МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ЮРИДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ЯРОСЛАВА МУДРОГО

На правах рукопису

МЕНІВ ОЛЕКСІЙ ІГОРОВИЧ

УДК 349.42 (477) : 061.1 ЄС

ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВИКОРИСТАННЯ ГМО

ПРИ ВИРОЩУВАННІ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОЇ ПРОДУКЦІЇ

РОСЛИННОГО ПОХОДЖЕННЯ В УКРАЇНІ ТА ЄС

12.00.06 – земельне право; аграрне право;

екологічне право; природоресурсне право

Дисертація на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Науковий керівник –

Уркевич Віталій Юрійович,

доктор юридичних наук, професор

Харків – 2015

2

ЗМІСТ

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ …..…………………………………… 3

ВСТУП ………………………………………………………………………… 4

РОЗДІЛ 1. НАУКОВІ Й НОРМАТИВНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ

РЕГУЛЮВАННЯ ОБІГУ ГМО В РОСЛИННИЦТВІ В УКРАЇНІ ТА ЄС…

13

1.1. Науково-нормативні підходи до розуміння ГМО при їх використанні

в рослинництві в Україні та ЄС ……………………….…………………......

13

1.2. Принципи правового регулювання використання ГМО при

вирощуванні сільськогосподарської продукції рослинного походження ....

34

1.3. Розвиток законодавства України та ЄС щодо використання ГМО при

вирощуванні сільськогосподарської продукції рослинного походження….

51

Висновки до розділу 1 …………………………………………………........... 80

РОЗДІЛ 2. ПРАВОВІ ЗАСАДИ ВИКОРИСТАННЯ ГМО ПРИ

ВИРОЩУВАННІ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОЇ ПРОДУКЦІЇ

РОСЛИННОГО ПОХОДЖЕННЯ В УКРАЇНІ ТА ЄС …………………….

84

2.1. Правове регулювання обмеженого використання ГМО та їх

навмисного випуску в навколишнє природне середовище при

вирощуванні сільськогосподарської продукції рослинного походження в

Україні та ЄС…………………………………………………………………..

84

2.2. Правові аспекти відстежування й маркування сільськогосподарської

продукції рослинного походження, яка містить ГМО, в Україні та ЄС…...

113

2.3. Відповідальність за порушення законодавства щодо використання

ГМО при вирощуванні сільськогосподарської продукції рослинного

походження в Україні та ЄС…………………………………………………..

138

Висновки до розділу 2 …………………………………………………........... 166

ВИСНОВКИ ………………………………………………………………....... 173

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ …………………………………..... 178

3

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ

АПК – агропромисловий комплекс

ГК – Господарський кодекс України

ГМ – генетично модифікований

ГМО – генетично модифікований організм

ДНК – дезоксирибонуклеїнова кислота

ДП – державне підприємство

ДСТУ – Державний стандарт України

ЄС – Європейський Союз

ЗК – Земельний кодекс України

ЗМІ – засоби масової інформації

КЗпП – Кодекс законів про працю України

КК – Кримінальний кодекс України

КМУ – Кабінет Міністрів України

КУпАП – Кодекс України про адміністративні правопорушення

МОЗ – Міністерство охорони здоров’я України

МОН – Міністерство освіти і науки України

НААН – Національна академія аграрних наук України

НАМН – Національна академія медичних наук України

НАН – Національна академія наук України

ПЛР – полімеразна ланцюгова реакція

САП – Спільна аграрна політика

СОТ – Світова організація торгівлі

ТОВ – товариство з обмеженою відповідальністю

ЦК – Цивільний кодекс України

4

ВСТУП

Актуальність теми. За прогнозами фахівців населення Землі з нинішніх

майже 7 млрд до 2050 р. зросте близько до 9 млрд людей, для годування яких

доведеться збільшити виробництво продовольства на 70%. Частково вирішити

цю проблему можуть біотехнології, важливим складником яких є розроблення й

застосування генетично модифікованих організмів (далі – ГМО). Використання

ГМО при вирощуванні сільськогосподарської продукції рослинного походження

як має свої переваги (підвищення врожайності сільськогосподарських культур,

можливість вирощування рослинницької продукції з регульованими

показниками якості та ін.), так і несе потенційні харчові, екологічні, соціально-

економічні та інші загрози. Ось чому не можна недооцінювати роль правових

засобів, діючих при внормуванні відносин щодо застосування ГМО у процесі

вирощування сільськогосподарської продукції рослинного походження. На рівні

Європейського Союзу (далі – ЄС) питання використання ГМО в сільському

господарстві та його правового забезпечення є доволі розробленими, чого поки

що бракує законодавству України.

Застосування ГМО (у тому числі і при вирощуванні сільськогосподарської

продукції) регламентується нормами Закону України «Про державну систему

біобезпеки при створенні, випробуванні, транспортуванні та використанні

генетично модифікованих організмів» від 31 травня 2007 р., № 1103-V, що має

загальний характер, але в багатьох аспектах не відповідає законодавству і праву

ЄС. Проблема адаптації національного аграрного законодавства (в тому числі й

щодо використання ГМО у сільському господарстві) до законодавства і права

ЄС має значну актуальність з урахуванням необхідності виконання положень

укладеної у 2014 р. Угоди про асоціацію між Україною та ЄС.

В аграрно-правовій науці досліджувалися лише окремі питання правової

регламентації застосування ГМО у сільському господарстві. Проте їх

5

порівняльно-правового аналізу щодо використання ГМО у рослинництві за

законодавством України та ЄС на рівні дисертаційної роботи поки що не було

здійснено.

Викладене зумовлює нагальну потребу комплексного вивчення проблем

правового забезпечення застосування ГМО при вирощуванні

сільськогосподарської продукції рослинного походження в Україні та ЄС, що

свідчить про актуальність обраної теми цієї дисертаційної роботи.

Науково-теоретичним фундаментом дисертації послужили як вітчизняні,

так і зарубіжні наукові джерела з теорії права, аграрного, земельного,

екологічного, господарського, адміністративного права та інших правових

галузей. Ідеться про праці таких учених, як С. С. Алексєєв, В. І. Андрейцев,

Н. О. Багай, Г. І. Балюк, М. М. Бахуринська, Н. А. Берлач, Г. Ю. Бистров,

А. Г. Бобкова, А. Й. Богдан, Л. О. Бондар, І. І. Бочкова, О. М. Браніцький,

С. І. Бугера, М. Я. Ващишин, Б. О. Воронін, Я. З. Гаєцька-Колотило,

О. В. Гафурова, А. П. Гетьман, В. М. Єрмоленко, В. С. Кайдашов, І. І. Каракаш,

Т.О. Коваленко, Т. Г. Ковальчук, М. І. Козир, В. К. Колпаков, К. А. Кондратьєва,

Г. С. Корнієнко, С. М. Кравченко, В. В. Костицький, М. В. Краснова,

М. М. Кузьміна, П. Ф. Кулинич, Т. В. Курман, Л. В. Лейба, В. І. Лозо,

Ю. О. Лякишева, М. І. Малишко, В. К. Мамутов, С. І. Марченко,

М. О. Медведєва, Т. В. Морозовська, В. С. Нерсесянц, В. В. Носік,

Ю. М. Павлюченко, В. В. Петров, Д. С. Піддубна, О. Ю. Піддубний,

О. В. Петришин, С. П. Погребняк, О. О. Погрібний, С. М. Романко, В. І. Семчик,

О. Ф. Скакун, В. П. Станіславський, А. М. Статівка, Л. В. Струтинська-Струк,

Н. І. Титова, В. Ю. Уркевич, В. І. Федорович, Ю. Р. Храмова, М. М. Чабаненко,

Ю. С. Шемшученко, М. В. Шульга, В. З. Янчук та ін. У роботі використано

наукові доробки таких учених-правознавців держав-членів ЄС у досліджуваній

сфері: M. Барам, E. Блек, Л. Бодігейл, Е. Броссет, Ф. Колларт Дютилльер,

Р. Фолкнер, Е. Фишер, М. Фриант-Перрот, М. Россо Гроссман, П. Хьюберт,

6

М. Ли, Л. Левидов, Е. Девид Ньютон, В. Майкл Париза, М. Шаузу та ін. Також

стали в нагоді дослідження таких представників інших наукових напрямків

(біологічної, економічної та інших наук), як Я. Б. Блюм, О. І. Гойчук,

В. І. Назаренко, І. Б. Лещинська, Я. В. Пірко та ін.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Проблеми

правового забезпечення використання ГМО при вирощуванні

сільськогосподарської продукції рослинного походження в Україні та ЄС, що

становлять предмет дослідження, відповідають плану науково-дослідницької

роботи кафедри земельного та аграрного права Національного юридичного

університету імені Ярослава Мудрого в межах цільової комплексної програми

«Правове забезпечення реалізації політики держави на пріоритетних напрямках

економічного розвитку та у сфері екологічної безпеки» (державна реєстрація за

№ 0111U000962). Тема дисертації затверджена вченою радою Національного

юридичного університету імені Ярослава Мудрого (протокол № 4 від 21 грудня

2012 р.).

Мета й завдання дослідження. Метою поданої на захист дисертаційної

роботи є розкриття сутності правового забезпечення використання ГМО при

вирощуванні сільськогосподарської продукції рослинного походження в Україні

порівняно з правовим забезпеченням цієї діяльності в країнах ЄС, а також

формулювання наукових висновків і рекомендацій з удосконалення чинної

нормативно-правової бази щодо виробничо-господарської діяльності в

рослинництві. Відповідно до поставленої мети були поставлені такі основні

завдання:

– охарактеризувати існуючі науково-нормативні підходи до розуміння

ГМО при їх використанні в рослинництві в Україні та ЄС і розкрити зміст

конструкції «генетично модифікований організм при вирощуванні

сільськогосподарської продукції рослинного походження»;

– сформулювати принципи правового регулювання застосування ГМО при

7

вирощуванні сільськогосподарської продукції рослинного походження;

– охарактеризувати розвиток законодавства України та ЄС щодо

використання ГМО при вирощуванні зазначеної сільськогосподарської

продукції;

– розкрити правові аспекти застосування ГМО у процесі цієї діяльності в

Україні та ЄС;

– охарактеризувати правову регламентацію відстежування й маркування

сільськогосподарської продукції рослинного походження, що містить ГМО, в

Україні та ЄС;

– з’ясувати питання відповідальності за порушення законодавства щодо

використання ГМО при вирощуванні сільськогосподарської продукції

рослинного походження в Україні та ЄС;

– сформулювати пропозиції з удосконалення чинного законодавства

України в досліджуваній сфері.

Об’єктом дослідження виступають суспільні відносини, пов’язані з

використанням ГМО при вирощуванні сільськогосподарської продукції

рослинного походження.

Предметом дослідження є правове забезпечення використання ГМО при

вирощуванні сільськогосподарської продукції рослинного походження в Україні

та ЄС.

Методи дослідження. Для досягнення поставленої мети й вирішення

зазначених завдань стали в нагоді загальнонаукові і спеціально-наукові методи

пізнання: матеріалістичної діалектики, порівняльно-правовий, формально-

логічний, системно-структурний, формально-юридичний.

Загальнонауковий діалектичний метод послужив методологічним

підґрунтям для всієї дисертації, оперування яким дозволило всебічно

охарактеризувати розглядувані правові явища. Порівняльно-правовий

застосовано для співставлення положень законодавства України із

8

законодавством Європейського Союзу – як у цілому, так і окремих держав-

членів ЄС (Французької Республіки, Федеративної Республіки Німеччини,

Королівства Нідерланди, Королівства Іспанії, Великої Британії та ін.) у сфері

правової регламентації використання ГМО у рослинництві. За допомогою

формально-логічного методу сформульовано такі конструкції, як «генетично

модифікований організм» і «генетично модифікований організм при

вирощуванні сільськогосподарської продукції рослинного походження».

Системно-структурний метод сприяв структуруванню принципів правового

регулювання застосування ГМО при вирощуванні сільськогосподарської

продукції рослинного походження. Формально-юридичний обрано при

встановленні змісту окремих приписів аграрного законодавства, зокрема, щодо

відстежування й маркування сільськогосподарської продукції рослинного

походження, що містить ГМО, а також відповідальності за порушення

законодавства щодо використання ГМО в рослинництві.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що ця

дисертація є першою в юридичній доктрині України науковою працею, в якій

розкрито сутність правового забезпечення використання ГМО при вирощуванні

сільськогосподарської продукції рослинного походження в Україні порівняно з

правовим забезпеченням цієї діяльності в ЄС. На підставі системного аналізу

чинного законодавства обґрунтовано нові наукові положення й підготовлено

пропозиції з удосконалення нормативно-правової бази в розглядуваній сфері

суспільних відносин.

У дисертації вперше:

– обґрунтовано, що генетично модифікованим організмом при

вирощуванні сільськогосподарської продукції рослинного походження є

рослинний організм (його частини, включаючи насіння), в якому генетичний

матеріал змінено в неможливий у природних умовах спосіб у процесі природної

рекомбінації, що використовується з метою підвищення врожайності

9

сільськогосподарських культур, зміни показників якості сільськогосподарської

продукції;

– обґрунтовано необхідність віднесення до принципів правового

регулювання використання ГМО при вирощуванні сільськогосподарської

продукції рослинного походження саме таких, як-от: (а) перестороги,

(б) пріоритет публічних інтересів при використанні ГМО, (в) раціональне

використання й охорона сільськогосподарських угідь при вирощуванні

генетично модифікованої сільськогосподарської продукції рослинного

походження, (г) екологічна безпека й охорона навколишнього природного

середовища і здоров’я людини, (д) належний контроль за використанням ГМО.

Усі названі принципи пропонується закріпити в Законі України «Про державну

систему біобезпеки при створенні, випробуванні, транспортуванні та

використанні генетично модифікованих організмів»;

– обґрунтовано функціонування міжгалузевого інституту екологічного й

аграрного права України, – використання ГМО при виробництві

сільськогосподарської продукції, у складі якого можна виділити субінститут

використання ГМО при вирощуванні сільськогосподарської продукції

рослинного походження. Аналогічний правовий інститут існує і в ЄС;

– внесено пропозицію про потребу затвердження Міністерством аграрної

політики та продовольства України Правил співіснування генетично

модифікованих сортів сільськогосподарських рослин із традиційними та (або)

органічними сільськогосподарськими рослинами. Ці Правила мають визначити:

(а) створення зон одного типу виробництва, (б) групування полів з аналогічними

сортами сільськогосподарських культур, (в) групування сортів рослин з різними

періодами цвітіння, (г) запровадження різних дат посіву сільськогосподарських

культур, (д) координацію сівозмін, (е) обов’язкове подання

сільськогосподарськими товаровиробниками інформації про намір культивувати

генетично модифіковані сорти сільськогосподарських культур, а також звітності

10

про їх вирощування, (є) запровадження мінімальних відстаней вирощування між

різними сільськогосподарськими культурами, (ж) установлення інтервалів між

генетично модифікованими та іншими сільськогосподарськими культурами;

(з) обов’язок сільськогосподарських товаровиробників повідомляти власників та

землекористувачів суміжних земельних ділянок про вирощування генетично

модифікованих сільськогосподарських культур;

– доведено необхідність (аналогічно до положень Регламенту Ради ЄС

834/2007/ЄС про органічну продукцію і маркування органічних продуктів)

передбачити в Законі України «Про виробництво та обіг органічної

сільськогосподарської продукції та сировини», що продукція вважається

«органічною», незважаючи на випадкову присутність дозволених ГМО в

концентрації, яка не перевищує граничне значення в 0,9%.

Удосконалено:

– підходи до розуміння понять «генетично модифікований організм» і

«живий змінений організм», які слід вживати як синоніми, зважаючи на їх

спільні риси, зокрема, створення таких організмів методами генної інженерії із

застосуванням нового генетичного матеріалу;

– поняття «генетично модифікований організм», що розглядається як

організм (за винятком людини), у якому генетичний матеріал змінено у спосіб,

неможливий у природних умовах у процесі парування й (або) природної

рекомбінації.

Отримали подальший розвиток науково-теоретичні ідеї, положення,

висновки й рекомендації стосовно:

– потреби включення до законодавства України положень щодо

застосування ГМО при обмеженому використанні (а не у так званій замкненій

системі), зокрема, про покладення на сільськогосподарських товаровиробників

обов’язку оцінювати обмежене використання ГМО з огляду на ризики для

здоров’я людини й довкілля;

11

– доцільності внесення до законодавства України норм про можливість

застосування ГМО при їх навмисному випуску в навколишнє природне

середовище (а не у так званій відкритій системі), зокрема, стосовно необхідності

отримання дозволу на їх таке використання (а не на їх державну реєстрацію, як

це передбачено зараз), а також відсутності потреби в його одержанні щодо тих

ГМО, які були допущені до використання в ЄС;

– необхідності заборони вирощування генетично модифікованих сортів

сільськогосподарських рослин на землях, які призначені для виробництва

органічної продукції й сировини, а також яким надано статус спеціальної зони з

виробництва сировини, що використовується для виготовлення продуктів

дитячого й дієтичного харчування. Саме вони мають бути включені

Міністерством екології та природних ресурсів України до Переліку земель, на

яких обмежується вирощування генетично модифікованих сортів рослин;

– потреби включення до Закону України «Про насіння і садивний

матеріал» з огляду на досвід ЄС приписів щодо обов’язкового маркування

виробниками (суб’єктами насінництва й розсадництва) генетично

модифікованого насіння сільськогосподарських культур;

– необхідності запровадження в Україні поширеної в ЄС системи «Від

поля до столу», що має на меті відстежування ГМО, яке передбачає контроль за

насінням для посівів, моніторинг стану агроценозів, контроль за вхідною

сировиною при переробці сільськогосподарської продукції й виготовленні

харчових продуктів.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що

сформульовані в дисертаційній роботі висновки, положення, пропозиції й

рекомендації є певним внеском у теорію аграрного права, що може послужити

вдосконаленню аграрного та іншого законодавства України. Положення й

висновки дисертації можуть бути застосовані: (1) у науково-дослідницькій сфері

– для подальшого вирішення проблем аграрного права в плані правового

12

забезпечення використання ГМО при вирощуванні сільськогосподарської

продукції рослинного походження; (2) у правотворчій діяльності – при

опрацюванні проектів нормативно-правових актів, проведенні систематизації

аграрного законодавства; (3) у правозастосовній сфері – для підвищення

ефективності застосування норм аграрного права в частині правового

регулювання рослинництва; (4) у навчальному процесі – при підготовці

навчальних програм і відповідних спецкурсів у вищих юридичних закладах

освіти, написанні підручників і навчальних посібників з курсу «Аграрне право»,

при викладанні цієї навчальної дисципліни, а також у науково-дослідницькій

роботі студентів.

Апробація результатів дисертації. Положення й висновки дисертаційної

роботи обговорювалися й були схвалені на засіданнях кафедри земельного та

аграрного права Національного юридичного університету імені Ярослава

Мудрого. Наукові висновки й рекомендації з проблем правового регулювання

використання ГМО у рослинництві в Україні та ЄС відображені в опублікованих

статтях і тезах доповідей та наукових повідомлень. Окремі положення

дисертації доповідалися на міжнародних і всеукраїнських науково-практичних

конференціях: «Юридична осінь 2014 року» (м. Харків, 14 листопада 2014 р.);

«Правове регулювання суспільних відносин: актуальні проблеми та вимоги

сьогодення» (м. Запоріжжя, 24-25 липня 2015 р.); «Чотирнадцяті осінні

юридичні читання» (м. Хмельницький, 23-24 жовтня 2015 р.).

Публікації. Основні висновки, положення й результати дисертації

оприлюднені у 5-ти наукових статтях, у тому числі в одній науковій статті у

виданні іноземної держави, а також у тезах доповідей на 3-х наукових

конференціях.

13

РОЗДІЛ 1

НАУКОВІ Й НОРМАТИВНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ РЕГУЛЮВАННЯ

ОБІГУ ГМО В РОСЛИННИЦТВІ В УКРАЇНІ ТА ЄС

1.1. Науково-нормативні підходи до розуміння ГМО при їх

використанні в рослинництві в Україні та ЄС

Серед сучасних глобальних проблем людства, що зачіпають життєві

інтереси населення всіх континентів планети (таких, як погіршення екологічної

ситуації, нестача енергетичних ресурсів, гонка озброєнь тощо), продовольча

проблема займає провідне місце. Адже людство поки що не віднайшло заміни

для продуктів харчування, переважна кількість яких виготовляється з

рослинницької і тваринницької сільськогосподарської сировини. Вирішити

проблему нестачі продовольства покликано застосування методів генної

інженерії при вирощуванні сільськогосподарської продукції.

Сьогодні понад 1,5 млрд людей (переважно в країнах, що розвиваються)

живуть у голоді й бідності [56, с. 180]. Народонаселення земної кулі, яке в

1990 р. складало приблизно 1,6 млрд, зараз зросло майже до 7 млрд і, як

очікується, до 2050 р. сягне близько 9 млрд. Щоб їх прогодувати, в майбутньому

доведеться подвоїти існуючу кількість сільськогосподарських угідь. Частково

вирішити ці питання допоможуть біотехнології (складником яких є розроблення

й застосування ГМО), що використовуються для підвищення врожайності

сільськогосподарських культур, їх стійкості до хвороб, викликаних бактеріями,

грибами й вірусами, здатності витримувати такі жорсткі екологічні умови, як

заморозки й посухи, а також протистояння шкідникам, комахам, бур’янам і

нематодам [177, с. 120].

Біотехнологія (від грец. bios – життя; techne – мистецтво, майстерність;

logos – слово, вчення) – галузь знань, заснованих на застосуванні живих

організмів і біологічних процесів (систем) у виробництві [133, с. 5]. Як указує

14

І. І. Бочкова, розвиток біотехнологій у найширшому їх розумінні охоплює 2

етапи [29, с. 159]. Так, підвалини біотехнології закладені людиною ще у давні

часи й були пов’язані з використанням мікроорганізмів у хлібопекарській

справі, виноробстві, пивоварінні, виготовленні молочнокислих продуктів та

ін. [132, с. 256]. Виникнення терміна «біотехнологія» сягає 20–30-х років

минулого століття. Саме в цей час набуває суттєвого значення й широкого

застосування мікробіологічний метод боротьби із сільськогосподарськими

шкідниками [133, с. 10]. Уперше він був використаний у 1917 р. угорським

інженером К. Ерекі. Зараз під біотехнологією розуміють сукупність

промислових методів, які для виробництва або модифікації різних продуктів

застосовують живі організми й біологічні процеси, спрямовані в тому числі на

покращання властивостей економічно цінних видів рослин і тварин, а також

мікроорганізмів, здатних впливати на навколишнє середовище [120, с. 164].

Сфера біотехнологій становить собою поєднання видів людської

діяльності, що включає застосування прийомів і методів використання життя як

універсального біоресурси для задоволення потреб людини й суспільства [65,

с. 112]. Сучасні біотехнологічні методи отримання нових сортів рослин і порід

тварин є одним з основних напрямків підвищення ефективності

сільськогосподарського виробництва [200, с. 243].

Одним з важливих напрямків біотехнологічної діяльності є генна

інженерія, продуктами якої виступають трансгенні й генетично модифіковані

організми – ГМО. Термін «генна інженерія» запроваджено американським

ученим Е. Тейтумом ще в 1963 р. Фактично ж її виникнення умовно відносять

до 1972 р., коли в результаті роботи групи мікробіологів на чолі з П. Бергом

було створено першу рекомбінантну молекулу ДНК [133, с. 12]. Генна інженерія

– це система методів і технологій, що дозволяють ідентифікувати, виділяти,

клонувати й переносити окремі гени та їх комплекси з клітин організму-донору

у клітини організму-реціпієнта з метою створення ГМО [89, с. 48; 199, с. 213,

15

214]. Отже, результатом генної інженерії є створення нових видів організмів –

так званих генетично модифікованих організмів. Їх появі передували певні події:

у 1953 р. було запропоновано нову модель побудови ДНК; у 1970 р. – уперше

синтезовано дволанцюгову молекулу ДНК, виділено із клітин ферменти

рестриктази; у 1972 р. – винайдена рекомбінантна молекула ДНК; у 1973 р. –

отримана перша функціонально-активна молекула рекомбінантної ДНК [277,

с. 11]. Зокрема, вчені виділили ген, відповідальний за синтез інсуліну в людині,

«вбудували» його в геном бактерії кишкової палички, після чого вона почала

синтезувати інсулін. Штучно змінені за допомогою внесення нових генів

організми назвали «трансгенними». Науковий експеримент на промислові рейки

перевели у США, коли в 1994 р. виростили помідори з геном від глибоководної

камбали [52]. Одними з перших серед них були помідори сорту FlavrSavr,

розроблені біотехнологічною компанією «Калген» [345, с. 33].

З урахуванням недостатнього розкриття початкових засад і мети

використання ГМО початковий період розвитку мав назву «євгенетика» [313,

с. 41], яку за рекомендацією вчених у подальшому запропонували

перейменувати на «крипто-генетику» [319, с. 423].

Наступний етап передбачав запуск першої великомасштабної

дослідницької програми з вивчення можливостей комерційного використання

ГМ-рослин, що відбулося в 1985 р. [323, с. 2]. Подальший розвиток

біотехнологій безпосередньо пов’язаний із сучасним їх застосуванням на

сільськогосподарських угіддях [313, с. 89].

Під час так званої «другої зеленої революції» в США розпочалося

детальне впорядкування застосування ГМО на землях сільськогосподарського

призначення з відповідним нормативно-правовим регулюванням цього процесу.

У 1992 р. у США було прийнято правило, за яким генетично спроектована або

модифікована їжа чи рослини є «істотно еквівалентними» звичайному насінню й

зерновим культурам, а тому й не потребують ніякого спеціального урядового

16

регламентування [313, с. 94, 96, 97, 112]. Цей принцип зберігся в «Санітарній і

фітосанітарній угоді» [294], згідно з якою державне право, яким забороняються

ГМО в харчовому ланцюзі людини через необхідність охорони здоров’я

відносно потенційної загрози життю людей або тварин, назвали

«несправедливою торговельною практикою» [330]. Інші правила СОТ

забороняли національні закони, що вимагали маркування генетично створеної

їжі, оголосивши їх «технічними торговельними бар’єрами» [336].

Важливим в історії створення й поширення ГМО також є Домовленість з

торговельних аспектів прав інтелектуальної власності [313, с. 84], яка вперше

дала змогу міжнародним компаніям патентувати рослини та інші форми життя.

Після цього Верховний Суд США постановив, що види ГМ-рослин можуть

патентуватись [359]. Подальший розвиток суспільних відносин щодо створення

та використання ГМО пов’язаний безпосередньо з функціонуванням 4-х великих

компаній – «Монсанто», «Пайонер Хай-Бред Інтернешнл», корпорації

«Дюпон» [328] і «Сінгента» [313, с. 120].

Як зазначають А. П. Гетьман і В. І. Лозо, сьогодні у світі у виробничих

масштабах вирощується понад 100 ліній трансгенних рослин, у тому числі й

технічних сортів на кшталт тютюну й бавовни. Серед найбільш поширених

культур – соя, кукурудза, ріпак, буряк і картопля. Але безумовним лідером є соя,

частка якої становить 98% від усієї кількості ГМ-рослин. ГМ-соя, на відміну від

уразливості натуральної, досить стійка до комах-шкідників і витримує

оброблення хімікатами, які вбивають усі види буряну, що дозволило в декілька

разів збільшити обсяги її виробництва [56, с. 181]. Як головна культура для

вирощування з використанням ГМО, соя була обрана не випадково, оскільки,

починаючи із 70-х років ХХ ст. завдяки великим агрохолдингам вона стала

основним компонентом фуражних кормів у світі, а тому щодо неї можна було з

більшою вірогідністю спрогнозувати попит [326, с. 42]. З огляду на економічну

кризу в Аргентині у 2002 р. і нестачу продуктів харчування була розпочата

17

рекламна компанія, яка пропагувала заміну соєю їстівних продуктів з овочів,

м’яса, молока, яєць та ін. Харчові продукти на основі останньої спочатку навіть

поширювалися безоплатно. У такий спосіб ГМ-соя із числа фуражної культури

перетворилася на продукт харчування людей [122].

Зараз із року в рік на світовому ринку (незважаючи на протидію багатьох

країн світу) збільшуються обсяги постачання таких ГМ-продуктів рослинного

походження, як соя, кукурудза, ріпак, рис, зерно, картопля, цукрові буряки та

продукти з них [127, с. 232]. У непродовольчому секторі найпоширенішими є

бавовна, тютюн, льон і квітка гвоздики [45, с. 62].

Наприкінці ХХ ст. під посівами трансгенних сортів у всьому світі було

задіяно до 1,7 млн га, а вже у 2002 р. – 52,6 млн га, у 2005 р. – 91,2 млн га [204].

Приміром, у США на трансгенну сою доводиться 80% посівів, в Аргентині –

майже 100%. У Російській Федерації дозволено для використання декілька видів

ГМ-продуктів: 3 сорти сої, 5 – кукурудзи, 2 – цукрового буряку й картоплі, по

одному – рису й буряку [65, с. 113].

У нинішній час ГМ-культури вирощують Аргентина, Австралія, Канада,

Китай, Німеччина, Колумбія, Індія, Індонезія, Мексика, Південна Африка,

Іспанія, США. Дві третини всіх ГМ-культур у світі вирощується у США [199,

с. 253], де культивуються 8 сортів модифікованих помідорів, 5 сортів рису, 3 –

пшениці, 24 – картоплі, 32 – кукурудзи. ГМ-соя і ГМ-кукурудза майже

витіснили звичні сорти й валом ідуть у їжу людям і на корм тваринам [56,

с. 191].

В Україні роботи у сфері генетичної інженерії рослин розпочалися ще у

80-х роках ХХ ст. Причому вони набули такого розмаху, що було започатковано

окрему лабораторію в Інституті ботаніки й засновано окремий відділ у

новоствореному Інституті біоорганічної хімії АН України (1987 р.), а вже в

1990 р. було створено академічний Інститут клітинної біології та генетичної

інженерії. Саме тоді вперше в СРСР одержали трансгенні сорти, стійкі до Х-

18

вірусу картоплі [48, с. 62], а радянський уряд запровадив програму державної

підтримки цієї галузі [355].

На сьогодні провідними біотехнологічними компаніями світу Україна

розглядається як привабливий ринок вирощування і збуту своєї трансгенної

сільгосппродукції. Зокрема, в 1997 р. в країні розпочалися перші польові

випробування ГМ-картоплі, стійкої до колорадського жука, створеної

компанією «Монсанто» (США), дещо пізніше – випробування ГМ цукрового

буряку, кукурудзи й ріпаку, стійких до гербіцидів (виробництва тієї ж компанії і

європейських біотехнологічних компаній) [143, с. 87, 88].

Так, у 97–98 роках ХХ ст. корпорації США й Канади тимчасово отримали

дозвіл на посів на українських землях таких експериментальних генетично

модифікованих сільгоспкультур, як картопля, кукурудза, ріпак й соя Roundup

Ready. Завезені з Канади 367 тон ГМ-картоплі було висаджено на 9-х полях, з

яких тільки 3 поля забезпечувалися спеціальними буферними зонами із

запобігання перезапиленню ГМ-картоплі з іншими сортами. Згадані сорти хоча і

пройшли випробування, але жоден з них не було схвалено й зареєстровано [123,

с. 216].

Більше того, як зазначає Г. І. Балюк, наприкінці 1999 р. 2 компанії –

американська й канадська – заявили про свій намір розгорнути в Україні

виробництво насіння трансгенної картоплі. Перша фаза проекту, що

передбачала ввезення й польові випробування картоплі, обійшлась у 1 млн дол. І

єдиною перешкодою на шляху до створення «потужної картопляної індустрії в

Україні» була державна реєстрація цієї картоплі. Спираючись на висновки

вчених, Комітет з тестування і охорони видів рослин не зареєстрував в Україні

трансгенну картоплю. За офіційною версією надалі 1300 т ГМ-картоплі закопали

на території одного сільгосппідприємства. Однак існують серйозні побоювання,

що ГМ-картопля нелегально розійшлася з експериментальних полів по

просторах України [16, с. 313].

19

Незважаючи на це, для зарубіжних генно-технологічних компаній Україна

давно непомітно для себе де-факто перетворилася на дослідницьку лабораторію.

Перші дослідження новоствореної в країні Молекулярно-генетичної лабораторії

при науково-дослідному центрі апробування продукції «Укрметртестстандарт»,

проведені й оприлюднені в січні 2007 р., засвідчили, що із 42

експериментальних продуктів (варені й копчені ковбаси, сосиски, шинка,

пельмені тощо) у 18 з них вміст ГМО перевищував максимально допустимі в

Європі норми (0,9%). Показники зашкалювали на 5%. У половині відібраних

зразків, у яких було виявлено ГМО, в маркуванні не вказувалася наявність

соєвого білку [18, с. 20].

За оцінками фахівців у різних регіонах України вирощується до 80% ГМ-

сої. Також існують насадження трасгенних кукурудзи – 20% від загального

обсягу, соняшнику – 10%, картоплі, ячменю, ріпку, бавовни і деяких інших

культур. Під генетично модифіковані сільгоспкультурами вже зайнято понад 1

млн. га (3%) усіх сільгоспугідь країни. Проте офіційних даних із цього приводу

немає [123, с. 217, 219].

Як вбачається, використання здобутків біотехнології й генної інженерії у

вигляді ГМО при вирощуванні сільгосппродукції становить собою

багатоаспектне явище. Однак серед фахівців так і не склалося одностайної

думки щодо позитивних і негативних аспектів застосування ГМО у

рослинництві. Так, беззаперечним є той факт, що першочерговими завданнями

створення генетичних модифікацій були отримання високих урожаїв,

досягнення стійкість до засухи й холодів тощо. Зараз же йдеться про створення

авітамінозних організмів, з регульованим вмістом жирності [292, с. 18].

Зрозуміло, що використання ГМО при виробництві сільгосппродукції і

продуктів харчування має важливе значення у плані продовольчої безпеки,

адже, як переконує В. Ю. Уркевич, їх застосування дозволяє підвищити

врожайність сільськогосподарських культур [295, с. 41].

20

Також до числа найзначніших переваг використання ГМ-сортів у

рослинництві відносять: (а) застосування більш зручних схем сівообігу;

(б) отримання більш високої продуктивності й віддачі з гектару; (в) більш

високий рівень захисту довкілля шляхом зменшення обсягів використання

традиційних пестицидів; (г) можливість отримання з генетично модифікованих

олійних рослин мастила для машин і палива, а також сировини для

промисловості; (д) скорочення втрат при транспортуванні ГМ-культур на далекі

відстані через уповільнення строків дозрівання та ін. [299, с. 80].

Головний аргумент прихильників ГМ-продуктів – характеристики овочів і

зернових культур, які є більш стійкими до вірусів, бактерій, інших патогенів,

довше зберігаються [45, с. 63]. Основним же внеском генної інженерії в сільське

господарство вбачається виведення нових сортів, стійких до хвороб і шкідників,

а не фізичне зростання врожаю [120, с. 167]. Серед головних надбаних у

результаті генних маніпуляцій нових властивостей рослинницької продукції

12% приходилося на покрашання або зміну якісних характеристик, усі інші – на

вдосконалення агрономічних показників, а саме стійкості: до гербіцидів – 34%,

до вірусів – 14%, до комах – 12% [45, с. 62]. Приміром, щоб пшениця була

стійкою до посухи, в неї ввели ген скорпіону. Японці «розбавили» гени шпинату

генами свиней. ГМ-помідори (з генами медуз і морських грибів) знімаються

недозрілими, вони можуть місяцями зберігатися в холодильнику, а потом за

лічені години дозрівають у теплі й потрапляють на прилавки [56, с. 191].

Попри це з приводу застосування ГМО як у наукових, так і періодичних

публікаціях переважає думка про існування потенційної загрози здоров’ю

людини й генофонду нації в цілому [13; 42; 53; 144; 293; 300]. Як влучно

зазначив В. М. Єрмоленко, ставлення до ГМО як ризикованої технології

виробництва сільськогосподарської продукції найяскравіше можна

проілюструвати словами М. І. Вавилова: «… краще виявити надмірну

обережність тепер, аніж знищувати те, що тисячами й мільйонами років

21

створювалось природою». За даними ЗМІ у продуктах відомих компаній (таких

як Nestle, Danon, Coca-Cola, Unilever та ін.) за дослідженнями, проведеними

Green Peace, використовуються ГМ-інгредієнти [82, с. 389].

Наявні ризики щодо використання ГМ-рослин поділяють на 3 категорії –

харчові, екологічні й соціально-економічні [174, с. 13]. Так, зарубіжні

дослідники стверджують, що найбільш очевидно питання про безпеку стосовно

ГМО та їх продуктів, що вводяться в генетично модифіковані зернові культури,

полягає в тому, що вони є новими в екосистемі й у харчовому ланцюзі тварин і

людей; Bt-рослини виділяють токсини через коріння у ґрунт з потенційно

великими наслідками для екології останнього й родючості [329; 332; 344, с. 19;

358, с. 23]. Більше того, можливі, але ще недостатньо досліджені наслідки

поширення ГМО й безконтрольного вживання генетично модифікованих

продуктів, прогнозувати доволі складно [132, с. 260]. До того ж, у результаті

схрещування рослин трансгенних з дикими можуть з’явитися стійкі до

гербіцидів і пестицидів бур’яни, боротися з якими буде дуже проблематично.

Випадкове схрещування двох типів рослин призводить до економічних

наслідків, що виявляються в потребі додаткових витрат на боротьбу з такими

бур’янами, й несе небезпеку стати руйнівними в сільському господарстві. Існує

ризик того, що забезпечити виробництво продуктів, вільних від ГМО (тобто без

будь-якого вмісту зміненої ДНК), скоро стане потенційно неможливо [139, с. 37,

38].

Потрапивши в довкілля, ГМ-рослини можуть стати джерелом так званого

генетичного забруднення, витіснивши рідні, звичні для тієї чи іншої місцевості

види. Як вважають екологи, потрапляючи у ґрунти, токсини ГМ-рослин можуть

порушити їх природну родючість, а вживання в їжу ГМ-продуктів з

геномаркером, що зазвичай є геном стійкості до антибіотика, може знизити

ефективність антибіотиків у боротьбі з хворобами [132, с. 261].

22

Дослідженнями, проведеними в Англії А. Пуштаі (Arpad Pusztai) в

Дослідному інституті Payett, виявлено, що в пацюків, які живилися трансгенною

картоплею, почав знижуватись імунітет. Після споживання такої картоплі

протягом 9-ти місяців у тварин були виявлені порушення тканин шлунку і зміни

в тимусі. Підсумки досліджень по годуванню щурів були опубліковані цим

науковцем у журналі «Ланцет» (The Lancet) [347, с. 8]. Споживання цієї їжі

може викликати в людей зміни в обміні речовин, у складі крові й

десенсибілізацію до певних препаратів [37, с. 174, 175]. Вітчизняні ж фахівці

стверджують, що після вживання таких продуктів спостерігається зміна

антигенного складу тканин організму, внаслідок чого імунна система здатна

знищувати власний організм [184].

Зауважимо, що реакція на продукти з ГМО в різних країнах світу

неоднозначна. У США споживачі здебільшого позитивно ставляться до генної

інженерії: за даними соціологічного опитування майже 75% американців

вважають застосування біотехнологій значним успіхом для суспільства. А ось

44% європейців переконані в тому, що це серйозний ризик для здоров’я. Поляки,

приміром, виступають переважно проти допущення на ринок ГМ-їжі [191].

Водночас 62% американців і лише 22% європейців готові купувати їжу з

ГМО [49, с. 7]. Є сенс навести й такий приклад: бурхливий протест у ФРН

викликав той факт, що концерн BASF у 2010 р. після 14-річної процедури

перевірки отримав дозвіл EFSA й Міністерства сільського господарства

висадити на 20 га виділеної землі ГМ-картоплю для виробництва паперу й

будівельних матеріалів. Німецька громадськість підозрює концерн у

стратегічному виведенні на світовий ринок ГМ-продуктів і впровадження їх у

країні [84]. Побоювання населення зумовлено тим, що ГМО не тільки викликає

алергію, рак і низку ще не вивчених хвороб, а й руйнують екологічну систему.

Наприклад, генетична модифікація картоплі для стійкості до колорадських

жуків призводить до того, що від контакту з її насадженнями мруть не тільки

23

шкідники, а й численні корисні комахи, а за ними і птахи, які ними живляться.

Як результат, розриваються біологічні ланцюги, які природа створювала

впродовж мільярдів років [56, с. 188].

Висвітливши широке коло проблем використання ГМО, звернімося до

визначення поняття «генетично модифікований організм» та до його

застосування в рослинництві в Україні та ЄС. Дефініція зазначеного поняття

міститься як в окремих актах законодавства України, так і пропонується

дослідниками порушеної нами проблеми. Так, в абз. 5 ч. 1 ст. 1 Закону України

«Про державну систему біобезпеки при створенні, випробуванні,

транспортуванні та використанні генетично модифікованих організмів» від 31

травня 2007 р., № 1103-V [220] (далі – Закон) говориться, що генетично

модифікований організм, живий змінений організм (ГМО) – це будь-який

організм, у якому генетичний матеріал змінено за допомогою штучних прийомів

перенесення генів, чого не спостерігається у природних умовах, а саме:

– рекомбінантними методами, що передбачають формування нових

комбінацій генетичного матеріалу шляхом внесення молекул нуклеїнової

кислоти (вироблених у будь-який спосіб поза організмом) у будь-який вірус,

бактеріальний плазмід або іншу векторну систему та їх включення до організму-

господаря, в якому вони зазвичай не зустрічаються, однак здатні на тривале

розмноження;

– методами, що передбачають безпосереднє введення в організм

спадкового матеріалу, підготовленого поза організмом, включаючи

мікроін’єкції, макроін’єкції й мікроінкапсуляції;

– злиття клітин (у тому числі протоплазми) або методами гібридизації,

коли живі клітини з новими комбінаціями генетичного матеріалу формуються

шляхом злиття 2-х або більше клітин у спосіб, який не має місця за природних

обставин.

24

Проте наведене нормативне тлумачення ГМО зазнало в середовищі

науковців достатньо обґрунтованої критики. Як наголошує Д. С. Піддубна, цей

термін не відображає всієї сутності відповідних організмів, оскільки не

зазначено, що «ГМО» – процес штучного перенесення генів з різних природних

систем (а саме з флори і фауни, бактерій, вірусів, грибів). Указане в Законі

формулювання («генетично модифікований, живий організм – …змінений за

допомогою штучних прийомів переносу генів, які не відбуваються у природних

умовах…») не вирішує існуючої проблеми, оскільки схрещування коня й

віслюка, в результаті чого отримали мула, є гібридом. Саме тому для

подальшого правового регулювання ГМО й розвитку відповідної правової науки

постає необхідність удосконалення цього поняття [175, с. 28].

Звернімо далі увагу, що окремі вчені пропонують розрізняти категорії

«генетично модифікований організм» і «живий змінений організм», які

використовуються в зазначеному Законі як синоніми. Так, О. В. Пічкур

підкреслює, що живий змінений організм – це будь-який живий організм, до

генної структури якого методами генної інженерії трансплантовано новий ген

або нову комбінацію генів. Генно зміненим організмом він пропонує вважати

будь-які неклітинні, одноклітинні або багатоклітинні утворення, спроможні

відтворюватись і передавати успадкований генний матеріал живих організмів,

одержаних унаслідок застосування методів генної інженерії і які містять у

своєму складі новий генний матеріал (гени, їх фрагменти й комбінації

тощо) [179, с. 587, 600, 601].

Вважаємо, що названі категорії мають спільні риси: в обох випадках

ідеться про створення такого організму методами генної інженерії з

використанням нового генетичного матеріалу, а тому терміни «генетично

модифікований організм» і «живий змінений організм» можна вживати як

синоніми. Підтверджують такий висновок і пропозиції інших дослідників

розуміти під ГМО, приміром, будь-який організм (крім організму людини),

25

якому властива нова комбінація генетичного матеріалу, отримана завдяки

застосуванню методів сучасної біотехнології [89, с. 48].

У той же час організмом є живе тіло, складна трофна система, структура

якої складається із клітин, тканин, органел (органів) тощо, що виконують

відповідні функції [175, с. 30]. Ним же вважається й будь-яка форма

біологічного існування (включаючи стерильні організми, віруси й віроїди),

здатна до самовідтворення або передачі спадкових факторів (абз. 4 ч. 1 ст. 1

розглядуваного Закону).

Як зазначає Д. С. Піддубна, у природі дуже важливо, щоб генетичний

матеріал використовувався зі споріднених форм, тобто всередині певного виду

або, принаймні, із застосуванням форм різних видів організмів, але всередині

одного роду. Використовувати у природі генетичний матеріал із зовсім іншого

роду при створенні організмів практично неможливо. Це є природним

обмеженням будь-яких непередбачених наслідків. А ГМО створюються шляхом

залучення генетичного матеріалу не тільки різних родів і сімейств, й різних

царств організмів – бактерій, грибів, тварин, рослин. Саме тому ГМО становлять

собою нові типи організмів, які не існують у природі [175, с. 29, 30]. Дослідниця

пропонує таку дефініцію поняття «ГМО» у процес їх застосування до

суспільних відносин у сфері сільського господарства: це живі організми,

отримані за допомогою схрещування генів між представниками флори й фауни,

бактерій, вірусів, грибів, наслідком чого є існування у природі невластивих для

неї організмів, здатних впливати на здоров’я населення, природні ресурси,

родючість ґрунту, біорізноманіття, тваринний і рослинний світ шляхом

вивільнення у вільний природний обіг [174, с. 4].

Аналіз запропонованого трактування ГМО дозволяє зауважити, що, по-

перше, в ньому не акцентується уваги на обов’язковість використання цих

організмів у сфері сільського господарства, тобто не міститься вказівки на

сільгоспдіяльність, а, по-друге, при створенні ГМО не завжди є обов’язковим

26

схрещування генів між представниками флори й фауни, бактерій, вірусів, грибів,

бо інколи відбувається схрещування (змішування) генів різних родів і сімейств у

межах лише флори чи фауни.

Зважаючи на те, що нас цікавлять питання використання ГМО при

вирощуванні сільгосппродукції рослинного походження, зазначимо, що сільське

господарство, складаючись із 2-х основних галузей матеріального виробництва

(рослинництва і тваринництва), може також включати допоміжну діяльність,

нерозривно пов’язану із процесом виробництва рослинницької чи тваринницької

продукції, та її первинну переробку за умови самостійного здійснення останньої

безпосередньо сільгосптоваровиробником [161, с. 15, 16].

Рослинництво – основна стратегічна галузь сільського господарства,

рівень розвитку якої визначає ступінь експлуатації земель сільгосппризначення,

забезпечення кормами тваринництва, а промисловості – сировиною [270, с. 88].

Ця галузь сільгоспвиробництва ґрунтується на вирощуванні культурних

сільськогосподарських рослин з метою одержання продуктів харчування й

сировини для переробної промисловості. Рослинництво поділяється на підгалузі,

головними з яких є зернове господарство, цукробуряківництво, картоплярство,

льонарство, овочівництво, кормовиробництво [83], виробництво олійних

культур (соняшнику, сої) [281, с. 109], коноплярство, вирощування наркотичних

рослин, насінництво, садівництво, виноградарство, баштанництво, хмелярство

та ін. [24, с. 152]. Приміром, виробництво зерна розглядається як діяльність

сільгосптоваровиробників, що пов’язана з вирощуванням зерна, забезпеченням

внутрішніх потреб населення України у насіннєвому матеріалі, зерні для

продовольчих, фуражних і технічних цілей, поліпшенням його якості,

створенням експортного потенціалу ринку зерна, а також гарантуванням

продовольчої безпеки держави за рахунок розвитку власного зернового

господарства [24, с. 166].

27

Визначення категорії «сільськогосподарські рослини» міститься у ст. 1

Закону України «Про насіння і садивний матеріал» від 26 грудня 2002 р., № 411-

IV [243] (у ред. Закону «Про внесення змін до Закону України «Про насіння і

садивний матеріал» від 2 жовтня 2012 р., № 5397-VI [215]): це культурні

рослини, представлені сортами (гібридами), що використовуються для

виробництва сільськогосподарської сировини і продуктів харчування.

В. М. Єрмоленко пропонує таку дефініцію: сільськогосподарські рослини – це

рослини культурного походження (виведені штучно в результатів селекції), що

потребують для свого розмноження застосування спеціальної праці й засобів

виробництва [83]. До таких рослин належать зернові, кормові, олійні,

ефіроолійні, технічні, прядивні, овочеві, лікарські, квиткові, плодові, ягідні

рослини, виноград, картопля, що використовуються в сільгоспвиробництві з

метою виробництва відповідної рослинної сировини для задоволення існуючих

потреб держави й суспільства [179, с. 681].

Як підкреслює О. І. Гойчук, у той час, коли передові країни досягли

значних успіхів у розвитку своїх АПК, Україна, маючи вагомий ресурсний

потенціал, значно відстає з виробництва зерна на одну людину (807,9 кг) від

Канади (1541,5 кг), США (1142,1 кг), Франції (1049,0 кг), Угорщини (1510,7 кг)

[59, с. 27]. Вирішити цю проблему можна в тому числі і шляхом використання

ГМО при вирощуванні сільгосппродукції рослинного походження.

Сьогодні фахівці поділяють сільськогосподарські рослини – продукти

біотехнологій на 3 покоління [15, с. 26, 27]. Перше представлено

сільгоспрослинами, стійкими до гербіцидів, комах і вірусів; метою їх розробки

було підвищення якості й ефективності сільгоспвиробництва. До цієї групи

також зараховують культури, стійкі до солей і до посухи. Друге покоління

характеризується певними корисними властивостями самих рослин, як-то

вбудовані вакцини й вітаміни, що мають сприяти покращанню здоров’я людини,

окрім свого основного призначення бути харчовим продуктом. Сюди входять

28

збагачені провітамінами рослини, фрукти й овочі із затримкою дозрівання і

збільшеним терміном зберігання, й з підвищеним вмістом певних речовин

(приміром, картопля з підвищеним вмістом крохмалю). Третє покоління

біотехнологічних новацій у сільському господарстві зараз перебуває у стадії

дослідження, що зосереджено на виробництві цінних фармацевтичних

препаратів, вакцин, гормонів, факторів згортання крові, індустріальних ензимів,

людських антитіл, контрацептивних білків, які пригнічують імунітет, та ін.

Прикладом може бути вирощений у кукурудзі ензим, що стимулює вироблення

інсуліну в організмі діабетиків [176, с. 149].

Відповідні роботи щодо застосування ГМО провадяться і в Україні. Так,

найбільша кількість інноваційних проектів у рослинництві виконується

мережею науково-дослідних інститутів Національної академії аграрних наук

України й Міністерства аграрної політики та продовольства України. У системі

НААН наукові інститути й дослідні станції об’єднані у 8-ми галузевих

відділеннях, серед яких відділення наукового забезпечення трансферу інновацій

і відділення рослинництва, до якого включено 21 інститут і низка науково-

дослідних станцій: це Інститут виноградарства і виноробства ім. В.Є. Таїрова,

Інститут зернового господарства, Інститут картоплярства, Інститут овочівництва

і баштанництва, Інститут олійних культур, Інститут рису, Інститут

рослинництва ім. В.Я. Юр’єва, Інститут цукрових буряків, Нікітський

ботанічний сад – Національний науковий центр та ін. Пріоритетними

напрямками організаційно-наукової роботи відділення рослинництва, а значить,

і напрямками інноваційної роботи є біотехнологія, генетика, селекція,

насінництво і насіннєзнавство сільгоспкультур, технології їх вирощування,

інтегровані системи захисту рослин, підготовка наукових кадрів [168]. Одним з

нових напрямків інноваційної діяльності цих установ є виробництво

модифікованої продукції рослинництва та виробництво з неї модифікованих

продуктів харчування [274, с. 65, 66; 276, с. 201].

29

Як стверджується в науково-правовій літературі, способи одержання ГМ-

рослин передбачають одноразову лабораторну процедуру змінення геному

насіння, після чого отримання товарних запасів посадкового матеріалу

відбувається внаслідок традиційних вегетаційних процесів у ґрунті. Інакше

кажучи, для отримання тонни (або десятка тонн) посадкового матеріалу

непотрібно в кожне зерно вносити щоразу новий ген в окремій пробірці.

Необхідність здійснення певних насінницьких операцій робить одержання

генно-модифікованого посадкового матеріалу технологічно подібним до

отримання традиційного [177, с. 123].

Характерною рисою виробничого процесу в сільському господарстві є

використання основним предметом і засобами виробництва саме землі, живих

організмів, їх властивостей, а також інших природних ресурсів [140, с. 143]. У

зв’язку із цим європейське законодавство особливу увагу приділяє питанням

захисту ґрунтів, використання вод у сільському господарстві, застосування

пестицидів, ГМО у сільгоспвиробництві, регламентування поводження із

сільськогосподарськими тваринами та ін. У кожній із зазначених сфер аграрне

законодавство України підлягає адаптації до законодавства ЄС [197, с. 144-158].

