Всеукраїнська студентська науково практична...

Міністерство освіти і науки України Полтавський державний педагогічний університет

імені В.Г.Короленка Факультет фізичного виховання

Кафедра методики викладання спортивних дисциплін

Всеукраїнська студентська науково-практична конференції

ТВОРЧА ОСОБИСТІСТЬ УЧИТЕЛЯ ЯК ПЕРЕДУМОВА ІННОВАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ У

СИСТЕМІ ОСВІТИ

14 – 15 квітня 2005 року

Полтава - 2005

2

УДК 371.03.036.001.76:796 (063) (477) ББК 74.204.2+74.204.562

Творча особистість учителя як передумова інноваційних процесів у системі освіти:

Матеріали Всеукраїнської студентської науково-практичної конференції. - Полтава 2005. –

153 с.

РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ: Синиця Василь Петрович – доцент кафедри теорії і методики фізичного виховання;

Константиновська Лариса Олександрівна – старший викладач, завідувач кафедри

методики викладання спортивних дисциплін;

Квак Ольга Вікторівна – канд. біологічних наук, доцент кафедри біологічних основ

фізичного виховання;

Свєртнєв Олександр Анатолійович – викладач кафедри методики викладання

спортивних дисциплін;

Власенко Наталя Вікторівна - старший викладач кафедри методики викладання

спортивних дисциплін.

До збірника наукових праць увійшли матеріали в яких розглянуто актуальні проблеми

формування особистості сучасного студента; організації самоосвіти студентів; реалізації

творчої спрямованості особистості майбутніх фахівців в процесі проходження педагогічної

практики; проблеми інноваційного розвитку футболу в Україні; основні аспекти оздоровчої

фізичної культури та фізичної реабілітації в системі освіти; педагогічні та рекреаційні

технології для сфер дозвілля.

Друкується згідно з рішенням вченої ради Полтавського державного педагогічного

університету ім. В.Г. Короленка

Протокол № 12 від “31” березня 2005 р.

3

ВСТУП

ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ ОСОБИСТОСТІ МАЙБУТНІХ ВЧИТЕЛІВ

В умовах реформування освітньої галузі згідно з оновленою парадигмою виховання виняткової актуальності набуває проблема модернізації системи загально педагогічної підготовки майбутніх учителів у навчальних закладах ІІІ – ІV рівнів акредитації. Її обов’язковою складовою є удосконалення технології формування професійно - компетентної особистості майбутнього вчителя з такими яскраво вираженими характеристиками, як демократичність, гуманність, толерантність, громадянськість, патріотизм, почуття національної власної гідності, комунікабельність, працелюбність тощо.

Сучасна система фізичного виховання переживає період пошуку стратегічних рішень свого розвитку, що спонукало до початку методичного осмислення і реформування шкільного фізичного виховання, розробки нових педагогічних технологій, які відрізняються новим поглядом на завдання школи, зміст і методи шкільного навчання, іншими підходами до учня, трактуванням його потреб та інтересів.

Як не прикро, але молодь не завжди вміє використати всі можливості до реалізації своїх фізичних потреб і одна із причин цього – відсутність у багатьох людей, передусім в учнів шкіл, інтересу до занять фізичною культурою і спортом. Такий інтерес, вихований у дитячі роки, стає міцним фундаментом, на який в подальшому спираються всі дії людини, спрямовані на збереження працездатності, зміцнення сили і здоров’я.

Реформа школи потребує покращення фізичного виховання, органічного поєднання його з загальним вихованням учнів. Значне підвищення фізичної підготовленості школярів неможливо без зацікавленості їх фізичною культурою. Але як зацікавити школяра фізичною культурою? В музичному вихованні, наприклад, зроблено так: вчитель насамперед ніж почати оволодівати музичною технікою повинен зацікавити дитину музикою і навчальна програма надає засоби для цього.

Тому головною умовою успішного фізичного виховання є сам вчитель. Доволі часто вчителі фізичного виховання говорять: “Я працюю по своєму”. До вчительського мистецтва відноситься точна відповідь видатного французького живописця П. Ренуара. Його запитали: “Метр, що важливіше у мистецтві” “Як” або “Що”? Ренуар відповів “Важливо - Хто”.

Дослідження та досвід показує, що успішність роботи вчителя залежить не тільки від його володіння педагогічними прийомами, а без прийомів зрозуміло, нема вчителя, але і від доцільності та своєчасності їх використання та від вмілого орієнтування вчителя у самій суті навчально-виховного процесу.

Важливе значення також має авторитет вчителя. Що ж таке авторитет вчителя? Як його придбати, або точніше, завоювати? Якщо людина отримала диплом, в якому написано “Викладач фізичного виховання”, то це ще не підстава для поваги. Це тільки повід. Авторитет вчителя фізичного виховання складається з того, щоб ділом довести вагомість своєї професії, а потім своїм авторитетом відстоювати собі нові території та нові права.

Мабуть, як і в гімнастиці: “Спочатку гімнаст працює на авторитет, а потім авторитет працює на гімнаста”.

Перед нами стоїть задача – на ділі підвищити якість навчання, трудового, морального, естетичного та фізичного виховання підростаючого покоління, підготовка його до праці та захисту Вітчизни.

Реалізація цього завдання полягає у забезпеченні психологічної перебудови вчителів на рішуче звільнення від застарілих, відживших себе форм роботи, на подолання формалізму, шаблону які стримують ініціативу. При такому підході, розширюються можливості вчителів у виборі оптимальних методів і засобів навчання, впровадженні в практику досягнень педагогічної науки.

І нема іншого шляху, як стверджувати себе ділом, яке так чітко виражено в гаслі “Здоров’я нації – головне багатство держави”.

Л.О.Константиновська, зав. кафедри методики викладання спортивних дисциплін

4

РОЗДІЛ І. ФОРМУВАННЯ ОСОБИСТОСТІ СУЧАСНОГО СТУДЕНТА

Марина Поступайло Вінницький торговельно-економічний

інститут КНТЕУ

СУЧАСНИЙ СТУДЕНТ – ЛЮДИНА ХХІ СТОРІЧЧЯ

У словнику С.І. Ожегова є визначення: "Особистість – людина як носій яких-небудь властивостей". Отож, спробуємо визначити, якими ознаками наділений сучасний студент. Поняття «формування особистості» вживається у двох значеннях. Перше – формування особистості є предметом психологічної науки, завдання якої – вияснення того, що є в наявності і що може бути в особи в умовах цілеспрямованих виховних і навчальних дій. Це є, власне, психологічний підхід до формування особистості. Друге значення – формування особистості як її цілеспрямоване виховання. Це – педагогічний підхід до значення завдань і способів формування особистості. У процесі формування особистості відділити засоби навчання від засобів виховання вельми проблематично, тому вони виступають у єдності. Умовно процес виховання поділяють на:

• розумове виховання; • трудове виховання; • моральне виховання; • естетичне виховання; • фізичне виховання.

Слід мати на увазі й те, що, з одного боку, процес розвитку особистості студента – це соціальний процес, який тягне за собою зближення моделей поведінки студентів з вимогами суспільства, а з другого – індивідуальний процес нагромадження власного культурного і життєвого досвіду. Останній пов’язаний з феноменом самоактуалізації, який виявляється у породженні та функціонуванні ціннісно-смислової свідомості особистості і зумовлює особливості її самовизначення. Вирішальна роль у цьому процесі належить самосвідомості особистості студента, яка включає в себе світогляд. Вихідним моментом в аналізі самосвідомості студента може служити «Я-концепція», що є сукупністю всіх уявлень індивіда про себе і включає переконання, оцінки і тенденції поведінки. Серед безлічі компонентів «Я-концепції» виділяють два рівні (актуальне «Я» та ідеальне «Я»), неминуче розходження яких є зоною духовного розвитку студентів. Абсолютна більшість студентів з різним рівнем самооцінки підтвердила своє активне внутрішнє прагнення до гармонізації духовних сил.

А.А. Мазаракі зазначає, “Сучасні студенти – це вельми прагматичні люди: вони дуже добре відчувають що їм потрібно. Все, що розвиває їх знання, навички, все те, що необхідно їм для побудови їх майбутньої кар’єри студенти дуже легко сприймають” [ 1 ]. Одним із найважливіших джерел формування духовного потенціалу студентства на цьому рівні виступає вуз. У ньому відбувається процес залучення молоді до загальнолюдських моральних та естетичних цінностей, таких як добро, краса, істина, любов, гармонія, духовність. Навчальний процес у вузі може стати джерелом духовного потенціалу студентів тільки за умови скоординованості навчальних дисциплін на основі цілісного бачення змісту освіти, який адекватно відображає картину світу. Все це обумовлює необхідність інтегральної моделі навчання, яка може бути реалізована тільки в рамках гуманістичної парадигми освіти і відображати не лише вимоги соціуму, але й особистісний підхід.

5

Унікальною здатністю актуалізувати інтерес до широкого кола проблеми, що мають загально соціальне значення , володіють ЗМІ. Результати вивчення впливу джерел інформації про музичне мистецтво на формування духовного потенціалу студентів виявили значну розбіжність думок щодо вибору засобу інформації та улюблених радіо - і телепередач. Характерно, що більшість студентів віддають перевагу інформації, що передається каналами телебачення. Таким чином, рівень включеності студентів у суспільство – своєрідне джерело їхнього духовного потенціалу [ 2 ].

Література: 1. Мазараки А.А. Современные студенты //Маркетинг и реклама – № 2. – 2005р. 2. Практична психологія і соціальна робота - №2. - 1999р.

Олександр Шаповал, Олександр Свєртнєв

Полтавський державний педагогічний університет

імені В. Г. Короленка

УМОВИ ТА ЗАСОБИ САМООСВІТИ СТУДЕНТІВ

Відмітною особливістю сучасного етапу розвитку країни є вдосконалення системи управління суспільними та виробничими процесами, які зумовлюють різке підвищення ролі людського фактора практично у всіх сферах народного господарства. Тому необхідно, щоб кожен спеціаліст систематично підвищував рівень свого професійного розвитку. Важливим є також якісне поліпшення підготовки спеціалістів для народного господарства.

Для вирішення цього завдання поряд з удосконаленням системи народної освіти, розвитком мережі перепідготовки спеціалістів та іншими заходами необхідно звернути особливу увагу на можливості самоосвіти особистості. Великою кількістю досліджень встановлено, що ефективність і результативність процесу самоосвіти особистості істотно залежать від рівня розвитку спеціальних особистісних рис, від засвоєних знань, уміння здійснювати самоосвітню діяльність. Відтак у педагогіці поставлені й вирішуються питання про підвищення ефективності навчання, про цілеспрямоване формування готовності до самовиховання й самоосвіти (Ю.К.. Бабанський, А.К. Громцева, В.С. Ільїн, НА. Половникова, Л.І. Рувинський, А.В. Усова, Т.І. Шамова та ін.).

Розглядаючи готовність особистості до самоосвіти як синтез внутрішніх умов, що зумовлюють принципове здійснення процесу самоосвіти, можна виокремити в її складі чотири, на нашу думку, важливих елементи:

- цілісний емоційно-особистісний апарат (внутрішня потреба в самовдосконаленні, особистісні цінності, емоційно-вольовий механізм, загальні розумові здібності тощо);

- система знань, умінь, навичок із самоосвіти, що засвоюється особистістю (повнота і глибина сформованості наукових понять, взаємозв'язків між ними, уміння співвідносити наукові поняття з об'єктивною реальністю, розуміння відносності знань і необхідності уточнення їх шляхом систематичного пізнання тощо);

- уміння та навички грамотно працювати з основними джерелами соціальної інформації, зокрема книгами, бібліографічними системами, автоматизованими інформаційно-пошуковими засобами, радіо, телебаченням, спеціалізованими лекторіями (уміння орієнтуватися у великих обсягах інформації, вибрати головне, зафіксувати його тощо);

- система організаційно-управлінських умінь і навичок (ставити й виконувати завдання самоосвіти, планувати свою роботу, вміло розподіляючи зусилля та час на різноманітні

6

обов'язки, створювати сприятливі умови для самодіяльності, здійснювати самоконтроль, самоаналіз результатів і характеру самодіяльності тощо).

Виокремленні елементи готовності особистості до самоосвіти в цілому досить різносторонні й вичерпно характеризують можливості студентів щодо організації та реалізації процесу самоосвіти. Уміння розрізняти рівні готовності особистості до самоосвіти дає змогу встановлювати відповідність між сформованими можливостями вихованців, здійсненням процесу самоосвіти й педагогічними засобами його реалізації. На основі оцінки рівня готовності студентів можна осмислено вибирати раціональні засоби самодіяльності.

Педагогічний процес у вищому навчальному закладі передбачає три рівні готовності до самоосвіти: початковий, середній, вищий.

На початковому рівні мотиви самоосвіти студентів в основному стихійні. Вони не пов'язують особисті потреби в самоосвіті з суспільними інтересами. Знання з навчальних дисциплін мають ізольований характер. Часто студенти не бачать навіть внутрішньо-предметних зв'язків між різними науковими поняттями. Уміння працювати з джерелами інформації не систематизовані, деякі не використовуються взагалі. На цьому рівні студенти не вміють самостійно організувати самоосвіту, а можуть лише певним чином добросовісно виконувати вказівки та рекомендації викладачів.

Для середнього рівня готовності особистості до самоосвіти властиве прагнення навчитися самостійно ставити перед собою цілі самоосвіти та якісно виконувати їх. Студенти розуміють необхідність пов'язувати самоосвіту з інтересами суспільства, але не завжди вміють чітко сформулювати відповідну мету. Знання з навчальних предметів систематизовані, однак міжпредметні зв'язки ще не завжди чітко усвідомлюються. Студенти вміють працювати з основними джерелами інформації, але не завжди можуть раціонально застосовувати їх у самоосвітній діяльності. Вони вміють самостійно організувати процес самоосвіти, проте можуть раціонально планувати цілісний засіб самоосвіти.

Для вищого рівня характерне глибоке розуміння особистістю необхідності керуватися в самоосвіті соціально значущими цілями, уміння чітко сформулювати такі цілі, прагнення досягти їх оптимальними способами. Знання особистості мають цілісний характер. У їх основі лежить глибоке розуміння наявності внутрішньо і міжпредметних зв'язків у науці. Кожен суб'єкт самоосвіти вміє раціонально застосовувати різноманітні джерела інформації у своїй діяльності. Він уміє на науковій основі оптимально керувати процесом самоосвіти від і планування до здійснення задумів і самоконтролю отримуваних результатів. Формування в студентів готовності до самоосвіти відбувається в педагогічному процесі. Тому його спеціальна організація й подальша реалізація є головною умовою, що спонукає вихованців до самоосвіти. Розкриємо потенційні можливості педагогічного процесу здійснювати вплив на розвиток у вихованців готовності до самоосвіти.

Ефективність педагогічного процесу залежить від здатності викладачів педагогічно грамотно керувати самоосвітою студентів, від готовності вихованців до самоосвіти і від відповідного засобу. Кожен викладач цілеспрямовано діє на особистість студента, тобто здійснює внутрішнє (педагогічне) управління вихованцями, їх освітою, розвитком, професійною підготовкою тощо.

Головною умовою, що спонукає студентів до самоосвіти, є, на нашу думку, характер взаємодії викладача та вихованців у педагогічній практиці. Вважаючи, що така взаємодія повинна мати всі ознаки системи і максимально сприяти розвитку рівня готовності особистості до самоосвіти, зазначимо основні вимоги, на основі яких плануються та здійснюються способи педагогічного впливу на особистість вихованців. Провідним компонентом системи взаємовідносин викладача та студентів є суб'єктно-суб'єктна взаємодія між ними, а складовою виступають суб'єктно-об'єктні відносини. Такий підхід дає змогу не тільки активізувати суб'єктну діяльність вихованців, а й сприяє її вдосконаленню. Студенти отримують можливість через діяльність у межах системної взаємодії з викладачами виявляти самоуправління й поліпшувати його якість. В основі планування та реалізації конкретних видів взаємодії між викладачами та студентами в педагогічній практиці мають лежати

7

фактичний рівень готовності особистості вихованців до самоосвіти і завдання із зони найближчого розвитку, розв'язання яких сприяє підвищенню цього рівня. Важливою умовою розвитку в студентів готовності до самоосвіти є динамічність системної взаємодії між викладачами та студентами. Саме через динаміку їх взаємодії буде виявлятися діалектика системних взаємовідносин між викладачем і вихованцями, що зумовлюються, головним чином, розвитком готовності студентів до самоосвіти.

Розглядаючи педагогічний процес як умову самоосвіти студентів, доводиться враховувати, зокрема, необхідність формування умінь особистості здійснювати самоконтроль результатів своєї діяльності.

Кожному рівню готовності студентів до самоосвіти відповідають етапи, на яких застосовуються певні педагогічні засоби виховання та освіти студентів.

Реалізація в педагогічний практиці цілісного спеціально сконструйованого педагогічного засобу, а також системна взаємодія викладачів із вихованцями викликають відповідний відгук із боку останніх. За умови сприятливого впливу на студентів ті активно займаються самоосвітою.

Беручи участь у реалізації спеціально організованого педагогічного процесу, студенти засвоюють цілі його функціонування, поступово усвідомлюють їх актуальність, розуміють необхідність, а пізніше відчувають потребу сприяти їх досягненню. Сприймаючи цілі, поставлені викладачем, як особисті, вони починають свідомо прагнути до їх досягнення. З цього, скажімо, зароджується внутрішнє управління (самоуправління) особистості процесом самоосвіти у відповідній педагогічній практиці. Тоді цілісний педагогічний засіб, що реа-лізується на практиці, стає засобом самоосвіти особистості.

Якщо в педагогічному процесі відбувається цілеспрямований розвиток готовності особистості студентів до самоосвіти, то в них зростають потреби в нових знаннях, у покращенні особистісних рис, підвищується рівень сформованості знань з навчальних предметів, умінь працювати з джерелами інформації, удосконалюються організаційно-управлінські уміння. Із підвищенням рівня готовності особистості до самоосвіти з волі викладача змінюються взаємостосунки останнього з вихованцями в навчально-виховному процесі, а також цілісній засіб виховання та навчання молоді. У такому розумінні цілісний педагогічний процес є провідним засобом самоосвіти студентів.

Таким чином, створюючи в педагогічній практиці умови, сприятливі для самоосвіти особистості, викладачі спонукають студентів залучатися не тільки до вирішення завдань виховання та освіти, а й до свідомо здійснюваної суб'єктивної діяльності із самоосвіти безпосередньо у педагогічному процесі. Досягти цього можна тоді, коли вихованці сприймуть спланований викладачами цілісний педагогічний засіб як власний, відчують себе повноправними учасниками педагогічного процесу, які несуть відповідальність за його результати. Необхідно так організувати взаємостосунки між викладачами та студентами, щоб останні могли свідомо та системно керувати своєю діяльністю, зокрема самоосвітньою. Цілісне управління самоосвітою студентів у педагогічній практиці має становити синтез педагогічного управління та самоуправління особистості.

Іншим важливим засобом самоосвітньої діяльності студентів є заходи, що плануються й реалізуються за їхньою власною ініціативою (домашня робота щодо реалізації власних планів, колективні семінари, гуртки, організовані студентами тощо). Якщо стосовно педагогічного процесу студенти лише виконують вказівки викладачів, зокрема в організаційно-управлінському аспекті, то організація заходів поза педагогічним процесом вимагає від них мобілізації зусиль щодо самоосвіти шляхом пошуку та засвоєння соціального досвіду. До засобів самоосвіти, що організовуються студентами, належать мотиви, цілі та зміст самоосвіти, методи та форми самостійного пошуку та засвоєння соціального досвіду, зумовлені готовністю особистості до самоосвіти, результати самодіяльності, методи та форми її самоконтролю, самоаналізу й самооцінки.

Результати самоосвіти студентів (знання, уміння, навички, набуті особистісні риси) багато в чому визначаються не тільки мотивами, цілями та змістом, а й складом дій

8

студентів, зусиллями, що їх докладають студенти, в пошуку та засвоєнні змісту самоосвіти. Тому вони органічно пов'язують з іншими компонентами аналізованого засобу самоосвіти студентів.

Результати самоосвіти слугують важливим показником якості функціонування процесу самодіяльності студентів при співвідношенні їх із цілями та завданнями. Здійснити подібне співвідношення можна за допомогою самоконтролю, самоаналізу і самооцінки. Сутність самоконтролю полягає в тому, що результати самодіяльності порівнюються зі змістом самоосвіти самими студентами. Самоаналіз полягає не лише в тому, щоб відобразити результати самоосвіти, а й у тому, щоб з'ясувати причини, що зумовили їх, особливості, які характеризують залежність результатів від способів самодіяльності особистості, від факторів, що були вибрані. Самоаналіз є важливим джерелом самооцінки якості функціонування процесу самоосвіти. При цьому важливо підкреслити значущість самооцінки для самостійності студентів взагалі.

Дослідження показали, що тільки цілісно організований та реалізований на практиці педагогічний процес підвищує ініціативу студентів, сприяє розвитку готовності до самоосвіти, підвищує самосвідомість, відповідальність за доручену справу.

Олександр Нездийминога, Геннадій Слюсарєв


імені В. Г. Короленка

КЕРУВАННЯ САМОСТІЙНОЮ РОБОТОЮ СТУДЕНТІВ

Особливість діяльності спеціаліста в умовах науково-технічного прогресу полягає в подальшому прискорюванні зміни (темпів оновлення) професійних знань, умінь та навичок і, у зв'язку з цим, у здатності працівника самостійно, швидко і якісно удосконалювати свою кваліфікацію. Таким є соціальне замовлення суспільства системі освіти сьогодні. Воно продиктоване не тільки повсякденними потребами у постійному підвищенні якості підготовки спеціаліста, але й більш глобальним соціальним завданням — привести стан освіти у відповідність до нових цілей удосконалення суспільства.

Найбільший резерв і головна умова інтенсифікації соціального й економічного прогресу — людський фактор, формування кожного члена суспільства як всебічно розвиненої особистості. Такий шлях прискорення соціального прогресу шляхом активного формування його носіїв вимагає істотної перебудови змісту, методів і технології всієї системи освіти. У самому процесі вдосконалення освіти акцент діяльності викладача дедалі зміщується з розробки нових форм і методів активізації власної діяльності на стимуляцію активності студента. Від волі, інтересів і прагнень останнього залежить ступінь залучення до навчального процесу і, як наслідок, успішність оволодіння професією.

Методична система педагогічно керованого самонавчання покликана реалізувати в умовах роботи вищого навчального закладу педагогічну й дидактичну системи. Будь-яка методична система ґрунтується на процесі передачі професійного й соціального досвіду діяльності, є технологією перетворення його і тими, хто навчається, з незасвоєного в засвоєний. У методичній системі цей досвід є одночасно і предметом, і результатом процесу передачі, ставши здобутком того, хто навчається, він виступає також найважливішим регулятором подальшого вдосконалення системи керованого самонавчання студента.

Вона націлена на переробку, перенесення соціального досвіду — змісту освіти, поданого в програмних документах (джерелах), у відповідні навчальні матеріали, організацію діяльності тих, хто навчається, а отже, і створення відповідних умов для ефективного керування самим процесом привласнення соціального досвіду студентами

9

Самостійна робота студентів є тією методичною підсистемою, яка забезпечує умови уміння за умови наявності або відсутності безпосереднього керівництва з боку викладача. Такий підхід дає змогу, наприклад, сформулювати в рамках організації професійно спрямованої самостійної роботи студентів педагогічне завдання щодо оптимізації результатів навчання і витрат часу.

Щоб подібна методична система функціонувала на оптимальному рівні, необхідно, аби студент був одночасно й об'єктом керування, і суб'єктом, який творить процес руху від незнання до знання.

Система керування самостійною роботою студентів має три рівні: факультет; окремий курс; навчальна дисципліна. Усім цим рівням відповідають і основі функції керування в навчанні: планування — координація навчальних дисциплін, що паралельно вивчаються (деканат); дидактична і методична діяльність викладання (кафедри).

Основний рівень організації і керування самостійної роботи — це керування в межах конкретної навчальної дисципліни, у ході якого передбачається формування у студентів інтелектуальних умінь й особистісних якостей, елементів розумової культури.

Самостійна робота студентів, методика її організації на рівні навчальної дисципліни безпосередньо пов'язані з активізацією пізнавальної діяльності тих, кого навчають. Лекції, вправи, семінари орієнтовані, як правило, на масову фронтальну роботу студентів. Проте процес уміння у структурі аудиторних занять, як і позааудиторна навчальна робота окремого студента, за своїм характером індивідуальний. Тому оптимальне керування пізнавальною діяльністю студентів у цілісному педагогічному процесі найвищою мірою індивідуалізовано. Урахування індивідуальних відмінностей у мотивах, темпах і прийомах пізнавальної діяльності тих, кого навчають, у зв'язку з особливостями розвитку організму і психіки, рівнів довузівської підготовки студентів і низки інших факторів може бути каталізатором удосконалення навчального процесу.

Принцип індивідуалізації в навчанні взагалі й у системі керування самостійною роботою зокрема передбачає: перехід до вивчення нового матеріалу тільки після високої якості засвоєння попереднього; індивідуальний темп; опрацювання матеріалу; використання писемних джерел знань, яким надається перевага; залучення більш підготовлених студентів як консультантів; використання лекцій з метою мотивації самостійної пізнавальної діяльності й озброєння студентів методологією пізнання.

Слід визначити дидактичні цілі дисципліни, що вивчається, і навчальних одиниць. Під дидактичними цілями ми розуміємо прогнозовані, завчасно заплановані результати навчання, які виражаються за допомогою понять навчальної діяльності студентів, що об'єктивно визначається і контролюється. На практиці дидактичні цілі або ж визначаються дуже широко, внаслідок чого їх не можна порівняти з реально отримуваними результатами, або ж замінюються змістом теми (тем) навчання без визначення того, на якому рівні сформованості знань і вмінь студент має засвоїти зміст теми, що вивчається. Найсуттєвіший недолік у цій галузі — заміна дидактичних цілей, тобто цільових діяльностей студентів, запланованих діяльністю викладача. Звідси— викладач працює у поті чола, студент — упівсили. Визначення дидактичної мети має відображати навчальну діяльність студента, яка потрібна і прогнозується, необхідні умови для реалізації і передбачуваний, реально відчутний результат.

Необхідно керувати самостійною роботою студентів на основі методичних інструкцій і дидактичних матеріалів. Навчальні, методичні матеріали, з якими працює студент, умовно можна поділити на дві частини: 1) навчальні тексти, дидактичні матеріали (підручники, посібники, збірники задач і т. ін.); 2) методичні інструкції для навчальної роботи над матеріалом. Ці матеріали, особливо методичні інструкції, виступають у реальному навчанні як засіб безпосереднього керування роботою студентів (тобто керування за відсутності викладача). В них у загальному вигляді викладено досвід викладача (його рекомендації, вказівки, завдання, що ставляться), який передається студентові. Такі інструкції розробляють для кожної навчальної одиниці.

10

Особливі вимоги мають висуватися до змісту дидактичних матеріалів, що становлять перспективну програму і план процесу навчання. Дидактичні матеріали необхідно укладати з урахуванням специфіки сучасного контингенту студентів, вкрай різноманітних як за віком, так і за рівнем підготовленості, з урахуванням особливостей сприймання ними навчального матеріалу, дефіциту навчального часу. Оптимальне планування навчального процесу вимагає ретельного відбору інформації, справді необхідної для майбутнього спеціаліста. Тому в дидактичних матеріалах слід передбачати певний прийнятний мінімум і розумний максимум. Це завдання першорядної ваги в умовах сучасного навчання, "оскільки навчання, як і будь-яка діяльність, має об'єктивну міру — реальний бюджет часу. У цьому аспекті має розглядатися й обсяг навчальної інформації, передбачений для засвоєння студентами.

Великого значення для студентів набувають дидактичні матеріали, навчально-методичні посібники до лекційного курсу. Вони можуть мати вигляд схем-планів: кожну тему лекційного курсу представлено в них у формі логічно виділених смислових частин, після яких можна запропонувати декілька наближених запитань або пізнавальних задач. Такі посібники вже самі по собі вчать студентів і допомагають їм у майбутньому самостійно виділяти в лекції основні смислові частини, що необхідно для кращого розуміння матеріалу, який вивчається. Дидактичні матеріали корисно роздавати студентам завчасно, щоб вони могли бути орієнтиром як у ході лекції, так і під час підготовки до лекційних занять вдома.

Отже, дидактичні матеріали є нібито визначеною, наперед заданою програмою дій для того, кого навчають. Вони забезпечують турботливе ставлення викладача до бюджету часу студентів як денної, так і заочної форм навчання і враховують професійну спрямованість їх навчання. Націлювання студентів на певну інформацію, закладену в дидактичних матеріалах, дозує і стимулює їхню самостійну роботу, скеровує домашню підготовку студентів до наступної лекції, допомагає більш глибокому осмисленню матеріалу лекції, сприяє виробленню навичок роботи з книгою. Все це створює умови для самоорганізації пізнавальної діяльності самого студента, яка набуває цілеспрямованого характеру і проходить без безпосередньої участі викладача, хоча він незримо присутній і керує роботою студентів через програму, закладену в дидактичних матеріалах. Дидактичні матеріали є другим каналом керування пізнавальною діяльністю студентів. У їхньому змісті, структурі мають бути відображені всі дидактичні принципи, зокрема науковість, доступність, послідовність.

Потрібний систематичний зворотний зв'язок, що виступає у формі самоконтролю і передбачає контроль з боку викладача. Зовнішній зворотний зв'язок, який здійснюється викладачем, є загальновідомим компонентом керування самостійною роботою студентів. Шляхом самоконтролю, здійснюваного на основі інструкції, тесту, студент перевіряє, наскільки ним засвоєно навчальний матеріал. Самоконтроль, як правило, пов'язаний з інструкцією, необхідною для самокорекції. Отже, студент дістає можливість виправляти в ході навчання неправильний розв'язок задачі, допущені ним помилки і т. ін. Чим точніша інформація про помилку або неправильний розв'язок задачі, тим ефективніша допомога, що надається студентові.

Говорячи про повне освоєння відповідних дидактичних цілей (завдань), ми маємо на увазі оволодіння студентом комплексом тем, розділів предмета навчання на завчасно визначеному рівні. Критерієм для такого визначення є рівень підготовки студента, необхідний і достатній для оволодіння новим матеріалом. Це стосується як окремо взятого навчального предмета, так і всіх навчальних дисциплін, які становлять обсяг спеціальності студента.

Пропонована система керування самостійною роботою студента виходить із точного визначення цілей, забезпечення їх досягнення за допомогою навчальних програм, проектованої діяльності й перевірки досягнення цих цілей у процесі вивчення і засвоєння кожної навчальної дисципліни шляхом самоконтролю, після завершення якого настає контроль, а в разі потреби — спрямована корекція з боку викладача.

11

Література: 1. Каган В.И., Сілчеников И-А. Основы оптимизации процесса обучения в высшей школе..

М., 1987. - 143 с. 2. Хуторский А.В. Современная дидактика: Учебник для вузов. — СПб: Питер, 2001. — |544

с: ил. — (Учебник нового века).

Наталя Андреєва Вінницький торговельно-економічний


ФОРМУВАННЯ ОСОБИСТОСТІ МАЙБУТНЬОГО МЕНЕДЖЕРА ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Формування ефективної ринкової економіки в Україні неможливе без створення і

розвитку конкурентного середовища. У роки незалежності України з‘явився новий суспільний запит, що пов’язаний із сучасними умовами господарювання, зокрема, децентралізація зовнішньої торгівлі, надання підприємствам права виходу на зовнішній ринок і тим самим стимулювання їхнього розвитку, тому підготовка фахівців за новими спеціальностями в галузі менеджменту та менеджменту зовнішньоекономічної діяльності є назрілою та актуальною.

Менеджмент, як система управління, передбачає виконання декількох основних функцій, кожна з яких має свою мету і завдання, а також способи реалізації. Основна функція менеджменту полягає в управлінні персоналом. Саме від успішності її реалізації залежить головним чином ефективність професійної діяльності менеджера, яка характеризується різноманітністю і частотою контактів всередині та за межами фірми, швидкою зміною обставин, людей. Все це ставить високі вимоги до комунікативної компетентності менеджера, його готовності до професійного спілкування. Уміння спілкуватися з підлеглими, партнерами і вищим керівництвом – основа діяльності сучасного менеджера. Ефективне спілкування з персоналом не лише створює оптимальний клімат на фірмі, але й сприяє підвищенню працездатності співробітників, спонукає їх до прояву творчості та ініціативи в роботі, що в кінцевому підсумку підвищує продуктивність діяльності підприємства.

У наш час особливо гостро відчувається потреба у менеджерах, що володіють ефективними методами управління персоналом, здатні створювати позитивний мікроклімат у виробничому колективі і налагоджувати продуктивні стосунки з партнерами в умовах вільного підприємництва. І від того, як швидко і якісно в нашій державі сформується такий тип управлінців буде залежати поступальний рух країни в напрямку побудови ринкової економіки. Економічна ситуація вимагає від менеджерів енергійно відшуковувати і впроваджувати шляхи підвищення ефективності виробництва. Сучасний управлінець повинен мати такий тип поведінки, для якого є характерними: ініціативність та пошук нетрадиційних рішень; здатність та готовність йти на виважений ризик; гнучкість та постійна самооновленість; цілеспрямованість та наполегливість. Як переконливо показує світовий досвід, перелічені ознаки характеризують тип поведінки підприємця. Отже, сучасні умови господарювання вимагають від менеджера саме підприємницьких зусиль; підприємець повинен стати центральною соціальною фігурою, без якої не можлива ринкова економіка в Україні.

Професійність, рівень професійної культури є головною рисою спеціаліста. Лише фахівець із високим рівнем професійної культури зможе надалі самоудосконалюватися, створювати матеріальні, духовні блага, відроджувати культуру, розвивати науку. Основою глибокої професійної підготовки фахівців є загальна освіта і професійна підготовка. Загальна освіта – це процес і результат опанування основами наук, які необхідні для розуміння явищ природи і суспільства, це підґрунтя професійної освіти. Професійна освіта – це опанування

12

знаннями, уміннями і навичками діяльності в конкретній професії і спеціальності. Загальна і професійна освіта забезпечують професійну культуру спеціаліста.

При доборі кандидатур на керівні посади підприємств та при подальшій оцінці їх роботи необхідно використовувати досвід, здобутий у розвинутих країнах. У більшості іноземних компаній кожен кандидат на посаду менеджера підпадає під всебічний аналіз. На Заході діє розгалужена сітка спеціалізованих оціночних центрів, які мають у своєму розпорядженні кваліфікованих співробітників, сучасну апаратуру, різноманітні психологічні тести. Велике значення в роботі керівника, менеджера має дотримання етичних норм спілкування з підлеглими. В останній час професійному стилю спілкування приділяється неабияке значення. Досвід переконує, що слухачі часто потребують знань щодо самих категорій та понять. Сформовані норми моральності є результатом тривалого за часом процесу становлення взаємовідносин між людьми. Без дотримання цих норм неможливі політичні, економічні, культурні відносини, тому що не можна існувати не шануючи один одного, не беручи на себе визначених обмежень. Етичні стандарти відображають не той кодекс поведінки, що прийнятий усіма, а скоріше кінцевий продукт процесу визначення і з’ясування природи людьми взаємовідносин. Формування професійної культури спілкування є складним багатостороннім процесом, який пов'язаний з вирішенням цілого комплексу проблем соціального, правового, організаційного характеру. Це формування можливе лише за умови необхідного забезпечення – нормативного, організаційного, інформаційного, методичного, фінансового.

Від вирішення відповідального і складного завдання підготовки нового покоління підприємців, менеджерів, управлінців та ділових людей будуть залежати наші успіхи в усіх сферах життєдіяльності українського суспільства. Активність пошуку нових форм та методів впровадження професійно-ділового стилю спілкування значною мірою залежить від їх моральної та матеріальної зацікавленості у власному творчому та професійному зростанні.

Сергій Хоманько

Оксана Корносенко Полтавський державний педагогічний

університет імені В.Г. Короленка

ОСОБИСТІСНО – ОРІЄНТОВАНИЙ ПІДХІД У СИСТЕМІ ВИЩОЇ ПЕДАГОГІЧНОЇ ОСВІТИ

Підвищений нині інтерес до вельми складної проблеми особистості, її структури,

соціалізації пояснюється насамперед потребами сучасної практики. Наша епоха – це епоха виходу широких народних мас на арену свідомої історичної творчості. За таких умов на перший план у розвитку практики та науки виступає питання взаємодії особистості і суспільства яке набуло ще більшої значущості в умовах незалежності України.

Також особливо актуальною стає проблема розвитку особистості та освіти як безперервного процесу, в якому діють різні структурні та системні фактори, котрі мають розглядатися в порівняльному аспекті. Це дасть змогу довести, що кожна з цих систем не домінує одна над одною, що вони розвиваються як за своїми внутрішніми, так і загальними для всіх систем універсальними законами.

Важливим є пошук альтернативних шляхів розвитку, формування спільних підходів у сфері виховання, навчання, розвитку особистості, які дають можливість нейтралізувати кризові ситуації, пов'язані з відсутністю умов для саморозвитку, самореалізації, самоактуалізації особистості.

Порівняльний аналіз фактів, що сприяли розвитку освіти різних країн, є умовою формування аналітичної думки, важливим стимулятором розумової діяльності людини до узагальнень, умовиводів, оригінальних міркувань, створенню нової парадигми освіти. Порівняння в сфері культури, філософських, психологічних, педагогічних концепцій,

13

структури, змісту, якості освіти - важливий інструментарій в галузі компаративістики, воно дає можливість побачити універсальне, загальне та специфічне в культурі, освіті, вихованні, розвитку особистості різних країн світу, усвідомити власні успіхи і недоліки, оцінити досягнення, запозичити досвід інших педагогічних систем, побачити тенденції, передбачити шляхи подальшого їх розвитку. Усвідомлення загального, універсального, спільність Європейських держав у галузі освіти і розвитку особистості дасть змогу для створення нових перспективних моделей, за допомогою яких Україна зможе інтегрувати в широкий освітянський світовий простір.

Педагогічні системи, які формувалися під впливом філософських концепцій екзистенціалізму, спрямовані на визначальну роль внутрішніх, спонтанних запитів особистості, на задоволення яких спрямовані форми і методи виховання і навчання. В таких системах домінують внутрішня екзистенція суб'єкта навчання, його бажання, наміри, інтенції, спонукання, нахили, імпульси. Вони розвиваються на принципах гуманізму, вільного виховання, поєднання свідомого і несвідомого в процесі навчання і виховання, на створенні умов самореалізації, самовираження, самоактуалізації особистості. В таких педагогічних системах центром є той, хто навчається, формується, вільно розвивається в процесі навчання і виховання, перевага надається не систематизованому, науковому підходу, єдиним, уніфікованим вимогам, а вільному розвитку особистості, її самосвідомості, мисленню, суб'єктивному досвіду. Ці педагогічні системи спрямовані на неформальний педагогічний процес, спонтанну взаємодію між суб'єктами навчання, на ситуативну самоактуалізацію особистості, яка знаходить своє відображення в пізнавальній діяльності, в можливості поняттєвим психологічним тезаурусом того, хто навчається. Поняттєвий психологічний тезаурус - це безліч понять, законів, теорій, опис процедур різних навчальних дій, які входять у довгочасну пам'ять, являють собою інтелектуальну скарбницю особистості. Співвідношення тезауруса того, хто навчає, і того, хто навчається, має велике значення на всіх етапах засвоєння інформації, тому що від цього співвідношення залежить якість її опанування і запам'ятовування.

Текст-пояснення, який створює педагог, буде недостатньо інформаційним і для студента, у якого він обмежений, і для того, у кого він занадто розвинутий. Для кожного рівня розвитку тезауруса існує максимально інформативний текст, тому в різних формах освіти необхідно навчати навичок породження власного формального тексту, в якому, необхідно виділяти список понять, процедуру дій, а також давати сигнатури понять - їх істотні ознаки, класифікацію цих ознак, що дозволяє суб'єктам навчання диференціювати поняття, оволодівати новими поняттями, їх ознаками, будувати графи сигнатур понять, усвідомлювати послідовні процедури дій та операцій. Так постійний прогрес у навчанні відбувається за допомогою розвитку тезауруса, оволодівання змістом наукових понять, базових для тієї чи іншої дисципліни, єдності між безпосереднім та опосередкованим знанням, добутим власними зусиллями, що сприяє подальшому розвитку особистості, її інтересів та здібностей.

Нові дидактичні підходи змінюють настанови, актуальною стає проблема не чого навчати, а як навчити вчитися самостійно. Сфера самовизначення особистості домінує в процесі освіти, в життєдіяльності, в пізнавальній, навчальній діяльності. Базовий компонент освіти - не статична, а розвиваюча освіта, рівень якої постійно змінюється, що потребує гнучкості і варіативності науково-педагогічних програм навчання. Зона найближчого розвитку особистості, яка згідно з концепцією Л.С.Виготського, дає можливість розробляти дидактичні питання, допомагати їх розвитку, привчає сприймати історичний процес як постійний пошук, відкриття, розв'язання великої кількості проблем, дозволяє впливати на етичні, емоційні, інтелектуальні процеси. Необхідним є здійснення інтеграції всіх ланцюгів освіти, яку можливо реалізувати завдяки єдності напрямків навчально-дослідницької, науково-дослідницької, науково-творчої роботи, яка повинна ґрунтуватися на самостійному пошуку знань, фактів, аргументів, побудові власного когнітивного стилю оволодіння

14

інформацією, що дає змогу ліквідувати розрив між власним рівнем знань і розвитком нових досягнень у різних сферах науки.

Сьогодні в різних педагогічних системах світу найвищими цінностями вважаються свобода, любов, сім'я, здоров'я, істина, краса, добро, єдність, насолода життям. Загальним стає прагнення подолати суперечності, дихотомію егоїзму та альтруїзму, між бажанням внести красу в усі суттєві цінності існування, бути більш цілісним по відношенню до світу, людства, космосу, тенденцією до внутрішньої психологічної, культурної, міжособистісної, міжнародної енергії і реалізацією власного потенціалу, концентрацією на власному «Я», своїй ідентичності. Потреба в служінні таким цілям стає основною екзистенційною потребою людини. Загальними в вихованні і навчанні стають вищі гуманістичні цінності -добро, істина, краса, інтегративність, внутрішня освіта і мотивація, самореалізація і само актуалізація.

Успішна самореалізація особистості студента за сучасних темпів розвитку освіти усе більше залежить від суто "людських" якостей: комунікативності, творчості, легкості навчання. Така потреба змушує систему педагогічної освіти шукати технології, у яких основний акцент робився б не тільки на передачу максимальної кількості інформації, а й на розвиток цих якостей. Відмінною рисою педагогічної освіти є така побудова навчального процесу, при якій засвоєння визначеного обсягу знань є матеріалом для максимального розкриття особистісного, інтелектуального і творчого потенціалу студента у роботі з дітьми.

Робота педагогом орієнтує на виявлення своїх сильних професійних і особистісних якостей, на рефлексію і гармонізацію свого внутрішнього стану, на плідні взаємини з учнями і батьками; бажання учитися, удосконалюватися, здатність відмовитися від стереотипів, бути в пошуку, брати участь у роботі науково-практичних семінарів, тренінгів особистісного росту.

Метою будь-якого навчання в кінцевому рахунку є виховання - прояв у діях отриманих знань і навичок. Усі зростаючі вимоги до якостей особистості студентів-педагогів неминуче повинні привести всю систему освіти України до змін.

Література: 1. Грединарова Е.М. Психологические условия овладения старшими дошкольниками

начальными формами учебной деятельности//Автореф. дисс. …канд. психол. наук, Киев, 2000. 2. Давыдов В.В. Проблемы развивающего обучения: Опыт теоретического и экспериментального психологического исследования. -М.: Педагогика, 1986. - 240 с. 3. Давыдов В.В., Кудрявцев В.Т. Развивающее образование: теоретические основания преемственности дошкольной и начальной школьной ступени // Вопросы психологии. - 1997. - № 1. - С.3-18.

4. Марцинковский О. – Принципи організації формування особистості // Проблеми філософії: Демократизація і особистіть. – К.,1991 вип.89.

5.Максименко С.Д. Общая психология. - К.: Ваклер, 1999. - 523 с. 6. Старовойт І.С. Суспільство і особистість// Філософія: навчальний посібник –

Тернопіль,2001.

Олена Погребняк Полтавський державний педагогічний

університет імені В.Г.Короленка

ВИХОВАННЯ МОРАЛЬНОЇ ПОВЕДІНКИ ПІДЛІТКІВ ЗАСОБАМИ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ

В умовах відродження національної духовності, переосмислення культурних цінностей,

орієнтації на формування нової генерації, на яку покладається особлива відповідальність за майбутнє українського суспільства, провідну роль відіграє виховання всебічно і гармонійно

15

розвиненої особистості. Упродовж останнього століття орієнтація в педагогічному процесі освітніх закладів на дійсно досконалу особистість вважалась основною метою свідомо організованого, цілісного, систематичного виховного процесу. Проблема підготовки підростаючого покоління до участі в розбудові суспільного життя є актуальною і пов'язана з необхідністю розв'язання важливих наукових і практичних завдань сучасної педагогічної науки. Свідчення цього є прийняття на державному рівні, упродовж останнього десятиліття ряду нормативно-правових і законодавчих документів, зокрема „Державна національна програма „Освіта” Україна ХХІ століття”, „ Збірник законодавчих та нормативних актів про освіту”, „Про соціальну роботу з дітьми та молоддю”, „Про сприяння соціальному ставленню та розвитку молоді в Україні” та ряду інших.

На вирішення проблеми виховання моральної особистості, спрямували свій науковий доробок провідні зарубіжні (Дж.Дьюї) та вітчизняні науковці (І.Бех, Л.Орбан, С.Карпенчук). Упродовж останніх років виокремлюються аспекти морального виховання особистості:

формування морально-ціннісних орієнтацій у підлітків (С.Волкова, Г.Бондаренко) вплив на моральну свідомість дітей різними засобами навчання (В.Плахтій, В.Захарова) формування морального досвіду в діяльності і спілкуванні підлітка (В.Балотіна,

С.Кривоніс) моральне самовдосконалення особистості (Н.Чабан, О.Безверхній). Привертає також увагу піднесення ролі особистості вчителя фізичного виховання у

гармонізації розвитку підлітків різних ланок освітньої системи України в науковому доробку „Професійна діяльність учителя з розвитку фізичних якостей старшокласників” (Н. Башавець).

Аналіз проведених досліджень та вивчення науково-педагогічної літератури свідчить про те, що виховання моральної поведінки в підлітковому віці різними засобами фізичної культури розкрита недостатньою мірою, що і визначило завдання нашого дослідження:

обґрунтування можливостей фізичного виховання у виробленні звичок моральної поведінки;

характеристика засобів фізичного виховання з метою впливу на моральну поведінку підлітків;

вплив самостійного виконання фізичних вправ на моральне самовдосконалення особистості підлітка.

Фізичне виховання у структурі педагогічного процесу має великі потенційні можливості для вироблення звичок моральної поведінки. На заняттях учні спільно виконують практичні дії, у ході яких кожен вступає у певні відносини з колективом та окремими учнями, з членами своєї команди та команди суперників (в іграх та естафетах). Тому вчитель фізичного виховання повинен не тільки дбати про вироблення спортивних умінь та навичок, але й планомірно формувати доброзичливе, товариське ставлення до колективу класу, до інших вчителів. Правильно організовані заняття розвивають у підлітків такі морально цінні якості, як колективізм, взаємодопомога товаришам, повага один до одного. Завдання викладача полягає у переконанні вихованців у неможливості досягнення фізичної і моральної вихованості без власних зусиль.

Розвиток морально-вольових якостей, на нашу думку, відбувається насамперед на заняттях фізичного виховання. Саме тут для досягнення успіху в певній колективній дії всі учасники проявляють волю до перемоги, цілеспрямованість, мобілізують свої фізичні і морально-вольові сили і можливості. У результаті постійних занять виробляється система морально-вольових звичок, які підліток переносить у майбутнє доросле життя. Слід також намагатися, щоб під час занять вихованець відчув моральне задоволення не тільки від досконалості дій, але й від користі, яку він зробив для команди.

Проведене нами дослідження довело, що запорукою успіху в досягненні певних результатів є систематичні заняття фізичними вправами, дотримання режиму дня, щоденне виконання ранкової гімнастики. Так, для перемоги у певному виді спорту необхідна складена програма тренувань, виконання домашніх завдань із даного виду спорту, дотримання

16

здорового способу життя. Перед початком змагань потрібно проводити контрольні змагання, на яких кожен учасник зможе спостерігати за зміною власних результатів та досягнень своїх друзів по команді. Це стає суттєвим стимулом для виявлення вимогливості до себе та до своїх товаришів по команді. Завдяки тематичним тренувальним заняттям у підлітків не тільки підвищується рівень фізичної підготовленості, а й виявляються такі якості: відповідальність перед колективом, вимогливість до себе і повага до товаришів, уміння долати труднощі, відчуття впевненості у власних силах.

Дієвою формою фізичного та морального виховання є домашні завдання. У виконанні цих завдань першочергову роль відіграє правильно організований режим дня, раціональне поєднання розумової діяльності і занять фізичними вправами. Щоб домогтися щоденного дотримання режиму дня, виконання ранкової гімнастики, насамперед треба бути вимогливим до себе, дисциплінованим, пунктуальним. Систематичним самостійним заняттям вдома сприяє діапазон стимулів, які пропонує вчитель фізичного виховання. Для цього необхідно оформити відповідно таблиці результатів із певних контрольних нормативів. Так, біля перекладини – контрольний норматив із підтягування, вису, враховуючи вікові особливості; у гімнастичному залі – контрольні нормативи з силової підготовки; біля стрибкової ями – нормативи зі стрибків у довжину. Підліткам подобається перевіряти власні досягнення, а коли хтось переконується, що відстає, то обов'язково звертається за допомогою до товаришів і вчителя фізичного виховання. Таким чином, вихованці самі виявляють ініціативу, наполегливість. Важливо, щоб педагог підтримав прагнення учня, вселив упевненість у власних силах і переконав, що систематичні заняття призведуть до бажаних результатів.

