No. 1

AD FONTES

ЩОМІСЯЧНИЙЧАСОПИСПРОІСТОРІЮВРІЗНИХЇЇВИМІРАХ

Б

Е

Р

Е

З

Е

Н

Ь

2

0

1

1

Володимир ВИННИЧЕНКО: знаний, незнаний, забутий

ЖУРНАЛДЛЯТИХ,ХТОЛЮБИТЬІСТОРІЮ

ТЕМАНОМЕРУ

ЗМІСТAF

2

ПРОВИДІННЯНострадамус передбачив власну смерть ст. 8

ТЕМА НОМЕРУВолодимир Винниченко: знаний, незнаний, забутий ст. 12

НАУКАКульова блискавка поцілила Теслу тричі ст.11

ЗМІСТ

3

З ІСТОРІЇНАРКОТИКАЯк європейцівперше тютюнупокурили ст. 6

КОНФУЗ Убити Леніна ст. 10

РИЦАРІ НЕБАSpitfire:10 роківна службі Сполученого Королівства ст. 20

ЗАГАДКАІсторія однієї кулі:загибель Брендона Лі ст.24

ФАЛЕРИСТИКА Хрест - всьому голова ст.30

СПОРТДень народження футбольної сітки ст.32

У БЕРЕЗНІ НАРОДИЛИСЯ

КРЕЙГ Деніел Рафтон2.03.1968, Честер,Великобританія

Актор. Найбільш відомий за участю в фільмах про Джеймса Бонда (“Казино Рояль”, “Квант Милосердя”).Професійно грає в регбі

ПОКРИШКІН Олександр Іванович6.03.1913, Новоросійськ, СРСР

Радянський льотчик-ас. Під час Великої Вітчизняної війни здійснив 650 бойових вильотів, брав участь у 159 повітряних боях, особисто збив 56 літаків противника

АНДРУХОВИЧ Юрій Ігорович13.03.1960, Івано-Франківськ, Україна

Поет, прозаїк, есеїст. Перекладає твори російських, німецьких та американських письменників. Має доньку Софію (1982), сина Тараса (1986) і онуку Варвару (2008)

AF

ОЛДМЕНГарі Леонард21.03.1958, Лондон, Великобританія

Актор, режисер. Грав головні ролі у фільмах видатних режисерів: Олівера Стоуна (“JFK”), Френсіса Копполи (“Дракула”). Також прославився роллю командора Зорга у “П’ятому елементі” та комісара Гордона в “Темному лицарі”. Чотири рази одружений

БОН ДЖОВІДжон2.03.1962, Перт-Амбой, Нью-Джерсі, США

Рок-музикант, лідер групи Bon Jovi. Автор хіта “It’s my Life” (альбом Crush, 2000)

МАСАРИКТомаш Гаррік7.03.1850, Годонін, Чеська Республіка

Перший президент Чехословаччини (1918-1935). Політичний і духовний лідер, національний герой чеського народу

ГАРРІССтів Персиваль12.03.1956, Лондон, Великобританія

Рок-музикант, композитор, бас-гітарист групи Iron Maiden. Засновник і єдиний постійний учасник цього гурту вже понад 30 років

УАЙЛДОлівія Джейн 10.03.1984, Нью-Йорк, США

Актриса, модель. Найвідоміша роль - Ремі Хедлі (“13”) у телесеріалі “Доктор Хауз”. Має подвійне громадянство - США та Ірландії. Вегетаріанка. Розлучена

4

У БЕРЕЗНІ НАРОДИЛИСЯ

5

ВІВАЛЬДІ Антоніо4.03.1678, Венеція, Італія

Один із найвидатніших композиторів доби бароко. Скрипаль, поет, педагог, диригент. Найвідомішийтвір - цикл із 4 концертів “Пори року”.

МИРОНОВ АндрійОлександрович7.03.1941, Москва, СРСР

Знаменитий радянський актор (“Берегись автомобиля”, “Бриллиантовая рука”, “Мой друг Иван Лапшин”, “Человек с бульвара Капуцинов”)

НОРРІС Карлос Рей, “Чак”10.03.1940, Раян, Оклагома, США

Актор, майстер бойових мистецтв. Герой безлічі анекдотів, зіграв головну роль у серіалі “Уокер - техаський рейнджер”. Виступав за відокремлення Техасу від США

ОМ Георг Симон17.03.1789, Ерланген, Німеччина

Фізик, математик. Доктор математичних наук. Відкривач закону Ома. На його честь названо одиницю вимірювання електричного опору

КОСТЕНКО Ліна Василівна19.03.1930, Ржищів, Україна

Знаменита українська поетеса-шістдесятниця. Почесний професор Києво-Могилянської академії. Лауреат премії ім. Петрарки(1994)

МАЗЕПА Іван Степанович20.03.1639, Мазепинці, Україна

Шляхтич, гетьман, меценат. Одна за найсуперечливіших постатей української історії, лишив по собі колосальну мистецьку спадщину (“мазепинське бароко”)

ЛИСЕНКО МиколаВіталійович22.03.1842, Гриньки, Україна

Композитор, піаніст, диригент. Його іменем названо Львівську музичну академію, Харківський академічний оперний театр. Щороку музикантам вручають премію ім. Лисенка

КУЛТХАРД Девід Маршалл 27.03.1971, Дамфріз, Великобританія

Гонщик “Формули-1” (1994-2008). Виступав за команди “Wil-liams”, “McLaren Mer-cedes”, “Red Bull”. Один із найуспішніших гонщиків за всю історію “Формули-1”

З ІСТОРІЇ НАРКОТИКАAF

6

Як європейці вперше

Іще раніше, на початку того ж таки століття, із експедиції на Кубі повернулися іспанські моряки. Командири експедиції – Родріго де Херес і Луіс де Торрес – настільки призвичаїлися до п’янкого диму, що анітрохи не побоялися курити на батьківщині. Церква їм цього не пробачила: за вироком інквізиції, де Хереса кинули у вязницю на сім років – „аби вилікувати від одержимістю дияволом”.

Однак більшість учених, яким потрапляв до рук тютюн, відзначали насамперед його чудодійні властивості. Не дивно, що ним так захопилися: ця речовина прийшла в Європу саме тоді, коли лікарі шукали панацеї від численних пошестей та епідемій. Тому вже з початку XVI століття ескулапи радили курити тютюн для поліпшення зору, усунення головного та зубного болю. Своєрідний випадок трапився в Італії, де французький дипломат Жан Ніко вилікував королеву Катерину Медічі. Вона страждала від сильної мігрені і, за порадою Ніко, прийняла трохи тютюнового порошку. Біль ущух, а іменем рятівника королеви назвали нікотин – речовину, про чиї небезпечні властивості ще ніхто не знав. Але в мікроскопічних дозах нікотин справді міг послабити біль. Правда, це довели значно пізніше.

3 березня 1556 року в Європу привезли насіння тютюну. Французький місіонер Андре Теве щойно прибув із експедиції до Південної Америки. Своїй

знахідці він дав імя „петон”. Під час експедиції Теве вів щоденник, де якось записав: „Тутешні люди загортають

сухе листя „петон” у свіже, більше за розмірами пальмове листя. З нього вони крутять довгасті трубки”

Деякі дослідники вважають, що першими курцями були мешканці Куби – імовірно,

саме там Теве зробив своє відкриття. Власна назва „тютюн” (tobacco) зявилася

дещо раніше, в Італії. Міланський мандрівник Джироламо Бенцоні в

середині XVI століття жив у Мексиці, де 1545 року занотував: „Тут цю речовину

називають „тобака”. Так це слово зявилося в італійській та іспанській мовах

6

Сер Волтер Рейлі, британський моряк, один із перших, хто

гідно оцінив індіанський тютюн

З ІСТОРІЇ НАРКОТИКА

Експансія тютюну поширилася з Іспанії на північ – до німецьких князівств, а потім і до Британських островів. Посол одного з німецьких князівств Йоган Йоахім фон Русдорф 1627 року побував у Нідерландах. Він писав: „Безпутні люди завели собі манеру з неймовірною пожадливістю і невгасимим завзяттям... цмулити дим такої собі рослини, яку звуть нікотианою чи табакою”. Англійський король Яків І оголосив війну курцям, і на час боротьби з ними навіть попросив перемир’я

у своїх запеклих ворогів – іспанців. В записах монарха збереглися рядки: „Куріння – це нестерпна звичка, огидна для очей, для нюху, небезпечна для мозку, для легенів...звичка, яка поширює довкола курця заразний і смертоносний запах; здається, що курець прийшов із пекла”.

