

Харченко Денис, учень 7-В класуРешетилівської гімназії імені І.Л.Олійника Керівник: Ширшова Н.О., учитель історії, керівник історико-краєзнавчого гуртка«Стежинами рідного краю»

Нинішня осінь неабияк порадувала українців аномально теплою погодою. І городи прибрали і осінні зернові змолотили, і будинки уте-плити встигли. Але тарифна політика нашої держави змушує україн-ський люд до економії. От і кинулись українці кожен у свої крайнощі, хто субсидії оформляти, хто будинки утепляти в нагоді стали і кредити надані провідними банками для утеплення будинків, зокрема «Ощад-банк». На своєму сайті опублікував таку інформацію: «На сьогодні в Україні одним зі шляхів вирішення питання підвищення тарифів на житлово-комунальні послуги є енергозбереження – утеплення бу-динків, вікон, дверей, встановлення лічильників, заміна енергоємних котлів. Після таких заходів економія може сягнути 50 % від вартості

165

комунальних платежів». Запропоновано унікальну програму «Ощад-ний дім» – кожному учаснику програми відшкодовується до 20% тіла кредиту на придбання котлів, альтернативних газовим, та до 30% суми кредиту, залученого на придбання енергоефективного обладнання або матеріалів. Крім цього, уряд розширив участь у програмі енерго-ефективності для одержувачів субсидій, згідно з прийнятою 12 серп-ня 2015 року постановою Кабінету Міністрів України № 614 державна компенсація для осіб, яким призначено субсидію на оплату житлово-комунальних послуг збільшується до 70%.

Особливо гостро це питання стало для жителів сільських районів, які не сподіваючись на субсидії, кредитні лінії, взялися масово утеплю-вати власні будинки та квартири. Благо проживаємо на території, що має ліс, хмиз, очерет, глину та інші природні матеріали для утеплення, та й сучасні технології зробили чималий крок уперед. Адже для україн-ця хата це все – родина, затишок, тепло.

Українська хата – колиска нашого народу. В ній знайшли яскра-вий вияв спадковість традицій, естетичні засади, доцільність і соціаль-на зумовленість. Хату можна вважати і своєрідною візитною карткою України. Олександр Довженко так писав про українську хату: «…біла, з теплою солом’яною стріхою, пророслою зеленим оксамитовим мохом, архітектурна праматір пристановища людського. Незамкнена, повсяк-час відкрита для всіх, без стуку в двері, без «можна?» і без «увійдіть!», житло просте, як добре слово, й законне, немовби створили його не людські руки, а сама природа, немовби зросло воно, як плід, серед зелені квітів».

Проживаючи у приміській зоні, автор мав змогу особисто стежи-ти за процесом утеплення будинків у селищі Решетилівка Полтавської області, де місцевий люд, поєднуючи мудрість предків та сучасні тех-нології, вдало готується до зимових холодів. Очерет, яким рясно по-росли береги місцевої річки Говтви, скошують, зв’язують і настилають на горища будинків, по можливості заливаючи такий настил сумішшю глини із тирсою. Чи ще простіший і дешевший спосіб на пилорамах, майстернях по обробці дерева, де донедавна лежали гори стружки, тирси, які місцевий люд розібрав для утеплення будинків.

Так, прислухаючись до спадщини предків, ми стаємо зрілішими, прозорливішими, впевненішими в собі, бо завжди відчуваємо пульс могутнього пласту, на якому творимо сьогоднішні культурні і матері-альні цінності. Звертаючись до минулого, ми не лише шукаємо, що можна запозичити в ньому для нашого життя, але й прагнемо відкрити джерела високих знань предків і поєднати їх із знаннями та техноло-гіями сучасників. Нині нам вкрай потрібний накопичений віками запас знань, який заповіли майстри-творці української хати.

Ознайомлення широкої громадськості, науковців і політиків з про-стими, доступними і водночас унікальними технологіями збереження тепла в оселях українців на прикладі окремих родин селища Реше-тилівка в контексті поєднання знань майстрів кінця ХІХ поч.. ХХ ст.. із

166

технологіями сучасності стали ключовими завданнями в дослідженні авторів. Визначимо ключові напрямки дослідження.

Об’єкт дослідження – розвиток тепло збереження української хати в ХХ та поч.. ХХІ ст.. на Полтавщині та Решетилівщині зокрема.

Предмет дослідження – архітектурні особливості української осе-лі, особливості побудови печі, плити.

Мета дослідження – опис процесу тепло збереження української хати на основі етнокультурної розвідки, спілкуванні з людьми, що са-мостійно, власними силами утеплювали власні будинки та квартири.

Завдання дослідження: ознайомитися з давніми технологіями збереження тепла в українських хатах; опрацювати документальні джерела по темі дослідження; простежити зміни в архітектурі будинків та особливостях теплозбережувальних матеріалів та технологій; ви-світлити питання, що постали перед українцями в контексті підготовки до нинішньої зими згідно з нових тарифів на теплоносії; розкрити про-блемність доступності для широкого загалу сучасних теплозберігаючих матеріалів та технологій; висвітлити, донести до широкого загалу ре-зультати дослідження використовуючи пресу, радіо, інтернет-ресурси.

Будівельна народна творчість – історичне й багатовимірне яви-ще, яке розвивалося в русі поступу загальнолюдської цивілізації. Воно постійно відчувало вплив різних чинників суспільного, соціально-економічного й морального характеру, вибираючи на вікових шляхах найцінніше та формуючи принципи й тенденції масового житлового бу-дівництва, які визначали зовнішній вигляд, регіональну багатоваріант-ність і функціональну життєздатність української оселі. Хата… Форму-вання її тривало поступово протягом сторіч, хоч сама вона з’явилася ще в глибоку давнину. Це пояснюється патріархальним укладом життя провінції. Навіть значні екологічні й політичні події не завжди зумовлю-вали помітні зміни у віковічних традиціях хати українця.

Центральне місце серед витворів народних майстрів-будівничих посідає житло – хата, яка має багато привабливих рис мальовничості й затишності. Українці іноді ототожнюють хату з храмом: «Мій дім – мій храм!». Хата – це свята сутність і як сказав незабутній Тарас Шевчен-ко: «в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля». Особливості природно-географічних, соціально-екологічних та історичних умов різних районів України сприяє розвиткові своєрідних форм поселень, садиб та типів житла. Отож народна архітектура українців, котра в своїй джерельній основі мала багато спільних східнослов’янських ознак, набула рис яскравої національної виразності.

Біла хата поміж квітучого розмаю. Вона могла б стати емблемою України. Територія Полтавщини здавна була густо заселена, бо мала особливо сприятливі умови, спокійний, рівнинний з пагорбами рельєф, вдосталь води, а найголовніше – чорноземні ґрунти. Тому й селилися на ній надовго, вкорінювалися родами, поколіннями, вишукуючи упро-довж віків найоптимальнішу модель житла. Будували хати з дуже різ-номанітного матеріалу; з дерну, з землі або, ліпше сказати, глини, змі-

167

шаної з соломою, з соломи, з очерету, з лози чи хворосту, обмазуючи глиною (турлучні хати); з трісок з глиною, з дерев’яних брусів у зруб, з цегли і, нарешті, дуже рідко, з каміння. Така різноманітність матеріалу залежала й залежить найбільше од географічних та економічних умов, але разом з тим, як це ми побачимо, тут був і вплив причин чисто етніч-них. На українських степах, де майже зовсім немає будівельного лісу, будинки з глини цілком природні, й українське населення цих степів, зрозуміла річ, не могло щодо цього не йти за своїми неолітичними по-передниками та за своїми пізнішими південно-східними сусідами, що не були або вже перестали бути кочовиками. Глиняні хати поширені на цілому півдні України, від Чорного моря до північної Катеринослав-щини та Херсонщини. Далі на північ за цими межами іде смуга турлуч-них хат, що трапляються і в напрямі на південь, доходячи майже до середини Полтавщини. На північ од цієї лінії вже переважають хати з дрібного дерева з глиною, будовані у сохи, обмазані глиною і так само, як і в усіх попередніх місцевостях та при всіх інших матеріалах, білені всередині і зверху.

А житло було каркасне і зрубне. Обмежена кількість деревини диктувала використання соломи, очерету, лози й каменю, які гармо-нійно поєднувалися в процесі спорудження будівель. Народні умільці майстерно використовували декоративні властивості цих матеріалів. Типовим був каркас із дерев’яною закладкою. Подекуди до горизон-тальних жердин, закладених між стовпи, прив’язували снопики очере-ту, потім обмазували глиною й білили, а призьбу та запічні стіни фар-бували коричневим кольором.

А як же будують та утеплюють свої оселі сучасні українці? Спо-стерігаючи за жителями селища Решетилівка, автори прийшли до ви-сновку, що першим етапом на шляху утеплення будинків є заміна вікон на металопластикові. Які нюанси потрібно знати, встановлюючи скло-пакети, та як не розгубитися серед розмаїття фірм-виробників, ці та інші питання ми поставили робітникам однієї із фірм, що займаються виготовленням та встановленням енергозберігаючих вікон.

Якщо ви зібралися встанов лювати нові металопластико ві вікна, вам слід знати, чим профілі відрізняються один від одного. Умовно ка-жучи, їх можна поділити на три кате горії. Перша – дорогі та елітні, які пе реважно виготовляють у Німеччині та які гарантовано відповідають найвищим стан дартам якості, бо сертифікуються в спеціальних неза-лежних центрах. Вікна середньої цінової ка тегорії – це найрозповсю-дженіша група профільних систем, яка має оптимальне співвідношен-ня ціни та якос ті. Третя – дешеві. Більшість профіль них систем цієї цінової ка тегорії має українське похо дження і розроблялась для масо-вого скління новобудов, де переважно питання ціни є найсуттєвішим, а питан ня якості відходить на дру гий план. Проте внаслідок спаду на бу-дівельному ринку такі профілі масово потрапи ли на споживчий ринок ме талопластикових вікон, їх досить часто пропонують різні компанії за найдешевшою ціною. Вікна, виготовлені з таких профілів, часто комплек-

168

тують дешевою фурнітурою, послабленим армуванням (металом, який встановлюється всередину профіля для міцності конструкції), також виробники вдаються до інших хитрощів, які непомітні зовні покупцю, проте значно здешевлюють вікно. Кожний із господарів придбає вікна в залежності від статку родини.

Наступним на шляху утеплення будинків та енергозбереження є теплова ізоляція стін. Що ми знаємо про це? Тепловий потік завжди направлений з більш теплого простору у більш холодний. В холодну пору року тепло з будинків направляється до холодного зовнішнього повітря, і чим холодніше на вулиці, тим швидше «тікає» тепло з бу-динку. Тому теплоізоляція стін є одним з основних джерел енергозбе-реження. Після утеплення будинку якісними сучасними утеплювачами стін та іншими спеціальними теплоізоляційними матеріалами можна досягти значного зменшення втрат тепла. Точний ефект цього заходу, як енергетичний, так і економічний, залежить від багатьох факторів, починаючи з клімату, де розташований об’єкт, форми будівлі, і закінчу-ючи чинними тарифами на енергію.

При утепленні будинків також не слід забувати про зовнішній ес-тетичний вигляд будівель. Сайдинг найпростіший і найекономічніший спосіб облицювання будівель. Він красивий, дешевий і довго служить. Сайдинг – панелі спеціальної форми виготовлені з полімеру або мета-лу. Зовні вони нагадують дерево і монтуються в нахлест. Хоча існує і дерев’яний сайдинг, який виглядає вельми привабливо. Змонтувавши сайдингове покриття для дому, його господар на багато років може за-бути, що таке проблеми із зовнішнім виглядом будівель. Сайдинг не піддається впливам грибка і комах. Він водостійкий і не горить у вогні, не боїться поганих погодних умов. Він витримує температуру в діапа-зоні від -50 до +50С°. Є ідеальним для покриття мінеральної вати чи пінополістиролу.

Завершивши утеплення стін, добрий господар звичайно ж для логічного продовження утеплення будинку проведе заміну котла опа-лювання чи поставить додатковий на твердому паливі. Час дешевих енергоносіїв минув, і все гостріше постає питання про вибір найопти-мальнішого варіанту опалення осель. Через значне подорожчан ня газу в цьому році та туманну перспективу його наявності в майбутньому, все більше людей замислюються над встановлен ням твердопаливних котлів для обігріву приміщень. Однак як же зорієнтуватися в розмаїтті про понованого виробниками такого обладнання і в результаті справді зекономити на опаленні, спробу ємо розібратися разом із фахів цями та вже досвідченими у цій справі споживачами тепла.

Раніше для створення й утри мання додаткового тепла в бу динках будували кам’яні печі, а сьогодні їх роботу успішно замі нюють сучасні агрегати. Ці кон струкції успадкували від своїх далеких аналогів можли-вість пра цювати на твердому паливі.

Експерти стверджують, що у зв’язку з підвищенням ціни на газ цього року попит на твердопаливні котли цього року збільшився удвічі

169

у порівнянні з минулим. І це чи не єдиний вихід для населення. Хоча таку тенденцію жартома іноді називають поверненням у «кам’яний вік». Сьогодні магазини пропонують для населення котли різної ціни та якості. Також проблемним питанням є чим топити дані котли? Заготов-ка дров власними силами, купівля дров чи використання альтернатив-них продуктів для опалення будинків. Одним із недоліків твердопалив-них котлів є те, що для середньостатистичного громадянина їх вартість занадто висока 12-18 тисяч. Деякі із жителів селища Решетилівка піш-ли по більш економнішому шляху, виготовлення котлів на замовлення та встановлення камінів у будинках ціна яких є врази меншою. Кожна українська родина шукає власні шляхи для обігріву будинку, але саме головним залишається критерій теплої зими, стабільної зарплати і зва-женої тарифної політики уряду.

ЛІТЕРАТУРА1. Вовк Х.К. Студії з української етнографії та антології. – К.: Мистецтво, 1995. –

336с.; іл.2. Газета «Просто районна» Твердопаливний котел – реальна економія й зруч-

ність чи повернення в «кам’яний вік» №46-47 (184) 21 листопада 2015р. ст.43. Газета «Нова година» Піч-мати № 23 (244) 17.06.-23.06.2015р. ст..164. Газета «Нова година» Держава виплатить українцям компенсацію за уте-

плення житла № 15 (236) 22.04-28.04.2015р. ст..35. Газета «Коло» Як вибирати металопластикові вікна №40 (693) 1-7 жовтня

2015р. ст.. 136. Данилюк А.Г. Давня архітектура українського села: Етнографічний нарис.

– К.: Техніка, 2008. – 256с.; іл. – (Народні джерела). – Бібліогр.: с.246-252.7. Культура і побут населення України: Навч. Посібник / В.І. Наулко, Л.Ф. Ар-

тюх, В.Ф. Горленко та ін.. – 2-е вид., та перероб. – К.: Либідь, 1993. – 288с.; іл.

8. Українське народознавство: Навч. Посібник / За ред. С.П. Павлюка, Г.Й. Го-ринь, Р.Ф. Кирчіна. – Львів: Фенікс 1994. – 608с.

САМОРОДОК ПОЛТАВЩИНИ – ДМИТРО ОМЕЛЯНОВИЧ ЛУЦЕНКО

Тютюнник Даяна, учениця 9 класуБерезоворудської ЗОШ І-ІІІ ступенівПирятинської районної радиКерівник: Гриценко А.О., вчитель української мови та літератури

Полтавська земля здавна багата талановитими людьми, однак варто виокремити людину-самородок, поета-пісняра Дмитра Омеляно-вича Луценка, оскільки це особа непересічна, в народі є вислів «Божа людина», тобто від Бога.

Життєвий та творчий шлях митця висвітлювався неодноразово, проте автор даного доробку ставить собі за мету розкрити саме воєн-ний період, вплив війни на осмислення життя творчою особистістю.

Дмитро Омелянович Луценко народився 15 жовтня 1921 року в селі Березова Рудка Пирятинського району Полтавської області. Бать-

170

ки поета – Євдокія Оникіївна і Омелян Васильович були простими се-лянами. Мали вони шістьох дітей, але, на жаль, вижило тільки двоє – Микола і Дмитро.

Навчався Дмитро у середній школі-семирічці, яка знаходилась на околиці села, в колишньому маєтку поміщика Банникова. Навчався до-бре, уроків майже не робив, бо все запам’ятовував у класі. Брав активну участь у шкільному житті. Дитинство минало у рідній Березовій Рудці.

1933 року не витримав батько поета – помер. Наприкінці того ж року смерть забрала і Яринку, Дмитрову сестру. Самого Дмитра голод загнав на шахту, потім він навчався у гірничо-промисловому училищі в Донбасі.

У 1938 році Дмитро Луценко став студентом гідромеліоративно-го інституту. В гуртожитку біля Володимирської гірки пройшла його студентська юність. Тут він уперше познайомився з І. Микитенком, П. Усенком, І. Сенченком, А. Малишком, П. Тичиною, М. Рильським, В. Сосюрою, Ю. Яновським.

У жовтні 1940 року був призваний до лав Червоної Армії, служив прикордонником на Памірі. Війна обірвала всі мрії та життєві поступи поета.

Я зброю хлопчаком узяв до рук,Замолоду обкрадений війною.Під кулями проходив курс наукІ вкрився передчасно сивиною. [1]

На війну пішов з автоматом, хотів стати льотчиком, але підвів зір. Неймовірно, але саме на фронті, на Курській дузі, запропонувала

йому доля щасливу інтригу – звела з відомим поетом Євгеном Долма-товським. Хтось із друзів поета передав Є. Долматовському один із по-етичних творів Луценка. За тиждень вірш надрукували у дивізійній га-зеті «За Победу!», куди й перевели працювати Дмитра Омеляновича.

Воював у складі частин першого Українського та Білоруського фронтів. Пройшов Курську дугу, Сталінградську битву, через збурений від вибухів бомб і снарядів Дніпро, через кривавище Букринського і Лютежського плацдармів, через неприступний дніпровський вал до східної Прусії, де на косі Фріш-Неруга, за день до перемоги був тяжко поранений.

Служив у складі 162-ї стрілецької дивізії, яка входила до складу 6-ї, 13-ї, 65-ї, 70-ї армій, що діяли на Сталінградському, Центральному, 1-му Українському і Прибалтійському фронтах. Брав участь у боях за визволення Сандомирка, Гомеля, Варшави.

Аж серце завмирає, як згадаюШляхи, що довелося перейти.І перший бій на березі Дунаю,І полум’ям охоплені фронти.

171

Ввижалось все, з чим розлучивсь до строку,Що змалку в душу краплями влилось.Мені солдатом у війну жорстокуЙти на Берлін від Волги довелось. Так писав поет у своїх віршах.

Пройшов воєнними шляхами до світлого дня Перемоги. І проси-лися на папір рядки про тих солдатів, молодих юнаків, яким би жити й працювати, але їхніми могилами позначені шляхи відступу й наступу військ.

Для Луценка тема дружби ветеранів, побратимства була неви-черпна і дуже гостро сприймалась (вірш «Фронтові побратими»). Пи-сав поет про

гігантську жертовну плату, яку покладено на вівтар Перемоги, що відобразилось у поезії «Стоїть над Волгою курган» [1].

Виступав із віршами, статтями, кореспонденціями у фронтовій друкарні. У червоноармійських фронтових газетах надруковані вірші «Я син твій, Батьківщино!» (1942 р.), «Моє місто», «Україна», «Бать-ківщина», «Ми Новгород-Сіверці», «Дівоча пісня», «Вірність» (1943 р.), «Наступ» (1944 р.) та інші, в яких він своєю натхненною творчістю і безпосередньою участю в боях, підіймав бойовий дух воїнів, заклика-ючи їх до перемоги!

Військова тематика відобразилась у збірках: «Пісні та хори про Велику Вітчизняну Війну» (1945 р.), «До останнього патрона» (1975 р.), «Пісня вірності» (1981 р.) та ін. [2].

Багато поезій воєнного часу Дмитра Омеляновича стали відоми-ми піснями. Серед них – «А мати ходить на курган», слова покладені на музику Ігорем Шамо.

Війна закінчилась для поета-фронтовика контузією та інвалідніс-тю. Нагороджений орденами Червоної Зірки, Дружби народів, медаля-ми «За відвагу», «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941- 1945 рр.» та інші [2]. Важко жилося після війни всім, Луцен-ку – теж. Після госпіталю повернувся в Київський гідромеліоративний інститут.

Матеріальна скрута і невлаштованість, безквартир’я, пошуки ро-боти, на якій заробіток давав би хоч трохи й морального задоволен-ня, приводили до газет «Сільські вісті» та «Молодь України». А згодом його призначили кореспондентом Всесоюзного радіо по Україні.

Своє кохання поет зустрів листопадового вечора 1945 року на од-ному імпровізованому, організованому молодими журналістами святі. Саме там і познайомилась майбутня дружина – Тамара Іванівна з Дми-тром Омеляновичем.

У 1947 році народжується донька Лариса, у 1952 – син Сергій. Діти підростали на радість батькам. 1963 рік радісний – одержали не-велику квартиру. Через місяць Дмитра Луценка прийняли до Спілки письменників.

172

14 листопада 1963 року родину стривожила страшна звістка – смерть дорогої доньки, Лариси. Трагічна втрата відгукнулася першим інфарктом. А тоді один за одним аж вісім. За турботами та жалем ми-нув смутний рік, а потім уже пішли роки за роками.

Перша збірка Дмитра Луценка, благословенна Володимиром Со-сюрою, «Дарую людям пісню» побачила світ 1962 року, коли йому було вже за сорок.

У творчому доробку поета-пісняра 14 поетичних збірок: «Неза-кінчена соната», «Як тебе не любити», «Добрість», «Пахучий хліб», «До останнього патрона», «За Березовою Рудкою», «Коли ти зі мною», «Березовий дзвін» тощо, а також понад 300 пісень, музику до яких написали 63 композитори: О. Білаш, Георгій і Платон Майбороди, І. Шамо, М. Дремлюга, А. Пашкевич та інші.

А почалась пісенна творчість Дмитра Омеляновича ще в роки грізної Вітчизняної війни. Від’їжджаючи на фронт, молодий солдат на-писав пристрасні поезії «За Батьківщину» та «Пісня кіннотників» і по-дарував їх корифею української музики Левку Миколайовичу Ревуць-кому, який згодом і поклав слова на музику.

Творчість відзначено урядовими нагородами: 20 листопада 1974 року Указом Президії Верховної Ради Дмитру Омеляновичу Луцен-ку присуджено високе звання заслуженого діяча мистецтв України, а 1976 року – Державну премію імені Т. Г. Шевченка за пісні «Києве мій», «Стоїть над Волгою курган», «Зачарована Десна», «Фронтовики», му-зику до яких написав Ігор Шамо.

Для нас залишив своє пісенне море. «Де світиться пісенне море поезій Д. Луценка, там завжди сходять зерна доброти і любові. І цим хлібом воно нагодує не одне наше покоління», – писала Катерина Ви-шенська [3].

Не витримало серце, підірване інфарктами. 16 січня 1989 року поет помер. Пішов у вічність зі словами: «Помирати не страшно, бо я лишаю людям свої пісні і вірші. А в них є те, що буде жити вічно, – моя велика любов…».

Живуть і нині шедеври Дмитра Луценка, залишаючись підтвер-дженням таланту, якому не підвладні роки.

Отже, лірика поета-пісняра, поета-фронтовика буде актуальною завжди, оскільки в ній розкриваються вічні проблеми, які не можуть за-лишити байдужими кожного з нас.

ЛІТЕРАТУРА1. Луценко Д. Усе любов'ю зміряне до дна. Вибране / Д. Луценко. – К.: Крини-

ця, 2005. – 608 с. 2. Луценко Т.И., Москаленко Н.А. Фронтовая поэзия Дмитрия Луценко: к

60-летию Победы над фашистскими захватчиками / Т.И. Луценко, Н.А. Мос-каленко. – К.: Лабиринт, 2005. – 27 с.

3. Як його не любити: спогади про Д. О. Луценка. – К.: Укр. письменник. Вир, 1996. – 220 с.

173

ТАЛАНТ, БЛАГОСЛОВЕННИЙ БОГОМ…

Даценко Альбіна, учениця 7 класу Решетилівської ЗОШ І-ІІ ступенів, вихованка гуртка «Етнографічне краєзнавство» Решетилівського ЦТКумКерівник: Войтович Л.І., керівник гуртків

«Заквітчала б килимами усю Україну…» Такою була мрія відомої на весь світ художниці декоративного мистецтва у галузі художнього ткацтва, Заслуженого майстра народної творчості України, Лауреата Національної премії ім. Т.Г. Шевченка, кавалера ордена княгині Ольги ІІІ ступеня Надії Несторівни Бабенко.

У цьому році Надії Несторівні виповнилося б 90 років! 30 верес-ня, саме в день її народження, встановлено Меморіальну Дошку на будівлі Решетилівського художнього професійного ліцею, адже там майстриня пропрацювала 26 років, за її ескізами і сьогодні працюють майстри закладу.

Надія Несторівна Бабенко народилася у 30 вересня 1926 року в селі Вересочі Куликівського району Чернігівської області в родині сіль-ських вчителів. Мама була філологом, батько викладав різні дисци-пліни і працював директором школи. У сім’ї зростало четверо дітей: Надія, її сестри Марія та Ніна, і брат Олексій.

