МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИОДЕСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ І. І. МЕЧНИКОВА

ФАКУЛЬТЕТ ІСТОРІЇ ТА ФІЛОСОФІЇ

ЗАПИСКИ IСТОРИЧНОГО ФАКУЛЬТЕТУ

Випуск 292018

ОДЕСА ОНУ2018

УДК 930(477.7) ”18” З-324

Рецензенти:Г. І. Гончарук, д-р іст. наук;

Редакційна колегія:В. Г. Кушнір, д-р іст. наук (головний редактор); П. І. Барвінська, д-р іст. наук; О. А. Бачинська, д-р іст. наук; Т. Г. Гон-чарук, д-р. іст. наук; О. М. Дзиговський, д-р іст. наук; О. Б. Дьомін, д-р іст. наук; І. С. Грєбцова, д-р іст. наук; Єнаке Джордж, д-р іст. наук; І. М. Коваль, д-р політ. наук; Н. О. Петрова, канд. іст. наук (від-повідальний секретар); Кіосак Д. В., канд.. іст. наук О. В. Сминтина, д-р іст. наук; В. М. Хмарський, д-р іст. наук; Цисельський Томаш, д-р іст. наук.

Записки історичного факультету 29 випуск 2018 : збірник наукових праць / колектив авторів – Одеса : Одеський націо-нальний університет імені І. І. Мечникова, 2018. – 236 с.

ISSN 2312-6825

У двадцять дев'ятому випуску Записок історичного фа-культету Одеського національного університету подані до-слідження які присвячені питанням археології, етнології та історії України, методологічним і теоретичним проблемам історичної науки, джерелознавства, спеці альних історичних дисциплін та всесвітньої історії

Адреса редакційної колегії:65082, Одеса, вул. Єлісаветинська, 12, Одеський національний університет імені

І. І. Мечникова.

Автори статей несуть повну відповідальність за стилістику та орфографію, підбір, точність наведених фактів, цитат, власних імен, географічних назв та інших

відомостей. Тексти подаються в авторській редакції.

НАКАЗОМ МІНІСТЕРСТВА ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ВІД 11 ЛИПНЯ 2016 РОКУ№ 820 ЗБІРНИК НАУКОВИХ ПРАЦЬ ВКЛЮЧЕНО ДО ПЕРЕЛІКУ НАУКОВИХ ФАХОВИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ, В ЯКИХ МОЖУТЬ ПУБЛІКУВАТИСЯ РЕЗУЛЬТА-ТИ НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ НА ЗДОБУТТЯ НАУКОВИХ СТУПЕНІВ ДОКТОРА І

КАНДИДАТА НАУК ЗА СПЕЦІАЛЬНІСТЮ “ІСТОРИЧНІ НАУКИ”

УДК 930(477.7)”18”

© Колектив авторів, 2018© Одеський національний університет імені І. І. Мечникова, 2018

З-324

Рекомендовано до друку Вченою радою ОНУ імені І. І. Мечникова.

Протокол № 2 від 30 жовтня 2018 р.

3

ЗМІСТ

Розділ І. АРХЕОЛОГІЯ ТА ЕТНОЛОГІЯ

Долгочуб В. А.ПРАКТИКИ РЕКОНСТРУКЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО ТРАДИЦІЙНОГО ВЕСІЛЛЯ НА ПОЧАТКУ ХХІ ст ............... 7

Кушнір В. Г.ОРНАМЕНТИКА ТКАЦЬКИХ ВИРОБІВ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНСЬКО-МОЛДОВСЬКОГО ПОРУБІЖЖЯ: ТРАДИЦЙНЕ І НОВАЦІЙНЕ .................................................... 27

Кіосак Д. В.ДО ХАРАКТЕРИСТИКИ КУЛЬТУРНОГО ШАРУ РАННЬОТРИПІЛЬСЬКОГО ПОСЕЛЕННЯ МОГИЛЬНА ІІІ .... 38

Розділ ІІ. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Македон В.ДІЯЛЬНІСТЬ ЖІНОЧИХ НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНИХ ОБ’ЄДНАНЬ В ОДЕСІ (XIX – ПОЧАТОК ХХ СТОЛІТТЯ) ........................................... 51

Музичко О. Є.ВІДЗНАЧЕННЯ ЮВІЛЕЇВ ІСТОРИЧНИХ ТОВАРИСТВ ПІВДЕННОЇ УКРАЇНИ ЯК ЧИННИК ІСТОРІОГРАФІЧНОГО ПРОЦЕСУ КІНЦЯ ХІХ - ПОЧАТКУ ХХ ст. ............................ 64

Новікова Л. В.ОБРАЗИ ЄВРЕЙСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ В ПУБЛІКАЦІЯХ У РЕГІОНАЛЬНІЙ ПРЕСІ ТА СУСПІЛЬНІ ВІДНОСИНИ УМОДЕРНІЙ УКРАЇНІ: ДО ПОСТАНОВКИ ПРОБЛЕМИ ...... 82

Калініченко О. О.ЗАПРОВАДЖЕННЯ КОНЦЕПЦІЇ ШТУРМОВИХ ЗАСОБІВ НАПАДУ З-ПІД ВОДИ ДЖЕВЕЦЬКОГО-МАКАРОВА В ОДЕСІ ....................................................................................... 92

4

Комарніцький О.МАТЕРІАЛЬНЕ СТАНОВИЩЕ СТУДЕНТСТВА ПЕДАГОГІЧНИХ ВИШІВ ОДЕСИ У 20–30 ті рр. ХХ ст ....... 116

Шишко О. Г.ОДЕСЬКА ГУБЕРНСЬКА НАРАДА З БОРОТЬБИ З БАНДИТИЗМОМ: ПЕРЕДУМОВИ СТВОРЕННЯ ТА ОСНОВНІ НАПРЯМКИ ДІЯЛЬНОСТІ .................................... 138

Розділ ІІІ. ВСЕСВІТНЯ ІСТОРІЯ

Бурунов О. О.КИТАЙСЬКА ПОЛІТИЧНА ТРАДИЦІЯ ТА ПЕРСПЕКТИВИ КИТАЮ В ОЦІНКАХ Г. А. КІССІНДЖЕРА ............................ 161 Ковальський С. В.КІПРСЬКЕ ПОВСТАННЯ 1931 Р. В ІМПЕРСЬКІЙ ПОЛІТИЦІ ВЕЛИКОЇ БРИТАНІЇ .............................................. 173

Розділ ІV. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО ТА СПЕЦІАЛЬНІ ІСТОРИЧНІ ДИСЦИПЛІНИ

Дружкова І. С.ЧИТАЦЬКА АУДИТОРІЯ ЯК ВИЗНАЧАЛЬНИЙ ФАКТОР РЕКЛАМНИХ ОГОЛОШЕНЬ (НА ПРИКЛАДІ ДЕЯКИХ ВИДАНЬ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ ПОЧАТКУ ХХ ст.) ............ 186

Філас В. М.СЮЖЕТНА АТРИБУЦІЯ ВІЗУАЛЬНИХ ДЖЕРЕЛ З ІСТОРІЇ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР’Я ОСТАННЬОЇ ЧВЕРТІ XVIII ст. – СЕРЕДИНИ ХІХ ст ........... 199

Затовський Б. О.СТАНОВИЩЕ ПРАВОСЛАВНОГО НАСЕЛЕННЯ УГОРЩИНИ НА ПОЧАТКУ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ У ВИСВІТЛЕННІ РОСІЙСЬКИХ ЦЕРКОВНИХ ЧАСОПИСІВ 1914–1915 рр. ...................................................... 210

5

Розділ V. ПЕРСОНАЛІЇ ТА РЕЦЕНЗІЇ, ХРОНІКА

Кушнір В. Г.БДЖІЛЬНИЦТВО В ТРАДИЦІЙНІЙ ОБРЯДОВІЙ ПРАКТИЦІ УКРАЇНЦІВ. Рец. на: Уляна Мовна. Бджільництво: український обря-довий контекст. – Львів, 2017. – 552 с. ................................................................................ 232

7

Розділ І. АРХЕОЛОГІЯ ТА ЕТНОЛОГІЯ

УДК 392.51(477)“20”DOI: https://doi.org/10.18524/2312-6825.2018.29.153346

Валентин Долгочуб,ORCID.ORG/0000-0001-7719-7364

аспірант кафедри археології та етнології України

факультету історії та філософіїОНУ імені І. І. Мечникова

(Україна, Одеса)dolhochub@gmail.com

ПРАКТИКИ РЕКОНСТРУКЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО ТРАДИЦІЙНОГО ВЕСІЛЛЯ НА ПОЧАТКУ ХХІ ст.

АнотаціяДана стаття присвячена темі, яка зазвичай вислизає з-під по-

гляду дослідників весільного обряду – спробам відтворити тра-диційне українське весілля або його елементи в сучасних умовах. На матеріалах польових досліджень, інтерв`ю, відео- та фото-матеріалів проаналізовані справжні весілля у «народному стилі» та інсценування локальних варіантів весілля фольклорними ан-самблями. Автор зосереджувався на аналізі функціональності, процесу, матеріального та інтерактивного наповнення тако-го роду реконструкцій, а також факторам, які структурують ситуацію реконструкції і дозволяють розпізнати її серед інших колективних дійств. Було встановлено, що реконструкції весіль-ного обряду коливаються між двома парами соціальних смислів: «українським» і «традиційним селянським» весіллям та власне весіллям і перформансом. Чим більш дійство деталізоване і осна-щене традиційним комплексом речей, тим ближче воно до тра-диційного весілля як такого.

Ключові слова: традиційна культура; вторинні форми куль-тури; фольклоризм; реконструкція; весілля.

8

Valentyn DOLHOCHUB,ORCID.ORG/0000-0001-7719-7364

Postgraduate student, Department of Archeology and Ethnology of Ukraine

Faculty of History and PhilosophyI. I. Mechnikov Odesa National University

(Ukraine, Odesa)dolhochub@gmail.com

PRACTICES OF UKRAINIAN TRADITIONAL WEDDING RECONSTRUCTION IN THE BEGINNING OF THE XXI c.

This article is devoted to the issue, which usually slips away from the scholar`s glance – to attempts of traditional Ukrainian wedding or its elements reconstruction in contemporary conditions. The article`s source base consists of the author`s field researches, interviews, video and photo materials. The author pays attention to the real weddings in “folk style” as well as to the local variants of the wedding, staged by folklore ensembles.

The main purpose of the article is to examine such practices in as-pects of their functionality, process, material and interaction content and, at last, factors that structure the situation of reconstruction and allow to recognize it among other collective actions. To reach the last aim frame-analysis, developed by E. Goffman, is used.

The motivations of the reconstructors can be different: participa-tion in some festival or competition in case of staged performances; sincerely desire, connected with professional or extra-professional in-terests in case of the real “ethnographical weddings”. However, in the latter case participators often realize their activity as some extraordi-nary behavior, deserving for some self-irony.

The author makes conclusion that wedding rite`s reconstructions fluctuate between two pairs of social senses. First of all, it seems that real “ethnographical weddings” often have connotation of the aver-aged “Ukrainian” wedding, despite they appeal to the certain social and historical variant of the wedding – traditional peasant wedding of the XVIII and XIX centuries. The second pair of senses is the wed-

9

ding as it is and performance – in the “real” weddings it is notable actualized.

The research shows that in many cases reconstruction of traditional wedding can be understood as a collage, made from different sources. Besides that such structuring factors of this situation are defined: lo-cality of reconstruction, presence of alien spectators, scenario, filming and demand in concentrate format. If the “ethnographical wedding” has schematic view, it draws near to the frame of performance. And the more detailed it is, the closer to the traditional wedding it becomes. Wedding reconstructions in Ukraine represent all spectrum between these two frames. Opposed to some historiographical positions, real weddings in “folk style” isn`t only illusion of reality or authenticity. In contemporary circumstances they can reach forms, senses and impor-tance of traditional wedding, although it seems impossible to define some “formula” of successful synthesis of ethnographical material in certain reconstruction.

Key words: traditional culture; secondary forms of culture; folklor-ism; reconstruction; wedding.

Постановка проблеми. Українська весільна обрядовість на-лежить до відносно добре вивчених тем у вітчизняній етнології (Борисенко, 2010; Весільна, 2010; Кушнір, Петрова, 2008; Маєр-чик, 2002; Щербина, 2001). Це стосується передовсім різноманіт-них варіантів традиційного сільського весілля і в меншій мірі – весілля сучасного типу. В той самий час вкрай мало академічної уваги присвячується спробам реконструювати традиційне весілля у сьогоденні. Такі спроби можуть мати форму постановочної ре-конструкції або ж бути справжнім весіллям, яке містить структур-ні елементи традиційної обрядовості, – за умови, що це весілля не є збереженим варіантом локальної традиції, тобто його організа-тори свідомо відтворюють культурні форми, носіями яких вони не є. Натомість до таких реконструкцій не належать сучасні весіл-ля, дещо стилізовані під «українські традиції» – наприклад, коли молодята й гості одягнені у вишиванки, проводять маніпуляції з рушниками і короваєм, однак жодних інших компонентів тради-ційного весілля не відтворюється.

10

Відтак, метою даної статті є проаналізувати означене явище як актуальну культурну практику і співвіднести її із власне тра-диційним весіллям. Ми розглянемо практики, що мають місце у сучасній Україні з точки зору їхньої функціональності, процесу, матеріального та інтерактивного наповнення, а також відносин з традиційним весільним обрядом.

Виклад основного матеріалу. Єдина відома нам наукова стат-тя, в якій розглядається дане явище в Україні, написана О. Ю. Ро-мановою (Романова, 2013). Авторка обмежується описом етно-фестивалей з 2004 по 2013 рр., під час яких реконструювалося традиційне весілля або його елементи; конкретний зміст рекон-струкцій означується лише в загальних рисах (що зумовлене, ві-рогідно, специфікою джерел, якими користувалася авторка – пе-реважно це репортажі Інтернет-ресурсів); висновки, на наш по-гляд, є поверховими. А. О. Гріньова у статті «Сучасне весілля в народному стилі: театр чи традиція?» (Гріньова, 2017) пропонує надзвичайно цікавий теоретичний матеріал для аналізу даної теми, представляючи доробок польських дослідників. До матері-алів цієї статті ми неодноразово звертатимемось впродовж нашої розвідки. Також цієї практики побічно торкалася Н. А. Лисюк у монографії «Постфольклор в Україні», даючи переважно нега-тивну оцінку недбалим реконструкціям і міській моді на «етні-ку», називаючи її «грою в народність», «імітацією» фольклору, а спроби відродити вечорниці у міських умовах – «костюмованим балом-маскарадом кон`юнктурно-шароварного ґатунку» (Лисюк, 2012: 55). Не менш скептична у своїх оцінках американський ан-трополог Барбара Кіршенблат-Гімблет: «Розігрування наживо, чи то відтворення повсякденних справ, чи то інсценування формаль-них вистав, також створюють ілюзію того, що побачене тобою на-справді здійснюється, а не показується; це практика, що створює ефект автентичності, чи то реальності» (цит. за: Tveit, 2007: 297).

Натомість польська дослідниця весільної обрядовості Тереза Смолінська, погоджуючись із думкою про «гру у фольклор», роз-робила детальну типологію реконструйованих весільних обрядів, серед яких: локальні інсценізації традиційних весіль; літературно-фольклористичний шлюб Борини з Ягною (за мотивами «Хлопів»

11

В. С. Реймонта); медійні презентації весільних дійств; справжні весілля за сценарієм певного локального традиційного варіанту як різновид «весілля мрії» (весілля на екзотичну тему) (Гріньова, 2017: 11-12). Важливою є констатація принципової неодноріднос-ті (зокрема, контекстуальної) такого роду реконструкцій.

Джерельну базу дослідження складають власні польові мате-ріали автора (спостереження й опис трьох реконструйованих ве-сільних обрядів; чотири інтерв`ю з учасниками та/і організатора-ми – у багатьох випадках ці ролі збігаються); вісім детальних ві-деозаписів; публікації у мережі Інтернет, присвячені такого роду реконструкціям.

Першим ключовим питанням є мотивація тих, хто влаштовує власне весілля за реконструйованим традиційним обрядом. Мо-тивацію учасників «інсценізованого» обряду (який не є справ-жнім весіллям) ми детально не досліджували, адже вона є від-носно очевидною: участь у конкурсі, фольклорному фестивалі чи «культурно-просвітницькому» заході; в даному випадку цікавою є їхня мотивація щодо зацікавлення традиційною культурою вза-галі, але це питання виходить за межі статті. Що ж стосується мотивації молодят, вона пов’язана переважно з їхніми професій-ними або позапрофесійними зацікавленнями: «давно мріяла ви-ходити заміж в старовинному вбранні, на мою думку, це найгарні-ше вбрання нареченої… Я збираю давню українську вишивку та предмети побуту, різні старожитності, давно маю до цього любов і інтерес» (ТТ); після знайомства під час фольклористичної екс-педиції – «ми це так швидко обговорили, що весілля якщо й буде, то тільки традиційне, а не в білому вельоні і якесь там в рестора-ні» (СДВ); після досвіду участі в аналогічному дійстві в якості боярина – «подумав, в майбутньому, якщо знайду дівчину, то буду наполягати саме на такому весіллі» (ОЄ). Втім, досить часто таке рішення усвідомлюється ними як екстраординарна поведінка, гід-на деякої самоіронії: «щас позвонім, скажем, що є два дурня, які підписуються на таку авантюру» (ОЄ); «експериментом» називає його засновниця «Майстерні українського весілля» Н. Лещенко (Когутич, 2016).

До мотивації реконструкторів весільного обряду, на наш по-гляд, можна застосувати твердження норвезької дослідниці

12

Е.- М. Твайт: «Способом відродити або знову пережити у досвіді риси минулого є інсценування минулого. За цим інсценуванням приховується ідея, що наративи минулого є важливими і значими-ми для нас сьогодні. Однак які версії минулого обираються, чому і як це робиться, – існують варіанти» (Tveit, 2007: 297). Аналіз будь-якої з реконструкцій весілля невпинно повертає дослідника до дилеми: перед нами українське весілля або традиційне селян-ське? Достатньо згадати, що українська етнографія як така по-чинається з опису весільного обряду (Г. Калиновський, 1777 р.), його елементи є сюжетоутворюючими в перших же яскравих творах національної літератури («Наталка-Полтавка», «Сватання на Гончарівці» тощо). Відтак, не має дивувати, що традиційний селянський обряд, до якого, загалом-то, й відсилають означені наративи, набуває конотацій «справжнього» українського (див. вище про «канонічне» польське весілля за мотивами «Хлопів» В. С. Реймонта). У 5 з 9 досліджених нами «справжніх» весіллях ко-нотації «українського» явно переважають; локальні особливості весільного обряду у них виражені слабко або взагалі нівельовані (розігрується свого роду «узагальнений» варіант). У інших випад-ках відтворюється конкретний локальний варіант весілля: напр., записаний П. Чубинським у с. Бориспіль Полтавської губернії у 1877 р. під час фестивалю «Жнива» у 2011 р.; збірний варіант декількох сіл Кодимського району на весіллі Дмитра та Надії Скориків, причому в інтерв`ю вони зізналися, що усвідомлюють «синтетичний» характер свого весілля (СДВ). Прямі відсилки до локального соціально і культурно обумовленого середовища час-тіше зустрічаються серед інсценізованих весільних реконструк-цій, які виконуються первинними і вторинними фольклорними колективами (Весільний, 2014; Народний, 2011; Народний, 2012).

Чи дійсно такі інсценізації та реконструкції локальних варіан-тів дозволяють виконавцям пережити «риси минулого»? Британ-ський історик С. Банн, розмірковуючи про бенкет у середньовіч-ному стилі, висловлює деякий скепсис щодо цього: «Ми можемо переживати певні форми інтуїції, що стосуються історичного ми-нулого. Але мені особливо цікавий спосіб, в який люди намага-ються матеріалізувати те, що, як вони вважають, буде їхнім до-

13

свідом минулого… Єдине свідчення про досвід, до якого я можу себе адресувати, міститься у репрезентації…» (Доманска, 2010: 349-350). Більш оптимістично на цю проблему дивиться Ф. Ан-керсміт: «ми маємо питати не про те, чи ці замінники подібні до речей, які вони репрезентують, але про те, чи можуть вони успіш-но функціонувати як їхні замінники» (Доманська, 2012:53). Зре-штою, примирення цих точок зору можна знайти у тезі амери-канського соціолога Дж. Александера: «Тільки в заснованому на уяві процесі репрезентації актори відчувають переживання події на власному досвіді» (Александер, 2013: 273).

Почнемо аналіз процесу реконструкції традиційного весілля із зазначення місць, в яких вони відбуваються. З досліджених нами 3 справжні «етнографічні» весілля мали місце у скансенах (На-ціональному музеї народної архітектури та побуту, «Мамаєвій слободі», етно-садибі «Білочі»), ще 3 – на спеціально обладнаних майданчиках, ще 1 – вдома у молодого в селі або смт із сучасною забудовою; 1 інсценізація відбувалась у скансені, 1 – в сільсько-му клубі, ще 2 – у НЦНК «Музей Івана Гончара». Матеріальне оснащення простору реконструкції під час справжніх весіль у скансенах, в цілому, відповідало традиційному, тож цікавішим є питання про предметний комплекс спеціально обладнаних май-данчиків та клубу. Єдиним обов`язковим атрибутом матеріально-го оснащення простору в таких випадках виявляється святковий стіл, який виступає символічним центром і довкола якого розгор-тається усе дійство. Серед рухомих атрибутів обов`язково при-сутні рушники, коровай, у більшості випадків – гільце та ікони. У одному зі справжніх весіль на майданчику молодий на відео розповідає про трансформацію атрибутів (мовою оригіналу): «это шился рушнык на вэсилля нам, мы из него сделали передник» (Свадьба, 2017). У досліджених справжніх весіллях повний комп-лекс традиційного строю молодих відтворено лише трохи біль-ше, ніж у половині випадків, але він присутній у всіх інсценова-них реконструкціях. Втім, у тих випадках, коли вбрання молодих «стилізоване під етнічне», вишиті сорочки, як правило, шиються і вишиваються вручну, хоч і не молодою. Одяг інших учасників весілля (виконавців) переважно знаходиться у прямій залежності

14

від того, в який спосіб убрані молоді: у випадку стилізацій до-рослі жінки, що виконують пісні, можуть мати на голові дівочий вінок (На Приморском, 2016; Свадьба, 2017). Вбрання гостей на справжніх весіллях варіюється без особливих закономірностей, а під час інсценізацій завжди присутня група глядачів, які своїм не-традиційним або стилізованим одягом також структурує і означує простір реконструкції.

Що стосується структури весільної реконструкції, вона, як правило, укладається в один день або (у випадку інсценізації) – в одну годину. Чотири дні тривало «етнографічні весілля» Дмитра та Надії Скориків (с. Шершенці Кодимського р-ну Одеської обл. у 2008 р.) і два дні – Дмитра і Дарини Рогових (скансен у Пиро-гові, фестиваль «Жнива», 2011 р.): перший день був присвячений відповідно дівич-вечору, обміну подарунками і першому посаду молодих та, у другому випадку, повній реконструкції коровайного обряду і запрошенню гостей1.

В усіх досліджених нами випадках відтворюються: благосло-вення батьків іконами та/або хлібом; викуп гільця та/або молодої; ритуальна суперечка представників роду молодого і молодої2; по-сад молодих; у переважній більшості – перев`язування рук мо-лодих рушником, почесна, розподіл короваю і покривання голо-ви молодої. Такі самі структурні елементи передбачає сценарій весілля від фольклорного колективу «Божичі», відомого своєю точністю в реконструкції традиційної культури [Орієнтовний]. Можна помітити, що реконструйоване весілля, відтак, редукуєть-ся до центральної частини лімінального періоду традиційного ве-1 Коровайний обряд і ритуалізоване запрошення гостей під час весілля Скориків відбувалося у четвер та п`ятницю, тому не можуть зараховуватися до власне весільного обряду, але це відповідає «розкладу» весільної церемонії в українській традиційній культурі.2 Під час весілля Данили та Ірини Данилейко на базі «Мамаєвої слобо-ди» у 2006 р. та весілля згаданих вище Рогових ритуальний «агон» виливається у символічний бій на дерев`яних мечах. Характерно, що ці реконструйовані весілля мають фактично одних організаторів. У цих же двох випадках відтво-рювалась «комора», щоправда, у другому - радше символічно, адже це відбу-валось удень перед великим скупченням гостей фестивалю. Втім, виконавці з почту молодих цілком невимушено виконували сороміцький фольклор і сим-волічні дії (товкли макогоном у ступі) [Просили, 2006].

15

сільного обряду, пов`язаного із безпосередньою ритуальною вза-ємодією родів, короваєм та святковим застіллям.

Найбільша деталізація реконструйованого обряду характерна для справжніх весіль, що проводилися на базі скансенів. Цьому сприяло, звісно, і матеріальне оточення («equipmental totality»), доступне у цих просторах, і наявність професійних етнографів/фольклористів серед організаторів. Наприклад, під час весілля Данилейків у 2006 р. молодий перед походом до молодої сів, як перед далекою дорогою, йому трохи підпалили волосся, а опісля повернення з вінчання мати молодої обмастила їх обличчя медом за допомогою ножа навхрест (Просили, 2006). Під час інсцено-ваного «розплітання коси», виконаного у приміщенні сільського клубу у 2014 р. вокальним ансамблем «Жіноча доля» (с. Нете-чинці Віньковецького р-ну Хмельницької обл.), дівчина сидить на стільці, встеленому кожухом, тримає в руках коровай, перед роз-плітанням мати обмащує їй волосся маслом, а косу розплітають усі представники родини по черзі (Весільний, 2014). Старші жін-ки, учасниці ансамблю, промовляють за «наречену», що, загалом, є традиційним для селянського весілля – так само, як і те, що до посаду молодих ведуть за рушник, суперечку з дружками молодої веде боярин, а не сам молодий (Байбурин, 1993: 66-67). Втім, у ре-конструкціях трапляється так, що ведучий заходу, відповідальний за сценарій, виконує текст не тільки за молодих, але й за дружок (Українське, 2017).

Вербальний текст весільного обряду в реконструкціях струк-турується не звичаєм, а сценарієм (ступінь вивченості якого напам`ять варіюється) і наявністю глядачів, які потребують ко-ментаря до дій виконавців. Якщо на весіллі або інсценізації при-сутні фольклорні колективи з автентичним для певної місцевості репертуаром, обрядові дії супроводжуються відповідними пісня-ми. Якщо ж колектив має вторинний і аматорський характер, під час пісенний «код» весілля може явно порушуватись: так, під час весілля Шпаків на базі етно-садиби «Козацька родина» (с. Ма-ринівка Біляївського р-ну Одеської обл.) у 2017 р. під час при-крашання гільця ансамбль виконує купальську пісню «Стороною

16

дощик іде», а згодом, під час застілля, гості скликаються на вес-няний хоровод «Кривий танець» (Свадьба, 2017).

Останній випадок є гарною ілюстрацією до тези російського фольклориста К. Богданова: «Відчуження від традиції перетво-рює сучасний фольклор на процедуру більш або менш довільно-го колажування – монтаж образів, стереотипів, формул, що при-йшли з різних письмових, усних, візуальних джерел інформації» (Богданов, 2015: 63-64). Варта уваги думка польського дослідника Я. Адамовського про те, що в таких випадках слід говорити й про синкретичне накладання явищ різного хронологічного походжен-ня (Гріньова, 2017: 10). Навіть ті реконструкції, організатори яких вдавалися до власних польових експедицій, є результатом синте-зу різних джерел: подружжя Скориків згадує про двотомник «Ве-сілля» (вірогідно під ред. М.Шубравської, К., 1970), на матеріали якого «нанизували» інші (СДВ). Досліджені випадки засвідчують різну якість такого синтезу, однак «секрет успішності» деяких із них (в сенсі – відносно «автентичного» вигляду) навряд чи можна прорахувати.

К. Богданов вважає, що подібне колажування «відповідає аксіології сучасної культури, що педалює не стільки цінність сюжету, скільки семіотичну ефективність [можливо, точніше було б сказати - ефектність. - В.Д.] образу і факту» (Бог, с. 65). Це особливо яскраво видно на прикладі деяких новотворів, що фігурують, як у справжніх весіллях-реконструкціях, так і в дея-ких інсценізаціях. Скажімо, у «театралізації весілля Лубенського повіту», організованому ГО «Епоха» просто неба у м. Лубни у 2017 р., після викупу молодої обидва почти стали у дві шеренги і розтягнули 7 рушників, піднімаючи їх по черзі, і молоді про-ходили під ними; ведуча при цьому оголошувала, що символізує той чи інший рушник («рушник кохання», «рушник здоров`я» тощо). Характерно, що на цьому весіллі молодий та його бояри мали виразні «козацькі» атрибути: атласні шаровари, смушеві шапки (Українське, 2017); те саме спостерігалось на не надто деталізованих весіллях Євгена й Наталі Омельчуків у 2015 р. у м. Одеса під час «Вишиванкового фестивалю» та вже згаданому весіллі Шпаків у 2017 р. - там фігурували навіть шаблі й жупа-

17

ни (На Приморском, 2016; Свадьба, 2017). Навіть при тому, що останні два випадки є справжніми весіллями, вони містять еле-мент інсценізації, і сцена диктує фольклорній реконструкції свої умови: вириває її з потоку звичайного життя, «вимагає докорінної зміни функцій – утилітарно-побутові та магічні функції заміщує естетична» (Лисюк, 2012: 46).

З огляду на це, варто поставити питання: в якому фреймі1 від-бувається «етнографічне весілля» – власне весілля чи перформан-су? Для відповіді на це питання потрібно уточнити, що структу-рує саму ситуацію реконструкції. На основі досліджених нами випадків, ми можемо окреслити 4 фактори:

1. Простір. На відміну від традиційного весілля, в усіх без винятку реконструкціях простір є «вигаданим», майданчик для реконструкції не є справжнім житлом молодих. Виняток стано-вить випадок Скориків, весілля яких дійсно відбувалось у садибі молодого, однак і там «хата молодої» не була її хатою.

2. Наявність сторонніх глядачів. Вони присутні переважно на тих весіллях, що були елементом етно-фестивалів, як то весіл-ля Рогових на «Жнивах» 2011 р. та Омельчуків на «Вишиванко-вому фестивалі» 2015 р. Наявність глядачів майже автоматично змушує «грати на публіку».

3. Сценарій та відеозйомка. Вплив цього фактору найкраще фіксується в моменти, коли сценарій дає «збій» або корегується «неперетвореною» (термін І. Гофмана) поведінкою виконавців. Так, під час інсценізації у м. Лубни у 2017 р. під час ритуальної суперечки музики заграли раніше, ніж треба, і молодий почав ви-танцьовувати; потім музик зупинили і ще через якийсь час закли-кали грати знову – і молодому довелося починати спочатку (Укра-їнське, 2017). Навіть у таких деталізованих дійствах, як весілля Данилейків у 2006 р. та Скориків у 2008 р. час від часу відчуваєть-ся структурованість дій виконавців відеозйомкою, адже на основі першого було випущено етнографічний фільм «Просили батько, просили мати…», а на основі другого – випуск телевізійної про-1 Поняття «фрейму» до соціальних і гуманітарних наук було введене Г. Бейтсоном і розроблене І. Гофманом в якості «визначення ситуації відповід-но до соціальної організації подій і в залежності від суб`єктивної залученості у них» [Гофман, 2004: 71].

18

грами «Джерела», присвячений весіллю, і книга «Українське ве-сілля. Північно-західне Причорномор`я» (упор. С. Таранець, Оде-са, 2013). Наприклад, на весіллі Данилейків, коли староста тричі обводив молодих кругом подвір`я, хтось підказує: «Молода пови-нна плакати» (Просили, 2006).

4. Концентрований характер. Як влучно висловилась Б. Кір-шенблат-Гімблет стосовно фестивалів: «Публічні й ефектні, фес-тивалі мають практичні переваги, пропонуючи в концентрованій формі, у визначеному місці та часі, те, що турист деінде шукав би в розсіянні (diffuseness) повсякдення, не маючи жодної гарантії, що коли-небудь знайде» (цит. за: Tveit, 2007: 298). Те саме сто-сується й весільних реконструкцій: за день або навіть за годину відтворюється дійство, що в традиційному побутуванні розтягу-валось на півтижня-тиждень.

З`ясувавши фактори, що структурують ситуацію реконструкції, варто порівняти її з критеріями ігрової поведінки, адже дослідни-ки часто ведуть мову про «гру у фольклор». Г. Бейтсон визначав ігрову поведінку трьома критеріями: а) нівелювання звичайної функції дії на користь видовищності; б) перебільшена експресив-ність деяких актів; в) не витримується послідовність елементів дії, що слугує зразком для гри, гра переривається в будь-який мо-мент, може чергуватися з періодами рутинної поведінки (цит. за: Гофман, 2004: 102). У справжніх весіллях-реконструкціях мож-на зафіксувати критерій б), однак не в), з урахуванням сказаного вище про «концентрованість» ситуації. Що ж стосується «звичай-ної функції», то це питання є відкритим, адже з суто формальної точки зору основна функція виконується – пара одружується, од-нак священний характер ритуалу, властивий традиційній культу-рі, переважно відсутній1 (з іншого боку, будь-яке сучасне світське весілля не є сакральним актом).

Російський соціолог В. В. Вахштайн, розмірковуючи з приводу теорії фреймів, зазначає: «Акцентування одних компонентів у по-1 Відношення сучасної реконструкції до священного аспекту традицій-ного ритуалу влучно описав К. М. Товбін: «В традиційному суспільстві ритуал є конкретним засобом для досягнення певної мети, що знаходиться поза цим ритуалом. На противагу цьому у пострелігійній грі важливою є сама ритуальна дія, а спогад про неї трактується як певний містичний акт» (Товбин, 2013:. 260).

19

дії-знаку пов`язане з редукуванням інших… тих, що складають саму матеріальну основу означуваної, неперетвореної події… Матеріальність удару заміщається «схематичним» поплескування по плечу. Схематичність події-означника підміняє матеріальність події-означуваного» (Вахштайн, 2011: 168). Відтак, чим більш схематичним є «етнографічне весілля», тим більше наближається воно до перформансу, і, навпаки, чим більш деталізованим і осна-щеним традиційним комплексом речей («матеріальністю»), тим ближче воно до традиційного весілля як такого. Весільні рекон-струкції в Україні демонструють весь спектр варіантів на пере-тині обох цих фреймів.

Аналізуючи практики реконструкцій традиційної культури, не варто забувати, що вони не є ані стихійним, ані керованим яви-щем. Швейцарський фольклорист Е. Гофман-Крайєр ще в середи-ні ХХ ст. наголошував на ролі «підприємливих індивідів» у спра-ві «відродження народних звичаїв, що зникли» (Bendix, 1997: 91). Сучасні дослідники схильні сумніватися в тому, що цей рух мож-на назвати «відродженням традиції»: «Про відродження фолькло-ру можна говорити тільки тоді, коли воно відбувається в умовах природнього розвитку традиції, тобто коли репертуар і соціальне функціонування нерозривно пов`язані між собою. Ансамблі, що представляють фольклорний рух і входять до соціальної структу-ри міста, аж ніяк не можуть відродити соціальне функціонування фольклору» (Андреева, 2014: 223). К. Даксельмюллер навіть на-зиває фольклоризм (до якого відносяться і реконструкції весіль-ного обряду) «формою культурної гегемонії і привласнення пери-ферії індустріальними центрами, менш розвинутих сільських те-риторій – метрополіями… що потребують перших для рекреації себе» (Bendix, 1997: 160). Втім, на наш погляд, має рацію відомий польський дослідник явища традиції Є. Шацький, коли пов`язує традицію з «перетворенням неоднозначних фактів минулого в од-нозначні цінності сьогодення» (Шацкий, 1990: 434). Якщо «ет-нографічне весілля» в сучасній Україні стало легітимною прак-тикою, однією з прийнятних форм укладання шлюбу, це свідчить про створення нової цінності – а це, безперечно, можна вважати досягненням.

20

Список використаних джерел та літератури

1. Александер, 2013 – Александер Дж. Смыслы социальной жизни. Культурсоциология. М.: Праксис, 2013. 640 с.

2. Андреева, 2014 - Андреева Ю.О. Фольклорные клубы и НРД «Анастасия» // Традиционная культура. № 2. 2014. С. 50-58.

3. Байбурин, 1993 – Байбурин А. К. Ритуал в традиционной культуре. Структурно-семантический анализ восточнос-лавянских обрядов. СПб.: Наука, 1993. 240 с.

4. Богданов, 2015 – Богданов К. А. Повседневность и ми-фология. М.: Азбука, 2015. 416 с.

5. Борисенко, 2010 – Борисенко В. К. Українське весілля: традиції і сучасність. К.: Стилос, 2010. 136 с.

6. Вахштайн, 2011 – Вахштайн В. В. Социология повсед-невности и теория фреймов. СПб.: Издательство Евро-пейского университета, 2011. 334 с.

7. Весільна, 2010 – Весільна обрядовість у часі і просторі. Матеріали Міжнародної науково-практичної конферен-ції «Одеські етнографічні читання». Одеса: КП ОМД, 2010. 384 с.

8. Весільний, 2014 – Весільний обряд «Розплітання коси» // [Електронний ресурс] YouTube. 2014. URL: https://www.youtube.com/watch?v=bGShzp09Vhw

9. Гріньова, 2017 – Гріньова А. О. Сучасне весілля у на-родному стилі: театр чи традиція? Погляд польських дослідників // Записки історичного факультету. Вип. 28. Одеса: ОНУ імені І. І. Мечникова, 2017. С. 7-15.

10. Гофман, 2004 – Гофман И. Анализ фреймов. Эссе об ор-ганизации повседневного опыта. М.: Институт социоло-гии РАН, 2004. 752 с.

11. Доманска, 2010 – Доманска Э. Философия истории по-сле постмодернизма. М.: Канон+, 2010. 400 с.

12. Доманська, 2012 – Доманська Е. Історія та сучасна гума-нітаристика: дослідження з теорії знання про минуле. К.: Ніка-Центр, 2012. 264 с.

21

13. Когутич, 2016 – Когутич Т. Та не «Гірко!», а – «Слава мо-лодим!». Чим етновесілля краще за європейське, і чому на Закарпатті воно не в тренді? // [Електронний ресурс] Uzhgorod.in. 2016. URL: http://uzhgorod.in/ua/statti/2016/ta_ne_girko_a_slava_molodim_chim_etnovesillya_kra-sche_za_evropejs_ke_i_chomu_na_zakarpatti_vono_ne_v_trendi

14. Кушнір, Петрова, 2008 – Кушнір В. Г., Петрова Н. О. Традиційна весільна обрядовість українців Одещини. Одеса: Гермес, 2008. 256 с.

15. Лисюк, 2012 – Лисюк Н. А. Постфольклор в Україні. К.: Агентство «Україна», 2012. 348 с.

16. Маєрчик, 2002 – Маєрчик М. С. Українські обряди родин-ного циклу крізь призму моделі переходу: Автореф. дис. канд. іст. наук: 07.00.05. К.: ІМФЕ ім. М.Т.Рильського, 2002. 20 с.

17. На Приморском, 2016 – На Приморском бульваре сыграли свадьбу в национальных традициях // [Електро-нний ресурс] YouTube. 2016. URL: www.youtube.com/watch?v=_W5oCtSBFhw&t

18. Народний, 2011 – Народний весільний обряд з Терно-пільщини // [Електронний ресурс] YouTube. 2011. URL: https://www.youtube.com/watch?v=CIsWV-8tHOk

19. Народний, 2012 – Народний весільний обряд з Одещи-ни // [Електронний ресурс] YouTube. 2012. URL: https://www.youtube.com/watch?v=GobHgwsNpBo&t

20. Орієнтовний сценарний план українського весілля // [Електронний ресурс] Божичі. URL: сbozhychi.com.ua/sites/default/files/pdf_content/bozhychi-scenatiy_plan_vesillya.pdf

21. Просили Батько, просили Мати… Етнографічний фільм // [Електронний ресурс] YouTube. 2006. URL: https://www.youtube.com/watch?v=Id4hNqD_P_E

22. Романова, 2013 – Романова О. Ю. Популяризація на-родної весільної обрядовості в сучасному культурному просторі України // Українська культура: минуле, сучас-

22

не, шляхи розвитку. Наукові записки Рівненського дер-жавного гуманітарного університету. Вип. 19, т. ІІ. 2013. С. 164-169.

23. Свадьба, 2017 – Свадьба Атамана по всем традициям в «Казацка Родина» - 1 часть // [Електронний ресурс] You-Tube. 2017. URL: https://www.youtube.com/watch?v=kc_Skk5DK_8

24. Товбин, 2013 – Товбин К. М. Традиционная духовность в ракурсе традиционалистской методологии // Традиция и традиционализм. Альманах 2012-2013. Донецк: Дон-басс, 2013. С. 240-261.

25. Українське, 2017 – Українське весілля // [Електронний ресурс] YouTube. 2017. URL: https://www.youtube.com/watch?v=AEpDrXCJsjA

26. Шацкий, 1990 – Шацкий Е. Утопия и традиция. М.: Про-гресс, 1990. 456 с.

27. Щербина, 2001 – Щербина І. В. Українське весілля як етнокультурний феномен (на матеріалі слобожанської обрядово-пісенної традиції): Автореф. дис. канд. мисте-цтвознав.: 17.00.01. Харків: Харківська державна акаде-мія культури, 2001. 20 с.

28. Bendix, 1997 – Bendix R. In search of authenticity. The for-mation of folklore studies. University of Wisconsin Press, 1997. 320 p.

29. Tveit, 2007 – Tveit E.-M. Folklore on display: the authentic-ity debate revisited // Studia ethnologica Croatica. Vol. 19 No. 1. Zagreb, 2007. P. 293-302.

Список інформантів

1. ОЄ – Омельчук Євген, 1986 р. нар., м. Київ. Записав В. Долгочуб у м. Києві.

2. СДВ – Скорик Дмитро Валерійович, 1973 р. нар., с. Шер-шенці Кодимського р-ну Одеської обл. Записав В. Дол-гочуб у с. Шершенці.

3. ТТ - Трофімчук Тамара, 1989 р. нар., м. Хмельницький. Записав В. Долгочуб через електронне листування.

23

References

1. Alexander, 2013 – Alexander J. Smysly sotsyalnoi zhyzny. Kultursotsyolohyia. [The Meanings of Social Life: A Cultural Sociology] M.: Praksys, 2013. 640 p. [in Russian]

2. Andreeva, 2014 - Andreeva Yu.O. Folklornye kluby i NRD «Anastasyia» [Folklore clubs and new religious movement “Anastacia”] // Tradytsyonnaia kultura [Traditional culture]. № 2. 2014. P. 50-58. [in Russian]

3. Baiburyn, 1993 – Baiburyn A. K. Rytual v tradytsyonnoi kul-ture. Strukturno-semantycheskyi analyz vostochnoslavian-skykh obriadov. [Ritual in the traditional culture. Structural and semantic analysis of East-Slavonic rites]. SPb.: Nauka, 1993. 240 p. [in Russian]

4. Bogdanov, 2015 – Bogdanov K. A. Povsednevnost i myfolo-gyia. [Everyday life and mythology]. M.: Azbuka, 2015. 416 p. [in Russian]

5. Borysenko, 2010 – Borysenko V. K. Ukrainske vesillia: tra-dytsii i suchasnist. K.: Stylos, 2010. 136 p. [in Ukrainian]

6. Vakhshtain, 2011 – Vakhshtain V. V. Sotsyologyia povsednevnosty i teoryia freimov. [Sociology of everyday life and the frame-theory] SPb.: European university publish-ing house, 2011. 334 p. [in Russian]

7. Vesilna, 2010 – Vesilna obriadovist u chasi i prostori. Materi-aly Mizhnarodnoi naukovo-praktychnoi konferentsii «Odes-ki etnohrafichni chytannia». [Wedding ritualism in time and space. Materials of the International scientific and practical conference “Odesa ethnographical readings”]. Odesa: KP OMD, 2010. 384 p. [in Ukrainian]

8. Vesilnyi, 2014 – Vesilnyi obriad «Rozplitannia kosy» [Wedding rite “Unraveling of the braid”] // [Internet source] YouTube. 2014. URL: https://www.youtube.com/watch?v=bGShzp09Vhw [in Ukrainian]

9. Hrinyova, 2017 – Hrinyova A. O. Suchasne vesillia u narod-nomu styli: teatr chy tradytsiia? Pohliad polskykh doslid-nykiv [Contemporary wedding in folk style: theatre or tradi-

24

tion? Opinion of Polish researches] // Zapysky istorychnoho fakultetu [Proceedings of the historical faculty]. № 28. Ode-sa: Odesa I. I. Mechnikov National University, 2017. P. 7-15. [in Ukrainian]

10. Goffman, 2004 – Goffman E. Analyz freimov. Esse ob org-anyzatsyy povsednevnogo opyta. [Frame Analysis: An Essay on the Organization of Experience]. M.: Institute of Sociol-ogy of the RAS, 2004. 752 p. [in Russian]

11. Domanska, 2010 – Domanska E. Fylosofyia istorii posle postmodernyzma. [Philosophy of History after Postmodern-ism]. M.: Kanon+, 2010. 400 p. [in Russian]

12. Domanska, 2012 – Domanska E. Istoriia ta suchasna hu-manitarystyka: doslidzhennia z teorii znannia pro mynule. [History and contemporary Humanities: A research of theory of knowledge of the past]. K.: Nika-Tsentr, 2012. 264 p. [in Ukrainian]

13. Kohutych, 2016 – Kohutych T. Ta ne «Hirko!», a – «Slava molodym!». Chym etnovesillia krashche za yevropeiske, i chomu na Zakarpatti vono ne v trendi? [Not “Bitterly!”, but – “Glory to the spouses!”. Why etho-wedding is better that European and why it is not in trend in Zakarpattia] // [Internet source] Uzhgorod.in. 2016. URL: http://uzhgorod.in/ua/statti/2016/ta_ne_girko_a_slava_molodim_chim_et-novesillya_krasche_za_evropejs_ke_i_chomu_na_zakarpat-ti_vono_ne_v_trendi [in Ukrainian]

14. Kushnir, Petrova, 2008 – Kushnir V. H., Petrova N. O. Tra-dytsiina vesilna obriadovist ukraintsiv Odeshchyny. [Tra-ditional wedding ritualism of Ukrainians of Odesa region]. Odesa: Hermes, 2008. 256 p. [in Ukrainian]

15. Lysiuk, 2012 – Lysiuk N. A. Postfolklor v Ukraini [Post-folklore in Ukraine]. K.: Agency «Ukraine», 2012. 348 p. [in Ukrainian]

16. Maierchyk, 2002 – Maierchyk M. S. Ukrainski obriady ro-dynnoho tsyklu kriz pryzmu modeli perekhodu: Avtoref. dys. kand. ist. nauk: 07.00.05. [Ukrainian rites of family cycle through the prism of passage model. Dissertation`s abstract

25

of candidate of History] K.: M. T. Rilsky Institute of Art Stud-ies, Folklore and Ethnology of the NAS of ukraine, 2002. 20 p. [in Ukrainian]

17. Na Prymorskom, 2016 – Na Prymorskom bulvare sygraly svadbu v natsyonalnykh tradytsyiakh [On Primorskiy bou-levard the wedding in national traditions took place] // [In-ternet source] YouTube. 2016. URL: www.youtube.com/watch?v=_W5oCtSBFhw&t [in Russian]

18. Narodnyi, 2011 – Narodnyi vesilnyi obriad z Ternopilsh-chyny [Folk wedding rite from Ternopil region] // [Internet source] YouTube. 2011. URL: https://www.youtube.com/watch?v=CIsWV-8tHOk [in Ukrainian]

19. Narodnyi, 2012 – Narodnyi vesilnyi obriad z Odesh-chyny [Folk wedding rite from Odesa region] // [Internet source] YouTube. 2012. URL: https://www.youtube.com/watch?v=GobHgwsNpBo&t [in Ukrainian]

20. Oriientovnyi stsenarnyi plan ukrainskoho vesillia [Approxi-mate scenario of Ukrainian wedding] // [Internet souce] Bozhychi. URL: sbozhychi.com.ua/sites/default/files/pdf_content/bozhychi-scenatiy_plan_vesillya.pdf [in Ukrainian]

21. Prosyly Batko, prosyly Maty… Etnohrafichnyi film [Father asked, Mother asked… Ethnografic movie] // [Elektronnyi resurs] YouTube. 2006. URL: https://www.youtube.com/watch?v=Id4hNqD_P_E [in Ukrainian]

22. Romanova, 2013 – Romanova O. Yu. Populiaryzatsiia narod-noi vesilnoi obriadovosti v suchasnomu kulturnomu prostori Ukrainy [Popularization of folk wedding ritualism in con-temporary cultural space of Ukraine] // Ukrainska kultura: mynule, suchasne, shliakhy rozvytku. Naukovi zapysky Riv-nenskoho derzhavnoho humanitarnoho universytetu. [Ukrai-nian culture: past and present, ways of development. Pro-ceedings of Rivne State Humanitarian University]. N. 19, v. II. 2013. P. 164-169. [in Ukrainian]

23. Svadba, 2017 – Svadba Atamana po vsem tradytsyiam v «Ka-zatska Rodyna» - 1 chast [Wedding of ataman (chieftain) in “Cossack family” – 1 part] // [Internet source] YouTube. 2017.

26

URL: https://www.youtube.com/watch?v=kc_Skk5DK_8 [in Russian]

24. Tovbyn, 2013 – Tovbyn K. M. Tradytsyonnaia dukhovnost v rakurse tradytsyonalystskoi metodologii [Traditional spiri-tuality in perspective of traditionalistic methodology] // Tra-dytsyia y tradytsyonalyzm. Almanakh 2012-2013 [Tradition and Traditionalism. Almanac]. Donetsk: Donbass, 2013. P. 240-261. [in Russian]

25. Ukrainske, 2017 – Ukrainske vesillia [Ukrainian wedding] // [Internet source] YouTube. 2017. URL: https://www.you-tube.com/watch?v=AEpDrXCJsjA [in Ukrainian]

26. Shatskyi, 1990 – Shatskyi E. Utopyia y tradytsyia [Utopia and Tradition]. M.: Prohress, 1990. 456 p. [in Russian]

27. Shcherbyna, 2001 – Shcherbyna I. V. Ukrainske vesillia yak etnokulturnyi fenomen (na materiali slobozhanskoi obriado-vo-pisennoi tradytsii): Avtoref. dys. kand. mystetstvoznav.: 17.00.01. [Ukrainian wedding as ethnocultural phenom-enon (based on Slobozhanschyna ritual and song tradition. Dissertation`s abstract of candidate of Art studies]. Kharkiv: Kharkiv State Academy of Culture, 2001. 20 p. [in Ukrainian]

28. Bendix, 1997 – Bendix R. In search of authenticity. The for-mation of folklore studies. University of Wisconsin Press, 1997. 320 p.

29. Tveit, 2007 – Tveit E.-M. Folklore on display: the authen-ticity debate revisited // Studia ethnologica Croatica. Vol. 19 No. 1. Zagreb, 2007. P. 293-302.

30. OE – Omelchuk Yevhen, 1986 birth year, Kyiv. Noted by V. Dolhochub in Kyiv.

31. SDV - Skoryk Dmytro Valeriiovych, 1973 birth year, Shersh-entsi, Kodyma district, Odesa region. Noted by V. Dolhochub in Shershentsi.

32. TT - Trofimchuk Tamara, 1989 birth year, Khmelnytskyi. Noted by V. Dolhochub via e-mail correspondence.

27

УДК 391(=161.2):(=135.2)]:745.52.048(477.74)DOI: https://doi.org/10.18524/2312-6825.2018.29.153347

В’ячеслав КушнірORCID.ORG/0000-0003-3058-3019

професор кафедри археології та етнології України

факультету історії та філософіїОНУ імені І. І. Мечникова (Україна, Одеса)

v_kushnir@ukr.net

ОРНАМЕНТИКА ТКАЦЬКИХ ВИРОБІВ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНСЬКО-МОЛДОВСЬКОГО ПОРУБІЖЖЯ:

ТРАДИЦЙНЕ І НОВАЦІЙНЕАнотаціяВ статті розглядаються вироби ткацтва одного із районів

півночі Одещини в зоні українсько-молдавського порубіжжя. Ува-га акцентується на проблемі культурної атрибуції ткацької про-дукції домашнього виробництва, тенденціях розвитку орнамен-тики у часовому вимірі.

Аналіз орнаментики показує, що активні міжкультурні кому-нікації супроводжувались складним процесом інтенсивної акуль-турації молдавського традиційного ткацтва з одночасним про-никненням в українську традицію, утворенням синкретичних ва-ріативних композиційних схем, властивих виробам порубіжжя.

Ключові слова: українсько-молдовське порубіжжя, орнамен-тика, ткацтво

Vіacheslav KushnirORCID.ORG/0000-0003-3058-3019

рrofessor of department of archaeologyand еthnology of Ukraine

faculty of History and PhilosophyOdesa National IIMechnikov university (Ukraine, Odessa)

v_kushnir@ukr.net

THE WEAVING PRODUCTS` ORNAMENTATION OF THE MOLDOVAN-UKRAINIAN BORDERLAND: TRADITIONAL

AND NOVATIVE

28

SummaryThe article deals with the weaving products of one of the

northern districts of the Odesa region in the Moldovan-Ukrai-nian borderland area. Attention has been paid to the issue of cultural attribution of home-made weaving products, prog-ress trends of ornamentation within a given period of time. The analysis of the ornamentation shows that active intercultural com-munication was accompanied by a complex process of intensive accul-turation of Moldovan traditional weaving along with simultaneous pen-etration into the Ukrainian tradition, the formation of syncretic vari-able compositional patterns inherent in the products of the borderland. The weaving products` ornamentation and their nomenclature reflect the interplay between Ukrainian and Moldovan traditions which as early as the 19th century, in conditions of living together independent-ly Ukrainian and Moldovan, as well as ethnically mixed settlements, were identified as those of Ukrainian and Moldovan. In particular, Moldovan traditions are reflected primarily in the names of products: “par(l)atary”, “kadreli”, “nafran(m)ytzia”

With the deepening of the process of acculturation, syncretic re-gional ornamental complexes with the gradual loss of double identi-fication were formed from the traditional for Ukrainians and Moldo-vans motifs and compositions.

Local ethno-cultural expression can also be traced in the trans-formation of composition patterns. They are mostly different among Ukrainians and Moldovans, even in neighboring villages. The forma-tion of variation is gradual. Thus, at the time the Moldovans moved to the left bank of the Dniester, the paratary ornamentation evolved during the last quarter of the 19th - the first half of the 20th c.c. from the geometrical patterns up to those of naturalistic under the influence of at least three traditions: Moldovan, local, mostly Ukrainian from Kodyma masters, and Ukrainian from Podillya .

Since the late 19th century there has been a dynamic increas in the semantic content and composition patterns, a gradual transition in the second half of the 19th -early 20th c.c. from the dominant geometri-cal “the tree of life” and “flowerpot” plant motifs to the naturalistic

29

images of rose flowers. Until the mid-20th century this motif was firmly established as the basis of the composition.

Key words: the Ukrainian-Moldovan borderland, ornamentation, weaving

Постановка проблеми. Кроскультурна взаємодія багата варі-ативністю форм і механізмів обміну інформацією і практичним досвідом, особливо в зонах інтенсивних комунікацій, однією із яких є українсько-молдовське порубіжжя. Результати таких вза-ємин проявляються у побуті, господарській діяльності, духовній культурі у тому числі у виробах ткацтва. Однак ткацтво україн-сько-молдовського порубіжжя, як продукт взаємодії двох сусід-ніх культур, не досліджене, хоча деякі питання особливостей тех-нології ткання та орнаментики виробів вивчались ще на початку ХХ ст. О. Прусевичем (Прусевич, 1916: 293-303). Зокрема він вказував на те, що на початку ХІХ ст. майстерні з виготовлення килимів функціонували в Саврані і Байбузівці (Прусевич, 1916: 296). Пізніше, окремі питання з історії ткацтва розглядались у різ-них виданнях. відзначалось, що на Одещині ткацтво, як і шитво, розвивалися в домашніх умовах, і як ремесло в осередках колек-тивного виробництва, тобто в артілях. Так у Андрієво-Іванівці в 1886 – 1887 рр. налічувалось 40 килимниць (із 967 душ в 205 господарствах) (Історія, 1969: 673). Вишивальницями в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. славилась Саврань (Історія, 1969:, 736). На весь Балтський повіт були відомі вишиті полянецькими майстри-нями рушники, чоловічі і жіночі сорочки (Історія, 1969:, 746). В селі Борсуки (Балтщина) популярними були ткацтво і вишивання (Історія, 1969:, 244). Славилось традиційним мистецтвом своїх ткаль і село Березівка (Балтщина) (Історія, 1969:, 246). Майстер-ні рушники і килими ткали в с.Пужайкове (Історія, 1969:, 247), в селах Кодимщини (Олексіївка, Шершенці, Круті, Лабушна інші).

На початку ХІХ ст. особливості технології ткання, номеклату-ри виробів, орнаментики досліджувались на Кодимщині (Кушнір, 2003: 27-37), в окремих селах Балтщини, Ананіївського району (Чабан, 2008: 103-120) та південних районів Вінниччини (Коса-ківський, 2003: 66-85). Автори розглядали в основному питання

30

підготовки сировини, технології ткання, типології ткацьких ви-робів, однак орнамент, як феномен міжкультурної взаємодії, ет-нокультурної варіативності, предметно не розглядався. Залиша-ються поза увагою вироби подвійної культурної атрибуції, син-кретичні орнаментальні комплекси як продукт міжкультурних інтерференцій.

На сьогодні джерельна база є достатньою для вивчення різно-манітних питань з історії регіонального ткацтва, та його своєрід-ності. Крім опублікованих, чималі колекції ткацької продукції домашнього виготовлення зберігаються в експозиціях, фондах Одеського краєзнавчого музею, районних (особливо Кодимсько-му) краєзнавчих музеїв області. Значна кількість виробів виявле-на автором в ході польових етнографічних досліджень.

Метою даної розвідки є виявлення молдавських компонен-тів в орнаментиці і номеклатурі ткацьких виробів українців українсько-молдовського порубіжжя півночі Одеської області, з’ясування тенденцій розвитку килимових композиційних схем.

Виклад основного матеріалу. Ткацькі вироби, як джерело для даної розвідки, є найбільш репрезентативною групою етнографіч-ної спадщини населення українсько-молдовського порубіжжя. Їх виробляли для побутових і обрядових потреб, реалізації на ринку, при цьому орнаментиці, як знаковій і естетичній складовій, нада-вали велику увагу.

Основна інформаційна цінність міститься в орнаментиці, а та-кож у номеклатурі виробів, які засвідчують не тільки естетичні уподобання майстрів, а відображають і переплетіння українських та молдавських традицій, які навіть ще у ХІХ ст., в умовах спі-віснування в регіоні окремо українських і молдавських, а також етнічно змішаних поселень, ідентифікувались як українські і молдовські. Зокрема молдавські традиції відображені насампе-ред у назвах виробів: «пар(л)атари» (фото 5), «кадрелі» (фото 6), «нафран(м)иця» (фото 4). Крім названих, ще на початку ХХ сто-ліття у відправленій до Санкт-Петербургу етнографічній колек-ції з Вінничини значаться ймовірніше, молдавського походження нафрама, як головний убір, чоловічий пояс – бриу (Переписка, Архив РЭМ.- Ф.1.-Оп.2.-Д.89), які також слід розглядати як за-

31

позичені українцями. Вони поширені в придністровських селах і не тільки в українсько-молдавських. Тому частково можна по-годитись з думкою про те, що в районах порубіжжя непросто назвати елементи орнаменту, композиції приналежні виключно українській, молдавській чи румунській декоративній творчос-ті (Селівачов, http://personal.pu.if.ua/depart/Mykhailo.Celivachov/resource/file/M.%20Seliwaczow_Olsztyn.pdf.160). Частково тому, що питання вирішення проблеми культурної атрибуції все ж за-лишається. Так, на теренах Молдови, наприклад, паратари вва-жаються виробами молдавськими, в Україні – українськими, під однаковою назвою.

Однак з часом, з поглибленням процесу акультурації із тради-ційних для українців і молдован мотивів і композицій формува-лися синкретичні регіональні орнаментальні комплекси з посту-повою втратою подвійної ідентифікації. Особливо виразно про-стежується цей процес в орнаментиці. Геометризовані мотиви, такі як «дерево життя», «вазон», «зірки», «розети», інші у великій кількості розповсюджені на значній території, втратили ознаки ідентичності ще до переселення, у даному випадку молдован у Буго-Дністровське межиріччя. Ці архаїчні мотиви не є маркером тільки української, чи тільки молдавської традиції. Однак важли-ва деталь, в українців з часом у композиціях з «деревом життя», «вазону» з’явились певні регіональні чи навіть локальні особливості, репрезенто-вані певними мотивами і композиціями.