Якщо ж вести мову про ЄС, то правове регулювання поводження з ГМО, у

межах якого будемо встановлювати його поняття, є одним з елементів Спільної

аграрної політики (далі – САП) ЄС. Загалом же процес інтеграції Європи

розпочався з того, що 9 травня 1950 р. Франція офіційно запропонувала закласти

перший конкретний фундамент європейської федерації. Спочатку (в 1951 р.)

об’єдналися 6 країн (Бельгія, Німеччина, Франція, Італія, Люксембург і

Нідерланди), після чого до них приєднались: у 1973 р. – Данія, Ірландія й

Великобританія; в 1981 р. – Греція; в 1986 р. – Іспанія й Португалія; в 1995 р. –

Австрія, Фінляндія і Швеція; в 2004 р. – Чехія, Угорщина, Польща, Словенія,

Словакія, Кіпр, Мальта, Естонія, Латвія й Литва; у 2007 р. – Болгарія й

30

Румунія [134, с. 68]; у 2013 р. – Хорватія. Зараз Євросоюз налічує 28 країн-

членів.

Нинішній ЄС можна сказати, народився в 1951 р. з виникненням за

Паризьким договором Європейського об’єднання вугілля і сталі – ЕОВС, а

також Європейського економічного співтовариства – ЄЕС і Європейського

співтовариства з атомної енергії – Євроатом, які були створені й об’єднані

Римським договором 1957 р. Із 1967 р. всі 3 Співтовариства виробили спільну

систему законодавчих, управлінських і судових органів, а в 1975 р. згідно з

Рішенням Європарламенту для визначення цього наднаціонального утворення

було приписано оперувати єдиним терміном «Європейське Співтовариство».

Основи права останнього були систематизовані в Єдиному європейському акті

(ЄЄА) 1987 р. Після Маастрихтського договору 1992 р., який доповнив

Співтовариство політичною інтеграцією, вживається назва «Європейський

Союз» [134, с. 69, 70].

За Договором про засування Європейської Спільноти від 25 березня

1957 р. [77, с. 288], однією з провідних цілей спільної політики в галузі

сільського господарства є забезпечення справедливого рівня життя сільського

населення шляхом підвищення індивідуальних доходів людей, зайнятих у

сільському господарстві (п. 1 ст. 39) [50, с. 198].

САП Євросоюзу становить собою напрямки діяльності його інститутів у

галузі сільського господарства. Вона реалізується через систему інструментів

підтримання цін на сільгосппродукцію й субсидіювання сільського

господарства, що складається із 3-х елементів: (а) доходно-цінового

(регулювання цін на сільгосппродукцію й підтримання доходів

сільгосптоваровиробників на належному рівні); (б) структурального

(формування оптимальної господарської структури сільгоспвиробництва, тобто

визначення домінуючих форм і методів ведення сільського господарства) [238,

с. 62]; (в) соціального (підтримка соціального розвитку села) [202, с. 234].

31

Реалізація САП із самого початку свого існування й до сьогодення

залишається одним з найскладніших елементів єдиної політики ЄС. Мету САП

сформульовано як збереження економічного сектора з нестандартними

інституційними й соціальними рисами – соціально й економічно неоднорідного,

багатофункціонального й заснованого на праці членів родини на сімейних

фермах, що не дає змоги запроваджувати тут принципи промислового

виробництва й конкурентних ринків. Цілісність і прогресивність САП

визначається загальним усвідомленням її базових принципів, обов’язковості

виконання умов і досягнення на цій підставі компромісних взаємовідносин між

державами – членами ЄС. Результатом проведення такої політики є захисна

стратегія модернізації сільського господарства в умовах глобалізації,

внутрішньої загрози індустріалізації суспільства й зовнішнього впливу світових

конкурентів, зокрема, такого торговельного партнера, як США. Спільна аграрна

політика від часу її зародження була найважливішим консолідуючим чинником

для народів Європейського Економічного Співтовариства [26, с. 30, 31].

Поглиблений аналіз європейської практики дозволив О. В. Гафуровій

стверджувати, що тільки застосування комплексу заходів, спрямованих на

забезпечення належних умов проживання в сільській місцевості, може сприяти

підвищенню ефективності сільськогосподарського виробництва [51, с. 78].

Засади САП були окреслені на Стреській конференції в липні 1958 р. [203,

с. 559]. Як зазначається в науковій юридичній літературі, вони охоплюють:

а) підвищення продуктивності виробництва сільгосппродукції за рахунок

стимулювання технічного прогресу, забезпечення раціонального розвитку

аграрного виробництва й оптимального використання його факторів, особливо

праці; б) забезпечення справедливих стандартів життя сільського населення

саме за рахунок підвищення доходів осіб, зайнятих в сільському господарстві;

в) стабілізацію ринків; г) забезпечення населення достатньою кількістю

32

продовольчих товарів; д) потрапляння товарів до споживачів за прийнятними

цінами [1, с. 8, 9; 284, с. 113].

Євросоюз є унікальним феноменом економічної, політичної і правової

інтеграції. При цьому держави-члени наділили його законодавчими,

виконавчими і юрисдикційними (судовими) повноваженнями наднаціонального

характеру, які набагато перевищують компетенції будь-якої іншої міжнародної

організації, включаючи ООН [164, с. 20]. А звідси Європейські співтовариства і

ЄС володіють власною юрисдикцією, в межах якої вони здійснюють свої

повноваження. Правові приписи, що видаються їх інститутами і за загальним

правилом мають пряму дію й верховенство стосовно права держав-членів,

підлягають інтеграції до національних систем і перебувають під юрисдикційним

захистом судових установ ЄС (Суд ЄС) і його держав-членів [134, с. 68]. Те, що

останні добровільно відмовилися від частини своїх суверенних прав щодо

здійснення економічної політики, створює певні складності при визначенні

предметної компетенції союзних органів і національних органів держав-членів.

Вихід було знайдено за допомогою доктрини «повноваження, які маються на

увазі», що дозволяє союзним органам приймати обов’язкові для виконання

рішення (нормативні акти) з тих питань, які безпосередньо не віднесені до їх

відання, але необхідні для реалізації мети й завдань Євросоюзу [307, с. 101, 102].

Викладене є правильним і стосовно політики ЄС у царині використання

ГМО при виробництві сільгосппродукції. Адже законодавство ЄС в галузі

генно-інженерної діяльності функціонує з початку 90-х років ХХ ст., у нинішній

час достатньо розвинене, а кількість правових актів у зазначеній галузі постійно

зростає. Європейський Союз виробив спеціальне законодавство з біобезпеки,

спрямоване на захист здоров’я громадян і довкілля в умовах інтенсивного

постачання продуктів біотехнології (ГМ-організмів і ГМ-мікроорганізмів) на

ринок країн ЄС [200, с. 259]. Відповідні правила й інструкції впорядковують

закрите використання і навмисний випуск ГМО в навколишнє середовище,

33

відстежуваність і маркування ГМО, продуктів і кормів, а також їх

транспортування [56, с. 182].

Як же тлумачиться генетично модифікований організм? Наприклад, у

Франції це поняття трактується як «utilisé pour désigner les organismes obtenus par

transgenèse» [317], що означає «… організми, отримані за допомогою

трансгенезу». Як бачимо, у цьому визначенні застосовано доволі широкий

підхід без акцентування уваги на складниках досліджуваного поняття.

На рівні законодавства ЄС закріплено більш вузьке розуміння ГМО. Так,

його загальна дефініція закріплена у ст. 2 Директиви Ради 2001/18/ЄЕС від 12

березня 2001 р. про навмисний випуск у навколишнє середовище ГМО:

генетично модифікований організм – це організм (за винятком людини), у якому

генетичний матеріал змінено у спосіб, неможливий у природних умовах у

процесі парування й (або) природної рекомбінації [327]. Зазначимо, що наведене

тлумачення ГМО є доволі лаконічним, що, однак, ніяк не знижує його цінності.

Визначальним є те, що у ньому підкреслюється неможливість віднесення

людини (чого, до речі бракує в законодавстві України) до генетично

модифікованих організмів й акцентується увага на неприродному способі зміни

генетичного матеріалу в таких організмах.

Проаналізувавши законодавства України й ЄС щодо ГМО, констатуємо,

що в загальному розумінні ГМО слід розглядати як організм (за виключенням

людини), у якому генетичний матеріал змінено у спосіб, неможливий у

природних умовах у процесі парування й (або) природної рекомбінації.

Вважаємо, що саме таку дефініцію поняття «ГМО», закріплену у праві ЄС,

необхідно внести до вітчизняного законодавства, включивши його до Закону

України «Про державну систему біобезпеки при створенні, випробуванні,

транспортуванні та використанні генетично модифікованих організмів».

Спираючись на це загальне визначення ГМО і враховуючи особливості

рослинництва як окремої галузі сільського господарства, сформулюємо

34

конструкцію «генетично модифікований організм при вирощуванні

сільськогосподарської продукції рослинного походження». Під таким ГМО

треба мати на увазі рослинний організм (його частини, включаючи насіння), у

якому генетичний матеріал змінено у спосіб, неможливий у природних умовах у

процесі природної рекомбінації, що використовується з метою підвищення

врожайності сільгоспкультур, зміни показників якості сільгосппродукції.

Ретельне вивчення спеціальних літературних джерел дозволило виявити

низку невирішених проблем щодо застосування ГМО як при виробництві

сільгосппродукції загалом, так і при вирощуванні такої продукції рослинного

походження, зокрема. Ось чому виникло переконання, що на даний час доцільно

розширювати предмет науки аграрного права, в тому числі за рахунок

порівняльно-правового аналізу форм аграрного підприємництва, вирощування

сільгосппродукції рослинного і тваринного походження, її перероблення,

зберігання як у країнах – членах ЄС, так і в Україні [283], а також використання

при цьому ГМО [296], чому й будуть присвячені наступні підрозділи цієї

дисертації.

1.2. Принципи правового регулювання використання ГМО при

вирощуванні сільськогосподарської продукції рослинного походження

При дослідженні питань правової регламентації використання ГМО при

вирощуванні сільгосппродукції рослинного походження в Україні та ЄС

важливе значення має характеристика її принципів. Адже це вихідні засади, які

вказують на напрямки впливу на відповідні суспільні відносини. Здійснення

порівняння цих засад в Україні та ЄС відіграє вагому роль: адже саме воно

надасть можливості окреслити шляхи зближення нормативного регулювання

застосування ГМО при вирощуванні зазначеної сільгосппродукції. Згідно із

загальнотеоретичними уявленнями принципи права – це найбільш загальні і

стабільні вимоги, що сприяють утвердженню й захисту суспільних цінностей,

35

визначають характер права й напрямки його подальшого розвитку [290, с. 124].

Це система вимог, у яких втілюються найбільш стабільні вихідні керівні

нормативні засади, закріплені у праві, які є концентрованим вираженням

притаманних їй найважливіших сутнісних рис і цінностей [185, с. 7]. З точки

зору С. С. Алексєєва, принципи права можна тлумачити як виражені в

останньому вихідні засади, що характеризують його зміст, основи й закріплені в

ньому закономірності громадського життя. Принципи – це те, що пронизує

право, виявляє його зміст у вигляді початкових, наскрізних ідей, головних

нормативно-керівних засад і положень [10, с. 100].

Залежно від сфери дії в межах системи права принципи поділяють на

загальні, міжгалузеві й галузеві, а також принципи підгалузей та інститутів

права [290, с. 124]. Як стверджують учені, для сучасного періоду розвитку

українського суспільства характерні загальні правові принципи, які повинні

відображатися в законодавстві (в тому числі і в аграрному), як-от:

(а) спрямованість на зміцнення юридичних засад правової демократичної

держави, (б) спрямованість на гарантування прав людини, (в) відповідність

об’єктивним закономірностям сучасного суспільного розвитку, його науковим

засадам, (г) відповідність усіх нормативно-правових актів Конституції України,

(д) урахування ієрархічної послідовності і внутрішньої гармонії цих актів,

(е) підвищення ролі законів як основних елементів законодавчої системи,

(є) кодифіковане й системне правове забезпечення суспільного розвитку [4,

с. 13, 14].

За влучною вказівкою О. О. Погрібного й І. І. Каракаша, принципи права

не існують поза певної системи правових норм [6, с. 115]. Розглянемо коротко

принципи галузі аграрного права. Дослідники цих принципів пропонують

розглядати останні як провідні ідеї, основоположні засади, наукові положення,

відображені в нормах цієї правової галузі, які в комплексі регулюють аграрні

відносини [3, с. 14]. Ці основні керівні ідеї окреслюють напрямки й характер

36

правового регламентування аграрних відносин [281, с. 13], вони визначають зміст

галузі аграрного права [46, с. 11].

У науковій літературі, присвяченій аграрному праву, наводяться різні

переліки його спеціальних галузевих принципів, до яких, наприклад, відносять:

– забезпечення населення і промисловості безпечною і якісною

сільгоспсировиною, а також продовольчої безпеки держави; урахування

особливостей сільськогосподарської діяльності; вільне обрання селянами форм і

напрямків останньої; гарантування рівності учасників аграрних правовідносин;

підвищення ефективності державного регулювання аграрного сектора

економіки; забезпечення інноваційного розвитку сільського господарства;

пріоритетність соціального розвитку села; екологізація сільського господарства;

гарантованість захисту прав сільгосптоваровиробників; постійне вдосконалення

механізму правового впорядкування аграрних відносин; запозичення

позитивного досвіду правової регламентації цих відносин зарубіжними

країнами [5, с. 56-61];

– пріоритетність сільського господарства в системі інших галузей

народного господарства; рівність суб’єктів аграрних відносин; право

добровільного вибору селянами форм організаційно-правових і господарювання

на землях сільгосппризначення, а також характеру, напрямків і способів їх

господарської та іншої діяльності, як і вільного розпорядження виробленою

(виготовленою) сільськогосподарською та іншою продукцією; тісний

органічний зв’язок трудових і земельних відносин; стабільна державна

підтримка сільгосптоваровиробників; реальна гарантованість суб’єктивних прав

селян як громадян України й як суб’єктів цих відносин [4, с. 14, 15];

– пріоритетність розвитку сільського господарства в народному господарстві

України, а також соціального розвитку села; свобода аграрного підприємництва,

добровільність вибору форм і напрямків господарської діяльності в аграрному

секторі; рівність учасників аграрних правовідносин; рівність усіх форм власності

37

на землі й майно, а також організаційно-правових форм аграрного підприємництва;

невтручання державних органів у виробничо-господарську діяльність аграрних

товаровиробників; аграрний протекціонізм; екологізація аграрних відносин [281,

с. 13].

На додаток до зазначених в окремих публікаціях дослідники називають і такі

галузеві принципи аграрного права, як-то:

– органічний зв’язок трудової діяльності з природно-кліматичними

умовами виробництва; демократизація системи управління АПК; всебічна

охорона і зміцнення всіх форм власності й різноманітних організаційно-

правових форм сільгосптоваровиробників, що на них ґрунтуються; господарська

самостійність і відповідальність суб’єктів сільгоспдіяльності і праці [3, с. 14];

– стабільність державної підтримки сільгосптоваровиробників;

регулятивний державний вплив на аграрний сектор для забезпечення захисту

аграрних товаровиробників і зміцнення продовольчої безпеки населення країни;

реальна гарантованість суб’єктивних прав селян, що є підставою для

розширення юридичних гарантій свободи аграрного підприємництва й

підвищення рівня життя мешканців села; сприяння розвитку інфраструктури

аграрного ринку; вдосконалення аграрного законодавства, що зумовлено

соціальними, економічними, ідеологічними, екологічними та іншими

вимогами [39, с. 197, 198].

Побідні до перелічених галузеві принципи аграрного права наводять

також інші вітчизняні [6, с. 21; 113; 271; 305; 306] й іноземні правники [1, с. 117,

118; 7, с. 26, 27; 8, с. 18; 101, с. 67, 68; 310, с. 12, 13].

Проте окремі дослідники зазначають, що не всі з названих положень

можна вважати принципами аграрного права. Зокрема, вказується, що повнота

правового регламентування (тобто повна врегульованість відносин, які

об’єктивно потребують правового впорядкування), оновлення законодавства у

зв’язку з розвитком суспільних відносин становлять собою принципи

38

правотворчості і правової політики. А ось використання позитивного досвіду

зарубіжних країн і міжнародної практики навряд чи можна віднести до

принципів права. Це скоріше принцип правової політики держави. Деякі з них

слід віднести до принципів державного управління й регулювання в галузі АПК,

аніж до принципів аграрного права. Ідеться про такі з них, як (а) демократизація

системи управління в АПК, (б) стабільна державна підтримка

сільгосптоваровиробника, (в) закріплення за державою регулюючих функцій у

сфері аграрного підприємництва; (г) посилення державних контрольно-

наглядових функцій в АПК [305]. Вважаємо, що є сенс погодитися з

твердженням М. М. Чабаненка, що принципи аграрно-правових інститутів

пов’язані зі спеціальними аграрно-галузевими принципами, ґрунтуються на них,

розкривають їх зміст при регламентуванні конкретних видів аграрних

відносин [306, с. 343].

У спеціальних наукових дослідженнях пропонується низка принципів

різних аграрно-правових інститутів, серед яких вирізняють принципи:

(а) органічного виробництва [174, с. 4; 297, с. 59], (б) товарного

сільгоспвиробництва [139, с. 117], (в) державної політики із забезпечення якості

й безпеки харчових продуктів і продовольчої сировини [109, с. 237, 238],

(г) гарантування продовольчої безпеки [126, с. 22-25], (д) виробничо-

господарської діяльності сільгосппідприємств [3, с. 169, 170; 4, с. 166],

(е) державного регулювання сільського господарства [3, с. 63, 64; 4, с. 150] та ін.

М. Я. Ващишин висловила важливу думку, що галузеві принципи

аграрного права не завжди асоціюються з конкретною нормою права. Ті з них,

що не закріплені безпосередньо в аграрному законодавстві, виводяться з його

змісту. При цьому важливо, щоб уся система правових норм ґрунтувалася на

належних принципах права, що дозволить гарантувати її цілісність [39, с. 196].

Зважаючи на висловлене, варто дослідити, як саме в законодавстві України

39

закріплено принципи правового регулювання використання ГМО, у тому числі в

рослинництві.

Так, згідно зі ст. 3 Закону України «Про державну систему біобезпеки при

створенні, випробуванні, транспортуванні та використанні генетично

модифікованих організмів» основними принципами державної політики в галузі

генетично-інженерної діяльності й поводження з ГМО є: (а) пріоритетність

збереження здоров’я людини й охорони довкілля порівняно з отриманням

економічних переваг від застосування ГМО; (б) забезпечення заходів щодо

дотримання біологічної й генетичної безпеки при створенні, дослідженні і

практичному використанні ГМО в господарських цілях; (в) контроль за

ввезенням на митну територію України ГМО і продукції, отриманої з їх

застосуванням, їх реєстрацією й обігом; (г) загальнодоступність інформації про

потенційні ризики від використання ГМО, які передбачається застосовувати у

відкритій системі, та заходи щодо дотримання біологічної й генетичної безпеки;

(д) державна підтримка генетично-інженерних досліджень, наукових і

практичних розробок у галузі біологічної й генетичної безпеки при створенні,

дослідженні і практичному використанні ГМО в господарських цілях [220].

Варто акцентувати увагу на тому, що на законодавчому рівні закріплені

перелічені принципи саме державної політики поводження з ГМО в галузі

генетично-інженерної діяльності, тобто певні вихідні засади державно-

правового впливу на відповідні суспільні відносини. При цьому така політика,

на переконання М. В. Гребенюка, має бути спрямована, зокрема, на

застосування сучасних безпечних біотехнологій у системі продовольчого

забезпечення населення, здійснення державного контролю з метою

недопущення несанкціонованого обігу аграрної продукції і продуктів

харчування, що містять ГМО [63, с. 108].

У спеціальній юридичній літературі також зазначається, що розглядуваний

Закон фактично закріплює принцип пріоритетності збереження здоров’я людини

40

й охорони довкілля порівняно з отриманням економічних переваг від

застосування ГМО, що є основним для політики нашої держави в галузі

поводження з ГМО і вимагає дотримання заходів біологічної й генетичної

безпеки [125, с. 109]. Цілком зрозуміло, що це положення має бути вихідним

при правовому регулюванні суспільних відносин з використання ГМО. Адже

згідно зі ст. 3 Конституції людина, її життя і здоров’я визнаються в Україні

найвищою соціальною цінністю [107]. Ось чому жодна економічна перевага

(підвищення прибутку сільгосптоваровиробника, збільшення обсягу

виробництва аграрної продукції, розширення ринків її збуту) не може ставитися

вище за цю соціальну цінність. Це ж саме стосується й охорони довкілля, яке

виступає визначальним елементом життєвого середовища й життєдіяльності

будь-яких біологічних організмів, у тому числі й людини.

Дослідники питань використання ГМО при виробництві сільгосппродукції

пропонували певне вдосконалення аналізованого принципу. Так, на переконання

С. І. Бугери, до ст. 3 вказаного Закону належить внести такі зміни: «Основними

принципами державної політики в галузі генетично-інженерної діяльності та

поводження з ГМО є пріоритетність збереження здоров’я людини та охорони

навколишнього природного середовища, забезпечення встановленого рівня

якості сільськогосподарської продукції у порівнянні з отриманими

економічними перевагами від застосування ГМО» [33, с. 17; 37, с. 206]. Як

бачимо, вчений запропонував уточнення першого із закріплених у ч. 1 ст. 3

цього Закону розглядуваних принципів щодо необхідності забезпечення

встановленого рівня якості сільгосппродукції.

При провадженні господарської діяльності із застосуванням ГМО

неабияке значення має вжиття заходів з дотримання біологічної й генетичної

безпеки. Згідно з абзацами 2 і 3 ст. 1 названого Закону [220] біологічна безпека

тлумачиться як стан середовища життєдіяльності людини, при якому відсутній

негативний вплив його чинників (біологічних, хімічних, фізичних) на біологічну

41

структуру й функцію людської особи в теперішньому й майбутніх поколіннях, а

також на біологічні об’єкти природного середовища (біосферу) й

сільськогосподарські рослини і тварини. Генетична безпека – це такий стан

середовища життєдіяльності людини, за якого немає будь-якого неприродного

впливу на людський геном, на геном об’єктів біосфери, а також відсутній

неконтрольований вплив на геном сільськогосподарських рослин і тварин,

промислових мікроорганізмів, що призводить до появи в них негативних і (або)

небажаних властивостей.

Л. В. Струтинська-Струк виділяє характерні риси біологічної безпеки, що

які обов’язково треба враховувати при правовому регулюванні генетично-

інженерної діяльності, а саме: а) біобезпека є невід’ємним складником безпеки

екологічної, а значить, і національної в цілому; б) допускається наявність

прийнятного рівня ризику при здійсненні генетично-інженерної діяльності;

в) забезпечення біобезпеки вимагає вироблення, прийняття й дотримання

спеціальних правил і нормативів оцінювання ризику; г) її реальне забезпечення

можливе за умови застосування системи правових, організаційно-управлінських,

технічних та інших засобів, що попереджає виникнення небезпечних для

здоров’я людини й довкілля наслідків генно-інженерних маніпуляцій;

д) досягнення біобезпеки повинно здійснюватися з дотриманням принципів

перестороги й попередження заподіяння екологічної шкоди [285, с. 11, 12].

Погоджуючись із викладеним, зазначимо, що наведені риси біологічної безпеки

обов’язково належить враховувати при правовій регламентації використання

ГМО при вирощування сільгосппродукції рослинного походження.

Із розглянутим принципом тісно пов’язаний принцип державної підтримки

генетично-інженерних досліджень, наукових і практичних розробок у галузі

біологічної й генетичної безпеки при створенні, вивченні і практичному

застосуванні ГМО у господарських цілях. Адже приватні особи не завжди

заінтересовані у проведенні таких досліджень і впровадженні їх результатів у

42

виробничу практику. Більше того, дуже часто ці суб’єкти не мають необхідних

умов для здійснення генетично-інженерних розробок і якраз у цьому їм і має

допомагати держава.

Принцип контролю, що втілюється в тому числі й у контролі за ввезенням

на митну територію України ГМО та продукції, пов’язаної з їх використанням,

реєстрацією й обігом, має вагоме значення для відстеження поширення ГМО на

території країни. Як зазначається в аграрно-правовій науковій літературі, для

України проблема біобезпеки ГМО є актуальною у зв’язку з браком і

недостатнім розвитком матеріально-технічної, законодавчої й нормативно-

правової бази з питань забезпечення державного контролю у відповідній сфері

державної політики. Сусідство України з державами, що офіційно дозволили

використання на своїх територіях ГМО (Болгарія, Російська Федерація, Румунія,

Польща), зумовлює ймовірність несанкціонованого проникнення цих організмів

на територію нашої держави й подальшого їх неконтрольованого

розповсюдження [37, с. 198]. До того ж ГМО в Україну потрапляють шляхом

завезення під виглядом продовольчого чи фуражного зерна, а також завезення

останнього для посівів з підробленими сертифікатами. Адже Держмитслужба

України технічно не в змозі перевірити його на вміст ГМО, бо не має для цього

ні лабораторій, ні спеціалістів [162].

Важливу роль відіграє загальнодоступність інформації про потенційні

ризики від застосування ГМО, які передбачається використовувати у відкритій

системі, про заходи щодо дотримання біологічної й генетичної безпеки. Адже

такі вимоги є виконанням приписів ст. 50 Конституції України, яка проголошує,

що кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан

довкілля, якість харчових продуктів, а також право на її поширення. Така

інформація ніким не може бути засекречена [107], оскільки споживач

сільгосппродукції повинен бути проінформований, чи застосовувалися при її

43

вирощуванні ГМО, й самостійно приймати рішення, споживати таку продукцію

й виготовлені з її використанням харчові продукти чи відмовитися від них.

Дослідивши наведені принципи, Д. С. Піддубна запропонувала норму ст. 3

розглядуваного Закону доповнити такими принципами, як: (а) достовірної і

своєчасної інформації про використання ГМО, (б) застережних заходів,

(в) забезпечення екологічної рівноваги, (г) дослідження майбутнього впливу

ГМО і (д) вивчення потенційних ризиків [175, с. 43, 44].

Однак зазначимо, що все ж таки в розглядуваному Законі закріплені

основні принципи саме державної політики в галузі генетично-інженерної

діяльності й поводження з ГМО, а не принципи правового регулювання

застосування ГМО при вирощуванні сільгосппродукції рослинного походження.

Водночас останні мають ґрунтуватися на розглянутих принципах, що можуть

становити їх фундамент.

На наше переконання, принципи правового регулювання використання

ГМО при вирощуванні сільгосппродукції рослинного походження можна

сформулювати з урахуванням принципів насінництва, запропонованих

В. П. Станіславським, який до них відносить принципи: а) оптимального

поєднання публічних і приватних інтересів у насінництві, що припускає розумне

поєднання інтересів суб’єктів насінництва та інших осіб, які не є учасниками

останнього; б) раціонального використання й охорони сільгоспугідь у процесі

насінництва; в) екологічної безпеки й охорони навколишнього природного

середовища і здоров’я людини; г) здійснення контролю в насінництві, що

провадиться за вимогою споживачів високопродуктивного насіння й має на меті

визначення його якості [280, с. 55-61].

Проте стосовно викладеної точки зору зробимо деякі зауваження. Як

вбачається, принцип оптимального поєднання публічних і приватних інтересів

при регламентації суспільних відносин з використання ГМО при вирощуванні

зазначеної сільгосппродукції не може бути застосований. Тут повинна чітко

44

простежуватися вимога пріоритету публічних інтересів при здійсненні такої

діяльності, що обґрунтовується необхідністю збереження здоров’я людини й

охорони довкілля, а також дотримання вимог біологічної й генетичної безпеки.

Водночас до наведених принципів без жодних заперечень можна віднести

принцип раціонального використання й охорони сільгоспугідь у процесі

вирощування сільгосппродукції рослинного походження з використанням ГМО.

Адже зрозуміло, що вона вирощується на землях сільгосппризначення, що

мають найвищу цінність у складі земельного фонду України. На думку

П. Ф. Кулинича, ними треба вважати землі, які розташовані за межами

населених пунктів, надані громадянам і юридичним особам для використання

головним чином як сільгоспугідь з метою вирощування сільгоспкультур і як

операційний базис для розміщення допоміжної сільськогосподарської

виробничої й землеохоронної інфраструктури, а також землі, призначені для цих

цілей [121, с. 42, 43]. Визначальними у складі таких земель є сільгоспугіддя, до

яких відносять ріллю, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища й перелоги

(пп. «а» п. 2 ст. 22 ЗК України від 25 жовтня 2001 р., № 2768-III [88]).

Такі землі й угіддя належить використовувати раціонально, тобто

землекористувачі у процесі виробництва мають забезпечувати максимальний

ефект при здійсненні мети землекористування з урахуванням охорони земель та

оптимальної взаємодії з природними чинниками («Земля. Термины и

определения»: ГОСТ 26640-85, затверджений постановою Держкому СРСР по

стандартах від 28 жовтня 1985 р., № 3453 [62]).

Охорона земель становить собою систему правових, організаційних,

економічних, технологічних та інших заходів, спрямованих на їх раціональне

використання, на запобігання необґрунтованому вилученню земель

сільгосппризначення для несільськогосподарських потреб, на захист від

шкідливого антропогенного впливу, на відтворення й підвищення родючості

ґрунтів, продуктивності земель лісового фонду, забезпечення особливого

45

режиму використання земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного й

історико-культурного призначення (ч. 1 ст. 1 Закону України «Про охорону

земель» від 19 червня 2003 р., № 962-IV [245]).

До розглядуваних принципів без будь-яких заперечень слід віднести

принцип екологічної безпеки й охорони навколишнього природного середовища

і здоров’я людини, оскільки така безпека має бути гарантованою при

застосуванні ГМО в рослинництві.

Для реалізації належного правового регулювання суспільних відносин з

використання ГМО при вирощуванні сільгосппродукції рослинного походження

неабияке значення має вже згадуваний раніше принцип здійснення належного

контролю. Закон України «Про державну систему біобезпеки при створенні,

випробуванні, транспортуванні та використанні генетично модифікованих

організмів» [220] містить значну кількість приписів стосовно контролю у сфері

цих відносин, зокрема, щодо того, що:

– Кабінет Міністрів України забезпечує контроль у сфері поводження з

ГМО і генетично-інженерної діяльності (ч. 1 ст. 7);

– центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування

державної політики у сфері освіти і науки, розробляє й вдосконалює систему

контролю за дотриманням правил безпеки генетично-інженерної діяльності (ч. 1

ст. 8);

– центральний орган виконавчої влади, що забезпечує реалізацію

державної політики із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері

охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання,

відтворення й охорони природних ресурсів, здійснює державний нагляд і

контроль за дотриманням заходів біологічної й генетичної безпеки щодо

біологічних об’єктів природного середовища під час створення, дослідження і

практичного використання ГМО у відкритій системі (ст. 92);

46

– центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування

державної політики у сфері охорони здоров’я, затверджує перелік харчових

продуктів, щодо яких провадиться контроль вмісту ГМО, й перелік відповідних

методик детекції й ідентифікації ГМО (ч. 1 ст. 10);

– центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у

сфері санітарного та епідемічного благополуччя населення, здійснює державний

нагляд і контроль за дотриманням заходів біологічної й генетичної безпеки

стосовно людини під час створення, дослідження і практичного застосування

ГМО у відкритій системі (ч. 1 ст. 102);

– центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування

державної політики у сфері ветеринарної медицини, безпечності харчових

продуктів, затверджує перелік кормів, кормових добавок і ветеринарних

препаратів, що контролюються щодо вмісту ГМО (ч. 1 ст. 11);

– центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у

сфері безпечності харчових продуктів, готує пропозиції щодо затвердження

переліку кормів, кормових добавок і ветеринарних препаратів, у яких

здійснюється контроль вмісту ГМО (ч. 1 ст. 111);

– центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у

сфері нагляду (контролю) в АПК, організовує і здійснює державний нагляд

(контроль) за додержанням заходів біологічної й генетичної безпеки стосовно

сільгоспрослин у процесі створення, дослідження і практичного використання

ГМО у відкритих системах на підприємствах, в установах та організаціях АПК

незалежно від їх підпорядкування й форми власності (ст. 112).

Окрім цього, має місце державний контроль за обігом ГМО і продукції,

отриманої з використанням ГМО (ст. 151), транспортування і зберігання ГМО

повинно передбачати вжиття комплексу заходів, попереджуючих

неконтрольоване вивільнення ГМО в навколишнє природне середовище (ч. 1

ст. 17 Закону) та ін.

47

З нашого погляду, наведені принципи належить покласти в основу

правової регламентації суспільних відносин з використання ГМО при

вирощуванні сільгосппродукції рослинного походження. Цей перелік не є

сталим і скоріше за все має бути доповнений при опрацюванні відповідних

нормативних та наукових положень, розроблених на рівні законодавства ЄС.

Якщо вести мову про відповідні принципи правового регулювання

застосування ГМО на рівні права ЄС, то варто зазначити, що вони є певним

продовженням загальних принципів САП. У спеціальних юридичних джерелах

підкреслюється, що до найважливіших принципів правового регулювання САП

зараз належать: а) ринковий принцип – для сільського господарства досить

важливо створити єдиний ринок; фермери мають отримувати прибуток від своєї

діяльності; б) преференційний режим для ЄС – продукти Євросоюзу повинні

мати перевагу на ринку порівняно з імпортними; в) єдине фінансування – САП

фінансується за рахунок ЄС, для чого створено Європейський

сільськогосподарський цільовий і гарантійний фонд (EAGFL) [1, с. 10, 11].

Зазначені принципи було запроваджено під час першого етапу розвитку САП,

який, як указує В. І. Назаренко, тривав протягом 1958 – 1962 рр. [158, с. 53].

Загалом же щодо поводження з ГМО та його використання у світі

існують 2 точки зору. Перша, так звана концепція еквівалентності, поширена,

приміром, у США, де ГМ-продукція застосовується на рівні з продуктами,

отриманими традиційним шляхом, через брак законодавчих підстав для

запровадження маркування такої продукції. Друга знайшла своє вираження в

уже згадуваному принципі перестороги, що є основним підходом у ЄС до

регулювання обігу ГМО та аналізу можливих ризиків [136, с. 317, 318].

Оскільки наше дослідження присвячено правовим аспектам використання ГМО

при вирощуванні сільгосппродукції рослинного походження (у тому числі й у

ЄС), необхідно з’ясувати зміст цього принципу детальніше.

48

Окремі дослідники порушеної проблеми називають цей принцип у числі

спеціальних принципів міжнародного екологічного права, закріплених у

Стокгольмській декларації (1972 р.) й у Декларації Ріо-де-Жанейро з

навколишнього середовища і розвитку (1992 р.) [142, с. 9, 10]. Його сутність

полягає в тому, що у випадках наявної небезпеки заподіяння серйозної або

непоправної шкоди довкіллю нестача повної наукової інформації не повинна

бути причиною для відмови або відкладення вжиття ефективних заходів з

попередження забруднення довкілля, навіть якщо їх реалізація пов’язана зі

значними матеріальними витратами. Це положення, за слушною думкою

Л. В. Струтинської-Струк, фактично є одним із базових у сфері здійснення

генетично-інженерної діяльності [285, с. 16]. Названий принцип загалом

стосується прийняття рішень в умовах наукової невизначеності щодо шкідливих

наслідків запропонованої діяльності для довкілля і здоров’я людей [9, с. 32, 33].

Принцип перестороги означає, що новий продукт або процес не слід

затверджувати для застосування, якщо безпечність цього продукту або процесу

невідома або сумнівна. Отже, компанія, яка бажає продавати ГМ-продукт на

території ЄС, за відсутності обґрунтованого сумніву повинна спершу довести,

що він є безпечним для використання [345, с. 33].

З нашого погляду, розглядуваний принцип перестороги має також

належати до принципів правового регулювання застосування ГМО і при

вирощуванні сільгосппродукції рослинного походження, оскільки їх вплив на

здоров’я людей і довкілля достеменно на сьогодні не вивчено. Ось чому слід

обов’язково вживати запобіжні заходи, що гарантують біологічну й генетичну

безпеку у процесі генно-інженерної діяльності. Такий підхід повністю

відповідатиме ставленню до ГМО у країнах ЄС. Адже ще у 2002 р. у

повідомленні під назвою «Науки про життя та біотехнології – європейська

стратегія» Європейська комісія чітко визначила підхід до ГМ-організмів, який

відтоді став керівним для країн ЄС: краще розробляти випереджаючі методи їх

49

відповідального використання згідно з європейськими цінностями і

стандартами, аніж пасивно спостерігати за приходом нових технологій [324].

Деякі вчені пропонують розглядувані засади застосування ГМО, тобто

принцип перестороги, ще йменувати як «принцип обережності», що виступає

необхідною умовою збереження біорізноманіття, забезпечення високого рівня

біобезпеки шляхом вжиття відповідних заходів при вирощуванні й

культивуванні ГМ-рослин. Принцип обережності служить підставою для

заборони на ввезення ГМО за умов недостовірної інформації щодо оцінки

ризику, наукової невизначеності шкідливих наслідків зазначеної діяльності на

природне середовище, а також нестачі відповідних наукових інформаційних

відомостей, що стосуються масштабів можливого несприятливого впливу ГМО

на збереження і стале використання біорізноманіття у країні імпорту [125,

с. 107, 108]. З викладеного вбачається, що йдеться фактично про один і той же

принцип, який все ж таки слід іменувати принципом перестороги, бо саме такий

термін чіткіше віддзеркалює сутність викладених вище вимог.

Детальне вивчення наукових публікацій науковців країн ЄС дозволяє

вести мову про виокремлення в них подібних принципів правового регулювання

відносин з використання ГМО. У Регламенті щодо законодавства про харчові

продукти так званий превентивний принцип (принцип перестороги) чітко

описаний як загальний. Започаткований в екологічному праві, він зараз став

загальним принципом законодавства Євросоюзу й поширився на сектор

харчових продуктів [339; 351, с. 139; 352, с. 138]. Вагомим є той факт, що в

цьому зв’язку названий Регламент мав прообраз (хоча й частково) у вигляді

попереднього законодавства. Зокрема, професор К. Дютійоль вважав, що

Регламент № 258/97 ввів превентивну за своїм характером процедуру (як у

випадку медикаментів) у тому розумінні, що вона вимагає проведення

оцінювання, якщо існує невизначеність стосовно безпечності нового харчового

продукту [322]. Крім того, цей принцип чітко визначається у статтях 1 і 4

50

2001/18/ЄС Директиви від 12 березня 2001 р. про навмисний випуск у

навколишнє середовище ГМО [69], які не тільки його описують, а й

передбачають превентивні заходи завдяки докладним технічним правилам

(«procéduralisation»). Не менш важливим є й те, що існує чітке усвідомлення

необхідності усунути невизначеність у керуванні ризиками, про що свідчить

введення моніторингу впливу випуску ГМО на здоров’я людини, на довкілля і

впровадження системи контролю обігу [334, с. 86].

На додаток наголосимо, що окремі дослідники в межах ЄС говорять про

застосування в розглядуваних відносинах принципу запобігання: по-перше, він

прямо пов’язаний з науковою невпевненістю при прийнятті рішень, що

стосуються стану довкілля; по-друге, він регулює той спосіб, у який

приймається рішення, тобто процес прийняття останнього; по-третє,

застосування цього принципу значним чином залежить від інституційного й

культурного контексту, в якому він реалізується [333, с. 23]. Зрозуміло, що

йдеться знов-таки про розглянутий раніше принцип перестороги.

На переконання В. М. Єрмоленка, існування принципів відіграє дуже

важливу роль: (а) розроблення нових нормативно-правових актів аграрного

законодавства повинно ґрунтуватися на принципах аграрного права й випливати

з них, (б) наявність принципів надає змогу застосовувати аналогію права, якщо

існуючі аграрні відносини не врегульовані жодним із чинних аграрних

нормативно-правових актів [5, с. 55, 56].

З урахуванням викладеного вважаємо, що до принципів правового

регулювання застосування ГМО при вирощуванні сільгосппродукції рослинного

походження мають належати принципи: (а) перестороги, (б) пріоритету

публічних інтересів при використанні ГМО, (в) раціонального використання й

охорони сільгоспугідь при вирощуванні такої ГМ-продукції, (г) екологічної

безпеки й охорони навколишнього природного середовища і здоров’я людини,

(д) здійснення належного контролю за використанням ГМО. Наведені принципи

51

слід закріпити в Законі України «Про державну систему біобезпеки при

створенні, випробуванні, транспортуванні та використанні генетично

модифікованих організмів» [150, с. 61].

1.3. Розвиток законодавства України та ЄС щодо використання ГМО

при вирощуванні сільськогосподарської продукції рослинного походження

Продовжуючи розгляд правових питань застосування ГМО при

виробництві сільгосппродукції, дослідимо ґенезу законодавства України та ЄС

щодо використання ГМО при вирощуванні сільгосппродукції рослинного

походження. Метою такого дослідження є розроблення на підставі порівняльно-

правового аналізу зазначеного законодавства рекомендацій з удосконалення

вітчизняного аграрного законодавства, зокрема, в аспекті його адаптації до

законодавства ЄС, а також імплементації законодавством України здобутків

європейського законодавства в цій царині. Правильність такого підходу

підкреслює точка зору В. В. Носіка: адаптація законодавства України потребує

об’єктивного оцінювання сучасного стану українського правотворення і

правозастосування [163, с. 17].

Загальні засади здійснення виробничо-господарської діяльності

сільгосптоваровиробниками в галузі рослинництва регламентовано низкою

Законів України, як-от: «Про насіння і садивний матеріал» від 26 грудня 2002 р.,

№ 411-IV [243] (в ред. Закону «Про внесення змін до Закону України «Про

насіння і садивний матеріал» від 2 жовтня 2012 р., № 5397-VI [215]); «Про

охорону прав на сорти рослин» від 21 квітня 1993 р., № 3116-XII [247] (в ред.

Закону «Про внесення змін до Закону України «Про охорону прав на сорти

рослин» від 17 січня 2002 р., № 2986-III [216]); «Про карантин рослин» від 30

червня 1993 р., № 3348-XII [236] (в ред. Закону «Про внесення змін до Закону

України «Про карантин рослин» від 19 січня 2006 р., № 3369-IV [214]); «Про

захист рослин» від 14 жовтня 1998 р., № 180-XIV [234]; «Про пестициди і

52

агрохімікати» від 2 березня 1995 р., № 86/95-ВР [248]; «Про зерно та ринок зерна

в Україні» від 4 липня 2002 р., № 37-IV [235]; «Про виноград та виноградне

вино» від 16 червня 2005 р., № 2662-IV [210] та ін.

Ми погоджуємося з Л. В. Лейбою в тому, що тривалий час Україна не

мала правового акта, норми якого забезпечували б системний підхід до

врегулювання відносин у генно-інженерній сфері. Положення про біотехнології

були розпорошені по таких Законах України: «Про захист прав споживачів» від

12 травня 1991 р., № 1023-XII [233] (в ред. Закону «Про внесення змін до Закону

України «Про захист прав споживачів» від 1 грудня 2005 р., № 3161-IV [213]);

«Про безпечність та якість харчових продуктів» від 23 грудня 1997 р., № 771/97-

ВР [205] (в ред. Закону «Про внесення змін до Закону України «Про якість та

безпеку харчових продуктів та продовольчої сировини» від 6 вересня 2005 р.,

№ 2809-IV [217]); «Про об’єкти підвищеної небезпеки» від 18 січня 2001 р.,

№ 2245-III [244] та ін. [132, с. 263].

Приміром, в абз. 6 п. 1 ст. 15 Закону України «Про захист прав

споживачів» [233] визначається, що інформація про продукцію повинна містити

позначку про наявність або відсутність у складі продуктів харчування ГМ-

компонентів. Згідно з діючою раніше редакцією ст. 1 Закону України «Про

безпечність та якість харчових продуктів» [205] новий харчовий продукт

включає інгредієнти такого харчового продукту, який ще не виходив на

споживчий ринок України, тому що він містить (або складається) з генетично

модифікованих організмів. Новим чинним Законом України «Про основні

принципи та вимоги до безпечності та якості харчових продуктів» від 22 липня

2014 р., № 1602-VII [212] забороняється обіг харчових продуктів, які містять

ГМО або отримані з їх використанням, до проведення їх державної

реєстрації (п. 1 ст. 37).

Окремі питання біологічної безпеки визначалися також Законом України

«Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» від 24

53

лютого 1994 р., № 4004-XII [222], у розвиток якого наказом МОЗ України від 9

липня 1997 р., № 204 були затверджені Методичні вказівки «Медико-біологічна

оцінка нетрадиційної продовольчої сировини і нових харчових продуктів» [145].

Частиною 4 ст. 53 Закону України «Про охорону навколишнього природного

середовища» від 25 червня 1991 р., № 1264-XII [246] передбачено, що

виробництво й використання ГМО, продукції, отриманої з їх застосуванням,

здійснюється лише після проведення комплексних досліджень їх впливу на

здоров’я й довкілля за дозволом МОЗ України й Міністерства екології і

природних ресурсів України. Біотехнічне виробництво було включено до

Переліку видів діяльності та об’єктів, що становлять підвищену екологічну

небезпеку, затвердженого постановою КМУ від 27 липня 1995 р., № 554 [169]

(на сьогодні втратила чинність).

У науковій юридичній літературі вказується, що перший період

формування української системи біобезпеки, що стосувався виключно ГМ-

рослин, започатковано в 1998 р. з прийняттям першого документа, яким хоча б

частково здійснювалося регулювання окремих видів діяльності щодо ГМ-

рослин [199, с. 225]. Ним була постанова КМУ «Про затвердження Тимчасового

порядку ввезення, державного випробування, реєстрації та використання

трансгенних сортів рослин в Україні» від 17 серпня 1998 р., №1304 [231] (на

сьогодні втратила чинність). Названим Тимчасовим порядком встановлювалися

правила ввезення, державного випробування, реєстрації й застосування в

Україні генетично модифікованих (трансгенних) сортів рослин, що відповідають

вимогам біобезпеки. Правила стосувалися лише тих трансгенних сортів рослин,

які визнані біологічно безпечними, були офіційно зареєстровані й допущені до

використання в будь-якій країні, яка є членом Міжнародного союзу по охороні

нових сортів рослин.

Ввезення в Україну таких сортів рослин мало здійснюватися за дозволом

Мінагропрому України. Підставою для його отримання служив позитивний

54

висновок створюваної при Міннауки України Міжвідомчої комісії з питань

біобезпеки про біобезпеку генетичної конструкції, включеної до геному цих

сортів. Після одержання дозволу на ввезення трансгенних сортів рослин ця

Комісія повинна була включати їх до державного випробування за Методикою

державного сортовипробування сільськогосподарських культур. У разі

виявлення не зазначеної в описі вади трансгенного сорту рослин, небезпечної

для здоров’я людини або екології, цей сорт мав зніматися з випробування, а його

насіння, бульби, рослинні рештки (солома, бадилля тощо) й сортів-еталонів

знищуватись. Сорти рослин, що пройшли таке випробування й отримали

позитивний висновок державної санітарно-гігієнічної експертизи, повинні були

заноситися до спеціального розділу Реєстру сортів рослин України в порядку,

встановленому для інших сортів рослин.

Незважаючи на існування таких приписів, положення названої постанови

так і не були реалізовані. Як указує Т. О. Коваленко, на її підставі свого часу не

було прийнято жодного рішення про реєстрацію сортів трансгенних рослин [95,

с. 17].

Надалі приймалися й інші нормативно-правові акти щодо впорядкування

відносин з використання ГМО у рослинництві. Приміром, п. 11.1.5. розділу 11

«Якість життя та навколишнього природного середовища» Плану дій щодо

реалізації пріоритетних положень Програми інтеграції України до

Європейського Союзу у 2001 році, затвердженого постановою КМУ від 10

квітня 2001 р., № 345 [183], встановлювалася необхідність розроблення

критеріїв, норм і стандартів для оцінювання можливого негативного впливу

ГМО на збереження і стале застосування біологічного різноманіття. При цьому

підкреслювалося, що вони повинні бути адаптовані до норм, чинних на

території ЄС [288, с. 362].

Відповідно до Програми «Сільськогосподарська біотехнологія – 2001–

2005 рр.», затвердженої наказом Мінагрополітики України й УААН від 24

55

жовтня 2001 р., №318/92 [219], пріоритетним напрямком формування сільського

господарства ХХІ ст. було визначено його перехід на принципи прогресивного

розвитку, головна мета якого – отримання достатньої кількості продукції

високої якості при обмежених витратах природних ресурсів (зокрема

енергетичних), збереження й підвищення родючості землі, відновлення джерел

питної води й запобігання забрудненню довкілля. Магістральним шляхом

розв’язання цих проблем, як підкреслює О. М. Савельєва, проголошувався

перехід від хімічних до біологічних засобів впливу на

сільгоспвиробництво [269, с. 348]. Цією Програмою передбачалося створення

нового покоління сортів сільгоспкультур (картоплі, цукрових буряків, пшениці,

плодових і ягідних культур) на підставі запровадження сучасних методів

біотехнології й генетичної інженерії.

Свого часу Кабінетом Міністрів України приймалися постанови «Про

утворення Комісії з питань біоетики» від 13 грудня 2001 р., № 1677 [254], яка

функціонувала як консультативно-дорадчий орган, і «Про утворення

Міжвідомчої ради з питань новітніх біотехнологій» від 14 грудня 2001 р.,

№ 1689 [255], що була постійно діючим робочим органом при КМУ,

опрацьовувала пропозиції щодо формування державної політики й механізмів її

реалізації в науковій і науково-технічній сфері сучасних біотехнологій. Обидва

названі органи було ліквідовано на підставі постанови КМУ «Про ліквідацію

деяких комісій, рад та робочих груп, утворених актами Кабінету Міністрів

України, і визнання такими, що втратили чинність, деяких актів Кабінету

Міністрів України» від 18 серпня 2005 р., № 753 [239].

Наказом Мінагрополітики України від 30 серпня 2002 р., № 247,

зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 25 жовтня 2002 р. за

№ 847/7135, затверджено Критерії заборони поширення сортів рослин в

Україні [117]. Згідно із зазначеним документом до сортів, що завдають шкоди

рослинному і тваринному світу чи довкіллю, було віднесено сорти, створені

56

методом генетичної інженерії, які за умов їх культивування можуть провокувати

небажані наслідки.

На підставі указу Президента України від 23 червня 2004 р.,

№672/2004 [242] було утворено Міжвідомчу комісію з питань біологічної та

генетичної безпеки при Раді національної безпеки і оборони України й

затверджено відповідне Положення про неї. Комісія була робочим органом при

Раді. До її основних завдань належали: (а) аналіз стану й можливих загроз

національній безпеці України у сфері нових біотехнологій і генної інженерії,

(б) аналіз виконання завдань галузевих програм і вжиття заходів, пов’язаних з

реалізацією міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади

державної політики у зазначеній сфері, (в) узагальнення міжнародного досвіду

щодо формування й реалізації державної політики у цій царині та ін. Ця Комісія

ліквідована указом Президента України від 10 червня 2009 р., № 423/2009 [237],

яким одночасно було створено Комісію з біобезпеки та біологічного захисту при

Раді національної безпеки і оборони України.

Поруч з наведеним приписи щодо ГМО містилися, наприклад, у Законі

України «Про дитяче харчування» від 14 вересня 2006 р., № 142-V [221], а саме:

(а) сировина, яка застосовується у виробництві продуктів дитячого харчування,

не повинна містити ГМО (п. 6 ст. 8); (б) забороняється використання для

виробництва продуктів дитячого харчування сировини, що складається або

виробляється з ГМО (п. 6 ст. 9); (в) забороняється обіг продуктів дитячого

харчування, якщо вони містять ГМО (п. 3 ст. 10). Як стверджують науковці-

правознавці, серед Законів України лише названий Закон має високу ступінь

відповідності міжнародному і європейському законодавству в досліджуваній

сфері [198, с. 195].

Є сенс відзначити, що наведені та інші нормативно-правові акти, які

приймалися в різний час, стосувалися як загальних питань біобезпеки при

використанні ГМО, так і їх застосування саме в рослинництві при вирощуванні

57

продукції рослинного походження. Однак в аграрно-правовій науковій

літературі відмічалося, що законодавство щодо ГМ-продукції лише

формується [47, с. 244]. Як слушно констатувала Л. В. Струтинська-Струк,

поширення на території України ГМО і продукції з їх вмістом відбувається за

фактичної відсутності належної законодавчої бази, призначеної впорядковувати

цю царину суспільних відносин. Аналіз практики законодавчого врегулювання

цієї важливої проблеми в інших країнах підтверджує нагальну потребу

прийняття спеціального закону [285, с. 14, 15]. При цьому, як продовжувала

вчена, розроблення останнього повинно здійснюватися з урахуванням

пріоритету збереження здоров’я людини й охорони довкілля порівняно з

отриманням економічних переваг від застосування ГМО і продуктів, отриманих

на їх основі [286, с. 115].