З тютюном були повязані й кумедні історії. 1585 року англійський мореплавець сер Волтер Рейлі, засновник штату Вірджинія, повернувся з Нового Світу додому. Він привіз із собою багато тютюну і колекцію люльок,

тютюну покурили

які виготовили індіанці. Сів у крісло і затягнувся димом. Це побачив слуга сера Рейлі. Він перелякався і облив господаря з голови до ніг – хотів загасити дим із рота господаря.

Запорозькі козаки теж добре знали ціну тютюну. В періоди затишшя, коли Військо Запорізьке мирно торгувало з Османським султанатом, козаки могли дістати собі досхочу тютюну. Відомо, що за гетьмана Сагайдачного культура куріння потрапила у фольклор: „Мені з жінкою не возиться, а тютюн та люлька козаку в дорозі знадобиться!”. І саме козаки й турецькі яничари першими додали ці предмети до своєї амуніції – на час походу вояки підкріплювали свої сили, курячи люльку. Відтоді так повелося в більшості європейських армій. У другій половині XVII століття у Франції ухвалили закон, за яким пайок хліба солдатам замінили на кисет із тютюном, який начебто міг утамувати голод. Іще вояки весь час носили з собою люльку, трут і кресало.

7

ПРОВИДІННЯAF

Нострадамус передбачив власну смерть 1 березня 1555 року Мішель Нострадамус вперше видав свою книгу пророцтв у Ліоні. Вона так і звалася – „Пророцтва Мішеля Нострадамуса”. Автор надав книжці своєрідної форми: він оформив пророцтва у вигляді катренів, римованих чотиривіршів. Ці вірші складались у центурії („століття”). У першому виданні „Пророцтв” було 353 катрени з передмовою, присвяченою сину Мішеля, Цезарю. Наступні видання побачили світ за два роки. Усього до смерті автора вийшло три видання „Пророцтв”, кожне з яких доповнювалося новими центуріями. Четверте, посмертне видання (1568) містило в собі повний текст усіх 10 центурій (тобто в цій книжці були пророцтва на ціле тисячоліття). Нострадамус мав багатогранний талант: він був придворним лікарем, поетом, астрологом і алхіміком. Але до 1559 року його передбаченням ніхто не йняв віри. Того року відбувся рицарський турнір – на честь заміжжя сестри та дочки короля Генріха ІІ. Король вирішив помірятися силою з молодим графом Монтгомері. Та правителю не пощастило: спис графа зламався, а Генріху крізь отвір у шоломі ратищем викололо око. Король прожив іще 10 днів і в страшних муках помер. За рік до цього Нострадамус передбачив загибель Генріха: „Молодий лев поб’є старого, на полі битви, сам на сам, в золотій клітці йому видряпають очі (...) і він помре страшною смертю” (катрен 1:35). Якийсь час народ не міг повірити таким рядкам, однак єпископ, який був свідком двобою, розповів, що Генріх та Монтгомері перед турніром перевдяглися левами. Після цієї історії Нострадамус став знаменитим.

ццц Нострадамус нібито зміг передбачити народження і крах Радянського Союзу. Про це він писав у передмові до четвертого видання „Пророцтв”: „У жовтні місяці станеться велике зрушення, і всім

Третє видання “Пророцтв” (1568) побачило світ уже по смерті автора

Збулися й деякі інші пророцтва Нострадамуса. Загалом вони охоплюють великий часовий проміжок – до 3797 року, включно з посмертними виданнями і окремими незавершеними катренами. Автор передбачив різанину між католиками й протестантами в Парижі у Варфоломіївську ніч (24 серпня 1572 року). Про це в катрені 1:52: „Дві злі планети об’єднаються у Скорпіоні, Великий Сеньйор убитий у залі, чума прийде в церкву, завдяки новому королю”. Історики й астрологи розтлумачили ці записи: у серпні 1572 року Марс і Сатурн („злі планети”) увійшли в сузіря Скорпіона. Водночас у Франції сягнув апогею розкол церкви, тривало релігійне протистояння між католиками та протестантами. Тоді королева Катерина Медічі організувала змову з метою вбити провідника протестантів, адмірала Коліньї. Адмірала („Великого Сеньйора”) вбили в отелі „Де Бетізі”. Різанина швидко й раптово пройшлася Парижем, як чума, і перекинулась на передмістя.

8 8

ПРОВИДІННЯ

Нострадамус нібито зміг передбачити народження і крах Радянського Союзу. Про це він писав у передмові до четвертого видання „Пророцтв”: „У жовтні місяці станеться велике зрушення, і всім здасться, що Земля змінила свій звичний рух і зникла в темряві. Після цього, навесні, постійні перевороти і зміни влади (...) зросте нова Вавілонія, мерзенне створіння, яке породить іще мерзенніший голокост, і триватиме (вона) лише 73 роки і 7 місяців”.

Астрологи поволі прояснюють це туманне пророцтво: спочатку згадка про жовтень нібито мала означати Велику жовтневу революцію. Проте юридично прихід до влади більшовиків відбувся 19 січня 1918 року – це дата розгону Постановчих зборів. Від цього дня минуло рівно 73 роки і 7 місяців до „серпневого путчу” 19 серпня 1991 року, який фактично ознаменував крах СРСР. Щоправда , в цьому пророцтві не було точних дат: насправді Союз юридично оформився тільки 31 грудня 1922 року, і припинив своє існування 8 грудня 1991 року. Проте Нострадамус вражаюче точно передбачив тривалість життя „нової Вавілонії”. Іще одне пророцтво, імовірно, стосувалося голокосту під час другої Світової війни. Воно звучить так: „Спаливши сорочки, погоничі ослів змінять одежу. Людей Сатурна спалили – лиш не тих, хто одягнутий”. Коротке й туманне, як більшість пророцтв Нострадамуса, його розшифрували нескоро. „Погоничі мулів” – власна назва збройного формування євреїв, створеного в Британіїї 1915 року. Його учасники прагнули вигнати з Ізраїлю турків і повернути євреям їхню землю. „Людьми Сатурна” автор назвав самих євреїв (Сатурн в астрології повязують із суботою – святим днем у євреїв). А „зміна одежі” мала місце в 1942 році, коли нацисти примусили більшість євреїв Європи перевдягтись у одяг вязнів концтаборів. Останнє прижиттєве пророцтво Нострадамуса прозвучало усно. Якось увечері його біограф Жак Шавіньї зайшов побажати йому на добраніч. Він сказав „До завтра, майстре!”, на що астролог відповів: „Завтра вранці мене не стане”. Він справді помер, на світанку 2 липня 1566 року. Невдовзі на його мармуровому надгробку вибили напис: „Тут спочивають кістки знаменитого Мішеля Нострадамуса, єдиного з-поміж смертних, хто, завдяки зорям, удостоївся записати майбутні події сього світу своїм божественним пером”.

Факсиміле обкладинки щорічного“Альманаху”Нострадамуса, укладеного в 1557 році

9

КОНФУЗAF

10

19 березня 1934 колгоспник Митрофан Нікітін вистрелив у саркофаг із тілом Леніна. Охорона згадувала, що 46-річний чоловік прийшов до Мавзолею і, як і решта відвідувачів, попрямував до скляного саркофагу. Раптом витяг револьвер «наган» і двічі вистрелив у скло. Але чи то стріляти не вмів, чи перехвилювався – жодного разу не влучив. Охоронці кинулись до дебошира, щоб його обеззброїти. Але не встигли: Нікітін вистрелив утретє, цього разу в себе. Куля влучила в серце, і стрілець помер на місці.

