ВИДАВНИЧИЙ ДІМ ДМИТРА БУРАГО

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Видавничий дім Дмитра Бураго

***************************************************

Наукове видання

«МОВА І КУЛЬТУРА»Випуск 18Том V (180)

Київ2016

Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко

Издательский дом Дмитрия Бураго

***************************************************

Научное издание

«ЯЗЫК И КУЛЬТУРА»Выпуск 18Том V (180)

Киев2016

УДК 80 + 008] (082)М 74

М 74 МОВА І КУЛЬТУРА. (Науковий журнал). – К.: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2016. – Вип. 18. – Т. V (180). – 488 с.

Наукове видання «Мова і культура» засноване у 1992 році

Видання зареєстроване Міністерством юстиції України.Свідоцтво КВ № 12056-927ПР від 4.12.2006 р.

Затверджено постановою президії ВАК Українивід 18 листопада 2009 р. № 1-05/5

Засновники:Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Видавничий дім Дмитра Бураго

Видається за рішенням Вченої ради Інституту філологіїКиївського національного університету імені Тараса Шевченка від 19.02.2007 р.

Головний редактор Д. С. Бураго

Редакційна колегія:канд. філол. наук, доц. П. П. Алексєєв; д-р філол. наук, проф. В. М. Бріцин; д-р філол. наук, проф., академік АН ВШ України Ю. Л. Булаховська; д-р філол. наук, проф. О. П. Воробйова; д-р філол. наук, проф., академік АН ВШ України, заслуже-ний працівник ВШ України Л. П. Іванова; д-р філол. наук, проф. Т. В. Клео-фастова; д-р філол. наук, проф. д-р філол. наук, проф. Ю. І. Корзов; д-р фі-лол. наук, проф. Н. В. Костенко; д-р філол. наук, проф. О. О. Корнієнко, д-р філол. наук, проф. Г. Ю. Мережинська; д-р філол. наук, проф. А. К. Мойсієнко; д-р філол. наук, проф. Ю. Л. Мосенкіс; д-р філол. наук, проф. Н. Г. Озерова; д-р філос. наук, проф., академік НАН України О. С. Онищенко; д-р пед. наук, канд. філол. наук, проф. Г. В. Онкович; д-р філол. наук, проф. Т. А. Пахарєва; д-р філол. наук, проф. Г. Ф. Семенюк; д-р філол. наук, проф., академік НАН України, заслужений діяч науки і техніки України В. Г. Скляренко; д-р філол. наук, проф. Н. В. Слухай; д-р філол. наук, проф. О. С. Снит-ко; д-р філол. наук, проф. Е. С. Соловей; д-р психол. наук, проф., член-кор. АПН України Н. В. Чепелєва.

© Київський національний університетімені Тараса Шевченка, 2016© Видавничий дім Дмитра Бураго (майнові), 2016

5

© Висоцька Н.О., 2016

УДК 82.09 (73)Висоцька Н.О., докт. філол. наук, проф.Київський націон. лінгвіст. ун-т, Київ

ТЕКСТИ ТА/АБО КОНТЕКСТИ: ДИНАМІКА АНАЛІТИЧНИХ СТРАТЕГІЙ

У ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧІЙ ДУМЦІ США

У статті розглядається динаміка аналітичних стратегій у літературознавстві США з огляду на їхню приналежність до одного з двох засадних підходів – світоцен-тричного (контекстуального) або текстоцентричного (іманентного) – до аналізу ху-дожнього тексту. Демонструється, що на ранніх етапах превалював контекстуальний підхід, причому поняття «контексту» набувало різних значень – від раціоцентризму та нормативної естетики Просвітництва до національної ідеї, і далі, до класових крите-ріїв. Тривале домінування «нової критики» у минулому столітті позначило поворот до іманентності, але, своєю чергою, поступилося місцем фетишизації контекстуальних (політичних та ідеологічних) чинників у добу мультикультуралізму. Аргументується плідність виваженого поєднання двох підходів замість їхньої конфронтації.

Ключові слова: література США, контекстуальний (світоцентричний) підхід, іма-нентний (текстоцентричний) підхід, «нова критика», аналітика, естетика.

Інституціоналізація літературознавства США як академічної дисципліни, що зна-йшла притулок насамперед в університетському середовищі, відбувається досить пізно – у 20-х рр. минулого століття. Причини цього слід шукати як у відносній історичній «мо-лодості» країни, так і в її традиційній (бодай перебільшеній анти-американськими на-строями) недовірі, а подеколи й відразі до підозрілої теоретичної «високочолості», якій протиставляли здорову прагматичність національної свідомості. У світлі запропонованої для обговорення опозиції «контекстуальні vs іманентні» підходи до аналізу художнього тексту примітно те, що процес професіоналізації літературних студій у США проходив саме на тлі зіткнення та протиборства цих моделей, уособлених на той час у соціо-істо-ричній та ново-критичній парадигмах. Але перед тим, як звернутися безпосередньо до американських реалій, варто коротко окреслити модус функціонування зазначеної пари в літературному полі.

Як відомо, багате різнобарв’я сучасних теоретичних шкіл, кожна з яких пропонує власний кут зору на твори словесного мистецтва, можна схематично поділити на дві засадні категорії: текстоцентричні (іманентні) та світоцентричні (контекстуальні). Від-повідно до загального закону, якому підкоряється життя космосу, природи, суспільства, людини, гуманітарна сфера також слідує певному ритмічному візерунку, позначеному чергуванням протилежностей. Отже, уявляється, що у просторі літературознавчого

ТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРИ ТА КОМПАРАТИВІСТИКА

6

дискурсу спостерігається своєрідний маятниковий рух, коли в результаті різноспрямова-них векторів переважає то та, то та тенденція («и маятник качнется вправо, качнувшись влево», як завважив поет). Сьогодні ми, судячи з усього, перебуваємо у зоні активності світоцентричних теорій у широкому сенсі, що пов’язано, гадаю, не лише з реакцією на попередній тривалий етап панування у літературній теорії текстоцентричних методоло-гій, а й зі спробами гуманітарної думки подолати розгубленість перед ускладненням по-ложення людини у світі, котрий дедалі інтенсивніше відтискує її на маргінеси.

Ці загальні закономірності, на мій погляд, діють і в літературознавстві США, за-звичай, з поправками на національну специфіку. Метою цієї статті є спроба стисло про-аналізувати у діахронічній перспективі (при цьому неминуче схематизуючи картину) американський досвід діалектичних стосунків між двома засадними методологічними позиціями з огляду на обставини та чинники, які впливали на їхню динаміку.