Виробленню моральних звичок значною мірою сприяє виконання підлітками громадських доручень, зокрема, фізорга групи, який несе відповідальність за певний вид спорту, або інструктора з фізичного виховання. Саме в підлітковому віці необхідно давати якомога більше завдань із метою формування свідомості особистості в моральному, психологічному та соціальному аспектах.

Недотримання режиму дня, невміння планомірно розподіляти час негативно відбивається на розвитку підліткового організму. Коли ми бачимо млявого, з деформованою поставою, недостатньо розвиненого підлітка, то безпомилково можна стверджувати, що він не дотримується режиму дня, не виконує ранкову гімнастику, не достатньо буває на свіжому повітрі. Систематичне недосипання, відсутність інтересу до занять фізичними вправами негативно позначаються не лише на фізичному розвитку, а й на психоневрологічному стані.

Вважається, що основним виховним осередком є сім'я, де закладаються основи людяності, коріння духовності, фундамент особистості. Усе життя батькам потрібно вкладати в дітей свою душу, приділяючи їм якнайбільше уваги. Насамперед, вони повинні залучати дітей до систематичних занять фізичними вправами вдома, зацікавлювати до відвідування спортивних секцій, проводити активний відпочинок разом.

Головне завдання сім'ї та професійної освіти – поєднання правильно організованих занять фізичного виховання з організацією і керівництвом заходами фізичної культури і спорту. Ефективність занять буде по-справжньому високою лише за умови послідовного, регулярного їх проведення, без повчання з боку батьків та вчителя фізичного виховання. Особистий приклад ефективніший за всілякі настанови. Саме від них залежить наскільки правильно і відповідально буде поставлена справа для покращення фізичного розвитку і здоров'я українського населення.

Таким чином, проведений нами аналіз історико-педагогічної літератури дозволяє стверджувати, що проблема виховання моральної поведінки в підлітковому віці різними засобами фізичної культури розкрита недостатньою мірою, але ми намагалися конкретизувати визначені завдання. Так, нами була обґрунтована можливість вироблення моральної поведінки на заняттях фізичного виховання, а також визначена характеристика засобів впливу направлена на всебічно розвинену особистість. У проведеному дослідженні доведено, що самостійні заняття фізичними вправами стимулюють підлітка морально розвиватися і постійно вдосконалюватися.

17

Перспективи подальших наукових розробок у даному напрямку, на нашу думку, пов'язані з вивченням структури моральної поведінки підлітків та пошуком адекватних до виявлених у ній порушень засобів і методів фізичної культури і спорту.

Література: 1. Жевага С. Руховий режим підлітка // Рідна школа. -1995. - №6 –. ст. 57-61 2. Орбан Л. Моральне становлення підлітків // Радянська школа. – 1991. - №4 – ст. 9-14 3. Сінькевич Н. Особливості формування морально-ціннісних орієнтацій у дівчат-підлітків

// Рідна школа – 2000 - №12 – ст. 22-23 4. Сухомлинський В. О воспитании совести // Педагогика. – 1995 - №6 ст. 50-51. 5. Ушинський К. Вибрані педагогічні твори: в 2-х т. К.: Радянська школа 1983, Т.1, ст.

128.

Юлія Суботіна, Сергій Ломан Полтавський державний педагогічний


НАВЧАННЯ ШКОЛЯРІВ САМОСТІЙНИМ ЗАНЯТТЯМ ФІЗИЧНИМИ ВПРАВАМИ

В останні роки відмічаються певні успіхи в постановці фізичного виховання дітей

шкільного віку. Підвищилась фізична підготовка учнів, покращилась матеріальна база школи. Разом з тим стан фізичного виховання школярів ще не завжди і не скрізь відповідає сучасним вимогам. Десять років займаються учні на уроках фізичної культури в школі. А чи всі вони оволодівають стійкими навичками та вміннями? Досягає чи ні їх фізична підготовленість достатньо високого рівня? До того ж предмет “Фізична культура” не може обмежитись тільки цими задачами. Кожен загальноосвітній предмет повинен розкривати перед учнями його закономірності. Вірогідно, і наш предмет повинен розкривати основні закономірності рухів і дії їх на організм. Стоїть перед нашим предметом іще одна важлива задача. Це – сприяння впровадженню фізичної культури в режим дня учнів. На скільки ж успішно ми її виконуємо? Якщо чесно зізнатися, небагато поки що можуть похвалитися великими успіхами в цьому ділі.

Щоб учні успішно і самостійно займалися і вміли це робити грамотно, необхідно в першу чергу, щоб вони прагнули цього, хотіли займатися фізичними вправами. Потрібно ще вміти і знати правила і прийоми самостійних занять. Потрібно оволодіти способами самостійної діяльності. Але чому ж все це не формується в процесі занять на уроках фізичної культури? Основна причина, на наш погляд, недоліки методики викладання фізичної культури.

До цих пір рішення перерахованих задач здійснюється методикою, котра недостатньо враховувала сучасні тенденції розвиваючого навчання, де самостійне виконання діяльності є одним із найважливіших моментів. Причому, рішення цієї задачі повинно пронизувати увесь педагогічний процес, тобто, при формуванні навичок, розвитку рухових якостей учні повинні оволодівати способами самостійної діяльності.

Викладачі в своїй діяльності частіше всього користуються поняттям “методика”, вкладаючи в нього різний зміст. Тому потрібно спеціально зупинитися на цьому питанні. Методика похідна від дидактики. Якщо дидактика досліджує і визначає закономірності навчання, то методика – засіб реалізації дидактичних закономірностей. Методику можна подати у вигляді системи норм організації педагогічного процесу. Вона включає в себе слідуючи основні компоненти:

управління учбовою діяльністю учнів; організація методів навчання і виховання; планування змісту предмету.

18

Вимоги сучасного життя висувають перед школою необхідність формувати у школярів здібність творчо і самостійно підходити до рішення різних задач у школі і по закінченню її.

Якщо методику націлити тільки на формування навичок і розвиток рухових якостей, то прийоми управління достатньо обмежити розпорядженнями і командами викладача, а учням відтворювати показані рухи. Однак, для виховання творчості, самостійності цього недостатньо. Самостійна творча діяльність може ефективно здійснюватися тільки в тому випадку, якщо учень ясно уявляє собі ціль, знає засоби для її досягнення, може виконати намічені дії, контролювати і оцінювати їх і, врешті-решт має відповідну мотивацію.

Щоб зрозуміти суть управління педагогічним процесом, уявимо собі ту ідеальну самостійну діяльність, котрій потрібно навчити школярів. Перш за все у тих, хто займається повинна бути ясна ціль. Однак вся складність у тому, що ціль повинна бути не тільки ясною, а ще й захоплюючою для дітей. Тому, що досягнення цілі зв’язано з подоланням труднощів. Зустріч з ними, як підтверджує практика, часто зупиняє діяльність. Але тільки не ту, якою захоплений учень. Захопленість породжує активне устремління досягнення цілі. Таким чином, звабливість цілі допомагає успішному досягненню її. Усвідомивши ціль, учні починають діяти самостійно. Намічають, які ближні задачі потрібно вирішити, підбирають засоби для цього завдання, виконують дії по досягненню цілі, контролюють і оцінюють їх. Контроль і оцінка дозволяють своєчасно вносити корективи в діяльність, усувати ті чи інші відхилення від наміченої цілі.

Психологи довели, наприклад, що підлітків приваблює все, що пов’язане з утвердженням їх особистості. В тому числі і високі особисті досягнення у спортивній діяльності. Так ось підлітків, як правило, залишає байдужим ціль оволодіння технікою рухів. Тому перш ніж ставитися до задачі оволодіння технікою стрибка, викладачу потрібно поставити перед учнями цікаву, значущу для них мету – досягти кращого зсуву в особистому результаті. Ця зацікавленість, котра стимулює учня, допоможе вчителю успішно виконати ряд поставлених задач, пов’язаних з оволодінням технікою і розвитком рухових дій. При засвоєнні окремого матеріалу в залежності від його змісту і знання інтересів дітей педагог може створити ситуацію, яка б стимулювала дітей до активної діяльності. Це підведе учнів до розуміння, що оволодіння технікою стрибка – важливий засіб досягнення наміченої цілі. І в цьому випадку задача по оволодінню технікою, сприймається зовсім інакше. Кожне явище може виступати двояко. З однієї сторони, предмет чи явище може виступати значимим. Наприклад, здоровий учень розуміє значимість ранкової гімнастики для покращення здоров’я, однак особистого зросту він не бачить. Інша справа, коли про значення ранкової гімнастики говорять людям з відхиленням у стані здоров’я. Тому для них виконання завжди має особистий зміст.

Отже, педагог домігся, що учні прагнуть вивчати техніку. Тепер потрібно перед ними поставити інші задачі. Вони не повинні зводитися до оволодіння технікою тільки даного, конкретного стрибка. Важко вчити дітей закономірностям рухів, типовим способам рішення рухових задач. Наприклад приступаючи до оволодіння технікою стрибка, потрібно розкрити дітям закономірності польоту тіла в просторі. Спочатку зупиняються на основних положеннях – дальність польоту залежить від кута польоту і швидкості. Слід підкреслити, що вся сутність даної методики заключається в тому, що засвоєння цих закономірностей повинно проходити не у формі теоретичних розміркувань, а організації виконання конкретних дій, вправ. Виконуючи їх діти дізнаються, що дальність польоту тіла залежить від швидкості вильоту і кута. З цією метою корисно пропонувати стрибки з місця, з короткого та довгого розбігу, з різною швидкістю під різним кутом і кожного разу звертати увагу дітей на зміну довжини стрибка. Після цього починається оволодіння технікою ряду конкретних рухових дій, ґрунтованих на цих закономірностях. При цьому важливо організувати контроль та оцінку виконаних дій. На перших етапах контроль і оцінку здійснює педагог разом з учнями. Поступово створюючи умови, при яких поступає своєчасна інформація про виконання завдань учнями вчитель відходить на другий план і вже учні самі контролюють і оцінюють свої дії. Контролю і оцінці допомагають предметні орієнтири,

19

технічні засоби інформації. Поступово учні переводять контроль, заснований на зовнішніх орієнтирах, до внутрішнього плану – за своїми відчуттями. Наприклад швидкість бігу спочатку контролюється за допомогою орієнтиру – секундоміру а в подальшому – по відчуттю швидкості руху.

Є ще одна сторона організації учбової діяльності учнів. Це організація класу для виконання відповідних завдань. Багато вчителів мають проблеми в організації класу. Зупинимося на найбільш складному способі – груповому. Часто групи створюються формально, в силу того що у школі не вистачає інвентарю, снарядів для стрибків та ін. між тим груповий спосіб організації застосовується з метою максимального ефекту у проведенні заняття. При раціональному розподіленні класу на групи продуктивність занять може бути у кілька разів вищою по відношенню до індивідуального та фронтального виконання завдань. Виявлено, що діяльність збільшується найбільш ефективно, якщо в групі 5-8 чоловік. Подальше збільшення складу приводить до того, що група розпадається на декілька самостійних підгруп, котрі мають свої цілі і взаємовідношення.

Групові заняття при вірній організації взаємовідносин в групі і постановці завдань можуть чинити відчутний вплив на формування колективу почуття товариства, обов’язку і відповідальності. Важливо, діяльність кожного залежала від зусиль товаришів по групі, а результати всієї групи від кожного. При цьому встановлюється трудове взаємовідношення, залежна відповідальність. Тут багато залежить від методу оцінки успіхів учнів групи. Якщо зостатися на старих положеннях і вести оцінку успішності кожного окремого, незалежно від групи, то у руйнуються всі встановлені раніш взаємозв’язки і відношення в групі, що відобразиться на подальшій діяльності колективу і знизить виховний ефект. Краще вести оцінку кожного на підставі оцінки діяльності всієї групи, а оцінку групової діяльності в залежності від успіхів кожного. Якщо, наприклад, група засвоювала відштовхування і згрупування у стрибках у довжину з розбігу, то оцінку виконання завдання кожний з групи отримує по результату виконання підсумкової вправи одним із учнів групи. Цього учня може висунути група. Але оскільки завдання включає в себе багато елементів, з’являється можливість оцінити кожного учня групи по одному з елементів завдань. Це не єдиний варіант оцінки діяльності групи. Учня по котрому оцінюється діяльність всієї групи може назначити сам викладач. Не потрібно боятися такого методу оцінки. В той же час не слід і захоплюватись ним. Його потрібно використовувати в комплексі з іншими методами і прийомами оцінки.

За останній час в педагогічній пресі багато уваги приділяється організації учнів для виконання завдань по групам. І це не випадково. Групові заняття в порівнянні з фронтальними та індивідуальними мають в особі більші можливості для рішення виховних задач. Дослідженнями психологів встановлено, що індивідуальна діяльність формується в колективі. Тому потрібно в групі з самого початку розподілити обов’язки по плануванню, підбору засобів, контролю і оцінці – котрі складають ефективність групової діяльності. Поступово цілеспрямовано виконуючи ці дії, учні будуть опановувати самостійну діяльність.

Хочеться підкреслити, що мова йшла про кінцеву ціль, до якої педагог повинен підвести учнів на уроці. І тоді поступово, елемент за елементом, крок за кроком, учні будуть оволодівати вмінням самостійно, творчо вирішувати намічені задачі.

Олександр Ткач Національний педагогічний університет імені М.П.Драгоманова

РЕФЛЕКСІЯ ВЛАСНОЇ ПОВЕДІНКИ СТУДЕНТА ЯК ПЕРЕДУМОВА РОЗВИТКУ ПАРТНЕРСТВА В МІЖОСОБИСТІСНІЙ ВЗАЄМОДІЇ.

Актуальним напрямком дослідження різноманітних аспектів міжособистісної

взаємодії є, на нашу думку, з’ясування можливих шляхів розвитку партнерських стосунків як

20

найбільш продуктивних і толерантних. У психологічній науці партнерство здебільшого асоціюється з продуктивною взаємодією, з пануванням принципів взаєморозуміння та співпраці, з утвердженням діалогічного стилю спілкування як найбільш прийнятного. Особливо актуальною, на наш погляд, є необхідність практичного втілення принципів і механізмів партнерських стосунків серед молоді, зокрема, у студентському середовищі, що сприятиме успішному навчанню, а в подальшому - продуктивній виробничій діяльності, гармонійним сімейним стосункам, подальшому особистісному зростанню. Основними завданнями нашої статті є визначення ролі рефлексії як особистісної передумови партнерства, діагностика рефлексивних тенденцій в процесі самооцінювання студента до себе.

Рефлексія є тим психологічним механізмом, який здатний визначати особливості відношення особистості до інших суб’єктів, формувати характер її поведінки. Рефлексія в психології розуміється насамперед як “самопізнання суб’єктом внутрішніх психічних актів і станів”[4;340] та розглядається як процес, який здатний значною мірою впливати на комунікативні процеси, а також на інтелектуальний та особистісний розвиток. Рефлексія являє собою не просто процес самопізнання, а ще й як своєрідний практично безперервний процес саморозвитку та самовдосконалення. В цілому ж розвинута рефлексія передбачає “здатність особистості усвідомлено ставитись до себе, до власної самосвідомості, мислення, умов і способів здійснення життєдіяльності” [2;71]. Уміння ж особистості адекватно, самокритично, виважено оцінювати власні поведінкові акти відкриває шлях до такого ж сприймання партнера. Як зазначає Н. Пов’якель,” однією з ознак схильності особистості до партнерства та готовності, таким чином, до встановлення партнерських відносин є…наявність рефлексивної схильності особистості до пізнання себе та іншого і, нарешті, до рефлексивного аналізу власної поведінки…[3;104]. Щодо студентства, то специфіка юнацького віку, до якого здебільшого відноситься студентство, бурхливий розвиток особистості студента, специфіка пануючої діяльності - навчальної накладає свій відбиток як на формування і розвиток партнерських стосунків, так і на рефлексійні тенденції студентської особистості. На основі самооцінки власних вчинків, поведінки у різних соціально - психологічних ситуаціях та “використовуючи свій життєвий досвід, студент знаходить “розрив” між власною культурою спілкування і неможливістю за цією моделлю здійснювати прості і складні операції з учасниками навчального процесу” [1 ;15]. Подібне протиріччя, яке, до речі, є специфічною ознакою юнацького віку, і спонукає студента до рефлексії власної поведінки, що в кінцевому результаті повинно спричинити виробленню власного ефективного стилю спілкування, у якому, на нашу думку, партнерські стосунки повинні займати провідне місце.

Одним з прийомів рефлексії є самооцінювання, яке автор відносить насамперед до емоційної сфери особистості. Зміст самооцінювання визначається як самооцінка своїх якостей, загальна активна форма життєдіяльності [5]. На нашу думку, серед інших до найбільш важливих параметрів діагностики рефлексії варто віднести уміння адекватно самооцінювати власну поведінку та відношення з іншими суб’єктами взаємодії. У практичній частині нашого дослідження ми використали модифікований варіант методики Сакса і Леві, яка включає 28 незакінчених речень. Студентам пропонувалося на свій розсуд закінчити речення таким чином, щоб кожне з них набуло б певного смислу. Методика передбачає визначення ставлення до сім’ ї, до осіб протилежної статі, до самого себе, до батька, до матері, до друзів і знайомих, а також аналіз життєвих цілей. Загалом нами було оброблено 40 анкет студентів Кіровоградського університету (1-ий курс, фізико - математичний факультет). В опитуванні, яке проводилося у 2004 році, брали участь 18 юнаків і 22 дівчини.

Рефлексійні тенденції, на нашу думку, проявляються насамперед в аналізі ставлення до себе (або хоча б у таких спробах), яке, як правило в тій чи іншій формі проявляється у відношеннях з іншими учасниками взаємодії. За характерними ознаками поведінки суб’єкта у різних життєвих ситуаціях і можна робити висновки про наявність або

21

відсутність певних особистісних передумов партнерства у відносинах з іншими суб’єктами взаємодії.

Зміст методики незавершених речень дозволяє аналізувати ставлення до себе за кількома напрямками: в ситуації протидії зі сторони інших осіб, в процесі оцінки власних можливостей та слабких сторін, визначення життєвих перспектив і прагнень. Як відомо, адекватне сприймання самого себе, власного ”Я” є базовою особистісною умовою для втілення засад партнерства у практику. В нашому дослідженні ми особливу увагу звернули на відповіді студентів за шкалою “Ставлення до себе”, яка, на нашу думку, серед інших шкал методики найбільш конкретно дозволяє виявити оціночно - рефлексійні тенденції особистості . Зміст завдань виділеної шкали ми систематизували за кількома напрямками, на які ми будемо спиратися у подальшому викладі результатів. Обробку матеріалу ми здійснювали за допомогою методу конвент - аналізу, який, зокрема, передбачає пілотажне кодування матеріалу, в рамках якого виділяються найбільш характерні смислові одиниці. Виклад смислових одиниць у всіх субшкалах подається відповідно частоти згадування за рангами (перший-найвищий, другий-нижчий і т.д.). Отже, першою ознакою (субшкала А), яка була піддана аналізу, була поведінка студента у критичній ситуації (“коли всі проти мене”), а типовими смисловими одиницями у відповідях обстежених нами студентах виявилися наступні:

1. Намагання проаналізувати власну поведінку; 2. Демонстрація адекватної ситуації поведінки (“я буду проти всіх”); 3. Прийняття такої ситуації як неминучої або досить типової; 4. Звернення за допомогою до інших осіб. Наступною ознакою, за якою проводився аналіз, була оцінка студентами власних

можливостей (субшкала В). Найбільш характерним для нашого контингенту зміст відповідей був такий:

1. Самостійність у прийнятті рішень; 2. Оцінка професійних можливостей (“в майбутньому стати гарним вчителем”,

“закінчити університет”); 3. Прагнення досягнути поставленої мети та конкретизація шляху досягнення; 4. Згадування про спроби розв’язати проблеми. За іншою ознакою (субшкала С), яка передбачала виявлення слабких сторін студента

(“найбільша моя слабкість…”), були виявлені такі основні смислові одиниці: 1. Викриття власних негативних рис, інколи в досить різкій і відкритій формі (“ я

боягуз”); 2. Нехтування порадами сторонніх осіб; 3. Внутрішня невпевненість і довірливість; 4. Констатація неможливості керувати власною поведінкою (“не можу себе

стримати”). Зміст останньої ознаки (субшкала D) визначався характерними особливостями

поведінки в ситуації невдачі (“коли мені бракує везіння”). Наводимо узагальнений зміст відповідей студентів.

1. Відчуття розгубленості, емоційні переживання (“Я втрачаю надію”); 2. Спроби пояснити причини такої ситуації; 3. Припинення виконання завдання або участі у певній діяльності. Представлені вище узагальнені результати були піддані нами статистично-

математичній обробці: групи смислових одиниць за кожним з параметрів були нами проранговані; також нами були зроблені розрахунки кількісних показників частоти їх згадування у відповідях опитаних нами студентах.

22

Таблиця 1.

Рангові та кількісні показники за шкалою “Ставлення до себе”.

Ранг ф-ми

поведінки

Субшкала А Субшкала В Субшкала С Субшкала D

n x n x n x n x

1-ий 15 37 14 35 20 50 21 53

2-ий 12 30 12 30 7 17 9 25

3-ій 9 25 9 25 5 15 5 15

4-ий 3 8 2 5 2 5 - -

Примітка: n-загальна кількість згадування;

х-показник у відсотках від загальної кількості студентів.

Кількісний та якісний аналіз ставлення студента до себе дозволяє сформулювати певні висновки про особливості рефлексії як особистісної передумови партнерських стосунків. По-перше, у студентів виявилися високорозвинутими такі тенденції, які засвідчили про намагання розібратися у власних вчинках і проаналізувати як свою поведінку, так і взаємостосунки з іншими. По-друге, з аналізу відповідей можна зробити висновок про помірний рівень як внутрішньої, так і зовнішньої агресії, толерантне і виважене ставлення до себе ті інших. Такі висновки свідчать про розвиненість певних сторін особистісної готовності до партнерських стосунків. Але водночас аналіз результатів свідчить і про несформованість умінь адекватної поведінки у критичних ситуаціях, коли основною формою реакції було демонстрування емоційної розгубленості або використання стратегії уникнення як відповідь на труднощі. Намагання проаналізувати причини критичної ситуації продемонстрували тільки 25% опитаних. Подібні висновки свідчать насамперед про відсутність життєвої практики розв’язання складних ситуацій і можуть вважатися тільки як ситуативні, тимчасові перешкоди на шляху до впровадження партнерських стосунків.

Дослідження рефлексії як особистісної передумови партнерства є тільки одним з небагатьох напрямків, які потребують свого подальшого вивчення в контексті загальної проблеми впровадження засад партнерства у практику повсякденної взаємодії. Стосовно особистісних передумов партнерства, то найбільш перспективними напрямами подальших наукових розробок нам видаються наступні: місце і значення рефлекійних тенденцій суб’єкта у процесі засвоєння і усвідомлення засад партнерства, функціональна роль емоційно - емпатійних процесів особистості у адекватному ставленні до інших учасників взаємодії; культура саморегуляції власної поведінки як елемент готовності до партнерства.

Література: 1.Гапоненко Л. Розвиток рефлексії як психологічного механізму корекції професійної

поведінки у педагогічному спілкуванні // Рідна школа, 2002. - №4.- С.14 -16. 2.Пеньковська Н. Рефлексія як об’єкт психологічного аналізу // Психологія і

суспільство, 2000. - №2. - С. 66 -73. 3.Пов’якель Н. Психологічна готовність до партнерства і особливості професійної

саморегуляції практичного психолога // Психологія. Зб. Наук. праць. - Вип.2. - К.: НПУ,1998. - С.102 -108.

4.Психология. Словарь / Под. общ. ред. А.В.Петровского. - М.: Политиздат, 1990.- 494с. 5. Юзбашева Г. Рефлексія як форма самореалізації учня в навчально-виховному процесі

// Мандрівець, 2003. - №5. - С. 60 - 63.

23

Олена Погребняк Полтавський державний педагогічний

університет імені В. Г. Короленка

РОЛЬ МОРАЛЬНОГО ІДЕАЛУ У ФОРМУВАННІ МОРАЛЬНОЇ ПОВЕДІНКИ ПІДЛІТКІВ

Криза сучасного суспільства у політичній, економічні, соціальній сферах на

особистісному рівні трансформується у проблему адаптації до змінних реалій сьогодення. Цінність нашого часу в тому, що ми стали твердішими, більш продумано дивимося на життя, намагаємося проаналізувати сутність кризи, причиною якої є зниження морального рівня суспільства, втрата морального ідеалу, зниження моральної культури людства.

На вирішення проблеми виховання морального ідеалу, спрямували свій науковий доробок такі вітчизняні науковці: Л. Кузнєцова, Г. Софінська, Н. Шевченко, Н. Міщенко та інші. Підсилений інтерес дослідників до вирішення існуючої проблеми зумовлює не лише її актуальність, але й зв’язок із важливими науковими і практичними завданнями сучасної педагогічної науки.

Виділимо основні аспекти вивчення морального ідеалу особистості: формування чітких уявлень про правильні моральні стосунки; усвідомлення змісту справжніх моральних цінностей; розуміння сутності морального ідеалу; формування моральної свідомості підлітка. Моральна основа – це базис функціонування громадянського суспільства. Без такої

основи не діють належним чином економічні закони, не виконуються укази, не дає потрібних результатів навчально-виховна робота, відбувається руйнація соціальних інститутів.

Сьогодні наше суспільство, як ніколи раніше, потребує духовного стимулювання, морального розвитку, посиленої уваги до внутрішнього світу людини, культивування морального ідеалу. Пропагуючи кодекс псевдо-моралі, суспільство відучило людину вдивлятися в саму себе, порівнюючи з взірцем моральної краси.

Обов'язок, честь, совість, гідність – це форми моральної свідомості, ті внутрішні механізми, за допомогою яких в суспільстві здійснюється саморегуляція поведінки. Завдяки розвинутим свідомості і почуттям обов'язку, совісті, честі, гідності суспільні моральні вимоги виступають як особисті спонукання, потреби, мотиви. Гідність означає моральну цінність, значимість людської особистості. Вона нерозривно пов'язана з вірою в саму себе, у свої розумові й моральні сили, творчі можливості. Почуття власної гідності дисциплінує людину, спонукає ставити до себе підвищені вимоги, не задовольнятися досягнутим, прагнути до морального ідеалу.

Людське життя набуває сенсу, стає змістовнішим лише тоді, коли воно спрямовується, визначається великою метою. Ця мета робить життя повноцінним, красивим, гармонійним, сповненим високого змісту, творчої радості. Саме прагнення до ідеалу породжує невичерпну енергію, героїзм, мужність – все те прекрасне, що ми цінуємо в моральному обличчі людини.

Найсприятливішим періодом формування особистості є підлітковий вік, який відзначається докорінними зрушеннями, зумовленими перебудовою психологічних структур і виникненням новоутворень. Саме в цей час закладаються основи свідомої поведінки, визначається загальна спрямованість у формуванні моральних уявлень та соціальних установок особистості. Уміння адекватно оцінювати і корегувати власні вчинки прищеплюються в підлітковому віці, тому що моральні якості в цьому віці стають виразнішими. У цей період виникає інтерес до свого внутрішнього світу, потреба в самоаналізі. Підлітки є вразливими до сприйняття оцінки і критики збоку дорослих та однолітків. Усе це разом із зростаючими психологічними можливостями підлітка зумовлює перехід до свідомого вибору морального ідеалу, до формування власного погляду на світ та визначення місця в ньому.

24

За визначенням С. Карпенчука ідеал являє собою взірець, модель досконалості морально сформованої особистості. Ідеальною є модель цивілізованого суспільства, вічно недосяжна, яка споконвічно рухає людину, народи, цілі держави до саморозвитку, самовдосконалення. На ідеалі, який стимулює людину розвиватися, духовно збагачуватися, позначаються вимоги суспільства до своїх членів щодо морально досконалої особистості – втілення кращих моральних якостей, суспільних уявлень про зразок поведінки і відносин між людьми. Проектувати такий ідеал, сприяти його формуванню в підростаючих поколінь мають різного роду навчальні заклади, сім'я, громадськість.

Моральне виховання ніколи не завершується, тому важливо формувати у підлітків прагнення до постійного самовдосконалення та самовиховання, вміння самоконтролю та саморегуляції.

Власні спостереження довели, що в підлітковому віці особистість зустрічається з протиріччями оточуючої дійсності, з різними протилежними оцінками. Усе це разом із зростаючими психологічними можливостями підлітка зумовлює перехід до свідомого вибору ідеалу, до

формування власного погляду на світ. Тому підлітковий вік можна назвати періодом "переоцінки цінностей", в результаті чого деякі з них відкидаються, інші набувають нового об'єктивного значення та особистого сенсу.

Спираючись на кардинальні положення педагогічної думки, ми дійшли висновку, що виокремлення підліткового віку, як фази періоду життєдіяльності людини зумовлене не тільки особливостями психофізичного розвитку, а й визначенням соціальної значимості індивіда. У цьому віці формується свідоме ставлення до себе, як до члена суспільства. Від того, як будуть сформовані моральні переконання підлітка залежить майбутнє ставлення соціально значимого індивіда. В цей період пріоритетного значення набуває підтримання моральної поведінки та пошук морального ідеалу, з яким підліток зіставляє особистісні якості, життєві цінності, що є стимулом для подальшого самовиховання і самовдосконалення. Проведені нами бесіди довели, що психологічна потреба в ідеалі задовольняється різними шляхами. В одних випадках це відбувається за рахунок вибору конкретного, реально діючого образу для наслідування, в інших – абстрактний образ, який інколи має зібраний характер.

У 14-15 років відчувається найбільш інтенсивна потреба в пошуку ідеалу. Підлітки наслідують найпривабливіші якості особистості у різних людей, перетворюючи їх у єдиний досконалий образ. Психолог та педагог В.Є. Кагач стверджує, що формуючи ідеал, слід звернути увагу на найкращі якості, пов'язані з такими поняттями: гуманізм, ввічливість, чесність, відповідальність, організованість, свідома дисциплінованість.

Вирішальним фактором морального виховання К.Д. Ушинський вважав особу вихователя, його особистий приклад. Говорячи про роль особистості вихователя у виховному процесі К.Д. Ушинський підкреслював, що процес виховання буде ефективним у тому разі, коли вихователь, по-перше, знатиме закони психологічного розвитку дитини, а по-друге, матиме певні

особисті та професійні якості. Хорошим вихователем може бути та людина, котра має "покликання, бажання і здібності до своєї діяльності." [5, с.128]

Зважимо, що завдання досвідчених педагогів – сформувати у молоді чіткі уявлення про правильні моральні стосунки, тверді погляди на власну поведінку та поведінку інших людей, допомогти усвідомити зміст і значення справжніх моральних цінностей, суть морального ідеалу, справедливості, принциповості, честі, гідності, обов'язку, совісті, переконати вихованців керуватися ними на кожному кроці свого майбутнього життя.

Тільки весь комплекс почуттів, поєднаних з відповідальними переконаннями, створює морально цілісну особистість, виховує у підростаючого покоління моральну свідомість, моральні почуття, моральний ідеал, а головне – формує моральну поведінку.

Література: 1. Дьюї Дж. Моральні принципи в освіті // Директор школи. – 2002 - №2 – ст.9-11

25

2. Карпенчук С. Володіти розумом, почуттям і волею // Рідна школа – 1997 - №5 ст. 22-25.

3. Киричук О. Вплив соціального середовища на процес формування морального світу особи // Радянська школа, 1984 - №1 – ст. 60-65

4. Щербань П. Людям потрібен культ моралі // П.Щербань Педагогіка почуттів – Київ, 1992 – ст. 15-22

5. Яцій О. Моральне самовиховання учнів // Педагогіка. Навчальний посібник., південноукр. ДПУ ім. Ушинського – Харків, 2003.

Анна Цимбалюк, Наталія Литвиненко,

Олена Потькало Полтавський державний педагогічний


ФОРМУВАННЯ ОСОБИСТОСТІ СУЧАСНОГО СТУДЕНТА Особистість – це продукт соціальних взаємозв’язків, суб’єкт соціальної активності,

стійкої системи мотивів, установок. Сенс поняття особистості розкривається через поняття свободи відповідальності вчинку як дії вільно прийнятого рішення. У свою чергу дії особистого характеру є фактором саморегуляції суспільного організму.

Найважливіша особливість особистості – це вміння ототожнювати себе як певної цілісності з конкретними формами своєї соціальної поведінки, вміння “бути” і “здаватися, вважатися”, відокремлювати себе від своїх вчинків. Не існує “людини взагалі” – існують лише явища, “ролі”.

Якщо вивчати студента як особистість, то вік 18 – 20 років – це період найбільш активного розвитку моральних та естетичних почуттів, становлення та стабілізації характеру та, що особливо важливо, оволодіння повним комплексом соціальних ролей дорослої людини: громадянських, професійно-трудових та інших. З цим періодом пов’язаний початок “економічної активності”, під якою демографи розуміють включення людини в самостійну виробничу діяльність, початок трудової біографії та створення власної сім’ ї.

Студентський вік характеризується і тим, що в цей період досягаються чимало оптимумів розвитку інтелектуальних і фізичних сил.

Формування духовного світу студентської молоді зумовлено досконалістю зв’язків і відносин, притаманних даному вузу, де людина отримує основу, заряд для самовиховання та самоосвіти, при чому на все життя. Здатність особистості до самовдосконалення є критерієм становлення її моральної зрілості.

Спроможність студентів до розвитку залежить, насамперед, від батьків, сім’ ї, але приклад викладача, образ вчителя грає найважливішу роль. При відсутності такого взірця доволі часто виявляється неадекватне відношення до себе, яке може доводити особистість молодої людини до постійної невпевненості у собі.

Юність – пора самоаналізу та самооцінок. Самооцінка відбувається шляхом порівняння ідеального “я” з реальним “я”, ще не всебічно оціненим самою особистістю. Ця об’єктивна суперечність в розвиткові особистості молодої людини може викликати у неї внутрішню невпевненість у собі й супроводжується іноді зовнішньою агресивністю, невимушеністю або відчуттям нерозуміння.

Факт вступу до вузу зміцнює віру молодої людини у власні сили, можливості і породжує надію на повноцінне та цікаве життя.

Студентський вік, за твердженням Б.Г.Ананьєва, є сенситивним періодом для розвитку основних соціогенних потенціалів людини. Вища освіта справляє величезний вплив на психіку людини, розвиток її особистості. За час навчання у вузі, при наявності сприятливих умов, у студентів відбувається розвиток усіх рівнів психіки. Вони визначають

26

напрямок розуму людини, тобто формують склад мислення, який характеризує професійну спрямованість особистості.

Успішність навчання визначається такою психічною рисою людини, як здатність до навчання. Під цим поняттям розуміють особистісні особливості (адаптованість, пластичність особистості, напруженість мотивації, ін.) та весь інтелектуальний потенціал людини.

Для успішного навчання у вузі необхідним є високий рівень загального інтелектуального розвитку, зокрема сприймання, уяви, пам’яті, мислення, уваги, ерудованості, широти пізнавальних інтересів, рівень володінь певним колом логічних операцій. Взаємозв’язок між інтелектуальними здібностями та діяльністю діалектичний: ефективне включення в будь-яку діяльність потребує певного рівня здібностей до цієї діяльності, яка, в свою чергу, значно впливає на процес розвитку та формування здібностей.

Успішність студентів залежить не лише від загального інтелектуального розвитку та спеціальних здібностей, що є досить зрозумілим з точки зору здорового глузду, але також і від інтересів, мотивів, рис характеру, темпераменту, спрямованості особистості, її самосвідомості, ін.

В основі спрямованості особистості лежать її потреби, які можуть бути матеріальними (потреба в їжі, одязі, житлі) та духовними (потреба в пізнанні, музиці, книзі, праці). Потреби припускають своє подальше задоволення, а тому дають початок потягам, бажанням, прагненням, емоційним станам, які змушують студента проявляти активність. Потреби можуть бути чітко усвідомленими та неусвідомленими або усвідомленими лише частково.

Прагнення стати гарним спеціалістом, засвоїти дисципліни, що викладаються, стати ерудованою та культурою людиною – це вираження чітко усвідомлених духовних та матеріальних потреб студента.

У діяльності й розвиткові студента велику роль відіграє світосприйняття – система уявлень, ідей, поглядів на оточуючу дійсність. Воно виявляється в розумінні й оцінці дійсності, різних фактів та подій, накладає відбиток на почуття, волю, мотиви. Істотні особливості в поведінці та діяльності студентів спричинені відмінностями в темпераментах. Темперамент впливає не тільки на прояв почуттів або швидкість перемикання уваги, але і на інші психічні процеси, а також на прояв рис характеру, на поведінку студентів на заняттях, на їх реакції в складних ситуаціях, на питання, завдання; оцінки. Темперамент впливає на хід та результати різних видів діяльності.

Також в діяльності студентів виявляється і їх характер – відносно стійкий психічний склад людини. Це сукупність рис, що впливають на всю його поведінку. Характер студента являє собою цілісне утворення, яке складається з ряду рис, які можна класифікувати по групах. Це, по-перше, група інтелектуальних рис – спостереження, розсудливість; по-друге, група емоційних рис – впевненість, життєрадісність, бадьорість; по-третє, група вольових рис – цілеспрямованість, ініціативність, витримка, рішучість, мужність, інші; четверта група – моральні риси – почуття обов’язку, чесність, правдивість, інтелігентність – вміння розуміти іншу людину. Наявність у студента совісті – це наявність у ньому внутрішньої інстанції, яка безперервно морально реагує на все, що відбувається, що він робить.

Той, у кого немає совісті, є моральним чудовиськом. Совість виконує регулятивну функцію, зберігає чистоту й духовну красу особистісних стосунків.

Характери поділяються на слабкі та сильні, замкнені та егоїстичні, цільні та суперечливі. Головне, що розкриває характер студента – це вчинки та дії, особливо поведінка в колективі, успішність та громадська робота. Характер формується в процесі діяльності в залежності від її мотивів та загального ставлення студента до оточуючої дійсності.

У діяльності студентів чітко виявляються здібності, тобто такі їх психологічні особливості, які дозволяють успішно оволодівати програмою вузу, ефективно удосконалюватися як майбутнім спеціалістам. У структуру здібностей входять увага, спостережливість, певні якості мислення, пам’яті, інші. Здібності студентів розвиваються разом з удосконаленням їх уваги, пам’яті, творчої уяви, мислення та інших психічних процесів та властивостей особистості, а також шляхом компенсації відсутніх якостей.

27

Здібності складаються на основі закріплення психічних процесів, мотивації поведінки та властивостей людини у зв’язку з особливостями його діяльності.

Таким чином, особистість – це діяч, який цілеспрямовано потрапляє у суспільні відносини і змінює своєю діяльністю природу, самого себе, оточуючих людей та світ речей. Де відсутній простір для діяльності, там немає справжнього прагнення до діяльності; де немає простору для виявлення здібностей, де немає нагоди проявити талант, там немає ні здібностей, ні таланту.

Головна мета формування майбутнього спеціаліста – гармонійне поєднання його особистих прагнень і потреб суспільства, запобігання надзвичайно завищених життєвих сподівань, збереження активної соціальної позиції.

Література: 1. Особенности развития личности студента // Педагогика и психология высшей школы:

Учебное пособие для студентов и аспирантов вузов. – Ростов – на – Дону, 1998. – с.276-294.

2. Падалка О.С. Діагностичний підхід до визначення якостей особистості // Падалка О.С. і інші. Педагогічні технології. Навчальний посібник для вузів. – К., 1995. – с.195-199.

3. Студент на пороге ХХІ века. – М., 1990. – 149 с. 4. Формування здорового способу життя студентської молоді. – Полтава, 2003. 5. Формування творчої особистості вчителя в педагогічному Вузі. – К.,1991. – 20 с. 6. Формування нової людини в умовах Вузу. – К., 1972. – 136 с.

Євгенія Мінченко,

Олександр Кречетов Полтавський державний педагогічний

університет імені В.Г. Короленка ВИБІР СПЕЦІАЛЬНОСТІ ЯК ОСНОВНА СКЛАДОВА ЛАНКА ЖИТТЄВОГО

САМОВИЗНАЧЕННЯ Процес становлення нового в суспільному житті, так само як і розвиток особистості, не

проходить рівномірно. Досягнення якісно іншого рівня породжує нове коло проблем і протиріч.

Складовою частиною трудового самовизначення є трудові наміри молоді, які характеризуються множиною своїх проявів, починаючи з невизначених намірів освоїти ту чи іншу галузь діяльності до складної системи реальних дій по пошуку конкретного місця роботи чи навчання. Такі прояви, відображаючи конкретні потреби та інтереси молоді, носять свідомий, цілеспрямований характер.

Факт вибору одного із видів трудової діяльності називають інколи “професійною орієнтацією” чи іншими, близькими за змістом, термінами: “професійні прагнення”, “професійні наміри”, “ професійні схильності”, “ професійні переваги”. Незважаючи на деякі відтінки і відмінності цих термінів, вони означають одне і теж – внутрішню готовність особистості зробити вибір того чи іншого виду трудової діяльності, бажання оволодіти ним.

Особистість, яка стоїть в процесі трудового самовизначення перед вибором, з однієї сторони, враховує сукупність об’єктивних суттєвих умов, які визначають можливості її вибору, а з іншої сторони, виходить із власних ціннісних орієнтацій.

Частина молодих людей, закінчивши школу, реалізує на практиці свої особисті плани, інша частина – не досягає своїх цілей, і їх плани залишаються нереалізованими. Відповідно, на післяшкільному етапі трудового самовизначення для тих, хто досягнув мети, пошук можна вважати таким, який відносно закінчився, а для тих, хто їх не досягнув, він буде продовжуватись. І ця частина випускників зіштовхується з необхідністю корегування життєвих планів.

28

Це характеризує пошуковий період як серйозний етап трудового самовизначення молоді, який потрібно розглядати як об’єктивну реальність і сприймати упущення цього періоду як неминучі.

Зміни місць роботи в цей період залежать багато в чому від нестійкої психології тих, хто працевлаштовується, від відсутності нового динамічного стереотипу їх поведінки. Однак не слід змішувати психологічну готовність молодої людини до змін в її житті, до труднощів на шляхах реалізації життєвих планів з психологічною готовністю особистості до праці. Остання - досить складне багаторівневе утворення, яке включає операційну і особистісну підструктури. Різним стадіям процесу трудового самовизначення особистості відповідають різні рівні її сформованості.

Початковий рівень сформованості психологічної готовності до праці – готовність до праці як такої, без професійної і спеціальної її диференціації, реалізується, чи проявляється, головним чином, на стадії професійних намірів. В якості складової частини сюди входить готовність до професійного навчання. Ступінь практичної реалізації цієї готовності є критерієм успішного переходу до другої стадії – професійного навчання. Крім того, психологічна готовність до праці – це і фактор трудового самовизначення, який впливає на психологічні особливості його динаміки.

Наступний рівень сформованості психологічної готовності до праці є результатом професійного навчання і виражається в готовності індивіда до конкретної професійної діяльності, до входження в трудовий колектив, в систему професійних і виробничих взаємовідносин. Такий рівень готовності є передумовою успішної професійної адаптації і в значній мірі визначає динаміку трудового самовизначення на даній стадії. На етапі підготовки формується трудовий спосіб життя, вирівнюються частково матеріальна самостійність.

Але слід зауважити: чим гіршими у порівнянні з тими, що передбачались, виявляються умови професійної підготовки на цьому етапі, тим менше шансів на те, що вчорашній школяр без ускладнень перетвориться в діяльного, цілеспрямованого трудівника. Змістом трудового самовизначення молоді на цьому етапі, який співпадає по часу з відповідними стадіями її професійного самоутвердження, є формування її відношення до себе як суб’єкта трудової діяльності.

Одночасно з вирішенням цих питань і через їх рішення молода людина визначає свою моральну позицію відносно майбутньої трудової діяльності. Це проявляється у соціальній спрямованості вказаних виборів: змісті основних життєвих цілей, конкретних мотивів, а також у вимогах, які ставить перед собою майбутній суб’єкт праці. Від правильного трудового самовизначення залежить майбутнє особистості: її професійно-кваліфікаційний ріст, відношення до праці, задоволеність роботою, активна участь у суспільному житті. Вибір професії являється визначальним моментом у трудовому самовизначенні молодої людини. Професійне самовизначення передбачає позитивне відношення до обраного виду праці і певної професії в процесі оволодіння нею, формування і удосконалення необхідних для даної професії навичок і якостей.

Свобода у виборі професії – важливий показник свободи взагалі, досягнутої суспільством, і виражає міру свободи широких мас працівників від економічної необхідності. Але на практиці вибір професії завжди пов’язаний з певними об’єктивними і суб’єктивними обмеженнями, які являють собою своєрідний прояв необхідності. Найбільш загальним і суттєвим обмеженням свободи у процесі трудового самовизначення молоді являється структура суспільного поділу праці, обумовлена досягнутим рівнем і характером розвитку продуктивних сил і виробничих відносин суспільства. Протиріччя умов і обставин, в яких здійснюється професійний вибір молодих людей, обумовлює труднощі перших кроків на шляху до стійкого самовизначення. Молоде покоління, яке вступає у самостійне трудове життя, прагне знайти, гідне місце для реалізації своїх сил, для самовираження, а суспільство (промисловість, сільське господарство, сфера обслуговування, система освіти) може запропонувати певну кількість і якість вакансій, місць праці і навчання. Потреби народного

29

господарства, науки і культури не залежать від престижної професії, оцінки їх привабливості, в трой час як особисті професійні плани молоді, як правило, орієнтовані на цікаві, привабливі професії, хоча потреба в таких працівниках тут відносно невелика.

Реально існуючі протиріччя між об’єктивними потребами суспільства в кадрах і професійними нахилами окремих індивідів, протиріччя між дійсністю і мрією є дієвими факторами, що визначають масову поведінку людей в процесі трудового самовизначення. Усвідомлення і врахування цих факторів є однією із суттєвих передумов розумної побудови особистістю свого життя. Слід також зауважити, що єдність особистих і суспільних інтересів при виборі професії являється найважливішим фактором адекватного трудового самовизначення молодої людини.

Вибір професії має також і суб’єктивні обмеження. Кожну людину відрізняє ціла сукупність фізичних і духовних здібностей. Здібність до певного виду діяльності базується на цій сукупності, що робить людину, в принципі, придатною до виконання найрізноманітніших видів діяльності.

У цьому плані розвиток якоїсь однієї здібності людини являється запорукою успішності його побічних здібностей, а загальний розвиток людини являється запорукою успішності його спеціального розвитку. Це положення відображається у процесах диференціації і синтезі професій. Всебічний розвиток своїх здібностей – призначення, завдання і покликання кожної людини, яка бажає принести максимальну користь суспільству, своїй Батьківщині і яскраво прожити власне життя.

Трудове самовизначення особистості не можна розуміти як дію, до якої людина готується все життя і, здійснивши яку, вона може вважати себе повністю реалізованою. Це – частина життєвого шляху людини, важлива ланка у безперервному ланцюгу актів її самореалізації. Тому проблема трудового самовизначення, діалектика його цілей і засобів – одна із основних проблем свідомої побудови життя. Трудове самовизначення являється, з одного боку, важливою складовою частиною цього процесу, умовою повноцінної самореалізації особистості, з другого – підсумком, який складає для індивіда і суспільства самостійну цінність.

Отже, трудове самовизначення являє собою багатовимірний і багатоступеневий процес співвідношення молодою людиною власних життєвих цілей, нахилів, здібностей з об’єктивними можливостями їх реалізації, а також з умовами, які створюють для цієї реалізації конкретні види діяльності.

Сергій Карабак, Наталія Власенко Полтавський державний педагогічний


ФІЗИЧНЕ САМОВИХОВАННЯ СТУДЕНТА В СУЧАСНИХ УМОВАХ Фізичне самовиховання розуміється як процес цілеспрямованої, планомірної роботи над

собою і направлений на формування фізичної культури особистості. Він включає сукупність видів діяльності, які вирішують емоціональну позицію особистості у відношенні свого здоров’я, психофізичного стану, фізичного самовдосконалення і освіти.

Самовиховання ідентифікує процес фізичного виховання, закріплює, розширює і вдосконалює практичні уміння та навички “набуті” в процесі фізичного виховання. Необхідною складовою частиною самовиховання є воля, яка формується і закріплюється в роботі, подоланні перешкод. Вона може бути пов’язана з іншими видами самовиховання – інтелектуальними, трудовими, естетичними та іншими.

Основними мотивами фізичного самовиховання виступають: вимоги соціального життя і культури, професійної діяльності, признання в колективі, змагання, розрахунок власних сил. В якості мотивів можуть також виступати критика і самокритика, які допомагають зрозуміти особисті недоліки.

30

Процес фізичного самовиховання включає три основних етапи: І етап пов’язаний з самопізнанням своєї особистості, її позитивних психічних і фізичних якостей, а також негативних проявів, які потрібно подолати. До методів самопізнання відносяться самоспостереження, самоаналіз і самооцінка.

Самоспостереження – універсальний метод самопізнання, глибина і адекватність якого залежить від його цілеспрямованості і уміння об’єкта систематично спостерігати за якісними змінами своєї особистості.

Самоаналіз потребує розгляду своєї дії, вчинку, причин, які спонукали до цього (наприклад: відмова від запланованого комплексу вправ в режимі дня може бути викликано додатковою роботою по виконанню навчальних завдань, погіршенням самопочуття).

Самоаналіз допомагає з’ясувати головну причину вчинку і знайти спосіб подолання небажаної поведінки в наступний раз. Самооцінка тісно пов’язана з рівнем подолання труднощів, які стоять на шляху досягнення мети. Розходження між критикою і реальними можливостями ведуть до того, що студент починає неправильно себе оцінювати, внаслідок чого його поведінка стає неадекватною. Самооцінка залежить від його якості (адекватна, завищена, занижена). Якщо вона занижена, то сприяє розвитку невпевненості у власних силах, знижує життєві перспективи.