Показовою з точки зору розуміння іс-торії трансформацій, процесу інтерпре-тацій в українській регіональній традиції є, наприклад мотив «вазон». Він стає на-стільки виразним, що може фігурувати у якості маркера конкретної місцевості. Так, на Одещині – в українців Буджака, повіті Тульча в Румунії (фото 1). «вазон», у ви-гляді троянд у вазі, витканий чи вишитий нитками одного кольору, переважно біло-го, на такому ж однотонному тлі рушника.

Фото 1 Фото 2

Фото 3 фото 4

Фото 1

32

В іншій інтерпретації виконано «вазон» в деяких селах центральних районів Буго-Дністровського меж-иріччя Одещини, де він у два-три ко-льори вишитий переважно технікою «хрестик» і має чимало аналогій у ви-робах сусідньої Миколаївської облас-ті, наприклад села Курлози (фото 2).

На Кодимщині мотив ткали чи ви-шивали технікою «качалочка»/»кубик» у різнобарвній гамі кольорів (фото 3).

Локаль-на етнокуль-турна виразність простежується і в трансформації структури композицій, здебільшого різних в українців і мол-дован, навіть в сусідніх селах. Процес формування варіативностей поступо-вий. Так, на час переселення молдо-ван на лівий берег Дністра, за період останньої чверті ХІХ – першої поло-вини ХХ ст. орнаментика паратарів

еволюціонувала від геометризованої до натуралістичної стилістики під впливом

не менш як трьох традицій – молдовської, місцевої, переважно української від майстринь Кодимщини, української з Поділля. Саме тут встановлена південно-східна межа поширення поділь-ського килимарства (Падовська, 2009: 35). В процесі розвитку тенденція місцевої української складової посилюється. Розгляда-ючи зразки у діахронному вимірі, відзначимо, що виробам стар-шої групи (кінець ХІХ – початок ХХ ст.) властива композиція з геометризованим рослинним орнаментом, в основі якої стилізо-ване «дерево життя», обрамлене по верхньому і нижньому краю килимового виробу частіше зигзагоподібними смугами (фото 5). В музейних колекціях Миколаєва і Одеси, експозиціях районних музеїв від Південного Бугу до Дністра таких зразків чимало. Ви-

Фото 1 Фото 2

Фото 3 фото 4

Фото 2

Фото 1 Фото 2

Фото 3 фото 4

Фото 3

33

роби цього типу з достатньо одноманітною орнаментикою поширені на значній тери-торії і визначення виразних локальних від-мінностей та певної етнокультурної тра-диції доволі проблематичне. Ймовірніше більшість із них не є продуктом домаш-нього ткацтва, а виготовлялись в цехах чи артілях, яких у ХІХ ст., зокрема на теренах сучасної Одещині було чимало.

Ткацькі цехи, схоже, не особливо пере-ймалися розмаїттям номенклатури виробів і орнаментики. Часто це були композиції навіть скопійовані із ки-лимів східного походження, наприклад у зібраннях відомого орі-

єнталіста і колекціонера Вацлава Ржевузького. Саме такі килими артільного виробництва вирізняються серед інших орнаментами, а їхня присутність в різних регіонах, включаючи навіть вироби українців дельти Дунаю, вказують на значні обсяги виробництва і реалізацію через торгову мережу. Ймовірніше, сільські майстрині їх також копіювали, але імпровізованих варіантів, на даному ета-пі обмаль, що також підтверджує цехово-артільну природу похо-дження килимів цього типу і незначні обсяги домашнього ткацтва на початку ХХ ст.

З кінця ХІХ ст. у змістовому наповненні і структурі компо-зицій спостерігається поступовий перехід від домінуючих гео-

Фото 1 Фото 2

Фото 3 фото 4

Фото 4

Фото 5

Фото 6

Фото 7

Фото 8

Фото 5

34

метризованих рослинних мотивів «дерева життя», «вазона» до натуралістичних зображень троянд. До середини ХХ ст. такий мотив остаточно утвердився як основа композиції. Якщо на по-чатку ХХ ст. в середній частині розміщувалися один або декілька мотивів геометризованого «дерева життя», а верхня і нижня кай-ма виробу прикрашалась смугами ламаних ліній у вигляді «без-

конечника», то у першій половині ХХ ст. завершу-ється перехід від геометризованих до натуралістич-них рослинних мотивів (фото 8), зигзагоподібні лі-нії і трикутники

замінюють троян-дами. Процес поступовий, відображений в групі виробів пере-хідного етапу, на яких верхня кайма відсутня, а нижня поєднує геометризовані і натуралістичні квіткові мотиви (фото 7). Опо-середковано на час виготовлення ткацьких виробів цієї групи вказують і барвники природного походження, які в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. були ще достатньо поширеними у сільській місцевості. На цьому етапі поступово в українських місцевих майстринь зникає розуміння наявності молдавської складової у ткацтві. Українці порубіжних з Молдовою районів (на Кодим-щині в українсько-молдавських селах у ХІХ ст. Грабове, Олексі-ївка, Шершенці інші), принаймні з другої половини 1960-х років вважають виткане ними своїм національним продуктом. Процес перетворення «чужого» у «своє» тривалий, супроводжується, наприклад у назвах, фонетичними трансформаціями та їх зна-ченням, зміни навіть в одній групі ткацьких виробів породжу-ють їх варіативність, збагачуючи загальний фонд декоративно-вжиткового мистецтва.

Фото 5

Фото 6

Фото 7

Фото 8

Фото 6

35

Список використаних джерел і літератури

1. Історія міст і сіл Української РСР // Одеська область. - К., 1969. - С.673

2. Косаківський, 2014 - Косаківський, В.А., Розвиток тка-цтва та килимарства у містечку Чечельник на Південно-Східному Поділлі // Записки історичного факультету.- Вип.25. - Одеса, 2014. - С.66-85

Фото 5

Фото 6

Фото 7

Фото 8

Фото 5

Фото 6

Фото 7

Фото 8

Фото 7

Фото 8

36

3. Кушнір, 2003 - Кушнір В.Г. Традиційне ткацтво на Ко-димщині // Записки історичного факультету.- Вп.13.- Одеса, 2003.- С.27-37.

4. Падовська, 2009 - Падовська Олена. Екзистенція ки-лимарства Поділля: простір, час, характер // Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції.- Вінни-ця, 2009.- С.35.

5. Переписка с А.М.Высоцким, сотрудником Русского му-зея о собрании этнографических материалов в Воронеж-ской, Киевской и Подольской губерниях // Архив РЭМ.- Ф.1.-Оп.2.- Д.89

6. Прусевич, 1916. - Прусевич А. Ковровое производство // Кустарные промыслы Подольской губернии. -К.,1916. - С. 293-303. [

7. Селівачов Михайло. Традиційне народне мистецтво в етнічно змішаних місцевостях карпатського регіону//електрон.ресурс: http://personal.pu.if.ua/depart/Mykhailo.Celivachov/resource/file/M.%20Seliwaczow_ Olsztyn. pdf. - С.160.

8. Чабан, 2008 - Чабан Л.І. Килимарстіо села Пужайкове на Балтщині // Записки історичного факультету.- Вип.19.- Одеса, 2008.- С.103-120.

References

1. Istoriya mist i sil Ukrayinskoyi RSR // Odeska oblast.- K.,1969.- S.673.

2. Kosakivskyy V.A. Rozvytok tkatstva ta kylymarstva u mistechku Chechelʹnyk na Pivdenno-Skhidnomu Podilli // Zapysky istorychnoho fakultetu.- Vyp.25.- Odesa, 2014.- S.66-85.

3. Kushnir V.H. Tradytsiyne tkatstvo na Kodymshchyni // Zapysky istorychnoho fakulʹtetu.- Vp.13.- Odesa, 2003.- S.27-37.

4. Padovska Olena. Ekzystentsiya kylymarstva Podillya: prostir, chas, kharakter // Materialy Vseukrayinsʹkoyi nau-

37

kovo-praktychnoyi konferentsiyi.- Vinnytsya, 2009.- S.35.5. Perepyska s A.M.Vysotskym, sotrudnykom Russkoho

muzeya o sobranyy étnohrafycheskykh materyalov v Voronezhskoy, Kyevskoy y Podolʹskoy hubernyyakh // Arkhyv RÉM.- F.1.-Op.2.- D.89.

6. Prusevych A. Kovrovoe proyzvodstvo // Kustarnye promys-ly Podolskoy hubernyy. -K.,1916. - S. 293-303.

7. Selivachov Mykhaylo. Tradytsiyne narodne mystetstvo v et-nichno zmishanykh mistsevostyakh karpat·sʹkoho rehionu//elektron.resurs: http://personal.pu.if.ua/depart/Mykhailo.Celivachov/resource/file/M.%20Seliwaczow_ Olsztyn. pdf. - S.160.

8. Chaban L.I. Kylymarstio sela Puzhaykove na Baltshchyni // Zapysky istorychnoho fakulʹtetu.- Vyp.19.- Odesa, 2008.- S.103-120.

38

УДК 903.4(477.65)»636»DOI: https://doi.org/10.18524/2312-6825.2018.29.153348

Дмитро КіосакORCID- 0000-0002-3349-4989

к.і.н., доц.;Одеський національний університет імені І. І. Мечникова

(Одеса, Україна, dkiosak@ukr.net)

ДО ХАРАКТЕРИСТИКИ КУЛЬТУРНОГО ШАРУ РАННЬО-ТРИПІЛЬСЬКОГО ПОСЕЛЕННЯ МОГИЛЬНА ІІІ

Анотація. В роботі наводяться нові дані до дискусійних пи-тань природи культурного шару на одному з найбільших ранньо-трипільських поселень України – Могильна ІІІ (Гайворонський район Кіровоградської області). Стратиграфічний шурф прорі-зав берег яру, який обмежує пам’ятку з півночі. Простежено по-слідовність відкладів та зафіксовано, що пік кількості знахідок міститься в сірому підґрунті на глибинах -50-80 см від поверхні. Невелика, але виразна колекція, вперше частково зібрана в чіт-ких стратиграфічних умовах, вказує на ймовірно пізнішу позицію Могильної ІІІ в межах хронологічного горизонту А3/4 раннього Трипілля Центральної України за періодизацією Н. Б. Бурдо.

Ключові слова. Енеоліт, Трипілля, стратиграфія, культурний шар, поселення.

Dmytro KiosakORCID- 0000-0002-3349-4989

candidate historical sciences, docent;I. I. Mechnikov Odessa National University

(Odessa, Ukraine, dkiosak@ukr.net)

TOWARDS CHARACTERSTIC OF THE CULTURAL LAYER OF THE EARLY TRYPILLIAN SITE MOHYL’NA III

Summary. The paper presents new data that could shed a light on the long-debated issues of the cultural layer of one of the largest

39

Early Trypillian settlements in Ukraine, namely Mohyl’na III (Gaivo-ron district Kirovograd region). Author interprets recently obtained results on the stratigraphy and vertical distribution of finds in order to suggest the relative position and to estimate degree of destruction of the cultural layer of Mohyl’na III. The idea is that the only way to get some information about the site is to excavate it.

Stratigraphical test-trench revealed a sequence with archaeologi-cal finds within. It was put on the shore of the gully that limits the northern part of the site. Test-trench over 120 cm deep revealed a typi-cal chernozem soil structure on the yellow loess-like loam as a bottom of the excavation. The cultural layer seems to be very disturbed by slope processes and bioturbation; however it is detectable at the depth of 50-80 cm below the surface in the grey subsoil. Such a position is typical for Early Trypillian settlements of Central Ukraine.

Vertical distribution of finds is not homogeneous. There are pro-nounced maxima at the depth of 50-80 cm and at the bottom of the test-trench (100-120 cm). Maybe this lower maximum of finds cor-responds to “drop layer” of finds that lost their original position due to bioturbation. For the latter, compact sterile loam probably served as a kind of barrier. The upper maximum, particularly rich in bones, can in fact represent the rests of original habitation’s surface. The primary deposition of archaeological rests probably took place on this surface and later by soil formation, slope processes and bioturbation the archaeological finds were moved into “suspended” position and the cultural layer lost its original thinness instead rather transforming into 30-40 cm thick soil horizon.

The “suspended” cultural layers are typical for steppe Paleolithic sites but are rarely described for early farmers’ settlements. In the lat-ter case, the nature and distribution of cultural layer between features (buildings and pits) are almost unknown while some important ac-tivities of ancient people obviously took place out of their houses and were not reflected in their garbage collections (pits).

Thus, the cultural layer of Early Trypillian site Mohyl’na III ap-peared to be well-saturated at least in some locations, however some-what damaged by bioturbation and slope processes.

Key words. Chalcolithic, Trypillia, stratigraphy, cultural layer, settlements.

40

Постановка проблеми. Могильна ІІІ (Гайворонський район Кіровоградської області) – одне з найбільших поселень ран-нього Трипілля в Україні. Воно було відкрите М.С. Гасюком в 1950-1951 рр. (Гасюк, 1954) та, разом з групою сусідніх пунктів, стало важливою складовою фундаментальної періодизації розви-тку Трипілля Т.С. Пассек (Пассек, 1961). Детальні розвідки з гео-магнітною зйомкою на пам’ятці було проведено М.Ю. Відейко в 1987 та 1993 рр. (Бурдо, 1997). Останнім часом, підйомний мате-ріал на пам’ятці збирають краєзнавці О.С. Пересунчак та В. Па-насюк (Пересунчак, 2012; Пересунчак, Бурдо, 2015; Пересунчак, 2018). Проте, стаціонарно Могильна ІІІ не вивчалась, тому інфор-мація про неї недостатня. Зокрема, відомості про стратиграфію обмежуються згадкою залягання культурного шару на глибині біля 1 метру (Пассек, 1961). Просторова стурктура поселень ран-ніх землеробів останнім часом зазнає поглибленого вивчення з за-стосуванням сучасних природничих методів (Hansen и др., 2012; Chapman и др., 2014; Müller и др., 2016; Müller, Rassmann, 2016), проте ранньотрипільські поселення лишаються мало вивченими на тлі поселень-гігантів розвиненого Трипілля (Saile и др., 2016).

Мета цієї роботи – з’ясувати особливості стратиграфії Мо-гильної ІІІ в світлі невеликих нових розвідкових робіт 2017 року.

Матеріали та методи. Пам’ятка розташовується в 1 км на пів-денний схід від південних хат с. Могильне та в 300 м від північ-них хат с. Жакчик, на лівому (східному) березі безіменної при-токи р. Могилянки (Рис. 1а). Площа пам’ятки з півночі обмежена глибоким яром, з заходу – ставком на притоці, з півдня – розора-ним яром, який впадає до безіменної притоки. На схід артефакти зустрічаються на поверхні досить далеко на плато – щонайменше на 50 м вище від нерозораного верхів’я північного яру, а окремі речі – і на 150 м вглиб плато. Відповідно, площу зборів можна оцінювати в 650х275 м, що знову таки повертає нас до первинної оцінки площі Могильної ІІІ – біля 20 га, можливо і до 25 га (якщо враховувати крайні точки знахідок за GPS).

Поверхня поселення сильно пошкоджена грабіжницькими роз-копками. Місцеві мешканці розповідають, що грабіжники вико-пують цілі площадки і нараховують таких зруйнованих площадок

41

щонайменше 15. Сліди від їх активності фіксуються на поверхні пам’ятки як розораний жовтий викид поруч з розтягнутою плугом купою великих та дрібних шматків обмазки.

Навпроти одного такого скупчення на ріллі, на задернованому краю поля було вирішено розбити зачистку 2х2 м в пошуках краю зруйнованої грабіжниками площадки (Рис. 1б).

Безпосередньо в орному шарі залягав ґрунт насичений шмат-ками обмазки. Під ним кількість дрібних лусочок обмазки стала значно меншою. Отже, площадка залягала вище за схилом і до за-чистки потрапили тільки рештки її руйнування, переміщені вниз за схилом змивом та оранкою. Відповідно, було вирішено заглибити зачистку далі і докопати її як стратиграфічний шурф – шурф 1.

В шурфі простежено наступну послідовність шарів (опис за його південною стінкою, Рис. 1б -

1. Темно-сірий, майже чорний ґрунт – чорнозем А, глибоко ораний. Контакт з нижчим шаром – чіткий, виразний.

2. сіро-коричневе щільне підґрунтя з чорними ходами коріння рослин та черви, світлішає донизу.

3. сіро-жовтий мішаний шар, пробитий численними кротови-нами, контакт з 2 дуже плавний.

4. материк – жовтий тяжкий суглинок (майже глина) з білими та жовтими включеннями.

Археологічні матеріали зустрічалися фактично в усій товщі відкладів. Верхні 20-30 см містили безліч дрібних червоних ця-ток – крихт обмазки. На рівні -20-55 см від умовного нуля шурфу 1 (32-38 см нижче поверхні) залягала переважна більшість зна-хідок – кісток тварин та черепків кераміки.

Всього збори (і з шурфу, і з поверхні) нараховують 112 фраг-ментів посуду, 54 кістки тварин, 102 розщеплених кремені.

Кременевий інвентар представлено 1 фрагментом відбійнику з характерною “зірчастою” поверхнею, 1 аморфним нуклеусом для відщепів, 34 відщепами, 4 уламками, 31 фрагментами пластин та пластинок, 6 технічними сколами (серед них – скол оновлення площадки нуклеусу та крайові пластинки), 25 знаряддями пра-ці. Останні представлено долотовидним знаряддям, косотронко-ваною пластиною, боковим скребком на пластині, підокруглим

42

скребком, 12 скребками на відщепах, прямим скреблом на плас-тині, перфоратором на пластині, фрагментом пластини з напів-крутою конвергентною ретушшю по обом бокам, 3 проколками на кутах відщепів, пластиною з притупленою арковидною спинкою, ретушованими сколами.

Керамічна колекція яскрава та виразна. Переважає посуд з по-верхнями жовтогарячих та червоних відтінків, якісного обпалу, з домішкою шамоту чи дрібною мінеральною домішкою. Його здебільшого орнаментовано заглибленим орнаментом (Рис 2: 5-6, 8-9). Присутній і тонко-стінний посуд з канельованою поверхнею, часто з окремими низками штампу на додачу (Рис. 2: 1). Кухон-ний посуд – товстостінний, прикрашений нігтьовими відбитками та вдавленнями, наліпами, іноді, проколотими наліпами (Рис. 2: 3-4). Тонкостінний посуд, доброго обпалу та з відмученої глини буває і зовсім неорнаментований (Рис. 2: 2). Форми посуду пере-важно не реконструюються через значну фрагментацію матеріалу.

Пластика представлена трьома уламками нижніх частин антро-поморфних статуеток (Рис. 3, п/н 233-235 - двома неорнаменто-ваними стегновими частинами та нерозділеними ногами від ста-туетки з асиметричним декором з насічок. Три насічки – на лівій “нозі”, одна – на правій. Атрибуція уламку нерозділених ніг до типу неможлива.

Нетипова статуетка походить з шурфу. Вона зображає людину (найімовірніше, все-таки жінку, судячи з стеатопігічних стегон), яка сидить (ноги та тулуб перетинаються під кутом біля 90 гра-дусів). Голову зображено циліндричним виступом. Риси облич-чя немодельовано, тільки ніс передано защипом. Одна з рук зі-гнута у лікті лежить на колінах. Спина та потилиця дуже пласкі. Стегна опуклі, їх збільшено та розділено прокресленим жолобком (Рис. 3, п/н 15).

Аналіз та обговоренняОтже, стратиграфічний шурф було закладено на периферії

пам’ятки , фактично на схилі до глибокого північного яру, не-подалік від крайньої північної площадки одного з рядів жител. Незважаючи на таку дещо периферійну позицію шурф виявив послідовність шарів досить насичену археологічними знахідка-

43

ми. У південній стінці шурфа (паралельній берегу яра) чітко про-стежується типова ґрунтова структура чорнозему, з гумусованим шаром, потужним підґрунтям, перехідним карбонатним шаром та материком – жовтим важким суглинком. Більшість знахідок у непереміщеному стані залягали внизу сіро-брунатного підгрун-тя. Така стратиграфічна позиція, нажаль, не надто інформативна щодо відносної хронології ранньотрипільського мешкання. Все ж таки, зазначимо, що вона характерна для багатьох трипільських поселень регіону (Збенович, 1989).

Таблиця 1 Розподіл знахідок у шурфі 1 за глибиною

Глибини від поверхні Кераміка Кістка Кремінь Усього0-20 7 2 920-40 9 6 1540-55 11 1155-78 5 23 6 3478-100 6 6 2 14100-125 6 13 1 20

Це спостереження можна деталізувати вивченням вертикаль-ного поширення знахідок з зафіксованою глибиною в шурфі (Табл. 1). Два піки кількості матеріалу приходяться на глибину 50-80 см від поверхні та на дно шурфу (100-120 см від поверх-ні). Наврядчи йдеться про двошаровість пам’ятки. Скоріш, ниж-ній максимум відповідає горизонту перевідкладення артефактів на поверхню твердого жовтого суглинку в ході пересування його вниз за послідовністю внаслідок біотурбації. Первинна денна по-верхня, ймовірно, відповідала горизонту -50-80 см від поверхні та була перетворена грунтотворчими процесами. Через останні, а також змив за схилом яру та діяльність землерийних тварин, культурний шар набув сучасного вигляду – розтягнутого за вер-тикаллю, «суспендованого» антропогенно-природного утворення 30-40 см товщиною.

«Зважені» культурні шари неодноразово описувалися для кам’яного віку регіону (Stanko, Kiosak, 2007; Stanko, Kiosak, 2010), а от на поселеннях ранніх землеробів переважну увагу

44

було приділено “комплексам” – переважно решткам будівель та ямам. Природа та поширення культурного шару між комплексами лишається практично невідомим. В той же час діяльність давніх людей не була обмежена виключно долівкою жител та збиранням сміття до ям. Якусь активність вони мали провадити і за стінами домівок. Деякі її аспекти (гончарні горни поміж будинками) були нещодавно виявлені завдяки геомагнітній зйомці. Інші ж лиша-ються мало вивченими. Так, рештки розщеплення кременю часто пов’язані скоріш з культурним шаром, ніж з житлами і, ймовірно, слід очікувати виявлення місць розщеплення під відкритим не-бом згодом з розширенням площі досліджень на поселеннях доби неоліту-енеоліту.

Висновки. Таким чином, описано стратиграфію пам’ятки, зі-брано нові дані до питання про її площу. Виявлений матеріал до-повнює вже публіковані знахідки з Могильної ІІІ та зайвий раз вказує на її атрибуцію до Трипілля А3/4. Культурний шар Мо-гильної ІІІ досить насичений археологічними рештками, хоча б в окремих місцях, проте достатньо сильно пошкоджений схило-вими процесами та діяльністю землерийних тварин. Хоча осно-вна загроза пам’ятці походить від сучасних «скарбошукачів», які знищують навіть окремі комплекси.

Список використаних джерел та літератури

1. Бурдо, 1997 – Бурдо Н. Б. Ранньотрипільські пам’ятки між селами Могильна та Жакчик на Кіровоградщині // Археометрія та охорона історико-культурної спадщи-ни. 1997. № 1. C. 67-71.

2. Гасюк, 1954 – Гасюк М. С. Разведки раннетрипольских поселений у с. Могильна // Краткие сообщения Инсти-тута истории материальной культуры. 1954. Вып. 54. C. 173-175.

3. Збенович, 1989 – Збенович В. Г. Ранний этап Триполь-ской культуры на территории Украины. К, 1989. 222 c.

4. Пассек, 1961 – Пассек Т. С. Раннеземледельческие (три-польские) племена Поднестровья. Москва, 1961. 228 c.

45

5. Пересунчак, 2018 – Пересунчак О. С. Нові пам’ятки археології в басейні р. Могилянка // І. В. Нємченко (відп. ред.). Стародавнє Причорномор’я. Одеса, 2018. С. 408-413.

6. Пересунчак, Бурдо, 2015 – Пересунчак О. С., Бурдо Н. Б. Колекція пластики із ранньотрипільського поселення Могильна ІІІ // О. Дяченко, Ф. Менотті, С. Рижов, К. Бу-нятян, С. Кадров (відп. ред.). Культурний комплекс Ку-кутень-Трипілля та його сусіди. Збірка наукових праць пам’яті Володимира Круца. Львів, 2015. С. 357-366.

7. Chapman et al., 2014 – Chapman J., Videiko M. Y., Hale D., Gaydarska B., Burdo N., Rassmann K., Mischka C., Müller J., Korvin-Piotrovskiy A., Kruts V. The second phase of the Trypillia mega-site methodological revolution: A new research agenda // European Journal of Archaeology. 2014. № 17(3). P. 369-406.

8. Hansen et al., 2012 – Hansen S., Toderas M., Reingruber A., Wunderlich J., Benecke N., Gatsov I., Marinova E., Muller M., Nachev C., Nedelcheva P., Nowacki D., Ropke A., Wahl J., Zauner S. Pietrele an der Unteren Donau. Bericht uber die Ausgrabung im Sommer 2011 // Eurasia Antiqua. 2012. Vol. 18. P. 1-68.

9. Müller et al., 2016 – Müller J., Hofmann R., Brandtstätter L., Ohlrau R., Videiko M. Chronology and Demography: How Many People Lived in a Mega-Site? // J. Müller, K. Rassmann and M. Videiko (eds.). Trypillia Mega-Sites and European Prehistory: 4100-3400 BCE. London and New York, 2016. P. 133-170.

10. Müller, Rassmann, 2016 – Müller J., Rassmann K. Introduction // J. Müller, K. Rassmann and M. Videiko (eds.). Trypillia Mega-Sites and European Prehistory: 4100-3400 BCE. London and New York, 2016.P. 1-5.

11. Saile et al., 2016 – Saile T., Posselt M., Debiec M., Kiosak D., Tkachuk T. Prospections magnetometriques sur des sites de la culture Cucuteni – Trypillia sur le course du Dniestre et du Boug de Sud // C. Preoteasa and C.-D. Nicola (отв.

46

ред.). Cucuteni culture within the European Neo-Eneolithic context. Proceedings of the International Colloquium “Cucuteni-130”. 15-17 October, Piatra Neamt, Romania. In memoriam dr. G. Dumitroaia. Piatra-Neamt, 2016. P. 581-596.

12. Stanko, Kiosak, 2007 – Stanko V. N., Kiosak D. The Mesolithic Settlement of the Lower Danube-Prut-Dniester-South Bug interfluvials: The Early Mesolithic Assemblages // Atti Societa Preistoria e Protostoria, Friuli-Venezia-Giulia. 2007. XVI. P. 13-28.

13. Stanko, Kiosak, 2010 – Stanko V. N., Kiosak D. The Late Mesolithic Settlement of South-Western Ukraine // Atti Societa Preistoria e Protostoria, Friuli-Venezia-Giulia. 2010. XVII. P. 24-100.

References

1. 1. Burdo, 1997 – Burdo N. B. Ranniotrypils’ki pamiatky mizh selamy Mohylna ta Zhakchyk na Kirovogradschy-ni [Early Trypilliean sites between villages Mohyl’na and Zhakchik in the Kirovograd region] // Archaeometria ta oho-rona istoryko-kul’turnoji spadschyny. 1997. N 1. S. 67-71.

2. 2. Hasiuk, 1954 – Hasiuk M. S. Razvedky rannetripolskih poselenij u s. Mohilna [Surveys of Early Trypillian sites by vill. Mohyl’na] // Kratkie soobschenia Instituta istorii material’noi kul’tury. 1954. 54. S. 173-175.

3. 3. Zbenovich, 1989 – Zbenovich V. G. Ranny etap Trypol’skoi kul’tury na territorii Ukrainy [Early stage of Trypillian cul-ture in Ukraine] Kyiv, 1989. 222 s.

4. 4. Passek, 1961 – Passek T. S. Rannezemledel’cheskie (tripol’skie) plemena Podnestrovia [Early farmers (Trypil-lians) of the Dniester river valley]. Moscow, 1961. 228 s.

5. 5. Peresunchak, 2018 – Peresunchak O. S. Novi pamiatky arheologii v baseini r. Mohylianka [New archaeological sites in Mohylianka river basin] // I. V. Nemchenko (ed.). Staro-davne Prychornomoria. Odessa, 2018. S. 408-413.

47

6. 6. Peresunchak, Burdo, 2015 – Peresunchak O. S., Burdo N. Kolektsia plastyky iz ranniotrypil’s’kogo poselennia Mohyl’na III [Collection of plastics from Early Trypillian site of Mohyl’na III] // O. Diachenko, F. Menotti, S. Ryzhov, K. Buniatian and S. Kadrow (eds.). Kul’turnyi kompleks Cucuteni-Trypillia ta yogo susidy. Zbirka naukovykh prats’ pamiati Volodymyra Krutsa. Lviv, 2015. S. 357-366.

7. 7. Chapman et al., 2014 – Chapman J., Videiko M. Y., Hale D., Gaydarska B., Burdo N., Rassmann K., Mischka C., Müller J., Korvin-Piotrovskiy A., Kruts V. The second phase of the Trypillia mega-site methodological revolution: A new research agenda // European Journal of Archaeology. 2014. № 17(3). P. 369-406.

8. 8. Hansen et al., 2012 – Hansen S., Toderas M., Reingruber A., Wunderlich J., Benecke N., Gatsov I., Marinova E., Muller M., Nachev C., Nedelcheva P., Nowacki D., Ropke A., Wahl J., Zauner S. Pietrele an der Unteren Donau. Bericht uber die Ausgrabung im Sommer 2011 // Eurasia Antiqua. 2012. Vol. 18. P. 1-68.

9. 9. Müller et al., 2016 – Müller J., Hofmann R., Brandtstätter L., Ohlrau R., Videiko M. Chronology and Demography: How Many People Lived in a Mega-Site? // J. Müller, K. Rassmann and M. Videiko (eds.). Trypillia Mega-Sites and European Prehistory: 4100-3400 BCE. London and New York, 2016. P. 133-170.

10. 10. Müller, Rassmann, 2016 – Müller J., Rassmann K. Introduction // J. Müller, K. Rassmann and M. Videiko (eds.). Trypillia Mega-Sites and European Prehistory: 4100-3400 BCE. London and New York, 2016.P. 1-5.

11. 11. Saile et al., 2016 – Saile T., Posselt M., Debiec M., Kiosak D., Tkachuk T. Prospections magnetometriques sur des sites de la culture Cucuteni – Trypillia sur le course du Dniestre et du Boug de Sud // C. Preoteasa and C.-D. Nicola (отв. ред.). Cucuteni culture within the European Neo-Eneolithic context. Proceedings of the International Colloquium “Cucuteni-130”. 15-17 October, Piatra Neamt,

48

Romania. In memoriam dr. G. Dumitroaia. Piatra-Neamt, 2016. P. 581-596.

12. 12. Stanko, Kiosak, 2007 – Stanko V. N., Kiosak D. The Mesolithic Settlement of the Lower Danube-Prut-Dniester-South Bug interfluvials: The Early Mesolithic Assemblages // Atti Societa Preistoria e Protostoria, Friuli-Venezia-Giulia. 2007. XVI. P. 13-28.

13. Stanko, Kiosak, 2010 – Stanko V. N., Kiosak D. The Late Mesolithic Settlement of South-Western Ukraine // Atti Societa Preistoria e Protostoria, Friuli-Venezia-Giulia. 2010. XVII. P. 24-100.

Рис. 1. А: Могильна ІІІ на карті України. В: Шурф 1. Південна стінка. Опис шарів див. текст, ж – жовта кротовина, ск, чк – сіра та чорна кротовина.

Чорний контур – обмазка, прозорий – карбонати, смугастий – кістки.

Рис. 1. А: Могильна ІІІ на карті України. В: Шурф 1. Південна стінка. Опис шарів

див. текст, ж – жовта кротовина, ск, чк – сіра та чорна кротовина. Чорний контур –

обмазка, прозорий – карбонати, смугастий – кістки.

49

Рис. 2. Могильна ІІІ. Знахідки. Рисунок О. В. Демченко.

Рис. 2. Могильна ІІІ. Знахідки. Рисунок О.В. Демченко.

50

Рис. 3. Могильна ІІІ. Пластика.

Рис. 3. Могильна ІІІ. Пластика.

51

Розділ ІІ. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

УДК 94(477.74-21):061.235-055.2"1801/1920"DOI: https://doi.org/10.18524/2312-6825.2018.29.153349

Вікторія Македон,ORCID.ORG/0000-0003-0210-0489

кандидат історичних наук,доцент кафедри державно-правових дисциплін

Одеського державного університету внутрішніх справ(Україна, Одеса)

vika-makedon@ukr.net

ДІЯЛЬНІСТЬ ЖІНОЧИХ НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНИХ ОБ’ЄДНАНЬ В ОДЕСІ (XIX – ПОЧАТОК ХХ СТОЛІТТЯ)

Анотація. Стаття присвячена дослідженню діяльності жі-ночих національно-культурних об’єднань в громадському та сус-пільному житті Одеси ХІХ – на початку ХХ століття, визна-ченню особливостей розвитку жіночих національно-культурних об’єднань, їх персонального складу. Саме існування національно-культурних товариств дозволяє громадянам, які не належать до титульного етносу, найбільш повно реалізувати право на вивчен-ня своєї етнічної культури, мови, традицій.

Проаналізований матеріал дозволяє більш глибше зрозуміти загальні тенденції в історії Одеси. Зроблено висновок про тісний зв’язок між благодійництвом та просвітництвом товариств.

Ключові слова: Одеса, титульний етнос, національно-куль-турні об’єднання, просвітництво, благодійництво.

Victoria Makedon,ORCID.ORG/0000-0003-0210-0489

Candidate of Historical Sciences,the Docent of the Department of State and legal disciplines

of the Odessa State University of Interior(Ukraine, Odesa)

52

ACTIVITY WOMEN’S NATIONAL AND CULTURAL ASSOCIATIONS IN ODESA (XIX CENTURY AND IN THE

EARLY XX CENTURY)

Summary. The article is dealing with the study of women's nation-al and cultural association activities in the public and social life of Odesa in the XIX century and in the early XX century, to determine the women's national and cultural association development peculiarities, their personal composition. National and cultural associations are the main means of the national community to realize their own rights, an instrument of national consolidation, and mutual assistance. The main thesis of the article is that the national and cultural societies existence allows non-citizens of the title ethnic group to implement the fullest right exercise to study their ethnic culture, language and traditions when, under difficult economic conditions, the state may not always have this to provide.

The regulation documents of many Odesa national and cultural so-cieties declared the gender equality in membership, and in fact - en-couraging women to participate in the public movement, but we have only isolated cases of the women’s active participation.

Based on the archival material usage, the sources and literature publication, the formation process and organizational design of wom-en's national and cultural associations in Odesa were analyzed, the specifics and directions of their activities were revealed, their associa-tion role in the social and cultural life of certain nationalities and the city as a whole was examined, the national and cultural association process of Odessa and their plans for life was analyzed.

It is determined that the national and cultural associations, includ-ing women's, are the main means for the national communities (in particular, minorities) to realize their rights, an instrument of national consolidation, mutual assistance.

The article refers to polyfunctional associations, which mainly had the name and status of societies, represented a certain national or cultural and confessional community, and pursued more or less broad cultural tasks, primarily of a charitable direction, but again aimed at their compatriots.

53

It was determined that the main areas of charity and patronage of women's national and cultural associations in Odessa were: assistance to churches and priests; care for orphans; assistance in the event of a natural disaster or war; assistance to compatriots in their desire to go to their homeland; foundation and assistance to educational institu-tions; assistance in the creation and arrangement of cultural centers; support of talents; funding research and supporting scientists.

The main directions of educational work were: holding parties and lectures, both in Russian and in national languages; publication of books and periodicals; distribution of books and periodicals among the masses; struggle against alcoholism; the awakening of historical memory; providing information support for those wishing to emigrate; organization of libraries and museums; struggle against national dis-crimination.

Conclusions are drawn that national and cultural associations al-low citizens who are not related to the title ethnic group to fully realize the right to study their ethnic culture, language, traditions. In addi-tion, we have identified the specifics and activities of women’s national and cultural associations, their role in the social and cultural life of certain nationalities and the city as a whole. All of the above argu-ments prove thesis of this article.

Key words: Odesa, title ethnic group, national and cultural asso-ciations, education, charity.

Постановка проблеми. Одним із проявів етнічного відроджен-ня національних меншин є створення та діяльність національно-культурних об’єднань, які об’єднують людей з метою здійснення різноманітних заходів, спрямованих на сприяння етнічному від-родженню. Національно-культурні об'єднання є головним засо-бом реалізації національними громадами своїх прав, інструмен-том національної консолідації, взаємодопомоги.

Існування національно-культурних товариств дозволяє грома-дянам, які не належать до титульного етносу, найбільш повно ре-алізувати право на вивчення своєї етнічної культури, мови, тради-цій, коли у важких економічних умовах держава не завжди може це забезпечити.

54

У більшості новітніх публікацій на відповідну тему майже не враховується історичне підґрунтя, тобто діяльність цих об’єднань у ХІХ – на початку ХХ століть – імперську добу історії України, коли національно-культурні об’єднання були однією із найпоши-реніших форм громадських об’єднань, сприяючи розвитку націо-нальних культур та рухів і становленню громадянського суспіль-ства в цілому. В умовах гальмування партійно-політичного бу-дівництва в Російській імперії, довгий час для більшості народів України ці об’єднання були єдино можливою формою реалізації своїх мовно-культурних прагнень у цілком легальний спосіб, хоч і у чітко контрольованих державою рамках, що й призводило до перерв та нестабільності в їх існуванні.

У кінці XIX – на початку ХХ століття діяльність всіх націо-нальних спільнот Одеси позначилася пошуками нових форм кон-солідації. Це було викликано перш за все політизацією національ-них рухів, але втілювалося не тільки в суто політичній площи-ні, а й у загальній активізації та наполегливості. Практично всі об’єднання ставили перед собою завдання збереження і розвитку власної національної культури, релігії, мови.

Незважаючи на те, що в статутних документах багатьох націо-нально-культурних товариств Одеси декларувалася гендерна рів-ність в членстві, а фактично – заохочення жінок до участі в гро-мадському русі, маємо лише поодинокі випадки активної участі жінок в їх діяльності.

Аналіз досліджень. Джерельною базою статті є актові доку-менти фондів Державного архіву Одеської області, а саме 2 фон-ду «Канцелярія Одеського Градоначальника».

Первинний аналіз джерелознавчого потенціалу архівних мате-ріалів, справ, з фондів Державного архіву Одеської області надав можливості дослідити розвиток жіночих національно-культурних об’єднань Одеси у ХІХ – на початку ХХ століть. Зауважимо, що нашим завданням було визначити не лише наявні справи та до-кументи, але й врахувати ті з них, що не збереглися, а проте за-фіксовані в описах, і, таким чином, наголосити на факті їх існу-вання. З іншого боку, нас цікавили і ті непоодинокі випадки, коли справа про заснування товариства не призводила до позитивного

55

для ініціаторів результату, а проте свідчила про процес зростання національної свідомості, рух, і, отже, факти історії.

Неупереджений аналіз справ з метою визначення ступеню по-вноти і достовірності закладеної в них інформації для досліджен-ня заявленої теми сприятиме збільшенню змістової віддачі цього виду масових джерел, зробить їх більш доступними для вивчення і включення в орбіту наукового обігу, а також підвищить пізна-вальні можливості дослідника.

Крім цього існує низка наукових праць присвячених історії жі-ночих національно-культурних об’єднань.

Ґрунтовним дослідженням є книга члена Міжнародної Асоціа-ції дослідників історії та культури російських німців Ельвіри Гер-манівни Плеської-Зебольд, яка присвячена історії одеських нім-ців в XIX – початку ХХ століття (до 1920 року). Розділи роботи присвячені кожному з німецьких товариств Одеси, конфесійно-го, культурного, економічного, спортивного спрямування, в тому числі й Жіночому товариству допомоги бідним німцям католикам міста Одеси «Марія Гільф».

Активно розвивалися на рубежі тисячоліть дослідження істо-рії польських товариств (роботи М. Римаря і С. Зінько) (Римарь, 2001; Зінько, 2006).

Питання про відкриття та діяльності одеського відділення Товариства рівноправності польських жінок досліджувала про-фесор кафедри нової та новітньої історії історичного факульте-ту Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова П.І. Барвінська, яка зазначила, що відділення Товариства рівноправ-ності польських жінок, організоване представницями польської громади стало своєрідним островом фемінізму в місті Одесі на початку ХХ століття (Барвінська, 2007).

Ще однією, важливою роботою є монографія професора кафе-дри нової та новітньої історії історичного факультету Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова Ірени Свєтозарів-ни Грєбцової і Сацити Асолтаївни Накаєвої «Нариси розвитку жіночого благодійного руху на півдні Російської імперії (перша половина XIX ст.)». У даній праці автори відзначають, що в ряді благодійних організацій Російської імперії того часу особливе місце належить жіночим благодійним товариствам (Грєбцова, На-каєва, 2007).

56

Історія національно-культурних об’єднань Одеси не досліджу-валася виключно представниками відповідних національностей та конфесій, хоча, вочевидь, саме останні передусім цікавились та були промоторами цих досліджень.

Мета статті. Метою даної статті є встановлення особливостей процесу формування жіночих національно-культурних об’єднань Одеси, виявити специфіку та напрями їх діяльності, визначити роль даних об’єднань в суспільному і культурному житті Одеси XIX – на початку ХХ століття.

Виклад основного матеріалу. Національний корпоративізм має витоки в античні та середньовічні часи. Але найбільше про-блема об’єднань певних національних спільнот актуалізувалась у новий час, зокрема, ХІХ – на початку ХХ ст., що було пов’язано передусім з розвитком національної самосвідомості, поширенням правових вчень про права людини, націй на самовизначення та консолідацію. Передусім, національне питання стосувалося ста-тусу та прав народів, що перебували у чисельній меншості порів-няно з іншими народами на певній території, що відповідає сучас-ному визначенню «національна меншина». Найбільш актуальною ця проблема була для великих держав, імперій.

Слід зазначити, що процес розгортання національно-культур-них товариств відповідав загальній тенденції збільшення чисель-ності різних громадських об’єднань. Значна частка з цих това-риств була заснована та розвивались завдяки зусиллям окремих етноконфесійних та мовних груп. В кожній з частин Російської імперії, губерніях, містах існували подібні товариства – у більшо-му чи меншому ступені, залежно від строкатості населення.

Російсько-імперські національно-культурні об’єднання, жіно-чі зокрема, значною мірою надолужили європейські тенденції. Одеса як багатонаціональне місто, «оточене» великою кількіс-тю національно-культурних об’єднань в інших містах, з якими вона підтримувала активні контакти, просто не могла залишитись осторонь. Всі згадані нами в подальшому тексті об’єднання поєд-нували дві основні функції: благодійну та просвітницьку.

Родоначальником активного руху по залученню заможних жі-нок в благодійні організації на півдні Російської імперії стало

57

створене в адміністративному центрі краю «Одеське жіноче бла-годійне товариство». На офіційному рівні ініціатива його засну-вання зафіксована навесні 1829 р. У 1836 році воно отримало нову назву – «Одеське жіноче товариство піклування про бідних», а з середини 40-х рр. XIX ст. – Одеське жіноче благодійне товариство (Грєбцова, Накаєва, 2007: 128). Основною діяльністю товариства був догляд за хворою біднотою, особливо під час голоду. Так в 1833 році були нагодовані та зігріті зусиллями товариства більше 4300 чоловік, було створено лікарню більш ніж на 40 ліжок. Това-риство продавало хліб у власних магазинах втричі дешевше, ніж в цілому в місті. У спеціальних будинках об’єднаннях перебувало понад 400 безпритульних дітей. Понад 400 людей були забезпече-ні роботою, що рятувало їх від голодної смерті.

Слід згадати про діяльність в місті численних культурних, наукових, професійних товариств. Незважаючи на те, що у цих об’єднань не було на меті розвиток однієї національної, діаспор-ної або етноконфесійної групи, у них, звичайно, брали участь представники різних національностей. Так, 13 червня 1886 року було затверджено статут Товариства взаємної допомоги акушерок м. Одеси. У 1886 та 1900 роках в статут вносилися зміни і до-повнення. Метою товариства було: сприяти поліпшенню матері-альних і моральних умов життя своїх членів. Членами товариства були представниці різних національностей: О. Бриль, А. Зеле-нецька, О. Петрова, Л. Полякова та ін. (ДАОО. Ф. 2. Оп. 7. Спр. 99. Арк. 3).

Нечисленне караїмське населення Одеси також засновували національно-культурні товариства. Так, 12 вересня 1907 року на прохання до градоначальника почесної спадкової громадянки Ра-хілі Семенівни Ісакович, С.І. Ісааковича, севастопольського куп-ця Самуїла Соломоновича Шоле було офіційно зареєстровано «Одеське жіноче караїмське благодійне товариство» (ДАОО. Ф. 2. Оп. 7. Спр. 129. 20 Арк.). Метою товариства було надання бідним одеським караїмським дівчатам коштів для отримання освіти та професійно-ремісничих знань. Також правління мало право при-значати допомогу іногороднім караїмкам, які навчалися в Одесі. Допускалася необмежена кількість членів обох статей, всіх звань і станів. Члени ділилися на почесних, дійсних і співробітників. Раду товариства утворювали засновники. До правління товари-

58

ства входили від 6 до 12 осіб, які визначалися загальними збора-ми на три роки. Члени правління щорічно обирали з-поміж себе голову, товариша, скарбника. Дві останні посади могла суміщати одна людина.

У 1907 році було відкрито жіноче товариство допомоги бідним німцям-католикам «Марія Гільф». Загальна мета сформульована майже так само, як і в статутах усіх інших товариств – «сприяти поліпшенню матеріальних, моральних і духовних умов життя» (ДАОО. Ф. 2. Оп. 7. Спр. 166. Арк. 2). Досягти поставленої мети об’єднання планувало за допомогою видачі бідним родинам гро-шової допомоги, сприяння у влаштуванні на роботу, організації допомоги у вихованні та освіті дітей з бідних родин тощо. Мало-літніх допомагали влаштовувати в притулки, людей похилого віку та немічних – в будинки піклування. За хворими організовували домашній догляд. Серед активісток Товариства були пані Марія Варфоломіївна Фогт, Роза Францівна Гіттерман, Єлизавета Геор-гіївна Бакош, Анна Андріївна Ґергардт. Товариство носило благо-дійний характер (Плеська-Зебольд, 1999: 344).

Має місце в історії жіночих товариств і Товариство взаємодо-помоги трудящих жінок. 15 червня 1906 р засновники товариства Доротея Генріхівна Атлас, Віра Спиридонівна Сазанова і Розалія Ізраїлівна Фукс представили прохання Одеському градоначаль-нику, в якому йдеться про те, що товариство буде вважатися утво-реним при наявності не менше 25 осіб. Мета товариства: сприяти поліпшенню матеріальних і моральних умов життя своїх членів. Товариство включало необмежену кількість осіб. Право на допо-могу мав кожен дійсний член об’єднання, який був у його складі не менше півроку і сплачував усі належні внески (ДАОО. Ф. 2. Оп. 7. Спр. 60. Арк. 3).

Управління справами об’єднання покладалося на загальні збо-ри членів і правління. Загальні збори скликаються не рідше ніж раз на півроку. На загальних зборах затверджувався кошторис, розглядались звіти правління і комісій, обиралися посадові осо-би. Правління знаходилося в Одесі і складалося з головуючого, скарбника, секретаря та не менше чотирьох членів.

25 травня 1910 року ліквідаційна комісія Товариства взаємодо-помоги трудящих жінок повідомила Одеському градоначальнику про закриття товариства. Підставами для закриття були протоко-

59

ли загальних зборів від 17 і 24 травня 1910 року. Загальні збори визнали: «... важке матеріальне становище викликане відсутністю пожертвувань і нікчемними надходженнями членських внесків; неможливість обрати нове правління у зв'язку з відмовою всіх кандидатів» (ДАОО. Ф. 2. Оп. 7. Спр. 60. Арк. 11).

26 липня 1908 р. за ініціативи французьких громадян священи-ка одеської французької колонії Августа Манігліє, Франца Соро-на, Олександра Вассаля, Іоанна Тібо було дозволено заснування товариства «Французьке сімейне вогнище» (ДАОО. Ф. 2. Оп. 7. Спр. 255. 19 арк.). 4 грудня 1908 р. відбулися перші збори. Такі товариства вже існували на той момент у Петербурзі та Києві, на що і посилалися засновники. Неординарність ситуації поля-гала в тому, що метою товариства проголошувалася матеріальна та моральна допомога вчителькам та вихователькам природним француженкам та жінкам інших національностей, для яких фран-цузька мова є материнською, але засновниками були виключно чоловіки. Проте, у статуті проголошувалося, що членами това-риства можуть бути особи обох статей, всіх національностей та віросповідань. Правління складали 6 членів, які обиралися на 2 роки, причому, виконувався принцип гендерної рівності, адже 3 члени Правління були чоловіками, 3 – жінками. Головою товари-ства було обрано А. Манігліє, а його заступником мадам А. Герм. Специфікою товариства було також те, що воно мало ознаки клу-бу та пансіону, який мав надавати притулок нужденним жінкам. Товариство не було суто ані благодійницьким, ані просвітниць-ким. Серед головних завдань товариство проголошувало створен-ня бібліотеки, влаштування наукових читань.

Ще більш активними виявилися поляки Одеси. Серед поль-ських жіночих національно-культурних товариств важливо від-значити засноване в 1901 р. «Дамське піклування над бідними і хворими дітьми» при «Римсько-католицькому благодійному това-ристві» на чолі з деканом Одеської римсько-католицької церкви Казимиром Варпуцянськім (його наступником був Полікарп Ро-віцький). Дане товариство в 1904 р надало допомогу 360 учням парафіяльного католицького училища 1064 одиницями одягу. Не-забаром, після заснування, товариство організовувало літні коло-нії для дітей на морському узбережжі та на березі лиману.

60

У 1911 р розпочало свою діяльність «Католицьке товариство жіночої прислуги Св. Зіти». Членом товариства могла бути жінка, яка працювала прислугою не менше року та сплачувала внески 25 копійок на місяць (3 рублі на рік).

Після тривалого листування не лише з одеським градоначаль-ником, але й варшавським губернаторам, групі одеситок-полячок у 1913 р. вдалося досягти заснування в Одесі відділення Варшав-ського товариства рівноправності польських жінок (ДАОО. Ф. 2. Оп. 7. Спр. 482. Арк. 1 зв.). Товариство розташовувалося там само як і «Польській Дім» (на вулиці Градоначальницькій). Това-риство прагнуло досягти рівноправності та громадських свобод для жінок усіх класів, зокрема, скасування законодавчих обме-жень щодо працевлаштування жінок, покращення умов праці та існування жінок, наукове дослідження всіх питань, пов’язаних з рівноправністю жінок (ДАОО. Ф. 2. Оп. 7. Спр. 482. Арк. 7 зв.). Як зауважує сучасний дослідник О.О. Ніколаєнко, на відміну від Київського товариства, Одеське з самого початку проголосило шлях досягнення рівноправ’я жінок (Ніколаєнко, 2012: 88).

Незважаючи на те, що більшість сучасників вважали Одесу містом західноєвропейських традицій, воно мало і певний схід-ний компонент. Близьким до такого культурного типу є кавказькі народи, адже Кавказ багатьма географами і геополітики вважаєть-ся частиною Азії, або принаймні містком між Європою та Азією, або Сходом і Заходом.

Найбільшу роль в житті міста серед діаспор цього регіону гра-ли вірмени. На відміну від більшості національно-культурних товариств Одеси, перше місцеве світське національно-культурне товариство вірмен було реалізовано в формі жіночого благодій-ного товариства. 8 травня 1912 року одеські вірменки, дружини купців, Асанет Каспарівна Унанова, Флорі Айрапетівна Саркісян, Ізабелла Яківна Бояджіан, Варсонік Гнатівна Бояджіан, Сусанна Сергіївна Сулханіанц, Луїза Христофорівна Асвадурова, Надія Онанівна Артініан звернулися з проханням до Одеського градо-начальника про затвердження статуту «Одеського вірменського (григоріанського віросповідання) жіночого благодійного товари-ства допомоги учням, які навчаються в середніх навчальних за-

61

кладах і на вищих жіночих курсах». Членами товариства могли бути особи не тільки вірменської національності і релігії.

Обмеження полягали лише в статевій приналежності і місця проживання – Одеса і Одеське градоначальство. Втім, почесними членами і членами-кореспондентами могли обиратися і чоловіки. Перший варіант статуту був відхилений. І лише з третьої спро-би 21 березня 1914 року товариство було зареєстроване. Першою головою товариства, яке налічувало 20 осіб, була жінка купця першої гільдії Асанет Каспарівна Унанова. ЇЇ заступницями об-рано Катерину Данилівну Баєву, скарбником – Анну Борисівну Попову, секретарем – Луїзу Христофорівну Асвадурову, членами правління – Марію Григорівну Греве, Марію Петрівну Інанову, Вергілію Христофорівну Гусикову (ДАОО. Ф. 2. Оп. 7. Спр. 536. 47 арк.).

У травні 1915 р. на загальних зборах товариства було затвер-джено звіт за рік та обрано два нових члени правління: В.І. Бо-яджіян та Т.В. Кузанову. У доповіді правління висловлювалась подяка настоятелю одеської вірменської церкви отцю О. Чуба-ряну, З.А. Саркісьянцу та В.Є. Таїрову за сприяння товариству та скарбнику товариства А.Б. Поповій, яка пожертвувала тисячу рублів. За участю А. Унанової та А. Попової були зібрані значні суми для закупівлі одягу та інших предметів першої необхідності.

У грудні 1915 року в джерелах згадується Дамський вірмен-ський комітет, який розташовувався за адресою: вулиця Пушкін-ська, 57. Напевно, це була трансформація, або відгалуження від жіночого благодійного товариства.

Слід зазначити, що символом тісному зв'язку між благодійніс-тю та освітою була така поширена форма діяльності жіночих на-ціонально-культурних товариств як проведення театралізованих вистав, балів, з метою збору коштів на благодійні цілі, описана вище, адже разом зі збором коштів, відбувалося ознайомлення різних народів з іншими національними культурами.

Висновки. Підсумовуючи, можна сказати, що жіночі національ-но-культурні об’єднання Одеси в XIX – на початку ХХ ст. сприяли відродженню самобутніх культур своїх етнічних груп. Разом узя-ті, благодійні та просвітницькі, досягнення жіночих національно-

62

культурних об’єднань Одеси є великою частиною історії культури Одеси російсько-імперської доби та революційного періоду.

Незважаючи на охоплення нами значного джерельного матері-алу, ми далекі від думки про вичерпаність теми. Тема є перспек-тивною для подальшого дослідження принаймні у таких аспек-тах: пошук нових джерел про діяльність жіночих національно-культурних товариств в Одесі, передусім за межами Державно-го архіву Одеської області; ретельне опрацювання мемуарної та епістолярної спадщини діячів жіночих національно-культурних товариств Одеси; вивчення зв’язків даних товариств Одеси з ана-логічними установами за межами Одеси.

Список використаних джерел і літератури

1. Барвінська, 2007 – Барвінська П.І. «Острів фемінізму» в Одесі: матеріали ДАОО про відкриття одеського відді-лення «Товариства рівноправності польських жінок» // Поляки на Півдні України XVIII-XX. Ольштин ; Ополє ; Вроцлав ; Одеса, 2007. С. 65-68.

2. Гребцова, Накаева, 2007 – Гребцова И.С., Накаева С.А. Очерки развития женского благотворительного движе-ния на юге Российской империи (первая половина XIX в.) Одесса, 2007. 279 с.

3. ДАОО – Державний архів Одеської області4. Зінько, 2006 – Зінько С. Польські громадські організа-

ції м. Одеси // Поляки на Півдні України. Одеса, Ополє-Ольштин, 2006. Т. 1. С. 231-235.

5. Ніколаєнко, 2012 – Ніколаєнко О.О Громадська діяль-ність польських жінок Одеси на початку ХХ ст. // Чорно-морський літопис. 2012. Випуск 6. С. 82-88.

6. Плесская-Зебольд Э.Г. Одесские немцы: 1803-1920. Одесса, 1999. 520 c.

7. Рымарь Н. Н. Польские общества в Одессе конца ХІХ – начала ХХ веков // Дом князя Гагарина. 2001. Вып. ІІ. С. 107-111.

63

References

1. Barvinska, 2007 – Barvinska P.I. «Ostriv feminizmu» v Odesi: materialy DAOO pro vidkryttia odeskoho viddilennia «Tovarystva rivnopravnosti polskykh zhinok» // Poliaky na Pivdni Ukrainy XVIII-XX. Olshtyn ; Opolie ; Vrotslav ; Odesa, 2007. S. 65-68[Island of Feminism" in Odessa: DAOO materials on the opening of the Odessa branch of the Society for the Equality of Polish Women]. Odesa, 2007. 65-68s [in Ukrainian].

2. Hrebtsova, Nakaeva, 2007 – Hrebtsova Y.S., Nakaeva S.A. Ocherky razvytyia zhenskoho blahotvorytelnoho dvyzhenyia na yuhe Rossyiskoi ymperyy (pervaia polovyna XIX v.) Odessa, 2007. 279 s.[ Essays on the development of the women's charitable movement in the south of the Russian Empire (first half of the XIX century).] Odessa, 2007. 279 s. [in Ukrainian].

3. DAOO – Derzhavnyi arkhiv Odeskoi oblasti4. Zinko, 2006 – Zinko S. Polski hromadski orhanizatsii m.

Odesy // Poliaky na Pivdni Ukrainy. Odesa, Opolie-Olshtyn, 2006. T. 1. S. 231-235.[ Polish public organizations in Odessa] 2006. T.1. S.231-235[in Ukrainian].

5. Nikolaienko, 2012 – Nikolaienko O.O Hromadska diialnist polskykh zhinok Odesy na pochatku XX st. // Chornomorskyi litopys. 2012. Vypusk 6. S. 82-88.[ Public activity of the Polish women of Odessa in the early twentieth century]. [in Ukrainian].

6. Plesskaia-Zebold E.H. Odesskye nemtsy: 1803-1920. Odessa, 1999. 520 c. [Odessa Germans: 1803-1920] Odessa, 1999. 520s. [in Ukrainian].

7. Rimar N. N. Polskye obshchestva v Odesse kontsa ХІХ – nachala XX vekov // Dom kniazia Haharyna. 2001. Vyp. II. S. 107-111.[ Polish societies in Odessa, late nineteenth and early twentieth centuries]. [in Ukrainian].

64

УДК 94 (477.63) «1800/1917»DOI: https://doi.org/10.18524/2312-6825.2018.29.153350

Олександр МузичкоORCID.ORG/0000-0002-8019-2254

кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України

Одеського національного університету імені І. І. Мечникова Україна, Одеса

тел.: (048) 723-58-42e-mail: sandro06@ukr.net

ВІДЗНАЧЕННЯ ЮВІЛЕЇВ ІСТОРИЧНИХ ТОВАРИСТВ ПІВДЕННОЇ УКРАЇНИ ЯК ЧИННИК

ІСТОРІОГРАФІЧНОГО ПРОЦЕСУ КІНЦЯ ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ ст.

Метою цієї статті є дослідження явища відзначення ювілеїв історичних товариств, що діяли на території Південної України наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Було відзначено 8 ювілеїв, з них 4 – досить масштабно: 50-річчя ОТІС у 1889 р., 15-річчя Іс-торико-філологічного товариства при Новоросійському універ-ситеті – у 1904 р., 25-річчя Таврійської вченої архівної комісії у 1912 р. та 10-річчя Катеринославської вченої архівної комісії у 1913 р. Ювілеї були важливою подією в історії культурного і, зо-крема, історіографічного, розвитку Південної України.

Ключові слова: ювілей, історичні товариства, Південна Укра-їна, історіографія

Oleksandr MuzychkoCandidate of Historical Sciences (Ph.D.)

Docent of the Department of History of UkraineOdesa I. I. Mechnikov National University,

Ukraine, Odesa tel.: (0482) 723-58-42

e-mail: sandro06@ukr.net

65

THE CELEBRATION OF ANNIVERSARIES OF HISTORICAL SOCIETIES OF SOUTHERN UKRAINE AS A FACTOR OF

THE HISTORIOGRAPHIC PROCESS OF THE END OF THE XIX – AT THE BEGINNING OF XX CENTURIES

Summary The purpose of this article is to study the phenomenon of celebrat-

ing the jubilees of historical societies operating on the territory of Southern Ukraine in the late nineteenth and early twentieth centuries. In particular, we set ourselves the task of finding out the number of such jubilees, their scale, the form of notes, the range of people in-volved, the overall significance of these events. We are involved with all possible sources of sources: archived and published. As for the first, it is a question of documents from the 93 State Archives of Odesa re-gion – «Odesa Society of History and Antiquities». Published sources are predominantly published in periodicals of societies. Information of interest to us is mainly contained in the sources of the reports - the reports and reports of the companies. Narrative sources, publication of analytical articles about societies in the time magazines and news-papers are an essential addition.

