Вступ до Мага Ками

ПОЗНАЙОМИТИСЬ 2 КВІТНЯ

Кажуть, що майбутнє залежить від того, що ти знаєш про нього.

Якщо мені скажуть, що я помру через 3 дні, то у прагненні до безпеки я заведу себе у пастку. Або навпаки. Якщо я дізнаюсь, що завтра виграю пару мільйонів у лотерею, то можу проґавити свій шанс через упевненість у майбутньому.

Майбутнє мінливе і примарне.

Я знав, що зустріну жінку, яка матиме значну роль в моєму житті. Це був один із найчіткіших моментів мого майбутнього, тому я навіть знав, як вона вигляда. До дрібниць, таких, як ямочки і дірки у вухах.

Однак, я не знав, якою і де буде наша зустріч.

Тому, коли вийшов з лісу, щось трапилось із моїми легенями. Я не міг ані вдихнути, ані видихнути, адже за 10 метрів стояла "вона". Точно така, як у моєму майбутньому. Я поліз у її свідомість і побачив дивну суміш. Водночас абсолютно спокійна і жахливо нервує. Важко зрозуміти, як це їй вдається, та хіба зараз час розуміти? Зараз треба вдихнути.

Я падаю на траву і хапаюсь за горло - схоже на отруєння чи на те, що я намагаюсь привернути увагу незнайомої жінки

Вдало.

Вона підбігає до мене і нахиляється. Секунди дві дивиться, як я тримаю свою шию, а потім робить очевидне. Штучне

дихання за допомогою магії. Тобто, так само, як і за звичної процедури, вона торкається моїх губ, але не видихає, а впускає у мене вітер. Цей вітер наповнює легені повітрям і дає змогу вдихнути.

- З тобою все гаразд?

Я не можу сказати і слова - вітер все ще натягує мої легені, як шмаття на мотузці. Тому незнайома жінка торкається моїх губ вказівним пальцем і вітер вщуха.

- Якщо почнеться дощ, то я знатиму, з ким хочу бути поруч.- Не зрозуміла.- Я жив усі ці роки і не знав, що міг би лежати тут та

відчувати твої поцілунки.

Я посміхаюсь.

Вона відштовхує мене і піднімається з колін. От тільки штани забруднила. Я теж піднімаюсь - відпочинок на голій землі часто закінчується пневмонією, а я люблю, коли в моєму житті більше непередбачуваних моментів.

- Ти часом не Іван Валеріанович? - Ні.

***

Йомалі чекала на гостя з Москви, а я просто потрапив під руку.

Після обміну своїми іменами в нас виник незручний момент, який дуже вдало вирішив гість із Москви, що теж прийшов через портал.

Мені навіть здалось, що тепер ми розійдемось мовчки по різним місцинах і потім доведеться знову її шукати. Але вона таки знаходить час, щоб подумати про мене під час розмови із цим шикарно одягненим дядьком. Підходить якось невпевнено.

- Тобі є де жити? - питає Йомалі.- Я більше переживаю, як зможу жити без твоїх поцілунків.

Вона робить вигляд, ніби я сказав щось інше.

- Все ж про житло. Магам важко знайти житло поруч. Людей тут забагато…

- Я знайду собі. - Красти у людей не мона. В нас з цим суворо.- Це ускладнює дещо процес, але все буде добре.- Тоді дай мені свій телефон, щоб я тобі зателефонувала і

перевірила.

***

3 КВІТНЯ

Найважче десь о п'ятій ранку.

В цей час особливо тихо. Не так, як в лісі чи в ізольованій кімнаті. Місто ніби витягує звуки з тебе, будь-яка штука в цей час втрачає звук на користь всіх цих багатоповерхівок. Допоки чоловік з мітлою не зробить перший "шарк" асфальтом.

Тоді я заварю собі чаю і буду десь годину до сходу сонця дивитись кудись, навіть у стіну.

Коли не треба спати, виникає багато можливостей для думок. Зазвичай, це абсолютно зайве - нема в мене стільки думок.

Однак, в певні моменти мого існування можна отримати суттєву перевагу від такого стану. Мона жахнути. Та й чому не жахнути, якщо мона.

Йомалі телефонує.

- Розбудила?- Ну, тепер це вже не має значення, - кажу я і гучно

позіхаю.- Сьогодні допоможеш мені відвезти московіта до ради?- Щоб бути більше часу з тобою? Так, звісно.