Секрети художнього килимарства Надія перейняла від свого бать-ка Нестора, який в 1931 році раптово зник і був репресований. Але ази килимарства батько встиг передати доньці, а вона їх розвинула [3,8].

Подальшу долю мисткині вирішило навчання в Кролевецькому технікумі художніх промислів на відділенні килимарства, після закінчен-ня якого вона отримала спеціальність техніка-художника-технолога. Перший виробничий досвід отримала Надія Несторівна під час ста-жування на посаді художника Станіславської міжоблхудожпромспілки, потім була переведена до Станіславської артілі ім. Рози Люксембург начальником ВТК. Намагалася гарно зарекомендувати себе, показати майстерність і старанність у виконанні різних килимарських проектів [1, 122]

Маючи гарний голос, вона бере активну участь у художній само-діяльності, співає в хорі та сольно. Визнанням її художньо-творчої май-стерності, співочого таланту і громадської активності стало направ-лення в складі української делегації на виставку подарунків Сталіну, що відбувалася 1950 року на ВДНГ СРСР у Москві.

Піддавшись умовлянням подруг-однокурсниць, які проходили ста-жування в Решетилівці, Надія Несторівна переїздить туди, і починаєть-ся її сходження до вершин майстерності. Воно було складним і плід-ним, сповненим тяжкої, але натхненної праці, яка принесла їй велику славу. Згодом майстриня казала: «Не жалкую, що приїхала сюди, бо й село, і люди, і природа, і клімат тут гарні» [4,1].

174

Починала свою трудову діяльність у Решетилівській школі май-стрів художніх промислів – інструктором килимарства. Потім на фа-бриці художніх виробів ім. Клари Цеткін працювала творчим майстром, головним художником. Майстерня фабрики, де Надія Несторівна про-працювала 15 років, стала школою Бабенко. Це була Мекка для ху-дожників всього тодішнього Радянського Союзу. Тут надихалися, зба-гачувалися творчою енергетикою. Десятки оригінальних робіт. Понад сорок ескізів для тиражного продукування фабричних килимів – і всі пішли в масове виробництво. А ще святкові, урочисті, орнаментальні килими…

Надія Несторівна наполегливо вивчає і копіює давні килимові ви-роби у фондах музеїв, бере участь у виставках, нарадах, конференці-ях і семінарах з проблем розвитку українського народного мистецтва та промислового виробництва декоративно-ужиткових творів.

Усе це сприяло її творчому зростанню. Творчі досягнення мист-кині отримують суспільне визнання. З’являються статті в періодичних виданнях, публікація твору в каталозі художньої виставки, присвяче-ної 100-річчю з дня смерті Т.Г.Шевченка (1961). Килим «Білий» уперше експонується на виставці, присвяченій Декаді української літератури і мистецтва у Москві (1960). Відбувається перша участь у зарубіжній виставці творів у Загребі (1961) [1, 123].

Розголос про майстерність решетилівських килимарниць, які пра-цювали під керівництвом Н.Н. Бабенко, спонукає професійних худож-ників замовляти саме їм виконання своїх килимів. Решетилівська фа-брика на певний час стала єдиною на терені Радянського Союзу, де виконувалися ексклюзивні твори професійних килимарів.

У 1968 році Надія Несторівна отримує срібну медаль Виставки досягнень народного господарства СРСР. І саме їй довірили створити величний килим «Дерево життя», який в 1969 році було подаровано від України ООН, і який до сьогодні репрезентується в Блакитній залі як духовна емблема організації. Цей витвір являє собою прекрасний зразок сучасного урочистого українського килима, створеного на осно-ві класичного традиційного килимарства Полтавщини з урахуванням новітніх мистецьких реалій [5,3].

Незважаючи на легку і веселу вдачу, Надія Несторівна мала во-льовий характер і рідко поступалася своїми принципами. Вона працю-вала головним художником на фабриці в часи директорства відомого килимаря Леоніда Самійловича Товстухи. Обоє вони закінчили Кро-левецький технікум, були визнаним килимарями, досягли визначних творчих успіхів. Тож між цими потужним творцями із власними амбі-ціями природно іноді виникали непорозуміння. Одного разу вона при-йняла кардинальне рішення і, не вагаючись, пішла з фабрики [1, 125].

Як розповідала мисткиня пізніше, наступного ранку жахнулася від того, що втратила. Але сказала собі: «Та невже ж я не подужаю, невже покину творити!?». І почала облаштовувати свою домашню майстер-

175

ню: замовила верстата, навчила чоловіка прясти і фарбувати вовну. І довела всім, що для її таланту не існувало перепон.

Розпочався період викладацької діяльності у Решетилівському профтехучилищі Міністерства місцевої промисловості УРСР інструк-тором виробничого навчання учнів килимарства. Її учнями були такі відомі килимарі як Євген Пілюгін, Василь Деркач, Юрій Самойленко.

За цей період Надія Несторівна створює 26 відомих із публікацій унікальних авторських творів, а скільки ще не оприлюднено тих ше-деврів!..

Найбільше вражало, що її творча думка працювала постійно. По-раючись по господарству, могла заскочити на хвильку в хату і шви-денько замалювати ідею. А часто і над ескізами, і над килимами пра-цювала вночі, коли ніщо не заважало. Як згадує Олександр Бабенко, син і спадкоємець килимарських традицій:«У мами взагалі вільного часу не було. Коли ми лягали спати, вона сідала за верстат. Вранці прокинешся, дивишся – вже річ якась готова» [3, 8].

Знаменними віхами цього періоду її життя стали: отримання зван-ня Заслуженого майстра народної творчості України (1976); вступ до Національної спілки художників України(1979); нагородження медаля-ми «За трудову доблесть» та «Ветеран труда» (1981); здобуття Дер-жавної премії УРСР імені Т.Г.Шевченка (1986); нагородження ще од-нією срібною медаллю ВДНГ СРСР (1990).

В 1996 році, з нагоди 70-річного ювілею Надії Несторівни, відбу-лася її персональна виставка творів «Золота осінь» у Національному експоцентрі «Український дім». Проект каталогу цієї виставки отримав грант на видання від фонду «Відродження». В 1997 році Національна спілка майстрів народного мистецтва України його видала. Він став не лише першим каталогом творів самої майстрині, але й першим в Україні персональним виданням художника декоративно-ужиткового мистецтва [1, 126].

З 1996 року почався період індивідуальної творчості Надії Не-сторівни. Важливою подією цього часу стала персональна виставка творів родинної династії Бабенків у Національному художньому музеї в м. Києві (2000). Потім ця виставка у розширеному діапазоні експо-нувалася в Полтавському художньому музеї ім. Миколи Ярошенка. У цей час мисткиня отримала орден княгині Ольги ІІІ ступеня. 2006 року видавництво «Народні джерела» видало альбом «Надія Бабенко. Ки-лимарство. Вишивка».

Є ще одна віха у творчості Надії Несторівни. Це рушники. Вони, як і гобелени,є окрасою багатьох музеїв, установ, приватних колекцій.

Стосовно якості творів Надії Бабенко практично всі думки мисте-цтвознавців сходяться в оцінці, висловленій Г.Міщенком: «Треба було мати неабияке підґрунтя, щоби в «добу стилізації» все-таки не вийти за межі традиції і не перетворити український килим у кіч або банальну ужиткову річ».

176

У роботах майстрині проглядається високий смак, висока культу-ра. Все, що виходило з-під її рук, можна сміливо назвати шедевром.

Надія Несторівна якось розповідала своїм молодшим колегам-митцям: «За свій вік яких тільки килимів не доводилося мені вироби-ти! Якби їх отак усі підряд розстелити, здається, пів-України прибрала б…» Їй хотілося ж прибрати всю Україну. Та не змогла, не встигла [2].

На 84-му році Надія Несторівна Бабенко відійшла у інший світ, але душа її, втілена у творах, продовжує жити в поколіннях. Велика кількість молодих авторів, продовжує пов’язувати своє життя із тради-ційними ремеслами, творити в традиційному стилі.

Так проростає в майбутнє Дерево життя Надії Бабенко. Укорінене в традиціях і просочене живильним соком її унікального таланту, воно буйно розквітає в душах молодої генерації творців новітнього україн-ського мистецтва паростками самобутніх і неповторних, зовсім інших, але впізнавано традиційних і таких актуальних композицій решетилів-ських килимів.

ЛІТЕРАТУРА1. Бичкова Д., Бабенко О. Дерево життя Надії Бабенко //Рідний край. – 2013. –

№ 1(28). – С. 121-1282. Довгий-Степовий О. Славні люди Решетилівщини: нариси, замальовки,

стислі біографічні оповідки. – Полтава: Дивосвіт, 2013. – 236 с.3. Жовнір Н. Килимарство – естафета поколінь // Зоря Полтавщини. – 2016. –

2 вересня. – С.8 4. Кулик О. Вони прославили Решетилівку. Наші земляки – лауреати Націо-

нальної премії України імені Тараса Шевченка //Полтавська думка. –2014. – 4 березня. – С. 1

5. Творці всесвітньовідомих килимів-гобеленів // Решетилівський вісник. – 2016. – 13 липня. – С.3

6. Товстуха Л. Спогади і роздуми (півстоліття на Решетилівській фабриці ху-дожніх виробів ім. К. Цеткін). – ПВКП «Тираж», 2010. – С. 82.

БАЙКЕРСЬКИЙ РУХ У МІСТІ ГРЕБІНКА

Пономаренко Сергій, учень 10-А класу Гребінківської гімназіїКерівник: Щербак В.О., вчитель української мови та літератури

Давно відомо, що традиції різною мірою і в різноманітних формах присутні в будь-якому суспільстві і практично в усіх сферах культури. Традицію можуть утілювати певні суспільні інституції, норми поведінки, цінності, ідеї, звичаї, обряди і т. д. Кожен народ цінує і поважає свої предковічні традиції, намагається їх зберегти. Проте цікаво спостеріга-ти за зародженням нових традицій.

Щороку в липневі дні місто Гребінку Полтавської відвідують байке-ри і музиканти з різних куточків нашої держави. Метою їхнього приїзду є моторок-фестиваль «Небеса». Фундамент нині існуючого фестива-лю було закладено 4 травня 1999 року, коли двоє друзів-гребінківців –

177

Олександр Катруш і Олександр «Ковбой» Вельбой – вирішили кон-цертом вшанувати пам’ять свого друга і земляка – саксофоніста мос-ковської групи «Містер Твістер» Василя Деркача, який помер від раку легенів у 1996 році.

Василь Валентинович Деркач народився 4 травня 1970 року в м. Гребінка Полтавської області. Батько – Валентин Павлович – працю-вав на залізниці, а мати – Світлана Василівна – була викладачем фор-тепіано Гребінківської дитячої музичної школи. Навчався у Гребінків-ській середній школі № 4, крім того навчався в Гребінківській музичній школі за напрямом «Фортепіано».

За словами його товариша, мешканця міста Гребінки Олександра Вельбоя, Василя з самого дитинства знали як талановитого музиканта, вірного друга та найкращого сина. Він мав багато друзів, які теж люби-ли музику. Так, у даний час його рідний брат Павло Деркач є солістом Театру опери та балету Санкт-Петербурзької державної консерваторії.

Після закінчення школи Василь вступив до музичного училища в м. Курськ по класу духових інструментів, яке закінчив з відзнакою. З 1989 по 1991 рік служив у Збройних Силах СРСР. Після служби в армії у 1991 році залишився у м. Москва, де став гітаристом рок-гурту «Пі-жони», а в 1993 він перейшов до гурту «Містер Твістер» у якості саксо-фоніста й акордеоніста. Проте у 1996 році помер від раку легенів [3; 5].

Саме таким чином народився фестиваль молодіжної музики, який проходив щороку біля Гребінківського районного будинку культури. Згодом до заходу приєднались байкери. Від стін Будинку культури він переїхав на Городищенський ставок, а згодом до парку «Юність», що біля Свято-Георгіївської церкви. У 2008 році фест отримав назву «Не-беса», і в його рамках вшановують не лише Василя Деркача, а всіх людей, чиє життя обірвалось у молодому віці [4]. Захід постійно збирає людей під гаслом «Час згадати друзів».

З приєднанням байкерів фестиваль набув формату байкерського злету. Байкерська культура прийшла до нас із Заходу. Байкерами на-зивають шанувальників мотоциклів, а також клубні угрупування мото-циклістів [1; с. 56]. На відміну від звичайних мотоциклістів, у байкерів мотоцикл є частиною способу життя.

Байкерський рух – це не тільки гонки на мотоциклах, як часто уяв-ляють собі пересічні громадяни, але й достатньо впорядкований спо-сіб життя, в основі якого лежать неписані закони поведінки та кодекс честі, постійне середовище спілкування, певне коло інтересів, стиль поведінки, одяг, сленг, а також певний рівень технічних знань тощо. Велике значення для байкерів мають символіка, ритуали, що сприя-ють їхньому об’єднанню, дисциплінують, дозволяють знаходити один одного у натовпі та вселяють гордість за приналежність до цієї досить численної молодіжної спільноти.

Байкерський спосіб життя викликаний, у першу чергу, міркуван-нями практичності. Спочатку багато байкерських атрибутів виникло як життєва необхідність, і тільки потім вони стали предметом культу. При-

178

міром, шкіряна куртка краще всього витримує зустрічний потік вітру, плюс товста шкіра добре захищає при падінні з мотоциклу.

Передумови зародження байкерської субкультури в Україні скла-лися в середині 1980-х років [2; с. 62]. Тоді молодих мотоциклістів та рок-музикантів поєднували в одне ціле і називали «рокерами». Термін «байкер» практично не вживався. У 1 пол. 1990-х рр. в Україні стали доступними імпортні мотоцикли, іноземні видання, присвячені роз-витку байкерського руху в США та Європі. До вжитку стало входити слово «байкер», були організовані перші клуби. Зараз в Україні безліч байкерських клубів.

У своєму середовищі байкери постійно міркують на тему «мото-братерства». Байкери стверджують, що вони «дружня сім’я». Дійсно, у разі виникнення проблеми у мотоцикліста в дорозі, йому завжди буде надана допомога, навіть від незнайомих мотоциклістів. У байкерів іс-нує звичай вітання на дорозі – вони завжди підіймають руку, затиснуту в кулак, або сигналять один одному [2; с. 64].

Більшості українських байкерів притаманна любов до природи. Для свого відпочинку вони намагаються обирати якомога найкраси-віші та цікаві історичні місця країни – Новгород-Сіверський, Умань, Переяслав-Хмельницький, Тернопіль, Кам’янець-Подільський. Най-частіше байкери проводять так звані «зльоти» на природі, куди беруть намети, спальні мішки та інші туристичні предмети. Вони також органі-зовують байкерські фестивалі, проводять показові виступи, влаштову-ють різноманітні шоу, які, як правило, тривають 2-3 дні [2; с. 64].

Байкерські компанії завжди збирають велику кількість людей, се-ред яких є й дівчата. Спілкування байкерів проходить дуже весело та безтурботно. Тем для обговорення безліч – від мотоциклетної техніки до культурного життя кожного з учасників руху.

Під час проведення фестивалю значна кількість гребінківців також пересідають на мотоцикли й одягають шкіряний чи джинсовий одяг з атрибутикою, схожою на байкерську. У рамках фестивалю «Небеса» традиційно проводиться освячення мототехніки настоятелем Свято-Георгіївської церкви, урочистий мотопроїзд вулицями міста, на тери-торії парку проходять конкурси та розваги для байкерів і, звичайно ж, рок-концерт, беззмінним хедлайнером якого є старі друзі «Небес» – київська група «Цензор». Окрім них, на сцені щороку виступають групи та виконавці з Гребінки, Києва, Пирятина, Одеси, Прилук та ін. міст. З кожним роком кількість учасників фестивалю (у тому числі й місцевих) зростає, ширшає віковий діапазон, а географія розширюється [4].

У 2016 році рок-фестиваль «Небеса» тривав з 8 по 10 липня. Від-відав його і брат Василя, Павло Деркач, який виконав з усіма виконав-цями фінальну пісню [6].

Таким чином, спираючись на все вищесказане, фестиваль «Небе-са» посідає значне місце в культурному житті міста Гребінки та відіграє неабияку роль у зміцненні та розвитку духовності людей, особливо мо-лоді, що дуже необхідно в наш час.

179

ЛІТЕРАТУРА1. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред.

В. Т. Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. – 1728 с. 2. Джупіна К. О. Субкультура байкерів на Україні на початку ХХІ століття (на

матеріалах міста Києва) / Етнічна історія народів Європи (Наукове видан-ня Київського національного університету імені Тараса Шевченка). – 2010 р. – Вип. 31. – С. 62 – 67.

3. Мистер Твистер, группа / [Електронний ресурс]. Режим доступу до матеріа-лів: http://www.blatata.com/biografii/bio12/725-mister-tvister.html

4. Мото-рок-фестиваль «Небеса» / [Електронний ресурс]. Режим доступу до матеріалів: https://vk.com/topic-97585135_33625977

5. Пижоны. Биография / [Електронний ресурс]. Режим доступу до матеріалів: http://www.last.fm/ru/music/Пижоны/+wiki

6. У Гребінку з'їхалися байкери і музиканти на мото-рок-фестиваль «Небеса» / [Електронний ресурс]. Режим доступу до матеріалів: http://www.grebenka.com/news/u_grebinku_z_39_jikhalisja_bajkeri_i_muzikanti_na_moto_rok_festival_nebesa_foto/2016-07-11-4609

ГРЕБІНКІВЩИНА В жИТТІ ЛЮБОВІ ПОНОМАРЕНКО

Коваленко Тетяна, учениця 8-А класу Гребінківської ЗОШ І-ІІІ ступенів № 4Керівник: Щербак І. С., вчитель англійської мови

Полтавщина – літературна перлина України, яка дала світу та-ких геніїв слова, як Григорій Сковорода, Іван Котляревський, Панас Мирний, Олесь Гончар та інші. Так чи інакше, з полтавським краєм пов’язана доля Тараса Шевченка, Лесі Українки, Михайла Старицького і багатьох інших. Не останнє місце на літературній карті Полтавщини посідає Гребінківщина – край, названий на честь видатного українсько-го та російського поета та байкаря, автора всесвітньовідомого романсу «Очи чёрные» – Євгена Гребінки.

Однією з найяскравіших зірок літературного небосхилу Гребінків-щини є наша сучасниця Любов Петрівна Пономаренко – член Націо-нальної спілки письменників України. Слава про нашу землячку сягну-ла не лише за межі Полтавщини, а й далеко за межі України. Любов Петрівна зі своєю збіркою під назвою «Нехворощ» у 2016 році була висунута на відзначення Національною премією України імені Тараса Шевченка, та, на жаль, у галузі «Література» премія цьогоріч не при-суджувалася.

Цікавим є той факт, що Любов Петрівна не є уродженкою Гребін-ківщини, адже народилася вона 25 травня 1955 року у селі Іванківцях Срібнянського району на Чернігівщині у вчительській родині. Займати-ся літературною творчістю почала ще в дитинстві. Добірка віршів юної десятикласниці Любові Кириченко (таке тоді було прізвище) була над-рукована в Полтавській обласній газеті «Комсомольський гарт».

Після закінчення у 1978 році факультету української мови та літе-ратури Ніжинського державного педагогічного інституту імені М. В. Го-голя працювала вчителем російської мови та літератури Горобіївської

180

та Іванківської шкіл на Срібнянщині, згодом у редакціях районних газет Чернігівщини та Київщини [3].

Прозу Любов Петрівна почала писати у 1980 році. Як стверджує письменник Володимир Миколайович Сапон, перші спроби в галузі прози Любов Пономаренко здійснила за його порадою. Це були но-вели «Невістка», «Вхідчини» і «Дуболугівські музиканти», які згодом у 1984 році увійшли до її першої прозової збірки «Тільки світу» [6]. Хоча сама Любов Петрівна згадує, що до прози звернулася за порадою Во-лодимира Дрозда [8].

З 1987 року письменниця стає членом Національної спілки пись-менників і цього ж року переїздить на Полтавщину. З 1987 по 1990 рік працювала вчителем Староіржавецької середньої школи Оржицького району, а потім до 1993 року в редакції районної газети «Оржиччина».

А далі почався гребінківський період життя письменниці, який три-ває й понині. З 1994 по 1999 рік Любов Петрівна – на посаді завідую-чої відділом соціальних проблем редакції районної газети «Гребінчин край», а з 1999 року – стає власним кореспондентом обласної газети «Зоря Полтавщини» [3]. З 2008 по 2009 рік знову працювала в редакції «Гребінчиного краю» [7].

Творчий доробок Любові Петрівни досить солідний. Це сім про-зових збірок: «Тільки світу» (1984), «Дерево облич» (1999), «Ніч у кав’ярні самотніх душ» (2004), «Портрет жінки у профіль з рушницею» (2005), «Помри зі мною» (2006), «Синє яблуко для Ілонки» (2012) та «Нехворощ» (2016) [3].

Її твори увійшли до антологій: «Десять українських прозаїків. Десять українських поетів» (1995), «Квіти у темній кімнаті» (1997), «Приватна колекція» (2002), в антології української «жіночої» прози та есеїстики другої половини XX – початку XXI століття (авторський проект Василя Ґабора) «Незнайома антологія» (2005), вміщені у збір-никові «Оповідання’83» (1984), в альманасі «Біла альтанка» (1996) та ін. Твори друкувалися німецькою (в антологіях «Ein Rosenbbrunnen» (1998) та «Die Kürbisfürstin» (2000), японською, сербською мовами.

За численні газетні й журнальні публікації Любов Понома ренко отримала премію «Благовіст» і обласну премію імені Панаса Мирного, а за книгу «Дерево облич» – премію імені Олеся Гончара [3].

У даний час – на творчій роботі, багато працює в галузі художньої літератури, тому найближчим ча сом можемо сподіватися як нових пу-блікацій в часописах, так і нових книг.

Така вона – Любов Пономаренко. Кожен гребінківець упізнає її, незважаючи на те що вона не хизується своїми досягненнями. Хоча період, який вона мешкає на Гребінківщині, не міг не вплинути на її життя та творчість.

Працюючи в районній газеті, Любов Петрівна зібрала навколо себе молодих та вже досвідчених літераторів Гребінківщини. Члени студії збиралися в редакції районки раз на місяць, ділилися власни-ми творчими здобутками. Саме так нею була започаткована сторінка

181

«Євгенова світлиця», де друкувалися твори місцевих поетів і письмен-ників, багато оповідань і самої письменниці теж побачили світ на сто-рінках «Гребінчиного краю». Вона працювала з юними талантами, а пізніше її справу продовжила вчитель української мови та літератури Гребінківської гімназії Тетяна Олексіївна Устіловська. Члени її гуртка «Ліра» – дописувачі районки [1].

Любов Петрівну знають усі вчителі-словесники та більшість учнів нашого міста. Як згадує сама письменниця, у складні дев’яності роки, коли не мала можливості видати книгу, переживала вимушену творчу паузу, Тетяна Устіловська запросила на відкрите заняття літератур-ної студії. Літстудійці після зустрічі та спілкування самотужки «видали книжку» Любові Пономаренко, тобто створили альбом з ілюстраціями до її оповідань. І сталося диво! Незабаром (у 1999 р.) у видавництві «Український письменник» побачила світ збірка під назвою «Дерево облич» [8].

У спілкуванні з нами Тетяна Олексіївна пригадала той випадок і навіть назвала «художника», що намалював той альбом. Це був стар-шокласник Руслан Голубчик.

Одна з новел зі згаданої збірки – «Гер переможений» – вивча-ється в шкільному курсі української літератури в 7 класі. Цікаво те, що історія написання твору має також гребінківське коріння. У місті Гребінка є чимало будинків, які, за місцевою «легендою», після війни побудували полонені, колишні німецькі солдати [2]. Ці будинки так і називають – «німецькі». Хоча нам вдалося дізнатися, що на проек-тній документації більшості цих будинків зазначені дати їх зведення – 1954, 1955, 1956 роки. Таким чином, будувалися ці будинки в середині 50-х рр. ХХ ст., і навряд чи військовополоненими німцями.

Упродовж 2008-2009 рр. письменниця друкувала свої твори у га-зеті «Гребінчин край»: то в рубриці «Невигадана провінційна історія», то в рубриці «Історія про кохання», то в рубриці «Ваша оповідка в на-шій газеті», то в рубриці «Невигадана історія» – серед вітань, астро-логічних прогнозів, юридичних порад та нагадувань ВАТ «Лубнигаз» про те, як безпечно користуватися побутовими газовими приладами й апаратами [7].

За часи журналістської праці чимало газет друкували «історії» Л. П. Пономаренко: невигадані, провінційні, про кохання. Згадані оповідки та історії часто письменниця записувала в журналістських відряджен-нях. Їх розповідали їй в далеких селах між доїнням корів, у бригадних хатах під завивання вітру, в дорозі, коли в потязі зникало світло. Як розповідає сама Любов Петрівна, «Невигадані історії», які друкували-ся на сторінках районної газети для її читачів часом були детективною загадкою, адже прізвища героїв змінювалися і розповідь велася від першої особи. Люди намагалися вгадати, про кого йдеться, і навіть те-лефонували до редакції й допитувалися. Дехто присвоював собі роль персонажа оповідки і хвалився тим, що це про нього написано [8].

182

В оповіданні «Що з нами сталося?» Любов Пономаренко змальо-вує будні районної газети, життя й почування співробітників якої аж ніяк не відрізняються від життя й почувань, показаних у зарубіжних фільмах, що демонструються по телевізору. Може це оповідання та-кож було картинкою з її щоденного життя, адже працювала вона в на-шій райгазеті.