Thesis. The main idea of this article is that in the territory of South-ern Ukraine, for a long time, there were 4 societies that directed their efforts to study history: the Odesa Society of History and Antiquities (OSHA), the Tavria Scientific Archival Commission, the Historical and Philological Society at the Odesa Novorossiysky University and the Katerynoslav Scientific Archival Commission. Actually, this duration was the main prerequisite for celebrating their anniversaries. With the exception of OSHA, all three companies chose the first meeting as the starting point for their existence. Only OSHA, having the status of the imperial, decided to choose a reference point on November 14, 1839 - from the date of the emperor’s permission. In total, 8 anniversaries were celebrated, four of which were large-scale: 50th anniversary of the OSHA in 1889, the 15th anniversary of the Historical and Philo-logical Society at the Novorossiysk University - in 1904, the 25th anni-versary of the Tauridean Scientific Archival Commission in 1912 and the 10th anniversary of the Katerynoslav Scientific Archival Commis-

66

sion in 1913. Of these, 14 generalized brochures and articles on the activities of these historians’ associations were published, of which 10 were devoted to the OSHA.

The main thesis of this article is that designed to explore and pre-serve history, historical societies of the South of Ukraine themselves created a history, became a significant subject of the cultural life of a large region. Anniversaries of these societies performed several func-tions: 1) historiographic (analysis of the traversed path in order to outline further ways of development); 2) memorial (honoring respect-able members); 3) scientific and communicative (strengthening ties between members of associations and similar institutions); 4) public (popularization of history, increasing the social significance of soci-eties for the growth of material and moral support). Anniversaries contributed to the revival of the historiographical process, drawing attention to historical societies and, in general, the problems of the development of historical science from the press, causing the analyti-cal reflections of historians.

Key words: jubilee, historical societies, Southern Ukraine, histori-ography

Ювілей є формою культурної пам’яті, що закріплена в культур-ній традиції, формує символічно перероблений образ минулого і одночасно виконує функцію репрезентації змісту і трансляції сенсів культурної пам’яті. Ювілей відіграє важливу роль у тран-сляції пам’яті: він відбувається у сьогоденні, але є каталізатором спогадів про однотипні явища в минулому. Ювілей пояснює та закріплює у пам’яті основні віхи, події, котрі мають значення для самоідентифікації суспільства. Тим самим ювілей через звер-нення до пам’яті розповідає про минуле, одночасно регламентує ставлення до навколишнього світу в сьогоденні і орієнтує на май-бутнє (Евтушенко, 2012: 9).

Мета статті. Дослідження явища відзначення наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. ювілеїв історичних товариств, що діяли тоді на території Південної України. Зокрема, ставимо перед собою завдання з’ясувати кількість таких ювілеїв, їх масштаб, форми відзначень, коло залучених осіб, загальне значення цих подій.

Аналіз досліджень. Існує досить значна література про об’єднання істориків на півдні України (Абросимова, 1993; Ка-

67

ліновський, 2009; Пинькевич, 2010; Хмарський, 2002). Але нам вдалося виявити лише окремі згадки про відзначення товариства-ми своїх ювілеїв. Комплексно проблема не розглядалася.

Джерельна база. Нами залучено усі можливі групи джерел: архівні та опубліковані. Щодо перших, то йдеться про документи з фонду 93 Державного архіву Одеської області – «Одеське това-риство історії і старожитностей». Опубліковані джерела переваж-но розміщені у періодичних виданнях товариств. Інформація, що нас цікавить, міститься здебільшого в актових джерелах – про-токолах та звітах товариств. Суттєвим доповненням є наративні джерела, публікації аналітичних статей про товариства у тогочас-них часописах та газетах.

Виклад основного матеріалу. На території Південної України тривалий час діяло 4 товариства, що спрямовували свої зусилля на дослідження історії: Одеське товариство історії і старожитнос-тей (ОТІС), Таврійська вчена архівна комісія (ТВАК), Історико-філологічне товариство при одеському Новоросійському універ-ситеті (ІФТ) та Катеринославська вчена архівна комісія (КВАК). Власне, ця тривалість і була головною передумовою святкування ними своїх ювілеїв.

За виключенням ОТІС, усі три товариства обрали за відправ-ну точку свого існування проведення першого засідання. Лише ОТІС, маючи статус імператорського, вирішило обрати точкою відліку 14 листопада 1839 р. – від дати дозволу імператора.

Один з очільників ОТІС професор Новоросійського універси-тету (далі – НУ) Е.Р. Штерн так формулював значення відзначен-ня ювілеїв: «У житті Товариства, що присвятило себе скромній науковій праці, випадає зрідка випадок вступити у спілкування з представниками офіційного світу і з ширшими верствами публі-ки, що воно неодмінно має скористатися кожним таким випадком. Товариство, яке переслідує мету збереження та вивчення історич-них пам’ятників своєї Батьківщини, мету поширення інтересу до минулого цієї Батьківщини серед її населення, може досягнути своєї мети лише тоді, коли йому сприяють визнані лідери суспіль-ної думки, коли воно зможе у цьому середовищі, де воно існує та працює, викликати загальний інтерес до своїх завітних завдань. З іншого боку і для самого Товариства у вищій ступені бажано у певні етапи переривати одноманітну щоденну роботу, озирнутися

68

назад на пройдений шлях, дати звіт у тому, що воно досягло у певний період часу, і з’ясувати, які завдання йому слід вирішити у найближчому майбутньому» (Записки, 1900: 137).

Теоретично ОТІС за 83 роки свого існування могло відзначати 16 своїх ювілеїв різної ступені «круглості»: 5, 10, 15, 20, 25 і так далі аж до 80-річчя у 1919 р. Проте, широке відзначення 15-річ-чя та 75-річчя унеможливили війни: Кримська та Перша світова. Брошурами відзначили 25-річчя у 1864 р. та 30-річчя у 1870 р. (власне, один і той самий текст П.К. Бруна було видано французь-кою та російською мовами) (Notice sur la Sosiété, 1864, 1875). Уро-чистими промовами під час засідань було відзначено 60-річчя та 70-річчя ОТІС. На 65-річчя ОТІС отримало телеграму «до дня 14 листопада» від свого президента Х.Х. Роопа, але цією загадковою для непосвячених фразою все і обмежилося.

І лише одного разу святкування ювілею ОТІС набуло справді масштабного розмаху. Йдеться про святкування найбільш класич-ної, 50-річної, дати 14 листопада 1889 р. Це був перший такий ювілейний захід, що був організований на півдні України науко-вим товариством. Рішення про проведення цього заходу було при-йнято заздалегідь у січні 1889 р. Найважливіше рішення полягало у тому, аби викарбувати срібні та бронзові медалі, на що і дав дозвіл імператор 16 жовтня. На засіданні 27 березня 1889 р. були оголошені перші привітання: від Археологічного інституту, Ро-сійського археологічного товариства та Остзейського товариства історії і старожитностей.

У серпні доньки першого президента ОТІС Д. М. Княжевича оголосили про запровадження на честь 50-річчя ОТІС премії його імені за кращі праці з історії Південної Росії (фактично – Півден-ної України). Аналогічну премію у 500 рублів оголосила з нагоди ювілею Одеська міська дума.

На засіданні напередодні святкування ювілею 12 листопада з цієї нагоди відбулося обрання почесних членів з числа елітарних постатей: міністра народної освіти графа І. Д. Делянова, голо-ви Московського Археологічного товариства графині П. С. Ува-рової, голови Російського археологічного товариства, академіка О. О. Бичкова, директора Історичного музею у Москві І. Г. За-бєліна, президента Імператорської Академії наук великого князя Костянтина Костянтиновича, голову Палестинського товариства

69

великого князя Сергія Олександровича. Проте, не минулося без конфліктних ситуацій, які не потрапили у протокол і, відтак, в офіційну історію. Вже на початку ХХ ст. О. І. Маркевич згадував, що під час цього засідання не було обрано у почесні члени одного з перших дійсних членів ОТІС, ще далекого 1839 р., академіка. Хоча він не назвав прізвище, а проте зовсім не важко здогадатися, що цією «жертвою» був «Колумб», «Нестор», «Геродот» Ново-російського краю, як його іменували сучасники, А. О. Скальков-ський (Маркевич, 1902: 97). Не важко здогадатися і про основну причину цієї несправедливості – особисті конфлікти, передусім між А. О. Скальковським та одним з очільників ОТІС у 1889 р. В. О. Яковлевим.

Урочисте засідання відбулося 14 листопада 1889 р. (Заседание, 1889). Воно розпочалося з подячної молитви дійсного члена ОТІС протоієрея А. Г. Лебединцева та читання історичної записки про ОТІС, яку склав віце-президент В.Н. Юргевич (Исторический очерк, 1889; Голубовский, 1890).

ОТІС отримало 56 вітальних телеграм від установ (універ-ситетів, товариств, архівних комісій, газет, бібліотек, Санкт-Петербурзької АН) та окремих осіб (науковців, священиків, мож-новладців) (Держархів Одеської області. Ф. 93. Оп. 1. Спр. 93А). Серед привітань першої групи виділяються латиномовне приві-тання від київського університету Св. Володимира та привітання від Варшавського університету. У другому було найрізкіше під-несене суспільно-політичне значення діяльності ОТІС, як його розуміли професори цього університету, що відрізнявся особли-во офіціозними поглядами, адже мав окупантське спрямування у Польщі. Варшавські російські професори бажали ОТІС аби і надалі діяли такі як «Бруни, Беккери, Надеждіни, Мурзакевичі, Григоровичі для остаточного завоювання руською наукою запо-відного Понту з прилеглими до нього вогнищами освіченості ел-лінськими, мусульманськими та східно-християнськими». При-вертає увагу наявність привітань від установ не-гуманітарного, природничого та технічного профілю: Одеських товариств Сіль-ського господарства та Садівництва, Одеського відділення Русь-кого технічного товариства. Досить «ріже око» лише одне приві-тання від іноземної установи – Афінського археологічного това-риства. На час проведення засідання ОТІС Петербурзький монет-

70

ний двір не встиг виготовити згадані вище медалі. Лише у 1890 р. ОТІС нарешті отримало можливість надати своїм членам 4 золоті, 36 срібні та 30 бронзові медалі (Дмитренко, 2015). Щоправда, їх розподіл може викликати подив. Так, лише бронзові медалі отри-мали такі помітні члени ОТІС як одеські історики О. І. Маркевич, Ф. І. Леонтович, М. Х. Красносельцев, петербурзький професор І.В. Помяловський.

З нагоди ювілею було надруковано 5 текстів з оглядом діяль-ності товариства-ювіляра: два у Петербурзі та 3 в Одесі (Марков, 1888; Пятидесятилетие, 1890). Тексти, що були надруковані в Одесі, належали трьом членам ОТІС. Безумовно, головна стат-тя, що була видана окремою брошурою, належала віце-прези-денту В. Н. Юргевичу. Як і попередні тексти П. К. Бруна, стаття В. Н. Юргевича нагадувала літопис, що перераховував основні статистичні факти, що мали засвідчити у позитивістському дусі поступальний розвиток ОТІС і була загалом просякнута оптиміз-мом. Найбільш аналітичними є дві маловідомі нині газетні статті професора кафедри класичної філології Новоросійського універ-ситету В. І. Модестова та одеського викладача, археолога та мис-тецтвознавця А. О. Матвєєва. Газетний формат дозволив вченим більш вільно висловлювати свої думки і відтак надав їх текстам більшої пізнавальності.

Велика стаття А. О. Матвєєва загалом була просякнута тим самим духом прогресу та оптимізму, що й стаття В. Н. Юргеви-ча, хіба що цей настрій був ще більш розгорнутий та оздоблений додатковими метафорами та епітетами (Матвеев, 1889). Так, на початку статті А. О. Матвєєв традиційно для більшості одеських науковців розмірковував над складними умовами діяльності у пе-рейнятій прагматичними питаннями Одесі. Проте, на відміну від багатьох він апологетично заперечив «нападки» на провінційну науку і загалом культуру. Серед позитивних фактів як «вишеньку на торті» він розміщував діяльність ОТІС, що досить саркастично протиставлялася значно молодшому за одеське товариству Несто-ра-літописця. На відміну від В. Н. Юргевича, який зосередився згідно свого фаху на внеску ОТІС у вивченні античного періоду Північного Причорномор’я, А. О. Матвєєв наголошував на важ-ливості вивчення середньовічного періоду, русистики та візанти-ністики. Вагоме місце він відводив литовсько-польському пері-

71

оду, спеціально відзначаючи інтерес, що має викликати ця доба для одеситів, які мешкають на території Вітовського Гаджибею.

Особливо підкреслив А. О. Матвєєв важливість дослідження історії українського козацтва: «Одне вже питання про Запоріжжя, цей політичний та соціальний фермент в історичних долях Мало-росії (питання, підстави для вирішення якого не в одних лише тільки архівах, але і у плавнях, балках, могилах та поселеннях новоросійських степів та Прикубань’ї – у піснях та переказах міс-цевого населення), мав привабити допитливе око історика та ет-нографа у розкидані речові та усні пам’ятники цієї доби. А чи міг залишитися забутим ще й Дон з його «голитьбою», таким самим соціальним ферментом у русі «низової вольниці», яким було За-поріжжя для усієї Наддніпрянщини у широкому сенсі. А цінний архівний матеріал кошових та паланкових канцелярій колись роз-роблений (на жаль, не повною мірою) маститим істориком Ново-росії, Скальковським, чи не заслужував би й він нового перегляду та розробки за допомогою здобутих наукою нових історичних та юридичних даних від після Петровської доби».

На цьому ювілейно-позитивному тлі В. І. Модестов наважився значно критичніше підійти до діяльності ОТІС (Модестов, 1889). На початку статті він згадав, що на ювілейному засіданні були присутні лише 40 осіб, а 2/3 місць у невеликій залі було порож-німи. Сутність цього зауваження стає більш виразним за допомо-гою іншого джерела, в якому зазначено, що ОТІС розіслало 160 запрошень особам та закладам Одеси (Одесские новости, 1889).

В. І. Модестов зауважив, що за 50 років кількість членів ОТІС не подвоїлась, а більшість його членів є лише аматорами, що й призводить до вузького кола авторів у «Записках». В. І. Модестов значно різкіше поставив услід за В. Н. Юргевичем головне за-вдання для ОТІС – дослідження античних пам’яток Північного Причорномор’я. А для цього, логічно вважав автор, потрібний постійний притік фахівців, яких одеському товариству мав дати місцевий університет. У прогресі університетської антикознавчої школи та налагодження її зв’язків з ОТІС В. І. Модестов бачив запоруку прогресу останнього. Значною мірою ці міркування ре-алізувалися завдяки діяльності Е. Р. Штерна.

Цікавими фактами під час відзначення, хоч і значно скромні-ших, ювілеїв ОТІС є присутність на засіданні 14 листопаду 1909 р.

72

на той момент студента М. Болтенка, учня Е. Р. Штерна, зачиту-вання телеграми з діючої армії від члена Ради ОТІС полковни-ка М. Ф. Шкадишека у засіданні 14 листопада 1914 р. (Записки, 1909: 78; Записки, 1915: 80). Ювілеї ОТІС викликали додаткові рефлексії щодо розвитку товариства. Значно більш підкресле-но, аніж у 1889 р., пролунали тези про історико-просвітницькі завдання ОТІС, розвиток міжнаукових, зокрема, міжнародних, контактів (Варнеке, 1915; Попруженко, 1915). При тому, конста-тувалися передусім матеріальні проблеми, обмеженість наукових сил, що, зокрема, призводило до нереалізованості запроваджених у 1889 р. премій (Записки, 1900: 139).

У рік відзначення 50-річчя ОТІС Одеса збагатилася ще одним товариством історичного профілю – ІФТ. ІФТ могло святкувати 6 раз свої ювілеї: 5, 10, 15, 20, 25 та 30 років. Відзначення відбулися двічі: у 1904 році (15-річчя) та у 1914 р. (25-річчя). Урочисті за-сідання відбувалися у різні дні – 3 листопада 1904 р. та 9 березня 1914 р., в той час як датою заснування ІФТ вважалося 24 лютого. З нагоди 15-річчя ІФТ обрало своїми почесними членами профе-сора Варшавського університету Ю. Ф. Карського, Київського – Т. Д. Флоринського, Ю. А. Кулаковського, В. С. Іконнікова; Санкт-Петербурзького – П. О. Лаврова; Харківського – М. Д. Сумцова, Д. І. Багалія, В. П. Бузескула; Віденського – К. Іречека.

ІФТ не обмежилося урочистим зібранням та промовою, а ви-дало брошуру, що на сьогодні є основним джерелом про розви-ток ІФТ від заснування до 1905 р. (Пятнадцатилетие, 1905). Цен-тральною у брошурі є промова тогочасного голови ІФТ, видатно-го історика російської мови та літератури, палеографа, професора НУ В. М. Істріна. Значна частина промови була присвячена тим складним умовам, в яких, мовляв, доводилося діяти молодому товариству. В. М. Істрін чи не найрадикальніше з сучасників підкреслив «молодість» Новоросійського краю (він навіть вико-ристав дивне поняття «новоросці» для населення цієї території), відсутність у ньому усталених традицій поваги до гуманітарних наук. Втім, В. М. Істрін зробив піднесено-оптимістичний висно-вок про можливість поєднання просвітницьких та суто наукових завдань в діяльності товариства. Реальність виявилася жорсткі-шою і вже у 1914 р. голова ІФТ С. Г. Вілінський знову у своїй промові нарікав на байдужість одеситів до науки (Публичное за-седание, 1914)

73

Шість разів потенційно могло відзначати міні та мега-ювілеї свого існування ТВАК. Вперше про «круглу» дату було згадано у звіті за 1896 р., в якому зазначалося, що цим роком завершилося перше десятиріччя існування ТВАК, а значить для комісії «по-чинається вже історія» (Известия, 1897: 105). ТВАК похвалилося своїми досягненнями та запевнила, що впевнено дивиться у май-бутнє, але цією коротенькою заміткою відзначення і обмежилися.

І тільки у 1912 р. 25-річчя ТВАК було відзначено з силою, що дорівнювало, а у деяких аспектах навіть перевершило відзначен-ня 50-річчя ОТІС. ТВАК отримало 86 привітання від різних осіб та установ (Известия, 1912: 249-306). В основній промові урочис-того засідання 24 січня 1912 р. голова ТВАК А. І. Маркевич пішов шляхом, що проклали його одеські колеги: підкреслення значен-ня установи у науковому та просвітницькому значеннях у мовах матеріальної скрути, провінційного життя та низького рівня за-цікавлення історією з боку широких мас населення. ТВАК мало значення загально-краєзнавчої, а не виключно історичної устано-ви. Цей факт підкреслила ще більш вагома участь в урочистостях, аніж в одеських 1889 року, природознавців. Недаремно фактично другу за значенням промову на урочистому засіданні виголосив голова Кримського товариства природознавців та любителів при-роди С. О. Мокржецький. Наступне відзначення ювілею, на цей раз 30-річчя, ТВАК організувало 24 січня 1917 р. (Известия, 1919: 289-300). З цієї нагоди ТВАК привітали телеграмами 49 установ та осіб. З нагоди ювілею почесними членами ТВАК було обра-но її голову А.І. Маркевича та ще 4 осіб, з них трьох маститих істориків: В. С. Іконнікова, В. В. Латишева та Н. П. Кондакова, який зробив найбільший внесок серед них у розвиток ТВАК, ре-гулярно проживаючи подовгу у Криму, хоч і у статусі професора Петербурзького університету. Було заслухано кілька доповідей.

Одним з тих товариств, яке привітало ТВАК був її катеринос-лавський аналог – КВАК. Датою її заснування було прийнято 16 березня 1903 р. Проте, через низку обставин урочистості з при-воду 10-річчя відбулися 21 квітня 1913 р. (Летопись, 1915). Не-зважаючи на те, що одне з привітань було написано у віршова-ній формі, загалом святкування виглядало менш величним, аніж 50-річчя ОТІС та 25-річчя ТВАК. Загалом, КВАК отримала 17 привітань. На відміну від промов під час урочистостей ОТІС та

74

ТВАК, промова лідера КВАК А. С. Синявського не містила глибо-ких роздумів та узагальнень, обмежуючись фактажем та вислов-ленням сподівання на успіх подальшої праці. Промовляли також Д.І. Яворницький («Про Дніпрові пороги») та В. О. Біднов. Як і інші згадані вище ювілеї, ювілей КВАК відобразився у тогочасній пресі як значна подія у житті міста (Южная заря, 1913).

Висновки. Історичні товариства Південної України були при-значені досліджувати та зберігати історію, але, до того ж, вони самі творили історію, були вагомим суб’єктом культурного жит-тя великого регіону. Ювілеї цих товариств виконували декіль-ка функцій: 1) історіографічну (аналіз пройденого шляху задля окреслення подальших шляхів розвитку); 2) меморіальну (вша-нування поважних членів); 3) науково-комунікативну (посилен-ня зв’язків між членами товариств та аналогічними установами); 4) громадську (популяризація історії, підвищення суспільного значення товариств задля зростання матеріальної та моральної підтримки). Святкування були своєрідною терапією для това-риств, що перебували в умовах матеріальної кризи, котра часто підсилювалася навколишніми політичними негараздами. Ювілеї сприяли пожвавленню історіографічного процесу, привертаючи увагу до історичних товариств та загалом проблем розвитку іс-торичної науки з боку преси, викликаючи аналітичні роздуми іс-ториків. Святкування деякою мірою сприяли подоланню одного з «комплексів» південноукраїнської історіографії – провінціаль-ності. Щоправда, це завдання виконувалося лише частково, про що можуть свідчити мінімальна присутність серед ювілейних привітань іноземних товариств та осіб. Ювілеї історичних това-риств були частиною ширшого меморіально-ювілейного явища. Порівняльні характеристики ювілеїв різних типів з залученням додаткових джерел (зокрема, з іноземних архівів) є перспектив-ним напрямком подальших досліджень.

Cписок використаних джерел і літератури

1. Абросимова, 1993 - Абросимова С.В. Катеринослав-ська вчена архівна комісія і напрямки її діяльності // До 90-річчя Катеринославської вченої архівної комісії (1903 – 1916 рр.). Дніпропетровськ, 1993. С. 1-4.

75

2. Брун, 1870 - Брун Ф. Одесское общество истории и древ-ностей, его записки и археологические собрания. Одес-са, 1870. 35 с.

3. Варнеке,1914 - Варнеке Б.В. Императорское Одесское общество истории и древностей. (1839-1914) // Жур-нал министерства народного просвещения, 1914. №12. С. 47-61.

4. Голубовский,1890. - Голубовский П. Рец. на: Историчес-кий очерк пятидесятилетия Императорского Одесского Общества Истории и Древностей. 1839 – 1889 / сост. В. Юргевич. Одесса, 1889 // Киевская старина. 1890. № 6. С. 571–572.

5. Державний архів Одеської області. Ф. 93. Оп. 1. Спр. 93 А. 62 арк.

6. Дмитренко, 2015. - Дмитренко А. Настольные медали Одессы // Всемирные одесские новости. № 4 (94). 2015. декабрь.

7. Евтушенко, 2012. - Евтушенко А.Г. Юбилей как социокультурный феномен: автореферат дис. ... канди-дата культурологии: 24.00.01. Москва, 2012. 19 с.

8. Записки Императорского Одесского общества истории и древностей. Т. 22. 1900.

9. Записки Императорского Одесского общества истории и древностей. Т. 28. 1909.

10. Записки Императорского Одесского общества истории и древностей. Т. 32. 1915.

11. Заседание Императорского Одесского общества истории и древностей 4 ноября 1889 г. В день пятидесятилетнего юбилея Общества, 21-го декабря 1889 г. Одесса, 1889. 15, 5 с.

12. Известия Таврической ученой архивной комиссии. Вып. 27. 1897

13. Известия Таврической ученой архивной комиссии. Вып. 48. 1912

14. Известия Таврической ученой архивной комиссии. Вып. 56. 1919

76

15. Исторический очерк пятидесятилетия императорского Одесского общества истории и древностей, 1839-1889 к юбилею Общества 14-го ноября 1889 г. / сост. вице-пре-зидент Общества В. Юргевич. Одесса, 1889. 121 с.

16. Каліновський, 2009 - Каліновський В. Духівництво в заходах Таврійської вченої архівної комісії з вивчення, охорони та популяризації старожитностей // Краєзнав-ство. 2009. № 3/4. С. 90 - 94.

17. Конюшенко, 2009 - Конюшенко Ю.А. Історико-філо-логічне товариство при Новоросійському університеті: основні етапи і напрями діяльності (1889 – 1923 рр.) // Український історичний журнал. 2009. № 5. С. 97 - 106.

18. Летопись Екатеринославской ученой архивной комис-сии. Вып. 10. 1915.

19. Маркевич, 1902. - Маркевич А.И. Состав Императорско-го Одесского общества истории и древностей в 1839 – 1901 гг. // Записки Императорского Одесского общества истории и древностей. Т. 24. 1902. С. 93-106.

20. Марков, 1888. - Марков А. Императорское Одесское об-щество истории и древностей // Вестник археологии и истории издаваемый Археологическим институтом. 1888. Вып. VII. С. 22 - 33.

21. Матвеев, 1889 - Матвеев А.А. К 50-летнему юбилею Им-ператорского Одесского Общества Истории и Древнос-тей // Одесские новости. 1889. 14 ноября.

22. Модестов, 1889 - Модестов В. По поводу юбилея Одес-ского общества истории и древностей // Новороссий-ский телеграф. 1889. № 4604.

23. Наріжний ,1942. - Наріжний С. Одеське товариство істо-рії й старовини // Праці Українського історично-філоло-гічного товариства в Празі. Прага, 1942. Т. 4. С. 215–234.

24. Одесские новости. 1889. 11 ноября.25. Отчет императорского Одесского общества истории и

древностей с 14-го ноября 1889 г. по 14-е ноября 1890 г. Одесса, 1891. [2], 54, IX, [1] с.

26. Пинькевич, 2010 - Пинькевич Н. В. 170-річчя Одеського

77

товариства історії старожитностей // Культура і мисте-цтво у сучасному світі. 2010. Вип. 11. С. 151 - 161.

27. Попруженко, 1914. - Попруженко М.Г. Императорское Одесское общество истории и древностей // Историчес-кий вестник. 1914. Т. 138. №10. С. 544 - 555.

28. Публичное заседание Историко-Филологического Об-ва // Одесский листок. 1914. 10 марта.

29. Пятидесятилетие Императорского Одесского общества истории и древностей // Журнал Министерства народ-ного просвещения. 1890. январь. Отд. Современная ле-топись. С. 1 - 4.

30. Пятнадцатилетие Историко-филологического общества при Имп. Новороссийском университете. Одесса, 1905. IV, 64 с.

31. Хмарський, 2002 - Хмарський В.М. Археографічна ді-яльність Одеського товариства історії та старожитнос-тей. Одеса, 2002. 398 с.

32. Южная Заря. 1913. 24 апреля.33. Notice sur la Sosiete odessoise d’histoire et d’antiquites, et

sur ses Memoires. Odessa, 1864. 55 c.34. Notice sur la Sosiete imperiale odessoise d’histoire et

d’antiquites, et sur ses Memoires. Seconde edition revue et completee. Odessa, 1875. 48 c.

REFERENCES

1. Abrosymova, 1993 - Abrosymova S.V. Katerynoslavska vchena arkhivna komisiia i napriamky yii diialnosti // Do 90-richchia Katerynoslavskoi vchenoi arkhivnoi komisii (1903 – 1916 rr.). Dnipropetrovsk, 1993. S. 1-4.[Ekaterinoslav scholarly archive committee and directions of its activity] Dnipropetrovsk, 1993. 1-4.s[in Ukrainian].

2. Brun, 1870 - Brun F. Odesskoe obshchestvo ystoryy y drevnostei, eho zapysky y arkheolohycheskye sobranyia. Odessa, 1870. 35 s.[ Odessa Society of History and Antiquities, its notes and archaeological collections] Odessa, 1870. 35 s [in Ukrainian].

78

3. Varneke,1914 - Varneke B.V. Ymperatorskoe Odesskoe obshchestvo ystoryy y drevnostei. (1839-1914) // Zhurnal mynysterstva narodnoho prosveshchenyia, 1914. №12. S. 47-61. [Imperial Odessa Society of History and Antiquities] 1914. 47-61 s. [in Ukrainian].

4. Holubovskyi,1890. - Holubovskyi P. Rets. na: Ystorycheskyi ocherk piatydesiatyletyia Ymperatorskoho Odesskoho Obshchestva Ystoryy y Drevnostei. 1839 – 1889 / sost. V. Yurhevych. Odessa, 1889 // Kyevskaia staryna. 1890. № 6. S. 571–572.[ Historical essay of the fiftieth anniversary of the Imperial Odessa Society of History and Antiquities. 1839 - 1889]. [in Ukrainian]

5. Derzhavnyi arkhiv Odeskoi oblasti. F. 93. Op. 1. Spr. 93 A. 62 ark.

6. Dmytrenko, 2015. - Dmytrenko A. Nastolnыe medaly Odessы // Vsemyrnыe odesskye novosty. № 4 (94). 2015. dekabr. [Table medals of Odessa // World Odessa News], 2015. [in Ukrainian].

7. Evtushenko, 2012. - Evtushenko A.H. Yubylei kak sotsyokulturnыi fenomen: avtoreferat dys. ... kandydata kulturolohyy: 24.00.01. Moskva, 2012. 19 s. [Anniversary as a sociocultural phenomenon] M., 2012. 19 s[in Rassia]

8. Zapysky Ymperatorskoho Odesskoho obshchestva ystoryy y drevnostei. T. 22. 1900. [Notes of the Imperial Odessa Society of History and Antiquities. T. 22]. 1900.[in Rassia]

9. Zapysky Ymperatorskoho Odesskoho obshchestva ystoryy y drevnostei. T. 28. 1909. [Notes of the Imperial Odessa Society of History and Antiquities. ].

10. Zapysky Ymperatorskoho Odesskoho obshchestva ystoryy y drevnostei. T. 32. 1915. [Notes of the Imperial Odessa Society of History and Antiquities.].

11. Zasedanye Ymperatorskoho Odesskoho obshchestva ystoryy y drevnostei 4 noiabria 1889 h. V den piatydesiatyletneho yubyleia Obshchestva, 21-ho dekabria 1889 h. Odessa, 1889. 15, 5 s.[ Meeting of the Imperial Odessa Society of History and Antiquities] Odessa, 1889., 5 s.[in Ukrainian].

79

12. Yzvestyia Tavrycheskoi uchenoi arkhyvnoi komyssyy. Vыp. 27. 1897. [Proceedings of the Taurian Scientific Archival Commission]

13. Yzvestyia Tavrycheskoi uchenoi arkhyvnoi komyssyy. Vыp. 48. 1912.[ Proceedings of the Taurian Scientific Archival Commission]

14. Yzvestyia Tavrycheskoi uchenoi arkhyvnoi komyssyy. Vыp. 56. 1919.[ Proceedings of the Taurian Scientific Archival Commission]

15. Ystorycheskyi ocherk piatydesiatyletyia ymperatorskoho Odesskoho obshchestva ystoryy y drevnostei, 1839 - 1889 k yubyleiu Obshchestva 14-ho noiabria 1889 h. / sost. vytse-prezydent Obshchestva V. Yurhevych. Odessa, 1889. 121 s. [Historical essay of the fiftieth anniversary of the imperial Odessa Society of History and Antiquities] Odessa, 1889. 121 s. .[in Ukrainian].

16. Kalinovskyi, 2009 - Kalinovskyi V. Dukhivnytstvo v zakhodakh Tavriiskoi vchenoi arkhivnoi komisii z vyvchennia, okhorony ta populiaryzatsii starozhytnostei // Kraieznavstvo. 2009. № 3/4. S. 90 - 94.

17. Koniushenko, 2009 - Koniushenko Yu.A. Istoryko-filolohichne tovarystvo pry Novorosiiskomu universyteti: osnovni etapy i napriamy diialnosti (1889 – 1923 rr.) // Ukrainskyi istorychnyi zhurnal. 2009. № 5. S. 97 - 106.[ Historical and philological society at the University of Novorossiysk: the main stages and directions of activity (1889 - 1923 gg.)] 2009. 97 s.[in Ukrainian].

18. Letopys Ekaterynoslavskoi uchenoi arkhyvnoi komyssyy. Vыp. 10. 1915.[ Annals of Yekaterinoslav Academic Archive Commission] 1915.[in Rassia]

19. Markevych, 1902. - Markevych A.Y. Sostav Ymperatorskoho Odesskoho obshchestva ystoryy y drevnostei v 1839 – 1901 hh. // Zapysky Ymperatorskoho Odesskoho obshchestva ystoryy y drevnostei. T. 24. 1902. S. 93-106.[Composition of the Imperial Odessa Society of History and Antiquities in 1839 - 1901.]. .[in Rassia].

80

20. 20. Markov, 1888. - Markov A. Ymperatorskoe Odesskoe obshchestvo ystoryy y drevnostei // Vestnyk arkheolohyy y ystoryy yzdavaemыi Arkheolohycheskym ynstytutom. 1888. Vыp. VII. S. 22 - 33.[ Imperial Odessa Society of History and Antiquities]. .[in Rassia].

21. Matveev, 1889 - Matveev A.A. K 50-letnemu yubyleiu Ymperatorskoho Odesskoho Obshchestva Ystoryy y Drevnostei // Odesskye novosty. 1889. 14 noiabria.[ To the 50th anniversary of the Imperial Odessa Society of History and Antiquities] Odessa,1889 .[in Ukrainian].

22. Modestov, 1889 - Modestov V. Po povodu yubyleia Odesskoho obshchestva ystoryy y drevnostei // Novorossyiskyi telehraf. 1889. № 4604.[ About the anniversary of the Odessa Society of History and Antiquities] .[in Ukrainian].

23. Narizhnyi ,1942. - Narizhnyi S. Odeske tovarystvo istorii y starovyny // Pratsi Ukrainskoho istorychno-filolohichnoho tovarystva v Prazi. Praha, 1942. T. 4. S. 215–234. [Odessa Society of History and Antiquities // Proceedings of the Ukrainian Historical and Philological Society in Prague] Praha, 1942. .[in Ukrainian].

24. Odesskye novosty. 1889. 11 noiabria.25. Otchet ymperatorskoho Odesskoho obshchestva ystoryy y

drevnostei s 14-ho noiabria 1889 h. po 14-e noiabria 1890 h. Odessa, 1891. [2], 54, IX, [1] s.[Report of the Imperial Society of History and Antiquities of Odessa] Odessa, 1891. [in Ukrainian].

26. Pynkevych, 2010 - Pynkevych N. V. 170-richchia Odeskoho tovarystva istorii starozhytnostei // Kultura i mystetstvo u suchasnomu sviti. 2010. Vyp. 11. S. 151 - 161.[ 170th anniversary of the Odessa Society of History of Antiquities // Culture and art in the modern world] 2010.[in Ukrainian].

27. Popruzhenko, 1914. - Popruzhenko M.H. Ymperatorskoe Odesskoe obshchestvo ystoryy y drevnostei // Ystorycheskyi vestnyk. 1914. T. 138. №10. S. 544 - 555.[ Imperial Odessa Society of History and Antiquities] .[in Ukrainian].

28. Publychnoe zasedanye Ystoryko-Fylolohycheskoho Ob-va

81

// Odesskyi lystok. 1914. 10 marta. [Публичное заседание Историко-Филологического Об-ва]. [in Ukrainian].

29. Piatydesiatyletye Ymperatorskoho Odesskoho obshchestva ystoryy y drevnostei // Zhurnal Mynysterstva narodnoho prosveshchenyia. 1890. yanvar. Otd. Sovremennaia letopys. S. 1 - 4. [Fiftieth anniversary of the Imperial Odessa Society of History and Antiquities] .[in Ukrainian].

30. Piatnadtsatyletye Ystoryko-fylolohycheskoho obshchestva pry Ymp. Novorossyiskom unyversytete. Odessa, 1905. IV, 64 s.[ Fifteen Years of the Historical-Philological Society at the Imperial. Novorossiysk University] Odessa, 1905, 64 s. [in Ukrainian].

31. Khmarskyi, 2002 - Khmarskyi V.M. Arkheohrafichna diialnist Odeskoho tovarystva istorii ta starozhytnostei. Odesa, 2002. 398 s.[ Archeographical activity of the Odessa Society of History and Antiquities.] Odesa, 2002. 398 s. [in Ukrainian].

32. Yuzhnaia Zaria. 1913. 24 aprelia.[ South Zarya]. [in Ukrainian].

33. Notice sur la Sosiete odessoise dhistoire et dantiquites, et sur ses Memoires. Odessa, 1864. 55 c.

34. Notice sur la Sosiete imperiale odessoise dhistoire et dantiquites, et sur ses Memoires. Seconde edition revue et completee. Odessa, 1875. 48 c.

82

УДК 94(477)«18»DOI: https://doi.org/10.18524/2312-6825.2018.29.153351

Людмила НовіковаORCID: 0000-0003-4764-7867

кандидат історичних наук, доцент,доцент кафедри історії України

Одеського національного університетуімені І. І. Мечникова

(Одеса)Україна

novikova@onu.edu.ua

ОБРАЗИ ЄВРЕЙСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ В ПУБЛІКАЦІЯХ У РЕГІОНАЛЬНІЙ ПРЕСІ ТА СУСПІЛЬНІ ВІДНОСИНИ У

МОДЕРНІЙ УКРАЇНІ: ДО ПОСТАНОВКИ ПРОБЛЕМИ

У статті запропонована постановка наукової проблема існу-вання впливу на практику соціальної взаємодії змісту публікацій стосовно єврейського населення у регіональній пресі в Україні у добу суспільної модернізації другої половини ХІХ ст. У якості прикладу обрана ситуація між погромами в Одесі у першій по-ловині 1880-х рр., коли публікації газети «Новороссийский теле-граф» сприяли зростанню соціальної напруги та міжнаціональ-ної конфліктності у місті, сприяючи дальшій ізоляції євреїв та провокуючи неправові дії.

Ключові слова: «Новороссийский телеграф», національні об-рази та стереотипи, єврейські погроми в Одесі, регіональна іс-торія України, антисемітизм у другій половині ХІХ ст.

Liudmyla NovikovaORCID: 0000-0003-4764-7867

candidate historical sciences, docent;I. I. Mechnikov Odessa National University

(Odessa, Ukraine,novikova@onu.edu.ua

83

THE IMAGES OF THE JEWISH POPULATION IN THE PUBLICATIONS OF REGIONAL PRESS AND SOCIAL RELATIONS IN MODERN UKRAINE: POSING THE

PROBLEM

At the time of the social modernization in the second half of the nineteenth century in the Russian Empire the conditions have formed, with the events of Jewish pogroms, the ground for attention to the so-called “Jewish question”. Understanding this term despite its certain stability was different, including the relationship between Jews and non-Jews and the content of the term «Jew». At that time the news-papers of different ideological directions have taken the participation in the discussion on the question, offering contradictory images of the Jewish population. A study of the features of complex images of radical character, that influenced the formation of the value basis for individual and social behavior is important as analysis of the historical experience of interethnic relations in Ukraine under circumstancies of the developing modern European Ukraine and existing the need to prevent the manifestations of social conflict. On the other hand, the existing historiography, which covers certain aspects of the problem, does not highlights its regional aspect, and also has elective char-acter. For example, the mutual perception and understanding of the Ukrainians and the Jews is studied, but the perception of the Jewish community in the mass mind of a particular region is not studied, that is the territorial approach, which allows more comprehensive review of the issue is not used much. Therefore, the chosen problem has the public and scientific relevance.

The subject of this research is the peculiarities of images of the Jewish population that formed on the pages of the Odessa newspaper «Novorossijskij Telegraph») in the first half of the 1880’s, from mass pogrom in 1881 till the pogrom in the summer of 1886.

The analysis of the content of the publications of «Novorossijskij Telegraph», which presented radical anti-Semitic streams, in the first half of the 1880’s. discovered features of so called by us «external national identity» or images of the Jewish population, disseminated through newspaper’s publications in Odessa and among the consumers

84

of the Odessa press in general. «Novorossijskij Telegraph» presented the Jews as the religious and national community, with the selfish in-terests opposite to interests of the rest of the population, which must be the object of struggle because it was presented as the «source of economic exploitation for the Christians». The image of the Jewish population in the «Novorossijskij Telegraph»was an example of radical propaganda, that formed the basis for the further development of the conflict on the base of opposition of Jews and non-Jews in Odessa. It has revealed, in particular, in the exacerbation of social relations in Odessa and in the so-called «disorders» in 1886.

Key words: «Novorossijskij Telegraph», national images and ste-reotypes, Jewish pogroms in Odesa, regional history of Ukraine, anti-semitism in the second half of XIX c.

The second half of the nineteenth century in the Russian Empire in general and in Ukrainian lands as part of this state, in particular, was marked by processes of social modernization, impetus to which was given by the reforms of Alexander II. New conditions and forms of socio-economic and social development were accompanied by aggra-vation of social contradictions. One of the manifestations of the crisis effects of modernization were the Jewish pogroms (or, according to the terminology of the time, «disorders») in the second half of the XIX c. Among the main centers of these events there was Odesa. It should be noted that the pogroms and the periods between them in the second half of the XIX c. had in city its specific compared to the period be-fore reforms, which, in particular, was a propaganda of certain images of the Jewish population in newspapers that were not Jewish and of different directions. They made impact on the public discourse and social interaction. In particular, this concern to the pogroms in Odesa in 1881 and 1886. and the time between them.

Among the key questions that, according to the contents of certain publications, were asked by Odesa newspapers, was the question of who is a «Jew», and, in particular, a «Russian Jew», what his social role was, were Jews a kind of estate or rather, nationality (D. M., 1976: 3), etc. The fact that the so-called Jewish question had got more national colouring, was inherent to the period of the formation of modern nations.

85

Noteworthy is the fact that the official policy in dealing with the Jewish question had double-faced character: on the one hand, it was isolating, on the other, integrating, primarily in legal understanding. In addition, the policy of cultural assimilation stayed actual. These contradictions appeared in newspapers, which formed in the public mind the mutually exclusive images of Jews.

The purpose of our investigation is the posing of problem concerning the impact of the images of the Jewish population, formed in the regional newspapers Dniper region Ukraine in the second half of XIX c., on inter-ethnic relations, social stability. To illustrate this Odesa newspaper of radical direction called «Novorossijskij tele-graph» has been chosen. Research covers the first half of the 1880’s in Odesa, from mass pogrom in the city in 1881, to the pogrom in the summer of 1886 (Evrei Odessy, 2002: 145).

Methodology of the study defined mainly by positivism approaches, as well as by conceptions of time-territorial and polyethnic history of Ukraine. To achieve a complex idea about the chosen subject it is proposed to use the term «external national identity», which allows to present all peculiarities of the ideas of not of Jews regarding the Jews, including the different characteristics, and also to trace in what way «others» in the era of modern national movements separated or integrated, transforming in «their own», the Jewish community as a national phenomenon.

Modern historiography. Among modern studies, concerning the problem, it should be noted the I. Hrytsak’s study, dedicated to the perception of the Jewish population in Galicia (Hrytsak, 2005), the P.-R. Magochy and Petrovskiy-Shtern’s book, which described the problem of mutual Jewish-Ukrainian images (Magochy, Petrovskiy-Shtern, 2016). Directly investigation of our problems we can find in M. T. Andrijchuk’s theses, who examines features of the display of Ukrainian-Jewish relations in periodic press in Dnieper region Ukraine in the second half of the XIX c. (Andrijchuk, 2011). We ap-preciate this approach, but we believe that it is necessary to study the images of the Jewish population in press not from only national, but also from regional view. We also have considered one aspect of the problem in the context of Volyn (Novikova, 2017), but posing of the

86

problem requires more clear approach and illustration by using the press from other regions.

Sources for our study were published in the newspaper «Novorossijskij telegraph» in the first half of the 1880’s. The newspaper «Novorossijskij Telegraph» from 1869 was private. In 1874, it was bought by M. P. Ozmidov came from Bessarabia. The direction of the newspaper concerning the Jewish subjects defined by its editor him-self as «anti-Jews-economic direction» ([Vidpovid redactora], 1885).

The certain features of the image of the Jewish population in the publications «Novorossijskij Telegraph» in the first half of the 1880’s.

Appeal to the analysis of the coverage of Jewish topics on the pages of Odesa newspaper «Novorossijskij telegraph» gives the opportunity to get acquainted with radically negative position towards the Jewish population and its integration to the rest of society. First of all this is reflected in topics related to pogrom of 1881. Yet to acknowledged beginning of the pogroms in April of 1881, the «Novorossijskij tele-graph» printed materials which provoked hostility between the «Rus-sian people», and other components of the population. The newspaper editor even have been accused in producing rumors about future po-grom and therefore in destabilization the situation in the city (Alpha, 1881: 11 apr.; Iezhednievnaia khronika, 1881; Odesskii starozhyl, 1881; Shvan, 1881). In addition, the fault for the pogroms in fact con-nected with the Jews with using of the following characteristics:

A Jew is a person with a specific character: propaganda inter-pretation of «Novorossijskij telegraph». The causes of the conflicts of the Jews and non-Jews in the pages of the newspaper regarded al-most as a result of the Jewish character. National character is one more category, which is inherent to epoch of increasing the attention to is-sues of nationality.

In the letter to the editor mentioned above the author entering in a dispute with the journalists of the «Odesa listok», noted that Jews can sleep quiet if they would held certain principles, which using a list of those it was demonstrated a negative characteristic of the Jewish population: «When a person is honest, not fanatic and not impudent fellow... nobody will disturb him and he should not be afraid of any-

87

one». In accordance with this the thesis posed that the Jews, due to the peculiarities of their character and behavior, provoked pogroms. The thesis of the «dishonesty» of Jews could be met in the newspaper before the pogrom in Yelisavetgrad (Delo po obvineniiu, 1881).

The traits of character of the Jewish population in negative pre-sentation in conjunction with ridicule the features of their Russian pronunciation appeared in republishing in the newspaper from other sources the anecdots about Jews. One of the main traits, according to the anecdotes published in «Novorossijsky telegrafe» in such a hard time as the beginning of pogroms of 1881, were as through the Jew’s desires for profits, economic benefits, «gesheft», which defeated the other principles (Sceny, 1881). The image of the Jews (like the general community, without the differentiated approach) as a nationality that is looking for «gesheft», corresponded to another popular in society thesis about economic exploitation Christians by Jews. As mentioned, this principle is maintained by editor M. P. Ozmidov too, who simul-taneously denied (publicly) so-called «political blame» of Jews. It should be noted that the spread of the slogans of the economic exploi-tation could directed the events during the pogroms, on the other hand, the events themselves also allowed to choose as their cause that what lay on the surface of the conflict relationship in the form of looting property and etc. (Iezhednievnaia khronika, 1881). It should be noted that in the Odesa society the proclamation of this thesis revealed a cer-tain ideological rift. There were readers who frankly wrote in letters to newspapers about the fact that they do not support the editor in this deal, and are ready to carry on with him the discussion (Galka, 1881).

As another feature of the local Jewish population «Novorossijskij telegraph» considered attempts of so called by him «Jewish clique» to represent Odesa before the Emperor like a «Jewish town» (actually a Jewish Deputy for delegation to the capital were proposed to choose only from the Jews of the city, that was not observed in other cities-centers of provinces in the Empire), which was presented in newspa-per as an «offence» to Christians (Alpha, 1881: 15 marta).

The newspaper pointed out and the appearance of Jews that was popular in the face of spreading racial theories (Na dielie, 1881).

88

Jews as an object of the «fight». As noted, M. P. Ozmidov’s atti-tude to the Jews was based on the thesis of economic exploitation. This attitude fits his ideas about the role of newspaper in public life, includ-ing in matters related to the Jews. This attitude also was noticed by readers. In the «Novorossijskij telegraph» they or it is better to say its editor «…claimed to be prepared with every forces to fight against this evil, but understood the fight as the struggle with words or if someone wanted with acts, but the former meant the economic, administrative means and in no way the wild fist violence» (Iezhednievnaia khronika, 1881). Responding to the suggestion of the author of one of the letters to the editor to give the right to publish the position of Jew’s defenders about accusations against them in economic exploitation, M. P. Ozmi-dov (in the foot-notes) wrote: «You are welcome, we do not deny our [verbal] weapons for defenders of the Jews» (Galka, 1881). Top-ics dealing with Jews and its different interpretation, open and veiled, could affect on the mood in the city and on the formation of ideologi-cal and value basis for the spread of pogroms.

Conclusions. So, during the public modernization in the second half of the ХІХ c. in the Russian Empire not only internal but also external national identities of different nations formed. In these conditions the newspapers as means of social communication sometimes became a factor of the escalation of conflicts in the society due to their descriptions of the Jewish population. The image of the Jewish population in the «Novorossijskij telegraph» was an example of radical propaganda, that formed the basis for the further development of the conflict between Jews and non-Jews in Odesa. It was revealed, in particular, in the next aggravation of social relations in Odesa and the so-called «disorder» (pogrom) in 1886.

SUMMARYThe article is devoted to the problem of the influence of images

formed by modern regional newspapers in Ukrainian territory in Rus-sian empire in the second half of XIX c. on social communications. The main idea of article is: the one of Odesa newspapers which had a radical character and supported the negative image of Jewish popula-tion destroyed social order, increased internal conflict against Jews in the first half of 1880’s.

89

It was private newspaper «Novorossijskij telegraph». It’s editor had own point towards Jews and disseminated it in newspaper. He was a kind of antisemit presented himself as a patriot.

The newspaper paid attention to such special features of Jews as national character, which described as main factor of their so called economic guilt and pogroms (or, historically speaking, «disorders»).

The newspaper provoked the struggle against Jews. According its director I should be struggle by words, economic, administration. But the main thought was the idea of struggle which remained on the deci-sion of reader.

So, the negative role of propaganda of antisemit image of Jews formed motivation for certain part of population and encouraged to take part on disorders (pogroms) in Odesa, in active or passive form, and such information made the pogroms possible, like the new po-grom in Odesa in 1886.

Список використаних джерел і літератури

1. Альфа, 1881: 15 марта – Альфа. Воскресные беседы //Новороссийский телеграф (НТ). 1881. 15 марта.

2. Альфа, 1881: 11 апр. – Альфа. Воскресные беседы //НТ (дальше – НТ). 1881. 11 апр.

3. Андрійчук, 2011 – Андрійчук М. Т. Українсько-єврейський дискурс у друкованих виданнях Наддніпрянщини (60-ті рр. XIX ст. – початок XX ст.): автореф. дис. ... канд. наук із соц. комунікацій: 27.00.05. К., 2011. 19 с.

4. [Відповідь редактора], 1885 – [Відповідь редактора А. М. Бродському] //НТ. 1885. 30 марта.

5. Галка, 1881 – Галка А. Я. Письма в редакцию. І //НТ. 1881. 22 марта.

6. Грицак, 2005 – Грицак Я. Між семітизмом й антисемі-тизмом: Іван Франко та єврейське питання //Дрогобиць-кий краєзнавчий збірник. 2005. Вип. 9. С. 79-105.

7. Д. М., 1976 – Д. М. Евреи-помещики: По поводу «Запи-ски по вопросу о восстановлении прав евреев на приоб-

90

ретение имений в западном крае». Одесса, 1876.8. Дело по обвинению, 1881 – Дело по обвинению редакто-

ра «Новорос. Телегр.» Николаевским мещанином Купер-маном в оклеветании в печати //НТ. 1881. 7 апр.

9. Евреи Одессы, 2002 – Евреи Одессы и юга Украины. Одесса, 2002. Т. 1.

10. Ежедневная хроника, 1881 – Ежедневная хроника //НТ. 1881. 21 марта.

11. Магочій, Петровський-Штерн, 2016 – Магочій П.-Р., Петровський-Штерн Й. Євреї та українці: тисячоліття співіснування. Ужгород, 2016.

12. На деле, 1881 – На деле шестерых // НТ. 1881. 10 апр.13. Новікова, 2017 – Новікова Л. Інтелектуальний радика-

лізм в умовах суспільної модернізації: національні сте-реотипи на шпальтах газети «Волынь» (1885 р.) //Інте-лектуальна історія та духовна спадщина України ХІХ ст. Одеса, 2017. С. 158-166.

14. Одесский старожил, 1881 – Одесский старожил. Письмо в редакцию //НТ. 1881. 16 апр.

15. Сцены, 1881 – Сцены из еврейского быта //НТ. 1881. 16 апр.

16. Шван, 1881 – Шван А. Н. Письма в редакцию. ІІ. //НТ. 1881. 22 марта.

References

1. Alpha, 1881: 15 marta – Alpha. Voskresnyje besedy [Sun-day talks] //Novorossijskij Telegraph (NT). 1881. 15 marta. [in Russian].

2. Alpha, 1881: 11 apr. – Alpha. Voskresnyje besedy [Sunday talks] //NT. 1881. 15 marta/ [in Russian]. [in Russian].

3. Andrijchuk, 2011 – Andrijchuk M. T. Ukrains’ko-evrejs’ky dyskurs u drukovanykh vydanniakh Naddniprianschyny (60-ti rr. XIX st. – pochatok XX st.) [Ukrainian-Jewish discourse of publications in Dniper river region (60s of XIX – the begin-ning of XX c.)]: avtoref. dys. … kand. Nauk iz sotsial’nykh

91

communikatsii: 27.00.05. K, 2011. 19 s. [in Ukrainian].4. [Vidpovid redactora], 1885 – [Vidpovid redactora

A. M. Brods’komu] //NT 1885. 30 marta. [in Russian].5. Galka, 1881 – Galka A. Ia. Pisma v redakciiu. [Letters to

editorial staff]. I //NT. 1881. 22 marta. [in Russian].6. Hrytsak, 2005 – Hrytsak Ia. Mizh semityzmom ta antyse-

mityzmom: Ivan Franko ta evrejske pytannia [Between semitizm and antisemitizm: Ivan Franko and jewish ques-tion] //Drogobyts’kyi kraieznavchyi zbirnyk. 2005. Vyp. 9. S. 79–105. [in Ukrainian].

7. D. M., 1976 – D. M. Evrei-pomeschiki: Po povodu Zapiski po voprosu ob vosstanovlenii prav evreev na priobreteniie imeniy v Zapadnom kraie [Jews-landowners: on the ques-tion about re-establishment of Jew’s rights on buying the es-tates in Western region]. Odessa, 1876. [in Russian].

8. Delo po obvineniiu, 1881 – Delo po obvineniiu redactora «Novoros. Telegr.» Nikolaevskim meschaninom Kuper-manom v oklevetanii v pechati. [The case on accusation of editor of «Novoros. Telegr.» by citizen of Mykolaiv Kuper-man in slandering in publications] //NT. 1881. 7 apr. [in Rus-sian].

9. Evrei Odessy, 2002 – Evrei Odessy i iuga Ukrainy/ [Jews in Odessa and Southern Ukraine]. Odessa, 2002. T. 1. [in Rus-sian].

10. Iezhednievnaia khronika, 1881 – Iezhednievnaia khronika [Every day chronicle] //NT. 1881. 21 marta. [in Russian].

11. Magochy, Petrovskiy-Shtern, 2016 – Magochy P.-R., Petro-vskiy-Shtern J. Evreii ta ukraintsy: tysiacholittia spivisnu-vannia. [Jews and Ukrainians: the thousand years of co-existance]. Uzhgorod, 2016. [in Ukrainian].

12. Na dielie, 1881 – Na dielie shestierykh //NT. 1881. 10 apr. [in Russian].

13. Novikova, 2017 – Intelectual’nyi radykalizm v umo-vakh suspil’noii modernizatsii: natsional’ni stereotypy na shpal’takh gazety «Volyn» (1885 r.). [Intellectual radicalism in the circumstances of social modernization: national ste-

92

reotypes in publications of newspaper «Volyn»] //Intelectu-alna istoriia ta dukhovna spadschyna Ukrainy XIX st. Odesa, 2017. S. 158–166. [in Ukrainian].

14. Odesskii starozhyl, 1881 – Odesskii starozhyl. Pismo v reda-kciiu [The old citizen of Odesa. The letter to editorial staff] //NT. 1881. 16 apr. [in Russian].

15. Sceny, 1881 – Sceny iz evrejskogo byta [The scene from Jewish mode of life] //NT. 1881. 16 apr. [in Russian].

16. Shvan, 1881 – Shvan A. N. Pisma v redakciiu. II //NT. 1881. 22 marta. [in Russian].

УДК 355. (462.7 (262.5) «1878 – 1899» (09)DOI: https://doi.org/10.18524/2312-6825.2018.29.153352

Олександр Калініченко,ORCID.ORG/0000-0003-1273-7328аспірант кафедри історії України факультету історії та філософії

Одеського національного університету імені І. І. Мечникова

(Україна, Одеса) chief122@ukr.net

ЗАПРОВАДЖЕННЯ КОНЦЕПЦІЇ ШТУРМОВИХ ЗАСОБІВ НАПАДУ З-ПІД ВОДИ ДЖЕВЕЦЬКОГО-МАКАРОВА В

ОДЕСІ

Анотація. Окреслено напрямок дослідження як діяльність одеського осередку підводників української наукової школи мо-реплавства в останній чверті ХІХ ст. Проаналізовано сучасні праці попередників з цього питання та виявлено прогалини, які потребують рішення. Розглянуто взаємодію інженера-винахід-ника й морського офіцера-практика по винаходу підводного апа-рату, впровадженню першої у світі серії підводних апаратів та створеню концепції їх подальшого розвитку та бойового засто-сування. Визначено коло причетних осіб, які або сприяли, або са-

93

ботували впровадженню підводних апаратів С. К. Джевецького на флоті. У табличній формі подано основні постулати концеп-ції Джевецького-Макарова з підводного мореплавства. Наведено автора контр-концепції В. П. Кремінського та причини її появи. Розглянуто чинники, що спонукали С. К. Джевецького відмови-тись від подальшої праці над штурмовими засобами нападу з-під води й переключитись на розробку класичних підводних човнів. Позначено напрямки розвитку підводного мореплавства у вигля-ді підводних човнів, підводно-диверсійних засобів та автономних безекіпажних підводних апаратів. Виявлено інших винахідників підводних апаратів та човнів, які діяли в Одесі в останній чверті ХІХ ст. Аргументовано коректність введеня у науковий обіг тер-міну «Одеський осередок підводного мореплавства». Визначено перспективи подальших розробок діяльності інших осередків під-водників, де провідну роль грали представники українського по-ходження.

Ключові слова. Підводний апарат, концепція підводного море-плавства, осередок підводників.

Oleksandr Kalinichenko,ORCID.ORG/0000-0003-1273-7328

phD graduate student of the History of Ukraine Department

Faculty of History and PhilosophyOdessa National University named after

I. I. Mechnikov(Ukraine, Odesa)chief122@ukr.net

CONCEPTION OF THE COMBAT FACILITIES TO STRIKE FROM UNDER WATER BY DZHEVETSKY-MAKAROV AND ITS IMPLEMENTATION IN ODESA

Summary. Previous researches focused only on Russian underwa-ter navigation. This article examines the foundation of underwater navigation in Odesa Bay in the last quarter of the XIX century made by the Ukrainian and Polish people.

94

Our methodology includes, firstly, observations, review of numer-ous documents concerning S. K. Dzhevetsky and S. O. Makarov; sec-ondly, surveys their conception; and finally, the information about re-searcher V. P. Kreminsky and officer M. I. Tymchenko-Ruban;

As a result, the main findings of Dzhevetsky-Makarov’s conception is using the super-small underwater piloted vehicle for contact battles against a big armor navy vessel.

Moreover, we introduce the new term «Odessa underwater naviga-tion cell» in the last quarter of the XIX century.

Conclusion: The main thesis of the article is to history about im-plementation Dzhevetsky-Makarov’s conception in Odesa in the last quarter of the XIX century. Covered activity of S. K. Dzhevetsky in terms of the tests and demonstration of model-1 of the underwater vehicle of his own design in the Military Harbor of the Odesa and the implementation of model-3 (crew – 3 persons). The circle of like-minded people of S. K. Dzhevetsky is outlined as well as those who contributed to the implementation of his earlier inventions in the field of underwater navigation, namely: the breeder G. Blanchar, mechanic A. E. Garut (or Garuta), commander of the main serial underwater ve-hicle І.І. Chaikovsky, baron K.P. Bistrom, M.F. Loshchinsky, M.K. Weis (M.P. Vence), S.O. Makarov, V.K. Vitgeft, M.A. Arcas. The basic princi-ples of the concept of the Dzhevetsky-Makarov submarine navigation in terms of combat use and operation of underwater vehicles under daily conditions and in case of damage are formed in tabular form. The range of people who slowed down or sabotaged the implementa-tion of S.K. Dzhevetsky’s model-3 to the Navy, namely: K.P. Seleznev, O.M. Chizhov, lieutenant Andreyev, M.D. Novikov, M.V. Kopytov. The disadvantages of the design of the underwater vehicle model by Dzhe-vetsky, the main of which are the reliance on masonry force and the ex-clusion of the possibility to make changes in the crew for rest, and, ac-cordingly, the disadvantages concept of Dzhevetsky-Makarov, which provoked the appearance of an alternative concept that belonged to V. P. Kreminsky of underwater navigation. The criteria for the term «cell» (quantity, location and target) are substantiated, allowing to introduce the term «Odessa submarine navigation cell» to scientific circulation.