Вона пхиркає у слухавку і каже:

- Тоді сьогодні о десятій на першій платформі.- Спізнюватись можна?- Краще не треба.

***

Коли ми зайшли в наше купе, московіт зробив жест рукою і все навколо змінилось. Купе збільшилось, лавки перетворились на крісла, а столик - на журнальний. Я не відчуваю, як потяг рухається, так що мона сказати, що він і це прибрав.

Тепер ми з Йомалі сидимо в кріслах, поки гість пішов мити руки.

- Що це за магія? - питаю я. - Це для переговорів, - каже Йомалі. - І для того, щоб було

комфортно.

Я не відчуваю обману, себто це не зроблено за допомогою ілюзії. Він змінив навколишнє, а не моє бачення

навколишнього, що для мене незвично. Я би обрав другий варіант - змусив Йомалі повірити, що тут комфортно. Мабуть, магія обману не допомагає при перемовинах.

ВРЯТУВАТИМи підходимо втрьох до бензоколонки. Ніколи не бачив такого логотипу, мабуть щось місцеве.

Йомалі дуже звично заходить до службового приміщення, а ми слідуємо за нею. Наш московіт пропускає мене першим, ніби я вдарив би його у спину. Ні, я бив би дивлячись в очі. В шию, щоб побільше крові навколо і бризки. Люблю, коли багато яскравих кольорів. Не люблю, коли кров потрапляє на стіни і стає коричневою.

Портал.

В людських фільмах портали показують якось дивно. Це або такі двері із сяючим синім/чорним/червоним сяйвом, або щось, що засмоктує тебе.

Всіх цих спецефектів у наших порталів нема.

Ти торкаєшся однієї частини порталу тут і опиняєшся біля другої частини порталу. Це безпечніше, ніж звучить. Я навіть бачив дослідження, що в процесі бере участь наш мозок, але ми не встигаємо то помітити. Ну що ж. Це краще, ніж зрозуміти, що половина твого тіла замурована в стіні.

Я торкаюсь половинки бюста леніна, щоб опинитись на балконі якоїсь вежі. Підморгую лівій частині світового лідера комунізму і йду шукати, де мона поїсти.

***

Йомалі проводжає московіта, а я знайшов тацю із фісташками. Десь же треба брати поживні речовини для

організму. Фісташки – досить приємний спосіб не померти з голодної смерті через відмову внутрішніх органів.

Я розтікаюсь на канапі. Прямо не сиджу, а перестаю контролювати тіло. Таке іноді треба робити.

- Ходімо походимо, - каже Йомалі.

Це так по-дорослому. В її голосі і свідомості упевненість. Характерно, що маги, які вміють передбачати майбутнє, майже ніколи не відчувають впевненість. В той час, як «безтурботні» маги так часто чітко знають, що треба і кому. Іноді навіть знають, яким чином.

- Ходімо, чому ні.

Ми спускаємось сходами, хоча можна було б і ліфт поставити. Я маю про це сказати:

- Могли і ліфт зробити. - А тут і є ліфт, - каже Йомалі і притискається до мене. - Оу, - кажу я.

Вона цілує мене, а я не розумію, що зі мною. Цілком впевнений, що в цьому тілі я навряд чи зможу навіть цілуватись нормально.

- Завше хотіла трахнутись в цій вежі.

Вона стягує з мене штани і бачить… Мене жалюгідного. Мене мізерного і слабкого.

Ще дві невдалі спроби, і ми з’ясовуємо, що сексу у Йомалі в вежі не буде. Як і у мене. Маю відзначити, що зі сторони Йомалі не було докорів, тільки подив. Я навіть відчуваю, як тріскотить її світогляд. Можливо, вона вже зустрічалась із

такими чоловічими проблемами, але вперше не змогла їх вирішити.

Тим краще для перебігу подій.

- Йомалі, я маю відкрити тобі таємницю. - Я вже знаю твою таємницю. - Ну, це теж, але в мене є ще одна. Я під ритуалом. - Що за ритуал. - Зараз мої відчуття і магічні навички покращені, однак я

дуже погано контролюю своє тіло. - Чому ти одразу не сказав? - Мені приємно, коли ти мене цілуєш.

Вона натягує футболку, поки я застібаю ґудзики на штанях. Виходимо із вежі, і я відчуваю, що це ми бачимось востаннє. Такий у неї настрій і прагнення. Власне, статус мимовільного перехожого і робив мене таким привабливим компаньйоном у вежі. Якби Йомалі хотіла далі зі мною спілкуватись, то вона б не стала так легко псувати про неї враження.