Як справжня письменниця, Любов Пономаренко не переймається тим, що друкує свої тексти на шпальтах районної газети. Їй байдуже, що за її спиною не стоять перекладачі з європейських країн, щоб пря-мо з принтера хапати чергову сторінку і перекладати її французькою, норвезькою чи португальською [7]. Вона пише прозу, просту, чесну і вишукану, прикрашену справжніми мистецькими знахідками.

Таким чином, Гребінківщина відіграла неабияку роль у житті і творчості Любові Петрівни Пономаренко.

ЛІТЕРАТУРА1. «Гребінчин край» / [Електронний ресурс]. Режим доступу до матеріалів:

http://publicpolinfo.gov.ua/billl_discussions/plani/2016.12/dovidkova_informatsi-ya/print_media/

2. Новела «Гер Переможений»: Наскрізний гуманістичний пафос твору/ [Електронний ресурс]. Режим доступу до матеріалів: http://svitppt.com.ua/pedagogika/novela-ger-peremozheniy-naskrizniy-gumanistichniy-pafos-tvoru.html

3. Пономаренко Любов Петрівна / [Електронний ресурс]. Режим доступу до матеріалів: https://uk.wikipedia.org/wiki/Пономаренко_Любов_Петрівна

4. Пономаренко Л. П. Дерево облич / Любов Пономаренко. – К.: Український письменник, 1999. – 170 с.

5. Пономаренко Л. П. Нехворощ / Любов Пономаренко. – Полтава: Дивосвіт, 2015. – 192 с.

6. Сапон В. М. У срібному човні Любові Пономаренко/ [Електронний ресурс]. Режим доступу до матеріалів: http://www.hvilya.com/publ/u_sribnomu_chovni_ljubovi_ponomarenko/2-1-0-171

7. Сулима М. Made in rajcentr / [Електронний ресурс]. Режим доступу до мате-ріалів: http://litakcent.com/2010/02/01/made-in-rajcentr/

8. Таран Л. Цвіт «Нехворощі» біля «Дерева облич» / [Електронний ресурс]. Режим доступу до матеріалів: http://slovoprosvity.org/2013/04/04/цвіт-нехворощі-біля-дерева-облич/

ВЕСІЛЬНИЙ ВІНОК ПОЛТАВЩИНИ

Катюха Анастасія, 10 класПолтавська ЗОШ І – ІІІ ступенів № 26

Віночок, сплетений з квіточок і трав, оздоблений яскравими стріч-ками, – один з найдавніших українських символів. Образ української дівчини неможливий без гарно увінчаної квітами голови. Та мало хто сьогодні знає, що це не тільки чудова прикраса, яка формує естетичний зовнішній вигляд юної українки, а перш за все – важливий елемент – символ українського життя. Тож дана тема є актуальною тим, що все ще простежується багато білих плям у вивченні традицій українського

183

вінкоплетення, застосуванні цієї національної прикраси у різноманіт-них народних обрядах, а особливо у весільних, трактуванні символіч-но – оберегового значення усього вінка та окремих його складових.

Весільний вінок на голові дівчини з давніх часів і майже до нашого часу – це знак молодої, який відрізняє її від інших дівчат на весіллі; основний атрибут у складному комплексі головного убору нареченої, який у багатьох етнографічних зонах України так і називається – «ві-нок». Виготовляли вінок спеціально для кожної нареченої, тому обряд вінкоплетення – одна з важливіших складових частин весілля.

Мистецтво плести вінок – ціла наука, яка передавалася з поко-ління в покоління. На «вінок» («вінкоплетіння») до молодої збиралася здебільшого молодь, навіть та, яка не запрошена на весілля. Спочатку зібраний барвінок висипали на стіл і просили благословення у Бога та батьків для такої роботи.

Потім всі сідали за стіл з розсипаним барвінком і мати нареченої, руками якої «сама Пречиста» благословляє молоду, починала виплі-тати вінок. Для цього вона брала пучечок з трьох листочків-стеблин барвінку і зв’язувала їх ниткою. До готового першого пучечка щільно прив’язувала такий же наступний букетик барвінкового зілля. Після цього мати молодої подавала почате старшій дружці або спеціально запрошеній на роль плетениці щасливій у шлюбі молодиці. Дівчата ж тим часом розбирали барвінок, вибираючи кращі листочки для вінка, складала їх на купку, з якої брала барвінок плетениця. Коли плети-во сягало потрібної довжини, то два його кінці зшивали докупи, щоб отримати обруч. Так з’являлась справжня барвінкова корона для на-реченої – княгині. Потім на цю корону чіпляли калину, квітки і стрічки. До віночка подекуди пришивали чотири китиці з червоного шовку, в які зашивають гроші, щоби молодята їх завжди мали.

Коли віночок закінчений, покладений на рушничку чи тарілці з ви-шиттям, запрошують батьків поблагословити те плетиво.

У східних та центральних районах України поширеним передве-сільним обрядом був дівич-вечір (вечорина, дружбини, пироги та ін.), також пов’язаний із барвінковими обрядами. Тут молодь виготовляла барвінкові вінки лише як прикрасу до короваю, хоча традиції вінкопле-тення схожі із західними регіонами. Дівич-вечір влаштовували напе-редодні весілля як символ прощання з самотнім життям, і робили це окремо в оселях молодої та молодого. Особливою ліричністю визна-чалися такі вечори у дівочій громаді. Основним у цьому особливому дійстві було плетіння вінка для молодої (чи молодят), подекуди плетін-ня «долі» (один чи два з’єднані між собою вінки, які підвішували над молодятами за столом).

Сходилися дівчата на вінкоплетини, коли починало сутеніти. Як правило, вінок виготовляли свашки, дружки, мати нареченої, жінки з родини – «матка». Нареченій виготовляти вінок заборонялося тради-цією. Мати приносила зілля й клала його на стіл перед дівчатами, які вміли гарно шити вінок. Молодша дружка розкидала по столі зілля, з

184

якого дівчата робили букети. Шили вінок й під час роботи співали. Коли скінчили шити, мати забирала його і говорила: «Дякую Вам дівчата, що Ви послужили моїй дитині. Щоб Ви до року всі заміж вийшли» [2].

На Полтавщині віночок плели переважно з пташиного пір’я й штучних квітів й одягала його наречена у суботу.

Як пригадують старожили із села Велика Павлівка Зіньківського району, що на Полтавщині, перед весіллям молоду вбирали у весільний одяг, розчісували волосся та заплітали їй косу. Після цього обв’язували голову хусткою з однотонного цупкого шовку, попередньо склавши її навскіс увосьмеро. Поверх хустки пов’язували стрічки, а потім одягали вінок. Ні одну квітку чи траву не встромляли у вінок наперекір традиції. Вінкоплетинам на Полтавщині надавали велике значення [3].

Про вінок багато писав видатний етнограф Олекса Воропай: «Наші дівчата плетуть собі вінки з квітів маку, синіх волошок, білого ромен-зілля, чорнобривців та дикої рожі. У плетенні вінків нашими ді-вчатами досягнено не меншого мистецтва, ніж у вишиванні, тканні та мереживі» [1].

У вінок вплітали всі злакові та оберегові елементи. Усього у вінку могло бути до 12 різних квіток, кожна з яких мала свій символ. Мак вважається не тільки квіткою мрій, але й символом родючості, краси та молодості; ромашка – символом кохання, ніжності та вірності; со-няшник – відданості й вірності; волошки у віночку – символ людяності; ружа, мальва і півонія – символи віри, надії, любові; м’ята – оберег дитини та її здоров’я; материнка – символ материнської любові; лі-лея – дівочі чари, чистота, цнота; див’ясил – корінь дев’яти сил, який зміцнює та повертає здоров’я; безсмертник – символ здоров’я, загоює виразки і рани; цвіт вишні та яблуні – материнська відданість та любов; калина – краса та дівоча врода; хміль – гнучкість і розум; польовий дзвіночок – вдячність [6].

Щоб посилити захисну силу вінка поміж квітів вплітали зілля та листя: полин – «траву над травами», буркун зілля – символ вірності, що може з’єднувати розлучене подружжя; листя дуба – символ сили. Але чи не найсильнішим оберегом вважають барвінок – символ життя та безсмертя душі людської, оберіг від злих сил, зілля кохання та ді-вочої краси, чистого шлюбу [7].

Не менше значення приділялося стрічкам, які вимірювали по до-вжині коси, розрізали нижче, щоб їх сховати. Найпершою по центру в’язали світло-коричневу – символ землі-годувальниці, пообіч якої жовті – символ сонця; за ними – світло-зелені й темно-зелені – краса та молодість; блакитні й сині – небо і вода, що надають силу й здоров’я. Далі йшли жовтогаряча – символ хліба, фіолетова – мудрість, мали-нова – душевність і щирість, рожева – достаток. В’язали по краю й білу стрічку, коли кінці були розшиті сріблом і золотом. На лівому кін-ці вишивали сонце, а на правому – місяць [4]. Не вишита стрічка не пов’язувалася, це був символ пам’яті про померлих. Дівчата, що вплі-

185

тали у віночок мак, підв’язували до нього червону стрічку – символ печалі й магічності.

У селі Велика Павлівка Зіньківського району Полтавської області малинові стрічки в’язали з петлями завдовжки 20-25 см. Ці петлі звиса-ли з вінка на груди молодої, символізуючи безкінечність життя, а також виконували функцію оберегу від хвороб та різних напастей. [3]

Ув’язували також «басамани» – стрічки, розшиті квітами, рослин-ним орнаментом. Червоні стрічки ув’язували лише тоді, коли у вінку були квіти маку, символізуючи печаль. Білих стрічок не ув’язували, оскільки вони символізували пам’ять про померлих. Довжина стрічок у молодої була від вінка до коліна. У вінок з правого боку пришивали квітку, виготовлену із стрічки червоного кольору. Таку ж квітку молода пришивала до правого боку кашкета молодого. Весільний вінок і квітку купували. Їх виготовляли місцеві майстрині на основі спеціальної чер-воної «стружки».[5]

Отже, вінок – дуже романтичний і ніжний атрибут жіночої краси. У нього багатовікова історія.

Кожен з нас є спадкоємцем великої скарбниці народної культури, продовжувачем її традицій та звичаїв. А це неможливо без їхнього ґрун-товного знання. Саме в цьому й має стати у пригоді наше дослідженя.

ЛІТЕРАТУРА6. Воропай О. Звичаї нашого народу. Етнографічний на-

рис. / О. Воропай – К.: Оберіг, 1993.7. Гресь Л.C. Український віночок та тернова хустка //

Методичні розробки бесід, свят, вечорів. – Полтавська література. – 1993.

8. Гриньова М. Традиції квітчання на Полтавщині / Гри-ньова М.В., Шульга І.А. // Навколишнє середовище і здоров’я людини: матеріали VI Всеукр. наук.-практ. семінару. – Полтава, 2013. – С. 240-245.

9. Орел М. Українська родина / М. Орел. – К: Видавни-цтво ім. О. Теліги, 2000. – С. 202.

10. Прилипко Я.П. Класифікація народних головних убо-рів / Я.П. Прилипко // Народна творчість та етнографія. – 1970 – № 5.

11. Стельмащук Г.Г. Традиційні головні убори українців / Г.Г. Стельмащук. – К.: Наукова думка, 1993. – 240 с.

12. Українське народне мистецтво [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.rukotvory.com.ua/

186

НАРОДНА ГРА – СВОЄРІДНА ШКОЛА ВИХОВАННЯ

Чирва Єгор, учень 8 – А класу, Полтавської ЗОШ І-ІІІ ступенів №20 імені Бориса Серги Керівник: Давиденко Н. М., учитель української мови та літератури

«Здоров’я – найдорожчий скарб», – каже народна мудрість. Укра-їнці з давніх-давен цінували здоров’я, загартованість і спритність. При-кладом самовдосконалення сили і духу була доба козаччини. Запороз-ькі козаки багато часу проводили на свіжому повітрі, працювали фізич-но, вели рухливий спосіб життя. Звичай проводити вільний час у формі змагань з’явився серед козацтва ще у 16 ст. Після походів хоробре братство розважалося, визначаючи з-поміж себе найбільш сильних і вправних.

Гарний фізичний стан намагалися розвивати у людини ще з ди-тинства. Найкращим засобом для цього були народні ігри. Це своєрід-на школа виховання, яка формувала моральні, вольові якості дитини.

Значна більшість сучасних дітей та молоді у вільний час надають перевагу комп’ютерним іграм. З однієї точки зору, це добре. З іншої – це обмежує спілкування серед однолітків, погіршує самопочуття, зву-жує коло інтересів. Актуальність даної роботи полягає у популяризації українських народних ігор. На прикладі народних традицій і звичаїв по-казати, що турбота про здоров’я була на першому місці в житті нашого народу. В іграх діти вчилися доброзичливо спілкуватися, допомагати один одному, розвивали кмітливість і спритність.

Здоровий спосіб життя ведуть і мої рідні. Ми часто гуляємо на свіжому повітрі, намагаємося правильно харчуватися. З дитинства мама привчала мене захоплюватися спортом. Вона стала для мене прикладом. У юності займалася карате, після закінчення педагогічно-го університету працювала учителем фізичного виховання. Я відвідую секцію плавання, у вільний час граю у вуличний футбол. Бабуся часто каже мені: «Будеш,онучку, як твій прапрадід!» А він був зразком сили, витривалості, фізично загартований. А починалося все з дитячих років.

Народився мій прапрадід Іван Максимович Піддубний 8 жовтня 1871 року в родині спадкового козака Полтавської губернії на хуторі Красенівка поблизу Золотоноші. Чи не єдиним багатством, що діс-талось у спадок хлопцеві, було богатирське здоров’я і прищеплені з дитинства чесноти – працелюбність, любов до рідного краю, гордість.

Батько Піддубного, Максим Іванович, мав невелике господарство. У нього було троє синів та три дочки. Максим був богатирського зросту, наділений великою фізичною силою. Мати Ганна Данилівна походила зі старовинної козацької родини Науменків, рід яких славився довго-літтям. Кажуть, що дід Івана дожив до 120 років.

Іван ріс так само, як і всі селянські діти, був привчений до важкої праці. А у вільний час, як і його друзі, грав на вулиці. Особливо по-

187

добалися йому ігри на витривалість, кмітливість, швидкість. До зрілої молодості Іван прожив у селі, дивуючи земляків розвинутою статурою та міццю. Потім захоплення спортом змусило богатиря виїхати з рідних місць. Він став одним із найвідоміших професійних борців світу. Але ніколи не забував, звідки родом, чия кров тече у його жилах. Козацька звитяга з дитинства прививалася дітям. Діди передавали свій досвід, батьки вміння, а друзі вчили один одного поважати, підтримувати у грі.

У краєзнавчих статтях знаходимо інформацію, що важливу роль у фізичному гартуванні молоді відігравали парубоцькі громади [3,с.29]. У багатьох селах Полтавщини такі об’єднання збереглися до 30-х років 20 століття. Парубоцькі громади цінували у своїх побратимів кмітли-вість, сміливість, силу волі. Саме такі фізичні якості розвивала молодь за допомогою ігор. Багато із розваг супроводжували народні свята та обряди. Так у нашому краї на Водохреща вирубувати хреста на водо-ймищі доручали найсильнішому хлопцю, якого визначали у змаганнях в боротьбі. Після свята сміливі стрибали в ополонку. Це було гарне загартування тіла і духа. Ще в цей день чоловіки влаштовували ку-лачні бої. Кулачні бійці дотримувалися певних правил. Спочатку свою відвагу демонстрували діти, потім молодь, а в кінці – дорослі чоловіки. Лежачого та у спину не можна було бити. Перемагала та ватага, яка виштовхувала суперників із «поля бою» [4, с.191].

У багатьох селах нашого регіону була традиція приборкувати ху-добу. Парубки сідали на молодих коней чи волів і їхали, доки тварина не вкриється потом. Так худобу приборкували. Тільки сильні і витри-валі хлопці могли витримати це завдання. Подобалося грати хлопцям у гру «Довга лоза». Вони ставали один за одним обличчям у потили-цю на відстані двох метрів. Один гравець повинен розігнатися і пере-стрибнути через кожного. Переможець ставав попереду.

У Котельві на третій день Великодня молодь робила так звану вежу. Ставали п’ять хлопців, їм на плечі ставали троє, потім двоє та один. Такою вежею обходили навкруги церкви.

Ігри парубків мали переважно характер змагань у спритності, швидкості, витривалості, силі. У нашому регіоні були поширені такі ігри: «Навкулачки», «Стовп», «У короля» [3,с.18]. У ніч на Андрія юна-кам дозволяли побешкетувати: неабияким вважалося вміння підняти воза на хату дівчини, яка подобалася хлопцеві. Популярними були змагання парубків у підніманні каменів, штовхання колоди. Це могли зробити найсильніші.

Як видно з наведених прикладів, ігри були різноманітні й розра-ховані на людей різного віку. Дослідження українських народних ігор допомагає зрозуміти, як виховувалося молоде покоління українців на традиціях, звичаях предків. Діти, підлітки, молодь у грі наповнювалися енергією, яка надавала їм сили, витримки, спритності. Хотілося б, щоб сучасні діти, особливо мої однолітки, цікавилися розвагами українців. Зразки народних ігор можна використовувати на уроках фізичного виховання.

188

Народна гра – складова буття українців. У грі діти відчувають себе кмітливими, розвивають свої фізичні якості, насолоджуються життям. «Рухайся більше, проживеш довше», – каже народна мудрість.

ЛІТЕРАТУРА1. Історико – краєзнавче видання «Полтавщина. Історичний нарис». – Полта-

ва, 2005.-592С.2. Полтавщина: Енциклопедичний довідник /за ред. Кудрицького А.В. -Полта-

ва, 1999.- 1024с.3. Старков В. Традиційна ігрова культура населення України / В. Старков. – К. :

Ін-т укр. археографії та джерелознав. ім. М. С. Грушевського НАН України, 2009. – 402 с.

4. Українська минувшина: ілюстрований етнографічний довідник. А.Пономарьов, Л. Артюх, Т. Косміна та ін.- Київ, 1993. – 256с.,іл.

5. http://www.skarby.org.ua/narodni-igri/6. http://about-ukraine.com/index.php?text=109

СЛАВНИЙ РІД РІЗЬБЯРІВ ЮХИМЕНКІВ

Шурпик Олеся, учениця 8 класу Великобудищанської ЗОШ І-ІІІ ступенів Диканської районної ради, член гуртка «Старовина» Диканського БДЮТКерівник: Калашнік С. В., учитель історії та правознавства

Старі ремесла цікавлять нас, викликають захоплення. З поколін-ня в покоління переходила слава найрізноманітніших народних уміль-ців – різьбярів, килимарниць, гончарів. Вирішено було віднайти та до-слідити свідчення про розвиток різьбярства у селі Великі Будища на Диканщині, про талановитих майстрів-різьбярів, які тут жили і творили.

Різьблення, створення меблів було найрозвинутіше на Полтав-щині, яка й зараз славиться художньою обробкою дерева. Полтав-ське класичне народне різьблення включало такі техніки: тригранно-виїмчасте різьблення (побутових речей, меблів, споруд), рельєф (в оздобленні іконостасів, кіотів), а також круглу пластику. Остання у ви-гляді тваринних чи рослинних узорів на предметах щоденного вжитку (ложки, ополоники, сільнички, коряки), завершень на мисниках, поли-цях, балок хат (коники) була започаткована в сивій давнині і дійшла до початку 20 ст.

Найбільшого розвитку різьбярство набуло на початку ХХ століття і пов’язане з іменами видатних майстрів Юхименків з Великих Будищ [1, с. 215].

Містечко Великі Будища було одним із ремісницьких осередків об-робки дерева на Полтавщині. Тут проживали відомі різьбярі Іван Григо-рович, Федот Іванович та Прокіп Федотович Юхименки. Всі вони – уро-дженці містечка Великі Будища, народні майстри художньої обробки дерева, меблярі, скульптори. Династія почалася з Івана Юхименка

189

(1 пол. 19 ст.), але найбільш відомими стали його син Федот (2 пол. 19 ст. – поч. 20 ст.) та онук Прокіп (1870 – 1931). Всі Юхименки прекрас-но розумілись на народному орнаменті і любили його.

Ними була зібрана велика колекція різьблених форм для виго-товлення пряників, значна частина якої до Великої Вітчизняної війни зберігалася у Полтавському краєзнавчому музеї. У їхній колекції була велика кількість найрізноманітніших різьблених селянських виробів.

Федот та Прокіп Юхименки мали у Великих Будищах невеличку майстерню, де завжди вчилися мистецтву різьби кілька юнаків з бідних сімей. Спочатку майстерня була спільна, а потім кожен з майстрів мав свою власну.

Федот Юхименко тримав невелику різьбярську майстерню, де ви-конував різні замовлення: скрині, сволоки, вози, сани, різьблені форми для кахлів тощо. Різьбив із сином наличники для сільських хат. Ще 1896 року майстер відправив на промислову і художню виставку до Нижнього Новгорода різьблені меблі та рельєфні картини.

Метод викладання Федота Юхименка дуже нагадував метод на-вчання старих майстрів: учень протягом довгого часу вивчав весь про-цес виробництва, починаючи з приготування клею, сушіння дерева і його випробування, далі йшли столярні роботи і підготовка поверхні для різьби, малювання орнаменту і сама різьба, нарешті, травлення і золочення або фарбування та полірування готової речі [3, с. 10-12].

Значну мистецьку вагу становило церковне художнє різьблення (сницарство), куди, крім іконостасів, входили також кіоти, хрести, по-статі святих, янголів. Як правило, їх різьбили з м’яких порід дерев й фарбували золотом. Відомо, що іконостаси у Великих Будищах виго-товляла майстерня Федота Юхименка. В Свято-Троїцькій церкві села Великі Будища до цього часу є іконостас та різьблені кіоти роботи май-стрів художньої майстерні Федота Юхименка.

Але особливо яскравою постаттю був Прокіп Юхименко. Автор барельєфів («Козак-бандурист», 1902), скульптур балюстради хору і колон, різьблення на масивних вхідних дверях для будинку Полтав-ського земства (тепер краєзнавчого музею), декоративних картушів на Музеї історії Полтавської битви (1908 – 1909), різьблених меблів, оправ альбомів, форм для кахлів тощо.

Він успадкував від батька непересічний талант. Ще з дитинства, приглядаючись до дідового та батькового майстрування, хлопець по-любив теслярувати, різьбити.

Під впливом робіт Л. Позена він починає займатися різьбленням барельєфів, круглої скульптури і досягнув у цьому неабияких успіхів. За малюнком видатного митця О. Сластіона різьбяр створив компози-цію «Козак-бандурист» на титулі великого альбому, що його громад-ськість у 1901 році подарувала на ювілей відомому українському ста-тисту О. Русову.

Прокіп Федотович виготовив ще багато скульптурних творів, які неодноразово займали призові місця на різних виставках у Полтаві,

190

Києві, Москві, Петербурзі, Парижі. Ці роботи Прокопа Юхименка, як у свій час і його батька, високо цінувалися спеціалістами і просто шану-вальниками різьблення по дереву.

На відміну від батька, Прокіп Юхименко більше уваги приділяв учням, шліфував їхні таланти. Найчастіше до нього за наукою прихо-дили юнаки з ближніх сіл і містечок. Тут здобували ази різьбярської на-уки Василь Гарбуз, Іван Дроб’язко, Платон Кримпоха, які пізніше стали відомими майстрами.

У 1913 році Прокіп Юхименко підпорядкував свою майстерню Зіньківському повітовому земству. Навчальний заклад мав три від-ділення: столярне, художньо – різьбярське та іграшкове. Спочатку в ній навчалося 13 учнів. Продовжувала працювати майстерня і в пері-од Української Народної Республіки, і пізніше (до середини 20-х років ХХ ст.). У ній виготовляли меблі в українському стилі: стільці, столи, крісла, буфети, шафи, ширми до ліжок, полички, рамки до фотокарток та інші побутові предмети.

В останні роки свого життя (а він помер 1931 року) Прокіп Юхи-менко переїхав до Полтави, працював викладачем Полтавського інду-стріального технікуму.

Коли на початку ХХ століття для оздоблення новозбудовано-го будинку губернського земства (нині краєзнавчого музею) виникла необхідність запросити найкращих різьбярів, Прокіп Юхименко став великою знахідкою для керівника будівництва видатного архітектора Василя Кричевського [2].

Митці щиро поважали один одного, під керівництвом Кричевсько-го Прокіп Юхименко працював з великим натхненням. Майстер ви-конав масивні різьблені вхідні двері з орнаментом «дерево життя» із квітів-розеток, двері у парадних залах, поручні на галереї, різьблені стільці, різні барельєфи.

Тоді ж кращі вироби батька і сина Юхименків були виставлені для показу у спеціальній вітрині, а за радянського часу – у спеціальній кімнаті. В ній знаходилися портрет Федота Івановича в рамі з чорного дерева, мисники, полички, рамки для фотографій, барильця, ківшики для квасу.

Тут же були унікальні твори Прокопа Юхименка: велика різьбле-на картина «Соловей-розбійник», над якою майстер працював понад десять років, скульптури «Сатир і німфа», «Дівчина біля колодязя» та інші роботи.