95

The prospect of further exploration is in investigating activities of other submarine cells of the Ukrainian seafaring scientific school, starting with the second half of the nineteenth century.

Key words: Underwater vehicle, the concept of underwater naviga-tion, the submariner's cell.

Постановка проблеми. Після анексії Криму Російською Фе-дерацією та розв’язанням бойових дій на Сході України, україн-ський флот зазнав значних втрат, які в контексті зі значним наро-щуванням агресором носіїв ракетної зброї берегового, повітрян-ного, надводного та підводного базування кардинально змінили геополітичну обстановку й несуть перманентну загрозу існуван-ню Української держави. Ставка на «москітний флот» не вирішує цієї проблеми. Отже виникає необхідність звернутися до історич-ного досвіду минувшини, де можна знайти поради, а може й від-повіді, на виклики сьогодення.

Мова йде про українську наукову школу мореплавства, яку за-початкував Юрій Федорович Лисянський (1[12] квітня 1773, Ні-жин - 26 лютого [6 березня] 1837, Петербург) й наукові надбання якого були проігноровані офіційною наукою Російської імперії, але визнані у Великобританії у 1812 році. Наукове ім’я Ю. Ф. Ли-сянського було офіційно визнане на Батьківщині лише через рік після отримання УРСР статусу члена ООН.

У нашому випадку ми виокремимо сферу дослідження лише діяль-ністью підводних осередків української наукової школи мореплавства, серед яких чільне місце посідає осередок підводників в Одесі.

Аналіз досліджень. На думку автора, центровою фігурою одеського осередку підводників української наукової школи мореплавства, з огляду на сучасний розвиток підводного море-плавства, був Володимир Панасович Кремінський (російською – Владимир Афанасьевич Креминский), діяльність якого впер-ше висвітлена автором у низці праць як особисто: (Калінічен-ко, 2009), (Калініченко, 2010), (Калініченко, 2015a), (Калініченко, 2015b), (Калініченко, 2015c), (Калініченко, 2016a), (Калініченко, 2016b), (Калініченко, 2016c), (Калініченко, 2017a), (Калінічен-ко, 2017b), так і в співавторстві (Калініченко, Синявська, 2012).

96

Але чим більше автор занурювався у цю проблему, спираючись у тому числі й на свій 15-річний практичний досвід підводника та 50-річний досвід моряка загалом, тим виразніше поставало перед ним питання: «Хто, або що спонукало В. П. Кремінського до свого винаходу та його геніальних передбачень розвитку під-водного мореплавства?». Керуючись математичним методом «від противного», автор у своїх вищезгаданих попередніх досліджен-нях дійшов висновку, що діяльності В. П. Кремінського з 1883 по 1897 рік сприяв саме його спротив концепції Джевецького-Мака-рова, історії впровадження якої в Одесі й присвячена ця праця.

С. К. Джевецькому за часів незалежної України на 41-му Міжнародному Конгресі підводників (2004 рік, Одеса) відкрито пам’ятник-фонтан. Національний кораблебудівний університет в Миколаєві, Арктичне морехідне училище в Санкт-Петербурзі та Тихоокеанський військово-морський інститут у Владивосто-ці носять ім’я С. О. Макарова. Діяльність С. К. Джевецького та С. О. Макарова, як окремих творчих особистостей, зробивших чималий внесок у світову скарбницю мореплавства вивчена до-статньо повно, починаючи не тільки з їх власного творчого до-робку, а й з відгуків їх сучасників: А. О. Попова (1821-1898), О. М. Крилова (1863-1945), І. Г. Бубнова (1872-1919) та інших.

Серед сучасних дослідників ХХІ ст. слід назвати наступні пра-ці: (Трофимова, Мороз, 2017), (Днестрянський, 2013-2018), (Бо-ярський, 2014), (Захар, 2014), (Крестьянников, 2006), (Ніколаєв, 2002-2017), (Римкович, 2000). Тривалий час працює над доктор-ською дисертацією С. М. Соколюк, побіжно торкаючись одесько-го питання з посиланням на автора цієї праці: (Соколюк, 2014), (Соколюк, 2015a), (Соколюк, 2015b).

Але вадою попередніх праць, у тому числі й сучасних укра-їнських дослідників, є те, що діяльність С. К. Джевецького та С. О. Макарова по-перше, розглядається автономно один від од-ного, а по-друге, віддана на відкуп виключно російській історич-ній науці по феодальному принципу «у кого був на службі, тому й належиш». Останнє не тільки суперечить засадам «інтелекту-альної історії», не корелюється з всесвітньо визнаним правом інтелектуальної власності особи, а й входить у пряму супереч-

97

ку з прикладом щодо засновника американського флоту адмірала Пола Джонса / John Paul Jones (1747-1792), який отримав патент контр-адмірала на службі в Російській імперії у 1788 році.

Мета статті. Дослідження особливостей запровадження кон-цепції штурмових засобів нападу з-під води Джевецького-Мака-рова в Одесі в останній чверті ХІХ ст. Мета реалізується через наступні завдання:

- висвітлити діяльність С. К. Джевецького та його винаходів підводних апаратів, одномістного (модель-1) та трьохмістного (модель-3) в Одесі;

- окреслити коло осіб-однодумців С. К. Джевецького та тих, що сприяли впровадженню його ранніх винаходів в царині під-водного мореплавства;

- сформувати в табличній формі основні засади концепції під-водного мореплавства Джевецького-Макарова;

- визначити коло осіб, які тормозили, або саботували впрова-дження третьої моделі С. К. Джевецького на флоті;

- встановити недоліки концепції Джевецького-Макарова, що сприяли появі альтернативної концепції В. П. Кремінського з під-водного мореплавства;

- обгрунтувати критерії, що дозволяють ввести у науковий обіг термін «Одеський осередок підводного мореплавства».

Методологія дослідження передбачає застосування критично-го методу, методу історичної герменевтики, структурного аналізу, кліометрики, мікроісторичного аналізу, просопографічного ана-лізу, компаративних студій.

Науковою новизною роботи є поєднання творчої діяльності інженера-винахідника Стефана Казимировича Джевецького та морського офіцера-практика Степана Осиповича Макарова над однією й тією ж самою проблемою, в один і той самий час, в од-ному й тому самому місці, що дає змогу аргументувати введеня у науковий обіг терміну «концепція Джевецького–Макарова з під-водного мореплавства». Апробація дослідження проведена під час IV-ї Міжнародної науково-практичної конференції «Південь України у вітчизняній та європейській історії» 13-14 вересня 2018 року в Одесі.

98

Виклад основного матеріалу. ХІХ століття у світовій історії ототожнюється з науковою революцією пізнання. Щодо ж тема-тики підводного мореплавства, то в Російській імперії у цей про-міжок часу була зібрана, на основі архівних джерел та краєзнав-чих розвідок, низка нездійснених винаходів, які в табличній фор-мі опублікували (Ілларіонов, 2003: 544-550), (Калініченко, 2010: 96-106) та ін. На підставі цих даних, а також 13 реалізованих про-ектів (Калініченко, 2010: 20), автор наводить діаграму (рис.1), де по осі абцисс з інтервалом в один рік відкладено проміжок часу з 1799 по 1899 роки, а на осі ординат показана кількість проектів підводних апаратів (здійснених та нездійснених).

Рис.1 Діаграма винаходів та нездійснених проектів підводних човнівв Російській імперії з 1799 по 1899 рр.

Динаміка діаграми чітко показує два значних всплески, що пов’язані з Східною (Кримською) та російсько-турецькою (1877-78) війнами. Тобто можна зробити припущення, що ці ві-йни й стали рушійними силами, які спонукали винахідників шу-кати нові засоби морської зброї. Саме участь у останній війні й стала тим чинником, який подвиг до дієвого чину в царині під-водного мореплавства С. К. Джевецького та С. О. Макарова.

Стефан Казимирович Джевецький (польск. Stefan Drzewiecki) народився 26 липня 1844 року в селі Кунка Подільської губернії (суч. Гайсинський район Вінницької області, Україна) в родині польських дворян. Помер 23 квітня 1938 року у Парижі, Франція. Вищу освіту здобув у Парижі (Ecole centrale des arts et des Métiers)

0

5

10

15

20

25

30

1799

1804

1809

1814

1819

1824

1829

1834

1839

1844

1849

1854

1859

1864

1869

1874

1879

1884

1889

1894

1899

Не реалізовані проектиРеалізовані проекти

99

і на запрошення шефа Російського імператорського флоту велико-го князя Костянтина (1827-1892) прийняв посаду дорадчого чле-на Морського технічного комітету. Одеська діяльність С. К. Дже-вецького пов’язана з наступними історичними фактами:

1. С. К. Джевецький під орудою капітан-лейтенанта М. М. Ба-ранова (1837-1901) волонтером на озброєному пароплаві «Веста», що вийшов добою раніше з Одеси, прийняв участь 11 липня 1877 року в морському бою з турецьким броненосцем «Фетхі Буленд».

2. По закінчені російсько-турецької війни 1877-78 років С. К. Джевецький оселився на своїй одеській дачі та почав пра-цювати над своїм першим проектом одномісного штурмового за-собу нападу з-під води, який важко назвати підводним човном з огляду на сучасну стратифікацію підводних апаратів. Реалізація цього засобу здійснюється на Механічному заводі Г. Бланшара. Іспити на протязі 5 місяців з загрозою для життя (широковідомий випадок з яхтою «Ереглік») проводяться власноруч винахідником на Одеському рейді та в Одеській гавані, зокрема 19 вересня 1878 року перед Головним командиром Чорноморського флоту адміра-лом М. А. Аркасом (1816, Миколаїв – 1881, Миколаїв) та градона-чальником Одеси графом В. В. Лєвашовим (1834-1898). 23 жов-тня цього ж року винахідник надавав пояснення спеціальній ко-місії у складі флотських офіцерів капітан-лейтенанта барона К. Р. Бістрома (1838-після 1897), флагманського мінного офіцера при Головному командирі Чорноморського флоту і портів Чорного моря лейтенанта М. Ф. Лощинського (5.11.1849, с.Гирявка (Шев-ченкове), Конотопського р-ну, Сумської обл. Україна – 11.01.1917, Петроград, похований у Херсоні), штабс-капітана корпусу ін-женер-механіків К. П. Селєзньова й поручика цього ж корпусу Ф. К. Максимова під головуванням капітана над Одеським портом генерал-майора М. К. Вейса (в інших джерелах – контр-адмірала М. П. Венса) та практично продемонстрував маневри апарата під водою. Негативну думку висловив лише один офіцер – росіянин К. П. Селєзньов (Римкович, 2000: 9), (Ілларіонов, 2003: 50), (За-хар, 2014: 2), (Трофимова, Мороз, 2017: 19).

Успішна демонстрація бойового застосування підводного апа-рату по підриву плашкоута на рейді була здійснена наступного

100

дня. За цих обставин на прийомі у адмірала М. А. Аркаса з наго-ди успішної демонстрації винаходу С. К. Джевецького і відбулось його знайомство з командиром пароплава-матки мінних катерів «Великий князь Костянтин» капітаном 2 рангу С. О. Макаровим (Дубравин, 1977: 162), (Калініченко, 2010: 21, 22, 94).

3. 19 листопада 1881 року потяг у складі 16 платформ з 32 трьохмістними підводними апаратами 3-ї моделі С. К. Джевець-кого та одного критого вагону, де зберігались 12 ящиків з запчас-тинами і паровою помпою високого тиску, у супроводі Августа Лоцката, рушив до Одеси. 2 грудня ешелон прибув до Тирасполь-ської застави Одеси. В кінці грудня цього ж року вісім підвод-них апаратів на пароплаві «Дунай» були відправлені з Одеси до Севастополя (Римкович, 2000: 10), (Ніколаєв, 2002-2017), (Крес-тьянников, 2006), (Захар, 2014: 3).

В чиє ж розпорядження поступили підводні апарати конструкції С. К. Джевецького в Одесі? Справа в тому, що ними зацікавилось не Морське, а Інженерне відомство, у складі якого вже мались спе-ціальні формування – мінні роти для захисту морських фортець. Чорноморська №-3 мінна рота з місцем дислокації – Одеса, була сформована 27 квітня 1881 року й проіснувала до 9 квітня 1890 року після чого її було розформовано, а особовий склад та мате-ріальна частина були передані в Одеський мінний склад, Очаків-ську та Севастопольську фортечні мінні роти. Типовий штатний склад мінної роти мирного часу – 6 офіцерів та 174 нижніх чини (Крестьянников, 2006). Першими офіцерами першої на Чорному морі Керченської №-2 мінної роти (11.05.1877 – 27.04.1881) були: капітан Валькевич, капітан Краузе, поручик Тимченко-Рубан, по-ручик Сущинський, поручик Лілієнфельд (Крестьянников, 2006). У 1885 році в Чорноморську №-3 мінну роту для подальшого про-ходження військової служби з Керчі прибув Тимченко-Рубан Ми-кола Іванович (13.11.1849, Харківщина – після 1920, Югославія), який вже у 1888 році очолив це формування і наступного року був підвищений у військовому званні до підполковника (Брюховець-кий, 2011). З огляду на те, що 20.08.1892 р. типографією Штабу військ Одеського воєнного округу була видана монографія рядо-вого Чорноморської №-3 мінної роти В. П. Кремінського, мож-

101

на припустити, що праця автора побачила «зелене світло» через сприяння його командира (Калініченко, 2010: 138).

Головний підводний апарат Джевецького цієї серії проходив іспити у Воєнній гавані з 15 травня по 30 серпня 1882 року під орудою лейтенанта І. І. Чайківського (8[20].04.1843-1927, брат ві-домого композитора) й за 57 ходових діб протримався під водою 96 годин. В подальшому цим апаратом успішно командував під-поручник Гросс.

Рис. 2 Підводний човен С. К. Джевецького моделі 3.Центральний музей ВМФ РФ, Санкт-Петербург.

Але в липні 1883 року в командування підводним апаратом вступив випускник мінних офіцерських класів (МОК) мічман Олексій М. Чижов і ледь не загубив його при першому ж за-нуренні!

Відомо, що офіційно на озброєнні Кронштадської фортечної мінної роти ці апарати залишалися до 1886 року.

102

«На запит Головного морського штабу від 23 березня 1900 року №-640 повідомляю, що підводних човнів Джевецького зберігається 8 одиниць. Сім з них по корпусам цілком справні, а восьма – несправна й не може бути відновлена [...] Як кор-пуси, так і механізми вельми хорошої й міцної роботи. Кожен човен коштує 9 тисяч рублів. Підпис: С. О. Макаров (переклад мій – О.К.)» (РДА ВМФ РФ, ф.417, оп.1, спр.21179, арк.24), (Дубравин, 1977: 164-165).

У Севастополі спостерігалась зовсім інша картина. До січ-ня 1883 року, не будучи повністю укомплектованими, підводні апарати Джевецького ще використовувались для навчання екі-пажів. Але 19 травня 1887 року було проведено тестування. Командир екіпажу поручик Андрєєв та троє найбільш досвід-чених нижніх чинів не змогли виконати завдання пройти під водою 85 саженів до катеру й повернутися назад. Незважаючи на штильову погоду та гарну видимість, екіпаж втратив орі-єнтування. 15 лютого 1888 року усі засоби активної оборони морських фортець були передані від Воєнного у Морське ві-домство. 26 травня 1890 року комісія мінної (торпедної) стан-ції Чорноморського флоту провела огляд підводних апаратів С. К. Джевецького, що дислокувались у Севастополі. За результа-тами комісії командир Севастопольського порту контр-адмірал М. Д. Новіков (1829-1893) доповів 7 червня у штаб Чорномор-ського флоту про їхню непридатність до бойового використан-ня. 28 січня 1893 року Командир Чорноморського флоту віце-адмірал М. В. Копитов (1833-1901) запропонував використати 14 корпусів, що на той час залишилися, у якості бакенів (пере-обладнані у Миколаєві) (Захар, 2014).

Коли ж сгустилися хмари на Далекому Сході, то контр-адмірал В. К. Вітгефт (1847, Одеса – 1904, Жовте море) ви-казав думку про використання підводних апаратів Джевецько-го в якості психологічного тиску на супротивника, озброївши їх торпедами Шварцкопфа (Луї Віктор Роберт Шварцкопф / L. Schwartzkopff ). На теплоході «Дагмар» з попереднім захо-дом в порти Японії, одна бойова одиниця була доставлена з Крондштадту в Порт-Артур. У 1902 році В. К. Вітгефт до-повідає в Головний Морський штаб про її озброєння двома

103

зовнішніми решітчатими торпедними апаратами конструкції Джевецького і включенням у систему оборони морської форте-ці (Дубравин, 1977: 165-166).

Отже при описі «ходіння по муках» першого та серійних підводних апаратів С. К. Джевецького ми визначили коло при-четних осіб, які або сприяли (заводчик Г. Бланшар, механік А. Є. Гарут або Гарута, перший командир головного серійно-го підводного апарату І. І. Чайківський, барон К. Р. Бістром, М. Ф. Лощинський, М. К. Вейс (М. П. Венс), С. О. Макаров, В. К. Вітгефт, М. А. Аркас), або перешкоджали (К. П. Селєз-ньов, О. М. Чижов, поручик Андрєєв, М. Д. Новіков, М. В. Ко-питов) впровадженню серії підводних апаратів 3-ї моделі. Ціка-во звернути увагу й на походження цих осіб в контексті нашої цікавості саме українською науковою школою мореплавства.

Окремо слід виділити особовий склад, зокрема Чорномор-ської №-3 мінної роти, дислокованої в Одесі, якому прийшлось опановувати ці підводні апарати. Серед цієї категорії особливу цікавість представляють М. І. Тимченко-Рубан, як командир підрозділу та рядовий цього ж підрозділу В. П. Кремінський, який на підставі практичного досвіду експлуатації підводного апарату 3-ї моделі С. К. Джевецького розробив альтернативну концепцію підводного мореплавства.

В українській мові, на відміну від російської, є такі термі-ни: однина, двоїна та множина. Вочевидь кількісним критерієм терміну «осередок» й буде множина, що починається з трьох осіб. Географічним критерієм вочевидь має бути місце діяль-ності цих осіб, в нашому випадку – Одеса. Цільовим критерієм, що об’єднує певне коло осіб – є їх діяльність в царині підвод-ного мореплавства, яка в свою чергу складається з наступних компонентів (винаходу, інженерного рішення, експлуатаційно-го впровадження, матеріально-фінансового й бюрократичного супроводження проекту). Окрім цього, у нашому випадку вба-чається й наукова дискусія, що породила дві різні, а скоріш за все – протилежні концепції підводного мореплавства. Тому на-став час перейти до висвітлення другого співавтора концепції Джевецького-Макарова та окреслити її основні положення у вигляді таблиці 1.

104

Степан Осипович Макаров (1848/49, Миколаїв - 1904) творчо осмислив відомості про проекти застосування підводних човнів воюючими сторонами у період Східної (Кримської) війни (1853-1856) та під час громадянської війни у США (1861-1865). Маючи й свій власний бойовий досвід бойового застосування мінних ка-терів під час російсько-турецької війни 1877-78 років та спостері-гаючи підводні піруети С. К. Джевецького в Одеській гавані та на рейді, С. О. Макаров на сторінках «Морського збірника» виклав теоретичні погляди на бойове застосування цих, з сучасної про-фесійної точки зору автора, штурмових засобів нападу з-під води (Макаров, 1897), (Макаров, 1898), (Макаров, 1942).

Таблиця 1 Теоретичні розробки С. О. Макарова з обгрунтування

розвитку штурмових засобів нападу з-під води

бюрократичного супроводження проекту). Окрім цього, у нашому випадку

вбачається й наукова дискусія, що породила дві різні, а скоріш за все –

протилежні концепції підводного мореплавства. Тому настав час перейти до

висвітлення другого співавтора концепції Джевецького-Макарова та окреслити

її основні положення у вигляді таблиці 1.

Степан Осипович Макаров (1848/49, Миколаїв - 1904) творчо осмислив

відомості про проекти застосування підводних човнів воюючими сторонами у

період Східної (Кримської) війни (1853-1856) та під час громадянської війни у

США (1861-1865). Маючи й свій власний бойовий досвід бойового

застосування мінних катерів під час російсько-турецької війни 1877-78 років та

спостерігаючи підводні піруети С. К. Джевецького в Одеській гавані та на

рейді, С. О. Макаров на сторінках «Морського збірника» виклав теоретичні

погляди на бойове застосування цих, з сучасної професійної точки зору автора,

штурмових засобів нападу з-під води (Макаров, 1897), (Макаров, 1898),

(Макаров, 1942).

Таблиця 1. Теоретичні розробки С. О. Макарова з обгрунтування розвитку штурмових засобів нападу з-під води

№ Передбачення Витяги (приклади) з джерел: 1 Наступальні та обо-ронні

засоби. «Перечисляя наступательные и оборонительные средства для выяснения наилучшего типа судна, нельзя обойти молчанием нарождающееся новое оружие – подводные лодки»» (Макаров, 1898: 404).

2 Використання підвод-них штурмових засо-бів нападу з-під води в прибрежній акваторії.

«...можно прийти к заключению, что в морских войнах подводные лодки будут играть НЕКОТОРУЮ роль, в особенности во время борьбы за обладание рейдами, а также при всяких блокадах и вообще действиях у берегов воюющей стороны…» (Макаров, 1898: 407).

3 Використання у від-далених районах.

«Полагаю, что не представит больших затруднений разработать 12-тонную лодку, которая могла бы подыматься на боканцы. Таких лодок большие корабли могут иметь по две, и, следовательно, надо предусматривать, что со временем подводные лодки могут принимать участие даже в сражениях на открытом море» (Макаров, 1898: 407).

4 Удосконалення голов-них двигунів. Передба-чення двигунів економ. ходу, форсажних та аварійних на підводних апаратах (далі-ПА).

«Весьма важно предрешить, какую роль в будущих войнах могут играть подводные лодки и для этого предсказать, какие успехи возможны. Надо думать, что система двигателей значительно усовершенствуется, ибо газолиновые, керосиновые или спиртовые двигатели совершенствуются с каждым днем. Эти усовершенствования дадут улучшение в ходе и расширение района действия» (Макаров, 1898: 404).

5 Візуальні засоби спо-стереження з-під води.

«…приборы эти (перископы – А.К.), без сомнения, усовершенствуются, но все-таки это будет всегдашняя ахилесовая пята…» (Макаров, 1898: 385).

6 Зменшення негатив-ного впливу сталі на прилади орієнтування ПА під водою.

«В настоящее время еще плохо действуют судовые компасы, как потому, что они окружены сталью, так и потому, что лодка часто меняет свой уклон. Полагаю, что это затруднение будет устранено заменой стали БРОНЗОЙ или АЛЮМИНИЕМ и усовершенствованием компасов» (Макаров, 1898: 404)

7 Тренування психоло-гічної стійкості екіпа-жу.

«спуск под воду не вызывает угнетенного состояния, и чем более будут с лодкой практиковаться, тем больше будет уверенность в безопасности плавания…» (Макаров, 1898: 407).

8 Вплив підводних ви-бухів на ПА та екіпаж.

«Минные взрывы в 20-30 футов от борта не причиняют обыкновенному судну вреда, но на опытах в Америке от взрыва 100 фунтов пироксилина на расстоянии 400 футов от подводной лодки, погруженной на глубину 12 футов, последняя дала течь. Нравственное впечатление от взрыва мины на людей, находящихся внутри подводной лодки, должно быть весьма значительное, но если материального вреда взрывы на расстоянии лодкам и людям в ней не причиняют, то к этим ощущениям можно приучить людей…» (Макаров, 1898: 407).

9 Заходи з непотопляє-мості (Макаров, 1898: 1-35).

1. Контроль посадки ПА (крен, диферент, осадка). 2. Шляхом контр-затоплення. 3. Впровадження водовідливних засобів двох типів: - для відкачки великих мас води; - для підсушування трюмів; 4. Впровадження магістральних труб для можли-вості відкачки води будь-яким відливним засобом з будь-якого відсіку. 5. Збільшення перископної глибини не менш, ніж до 20 м для безпеки ПА від таранного удару.

У російсько-турецькій (1877-78) війні на комунікаціях ворога діяли

озброєні пароходи «активної оборони» (зокрема «Веста», «Великий князь

Костянтин» та «Ереглік»), що були мобілізовані з Російського товариства

пароплавства та торгівлі (РОПиТ), головне управління якого було розташоване

в Одесі (Гребцова, Мірошніченко, 1997). Зосередження основного бойового

ядра Чорноморського флоту в Одесі сприяло зустрічі конструктора-винахідника

і морського офіцера-практика та початку творчої співпраці С. К. Джевецького й

С. О. Макарова у розробці концепції щодо створення штурмових засобів нападу

з-під води, експлуатації, бойового використання та подальшого розвитку цих

апаратів. Саме участь у бойових діях у 1877-78 роках і набутий бойовий досвід

покликали С. К. Джевецького та С. О. Макарова на дослідження і

впровадження засобів ведення підводної війни.

Недоліки перших трьох підводних апаратів С. К. Джевецького, де

рушійною силою були людські м’язи без можливості будь-якого відпочинку,

послужили підставою для В. П. Кремінського, в період 1883-1897 років

розробити альтернативну концепцію підводного мореплавства та практичними

експериментами у купі з теоретичними розрахунками здійснити відкриття

світового значення, яке у ХХІ ст. знайшло своє втілення у класичних глайдерах

(див. мої попередні праці).

105

У російсько-турецькій (1877-78) війні на комунікаціях ворога діяли озброєні пароходи «активної оборони» (зокрема «Веста», «Великий князь Костянтин» та «Ереглік»), що були мобілізовані з Російського товариства пароплавства та торгівлі (РОПиТ), голо-вне управління якого було розташоване в Одесі (Гребцова, Мі-рошніченко, 1997). Зосередження основного бойового ядра Чор-номорського флоту в Одесі сприяло зустрічі конструктора-вина-хідника і морського офіцера-практика та початку творчої співпра-ці С. К. Джевецького й С. О. Макарова у розробці концепції щодо створення штурмових засобів нападу з-під води, експлуатації, бо-йового використання та подальшого розвитку цих апаратів. Саме участь у бойових діях у 1877-78 роках і набутий бойовий досвід покликали С. К. Джевецького та С. О. Макарова на дослідження і впровадження засобів ведення підводної війни.

Недоліки перших трьох підводних апаратів С. К. Джевецько-го, де рушійною силою були людські м’язи без можливості будь-якого відпочинку, послужили підставою для В. П. Кремінського, в період 1883-1897 років розробити альтернативну концепцію під-водного мореплавства та практичними експериментами у купі з теоретичними розрахунками здійснити відкриття світового зна-чення, яке у ХХІ ст. знайшло своє втілення у класичних глайдерах (див. мої попередні праці).

Зрозумівши хибність ставки на м’язеву силу, С. К. Джевецький спочатку модернізує модель-3 шляхом установки електродвигуна,

продовження Таблиці 17 Тренування психоло-гічної стійкості екіпа-жу.

«спуск под воду не вызывает угнетенного состояния, и чем более будут с лодкой практиковаться, тем больше будет уверенность в безопасности плавания…» (Макаров, 1898: 407).

8 Вплив підводних ви-бухів на ПА та екіпаж.

«Минные взрывы в 20-30 футов от борта не причиняют обыкновенному судну вреда, но на опытах в Америке от взрыва 100 фунтов пироксилина на расстоянии 400 футов от подводной лодки, погруженной на глубину 12 футов, последняя дала течь. Нравственное впечатление от взрыва мины на людей, находящихся внутри подводной лодки, должно быть весьма значительное, но если материального вреда взрывы на расстоянии лодкам и людям в ней не причиняют, то к этим ощущениям можно приучить людей…» (Макаров, 1898: 407).

9 Заходи з непотопляє-мості (Макаров, 1898: 1-35).

1. Контроль посадки ПА (крен, диферент, осадка). 2. Шляхом контр-затоплення. 3. Впровадження водовідливних засобів двох типів: - для відкачки великих мас води; - для підсушування трюмів; 4. Впровадження магістральних труб для можли-вості відкачки води будь-яким відливним засобом з будь-якого відсіку. 5. Збільшення перископної глибини не менш, ніж до 20 м для безпеки ПА від таранного удару.

У російсько-турецькій (1877-78) війні на комунікаціях ворога діяли

озброєні пароходи «активної оборони» (зокрема «Веста», «Великий князь

Костянтин» та «Ереглік»), що були мобілізовані з Російського товариства

пароплавства та торгівлі (РОПиТ), головне управління якого було розташоване

в Одесі (Гребцова, Мірошніченко, 1997). Зосередження основного бойового

ядра Чорноморського флоту в Одесі сприяло зустрічі конструктора-винахідника

і морського офіцера-практика та початку творчої співпраці С. К. Джевецького й

С. О. Макарова у розробці концепції щодо створення штурмових засобів нападу

з-під води, експлуатації, бойового використання та подальшого розвитку цих

апаратів. Саме участь у бойових діях у 1877-78 роках і набутий бойовий досвід

покликали С. К. Джевецького та С. О. Макарова на дослідження і

впровадження засобів ведення підводної війни.

Недоліки перших трьох підводних апаратів С. К. Джевецького, де

рушійною силою були людські м’язи без можливості будь-якого відпочинку,

послужили підставою для В. П. Кремінського, в період 1883-1897 років

розробити альтернативну концепцію підводного мореплавства та практичними

експериментами у купі з теоретичними розрахунками здійснити відкриття

світового значення, яке у ХХІ ст. знайшло своє втілення у класичних глайдерах

(див. мої попередні праці).

106

але передчасна смерть його августійших покровителів стала на перешкоді винахіднику у Росії. Переїхавши до Франції, він роз-робляє класичний підводний човен з екіпажем у 12 осіб, з засто-суванням двигунів для надводного і підводного ходу. Його проект отримав Велику Золоту медаль на виставці у Парижі в 1898 році.

У подальшому розвиток воєнного підводного мореплавства пі-шов за наступними напрямками: перший - підводні човни (з кінця ХІХ ст.); другий – підводно-диверсійні сили та засоби (з середини ХХ ст.); третій – автономні безекіпажні підводні апарати (з по-чатку ХХІ ст.). Окрім воєнного, набуло широкого впровадження наукове та комерційне підводне мореплавство.

С. К. Джевецьким та його науковим опонентом В. П. Кремін-ським когорта одеських винахідників не обмежується. Архівні та краєзнавчі розвідки донесли до нас ще два прізвища: Кудряшова (винахід підводного міноносного човна 19.10.1879) (РДА ВМФ РФ. Фонд 162, опис 1, справа 1846, арк. 1-14) та Івана Степано-вича Заковенка у 1885 р., (пошуковий підводний човен, побудо-ваний на власні кошти у 1895 р. знову ж таки на Механічному за-воді Г. Бланшара) та проект крейсера для надводного і підводного плавання у 1899 році (Олійників, 2004: 144-145).

Висновки. 1. Висвітлена діяльність С. К. Джевецького в частині іспитів та

демонстрації підводного апарату власної конструкції одномістної моделі 1 в Воєнній гавані та на Одеському рейді та впровадженню трьохмістної моделі 3.

2. Окреслено коло осіб-однодумців С. К. Джевецького та тих, що сприяли впровадженню його ранніх винаходів в царині підвод-ного мореплавства, а саме: заводчик Г. Бланшар, механік А. Є. Га-рут або Гарута, командир головного серійного підводного апа-рату І. І. Чайківський, барон К. Р. Бістром, М. Ф. Лощинський, М. К. Вейс (М. П. Венс), С. О. Макаров, В. К. Вітгефт, М. А. Аркас.

3. Сформовані в табличній формі основні засади концепції під-водного мореплавства Джевецького-Макарова стосовно бойового застосування та експлуатації підводних апаратів в повсякденних умовах та при пошкодженнях.

4. Визначено коло осіб, які тормозили, або саботували впро-

107

вадження третьої моделі С. К. Джевецького на флоті, а саме: К. П. Селєзньов, О. М. Чижов, поручик Андрєєв, М. Д. Новіков, М. В. Копитов;

5. Встановлено недоліки конструкції 3-ї моделі підводного апарату Джевецького, основними з яких є покладання на м’язеву силу та виключення можливості змін екіпажу для відпочинку, а відповідно й концепції Джевецького-Макарова, що сприяли появі альтернативної концепції В. П. Кремінського з підводного море-плавства;

6. Обгрунтовано критерії терміну «осередок» (кількісні, лока-ційні та цільові), що дозволяють ввести у науковий обіг термін «Одеський осередок підводного мореплавства».

Перспективою подальших розвідок вбачаю у досліджені діяль-ності інших осередків підводників української наукової школи мореплавства, починаючи з другої половини ХІХ ст.

Список використаних джерел і літератури

1. Боярский, 2014 – Боярский А. Г. Морское минное ору-жие: история создания и боевого применения в 1877 – 1903 гг.: Монография, СПб, 2014. - 282 с.

2. Брюховецкий, 2011 – Брюховецкий Р. И. Школы военных инженеров в 1701-1960 годах. Тимченко-Рубан Ни-колай Иванович. 24.08.2011 // Ресурс доступа: http://viupetra2.3dn.ru/publ/timchenko_ruban_n_i/13-1-0-1147

3. Гребцова, Мирошниченко, 1997 – Гребцова И. С., Ми-рошниченко В. А. Источники изучения истории акцио-нерной компании РОПиТ. // Записки історичного факуль-тету Одеського державного університету ім. І. І. Меч-никова. - Одеса,1997. - Вип. 4. - С.166-172.

4. Днестрянский, 2013 - Днестрянский Иван. Русские подводные лодки на Черном море в мировых войнах. – Одесса, 2013. // Ресурс доступа: http://artofwar.ru/i/iwan_d/text_0500-1.shtml

5. Дмитриев, 1990 – Дмитриев В. И. Советское подводное кораблестроение. – М.: Воениздат, 1990. – 286 с.

108

6. Дубравин, 1977 – Дубравин А. И. Деятельность вице-ад-мирала С.О.Макарова в судостроении. – Л.: «Судостро-ение», 1977.–256 с.

7. Захар, 2014 - Захар В. Пионеры подводного плавания на Черном море. – Севастополь, 2014. //Рессурс доступа: http://mil.sevhome.ru/voenistor/voenistor19i20v/v-zahar-sevastopol-pionery-podvodnogo-plavanija-chernogo-morja/

8. Илларионов, 2003 – Илларионов Г. Ю. Подводные лодки Российского императорского флота. – Владивосток: изд-во «Дальнаука», 2003. – 580 с. + вкл.

9. Калініченко, 2009 - Калініченко О. О. Ціолковський під-водного світу – Володимир Кремінський // Одеський університет, №-9 (2068) листопад 2009. Одеса.

10. Калініченко, 2010 - Калініченко О. О. Когорта, або роль українського чинника в зародженні, становленні та роз-витку підводної військової справи (1595-1995). Видання друге, випр. та доп. – О.: КП ОМТ, 2010. – 160 с.

11. Калініченко, Синявська, 2012 - Калініченко О. О., Си-нявська О. О. В.А. Кремінський – Ціолковський підвод-ного світу. - Одеса, КП ОМД, 2012. – 40 с.

12. Калініченко, 2015a - Калініченко О. О. Світове надбан-ня 120-річного винаходу одесита. // Південь України: етноісторичний, мовний, культурний та релігійний ви-міри: зб. наук. праць V Міжнародної наукової конфе-ренції, 24-25 квітня 2015 року, Одеса./відп. редактор М.І.Михайлуца. – Одеса: ОНУ, 2015. -442с. -С.127-130.

13. Калініченко, 2015b - Калініченко О. О. Пріоритет одеси-та у винаході способу руху під водою, використованого у класичних глайдерах. // Кочубіїв – Хаджибей – Одеса: матеріали Першої Всеукраїнської наукової конферен-ції, присвяченої 600-річчю міста, 28-29 травня 2015 р. / Редкол.: Г. І. Гончарук (гол. ред.); М. С. Кучерук (відп. секр.); Т. Г. Гончарук [та ін.]. – Одеса: Політехперіодика, 2015. – с.174. - С.59-62.

14. Калініченко, 2015c - Калініченко Олександр. Світове надбання 120-річного винаходу одесита. // Військово-

109

історичний меридіан. Електронний науковий фаховий журнал. – Вип. 2 (8) / Меморіальний комплекс «Наці-ональний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 років», Ін-т історії України НАН України. – К., 2015. – C.124-134.

15. 1Калініченко, 2016a - Калініченко Олександр. Ще раз про світове надбання одесита Володимира Афонасьови-ча Кремінського. // Архів. Історія. Сучасність. Вип.2. – Одеса, 2016. – 452 с. – С.128-132.

16. Калініченко, 2016b - Калініченко О. О. Підводні човни: витяги з історії, теорії і практики та основи тактики. Ін-формаційний бюлетень №-2/2016 факультету ВМС На-ціонального університету «ОМА». – О.: КП ОМД, 2016. – 78 с. з іл.

17. Калініченко, 2016c - Калініченко О. О. Пріоритет спів-вітчизника у винаході способу руху під водою, що реалі-зований у сучасних глайдерах та 15 геніальних передба-чень В. П. Кремінського у справі опанування морською безоднею. // Підводна техніка та технологія ПТТ-2016/ Матеріали VI Всеукраїнської науково-технічної конфе-ренції з міжнародною участю 15-16 грудня 2016 року. – Миколаїв: НУК, 2016. –С.22-32.

18. Калініченко, 2017a - Калініченко О. О. Концепція з під-водного мореплавства В. П. Кремінського. // Питання іс-торії науки і техніки №-2 (42), 2017. – К.,2017. –С.46-52.

19. Калініченко, 2017b - Калініченко О. О. Концепція В. П. Кремінського з підводного мореплавства та його пріори-тет у винаході глайдера – підводного човна. // Зб. наук.праць Національного університету кораблебудування №-1, 2017. – Миколаїв, 2017. – С.32-38.

20. Крестьянников, 2006 - Крестьянников В. Организация минной обороны Черноморского побережья России во второй половине XIX - начале ХХ вв / В. Крестьянников // Севастополь: взгляд в прошлое: Сб.научных статей. - Севастополь, 2006. - С.73-78.

21. Макаров, 1897 - Макаров С. О. Рассуждения по вопро-

110

сам морской тактики//Морской сборник №1-4, 1897. 22. Макаров, 1898 - Макаров С. О. Рассуждения по вопро-

сам непотопляемости судов. // Морской сборник №-7, 1898. С-Пб, 1898. – С.1-35.

23. Макаров, 1942 - Макаров С. О. Рассуждения по вопро-сам морской тактики.–М.:Военмориздат, 1942.–332с.

24. Николаев, 2002-2017 – Николаев А. С. Сайт Штурм глубины. Энциклопедия отечественного подводного флота. Императорские подводные лодки (до 1917 года). Отечественные подводные лодки. Подводные лодки С. К. Джевецкого (1877-1895). // Ресурс доступа: http://www.deepstorm.ru/

25. Олійників, 2004 - Олійників О. С. Сторінки історії укра-їнського військово-морського флоту. – Одеса: вид-во «Маяк», 2004. –198с.

26. РДА ВМФ РФ – Російський Державний архів Воєн-но-Морського флоту Російської Федерації, - Фонд 162 (Морской ученный комитет морского министерства г. С.Петербург (1885-1891)), опис 1, справа 1846, л.л. 1-14.

27. РДА ВМФ РФ - Російський Державний архів Воєн-но-Морського флоту Російської Федерації, - Фонд 417 (Главный Морской штаб), оп. 1, спр. 21179, арк. 24-25.

28. Римкович, 2000 - Римкович В. П. Подводные лодки на Черном море.– О.:Астропринт, 2000. - 128 с.

29. Соколюк, 2014 - Соколюк С. М. С. К. Джевецький – фун-датор вітчизняного підводного кораблебудування. // Ма-теріали ІІ Міжнародної науково-практичної конференції «Південь України у вітчизняній та європейській історії», Одеса, 2014.

30. Соколюк, 2015a - Соколюк С. М. Зародження вітчизнян-ного підводного кораблебудування в Одесі. // Південь України: етноісторичний, мовний, культурний та релігій-ний виміри: зб. наук. праць V Міжнародної наукової кон-ференції, 24-25 квітня 2015 року, Одеса./відп. редактор М. І. Михайлуца.–Одеса: ОНУ,2015. - 442 с. С. 333-337.

31. Соколюк, 2015b - Сергій Соколюк, кандидат історич-

111

них наук, доцент (Національний університет оборони України імені Івана Черняховського) – «С.К. Джевець-кий – корифей вітчизняного підводного кораблебудуван-ня» / Serhij Sokoluk, doktor, docent (Uniwersytet Obrony Narodowej Ukrainy imienia Iwana Czerniachowskiego) – «S. Drzewiecki – koryfeusz ojczyźnianego budownictwa okrętów podwodnych». // Międzynarodowa Konferencja “Człowiek i technika na polach bitew wojen światowych ”, 21-23 października 2015 Lwow.

32. Трофимова, Мороз, 2017 - Трофимова Н. В., Мороз Т. П. Познать мир безмолвия (к истории создания подво-дной лодки). // Питання історії науки і техніки №-2 (42), 2017. – К., 2017. – С.17-23.

REFERENCES

1. Boyarsky, 2014 - boyarsky a.g. Morskoye minnoye oruzhiye: istoriya sozdaniya i boyevogo primeneniya v 1877 – 1903 gg.: Monografiya. [Marine Mine Weapon: The History of the Establishment and Military Use in 1877-1903: Monograph], St. Petersburg, 2014. - 282 p. [in Russian].

2. Brukhovetskiy, 2011 - Bryukhovetskiy R.I. Shkoly voyennykh inzhenerov v 1701-1960 godakh. [School of military engineers in the years 1701-1960]. Timchenko-Ruban Nikolay Ivanovich. 24.08.2011 // Access resource: http://viupetra2.3dn.ru/publ/timchenko_ruban_n_i/13-1-0-1147 [in Russian].

3. Grebtsova, Myroshnichenko, 1997 - Grebtsova I.S., Miroshnichenko V.A. Ystochnyky yzuchenyya ystoryy aktsyonernoy kompanyy ropit. [Sources of studying the history of the joint-stock company ropit].// Zapysky istorychnoho fakulʹtetu Odesʹkoho derzhavnoho universytetu im. I. I. Mechnykova. [Notes of the Historical Faculty of the Odessa State University named after. І.І. Mechnikov]. -Odessa, 1997. -Issue 4. - P.166-172. [in Russian].

4. Dnestryansky, 2013 - Dnestryansky Ivan. Russkiye podvodnyye lodki na Chernom more v mirovykh voynakh.

112

[Russian submarines on the Black Sea in world wars]. - Odessa, 2013. // Access Resource: http://artofwar.ru/i/iwan_d/text_0500-1.shtml [in Russian].

5. Dmitriyev, 1990 - dmitriyev v.i. Sovetskoye podvodnoye korablestroyeniye. [Soviet submarine construction] . - M.,1990. – 286 p. [in Russian].

6. Dubravin, 1977 - Dubravin A.I. Deyatel'nost' vitse-admirala S.O.Makarova v sudostroyenii. [The activities of Vice Admiral S.O. Makarov in shipbuilding]. -L .: Shipbuilding, 1977. - 256 p. [in Russian].

7. Zahar, 2014 - Zahar V. Pionery podvodnogo plavaniya na Chernom more. [Pioneers of scuba diving on the Black Sea]. - Sevastopol, 2014. // Access resources: http://mil.sevhome.ru/voenistor/voenistor19i20v/v-zahar-sevastopol-pionery-podvodnogo-plavanija-chernogo-morja/ [in Russian].

8. Illarionov, 2009 – Illarionov G.Yu. Podvodnyye lodki Rossiyskogo imperatorskogo flota. [Submarines of the Russian Emperor's Fleet]. - Vladivostok: publishing house "Dal'nauka", 2003. - 580 p. + inc. [in Russian].

9. Kalinichenko O. Tsíolkovs'kiy pídvodnogo svítu – Volodimir Kremíns'kiy. [Tsiolkovsky underwater world - Volodymyr Kreminsky]. // Odessa University, №-9 (2068) November 2009. Odessa. [in Ukrainian].

10. Kalinichenko O. Kogorta, abo rol' ukraíns'kogo chinnika v zarodzhenní, stanovlenní ta rozvitku pídvodnoí víys'kovoí spravi (1595-1995). Vidannya druge, vipr. Ta dop. [Cohort, or the role of the Ukrainian factor in the origin, formation and development of a submarine military affair (1595-1995). Second Edition, processed and supplemented.] -О .: КP ОМD, 2010. - 160 p. [in Ukrainian].

11. Kalinichenko, 2012 - Kalinichenko O.O., SINYAVSKAYA O.O. V.A.Kremíns'kiy – tsíolkovs'kiy pídvodnogo svítu. [V.A. Kreminsky - Tsiolkovsky underwater world]. - Odessa, KP OMD, 2012. - 40 p. [in Ukrainian and Russian].

12. KalinichenkO, 2015 - Kalinichenko O. Svítove nadbannya 120-ríchnogo vinakhodu odesita. [World heritage of the 120-year-old invention of Odessa]. // South of Ukraine: ethno-

113

historical, linguistic, cultural and religious dimensions: Sb. Sciences Works of the V International Scientific Conference, April 24-25, 2015, Odessa. / bp editor M.I .Mikhailutsa. - Odessa: ONU, 2015.- 442 p. - P.127-130. [in Ukrainian].

13. Kalinichenko, 2015 - Kalinichenko O.O. Priorytet odesyta u vynakhodi sposobu rukhu pid vodoyu, vykorystovanoho u klasychnykh hlayderakh. [The priority of Odessa in the invention of the mode of movement under water, used in classic glider]. // Kochubiyev - Khadzhibey - Odessa: materials of the First All-Ukrainian Scientific Conference devoted to the 600th anniversary of the city, May 28-29, 2015 / Redcologist: G.I. Goncharuk (Editor-in-chief); MS Kucheruk (off sec.); T.G.Goncharuk [and others]. - Odessa: Politekperiodica, 2015. – 174p. - P. 59-62. [in Ukrainian].

14. Kalinichenko, 2015 - Kalinichenko O.. Svitove nadbannya 120-richnoho vynakhodu odesyta. [World heritage of the 120-year-old invention of Odessa]. // Military Historical Meridian. Electronic Scientific Specialty Magazine. – Ed. 2 (8) / Memorial complex "National Museum of the History of the Great Patriotic War of 1941-1945", Institute of History of Ukraine of the National Academy of Sciences of Ukraine. - K., 2015. - P.124-134. [in Ukrainian].

15. Kalinichenko, 2016 - Kalinichenko O. Shche raz pro svitove nadbannya odesyta Volodymyra Afonasʹovycha Kreminsʹkoho. [Once again about the world's heritage of Odessa, Vladimir Afonasovich Kreminsky.] // Archive. History. Modernity. Ed. 2 - Odessa, 2016. - 452 p. - P.128-132. [in Ukrainian].

16. Kalinichenko, 2016 - Kalinichenko О.О. Pidvodni chovny: vytyahy z istoriyi, teoriyi i praktyky ta osnovy taktyky. [Submarines: Excerpts from history, theory and practice, and the basics of tactics]. Newsletter No.-2/2016 of the Naval Department of the National University "OMA". - O .: KP OMD, 2016. - 78 p. From ile [in Ukrainian].

17. Kalinichenko, 2016 - Kalinichenko O. Priorytet spivvitchyznyka u vynakhodi sposobu rukhu pid vodoyu, shcho realizovanyy u suchasnykh hlayderakh ta 15 henialʹnykh peredbachenʹ V.P.Kreminsʹkoho u spravi opanuvannya

114

morsʹkoyu bezodneyu. [The priority of a compatriot in the invention of the method of motion under water, realized in modern glider and 15 genius predictions V.P.Kreminsky in the mastery of the sea abyss]. // Underwater technology and technology PTT-2016 / Materials of the VI All-Ukrainian scientific and technical conference with international participation December 15-16, 2016. - Nikolaev: NUS, 2016. - P.22-32. [in Ukrainian].

18. Kalinichenko, 2017 - Kalinichenko O. Kontseptsiya z pidvodnoho moreplavstva V.P.Kreminsʹkoho. [Concept of underwater navigation V.P.Kreminsky.] // Pytannya istoriyi nauky i tekhniky. [Questions of the history of science and technology] № 2 (42), 2017. - K., 2017. - P.46-52. [in Ukrainian].

19. Kalinichenko, 2017- Kalinichenko O. Kontseptsiya V.P.Kreminsʹkoho z pidvodnoho moreplavstva ta yoho priorytet u vynakhodi hlaydera – pidvodnoho chovna. [The concept of V.P. Kraminsky on underwater navigation and its priority in the invention of a glider - a submarine.] // Zb. Nauk. Pratsʹ Natsionalʹnoho universytetu korablebuduvannya. [Collection of scientific works of the National University of Shipbuilding] No-1, 2017. - Nikolaev, 2017. - P. 32-38. [in Ukrainian].

20. Krestjannikov, 2006 - Krestjannikov V. Orhanyzatsyya mynnoy oborony Chernomorskoho poberezhʹya Rossyy vo vtoroy polovyne XIX - nachale XX vv. [Organization of mine defense of the Black Sea coast of Russia in the second half of the XIX - early XX centuries]/V.Krestyannikov//Sevastopol:a glance in the past:Sb.Scientific articles.-Sevastopol,2006. - P.73-78. [in Russian].

21. Makarov, 1897 - Makarov S.O. Rassuzhdenyya po voprosam morskoy taktyky. [Thoughts on Marine Tactics.] / Morskoy sbornyk. [Marine Collection] No. 1-4, 1897. [in Russian].

22. Makarov, 1898 - Makarov S.O. Rassuzhdenyya po voprosam nepotoplyaemosty sudov. [Thoughts about unsinkability of ships.] // Morskoy sbornyk. [Marine collection] №-7, 1898. С-Пб, 1898. - P.1-35. [in Russian].

115

23. Makarov, 1942 - Makarov S.O. Rassuzhdenyya po voprosam morskoy taktyky. [Arguments on marine tactics]. -M .: Voenormizdat, 1942. -332 p. [in Russian].

24. Oliynykh, 2004 - Oliynykh O.S. Storinky istoriyi ukrayinskoho viyskovo-morskoho flotu. [Pages of history of the Ukrainian Navy.]- Odessa: View of "Mayak", 2004. -198 p. [in Ukrainian].

25. Russian state archive of the navy. Fund 162 (Morskoy uchennyy komitet morskogo ministerstva g. S.Peterburg (1885-1891) [Marine Scientific Committee of the Maritime Ministry of St.Petersburg (1885-1891)], description 1, right 1846, P.P. 1-14.

26. Russian state archive of the navy. Fund 417, description 1, right 21179, P.P. 24-25.

27. Rimkovich, 2000 - Rimkovich V.P. Podvodnye lodky na Chernom more. [Submarines on the Black Sea].-O .:Astroprint, 2000.-128 p. [in Russian].

28. Sokolyuk, 2015 - Sokolyuk S.M. Zarodzhennya vitchyznyannoho pidvodnoho korablebuduvannya v Odesi. [The birth of domestic submarine shipbuilding in Odessa]. // South of Ukraine: ethno-historical, linguistic, cultural and religious dimensions: Sb. Sciences Works of the V International Scientific Conference, April 24-25, 2015, Odessa. / bp editor MI Mikhailuts. - Odessa: ONU, 2015.- 442 p. - P.333-337. [in Ukrainian].

29. Sokolyuk, 2014 - Sokolyuk S.M. S.K.Dzhevetsʹkyy – fundator vitchyznyanoho pidvodnoho korablebuduvannya. [S.K. Dzhavetsky is the founder of the domestic submarine shipbuilding] // Materials of the II International Scientific and Practical Conference "South of Ukraine in the national and European history", Odessa, 2014. [in Ukrainian].

30. Sergey Sokolyuk, Candidate of Historical Sciences, Associate Professor (National University of Defense of Ukraine named after Ivan Chernyakhovsky) - «S.K. Dzhevetsʹkyy – koryfey vitchyznyanoho pidvodnoho korablebuduvannya». [S.K. Dzhevetsky - Coryphaeus of the domestic submarine shipbuilding] / Serhij Sokoluk, Doctor, Docent (Uniwersytet Obrony Narodowej Ukrainy

116

Imienia Iwana Czerniachowskiego) -" S. Drzewiecki - the coriw of the prestigious boulevard of the podwodnych ". // The Interdenominium Conference" Człowiek i technika na polach bitew wojen światowych ", 21-23 april 2015 Lwow. [in Ukrainian].

31. TrofimovA, 2017 - Trofimova N.V., MOROZ T.P. Poznatmyr bezmolvyya (k istoryy sozdanyya podvodnoy lodky). [Learn the world of silence (to the history of the creation of a submarine)]. // Pytannya istoriyi nauky i tekhniky. [Questions of the history of science and technology] № 2 (42), 2017. - K., 2017. - P.17-23. [in Russian].

УДК 364.65-057.875:378(477.74-25)«192/193»DOI: https://doi.org/10.18524/2312-6825.2018.29.153353

Олександр Комарніцький,ОRCID. ORG/0000-0002-1012-3683

доктор історичних наук, доцент кафедри історії України

Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка

(Україна, Кам’янець-Подільський)kob-1974@ukr.net

МАТЕРІАЛЬНЕ СТАНОВИЩЕ СТУДЕНТСТВА ПЕДАГОГІЧНИХ ВИШІВ ОДЕСИ У 20-30-ті рр. ХХ ст.

У статті показано стан забезпечення студентів педагогічних вишів Одеси житловою площею, стипендіями, харчуванням і ме-дичною допомогою у 20–30-ті рр. ХХ ст. Автор зазначає, що до кінця 20-х рр. в інтернатах проживали менше половина тих сту-дентів, які потребували житлової площі. Частина молоді меш-кала у будинках пролетарського студентства. У 30-х рр. вдалося вирішити житлове питання Одеському інституту професійної освіти. Інші виші відчували суттєві проблеми із поселенням мо-лоді. Упродовж 20-х рр. зріс відсоток тих, хто мав стипендіальне забезпечення, але він так і не досягнув 50%. Йдеться про запрова-

117

дження більшовиками на початку 1920-х рр. плати за навчання, про труднощі, які виникали із забезпеченням студентства хар-чуванням, особливо у голодні 1921-1923 та 1932-1933 рр. Автор зазначає, що незадовільне харчування та важкі житлові умови позначилися на стані здоров`я студентів.

Ключові слова: студент, інститут, гуртожиток, стипендія, їдальня, комітет.

Alexander Komarnitsky,ОRCID. ORG/0000-0002-1012-3683

Doctor of Historical Sciences, Associate Professor of the

Department of History of UkraineKamianets-Podilsky Ivan Ohienko National University

(Ukraine, Kamianets-Podilsky)kob-1974@ukr.net

THE FINANCIAL POSITION OF THE STUDENTS OF PEDAGOGICAL UNIVERSITIES IN ODESSA IN THE 20-30S.

XX CENTURY

Summary. In the article on the basis of available literature, archival sources and materials of the periodicals, the state of providing students of pedagogical universities in Odessa with a living space, scholarships, meals and medical aid in the 1920s -1930s XX century.

The author notes that one of the most acute problems for students was providing them with housing, especially in the 20s. By the end of the decade, less than half of the students who lived in need of a living space lived in boarding schools. Some of the youth lived in the homes of proletarian students, who were subordinate to committees improv-ing the life of students. In the 30-ies it was possible to solve the hous-ing problem of Odessa institut of professional training. Other higher educational institutions felt significant problems with the settlement of youth. Some dormitories did not comply with sanitary and hygienic standards, there were unsanitary conditions, systematic theft, and not tactful treatment of officials. Most of the hostels did not have their own baths. Significant difficulties arose with the heating of hostels and study rooms, especially in the first half of the 1920s.

118

It is noted that some of the students provided scholarships, the size of which was scanty. During the 20-ies the percentage of those who had fellowship support rose, but did not reach 50%. Some of the young people received special scholarships, the size of which was higher than usual scholarships, in particular, economic and personal scholarships.

It is about the introduction of the Bolsheviks in the early 1920’s tuition fees, than the principle of free education was violated. For a difficult financial situation, not all students had the opportunity to contribute the amounts indicated, and therefore part of the youth had to leave the university.

The article shows the difficulties that arose with providing the students with food, especially during famine in 1921-1923. More than half of the students were fed 1-2 times a day. The students did not overlook the severe famine of 1932-1933. In fact, the rate of bread delivery has been reduced by half. In connection with this, the number of students dropped significantly. Unsatisfactory food pushed young people to commit crimes.

The author notes that unsatisfactory nutrition and difficult housing conditions have affected the state of health of students. Medical assistance was provided by the student polyclinic and city hospitals. Vaccination was carried out against outbreaks of various epidemics, in particular typhus. Practiced sanatorium treatment and organization of rest homes for sick students.

It is told about the work of the organization of the All-Union Society for Assistance to Proletarian Students, the Committee for Improving the Life of Students, and assisted poor students. Assistance also came from the student mutual aid and co-ops. Having received no real help from the state, the youth sought constant and temporary work, combining it with studies.

Key words: student, institute, hostel, scholarship, dining room, committee.

Постановка проблеми. Державна влада будь-якої країни зобов’язана створювати належні умови для розвитку дітей, юна-цтва і молоді, отримання ними необхідної спеціальності і вклю-

119

ченні до активної фахової діяльності. Це у певній мірі стосується і України, яка у ХХ ст. витворила систему знань, професійної і вищої освіти.

На початку 20-х рр. вищі навчальні заклади УСРР зазнавали великої матеріальної скрути, масових бідувань, що негативно по-значилося на їх діяльності. Найменш захищеною перед чисельни-ми життєвими негараздами виявилася студенти, більшість яких змушені були самі себе забезпечувати всім необхідним. Державна підтримка була мізерною, оскільки основні сили та кошти спря-мовувалися на становлення економічного потенціалу країни.

Аналіз досліджень. Проблема матеріального становища мо-лоді педагогічних вишів у регіональному розрізі комплексно не досліджувалася. Деякі факти, які свідчать про матеріальне ста-новище студентства цих закладів, містяться у працях радянських вчених М. Бистрова (Бистров, 1974), Г. Шевчука (Шевчук, 1963), Г. Ясницького (Ясницький, 1965), українських – О. Лаврут (Лав-рут, 2010), В. Левченка (Левченко, 2010), В. Липинського (Липин-ський, 2000), О. Ляпіної (Ляпіна, 2008).

Мета статті. У статті на основі, насамперед, архівних джерел та матеріалів тогочасної періодики покажемо стан забезпечення студентів педагогічних вишів Одеси житловою площею, стипен-діями, харчуванням і медичною допомогою у 20–30-ті рр. ХХ ст.

Виклад основного тексту. У міжвоєнний період процес утвер-дження у студентському середовищі офіційної однодумності і по-силення ідеологічного контролю супроводжувався погіршенням матеріального становища молоді, через що вона не мала можли-вості повноцінно навчатися і відпочивати. Особливо скрутним було становище майбутньої інтелігенції на початку 1920-х рр. Ра-дянський історик Г. Шевчук, використавши дані журналу «Путь просвещения» за 1923 р. так описав становище студентства у цей період: «Студенти 1920 і 1921 років винесли на своїх пле-чах «роки бурі і натиску», пройшовши школу війни і підпілля, надзвичайно виносливі, пристосовані до життя в колективі, умі-ють жити й працювати в умовах шуму в гуртожитках, на куточку стола, в нетопленій кімнаті, де доводиться спати, часто навіть не повечерявши... Прагнення до знання, гідна подиву виносливість, працездатність і самовідданість – основні риси студента-пролета-

120

ря» (Шевчук, 1963: 291-292). Власне, це був період боротьби за існування.

Однією із найгостріших для студентів проблем було забезпе-чення їх житлом, особливо в 20-ті рр., що пояснювалося пово-єнною руїною. У грудні 1921 р. в інтернаті Одеського інституту народної освіти (ІНО) проживали лише 55 студентів (ЦДАВО. Ф. 166. Оп. 2. Спр. 293. Арк. 30), що для такого потужного вишу було вкрай мало. У 1922/23 н.р. у гуртожитку мешкали 47,7% студентів (Левченко, 2010: 172). Радянські вчені О. Юрженко, З. Першина, Г. Вязовський інформують, що у 1925 р. профком вишу забезпечив гуртожитком 80% студентів (Юрженко, Перши-на, Вязовський, 1965: 66). Ці дані викликають сумнів, зважаючи на вищезазначені дані, а також загальну картину забезпечення мо-лоді житлом. На листопад 1927 р. у двох гуртожитках мешкали 329 студентів (43% від загальної кількості). На одного студента відводилося 4,5 м2 (Ляпіна, 2008: 269). Не вистачало меблів, по-стільної білизни, матраців, одіял (Левченко, 2010: 172), завдяки чому в 1927 р. 18,4% студентів змушені були ділити свої ліжка зі своїми товаришами (Кожевніков, 1927: 84).