Свого часу розроблялося декілька варіантів законопроектів щодо

діяльності у сфері біотехнології. Так, у 1997 р. до парламенту було внесено

проект Закону України «Про державну політику регулювання в галузі

генетично-інженерної діяльності», який вищий законодавчий орган

запропонував доопрацювати. Оновлений законопроект під назвою «Про

державну систему біобезпеки під час здійснення генетично інженерної

діяльності» було включено до порядку денного VІ сесії Верховної Ради України

у 2000 р. У результаті широкої кампанії проти ГМО, розгорнутої ЗМІ та

представниками «зелених», 18 січня 2001 р. цей законопроект так і не отримав

достатньої кількості голосів, щоб бути прийнятим у першому читанні [23,

с. 110]. Повторне його внесення для розгляду на VІІ сесії Верховної Ради

України теж залишилося без результату [143, с. 90, 91]. У 2001 і 2002 роках в

Україні парламент розглядав законопроекти «Про державну систему біобезпеки

під час здійснення генетично-інженерної діяльності», «Про державну систему

біобезпеки при створенні, випробуванні і практичному використанні генетично

модифікованих організмів» [132, с. 265], «Про біоетику» [90, с. 118; 91, с. 400],

58

проте жоден з них не було прийнято. Хоча, наприклад, у законопроекті «Про

державну систему біобезпеки при створенні, випробуванні і практичному

використання генетично модифікованих організмів», зареєстрованому 23 липня

2002 р., передбачалося створення Міжвідомчої комісії з питань біобезпеки при

Кабінеті Міністрів України – спеціально уповноваженого органу в галузі

безпеки генетично-інженерної діяльності [257, с. 229].

З рештою, відповідний Закон України було прийнято лише у 2007 р.,

зважаючи на що, як вбачається, можна вести мову про започаткування саме із

цього моменту нового періоду розвитку законодавства щодо використання

ГМО, у тому числі і при вирощуванні сільгосппродукції рослинного

походження.

На сьогодні базовим вітчизняним законодавчим актом щодо ГМО є Закон

України «Про державну систему біобезпеки при створенні, випробуванні,

транспортуванні та використанні генетично модифікованих організмів», що

регулює відносини між органами виконавчої влади, виробниками, продавцями

(постачальниками), розробниками, дослідниками, науковцями і споживачами

ГМО та продукції, виробленої за технологіями, що передбачають їх

розроблення, створення, випробування, дослідження, транспортування, імпорт,

експорт, розміщення на ринку, вивільнення в довкілля й застосування в Україні

із забезпеченням біологічної й генетичної безпеки [220].

Розглядуваний Закон визначає передусім низку понять, серед яких:

«біологічна безпека», «генетична безпека», «організм, живий організм»,

«генетично модифікований організм, живий змінений організм (ГМО)»,

«продукція, отримана з використанням ГМО», «генетично-інженерна

діяльність», «вивільнення ГМО у навколишнє середовище», «система

замкнена», «система відкрита», «ризик» та ін. (ст. 1).

Закон визначає законодавство України в галузі генетично-інженерної

діяльності й поводження з ГМО, основні принципи державної політики в цій

59

галузі й завдання Закону, суб’єктів регулювання, сфери їх діяльності, що

підлягають регламентуванню у процесі поводження з ГМО, повноваження

різноманітних органів державної влади в царині обігу ГМО, регламентує

поводження з ГМО і генетично-інженерну діяльність у замкненій і відкритих

системах, їх державну реєстрацію, правила використання, транспортування,

зберігання й утилізації ГМО, відповідальність за порушення законодавства в

зазначеній галузі та ін. Так, за ст. 5 Закону регулюванню підлягають:

(а) генетично-інженерна діяльність, що здійснюється в замкненій системі;

(б) генетично-інженерна діяльність, що здійснюється у відкритій системі;

(в) державна реєстрація ГМО та продукції, виробленої з їх застосуванням;

(г) введення в обіг і подальший обіг ГМО і продукції, виробленої з їх

використанням; (д) експорт, імпорт і транзит ГМО.

Державну реєстрацію ГМО і продукції, виробленої з їх застосуванням,

здійснюють центральні органи виконавчої влади відповідно до їх повноважень.

Вони ведуть Державні реєстри ГМО та продукції, виробленої з їх

застосуванням, розміщують їх на власних офіційних веб-сайтах і регулярно

публікують у ЗМІ [35, с. 87]. При цьому державну реєстрацію різних видів ГМО

покладено на відповідні органи державної влади (МОЗ України,

Мінагрополітики та продовольства України, Міністерство екології та природних

ресурсів України та ін.). Зважаючи на це, науковці неодноразово наголошували

на недоцільності саме такого законодавчого регламентування, на відсутність

єдиного органу, який взяв би на себе відповідальність за безпечне розроблення,

випробування, транспортування й використання ГМО [119, с. 53; 199, с. 232;

258, с. 339; 272, с. 325]. Адже, за влучним висловом Г. І. Балюк, «… за такої

кількості органів, причетних до забезпечення виконання вимог цього Закону,

виникає ситуація, аналогічна відомому прислів’ю про те, що «у семи няньок

дитя не доглянуте» [17, с. 39]. Більше того, створення спеціального органу

державної влади, на який у законодавчому порядку було б покладено здійснення

60

контролю за застосуванням ГМО, повністю відповідало б вимогам п. 1 ст. 11

Директиви 90/219/ЄЕС від 23 квітня 1990 р. про обмежене використання

генетично модифікованих мікроорганізмів [198, с. 196].

Частиною 10 ст. 14 розглядуваного Закону передбачено, що до генетично

модифікованих сортів рослин можуть бути застосовані обмеження щодо їх

вирощування на землях, перелік яких установлюється центральним органом

виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері

охорони довкілля. Проте, як слушно підкреслюють дослідники, перелік таких

земель і досі не затверджено [136, с. 318].

Поряд із цим аналізований Закон містить і низку недоліків. На

переконання В. М. Єрмоленка, серед них можна назвати такі: а) значна кількість

норм щодо принципів і завдань державної політики щодо поводження з ГМО

має яскраво виражений декларативний характер; б) брак жодних засобів

нормування відносин з ГМО; в) узагальненість розподілу повноважень з

контролю за ГМО за різними державними органами влади, що вимагає

додаткової регламентації правового регулювання за допомогою підзаконних

актів; г) надмірна узагальненість вимог до процедури проведення експертизи

трансгенної продукції, що потребує подальшої деталізації актами міністерств і

відомств; д) переважання відсилочних приписів щодо настання юридичної

відповідальності за правопорушення щодо поводження з ГМО, що нівелює її

ефективність; е) відсутність жодної вказівки на узагальнюючу позицію

законодавця стосовно якості й безпечності сільгосппродукції, що містить

ГМО [82, с. 390].

Інші дослідники додають до цього переліку: (а) недостатню визначеність

ключових понять, (б) брак регламентації класів ризиків ГМО, (в) відсутність

порогового вмісту ГМО для продуктів [44, с. 37], (г) неврегульованість питання

щодо післяреєстраційного періоду ГМО і моніторингу за їх виробництвом,

61

реалізацією й використанням, (д) брак умов, за наявності яких сільгоспвиробник

може здійснювати діяльність з вирощування ГМ-рослин [136, с. 318].

До того ж окремі науковці зазначають, що положення про маркування

харчових продуктів необхідно додати безпосередньо до Закону України «Про

державну систему біобезпеки при створенні, випробуванні, транспортуванні та

використанні генетично модифікованих організмів», оскільки закони мають

більшу правову силу порівняно з підзаконними актами [131, с. 40; 199, с. 256;

267, с. 105]. А ось С. І. Бугера пропонує розробити спеціалізований нормативно-

правовий акт, який системно регламентував би відносин із застосування ГМО в

сільгоспвиробництві з урахуванням галузевих особливостей виробництва

окремих видів продукції [34]. Як вбачається, це може бути окремий нормативно-

правовий акт щодо застосування ГМО при вирощуванні сільгосппродукції

рослинного походження.

Ми цілком погоджуємося з тим, що закони України, попри свою

значимість у механізмі правового регулювання, все ж закладають лише

найзагальніші засади останнього. Конкретизація законодавчих положень

повинна мати місце на підзаконному рівні [83, с. 114]. Зважаючи на це, на

виконання приписів Закону України «Про державну систему біобезпеки при

створенні, випробуванні, транспортуванні та використанні генетично

модифікованих організмів» прийнято низку підзаконних нормативно-правових

актів, до характеристики яких ми й переходимо. Ці документи ми розглянемо за

хронологією їх прийняття.

Постановою КМУ «Питання обігу харчових продуктів, що містять

генетично-модифіковані організми та (або) мікроорганізми» від 1 серпня

2007 р., № 985 [182] визначалося, що з 1 листопада 2007 р. ввезення й реалізація

харчових продуктів, що містять ГМО й (або) мікроорганізми в кількості понад

0,9%, здійснюється за наявності відповідного маркування із зазначенням

якісного складу таких продуктів. У подальшому постановою КМУ «Питання

62

маркування сільськогосподарських товарів, вироблених із застосуванням

генетично модифікованих організмів» від 21 листопада 2007 р., № 1330 [181]

першу постанову було скасовано, а відповідним державним органам приписано

подати в КМУ пропозиції щодо розроблення проектів актів законодавства з

питань упорядкування процедури маркування сільгосптоварів, вироблених із

застосуванням ГМО, що включають сучасні методи і принципи оцінювання

ризиків, визначені у відповідних угодах СОТ, документах Комісії з Кодексу

Аліментаріус, а також у Міжнародній конвенції про захист рослин, з

урахуванням громадської думки й міжнародної практики. Але згодом

постановою Окружного адмiнiстративного суду м. Києва № 1/1 від 11 лютого

2008 р. [196] п. 1 постанови КМУ від 21 листопада 2007 р., № 1330 було

скасовано. При цьому в судовому засіданні представник уряду пояснив цей крок

необхідністю завершення переговорного процесу щодо вступу України до СОТ.

Таке пояснення, як зауважує В. М. Єрмоленко, є щонайменше непереконливим,

оскільки в багатьох країнах, які є членами СОТ і ЄС, потреба такого маркування

встановлена законодавством [81, с. 242, 243].

Вважаємо за необхідне зазначити, що згідно з Державною цільовою

програмою розвитку українського села на період до 2015 року, затвердженою

постановою КМУ від 19 вересня 2007 р., № 1158 [67], у сфері політики

гарантування безпечності і якості продовольства передбачено розроблення

законодавчої бази з питань використання харчових продуктів, вироблених з

ГМО.

Пунктом 4 Порядку надання статусу спеціальної зони з виробництва

сировини, що використовується для виготовлення продуктів дитячого та

дієтичного харчування, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України

від 3 жовтня 2007 р., № 1195 [195], визначено, що в такій спеціальній

сировинній зоні забороняється вирощувати й застосовувати ГМО рослинного і

тваринного походження.

63

Постановою КМУ «Про затвердження Порядку видачі дозволу на ввезення

на митну територію України незареєстрованих генетично модифікованих

організмів для науково-дослідних цілей або державних апробацій

(випробувань)» від 20 серпня 2008 р., № 734 [224] встановлювалося, що такий

дозвіл видається юридичним і фізичним особам на кожний ГМО на безоплатній

основі за висновком державної науково-технічної експертизи і з урахуванням

рекомендацій Міжвідомчої комісії з питань біобезпеки, утвореної МОН України.

Він мав діяти протягом строку проведення науково-дослідницьких робіт або

державних апробацій (випробувань), але не більше як протягом 5-ти років.

Постанова була скасована іншою постановою КМУ «Про визнання такими, що

втратили чинність, деяких постанов Кабінету Міністрів України» від 3 вересня

2014 р., № 405 [207].

Постанова КМУ «Про затвердження тимчасових критеріїв безпеки

поводження з генетично модифікованими організмами та провадження

генетично-інженерної діяльності у замкненій системі» від 16 жовтня 2008 р.,

№ 922 [230] визначила, що за величиною потенційного негативного впливу

ГМО (тих, що (а) не впливають шкідливо на здоров’я людей чи довкілля,

(б) можуть чинити незначний оборотний вплив, (в) можуть чинити оборотний

негативний вплив на здоров’я людини чи довкілля; (г) можуть чинити

необоротний негативний вплив) встановлюється 4 рівні ризику. Рівень ризику

генетично-інженерної діяльності в замкненій системі, у процесі провадження

якої застосовуються модифіковані організми, затверджується МОН України за

поданням підприємства, установи чи організації, яка провадить таку діяльність,

на підставі рішення Комісії з біологічної та генетичної безпеки проведення

генетично-інженерних робіт, утвореної при підприємстві, установі чи

організації.

Відповідно до постанови КМУ «Про затвердження Порядку державної

реєстрації косметичних та лікарських засобів, які містять генетично

64

модифіковані організми або отримані з їх використанням» від 18 лютого 2009 р.,

№ 114 [227] таку реєстрацію здійснює МОЗ України безоплатно на 5-річний

строк шляхом внесення продукції до Державного реєстру косметичних та

лікарських засобів, що містять ГМО або отримані з їх використанням.

Указом Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і

оборони від 27 лютого 2009 р. «Про біологічну безпеку України» від 6 квітня

2009 р., № 220/2009 [251] було введено в дію це рішення. У ньому серед

пріоритетних завдань органів виконавчої влади визначено вжиття заходів з

ефективної організації систем біобезпеки держави, протидії проявам

біотероризму, захисту населення від безконтрольного і протиправного

розповсюдження ГМО, збереження здорового й безпечного довкілля.

Постановою КМУ «Про затвердження Порядку видачі дозволу на

проведення державної апробації (випробування) генетично модифікованих

організмів у відкритій системі» від 2 квітня 2009 р., № 308 [225] установлено,

що такий дозвіл видається безоплатно юридичним і фізичним особам, діяльність

яких пов’язана з поводженням з ГМО, одноразово на апробацію (випробування)

кожного ГМО з урахуванням висновків державної екологічної й державної

санітарно-епідеміологічної експертизи. Він видається лише після проведення

розробником дослідження безпечності ГМО для здоров’я людини й довкілля.

Документ цей діє протягом строку проведення державної апробації

(випробування) ГМО, але не більше 5-ти років. Щодо видачі відповідних

дозволів слід також назвати постанову КМУ «Про затвердження Порядку видачі

дозволу на транзитне переміщення не зареєстрованих в Україні генетично

модифікованих організмів» від 28 квітня 2009 р., № 423 [226].

Важливе значення у плані застосування й відстеження ГМО мають

приписи постанови КМУ «Про затвердження Порядку етикетування харчових

продуктів, які містять генетично модифіковані організми або вироблені з їх

використанням та вводяться в обіг» від 13 травня 2009 р., № 468 [228], у першій

65

редакції якої встановлювався граничний вміст ГМО в розмірі 0,1%, який згодом

було збільшено до 0,9% [192, с. 52]. З погляду В. С. Кайдашова, це

зумовлювалося тим, що граничний вміст ГМО (в розмірі 0,9%) встановлено в

ЄС та інших країнах, які є контрагентами України в торгівлі

сільгосппродукцією, що необхідно для нормального експорту й імпорту

останньої [93, с. 70]. Отже, у даний час п. 3 зазначеного Порядку встановлено,

що етикетування харчових продуктів, які містять ГМО обсягом понад 0,9% або

вироблені із сільгосппродукції, у якій вміст ГМО становить понад 0,9%, має

проводити їх виробник (постачальник) з констатацією на етикетці відповідної

інформації.

Не можна оминути увагою й постанову КМУ «Деякі питання проведення

апробації (випробування) та реєстрації генетично модифікованих організмів

сортів сільськогосподарських рослин» від 23 липня 2009 р., № 808 [68]. Згідно з

Порядком проведення державної апробації (випробування) генетично

модифікованих організмів сортів сільськогосподарських рослин у відкритій

системі, затвердженим названою постановою, ця процедура полягає у здійсненні

випробування з метою встановлення їх впливу на: (а) збільшення ареалу рослин

дикорослих і засмічення ними посівів культурних унаслідок неконтрольованого

розмноження; (б) джерела інфекцій, що спричиняють виникнення епіфітотії;

(в) продукування специфічних речовин у вегетативних і генеративних органах

рослин, які стимулюють розмноження шкідників, що створює умови для

виникнення епізоотії. Об’єктом державного випробування ГМО є конкретно

визначений сорт сільгоспрослини (її частини або насіння), який вважається

придатним для відтворення цілісних рослин.

Порядок державної реєстрації генетично модифікованих організмів сортів

сільськогосподарських рослин у відкритій системі, затверджений постановою

КМУ від 23 липня 2009 р., № 808, визначає, що таку реєстрацію провадить

Мінагрополітики України. Для цього юридична або фізична особа подає

66

останньому відповідне клопотання з додаванням визначених урядом документів.

Строк розгляду поданих документів і внесення відомостей до Реєстру, форму

якого затверджує Мінагрополітики України, не перевищує 120 днів після їх

надходження, включаючи строк проведення експертизи. Підставою для відмови

в реєстрації є наявність науково обґрунтованої інформації про небезпеку ГМО

для здоров’я людини або довкілля у процесі його використання за

призначенням. Реєстрація здійснюється безоплатно строком на 5 років, про що

видається спеціальне посвідчення.

Постановою КМУ «Про затвердження розмірів тарифів на проведення

експертизи, яка є підставою для державної реєстрації генетично модифікованих

організмів сортів сільськогосподарських рослин у відкритій системі» від 18

листопада 2009 р., № 1223 [229] установлено розмір цих тарифів. Постановою

КМУ «Питання забезпечення реалізації статті 7 Закону України «Про державну

систему біобезпеки при створенні, випробуванні, транспортуванні та

використанні генетично модифікованих організмів» від 12 жовтня 2010 р.,

№ 919 [180] затверджено Порядок державної реєстрації генетично

модифікованих організмів джерел кормів, кормових добавок та ветеринарних

препаратів, які містять такі організми або отримані з їх використанням. Згідно із

цим Порядком у липні 2013 р. в Україні вперше була зареєстровано ГМ-

сировина для виробництва кормів – генетично модифікований соєвий шрот, про

що вказується у спеціальній правовій літературі [100, с. 108].

У Переліку харчових продуктів, щодо яких здійснюється контроль вмісту

генетично модифікованих організмів, затвердженому наказом МОЗ України від

9 листопада 2010 р., № 971, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 13

грудня 2010 р. за № 1248/18543 [171], зазначено, що такий контроль

провадиться стосовно вмісту ГМО у сої, кукурудзі, картоплі, томатах, кабачках,

дині, папаї, цикорії, цукровому буряку, ріпаку, пшениці, рисі та ін.

67

Основні засади (стратегія) державної екологічної політики України на

період до 2020 року, затверджені однойменним Законом України від 21 грудня

2010 р., № 2818-VI [167], теж регулюють застосування ГМО в аспекті питання їх

біобезпеки. Зокрема, в галузі останньої закріплено такі заходи: (а) здійснення

контролю за ввезенням на територію України ГМО, запобігання їх

неконтрольованому розповсюдженню й удосконалення до 2015 р. дозвільної

системи стосовно поводження з названими організмами, у тому числі щодо їх

транскордонних переміщень, забезпечення координації генетично-інженерної

діяльності; (б) розроблення нормативно-правових актів з питань державного

регулювання й контролю стосовно поводження з ГМО і здійснення зазначеної

діяльності.

Наказом Міністерства екології та природних ресурсів України «Про

затвердження Критеріїв оцінки ризику потенційного впливу генетично

модифікованих організмів на навколишнє природне середовище» від 7 лютого

2011 р., № 36, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 1 березня 2011 р.

за № 247/18985 [223], установлено, що ризик потенційного впливу ГМО на

довкілля оцінюється за такими критеріями: (а) безпечність, фенотипова й

генотипова стабільність ГМО та його нащадків; (б) безпечність цих організмів

для довкілля, включаючи вплив на біохімічні й біогеохімічні цикли у процесах

розкладання органічного матеріалу у ґрунті; (в) безпечність ГМО для тварин з

урахуванням можливого негайного й (або) віддаленого впливу на здоров’я

тварин і наслідків для трофічного ланцюжка, що походить від вживання цих

організмів; (г) вплив ГМО на динаміку популяцій видів у навколишньому

природному середовищі, в яке вивільнюються ГМО, та генетичне різноманіття в

кожній із них, включаючи вплив на нецільові організми, протягом не менше 3-х

поколінь; (д) вивченість взаємодії між ГМО й довкіллям та впливу ГМО на

екосистему, в яку заплановано їх вивільнення, та ін.

68

Наказом МОЗ України «Про затвердження форми Реєстру косметичних та

лікарських засобів, які містять генетично модифіковані організми або отримані з

їх використанням» від 10 квітня 2013 р., № 290 [232] було затверджено

відповідну форму такого Реєстру.

У нинішній час генетично-інженерну діяльність, введення в обіг ГМО і

продукції, виробленої з їх застосуванням (у відкритій і зімкненій системах),

включено до Переліку видів діяльності та об’єктів, що становлять підвищену

екологічну небезпеку, затвердженого постановою КМУ від 28 серпня 2013 р.,

№ 808 [170].

Наведене дозволяє підсумувати, що в законодавстві України існує окрема

група правових норм, що фіксують порядок і правила використання ГМО, у

тому числі і при виробництві сільгосппродукції [147, с. 249]. Переважна

більшість зазначених нормативно-правових актів є загальними, тобто

стосуються застосування ГМО у різних сферах, проте окремі з них спрямовані

виключно на регулювання відносин з використання ГМО при вирощуванні

сільгосппродукції рослинного походження. Розвиток національного

законодавства щодо застосування ГМО при вирощуванні цієї продукції,

зважаючи на його суттєві зміни і прийняття відповідних нормативно-правових

актів, здолав 2 періоди. Перший розпочався в 1998 р. із прийняттям постанови

КМУ «Про затвердження Тимчасового порядку ввезення, державного

випробування, реєстрації та використання трансгенних сортів рослин в Україні»

від 17 серпня 1998 р., №1304 і тривав до 2007 р. Цей період характеризується

унормуванням лише окремих питань використання ГМО, у тому числі і при

вирощуванні сільгосппродукції рослинного походження, й відсутністю

спеціалізованого нормативно-правового акта в цій царині. Другий період

розпочався з прийняттям Закону України «Про державну систему біобезпеки

при створенні, випробуванні, транспортуванні та використанні генетично

модифікованих організмів» від 31 травня 2007 р., № 1103-V і триває донині. Для

69

нього характерним є врегулювання відповідних суспільних відносин

спеціалізованим нормативно-правовим актом і прийняттям на виконання

вказаного Закону низки підзаконних документів.

Як стверджує В. І. Семчик, основними напрямками розвитку вітчизняного

аграрного права повинні бути наукові дослідження й науково обґрунтовані

розробки, що стосуються адаптації аграрного й земельного законодавства до

законодавства ЄС, а також інших зарубіжних країн [273, с. 27; 274, с. 66; 275,

с. 42, 43]. Така адаптація національного аграрного законодавства з виробництва

сільськогосподарської продукції до вимог законодавства ЄС становить собою

пристосування чинних і майбутніх вітчизняних спеціальних законодавчих актів,

які відповідали б законодавству ЄС з урахуванням особливостей українського

соціуму, умов і змін, що відбуваються в аграрному секторі України, а також

створення належних умов для посилення ролі й підвищення статусу

координуючих міжвідомчих органів з використанням принципів механізму

спільної аграрної політики країн – членів ЄС у зазначеній сфері [25, с. 4].

Іншими словами, це процес приведення національних законів, інших

нормативно-правових актів у відповідність з aguis communautaire (правовою

системою) ЄС [282, с. 209]. Загальнодержавною програмою адаптації

законодавства України до законодавства Європейського Союзу, затвердженою

Законом України від 18 березня 2004 р., № 1629-IV [86], визначено, що аcquis

communautaire (acquis) – це правова система ЄС, яка включає акти законодавства

останнього (але не обмежується ними), прийняті в рамках Євросоюзу, спільної

зовнішньої політики та політики безпеки і співпраці у сфері юстиції та

внутрішніх справ. Щоб зрозуміти, які положення законодавства України слід

адаптувати до права й законодавства ЄС, охарактеризуємо останні у сфері

використання ГМО, оскільки в ЄС правові приписи щодо цього з’явилися

набагато раніше, аніж в Україні.

70

Справедливим є те, що основними захисними законодавчими

інструментами є Директиви ЄС, що регулюють генно-інженерну діяльність у

замкнених системах і порядок вивільнення її продуктів [135, с. 19]. Загалом же

на рівні ЄС приймається декілька видів нормативно-правових актів. Так, як

указують науковці, регламент має загальне застосування, після опублікування є

обов’язковим у всіх його елементах і має пряму дію безпосередньо в державах –

членах ЄС. Основним інструментом європейського законодавства виступають

директиви як зобов’язуючі нормативні акти, кожен з яких стосується певного

очікуваного результату. За своєю юридичною природою будь-яка директива не є

нормою прямої дії, а скоріше вимогою до держави – члена ЄС вжити

відповідних заходів до досягнення певної мети [26, с. 36, 37]. Директиви, як

правило, набувають чинності після їх упровадження в національне

законодавство тієї чи іншої країни [337, с. 34]. Рішення – це індивідуально

визначені акти, які є обов’язковими у всіх своїх елементах виключно для тих,

кому вони адресовані. Крім цього, існує низка необов’язкових актів органів ЄС,

що декларують наміри, плани дій, стратегію (рекомендації й думки) на майбутнє

тощо [26, с. 36, 37].

Традиційно вважається, що започаткувала розвиток законодавства у сфері

ГМО Директива 90/219/ЄЕС від 23 квітня 1990 р. про закрите використання

ГМО [70]. Вона мала обмежувальний характер, а основною її метою був захист

здоров’я людини шляхом регламентації генних модифікацій і перешкоджання їх

розповсюдженню в навколишньому природному середовищі [56, с. 182].

Важливим є закріплення у ст. 2 названої Директиви дефініцій таких понять, як

«мікроорганізм», «генетично змінений мікроорганізм», «обмежене

використання», «користувач», «повідомлення» тощо [198, с. 186]. Саме в цьому

документі йдеться про потребу створення спеціального державного органу, на

який у законодавчому порядку покладалося б здійснення контролю за

застосуванням ГМО (п. 1 ст. 11) [139, с. 49].

71

Директива Ради 90/220/ЄЕС від 23 квітня 1990 р. [74] регламентувала

вивільнення ГМО в довкілля з метою проведення наукових досліджень або ж у

ринкових цілях. Відповідно до неї цей процес є можливим виключно після

отримання письмового дозволу від компетентних національних органів [139,

с. 42]. Як зауважує В. І. Лозо, згідно зі своєю екологічною стратегією ЄС

виходив з пріоритету профілактичний дій. Ураховувалося, що живі організми,

випущені в довкілля для експериментальних цілей або як комерційна продукція,

могли відтворюватись у навколишньому середовищі, пересікати національні

кордони й у такий спосіб впливати на інші держави-члени з незворотними

наслідками. На цій підставі було прийнято низку рішень Європейської комісії

про розміщення на ринку продуктів, що містять ГМО: насіння

гербіцидостійкого різновиду тютюну, генетично змінених бобів сої, цикорію,

кукурудзи з комбінованою модифікацією для інсектицидних властивостей та

інших видів продукції [134, с. 294-296].

Згодом було прийнято Директиви 98/81/ЄЕС і 2001/18/ЄЕС про навмисне

вивільнення ГМО у довкілля, які фактично доповнили Директиву 90/220/ЄЕС і

постанови Ради ЄС 2000/49/ЄС і 2000/50/ЄС про маркування харчових додатків

та ароматизаторів [146, с. 43]. Директиви Ради 94/51/ЄС [75] і 98/81/ЄС [76]

містили приписи щодо класифікації небезпеки застосування ГМО відповідно до

міжнародної практики на підставі оцінювання їх ризику [134, с. 293].

Регламент 97/258/ЄЕС від 27 січня 1997 р. [260] прийнятий з метою

впорядкування нових харчових продуктів та їх інгредієнтів, містить вказівки

стосовно продуктів з ГМО або вироблених на основі останніх. Загалом цей

документ відтворює процедуру, закріплену Директивою 90/220/ЄЕС щодо

випуску в обіг нового продукту, якщо він створений на основі ГМО, але містить

нововведення стосовно оцінювання ризику й системи маркування подібних

продуктів. На додаток до цього Регламент 97/1813/ЄЕС від 19 вересня 1997 р.

72

передбачив обов’язкове маркування сортів кукурудзи й сої, вирощування яких

уже задіяно на території ЄС [139, с. 42, 43].

Одним з основних міжнародних документів у розглядуваній царині є

Картахенський протокол про біобезпеку від 29 січня 2000 р. до Конвенції ООН

про біологічне різноманіття. Його стратегічною метою є забезпечення

належного рівня захисту щодо безпечної передачі, оброблення й використання

живих змінених організмів, отриманих за сучасною біотехнологією, які можуть

несприятливо впливати на збереження і стале застосування біологічного

різноманіття, з урахуванням ризиків для здоров’я людини. Особливу увагу в

цьому правовому документі присвячено транскордонному переміщенню таких

об’єктів. Ми погоджуємося з тим, що принциповим для нашої держави є

прийняття Закону «Про приєднання України до Картахенського протоколу про

біобезпеку до Конвенції про біологічне різноманіття» від 12 вересня 2002 р.,

№ 152-IV [249]. Отже, Україна повинна виконувати зобов’язання, які вона взяла

на себе за цим міжнародно-правовим документом. Проте нашою державою так і

не розроблено належної правової бази, необхідної для реалізації положень

останнього [143, с. 90].

Для досліджуваних нами відносин важливими також є положення

Орхуської Конвенції про доступ до інформації, участь в процесі прийняття

рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля від 25 червня

1998 р. [165]. Зокрема, це стосується доступу до екологічної інформації щодо

біологічного різноманіття та його компонентів, включаючи генетично

модифіковані організми.

Випуску ГМО у довкілля присвячена Директива 2001/18/ЄС від 12 березня

2001 р. про навмисний випуск ГМО у навколишнє природне середовище [69].

Відповідно до принципу обережності і з огляду на потенційний ризик

вивільнення ГМО для людини й довкілля Директива встановлює більш суворі

законодавчі рамки для випуску ГМО у навколишнє природне середовище та їх

73

розміщення на ринку і вводить обов’язкову громадську консультацію й

маркування останніх [56, с. 182-184]. До того ж цією Директивою скасовується

Директива Ради 90/220/ЄС. Рішенням Ради 2002/812/ЄС від 3 жовтня 2002 р.

відповідно до Директиви 2001/18/ЄС установлено підсумковий інформаційний

формат для розміщення ГМО на ринку або продуктів, що їх містять [265].

У 2002 р. ухвалено спільну базову Директиву Європейського парламенту й

Ради Європи 2002/178/ЄС про визначення загальних принципів і вимог

харчового кодексу (Кодекс Аліментаріус) [71], установлення заходів і створення

органів з контролю за дотримання безпечності продуктів харчування [80, с. 22].

Саме цей правовий документ передбачає створення EFSA – Європейського

органу з безпечності харчових продуктів, який перш за все повинен надавати

науково-консультативну інформацію про можливі ризики щодо безпечності

харчових продуктів і кормів [36, с. 55]. Загалом же Кодекс Аліментаріус

належить до міжнародних документів з питань, що стосуються ГМО, він

ухвалює науково обґрунтовані основні напрямки досліджень впливу продуктів

харчування біотехнологічного походження на здоров’я людини й містить

стандарти безпеки таких продуктів [198, с. 184].

Стаття 14 цієї Директиви (2002/178/ЄС) встановлює, що у визначенні, чи є

той чи інший харчовий продукт шкідливим для здоров’я, необхідно приділяти

увагу ймовірності безпосередньої короткочасної чи тривалої дії цього продукту

на здоров’я не тільки споживача, а й на наступні покоління [198, с. 188]. Статті

12 і 24 цього документа вимагають, щоб всі продукти, які містять ГМО або які

отримані на їх основі, обов’язково належить маркувати. Ураховуючи вимоги

Директиви 2001/18/ЄС, зазначається, що положення про маркування не

стосується харчових продуктів чи кормів, у яких є речовини, що містять ГМО у

пропорції, яка не перевищує 0,9%, якщо така присутність є випадковою або

уникнути якої технічно неможливо [156, с. 160-204].

74

Регламент Європейського парламенту й Ради ЄС №1946/2003 від 15 липня

2003 р. про транскордонні перевезення генетично модифікованих

організмів [262] спрямований на реалізацію приписів Картахенського протоколу

про біобезпеку. Ці обидва документи покликані гарантувати адекватний рівень

захисту при передачі, обігу й використанні ГМО, які можуть негативно

впливати на довкілля і здоров’я людини, з акцентом на транскордонному

переміщенні цих організмів між країнами ЄС з обов’язковими їх

відслідковуванням і маркуванням [56, с. 185, 186].

Регламент Європарламенту та Ради ЄС № 1829/2003 від 22 вересня 2003 р.

про генетично модифіковані продукти харчування й корми захищає здоров’я

людей і тварин за допомогою вжиття дозвільних заходів, нагляду й маркування

генетично модифікованих продуктів харчування і кормів [337, с. 41].

Схвалення ГМО і розміщення їх на ринку регулюється Регламентом

Європарламенту й Ради ЄС № 1830/2003 від 22 вересня 2003 р. щодо

відстеження і маркування генетично модифікованих організмів, відстеження

продуктів харчування та кормів, вироблених з генетично модифікованих

організмів [261], що вносить зміни до Директиви 2001/18/ЄС. Цим Регламентом

установлено єдиний порядок для всіх харчових продуктів і кормів, що містять

ГМО, призначених для споживання людьми або тваринами, а також навмисний

випуск ГМО у довкілля. Цей тип їжі й кормів належить маркувати як ГМО, щоб

дозволити споживачам робити поінформований вибір таких продуктів. Оцінка

ГМО покладається на Європейське відомство з безпеки продовольства (European

Food Safety Authority – EFSA) або Науковий комітет продовольства (Scientific

Committee for Food – SCF) під загальним керівництвом Комісії ЄС, яка здійснює

управління ризиками [56, с. 182-184]. Регламентом також передбачено заборону

розміщення на ринку ГМО без відповідного дозволу для застосування їх у

харчуванні або харчових продуктах, які вироблені, містять чи складаються з

ГМО, як і їх інгредієнтів, вироблених з ГМО [26, с. 104]. Саме Регламентом

75

№ 1830/2003 було встановлено пороговий вміст ГМО на рівні 0,9%. Здійсненню

заходів за розглянутим Регламентом (1830/2003) сприяють і Регламент Комісії

65/2004 від 14 січня 2004 р., що закріпив систему встановлення і розвитку

унікальних ідентифікаторів для ГМО [259], і Рекомендація Комісії 2004/787/ЄС

від 4 жовтня 2004 р. про технічне керівництво для здійснення вибірки й

виявлення ГМО і матеріалів, вироблених з ГМО як продуктів або їх складників

у контексті Регламенту 1830/2003 [263].

У Берлінському маніфесті, прийнятому на конференції «Зони, вільні від

ГМО, розвиток сільських регіонів і захист біорізноманіття», що відбулася 23

січня 2005 р., вказується, що її учасники поділяють право людини обирати, чим

їй харчуватись. Рішення про використання ГМО в регіонах повинні прийматися

демократичним шляхом і не можуть узурпуватись окремими фермерами,

чиновниками чи компаніями [35, с. 85].

Одним з новітніх нормативних актів у розглядуваній царині є Директива

Європейського Парламенту й Ради 2009/41/ЄС від 6 травня 2009 р. [72] про

обмежене використання генетично модифікованих мікроорганізмів у замкненій

системі [157, с. 125], якою скасовується Директива Ради 90/219/ЄЕС. Сьогодні

вживаються заходи щодо імплементації Директиви 2009/41/ЄС до законодавства

України згідно з розпорядженням КМУ «Про схвалення розробленого

Міністерством освіти і науки плану імплементації Директиви 2009/41/ЄС

Європейського Парламенту та Ради від 6 травня 2009 р. про використання

генетично модифікованих мікроорганізмів у замкненій системі» від 4 лютого

2015 р., № 74-р [253]. Підставою для такої імплементації послужив Закон

України «Про ратифікацію Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони,

та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і

їхніми державами-членами, з іншої сторони» від 16 вересня 2014 р., № 1678-

VII [250].

76

Як бачимо, в межах ЄС теж функціонує група правових норм, якими

регламентується порядок застосування ГМО при виробництві сільгосппродукції,

в тому числі й рослинного походження [153, с. 76]. Науковці пропонують

виділяти законодавство ЄС про поводження з ГМО як окрему групу у складі

загальної системи законодавства Євросоюзу про екологічну безпеку [311,

с. 100].

Українські теоретики права стверджують, що інститут права – це

виокремлена група правових норм, які регулюють певний вид однорідних

суспільних відносин. Для цього інституту властиво те, що (а) він упорядковує

той чи інший вид однорідних суспільних відносин, (б) виступає складником

певної галузі права, (в) є виокремленою, відносно автономною сукупністю

галузевих норм і (г) характеризується особливим предметом, статусом суб’єктів,

специфічними поняттями, законодавчими конструкціями тощо [290, с. 184].

У різних галузях права виділяються відповідні правові інститути; не є

винятком із цього й аграрне право. Так, у спеціальних дослідженнях науковців

інститутом аграрного права України пропонується вважати систему юридичних

норм, що регламентують певну групу однорідних аграрних відносин у межах

аграрного права [308, с. 125]. Один аграрно-правовий інститут відрізняється від

іншого тим, що він об’єднує аграрно-правові норми, що впорядковують

найбільш однорідні аграрні відносини [5, с. 62, 63]. Кожен правовий інститут

має свою специфіку й характерні риси, що визначаються своєрідністю

регульованих ним суспільних відносин [6, с. 108]. В окремих підручниках з

аграрного права саму цю галузь визначають як повноцінну систему аграрно-

правових інститутів [4, с. 15].

Представники правової доктрини правовими інститутами аграрного права

називають такі інститути:

– приватизації майна державних і комунальних сільськогосподарських

підприємств, паювання землі й майна, державного регулювання сільського

77

господарства, сільськогосподарського дорадництва, соціального розвитку

села [5, с. 63, 493];

– фермерського господарства, сільськогосподарської кооперації,

особистого селянського господарства, приватних аграрних підприємств,

сільськогосподарських товариств, державних сільськогосподарських

підприємств, пріоритетного соціального розвитку села, гарантування прав

селянина як громадянина і працівника сільського господарства [4, с. 16, 17];

– аграрних бірж, відповідальності за порушення аграрного законодавства,

якості сільськогосподарської продукції, продовольчої безпеки населення,

аграрного ринку, кредитування сільського господарства України, бюджетного

фінансування АПК України [308, с. 125];

– житлово-комунального господарства як складника соціальної сфери

села, медичного й фізкультурно-спортивного обслуговування сільських

мешканців, забезпечення культурно-побутових умов проживання у сільській

місцевості, надання освіти в селі, будівництва й ремонту шляхів із твердим

покриттям у сільській місцевості [130, с. 143, 144] та ін.

Певне число правових інститутів у складі аграрного права виділяють

також учені-аграрники зарубіжних країн [60, с. 187, 188; 101, с. 71, 72].

У складі великих за обсягом інститутів права можуть утворюватись

особливі підрозділи – субінститути, що становлять собою сукупність відносно

відокремлених правових норм у межах правового інституту [290, с. 184].

Відповідно до цього можна вести мову про існування в межах інститутів

аграрного права субінститутів (підінститутів) охорони праці в сільському

господарстві (в межах інституту аграрних трудових правовідносин) [161, с. 27];

у сфері теплопостачання, електропостачання, газопостачання, водопостачання й

водовідведення, житлового обслуговування, благоустрою сіл (у межах інституту

житлово-комунального господарства на селі [130, с. 143]) та ін.

78

Зважаючи на комплексність предмета правового регулювання аграрного

права, зауважимо, що для його системи властива наявність саме комплексних

правових інститутів, які дослідники ще йменують як міжгалузеві. Вони

функціонують у сфері діяльності споріднених галузей права, становлять собою

не механічну сукупність різногалузевих правових норм, що регулюють

однорідні відносини, а гармонічний їх сплав [289, с. 17, 18]. До таких інститутів

відносять, приміром, інститути: права власності на землю, паювання земель [4,

с. 16], правового регулювання виробничо-господарської діяльності в сільському

господарстві [139, с. 34], сільськогосподарського використання природних

ресурсів [5, с. 546], правового регламентування сільгоспдіяльності на екологічно

уражених територіях [4, с. 436] та ін.

Що стосується використання ГМО, то вченими-правознавцями висловлені

різні думки про природу правового інституту поводження з ГМО. Як стверджує

О. Ю. Піддубний, результати наукових пошуків у сфері біотехнологій (а

застосування ГМО є одним з їх різновидів) можуть і повинні регулюватися

правом конституційним (в частині прав і свобод людини), цивільним (в частині

правової охорони винаходів) і деякими іншими правовими галузями (в частині

правовідносин, властивих предмету тієї чи іншої галузі). Проте ядром правового

впорядкування цих відносин має стати природоресурсне право (або право

природокористування в тих країнах, де воно так іменується) [187, с. 513].

За твердженням Г. Ю. Бистрова, досить поширеною є хибна думка, що

правове регламентування генно-інженерної діяльності – це інститут

екологічного права. У дійсності ж це комплексний інститут аграрного й

екологічного права [38, с. 428]. Глибше це питання розкриває Д. С. Піддубна,

яка підкреслює, що виокремлення ГМО як інституту екологічного й земельного

права – це позиція, яку підтримують українські вчені. Уся історія виникнення,

розвитку й застосування ГМО доводить, що доцільніше надавати першорядного

значення екологічному праву, оскільки саме на цю правову галузь покладається

79

багато функцій, зокрема: (а) контролю за належним використанням природних

ресурсів, (б) дотримання екологічної безпеки, (в) відтворення природних

ресурсів у їх нерозривному зв’язку з довкіллям та його охороною, (г) реалізації

прав, свобод, інтересів людини і громадянина, (д) забезпечення сталого

екологічного розвитку й рівноваги. Відповідний напрямок, на переконання цієї

дослідниці, можна виокремити й у земельному праві, яке спрямовано (у

вузькому розумінні) на впорядкування відносин при використанні, охороні й

відтворенні земель, а в широкому – ще й на регламентацію відносин у сфері

використання, охорони й відтворення інших природних ресурсів. Зазначене

підтверджує той факт, що ГМО становлять собою комплексний інститут

екологічного й земельного права. Як продовжує науковець, аграрне право теж

само по собі є галуззю права, що регулює відносини щодо земельних ділянок

сільгосппризначення, які використовуються для виробництва продукції

сільського господарства, а також відносин між суб’єктами господарювання.

Отже, існуючий у правовій доктрині погляд на ГМО стосується екологічного,

земельного й аграрного права, що, як вважає Д. С. Піддубна, зовсім не

вписується в «межі певної галузі» [175, с. 23-25].

У перебігу дослідження ми сформулювали відповідні міркування й

дійшли певних висновків, що безпосередньо стосуються предмета цієї

дисертації. Оскільки у складі екологічного права (права довкілля) виділяється

сукупність правових норм, що впорядковують ті чи інші відносини, то

екологічна безпека розглядається як окремий правовий інститут [201, с. 122] з

виокремленням відповідних субінститутів у тваринництві й рослинництві [97,

с. 29, 30]. Зрозуміло, що окремі з норм цих субінститутів стосуються й

застосування ГМО при вирощуванні сільгосппродукції рослинного походження.

У той же час ідеться про дії у сфері виробничо-господарської діяльності

сільгосптоваровиробників, відносини з приводу чого становлять предмет

правового регулювання аграрного права й регламентуються певними аграрно-

80

правовими нормами. А звідси можемо зробити висновок, що фактично йдеться

про існування міжгалузевого інституту екологічного й аграрного права –

використання ГМО при виробництві сільгосппродукції, у складі якого можна

виділяти субінститут використання ГМО при вирощуванні такої продукції

рослинного походження. Аналогічний правовий інститут існує й у праві ЄС.

У законодавстві та праві як України, так і ЄС існує окрема група правових

норм, спрямованих на регламентування відносин з використання ГМО при

вирощуванні сільгосппродукції, в тому числі й рослинного походження [153,

с. 78]. Розглянуте національне законодавство не повною мірою відповідає

законодавству ЄС щодо застосування ГМО, а тому існує нагальна потреба в

адаптації першого до другого. Процесу адаптації, як запевняє О. В. Гласова,

належить мати за мету створення такого законодавства, яке змогло б

забезпечити розвиток сільського господарства України до рівня країн – членів

ЄС [58, с. 42]. При цьому важливо зважати на те, що ця адаптація не повинна

набувати характеру простого запозичення норм права ЄС [138, с. 6]. Для дієвості

цього процесу необхідно також враховувати національні традиції – політичні,

економічні і правові [284, с. 114].

Висновки до розділу 1

1. Першочерговим завданням винаходу генетичних модифікацій було

отримання високих урожаїв сільськогосподарських культур, підвищення їх

стійкості до засухи чи холоду. Зараз же йдеться про створення організмів

авітамінозних, із регульованим вмістом жирності. Водночас переважаючою є

думка про наявність від використання ГМО потенційної загрози здоров’ю

людини й генофонду нації в цілому. Існуючі ризики щодо застосування

генетично модифікованих рослин поділяються на харчові, екологічні й

соціально-економічні.

81

2. Поняття «генетично модифікований організм» і «живий змінений

організм» містять спільні риси: в обох випадках ідеться про створення такого

організму методами генної інженерії з використанням нового генетичного

матеріалу. Отже, зазначені категорії цілком можна вживати як синоніми.

3. У законодавстві країн ЄС зустрічаються різні підходи до розуміння

ГМО: існує як широке тлумачення останніх без акцентування уваги на їх

складниках, так і вузьке. Загальна дефініція поняття «генетично модифікований

організм» закріплена у ст. 2 Директиви Ради 2001/18/ЄЕС від 12 березня 2001 р.

про навмисний випуск у навколишнє середовище ГМО, у якій зазначається про

неможливість віднесення до числа таких організмів людини (що окремо не

підкреслено в законодавстві України) й акцентується увага на неприродному

способі зміни в них генетичного матеріалу.

4. Аналіз законодавства України і ЄС стосовно ГМО дозволяє

констатувати, що в загальному розуміння ГМО треба розглядати як організм (за

винятком людини), в якому генетичний матеріал змінено у неможливий у

природних умовах спосіб у процесі парування й (або) природної рекомбінації.

Саме таке закріплене у праві ЄС визначення є сенс включити до Закону України

«Про державну систему біобезпеки при створенні, випробуванні,

транспортуванні та використанні генетично модифікованих організмів».

5. Під ГМО при вирощуванні сільськогосподарської продукції рослинного

походження вважається рослинний організм (його частини, включаючи насіння),

у якому генетичний матеріал змінено в неможливий у природних умовах спосіб

у процесі природної рекомбінації, що використовується з метою підвищення

врожайності сільськогосподарських культур, зміни показників якості

сільськогосподарської продукції.

6. Вивчення існуючих науково-нормативних підходів до розглядуваного

питання як в Україні, так і в країнах ЄС дозволило запропонувати відносити до

принципів правового регулювання використанням ГМО при вирощуванні

82

сільськогосподарської продукції рослинного походження такі, як-то:

(а) перестороги, (б) пріоритет публічних інтересів при використанні ГМО,

(в) раціональне використання й охорона сільськогосподарських угідь при

вирощуванні генетично модифікованої сільськогосподарської продукції

рослинного походження, (г) екологічна безпека й охорона навколишнього

природного середовища і здоров’я людини, (д) здійснення належного контролю

за використанням ГМО. Наведені принципи є сенс закріпити в Законі України

«Про державну систему біобезпеки при створенні, випробуванні,

транспортуванні та використанні генетично модифікованих організмів».

7. У законодавстві України функціонує окрема група правових норм, що

встановлюють порядок і правила використання ГМО, у тому числі й при

виробництві сільськогосподарської продукції. Переважна більшість вітчизняних

нормативно-правових актів мають загальний характер, тобто стосуються

використання ГМО в різних сферах, проте окремі з них спрямовані виключно на

регулювання відносин щодо застосування ГМО при вирощуванні

сільськогосподарської продукції рослинного походження.

8. Розвиток національного законодавства щодо використання ГМО при

вирощуванні сільськогосподарської продукції рослинного походження,

зважаючи на його суттєві зміни і прийняття стосовно них відповідних

нормативно-правових актів, здолав 2 періоди. Перший розпочався в 1998 р.

після виходу постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження

Тимчасового порядку ввезення, державного випробування, реєстрації та

використання трансгенних сортів рослин в Україні» від 17 серпня 1998 р.,

№1304 і тривав до 2007 р. Він характеризується внормуванням лише окремих

питань застосування ГМО, у тому числі і при вирощуванні

сільськогосподарської продукції рослинного походження, й відсутністю

спеціалізованого нормативно-правового акта в цій царині. Другий період

розвитку розглядуваного законодавства, який слід пов’язувати з прийняттям

83

Закону України «Про державну систему біобезпеки при створенні,

випробуванні, транспортуванні та використанні генетично модифікованих

організмів» від 31 травня 2007 р., № 1103-V, триває й до сьогодення. Для нього

властивим є врегулювання певних суспільних відносин цим спеціалізованим

нормативно-правовим актом й видання на виконання вказаного Закону низки

підзаконних документів.

9. Початком еволюції законодавства ЄС у сфері застосування ГМО

послужила Директива 90/219/ЄЕС від 23 квітня 1990 р. про закрите

використання ГМО. У нинішній час цьому питанню присвячена Директива

2001/18/ЄС від 12 березня 2001 р. про навмисний випуск у навколишнє

середовище ГМО. Одним з новітніх нормативних актів у розглядуваній сфері є

Директива Європейського Парламенту й Ради 2009/41/ЄС від 6 травня 2009 р.

про обмежене використання генетично модифікованих мікроорганізмів у

замкненій системі. У межах законодавства ЄС також існує група правових норм,

якими регламентується порядок використання генетично модифікованих

організмів при виробництві сільськогосподарської продукції, в тому числі й

рослинного походження.

10. В Україні функціонує міжгалузевий інститут екологічного й аграрного

права, – використання ГМО при виробництві сільськогосподарської продукції, у

складі якого можна виділити субінститут використання ГМО при вирощуванні

сільськогосподарської продукції рослинного походження. Аналогічний

правовий інститут існує й у праві ЄС. Оскільки законодавство України не

повною мірою відповідає законодавству ЄС щодо застосування ГМО, вважаємо

за необхідне адаптувати перше до другого.

84

РОЗДІЛ 2

ПРАВОВІ ЗАСАДИ ВИКОРИСТАННЯ ГМО ПРИ ВИРОЩУВАННІ

СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОЇ ПРОДУКЦІЇ РОСЛИННОГО

ПОХОДЖЕННЯ В УКРАЇНІ ТА ЄС

2.1. Правове регулювання обмеженого використання ГМО та їх

навмисного випуску в навколишнє природне середовище при вирощуванні

сільськогосподарської продукції рослинного походження в Україні та ЄС

Починаючи безпосередню характеристику застосування ГМО при

вирощуванні сільгосппродукції рослинного походження в Україні та ЄС,

зазначимо, що за вітчизняним законодавством їх використання можливе як у

замкненій, так і у відкритій системах.

Замкнена система трактується як система здійснення генетично-

інженерної діяльності, за якій генетичні модифікації вносяться в організм або

ГМО, культивуються, обробляються, зберігаються, застосовуються, підлягають

транспортуванню, знищенню або похованню в умовах існування систем захисту,

що запобігають контакту з населенням і довкіллям (абз. 12 ч. 1 ст. 1

Закону [220]). При цьому ГМО не мають виходу в навколишнє природне

середовище. У сфері рослинництва прикладом застосування ГМО у замкненій

системі може бути вирощування генетично модифікованих сільгоспрослин у

лабораторіях, у закритому ґрунті, в теплицях, зокрема, у процесі проведення

відповідних досліджень.

Так, протягом 10-ти років проведення дослідів з генетично-

модифікованими цукровими буряками на Ялтушківській селекційній науково-

дослідній станції (Вінницька область) Інституту цукрових буряків НААН

України показники їх урожайності й цукристості були «підтягнуті» до таких,

яких не мають звичайні солодкі корені. У 2007 р. потенційна врожайність

коренів, зібраних з насіння із вживленим геном стійкості, становили 300 ц з га, –

85

стільки в середньому збирають по області у кращі роки. У насіння буряків було

вживлено ген стійкості коренів проти гербіцидів загальної дії, в тому числі

такого гербіциду як «Раундап». Якщо обробити ним площу з ГМ-коренями,

бур’яни будуть знищені, а буряки залишаться живими-здоровими [279].

Регулюванню поводження з ГМО у замкненій системі присвячено розд. ІІІ

Закону України «Про державну систему біобезпеки при створенні,

випробуванні, транспортуванні та використанні генетично модифікованих

організмів», що містить лише одну статтю 12. Згідно з її нормою обов’язковою

вимогою, що висувається до здійснення діяльності з використанням ГМО, є те,

що підприємства, установи й організації, що займаються генетично-інженерною

діяльністю, мають створити у своєму складі Комісію з біологічної та генетичної

безпеки проведення генетично-інженерних робіт. Завданням Комісії є попереднє

оцінювання ризику при плануванні й підготовці останніх. Типове положення

про таку Комісію затверджується центральним органом виконавчої влади, що

забезпечує формування державної політики у сфері освіти і науки. Такого

Положення до сьогодні МОН України так і не затвердило. У випадках, коли

генетично-інженерна діяльність провадиться фізичними особами або ж

чисельний склад установи не дозволяє сформувати Комісію при ній, такі особи

або установи прикріплюються до однієї з існуючих Комісій за погодженням із

центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері

освіти й науки.