Зазвичай, спроби аналітичного прочитання художніх текстів розпочалися в Америці набагато раніше, ніж літературознавство прибрало статусу окремої дисципліни. Одразу зазначимо, що протягом майже двох століть літературні твори розглядаються переважно крізь призму контекстуальної оптики, тоді як поодинокі випадки фокусування на тексті per se постають мало не ексцентричними або навіть єретичними винятками. При цьому у процесі культурно-історичного поступу контекстуальні фрейми для обговорення фено-менів словесного мистецтва зазнавали посутніх змін. Причини такого стану речей зро-зумілі. По-перше, ранні практики аналізу належали до царини літературної критики, що активно розвивалася на теренах майбутніх США протягом усього ХVIII ст., ставши на рубежі століть повноправним складником літературного процесу. Методологічні підва-лини численних оглядів та рецензій, які друкувалися здебільшого у періодичних видан-нях, можна визначити, скориставшись висловом П.Баррі, як «теорію до теорії». Адже, не маючи чітко вираженого літературознавчого наповнення, вони базувалися на загальних положеннях просвітницької ідеології з її раціоналізмом та нормативною естетикою, що й визначило кут зору на твір з огляду на його «корисність», етичну прийнятність, повчаль-но-виховний потенціал, здатність заряджати читача оптимізмом. Саме ці, універсальні, на думку американських просвітників (Н.Вебстера, Дж.Денні, Р.Тайлера та ін.), цінності, запозичені, передовсім, у мислителів та критиків з метрополії, і утворювали первинний контекст, що надавав орієнтири для винесення літературних суджень.

По-друге ж, з об’єктивних причин просвітницький пафос щонайкраще відповідав історичним прагненням юної нації, чиї інтелектуали досить рано усвідомили потребу у створенні власної літературної традиції. Оскільки все ХVIII ст. проходить для Амери-ки під знаком націєтворення та плекання самоідентичності, з культурною включно, не дивно, що мрія про розбудову національної літератури надихала ще діячів Просвітни-цтва, які оспівували духовну незалежність рідного краю задовго до завоювання ним не-залежності політичної. Для зовсім різних за своїми ідейними та естетичними поглядами Т. Двайта і Дж. Трамбула, Ф. Френо та Н.Вебстера, Б.Раша і Г.Х.Брекенриджа «висхід-на слава Америки» охоплювала і своєрідність художніх проявів її «генія», визначеного унікальністю природи, історії, політичного устрою, всіх аспектів життя країни. Таким чином, у пошуках «корисних» для американців творів гуманітарії цього періоду дода-вали до просвітницьких критеріїв «універсальної нормативності» «декларації літера-турного націоналізму» [1: 559], що й визначило ще одну, вже суто національну, грань

7

того позапокладеного щодо літератури контексту, в межах якого оцінювалися витвори красного письменства.

Ведучи між собою запеклу полеміку з приводу розвитку національної літератури, дві найвпливовіші гілки навколо-літературного дискурсу першої половини ХІХ ст., т.з. «нікербокери» та младоамериканці, не мали принципових розходжень щодо первинності контекстуального підходу до текстів, так само, втім, як і трансценденталісти – з тією від-мінністю, що для цих останніх (передовсім, для Р.В.Емерсона) критерієм вимірювання цінності твору виступає його відповідність не так «універсальним» нормам чи патріо-тичним гаслам, як трансцендентному Ідеалу, ступінь його наближення до Безкінечного.

Одним з перших блискучих відхилень від панівного контекстуального підходу стала на американському ґрунті теоретико-критична думка Едгара По, принципові відмінності якої від позицій його попередників та сучасників полягала у тому, що в його уяві текст постав як автономна художня одиниця, правила декодування якої закладені всередині її, а не прикладаються ззовні. У славнозвісній «Філософії композиції» (1846) та більш ранніх критичних есе По концептуалізує поняття «єдності враження» (ефекту) як одного з найпотужніших знарядь впливу твору мистецтва на реципієнта та обговорює технічні прийоми досягнення цієї мети (the immensely important effect derivable from unity of im-pression) [2]. Отже, єдиним об’єктом уваги критика/інтерпретатора проголошується, по суті, ступінь професійної вправності митця, рівень володіння ним своїм інструментарі-єм – мовою та стилем, тобто ремесло. Відтак, перед нами інноваційний та елегантний зразок іманентної методології аналізу, виникнення якого можна пов’язати зі специфікою історико-культурного процесу на Півдні США.

Що ближче до завершення ХІХ ст., то інтенсивнішими стають змагання світо – і текстоцентричних режимів в аналітичних операціях, то заплутаніше виглядають їхні «робочі схеми». Коливання маятника чимдалі частішають – адже пришвидшені темпи індустріалізації, урбанізації та суспільного поступу ведуть, з одного боку, до загострен-ня соціальних/класових конфліктів (елементи контексту), а з другого – провокують акти теоретичної протидії грубому і потворному матеріалізмові промислової цивілізації у ви-гляді боротьби за естетизацію життя (наголос на самодостатності мистецтва). Зрозуміло, що теоретики літератури другої половини і кінця ХІХ ст., які сповідували символи віри домінантних на той час напрямів – критичного реалізму та натуралізму (кордони між якими в літературі США нерідко були нечіткими в силу розпливчастості термінології) – тяжіли до вміщення літературного твору у щільну систему біологічних, історичних, гео-графічних, суспільних координат, тим самим акцентуючи визначальну роль контексту (В.Д.Гоуеллс, Х.Гарленд, Ф.Норріс та ін.). Проте їхній сучасник Г.Джеймс, неоднозначна і багато в чому загадкова постать в історії літератури, яка опирається безапеляційним таксономіям та остаточним наліпкам (реаліст чи модерніст? психолог чи соціальний кри-тик?), своєю увагою до питань романної техніки та письменницької майстерності (стат-тя «Мистецтво прози» та ін.), вочевидь, робить важливий крок у напрямі іманентизації літературної аналітики. Можна погодитися з твердженням сучасної дослідниці про те, що «концепція літератури як віддзеркалення соціальної і культурної історії американ-ської нації стає центральною в літературознавчій науці рубежу століть» [3: 897] (згадати хоча б вагомий доробок двох тодішніх «китів» у цій галузі – Ван Вік Брукса та В.Паррінгтона з їхнім наголосом на економічних та соціальних силах як впливових

8

детермінантах літературного процесу). Але неможливо не брати до уваги і паралельну діяльність Дж. Е. Спінгарна, що закликав розглядати феномени мистецтва як такі і тим самим прокладав місток до теоретичних побудов нової критики [там само: 900].