Убити Леніна

Усіх відвідувачів, які на той момент були в мавзолеї, негайно вивели. Через кілька хвилин після інциденту тіло Нікітіна оглянув співробітник ОДПУ. У кишені мерця знайшли записку тривожного змісту. Збереглись уривки з неї:

«…довкола бідність, рабство, голод, звірство. Процвітає шахрайство, злодійство, грубість… У віддалених селах, радгоспах люди бігають по сусідах, щоб позичити трохи солі або сірника, тільки щоб запалити гасову лампу. Солі, мила, сірників, керосину, палива – нічого нема. Останні незаселені будинки люди ламають на дрова.

Люди наче з’їхали з глузду. Усі втратили голови від такого немислимо тяжкого життя. Всі живуть одним-єдиним днем – і що ж буде завтра? Цієї весни 1934 року знову безліч людей помруть – через голод, бруд, від епідемічних хвороб… Невже наші можновладці, що сидять у Кремлі, не бачать, що народ не хоче так жити, що так далі жити неможливо?

Фотографії Нікітіна не збереглись. Є версія, що їх досі переховують у російських архівах. Натомість знімки його “жертви” обйшли весь світ

НАУКА

11

5 березня 1904 року сербський фізик Нікола Тесла описав явище кульової блискавки. У його щоденниках збергіся запис: „Мені вдалося отримати ці вогняні кулі, я зміг виробити їх штучно. Я зумів створити розряд, потужніший за блискавку”

Усе, що є хорошого, чесного, красивого – усе вимирає, гине щодня. Але я впевнений, що дехто з наших чиновників це бачить і добре знає… Я, Нікітін Митрофан Михайлович, з радістю помираю за народ, і був би готовий заради добробуту робітників, селян, службовців піти на будь-які жертви. Заради кращого життя для народу. Я помираю і протестую від імені мільйонів трудящих. Досить рабства, терору, голоду!»

Того ж дня ця записка потрапила до рук Сталіна, який приписав згори над текстом коротку інструкцію: «До мого архіву». Там, в архіві, записка й пролежала – цілих 60 років.

Це був тільки перший з трьох задокументованих замахів на саркофаг із тілом вождя. Наступний такий випадок стався в 1959 році: невідомий, якого пізніше визнали психічно неповноцінним, прийшов до Мавзолею з молотком у руках. Від удару скло тріснуло, але не розбилося. Утретє спокій Леніна порушив робітник Мінібаєв. 14 липня 1960 року він заліз верхи на саркофаг і ударом ноги розбив скло. Цього разу вождь пролетаріату постраждав – дрібні осколки застрягли в обличчі мумії.

Після цього Мавзолей на якийсь час зачинили для відвідувачів, а над обличчям Леніна працювали пластичні хірурги. Щоб запобігти подальшим інцидентам, замість крихкого скляного саркофагу змайстрували інший – спеціальний, куленепробивний. Відтоді подібних замахів у Мавзолеї не було.

Якось Тесла читав лекції в універистеті і показував студентам

„вогняні кулі розміром із футбольний мяч”. Як потім писали сучасники фізика, „він жонглював ними” і

взагалі витворяв щось незбагненне для сучасної науки. Його оточення

дивувалось, як Тесла залишався живий після своїх експериментів.

Об’єкт наукового інтересу Тесли вдарив у нього мінімум тричі. Тому до кінця його життя ходили чутки, що Тесла має надприродні здібності. Однак сам він зізнавався: „Минуло майже 80 років, і я все одно не можу відповісти на питання: що ж таке електрика?”

ТЕМА НОМЕРУAF

Олександре Васильовичу, ви їздите слідами Винниченка, знаєте його біографію «від і до». Чи залишилось для вас щось таємниче, незрозуміле в його житті чи творчості?

Лишилося найголовніше, бо я знайшов Мужен – через Ніццу, через Канни…побував на могилі в Мужені, але так і не знайшов «Закутка» – його вілли, яку він, по суті, перебудував своїми руками з колишньої пекарні. З одного боку, прикро, з іншого – ні. Можливо, й добре, що я його не знайшов. Щоб не було великого розчарування. Як відомо, востаннє там був Володимир Панченко, вони з колегами там навіть фільм знімали. Але з того часу пройшло вже 14 років. Замість «Закутку» там – вілла якогось паризького буржуа. У Каннах мені дали деякі орієнтири, але я не знайшов «Закутка», а якби побачив його, можливо, не впізнав би.

Звідки у вас така цікавість до Винниченка? Що вас надихнуло зайнятись «винниченкознавством»?

Після закінчення факультету журналістики я довго працював у газеті «Культура й життя». І в 1988 році, в часи Оксамитової революції, коли вже йшла мова про одержавлення України – настали початки вільної преси. В «Культурі й житті» був опублікований уривок із драми «Гріх» із передмовою Павла Максимовича Федченка, який дуже багато зробив для утвердження Винниченка і його повернення в Україну. Це була перша публікація твору Винниченка з 20-х років. І от Винниченко був одним із тих імен, які ця газета намагалась відродити, повернути.Взагалі шлях до Винниченка був дуже складний, бо він сам складний – і в стилістиці, і в сприйнятті. Коли я почав писати книжки про великих українців у світі – Гоголя, Коцюбинського, Марію Башкирцеву, і тих, хто похований за кордоном – про Петлюру, Махна…звичайно, виникла й постать Винниченка. Я навіть поєднав Башкирцеву й Винниченка під одним дахом, бо це були дві неординарні особистості, які перегукуються своїми долями, своїми вчинками, хоча й жили в різний час. І я поїхав на Лазурове узбережжя, щоб самостійно розібратись у французькому періоді біографії Винниченка. Після цієї подорожі я почитав його більше читати: «Записки кирпатого Мефістофеля», «Слово за тобою, Сталіне!», «Краса і сила», «Федько-халамидник».Як про політика, я про Винниченка не пишу і взагалі волію його таким не згадувати. Бо, мені здається, політик із нього ніякий. Бо ця соціалістична ідея, тоді модна, його надто захопила. Краще б він більше віддавався літературі й живопису.Винниченко був вирваний із загальноукраїнського літературного контексту. Зараз чомусь про нього пишуть дуже мало – попри те, що в нього ювілей. Проте є люди, які переймаються його долею – Володимир Панченко, Микола Жулинський, Михайло Слабошпицький, Тарас Марусик. Коли я їхав у Францію, вони мені допомагали, споряджали. Володимир Панченко розповів, як дістатися Мужена. Я знайшов цвинтар, де лежать Володимир і Розалія Винниченки. Можливо, це єдиний напис українською мовою на всьому Лазуровому узбережжі.

Вашу книжку про Винниченка видали у Франції?

Володимир ВИННИЧЕНКО: знаний, незнаний, забутий6 березня минає 60 років з дня смерті Володимира Винниченка. Таку дату гріх обійти увагою – адже, будьмо відверті, його просто не знають. Якщо ж і знають, то здебільшого таким, який він є в шкільній програмі. Таке одностороннє сприйняття заважає адекватній оцінці його постаті, його політичної і творчої діяльності. Про це та багато іншого ми розмовляємо в інтервю з Олександром Балабком, українським журналістом, письменником, провідним винниченкознавцем

12

ТЕМА НОМЕРУ

13

2008 року я був у Полтаві на міжнародній конференції, присвяченій творчості Марії Башкирцевої. Цю книжку («Від Ніцци до Мужена, від Башкирцевої до Винниченка») я подарував і викладачеві Сорбонни – українці, яка живе в Парижі. Книжку так і не переклали – на те були різні причини. Взагалі зараз видавати нашу літературу за кордоном проблемно – треба знати мови, треба самому шукати спонсорів. Мені вже пропонували перекласти російською мовою книжку про Гоголя, французькою – про Башкирцеву і Винниченка. Башкирцева – постать дуже відома й шанована у Парижі й Ніцці, так само в Росії. Тому довкола її імені більше, так би мовити, пропозицій для перекладу. А от про Винниченка знають набагато менше – наприклад, у краєзнавчому музеї в Мужені про нього ні слова.Зараз я пишу книжку про Олександра Вертинського, нашого відомого поета і шансоньє. Проїхав його слідами від Шанхаю до Стамбула і зібрав інформацію про нього, його життя в 20-30-х роках. Взагалі Винниченко був дуже славний і знаний у Європі – у театрах ставили його п’єси, а після війни він отримав срібну медаль за свій останній роман «Слово за тобою, Сталіне!». До цього ж часу він був практично ізольований від Радянського Союзу, з яким тоді дружила Франція. Панегірики на честь Сталіна писали й видатні французи – той же Ромен Роллан. Проте Винниченко був небажаним у Союзі автором – буржуа, лідер буржуазного уряду, апологет ідеї самостійної України. В діаспорі йому теж доводилось нелегко – через репутацію заповзятого соціаліста. Після свого лідерства в Центральній Раді, він почав працювати на землі – вирощував артишок, жасмин. Розалія Яківна їздила в Ніццу на ярмарок і продавала ці овочі. Колись навіть про нього казали: «Так Винниченко – це ж той, який колишній прем’єр». А їм відповідали: «Та ні, той давно помер. А цей на землі працює, землероб». Отак він замаскувався.