Раніше названим Законом передбачалося ліцензування генетично-

інженерної діяльності в замкненій системі. Аналогічно й у п. 44 ч. 3 ст. 9 Закону

України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 1 червня

2000 р., № 1775-III [241] закріплювалася така вимога. Проте, як указувалося в

аграрно-правовій літературі, свого часу так і не були затверджені ні Ліцензійні

умови провадження господарської діяльності з генетично-інженерної діяльності

в замкненій системі, ні Порядок контролю за їх додержанням [102, с. 90]. Більше

86

того, новим Законом України «Про ліцензування видів господарської

діяльності» від 2 березня 2015 р., № 222-VIII [240], який набрав чинності 28

червня 2015 р., ліцензування зазначеного виду діяльності взагалі не

передбачено.

Законодавство ЄС теж регулює використання ГМО при вирощуванні

сільгосппродукції рослинного походження в замкненій системі, щоправда воно

йменується як «обмежене використання» ГМО [334, с. 90]. Такий аспект

застосування ГМО регламентується Директивою Європейського Парламенту й

Ради 2009/41/ЄС від 6 травня 2009 р. про обмежене використання генетично

модифікованих мікроорганізмів у замкненій системі [72], якою була скасована

раніше діюча Директива Ради 90/219/ЄЕС щодо обмеженого використання

генетично модифікованих мікроорганізмів [70].

Згідно з названими нормативними актами поняття «обмежене

використання ГМО» тлумачиться як будь-яка діяльність, у перебігу якої

мікроорганізми зазнають генетичної модифікації або ГМО вирощуються,

зберігаються, перевозяться, знищуються, усуваються чи застосовуються в будь-

який інший спосіб, для яких вживаються особливі захисні заходи щодо

обмеження контакту й забезпечення високого рівня безпеки для населення й

довкілля. І хоча Директива 2009/41/ЄС охоплює лише мікроорганізми (такі, як

бактерії й ферменти), держави-члени поширили дію цього документа на своїх

територіях на обмежене використання і всіх ГМО [343, с. 153, 170]. З метою

вжиття заходів із захисту довкілля це ґрунтувалося на положеннях ст. 175

Договору про заснування Європейського Співтовариства (у даний час – ст. 195

Договору про функціонування Європейського Союзу) [350, с. 125].

Відповідний суб’єкт повинен оцінювати обмежене застосування ГМО з

огляду на ризики для людського здоров’я й довкілля, які можуть створюватися

цим видом діяльності. Записи такого оцінювання ведуться користувачем і

подаються в належній формі до компетентного органу влади як частина

87

процедури повідомлення або ж за вимогою. Згідно з названою Директивою

(2009/41/ЄС) таке оцінювання передбачає поділ видів обмеженого використання

ГМО на 4 класи видів діяльності: (1) з нульовим або несуттєвим ризиком, (2) з

низьким ризиком, (3) з помірним рівнем ризику, (4) з високим рівнем ризику. На

підставі цієї класифікації встановлюються також відповідні рівні обмежень

щодо використання ГМО (рівні 1-4) з метою захисту людського здоров’я й

довкілля. Наприклад, згідно з таким поділом теплиці для вирощування

сільгоспкультур повинні бути капітальними спорудами для рівнів 2-4, що не є

обов’язковим для рівня 1 [72].

Законодавством ЄС також установлюється: якщо приміщення має

застосовуватися для обмеженого використання ГМО уперше, користувачеві

належить до початку роботи подати до компетентного органу влади відповідне

повідомлення, інформація для якого повинна містити конкретний клас видів

обмеженого використання ГМО. При цьому для класу 1 достатньо надати лише

підсумки оцінювання обмеженого використання ГМО, після чого можна

продовжувати цю діяльність без надання подальших повідомлень. Для

здійснення діяльності із застосування ГМО, яка належить до класу 3 або 4,

потрібна попередня згода компетентного органу влади, який повідомляє своє

рішення в письмовій формі. Проте, окрім права надавати або не надавати згоду

(яка переважно обмежується класами 3 і 4), роль цих компетентних органів

влади не дуже широка. Приміром, вони мають перевіряти відповідність

повідомлень вимогам названої Директиви, точність і повноту наданої

інформації, правильність оцінювання і клас обмеженого використання ГМО,

коли це доречно, – належність обмежень та інших захисних заходів, контроль

відходів і заходи реагування на надзвичайні ситуації [72].

Додатково держави – члени ЄС повинні подавати до Європейської комісії

щорічний підсумковий звіт про обмежене використання ГМО класів 3 і 4. Також

кожні 3 роки вони мають надсилати підсумковий звіт про свій досвід за цією

88

Директивою; ці звіти, у свою чергу, служать основою для звіту Європейської

комісії [72].

З метою адаптації законодавства України до права ЄС у вітчизняному

законодавстві слід передбачити можливість застосування ГМО при обмеженому

його використанні (а не в так званій замкненій системі). Більше того, слід

запровадити до законодавства України аналогічні викладеним положення щодо

використання ГМО, актуальність чого зростає зі скасуванням ліцензування

генетично-інженерної діяльності в замкненій системі. На

сільгосптоваровиробників, що займаються виробничо-господарською

діяльністю в галузі рослинництва, треба покласти обов’язок оцінювати

обмежене використання ГМО з урахуванням ризиків для здоров’я людини й

довкілля. Цим товаровиробникам належить вести записи такого оцінювання й

подавати їх Мінагрополітики та продовольства України. Якщо

сільгосптоваровиробник має намір застосовувати відповідне виробниче

приміщення для обмеженого використання ГМО вперше, на нього слід покласти

зобов’язання до початку роботи надати таке повідомлення зазначеному

Міністерству.

Можна цілком погодитися з тим, що ця доволі спрощена процедура є

характерною для обмеженого використання ГМО з огляду на те, що останнє не

викликає серйозних ризиків для довкілля та здоров’я людей. Ситуація є зовсім

іншою, якщо ГМО культивуються у відкритому порядку [334, с. 91].

Законодавством України відкрита система застосування ГМО визначається як

система здійснення генетично-інженерної діяльності, що передбачає контакт

ГМО з населенням і довкіллям при запланованому вивільненні їх у навколишнє

середовище, застосуванні в сільськогосподарській практиці, промисловості,

медицині й у природоохоронних цілях, передачі технологій та в інших сферах

обігу цих організмів (абз. 13 ч. 1 ст. 1 Закону [220]). При цьому в самому ж

названому Законі вивільнення ГМО у довкілля трактується як діяння (дія або

89

бездіяння), в результаті якого відбулося внесення ГМО у навколишнє природне

середовище. З цього приводу В. С. Кайдашов правильно зауважив, що цим

Законом передбачається можливість вивільнення ГМО у таких 2-х формах – як

дія або бездіяння. Проте з огляду на положення зальної теорії права їх слід було

б назвати як «дія або бездіяльність» [92, с. 66].

Відносини щодо використання розглядуваних організмів у відкритій

системі регламентуються розд. IV «Регулювання генетично-інженерної

діяльності у відкритій системі та державна реєстрація ГМО» зазначеного

Закону, відповідно до ст. 13 якого ГМО, що застосовуються у відкритій системі,

повинні відповідати вимогам біологічної й генетичної безпеки за умови

дотримання передбаченої технології їх використання. Також обов’язковою

умовою є наявність методів і методик ідентифікації ГМО, розроблених за

міжнародними стандартами й затверджених в Україні в установленому порядку.

Загальною умовою застосування ГМО у відкритій системі та їх

вивільнення в довкілля є державна реєстрація ГМО, до проведення якої

використання останніх взагалі забороняється. Єдиним винятком із цього є

вивільнення ГМО в довкілля тільки з метою державної апробації

(випробовування) конкретного ГМО, що здійснюється виключно на підставі

одноразового дозволу, який видається центральним органом виконавчої влади,

що реалізує державну політику у сфері охорони навколишнього природного

середовища, тобто Мінекології та природних ресурсів України. Зрозуміло, що в

рослинництві йдеться про апробацію (випробування) нових сортів

сільгоспрослин.

Порядок видачі дозволу на проведення державної апробації

(випробування) генетично модифікованих організмів у відкритій системі

затверджено постановою КМУ від 2 квітня 2009 р., № 308 [193]. Дозвіл

видається безоплатно юридичним і фізичним особам, діяльність яких пов’язана з

поводженням з ГМО, одноразово на державну апробацію (випробування)

90

кожного ГМО з урахуванням висновків державної екологічної та державної

санітарно-епідеміологічної експертизи. Він видається лише після проведення

розробником дослідження безпечності ГМО для здоров’я людей і довкілля й діє

протягом строку проведення державної апробації (випробування), але не більше

5-ти років.

Для отримання такого дозволу відповідний суб’єкт подає до Мінекології

та природних ресурсів України клопотання. Для перевірки відомостей про

безпеку ГМО, що містяться в поданих документах, це Міністерство може

утворити робочу групу із залученням представників заінтересованих

центральних органів виконавчої влади й наукових установ. Мінекології та

природних ресурсів України видає дозвіл протягом 45 днів після надходження

клопотання. Підприємства, установи чи організації, що здійснювали державну

апробацію (випробування), готують звіт про її результати у 3-х примірниках,

один з яких надсилають протягом місяця по закінченні апробації (випробування)

цьому Міністерству.

Суб’єктові може бути відмовлено у видачі дозволу у випадках:

а) надходження науково обґрунтованої інформації про небезпеку ГМО для

здоров’я людини або довкілля під час їх використання за призначенням;

б) відсутності позитивних висновків державної екологічної й державної

санітарно-епідеміологічної експертизи, протоколів громадських слухань щодо

проведення державної апробації (випробування); в) відсутності методів і

методик ідентифікації ГМО, розроблених за міжнародними стандартами й

затверджених у встановленому порядку в Україні; г) виявлення у клопотанні й

поданих разом із ним документах недостовірних відомостей; д) порушення

вимог до оформлення і змісту клопотання й (або) подання необхідних

документів у неповному обсязі.

Мінекології та природних ресурсів України може скасувати дозвіл при

надходженні науково обґрунтованої інформації, яка може призвести до

91

переоцінки ризику щодо впливу ГМО на здоров’я людини або довкілля в бік

його підвищення, а також при порушенні зазначених у дозволі умов.

Порядок проведення державної апробації (випробування) генетично

модифікованих організмів сортів сільськогосподарських рослин у відкритій

системі затверджено постановою КМУ «Деякі питання проведення апробації

(випробування) та реєстрації генетично модифікованих організмів сортів

сільськогосподарських рослин» від 23 липня 2009 р., № 808 [68]. Така апробація

(випробування) провадиться з метою встановлення впливу ГМО на:

(а) збільшення ареалу дикорослих рослин і засміченість ними посівів

культурних рослин унаслідок неконтрольованого розмноження; (б) джерела

інфекцій, що спричиняють виникнення епіфітотії; (в) продукування особливих

специфічних речовин у вегетативних і генеративних органах рослин, які

стимулюють розмноження шкідників, що створює умови для виникнення

епізоотії.

Об’єктом державної апробації (випробування) ГМО є конкретний сорт

сільгоспрослини (її частини або насіння), який вважається придатним для

відтворення цілісних рослин. Суб’єктом регулювання цієї процедури є

юридична або фізична особа, яка здійснює діяльність, пов’язану з поводженням

з ГМО і має дозвіл на проведення державної апробації (випробування) останніх

у відкритій системі, виданий Мінекології та природних ресурсів України в

установленому КМУ порядку.

Державна апробація (випробування) здійснюється згідно із затвердженими

Мінагрополітики України за погодженням з Мінприроди й МОЗ України

методиками для кожного виду ГМО, у яких враховані специфіка й відмінність

ГМО порівняно із традиційними сортами, строк апробації (випробування) й

умови її припинення, а також визначено механізм передачі суб’єктом

регулювання дослідного матеріалу підприємству, установі чи організації, що

провадить такі випробування.

92

Для проведення державної апробації (випробування) ГМО суб’єкт її

регулювання подає Мінагрополітики України клопотання щодо кожного такого

організму за встановленою цим Міністерством формою, в якому зазначаються:

(а) наукова назва ГМО, (б) ботанічний таксон, (в) найменування особи

юридичної або прізвище, ім’я та по батькові фізичної, місцезнаходження особи

юридичної або місце проживання фізичної, їх телефони, телефакси, електронні

адреси. До клопотання додаються: а) юридичними особами – копії установчих

документів (статуту чи засновницького договору), фізичними – копії паспорта й

довідки про ідентифікаційний номер; б) технічний опис ГМО, що складається за

формою, затвердженою Мінагрополітики України, містить вичерпну

інформацію про вихідний сорт рослини й ГМО, про особливості здійснення його

моніторингу й контролю; в) анотація (коротке резюме) до технічного опису

ГМО; г) нотаріально засвідчені копії дозволів на ввезення на митну територію

України незареєстрованого ГМО для науково-дослідницьких цілей або

державних апробацій (випробувань) і на проведення державної апробації

(випробування) ГМО у відкритій системі, виданих Мінекології та природних

ресурсів України в установленому КМУ порядку; д) висновки державної

екологічної й державної санітарно-епідеміологічної експертизи щодо

відповідності ГМО вимогам біологічної й генетичної безпеки; е) висновок

розробника ГМО про його безпечність для здоров’я людей або довкілля з

посиланням на результати його дослідження.

Мінагрополітики та продовольства України в місячний строк після

надходження належно оформленого клопотання й у повному обсязі документів

приймає рішення про початок проведення підприємством, установою чи

організацією державної апробації (випробування) ГМО й повідомляє про це

Мінекології та природних ресурсів України. Умови, строк здійснення державної

апробації (випробування) й найменування підприємства, установи чи організації

зазначаються в дозволі на проведення цієї процедури у відкритій системі.

93

Суб’єкт регулювання має право ознайомлюватись із проміжними результатами

державної апробації (випробування) ГМО.

Підприємство, установа чи організація, що провадить державну апробацію

(випробування), у місячний строк по її закінченні готує за встановленою

Мінагрополітики України формою звіт про результати даної процедури й подає

його цьому Міністерству. На підставі зазначеного звіту Мінагрополітики

України протягом 15 днів готує за затвердженою ним формою висновок про

рівень безпечності використання ГМО, в якому зазначаються: (а) інформація

щодо збільшення ареалу рослин дикорослих і засміченості ними посівів

культурних унаслідок неконтрольованого розмноження, (б) джерел інфекцій, що

спричиняють виникнення епіфітотії, (в) продукування специфічних речовин у

вегетативних і генеративних органах рослин, які стимулюють розмноження

шкідників, що створює умови для виникнення епізоотії, – і видає його суб’єктові

регулювання разом з копією звіту. Мінагрополітики України надає Мінприроди

України копію висновку про рівень безпечності використання ГМО і звіту про

результати державної апробації (випробування).

За ст. 14 Закону України «Про державну систему біобезпеки при

створенні, випробуванні, транспортуванні та використанні генетично

модифікованих організмів» державну реєстрацію ГМО і продукції, виробленої з

їх застосуванням, здійснюють центральні органи виконавчої влади відповідно до

своїх повноважень, викладених у статтях 8 – 112 цього Закону. При цьому вони

ведуть Державні реєстри ГМО і продукції, виробленої з їх застосуванням,

розміщують їх на власних офіційних веб-сайтах і регулярно публікують у ЗМІ.

О. В. Пічкур таким реєстром пропонує вважати спеціалізований перелік

організмів, які пройшли реєстрацію і рівень ризику щодо яких установлено з

окресленням шляхів їх подальшого застосування в господарській

діяльності [179, с. 673, 674].

94

Що стосується галузі рослинництва, то згідно з ч. 3 ст. 14 названого

Закону в Державних реєстрах ГМО реєструються сорти сільгоспрослин,

створені на основі ГМО, і засоби захисту рослин, отримані із застосуванням

таких організмів. Функції щодо державної реєстрації названих сортів

сільгоспрослин покладено на центральний орган виконавчої влади, що

забезпечує формування державної політики у сферах ветеринарної медицини й

безпечності харчових продуктів (ст. 11 Закону), яким нині є Міністерство

аграрної політики та продовольства України; а щодо державної реєстрації

засобів захисту рослин – на Міністерство екології та природних ресурсів

України як центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику

у сфері охорони навколишнього природного середовища (ст. 9 Закону).

Порядок державної реєстрації генетично модифікованих організмів сортів

сільськогосподарських рослин у відкритій системі затверджено постановою

КМУ «Деякі питання проведення апробації (випробування) та реєстрації

генетично модифікованих організмів сортів сільськогосподарських рослин» від

23 липня 2009 р. № 808 [68].

Для державної реєстрації названих сортів сільгоспкультур юридична або

фізична особа подає Мінагрополітики та продовольства України клопотання за

встановленою ним формою, в якому зазначається: (а) наукова назва ГМО,

(б) ботанічний таксон, (в) анотація (коротке резюме) до технічного опису ГМО,

(г) найменування особи юридичної або прізвище, ім’я й по батькові фізичної,

місцезнаходження особи юридичної або місце проживання фізичної, їх

телефони, телефакси, електронні адреси. До клопотання додаються: а) особами

юридичними – копії установчих документів (статуту чи засновницького

договору), фізичними – копії паспорта й довідки про ідентифікаційний номер;

б) технічний опис ГМО, що складається за затвердженою Мінагрополітики

України формою, і містить вичерпну інформацію про вихідний сорт рослини й

ГМО, про особливості здійснення його моніторингу й контролю; в) висновки

95

державної екологічної й державної санітарно-епідеміологічної експертизи ГМО

щодо їх відповідності вимогам біологічної й генетичної безпеки; г) висновок про

рівень безпечності застосування ГМО; д) звіт підприємства, установи чи

організації, що провадить державну апробацію (випробування), про результати

останньої.

Строк розгляду поданих документів і внесення відомостей до Реєстру,

форму якого затверджує Мінагрополітики України, не перевищує 120 днів після

їх надходження, включаючи строк проведення експертизи. Підставою для

відмови в державній реєстрації є наявність науково обґрунтованої інформації

про небезпеку ГМО для здоров’я людини або довкілля під час його

використання за призначенням.

Державна реєстрація здійснюється безоплатно строком на 5 років.

Посвідчення про держреєстрацію сортів сільгоспкультур видає Мінагрополітики

України за встановленою ним формою і повідомляє про це Мінприроди й МОН

України. Інформація, що міститься у Реєстрі, розміщується на офіційному веб-

сайті Мінагрополітики України й регулярно публікується у ЗМУ.

Як зауважує Ю. Л. Власенко, у 2009 р. аграрні товаровиробники, яким до

вподоби ГМ-сорти, могли пройти процедуру реєстрації безоплатно й у разі

підтвердження безпечності ГМО вирощувати й торгувати продукцією з ГМ-

вмістом. Але з певних причин жоден ГМО не був і досі зареєстрований [43,

с. 94]. Зазначимо, що й на сьогодні на офіційному веб-сайті Мінагрополітики та

продовольства України бракує інформації про Державний реєстр ГМО сортів

сільгоспрослин, жоден з яких до нього не внесено, а значить, і не зареєстровано.

Ще складнішою є ситуація із застосуванням при вирощуванні

сільгосппродукції рослинного походження засобів захисту

сільськогосподарських рослин, отриманих з використанням ГМО. На відміну від

сортів сільгоспрослин, створених на основі ГМО, й донині в Україні не

затверджено ні Порядку проведення державної апробації (випробування) засобів

96

захисту рослин, отриманих з використанням генетично модифікованих

організмів, ні Порядку їх державної реєстрації, що, звичайно ж, не можна

визнати позитивним. З урахуванням недосконалості правового регулювання

відповідних суспільних відносин використання в нинішній час на території

країни засобів захисту рослин, отриманих із застосуванням ГМО, загалом є

неможливим.

Зарубіжні науковці, досліджуючи законодавство ЄС, указують, що після

обмеженого використання ГМО в дослідницьких цілях і перед їх

упровадженням на ринок можуть бути необхідними практичні

випробування [321]. Перед цим чи навіть перед навмисним випуском будь-яких

ГМО у навколишнє середовище в лабораторіях або теплицях проводяться

попередні дослідження й підготовчі роботи [334, с. 95]. Цим питанням

присвячено Директиву 2001/18/ЄС від 12 березня 2001 р. про навмисний випуск

у навколишнє середовище ГМО [69]. Як зазначено в її преамбулі (25), «ніякі

ГМО, як продукти або у складі продуктів, розраховані на навмисний випуск, не

можуть бути впроваджені на ринок без попереднього належного практичного

випробування на етапі досліджень і розроблення у складі екосистем, які можуть

зазнати впливу внаслідок їхнього використання». Такі практичні випробування

найчастіше стосуються трансгенних сортів кукурудзи, олійного рапсу й картоплі

і підпадають під стандартну процедуру оформлення дозволу.

Згідно з названою процедурою відповідний суб’єкт (нотифікатор) має

надати нотифікацію, що містить технічну інформацію, зазначену в Додатку ІІІ

до названої Директиви, й результати оцінювання екологічних ризиків. Ця

технічна інформація серед іншого повинна містити дані про взаємодію ГМО й

довкілля, а також інформацію щодо моніторингу, контролю, перероблення

відходів ГМО та планів реагування на випадок надзвичайних ситуацій.

Компетентними органами держав-членів належить розглянути нотифікацію з

урахуванням будь-яких зауваження з боку інших держав-членів, для чого

97

застосовується процедура обміну інформацією. Ці органи мають задовольнити

або відхилити нотифікацію протягом 90 днів з моменту її надходження. Після

цього нотифікатор повинен надіслати до компетентного органу звіт про

результати випуску ГМО у зв’язку з усіма ризиками для здоров’я людей чи

довкілля. Відповідно до превентивного принципу, чітко закріпленого у статтях 1

і 4 вказаної Директиви, у випадку будь-яких видозмін або ненавмисного

внесення змін, що можуть мати певні наслідки для здоров’я людей і довкілля,

або в разі появи нової інформації про зазначені ризики, потрібно для їх

зниження вжити необхідних заходів і застосувати відповідні зміни. Крім того,

відповідно до ст. 9 Директиви, держави-члени зобов’язані доводити до відома

населення інформацію про всі випадки вивільнення ГМО на ті чи інші території,

а також консультуватися із громадськістю, керуючись принципом

прозорості [69].

Усе це дозволило зарубіжним дослідникам (зокрема Р. Ромі) зробити

висновок, що зазначена Директива про навмисний випуск ГМО з багатьох точок

зору забезпечує більш суворий захист навколишнього середовища, аніж

Директива 2009/41/ЄС про обмежене використання ГМО. До того ж установлена

в ній процедура надає значні повноваження державам-членам, у той час як у

питаннях упровадження цих організмів на ринок контроль здійснюється

переважно на рівні ЄС [350, с. 129].

Директива про навмисний випуск ГМО посилює вимоги стосовно

потенційно шкідливого їх впливу, які зводяться до наступного: (а) будь-яка

особа (наприклад, виробник чи імпортер), яка бажає впровадити на ринок ГМО,

повинна подати нотифікацію до компетентних органів держави-члена, в якій

ГМО вперше впроваджується на ринок; (б) ця особа визначає правила

моніторингу й опрацювання нової інформації стосовно ризиків; (в) однією з

вимог цієї Директиви є маркування впроваджуваних на ринок ГМО як продуктів

або у складі останніх; (г) Європейська комісія кожні 3 роки зобов’язана

98

публікувати резюме на підставі звітів, поданих державами-членами щодо їх

досвіду діяльності щодо впровадженими на ринок ГМО [353].

На рівні ЄС функціонує єдина процедура отримання дозволу на

використання ГМО. Заявка подається до компетентного органу держави – члена

Євросоюзу, в якій планується вперше впровадити цю продукцію на ринок, але

цей орган служить лише місцем реєстрації [342, с. 865; 348]. Заявник може

подати одну заявку про навмисний випуск стосовно ГМО та ГМ-продуктів, не

призначених для використання в харчовому ланцюзі, а другу на підставі

Регламенту про продукти харчування й корми – стосовно продукції, яка має

ввійти до цього ланцюга. Про отримання заявки національному компетентному

органу належить повідомити Європейське відомство з безпеки продовольства

(European Food Safety Authority – EFSA) й передати до нього цей документ і

додаткову інформацію, надану заявником.

EFSA повинно негайно надати іншим державам-членам і Європейській

комісії подані заявником заявку й додаткову інформацію, й довести до

загального відома короткий звіт про пакет документів цього заявника. Для

винесення рішення відомство має шість місяців з дня отримання заявки. На

підставі цього рішення Європейська комісія передає свій проект рішення

Постійному комітету з харчового ланцюга і здоров’я тварин. Дозвіл, виданий

відповідно до такої процедури, діє протягом 10-ти років з можливістю

продовження цього терміну [354, с. 71].

Власник дозволу на впровадження ГМО на ринок зобов’язаний надавати

до Європейської комісії звіти про моніторинг, якщо це було умовою видачі

цього документу, а також попереджувати її про будь-яку нову наукову або

технічну інформацію, яка може вплинути на оцінювання безпеки при

використанні харчового продукту. У силу принципу превентивності, чітко

визначеного у ст. 7 Регламенту щодо законодавства про харчові продукти,

зазначена Комісія вправі вживати екстрених заходів згідно зі ст. 34 Регламенту

99

про продукти харчування та корми, якщо стане очевидним, що продукти, на які

було видано дозвіл, можуть становити серйозну загрозу для здоров’я людей,

тварин або для довкілля. Якщо держава-член офіційно повідомила Європейську

комісію про необхідність вжиття таких заходів, але жодного з них не було

вжито, держави – члени ЄС можуть самостійно вжити тимчасових захисних

заходів.

На рівні ЄС на особу, яка отримала дозвіл на вивільнення ГМО у довкілля,

покладається також зобов’язання щодо інформування й консультування із

громадськістю, окрім випадків, пов’язаних зі збереженням конфіденційності.

Так, у загальних випадках мають бути доступні громадськості: (а) заявка на

отримання такого дозволу, (б) додаткова інформація від заявника, (в) рішення

EFSA, (г) звіти про моніторинг і (д) інформація від власника цього дозволу.

Якщо заявник бажає, щоб остання розцінювалася як конфіденційна з огляду на

те, що її розкриття може нанести суттєву шкоду його конкурентоспроможності,

він повинен надати обґрунтування, яке підлягає підтвердженню. При цьому

певна інформація (наприклад, загальний опис ГМО й адреса власника дозволу)

не може вважатися конфіденційною.

Як зазначають зарубіжні дослідники, тільки 2 види сільгоспкультур були

допущені до використання в ЄС згідно з Директивою 2001/18/ЄС. Першим була

модифікована форма кукурудзи, відома як MON810, розроблена в 1998 р.

компанією «Монсанто» й затверджена для застосування проти гусениць бабки

кукурудзяної. Цей вид сільгоспкультури тепер вирощується на території Іспанії,

де він висаджується на землях площею понад 80000 га. Менші її обсяги

вирощуються в Чеській Республіці, ФРН й Португалії [345, с. 69]. Другим

затвердженим видом сільгоспкультури був ГМ-сорт картоплі під назвою

«Амфлора», розроблений німецькою компанією BASF. Його було розроблено не

для споживання людиною, а для виготовлення промислового крохмалю,

використовуваного в текстильній і паперовій промисловості, при виготовленню

100

клею тощо. Цей сорт картоплі отримав ліцензію у 2010 р., а науковий журнал

«Батлер» цього ж року назвав його вирощування «новою ерою трансгенетичних

сільськогосподарських культур у Європі». Протягом 13 років BASF намагалась

отримати схвалення своїх продуктів, але 2 роки тому компанія відкликала

«Амфлору» з ринку й вирішила не просувати цей продукт в основному через

брак його суспільного схвалення. Проте вже на той момент ця ГМ-картопля

висаджувалась у Чеській Республіці (на площі 150 га), у Швеції (80 га), в

Німеччині (15 га) [345, с. 70]. А ось Люксембург, Угорщина й Австрія

культивування цього сорту картоплі загалом заборонили [349].

Узагальнивши порядок поводження з ГМО на території ЄС,

Л. В. Струтинська-Струк обґрунтовано виділила такі моменти: а) на території

Євросоюзу в досліджуваній сфері діє так звана дозвільна система, тобто для

діяльності, пов’язаної із застосуванням ГМО, необхідно отримати спеціальний

дозвіл, виданий компетентним органом; б) процедурі видачі такого дозволу

обов’язково передує оцінювання ризику всіх видів ГМО для довкілля і здоров’я

людини; в) запроваджується постійний моніторинг ГМО й контроль за їх

використанням з метою виявлення будь-яких негативних впливів (віддалених у

часі або непередбачуваних) на стан довкілля і здоров’я людини; г) можливість

громадськості брати участь у прийнятті рішень стосовно ГМО та ін. [285, с. 18,

19].

Наведене дозволяє підсумувати, що в законодавстві України існують в

цілому подібні до європейських правила щодо поводження з ГМО у відкритій

системі. Проте в ньому слід передбачити можливість застосування ГМО при їх

навмисному випуску в навколишнє природне середовище (а не в так званій

відкритій системі). Також треба уточнити, що на використання ГМО при

навмисному їх випуску в довкілля слід отримати дозвіл, а не здійснити

державну реєстрацію ГМО, як це передбачено зараз. Окрім того, у Законі

України «Про державну систему біобезпеки при створенні, випробуванні,

101

транспортуванні та використанні генетично модифікованих організмів» треба

закріпити, що отримання такого дозволу не вимагається щодо ГМО, які були

допущені до використання в ЄС [148, с. 82].

Окрім дозвільних аспектів застосування ГМО при вирощуванні

сільгосппродукції рослинного походження, існують і проблемні питання

використання земель у такій діяльності. Зрозуміло, що вирощування названих

культур здійснюється з використанням земель сільгосппризначення, які є

найціннішими у складі земельного фонду України. При цьому національне

законодавство містить нормативні приписи про можливі обмеження стосовно їх

використання. Так, у ч. 8 ст. 14 Закону України «Про державну систему

біобезпеки при створенні, випробуванні, транспортуванні та використанні

генетично модифікованих організмів» установлено, що до ГМ-сортів рослин

можуть бути застосовані обмеження щодо їх вирощування на землях, перелік

яких визначається центральним органом виконавчої влади, що забезпечує

формування державної політики у сфері охорони навколишнього природного

середовища, тобто Міністерством екології та природних ресурсів України.

Перелік таких земель, як указує Т. О. Коваленко, на цей час не затверджено [95,

с. 17]. Наведемо власні міркування щодо того, на яких землях слід заборонити

вирощування ГМ-сортів сільгоспкультур.

Як визначено Законом України «Про виробництво та обіг органічної

сільськогосподарської продукції та сировини» від 3 вересня 2013 р., № 425-

VII [211], виробництво органічної продукції (сировини) становить собою

виробничу діяльність (у тому числі з вирощування й перероблення) фізичних

або юридичних осіб, під час якої не допускається застосування хімічних добрив,

пестицидів, ГМО, консервантів тощо, а на всіх етапах такого виробництва

оперують методами, принципами і правилами, визначеним цим Законом для

отримання натуральної (екологічно чистої) продукції і збереження й

відновлення природних ресурсів (абз. 2 п. 1 ст. 1). Загалом же відмова від

102

використання ГМО та продукції з них є одним з визначальних принципів

виробництва, зберігання, перевезення й реалізації органічної продукції

(сировини) (пп. 4 п. 1 ст. 4). Вирощування органічної сільгосппродукції

рослинного походження має місце на відповідних земельних ділянках, але

тільки після оцінювання їх придатності для виробництва органічної продукції й

сировини (п. 1 ст. 23). Ось чому з метою запобігання забрудненню ГМО земель,

призначених для виробництва органічної продукції й сировини, вирощування

ГМ-сортів сільгоспрослин на таких землях має бути заборонено.

Дитячим харчуванням визнається харчовий продукт, призначений

центральним органом виконавчої влади, що формує державну політику у сфері

охорони здоров’я, для спеціального дієтичного споживання, спеціально

перероблений або розроблений для забезпечення задоволення дієтичних потреб

дітей грудного й раннього віку (дитячі суміші початкові (стартові), дитячі

суміші для подальшого годування, продукти прикорму, напої, вода бутильована

для приготування дитячого харчування й (або) пиття (абз. 6 п. 1 ст. 1 Закону

України «Про дитяче харчування» [221]). Законодавство містить особливі

вимоги до сировини, використовуваної для дитячого харчування. Статтею 8

цього Закону передбачено, що у виробництві останнього застосовується

сировина, що виробляється переважно у спеціальних сировинних зонах.

Порядок надання статусу такої зони й загальні вимоги до неї встановлює КМУ.

Також у Законі безпосередньо закріплено, що сировина, застосовувана у

виробництві дитячого харчування, не може бути вироблена з ГМО й (або)

містити такі організми.

Пунктом 4 Порядку надання статусу спеціальної зони з виробництва

сировини, що використовується для виготовлення продуктів дитячого та

дієтичного харчування, затвердженого постановою КМУ від 3 жовтня 2007 р.,

№ 1195 [195], проголошено, що в такій зоні серед іншого забороняється

вирощувати й застосовувати ГМО рослинного і тваринного походження. Статус

103

спеціальної сировинної зони надається виробникові сировини за відповідним

рішенням Ради міністрів АРК, розпорядженням голови обласної,

Севастопольської міської держадміністрацій терміном на 5 років (п. 10

Порядку).

З огляду на викладене логічно запропонувати, що вирощування ГМ-сортів

сільгоспрослин належить заборонити на землях, які призначені для виробництва

органічної продукції й сировини, а також яким надано статус спеціальної

сировинної зони з виробництва сировини, що використовується для

виготовлення продуктів дитячого й дієтичного харчування. Саме такі землі

Мінекології та природних ресурсів України повинно включити до відповідного

їх переліку на виконання приписів Закону України «Про державну систему

біобезпеки при створенні, випробуванні, транспортуванні та використанні

генетично модифікованих організмів» [151, с. 48].

Оскільки сільгосппродукція рослинного походження вирощується із

залученням біологічних процесів розвитку рослин, є сенс звернути увагу й на

наступний аспект. Як переконують зарубіжні дослідники, ГМО можуть

вивільнятись у відкрите середовище і вступати у взаємозв’язок з усім, що їх

оточує. Вони обмінюються своїми генами зі спорідненими організмами.

Наприклад, гени стійкості до антибіотиків можуть перейти до хвороботворних

мікробів і спричинити важко виліковувані захворювання, а гени стійкості до

гербіцидів із трансгенних рослин – до бур’янів, боротися з якими набагато

складніше, оскільки при цьому формуються так звані «супербур’яни» [331, с. 4].

У природі можуть з’явитися й нові, стійкіші організми, які витіснять звичайні.

Застосування ГМО ставить під загрозу існування багатьох диких видів рослин

[110, с. 73]. Іншими словами, йдеться в тому числі і про можливість змішування

генетично модифікованих і традиційних сортів сільгоспрослин. Із цього приводу

в західноєвропейській науковій доктрині наводяться певні міркування.

Проаналізуємо їх.

104

Гени, присутні в будь-якій окремій рослині, що була модифікована

природним або генетичним шляхом, можуть вийти за межі останньої й перейти

до інших рослин того ж або іншого виду. Перехід генів від одного організму до

іншого в такий спосіб або іншим шляхом, що не належить до традиційної

репродукції, йменується як «горизонтальний генетичний дрейф» (або

«горизонтальний перенос генів»). Рослини, опилювані вітром або комахами,

становлять особливий ризик для такого впливу, оскільки у процесі опилювання

гени можуть переноситися на відносно великі відстані, що дозволяє ГМ-пилку

взаємодіяти з рослинами, які не були модифіковані. Прикладами такого

перенесення можуть бути: (а) забруднення в Західній Австралії органічної

ферми з вирощування маніоку пилком, занесеним вітром з розташованої поряд

ферми, засіяної ГМ-рослинами; (б) забруднення в Канаді до 5% рапсу, що не був

генетично модифікований, шляхом перехресного опилення ГМ-культурами;

(в) спонтанне зростання генетично модифікованих бавовни й соєвих бобів у

Коста-Ріці через занесене вітром ГМ-насіння з інших ділянок; (г) поширене

забруднення практично всіх сільгоспземель у Канаді, принаймні, мінімальною

кількістю насіння ГМ-маніоки; (д) забруднення 30% насаджень довгого рису в

США ГМ-різновидами рису [345, с. 94].

М. Федяй наводить такі дані: результати дослідження забруднення насіння

ГМ-кукурудзою сорту StarLink, здійсненого Агентством розвитку США (USAD)

й опублікованого у квітні 2001 р., свідчать, що 78 насінницьких компаній (із

282), які брали участь в обстеженні, мали у насінні своєї кукурудзи домішки

ГМ-протеїну Cry9С, отриманого за допомогою гена StarLink. Це сталося

внаслідок перенесення вітром пилку ГМ-рослин на посіви традиційних сортів

кукурудзи [298]. Окрім цього, може відбутися змішування генетично

модифікованого і традиційного насіння під час його виробництва, заготівлі або

збуту [337, с. 47].

105

Зарубіжні науковці також порушували питання про потенційні наслідки,

що виникають через так званий горизонтальний генетичний дрейф генів у

природу від вирощування трансгенетичних рослин, в результаті чого ці гени

«вбудовуються» в дикі рослини того ж або іншого виду. Такий сценарій

обтяжений доволі великою кількістю питань, зокрема: (а) чи може таке

перенесення відбуватися в дійсності, а якщо так, то наскільки часто; (б) як

інкорпорація генів вплине на фізичні характеристики диких рослин; (в) які

переваги й недоліки матимуть для довкілля генетично модифіковані дикі

рослини порівняно з їх родичами, що не були модифіковані; (г) як такі події

можуть вплинути на збереження біорізноманіття [345, с. 96].

Критики агробіотехнологій попереджують, що ГМ-культури можуть

створити, так би мовити, «генетичне колесо», внаслідок чого у бур’янів або

комах-шкідників розвиватиметься стійкість до новододаних генів. Ця стійкість

може становити проблему не тільки в боротьби зі шкідниками, а й у

додатковому розприскуванні пестицидів для контролю стійких шкідників [341,

с. 123]. До того ж убивство шкідників деякими ГМ-культурами призведе до

знищення деяких видів комах, які необхідні для виживання птахів, диких

тварин. Ті комахи, які виживають, завдяки своїй стійкості матимуть таких же

резистентних нащадків, що прискорить еволюцію супер-резистентних

комах [318, с. 5].

Масштабною проблемою вважається й те, що зростання нових ГМ-рослин

у дикій природі, що виникли в результаті перенесення генів, може викликати

втрату аборигенних видів, що не були генетично модифіковані, росли в біомі й

могли протистояти певним стресам навколишнього середовища. Їх втрата може

призвести до зменшення різноманіття і стійкості біологічного суспільства, що

існувало до перенесення гену [345, с. 96]. Чітких відповідей на поставлені

запитання сучасна світова природнича наука поки що надати не може.

106

У цьому аспекті можна навести приклад екологічної катастрофи, що

сталася через застосування генетично модифікованих сільгоспкультур в

Аргентині, де монокультури гліфозат толерантної сої сорту «Монсанто»

(Monsanto) призвели до активного використання гербіциду гліфосату (через

толерантні бур’яни) [335], що викликало шкоду для інших культур, появу

супербур’янів і зміну мікобактерій ґрунту [316].

Не менш важливим є й те, що випадкове змішування натуральних

культур внаслідок контакту з модифікованими може спричинити економічні

витрати для фермерів, які займаються звичайним або органічним сільським

господарством [56, с. 188]. Економічні наслідки випадкової присутності ГМО

виявляться, наприклад, у вимозі щоб традиційні культури з вмістом генетично

модифікованих були промарковані, що призведе до втрати доходу, або в

забрудненні органічних культур, які не можуть виготовлятися з ГМО згідно із

законодавством ЄС [337, с. 48]. Це може призвести до неможливості реалізації

традиційної чи органічної сільськогосподарської продукції, оскільки вона

виявиться генетично модифікованою.

Транснаціональне переміщення живих організмів регулюється нормами

Картахенського протоколу про біобезпеку від 29 січня 2000 р. до Конвенції

ООН про біологічне різноманіття. Міжнародне законодавство, обмежуючи

розповсюдження ГМО, указує на обов’язкову вимогу інформування споживача

про наявність ГМ-компонентів у тій чи іншій продукції [124, с. 131]. На рівні

країн ЄС у плані трансграничного переміщення ГМО при вирощуванні

сільгосппродукції рослинного походження передбачено, що країни – члени ЄС

можуть вжити заходи захисту своєї території від ГМО, процедура чого полягає

у наступному. Країна (або країни), що застосувала статтю про заходи захисту,

подають відповідну скаргу органам ЄС. Після її дослідження може бути

прийнято рішення про відкликання первинного дозволу на використання ГМО

або ж залишення його в силі з пропозицією до країни, що застосувала захист,

107

відкликати свій протест. Свого часу 6 країн застосували статтю про заходи

захисту проти ГМ-продуктів, що були затверджені ЄС. Наприклад, тимчасова

заборона на вирощування й комерційну реалізацію кукурудзи Bt (MON810)

була впроваджена у Франції указом від 7 лютого 2008 року [155]. Згодом цей

сорт кукурудзи був тимчасово заборонений також в Австрії, ФРН, Греції,

Угорщині й Люксембурзі [315]. Взагалі з початку 2014 р. в результаті цього

процесу було запроваджено заборону на 47 продуктів, з яких 27 сортів

кукурудзи, 8 – зернових, 7 – соєвих бобів, 3 – рапсу й по одному сорту

картоплі й цукрового буряку [345, с. 69].

А ось в Україні ще у 2006 р. указувалося в публікаціях, що цілком

імовірним є те, що вже декілька років на полях вирощується ГМ-кукурудза,

завезена випадково як домішка до традиційного сорту, зареєстрованого в

країні [298]. На сьогодні, приміром, 50 – 94% сої, що вирощується на її

території, є генетично модифікованою [54]. Ось чому окреслені вище

проблеми зміщування ГМ-рослин з так званими «чистими» культурами є

надзвичайно актуальними і для України. Однак, як вказує І. В. Гиренко, це

питання у площині правового регламентування обігу ГМО у відкритій системі

так і залишається відкритим [57, с. 273]. Які ж шляхи її подолання

запропоновано в ЄС?

Девід Е. Ньютон підкреслює, що прихильники генетично

модифікованого насіння й сільськогосподарських культур наполягають, що

цієї проблеми можна уникнути шляхом утворення так званих буферних зон

навкруги ділянок, де висаджуються ГМ-культури. Але й досі незрозуміло,

наскільки широкою має бути така зона, щоб вона могла вберегти аборигенні

рослині від перенесення пилку. У перебігу досліджень, продовжує вчений,

було з’ясовано, що необхідна ширина такої зони має бути досить великою.

Наприклад, для японської провінцій Хоккайдо вона має становити 300 м.

Водночас існують дані, що аборигенні рослини забруднювалися ГМ-пилком на

108

відстані до 600 м – на рисових плантаціях і до 1200 м – на плантаціях

цукрового буряку. Вважається, що буферні зони такого розміру в багатьох

випадках ефективно запобігатимуть проникненню ГМ-культур на сусідні

ділянки [345, с. 95], хоча, як показують дослідження, пилок ГМ-кукурудзи

може переміщуватися на відстань аж до 3 км [40].

З метою вирішення цих важливих проблем представники юридичної

доктрини цілком обґрунтовано зазначають, що існує нагальна потреба реєстрації

місць вирощування рослин, що містять ГМО [57, с. 273], створення відповідних

охоронних зон, інформування громадськості про зростання ГМ-сортів

сільгоспрослин і підвищення відповідальності в цій галузі [200, с. 267].

На рівні ЄС теж порушено питання про співіснування традиційних,

органічних і генетично модифікованих сільгоспкультур, оскільки останнім

часом ГМ-культури, так би мовити, фактично кинули виклик концепції ЄС про

співіснування [338, с. 103], сутність якої полягає в нижченаведеному.

Європейська комісія в Рекомендаціях 2003/556 [264] стосовно такого

співіснування відправною точкою в цьому зазначила, що жодна форма

сільського господарства, будь-то традиційне, органічне чи сільське

господарство з використанням ГМО, не повинна виключатися в ЄС. Звичайно,

фермери мають бути вільними у виборі типу вирощуваних культур, але вибір

споживача теж повинен бути захищеним [337, с. 48, 49].

Комісія також надала орієнтовний каталог заходів (у тому числі практик

на фермах), які могли б сформувати стратегію співіснування країни – члена ЄС.

До них віднесено: (а) створення зони одного типу виробництва з метою

зменшення витрат на збирання врожаю; (б) групування полів з аналогічними

сортами сільгоспкультур; (в) групування сортів рослин з різним часом цвітіння;

(г) запровадження різних дат посіву сільгоспкультур; (д) координація

сівозмін [337, с. 48, 49]. Незважаючи на те, що ці заходи на рівні ЄС є

рекомендаційними, окремі країни вже почали їх запроваджувати. Так, в червні

109

2004 р. в Данії прийнято Закон № 436 «Про вирощування інших ніж генетично

модифіковані культури» (Закон про співіснування), який уповноважує Міністра

продовольства, сільського господарства й рибальства країни затвердити

Правила щодо співіснування генетично модифікованих та інших культур. Ними

можуть передбачатися: (а) ліцензування вирощування, оброблення і

транспортування ГМ-культур, (б) видача обмежених дозволів на їх

вирощування, (в) обмеження продажу ГМ-матеріалів уповноваженими на це

виробниками. Міністр також може накладати на фермерів додаткові

зобов’язання, в тому числі обов’язок повідомлення про ГМ-культури прилеглих

власників і виробників, установлення розділових відстаней і надання звітів про

польові ділянки (§ 6). Він також має повноваження стосовно виплати

компенсацій фермерам, які несуть збитки від ненавмисного проникнення ГМ-

матеріалу в посіви з коштів, зібраних за допомогою щорічного внеску інших

фермерів із розрахунку на гектар насаджень генетично модифікованих

сільгоспкультур (§§ 9 – 12 Закону). На виконання розглядуваного Закону у 2005

р. видано наказ Міністра, яким затверджуються названі Правила. Ними, зокрема,

передбачається: (а) навчання виробників генетично модифікованої

сільгосппродукції, (б) обов’язкове подання ними звітності про ГМ-поля,

(в) сплата до компенсаційного фонду 100 датських крон (близько 18 дол. США)

за кожен гектар насаджень ГМ-культур та ін. Також наказом установлено умови

вирощування ГМ-культур, що стосуються відстані, інтервалів між генетично

модифікованими й органічними культурами (за видами культур і часом їх

вирощування) та ін. [337, с. 50].

Закон ФРН «Про генетичну модифікацію», прийнятий у 2004 р.,

встановлює суворі правила щодо співіснування сільгоспкультур. Так, фермери,

які планують культивувати генетично модифіковані сільгоспкультури, повинні

повідомити про це федеральну владу, інформація про що включається

останньою до відповідного реєстру, розміщеного на офіційному веб-сайті,

110

доступному для громадськості. Суб’єктам, які вирощують ГМ-продукти,

належить вживати заходів обережності, щоб уникнути несприятливих

наслідків. На виконання Закону має бути прийнято Положення, що визначить

належну сільськогосподарську практику, яка може включати мінімальні

відстані між насадженнями сільгоспкультур, вибір їх різноманітності й ведення

обліку [337, с. 50, 51].

Законодавство Італії (Legge 2005) про співіснування вказує, що

традиційне, органічне й генетично модифіковане сільське господарство повинні

співіснувати, але запровадження трансгенних культур має відбутися без

найменшої шкоди для існуючих господарств і без необхідності внесення змін до

традиційних методів ведення сільського господарства (ст. 2). Закон передбачив

створення експертно-консультативного комітету зі співіснування (ст. 7), що

повинен відповідати за формулювання керівних принципів для національних

рамкових правил щодо такого співіснування. Надалі регіони Італії мали

прийняти плани співіснування одночасно з технічними правилами й, можливо, з

компенсаційними фондами для відновлення пошкодженої землі

сільгосппризначення. Регіональні плани мали б бути обов’язковими для

виконання фермерами. Оскільки значна кількість італійських регіонів (Тоскана,

Умбрія, Марке та ін.) виступили проти генетично модифікованих

сільгоспкультур, у березні 2006 р. Конституційний суд країни визнав Закон про

співіснування неконституційним. Суд залишив чинними лише перші 2 статті

Закону, які визначають трансгенне, органічне і традиційне сільське

господарство (ст. 1), забезпечення принципу співіснування (ст. 2) і постановив,

що інші положення цього акта втручаються в компетенцію 20 регіонів Італії, а

тому теж є неконституційними [337, с. 51].

В Іспанія режим співіснування існує лише у вигляді проекту

Королівського указу. Він заснований на загальних принципах, викладених у

Рекомендації Комісії від 2003 р. [264]. Указ містить 12 статей, поділених на 3

111

частини, а також подальші заходи й додатки. У проекті Королівського указу

співіснування розглядається у зв’язку з економічними наслідками й

результатами змішування генетично модифікованих і немодифікованих

культур, а також з точки зору імплементації управлінських рішень, які

найбільш придатні для узгодження рівня перехресної контамінації з

граничними значеннями, встановленими у Євросоюзі [320, с. 180, 181].

Уряд Нідерландів вважає, що управління співіснуванням – це питання

економічне, яке належить вирішувати на підставі угод між тими, хто вирощує

генетично модифіковані і традиційні сільгоспкультури. Комітет із

співіснування (Committee on Co-existence) у 2004 р. уклав добровільну Угоду з

представниками Основної організації фермерів і селекціонерів, якою

встановлюються: (а) роздільні відстані для генетично модифікованих

кукурудзи, картоплі, цукрових буряків; (б) обов’язок фермерів, які планують

вирощувати ГМ-культури, зареєструватися до 1 лютого кожного

сільськогосподарського року; (в) обов’язкове повідомлення про вирощування

таких культур сусідніх землеробів і тих, хто перебуває в межах відповідної

відстані віддалення; (г) утворення грошового фонду за рахунок внесків

учасників харчового ланцюгу для кожної генетично модифікованої

сільгоспкультури, кошти якого призначаються для компенсації можливих

економічних збитків. Названа Угода була введена в дію у 2005 р. Товарною

Радою Нідерландів з питань землеробства (Commodity Board) [337, с. 51, 52].

Більше того, у цій державі, починаючи з 2004 р., функціонує спеціально

уповноважений офіцер з безпеки довкілля, відповідальний за нагляд за

діяльністю, що стосується навмисного вивільнення ГМО у навколишнє

середовище. Його головне завдання полягає у спостереженні за екологічною

безпекою, в тому числі і при співіснуванні сільгоспкультур [356, с. 197].

Таким чином, з огляду на законодавчий досвід окремих країн – членів ЄС,

вважаємо за необхідне запропонувати нормативне закріплення в законодавстві

112

України обов’язку створення сільгосптоваровиробниками, що використовують

ГМО при вирощуванні сільгосппродукції рослинного походження, буферних

зон, якими мають розділятися посіви ГМ-сортів і традиційних сортів

сільгоспрослин, розміри яких має визначити Мінагрополітики та продовольства

України. При цьому такі зони належить установлювати на земельних ділянках

(за рахунок їх площі) того сільгосптоваровиробника, який використовує ГМО

при вирощуванні сільгосппродукції рослинного походження.

Відповідні нормативні приписи щодо цього слід додати до ЗК

України [88] й Закону України «Про державну систему біобезпеки при

створенні, випробуванні, транспортуванні та використанні генетично

модифікованих організмів» [220]. Також до цього Закону необхідно внести

зміни щодо покладення на Мінагрополітики та продовольства України обов’язку

затвердити Правила співіснування генетично модифікованих сортів

сільськогосподарських рослин із традиційними й (або) органічними

сільськогосподарськими рослинами. Вони повинні передбачати:

– створення зон одного типу виробництва;

– групування полів з аналогічними сортами сільськогосподарських

культур;

– групування сортів рослин з різним часом цвітіння;

– запровадження різних дат посіву сільськогосподарських культур;

– координацію сівозмін;

– обов’язкове подання сільськогосподарськими товаровиробниками

інформації про намір культивувати генетично модифіковані сорти

сільськогосподарських культур та звітності про їх вирощування;

– запровадження мінімальних відстаней вирощування між різними

сільськогосподарськими культурами;

– установлення інтервалів між генетично модифікованими та іншими

сільськогосподарськими культурами;

113

– обов’язок сільськогосподарських товаровиробників повідомляти про

вирощування генетично модифікованих сільськогосподарських культур

власників та землекористувачів суміжних земельних ділянок.

Також вбачаємо за доцільне запровадити для сільгосптоваровиробників,

які вирощують генетично модифіковані сільгоспкультури, обов’язкові внески до

спеціального грошового фонду для компенсації можливих збитків від

здійснення ними такої діяльності [154, с. 108].