На ІІ етапі, виходячи з самохарактеристики, визначається мета і програма самовиховання, а на їх основі особистий план. Мета ставиться, як правило, на великий відрізок часу – роки (наприклад: досягнути високого рівня фізичної культури особистості); окремі завдання – на декілька тижнів. Схожа програма – орієнтир фізичного самовиховання – може бути представлена наступним способом. Мета – формування фізичної культури особистості. Завдання діяльності:

Вести в здоровий спосіб життя і зміцнити здоров’я. Активізувати пізнавальну і практичну фізкультурно – спортивну діяльність. Сформувати морально-вольові якості особистості. Оволодіти основними методами фізичного самовиховання. Покращити фізичний розвиток і фізичну підготовку в відповідності з потребами

майбутньої професійної діяльності. Загальна програма повинна розглядати умови життя, особливості самої особистості на

її потреби. ІІІ етап фізичного самовиховання пов’язаний з його практичним виконанням. Він

базується на використанні способів дії на самого себе з метою самозміни. Методи самодії, направлені на вдосконалення особистості, називають методами самоуправління. До них відносять само- наказ, самокритика, самоконтроль.

Таким чином, спроможність студента відмічати навіть незначні зміни в роботі над собою мають важливе значення, так як укріплює його впевненість у своїх силах “активізує, допомагає подальшому вдосконаленню програми самовиховання”, реалізації здорового способу життя.

Світлана Приймак, Марина Рубан Полтавський державний педагогічний


ФОРМУВАННЯ ОСОБИСТОСТІ СУЧАСНОГО СТУДЕНТА Комплексне і всебічне формування особистості сучасного студента неможливе без

занять фізичною культурою, яка сприяє веденню здорового способу життя студентом. Фізична культура (ФК), розглядається як базова частина загальнолюдської культури,

володіє величезним потенціалом у формуванні всесторонньо розвинутої особистості. Якщо не обмежувати потенціал ФК лише спортом чи іншими формами рухової активності, а, навпаки, розширювати його до формату “антропологічної естетики”, формування іміджу

31

сучасного студента, досягнення ігрового характеру сучасної культури взагалі, то врахування цього нового змісту при побудові учбового предмету ФК в вузі явно не буде зайвим.

Разом з тим у звичній практиці роботи вузів цей зміст реалізується дуже слабо. Загалом система цінностей ФК залишається для більшості студентів на абстрактному, нейтральному у відношенні даної особистості рівні. Зовнішні нормативи, мало орієнтовані на можливості даного студента, технологізація і відчуженість особистісного початку на заняттях ФК, негативний, як правило, досвід шкільної фізкультури та ін. — це ряд дезорієнтуючих та антимотивуючих тенденцій ще можна поповнювати і поповнювати. Важливо відмітити, що лише комплексні виховні інновації є значимими у відношенні як дослідницьких, так і пропедевтичних завдань. Дослідження ряду вчених: М.В.Артюхова, І.М.Осмоловської, І.С.Якиманської свідчать про те, що диференціація та індивідуалізація освіти, створюють найбільш сприятливі умови для формування творчої, самостійної, соціально-активної особистості.

Результати соціологічних досліджень показують, що в процесі формування нової суспільної думки, відбулися зміни у сприйнятті ФК. Динаміка цінних орієнтацій значної частини молоді характеризується зрушенням в сторону матеріальних інтересів, послабленням серйозних культурних запитів, терпимістю до негативних соціальних явищ, ростом авторитету фізичної сили, агресивності. В той же час за останні роки збільшився інтерес студентів до соціальних аспектів здоров’я і здорового способу життя, котрі безперечно поєднані з розвитком ФК. Більшість дослідників сходяться на тому, що підвищення рівня здоров’я молодих людей залежить від багатьох факторів, однак рушійним серед них є позиція самої людини, її відношення до власного здоров’я.

Поряд з цим зростаюча цінність людської індивідуальності, розширення орієнтацій на майбутнє, на самореалізацію особистості супроводжується активністю “праці над собою”, в т.ч. і фізичної досконалості. Широкий розвиток нетрадиційних форм ФК є відповіддю на нові потреби, викликані соціокультурною ситуацією, що змінюється. Відмічені тенденції обумовлюють необхідність і можливість гуманістичних змін в сфері освіти по ФК. Гуманістичне оновлення освіти в інтерпретації ряду вчених, пропонується врахування 3 джерел: соціум, студент і вчитель (викладач). У самому загальному вигляді можна сказати, що при розвитку студента йде відштовхування від загальної соціальної установки “робити щось, як всі” до індивідуальної цілі “робити щось для себе”. Тому у вищій школі, де встановлюється остаточно особистість важливо отримати досвід індивідуального саморозвитку.

ФК повинна бути органічно внесена у структуру професіоналізації і особистісного розвитку, а для цього слід повернути їй статус фізичного стану. Особистість повинна відчувати і слухати своє тіло. Це є орієнтиром для дослідницької і інноваційної практики в області ФК. Досить важливою в цьому аспекті є і майбутня спеціальність студентів.

Отже, для формування фізично розвинутої особистості, студент повинен пройти такі етапи:

знання студентом свого фізичного потенціалу; вміння оцінювати фізичні кондиції в аспекті соціальних і особистісних прагнень; позитивне відношення до фізкультури; орієнтація в середовищі фізичної культури. Таким чином саме отримання позитивного досвіду від проходження цих етапів,

дозволяє перейти студенту на творчий етап самореалізації особистості в сфері фізичної культури.

Література: 1. Пешкова Н.В. Педагогические условия реализации личностно развивающего подхода

в физическом воспитании студентов //Теория и практика физической культуры. — 2003. — №4.

2. Стрельцов В.А. Физическая культура в контексте личностного развития студентов в современных условиях.

32

3. Дудина Е.М. К проблеме формирования личности студента в современных условиях //Воспитательная работа с учащимися РУНД в современных условиях: концепция, проблемы, организация. — М., 1997.

Павло Вітко,

Лариса Константиновська Полтавський державний педагогічний


ПРОФЕСІЙНІ ЯКОСТІ ВЧИТЕЛЯ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ ТА ШЛЯХИ ФОРМУВАННЯ ЇХ У ПРОЦЕСІ НАВЧАННЯ

У зв’язку з масовим розвитком спорту проблема професійного ставлення педагога під

час навчання у вузі все більше хвилює громадськість. Ефективне вирішення проблеми високоякісної підготовки вчителя вимагає створення у вузах наукового фундаменту щодо професійної орієнтації та шляхів формування якостей, необхідних педагогові.

У процесі досліджень педагогічної діяльності вчителя фізичної культури були виявлені особливо важливі професійні якості та їх структурні компоненти.

У випускників і вчителів фізичної культури з малим стажем роботи рівень сформованості вмінь та навичок дуже низький. А вони є основною передумовою успішної педагогічної діяльності.

Вивчаючи рівень сформованості структурних компонентів специфічного сприйняття, необхідного для діяльності вчителя фізичної культури, треба визначити рівень сформованості комунікативних умінь і навичок, розробити деякі рекомендації щодо поліпшення оволодіння під час навчання.

Найефективнішою формою підготовки до професійної діяльності є педагогічна практика у школі. Це одна з основних керованих систем процесу навчання, в якому спеціальні знання трансформуються в професійні навички. Необхідною умовою функціонування цієї системи є одержання інформації про її стан в кожен момент управління. Тому за формуванням структурних компонентів комунікативності і специфічного сприймання спостерігали під час педагогічної практики.

Як свідчать дослідження деяких авторів, досвід роботи провідних вчителів, про те що в студентів, які пройшли педагогічну практику в школі, загальний рівень сформованості сприйняття недостатній для керування процесом навчання і виховання учнів.

Найменш сформовані сприйняття психічного і фізичного стану учнів під час уроку, визначення основних типових, а також незначних помилок при виконанні учнями стройових, підготовчих, підвідних вправ і спортивно-технічних прийомів, розпізнавання здібностей, інтересів, нахилів, поведінки учнів.

Підвищення самооцінок свідчить про те, що деякі студенти не усвідомлюють деяких труднощів, з якими стикається вчитель фізичної культури у процесі роботи, що в них ще не сформоване уявлення про його зразкову модель. Разом з тим самооцінка є регулятором поведінки людини, виражає його власний проект самореалізації, а також містить інформацію про зовнішні результати, до яких спрямована його діяльності. Саме тому формування адекватності самооцінки є першочерговим завданням.

Спостереження за професійною діяльністю вчителів фізкультури, результати інтерв’ю і опитування дозволили з’ясувати основні причини недостатнього рівня сформованості комунікативних вмінь і навичок.

Це недостатнє, поверхове знання молодим вчителям і практикантам особистості кожного учня, його інтересів, нахилів, мотивів, ідеалів, емоційних і вольових особливостей стосунків між учнями в класі в сім’ ї тощо. Однією з причин є також недостатня підготовка студентів до педагогічної практики.

33

Основний орієнтир – педагогічна майстерність при проведенні уроків. Разом з тим практикант повинен набути навичок виховної роботи, вміти організувати різноманітні заходи.

Досвід роботи показує, що формувати ці особливо важливі якості під час навчання у вузі нелегко, оскільки педагогічна практика коротка. Підготовці до педагогічної практики значною мірою сприяє реальна, цілеспрямована попередня підготовка студентів, детальна розробка плану уроків, ознайомлення зі школою, методами роботи вчителів тощо.

Для пізнання специфіки праці вчителя, освоєння учбової та виховної роботи, ознайомлення зі зразками документів, вивчення характерів учнів, можливо потрібно студентів закріплювати за окремими класами, школами за місяць до початку педагогічної практики, на зразок базової школи.

Якість педагогічної практики, а також формування професійних вмінь і навичок багато залежить від усвідомлення студентом мети: чому він повинен навчатися, які розвивати якості, глибоко знати зміст основних компонентів педагогічної майстерності.

Таким чином, доцільно якомога раніше залучати студентів до безпосередньої педагогічної діяльності.

Олександр Донець, Юрій Щербак Полтавський державний педагогічний


ТВОРЧА СПРЯМОВАНІСТЬ ТРЕНЕРСЬКОЇ МАЙСТЕРНОСТІ В умовах сьогодення відбуваються різкі зміни в процесі спортивного тренування.

Нововведення з'являються навіть швидше Олімпійського циклу. А звичайно підготовку розраховували на чотирирічний цикл. Тепер сутужніше зрозуміти, що змінити в підготовці за цей термін, що б бути на рівні будучих вимог чергової Олімпіади. Треба встигнути перемінити свої тренувальні позиції, як у практиці, так і в осмисленні відбуваючого в перспективі.

Якщо продовжувати йти старими темпами і не випередити час у своїх ідеях, то поточне тренування не буде вирішувати необхідних цілей підготовки до майбутнього через кілька років черговій Олімпіаді. У цьому випадку тренеру важливо розробляти "випереджаючі" прийоми і методи. Виникла необхідність кардинального перегляду задач і засобів спортивного тренування.

Кожен тренер небагато мрійник і фантаст, але треба на цьому шляху бути реалістом. Кожна тренерська чи думка чи ідея фактично виступає спочатку як мрія, а реальне між ідеєю і мрією знаходиться в завзятому трудовому пошуку. Майбутнє в тренуванні - між наукою і фантастикою. Тільки, завзяті переборють цей шлях. Ми маємо часом мікроскопічні відомості для розуміння реакцій, що відбуваються, в організмі спортсмена. Тренер у більшості випадків, точно не знає, коли почнеться основна реакція на конкретний режим навантажень, що і коли відбудеться з можливостями спортсмена.

У кожній людині таланти сховані на поверхні глибоко і тільки час їх розкриває в роботі. Це стосується не тільки таланта спортсмена, але і мистецтва тренера. Парадоксальне в тім, що деяких починаючих спортсменів і тренерів вважають слабкими, але через кілька років вони розкривають свої сховані таланти. Не можна робити скоростиглих висновків, наприклад керуючись тільки "модельними характеристиками" чи першими успіхами.

Стандартні факти частіше виявляються нестандартними. Багато чого залишається схованим для погляду ковзного по поверхні фактів. Вони в основному, дійсні зараз, тому не завжди виправдано пізніше покладатися на них.

Наприклад, у заздалегідь складених "докладних" планах заснованих на минулому, намічене частіше виявляється зовсім не тим, що очікують. Планувати поточне треба, базуючи у своїх думках і рішеннях на ближню ситуацію. Величину навантажень і навіть

34

їхній зміст приходитися визначати безпосередньо на тренуванні. Звичайно, це не виключає моментів виправданого ризику для розкриття нових можливостей.

Важливої особливістю є глобальна психологізація тренувального процесу. Необхідно включити, в органічну частину підготовки більш діючі прийоми. Спеціальна психологічна підготовка здобуває інші форми і засоби, тісно зв'язані з мистецтвом тренера, як психолога. Психологічне тренування варто розглядати не як окремий вид підготовки, а як спільний з фізичною напругою, єдиний навантажувальний вплив.

Навантаження у своєму вираженні змінюють сьогодні психологію контактних відношенні. Час в історії змінює багато чого, що було зі знаком плюс, виявляється зі знаком мінус. Пройшов той ідеальний час, коли тренер і спортсмен, становляться творчою групою, довіряють один одному і йдуть дружно по ступінях нагору. Зараз багато фахівців не можуть упокоритися зі зростаючою самостійністю спортсмена і саме це, є причиною багатьох розбіжностей.

Серед інших обставин, в останні роки активно втрутилися гроші одержувані за результати стартів. Тепер взаємозв'язок зі спортсменом часом регулюється контрактом. Потрібно відзначити, що в уявлені багатьох значення тренера, його мистецтво виявилося другорядним. На відміну від початку історії спорту, першорядна значимість, рівня тренерського мислення знецінилася. Змінилися можливості досягати результатів за рахунок таланта і величезної праці настільки характерного для чемпіонів минулої епохи.

Досягнення результатів усе більше залежать від допомоги інших фахівців. У деяких спортсменів з'являється бажання досягти вершин, але не самостійним шляхом, а за рахунок їхньої допомоги. У порівнянні з минулим, змінилися пороги реальних можливостей для тренерської майстерності. Загальна кількість факторів, що впливають, і обставини на успіх підготовки продовжують рости.

Якщо раніше, на зорі розвитку спорту досить було таланта і працездатності спортсмена, то сьогодні кількість параметрів, що впливають на успішний результат виступу на змаганнях перевалило за 10-12. Досить неспроможності одного з них, що б звести нанівець результати проведеної підготовки до старту. Тренеру, тепер треба вміти вгадувати взаємовплив усіх виникаючих численних ситуацій, щоб чітко забезпечити змагальний успіх.

В оцінці можливостей і характері ведучих тренерів яскраво позначилися важливі якості. Виявляється треба бути не тільки знаючим і з досвідом, але без втрат у своїй впевненості, переборювати безперервно зростаючу кількість труднощів. Тому тим, хто йде своїм творчим шляхом, як ніколи необхідне терпіння, наполегливість і впевненість у собі.

Сильні особистості продовжують щодня в будь-якій ситуації, самостійний пошук. Вони дійсно є оригінальними в мисленні й у діях. Вони працюють професійно. На їхні дії не впливають суспільна думка, загальні стандарти. Згадаєте хоча б як було зустрінуто з осудом у багатьох, спроби створити новий спосіб "фосбюри" чи штовхання ядра не зі стрибка, а з обертанням. Тепер ці ідеї завоювали тренерські розуми і стали в громадськості закономірними. У діяльності сучасного тренера характерне застосування безперервного, розумового пошуку для поліпшення якості тренування. Зміст конкретного тренування - у поліпшенні загального стану організму, що дасть якісну базу для прояву специфічних можливостей на більш високому рівні. Фізичні вправи приходитися творчо створювати в такий спосіб щоб вони вносили свій внесок і в скарбничку загального стану, це навіть можна зрозуміти, як широкий по своїх можливостях імунітет. Коли організм у більшій мірі захищений від будь-яких негативних впливів будь вони фізичного, психологічного чи звичайного хвороботворного характеру.

Наприклад, зміст підготовки стрибуна, вузько не спрямований для створення "сильного" поштовху. Навіть сугубо специфічні вправи в поліпшенні поштовху треба будувати таким чином, що б вони вносили свій внесок у скарбничку загального зміцнення психофізичного стану.

35

Основи сучасної майстерності тренера в тім, що б зуміти поліпшити якість у всіх елементах тренувального процесу. Інша задача - зробити більш зручним виконання навантажень, поліпшити робоче місце. Саме таким шляхом, якість фізичних впливів так само підвищується.

Тренерська майстерність виявляється в умінні сконцентрувати свою увагу до кожного руху, до кожного завдання. Тому тренеру треба думати не те, як більш об’ємно навантажувати, а як безперервно поліпшувати саме якісну сторону впливів. Мова тут йде про точно виконувані рухи, тут немає місця чи недбалості тривалій присутності перекручувань від перенапруг.

З іншої сторони важливо зуміти відразу заміняти невідповідну ситуацію іншими вправами, іншими сполученнями перемінити характер навантаження.

Не завжди навіть серйозно думаючий тренер відразу і, тим більше точно, розуміє , що відбувається зі спортсменом у результаті особливостей впливу саме сучасних навантажень. Переважна більшість представляє шлях своїх рішень головним чином на базі фізіологічних поглядів і принципів.

Фактично, у результаті навіть звичайних перевантажень, коли спортсмен хоче переборюючи себе зробити якнайбільше в організмі спортсмена відбуваються багато в чому мало контрольовані процеси. Різноманітні хіміко-електричні явища виникають при навантаженнях, але вони нами слабо керовані, про їх ми довідаємося побічно і звичайно навздогін.

Спробою полегшення виникаючих труднощів стало використання фармакології. Багато в чому підмінюють тренерські знання використання фармакології, методи лікарської терапії, а вони тільки частково дозволяють упорядкувати різноманіття процесів, що відбуваються в організмі. Але як показала практика змагань, спортсмен підготовлений нашими педагогічними методами в моменти психологічної боротьби виграти старт у того, хто сподівається на використану їм фармакологію.

Якщо говорити про придбання тренерського кругозору, то ми мало знаємо про природні явища, що впливають на стан організму. На спортсмена під час навантажень значною мірою діють енергії яких ми навіть у науці ще сьогодні не розуміємо. Вони непомітні, але дуже могутні за своїм впливом. Такі енергії, їхнього впливу часто створюють у деяких спортсменів зовсім несподіване для тренера сприйняття навантажень. Впливають магнетизм, гравітація, клімат, повітряний тиск, зміна водяного і харчового режимів, можна і далі продовжувати це перерахування. Спортивне тренування може виявитися мало ефективним. Можуть зненацька чи погіршуватися чи поліпшуватися можливості виявити себе на змаганнях.

Звичайно, не треба на тлі звичайних навантажувальних реакцій, перебільшувати ці зовнішні впливи, але їх варто враховувати. Коли навантаження виходять на сучасні рівні, тоді організм втрачає специфічну частину своїх імунних властивостей захисту і ці енергії можуть впливати в більшій мірі. Що б зрозуміти тренеру - професіоналу, що вірно в його мисленні і діях, тепер необхідні широкі знання з багатьох областей наук, з різноманіття їхніх ідей. Виявляється зовсім не обов'язково "потрібне" завжди витягати зі спеціальних спортивних видань. Вони нав'язують для мислення тренера конкретні думки, створюють у тренерському середовищі стандартні модні ідеї, але подібне мало обґрунтовано для індивідуальних особливостей практичної роботи.

Багато чого можна довідатися із сучасних науково-популярних статей у всіх областях знань. Виникають ідеї при поверхневому ознайомленні з деякими популярними науковими матеріалами. Величезне значення для широти мислення, має знайомство особливо з різними видами сучасної фізики. У них ми знайдемо зовсім несподівані взаємозв'язки й аналогії для процесів виникаючих у тренуванні. Важливо зрозуміти, що збільшення кругозору свого мислення дозволить значно поліпшити тренерську майстерність.

Дуже важливо конкретно в тренуванні бачити взаємозв'язок фізичних і психологічних станів. Коли є фізичні, та одночасно від них, виникають і психічні навантаження. Вони

36

взаємозалежні, а це змінює багато чого в оцінках тренером усього що відбувається. Психологічне перевантаження може народжувати негативні настрої і тим впливає на якість пропонованих фізичних напруг.

Наприклад треба розрізняти психологічну втому. Вона веде до відсутності концентрації уваги, викликає неповноцінність сприйняття фізичних навантажень. У кожного спортсмена свої психологічні особливості, а це значить, що підхід до здійснення тренування, не повинен бути стандартним, схожими на попередній досвід. Тренеру часом важливіше спостерігати не за фізичним, скільки за психічним станом. Треба зуміти керувати одночасно єдиним процесом психофізичних впливів. Це дозволить регулювати навантаження в тренуванні, а не покладатися тільки на свої надії і бажання.

Варто розуміти, що використання свого досвіду - тільки часткова допомога тренеру в його роботі. Працювати приходиться в безперервно мінливих, фактично щораз у нових умовах. Тренування, це по суті щоденний практичний експеримент, безперервний пошук рішення найбільш придатного для підготовки нового учня.

Немає нічого остаточного і єдиного, тому що усе в спорті знаходиться в безперервному розвитку зусиллями багатьох творчо працюючих тренерів.

Ольга Зленко, Ольга Квак Полтавський державний педагогічний


ВПЛИВ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ І СПОРТУ НА СТАНОВЛЕННЯ ОСОБИСТОСТІ ЛЮДИНИ

Фізична культура і спорт є не тільки ефективним засобом фізичного розвитку

людини, зміцнення і охорони її здоров’я, сферою спілкування і прояву соціальної активності людей, розумною формою організації і проведення їх дозвілля, але безперечно впливає і на інші сторони людського життя: авторитет і місце в суспільстві, трудову діяльність, на структуру морально-інтелектуальних характеристик, естетичних ідеалів. Це стосується не тільки спортсменів, але й тренерів суддів, глядачів. Фізична культура і спорт надають кожній особистості в суспільстві широкі можливості для розвитку, стверджування і вираження власного “я”, для співпереживання і причетності спортивному дійству як процесу творчому, примушують радіти перемозі, засмучуватися поразкам, відображаючи всю гаму людських емоцій, і викликають почуття гордості за безмежність потенційних можливостей людини. Фізична культура і спорт розглядаються як одне із найважливіших засобів виховання людини, що гармонійно поєднує в собі духовне багатство, моральну чистоту і фізичну досконалість.

Кожна людина є частинкою колективу. Зовсім природно, що такою вона оцінюється суспільством, і впершу чергу колективом, тому що настільки корисна, що дає іншим людям, ті соціальні функції які виконує сама. Ця оцінка може застосовуватися до молодих людей, але не тільки до них, ґрунтується на тому, що і як зараз робить людина, що і як збирається роботи вона у майбутньому, які її потенціальні можливості і перспективи. Психологи називають це стримінням. Це рівень до якого прагне людина, чого хоче, на що, на її думку, має право. В минулому столітті американським психологом Джемсом було доведено, самооцінка тим вища, чим більшого успіху досягла людина. Особиста, об’єктивна оцінка успіху визначається, не стільки об’єктивними якимись критеріями, скільки відповідністю досягнутого, запланованого, реального результату – раніше поставленої мети. Чим вища ціль, чим важливіші плани людини, тим важче їй їх здійснювати, тим нижча її оцінка власної діяльності, тим менше у неї основ бути задоволеною собою. Таким чином, стає зрозуміло, що спорт впливає на формування важливої риси особистості, в значній степені, що визначає результативність, плідність, користь людської

37

діяльності, її вклад у загальну справу. Видно також, що цей вплив на рівень стриміння людини може бути різнонаправленим у зв’язку з тим, як протікає життя цієї людини у спорті. Своєрідна спортивна діяльність формує і самооцінку особистості. Самооцінка здійснює вплив на багаточисельні сфери життя. У зв’язку з нею формуються і проявляються у поведінці і діяльності головні відношення людини, що визначають її цінність як члена суспільства: відношення до самого себе, до інших людей, до суспільства, до роботи. Звичайно система ведучих, важливих відношень людини визначається не тільки самооцінкою, але й іншими соціальними умовами і факторами. Але немає підстави зневажати роллю самооцінки. Щоб пересвідчитися у цьому, достатньо уявити собі вплив протилежних – полярних – самооцінок на риси характеру людини, що визначаються основними його відношеннями. Якщо людини оцінює себе в цілому не дуже високо, їй складно розвинути і проявити такі риси, як самолюбство, гордість, сумнів, вимогливість, критичність, активність, творчість, відповідальність по відношенню до праці. У людини з низькою самооцінкою швидше проявляється скромність, сором’язливість, терпіння, пасивність. Навпаки, людина, яка високо себе оцінює, може бути схильна до прояву марнолюбства, малої самокритики, але великої критики до других, схильності до лідерства у спілкуванні і в діяльності, активності, відсутності боязні відповідальності і інших подібних рис. Спорт для людини, що ним захоплена, - справа улюблена, значуща, життєво важлива. Тому загальна самооцінка спортсмена дуже часто базується на оцінці, переважно його, спортивних можливостей, результатів, здібностей і перспектив. Досягнувши, певного успіху в спорті, людина з повагою починає відноситься до самої себе. Високо оцінюючи себе, як спортсмена, вона переносить цю оцінку на себе як на особистість, як на члена суспільства. Спорт сприяє тому, що форми і відтінки поведінки і спілкування людини стають ширші і багатші. Вдосконалення протягом занять спортом, уміння бути з людьми, взаємодіяти і спілкуватися з ними переноситься на інші сфери життя і діяльності. Мабуть, правильна поведінка і способи спілкування, воля, здатність до саморегуляції, адекватний рівень прагнення і правильна самооцінка можуть виникнути з великою вірогідністю тоді, коли спорт і спортивна діяльність не розглядаються як саме головне, як самоціль. З року в рік спорт стає складнішим, розумнішим, цікавішим, а активний інтерес до спорту проявляє все більша кількість людей. Отже, частка впливу фізичної культури і спорту на становлення особистості людини постійно зростає.

Наталія Бідник Полтавський державний педагогічний


ФІЗИЧНА КУЛЬТУРА ЯК ФАКТОР ВПЛИВУ НА ОСОБИСТІСТЬ СТУДЕНТСЬКОЇ МОЛОДІ

Фізична культура особистості включає все те, що використала і досягнула людина

поверх того, що їй дала природа в розвитку фізичних здібностей, рухомих якостей, стан здоров’я, і все те, що явилось в цьому плані результатом її діяльності, фізичної і духовної активності, направленої на самовдосконалення; це «людська» (а не тільки природна ) форма людини.

Основними матеріальними цінностями фізичної культури особистості являється необхідний об’єкт рухомих навичок і умінь, визначений рівень розвитку основних фізичний і спеціальних якостей, функціональних можливостей різних органів і систем організму. Вони складають матеріальну основу життєвих сил кожної людини, фундамент її робочої сили і виступає в якості обов’язкового засобу здійснення будь якого виду людської діяльності.

38

До духовних цінностей фізичної культури особистості відноситься сукупність спеціальних знань в області всебічного фізичного розвитку, ідеали фізичного вдосконалення,(спортивної майстерності), до яких прагнуть кожна окрема людина, представлення про способи їх досягнення, знання особливостей того чи іншого виду спорту, його історії, перспективи розвитку і.т.п.

Фізичну культуру особистості визначають фізична підготовленість, фізична готовність і фізичне удосконалення.

Культурний рівень людини – це ступінь її залучення до створення і «використаннях» цінностей в різних областях культури – духовної, політичної, фізичної та ін. Це і ступінь задоволення потреб людини в продуктах культури. Наприклад, ступінь задоволення потреб і руху, фізичних вправ безпосередньо залежить від стану його здоров'я.

Одним із критерій культурного рівня людини є його здатність правильно, з більшою користю для себе і суспільства, витрачати вільний час. Насичення вільного часу руховою діяльністю, пов’язаною з фізичними вправами, дає насолода людині, зберігає його сили і здоров'я, дозволяє творчо працювати.

Молодь повинна регулярно займатися фізичною культурою, спортом, туризмом. Це ставить перед усіма важливу задачу - цілеспрямовано формувати в молодого покоління здорові інтереси, наполегливо бороти зі шкідливими звичками і похилостями, послідовно прищеплювати потребу фізичного і морального удосконалення, виховувати високі вольові

якості, мужність і витривалість. Фізичний і духовний розвиток навчаючої молоді органічно доповнює один одного і

сприяє підвищенню соціальної активності особистості. Студентський вік має особливо важливе значення як період найбільш активного оволодіння повним комплексом соціальних функцій дорослої людини, включаючи цивільні, суспільно-політичні, професійно-трудові.

Фізична культура - це засіб не тільки фізичного, удосконалювання й оздоровлення, але і виховання соціальної, трудової і творчої активності молоді, що істотно впливає на розвиток соціальної структури суспільства. Зокрема , від фізичної підготовленості, стану здоров'я, рівня працездатності майбутніх фахівців народного господарства багато в чому залежить виконання ними соціально-професійних функцій.

Потенційні можливості в області рухової діяльності, якими людина наділена від природи і які він протягом життя використовує недостатньо, фізична культура дозволяє розкрити, розвити повною мірою . При цьому розширюються представлення про можливі резерви і "межах" розвитку фізичних якостей.

Постійно зростаючий обсяг інформації, ускладнення навчальних програм, різні суспільні доручення роблять навчальна праця студентської молоді усе більш інтенсивним і напруженої. Найчастіше це приводить до зменшення рухової активності (гіподинамії), а одночасне збільшення навантаження на психіку негативно впливає на організм, утрудняє навчання і фізичну підготовку до майбутньої виробничої діяльності.

Недолік рухів сприяє детренованості організму. Малорухомий спосіб життя є однією з головних причин важких хронічних захворювань внутрішніх органів. При цьому погіршується розумова працездатність, відбуваються негативні зміни в центральній нервовій системі, знижуються функції уваги, мислення, пам'яті, послабляється емоційна стійкість.

Фізичному вихованню належить велика роль в удосконалюванні людських здібностей, фізичної природи. Саме руху як прояву фізичної активності послужили першоосновою утворення і розвитку систем адаптивного поводження живого на землі, формування його морфології і функцій. У процесі фізичного виховання здійснюється морфологічне і функціональне удосконалювання організму людини, формування і поліпшення його життєве важливих фізичних якостей, рухових навичок, умінь і знань. Діапазон можливостей в удосконалюванні фізичної природи людини практично безмежний. У процесі навчання в молоді варто постійно виробляти навички здорового способу життя. Необхідно пам'ятати, що систематичні заняття фізичною культурою і спортом зберігають молодість, здоров'я, довголіття, якому супроводжує творчий трудовий підйом. Дотримання

39

гігієнічних норм, створення в студентських колективах гарного психологічного клімату, стимулювання занять масовою фізичною культурою, правильна організація робочого часу - необхідні умови здорового способу життя. Величезне значення має свідоме відношення до занять фізичними вправами.

Стосовно до молоді, що навчається спосіб життя розглядається як система основних видів діяльності, що зв'язана з підготовкою фахівців висококваліфікованої розумової праці з гарною фізичною підготовленістю, за допомогою якої розкриваються характер і міра активності молоді, ступінь реалізації соціальних функцій.

Багатофункціональний характер фізичної культури ставить її в число областей суспільно корисної діяльності, у яких формуються і виявляються соціальна активність і творчість молоді. Фізична культура дозволяє представити в специфічних формах і напрямках деякі аспекти сутності людини (прояв характеру, волі, рішучості), створює умови суспільної діяльності.

Комплексне рішення задач фізичного виховання у вузі забезпечує готовність випускників до більш активної виробничої діяльності, здатність швидше опановувати навичками, освоювати нові трудові професії.

Фізична культура сприяє прояву кращих властивостей особистості студента. При цьому на високому емоційному рівні реалізується одна з найважливіших суспільних потреб - спілкування з людьми. Переваги спорту як соціального явища полягають у його привабливості для молоді, його "мова" доступний і зрозумілий кожному, людині, його користь для здоров'я безсумнівна.

По силі впливу на людину фізична культура висувається на одне з центральних місць у культурному житті суспільства. Як одна зі сфер соціальної діяльності вона є важливим засобом збагачення культури.

Виняткова роль у формуванні духовного вигляду студентської молоді належить переносу позитивних якостей зі сфери занять фізичною культурою на життєву позицію в цілому.

У процесі занять фізичною культурою і спортом виробляються свідоме й активне відношення до суспільної роботи, визначені уміння і навички до цієї важливої форми діяльності, що ґрунтується на принципах демократії і гласності. Фізична культура розвиває суспільну активність студентів.

Участь молоді в складній суспільній діяльності, найважливішими компонентами якої є продуктивна і позавиробнича сфери, праця і вільний час, постійно і динамічно змінює комплекс біологічних, психофізіологічних, соціальних функцій і станів людини. У цих умовах зростає роль цілеспрямованої фізичної підготовки, що у більшості випадків буває важливим діючим, а іноді і вирішальним засобом пристосування людини до нових умов.

Література: 1. Физическое воспитание студентов и учащихся /под ред. Петрова Н. Я. Минск:

«Полымя», 1988 2. Вопросы физического воспитания / под ред. Борилкевича В.Е. Ленинград:

издательство ленинградского университета, 1991 3. Физическая культура студентов ВУЗов / под ред. Жолдака В.И. Воронеж:

издательство воронежского университета, 1991 4. Раевский Р.Т. Профессионально-прикладная физическая подготовка студентов ВУЗов,

М. – В. Ш., 1985 5. Толовин В.А. Физическое воспитание – М. 1988 6. Методические рекомендации по физическому воспитанию №6, В.Ш. 1988

40

Любов Кравченко Полтавський державний педагогічний


ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ “Я – КОНЦЕПЦІЇ” МАЙБУТНЬОГО ВЧИТЕЛЯ

Нинішній етап розвитку українського суспільства, коли вітчизняна освіта знаходиться в стані постійної реорганізації та намагається піднятися на рівень технологічності, виявив необхідність пошуку нових шляхів і підходів до вирішення проблеми єдності теорії і практики в підготовці учителя. Вчитель – провідна особистість педагогічного процесу, в руках якої знаходиться і майбутнє окремої людини – учня, і гарантія кінцевого результату освітньої діяльності в цілому.

Однією з пріоритетних проблем психолого-педагогічної науки і освітньої практики сьогодні не лише в Україні, а й у всьому світі, є пошук внутрішніх особистісно-духовних резервів учителя, їх активізація, особливо в умовах ризику, нестабільності, падіння соціального престижу професії, що веде до професійної дезорієнтованості, неспроможності забезпечити нагальні життєві потреби, виникнення цілої низки особистісно-професійних проблем.

За таких обставин на перший план у контексті єдності теорії і практики виступає теорія “Я – концепції” вчителя, сформована представниками західної гуманістичної психології (Р.Бернс, К.Роджерс, А.Маслоу, В.Франкл та ін.) і творчо втілена в практику роботи школи російськими і українськими дослідниками (Овчаровою Р., Юрченком В. та ін.).

За сутнісними показниками розрізняють позитивну і негативну “Я – концепцію”. Як указує Р.Бернс, позитивна визначається трьома чинниками: “твердою переконаністю в імпонуванні іншим людям; упевненістю в здатності до того чи іншого виду діяльності (у першу чергу – професійної); почуттям власної значущості” [Бернс Р. “Развитие Я – концепции” и воспитание”, пер. с англ. – М., 1986]. Позитивну “Я – концепцію” можна прирівняти до позитивного ставлення людини до самої себе, тобто, до самоповаги, відчуття власної цінності. І навпаки, синонімами негативної “Я – концепції” є відповідне ставлення до себе, неприйняття себе, відчуття власної неповноцінності [Майерс Д. “Социальная психология”, пер. с англ. – СПб, 1996].

Можна зазначити, що негативні тенденції в “Я – концепції” вчителя – це шлях на похилу площину, … по якій котиться вихователь: зневажає, не довіряє, підозрює, стежить, ловить, картає, звинувачує і карає, шукає прийнятних способів, щоб запобігти; щоразу частіше забороняє і нещадно примушує; не бачить зусилля дитини, яка старається заповнити чимось аркуш паперу або годину життя; сухо зазначає: погано. Рідка блакить пробачень, густі багрянці гніву та обурення” [Януш Корчак, “Як любити дітей” – К., 1976].

Українські дослідники розглядають позитивну “Я – концепцію” вчителя як одну з найважливіших психолого-педагогічних умов його професіоналізму, зрілості. Адже однією з аксіом української гуманістичної педагогіки є любов учителя до кожної дитини. Саме так визначав талант учителя І.Франко. За О.Духновичем, наставник повинен “учнів своїх любити і їхню любов також для себе заслужити”. Кредо В.Сухомлинського – “Серце віддаю дітям…” Християнська традиція стверджує потребу особистості в любові до свого ближнього, як до самого себе. Філософи, педагоги, психологи, соціологи та інші вчені сучасності вважають, що прийняття себе, розуміння себе, любов до себе є однією з необхідних умов любові до інших.

Водночас спостереження дослідників засвідчують, що поведінка вчителя в класі є продовженням його поведінки поза школою, оскільки ставлення до навчання і до учнів у принципі відображає його підхід до людей (не можна любити людей і не любити учнів) і до різних життєвих ситуацій.

41

Сучасні вчені майже однозначно стверджують: “Я – концепція” особистості суттєво впливає на результати діяльності у будь-якій професії. Тому закономірно виникає питання: коли і як починати формування позитивної “Я – концепції” вчителя, адже специфіка його професійної діяльності така, що він суттєво і постійно впливає на “Я – концепцію” своїх вихованців?

Мабуть, у практиці підготовки педагога можна виділити два напрями впливу наставників, фахівців на “Я – концепцію” особистості:

1) формування оптимізму і професійної цілеспрямованості майбутнього вчителя у вузі, озброєння його методиками самодіагностики особистісних якостей, їх самооцінки;

2) об’єктивна соціальна оцінка наслідків праці педагога – професіонала на різних ступенях його фахового зростання безпосередньо у навчальному закладі.

Студента у вузі сьогодні необхідно готувати до того, що в навчальному закладі він буде об’єктом постійних оцінних ставлень до нього інших (колег, керівника школи, учнів та їхніх батьків). Ці ставлення будуть мінливими, залежатимуть від конкретних результатів педагогічних дій, від правильної організації педагогічного впливу. У нашому арсеналі є ціла колекція таких оцінок:

- “Я зненавиділа Надію Іванівну, коли вона стала класним керівником мого сина” (вчителька про колегу і навіть колишню подругу);

- “Ми не думали, що Микола Іванович може бути таким вдумливим керівником” (учителі про колегу і теперішнього директора школи);

- “У мене була найближча подруга, тепер її немає” (вчителька про колегу, що стала заступником директора школи);

- “Яка з Людмили Петрівни вчителька, якщо вона постійно записує у щоденник сина тільки негативне?” (мати про класного керівника сина);

- “Що то за вчителька, якщо в неї така коротка спідниця? Чи вона себе поважає?” (жителі села про молоду вчительку, вчорашню випускницю) та ін.

Інформація про такі, і подібні (не обов’язково негативні!) оцінки, та ще й отримана не з “перших рук”, може суттєво вплинути на “Я – концепцію” молодого вчителя, привести до заниження або завищення самооцінки, формування неправильного “Образу – Я”.

З огляду на сказане вище, студент має бути готовим до того, що важливе значення для уточнення і корекції “Образу – Я” у школі має відвідування і взаємовідвідування уроків і занять. Саме тут якнайповніше розкриваються самоцінні і взаємооцінні позиції членів педагогічного колективу. Соціальне порівняння дає змогу вчителеві (особливо – молодому) зіставити власну методичну систему з методичним підходом колег, адекватно оцінити свої здібності і творчий потенціал, уточнити уявлення і ставлення до себе як педагога. Адже “найбільший вплив на нас при цьому здійснюють представники тієї групи, з якою ми себе ідентифікуємо” [Зигерт В., Ланг Л. Руководитель без конфликтов: Сокр. пер. с нем. – М., 1990]. Взаємоаналіз діяльності “рівних рівними”, насамперед колегами, членами одного предметного методичного об’єднання, є справжнім варіантом професійного співробітництва, бо вчителі можуть вивчати не лише нові педагогічні ідеї, а й мати емоційну підтримку, схвалення або засудження тих чи інших професійний дій.

Винятковим у цьому відношенні є відвідування уроків і занять учителя керівником заклад. Звернемося до практичного досвіду в регіоні, який обов’язково мають знати студенти.

Сучасний керівник загальноосвітнього навчального закладу відвідуючи уроки молодого фахівця, завжди зважає на відоме в соціальній психології явище “соціальної фасалітації”: в присутності інших людина поводиться по-іншому, бо педагог знає, що його оцінюють. Молодий учитель відволікається від педагогічних завдань взаємодії з дітьми і орієнтується на соціальне очікування, застосовує нетиповий для себе методичний арсенал тощо. Це викликає збудження, підвищення тривожності, що завжди виступає для педагогічної ефективності уроку як несприятливий чинник.

42

Для запобігання таким небажаним явищам, радимо керівникові дотримуватися певних правил, розроблених на основі рекомендацій Юрченка В., даних у статті “Соціально-психологічна функція керівника школи: зміцнення “Я – концепції” вчителя” //Освіта і управління. - № 2, 1998 р.:

- завжди заздалегідь повідомляти вчителя про час відвідування уроку; - вимагати не помічати присутності керівника на уроці і не залучати себе до ходу

уроку без попередньої про це домовленості; - мати чіткі критерії оцінювання діяльності вчителя (у вигляді діагностичної

методики), з якими знайомі всі педагоги школи: - уникати під час проведення відвідування уроку невербальних сигналів, які

можуть бути інтерпретовані вчителем як вираження негативного оцінного ставлення до нього (повертання і відкидання голови назад, хмурення брів, іронічна посмішка тощо);

- аналіз уроку проводити того ж дня в умовах конфіденційної бесіди; - дотримуватися правила: не давати з конкретного приводу узагальнювальних

оцінок і характеристик, підкреслювати оптимістичну перспективу для молодого вчителя покращити свої результати (наприклад, “Зазвичай у вас насиченість уроку значно вища”, “Сьогодні вам, неповністю вдалося активізувати дітей” тощо);

- знаходити позитивні сторони в діяльності вчителя навіть за невдало проведеного уроку;

- зауваження вчителеві – початківцю робити віч-на-віч, про позитивні ж зміни у його професійному зростанні повідомляти колегам (“Сьогодні Наталія Миколаївна провела чудовий урок” – сказано після уроку в учительській);

- ніколи не критикувати вчителя і не робити зауважень у присутності учнів і батьків;

- запрошувати молодих колег до себе на уроки. Така система роботи керівника з підлеглими побудована на взаємодовірі,

відкритості, взаємозближенні, є хорошим зразком вдумливого використання ним теоретичних надбань у практиці управління закладом, у зміцненні позитивної “Я – концепції” вчителя.

Студенти, опановуючи теоретичні і методичні засади побудови сучасного уроку, налагодження виховуючої взаємодії з учнями, повинні мати знання про стиль роботи кращих керівників, мають орієнтувати себе на таку атмосферу діловитості і взаємоповаги, яка сприятиме їхній професійній самореалізації.

Марія Лапа, Василь Омельяненко


імені В.Г. Короленка

ВЗАЄМИНИ МІЖ ТРЕНЕРОМ І СПОРТСМЕНОМ: НЕОБХІДНІ ЯКОСТІ ДЛЯ МАЙБУТНЬОГО

Тренер відповідає за дві основні зони діяльності: - по-перше, за всю організацію тренування; - по-друге, за турботу про спортсменів. Не будемо загострюватина увагу на методах, що можуть застосовуватися для того, щоб

поліпшити умовні, технічні, рухові чи тактичні результати, чи швидкісну силу. Системні умови, що постійно змінюються в спорті вищих досягнень, такі як професіоналізм і

43

комерціалізація, приводять для того, що тренери піддаються постійному тиску, залежачи від результату змагання. Тому що спорт вищих досягнень придбав величезну соціальну значимість із усіма, що випливають з цього проблемами, тренери, зокрема , повинні підготуватися чи бути готовими відповідати цим високим вимогам.

У ході останніх дискусій із приводу ролі тренера поняття "соціальна компетенція" виникає знову і знову. Чому сьогодні ця соціальна компетенція представляє такий інтерес? Соціальна компетенція завжди була необхідна у взаєминах між тренером і спортсменом. Явище соціальної компетенції тому не є чимось новим, але проблема "пресингу", здається, виникла з цього питання.

Промисловість додавала протягом багатьох років усе більшого значення соціальній компетенції своїх менеджерів. Доброчинний, але в той же час обмежуючий вплив тренера на розвиток змагальних якостей спортсмена не може бути досить високо оцінено. Проаналізувавши визначальні фактори зниження рівня жіночої легкої атлетики, Буссманн (1995, 1996) прийшов до наступного висновку: тренер є вирішальним чинником і для успішної кар'єри спортсмена, і для її погіршення.

Зингер (1992) знайшов подібні причини в 228 молодих гравців у гандбол. При всій належній обережності щодо розгляду і виправдання закінчення кар'єри, можна побачити, що спад є результатом людських і соціальних якостей тренера. Цікаво, що немає різниці між тією критикою, що висловлюється на адресу тренерів - чоловіків або жінок. Спортсменки закінчують свою кар'єру, ймовірно, тоді, коли "вони оцінюють професійну кваліфікацію свого тренера негативно, і ставлять її над усіма людськими якостями".

З іншого боку, Алферманн / Буссманн (1993) показали, що соціально сприятливий клімат і гарні взаємини з тренером можуть вплинути на кар'єру спортсмена.

Недавно Фрай і інші (1998) підтвердили ці результати при спостереженні за гімнастками. Можна взяти кілька прикладів з німецьких досліджень, але подібні приклади є і в інших країнах.

Один із самих успішних тренерів у Німецькій футбольній лізі Отто Рехагел добре відомий тим, що футболісти виявляють велику повагу стосовно нього, навіть ті, котрих він різко критикує. Коли його попросили розкрити секрет свого успіху, він відповів: "Мій девіз такий: я критикую виступ спортсменів, але не людину, не особистість".

Керуючий менеджер компанії "Мерседес-Бенц" підкреслив, що важлива тільки людина, тільки особистість.

Чому соціальна компетенція стає усе більше і більше значимою чи, якщо сказати іншими словами, чому відсутність соціальної компетенції стали розглядати як дуже серйозний фактор?

Відповідь можна віднести до фаз розвитку, що у цей час відбулися в спорті вищих досягнень. Тренування і фактори, що супроводжують тренування, такі, як, наприклад, медичне обслуговування, фізіотерапія, діагностика результатів, психологічна й офіційні сфери стали більш змістовними, більш диференційованими і просто в цілому більш дорогими. У зв'язку зі зростаючою професіоналізацією спортсменів вищих досягнень економічні можливості вдалої кар'єри з одного боку, і негативні наслідки невдалої кар'єри, з іншого боку, значно зросли.

Маркетингові можливості, що є в спортсмена, іншими словами, комерціалізація, починають враховуватися при розгляді можливого прибутку у відношенні "фактора продукції спортсмена".

Такий шлях розвитку може бути сформульований у такий спосіб: усі прямі і непрямі міри, що впливають на результат спортсмена, є внеском, що може принести користь не тільки спортсмену, але і людям, які його оточують: тренерам, менеджерам, спонсорам і іншим, а це також означає те, що неправильно вкладені інвестиції стають усе більш і більш дорогими. У минулому, коли спортсмен був "аматором", можна було кинути спортивну кар'єру без великих фінансових втрат для спортсмена або для навколишніх його людей.

44

Роль спортсмена і структурних умов цієї ролі змінилася. Це привело до відповідних виправлень, необхідних у відношенні ролі тренера і пропонованих до нього і його роботи вимог, а також його особистості. Тренер - це найважливіший партнер спортсмена.

Поговоримо про наслідки, що є результатом тенденції формування ділового партнерства між спортсменом і тренером. Один з наслідків таких ділових взаємин може полягати в тому, що тренер не бажає передавати свої знання "будь-якому" (наприклад, на олімпійській базі). Однак неможливо на даному етапі поглиблюватися в обговорення цього питання.

У той же час один з наслідків став очевидним: у порівнянні зі спортсменами минулого, що могли виставляти себе на ринок, ми зайняли значно більш міцну позицію у відношенні їхніх безпосередніх інтерактивних партнерів. В екстремальних випадках вони можуть вибрати свого тренера самі, тому що вони також є обличчями, що платять тренеру. Професіоналізація спортсменів у цілому зв'язана зі зростаючою незалежністю від федерацій.

Зі спортсменами високого рівня, що черпають свою мотивацію хоча б частково у фінансових винагородах, потрібно відноситися зовсім по-іншому, чим зі спортсменами, яким присуща уроджена справжня мотивація. У той же час ми бачимо зміни у поведінці спортсмена, мотивації і структурних вимог відображення соціального розвитку суспільства, то, що відомо з дискусій, що мають місце в промисловості і комерції за назвою "сучасний менеджмент". Також як працівники торгівлі і промисловості, спортсмени і спортсменки хочуть усе більше і більше, а саме:

- брати участь у створенні продукту й організації; - мати можливість висловлювати свої власні ідеї і критичні зауваження; - мати переконання; - одержувати чітку інформацію про прийняті рішення; - мати гарантію відкритості і довіри; Це зміна вимог у відносинах між тренером і спортсменом відбито в заяві Гертруд

Шефер, тренера чемпіонки світу в семиборство Сабіни Браун. Цитуючи її слова: "Моя поведінка по відношенню Сабіни значно змінилося в ході нашого співробітництва. Спочатку я звичайно дуже швидко приймала рішення, сподіваючись поліпшити виступ і результати. Але сьогодні я обмежуюся тільки пропозиціями і дозволяю їй самій приймати рішення. Це означає, що вона бере на себе відповідальність і усвідомлює наслідки її дій. Таким чином, вона навчилася оцінювати і цінувати свою роботу. Наші взаємини стали партнерськими на основі рівних прав".

Що насправді означає зміну умов системи спорту вищої майстерності і ролі висококласних спортсменів для соціальної компетенції тренера?

Необхідність досягти успіху й орієнтація на успіх жадають від тренера, щоб він "ладив" зі спортсменом протягом тривалого періоду часу. Щоб досягти першокласних результатів, потрібно шість-вісім років підготовки, і, відповідно, тренеру потрібний такий період часу, щоб працювати разом зі спортсменом.

Спади в спорті вищих досягнень також завжди торкаються питання - природно, не винятковий, - про соціальну компетенцію тренера, його майстерності в сфері мотивації і підготовки спортсменів протягом тривалого періоду часу, їхньому вихованню із самого початкового етапу, а також питання загрози їхньому здоров'ю, що неминуче при перевантаженнях через бажання досягти швидкого успіху. Одна із самих складних задач у рішенні постійної проблеми розвитку молодого таланта в спорті вищих досягнень - це збереження таланта.