На жаль, майже всі вони загинули під час Другої світової війни. Тому зараз у Полтавському краєзнавчому музеї у відділі етнографії лише згадується про Юхименків як відомих на Полтавщині різьбярів.

Відомий полтавський мистецтвознавець Віталій Ханко порівнює роль Прокопа Юхименка у розвитку різьблення на Полтавщині з ді-яльністю відомого гуцульського різьбяра Василя Шкрібляка. Як зазна-чає В. Ханко, вони обидва були самобутніми митцями з оригінальними різьбярськими почерками [4].

191

За спогадами старожилів, Прокопа Юхименка поважали одно-сельці за незалежний характер, сміливість суджень. До нього у Великі Будища часто приїжджали митці з різних куточків Російської імперії. На жаль, до нашого часу в селі не збереглася садиба відомого різьбяра. Під час відступу німецьких військ у вересні 1943 року село майже по-вністю було спалене. Згадують, що майстерня Юхименка розташову-валася в центрі села, біля неї завжди було багато свіжих стружок.

Вцілілі роботи митця знаходяться в музеях Києва, Харкова, Охтирки.

Всі знайдені матеріали плануємо передати до сільського музею. Нехай поповнить його ще одна цікава сторінка з історії козацького со-тенного містечка Великі Будища.

ЛІТЕРАТУРА1. Історія українського мистецтва: У 5-и т /НАН України. ІМФЕ ім. М. Т. Риль-

ського; голов. ред. Г. Скрипник, наук. ред. Т. Кара-Васильєва. – К., 2007. – Т. 5: Мистецтво ХХ століття. – 1048 с.: іл.

2. Мусієнко П. Полтавський різьбяр Прокіп Юхименко // Народна творчість та етнографія. – К., 1964. – № 6. – С.67–71.

3. Лапа В.П. Полтавські різьбарі. – Х., Мистецтво, 1937. – 72 с. Режим доступу http://elib.nplu.org/view.html?&id=961

4. Ханко В. Різьбяри з Великих Будищ // Народне мистецтво. – 2001. – № 3-4. – С. 56-58.

КИЛИМАРСТВО НА ПОЛТАВЩИНІСтеценко Валерія, учениця10 класу,Полтавської ЗОШ І-ІІІ ступенів №20 імені Бориса Серги Керівник: Войтенко О.О., учитель української мови та літератури

Килимарство – традиційна, найбільш важлива і поширена в усіх місцевостях України галузь народного ткацтва [7, ст. 367]. З найдавні-ших часів килими відігравали важливу роль у господарстві і побуті, їх широко використовували для опорядження житла, виготовлення одягу, в господарських і обрядових діях. Килими були обов’язковою частиною приданого жінки, ними сплачували данину.

Перші відомості про ткацтво на українських землях сягають пе-ріоду трипільської культури. Археологічні знахідки того часу: значна кількість ткацьких знарядь для прядіння, деталі первісних верстатів, відбитки тканини на кераміці свідчать про використання рослин, вов-ни, а також володіння технікою переробки текстильної сировини вже в ІІІ – ІІ тис. до н.е.

Цей вид ремесла особливо був поширений на Полтавщині, про що свідчать історичні, літературні джерела, а також багаті колекції дав-ніх килимів у музеях.

На жаль, останнім часом цей вид декоративного мистецтва пе-ребуває в занепаді. Економічна криза 1990-х років зумовила значне

192

зменшення виробництва килимів, і ця тенденція зберігається до наших днів. На Полтавщині килимарство частково залишилося тільки в Ре-шетилівці; відчутно скоротили виробництво килимів на підприємствах Західної України. І лише колекції музеїв дають уявлення про колишню славу українського килима. Нині килимарством майже не займаються, проте завдяки праці окремих ентузіастів традиції килимарського мис-тецтва збережені і продовжені. Актуальним і вкрай важливим завдан-ням сьогодення є збереження і примноження традицій цього унікаль-ного виду мистецтва, справжнього художнього надбання українсько-го народу, яке своїм корінням сягає сивої давнини. Археологічні дані свідчать, що вже за часів Київської Русі на території сучасної України побутували візерунчасті тканини-килими. Ними завішували стіни, по-кривали ліжка, столи, дивани, долівку [6, ст. 136].

Згадки про українські килими містяться у билинах, літописах, іс-торичних піснях, подорожніх записах іноземних мандрівників того часу. Найдавніша літописна згадка про килими на Русі походить з 997 року.

Найбільше піднесення давнього килимарства відбулося у Х-ХІ ст., коли килими використовувалися в оздобленні праслов’янських язич-ницьких храмів. Стіни тодішніх храмів, де стояли скульптурні зобра-ження богів-ідолів, покривали завісами із дорогих килимів.

Килимові вироби в Україні мали різні назви. Найдавнішою була назва ковер, яка згадується в писемних джерелах з княжих часів. На-зва «килим» з’явилася на початку ХІІ ст. На думку дослідників, ткани-нам із назвою ковер XVI–XVIII ст. був притаманний квітчастий орна-мент, килимам – геометричний, смугастий.

В основі українського килимарства лежало народне домашнє ви-готовлення килимів, що розвивалося в умовах сільського натурального виробництва. Усі свої потреби та естетичні запити народ задовольняв власними виробами. Знаряддям виробництва килимів слугував про-стий дерев’яний верстат, який легко можна було виготовити самому. Виготовлення килимів упродовж тривалого періоду було одним із осно-вних жіночих занять. Згодом килимарство трансформується в ремес-ло, яким стали займатися й чоловіки-килимарі [7, ст. 368].

Виробництво килимів було поширене в усіх регіонах України. Та особливо цей вид ремесла був розвинений на Полтавщині. Наприкінці 18 та поч. 19 ст. багато килимарських мануфактур виникло саме на Полтавщині, де вони діяли трохи чи не в кожному повіті. Найбільш зна-чними на Полтавщині були промисли у містах Зінькові та Миргороді. У Зінькові виробництво килимів для продажу практикувалося здавна. Тільки на Ільїнському ярмарку в Полтаві зінківські торгівці збували що-року дві-три тисячі килимів.

Для полтавських килимів властива велика стилізація квіткового орнаменту і густота його розташування на полі. Як і в інших квітко-вих килимах побудова буває з прямим чи шахматним розташуванням окремих елементів, пов’язаних в одну або дві вертикальні колони і цен-тралізованих [5, ст. 134].

193

У наш час, як і в давнину, одним з найвідоміших центрів кили-марства є Решитилівка, Полтавської області. У Решетилівці виготов-ляли гладкі (безворсові) шерстяні килими з рослинним і, рідше, геоме-тричним орнаментом. Ткали їх вручну, за зразком, частіше по пам’яті. Майстри вільно варіювали квіткові мотиви, то розміщуючи окремі еле-менти на полі, то збираючи їх в букети, кожного разу створюючи нові композиційні рішення. Решетилівським килимам властиві пластичні форми рослинних орнаментів і ніжний, світлий колорит. У них спосте-рігається значна різноманітність композицій з ритмічним укладом сти-лізованих і водночас мальовничо-трактованих квітів, листя, галузок, які легко і вільно стеляться на світлому тлі. Центральна площина килима облямована з усіх боків темною смугою, на якій укладені галузки чи гірлянди квітів. Колорит соковитий, утворений м’якими тональними пе-реливами пастельних охристих, сірувато-голубуватих тонів, які поєд-нуються з незначною кількістю зелених, вишневих, червоних та жовтих кольорів [7, ст. 372].

Килими Решетилівки…Це цілий різнобарвний, багатоголосий світ, вирішений у традиційно дібраних пастельних, м’яких кольорах. Вироби решетилівських килимарниць, мов незгасаючі сонця, осяюють своїм внутрішнім життєстверджуючим світлом незліченну кількість простих осель і парадних приміщень. Виготовляючи килим, ткаля вкладає в нього свої думки, настрої і почуття [6, ст. 140].

Яскраво сяє сузір’я майстрів народного мистецтва Полтавщини. Килими-гобелени виготовлені решетилівськими майстрами художніх промислів прикрашають інтер’єри багатьох громадських споруд, по-сольств України, за кордоном, українського центру культури та бізнесу в Афінах, палацу мистецтв «Україна», готелів і ресторанів вищого кла-су та приватних колекцій.

Майстрині Надії Несторівні Бабенко належать десятки оригіналь-них робіт у глибоко традиційних стилях. Один з її килимів «Орнамен-тальний», 1969 року виготовлення, і сьогодні знаходиться у Нью-Йорку, у фоє Організації Об’єднаних Націй, як її духовна емблема.

Знані по всій українській землі та за межами нашої держави ки-лими Леоніда Самійловича Товстухи. Вони експонуються у багатьох музеях та на постійно діючих виставках, зокрема, його килими прикра-шають експозицію українського народного мистецтва у Полтавському краєзнавчому музеї.

Найвідоміші з них – «Пори року» та «Червона гвоздика». Всі ки-лими Леоніда Товстухи різні, але об’єднує їх одне: квіти, живі природні мистецькі твори, ті, що буяють, і ті, що тільки розпускаються, сонцем виплекані діти матері-землі.

Продовжувачем сімейної справи та народних традицій є Олек-сандр Бабенко. Його килим «Гончарські світи» (1995) – то вже вияв національного світосприйняття, квітучий кольоровий розмай, з якого виникають квіти-птахи, квіти-звірі, все тут квітує, сяє, виблискує.

194

У техніці гобелену працюють сучасні майстри Ольга і Олександр Левадні, Василь Жук, Тетяна Волошко.

Протягом всього історичного розвитку український народний ки-лим набув різноманітних художніх форм, стильового та колористично-го розмаїття. Функції килимів не були весь час сталими і змінювалися залежно від соціально-економічного життя народу. Сьогодні народ-ний килим виконує переважно декоративну функцію, а популярність декоративно-прикладного мистецтва набирає обертів.

Вивчаючи історію українського килимарного мистецтва, маємо підстави говорити про велику різноманітність композицій і орнамен-тальних мотивів, виконаних з повним знанням матеріалу та високим почуттям краси. У них втілено велику творчу силу нашого народу.

ЛІТЕРАТУРА1. Артемчук Г. «Методика організації науково – дослідницької роботи: На-

вчальний посібник для студентів та викладачів вищих навчальних закла-дів». – К.: Форум, 2000

2. Запаско Я.П. Українське народне килимарство.- К.,1973 3. Жук А.К. Українські народні килими, ІХ-поч. ХХ ст.- К.,1966 4. Манучарова Н.Д. Українське народне мистецтво. Тканини і вишивки.

–К.:19605. Пілюгіна О.Є. Вивчення основ килимарства в художній школі. – Полтава, 20076. Титаренко В.П. Традиційні народні ремесла Полтавщини. – Полтава, 20037. Українське народознавство: Навч. посібник/ За ред.С. П. Павлюка, Г. Й. Го-

ринь, Р. Ф. Кирчіва. – Львів: Фенікс, 1994.

УКРАїНСЬКИЙ РУШНИК «ХИТЦІВСЬКОМУ РОДУ, НЕМА ПЕРЕВОДУ»

Романенко Юлія, учениця 8 класуХитцівської ЗОШ І-ІІ ступенів Гадяцької районної радиКерівник: Зубко Л.В., вчитель історії.

«Український рушник! Як багато до нас промовляє це слово, яке воно рідне і миле нам! Скільки зворушливих спогадів та образів з на-родного родинного життя пов’язане з рушником.»

Іван ГончарОсь у цих словах відомого етнографа звучить зміст нашого рукот-

ворного дива – рушника сільської родини «Хитцівському роду, нема переводу». Що є кращого у світі за мамину пісню, за вкраїнську світли-цю, де пахне свіжоспеченим хлібом і терпкою м’ятою, де над образами та світлинами рідних у рамочках квітують вишивані рушники – обереги роду людського, захисники від усього злого? Рушник – це символ Укра-їни, відбиття культурної пам’яті нашого талановитого народу. У його орнаментах бринить ніжно мелодія душі.

Старовинні українські народні рушники – раритети Полтавсько-го краєзнавчого музею ім. В. Кричевського вишиті вохристо-жовтими, світло-зеленими, темно-голубими кольорами різних пастельних від-

195

тінків з локальними кольоровими вкрапленнями і мають спорідне-ні композиції. У найбільшій мірі це характерно для північно-східного Придніпров’я, особливо Гадяцького району Полтавської області.

Популяризатором народного рушника на Полтавщині став фольклорно-етнографічний колектив «Чорнобривці» нашої школи. Ми з моєю мамою та бабусею є активними учасниками цього об’єднання. Без нашого колективу не обходиться жодна представницька виставка творів декоративно-прикладного мистецтва. Майстрині ґрунтовно до-сліджують виняткове явище в національному мистецтві – народний рушник, опрацювали чимало книг, що розкривають минувшину України й частку її душі – традиційне народне мистецтво.

Вишивальниці теплотою свого серця, віртуозною голкою та ниткою відроджують славу українського, зокрема полтавського краю. Наші руш-ники бачив Київ на Дні Полтавського земляцтва, Львів під час святкування Різдвяна зірка, Івано-Франківськ «Коляда на Прикарпатті», м. Чернівці «Гостини у Товтрах на Першу Пречисту, м. Полтава «Великодня паска», м. Гадяч «Балто – Чорноморська конфедерація». Географія наших по-дорожей – презентацій українського рушника дуже широка, недарма ж голова Гадяцької РДА відмітив, що Гадяцький рушниковий край пише свою історію голкою на полотні.

І остання із робіт нашого колективу – Дерево Життя Хитцівського роду є цьому підтвердженням. Цей рушник – вигадлива тричастинна композиція, в основі якої на білому тлі вигаптуване Дерево Життя, що символізує у вертикальній площині триєдність Світу: Прави, Яви і Нави – Неба, Землі й Потойбіччя, а в горизонтальній – чотири сторо-ни світу. Підземне життя характеризується орнаментом коріння, яке перев’язане стрічкою темного кольору, з боків – рослинне буйноцвіття. З коренів виростають і квітнуть соняхи – сонця з меншими квіточка-ми й листочками. Середня частина (сучасне життя-буття) займає зна-чну площу рушника. Дерево, розгалужуючись, вінчається своєрідним тризубом, в якому дві симетричні «цибулинки» та багатопелюсткова квітка. На тлі рушника, між великими і середніми квітами – розетками вишита суцільна плетінкова орнаментика.

У верхів’ї – птахи, небесні представники, вище – народження но-вих зірок – світів. Унизу жовтувато-голубими нитками вишитий фриз геометричного орнаменту, з боків в’ється барвінок – символ краси, оспіваний у народних піснях. Його темно-зелений колір як оберіг ві-рного кохання козака – парубка та вродливої дівчини. На Дереві Життя, як і в Природі, присутня асиметрія розташування різних сим-волів – елементів рушника. Маленька і велика пташечки, гроно ви-нограду і лист, дві і три квіточки робить рушник загадковим, цікавим, неповторним. Його хочеться роздивитись і роздивлятися, відкрива-ючи щось нове і неординарне у способах вишивки. Своєю компози-цією, буйноквіттям та різнотрав’ям, своєю довершеністю у верхній частині вигляд рушника нагадує картину К. Білокур «Цар – колос». Пастельна кольористика рушника передає настрої липневого свіжо-

196

го ранку, коли більшість рослин досягли свого апогею у рості, навіває спокій та умиротворення душі селянина – хлібороба, який покладає великі надії на щедрий урожай його життєвої ниви. Витвір рук наших майстринь – глибоко традиційний, а кожна композиція неповторна, творчо-осмислена. Елементи декору, орнаментальні мотиви ніде не повторюються. Основу мистецтва колективу складає орнамент, який характеризується ритмічною повторювальністю. Сюжетами виступа-ють Світове Дерево, деревця, квіти, птахи, Однооке Божество, хрест-дерево, поширені в більшості областей Лівобережжя, Придніпров’я, зокрема у Полтавському краї. Щоправда, всім регіонам етнографічної Батьківщини властиві ці архетипи.

У минулі та нинішні часи українські майстрині – чарівниці творять ці мистецькі дива. З давніх-давен українці замислювалися, як починався світ, яка була першооснова. У світославних українських колядках у по-етичній формі оповідається про «глибоку воду» на якій стоїть Дерево – явір, калина, верба: «На явороньку три голубоньки радоньку радять, як світ сновати». (Золотослов – К.,1988 – с. 48) Світове Дерево – центр космосу, стрижень, навколо якого закручується життя, вісь Всесвіту. Воно часто ототожнюється з деревом Життя – книгою доль. На листі, квітах, пелюстках, стеблах, зірках, птахах і, головне, стовбурі ніби напи-сані людські долі. Коли людина вмирає, зривається листок чи осипають-ся пелюстки. В одному із збірників О.М. Афанасьєва (Дерево жизни – М., 1982 – с. 30) є така загадка, в якій дуже образно і мудро сказано:

Стоїть дерево, на дереві квіти, під квітами – котел, над квітами – орел;

квіти зриває, в котел скидає, квітів не меншає, в котлі не більшає.Відповідь: «Життя і Смерть».

В усіх народних рушниках присутнє Дерево Життя, що підтримує небеса. Воно нестримано тягнеться до життєдайного Сонця, до Бога – Світового Розуму, Творця Всесвіту. Корінь його у підземному світі, стовбур – між небом і землею, гілля занурене в Космос. На нашому ж Дереві роду вгору тягнуться колоски – прізвища найбільших родів на-шого села Хитці, що огорнулось красою квітучих Зозулинцевих лук при впадінні річки Грунь у повноводний Псел.

Ріка тече, нові води приймає, життя триває. Так і на нашому руш-нику, нові колосочки тягнуться до сонця, дозрівають зернята, а вони да-дуть щедрий урожай хліба матеріального, хліба духовного, Хліба Життя. Рушник «Дерево Життя Хітцівського роду» – це колективна робота творчого об’єднання «Чорнобривці».

ЛІТЕРАТУРА1. Золотослов. Поетичний космос Давньої Русі. Упор. М. Москаленко. –

К.:Дніпро. – 1988. – 296 с.2. Знаки. 155 стародавніх українських вишивок. – Бібл. журн. «Соняшник». –

К., 1992. – 72 с.

197

3. Козацький рушник. Національна Спілка майстрів народного мистецтва України Запорізький художній музей. Україна. Запоріжжя 2003.

4. Матеріали фондів історико-краєзнавчого музею «Перевесло» Рушникової світлиці села Хитці.

ВНЕСОК АНДРІЯ ЛОБОДИ У ДІЯЛЬНІСТЬ ЕТНОГРАФІЧНОї КОМІСІї ВУАН У 1920-Х РОКАХ

Убийвовк Карина, учениця 11 класу КЗ ЗОШ № 8 імені Панаса Мирного м.Полтава, ПМЦПО, вихованка гуртка «Історико-краєзнавчі дослідження»Керівник: Шаповал Л.І., доцент кафедри історії України ПНПУ імені В.Г. Короленка, керівник наукового гуртка ПМЦПО

В історії українського народознавства 1920-ті рр. характеризують-ся піднесенням національної свідомості, зростанням інтересу до істо-рії та культури, розгортанням масового краєзнавчого руху, активності наукової еліти у дослідженнях і збереженні культурно-історичної спад-щини українців. Науковими та координаційними центрами історико-краєзнавчих досліджень в УСРР стали установи Всеукраїнської Ака-демії Наук (ВУАН) утвореної у листопаді 1918 р. У роботі її структур поряд з історичним краєзнавством, літературознавством, вагоме місце посіли фольклористика і етнографія. Провідною установою ВУАН була Етнографічна комісія, яка в офіційних документах називалась: Фоль-клорна, Етнографічна, Етнографічно-фольклорна на чолі з В. Клінге-ром, А. Лободою, В. Петровим [11, с.126].

Метою статті є висвітлення діяльності Андрія Лободи (до 145-річ-чя з дня народження), голови Етнографічної Комісії, визначення його внеску у збиральницьку, наукову, організаторську роботу ВУАН у 1920-х рр. Дослідженням діяльності Етнографічної комісії займалися Л. Мельничук [4], С. Музиченко [5,6,7], Г. Скрипник [12], Н. Полонська-Василенко [9], О. Рубан [11], Л. Божко [2], В. Андрєєв [1]. П.Попов [10], Г. Стельмах [13].

Андрій Митрофанович Лобода – академік АН УРСР, член-кореспондент АН СРСР, вихованець Київського університету,засновник та професор Вищих жіночих курсів у Києві, вихователь школи фоль-клористів, етнографів, літературознавців, педагогів. А. М. Лобода на-родився 14 / 26 червня 1871 р., вважав себе чернігівцем за походжен-ням, хоча народився і перші роки жив у м. Свенцянах (Литва) за місцем роботи батька, дрібного службовця. Середню освіту здобув у Катери-нославській класичній гімназії. В автобіографії писав, що «першим об’єктом мого захоплення була антична класика, вже гімназистом міг вільно читати латинську і грецьку книги. У 1890 р. дев’ятнадцятирічним юнаком вступив на історико-філологічний факультет Київського уні-верситету, цікавився класичними мовами й літературами, захоплював-ся слов’янською філологією, сербським і болгарським епосом. Андрій

198

Митрофанович був офіційним учнем професора російської словес-ності П.Владимирова, професора світової літератури М.Дашкевича. «Його курсова робота, а потім дипломна була на славістичну тему «Бановичь Страхиня. Материали для изучения южнославянского на-родного эпоса». Ця перша друкована праця відзначилась ерудицією і цікавими висновками щодо характеру й хронології одного сюжетів південнослов’янського героїчного епосу косовського циклу, демокра-тичною спрямованістю в поясненні змісту окремих епізодів, увагою до художніх особливостей південнослов’янського епосу», – зазначав П. Попов [10, с. 42]. Будучи студентом, А.Лобода вивчив «Русский бога-тирський епос». Дана праця є історіографічним, критико-бібліграфічним оглядом досліджень російського билинного епосу від епохи Київської Русі до сучасності зі власними напрацюваннями. Робота отримала зо-лоту медаль і премію імені Пирогова, була надрукована книгою у 1896 р. В.М Перетц писав, що «ця книга створила «молодому вченому репута-цію трудолюбивого і сумлінного, талановитого наукового працівника» [8, с.519]. По закінченню навчання Андрія Лободу залишають при Ки-ївському університеті для підготовки до професорського звання. Попе-читель Київського учбового округу створював цьому перешкоди з полі-тичних мотивів, тому йому довелося служити дрібним канцеляристом у Казенній палаті. Основною роботою А.Лободи є «Русские былини о сватовстве», яка вийшла 1904 р. в Києві і була подана на здобуття вченого ступеня магістра російської філології. У статті «К былинам о сватовстве (Женитьба Добрыни) 1896 р. вчений наголошує на тому, що російський богатирський епос є складною галуззю народної творчості [10, с.44]. Стаття «Билини про Іллю Муромця»,написана в 1898 р. як пробна лекція на одержання в університеті приват-доцентури. Спро-бу дослідити видозміни образу билинного богатиря А.Лобода робить у праці «Песня о Соловье-разбойнике, слишанние в Васильковском уезде Киевской губернии». З билинних сюжетних груп вчений обрав для дослідження групу билин про сватання богатирів. «На весільних мотивах, – пише він, – я зупинився тому, що вони цікаві своїм багат-ством, різноманітністю, переживаннями, ілюзіями та предметом до-слідження служили вони не рідко [10, с.45 ]. Після успішного захисту магістерської дисертації А.Лобода приділяв значну увагу історіографії фольклору. Андрій Митрофанович виступав із ґрунтовними промова-ми в Історичному товаристві Нестора – Літописця про фольклористів: О.Гільфердінга, Л.Майкова, О.Пипіна, М.Дашкевича, О.Веселовського [10,с.47]. Видав посібник «Лекции по народной словесности», чотири видання (1909-1914), підручник «Лекции по истории новой русской літератури, ч.1 ХVІІІ век, першим почав читати курс з української лі-тератури ХІХ ст., видав «Лекции по методике русского языка в лите-ратуре». У 1914 р. в університеті для словесників викладав спецкурс – «Элементы русской народной поезии в художественной литературе ХVІІІ и ХІХ вв.». Був чудовим лектором, читав вільно і цікаво. Май-стерно проводив спецсемінари, де обговорювались кращі реферати

199

студентів. В 1921 р. А.Лободу призначено директором Етнографічно-фольклорної комісії, на початку 1922 р., обрано академіком АН УРСР по кафедрі етнографії і фольклору, віце-президентом та головою упра-ви ВУАН. Вчений був редактором восьми випусків «Етнографічного вісника», чотирнадцяти номерів «Бюлетня Етнографічної комісії» та «Матеріалів до вивчення виробничих об’єднань» [1, с.78 ], у змісті яких «яскраво відбилося складне переплетіння позитивного і негативного в роботі Комісії, часу зародження і становлення української радянської етнографічної науки», – зазначав С. Музиченко [7, с.38 ]. «Етнографіч-ний вісник» і «Бюлетень Етнографічної Комісії» – друковані органи, го-ловним завданням яких було друк статей, матеріалів методологічно – інструктивного характеру, програм з окремих питань та огляди тема-тичної літератури. Керівник Етнографічної комісії друкував статті з іс-торії, етнографії, фольклористики, літератури, нариси з історії театру, освіти, посібники з народної творчості, які підготовлені з тексту лекцій для потреб студентів, майже 100 праць. На жаль, сьогодні не зберіг-ся архів ученого, а докторська дисертація «Шексперизм в России», в 1914 р. залишилась рукописом через труднощі з друком у воєнний час.