Треба щось змінити.

***

- Дарма ти поліз у бійку, - каже Йомалі і витирає кров з мого підборіддя.

- Ну, вони там щось казали про тебе…- Я сама себе можу захистити. - Але ж я спитав, чи можу розмолоти тому блондинові

пику у місиво. - Я думала, ти пожартував.

Вона змочує шмату в холодній воді і продовжує обтирати мене. В першу чергу постраждало обличчя і руки, та ще є величезна подряпина на животі. Все ж їх було четверо, і я сподівався, що вони не нападуть, поки я битиму писок одному з них.

Через брак бойового досвіду вони не змогли навіть нормально захиститись від мене.

Я не використовував жодної магії для атаки, а вони тільки поранили мене кам’яним шипом. Та й то не страшно – кров вже не йде, а через пару днів загоїться. Зуби я теж відрощу.

- Пам’ятаєш, я сказав, що я під ритуалом? - Так, я це добре запам’ятала. - Тепер вони теж. Тільки я скоро скину з себе магію, а їм

доведеться зрозуміти, як то бути слабшим.

Йомалі припиняє обтирати мою рану.

- Що ти зробив? - Це моє. Я можу впливати на те, як людина себе почуває.

В твоїй присутності їм буде дуже погано. Скину, коли вони отямляться.

- Не роби так більше. - Я більше і не збирався. Краще розкажи, чому вони таке

про тебе сказали…

***

Якщо коротко, то все погано.

На цій землі живе п’ять кланів. В кожного клану свої особливості, звичаї та традиції. Там ще й родинних зав’язків

та сотень років неприязності понамішувано. Всі нові маги, які приходять із інших місцин настільки важко вливаються в клани, що їм довелось об’єднатись в новий клан Пришлих.

Йомалі якраз із Пришлих.

Проблема в тому, що тільки Пришлі проживають компактно. Цікаво, що ще років п’ять назад ніякого міста не було. Але тепер зусиллями магів тут кілометрів на 20 все зайнято наметами, фургончиками, незрозумілими вежами і кремезними кам’яними норами земляних магів.

Серед Пришлих нема особливої єдності. Нема ні єдиного ватажка, як у кланів, ні єдності традицій чи звичаїв. Саме тому Йомалі намагались образити маги з її власного клану – їм не дуже подобається, що вона співпрацює з ватажками п’яти інших кланів.

Ну, маю надію, вони тепер про це жалкують.

ПОСЕЛИТИСЬМи йдемо земляною дорогою і я думаю, як звалити звідси до першого дощу. На жаль, серед моїх умінь нема такого, щоби багнюка не налипала на одяг. Та ще й ця кров на манжетах і дірка від шипа…

Такі милі думки під час милої прогулянки, поки не трапився інцидент. Спочатку відмовила рука, затим нога, потім вся ліва половина тіла. Закономірно, що я впав. Хіба мона зробити щось інше в такій ситуації?

Найгірше, якщо відмовили нирки. Їх роботу я так просто не відновлю. Останній раз, ледве вдалось запустити кров.

- З тобою все гаразд? - питає Йомалі. - Так, - відповідаю якомога переконливіше, - зачепив корч.

Піднімаюсь.

Стискаю кулаки - рука ніби працює, але треба буде глянути до внутрішніх органів. Щось там негаразд, точно є якась проблема. Інакше не було б таких прикростей, як зараз.

- Це твій ритуал? - Так. Всі зусилля перекинуті на магію, тому тіло

доводиться контролювати думкою. - Звучить нормально. - Тільки звучить.

Нарешті я в місті, в якому живуть лиш маги, але воно виглядає жалюгідно. Ніби не мона було вигнати людей з якогось маленького містечка і поселитись там. Я чув, що в Штатах так і роблять.

- Сьогодні тобі буде важче знайти, де переночувати, - каже Йомалі.

- Ти казала, що у людей красти не мона. Я можу вкрасти такий намет у мага?

- Не кажи дурниць. Ти он за корчі чіпляєшся, тобі треба нормальне місце.

- Підшукаєш мені щось пристойне? Я можу заплатити людськими грошима. І ще. Я можу готувати смачну їжу.

- Поживеш у мене.- Файний варіант. В тебе палатка, барак чи ненадійна

вежа?- Я живу в вежі Ради. Так що ти зможеш користуватись

ліфтом.

Поганий варіант, однак це мабуть безпечніше, ніж шукати ще проблем у цьому місті.