2.2. Правові аспекти відстежування й маркування

сільськогосподарської продукції рослинного походження, яка містить ГМО,

в Україні та ЄС

Закріплення в національному законодавстві й у міжнародно-правових

актах певних процедур і правових вимог щодо відстежування та маркування

сільгосппродукції рослинного походження, що містить ГМО, не тільки має

важливе значення для адаптації законодавства України до вимог ЄС, а й

сприятиме гарантуванню права споживачів на доступ до достовірної інформації

про таку продукцію і продукти харчування.

Стаття 50 Конституції України [107] встановлює, що кожному

гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, якість

харчових продуктів і предметів побуту, а також право на поширення останньої.

Така інформація ніким не може бути засекречена. Реалізацію зазначений

конституційний припис отримав у тому числі й у нормах вітчизняного

законодавства, що стосується відстежування й маркування ГМО, які

застосовуються при вирощуванні сільгосппродукції рослинного походження.

Саме на цій стадії цей процес має важливе значення, адже надалі відповідна

сільгоспсировина використовуватиметься для виробництва продуктів

харчування, що можуть містити такі ГМО або їх залишки.

114

Частиною 1 ст. 15 («Використання ГМО та вимоги щодо їх

відстежуваності») Закону України «Про державну систему біобезпеки при

створенні, випробуванні, транспортуванні та використанні генетично

модифікованих організмів» забороняється промислове виробництво і введення в

обіг ГМО, а також продукції, виробленої з їх застосуванням, до їх державної

реєстрації. Інакше кажучи, першою в аспекті відстежування ГМО фактично є

процедура їх державної реєстрації, яку ми вже раніше характеризували в

попередньому підрозділі.

Цей Закон також закріплює, що суб’єкти господарювання, які вперше

вводять в обіг продукцію, яка містить ГМО або яка отримана з їх

використанням, складають у довільній формі письмову декларацію, в якій в

обов’язковому порядку зазначаються відомості про себе, вказують інформацію,

що така продукція містить ГМО або отримана з їх використанням, а також

наводяться номер останньої в Державному реєстрі ГМО (ч. 2 ст. 15). Окрім

цього, частинами 3 і 4 ст. 15 розглядуваного Закону на цих суб’єктів

покладається обов’язок під час проведення всіх операцій з передачі продукції,

яка містить ГМО або отримана з їх використанням, забезпечити надання тим

суб’єктам господарювання, яким вони її передають, копії зазначеної декларації.

Останні зобов’язані протягом 5-ти років з дня передачі продукції, яка містить

ГМО або отримана з їх використанням, зберігати цю декларацію (її копію), а

також документацію, що дає змогу ідентифікувати суб’єкта господарювання,

який передав їм відповідну продукцію, і суб’єкта господарювання, якому вони її

передали. Названа письмова декларація відіграє важливу роль у подальшому

відстежуванні ГМО у сільгосппродукції рослинного походження й у вироблених

з її використанням продуктах харчування.

У плані відстежування ГМО у названій продукції неабияке значення має її

маркування. Як зазначається у спеціальній правовій літературі, термін

«маркування» (від фр. marguer – позначати) тлумачиться як умовне позначення,

115

слово, товарний знак, символ або малюнок, розміщені на упаковці, прикріплені

до неї, вкладені всередину, які дозволяють ідентифікувати виробника [179,

с. 632], а саме маркування засвідчує наявність або відсутність ГМО у тій чи

іншій продукції.

Оскільки в сільгоспвиробництві використовується насіннєвий матеріал, є

сенс зупинитися на розгляді обігу ГМ-насіння, оскільки Закон України «Про

насіння і садивний матеріал» це питання не впорядковує [157, с. 126]. Більше

того, у цьому акті не лише не врегульовано обіг такого насіння, а й бракує навіть

приписів про його обов’язкове маркування щодо вмісту ГМО у ньому, що,

звичайно, можна назвати похибкою законодавця. Відсутність маркування ГМ-

насіння, що застосовується для вирощування сільгосппродукції, не дозволить у

майбутньому відстежити наявність ГМО у виробленій продукції. Як указує

О. Ю. Піддубний, способи одержання ГМ-рослин передбачають одноразову

лабораторну процедуру змінення геному насіння, після чого отримання

посадкового матеріалу відбувається внаслідок традиційних вегетаційних

процесів у ґрунті. Іншими словами, для отримання тонни (як і десятка тонн)

посадкового матеріалу не потрібно в кожне зерно вносити щоразу новий ген в

окремій пробірці. Необхідність здійснення певних операцій з насінням робить

отримання генетично модифікованого посадкового матеріалу технологічно

подібним до отримання традиційного насіння [177, с. 123].

Можна погодитися з тим, що контроль наявності ГМ-компонентів у

насіннєвому матеріалі сільгоспкультур є, по суті, першим етапом на шляху до

споживача. Саме цьому етапу слід надавати максимальну увагу, оскільки

інформація про вміст ГМ-компонентів буде особливо цінною безпосередньо для

виробника продукції. У подальшому це дасть йому змогу формувати свою

виробничу діяльність в такий спосіб, який дозволить запобігти втрат при

вирішенні спірних питань у споживчих ланцюгах – від вихідної сировини до

кінцевого продукту, який теж може бути проаналізований на вміст ГМ-

116

інгредієнтів [178, с. 39, 40]. До того ж маркування ГМ-насіння сільгоспкультур

буде повністю відповідати практиці ЄС. Так, в Іспанії на фермерів покладається

зобов’язання протягом 5-ти років зберігати на упаковці насіння маркування, яке

вказує на їх генетичну модифікацію. Вони також повинні письмово повідомляти

про наявність ГМО особам, яким продається, передається або поставляється

вирощена сільгоспкультура, про різновид, форму генетичної модифікації й

указувати унікальний (власний) ідентифікаційний код. Обов’язок маркувати

випадкову присутність ГМО у традиційному насінні існує також у

Великобританії [320, с. 182, 190].

Зважаючи на викладене, пропонуємо до Закону України «Про насіння і

садивний матеріал» додати приписи щодо обов’язкового маркування ГМ-

насіння сільгоспкультур їх виробниками – суб’єктами насінництва й

розсадництва.

З метою відстежуваності використання ГМО законодавство України

встановлює подібні правила маркування, що поширюються й на

сільгосппродукцію рослинного походження.

Маркування продукції здійснюється шляхом її етикетування. Законодавчі

приписи стосовно необхідності позначки про наявність або відсутність у складі

продуктів харчування ГМ-компонентів містяться у ст. 7 Закону України «Про

захист прав споживачів» [233] (у ред. Закону України «Про внесення змін до

Закону України «Про захист прав споживачів» [213]). А приписи щодо

розміщення на етикетці інформації про наявність чи відсутність у харчовому

продукті ГМО, що відображається на його етикетці написом «з ГМО» чи «без

ГМО» закріплено у ст. 39 Закону України «Про безпечність та якість харчових

продуктів» [205] (у ред. Закону України «Про внесення змін до деяких

законодавчих актів України щодо харчових продуктів» [212]).

Порядок етикетування харчових продуктів, які містять генетично

модифіковані організми або вироблені з їх використанням та вводяться в обіг,

117

затверджений постановою КМУ від 13 травня 2009 р., № 468 [194], установлює,

що з 1 липня 2009 р. етикетування харчових продуктів, які містять ГМО понад

0,9% або вироблені із сільгосппродукції, в якій вміст ГМО перевищує 0,9%,

повинно провадитися їх виробником (постачальником) із зазначенням

відповідної інформації. Як зазначають дослідники, цей установлений в України

рівень вмісту ГМО (0,9%) для обов’язкового маркування харчової продукції

відповідає стандартам, прийнятим у ЄС [272, с. 327].

Отже, кожна одиниця споживчої тари або інший носій інформації, що

супроводжує такі харчові продукти або сільгосппродукцію, має містити

інформацію про наявність у них ГМО. Їх етикетування може виконуватися не

лише у друкованому вигляді, а й шляхом нанесення написів за допомогою

трафарету, печатки, наклеювання стікера та ін. [105].

У переліку складників харчового продукту після найменування кожного з

тих, які містять ГМО чи вироблені з їх використанням, у дужках ставиться

напис «(генетично модифікований)», «(містить генетично модифікований

організм)» або «(вироблений з генетично модифікованого організму)» із

зазначенням найменування ГМО або ж до кожного такого складника робиться

відповідне пояснення. Напис виконується таким же шрифтом, що й перелік

складників. Для продуктів, що містять лише один складник, напис із

зазначенням найменування ГМО виконується на етикетці шрифтом розміром не

менш як 2 мм. Маркування здійснюється згідно з Національним стандартом

ДСТУ 4518-2008 «Продукти харчові. Маркування для споживачів» [159].

За браком відсутності відповідного маркування такі харчові продукти

підлягають вилученню з обігу, а на їх виробників покладається відповідальність

за ст. 23 Закону України «Про захист прав споживачів». Проте ця норма Закону

майже не реалізується в Україні. Як указується в науковій правовій літературі,

перша ж перевірка в акредитованій лабораторії 45 зразків харчових продуктів,

відібраних як зразки в супермаркетах м. Києва, показала, що майже 50% цих

118

продуктів містили ГМО, а відповідного маркування на них бракувало [192,

с. 110].

Згідно з п. 5 названого Порядку етикетування харчових продуктів, які не

містять ГМО або вміст яких становить менше 0,1%, може бути здійснено

добровільно з написом «Без ГМО». Однак такий припис цього Порядку щодо

показника 0,1% викликає запитання: а як етикетується продукція, що містить

ГМО у кількості понад 0,1% і до 0,9%? Справа в тому, що в першій редакції

зазначеного Порядку обов’язкове етикетування якраз було передбачено саме для

харчових продуктів, вміст ГМО у яких становить понад 0,1%. Згодом

постановою КМУ «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України

від 13 травня 2009 р. № 468» від 1 липня 2009 р., № 661 [218] цей показник було

збільшено до 0,9%, а відповідні зміни до п. 5 зазначеного Порядку внесені не

були. А звідси добровільне етикетування харчових продуктів має мати місце

щодо продуктів, які не містять ГМО або вміст яких становить менше 0,9%.

Наведені положення застосовуються при маркуванні харчових продуктів

шляхом розміщення на їх упаковці відповідної етикетки. Що стосується

сільгосппродукції рослинного походження, таку етикетку розмістити

безпосередньо на ній не видається можливим. Така продукція відвантажується

сільгосптоваровиробниками своїм контрагентам насипом або ж передається

відповідними партіями. Ось чому заслуговує на увагу така пропозиція

А. П. Гетьмана й В. І. Лозо: якщо використати етикетку неможливо, оператор

має гарантувати, що цю інформацію передано з продуктом, наприклад, за

допомогою супровідних документів [56, с. 187]. Іншими словами, інформацію

про вміст ГМО в сільгосппродукції рослинного походження належить поміщати

в її сертифікаті відповідності, а також у протоколі її випробування на вміст

ГМО, здійсненого товаровиробником. Такі документи надаються

сільгосптоваровиробником продукції з ГМО при її передачі контрагентові.

Оскільки зараз передбачено порядок етикетування лише харчових продуктів, а

119

не всієї сільськогосподарської рослинницької продукції, що належить до таких

продуктів, вважаємо за доцільне нормативно закріпити Порядок маркування

сільськогосподарської продукції рослинного походження, що містить ГМО.

Також виникає запитання: у якому випадку маркування є обов’язковим?

Якщо окремий використовуваний складник харчового продукту містить понад

0,9% ГМО або вироблений із сільгосппродукції, яка містить понад 0,9% ГМО (і

при цьому такий їх вміст у такому продукті – це відношення ГМ-білку сої,

кукурудзи тощо до загального їх вмісту в рослинах). Зрозуміло, що таке

співвідношення не залежить і не змінюється від загального вмісту білку в цьому

харчовому продукті. Підставою для підтвердження інформації про відсутність

ГМО в сільгосппродукції й харчових продуктах або ж про їх наявність у

кількості до 0,9% служать документи, що засвідчують відсутність ГМО у

сировині, з якої виготовляється ця продукція. За браком цих доказів

сільгосптоваровиробникові належить провести випробування своєї продукції на

вміст у ній ГМО у випробувальній лабораторії, акредитованій в установленому

порядку [105]. З’ясуємо правові питання здійснення цієї процедури.

Статтею 151 Закону України «Про державну систему біобезпеки при

створенні, випробуванні, транспортуванні та використанні генетично

модифікованих організмів» установлено, що для реалізації державного

контролю за обігом ГМО і продукції, отриманої з їх використанням, центральні

органи виконавчої влади, відповідальні за виконання цього Закону, створюють

за відповідними напрямками мережу випробувальних лабораторій з визначення

вмісту таких організмів у продукції. Пунктом 4 Положення про мережу

випробувальних лабораторій з визначення вмісту генетично модифікованих

організмів у продукції, затвердженим постановою КМУ від 11 липня 2013 р.,

№ 700 [189], закріплено, що основним завданням цієї системи установ

(лабораторій) є визначення шляхом проведення необхідних випробувань і

досліджень вмісту ГМО й (або) продуктів їх перероблення у продукції, зокрема,

120

в зерні, насінні сільгоспкультур, плодоовочевій продукції, виноматеріалах,

тютюні, садивному матеріалі, харчових продуктах, кормах, кормових добавках,

косметичних, лікарських і ветеринарних препаратах, а також в інших видах

продукції, які містять ГМО й (або) отримані з їх застосуванням.

Ці лабораторії вправі:

– в установленому законодавством порядку використовувати інформацію,

розпорядниками якої є центральні органи виконавчої влади, НАН, НАМН,

НААН України за профілем своєї діяльності;

– надавати протоколи випробувань суб’єктам господарювання за

результатами встановлення вмісту ГМО у зразках продукції;

– вносити науково-методологічному центру з питань випробувань ГМО

пропозиції з удосконалення системи їх випробування й відстеження;

– на договірних умовах здійснювати підвищення кваліфікації фахівців цих

лабораторій на базі науково-методологічного центру шляхом проходження

курсів і стажування, проведення нарад-семінарів, наукових і науково-

практичних конференцій;

– брати участь: (а) у розробленні й виданні матеріалів наукового,

інформаційного, методичного і просвітницького спрямування з питань

випробувань ГМО; (б) у роботі міжнародних організацій і центрів, діяльність

яких відповідає меті діяльності мережі випробувальних лабораторій, а також у

міжнародних програмах визначення й відстеження ГМО;

– використовувати колекції культур мікроорганізмів, рослинних зразків та

клонованої ДНК на базі колекції штамів мікроорганізмів і ліній рослин для

харчової й сільськогосподарської біотехнології Інституту харчової біотехнології

та геноміки НАН України;

– разом з науково-методологічним центром брати участь: (а) у розробленні

методів і методик ідентифікації й визначення ГМО, що відповідатимуть

міжнародним стандартам; (б) в оцінюванні ефективності таких методик,

121

включаючи відбір зразків (проб) та ідентифікацію трансформаційних подій,

інформаційних матеріалів і рекомендацій щодо випробування ГМО, методів

дослідження й сучасних досягнень у цій царині для наукових установ і

навчальних закладів; (в) у міжлабораторних порівняннях; (г) у розробленні й

забезпеченні розвитку виробництва вітчизняних тест-систем для виявлення й

відстеження ГМО (п. 5 Положення).

«Загальні вимоги до компетентності випробувальних та калібрувальних

лабораторій» ДСТУ ISO/IEC 17025:2006 передбачають вимоги до управління

випробувальною лабораторією та її персоналу [85]. Перелік вимог до документів

і зразків, необхідних для визначення вмісту ГМО у продукції, граничний строк

проведення таких досліджень визначаються у встановленому КМУ порядку. Ці

лабораторії повинні бути акредитовані національним органом України з

акредитації, якщо ж він не здійснює останню стосовно відповідних видів

діяльності з оцінки відповідності, то національним органом з акредитації іншої

держави (п. 8 Положення).

У ст. 151 Закону України «Про державну систему біобезпеки при

створенні, випробуванні, транспортуванні та використанні генетично

модифікованих організмів» говориться, що науково-методична координація

діяльності випробувальних лабораторій із визначення вмісту ГМО у продукції

здійснюється Науково-методологічним центром з питань випробування ГМО,

що є державною науковою установою, яка: (а) забезпечує одержання й

підготовку референтних зразків ГМО і зразків контрольних цільових таксонів з

метою створення їх колекції, їх зберігання й надання випробувальним

лабораторіям для використання в їх діяльності; (б) провадить міжлабораторне

порівняння результатів дослідження продукції для встановлення в ній вмісту

ГМО; (в) здійснює тестування й атестацію в установленому порядку методик

ідентифікації ГМО; (г) оцінює ефективність таких методик, включаючи відбір

зразків (проб) та ідентифікацію трансформаційних подій; (д) провадить

122

арбітражні випробування ГМО на вимогу особи, яка оскаржує результати

попередніх їх випробувань.

Положенням про Науково-методологічний центр з питань випробувань

генетично модифікованих організмів, затвердженим постановою КМУ від 11

липня 2013 р., № 701 [190], установлено, що таким центром є визначена КМУ

державна наукова установа, метою діяльності якої є виконання референтних

функцій, забезпечення впровадження сучасних методів детекції ГМО,

здійснення наукової й методичної координації діяльності вказаних

випробувальних лабораторій. Згідно з розпорядженням КМУ «Про визначення

наукової установи, уповноваженої на виконання функцій науково-

методологічного центру з питань випробувань генетично модифікованих

організмів» від 10 жовтня 2012 р., № 761-р [208], таким центром призначено

Інститут харчової біотехнології та геноміки НАН України.

Пунктом 4 розглядуваного Положення закріплено, що основними

завданнями названого Інституту є:

– забезпечення одержання або підготовки як позитивних, так і негативних

референтних зразків ГМО з метою створення їх колекції, а також зберігання й

надання таких зразків випробувальним лабораторіям для використання в їх

діяльності;

– проведення тестування й атестації в установленому порядку методик

визначення названих організмів;

– оцінювання ефективності таких методик, включаючи відбір зразків

(проб) та ідентифікацію трансформаційних подій;

– здійснення міжлабораторного порівняння результатів дослідження

продукції для встановлення вмісту в ній ГМО;

– проведення їх арбітражних випробувань на вимогу особи, яка оскаржує

результати попередніх випробувань.

123

Центр утворює наукові групи: (а) лабораторного нагляду й контролю,

(б) біотехнологічну, (в) із статистичних методів аналізу й відбору зразків,

(г) з біоінформатики й (д) навчальну (п. 6 Положення).

Важливим є те, що розглядуваний Інститут у процесі виконання

покладених на нього функцій взаємодіє з референтною лабораторією з

дослідження ГМ-продуктів харчування й ГМ-кормів Об’єднаного наукового

центру Європейської комісії (м. Іспра, Італія), іншими міжнародними й

національними установами, що спеціалізуються у сфері випробування й

відстежування ГМО.

За п. 10 названого Положення з метою забезпечення компетентності

випробувальних і калібрувальних лабораторій загальним вимогам і з огляду на

вимоги до системи управління якістю, що ґрунтуються на сертифікації й

акредитації згідно з ДСТУ ISO/IEC 17025-2006, міжнародними стандартами ISO

9001, ISO 17025 та ISO 17043, Інститут проходить акредитацію в національному

органі України з питань акредитації.

На сьогодні в Україні діє 28 лабораторій, здатних визначати вміст ГМО у

продукції, з яких 9 – у системі Держспоживстандарту України й 17 – у системі

МОЗ України [44, с. 38]. Так, така лабораторія функціонує у ДП «Державний

центр сертифікації та експертизи сільськогосподарської продукції», на веб-сайті

якого вказано, що лабораторія займається аналізом ДНК й дослідженням зразків

на ГМО методом полімеразної ланцюгової реакції (ПЛР) з використанням

новітнього обладнання провідних компаній [128]. Існують такі лабораторії,

створені приватними особами. Приміром, лабораторія ТОВ «Технічно-

експертний центр» відповідно до сфери акредитації здійснює випробування на

ГМО всієї харчової продукції і продовольчої сировини шляхом якісного й

кількісного визначення вмісту ГМО [41].

Проте вартість проведення досліджень на виявлення ГМО в харчовому

продукті є доволі високою для сільгосптоваровиробників. Як підкреслювала ще

124

у 2010 р. С. М. Романко, вартість такого аналізу становить близько 800 грн. Щоб

провести вибіркову перевірку всього продовольчого асортименту (а це декілька

мільйонів артикулів) і встановити, чи відповідає маркування на товарі дійсності,

потрібно передбачити в Держбюджеті додатково сотні мільйонів гривень.

Виробники продукції з ГМО не маркують її, вважаючи за краще сплачувати

невеликі суми штрафів, аніж провадити її маркувати, оскільки відмітка «містить

ГМО» істотно знизить попит і продаж [266, с. 103].

Законодавством України визначено сільськогосподарську рослинницьку

продукцію, щодо якої здійснюється контроль вмісту ГМО. Так, Переліком

харчових продуктів, щодо яких здійснюється контроль вмісту генетично

модифікованих організмів, затвердженим наказом МОЗ України від 9 листопада

2010 р., № 971, зареєстрованим в Мінюсті України 13 грудня 2010 р. за

№ 1248/18543 [171], встановлено, що така процедура обов’язково має місце

стосовно таких продуктів, як-то:

– соя, в т.ч. соєві боби, проростки, концентрат соєвого білка та його

текстуровані форми, ізолят і гідролізат соєвого білка, соєве борошно та його

текстуровані форми, замінник молока (соєве молоко) та ін.;

– кукурудза, в т.ч. кукурудза для безпосереднього вживання в їжу,

кукурудзяне борошно і крупа, борошно змішане, що містить кукурудзяне

борошно, кукурудза заморожена й консервована, попкорн з кукурудзи,

кукурудзяні чіпси, олія нерафінована й рафінована, крохмаль тощо;

– картопля, в т.ч. картопля для безпосереднього вживання в їжу,

швидкозаморожені напівфабрикати з неї, пюре картопляне сухе, картопляні

пластівці, чіпси та ін.;

– томати, в т.ч. томати для безпосереднього вживання в їжу (зокрема

консервовані), томатна напої, паста, пюре, сік, соуси, кетчупи тощо;

– кабачки у натуральному вигляді, продукти, отримані або виготовлені з їх

використанням;

125

– диня в натуральному вигляді, продукти, отримані або виготовлені з її

використанням;

– цукровий буряк, у т.ч. меляса, цукор, глюкоза і фруктоза, отримані або

виготовлені із цукрового буряку;

– ріпак і продукти його перероблення, в т.ч. ріпакова олія нерафінована й

рафінована, ріпакова олія і продукти, що її містять, дроблене й недроблене

насіння ріпаку;

– льон, льняна олія і продукти, що її містять;

– бавовна, бавовняна олія і продукти, що її містять;

– пшениця в натуральному вигляді, продукти, отримані або виготовлені з

неї, в т.ч. хліб і хлібобулочні вироби;

– рис і продукти, що його містять, у т.ч. рис подрібнений, борошно рисове,

гранули із зерна рису, рисові пластівці, чіпси та ін.

Отже, цей перелік містить 11 видів генетично модифікованих

сільгоспрослин, зареєстрованих сьогодні у світі, а саме: соя, кукурудза,

картопля, рис, ріпак, пшениця, бавовник, тютюн, цукровий буряк, томати,

кабачок, папайя, слива, диня [105]. Контроль вмісту ГМО щодо інших продуктів

здійснюється їх виробниками на добровільних засадах.

Як же визначають вміст ГМО? Підставою для визнання наявності ГМ-

компонентів у рослинній сировині є різниця між ДНК немодифікованих і ДНК

трансгенних рослин. Вона може бути виявлена завдяки детекції чужорідної

ДНК, штучно внесеної до геному рослини, або нового білку, який є результатом

експресії введеного гена. Якщо цей білок є ферментом, то для його ідентифікації

можна використати хімічний аналіз для виявлення у продукції каталізованої ним

ферментативної реакції. На сьогодні існують 2 підходи, що широкого

використовуються для детекції ГМ-сортів рослин. Один з них –

імунноферментний аналіз (або ELISA), який ґрунтується на тестуванні наявності

126

специфічних білків за рахунок реакції антиген (білок) – антитіло. Інший підхід –

полімеразна ланцюгова реакція (ПЛР, або PCR) [178, с. 39].

Для проведення випробувань відбір зразків продукції здійснюється згідно

з ДСТУ CEN/TS 15568:2008 «Продукти харчові. Методи виявлення генетично

модифікованих організмів та їх похідних. Відбір проб». Випробування з метою

визначення наявності ГМО здійснюється згідно з національними стандартами:

ДСТУ ISO 21569:2008 «Продукти харчування. Методи виявлення генетично

модифікованих організмів та їх похідних. Якісний метод на основі аналізу

нуклеїнової кислоти»; ДСТУ ISO 21570:2008 «Продукти харчові. Методи

виявлення генетично модифікованих організмів та їх похідних. Кількісний

метод на основі аналізу нуклеїнової кислоти»; ДСТУ ISO 21571:2008 «Продукти

харчові. Методи виявлення генетично модифікованих організмів та їх похідних.

Екстракція нуклеїнової кислоти»; ДСТУ ISO 21572:2006 «Продукти харчові.

Методи аналізу для визначення генетично модифікованих організмів і похідних

продуктів. Методи, які ґрунтуються на аналізі білків» (ISO 21572:2004, IDT);

ДСТУ ISO 24276:2008 «Продукти харчові. Методи виявлення генетично

модифікованих організмів та їх похідних. Основні вимоги і визначення»; ДСТУ

ISO/TS 21098:2009 «Продукти харчові. Методи виявлення генетично

модифікованих організмів та їх похідних. Додаткові процедури та інформація

щодо методів аналізування на основі нуклеїнової кислоти, описаних в ISO

21569, ISO 21570, ISO 21571» (ISO/TS 21098:2005, IDT) [105].

Існують відповідні правила відбору зразків продукції для аналізу на ГМО.

Ось як провадиться відбір сухих сипучих матеріалів (борошна, білкового ізолята

та ін.): з досліджуваної партії відбирають 10 навісок по 10 г кожної, які

поміщаються до одноразового пакету, перемішуються, формується об’єднана

проба (50-100 г), яка опечатується. Відбір матеріалів щільної консистенції

(хлібобулочних виробів, рослинних тканин, кукурудзи та ін.) відбувається так,

щоб з відповідної партії отримати загальну пробу вагою 10 – 50 г, що

127

поміщується до цупкого поліетиленового пакета, який опечатується [78].

Ми цілком погоджуємося з тим, що нинішня ситуація в Україні

характеризується значною різницею між реальністю у сфері поводження з

генетично модифікованими продовольчими джерелами й законодавчим

регулюванням у сфері виробництва й поширення ГМО. Поки що в Україні немає

достатньої кількості лабораторій, здатних у потрібному обсязі й на належному

рівні здійснювати кількісне оцінювання вмісту ГМ-компонентів у харчових

продуктах, як немає і затверджених методик [172, с. 543, 544]. Останні мають

розроблятися на підставі прийнятих, так би мовити, методом підтвердження

стандартів ДСТУ CEN/TS 15568:2008; ДСТУ ISO 15569:2008 та ін. А нечисленні

існуючі лабораторії відчувають брак фінансування і кваліфікованих

фахівців [268, с. 89].

Ось чому обов’язкове маркування харчових продуктів, передбачене в

Україні з 1 липня 2009 р., все-таки залишається на совісті виробника продукції,

бо перевірити правильність цієї процедури, наявність чи відсутність ГМО на

місцевому рівні неможливо [268, с. 89], а значить, громадяни України й особи,

які перебувають на її території, не мають реальної можливості отримати повну

та достовірну інформацію про вміст чи відсутність ГМ-компонентів у продуктах

харчування, що знаходяться в обігу [287, с. 66]. Усе це, у свою чергу, зумовлено

браком відповідного економічного підґрунтя для реалізації окремих положень

нормативно-правових актів вітчизняного законодавства, на що обґрунтовано

звертає увагу Н. О. Багай [14, с. 53].

Звернімо увагу ще раз на те, що приписи щодо кількості вмісту ГМО для

обов’язкового маркування харчових продуктів (0,9%) передбачуються в

підзаконному нормативно-правовому акті – розглянутій раніше постанові КМУ.

Із цього приводу в середовищі дослідників порушеного питання лунали

пропозиції, що положення про маркування генетично модифікованих харчових

продуктів слід додати безпосередньо до Закону України «Про державну систему

128

біобезпеки при створенні, випробуванні, транспортуванні та використанні

генетично модифікованих організмів», оскільки закони мають більшу правову

силу порівняно з постановами [131, с. 40; 267, с. 105].

Як наголошує В. М. Єрмоленко, законодавство національне й зарубіжне

містять різні підходи до маркування продукції з ГМО. Так, у законодавстві

Республіки Бєларусь закріплено якісний принцип так званого «нульового

порогу», коли маркування трансгенної продукції вимагається незалежно від

вмісту ГМО. Законодавство Росії та ЄС сприйняло кількісний метод

інформування споживачів про наявність конкретної відповідної частки

трансгенів у товарах. Законодавство України сприйняло «концепцію

еквівалентності по суті», яка визнає безпеку ГМ-продукту не абсолютну, а

відносну, коли за початковий рівень безпеки береться традиційний аналог ГМ-

продукту [81, с. 244, 245]. Проте, як підкреслює В. В. Волощенко, маркування

«містить ГМО», в принципі, водночас сьогодні з’явитися не може, оскільки в

Україні поки що офіційно не зареєстровано жодного ГМО, який дозволяється

застосовувати у продуктах харчування за умови відповідного маркування [44,

с. 38].

За твердженням М. О. Медведєвої, у сфері використання ГМО можна

виділяти 3 групи держав: а) які закріплюють у нормативно-правових актах чи

судових прецедентах концепцію достатньої еквівалентності і схожості,

підтримують добровільне маркування (США, інші країни Американського

континенту); б) національне право яких засновується на вимогах Конвенції про

біологічне різноманіття, Картахенського протоколу і Орхуської конвенції щодо

доступу до інформації, участі громадськості у прийнятті рішень та доступу до

правосуддя в питаннях охорони навколишнього середовища (1998 р.) і які у

своїх законах закріплюють принцип перестороги, встановлюють примусове

маркування, вимоги відстежування й моніторингу (держави – члени ЄС, деякою

мірою Австралія); в) які підтримують модель першої або другої групи залежно

129

від своїх національних інтересів та економічної доцільності [142, с. 12]. Цілком

очевидно, що Україну можна віднести до другої з названих груп держав,

оскільки в її законодавстві передбачено обов’язкове маркування ГМО при

перевищенні його вмісту у продукції понад 0,9%, що прийнято в тому числі й на

рівні ЄС. В різних країнах світу цей пороговий показник має інше значення: в

Японії й Канаді – дорівнює 5%, в Австралії й Новій Зеландії – 1% [118, с. 343].

На міжнародному рівні вимога маркування закріплена у ст. 18

Картахенського протоколу, згідно з якою продукція, яка виготовлена або

містить ГМО, має супроводжуватися документацією, де вказується, що вона

«можливо, містить» живі змінені організми, не призначені для цілеспрямованої

інтродукції у довкілля [94, с. 349, 350]. У цій документації також має бути чітко

визначено, якими є ці живі модифіковані організми із зазначеним усіх

необхідних вимог, що стосуються їх безпечного оброблення, зберігання,

транспортування й використання [287, с. 65].

Законодавство ЄС щодо етикетування й маркування сільгосппродукції є

доволі розвиненим. За словами С. І. Бугери, ці питання відображають відповідні

правові документи, як-от: Директива 2000/13/ЄС Європейського парламенту й

Ради від 20 березня 2000 р. щодо узгодження правових інструкцій країн-членів

про етикетування й оформлення харчових продуктів, а також їх реклами;

Директива 2003/89/ЄС Європейського парламенту й Ради від 10 листопада

2003 р. щодо змін у Директиві 2000/13/ЄС стосовно інформації про складники,

що містяться у продуктах харчування; Директива 90/496/ЄС Європейського

парламенту й Ради від 24 вересня 1990 р. про маркування харчової цінності

продуктів харчування; Директива 2003/120/ЄС Комісії від 5 грудня 2003 р. щодо

Директиви 90/496/ЄЕС про харчування; Постанова 1760/2000 Європейського

парламенту й Ради від 17 липня 2000 р. щодо впровадження системи маркування

і реєстрації великої рогатої худоби і про етикетування яловичини і продуктів з

неї, а також щодо скасування постанови Ради № 820/97 та ін. [36, с. 56].

130

Вирішальне значення в аспекті розглядуваних питань має Регламент

1830/2003 Європейського парламенту й Ради від 22 вересня 2003 р. щодо

відстежування й маркування ГМ-організмів і відстеження продуктів харчування

й кормів, вироблених з ГМО, з яким оператори повинні зазначати на продукції

слова «Цей продукт містить генетично модифіковані організми» або «Цей

продукт містить генетично модифікований(і) (найменування організму(ів)». Для

фасованих товарів (в упаковках) ці слова повинні стояти на етикетці; для

продуктів насипом – у супроводжуючих документах [337, с. 45, 46]. Таке

маркування є необхідним, тільки якщо вміст ненавмисних або технічно

неминучих слідів дозволених ГМО перевищує граничний критерій – 0,9% [320,

с. 167]. Маркування здійснюється виробниками продукції, які мають розробити

відповідні процедури відстежування ГМО у продукції й забезпечити зберігання

інформації про їх наявність чи відсутність протягом 5-ти років [105].

Регламент 1829/2003 значно ширше деталізує вимоги до етикетування

порівняно з Регламентом 1830/2003. Якщо продукт харчування складається

більше ніж з одного інгредієнта, слова «генетично модифікований» або

«вироблений з генетично модифікованого(их) (найменування організму(ів))»

мають стояти в дужках після інгредієнта, якого вони стосуються. Якщо

компонент позначається категорією, ці слова вказуються у списку інгредієнтів.

Указівка про використання ГМО має бути чітко означена на етикетці. У

зарубіжній правовій науковій літературі особлива увага звертається на те, що на

етикетці належить указувати характеристики чи властивості продуктів

харчування, які відрізняються від його звичайних аналогів за складом, харчовою

цінністю, впливом, використанням за призначенням, наслідками для здоров’я

або які можуть призвести до виникнення етичного чи релігійного неприйняття.

Якщо продукт харчування не має звичайного аналога, етикетка має містити

інформацію про його природу й особливості [337, с. 46].

Отже, в нинішній час у законодавстві ЄС визначено, повторимось,

131

мінімальна межа для маркування продукції, що містить ГМО – 0,9%. Свого

часу пропонувалися й інші граничні показники, як-то 0,3% – для перехресно

запилюваних культур (кукурудзи, ріпаку) і 0,5% – для самозапилюваних видів

рослин. Більше того, датські й австрійські фахівці взагалі називали межу в

0,1% для ГМ-насіння [337, с. 47].

Особливо актуальною постає проблема встановлення граничного

значення вмісту ГМО у сільськогосподарській рослинницькій продукції у

плані вирощування органічної сільгосппродукції. Нагадаймо, що згідно із

Законом України «Про виробництво та обіг органічної сільськогосподарської

продукції та сировини» [211] застосування ГМО у такому виробництві

забороняється. Отже, можна зробити висновок, що в органічній продукції ГМО

загалом не повинно міститися, тобто його показник має дорівнювати нулю.

Однак у практичній діяльності не виключено перемішування рослин генетично

модифікованих з органічними шляхом перенесення комахами чи вітром пилку

під час їх цвітіння. Як пропонує Н. А. Берлач, необхідно нормативно

визначити, в яких випадках допускається використання ГМО в органічній

продукції, зокрема, при подальшому переробленні такої сільгосппродукції,

наприклад, на біопаливо [21, с. 13].

Окреслені питання знайшли своє нормативне врегулювання у країнах –

членах ЄС. Загальна правова позиція в цих державах зводиться до того, що

ГМО не можуть бути використані в органічному сільському

господарстві [325]. І хоча за загальним правилом застосування ГМО в

органічному виробництві заборонено, Регламент Ради ЄС № 834/2007/ЄС про

органічну продукцію й маркування органічних продуктів передбачає, що

останні залишаються органічними, незважаючи на випадкову присутність

санкціонованих ГМО в їх концентрації, що не перевищує граничний поріг у

0,9% [320, с. 182]. Це також означає, що продукт, який повинен бути

маркований відповідно до законодавства у сфері ГМО, не може бути

132

одночасно позначений як органічний [340, с. 121].

Проти такого підходу свого часу виступали європейські громадські

організації. Так, в Іспанії при імплементації норм права ЄС національним

законодавством представники таких організацій наголошували на необхідності

не встановлювати кінцеві критерії можливого вмісту ГМО в органічній

сільгосппродукції (0,9%), а запровадити схеми управління для запобігання

перехресній контамінації (змішування) сільгоспкультур [320, с. 186]. Окремі

держави намагалися на рівні свого законодавства знизити цей пороговий

показник. Але намагання досягти рівня випадкової присутності ГМО нижче

0,9% виходить за рамки законних заходів, що не надає спеціальної квоти для

органічного сільського господарства. Мета такого маркування – мати

мінімально можливу наявність ГМО в органічних продуктах. Існуючі його

пороги становлять собою межу, своєрідне обмеження, пов’язану виключно з

випадковою й технічно неминучою наявністю ГМО [325].

Вважаємо, що аналогічні положення варто передбачити й у вітчизняному

законодавстві, зокрема, в зазначеному вище Законі від 3 вересня 2013 р. щодо

маркування органічної продукції: продукти вважаються органічними,

незважаючи на випадкову присутність санкціонованих ГМО (тих, що пройшли

державну реєстрацію) в концентрації, що не перевищує граничний критерій –

0,9% [149, с. 26].

Вжиттю заходів за Регламентом 1830/2003 про відстежування й

маркування ГМО сприяють Рекомендація Комісії 2004/787/ЄС від 4 жовтня

2004 р. про технічне керівництво для здійснення вибірки й виявлення ГМО та

матеріалів, вироблених з них як продуктів або їх складників в контексті

Регламенту 1830/2003 [263], а також Регламент 65/2004 від 14 січня 2004 р.,

який закріпив систему встановлення й розвитку унікальних ідентифікаторів для

ГМО [259]. Як підкреслює Навін Тейіїл, це гарантує дотримання правила так

званого «паперового сліду», що дозволяє відстежувати використання

133

трансгенної продукції аж до кінцевого споживача, полегшує повне, точне й

надійне її маркування [357, с. 52].

Так, згідно з Регламентом 65/2004, починаючи з 2004 р., відповідно до

Положення Європейської комісії 65/2004 [188] в ЄС почала створюватися

система розвитку і присвоєння унікальних ідентифікаторів для ГМО. Її сутність

полягає в тому, що всім ГМО, розміщеним на ринку, належить мати унікальний

ідентифікатор, зареєстрований у Європейській комісії і в Інформаційному

центрі біологічної безпеки, заснованому на виконання Картахенського

протоколу про біобезпеку. Цей ідентифікатор розробляється самостійно

заявником (виробником) і вказується в дозволі на використання ГМО. Формати

для таких ідентифікаторів координуються з Організацією економічного

співробітництва і розробки баз даних продуктів BioTrack (ОЕСР). Кожен з них

повинен мати 9 буквено-цифрових знаків, розділених дефісом на 3 складники

(компоненти). Перший – 2 або 3 букви – ідентифікує заявника або власника

дозволу. Другий – 5 або 6 цифр – представляє трансформаційні фактори

(унікальний номер наноситься для останніх, розроблених різними організаціями

або у різних організмів). Третій – це окрема контрольна цифра, що

розраховується виходячи зі значень інших цифр. Наприклад, ідентифікатором

для кукурудзи сорту «Сингента» (Syngenta) Bt11 є SYN-BT-011-1; для сорту

«Монсанто» (Monsanto) NK 603 – MON -00603-6; для сорту «Піонер» (Pioneer)

DAS1507 – DAS-01507-1 [337, с. 44, 45].

Що стосується відстежуваності ГМО у сільгосппродукції, одним зі

складників якого є розглянуте маркування, то, як засвідчує викладене,

вітчизняне законодавство майже не містить дієвих приписів щодо цього. У

Законі України «Про державну систему біобезпеки при створенні, випробуванні,

транспортуванні та використанні генетично модифікованих організмів», як уже

зазначалося, закріплено лише вимогу збереження відповідним

сільгосптоваровиробником протягом 5 років письмової декларації про

134

продукцію, що містить ГМО або отримана з їх використанням. На рівні

постанови КМУ встановлено порядок етикетування харчових продуктів з ГМО.

Натомість іншу ситуацію спостерігаємо в ЄС, вимоги законодавства якого щодо

відстежування ГМО у продуктах харчування в чинному законодавстві України

не враховані [119, с. 53].

Так, загальним харчовим законодавством ЄС термін «відстежуваність»

трактується як здатність відстежувати й супроводжувати продукти харчування,

корми, тварин, які використовуються в їжу, або речовини, які призначені для

включення або (як очікується) будуть включені в якості харчових продуктів або

корму на всіх етапах виробництва, перероблення й реалізації [337, с. 43, 45]. У

цьому аспекті в ЄС функціонує спеціальна система «From the farm to the fork»,

назву якої умовно перекладають як «Від поля до столу», що допомагає

відслідковувати поширення ГМ-продукції. Адже спостереження за обігом ГМО

у цій системі – це і контроль за насінням для посівів, за вхідною сировиною при

переробленні й виготовленні готової кінцевої продукції, моніторингові

дослідження стану агроценозів та ін. [44, с. 38].

Завдяки цій системі у країнах – членах ЄС гарантується відстежуваність і

маркування ГМО протягом всього виробництва їжі («food chain»), забезпечення

контролю й перевірки інформації, наведеної на етикетках, моніторинг впливу на

довкілля й вилучення організмів, потенційно небезпечних для здоров’я людей

чи тварин. При цьому можливість контролю ГМО на всіх стадіях маркетингу і

протягом їх виробництва й розподілу заснована на тому, що біотехнологія

передбачає внесення гена-програми, гена-каталізатора й гена-індикатора

модифікації [56, с. 186]. Для забезпечення такого суворого контролю

законодавство ЄС запровадило Підсумковий формат повідомлення («Summary

notification format») для розміщення на ринку ГМО або продуктів з ними, що

було зроблено Рішенням Ради 2002/812/ЄС від 3 жовтня 2002 р. [265] відповідно

до Директиви 2001/18/ЄС. Викладене дозволяє цілком погодитися з М. Россо

135

Гроссман, що відстежування й маркування є надзвичайно важливими

компонентами системи регулювання ГМО в Євросоюзі [337, с. 43].

Зауважимо, що й у вітчизняній юридичній науковій літературі наводилися

деякі міркування щодо відстежування ГМО. Як вказувалося О. Ю. Піддубним, в

законодавстві України треба запровадити принцип, за яким реєстрації і

внесенню в базу даних підлягає кожна операція з виготовлення

сільгосппродукції протягом всього технологічного ланцюжка аж до готової

продукції, щоб у супровідній документації на кожну партію рослинницької

продукції було зазначено місце її вирощування, а документація на кожне поле

містила інформацію для зустрічної перевірки підтвердження цього факту [177,

с. 123]. Отже, зважаючи на нагальну потребу адаптації національного аграрного

законодавства до законодавства ЄС, пропонуємо закріпити в Україні правила

відстежування й маркування сільгосппродукції рослинного походження, при

вирощуванні якої використовувалися ГМО, за описаною вище системою «Від

поля до столу», оскільки саме вона довела в останні роки свою ефективність на

рівні ЄС.

Наведений матеріал дозволяє зробити відповідні висновки.

У Законі України «Про насіння і садивний матеріал» не лише не

врегульовано питання обігу ГМ-насіння, а й бракує навіть приписів щодо його

обов’язкового маркування стосовно вмісту в ньому ГМО, що, звичайно ж, є

похибкою законодавця. Відсутність маркування ГМ-насіння, що застосовується

для вирощування сільгоспрослин, не дозволить у майбутньому відстежити ГМО

у вже виробленій з них продукції. Адже контроль ГМ-компонентів у

насіннєвому матеріалі сільгоспкультур, по суті, є першим етапом на шляху до

споживача. Маркування ГМ-насіння останніх буде повністю відповідати

практиці ЄС. Отже, до вказаного вище Закону України необхідно додати

приписи щодо обов’язкового маркування виробниками (суб’єктами насінництва

й розсадництва) ГМ-насіння сільгоспрослин.

136

Порядок етикетування харчових продуктів, які містять генетично

модифіковані організми або вироблені з їх використанням та вводяться в обіг,

затверджений постановою КМУ від 13 травня 2009 р., № 468, застосовується

при маркуванні цих продуктів шляхом розміщення на їх упаковці відповідної

етикетки. У випадку ж із сільгосппродукцією рослинного походження таку

етикетку розмістити безпосередньо на ній не видається можливим, бо

контрагентам така продукція відвантажується сільськогосподарськими

товаровиробниками насипом і передається окремими партіями. Значить,

інформація про вміст ГМО в сільгосппродукції рослинного походження має

міститись у її сертифікаті відповідності, а також у протоколі випробування на

вміст ГМО, здійсненого товаровиробником. Ці документи останній має надавати

при передачі такої продукції контрагентові.

Також нормативно слід закріпити Порядок маркування сільгосппродукції

рослинного походження, що містить ГМО, оскільки на сьогодні передбачено

лише порядок етикетування харчових продуктів, але не вся

сільськогосподарська рослинницька продукція належить до таких продуктів.

Приписи щодо граничного вмісту ГМО (0,9%) для обов’язкового

маркування сільгосппродукції й харчових продуктів треба додати безпосередньо

до Закону України «Про державну систему біобезпеки при створенні,

випробуванні, транспортуванні та використанні генетично модифікованих

організмів». Вітчизняним законодавством передбачено обов’язкове маркування

ГМО при перевищенні його вмісту у продукції понад 0,9% (що прийнято,

повторимось, у тому числі й на рівні ЄС). Добровільне маркування може мати

місце стосовно продукції, яка не містить ГМО, або вміст яких становить до

0,9%.

Вирішальну роль у ЄС відіграє Регламент 1830/2003 Європейського

Парламенту й Ради від 22 вересня 2003 р. щодо відстеження й маркування ГМО

137

і продуктів харчування й кормів, вироблених з ними, саме яким і визначено

0,9% для обов’язкового маркування вказаних продуктів.

Що стосується органічної сільгосппродукції, то загальна правова позиція в

ЄС зводиться до того, що ГМО не повинні використовуватися в органічному

сільському господарстві. І хоча за загальним правилом в органічному

виробництві застосування ГМО заборонено, Регламент Ради ЄС 834/2007/ЄС

про органічну продукцію й маркування органічних продуктів передбачає, що

продукти залишаються органічними, незважаючи на випадкову присутність

санкціонованих ГМО в концентрації, що не перевищує граничний критерій –

0,9%. Продукт, який повинен бути маркований відповідно до законодавства у

цій сфері, не може бути одночасно позначений як органічний. Аналогічні

положення потрібно закріпити й у вітчизняному законодавстві, зокрема, у

Законі України «Про виробництво та обіг органічної сільськогосподарської

продукції та сировини» щодо маркування органічної продукції: такі продукти

вважаються органічними, незважаючи на випадкову присутність санкціонованих

ГМО в концентрації, що не перевищує її межу – 0,9%.

В Україні також необхідно ввести систему унікальних ідентифікаторів для

ГМО, як це зроблено в ЄС згідно з Регламентом Комісії 65/2004 від 14 січня

2004 р. й Положенням Європейської комісії 65/2004 про створення системи

розвитку і присвоєння унікальних ідентифікаторів для генетично модифікованих

організмів.

Законодавство України майже не містить дієвих приписів щодо

відстежуваності ГМО у сільгосппродукції. У неодноразово згадуваному нами

Законі України «Про державну систему біобезпеки при створенні, випробуванні,

транспортуванні та використанні генетично модифікованих організмів»

міститься лише вимога щодо збереження відповідним

сільгосптоваровиробником протягом 5-ти років письмової декларації про

продукцію, що містить ГМО або отримана з їх використанням, а на рівні

138

постанови КМУ встановлено прядок етикетування харчових продуктів, що

містять ГМО. А ось вимоги законодавства ЄС про відстежування ГМО у

продуктах харчування в України не враховані. Необхідно задіяти у вітчизняному

законодавстві поширену в ЄС систему відстежування ГМО «Від поля до столу»,

яка передбачає контроль за насінням для посівів, за вхідною сировиною при

переробленні сільгосппродукції й виготовленні харчових продуктів і моніторинг

стану агроценозів [152]. Завдяки цій системі у країнах – членах ЄС гарантується

відстежуваність і маркування ГМО протягом усього виробництва їжі («food

chain»), забезпечення контролю й перевірки інформації, наведеної на етикетках,

моніторинг впливу цих організмів на довкілля й вилучення ГМО, потенційно

небезпечних для здоров’я людей або тварин.

2.3. Відповідальність за порушення законодавства щодо використання

ГМО при вирощуванні сільськогосподарської продукції рослинного

походження в Україні та ЄС

Характеристика правової регламентації використання ГМО при

вирощуванні сільгосппродукції рослинного походження не буде повною без

окреслення відповідальності за порушення законодавства в Україні та ЄС у цій

царині. Адже саме правовідносини щодо такої відповідальності надають

механізму правового регулювання тих чи інших суспільних відносин

завершеного вигляду.

У загальнотеоретичних дослідженнях учених висловлювалися різні точки

зору на поняття «юридична відповідальність», згідно з якими її розглядають як:

– вид соціальної відповідальності, сутність якої полягає в застосуванні до

правопорушників (фізичних і юридичних осіб) передбачених законодавством

санкцій, що забезпечуються державою у примусовому порядку [314, с. 437];

139

– передбачені законом вид і міру державно-владного примусу, коли певна

особа за вчинене правопорушення зазнає втрат особистого, організаційного або

майнового характеру [278, с. 466];

– передбачений правовими нормами обов’язок суб’єкта права зазнавати

негативних для нього наслідків правопорушення [129, с. 332];

– застосування до правопорушника передбачених санкцією юридичної

норми заходів державного примусу, що виявляються у формі втрат особистого,

організаційного або майнового характеру [108, с. 418];

– одну з форм державно-примусового впливу на порушників норм права,

яка полягає в застосуванні до них передбачених законом санкцій – мір

відповідальності, що тягнуть для таких осіб несприятливі наслідки [64, с. 38,

39];

– міру покарання правопорушника від імені держави (суспільства) шляхом

позбавлення його певних соціальних благ чи цінностей (матеріальних,

духовних, особистих), які йому належали до факту правопорушення, на підставі

закону або іншого нормативного акта з метою попередження правопорушень у

перспективі й відновлення (чи відшкодування) втрачених суб’єктивних прав на

матеріальні й духовні цінності [112, с. 121];

– захід правового примусу за правопорушення, передбачений санкцією

порушеної норми, який застосовується до правопорушника компетентним

державним органом чи посадовою особою у відповідному процесуально-

правовому порядку [160, с. 432];

– передбачені санкціями норм права, забезпечені можливістю

застосування державного примусу несприятливі наслідки особистого, майнового

чи організаційного характеру, яких суб’єкт зазнає за вчинене правопорушення й

які індивідуалізовані через належний юридичний акт [186, с. 32];

– правову санкцію, покарання, яке повинен нести суб’єкт правовідносин у

випадку порушення правових норм [31, с. 122];

140

– державний примус до виконання вимог, приписаних законодавством, як

охоронні правовідносини, в яких порушник зобов’язаний відповідати за свої

винні проступки [6, с. 78].

У теорії права виокремлено основні ознаки юридичної відповідальності:

(а) вона передбачає настання несприятливих наслідків особистого, майнового чи

організаційного характеру, (б) за вчинення правопорушення суб’єкти

останнього притягуються до юридичної відповідальності, (в) притягнення до

такої відповідальності зазвичай здійснюється уповноваженими на це суб’єктами

шляхом застосування норм права, (г) настання несприятливих наслідків,

передбачених санкціями правових норм, забезпечується можливістю

застосування державного примусу – фізичного й (або) психічного впливу на

волевиявлення суб’єкта з метою його зміни й переорієнтації на інші зразки

поведінки [186, с. 21-25].

Як бачимо, в розумінні юридичної відповідальності можна виокремити 2

підходи – широкий і вузький. При першому її тлумаченні до визначення

відповідальності включаються всі наведені ознаки та її характерні риси; при

другому – йдеться лише про несприятливі для правопорушника наслідки

особистого, майнового чи організаційного характеру. Загалом же цілком

очевидно, що юридична відповідальність – це комплексний міжгалузевий

інститут матеріального права [166, с. 81].

Дослідники питань юридичної відповідальності стверджують, що існують

2 підстави її настання: (а) закон як правова підстава і (б) саме правопорушення –

адміністративний або дисциплінарний проступок, злочин, тобто фактична

основа, що приводить у рух усю структуру юридичної відповідальності [79,

с. 13]. Склад правопорушення становить собою фактичне підґрунтя

відповідальності [278, с. 439].

З метою використання загальнотеоретичних положень щодо

відповідальності для характеристики відносин у процесі використання ГМО при

141

вирощуванні рослинницької продукції зазначимо, що юридичну

відповідальність розглядатимемо у 2-х аспектах – позитивному

(перспективному) й негативному (ретроспективному). Позитивна становить

собою усвідомлення суб’єктом права своїх дій у процесі реалізації наданих йому

прав і покладених на нього обов’язків, тобто відповідальність за сьогоднішню й

майбутню поведінку; ретроспективна – це обов’язок зазнати певних обмежень за

порушення існуючих норм права [87].