Якщо якась дія не завжди виконується на основі принципу довгострокового розвитку кар'єри, це означає, що тренери й офіційні особи не розуміють задачу, і в той же час вказує на те, що в ході виконання цієї дії є структурні обмеження.

Тому соціальна компетенція відіграє важливу роль у використанні можливостей окремого спортсмена чи повної команди. Це не відноситься ні до довгострокових перспектив підготовки, ні до негайного форсування результату. Більш високі зобов'язання,

45

більш висока ефективність і результат, більш повне задоволення всіх співробітників і посібники представляються як наслідок чи розвитку удосконалювання соціальної компетенції.

Тренеру потрібна тактовність для того, щоб цілком використовувати потенціал підготовки спортсменів, а це означає бажання і можливість реагувати на сигнали соціальної обстановки і давати оцінку іншим людям відповідно до їх власних норм, не кривдячи їх.

Можливо, термін "тактовність" звучить трохи дивно в цьому контексті, але такт - це необхідний елемент соціальної компетенції. Скільки жінок-спортсменок постраждало через образу їхньої людської гідності в зв'язку з відсутністю такту!

Тільки якщо тренеру вдається перейнятися нестатками й інтересами спортсменів, їм захочеться йти за ним. Тому ясно, що керівництво без співпереживання - це не керівництво, а просто чистий диктат.

Часто виникає неправильне розуміння у вживанні терміна "соціальна компетенція", тому що немає чіткого його визначення, а в той же час зі змістом цієї концепції зв'язуються різні ідеї і очікування. Що стосується спорту вищих досягнень, то ми розуміємо соціальну компетенцію як можливість установлення міжособистісних відносин у такій формі, щоб у рамках прийнятних правил спортивної системи з урахуванням нестатків спортсменів виконувалася загальна мета в досягненні результату й успіху.

Також стає ясно, що тренер, що володіє соціальною компетенцією, може використовувати свою компетенцію фахівця для того, щоб тренувати техніку, силу, тактику і т.п. більш ефективно. Ця ж якість може бути використана для взаємин з людьми. Тренер повинний орієнтуватися на такий образ, що не обмежує спортсмена, що змагається, винятково величиною результату, що розглядається тільки з погляду матеріального іспиту. Навпаки, спортсмена потрібно бачити у всій його повноті потреб, інтересів і фаз розвитку. Така орієнтація приводить до тому, наприклад, що кар'єру спортсмена після того, як він закінчив заняття спортом, і його перехід у звичайне робоче життя не виходять з поля зору. Тренер у спорті вищих досягнень також несе відповідальність за людську долю.

Особливо жінки-спортсменки є жертвами відсутності соціальної компетенції. Іноді ми читаємо в газетах про акти насильства в спорті, можливо, сексуального насильства проти дівчат і жінок. Для того щоб дати орієнтацію поведінки тренерів під час тренування і змагання, Німецька Спортивна Конфедерація і національні федерації зобов'язалися надавати підтримку тренерам у виконанні поведінкового кодексу.

Деякі принципи, що включені в кодекс честі: - тренери повинні передавати всю необхідну інформацію спортсменам; - тренери повинні давати спортсменам можливість брати участь у прийнятті рішень,

що торкаються особистої сфери життя спортсменів; - тренери повинні підтримувати і сприяти самоствердженню своїх спортсменів; - тренери повинні знаходити справедливі і гуманні рішення у випадку конфлікту; - тренери не повинні виявляти насильства стосовно своїх спортсменів ні в якій з його

форм; Тренери повинні заохочувати відповідальність і самоконтроль спортсменів, особливо у

відношенні кар'єри і життя після закінчення занять спортом. Кодекс честі був затверджений Німецькою Спортивною Конфедерацією торік .Зрозуміло, що соціальна компетенція необхідна, але це не означає, що хтось знає, як її досягти.

Соціальні таланти існують так само, як існують й інші таланти, а це значить, що є люди, яким особливо "легко" керувати іншими людьми. Тренер, у якого також є такі соціальні таланти, буде більш легко, успішно, може навіть майстерно, створювати соціальну взаємодію.

Так, соціальна компетенція бере участь у створенні міжособистісних відносин, особливу важливість представляють комунікація і, комунікаційні технології.

Важлива мова, тому що ми спілкуємося з нашими партнерами за допомогою мови. Одне із самих необхідних вимог рішення і проблем і запобігання конфліктів полягає в

46

перебуванні адекватного рівня усної комунікації. Часто це нелегко через те, що мова двозначна, і завжди існує небезпека неправильного розуміння.

Ефективна комунікація вирішує проблему двозначності нашої мови, складності соціальних ситуацій і множинністю особистісних рис інтерактивних партнерів. Що потрібно зробити, щоб досягти соціальної компетенції? Чому можна навчитися? Чому можна навчити?

Риторичному мистецтву і можливості компетентного спілкування можна навчити. Співпереживання й емоційна інтелігентність, можуть прийти з досвідом, тобто , виявившись у конкретній соціальній ситуації і зштовхнувшись з конкретною проблемою, яку потрібно вирішити.

Потрібно поставити мету об'єднати технології навчання і знання, а також розвитку особистості. Потрібно пам'ятати вимогу "особистісного розвитку".

Командного духу; Терпіння; Знання сильних і слабких сторін; Здатності вести діалог; Здатності слухати; Інтуїції; Довіри; Знання соціальних процесів і структур; Здатності реагувати на ситуацію; Педагогічних і дидактичних здібностей; Співпереживання (здатністі поставити себе в положення іншого). Хоча ми виявляємо великі розходження в поведінці між чоловічою і жіночою статтю,

нижче приводяться деякі жіночі особливості. Для жінок вирішальну роль грає особистий тренер. Жінки більш залежні від ситуації,

більш чуттєві і реагують більш емоційно на зовнішні обставини, у багатьох випадках навіть занадто емоційно. Спортсменки більш орієнтовані на людей. Їм потрібний партнер по своєму виборі для більш сильної, більш емоційної віддачі, для одержання чи схвалення розради.

Незважаючи на верховенство раціональної мети, тренер повинний прагнути досягти емоційної згоди зі спортсменами. Спортсменки особливо вдячні за цей емоційний аспект. Ми часто віримо людям, тим які нам подобаються більше, ніж тим, котрі нам не подобаються, і тому ми швидко намагаємося погодитися з їхніми аргументами.

Що стосується розходжень між спортсменами і спортсменками, то Гертруд Щефер, тренер Сабіни Браун і Беаты Питерс, затверджує, що жінки - спортсменки діють більш індивідуально і більш інтенсивно спостерігають за своїм соціальним навколишнім середовищем. Ґрунтуючись на своєму досвіді, вона вважає, що спілкування з жінками - спортсменками більш складно, чим зі спортсменами - чоловіками.

Виходячи з міркування, що соціальна компетенція, як ключова кваліфікація, з одного боку, терміново потрібна тренерам, а з іншого боку, її можна деякою мірою навчитися, її можна дати, результати можуть бути наступними:

1. Соціальна компетенція повинна стати частиною задач і змісту подальшого чи додаткового навчання тренерів на всіх рівнях тренування і виступу.

У зазначених дослідженнях Зингер і Буссманн підкреслюють, як неадекватна педагогічна і психологічна кваліфікація тренера.

2. Основний наголос у програмі навчання тренерів повинен бути спрямований на соціальну компетенцію. Федерації повинні увести відповідні зміни.

Проведені дослідження доводять, що створення інтерактивних зв'язків між спортсменом і тренером повинні бути адаптованими і більш придатними для практичного використання.

47

РОЗДІЛ II. ПРОБЛЕМИ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ ФУТБОЛУ В УКРАЇНІ

ЯК ЗАПОРУКА ФОРМУВАННЯ ЗДОРОВОГО СПОСОБУ ЖИТТЯ

Олександр Свєртнєв Полтавський державний педагогічний

університет ім. В.Г.Короленка

КРЕДИТНО-МОДУЛЬНО СИСТЕМА ОРГАНІЗАЦІЇ НАВЧАННЯ СТУДЕНТІВ З ДИСЦИПЛІНИ “ТЕОРІЯ ТА МЕТОДИКА ФУТБОЛУ”

Одним із головних завдань сучасної вищої школи України є вдосконалення системи

традиційного вузівського навчання, наближення якості вищої освіти до світових та європейських стандартів. До цього спонукає світова тенденція переходу людства від індивідуальних до науково-інформаційних технологій, які на відміну від індустріального виробництва, в значній мірі базуються не на матеріальній, а на інтелектуальній власності та знаннях і визначають стан наукового потенціалу кожної нації.

Протистояння Європи з одного боку, високорозвинених країн США та Японії - з іншого, сприяє інтеграції Європейського співтовариства. Проте після створення Європейського Союзу, формулювання загальноєвропейських правових норм (так званого європейського права), ведення єдиної грошової одиниці (євро) Європа мала б стати єдиною, та реально цього не відбулося. Виникли проблеми з підготовкою фахівців (відмінність дипломів та рівнів підготовки, розбіжність у трудовому законодавстві), які можна вирішити лише в результаті поетапних дій. Для цього необхідно наблизити рівні освіти в різних державах, створити загальноєвропейську систему освіти з близьким переліком напрямів підготовки, термінів навчання та високою якістю освіти, та скоригувати національні законодавства про працю.

Спроби надати вищій школі загальноєвропейського характеру почали здійснюватися у середині ХХ століття (так звана Римська угода). У подальшому ці ідеї знаходили розвиток у рішеннях цілого ряду конференцій міністрів освіти європейських країн, зокрема, конференції в Сорбонні (1998 р.), коли була підписана Сорбонська декларація, у якій у першу чергу зазначалося, що єдина Європа має бути не лише зоною євро і банків, а й Європою знань. Ці ідеї було розвинуто у Болонській декларації 1999 р., підписаній 29 європейськими країнами [1]. Прагнення України приєднатися до Болонського процесу, тобто увійти до загальноєвропейського освітнього простору, зумовлене запитами ринку праці та загальносвітовими тенденціями розвитку освітньої діяльності. Одним із найважливіших стратегічних завдань сьогоднішнього етапу модернізації системи вищої освіти України є забезпечення якості підготовки фахівців на рівні міжнародних вимог [3].

Різноманітними аспектами цієї проблеми в Україні займаються такі авторитетні фахівці як В.Кремень, О.Савченко, О.Сухомлинська, А.Бойко, В.Бондар, А.Колот, Я.Болюбаш, Г.Дмитренко та ін. Аналіз європейської та вітчизняної літератури з проблеми показує, що нинішня система підготовки фахівців з вищою освітою має певні недоліки:

відсутність систематичної роботи студентів протягом навчального семестру; низький рівень активності студентів і відсутність елементів змагальності в навчальних

досягненнях; можливість необ’єктивного оцінювання знань студентів; значні затрати бюджету часу на проведення екзаменаційної сесії; відсутність гнучкості в системі підготовки фахівців; недостатній рівень адаптації до швидкозмінних вимог світового ринку праці; низька мобільність студентів щодо зміни напрямів підготовки, спеціальностей та вищих

навчальних закладів; низька можливість вибору студентом навчальних дисциплін.

48

Одним із шляхів подолання недоліків існуючої системи підготовки фахівців має бути впровадження кредитно-модульної системи, яка передбачає вирішення наступних завдань:

відходу від традиційної схеми “навчальний семестр – навчальний рік, навчальний курс”;

раціонального поділу навчального матеріалу кожної дисципліни на модулі і перевірки якості засвоєння теоретичного і практичного матеріалу кожного модуля;

перевірки якості підготовки студентів до кожного лабораторного, практичного чи семінарського заняття;

використання більш широкої шкали оцінки знань; вирішального впливу суми балів, одержаних протягом семестру, на підсумкову оцінку з

навчальної дисципліни; стимулювання систематичної самостійної роботи студентів протягом усього семестру і

підвищення якості їхніх знань; підвищення об’єктивності оцінювання знань студентів; запровадження здорової конкуренції в навчанні; виявлення та розвиток творчих здібностей студентів [2]. Входження України до єдиного Європейського та Світового освітнього простору

неможливе без запровадження такого багатоцільового механізму як ЕСТS – Європейська кредитно-трансферна та акумулююча система (або Європейська система залікових кредитів). Нагальною потребою є розширення впровадження елементів ЕСТS за рахунок уведення кредитно-модульної системи формування навчальних програм; посилення ролі самостійної роботи студентів та змін у педагогічних методиках, впровадження активних методів та сучасних інформаційних технологій навчання.

При кредитно-модульній системі організації навчального процесу в вищих навчальних закладах зміст навчальних дисциплін розподіляється на змістові модулі (2-4 за семестр). Змістовий модуль (розділ, підрозділ) навчальних дисципліни містить окремі модулі (теми) аудиторної і самостійної роботи студента. Кожен змістовий модуль має бути оцінений [2].

Студент отримує інформацію про результати оцінювання навчального модуля як складової частини засвоєння навчальної дисципліни.

Підсумкове оцінювальне засвоєння навчального матеріалу дисципліни визначається без проведення семестрового екзамену (заліку) як інтегрована оцінка результату засвоєння всіх змістових модулів з урахуванням “вагових” коефіцієнтів.

Студент, який набрав протягом семестру необхідну кількість балів, має можливість: не складати іспит (залік) і отримати набрану кількість балів як підсумкову оцінку; складати іспит (залік) з метою підвищення свого рейтингу за даною навчальною

дисципліною; ліквідувати академічну різницю, пов’язану з переходом на інший напрям підготовки чи

до іншого вищого навчального закладу; поглиблено вивчити окремі розділи (теми) навчальних дисциплін, окремі навчальні

дисципліни, які формують кваліфікацію, що відповідає сучасним вимогам ринку праці; використати час, що відведено графіком навчального процесу на екзаменаційну сесію,

для задоволення своїх особистих потреб [3]. Студент, що набрав протягом семестру менше необхідної кількості балів, зобов’язаний

складати іспит (залік). Модульно-рейтингова технологія передбачає оцінювання теоретичних знань та

практичних умінь і навичок студентів в балах у процесі вивчення дисципліни за рахунок поточного і підсумкового контролю, який здійснюється на практичних заняттях, методичних семінарах, під час навчальної практики в школі та самостійної роботи студента.

Така система організації навчального процесу запроваджується в Полтавському державному педагогічному університеті ім. В.Г.Короленка.

Метою нашого дослідження є аналіз можливостей запровадження модульно-рейтингової технології навчання студентів у процесі вивчення дисципліни “Теорія та

49

методика футболу” на факультеті фізичного виховання. Нами для спеціальності “Педагогіка і методика середньої освіти. Фізична культура” (спеціалізація: футбол) з дисципліни “Теорія та методика футболу” розроблена модульно-рейтингова система оцінки знань, практичних умінь і навичок студентів.

Навчальна дисципліна “Теорія та методика футболу” складається з чотирьох змістових модулів:

Загальні основи теорії футболу. Змагання та змагальна діяльність у футболі. Тренування та тренувальна діяльність у футболі. Основи методики навчання футболу (табл. 1). На її опрацювання відведено 198 год. протягом двох семестрів: 20 год. – лекції, 112 год.

– практичні заняття, 66 год. – самостійна робота студента. Кожен змістовий модуль містить обов’язковий теоретичний та практичний компонент,

який оцінюється максимум у 4 бали кожен. Крім того, студент має можливість набрати додаткові 4 бали, виконуючи наукову творчо-пошукову роботу, що включає в себе підготовку і написання курсових робіт, рефератів, доповідей, статей і т. ін.

Для вивчення змістового модуля “Загальні основи теорії футболу” відводиться всього 43 години (3 – лек., 24 – практ., 16 - сам.). Теоретичний компонент включає в себе такі питання, як вступ до спеціалізації у системі фізичного виховання, історія розвитку футболу, органи управління футболом (ФІФА, УЄФА, ФФУ, ПФЛ, ААФ, ДЮФЛ). Оцінка знань студентів здійснюється за допомогою тестових запитань. Практична робота студента оцінюється теж у балах, які він може отримати за підготовку дидактичного матеріалу: таблиць, карток, схем, плакатів і т. ін.

Змістовий модуль “Змагання та змагальна діяльність у футболі” розрахований на 51 год. (5 – лек., 30 – практ., 16 – сам.). Він містить такі розділи: правила гри у футбол; види змагань (клубні і національні); організація та проведення змагань; методика суддівства. Знання теоретичного матеріалу перевіряються за допомогою тестових запитань. Практичні вміння і навички суддівства, організації та проведення змагань оцінюються на практичних заняттях та під час проведення різного рівня змагань.

Для вивчення змістового модуля “Основи методики навчання футболу” відводиться всього 50 годин (6 – лек., 28 – практ., 16 – сам.). В ньому розглядаються основні засоби, дидактичні принципи та методи навчання футболу, вікові особливості розвитку дітей та підлітків. Знання теоретичного матеріалу перевіряються за допомогою тестових запитань. Практичне застосування методики навчання оцінюється під час проведення навчально-тренувальних занять зі студентами та під час проходження педагогічної практики в школі.

На опрацювання змістового модуля “Тренування та тренувальна діяльність у футболі” розраховано 54 год. (6 – лек., 30 – практ., 18 – сам.). Він складається з таких розділів: тренування та його компоненти (навантаження/відновлення).

Навчальний модуль вважається складеним, якщо студент набрав 70% балів (8 балів від загальної кількості балів – 12).

Рівень засвоєння навчальної дисципліни визначається за шкалою оцінки: 41-48 балів – “5” (відмінно); 33-40 балів – “4” (добре); 25-32 балів – “3” (задовільно”). Щоб не складати іспит, студент має набрати не менше 25 балів.

50

Таблиця 1 Модульно-рейтингова технологія вивчення дисципліни “Теорія та методика

футболу” № п/п

Навчальний (змістовий) модуль

К-ть годин Компоненти модулю

Характер завдань К-ть балів

Сума балів

1. Загальні основи теорії футболу

3 – лекц. 24 – прак. 16 – сам.

теоретичний * Відповіді на контрольні тестові питання

4 12

всього 43 практичний * Підготовка дидактичного матеріалу

4

творчий Написання рефератів, проведення дослідження

4

2. Змагання та змагальна діяльність у футболі

5 – лекц. 30 – прак. 16 – сам.

теоретичний * Відповіді на контрольні тестові питання

4 12

практичний * Організація та проведення змагань, практика суддівства

4

всього 51 творчий Написання рефератів, проведення експериментальної роботи

4

3. Основи методики навчання футболу

6 – лекц 28 – прак. 16 – сам.

теоретичний * Відповіді на контрольні тестові запитання

4 12

практичний * Реалізація методики на практичних заняттях

4

всього 50 творчий Написання рефератів, проведення дослідження

4

4. Тренування та тренувальна діяльність у футболі

6 – лекц 30 – прак. 18 – сам.

теоретичний * Відповіді на контрольні тестові запитання

4 12

практичний * Підготовка конспектів навчально-тренувальних занять; проведення контрольних занять; тестування технічної, тактичної, фізичної підготовленості футболістів

4

всього 54 творчий Написання рефератів, проведення дослідження

4

5. Екзамен 26 6. Дослідницька

робота (курсова; дипломна)

26

* - обов’язковий рівень Отже, модульно-рейтингова технологія навчання студентів у вищому педагогічному

навчальному закладі має стати одним із напрямів реалізації завдань упровадження кредитно-модульної системи в практику вищої освіти України сьогодні. Подальшим шляхом розвитку

51

нашого дослідження вважаємо розроблення змісту всіх компонентів навчальних модулів, особливо – творчих, які передбачають самореалізацію і самовиховання особистості студента у процесі опанування навчальних дисциплін.

Література: 1. Бойко А.М. Розвиток освіти України в контексті Болонського процесу /Педагогічні

науки. Зб. наук. праць ПДПУ ім. В.Г.Короленка. – Полтава, 2004. – 5(38). – С. 4. 2. Доповідна записка про проведення педагогічного експерименту щодо запровадження

кредитно-модульної системи організації навчального процесу у вищих навчальних закладах ІІІ-ІV рівнів акредитації //Вища школа. – 2003. - № 4-5. – С. 113-115.

3. Колот А. Реалізація основних принципів Болонської декларації при підготовці фахівців економічного профілю //Вища школа. – 2004. - № 2-3. – С. 20-33.

Олександр Скляр, Олександр Кречетов Полтавський державний педагогічний університет


РОЗВИТОК ФУТБОЛУ В УКРАЇНІ ЯК ЗАПОРУКА ФОРМУВАННЯ ЗДОРОВОГО СПОСОБУ ЖИТТЯ

З метою приведення футболу у відповідність до потреб суспільства, що має забезпечити

оздоровлення різних верств населення, підвищення рівня районних, міських та обласних змагань, досягнення високих спортивних результатів в національних та міжнародних змаганнях була прийнята цільова комплексна програма розвитку футболу в Україні на 2004-2008 р.

Свої підписи під цим важливим документом уперше в історії вітчизняного футболу поставили й усі керівники обласних державних адміністрацій. Перші паростки майбутньої моделі наймасовішого виду спорту в країні вже зрощені завдяки зусиллям керівництва та активу Федерації футболу України (ФФУ), інших громадських організацій та місцевих органів влади.

Вже нинішнього року Федерації футболу України безкоштовно передала всім 27 регіонам країни 52 спортивні майданчики зі штучним газоном. На них можна не тільки грати у футбол, а й займатися іншими рухливими іграми. І це тільки перший крок. Крок, спрямований на виконання стратегічного соціального завдання – розвитку мережі якісних спортивних майданчиків для шкіл, міст і сіл.

Ще одна позитивна тенденція. Завдяки зусиллям народного депутата України, президента Асоціації аматорського футболу України Федора Шпига і його однодумців, співробітників та керівників регіональних федерацій змагання на призи клубу “Шкіряний м’яч” не тільки відродилися, а й перетворилися на яскраве свято. Нині у стартах юних футболістів беруть участь понад 650 тисяч дітей. Ці, перевірені часом, масові змагання за участю десятків тисяч українських хлопчиків, а тепер уже й дівчаток, на думку президента ФФУ Григорія Суркіса, мають перетворитися на масову школу навчання принципам єдності й відданості улюбленій справі, колективізму й солідарності, чесної спортивної боротьби. Саме тому зусилля керівництва ФФУ спрямовуються на зміцнення філософії дитячого футболу. За цифрами не слід забувати про дитину, яка бере участь у грі. Адже головна мета "Шкіряного м'яча" - не перемога в турнірі будь-якою ціною, а участь у матчах. Головне - не результат, а процес гри, що приносить радість. Варто потурбуватися про те, щоб кожен юний гравець міг насолоджуватися на полі відчуттям м'яча і вдало розіграної комбінації, "відчуттям ліктя" і своєї відповідальності перед товаришами по команді.

Спеціалісти вважають: доцільно, крім матчів, у рамках турніру "Шкіряний м'яч" проводити тести-змагання для визначення найздібніших футболістів. Наприклад, фінал

52

подібного конкурсу у Великій Британії, який носить ім'я великого Боббі Чарльтона, проводиться "Манчестер Юнайтед" на стадіоні "Олд Траффорд" у присутності великої глядацької аудиторії. Фахівці Федерації футболу України вивчали міжнародний досвід, постійно вдосконалювали спосіб його адаптації до наших потреб і сучасних завдань, розвивали власні творчі проекти. Наслідком такої роботи стало затвердження 10 грудня 2003 року Виконкомом ФФУ Концепції розвитку дитячо-юнацького футболу України. У контексті цієї концепції робота ФФУ спрямовується на підвищення престижу професії дитячого тренера, ефективну мотивацію його діяльності, стимулювання процесів виховання високотехнічних молодих гравців. Увага акцентується на зміні філософії роботи у дитячо-юнацькому футболі, відмові від системи гонитви за результатом.

Запроваджуються вимоги щодо розвитку інфраструктури дитячо-юнацького футболу в професіональних клубах країни, включення футбольної школи до структури кожного клубу вищої ліги. Нині ФФУ активно працює над створенням фонду дитячо-юнацького футболу за рахунок запровадження плати за заявку іноземного гравця в чемпіонаті України.

В даний час дітлахи на уроках фізичного виховання знайомляться з азами народної гри, необхідно спланувати подальші дії так, аби ще кращим було піклування про хлопчаків і дівчаток, які зараз, в досить непростий для їх батьків і для України час, роблять свою найголовнішу роботу - вчаться бути талановитими, розумними, корисними і потрібними суспільству, країні та всьому світові людьми. А футбол і є тим справжнім великим світом, що робить наше життя яскравішим, добрішим, цікавішим і який має допомогти їм в цьому, залишаючи в їх душах тепло перших перемог і успіхів.

Більш як шість мільйонів юних українців отримали шанс стати більш спритними і міцнішими. Майже мільйон школярів регулярно займаються на уроках футболу впродовж навчального року. 36 % шкіл України включили в свої навчальні програми уроків з фізкультури всенародно улюблену гру - футбол.

Оксана Нагорняк Львівський державний

інститут фізичної культури

ТЕХНІЧНА ПІДГОТОВЛЕНІСТЬ З ФУТБОЛУ ДІВЧАТ СЕРЕДНЬОГО ТА СТАРШОГО

ШКІЛЬНОГО ВІКУ ВІДПОВІДНО ДО ПРОГРАМИ ДЛЯ ЗАГАЛЬНООСВІТНІХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ

Актуальність. На сьогодні футбол – найбільш популярний вид спорту в Україні. Цей популярний вид спорту охопив усі верстви населення: ним займаються діти, молодь і ветерани, жінки та інваліди. На сьогоднішній день футбол – найбільш доступний і масовий засіб фізичного розвитку та зміцнення здоров’я дітей і підлітків. Згідно з положенням „Цільової комплексної програми розвитку футболу в Україні на 1997 – 2002 рік” Міністерством освіти України, футбол введено до програми з фізичного виховання для загальноосвітніх навчальних закладів, як обов’язкову дисципліну з першого по одинадцятий класи незалежно від статі.

Основна мета предмету „Основи здоров’я і фізична культура” передбачає збереження і зміцнення здоров’я, розвиток основних фізичних якостей та рухових здібностей, підвищення рівня фізичної підготовленості учнів. Дана мета досягається через реалізацію програмного матеріалу, в якому значне місце займають спортивні ігри (футбол, ручний м’яч, волейбол і баскетбол). Кожен вид спорту має свою специфіку, здійснюючи певний вплив на морфолого-функціональні особливості організму. Умовна сітка розподілу годин за елементами навчального матеріалу передбачає обов’язкові уроки футболу з першого по одинадцятий класи. Після кожного класу наведені контрольні нормативи для розділу „Футболу”(для дівчат і хлопців).

Основним змістом навчання футболу є засвоєння технічних елементів гри, найпростіших індивідуальних і групових тактичних дій, формування рухових навичок.

53

Серед завдань навчального матеріалу з футболу в середніх і старших класах є такі завдання, як навчання основним елементам техніки і тактики гри та підготовка учнів до складання навчальних нормативів, та оцінка рівня їх виконання. Контрольні навчальні нормативи технічної підготовленості з футболу є досить складними і вимоги до технічної підготовленості з кожним наступним роком навчання зростають.

Метою нашої роботи було проаналізувати рівень технічної підготовленості з футболу дівчат середнього та шкільного віку у відповідності до вимог державної навчальної програми для загальноосвітніх закладів.

Завдання роботи: Провести аналіз навчальної програми для загальноосвітніх навчальних закладів

“Основи здоров’я і фізична культура”. Визначити рівень популярності футболу серед дівчат середнього та старшого

шкільного віку. Провести аналіз рівня технічної підготовленості з футболу учениць середніх та

старших класів. Результати досліджень. Наше дослідження передбачало анкетування дівчат

середнього та старшого шкільного віку та проведення прийомів навчальних контрольних нормативів технічної підготовленості з футболу.

У дослідженні приймали участь дівчата середнього та старшого шкільного віку 6 шкіл міста Львова та Львівської області, у яких проводиться третій урок футболу.

Анкетування проводилось з метою визначення рівня популярності футболу у дівчат середнього та старшого шкільного віку. Пропонувалось визначити спортивні ігри (що входять в шкільну програму: волейбол, баскетбол, футбол, гандбол), яким надають перевагу учениці середнього та старшого шкільного віку. Результати анкетування показали, що найбільшу перевагу дівчата віддають волейболу 40%, на друге місце вони ставлять баскетбол 32%, третє гандбол 25% і найменшу кількість голосів віддають футболу 3% (рис. 1).

Рис.1 Результати анкетування дівчат середнього та старшого шкільного віку

3%

40%

32%

25%

футбол волейбол баскетбол гандбол

Результати прийомів контрольних нормативів оцінювались за рівнем компетентності,

що визначені навчальною програмою. Рівень компетентності є одним з головних критеріїв у виставленні оцінки за виконання рухової дії. Навчальна програма виділяє чотири рівня компетентності. Нами визначався рівень компетентності учениць по кожному контрольному нормативу і виводився середній показник рівня компетентності. Результати досліджень показали, що учениці середнього і старшого шкільного віку мають від 3 до 1 середній показник рівня компетенції технічної підготовленості з футболу. 3 – достатній середній показник рівня компетенції мають дівчата 5 класів, низький – 1 середній показник рівня компетенції, у дівчат старших класів. Аналіз результатів досліджень показав, що показники середнього рівня компетенції у старших класах знижуються і відповідають низькому рівню (рис. 2)

54

Рис.2 Рівень технічної підготовленості з футболу дівчат середнього та старшого шкільного віку

0

0,5

1

1,5

2

2,5

3

3,5

5клас 6клас 7клас 8клас 9клас 10клас 11клас

рівень

ком

петентно

сті

Висновки: Отже, результати досліджень показали, що учениці загальноосвітніх шкіл

надають перевагу спортивним іграм: волейболу, баскетболу, гандболу. Результати дозволяють стверджувати, що футбол є найменш популярним видом спортивних ігор серед школярок. Достатній (3 –2) середній показник рівня компетенції технічної підготовленості з футболу спостерігається тільки у дівчат середнього шкільного віку. У дівчат старшого шкільного віку низький (1) середній показник рівня компетентності. У більшості дівчат середнього та старшого шкільного віку рівень технічної підготовленості з футболу відповідає незадовільному 1 рівню компетенції. Аналіз навчальної програми дозволяє стверджувати, що зниження рівня технічної підготовленості у старших класах пов’язаний з занадто високими вимогами до технічної підготовленості з футболу. Результати наших досліджень доводять необхідність перегляду контрольних нормативів технічної підготовленості з футболу для дівчат. Особливо це стосується дівчат старших класів, у майже 100% яких рівень технічної підготовленості з футболу відповідає найнижчому 1 рівню компетенції.

Література: “Основи здоров’я і фізична культура” Програма для загальноосвітніх навчальних

закладів. – Київ: “Початкова школа”, 2001. – 111с. Петришин Ю. В., Ріпак І.М. Впровадження третього уроку фізичної культури з

використанням елементів футболу в загальноосвітній школі. Матеріали наукової конференції, присвяченої 110-річчю українського футболу – Львів, (Київ), 2004. – С.256

Дулібський А.В., Фалес Й.Г. Техніко-тактична підготовка юних футболістів. Методичний посібник – Київ, 2001. – 61с.

Олександр Кривошапка,

Лариса Константиновська Полтавський державний педагогічний університет


ПРОБЛЕМИ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ ФУТБОЛУ В УКРАЇНІ ЯК ЗАПОРУКА ФОРМУВАННЯ ЗДОРОВОГО

СПОСОБУ ЖИТТЯ Проблема інноваційного розвитку футболу в Україні як запорука формування

здорового способу життя є актуальною і сьогодні. Адже футбол уже давно став значущим явищем у нашому житті, а у нашій країні – це не просто спортивна гра, а соціальне явище – потрібне і вкрай необхідне. Але футбол не слід відокремлювати від фізичної культури і спорту, а необхідно розглядати як одне зі складових цього поняття, як невід’ємну частину виховного процесу дітей, молоді та повноцінного життя дорослого населення нашої держави.

55

Нині саме футбол є складовою частиною культурного життя суспільства, яке сприяє збереженню і зміцненню здоров’я, розвитку фізичних і морально-вольових здібностей людини, організації змістового дозвілля. Тому й не дивно, що футбол залишається спортивною грою № 1 сучасності і приваблює до себе все українське суспільство, формує в кожному з нас почуття патріотизму, гідності за свою націю. Саме футбол виховує колективізм, мужність, високі моральні якості, підтримує відмінну фізичну форму, вчить витримці і повазі до суперників на футбольному полі та за його межами.

Футбол на сучасному етапі свого розвитку розглядається як багатогранна система, що є чинником соціальних явищ. У цій грі можна виділити принаймні сім основних складових функцій: бізнес, спорт, здоров’я, виховання, спілкування, видовище, відпочинок.

Але при всій якісній характеристиці цього безперечно масштабного соціального явища неминуче виникають і проблеми, притаманні кожному етапу розвитку такого явища.

Хотілося б зазначити, що в більшості автори погоджуються з загальними концепціями цільової комплексної програми розвитку футболу в Україні на 1997-2002 роки, яка розроблена відповідно до Закону України “Про фізичну культуру і спорт”. На сьогодні – це єдина програма з видів спорту, прийнята на державному рівні в Україні.

Наш регіон також не залишився осторонь і один з перших розробив, затвердив і впровадив у дію цільову комплексну програму розвитку футболу в Полтавській області на 2003-2008 роки. В цілому він викликає позитивні схвалення про прагнення нашого регіону щодо вирішення проблем у сучасному футболі, але поряд з тим є й багато суперечностей, що викликають не лише здивування, а й навіть думку про обмеженість та формалізм деяких пунктів цієї програми. Однак, це суб’єктивна думка автора, на яку він має право.

Тому зупинимося на основних, на нашу думку, проблемах інноваційного розвитку футболу в Україні та в Полтавській області зокрема. Ця проблема не є новою і вона тісно пов’язана з усіма сферами життя суспільства. На жаль, на сьогодні однією з найбільших і найвпливовіших є економічна ситуація, яка всім нам відома. Проте не можна миритися з тим, що за розлогими міркуваннями та загальними розмовами про кризові процеси в економіці і суспільстві криються формалізм і безвідповідальність.

Немає потреби також говорити й про те, що у молоді фактично відсутня мотивація зміцнення здоров’я засобами фізичної культури та спорту. Більшість з них не розглядає їх як ефективний спосіб всебічного розвитку, самореалізації особистості на формування здорового способу життя. Наприклад, кожний четвертий юнак може бути призваний до лав Збройних сил України через низький рівень фізичного розвитку, більше

60 % дітей та юнаків мають відхилення від норми у стані здоров’я. Інший аспект цієї проблеми – це надзвичайно складний криміногенний стан серед неповнолітніх.

Поширюється небаченими темпами наркоманія, пияцтво, бездоглядність, проституція, збільшується кількість венеричних захворювань та безпліддя. Дещо осторонь стоїть і проблема “хвороби ХХІ віку”. Окрім СНІДу до неї приєдналася і висока комп’ютерна залежність. За останні роки немає природного приросту населення, особливо це стосується сільських районів, тому ситуація вже є досить серйозною і загрозливою.

Для чого наводяться такі дані? Для того, щоб, нарешті, виявити серйозні деформації у проведенні політики щодо зміцнення здоров’я нашої людини. Але й на цьому наші проблеми не вичерпуються, а переходять в іншу площину, зокрема, у питанні недосконалості системи дитячо-юнацького футболу, а саме:

недостатня участь держави у вирішенні питань економічного та матеріального забезпечення;

недосконалість системи державних пільг і стимулювання діяльності суб’єктів дитячо-юнацького футболу;

недостатня кількість підрозділів дитячо-юнацького футболу в системі професіональної футбольної ліги (ПФЛ);

поступове руйнування матеріально-технічної бази;

56

неефективність системи регулювання взаємовідносин між відомчими структурами та органами самоврядування;

низький рівень масового залучення дітей до занять футболом; нестача та низький професіональний рівень дитячих тренерів, падіння престижу

професії дитячого тренера. Наведемо факт. Зараз в Україні працює близько 3 тисяч дитячих тренерів, абсолютна

більшість з яких по 10-20 років не підвищувала свою кваліфікацію. Тому тут доречно навести слова В.В. Лобановського, який сказав: “Я не вірю, що Україна обділена футбольними талантами. Інша справа, як з ними працюють”.

Якоюсь дивною, хоча й не менш проблематичною є ситуація у жіночому футболі, аматорському, футболі інвалідів та ветеранів, професійному футболі. Хоча Полтавщина майже скрізь має своїх представників: “Ворскла - Нафтогаз”, МФК “Кремінь”, “Ніка”, “ Інваспорт”, і є більш-менш благополучними в порівнянні з іншими регіонами України, однак загальнодержавний підсумок дає вже критичні погляди на цю ситуацію.

І остання, на нашу думку, найболючіша проблема-це стан сучасного сільського футболу та його подальший розвиток. Наведу лише деякі цифрові дані щоб зрозуміти суть справи. 1991-1993 роки: у першості області існує 3-тя (сільська ліга) з сумарною кількістю команд у 16 колективів. У чемпіонаті Зінківського району бере участь 19 команд. На сьогодні відповідно в області третьої ліги взагалі не існує, а в районних змаганнях з футболу бере участь лише 7 команд. Висновки можете зробити на власний розсуд.

Але життя не стоїть на місці і проблеми, що виникають слід все одно вирішувати, не гаючи часу. Перші кроки вже зроблено сьогодні. Спільними зусиллями Федерації футболу України та Міністерства освіти і науки України на базі чинного законодавства введено третій урок фізичної культури (урок футболу) у загальноосвітніх закладах. Саме урок футболу в школі розглядається як попередній етап залучення юнацтва та молоді до ефективних занять спортом, виховання здорового способу життя. У разі правильної організації занять футболом, його оздоровчий і виховний вплив можуть зіграти велику роль у становленні дітей. І роль масового футболу тут просто важко переоцінити.

Та необхідно й чітко усвідомлювати, що віковий період учнів є основним у викладанні уроку футболу в школі. Якщо у 1-4 класах основну увагу слід приділяти рухливим іграм, основам техніки футболу, то вже у середніх та старших класах-вдосконалювати індивідуальні якості, набувати навичок технічних і тактичних дій індивідуального та колективного характеру, поступово збільшуючи навантаження, комбінуючи та урізноманітнюючи тренувальні та учбові заняття. Саме це викликатиме інтерес в учнів, потребу вирішувати, обмірковувати і виконувати певні дії, контролювати свої вчинки та емоції. Такі здатності до аналізу, самовиховання формують усвідомлену моральну поведінку особистості за будь-яких життєвих ситуацій. А тренер-учитель має зробити свого вихованця-учня помічником, який активно допомагає у створені самого себе.

Саме для цього було створено регіональні центри підвищення кваліфікації вчителів фізичного виховання, які проводять уроки футболу. Проводяться 12-денні семінари перепідготовки тренерів дитячо-юнацьких команд при Федерації футболу України, а також наради викладачів курсів підвищення кваліфікації вчителів. Забезпечуються в деякій мірі футбольними м’ячами, початковою методичною літературою, відео матеріалами, проводяться відкриті уроки, залучаються до показово-навчальних заходів колишні та сучасні майстри шкіряного м’яча. З метою підвищення рівня ефективності викладання футболу в школі Федерація футболу України також звернулася з листами до Міністерства освіти та Держкомспорту України з проханням ввести обов’язковий загальний курс дисципліни “Футбол” для юнаків та дівчат до програм фізкультурних вузів та факультетів фізичного виховання педагогічних вузів.

Окрім цього на базі професійних футбольних клубів, таких як “Динамо” Київ, “Шахтар” Донецьк створені цілі футбольні академії. Команди дублюючих складів колективів вищої ліги, дитячо-юнацька футбольна ліга, відновлення масштабного турніру “Шкіряного

57

м’яча” та інших різноманітних турнірів, низка СДЮСШОР, ДЮСШ, спорт інтернатів, приватних футбольних шкіл лише доповнюють загальний комплекс цілеспрямованої дії футбольної громадськості та всиляють оптимізм у майбутнє.

У загальному ж програма розвитку футболу в Україні передбачає: Розроблення програми і нормативно-правової бази; Підготовку правових документів, що передбачають пріоритет держави у фінансуванні,

розширенні матеріально-технічної бази спортивно-навчальних закладів та пільгове оподаткування дитячо-юнацького футболу;

Підтримання та належна допомога футболу інвалідів, ветеранів, жіночого футболу, футзалу;

Удосконалення системи підготовки дитячо-юнацьких тренерів-викладачів та професійних тренерів, їх ліцензування;

Підвищення ефективності системи підготовки футбольних резервів; Поліпшення матеріально-технічної бази та інфраструктури професійних футбольних

клубів, навчальних та тренувальних закладів усіх рівнів; Удосконалення системи підготовки збірних команд країни різних вікових груп. Це лише основні напрямки подальшого поступу до визнання українського футболу на

міжнародній арені, адже підтвердженням правильності обраного шляху є: звання кращого футболіста Європи Андрія Шевченка, визнання наших тренерських ліцензій у Європі, лідируючі позиції вітчизняної збірної на проміжному етапі у своїй вибірковій групі, золоті нагороди футболістів - параолімпійців, входження до кращих збірних команд Європи та світу футзалістів України, перспективна хода вгору молодого покоління футболістів у збірних V-15, V-17, V-19, наявність у першій ТОР – десятці кращих команд європейського континенту жіночої футбольної збірної, підвищення рейтингу українського футболу завдяки вдалим виступам провідних клубів у Євро кубках, традиційно стабільні і кращі показники представників студентського футзалу та футболу.

І це далеко не весь перелік нинішніх здобутків вітчизняного футболу і ми всі разом вже поступово звикаємо до перемог, нагород, слави та визнання, що неабияк виховує самоповагу, гідність, високі моральні і психологічні якості як у сучасного, так і в майбутнього покоління не лише шанувальників футболу, а й всієї української нації.

Футбол – це універсальні ліки від самотності, несправедливості, неграмотності, поганих звичок та злочинності. Він об’єднує людей різного віку і темпераменту, віросповідання, політичних поглядів, соціального та расового походження. А тому футбол, як неоцінений скарб збережемо і примножимо разом для наступних поколінь.

Юрій Бондаренко, Олег Шостак, Сергій Гостіщєв

Полтавський державний педагогічний університет імені В.Г.Короленка

ПРОБЛЕМИ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ ФУТБОЛУ В УКРАЇНІ

Дослідження показують, що тими формами і методами управління, які

використовувалися досі, ефективно розв'язати проблему подальшого розвитку футболу в Україні стає дедалі важче і складніше. Потрібно застосовувати нові методи управління. Одним з них є програмно-цільове планування.

Методологічною основою розроблення Програми є системний підхід, що дало змогу здійснити синтетичний аналіз різних за своєю природою і складністю об'єктів з єдиної системної точки зору, виявити при цьому найважливіші характерні риси функціонування системи футболу і врахувати найбільш істотні фактори, що впливають на його розвиток. При цьому передбачалася підпорядкованість цілей, результатів і критеріїв підсистем

58

загальносистемній меті, результату і критеріям її оцінки, тобто головній меті і результату реалізації Програми. У процесі розроблення Програми проаналізовано досвід розвитку футболу за кордоном, зокрема у таких країнах, як Німеччина, Велика Британія, Франція, Російська Федерація, Болгарія, Норвегія. До розроблення Програми було залучено висококваліфікованих фахівців: учених, юристів, економістів, журналістів, керівників органів управління футболом, регіональних федерацій футболу і футбольних клубів, представників футбольної громадськості.

Футбол - складова частина культурного життя суспільства, яка сприяє збереженню і зміцненню здоров'я, розвитку фізичних, морально-вольових та інтелектуальних здібностей людини, організації змістовного дозвілля. Як соціальне явище, футбол відображає стан суспільства. Нині футбол набув такої значущості, якої він не мав, мабуть, ніколи в історії людства. Футбол значною мірою впливає на всі сторони життя людей - їх трудову діяльність, суспільні відносини, сферу споживання, дозвілля, освіти тощо. Водночас футбол сам зазнає величезного впливу, зумовленого соціальними явищами і умовами суспільного життя. Спорт, і футбол зокрема, не тільки залежить від усієї соціальної структури суспільства, а і сам активно впливає на його різні сторони і сфери - політику, економіку, культуру. Футбольні матчі виконують соціальну функцію, як фактор стабілізації. Це стосується передусім розв'язання проблеми утримання агресивності, з якою доводиться мати справу будь-якому суспільству. Футбол є барометром соціальної напруженості, вельми чутливим до якнайменшого її підвищення, тобто барометром соціального клімату суспільства. Природно, це не є призначенням футболу, а лише однією з його соціологічних характеристик. Протягом останніх років сталися серйозні зміни як у суспільстві, так і у спорті, і у футболі зокрема. Йдеться не тільки про організаційні зміни (поява ПФЛ, ПФК, асоціацій тощо), а й зовсім новий підхід до його розвитку, і передусім, до фінансування. Це зумовлено іншим політико-економічним устроєм суспільного життя, в основі якого лежать нові форми власності. Ситуація, що склалася у країні, висунула на порядок денний коло питань: у чому полягає специфіка футболу як особливої форми життєдіяльності людей; які конкретно соціальні функції виконує футбол; наскільки це місце і соціальні функції відповідають гуманістичним ідеалам і цінностям тощо. На початку 90-х років у зв'язку із зміною соціальної ролі футболу як популярного видовища розпочався його поступовий перехід від любительського до професіонального, який завершився створенням ПФЛ. Ці зміни не могли не позначитися на економіці футболу. Перехід на професіональну основу призвів до скорочення державних асигнувань на футбол і пошуку нових джерел його фінансування. З цим прийшло усвідомлення, що футбол як видовище, дедалі більше підкоряється законам, за якими розвивається бізнес. Тим часом соціально-економічна обстановка, що склалася у країні, штовхає скоріше до недооцінки футболу як складового фактора, що справляє виховний вплив на всі верстви населення і особливо на молодь. Тенденції ослаблення інтересу молодих людей до занять фізичною культурою, зокрема футболом, на наш погляд, є однією з причин прогресування наркоманії, алкоголізму, проституції, зростання злочинності серед молоді. Залишаються незадоволеними біологічні потреби дітей, учнівської і студентської молоді у руховій активності. Внаслідок цього 80 відсотків дітей і підлітків мають відхилення у фізичному розвитку, 74 відсотки молодих людей - у стані здоров'я. Значне зниження рівня життя, наслідки Чорнобильської катастрофи, порушення екологічної рівноваги, гіподинамія призвели до різкого погіршення фізичного розвитку людей і стану їх здоров'я. Спостерігається тенденція до зниження середньої тривалості життя, яка в Україні є значно нижчою, ніж у світі. Утричі збільшилася захворюваність на гіпертонію, у 2,4 рази - на стенокардію, на 30 відсотків - на інфаркт міокарду. Постає питання: а чи не дуже легковажно ставимося ми до футболу, вважаючи його лише засобом розваги? Із середовища популярних футболістів молодь обирає зразки для наслідування. За рівнем благополуччя і класності футбольної команди судять про якість управління суспільно важливими процесами на місцях. На вищому спортивному рівні футбольні поєдинки працюють на престиж націй і держав. Все це свідчить про те, що футбол повинен бути одним з основних об'єктів

59

державної політики як фактор виховання молоді і оздоровлення всіх верств населення країни і як фактор зростання міжнародного авторитету України. Вкладаючи гроші у футбол, держава виявить турботу не тільки про виховання футбольної зміни, а і створить умови для виведення дітей і підлітків з вулиці (підвалів, підворіть тощо). Замість сигарет, алкоголю і наркотиків вони візьмуться за м'яч, підуть на спортивний майданчик - у найбільш доступні місця для занять фізичною культурою і спортом. З'явиться надія на здоров'я майбутніх поколінь. То чи можна зіставити витрати фінансові, моральні, часові, пов'язані з перевихованням тих, хто вже поринув у "чарівності" легкого життя, з витратами на організацію фізкультурно-оздоровчих занять? Крім того, специфіка занять футболом унікальна своєю універсальністю. У ході занять прищеплюється дух колективізму. Заняття футболом комплексно впливають на розвиток фізіологічних можливостей організму і фізичних здібностей. Навіть початковий рівень занять футболом закладає базу для занять іншими видами спорту. Державна політика підтримки футболу повинна спрямовуватися: на реалізацію програми розвитку футболу в країні; вияв повсюдної уваги до дитячо-юнацького футболу; на державне стимулювання розвитку футболу за допомогою пільгової податкової політики, пільгового фінансування і кредитування; на забезпечення функціонування жорсткої системи контролю і оцінки всієї системи футболу. Оскільки участь держави у регулюванні системи футболу незначна, дуже погіршилися кількісні та якісні показники.

Особливу стурбованість викликає нинішній стан матеріально-технічної бази. Намітилася тенденція різкого зменшення кількості футбольних полів. Не налагоджено виробництво вітчизняного спортивного обладнання, інвентарю та екіпіровки. Під загрозою руйнування перебуває досить ефективна в минулому система підготовки кваліфікованих футболістів. Швидкими темпами зменшується кількість спеціалізованих шкіл. Практично всі школи ледь животіють через відсутність коштів на їх утримання. Значно скоротилася кількість національних змагань і навчально-тренувальних зборів. Висококваліфіковані фахівці і футболісти переходять в інші сфери діяльності, виїжджають на роботу за кордон. Основна причина відпливу кадрів криється у відсутності престижу професіональної діяльності тренера, особливо у дитячо-юнацькому футболі. Незадовільно розвивається сільський футбол. Причини полягають насамперед у відсутності матеріально-технічної бази. На 53 села припадає один стадіон, на 25 сіл - один спортивний зал, 60 відсотків сіл взагалі не мають спортивних споруд. Як наслідок, тільки троє дітей із ста мають можливість займатися у ДЮСШ. Криза в українському футболі сьогодні посилює його відставання на світовому рівні. Залишити футбол віч-на-віч з його проблемами - означає втратити цілу галузь, яка ще п'ять років тому прославляла Україну, і приректи значну частину підростаючого покоління на відставання у фізичному розвитку і погіршення здоров'я, а отже, на неповноцінне майбутнє.