Перша третина ХХ ст. завершується для США грандіозним економічним крахом – Великою депресією, що зумовлює різке «полевішання» всього соціуму, надаючи плід-ний ґрунт для розквіту ліворадикальних ідей, «посіяних» в Америці ще наприкінці по-переднього століття. Соціалістична та марксистська лінії в літературознавстві (Р.Борн, Ф.Делл, М.Голд, Дж. Рід та ін.), згідно з постулатами сповідуваної ними ідеології, гра-нично контекстуалізують літературну творчість, аж до її цілковитої вульгаризації, що викликає відповідну реакцію – крутий поворот літературної теорії у бік іманентності, найяскравіше представленої у другій третині століття «новою критикою», котра майже безроздільно панувала на літературознавчому полі аж до 1960-х рр. Немає потреби по-вторювати добре відомі факти з історії та доктрини цього руху, творцями якого були Дж.К.Ренсом, К.Брукс, Вімсетт та Бердслі, А.Тейт, Р.П.Воррен, і який зберігає свій вплив і дотепер. Нагадаю лише, що ядром новокритичних концепцій є вимога розглядати літе-ратурний текст (як правило, поетичний) як самодостатній та автореференційний об’єкт, залишаючи за дужками всі позалітературні чинники, від політичних до біографічних; методологічною ж «зброєю» неокритиків є добре відоме філологам «ретельне читання» (close reading), або, коректніше кажучи, формальний аналіз тексту. Отже, середину сто-ліття американські літературні студії зустріли в атмосфері торжества текстоцентричного методу. Одним з яскравих свідоцтв цьому стала монографія Ф.О.Маттіссена «Американ-ський Ренесанс: мистецтво і способи вираження в добу Емерсона та Вітмена» (1941). Сполучивши у своєму підході пошуки національної специфіки та новокритичні естетич-ні пріоритети, вона визначила ядро американського літературного канону (Р.В.Емерсон, Г.Д.Торо, Н.Готорн, Г.Мелвілл, В.Вітмен, певною мірою Е.А.По та Е.Дікінсон) на кілька десятиліть уперед. На думку критиків, Маттіссен, попри свій незаперечний лібераль-но-демократичний пафос, знайшов у творах класиків естетичне виправдання риторики національного індивідуалізму якраз у той момент, коли у сфері політики вона почала втрачала виправдання «божественним промислом».

Бурхлива остання третина минулого століття докорінно змінила ситуацію в амери-канському літературознавстві. У 1960-і рр. відомі соціополітичні та культурно-психоло-гічні зрушення призводять до ерозії єдиного національного ідеалу, що, своєю чергою, тягне за собою зміни у літературному ландшафті. Відчуття американської богообраності втрачає під собою ґрунт. Мірою того, як «американська мрія» втрачає телеологічні за-сновки, власні права на її частку декларують виключені зі сфери її впливу, але кількісно зміцнілі міноритарні спільноти населення країни. Закономірно, що криза ідеології демо-кратичного індивідуалізму тягне за собою крах попередньої концепції національної літе-ратури. Витіснені на узбіччя суспільства соціально-етнічні групи вимагають врахування їхньої присутності в літературі США, і починається мультикультурне перезавантаження як канону, так і дисципліни в цілому.

У формулюванні нових підходів відіграли значну роль і новітні філософсько-культу-рологічні течії, пов’язані з постмодернізмом. Роблячи акцент на принциповому плюраліз-мі трактувань будь-якого феномена, на «і-і» замість «або-або», вони сприяли теоретичному усвідомленню вичерпаності моністичної моделі Америки як неадекватної сучасним реаліям.

9

Найяскравіше нові тенденції виявилися у принципах укладання антологій американ-ської літератури (Хітівська, нові видання Нортонівської тощо). Поль Лаутер красномов-но озвучив їх у передмові до Хітівської антології, революційної щодо включення до неї значної кількості авторів і текстів не з «основного потоку»». Провідним принципом її формування він виголосив не «формальний аналіз окремих текстів» [4: XXXIX], про-ведений «вузькою групою авторів», а «вивчення різноманітних і змінних культур Аме-рики» через «дослідження історичних контекстів [курсив мій – Н.В.]» [Ibid.], під якими маються на увазі соціо-політичні, економічні, мовні, культурно-психологічні чинники, що трактуються як визначальні у літературній творчості представників різних расових, етнічних та інших груп.

Якщо вийти за національні кордони, стає очевидним, що контекстуальність у літе-ратурних студіях запрограмована і планетарними зсувами. Культурно-психологічні на-слідки глобалізації та екологічні загрози, цивілізаційні розломи й ідентичнісні кризи, технізація всіх аспектів життя і розмивання традиційних цінностей, втрата довіри до «великих наративів» і позитивного знання загалом – усе це спонукає тих, хто замислю-ється у наш час над принципами творення та розуміння літератури, шукати відповіді на перетині територій тексту і людини або тексту й сучасного світу. Звідси чимдалі активні-ше вторгнення культурних студій у царину літературознавства; звідси «новий історизм» з його трактуванням всіх феноменів певної доби – літературних і позалітературних – як належних до однієї культурної формації; звідси й антропологічний поворот в науці про красне письменство. Звідси також сплеск інтересу до імагології, бо Інший сьогодні неймовірно наблизився до кожного з нас; звідси дослідження поетики повсякденності; звідси наголос на інтермедіальних студіях, бо писане/друковане слово наразі мислиться здебільшого у контексті візуальних та/або аудіо-образів, якщо взагалі не вичавлюється ними із сфери людського (не)свідомого.

Водночас сьогодні дедалі голосніше лунають заклики до сполучення світо – та тек-стоцентричних стратегій у ході літературознавчих досліджень. Чимало вчених ратує за відновлення естетики в правах, хоча й на принципово інших підставах. Розміркову-ючи про якісну мультикультурну гуманітарну освіту, видатний американіст Е.Елліотт підкреслює недостатність для неї факту включення до університетських програм і на-вчальних планів творів, що вийшли з-під пер представників різних етнічних чи расових груп. Не менш важливо, як саме вони викладаються. Адже досить розповсюджена ситу-ація ізолювання подібних текстів від «справжньої літератури», вміщення їх у своєрідне дисциплінарне гетто, їхнє трактування викладачем суто як політичних чи соціальних тверджень робить погану послугу справі плюралізації культури. Такий підхід навіває уявлення про «другосортність», естетичну нижчість цих творів, вартість яких полягає буцімто лише в їхніх ідеологічних посланнях. Е.Елліотт стверджує необхідність у по-верненні – на нових засадах – до естетичних критеріїв, до технік «ретельного читання», хай частково й скомпрометованих зарозумілою елітарністю «нових критиків». Але щоб уникнути колишніх помилок, сучасному гуманітарію слід якомога більше розширювати свій культурний тезаурус. «Тепер, коли навчальні курси та антології включають багатьох письменників, раніше відсутніх там в силу расової, етнічної, гендерної приналежнос-ті», вважає вчений, «і коли ми знову повертаємося до питань художніх форм та методів, нам потрібно розробити знаряддя, які допоможуть нам зрозуміти, щó ці письменники