Тобто настав момент, і ви зрозуміли, що є ціла гора матеріалу про Винниченка і вже час писати книжку? Коли?

Я приїхав із Ніцци, і повернувся до своєї посади головного редактора «Вечірнього Києва». І почав цикл публікацій про Винниченка – щотижня, в суботу. Як колись казав наш декан: «Жив ти чи помер, а матеріал – в номер». І був у мене такий собі газетний цейтнот, коли постійно треба швидко готувати і здавати замітки в номер. Він дуже допомагав на перших порах писати матеріали для майбутньої книжки. Власне, всю потрібну інформацію я мав іще перед поїздкою до Франції. Я мав ксерокопії потрібних мені матеріалів, і сидів, розбирався з ними в Ніцці, Каннах, Мужені. Тобто вже тоді в мене все було, і я працював над книжкою на місці, так би мовити. Потім я купив цікаву монографію Кульчицького і Солдатенка «Володимир Винниченко» (2005 рік). Вона дуже мені допомогла, коли я вже писав свою книжку. Правда, там створюється політичний портрет Винниченка, про його творчість пишеться менше. Був у мене і двотомник щоденників Винниченка, виданий у Нью-Йорку. Хоча там нема про його період життя в Мужені.

Винниченка іноді називають «європейським інтелектуалом». А ким насамперед він був для

БАЛАБКО Олександр Васильович

Головний редактор газети “Вечірній Київ”. Народився 1955 року на Чернігівщині (с. Лісконоги Новгород-Сіверського району). Закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка. У 1977 – 1993 рр. – кореспондент, редактор відділу, заступник головного редактора газети “Культура і життя”. У 1994 – 2001 рр. працював на керівних посадах у редакціях газет “Край”, “Столиця”, журналів “Місцеве самоврядування”, “Людина і влада”. Із вересня 2001 р. – головний редактор газети “Вечірній Київ”. Член Національної Спілки журналістів України. Лауреат журналістської премії “Золоте перо”. Тематика публікацій – український слід за кордоном, видатні українці

ТЕМА НОМЕРУAF

14

вас – письменник, чи, може, проста людина з якимись своїми примхами, особливостями?

Усе заразом: і письменник, і людина з примхами. Він народився в не надто заможній родині, і все ж батьки знайшли кошти, щоб віддати його до гімназії. З дитинства він швидко всотував усе, що було необхідним для європейського інтелектуала. Звичайно, при цьому Винниченко був дуже неординарною особистістю. В гімназії він розмовляв тільки українською, ходив у вишиванці. Потім створив там гурток боротьби за права учнів.Саме протягом навчання – в гімназії, потім – на правничому факультеті Київського університету – Винниченко сформував свої погляди, зокрема політичні. В університеті він зустрічався з київськими робітниками, від них пройнявся соціалістичною ідеєю (модною і популярною на той час). Він мав дуже складний характер. Наприклад, був період, коли він почав писати тільки російською. На нього за це нарікали, його засуджували. Коцюбинський якось йому писав: «Мова тобі помститься за це». Він відповідав, мовляв – як же мені бути, коли шматка хліба немає? Бо за революційну діяльність його цькували, переслідували. І треба було чимось жити. Хоча на той час він був одним із найпопулярніших письменників серед української молоді. В часи українізації (кінець 20-х – початок 30-х років) його книжки видавали, за його творами ставили спектаклі в театрах. І це незважаючи на те, що тоді Винниченко вже емігрував і жив у Парижі. А коли до влади прийшов Сталін, усе це припинилося, навіть гонорари автору перестали висилати. Взагалі були дуже несприятливі умови: з одного боку, насувався фашизм, з іншого боку – червоний терор в СРСР. У Франції багато хто симпатизував комуністам. І під таким впливом Винниченко просто випадав із цього європейського контексту. Тому він тихо осів у Мужені і зайнявся сільським господарством.

З приводу Вашої книжки «Від Ніцци до Мужена: від Башкирцевої до Винниченка»… Ви даєте уривки документів й фотографії з різних архівів – українських, закордонних. Очевидно, в процесі підготовки книжки Ви багато працювали з

архівами. Це, зокрема, робота історика. Не було ніяких проблем із доступом до цих матеріалів?

Ні, особливих труднощів не було. Поряд із Інститутом філософії НАН України є книгарня української діаспори. Там я дістав книжку Григорія Костюка «Зустрічі й прощання». Цей двотомник дуже цінний тим, що в ньому розміщено багато архівних ілюстрацій, до цього опублікованих тільки раз – в еміграції, у Нью-Йорку. Також я мав двотомник щоденників Винниченка. Вже тільки ці, названі мною, збірки документів містять багато цінного матеріалу. Взагалі, я писав книжку як таке собі мандрівне есе, щоб людина, яка його читає, сама могла поїхати і побачити все на власні очі. Тому я вивчав іще різну літературу – краєзнавчу, історичну… Так я, між іншим, знайшов багато цікавих деталей із Винниченкової біографії: скажімо, те, що німці в 1941 році посадили його в тюрму в Антибі, де колись сидів Наполеон. Ще цікавіше те, чого не пишуть в архівах. Адже Винниченко був людиною доби модернізму. Він великий оригінал, я вже казав – усе життя був дуже неординарною особистістю. Вони з Розалією Яківною були вегетаріанцями, мало того – їли сиру їжу (це як різновид вегетаріанства). Обоє були нудистами. В районі Сен-Тропе є острів Левант, де вони засмагали – подалі від чужих очей. Між іншим, цей острівець – пристанище і сучасних нудистів.

Я прочитав книжку і, наскільки мені зрозуміло, вегетаріанство – це не від хорошого життя. Ви один із тих, хто знає і розуміє Винниченка та його добу, наскільки це можливо. Якби не ті особливі умови, в яких він тоді проживав – чи мав би він і тоді ці дивні звички?

Це можливо. Такі звички якраз тоді входили в моду, ставали популярними. Думаю, що якби не Розалія Яківна, Винниченкові довелось би ще тяжче, ніж було. Дружина в нього мала медичну освіту, закінчила Сорбонну. Вона не мала права практикувати в Мужені і взагалі на території Франції, проте, коли доходило до діла, саме вона виходжувала чоловіка, лікувала його усілякими травами. Вона знала багато всяких рецептів і, справді, дуже йому допомогла. Та й узагалі, Винниченко сам був такий, така була його природа. Можливо, він прожив би довше, якби не тужив так за Україною. Саме це його добило. Колись писав, що знайшов у своєму архіві якийсь український журнал, і «аж защеміло коло серця»… Якось вони з дружиною назбирали грошей на радіоприймач і знайшли хвилю, на якій мовило українське радіо. Володимир Кирилович писав: «Якби ми йшли пішки в Україну протягом цілого року, і могли там побути лиш тиждень – то ми б ішли й ішли»…

Якби Ви зустрілись із Винниченком, про що б хотіли в нього запитати?

Очевидно, я б хотів поговорити з ним про революційну діяльність. Це найнеприємніше для мене питання, і я хотів би почути на нього відповідь. Я б його запитав, чому він обрав соціалізм, а не, скажімо, пристав до Скоропадського.