Аналіз кризових тенденцій у нинішньому футбольному господарстві дав змогу визначити проблеми, на розв'язання яких і спрямована Цільова комплексна програма розвитку футболу в Україні

Проблеми розвитку футболу в Україні: головна проблема: невідповідність розвитку футболу світовому рівню та національним інтересам. Зміст проблеми: недостатня ефективність системи управління футболом; відсутність заінтересованості державних, комерційних та інших структур до утримання та модернізації матеріально-технічної бази футболу; ослаблення загальнонаціонального інтересу до внутрішніх змагань; відплив провідних футболістів і фахівців з футболу за кордон; зниження рейтингових показників збірних і клубних команд у світовому, європейському і національному футболі; недостатня увага засобів масової інформації до футболу.

Досягнення головної мети Програми повинні визначити такі результати: 1) посилення державної підтримки системи футболу (субсидії, інвестиції, податкові та інші

пільги передусім для дитячо-юнацького футболу, збірних команд країни і професіональних футбольних клубів).

60

2) створення позабюджетних цільових фондів за участю громадських організацій і комерційних структур;

3) розширення соціальної бази українського футболу (розвиток міського, сільського, шкільного, армійського футболу, в системі освіти, залучення-широких верств населення через клуби болільників, проведення лотерей, створення букмекерських контор, рекламна компанія, реорганізація системи пропаганди футболу);

4) підвищення рейтингів збірних і клубних команд; 5) збільшення відвідуваності болільниками національних змагань (доведення середньої

відвідуваності гри у вищій лізі з 5 300 глядачів до 15 000 глядачів); 6) збільшення кількості осіб, що займаються футболом (до 900 тис. чол.); 7) збільшення обсягів іноземних інвестицій у галузь футболу; 8) введення в дію системи ліцензування фахівців з футболу; 9) сприяння збільшенню спонсорських відрахувань на розвиток структур футболу; 10) започаткування науково-методичного забезпечення системи футболу (створення НДЦ

при ФФУ); 11) реконструювання і вдосконалення матеріально-технічної бази українського футболу,

створення центрів підготовки збірних, регіональних центрів і ліцеїв з підготовки резервів для клубних команд країни;

12) створення спеціалізованого інформаційного центру засобів масової інформації і нових футбольних видань, мережі футбольних програм на всіх каналах українського телебачення.

61

РОЗДІЛ III. НАУКОВО –МЕТОДИЧНА ОРГАНІЗАЦІЯ САМООСВІТИ

СТУДЕНТІВ

Вікторія Шабаліна Вінницький торговельно-економічний


САМООСВІТА СТУДЕНТА – КРОК ДО ГРОМАДЯНСЬКОЇ СВІДОМОСТІ Шлях до освіти складний, тому що передбачає багато зусиль, твердості духу,

непростого вміння поєднувати навчання з відпочинком. Але він і надійний, тому що труднощі долаються свідомо, з вірою в себе і свої сили, своє майбутнє. Давня китайська приказка наголошує: навіть найдовша дорога починається з першого кроку. Однак, чим більше ми навчаємось самостійно, чим активніше займаємось самоосвітою, тим сильніше потребуємо допомоги, завжди ділової і конкретної. І починається вона з рекомендацій як навчатися, щоб досягти успіху в цій складній справі, щоб вона приносила задоволення, спонукала до подальших знань.

Таку допомогу можуть надати або ті студенти, які вже мають позитивний досвід самостійного оволодіння знаннями, або викладачі, які мають не лише велику практику оволодіння наукою, але й практику залучення до неї не одного покоління студентів.

Активізація пізнавальної діяльності молоді багато в чому залежить від викладача на кожному з етапів навчання. Перш за все викладач повинен забезпечити позитивне ставлення студента до предмету, до себе і до всієї діяльності. Другий етап передбачає створення умов для пошукової навчально-пізнавальної діяльності студентів. На третьому ж етапі викладач повинен створити умови для самостійного пізнання і для індивідуально-творчої діяльності студента. Л.С. Виготський писав: “ Навчання є тільки тоді хорошим, коли воно є творцем розвитку. Воно спонукає і викликає до життя цілу низку функцій, які знаходяться у стадії розвитку і лежать в зоні найближчого розвитку”.

Отже, шляхи активізації самостійної пізнавальної діяльності як умови неперервності та ефективності нашої освіти наступні:

Робота над текстом лекцій. Дана робота, особливо на початку, викликає ряд труднощів у студентів: деякі намагаються занотувати все дослівно, інші – частинами, треті – хаотично. Щоб уникнути помилок слід дотримуватися наступних правил: занотовувати основні положення та аргументи, що їх доводять, найбільш яскраві приклади та факти; прагнути до чіткості запису, виділяючи теми та підтеми, питання та підпитання, підкреслюючи головне; кожному студенту корисно виробити свою систему скорочень, з якою він міг би працювати швидко та безпомилково. Але навіть правильно записана лекція передбачає подальшу самостійну роботу над нею.

Підготовка до семінару. В ході підготовки до семінару студент намагається ознайомитися з питаннями за базовим підручником чи іншою рекомендованою літературою; виявити основні ідеї, що розкривають дану проблему; перевірити їх за певними довідниками; підготувати план-конспект розкриття даної проблеми; виявити незрозумілі питання і підібрати додаткову літературу для їх висвітлення; підготувати доклад або реферат для повідомлення на семінарі, розуміючи, що зібраний матеріал – це джерело майбутніх досліджень.

Підготовка до сесії. Найбільш відповідальним етапом в освіті студентів являється екзаменаційна сесія. На ній студенти звітують про виконання навчальної програми, про рівень глибини та об’єму отриманих знань. Процес повторення індивідуальний, кожний студент повторює те, що для нього складно, незрозуміло, забуто. Ні в якому разі не можна обмежуватися одним конспектом, а тим паче чужими записами – це може призвести до грубих помилок.

62

Підводячи підсумки, слід наголосити, що з перших семестрів у студентів за допомогою викладача формується індивідуальний стиль роботи, який породжується бажанням до самовдосконалення, розкриттям своєї індивідуальності, своїх цінних настанов – стиль неперервної самоосвіти. Студенти повинні пам’ятати наступні положення: 1)Самостійна робота студентів – певним чином організована діяльність. 2)Студент-першокурсник повинен розуміти, що навчально-пізнавальна діяльність відрізняється від звичайної навчальної діяльності. Вона має пошуковий характер, її результат – розв’язання проблемних ситуацій. 3)Позиція особи, що навчається – суб’єктно-суб’єктна, тому за оптимального варіанту навчально-пізнавальна діяльність являється саморегульованою, має вибірковий характер.

Отже, методика стимулювання студента до самоосвіти залежить від викладача, а саме у вигляді навчальних матеріалів, проблемних питань для наукових пошуків, порад, консультації тощо.

Література: Лозниця В.С. Психологія і педагогіка. - Київ, 1999. Статінова Н.П., Сень Г.П. Основи психології та педагогіки. - Київ, 2002. Корнєв М.Н., Коваленко А.Б. Соціальна психологія: Підручник. – К., 1995.

Марія Свирид Львівський державний

інститут фізичної культури

САМОСТІЙНА РОБОТА СТУДЕНТІВ В УМОВАХ НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ “СПОРТИВНО-ПЕДАГОГІЧНЕ ВДОСКОНАЛЕННЯ”

Актуальність. В інститутах фізичної культури та на факультетах фізичного виховання

навчальний план спрямований на оволодіння теоретичними знаннями, практичними вміннями, навичками з багатьох видів спорту та виконання розрядного нормативу (II розряд ) з обраного виду [4,5].

Фізичне вдосконалення студентів та виконання розрядного нормативу не відбувається під час проведення академічних занять та самостійної роботи[2].

З 2004-2005 н.р. до навчального плану введено нову дисципліну – спортивно-педагогічне вдосконалення (СПВ). Яка допомагає навчити студентів використовувати у практиці отримані знання з загальноосвітніх, психолого-педагогічних, медико-біологічних дисциплін навчального плану, виховує стійкий інтерес до обраної професії, надає комплекс необхідних знань та навичок з обраного виду спорту [1-6].

СПВ - науково-практична дисципліна, яку вивчають чотири роки в обсязі 702 годин, з них 40 годин лекційних занять, 436 годин практичні заняття і 226 годин самостійної роботи студентів.

На лекційних заняттях студентам подаються наукові знання з аналізу техніки, методики навчання, відбору та особливостей тренування легкоатлетів.

Практичні заняття мають навчально-тренувальний характер. Під час практичних занять студенти оволодівають технікою обраного виду легкої атлетики, набувають необхідних фізичних і психічних якостей, зміцнення здоров’я [3].

Самостійна робота проводиться під контролем викладача для спортивного вдосконалення студентів, вивчення окремих тем дисципліни, виконання науково-дослідних завдань, участі в організації та суддівстві змагань з легкої атлетики [1-5].

Але місце та зміст самостійної роботи студентів під час проведення занять з СПВ визначено недостатньо.

Мета роботи. Удосконалення методики проведення самостійних занять студентів при проходженні дисципліни СПВ.

63

Завдання: Визначити зміст і місце самостійної роботи в дисципліні СПВ у навчальному процесі

студентів. Розробити методику проведення самостійних занять із студентами І курсу (обраний вид

легка атлетика). Методи: аналіз науково-методичної літератури; анкетування студентів; педагогічне спостереження; статистична обробка результатів. Організація та результати дослідження. Дослідження було організовано і проведено в умовах навчального процесу Львівського

державного інституту фізичної культури в період з 1 вересня 2004 року по 28 лютого 2005 року в якому брало участь 54 студенти легкоатлети І курсу. Перед тим як проводити педагогічне спостереження ми провели анкетування цих же студентів. Ми опитали 46 осіб, які відповідали на 10 запитань. Основним завданням було, з’ясувати, чи бажають студенти підвищувати свою спортивну майстерність? За результатами анкети ми зрозуміли що студенти байдуже ставляться до свого фізичного стану, 47% опитаних не мають великого бажання підвищувати свою спортивну майстерність. Далі ми розподілили студентів на дві групи по 20 чоловік приблизно рівної кваліфікації (ІІІ розряд). Перша група А – контрольна, яка виконує самостійну роботу за звичайним навчальним планом, а друга група В – експериментальна, яка займається самостійною роботою під час зимової сесії і канікул (Табл.1). На початку навчального року всі студенти приймали участь у змаганнях Першості між першими курсами з легкої атлетики, де були визначені їх попередні результати. Окрім дисципліни СПВ у студентів є ще й інші практичні заняття на яких вони вивчають техніку різних видів спорту і покращують свій фізичний стан.

Таблиця 1. Розподіл годин на самостійну роботу студентів при дисципліни СПВ

Місяці 2004-2005н.р.

Вересень Жовтень Листопад Грудень Січень Лютий

Група А (год.)

П.З. 16 16 16 С К 16

С.Р 8 8 8 С К 8

Група В (год.)

П.З. 16 16 16 С К 16

С.Р. - - - 24 18 -

Примітки: П.З – практичні заняття; С.Р. – самостійна робота; С – сесія, К – канікули. Після закінчення зимової сесії і канікул знову проводились змагання, при порівнянні ми

побачили, що динаміка росту фізичної підготовки студентів групи В дещо покращилась ніж у студентів групи А. Це пояснюється тим, що у них залишається принцип безперервності тренувального процесу.

Висновки: Самостійна робота в умовах навчальної дисципліни СПВ має важливе значення для

спортивного вдосконалення студентів. Рекомендовано проводити самостійну роботу з СПВ зі студентами легкоатлетами І

курсу під час зимової сесії та канікул. Зміст навчально-тренувальних занять складається з засобів спеціальної фізичної

підготовки, техніко-тактичної, інтегральної підготовки та участі у змаганнях. Рекомендована методика проведення самостійних занять зі студентами І курсу

(обраний вид легка атлетика) дозволяє проводити навчально-тренувальний процес безперервно і покращити спортивні результати студентів.

64

Література: 1.Вовк В.М. Пути совершенсвования физического воспитания студентов. – Луганск.

ВУГУ, 2000. – 176 с. 2.Зеленюк О.В. Методика самостійних занять фізичними вправами: Навчальний

посібник – К.: Академія, 2001. – 86с. Канішевський С.М. Науково-методичні та організаційні основи фізичного

самовдосконалювання студентства: Навчальний посібник для вищих навчальних закладів. – Видання друге, Стереотипне. – К: ІЗМН, 1999. – 270с.

Козібрецький С., Іванова Г. Програмно-методичні засоби фізичного виховання студентів вищих навчальних закладів ІІІ – VІ рівнів акредитації: Теорія, методика, практика. – Луцьк: ЛДТУ, 2002. – 122с.

Максименко Г.М. Спортивно-педагогічне вдосконалювання (легка атлетика): Навчальний посібник. – К.: вища школа, 1992. – 294с.

Шиян Б.М. Теорія і методика фізичного виховання школярів. Частина – 1,2. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан., 2001. – 272с.

Надія Мандрицька, Ольга Костирко Миколаївський державний університет

імені В.О.Сухомлинського ВИХОВАННЯ У СТУДЕНТІВ УНІВЕРСИТЕТУ НАВИЧОК САМОСТІЙНОГО

НАВЧАННЯ Важливою передумовою ефективності виховного процесу університету є систематична

наполеглива творча самостійна праця студента. Навіть у вищій школі XVIII-XIX ст. приділялася чимала увага різноманітним практичним заняттям студентів під керівництвом викладачів і не тільки на природничих, а і на гуманітарних факультетах. Практичні заняття складалися з усних переказів студентами одного чи двох класичних творів, з розборів і тлумачень певних джерел, з письмових творів на теми, запропоновані викладачами або обрані самими студентами. І сьогодні в університеті велике значення надається самостійній роботі студентів.

Професорські лекції, які б вони не були повні, змістовні, сповнені любові до знання самого професора, все таки є ні що інше, як тільки програми, систематичні поступові показники, що регулюють порядок знання, що його здобувають студенти. Хто прослухає тільки їх і сам не виробить живого інтересу до читань, у того все прослухане в університеті не досягає сили переконань.

Тільки тому університет принесе користь, хто з читань зробить собі друге життя. Значну увагу цьому питанню приділяють викладачі факультету фізичного виховання та спорту Миколаївського державного університету імені В.О.Сухомлинського. Які вважають своїм завданням озброїти студентів сучасними науковими знаннями, уміннями, практичними навичками і методами наукових досліджень, виховувати у студентів готовність працювати у навчальних закладах нового типу.

Зрослі вимоги до підготовки спеціалістів у цих навчальних закладах вимагають постійної уваги до озброєння студентів уміннями і навичками самостійної роботи.

Спеціаліст сьогодні – це вмілий організатор, людина високої культури, широкої ерудиції, здатний на практиці застосувати набуті знання. Він уміє працювати з людьми, прислуховується до думки колег, критично оцінює досягнуте. Для того, щоб виконувати всі ці вимоги студент повинен глибоко, в повному обсязі опанувати програмовий матеріал. Та цього мало. Треба навчитись весь час вдосконалювати свої знання, виробляти навички дослідника, мати широкий тематичний кругозір. Без цього важко орієнтуватися в обсязі

65

знань, який стає більшим, у зростаючому потоці технічної інформації. Процес навчання в університеті, дедалі більше спирається на самостійну, близьку до дослідницької діяльність студентів. Масовою стала участь студентів у семінарах, широкої популярності набули конкурси і виставки наукових, творчих робіт.

Працювати самостійно потрібно з першого дня навчання, з першої лекції в університеті. Під самостійною роботою студентів слід розуміти планову систематичну, активну працю, спрямовану на свідоме, творче, міцне, глибоке засвоєння певної науки в процесі слухання лекції, під час семінарських занять, роботи в бібліотеці, кабінеті, під час педагогічної практики, виконання курсових і дипломних робіт, підготовці до здачі іспитів.

Самостійна робота забезпечує міцне засвоєння науки, виховує ініціативу, організованість, наполегливість, самостійність суджень, розвиває увагу та інтерес до науки.

Щоб навчитися успішно працювати самостійно, треба вміти раціонально планувати і розподіляти свій час, оволодівати навичками розумової праці.

Найголовнішу увагу викладачі звертають на роботу зі студентами першого курсу. З ними проводять бесіди з таких питань:

як слухати і записувати лекції; як краще готуватись до семінарських занять; як планувати свою роботу; як знайти потрібну книжку в бібліотеці. А також час від часу надають студентам кваліфіковані консультації. Однак допомога

викладачів у самостійній роботі студентів не дасть бажаних результатів, якщо вміння не стануть повсякденними звичками. Зразком для наслідування є самостійна праця над книгою з історії.

Студенти пишуть конспекти, роблять виписки, скорочені записи, підкреслювання основних думок зіставлення їх.

Це сприяє вихованню у них потреби багато і осмислено читати, вмінню швидко орієнтуватись в тексті, робити лаконічні, ясні виписки, складати тези, план доповіді.

Лекційні конспекти становлять істотне джерело в оволодінні предметом. Конспектування лекції сприяє кращому сприйманню і міцному засвоєнню матеріалу. Викладачі приділяють особливу увагу питанню озброєння студентів навичками правильного конспектування лекцій, особливо перших курсів. Перевірка конспектів дає можливість своєчасно усувати недоліки та озброювати навичками раціонального ведення конспектів лекцій, першоджерел. Уміння вчитись і самостійно працювати – якість необхідна протягом цілого життя. Тому завдання виховання у студентів творчого підходу до навчання самостійності у роботі, поєднання навчання з підвищенням загальної культури, прагнення вчитись – відповідальний обов’язок всього професорсько-викладацького складу університету.

Література: Бех І.Д. Виховання особистості: У 2 кн. Кн. 1: Особистісно-орієнтовний підхід:

теоретико-технологічні засади: Наукове видання. – К.: Либідь, 2003. – 280 с. Гончаренко С.У. Український педагогічний словник. Самостійна робота. – К.: Либідь,

1997. – С. 297. Красовицький М.Ю. Практична педагогіка виховання / Київ: Плай. – 2000. – 218 с. Концептуальні основи закладів нового типу: Методичний посібник. – К.: Радянська

школа, 1996. – 207 с. Лемківський М.В. Історія педагогіки: Підручник. – К.: Центр навчальної літератури,

2003. – 360 с. Сухомлинський В.О. Сто порад вчителю // Вибрані твори в 5 т. – К.: Радянська школа,

1976. – Т. 2. – С. 510-532.

66

Юрій Дрогомирецький, Андрій Ільїн

Український державний лісотехнічний університет

ТРЕНУЮЧІ АЕРОБНІ ПРОГРАМИ - ЯК ФОРМА САМОСТІЙНИХ ЗАНЯТЬ

СТУДЕНТСЬКОЇ МОЛОДІ У більшості ВУЗів заняття з фізичного виховання відбуваються раз у тиждень,

тому збільшується значення самостійних занять у студентів. Дослідження продемонстрували, що студентська молодь виявляє високу зацікавленість до покращення свого фізичного розвитку, який в цілому при вступі до університету є невисоким.

Метою цієї роботи було дослідити в літературних джерелах найбільш прості та звичні навантаження, перш за все для клінічно здорових людей з акцентом на самоконтроль.

Проблема комплексів вправ для тренувань дуже заплутана. Звично рекомендують 10-15 видів вправ на 5-10 разів кожну. Якщо підрахувати енергетичні затрати, то вони є дуже малі 210-420 кДж. (50-100 ккал) на цілий комплекс.

Існує багато різних тренуючих програм, як загального характеру так і спеціальних, призначених для розвитку окремих груп м'язів, ліквідації небажаних наслідків специфічних умов праці. Ми зупинимось лише на деяких з них, направлених в основному на активізацію резервів серцево-судинної і дихальної систем, тобто на розвиток аеробної спроможності.

1) Програми оздоровчого бігу (W.Bowerman, W. Harris 1967; G.Gilmor 1969) та інші.

2) Програма , яка складається з інтенсивних гімнастичних вправ та бігу Н.М. Амосова (1972).

3) Програма К.Coopera, в якій використовуються різні види вправ (ходьба, біг, біг на місці, їзда на велосипеді, плавання, спортивні ігри).

В основі таких програм лежить система поступового зростання кількості м'язової роботи і її потужності. По ступені дії на організм (в оздоровчій ф. к.) розрізняють порогові, оптимальні, пікові навантаження, а також перенавантаження. Порогове - це навантаження, що перевищує рівень звичної рухової активності, та мінімальна величина тренувального навантаження, яке дає необхідний оздоровчий ефект: відшкодування енерговитрат, яких бракує, підвищення функціональних можливостей організму і зниження чинників ризику. З погляду відновлення енерговитрат, яких не вистачає, пороговою є така тривалість навантаження (такий об'єм бігу), яка відповідає витраті енергії не менше 2000 ккал в тиждень.

Оптимальне - це навантаження такого об'єму і інтенсивності, яке дає максимальний оздоровчий ефект для даного індивіда. Зона оптимальних навантажень обмежена знизу рівнем порогових, а зверху - максимальним навантаженням.

Оптимальні навантаження забезпечують підвищення аеробних можливостей, загальної витривалості і працездатності, тобто рівня фізичного стану і здоров'я. У зв'язку з тим, все що виходить за рамки оптимальних тренувальних навантажень, не є необхідним з погляду здоров'я.

Найбільш фізіологічно обґрунтованим є дозування інтенсивності навантаження у відсотках від МПК, яку достатньо точно можна визначити по ЧСС, оскільки між цими показниками існує пряма кореляційна залежність.

Цю залежність наочно відображає формула відомого радянського вченого А.Горшкова: оптимальна ЧСС рівна 180 мінус вік, що відповідає 60% МПК (інтенсивність навантаження, оптимальна для початківців).

Таким чином, пороговою величиною інтенсивності навантаження, що забезпечує мінімальний оздоровчий ефект, прийнято рахувати роботу на рівні 10% від МПК, або 65%

67

від максимальної вікової ЧСС (відповідає пульсу близько 120 уд/хв. для початківців і 130 уд/хв. для підготовлених).

За даними Американського інституту спортивної медицини (АІСМ), навантаження з інтенсивністю нижче 50% МПК розцінюється як легке, 50-75% МПК – помірне, понад 75% МПК – як велике.

Оптимальна частота занять для початківців - 3 рази на тиждень. Збільшення кількості занять до 5 разів на тиждень недостатньо обґрунтовано, оскільки

додатковий приріст МПК у цьому випадку дуже незначний (Кауєп, Клину 1984). Американські і японські вчені спостерігали підвищення МПК на 14% після

завершення 12 – тижневої тренувальної програми, яка складається з 5-ти кілометрових пробіжок 3 рази на тиждень (Купер, 1970).

Разом із спеціальними програмами розширення повсякденної фізичної активності (обмежене користування міським транспортом, ліфтами та ін.) представляє великі можливості для доповнюючих фізичних тренувань. Так, ходьба на дистанцію у 4 км в день супроводжується витратою енергії в 837кДж.(200 ккал).

У процесі тренувань наступає адаптація системи транспорту кисню до визначеного навантаження, тому інтенсивність навантажень повинна поступово збільшуватись. В кожному конкретному випадку складається довготривала (багатомісячна) програма, яку необхідно періодично переглядати з врахуванням отриманого ефекту. Ефективність оцінюється не скоріше, як через 2- 3 тижні після початку занять, а далі впродовж 2-3 місяців. На основі самоконтролю визначається, чи забезпечує рівень навантаження тренуючий ефект і вносяться необхідні корективи у програму.

Тренуючі програми, особливо на завершальних етапах базуються на фізичних зусиллях значної інтенсивності, тому важливе значення відводиться медичному контролю і самоконтролю адекватності навантажень.

Таким чином, тренувальні програми дають великі можливості для диференційованого підходу з врахуванням фізичного стану і віку, а також самоконтролю і кількісній оцінці рівня тренованості.

Теоретичне ознайомлення і практичне випробування будь-якої з тренуючих програм допоможе студентам у виборі ними індивідуального стилю рухової активності, що в свою чергу являється запорукою здоров'я і довголіття.

Література: 1.Амосов Н.М. Регулирование жизненных функций и кибернетика- К.: Наукова думка, 1964. – 116с. 2.Асомов Н.М. Режим здоровья – режим ограничений и нагрузок. – Наука и жизнь, 1972, № 2 . С. 43-54. 3.Аулик И.В. Определение физической работоспособности в клинике и спорте. – М.: Медицина, 1979. – 192с. 4. Гриненко М.Ф., Сакоян Г.Г. Труд, здоровье, физическая культура. – М. Физкультура и спорт, 1974 – 288с. 5. Косицкий Г.И. Цивилизация и сердце. – М.: Наука, 1977 – 183с. 6. Cooper K. The new aerobics. M. Evans and Co., New York 1970.

Вікторія Малащук

Львівський державний інститут фізичної культури

ОСОБЛИВОСТІ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ СТУДЕНТІВ ФАКУЛЬТЕТУ

ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ ЛДІФК На рубежі тисячоліть в Україні створюється нова система вищої освіти, орієнтована на

входження у світовий освітній простір. Цей процес супроводжується суттєвими змінами у педагогічній теорії та практиці навчально-виховного процесу вищих навчальних закладів.

68

Внутрішнім стрижнем процесу навчання можна вважати мету навчального процесу, яка закладена вже в самому змісті навчання. Цілі навчання реалізуються у викладанні та ученні – цих двох найважливіших складових цілісної соціальної діяльності навчання.

На сьогоднішній день вивченню окремих аспектів навчальної діяльності студентів дослідниками приділено не достатньо уваги. Власне цим і зумовлено вибір теми нашого наукового дослідження.

Мета нашого дослідження - сприяти вдосконаленню навчальної діяльності студентів як невід’ємної складової процесу підготовки фахівців з вищою освітою.

Для досягнення мети дослідження ми поставили наступні завдання: 1. Дослідити актуальні проблеми навчальної діяльності студентів, майбутніх фахівців з

фізичного виховання. 2. Виявити особливості навчальної діяльності студентів факультету фізичного

виховання ЛДІФК. Перше завдання вирішувалося шляхом аналізу літературних джерел, результатів

наукових досліджень з цієї проблеми. Навчальний процес - система організації навчально-виховної діяльності, в основі якої -

органічна єдність і взаємозв’язок викладання і учення. Учення обумовлюється і спрямовується змістом освіти, навчальною і формуючою

діяльністю вчених, викладачів і передбачає самостійну роботу студентів. Зміст навчання включає в себе види діяльності, основні з яких передбачені відповідною спеціальністю, і знання, на яких ці види діяльності базуються [2].

Навчальна діяльність є досить специфічним видом діяльності і має ряд особливостей. Вона становить собою і мету, і продукт навчання [3].

Навчальна діяльність складається з потреби, мотиву, цілей, підцілей, задач, підзадач, дій, операцій і результату.

У сучасному вимогливому та швидкоплинному соціально-економічному середовищі рівень освіти, ефективність діяльності вищих навчальних закладів з фахової підготовки висококваліфікованих конкурентноспроможних спеціалістів значною мірою залежатиме від результативності запровадження технологій навчання, що ґрунтується на нових методологічних засадах, сучасних дидактичних принципах та психолого-педагогічних технологіях, які розвивають діяльнісний підхід до навчання [4, 5]. Технологією, що відповідає цим вимогам є модульне навчання [1, 6].

Для глибокого засвоєння суми знань важливу роль відіграє самостійна робота студента над теоретичним матеріалом, самостійне оволодіння певними навичками і вміннями. Самостійна робота в навчальному процесі – дуже важливий фактор, який потребує не тільки постійної уваги, але й строгого контролю і оцінки результатів.

Основними етапами наукової організації самостійної роботи студентів є планування, проведення та контроль її результатів.

На основі проведеного аналізу можемо зробити наступні висновки: навчальна діяльність студентів - складна і певним чином структурована система,

подальше вдосконалення якої можливе шляхом поглибленого вивчення і вдосконалення її окремих компонентів;

вдосконалення навчальної діяльності студентів має ґрунтуватися на сучасних новітніх технологіях навчання.

Для вирішення другого завдання дослідження нами було проведено анкетування серед студентів 1-5 курсів факультету фізичного виховання ЛДІФК.

Анкета складалась з 10-ти запитань. Завданнями опитування було виявити мотивацію до навчання, рівень успішності, відвідування занять студентами, ставлення до самостійної роботи, час, що витрачається студентами на самостійну роботу, ставлення до модульно-рейтингової системи навчання.

В опитуванні взяло участь 407 студентів. Для визначення мотивації до навчальної діяльності було запропоновано два запитання:

69

1. Які мотиви спонукали Вас вступити у цей вищий навчальний заклад? 2. Чим зумовлений Ваш інтерес до навчання? Аналізуючи відповіді опитаних студентів на перше запитання нами встановлено (Рис.

1), що із 4-х запропонованих мотивів вибору навчального закладу на бажання здобути вищу освіту вказало 79% опитаних студентів; на бажання стати висококваліфікованим фахівцем вказало 38% студентів; на бажання фізичного вдосконалення вказало 33% студентів та порадою батьків скористалось 16% студентів.

Рис.1. Мотиви вибору вищого навчального закладу - бажання стати висококваліфікованим фахівцем; - бажання здобути вищу освіту; - бажання фізичного вдосконалення; - порада батьків. Рис. 2. Динаміка зміни основних мотивів до навчальної діяльності по курсах I – бажання стати висококваліфікованим фахівцем в галузі фізичного виховання; II – бажання здобути вищу освіту. Необхідно звернути увагу на те, що у студентів нашого інституту бажання здобути

вищу освіту домінує над бажанням стати висококваліфікованим фахівцем. Ці два мотиви вибору вищого навчального закладу, на нашу думку, в основному визначають і мотивацію до

60

10

90

80

70

10

50

40

30

20

% опитаних студентів

Курс 1 3 2 4 5

68

88 88

74 68

27 34

41 48

42

II

I

38%

79%

33%

16%

60

100

90

80

70

10

50

40

30

20

% опитаних студентів

Мотиви

70

навчальної діяльності студентів. Ми проаналізували динаміку цих мотивів у студентів різних курсів (Рис. 2).

Як це видно з Рис. 2 з кожним курсом підвищується мотивація до навчальної діяльності, що пояснюється бажанням студентів здобути вищу освіту. Водночас спостерігається стрімке зниження бажання студентів стати висококваліфікованими фахівцями. Встановлено, що бажання стати висококваліфікованими фахівцями виявлене у 48% опитаних студентів 1-го курсу; 41% - 2-го курсу; 34% - 3-го курсу; 27% - 4-го курсу. Дещо вищий цей відсоток у студентів 5-го курсу, він становить 42%. Це може пояснюватись тим, що студенти 5-го курсу проходять додатковий відбір, студенти 5-го курсу здобувають освітньо-кваліфікаційний рівень магістра, їх кількість є значно меншою ніж на 4-му курсі.

Аналізуючи фактори інтересу до навчання, нами встановлено, що на бажання без проблем завершити навчання і отримати диплом вказало 57% опитаних студентів. Лише 22% опитаних студентів обумовило свій інтерес до навчання практичною цінністю для фахової підготовки, 49% опитаних студентів вказали на бажання підвищити свій освітній рівень, що підтверджує домінуючий мотив у студентів здобути вищу освіту.

Відповідаючи на третє запитання, в якому пропонувалось дати характеристику віддачі у навчанні, тільки 26% опитаних студентів вказали, що навчаються в повну силу, а 74% опитаних студентів – нижче своїх можливостей. При цьому спостерігається відсотки опитаних студентів, які навчаються в повну силу по курсах: на 1-му курсі – 49%; 2-му – 18%; 3-му – 18%; 4-му – 25% та 5-му – 16%. Це свідчить про те, що переважна більшість студентів в повній мірі не використовує свій потенціал у навчальному процесі.

У четвертому питанні студентам пропонувалось вказати свою успішність. Аналізуючи відповіді студентів на це питання нами було встановлено тенденцію до зниження відсотка студентів, що навчаються на „5” та „5-4”. Так на 1-му курсі цей відсоток складає 70% опитаних студентів, на 2-му – 55%; на 3-му – 30%; на 4-му – 21%. Щоправда на 5-му курсі цей відсоток становить 90% опитаних студентів, що пояснюється відбором студентів на 5-й курс .

Однією з основних причин зниження успішності, на нашу думку, може бути погіршення відвідування занять студентами, про що свідчать відповіді на запитання: „Як Ви відвідуєте заняття?”. Так нами встановлено, що всі заняття відвідує 57% опитаних нами студентів 1-го курсу; 36% - 2-го курсу; 18% - 3-го курсу; 19% - 4-го курсу.

Ще однією причиню зниження успішності, на нашу думку, може бути те, що студентами недооцінюється значення самостійної роботи, лише 14% опитаних студентів вважають, що самостійна робота займає надзвичайно важливе місце в системі навчальної діяльності студента. 67% опитаних студентів вважає її важливою; 19% - вважає її не надто важливою.

Аналізуючи час, який в середньому щодня витрачають студенти на самостійну підготовку до занять, ми встановили стійку тенденцію до його зниження по курсах. Так, студенти 1-го курсу витрачають щоденно на самостійну підготовку до занять 88хв., 2-го курсу – 76хв., 3-го – 55хв., 4-го – 40хв. Це, на нашу думку, також є однією з причин погіршення успішності студентів.

Як зазначено багатьма науковцями, одним із реальних шляхів вдосконалення навчального процесу студентів є модульне навчання. Нами було запропоновано студентам вказати своє ставлення до впровадження цієї системи в навчальний процес. 55% опитаних студентів позитивно висловились за впровадження цієї системи; 26% - висловились негативно; 19% - байдуже ставляться до впровадження цієї системи.

Для покращення самостійної роботи студентів серед п’яти запропонованих факторів на покращення інформаційного забезпечення вказало 52% опитаних студентів, на ширше застосування комп’ютерних технологій в навчальному процесі – 46%; на надання кваліфікованих консультацій зі сторони викладачів – 33%; на вдосконалення змісту і методики викладання навчальних дисциплін – 22%; на забезпечення належного контролю за результатами самостійної роботи – 14%.

71

Таким чином, на основі аналізу результатів опитування студентів, нами було встановлено, що домінуючим мотивом до навчальної діяльності студентів факультету фізичного виховання ЛДІФК являється бажання отримати вищу освіту, другим важливим мотивом являється бажання стати висококваліфікованим фахівцем. Основними факторами, що зумовлюють інтерес до навчання є бажання без проблем завершити навчання та отримати диплом, бажання підвищити свій освітній рівень та практична цінність для фахової підготовки.

Як негативні відзначаються тенденції з кожним курсом до зниження бажання студентів стати висококваліфікованим фахівцем, погіршення відвідування занять студентами, зниження середнього часу щоденної самостійної підготовки до занять. Наслідком цього, очевидно, є погіршення успішності.

Ці тенденції спонукають до пошуку шляхів підвищення мотивації до навчальної діяльності та вдосконалення самого навчального процесу. Зрозуміло, що ця проблема потребує подальших досліджень

Література: 1. Алексюк А.М. Педагогіка вищої освіти України. К. „Либідь”. – 1998. – 550 с. 2. Арыдин В.М., Атанов Г.А. Учебная деятельность студентов: справочное пособие для

абитуриентов, студентов, молодых преподавателей.- Донецк: ЕАИ-пресс, 2000. – 80 с. 3. Атанов Г.А. Деятельностный поход в обучении. – Донецк: ЕАИ- Пресс, 2001.- 160 с. 4. Бєлікова В.В. Контроль професійних умінь як засіб впровадження особистісно-

орієнтованого навчання // Нові технології навчання: Науково-методичний збірник. - 2000.- Вип.28.- с. 13-19.

5. Головко М.В. Загальні тенденції та психолого-педагогічні проблеми запровадження сучасних технологій навчання // Нові технології навчання: Науково-методичний збірник. - К., 2001. Вип. 30.- с. 89-98.

6. Костенко В. Модульно- розливальне навчання: від управління до методичного забезпечення // Рідна школа. – 2000.-№7.-с. 17-23.

Сергій Приймак, Наталія Власенко



ПРОБЛЕМИ АДАПТАЦІЙНОГО ПЕРІОДУ СТУДЕНТІВ У ВУЗі Виховний процес у вищому навчальному закладі має певні відмінності і особливості в

порівнянні з середньою школою. Це обумовлюється перш за все, тим що до ВНЗ молода людина вступає з певними бажаннями вчитися, визначеним світоглядом і вподобаннями, своїми думками і поглядами. Адже середня школа, батьки, оточення – це ті фактори, які протягом життя молодої людини безпосередньо і опосередковано впливали на процес її формування і становлення. Зрозуміло, що результатом цього впливу є молоді люди, які доповнюючи вказані фактори, виробили свою позицію і погляд на життя.

Вступ до вищого навчального закладу – це певний рубіж у житті молодої людини, що начебто відокремлює дитинство і юні роки з опікою батьків, заборонами від можливості самовиразитись, самоутвердитись, заявити про свої погляди. Соціологічні опитування, проведені гуманітарно-виховною частиною нашого університету, свідчать, що близько 80 відсотків абітурієнтів все ж обирають після школи життєвий шлях самостійно, тобто без тиску з боку будь-кого. А це вже вагомий показник того що студентами ВНЗ стають люди, які можуть обґрунтувати свій вибір і усвідомлюють свою подальшу професійну долю.

72

З перших днів навчання у групах починають розгортатись конфлікти на ґрунті лідерства, свого само визнання і бажання, щоб тебе визнали інші. Дуже важко самим студентам вирішувати ці питання.

Крім того, додаються фактори відлучення від дому приїжджих, відсутність батьків, їх опіки і порад, друзів, наявності нової обстановки, нової кімнати в гуртожитку і сусіда по кімнаті. Саме в цей момент важливо керівництву ВНЗ вчасно зреагувати на проблеми і труднощі студентів, допомогти і навчити безконфліктно їх вирішувати.

З досвіду організації виховної роботи з’ясувалось, що робота із студентами першого курсу має першочергове значення, бо від організації студентського життя залежить ефективність подальшого навчання, професійного та морально-культурного розвитку майбутніх фахівців.

Вважаємо, що саме на 1-му курсі в студентів розвивається прагнення до активної громадської діяльності, духовно насиченого студентського життя. Успішність проходження адаптаційного періоду – це передумова їхньої майбутньої професійної діяльності і показник рівня соціальної активності.

Завдання вузу – навчити студентів раціонально витрачати свій час, цінувати його. Основним соціальним обов’язком студентів, зрозуміло, є навчання. Систематичне оволодіння знаннями, відвідування лекцій, семінарів і самостійна робота з виконанням навчальної програми – все це і є соціально корисна праця.

Студентові дуже важливо вміти слухати і занотовувати лекції як основне джерело інформації, вміти готуватися до сесії, складати іспити.

У студентів, як правило, інакше організований побут – їх мешкання в гуртожитках або на приватних квартирах є тимчасовим, воно відбиває нестабільний процес буття. Активне спілкування юнаків і дівчат в аудиторіях, гуртожитках або на приватних квартирах – все це створює певний клімат переваги духовного над побутовим. Соціальний авангардизм викликає інколи неадекватну реакцію на політичні події, громадські рухи, імпульсивні пориви до страйків, тощо. І все таки головне для студента – навчальна діяльність. Тут не обійтися без кількох порад і рекомендацій відповідно до форм існуючої організації навчального процесу.

Насамперед педагогічні здібності виявляють в абітурієнта, а згодом – у студента ту спрямованість до професії, яку звуть покликанням і яка визначає його “точку зору” в житті, вміння поступово розвивати її у процесі самовиховання – є однією з вирішальних рис і підготовці себе до майбутньої діяльності в школі. Тут потрібне цілеспрямоване самовиховання.

Отже, студент педагогічного закладу постає зараз як одна з важливих фігур майбутнього суспільства. Не лише в майбутньому, а й у процесі навчання він активно формує свою особистість, своє громадське моральне обличчя, індивідуальну неповторність, свою педагогічну і загальну культуру.

Педагогіка вищої школи як молода, перспективна наука може допомогти і викладачам педагогічних закладів, і їхнім вихованцям правильно орієнтуватись у бурхливому вирі сьогоденного життя з його матеріальними і духовими складнощами, не зійти з обраного шляху і гідно служити справі освіти.

73

РОЗДІЛ IV. ПОШУК ШЛЯХІВ ТА ПРАКТИЧНА РЕАЛІЗАЦІЯ ТВОРЧОЇ СПРЯМОВАНОСТІ ОСОБИСТОСТІ МАЙБУТНІХ ФАХІВЦІВ У ПРОЦЕСІ

ПРОХОДЖЕННЯ ПЕДАГОГІЧНОЇ ПРАКТИКИ

Сергій Тридух Кіровоградський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка

ФОРМУВАННЯ КОМУНІКАТИВНОЇ КОМПЕТЕНЦІЇ МАЙБУТНЬОГО ВЧИТЕЛЯ ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ У ПРОЦЕСІ ПРОХОДЖЕННЯ

ПЕДАГОГІЧНОЇ ПРАКТИКИ В ШКОЛІ Постановка проблеми у загальному вигляді. Педагогічна практика є однією із

ключових ланок професійно-педагогічної підготовки студентів факультету фізичного виховання, оскільки вона забезпечує можливість поєднання теоретичного навчання студентів в університеті з їхньою практичною діяльністю та виконанням обов’язків вчителя у загальноосвітній школі та в навчально-виховних закладах інших типів. Крім цього, як показує статистика, для більшості студентів педагогічна практика є початком трудового досвіду, першою сходинкою взаємодії у реальному навчальному середовищі та полем для випробуваннях власних професійних сил та компетенцій. Тобто, мета педагогічної практики–сприяти якісній підготовці студентів до самостійного та творчого виконання функцій вчителя фізичної культури та педагога-вихователя, удосконаленню професійних якостей та переконань. На виключній важливості педагогічної практики в свій час наголошували А. М. Алексюк, Ю. К. Бабанський М. М. Дубінка та інші.

Формулювання завдань. Проте, у науковій літературі не здобуло досить широкого висвітлення питання особливостей педагогічної практики майбутніх вчителів фізичного виховання, зокрема особливостей процесу комунікативної компетенції. У контексті цього варто наголосити, що генеральним показником особистості майбутнього вчителя є його соціалізація, яка виховується протягом усього навчання у вузі, а також удосконалюється за місцем праці у колективі. Людина одержує якості, необхідні для життя в суспільстві, набуває життєвого досвіду. Цей процес здійснюється за допомогою складних соціальних, соціально-психологічних та психологічних механізмів і характеризується інтегративністю.

Дана стаття має на меті аналіз змісту процесу формування комунікативної компетенції, як однієї із невід’ємних складових соціалізованої особистості майбутнього вчителя фізичного виховання в умовах проходження педагогічної практики у школі.

Виклад основного матеріалу. Основними функціями вчителя фізичної культури є: розвиваюча, що полягає у здійсненні всебічного розвитку особистості учня засобами

фізичної культури; проективна, що полягає в умінні науково грамотного підбору навчального матеріалу та

плануванні навчального процесу; організаторська, що полягає у організації, проведенні та управлінні різних форм

навчальної взаємодії з учнівським колективом; ціннісно-орієнтована, що полягає в умінні вчителя орієнтуватися у системі цінностей

сучасного учня та враховувати його запити та потреби у процесі навчальної взаємодії; комунікативна, що полягає у виборі правильних та виправданих практикою стратегій

спілкування, володінні педагогічними секретами побудови гарних стосунків тощо[7, 6-8]. Звісно, передумовами для формування та становлення більшості перерахованих

функцій є опанування теоретичними курсами психолого-педагогічних та спеціальних дисциплін, а ось комунікативна компетенція формується лише в умовах живого спілкування з викладацьким, студентським колективом у вузі та з учнівським та вчительським колективом під час проходження педагогічної практики.

74

У педагогічній взаємодії позиція вчителя, його професійні якості, в цілому його особистість–найважливіший інструмент впливу. Інтегральною характеристикою здатності педагога здійснювати професійне спілкування є його комунікативність. Вчитель прагне взаємодії з дітьми спілкування і це приносить їм двобічне задоволення.

Комунікативність – це професійно-особистісна якість педагога, що характеризується потребою у спілкуванні, здатністю легко вступати в контакт, викликати позитивні емоції у співрозмовників, відчувати задоволення від спілкування [5, 291-292].

Комунікативність містить 3 основні компоненти: комунікабельність, відчуття соціальної спорідненості, альтруїзм[5, 129-130].

Рівень комунікативності залежить від соціальних установок учителя. Комунікабельність як складова комунікативності стає значущою за умови відчуття педагогом соціальної спорідненості з оточенням( учнями, колегами), коли він не протиставляє себе, свій досвід, а об’єднується зі співрозмовниками, що забезпечує суб’єкт суб’єктні стосунки у взаємодії. Альтруїзм полягає у домінанті на інтересах співрозмовника, що вже є ознакою професійної діалогічної взаємодії.

Серед якостей, необхідних вчителеві для ефективного спілкування: емпатія,рефлексія,автентичність,відкритість,конкретність,ініціативність,інтерес, зворотній зв’язок, артистизм, оптимізм, симпатія [3, 170].

Майстерність спілкування вчителя полягає саме в тому, щоб допомогти учням стати активними співучасниками взаємодії. З власного досвіду проходження педагогічної практики у ЗОШ № 31 м. Кіровограда автор робить наступні висновки та формує такі рекомендації щодо формування комунікативної компетенції студента-практиканта факультету фізичного виховання: особистісну налаштованість на діалогічну взаємодію з учнями, яка проявляється у прагненні проводити з ними більше часу як на занятті, так і у позаурочний час, цікавитися їхнім життям, колом захоплень; обговорення тем, які їх хвилюють; акцентованість на спільній діяльності, яка хоч і містить елемент конкурентності і виховує дух боротьби, проте формує почуття команди; більш широка практика видів діяльності, які потребують вступного слова вчителя , а також його коментаторської діяльності. Ефективними у цьому відношенні є рухливі ігри, котрі мають вербальний супровід, а також фізична рухова діяльність, що потребує подальших коментарів вчителя та учасників діяльності.

Перспективу подальших наукових розвідок автор вбачає в дослідженні питання комунікативних практик, що дозволяють удосконалювати та поглиблювати психологічну контактність вчителя та учнів на заняттях фізичною культурою.

Література: Добрович А.Б. Воспитателю о психологии и психогигиене общения.–М., 1987. Кан-Калик В.А. Основы профессионально-педагогического общения.–Грозный, 1979. Кан-Калик В.А. Учителю о педагогическом общении.– М., 1987. Леонтьев А.А. Педагогическое общение–М.,1979. Педагогічна майстерність /за ред. І.А. Зязюна.–К., » Вища школа», 2004. Словник термінології з педагогічної майстерності.– Полтава, 1995. Шерета В.В. Педагогічна практика. Навчально-методичний посібник для студентів 3-5 курсів педагогічного університету. - Кіровоград, 2003.

75

РОЗДІЛ V. ОСНОВНІ АСПЕКТИ ОЗДОРОВЧОЇ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ ТА ФІЗИЧНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ У СИСТЕМІ ОСВІТИ

Сергій Ізмайлов, Ольга Ізмайлова


ОСНОВНІ АСПЕКТИ ЗАСТОСУВАННЯ МЕТОДІВ РЕФЛЕКСОТЕРАПІЇ ДЛЯ

ПРОФІЛАКТИКИ ПРОФЕСІЙНИХ СПОРТИВНИХ ПАТОЛОГІЙ Останнім часом медицина, у тому числі і спортивна, усе більше звертається до

традиційних методів лікування, які використовують природні способи і засоби впливу на організм людини. Саме в спорті методи традиційної медицини мають найбільші перспективи, тому що спорт і патологія – поняття діаметрально протилежні. Ще Гіппократ говорив, що лікує природа, а медицина лише слуга природи, припускаючи такий вплив на організм хворого, що активізує власні приховані компенсаторні і регенеративні сили організму.

За звичкою звертаючись до таблеток і ін'єкцій, сучасні спортсмени схильні не помічати важливості природних впливів на організм. Вживаючи у великих кількостях різні гормони і прогормони, початківці, та й досвідчені спортсмени, найчастіше просто не знають, що кількість цих, не особливо корисних у великих дозах, факторів гуморальної регуляції можна знизити без найменших втрат для спортивних досягнень. Збільшення пула власних гормонів і ензимів досягається методами традиційної медицини, зокрема рефлексотерапії, такими як акупунктура, шиацу, масаж, мануальна терапія й ін. Більш того, ці ж самі методики можуть сприяти багаторазовому збільшенню витривалості, працездатності, сили, реакції, швидкості і повноті відновлення після навантажень. Методи рефлексотерапії можуть застосовуватися на самих різних рівнях і для профілактики будь-яких професійних спортивних патологій.

У силових видах спорту величезне навантаження приходиться на хребет. Неадекватні навантаження чи неправильно побудоване тренування можуть привести до патології хребетного стовпа. Хребет є складноорганізованою цілісною структурою, зміни одних елементів якої обов'язково спричинять за собою більш довгий ланцюг змін у всьому організмі.

У кожної людини є вроджений динамічний стереотип, здатний змінюватися в залежності від регулярних зовнішніх чи внутрішніх впливів на опорно-руховий апарат. Безумовно, одним з таких факторів є силове тренування. Крім того, ще не приступивши до серйозного тренінгу, людина уже володіє неправильним, із точки зору фізіології і біомеханіки, руховим стереотипом. Він змінений факторами, що є невід'ємною частиною нашого побуту: „сидяча” чи „стояча” робота, селективна робота якої-небудь однієї групи м'язів і т.п..

Динамічний стереотип здатен змінюватися. Сучасною вертеброневрологією не відзначено практично жодної людини із незміненим руховим стереотипом. Виходячи з цього, заняття силовою підготовкою потенціюють ці зміни і можуть принести не користь, а шкоду. Якщо людина протягом 10 років щоранку буде займатися просто ранковою гімнастикою, яка розрахована на всі групи м'язів, то це може привести до захворювання хребта. Але достатньо, в залежності від її фізіологічних вигинів, виключити якісь вправи, а якісь додати, і від цих занять шкоди не буде. При нарощуванні м'язової сили, наприклад, прямих м'язів живота, при підніманні тулуба з положення лежачи в положення сидячи, виникає напруга антигравітаційних (сприяючих підтримці тіла у вертикальному положенні) поперекових м'язів.

76

Найчастіше перебудова динамічного стереотипу характеризується тим, що постійно працююча група м'язів викликає іммобілізацію визначеного відділу хребта, що приводить до появи нерухомих сегментів і місцевої гіподинамії. Виникають функціональні блокади.