10

роблять саме як митці, щоб ми могли ефективніше викладати їхні твори» [5: 14]. Єдиний шлях до цього – підвищувати свої знання щодо мов, культур, мистецьких традицій тих частин світу, вихідці з яких зробили значний внесок до формування культури США; у такий спосіб «ми зможемо набагато краще показувати своїм студентам, чому тексти ав-торів афро-американського, азіато-американського, латиноамериканського походження такі багаті й надають таке велике естетичне задоволення» [Ibid.:16]. З ним погоджується Гайнц Ікштадт – на його думку, естетичний дискурс має знову стати частиною амери-канських студій, «оскільки естетичне не заперечує політичних, етичних або історичних вимірів літературних текстів, а, навпаки, залучає їх всі, виступаючи посередником між ними» [6: 265]. Він переконаний, що «вартість художнього тексту ніколи не визначається лише його політичною спрямованістю або тією культурною працею, яку він виконує, позаяк всі випромінювані ним вартості естетично опосередковані» [Ibid.: 269]. Врешті-решт, сутність літератури, так само як і передумову її соціального та економічного іс-нування складає здатність тексту до «перетину кордонів, подолання меж, уявного посі-дання місця Іншого або дослідження себе як Іншого» [Ibid.: 271]. І хоча у цьому процесі неминуче присутній елемент самопроекції та самовинаходу, він, менше з тим, відкриває можливості для розуміння та спільного переживання.

Отже, після кількасот-річних коливань інтерпретаційного маятника, оптимальний аналітичний сценарій не лише для американської, а й для інших літератур мав би сьогод-ні, на нашу думку, органічно поєднувати елементи світоцентричного і текстоцентрично-го начал, тобто враховувати множинні контексти творення і споживання тексту за умови визнання примату його естетичної природи.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ1. Апенко Е.М. Литературная критика /Е.М.Апенко // История литературы США. Т.IІІ.

Литература середины ХІХ в. (поздний романтизм). – М.: Наследие, 2000. – С. 557-577.

2. Poe Edgar. The Philosophy of Criticism / Edgar Allen Poe. Електронний ресурс. Адре-са: http://xroads.virginia.edu/~hyper/poe/composition.html.

3. Цурганова Е.А. Критика и литературоведение / Е.А. Цурганова // История литерату-ры США. Т.V. Литература начала ХХ в. – М.: Наследие, 2009. – С. 886-904.

4. Lauter Paul. Introduction / Paul Lauter // Heath Anthology of American Literature. Ed. P. Lauter. – Lexington, Mass.: D.C.Heath and Co, 1990. – P. XXXV – XLVIII.

5. Elliott Emory. Introduction: Cultural Diversity and the Problem of Aesthetics / Emory Elliott // Aesthetics in a Multicultural Age. Ed. E. Elliott, L. F. Caton, J. Rhyne. – N.Y.: Oxford Univ. Press, 2002. – P. 2-27.

6. Ickstadt Heinz. Toward a Pluralist Aesthetics / Heinz Ickstadt // Aesthetics in a Multi-cultural Age. Ed. E. Elliott, L. F. Caton, J. Rhyne. – N.Y.: Oxford Univ. Press, 2002. – P. 263-278.

11

Высоцкая Н.А., докт. филол. наук, проф.Киевский национ. лингвист. ун-т, Киев

ТЕКСТЫ И/ИЛИ КОНТЕКСТЫ: ДИНАМИКА АНАЛИТИЧЕСКИХ СТРАТЕГИЙ В ЛИТЕРАТУРОВЕДЧЕСКОЙ МЫСЛИ США

В статье рассматривается динамика аналитических стратегий в литературове-дении США с точки зрения их принадлежности к одному из двух принципиальных под-ходов – мироцентричному (контекстуальному) или текстоцентричному (имманент-ному) – к анализу художественного текста. Демонстрируется, что на ранних этапах преобладал контекстуальный подход, причем понятие «контекста» приобретало различные значения – от рациоцентризма и нормативной эстетики Просвещения до национальной идеи и далее, до классовых критериев. Продолжительное доминирова-ние «новой критики» в прошлом столетии обозначило поворот к имманентности, но, в свою очередь, уступило место фетишизации контекстуальных (политических и идеоло-гических) факторов в эпоху мультикультурализма. Аргументируется плодотворность взвешенного сочетания двух подходов вместо их конфронтации.

Ключевые слова: литература США, контекстуальный (мироцентричный) подход, імманентный (текстоцентричный) подход, «новая критика», аналитика, эстетика.

Vysotska N.O., Doctor of Philology, Prof.Kyiv National Linguistic Univ., Kyiv

TEXTS AND/OR CONTEXTS: DYNAMICS OF ANALYTICAL STRATEGIES IN AMERICAN LITERARY STUDIES

The paper addresses the dynamics of analytical strategies in American literary scholarship from the perspective of their belonging to one of the two basic approaches to literary analysis – world-centered (contextual) or text-centered (immanent) analyses. It is shown that the early stages were marked by the prevalence of contextual approach, with “contexts” represented in a variety of manners – from the Enlightenment ratiocentricity and normative aesthetics to the national idea and further on, to class-based criteria. Long-lasting domination of New Criticism in the past century signaled the immanent turn, but had to give up its place to fetishization of contextual (political and ideological) factors in the multicultural age. It is argued that the most advisable approach today would be combining elements of the two methods instead of setting them against each other.

Key words: American literature, contextual (world-centered) approach, immanent (text-centered) approach, New Criticism, analysis, aesthetics.

12

© Гальчук О.В., 2016

УДК 821.111”18/19”: 82 – 343Гальчук О.В., д. філол. наук, доцентКиївський університет імені Бориса Грінченка

МІФОПОЕТИКА ЯК МОДУСМЕТАТЕКСТУ АНГЛІЙСЬКОГО НЕОРОМАНТИЗМУ

У статті проаналізовані особливості міфотворчості в текстах таких англійських неоромантиків, як Р. Л. Стівенсон, Р.Кіплінг та Г.Веллс. Визначено, що для метатексту англійського неоромантизму характерне створення власної міфологічної системи; від-творення глибинних міфо-синкретичних структур мислення; реконструкція або/і осу-часнення традиційних міфологічних сюжетів; відродження фольклорних та етичних «текстів» національного буття і свідомості; орієнтація на первісні архетипні елемен-ти буття.