Частина молоді проживала у гуртожитках (будинки пролетар-ського студентства), що були у підпорядкуванні комітетів поліп-шення побуту студентів (КППС). У 1923/24 н.р. у них мешкали 1054 одеських студентів (Бистров, 1974: 61). У 1925/26 н.р. сюди поселили 211 студентів Одеського ІНО, що, звісно, було недо-статньо, зважаючи на те, що знімати житло змушені були 492 студенти (ЦДАВО. Ф. 166. Оп. 5. Спр. 289. Арк. 94зв.). У жов-тні 1926 р. відповідно до інструкції НКО УСРР «Про порядок утримання студентських гуртожитків» всі інтернати та будинки пролетарського студентства, які утримувалися КППС, мали бути передані у безпосереднє відання адміністрацій вишів, що несли відповідальність за їх обслуговування (Нариси повсякденного життя, 2010: 86).

Умови гуртожитків не сприяли нормальному навчанню молоді. У кімнатах мешкали по 10 і більше осіб різних спеціальностей. Так, у 1927 р. у тісних приміщеннях жили 47,7% студентів Одесь-кого ІНО (Кожевніков, 1927: 84).

121

З 1929/30 н.р. в Україні розгорнулося капітальне будівництво гуртожитків. Для вивчення побуту студентства у січні 1930 р. створили урядову комісію, яка в квітні визнала, що «житлові умо-ви пролетарського студентства надзвичайно тяжкі». Пропонува-лося вжити негайних заходів для їх поліпшення. Невдовзі було укладено угоди з 6 окружними виконавчими комітетами, зокре-ма з Одеським, на будівництво гуртожитків (Українське радян-ське суспільство, 2012: 723-724). Завдяки такому кроку в 1931 р. вдалося забезпечити житлом 354 студенти інституту професійної освіти (ІПО) (спадкоємця ІНО. – авт.) із 389, що становило 91% від загальної кількості потребуючих житлової площі (далі (Дер-жархів Одеської обл. Ф. Р. 1647. Оп. 1. Спр. 239. Арк. 53зв.). Інші виші відчували суттєві проблеми із поселенням молоді. Так, єв-рейський педтехнікум у 1931 р. не зміг розселити 120 першокурс-ників (ЦДАВО. Ф. 166. Оп. 10. Спр. 798. Арк. 10). Німецький пе-дінститут у 1935 р. забезпечив житлом 399 студентів, ще 188 осіб його потребували (забезпеченість гуртожитком становила 68,9%) (Держархів Одеської обл. Ф. Р. 1561. Оп. 1. Спр. 569. Арк. 7).

У деяких навчальних закладах не дотримувалися санітарно-гігієнічного нормативу щодо житлової площі, яка приходилася на одного студента (він впродовж 30-х рр. становив від 4,5 до 5 м2 (Держархів Хмельницької обл. Ф. Р. 2597. Оп. 1. Спр. 5. Арк. 24зв.; Міщенко, 2014: 40). У вересні 1933 р. в Одеському педін-ституті у середньому на студента припадало 3,1 м2 (ЦДАВО. Ф. 166. Оп. 11. Спр. 329. Арк. 49). Згодом питання житлової пло-щі у цьому виші розв’язали. У 1936 р. розпочалося будівництво нового гуртожитку, який мав вмістити 330 студентів (ЦДАГО. Ф. 1. Оп. 20. Спр. 6870. Арк. 117).

Внутрішній розпорядок у гуртожитках регулювали правила проживання. Щоправда, їх не завжди дотримувалися: хронічни-ми «хворобами» були антисанітарія, систематичні крадіжки, не тактовне поводження з посадовими особами. Зокрема, антисані-тарія панувала у гуртожитках ІПО (Держархів Одеської обл. Ф. Р. 1647. Оп. 1. Спр. 27. Арк. 45). У німецькому педінституті за грубе поводження з комендантом оголосили догану студенту Друць-ко-Любецькому (Держархів Одеської обл. Ф. Р. 1561. Оп. 1. Спр.

122

36. Арк. 5зв.). Одному із студентів цього вишу, який кинув з вікна чорнильницю і ледь не вбив коменданта, оголосили сувору догану (Держархів Одеської обл. Ф. Р. 1561. Оп. 1. Спр. 53. Арк. 6). Крім цього, студентку М. Классен виселили з гуртожитку за те, що вона торгувала тут закордонними речами (Держархів Одеської обл. Ф. Р. 1561. Оп. 1. Спр. 53. Арк. 7). Студент Вагнер самовільно прийняв на ночівлю сторонню особу, за що отримав сувору догану (Держар-хів Одеської обл. Ф. Р. 1561. Оп. 1. Спр. 15. Арк. 12).

Значною проблемою студентських гуртожитків було заселення їх сторонніми особами. У ряді випадків місцеві органи не викону-вали постанови ВУЦВК від 12 травня 1929 р. про адміністратив-не виселення з гуртожитків сторонніх осіб (Українське радянське суспільство, 2012: 726). Наприклад, безпідставно заселяли сто-ронніх осіб у гуртожиток українського педтехнікуму (Господарю-вання Михайлевича, 1932: 26).

Більшість гуртожитків не мали власних лазень. Для забезпе-чення ними студентства виші змушені були укладати угоди з місь-кими лазнями, які надавали молоді певні знижки, продаючи для них пільгові «квитки». Наприклад, студенти ІНО користувалася послугами міської лазні двічі на місяць (Левченко, 2010: 175). У гуртожитках першочергової ваги надавали питанням санітарної обробки. Забороняли поселяти до них студентів, які не пройшли попередньої санітарної обробки. Студенти ІПО проходили «дезо-бробку» у лазні (Держархів Одеської обл. Ф. Р. 1647. Оп. 1. Спр. 26. Арк. 111).

Значні труднощі виникали з опаленням гуртожитків та на-вчальних приміщень, особливо у першій половині 1920-х рр. Один із студентів Одеського ІНО у 1920/21 н.р. з приводу цього зазначав: «Ні книжок, ні письмового приладдя. Викладачі ходили, заклавши руки в рукава по залі й читали лекції. Ніхто нічого не записував. Мороз стискав мозок, холодив вуха. Натовпом урива-лися в їдальню, черга, холодно. Хапали по тарілці якоїсь не роз-бери-юшки й грілися» (Левченко, 2010: 171).

Частину студентів забезпечували стипендіями, розмір яких був мізерним. Більшовики, проголосивши класовий принцип у комп-лектуванні студентського контингенту, надавали державні стипен-

123

дії, насамперед, вихідцям із робітничо-селянського середовища, комуністам і випускникам робітфаків. У 1920/21 н.р. в Одеському ІНО державну допомогу отримували лише 4 студенти із наявних 572 (забезпеченість становила лише 0,7%) (Левченко, 2010: 172), у 1924/25 н.р. – відповідно 154, 603 і 25,5% (ЦДАВО. Ф. 166. Оп. 5. Спр. 289. Арк. 31зв.-32), у 1925/26 н.р. – 257, 742 і 34,6% (ЦДА-ВО. Ф. 166. Оп. 5. Спр. 289. Арк. 94зв.), у 1926/27 н.р. – 369, 806 і 45,8% (ЦДАВО. Ф. 166. Оп. 6. Спр. 168. Арк. 5). У досліджен-ні О. Ляпіної подано дещо інші дані. Вона зазначає, що у лис-топаді 1924 р. стипендії отримували 16,7% студентів Одеського ІНО. Для порівняння: у Донецькому ІНО цей показник становив 91,8%, Волинському – 51,7%, Полтавському – 44,3%, Кам`янець-Подільському – 36,9%, Ніжинському – 28,4%, Херсонському – 28,3%, Чернігівському – 27,9%, Миколаївському – 18,4%, Катери-нославському – 16,2%, Київському – 11,7%, Харківському – 10,6% (Ляпіна, 2008: 269). Таким чином бачимо, що найгірше стипенді-альне забезпечення за відсотками мала молодь найбільших вишів. Водночас, найкраще допомогами забезпечили студентів відносно невеликих педтехнікумів. У 1925/26 н.р. в Одеському єврейсько-му педтехнікумі стипендії надали 110 студентам (78,6% від за-гальної кількості) (ЦДАВО. Ф. 166. Оп. 5. Спр. 264. Арк. 66).

У 30-х рр. принцип забезпечення стипендіями удосконалили, запровадивши диференційований розподіл, відповідно до якого брали до уваги показники у навчальній і громадсько-політичній роботі. У 1931 р. в Одеському ІПО стипендіальне забезпечення мали 55,2% молоді (Держархів Одеської обл. Ф. Р. 1647. Оп. 1. Спр. 239. Арк. 53зв.).

Частина студентів отримувала спеціальні стипендії, розмір яких був вищим від звичайних стипендій. Відповідно до рішення політбюро ЦК КП(б)У від 21 липня 1922 р. було встановлено гос-подарські стипендії, розмір яких у 2-3 рази перевищував держав-ні і складав 35-45 крб (Липинський, 2000: 185). Допомоги випла-чували установи, підприємства, громадські, кооперативні і проф-спілкові організації, а також приватні підприємства з умовою, що кожний стипендіат, після закінчення навчання, мав працевлашту-ватися у тій установі чи системі, яка надавала стипендії (Держар-

124

хів Хмельницької обл. Ф. Р. 302. Оп. 1. Спр. 461. Арк. 1; Шевчук, 1963: 253). Наприклад, молоді Одеського ІНО у 1923/24 н.р ви-плачували 7 стипендій (від профспілки водників – 3 стипендії по 45 крб, шкіртресту – дві по 45 крб, тресту «Одессіль» – дві по 60 крб) (Бистров, 1974; 58), у 1924/25 н.р. – 2 (ЦДАВО. Ф. 166. Оп. 5. Спр. 289. Арк. 31зв.-32). Частина студентів отримували персо-нальні (іменні) стипендії. Так, 10 січня 1930 р. колегія НКО УСРР запровадила 7 іменних стипендій ім. Д. Заболотного, дві з яких виплатили відповідно студентам одеських ІНО і медінституту (Прокопчук, 2005: 154-155). Стипендію імені Г. Петровського з жовтня 1931 р. почав отримувати студент ІПО Абрамович (Дер-жархів Одеської обл. Ф. Р. 1647. Оп. 1. Спр. 27. Арк. 28).

Більшовики, порушивши свій принцип про безкоштовність освіти, на початку 1920-х рр. запровадили плату за навчання, що, звісно, не могло не позначитися на матеріальному становищі студентів. Окремі архівні документи свідчать про відсотки сту-дентів, які вносили плату. Так, у листопаді 1922 р. сплачували 59,9% студентів ІНО (ЦДАВО. Ф. 166. Оп. 3. Спр. 349. Арк. 26), у 1924/25 н.р. – 18,1% (ЦДАВО. Ф. 166. Оп. 5. Спр. 289. Арк. 31зв.-32), у 1925/26 н.р. – 8,1% (ЦДАВО. Ф. 166. Оп. 5. Спр. 289. Арк. 94зв.), у 1926/27 н.р. – 4,6% (ЦДАВО. Ф. 166. Оп. 6. Спр. 168. Арк. 5). Через важке матеріальне становище не всі мали змогу внести зазначені суми (ЦДАВО. Ф. 166. Оп. 3. Спр. 349. Арк. 53). У 1924/25 н.р. через не внесення плати покинув виш 61 студент (Держархів Одеської обл. Ф. Р. 1593. Оп. 1. Спр. 429. Арк. 20; Спр. 450. Арк. 21, 62).

Чимало труднощів виникало із забезпеченням студентства харчуванням, особливо у голодні 1921-1923 рр. Молоді видавали пайки, як державні, так і ті, що надходили від міжнародних орга-нізацій. Зокрема, у 1923 р. допомогу молоді Одеського ІНО нада-ли єврейська благодійна організація «Джойнт» («Американський єврейський об`єднаний розподільчий комітет»), а також «Амери-канська адміністрація допомоги» (АРА) (Вища педагогічна осві-та, 2012: 69). Все ж харчування залишалося бути незадовільним. У травні 1923 р. в деяких містах було проведено обстеження стану харчування студентів. Під час анкетування 50% студентів

125

Одеського ІНО зізналися, що вони харчувалися двічі на день, 13% – лише один раз (Левченко, 2010: 174).

При студентському гуртожитку Одеського ІНО функціонува-ла невеличкі їдальня й кухня, які у 1921 р. обслуговували 140, переважно найбідніших, студентів (ЦДАВО. Ф. 166. Оп. 2. Спр. 293. Арк. 30). З 1922 р. більша частина студентів харчувалася у їдальнях, якими опікувалися комітети поліпшення побуту сту-дентів, що керували їхньою роботою через відповідні студентські комітети. Вартість харчування у них була значно нижчою за їх реальну собівартість (Лаврут, 2010: 71). У 1924 р. в Одесі щодня тут харчувалися близько 2 тис. студентів вишів міста (В Одеськім губбюро, 1924: 75). На жаль, важко встановити кількість сту-дентів ІНО, що споживали їжу у їдальнях КППС, оскільки така статистика відсутня. У 1926/27 н.р. вони обслуговували 733 сту-дентів або 36% від загальної кількості (вартість обідів становила 26 коп.) (Лаврут, 2010: 72). У 1928 р. 51,8% одеських студентів під час опитування зізналися, що харчувалися недостатньо (При-луцький, 2008: 91).

Важке матеріальне становище призводило до того, що части-на молоді змушена була кидати навчання. 25 листопада 1924 р. на засіданні малої президії ВУЦВК йшлося про важке становище студентів Харкова, Києва, Одеси і Катеринослава. Тому учасни-ки зібрання пропонували НКО спільно з Наркоматом харчуван-ня розробити проект організації дешевих їдалень для студентів (ЦДАВО. Ф. 2. Оп. 3. Спр. 209. Арк. 5). Подальші події показали, що реального покращення не відбулося.

Поряд з їдальнями КППС функціонували окремі їдальні при вишах. В Одеському ІНО відкрили студентську чайну, де молодь харчувалася на пільгових умовах. 30% студентів їли безкоштовно (Юрженко, Першина, Вязовський, 1965: 66).

Не оминуло студентство лихоліття голоду 1932-1933 рр. Фак-тично удвічі зменшили норму видачі хліба. У зв’язку з цим зна-чно зріс відсів студентів. Так, студентський контингент Одесько-го ІПО у 1932/33 н.р. скоротився на 100 осіб (Держархів Одеської обл. Ф. Р. 1647. Оп. 1. Спр. 29. Арк. 7). Незадовільне харчування штовхало молодь до вчинення злочинів. Студент ІПО Р. Морду-

126

хович користувався чужими хлібними картками, за що йому ого-лосили сувору догану. Таке ж стягнення наклали на його колег Шполянську і М. Фрідмана, які підробили картки, але не встигли ними скористатися (Держархів Одеської обл. Ф. Р. 1647. Оп. 1. Спр. 26. Арк. 147).

З точки зору історичної правди маємо констатувати, що влада намагалися надавати допомогу голодуючому студентству. Так, 5 лютого 1933 р. Народний комісаріат постачання УСРР ухвалив встановити гарантійне постачання студентів першого списку за нормами, що встановлені для робітників першого списку. Студен-тів, які проходили по другому списку, забезпечували так: у Хар-кові і Дніпропетровську – по 500 гр. хліба на одну особу, у Києві та Одесі – по 400 гр. Їм надавали також крупи або макарони – 500 гр., цукор – 600 гр., консерви – 2 коробки, кондитерські виро-би – 1 кг на місяць (Про поліпшення постачання, 1933: 29).

Вищезазначені труднощі не могли не позначитися на ста-ні здоров`я студентів. Внаслідок незадовільного харчування та важких житлових умов серед них, як свідчить голова Укрголовп-рофосвіти УСРР Я. Ряппо, були поширені такі захворювання як малокрів`я, туберкульоз, розлад нервової системи (Ряппо, 1928: 35). В Одеському ІНО у квітні 1923 р. хворими були 62,8% сту-дентів (Левченко, 2010: 176).

У вишівських містах відкривалися лікарні, поліклініки, які були на балансі КППС. Вони намагалися вирішити питання щодо надання медичної допомоги студентству. Частину коштів на їх утримання виділяв Народний комісаріат охорони здоров`я УСРР (Липинский, 1991: 19). Студентську поліклініку відкрили і в Оде-сі, де працювали 22 лікарі. У 1924 р. вона обслужила 25084 хво-рих (Бистров, 1974: 61). Студенти Одеського ІНО користувалися також послугами міських лікарень № 1 і № 2 (ЦДАГО. Ф. 1. Оп. 20. Спр. 2009. Арк. 49).

У вишах приділяли увагу профілактичній роботі, проводили вакцинацію проти спалахів різних епідемій, зокрема висипного, черевного та зворотного тифу. У наказі директора Одеського ІПО від 5 листопада 1931 р. йшлося про те, що всі студенти мали зро-бити щеплення проти черевного тифу. Наголошувалося, що хлоп-

127

ці і дівчата, які не вакцинуються, будуть позбавлені стипендії, виселені з гуртожитку та не матимуть права відвідувати заняття (Держархів Одеської обл. Ф. Р. 1647. Оп. 1. Спр. 27. Арк. 57).

Одним із напрямків покращення стану здоров`я студентства було санаторно-курортне лікування, на яке щороку держава виді-ляла відповідні кошти. Зокрема, у 1924/25 н.р. Центральне бюро пролетарського студентства закупило в Головному та Українсько-му курортному управлінні путівки на 450 ліжко-місць, 367 з яких розподілили між окружними бюро: Одеському надали 55 місць (Герасименко, 2003: 84). У 1929 р. серед ОБПС розподілили 554 курортних ліжко-місць, у т.ч. Одеському бюро дісталося 92 путів-ки (Держархів Хмельницької обл. Ф. Р. 1584. Оп. 1. Спр. 3. Арк. 31). Звісно, цього було замало, щоби повністю задовольнити мо-лодь санаторно-курортним лікуванням.

Не отримавши реальної допомоги від держави педагогічні виші своїми силами організували будинки відпочинку для хво-рих студентів. У 1923 р. такий заклад на 400 осіб започаткував Одеський КППС (В Одеськім губбюро, 1924: 75). Він був розта-шований на дачі біля залізничної станції №7. Для облаштування будинку понад 150 студентів провели «недільник» (А.С. Одесса. Студенческий воскресник, 1923: 104-105). У середині десятиліт-тя будинки відпочинку почали фінансуватися державою. Так, у травні 1925 р. ЦБПС ВУРПС для їх організації розподілив виді-лені НКО 10 тис. крб, 2,5 тис. з яких дісталися Одеському ОБПС (Бистров, 1974: 62).

У педагогічних навчальних закладах та за їх межами створю-валися різні організації для допомоги найбіднішим студентам. Зокрема, функціонували осередки Всесоюзного товариства допо-моги пролетарському студентству. Одеський губернський відділ ставив за мету залучення «широких трудящих прошарків» насе-лення для надання матеріальної допомоги студентству. Осередок постачав потребуючих студентів одягом, паливом, харчуванням, навчальним приладдям, житлом як шляхом облаштування їда-лень, гуртожитків, майстерень, будинків відпочинку, так і шляхом надання коштів (Держархів Херсонської обл. Ф. Р. 2. Оп. 1. Спр. 153. Арк. 9).

128

Одним із найвпливовіших студентських державно-громад-ських економічних організацій, які намагалися покращити ма-теріальне становище молоді, були комітети поліпшення побуту студентів. У першій половині січня 1923 р. такий комітет виник в Одесі (Новый КУБУЧ, 1923: 98). 2 жовтня 1923 р. делегати орга-нізації брали участь у роботі І всеукраїнського з`їзду КППС, який відбувся у Харкові (Хоруженко, Липинський, 2015: 175). Комітети організовували роботу гуртожитків, лікувальних закладів, будин-ків відпочинку, їдалень, пралень, лазень, перукарень, майстерень, виробничих колективів й інших установ та підприємств, займа-лися працевлаштуванням, наданням пільгових побутових, тран-спортних, культурно-освітніх та інших послуг. Частина коштів до бюджету КППС надійшли у результаті проведення «Тижня до-помоги пролетарському студентству». Він був проведений відпо-відно до рішення ЦК КП(б)У від 11 грудня 1923 р. (Вища школа Української РСР, 1967: 91). Всім губернським комітетам партії розіслали відповідного циркулярного листа, у якому зазначало-ся, що проведення «тижня» було зумовлене важким матеріальним становищем молоді. Основними завданнями «тижня» визначили: сприяння створенню і розвитку студентських організацій взаємо-допомоги і виробничих підприємств; створення фондів допомоги студентству; обладнання гуртожитків, організація їдалень, куль-турно-освітніх закладів, медичної допомоги; організація громад-ської допомоги шляхом зборів коштів, відчислень і т.д. В Одесі ця кампанії була найбільш результативною. Зокрема, тут зібрали 30 тис. крб (Бистров, 1974: 55), у Харкові – 27,4 тис. (Прохоров, 1924: 81), Катеринославі – 10 тис. (Бистров, 1974: 55).

Матеріальну і трудову допомогу студентам Одеського ІНО на-давали і студентські каси взаємодопомоги. Зауважимо, що наря-ду з Катеринославським і Полтавським ІНО це були перші каси у середовищі педагогічних вишів (вони виникли у березні-квіт-ні 1921 р.). КВД мали статус юридичної особи, видавали позики найбіднішим студентам, окремим колективам і трудовим артілям, організовували спільно з кооперативами різні заходи (Аксакова, 2013: 118). У 1921 р. у Київському, Харківському та Одеському ІНО виникли одні з перших студентських кооперативів (Деятель-

129

ность экономических организаций, 1923: 103-104). Вони забез-печували студентів товарами першої необхідності та продоволь-ством за ціною, нижчою за ринкову. Ці товари реалізовували через магазини, буфети, їдальні, що діяли при вишах. Товари закупляли у державних установах, продовольчих кооперативах та на ринку (Липинський, 2000: 186).

Cтуденти, не отримавши реальної допомоги від держави, зму-шені були шукати постійну та тимчасову роботу, поєднуючи її з навчанням. У червні 1924 р. член політбюро ЦК РКП(б) М. Бу-харін на ХІІІ з`їзді партії констатував, що «студенти працюють, добуваючи кошти на існування, як грузчики, нічні сторожі, роз-нощики тощо. Багато не мають ні помешкання, ні заробітків»

(Робота серед молоді, 1924: 1). В Одеському ІНО у 1924/25 н.р. працевлаштуватися вдалося 213 студентам (29,7% від загальної кількості) (ЦДАВО. Ф. 166. Оп. 5. Спр. 289. Арк. 34зв.).

Висновки. Таким чином, у 20–30-ті рр. ХХ ст. складно вирі-шувалися питання забезпечення студентів педагогічних вишів Одеси житловою площею, стипендіями, харчуванням і медичною допомогою. До кінця 20-х рр. в інтернатах проживали менше по-ловина тих студентів, які потребували житлової площі. Частина молоді проживала у будинках пролетарського студентства. У 30-х рр. вдалося вирішити житлове питання Одеському ІПО. Інші виші відчували суттєві проблеми із поселенням молоді. Упродовж 20-х рр. зріс відсоток тих, хто мав стипендіальне забезпечення, але він так і не досягнув 50%. Незважаючи на складне матеріальне становище, більшовики на початку десятиліття запровадили пла-ту за навчання. Не всі мали змогу внести зазначені суми, а тому частина молоді вимушена була покинути виш. Труднощі виника-ли із забезпеченням студентства харчуванням, особливо у голо-дні 1921-1923 та 1932-1933 рр. Більше половини студентів спо-живали їжу 1-2 рази на день. Незадовільне харчування штовхало молодь до вчинення злочинів. Незадовільне харчування та важкі житлові умови позначилися на стані здоров`я студентів.. Медич-ну допомогу надавала студентська поліклініка і деякі міські лі-карні, практикували санаторно-курортне лікування і організацію будинків відпочинку для хворих студентів. Найбіднішим сту-

130

дентам-педагогам Одеси надавали допомогу осередок Всесоюз-ного товариства допомоги пролетарському студентству, комітет поліпшення побуту студентів, студентські каси взаємодопомоги і кооперативи. Не отримавши реальної допомоги від держави, молодь шукала постійну та тимчасову роботу, поєднуючи її з на-вчанням.

Список використаних джерел і літератури

1. А. С. Одесса. Студенческий воскресник//Студент рево-люции. Харьков, 1923. № 6. С. 104–105.

2. Аксакова, 2013 - Аксакова Н. О. Організації студентів педагогічних ВНЗ УСРР у 1920-ті роки//Історичні і по-літологічні дослідження: наук. журн. Донецьк: Донецьк. нац. ун-т, 2013. № 1 (51). С. 113–120.

3. В Одеськім губбюро // Студент революції. 1924. № 6. С. 75

4. Вища педагогічна освіта і наука України: історія, сього-дення та перспективи. Одеська область/[ред. рада вид.: В. Г. Кремень (гол.) [та ін.]; редкол. тому: О. Я. Чебикін (гол.) [та ін.]. Київ: Знання України, 2012. 319 с.

5. Вища школа Української РСР за 50 років/[кер. авт. кол., відп. ред. В. І. Пічов]. Київ: Київ. держ. ун-т ім Т. Г. Шев-ченка, 1967. 395 с.

6. Герасименко, 2003 - Герасименко О. О. Стан здоров’я студентства УСРР у 1920-ті роки (за матеріалами вибір-кових переписів)//Історичні і політологічні досліджен-ня: зб. наук. пр. Донецьк: Донецьк. нац. ун-т, 2003. №5/6 (17/18), грудень. С. 81–86.

7. Господарювання Михайлевича // Студент революції. 1932. № 1. С. 26.

8. Державний архів Одеської обл. Ф. Р. 1561. Оп. 1. Спр. 15.9. Державний архів Одеської обл. Ф. Р. 1561. Оп. 1. Спр. 36. 10. Державний архів Одеської обл. Ф. Р. 1561. Оп. 1. Спр. 53. 11. Державний архів Одеської обл. Ф. Р. 1561. Оп. 1. Спр.

569.

131

12. Державний архів Одеської обл. Ф. Р. 1593. Оп. 1. Спр. 429.

13. Державний архів Одеської обл. Ф. Р. 1593. Оп. 1. Спр. 450.

14. Державний архів Одеської обл. Ф. Р. 1647. Оп. 1. Спр. 26. 15. Державний архів Одеської обл. Ф. Р. 1647. Оп. 1. Спр. 27. 16. Державний архів Одеської обл. Ф. Р. 1647. Оп. 1. Спр.

29. 17. Державний архів Одеської обл. Ф. Р. 1647. Оп. 1. Спр.

239. 18. Державний архів Херсонської обл. Ф. Р. 2. Оп. 1. Спр.

153. 19. Державний архів Хмельницької обл. Ф. Р. 302. Оп. 1.

Спр. 461. 20. Державний архів Хмельницької обл. Ф. Р. 1584. Оп. 1.

Спр. 3. 21. Державний архів Хмельницької обл. Ф. Р. 2597. Оп. 1.

Спр. 5. 22. Деятельность экономических организаций высших

школ Киева. В ИНО//Студент революции. 1923. №2-3. С. 103–104.

23. Кожевніков,. 1927 - Кожевніков Новий прийом//Студент революції. 1927. №7. С. 84–85.

24. Лаврут, 2010 - Лаврут О. О. Організація харчування сту-дентів УСРР у 20-ті рр. ХХ ст.// Гілея: науковий вісник: зб. наук. пр. Київ: ВІР УАН, 2010. Вип. 32. С. 68–75.

25. Левченко, 2010. - Левченко В. В. Історія Одеського ін-ституту народної освіти (1920-1930 рр.): позитивний досвід невдалого експерименту: монографія/відп. ред. В. М. Хмарський; наук. ред. Т. М. Попова. Одеса: ТЕС, 2010. 428 с.

26. Липинский, 1991 - Липинский В. В. Кто защитит сту-дента? Студенческие организации Украины: история и современность. Донецк: редакц.-издат. отдел Донецк. управл. по печати, 1991. 116 с.

27. Липинський, 2000. - Липинський, В. В. Становлення і

132

розвиток нової системи освіти в УСРР у 20-і роки: мо-нографія. Донецьк: РВА Донецьк. держ. техн. ун-т, 2000. 247 с С.186.

28. Ляпіна, 2008 - Ляпіна О. В. Інститути народної освіти (1920-ті – початок 1930-х рр. ): порівняльний аспект//Наддніпрянська Україна: історичні процеси, події, по-статі: зб. наук. пр. Дніпропетровськ: Дніпропетров. нац. ун-т, 2008. Вип. 6. С. 263–271.

29. Міщенко, 2014 - Міщенко, І. В. Умови навчання та про-живання студентів Польського педагогічного інституту в Києві//Гілея: наук. вісник: зб. наук. пр. Київ: ПП «Вид-во «Гілея», 2014. Вип. 88 (9). С. 38–41.

30. Нариси повсякденного життя радянської України в добу непу (1921-1928 рр.): колект. монографія/[відп. ред. С. В. Кульчицький]: в 2 ч. Київ: Ін-т іст. України НАН України, 2010. Ч. 2. 382 с.

31. Новый КУБУЧ//Студент революции. 1923. №4-5. С. 98.32. Прилуцький, 2008 - Прилуцький В. І. Матеріально-побу-

тові умови життя студентства радянської України 1920-х рр.//Укр. іст. журн. Київ, 2008. №3. С. 86–101.

33. Про поліпшення постачання студентів вишів та втишів: Постанова Народного Комісаріату постачання УСРР №59 від 5 лютого//Студент революції. 1933. № 5. С. 29.

34. Прокопчук ,2005 - Прокопчук В. С. Історичне краєз-навство Правобережної України 30-х рр. ХХ – початку ХХІ ст.: від репресій, занепаду до відродження, розквіту. Кам’янець-Подільський: Абетка-НОВА, 2005. 600 с.

35. Прохоров, 1924 - Прохоров, Работа Харьковского КУБУ-Ча в истекшем году и перспективы будущого//Студент революції. 1924. №6. С. 78–84.

36. Робота серед молоді (Із докладу т. Бухаріна на ХІІІ З`їздові Р.К.П.)//Червоний кордон. Кам`янець-Подільський, 1924. 15 червня. Ч. 14. С. 1.

37. Ряппо, 1928. - Ряппо Я. Радянське студентство (характе-ристика вузів України). Харків: Держ. вид-во Укр., 1928. 48 с.

133

38. Українське радянське суспільство 30-х рр. ХХ ст.: на-риси повсякденного життя: колект. монографія/[редкол.: С. В. Кульчицький (відп. ред.); авт. кол.: Н. Т. Гогохія, В. В. Головко, В. В. Гудзь та ін.]. Київ: Ін-т іст. України НАН України, 2012. 786 с.

39. Хоруженко , Липинський, - 2015 Хоруженко Х., Липин-ський В. Комітети покращення побуту учнів і студентів у вищих навчальних закладах УСРР у 1920-ті роки//Кра-єзнавство: наук. журн. Київ: НСКУ, Ін-т іст. Укр. НАН Укр., 2015. Вип. 3-4. С. 174–179.

40. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (ЦДАВО). Ф. 2. Оп. 3. Спр. 209.

41. ЦДАВО. Ф. 166. Оп. 2. Спр. 293. 42. ЦДАВО. Ф. 166. Оп. 3. Спр. 349. 43. ЦДАВО. Ф. 166. Оп. 5. Спр. 264. 44. ЦДАВО. Ф. 166. Оп. 5. Спр. 289. 45. ЦДАВО. Ф. 166. Оп. 6. Спр. 168. 46. ЦДАВО. Ф. 166. Оп. 10. Спр. 798. 47. ЦДАВО. Ф. 166. Оп. 11. Спр. 329. 48. Центральний державний архів громадських об’єднань

України (ЦДАГО). Ф. 1. Оп. 20. Спр. 2009. 49. ЦДАГО. Ф. 1. Оп. 20. Спр. 6870. 50. Шевчук Г. М. Культурне будівництво на Україні у

1921-1925 роках. Київ: вид-во АН УРСР, 1963. 436 с.51. Юрженко О., Першина З., Вязовський Г. Одеському уні-

верситету – сто років. Одеса: Маяк, 1965. 100 с.

REFERENCES

1. A. S. Odessa. Studencheskyi voskresnyk//Student revoliutsyy. Kharkov, 1923. № 6. S. 104–105.[ Student Sunday // Student of the Revolution] Kharkov, 1923. № 6. S. 104–105.[in Ukrainian]

2. Aksakova, 2013 - Aksakova N. O. Orhanizatsii studentiv pedahohichnykh VNZ USRR u 1920-ti roky//Istorychni i politolohichni doslidzhennia: nauk. zhurn. Donetsk: Donetsk. nats. un-t, 2013. № 1 (51). S. 113–120.[ Organization of

134

students of pedagogical universities of the USSR in the 1920s] 2013. № 1 (51). S. 113–120.[in Ukrainian].

3. V Odeskim hubbiuro // Student revoliutsii. 1924. № 6. S. 75. .[ In Odessa gubbureau // Student of the revolution] 1924. № 6. S. 75. .[in Ukrainian].

4. Vyshcha pedahohichna osvita i nauka Ukrainy: istoriia, sohodennia ta perspektyvy. Odeska oblast/[red. rada vyd.: V. H. Kremen (hol.) [ta in.]; redkol. tomu: O. Ya. Chebykin (hol.) [ta in.]. Kyiv: Znannia Ukrainy, 2012. 319 s. [Higher pedagogical education and science of Ukraine: history, present and future.] Kyiv: Znannia Ukrainy, 2012. 319 s. .[in Ukrainian].

5. Vyshcha shkola Ukrainskoi RSR za 50 rokiv/[ker. avt. kol., vidp. red. V. I. Pichov]. Kyiv: Kyiv. derzh. un-t im T. H. Shevchenka, 1967. 395 s.[ Higher school of the Ukrainian SSR for 50 years / [director. aut count, rep. Ed. VI I. Pichov] Kyiv. 1967. 395 s.[in Ukrainian].

6. Herasymenko, 2003 - Herasymenko O. O. Stan zdorovia studentstva USRR u 1920-ti roky (za materialamy vybirkovykh perepysiv)//Istorychni i politolohichni doslidzhennia: zb. nauk. pr. Donetsk: Donetsk. nats. un-t, 2003. №5/6 (17/18), hruden. S. 81–86.[ The state of student health of the USSR in the 1920s (based on sample censuses)] : Donetsk. 2003. S. 81–86.[in Ukrainian].

7. Hospodariuvannia Mykhailevycha // Student revoliutsii. 1932. № 1. S. 26.

8. Derzhavnyi arkhiv Odeskoi obl. F. R. 1561. Op. 1. Spr. 15.9. Derzhavnyi arkhiv Odeskoi obl. F. R. 1561. Op. 1. Spr. 36. 10. Derzhavnyi arkhiv Odeskoi obl. F. R. 1561. Op. 1. Spr. 53. 11. Derzhavnyi arkhiv Odeskoi obl. F. R. 1561. Op. 1. Spr. 569. 12. Derzhavnyi arkhiv Odeskoi obl. F. R. 1593. Op. 1. Spr. 429. 13. Derzhavnyi arkhiv Odeskoi obl. F. R. 1593. Op. 1. Spr. 450. 14. Derzhavnyi arkhiv Odeskoi obl. F. R. 1647. Op. 1. Spr. 26. 15. Derzhavnyi arkhiv Odeskoi obl. F. R. 1647. Op. 1. Spr. 27. 16. Derzhavnyi arkhiv Odeskoi obl. F. R. 1647. Op. 1. Spr. 29. 17. Derzhavnyi arkhiv Odeskoi obl. F. R. 1647. Op. 1. Spr. 239.

135

18. Derzhavnyi arkhiv Khersonskoi obl. F. R. 2. Op. 1. Spr. 153. 19. Derzhavnyi arkhiv Khmelnytskoi obl. F. R. 302. Op. 1. Spr. 461. 20. Derzhavnyi arkhiv Khmelnytskoi obl. F. R. 1584. Op. 1.

Spr. 3. 21. Derzhavnyi arkhiv Khmelnytskoi obl. F. R. 2597. Op. 1.

Spr. 5. 22. Deiatelnost эkonomycheskykh orhanyzatsyi vыsshykh

shkol Kyeva. V YNO//Student revoliutsyy. 1923. №2-3. S. 103–104.

23. Kozhevnikov,. 1927 - Kozhevnikov Novyi pryiom//Student revoliutsii. 1927. №7. S. 84–85.[ New Reception // Student of the Revolution] 1927. №7. S. 84–85.[in Ukrainian].

24. Lavrut, 2010 - Lavrut O. O. Orhanizatsiia kharchuvannia studentiv USRR u 20-ti rr. KhKh st.// Hileia: naukovyi visnyk: zb. nauk. pr. Kyiv: VIR UAN, 2010. Vyp. 32. S. 68–75.[ The nutrition of the students of the Ukrainian SSR in the 20's of the twentieth century] . Kyiv: VIR UAN, 2010. Vyp. 32. S. 68–75.[in Ukrainian].

25. Levchenko, 2010. - Levchenko V. V. Istoriia Odeskoho instytutu narodnoi osvity (1920-1930 rr.): pozytyvnyi dosvid nevdaloho eksperymentu: monohrafiia/vidp. red. V. M. Khmarskyi; nauk. red. T. M. Popova. Odesa: TES, 2010. 428 s.[ The history of the Odessa Institute of Public Education (1920-1930): the positive experience of an unsuccessful experiment] .Odesa: TES, 2010. 428 s. .[in Ukrainian].

26. Lypynskyi, 1991 - Lypynskyi V. V. Kto zashchytyt studenta? Studencheskye orhanyzatsyy Ukraynы: ystoryia y sovremennost. Donetsk: redakts.-yzdat. otdel Donetsk. upravl. po pechaty, 1991. 116 s.[ Lipinsky VV Who will protect the student? Student organizations of Ukraine: history and modernity.] .Donetsk., 1991. 116 s[ in Ukrainian].

27. Lypynskyi, 2000. - Lypynskyi, V. V. Stanovlennia i rozvytok novoi systemy osvity v USRR u 20-i roky: monohrafiia. Donetsk: RVA Donetsk. derzh. tekhn. un-t, 2000. 247 s S.186.[ Formation and development of a new system of education in the Ukrainian SSR in the 1920s: a monograph] Donetsk,2000. 247 s S.186.[ in Ukrainian].

136

28. Liapina, 2008 - Liapina O. V. Instytuty narodnoi osvity (1920-ti – pochatok 1930-kh rr. ): porivnialnyi aspekt//Naddniprianska Ukraina: istorychni protsesy, podii, postati: zb. nauk. pr. Dnipropetrovsk: Dnipropetrov. nats. un-t, 2008. Vyp. 6. S. 263–271.[ Institutes of public education (1920s - early 1930's): a comparative aspect] S. 263–271.[ in Ukrainian].

29. Mishchenko, 2014 - Mishchenko, I. V. Umovy navchannia ta prozhyvannia studentiv Polskoho pedahohichnoho instytutu v Kyievi//Hileia: nauk. visnyk: zb. nauk. pr. Kyiv: PP «Vyd-vo «Hileia», 2014. Vyp. 88 (9). S. 38–41.[ Conditions for studying and living students of the Polish Pedagogical Institute in Kyiv] . Kyiv, S. 38–41. .[ in Ukrainian].

30. Narysy povsiakdennoho zhyttia radianskoi Ukrainy v dobu nepu (1921-1928 rr.): kolekt. monohrafiia/[vidp. red. S. V. Kulchytskyi]: v 2 ch. Kyiv: In-t ist. Ukrainy NAN Ukrainy, 2010. Ch. 2. 382 s. [Essays on the daily life of Soviet Ukraine in the days of the Nep (1921-1928 biennium): a collection. monograph] Kyiv,382 s. [ in Ukrainian].

31. Novыi KUBUCh//Student revoliutsyy. 1923. №4-5. S. 98.32. Prylutskyi, 2008 - Prylutskyi V. I. Materialno-pobutovi

umovy zhyttia studentstva radianskoi Ukrainy 1920-kh rr.//Ukr. ist. zhurn. Kyiv, 2008. №3. S. 86–101[Material and living conditions of students of Soviet Ukraine of the 1920's] Kyiv, 2008. №3. S. 86–101[ in Ukrainian].

33. Pro polipshennia postachannia studentiv vyshiv ta vtyshiv: Postanova Narodnoho Komisariatu postachannia USRR №59 vid 5 liutoho//Student revoliutsii. 1933. № 5. S. 29.[ On Improving the Supply of Students in Higher Education and Education: Resolution of the People's Commissariat of Supply of the Ukrainian SSR No.59 of February 5] 1933. № 5. S. 29. [ in Ukrainian].

34. Prokopchuk ,2005 - Prokopchuk V. S. Istorychne kraieznavstvo Pravoberezhnoi Ukrainy 30-kh rr. KhKh – pochatku KhKhI st.: vid represii, zanepadu do vidrodzhennia, rozkvitu. Kamianets-Podilskyi: Abetka-NOVA, 2005. 600 s.

137

[Historical regional studies of the Right-bank Ukraine of the 30's. XX - early XXI centuries: from repression, decline to rebirth, prosperity] Kamianets-Podilskyi, 2005. 600 s. [ in Ukrainian].

35. Prokhorov, 1924 - Prokhorov, Rabota Kharkovskoho KUBUCha v ystekshem hodu y perspektyvы budushchoho//Student revoliutsii. 1924. №6. S. 78–84.[ The work of the Kharkiv Cube in the past year and the prospects for the future] 1924. №6. S. 78–84. [ in Ukrainian].

36. Robota sered molodi (Iz dokladu t. Bukharina na KhIII Z`izdovi R.K.P.)//Chervonyi kordon. Kam`ianets-Podilskyi, 1924. 15 chervnia. Ch. 14. S. 1.[ Work among young people (From the report of Comrade Bukharin on the XIII Congress of the RKP) .[ in Ukrainian].

37. Riappo, 1928. - Riappo Ya. Radianske studentstvo (kharakterystyka vuziv Ukrainy). Kharkiv: Derzh. vyd-vo Ukr., 1928. 48 s.[ Soviet Students (characteristic of higher educational institutions of Ukraine).] Kharkiv., 1928. 48 s[ in Ukrainian].

38. Ukrainske radianske suspilstvo 30-kh rr. KhKh st.: narysy povsiakdennoho zhyttia: kolekt. monohrafiia/[redkol.: S. V. Kulchytskyi (vidp. red.); avt. kol.: N. T. Hohokhiia, V. V. Holovko, V. V. Hudz ta in.]. Kyiv: In-t ist. Ukrainy NAN Ukrainy, 2012. 786 s.[ The Ukrainian Soviet Society of the 30's of the 20th Century: Essays of Everyday Life] Kyiv, 2012. 786 s. [ in Ukrainian].

39. Khoruzhenko , Lypynskyi, - 2015 Khoruzhenko Kh., Lypynskyi V. Komitety pokrashchennia pobutu uchniv i studentiv u vyshchykh navchalnykh zakladakh USRR u 1920-ti roky//Kraieznavstvo: nauk. zhurn. Kyiv: NSKU, In-t ist. Ukr. NAN Ukr., 2015. Vyp. 3-4. S. 174–179.[ Committees for improving the life of students and students in higher educational institutions of the Ukrainian SSR in the 1920s]. [ in Ukrainian].

40. Tsentralnyi derzhavnyi arkhiv vyshchykh orhaniv vlady i upravlinnia Ukrainy (TsDAVO). F. 2. Op. 3. Spr. 209. [

138

41. TsDAVO. F. 166. Op. 2. Spr. 293. 42. TsDAVO. F. 166. Op. 3. Spr. 349. 43. TsDAVO. F. 166. Op. 5. Spr. 264. 44. TsDAVO. F. 166. Op. 5. Spr. 289. 45. TsDAVO. F. 166. Op. 6. Spr. 168. 46. TsDAVO. F. 166. Op. 10. Spr. 798. 47. TsDAVO. F. 166. Op. 11. Spr. 329. 48. Tsentralnyi derzhavnyi arkhiv hromadskykh obiednan

Ukrainy (TsDAHO). F. 1. Op. 20. Spr. 2009. 49. TsDAHO. F. 1. Op. 20. Spr. 6870. 50. Shevchuk H. M. Kulturne budivnytstvo na Ukraini u 1921-1925

rokakh. Kyiv: vyd-vo AN URSR, 1963. 436 s.[ Cultural construction in Ukraine in 1921-1925] Kyiv, 1963. 436 s. [ in Ukrainian].

51. Iurzhenko O., Pershyna Z., Viazovskyi H. Odeskomu universytetu – sto rokiv. Odesa: Maiak, 1965. 100 s.[ Odessa University - one hundred years] Odesa, 1965. 100 s. [in Ukrainian].

УДК 94 (477.74) «1921»DOI: https://doi.org/10.18524/2312-6825.2018.29.153354

Олександр ШишкоORCID.ORG/0000-0002-9933-8794

Кандидат історичних наук, доцент,Докторант кафедри історії України

Одеського національного університетуім. І. І. Мечникова

(Україна, Одеса)e-mail: shyshko2011@ ukr.net

ОДЕСЬКА ГУБЕРНСЬКА НАРАДА З БОРОТЬБИ З БАНДИТИЗМОМ: ПЕРЕДУМОВИ СТВОРЕННЯ ТА

ОСНОВНІ НАПРЯМКИ ДІЯЛЬНОСТІАнотаціяУ статті розглядаються передумови створення в Одесі у бе-

резні 1921 р. наради з боротьби з бандитизмом, яка була поклика-

139

на координувати діяльність військових та цивільних органів влади у губернії з метою придушення селянського повстанського руху, який ця влада трактувала як «бандитизм», та який був виклика-ний абсолютним несприйняттям селянством аграрної політики РКП(б). Для придушення селянських збройних виступів влада ви-користовувала широкий арсенал засобів, серед яких були регуляр-ні військові частини, війська ВНК, проведення розвідувальної та агентурної роботи, взяття заручників, облік сімей повстанців, запровадження колективної відповідальності жителі сіл тощо.

Ключові слова: нарада, «бандитизм», продрозкладка, по-встання, селяни.

Oleksandr Shyshko ORCID.ORG/0000-0002-9933-8794

PhD in History, Doctoral student at the Department of History of Ukraine

Odessa I. I. Mechnikov National University(Ukraine, Odesa)

e-mail: shyshko2011@ ukr.net

ODESA PROVINCIAL COUNCIL ON THE FIGHT AGAINST BANDITRY: PRECONDITIONS OF CREATION AND MAIN

ACTIVITIES

SummaryThe agrarian policy of the RCP (b) at the beginning of 1921 in

Ukraine, in general, and in the Odesa province in particular, suffered almost complete collapse. The peasantry demonstrated its reluctance to move to collective forms of cultivating land, resisting the forced removal of its corn, while resorting to armed resistance. For its part, the communist government interpreted this position of the peasantry as «banditism» or «political banditism» and used a wide network of organizational, propaganda, military and punitive measures to «eliminate banditism». The main thesis of the article is that the resistence of the peasantry against the agrarian policy of the RCP (b) was so powerful, as to condition the creation the Odessa Provincial

140

Council on the fight against banditry (OGNBB) in March 1921, which was called to coordinate the activities of the military and civilian authorities in suppressing the peasant insurgency movement.

As of the beginning of January 1921, in Odesa province, the prodrazvyorstka (food apportionment) plan was executed at 37%. Such a result was achieved through the involvement of military forces, the use of punitive measures such as taking hostages, the work of visiting sessions of the provincial revolutionary tribunal, the activities of county emergency commissions and other numerous punitive bodies: «triplets», «fives», etc. Without using all this arsenal, the prodrazvyortska plan would have been executed at much smaller scke. In the beginning of 1921, the relations between the workers of Odessa and the communist government became increasingly tense and hostile due to the sharp deterioration of the food supply delivered to workers and the cessation of the work of many enterprises. Under such circumstances, the authorities were not able to re-engage workers in the activities of “food squads”.

On this backdrop, in the beginning of 1921, the central government of Ukraine adopted a number of normative acts, which were intended to resolve issues of forms and means of combating “banditry”. Such means consisted of regular military units, punitive units of the Odessa Provincial Extraordinary Commission (OGRN), police detachments and committees of poor peasants, who together had to ensure «the elimination of banditism before the start of the sowing campaign».

During the period between March and August of 1921, the Odesa Provincial Council on Combatting Banditism focused on the development and implementation of measures that were intended to curb peasant armed actions and ensure the implementation of a redistribution. Such measures included the creation of permanent garrisons in the most dangerous areas, the organization of troop detachments, increased work of intelligence and agents, etc. Taking hostages, keeping track of the families of insurgents, imposing the collective responsibility of villagers also remained in the arsenal of punitive measures.

The activities of the OGNBB, which was called to coordinate the activities of military and civil authorities in order to suppress the

141

peasant insergent movement, testified to how powerful the resistance of the peasantry to the agrarian policy of the RCP(b) was. In sum, the prosecution of peasantry and dire punitive measures, perpetuated against the agrarian population, testify to the fact, that peasants have become a significant danger to the communist authorities. As they did not corroborrate the agrarian policies of the Bolshevik state, peasants started to organize mass resistance movement, undermining food supplies for the city and the workers, a social class at the core of the supporters of the regime.

Key words: council, “banditry”, prodrazvyorstka (food apportion-ment), insurgency, peasants.

Постановка проблеми. 1921 рік в Україні був позначений складними та суперечливими суспільно-політичними та економіч-ними процесами. З одного боку комуністична влада опинилась у глибокій економічній та політичній кризі, яка була викликана по-вним крахом «комуністичного будівництва», яке в Україні тривало з кінця 1919 р. та повністю копіювало соціальні перетворення у Росії, які там розпочались у 1918 р. З іншого боку різке погіршен-ня продовольчого забезпечення робітників і як наслідок зниження їх життєвого рівня не призвело до масових виступів пролетаріату, тим більше до збройної боротьби з більшовицьким режимом. Так само селянський повстанський рух не набув масового та організо-ваного характеру, а навпаки отамани та рядові повстанці почали здаватись на милість влади, яка оголосила амністію для таких осіб. Влада, своєю чергою, не маючи змоги силою придушити збройний опір селянства, змушена була відмовитись від основних положень аграрної політики з її постулатом колективного обробітку землі та прийняти закон про право володіння землею протягом наступних 9-ти років. Перспектива заміни продрозкладки на фіксований нату-ральний податок з можливістю реалізації своєї продукції на ринку також значно вплинуло на настої селян.

Та найважливіше, що у 1921 р. повстанський рух почав втрача-ти свою соціальну базу, яку складало заможне селянство. Заступ-ник командувача збройними силами України Р. Ейдеман так пояс-нював зміну настроїв у селян: «Куркуль, змучившись безперерв-

142

ною боротьбою і розчарувавшись у можливості легкої перемоги над робітничо-селянською владою, починає втрачати віру в своїх отаманів, під якими б гаслами вони не виступали» (Коммунист, 1921, 27 августа). Отже, українське селянство ставало все більш виснаженим від безперервного терору, який до нього застосовува-ла комуністична влада за допомоги чисельних каральних органів та регулярного війська. Для координації діяльності військових та цивільних органів влади, які покликані були вести боротьбу з се-лянським повстанським рухом, у лютому 1921 р. було створено Постійну нараду з боротьби з бандитизмом при РНК УСРР, а у губерніях та повітах відповідно було створено місцеві наради.

Аналіз досліджень. Одним з перших, хто звернувся до аналізу діяльності Постійної наради у контексті «розгрому збройної вну-трішньої контрреволюції на Україні», був О. Кучер, який також детально перерахував функції, які були покладені на губернські на повітові наради з боротьби з бандитизмом (Кучер, 1971: 89). Л. Яковлева діяльності Постійної наради присвятила окреме до-слідження, у якому навела декілька фактів з роботи Одеської гу-бернської наради з боротьби з бандитизмом. Зокрема, вона вказа-ла на факт винесення догани Одеській нараді за допущенні нею порушення влітку 1921 р. (Яковлева, 1991: 48). І. Шкляєв роз-глянув окремі епізоди діяльності Одеської губернської наради у контексті боротьби із селянським повстанським рухом у 1921 р., зокрема, стосовно чисельності військ ВНК та інших збройних формувань, які були задіяні у цій боротьбі (Шкляєв, 2002: 85, 86). Для розуміння атмосфери, яка панувала в Одесі протягом 1921 р., важливою є праця В. Савченка, у якій він писав, що стан одеської промисловості можна було охарактеризувати двома словами: роз-руха та розорення, і відповідно тисячі робітників, службовців та безробітних втратили будь-яку надію на покращення свого стано-вища (Савченко, 2012: 22, 23). Отже, проблема функціонування органу, який покликаний був координувати та керувати діяльніс-тю військових та цивільних органів влади в Одеській губернії у сфері боротьби з повстанським рухом є малодослідженою.

Мета статті. Метою статті є висвітлення передумов створення та основних напрямків діяльності Одеської губернської наради

143

з боротьби з бандитизмом (ОГНББ) та аналіз нормативного за-безпечення підстав для боротьби із заможним селянством та по-встанським рухом.

Виклад основного матеріалу. Станом на 10 січня 1921 р. в Одеській губернії з плану у 21 507 199 пуд. збіжжя відповідно до закону «Про хлібну розкладку» від 24 серпня 1920 р. (хоча в зако-ні мова йшла про 23 млн. пуд. збіжжя) було зібрано 8 116 543 пуд. збіжжя, або 37% (Вісти, 1921, 22 січня). Цей показник спонукав представників влади до аналізу та пояснень такого стану речей. У першому випадку В. Триліський у своїй публікації проголосив тезу проте, що «для нас є незаперечним той факт, що відсоток ви-конання розкладки, за дуже рідким виключенням, є найкращим мірилом революційності тієї чи іншої місцевості, підготовленос-ті радянського апарату, енергії та впливу партії, ставлення селян до Радянської влади». Звідси він робив висновок, що 37% це той максимум, якого змогла досягти влада станом на початок 1921 р., тому що в інших губерніях результат був ще нижчим. Іншими словами, він завуальовано давав зрозуміти, що влада могла розра-ховувати на підтримку не більше третини селянства України. Але при цьому автор публікації не згадав того факту, що такий резуль-тат виконання продрозкладки було досягнуто завдяки залученню військової сили, зокрема, 51-ї дивізії, задіяня каральних заходів, таких як взяття заручників, роботі виїзних сесій губернського ре-волюційного трибуналу, діяльності повітових надзвичайних комі-сій та інших чисельних каральних органів: «трійок», «п’ятірок» тощо. Без використання всього цього арсеналу процент виконан-ня продрозкладки був би набагато меншим. Яким він міг бути могло свідчити виконання плану продрозкладки згідно декрету «Про землю» від 5 лютого 1920 р. Без залучення військової сили та каральних органів цей показник складав станом на червень 1920 р. 10% (Супруненко, 1966: 369).

Звідси випливав очевидний висновок про те, що згідно логі-ки В. Триліського «мірилом революційності» Одеської губернії була цифра «10». Звичайно, такого радикального висновку автор не міг собі дозволити. Навпаки, він бідкався, що Україна занад-то відстала від Великоросії, до якої «нам ще довго тягнутися».

144

Але виявляється у тій же Великоросії ситуація також була далеко не ідеальною. Станом на кінець 1920 р. план продрозкладки там виконали 10 непродуктивних губерній, ще шість губерній набли-зились до її виконання, а от 9-ть ударних губерній з 109 565 000 виконали 57 722 000 пуд. збіжжя, або 52,7%. Отже, «революцій-ність» російського селянства також мала низькі показники.

Логіка аналізу спонукала В. Триліського перейти до розгляду «мірила революційності» кожного повіту Одеської губернії. Отже, Одеський повіт виконав план продрозкладки на 67,0%, Ананьїв-ський – 47,7%, Вознесенський – 28,8%, Первомайський – 27,0%, Балтський – 21,6%, Тираспольський – 16,0%. Висновок його був лаконічним, там де не було проведено розшарування села, де не було походу на куркуля, тобто у Тираспольському повіті, й ви-явився найнижчий результат. Невиголошений висновок полягав у тому, що вищий результат був там, де були задіяні зовнішні чин-ники карального характеру.

Друкуючи свій матеріал у відкритій пресі, В. Триліський зму-шений був уникати відвертих висновків. Інструктор ВУЦВКа Д. Приходько, який проводив інспекцію Одеської губернії з 22 січня до 15 лютого 1921 р., у закритій доповіді міг собі дозво-лити більш категоричні висловлювання. Отже, у своїй доповіді інструктор ВУЦВКа зробив висновок про те, що «земельна по-літика протягом всього 1920 р. як по всій Україні, так і в Одеській губернії, дійшла на місцях до повного краху та довела, і доводить сільське господарство до повного упадку культури землеробства і розрухи господарства» (ЦДАГО. Ф. 1. Оп. 20. Спр. 617. Арк. 115зв.). Зокрема, він звітував про те, що створення комун з колек-тивного обробітку землі привело до того, що у Вознесенському повіті у волостях від 10 до 20 тис. десятин землі так і не було зо-рано та засіяно.

Радянська історіографія, яка всіма силами намагалася довести, що створення у 1920 р. колективних господарств стало свідчен-ням нездоланої тяги до колгоспного ладу, який «відповідав жит-тєвим інтересам трудящого селянства» (Супруненко, 1966: 368), у той же час змушена була визнавати, що колгоспний рух не став масовим, до нього залучалась лише незначна частина найбідні-

145

шого селянства і сільськогосподарського пролетаріату, основна ж маса селянства «прагнула розвивати одноосібне трудове гос-подарство» (Чмига, 1974: 76). До такого висновку спонукали кон-кретні результати колгоспного будівництва, причому вони різни-лися у представників радянської історіографії з України та Росії. Перші називали загальну кількість колгоспів станом на кінець 1920 р., яка нараховувала понад 700 господарств (Данилов, 1963: 154), а другі – 960, або й навіть біля 1 тисячі (Чмига, 1974: 76). В Одеській губернії станом на 1 січня 1921 р. нараховувалось 3 комуни, 74 артілі і 2 товариства (Данилов, 1963: 154).

Отже, українське селянство загалом та Одеської губернії зо-крема категорично не сприймало аграрної політики РКП(б) у всіх її вимірах, воно не розуміло «вірного марксистського положення про те, що на основі індивідуального дрібного селянського госпо-дарства не можна побудувати соціалізм» (Супруненко, 1966: 194). Але якщо у 1921 р. комуністичні вожді тимчасово відмовились від насадження колгоспів, то від необхідності подальшого при-мусового вилучення збіжжя у селян вони відмовитись не могли.

Інший підхід до розуміння причин низького виконання про-дрозкладки продемонстрував голова Одеського губернського продовольчого комітету Патрикеєв під час об’єднаного засідання губревкому та пленуму губкому. За його версією помітне падіння заготівлі збіжжя, яке спостерігалося протягом останніх місяців, було викликане тим, що зник інтерес до продовольчої роботи з боку широких робітничих мас. Він скаржився на те, що останнім часом робітничі загони стали хирлявими, малочисельними і тому втратили вплив на хід продовольчої заготівлі. Звідси Патрикеєв робив висновок, що «треба влити нову живу струю робітників і посилити політичну роботу у червоноармійських частинах» (Ві-сти, 1921, 16 січня). Показовою була реакція зібрання на цю його пропозицію. У постанові містився запис про «посилення політич-ної роботи у червоноармійських частинах у сенсі популяризації продовольчої роботи» і нічого не було сказано про робітників. Звичайно, це не було випадковим. Ще у серпні, під час мобілізації робітників на продовольчий фронт та для походу на куркуля, за-мість 5 тис. робітників вдалося зібрати у продзагони лише 3 тис.

146

Отже, вже від самого початку продовольчої кампанії великий від-соток робітників, навіть під загрозою бути притягнутим до відпо-відальності «за законами революційного часу», категорично від-мовився йти на «продовольчий фронт», у битвах якого чисельні жертви несли обидві сторони.