ТЕМА НОМЕРУ

15

Можливо, він розповів би мені про Францію. Бо він дуже неоднозначно пише про цей свій період життя. Пише: «Париж – це мішок. Принаймні для людини степової, яка нікуди не квапиться, хоче зупинитись і подихати. У нас в Україні нема цієї хапливості…» Мені цікаво: чому, за що він так не любив Париж, коли стільки людей ним захоплюються. Про це б я теж хотів із ним поговорити. Поговорили б і про його долю в Україні, про культурні зв’язки між Україною та Європою. В цьому контексті, якби його можна було повернути, то це був би дуже крутий поворот у свідомості українців.

Чому ми не знаємо про цього «іншого» Винниченка? Адже зараз нам відомо тільки про офіційну його версію – ту, яка дивиться на нас із підручника, але аж ніяк не про ту, яку змалювали ви. Насамперед людина і письменник, а не політик. Це той Винниченко, який лишився невідомим для загалу. Чому так сталось?

Бо він дуже важко й повільно зараз повертається до України. Наша держава не проявляє достатнього інтересу, достатніх зусиль для того, щоб прискорити це повернення. Зараз професія письменника, поета, літературознавця, навіть композитора – це все хобі. Це неймовірно складно. Тому іноді такий інтерес, таке захоплення до Винниченка збоку виглядає вже як свого роду хвороба. Виходить, що все це – насамперед подорож – я оплачував сам. Я не просто це вивчаю, я цим живу – книжки, поїздки… Так-от, брак інтересу до Винниченка – головна причина, чому ми його знаємо таким, а не інакшим. І так само багато інших постатей з історії України. Звичайно, є люди, які багато роблять, щоб виправити ситуацію – Михайло Слабошпицький, наприклад, теж цікавиться долями видатних українців і час від часу намагається «повернути» їх в наше сьогодення. Також зараз є радіопрограми, присвячені історії життя наших знаних співвітчизників, зокрема, Винниченка. Тому радіо теж багато зробило (і зараз робить) для його повернення. Видавництво «Мистецтво» два роки тому видало великий художній альбом, де зібрано практично весь його живопис. Блискучий альбом – із коментарями, які писали мистецтвознавці, із архівними публікаціями… Проте цього все ще недостатньо, треба докласти більше зусиль.

Поговорімо, нарешті, про винниченкознавство. Ви самі належите до людей, які вивчають життя та творчість Винниченка. Скільки ще винниченкознавців є в Україні? І взагалі, чи є тут перспективи для розвитку цієї галузі? Якщо є – які?

Найперший в історії винниченкознавець – Григорій Костюк. Він іще зустрічався з Розалією Яківною, працював у архівах (принаймні з тією частиною, яку мала дружина Винниченка). Так само над цим працював Павло Максимович Федченко – колишній заввідділом культури ЦК КПУ, який написав підручник із літератури для середньої школи. Він, таким чином, долучився до створення цього «офіційного» образу Винниченка. Працювали в цій галузі і Іван Дзюба, і Михайло Слабошпицький, уже мною згадуваний. Традицію винниченкознавства нині продовжує Володимир Панченко – колишній народний депутат, зараз професор Києво-Могилянської академії. Він обрав цікавий спосіб популяризації Винниченка – через радіо. Микола Жулинський – так само добрий винниченкознавець. Саме він вивчив малярську спадщину Володимира Кириловича, і він написав один із коментарів до того альбому, про який я казав. Тим паче, що Микола Григорович зараз очолює Інститут літератури, і Винниченко цілком природно опинився в полі його зору.Оскільки Винниченко значною мірою належав до ХХІ століття, і він і досі залишається фактично незнаним, то, звичайно, ми й надалі будемо його вивчати. Зараз для цього є багато причин. Ось недавно була 130-а річниця з дня його народження, і я не помітив, щоб про нього зробили хоча б один сюжет на телебаченні. В мене таке враження, що стосовно Виниченка, в медіа зараз повний штиль. Навіть попри цю річницю. Але я думаю, його вивчатимуть, і надалі ним цікавитимуться. Для цього, навіть при загальній несприятливій ситуації і при відсутності підтримки держави, зараз є хороші задатки.

Розмовляв Іван ЖЕЖЕРА

ПРИРОДАAF

16

1 березня 1872 року президент США Улісс Грант підписав наказ

про надання природній зоні Єллоустоун статусу національного

заповідника

Археологи припускають, що люди з’явились на цій території щонайменше 11 000 років тому

1805 року відбулась перша експедиція, в ході якої дослідили Єллоустонський парк - знаменита експедиція Льюїса і Кларка.

Двома роками пізніше Джон Колтер, учасник тієї експедиції, уперше передав звідти повідомлення про геотермальні джерела. Йому не повірили, і до 1860

року дослідники обходили парк увагою

ПРИРОДА

17

Географічно Єллоустонський

парк розташовано на території одразу трьох

штатів

Монтана

Вайомінг

Айдахо

Атлантичнийокеан

Мексиканськазатока

Канада

Мексика

Для боротьби з

браконьєрами і вандалами 1886 року до парку прибули частини армії

США. Солдати збудували вйськове поселення Кемп Шерідан (згодом перейменоване у Форт

Єллоустоун) поблизу гарячих Мамонтових джерел. 31 жовтня 1918 року військові передали парк новоствореній Службі

національних парків США. Вона й зараз опікується цією памяткою

природи

ВИКРАДЕННЯAF

480 000 доларів

18

2 березня 1978 року труну з тілом Чарлі Чапліна викрали з його власної могили. Це сталося через 11 тижнів після смерті актора, у швейцарському містечку Веве. Вранці того дня його розриту могилу побачив наглядач цвинтаря. Він і зателефонував у поліцію.

За кілька днів удові Чапліна – Уні – зателефонував невідомий, відрекомендувався як пан Коха. Він повідомив, що тіло актора викрали, і тепер воно„в надійному місці”. Викрадач вимагав викуп у 600 тисяч швейцарських франків (482 тисячі доларів США – І.Ж.).

Спочатку реакція Уни була різкою. Вона відповіла: „Мій чоловік – на небі і живе в моєму серці. А те, що у вас в руках, мене не цікавить”. Невдовзі в розмовах із поліцією вдова зізналася, що Чаплін пішов на хитрість. Він передбачив можливість викрадення і за рік до смерті дав дружині строгі вказівки: „Не виплачувати викупу, якщо моє тіло викрадуть!”. Однак поліція вмовила Уну бути обачнішою і співпрацювати, попросивши її потягти час, щоб вийти на крадіїв.

Між іншим, Чаплін не вперше передбачив небезпеку. 1928 року він продав усі свої акції, коли в Штатах ще навіть не зявились перші ознаки Великої депресії. У 30-х роках, під час глобальної кризи, порівняно зі збитками банків, крупних підприємств та окремих мільярдерів, Чапліну вже не було чого втрачати.Тим часом Уні надходили все нові дзвінки від зловмисників. Вони працювали необережно, і за місяць після викрадення тіла Чапліна поліції вдалося вийти на виконавців, двох емігрантів зі Східної Європи.

ВИКРАДЕННЯ

за Чапліна

19

24-річний поляк Роман Вардас і 38-річний болгарин Ганчо Ганєв були безробітними, які прочитали в газеті історію про викрадення з могили тіла одного італійського багатія. Їх викрили під час 27-го дзвінка: Вардас і Ганєв телефонували з телефонної будки в Лозанні. Обох затримали 17 травня 1978 року.

В управлінні поліції випливли нові деталі. „Розкрадачі гробниць” спочатку збиралися поглибше закопати свинцевий саркофаг Чапліна і просто інсценувати викрадення тіла. Тієї ночі вони викопали саркофаг, але через сильну зливу могилу залило водою настільки, що труну вже неможливо було зарити назад. Зловмисникам довелось перенести труну в інше місце. Саркофаг заховали на пшеничному полі, в селі Новіль, поблизу Веве,

Труна з тілом Чапліна. Знімок зроблений поліцією 17 травня 1978 року, того ж дня, коли затримали злочинців. Автор знімка невідомий

“Мій чоловік – на небі і

живе в моєму серці. А те,

що у вас в руках, мене не

цікавить”

Після смерті Уни її поховали поряд із чоловіком

на узбережжі Женевського озера. Коли Вардаса й Ганєва заарештували, вони показали, де саме на полі зарили труну. Власник поля, фермер із Новіля поставив на тому місці дерев’яний хрест із зображенням його знаменитої тростини.