Ключові слова: РобертЛуїс Стівенсон, Редьярд Кіплінг, Герберт Веллс, міфопоети-ка, неоромантизм, метатекст, архетип, міфотворчість

Із часу введення в широкий ужиток терміна «неоромантизм» і незалежно від його застосування (чи як загальної назви літературної епохи порубіжжя, чи як елементу ро-мантизму в ній, чи як окремої течії літератури раннього модернізму або окремого струк-турно-семантичного типу)зусилля численних дослідників спрямовані на визначення посутньої характеристики його явищ, зокрема і тих, які,за О.Козловим, можна назвати міфоцентричними. Особливо привабливими з цього погляду є твори англійських нео-романтиків Р.Л.Стівенсона, Р.Кіплінга, Г.Веллса. Мета цієї студії – зреалізувати інтер-текстуальний підхід для аналізу «Книги джунглів» Р.Кіплінга, «Острова доктора Моро» Г.Веллса і «Дивної історії доктора Джекіла і містера Хайда» Р. Л.Стівенсона, щоб «зіста-вити типологічно схожі явища як варіації на загальні теми і структури» [5: 4] та окресли-ти включення в аналізовані тексти міфопоетичного (образів, ситуацій, символіки та ін.). Термін «міфопоетика» в нашій роботі вживаємо і як означення архетипного та символіч-ного в художньому тексті, і, за традицією московсько-тартуської школи, як метод аналізу, спрямованого на дослідження поетики твору та авторської моделі світу, втіленої в ньому.

Свідоме, рефлекторне, інтелектуалістичне ставлення письменників переходової доби до міфу значною мірою постало на традиції романтичної рецепції, за якою потенціал міфо-логії розглядався як особливий Всесвіт, що паралельно існує з буденною дійсністю, і, за ви-значенням Я. Поліщука, як «універсальний, культурний феномен, значення якого виходить за конкретні часові виміри (проте у кожну епоху інсталюється в духовних координатах часу) як первісний код символів, смислів, світоглядних уявлень чи, за узвичаєним у науці терміном, архетипів» [13: 36]. Саме у творчості романтиків виразно виявилася тенденція і до створення міфоцентричних творів, і до творення власної міфології. Тому чи не най-більш плідной цікаво принципи міфопоетики виявилися в текстах англійського неороман-тизму, тісно пов’язаного із традицією романтизму. Хоча це радше зв’язок-змагання: пись-менники порубіжжя намагалася ускладнити ідеалізм своїх попередників,раціоналізувати його, усунути «слабкі», з погляду новітнього романтизму, аспекти у творчості, мові, бутті,

13

політиці. Тому в англійському неоромантичному інваріанті яскравіше, ніж в інших літе-ратурах, виявлятиметься «прирощеність» тексту світової міфології «суспільним міфом» (М. Еліаде),зокрема художнім осмисленням комплексу імперських цінностей.

За всієї своєї неоднорідності тексти англійського неоромантизму творять,вважаємо, певну цілісність, своєрідний метатекст, позначений, окрім іншого, виразною інтертек-стуальністю, зосібно відродженням традицій «готичного роману» (О. Вайлд, Р. Л. Сті-венсон), зверненням до архетипно-мотивного біблійного комплексу (Дж. Конрад), опра-цюванням інтелектуально-детективного жанру (А. Конан Дойл), полемічним характером діахронічного (як, наприклад, полеміка О. Вайлда з античністю) і синхронічного (ху-дожня полеміка Г. Веллса з Р. Кіплінгом) типів та особливо, на нашу думку, – виразним моделюванням тексту за законами міфологічного мислення.

Так, у творчості Р. Л.Стівенсона – основоположника англійського неоромантизму, який у статті «Зауваження про реалізм» сформулював вимогу художнього твору нового типу, який був би водночас реалістичним й ідеальним, поєднуючи в собі правду життя та мрію про ідеальне, міфопоетичне виражається різноаспектно. У романі «Острів скарбів» через міфоконцепт дитини, де підліток Джиммі, який опинився у вирі подій твору, – це художньо зреалізована спроба протиставити респектабельному та раціоцентричному світогляду вікторіанської доби незаангажований, неупереджений погляд на світ, щоб по-бачити його таким, яким він є насправді. Водночас, на нашу думку, це і розвиток просвіт-ницької концепції «природньої людини» (чи не найповніше це втілено у кіплінгівській формулі «Ми з тобою однієї крові – ти і я!»), де за маскою наївного простака ховається дитинно-мудрий персонаж (подібне і в кіплігівському Мауглі, і в Томі Сойєрі та Геккль-беррі Фіннові в трилогії американського неоромантика Марка Твена). А в оповіданнях «Маркхейм» і «Дивна історія доктора Джекіла і містера Хайда» розробляються типові для міфів мотиви двійництва і двосвіття, витоки яких сягають античної міфології і тра-диції карнавалу, а в «Дивній історії…» ускладнюються і розробкою міфомотивуГолема. На відміну від попередників (Дж. Г. Байрон, Ч.Діккенс, Е.Т.А.Гофман, Е.По, М. Гоголь та ін.), які розробляли тему двоїстості людської натури, Р.Л.Стівенсон звів внутрішні протиріччя до зовнішнього вираження: його Джекіл перетворюється на вбивцю-потвору Хайда фізично, змінюючи і своє тіло, і душу. А в фатальному бажанні доктора Джекі-ла створити інше «Я», у якому буде сконцентрований увесь негатив людської природи, вгадується характерний для празької легенди про Голема мотив експерименту, який уже отримав романтично-драматичну інтерпретацію у «Франкенштейні» Мері Шеллі.

Синтезуючи в одному творі жанрові елементи готичного роману і детективного оповідання, мотивів двійництва та маски, фаустіанські мотиви, дискутуючи з ніцшеан-ськими ідеями «надлюдини» й осмислюючи тип нового неоромантичного героя-вченого, Р. Л.Стівенсон створює притчу про добро і зло. Відоме спостереження Н.Дяконовоїз приводу, що «Хайдне перетворився б у суспільно небезпечне явище, якби Джекіл не змушений був, в ім’я збереження респектабельності, провести фатальну грань між сво-їм офіційним статусом і таємним своїм існуванням; логічне завершення цієї дихотомії привело до повного відокремлення від Джекіла його дугого “Я”, до його незалежного буття» [3: 43]. Тож вважаємо, що міфологізм твору Р.Л.Стівенсона виявляється у зв’язку з глибинною психологією підсвідомості та в переході традиційних міфологем у новітній «суспільний міф».

14

Аналіз міфопоетики як модусу англійського неоромантичного метатексту немож-ливий без розгляду творчості Р.Кіплінга. У ній виразною є така характерна ознака, як розширення літературної «географії»не лише як включення в європейський літератур-ний процес літератур Скандинавії, слов’янських народів, «повернення» італійської та іспанської літератур, але і як художнє осмислення інших – екзотичних – для європей-ського читача країн. Саме через тему Індії найвиразніше оприявлюється кіплінгівська міфопоетика.