Таке бачення юридичної відповідальності можна використати і при її

тлумаченні у сфері застосування ГМО у рослинництві. Так, її позитивний аспект

полягає в сумлінному, належному виконанні сільгосптоваровиробниками

обов’язків, завдань і функцій у плані використання ГМО при вирощуванні

сільгосппродукції рослинного походження. Така відповідальність пов’язана з

правомірною поведінкою зазначених суб’єктів при здійсненні ними

сільгоспдіяльності. У ретроспективному ж розумінні юридична відповідальність

стосується тільки правопорушника [141, с. 195], бо вона є наслідком учинення

ним правопорушення й виникає в результаті останнього. Надалі саме на її

характеристиці ми і сконцентруємо свою увагу.

Зазвичай представники теоретико-правової доктрини виокремлюють різні

види юридичної відповідальності. Приміром, О. Ф. Скакун вирізняє

конституційну, матеріальну, дисциплінарну, адміністративну, цивільну і

кримінальну відповідальність [278, с. 436-438]. С. П. Погребняк стверджує, що

Конституція України прямо закріплює 4 загальновизнаних види юридичної

відповідальності – цивільно-правову, кримінальну, адміністративну й

дисциплінарну. Окрім того також виділяють відповідальність публічно-правову,

конституційну, міжнародно-правову і процесуальну [186, с. 30, 31]. Звернімо

увагу на те, що в наведених переліках не названо інших галузевих видів

відповідальності, зокрема аграрно-правової, до з’ясування сутності якої ми й

переходимо.

142

Питання щодо можливості виокремлення відповідальності аграрно-

правової як самостійного виду загальної юридичної в сучасній науці аграрного

права належить до дискусійних. Як указує М. М. Бахуринська, деякі вчені

наполягають на самостійності аграрно-правової відповідальності як виду

відповідальності юридичної [19, с. 82]. Такий підхід сформувався певною мірою

з урахуванням результатів дослідження питань юридичної відповідальності в

інших галузевих науках, зокрема, в науці екологічного права, чому присвятили

свої наукові пошуки В. І. Андрейцев [11, с. 4-7], А. П. Гетьман [55],

М. В. Краснова [114; 115], Л. О. Бондар [28] та інші дослідники [66; 173, с. 265-

277; 312, с. 211], які зазначають про можливості виділення в самостійний вид

еколого-правової відповідальності, або ж юридичної відповідальності за

правопорушення у сфері природокористування й охорони довкілля.

Однак переважна більшість науковців розглядають аграрно-правову

відповідальність як комплексний міжгалузевий правовий інститут, що включає в

себе правові норми дисциплінарної, адміністративної, майнової (цивільно-

правової) і кримінальної відповідальності [5, с. 191; 6, с. 79; 19, с. 85; 30; 32; 304,

с. 184]. Разом із тим, як стверджує В. І. Андрейцев, відповідальність аграрно-

правова як вид юридичної характеризується оригінальними ознаками, не

властивими жодному іншому виду правової відповідальності [12, с. 312].

Не заперечуючи цьому, зазначимо, що комплексність і міжгалузевий

характер інституту аграрно-правової відповідальності підкреслюються словами

О. О. Погрібного: порушення закону, які вчиняють суб’єкти аграрно-правової

відповідальності, не є однорідними. Одні з них мають яскраво виражений

аграрно-правовий характер, інші можуть бути одночасно порушенням

правопорядку, передбаченого нормами різних правових галузей. Проте

застосування різних заходів і санкцій має місце за порушення вимог аграрного

законодавства, яке враховує особливості АПК [4, с. 202].

143

Як і щодо інших правовідносин юридичної відповідальності, підставою

настання аграрно-правової служить правопорушення, вчинене тією чи іншою

особою. За твердженням В. З. Янчука, такою підставою є сукупність взятих у

єдності юридичних фактів, що становлять правопорушення, склад якого можуть

утворювати як активні дії учасників аграрно-правових відносин, так і їх

бездіяльність [2, с. 453, 454]. Сучасні дослідники аналогічно вважають

підставою аграрно-правової відповідальності правопорушення (проступки), що

порушують вимоги аграрного законодавства, яке враховує особливості розвитку

АПК взагалі, й сільського господарства, зокрема [6, с. 82]. Існує й іншій погляд,

згідно з яким правопорушенням в аграрних відносинах треба називати

протиправну дію чи бездіяльність, що порушує права й законні інтереси

учасників таких відносин або ж не відповідає нормам аграрного та іншого

законодавства [24, с. 182].

Викладене дає можливість підсумувати, що аграрно-правова

відповідальність є комплексним міжгалузевим правовим інститутом аграрного

та інших галузей права. Має рацію М. М. Бахуринська, яка підкреслює, що для

визначення аграрно-правової відповідальності як самостійного виду

відповідальності юридичної необхідна наявність особливих механізмів впливу

на правопорушників, не притаманних іншим видам останньої. Проте подібних

механізмів в аграрно-правовій відповідальності бракує – як у правозастосовній

практиці, так і на доктринальному рівні [19, с. 83]. Проілюструємо наведене на

прикладі приписів, що регламентують відповідальність за порушення

законодавства України про використання ГМО при вирощуванні

сільгосппродукції рослинного походження, до аналізу яких ми й переходимо.

Так, ч. 1 ст. 18 Закону України «Про державну систему біобезпеки при

створенні, випробуванні, транспортуванні та використанні генетично

модифікованих організмів» [220] закріплено, що порушення вимог цього Закону

і прийнятих на його підґрунті нормативно-правових актів тягне за собою

144

цивільну, адміністративну, дисциплінарну або кримінальну відповідальність.

Отже, Закон не встановлює ніяких конкретних санкцій за правопорушення у

сфері застосування ГМО, а фактично відсилає до приписів нормативно-правових

актів інших галузей законодавства України. На цю недосконалість звертає увагу

В. М. Єрмоленко вказуючи, що переважання у Законі відсилочних приписів

стосовно настання юридичної відповідальності за правопорушення при

поводженні з ГМО нівелює її ефективність [82, с. 390].

Указаним Законом закріплені можливі правопорушення в царині

використання ГМО. Так, за ч. 2 ст. 18 цього правового акта відповідальність

несуть особи, які винні: а) у приховуванні або перекрученні інформації, що

могло спричинити (або спричинило) загрозу життю чи здоров’ю людини або

довкіллю; б) в недотриманні або порушенні вимог стандартів, регламентів,

санітарних норм чи правил використання, транспортування, зберігання або

реалізації ГМО; в) у використанні незареєстрованих ГМО чи продукції,

отриманої з їх використанням (за винятком науково-дослідних цілей); г) у

порушенні правил утилізації та знищення ГМО; д) у невиконанні законних

вимог посадових осіб, які здійснюють державний нагляд і контроль у цій царині.

Зазначимо, що цей перелік не є вичерпним, оскільки ч. 3 ст. 18 Закону

регламентує, що ним може бути встановлена відповідальність і за інші види

порушень законодавства України в галузі генетично-інженерної діяльності.

Перейдемо до детального опису різних видів відповідальності за вчинення

правопорушень при застосуванні ГМО при вирощуванні сільгосппродукції

рослинного походження. З огляду на те, що на сьогодні жоден

використовуваний у рослинництві ГМО не пройшов державної реєстрації в

Україні, вести мову про реальне застосування до будь-якої особи санкцій за

вчинення протиправних проступків щодо ГМО поки що не видається можливим.

Переважна більшість правових норм (вони будуть проаналізовані далі), якими

встановлено як склади правопорушень, так і відповідні санкції за їх учинення,

145

поки що не реалізуються у правовідносинах відповідальності. Проте їх

існування в чинному законодавстві виконує важливу превентивну функцію, а

вивчення цих приписів з метою внесення пропозицій по їх удосконаленню має

важливе як теоретичне, так і практичне значення.

У юридичних джерелах відповідальність цивільно-правова розглядається

як окремий вид юридичної, що настає внаслідок порушення майнових чи

особистих немайнових прав або законних інтересів і становить собою невигідні

майнові наслідки, установлювані законом чи договором на випадок невиконання

абсолютного обов’язку, а також невиконання або неналежного виконання

боржником своїх зобов’язання [301, с. 181]. Суб’єктами цього виду

відповідальності можуть бути громадяни або організації у випадку порушення

ними абсолютного обов’язку (відповідальність позадоговірна), а також сторони

договірних відносин при порушенні ними своїх зобов’язань (відповідальність

договірна) [31, с. 133].

Договірна відповідальність у відносинах з використання ГМО в

рослинництві ґрунтується на тому, що сільгосптоваровиробники в цій сфері

сільського господарства можуть оперувати у своїй діяльності різноманітними

договірними формами. За ст. 611 ЦК України від 16 січня 2003 р., № 435-

IV [302] в разі порушення договірних зобов’язань настають правові наслідки,

встановлені договором або законом, а саме: (а) припинення зобов’язання

внаслідок односторонньої відмови від нього, якщо це встановлено договором чи

законом, або ж розірвання договору; (б) зміна умов зобов’язання; (в) сплата

неустойки; (г) відшкодування збитків і моральної шкоди.

У відносинах з використання ГМО при вирощуванні сільгосппродукції

рослинного походження використовується переважно договір купівлі-продажу

(як при закупівлі ГМ-насіння сільгоспкультур, так і при реалізації виробленої

сільгосппродукції, що містить ГМО), у тому числі й такі його різновиди, як

договір поставки й договір контрактації сільгосппродукції. Проте ЦК України

146

яких-небудь особливостей юридичної відповідальності за порушення договірних

зобов’язань щодо використання ГМО у рослинництві не містить. У його ст. 673

говориться, що продавець повинен передати покупцеві товар, якість якого

відповідає умовам договору купівлі-продажу. За відсутності в ньому умов щодо

якості товару продавець зобов’язаний передати покупцеві товар, придатний для

мети, з якою товар такого роду зазвичай використовується. Правові наслідки

передання останнього неналежної якості за договором купівлі-продажу

визначені у ст. 678 цього Кодексу. До договорів поставки чи контрактації

сільгосппродукції застосовуються одночасно загальні положення про купівлю-

продаж, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 712 і 713 ЦК

України). Проте до договірних відносин, предметом яких виступає генетично

модифікована сільгосппродукція рослинного походження, ці норми

законодавства застосовувати навряд чи можна. Адже використання в такій

продукції зареєстрованих у встановленому порядку ГМО ще не свідчитиме про

порушення вимог законодавства щодо якості останньої.

Більше перспектив до застосування у відносинах з використання ГМО при

вирощуванні сільгосппродукції рослинного походження мають приписи ЦК

України щодо відшкодування шкоди. Загальні підстави її відшкодування

перелічені в ч. 1 ст. 1166 названого Кодексу, згідно з якою майнова шкода,

завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим

немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана

майну названих осіб, відшкодовується в повному обсязі тим суб’єктом, який її

завдав.

За загальним правилом шкода відшкодовується в повному обсязі особою,

яка її заподіяла, що в теорії цивільного права іменується як «генеральний

делікт» [303, с. 695]. Шкода відшкодовується за умов: (а) спричинення реальної

шкоди [137, с. 13], (б) якщо має місце протиправне діяння її заподіювача,

(в) наявність причинного зв’язку між діянням останнього і шкодою,

147

(г) наявність вини цієї особи [64, с. 36]. Як слушно зауважує Ю. Р. Храмова, у

цих відносинах застосовується презумпція вини виробника, навіть якщо

неможливо передбачити негативні наслідки за умови існуючого рівня розвитку

науки й техніки. На вимоги про відшкодування шкоди здоров’ю, спричиненої

вживанням генетично модифікованих харчових продуктів, як вважає вчена,

повинна бути відсутня позовна давність, оскільки існує теоретична можливість

подання позовів навіть через 50 – 100 років [300, с. 72]. Це пов’язано з тим, що

при використанні сільгосппродуктів біотехнологічного походження у зв’язку з

нестабільністю генетичного матеріалу в них існують потенційні довгострокові

негативні наслідки спричинення шкоди довкіллю і здоров’ю людини [142, с. 15].

На думку Т. О. Коваленко, цивільно-правова відповідальність за

порушення законодавчих вимог полягає в обов’язку винної особи відшкодувати

заподіяну матеріальну й (або) моральну шкоду [96, с. 103]. Ця процедура має

місце не лише згідно з наведеними приписами ЦК України, а й Законів України

«Про відповідальність за шкоду, завдану внаслідок дефекту в продукції» від 19

травня 2011 р., № 3390-VI [206], «Про вилучення з обігу, переробку, утилізацію,

знищення або подальше використання неякісної та небезпечної продукції» від

14 січня 2000 р., № 1393-XIV [209] та ін.

У сфері використання ГМО при вирощуванні рослинницької продукції

може йтися про відшкодування шкоди, спричиненої, наприклад, забрудненням

такими організмами традиційної чи органічної сільгосппродукції внаслідок

перенесення ГМ-пилку під час цвітіння сільгоспрослин. Така шкода може

полягати у зменшенні доходів сільгосптоваровиробника у зв’язку з

неможливістю реалізувати зазначені види такої продукції, що зазнала

ненавмисної генетичної модифікації.

Багато в чому подібною до розглянутої є господарсько-правова

відповідальність. Однак її характеризує те, що її суб’єктами можуть виступати

виключно суб’єкти господарювання, які у ст. 55 ГК України від 16 січня 2003 р.,

148

№ 436-IV [61] визначаються як учасники господарських відносин, які

здійснюють госпдіяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність

господарських прав та обов’язків), мають відокремлене майно й несуть

відповідальність за своїми зобов’язаннями в його межах, крім випадків,

передбачених законодавством. Суб’єктами господарювання виступають особи

як юридичні, так і фізичні – приватні підприємці. Зрозуміло, що такими

учасниками є як самі сільгосптоваровиробники, що вирощують генетично

модифіковану сільгосппродукцію, так і їх контрагенти – суб’єкти насінництва й

розсадництва, які реалізують їм ГМ-насіння сільгоспкультур, а також покупці

сільськогосподарської генетично модифікованої рослинницької продукції.

Господарсько-правова відповідальність за правопорушення при

використанні ГМО у рослинництві полягає в застосуванні до правопорушників

господарських санкцій. Відповідно до ст. 217 ГК України такими санкціями

визнаються заходи впливу на правопорушника в царині господарювання, в

результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні й

(або) правові наслідки. У цій сфері мають місце такі види господарських санкцій

(у тому числі й за порушення договірних зобов’язань), як відшкодування

збитків, штрафні, оперативно-господарські. До суб’єктів господарювання за

порушення ними правил здійснення госпдіяльності застосовуються також

адміністративно-господарські санкції.

Учасник господарських відносин, який порушив господарське

зобов’язання або встановлені вимоги до здійснення господарської діяльності,

повинен відшкодувати завдані цим збитки суб’єктові, права чи законні інтереси

якого порушено. Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою

стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи,

які вона одержала б при належному виконанні своїх зобов’язань і додержанні

правил господарювання другою стороною (ст. 224 ГК України).

149

Штрафними визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми

(неустойки, штрафу, пені), яку учасник госпвідносин зобов’язаний сплатити при

порушенні ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або

неналежного виконання господарського зобов’язання (ст. 230 ГК України).

Є сенс підкреслити: згідно з п. 1 ст. 23 Закону України «Про захист прав

споживачів» [233] (у ред. Закону України «Про внесення змін до Закону України

«Про захист прав споживачів» [213]) суб’єкти господарювання в разі порушення

законодавства про захист прав споживачів несуть відповідальність: (а) за

виготовлення або реалізацію продукції, яка не відповідає вимогам нормативних

документів, нормативно-правових актів стосовно безпеки для життя, здоров’я чи

майна споживачів і довкілля, – в розмірі 300% вартості виготовленої або

одержаної для реалізації партії товару, але не менше 25 неоподатковуваних

мінімумів доходів громадян; (б) за відсутність необхідної, доступної,

достовірної і своєчасної інформації про продукцію, – в розмірі 30% вартості

одержаної для реалізації партії товару, виконаної роботи, наданої послуги, але

не менше 5-ти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. При

використанні ГМО такі порушення можуть бути вчинені шляхом застосування у

процесі вирощування сільгосппродукції незареєстрованих ГМО або ж

порушення правил маркування продукції, що містить ГМО. Як підкреслюють

А. П. Гетьман і В. І. Лозо, добитися штрафу теоретично можуть і звичайні

споживачі, якщо їм удасться довести, що у продукції, маркованої «Без ГМО»,

вони дійсно містились. Проте зробити це на практиці досить складно [56, с. 190].

За ст. 235 ГК України за порушення господарських зобов’язань до

суб’єктів господарювання та інших учасників госпвідносин можуть

застосовуватись оперативно-господарські санкції – заходи оперативного впливу

на правопорушника з метою припинення або попередження повторення

порушень зобов’язання, що беруть на озброєння самі сторони останнього в

односторонньому порядку.

150

За порушення установлених законодавчими актами правил здійснення

госпдіяльності до суб’єктів господарювання уповноваженими органами

державної влади або органами місцевого самоврядування можуть бути

застосовані адміністративно-господарські санкції – заходи організаційно-

правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення

й ліквідацію його наслідків. Види такий санкцій перелічені у п. 1 ст. 239 ГК

України, серед яких: (а) вилучення прибутку (доходу), (б) адміністративно-

господарський штраф, (в) стягнення зборів (обов’язкових платежів),

(г) застосування індивідуального режиму ліцензування на умовах і в порядку,

що визначені законом, (д) зупинення дії або анулювання ліцензії (патенту) на

здійснення суб’єктом господарювання певних видів госпдіяльності,

(е) обмеження або зупинення діяльності суб’єкта господарювання та ін.

Запропоноване в юридичній науковій літературі право органів державної влади

обмежувати або тимчасово припиняти діяльність підприємств, установ та

організацій у разі порушення ними вимог законодавства у сфері екологічної

безпечності сільгосппродукції [106, с. 72], що може бути пов’язано в тому числі

й з неправильним використанням ГМО, якраз і належить до названих

адміністративно-господарських санкцій.

Висловлюємо солідарність з переконанням Г. С. Корнієнко, що механізм

відповідальності за порушення законодавчих вимог про безпечність і належну

якість сільгосппродукції (в тому числі й щодо використання ГМО) повинен

полягати в реальній майновій відповідальності, яка зачіпала б економічні

інтереси як виробника продукції, так і її постачальників і реалізаторів [109,

с. 255].

Сутність дисциплінарної відповідальності як самостійного виду

відповідальності юридичної полягає в обов’язку працівника відповідати за

вчинений ним дисциплінарний проступок перед роботодавцем і зазнавати

дисциплінарних санкцій, передбачених законодавством про працю [314, с. 431].

151

Як закріплено у ст. 139 КЗпП України від 10 грудня 1971 р., № 322-VIII [98],

працівники зобов’язані працювати чесно й сумлінно, своєчасно й точно

виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу,

додержуватися трудової й технологічної дисципліни. На рівні конкретного

сільгосптоваровиробника такі вимоги з урахуванням положень аграрного

законодавства містяться в його статуті й Правилах внутрішнього розпорядку. У

них можуть конкретизуватися, приміром, приписи ст. 15 Закону України «Про

фермерське господарство» від 19 червня 2003 р., № 973-IV [256], що стосується

обов’язків членів фермерського господарства додержуватися вимог

законодавства про охорону довкілля, дотримуватися санітарних, екологічних та

інших вимог щодо якості продукції, що стосуються й використання ГМО в

сільгоспдіяльності. За невиконання трудових обов’язків працівниками

сільгосппідприємств при використанні ГМО до них застосовуються передбачені

законодавством заходи дисциплінарного стягнення.

Якщо під час проведення робіт з використанням ГМО працівник

спричинить сільгосптоваровиробникові шкоду, виникають самостійні відносини

матеріальної відповідальності. Так, згідно зі ст. 130 КЗпП України працівники

несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі

чи організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов’язків.

Така відповідальність має місце тільки за пряму дійсну шкоду, лише в межах і

порядку, передбачених законодавством, і за умови, якщо вона заподіяна

підприємству, установі чи організації винними протиправними діями

(бездіяльністю) працівника. Як зазначається в юридичній науковій літературі, за

наявності зазначених підстав та умов матеріальна відповідальність може бути

покладена на працівника незалежно від притягнення його до дисциплінарної,

адміністративно-правової чи кримінально-правової відповідальності [93, с. 146].

За загальним правилом за шкоду, заподіяну працівниками підприємству,

установі чи організації при виконанні трудових обов’язків, винні несуть

152

матеріальну відповідальність у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше

свого середнього місячного заробітку. Правда, трудовим законодавством

визначено випадки відшкодування шкоди й понад розміру середнього місячного

заробітку (ст. 134 КЗпП України).

Отже, розглянуті види відповідальності (дисциплінарна й матеріальна)

можуть застосовуватись і при використанні ГМО при вирощуванні

сільгосппродукції рослинного походження. Адже правильно стверджує

Н. І. Титова, що підставою для цих видів відповідальності працівників

сільгосппідприємств у більшості випадків є неоднорідний склад

правопорушення, що поєднує в собі елементи як трудового, так і екологічного

правопорушення [291, с. 125].

Як підкреслює В. М. Єрмоленко, найпоширенішим видом відповідальності

за порушення аграрного законодавства є відповідальність адміністративно-

правова [5, с. 197], до характеристики якої у сфері використання ГМО при

вирощуванні сільгосппродукції рослинного походження ми й звернемося. Таку

відповідальність трактують як вид юридичної відповідальності громадян і

службових осіб за вчинені ними адміністративні правопорушення [314, с. 45].

Також нею визначають: (а) специфічне реагування держави на адміністративне

правопорушення, що полягає в застосуванні до його суб’єкта передбаченого

законом стягнення [103, с. 287]; (б) різновид юридичної відповідальності

внаслідок невиконання чи неналежного виконання особою норм

адміністративного законодавства, відбиття невідворотності реагування держави

на адміністративні правопорушення (проступки) [22, с. 76]; (в) вид юридичної

діяльності, що полягає в застосуванні уповноваженими на це органами та їх

посадовими особами адміністративно-правових санкцій до громадян і

посадовців за допущені ними правопорушення [20, с. 18]; (г) примусове

застосування правомочним суб’єктом з додержанням установленої процедури

153

передбачених законодавством заходів впливу за вчинення адміністративного

проступку [104, с. 252].

Підставою притягнення до адміністративної відповідальності є вчинення

адміністративного правопорушення [111, с. 30], дефініція якого закріплена

законодавчо. Так, у ч. 1 ст. 9 КУпАП від 7 грудня 1984 р., № 8073-X [99]

адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна,

винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, що посягає на громадський

порядок, власність, права чи свободи громадян, на встановлений порядок

управління й за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.

З’ясуємо перелік закріплених законодавством адміністративних правопорушень,

що можуть бути вчиненні при використанні ГМО.

Так, у ст. 423 КУпАП встановлена відповідальність за виробництво,

зберігання, транспортування або реалізацію продуктів харчування чи

продовольчої сировини, забруднених мікроорганізмами, іншими біологічними

агентами, біологічно активними речовинами або продуктами біотехнологій

понад гранично допустимі рівні. Оскільки ГМО є різновидом мікроорганізмів,

ця норма цілком може бути застосована в разі вчинення правопорушення у

розглядуваних відносинах. Також варто розглянути і ст. 52 КУпАП, згідно з

якою адміністративна відповідальність настає за псування

сільськогосподарських та інших земель, забруднення їх хімічними й

радіоактивними речовинами, нафтою чи нафтопродуктами, неочищеними

стічними водами, виробничими та іншими відходами. Однак про забруднення

ГМО земель, на яких вирощується генетично модифікована сільгосппродукція,

безпосередньо в цій статті не йдеться. На наше переконання цю норму після слів

«забруднення їх хімічними і радіоактивними речовинами» слід не лише

доповнити словами «патогенними мікробіологічними чи біологічними

агентами» (як це пропонує Д. С. Піддубна [175, с. 176]), а й указати

«забруднення земель безпосередньо ГМО».

154

Окрім цього, при використанні ГМО у рослинництві може наставати

адміністративна відповідальність за вчинення правопорушень, передбачених

нормами КУпАП, як-от:

– ст. 53 «Порушення правил використання земель» – за невиконання

природоохоронного режиму використання земель;

– ст. 831 «Порушення законодавства про захист рослин» – за поширення

шкідливих організмів внаслідок порушення технології вирощування рослин

сільгосппризначення;

– ст. 914 «Відмова від надання чи несвоєчасне надання екологічної

інформації» – за відмову від надання чи несвоєчасне надання за запитами повної

й достовірної екологічної інформації, передбаченої законодавством, зокрема,

щодо використання ГМО;

– ст. 1041

«Порушення порядку та умов ведення насінництва та

розсадництва» – за виробництво, заготівлю, пакування, маркування,

затарювання, зберігання насіння, садивного матеріалу з метою продажу без

додержання методичних і технологічних вимог або за їх реалізацію без

документів про якість, як і інше введення в обіг насіння, садивного матеріалу з

порушенням установленого порядку;

– ст. 167 «Введення в обіг або реалізація продукції, яка не відповідає

вимогам стандартів» – за введення в обіг (випуск на ринок України) або

реалізацію продукції, яка не відповідає вимогам стандартів, сертифікатів

відповідності, норм, правил і зразків (еталонів) щодо безпечності, якості,

комплектності й упаковки.

Проте варто зауважити, що в жодній з наведених адміністративно-

правових норм безпосередньо про ГМО не згадується.

Притягти винну особу до адміністративної відповідальності можна й за

ст. 901 КУпАП, яка передбачає накладення штрафу за невиконання правил і

норм у процесі створення нових штамів мікроорганізмів, біологічно активних

155

речовин та інших продуктів біотехнологій, а також недотримання правил і норм

екологічної безпеки у процесі виробництва, зберігання, транспортування,

використання, знешкодження, ліквідації, захоронення мікроорганізмів,

біологічно активних речовин та інших продуктів біотехнологій. Вважаємо, що в

наведеній нормі права з метою уточнення її змісту серед перелічених об’єктів

треба безпосередньо зазначити і ГМО.

Незважаючи на те, що в середовищі дослідників-правознавців уже

висловлювалися пропозиції про потребу встановити адміністративну

відповідальність за невиконання норм маркування ГМ-продукції [136, с. 319], до

сьогодення цього так і не зроблено. У такому разі оперують нормами загальної

ст. 1561 КУпАП, якою встановлено адміністративну відповідальність за відмову

в наданні громадянам-споживачам необхідної, доступної, достовірної і

своєчасної інформації про товари у виді штрафу від 1 до 200 неоподатковуваних

мінімумів доходів громадян. За цією статтею, вказує І. В. Бойко, настає

адміністративна відповідальність саме за порушення правил надання інформації

про ГМО. Однак проблемним питання доказування винності є процедура

встановлення справжнього вмісту інгредієнтів у продуктах харчування, бо

процес виявлення таких організмів у продуктах є надзвичайно складним. Як

вважає вчена, на законодавчому рівні необхідно визначити порядок відбору

продукції для проведення експертизи, запровадити примусові заходи (в тому

числі санкції) до виробників продукції, які не дотримуються вимог

етикетування [27, с. 79]. А от С. М. Романко пропонує збільшити розмір

штрафів за цієї статтею Кодексу з існуючих 170 – 3400 грн. до 10000 – 20000

грн, оскільки зараз виробники продукції з ГМО не маркують її, вважаючи за

краще сплачувати невеликі суми штрафів [266, с. 103].

Узагальнюючи викладене, зазначимо, що КУпАП України не містить

спеціальних приписів щодо адміністративної відповідальності за

156

правопорушення використанням ГМО при вирощуванні сільгосппродукції

рослинного походження, що, звичайно, не можна визнати позитивним.

Для вдосконалення адміністративного законодавства Д. С. Піддубна

запропонувала доповнити КУпАП новою статтею (1671), якою встановити

відповідальність за виробництво, продаж, зберігання, транспортування

продукції (сировини) і продуктів (у тому числі овочів, фруктів, кормів,

лікарських засобів, посадкового матеріалу), отриманих за допомогою методів

генної інженерії (біотехнологій), без зазначення такої інформації, передбаченої

законодавством [175, с. 176].

На наше глибоке переконання, до вирішення цієї проблеми належить

підійти дещо ширше. Адже (як уже зазначалося) ч. 2 ст. 18 Закону містить

перелік правопорушень у сфері використання ГМО, який не є невичерпним, а в

КУпАП зазначених видів правопорушень не передбачено, на що вже звертала

увагу Т. О. Коваленко [95, с. 18]. А тому логічно буде запропонувати включення

до КУпАП норм про відповідальності за вчинення таких правопорушень:

– приховування або перекручення інформації, що могло спричинити (або

спричинило) загрозу життю чи здоров’ю людей чи довкіллю;

– недотримання або порушення вимог стандартів, регламентів, санітарних

норм і правил використання, транспортування, зберігання й реалізації ГМО;

– використання незареєстрованих ГМО або продукції, отриманої з їх

використанням (за винятком науково-дослідних цілей);

– порушення правил утилізації і знищення ГМО;

– невиконання законних вимог посадових осіб, які здійснюють державний

нагляд і контроль за використанням ГМО.

З урахуванням висновків, отриманих у попередніх підрозділах цієї

наукової роботи, в майбутньому теж слід передбачити адміністративну

відповідальність за порушення законодавчих вимог щодо: а) створення

сільгосптоваровиробниками буферних зон при вирощуванні ГМ-сортів

157

сільгоспрослин; б) дотримання правил співіснування ГМ-сортів сільгоспрослин

із традиційними й (або) органічними сільгоспрослинами; в) відстежування й

маркування ГМ-насіння й сільгосппродукції рослинного походження.

Слушною видиться точка зору Ю. С. Шемшученка, що адміністративна

відповідальність хоча і є одним з найбільш широко застосовуваних видів

юридичної відповідальності, проте її ефективність бажає кращого, адже чимало

адміністративних проступків зараз не виявляються й не фіксуються, внаслідок

чого процвітає безкарність [309, с. 156].

Найсуворішою є кримінальна відповідальність, що теж є видом

відповідальності юридичної. Її сутність полягає в застосуванні судом від імені

держави до особи, яка вчинила злочин, державного примусу у формі

покарання [314, с. 434]. Зазначимо, що будь-яких складів злочинів, які

безпосередньо стосуються порушень приписів законодавства щодо

використання ГМО, у тому числі й у рослинництві, КК України від 5 квітня

2001 р., № 2341-III [116] не містить. Незважаючи на це окремі його положення

можуть бути застосовані до порушників у сфері розглядуваних суспільних

правовідносин.

Так, розділ VII КК України «Злочини у сфері господарської діяльності»

серед інших містить ст. 227, яка встановлює відповідальність за умисне

введення в обіг (випуск на ринок України) небезпечної продукції, що не

відповідає встановленим нормативно-правовими актами вимогам щодо її

безпечності, якщо такі дії вчинені у великих розмірах (загальною вартістю, що

перевищує 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян). Така

відповідальність може бути застосована і при використанні ГМО при

вирощуванні сільгосппродукції рослинного походження, адже остання може

бути небезпечною, наприклад, через використання при її вирощуванні ГМО, які

не пройшли державної реєстрації.

158

У розділі VIII «Злочини проти довкілля» розглядуваного Кодексу

міститься ст. 236, норма якої сформульована таким чином: «Порушення порядку

проведення екологічної експертизи, правил екологічної безпеки під час

проектування, розміщення, будівництва, реконструкції, введення в

експлуатацію, експлуатації та ліквідації підприємств, споруд, пересувних

засобів та інших об’єктів, якщо це спричинило загибель людей, екологічне

забруднення значних територій або інші тяжкі наслідки, – карається

позбавленням волі на строк від 5 до 10 років з позбавленням права обіймати

певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років».

Як роз’яснено у п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про

судову практику у справах про злочини та інші правопорушення проти

довкілля» від 10 грудня 2004 р., № 17 [252], за цієї статтею відповідальність за

порушення правил екологічної безпеки настає за умови, якщо воно спричинило

екологічне забруднення значних територій. Під цим треба розуміти суттєве

погіршення екологічної обстановки внаслідок значного запилення, задимлення,

викидів радіоактивних, хімічних, бактеріологічних та інших речовин, що

становлять небезпеку для людини, довкілля, матеріальних цінностей тощо.

З’ясовуючи питання, чи є значною територія, на якій сталося екологічне

забруднення, потрібно враховувати дані про її площу, екологічну унікальність,

належність до природно-заповідного фонду чи іншого об’єкта

загальнодержавного значення.

Із приводу розглядуваного складу злочину Д. С. Піддубна запропонувала

нормативно закріпити відповідальності за порушення правил екологічної

безпеки внаслідок використання патогенних мікробіологічних або біологічних

агентів [175, с. 178]. Ми ж додамо, що у ст. 236 КК України необхідно

безпосередньо встановити кримінальну відповідальність за порушення правил

екологічної безпеки при використанні ГМО.

159

Як підставу кримінальної відповідальності в розглядуваній царині

суспільних відносин можна назвати й норми ст. 239 КК України, диспозиція якої

передбачає відповідальність за «забруднення або псування земель речовинами,

відходами чи іншими матеріалами, шкідливими для життя, здоров’я людей або

довкілля, внаслідок порушення спеціальних правил, якщо це створило небезпеку

для життя, здоров’я людей чи довкілля…». При цьому створення небезпеки для

життя і здоров’я людей має місце, якщо забруднення довкілля чи вчинення

інших протиправних дій могло призвести до загибелі хоча б однієї людини,

масових захворювань людей, зараження хоча б однієї людини епідемічним або

інфекційним захворюванням, зниження тривалості життя чи імунного захисту

людей, відхилень у розвитку дітей тощо (п. 7 зазначеної вище постанови

Пленуму Верховного Суду України). Д. С. Піддубна запропонувала цю норму

доповнити: після слова «речовинами» – словосполученням «у тому числі

патогенними мікробіологічними чи біологічними агентами» [175, с. 177]. Однак

вважаємо, що тут слід чітко зазначити про настання відповідальності саме за

забруднення або псування земель безпосередньо ГМО.

До відповідальності за правопорушення у відносинах з використання ГМО

при вирощуванні сільгосппродукції рослинного походження можна застосувати

й норми ст. 326 КК України, які встановлюють відповідальність за «порушення

правил зберігання, використання, обліку, перевезення мікробіологічних або

інших біологічних агентів чи токсинів, інших правил поводження з ними, якщо

воно створило загрозу загибелі людей чи настання інших тяжких наслідків або

заподіяло шкоду здоров’ю потерпілого». Оскільки до таких біологічних агентів

належать також і ГМО, вважаємо, що в наведеній диспозиції слід безпосередньо

зазначити про відповідальність за порушення правил зберігання, використання,

обліку й перевезення генетично модифікованих організмів.

Звернімося далі до досвіду правового регулювання питань юридичної

відповідальності у сфері використання ГМО безпосередньо в країнах ЄС. Так,

160

англійська дослідниця Марія Лі вказує, що при вирішенні проблем

відповідальності при застосуванні ГМО передусім треба з’ясувати питання

поділу останньої, що зробити на практиці доволі проблематично. Основні види

потенційної шкоди вчена пропонує поділяти на такі види: (а) недуги або

хвороби, викликані споживанням ГМО або впливом ГМ-пилку; (б) шкода,

заподіяна довкіллю або природним ресурсам; (в) можливий негативний вплив

ГМ-культур на господарства інших фермерів [340, с. 129, 130]. Характеризуючи

кожен з названих видів дослідниця вказує, що здоров’ю людини можна

зашкодити численними способами, в тому числі і вживанням ГМ-продуктів або

впливом ГМ-пилку. Проте таку шкоду, як правило, складно довести через

труднощі встановлення причинно-наслідкового зв’язку, незважаючи на те, що

цьому мають сприяти існуючі в ЄС вимоги щодо присвоєння кожному ГМО

унікального ідентифікатора, який дозволяє відстежувати причинні зв’язки для

притягнення до відповідальності його виробників або дистриб’юторів [340,

с. 130].

Відповідальність за шкоду довкіллю може наставати за (а) зниження

біорізноманіття сільспугідь і числа, так би мовити, «чистих полів»,

(б) вилучення землі з господарського обігу, (в) зміну стійкості до гербіцидів або

пестицидів, що має свої екологічні й економічні наслідки, (г) вплив стійких до

пестицидів ГМО на інші види рослин, (д) появу так званих супербур’янів, що

витісняють місцеві дикі рослини, (е) непередбачувані наслідки в комплексних

екологічних системах [340, с. 130].

Ілюстрацією до висловленої Марією Лі думки є приклад екологічної

катастрофи, що сталася в Аргентині, де монокультури гліфозат толерантної сої

сорту «Монсанто» (Monsanto) призвели до рясного використанням гербіциду

гліфосату (через толерантні бур’яни). Це викликало шкоду для інших культур,

появу так званих супербур’янів і зміни мікобактерій ґрунту [338, с. 103].

161

Директива 2004/35/ЄС Європейського Парламенту й Ради ЄС про

екологічну відповідальність, спрямовану на запобігання екологічної шкоди й

усунення її наслідків від 21 квітня 2004 р. [73] стосується питань шкоди

довкіллю. У ній названо 3 категорії шкоди, що може бути спричинена

останньому. Це шкода: (а) для охоронюваних видів і природних ареалів,

(б) спричинена воді й (в) завдана землі. Перша з названих є найбільш очевидно

релевантною до ГМО [340, с. 132]. Розглядувана Директива передбачає

відповідальність суб’єктів стосовно держави, а основний обов’язок особи

полягає фактично у відновленні, а не у платні. Особою, яка може притягатися до

відповідальності за нанесення шкоди довкіллю, спричиненої ГМ-культурами,

може бути фермер, ветеринар або транспортна компанія, які використовують чи

транспортують ГМО [340, с. 134].

Потенційна шкода для біорізноманіття оброблюваних земель постала

важливою проблемою у Великобританії, де полеміка була зосереджена на

питанні, чи призведе розпилювання гербіцидів широкого спектра дії на стійкі до

гербіцидів ГМ-культури до відносно більшої чи меншої шкоди для

біорізноманіття оброблюваних земель порівняно з їх звичайними

аналогами [341, с. 124]. Виникають також і етичні питання, наприклад,

прийнятність ризику використання ГМО для довкілля або здоров’я людей, а

також відповідальність за використання таких організмів перед майбутніми

поколіннями [340, с. 34] та ін.

Найпоширенішою в державах – членах ЄС є відповідальність за

негативний вплив ГМ-культур на господарства інших фермерів. Така шкода, як

зазначає Марія Лі, може приймати різні форми, в тому числі втрати будь-якого

ринкового привілею, властивою для «вільних від ГМО» сільгоспкультур, а

також витрати з менеджменту щодо уникнення й усунення ГМ-матеріалу,

боротьби з пестицидами чи стійкістю до гербіцидів [340, с. 133]. При цьому

вжиття так званих заходів зі співіснування сільгоспкультур покладається на

162

фермера, який запроваджує ГМ-продукт [337, с. 49]. А спричинена шкода, як

елемент механізму цивільно-правової відповідальності, може оцінюватися,

наприклад, вартістю зміненого врожаю сільгоспкультур або витратами на

ліквідацію ГМ-самосіву [340, с. 109].

При цьому за браком відповідних законодавчих положень у зарубіжній

юридичній науковій літературі дискутується питання про підстави

відшкодування такої шкоди. Дослідники стверджують, що застосування тут ідеї

фізичного пошкодження майна є проблематичним, адже майно сусідніх

фермерів (насадження сільгоспкультур) ніхто не пошкоджував. У такому

випадку понесені втрати характеризуються не як фізична шкода, а як чисто

економічні втрати. Якщо можна було б знайти фізичний збиток для власності

особи, завданий застосуванням ГМО, претензії щодо відповідальності по

продуктах харчування були б традиційним підходом і за правом ЄС можна було

б подати позов до суду на виробника, в тому числі на біотехнологічну компанію,

що продала ГМ-насіння [340, с. 133].

Згідно з іншим підходом суди розглядають таку шкоду як завдану

внаслідок необґрунтованого втручання відповідача в користування майном

позивача (насадження сільгоспкультур). Однак у будь-якому разі мають братися

до уваги існуючі регуляторні пороги випадкової присутності ГМО в

сільгоспкультурах. Такого підходу, приміром, дотримується уряд

Великобританії, яким запроваджена законодавча схема щодо відшкодування для

так званих традиційних фермерів, що зазнали негативних наслідків від наявності

генних модифікацій в їх урожаях при їх перевищенні порогу (0,9%) вмісту

ГМО [340, с. 133].

Науковцями щодо розглядуваної сфери суспільних відносин виділяється

також проблема відповідальності прямої й відповідальності за недбалість при

використанні ГМО [340, с. 136], тобто за вже спричинену шкоду або ж за

можливі негативні наслідки, що ще можуть настати. Проте притягнення до

163

відповідальності за будь-які небажані ефекти сільськогосподарської

біотехнології не є гарантованою. Відкритість англійського загального права

залишає вирішення питання про такий поділ відповідальності багато в чому на

розсуд суду, який може накласти останню на компанії або фізичних осіб, якщо

пов’язана з ГМ-культурами їх діяльність не відповідає чинному законодавству й

може заподіяти шкоду іншим особам або їх майну [318, с. 9]. При цьому

враховується, що за законодавством ЄС перехресна контамінація (змішування)

сільгоспкультур не вважається їх забрудненням [320, с. 170].

У Резолюції Європейського парламенту закладено певні підходи щодо

регулювання цивільно-правової відповідальності по всій території ЄС при

використанні ГМО й зазначається, що ніякі нові ГМ-рослини не повинні

отримати дозвіл, поки не будуть установлені обов’язкові правила стосовно

співіснування й система відповідальності (Європейський парламент, 2003) [337,

с. 49]. Надання дозволу на використання ГМО не зменшує відповідальності

жодної особи [357, с. 57].

За Рекомендацією Європейської комісії з питань співіснування 2003/556,

країнам – членам ЄС належить урегулювати відповідальність за використання

генетично модифікованих сільгоспкультур. Фермери, постачальники насіння,

інші оператори повинні бути повністю інформовані про критерії

відповідальності, що застосовуються в їх країні в разі шкоди, заподіяної

поміссю генетично модифікованих та інших сільгоспкультур [337, с. 52].

З урахуванням цих загальних підходів склалася певна практика правової

регламентації застосування ГМО в рослинництві в окремих країнах ЄС. Так, у

французькому законодавстві містяться положення, що уточнюють або

обмежують принцип свободи землеробства, зокрема, щодо відповідальності. За

Законом Франції про ГМО від 25 червня 2008 р. тягар відповідальності несе

виробник сільгосппродукції. Але передбачено й можливість отримання

компенсації для нього, оскільки враховуються декілька ланок виробничого

164

ланцюга – від висівання сільгоспкультур до транспортування готової

продукції [320, с. 167, 174]. Однак парламент Франції вирішив зменшити, а в

деяких випадках і виключити відповідальність, оперуючи поняттям «ризик

розвитку», що застосовується, якщо ризик не міг бути передбачений, коли

продукт отримав затвердження на ринку. Дослідники додають, що слід

передбачити й заходи адміністративного контролю, що можуть стосуватися

знищення ГМ-культур, а також спеціальні штрафні санкції (приміром, для

насіннєвих компаній, що продають немарковане забруднене насіння) [320,

с. 174; 346, с. 158, 163].

Законодавство Італії про співіснування (Legge, 2005) теж установлює

загальні підходи до відповідальності у розглядуваній царині правовідносин.

Ним визначаються принципи співіснування сільгоспкультур, згідно з якими

впровадження ГМО не повинно завдавати шкоди органічному або традиційному

землеробству [320, с. 176, 177]. Фермери зобов’язані дотримуватися плану

співіснування, відмова ж тягне настання відповідальності за спричинені

збитки [337, с. 51].

У ФРН у 2004 р. прийнято Закон «Про генетичну модифікацію», в якому

передбачено відповідальність за спричинення шкоди. Так, виробники ГМО

зобов’язані відшкодовувати збитки, понесені сусідніми фермами якщо,

наприклад, у процесі схрещування пилок з генетично змінених рослин

випадково потрапить на немодифіковані культури, що призведе до зміни їх

нащадкового матеріалу. Цей Закон закріплює умови, порушення яких може

стати підставою для припинення діяльності ферм, які застосовують генну

технологію. Якщо неможливо запобігти небажаному перенесенню пилку з

трансгенних культур на звичайні через сусідство 2-х господарств, конфлікт

вирішується на користь традиційної ферми. Якщо пилок із трансгенних полів

забруднить сусіднє господарство, яке буде вимушене маркувати свою

продукцію й зазнавати через це збитків, фермі – виробнику ГМО доведеться ці

165

збитки відшкодувати [134, с. 296]. За цим Законом, якщо декілька виробників

спричинили негативні наслідки, і шкоду неможливо розподілити між ними,

кожен з них вважається відповідальним [337, с. 51], тобто відповідальність буде

солідарною.

Проект Королівського указу в Іспанії якихось конкретних положень щодо

відшкодування збитків, викликаних присутністю ГМ-матеріалів у традиційних

або органічних сільгоспкультурах не містить, як і не зазначається, хто несе

відповідальність за це або як здійснюється відшкодування фермерам, які зазнали

шкоди через перехресну контамінацію генетично модифікованих та інших

сільгоспкультур [320, с. 188].

Відповідно до Закону Данії «Про вирощування інших ніж генетично

модифіковані культури» № 436 (Закон про співіснування 2004 р.) повноваження

щодо виплати компенсацій фермерам, які несуть збитки від ненавмисного

забруднення ГМ-матеріалом їх посівів, надані Міністру продовольства,

сільського господарства та рибальства країни. Компенсація провадиться за

рахунок коштів щорічних внесків виробників ГМО з розрахунку на гектар

генетично модифікованих сільгоспкультур. Правила таких виплат визначено

наказом зазначеного Міністра, прийнятим у 2005 р. [337, с. 50]. У зв’язку із цим

у листопаді 2005 р. Європейська комісія ухвалила компенсаційну схему Данії,

що фінансується за рахунок коштів виробників ГМ-продукції, за якою фермери,

які страждають від економічних збитків від перевищення межі (0,9%) ГМ-

матеріалу у звичайних або органічних культурах, можуть отримати

компенсацію, обмежену різницею в ціні між культурами, поміченими як

генетично модифіковані, і традиційними або органічними рослинами.

За законодавством Нідерландів фермери, які дотримуються відстані

віддалення між генетично модифікованими та іншими сільгоспкультурами чи

інших вимог, уникають відповідальності. Компенсація ж економічного збитку

особам, господарства яких постраждали, провадиться за рахунок спеціального

166

фонду, сформованого із внесків усіх учасників харчового ланцюгу для кожної

сільгоспкультури [337, с. 51, 52].

Викладене щодо законодавчої практики окремих держав – членів ЄС

ілюструє певні відмінності в підходах до питань відповідальності за

правопорушення при використанні ГМО. Це дозволяє приєднатися до думки

Маргарет Россо Гроссман, що, наприклад, законодавство ФРН передбачає

невідворотну відповідальність для виробників, що застосовують ГМО, чим

негативно впливають на господарства інших власників, у той час як закони

інших країн передбачають систему компенсації шляхом створення спеціальних

фондів (Данія, Нідерланди) [337, с. 53].

Наведені міркування дозволяють зробити певні висновки щодо

запозичення досвіду ЄС для внормування відносин відповідальності за

порушення законодавства стосовно використання ГМО при вирощуванні

сільгосппродукції рослинного походження в Україні. У національному

законодавстві слід передбачити можливість притягнення до відповідальності не

лише безпосередньо сільгосптоваровиробника, який застосовував ГМО при

вирощуванні сільгосппродукції, а й суб’єкта насінництва та розсадництва, який

реалізував йому ГМ-насіння сільгоспкультур. Також треба закріпити

можливість вжиття таких заходів, як знищення ГМ-культур або ж навіть

припинення діяльності сільськогосподарського товаровиробника, який

використовує ГМО, не дотримуючись при цьому правил співіснування

сільгоспкультур.

Висновки до розділу 2

1. З метою адаптації законодавства України до права ЄС потрібно у

вітчизняному законодавстві передбачити можливість застосування ГМО при

обмеженому використанні (а не в так званій замкненій системі). З огляду на

досвід країн ЄС на сільськогосподарських товаровиробників, які зайняті

167

виробничо-господарською діяльністю в галузі рослинництва, слід покласти

обов’язок оцінювати обмежене застосування ГМО з урахуванням можливих

ризиків для здоров’я людини й довкілля. Ці товаровиробники повинні вести

записи про таку оцінку й надавати їх Міністерству аграрної політики та

продовольства України. Якщо такий виробник має намір експлуатувати

відповідне виробниче приміщення для обмеженого використання ГМО уперше,

його треба зобов’язати до початку роботи надати відповідне повідомлення

зазначеному Міністерству.

2. Існує нагальна потреба в затвердженні Порядку проведення державної

апробації (випробування) засобів захисту рослин, отриманих із застосуванням

генетично модифікованих організмів й Порядку державної реєстрації засобів

захисту рослин, одержаних з використанням ГМО.

3. У цілому в України функціонують подібні до європейських правила

стосовно поводження з ГМО у відкритій системі. Проте в національному

законодавстві варто передбачити можливість застосування ГМО при їх

навмисному випуску у навколишнє природне середовище (а не в так званій

відкритій системі). Також треба уточнити, що на таке їх застосування слід

отримати дозвіл, а не здійснити державну реєстрацію ГМО, як це передбачено

сьогодні. Окрім того, в Законі України «Про державну систему біобезпеки при

створенні, випробуванні, транспортуванні та використанні генетично

модифікованих організмів» необхідно закріпити, що одержання такого дозволу

не вимагається щодо ГМО, допущених до застосування у країнах ЄС.

4. Вирощування генетично модифікованих сортів сільськогосподарських

рослин має бути заборонено на землях, які призначені для виробництва

органічної продукції й сировини, а також яким надано статус спеціальної зони з

виробництва сировини, що використовується для виготовлення продуктів

дитячого й дієтичного харчування. Саме вони повинні бути включені до

Переліку земель, на яких обмежується вирощування генетично модифікованих

168

сортів рослин, що має бути затверджений Міністерством екології та природних

ресурсів України на виконання приписів Закону України «Про державну

систему біобезпеки при створенні, випробуванні, транспортуванні та

використанні генетично модифікованих організмів».

5. Зважаючи на законодавчий досвід окремих країн – членів ЄС, вважаємо

за необхідне запропонувати нормативне закріплення в законодавстві Україні

обов’язку створення сільськогосподарськими товаровиробниками, які

використовують ГМО при вирощуванні сільськогосподарської продукції

рослинного походження, спеціальних буферних зон, що мають відділяти посіви

генетично модифікованих сортів від посівів традиційних сортів

сільськогосподарських рослин. Розміри цих зон повинно визначити

Міністерство аграрної політики та продовольства України. При цьому їх

належить установлювати на земельних ділянках (за рахунок їх площі) того

сільськогосподарського товаровиробника, який у своїй діяльності застосовує

ГМО. Відповідні нормативні приписи щодо цього слід додати до Земельного

кодексу й Закону України «Про державну систему біобезпеки при створенні,

випробуванні, транспортуванні та використанні генетично модифікованих

організмів».

6. До Закону України «Про державну систему біобезпеки при створенні,

випробуванні, транспортуванні та використанні генетично модифікованих

організмів» треба внести зміни стосовно покладення на Міністерство аграрної

політики та продовольства України обов’язку затвердити Правила співіснування

генетично модифікованих сортів сільськогосподарських рослин із традиційними

й (або) органічними сільськогосподарськими рослинами. Ці Правила мають

передбачати: (а) створення зон одного типу виробництва, (б) групування полів з

аналогічними сортами сільськогосподарських культур, (в) групування сортів

рослин з різними періодами цвітіння, (г) запровадження різних дат посіву

сільськогосподарських культур, (д) координацію сівозмін, (е) обов’язкове

169

подання сільськогосподарськими товаровиробниками інформації про намір

культивувати генетично модифіковані сорти сільськогосподарських культур і

звітності про їх вирощування, (є) втілення в життя мінімальних відстаней

вирощування між різними сільськогосподарськими культурами,

(ж) установлення інтервалів між генетично модифікованими та іншими

сільськогосподарськими культурами; (з) обов’язок сільськогосподарських

товаровиробників повідомляти власників і землекористувачів суміжних

земельних ділянок про вирощування генетично модифікованих

сільськогосподарських культур.

7. Для сільськогосподарських товаровиробників, які вирощують генетично

модифіковані сільськогосподарські культури, доцільно встановити обов’язкові

внески до спеціального грошового фонду для компенсації можливих збитків від

проведення ними такої діяльності.

8. До Закону України «Про насіння і садивний матеріал» належить додати

приписи щодо обов’язкового маркування виробниками (суб’єктами насінництва

й розсадництва) генетично модифікованого насіння сільськогосподарських

культур.

9. Інформація про вміст ГМО, що стосується сільськогосподарської

продукції рослинного походження, має міститися в її сертифікаті відповідності,

а також у протоколі випробування на вміст ГМО, здійснюваного

товаровиробником. Такі документи останній зобов’язаний надавати при

передачі продукції контрагентові. Законодавчо треба закріпити Порядок

маркування сільськогосподарської продукції рослинного походження, що

містить ГМО.