Того ж дня останки Чарлі Чапліна перезахоронили на тому самому кладовищі. Щоб історія з викраденням не повторилася, саркофаг актора закрили в бетонному контейнері. Викрадачів-невдах покарали: Вардаса засудили на 4 з половиною роки ув’язнення, Ганєва – на півтора роки умовно.

РИЦАРІ НЕБА РИЦАРІ НЕБАAF

Spitfire: 10 років на службі Британії

20

Технічні дані (для

прототипу Spitfire K.5054)

Тип: одномісний винищувач перехоплення

Двигун: Rolls-Royce Merlin (990 к.с.)Озброєння: 8 кулеметів Browning

калібру 7.7 мм (по 4 на крило)Розмах крила: 12,1 м

Довжина: 9,17 мМаса (повний): 2 446 кг

Макс. швидкість: 562 км/годМежа висоти: 10 790 м

Фірма-виробник:

Supermarine, Inc.Головний конструктор:

Реджинальд МітчеллСерійне виробництво: 1938-1948

Одиниць виготовлено: 20,351Вартість одиниці: £ 12,604

(1939)

Амплуа: винищувач,

винищувач пере-хоплення, винищувач-

бомбардувальник, розвідник

Конструкція: одномоторний

суцільнометалевий моноплан

Перший політ цього знаменитого

британського винищувача відбувся 5 березня 1935 року. Пілот Мет Саммерс розвинув

рекордну на той час швидкість – 560 км/год, і через 17

хвилин польоту піднявся на висоту 30 000 футів

РИЦАРІ НЕБА

21

У британській та американській традиціях, бойові літаки другої Світової війни не прозивали за прізвищем конструктора. В СРСР були «Яки», «МіГи», «ЛаГи», чиї назви походили від перших літер прізвищ їхніх творців. Найвідоміші бойові літаки Третього рейху – Me.Bf-109, Ju-87, He-111 – у народі прозивалися за прізвищами їхніх конструкторів: відповідно, «Мессер», «Юнкерс» і «Хенкель». Але «Спітфайри» «Мітчеллами» ніхто не називав

Як усе починалось

У лютому 1934 року авіаконструктор Реджинальд Мітчелл приймав участь у конкурсі на розробку багатоцільового винищувача для ВПС Великобританії. Його літак Supermarine Type 221 програв змагання через низьку швидкість і

скоропідйомність. На конкурсі 1934 року переміг інший винищувач Королівських ВПС – «Гладіатор». Проте Мітчелл не здався, і попросив журі конкурсу дати йому ще шанс. Після суттєвої реконструкції Supermarine Type 221, Мітчелл презентував

нову модель. Це був прототип К.5054 – найперший, випущений у єдиному екземплярі. Рекордні на той час швидкість і межа висоти забезпечили перемогу

Мітчелла. У травні 1936 року винищувачі першої «серійної» моделі Mk I надійшли до штабу 19 повітряної ескадрильї Королівських ВПС

Виготовлено всього один

прототип К.5054, він і здійснив перший

політ того березневого дня. В бою його не використовували

Починаючи з моделі Mk

V та в наступних номерних моделях «Спітфайра», на

літаки ставили два різні комплекти

озброєння: 2 20-мм гармати і 4 кулемети,

або лише 4 гармати

РИЦАРІ НЕБАAF

22

Проблеми конструкції ранніх

моделей Найбільшою проблемою були перебої

в одночасній стрільбі з усіх кулеметів на великій висоті. Під час випробувань, усі 8 стволів нормально працювали на висоті до

1200 метрів. Проте, коли літак набирав більшу висоту, від переохолодження

зброю заклинювало, і кулемет переставав працювати

У березні 1937 року,

під час польоту над Північним морем (висота 9744 м), пілот дав чергу з усіх стволів. Один кулемет

випустив 171 кулю, другий – 8, третій – 4, а решта кулеметів відмовили і не випустили жодної. Коли літак зайшов

на посадку, удар при приземленні струснув корпус літака

Від удару всі запо-

біжники, які замерзли на висоті, звільнилися, і

кулемети самі собою випустили всі патрони, що залишились у боєзапасі. Кулі влучили у складські приміщення на аеродромі, не завдавши

нікому шкоди

РИЦАРІ НЕБА

23

Крім безпосередньої

участі в бойових діях, «Спітфайри» використовували

в якості розвідників. У 1942 році з літака Mk VII зняли гармати, а

замість них вмонтували кінокамери. Винищувач злетів із аеродрому в південній Англії, долетів до Німеччини і зняв кілька стратегічно важливих об’єктів на ворожій

території. При цьому інші літаки-розвідники, в тому числі «Гладіатори», які були

попередниками «Спітфайрів», збивали німецькі зенітки. А «Спітфайр»

забрався на висоту, на якій його не те що не збили, а навіть не

змогли запеленгувати

Замість 8 кулеметів у крила Mk IX вмонтовано 4 20-мм гармати. Це

пов’язано з тим, що тодішній патрон Browning випускали насамперед для гвинтівок. Малий як для кулемета

калібр не міг забезпечити убивчість стрільби на середніх дистанціях, і

нерідко боєзапас витрачався даремно (особливо у недосвідчених пілотів)

Magnum .44Загальна довжина 41 ммШирина (в основі) 13.1 ммМаса (в різних модифікаціях) 200-340 г

ЗАГАДКАAF

Історія однієї кулі:загибель Брендона Лі

Брендон Лі – син знаменитого Брюса Лі. Народився 1 лютого 1965 року в Окленді, штат Каліфорнія. Коли йому виповнилось 3 місяці, родина Лі переїхала до Гонконгу. Від батька та його учнів хлопець навчився бойового мистецтва Джит кун-до.

У 18 років Брендон вступив до Емерсон-коледжу в Бостоні, де захопився театром. Через рік поїхав до Нью-Йорка і взяв уроки акторської майстерності в Інституті театру та кіно імені Лі Страсберга. Там актор-початківець потоваришував із Джоном Лі Генкоком, і невдовзі ввійшов до театральної трупи, яку той заснував.

Протягом своєї недовгої кар’єри Брендон Лі знявся у 7 фільмах. Але справжню славу йому приніс саме «Ворон» – стрічка режисера Алекса Пройаса, знята за мотивами коміксів Джеймса О’Барра. Брендон пройшов кастинг на головну роль, обійшовши колегу Крістофера Слейтера.Початок зйомок «Ворона» припав на 28-і уродини Брендона (1 лютого 1993). Стрічку знімали у Вілмінгтоні, Північна Кароліна. За два місяці зйомок встигли відзняти більшість сцен за його участю. Решту епізодів знімали з двома дублерами. За допомогою технологій дублерам «приклеїли» обличчя Брендона.

В тій історії трапилось чимало цікавих збігів обставин. Ось кілька з них:

Збіг №1

Того дня Брендон відмовився вдягнути свій бронежилет

Збіг №2Батько Брендона, Брюс Лі, так само помер у молодому віці: йому не було й 33 років. Після Брюс відчув сильний головний біль, прийняв знеболювальне і ліг подрімати. Він так і не прокинувся; лікарі констатували алергічну реакцію на якийсь із компонентів анальгетика. Згодом деякі журналісти, які цікавились

31 березня 1993 року під час зйомок бойовика «Ворон» на знімальному майданчику сталась трагедія. Брендон Лі – виконавець головної ролі – загинув від кулі, випущеної з револьвера44-го калібру. Парадокс: молода кінозірка, майстер бойових мистецтв, він грав безсмертного персонажа – і став жертвою інциденту зі зброєю

24

ЗАГАДКА

історією життя Брюса та Брендона Лі, припускали, що над цією сім’єю висить давнє китайське прокляття

Збіг №3Брендон збирався одружитись після закінчення зйомок «Ворона». До дати весілля залишалось 17 днів. Наречена Брендона, Еліза Хаттон, працювала у кінокомпанії Stillwater Pro-ductions. Вони з Брендоном жили разом із 1991 року.