На початку 1921 р. стосунки між робітниками Одеси та кому-ністичною владою ставали все більш напруженими. Про ситуацію, яка склалася у місті, голова Одеського губревкому Я. Дробніс 9 лютого по прямому дроту доповів представнику уряду у Харкові. Зокрема, Я. Дробніс повідомив, що у місті склалося важке стано-вище з паливом, через відсутність якого всі заводи і фабрики сто-ять. Крім цього, відсутність дров не дозволяла випікати достатню кількість хліба для постачання робітників. Цим користувалися провокатори і Одеса, за висновком Я. Дробніса, була близькою до масового виступу робітників. До всього, спекуляція у місті набула відверто нахабних і відкритих форм. Значного резонансу набув підпал шкіряного заводу, який весь вигорів (ЦДАГО. Ф. 1. Оп. 20. Спр. 615. Арк. 2). Ситуація у місті не покращилась навіть після того як на середину лютого план виконання продрозкладки було доведено до 9 млн. пуд. збіжжя, тому що місцеві органи «змушені були ні в якому разі не затримувати виконання позагубернських нарядів, зокрема для Донбасу» (ЦДАГО. Ф. 1. Оп. 20. Спр. 523. Арк. 1).

За таких обставин сподівання на те, що робітники Одеси від-гукнуться на заклик влади знову записуватись до продзагонів, були марними. Тому як і раніше влада могла залучати до продо-вольчої роботи, тобто до вилучення збіжжя у селян, лише регу-лярне військо.

Ще у квітні 1920 р. боротьба з «бандитизмом» була покладе-на на Управління тилами Південно-Західного фронту, при тилах армій, дивізій, а також при губернських дільницях і повітових комендатурах створювались постійні наради. У вересні ця бо-ротьба була доручена військам внутрішньої служби (ВНУС), а у грудні командуючому збройними силами України (Кучер, 1971: 88). Отже, протягом 1920 р. відповідальним за боротьбу з банди-тизмом, тобто з селянським повстанським рухом, було військове

147

командування, а практичні заходи цієї боротьби покладались на військові збройні формування.

У січні 1921 р. розпочався процес переведення боротьби з бан-дитизмом з підпорядкування органів військового командування до РНК УСРР та місцевих органів влади, організацій та відомств, щоб активізувати їх діяльність у цій боротьбі, надавши їм контр-ольно-розпорядчі функції. Двадцять третього січня РНК УСРР, розглянувши питання про боротьбу з бандитизмом, ухвалила постанову, у якій, зокрема, політичній нараді при командуючо-му військовими силами у республіці доручалося розробити план конкретних заходів у всеукраїнському масштабі. Проект таких заходів 29 січня було подано на затвердження РНК і того ж дня уряд прийняв постанову «Про заходи боротьби з бандитизмом» (Яковлева, 1991: 42). Задекларувавши цю боротьбу політикою державної ваги, постанова змінювала акценти у цій боротьбі. Отже, віднині така боротьба визнавалась найважливішим завдан-ням комітетів незаможних селян (КНС). Для реалізації цього за-вдання всі озброєнні загони КНС у волостях та селах планувалось віддати під управління міліції, а організовані із незаможних селян полки, батальйони та ескадрони включити до складу територі-альних полків Всеобучу з оперативною підлеглістю відповідним начальникам тилу (Про заходи з боротьби з бандитизмом, 1921: 34-35). Таким чином, на допомогу регулярним військовим підроз-ділам мали прийти озброєнні загони незаможних селян, які під керівництвом та за участі міліції й мали опинитися на вістрі цієї боротьби.

Першого лютого РНК УСРР затвердив ще одну постанову «Про боротьбу з бандитизмом», у якій розвиток цього явища було пов’язано з відсутністю «необхідної впертості з боку місцевих радянських та партійних органів». У постанові знову акцентува-лася увага на тому, що боротьба з бандитизмом на місцях велася тільки військовими засобами, які призводили до знищення живої активної сили, але не усували корінних причин існування банди-тизму. Та проблема полягала ще й у тому, що залучення регуляр-ного війська дуже часто не давало потрібного ефекту, траплялися випадки, коли «окремі військові частини демонстрували повне

148

нерозуміння характеру цієї боротьби» (Про боротьбу з бандитиз-мом, 1921: 40). Відповідно постанова покладала на губерніальні наради обов’язок стежити за тим, щоб військові частини, які були задіяні у сфері боротьби з бандитизмом, були добре проінструк-товані, суворо керувались у своїй роботі інструкцією РНК УСРР та ЦК КП(б)У від 8 грудня 1920 р.

Ця постанова ще раз закликала до «зміцнення й підвищення якості сільської та волосної міліції», від стану якої значною мі-рою мав залежати успіх у боротьбі з бандитизмом місцевого зна-чення, за умови наявності достатньої кількості війська. Що стосу-ється КНС, то у постанові йшла мова про їх обов’язкову участь у роззброєнні куркульських елементів села.

Отже, на початок лютого 1921 р. центральною владою України було прийнято нормативні акти, які були покликані врегулювати питання форм і засобів боротьби з бандитизмом. До таких засо-бів належали регулярні військові частини, каральні підрозділи Одеської губернської надзвичайної комісії (ОГНК), загони міліції та КНС, які всі разом мали забезпечити «ліквідацію бандитизму до початку посівної кампанії».

Досвід 1920 р. свідчив про те, що залучення КНС до цієї бо-ротьби було нелегким завданням. Однак рішення «центру» необ-хідно було виконувати, тому розпочався процес агітаційної та про-пагандистської роботи. В Одеській губернії у січні-лютому було організовано та проведено повітові та волосні конференції КНС, де «у практичній площині було поставлене питання боротьби з бандитизмом, щоб вся маса незаможного селянства пройнялася думкою про необхідність негайної ліквідації бандитизму і взялася за цю справу, щоб більш спокійні райони допомогли більш за-грозливим» (Вісти, 1921, 21 січня, 15 лютого).

Питанню боротьби КНС з бандитизмом було приділено значну увагу на 5-му Всеукраїнському з’їзді рад, робота якого тривала з 25 лютого до 3 березня 1921 року. У зверненні до робітників і селян всієї України за назвою «Бандит – ось наш ворог!» містився заклик до комітетів незаможних селян бити «нещадно бандитів, викорінювати їх, не давати пощади тим, хто їх підтримує, відби-рати землю бандитів, конфіскувати їх майно». Крім цього, з’їзд

149

зобов’язував «всі цивільні та воєнні установи надавати КНС най-ширше сприяння, як у їх роботі взагалі, так і зокрема у боротьбі з бандитизмом» (Съезды Советов, 1960: 118-119).

Таким чином, за задумом влади центр ваги у боротьбі з банди-тизмом мав переміститися від регулярного війська до підрозділів міліції, у підпорядкуванні яких мали перебувати загони незамож-ників. Ця новація потребувала нормативних змін, тому 19 лютого РНК УСРР вирішив ліквідувати Нараду з боротьби з бандитиз-мом при командуючому збройними силами України і створити натомість Постійну нараду з боротьби з бандитизмом вже безпо-середньо при Раді Народних Комісарів УСРР (Дополнительный сборник, 1921: 5).

Перше засідання Постійної наради відбулось 21 лютого 1921 р., на якому, передусім, було розглянуто організаційні питання, зокре-ма про те, що засідання мають відбуватися не менше ніж 2 рази на тиждень та що протоколи мають бути абсолютно секретними та вручатися членам комісії під особисту розписку. Наступним пи-танням стало формулювання основних завдань Постійної наради, які полягали в об’єднані діяльності всіх відомств для боротьби з бандитизмом, для чого першочерговою задачею було визначено по-жвавлення діяльності губернських нарад з цією метою.

Відповідно одне з питань порядку денного було присвячене тим завданням, які покладалися на губернські наради. Цим на-радам було вказано на необхідність посилення боротьби з банди-тизмом, зосередивши всю увагу на цій боротьбі, з тим, щоб вико-нати задачу ліквідації банд до весни, «маючи на увазі отриманні відомості про наміри імперіалістів використати петлюрівський та куркульський рух на Україні з метою боротьби проти радянської влади, а також ту допомогу, яку надають всіляким підпільним ор-ганізаціям імперіалістичні сусіди, зло, яке бандити наносять селу, неможливість налагодити радянську роботу тощо» (ЦДАВО. Ф. 3204. Оп. 1. Спр. 9. Арк. 1).

Дванадцятого березня 1921 р. відбулось перше засідання Одеської губернської наради з боротьби з бандитизмом, на якому першим питанням порядку денного було обговорення інформації про стан справ у губернії. Голова ОГНББ Патрикеєв, який був і

150

головою губвиконкому, у своєму виступі наголосив на двох важ-ливих моментах: на необхідності передислокації надійних частин до найбільш загрозливих районів та на потребі посилення воєнної сили ОГНК у зв’язку з можливим розвитком бандитизму весною.

Своїми враженнями від поїздки по губернії поділився начдив 51-ї дивізії В. Блюхер. Він повідомив, що ситуація у Тирасполь-ському та Ананьївському повітах спокійна, лише Балтський повіт перебуває на особливому стані, але й там немає відвертого й від-критого бандитизму. Начдив запропонував застосувати метод ви-ловлювання бандитів та зосередити постійні гарнізони у Балтсько-му повіті, особливо у Голованівському й Савранському районах. Окремо В. Блюхер зупинився на організації загонів на тачанках, створення яких гальмувалося відсутністю власне тачанок. При цьому він зазначив, що РВР 6-ї армії відмовила у видачі тачанок 51-й дивізії з числа мобілізованих в Одеській губернії, тому поки що задачі таких загонів виконували команди кінних розвідників по 80 шабель кожна. Крім суто питань військового характеру начдив у своєму виступі торкнувся й питання проведення посівної кампанії, вказавши що дивізія не має для цього вільних сил.

У своєму виступі замісник голови ОГНК Л. Заковський вказав на те, що згідно заяви В. Балицького боротьба з бандитизмом буде покладена на органи надзвичайних комісій, які й будуть форму-вати летючі загони. У той же час ОГНК у своєму розпорядженні мала 2 батальйони, які були укомплектовані на 60%, та напівеска-дрон. У зв’язку з цим Л. Заковський наголосив, що вказані сили мають бути збільшенні до 3-х батальйонів піхоти, 1-го ескадрону кавалерії та взводу артилерії. Підводячи підсумки цих виступів Патрикеєв наголосив на необхідності єдності оперативного ко-мандування у губернії.

За підсумками обговорення першого питання порядку денного було прийнято постанову, у якій було доручено начдиву В. Блю-херу «з метою планомірної та продуктивної боротьби з бандитиз-мом» зробити доповідь від імені губернської наради РВР 6-ї ар-мії про необхідність єдності оперативного командування у меж-ах Одеської губернії всіма збройними силами. Крім цього, було прийнято рішення звернути увагу Х. Раковського та М. Фрунзе

151

на необхідність такої єдності. Також було визнане за необхідне провести додаткову мобілізацію тачанок для організації летючих загонів в Одеській губернії та клопотатися перед центром про збільшення військ ОГНК. А голові ОГНК було запропоновано розробити план розвідувальної роботи та разом з начдивом 51-ї дивізії розробити узгоджений план із роззброєння населення та реєстрації бандитизму (ЦДАВО. Ф. 3204. Оп. 1. Спр. 50. Арк. 1).

У зв’язку з тим, що до 15 лютого 1921 р. так і не було виконано план продрозкладки за 1920 р. на 100% було заслухано Патри-кеєва, який доповів, що «згідно вимог центру в Одесі має бути створений фонд у розмірі 6 млн. пуд., тобто щоденно має бути за-вантажено 100 вагонів, а для цього необхідно заготувати 1,5 млн. пуд. і стільки ж вивести з волосних зсипних пунктів». У постано-ві з цього питання було зафіксовано, що «від імені губернської на-ради необхідно видати наказ для військових частин про потребу до початку польових робіт напруження всіх сил для проведення продрозкладки» (ЦДАВО. Ф. 3204. Оп. 1. Спр. 50. Арк. 1 зв.). Іншими словами без залучення збройної сили у влади не було нія-кої надії на виконання плану продрозкладки. На завершення було прийнято рішення проводити засідання губернської наради що-тижня у неділю.

Наступне засідання ОГНББ відбулось 20 березня, на ньому розглядалось єдине питання про хід боротьби з бандитизмом. У своєму виступі начдив 51-ї дивізії В. Блюхер знову підняв питан-ня про організацію летючих загонів «у зв’язку з тим, що піхота не достатньо пристосована для боротьби з бандитизмом». Він за-пропонував мобілізувати у селян 165 возів, з них не менше 40 тачанок, які мали бути зосередженні при Одеському, Тирасполь-ському та Ананьївському повітових воєнних комісаріатах. За ре-зультатами обговорення цього питання було прийнято рішення дати вказівку відділу управління губвиконкому терміново склас-ти рознарядку для Балтського, Первомайського та Ананьївського повітів на реквізицію за допомогою губернського оперативного штабу необхідної кількості возів та тачанок.

Л. Заковський інформував членів наради про те, що ОГНК почала брати на облік куркулів та сім’ї осіб, які беруть участь у

152

бандах, що серед іншого має сприяти роззброєнню населення. Та-кож він доповів, що вживаються заходи для постачання військо-вих частин відповідними агентурними відомостями. Патрикеєв у своєму виступі наголосив на необхідності оперативного підпо-рядкування летючих загонів місцевим апаратам ОГНК. Учасники наради цю пропозицію підтримали. Завідувач губернським лісо-вим комітетом Богуш запропонував покласти відповідальність за бандитизм на місцеве населення та звернувся до членів ОГНББ з пропозицією поповнити роту губліскому на 170 осіб. Нарада ці пропозиції підтримала та доручила, зокрема, В. Блюхеру «опра-цювати питання про відповідальність населення за бандитизм». І вже на завершення було розглянуто кадрове питання, а саме було запропоновано особливому відділу 51-ї дивізії командиру-вати відповідальних працівників для роботи у ОГНК (ЦДАВО. Ф. 3204. Оп. 1. Спр. 50. Арк. 2).

Чергове засідання ОГНББ відбулось аж 4 квітня. Затримка із його проведенням можливо була викликана тим, що відбулись кадрові перестановки. Головою губнаради став А. Кельмансон, а Патрикеєва було призначено на посаду голови губернського про-довольчого комітету, яку він обіймав у 1920 р. До порядку денного цього засідання також було включено єдине питання, яке стосува-лося заходів, які вживалися для боротьби з бандитизмом. Єдиним доповідачем був В. Блюхер, який повідомив про посилення бан-дитизму у північній частині губернії та в районі заготівлі дров. Він вчергове наголосив на необхідності прискорення мобілізації тачанок, без чого було неможливо вести «успішну боротьбу», та вказав на дієвий спосіб цієї боротьби, який полягав у «покладенні на населення відповідальності за бандитизм». Після цього він за-читав проект відповідного наказу. Учасники наради постановили надрукувати цей наказ, після його редагування у губпарткомі, у кількості 5 тис. екземплярів, а також надрукувати у кількості 500 екземплярів інструкцію для боротьби з бандитизмом (ЦДАВО. Ф. 3204. Оп. 1. Спр. 50. Арк. 3).

На засіданні ОГНББ, яке відбулось 23 квітня за головування голови губвиконкому Я. Дробніса, В. Блюхер вже традиційно зробив доповідь про стан справ у губернії. Особливістю цього зі-

153

брання стала суперечка, яка виникла між В. Блюхером та голо-вою ОГНК М. Дейчем. Розбіжності між ними виникли через різне трактування інформації про появу банд у тому чи іншому районі. М. Дейч наполягав на тому, що ОГНК надає точні агентурні ві-домості про дислокацію банд, а начдив з ним не погоджувався. Врешті решт було прийнято рішення про створення спеціальної комісії, яка мала перевірити відомості, які були надані ОГНК з питання появи банд (ЦДАВО. Ф. 3204. Оп. 1. Спр. 50. Арк. 4).

У травні відбулось два засідання ОГНББ, 3-го та 23-го числа, на яких передусім продовжували розглядатись питання військо-вого характеру, зокрема передислокації військових частин з Балт-ського повіту, населення якого «не витримувало присутності там великої кількості війська» (ЦДАВО. Ф. 3204. Оп. 1. Спр. 50. Арк. 5). Знову і знову на цих засіданнях обговорювалось питання про залучення військових частин до виконання плану продрозкладки. У той же час Я. Дробніс з прикрістю інформував зібрання про «пасивне, і навіть більше ніж пасивне, ставлення червоноармій-ців до продрозкладки» (ЦДАВО. Ф. 3204. Оп. 1. Спр. 50. Арк. 6). У зв’язку з цим начдиву 51-ї дивізії Ольшевському, який змінив на цій посаді В. Блюхера, було доручено видати ще один наказ про активне сприяння й участь у справі проведення продрозклад-ки бійців дивізії. Про труднощі у губернії з посівною кампанією засвідчило клопотання учасників наради до комбрига прикордон-ної бригади про залучення бійців цієї бригади до засіву полів.

Засідання ОГНББ, яке відбулось 11 червня, ознаменувалось за-явою Я. Дробніса про посилення бандитизму, особливо у Балт-ському повіті. Причиною активізації спротиву селянства заходам влади була вказана публікація закону про запровадження нату-рального податку. Реакцією наради на дії селян стала постанова, яка зобов’язувала всі органи влади у повітах «посилити роботу з боротьби з бандитизмом, не послаблюючи кампанію з проведен-ня продрозкладки» (ЦДАВО. Ф. 3204. Оп. 1. Спр. 50. Арк. 8).

Після цього засідання ОГНББ протоколи наступних зібрань, а саме за №№ 8-13, у матеріалах архівної справи відсутні. А прото-коли за вересень-листопад через вигорання фарби не підлягають прочитанню.

154

Тому цей період у діяльності ОГНББ поки що залишається не-доступним для дослідження, за виключенням засідання, яке відбу-лось 22 серпня 1921 р. Це засідання носило особливий характер, у ньому взяли участь голова РНК УСРР Х. Раковський, команду-вач військами України М. Фрунзе, член ЦК КП(б)У О. Шумський і, звичайно, місцеве керівництво. Головував на цьому засіданні Х. Раковський.

Порядок денний нараховував сім питань, серед яких першим розглядалося питання «про бандитизм». Доповідь з цього питан-ня зробив начдив 51-ї дивізії П. Дибенко, який повідомив, що за період липня-серпня було розкрито декілька підпільних органі-зацій, які мали зв’язок із С. Заболотним, зокрема, у Балтському та Первомайському повітах. Він згадав про ці організації через те, що з ними були пов’язані декілька радянських командирів, зо-крема, Гаркуша, який був начальником розвідки кавалерійського полку 24-ї дивізії, та який, як згодом з’ясувалося, був колишнім начдивом 45-ї дивізії Савицьким. На Гаркушу-Савицького було покладено обов’язок бути сполучною ланкою між 24-ю дивізією та 70-ю бригадою, натомість від двічі у с. Любашівка зустрічався із Заболотним, де вони обговорювали питання розгрому 51-го ка-валерійського полку та 151-ї бригади. Далі П. Дибенко повідомив, що 25 липня у с. Любашівка мав відбутися повстанський з’їзд, на якому мав бути присутнім Заболотний та декілька представників командного складу деяких військових одиниць, зокрема, й Гарку-ша. Але цей з’їзд не відбувся через те, що П. Дибенко та М. Дейч «своєчасно вжили заходи» персонально прибувши до Балтського повіту разом кавалерійським полком, який «розбив дві банди». Завершуючи свій виступ начдив заявив, що «після проведеної у ніч на 27 липня ліквідації Одеська губернія благополучна у сенсі бандитизму» (ЦДАВО. Ф. 3204. Оп. 1. Спр. 50. арк. 10).

Але така доповідь не задовольнила Х. Раковського, тому він звернувся до учасників наради із кількома запитаннями: який за-гальний стан губернії у сенсі бандитизму, як активного, так і по-тенційного; які райони є найбільш неблагонадійними у сенсі бан-дитизму; який стан у німецьких колоніях; де знаходиться С. За-болотний; які є відомості про переправлення з Румунії банд; чи є

155

самооборона із місцевого населення; яка кількість банд розбита і яку кількість бандитів взято у полон.

На ці питання надав відповідь голова ОГНК М. Дейч. Він по-відомив, що прояви бандитизму були переважно у Первомай-ському та Балтському повітах, що ватажками банд є: Кошовий, Заболотний, Курсулов і Солтис, причому Кошового вже вбито. Про місце їх перебування він повідомив, що Курсулов знаходить-ся у с. Димківка Балтського повіту, де його загін нараховує 40-50 шабель. Така само кількість шабель і у Заболотного, який нині перебуває в Уманському повіті Київської губернії, причому з Ру-мунії він отримав 450 шабель. Більш детально голова ОГНК про-інформував присутніх про розкриття однієї з підпільних органі-зацій. Він повідомив, що вдалось розкрити значну організацію на чолі з Г. Осмоловським та Н. Дубовицьким, яка діяла на залізниці в районі Одеси, Бірзули, Вапнярки, Знам’янки та мала зв’язок із 70-ю бригадою, причому у її розпорядженні було 450 надійних багнетів. При цьому він назвав кількість арештованих осіб, у Бал-ті – 150, у Первомайську – 120, на ст. Голта – 34.

Розв’язка у цій справі, яка фігурувала за двома назвами як справа «Одеського повстанського комітету» або «Одеської облас-ної підпільної петлюрівської організації», настала вже 2 вересня, коли колегія ОГНК на своєму засіданні прийняла рішення про розстріл 65 осіб, 16 осіб було ув’язнено до концтабору на 5 ро-ків, 52 особи на 3 роки, 126 осіб було звільнено, як таких, що «не мали ніякого стосунку до організації» (ГДА СБУ. Ф. 6. Оп. 3. Спр. 284. Арк. 208 зв.–214.).

Що стосується німців-колоністів, то М. Дейч повідомив, що вони пам’ятаючи розгром 1919 р., проявляють велику обереж-ність, але все ж таки мають воєнну організацію, чисельність якої не досягає значних розмірів. На завершення свого виступу голо-вний надзвичайник наголосив на тому, що С. Заболотний, маючи незначну військову силу, мав у своєму розпорядженні чудовий агентурний апарат, до складу якого входили навіть деякі голови волосних виконкомів та голови сільрад.

Саме остання теза виступу М. Дейча викликала найбільшу ре-акцію учасників наради. Вона ще раз засвідчила, що радянська

156

влада в Одеській губернії трималася на багнетах війська та не мала всеохоплюючої підтримки місцевого населення. Це підтвер-дила репліка голови губвиконкому Аверіна, який пожалівся про те, що тільки з його приїздом було поставлено і вирішено питання про формування кавалерійських ескадронів із незаможних селян, але при цьому це формування відбувалось за дуже несприятливих обставин. А стосовно загонів самооборони він повідомив Х. Ра-ковського, що їх зовсім немає. У свою чергу заступник голови губвиконкому Грановський проінформував зібрання про те, що у Первомайському повіті вже триває виборча кампанія до рад, а у Балтському та Тираспольському йде відповідна підготовка. З цьо-го питання губнарада постановила «запропонувати губвиконкому періодично перевіряти благонадійність та працездатність всіх ви-конкомів та ревкомів і заміняти ті з них, які виявляться не на ви-соті». Більшовицька влада, починаючи з перших місяців свого іс-нування ще у 1920 р., ніяк не могла сформувати надійну для себе владу у сільській місцевості губернії. Проводячи вибори до рад та формуючи виконкоми цих рад, ця влада через деякий час змушена була припиняти їх діяльність та утворювати ревкоми. Отже, ста-ном на кінець літа 1921 р. радянська влада не стала повноцінною владою у повітах та волостях Одеської губернії.

Висновки. Таким чином, створення спеціального органу, який був покликаний координувати діяльність військових та цивільних органів влади з метою придушення селянського повстанського руху, стало свідченням того наскільки потужним був спротив се-лянства аграрній політиці РКП(б) у всіх її вимірах. На початку 1921 р. стосунки між робітниками Одеси та комуністичною вла-дою ставали все більш напруженими та ворожими і тому вона була не спроможна знову залучити робітників до діяльності продо-вольчих загонів. На початку 1921 р. центральною владою України було прийнято цілу низку нормативних актів, які були покликані врегулювати питання форм і засобів боротьби з бандитизмом. До таких засобів належали регулярні військові частини, каральні під-розділи ОГНК, загони міліції та комітетів незаможних селян, які всі разом мали забезпечити «ліквідацію бандитизму до початку посівної кампанії». Протоколи засідань ОГНББ засвідчили майже

157

повну відсутність в Одеській губернії загонів КНС. Центр ваги у боротьбі зі збройними селянськими виступами та у виконанні плану продрозкладки тут і надалі перебував у віданні військово-го командування та керівництва ОГНК. Взяття заручників, облік сімей повстанців, колективна відповідальність жителів сіл також залишались в арсеналі каральних заходів щодо селянства.

Список використаних джерел і літератури

1. Вісти Одеського Губернського Революційного Комітету і Губернського та загальноміського комітету КП(б)У.

2. Галузевий державний архів Служби безпеки України.3. Ганжа, Слинько, Шостак, 1963 – Ганжа И. Ф., Слинько

И. И., Шостак П. В. Украинское село на пути к соци-ализму // Очерки истории коллективизации сельського хозяйства в союзных республиках. Сборник статей под редакцией В. П. Данилова. М., 1963. С. 151-223.

4. Дополнительный сборник декретов и постановле-ний ВУЦИК и Совнаркома к «Собранию Узаконений и Распоряжений Рабоче-Крестьянского Правительства Украины». Х., 1921. Ст. 1. С. 5.

5. Коммунист (Харьков).6. Кучер, 1971 – Кучер О. О. Розгром збройної внутріш-

ньої контрреволюції на Україні у 1921–1923 рр. Х.,1971. 171 с.

7. Про боротьбу з бандитизмом (постанова) // Збірник зако-нів і розпоряджень робітничо-селянського уряду Украї-ни. 30 січня – 15 лютого 1921 року. Ч. 2. С. 40.

8. Про заходи для боротьби з бандитизмом (постанова) // Збірник законів і розпоряджень робітничо-селянсько-го уряду України. 30 січня – 15 лютого 1921 року. Ч. 2. С. 34-35.

9. Савченко, 2012 – Савченко В. А. Неофициальная Одесса эпохи нэпа (март 1921 – сентябрь 1929). М., 2012. 287 с.

10. Супруненко, 1966 – Супруненко Н. И. Очерки истории гражданской войны и иностранной военной интервен-

158

ции на Украине (1918-1920). М., 1966. 455 с.11. Съезды Советов Советских Социалистических Респу-

блик. Сборник документов. 1917-1922 гг. Том ІІ. М., 1960. 560 с.

12. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України.

13. Центральний державний архів громадських об’єднань України.

14. Чмыга, 1974 – Чмыга А. Ф. Колхозное движение на Укра-ине (1917-1929 гг.). Очерки истории. М., 1974. 320 с.

15. Шкляев, 2002 – Шкляев И. Н. История Одесской ГУБЧК. 1917-1922 гг.: Монография. О., 2002. 104 с.

16. Яковлева, 1991 – Яковлева Л. В. Діяльність Постійної наради при РНК УСРР по боротьбі з бандитизмом у 1921-1923 рр. // УІЖ. 1991. № 8. С. 42-53.

References

1. Visty Odes`kogo Guberns`kogo Revolyucijnogo Komitetu i Guberns`kogo ta zagal`nomis`kogo komitetu KP(b)U [Herald of the Odesa Provincial Revolutionary Committee and the Provincial and City Committee of the CP(b)U]. [in Russian].

2. Galuzevyj derzhavnyj arxiv Sluzhby bezpeky Ukrayiny [Branch State Archive of the Security Service of Ukraine]. [in Russian].

3. Ganzha, Slin'ko, Shostak, 1963 – Ganzha I. F., Slin'ko I. I., Shostak P. V. Ukrainskoe selo na puti k socializmu // Ocherki istorii kollektivizacii sel's'kogo hozjajstva v sojuznyh respublikah [Ukrainian village on the road to socialism // Essays on the history of collectivization of rural economy in the Union republics]. M., 1963. p. 151-223. [in Russian].

4. Dopolnitel'nyj sbornik dekretov i postanovlenij VUCIK i Sovnarkoma k «Sobraniju Uzakonenij i Rasporjazhenij Raboche-Krest'janskogo Pravitel'stva Ukrainy» [An additional collection of decrees and resolutions of the All-

159

Ukrainian Central Executive Committee and Council of People's Commissars on the “Assembly of Legislations and Orders of the Workers and Peasants' Government of Ukraine”]. Kharkov. 1921. Art. 1. P. 5. [in Russian].

5. Kommunist (Har'kov) [Communist (Kharkov)]. [in Russian].6. Kucher, 1971 – Kucher O. O. Rozgrom zbrojnoyi

vnutrishn`oyi kontrrevolyuciyi na Ukrayini u 1921–1923 rr. [The defeat of the internal armed counterrevolution in Ukraine in 1921-1923]. Kharkov,1971. 171 s. [in Ukrainian].

7. Pro borot`bu z bandytyzmom (postanova) // Zbirnyk zakoniv i rozporyadzhen` robitnycho-selyans`kogo uryadu Ukrayiny. 30 sichnya – 15 lyutogo 1921 roku [On the fight against banditry (resolution) // Collection of laws and orders of the Workers and Peasants' government of Ukraine. January 30 - February 15]. 1921. Ch. 2. S. 40. [in Ukrainian].

8. Pro zaxody z borot`by z bandytyzmom (postanova) // Zbirnyk zakoniv i rozporyadzhen` robitnycho-selyans`kogo uryadu Ukrayiny. 30 sichnya – 15 lyutogo 1921 roku [On measures of combatting banditry (resolution) // Collection of laws and orders of the Workers and Peasants' government of Ukraine. January 30 - February 15]. 1921. Ch. 2. S. 34-35. [in Ukrainian].

9. Savchenko, 2012 – Savchenko V. A. Neoficial'naja Odessa jepohi njepa (mart 1921 – sentjabr' 1929) [The Unofficial Odessa during the era of the New Economic Policy (March 1921 - September 1929)]. M., 2012. 287 p. [in Russian].

10. Suprunenko, 1966 – Suprunenko N. I. Ocherki istorii grazhdanskoj vojny i inostrannoj voennoj intervencii na Ukraine (1918-1920) [Essays on the history of the civil war and foreign military intervention in Ukraine (1918-1920)]. М., 1966. 455 с. [in Russian].

11. S”ezdy Sovetov Sovetskih Socialisticheskih Respublik. Sbornik dokumentov. 1917-1922 gg. Tom ІІ [Congresses of the Soviets of the Soviet Socialist Republics. Collection of documents. 1917-1922. Volume ІІ]. M., 1960. 560 р. [in Russian].

160

12. Central`nyj derzhavnyj arxiv vyshhyx organiv vlady ta upravlinnya Ukrayiny [Central State Archive of the Supreme Governance and Management Authorities of Ukraine]. [in Russian].

13. Central`nyj derzhavnyj arxiv gromads`kyx ob'yednan` Ukrayiny [Central State Archive of Public Associations of Ukraine]. [in Russian].

14. Chmyga, 1974 – Chmyga A. F. Kolhoznoe dvizhenie na Ukraine (1917-1929 gg.). Ocherki istorii [The collective farm movement in Ukraine (1917-1929). History essays]. M., 1974. 320 p. [in Russian].

15. Shkljaev, 2002 – Shkljaev I. N. Istorija Odesskoj GUBChK. 1917-1922 gg.: Monografija [The History of Odessa GUBCHK. 1917-1922: Monograph]. O., 2002. 104 p. [in Russian].

16. Yakovleva, 1991 – Yakovleva L. V. Diyal`nist` Postijnoyi narady pry RNK USRR po borot`bi z bandytyzmom u 1921-1923 rr. [Activities of the Standing Meeting under the RNK of the Ukrainian SSR on Combating Banditry in 1921-1923] // Ukrainian Historical Magazine. 1991. No. 8. S. 42-53. [in Ukrainian].

161

Розділ ІІІ. ВСЕСВІТНЯ ІСТОРІЯУДК 929 Кіссінджер: 327.7-047. 44(510)DOI: https://doi.org/10.18524/2312-6825.2018.29.153356

Бурунов О. О.orcid.org/ 0000-0001-8256-1140

Аспірант кафедри нової та новітньої історії

історичного факультетуОНУ ім. І. І. Мечникова

(Україна, Одеса)alexandrgreat@ukr.net

КИТАЙСЬКА ПОЛІТИЧНА ТРАДИЦІЯ ТА ПЕРСПЕКТИВИ КИТАЮ В ОЦІНКАХ Г.А. КІССІНДЖЕРА

Анотація. Стаття присвячена китайській політичній тра-диції у світлі боротьби КНР та США за глобальне лідерство у світовому порядку ХХ1століття. Проаналізовані основні роботи відомого американського дипломата та науковця Г. А. Кіссіндже-ра у сфері американо-китайських відносин та його практична ді-яльність на посаді державного секретаря США.

Ключові слова: Г. А. Кіссінджер, дипломатія, система міжна-родних відносин, китайська політична традиція, американо–ки-тайські відносини.

Бурунов О. О.orcid.org/ 0000-0001-8256-1140

Graduated Student of History DepartmentOdesa National University

named Ilya Mechnikov(Odesa, Ukraine)

alexandrgreat@ukr.net

CHINESE POLITICAL TRADITION AND PERSPECTIVES OF CHINA IN ESTIMATES OF H. A. KISSINGER

Summary. The article is dedicated to the Chinese political tradition in the light of the struggle between China and the US for global

162

leadership in the system of international relations of the XXIst century. The main works of the famous American scientist and diplomat G. A. Kissinger in the sphere of American-Chinese relations are analyzed, as well as his practical activities as US Secretary of State. The main idea of the article is to show opinion of H. Kissinger regarding future steps of US diplomacy toward China and which kind of steps US politicians supposed to do.

H. Kissinger reminded about China in his works for many times. A lot of information about China, history of this country and its political tradition we can find in his most important books like “World Order” and “Diplomacy”. But book “On China” emphasized all his ideas about this country and its place in international system in XXI st century. This book appeared in 2011and united academic concepts and practical experience of H. Kissinger regarding this country.

During all his career H. Kissinger showed himself as a teacher for all nation of US. Many times this scientist reminded that American citizens including most of the governors and top level politicians have very low knowledge about history, especially about foreign countries. And because of lack of knowledge American rulers had already made a lot of mistakes in foreign policy of their country. By his opinion the biggest problem that Americans can not understand mentality of other nations and they have never tried to do that. In this case the book “On China” called for showing for Americans difference between American and Chinese approach in foreign and domestic policies.

H. Kissinger well known in China as well and a lot of Chinese people call him “friend of China”. Former US State Secretary was working with three generations of Chinese leaders. He organized visit of R. Nixon to China in 1972 year, which stopped almost full international isolation of China. This movement created “geopolitical triangle” USA-USSR-China and made international system much healthier than it was. After H. Kissinger left US President office he still was involved in different trade and political negotiations between US and China.

Main problem of all H. Kissinger`s scientific and practical research was problem of world order in XXI st century. By his opinion in close future only China can challenge USA and become a second world

163

super power. How those two countries will act in this case? Will they cooperate or confront each other? Future of new international system depends of answers for this questions. Scientist advised for American politicians to avoid of interfering into Chinese domestic relations and remained them Chinese history of XIX th century. In this century China was occupied and humiliated by Western countries and even today trust to this countries is very low. By opinion of H. Kissinger USA suppose to stay in South-West Asia by using different trade and business organizations. But pressuring China regarding human rights or something like this seriously insults this country. That’s way if USA would like to change a China it must be in very soft way and going to take a time.

Key words: H. A. Kissinger, diplomacy, system of international relations, Chinese political tradition, American-Chinese relations

Постановка проблеми: Тема геополітичного протистояння між двома найсильнішими країнами сучасного світу є надзвичай-но важливою для формування системи міжнародних відносин у ХХІ столітті. Г. Кіссінджер є одним з найбільших спеціалістів сві-тової політичної думки у сфері американо-китайських відносин та творення світового порядку майбутнього взагалі. А цей поря-док буде багато в чому залежати саме від порозуміння між США та Китаєм. В українській історіографії ж ім’я вченого, в останні роки, здебільшого, асоціюється у зв’язку україно-російським кон-фліктом, а публікацій, які б стосувалися інших питань, які піді-ймає Г. Кіссінджер майже немає. Проте історико-філософський підхід у геополітичній науці, який використовує вчений у своїх роботах виходить далеко за рамки традиційного американського прагматизму і аналіз цього підходу може бути корисним як для українських науковців так і для дипломатів.

Аналіз досліджень: За основу у роботі над статтею, були взяті твори та інтерв’ю Г. Кіссінджера. Особливої уваги заслуговують такі відомі роботи вченого, як «Ядерна зброя і зовнішня політи-ка», «Дипломатія», та «Про Китай». Той факт, що між виходом першої та останньої з цих книг пройшло більш між півстоліття свідчить про те, що Г. Кіссінджер на протязі усього свого життя

164

займається інтелектуальним пошуком у сфері американо-китай-ських відносин. Також були використані документи та матеріали з біографічної книги вченого написаної В. Айзексоном «Кіссін-джер». Окремо слід відзначити публікацію Ченга Лі – американ-ського вченого китайського походження з Інституту Брукінгса, який є спеціалістом з питань китайської еліти та погляду цієї елі-ти на відносини з США.

Мета статті: Визначити позицію Г. Кіссінджера стосовно аме-рикано-китайських відносин з огляду на китайську політичну традицію, та підходи у зовнішній політиці, які значно відрізня-ються від західних, а особливо американських. Показати страте-гію і тактику, яку вчений та колишній дипломат радить викорис-товувати США у Південно-Східній Азії з огляду на специфіку зо-внішньополітичних ініціатив Китаю.

Виклад основного матеріалу: З огляду на той факт, що США та Китай є найбільш потужними гравцями на політичній арені су-часності, саме відносини між цими двома країнами будуть визна-чати, яким буде світовий порядок майбутнього. Побудова стабіль-ної системи міжнародних відносин залежить від порозуміння цих політичних, військових та економічних гігантів. Чи зможе Китай прийняти США як надійного партнера, а не чергового з західних варварів, які грабували Піднебесну у ХІХ столітті? Та чи зможуть у свою чергу США цим надійним партнером стати, не втручаю-чись при цьому у внутрішньополітичні справи Китаю? Від того, якими будуть відповіді на ці питання залежить вигляд світового порядку, який складеться у ХХІ столітті, та чи буде він базуватися на співробітництві чи на конфронтації.

Для кращого розуміння процесів, які відбуваються у Китаї та за його участю цілком правомірним є звернення до праць амери-канського політика та вченого Генрі Альфреда Кіссінджера, який є відомим експертом з питань Китаю. Окремої уваги заслуговує історично-мемуарна праця «Про Китай», яка з’явилася у 2011 році. Цей твір є підсумком співпраці дипломата з цілим рядом ки-тайських політичних діячів найвищого рангу та його академічної діяльності щодо вивчення історії та культури Китаю. Г. Кіссін-джер особисто був знайомий з трьома поколіннями китайських

165

лідерів (Мао Цзедуном, Ден Сяопіном та Цзянь Цземіном) й не-зважаючи на критику, яка лунає на його адресу у світі та США, в Піднебесній вченого називають не інакше, як «друг Китаю» (Isaa-cson, 1992: 156). Тому книга «Про Китай» стала, у тому числі і логічним результатом особистих відносин Г. Кіссінджера з цією країною та її визначними діячами.

Книга «Про Китай» є найбільш ґрунтовною, але не єдиною працею Г.Кіссінджера про цю країну. За майже століття своєї академічної та політичної діяльності він присвятив безліч статей Китаєві, його історії, культурі та політичній традиції. Солідна частина найбільш відомих книг Г. Кіссінджера по міжнародним відносинам «Дипломатія» та «Світовий порядок» стосується саме місця Китаю у світоустрої майбутнього.

Переоцінити роль Г. Кіссінджера у американо-китайських від-носинах дуже важко. Саме він очолював проект повернення та інтеграції Китаю до системи міжнародних відносин. Цей проект був одним з головних передвиборчих гасел під час президентської кампанії Р. Ніксона. Мети вдалося досягти під час перебування Г. Кіссінджера на посаді радника з питань національної безпеки США. Р. Ніксон відвідав Китай у лютому 1972 року і це поклало край міжнародній ізоляції цієї країни та дозволило їй, як зазначав сам Г. Кіссінджер, звільнитися від опіки СРСР та приєднатися до табору переможців «холодної війни» (Киссинджер, 2014: 112).

Вчений наголошував, що встановлення дипломатичних від-носин було вкрай позитивним для майбутнього Китаю. Г. Кіссін-джер наводив приклад масової відправки китайських студентів до США та вивченню ними методів управління економікою за захід-ним зразком, що, в свою чергу, призвело до модернізації економі-ки Китаю та заклало матеріальну основу для його політичного та економічного впливу сьогодні. І дійсно, на протязі довгих років і до недавнього часу, прокитайські позиції у США були дуже силь-ними. Незважаючи на численні порушення прав людини та прав на інтелектуальну власність у середині Китаю, США завжди на-магалися інтегрувати цю країну у якомога більшу кількість між-народних структур. Зокрема, саме завдяки США Китай все таки став членом ВТО (Всесвітня торгова організація).

166

Саме до такої політики щодо ментально відмінних країн за-кликав вчений у своїх працях, починаючи приблизно з середини 1960-х рр. У цей час він зробив два важливі висновки. По-перше, на думку вченого, Китай, як і СРСР втратили ознаки революцій-них держав та перестали загрожувати світовому порядку і тому ці країни потрібно залучити до побудови нового світового порядку. А по-друге, Г. Кіссінджер зрозумів, що країни з іншою ідеологією потрібно залучати у економічні союзи, які легітимізують ці краї-ни через саме економічні важелі.

Г. Кіссінджер постійно звертав увагу на низьке знання історії та культури інших країн серед американського політичного істе-блішменту. На сторінках своїх праць вчений часто відводив собі роль учителя, який знайомить американську націю з історични-ми процесами, які відбуваються у світі. Зокрема він послідовно роз’яснював своє розуміння особливостей китайського менталі-тету, різницю між китайським та західним, а особливо американ-ським, підходами до міжнародних відносин у світовій політиці.

Вчений вказував на такі особливості, як розвинене почуття стра-тегії, витонченість та химерність, а також нетерпимість до будь-якого втручання у внутрішні справи. Для того, щоб наочно поясни-ти читачеві різницю підходів між китайськими та американськими стратегами Г. Кіссінджер продемонстрував різницю між грою в класичні шахи та китайські шахи «вейці». Якщо шахи, це гра за вирішальну перемогу, то «вейці» це затяжна кампанія. Коли шахіст намагається знищити фігури свого суперника лобовими ударами, то талановитий гравець в «вейці» ходить у порожні місця на дошці, поступово скорочуючи стратегічний потенціал опонента.

Іншу кардинальну відмінність вчений вбачав у різниці між за-хідним та китайським підходами до конфлікту. Коли китайці праг-нуть досягти мети не вдаючись до конфлікту, європейці та амери-канці шукають шляхи до перемоги в ньому. Для іллюстрації своєї точки зору Г. Кіссінджер звертався до давньокитайського тракта-ту, приписуваного Сунь Цзи «Мистецтво війни». Згідно трактату, кращий результат – це не перемога у конфлікті, а створення такої домінуючої політичної та психологічної позиції, за якої резуль-татом постає відмова від конфлікту (Киссинджер, 2014: 41). Не-

167

зважаючи не те, що Г. Кіссінджер майже усі рішення китайських політичних діячів порівнював з комбінаціями у «вейці», він також відзначав, що на протязі своєї довжелезної історії Китай приймав участь у великій кількості жорстоких та далеких від витонченості конфліктів.

І нарешті, вчений наводив приклад діаметрально протилеж-ного підходу до стосунків з союзниками. Тисячоліттями китайці вважали, що Піднебесна це центр світу, а китайський імператор – наступник Бога на Землі. Таким чином, усі сусіди, та й взагалі народи вважалися васалами китайського імператорського двору. Таким чином, класичні китайські стратеги встановлювали союзи з «варварами», які проживали далеко від імперії, та не загрожу-вали її існуванню і за їх допомогою завдавали поразок «ближнім варварам» (Киссинджер, 1997: 647).

Як ілюстрацію того, що традиційне світосприйняття продо-вжувало впливати на зовнішню політику Китаю, Г. Кіссінджер згадував такий епізод. Через деякий час після візиту Р. Ніксона в Китай, Г. Кіссінджер намагався поглибити американо-китайське воєнно-політичне партнерство, він навіть прикидався хворим, щоб якомога довше залишатись у Пекіні (Киссинджер, 2014: 262).

Пізніше Г. Кісінджер писав, що в той час він прийшов до ви-сновку, що китайське керівництво ніколи не буде сприймати аме-риканців, як повноцінних союзників, а лише як «далеких варва-рів» на противагу «близьким варварам» (СРСР) (Киссинджер, 2014: 315).

Історичним кошмаром для Китаю була ситуація, коли «варвари» відмовлялися, щоб їх використовували, коли вони об’єднувалися для завоювання або розділення Китаю на окремі князівства. А ві-рогідність такого об’єднання існувала, на думку китайців завжди. Наприклад, Г. Кіссінджер відзначав, що поворот до Китаю у зо-внішній політиці США був перш за все ударом по Москві. Вче-ний нагадував, що в той самий час вивчалася також можливість зустрічі американського президента з Л. Брєжнєвим. Те, що Пе-кінський саміт пройшов першим, пов’язувалося з тим, що радян-ські керівники намагалися нав’язати безліч умов американській стороні від яких вони відмовились, коли було вже пізно. У цілому

168

ж вчений розумів, що зближення між країнами було стратегічною необхідністю для Китаю, в той час, як для адміністрації Р. Ніксо-на це була можливість зміни зовнішньополітичного курсу США.

Незважаючи на «культурну революцію» та демонтаж більшос-ті з китайських традиційних цінностей, Мао Цзедун, на думку Г. Кіссінджера, все ж використовував у зовнішній політиці своєї країни саме трактати китайських монархів. Зокрема вчений від-значав, що виступ Мао Цзедуна на міжнародній конференції в Москві в 1957 р. був прикладом того, що міжнародні відносини теж ставились в залежність від унікального характеру китайської зовнішньополітичної традиції. Не дивлячись на те, що на той час Китай був набагато слабкішим, як в економічному, так і в воен-ному плані, Мао наполягав на його центральній ролі, на психоло-гічній та ідеологічній перевазі, яку потрібно було демонструвати саме за допомогою конфронтації, а не примирення з тими, хто був сильнішим. Зокрема, Мао Цзедун шокував присутніх заявою, що у нього немає жодних сумнівів, що саме багаточисельне та терп-ляче населення Китаю вийде переможцем у ядерній війні і навіть сотні мільйонів загиблих не змусять Китай відмовитись від курсу, який він проводить (Киссинджер, 1959: 285).

Г. Кіссінджер згадував, як міністр закордонних справ Китаю Чжоу Еньлай, з яким, за словами Г. Кіссінджера, він мав не лише дипломатичні, але й дружні стосунки, підтвердив концепцію сві-тоустрою «по Мао», з посмішкою процитувавши думку «Провід-ника» про китайських імператорів: «Під небом хаос – все пре-красно» (Киссинджер, 2015: 283). Г. Кіссінджер підкреслив, що саме з хаосу, Народна Республіка, загартована десятиліттями бо-ротьби, постане не лише в Китаї, але й повсюди. І, що комуніс-тичний світовий порядок, органічно виростає з імператорського, а комуністичний ідеолог Мао Цзедун дійшов згоди з суворим про-тестантом та антикомуністом Р. Ніксоном за усіма канонами «ре-альної політики» (Киссинджер, 2014: 281).

Результатом візиту Р. Ніксона у Китай стало підписання Шан-хайського комюніке, яке затверджувало двосторонні відносини між країнами. Головним досягненням документу було окреслення принципів одного Китаю по обидві сторони Тайванської протоки.

169

На думку Г. Кіссінджера, саме завдяки своїй гнучкості, та осо-бливості, яку не зміг повністю заідеологізувати навіть комунізм, Китай здійснів подорож довжиною у декілька тисяч років – від давньої цивілізації до класичної імперії, потім до комуністично-го режиму і нарешті до модерної великої держави. Цей курс, на думку вченого, безумовно буде мати вплив на країни регіону та людство в цілому (Киссинджер, 2015: 274).

Г. Кіссінджер у своїй роботі «Світовий порядок» прогнозував багатополярний світ у майбутньому, але у першій половині ХХІ століття лише Китай, на думку вченого, зможе кинути серйозний виклик глобальній гегемонії США. Проте якими будуть наслідки піднесення Китаю до рівня супердержави? Він звертав увагу на дослідження вчених Гарвардського університету, що в історії де-сять з п’ятнадцяти випадків взаємодії між силою, що виникає та силою, що існує закінчуються війною (Киссинджер, 2015: 292).

Не дивно, що стратеги з обох сторін, посилаються на моделі поведінки та історичний досвід прогнозуючи неминучість кон-флікту між США та КНР. Китайці критикують багато американ-ських ініціатив, як таких, що на їх думку, заважають підйому Китаю. Тому Г. Кіссінджер радив представникам американсько-го істеблішменту бути дуже зваженими у просуванні основ лібе-ральної демократії на територію Піднебесної (Kissinger, 2012: 4). Вчений наголошував на тому, що деякі американські зовнішньо-політичні ініціативи, особливо пропаганда прав людини, тракту-ється в Китаї як підрив китайської внутрішньополітичної струк-тури. Г. Кіссінджер наводив приклад візиту державного секретаря США У. Крістофера у Пекін у 1994 році, коли торгові преференції намагалися об’єднати з проблемами прав людини в Китаї. У ході візиту У. Крістофер бажав нагадати китайцям, що в разі свого бажання зберегти вище згадані преференції вони мають досяг-ти значного прогресу щодо проблеми прав людини. Результатом стало скасування зустрічі У. Крістофера з Цзян Цземіном, яке Г. Кіссінджер назвав ганебним для усієї адміністрації Б. Клінтона (Кисинджер, 2014: 390).

Під час економічної кризи на Заході, яка співпала з патріотич-ним підйомом у Китаї, пов’язаним з перемогою на Олімпіади, у

170

Пекіні почали лунати голоси про неможливість мирного прогресу Китаю. Китайці повернулися до риторики, що Захід залишається небезпечною силою, яка ніколи не дозволить їх країні зростати гармонійно і що Китай має закріпити свої досягнення та заявити свої претензії на статус наддержави. Г. Кіссінджер нагадував про дві популярні у Китаї книги «Китай незадоволений» 2009 р. та «Китайська мрія» 2010 р. Він назвав ці книги «страшенно націо-налістичними» та звернув увагу на те, що на сторінках цих робіт мова йде про те, що Захід є набагато слабшим, аніж здається і його населення не зрозуміло, що проходить зміна лідера у відносинах Китаю з Заходом. Вчений зазначив, що обидва твори були розкри-тиковані у китайській пресі, які такі, що не відображають поглядів більшості населення країни, але додав, що при цьому вони все ж пройшли державну цензуру та стали бестселерами у Китаї (Кисин-джер, 2014: 577). Це на думку вченого відображало настрої значної частини китайського суспільства та його правлячої верхівки.

З боку ж американців є побоювання, що Китай буде всіляко заперечувати перевагу США й тим самим підривати їх безпе-ку (Кисинджер, 2014: 390). Багато хто сприймає Китай як кра-їну на зразок СРСР часів «холодної війни», країну, що рветься до економічного та мілітарного домінування в регіоні та світі. Як приклад, вчений наводив думки представників школи А. Кроу, які вважали, що підйом Китаю не є сумісним з позицією США у Ти-хоокеанському регіоні.

Г. Кіссінджер радив політикам звернутися за досвідом до деся-тиліття перед Першою світовою війною, коли взаємна недовіра та конфронтація призвели до кровопролиття. Вчений нагадував, що порядок – це крихка рівновага легітимності, сили та стриманнос-ті. В Азії він має об’єднати баланс сил та концепцію партнерства. Г. Кіссінджер відзначав, що у воєнному плані США далеко попе-реду, але визначення баланса за допомогою озброєнь небезпечне конфронтацією. На думку вченого, мудра державницька політика повинна шукати рівновагу, а не домінування, тому що будь-який перекіс веде за собою катастрофу (Kissinger, 2011: 7).

Також він звернув увагу на те, що до 2050 р. половина насе-лення Китаю досягне віку 45 років і більше, а четверть населення,

171

яка дорівнює усьому населенню США буде старшою за 65 років. Тому країна, яка зіштовхнеться з такою демографічною пробле-мою навряд чи буде в змозі бездумно ставати на стежку конфрон-тації за геополітичне панування (Кисинджер, 2014: 559).

Під час телеінтерв’ю, присвяченого перемозі на виборах у США республіканця Д. Трампа, Г. Кіссінджер зазначив, що з оптимізмом дивиться на майбутнє американо-китайських відно-син за нової адміністпації. Це було цілком логічним у світлі того, що більшість американських аналітиків вважали Д. Трампа саме політиком кіссінджерівського типу. Проте ситуація, яка склала-ся є справжнім викликом для американо-китайських відносин. А торгова війна, яка триває між двома глобальними гігантами є справжнім викликом для світової економіки. Саме від результату, з яким країни вийдуть з цього економічного конфлікту багато в чому буде залежати те, яким стане світовий порядок майбутнього.

У заключній частині твору «Про Китай» Г. Кіссінджер про-цитував політолога А. Фрідберга відносно того, що демократич-ному Китаєві не варто боятися своїх демократичних партнерів, а тим більше застосовувати силу проти них. Тому відкидаючи ди-пломатичні тонкощі американська стратегія все ж має бути спря-мованою на прискорення революції проти авторитарного режи-му та побудови ліберальної демократії у Китаї. Тому в інтересах США є збільшення середнього класу у Піднебесній.

Проте політика діючої адміністрації президента США поста-вила під питання лібералізацію Китаю. Зокрема, у своїй останній статті відомий вчений Ченг Лі зауважив, що торгівельні супер-ечки завдали серйозного удару саме по середньому класу Китаю, який мав стати локомотивом цієї лібералізації та є майже повніс-тю американізованим. У своїй статті Ченг Лі попросив підтримки у середнього класу США заради майбутнього двосторонніх від-носин між країнами та світу в цілому. (Cheng Li, 2018: 10).

Висновки: Г. Кіссінджер був та залишається одним з провід-них експертів з питань Китаю та його місця у системі міжна-родних відносин. На протязі свого життя вчений був знайомий з трьома поколіннями китайських лідерів. Він був архітектором та виконавцем побудови геополітичного трикутника США-Китай-

172

СРСР, за допомогою якого вдалося суттєво розрядити міжнародну обстановку у 70-ті роки ХХ століття. Після відходу від активної політичної діяльності Г. Кіссінджер продовжує надавати консуль-таційні послуги як американським, так і китайським політикам та бізнесменам. Дипломатичні відносини з Китаєм Г. Кіссінджер радить вибудовувати враховуючи зовнішньополітичну традицію Китаю та менталітет населення цієї країни. Його особиста пози-ція щодо двосторонніх відносин з Китаєм збігається з позицією вищезгаданого політолога А. Фрідберга, хоча і є більш завуальо-ваною. Мова йде про поєднання оборонної та економічної політи-ки з дипломатією необмежених ідеологічних цілей.

CПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Киссинджер,1997 - Киссинджер Г. Дипломатия / Г. Кис-синджер. – М.: Ладомир, 1997. – 848 с.

2. Киссинджер, 2015 - Киссинджер, Г. Мировой порядок / Г. Киссинджер. – М.: Аст, 2015. – 512 с.

3. Киссинджер , 2014 - Киссинджер Г. О Китае / Г. Киссин-джер. – М.: Аст, 2014. – 635 с.

4. Киссинджер, 1959 - Киссинджер Г. Ядерное оружие и внешняя политика / Г. Киссинджер. – М.: Издательство иностранной литературы, 1959. – 512 с.

5. Cheng Li How China’s Middle Class Views the Trade War // Foreign Affairs. – 2018. – 10 Sep. – P. 10-11.

6. Isaacson, 1992 – Isaacson W. Kissinger: A Biography / W. Isaacson. – N.Y.: Simon Schuster, 1992. – 893 p.

7. Kissinger, 2012. - Kissinger H. The future of U.S.A. – China Relations Conflict is a Choice not a necessity // Foreign Affairs. – 2012. – 3 Mar.-Apr. – P. 3-5.

8. Kissinger , 2011 - Kissinger H.А. Avoiding a U. S. – China Cold War // The Washington Post. – 2011. – 14 Jan. – P. 7.

173

References

1. Kissinger, 1997 – Kissinger H.Diplomatia. [Diplomacy]. M.,1997. 848 s. [in Russian].

2. Kissinger, 2014 – Kissinger H.Mirovoy poryadok. [World Order]. M.,2015. 512 s. [in Russian].

3. Kissinger, 2014 – Kissinger H. O Kitaye [On China]. M.,2014. 635 s. [in Russian].

4. Kissinger, 1959 – Kissinger H. Yadernoie oruzhie I vneshi-aia politika [Nuclear weapon and foreign policy]. M.,1959. 512s. [in Russian].

Статтю подано до редакції 08.10.2018 р.

УДК 94(564.3).03“1931”DOI: https://doi.org/10.18524/2312-6825.2018.29.153357

Станіслав Ковальський,ORCID.ORG/0000-0002-2958-4797

кандидат історичних наукдоцент кафедри нової та новітньої історії

Одеського Національного Університету імені І. І. Мечникова(Одеса, Україна)

svk221@ukr.net

КІПРСЬКЕ ПОВСТАННЯ 1931 р. В ІМПЕРСЬКІЙ ПОЛІТИЦІ ВЕЛИКОЇ БРИТАНІЇ

Анотація.В статті розглядається кіпрське повстання 1931 р. Надано

комплексний аналіз причин повстання, враховуючі такі кризові явища як дезінтеграційний процес Британської імперії, економіч-на депресія початку 1930-х рр., політичні, економічні та релігій-ні передумови на острові в другій половині 1920-х – на початку 1930-х рр. На основі європейської преси, мемуарів та колоніаль-них звітів досліджується перебіг кіпрських подій та наслідки як для англійської колонії, так і для Середземноморського регіону.

174

Ключові слова. Кіпрське повстання 1931 р., Британська коло-ніальна адміністрація на Кіпрі, Роберт Сторрс, грецький націо-налізм, енозіс, «Акт про повстання».

Stanislav KovalskyiORCID.ORG/0000-0002-2958-4797

PHd, associate professor, Faculty of History and PhilosophyOdessa I. I. Mechnicov National University

(Ukraine, Odessa)svk221@ukr.net

THE CYPRUS UPRISING OF 1931 IN THE GREAT BRITAIN’S IMPERIAL POLICY

SummaryThe paper is devoted to the Cyprus uprising of 1931. The compre-

hensive study of the rebellion was conducted in the article. The disin-tegrating processes of the British Empire, economical and religious factors, domestic and external policy were analyzed as the main rea-sons of the uprising. The paper focuses on the similar features of the Greece and Turkish policy towards the Cyprus problem at that period. An attention was paid to the external influence on the home policy in Cyprus. The British colonial administration and its policy were in the focus of view in the paper. The main idea of the article is the system connection between the Cyprus uprising of 1931 and imperial and regional processes before and after the mentioned events.

The October rebellion, the Greek Cypriots raised in 1931, was an integrate problem of the British Empire from the one hand and the local problem of Greek and Turkish nationalism from another. The matter requires to take into account both cases. The Cyprus uprising of 1931 took place against a background of the anti-colonial trends in Ireland, India and Canada at that period. This fact allows us to con-clude that the Cyprus events have general imperial features.

Objective economic reasons also underlay the rebellion in Cyprus. Great Depression of 1929-1933 decreased deeply living standard on the island by reducing consumption of Cyprus export goods and travel service all over Europe. The Greek and Turkish home policy caused Cyprus negative processes as well. That’s why the beginnings of the

175

Cyprus uprising of 1931 was accompanied by Orthodox religious and Greek nationalistic slogans.

The political conflict in Cyprus turned into the riot’s preconditions. During the first stage of the riot British colonial authorities showed their inability to settle the problem in time. Incoherence of the army and police activity led the Governor’s residence to be burned down. That accident was called the most shameful humiliation British Em-pire ever obtained at the interwar period. Riot’s scales demonstrated the general Greek-community orientation. The Turkish-Cypriot’s reac-tion and their role in the uprising’s suppression provided a basis to the future inter-communal conflict.

The events of the Cyprus uprising of 1931 were an integral part of the imperial and regional processes. The main causes of the rebel-lion demonstrated its general empire character. Political processes in Greece and Turkey influenced the Cyprus problem. That was reflected at slogans and ideas of the rebels. This accident, in addition, wors-ened Greek-Turkish relations. Mentioned facts argued that the Cyprus uprising of 1931 intensified anti-colonial attitudes and interethnic ten-sions between Greeks and Turks on the island for decades ahead.

Key wordsThe Cyprus Uprising of 1931, British colonial administration in

Cyprus, Robert Storrs, Greek nationalism, Rebellion Act.