Виключені з руху рухові сегменти змінюють функціональний стан надсегментарних відділів нервової системи, впливаючи на закодований у довгостроковій пам'яті руховий стереотип людини, формуючи новий, у результаті чого вище - і нижчерозміщені рухові сегменти хребетного стовпа компенсують обсяг руху. Ця локальна міофіксація може привести до появи вогнищ міофіброзу. За рахунок нейроостеофіброзу відбувається іммобілізація ураженого рухового сегмента хребта вже „пасивними” тканинами. Велике значення у виникненні дегенеративних змін має погіршення кровообігу в хребті, і в зв'язку з цим, передчасний розвиток процесів старіння. Сприяють розвитку дегенеративних змін і такі фактори як травми і мікротравми, особливо коли вони часто повторюються.

Пізніше поява болючих відчуттів і суб'єктивних скарг при дегенеративних процесах у хребті пов'язана із відсутністю іннервації в міжхребцевих дисках, у зв'язку з чим перші клінічні прояви захворювання можуть виникати, коли диск уже зруйнується наполовину чи навіть на 2/3. Ознаки раннього ушкодження міжхребцевого диска і, як наслідок, обмеження рухливості дуговідростчатих суглобів виявляє мануальна діагностика.

Циркуляція крові в хребті має свої особливості. У венах спинного мозку немає венозних клапанів і вони не оточені м'язами. В результаті цих анатомічних особливостей у хребетному каналі відбувається постійний застій венозної крові і там, де є пасивне обмеження рухливості (функціональна блокада), сповільнюється видалення продуктів обміну з тіл хребців і міжхребцевих дисків. Для того, щоб забезпечити достатній венозний відтік, необхідно, щоб усі дуговідростчаті суглоби рухалися вільно. Супутній спазм оточуючих суглоб м'язів при частковій чи повній блокаді суглобу також сприяє погіршенню венозного відтоку з хребетного каналу, в результаті чого виникають статичні (зв'язані з навантаженням) і динамічні (зв'язані з неправильним рухом) зміни в хребті.

На думку К. Левіта, уся клінічна розмаїтість при захворюваннях хребта не пов'язана з патологією хребетних дисків, і блокада дуговідростчатих суглобів відбувається рефлекторно, внаслідок подразнення чутливих нервових закінчень у суглобах, м'язах, зв'язках і оточуючих суглоби тканинах, коли виникає обмеження зазору суглоба саме на функціональній основі, а не внаслідок дегенеративних змін.

Така блокада спочатку компенсується підвищеною рухливістю в сусідніх ділянках хребта. Потім вона переходить на сусідні вище - і нижчерозміщені хребці. Це викликає цілий ряд порушень у виді гіпо - і гіперфункцій, що веде до морфологічних змін. Надалі функціональні порушення викликають атрофічні і дегенеративні зміни, що зменшують адаптаційну здатність хребта до наступних навантажень.

Відповідно до сучасних уявлень, одним із механізмів утворення функціональних блокад у суглобах є защемлення менискоїдів суглобів, що може бути пов'язане із компресією хребців при великих навантаженнях. Внаслідок цього виникають обмеження рухів і біль.

Для запобігання патології хребта, пов'язаної з перебудовою динамічного стереотипу і високими навантаженнями, при заняттях силовими видами спорту, необхідні адекватна гемодинаміка задіяних сегментів і повна функціональна мобільність.

Мануальна терапія є одним із найбільш діючих методів рефлексогенного впливу, тому що хребет – одна з найбільших рефлексогенних зон, і маніпуляції на ньому здатні впливати практично на всі внутрішні органи, стимулюючи їх чи попереджаючи патологію. Рефлексопрофілактика може підвищувати резистентність організму, тому що „рефлекторні впливи, будучи стресогенними подразниками, викликають розвиток неспецифічних адаптаційних реакцій, що забезпечують перехресну стійкість організму до різних потенційно патогенних факторів" (Василенко А. М., 1989).

Література: Башкиров В.Ф. Комплексная реабилитация спортсменов после травм опорно-двигательного аппарата. – М.: Физкультура и спорт, 1984. – 240 с.

77

Коган О.Г. Реабилитация больных при травмах позвоночника и спинного мозга. – М.: Медицина, 1975, - 240 с. Котова І. та ін. Активна реабілітація інвалідів-спинальників засобами фізичної культури і спорту. – Львів, 1994, ч. 1. – 320с. Платонов В.Н. Общая теория подготовки спортсменов в олимпийском спорте. Учебное издание. – К.: АО КД «Олимпийская литература», 1997 – 583 с.

Павло Хоменко Інститут педагогіки АПН України

ВИКОРИСТАННЯ ПОКАЗНИКА ЗАГАЛЬНОГО ЦЕНТРУ МАС ТІЛА (ЗЦМ) В

ДИФЕРЕНЦІАЛЬНІЙ БІОМЕХАНІЦІ

Порушення постави являють одну з найбільш актуальних проблем дитячого здоров'я. Ці порушення виникають, як правило, через нераціональний руховий режим дітей і створюють несприятливі умови для функціонування різних органів і систем людини.

У спеціальних медичних посібниках постава визначається як звична поза невимушено стоячої людини без активної м'язової напруги.

Морфологічно постава визначається як звична поза невимушено стоячої людини, яку вона приймає без зайвої м'язової напруги. З погляду фізіології, постава - це навичка чи система визначених рухових рефлексів, що забезпечує в статиці і динаміці правильне положення тіла в просторі. У біомеханіці постава розглядається як невимушена поза тіла людини, що знаходиться в ортоградному положенні, оцінювана з урахуванням геометрії мас тіла людини.

Після народження дитина відразу ж починає боротьбу з багатьма зовнішніми впливами. І самим головним стимулом, що буде формувати поставу, є гравітація. З моменту народження і до формування постави, властивій дорослій людині, кожна дитина, проходить наступні рівні формування рухів:

• рівень А - дитина, лежачи на животі, піднімає голову. При цьому за рахунок шийно-тонічних рефлексів формується рівень, що забезпечує рівновагу тіла і базовий поріг напруги м'язів;

• рівень В - формування м'язово-суглобних зв'язків, що визначають розвиток автоматизму рухових циклів. Цей період відповідає етапу навчання повзанню і сидінню; починає формуватися механізм однобічного, а потім і різнобічного включення м'язів кінцівок, що надалі забезпечує формування оптимального стереотипу ходьби і стояння;

• рівень С - формується до кінця першого року життя і дозволяє дитині оперативно орієнтуватися в просторі з використанням наявного арсеналу рухових навичок;

• рівень D - створюється вертикальна поза тіла, при якій м'язовий баланс у положенні стоячи забезпечується при мінімальних м'язових витратах.

На формування хребетного стовпа людини і його вертикальну позу, робить висота розташування ЗЦМ тіла.

У немовлят ЗЦМ тіла розташовується на рівні V-VІ грудних хребців. Таке краніальне розташування ЗЦМ тіла зумовлюється характерними пропорціями тіла немовляти.

В міру росту ЗЦМ тіла поступово знижується. Так, у 6-місячної дитини він розташовується на рівні X грудного хребця. У 9-місячному віці, коли більшість дітей може самостійно стояти, ЗЦМ тіла опускається до рівня XІ-XІІ грудних хребців.

До двох років дитина стоїть вже більш впевнено і значно вільніше переміщає центр ваги в межах площі опори. Висота ЗЦМ тіла розташовується на рівні І поперекового хребця.

Постава трирічної дитини при стоянні характеризується вертикальним положенням тулуба і невеликим згинанням нижніх кінцівок (кут згинання в колінному суглобі дорівнює

78

175°). Горизонтальна площина ЗЦМ тіла розташовується на рівні ІІ поперекового хребця. Подовжні осі стіп утворять кут приблизно 25- 30°, як у дорослих.

У поставі дітей п'ятилітнього віку уже відсутні ознаки нижніх кінцівок (кут у колінному суглобі дорівнює 180°). Горизонтальна площина ЗЦМ тіла розташовується на рівні ІІІ поперекового хребця.

Поставу можна оцінювати по геометрії мас тіла людини, тому що однієї з причин її порушень є виникнення надмірно великого перекидаючого моменту щодо однієї чи двох площин простору, займаного тілом людини. Це викликає зайву напругу м’язів-розгиначів і деформацію подовжньої осі хребетного стовпа.

Термін "геометрія мас" характеризує розподіл біоланок тіла людини в просторі відносно соматичної системи відліку, включає дані про місце локалізації загального центра мас, моментів інерції біоланок щодо їхніх осей і площин обертання, еліпсоїдів інерції і ряду інших показників.

Положення ЗЦМ тіла вивчалося багатьма вченими вже дуже давно. Його локалізація залежить від розміщення мас окремих частин тіла.

Будь-які зміни в тілі, зв'язані з переміщенням його мас і порушенням колишнього їхнього співвідношення, змінюють і положення центра мас.

Уперше положення загального центра мас визначив Джованні Альфонсо Бореллі (1680), що у своїй книзі "Про локомоції тварин" відзначив, що центр мас людського тіла, що знаходиться у виправленому положенні, розташовується між сідницями і лобком. Користаючись методом зрівноважування (важелем першого роду), він визначав розташування ЗЦМ на трупах, поклавши їх на дошку і зрівноваживши її на гострому клині.

Для вивчення положення центра мас було багато зроблене Браном і Фішером, що проводили свої дослідження на трупах. На підставі цих досліджень вони визначили, що центр мас тіла людини розміщений в області малого таза в середньому на 2,5 см нижче мису хрестця і на 4-5 див вище поперечної осі тазостегнового суглоба. Якщо при стоянні тулуб висунутий уперед, то вертикаль ЗЦМ тіла проходить перед поперечних осей обертання тазостегнового, колінного і гомілковостопного зчленувань. В положенні лежачи ЗЦМ тіла зміщується в сторону голови приблизно на 1%; у жінок він розміщений на 1 – 2 % нижче ніж у чоловіків; у дошкільників він знаходиться значно вище ніж у зрілих людей.

Для визначення ЗЦМ тіла використовуються експериментальні або розрахункові методики.

Для визначення положення ЗЦМ тіла при різних положеннях тіла була сконструйована спеціальна модель, заснована на принципі використання способу головних точок. Бернштейном (1973) був запропонований метод обчислень ЗЦМ тіла з використанням відносної ваги його окремих частин і положення центрів мас окремих ланок тіла.

Вікторія Гуменюк


СПОРТИВНО-ОЗДОРОВЧІ ЗАНЯТТЯ УЧНІВ МОЛОДШИХ КЛАСІВ У ГРУПІ

ПРОДОВЖЕНОГО ДНЯ ЗАГАЛЬНООСВІТНЬОЇ ШКОЛИ Діти починають відчувати дефіцит рухової активності, коли стають учнями молодших

класів, Багатогодинне сидіння за партою є складним випробуванням для учнів молодших класів загальноосвітніх шкіл. Разом з тим, молодший шкільний вік – період найбільш активного росту організму, розвитку функціональних можливостей та фізичних якостей. Він потребує адекватних обсягів рухової активності, які не забезпечуються шкільними уроками фізкультури.

До забезпечення оптимального рівня рухової активності дитини повинні бути залучені групи продовженого дня, із спеціально організованими заняттями.

79

Матеріали опублікованих наукових праць свідчать про недоліки організації фізкультурно-оздоровчих занять в групах продовженого дня, що не сприяє ефективному вирішенню проблеми підвищення обсягів рухової активності дітей.

В зв‘язку з цим метою нашої роботи було: запропонувати зміст фізкультурних занять у групах продовженого дня з врахуванням тижневої динаміки працездатності школярів.

Завдання дослідження: проаналізувати добову і тижневу динаміку працездатності молодших школярів; запропонувати зміст та інтенсивність навантажень фізкультурних занять молодших

школярів у групах продовженого дня. Для вирішення поставлених завдань використовуються наступні методи дослідження:

аналіз спеціальної літератури; тестування; теоретичне моделювання; педагогічних експеримент; методи математичної статистики.

Дослідження проводили за участю учнів, які відвідують групу продовженого дня загальноосвітньої школи № 1 м. Коломия Івано-Франківської області.

Аналіз літературних джерел свідчить, що поступове підвищення працездатності припадає на період з 9 до 12 години. Після чого починається зниження працездатності, яке триває дві години, із подальшим хвилеподібним підвищенням – з 14 до 16,17 години. У подальшому відзначається поступове зниження працездатності.

У спеціальній літературі також описана тижнева динаміка працездатності школярів, яка зростає на початку тижня (понеділок – вівторок), є найбільшою у середу, а потім – поступово знижується до вихідних днів, після яких знову підвищується.

Враховуючи тижневу динаміку працездатності молодших школярів, ми розробили програму фізкультурних занять для груп продовженого дня.

У залежності від рівня працездатності, програмою запропоновано робити акцент на розвитку тих чи інших рухових якостей:

Так, у понеділок – розвиток сили та швидкісно-силових якостей. Інтенсивність висока. ЧСС – 160-170 уд/хв.

У вівторок – розвиток швидкості та спритності. Інтенсивність максимальна. ЧСС – 180-190 уд/хв.

В середа – розвиток швидкості та спритності. Інтенсивність максимальна. ЧСС – 180-190 уд/хв.

У четвер – розвиток швидкісно-силових якостей та сили. Інтенсивність висока. ЧСС – 160-175 уд/хв.

П‘ятниця – розвиток гнучкості та витривалості. Інтенсивність низька. ЧПП – 140-160 уд/хв.

Експериментальні заняття проводились урочного типу, тривалістю 45 хв. Одна група дітей (15 чол.) займалася за експериментальною програмою, у другій (аналогічної чисельності) проводилися заняття традиційного змісту

До експерименту ми виявили, що як в експериментальній, так і в контрольній групах найбільша кількість учнів мають „добрий” рівень фізичної підготовленості, за іншими показниками учасники обох груп також не мали суттєвих розбіжностей.

Після завершення експерименту, краща динаміка підвищення рівня фізичної підготовленості спостерігалася в учнів експериментальної групи. Так, більше третини учасників експериментальної групи підвищили рівень своєї фізичної підготовленості. Разом з тим, в контрольній групі таких дітей було лише 4%.

Аналіз отриманих і частково наведених результатів дослідження дозволяє стверджувати, що програма фізкультурно-оздоровчих занять, сформована з врахуванням динаміки працездатності дітей, є ефективною для груп продовженого дня і може бути рекомендована для впровадження в загальноосвітніх школах.

Література: Вільчковський Е.С., Козленко М.П., Цвек С.Ф. Система фізичного виховання школярів. –Київ, 1998. –с.47 – 59.

80

Волинець Ю.Й. Організація фізкультурно-оздоровчих заходів в режимі дня школяра. –Луцьк. 1999. –с. 6 – 34.

Тетяна Гришко, Тамара Денисовець Полтавський державний педагогічний


ЗДОРОВ’Я ЛЮДИНИ ЯК НАЙВИЩА СУСПІЛЬНА ЦІННІСТЬ Здоров’я людини - це найвища цінність, яка повинна займати верхній щабель в

ієрархічній системі якісних виявів кожної особистості. Стан здоров’я людини впливає й одночасно зумовлює всі сторони й сфери життєдіяльності особистості з біологічного, духовного і соціального погляду. Розв’язання проблеми здоров’я суттєво залежить від характеру освіти. Сучасний стратегічний орієнтир діяльності всіх підрозділів освіти – виховання гармонійно розвиненої особистості. Але для розв’язання цього завдання недостатньо володіти лише глибокими професійними знаннями і навичками, мати високий рівень культури, потрібне ще й міцне здоров’я.

У Національній доктрині розвитку освіти у ХХІ столітті визначено, що „... пріоритетним завданням системи освіти є навчання людини відповідального ставлення до власного здоров’я і здоров’я оточення як до найвищих суспільних та індивідуальних цінностей. Держава сприяє розгортанню наукових досліджень та нових практичних розробок з проблем стану здоров’я й організації медичної допомоги дітям, молоді, вихованню здорового способу життя та культури поведінки особистості” [3].

У 1948 році ВООЗ прийняла визначення здоров’я, основане на уявленнях Г. Сигериста: „Здоров’я – це стан повного фізичного, психічного та соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороби чи фізичних вад” [4].

При формуванні здоров’я і формуванні здорового способу життя підростаючого покоління на сучасному етапі значна увага звертається на співвідношення факторів, які визначають здоров’я людини. За даними ВООЗ та багатьох дослідників встановлено, що здоров’я на 50-55% залежить від способу життя (умови, режим, харчування, фізична культура, мікроклімат у сім’ ї та колективі, наявність шкідливих звичок); генетичного фактора (спадковість) – на 20%; навколишнього середовища, природнокліматичних умов (забруднення повітря, води, ґрунту, різні зміни атмосферних впливів, підвищенні магнітні, геліокосмічні випромінювання) – на 20%; системи охорони здоров’я – на 10% [2].

Аналіз факторів, які впливають на здоров’я, показує, що воно значною мірою залежить від самої людини, її свідомості, способу життя, умов праці, харчування, звичок та поведінки, фізичного виховання. У сучасній педагогічній науці вагоме значення надається фізичному вихованню як пріоритетному напрямку розвитку освіти нашої держави. Національна доктрина розвитку освіти України у ХХІ столітті, Концепція фізичного виховання, Закон України „Про фізичну культуру і спорт”, цільова комплексна програма „Фізичне виховання – здоров’я нації” передбачають реформування фізичного виховання населення, пошук нових педагогічних технологій, спрямованих на удосконалення процесу фізичного виховання, всебічного розвитку учнів, утвердження пріоритетів здорового способу життя.

Фізичне виховання – це соціально-педагогічний процес, спрямований на зміцнення здоров’я й загартування організму, гармонійний розвиток фізичних форм, функцій людини, формування життєво важливих навичок та умінь, що здійснюється у єдності з розумовим, моральним, естетичним і трудовим вихованням.

Обов’язкові заняття фізичними вправами за державними програмами проводиться у дошкільних закладах, загальноосвітніх школах, у всіх типах спеціальних навчальних закладах, у армії тощо. Фізична культура – частина культури суспільства, що включає

81

систему фізичного виховання та сукупність спеціальних наукових знань і матеріальних засобів, необхідних для розвитку фізичних здібностей людини, зміцнення її здоров’я. Вона органічно включає в себе громадську, особисту гігієну, гігієну праці й побуту, широко використовує сили природи, виховує правильний режим праці й відпочинку [1; с. 345].

Поняття „фізична культура” тісно взаємозв’язане з поняттям „гігієна” (від грец. - здоровий) – наука, що вивчає вплив різноманітних факторів навколишнього середовища й виробничої діяльності на здоров’я людини, її працездатність, тривалість життя, розробляє практичні заходи оздоровлення умов життя й праці людини [1; с. 67].

Перше, на що слід звернути увагу, це висока фізична активність – рух. Величезні можливості, закладені в організмі кожної людини, можуть бути реалізовані у здоров’я і активне довголіття тільки за умови постійної дружби з фізичними навантаженнями. На жаль, більшість людей нашої держави ведуть малорухливий спосіб життя, саме серед них формується багатомільйонна армія людей, які не можуть вважатися здоровими, але поки що екстреної медичної допомоги не потребують.

Фізичний розвиток багато в чому залежить від дозованої рухової активності людини, регулярних занять фізичною культурою. Недостатність рухової активності викликає багато скарг і симптомів: швидку втому, зниження працездатності, порушення концентрації уваги, підвищену нервово-емоційну збудливість. Науково-технічний прогрес, інтенсифікація навчального процесу в школі і вдома знижують рухову активність дітей і молоді.

Під гіпокінезією розуміють недостатність м’язової діяльності людини. Гіпокінезія означає зменшення рухової діяльності з обмеженням рухів, а гіподинамія – зменшення сили скорочення м’язів. У звичайних умовах ці стани, як правило, поєднуються, тому часто користуються терміном „гіподинамія”. Гіподинамія являє собою особливий стан організму, викликаний тривалим обмеженням м’язової діяльності.

Обмеження рухливості – гіпокінезія – впливає на ріст і розвиток, на стан здоров’я і фізичну дієздатність. Гіпокінезія веде до погіршення діяльності серцево-судинної системи і органів дихання, гальмує обмін речовин. Вона згубно впливає на центральну нервову систему, знижує працездатність і сприяє виникненню раннього стомлення. При низькій руховій активності – гіподинамії – спостерігається: зниження обмінних процесів і збільшення маси тіла, відставання розвитку м’язової системи, погіршення постави; відставання основних фізичних якостей (швидкості, сили, спритності, витривалості); зниження фізичної працездатності і загальної фізичної підготовленості; звуження функціональних можливостей серця, легень; зниження загальної імунно-біологічної реактивності; швидка втома від напруженої розумової роботи.

Руховий „голод„ сповільнює загальні темпи розвитку і росту, збільшує невідповідність між морфологічними і функціональними показниками організму, сприяє перевтомі. Гіподинамія вважається одним з вагомих „факторів ризику”, що можуть сприяти виникненню ряду захворювань, навіть у молодому віці: ожиріння, цукрового діабету, захворювань серцево-судинної системи, нервово-психічних розладів функціонального характеру.

Якщо гіподинамія виникає в дитинстві, в зрілому і похилому віці вона поглиблюється. Тому боротьбу з гіподинамією розглядають як важливу біологічну і соціальну, в тому числі й педагогічну проблему. Особливо гостро дана проблема постає в даний час, коли рівень життя і здоров’я населення значно знизився.

Література: Гончаренко С. Український педагогічний словник. – К.: Либідь, 1997. - 67 с., 345 с. Лисицын Ю.П. Здоровье населения и современные теории медицины. – М.: Медицина, 1982. – 326 с. Національна доктрина розвитку освіти у ХХІ столітті. Вид-во шкільний світ, 2001. – 16 с. Устав ВОЗ // Основные документы ВОЗ. – 36-изд. – Женева, 1986. – С. 5-36.

82

Ігор Підлужний, Світлана Підлужна Полтавський державний педагогічний


СИСТЕМА КОМПЛЕКСНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ СПОРТСМЕНІВ Різко збільшені об’єми та інтенсивність тренувальних навантажень призводять до

перенавантаження опорно-рухового апарата, морфофункціональних змін у тканинах і органах, виникненню травм і захворювань.

Тому проблема відновлення є такою ж важливою, як і саме тренування, оскільки неможливо досягти високих результатів лише за рахунок інтенсивних і об’ємних тренувань.

Необхідною передумовою підвищення ефективності занять є єдність процесів впливу фізичного навантаження на організм і процесів відновлення. Під впливом фізичного навантаження в організмі паралельно перебігають процеси відновлення і адаптації.

Під час тренувальних навантажень повинен здійснюватись контроль за процесом адаптації спортсменів до навантаження і їх переносимість. На основі отриманих даних планують відновні заходи.

Важливою задачею сучасного спорту є своєчасне визначення функціонального стану і змін опорно-рухового апарата спортсмена, внесення корекції в тренувальний процес і проведення відновних заходів.

При призначенні відновних процедур велике значення має їх послідовність і дозування. Наступну процедуру проводять лише через певний час.

При плануванні відновних заходів слід пам’ятати, що після першого тренувального заняття краще застосовувати процедуру локальної дії (місцевий масаж, електростимуляцію тощо), а після другого – процедури загальної дії (ванни, гідромасаж, загальний масаж, сауна тощо).

Для підвищення ефективності засобів відновлення важливо не лише забезпечити правильний підбір і своєчасність застосування, але і контроль за їх впливом.

Обстеження спортсменів повинно бути комплексним і містити в собі біохімічний статус, стан кардіореспіраторної системи, нервово-м’язового апарата та ін. Ефективність відновних заходів слід оцінювати, порівнюючи вихідні дані з результатами, які отримали в середині і наприкінці тренувального періоду або збору. Крім того, необхідно визначати реакцію спортсмена на максимальні тренувальні навантаження і функціональний стан після дня відпочинку, тобто спостерігати за переносимістю тренувальних навантажень. Особливо ретельним повинен бути контроль за юними спортсменами, а також спортсменами, які поновили тренувальні заняття після перенесених травм і захворювань.

В залежності від виду спорту необхідно диференціювати використання відновних засобів: на розвиток витривалості, сили, швидкості тощо.

Застосування відновних заходів у мікро - і макроциклах може як сприяти максимальному росту тренованості, так і викликати лише незначний ефект і спровокувати негативні зміни. Зміни першого типу спостерігаються у всіх випадках, коли дотримуються принципів оптимальності і раціонального чергування. Зміни другого типу характерні для інтенсивного застосування засобів відновлення. Зміни третього типу можливі при зловживанні невідпрацьованими методиками, раціональному чергуванні фізичних факторів.

Використання фізичних факторів для відновлення знижує стомлення, прискорює відновні процеси в організмі, але одночасно може призвести і до зменшення резервних можливостей організму, зниження його працездатності. Деякі бальнеологічні процедури (радонові, сірководневі і гіпертермічні ванни), а також баня і сауна являють собою значне навантаження на кардіореспіраторну і терморегуляційну системи і зневажати цим при підготовці спортсменів до відповідальних змагань не можна.

Дати конкретні рекомендації по відновним процесам в тому чи іншому виді спорту складно. Їхні особливості обумовлені характером стомлення, що є своєрідним для кожного

83

виду спорту і формується під впливом специфічного фізичного навантаження. У відповідності до цього і здійснюється підбір відновних засобів і процедур. Їх необхідно спрямувати на прискорення відновлення тих систем, які несли основне навантаження на тренуваннях і зборах.

Юрій Корчан, Наталія Корчан Полтавський державний педагогічний

Університет імені В.Г.Короленка ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ МОТИВАЦІЇ ФІЗКУЛЬТУРНО-ОЗДОРОВЧОЇ

ДІЯЛЬНОСТІ ДІТЕЙ ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ

Фізкультура і спорт, як відомо, ефективно сприяють формуванню здорового способу життя, що включає і виконання правил особистої гігієни, і режим дня, і організацію раціонального харчування. Тому важливо своєчасно починати фізичне виховання дитини. Як вважають сучасні автори, починаючи заняття фізкультурою після 3 років – батьки вже спізнилися з початком фізичного виховання дитини.

Дошкільний вік – це важливий етап у житті людини. Саме у цей період закладаються основи фізичного і психічного здоров’я дітей. У дошкільному віці формуються мотиви, інтерес, ставлення до фізкультурно-оздоровчої діяльності. На цьому етапі розвитку життєві установки дитини не стійкі, але завдяки особливій, фізіологічній гнучкості нервової системи і настановам дорослих у неї формується потреба до регулярної фізкультурної діяльності.

За думкою С. Жевага у перші роки життя рухова активність багато в чому залежить від вихователів та батьків. Тому найвагомішими для дошкільнят є мотиви наслідування дорослим, а саме батькам. Інтерес виникає і стає стійким, якщо батьки ще змалечку привертають увагу дітей до занять фізичною культурою і спортом, до форм самостійної роботи, яка потребує виявлення індивідуальних особливостей психічного і фізичного розвитку, вчать набувати знання про вплив рухів на функції організму і розумно їх використовувати. Не виховавши у дітей свідомого ставлення до свого організму через фізкультурно-оздоровчу діяльність, суспільство ніколи не зможе зберегти той потенціал здоров’я, який закладений у дитини при народженні.

Заняття фізкультурою посилюють компенсаторні можливості організму, підвищують його опірність. Оздоровчий біг, гімнастичні вправи, велосипед, плавання – всі ці засоби мають високий ступінь дії на організм, тому потребують контролю інтенсивності навантажень на дитину при оздоровчих заняттях.

Здоров'я – велике благо, недарма народна мудрість говорить: «Здоров'я - всьому голова!». Важливим аспектом оздоровчої фізкультури є самостійні заняття з дітьми в домашніх умовах, в сімейній обстановці, направлені на оздоровлення і загартування дітей. Фізична активність є одним з наймогутніших засобів попередження захворювань, зміцнення захисних сил організму. Жодні ліки не допоможуть дитині так, як послідовні і систематичні заняття фізкультурою.

Ранкова гігієнічна гімнастика благотворно діє на весь організм дитини, робить великий оздоровчий і виховний вплив. Як правило, діти охоче займаються ранковою гімнастикою разом з батьками, головне контролювати інтенсивність навантаження з урахуванням віку і фізичного розвитку малюка, а також постійно проявляти вигадку і, час від часу, різноманітити вправи, які використовуються.

Ранкову гімнастику з дітьми бажано проводити на свіжому повітрі, якщо це не можливо, наприклад, в місті, то заняття необхідно проводити в добре провітреному приміщенні, при температурі повітря 16-17 0 С. Для вправ виконуваних сидячи або лежачи необхідно мати гімнастичний килимок. Для початку занять ранковою гімнастикою не вимагається ніякої підготовки: підніміться самі, розбудіть малюка (якщо не він розбудив

84

Вас), відкрийте кватирку або вікно, включіть музику і, будь ласка, набирайтеся бадьорості, сил і здоров'я.

Рекомендується проводити заняття ранковою гімнастикою разом з загартовуючими процедурами: повітряними ваннами, займатися можна босоніж, з мінімумом одягу.

При виконанні дитиною вправ, потрібно навчити її, а потім постійно контролювати правильне дихання –малюк повинен дихати глибоко, рівно і спокійно, роблячи повний видих. В більшості вправ є вказівки, коли робити вдих, а коли видих. Також необхідно стежити, щоб дитина не робила зайвих рухів в суглобах, наприклад, згинання колін, при виконанні рухів для тулуба.

При заняттях можна використовувати готові комплекси вправ, а можна складати їх самостійно. Вправи підбираються з таким розрахунком, щоб в них брали участь основні м'язові групи і системи дитячого організму. Зразкова схема комплексу ранкової гімнастики повинна бути такою: а) потягування; б) ходьба (на місці або в русі); в) вправи для м'язів шиї, рук і плечового пояса; г) вправи для м'язів тулуба і живота; д) вправи для м'язів ніг (присідання і стрибки); е) вправи загальної дії з участю м'язів ніг і рук; ж) вправи силового характеру; з) вправи на розслаблення; и) дихальні вправи.

Під час занять ранковою гімнастикою з дитиною слід уникати вправ пов'язаних з напруженням. При підборі вправ особливу увагу необхідно приділяти їх доступності для дитини і різноманітності. Комплекси вправ рекомендується змінювати , залежно від зацікавленості дитини, раз на місяць, починаючи поступово замінювати окремі складові через 3 тижні з початку занять по даному комплексу.

Ефективність ранкової гімнастики з дітьми зростає, якщо в неї були включені вправи з предметами: гантелі (0,3 – 0,5 кг), гімнастичною палицею, скакалкою, м'ячем і т.д. До і після зарядки, 2-3 рази на тиждень, підраховуйте пульс дитини, якщо після занять він не перевищує 100-110 ударів в хвилину, то все гаразд.

Ранкова гімнастика не тільки пробуджує організм, але і надає певний тренуючий ефект. Після зарядки можна запропонувати дитині легкий біг, а потім рекомендується прийняти водні процедури.

Обов'язковим елементом фізичного виховання в сім'ї, що має велике значення для зміцнення здоров'я і опірності інфекціям є загартування. Сутність загартування організму полягає в тренуванні терморегуляторного апарату, в розвитку захисних реакцій, що знижують чутливість дитячого організму до шкідливої дії подразників зовнішнього середовища

Всі види загартування володіють сприятливою дією на організм, покращують функціонування всіх його органів і систем. Процес загартування дуже специфічний, тобто холодові процедури підвищують стійкість до холоду, дія високих температур – до жари. При організації загартовуючих процедур необхідно твердо засвоїти, що успіх можливий, лише при умові, коли процедури проводяться систематично, безперервно, тривалий час. Небажані пропуски навіть в 2-3 дні, а перерва в 2-3 тижні, змушує починати загартовуючі процедури з ранніх стадій.

Останнім часом велику популярність набув оздоровчий біг, який швидко здобув славу надійного засобу проти «захворювань століття» – інфаркту, гіпертонії, атеросклерозу і багатьох інших. Біг є універсальним засобом дії на організм. Бігати всією сім'єю значно легше – батьки стежать за дітьми, а самі діти відчувають себе краще, впевненіше поряд зі своїми батьками.

Як правило, діти до 3 років бігати підтюпцем не можуть, і примушувати їх до цього не слідує. До того ж одноманітні рухи без конкретної мети швидко стомлюють малюка, і він втрачає інтерес до занять. З 4-ох років дітей можна починати брати з собою на пробіжку.

На початковому етапі не потрібно гнатися за швидкістю, тренування ускладнюються за рахунок збільшення дистанції. Не можна виснажувати дитину необхідністю пробігти заплановану відстань, чого б це не коштувало. Важливо, щоб після занять, дитина мала бажання пробігти ще частину дистанції.

85

Професор Ю. Травін пропонує курс початкової підготовки до занять оздоровчим бігом, який складається з чергування бігу і ходьби, причому від тижня до тижня відсоток ходьби до загального часу тренування знижується. Заняття повинні починатися з прискореної ходьби протягом 5 хвилин і продовжувати не менше 30-40 хвилин. Одягати дитину рекомендується легко, щоб вона не перегрівалася.

В перші місяці занять з дитиною рекомендується щадний режим бігу, заняття можна побудувати таким чином: а) прискорена ходьба 3-5 хвилин;

б) загальнорозвиваючі вправи - близько 10 хвилин; в) біг-14-20 хвилин; г) ходьба 3-5 хвилин. Необхідно пам'ятати основні правила, сформульовані відомим вченим Кеннетом

Купером: безпечно, поволі, поступово. Починаємо з ходьби, потім перехід на комбінацію біг-ходьба, і тільки потім просто біг.

При заняттях бігом з дитиною рекомендується: а) до початку занять проконсультуватися з лікарем; б) дотримувати 2-х годинний інтервал між прийомом їжі і тренуванням; в) за 10-15 хвилин до початку тренування рекомендується, щоб дитина випила 100-150 грамів натурального фруктового соку; г) необхідно стежити, щоб при бігу дитина дихала лише через ніс; д) інтенсивність навантаження контролюється носовим диханням: при пульсі до 130 ударів в хвилину носове дихання не утруднене; е) привчайте малюка правильно ставити ногу при бігу: стопа повинна як би перекочуватися з п'яти на носок, з акцентом на зовнішню частину стопи; ж) правильно підбирайте взуття: не пошкодуйте грошей на якісні кросівки . Кращим місцем для бігу є лісовий газон, але можна бігати і по асфальту. Одяг повинен бути вільним, що не сковує рухи. В прохолодну погоду не слід одягати дитину дуже тепло, щоб уникнути надмірного потовиділення, в жарку погоду не одягайте дитину в одяг з синтетичних, повітронепроникних тканин.

І останнє на що необхідно звернути увагу, це правильно виводити організм дитини із стану підвищеної активності в нормальний стан. Звичайно це легко досягається спокійною ходьбою, в кінці тренування після бігу потрібно пройти 250-300 метрів в спокійному темпі. Повне відновлення пульсу до нормальних даних через 10-15 хвилин говорить про добру переносимість навантажень дитячим організмом.

Для занять дітей спортом в домашніх умовах рекомендується використання різних тренажерів. Існує безліч конструкцій різної складності для самостійного виготовлення.

До 4-х річного віку дитина може задовольнитися «стадіоном в дверному отворі». Його основа – 3 крюки з 6-ти мм дроту (або промислового виробництва) в одвірку . До середнього можна прикріпити канат, до крайніх – гойдалки, трапецію, кільця.

В спільних заняттях батьків і дітей було закладене велике виховне значення. Навіть найменша дитина прагне позмагатися з татом, мамою, братом або сестрою. Домашній стадіон – це радість спілкування на ґрунті зміцнення здоров'я. Головне не примушувати дітей довго займатися на снарядах: до появи відчуття втоми і не більше!

Діти обожнюють кататися на велосипеді, звичайно легко освоюють технологію їзди, і годинами крутять педалі своїх «залізних коней» в компанії однолітків. Багато батьків побоюються, щоб це захоплення дитини не принесло шкоди їх здоров'ю.

Що стосується хребта, то і тут побоювання марні. Хребет викривляється від малорухливого способу життя, від слабкості м'язів спини і попереку. Велосипед тут ні при чому. Навпаки, як показують дослідження, велосипед добре розвиває довгі м'язи тіла, тобто природний м'язовий корсет, який укріплюють хребет і не дає йому викривлятися.

Коли дитина їде на велосипеді, спираючись на кермо руками, частина ваги тіла і голови припадає на руки. На хребет навантаження менше. М'язи працюють, напружені. Де тут перевантаження хребетного стовпа? Дитина то сідає, то встає з велосипеда. Долаючи гору, злізаючи з сідла велосипеда, «танцює» на педалях. Тут все – динаміка, поперемінне напруження м'язів спини і пояса, посилення їх кровопостачання.

Інша справа, що тільки кататися на велосипеді дитині недостатньо. Треба робити гімнастику, плавати, бігати, грати в спортивні ігри.

86

Рухливі ігри мають оздоровче, виховне і освітнє значення і легко доступні для сімейної фізкультури. Доведено. що вони покращують фізичний розвиток дітей, благотворно впливають на нервову систему і здоров'я.

Майже в кожній грі присутній біг, стрибки, вправи на рівновагу і т.д. В іграх виховуються основні фізичні якості дитини, такі як сила, швидкість, витривалість і удосконалюються найрізноманітніші рухові уміння і навички.

Проводити ігри можна у будь-який час року, на відкритому повітрі. Тривалість гри з дітьми від 3 до 6 років залежить від її інтенсивності і складності рухів, особливостей фізичного розвитку дитини, стану її здоров'я, і в середньому може складати 10-20 хвилин.

Ось опис деяких рухливих ігор, в яких можуть брати активну участь діти від 3 до 6 років:

«Перетягування через лінію»: Учасники гри стають один до одного на відстані 1 метра. Кожний гравець захоплює зап'ясток суперника навпроти, між ними проводиться лінія. По сигналу гравці починають перетягувати один одного. Переможеним вважається той, хто переступить лінію обома ногами. Тривалість гри для однієї пари граючі 3-5 хвилин.

«Виштовхни з кола»: В колі діаметром 3-4 метри стають учасники гри. По сигналу суперники (що стоять навпроти) починають виштовхувати один одного з кола. Виштовхувати можна руками і тулубом. Перемагає той, хто залишиться в колі. Повторити 3-4 рази, змінюють гравців місцями.

«Салки»: Той, що водить піднімає руку і говорить: «Я – салка!». Після цього він прагне наздогнати кого-небудь граючих і торкнутися його рукою. Гравець, якого той, що водить торкнувся, стає салкою.

У віці 5-6 років дітей потрібно поступово навчити правилам таких спортивних ігор як бадмінтон, пляжний волейбол, баскетбол, міні-футбол. Діти, як правило, із задоволенням грають з батьками в ці ігри, набувають певні навички, і знайомляться спрощеними правилами цих ігор, що стане в нагоді їм при спілкуванні з підлітками у дворі і в школі.

Залучення дитини до фізкультури важливе не тільки з погляду зміцнення їх здоров'я, але і для вироблення звички до занять спортом. Багатьом дітям важко підійматися з теплого ліжка на зарядку. Але з часом малюк бадьоро схоплюється при перших звуках спортивного маршу або іншої музики супроводжуючої ранкову зарядку. Виробляється умовний динамічний стереотип поведінки, який вносить певний ритм в режим і не вимагає додаткових вольових зусиль.

З часом фізичні вправи стають для дітей улюбленою грою, в якій все цікаво: і нові досягнення, і змагальність ігор, і участь батьків. Будь-яке навантаження починає сприйматися легко і з цікавістю, навіть холодове навантаження, без якого неможливе загартування.

Якщо батьки робитимуть все правильно, то фізичний розвиток дітей піде більш високими темпами, виховний ефект буде додатковим позитивним моментом: дитина не буде капризною, рідше хворітиме, а згодом і добре вчиться, при мінімальному контролі з боку батьків.

Література: 1. Гук Е.П., Полиевский С.А. «Физкультура и закаливание в семье», Москва, «Медицина», 1984 г. 2. Зинькович И.Б. «Физкультура в жизни ребёнка», Минськ, 1993 р 3. Жевага С.Методика підготовки батьків до проведення фізкультурно-оздоровчої та спортивної роботи серед підлітків// фізичне виховання.-1999.-№3-С.40-42. 4. Никітін Би. «Розвиваючі ігри», Москва, «Педагогіка», 1985 р. 5. Скрипалев В.С. «Стадион в квартире», Москва, «Физкультура и спорт», 1987 г.

87

Євген Чіканов, Світлана Підлужна Полтавський державний педагогічний


ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ВІДНОВНОГО ЛІКУВАННЯ СПОРТСМЕНІВ Відновні функції опорно-рухового апарата спортсменів, які перенесли травму, і рівні

їх тренованості є органічною складовою частиною всього лікувального процесу. Найбільш повноцінна допомога надається у спеціалізованих закладах. Методи комплексного лікування пошкоджень при правильному та послідовному, матеріально і технічно забезпеченому їх проведенні у більшості випадків призводять до хороших результатів, до повного відновлення спортивної працездатності після травми.

При комплексній реабілітації застосування вправ сприяє відновленню вихідного рівня фізичної підготовки молодого спортсмена, який переніс травму.

Основні принципи відновного лікування спортсменів передбачають максимально ранній початок реабілітаційної терапії, її широку комплектність. Необхідно використовувати різноманітні методи впливу на організм хворого, обумовлюючи їх тривалість і неперервність. Реабілітація спортсменів, які отримали травми, починається у досить ранні терміни. Реабілітація як основний напрямок сучасного травматологічного лікування є системою відновлення здоров’я спортсмена, яка містить у собі лікувальну гімнастику, масаж, фізіобальнеотерапію, медикаменти. Консервативне і оперативне лікування слід розглядати як органічні частини цієї єдиної системи відновлення здоров’я хворого. Серед її компонентів знаходиться також і санаторно-курортне лікування.

Вправи лікувальної фізкультури, що застосовуються з лікувальною метою, мають широкий спектр дії. В їх основі лежить використання організованої форми рухів. При лікуванні спортсменів лікувальною фізкультурою показано включення окремих елементів тренувальних занять, що є звичайними для спортсменів даної спортивної спеціалізації.

У кожному окремому випадку такі елементи повинні добирати для хворого лікар та методист з лікувальної фізкультури за індивідуальними показниками. Лікувальна фізкультура є методом активної, функціональної, патогенетичної терапії. При лікуванні і реабілітації спортсменів дозоване тренування використовується у двох напрямках: загальне тренування – для адаптації організму хворого до навантажень і спеціальне тренування – для відновлення функції пошкодженого органа.

Слід відзначити, що при проведенні відновного лікування особливу роль відіграє психологічний стан хворого. Дуже важливим є те, як буде виконувати гімнастичні вправи сам хворий. У комплекс лікувальних засобів включають гімнастичні вправи з опором, які сприяють зміцненню м’язів стегна. Для відновлення швидкості реакції і витривалості спортсмена використовують різні ігри, наприклад, волейбол сидячи.

При відновленні спортивної працездатності у футболістів, які перенесли травми колінного або гомілково-надп’яткового суглоба, важливе значення має дотримання суворої поетапності реабілітації. Хороший результат відновного лікування футболістів в амбулаторних умовах – результат експрес-допомоги, яка надається спортсмену на футбольному полі відразу ж після отримання травми (знеболення, іммобілізація).

Відновлення спортивної працездатності молодого спортсмена залежить також від повноти використання на всіх етапах комплексних методів лікування і підтримання спортивної працездатності хворого. Ефективність лікування зростає у відповідності до психологічного стану молодого спортсмена і підтриманням віри в повне відновлення здоров’я і спортивної форми. У багатьох видах спорту успішно застосовують різні пов’язки і захисні пристрої.

Профілактика і лікування пошкоджень та захворювань опорно-рухового апарата являє собою важливу медико-соціальну задачу, оскільки пошкодження і захворювання обумовлюють в спорті високий процент непрацездатних осіб.

88

В умовах експериментальних фізичних навантажень на спортсмена значення профілактики пошкоджень і пере навантажень різко зростає. Саме тому профілактичні і реабілітаційні заходи входять в комплекс підготовки спортсменів. Лікувальна фізична культура має чіткі науково обґрунтовані методи застосування фізичних вправ і складає найактивнішу і найдієвіше частину комплексної системи медичної реабілітації. Розроблені методики застосування фізичних вправ у поєднанні з кріомасажем, застосування вправ у воді та на тренажерах у поєднанні з кріомасажем, що дає можливість знімати біль, набряки і раніше поновлювати тренування з тейпами.

Юлія Суботіна, Анатолій Воліченко



МЕТОДИЧНІ ОСНОВИ ЗАСТОСУВАННЯ ЛІКУВАЛЬНОЇ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ ПРИ ПОРУШЕННЯХ ПОСТАВИ ТА СКОЛІОЗАХ

Заняття лікувальною фізкультурою при лікуванні порушень постави починають з

вироблення уяви про правильну поставу. Загальнозміцнюючі вправи повинні відповідати віку і фізичній підготовленості того, хто займається. Найбільш доцільними для фізичних вправ є ВП лежачи на спині і животі, стоячи в упорі на колінах. При дефекті постави у сагітальній площині використовують спеціальні вправи в залежності від виду порушення постави, що сприяють нормалізації викривлення хребта і відновленню фізіологічних норм.

Успіх лікування в значній мірі залежить від систематичного і тривалого застосування причин порушення постави (різновисокість ніг, “шкідливі пози”, порочні пози при сидінні, асиметричні, фізичні навантаження при носінні портфеля, неправильне положення тіла у ліжку під час сну та інше).

Сколіози. Сколіоз – постійне бокове викривлення хребта, що частіше розвивається у дитячому і пубертатному віці. Сколіози поділяють по етіології на травматичні, диспластичні, паралітичні, рефлекторно-больові, вродженні та інше. Сколіоз може розвиватися в любій частині хребта. По розміщенню викривлення на протязі хребта сколіози поділяють на: шийні, шийно-грудні, грудні, грудопоперекові, поперекові, попереково-крижові і тотальні, що охоплюють весь хребет.

Сколіоз може складатися з однієї дуги (С-подібний), двох (С-подібних) і більше дуг. Обов’язковим показником сколіозів є терсія (поворот навколо вертикальної вісі) хребців, що супроводжується характерним поворотом тіла хребця у випуклу сторону, що зовнішньо проявляється як збільшений м’язовий валик у поперековому відділі і реберного горба в області грудного відділу. Величина (ступінь) викривлення може бути різною і в зв’язку з цим є багато класифікацій сколіозів.

Існує чотири ступені викривлення хребта (Чаплін В.Д.): І ступінь або початкова характеризується величиною кута відхилення (в положенні

стоячи) до 10 градусів, відсутністю фіксації викривлення (деформації, зникає при витяжці) і слабкої асиметрії у паравертибральній зоні.

ІІ ступінь має кут відхилення 11-30 градусів, компенсаторне проти викривлення, чітку асиметрію в паравертебральній зоні і часткову фіксацію викривлення.

ІІІ ступінь визначається при куті відхилення 31-60 градусів, при виявленні асиметрії паравертибральній зони, чіткому реберному горбі, фіксованому викривленні.

ІV ступінь відрізняється кутом викривлення більше ніж 60 градусів, повною фіксацією первинного і вторинного викривлення, різко вираженою асиметрією паравертибральної зони, великим реберним горбом.

89

Сколіози, при яких викривлення хребта з часом збільшується, називають прогресуючими. Лікування сколіозів – це складна задача, що потребує тривалого часу, терпіння і наполегливості. В залежності від віку хворого, ступеню викривлення і швидкості прогресування хвороби лікування буде різним, але багато його принципів схожі або однакові. На початковому ступені сколіозу і при не прогресуючому сколіозі ІІ ступеню використовують для лікування лікувальну фізичну культуру як єдиний або головний засіб. При інших ступенях деформацій лікувальна фізична культура використовується як один з елементів комплексної терапії у поєднанні з лікувальним витягуванням, фіксуючими і корегуючими корсетами, хірургічним лікуванням.

Задачі лікувальної фізкультури складаються з навчання збереження правильної постави (в положенні стоячи, сидячи), поліпшенні дихання, посиленні м’язів тулуба, активної корекції функціональних порушень, розтягуванні укорочених тканин (зв’язок та м’язів) шляхом активних асиметричних і активно-пасивних корегуючи вправ і поз, стабілізації сколіотичного процесу і виправлення на ранніх стадіях хвороби дефекту, що виник у можливих межах. Заняття лікувальною фізкультурою сприяють усуненню викривлень хребта або запобігають їх прогресуванню. Для цього використовують гімнастичні вправи для м’язів спини і черевного пресу переважно в положенні осьового розвантаження (у горизонтальному положенні хребта або лежачи). Це дозволяє краще збільшувати силову витривалість м’язів спини і черевного пресу і закріплювати корекцію деформації хребта.

В лікуванні дітей коригуючи дія ЛФК досягається завдяки застосуванню спеціальних симетричних і асиметричних гімнастичних вправ. Під час дії симетричних вправ м’язи на стороні випуклості напружуються більше, ніж на вигнутій стороні. М’язи на вигнутій стороні більше розтягуються. Цим поступово вирівнюється м’язова тяга і зменшується її асиметрія. Асиметричні коригуючи вправи дозволяють локально і в потрібному напрямку діяти на деформацію хребта.

При торсії хребців можна здійснювати корегуючи дію поворотами поясу верхніх кінцівок або нижніх. Підбір асиметричних вправ відбувається з урахуванням локалізації викривлення і характеру дії обраних вправ на кривизну хребта. Якщо для виправлення дефекту необхідно збільшити рухливість хребта, використовують вправи з повзанням, в упору на колінах, змішані виси, вправи на похилій площині. Лікувальну гімнастику поєднують з масажем, використовуючи на вигнутій стороні прийоми на розслаблення, а на випуклій стороні – всі прийоми масажу. Заняття повинні проводитися не менше двох разів на день по 20-30 хвилин і більше. Вночі дітям потрібно спати на рівній твердій поверхні. У руховому режимі протипоказані стрибки, вправи з великими нахилами тулуба вперед, акробатика, носіння великого вантажу та інше. Корисне широке використання плавання, катання на лижах.

При І та ІІ ступені сколіозу засобами ЛФК можна зменшити або усунути деякі деформації. При сколіозі ІІІ ступеню основні завдання полягають у тому, щоб сповільнити розвиток сколіозу. У випадках прогресуючих сколіозів ЛФК застосовують переважно в спеціалізованих закладах у поєднанні з фіксацією або корекцією викривлень гіпсовою краваткою або корсетом. Крім спеціальних вправ, ставляться задачі загально розвиваючої дії, покращення постави, укріплення м’язового корсету, покращення функцій дихального апарату, серцево-судинної та інших систем.