Сама постать Р. Кіплінга – з розряду міфологічних, сприйняття якої в широкому діа-пазоні від «співця британського імперіалізму» (в О.Купріна «справжнього культурного сина жорстокої, жадібної, купецької сучасної Англії» [9]) до першого нобеліанта Брита-нії. Певною міфологемою англійської літератури стала і його «Книга джунглів», що, як зразок міфологічної літератури ХХ ст., мала вплив на формування свідомості кількох поколінь, породила численні художні інтерпретації і продовження. А образ Мауглі в силу переконливості та через звернення автора до глибин людської свідомості впевнено пере-творюється на один із прецедентних образів світової літератури.

Із різнозмістової «Книги…» виокремлюємо об’єднані спільним задумом і персона-жами оповідань про Мауглі, на історії написанні якої теж лежить тінь міфу: відомо, що ще 1893 року Р. Кіплінг написав першу історію про Мауглі («IntheRuch»), де дорослий і одружений герой, який працює лісничим, розповідає про своє чудесне «всиновлення».

У «Книзі джунглів» автор не тільки досліджує «діалектику Закону і Свободи, Лю-дини і Природи, Заходу і Сходу» [12], але й пропонує свій варіант сучасної Біблії – з горою Сінай і Законом, що з’являється після першого вбивства, з еволюцією Людського Дитинчати в месію Сина Людського, з атрибутикою етапів розвитку людства – від по-лювання, пізнання вогню, отримання зброї і до встановлення своїх правил «суспільного договору». Таким чином, як міфоцентричний твір «Книга джунглів» характеризується, по-перше, наявністю космогонічного міфу, у якому відтворені структура і принципи побудови авторського світу; символічно зображений шлях розвитку людства; показана складність і суперечливість людської природи. По-друге, виразним «суспільним міфом», примноженим «гендерним», за яким Хаос світу долається Порядком, утіленим в імперії, збудованій Мужчиною.

Р.Кіплінг творить світ, географічно конкретизований (джунглі Індії) і структурований «Законом Джунглів» або «Законом Зграї». З одного боку, це ідеологічна міфологія, де в цілісному екзотичному світі є свій «вищий і справедливий» порядок та Закон, який за-хищає імперіалізм[1: 26]. З другого боку, світ оповідань про Мауглі створений за законами міфотексту. У ньому синтезовані давні уявлення про первісну гармонію природи, положен-ня теорії Дарвіна та просвітницьких ідей виникнення держави. Дослідники вважають, що Закон Джунглів, який виражає філософію Порядку Кіплінга, став своєрідним «суспільним договором» Т.Гоббса, але таким, який виник природнім еволюційним шляхом[2].

Космогонічний міф Р.Кіплінга ускладнюється відтворенням у ньому структурова-ності світу реальної Індії з його величезною кількістю етнічних і релігійних груп, каст тощо. Так само складним є і світ персонажів «Книги джунглів». Позаяк віра завжди пов’язана з рухом по вертикалі, з вертикальною ієрархією, звідси – у міфі домінує наро-джена вірою «логіка вертикалі». Її відчитуємо і в системі персонажів. Так, нижчим рів-нем ієрархічній вертикалі створеного Р. Кіплінгом світу джунглів вважаємо вихователів

15

Мауглі. Характерно, що їх імена позбавлені індивідуальності, адже на хінді Багіра – це і є пантера, Балу – ведмідь, Шер-Хан– «Шер» (тигр) і хан (титул правителя), бандер-логи (від «бандар» – мавпа, «лог» – народ), Хаткі – Слон, Наг – кобра. Середній рівень репрезентують вовчиця Ракша, ім’я якої співзвучне з ім’ям демона в індуїстській міфо-логії, та Акела, тобто «одинак». Імена вже оригінальні, але однаково ще тісно пов’язані з природою свого буття. Тоді як Мауглі є уособленням третього – вищого – рівня. Окрім своєрідної ієрархії створеного світу, системи персонажів «Книги джунглів» є і дзеркаль-ним відображенням авторських тенденцій у застосуванні міфопоетичних принципів. Так, тотальноантопоморфізуючи анімалістичні образи, у творенні персонажів нижчого рівня Р. Кіплінг обмежується запозиченням з індуїстської міфології, тоді як у персонажах середнього рівня поєднується традиційне й авторське, де завдяки психологізації транс-формується узвичаєне сприйняття образу з тваринного світу. А при творенні персонажа вищого ієрархічного рівня активізується авторська міфотворчість: хоча Мауглі, у тлума-ченні вовчиці Ракші, – це «жабеня», насправді, як наголошують дослідники, Кіплінг сам придумав його ім’я. Завдяки положенню між світом звірів і світом людей, Мауглі наділе-ний особливою здатністю піднятися як над Природою, так і над людською цивілізацією. Так, жоден зі звірів не може витримати погляду Мауглі, навіть волелюбна Багіра нази-ває його «Паном». У цих ознаках «надлюдини» прочитуємо, по-перше, авторів відрух у бік Ф.Ніцше з його синтезом мрії про «надлюдину», яка примирить звіра і людину. По-друге, вбачаємо і дискусію з романтиками, на відміну від яких, Р.Кіплінг інтерпретував «розіп’ятість» героя (на зразок Гяура, Корсара та ін.) між двома світами не як трагедію, а навпаки – як можливість стати «своїм» у «чужому» світі, пізнати його, не втративши при цьому себе. У цьому сенсі оповідання про Мауглі перегукуються з романом «Кім», у якому також виразною є ідея інтеграції в інше середовище.

Щоправда, елемент винятковості є і в кожній із тварин, які виховують Мауглі: Балу – єдиний, кому вовки дозволяють бути присутнім на зборах зграї, Багіра – рідкісний із по-гляду зоології вид ягуара з надлишком пігменту меланіну і єдина істота джунглів, наро-джена в неволі (тут має місце, на нашу думку, і елемент ідеологічного міфу, осмисленого іронічно: рідкісна чорна тварина як символ білого колоніста, що виховує аборигена), Каа – унікальний за довжиною і здатністю до масового гіпнозу. Навіть лиходій Шер-Хан «унікальний» через кульгавість, якою, своєю чергою, пояснюється його кровожерли-вість: у природі саме кульгаві тигри стають людожерами.

Таким чином, виявляється специфіка авторського творення світу джунглів: перед читачем не індуські притчі алегорично-повчального характеру, і не натуралістичні опо-відання про тварин на зразок Е.Сетона-Томпсона. Якщо в притчах і байках фігурують знайомі людські типажі, заховані під масками тварин, то в Р. Кіплінга зворотний про-цес – тварини «олюднюються», але настільки, щоб не втратити своєї природньої суті.