Постановка проблеми. В жовтні 1931 р. європейська преса сповістила про те, що на британському острові Кіпр палає буди-нок Губернатора, а кіпріоти вчинили безпрецедентний бунт проти колоніальної адміністрації (Evening Post, 1931). За висловом ан-глійського дослідника Роберта Голланда, подібного приниження Британська імперія не зазнавала від жодної своєї колонії у пері-од між Першою та Другою світовими війнами (Holland, 1998: 4). І, хоча, на фоні ірландської війни та акції непокори в Індії, кіпр-ське повстання не було визначальним етапом розпаду Британ-ської імперії, воно мало наслідки для Середземноморського ре-гіону взагалі та для грецької громади Кіпру зокрема. Жовтневе повстання стало першою спробою греків-кіпріотів реалізувати свою прогрецьку мету. Після 1931 р. у турків та греків кіпріотів

176

сформувались власні політичні ідеї та цілі, що проявились в на-ступні десятиріччя. Тому, означені події дозволяють глибше роз-глянути коріння кіпрського питання в другій половині ХХ ст.

Аналіз джерелВ англійській історичній науці інтерес до колоніальних про-

блем Кіпру виник після публікації статті під назвою «Кіпр, Бри-танська імперія та Греція» за авторством майбутньої зірки циві-лізаційної теорії Арнольда Тоїнбі. Колишній кореспондент «Ман-честер Гардіан» в греко-турецькій війні, а в 1930-х рр. головний редактор журналу «Огляд міжнародних відносин» та директор Королівського Інституту міжнародних відносин, висловив про-імперське консервативне бачення подій на Кіпрі в 1931 р. (Toyn-bee, 1931: 354-394) В подальшому до аналізу цієї тематики до-лучилися грецькі та турецькі дослідники, які з своїх національ-них позицій, часто протилежних одна одній, оцінювали кіпрську проблематику. В українській історіографії, попри значну увагу загальним проблемам імперської політиці Великої Британії в між-воєнний період, події кіпрського повстання 1931 р. не розгляда-лись В сучасний період спостерігається тенденція до публікації та впровадження до відкритого доступу документів внутрішньої та колоніальної політики Великої Британії. Означені обставини роблять заявлену тему актуальною з наукової точки зору.

Мета статтіМета дослідження полягає у аналізі кіпрського повстання

1931 р., враховуючі загальноімперський аспект та специфіку ре-гіону в контексті греко-турецьких відносин. Для реалізації по-ставленої мети необхідно надати комплексний аналіз зовнішній та внутрішніх причин конфлікту. Для розуміння місця цього кон-флікту в рамах Британської імперії важливо зорієнтувати увагу на реакцію колоніальної адміністрації на початку повстання та її дії по придушенню греко-кіпрського руху. Залишаються відкритими також питання щодо наслідків зазначених подій, як для Серед-земного регіону, так і для Британської імперії взагалі. Це надає перспективи для розробки означеної теми, а зазначені аспекти яв-ляють собою першочергову мету дослідження.

177

Виклад основного матеріалуПричини повстання в одній з найбільш стабільних колоній

Великої Британії, якою в першій половині ХХ ст. вважався Кіпр, складали комплексну проблему. В першу чергу, виокремлюються системні причини. Найвагомішими подіями було проголошення незалежності в Ірландії в 1921 р., події в Індії та Канаді. Кіпр став частиною цього процесу. На острові почала формуватись грецька та турецька інтелігенція з представників громади, які отримали освіту в метрополії та інших європейських державах. Вони стали провідниками ідей антиколоніальної боротьби.

Вагому причину повстання складав економічний фактор. Всес-вітня економічна депресія 1929-1933 рр. мала серйозні наслідки для Британської імперії. В вересні 1931 р. у зв’язку з кризою Ве-лика Британія відмовилась від золотого стандарту та перейшла на інфляційні паперові гроші, які реагували на успішність британ-ської фінансової системи. Виправити своє становище Лондон на-магався завдяки впровадженню непопулярних заходів економіч-ного характеру в колоніях. Губернатор Кіпру Р. Сторрс зазначав в своїх мемуарах про необхідність введення непопулярних заходів для стабілізації бюджету на Кіпрі та описав вкрай негативну ре-акцію греків-кіпріотів (Storrs, 1937: 532). На Кіпрі були збільшені податки, впроваджені непопулярні тарифний та митний закони. Це викликало конфлікт колоніальної адміністрації з кіпрською Легіслатурою, яка не могла прийняти подібні законопроекти. Впровадження жорстких фінансових заходів на острові співпало з різким зменшенням власної економіки, що вдарило по більшості населення. На початку 1930-х рр. в Європі суттєво знизилась по-треба в сільськогосподарській продукції, на якій спеціалізувалась колонія Кіпр: тютюн, цитрусові тощо. Крім того, зменшились по-треби європейців й в туристичних послугах.

Ідеологічні та політичні фактори в свою чергу створили переду-мови для кіпрського повстання 1931 р. Політична нестабільність в Греції у зв’язку з правлінням останнього кабінету Е. Венізелоса призвела до загрози військового перевороту і збільшенню наці-оналістичних тенденцій. Такі обставини вимагали від грецького уряду акцентувати увагу громадськості на зовнішньополітичних, головним чином, популістських проблемах. Кіпр в більшій мірі

178

підходів для того, щоб відвернути суспільство від внутрішніх проблем. Гасло «енозісу», тобто союзу із Грецією, стало одним з основних політичних ідей греків-кіпріотів в 1920-ті рр. В 1929 р. відбулись дебати щодо надання кіпріотам права на самовизначен-ня. На початку 1930-х р. грецький консул в Ларнаці Александр Кіру проводив широку агітаційну політику за енозіс (Storrs, 1937: 533). Дії консула кваліфікувались як міжнародне правове пору-шення, тому Губернатор проголосив його «персоною нон-грата». Політичну ситуацію на острові погіршував й конфесійний фак-тор. Важливим ідеологічним інститутом для грецької громади ви-ступила церква. Позиція грецької православної церкви за період англійської окупації 1878-1925 рр. суттєво зросла. Священики та єпископи відверто агітували за союз з Грецією, їх вплив на грома-ду був надзвичайно високий, в кожному населеному пункті цер-ковні набати мали можливість в короткий термін збирати вели-чезну кількість людей на центральній площі. Тому, православна церква зіграла важливу організаційну роль в період повстання.

Турецький фактор також зіграв значну роль. Це позначилось в посиленні прокемальських позицій в громаді турок-кіпріотів. В 1930 р. реформи та нововведення континентальної Туреччини почали впроваджуватись й в турецькій громаді Кіпру, що озна-чало серйозний підйом на острові турецького націоналізму. Про це свідчать вибори в Легіслатуру в жовтні 1930 р., коли за місця в Раду відбулась справжня політична бійка. Перемогло націоналіс-тичне крило «популістів» на чолі з Некаті Узканом (Nevzat, 2005: 357). Він відстоював інтереси турецьких комерсантів та стиму-лював їх розвиток в противагу грецьким ще коли був членом му-ніципальної ради столиці колонії – Нікосії (Nevzat, 2005: 360). Такий політичний хід розглядався як загроза торговим інтересам Греції та грецької громади. В 1931 р. турки-кіпріоти перейшли до активних дій, організувавши «Турецький національний конгрес». В його рамках спробували створити політичний фронт, який би склав опозицію Губернатору та туркам, які були противниками кемальських реформ (Manizade, 1974: 14). Тому, прискорення енозісу на острові, з точки зору лідерів грецької громади, вирі-шило би «турецьку загрозу» та зупинило би проникнення полі-тичного та ідеологічного впливу молодої Турецької держави на

179

острів. Таким чином, в основі повстання полягав цілий комплекс економічних, політичних та етнічних протиріч, що поглиблював-ся загальною кризою британської колоніальної політики.

Передумовою повстання став політичний конфлікт між коло-ніальною адміністрацію та місцевою владою, яку представили кіпрські депутати законодавчих зборів та церква. Протистояння почалось 18 жовтня 1931 р. в Легіслатурі під час прийняття по-даткових законів. Ініціатором протесту став лідер грецької гро-мади єпископ Кітійський Нікодімій Мілондас (Storrs, 1937: 535). На знак протесту британської політики він вийшов з Ради, а його прикладом скористались інші представники громади. Демарш од-ного із політичних та релігійних лідерів мав своє політичне про-довження та громадський резонанс. Загострилась ситуація після проголошення маніфесту єпископа Нікодімія, де пролунав пря-мий заклик до «непокори законам іноземної влади» (Asmussen, 2006; Storrs, 1937: 536-537). Єпископ наголосив: «Заради вигоди нашої країни ми повинні не підкорюватись їх законам. Не бійтесь того, що англійці мають флот. Ми всі повинні прикласти зусил-ля для об’єднання і, в разі необхідності, проллємо нашу кров» (Carter, 2008). Ці радикальні галса знайшли свій відгук в грома-ді греків-кіпріотів і полягли в основу програми «Кіпрської ради-кальної спілки», створеної в той же день – 18 жовтня. Програма кіпрських радикалів повністю відповідала заявленому маніфесту. В ній лунали заклики до енозіу, аргументувалась його необхід-ність (The Cyprus National, 1932: 36). В якості практичних кроків пропонувалось створення єдиного політичного фронту, головною метою якого був супротив британській адміністрації. Проте, за-пропоновані цілі не передбачали негайне збройне протистояння, на що вказують ідеї створення друкованого органу кіпрських ра-дикалів. Перший номер радикальної газети передбачалось видати 24 жовтня, тобто через три дні після реального початку повстання (The Cyprus National, 1932: 37). Це доводить, що повстання мало більше стихійних ознак, аніж чіткій план дії. Примітною рисою програми радикалів було й те, що виконавчий комітет складався здебільшого з представників інтелігенції: адвокатів, лікарів, жур-налістів та директорів шкіл.

180

Через два дні після оформлення радикального політичного на-прямку напруга в колонії досягла свого апогею та переросла в збройне протистояння. 20 жовтня 1931 р. єпископ Нікодімій прибув в Лімасол, куди його запросив місцевий лідер націоналістів Н. Ла-нітіс. На стадіоні відбулась маніфестація, на яку зібралось біль-ше 3000 чол. За описом очевидців, збір людей супроводжувався церковним дзвоном, вивішувались грецькі прапори. В той же день Нікодімій виступив з балкону міського клубу. В своїй промові сти-хійний лідер повстання розкритикував британську адміністрацію та призвав до «непокори злочинним законам аморального, жорсто-кого та ганебного режиму» (Resume of a speech, 1932: 35).

21 жовтня, коли до Нікосії дійшла звістка про маніфестацію та події в Лімасолі, повстання перекинулось на весь острів. Ціла низка міст майже одночасно спалахнула безпорядками, одними з провідників яких були священики грецької православної церкви. В столиці Кіпру відбулись найбільші акції непокори, які ввечері 21 жовтня вилились у так звану «бійку за будинок Губернатора». Біля резиденції Губернатора натовп в 5 тис. чол. відтиснув полі-цію та повністю оточив будинок. Над натовпом лунали націона-лістичні гасла та грецький гімн. Вищі адміністративні посадовці зробили спробу владнати ситуацію. Комісар Нікосії Гарт Девіс та мер А. Райт запропонували провести переговори з трьома делега-тами від бунтівників. Але в той же час влада збільшила охорону палацу. Кризу поглиблював той факт, що поліцейські загони очо-лив турок-кіпріот інспектор Фаїз. Ситуація вийшла з під контр-олю, були побиті усі вікна резиденції. Комісар Кіпру зачитав на-товпу «Акт про повстання», але його заклик до греків-кіпріотів, було проігноровано. Тоді в пів-одинадцятого вечора поліція отри-мала наказ відкрити вогонь. У відповідь демонстранти підпали-ли будинок Губернатора. В результаті пожежі згоріла приватна бібліотека Губернатора та його колекція цінних зразків мистецтва (Carter, 2008). Британських цивільних службовців вдалося ева-куювати, за що турецький офіцер колоніальної поліції інспектор Фаїз був представлений до нагороди.

Наступного дня колоніальна влада стягнула до Нікосії війська з гірських регіонів. За свідченням капітана Фрімена ані команду-

181

вання, ані гарнізон не були готові до миттєвих дій. Навіть спо-стерігались підривні дії збоку технічного персоналу англійських військ. Так, водій-кіпріот, який керував вантажівкою з офіцерами навмисно «заплутав дорогу» та «зламався», що коштувало вій-ськовим втраченого часу (Carter, 2008). Того ж дня поступили запити від комендантів Ларнаки, Лімасолу та Фамагусти на по-силення режиму, що вимагало залучення більше військових сил. Тому, британська влада відреагувала на кіпрські події збільшен-ням військового контингенту. З Єгипту на острів були переведе-ні два крейсери та два есмінця. З британських баз в Північній Африці за допомогою авіації також був перекинутий загін в 150 солдатів з 1-го королівського полку (Reply, 1932: 84).

24 жовтня Губернатор проголосив надзвичайний стан на Кі-прі, який був опублікований в офіційному бюлетені «Сайпрус Газетт». Згідно цьому документу злочином проти влади визнава-лась участь кіпріотів в будь-яких маніфестаціях та зборах, роз-друкування та розповсюдження памфлетів чи листівок. Війська отримували право застосовувати зброю для розгону будь-яких мі-тингів (The Cyprus Gazette, 1931) Введення надзвичайних заходів відбувалось на фоні арештів церковних та громадських лідерів. Повстання тривало до 28 жовтня за цей період були зареєстровані інциденти в 209 населених пунктах.

В звітах грецької та британської сторони були суперечливі факти щодо ходу повстання, дій англійських військ та наслідків. Яскравим прикладом різниці цих позицій виступають дві теле-грами від 9 та 14 березня 1932 р., коли працювала спеціальна комісія з приводу повстання. На основі доповіді грецького поса-довця був складений звіт, який і склав першу телеграму-запит до англійського міністерства до Губернатора Кіпру. В звіті зазнача-лись цифри в 10 вбитих, більше 100 поранених. Застосовувались репресії навіть за будь-які дрібниці, наприклад, володіння друкар-ською машинкою могло стати приводом для утримання під аре-штом (Extract from a telegram, 1932: 39). В документі конфлікт був розписаний по дням, і на кожну дату припадали відверті напади солдатів на села, що супроводжувалось вандалізмом та побиттям місцевого населення (Extract from a telegram, 1932: 40-41).

182

Звістка про насилля з боку колоніальних військ зробила пев-ний резонанс в британському адміністративному апараті, що по-требувало відповіді. Губернатор, на основі власного розслідуван-ня, склав відповідь, яка по іншому інтерпретувала події, та пока-зувала дії британців в іншому світлі. Людські втрати зазначались як 6 вбитих та 30 поранених. При чому додавались втрати з боку адміністрації: приблизно 40 поліцейських греків та турок-кіпріо-тів (Telegram from the Governor, 1932: 41). В цілому, по кожному з зауважень грецької сторони, голова Кіпру наводив роз’яснення, з яких зрозуміло що військові сили лише змушували місцеве насе-лення ремонтувати чи відбудовувати зруйновані ними мости, до-роги та інші споруди. Ці документи дозволяють виявити загальні риси конфлікту та простежити дії, як повсталих кіпріотів, так і колоніальних сил по їх придушенню. Факти застосування сили не заперечувались жодною зі сторін, питання полягало лише у їх масштабі.

Наслідки конфлікту полягали не скільки в людських чи еко-номічних втратах, скільки в політичній площині. Придушення конфлікту спричинило нові політичні процеси на самому Кіпрі, в Греції та в регіоні Східного Середземномор’я. Як вже зазна-чалось, людські втрати налічували від 6 до 10 цивільних осіб та приблизно 40 поліцейських та адміністрації. В економічному пла-ні Губернатор назвав збитки в 35 тис. фунтів (Disturbance in Cy-prus, 1932: 30). Після придушення повстання відбулись репресії, які полягали у депортації заколотників. Ще під час повстання в заслання були відправлені церковні ієрархи острова, в тому чис-лі й єпископ Нікодімії, два члени Легіслатури, три лідери ради-кальної спілки та два комуністи. Інші активісти та деякі учасники були притягнуті до кримінальної відповідальності. Губернатор зазначав цифру репресованих в більше ніж 2000 чол., а інші дже-рела називали більш точну цифру в 2952 чол., які були ув’язненні (Carter, 2008). Крім того, колоніальна адміністрації впровадила на Кіпрі репресивні закони. Конституція була скасована, Легіслатура була розпущена, політичний розвиток громад зупинився, заборо-нялись політичні організації, преса підпадала під жорстку цензу-ру. Надзвичайний стан продовжувався до другої половини 1940-

183

х рр. На острові кримінально переслідувались будь-які симпатій до Греції та енозісу. Каралось вивішування грецького прапору та інших символів, навіть дзвонити в церквах було дозволено лише під час релігійних служб (Asmussen, 2006). Під удар потрапила й турецька громада: були розпущені «популісти» та заборонений Турецький національний конгрес.

Події на Кіпрі безпосередньо вплинули на відносини Великої Британії з Грецією. Так, Губернатор проголосив генерального консула Греції на Кіпрі Александра Кіру персоною нон-грата, що загострило дипломатичні відносини між двома країнами. Втім, як зазначають турецькі дослідники, після 1931 р. різко поліпшились стосунки між Анкарою та Афіною, які деякий час залишались стабільними. Це було досягнуто завдяки тимчасовому закриттю кіпрського питання та заспокоєнню турків, що мешкали в Захід-ній Фракії (Bilgic, 2005: 101).

ВисновкиТаким чином, розглянувши причини та хід Кіпрського по-

встання 1931 р., можна визначити його характер та місто в історії Середземноморського регіону. Однієї з головних рис повстання була антиколоніальна боротьба – громада боролася проти коло-ніальної адміністрації. Проте, дії громади греків-кіпріотів мали стихійний характер та не перетворились у національно-визволь-ну боротьбу. Так як мета греко-кіпрських націоналістів поляга-ла у енозісі, тобто приєднання острова до Греції, боротьба мала ознаки іредентизму, що позбавляло її визвольного елементу. В той же час в меншій мірі спостерігався міжетнічний конфлікт на острові, так як турки-кіпріоти не чинили організований опір, а ворогами вважались лише ті представники турецької громади, які працювали на британців. Аналогічний характер та схожі риси но-сив початковий етап збройної боротьби грецької громади Кіпру в другій половині 1950-х рр.

Отже, повстання 1931 р. мало невеликі масштаби та незначні втрати. Але воно стало переламним моментом в правлінні бри-танської колоніальної адміністрації, тому що були посилені ре-пресивні заходи, скасована Конституція, ліквідовані ліберальні елементи колоніального управління островом, заборонені етнічні

184

та релігійні елементи самокерування громадами. З іншого боку, це повстання та реакція британців збільшили консолідуючі еле-менти в рамках громади греків-кіпріотів та посилили націона-лістичні тенденції, які, враховуючі помилки 1931 р., переросли в повноцінну, добре сплановану та організовану збройну боротьбу в середині 1950-х рр.

Список використаних джерел та літератури

1. Asmussen, 2006 – Asmussen J. Introduction to disturbanc-es in Cyprus, October 1931 // Journal of Cyprus Studies. January 1, 2006. Mode of Acess: http://www.thefreelibrary.com/Introduction+to+disturbances+in+Cyprus%2c+October+1931.-a0159507413 (29.09.2018)

2. Bilgic, 2005 – Bilgic B.S. The Cyprus Crisis of October 1931 and Greece’s Reaction: the Place of Turkey and Turk-ish Cypriots in the Eyes of Greek and Greek Cypriot Lead-ership // Review of International Law and Politics. Ankara. 2005. No 4. P. 91-101.

3. Carter, 2008 – Carter D. The 1931 Rebellion: A Week that Shook Cyprus. 2008. Mode of Acess: http://www.britains-smallwars.com/cyprus/Davidcarter/31rebellion/31rebellion.html (29.09.2018)

4. Disturbance in Cyprus, 1932. – Disturbance in Cyprus in October, 1931. Presented by the Secretary of State for the Colonies to Parliament by Command of His Majesty. March, 1932. London: His Majesty’s stationary office, 1932. 42 p.

5. Evening Post, 1931 – Evening Post, 27 October, 1931. 6. 6Extract from a telegram, 1932 – Extract from a telegram

from the Secretary of State for the Colonies to the Governor of Cyprus. (Sent 8.45 p.m., 9th March, 1932) // Disturbance in Cyprus in October, 1931. Presented by the Secretary of State for the Colonies to Parliament by Command of His Majesty. March, 1932. London: His Majesty’s stationary of-fice, 1932. P. 39-41.

7. Holland (1998) – Holland R. Britain and the Revolt in Cy-

185

prus, 1954-1959. Oxford, Clarendon Press, 1998. 368 p.8. Manizade, 1974 – Manizade D. Cyprus. Yesterday, Today,

Tomorrow. Istanbul, 1974. 94 p. 9. Nevzat, 2005 – Nevzat A. Nationalism amongst the Turks of

Cyprus: the first wave. Oulu, 2005. 463 p. 10. 1Reply, 1932 – Reply A. Aviation – Its Capabilities To-day

and To-morrow for Peace and War // The Naval Review. 1932. November. № 4. P. 705-720.

11. Resume of a speech, 1932 – Resume of a speech delivered by the bishop of Kitium, Nicodemos, on the 20th October, 1931, at the sports ground and at the “enosis” club, Limassol (as report-ed by the local commandant of police) // Disturbance in Cyprus in October, 1931. Presented by the Secretary of State for the Colonies to Parliament by Command of His Majesty. March, 1932. London: His Majesty’s stationary office, 1932. P. 35.

12. Storrs, 1937 – Storrs R. The Memories of sir Ronald Storrs. New-York, 1937. 563 p.

13. Telegram from the Governor, 1932 – Telegram from the Governor of Cyprus to the Secretary of State for the Colo-nies (Dated 14th March, 1932. – Received in the Colonial Office at 7.10 p.m. on 14th March, 1932) // Disturbance in Cyprus in October, 1931. Presented by the Secretary of State for the Colonies to Parliament by Command of His Majesty. March, 1932. London: His Majesty’s stationary office, 1932. P. 41-42.

14. The Cyprus Gazette, 1931 – The Cyprus Gazette. 1931. Oc-tober, 24. № 2167.

15. The Cyprus National, 1932 – The Cyprus National Radical-ist Union // Disturbance in Cyprus in October, 1931. Present-ed by the Secretary of State for the Colonies to Parliament by Command of His Majesty. March, 1932. London: His Maj-esty’s stationary office, 1932. P. 36-37.

16. Toynbee, 1931 – Toynbee A. J. Cyprus, British Empire and Greece // Survey of International Affairs. 1931. London. P. 354-394.

186

Розділ ІV. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО ТА СПЕЦІАЛЬНІ ІСТОРИЧНІ ДИСЦИПЛІНИ

УДК 930.2.070:659:131.1(470+571) “1900/1917”DOI: https://doi.org/10.18524/2312-6825.2018.29.153358

Дружкова І. С. orcid.org/0000-0002-7934-5057

к.і.н, доцент, доцент кафедри соціології, філософії та права

Одеської національної академії харчових технологій(Україна, Одеса)

ResearcherID: E-6496-2017 ЧИТАЦЬКА АУДИТОРІЯ ЯК ВИЗНАЧАЛЬНИЙ ФАКТОР РЕКЛАМНИХ ОГОЛОШЕНЬ (НА ПРИКЛАДІ ДЕЯКИХ

ВИДАНЬ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ ПОЧАТКУ ХХ ст.)

Анотація. Стаття присвячена вивченню взаємовпливу читацької аудиторії та реклами, що була розміщена в дея-ких виданнях Російської імперії початку ХХ ст., а саме: ілю-строваному журналі «Нива» та галузевому виданні одесь-кої біржі «Торгово-промышленное обозрение».

Зазначені видання дуже різні, орієнтовані на різну ці-льову аудиторію й тому мають різні варіанти рекламних оголошень. Відповідно рекламні оголошення принципово відрізняються в бік утилітаризму. У всіх рекламних оголо-шеннях присутні певні кліше. Рекламні оголошення чітко спрямовані на власну аудиторію але й сама реклама та її стереотипи впливають на читача.

Ключові слова: реклама, рекламні оголошення, читачі, ілюстрований журнал «Нива», «Торгово-промышленное обозрение».

187

Druzhkova I. S., orcid.org/0000-0002-7934-5057

Ph. D., Associate ProfessorAssociate Professor Department of Sociology

Philosophy and Law Odessa National Academy of Food Technology

ResearcherID: E-6496-2017 READERSHIP'S AS THE DETERMINING FACTOR OF

ADVERTISEMENTS (BASED ON SOME PRESS OF THE RUSSIAN EMPIRE AT THE BEGINNING OF THE 20TH

CENTURY)SummaryThe article's devoted to the study of the influence of the reader's

audience and advertising, which was placed on some editions of the Russian Empire at the beginning of the 20th century. There were the illustrated magazine "Niva", and the professional edition of the Odessa stock exchange committee "Trade and Industrial Review".

The main idea of the article is advertising became professional; it was characterized by a combination of styles, different subjects, sizes, texts etc.

These editions are very different, targeted at different audiences and therefore with very different variants of advertisements. All advertisements contained certain clichés. Advertisements affected their own audience, but advertising itself and its stereotypes influenced on the reader.

Key-words: advertising, advertisements, readers, illustrated magazine "Niva", "Trade and industrial review".

Історія реклами Російської імперії достатньо вивчена, однак за-лишається чимало білих плям. Зокрема, це стосується рекламної продукції, котра пропонувалася читачеві Півдня України на почат-ку ХХ ст. На сьогодні практично немає загальних досліджень ре-кламної сфери Півдня України зазначеного періоду. Окремі суміж-ні аспекти виринають в окремих історичних, історико-правових, краєзнавчих та філологічних роботах сучасних дослідників.

Постановка проблеми. Новий етап соціально-економічного розвитку дав імпульс до якісно і кількісно нового етапу в розвитку

188

рекламного ринку. Тому метою статті є визначення впливу читаць-кої аудиторії на зміст та форму рекламних оголошень на прикладі деяких видань Російської імперії початку ХХ ст., які були у досту-пі на Півдні України, найбільш поширений ілюстрований журнал «Нива» та галузевий місцевий часопис «Торгово-промышленное обозрение».

Серед основних тенденцій соціально-економічного розвитку Ро-сійської імперії початку ХХ ст. у цілому і Півдня України, зокрема, можна виділити розвиток торгівлі в містах, зростання чисельності торгових закладів, банків, магазинів, крамниць; комерціалізацію преси, появу ряду нових періодичних видань у регіоні.

Засоби масової інформації в 1900-ті роки в основному були представлені періодичними виданнями: газетами й журналами, зі сторінок яких реклама «волала» до потенційного споживача. Ре-клама в періодичних виданнях кінця XIX – XX ст. знаходилась у другій, «неофіційній» частині газети. Приблизно до 1900 року вся інформація рекламного характеру займала останні шпальти друко-ваного органу, після – реклама демонстративно виходить на пер-ші шпальти. За своїм обсягом періодичні видання, поширені на Півдні України, були неоднорідні, що стосується обсягів реклами у відсотковому відношенні від загального обсягу видання, то ситуа-ція тут істотно відрізнялася.

Аналіз досліджень. Дослідження російських ілюстрованих ви-дань є відносно новими, незважаючи на те, що ці журнали віді-гравали неабияку роль у російському суспільстві. Це пояснюється тим, що вони належали до видань для «легкого» читання і не вва-жалися за предмет наукового дослідження ані для імператорських російських, ані радянських академічних традицій.

Одне з вагомих досліджень російських журналів було здійсне-не Рейтблатом А.; автор згадав ілюстровані журнали, коли аналі-зував різноманітну публіцистику в пізній Російській імперії. Для нього ілюстровані журнали були середовищем, яке надавало чи-тачам матеріали з основ традиційної моралі сім'ї та релігії (Рей-тблат А., 2014).

Робота Юхима Дінерштейна, присвячена життю Адольфа Маркса, видавця ілюстрованого журналу «Нива», показала різні

189

ролі, які цей журнал відіграв у культурному житті свого часу (Ди-нерштейн Е. А., 1986).

Мета статті. Тим не менш, залишається питання про те, як саме читацька аудиторія, її ґендер, вік, професійні та інші характерис-тики впливали на вибір змісту та форми подання рекламних оголо-шень і навпаки, чи впливають оголошення у свою чергу на пере-січного читача.

Виклад основного матеріалу. Цей період у рекламі характери-зується створенням рекламних агенцій, рекламна справа стає про-фесійною. Основним каналом адресації реклами споживачеві стає масова газета. Саме з тих пір і донині прибутки від реклами стають основним джерелом фінансування діяльності більшості друкова-них засобів масової інформації. Реклама стає галуззю мистецтва, на це впливає використання хромолітографії, а потім і фотолітогра-фії, що дає можливість переносити на папір кольорові зображення і світлини. З 80-х рр. ХIХ ст. почали поширюватися журнали, у яких розміщували художню ілюстровану рекламу, зокрема й кольорову.

Серед цих популярних видань періодичні видання мали більшу популярність, ніж книги. Це пов'язано з тим, що періодичні видан-ня були більш простими для транспортування на величезних про-сторах імперії, і їх вміст відображав актуальні соціальні проблеми на відміну від книг.

Основними установами, що розповсюджують періодичні ви-дання в ті часи, були публічні бібліотеки та система передплати, частково через урядові обмеження видавців продавати копії на ву-лиці. Публічні бібліотеки були охоче створені навчальними орга-нізаціями, земствами та місцевими адміністративними органами протягом другої половини ХІХ ст. Як результат, у кожній губернії європейської Російської імперії у 1894 р. було в середньому 17 бі-бліотек. Система передплати охоплювала ширшу територію. Чи-тачі у двох столицях сплачували вартість за рік або півроку зазда-легідь і отримували періодичні видання в офісі видавця. Читачі у провінціях використовували систему поштової передплати: че-рез комісію місцевих книжкових магазинів, абоненти в провінці-ях отримували поштою періодичні видання з Санкт-Петербурга, Москви чи інших міст.

190

Було два типи загальних журналів: «товсті» журнали та ілю-стровані журнали. Товсті журнали друкувала інтелігенція, вра-ховуючи революціонерів, тому вони були досить популярними серед інтелігенції. З іншого боку, ілюстровані журнали стали новим явищем у країні і вони багато в чому копіювали європей-ські ілюстровані журнали, такі як The Illustrated London News, L'Illustration та Die Illustrierte Zeitung. Це були «Огонек», «Нива» та «Стрекоза». Ці ілюстровані журнали друкувалися щотижня (52 випуски на рік), вартість для таких видань була достатньо не-високою (4-13 крб.). У кожному випуску були статті, присвячені культурі, науці, політиці та літературні твори. Майже всі статті супроводжуються зображеннями. За змістом можна поділити на освітні статті, розваги та рекламу. Товсті журнали вимагали від читачів певних знань для читання статті про соціальні питання, літературу, мистецтво тощо, матеріали в ілюстрованих журналах пояснювали тему зображеннями. Читачі могли зрозуміти їх наба-гато легше. Це суттєво змінювало якість інформації.

Видавець «Ниви» вважав за необхідне створити групу «нових читачів», оскільки таких журналів, як він видавав, не було. Читачі були дуже важливим фактором у визначенні характеристик ілю-строваних журналів, про що свідчить той факт, що вони зазвичай приймали внески від читачів (Авсеенко В., 1904). Хто був новим читачем, які видавництво мало намір сформувати?

Окрім привілейованого класу, який був основним читачем до-реформеної Росії, новий читач – купці, міщанство, різночинці, ад-вокати, лікарі та вчителі. Нещодавно сформувався середній клас, і він зрівнявся за кількістю з читачами з привілейованого класу. Деякі селяни та фабричні працівники також стали читачами по-пулярної преси через поширення невеликих бібліотек у селах та містах. Читачі з привілейованого класу і нові – з середнього кла-су обирали як ілюстровані журнали, так і товсті, тоді як інтелек-туальні читачі віддавали перевагу товстим журналам. Найбільш читаючим регіоном був Санкт-Петербург, наступною йшла Мо-сква, а потім – Одеса (Материалы для статистики,1870).

Орієнтуючись на читачів середнього класу, «Нива» в основно-му використовувала свої шпальти для двох видів просвітницької діяльності: наукової та художньої (Рогодин З., 1904).

191

Створювався образ здорової сім'ї, що складається з батька, ма-тері та дитини з гарною зовнішністю в європейському одязі. По-ширюються модні тенденції одягу, в першу чергу жіночого.

Таким чином, російські ілюстровані журнали, стали одним з найбільш впливових друкованих засобів у кінці ХIХ ст., мали подвійний образ читачів. Громадський аспект не був ані універ-сальним, ані домінуючим у публічній сфері. Етнічний аспект не спрацював для створення державності в масштабах всієї імперії, а створював виключно образ етнічних росіян. До цього слід до-дати той факт, що крім російськомовної продукції існували ши-рокі потоки друкованих матеріалів іншими мовами – польською, єврейською.

У рекламі пореформеного періоду в Росії часто вживався такий прийом, як формування престижного образу (Ученова В. , 1999), наводився перелік заслуг перед імператорським двором або вка-зувався багаторічний досвід (таких фірм, як Фаберже, А. Раалле і Ко).

Російська образотворча реклама не обмежувалася грою фор-ми, кольору, об'єму, але використовувала й текстові, сугестивні прийоми, зокрема, переконання: «Гроші втечуть від нас, якщо не матимемо в сім'ї швейної машини», – писала на своїх плакатах фірма «Зінгер», і читачі в провінції буквально розуміли рекламу та за першої нагоди купували в розстрочку «Зінгер» у заїжджих продавців технічного дива.

Російська реклама кінця XIX – початку XX ст. характеризуєть-ся поєднанням декількох стилів: так званого російського стилю, стилю модерн і кітчевою реклами, кожен з яких має свої особли-вості й характеристики, але, незважаючи на відмінність модерну від російського стилю, в них є й спільні риси. На практиці вони нерідко поєднувалися, створюючи особливий «комерційний» стиль (багата орнаментація, звернення до російського фольклору, солодкуватість (діти - ангели, жінки - красуні); культ краси, есте-тична, а не соціальна орієнтація; східна екзотика (наприклад, на плакатах, що пропагували тютюнові вироби, курцями найчастіше зображувалися африканець з сигарою, араб з трубкою і циганка з цигаркою); невиправдана романтизація товарів, нерідко шкідли-

192

вих для здоров'я, особливо в надлишкові кількості (вино, тютюн). Персоніфіковані образи в рекламі завжди гранично узагальнені, стереотипізовані (Липпман У., 2004).

Швидке економічне зростання на теренах як Наддніпрянської України, так і Російської імперії, що відбувалося напередодні Пер-шої світової війни, посилювало інтерес тогочасної преси до еконо-мічної проблематики.

Тому не дивно, що саме в цей час – 1912 року – з’явився друко-ваний орган одеської біржі, що мав назву «Торгово-промышленное обозрение». Він виходив кожного тижня по понеділках. До часопи-су додавалися торговельні бюлетені (щоденні) з цінами на зерно, фрукти та інші відомості. Відповідальним редактором щотижне-вика був секретар біржового комітету Ф. К. Булатович. Передпла-та видання на рік становила 6 карб., й вважалася досить високою, але, з урахуванням його користі для торгівельної та фінансово-про-мислової еліти, цілком виправданою. В бібліотеках Одеси нам, на жаль, не вдалося знайти номерів цього часопису. В колекції одесь-кого краєзнавця Т. І. Максимовича перебуває шість примірників цього видання, а саме номери 5, 10, 14, 15, 16 та 17 за 1912 рік.

Більшість матеріалів «Торгово-промышленного обозрения» так чи інакше торкалися «хлібної» торгівлі (торгівлі зерном) та всього пов’язаного з нею, що цілком закономірно, оскільки через одесь-ку біржу й відбувався продаж зерна, борошна та інших товарів за кордон.

Не зважаючи на те, що в основному часопис був присвячений проблемам місцевого зернового ринку та транспортуванню товарів на закордонні ринки збуту, інколи з’являлися матеріали й іншої те-матики та ґатунку. Зустрічалися матеріали рекламного характеру: так Російське товариство пароплавства і торгівлі (РТПіТ) надавало до «Торгово-промышленного обозрения» інформацію про напрями сполучень між портами, які товариство здійснює внутрішніми ліні-ями та закордонними шляхами. Товариство здійснювало термінові поштово-пасажирські та вантажні внутрішні сполучення за Крим-сько-Кавказьським, Миколаївським, Херсонським та Дніпров-ським напрямками. З реклами можна дізнатися, що флот РТПіТ становив 39 поштово-пасажирських, 6 товаро-пасажирських, 24

193

вантажних, 7 буксирних пароплавів, водотоннажність яких стано-вила 211,5 тис. тон (Русское общество (ТПО., 1912, № 14: 1). Схо-жу інформацію надавало про себе й Дунайське пароплавство, що здійснювало рейси за напрямками – Одеса-Галац, Добрудзький, Рені-Кладовський, Батум-Галац та Прутський (ТПО., 1912, № 14: 2). Притому обидва товариства друкували свою рекламу майже в кожному номері. Значно менше згадувався ще один перевізник, а саме Австрійський Ллойд з його напрямком Одеса, Константино-поль, Трієст, Венеція.

Страхове товариство Руський Ллойд друкувало свою рекламу не набагато менше ніж РТПіТ. Головним агентом товариства з прав-лінням у Санкт-Петербурзі та відділенням у Одесі був Е. Г. Рой-зман, який працював у Азовсько-Донському комерційному банку. Рекламували себе й відомі банківські установи, як-то Одеський купецький банк, Сибірський торговий банк, Бессарабсько-Таврій-ський земельний банк. Крім того, подавалася інформація на правах реклами, а саме: друкувалися баланси банків, зобов’язані друкува-ти власні баланси у державних виданнях. Цікаво, що банки час-то себе позиціонували більш як представники або агенти значних фірм та виробництв, аніж свої кредитно-фінансові можливості. Наприклад, Одеський купецький банк заявляв про себе як пред-ставника заводів від Миколаєва до Канади, від Риги до Британії та інших, де виробляли культиватори, плуги, сіялки та інші маши-ни для заготівлі й обробки сільськогосподарської продукції (ТПО, 1912, № 16: 20).

Крім того, рекламувався телеграфний ключ – «universel» code Михайла Гасоха. Телеграфним ключем називали будь-який пере-микач, що використовувався для передавання знаків азбуки Мор-зе. Такі ключі використовувалися у всіх видах ручної телеграфії. Тобто, ідея полягала в наступному: хто володіє інформацією, той володіє світом і відігравала неабияку роль. Завдяки телеграфному апарату можна було прискорити обмін інформацією про зміни цін за кордоном, що звичайно могло допомогти в грі на Біржі (ТПО, 1912, № 15: 19).

Зустрічається також реклама виробництв, однак її замало. Так, друкувалася реклама оптового магазину під назвою «Склад тех-

194

нічних та залізних товарів і фабрика металевих виробів П. Ві-нника». Склад продавав, а також виробляв запасні частини для пароплавів, заводів та млинів. Юридична адреса магазину: вул. Грецька 23.

До речі, лише у двох рекламах зустрічаються малюнки. Всі інші – звичайні оголошення, і лише у декількох фірм цікавим є оздоблення рамок, як-то у вже названих Австрійського Ллойда, Телеграфного ключа М. Гасоха, Страхового товариства «Россія», Руського Ллода та Чорноморського товариства Взаємного страху-вання судновласників. Всі ці рамки були оригінальними для кож-ного оголошення та виконані в модному тоді стилі модерн (ТПО, 1912, № 16: 19-20). Малюнки на виробничу тематику фактично є лише у двох рекламах: магазина П. Вінника та одеського відді-лення Чавуноливарного заводу, фабрики і складу машин для мли-нів Якова Петриківського (Дружкова І.С., 2016: 109).

Цікавою для сучасної людини є реклама Чорноморського това-риства Взаємного страхування судновласників. Товариство було створене в 1905 р., управління знаходилося в Одесі, за адресою вул. Дерибасівська, буд. 5. Товариство надавало послуги: «1.Кол-лективное страхование рабочих и служащих от несчастных слу-чаев на судоходных предприятиях, судовые команды по выгрузке, нагрузке и перегрузке, по сплаву леса, тяге судов бечевкой; со-держание паромов и перевозов, а также землечерпальные работы. 2.Морские и речные страхования судов CASCO» (ТПО, 1912, № 15: 20). CASCO – страхування, об’єктом якого є засоби транспор-ту. Головними ризиками є пошкодження, знищення транспортного засобу, збиток, зумовлений пошкодженням або конструктивним знищенням корпусу судна, і не займається страхуванням паса-жирів, майна, що перевозиться, чи екіпажу. Притому під судном мається на увазі каркас чи корпус судна без оснащення, щогл, вітрил, рей та такелажу.

Висновки. У рекламних оголошеннях присутні певні кліше: для товарів сільського господарства завжди вживаються фрази про наявність нагород, участь у виставках, конкурсах; важли-вість, новизну, технічну досконалість; наявність знижок, пільг.

Загалом, вказані видання надавали досить різноманітну інфор-

195

мацію з багатьох питань, що торкалися найважливіших сторін со-ціально-економічного та культурного життя країни. Видання дуже різні, орієнтовані на різну цільову аудиторію й тому з дуже різними варіантами рекламних оголошень. Звісно, що через особливості га-лузевого видання в першу чергу увага приділялася експорту зерна та іншим питанням, пов’язаним з експортом. Відповідно й реклам-ні оголошення принципово відрізняються в бік утилітаризму.

Рекламні оголошення були чітко припасовані до власної аудито-рії, але й сама реклама та її стереотипи впливали на читача.

Список використаної літератури

1. Авсеенко В., 1904 – Авсеенко В. Кружок беллетристов «Нивы» в 70-х годах. Нива. 1904. №50. С.1006.

2. Динерштейн Е. А., 1986 – Динерштейн Е. А. «Фабри-кант» читателей А. Ф. Маркс Е. А. Динерштейн. – М., 1986: Режим доступу / http://imwerden.de/pdf/dinerstein_fabrikant_chitatelej_marks_1986_text.pdf

3. Дружкова І.С., 2016 – Дружкова І.С. «Торгово-промышленное обозрение» як джерело соціально-економічного та культурного життя Одеса (з колекції Т.Максимюка)// Вісник Одеського історико-краєзнавчо-го музею, № 15, Одеса, 2016, С. 106-110.

4. Липпман У., 2004 – Липпман У. Общественное мнение, М., 2004, 384с.

5. Материалы для статистики, 1870 – Материалы для ста-тистики Материалы для статистики газетного и жур-нального дела в России за 1868 год., СПб, 1870.

6. Музыкант В. Л. Реклама и PR-технологии., М., 2002. 688с.

7. Нива, 1900 – Нива 1900-1907. 8. ТПО, 1912, № 16 – Одесский купеческий банк // ТПО,

1912, № 16, 23 апреля : С. 20.9. Панкратов, Ф. Г., 2000 – Панкратов, Ф. Г. Рекламная де-

ятельность. М., 2000.10. Рейтблат А. – Рейтблат А. От Бовы к Бальмонту и

196

другие работы по исторической социологии русской литературы. – М : Новое литературное обозрение, 2014. – 447 с.

11. Рогодин З., 1904 – Рогодин З. Семейный журнал. Нива, 1904, № 50. С.1007.

12. ТПО, 1912, № 14 – Русское общество пароходства и тор-говки. ТПО, 1912, № 14, 9 апреля. С.1.

13. ТПО, 1912, № 14 – Русское Дунайское пароходство. ТПО, 1912, № 14, 9 апреля. С. 2.

14. ТПО, 1912, № 15 – Телеграфный ключ. ТПО, 1912, № 15, 16 апреля. – С. 19.

15. ТПО, 1912, № 15. – Торгово-промышленное обозрение. 1912. № 16. 23 апреля. С.19-20.

16. Ученова В. В., Старых Н. В., 2003 – Ученова В. В., Старых Н. В. История рекламы, или Метаморфозы ре-кламного образа, М., 1999, 336с.

17. ТПО, 1912, № 15 – Черноморское общество Взаимно-го страхования судовладельцев // ТПО, 1912, № 15, 16 апреля.

References

1. Avseenko V., 1904 – Avseenko V. Kruzhok belletristov «Nivyi» v 70-h godah. Niva. 1904. №50. S.1006. [Avseenko V., 1904 - Avseenko V. The circle of Niva writers in the 70s. Niva.]. 1904. No. 50. P.1006 . [in Russian].

2. Dinershteyn E. A., 1986 – Dinershteyn E. A. «Fabrikant» chitateley A. F. Marks E. A. Dinershteyn. – M., 1986: Rezhim dostupu / http://imwerden.de/pdf/dinerstein_fabrikant_chitatelej_marks_1986_text.pdf [“Fabricator” of readers A.F. Marx] E.A. Dienershtein. - M., 1986: Access mode / http://imwerden.de/pdf/dinerstein_fabrikant_chitatelej_marks_1986_text.pdf [in Russian].

3. Druzhkova I.S., 2016 – Druzhkova I.S. «Torgovo-promyishlennoe obozrenie» yak dzherelo sotsIalno-ekonomIchnogo ta kulturnogo zhittya Odesa (z kolektsiyi

197

T.Maksimyuka). VIsnik Odeskogo Istoriko-kraeznavchogo muzeyu. № 15. Odesa, 2016, p.106-110. [.«Commercial and Industrial Review» as a source of social and economic and cultural life of Odessa (from the collection of T. Maksimyuk)] Bulletin of Odesa Regional History Museum, Odesky's Folk History Museum, No. 15, Odesa, 2016, p. 106-110. [in Ukrainian].

4. Lippman U., 2004 – Lippman U. Obschestvennoe mnenie, M., 2004. 384p. [Public Opinion], Moscow, 2004, 384p. [in Russian].

5. Materialyi dlya statistiki, 1870 – Materialyi dlya statistiki gazetnogo i zhurnalnogo dela v Rossii za 1868 god., SPb, 1870. [Materials for statistics of newspaper and magazine business in Russia for 1868.], Sankt-Petersburg , 1870. [in Russian].

6. Muzyikant V. L. Reklama i PR-tehnologii. M., 2002. 688p.[ Advertising and PR-technologies.], Moscow., 2002. 688p.. [in Russian].

7. Niva, 1900 – Niva 1900-1907. [Niva 1900-1907] [in Russian].

8. TPO, 1912, № 16 – Odesskiy kupecheskiy bank. TPO, 1912, № 16, 23 aprelya. P.20. [Odessa Merchant Bank] TIR, 1912, № 16, 23 april. P.20. [in Russian].

9. Pankratov, F. G., 2000 – Pankratov, F. G. Reklamnaya deyatelnost. M, 2000. [Advertising]. Moscow., 2000.[in Russian].

10. Reytblat A. – Reytblat A. Ot Bovyi k Balmontu i drugie rabotyi po istoricheskoy sotsiologii russkoy literaturyi. – M : Novoe literaturnoe obozrenie, 2014. – 447 p. From Bova to Balmont and other works on the historical sociology of Russian literature], Moscow: New Literary Review, 2014. - 447 p. [in Russian].

11. Rogodin Z., 1904 – Rogodin Z. Semeynyiy zhurnal. Niva, 1904, № 50. P.1007. [From Bova to Balmont and other works on the historical sociology of Russian literature. - Moscow: New Literary Review, 2014. - 447 p. [in Russian].

198

12. TPO, 1912, № 14 – Russkoe obschestvo parohodstva i torgovki. TPO, 1912, № 14, 9 aprelya. P.1. [Russian Society of Shipping and Merchants]. TIR, 1912, No. 14, April 9. P.1. [in Russian].

13. TPO, 1912, № 14 – Russkoe Dunayskoe parohodstvo. TPO, 1912, № 14, 9 aprelya. P. 2. [Russian Danube Shipping Company]. TIR, 1912, No. 14, April 9. P. 2. [in Russian].

14. TPO, 1912, № 15 – Telegrafnyiy klyuch. TPO, 1912, № 15, 16 aprelya. – P. 19. [The Telegraph Key]. TIR, 1912, No. 15, April 16. - p. 19.

15. TPO, 1912, № 15. – Torgovo-promyishlennoe obozrenie. 1912. № 16. 23 aprelya. S.19-20. [Commercial and industrial review]. 1912. № 16. April 23. P.19-20. [in Russian].

16. Uchenova V. V., Staryih N. V., 2003 – Uchenova V. V., Staryih N. V. Istoriya reklamyi, ili Metamorfozyi reklamnogo obraza, M., 1999, 336p. [The History of Advertising, or Metamorphoses of the Advertising Image] M., 1999, 336p. [in Russian].

17. 17. TPO, 1912, № 15 – Chernomorskoe obschestvo Vzaimnogo strahovaniya sudovladeltsev. TPO, 1912, № 15, 16 aprelya. [Black Sea Society of Shipowners Mutual Insurance] TIR, 1912, No. 15, April 16. [in Russian].

199

УДК: 94:75(477.7)DOI: https://doi.org/10.18524/2312-6825.2018.29.153359

Віктор Філасorcid.org/0000-0003-3770-8670

кандидат історичних наук, доцент кафедри дизайну

Хортицької національної академії (Україна, м. Запоріжжя)

filasvn@gmail.com

СЮЖЕТНА АТРИБУЦІЯ ВІЗУАЛЬНИХ ДЖЕРЕЛ З ІСТОРІЇ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР’Я ОСТАННЬОЇ

ЧВЕРТІ XVIII ст. – СЕРЕДИНИ ХІХ ст.

АнотаціяПублікація присвячена аналізу творів живопису та графіки

останньої чверті XVIII cт. – середини ХІХ ст. як історичного джерела на предмет авторства та відповідності сюжетів тій історичній реальності, яку вони відображають. Зокрема, зазна-чається, що цей комплекс джерел ніколи не піддавався джерелоз-навчій критиці.

Після аналізу близько 2000 сюжетів, де відображена істо-рична реальність північно-причорноморського регіону, визначено три шляхи, компілювання сюжетів та зображення уявних видів регіону. До них відносяться, по-перше, формування сюжету за рахунок елементів гравюр, які створювались з натурних робіт. По-друге, створення умовної реальності на основі усної тради-ції та авторської уяви. По-третє, «модернізація» робіт північ-но-причорноморської тематики реальних зображень авторів, що малювали з натури.

Встановлено, що в європейському суспільстві існував певний по-пит на візуальну інформацію з історії Північного Причорномор’я (особливо Одеси та Криму), тому художники, не маючи можли-вості відвідувати регіон, вдавались до компіляцій та графічних модернізацій вже створених та відомих сюжетів з натури.

Ключові слова: гравюра, достовірність, ілюстрування, істо-ричне джерело, компіляція, Північне Причорномор’я.

200

Viktor Filasorcid.org/0000-0003-3770-8670

PhD in History,Associate Professor, Department of Design,

Khortytsia National Academy(Ukraine, Zaporizhzhia)

filasvn@gmail.com

PLOT ATTRIBUTION OF THE VISUAL SOURCES ON THE HISTORY OF NORTHERN BLACK SEA REGION OF THE

LAST QUARTER OF THE 18TH – THE MIDDLE OF THE 19TH CENTURY

SummaryThe publication is devoted to the analysis of works of painting and

graphics of the last quarter of the 18th century – the middle of the 19th century as a historical sources. One of the problem of these sources is the determination of authorship and the accordance of the plots to the historical reality that they reflect.

It is noted that during the last quarter of the 18th – middle of the 19th century a unique array of visual sources was created, which shows the history of the Northern Black Sea region. In particular, it is noted that most of the work was created by painters of expeditions, artists and travelers from nature. In addition, there were those who, not hav-ing the opportunity to visit the region, but having a desire to illustrate their publications with the North Black Sea region views, resort to compilations or based on the minimum of information, they were in-venting plots. These sources have never been analyzed for the plot’s accordance to the historical reality that it portrays.

Identifying ways to compile and construct historical reality in these works is relevant, since most works of painting and graphics are an in-tegral part of many scientific and popular science research. The aim of this article is to resolve the authenticity and accordance to the histori-cal realities of some works of painting and graphics of the last quarter of the 18th – middle of the 19th century. To achieve the purpose of the publication, comparative and attribution methods were used.

201

After analyzing about 2000 plots, which depicts the historical real-ity of the Northern Black Sea region, there are three ways in which the authors compiled stories or depicted imaginary species of the region. These include, firstly, the formation of the plot due to the elements of engravings that were created from the fieldwork. Secondly, the cre-ation of conditional reality based on oral tradition and author’s imagi-nation. Thirdly, «modernization» of real images of authors drawing from nature in the region.

In the conclusions it is noted that in Western Europe there was a demand for visual information from the Northern Black Sea region, so the artists, unabled to visit the region, resorted to compilations and graphic modernizations of the already created and well-known plots from nature. The selection of elements by illustrators of compilation and modernization is an important source for exploring the image of the Northern Black Sea region and the persistent perceptual stamps that emerged in the middle of the 19th century.

Keywords: Engraving, authenticity, illustration, historical source, compilation, Northern Black Sea region.

Постановка проблеми. Остання чверть XVIII ст. – перша по-ловина XIX ст. для Північного Причорномор’я позначилася зна-чними змінами, які поклали початок соціальним, економічним, по-літичним перетворенням. Відбулося широкомасштабне заселення Північного Причорномор’я як жителями Російської імперії, так й іноземними переселенцями; розпочалося землеробське освоєн-ня більшості земель регіону; з’явились нові поселення; на інший рівень вийшли урбанізаційні процеси; формувалась розгалужена торгівельна мережа та митна система прикордонної території.

Усі ці процеси знайшли відображення у великій кількості різ-ного роду історичних джерел, в тому числі й візуальних. Саме з останньої чверті XVIII cт. розпочинаються масові візуальні «трансляції» з регіону у вигляді живопису та графіки. Візуаль-на діяльність експедицій, які були відрядженні до Північного Причорномор’я, привабливість регіону, особливо, Криму, для художників, численні замальовки мандрівників, яких значно по-більшало, створили унікальний комплекс візуальних джерел у ви-

202

гляді творів живопису та графіки, яких зараз нараховується біля 2000 одиниць. До появи перших масових фоторепортажів, що зафіксували події Кримської війни, твори образотворчого мисте-цтва були єдиними джерелами, що створювали для суспільства загальну візуальну картину Північного Причорномор’я в остан-ній чверті XVIII – середини ХІХ cт.

Як зазначалось, що більшість робіт було створено рисувальни-ками експедицій, художникам та мандрівниками з натури. Окрім них були й такі, які, не маючи можливості відвідати регіон, але маючи бажання проілюструвати північно-причорноморськими видами свої видання, вдавались до компіляцій або на основі мі-німуму інформації вигадували сюжети. Подібні зображення ство-рювались безпосередньо під час підготовки видань. Цей масив візуальних джерел в історіографії ніколи не аналізувався на пред-мет відповідності сюжету тій історичній дійсності, яку він зобра-жує. Зазвичай в історичних дослідженнях такі джерела сприйма-лись буквально та використовувались як ілюстративний матеріал. Будь-яка їх критика носила поверховий позитивістський характер і зводилась до конструкту «що автор зобразив, тож так воно і є». Твори живопису та графіки є невід’ємною ілюстрованою части-ною багатьох наукових та науково-популярних розвідок. Визна-чення шляхів компіляції історичної реальності в цих працях є ак-туальним і тому назріла нагальна потреба в такому аналізі. Тому метою публікації є аналіз сюжетів художньо-графічних творів, де відображена історія Північного Причорномор’я останньої трети-ни XVIII – середини ХІХ ст. та їх атрибуція.

Виклад основного матеріалу. Аналіз сюжетів джерел з істо-рії Північного Причорномор’я останньої чверті XVIII ст. – серед-ини ХІХ ст. виявив три способи, за якими відбувалась компіляція сюжетів, що відображають історичну дійсності регіону та буття його населення, а саме:

1. Формування сюжету за рахунок елементів гравюр, які ство-рювались з натурних робіт.

2. Створення умовної реальності на основі усної традиції та ав-торської уяви.

3. «Модернізація» реальних зображень авторів, що малювали з натури у регіоні.

203

Найбільш поширеним способом було формування сюжету за рахунок елементів з декількох гравюр, що, в свою чергу, були зро-блені авторами, які перебували у Північному Причорномор’ї.

Широко цей спосіб застосував французький ілюстратор А. Ле-метер, який ілюстрував відому французьку енциклопедичну се-рію «L’Univers. Histoire et description de tous les peoples» («Всес-віт. Історія та опис всіх народів») (Ghopin et al., 1838). Він створив чотири малюнки до другого тому видання, присвяченого Криму, Кавказу та російській Азії. Згодом з цих малюнків У. Скелтоном було зроблено гравюри. В основу роботи А. Леметера «Буря біля мису Партеніт у Криму» лягла робота Р. Хебера «Вид на мис Фіо-лент біля монастиря святого Георгія». Цю роботу Р. Хебера було скопійовано А. Леметером майже повністю за виключенням пе-реднього плану та деяких інших деталей. Інша гравюра «Крим. Гірський масив Чатир-Даг зображена умовно та відрізняється низьким рівнем деталізації, окрім зображення гори Чатирдаг на задньому плані, де проглядаються більш чіткі контури, що на-водить на думку про необізнаність автора з місцевістю. Останні дві роботи А. Леметера – «Севастополь» та «Керч. Давній Па-тикапей» зображують види цих міст з найбільш популярних се-ред більшості панорамних художників точок зору та ракурсів: Севастополь – з Північної сторони (район сучасної Радіогорки), а Керч – з Нового Карантину при в’їзді в місто. Нажаль встанови-ти однозначно, роботи яких авторів-попередників лягли в осно-ву цих гравюр не вдалося. Головною рисою цих робіт є те, що вони сильно «європеїзовані». Берегові фортифікаційні споруди та міська забудова Севастополя і Керчі нагадують приморські міста середньовічної Європи та мають виражений готичний характер. Готичні мотиви у зображеннях цих міст, а також використання ро-біт Р. Хебера для ілюстрування гравюрами видання «L’Univers…» А. Леметером дає можливість припустити, що в основі гравюр «Севастополь» та «Керч. Давній Пантикапей» лежать маловідомі роботи, зроблені Р. Хебером.

Інший ілюстратор згаданої вище французької енциклопедич-ної серії Ш. Верньє також вдався до цього способу конструюван-ня умовної дійсності. Його робота «Перекоп» зроблена за одно-

204

йменною гравюрою К. Гейслера. Ш. Верньє немовби «наблизив» гравюру К. Гейслера, сфокусувавши погляд на воротах Перекопа (Ор Капи). Твори К. Гейслера «Вид келій ченців, витесаних у ске-лях Інкерману» та «Руїни фортеці Дженевез-Кая» лежать в основі робіт А. Данвіна, що зробив дві ілюстрації «Інкерман» та «Фор-теця на скалі Дженевез-Кая в Гурзуфі» для «L’Univers…». Поді-бний спосіб використав і В. Александер для ілюстрації свого ви-дання – у зображенні «Жінка племені ногай» в основу роботи було покладено гравюру «Ногайська татарка» з альбому О. Георгі, де описано народи, що мешкають в Росії. Гравюра В. Александера відрізняється від оригіналу кольором та елементами орнаменту одягу та антуражем.

Як бачимо, сутністю цього способу є те, що оригінал чи його основна частина «творчо» перероблялась за рахунок введення умовного стафажу чи антуражу або зміну кольору, що, на думку ілюстраторів, характеризувало регіон або етнос.

Не менш популярним був спосіб створення умовної реальності на основі усної традиції та авторській уяві.

Серед цих роботи слід відзначити гравюри Л. Гарнерея та С. Гу-дріча, авторів, які ніколи не були в Північному Причорномор’ї. Якщо гравюра «Вид Одеського порту» (Garneray, 1833) Л. Гар-нерея базується більше на усній традиції, то в основі роботи С. Гудріча «Татарське весілля» (Goodrich,1845: 398) лежить ви-ключно авторська уява з незначними вкрапленнями усної тради-ції. Робота Л. Гарнерея «Вид одеського порту» є продуктом за-гальних усних відомостей про Північне Причорномор’я. Про це свідчать принаймні два елементи сюжету гравюри. По-перше, на гравюрі, зробленою гравером Імелі за малюнком Л. Гарнерея, вга-дуються приблизні контури одеської затоки, а на задньому плані видніється хребет Тепе-Оба, під яким розташована Феодосія, та вид, який відкривається при вході на феодосійський рейд. По-друге, на передньому плані стоїть нібито Воронцовський маяк. Але детальне вивчення цього «Воронцовського» маяку говорить про його архітектурно-типологічну наближеність до маяків Се-редземного моря. Нічого спільного з реальним Воронцовським маяком та іншими маяками Чорного моря він не має (Описание

205

маяков, 1848: 18). Таким чином, ми бачимо, що робота Л. Гар-нерея має нашарування двох регіонів – степового одеського та гірського кримського, які змішатись в одній роботі. Така ситуація спричинена уявленням автора про регіон на основі сукупності різ-них усно-історичних свідчень. Присутність маяка, його довільне розташування та відсутність деталізації теж свідчить на користь конструювання сюжету на основі усних свідчень. Скоріш за все, малюнок було зроблено на основі спогадів моряків, які бували на торгівельних судах у портах Північного Причорномор’я.