***

5 КВІТНЯ Я вийшов на балкон, щоб не відчувати, як моє майбутнє заплутується все сильніше. Так, я хоч бачу небо і можу стрибнути з балкону, якщо припече.

Йомалі виходить слідом із стаканом вина і стає поруч. Важко стримуватись і не обнімати її.

- Знаєш, що я думаю? - Про те, де твій стакан? – відповідає Йомалі.

Я посміхаюсь і спираюсь на перила. В такому стані алкоголь тільки заважає. Я перестаю контролювати власне тіло, і все

розвалюється. Якщо почнеться сепсис – то я не певен, що зможу його зупинити.

- Ні, я думаю, що це паскудне місто. - Ну, це місто – наш прихисток. - Це було досить давно. Тепер це велике місто без

нормальної інфраструктури – доріг, каналізації, зв’язку. Кожен будує, як хоче, а періодично просто ставлять намети. Таке враження, що це не місто, а великий табір біженців. Поки це так, Пришлі не будуть повноцінним кланом.

- Що ти пропонуєш? Взяти і зруйнувати все? – роздратовано каже Йомалі.

- Ну, на це спроможний тільки той, хто віддає накази, - тихо і спокійно кажу я.

Йомалі віддає мені свій стакан.

- Можеш допивати. Буду завтра.

Вона лишає мене одного на балконі, дивитись на захід сонця і дослухатись до внутрішніх голосів. Мені здається, що зсередини мене доноситься: «Тікай».

***

8 КВІТНЯ

Деякі люди не вміють покидати спроб.

Ми лежимо голими в ліжку Йомалі, мене турбує лишень стеля. Як гарно зроблено – нема швів чи плям. Все рівненько біле. Мати магічне уміння, щоб так довго та ідеально виконувати нудну роботу – це мрія.

Йомалі затягує в себе дим.

Їй навіть не треба торкатись цигарки губами, щоб забирати з тютюну головне - фізичне існування.

- Я так і не знаю, яке у тебе вміння, - каже чи то Йомалі, чи то хмара диму, яка лежить поруч зо мною.

- Важливіше, знати мою спеціалізацію. Я - вчений.- І що ж ти вчиш?- Вивчаю. Є певна різниця. Я вивчаю магію і магів. - Тоді я теж цим займаюсь.

Я посміхаюсь. За все своє життя в переконався, що цікаві для мене речі рідко знаходяться в центрі уваги інших людей. Тому пояснювати і запально махати руками не варто. Треба посміхатись і казати два-три речення. Далі стає нудно і мені, і слухачам.

ПЕРЕЖИТИ 9 СЕРПНЯ Я прийшов на будівництво і приніс Йомалі трохи м’яса по-строганівськи із рисом.

Моя співмешканка трохи заклопотана, тому я зайшов до головного намету і став біля карти. Місто буде організоване по колу навколо вежі, не дуже практично, але гарно.

- Вам чимось допомогти? - питає якийсь молодик, років з вісімнадцять.

Чому це він такий ввічливий?

- Так, - відповідаю йому і простягаю торбу. – Розігрій м’ясо і рис окремо, дивись, щоб вони не перемішались. Потім виклади все на тарілку, яка там теж загорнута. Тільки обережніше, ця тарілка належала ще моїй бабці. Я можу тобі довірити цю справу?

І так серйозно дивлюсь йому в очі десь секунд 10.

Коли він вибігає, то я продовжую дивитись на план і думати.

***

- Ти знав, що ті хлопці, які побились з тобою, втратили магію? – каже Йомалі, коли заходить і знімає рукавиці. Маску вона зняла ще до того, як зайшла.

- Хм. Це психосоматичне. - Що? - Ну, вони самі себе накрутили, тепер в них просто не

виходить. - Слухай, в Марка не загоїлись побої, а синці у решти трьох

до сих пір сині. Так що не треба мені про «вони самі». - Ну, це складно пояснити. Повір, я скину з них свої чари,

як тільки зможу. Вони досить примітивні – але у магів без фантазії не вистачає клепки, щоб спокійно зреагувати. Віриш мені?

Йомалі мовчить, тільки надулась. Злиться на мене, бо я не розповідаю всього.

- Тепер тебе тут всі бояться? – намагаюсь пожартувати я. - Тебе бояться. Я тепер на твоєму фоні виглядаю дуже

гарно.

Входить молодик із тарілкою.

- О, саме час тобі пообідати, - кажу я.