У центрі Всесвіту Р.Кіплінга замість Бога (за констатацієюФ.Ніцше «Бог помер!») розміщується людина. Людські поняття і почуття проектуються на Всесвіт, тому в су-часному світі можливе змішування тваринного і божественного, високого і низького. У «Книзі джунглів» бачимо і трансформацію старозавітнього мотиву загубленої дитини, яка виховується в чужорідному середовищі, мотиву, що надихав письменників упродовж століть своїм дидактичним і символічним потенціалом – від духовного роману про Іоаса-фа і Варлаама до П.Кальдерона і Я.Г. Гріммельсгаузена, авторів просвітницьких романів

16

виховання і, власне, творів кінця ХІХ – початку ХХ ст. При цьому в Р.КіплінгаМауглі не тільки інтегрується в «чужий» світ, а й, пересотворюючи, піднімається на його вершину.

Таким чином, «Книга Джунглів» як авторський міф Р. Кіплінга – це космогонічний міф, трансформований у міф про новітнього Прометея – Мауглі. У творі, по-перше, ство-рена оригінальна міфологічна система (сформоване особливе середовище, у якому по-особливому взаємодіють люди і звірі – зграя вовків, селище, де Мауглі був пастухом). По-друге, відтворено особливе поєднання міфологічного й історичного часу, різнорідних просторів, вибудована система «двійників» (повстання сипаїв і час у джунглях, проти-ставлення тваринного і людського, взаємини Півночі і Півдня, чоловічого і жіночого). По-третє, осучаснений міфологічний сюжет про викрадення вогню (Мауглі вкрав Чер-вону Квітку в селищі). По-четверте, відтворено особливості мислення інуїтів і мислення індусів (мисливці Катуко, мисливець Балдео). По-п’яте, вагомими елементами оповіді стають архетипні образи, як-от вогонь, житло, їжа та ін.

Хоча Р. Кіплінг відродив традицію героїчного міфу (О.Купрін у статті «Редіард Кі-плінг» писав про «сцени гордого і простого героїзму» [9: 478]), при цьому він постійно іронізує над патетикою стилю. Ідея Мауглі ближча до теорії Дарвіна, ніж до індуїстських уявлень про переселення душ. Р.Кіплінг пародіює оповідь Хатхі про те, як з’явився «За-кон Джунглів» – це пародія на космогонічний міф з характерними мотивами творення.

При цьому «Книга джунглів» не лише містить елементи пародії, а й сама стала об’єктом полеміки. Йдеться про роман ще одного славнозвісного англійського неоро-мантика Г.Веллса «Острів доктора Моро», який став відгуком на ідеологію звіриного індивідуалізму. Якщо в «Книзі джунглів»відтворений новий варіант еволюційного міфу, то, осмислюючи проблеми неспіввідносності прогресу науки і прогресу суспільства, Г.Веллс вибудовує есхатологічний.Окрім мотиву есхатологічного міфу, в «Острові докто-ра Моро», на нашу думку, виразна і рецепція античної міфологічної парадигми: міф про чаклунку Цирцею, яка перетворювала людей на тварин, а в подобі тварини буде пізнава-тися її гріховна сутність, має «зворотне» тлумачення в романі, де Цирцея-доктор Моро перетворює тварин на людей, зберігаючи їхні звірині домінанти.

В есхатологічній концепції Г.Веллса «страшний суд» на острові – це результат прагнення доктора Моро стати творцем нової генерації, яку вчений-експериментатор, усупереч кантівським уявленням про виховання-просвітництво, покликане навчити ді-тей мислити, дресирує, керуючись Законом: «Не ходити рачки – це Закон. Хіба ми не люди? – Не хлебтати воду язиком – це Закон. Хіба ми не люди? – Не їсти ні м’яса, ні риби – це Закон. Хіба ми не люди? – Не полювати на інших юдей – це Закон. Хіба ми не люди?» [15: 200]. Доктор Моро перебирає на себе функції і того, хто творить, і того, хто карає. На його острові вся історія цивілізації сконцентрована в межах життя одно-го покоління. Поєднання реального і фантастично-символічного планів дозволяє автору поставити гостре питання, чи можливо олюднити тварину і чи здатна людина вичавити з себе повністю звіра, адже методи «олюднення» на острові важко назвати гуманними. Так само небезпечним і таким, що призводить до деградації. Г.Веллс вважає і бунт: спрямо-ваний проти жорстокості Закону, за яким вибудований всесвіт доктора Моро, він несе ще більшу жорстокість і повертає тварин у світ звірів. Псевдолюдська цивілізація доктора Моро гине. Отже, Моро постає як зла пародія на міфічного Прометея як творця людства,

17

для нього жива істота є результатом біологічного поєднання фізичних і хімічних проце-сів, без душі, керована Законом, оголошеним Творцем.

Таким чином, у метатексті англійського неоромантизму виразними стали не тіль-ки риси, характерні для розуміння міфу в добу порубіжжя, але й визначальні для його сприйняття в ХХ ст.: створення власної оригінальної міфологічної системи; відтворення глибинних міфо-синкретичних структур мислення; реконструкція, нерідко осучаснення, давніх міфологічних сюжетів; відродження фольклорних та етичних самобутніх пластів національного буття і свідомості; орієнтація на первісні архетипні елементи буття.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ1. Богомолов С. А. Художественная версия концепции «нового империализма» в не-

оромантизме Р. Л. Стивенсона/ С.А. Богомолов// Вестник Оренбургского государ-ственного университета. – 2004. – № 2. – С. 26 – 29.

2. Долинин А. Загадки Редьярда Киплинга / Долинин А. // Kipling R. Poems, Short Stories. –Moscow, 1983.

3. Дьяконова Н., Долинин А. О Редьярде Киплинге/ Дьяконова Н., Долинин А. // Ки-плинг Р. Избранное. – Ленинград : Худ. лит., 1980. – С. 3 – 26.

4. Дьяконова Н.Я. Стивенсон и английская литература ХІХ века /Н.Я.Дьяконова. – Ле-нинград : Изд-во ЛГУ, 1984. – 192 с.

5. Жолковский А. К. Блуждающие сны и другие работы / А. К. Жолковский. – М.: На-ука, 1994. – 427с.

6. Кагарлицкий Ю. Певец человечества / Кагарлицкий Ю. // Киплинг Р. Наулака. Ким. – СПб. : Прибой; М. : Вокруг света, 1993. – С. 5 – 11.

7. Кагарлицкий Ю. И. Герберт Уэллс : Очерк жизни и творчества / Кагарлицкий Ю. – М. : Гослитиздат, 1963. – 279 с.