10. Законодавством Україні передбачається обов’язкове маркування ГМО

при перевищенні його вмісту в продукції понад 0,9%, що прийнято на рівні ЄС.

Добровільне маркування може проводитися щодо продукції, яка не містить

генетично модифіковані організми або вміст яких становить менше 0,9%.

170

Приписи щодо вмісту ГМО (0,9%) для обов’язкового маркування

сільськогосподарської продукції й харчових продуктів належить додати

безпосередньо до Закону України «Про державну систему біобезпеки при

створенні, випробуванні, транспортуванні та використанні генетично

модифікованих організмів».

11. У Законі України «Про виробництво та обіг органічної

сільськогосподарської продукції та сировини» треба закріпити аналогічні до

існуючих у країнах ЄС приписи щодо маркування органічної продукції, зокрема,

що такі продукти вважаються «органічними», незважаючи на випадкову

присутність дозволених ГМО в концентрації, що не перевищує граничний

вміст (0,9%).

12. В Україні варто законодавчо закріпити систему унікальних

ідентифікаторів для ГМО, як це зроблено в країнах ЄС згідно з Регламентом

Комісії 65/2004 від 14 січня 2004 р. та Положенням Європейської комісії 65/2004

про створення системи розвитку і присвоєння унікальних ідентифікаторів для

генетично модифікованих організмів.

13. Вітчизняне законодавство майже не містить дієвих приписів стосовно

відстежуваності ГМО у сільськогосподарській продукції. Необхідно

запровадити в Україні поширену в ЄС систему «Від поля до столу», що має на

меті відстежування ГМО, передбачає контроль за насінням для посівів, за

вхідною сировиною при переробленні сільськогосподарської продукції й

виготовленні харчових продуктів, моніторинг стану агроценозів та ін.

14. У сфері використання ГМО при вирощуванні рослинницької продукції

може йтись і про такий вид цивільно-правової відповідальності, як

відшкодування шкоди, спричиненої забрудненням традиційної чи органічної

сільськогосподарської продукції ГМО унаслідок перенесення генетично

модифікованого пилку під час цвітіння сільськогосподарських рослин. Така

шкода може полягати у зменшенні доходів сільськогосподарського

171

товаровиробника у зв’язку з неможливістю реалізувати традиційну чи органічну

сільськогосподарську продукцію, що зазнала ненавмисної генетичної

модифікації.

15. До Кодексу України про адміністративні правопорушення належить

включити норми, що стосуються відповідальності за вчинення таких

правопорушень, як-то: (а) приховування або надання недостовірної інформації,

що могла спричинити (або спричинила) загрозу життю і здоров’ю людини або

навколишньому природному середовищу; (б) недотримання або порушення

вимог стандартів, регламентів, санітарних норм чи правил застосування,

транспортування, зберігання й реалізації ГМО; (в) використання

незареєстрованих ГМО або продукції, отриманої з їх застосуванням (за

винятком науково-дослідних цілей); (г) порушення правил утилізації і знищення

ГМО; (д) невиконання законних вимог посадових осіб, які здійснюють

державний нагляд і контроль за використанням ГМО.

У майбутньому варто передбачити адміністративну відповідальність за

порушення законодавчих вимог щодо: (а) створення сільськогосподарськими

товаровиробниками буферних зон при вирощуванні генетично модифікованих

сортів сільськогосподарських рослин, (б) дотримання правил співіснування

генетично модифікованих сортів сільськогосподарських рослин із традиційними

та (або) органічними сортами сільськогосподарських рослин, (в) відстежування

й маркування генетично модифікованого насіння й модифікованої

сільськогосподарської продукції рослинного походження.

16. З метою вдосконалення правового регулювання кримінально-правової

відповідальності у ст. 236 «Порушення правил екологічної безпеки»

Кримінального кодексу України необхідно встановити, що кримінальна

відповідальність настає за порушення правил екологічної безпеки при

використанні ГМО; у ст. 239 «Забруднення або псування земель» цього Кодексу

закріпити настання відповідальності за забруднення або псування земель

172

безпосередньо ГМО; у диспозиції ст. 326 «Порушення правил поводження з

мікробіологічними або іншими біологічними агентами чи токсинами»

установити відповідальність за порушення правил зберігання, використання,

обліку, перевезення ГМО.

17. З урахуванням досвіду країн ЄС в національному законодавстві слід

передбачити можливість притягнення до відповідальності не лише

безпосередньо сільськогосподарського товаровиробника, який використовував

ГМО при вирощуванні сільськогосподарської продукції, а й суб’єкта

насінництва й розсадництва, який реалізував йому генетично модифіковане

насіння сільськогосподарських культур. Також необхідно закріпити можливість

вжиття таких заходів, як знищення генетично модифікованих культур або ж

припинення діяльності сільськогосподарського товаровиробника, який

застосовує ГМО й недотримується при цьому правил співіснування

сільськогосподарських культур.

173

ВИСНОВКИ

У дисертації наведено теоретичне узагальнення й запропоновано

вирішення наукового завдання, що виявляється в розкритті сутності правового

забезпечення використання ГМО при вирощуванні сільськогосподарської

продукції рослинного походження в Україні порівняно з правовим забезпечення

цієї діяльності в країнах ЄС. Виконане дослідження дозволяє зробити відповідні

висновки.

1. У загальному розуміння ГМО треба розглядати як організм (за винятком

людини), у якому генетичний матеріал змінено у спосіб, неможливий у

природних умовах у процесі парування й (або) природної рекомбінації. Саме

таке закріплене у праві ЄС визначення слід включити до вітчизняного

законодавства, а саме до Закону України «Про державну систему біобезпеки при

створенні, випробуванні, транспортуванні та використанні генетично

модифікованих організмів».

2. Генетично модифікованим організмом при вирощуванні

сільськогосподарської продукції рослинного походження треба вважати

рослинний організм (його частини, включаючи насіння), в якому генетичний

матеріал змінено в неможливий у природних умовах спосіб у процесі природної

рекомбінації, що використовується з метою підвищення врожайності

сільськогосподарських культур, зміни показників якості сільськогосподарської

продукції.

3. До принципів правового регулювання застосування ГМО при

вирощуванні сільськогосподарської продукції рослинного походження

запропоновано відносити: (а) перестороги, (б) пріоритет публічних інтересів при

використанні ГМО, (в) раціональне використання й охорона

сільськогосподарських угідь при вирощуванні генетично модифікованої

сільськогосподарської продукції рослинного походження, (г) екологічна безпека

174

й охорона навколишнього природного середовища і здоров’я людини,

(д) належний контроль за застосуванням ГМО. Наведені принципи слід

закріпити в Законі України «Про державну систему біобезпеки при створенні,

випробуванні, транспортуванні та використанні генетично модифікованих

організмів».

4. Розвиток національного законодавства щодо застосування ГМО при

вирощуванні сільськогосподарської продукції рослинного походження,

зважаючи на його суттєві зміни і прийняття стосовно них відповідних

нормативно-правових актів, пройшов 2 періоди. Перший розпочався в 1998 р.

після виходу постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження

Тимчасового порядку ввезення, державного випробування, реєстрації та

використання трансгенних сортів рослин в Україні» від 17 серпня 1998 р.,

№1304 і тривав до 2007 р. Його можна охарактеризувати внормуванням лише

окремих питань застосування ГМО, у тому числі і при вирощуванні

сільськогосподарської продукції рослинного походження, й відсутністю

спеціалізованого нормативно-правового акта в цій сфері. Другий період

розвитку розглядуваного законодавства, який слід пов’язувати з прийняттям

Закону України «Про державну систему біобезпеки при створенні,

випробуванні, транспортуванні та використанні генетично модифікованих

організмів» від 31 травня 2007 р., № 1103-V, триває до сьогодення. Для нього

притаманно врегулювання певних суспільних відносин цим спеціалізованим

нормативно-правовим актом і видання на виконання вказаного Закону низки

підзаконних документів.

5. В Україні функціонує міжгалузевий інститут екологічного й аграрного

права, – використання ГМО при виробництві сільськогосподарської продукції, у

складі якого можна виділити субінститут використання ГМО при вирощуванні

сільськогосподарської продукції рослинного походження. Аналогічний

правовий інститут існує й у праві ЄС. Оскільки законодавство України не

175

повною мірою відповідає законодавству ЄС щодо застосування ГМО, потрібно

адаптувати перше до другого.

6. З метою такої адаптації законодавства України до законодавства ЄС

варто передбачити в національному законодавстві можливість застосування

ГМО при їх обмеженому використанні (а не в так званій замкненій системі). З

урахуванням досвіду країн ЄС на сільськогосподарських товаровиробників, які

зайняті виробничо-господарською діяльністю в галузі рослинництва, потрібно

покласти обов’язок оцінювати обмежене використання ГМО з огляду на

можливі ризики для здоров’я людини й довкілля. Також у законодавстві України

треба передбачити можливість застосування ГМО при їх навмисному випуску у

навколишнє природне середовище (а не в так званій відкритій системі). Також

важливо уточнити, що на таке їх використання слід отримати дозвіл, а не

здійснити державну реєстрацію ГМО, як це передбачено зараз. Окрім того, в

Законі України «Про державну систему біобезпеки при створенні, випробуванні,

транспортуванні та використанні генетично модифікованих організмів»

необхідно закріпити, що одержання такого дозволу не вимагається щодо ГМО,

допущених до використання у країнах ЄС.

7. Вирощування генетично модифікованих сортів сільськогосподарських

рослин має бути заборонено на землях, які призначені для виробництва

органічної продукції й сировини, а також яким надано статус спеціальної зони з

виробництва сировини, що застосовується для виготовлення продуктів дитячого

й дієтичного харчування. Саме вони повинні бути включені до Переліку земель,

на яких обмежується вирощування генетично модифікованих сортів рослин,

який Міністерством екології та природних ресурсів України має бути

затверджений на виконання приписів Закону України «Про державну систему

біобезпеки при створенні, випробуванні, транспортуванні та використанні

генетично модифікованих організмів».

176

8. З огляду на законодавчий досвід окремих країн-членів ЄС у

законодавстві України слід закріпити обов’язок створення

сільськогосподарськими товаровиробниками, які застосовують ГМО при

вирощуванні сільськогосподарської продукції рослинного походження,

спеціальних буферних зон, що мають відділяти посіви генетично модифікованих

сортів від посівів традиційних сортів сільськогосподарських рослин. Розміри

цих зон повинно визначити Міністерство аграрної політики та продовольства

України.

9. Для сільськогосподарських товаровиробників, які вирощують генетично

модифіковані сільськогосподарські культури, треба встановити обов’язкові

внески до спеціального грошового фонду для компенсації можливих збитків від

проведення ними такої діяльності.

10. Інформація про вміст ГМО, що стосується сільськогосподарської

продукції рослинного походження, має міститись у її сертифікаті відповідності,

а також у протоколі випробування на вміст ГМО, здійснюваного

сільськогосподарським товаровиробником. Такі документи останній

зобов’язаний надавати при передачі продукції контрагентові, що повинно бути

передбачено в Порядку маркування сільськогосподарської продукції рослинного

походження, що містить ГМО.

11. У сфері використання ГМО при вирощуванні рослинницької продукції

може йтися і про такий вид цивільно-правової відповідальності, як

відшкодування шкоди, спричиненої забрудненням традиційної чи органічної

сільськогосподарської продукції генетично модифікованими організмами

внаслідок перенесення генетично модифікованого пилку під час цвітіння

сільськогосподарських рослин. Така шкода може полягати у зменшенні доходів

сільськогосподарського товаровиробника у зв’язку з неможливістю реалізувати

традиційну чи органічну сільськогосподарську продукцію, що зазнала

ненавмисної генетичної модифікації.

177

12. До Кодексу України про адміністративні правопорушення необхідно

включити норми стосовно відповідальності за вчинення таких правопорушень,

як-от: (а) приховування або надання недостовірної інформації, що спричинило

чи могло спричинити загрозу життю і здоров’ю людини або навколишньому

природному середовищу; (б) недотримання або порушення вимог стандартів,

регламентів, санітарних норм чи правил застосування, транспортування,

зберігання й реалізації ГМО; (в) використання незареєстрованих ГМО або

продукції, отриманої з їх застосуванням (за винятком науково-дослідних цілей);

(г) порушення правил утилізації і знищення ГМО; (д) невиконання законних

вимог посадових осіб, які здійснюють державний нагляд і контроль за

використанням ГМО.

178

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Аграрная политика и аграрное право ЕС, Украины, Белоруссии и

Казахстана: курс лекций / науч. ред. Г. Е. Быстров, Б. А. Воронин. –

Екатеринбург: Урал. аграр. изд-во, 2013. – 204 с.

2. Аграрне право: підруч. [2-ге вид., перероб. та допов.] / [В. З. Янчук,

В. І. Андрейцев, С. Ф. Василюк та ін.; за ред. В. З. Янчука]. – К.: Юрінком Інтер,

2000. – 720 с.

3. Аграрне право: [підруч. для студ. вищ. навч. закл.] / [В. П. Жушман,

В. М. Корнієнко та ін.; за ред. В. П. Жушмана та А. М. Статівки]. – Х.: Право,

2010. – 296 с.

4. Аграрне право : підруч. / за ред. О. О. Погрібного. – К.: Істина, 2007.

– 448 с.

5. Аграрне право України: підруч. / [В. М. Єрмоленко, О. В. Гафурова,

М. В. Гребенюк та ін.; за заг. ред. В. М. Єрмоленка]. – К.: Юрінком Інтер, 2010.

– 608 с.

6. Аграрное, земельное и экологическое право Украины: общие части

учеб. курсов: учеб. пособ. / под. ред. А. А. Погребного и И. И. Каракаша. –

Харьков: ООО «Одиссей», 2000. – 368 с.

7. Аграрное право: учебник. – [В 2-х кн. – Кн. 1: Ч. общ.] /

[Ю. Н. Андреев, Г. Е. Быстров, Б. А. Воронин и др.; отв. ред. Г. Е. Быстров,

Б. А. Воронин]. – Екатеринбург: Урал. аграр. изд-во, 2013. – 352 с.

8. Аграрное право: учеб. для вузов / отв. ред. Г. Е. Быстров,

М. И. Козырь. – М.: Юристъ, 1999. – 532 с.

9. Актуальні проблеми міжнародного права охорони навколишнього

середовища: підруч. / С. М. Кравченко, А. О. Адрусевич, Дж. Бонайн; за заг. ред.

С. М. Кравченко. – Л.: Вид. центр ЛНУ,2002. – 336 с.

10. Алексеев С. С. Собрание сочинений [В 10 т. – Т. 3: Проблемы

теории права: курс лекций] / С. С. Алексеев. – М.: Статут, 2010. – 495 с.

179

11. Андрейцев В. І. Екологія і закон: еколого-правова відповідальність /

В. І. Андрейцев. – К.: Знання, 1991. – 48 с.

12. Андрейцев В. І. Право екологічної безпеки: навч. та наук.-практ.

посіб. / В. І. Андрейцев. – К.: Знання-Пресс, 2002. – 332 с.

13. Бабченко Р. Генетично модифіковані рослини: за і проти /

Р. Бабченко // Еколог. вісн. – 2007. – № 6. – С. 9, 10.

14. Багай Н. О. Напрями вдосконалення аграрного законодавства

України / Н. О. Багай // Правові проблеми залучення інвестицій у сільське

господарство та соціальну сферу села: матер. Міжнар. наук.-практ. конф.

(м. Київ, 24 черв. 2007 р.). – К.: ІДП НАН України, 2007. – С. 53-56.

15. Баласинович Б. ГМО: виклики сьогодення та досвід правового

регулювання: моногр. / Б. Баласинович, Ю. Ярошевська. – К.: Вид. дім «АДЕФ-

Україна», 2010. – 255 с.

16. Балюк Г. І. Нові об’єкти екологічного права: проблеми правового

регулювання / Г. І. Балюк // Актуальні питання реформування правової системи

України: зб. ст. за матер. V Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Луцьк, 30-31 трав.

2008 р.) / уклад. Т. Д. Климчук. – Луцьк: Волин. обл. друк., 2008. – С. 312-316.

17. Балюк Г. І. Організаційно-правові проблеми здійснення в Україні

державного контролю за поводженням з генетично модифікованими

організмами / Г. І. Балюк // Державний контроль за дотриманням земельного та

екологічного законодавства: стан, проблеми та шляхи вдосконалення: матер.

Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Київ, 17 черв. 2008 р.). – К.: Вид-во «Юридична

думка», 2009. – С. 37-41.

18. Балюк Г. І. Проблеми правового регулювання поводження з ГМО в

Україні / Г. І. Балюк // Актуальні проблеми правового забезпечення екологічної

безпеки, використання та охорони природних ресурсів: матер. Міжнар. наук.-

практ. конф. (м. Харків, 9-10 жовт. 2009 р.) / за заг. ред. А. П. Гетьмана та

180

М. В. Шульги. – Х.: Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого, 2009. –

С. 19-22.

19. Бахуринська М. М. Особливості аграрно-правової відповідальності в

контексті Закону України «Про аграрні розписки» від 6 листопада 2012 року

№ 5479-VІ / М. М. Бахуринська // Сучасні науково-практичні проблеми

екологічного, земельного та аграрного права: матер. «круглого столу»

(м. Харків, 6 груд. 2013 р.) / за заг. ред. А. П. Гетьмана. – Х.: Право, 2013. –

С. 82-86.

20. Белоусов В. В. Административная ответственность за экологические

правонарушения / В. В. Белоусов. – М.: Политекс, 2001. – 24 с.

21. Берлач Н. Напрями вдосконалення правового забезпечення

органічного сільського господарства в Україні / Н. Берлач // Підпр-во, госп-во і

право. – 2009. – №12. – С. 12-14.

22. Біленчук І. А. Адміністративне право України: навч. посіб. /

І. А. Біленчук. – К.: Вид-во А.С.К., 2004. – 176 с.

23. Блюм Я. Б. Питання біобезпеки при впровадженні генетично

модифікованих організмів в Україні / Я. Б. Блюм, Г. М. Коваль // Екологія і

ресурси: Екологічні проблеми та надзвичайні ситуації. – К., 2001. – С. 105-112.

24. Бобкова А. Г. Аграрне право: конспект лекцій в схемах /

А. Г. Бобкова, Ю. М. Павлюченко. – Донецьк: ДонНУ, 2013. – 244 с.

25. Богдан А. Й. Правове забезпечення виробництва

сільськогосподарської продукції в Україні у контексті вимог законодавства

Європейського Союзу: автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юрид. наук: спец.

12.00.06 – земельне право; аграрне право; екологічне право; природоресурсне

право / А. Й. Богдан; Нац. юрид. акад. України імені Ярослава Мудрого. – Х.,

2010. – 20 с.

26. Богдан А. Й. Правове забезпечення виробництва

сільськогосподарської продукції в Україні у контексті вимог законодавства

181

Європейського Союзу: дис. … канд. юрид. наук: спец. 12.00.06 – земельне

право; аграрне право; екологічне право; природоресурсне право / Богдан Андрій

Йосипович; Нац. юрид. акад. України імені Ярослава Мудрого. – Х., 2010. –

227 с.

27. Бойко І. В. Відповідальність як засіб забезпечення права громадян на

інформацію про якість продуктів харчування / І. В. Бойко // Правова система

України: проблеми і тенденції розвитку: матер. наук.-практ. конф. (м. Харків,

3 черв. 2010 р.). – Х.: НДІ держ. буд-ва та місц. самоврядування, 2010. – С.77-79.

28. Бондар Л. О. Еколого-правова відповідальність як окремий вид

юридичної відповідальності / Л. О. Бондар // Актуальні питання реформування

правової системи України: зб. ст. за матер. V Міжнар. наук.-практ. конф.

(м. Луцьк, 30-31 трав. 2008 р.) / уклад. Т. Д. Климчик. – Луцьк: Волин. обл.

друк., 2008. – С. 320-323.

29. Бочкова І. І. Біотехнологія як базис інноваційного розвитку держави

/ І. І. Бочкова // Правове забезпечення комерціалізації результатів досліджень і

розробок: матер. наук.-практ. конф. (м. Харків, 22 трав. 2012 р.) / редкол.:

С. М. Прилипко, Ю. Є. Атаманова, Д. В. Задихайло. – Х.: НДІ ПЗІР, 2012. –

С. 158-161.

30. Браніцький О. Аграрно-правова відповідальність: постановка

питання / О. Браніцький // Підпр-во, госп-во і право. – 2008 . – № 2. – С. 90-93.

31. Браніцький О. М. Правове становище спеціалістів сільського

господарства: дис. … канд. юрид. наук: спец. 12.00.06. – земельне право; аграрне

право; екологічне право; природоресурсне право / Браніцький Олександр

Миколайович. – К., 2006. – 202 с.

32. Браніцький О. М. Щодо юридичної відповідальності спеціалістів

сільського господарства / О. М. Браніцький // Проблеми забезпечення законності

у сфері земельних та аграрних правовідносин: тези доп. на наук.-практ. конф.

(м. Львів, 19-20 трав. 2006 р.). – Л.: Львів. держ. ун-т внутр. справ, 2006. – С. 60.

182

33. Бугера С. І. Аграрно-правове забезпечення якості

сільськогосподарської продукції: автореф. дис. на здоб. наук. ступ. д-ра юрид.

наук: спец. 12.00.06 – земельне право; аграрне право; екологічне право;

природоресурсне право / С. І. Бугера; ІДП НАН України. – К., 2013. – 32 с.

34. Бугера С. І. Використання генетично-модифікованих організмів для

виробництва сільськогосподарської продукції: правові питання / С. І. Бугера //

Науковий потенціал України 2009 року: матер. V Всеукр. наук.-практ. конф,

(м. Київ, 25-27 бер. 2009 р.). – К.: ТК «Меганом», 2009. – С. 8.

35. Бугера С. І. Використання генетично модифікованих організмів у

сільськогосподарському виробництві: інформаційно-правовий аспект /

С. І. Бугера // Інформація і право. – 2011. – № 3 (3). – С. 84-92.

36. Бугера С. Правове регулювання якості сільськогосподарської

продукції: міжнародний досвід / С. Бугера // Юрид. Україна. – 2011. – №11. –

С. 54-59.

37. Бугера С. І. Якість сільськогосподарської продукції: правове

регулювання: моногр. / С. І. Бугера. – К.: ТОВ «Друкарня «Бізнесполіграф»,

2012. – 424 с.

38. Быстров Г. Е. Проблемы совершенствования законодательства о

генно-инженерной деятельности в условиях инновационного развития аграрной

экономики / Г. Е. Быстров // Правовое обеспечение инновационного развития

экономики республики Беларусь: матер. Междунар. науч.-практ. конф.

(г. Минск, 21-22 окт. 2010 г.) / гл. ред. И. Н. Колядко. – Минск: Позитив-центр,

2010. – С. 426-428.

39. Ващишин М. Я. Принципы аграрного права Украины /

М. Я. Ващишин // Правовое регулирование аграрных земельных отношений,

природопользования и охраны окружающей среды в сельском хозяйстве в

России, Украины, Белоруссии, Казахстана, других стран СНГ и государств ЕС:

состояние, проблемы, пути совершенствования: Междунар. сб. науч. тр.

183

аграрных и юрид. высш. учеб. завед. России, Украины, Белоруссии, Казахстана,

других стран СНГ и государств ЕС. – Т. 1 / отв. ред. Г. Е. Быстров. – М.: РГАУ-

МСХА им. К. А. Тимирязева, 2009. – С. 195-198.

40. В ЕС отказались менять размер буферных зон вокруг посевов ГМ-

культур [Электрон. ресурс]. – Режим доступа: http://infoindustria.com.ua/v-es-

otkazalis-menyat-razmer-bufernyih-zon-vokrug-posevov-gm-kultur/

41. Визначення вмісту ГМО [Електрон. ресурс]. – Режим доступу:

http://gmolabtec.com/services/about_gmo/

42. Вишинська Л. Ну, здравствуй, «їжо Франкенштейна» / Л. Вишинська

// Україна і світ сьогодні. – 2007. – № 15. – С. 9.

43. Власенко Ю. Л. Деякі аспекти державної політики щодо

забезпечення біологічної безпеки України / Ю. Л. Власенко // Актуальні

проблеми становлення і розвитку права екологічної безпеки в Україні: матер.

наук.-практ. «круглого столу» (м. Київ, 28 бер. 2014 р.) / ред. кол.

М. В. Краснова та ін.; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. – Чернівці:

Кондратьєв А. В., 2014. – С. 91-95.

44. Волощенко В. В. Правове забезпечення біологічної безпеки при

поводженні з ГМО / В. В. Волощенко // Сучасні екологічні проблеми та

методика викладання еколого-правових дисциплін: Республ. наук.-практ. конф.

(м. Харків, 25-26 листоп. 2010 р.) / за заг. ред. А. П. Гетьмана. – Х.: НЮАУ ім.

Ярослава Мудрого, 2010. – С. 37, 38.

45. Воронин Б. А. Правовые проблемы развития биотехнологий и

использования генно-инженерных методов в сельском хозяйстве / Б. А. Воронин

// Аграрное и земельное право. – 2007. – №10 (34). – С. 62-65.

46. Гаєцька-Колотило Я. З. Аграрне право України: навч. посіб. /

Я. З. Гаєцька-Колотило, Н. В. Ільків. – К.: Істина, 2008. – 184 с.

47. Гаєцька-Колотило Я. З. Правове регулювання безпеки та якості

сільськогосподарської продукції як складової національної безпеки України /

184

Я. З. Гаєцька-Колотило // Державотворення та правотворення в Україні:

проблеми та перспективи: матер. ІІ звіт. наук. конф. (м. Львів, 29 лют. 2008 р.). –

Л.: Львів. держ. ун-т внутр. справ, 2008. – С. 239-246.

48. Галкін А. Генетично модифіковані продукти, клонування людини,

стовбурові клітини – виклики ХХІ століття / А. Галкін, Г. Ковтун // Світогляд. –

2007. – № 5. – С. 60-67.

49. Гарбуз Н. ГМО – спасіння чи загибель? / Н. Гарбуз // Деснянська

правда вільна. – 2009. – №26. – С. 1, 7.

50. Гафурова О. В. Організаційно-правові проблеми соціального

розвитку села, поліпшення життєвого рівня селян і захисту їхніх прав /

О. В. Гафурова // Проблеми розвитку аграрного та земельного права України:

моногр. / [В. І. Семчик, П. Ф. Кулинич, В. М. Єрмоленко та ін.; за заг. ред.

В. І. Семчика, П. Ф. Кулинича]. – К.: Ред. журн. «Право України»; Х.: Право,

2013. – С. 194-216.

51. Гафурова О. В. Спільна аграрна політика Європейського Союзу:

розвиток законодавства / О. В. Гафурова // Наук. вісн. Нац. ун-ту біоресурсів і

природокористування України: Серія «Право» / голова редкол. Д. О. Мельничук.

– 2011. – Вип. 157. – С. 73-80.

52. Генетически модифицированные продукты [Электрон. ресурс]. –

Режим доступа: http://mera.su/phpBB3/wiewtopic?f=30&t=509

53. Генетично модифікована людина // Трибуна. – 2002. – №11-12. –

С. 22, 23.

54. Генномодифицированная соя [Электрон. ресурс]. – Режим доступа:

http://patysoy10.ucoz.com/index/gm_soja/0-4

55. Гетьман А. П. Інститут юридичної відповідальності в екологічному

законодавстві України / А. П. Гетьман // Сучасні науково-практичні проблеми

екологічного, земельного та аграрного права: матер. «круглого столу»

185

(м. Харків, 6 груд. 2013 р.): зб. тез наук. доп. / за заг. ред. А. П. Гетьмана. – Х.:

Право, 2013. – С. 14-18.

56. Гетьман А. П. Правове регулювання розвитку біотехнології та

використання генетично модифікованих організмів (ГМО) в Європейському

Союзі / А. П. Гетьман, В. І. Лозо // Пробл. законності : акад. зб. наук. пр. / відп.

ред. В. Я. Тацій. – Х.: Нац. ун-т «Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого»,

2011. – Вип. 117. – С. 180-194.

57. Гиренко І. В. Щодо регулювання обігу генетично-модифікованих

організмів у відкритих системах / І. В. Гиренко // Сучасні тенденції розвитку

національного законодавства України: зб. тез Міжнар. наук.-практ. конф., присв.

10-річчю створення юрид. ф-ту НУБіП (м. Київ, 19-20 травня 2011 р.) / упор.

О. М. Гончаренко. – К.: Вид. центр НУБіП України, 2011. – С. 272-274.

58. Гласова О. В. Пріоритетні завдання адаптації аграрного

законодавства України до законодавства Європейського Союзу / О. В. Гласова //

Перспективи міжнародної інтеграції агропромислового комплексу України –

«МІА України 2005»: матер. Міжнар. наук.-практ. конф. – К.: ІДП НАН України,

2005. – С. 40-43.

59. Гойчук О. І. Продовольча безпека держави як умова вступу України

у Світову організацію торгівлі / О. І. Гойчук // Митна політика України в

контексті європейського вибору : проблеми та шляхи їх вирішення: матер. конф.

(м. Дніпропетровськ, 20-21 листоп. 2003 р.). – Дніпропетровськ: Акад. мит.

служби України, 2003. – С. 27-29.

60. Горелко А. В. Селекционное право – институт аграрного права /

А. В. Горелко // Концептуальные основы развития национальных правовых

систем в контексте процессов глобализации и региональной интеграции:

постсоветский опыт и перспективы устойчивого развития: матер. Междунар.

науч.-практ. конф. (г. Минск, 7-8 окт. 2001 г.) / гл. ред. С. А. Балашенко. –

Минск: Изд. центр БГУ, 2001. – С. 186-188.

186

61. Господарський кодекс України від 16.01.2003 р., № 436-IV // Відом.

Верхов. Ради України. – 2003. – № 18, № 19-20, № 21-22. – Ст. 144.

62. ГОСТ 26640-85 «Земля. Термины и определения», затв. пост.

Держкому СРСР по стандартах від 28.10.1985 р., № 3453 [Електрон. ресурс]. –

Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/v3453400-85

63. Гребенюк М. Деякі питання формування правових засад

забезпечення продовольчої безпеки в сучасних умовах / М. Гребенюк // Підпр-

во, госп-во і право. – 2012. – №3. – С. 107-110.

64. Грибанов В. П. Ответственность за нарушение гражданских прав и

обязанностей: моногр. / В. П. Грибанов. – М.: Знание, 1973. – 97 с.

65. Даценко Л. Є. Правові аспекти біологічної безпеки при поводженні з

генетично-модифікованими організмами / Л. Є. Даценко // Екологічна безпека. –

2008. – № 3-4. – С. 110-114.

66. Демичев Д. М. Эколого-правовая ответственность: теория и

практика / Д. М. Демичев // Право и демократия: сб. науч. тр.: спец. вып. / отв.

ред. В. Н. Бибило. – Минск: Изд. центр БГУ, 2006. – С. 127-142.

67. Державна цільова програми розвитку українського села на період до

2015 року: затв. пост. КМУ від 19.09.2007 р., № 1158 // Офіц. вісн. України. –

2007. – № 73. – Ст. 2715.

68. Деякі питання проведення апробації (випробування) та реєстрації

генетично модифікованих організмів сортів сільськогосподарських рослин:

пост. КМУ від 23.07.2009 р., № 808 // Офіц. вісн. України. – 2009. – № 59. –

Ст. 2071.

69. Директива 2001/18/ЄС від 12.03.2001 р. про навмисний випуск у

навколишнє середовище ГМО // Official Journal. – 2001. – L 106. – Р. 1-39.

70. Директива 90/219/ЄЕС від 23.04.1990 р. про закрите використання

ГМО // Official Journal. – 1990. – L 117. – P. 1-14.

187

71. Директива Європейського парламенту та Ради Європи 2002/178/ЄС

про визначення загальних принципів і вимог харчового кодексу (Кодекс

аліментаріус) // Official Journal. – 2002. – L 60. – Р. 70-80.

72. Директива Європейського Парламенту та Ради 2009/41/ЄС від 6

травня 2009 р. про обмежене використання генетично модифікованих

мікроорганізмів у замкненій системі // Official Journal. – 2009. – L 125. – P. 75.

73. Директива Європейського Парламенту та Ради ЄС 2004/35/ЄС про

екологічну відповідальність, спрямовану на запобігання екологічної шкоди та

усунення її наслідків від 21.04.2004 р. [Електрон. ресурс]. – Режим доступу:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/994_a76

74. Директива Ради 90/220/ЄЕС від 23.04.1990 р. про вивільнення ГМО

в навколишнє середовище // Official Journal. – 1990. – L 117. – P. 15-28.

75. Директива Ради 94/51/ЄС від 07.11.1994 р. // Official Journal. – 1994.

– L 217. – P. 29.

76. Директива Ради 98/81/ЄС від 28.10.1998 р. // Official Journal. – 1998.

– L 330. – P. 13-31.

77. Договор о функционировании Европейского Союза от 25 марта

1957 г. // Европейский Союз: основополагающие акты в редакции

Лиссабонского договора с комментариями / отв. ред. С. Ю. Кашкин. – М.:

Инфра-М, 2008. – С. 211-378.

78. Дослідження на ГМО [Електрон. ресурс]. – Режим доступу:

http://knmu.kharkov.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=128%3A2

011-05-10-06-54-57&Itemid=32&lang=uk

79. Духно Н. А. Понятие и виды юридической ответственности /

Н. А. Духно, В. И. Ивакин // Гос-во и право. – 2000. – № 6. – С. 12-17.

80. Європейський Союз: словник-довідник / ред. М. Марченко. – К.:

Вид-во К.І.С., 2006. – 140 с.

188

81. Єрмоленко В. М. Правове регулювання інновацій у виробництво

якісної і безпечної сільськогосподарської продукції / В. М. Єрмоленко // Правові

засади інноваційного розвитку у сільському господарстві України: моногр. / кол.

авт., за ред. В. І. Семчика. – К.: Вид-во «Юридична думка», 2010. – С. 230-254.

82. Єрмоленко В. М. Проблеми законодавчого регулювання поводження

з генетично модифікованими організмами / В. М. Єрмоленко // Актуальні

питання реформування правової системи України: зб. ст. за матер. VІ Міжнар.

наук.-практ. конф. (м. Луцьк, 29-30 трав. 2009 р.) / уклад. Т. Д. Климчук. –

Луцьк: Волин. обл. друк., 2009. – С. 388-390.

83. Єрмоленко В. М. Проблемні питання формування загальних засад

правового регулювання галузі рослинництва / В. М. Єрмоленко // Актуальні

проблеми реформування земельних, екологічних, аграрних та господарських

правовідносин в Україні: зб. наук. пр. за результ. Міжнар. наук.-практ. конф.

(м. Хмельницький, 14-15 трав. 2010 р.). – Хмельницький: Вид-во Хмельн. ун-ту

управління та права, 2010. – С. 113, 114.

84. Еппесен Хелле. Концерн BASF висадив першу генетичну картоплю

– під охороною поліції / Хелле Еппесен // Німецька хвиля: суспільно-правовий

канал; наука й техніка. – 25.04.2010 [Електрон. ресурс]. – Режим доступу:

http://www.dw-world.de

85. Загальні вимоги до компетентності випробувальних та

калібрувальних лабораторій: ДСТУ ISO/IEC 17025:2006 [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://agrogen.com.ua/wp-

content/uploads/2014/01/%D0%94%D0%A1%D0%A2%D0%A3_ISO17025-

2006.pdf

86. Загальнодержавна програма адаптації законодавства України до

законодавства Європейського Союзу: затв. Законом України від 18.03.2004 р.,

№ 1629-IV // Відом. Верхов. Ради України. – 2004. – № 29. – Ст. 367.

189

87. Зелена О. Поняття юридичної відповідальності: окремі проблеми /

О. Зелена // Право України. – 2002. – № 11. – С. 109-111.

88. Земельний кодекс України від 25.10.2001 р., № 2768-III // Відом.

Верхов. Ради України. – 2002. – № 3-4. – Ст. 27.

89. Игнатьев И. Генетически модифицированные организмы и

обеспечение биологической безопасности / И. Игнатьев, И. Тромбицкий,

А. Лозан. – Кишенев: Экоспектр-Бендеры, 2007. – 60 с.

90. Кайдашов В. Проблеми вдосконалення правового регулювання

безпечності й якості сільськогосподарської продукції в умовах інтеграції до

міжнародних спільнот / В. Кайдашов // Підпр-во, госп-во і право. – 2009. – № 11.

– С. 116-118.

91. Кайдашов В. С. Адаптація законодавства України щодо безпечності

та якості сільськогосподарської продукції до норм Європейського Союзу та

Світової організації торгівлі / В. С. Кайдашов // Матер. наук.-практ. конф.

(м. Луцьк, листоп. 2009 р.). – Луцьк: Волин. обл. друк., 2009. – С. 397-401.

92. Кайдашов В. С. Окремі питання правового регулювання поводження

із генетично модифікованими організмами / В. С. Кайдашов // Сучасне земельне,

аграрне, екологічне та природоресурсне право: актуальні проблеми теорії та

практики: матер. Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Біла Церква, 21-22 трав.

2010 р.). – Біла Церква: Білоцерків. нац. аграрний ун-т, 2010. – С. 65, 66.

93. Кайдашов В. С. Організаційно-правові засади безпечності та якості

сільськогосподарської продукції: дис. … канд. юрид. наук: спец. 12.00.06 – земе-

льне право; аграрне право; екологічне право; природоресурсне право / Кайдашов

Віталій Сергійович. – Х., 2012 . – 217 с.

94. Картахенский протокол по биобезопасности к Конвенции о

биологическом разнообразии // Зб. міжнар.-прав. актів у сфері охорони довкілля.

– [2-ге вид., допов.]. – Л.: Норма, 2002. – С. 343-357.

190

95. Коваленко Т. О. Еколого-правові аспекти поводження з генетично

модифікованими організмами / Т. О. Коваленко // Екологічне законодавство

України: стан та перспективи розвитку: матер. Міжнар. наук.-практ. конф.

(м. Харків, 13-14 груд. 2007 р.); Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого,

Наук.-досл. ін.-т держ. буд-ва та місцевого самоврядування, Державне управл.

охорони навкол. природ. середовища в Харків. обл. – Х.: Право, 2008. – С. 14-18.

96. Коваленко Т. О. Особливості юридичної відповідальності за

порушення вимог продовольчої безпеки України / Т. О. Коваленко // Актуальні

проблеми становлення і розвитку права екологічної безпеки в Україні: матер.

наук.-практ. «круглого столу» (м. Київ, 28 бер. 2014 р.) / ред. кол.:

М. В. Краснова та ін.; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. – Чернівці:

Кондратьєв А. В., 2014. – С. 102-105.

97. Ковальчук Т. Г. Відносини щодо правового забезпечення

екологічної безпеки в енергетиці України в предметі права екологічної безпеки /

Т. Г. Ковальчук // Актуальні проблеми становлення і розвитку права екологічної

безпеки в Україні: матер. наук.-практ. «круглого столу» (м. Київ, 28 бер. 2014 р.)

/ ред. кол.: М. В. Краснова та ін.; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. – Чернівці:

Кондратьєв А. В., 2014. – С. 28-30.

98. Кодекс законів про працю України від 10.12.1971 р., № 322-VIII //

Відом. Верхов. Ради УРСР. – 1971. – № 50. – Ст. 375.

99. Кодекс України про адміністративні правопорушення від

07.12.1984 р., № 8073-X // Відом. Верхов. Ради УРСР. – 1984. – Додаток до

№ 51. – Ст. 1122.

100. Козмуляк К. А. Правове регулювання екологічної безпеки кормів у

тваринництві за законодавством України / К. А. Козмуляк // Актуальні проблеми

становлення і розвитку права екологічної безпеки в Україні: матер. наук.-практ.

«круглого столу» (м. Київ, 28 бер. 2014 р.) / ред. кол.: М. В. Краснова та ін.;

Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. – Чернівці: Кондратьєв А. В., 2014. – С. 105-108.

191

101. Козырь М. И. Аграрное право России: состояние, проблемы и

тенденции развития: моногр. – [2-е изд., перераб. и доп.] / М. И. Козырь. – М.:

Норма, 2008. – 336 с.

102. Коломієць Я. Л. Про правове регулювання ліцензування окремих

видів виробничо-господарської діяльності сільськогосподарських

товаровиробників / Я. Л. Коломієць // Право і суспільство. – 2015. – № 2. – С. 85-

90.

103. Колпаков В. К. Адміністративне право України: підруч. /

В. К. Колпаков. – К.: Юрінком, 1999. – 736 с.

104. Колпаков В. К. Адміністративне право України: підруч. /

В. К. Колпаков, О. В. Кузьменко. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 544 с.

105. Коментарі щодо етикетування харчових продуктів і

сільськогосподарської продукції, які містять ГМО або вироблені з їх

використанням, з прийняттям постанови Кабінету Міністрів України від

13.05.2009 р., № 468 [Електрон. ресурс]. – Режим доступу:

http://ztmetr.com.ua/?page_id=372

106. Кондратьєва К. Інституційно-правова складова забезпечення

екологічної безпечності сільськогосподарської продукції в Україні /

К. Кондратьєва // Вісник Київ. нац. ун-ту ім. Т. Шевченка: Юрид. науки. – 2012.

– №92. – С. 69-72.

107. Конституція України від 28.06.1996 р. // Відом. Верхов. Ради

України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.

108. Корельский В. М. Теория государства и права: учебник. – [2-е изд.,

изм. и доп.] / В. М. Корельский, В. Д. Перевалов. – М.: Юристъ, 2002. – 616 с.

109. Корнієнко Г. С. Правові засади виробництва безпечних та якісних

сільськогосподарської продукції та продуктів харчування / Г. С. Корнієнко //

Актуальні проблеми правового забезпечення продовольчої безпеки України:

моногр. / [О. М. Батигіна, В. П. Жушман, В. М. Корнієнко та ін.; за ред.

192

В. Ю. Уркевича та М. В. Шульги]. – Х.: ФОП Шевченко С. О., 2013. – С. 235-

255.

110. Король К. Соя як зброя. Генетично модифіковані продукти /

К. Король // Віче. – 2006. – № 5 (№5-6). – С. 70-73.

111. Костицький В. В. Лісове право України: навч. посіб. /

В. В. Костицький. – К.: ЗАТ «НІЧЛАВА», 1999. – 164 с.

112. Котюк В. О. Теорія права: курс лекцій: навч. посіб. для юрид. фак.

вузів / В. О. Котюк. – К.: Вентурі, 1996. – 208 с.

113. Кравець Н. В. Щодо місця принципу екологізації аграрного

виробництва у системі принципів аграрного права / Н. В. Кравець // Сучасні

досягнення наук земельного, аграрного та екологічного права: зб. матер.

«круглого столу» (м. Харків, 24 трав. 2013 р.) / за ред. М. В. Шульги,

Д. В. Саннікова. – Х.: Нац. ун-т «ЮАУ ім. Ярослава Мудрого», Нац. акад. прав.

наук України, 2013. – С. 152, 153.

114. Краснова М. В. Екологічна відповідальність за шкоду, заподіяну

навколишньому природному середовищу, у контексті адаптації законодавства

України до законодавства ЄС / М. В. Краснова // Право України. – 2007. – №3. –

С. 146-151.

115. Краснова М. В. Проблеми визначення поняття екологічної

відповідальності за законодавством України / М. В. Краснова // Університет.

наук. зап. – 2011. – № 1(37). – С. 216-222.

116. Кримінальний кодекс України від 05.04.2001 р., № 2341-III // Відом.

Верхов. Ради України. – 2001. – № 25-26. – Ст. 131.

117. Критерії заборони поширення сортів рослин в Україні: затв. наказом

М-ва аграр. політики України від 30.08.2002 р., № 247, зареєстр. в М-ві юстиції

України 25.10.2002 р., за № 847/7135 // Офіц. вісн. України. – 2002. – № 44. –

Ст. 2053.

193

118. Кузнецов С. А. Некоторые аспекты регулирования потребительного

рынка Российской Федерации: о жалобных книгах и ГМО в продуктах питания /

С. А. Кузнецов // Сучасні тенденції розвитку національного законодавства

України: зб. тез Міжнар. наук.-практ. конф., присв. 10-річчю створення юрид.

ф-ту НУБіП (м. Київ, 19-20 трав. 2011 р.) / упор. О. М. Гончаренко. – К.: Вид.

центр НУБіП України, 2011. – С. 341-343.

119. Кузьміна М. М. Проблеми правового забезпечення безпеки харчової

продукції / М. М. Кузьміна // Правове забезпечення становлення економіки

інноваційного типу в Україні: матер. наук.-практ. конф. (м. Харків, 15 груд.

2009 р.) / Нац. акад. прав. наук України, НДІ держ. буд-ва та місц.

самоврядування, Нац. ун-т «ЮАУ ім. Я. Мудрого». – Х. : ФІНН, 2011. – С. 51-

54.

120. Кузьмина Н. Г. Правовое регулирование селекционной

деятельности: дис. … канд. юрид. наук: спец. 12.00.06 / Кузьмина Надежда

Геннадьевна. – М., 2004. – 223 с.

121. Кулинич П. Ф. Правові проблеми охорони і використання земель

сільськогосподарського призначення в Україні: моногр. / П. Ф. Кулинич. – К.:

Логос, 2011. – 688 с.

122. Кулиш И. М. «Латиноамериканский» путь развития Украины:

влияние на сельские территории / И. М. Кулиш [Электрон. ресурс]. – Режим

доступа: http://cyberleninka.ru/article/n/latinoamerikanskiy-put-razvitiya-ukrainy-

vliyanie-na-selskie-territorii

123. Курило В. І. Актуальні питання державного контролю у сфері

забезпечення біобезпеки при поводженні з ГМО у світлі глобалізації проблеми

збереження фіторізноманіття / В. І. Курило, І. В. Гиренко // Наук. вісн. Нац. ун-

ту біоресурсів і природокористування України: Серія «Право» / голова редкол.

Д. О. Мельничук. – 2012. – Вип. 173. – Ч. 3. – С. 208-223.

194

124. Курило І. В. Деякі питання правового регулювання інноваційної

діяльності в рослинництві Україні / І. В. Курило // Південноукр. правн. часопис.

– 2009. – №1. – С. 129-132.

125. Курило В. І. Правове забезпечення збереження і використання

генетичних ресурсів рослин через призму глобалізації проблеми біоетики /

В. І. Курило, І. В. Гиренко, В. В. Курзова // Наук. вісн. Нац. ун-ту біоресурсів і

природокористування України: Серія «Право» / голова редкол. Д. О. Мельничук.

– 2012. – Вип. 173. – Ч. 3. – С. 97-115.

126. Курман Т. В. Поняття, ознаки, основні категорії та принципи

продовольчої безпеки / Т. В. Курман // Актуальні проблеми правового

забезпечення продовольчої безпеки України: моногр. / [О. М. Батигіна,

В. П. Жушман, В. М. Корнієнко та ін.; за ред. В. Ю. Уркевича та М. В. Шульги].

– Х.: ФОП Шевченко С. О., 2013. – С. 9-36.

127. Курман Т. В. Поняття та ознаки продовольчої безпеки / Т. В. Курман

// Правове регулювання екологічних, аграрних та земельних відносин в Україні:

сучасний стан та напрями вдосконалення: моногр. / [А. П. Гетьман, М. В. Шульга,

А. М. Статівка, В. Ю. Уркевич та ін.; за ред. А. П. Гетьмана та В. Ю. Уркевича].

– Х.: Право, 2012. – С. 228-243.

128. Лабораторія з визначення ГМО [Електрон. ресурс]. – Режим

доступу: http://zernolab.com.ua/ua/ptsr_laboratoriya.htm

129. Лазарев В. В. Теория государства и права: учебник / В. В. Лазарев. –

М.: Право и закон, 1996. – 424 с.

130. Латишева В. В. Правове забезпечення розвитку житлово-

комунального господарства як складової соціальної сфери села в Україні:

моногр. / В. В. Латишева. – Х.: Точка, 2014. – 172 с.

131. Лейба Л. В. До питання про вдосконалення законодавства України у

сфері забезпечення біологічної безпеки / Л. В. Лейба // Сучасні екологічні

проблеми та методика викладання еколого-правових дисциплін: республ. наук.-

195

практ. конф. (м. Харків, 25-26 лист. 2010 р.) / за заг. ред. А. П. Гетьмана. – Х.:

НЮАУ ім. Ярослава Мудрого, 2010. – С. 39-41.

132. Лейба Л. В. Правові проблеми використання генетично-

модифікованих організмів при виробництві сільськогосподарської продукції та

продуктів харчування / Л. В. Лейба // Актуальні проблеми правового

забезпечення продовольчої безпеки України: моногр. / [О. М. Батигіна,

В. П. Жушман, В. М. Корнієнко та ін.; за ред. В. Ю. Уркевича та М. В. Шульги].

– Х.: ФОП Шевченко С.О., 2013. – С. 255-278.

133. Лещинская И. Б. Современные проблемы биотехнологии.

Биотехнология вчера, сегодня, завтра. – [докл., 23-24 янв. 1989 г.] /

И. Б. Лещинская; отв. ред. И. А. Коновалов. – Казань: Изд-во Казан. ун-та, 1990.

– 32 с.

134. Лозо В. И. Правовые основы экологической стратегии Европейского

Союза (Концепция, программное обеспечение, систематизация и комментарий

действующего законодательства ЕС): моногр. / В. И. Лозо. – Х.: Право, 2008. –

368 с.

135. Лякишева Ю. А. Правовое регулирование генно-инженерной

деятельности: автореф. дис. на соиск. учен. степ. канд. юрид. наук: спец.

12.00.06 / Ю. А. Лякишева; Моск. гос. ун-т. – М., 2010. – С. 19.

136. Максимович Р. О. Проблеми правового забезпечення біобезпеки в

Україні / Р. О. Максимович // Сучасні проблеми аграрного і природоресурсного

права: Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Київ, 30-31 жовт. 2009 р.) / за заг. ред.

В.М. Єрмоленка та ін. – К.: ІРІДІУМ, 2009. – С. 316-319.

137. Малишко М. І. Юридична відповідальність за екологічні

правопорушення / М. І. Малишко. – К.: УНА, 2001. – 27 с.

138. Мамутов В. К. Гармонизация с хозяйственным правом ЕС

законодательства отдельных стран: тезисы доклада / В. К. Мамутов //

Гармонизация законодательства Украины и международная интеграция:

196

внешнеэкономический аспект: сб. науч. тр. / редкол.: В. К. Мамутов и др. –

Донецк: ООО «Юго-Восток, Лтд», 2006. – С. 5-11.

139. Марченко С. І. Організаційно-правові питання товарного

сільськогосподарського виробництва в Україні: моногр. / С. І. Марченко. – К.:

ВГЛ «Обрії», 2010. – 200 с.

140. Марченко С. І. Правові аспекти сільськогосподарського

природокористування в умовах адаптації аграрного законодавства України до

законодавства Європейського Союзу / С. І. Марченко // Актуальні проблеми

правового забезпечення екологічної безпеки, використання та охорони

природних ресурсів: матер. Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Харків, 9-10 жовт.

2009 р.) / за заг. ред. А. П. Гетьмана та М. В. Шульги. – Х.: Нац. юрид. акад.

України ім. Ярослава Мудрого, 2009. – С. 142-144.

141. Матузов Н. И. Правовая система и личность: моногр. /

Н. И. Матузов. – Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1987. – 294 с.

142. Медведєва М. О. Міжнародні правові стандарти співробітництва

держав у галузі біотехнологій: автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юрид.

наук: спец. 12.00.11 – міжнародне право / М. О. Медведєва. – К., 2005. – 19 с.

143. Медведєва М. О. Правове регулювання біотехнологічної діяльності в

Україні / М. О. Медведєва, Я. Б. Блюм // Механізми державного управління: зб.

наук. пр. – 2004. – № 3(22). – С. 87-96.

144. Медведєва М. Стан та перспективи правового регулювання

біотехнологічної діяльності в Україні / М. Медведєва // Право України. – 2004. –

№ 8. – С. 95-99.

145. Медико-біологічна оцінка нетрадиційної продовольчої сировини і

нових харчових продуктів: метод. вказівки, затв. наказом М-ва охорони здоров’я

України від 09.07.1997 р., № 204 [Електрон. ресурс]. – Режим доступу:

http://mozdocs.kiev.ua/view.php?id=824

197

146. Мельничук Н. Правові аспекти генно-інженерної діяльності в

Україні / Н. Мельничук // Підпр-во, госп-во і право. – 2003. – №2. – С. 42, 43.

147. Менів О. І. Актуальні правові питання використання ГМО при

виробництві сільськогосподарської продукції / О. І. Менів // Юридична осінь

2014 року: зб. тез доп. та наук. повідомл. учасн. Всеукр. наук. конф. молодих

учених (м. Харків, 14 лист. 2014 р.) / за заг. ред. А. П. Гетьмана. – Х.: Нац. юрид.

ун-т ім. Ярослава Мудрого, 2014. – С. 247-249.

148. Менів О. І. Актуальні правові питання використання ГМО у

рослинництві в Україні та ЄС / О. І. Менів // Наук. вісн. Нац. ун-ту біоресурсів і

природокористування України: Серія «Право» / голова редкол.