Будучи головою Краєзнавчої комісії при УАН, він був дійсним чле-ном Центрального бюро краєзнавства при Всесоюзній Академії наук. В 1924 р. його обирають кореспондентом Академії Наук СРСР, членом Товариства любителів природознавства, антропології та етнографії при Московському університеті, дійсним членом Московської секції Російської Академії історії матеріальної культури. За етнографічну і фольклорну роботу в 1927 р. Ленінградське Етнографічне товариство нагородило А.М.Лободу золотою медаллю. Попов П.М. зазначає, що «пафосом наукової діяльності Лободи було не відшукування запози-чень, а передусім з’ясування національної історії та побутового грунту епосу, зв’язків його з масовим народним середовищем. А. Лобода на-ближався до сучасних дослідників, які тлумачать епос насамперед іс-торично, але, на іншій, якісно відмінній основі» [10, с.50]. В 1925 р. Ан-дрій Митрофанович захворів, залишив адміністративну роботу в Пре-зидії АН УРСР та педагогічну роботу у вузах. Як дослідник та вчений продовжував працювати до 1 січня 1931 р., помер на 60-му році життя.

Академік А. Лобода визначив основні завдання перед українською етнографією: вихід на новий теоретичний рівень шляхом створення нових праць теоретичного характеру, на основі власних розробок і за рахунок звернення до теорій зарубіжних учених визначити місце ет-нографії у системі наук, взаємовідносини її з палеонтологією, антро-пологією, соціологією, фольклором, вивчити досвід досліджень за-рубіжних етнографів для успішної реалізації практичної діяльності [3, с. 1-2]. Створення краєзнавчих осередків на місцях було важливим у діяльності Етнографічної комісії, створюючи широку кореспондентську мережу для збирання фольклорного матеріалу, залучивши населення через роботу краєзнавчих гуртків при хатах-читальнях, сільбудах. Укра-їнський комітет краєзнавства виконував роль організаційного і коорди-

200

наційного центру, підтримував зв’язки з Центральним бюро краєзнав-ства, відповідними республіканськими організаціями, зарубіжних орга-нізацій, що зумовило позитивні тенденції в краєзнавстві та етнографії.

Отже, непересічне значення для наукових досліджень у галузі української етнографії, фольклористики, мовознавства, історії і краєз-навства мала діяльність Етнографічної комісії, яку з 1921 р. очолював академік А.Лобода. Етнографічна комісія провела експедиції в об-ластях України (Волинь, Київщина, Поділля, Чернігівщина, Запоріж-жя) та за її межі для організації фольклорно-етнографічних осередків по збиранню матеріалів народної творчості. Завдяки проведеній на-уковцями й кореспондентами роботі у фондах Комісії зосередилася велика кількість фольклорно-етнографічних записів, колекція рецептів приготування ліків та ритуальних предметів [13,с.19]. Збір та бібліо-графія української фольклористики, краєзнавства стали пріоритетни-ми напрямками діяльності Етнографічної комісії ВУАН. Зазначимо, що у першій половині 1920-х рр. були закладені основи для збору наро-дознавчого матеріалу, обробці, його аналізу, а у другій половині – по-чалася систематизація та видавництво у публікаціях членів ВУАН під керівництвом авторитетного вченого Андрія Митрофановича Лободи, ключової постаті Етнографічної Комісії для збереження і популяризації культурно-історичної спадщини народу.

ЛІТЕРАТУРА1. Андрєєв В.М. Діяльність В. Петрова в Етнографічній Комісії при ВУАН

(1921-1933 рр.) / В.М. Андрєєв // Український історичний журнал. – 2012. – №5. – С.77-93.

2. Божко Л.М. Діяльність Етнографічної Комісії ВУАН з вивчення народної культури Поділля у 20-х рр. ХХ ст. / Л.М. Божко // Вісник Київського націо-нального університету імені Т.Г.Шевченка. – 2004. – Вип.75. – С.60-62

3. Лобода А. Сучасний стан і чергові завдання української етнографії / Андрій Лобода // Етнографічний вісник. – 1925. – Кн.1. – С.1-7.

4. Мельничук Л. Діяльність установ Української Академії Наук по вивченню гончарних промислів Поділля (20-рр.ХХ ст.) // Історія України: маловідомі імена, події, факти. – К.: Знання, 2001. – Вип.16. – С.283-290.

5. Музиченко С.До 50-річчя заснування Етнографічної Комісії Всеукраїнської Академії Наук / С. Музиченко // Український історичний журнал. – 1971. – № 6. – С.128-130.

6. Музиченко С. Андрій Лобода. До 100-річчя з дня народження / С. Музиченко // Народна творчість та етнографія. – 1971. – № 3. – С.74 – 77.

7. Музиченко С. Новим життям народжений / С. Музиченко // Народна твор-чість та етнографія. – 1971. – № 5. – С.38-45.

8. Перетц В.Н. А.М. Лобода (Некролог). – Известия АН СССР. – VІІ серия, 1971. – № 5. – С.519.

9. Полонська-Василенко Н. Українська Академія Наук: нарис історії / Н. Полонська-Василенко. – К.: Наукова думка, 1993. – 416 с.

10. Попов П.М. Академік Андрій Лобода як фольклорист / П.М.Попов // Народна творчість та етнографія. – 1959. – № 2. – С.42-50.

11. Рубан О. Етнографічна Комісія Академії Наук України / О.Рубан // Народна творчість та етнографія. – 1999. – №4. – С.126 – 132.

12. Скрипник Г. Етнографічна діяльність Василя Кравченка / Г.Скрипник // На-родна творчість та етнологія. – 2002. – № 5-6. – С.20-30.

13. Стельмах Г. Ю. Етнографічні дослідження в Академії Наук Української РСР за 40-років // Народна творчість та етнографія. – 1959. – № 4. – С.18-19.

201

КОСАЯК ТРАДИЦІЙНА УКРАїНСЬКА ДІВОЧА ЗАЧІСКА

Терещенко Євгенія, учениця 8-Б класу,член НТУ «АКАДЕМІЯ»Розсошенської гімназіїПолтавської районної радиКерівник: Моргун О.І.учитель зарубіжної літературиРозсошенської гімназії

Із сивої давнини, із ледь примерклих з часом фресок, легенд, ка-зок, пісень, наукових досліджень приходять до нас образи та настрої далекого минулого. Український народний одяг, головні убори, зачіски, взуття формувалися під впливом кліматично-географічних, соціально-економічних обставин, складностей політичного й культурного розвитку.

Як зберегти і передати нащадкам найкращі надбання національ-ної культури, які протягом століть були створені українським народом? Що треба зробити сьогодні, аби й завтра не висихало джерело народ-ної творчості? [6]

Актуальність роботи полягає у відродженні національних тради-цій, орієнтації на національні мотиви в зачісках українок. Ми глибоко переконані, що у наш час юні українки повинні мати уявлення про на-ціональні зачіски. Приємно відмітити, що погляди на національну спад-щину все ж таки радикально змінюються і є можливість відтворити най-кращі народні традиції. Все більше дівчат віддають дань давньоруській традиції прибирання голів, яка мала один-єдиний елемент – косу.

Мета роботи – поглиблення та популяризація знань про націо-нальний символ українського дівоцтва – косу. В подальшому маємо на меті визначити роль дівочої коси в національних обрядах, звичаях.

Літературно-джерельною базою дослідження є історико-культурні, етнографічні роботи, наукові статті, публікації ЗМІ, Інтернет джерела. Серед них – праці Олекси Воропая «Звичаї українського народу», Зіна-їди Васіної «Український літопис вбрання», Тамари Ніколаєвої «Укра-їнський костюм. Надія на ренесанс» [1, 3, 4].

Слов’яни з дбайливою повагою відносилися до свого волосся, таке відношення збереглося і донині, бо все, що даровано людині Не-бесними Богами і Матір’ю-Природою, необхідно для його гармонійного існування в даному Явному Світі. Косми волосся споконвіку порівню-вали з засіяним полем пшениці: як колоски пшениці вбирають в себе всі соки і цілющу силу Матері Сирої Землі, чистого світла Ярила-Сонця і зберігають їх, так і волосся людини отримує і вбирає цілющу силу від Небесних Богів, від Земних Батьків і Предків Роду, від Матері-Природи, від космічних променів Ярила-Сонця і Небесних Зірок. Недарма ж во-лосся спрадавна називали «космами», що пов’язує з космосом, під-живлює людину[2, 6].

202

В культурі різних народів світу волоссю надавали особливого значення. Звичаї та обряди, пов’язані з волоссям, відображали віру наших предків у його надзвичайну силу. На Русі вважалося, що волос-ся є носієм зв’язку з Вищим світом та зберігає магічну силу. Недарма символом жіночої краси вважалася коса товщиною в руку. З часом, звичайно, канони краси змінилися, а ставлення до волосся спростило-ся. Сучасні жінки та дівчата стрижуть, фарбують і завивають волосся, що неприпустимо було раніше: змінити колір або структуру волосся, на думку наших Предків, означало змінити власне життя. Коса як була, так і залишається найпривабливішою жіночою зачіскою за умови, що вона саме з руку а не з «мишачий хвіст». Здорове і блискуче волос-ся краще за слова улесливих сватів могло розповісти про майбутню дружину. На жаль, не всі красуні могли похвалитися товстими довгими косами. Тож панянки вдавалися до хитрощів: вплітали у свої кіски во-лосся з кінських хвостів. А що робити, адже заміж всім хочеться!

Ідеальною жіночою зачіскою, за народними уявленнями, була «го-лівка гладка» – акуратно зачесана голова. Буденна зачіска дівчини–українки являла собою розділене на рівний проділ волосся, гладенько зачесане і заплетене у дві коси, які потім, як віночок укладались навко-ло голови. У святкові дні волосся заплітали в одну косу, прикрашали стрічками, карпатські дівчата – пір’ям людину [5].

Отже, коса – зачіска, при якій кілька пасом волосся на голові лю-дини сплітаються разом. При найрозповсюдженішій варіації коси во-лосся поділяють на три однакові пасма. Зовнішне пасмо (поперемінно ліве і праве) переплітається з середнім. Кінець заплетеної коси за-кріплють за допомогою гумки, шпильки, стрічки або іншого аксесуару. Має різні стилістичні варіанти плетіння [3].

На Україні дівчат з дитинства заплітали в одну трипроменеву косу, яка мала ритуальне значення, об’єднуючи в собі життєві сили трьох світів: Яві, Наві і Праві (трьох світів давньослов’янської космо-логії). Перше заплетення коси дівчинці означало її перехід до нової вікової категорії. Доки їй підрізали волосся, вона була «дiвчинкою», а як тільки їй заплели косу, вона ставала «дiвкою» – дівчиною на ви-данні. Заплетення першої коси співпадало з переодяганням в «жіночу одежу», з надіванням вінка на голову, коли дівчина досягала шлюб-ного віку, тобто в 13–16 років. Коса звисала вздовж хребта, оскільки, на думку наших пращурів, всі світлі вселенські сили через волосся переходять у хребет та наповнюють тіло, душу і дух дівчини особли-вою життєвою силою, готуючи її до майбутнього материнства [4].

Коли дівчина виходила заміж, її косу розплітали і заплітали дві коси, щоб вона отримувала через них силу не тільки на себе, а й для майбутньої дитини. Коси укладали як корону на голові або пов’язували стрічкою, щоб легко вдягти головний убір. До речі, косу свою жінки бе-регли від чужих поглядів, і обов’язково прикривали голову. З момен-ту вступу жінки у шлюб ніхто, крім чоловіка, не бачив її кіс. Цікаво, що старим дівам суворо заборонялося переплітати одну косу на дві

203

та носити очіпок. Тож коса на Русі у дівчат була оберегом, джерелом краси, сили та здоров’я.

Стосовно регіональних особливостей заплітання коси на Україні, то на Лівобережжі у будень дівчата робили рівний проділ посередині голови, розчісували волосся на два боки і заплітали у дві коси, косами обвивали голову, ніби вінком. У неділю або в свято дівчата сплітали все волосся в одну косу, вплітали у неї кілька кольорових стрічок-кісників, що разом з косою звисали вздовж спини. На Правобережжі у будні дні дівчата так само обвивали голову косами, ніби вінком; у неді-лю чи на вято заплітали дві коси, які звисали вздовж спини без довгих стрічок [4, 5].

Коса була не просто зачіскою, вона несла інформацію про свою власницю. Якщо дівчина носить одну косу – вона в «активному пошу-ку». У косі з’явилася стрічка – дівчина на виданні, і всі потенційні «кан-дидати» терміново мають засилати сватів. Якщо у косі з’явилися дві стрічки, вплетені не від початку коси, а від її середини, – залицяльники отримують відкоша: у дівиці з’явився «офіційний» наречений, стрічки означали отримане від батьків благословення на шлюб.

Розчісування волосся було своєрідним священним ритуалом, під час якого можна було доторкнутися до космічних потоків і відчути, в прямому сенсі цього слова, низхідні з небес потоки життєвої сили, тож не кожному було дозволено доторкатися до чужого волосся. Від-бувався цей священний ритуал за допомогою гребеня, виготовлено-го зі священних металів, природних матеріалів таких як кістки, рогу або деревини: бука, вільхи, берези, клена, ялиці, ялівцю, кипариса, яблуні, абрикоса, горіха, черешні, горобини, ясена, осики, черемши-ни. Гребінці з деревини бука ліковують від лупи і надають ефекту для росту волосся, позитивно впливають на центральну нервову систему, так як на голові розташовані нервові закінчення, пов’язані з багатьма внутрішніми органами. При виборі дівчина гребінця просто тримала його в руках, або підносила до волосся: якщо виникає приємне від-чуття – гребінець їй підходить. Мабуть, з метою відновлення втрачених за день життєвих сил проводили по волоссю гребінцем не менше 40 разів. Довге волосся мало таку магічну силу, що його власниця, розчі-суючись та промовляючи своє бажання, могла легко досягти бажаного. Коли жінка цього не прагне, а просто ходить по двору з непокритою головою, вона може впливати на погоду, так само, як і відьма. Тому дівчина, виходячи заміж, накривала голову й тим самим позбавлялася можливості творити чари. Особливо суворо цієї заборони дотримува-лись у стінах церкви [1, 6].

Наші мудрі Предки вчили нас утримувати волосся в чистоті, бо коли у людини волосся чисте, тоді у неї і помисли чисті.

Таким чином, при аналізі історії зачісок виявлено, дівчата в Укра-їні, як правило, ходили з косами або розплетеним волоссям. На фор-мування народних зачісок мали вплив родові традиції, язичницькі ві-

204

рування, християнська релігія. Заміжні жінки ховали волосся під голо-вним убором.

Ми переконані, що кращі традиції нашого народу не загубляться, не зникнуть безслідно, вони відроджуватимуться і житимуть, доки є ми, українці. Дівоча коса – це символ високої моралі, гарного смаку символічна ознака внутрішнього єства українки.

ЛІТЕРАТУРА1. Васіна З.О. Український літопис вбрання: [Книга-альбом] Т.2 / З.О. Васіна. –

К.: Мистецтво, 2006. – 448 с.2. Вовк Х.К. Студії з української етнографії та антропології/ Х. К. Вовк. – К.:

Мистецтво, 1995. – С. 124-170.3. Воропай О. Звичаї нашого народу // Етнографічний нарис у 2-х томах. –

Мюнхен. - 1958. - Том ІІ. – 339 с.4. Ніколаєва Т.О. Український костюм. Надія на ренесанс / - . К.: Дніпро, –

2005. – 317 с. 5. Стельмащук Г. Г. Традиційні головні убори українців. – К.: Наукова думка,

1993. – 168 с.6. Давні українські дівочі зачіски http://ck.ridna.ua/2014/08/06/davni-

ukrajinski-divochi-zachisky-foto/

ПРОЕКТ ГЕРБА КОБЕЛЯЦЬКОГО РАЙОНУ (2002 Р.) ЯК ВІДОБРАжЕННЯ ТРАДИЦІЙНОГО ГОСПОДАРЮВАННЯ У КРАї

Чопенко Карина, випускниця гуртка «Географічне краєзнавство», вихованка гуртка «Екологічне краєзнавство» Полтавського обласного центру туризму і краєзнавства учнівської молодіКерівник: Копилець Є.В., керівник гуртків ПОЦТКУМ

Чинний герб Кобеляцького району схвалений 23 січня 2003 р. 5 позачерговою сесією районної ради IV скликання. В його основі – герб Кобеляк, затверджений царським указом від 7 березня 1842 р., який символізував «остаточну поразку шведських військ 1709 року по-близу Кобеляк, неподалік від Переволочанської фортеці»: у верхній частині щита – вінок, у нижній – річка, під якою покладені навхрест меч і рушниця [7]. Зрозуміло, що таке ідеологічне навантаження гер-ба зовсім не відповідає сьогоденню. Ще 1998 р. увагу кобелячан при-вертали до страшної долі їхніх земляків та козаків-мазепинців, якою заплачено за «преславную викторию» [4]. Та й міська рада Кобеляк 2000 р. затвердила нову символіку районного центру на основі зобра-ження на козацькій міській печатці початку XVIII ст. [9].

З ініціативи Кобеляцької районної ради 5 лютого 2015 р. було про-ведено «круглий стіл» серед представників місцевого самоврядуван-ня, освітян, краєзнавців щодо подальшої долі районної символіки. Чи-мало присутніх (зокрема, міський голова О.М. Ісип, громадський діяч

205

В.С. Чернявський, директор районного музею літератури та мистецтва Т.М. Чешко, учитель історії Кобеляцької ЗОШ № 3 В.Г. Гриценко) ви-словилися за зміну герба району. Заступник голови районної ради Г.В. Кондратьєва повідомила, що планується обговорення піднятої про-блематики з депутатським корпусом районної ради, громадськістю та створення робочої групи за участю фахівців [2]. Проте ніяких реальних наслідків засідання «круглого столу» не мало.

У публікації «Символіка району» зазначається, що прапор та герб Кобеляччини – це символіка, яка «увіковічнює історичні цінності ра-йону, його народні традиції…» [7]. Герб, який символізує винищення російським військом запорожців-мазепинців та переволочан разом із їхніми сім’ями, не має нічого спільного з народними традиціями. Але, виявляється, 2002 р. на розгляд конкурсної комісії пропонувався і про-ект герба, який відповідав цитованому твердженню.

Листом Українського геральдичного товариства від 9 вересня 2002 р. до Кобеляцької районної ради було відправлено проекти сим-волів району, розроблені головою УГТ, старшим науковим співробітни-ком Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Гру-шевського, кандидатом історичних наук А.Б. Гречилом. Зокрема, про-понувався такий герб: «у щиті, розтятому на синє та червоне поля, три золоті вітряки (два над одним), над ними – золотий лапчастий хрест».

Золотий лапчастий хрест у синьому полі – знак із прапора Полтав-ської області; він вказував на адміністративне підпорядкування району та одночасно засвідчував козацьку традицію, належність території до історичних козацьких сотень. Три золоті вітряки мали характеризувати сільськогосподарський профіль району та були символом поширення у краї млинарства в минулому. Золотий колір уособлював добробут та щедрість кобелячан.

На жаль, цей проект не було оприлюднено у місцевих засобах масової інформації. Районна газета «Колос» узагалі не висвітлювала перебіг конкурсу, та й із його результатами ознайомила аж через два місяці [5]. Не будемо стверджувати, що проект А.Б. Гречила є найвда-лішим, але, на нашу думку, заслуговує на увагу акцентування автора на млинарстві як на традиційному занятті місцевого населення. Адже на початку XIX ст. у Кобеляцькому повіті діяло 278 вітряків та 80 водя-них млинів [8, с. 142], наприкінці XIX ст. – близько 900 вітряків та двох десятків водяних млинів [1, с. 67-68].

Зауважимо, що млин є традиційним та поширеним геральдичним елементом. Як пишуть О.З. Силка та Л.І. Синявська, «Загальноприй-нятим є твердження, що герб, на якому зображений млин (вітряк, водя-ний млин, колесо), свідчить про те, що регіон нерозривно пов’язаний з хліборобством» [6, с. 175].

Отже, свого часу Кобеляцький район втратив можливість отри-мати символіку, яка дійсно увіковічнила б його історичні цінності та народні традиції. Можливо, місцеву владу відволікла від зміни чинно-го герба загроза самому існуванню району за наслідками очікуваної

206

адміністративно-територіальної реформи [3]. Проте кобелячанам вар-то при нагоді повернутися до пропозиції обрати млинарство «візитною карткою» району.

ЛІТЕРАТУРА1. Волости и важнейшие селения Европейской России. – Вып. III. Губернии

Малороссийские и Юго-Западные. – СПб., 1885. – 349 с.2. Герб повинні обрати кобелячани [Електронний ресурс] // Офіційний

Інтернет-сайт Кобеляцької районної ради Полтавської області. – Режим до-ступу: http://radakob.gov.ua/publ/zasidannja_kruglogo_stolu/2-1-0-598

3. Герб району змінять… Посмертно? [Електронний ресурс] // Тижневик «ЕХО». – Режим доступу: http://exo.in.ua/?page=blog&id=571

4. Копилець Є. Докір гетьману Хмельницькому чи нам, «вдячним нащадкам»? // Колос. – 1998. – 12 серпня. – С. 2-3.

5. Копилець Є. З якими символами житимемо? // Панорама-плюс. – 2005. – 3 грудня. – С. 5.

6. Силка О., Синявська Л. Млин у гербовій символіці // Український млиноло-гічний журнал. – 2011. – № 1. – С. 175–178.

7. Символіка району // Колос. – 2003. – 26 березня. – С. 3.8. Статистические сведения о Полтавской губернии сто лет назад / [Публ.

И.Ф. Павловского] // Труды Полтавской ученой архивной комиссии. – Пол-тава, 1906. – Вып. 2. – [Прил.]. – С. 59–163.

9. Філоненко І. Є в Кобеляк і герб, і прапор // Колос. – 2000. – 20 грудня. – С. 1.

207

географічне Та екологічне краєзнавсТво

ПРЯНО-АРОМАТИЧНІ РОСЛИНИ ОКОЛИЦЬ С.КАЛАЙДИНЦІ ЛУБЕНСЬКОГО РАЙОНУ ПОЛТАВСЬКОї ОБЛАСТІ

Мисник Катерина, учениця 9 класу Калайдинцівської ЗОШ І-ІІІ ступенівімені генерал-майора Ф.Д.Рубцова Лубенської районної ради, вихованка гуртка «Первоцвіт»Лубенського районного центру дитячоїта юнацької творчостіКерівник: Мисник К.І.,керівник гуртка Лубенського РЦДЮТ

Для надання харчовим продуктам гостроти і особливого аромату широко використовуються прянощі – плоди, корені, листки та інші час-тини рослин, які мають у своєму складі гострі, гіркі, кислі, ароматичні речовини. Завдяки їм покращуються смакові якості страв і засвоєння їх організмом.

Пряно-ароматичні рослини відомі з найдавніших часів. Ще в епоху палеоліту первісні люди приправляли м’ясо дикими травами. Пізнаючи властивості пряно-ароматичних рослин, людина постійно розширюва-ла сферу їх використання: прянощі стали використовувати як ліки, де-зинфікатори, консерванти, ароматизатори косметики. Золотим віком прянощів вважають епоху Відродження. Захоплення цими рослинами стає все більш широким, з’являються численні монографії і травники.

На Україні здавна використовують у стравах хрін, борщівник, м’яту, звіробій, цибулю, часник, щавель. В XV-ХVІ ст. наші предки поча-ли використовувати петрушку, чорний перець, корицю, гвоздику, шаф-ран. Українська кухня тих часів була гострою і ароматичною.

У прянощах знайдено велику кількість вітамінів, мінеральних со-лей, ефірні олії, глюкозиди. Вони – відмінні консерванти, бо більшості з них властива бактерицидна дія. Їх використовують і в народній меди-цині для лікування численних недуг людини.

Потреба в цих рослинах з кожним роком зростає. Вони необхідні в різних галузях промисловості і перш за все в харчовій. Більшість по-пулярних прянощів ми вимушені купувати за кордоном, оскільки бага-то пряно-ароматичних рослин ростуть тільки в жарких країнах. Тому необхідний широкий перегляд вітчизняної флори і виявлення рослин, які можуть дати повноцінну сировину, здатну замітити чорний перець та інші імпортні прянощі.

Метою нашого дослідження є встановлення видового складу пряно-ароматичних рослин у межах території широколистяного лісу,

208

степових і заболочених ділянок, що знаходяться в радіусі 3 км від с. Калайдинці Лубенського району Полтавської області.

Для спостереження обрано дві ділянки широколистяного лісу, три ділянки на степових схилах урочища Ришаїха і одну ділянку заболо-ченої місцевості. Вибір ділянок зроблений для визначення видового складу рослин різних біогеоценозів і визначення їх природного запасу. Природно-кліматичні умови району досліджень сприяють нормально-му росту і розвитку більшості покритонасінних рослин, в тому числі й представників пряно-ароматичних рослин.

У результаті дослідження в околицях села нами виявлено 47 ви-дів пряно-ароматичних рослин. Ці рослини в основному багаторічні (27 видів із 47) і належать до 19 родин. До родини айстрових належить 8 видів, розових – 5 видів, бобових – 3, інші входять до складу 16 родин. Виявлено один вид, який занесено до Червоної книги Полтавщини (первоцвіт звичайний). У перспективі деякі рослини можна використо-вувати в консервній промисловості.