8. Киплинг Р. Маугли [пер. с англ.] / Киплинг Р. – М.: Оникс, 2001. – 384 с. 9. Куприн А.И. Редиард Киплинг // Куприн А. Собрание cочинений: В 6 т. – Т.6. – М. :

Худ. лит., 1964. – С. 478.10. Левцова И. М., Парчевский Б. М. Г. Дж. Уэллс/Левцова И. М., Парчевский Б. М.–М.:

Книга, 1966. – 167 с.11. Лозенко В.В. Место Г.Уэллса как мифотворца в мировой литературе/Лозенко В.В. //

Наук. записки Харків. держ. пед. ун-ту. – Серія: Літературознавство. – 2004. – Вип. 3(39). – Ч. І. – С. 96 – 100.

12. Курий С. Не просто сказки Редьярда Киплинга/С.Курий//Время Z. – 2008. – №1.// [Режим доступу]:http://www.ytime.com.ua/ru/26/425/1

13. Поліщук Я.О. Поліфункціональність міфу в поетиці модернізму /Я.О.Поліщук// Слово і час. – 2001. – №2. – С. 35 – 45.

14. Слободнюк Е.С. Художественная действительность«Книг Джунглей» Р. Ки-плинга: двоемирие и мифология Закона :Автореф. дис. на соис. науч. степ. канд. филол. наук по спец. : 10.01.03 – література народов стран зарубежья/ Е.С. Слободнюк. – Магнитогорск, 2013.15. Уеллс Г. Острів доктора Моро[пер. з англ. Д. Паламарчука]/ Г.Уеллс. – К. : Дніпро,

1977.

18

© Юдин А., 2016

Гальчук О.В. д. филол. наук, доцентКиевский университет имени Бориса Гринченко, Киев

МИФОПОЭТИКА КАК МОДУС МЕТАТЕКСТА АНГЛИЙСКОГО НЕОРОМАНТИЗМА

В статье проанализированы стратегии мифотворчества в текстах таких англий-ских неоромантиков, как Р. Л. Стивенсон, Р. Киплинг и Г. Веллс. Определено, что для ме-татекста английского неоромантизма характерно создание собственной оригинальной мифологической системы; воспроизведение глубинных мифо-синкретических структур мышления; реконструкция или осовременивания традиционных мифологических сюже-тов; возрождение фольклорных и этических текстов национального бытия и сознания; ориентация на архетипные элементы бытия.

Ключевые слова: Роберт Луис Стивенсон, Редьярд Киплинг, Герберт Уэллс, мифопоэтика, неоромантизм, метатекст, архетип, мифотворчество.

GALCHUK O. MYTHOPOETICS AS MODUS OF METATEXT OF ENGLISH NEO-ROMANTICISM

The article analyzes strategies of myth creating in the texts of such English neo-romantics as R.L. Stivenson, R. Kipling and H. G. Wells. It was determined that forNet a text of English neo-romantic is mit is typical to create it sown original mythological system; to reproduce deep mytho-syncretic structures of thinking; to reconstruc or modernize traditional mythological plots; to revive folk and ethical texts of national existence and consciousness; the focus on archetypal elements of life.

Keywords: Robert Louis Stevenson, Rudyard Kipling, Herbert Wells, mythopoetics, neoromanticism, metatext, archetype, mythcreation.

УДК 82.0 [821.161.2]Юдин А., канд. филол. наукКиев, НПУ им. М.П. Драгоманова, Киев

ФОРМИРОВАНИЕ ИНСТИТУТА АВТОРСТВА В ЛИТЕРАТУРЕ КИЕВСКОЙ РУСИ

Статья посвящена формированию института авторства в литературе Киевской Руси. Анализируются культурные условия легитимной фиксации собственного имени автора и отличия киеворусского института авторства от античного, ближневосточ-ного и средневекового западноевропейского.

Ключевые слова: институт авторства, исторический подход, имя автора, легити-мизация авторства.

19

Начало историческому изучению феномена авторства было положено в 20-х годах прошлого века работами английских исследователей о профессионализации писатель-ства в Англии XVII-XVIII вв. Однако настоящий расцвет изучения авторства как куль-турного и социального явления начался в 80-х благодаря импульсу, полученному от идей М.Фуко. С тех пор в западном литературоведении накопился значительный объем иссле-дований, в которых прописана история формирования авторства в современном смысле начиная со Средневековья. Более всего посчастливилось здесь таким периодам, как ели-заветинская Англия, т.е. эпоха профессионализации писательства, и период романтизма и XIX в., когда профессия писателя получает престижный социальный статус, утверж-дается современное понимания авторства и формируется автороцентрическое литера-туроведение. Не остались без внимания исследователей также Средневековье и период XVII-XVIII вв. Тем не менее английский теоретик и историк литературы Эндрю Беннетт в своей монографии «Автор», которая подводит итоги этих исследований, резюмирует: «Историю авторства еще предстоит написать» [22: 31].

Впрочем, точнее было бы говорить не об истории, а об историях авторства. Если исторический подход к авторству развивался как критическое преодоление универсаль-ного понятия автора, т.е. представления о том, что понятие автора во все исторические времена и при всех исторических обстоятельства имело один и тот же смысл, то в свою очередь углубление исторического подхода ведет к отказу от той мысли, что история института авторства в западной литературной традиции (античной, а затем западноев-ропейской христианской культурах, в рамках которой сформировалось понятие автора и связанные с ним герменевтические процедуры толкования и теоретико-литературные методы анализа текста) является единственно возможной или по крайней мере универ-сальной моделью возникновения и формирования института авторства.

Литература Киевской Руси находится среди тех литературных традиций (средневековые литературы Дальнего Востока и Ближнего Востока), где этот процесс имел существенные отличия от формирования авторства в западной литературной тра-диции и происходил на иных основаниях. Уместно вспомнить замечание Е. М. Меле-тинского о средневековой литературе как «привилегированном объекте типологической компаративистики», так как «литературы различных регионов в этот период относитель-но независимы друг от друга, развиваются равномерно и потому сравнимы между собой без особых ограничений и оговорок» [13: 76].

В этом смысле литература Киевской Руси (и вырастающие из нее литературные тра-диции) представляет собой интересный феномен для одной из других историй автор-ства, т.е. формирования института авторства как постепенного образования практики присвоения имени автора тексту и функционирования последнего под этим именем.

И хотя процесс формирования института авторства в этой литературной традиции не было завершено силой собственной логики (это произошло в силу внешнего влияния) и можно говорить только о его предпосылках, тем не менее их своеобразие делает его достойным отдельной главы во всеобщей истории авторства.

Проблема автора перед исследователями литературы Киевской Руси стояла с самого начала ее изучения, однако как проблема практическая, т.е. задача атрибуции конкретных произведений. Но постановка теоретической проблемы в смысле необходимости уточ-нения содержания самого понятия автора отно