Молодик віддає Йомалі тарілку і, дивлячись на мене, повільно відступає. Моя співмешканка тим часом нюхає свою підігріту їжу і посміхається. От я в цей час роздратований.

- Слухай, великий розігрівач. Як гадаєш, вона руками буде їсти рис? Там же в торбі і виделка була.

Хлопчина вибігає з намету, як ошпарений. Було б в мене трохи окропу, я би зробив цю метафору більш реальною. Я простягаю Йомалі виделку і вони дивиться на мене своїм поглядом «я тебе засуджую за знущання над магами». Та я знаю, що вона відчуває, тому байдуже.

Тарілка опиняється прямо на карті майбутнього міста.

Ніколи не розумів цього приколу – сідати, щоб їсти. Мабуть тому, що рідко випадає можливість їсти щось, для чого потрібно дві руки і вдумливе пережовування.

Поки Йомалі їсть, я дивлюсь на мапу.

- Тут треба пустити ще один контур води. А тут зробити місця для порталів.

Таки привертаю її увагу.

- Які ще портали. - Ну, місто буде рости. Треба передбачити систему

порталів, щоб було зручно переміщуватись, плюс вокзали з інших поселень. Як без цього будувати одну країну?

Йомалі відсовує своє м’ясо і розвертає мапу до себе.

Заходить молодик, якого я посилав за виделкою. Бачить, що Йомалі вже майже поїла і завмирає.

- Багіра, поклич мені Тахира та Миколу, - каже моя співмешканка.

Такий чудовий голос для наказів.

Прощання – це ніби можливість більше ніколи не бачитись. Тому я просто виходжу із намету. Крім того, це позбавляє мене необхідності мити посуд.

***

10 СЕРПНЯ

- Хочеш покатаю? – питає Йомалі. - Я не певен. Я дуже погано переживаю падіння з висоти

більше півтори метра.

Вона підходить до мене впритул і дуже хтиво посміхається. Така посмішка, яка змушує тебе задуматись, хто кого зараз має трахати. Метафорично, звісно.

Я роблю крок назад і мої сідниці впираються в перила. Взагалі, робили ці перила якісь мудаки. Вони занизькі. Єдине для чого вони принадні – це щоб жінки, коли спирались, були в кращій для споглядання позі. Інші варіанти видаються мені менш вірогідними.

Поки я думаю, Йомалі штовхає мене вниз.

Вітер кидає мене вперед і я починаю своє падіння. Тут поверхів десять, так що я не мав навіть встигнути додумати цю думку. На щастя Йомалі підхопила мене, і тепер ми летимо. Раніше я літав хіба що затиснений між ніг, тепер мене

несе вітер поруч із Йомалі. Це дивне і дуже приємне відчуття, ніби нема жодної причини хвилюватись.

ПІДТРИМАТИ13 ЖОВТНЯ

- Я переїжджаю.

Йомалі сидить на балконі і дивиться на місто. Я не лізу у її свідомість, але її емоції легко проникають у мене.

Такий стан, коли ти маєш дати відповідь. Сказати так чи ні. Це означає, що треба відмовитись від якоїсь можливості. Така людська риса - вибір паралізує, а втрата можливостей змушує зариватись лицем у подушку і кричати з відчаю.

Якщо не хочеш бути людиною, то треба навчитись легко втрачати. Це просто, якщо знаєш, що головне ти ніколи не втратиш.

Цигарка догорає і обпалює Йомалі пальці.

- Йобж, - каже найпривабливіша жінка в моєму житті і кидає опалок в куток.

Як добре, що в нас є вогнегасник - я зриваю кільце і пломбу, щоб запобігти пожежі.

- Я можу стати одноосібним правителем. - Треба тільки... - питаю я.- Тільки позбутись двох магів і залити все в крові. - Сподіваюсь не кухню. Минулого разу, як я готував

яловичину, то кров потрапила на шпалери і...

- Ти взагалі мене слухаєш?Той московіт висунув вимоги до ради, а потім поговорив зі мною особисто. Москва не дуже довіряє цим дятлам у Раді і хоче, щоб провінцію очолила сильний маг.

Я сідаю в крісло поруч із Йомалі.

- Це означає, що треба когось вбити? - Так. Двох, які будуть проти, та всіх їхніх магів.

Я беру її за руку і легенько стискаю.

- А ми вигадуємо план, як їх простіше вбити чи як відмовити Москві?

Йомалі здивовано дивиться на мене. Що я знаю точно - вогнегасник не працює.