С. М. Ніколаєнко. – 2015. – Вип. 218. – С. 76-84.

149. Менів О. І. Маркування органічної сільськогосподарської продукції:

правові питання / О. І. Менів // Актуальні проблеми юридичної науки: зб. тез

Міжнар. наук. конф. «Чотирнадцяті осінні юридичні читання»

(м. Хмельницький, 23-24 жовт. 2015 р.). – [У 2-х ч. – Ч. друга]. – Хмельницький:

Хмельн. ун-т управління та права, 2015. – С. 25-27.

150. Менив А. О принципах правового регулирования использования

ГМО при выращивании сельскохозяйственной продукции растительного

происхождения в Украине и Европейском Союзе / А. Менив // Legea si viata

(г. Кишинев, Республика Молдова). – 2015. – №7/2. – С. 58-61.

151. Менів О. І. Про законодавчі обмеження використання ГМО при

вирощуванні сільськогосподарської продукції рослинного походження /

О. І. Менів // Правове регулювання суспільних відносин: актуальні проблеми та

вимоги сьогодення: матер. Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Запоріжжя, 24-25 лип.

2015 р.). – Запоріжжя: ЗМГО «Істина», 2015. – С. 46-48.

152. Менів О.І. Про правове регулювання відстеження і маркування

сільськогосподарської рослинницької продукції, що містить ГМО, в Україні та

ЄС / О.І. Менів // Юрид. наук. електрон. журн.: електрон. наук. вид. – 2015. –

198

№ 4. – С. 133-136 [Електрон. ресурс]. – Режим доступу:

http://www.lsej.org.ua/4_2015/35.pdf

153. Менів О. І. Про характеристику законодавства України та ЄС щодо

використання ГМО при вирощуванні сільськогосподарської продукції

рослинного походження / О. І. Менів // Наук. вісн. Нац. ун-ту біоресурсів і

природокористування України: Серія «Право» / голова редкол.

С. М. Ніколаєнко. – 2014. – Вип. 197. – Ч. 3. – С. 72-79.

154. Менів О. І. Співіснування генетично модифікованих та інших

сільськогосподарських культур: досвід правового регулювання у Європейському

Союзі / О. І. Менів // Право і суспільство. – 2015. – №5-2. – Ч. 2. – С. 104-109.

155. Міністерський указ від 7 лютого 2008 року щодо призупинення

сіяння генетично модифікованої кукурудзи (Zea Mays l Line MON810) // Journal

Officiel de la République Française (JORF). – 2008. – № 34. – 9 лют.

156. Місус Н. Усе про спільні політики Європейського Союзу: моногр. /

Н. Місус; пер. з анг. – К.: Вид-во К.І.С., 2005. – 466 с.

157. Морозовська Т. В. Законодавче регулювання сектора «генетично

модифіковані організми»: розвиток і перспективи / Т. В. Морозовська // Наук.

вісн. Нац. ун-ту біоресурсів і природокористування України: Серія «Право» /

голова редкол. Д. О. Мельничук. – 2012. – Вип. 173. – Ч. 3. – С. 122-130.

158. Назаренко В. И. Аграрная политика Европейского Союза: моногр. /

В. И. Назаренко; Ин-т Европы РАН. – М.: ООО «Маркет ДС Корпорейшн»,

2004. – 362 с.

159. Національний стандарт ДСТУ 4518-2008 «Продукти харчові.

Маркування для споживачів» (чинний від 2008-11-10). – К.:

Держспоживстандарт України, 2008. – 32 с.

160. Нерсесянц В. С. Общая теория права и государства: учебник для

юрид. вузов и фак. / В. С. Нерсесянц. – М.: Норма, 2001. – 552 с.

199

161. Новак Т. С. Правове регулювання охорони праці у сільському

господарстві України: сучасний стан і напрями вдосконалення: моногр. /

Т. С. Новак; за ред. В. М. Єрмоленка. – К.: ЦП «КОМПРИНТ», 2013. – 196 с.

162. Носальська І. Всі насадження ГМ-рослин в Україні є нелегальними,

але покарати за це неможливо / І. Носальська [Електрон. ресурс]. – Режим

доступу: http://ua.golos.ua/suspilstvo/20100720

163. Носік В. В. Правові проблеми аграрних та земельних відносин в

Україні в умовах глобалізації та світової інтеграції суспільних явищ / В. В. Носік

// Проблеми вдосконалення земельного законодавства та правового

забезпечення аграрного виробництва: матер. Міжнар. наук.-практ. конф., присв.

5-річчю заснув. юрид. фак-ту Білоцерків. нац. аграр. ун-ту (м. Біла Церква, 17-18

квіт. 2008 р.). – Біла Церква: Білоцерків. нац. аграр. ун-т, 2008. – С. 16-18.

164. Організаційно-правові проблеми розвитку аграрного і земельного

ринків в Україні: наук. доповідь. – К.: ІДП ім. В.М. Корецького НАН України. –

88 с.

165. Орхуська Конвенції про доступ до інформації, участь в процесі

прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля від

25.06.1998 р. [Електрон. ресурс]. – Режим доступу:

http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/994_015

166. Осауленко А. Юридична відповідальність як інститут матеріального

права / А. Осауленко // Підпр-во, госп-во і право. – 2005. – № 4. – С. 81-84.

167. Основні засади (стратегія) державної екологічної політики України

на період до 2020 року: затв. Законом України від 21.12.2010 р., № 2818-VI //

Відом. Верхов. Ради України. – 2011. – № 26. – Ст. 218.

168. Офіційний сайт Національної академії аграрних наук [Електрон.

ресурс]. – Режим доступу: http://naas.gov.ua/ustanovy/

200

169. Перелік видів діяльності та об’єктів, що становлять підвищену

екологічну небезпеку: затв. пост. КМУ від 27.07.1995 р., № 554 [Електрон.

ресурс]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/554-95-%D0%BF

170. Перелік видів діяльності та об’єктів, що становлять підвищену

екологічну небезпеку: затв. пост. КМУ від 28.08.2013 р., № 808 // Офіц. вісн.

України. – 2013. – № 87. – Ст. 3221.

171. Перелік харчових продуктів, щодо яких здійснюється контроль

вмісту генетично модифікованих організмів: затв. наказом М-ва охорони

здоров’я України від 09.11.2010 р., № 971, зареєстр. в М-ві юстиції України

13.12.2010 р. за № 1248/18543 // Офіц. вісн. України. – 2010. – № 98. – Ст. 3506.

172. Петрик В. О. Забезпечення особистої безпеки через маркування ГМ

продуктів харчування / В. О. Петрик // Держава і право: Юрид. і політ. науки. –

2009. – Вип. 43. – С. 541-548.

173. Петров В. В. Экологическое право: учебник / В. В. Петров. – М.:

Изд-во БЕК, 1995. – 557 с.

174. Піддубна Д. С. Правовий захист органічної продукції від генетично

модифікованих організмів в Україні: автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд.

юрид. наук: спец. 12.00.06 – земельне право; аграрне право; екологічне право;

природоресурсне право / Д. С. Піддубна; Нац. ун-т біоресурсів і

природокористування України. – К., 2015. – 20 с.

175. Піддубна Д. С. Правовий захист органічної продукції від генетично

модифікованих організмів в Україні: дис. … канд. юрид. наук: спец. 12.00.06 –

земельне право; аграрне право; екологічне право; природоресурсне право /

Піддубна Дар’я Сергіївна. – О., 2014. – 225 с.

176. Піддубний О. Ю. Проблеми правовідносин у сфері біотехнологій:

моногр. / О. Ю. Піддубний. – К.: ІРІДІУМ, 2014. – 352 с.

177. Піддубний О. Ю. Сільськогосподарська біотехнологія як предмет

правового регулювання / О. Ю. Піддубний // Аграрне право як галузь права,

201

юридична наука і навчальна дисципліна: матер. Всеукр. «круглого столу»

(м. Київ, 25 трав. 2012 р.) / за заг. ред. В. М. Єрмоленка, В. І. Курила,

В. І. Семчика. – К.: Вид. центр НУБіП України, 2012. – С. 120-124.

178. Пірко Я. В. Впровадження методів контролю генетично

модифікованих компонентів у насіннєвому матеріалі сільськогосподарських

культур та стандартизація їх нормативного забезпечення / [Я. В. Пірко,

В. І. Корховий, Г. П. Кашеваров, І. К. Комарницький та ін.] // Наука та інновації.

– 2009. – № 2. – С. 38-49.

179. Пічкур О. В. Правова охорона селекційних досягнень у

рослинництві: моногр. / О. В. Пічкур. – К.: ПП «Авокадо», 2006. – 804 с.

180. Питання забезпечення реалізації статті 7 Закону України «Про

державну систему біобезпеки при створенні, випробуванні, транспортуванні та

використанні генетично модифікованих організмів»: пост. КМУ від

12.10.2010 р., № 919 // Офіц. вісн. України. – 2010. – № 78. – Ст. 2752.

181. Питання маркування сільськогосподарських товарів, вироблених із

застосуванням генетично модифікованих організмів: пост. КМУ від

21.11.2007 р., № 1330 // Офіц. вісн. України. – 2007. – № 89. – Ст. 3254.

182. Питання обігу харчових продуктів, що містять генетично-

модифіковані організми та (або) мікроорганізми: пост. КМУ від 01.08.2007 р.,

№ 985 // Офіц. вісн. України. – 2007. – № 57. – Ст. 2286.

183. План дій щодо реалізації пріоритетних положень Програми

інтеграції України до Європейського Союзу у 2001 році: затв. пост. КМУ від

10.04.2001 р., № 345 // Офіц. вісн. України. – 2001. – № 15. – Ст. 650.

184. Платой Украины за вступление в ВТО будут генетически

модифицированные продукты? [Электрон. ресурс]. – Режим доступа:

http://za.zubr.in.ua/2007/10/28/1358

185. Погребняк С. П. Поняття принципів права / С. П. Погребняк //

Актуальні проблеми правознавства: тези доп. і наук. повідом. учасн. наук. конф.

202

мол. учен. та здоб. / за заг. ред. М. І. Панова. – Х.: Нац. юрид. акад. України,

2006. – С. 5-7.

186. Погребняк С. П. Юридична відповідальність: загальнотеоретична

характеристика / С. П. Погребняк // Проблеми правової відповідальності:

моногр. / за ред. В. Я. Тація, А. П. Гетьмана, В. І. Борисової. – Х.: Право, 2014. –

С. 16-32.

187. Поддубный А. Ю. Правовое регулирование научной и

производственной деятельности в сфере биотехнологий как фактор устойчивого

развития биосферы / А. Ю. Поддубный // Правовое обеспечение

инновационного развития экономики республики Беларусь: матер. Междунар.

научно-практ. конф. (г. Минск, 21-22 окт. 2010 г.) / гл. ред. И. Н. Колядко. –

Минск: Позитив-центр, 2010. – С. 512-514.

188. Положення Європейської комісії 65/2004 про створення системи

розвитку і присвоєння унікальних ідентифікаторів для ГМО // Official Journal. –

2004. – L 10. – Р. 5.

189. Положення про мережу випробувальних лабораторій з визначення

вмісту генетично модифікованих організмів у продукції: затв. пост. КМУ від

11.07.2013 р., № 700 // Офіц. вісн. України. – 2013. – № 76. – Ст. 2820.

190. Положення про науково-методологічний центр з питань

випробувань генетично модифікованих організмів: затв. пост. КМУ від

11.07.2013 р. № 701 // Офіц. вісн. України. – 2013. – № 76. – Ст. 2821.

191. Польща проти ГМО [Електрон. ресурс]. – Режим доступу:

www.kolomyya.org /se/sites/ko/25304

192. Пономарьов П. Х. Генетично модифікована продовольча сировина і

харчові продукти, вироблені з її використанням: навч. посіб. для студ. вищ.

навч. закл. / П. Х. Пономарьов, І. В. Донцова. – К.: Центр учбов. літ., 2009. –

126 с.

203

193. Порядок видачі дозволу на проведення державної апробації

(випробування) генетично модифікованих організмів у відкритій системі: затв.

пост. КМУ від 02.04.2009 р., № 308 // Офіц. вісн. України. – 2009. – № 24. –

Ст. 810.

194. Порядок етикетування харчових продуктів, які містять генетично

модифіковані організми або вироблені з їх використанням та вводяться в обіг:

затв. пост. КМУ від 13.05.2009 р., № 468 // Офіц. вісн. України. – 2009. – № 37. –

Ст. 1240.

195. Порядок надання статусу спеціальної зони з виробництва сировини,

що використовується для виготовлення продуктів дитячого та дієтичного

харчування: затв. пост. КМУ від 03.10.2007 р., № 1195 // Офіц. вісн. України. –

2007. – № 76. – Ст. 2819.

196. Постанова Окружного адмiнiстративного суду мiста Києва № 1/1 від

11.02.2008 р. [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: http://ua-

info.biz/legal/baseaw/ua-emtjvt.htm

197. Правове регулювання відносин у сфері довкілля в Європейському

Союзі та в Україні: моногр. / кол. авт.; за заг. ред. В. Г. Дідика. – К.: Держ.

департамент з питань адаптації зак-ва, 2007. – 579 с.

198. Правове регулювання сфери охорони здоров’я людей, тварин,

рослин в Європейському Союзі та в Україні: моногр. / за ред. М. І. Іншина. – К.:

Центр учбов. літ., 2007. – 440 с.

199. Правове регулювання екологічної безпеки в Україні: навч. посіб. /

[А. П. Гетьман, М. В. Шульга, В. Л. Бредіхіна та ін.]. – Х.: Право, 2012. – 296 с.

200. Правовые проблемы обеспечения устойчивого развития сельских

территорий и эффективного функционирования агропромышленного комплекса:

моногр. / [И. П. Кузьмич и др.; науч. ред. И. П. Кузьмич]. – Минск: Бизнесофсет,

2013. – 480 с.

204

201. Право довкілля (екологічне право): навч. посіб. для студ. вищ. навч.

закл. / [П. Д. Пилипенко, В. І. Федорович, М. Я. Ващишин та ін.; за ред.

П. Д. Пилипенка]. – К.: Ін Юре, 2010. – 401 с.

202. Право Європейського Союзу: навч. посіб. – [2-ге вид.] / за заг. ред.

Р. А. Петрова. –– К.: Істина, 2009. – 376 с.

203. Право Європейського Союзу: підруч. / за ред. О. К. Вишнякова. – О.:

Фенікс, 2013. – 883 с.

204. Проблема ГМО в Україні – реальність сьогодення / Прес-служба

Укрметртестстандарту // Газета «Споживач.інфо». – 2009. – №2(2) бер.

[Електрон. ресурс]. – Режим доступу: http://spojivach.info/informye/416-2009-11-

05-12-50-39.html

205. Про безпечність та якість харчових продуктів: Закон України від

23.12.1997 р., № 771/97-ВР // Відом. Верхов. Ради України. – 1998. – № 19. –

Ст. 98.

206. Про відповідальність за шкоду, завдану внаслідок дефекту в

продукції: Закон України від 19.05.2011 р., № 3390-VI // Відом. Верхов. Ради

України. – 2011. – № 47. – Ст. 531.

207. Про визнання такими, що втратили чинність, деяких постанов

Кабінету Міністрів України: пост. КМУ від 03.09.2014 р., № 405 // Офіц. вісн.

України. – 2014. – № 73. – Ст. 2062.

208. Про визначення наукової установи, уповноваженої на виконання

функцій науково-методологічного центру з питань випробувань генетично

модифікованих організмів: розпорядж. КМУ від 10.10.2012 р., № 761-р

[Електрон. ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/761-

2012-%D1%80

209. Про вилучення з обігу, переробку, утилізацію, знищення або

подальше використання неякісної та небезпечної продукції: Закон України від

205

14.01.2000 р., № 1393-XIV // Відом. Верхов. Ради України. – 2000. – № 12. –

Ст. 95.

210. Про виноград та виноградне вино: Закон України від 16.06.2005 р.,

№ 2662-IV // Відом. Верхов. Ради України. – 2005. – № 31. – Ст. 419.

211. Про виробництво та обіг органічної сільськогосподарської продукції

та сировини: Закон України від 03.09.2013 р., № 425-VII // Відом. Верхов. Ради

України. – 2014. – № 20-21. – Ст. 721.

212. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо

харчових продуктів: Закон України від 22.07.2014 р., № 1602-VII // Відом.

Верхов. Ради України. – 2014. – № 41-42. – Ст. 2024.

213. Про внесення змін до Закону України «Про захист прав

споживачів»: Закон України від 01.12.2005 р., № 3161-IV // Відом. Верхов. Ради

України – 2006. – № 7. – Ст. 84.

214. Про внесення змін до Закону України «Про карантин рослин»: Закон

України від 19.01.2006 р., № 3369-IV // Відом. Верхов. Ради України. – 2006. –

№ 19-20. – Ст. 167.

215. Про внесення змін до Закону України «Про насіння і садивний

матеріал»: Закон України від 02.10.2012 р., № 5397-VI // Відом. Верхов. Ради

України. – 2013. – № 42. – Ст. 585.

216. Про внесення змін до Закону України «Про охорону прав на сорти

рослин»: Закон України від 17.01.2002 р., № 2986-III // Відом. Верхов. Ради

України. – 2002. – № 23. – Ст. 163.

217. Про внесення змін до Закону України «Про якість та безпеку

харчових продуктів та продовольчої сировини»: Закон України від 06.09.2005 р.,

№ 2809-IV // Відом. Верхов. Ради України. – 2005. – № 50. – Ст. 533.

218. Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 13

травня 2009 р. № 468: пост. КМУ від 01.07.2009 р., № 661 // Офіц. вісн. України.

– 2009. – № 50. – Ст. 1688.

206

219. Програма «Сільськогосподарська біотехнологія – 2001-2005 рр.»:

затв. наказом Мінагрополітики та УААН від 24.10.2001 р., №318/92 [Електрон.

ресурс]. – Режим доступу: http://ua-info.biz/legal/baseke/ua-xmedlr/index.htm

220. Про державну систему біобезпеки при створенні, випробуванні,

транспортуванні та використанні генетично модифікованих організмів: Закон

України від 31.05.2007 р., № 1103-V // Відом. Верхов. Ради України. – 2007. –

№ 35. – Ст. 484.

221. Про дитяче харчування: Закон України від 14.09.2006 р., № 142-V //

Відом. Верхов. Ради України. – 2006. – № 44. – Ст. 433.

222. Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя

населення: Закон України від 24.02.1994 р., № 4004-XII // Відом. Верхов. Ради

України. – 1994. – № 27. – Ст. 218.

223. Про затвердження Критеріїв оцінки ризику потенційного впливу

генетично модифікованих організмів на навколишнє природне середовище:

наказ М-ва екології та природних ресурсів України від 07.02.2011 р., № 36,

зареєстр. в М-ві юстиції України 01.03.2011 р. за № 247/18985 // Офіц. вісн.

України. – 2011. – № 17. – Ст. 722.

224. Про затвердження Порядку видачі дозволу на ввезення на митну

територію України незареєстрованих генетично модифікованих організмів для

науково-дослідних цілей або державних апробацій (випробувань): пост. КМУ

від 20.08.2008 р., № 734 // Офіц. вісн. України. – 2008. – № 63. – Ст. 2144.

225. Про затвердження Порядку видачі дозволу на проведення державної

апробації (випробування) генетично модифікованих організмів у відкритій

системі: пост. КМУ від 02.04.2009 р., № 308 // Офіц. вісн. України. – 2009. –

№ 24. – Ст. 810.

226. Про затвердження Порядку видачі дозволу на транзитне

переміщення не зареєстрованих в Україні генетично модифікованих організмів:

207

пост. КМУ від 28.04.2009 р., № 423 // Офіц. вісн. України. – 2009. – № 33. –

Ст. 1139.

227. Про затвердження Порядку державної реєстрації косметичних та

лікарських засобів, які містять генетично модифіковані організми або отримані з

їх використанням: пост. КМУ від 18.02.2009 р., № 114 // Офіц. вісн. України. –

2009. – № 12. – Ст. 373.

228. Про затвердження Порядку етикетування харчових продуктів, які

містять генетично модифіковані організми або вироблені з їх використанням та

вводяться в обіг: пост. КМУ від 13.05.2009 р., № 468 // Офіц. вісн. України. –

2009. – № 37. – Ст. 1240.

229. Про затвердження розмірів тарифів на проведення експертизи, яка є

підставою для державної реєстрації генетично модифікованих організмів сортів

сільськогосподарських рослин у відкритій системі: пост. КМУ від 18.11.2009 р.,

№ 1223 // Офіц. вісн. України. – 2009. – № 89. – Ст. 3015.

230. Про затвердження тимчасових критеріїв безпеки поводження з

генетично модифікованими організмами та провадження генетично-інженерної

діяльності у замкненій системі: пост. КМУ від 16.10.2008 р., № 922 // Офіц. вісн.

України. – 2008. – № 80. – Ст. 2693.

231. Про затвердження Тимчасового порядку ввезення, державного

випробування, реєстрації та використання трансгенних сортів рослин в Україні:

пост. КМУ від 17.08.1998 р., №1304 // Офіц. вісн. України. – 1998. – № 33. –

С. 67.

232. Про затвердження форми Реєстру косметичних та лікарських

засобів, які містять генетично модифіковані організми або отримані з їх

використанням: наказ М-ва охорони здоров’я України від 10.04.2013 р., № 290

[Електрон. ресурс]. – Режим доступу:

http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/MOZ22409.html

208

233. Про захист прав споживачів: Закон України від 12.05.1991 р.,

№ 1023-XII // Відом. Верхов. Ради УРСР. – 1991. – № 30. – Ст. 379.

234. Про захист рослин: Закон України від 14.10.1998 р., № 180-XIV //

Відом. Верхов. Ради України. – 1998. – № 50-51. – Ст. 310.

235. Про зерно та ринок зерна в Україні: Закон України від 04.07.2002 р.,

№ 37-IV // Відом. Верхов. Ради України. – 2002. – № 35. – Ст. 258.

236. Про карантин рослин: Закон України від 30.06.1993 р., № 3348-XII //

Відом. Верхов. Ради України. – 1993. – № 34. – Ст. 352.

237. Про Комісію з біобезпеки та біологічного захисту при Раді

національної безпеки і оборони України: указ Президента України від

10.06.2009 р., № 423/2009 // Офіц. вісн. України. – 2009. – № 44. – Ст. 1469.

238. Прокудина Н. В. Правовое регулирование общей аграрной политики

в Европейском Союзе: дис. … канд. юрид. наук: спец. 12.00.10 / Прокудина

Надежда Владимировна. – М.: ИГП РАН, 2008. – 202 с.

239. Про ліквідацію деяких комісій, рад та робочих груп, утворених

актами Кабінету Міністрів України, і визнання такими, що втратили чинність,

деяких актів Кабінету Міністрів України: пост. КМУ від 18.08.2005 р., № 753 //

Офіц. вісн. України. – 2005. – № 34. – Ст. 2035.

240. Про ліцензування видів господарської діяльності: Закон України від

02.03.2015 р., № 222-VIII // Офіц. вісн. України. – 2015. – № 25. – Ст. 722.

241. Про ліцензування певних видів господарської діяльності: Закон

України від 01.06.2000 р., № 1775-III // Відомості Верхов. Ради України. – 2000.

– № 36. – Ст. 299.

242. Про Міжвідомчу комісію з питань біологічної та генетичної безпеки

при Раді національної безпеки і оборони України: указ Президента України від

23.06.2004 р., №672/2004 // Офіц. вісн. України. – 2004. – № 25. – Ст. 1645.

243. Про насіння і садивний матеріал: Закон України від 26.12.2002 р.,

№ 411-IV // Відом. Верхов. Ради України. – 2003. – № 13. – Ст. 92.

209

244. Про об’єкти підвищеної небезпеки: Закон України від 18.01.2001 р.,

№ 2245-III // Відом. Верхов. Ради України. – 2001. – № 15. – Ст. 73.

245. Про охорону земель: Закон України від 19.06.2003 р., № 962-IV //

Відом. Верхов. Ради України. – 2003. – № 39. – Ст. 349.

246. Про охорону навколишнього природного середовища: Закон

України від 25.06.1991 р., № 1264-XII // Відом. Верхов. Ради України. – 1991. –

№ 41. – Ст. 546.

247. Про охорону прав на сорти рослин: Закон України від 21.04.1993 р.,

№ 3116-XII // Відом. Верхов. Ради України. – 1993. – № 21. – Ст. 218.

248. Про пестициди і агрохімікати: Закон України від 02.03.1995 р.,

№ 86/95-ВР // Відом. Верхов. Ради України. – 1995. – № 14. – Ст. 91.

249. Про приєднання України до Картахенського протоколу про

біобезпеку до Конвенції про біологічне різноманіття: Закон України від

12.09.2002 р., № 152-IV // Відом. Верхов. Ради України. – 2002. – № 44. –

Ст. 320.

250. Про ратифікацію Угоди про асоціацію між Україною, з однієї

сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної

енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони: Закон України від

16.09.2014 р., № 1678-VII // Відом. Верхов. Ради України. – 2014. – № 40. –

Ст. 2021.

251. Про рішення Ради національної безпеки і оборони від 27 лютого

2009 р. «Про біологічну безпеку України»: указ Президента України від

06.04.2009 р., № 220/2009 // Офіц. вісн. України. – 2009. – № 26. – Ст. 862.

252. Про судову практику у справах про злочини та інші правопорушення

проти довкілля: пост. Пленуму ВС України від 10.12.2004 р., № 17 [Електрон.

ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/v0017700-04

253. Про схвалення розробленого Міністерством освіти і науки плану

імплементації Директиви 2009/41/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 6

210

травня 2009 р. про використання генетично модифікованих мікроорганізмів у

замкненій системі: розпорядж. КМУ від 04.02.2015 р., № 74-р // Офіц. вісн.

України. – 2015. – № 12. – Ст. 317.

254. Про утворення Комісії з питань біоетики: пост. КМУ від

13.12.2001 р., № 1677 // Офіц. вісн. України. – 2001. – № 51. – Ст. 2285.

255. Про утворення Міжвідомчої ради з питань новітніх біотехнологій:

пост. КМУ від 14.12.2001 р., № 1689 // Офіц. вісн. України. – 2001. – № 51. –

Ст. 2294.

256. Про фермерське господарство: Закон України від 19.06.2003 р.,

№ 973-IV // Відом. Верхов. Ради України. – 2003. – № 45. – Ст. 363.

257. Пунда О. О. Досягнення генної інженерії у контексті забезпечення

національної безпеки України / О. О. Пунда // Актуальні проблеми

реформування земельних, екологічних, аграрних та господарських

правовідносин в Україні: зб. наук. пр. за результ. Міжнар. наук.-практ. конф.

(м. Хмельницький, 14-15 трав. 2010 р.). – Хмельницький: Вид-во Хмельн. ун-ту

управління та права, 2010. – С. 226-230.

258. Пустовойтова О. М. Наріжні проблемні питання державної

реєстрації генетично-модифікованих організмів в Україні / О. М. Пустовойтова

// Актуальні проблеми правового регулювання аграрних, земельних, екологічних

відносин і природокористування в Україні та країнах СНД: матер. Міжн. наук.-

практ. конф. (м. Луцьк, 10-11 вер. 2010 р.). – Луцьк: РВВ ЛНТУ, 2010. – С. 337-

340.

259. Регламент Європейської комісії 65/2004 від 14 січня 2004 р. //

Official Journal. – 2004. – L 10.

260. Регламент 97/258/ЄЕС від 27 січня 1997 р. // Official Journal. – 1997.

– L 43. – P. 1.

261. Регламент Європейського Парламенту і Ради ЄС № 1830/2003 від 22

вересня 2003 р. щодо відстеження і маркування генетично модифікованих

211

організмів і відстеження продуктів харчування та кормів, вироблених з

генетично модифікованих організмів // Official Journal. – 2003. – L 268.

262. Регламент Європейського Парламенту і Ради ЄС №1946/2003 від 15

липня 2003 р. про транскордонні перевезення генетично модифікованих

організмів // Official Journal. – 2005. – L 287.

263. Рекомендація Європейської Комісії 2004/787/ЄС від 4 жовтня

2004 р. про технічне керівництво для здійснення вибірки і виявлення ГМО і

матеріалів, вироблених із ГМО як продуктів або їх складових у контексті

Регламенту 1830/2003 // Official Journal. – 2004. – L 384. – Р. 18.

264. Рекомендації Європейської комісії 2003/556 // Official Journal. –

2003. – L 189. – P. 36.

265. Рішення Ради ЄС 2002/812/ЄС від 3 жовтня 2002 р. // Official Journal.

– 2002. – L 280.

266. Романко С. М. Актуальні питання реалізації державного контролю у

сфері забезпечення екологічної безпеки сільськогосподарської продукції /

С. М. Романко // Сучасне земельне, аграрне, екологічне та природоресурсне

право: актуальні проблеми теорії та практики: матер. Міжн. наук.-практ. конф.

(м. Біла Церква, 21-22 трав. 2010 р.). – Біла Церква: Білоцерків. нац. аграр. ун-т,

2010. – С. 102, 103.

267. Романко С. М. Економіко-правовий механізм забезпечення

екологічної безпеки сільськогосподарської продукції: дис. … канд. юрид. наук:

спец. 12.00.06 / Романко Світлана Миколаївна. – К., 2008. – 245 с.

268. Романко С. М. Проблеми реалізації права на екологічну безпеку

сільськогосподарської продукції (на матеріалах Івано-Франківської області) /

С. М. Романко // Актуальні проблеми правового забезпечення екологічної

безпеки, використання та охорони природних ресурсів: матер. Міжнар. наук.-

практ. конф. (м. Харків, 9-10 жовт. 2009 р.) / за заг. ред. А. П. Гетьмана та

212

М. В. Шульги. – Х.: Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого, 2009. –

С. 88-90.

269. Савельєва О. М. Сучасні підходи до визначення предмета аграрного

права України / О. М. Савельєва // Вісн. Нац. ун-ту «Юридична академія

України імені Ярослава Мудрого»: Серія «Економічна теорія та право» /

редкол.: А. П. Гетьман та ін. – Х.: Право, 2013. – № 4 (15). – С. 341-351.

270. Савченко Г. І. Пріоритетність розвитку сільського господарства

України як принцип аграрного права: моногр. / Г. І. Савченко. – Х.: Лідер, 2013.

– 186 с.

271. Савченко Г. І. Про систему принципів аграрного права /

Г. І. Савченко // Пробл. законності: акад. зб. наук. пр. / відпов. ред. В. Я. Тацій. –

Х.: Нац. ун-т «ЮАУ», 2011. – Вип. 116. – С. 139-146.

272. Самойлюк Т. А. Правові аспекти використання генетично-

модифікованих організмів для виробництва сільськогосподарської продукції /

Т. А. Самойлюк // Сучасні проблеми аграрного і природоресурсного права:

Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Київ, 30-31 жовт. 2009 р.) / за заг. ред.

В. М. Єрмоленка та ін. – К.: ІРІДІУМ, 2009. – С. 325-328.

273. Семчик В. І. Аграрне право як галузь системи права України /

В. І. Семчик // Проблеми розвитку аграрного та земельного права України:

моногр. / [В. І. Семчик, П. Ф. Кулинич, В. М. Єрмоленко та ін.; за заг. ред.

В. І. Семчика, П. Ф. Кулинича]. – К.: Ред. журн. «Право України»; Х.: Право,

2013. – С. 13-29.

274. Семчик В. І. Правові проблеми розвитку інноваційної діяльності у

сільському господарстві України / В. І. Семчик // Актуальні проблеми правового

регулювання аграрних, земельних, екологічних відносин і природокористування

в Україні та країнах СНД: матер. Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Луцьк, 10-11

вер. 2010 р.,). – Луцьк: РВВ ЛНТУ, 2010. – С. 63-66.

213

275. Семчик В. І. Стан та перспективи розвитку аграрного права України

/ В. І. Семчик // Сучасні проблеми аграрного і природоресурсного права:

Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Київ, 30-31 жовт. 2009 р.) / за заг. ред.

В. М. Єрмоленка та ін. – К.: ІРІДІУМ, 2009. – С. 40-43.

276. Семчик В. Навчаючись, навчаю… Вибрані праці. – [До 85 річчя] /

В. Семчик. – К.: Спринт-Сервіс, 2012. – 596 с.

277. Ситнік О. І. Генетичні технології та бізнес-інтереси, або «весь світ

грає у російську рулетку» / О. І. Ситнік // Еколог. вісн. – 2010. – № 1. – С. 11-15.

278. Скакун О. Ф. Теорія держави і права: пудруч. / О. Ф. Скакун; пер. з

рос. – Х.: Консум, 2001. – 656 с.

279. Скрипник В. Генетично модифіковані насінники пахнуть … медом /

В. Скрипник // Голос України. – 2008. – 18 черв. – С. 12.

280. Станіславський В. П. Правове регулювання насінницької діяльності

в Україні: моногр. / В. П. Станіславський. – Х.: Право, 2006. – 160 с.

281. Статівка А. М. Аграрне право (оглядові лекції, нормативно-правові

акти): навч. посіб. / А. М. Статівка, В. Ю. Уркевич. – Х.: Юрайт, 2014. – 352 с.

282. Статівка А. М. Про адаптацію аграрного законодавства України до

законодавства Європейського Союзу / А. М. Статівка, І. А. Шуміло // Пробл.

законності: акад. зб. наук. пр. / відп. ред. В. Я. Тацій. – Х.: Нац. юрид. акад.

України, 2009. – Вип. 100. – С. 207-217.

283. Статівка А. М. Про роль і завдання аграрно-правової науки в

сучасних умовах / А. М. Статівка // Розвиток наук земельного, аграрного,

екологічного та природоресурсного права: зб. наук. пр. «круглого столу»

(м. Київ, 19 жовт. 2012 р.) / редкол. Г. І. Балюк [та ін.]. – К., 2012. – 415 с.

[Електрон. ресурс]. – Режим доступу: http://law.knu.ua/images/stories/Lit/kaf-

zemel/2012-round-table.pdf

284. Статівка А. М. Розвиток аграрного права в умовах набуття

асоційованого членства України в Європейському Союзі / А. М. Статівка //

214

Актуальні проблеми розвитку права і держави в умовах міжнародних

інтеграційних процесів: матер. Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Дніпропетровськ,

29 лист. 2013 р.). – Дніпропетровськ: Акад. мит. служби України, 2013. – С. 113,

114.

285. Струтинська-Струк Л. В. Правове забезпечення біобезпеки при

здійсненні генетично-інженерної діяльності: автореф. дис. на здоб. наук. ступ.

канд. юрид. наук: спец. 12.00.06 – земельне право; аграрне право; екологічне

право; природоресурсне право / Л. В. Струтинська-Струк. – К., 2005. – 23 с.

286. Струтинська-Струк Л. В. Правове забезпечення біобезпеки при

здійсненні генетично-інженерної діяльності: дис. … канд. юрид. наук: спец.

12.00.06 – земельне право; аграрне право; екологічне право; природоресурсне

право / Струтинська-Струк Людмила Владиславівна. – К., 2005. – 206 с.

287. Струтинська-Струк Л. В. Правове регулювання маркування

продукції з генетично-модифікованими компонентами / Л. В. Струтинська-

Струк // Наук. вісн. Чернівецьк. ун-ту: Правознавство. – 2007. – Вип. 427. –

С. 63-67.

288. Струтинська-Струк Л. Правове регулювання забезпечення

біобезпеки при поводженні з генетично модифікованими організмами: стан та

тенденції розвитку в Україні / Л. Струтинська-Струк // Проблеми

державотворення і захисту прав людини в Україні: матер. IХ регіон. наук.-практ.

конф. (м. Львів, 13-14 лют. 2003 р.). – Л.: Львів. нац. ун-т ім. І. Франка, 2003. –

С. 361-363.

289. Сырых В. М. Комплексные институты как компоненты российского

права / В. М. Сырых // Журн. рос. права. – 2002. – № 10. – С. 22-27.

290. Теорія держави і права: підруч. [для студ. вищ. навч. закл.] /

[О. В. Петришин, С. П. Погребняк, В. С. Смородинский та ін.; за ред.

О. В. Петришина]. – Х.: Право, 2014. – 368 с.

215

291. Титова Н. И. Продовольственная проблема: земля, труд (правовые

аспекты): моногр. / Н. И. Титова. – Львов: Изд-во при Львов. ун-те «Выща шк.»,

1989. – 184 с.

292. Топораш И. Г. Экологические риски ГМО / И. Г. Топораш,

С. Л. Колесниченко, И. С. Крестинков // Хранение и переработка зерна. – 2009. –

№ 12. – С. 17, 18.

293. Третьякова В. Правове регулювання біоетичних проблем, пов’язаних

із застосуванням генної інженерії та обігом ГМО у відкритих і закритих

системах / В. Третьякова // Віче. – 2007. – № 21/22. – С. 38-41.

294. Угода про застосування санітарних та фітосанітарних заходів від

15.04.1994 р. [Електрон. ресурс]. – Режим доступу:

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/981_006.

295. Уркевич В. Ю. Загальна характеристика правового регулювання

продовольчої безпеки / В. Ю. Уркевич // Актуальні проблеми правового

забезпечення продовольчої безпеки України: моногр. / [О. М. Батигіна,

В. П. Жушман, В. М. Корнієнко та ін.; за ред. В. Ю. Уркевича та М. В. Шульги].

– Х.: ФОП Шевченко С. О., 2013. – С. 37-51.

296. Уркевич В. Ю. Про напрямки сучасних аграрно-правових

досліджень / В. Ю. Уркевич // Розвиток наук земельного, аграрного,

екологічного та природоресурсного права : зб. наук. пр. «круглого столу»

(м. Київ, 19 жовт. 2012 р.) / редкол: Г. І. Балюк та ін. – К., 2012. – 415 с.

[Електрон. ресурс]. – Режим доступу: http://law.knu.ua/images/stories/Lit/kaf-

zemel/2012-round-table.pdf

297. Уркевич В. Ю. Про принципи виробництва органічної

сільськогосподарської продукції в Україні / В. Ю. Уркевич // Наук. вісн. Нац.

ун-ту біоресурсів і природокористування України: Серія «Право» / голова

редкол. Д. О. Мельничук. – 2014. – Вип. 197. – Ч. 1. – С. 56-63.

216

298. Федяй М. Проблема поширення генетично модифікованих сортів

рослин / М. Федяй // Новые технологии. – 2006. – 3 авг. [Электрон. ресурс]. –

Режим доступа: http://h.ua/story/16335/

299. Филимонов Е. А. Использование генетически модифицированных

организмов в контексте экономической и продовольственной безопасности /

Е. А. Филимонов // Аграрное и земельное право. – 2008. – № 12 (48). – С. 78-84.

300. Храмова Ю. Р. Генно-инженерные достижения в аспекте эколого-

правовой проблематики / Ю. Р. Храмова // Юрид. мир. – 2003. – № 3. – С. 66-74.

301. Цивільне право: загальна частина: підруч. / за ред.

О. А. Підопригора, Д. В. Бобрової. – К.: Вентурі, 1995. – 416 с.

302. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р., № 435-IV // Відом.

Верхов. Ради України. – 2003. – №№ 40-44. – Ст. 356.

303. Цивільний кодекс України: наук.-практ. коментар. – [У 2-х ч.] / за

заг. ред. Я. М. Шевченко. – К.: Ін Юре, 2004. – Ч. 2. – 896 с.

304. Чабаненко М. М. Методи правового регулювання аграрних

відносин: дис. … канд. юрид. наук: спец. 12.00.06 – земельне право; аграрне

право; екологічне право; природоресурсне право / Чабаненко Микола

Миколайович. – Х., 2005. – 204 с.

305. Чабаненко М. М. Принципи галузі аграрного права /

М. М. Чабаненко // Розвиток наук земельного, аграрного, екологічного та

природоресурсного права: зб. наук. пр. «круглого столу» (м. Київ, 19 жовт.

2012 р.) / редкол.: Г. І. Балюк та ін. – К., 2012. – С. 223-227 [Електрон. ресурс]. –

Режим доступу: http://law.univ.kiev.ua/images/stories/Lit/kaf-zemel/2012-round-

table.pdf

306. Чабаненко М. М. Роль принципів в аграрному праві /

М. М. Чабаненко // Актуальні проблеми правоохоронної діяльності та

юридичної науки: матер. Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Дніпропетровськ, 19-

217

20 верес. 2013 р.). – Дніпропетровськ: Дніпропетр. держ. ун-т внутр. справ, 2013.

– С. 341-344.

307. Чувпило А. А. Экономическая политика и право Евросоюза /

А. А. Чувпило // Хозяйственное законодательство Украины: практика

применения и перспективы развития в контексте европейского выбора: сб. науч.

тр. НАН Украины; Ин-т эконом.-прав. исследований / отв. ред. В. К. Мамутов. –

Донецк: ООО «Юго-Восток, Лтд», 2005. – С. 101-104.

308. Шевчук С. С. Необхідність формування нових інститутів аграрного

права України / С. С. Шевчук // Стан та перспективи розвитку аграрного права:

матер. Міжнар. наук.-теорет. конф., присв. 80-річчю д.ю.н., проф., акад. АПрН

України В. З. Янчука (м. Київ, 26-27 трав. 2005 р.) / за ред. В. М. Єрмоленка,

В. І. Курила. – К.: Магістр-ХХІ сторіччя, 2005. – С. 124-126.

309. Шемшученко Ю. С. Правовые проблемы экологии: моногр. /

Ю. С. Шемшученко. – К.: Наук. думка, 1989. – 232 с.

310. Шингель Н. А. Аграрное право: ответы на экзаменац. вопр. /

Н. А. Шингель. – [2-е изд., перераб. и доп.]. – Минск: ТетраСистемс, 2008. –

160 с.

311. Шомпол О. А. Правове регулювання забезпечення екологічної

безпеки в межах ЄС / О. А. Шомпол // Актуальні проблеми правового

забезпечення екологічної безпеки, використання та охорони природних

ресурсів: матеріали Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Харків, 9-10 жовт. 2009 р.) /

за заг. ред. А. П. Гетьмана та М. В. Шульги. – Х.: Нац. юрид. акад. України ім.

Ярослава Мудрого, 2009. – С. 98-100.

312. Экологическое право: учеб. пособ. / [С. А. Балашенко и др.; под. ред.

Т. И. Макаровой, В. Е. Лизгаро]. – Минск: Изд. центр БГУ, 2008. – 495 с.

313. Энгдаль У. Ф. Семена разрушения. Тайная подоплёка генетических

манипуляций / Уильям Ф. Энгдаль. – Спб.: Нестор-История, 2009. – 320 с.

218

314. Юридична енциклопедія. – [В 6-ти т. – Т. 1: А-Г] / відп. ред.

Ю. С. Шемшученко. – К. : Укр. енцикл., 1998. – 672 с.

315. Agra Europe Weekly. – 2009. – № 2357. – 17 April.

316. Argentina’s Bitter Harvest Branford // New Scientist. – 2004. – 17 April.

– Р. 40-43.

317. Assemblée Nationale Française, Rapport de M. Christian Ménard sur les

Enjeux des Essais et de l’Utilisation des Organismes Génétiquement Modifiés. –

2005. – № 2254. – Vol 1. – Р. 10-24.

318. Baram M. Governing Risk in GM Agricultural: An introduction /

M. Baram, M. Bourrier // Governing Risk in GM Agricultural / edit. by Michael

Baram and Mathilde Bourrier. – New York: Cambridge university press, 2011. – P. 1-

14.

319. Black E. War Against the Weak: Eugenics and America's Campaign to

Create a Master Race / Edwin Black. – Dialog Press, 2012. – 566 p.

320. Bodiguel Luc. Coexistence of Genetically Modified, Conventation and

Organic Crops in the European Union: National Implementation / [Luc Bodiguel,

Michael Cardwell, Ana Carretero Garsia, Domenico Viti] // The Regulation of

Genetically Modified Organisms. Comparative Approaches / edit. by Luc Bodiguel

and Michael Cardwell. – New York: Oxford university press, 2010. – P. 163-198.

321. Brosset E. The prior authorization procedure adopted for the deliberate

release into the environment of genetically modified organisms: the complexities of

balancing Community and national competences / E. Brosset // European Law

Journal. – 2004. – №10. – Р. 555.

322. Collart Dutilleul F. Le Consommateur Face au Risque Alimentaire. Pour

une Mise en Oeuvre Raisonnable du Principe de Précaution / F. Dutilleul Collart //

Liber Amicorum Jean Calais-Auloy. – Paris: Dalloz, 2004. – 314 р.

323. Committee on Opportunities in Agriculture, National Research Council,

Division on Earth and Life Studies, Board on Agriculture and Natural Resources.

219

Frontiers in Agricultural Research: Food, Health, Environment and Communities. –

National Academies Press, 2002. – 240 p.

324. Communication from the Commission to the European Parliament, the

Council, the Economic and Social Committee and the Committee of the Regions: Life

Sciences and Biotechnology – a Strategy for Europe COM (2002) 27 // Official

Journal. – 2002. – С 55/3. – Р. 1-15.

325. Council Regulation 834/2007/EC on Organic Production and Labelling of

Organic Products and Repealing Regulation (EEC) 2092/91 // Official Journal. –

2007. – L 189/1. – Article 9.

326. Crisis and Agrarian Protest in Argentina: The Movimiento Mujeres

Agropecuarias en Lucha / [Normal Giarracca, Miguel Teubal, Carlos Perez Latin] //

American Perspectaves (Power, Policy and Neoliberalism). – 2001. – Vol. 28. – №6. –

Р. 38-53.

327. Directive 2001/18/EC of the European Parliament and of the Council of

12 March 2001 on the deliberate release into the environment of genetically modified

organisms and repealing Council Directive 90/220/EEC – Commission Declaration

[Електрон. ресурс]. – Режим доступу: http://eur-lex.europa.eu/legal-

content/EN/TXT/?uri=CELEX:32001L0018

328. Engdahl F. William Seeds of Destruction. The Hidden Agenda of Genetic

Manipulation / F. William Engdahl. – Montreal: Global Research, 2007. – 341 p.

329. Environmentalisits Fear Brazil’s Lifting of GMO Ban [Електрон.

ресурс]. – Режим доступу: http://www.enn.com/top_stories/article/1100

330. Evans E. A. Understanding the WTO Sanitary and Phytosanitary

Agreement / Edward A. Evans // EDIS document FE 492, Department of Food and

Resource Economics, Florida Cooperative Extension Service, UF/IFAS, University of

Florida, Gainesville, FL, August, 2004 [Електрон. ресурс]. – Режим доступу:

http://edis.ifas.ufl.edu

220

331. Falkner R. Introduction: The International Politics of Genetically

Modified Food / R. Falkner // The International Politics of Genetically Modified

Food: Diplomacy, Trade and Law / edit. by Robert Falkner. – New York: Palgrave

macmillan, 2011. – P. 1-12.

332. FAQ on Genetic Engineering [Електрон. ресурс]. – Режим доступу:

http://stopogm.net/sites/stopogm.net/files/FAQGE.pdf

333. Fisher Elizabeth. Opening Pandora’s box: contextualising and

precautionary principle in the European Union / Elizabeth Fisher // Uncertain Risks

Regulated: Law, Science and Society / edit. by Michelle Everson and Ellen Vos. –

Abington: A GlassHouse book, 2009. – P. 21-46.

334. Friant-Perrot Marine. The European Union Regulatory Regime for

Genetically Modified Organisms and its Integration into Community Food Law and

Policy / Marine Friant-Perrot // The Regulation of Genetically Modified Organisms.

Comparative Approaches / edit. by Luc Bodiguel and Michael Cardwell. – New York:

Oxford university press, 2010. – P. 79-100.

335. Friends of the Earth. 2008. Agriculture and foods: Who benefits from

GM crops? The rise in pesticide use. [Електрон. ресурс]. – Режим доступу //

http://www.foei.org/en/resources/publications/food-sovereignty/

2008/gmcrops2008full.pdf

336. GMOs in the WTO: A Critique of the Panel’s Legal Reasoning in EC –

Biotech [Електрон. ресурс]. – Режим доступу:

http://celrl.law.unimelb.edu.au/files/dmfile/downloadb2231.pdf

337. Grossman Margaret Rosso. European Community Legislation for

Traceability and Labeling of Genetically Modified Crops, Food and Feed / Margaret

Rosso Grossman // Labeling Genetically Modified Food. The philosophical and legal

debate / edit. by Paul Weirich. – New York: Oxford university press, 2007. – P. 32-62.

338. Hubert P. The Dutch Approach to Safety Governance of GM Agricultural

/ P. Hubert, M. Noteborn // Governing Risk in GM Agricultural / edit. by Michael

221

Baram and Mathilde Bourrier. – New York: Cambridge university press, 2011. –

P. 85-112.

339. Joerges C. Law, science and the management of risks to health at the

national, European and international level – stories on baby dummies, mad cows and

hormones in beef / C Joerges // Columbia Journal of European Law. – 2001. – № 7. –

Р. 1-15.

340. Lee Maria. EU Regulation of GMOs. Law and Decision Making for a

New Technology / Maria Lee. – Cheltenham: Edward Elgar Publishing Ltd., 2008. –

158 p.

341. Levidow L. The Transatlantic Agbiotech Conflict as a Problem and

Opportunity for EU Regulatory Policies / L. Levidow // The International Politics of

Genetically Modified Food: Diplomacy, Trade and Law / edit. by Robert Falkner. –

New York: Palgrave macmillan, 2011. – P. 118-137.

342. Macmaoláin C. The new genetically modified food labeling

requirements: finally a lasting solution? / C. Macmaoláin // European Law Review. –

2003. – № 28. – Р. 865-879.

343. Mahieu S. Le Contrôle des Risques dans la Réglementation Européenne

Relative aux OGM: Vers un Système Conciliateur et Participatif / S. Mahieu. –

Bruxelles: Larcier, 2005. – 352 р.

344. Meziani G. The Seeds of Doubt: North American Farmers' Experiences

of GM Crops / Gundula Meziani, Hugh Warwick. – Bristol: Soil Association, 2002. –

67 p.

345. Newton Devid E. GMO food: a reference handbook / Devid E. Newton. –

Santa Barbara: ABC-CLIO LLC, 2014. – 128 p.

346. Noyvil Christine. French regulatory system on GMOs / Christine Noyvil

// Uncertain Risks Regulated: Law, Science and Society / edit. by Michelle Everson

and Ellen Vos. – Abington: A GlassHouse book, 2009. – P. 147-172.

222

347. Pariza Michael W. A Scientific Perspective of Labeling Genetically

Modified Food / Michael W. Pariza // Labeling Genetically Modified Food. The

philosophical and legal debate / edit. by Paul Weirich. – New York: Oxford university

press, 2007. – P. 3-11.

348. Parliament and of the Council on Genetically Modified Food and Feed //

COM. – 2001. – № 425.

349. Questions and Answers on the EU's new approach to the cultivation of

GMOs [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: //

http://europa.eu/rapid/pressReleasesAction.do?reference=MEMO/10/325&

format=HTML&aged=0&language=EN&

350. Romi R. Droit International et Européen de l’Environnement / R. Romi,

G. Bossis, S. Rousseaux. – Paris: Montchestien, 2005. – 368 p.

351. Sadeleer N. The precautionary principle in EC health and environmental

law / N. Sadeleer // European Law Journal. – 2006. – № 12. – Р. 139-172.

352. Salmon N. A European perspective on the precautionary principle, food

safety and the free trade imperative of the WTO / N. Salmon // European Law Review.

– 2002. – № 27. – Р. 138-155.

353. Second Report from the Commission to the Council and the European

Parliament on the Experience of Member States with GMOs placed on the market

under Directive 2001/18/EC on the Deliberate Release into the Environment of

Genetically Modified Organisms // COM. – 2007. – № 81.

354. Schauzu M. The European Unions Regulatory Framework: Development

of Legislation, Safety Assessment and Public Perception / M. Schauzu // Governing

Risk in GM Agricultural / edit. by Michael Baram and Mathilde Bourrier. – New

York: Cambridge university press, 2011. – P. 57-84.

355. Shynkarenko L.N. Chapter 4. Country profile from: Ukraine /

L.N. Shynkarenko, O.V. Novozhylov, Ya.B. Blume // G.T. Tzotzov, K.G. Skryabin.

223

Biotechnology in the Developing World and Countries in Economic Transition. –

CAB Intl, 2000. – P. 176-181.

356. Somsen Han. GMO regulation in the Netherlands: a story of hope, fear

and the limits of «poldering» / Han Somsen // Uncertain Risks Regulated: Law,

Science and Society / edit. by Michelle Everson and Ellen Vos. – Abington: A

GlassHouse book, 2009. – P. 187-206.

357. Thayyil Naveen. Biotechnology Regulation and GMOs. Law, Technology

and Public Contestation in Europe / Naveen Thayyil. – Cheltenham: Edward Elgar

Publishing Ltd, 2014. – 262 p.

358. The Case for A GM – Free Sustainable World // Independent Science

Panel [Електрон. ресурс]. – Режим доступу:

http://www.psrast.org/caseforGMfreeW.pdf

359. United States Supreme Court J.E.M. Ag Supply V. Pioneer Hi – Bred /

122 S. Ct. 593,2001. CAFC Decision in Pioneer Hi – Bred International, Inc. vs.

J. E. M. Ag Supply, Inc. et. al. // Biotechnology Law Report. – 2000. – April. – P. 281-

289.