Другою гравюрою, для створення якої використано усні відо-мості та уявлення про північно-причорноморське буття, є гравю-ра «Весілля кримських татар» з вищезгаданої ілюстрованої гео-графії С. Гудріча, що вийшла в Бостоні в 1841 р. Сама гравюра в загальних рисах є фантазією про те, яким могло бути татарське весілля. Безперечно, автор гравюри лише чув про кримських та-тар та знав про їх «східне», мусульманське походження та зви-чаї. Тому «східний», мусульманський аспект відображений у за-гальних рисах одягу, притаманній тюркським народам (тюрбан, марама, кафтан тощо). На цьому пізнання автора закінчуються і в сюжет включається уявлення. Загалом, уявлення цього амери-канського художника про східну культуру та звичаї базувались на основі знань про Індію та навколишні території: на передньому плані зображено коня, прикрашеного так, як прикрашають слонів у Індії на свято, а на задньому плані виділяються пальми, які не були притаманними для флори Криму на початку 40-х рр. ХІХ ст.

Аналіз творів живопису та графіки дозволив виявити і роботи, що були створені місцевими авторами на основі власних спосте-режень та уявлень.

До таких робіт відносяться три роботи художника Яворського, зроблені на замовлення Ш. Мантандона для його путівника по Криму, який вийшов у 1834 р. (Montandon, 1834) Малюнки були зроблені не з натури. Всі три малюнки є стереотипними уявлен-нями про ромське та татарське населення Криму. У цих роботах однаковий конструкт сюжету: на передньому плані розігрується жанрова сцена, задній план, хоча і насичений, виконує фонові функції. Такий концепт сюжету дещо нагадує етнографічні кола-

206

жі, виконані в стилі «крики Парижу». У малюнках Яновського передній план начебто основний, але в нього відсутня деталіза-ція. Обличчя, жести, деталі матеріальної культури промальовані вельми умовно та створюють враження дилетантського характеру знань про дійсність. Саме це дозволяє зробити висновок про ство-рення цих малюнків не з натури та ескізів, а на підставі стерео-типних уявлень. На користь цієї тези говорить і стереотипність підходу до наповнення сюжету. Так, кримські татари на двох ма-люнках представлені як східний народ і майже нічого особливо національного, окрім загальних стереотипів «східності» в дязі (чалма, халат) та позах (сидіння «по-турецькі») в них не має. У роботі «Простолюдин-татарин, мулла та мурза» крій одягу мурзи зовсім близький до кавказького варіанту кафтану з гази-рями на погрудді. Малюнок «Цигани, що мандрують» теж напо-внений стереотипними символами, характерними для ромського народу (ведмідь на ціпку, ковальські міхи тощо).

У 1848 р. вийшли друком путьові нотатки російської мандрів-ниці О. Шишкіної. Видання було оздоблено літографіями різних авторів, серед яких і літографії за малюнками І. Дарагана (Шиш-кина, 1848). Ці малюнки були також зроблені не з натури та не за ескізами. Вони були замовлені О. Шишкіною для ілюстрації свого видання. І. Дараган користувався для написання своєї робо-ти «Гробниця Марії в Бахчисараї (вид з башти в гаремі)» уявою та споминами О. Шишкіної. Малюнок тільки в загальних рисах нагадує історичну дійсність. Маркером та центральним елемен-том виступає Мавзолей Марії або Діляри Бекеч. Саму споруду зо-бражено умовно: замість шестигранної конструкції намальовано витягнуту десятигранну з шестигранною основою для куполу. Зовнішнє архітектурне оздоблення тільки віддалено нагадує ре-альне оздоблення Мавзолею Діляри Бекеч, зводячи його самобут-ність до розповсюджених штампів східної архітектури. Це все є нічим іншим, як продуктом відтворення в людській пам’яті через деякий час вражень, коли згадуються основні елементи об’єкту. В малюнок також було введено фонтан, який знаходився трохи в стороні, згідно плану архітектора Трабаро, складеному в 1787 р. У зображенні цього фонтану також присутні загальні «східні»

207

риси, без деталізації. Конструктивно цей фонтан виглядав зовсім по-іншому. І майже зовсім умовно зображено парк, де стоїть Мав-золей Діляри Бекеч та житлові споруди Бахчисараю, які містять більше європейських, аніж татарських рис архітектури. Сама гравюра – це візуальний погляд О. Шишкіної з Соколиної башти Ханського палацу, який її вразив та був відтворений із залишків пам’яті Р. Дараганом. Відсутність фрагментів інформації, які не зберегла пам’ять мандрівниці, було компенсовано художником умовностями та семіотичними знаками. Аналіз сюжету іншої ро-боти Р. Дарагана «Балаклава. В давнину Палактіон» свідчить про те, що малюнок було зроблено на основі вільного трактування зо-браження Н. Чернєцова «Чембало, зараз Балаклава». За структу-рою сюжету роботи Р. Дарагана та Н. Чернєцова подібні. Вони різняться у зображенні фортеці Чембало, містечка Балаклави та парусника на воді. Все це додатково говорить про переробку на-працювань попередників І. Дараганом заради ілюстративної під-тримки тексту путьових нарисів О. Шишкіної.

Менше застосовувався спосіб створення робіт на північно-причорноморську тематику на основі «модернізації» реальних зображень авторів, що малювали з натури у регіоні.

При цьому способі сюжет однієї гравюри міг вміщати елемен-ти сюжетів декількох «еталонних» робіт. Наприклад, ілюстратор енциклопедичного видання «L’univers Histoire et description de tous les peuples» Ш. Верньє створив роботу «Татари», за осно-ву якої було взято чотири гравюри К. Гейслера. Фоном сюжету слугувала гравюра «Двоє мурз чи татарських дворян». З гравюри «Татарський та ногайський музиканти» було «вирізано» ногай-ського музиканта, а з гравюри «Двоє мурз чи татарських дворян» взято зображення одного з мурз. З двох інших робіт «Простий татарин з батогом, другий в плащі від дощу, третій пастух» та «Одяг татарських жінок у Криму» було взято по два образи жі-нок та чоловіків та введено до гравюри. Таким чином, Ш. Верньє створив свого роду збірний образний колаж з елементів гравюр К. Гейслера, внісши своє розуміння про типажі кримських татар, представлених К. Гейслером.

Висновки. Як бачимо, в європейському суспільстві існу-вав певний попит на візуальну інформацію з історії Північного

208

Причорномор’я. У першу чергу це стосується Одеси та Криму. Одеські та кримські сюжети складають приблизно 90 відсотків від всього масиву північно-причорноморських візуальних джерел останньої третини XVIII – середини XIX ст. Тому художники не маючи можливості відвідувати ці регіони вдавались до компіля-цій та графічних модернізацій вже створених та відомих сюжетів з натури. Саме відбір елементів ілюстраторами для компіляції та модернізації є важливим джерелом для дослідження образу Оде-си і Криму та сталих штампів їх сприйняття, що склались на се-редину ХІХ ст. Найбільш популярними художниками, елементи гравюр яких використовувались для формування нових сюжетів, були К. Гейслер та Р. Хебер. І це не дивно, оскільки роботи цих авторів, особливо К. Гейслера, створені на рубежі XVIII–ХІХ ст., мали шалену популярність в Європі і привертали увагу багатьох ілюстраторів тревеологів та енциклопедій, особливо у 30–40 рр. ХІХ ст.

Cписок використаної літератури та джерел

1. Описание маяков, 1848 – Описание маяков и знаков Чер-ного и Азовского морей. Николаев : Гидрографическое бюро Черноморского флота. 1851. 94 c.

2. Шишкина, 1848 – Шишкина О. Заметки и воспомина-ния русской путешественницы по России в 1845 году . Санкт-Петербург : тип. 2-го Отд-ния Собств. е. и. в. кан-целярии, 1848. Т. 2. 304 с.

3. Chopin et al. 1838 – Chopin M., Famin C., Bore M. L'univers histoire et description de tous les peuples : russie, y compris la Crimee et les provinces Russes en asie Circassie et Georgie, Armenie. Paris : Editе par Fimin Didot, 1838. Т. 2. 672 р.

4. Garneray 1833 – Garneray L. Vue du port d’Odessa. 1833. Akvatinta. Hocquart succ-r de Basset. Sculp. Himely. Paris.

5. Goodrich, 1845 – Goodrich S. A Pictorial Geography of the World: Comprising a System of Universal Geography. Boston : C.D. Strong, 1845. 1008 p.

6. Montandon, 1834 – Montandon C. H. Guide du voyageur en

209

Crimée : orné de cartes, de plans, de vues et de vignettes, et précédé d'une introduction sur les differentes manieres de se rendre d'Odessa en Crimée Odessa : Imprimerie de la ville, 1834. 384 p.

REFERENCES

1. Opisanie mayakov, 1848 – Opisanie mayakov i znakov Chernogo i Azovskogo morey. Nikolaev : Gidrograficheskoe byuro Chernomorskogo flota. 1851. 94 s. [ Description of lighthouses and signs of the Black and Azov seas. Nikolayev] 1851. 94 s[in Ukrainian]

2. Shishkina, 1848 – Shishkina O. Zametki i vospominaniya russkoy puteshestvennitsy po Rossii v 1845 godu . Sankt-Peterburg : tip. 2-go Otd-niya Sobstv. e. i. v. kantselyarii, 1848. T. 2. 304 s.[ Notes and memories of a Russian traveler across Russia in 1845] 1848. T. 2. 304 s[in Rassia]

3. Chopin, 1838 – Chopin M., Famin C., Bore M. L'univers histoire et description de tous les peuples : russie, y compris la Crimee et les provinces Russes en asie Circassie et Georgie, Armenie. Paris : Editе par Fimin Didot, 1838. Т. 2. 672 р.

4. Garneray 1833 – Garneray L.Vue du port d’Odessa. 1833. Akvatinta. Hocquart succ-r de Basset. Sculp. Himely. Paris.

5. Goodrich, 1845 – Goodrich S. A Pictorial Geography of the World: Comprising a System of Universal Geography. Boston : C.D. Strong, 1845. 1008 p.

6. Montandon, 1834 – Montandon C. H. Guide du voyageur en Crimee : orné de cartes, de plans, de vues et de vignettes, et precede d'une introduction sur les differentes manieres de se rendre d'Odessa en Crimée Odessa : Imprimerie de la ville, 1834. 384 p.

Статтю подано до редакції 19.08.2018 р.

210

УДК 94(439):070.482:281.9»1914/1915»DOI: https://doi.org/10.18524/2312-6825.2018.29.153360

Богдан ЗатовськийORCID.ORG/0000-0001-8222-4195

(Україна, Одеса) zapisnici@protonmail.com

СТАНОВИЩЕ ПРАВОСЛАВНОГО НАСЕЛЕННЯ УГОРЩИНИ НА ПОЧАТКУ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ У ВИСВІТЛЕННІ РОСІЙСЬКИХ ЦЕРКОВНИХ ЧАСОПИСІВ

1914–1915 рр.

Анотація. У статті на основі публікацій російських часопи-сів «Богословский вестник», «Церковные ведомости», «Киши-невские епархиальные ведомости» та «Рижские епархиальные ведомости» проаналізовано особливості релігійного життя в Угорщині напередодні та на початку Першої світової війни в 1914–1915 рр. Висвітлюється становище православних, уніатів та католиків. На матеріалах періодичних видань розглядаєть-ся діяльність духовенства та політика австрійського уряду по відношенню до слов’янського населення. Звертається увага на міжконфесійні та міжнаціональні відносини в Угорщині та те як це питання було інтерпретоване в церковних часописах. Ви-значається позиція російської журналістики стосовно положен-ня духовної освіти в Австро-Угорщині. Охарактеризовано яким чином події Першої вплинули на особливості національно-визволь-ного руху слов’янських народів в Австро-Угорщині. В результаті дослідження було з`ясовано, що після початку Першої світової війни значно посилився інтерес у російській громадськості до ре-лігійного життя в Австро-Угорщині. На матеріалах преси ви-значено, яким чином журналісти формували позицію читачів по відношенню до Австро-Угорщини. Окреслені основні аспекти ре-лігійного життя, які докладно висвітлювалися в часописах.

Ключові слова: Австро-Угорщина, слов’яни, релігія, уряд, війна, преса, кореспондент.

211

Bogdan ZATOVSKYIORCID.ORG/0000-0001-8222-4195

(Ukraine, Odessa)zapisnici@protonmail.com

THE POSITION OF THE ORTHODOX POPULATION IN HUNGARY AT THE BEGINNING OF THE FIRST WORLD

WARAS IT WAS DEPICTED IN RUSSIAN CHURCH PUBLICATIONS IN 1914-1915

Summary. The article analyzes the peculiarities of the religious life in Hungary shortly before and at the beginning of the First World War in 1914-1915 on the basis of Russian publications «Theological Bulletin», «Church records», «Chisinau eparchial records» and «Riga eparchial records». The status of the Orthodox, Uniates and Catholics is high-lighted. The activities of the clergy and the policy of the Austrian gov-ernment in relation to the Slavic population are considered on periodi-cals materials. The main idea of the article isto study inter-confessional and international relations in Hungary and to analyse the angle at which these relations were interpreted and described in church publica-tions. The position of Russian journalism related to religious education in Austria-Hungary is defined. The influence of the events of the First World War to the peculiarities of the national liberation movement of the Slavic population in Austria-Hungary is characterized.

The journalists were primarily interested in the position of the Slav-ic population in relation to the Russian Empire. As a result of research, it has been found that the interest of the Russian public in the religious life in Austria-Hungary increased significantly after the beginning of the First World War. Correspondents received information directly from the place setting and analyzed local press. These direct reports provided the opportunity to become familiar with the life of the local population in more detail. Particularly, the attention in the publica-tions was focused on the issue of the oppression of the Slavs and the Orthodox Church by the Austrian government.

The journalists of church publications negatively assessed the in-ternal policy in the Hungarian lands. They pointed out that the gov-

212

ernment pursued a policy of Latinization and Magyarization of the local Slavic population. The economic life in the Hungarian lands did not remain unnoticed. Particularly, while analyzing the situation of villages in Hungary, the journalists reported that the economic situa-tion was difficult. Since the beginning of the First World War, the rep-resentation of Austria-Hungary on the pages of Russian church press was exclusively negative. In Russian journalists’ opinion, the internal policy of the Austrian government was aimed at the suppression of the consciousness of the Slavs.

In this regard, the editorial staff placed a premium on the issue of national liberation movement, which increased considerably at the beginning of the XX century, in the articles of publications. While re-searching, a focus was brought on the confrontation of the Germans and Slavs. In 1914-1915 the issue of reunion of the Slavs was the most discussed in church periodical press. The special attention in publica-tions was also paid to the activities of religious institutions and the clergy which had a significant influence on the life of the population.

Corresponds supported the activities of the Orthodox Church in Austria-Hungary in their articles. Journalists noted that the Austrian government sought to restrict its activities. Considering the inter-con-fessional life, the correspondents analyzed the relations between the Orthodox, the Uniates and the Catholics in Hungary and Bukovina. In general, readers had to make a detailed presentation concerning the basic characteristics of the religious life in Hungary during the First World War.

Key words: Austria-Hungary, the Slavs, religion, government, war, press, correspondent.

Постановка проблеми. Головним інструментом створення об-разів та їх трансляції в масову свідомість у XX ст. стала періо-дика. Пропагандистська потужність періодичного друку почала стрімко набирати обертів у ході Першої світової війни, коли ін-формаційна політика позначилася в ланцюгу з військовим та еко-номічним впливом одним із головних різновидів зброї у боротьбі з ворогом. Зусилля преси всіх країн, що брали участь у війні, були сконцентровані на головному завданні – формуванні «образу во-рога». Цей образ повинен був об’єднати народ у боротьбі із за-

213

гальною небезпекою, виправдати участь країни у війні, предста-вити противника «справжнім» винуватцем розв’язання збройного конфлікту.

Поряд із подіями на фронті важливою проблемою для російських журналістів під час Першої світової війни була політика австрійської та угорської влади в землях держави на-селених православними слов’янами. Значна увага приділялася становищу слов’ян в угорській частині імперії, до складу якої входили населені слов’янами області Угорської Русі (так в тек-сті – Б. З.), Хорватії та Буковини. На формування образів Австро-Угорщини, як і інших країн, у російській періодичній пресі, крім ідеологічного фактору, також впливали джерела інформації про події, що відбувалися у відповідних державах. Такими джерелами були, по-перше, зарубіжна преса, а по-друге – повідомлення влас-них кореспондентів. Російська церковна періодика значну увагу звертала на питання становища православного населення в Угор-щині та на політику австрійського уряду щодо слов’ян.

Аналіз досліджень. Останнім часом в українських та зарубіж-них науковців значно зріс інтерес до імагологічних досліджень. Яскравим прикладом в українській історіографії є стаття україн-ської дослідниці Н. М. Сидоренко (Сидоренко, 2015), що написа-на на матеріалах періодики, яка видавалася в Російській імперії та за кордоном. Авторка проаналізувала особливості висвітлення подій Першої світової війни (1914–1918 рр.) на шпальтах періо-дичних видань Східної та Західної України, а також поза їхніми межами. Об’єктом дослідження обрано як універсальні газети й журнали, що видавались у Києві, Одесі, Житомирі, Львові та інших містах, так і спеціалізовані та воєнні (армійські) часопи-си, де порушувалися важливі проблеми суспільно-політичного життя. Авторка глибоко дослідила як світські, так і релігійні ви-дання. Однак Н. М. Сидоренко не розглянула позицію часописів «Церковные ведомости, «Богословский вестник», «Кишиневские епархиальные ведомости» та «Рижских епархиальных ведомос-тей». У праці недостатньо приділена увага місцевим єпархіаль-ним відомостям, що видавалися на початку XX ст. в Україні. У статтях української дослідниці О. В. Мосієнко (Мосієнко, 2014a),

214

(Мосієнко, 2015b), (Мосієнко, 2016c) на матеріалах російських та австрійських часописів досліджено методи психологічного впли-ву на читачів періодичних видань часів Першої світової війни. Проте авторка також не приділила уваги церковним виданням.

Питання формування суспільної думки було проаналізовано в дисертації російського історика Б. С. Котова (Котов, 2014). Ав-тор на матеріалах російської ліберальної та консервативної преси розглянув внутрішнє становище в Угорщині та визначив позицію періодичних видань на передодні Першої світової війни щодо цього питання. Але Б. С. Котов, аналізуючи зазначену тему, не звернувся до публікацій російської церковної журналістики. У статті С. В. Ваганова (Ваганов, 2009) розглядаються дві позиції щодо австро-сербського конфлікту, що сформувалися в російській громадській думці влітку 1914 р. У публікації Д. І. Рогова (Рогов, 2015) визначена причетність англійської газети «The Times» до питання провини Австро-Угорщини у розв’язанні Першої світо-вої війни. У статті О. С. Сенявської (Сенявська, 2009) проаналізо-вано ставлення Росії до народів Австро-Угорщини у роки Першої світової війни. Тобто, загальною характеристикою наукових ро-біт є те, що дослідники при аналізі публікацій часописів початку XX ст. приділили незначну увагу російським церковним періо-дичним виданням. Частина авторів взагалі не залучала матеріалів церковних часописів.

Метою статті є висвітлення відображення релігійного життя в Угорщині на сторінках російських церковних часописів. Завдання дослідження опираються на джерела періодичних видань та істо-ріографію. Це дало можливість розглянути міжконфесійні відно-сини в оцінці журналістів, охарактеризувати особливості релігій-ної політики австрійського уряду, визначити вплив подій Першої світової війни на позицію церковної періодики.

Виклад основного матеріалу. Значну інформацію для ро-сійського суспільства стосовно конфесійного життя в Угорщині надавали центральні релігійні видання «Церковные ведомос-ти» і «Богословский вестник» та місцеві єпархіальні часописи, як-от: «Кишиневские епархиальные ведомости» та «Рижские епархиальные ведомости». Найпоширенішим і одним із най-

215

більш інформованих релігійних журналів у Російській імперії під час Першої світової війни був тижневик офіційного органу Святішого синоду «Церковные ведомости», який мав тираж по-над 40 тисяч примірників. «Богословский вестник» видавався при Московській духовній академії. Його тираж становив близько 800 – 900 екземплярів. Єпархіальна газета Кишинівської єпархії «Ки-шиневские епархиальные ведомости» виходила двічі на місяць. Також значну частину інформації читачі отримували від журна-лістів часопису «Рижские епархиальные ведомости».

Значна увага у виданнях приділялася становищу слов’ян в Угорщині. Це обумовлювалося політикою російського уряду, який прагнув налагодити контакти з місцевим населенням. Крім того, Угорська Русь була прикордонною територією та знаходи-лася на помості бойових дій. Також із зацікавленням за подіями у ворожій державі спостерігала російська церковна громадськість, якій була небайдужа доля православних жителів цих земель. У 1914–1915 рр. у «Церковных ведомостях», «Богословском вест-нике», «Кишиневских епархиальных ведомостях» та «Рижских епархиальных ведомостях» було надруковано близько 20 статей про релігійне життя на території угорської корони в тому числі в Закарпатській Русі.

2 серпня 1914 р. редакцією «Церковных ведомостей» у статті, присвяченій Австро-Угорщині, була наведена детальна статисти-ка відносно становища православної церкви. Загалом у країні на-раховувалося понад 25 000 000 слов’ян, але православних серед них було близько 3 000 000 і, крім того, більш 1 000 000 право-славних румунів. Ці 4 000 000 поділялися на чотири автокефальні церкви, з яких дві слов’янські, одна слов’яно-румунська і одна румунська. Слов’янські церкви – це карловицька (1 149 314 чо-ловік у 1909 р.) та боснійсько-герцеговинська (825 419 чоловік у 1910 г.) митрополії, слов’яно-румунська – буковинсько-далма-тинська митрополія (518 032 чоловік у 1903 р.) та румунська – митрополія германштадтська, або сібіньска (1 075 000 чоловік у 1900 р.). Крім того, кілька десятків тисяч православних жили поза межами православних єпархій – у Галичині, в Угорщині та інших

216

областях, не маючи православного ієрархічного устрою (Сообще-ния из заграницы, 1914a: 1374).

Крім православних, в Австро-Угорщині проживала значна кількість уніатів. Журналісти видання вважали, що ці віруючі, підлеглі римської кафедри, були православними тільки за зовніш-німи ознаками, проте завжди залишалися готовими повернутися в лоно православної церкви. За тією ж офіційною статистикою в 1900 р. в Австрії налічувалося 3 134 439 уніатів, а в Угорщині – 1 854413. Отже, загалом 5 000 000 чоловік. При цьому, якщо до цих цифр додати ще більше 4 000 000 православних, то з цього випли-ває, що в Австро-Угорщини напередодні Першої світової війни налічувалося понад 9 000 000 осіб, які зберегли православний об-ряд, тобто більше 20 % усього населення Австро-Угорщини (Со-общения из заграницы, 1914a: 1374–1375).

У «Церковных ведомостях» писалося, що православні слов’янські області перебували на двох протилежних кінцях мо-нархії – південно-західному і північно-східному, де вони утворю-вали майже суцільні райони, відділені один від одного населен-ням іншої конфесії. Південно-західні православні серби поділя-лися на три церкви. При цьому дві найбільші єпархії – південно-західна і північно-східна – утворювали майже суцільні райони, які відділялися один від одного інославним населенням. Півден-но-західні православні серби поділялися на три церкви. Двома самими західними єпархіями були далматинсько-істрійська та боко-которська. Вони були з’єднані не із суміжною і єдинопле-мінною карловицькою митрополією, або з митрополіями Боснії та Герцеговини, а з розділеною від них значним простором бу-ковинською митрополією. З іншого боку, і православні румуни поділялися на дві церкви – Германштадтську і Буковинську. На думку російських кореспондентів, причиною такого дроблення було прагнення австрійського уряду не допустити посилення на-ціональних вимог у сербів і румунів. Об’єднання декількох на-ціональностей в одну церкву призвело, як писалося в журналі, до суперництва між ними (Сообщения из заграницы, 1914a: 1375).

Редакція видання відносила Буковину до частини давньої Чер-воної Русі. У цих землях була лише одна єпархія, на чолі якої

217

стояв митрополит. Згідно наведених у часописі даних шематиз-му (статистичні щорічники, що видавалися єпархіями в Австрії та Сербії) 1902 р. в Буковині налічувалося 512 553 православних (у 1906 р. – 555 042 чоловіки), 12 протопресвітерств (благочин-них), 384 церкви, 340 священиків, 103 монахи та 366 народних шкіл. 24 травня 1908 р. в Чернівцях відкрився перший жіночий монастир. Населення митрополії за національністю поділялося на дві майже рівні частини – руських (під якими у часописі ро-зумілося місцеве слов’янське населення, в яке входили українці, словаки та росіяни) і румунів. За державним переписом 1900 р. слов’ян тут значилося 297 798, румун – 229 018. Австрійський уряд сприяв виникненню суперечностей між ними. Для цього у Відні була складена особлива румунсько-латинська абетка, а зна-чна кількість наверненої у католицтво єзуїтами румунської еліти почали прагнути до можливого відокремлення румунів від росіян (Сообщения из заграницы, 1914a: 1376).

Російські журналісти звернули увагу і на стан українофілів у Буковині, діяльність яких в цілому оцінювалася негативно. Українофільську партію звинувачували у прагненні відокремити українські землі від Російської імперії та створити окрему, але союзну з Австро-Угорщиною, державу. Незважаючи на критику їх прихильників, у виданні визнавалася та обставина, що украї-нофілами були як православні, так і уніати. З 1902 р. в Буковині митрополитом був Володимир Репта. Йому на допомогу австрій-ська влада призначила вікарія-українофіла Монастирського. Ре-дакція часопису докладно коментувала міжконфесійні відноси-ни (Сообщения из заграницы, 1914a: 1377–1378). У «Церковных ведомостях» також розглянули діяльність твердо-руської партії, яка переслідувалася австрійською владою. Відкрите в 1901 р. народно-просвітнє товариство «Русско-Православный Народный Дом» в Чернівцях припинило своє існування в 1910 р. Також було припинено діяльність «Товариства руських жінок» і студентських товариств «Карпати» та «Буковина». Ліквідовано і засновано за активної участі о. Богатирця інше товариство «Народная Рада». Газети і журнали, що видавалися членами староруської партії «Православная Буковина», «Народная Рада», «Русская Правда»,

218

«Вера и Церковь» то конфісковувалися, то закривалися (Сообще-ния из заграницы, 1914a: 1378).

У статті «Церковных ведомостей» писалося, що південно-за-хідна частина Буковинсько-Далматинської митрополії складалася з двох сербських єпархій – Далматинсько-Істрійської і Боко-Ко-торської. За чисельністю вони значно менші Буковинської митро-полії. За статистикою 1910 р. в Далматинській митрополії налічу-валося 89 951 чоловік, 77 священників, 54 приходи, 3 монастирі. В Боко-Которській – 31 275 людей, 64 священики, 44 приходи і 8 монастирів. Журналісти зазначали, що вся історія Далматин-ської єпархії пройшла, аби вижити, в боротьбі проти католиків. Довгий час вона знаходила собі підтримку у Карловицької ми-трополії, але в 1873 р. з неї була виділена єпархія Боко-Котор-ська, і обидві єпархії були відділені від сусідньої Карловицької митрополії і підпорядковані віддаленій Буковинській. Не тільки призначення єпископів, а й усіх членів консисторії за чинним ста-тутом консисторії, виданим в 1870 р., залежало від імператора. На початку Першої світової війни єпископом Далматинським (з 24 лютого 1913 р.) був Димитро Бранкович, а єпископом Боко-Ко-торським (з 10 жовтня 1911 р.) – Володимир Боберич (Сообщения из заграницы, 1914a: 1379–1380).

У «Церковных ведомостях» журналісти приділили особливу увагу положенню Карловицької митрополії, заснованої в 1690 р. У 1910 р. у ній нараховувалося 1 176 230 чоловік, 7 єпархій, 813 церков, 721 прихід, 722 священики и 28 монастирів. Серби пере-селилися до Угорщини на умовах, що забезпечували їм вільний національний розвиток. Урядовими актами за сербами визнава-лася церковна і державна автономія. Вони залежали лише від ім-ператора, але не від місцевої влади. Але поступово уряд став від-бирати у православних усі привілеї. У 1864 р. від Карловицької митрополії була відділена Германштадтська церква, а в 1873 р. – Буковинсько-Далматинська. Невизначеність кордонів з Германш-тадтською церквою викликала багаторічну суперечку між серба-ми і румунами через володіння деякими монастирями, наприклад, Месич, Бездин, Войловиця тощо. Тільки в 1914 р. будапештський

219

суд вирішив справу на користь сербів (Сообщения из заграницы, 1914b: 1432–1433).

На думку редакції «Церковных ведомостей», автономія Карло-вицької церкви остаточно припинила існування 17 липня 1907 р. після смерті патріарха Георгія Бранковича. Перш за все австрій-ські правлячі кола вжили заходів, щоб його наступником було призначено вигідну їм людину. Згідно з відомостями російських кореспондентів, вибори нового патріарха проходили з грубими порушеннями. Влада Австро-Угорщини не визнавала результатів перших двох виборів. 19 липня народно-церковний конгрес біль-шістю голосів обрав Вершецького єпископа Гавриїла Змєяновича. Однак австрійська влада не визнала ці вибори і виключила єпис-копа Гавриїла з числа кандидатів як прихильника великосербської пропаганди. 6 вересня був обраний єпископ Бачський Митрофан Шевич, якому також наказали відмовитися від патріаршества, що він і зробив. Нарешті, призначили нові вибори на 9 вересня. У ре-зультаті більшість голосів (39 з 75) отримав проурядовий канди-дат, племінник покійного патріарха, Будимській єпископ Лукіан Богданович, який не отримав на вільних виборах жодного голосу. Підтримку влади він завоював тим, що сам запропонував замі-нити сербську мову викладання в старших класах гімназій угор-ською у своїй Будимській (Будапештській) єпархії (Сообщения из заграницы, 1914b: 1434).

Кореспонденти «Церковных ведомостей» особливо приділи-ли увагу конфесійному життю в Австро-Угорщині напередод-ні Першої світової війни. Початком кінця незалежності серб-ської Карловицької церкви став знаменитий Загребський процес 1908–1909 рр., що мав, на думку редакції, церковно-політичний характер. Усі 53 обвинувачені були православними, а п’ять з них – священики. Звинувачували їх за діяльність на користь велико-сербської ідеї. В обвинувальному акті вказувалося як на прояв ве-лико-сербської пропаганди і державну зраду, так і на факти, які були лише, по суті, використанням наданих Карловицькій церкві прав. Наприклад, на вживання кирилиці, на найменування право-славної церкви церквою Сербською, на захист православних шкіл

220

і сербсько-православних церковних і шкільних громад (Сообще-ния из заграницы, 1914b: 1434).

У «Церковных ведомостях» писалося, що серед православних невдоволення було настільки сильним, що навіть патріарх Лукіан Богданович змушений був висловити протест. У січні 1909 р. в Карловцях відбувся собор сербських єпископів, який звернувся до імператора з протестом проти обвинувального акту. Слідом за тим в Карловцях 19 и 20 січня 1909 р. відбулися надзвичайні збори комітету народно-церковного конгресу. Конгрес також склав різ-кий протест імператору проти Загребського обвинувального акту. За заявою комітету, цей акт без усякої підстави позбавляв Серб-ську православну церкву і народ його прав і порушував основні державні і місцеві закони, що забезпечували автономію Сербської церкви. Патріарх Лукіан Богданович просив аудієнції в імперато-ра з приводу процесу, але марно. Міністр-президент Ш. Векерле відповів, що в Загребському обвинувальному акті привілеї Серб-ської церкви не маються на увазі. Однак уже 3 червня 1911 р. уря-довий комісар Ю. Рохоні зробив на народно-церковному конгре-сі заяву, що боротьба партій і церковні безлади змушують уряд сумніватися в доцільності церковної автономії (Сообщения из заграницы, 1914b: 1435).

Журналісти видання підкреслювали, що цей протизаконний крок патріарха викликав страшне обурення людей. У світській пресі з’явилися статті, у яких відверто засуджувалися такі дії. На-віть центральні органи патріархії і єпархій офіційно заявили, що вони не визнають нового статуту і надалі не будуть підкорятися архієрейському синоду. Втім 11 липня 1912 р. вийшов найвищий указ на ім’я патріарха про скасування церковної автономії. Згідно з ним керівництво усіма справами митрополії переходило в руки слухняних уряду патріарха і єпископів, до яких приєднували-ся ще для більшої гарантії інтересів Відня та Будапешта кілька «радників», які призначаються урядом (Сообщения из заграницы, 1914b: 1435). Після вбивства патріарха Лукіана Богдановича кар-ловицький синод, відповідно до свого статуту, обрав 23 серпня 1913 р. тимчасовим адміністратором митрополії найстарішого по посвяті єпископа покрачського Мирона Ніколіча. Але вже 21

221

вересня австрійський уряд скасував це обрання і призначив адмі-ністратором митрополії єпископа горні-карловицького Михайла Груіча. 21 лютого 1914 р. єпископ Михайло помер, і управління митрополією знову прийняв на себе єпископ Мирон. Керівником горні-карловицької єпархії був призначений єпископ знову засно-ваного в 1913 р. карловицького вікаріатства Іларіон Зеремський (Сообщения из заграницы, 1914b: 1436).

У жовтні 1914 р. в «Церковных ведомостях» була опублікована окрема статистика стосовно руських уніатських єпархій в Угор-щині. Згідно цих даних в Угорщині в 1910 р. проживало 2 025 508 уніатів, розділених на 8 єпархій. За переважаючими на по-чатку XX ст. національностями три єпархії були руські (так в тек-сті – Б. З.), чотири – румунські та одна – угорська. За офіційною статистикою в Угорщині руських налічувалося в 1900 р. 420 441, а в 1910 р. – 472 587. Але, на думку редакції «Церковных ведомо-стей», наведена цифра нижча за дійсну. На підтвердження цього в часописі були наведені дані двох російських учених. У виданні зазначалося, що російських професор, славіст Т. Д. Флоринський визначав її в 1900 р. у 653 000. У 1914 р., беручи до уваги при-родний приріст населення, він вважав, що ця цифра зросла до 700 000. Дослідник Б. Будилович вважав, що руських в Угорщині разом зі словаками і угорцями проживало близько мільйона (Пра-вославие и уния, 1914a: 1724).

У виданні зазначалося, що майже все місцеве слов’янське населення було уніатським, яке жило в єпархіях Мукачівській, Пряшівській (Еперійській) і Крижевацькій. Перша з кафедрою в Ужгороді (Унгварі) заснована буллою Климента XIV від 19 ве-ресня 1771 р., друга – виділена з першої в 1816 р., третя засно-вана в 1777 р. У 1906 р. в Мукачівській єпархії налічувалося 468 077 мешканців, 7 архідеканатів, 48 деканатів, 388 парафіяльних і 1260 приписних церков, 300 священиків і 35 ієромонахів-бази-ліанів. Пряшівська єпархія налічувала в 1905 р. 5 архідеканатів, 23 деканати, 188 парафій, 228 священиків і 5 ієромонахів-базилі-анів у двох монастирях. Крижевацька єпархія налічувала близько 25 000 жителів, 3 деканати, 24 приходи і 36 священиків. Але, як підкреслювалося в часописі, угро-русів (так в тексті – Б. З.) у ній

222

за статистикою 1910 р. було лише 8 317, а решта – словаки та хор-вати. Єпископом Мукачівським у 1914 р. був Антоній Папп, Пря-шевським – Стефан Новак і Криживацьким – Юрій Драгобецький (Православие и уния, 1914a: 1724).

На думку редакції «Церковных ведомостей», становище уніа-тів в Угорщині було набагато гірше, ніж в Галичині. Місцеві єпис-копи Папп та Новак отримали єпископство завдяки тому, що були вихователями дітей угорських магнатів. Знаходячись у церков-ному відношенні під впливом католицького митрополита, вони в матеріальному плані залежали від уряду. Австрійською владою були вжиті заходи, щоб зробити з них зручне знаряддя латинізації і мадяризації місцевого слов’янського населення. Для того, щоб догодити угорцям і отримати велику субвенцію, єпископи не зу-пинялися перед жертвою інтересів унії. У 1893 р. мукачівський єпископ Юлій Фірцак видав послання, у якому пропонував пастві говорити угорською, а в 1896 р. – у рік тисячолітнього ювілею Угорщини – погодився на заміну слов’янської мови богослужіння угорською. І лише завдяки протесту римської конгрегації пропа-ганди така заміна не відбулася. Пряшівський єпископ Юлій Валій, угорець за походженням, ввів угорську мову у викладанні всіх предметів у своїй духовній семінарії. Також він зажадав, щоб під-порядковане йому духовенство вело всі церковні акти угорською мовою (Православие и уния, 1914a: 1725–1726).

У часописі критикувалося становище духовної освіти. Редак-ція зазначала, що кандидати на священство повинні були закінчи-ти восьмирічну гімназію і духовну семінарію в Ужгороді, Пряші-ві або Загребі (для Крижевацької єпархії). При цьому російських гімназій і середніх навчальних закладів в Угорщині не було. У гімназіях угорська мова була обов’язковою. Прийом до семіна-рії залежав також від єпископа і консисторії. У двох уніатських – Пряшівській і Мукачівській – семінаріях, які перебувають під найближчим завідуванням каноніків, про захист східного обряду не було й мови. А в Крижевацькій єпархії кандидати у священство здобували освіту в латинській Загребській семінарії. З двох інших єпархій кращі учні прямували в латинську семінарію в Остріхол-

223

мі і по її закінченні займали кращі місця в єпархії (Православие и уния, 1914a: 1727).

Журналісти «Церковных ведомостей» підкреслювали, що економічне становище місцевого слов’янського населення було важким. Політика австрійського уряду у виданні критикувала-ся. Дослідивши це питання, угорський чиновник Е. Еган, якого редакція називала сумлінним, повідомляв у своїй брошурі «Еко-номічне становище руських селян в Угорщині» (Львів, 1901) не-гативні факти стосовно життя у сільській місцевості Угорської Русі. За свою відвертість він поплатився згодом життям. Майже вся земля у селян була відібрана, їм доводилося платити за орен-ду чималі гроші. Великі поля і ліси відводилися для полювання угорських поміщиків. Як повідомлялося у часописі, нерідко кіль-ка сімей жили на клаптику землі. Крім того, уряд скуповував гір-ські простори і насаджував ліс, що зменшувало площу пасовищ. На галицькому кордоні з 1911 р. взагалі заборонялося випасати худобу. Запасів вистачало лише до половини зими. Орієнтоване на Угорщину духовенство, яке прагнуло стати на один щабель з багатими католицькими священиками і дворянством та яке у той же час було обтяжене сім’єю, вимагало від прихожан значних по-жертв. За повідомленням іншого угорського чиновника Белі Риш-ко в газеті «Az Est», уніатський угро-руський священик в серед-ньому отримував 5 – 6 1/2 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян на рік і жив у розкоші. У багатьох громадах церковний податок був більшим за державний (Православие и уния, 1914a: 1727–1728).

У «Церковных ведомостях» вказувалося, що 28 червня 1912 р. в Мармарош-Сигеті відбулися збори духовенства Мукачівської єпархії, яка звернулася до влади з проханням придушити право-славний рух. У результаті влада вдалася до найжорсткіших захо-дів. У тих місцевостях, де проживали православні, розмістили на постій жандармів, почалися штрафи. Чимало жінок потрапило до в’язниці тільки за те, що вони вирушили до церкви в уніатську ж Галичину (Православие и уния, 1914b: 1797). Виявляли тяжіння до православ’я і в Крижевацькій єпархії, особливо серед галицьких і угорських емігрантів в Боснії, в містечку Прньявор, підлеглих

224

Крижевацькому єпископу. Це тяжіння посилилося тому, що Кри-жевацький єпископ Юлій Дорогобецький не вживав ніяких заходів для задоволення духовних потреб своєї пастви і охорони її від лати-нізації. Він направив їм лише одного священика – Андрія Сегедея, який був прихильником уряду. Уніати залишалися без богослужін-ня і таїнств. У 1909 р. був створений проект безпосереднього під-порядкування цих уніатів латинському єпископу Штадлеру, а для завідування ними повинен був призначитися суффраган католик-хорват. Але уніати не захотіли примиритися з цим. Вони зверну-лися зі скаргою до боснійського уряду і до митрополита Андрія Шептицького, а чимала кількість уніатів взагалі вирішили перейти у православ’я (Православие и уния, 1914b: 1800).

Становище Угорської Русі після початку Першої світової ві-йни було розглянуто російським істориком, церковним журна-лістом, викладачем Кишинівської духовної семінарії, редактором неофіційного відділу «Кишиневские епархиальных ведомостей» В. Г. Курдиновським. Він писав, що в адміністративному відно-шенні зарубіжна Русь історичними долями розділена на три окре-мі групи, які жили в різних умовах: Русь Угорську, Русь Галицьку і Русь Буковинську. Галицька і Буковинська Русь – окремі області Австрії (Галичина і Буковина), що безпосередньо межували з Ро-сією; Русь Угорська відокремлена від Російської імперії терито-рією Галичини і Буковини і за відсутністю політичної кордону з’єднувалася з Угорщиною. Автор відзначав, що стан місцевого населення погіршився після початку військових дій у 1914 р. Значно посилилися переслідування слов’ян з боку австрійського уряду. У виданні зазначалося, що саме з цієї причини звістку про війну Австро-Угорщини з Росією слов’яни сприйняли із захватом (Курдиновский, 1914: 1449).

В. Г. Курдиновський писав, що 29 липня 1914 р. у Києві утво-рився тимчасовий «Карпато-руський визвольний комітет», най-ближчим завданням якого було, з одного боку, інформування російського суспільства і російської армії про політичну і націо-нально-культурну ситуацію в Карпатській Русі, з іншого ж – без-посереднє керівництво, наскільки можливо, національним та по-літичним життям регіону. До складу комітету увійшли як місцеві

225

мешканці, що жили постійно в Києві, галичани, так і приїжджі жителі і народні діячі Карпатської Русі. Головою комітету одно-стайно обрали товариша голови місцевого «Галицько-руського товариства» Ю. А. Яворського. Комітет прагнув сприяти приєд-нанню після закінчення Першої світової війни Карпатської Русі до складу Російської імперії (Курдиновский, 1914: 1450–1451).

У січні 1915 р. редакція «Богословского вестника» приділи-ла значну увагу становищу західного та південного слов’янства на початку XX ст. У статті підкреслювалося, що під час Першої світової війни на арені битв народів історія зіштовхнула два ве-личезні світи – німецький і слов’янський. Розглядаючи історію слов’янських народів, журналісти вказували, що протягом усього тисячоліття німці прагнули до їх поневолення. Також політичне і моральне поневолення здійснювали з південного сходу турки. Це призвело, як вказувалося в журналі, до важкого політичного існування слов’янських народів, яке спостерігалося і на початку XX ст. (Трагедия славянства, 1915: 46–48).

У журналі стверджувалося, що досить ознайомитися з літе-ратурою, мистецтвом, різними формами творчості слов’янських народів, щоб зрозуміти, як напружено, різко, і болісно висвіт-лювалася їхня національна самосвідомість. Ця самосвідомість тим гостріше проявляється, чим більше вона пригнічується, і в ній, як вважала редакція видання, запорука живого розвитку слов’янських народів. У «Богословском вестнике» особливо ак-центувалася увага на проблемі роз’єднаності слов’ян. Розмірко-вуючи над причинами завоювання південних і західних слов’ян, кореспонденти зазначали, що причиною поразок слов’ян була їхня вкрай недопустима роз’єднаність, взаємна ворожнеча і бо-ротьба, яка проходила через всю слов’янську історію (Трагедия славянства, 1915: 50–51).

Аналізуючи можливість об’єднання слов’ян, редакція вказу-вала, що історична дійсність, що роз’єднала слов’янські народи, стояла в суперечності з слов’янськими мріями про єднання. Це протиріччя позбавляло «слов’янське питання» міри стійкості, яка б зробила непохитними плани прихильників єднання слов’ян. Часткове здійснення цих прагнень проявлялося в історії неодно-разово. З початком Першої світової війни відбулося об’єднання

226

слов’ян у боротьбі зі спільним ворогом – пангерманізмом. Ця об-ставина найкраще свідчить про те, що ці прагнення слов’янства у відомі моменти історії можуть посилитися. На думку російських журналістів, таке єднання слов’ян, яке об’єднало б їх подібно Німецькій імперії, на початку XX ст. було неможливим. Всі слов’янські народності оформилися різкими національними і віросповідними рисами. У цих умовах вільний розвиток слов’янських індивідуальностей лише збагачував різноманітність їхніх внесків у людську культуру. Редакція «Богословского вест-ника» вважала, що «слов`янська ідея» на початку XX ст. була прагненням вільного розвитку людських сил і народних, і тому їй неприпустима вузька національна винятковість. У «Богословском вестнике» писалося, що до зближення слов’ян вели і реальні іс-торичні умови (Трагедия славянства, 1915: 55–56).

Схожа позиція була у В. Г. Курдиновського, який в «Кишинев-ских епархиальных ведомостях» відзначав, що проти Російської імперії і всього слов’янства постали дві наймогутніші німецькі держави. У цьому журналі також акцентувалася увага на питан-ні об’єднання слов’ян. Автор писав: «спільна небезпека завжди сприяє тіснішому згуртуванню і об’єднанню. Тому, природно, що і в слов’янстві – за складом свого м’якого характеру, яке не відрізняється взагалі особливо міцною згуртованістю – у зв`язку ставшого у весь зріст ворога – тевтона, стали розвиватися і пере-важати сили і течії доцентрові над відцентровими» (Курдинов-ский, 1914: 1445).

Як і в «Богословском вестнике», так і в «Кишиневских епархиальных ведомостях» підкреслювалося, що слов’янські племена в Першій світовій війні розраховували на допомогу Ро-сійської імперії. У цих умовах у них почали відходити на другий план або взагалі забуватися багато протиріч, образ та непорозу-мінь. На думку В. Г. Курдиновського, інстинкт самозбереження підказав їм, що саме в єднанні сила (Курдиновский, 1914: 1445). В «Рижских епархиальных ведомостях» з цього питання писалося, що в родині європейських народів німцям належала одна з керів-них ролей. Кореспонденти підкреслювали, що Німеччина займа-ла панівне становище в європейській цивілізації (Война, Россия,

227

1915: 637–638). Редакція видання вказувала, що національне ви-зволення слов’янських народів з-під панування західних держав завжди супроводжувалося поверненням цих народів до лона пра-вославної церкви (Война, Россия, 1915: 640).

Висновки. Отже, з початком Першої світової війни образ Ав-стро-Угорщини на сторінках церковних періодичних видань Ро-сії був виключно негативним. Внутрішня політика австрійсько-го уряду, на думку російських журналістів, була спрямована на придушення самосвідомості слов’ян. У зв’язку з цим редакція у статях часописів на перший план висувала питання національ-но-визвольного руху, який значно посилився на початку XX ст. При його дослідженні акцент робився на протистоянні німців та слов’ян. В 1914–1915 рр. питання єднання слов’янства було найбільш обговорюваним у церковній періодиці. Також особлива увага у часописах приділялася діяльності релігійних установ та духовенства, які мали значний вплив на життя суспільства. Жур-налісти наголошували на тому, що австрійська влада прагнула об-межити діяльність православної церкви. Розглядаючи міжконфе-сійне життя кореспонденти проаналізували відносини між право-славними, уніатами та католиками в Угорщині та на Буковині. В цілому у читачів мало скластися докладне уявлення про основні закономірності релігійного життя в Угорщині під час Першої сві-тової війни.

Список використаної літератури та джерел

1. Ваганов, 2009 – Ваганов С. В. Австро-сербский кон-фликт и русское общественное мнение в период июль-ского кризиса 1914 года (по материалам русской печати) // Вестник Нижегородского университета им. Н. И. Ло-бачевского. 2009. № 3. С. 172–176.

2. Война, Россия и славянство // Рижские епархиальные ве-домости. 1915. № 22. С. 637–640.

3. Котов, 2014 – Котов Б. С. Образы Германии и Австро-Венгрии в российской прессе накануне Первой мировой войны, 1912–1914 гг.: по материалам либеральной и кон-

228

сервативной печати: диссертация... кандидата истори-ческих наук: 07.00.03 / Котов Борис Сергеевич; [Место защиты: Ин-т всеобщ. истории РАН]. М., 2014. 713 с.

4. Курдиновский, 1914 – Курдиновский В. Г. Сведения о войне // Кишиневские епархиальные ведомости. 1914. № 36. С. 1443–1460.

5. Мосієнко, 2014 – Мосієнко О. В. Пропаганда в умовах Першої світової війни (аналіз періодичних видань Во-лині) // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія. 2014. № 3. С. 29–32.

6. Мосієнко, 2015 – Мосієнко О. В. Пропагандистська кампанія на Південно-Західному фронті Першої світо-вої війни: аналіз ефективності на основі наративних джерел // Intermarum: історія, політика, культура: зб. наук. праць / за ред. В. О. Венгерської. Житомир. 2015. Вип. 2. С. 124–133.

7. Мосієнко, 2016 – Мосієнко О. В. Внутрішня і зовніш-ня пропаганда Австро-Угорської та Російської імперій на Південно-Західному фронті в роки Першої світо-вої війни // Сумський історико-архівний журнал. 2016. № XXVІI. C. 72–80.

8. Православие и уния в Угорской Руси // Прибавления к Церковным ведомостям. 1914. № 40. С. 1724–1729.

9. Православие и уния в Угорской Руси // Прибавления к Церковным ведомостям. 1914. № 42. С. 1797–1800.

10. Рогов, 2015 – Рогов Д. И. Австро-Венгрия как вино-вник Первой мировой войны: позиция лондонской “The Times” (август – декабрь 1914 г.) // Вестник Тамбовского университета. Серия: Гуманитарные науки. 2015. № 6 (146). С. 167–172.

11. Сообщения из заграницы // Прибавления к Церковным ведомостям. 1914. № 31. С. 1372–1380.

12. Сообщения из заграницы // Прибавления к Церковным ведомостям. 1914. № 32. С. 1432–1439.

13. Сенявская, 2009 – Сенявская Е. С. Народы Австро-Вен-грии в Первой мировой войне глазами русского против-

229

ника // Вестник Российского университета дружбы на-родов. Серия: История России. 2009. № 4. С. 111–127.

14. Сидоренко, 2015 – Сидоренко Н. М. Війна і преса: осо-бливості тематики (1914–1917) // Образ. 2015. Вип. 3. С. 133–141.

15. Трагедия славянства // Богословский вестник. 1915. № 1. С. 46–58.

References

1. Vahanov, 2009 – Vahanov S. V. Avstro-serbskyi konflykt y russkoe obshchestvennoe mnenye v peryod yiulskoho kry-zysa 1914 hoda (po materyalam russkoi pechaty) [The Aus-tro-Serbian conflict and the Russian public opinion in the pe-riod of the July 1914 crisis (according to the materials of the Russian press)] // Vestnyk Nyzhehorodskoho unyversyteta ym. N. Y. Lobachevskoho. 2009. № 3. S. 172–176. [in Russian].

2. Voina, Rossyia y slavianstvo [War, Russia and the Slavs] // Ryzhskye eparkhyalnue vedomosty. 1915. № 22. S. 637–640. [in Russian].

3. Kotov, 2014 – Kotov B. S. Obrazu Hermanyy y Avstro-Venhryy v rossyiskoi presse nakanune Pervoi myrovoi voinu, 1912–1914 hh.: po materyalam lyberalnoi y konser-vatyvnoi pechaty: dyssertatsyia... kandydata ystorycheskykh nauk: 07.00.03 / Kotov Borys Serheevych; [Mesto zashchy-tu: Yn-t vseobshch. ystoryy RAN]. [Visulities of Germany and Austria-Hungary in the Russian press shortly before the First World War, 1912-1914: a case study of liberal and con-servative press]. M., 2014. 713 s. [in Russian].

4. Kurdynovskyi, 1914 – Kurdynovskyi V. H. Svedenyia o voine [Information about the war] // Kyshenevskye eparkhy-alnue vedomosty. 1914. № 36. S. 1443–1460. [in Russian].

5. Mosiienko, 2014 – Mosiienko O. V. Propahanda v umo-vakh Pershoi svitovoi viiny (analiz periodychnykh vydan Volyni) [Propaganda during the First World War (analysis

230

of periodicals in Volyn)] // Visnyk Kyivskoho natsionalnoho universytetu imeni Tarasa Shevchenka. Istoriia. 2014. № 3. S. 29–32. [in Ukrainian].

6. Mosiienko, 2015 – Mosiienko O. V. Propahandystska kam-paniia na Pivdenno-Zakhidnomu fronti Pershoi svitovoi vi-iny: analiz efektyvnosti na osnovi naratyvnykh dzherel [Pro-paganda Campaign in the Southwestern Front of the First World War: analysis of the effectiveness on the basis of nar-rative sources] // Intermarum: istoriia, polityka, kultura: zb. nauk. prats / za red. V. O. Venherskoi. Zhytomyr. 2015. Vyp. 2. S. 124–133. [in Ukrainian].

7. Mosiienko, 2016 – Mosiienko O. V. Vnutrishnia i zovnish-nia propahanda Avstro-Uhorskoi ta Rosiiskoi imperii na Pivdenno-Zakhidnomu fronti v roky Pershoi svitovoi viiny [Internal and external propaganda of the Austria-Hungary and the Russian Empire in the Southwestern Front during the First World War] // Sumskyi istoryko-arkhivnyi zhurnal. 2016. № XXVII. C. 72–80.

8. Pravoslavye y unyia v Uhorskoi Rusy [Orthodoxy and Union in Ugrian Rus] // Prybavlenyia k Tserkovnum vedomostiam. 1914. № 40. S. 1724–1729. [in Ukrainian].

9. Pravoslavye y unyia v Uhorskoi Rusy [Orthodoxy and Union in Ugrian Rus] // Prybavlenyia k Tserkovnum vedomostiam. 1914. № 42. S. 1797–1800. [in Russian].

10. Rohov, 2015 – Rohov D. Y. Avstro-Venhryia kak vynovnyk Pervoi myrovoi voinы: pozytsyia londonskoi “The Times” [Austria-Hungary as an originator of the First World War: the position of London “The Times” (August – Decem-ber, 1914)] // Vestnyk Tambovskoho unyversyteta. Sery-ia: Humanytarnыe nauky. 2015. № 6 (146). S. 167–172. [in Russian].

11. Soobshchenyia yz zahranyty [Messages from abroad] // Prybavlenyia k Tserkovnum vedomostiam. 1914. № 31. S. 1372–1380. [in Russian].

12. Soobshchenyia yz zahranyty [Messages from abroad] // Prybavlenyia k Tserkovnum vedomostiam. 1914. № 32.

231

S. 1432–1439. [in Russian].13. Seniavskaia, 2009 – Seniavskaia E. S. Narodu Avstro-

Venhryy v Pervoi myrovoi voine hlazamy russkoho pro-tyvnyka [Populations of Austria-Hungary in the First World War as viewed by the Russian originator] // Vestnyk Rossy-iskoho unyversyteta druzhbu narodov. Seryia: Ystoryia Rossyy. 2009. № 4. S. 111–127. [in Russian].

14. Sydorenko, 2015 – Sydorenko N. M. Viina i presa: osobly-vosti tematyky (1914–1917) [War and press: peculiarities of the matter (1914–1917)] // Obraz. 2015. Vyp. 3. S. 133–141. [in Ukrainian].

15. Trahedyia slavianstva [The tragedy of the Slavs] // Bo-hoslovskyi vestnyk. 1915. № 1. S. 46–58. [in Russian].

232

Розділ ІV. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО ТА СПЕЦІАЛЬНІ ІСТОРИЧНІ ДИСЦИПЛІНИ

УДК 392(=161.2):638.1[Рец]DOI: https://doi.org/10.18524/2312-6825.2018.29.153361

В. Г. Кушнір

БДЖІЛЬНИЦТВО В ТРАДИЦІЙНІЙ ОБРЯДОВІЙ ПРАКТИЦІ УКРАЇНЦІВ

Рецензія на: Уляна Мовна. Бджільництво: український обря-довий контекст. – Львів, 2017. – 552 с.

Бджільництво, на відміну, наприклад від землеробства, тварин-ництва значно менше відображене в українській етнологічній історіографії. Ціла низка нез’ясованих питань, зокрема щодо локальної і регіональної специфіки, особливо обрядової, відсутність комплексного узагальнення обрядового контексту традиційного бджільництва українців та інші визначили актуальність теми. У монографії традиційне бджільництво розглядається як невід’ємний компонент етнокультури українців, що акумулює в собі ритуальні практики, уявлення, вірування, звичаї та обряди бджолярів, бджільництво як духовно-світоглядну систему.

Слід визначити два пріоритети як основу представленого монографічного твору – комплексне вивчення феномену бджільництва і його дослідження на загальноукраїнському етнічному просторі. Такий підхід дозволяє виокремити існуючі варіативності, простежити еволюцію бджолярства в історичному вимірі, взаємодії традицій і новацій, відображених в обрядовому контексті.

Джерельна база дослідження відзначається своїм розмаїттям, інформаційно-змістовим наповненням, складається з масиву документів, історіографії, експедиційних матеріалів, у тому числі і власних польових досліджень авторки. Слід відзначити викорис-

233

тання виявлених маловідомих свідчень, особливо ранніх періо-дів, які дали можливість простежити розвиток обрядовості у часі.

В історіографічному огляді розглянуто доробок вітчизняних і зарубіжних етнографів, зосереджено увагу на трьох групах праць – загальних розвідках бджолярської обрядовості, профільних та працях аналітичного характеру. Застосовано ефективну методологію опрацювання джерельної бази та історіографії з виходом на науково обґрунтовані узагальнення практично по кожному сегменту бджільництва як важливої складової господарства, звичаєво-обрядової культури.

Монографія складається із вступу, чотирьох розділів і висновків, списку літератури, списку обстежених населених пунктів, іменного покажчика. Розділи взаємопов’язані, кожний наступний продовжує логіку попереднього, створюючи кінцеве цілісне уявлення про обрядову традицію. Кожний розділ має підрозділи. Такий підхід збільшує можливості концентрації інформації для висвітлення ключових питань розділу.

Статус бджоли у світоглядній традиції українців, розглядається крізь призму аналізу календарної обрядовості, текстів ритуального фольклору інших джерел, тому репрезентація бджоли, як сакральної істоти в народних уявленнях, є обґрунтованою і переконливою.

Звернемо увагу на архаїчні компоненти у сучасній, наприклад у поховальній, обрядовості, що важливо для розуміння тяглости української традиції з дохристиянських часів. Дослідниця знаходить їх не тільки у духовній сфері, але і в господарських практиках, розширюючи, таким чином, уявлення українців про зв’язки бджіл з людьми.

Варто відзначити оцінку ролі християнства, інституту покровительства у бджільництві, простежених на етнографічному матеріалі особливостей «регіонального покровительства», зокрема святих Олексія, Зосима, Саватія. Викликають інтерес окремі зауваження щодо традицій звичаєвого права у бджільництві.

Не залишились поза розглядом питання амбівалентної постаті українського пасічника, пасічницькі мотиви в народному календарі і обрядовості.

234

Досить детально виписана структура пасічницького календаря. Перед нами постає система регламентованих ритуальних дій річного циклу, спрямованих на збереження комах, отримання продукту від бджіл. Розглядається природа ритуалів цієї групи як результат симбіозу і інтерференцій дохристиянських і християнських світоглядних уявлень.

Слід відзначити найбільш насичений інформацією з різних джерел розділ «Продукти бджільництва в обрядовому житті українців». Зібрані у ньому свідчення стали основою для переконливих узагальнень, оригінальних версій щодо семантичних навантажень продуктів бджільництва, санкціонуючих, апотропеїчних інших функцій в обрядах переходу, народній медицині.

Систематизований і введений до наукового обігу багатий фактологічний матеріал щодо використання продуктів бджільництва значно розширює уявлення про календарні, ро-дильні, весільні і поховальні обряди, розмаїття інтерпретацій і варіативності практик, міфо-ритуальні аспекти і знакові функції бджільництва в традиційній обрядовості українців.

235

Наукове видання

ЗАПИСКИ ІСТОРИЧНОГО ФАКУЛЬТЕТУ

Випуск 292018

За редакцією авторів

Підп. до друку 30.10.2018. Формат 60х84/16.Ум.-друк. арк. 13,72. Тираж 100 пр.

Зам. № 1866.

Видавець і виготовлювач Одеський національний університет імені І. І. Мечникова

Свідоцтво ДК № 4215 від 22.11.2011 р. Україна, 65082, м. Одеса, вул. Єлісаветинська, 12

Тел.: (048) 723 28 39. E-mail: druk@onu.edu.ua