Вправи для формування і закріплення навику правильної постави. В.П. – стоячи. Прийняти правильну поставу, торкнутися до стіни сідницями, литками і

п’ятками. Відійти від стіни на один два кроки зберігаючи правильну поставу. В.П. – лежачи на спині, руки вздовж тулуба. Голова, тулуб, ноги складають пряму

лінію. Підняти голову і плечі, повернутися у вихідне положення. В.П. – теж. У правильному положенні притиснути поперекову частину тіла до підлоги.

Встати, прийняти правильну поставу. Вправи для укріплення м’язового корсету.

90

Для м’язів спини, В.П. – лежачи на животі, підборіддя на зовнішній поверхні кистей рук, покладених одна на одну.

Перевести руки на пояс, піднімаючи голову і плечі, лопатки з’єднати, живіт не піднімати, утримувати прийняте положення 30 секунд.

Піднімаючи голову і плечі повільно перевести руки вгору, в сторони, до плечей. Підняти голову і плечі, руки в сторони. Стискати і розтискати кисті рук. Почергове піднімання прямих ніг не відриваючи таз від полу. Темп повільний. Піднімання прямих ніг одночасно з утриманням їх 10-15 сек. Для м’язів черевного пресу, В.П. – лежачи на спині, поперекова частина притиснута до

полу. Згинаючи і розгинаючи ноги у колінних і тазостегнових суглобах почергово. Зігнути дві ноги, розігнути їх вперед, повільно опустити. Почергове згинання і розгинання піднятих ніг – “Велосипед”. Руки за головою. Почергове піднімання прямих ніг вперед. Таж вправа в поєднанні з

різними рухами рук. Коригуючи вправи. Симетричні: В.П. – лежачи на животі, підборіддя на зовнішній стороні кистей,

покладених одна на одну, лікті розведені в сторони, положення тулуба і ніг пряме. Підняти руки вгору, тягнутися у напрямку рук головою, не піднімаючи підборіддя,

плечей і тулуба. Повернутися у В.П. Зберігаючи серединне положення хребта, відвести назад прямі руки, ноги, розігнуті у

колінних суглобах, підняти – “рибка”. Підняти голову і груди, підняти вгору прямі руки, підняти прямі ноги, зберігаючи

правильне положення тіла, декілька разів погойдатися “човник”. Асиметричні: В.П. – стоячи перед дзеркалом, зберігаючи правильну поставу, підняти плече з його

поворотом у середину на сторону ввігнутого грудного сколіозу. В.П. – лежачи на животі, руки вгору, триматися за рейку гімнастичної стінки. Підняти

напружені ноги і відвести їх в сторону випуклості поперекового сколіозу. Ходьба на гімнастичній лаві з мішечком на голові і відведенням ноги у сторону

випуклості поперекового сколіозу. При С-подібних грудопоперекових сколіозах з верхівкою між Х грудним і І

поперековим хребцями обумовлених контрактурою поздовжньо – поперекового м’яза, використовують спеціальний метод лікувальної фізичної культури – тренування цього ослабленого м’яза. При сколіозах на ґрунті вроджених вад розвитку хребта необхідна обережність у застосуванні вправ, що направлені на збільшення рухомості хребта. Методику ЛФК розробляють разом з лікарем.

Лікувальна фізична культура при рахітичному сколіозі передбачає мобілізацію у фіксованій частині хребта і створенні гарного м’язового корсету. Використовують вправи з найбільш вигідних вихідних положень, руки лежачи на спині і на животі при симетричному навантаженні.

Наталія Панасюк, Світлана Шумська,

Олена Борисова Полтавський державний педагогічний


ЗАГАРТУВАННЯ – ЗАСІБ ПІДВИЩЕННЯ ФУНКЦІОНАЛЬНИХ МОЖЛИВОСТЕЙ ОРГАНІЗМУ

Під загартовуванням розуміють підвищення функціональних можливостей організму

під дією комплексу факторів (раціональний режим дня, харчування, висока рухова

91

активність і т. ін.). У більш вузькому розумінні загартовування – це пристосування організму до дії метеорологічних факторів — холоду, тепла, змін атмосферного тиску, руху повітря.

Для забезпечення високого ефекту загартовування проти холоду слід дотримуватись систематичності загартовуючих процедур, поступово збільшувати інтенсивність подразників холоду, враховувати вік дітей, стан їхнього здоров'я, реакції на охолодження.

При загартовуванні відбувається складна перебудова-всього організму. Під впливом подразників холоду (в безпосередньому місці їх дії) виникає звуження кровоносних судин, яке супроводжується рефлекторним розширенням судин в інших органах і системах (зокрема, в верхніх дихальних шляхах). Це збільшує витрати тепла організмом (переохолодження), знижує його опірність проти патогенних бактерій, чим і пояснюють виникнення «застудних» захворювань.

У процесі загартовування при систематичній, поступовій дії подразників холоду розширення судин на не охолоджуваних частинах тіла поступово згасає, тренується терморегуляційний апарат. При систематичному загартовуванні з часом відбувається також зміна морфологічних показників: потовщується роговий шар шкіри, збільшується міцність стінок капілярів, зменшуються (в 5—8 разів) «застудні» захворювання. Проте слід пам'ятати, що загартовуючий ефект різко знижується вже через 5—6 днів після припинення загартовування і майже зникає через 2 тижні.

Загартовування — це система тренування, спрямована на пристосування організму до добових, сезонних, періодичних або раптових змін температури, освітлення, магнітного і електричного полів Землі. Заняття фізичними вправами, як правило, супроводжуються супутніми діями природних факторів— повітря, води і сонця, які є головними засобами загартовування організму.

Однак це не єдиний механізм підвищення стійкості організму до перепадів температури. Переважний розвиток тих чи інших фізичних якостей веде до зміни реактивності системи терморегуляції. Якщо розвиток швидкісно-силових якостей практично не проявляється ефектом загартовування, то удосконалення загальної витривалості, в основі якої лежать аеробні механізми енергоутворення, є прямим шляхом до підвищення опірності організму.

Розрізняють пасивне і активне загартовування. Пасивне загартовування відбувається незалежно від волі людини. Влітку люди ходять у легкому одязі, багато часу проводять на відкритому повітрі, купаються, ходять босі тощо.

Активне загартовування — це систематичне застосування штучно створених і строго дозованих холодових впливів, які спрямовані на підвищення стійкості організму до холоду. Сюди належать спеціальні процедури і комплекс процедур у цілому.

Поняття “гартуючий комплекс” включає в себе оптимальний мікроклімат приміщень, одяг, що відповідає сезону та погоді, і спеціальні гартуючі процедури. Заходи щодо загартовування організму повинні бути багатоплановими і підвищувати стійкість організму до різних метеорологічних і геліофізичних впливів. Загартовування організму найкраще проводити в ранкові і вечірні години.

Основні принципи загартовування такі: 1) поступове збільшення дози загартовуючих впливів; 2) регулярність загартовування; 3) урахування індивідуальних особливостей організму; 4) використання декількох фізичних агентів: холоду, тепла, опромінювання ультрафіолетовими та інфрачервоними променями, механічної дії руху повітря, води та ін.; 5) тренування організму слід проводити із застосуванням сильних і слабких, коротких і сповільнених чинників; 6) проведення загартовування на різному рівні теплопродукції організму, як у спокої, так і при руховій діяльності різної активності; 7) місцева адаптація різних частин тіла не означає загального пристосування організму до дії холоду чи спеки — оптимальна стійкість досягається при загартовуванні всього організму; 8) виконання кожної наступної процедури лише за умови повного відновлення температури тіла; 9) зменшення

92

дози загартовуючого агента, враховуючи сумарну дію несприятливих реакцій організму на незвичайні навантаження.

Режими загартовування. Початковий режим пов'язаний з тренуванням фізичної терморегуляції. Його застосовують у загартовуванні дітей, а також осіб, які ослаблені внаслідок хвороби, і людей старшого віку.

Оптимальний режим крім фізичної терморегуляції включає також хімічну, хоч і незначною мірою. Його рекомендують особам, які пройшли підготовку за початковим режимом і є практично здоровими.

Спеціальний режим поряд з фізичною терморегуляцією значною мірою включає хімічну. Цей режим призначають водолазам, верхолазам, а також особам, які працюють в екстремальних умовах.

Фізична форма теплорегуляції забезпечується звуженням капілярів шкіри під дією холоду, а тим самим зменшенням кількості циркулюючої крові, зниженням температури шкіри і зменшенням тепловіддачі. При нагріванні капіляри поверхневих шарів шкіри розширюються, кількість циркулюючої крові збільшується, внаслідок чого підвищується температура шкіри. При цьому збільшується тепловіддача шкіри при її контакті з зовнішнім середовищем.

Хімічна терморегуляція забезпечується посиленням теплопродукції печінки та інших внутрішніх органів при дії холоду. При високій температурі зовнішнього середовища обмінні процеси сповільнюються, що запобігає перегріванню організму. Фізична і хімічна терморегуляція тісно взаємопов'язані.

Абсолютних протипоказань до загартовування немає. Його можна проводити в будь-якому віці, при різному стані здоров'я, важливо лише правильно підібрати дозу загартовуючого чинника і методику загартовування. Тимчасовими протипоказаннями для загартовування є гострі респіраторні та інфекційні захворювання, психічні розлади, гіпер- і гіпотонічні кризи, приступи бронхіальної астми, а також обширні ураження шкіри інфекційного, термічного і травматичного характеру.

Що таке здоров'я? Здавалося б, тут і питати нічого: кожен знає - здоровий, отже, не хворий. Навіть з вигляду можна визначити, за зовнішніми ознаками.

Наукове пояснення, наведене в енциклопедії, стверджує: "Здоров'я – природний стан організму, який характеризується його зрівноваженістю з довколишнім середовищем і відсутністю будь-яких больових змін".

Загартовування безпосередньо пов'язане з підтриманням такого стану. Тому будь-хто і будь-коли має знати про корисність загартовування і всебічно користуватися цією безкоштовною цілющою скарбничкою підтримання здоров'я.

Існує два правила загартування, їх два — щоденність і поступовість. Література:

А. Волошин “Час олімпійських стартів”. – К.: “Веселка” – 1990. Стів Шерман “Ми чоловіки”. – К.: ”Здоров’я” – 1997.

Наталія Литвиненко, Олена Потькало Полтавський державний педагогічний


ФОРМУВАННЯ ЗДОРОВОГО СПОСОБУ ЖИТТЯ У СУЧАСНОЇ МОЛОДІ Бути здоровим означає ніколи не відчувати дискомфорту, а якщо він і з’явиться колись

– розпрощатися з ним і ніколи не піддаватись цим почуттям. Кожна людина зобов’язана мати здоров’я упродовж усього життя, оскільки потенційно цим даром наділила її природа [2].

93

Сучасний стан здоров’я населення України свідчить, що реальна загроза вимирання нації. Майже 90 % дітей, учнів і студентів мають відхилення у здоров’ ї та понад 50% незадовільну фізичну підготовку. Щороку до лав Збройних Сил України за станом здоров’я не призивається кожний четвертий юнак призовного віку. Тільки протягом останніх п’яти років збільшилася кількість учнівської та студентської молоді, віднесеної за станом здоров’я до спеціальної медичної групи. На 60% збільшилася кількість неповнолітніх, що вживають наркотики [6]. Державі потрібні здорові працівники. Однак асортимент горілчаних та тютюнових виробів на нашому ринку тільки збільшується, хоча всім відомо про їх шкідливий вплив на стан здоров’я людини.

Стан здоров’я сучасної людини залежить не тільки від зовнішніх умов, але й від власного ставлення до нього. Запобігти хворобі легше, ніж потім її лікувати. Але часто ми про це забуваємо і нехтуємо, той факт, що здоров’я і успіх залежать лише від волі і вміння вести здоровий спосіб життя. А почасти, на жаль, ми не володіємо певними знаннями, навичками ведення здорового способу життя.

Поняття „здоровий спосіб життя” (ЗСЖ), ще у декларації Алма-Атинської міжнародної конференції охорони здоров’я 1978р., було визначено як „все в людській діяльності, що стосується збереження та зміцнення здоров’я, все, що сприяє виконанню людиною всіх своїх людських функцій через діяльність з оздоровленням умов життя, праці, відпочинку, побуту [3].

Наявність багатьох соціальних чинників у нашому житті не сприяють зростанню авторитету здорового способу життя у молоді. Недосконалість навчально-виховного процесу, велика кількість реклами горілчаних та тютюнових виробів, обмежені матеріальні можливості дітей, молоді і дорослих, нездоровий, асоціальний спосіб життя батьків негативно впливають на формування у молоді норм і зразків поведінки, визначення ціннісних орієнтацій, інтересів, накопичення відповідних знань та умінь. Тому велику увагу слід приділяти саме педагогічним заходам щодо формування здорового способу життя молоді та усвідомлення нею цінностей здоров’я. Зрозуміло, що вироблення такого ставлення – найважливіша умова оздоровлення суспільства.

Основним компонентом здорового способу життя людини є її особиста фізична культура. Це частина культури особистості, основу специфічного змісту якої складає раціональне використання людиною одного або кількох видів фізкультурної діяльності як фактора оптимізації свого фізичного і духовного стану. Основою будь-якої діяльності є необхіднісно - мотиваційний компонент. Потреба в русі, потреба в фізичному вдосконаленні, потреба в збереженні та зміцненні здоров’я – психологічні основи мотивації занять фізичною культурою і спортом. Процес формування інтересу до занять фізичною культурою і спортом – це не миттєвий, а багато етапний процес: від перших гігієнічних занять, першого знайомства до глибоких психофізіологічних знань і інтенсивних занять спортом. Заняття спортом – це одна з можливих сходинок процесу фізичного і духовного вдосконалення людини.

На основі високорозвиненого інтересу до занять фізичною культурою і спортом виникає вторинна (духовна) потреба в фізичному самовдосконаленні, збереженні та зміцненні здоров’я. Ця потреба повинна зберігатися у людини протягом всього життя. При цьому необхідно пам’ятати, що на її основі можуть виникнути нові мотиви, захоплення в залежності від соціально-побутових, виробничих умов, віку людини і розвитку особистісних якостей [1].

Вести здоровий спосіб життя – це означає щоденно працювати над собою. Молоді люди у процесі формування навичок здорового способу життя повинні зрозуміти, що ніхто окрім них самих не зможе змінити спосіб життя та вплинути на здоров’я. Знати все про здоров’я – ще не означає бути здоровим. Потрібно вміти скористатись своїми знаннями, а для цього необхідно бути переконаним у потребі їх застосування. Педагогам необхідно допомогти студентам повірити у власні сили і навчити їх умінню використовувати отримані знання в повсякденному житті [2].

94

Література: Дуркин П.К. Лебедева М.П. Інтерес к занятиям физической культурой и спортом как

фактор формирования здорового образа жизни // Физическая культура: воспитание, образование, тренировка. – 2004 - №2.

Завидівська Н. Професіоналізм викладача – важливий аспект формування навичок здорового способу життя у вищій школі // Рідна школа. – 2004 - №5.

Леонтьева О. Педагогічні умови й шляхи формування здорового способу життя // Рідна школа – 2004. - №3.

Рибачук Н.А. Формирование принципов здорового способа жизни студентов // Физическая культура: воспитание, образование, тренировка. – 2003. - №1.

Сауліна О.П., Воробйова Т.А. Фізичне виховання з оздоровчим напрямком. – Спорт в школі. – 2003. - №1.

Теслюк В., Неведомська Е. Формуємо поняття про здоровий спосіб життя// Рідна школа. – 2002. - №6.

Наталія Панасик, Світлана Шумська Полтавський державний

педагогічний університет імені В. Г. Короленка

ФОРМИ ДІЯЛЬНОСТІ СТУДЕНТІВ НА ЗАНЯТТЯХ З ФІЗИЧНОГО

ВИХОВАННЯ В СПЕЦІАЛЬНИХ МЕДИЧНИХ ГРУПАХ Вимоги до сучасного спеціаліста і види діяльності, що їм відповідають, поділяються на

дві великі групи: специфічні, які характерні для спеціалістів даного профілю, і неспецифічні – загальні, обов’язкові для кожного випускника вищої педагогічної школи. Тому в формування особистості вчителя ми вбачаємо два головних аспекти – професіональний і загальнокультурний.

Вчитель, незалежно від спеціальності, повинен володіти практично – оздоровчими системами та бути взірцем фізичного здоров’я.

Відомо, що на перший курс студенти приходять з різним вихідним рівнем фізичних і функціональних показників. Близько 30% мають різні вади здоров’я. Це порушення опорно - рухового апарату, серцево – судинної, нервової, ендокринної системи тощо. Такі студенти важче адаптуються до комплексу нових факторів, специфічних для вищої школи. На основі результатів медичного обстеження, студенти з низьким рівнем вихідного стану фізичної та функціональної підготовки зараховуються до спеціальних медичних груп на заняттях з фізичного виховання.

Робота зі студентами, які відносяться за станом здоров’я до спеціальної медичної групи (СМГ) займає одне з важливих місць в реалізації фізичного виховання у вищих навчальних закладах.

Передмовою індивідуалізації знань з фізичної культури є вивчення особистості студента, особливостей методики використання засобів фізичного виховання, навчальної діяльності.

На кожному академічному занятті, що є цілісною функціональною системою діє: фронтальна, групова та індивідуальна діяльність. Поділ цей зумовлений відмінностями між чисельністю суб’єктів кожного із зазначених видів, та характером спілкування між тими, хто вчить, та тими, хто вчиться. З’ясуємо сутність кожного виду діяльності .

Фронтальна – полягає у виконання всіма студентами СМГ під керівництвом викладача спільних завдань.

Шикування, перешикування групи, привітання, пояснення задач заняття – усе це організовує студентів і зосереджує їхню увагу. Проводиться підрахунок пульсу, частоти дихання.

95

Потім за допомогою спеціальних вправ формується оптимальна збудливість центральної нервової системи, що має важливе значення для створення необхідної домінанти в корі головного мозку.

Загальнорозвиваючі вправи рекомендується проводити в повільному і середньому темпі.

Основна частина, спрямована на підвищення функціональних здатностей організму, ліквідацію відхилень у здоров’ ї, формування й удосконалення рухових навичок і розвиток фізичних якостей.

У фронтальній роботі складно забезпечити однакову активність студентів, бо існує істотна відмінність у їх фізичних, функціональних можливостях та стані здоров’я. Але на підготовчому етапі фронтальна діяльність незмінна.

Групова діяльність – це сумісна навчальна діяльність невеликих за складом груп студентів, що діють у межах СМГ. Досягнення загальної мети групової діяльності відбувається завдяки спільним зусиллям окремих членів групи.

Індивідуальна діяльність – це одноосібне вирішення студентом навчальних завдань. В СМГ індивідуальний підхід та індивідуальні форми навчання є пріоритетами. Технології індивідуалізації процесу фізичного виховання представляють динамічні системи, що охоплюють всі ланки навчального процесу: мета, зміст, методи і засоби.

На основі узагальнень ми дійшли висновку, що індивідуальний підхід до студентів спеціальних медичних груп – це принцип педагогіки, згідно з яким у процесі фізичного виховання з малою групою викладач взаємодіє з окремими студентами за індивідуальною моделлю, враховуючи їхні фізичні можливості дозує навантаження. В навчальному процесі це враховується в доборі прийомів, спортивного інвентарю, вправ та темпу їх виконання, різноманітних навчально-методичних, психолого-педагогічних та організаційно-управлінських заходів, що забезпечують індивідуальний підхід.

Впровадження індивідуального підходу сприяє розвитку індивідуальності студентів, попередженню фізичних вад, поліпшує навчальні мотивації, формує особистісні якості: самостійність, наполегливість, працьовитість, творчість. Перевага індивідуалізації навчання в спеціальних медичних групах очевидна, бо дає змогу адаптувати фізичні навантаження до особистості студентів, стежити за їх діями, за їх просуваннями у фізичному вдосконаленні, вчасно вносити необхідні корекції в їх діяльність. Все це дозволяє студентам досягти покращення свого здоров’я, що й ставлять на меті заняття в спеціальних медичних групах.

Навчальна діяльність студентів на заняттях з фізичного виховання у СМГ не може зводитись лише до однієї, із заданих вище форм. Лише вдале поєднання зумовлює педагогічну доцільність впровадження їх у навчальний процес.

Література: Акимова М.К. Индивидуальность учащегося и индивидуальный поход. - М.: 1992. Журавлёва А.И. Спортивная медицина и лечебная физкультура. – М.: Медицина,1993.

Вікторія Новік, Валентина Бондаренко Полтавський державний педагогічний

університет імені В.Г.Короленка НАУКОВЕ ОБҐРУНТУВАННЯ ДОЦІЛЬНОСТІ ВИКОРИСТАННЯ МЕТОДІВ

ФІЗИЧНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ Фізичні вправи та масаж з лікувальною метою застосовувалися ще у стародавні часи. У

рукописах, написаних у Китаї та Індії за 3000-2000 років до нашої ери, викладено питання застосування дихальних вправ, масажу при захворюваннях внутрішніх органів та опорно-рухового апарату. Індуси визнавали єдність фізичних і психічних функцій організму,

96

взаємозв’язок свідомості та волі з роботою м’язів, серця, легенів, шлунку та інших органів, що увійшло у релігійно-філософське вчення йогів.

Історія застосування фізичних вправ з метою лікування у радянські часи була тісно пов’язана з розвитком профілактичного напрямку у медицині, комплексного функціонального лікування і оздоровчого спрямування фізичного виховання. Поширення засобів фізичної культури для лікування і профілактики захворювань, теоретичне та клінічне обґрунтування їх застосування, використання педагогічних та методичних принципів фізичної культури та історичного досвіду застосування фізичних вправ сприяло формуванню нової медичної дисципліни – лікувальна фізична культура (Н.А.Грос).

Цей термін був запропонований у 1929 році Б.Я.Шимшелевичем і увійшов у наукову літературу і практику, замінивши терміни “лікарська гімнастика”, “ кінезитерапія”, “ерготерапія”, “мототерапія”, “міокінезитерапія” та інші, що визначали переважно суть дисципліни. У подальшому термін “лікувальна фізична культура” набув статусу державного. У медичних інститутах та інститутах фізичної культури почали готувати фахівців за спеціальністю відповідно: лікар лікувальної фізичної культури, інструктор лікувальної фізичної культури.

У 1920 р. у Москві відкрився державний інститут фізичних методів лікування і до 1930 р. кількість таких закладів невпинно зростала. За десятиріччя було створено понад двадцять інститутів фізіотерапії, у тому числі три в Україні: Український, Чернігівський, Феодосійський. Інтенсивно розвивалися наукові дослідження і підготовка кадрів з фізіотерапії. У 1928 році видано двотомний посібник з фізичних методів лікування.

У 1921 р. вийшла державна постанова про організацію будинків відпочинку, в якій вказувалося на необхідність широкого використання фізкультури з метою оздоровлення трудящих. Це дало поштовх для впровадження у лікувальну практику курортно-санітарних закладів лікувальної фізичної культури.

Глибокі та всебічні наукові дослідження і клінічні спостереження сприяли розкриттю механізмів лікувальної дії фізичних вправ та масажу і розробці науково - обґрунтованих окремих методик їх застосування у комплексному лікуванні. Це велика заслуга І.М. Саркізова-Серазіні, В.М.Мошкова, Е.Ф.Древінг, В.В.Горіневського, В.К.Добровольського, О.Ф.Каптеліна та ін. Свій вагомий доробок зробили і українські вчені (О.А.Шейнберг, О.Ю.Штеренгерц, О.В.Кочаровська, Л.І.Фінк), а також працівники науково-дослідного інституту фізкультури у Харкові. Науковці і практики напрацювали курс з вивчення і використання комплексного, найбільш ефективного методу лікування із застосуванням лікувальної фізичної культури, лікувального масажу, фізіотерапії і клімато - терапевтичних процедур.

Набутий у мирний період досвід став підставою для наказу про обов’язкове використання у військових шпиталях лікувальної фізичної культури під час Великої Вітчизняної війни. Вона разом з іншими лікувальними методами забезпечувала не тільки скорочення термінів лікування, а й більш швидше відновлення боєздатності та зменшення інвалідності поранених.

“Травматична епідемія”, що за образним висловом М.І.Пирогова є війна, породила після другої світової війни небувалу в історії людства кількість інвалідів, яких треба було не лише лікувати, а й відновлювати до праці чи самообслуговування і тим самим не викреслювати їх з життя суспільства, за яке вони віддали здоров’я. Це сприяло створенню нового напрямку у відновлюючому процесі – реабілітації, що крім медичних методів увібрала суспільні та соціально-економічні заходи .

Термін “реабілітація” у перекладі з латинської означає відновлення. Вперше визначення реабілітація зробив Франц Йозеф Ріттер фон Бус у 1903 році у книзі “Система загального догляду за бідними”. Як програма дій щодо осіб з фізичними вадами вона була прийнята в 1918 році при заснуванні у Нью-Йорку інституту Червоного Хреста для інвалідів (С.Н.Попова).

97

Таким чином, реабілітація започаткувалася як допомога інвалідам з набутими і вродженими дефектами. Суть якої зводилася до створення належних умов та пристосування до життя цих людей.

У подальшому реабілітація як процес відновлення здоров’я, професійного навчання, повернення інвалідів до праці і до суспільного життя, завойовує прихильників серед учених та громадських діячів у багатьох країнах світу.

Реабілітація відчутно скоротила терміни лікування, сприяла поверненню хворих до активного життя, зменшила кількість і розміри допомог по інвалідності, у зв’язку з відновленням працездатності частини хворих.

Термін “реабілітація” (Коган О.Г., Шмідт І.Р., Толстопоров О.О., 1983) має широке змістовне розуміння і вживається в усіх сферах діяльності людини – політичній, юридичній, розумовій, спортивній та інших. У медицині вона визначається як процес відновлення здоров’я і працездатності хворих .

Реабілітація – це процес, “...метою якого є запобігання інвалідності під час лікування захворювань і допомога хворому у досягненні максимальної фізичної, психічної, професійної, соціальної та економічної повноцінності, на яку він буде здатний в межах існуючого захворювання” (Н.А.Грос,2000). Реалізація цієї мети можлива у разі залучення до реабілітаційного процесу державних і соціально-суспільних закладів.

Було чимало зроблено щодо відновного лікування, організації роботи та допомоги інвалідам і немічним і в Україні. Робота велась на державному рівні під безпосереднім керівництвом Міністерства охорони здоров’я та Міністерства соціального забезпечення. Профільні науково-дослідні інститути розробляли питання експертизи працездатності і організації праці інвалідів, протезування та протезобудування. У Києві було відкрито унікальний академічний інститут геронтології, найавторитетніший заклад у світі з вивченням проблем старіння та лікування осіб похилого та старечого віку.

У 1966 р. прийнято рішення про організацію великих відновних центрів для лікування хворих з травматолого - ортопедичними, нейрохірургічними захворюваннями. У 1970 році у Москві створено науково-методичне товариство реабілітації хворих та інвалідів. Г. Юмашев і К. Ренке у 1973 році видали монографію “Основи реабілітації” (Кряжев В.Д., Павлова О.В., Пікурова А.Г.).

Важливим заходом для подальшого розвитку лікувальної фізичної культури, реабілітації в Україні, підготовки висококваліфікованих фахівців було створення у 1994 р. спеціалізованої Ради із захисту докторських дисертацій у Дніпропетровській державній медичній академії і заснування журналу “Медична реабілітація, курортологія, фізіотерапія”. У 1992 році створено Національний комітет спорту інвалідів України, де близько 10 тис спортсменів удосконалюються у 27 видах спорту.

Термін “реабілітація” має широке змістовне розуміння і вживається в усіх сферах діяльності людини – політичній, юридичній, розумовій, спортивній та інших. У медицині вона визначається як процес відновлення здоров’я і працездатності хворих та інвалідів (Мухін В.М.).

Комітет експертів з реабілітації ВООЗ ( 1963) наголосив, що реабілітація – це процес, “метою якого є запобігання інвалідності під час лікування захворювання і допомога хворому у досягненні максимальної фізичної, психічної, професійної, соціальної та економічної повноцінності, на яку він буде здатний в межах існуючого захворювання”. Реалізація цієї мети можлива у разі залучення до реабілітаційного процесу державних і соціально-суспільних закладів.

Таким чином, реабілітація – це суспільно необхідне функціональне і соціально-трудове відновлення хворих та інвалідів, що здійснюється комплексним проведенням медичних, психологічних, педагогічних, професійних, юридичних, державних, суспільних та інших заходів, за допомогою яких можна повернути потерпілих до звичайного життя і праці, відповідно до їх стану (С.Н.Попов).

98

Реабілітації підлягають хворі з травмами і деформаціями опорно-рухового апарату, серцево-судинними, неврологічними і психічними захворюваннями; набутими і вродженими дефектами; після хірургічного втручання; інфекційними і хронічними захворюваннями і, загалом, ті особи, які потребують поступової адаптації до фізичних і психічних навантажень професійного та побутового характеру. праці з меншим обсягом навантаження чи перекваліфікації, розвитку навичок самообслуговування, вироблення постійної компенсації при незворотних змінах (Ратов І.П., Кряжев В.Д., Артамонов В.А.).

Олена Півень, Людмила Кириленко Полтавський державний педагогічний


ДОЦІЛЬНІСТЬ ПЕДАГОГІЧНОГО ВПЛИВУ ЗАСОБІВ ФІЗИЧНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ НА СТАН ОПОРНО-РУХОВОГО АПАРАТУ

Останнім часом особливо актуальною стає проблема погіршення стану здоров’я людей,

і однією з основних причин цього - наявність великої кількості відхилень в стані опорно-рухового апарату, що стало першоджерелом виникнення багатьох хвороб, які не піддаються медикаментозному лікуванню.

Тому дуже важливою, навіть актуальною постає проблема профілактики і корекції функціональних відхилень в системі опорно-рухового апарату на основі розширення кола знань, які б пояснили особливості анатомо-фізіологічного розвитку в онтогенезі і доцільність педагогічного впливу засобів фізичного виховання.

Аналіз спеціальної літератури і наші багаточисленні дослідження дозволили розробити систему профілактики і корекції відхилень опорно-рухового апарату у людини засобами фізичного виховання.

Нами розроблено алгоритм, що складається з модулів, які призначені для вирішення задач оздоровлення, з якими зіштовхуються педагоги у процесі фізичного виховання.

Реалізація алгоритму залежить від наявного стану опорно-рухового апарату людини і передбачає відповідну послідовність заходів. Таким чином, розроблений алгоритм включає:

1 .Модуль аналізу. 2. Модуль корекції. 3. Модуль контролю. 4. Модуль профілактики. З категоріальної точки зору “модуль” характеризується як окрема, відносно самостійна

частина будь-якої системи, організації, обладнання, необхідна для приведення в гармонічну відповідність розмірам і суті цілого та його частин (Матов В.В., Челноков В.О., 1998).

Згідно з нашої гіпотезою модуль, який складається зі структурних елементів, спрямованих на корекцію і попередження відхилень у опорно-руховому апараті людини, являється відносно самостійною частиною розробленого алгоритму, який гармонізує програму оздоровчої фізичної культури, з одного боку, а з іншого – забезпечує контроль за станом опорно-рухового апарату у людини протягом різних вікових періодів її життя.

Мета 1-го модуля (модуля аналізу) отримати уяву про стан організму людини. У зв’язку з цим до його складу введено методи анамнезу

( опитування), соматоскопії (зовнішнього огляду), антропометрії, тестування фізичної підготовленості і функціонального стану, які дозволили б дати об’єктивну оцінку теперішнього стану організму людини.

Мета 2-го модуля (модуля корекції) – здійснення корекції наявних відхилень в стані опорно-рухового апарату людини засобами фізичного виховання. Зміст модуля повинні складати спеціально підібрані засоби фізичного виховання, які сприяли б усуненню наявних порушень у поставі та своді стопи. У процесі використання обраних засобів необхідно

99

суворо дозувати фізичні навантаження та варіювати вибір вихідних положень з урахуванням виявлених порушень.

Мета 3-го модуля (модуля контролю) – контроль за теперішнім станом опорно-рухового апарату людини за показниками педагогічного тестування (рівень силових здібностей м’язів тулуба і стопи, гнучкості хребтового стовпа) і даними соматоскопії, які дозволяють виявити зміни в стані опорно-рухового апарату в результаті впливу 2-го модуля.

Необхідно зазначити, що в структурі алгоритму профілактики і корекції відхилень у системі опорно-рухового апарату у дітей 4-й модуль (модуль профілактики) спрямований на реалізацію профілактичних заходів з метою гармонійного розвитку дитини. На відміну від комплексу фізичних вправ, які несуть в собі відбиток “закінченості”, модуль профілактики використовується в поєднанні будь-якою формою рухової активності людини і забезпечує їй всебічний розвиток, спрямований на нормалізацію трофічних функцій усіх ланок опорно-рухового апарату за допомогою вправ на гнучкість, оптимальну рухливість у всіх відділах хребта і суглобах опорно-рухового апарату; формування м’язового корсету; підвищення рівня фізичного здоров’я людини, що дозволяє мати запас рухових якостей для продовження тривалості життя.

З метою вивчення ефективності розробленої нами системи профілактики і корекції опорно-рухового апарату була проведена експериментальна апробація. Протягом річного експерименту ми реалізували розроблені положення з профілактики і корекції відхилень у стані опорно-рухового апарату людини. Згідно з розробленим нами алгоритмом для вирішення задач модуля аналізу ми провели разом з лікарем-терапевтом:

- зовнішній огляд дітей; - тестування фізичного розвитку, функціональної і рухової підготовленості; - оцінку стану здоров’я людини; - виявили причини виникнення наявних відхилень. Результати проведених досліджень були занесені в діагностичну карту здоров’я на

кожного з обстежених, де були відмічені: - група здоров’я (ЗХ, ЕХ, ЧХ); - рівень фізичного розвитку (високий, середній, низький); - рівень фізичної підготовленості (високий, середній, низький); - наявні відхилення в стані опорно-рухового апарату. Необхідно зазначити, що розподіл досліджуваних за групами здоров’я виявив наступну

тенденцію: -20% обстежених юнаків було віднесено до категорії здорових дітей (ЗД), серед яких

лише у 16,7% було виявлено функціональні відхилення в стані опорно-рухового апарату; 60% було віднесено до категорії епізодично хворіючи людей (ЕХ), серед яких уже у 50% було відмічено порушення в системі опорно-рухового апарату; ще 20% було віднесено до групи часто хворіючи (ЧХ), де спостерігався найбільший процент відхилень в системі опорно-рухового апарату - 66,7%.

Виявлено, що 25% із числа обстежених дівчат можуть бути віднесені до групи ЗД, причому відхилень в опорно-руховому апараті відмічено у 28,6%. Групу ЕХ дівчат складає 53, 5% від загальної кількості жінок, причому 60% з них мали функціональні відхилення у системі опорно-рухового апарату. Трішки більше, ніж у юнаків (21,5% проти 20%) була група ЧХ дівчат: 83,3% яких мали порушення з боку опорно-рухового апарату.

Результати наших досліджень в структурі модуля аналізу підтвердили існування думки про те, що групи здоров’я людей в значній мірі залежать від рівня фізичного розвитку, функціонального стану і фізичної підготовленості, при цьому відхилення в стані опорно-рухового апарату можливі, як у групі ЗД, але меншою мірою, ніж у групі ЕХ (50% юнаків і 60% дівчат) та в групі ЧХ ( 66,7% у хлопців і 83,3% - у дівчат).

Дані, отримані в ході вирішення задач модуля дозволили виділити дві групи дітей: 1 – група дітей, які не мають будь-яких відхилень в стані опорно-рухового апарату

(48,3% від загальної кількості дітей, що приймають участь в основному експерименті);

100

2- група дітей з відхиленням в стані опорно-рухового апарату (51,7%). Діти 1-ї групи займались згідно з загальноприйнятими програмами з фізичного

виховання, де в режимі дня і структурі фізкультурно-оздоровчої роботи використовувались фізичні вправи тренувальної спрямованості, завдяки чому було забезпечено оптимальний руховий режим, педагоги і батьки намагались знешкодити несприятливі фактори, які призводили до розвитку відхилень в опорно-руховому апараті дітей.

2-ій групі дітей було запропоновано фізкультурно-оздоровчі заходи в структурі модуля корекції, в якому з урахуванням віку піддослідних було визначено засоби фізичного виховання і основні параметри навантаження.

Основна ідея запропонованого підходу до планування фізкультурно-оздоровчих занять для дітей з відхиленнями в опорно-руховому апараті полягала в поєднанні ефекту підвищення рухового режиму дітей протягом дня, використанні занять коригуючої гімнастикою і сюжетних ігор, які були спрямовані на корекцію наявних відхилень в стані опорно-рухового апарату дітей.

Слід зазначити, що розроблена нами система передбачає використання модуля контролю через 4-5 місяців після початку навчального року, де необхідно визначити зміни в стані опорно-рухового апарату дітей, які відбуваються в результаті цілеспрямованого впливу фізичного виховання, і виявити динаміку показників силових здібностей м’язів живота, спини і стану гнучкості хребта. Як показали наші дослідження, ці показники найбільш інформативні і достатній мірі відображали об’єктивні зміни стану м’язового корсету дітей в результаті цілеспрямованого впливу.

Аналіз отриманих результатів свідчить, що у юнаків відмічалась в цілому позитивна динаміка по всіх параметрах, які ми досліджували, але достовірних відхилень в період поточного тестування (через 4,5 місяці) нами виявлено не було ( р>0,05). Порівняння ж вихідних і кінцевих даних виявило значне збільшення силових здібностей м’язів спини (t= 3,39, р <0,01), м’язів живота (t= 3,18, р<0,01) і меншою мірою – гнучкості хребта вперед (t=2,23, р<0,05) і назад (t=2,16, р<0,05).

Схожа тенденція відмічалась і у дівчат, які приймали участь в нашому експерименті. Достовірну різницю в даних було виявлено в показниках сили м’язів живота (t= 3,72, р<0,01), гнучкості хребта вперед (t= 3,08, р<0,01) і гнучкості назад (t= 2,13, р<0,05). Варто підкреслити, що нами зафіксовано значний приріст силових здібностей м’язів спини у дівчат, де вже поточне тестування виявило достовірно значне покращення (t= 3,22, р<0,01), а по закінченню експерименту цей показник ще більше збільшився (t= 4,95 р<0,001).

За даними поточного тестування, як у юнаків, так і у дівчат були внесені певні зміни в структуру занять коригуючої гімнастикою з урахуванням індивідуальної динаміки показників; змінено обсяг використовуваних засобів, застосовано вихідні положення, замінено одні фізичні вправи іншими.

Необхідно відмітити, що група дітей, в режимі дня яких використовувались фізкультурно-оздоровчі заходи профілактичної спрямованості, т.т. група дітей, що займалися по загальноприйнятих програмах (передбачувався розвиток фізичних якостей, засвоєння і удосконалення рухових умінь і навичок), в середині експериментального періоду також пройшла обстеження згідно з модулем контролю.

Чим раніше виявлено різницю у відхиленнях з боку опорно-рухового апарату, тим своєчасніше застосовують необхідні заходи. У нашому випадку обстеження 1-ї групи дітей (такі, що не мають будь-яких відхилень в стані опорно-рухового апарату) дозволило виявити у 10% дітей незначні функціональні відхилення в системі опорно-рухового апарату і деяке зниження в порівнянні з основною групою рівня силових здібностей м’язів тулуба. За результатами обстеження вони були переведені у 2-у групу для занять цілеспрямованими фізичними вправами. Бесіди з батьками і педагогами дозволили виявити причини наявних відхилень, основними з них були перенесені хвороби, фіксація неправильних поз під час стояння і сидіння, не відповідні росту дітей домашні меблі.

101

Все це говорило про те, що контроль за станом опорно-рухового апарату дітей повинен проводитися регулярно протягом всього періоду навчання в загальноосвітніх навчальних закладах. Підсумкові результати педагогічного експерименту показали, що розроблена система профілактики і корекції відхилень в опорно-руховому апараті дітей дозволяє планомірно здійснювати роботу по виявленню і усуненню можливих відхилень засобами фізичної культури. Нами зафіксовано достатньо ефективне підвищення рівня фізичного стану дітей. Особливо треба відмітити тенденцію переходу дітей у більш високу групу здоров’я. При цьому важливо відмітити, що ми встановили пряму залежність між станом здоров’я дітей і наявністю у них відхилень в системі опорно-рухового апарату. Так, у групу ЧХ серед тих, що залишились після закінчення експерименту відхилення в стані опорно-рухового апарату спостерігались у 100%. При цьому у юнаків і дівчат, віднесених за підсумками року до групи ЗД, не виявлено жодних відхилень в стані опорно-рухового апарату, причому ефективність переводу з групи ЕХ у групу ЗД достатньо висока (збільшилась на 30% у юнаків і на 28,5% у дівчат).

Таким чином, застосування розробленої нами системи профілактики і корекції опорно-рухового апарату дозволило не лише знешкодити більшість відхилень протягом річного експериментального періоду, але й покращити стан здоров’я тих, хто займається фізичними вправами.

Юлія Плескач, Наталія Власенко

Полтавський державний педагогічний університет імені В.Г. Короленка

ЗАСТОСУВАННЯ ФІЗИЧНИХ ВПРАВ ЯК ЗАСІБ РЕАБІЛІТАЦІЇ

ШКОЛЯРІВ З ПОСЛАБЛЕНИМ ЗДОРОВ’ЯМ В УМОВАХ ЗАГАЛЬНООСВІТНЬОЇ ШКОЛИ

Серед найважливіших відновлювально-профілактичних заходів для учнів із

послабленим здоров’ям помітне місце посідають фізичні вправи. Як засіб фізичної реабілітації фізичні вправи часто приєднуються з іншими природними факторами – такими, як сонце, повітря та вода.

Систематичне, раціональне та цілеспрямоване застосування різноманітних комплексів фізичних вправ позитивно впливає на послаблений організм учня. Вони спричиняють зміну його реактивності у потрібному напрямі, збагачують умовно-рефлекторну діяльність дитини новими властивостями, поліпшують “урівноваження” в навколишньому середовищі, сприяють кращій функціональній адаптації в умовах цього середовища, яке безперервно змінюється.

Фізична культура сприяє вихованню витривалості, спритності, покращує координацію рухів, прискорює процеси відновлення функцій окремих органів, які мають патологічні відхилення від норми.

Спеціальні фізичні вправи повністю себе виправдали під час лікування багатьох захворювань й усуненні наслідків травматичних уражень.

Під час реабілітації школярів з послабленим здоров’ям в умовах загальноосвітніх шкіл фізична культура застосовується з урахуванням стану здоров’я, особливостей статі та віку.

За усіх умов фізичні вправи мають виконуватися з дотриманням основних правил, а саме:

Систематичності застосування фізичних вправ протягом усього курсу відновлення; Поступового нарощування інтенсивності фізичного навантаження; В повторюваності фізичних вправ протягом певного проміжку часу з метою

закріплення досягнутих результатів; Індивідуалізації фізичних вправ залежно від захворювання та його особливостей.

102

У загальноосвітніх школах, де створені кабінети та зали фізичної реабілітації, фізичні вправи мають проводитись у вигляді гігієнічної гімнастики, як правило, зранку та у вигляді різноманітних комплексів, які призначаються відповідно до фази захворювання.

Слід користуватися двома методами проведення фізичної культури: індивідуальним для більш тяжких хворих; малогруповим – для інших. Групи слід комплектувати за ознакою однотипності захворювання дітей і здатності їх

виконувати вправи однакової інтенсивності та навантаження. Найчастіше застосовуються загальнорозвиваючі та дихальні вправи.

Дихальні вправи призначаються для навчання хворих школярів правильному диханню взагалі і, зокрема, за необхідності безпосереднього впливу на дихальний апарат і органи кровообігу, при захворюваннях органів грудної клітки (емфізема легенів, бронхіальна астма, плеврит, різного роду міокардіодистрофії тощо).

Під час правильного дихання грудна клітка рівномірно розширюється на вдиху у трьох напрямках: передньозадньому для верхньої половини грудної клітки; боковому для її нижньої частини та у вертикальному – за рахунок руху діафрагми у бік черевної порожнини. Дихати слід через ніс, спокійно, глибоко та рівномірно. Тривалість вдиху 2 – 4 с, видиху – 3–5 с.

Вдих має збігатися з випрямленням корпуса, підняттям або розведенням рук. Його слід виконувати у період найменшої напруги сил під час виконання кожної окремої фізичної вправи.

Видих має відповідати періоду найбільшого зусилля і за часом збігатись із згинанням корпуса, опусканням або зведенням рук.

Дихальні вправи поділяються на такі: статичні, які здійснюються грудною кліткою без додаткових рухів корпуса та рук; динамічні, які пов’язані з рухом корпуса та рук; спеціальні, призначені для переважного впливу на окремі ділянки дихального апарату

або на фази дихання (однобічні спайки, підсилений видих при емфіземі тощо). Кожний окремий урок фізичної реабілітації необхідно проводити так, щоб максимум

навантаження припадав за часом на середину заняття. У зв’язку з цим урок фізичної реабілітації розподіляють на три частини: вступну,

основну і заключну. Вступна частина складається з 3-4 вправ, які призначаються для поступової підготовки

серцево-судинної, дихальної, нервової систем і всього організму в цілому до найкращого виконання вправ основного розділу.

Тривалість цієї частини уроку може коливатися від 3 до 4 хв. Вправи слід проводити спокійно, у повільному темпі.

Основна частина вміщує 8-12 вправ як загальнорозвивального характеру, так і спрямованих переважно для безпосереднього впливу на вогнище ураження та на побічні ускладнення.

Заключна частина уроку має на меті заспокоїти учня, поступово знижуючи навантаження, відновити нормальний пульс, ритм дихання, тобто привести організм до його початкового стану. Для цього добираються 3-4 вправи на розслаблення м’язів заспокійливого характеру.

Методика використання фізичних вправ насамперед спрямована на здійснення загальнооздоровчих вправ. Загально-зміцнювальні вправи мають бути спрямовані на стимулювання діяльності основних систем організму (кровообіг, дихання, обмінні процеси), підвищення загальної активності хворого учня.

Фізичне навантаження має відповідати силам хворого, бути достатньо інтенсивним, а заняття, по можливості, набувати тренувального характеру.

103

Олександр Кириленко, Ганна Кириленко Полтавський державний педагогічний університет

імені В.Г.Короленка

МОЖЛИВОСТІ ВИКОРИСТАННЯ ЗАСОБІВ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ В ЛІКУВАННІ СКОЛІОТИЧНОЇ ХВОРОБИ

Сучасні науковці вважають, що не існує протипоказань до занять фізичними

вправами при СХ у дітей та підлітків (Т.Т. Коваленко. О.В.Чоговадзе, О.П. Шкляренко, та ін.).За їхніми спостереженнями, окремі вправи протипоказані лише в зв’язку з можливими травмами хребта (падіння, удари та ін.) та неадекватними фізичними навантаженнями (підняття вантажів, тривалий біг на витривалість, елементи акробатики та ін.).

Загалом, головним засобом попередження порушень постави є фізичні вправи. Особливу увагу треба приділяти вправам, які викликають роботу м’язів – розгиначів спини і м’язів живота (Т.В. Полеся, Г.Г. Петренко та ін.). Вправи з м’язовим навантаженням необхідно виконувати з вихідних положень сидячи або лежачи, при яких зменшується навантаження на серцево-судинну систему, розвантажується хребет (Є.Г.Булич). Для виправлення постави недостатньо займатися тільки фізкультурою. Вона повинна бути доповнена спеціальними коригуючими вправами (М.Д. Дусмуратов [ 27]., В.О. Єпіфанов [ 27].).

Дуже важливо при СХ проводити з раннього дитинства (в сім’ ї, дитячих садках, школі) заходи загальнооздоровчого характеру (раціональний руховий режим і харчування, загартування, гігієна фізичної і розумової праці) (В.О. Єпіфанов). Оскільки навичка правильної постави формується на базі м’язового відчуття, яке дозволяє відчувати те чи інше положення частин тіла, необхідно виконувати вправи перед дзеркалом. Для збереження правильної постави важливо вміти розслабляти і напружувати м’язи. Тому в заняттях треба чергувати напруження і розслаблення м’язів (С.М. Попов).

Формування здорового організму, вміння керувати ним, розвивати, удосконалювати – ось завдання здорового способу життя. У складній системі факторів значну роль відіграє рухова активність. Рухова активність дітей з віком різко знижується. Чим доросліша дитина, тим більше вона сидить в дитячому садку, в школі, вдома, біля телевізора. Це веде до збільшення маси тіла, можуть виникати різні захворювання (О.Д.Дубогай, Л.М.Мовчан). Одним із характерних є сколіоз. Сколіоз – це тяжке, прогресуюче захворювання, яке визначається боковими викривами хребта. Процес лікування сколіозу дуже важкий і тривалий.

При сколіозі одним із засобів корекції є витяжіння хребта. Його можна здійснювати в положенні лежачи, в висі та упорі. Бажано це робити на початку і в кінці лікувальних занять (В.М. Машков).

При сколіозі всіх типів і ступенів застосовують лікувальний масаж. Велике значення при лікуванні сколіозу відіграє плавання. Воно є однією із важливих ланок комплексного лікування (А.І.Казьмін, І.І. Кон, В.Є. Біленький). При плаванні відбувається природне розвантаження хребта. Завдяки симетричності плавальних рухів зникає асиметрична робота міжхребетних м’язів, відновлюються умови для нормального росту тіл хребців (Л.А. Бородіч, Р.Д. Назарова). Самовитяжка хребта під час плавання доповнює розвантаження зон росту. Одночасно зміцнюються м’язи хребта і всього скелету, удосконалюється координація рухів, виховується почуття правильної постави (О.П.Сидоров).

Необхідно періодично застосовувати вправи на розслаблення і дихальні вправи. Інколи при лікуванні, рекомендуються вправи на збільшення рухомості хребта. Але це необхідно робити суворо індивідуально і лише при достатньо розвиненому м’язовому корсеті (М.Ф. Іваницький). На думку автора, в дитячому віці будується фундамент здоров’я

104

людини, формується його відношення до фізичної культури. Повинно турбувати те, що діти стали менше рухатись, а це знижує опір дитячого організму різними захворюванням. У дітей відбуваються порушення обміну речовин, постави та інші відхилення у стані здоров’я та фізичного розвитку (О.П. Сидоров).