Під час зйомок револьвер заряджали тільки холостими патронами (blank round). Технологія виготовлення була досить простою: з гільзи справжнього, бойового патрона витягали кулю і висипали половину порохового заряду, замість кулі гільзу затикали картонною пробкою.

З міркувань безпеки, кулі на знімальному майданчику не використовували.

На зйомках були потрібні патрони. Команда вирішила зробити з бойових патронів холості, „безпечні”. Для цього витягли кулі з патронів за допомогою плоскогубців, висипали порох, і знешкоджували капсулі. На місце кулі вставляли спеціально виготовлені картонові пробки, які не могли завдати шкоди.

Таким чином, при зйомці було видно вогонь і чутно звук пострілу – саме те, що потрібно в кіно, без ризику для життя актора.

Однак, крім холостих, на зйомках „Ворона” використовували іще один тип патронів: в гільзі була куля, але не було пороху, а капсуль був вибитий (dummy round). Тож такий патрон сам собою теж не являв ніякої небезпеки, бо не міг бути вистрелений.

Режисер Алекс Пройас пояснював, що такі патрони використовувалися для зйомок, де був потрібен тільки звук курка, який клацає по пустому капсулю. Тоді незрозуміло тільки одне: навіщо залишати кулю в патроні?

25

ЗАГАДКАAF ЗАГАДКА

Зброя5-зарядний Smith-Wesson калібр Magnum .44

ПатронMagnum .44Загальна довжина 41 ммШирина (в основі) 13.1 ммМаса (в різних модифікаціях) 200-340 г

гільза

куля цілі капсулі

26

ЗАГАДКА

Патрони і... патрони

Спеціально для зйомок епізоду, де була потрібна лише картинка з пістолетом і звук курка, револьвер зарядили патронами з кулями і вибитими капсулями. В одному з шести патронів був цілий капсуль і куля. Якимсь загадковим чином цей патрон, яким зарядили зброю, лежав у коробці, де були обидва типи патронів – з кулями та вибитими капсулями, і звичайні холості, без куль. Можливо, перед зйомками піротехніки забули перевірити, чи вибитий капсуль у патроні. Тож і вийшло, що між холостими „загубився” бойовий патрон, де не був знешкоджений капсуль.

Зняли кілька дублів. Курок по черзі вдарив по всіх п’яти гільзах з вибитим капсулем, потім вдарив по цілому капсулю. Пролунав звук, характерний для вибуху капсуля при ударі по ньому курка. Піротехніки його почули, але не зрозуміли, що капсуль перед пострілом був цілий.

Пізніше поліція Вілмінгтона заявила, що в команді не було експерта з вогнепальної зброї, який би встановив, що сталось. Цікаво, що на кінокомпанію ніхто не подав судового позову за використання бойових патронів.

Під дією курка, який вдарив у цілий капсуль, куля вилетіла з гільзи, але оскільки пороху не було, і сила пострілу була недостатня, то замість полетіти в ціль, вона застрягла у стволі. При перезарядці револьвера кулю ніхто не помітив (іще одна загадка, якої донині не розгадали). Проте, коли настав час знімати ту фатальну сцену, ця куля вилетіла зі ствола.

Смертельна сцена

Для повноцінного ефекту пострілу, пістолет зарядили холостим патроном із капсулем і повним пороховим зарядом (не знаючи про кулю, яка застрягла в стволі). При пострілі (достатньо сильному, завдяки повному пороховому заряду) куля вилетіла і влучила Лі в живіт. Оскільки постріл було зроблено з близької відстані, велика пробивна сила збереглася: куля пройшла по центру корпусу, пошкодила всі найближчі внутрішні органи і застрягла в хребті. Через 15 хвилин після інциденту Брендона привезли до шпиталю Вілмінгтона. Медики не змогли впоратись із сильною кровотечею. Вона ніяк не припинялась. П’ять годин лікарі боролись за його життя, проте безуспішно: біологічну смерть зафіксували о 1:04 ночі. Кіноплівку з кадрами, де зафіксований постріл і смерть Лі, вилучила поліція Вілмінгтона. Подальша доля цієї плівки невідома.

Хто стріляв?

Майкл Мессі виконував роль злодія Фанбоя. За сценарієм, Фанбой в одній зі сцен мав вистрелити в персонажа Лі. Після загибелі Брендона Мессі дав свідчення поліції, дав інтерв’ю журналістам, і відразу після цього поїхав додому. З його власних слів, він був шокований тим, що сталось, і просто хотів побути на самоті, подалі від знімального майданичка. Суд не висунув жодних звинувачень проти Мессі і визнав його непричетним до смерті Лі.

Похорон

Тіло Лі літаком відправили до Сіетла. Там, на березі озера Вашингтон, Брендон нарешті спочив поряд зі своїм батьком – його поховали поряд із могилою Брюса Лі на цвинтарі Лейк-В’ю. Спершу Лінда Лі зарезервувала це місце для себе, але попросила поховати сина поряд із чоловіком. Закрита церемонія поховання відбулась 3 квітня 1993 року. Прийшли Лінда й Шеннон Лі, Еліза Хаттон із батьками, і найближчі друзі небіжчика. Після похорону Еліза підписала петицію про підвищення стандартів безпеки на знімальному майданчику, особливо при застосуванні зброї в бутафорії.

Епілог

«Ворон» вийшов на екрани в травні 1994 року і став справжнім хітом: касові збори склали понад $ 50 млн. Алекс Пройас вирішив присвятити фільм Брендону й Елізі.Еліза 2003 року вийшла заміж, нині живе в Лос-Анджелесі і працює в некомерційній організації, яка опікується дитячими притулками.

27

ВИНАХІДAF

28

“Достаточно одной таблэтки!”Фраза героя Анатолія Папанова з фільму “Діамантова рука” давно стала крилатою. Персонаж у кіно мав на увазі снодійне. А ми відзначаємо чергову річницю з дня появи всесвітньо відомого анальгетика - аспірину. Саме цей препарат 6 березня 1899 року запатентував австрійський хімік Фелікс Гофман

Гофман працював на підприємство «Bayer» і працював над удосконаленням методів отримання ацетилованої форми саліцилової кислоти. Звичайна саліцилова кислота на той час уже використовувалась у фармакології. Проте, крім прямого ефекту, вона часто викликала й побічні - нудоту і біль у шлунку. 1897 року Гофман разом із колегою Генріхом Дресером нарешті отримав ацетилсаліцилову кислоту, також відому як аспірин

Перш ніж налагоджувати серійний випуск препарату, провели доклінічні експериментальні досліди на тварниах - вперше в історії медицини. Тож поява аспірину збіглась у часі з першими клінічними дослідженнями лікувальних засобів

Батько Гофмана, старий фабрикант родом із Вюртемберга, страждав від сильного ревматизму, і не міг нормально рухатись. Лікарі прописували йому саліцилат натрію, який тоді був найдоступніший за ціною з-поміж усіх відомих знеболювальних. Старий Гофман приймав ці ліки, проте погано переносив їх дію. Фелікс дав батькові новий препарат, і побічні ефекти від саліцитату натрію пропали

Дослідження провели успішно: препарат показав хороші протизапалювальні властивості. Аспірин рекомендували для застосування в терапії. Гофман дістав патент на свій винахід у кайзерівському патентному відомстві. Відтоді цей день, 6 березня, вважають днем народження аспірину.