В харчуванні людина використовує пряно-ароматичні рослини так: салатні – 20 видів, як пряні приправи – 9 видів, сирі в їжу – 10 ви-дів, їстівні корені – 2 види, у супи та борщі – 7 видів, в якості замінників кави – 2 види. Місцеве населення недостатньо використовує природну сировину як добавку до свого харчового раціону.

Запаси деяких рослин із цієї групи останніми роками дещо змен-шуються у зв’язку з інтенсивною заготівлею лікарських рослин. Для збільшення кількості необхідної сировини доцільно запроваджувати висівання рослин на присадибних ділянках, щоб не порушувати при-родних екосистем.

Аналізуючи шкільну програму з біології ми встановили, що пряно-ароматичні рослини як сировинна група безпосередньо не вивчають-ся. Але, на наш погляд, знати про них треба, тому що це досить корис-ні рослини. Широкі можливості використання знань про ці рослини в позакласній роботі. Вона дає можливість перевірити ерудицію учнів, поглиблювати знання про умови життя дикорослих рослин для обґрун-тування заходів щодо їх використання і охорони.

ЛІТЕРАТУРА1. Ефіроолійні рослини України / М.І. Котов, Є.Д. Карнаух, С.С. Морозюк,

С.В. Гончаров. – К.: Наукова думка, 1969. – 195 с.2. Кретович В.Л. Биохимия растений. – М.: Высшая школа, 1986. – 520 с.3. Машанов В.И., Покровский А.А. Пряно-ароматические растения. – М.: Агро-

промиздат, 1991. – 286 с.4. Похлебкин В.В. Все о пряностях. Виды, свойства, применение. – М.: Пищ.

пром-сть, 1975. – 208 с.

209

ХАРАКТЕРИСТИКА РОСЛИННОСТІ РУДНЯНСЬКОГО ЛІСНИЦТВА

Чопенко Карина, учениця 10 класу Новоселів-ської ЗОШ І–ІІІ ступенів Полтавського району, член екологічного гуртка «Краплина»Керівник: Рудь А.Е., вчитель біології

Відомо, що першооснова життя людини знаходиться у природі. Одним з наймогутніших факторів природи є ліс. Крім господарського, ліси мають величезне екологічне значення. Вони виконують водоохо-ронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні та інші важливі функції. Тому дослідження лісових насаджень, особливо тих, які піддаються антропогенному впливу, є актуальним у наш час.

Метою нашої роботи було вивчення видового різноманіття сосно-вого лісу та проведення геоботанічних досліджень для виявлення змін видового складу рослинності соснового лісу Руднянського лісництва у Полтавському районі Полтавської області. До уваги були взяті лісові масиви в 93 квадраті на околиці с. Новоселівки.

Для проведення геоботанічних досліджень нами було закладе-но 20 пробних ділянок протягом вегетаційних періодів 2015 р. Перші 10 ділянок було закладено на відстані 5 км від населеного пункту. В першому ярусі зростає сосна звичайна, віком від 20 до 56 років, висота від 18 до 21 м, з діаметром стовбура в середньому 23 см. Клас бонітету 1А, повнота 0,7. Другий і третій ярус відсутні. Решту 10 ділянок заклали майже на межі з населеним пунктом. У першому ярусі зростає сосна звичайна, віком від 63 до 103 років, з діаметром стовбура від 24 до 40 см. Клас бонітету від 1А до 2. Другий і третій ярус відсутні. Для те-риторії характерний підріст, який складений дубом звичайним, віком 15 років, висотою 3 м. Обидві групи ділянок зазнають антропогенного впливу.

Систематичний аналіз флори показав, що види на дослідженій те-риторії належать до 3 відділів, 2 класів, 31 родини, 52 родів і 55 видів. Кожний вид було проаналізовано за таксономічною приналежністю, морфологічними особливостями, життєвою формою за класифікацію К. Раункієра, за екологічною групою щодо світла і вологи, за місцем зростання та господарським значенням.

Провідними родинами є 6, до яких належить 42,3 % дослідженої флори (табл. 1).

Аналіз таблиці дозволяє зробити висновок, що провідними роди-нами є Айстрові (12,9 %) і Злакові (7,4 %). За фітоценотичною прина-лежністю найбільше видів зростає у лісі (29 видів).

Види, які ми досліджували, мають різні життєві форми за К. Раун-кієром (табл. 2).

210

Таблиця 1Провідні родини флори соснового лісу Руднянського лісництва

№ РодиниКількість видів

абсолютна, шт. відносна, %

1. Айстрові 7 12,9

2. Злакові 4 7,4

3. Розові 3 5,5

4. Губоцвіті 3 5,5

5. Гречкові 3 5,5

6. Гвоздичні 3 5,5

Разом 24 42,3

Таблиця 2Життєві форми флори соснового лісу Руднянського лісництва

№ Життєва формаКількість видів

абсолютна відносна

1. Терофіт 12 21,8 %2. Гемікриптофіт 20 36,3 %3. Хамефіт 4 7,4 %4. Фанерофіт 7 12,7 %5. Криптофіт 12 21,8 %

Аналіз життєвих форм показав, що на дослідженій території пере-важають гемікриптофіти (36,3 %).

По відношенню до світла переважають геліофіти (50,9 %). За відношенням до вологи переважають ксерофіти (38,1 %) і мезофіти (38,1 %). Всі рослини мають господарське значення, зокрема, значною є група лікарських рослин (34 види).

Порівняльна геоботанічна характеристика груп закладених діля-нок показала, що загальне проективне покриття і загальна кількість видів більші на території, яка межує з населеним пунктом; середня кількість видів однакова; кількість видів, типових для соснового лісу, більша на території, яка межує з населених пунктом. Також трапля-ються види, нетипові для даної території. У зв’язку з антропогенним впливом наявні рудеральні бур’яни і адвентивні рослини.

ЛІТЕРАТУРА1. Бур’яни України / [ Барбарич А.І., Вісюліна О.Д., Воробйов М.Є. та ін.]. – К.:

Наукова думка,1970. – 508 с.

211

2. Григора І.М. Геоботаніка: Навч. посібник / Григора І.М., Якубенко Б.Є., Мель-ничук М.Н. – К.: Арістей, 2006. – 448 с.

3. Кушніренко А.А. Методичні рекомендації до польової практики з ботаніки / Кушніренко А.А., Вовк О.Г., Буланий Ю.І. – Полтава: ПДПІ, 1980. – 46 с.

4. Магура Н.Л. Біологія навколишнього середовища: Навч. посібник / Магура Н.Л. – К.: Грамота, 2001. – 215 с.

5. Определитель высших растений Украины / [Доброчаева Д. Н, Котов М.И., Прокудин Ю.Н. и др.]. – К.: Наукова думка, 1987. – 548 с.

6. Тихомиров В.Н. Определитель высших растений / Тихомиров В.Н., Новиков В.С., Губанков В.А. – М.: Просвещение,1981. – 350 с.

ХОРОЛЬСЬКИЙ БОТАНІЧНИЙ САД ЯК ОСЕРЕДОК ІНТРОДУКЦІЙНОї ДІЯЛЬНОСТІ НА ПОЛТАВЩИНІ:

ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ

Тодавчич Анна, учениця 9 класу, член краєзнавчого гуртка «Світоч» спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів №1 м. Хорол Керівник: Козлов А.В., учитель історії і географії

Дослідженню території, яка належить нині Хорольському бота-нічному саду, не було присвячено більш-менш ґрунтовних праць. Роз-різнені відомості доводилося збирати з архівних, історичних, природ-ничих, картографічних джерел, енциклопедій, посібників. Комплексне вивчення історії інтродукційної діяльності не проводилося. Тому автор прагнула врахувати висловлене іншими дослідниками і на основі сис-темного аналізу дослідити її витоки на Хорольщині.

Найдавніший ботанічний сад на Полтавщині, відомий автору, – це Лубенський ботанічний сад розведення лікарських трав. Він засно-ваний 1709 р. розпорядженням Петра І, а 1909 р. перейменований у Петровський парк. У Полтаві подібний заснований 1805 р. [10, с. 87; 11, с. 195]. Нині на Полтавщині, крім Хорольського, діє одна ботанічна установа у Полтаві – створений 1989 р. Ботанічний сад Полтавсько-го національного педагогічного університету ім. В.Г. Короленка, серед різноманітних напрямів роботи якого особливе місце займає про-блема використання інтродукованих видів в об’єктах ландшафтного озеленення [1].

Передісторія формування території Хорольського ботанічного саду має глибокі корені. Відомо, що понад 300 років тому на південний захід від Хорола був невеликий дубовий ліс, який вперше перейшов у володіння козака Хорольської сотні Миргородського полку Никифо-ренка. Від нього ліс перейшов у власність хорольського поміщика Ста-рицького, потім Папкевича. Від А.К. Папкевича ліс перейшов Хороль-ському земству. На плані м. Хорола 1870 р. зображено територію, яку займав ліс і об’єкти, що розташовані поруч (міське кладовище, яр із струмком) [4, с. 903]. За рішенням земства у 1900 р. частину лісу було

212

вирубано і викорчувано, натомість насаджений овочевий сад, збудо-вано кладову садівлю й школу садових робітників. Від лісу залишився лише Дубовий гай площею не більше однієї десятини [2, с. 4; 8, с. 96].

Біля саду існувала і школа садівництва. Подібних закладів у Пол-тавській губернії на поч. ХХ ст. було 4 – Полтавська, Зіньківська, Про-цівська, Хорольська. В 1914 році асигнування Полтавського губерн-ського земства на утримання Андріївської, Золотоніської, Жабківської, Бориспільської сільськогосподарських шкіл підвищеного типу склада-ли по 1500 крб. кожній, Костянтиноградської, Зінківської, Процівської – 1000 крб., Хорольської – 500 крб. [6].

Із півдня ліс обмежувався яром, по дну якого протікав струмок без назви. Нині струмок перегороджений у чотирьох місцях дамбами, що утворили ставки. Схили яру засаджені деревами і утворюють урочище «Заяр’є».

В кінці ХІХ – на початку ХХ ст. за лісом закріпилася назва «Стеж-ки». Стежки були місцем відпочинку хорольського панства. Доріжки були чітко сплановані і посипані піском [2, с. 4]. Сюди були спрямовані екскурсії, переважно географічного і природничо-історичного характе-ру, для учнів Хорольського реального училища, під керівництвом ви-кладача природничої історії і географії Н.Д. Разінкіна, вчительки під-готовчого класу В.І. Разінкіної, вчителя природничої історії С.М. Скоб-цова [7, с. 68].

Центром інтродукційної діяльності була саме школа садівництва і земський розсадник при ній. Тут вирощували різні сорти винограду, яблунь, смородини, аґрусу, малини, суниці. Основними районами ви-рощування винограду в Україні є південні (Одеська, Миколаївська, Херсонська, також Автономна Республіка Крим) і західні області (За-карпатська). В інших областях і на Полтавщині культивували морозос-тійкі сорти, акліматизовували теплолюбні. На початку ХХ ст. зими були м’якими, малосніжними: запис в «Отчёте Хорольского реального учи-лища за 1908–1913 гг.», свідчить, що неможливо було залити каток на подвір’ї навчального закладу.

У Хорольській школі садівництва повітового земства за анало-гією з Полтавською школою садівництва і городництва викладалися садівництво, городництво, хмелярство, шовківництво, лісонасаджен-ня, столярне ремесло та лозоплетіння. До школи приймалися фізично здорові хлопчики від усіх станів повіту, які склали іспит в обсязі курсу початкової школи. Приміщення школи не збереглося, як і кладова са-дівля. Вони були знесені на поч. 2000-х рр.

Садок знаходився на місці сучасної території агропромислового коледжу, обмежувався зі сходу міським цвинтарем (стадіон агропром-коледжу), з півночі – вул. Великою Кременчуцькою (нині Небесної Со-тні), із заходу – Дубовим гаєм. Від саду збереглася частина плодових дерев на території Хорольського агропромислового коледжу, дитячого садка «Яблунька». Про існування саду нагадують назва вулиці «Фрук-това» і назва дитячого садочка.

213

В 20-х – 30-х рр. ХХ ст. розсадник був реорганізований у агробазу.З утворенням технікуму механізації сільського господарства тери-

торії колишнього земського розсадника та дубового гаю були включені до його структури і використовувались як для проведення навчальних чи практичних занять, так і для відпочинку студентів. У 50-х–60-х рр. ХХ ст. тут продовжувало діяти навчальне господарство технікуму, де вирощували полуницю, малину, аґрус, смородину, черешні, райські яблука, антонівку, тірольку.

В 1976 році на місці садка збудовано новий корпус і гуртожитки технікуму механізації сільського господарства. Залишився лише дубо-вий гай, який поступово винищувався: на місці вікових дубів з’явилася березова алея, кілька дубів спиляно в процесі будівництва меморіалу «Хорольська яма». Про межі колишнього дубового лісу нагадують два поодинокі кількавікові дуби на вул. Небесної Сотні, біля ПАТ «Ощад-банк» і на вул. Фруктовій.

Група дубів віком понад 100 років на площі 1 га, яка перебувала у віданні технікуму механізації та електрифікації сільського господар-ства, рішенням облвиконкому № 671 від 28.12.1982 р. передана під охорону як ботанічна пам’ятка природи місцевого значення [5, с. 24].

Рішенням облвиконкому № 374 від 17.04.1992 р. створено запо-відне урочище Заяр’є площею 38 га з метою охорони липово-дубових насаджень з домішкою берези. Охоронна зона має естетичне і оздо-ровче значення, займає яр біля ставків і належить Хорольському ліс-ництву Лубенського ДЛГ (кв. 43) [3; 5, с. 26].

На виконання Указу Президента України від 23.05.2005 р. «Про заходи щодо подальшого розвитку природно-заповідної справи в Укра-їні» Хорольською міською радою розпочата діяльність щодо організа-ції ботанічного саду з метою озеленення та благоустрою, покращення екологічного стану міста Хорол. У червні 2007 р. на підставі рішення № 168 Хорольської міської ради «Про відведення земельної ділянки під ботанічний сад» було погоджено місце розташування земельної ді-лянки для створення ботанічного саду в м. Хорол.

Хорольський ботанічний сад створено Указом Президента Укра-їни № 1041 від 11.12.2009 р. Серед завдань саду – збереження, ви-вчення, акліматизація, розмноження в штучних і природних умовах та поповнення ботанічних колекцій рослин, особливо рідкісних та таких, що перебувають під загрозою зникнення; збагачення біорізноманіття України шляхом введення в культуру інтродукованих видів, впрова-дження у зелене будівництво та сільськогосподарське виробництво нових високопродуктивних і стійких видів рослин; догляд та утримання колекційних фондів і експозиційних ділянок, реконструкція насаджень; проведення фундаментальних і прикладних науково-дослідних робіт з інтродукції та акліматизації, розмноження та ефективне використан-ня рослин місцевої та світової флори; ведення навчальної, освітньо-виховної та просвітницької роботи в сфері біології, екології, охорони

214

природи, селекції, рослинництва, декоративного садівництва і ланд-шафтної архітектури [9].

Важливе місце в діяльності ботанічного саду займає робота зі збільшення видового складу плодових культур шляхом інтродукції но-вих субтропічних плодових культур відкритого ґрунту та доведення практичної можливості їх культивування як садових культур. Зокрема, рослин таких видів: зизифус справжній, хурма віргінська, азимина три-лопатева, інжир справжній та інших [9].

ЛІТЕРАТУРА1. Ботанічний сад ПНПУ ім. В.Г. Короленка. [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://www.botansad.com.ua/2. Бридун Т.М. Хорол та його повіт. Рукопис // Інститут рукопису Національної

бібліотеки України ім. В.І. Вернадського. – Ф. Х. – Спр.15510. – 143 с.3. Заповідна краса Полтавщини / Т.Л. Андрієнко, О.М. Байрак, М.І. Залудяк та

ін. – Полтава: ІВА «Астрея», 1996. – 188 с.4. Історія міст і сіл Української РСР. Полтавська область. – К.: Гол. ред. УРЕ

АН УРСР, 1967. – 1028 с.5. Козлов А.В., Козлов В.А., Лисенко Ю.О. Хорольщина: Енциклопедичний до-

відник. – Полтава: Оріяна, 2007. – 106 с.6. Крот В.О. Сільськогосподарська освіта на Полтавщині в кінці XIX на початку

XX століття. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.kdu.edu.ua/conference/files/section3/krot.doc

7. Отчет о состоянии Хорольского реального училища с 1908 г. по 1913 г. / Под ред. С. Чемолосова. – Хорол: Типография Л.Р. Затуренского, 1913. – 104 с.

8. Отчет Хорольской уездной земской управы за 1901 год. – Хорол: Типогра-фия Л.Р. Затуренского, 1902.

9. Про Хорольський ботанічний сад: історія створення [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://horolbotsad.at.ua/index/0-2

10. Труды Полтавской ученой архивной комиссии. – Полтава, 1917. – Вып. 15. – 166 с.; Приложения. – 102 с.

11. Труды Полтавской ученой архивной комиссии. – Полтава, 1915. – Вып. 13. – 253, 47 с.

ЕКОЛОГІЧНИЙ СТАН ТА ЕКОЛОГІЧНИЙ РУХ У КРЕМЕНЧУЦІ В 1950-1992 РР.

Купенко Надія, студентка групи У-51 відділення початкової освіти Кременчуцького педагогічного коледжу імені А.С.МакаренкаКерівник: Стегній П.А., к.і.н., доцент, викладач ПцК суспільних дисциплін Кременчуцького педагогічного коледжу імені А.С.Макаренка

Навесні-влітку 2016 р. унаслідок збільшення шкідливих викидів в атмосферне повітря у мешканців Кременчука та околиць з’явились симптоми отруєння: головний біль, нудота, задуха. Особливо важкими ці симптоми були у дітей. Бажання кременчужан захистити своїх дітей

215

призвело до виникнення громадського руху «За чистий Кременчук», представники якого згуртувались у соціальній мережі «В Контакті».

Вказані події нагадали мешканцям Кременчука, що в період най-більшого піднесення промисловості (1950-1991 рр.) у місті та околи-цях різко погіршилась екологічна ситуація, а в 1988-1992 рр. виник та активно впливав на політичну ситуацію в місті й області потужний екологічний рух. З’явилася нагальна потреба вивчити та використати відповідний досвід попередніх років.

З початку 1950-х років промисловість Кременчука постійно зроста-ла. Проте крім позитивних наслідків таке зростання мало і негативні – погіршення екологічної ситуації. В 1950-х рр. головними забруднюва-чами навколишнього середовища в Кременчуці були Крюківський ва-гонобудівний завод і завод «Шляхмаш». Наприкінці 1950-х рр. до них приєдналося ще одне потужне джерело забруднення – Кременчуцький автомобільний завод (КрАЗ). Але особливо різке погіршення екологіч-ного становища відбулося лише в другій половині 1960-х рр. після пус-ку підприємств нафтохімічного комплексу: нафтопереробного заводу, ТЕЦ, заводу технічного вуглецю.

Кременчуцький нафтопереробний завод (КНПЗ) входив до пере-ліку 100 підприємств, які завдавали найбільше шкоди навколишньому середовищу та здоров’ю населення України [2, с. 81].. В часи роботи на повну потужність він викидав близько сотні тисяч тонн шкідливих ре-човин за рік. Це складало в середньому 70% загальноміських викидів. Друге місце в цьому сумному переліку займала ТЕЦ, що викидала в атмосферу близько 12 тис. тонн, тобто 11% загальноміських промис-лових викидів. Більше 8 тис. тонн, тобто 6% загальноміських викидів, на рахунку заводу технічного вуглецю. Отже, загалом шкідливі викиди підприємств нафтохімії складають 87% загальноміських. На фоні цих «велетнів забруднення атмосферного повітря» дещо скромніше ви-глядали Кременчуцький завод коліс і сталеливарний завод, що також почали діяти в 1960-х роках. Їх «внесок» у справу забруднення атмос-фери становив відповідно 1,2% і 1,5% [8, с. 148].

У червні 1982 р. першу продукцію дало нове підприємство нафто-хімічного комплексу – завод білково-вітамінних концентратів (БВК). В 1985 р. на повну потужність працювали 4 комплекси першої черги за-воду. Шкідливі викиди заводу БВК складали тільки 0,06% від загально-міських, але головним компонентом цих викидів був папрін, який дуже негативно впливав на навколишнє середовище і здоров’я людей.

В цей час більшість кременчужан нічого не знала про загрозливу екологічну ситуацію в місті. Справжній вибух обурення екологічною си-туацією стався в Кременчуці після того, як у газеті «Сельская жизнь» за 26 лютого 1988 р. була надрукована стаття «Третье сожжение камышей», в якій йшла мова про екологічний стан міста і особливо про шкідливий вплив папріну. 6 березня 1988 р. у Кременчуці відбувся пер-ший в Україні екологічний мітинг. Виникла ініціативна група, яку очолив

216

М.А. Куценко. Схвильовані кременчужани, підбурювані ініціативною групою, збиралися на стихійні сходки та мітинги [9, с. 32].

Не на жарт стривожена місцева влада почала боротьбу проти екологічного руху. При міськкомі партії в червні 1988 р. був створе-ний міський штаб з контролю за екологією під головуванням першо-го секретаря міськкому Залудяка, що терміново приступив до реалі-зації цілої програми природоохоронних заходів. Почалася активна «роз’яснювальна» робота серед населення. Публікації центральної преси були оголошені некомпетентними. Для проведення екологічної експертизи запрошені компетентні спеціалісти. В кожному номері міс-цевої газети друкувалися матеріали про природоохоронні заходи місь-ккому і екологічний стан в місті. Товариство охорони природи робило спроби перехопити ініціативу у екологічної групи [3, с. 1].

Незважаючи на зусилля влади, екологічний рух розростався, а екологічна ініціативна група все більше впливала на соціально-політичну ситуацію в місті. Все частіше проходили мітинги, які при-вертали увагу дедалі більшої кількості людей. На автозаводі виникла власна ініціативна група на чолі з водієм-випробувачем В. Захаровим. В липні 1988 р. мітинги проходили майже кожної неділі увечері на пло-щі Перемоги і вулиці Леніна [4, с. 1].

Екологіч ний рух поступово почав перетворюватися у рух полі-тичний. Невдоволення екологічною ситуацією переходило у незадо-волення партійною бюрократією. Ініціативна група запропонувала окружній виборчій комісії зареєструвати В. Захарова як кандидата для участі у виборах по Кременчуцькому територіальному округу. Вміло використовуючи двозначні положення закону про вибори, окружна ко-місія відмовила Захарову в реєстрації його як кандидата у виборах. Це викликало обурення у більшості мешканців міста. 12 лютого 1989 р. на площі Революції відбувся грандіозний мітинг, у якому приймало участь від 8 до 10 тисяч чоловік [5, с. 1]. Учасники мітингу звернулися до центральної виборчої комісії з вимогою відмінити рішення окружної виборчої комісії. Центр відмовив. Але ініціативна група не припинила опір. Проходили мітинги, по місту їздили легкові автомобілі з транспа-рантами. І вони таки отримали перемогу. Вибори 26 березня 1989 р. не відбулися. Проти офіційних кандидатів проголосувала більшість ви-борців. На повторних виборах 14 травня переміг В. Захаров. А 21 трав-ня на виборах по Полтавському національно-територіальному округу народним депутатом СРСР обрано М.А. Куценка [8, с. 149].

Отримавши статус народних депутатів СРСР, лідери екологічного руху повели активну боротьбу проти пуску 5-го комплексу БВК. Міс-цеве партійне керівництво отримало догану від В.В. Щербицького за невдало проведену виборчу кампанію, але активно протидіяти еколо-гічному рухові вже не могло. Під впли вом громадськості міста Кремен-чуцька місцева Рада народних депутатів в липні 1989 р. звернулася до Ради Міністрів УРСР з вимогою провести екологічну експертизу в місті, до закінчення роботи в місті припинити нарощування потужностей за-

217

воду БВК і в разі негативних результатів перевірки перепрофілювати завод [6, с. 1].

Екологічна група співпрацювала з Народним рухом України за пе-ребудову. Спільно організовувалися пікети біля нафтопереробного за-воду та промивочно-пропарювальної станції. Паралельно вели ро боту народні депутати. Завдяки зусиллям В.В. Захарова до міста прибула міжвідомча екологічна комісія, яка прийшла до висновку, що в Кремен-чуці склалася надзвичайно важка екологічна ситуація. Кременчук був унесений до переліку міст, у яких заборонено вводити в дію і будувати нові підприємства [8, с. 150; 9, с. 34].

Екологічний рух отримав підтримку міської Ради нового скликан-ня, голова якої в травні 1990 р. звернувся до Президента та Голови Ради Міністрів СРСР про перепрофілювання заводу БВК [7, с. 1]. У жовтні 1991 р. міська Рада прийняла і почала активно здійснювати ши-року програму заходів з охорони навколишнього середовища «Еколо-гія». Екологічна ініціативна група з часом перетворилась в асоціацію «Екологічна ініціатива», що в березні 1991 р. стала асоціацією «Зе-лений світ» в якості осередку республіканської організації «Зелений світ» [1, с. 1].

В 1992 р. процес перетворення колишньої партійної номенклату-ри в нову українську буржуазію привів країну до глибокої економічної кризи. Для приватизації підприємств за безцінь їх масово банкруту-вали. Різко скоротилося промислове виробництво, що автоматично покращило екологічну ситуацію. Інтерес кременчужан до екологічних питань почав слабнути, бо головним питанням стало елементарне ви-живання.

Отже, місто Кременчук має історичний досвід доволі успішної боротьби за покращення екологічної ситуації. Успіху було досягнуто лише тоді, коли рух перетворився на політичний та вплинув на резуль-тати виборів до тогочасного парламенту та органів місцевого самовря-дування. На нашу думку, і зараз лише використання політичної бороть-би як важелю впливу на олігархів І. Коломойського та К. Жеваго, які є власниками основних промислових підприємств міста, може привести до покращення екологічної ситуації. Одночасно не треба забувати, що екологічний рух кінця 1980-х – початку 1990-х років не був причиною тогочасної економічної кризи і спроби сучасних власників промислових підприємств забруднювачів довкілля залякувати кременчужан зупин-кою підприємств мають відверто маніпулятивний характер.

ЛІТЕРАТУРА1. Вісник Кременчука. – 1991. – 30 березня.2. Екологічні проблеми промислових міст та шляхи їх покращення / Зюзін

В.О., Шаповал В.Ф., Зінченко Т.М., Ковган М.І. // Наукові праці. Науково-методичний журнал. – Т. 107, Вип. 94. Екологія. – Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. Петра Могили, 2009. – С. 80-82.

3. Кременчуцька зоря. – 1988. – 4 червня.4. Кременчуцька зоря. – 1988. – 12 липня.

218

5. Кременчуцька зоря. – 1989. – 14 лютого.6. Кременчуцька зоря. – 1989. – 1 липня.7. Кременчуцька зоря. – 1991. – 30 березня.8. Нарис історії Кременчука / Осташко О.І., Юшко В.М., Крот В.О., Стегній П.А.

- Кременчук, 1995.- 179 с.9. Пустовіт Т.П. Документи Державного архіву Полтавської області про

суспільно-політичне життя Полтавщини у другій половині 1980-х – початку 1990-х років // Архіви України. – 2011. – № 4 (274). – С. 31-51.

РІЧКА ВІЛЬШАНКА – ВОДНИЙ «КАПІЛЯР» СУЛИ

Булах Олег, вихованець гуртка «Географічне краєзнавство» ДЮКСОТ «Валтекс», учень 9-А класу ЗОШ І-ІІІ ступенів № 3 Лубенської міської ради Керівник: Яковенко Л.М.,керівник гуртка «Географічне краєзнавство», вчитель географії ЗОШ І-ІІІ ступенів № 3

Питання дефіциту водних ресурсів в Україні – одна з найгострі-ших екологічних проблем. А головним джерелом прісної води є річки й озера. Малі річки містять у собі основну масу запасів прісних вод України і відіграють величезну роль у господарстві населення, що про-живає в їх басейнах. За оцінками спеціалістів, вони формують 60% сумарних водних ресурсів України. У Полтавській області налічується 146 річок, в тому числі 135 – малих, довжиною 100 км і менше. Се-ред них і «наша» мала річечка Вільшанка, про яку ми з шкільних років збережемо незабутні враження. Бо тут були наші перші походи, дослі-дження, бо цей невеличкий потічок власної малої Батьківщини навчив нас по-іншому сприймати деякі речі, ставитися до них, любити тільки за те, що це твоє.

За останні роки в результаті людської діяльності річки України за-знали істотних змін. Багато з них навіть дійшли до критичного стану. Прикладом може слугувати екологічний кризовий стан р. Сули влітку 2016 року. Тому результати досліджень річок, виконаних раніше або їх відсутність, не відображають сучасного стану водних артерій. У зв’язку з цим нагальним завданням є дослідження й вивчення річок України.

Малі річки формують ресурси, гідрохімічний режим та якість води середніх і великих рік, створюють природні ландшафти великих тери-торій. Тому вивчення малої річки Вільшанки сьогодні є дуже актуаль-ним. Крім того, саме малі річки і конкретно наша Вільшанка допомо-жуть відновитися р. Сулі й поступово подолати критичну екологічну ситуацію на одній із головних приток р. Дніпра і найважливішій водній артерії нашого міста Лубен.

Метою даної роботи є комплексне дослідження р. Вільшанки, про-ведення гідрометричних вимірів, обрахунки морфометричних характе-ристик та опис її стану.

Річка Вільшанка протікає в межах Полтавської рівнини, що від-повідає в тектонічному відношенні Дніпровсько-Донецькій западині.

219

Рельєф басейну р. Вільшанки являє собою дуже еродоване плато з густою сіткою балок. У зв’язку з такою будовою тут розвинений поверх-невий стік води й відповідно водна ерозія ґрунтів. Район дослідження розташований у Яготинсько-Гребінківському районі Дніпровської про-вінції лісостепової фізико-географічної зони [1, с. 1].

Річка Вільшанка є правою притокою річки Сули, яка належить до басейну Дніпра. Вона починається на захід від с. Новаки з боло-та й протікає через урочище Півторащина, лісовий масив Морозівська дача, село Вільшанку. Тече територією Лубенського району й впадає в р. Сулу.

Напрямок течії – південно-східний. У верхній течії, поблизу болота в с. Новаки, вона має ширину русла 0,4 м, а глибину 8 см. У верх-ній течії це звичайний струмок зы слабовираженим поперечним про-філем долини. У середній течії, в лісовому масиві Морозівська дача, у руслі трапляються перекати. Поступово Вільшанка збільшує площу водозбору, приймаючи воду двох приток (у роки з великою кількістю опадів ще п’яти струмків) і розширює свою долину. Гирло Вільшанки знаходиться на південному сході від вулиці Поділ міста Лубен, у районі «Солдатського пляжу». Ширина річки під час повені в гирлі близько 12 м. Найбільша глибина в руслі становить 1,2 м.

Нині річка має два витоки. Лівий витік починається північніше села Новаки із джерела, що знаходиться серед густої рослинності (вербо-ліз, очерет, осока). Цей витік впадає на сході с. Новаки у каскад став-ків, що з’єднуються з річкою Вільшанкою. Правий витік починається із джерела, що знаходиться в яру на південь від автодороги Київ–Хар-ків–Довжанський, і протікає через с. Круглик. Вони зливаються поблизу приміського лісництва Лубенського лісгоспу, утворюючи р. Вільшанку. У минулому мала річка приймала води ще п’яти невеличких струмків. Вони зображені на деяких давніх топографічних картах. Нині ж вони пересохли. У басейні Вільшанки розміщено 13 ставків рибного госпо-дарства.

Назва річки, а відповідно і назва населеного пункту, де вона про-тікає, походить від назви дерева вільхи, яка збереглася і до сьогодніш-нього часу в заплаві р. Вільшанки.

Н.Маркевич у статті «Реки Полтавской губернии» зазначає: «Первобытные жители страны давали рекамъ и урочищамъ имена, сообразныя съ качествомъ, свойствомъ, обстановкою предмета. Оль-шанка, Ольховатка, Дубина, Березанка, Вязовая, Берестовая, Липян-ка, это реки, надъ которыми аборигены нашли ольху, дубъ, березу, вязъ, берестъ и липу» [ 2, с. 340].

Річка Вільшанка згадується в різних історичних документах. Ми дослідили, аналізуючи архівні дані та інформацію Лубенсько-го краєзнавчого музею, що вперше про річку йде мова за часів Ви-шневеччини. К. П. Бочкарьов подає відомості про те, що «Въ 1619 году, въ силу фундука Княгини Раины Могилянки Вишневецкой, Оль-шанка и Мгарь служили границею владеній Мгарьскаго Лубенскаго

220

монастыря» [3, с. 21]. Також цікаві факти про деякі лубенські будо-ви XVII ст. наводить К.П.Бочкарьов у своїй книзі «Очерки лубенской старины»: «Замок Вишневецьких (володарів Посулля) прикрашала «вся европейская роскошь того времени…». У передмісті шляхта побудувала«экономические фольварки с водяными мельницами и слободы, принадлежащие городским цехам. Проводились дороги, устраивались мосты через реки». Тоді багатоводними були «Ольшан-ка, Каменный Поток, Булатец, Ставки, Репьяховатая, Рыбки».

А.М.Лазаревський у праці «Историческіе очерки Полтавской Лубенщины XVII – XVIII вв.» писав: «с. Ольшанка, рч. Ольшанка, воз-никла около водяныхъ мельницъ, устроенных здесь разными лицами и затемъ скупленныхъ Мгарскими монахами» [4, с. 63-64]. Очевидно, що річка Вільшанка в XVII– XVIII ст. була достатньо повноводною з водяними млинами, островами та мостами. Крім цього, у її долині роз-ташовувалися села Вільшанка, Шепелівка, Олександрівка, Новаки, Круглики, хутір Стронського. Підтвердження знаходимо на карті Шу-берта (1846-1863 рр.), де р. Вільшанка зображена достатньо точно для того часу.

Річку кінця ХІХ ст. описують Н. Маркевич у статті «Реки Полтав-ской губернии» [2, с. 383] та В. Милорадович у праці «Лесная Лубен-щина» [5, с. 286]. З їх опису зрозуміло, що, як і тепер, р. Вільшанка по-чиналася на захід від с. Новаки, однією із приток був струмок Новачки, що назви поселень Новаки й Вільшанка пішли від назв водних потоків, і територія долини р. Вільшанки була подарована Р. Вишневецькою Мгарському монастирю.

У ході дослідження визначено морфометричні показники р. Віль-шанки у зв’язку з тим, що її русло було частково змінене внаслідок будівництва автошляху Київ–Харків і морфометричні показники річки відсутні. За допомогою карт М-36-66-в та М-36-67-г проведене вимі-рювання довжини річки та її приток, площі водозбору, коефіцієнта зви-вистості. Визначено падіння та похил р. Вільшанки, густоту річкової мережі. За допомогою вимірів на місцевості встановлено швидкість течії, витрати води в річці, обраховано річний стік. Також побудовано гідрографічну схему, поздовжній та поперечний профілі річки. На осно-ві спостережень у різні пори року створено гідрограф р. Вільшанки. В результаті цієї роботи встановлено, що річка Вільшанка є малою рів-нинною річкою, типовою для Лівобережної України, з повільною течією та змішаним режимом живлення (переважання снігового, на яке при-падає більше 50%).

Вільшанка несе свої води до Сули, а потім до Дніпра і, напевно, її воду десь споживають для промислових та побутових потреб. Також вона інтенсивно використовується у сільському господарстві. Майже 95% земель прибережної смуги використовуються як сіножаті, близько 2% знаходиться під болотами й менше, ніж по 2% – пасовища та ліси. Незначна площа прибережної смуги річки використовуються з метою охорони природи. Так, на території приміського лісництва ДП «Лубен-

221

ський лісгосп», що знаходиться неподалік річки, у її заплаві нещодав-но збудували відкритий вольєр площею 0,5 га для розведення качки дикої.

Вода річки Вільшанка протягом року непрозора. Тільки при незна-чній глибині (до 30 см) можна побачити дно. Протягом року мутність річки змінюється. Найбільша мутність спостерігається навесні, під час повені. Дещо нижча вона влітку, коли спостерігається межень.

Колір води в річці – жовтуватий. Це означає, що у воді наявні солі феруму та гумінові кислоти, які утворюються внаслідок гниття рослин-них решток. У басейні річки достатня площа ріллі агрофірм, які вико-ристовують велику кількість хімічних засобів (добрива, гербіциди, пес-тициди) для вирощування рослин. Вони потрапляють підземним і по-верхневим стоками до річки, що теж приводить до забруднення води.

Проблема охорони малих річок, таких як Вільшанка, від висна-ження й забруднення пов’язана як з реалізацією суто природоохорон-них заходів, так із організацією господарської діяльності в руслах річок.

Процес збереження й врятування повинен починатися із піз-нання об’єктів навколишнього середовища. Тому велику роль ві-діграє роз’яснювальна робота. Для цього надруковані замітки в газетах«Вісник» та «Лубенщина». Їх основним змістом є інформація про географічні та історичні дані річки Вільшанки, джерела забруднен-ня й екологічний стан; про те, як можна допомогти річці.

Оцінюючи сучасний стан р. Вільшанки, можна стверджувати, що він дуже чутливий до кліматичних умов та до господарської діяльнос-ті людей. З іншого боку, Вільшанка є вагомим джерелом живлення р. Сули – однієї з найбільших лівих приток Дніпра. Тому її збереження має надзвичайно важливе значення для захисту від виснаження вод-них ресурсів Полтавщини.

ЛІТЕРАТУРА1. Горенко І.І. Грунти Лубенського району та їх захист від водної та вітрової

ерозії: наукова довідка / І.І. Горенко – Лубни: Лубенський краєзнавчий му-зей, 1974. – 24 с.

2. Маркевич Н.А. Реки Полтавской губернии. – Записки императорского рус-ского географического общества. Кн. 11 / Н.А.Маркевич. – СПб.: Типогра-фия императорской академии наук, 1856 .– 461 с.

3. Бочкарёв К.П. Очерки Лубенской старины. Вып. 1 / К.П. Бочкарёв.– М.: Ти-пография А.А.Левенсон, 1899. – 39 с.

4. Лазаревский А.М. Исторические очерки Полтавской Лубенщины XVII-XVIII вв. / Чтения в Историческом Обществе Нестора Летописца. Книга 11 / А. М. Лазаревский. – К.: Типография Н.Т. Корчак-Новицкого, 1896. – 203с.

5. Милорадович В. Лесная Лубенщина / В. Милорадович // Киевская старина. – 1884. – № 9. – С. 296.

222

ЗДОРОВ’Я ДІТЕЙ ТА ВПЛИВ НА НЬОГО ЕКОЛОГІЧНИХ ФАКТОРІВ

Олейнік Валерія, учениця 11 класуКобеляцького НВК № 1Керівник: Ярмоленко О.О., педагог-організатор, керівник гуртка Кобеляцької райСЮТур

Людина – це біологічна істота, тому всі природні фактори та умови, у яких вона живе, впливають на її здоров’я. Активна трудова діяльність упродовж багатьох тисяч років розвинула й ускладнила взаємозв’язок людини і природи. Сьогодні природне середовище, в якому діє люди-на, змінюється швидше порівняно з адаптивністю людини, що негатив-но відбивається на її здоров’ї [3, с. 43].

Мета нашого дослідження – вивчення стану здоров’я учнів 1-11 класів Кобеляцького навчально-виховного комплексу №1.

Моніторинг стану здоров’я учнів було проведено за результатами профілактичних оглядів у НВК № 1. Для проведення моніторингу визна-чені три критерії: 1) виявлення кількості учнів із ЛОР-захворюваннями; 2) кількість учнів із захворюванням органів дихання; 3) кількість учнів із серцево-судинними захворюваннями [1, с. 14].

Перший критерій для проведення моніторингу – кількість виявле-них учнів із ЛОР-захворюваннями. Як показує діаграма, кількість хво-рих останніми роками збільшилася: у 2016 та 2015 рр. – по 11 хворих учнів (рис. 1).

Рис. 1Кількість учнів із ЛОР-захворюваннями у Кобеляцькому НВК №1

Другий взятий нами критерій – кількість учнів із захворюванням органів дихання. Проаналізувавши дані діаграми (рис. 2), ми можемо зробити такі висновки: найбільша кількість хворих була в 2009 р. – 14 учнів, 2011 р. – 9 учнів. А порівнюючи останні роки, бачимо, що в 2015 р. хворіли 2 учні, а в 2016 р. кількість хворих різко збільшилася до 6 учнів.

223

Рис. 2Кількість учнів із захворюванням органів дихання

в Кобеляцькому НВК №1

Третій критерій – кількість учнів із серцево-судинними захворю-ваннями. На діаграмі (рис. 3) ми бачимо, що в 2009 р. вона була най-меншою – 22 учні, а в 2011 р. – найбільшою, 41 учень. У 2013-2016 рр. майже однакова кількість хворих дітей – 33-34 учні.

Рис. 3.Кількість учнів із серцево-судинними захворюваннями

у Кобеляцькому НВК №1

Отримані нами результати дослідження змушують шукати шля-хи покращення ситуації. Конституційне право на безпечне для життя і здоров’я довкілля (право на екологічну безпеку) тісно пов’язане з пра-вом на життя й охорону здоров’я [4]. Вирішення проблеми здоров’я

224

людини закладено в самій людині, у знанні та розумінні нею низки про-блем, а також в умінні дотримуватись правил здорового способу життя.

ЛІТЕРАТУРА1. З досвіду роботи регіональних психологічних служб із формування здоро-

вого способу життя в учнівської молоді: Методичний посібник / О.М. Си-роватко, Л.І. Гриценок, Н.М. Городнова; За наук. ред. І.І. Цушка. – К.: Ніка-Центр, 2008.

2. Климова В. Человек и его здоровье. – М.: Знание, 1986.3. Пастухова Н.Л. Здоров’я – найвища цінність людини/ Н.Л. Пастухова,

А.О. Пастухов // Наукова скарбниця освіти Донеччини, 2011. – № 2 (9). – С. 43-45.4. Закон України «Про Основні засади (стратегію) державної екологічної по-

літики України на період до 2020 року» [Електронний ресурс]. – Режим до-ступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2818-17

ВОДОСПАДИ УКРАїНСЬКИХ КАРПАТ ЯК ОБ’ЄКТ ГЕОТУРИЗМУ

Хом’як Владислав, вихованець гуртка «Спортивний туризм», учень 11-А класу ЗОШ І-ІІІ ступенів №2 Лубенської міської ради Керівники: Полонський М.М., методист ДЮКСОТ «Валтекс»,Удовченко В.І., вчитель географії ЗОШ І-ІІІ ступе-нів №2 Лубенської міської ради

З огляду на те, що значна частина території України – Галичина – тривалий час була штучно відірвана від решти частини України і пере-бувала у складі Австро-Угорської імперії, а згодом і Польщі, неабиякий інтерес становить питання вивчення і творчого переосмислення краєз-навчого багатства краю, визначення дороговказів розвитку національ-ного туристичного краєзнавства на теренах Галичини. У наш час, коли кожен українець переосмислює єдність нашої Батьківщини, необхідно відкривати величезний потенціал нашої України, рекламувати її кра-соти, заохочуючи до відвідин її куточків. В останні роки розвивається інноваційна форма пізнавального туризму – геотуризм. Геотуризм – новий напрямок прикладних геолого-геоморфологічних досліджень та різновид туристських занять, що ґрунтується на вивченні геологічних (геоморфологічних) об’єктів і процесів, а також на отриманні від кон-такту з ними естетичних вражень.

Дивовижною окрасою Карпатського регіону справед ливо вважа-ють водоспади, що підкреслюють горду красу Карпат. Водоспади – вражаючі творіння природи. Вигляд води, яка вільно падає в повітрі і розбивається на мільйони капель – дійсно одне з найпрекрасніших переживань у житті. Крім того, більшість водоспадів розташовані в первозданній, захоплюючій місцевості, і в місцях біля водоспадів часто можна спостерігати красиву веселку.

Водоспади – цінні в науково-пізнавальному і естетичному плані геологічні об’єкти, причому вони можуть мати заповідний статус (на-

225

приклад пам’ятки природи) і одночасно відповідати певним критеріям туристського плану, серед них – мальовничість (натуральність), до-ступність і наявність умов для огляду, інформаційна та інфраструктур-на забезпеченість. В Українських Карпатах є багато малих водоспа-дів, які можна віднести майже до усіх типів. Представлені вони в усіх природно-географічних областях. У залежності від характеру падіння води та потужності водного потоку прийнято виділяти більше деся-ти типів водоспадів. Загальновизнаними є такі типи як блок, каскад, катаракт, падун, а також жолоб, віяло, хвощ, пірнаючий, сегментова-ний. Також пропонується виділяти типи лійкоподібних водоспадів та капливців.

Для того, щоб побачити карпатський водоспад, треба подолати довгий шлях. Деякі з них – неподалік гірських сіл чи містечок. А деякі водоспади ховаються високо в горах. Щоб їх побачити, треба пройти кілометрів, і в основному вгору. І важкий похід на вершини себе ви-правдає. Звідти відкриваються неймовірні панорамні пейзажі – ліси, села – маленькі, наче іграшкові. А карпатські водоспади ще й подару-ють таку бажану прохолоду після виснажливого підйому.

Маючи досвід туристичних подорожей до Карпат, автор керував групою пошуковців ДЮКСОТ «Валтекс» зі створення туристського маршруту до карпатських водоспадів. Влітку 2016 р. нам знову ви-пала можливість дослідити декілька неповторних водоспадів. На цей раз маршрут проходив Мармароським хребтом вздовж українсько-румунського кордону та Чорногорою і виявився надзвичайно цікавим, хоч і досить складним. Ми піднялися на вершини гір Піп Іван Марма-роський (1937 м), Піп Іван Чорногорський (2026 м), Говерла (2061 м), побували на Скелях Смерті і Вухатому Камені, але метою нашої ман-дрівки було відвідати Ялинський водоспад – найвищий водоспад Укра-їнських Карпат та каскад Дзембронських водоспадів.

Ялинський водоспад – водоспад в Українських Карпатах, у масиві Рахівські гори (частина Мармароського масиву). Розташований у межах Рахівського району Закарпатської області, на схід від села Ділове. Во-доспад однокаскадний, висотою 26 м. Утворився в місці, де води потоку Ялин (права притока річки Білий) майже прямовисно стікають з високо-го скельного уступу. Особливо мальовничий водоспад тоді, коли він по-вноводний – навесні під час танення снігів або після проливних дощів.

Водоспад був відомий угорській знаті в кінці ХІХ століття. Про це засвідчує ледь помітний від давності напис, викарбуваний на камені, який розміщений на стежці, що траверсує схил хребта Мандеш, ведучи до водоспаду. 2010 року водоспад увійшов до складу Карпатського біо-сферного заповідника після підписання Указу Президента України від 14 січня 2010 р. № 25/2010 «Про розширення території Карпатського біосферного заповідника».

А на потоці Мунчель розташований каскад з 15-20 мальовничих водоспадів, загальна висота яких досягає 100 м. Якщо ж вимірювати кожен каскад окремо, найвищий з них скидає воду з 10 м. Туристи, які

226

відправляються з села Дземброня до вершини Піп-Іван Чорногірський, обов’язково заходять до Дзембронських водоспадів – хтось тільки фо-тографує природу, а хтось сміливо купається у крижаній воді. Дістати-ся каскадів нескладно – від центру Дземброні треба йти по стежці в сторону гори Смотрич. Досить швидко ви опиняєтеся в долині, а далі, не звертаючи з дороги, треба рухатися вправо. Ви можете знову зайти в ліс, а на виході з того лісу і шумлять водоспади.

Підйом від Дземброні потребує близько 2 годин часу – уважно по-глядайте обабіч стежки, адже по дорозі є шанс зібрати трохи грибів. Відстань невелика – 5 км, але вас чекає набір висоти 600-900 м.

Подаємо результати проміру нами перших уступів каскаду Дземб-ронських водоспадів (табл. 1).

Таблиця 1Параметри перших п’яти уступів з каскаду

Дзембронських водоспадів№ уступу висота, м ширина водного

потоку, мсумарна висота

падіння, м1 0,50 1,50 0,52 0,75 2,20 1,253 3,00 4,40 4,254 2,00 0,70 6,255 15,10 0,83 21,35

За останні десятиліття туризм України набув значних розмахів у розвитку, що виокремлює його як важливу галузь, яка здатна суттєво поповнити бюджет країни. Стикування західних кордонів України з ЄС дає підстави говорити про необхідність більш ширшого впровадження «туристичних ідей», які могли б задовольнити попит в першу чергу по-тенційного туриста-європейця. Саме для нього туризм західного ре-гіону України є більш доступним з точки зору ціни та відстаней. Тому туристична галузь краю може отримати більш значні прибутки.

ЛІТЕРАТУРА1. Зінько Ю., Шевчук О. Природоохоронні геоморфологічні об’єкти у структурі

геотуризму Західної України // Вісник Львівського університету. Сер. геогр. – 2008. – Вип. 35. – С. 94–104.

2. Петранівський В., Рутинський М. З історії туристичного краєзнавства (друга половина ХVІІІ ст. – 1945р.): розвиток мандрівництва // Історія української географії: Всеукраїнський науково-теоретичний часопис. – Тернопіль: під-ручники і посібники, 2005. – Вип. 2 (12). – С.48–54.

227

ЕПІЛІТНІ НАКИПНІ ЛИШАЙНИКИ ГОРГАНСЬКОГО ВИСОКОГІР’Я СХІДНИХ КАРПАТ

Кваша Денис, учень 11-А класу ЗОШ І-ІІІ ст. №2 м. Лубен, вихованець гуртка «Екологічне краєзнавство» ДЮКСОТ «Валтекс» Керівник: Білан Р.О., керівник гуртка «Екологічне краєзнавство»ДЮКСОТ «Валтекс», вчитель біології ЗОШ І-ІІІ ст. №2 м. Лубен

Ліхенофлора Українських Карпат являє собою складний комплекс видів різного походження. Тривала нерухомість субстрату – одна з основних умов життя лишайників. Накипні лишайники на скелях розси-пищ демонструють еволюцію розвитку рослинності. Це – унікальні мі-кроекосистеми, які з’явилися на Землі більше ста мільйонів років тому і сукупно представляють еволюцію рослинного і пов’язаного з ним тва-ринного і мікробного світу. Проведення інвентаризації флори лишай-ників є невід’ємною складовою частиною досліджень загальної флори будь-якої території, через те, що лишайники є більш компактною гру-пою ніж вищі та нижчі рослини, і саме флора лишайників може точніше відображати ступінь екологічних змін досліджуваних територій, в тому числі і природоохоронних об’єктів.