Назва “аспірин” походить від латинської назви рослини Spiraea, з якої на початку ХХ століття отримували саліцилати (активні речовини в складі препарату)

ВИНАХІД

29

1969 р. Аспірин полетів у космос. Нейл Армстронг узяв препарат із собою на Місяць: він поклав анальгетик собі в аптечку, яка на борту “Аполлона-11”

постійно була в нього напохваті

1900 р. Нова форма випуску аспірину. Замість порошків на ринку зявилися пігулки. Одна “аспіринка” містила 500 мг ацетилсаліцилової кислоти. Порошки зникли з аптек,

бо пацієнтам їх було незручно приймати, а фармацевтам -

відпускати такий товар

1911 р. Компанія “Байєр” через ЗМІ офіційно

попередила споживачів про появу на ринку партії

фальшивого аспірину

1925 р. Аспірин урятував тисячі хворих на грип під час епідемії

в Європі

1950 р. Аспірин занесено до Книги рекордів Гіннеса

як анальгетик із найбільшою кількістю проданих

упаковок

Аспірин у ХХ столітті

1961 р. В обігу зявився “ASPIRIN +C”, шипучі таблетки з ацетилсаліциловою кислотою та вітаміном С. Серед нових компонентів препарату (крім вітаміну С) - спеціальний буфер, який зменшує

подразнення слизової оболонки шлунка

30

ФАЛЕРИСТИКАAF

10 березня 1813 року прусський король Фрідріх Вільгельм ІІІ запровадив знаменитий орден – «Залізний хрест». Це не тільки державний символ Третього рейху (і всіх його наступників, включаючи нинішню ФРН). Це не просто одна з найбільш упізнаваних нагород світу. Це легенда світової фалеристики

1813 року Пруссія воювала з наполеонівською Францією. Король вирішив відзначити особливо старанних бійців, які звільняли батьківщину від французької окупації. І Фрідріх Вільгельм ІІІ запровадив перший у Європі орден, який вручають військовослужбовцям, незалежно від їхнього соціального стану або чину

Хрест - всьому голова 1813 року Пруссія воювала з наполеонівською Францією. Король вирішив відзначити особливо старанних бійців, які звільняли батьківщину від французької окупації. І Фрідріх Вільгельм ІІІ запровадив перший у Європі орден, який вручають військовослужбовцям, незалежно від їхнього соціального стану або чину.

Цікаво, що ескіз для ордену король накреслив сам. Це креслення практично без змін втілив у металі відомий архітектор Карл Фрідріх Шинкель. Що стосується металу, то від самого початку орден виготовляли з простого заліза. Річ у тім, що під час війни громадяни добровільно здавали вироби з дорогоцінних металів, і замість них отримували залізні. Гроші, отримані від зібраних золотих нагород, пішли на потреби війська, зокрема й на виготовлення значної кількості нових орденів. Скромність, готовність пожертвувати розкошами заради захисту батьківщини – усе це втілилось у тогочасному популярному гаслі «Gold zur Wehr, Eisen zur Ehr» («Золото для захисту, залізо для честі»)

31

ФАЛЕРИСТИКА МОВОЮ ДЖЕРЕЛА

З кожною новою війною, в якій брала участь Німеччина, дизайн ордену оновлювався. Таким чином, у 1813-1939 роках орден 4 рази так чи інакше змінював свою подобу. Єдині спільні ознаки в усіх чотирьох варіантах ордену – його форма і чотири цифри, відповідно до першого року тієї чи іншої війни, в якій брала участь Німеччина. Виняток – австро-прусська війна 1866 року; в той момент король вважав її офіційно громадянською війною. У першому варіанті (1813) верхню частину ордена прикрашали ініціали короля – FW. В центрі вигравіювана дубова гілочка. Другий і третій варіанти нагороди теж містили ініціали німецьких монархів: 1871 року, під час франко-прусської війни – Вільгельма І, а під час першої Світової війни – Вільгельма ІІ. В обох випадках на верхній частині ордену викарбовано прусську корону 1939 року Адольф Гітлер наказав додати в центр хреста свастику. Її скасували, як символ націонал-соціалізму, в 1957 році. Тоді прийнято новий закон про порядок нагородження, володіння і носіння бойових нагород. Згідно з параграфом 6 пункту 1.1, ветерани другої Світової війни мали право носити Залізний Хрест, але тільки без свастики і за наявності свідоцтва про нагородження

За весь час існування Ордену двох військових нагородили особливими, іменними орденами. Це були німецькі фельдмаршали Блюхер (нагороджений 31 серпня 1813) і Гінденбург (9 грудня 1916), приставлені до іменного ордену за свої видатні заслуги. Офіційно це теж була модифікація Залізного Хреста, але ці унікальні нагороди виконано з золота, у формі восьмикутних зірок. Оскільки таких було тільки дві, то їх назвали за прізвищами їх кавалерів – «Зірка Блюхера» і «Зірка Гінденбурга». Під час другої Світової війни Залізний Хрест двічі вручено євреям. Орден присвоєно майору санітарної служби Лео Скурініку і гауптману Соломону Классу. Проте обидва служили не у німецькій, а в фінській армії. І обидва вони відмовились від нагороди. Великий Хрест Залізного Хреста вручали тільки раз: Герман Герінг отримав його з рук Гітлера 19 липня 1940 року. Проте, коли Третій Рейх програв війну, фюрер вирішив, що фельдмаршал його зрадив – і забрав у нього нагороду.

2007 року в Німеччині почали збирати підписи за відновлення Залізного Хреста. Причина – участь німецького миротворчого контингенту у війні в Афганістані. Уряд поставився до цього з розумінням: наступного ж року запроваджено новий орден, який дістав назву «Хрест пошани за хоробрість». Канцлер Ангела Меркель вперше вручила його 6 липня 2009 року. Кавалерами стали четверо солдатів бундесверу, які під час операції в провінції Кундуз (Афганістан) урятували мирних мешканців від вибуху бомби. На церемонії вручення Меркель сказала: «Армії, яка приймає участь у бойових діях, необхідна ця нагорода. Наші солдати заслуговують більших почестей»

Великий Залізний Хрест 1914 року

Залізні хрести І класу (зліва направо): Залізний хрест із дубовим листям, мечами й діамантами; Залізний хрест із дубовим листям та мечами; Залізний хрест із дубовим листям; звичайний Залізний хрест

34

КІНОAF СПОРТAF

23 березня

1891 року. Сполучене

Королівство

Матч Англійської

прем’єр-ліги між “Нотінгем

Форест” і “Болтоном”

120 років

футбольній сітці

Дизайнер - інженер Джеймс Броуді

32

35

КІНОСПОРТ

До початку

ХХ ст. сітку натягували так туго,

що часто м’яч при попаданні в сітку

просто пружинив і відскакував

Сітку чіпляють на

ворота насамперед для того, щоб

допомогти судді вирішити - зараховувати гол чи ні.

Проте зараз її не визнають достатнім аргументом для такого рішення. Для цього

є свідчення бокових суддів, відеозаписи

і т.д.

33

КІНОAF

36

В НАСТУПНОМУ НОМЕРІAF

34

Троянський кінь: від дерев’яного до цифрового

Хірургія: апендицит у полярних умовах

Британські прем’єр-міністри зловживали наркотиками

“Даллас” - рекордсмен американського ТБ

1242: крах великого магістра

Гвинтівка Мосіна: ветеран світових воєн

Серця шістьох

КІНО

37

ПОДЯКИ

35

ЗА ФОТО:

addins.kwwl.comak.last.fmanswcdn.combeembee.comblogspot.comde.academic.rudiggerhistory.infodrblogstein.cometvnet.comfreakingnews.comfrogstorm.comhealthylifecarenews.comhighdefdiscnews.comhotmusicbeat.comi2.tv.uajustinewitter.comkotomka.comlh5.gghpt.comliveinternet.ruluft-squadron.orgmedia.kickstatic.commetalsucks.netmesh-wire-netting.commotto.net.uanature-reserves.netnazi-aesthetics.narod.ruregals.netrpmedi.ask.comshopzippers.comupload.wikimedia.orgwin7wallpapers.com

ЗА УВАГУ, МОРАЛЬНУ ПІДТРИМКУ ТА ЦІННІ ПОРАДИ:

Колегам із Могилянської школи Журналістики, друзям, батькам і всім, хто долучився до підготовки цього номера

AD FONTES

(c) Могилянська школа журналістики, 2011

ЖУРНАЛДЛЯТИХ,ХТОЛЮБИТЬІСТОРІЮ