Мета роботи – вивчення та систематизація видового різноманіття накипних епілітні лишайники Горганського високогір’я Східних Карпат та аналіз їх особливостей; проведення відповідних хімічних реакцій, встановивши наявність специфічних органічних кислот у експеримен-тальних зразках.

Матеріали для роботи склала колекція, яку зібрано в результаті експедиційного виїзду на території Горганського масиву Українських Карпат. Збір лишайників проводили згідно принципу маршрутно-експедиційного методу з відбором зразків накипних лишайників на кам’янистому субстраті.

Загальний список лишайників на Горганському високогір’ї був складений на основі опрацювання власних зборів і літературних дже-рел та налічує 27 видів. Флористичний список, який включений до все-бічного аналізу, нараховує 27 видів, 11 родів, 10 родин. У зв’язку з тим, що ліхенологічні дослідження гір Великої Сивулі і Молода, що входять до Горганського масиву не проводилися, загальний список лишайни-ків включає лише види із власних зборів. У формуванні ліхенофлори Горганського масиву Українських Карпат основну роль грають роди-ни епілітних накипних лишайників, які за кількістю видів переважа-ють і досить чітко відображають найбільш істотні особливості фло-ри даної території: Lecanoraceae – 8 видів, Verrucariaceae – 3 види, Acarosporaceae – 4 види, Lecideaceae – 4 види, Rhizocarpaceae – 4 види. Це типові представники альпійського та арктоальпійського зо-нальних елементів, які оселяються у безлісих високогірних поясах.

228

Географічні елементи дослідженої ліхенофлори ми виділяли на основі загальноприйнятих у ліхенології принципів. Лишайники Горган-ського масиву Українських Карпат, які ми визначили, відносяться до 8 географічних елементів. Так у ліхенофлорі території переважають види альпійського та арктоальпійського зональних елементів. Інші види лишайників відносяться до евриголарктичного, монтанного, гіпо-арктомонтанного, неморального, бореального та ксеромеридіально-гозональних елементів. Це свідчить про відносно невелику специфіч-ність ліхенофлори досліджуваної території.

У результаті дослідження: зібрано зразки накипних епілітних ли-шайників на території Горганського масиву Українських Карпат та ство-рено гербарну колекцію; складено загальний список ліхенофлори гір Молода та Велика Сивуля Горганського хребта Східних Карпат; опи-сано систематичну структуру ліхенофлори Горганського масиву; вста-новлено географічну структуру лишайників; проведено проби зібраних зразків лишайників на хімічні реактиви: КОН (10%-й розчин) та гіпох-лорид кальцію Са(СІО)2; вивчено екологічні умови існування накипних лишайників; підтверджено доцільність охорони високогірних накипних лишайників Карпат.

ЛІТЕРАТУРА1. Кондратюк С.Я. Індикація стану навколишнього середовища України за до-

помогою лишайників. – К.: Наук. думка, 2008. – 335 с.2. Макаревич М.Ф., Навроцкая И.Л., Юдина И.В. Атлас географического ра-

спространения лишайников в Украинских Карпатах. – К.: Наук. думка, 1982. – 403 с.

3. Макаревич М.Ф. Аналіз ліхенофлори Українських Карпат. – К.: Вид-во АН УРСР, 1963.

4. Окснер А.М. Визначник лишайників УРСР. – Київ, АН УРСР – Л.: Наука, 1974 – 284 с.

5. Окснер А.М. Флора лишайниківУкраїни – К.: Наук.думка, 1993. – Т. 2. – Вип. 2. – 544 с.

УРБАНІЗАЦІЯ ПОЛТАВЩИНИ: ІСТОРИКО-ГЕОГРАФІЧНИЙ АНАЛІЗБуланова Софія, учениця 9-А класу, Полтавської гімназії №17, гурток «Географічні дослідження» Полтавського міського центру позашкільної освітиКерівник: Федій О.А., кандидат педагогічних наук, доцент кафедри географії та краєзнав-ства Полтавського національного педагогіч-ного університету імені В. Г. Короленка

Урбанізація є проекцією всесвітньо-історичного процесу відтво-рення всього життя суспільства, його закономірностей на територію. Вона виступає як механізм зрушень в суспільстві, на території через накопичення в фокусах розвитку інтелектуального потенціалу, подаль-шого поширення комфортних умов життя на все суспільство, в тому числі на сільські території [1].

229

За багато років досліджень просторових результатів урбаніза-ції, змін систем розселення, науковці дійшли думки, що цей процес є більш складним, ніж традиційне його визначення як зростання кіль-кості та частки міських поселень і міського населення. Урбанізація є процесом, що докорінним чином змінює життєдіяльність населення не тільки безпосередньо міст, але й цілих регіонів, означає модерні-зацію соціальні переваги, комфорт для життя. Урбанізація – причина не тільки просторових розселенських змін, але й змін способу і умов життя людей. Зв’язок між темпами урбанізації та глибиною її впливу на соціум і характер його діяльності, між величиною міста та ступенем «зрілості» міського середовища поглиблюється [1; 2; 3].

Урбанізація як цілісна географічна проблема потребує вивчення не тільки процесів формування специфічних форм розселення, те-риторіальної концентрації життєдіяльності населення, ускладнення функцій поселень, а і з точки зору результатів цих процесів по відно-шенню до самого населення, його стану і умов його життя. Зокрема, О.П. Масляк, Я.Б. Олійник, А.В. Степаненко, визначають урбанізацію як багатогранний соціально-економічний процес, що супроводжуєть-ся формуванням специфічного середовища для життєдіяльності на-селення і суттєвими змінами у способі життя. Її важливою стороною є взаємодія міст і сіл, поширення міського способу життя [3].

Останніми роками життя міст і міських населених пунктів на Пол-тавщині змінилося, індустріальний тип забезпечення процесів відтво-рення міського життя поступається місцем постіндустріальному. Фор-мується різноманіття міст за рівнем їх адаптації до реформ: від міст, які є успішними (із розвитком третинного та четвертинного секторів економіки) до деградуючих міст. Оптимізація економічних наслідків ур-банізації повинна залежати від розуміння змін в структурі зайнятості, умовах життя людей і відштовхуватися насамперед від інтересів лю-дини, а не можливостей держави закріпити людей за певними місцями проживання. Адже люди, які змінюють місце життя в пошуках вищої освіти та роботи – це найгірший потенціал соціально-економічного зростання країни.

Територія Полтавщини в різні часи була заселена скіфами, сар-матами антами, входила до складу Київської Русі, була місцем кочу-вання хазар, печенігів, половців, монголо-татар, перебувала у складі Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої, становила важ-ливу складову частину держави Богдана Хмельницького, поступово вписувалася у правову й адміністративну систему Російської імперії та СРСР. Всі ці події по-різному впливали на характер розселення на-селення, типи поселень, їх місце в системі розселення. Пройшовши тернистий шлях свого розвитку, одні поселення перетворилися на су-часні міста, інші – зазнали незначних змін щодо свого статусу в системі розселення або зникли з географічної карти взагалі [3].

Одними з перших міських поселень на Полтавщині слід виділи-ти яскраві формування, великі поселенські центри – городища. Серед

230

найвідоміших осередків ремесла та торгівлі цієї епохи було Більське городище. Пізніше з’явилися нові поселення у вигляді міст-фортець: Полтава, Опішня, Великі Будища, Більськ, Гебердеїв Ріг (сучасне село Келеберда), Керменчик (сучасний Кременчук), Градизьк. Починаючи з кінця ХVІІ століття на Полтавщині відбувалися постійні перетворення щодо адміністративно-територіального устрою, змінювався склад те-риторії, що безумовно, відображалося на характері розселення насе-лення. Чисельність населення регіону зростала, Полтавщина перетво-рювалася на густозаселений регіон з різноманітними типами поселень. На час утворення Полтавської губернії 9 березня 1802 року її площа становила 46 603,16 км2, що у 1,6 рази більше сучасної Полтавської області за рахунок територій суміжних областей. Крім 15 повітів на її території розташовувалися два заштатних міста (Градизьк і Глинськ), один посад (Крюків), 82 містечка, 722 села, 1137 селищ і велика кіль-кість хуторів, які мальовничо розміщувалися у підніжжях пагорбів, в балках, на узбережжях водойм [3; 4].

З початком радянського період у міста найактивніше зростали за рахунок сільських мешканців. Індустріалізація, колективізація сіль-ського господарства вплинули на співвідношення міського та сільсько-го населення, перерозподіл трудових ресурсів в регіоні. У післявоєн-ний період радянська влада продовжувала політику перетворення не-перспективної сільської місцевості на ідеалізовану урбанізацію. 1 000 з 1 904 дрібних населених пунктів Полтавщини у 1965 році були відне-сені до неперспективних. На практиці це означало, що в цих селах не будували магазини, школи, лікарні тощо, а населення вимушено було мігрувати до міст у пошуках роботи і кращих умов життя [3; 4].

Сучасна територія Полтавської області становить 28748 км² (4,76% території України), населення на 1 вересня 2016 року – 1431026 осіб. Область налічує 25 районів та 15 міст, з яких шість – Полтава, Кременчук, Горішні Плавні, Лубни, Миргород та Гадяч – обласного під-порядкування.

Урбаністичні процеси на Полтавщині були започатковані із давніх часів і сьогодні набули сучасного характеру. Розвиток міських поселень в області сильно відстає від європейського рівня, але покращення жит-тя населення з точки зору екології, побуту, роботи з часом повинні до-сягти нових стандартів.

В Україні, так і на Полтавщині, містом вважається населений пункт, що характеризується значною людністю, великою інтенсивніс-тю господарювання, високою густотою населення, типовими міськими ландшафтами з чисельністю 10000 осіб. В них зосереджені промис-лові підприємства, транспорт, торговельні, культурні, науково-освітні та інші об’єкти. Найпоширеніша класифікація міських поселень: 1) за адміністративно-територіальним статусом, 2) за чисельністю на-селення, 3) за функціями. За чисельність населення міста в області належать до категорії малих, чисельність населення яких становить 10-50 тис. осіб (Гадяч, Глобине, Гребінка, Зіньків, Карлівка, Кобеляки,

231

Лохвиця, Пирятин, Хорол, Заводське), середніх, з населенням 50-100 тис. осіб (Горішні Плавні, Лубни і Миргород) та крупних, чисельність населення коливається в межах 100-500 тис. осіб (Полтава і Кремен-чук). За адміністративно-територіальним устроєм в Полтавській облас-ті всі міста, крім Заводського та Горішніх Плавнів, є центрами районів, а Полтава виконує роль обласного центру. Незаперечна роль кожного з міських поселень як центрів систем розселення – місцевих, район-них, міжрайонних, обласної.

На Полтавщині, як і в усій Україні, за радянських часів виділили особливий перехідний тип поселення – селища міського типу. За ко-роткий період вони отримали статус міських поселень. Селища місь-кого типу – це відносно невеликі поселенські структури з відповідним характером міського потенціалу: а) виробничий комплекс переважно монофункціональний зі спеціалізацією промисловості на переробці місцевих сировинних ресурсів при випуску продукції, б) відносно обме-женим рівнем розвитку соціальної сфери. Науковці сьогодні схильні до заміни існуючої адміністративно-територіальної назви цих поселень на функціональну – агромістечка. Принциповою відміною сьогоднішньої практики розбудови селищ міського типу із заміною назви на агроміс-течко є та, що в основу самої ідеї цих поселень покладено не виключ-но виробничу, а містобудівну, соціо-інфраструктурну і соціокультурну основи. Сучасні 21 смт Полтавщини, хоча і мають відокремлену і са-мостійну сутність, проте їх основний зміст визначається особливостя-ми перехідної форми поселень, пов’язаними з утвердженням міських форм буття населення. Практично вони сьогодні виконують роль цен-трів сільськогосподарського виробництва.

Враховуючи населення міст і селищ міського типу, рівень урба-нізації в Полтавській області становить 62%. Аналіз рівня урбанізації, досягнутого на цей період в регіоні засвідчує, що зростання міських поселень уповільнилося. Вони продовжують притягувати до себе люд-ські і всі інші ресурси, хоча в зв’язку із загальними демографічними тенденціями зростання міського населення припинилося в багатьох районах. Малі і середні міста та селища міського типу Полтавщини не мають вже ресурсів кількісного зростання. Головним завданням розви-тку урбаністичних процесів в області повинні стати якісні критерії.

ЛІТЕРАТУРА1. Вступ до економічної і соціальної географії: Підручник / А.П.Голіков,

Я.Б.Олійник, А.В.Степаненко. – К. : Либідь, 1997. – 319 с.2. Максаковский В.П. Географическая картина мира: В 2 кн. Кн. 1 : Общая

характеристика мира / В.П. Максаковський. – М. : Дрофа, 2003. – 496 с.3. Масляк П.О. Словник-довідник учня з економічної і соціальної географії сві-

ту / Масляк П.О., Олійник Я.Б., Степаненко А.В. – К. : Лібра, 1996. – 328 с.4. Падалка Л.В. Прошлое Полтавской территории и её заселение / Лев Васи-

льевич Падалка. – Полтава, 1914. – 238 с.5. Полтавщина : Історичний нарис / [Б.В. Год, К.М. Мироненко, В.Н. Жук та ін.] ;

за ред. Б.В. Года. – Полтава : Дивосвіт, 2005. – 592 с.

232

змісТ

Теорія і меТодика краєзнавсТва на ПолТавщині

Копилець Є. В., Ярошенко Ю.О. Досвід розробки пізнавально-ігрового маршруту Полтавою, присвяченого козацькій добі .................................................................. 3Титаренко В. П. Музей народних промислів факультету технологій та дизайну ........... 5Галамбош Г. В. Музей народних промислів як засіб патріотичного виховання майбутнього вчителя трудового навчання .......................................... 10Неживий О. І. Родовід Неживівського хутора ............................................................. 14Влезько Н. В., Федорова М. А. Вони творили Бібліотеку (історія Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського в особах) .......... 19Карпенко Л. М., Перепьолкіна О. П. Книжкові колекції із фонду відділу краєзнавства Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського ........................................ 23

ісТоричне Та археологічне краєзнавсТво

Пивовар Артем, Полтавська ЗОШ І-ІІІ ступенів №18, ПОЦТКУМ.Римська монета з Шишацького могильника як джерело для вивчення поховального обряду з «платою харону» .................... 27Кіяшко Наталія, Розсошенська гімназія Полтавської районної ради.Віддзеркалення подій на сході України на сторінках районного видання «Вісті» ............................................. 31Крикля Марина, ЗОШ І-ІІІ ступенів №6 м. Горішні Плавні.Ямна археологічна культура на території Полтавщини ..................... 34Кундіренко Олександра, Шишацька обласна гімназія-інтернат для обдарованих дітей. Щоб діти сміялись, було мирним небо… (випускникам гімназії-учасникам АТО присвячується) ....................... 36Пархоменко Катерина, Комунальний заклад «Полтавська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів № 3». З когорти безсмертних: Антон Грицай ................................................. 41Тущенко Анастасія, Полтавська спеціалізована школа-інтернат №2 І-ІІІ ступенів Полтавської обласної ради. Перлина Полтави, обпалена війною (125-річчя заснування Полтавського краєзнавчого музею) ... 44

233

Сорока Анастасія, Розсошенська гімназія Полтавської районної ради. Інститут шляхетних дівчат .......................................................... 48М’якота Дмитро, Декабристівський НВК Миргородської районної ради. Християнські осередки на території Великобайрацької сільської ради у першій половині ХХ ст. .............. 51Сидоренко Дарина, Пригарівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів Козельщинського району. Відновлення духовного джерела пригарівського краю ...................... 55Литвиненко Альона, Пирятинська загальноосвітня школа І-ІІ ступенів №1. Шаховий рух на Пирятинщині ....................................... 59Шерстюк Артем, Кременчуцька гімназія №6. Склад монетних скарбів другої половини ХVІІ ст. з Полтавщини ..... 61Бойко Карина, комунальний заклад «Полтавський НВК № 36». Сучасні обличчя української нації: умови формування особистості Марини Лютенко в новітній період історії України .............................. 64Ліхачов Іван, Гайдук Інеса, Пологівський НВК «ЗОШ І-ІІ ступенів – ДНЗ» Новосанжарської районної ради. Остарбайтери: тріщина через усе життя ............................................. 68Ковтун Влада, ДЮКСОТ «Валтекс», ЗОШ І-ІІІ ступенів № 8 Лубенської міськради Будівлі Д.М. Дяченка – архітектурна окраса Лубен ............................ 72Гонтар Микола, Великобудищанська ЗОШ І-ІІІ ступенів Диканської районної ради. Перший міністр освіти УНР Іван Стешенко в історії Великобудищанської школи ................................................................. 75Середа Аліна, Полтавська ЗОШ І-ІІІ ступенів №7 ім. Т.Г.Шевченка.Святослав Сергійович Горбенко: сучасний борець за незалежність України .......................................... 79Назарко Людмила, Великобудищанська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів Гадяцького району. Він – герой, він у бою поліг ................................................................... 82Алєксєєнко Ольга, Кобеляцький НВК №1. Історія старих будинків міста Кобеляки ............................................... 87Бут Максим, Полтавська гімназія № 31. М.С.Грушевський та Полтава ............................................................... 90Довгань Вікторія, БД та ЮТ Кременчуцької районної ради. Дозвілля учителів та учнів Максимівки у період перебудови ............ 93Дорошенко Євгенія, Полтавська ЗОШ І-ІІІ ст. №7 імені Т.Г.Шевченка. Олександр Сергійович Лютий: із попелу забуття ............................... 96

234

Масюк Алла, Човно-Федорівська ЗОШ І-ІІІ ступенів Зіньківської районної ради. Зіньківщина на сторінках гумористичних видань ............................. 100Мірошниченко Роман, Тростянецький НВК Полтавської районної ради. Хан Кубрат: будівничий Великої Булгарії і Полтавщина .................. 103Комар Володимир, Кременчуцька гімназія № 5 імені Т.Г.Шевченка. Олег Штефан – герой сьогодення ..................................................... 106Лавріненко Марина, Полтавська ЗОШ І-ІІІ ступенів № 7 ім. Т.Г.Шевченка. Петро Федоряка: коваль української незалежності .......................... 109Шморгаль Владислава, Човно-Федорівська ЗОШ І-ІІІ ступенів Зіньківської районної ради. Солдатські могили – найбільші проповідники миру ..........................113Курило Дарія, Градизька гімназія імені Героя України Олександра Білаша. Футбол – улюблена гра градижчан. Присвячується 40-річчю ФК «ТЕМП» .................................................117Бова Анжела, спеціалізована школа І-ІІІ ступенів № 1 м. Хорол. Хорольський Бабин яр. До 75- річчя голокосту. .................................119Сидоренко Аміна, Полтавський міський багатопрофільний ліцей № 1 ім. І.П. Котляревського. Історико-археологічна реконструкція ландшафту як засіб збереження історичної спадщини ........................................ 122Купенко Максим, Решетилівський РЦТКУМ. 81 стрілецька дивізія 38 армії Південно-Західного фронту у боях на Полтавщині у другій половині вересня 1941року............. 126Чупир Олег, Калайдинцівська ЗОШ І-ІІІ ступенів імені генерал-майора Ф.Д.Рубцова Лубенської районної ради. Ореол людської душі .......................................................................... 131Должанова Вероніка, СЮТур м.Миргород. Миргородський козацький полк .......................................................... 134Корольова Любов, БД та ЮТ Кременчуцької районної ради. Максимівка у другій половині ХVІІІ століття ..................................... 138Сорочан Єгор, Полтавська ЗОШ І-ІІІ ступенів №20 імені Бориса Серги. У світі марок ...................................................... 140

235

фольклор Та еТнографія

Гриценко Анжеліка, Гоголівська ЗОШ І-ІІІ ступенів Великобагачанської районної ради. Таланти живуть поруч з нами ............................................................ 144Свічкар Сабіна, Полтавська ЗОШ І-ІІІ ступенів №18. Гончарні осередки Полтавщини ......................................................... 145Бесарабов Данило, Полтавська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів № 3. Бандурист Іван Скляр – український страдіварі ............................... 149Орловська Валерія, Градизька гімназія імені Героя України Олександра Білаша. Народжена у Градизьку. Соня Делоне – українська Коко Шанель ........................................... 153Микитченко Віталіна, Полтавська ЗОШ І-ІІІ ступенів № 29 Духовна спадкоємність: родина Величковських ............................... 156Шуть Юлія, Калайдинцівська ЗОШ І-ІІІ ступенів імені генерал-майора Ф.Д.Рубцова Лубенської районної ради. Українська народна пісня родинно-обрядової тематики .................. 158Ярошенко Володимир, Хорольська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів №1. Зародження і розвиток цегляного виробництва на Хорольщині ..... 161Харченко Денис, Решетилівська гімназія імені І.Л.Олійника. Тепло української оселі ...................................................................... 164Тютюнник Даяна, Березоворудська ЗОШ І-ІІІ ступенів Пирятинської районної ради. Самородок Полтавщини – Дмитро Омелянович Луценко ............... 169Даценко Альбіна, Решетилівська ЗОШ І-ІІ ступенів, ЦТКум. Талант, благословенний Богом… ..................................................... 173Пономаренко Сергій, Гребінківська гімназія. Байкерський рух у місті Гребінка ....................................................... 176Коваленко Тетяна, Гребінківська ЗОШ І-ІІІ ступенів №4. Гребінківщина в житті Любові Пономаренко ..................................... 179Катюха Анастасія, Полтавська ЗОШ І-ІІІ ступенів № 26. Весільний вінок Полтавщини ............................................................. 182Чирва Єгор, Полтавська ЗОШ І-ІІІ ступенів №20 імені Бориса Серги. Народна гра – своєрідна школа виховання ...................................... 186Шурпик Олеся, Великобудищанська ЗОШ І-ІІІ ступенів Диканської районної ради, БДЮТ. Славний рід різьбярів Юхименків ...................................................... 188

236

Стеценко Валерія, Полтавська ЗОШ І-ІІІ ступенів №20 імені Бориса Серги. Килимарство на Полтавщині .............................................................. 191Романенко Юлія, Хитцівська ЗОШ І-ІІ ступенів Гадяцької районної ради. Український рушник «Хитцівському роду, нема переводу» ............. 194Убийвовк Карина, КЗ ЗОШ І-ІІІ ступенів № 8 імені Панаса Мирного м. Полтава, ПМЦПО. Внесок Андрія Лободи у діяльність етнографічної комісії ВУАН у 1920-х роках .................. 197Терещенко Євгенія, Розсошенська гімназія Полтавської районної радиКоса як традиційна українська дівоча зачіска................................... 201Чопенко Карина, ПОЦТКУМ.Проект герба кобеляцького району (2002 р.) як відображення традиційного господарювання у краї .................... 204

237

географічне Та екологічне краєзнавсТво

Мисник Катерина, Калайдинцівська ЗОШ І-ІІІ ступенів імені генерал-майора Ф.Д.Рубцова Лубенської районної ради, РЦДЮТ. Пряно-ароматичні рослини околиць с.Калайдинці Лубенського району Полтавської області ......................................... 207Чопенко Карина, Новоселівська ЗОШ І-ІІІ ступенів Полтавської районної ради. Характеристика рослинності Руднянського лісництва ..................... 209Тодавчич Анна, Хорольська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів №1. Хорольський ботанічний сад як осередок інтродукційної діяльності на Полтавщині: історичний аспект ...........211Купенко Надія, Кременчуцький педагогічний коледж імені А.С.Макаренка. Екологічний стан та екологічний рух у Кременчуці в 1950-1992 рр.............................................................. 214Булах Олег, Лубенська ЗОШ І-ІІІ ступенів № 3, ДЮКСОТ «Валтекс». Річка Вільшанка – водний «капіляр» Сули ....................................... 218Олейнік Валерія, Кобеляцький НВК № 1. Здоров’я дітей та вплив на нього екологічних факторів .................. 222Хом’як Владислав, Лубенська ЗОШ І-ІІІ ступенів №2, ДЮКСОТ «Валтекс». Водоспади Українських Карпат як об’єкт геотуризму ....................... 224Кваша Денис, Лубенська ЗОШ І-ІІІ ст. №2, ДЮКСОТ «Валтекс» Епілітні накипні лишайники Горганського високогір’я Східних Карпат .......................................... 227Буланова Софія, Полтавська гімназія №17, ПМЦПО. Урбанізація Полтавщини: історико-географічний аналіз ................. 228

науково-популярне видання

технічний редактор – момот о.о.комп’ютерне верстання та складання – пінчук о.Ф.

підписано до друку 09.11.2016 р.папір офсетний. Друк трафаретний.

ум. друк. арк. 13,83. наклад 100 прим. Формат 60˟84/16.зам. № 786.

видавець і виготовлювач: тов “Фірма “техсервіс”.адреса: 36011, м. полтава, вул. в. міщенка, 2.

тел.: (0532) 56-36-71.

свідоцтво суб'єкта видавничої справисерія Дк № 4421 від 16.10.2012 р.

«Полтавщина – земля моя

свята»Збірник кращих матеріалівVII обласної краєзнавчої конференції учнівської молоді

«Полтавщина – земля моя свята» · уДк 371.385.5:908 ббк...

Documents