СХ характеризується також незадовільним загальним станом здоров’я дитини, появою інших хвороб. За даними [50] своєчасна діагностика СХ має важливе значення для раннього початку лікувальних заходів. Щоб виявити сколіоз і визначити ступінь деформації, необхідно дотримуватись таких же умов, як і при виявленні дефектів постави, тим більше, що однією із клінічних ознак СХ є порушення постави. Спочатку виявляються ознаки, поява яких може вказувати на наявність сколіозу: асиметричне положення поясу верхніх кінцівок (різний рівень передпліч і нижніх кутів лопаток, неоднаковий розмір шийно плечових кутів), нерівномірність трикутників талії, різний рівень гребенів повздовжніх кісток і сідничних складок. Пальпаторно (прощупуванням) знаходять остисті відростки хребців і відмічають їх проекцію на шкірі спини йодом або метиленовою синькою. На цій стадії обстеження можна установити форму дуги сколіозу, наявність проти викривлень, різницю проявів сколіозу в вертикальному і горизонтальному положенні, а також кут відхилення основної дуги сколіозу від вертикальної ліні (Леонтьєва Н.М., Моріновпа М.М. та ін.).

Необхідним моментом клінічного обстеження хворого СХ є знаходження основних антропометричних даних (ваги, росту, розміру грудної клітки, динамометрії, спірометрії), які дозволяють виявити не тільки відставання в фізичному розвитку, але головним чином, не пропорційність фізичного розвитку. Лікування сколіотичної хвороби – дуже складний не завжди успішний процес, який потребує максимуму зусиль для того, щоб досягти позитивних результатів. Воно буває успішним, якщо проводиться в комплексі, з використанням ортопедичних заходів, методів фізичної реабілітації, гігієнічних засобів (М.Д. Дусмуратов, В.О. Єпіфанов та ін.).

Таким чином, серед різноманітних засобів лікування СХ провідне місце посідають фізичні вправи. Їх використання в системі комплексного лікування СХ дозволяє досягти найбільш вагомого лікувального ефекту, поліпшити функціональний стан хворих, підвищити їх працездатність, досягти довготривалого ефекту лікування.

Віталій Клюйко, Василь Синиця Полтавський державний педагогічний


МЕДИКО-ПЕДАГОГІЧНІ АСПЕКТИ ВИВЧЕННЯ ПРОБЛЕМ ФІЗИЧНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ ДІТЕЙ ЗІ СКОЛІОТИЧНОЮ ХВОРОБОЮ

Процес реабілітації згідно системі, розробленій В.Ф. Башкировим (1984) і

вдосконаленої М.І. Гершбургом (1989), підрозділяється на три етапи: 1-й фізичної реабілітації, який здійснюється найчастіше в умовах стаціонару; 2-й етап – фізичної реабілітації, що проводиться переважно в поліклініці і 3-й етап – етап фізичної реабілітації в природних умовах фізичного виховання.

Якнайповніші питання реабілітації вивчені на стаціонарному етапі відновної корекції (А.Ф.Каптелін, З.С.Міронова, В.А. Ласськая, В.Ф. Башкирів, М.И. Гершбург, М.Г. Цикунов).

Основними засобами на 1-у етапі реабілітації є різні види фізичних вправ, масаж, фізіотерапевтичні процедури, при необхідності – медикаментозна корекція.

Другий етап направлений на відновлення функціональної підготовленості організму. Спеціальними засобами цього етапу є фізичні вправи різної спрямованості, по своїй

специфіці, об'єму і інтенсивності що виходять далеко за межі лікувальної фізичної культури. Фізичні вправи підбираються з урахуванням клінічних показників. поставлених задач і відповідно до ступеня вираженості захворювання. На початку етапу використовуються

105

вправи, направлені на відновлення загальної працездатності, створюються основи базової підготовки, потім поступово підключаються вправи для розвитку основних фізичних якостей і засобу спеціальної фізичної підготовки (В.Ф.Башкиров, 1984).

Серед широкого арсеналу використовуваних вправ особлива увага надається вправам силового характеру і на гнучкість, особливо в ураженій зоні (М.И. Гершбург, 1997). Мета цих вправ – зміцнення всієї м'язової системи, з тим, щоб підготувати її до зростаючих навантажень.

При першій же нагоді необхідно приступити до циклічних вправ (ходьба, біг, плавання, веслування, біг на лижах) як засобу підвищення загального рівня працездатності організму.

В процесі фізичної реабілітації використовуються різні педагогічні прийоми, направлені на полегшення процесу відновлення специфічних рухових навиків: метод вправ, що підводять, розчленований метод (дробові навантаження) і ін.

Особливо ефективне виконання ряду вправ у воді (у басейні) – це бігові, стрибкові вправи і, можливо, бар'єрний біг у водному середовищі (М.І. Гершбург, 1993).

На цьому етапі також широко використовуються тренажери і спортивні снаряди, тредбани різних систем і ін.

І, нарешті, третій етап - етап фізичної реабілітації в природних умовах фізичного виховання. Його основна задача – початкова фізична реабілітація в умовах загальноосвітніх установ. На жаль, в літературних джерелах немає ніяких практичних розробок і рекомендацій для цього, завершального, але на наш погляд першого етапу реабілітації. Є лише рекомендації загального характеру, зокрема В.Ф.Башкирова і М.І.Гершбурга, які обмежилися вказівкою засобів і методів корекції, рекомендованих на цьому етапі, але ні конкретної методики, ні спрямованості коректувальних заходів з урахуванням спеціалізації в цих вказівках знайти не вдалося.

Як випливає з цього невеликого огляду, процес реабілітації достатньо добре розроблений на першому етапі фізичної реабілітації. Непогано, хоча і не в повному об'ємі, розроблений другий етап і практично вельми слабко – етап фізичної реабілітації в умовах загальноосвітніх закладів.

Інакше кажучи, процес реабілітації хворих з сколіотичною хворобою на достатньо хорошому рівні поставлений лише в лікувально-профілактичних установах, тобто медиками (лікарями, травматологами, фахівцями з лікувальної фізичної культури, масажистами та ін.).

Педагоги ж, тренери, фахівці з теорії і методики спортивного тренування в кращому разі беруть участь в цьому процесі як консультанти.

Подібне положення нетерпимо, необхідно звернути увагу і заповнити пропуски в педагогічних аспектах процесу реабілітації, підсилити його педагогічну частину.

Збільшення числа дітей і підлітків, страждаючих наслідками прогресування сколіотичної хвороби (СХ), - одна з актуальних проблем практичної медицини і педагогіки.

Аналіз динаміки рівня захворюваності населення України за останні десять років вказує на суттєве зростання випадків захворювань опорно-рухового апарату, серед яких вагому частку складає сколіотична хвороба, прогресування якої у переважній більшості випадків призводить до інвалідізації людини (Л.І. Галинко, В.О.Донських, Г.В.Рудь, І.М.Краков’як, М.С. Казаков та ін).

За науковими відомостями, кількість дітей віком 6-10 років з порушенням постави становить 23 %, а в 45 % випадків діагностується сколіотична хвороба (Галинко Л.І., Рудь Г.В ). Тому, важливим завданням на сучасному етапі розвитку педагогічної та медичної науки іреабілітвційної практики є попередження та корекція сколіотичних викривлень хребта дітей, обґрунтування принципів і методів використання лікувальної гімнастики та інших дієвих засобів корекції .

Потенційний несприятливий ефект від прогресування СБ пов'язаний із зниженням функціональних можливостей організму, підвищеною стомлюваністю, а також з потворними деформаціями фігури, психологічними і соціальними проблемами. Останні виявляються як в дитинстві (наприклад, незадоволеність зовнішнім виглядом, соціальна ізоляція), так і в

106

дорослому житті (вибір професії, трудності в створенні сім'ї), а також в значних фінансових витратах на лікування.

0

10

20

30

40

50

60

1995

2000

2001

2002

2003

Наукові дослідження та практичний досвід показують, що ефективний контроль за

формуванням опорно-рухового апарату дітей і підлітків може бути здійснений лише за умови тісного контакту шкільного лікаря, вчителів та батьків учнів (Григоренко В.Г., Кісе О.І., Сермеєв Б.В. та ін. ). Для цього необхідно, щоб учителі та батьки школярів володіли відповідним обсягом знань та практичних вмінь і, в першу чергу, мали чітку уяву про правильну поставу, ознаки її порушень.

Сучасні науковці вважають, що головною причиною появи первинних ознак порушення постави є загальна м’язово-зв’язкова недостатність і дисгармонійний розвиток м’язової системи значно затримує формування навички фізіологічно тримати своє тіло. У результаті цього з’являється звичка неправильно сидіти, стояти і ходити, що значно прискорює появу небажаних ознак і порушень. Окрім м’язової слабкості виникненню різноманітних порушень опорно-рухового апарату сприяють й інші фактори, в тому числі соціальні й побутові ( Казаков М.С. та ін. ).

Таким чином, вивчення цього питання набуває принципового значення для обґрунтування методів корекції, здатних забезпечити високу результативність фізичних вправ для боротьби з викривленнями хребта, порушеннями постави.

При цьому слід ураховувати, що фізичні вправи необхідно розглядати як дію, яка суттєво впливає на регуляцію рухів і вегетативних функцій організму. На основі біомеханічного аналізу впливу різних фізичних вправ розроблений принцип оцінки найбільш ефективних у корекційному відношенні дії, показання та протипоказання до їх використання з метою відновлення функцій хребта, на підвищення ефективності в цілому системи занять школярів зі сколіозами. Виявлене значення окремих м’язів у забезпечені правильної постави, обґрунтовані принципи об’єктивного контролю і визначений коригуючий вплив фізичних вправ і цілеспрямованих форм в залежності від особливостей функціонування м’язів при сколіотичній деформації (Лянной Ю.О., Брижатий О.В., Томенко О.А. та ін. ).

Дослідження науковців показали, що фізичні вправи – потужний засіб лікування захворювань і профілактики різних відхилень, що спостерігаються у дітей з ослабленим здоров’ям. Фізичні вправи зміцнюють здоров’я школярів, підвищують захисні функції організму, сприяють усуненню або ліквідації побічних функціональних зрушень, тренують їх і підвищують як фізичну так і розумову працездатність (Лянной Ю.О. ).

Застосування засобів фізичної культури з лікувальною метою – не тільки лікувальний, але й педагогічний процес. Теорія власне лікувальної фізичної культури розвивається, насамперед, шляхом вивчення механізмів лікувальної дії фізичних вправ, розробки нових методик і дослідження їх ефективності.

Отже, фізичне навантаження, фізкультура і спорт корисні організму, вони фізіологічно необхідні дітям, тому що зміцнюють їх здоров’я. При цьому слід врахувати, що надмірне фізичне навантаження може нанести шкоду різним системам організму. Тому педагоги

107

повинні добре знати анатомо-фізіологічні особливості опорно-рухового апарату, інших систем організму дітей різних вікових груп, а також володіти фізіологічними основами фізичних вправ.

Практичний досвід свідчить, що світ рухів дуже різноманітний. У будь-яких умовах і ситуаціях людина повинна діяти енергійно, швидко, точно, рухатись природно, легко і красиво (Т.В. Полеся, Г.Г. Петренко та ін.). Кожна людина хоче мати гарну фігуру. Аналіз статистичних даних показує, що дуже багато дітей і підлітків страждають від порушення постави та інших змін в опорно-руховому апараті, зокрема сколіотичної хвороби (СХ). Сучасною наукою залишаються остаточно не з’ясованими причини її виникнення (О.В. Чоговадзе, О.П. Шкляренко, Т.Т. Коваленко та ін.). Однак, науковці вважають, що СХ може розвиватися внаслідок несприятливої генетичної спадковості, порушень гігієнічних умов виховання та навчання дітей раннього віку тому, що постава формується в процесі росту і розвитку людини (коли дитина починає сидіти, стояти, ходити). Велике значення має виконання режиму дня, розмір меблів, поза дітей під час занять, праці та інших видах самостійної діяльності (В.І. Глухов).

За повідомленнями вчених розповсюдження СХ має тенденцію до зростання (Є.К. Аганянц, О.П. Скляренко та ін.). Збільшилась кількість випадків найбільш важких її форм (III – IV ступеню), що викликає патологічні зміни багатьох органів і систем організму, зокрема дихальної, серцево-судинної, сечовидільної та нервової систем. Це призводить до тяжких порушень функціонування організму дитини, розвитку хронічних хвороб та інвалідизації (Є.Г. Булич та ін.).

Інвалідність дитинства розглядається сучасними науковцями як стала соціальна дезадаптація, яка обмежує можливості залучення дитини до адекватних віку навчальних, виховних, культурних та інших заходів, обмежує сферу її життєдіяльності, порушує процес соціалізації (А.В. Кігічак). За нашими спостереженнями це стосується і дітей з СХ, які через відхилення в розвитку змушені відмовитись від відвідування загальноосвітніх закладів і перейти на форму навчання в домашніх умовах, не мають змоги займатися багатьма видами спортивної та мистецької діяльності, вести активне суспільне життя.

У рішенні проблеми СХ в цілому до теперішнього часу дискусійним залишається питання про тактику лікування хворих з початковими ознаками деформації хребта. При цьому важливою складовою цього питання є медико-етична сторона: згодитися з незадоволеними результатами консервативного лікування СХ і чекати розвитку свідчень до хірургічної корекції або продовжувати пошук методів, що знижують відсоток потребуючих в оперативному лікуванні? До таких методів відносимо і заняття фізичними вправами.

Актуальність справжнього дослідження підкреслює і ту обставину, що розв'язати дану проблему останніми роками все настирніше обіцяють представники мануальної (нетрадиційної) медицини (Бобирь А.І.. Малахов О.А. і ін.). Не вступаючи в дискусію з приводу ефективності мануальної медицини при СХ у дітей і підлітків, необхідно відзначити, що при даному методі лікування роль об'єкту дії нівелюється за рахунок «унікальних здібностей» суб'єкта, який проводить коригуючі маніпуляції на хребті.

Знання фізіологічних особливостей хребта організму, що росте, стато-динаміки при початкових формах СХ сприяє ранній діагностиці патологічного процесу і відкриває широкі можливості для ефективного лікування цього захворювання методами лікувальної фізичної культури (Аганянц Е.К., Ваганов Н.В., Синкина Е.П. і ін.). Щорічне збільшення хворих СХ, згубний вплив на організм дітей і підлітків гіподинамічного чинника у зв'язку з урбанізацією вимагає пошуку нових форм і підходів до ефективного рішення задач, що стоять перед фізичною реабілітацією та її компонентами. Метою справжньої роботи з'явилося дослідження відповідного аспекту проблеми, оскільки причини розвитку СХ у дітей і підлітків до теперішнього часу залишаються недостатньо відомими і її істинна етіопатогенетична профілактика неможлива. Як правило, при виявленні симптомів СХ призначається ортопедичне лікування, направлене на профілактику і корекцію відхилень в розвитку хребта у дітей і підлітків. У ньому методика використовування фізичних вправ

108

визначається в першу чергу етіологією сколіозу, характером перебігу патологічного процесу і розглядається як частина ортопедичного режиму. При цьому в більшості представлених в літературі концепцій ЛФК використовується як організована форма вторинної профілактики, направлена на збереження результатів, досягнутих в процесі ортопедичної корекції. З позиції вікової фізіології даний підхід в сучасних умовах істотно обмежує її можливості в профілактиці і лікуванні СХ у дітей і підлітків.

З урахуванням функціональних зрушень і патологічних змін, що відбуваються в паравертебральних тканинах хребта при прогресуванні сколіозу, а також патологічних стереотипів, що формуються, в поставі і в моториці (манера сидіти, нахилятися, ходити і т.п.), розроблена оригінальна система занять ЛФК, розрахована на весь період кісткового росту. Вона включає три взаємозв'язані розділи: профілактику і лікування СХ у дітей до 11 років, коригуючу дію в сенситивному періоді (12-14 років) і відновне лікування в період закінчення посиленого росту скелета ( старші 15 років).

При цьому необхідно дотримувати класичні принципи тренування: систематичність і тривалість дії, постійне і адекватне збільшення навантаження з урахуванням специфіки вікової динаміки, а також індивідуалізацію. Індивідуальний підхід до вибору методу лікування засобами фізичної культури був обов'язковим. Береться до уваги ряд істотних моментів, що впливають на протікання і результат СХ: вік хворого до моменту діагностики, рентленологічну ступінь і рівень тяжкості деформації тулуба.

Закріплення навиків правильної постави за допомогою гімнастичних вправ було необхідною умовою занять різними формами фізичної культури і спорту.

Аналіз літературних джерел і практичний досвід виявили негативний чинник при лікуванні СХ першого ступеня у дітей до 11 років – бажання батьків обмежити їх рухову активність (РА). Для даної категорії хворих звільнення від фізкультури в школі, рекомендоване лікарем, вважали помилковим. З відвідуванням школи вільно проявляється і автоматично саморегульована РА об'єктивно обмежується, переважає гіподинамія. Вище перелічені чинники в комплексі формували неадекватний віку спосіб життя. Тому формування особистого відношення до свого здоров'я у цієї категорії хворих було пріоритетним.

Наталія Запорожець Марина Воєнчук, Полтавський державний педагогічний університет

імені В.Г.Короленка

ІСТОРИЧНІ ЗАСАДИ ФОРМУВАННЯ ТА РОЗВИТКУ АЕРОБНО-ГІМНАСТИЧНИХ НАПРЯМКІВ ЯК ЗАСОБІВ ОЗДОРОВЧОЇ ФІЗИЧНОЇ

КУЛЬТУРИ Історія фізичної культури та спорту – це специфічна галузь знань, важливий розділ

загальної історії та загальної культури, наука про закономірності розвитку видів спортивної діяльності в різні історичні епохи у взаємозв’язку із економічними, політичними та культурними умовами життя людини. Гімнастичні напрямки рухової активності породжені життям, особливостями трудової діяльності, людей розвивались під впливом досягнень науки про людину, законів розвитку суспільства, способів ведення війн та за своїми власними закономірностями. Разом із розвитком науки про людину відкривалися нові можливості для використання гімнастичних систем з метою укріплення здоров’я, підвищення функціональних можливостей організму, підготовки до здорового способу життя, навчання, праці, виконання військових обов’язків. Зміни у способах виробництва матеріальних благ, у виробничих відношеннях, у військовій техніці та військовому мистецтві, кожного разу пред’являли нові специфічні вимоги до людини, виникала

109

необхідність вдосконалення засобів та методів гімнастики для підготовки особистості до життя та діяльності у нових умовах.

В останні роки ми є свідками бурхливого зростання, оздоровчої фізичної культури яка розглядає людину в тісному взаємозв’язку із рівнем її рухової активності, енергетичним потенціалом та способом життя.

Гімнастика як один із видів спорту та напрямків тілогартування, у її класичному розумінні, посідає одне з провідних місць в арсеналі засобів сучасної оздоровчої фізичної культури.

На сьогодні гімнастичні напрямки оздоровчої спрямованості перетворилися на цілу індустрію здоров’я. Це і ритмічна гімнастика, атлетична гімнастика, шейпінг, стретчінг, різні спрямування аеробіки, що застосовуються для організації занять професійної спрямованості, та як засіб дозвілля.

Отже, у зв’язку з цим на нашу думку особливо перспективною вважається розробка проблеми щодо вивчення історичних засад та закономірностей використання аеробно-гімнастичних видів рухової активності в системі оздоровлення різних верств населення, та в системі професійної підготовки майбутніх фахівців в галузі фізичної культури та спорту.

Появі перших систем аеробіки ми завдячуємо Давньогрецькій цивілізації. В античному світі танці, а також фізичні вправи, які виконували під музику, використовувалися для розвитку гарної постави, ходи, пластичності рухів, нарешті, сили та витривалості. У-УІ ст.. до н.е. – період великого внутрішнього розквіту Греції, який надав кожній області інтелектуальної діяльності видатних представників. Цей період увійшов в історію як „Золоте століття Перикла”. Грецька філософія і наука, у відмінності від інших культур Древнього світу, найменш за все відчула на собі релігійні обмеження. В результаті взаємодії грецької культури із культурними традиціями країн Сходу утворилася елліністична культура, яка стала основою європейської цивілізації. Частиною цієї культури була і фізична культура, і олімпійський рух, де демонструвалися максимальні можливості людини, що знайшло відображення в перших творах давньогрецьких лікарів, в першу чергу Гіппократа, який вважається батьком сучасної медицини.

Причину захворювань Гіппократ вбачав у дії різноманітних факторів зовнішнього середовища (природнокліматичні умови, фізичне навантаження, харчування), на індивідуальну конституцію та особистісні якості людини (температура, звички, образ життя, професія). Приділяючи важливого значення досвіду та інтуїції лікаря, він підкреслював необхідність раннього прогнозування протікання хвороби. Його девізом було дізнатися минуле, зрозуміти теперішнє та передбачити майбутнє. Гіппократ казав, що „медицина є поповненням та відбирання”, тобто є поповненням того, чого недостає та відбиранням того, чого багато. „Поповнити” за Гіппократом – це прописати рухи, перебувати на свіжому повітрі, змінити склад та режим харчування; „відібрати” – відмінити непотрібні приписання, застосовувати лікарські препарати або фізичні дії, які підсилюють виділення із організму усього зайвого. Грецька міфологія також приділяла значної уваги лікарюванню і фізичному розвитку. Бог Аполлон, який зображений високим, струнким юнаком із мірою та луком, був батьком Бога лікарювання Асклепія, дочка якого Гігієя – є богинею здоров’я. До роду Асклепідів зачислював себе і сам Гіппократ.

Минули сторіччя, перш ніж люди знов звернулися до фізичної культури. З розвитком цивілізації, науково-технічного прогресу з’явилася загроза гіподинамії. На початку ХІХ – ХХ ст. формуються і набувають популярності різноманітні гімнастичні системи: німецька, швецька, снарядова гімнастика Шпіса, дихальна гімнастика Мюллера, атлетична Сандоба, сокольська гімнастика та ін.

В середині ХІХ ст. в Чехії виникає сокольська гімнастика, важливу роль у розробці якої зіграв професор естетики Празького університету М. Тирш. Для сокольської гімнастики була характерна статичність , прямолінійність, різкість рухів, умовність поз та положень. Але завдяки сокольській гімнастиці вперше виникають масові спортивні змагання – „всесокольские слёты”. Сокольська гімнастика стає самою популярною на поч. ХХ ст. і

110

знову, в декілька синтезованому, модернізованому вигляді, відроджується у 30-х роках та існує в якості провідної системи досить тривалий час (до середини 80-х років). В гімнастичних системах жінкам не приділялось особливої уваги. Вони виконували ті ж самі вправи, що і чоловіки, без урахування їх фізіологічних особливостей. І лише в 20-30 рр. ХХ ст. Женев’євою Стенбінс та її послідовницею Бесс Менсендік були розроблені методи, які дозволяли виробляти гарну поставу, красиву ходу, виразність рухів у жінок. Система американського лікаря – гінеколога Бесс Мендік була популярна в Європі в 30-ті роки минулого століття і мала багато послідовників. Великим успіхом користувалася книга її учениці у Чехословакії Голени Воячкової „Рух –запорука здоров’я й краси жінки” (1962).

Французький фізіолог Ж.Демені вважав, що фізичні вправи повинні бути динамічними, а не статичними, застосовуватися із великою амплітудою. Популяризація цієї ідеї, яка базувалась на рухах вільної пластики, значно розширила засоби гімнастики.

Великий вплив на розвиток гімнастичного руху мала система Франсуа Дельсарта, який намагався встановити взаємозв’язок між емоційними переживаннями людини та її жестами і мімікою. Праці Дельсарта і його послідовників було узято за основу теорії виразного руху, і суттєво вплинули на розвиток балету, пантоміми, які заклали фундамент для створення одного із напрямків у гімнастиці – ритмопластичного. Взагалі, теорія виразного руху знайшла свої відображення у системі „гармонічної гімнастики” Л.Н. Алексіївої, в якій, великої уваги приділялося етюдній роботі, імпровізації, спортивно-танцювальним постановам під класичну музику, а також пантомімі і танцю.

Серед явищ, які викликали велику зацікавленість не лише до балету та пантоміми, але й до гімнастики, культури рухів, є творчість Айседори Дункан. Особливість мистецтва цієї танцюристки полягала у відродженні античного танцю, побудованого за законами вільної пластики, введенні пантомімічного елементу в танок, рухів та принципів джазового танцю. Її нові для того часу ідеї стали сенсацією в Америці та Європі. Діяльність Айседори Дункан у значній мірі вплинула на формування ритмопластичного напрямку, з якого пізніше розпочала формуватися сучасна художня гімнастика, гімнастика зі спортивним напрямком та аеробіка як форми масової фізичної культури.

Підвищений інтерес до гімнастики був пов’язаний також із виникненням школи ритмічної гімнастики, яку заснував Жак Далькроз (1910) у невеличкому містечку Хелерау біля Дрездена. Саме він вперше запропонував термін „ритмічна гімнастика”. Ця система була показана для розвитку у музикантів слуху та відчуття ритму. Однак виявилося, що вона знадобилась пізніше, і як засіб фізичного виховання.

Слід відзначити ще одне ім’я – це Карл Орф. Його система дитячої гімнастики була спрямована на одночасний розвиток фізичних якостей та творчих здібностей дитини. Це система, де чітко прослідкується тенденція до інтелектуалізації гімнастики.

Термін „аеробіка” був вперше запропонований американським вченим К. Купером. Походження його йде від слова „аеробний”, який означає „використання кисню”. Аеробні вправи належать до таких видів фізичного навантаження, коли необхідна наявність кисню протягом тривалого часу. Вони змушують функціональні системи організму збільшувати споживання кисню. В результаті чого відбуваються сприятливі зміни в легенях, серці та судинній системі. Можна вважати, що постійні заняття з аеробіки підвищують здатність організму пропускати повітря через легені, збільшують загальний кровообіг, при цьому кров здійснює одну зі своїх основних функцій – транспорт кисню.

К.Купером була запропонована очкова, суворо дозована система фізичних вправ, яка мала аеробний характер енергозабезпечення (біг, плавання, лижі). Автор також запропонував чітку і логічно побудовану систему самооцінки за допомогою таблиць, які дозволяють точно оцінити свій фізичний стан і той прогрес, який має місце завдяки регулярним фізичним навантаженням. Саме аеробний характер надає вправам особливу оздоровчу цінність.

Ідея Купера була підхоплена його співвітчизницею Д. Соренсен та інтегрована у танцювальну гімнастику. Під назвою „аеробні танці”, „ аеробна гімнастика”, „ гімнастична аеробіка”, а потім „аеробіка” – вона швидко завойовує популярність в Америці та Європі. 80-

111

ті роки – початок великомасштабної операції по застосуванню аеробіки, комерціалізації цієї системи. На арену масової фізичної культури входять не лише спеціалісти цієї області, але й відомі актриси. Першою з них була американська кінозірка Джейн Фонда. Незабаром з’явився французький комплекс аеробіки „Вероніка”, „Давана”, „Аеробний танок”, який демонструвала Сінді Ромм; „Трімінг” – М. Шарель та ін.

Зараз ефективність аеробних ритмопластичних напрямків загальновизнана. На сьогодні спеціалісти нараховують приблизно 200 різноманітних програм з аеробіки які мають широке застосування серед великих прихильників ритмопластичних напрямків.

Тому у науковій розробці теорії та методики гімнастики на сьогодні великого значення набуває вивчення досвіду минулого для вдосконалення сучасної теорії і практики, а також для передбачення шляхів подальшого розвитку оздоровчих, освітніх, виховних, прикладних можливостей аеробно-гімнастичних напрямків.

Література: Биндусов Е.Е., Жолдак В.И., Менхин Ю.В. Гимнастика и здоровье.- гос. ком. РФ по

физ. культуре и туризму. М.: МГАФК, 1988. Виру А.А., Юркемяэ Г.А., Смирнова Г.А. Аэробные упражнения,- М.: Физкультура и

спорт, 1988. Купер К. Новая аеробіка.- М.: Фізкультура и спорт, 1979. Лисицкая Т.С. Аэробика на все вкусы. – М.: Просвещение, Владос, 1994. Ротерс Т.Т. Музыкально-ритмическое воспитание и художественная гимнастика.- М.:

Просвещение, 1989. Хоули Э.Т., Френкс Б.Д. Оздоровительный фитнесс.- Киев: Олимпийская литература,

2000.

Артем Федоренко, Олександр Барвенко Полтавський державний педагогічний університет


АДАПТАЦІЯ ЗАСОБАМИ ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ З ПОРУШЕННЯМ ЗОРОВОЇ ФУНКЦІЇ

Зоровому аналізатору належить велика роль у різноманітних формах діяльності

людини. Відомо, що 75-90% сприйняття зовнішнього світу здійснюється з допомогою зору. Порушення зорової сенсорної системи, особливо вродженого характеру

призводить до різних порушень у фізичному розвитку дітей. Відсутність зорової інформації в значній мірі обмежує рухову активність, утруднює контроль і саморегуляцію рухів, знижує мобільність і можливість самообслуговування.

Можливість використання фізичних вправ у дітей з порушенням зору визначають велику роль м’язової системи в усій життєдіяльності дитини. Рухова активність виявляється необхідною умовою нормального функціонування внутрішніх органів. Це джерело здоров’я, працездатності і трудової активності дітей.

При недостатньому об’ємі рухової активності у дітей з порушенням зору послаблюється серцева діяльність і погіршується стан деяких зорових функцій. Отже, мається можливість, підвищуючи функціональний стан м’язової системи дітей з порушенням зору, направлено впливати на діяльність інших систем організму. Раціонально використовуючи різноманітні засоби і методи фізичного виховання, можна не тільки ліквідувати недоліки фізичного розвитку і рухової сфери дітей з порушенням зору, а і покращити зорові функції цих дітей. Позитивними особливостями застосування фізичних вправ є: а) їх глибока біологічність і адекватність; б) універсальність; в) відсутність

112

негативної дії (при використанні оптимальних фізичних навантажень); г)можливість довгострокового застосування.

При дефектах зору організм дітей знаходиться у несприятливих умовах не тільки із-за порушення цих функцій, а і внаслідок змушеної гіпокінезії, яка погіршує стан організму і сприяє прогресу захворювання. Отже, хвороба веде до обмеження рухової активності дітей, а це, в свою чергу, посилює хворобу.

Вихід з цього положення може бути тільки один: своєчасне застосування фізіологічно обумовлених фізичних навантажень. Можна навіть вважати, що діти з порушенням зору більше мають потребу у м’язовій діяльності, ніж зрячі. Починати її треба з самого раннього віку, інакше буде згаяний час активного педагогічного впливу з метою забезпечення корекції і компенсації порушених функцій.

Заняття фізичними вправами не тільки сприяють усуненню недоліків фізичного і функціонального розвитку, покращенню зорової функції, а і підвищують психічний тонус дітей.

Вивчення питань взаємодії між зоровим і руховим аналізатором у дітей з порушеннями зору в процесі м’язової діяльності має велике значення для раціональної організації трудової діяльності і занять фізичними вправами. При порушеннях зору виявлено зниження біоелектричної активності кори великого мозку. Існує залежність між рівнем рухових функцій і стану зорового аналізатора. Систематичні заняття фізичними вправами здійснюють позитивну дію на функціональний стан зорового аналізатора. Підвищуючи активність рухового аналізатора фізичним навантаженням, можна викликати бажаний зсув з боку зорового аналізатора, таким чином керувати вдосконаленням зорових функцій.

Позитивні зрушення у показниках зорових функцій можливі тільки при використанні певних і суворо дозованих фізичних вправ. Найбільш позитивні зрушення спостерігаються при використанні вправ на витривалість, загальнорозвиваючих вправ середньої інтенсивності, різних видів рухливих ігор помірної і середньої інтенсивності, довготривалої ходьби, бігу, пересуванню на лижах, виконанні спеціальних вправ, які впливають на орган зору.

Фізичним станом дітей з порушенням зору необхідно керувати, тобто змінювати його у потрібному напрямку. Підбираючи відповідні фізичні вправи і використовуючи їх в оптимальному дозуванні, ми можемо за відповідний період ліквідувати деякі недоліки.

Недосконала рухова функція дітей з порушенням зору утруднює їх навчання руховим діям і уповільнює подальший розвиток дітей. Велика кількість фізичних вправ і варіативність їх виконання дозволяють проводити підбір найбільш цілеспрямованих поєднань вправ у кожному конкретному випадку.

Дітям з порушенням зору необхідні щоденні заняття дозованими фізичними вправами починаючи з дошкільного віку. При підборі засобів фізичного виховання необхідно пам’ятати, що при деяких видах порушення зору використання окремих видів фізичних вправ заборонено. Умовно можна виділити дві групи дітей з порушенням зору:

1 група – діти, які мають короткозорість зі зміною глазного дна, підвивих кришталика, косоокість; 2 група - діти з атрофією зорового нерва, далекозорістю з альбінізмом. Дітям першої групи протипоказані вправи у статичному напруженні, зі значними навантаженнями, прискорення, стійки на голові і руках, нахили вперед із положення стоячи на двох ногах, стрибки з граничною потужністю і таке інше.

При плануванні фізичних навантажень виникає питання, як довго слідує виконувати ту чи іншу вправу, на якій стадії працездатності припиняти роботу? Який повинен бути принцип визначення допустимих навантажень для дітей з порушенням зору?

Відповіді на ці питання дуже важливі, так як малі навантаження не дають бажаного ефекту, а великі по об’єму навантаження небезпечні для збереження зору. Дітям з порушенням зору показані тільки суворо дозовані фізичні навантаження.

Можна виділити обов’язкові заняття фізичними вправами дітей з порушенням зору і заняття за вибором.

113

До обов’язкових форм занять можна віднести ранкову зарядку, фізкультхвилинки, прогулянки, самостійні заняття по усуненню недоліків фізичного розвитку і моторики, загартування і купання, турпоходи і екскурсії, участь у змаганнях по спрощеним програмам.

До занять за вибором відносяться тренування в обраному виді спорту під керівництвом тренера, батьків або самостійно.

Таким чином заняття фізичними вправами не тільки сприяють усуненню недоліків фізичного і функціонального розвитку, покращення зорових функцій, підвищують психічний тонус дітей, але і прискорюють адаптаційні процеси, пристосування до зовнішнього середовища.

Олена Свириденко Полтавський державний педагогічний університет


ФІЗІОЛОГІЧНА СУТНІСТЬ ЗАГАРТОВУВАННЯ Загартовування організму – система процедур, що сприяють підвищенню стійкості

організму несприятливим впливам зовнішнього середовища, виготовленню умовнорефлекторних реакцій терморегуляції з метою її удосконалення. Будь-яке удосконалювання досягається тільки шляхом тривалого і систематичного тренування. Загартовування є своєрідний різновид фізичної культури, найважливіша ланка в системі фізичного виховання, для загартовування використовують фактори природи: повітря, воду і сонце.

Застосування процедур спрямоване на удосконалення захисних реакцій, здатних перебороти несприятливі фактори зовнішнього середовища, що діють на організм, для того щоб він міг швидко мобілізувати свої захисні резерви і тим самим протистояти небезпечним для здоров’я впливам. загартовування не лікує, а попереджає хворобу, і в цьому його найважливіша профілактична роль. Загартована людина легко переносить не тільки жару і холод, але і різкі зміни зовнішньої температури, що здатні послабити захисні сили організму. Загартовуванням можуть займатися люди різні за віком, незалежно від ступеня фізичного розвитку. Воно підвищує працездатність і витривалість організму.

Процедури нормалізують стан емоційної сфери, роблять людину більш стриманою, урівноваженою, вони дають бадьорість, поліпшують настрій. Загартовування можна розглядати і як велику систему виховного і гігієнічного характеру, спрямовану на підвищення стійкості людини переносити без шкоди для здоров’я і працездатності, перебування в несприятливих метеорологічних умовах, а також по розширенню його фізіологічних резервів.

Загартовування – це система спеціального тренування терморегуляторних процесів організму, що включає в себе процедури, дії яких спрямовані на підвищення стійкості організму до переохолодження і перегрівання.

При дії цих факторів зовнішнього середовища в організмі виникає складний фізіологічний комплекс відповідних реакцій, у якому беруть участь не окремі органи, а певним чином організовані і супідрядні між собою функціональні системи, спрямовані на підтримку температури тіла на постійному рівні.

Навіть при незначній зміні температури навколишнього середовища в мозок надходять мільйони імпульсів за секунду. Мозок починає працювати на більш високому рівні загального тонусу, стають активніше його центри і включається «у роботу» весь організм.

Інформація, що надходить від рецепторів, обробляється в центральній нервовій системі і звідси направляється до виконавчих органів – м’язів, кровоносних судин, серця, легенів,

114

нирок, у яких виникають різні функціональні зрушення, забезпечуючи пристосування організму до даних умов зовнішнього середовища.

Якщо людина свідомо привчає свій організм до дії на нього широкого діапазону по силі й інтенсивності факторів зовнішнього середовища, то це загартовує його від їхнього шкідливого впливу й від раптової наступаючої при цьому перебудови його регулюючих механізмів, що, також, може викликати небажані наслідки.

В усіх людей природою закладені одні і ті ж механізми терморегуляції, але далеко не в усіх вони діють ефективно і раціонально. Індивідуальні реакції на холод чи тепло створюємо ми самі. І дуже часто ми, на жаль, не враховуємо той очевидний факт, що і захисні сили організму, і його адаптаційні можливості так само, як і тренування м’язів чи поліпшення пам’яті, піддаються і вихованню, і тренуванню.

Здорова людина відрізняється наявністю в її організмі температурного балансу, який полягає в тому, що при будь-яких зовнішніх впливах температура тіла залишається на постійному рівні чи змінюється. Це досягається збалансованою зміною в інтенсивності процесів тепловіддачі і теплопродукції. Вплив же екстремальних факторів викликає в організмі емоційний температурний стрес.

Загартовування допомагає організму минати подібний емоційний стрес, переводячи організм у стан врівноваженості. Саме тренування і тільки тренування з використанням будь-яких методів загартовування удосконалюють роботу апарату терморегуляції і розширює можливості пристосування організму до температурних умов, що змінюються.

У незагартованого організму навіть нетривале охолодження порушує процеси теплорегуляції, що веде до перевищення процесів тепловіддачі над процесами теплопродукції, а це супроводжується прогресивним зниженням температури тіла. У такому випадку активізується життєдіяльність, так званих, умовно патогенних мікроорганізмів і, як наслідок, виникає захворювання.

Загартована людина відрізняється тим, що навіть тривала дія холоду не порушує його температурного гомеостазу. У такого організму при охолодженні зменшуються процеси віддачі тепла в зовнішнє середовище і навпаки, зростають механізми, що сприяють його виробленню, підвищується обмін речовин, що забезпечує нормальне протікання фізіологічних і біохімічних процесів у організмі.

Фізіологічна сутність загартовування полягає, таким чином, в удосконаленні теплорегулюючих організмів. При цьому досягається висока злагодженість процесів теплопродукції і тепловіддачі, що забезпечують адекватне пристосування цілого організму до факторів зовнішнього середовища.

Отже, загартовування – це передусім вміле використання створеною тисячолітньою еволюцією фізіологічних механізмів захисту й адаптації організму. Воно дозволяє використовувати приховані можливості організму, мобілізувати в потрібний момент захисні сили і тим самим усунути небезпечний вплив на нього несприятливих факторів зовнішнього середовища. У процесі загартовування удосконалюється координаційний зв’язок між окремими функціональними системами організму та завдяки цьому пристосування його до мінливих умов зовнішнього середовища.

Література: Дубровский В.И. Движения для здоровья // “Физкультура и спорт”, 1989. – №2. Колгушкин А.Н., Короткова Л.И. Лекарства от простуды // “Физкультура и спорт”,

1989. Физиология человека / Под общ. ред. И.М. Серопегина. – М.: “Физкультура и спорт”,

1961. Физиология человека / Под общ. ред. проф., докт. мед. наук Н.В. Зимкина. – М.:

“Физкультура и спорт”, 1970.

115

Володимир Філенко, Олександр Ножка



ВПЛИВ ОЗДОРОВЛЮЮЧОЇ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ НА ОРГАНІЗМ Оздоровчий i профілактичний ефект масової фізичної культури нерозривно

зв'язаний з підвищеною фізичною активністю, посиленням функцій опорно-рухового апарата, активізацією обміну речовин. Навчання Р. Могендовича про моторно-вісцеральні рефлекси показали взаємозв’ язок діяльності рухового апарата, кістякових м'язів i вегетативних органів. У результаті недостатньої рухової активності в організмі людини порушуються нервово-рефлекторні зв'язки, закладені природою i закріплені в процесі важкої фізичної праці, що приводить до розладу регуляції діяльності серцево-судинної i інших систем, порушенню обміну речовин i розвитку дегенеративних захворювань (атеросклероз i ін.).

Для нормального функціонування людського організму i збереження здоров'я необхідна визначена «доза» рухової активності. У цьому зв'язку виникає питання про так звану звичну рухову активність, тобто діяльності, виконуваної в процесі повсякденної професійної праці й у побуті. Найбільш адекватним вираженням кількості зробленої м'язової роботи е величина енерговитрат. Мінімальна величина добових енерговитрат, необхідних для нормальної життєдіяльності організму, складає 12—16 Мдж (в. залежності від віку, статі i маси тіла), що відповідає 2880—3840 ккал. 3 них на м'язову діяльність повинне витрачатися не менш 5,0-9,0 Мдж (1200—1900 ккал); інші енерговитрати забезпечують підтримку життєдіяльності організму в стані спокою, нормальну діяльність систем дихання i кровообігу, обмінні процеси i т.д. (енергія основного обміну).

Синдром, чи гіпокінетична хвороба, являє собою комплекс функціональних i органічних змін i хворобливих симптомів, що розвиваються в результаті неузгодженості діяльності окремих систем i організму в цілому з зовнішнім середовищем. В основі патогенезу цього стану лежать порушення енергетичного i пластичного обміну (насамперед у м'язовій системі). Механізм захисної дії інтенсивних фізичних вправ закладений у генетичному коді людського організму. Кістякові м'язи, у середньому складові 40 % маси тіла (у чоловіків), генетично запрограмовані природою на важку фізичну роботу. «Рухова активність належить до числа основних факторів, що визначають рівень обмінних процесів організму i стан його кісткової, м'язової i серцево-судинної систем», — писав академік В. В. Парін (1969). М'язи людини е могутнім генератором енергії. Вони посилають сильний потік нервових імпульсів для підтримки оптимального тонусу ЦНС, полегшують рух венозної крові по судинах до серця («м'язовий насос»), створюють необхідну напругу для нормального функціонування рухового апарата. Згідно «енергетичному правилу кістякових м'язів» И. А. Аршавского, енергетичний потенціал організму i функціональний стан всіх органів i систем залежить від характеру діяльності кістякових м'язів. Ніж інтенсивніше рухова діяльність у границях оптимальної зони, тим повніше реалізується генетична програма i збільшуються енергетичний потенціал, функціональні ресурси організму i тривалість життя.

Розрізняють загальний i спеціальний ефект фізичних вправ, а також їхній опосередкований вплив на фактори ризику. Найбільш загальний ефект тренування полягає у витраті енергії, прямо пропорційному тривалості й інтенсивності м'язової діяльності, що дозволяє компенсувати дефіцит енерговитрат. Важливе значення має також підвищення стійкості організму до дії несприятливих факторів зовнішнього середовища: стресових ситуацій, високих i низьких температур, радіації, травм, гіпоксії. У результаті підвищення неспецифічного імунітету підвищується i стійкість до простудних

116

захворювань. Однак використання граничних тренувальних навантажень, необхідних у великому спорті для досягнення «піка» спортивної форми, нерідко приводить до протилежного ефекту гнобленню імунітету i підвищенню сприйнятливості до інфекційних захворювань. Аналогічний негативний ефект може бути отриманий i при заняттях масовою фізичною культурою з надмірним збільшенням навантаження. Спеціальний ефект оздоровчого тренування зв 'язаний з підвищенням функціональних можливостей серцево-судинної системи. Він полягає в економізації роботи серця в стані спокою i підвищенні резервних можливостей апарата кровообігу при м'язовій діяльності Один з найважливіших ефектів фізичного тренування с уповільнення частоти серцевих скорочень у спокої (брадикардія) як прояв економізації серцевої діяльності i більш низької потреби міокарда в кисні. Збільшення тривалості фази діастоли (розслаблення) забезпечує більший ліжечок i краще постачання серцевого м'яза киснем. В осіб із брадикардією випадки захворювання ІБС виявлені значно рідше, ніж у людей з частим пульсом. Вважається, що збільшення ЧСС у спокої на 1 5 уд/хв підвищує ризик раптової смерті від інфаркту на 70 % - така ж закономірність спостерігається i при м'язовій діяльності. При виконанні стандартного навантаження на велоенергометрі в тренованих чоловіків обсяг коронарного кровотока майже в 2 рази менше, ніж у не тренованих (140 проти 260 мол/хв на 100 м тканині міокарда), відповідно в 2 рази менше i потреба міокарда в кисні (20 проти 40 мол/хв на 100 м тканині). Таким чином, з ростом рівня тренованості потреба міокарда в кисні знижується як у стані спокою, так i при субмаксимальних навантаженнях, що свідчить про економізації серцевої діяльності. Ця обставина е фізіологічним обґрунтуванням необхідності адекватного фізичного тренування для хворих IKC, тому що в міру росту тренованості i зниження потреби міокарда в кисні підвищується рівень граничного навантаження, що випробуваний може виконати без погрози ішемії міокарда i приступу стенокардії. Найбільш виражене підвищення резервних можливостей апарата кровообігу при напруженій м'язовій діяльності: збільшення максимальної частоти серцевих скорочень, систолічного i хвилинного обсягу крові, артеріовенозній різниці по кисню, зниження загального периферійного судинного опору (ОППС), що полегшує механічну роботу серця i збільшує його продуктивність.

Оцінка функціональних резервів системи кровообігу при граничних фізичних навантаженнях в осіб з різним рівнем фізичного стану показує: люди із середнім УФС (і нижче середнього) володіють мінімальними функціональними можливостями, що граничать з патологією, їхня фізична працездатність нижче 75% ДМПК. Навпроти, добре треновані фізкультурники з високим УФС по всіх параметрах відповідають критеріям фізіологічного здоров'я, їхня фізична працездатність досягає оптимальних чи величин же перевищує їхній (100 % ДМПК i більш, чи 3 Ут/кг i більш). Адаптація периферичної ланки кровообігу зводиться до збільшення м'язового кровотока при граничних навантаженнях (максимально в 100 разів), артеріовенозної різниці по кисню, щільності капілярного русла в працюючих м'язах, росту концентрації міоглобіну i підвищенню активності окисних ферментів. Захисну роль у профілактиці серцево-судинних захворювань грає також підвищення фібринолітичної активності крові при оздоровчому тренуванні (максимум у 6 разів) i зниження тонусу симпатичної нервової системи. У результаті знижується реакція на нейрогормони в умовах емоційної напруги, тобто підвищується стійкість організму до стресових впливів. Крім вираженого збільшення резервних можливостей організму під впливом оздоровчого тренування надзвичайно важливий також її профілактичний ефект, зв'язаний з опосередкованим впливом на фактори ризику серцево-судинних захворювань.

3 ростом тренованості (у міру підвищення рівня фізичної працездатності) спостерігається виразне зниження всіх основних факторів ризику HIC -i змісту холестерину в крові, артеріального тиску i маси тіла. У міру росту УФС зміст холестерину в крові знизилося з 280 до 210 мг, а тригліцеридів з 168 до 150 мг. Варто особливо сказати про вплив занять оздоровчою фізичною культурою на старіючий організм. Фізична культура

117

е основним засобом, що затримує вікове погіршення фізичних якостей i зниження адаптаційних здібностей організму в цілому i серцево-судинній системі зокрема, неминучих у процесі інволюції. Вікові зміни відбиваються як на діяльності серця, так i на стані периферичних судин. 3 віком істотно знижується здатність серця до максимальних напруг, що виявляється у віковому зменшенні максимальної частоти серцевих скорочень (хоча ЧСС у спокої змінюється незначно).

3 віком функціональні можливості серця знижуються навіть при відсутності клінічних ознак ІБС. Так, ударний обсяг серця в спокої у віці 25 років до 85 років зменшується на 30 %, розвивається гіпертрофія міокарда. Хвилинний обсяг крові в спокої за зазначений період зменшується в середньому на 55—60 %. Вікове обмеження здатності організму до збільшення ударного обсягу i ЧСС при максимальних зусиллях приводить до того, що хвилинний обсяг крові при граничних навантаженнях у віці 65 років на 25—30 % менше, ніж у віці 25 років (Роапег, 1986, iн.). 3 віком також відбуваються зміни в судинній системі: знижується еластичність великих артерій, підвищується загальний периферичний судинний опір, у результаті до 60—70 років систолічний тиск підвищується на 10-40 мм рт. ст. Усі ці зміни в системі кровообігу, зниження продуктивності серця спричиняють виражене зменшення максимальних аеробних можливостей організму, зниження рівня фізичної працездатності i витривалості. Швидкість вікового зниження МПК у період від 20 до 65 років у нетренованих чоловіків складає в середньому 0,5 мол/хв/кг, у жінок — 0,3 мол/хв/кг за рік. 3 табл. У період від 20 до 70 років максимальна аеробна продуктивність знижується майже в 2 рази - з 45 до 25 мол/кг (чи на К) % за десятиліття). З віком погіршуються i функціональні можливості дихальної системи.

Життєва ємність легень (ЖСЛ) починаючи з 35-літнього віку за рік знижується в середньому на 7,5 мол на 1м2 поверхні тіла. Відзначене також зниження вентиляційної функції легень -і зменшення максимальної вентиляції легень (МЄЛ). Хоча ці зміни не лімітують аеробні можливості організму, однак вони приводять до зменшення життєвого індексу, що може прогнозувати тривалість життя. Істотно змінюються й обмінні процеси: зменшується толерантність до глюкози, підвищується зміст загального холестерину, тригліцеридів у крові, що характерно для розвитку атеросклерозу. Погіршується стан опорно-рухового апарата: відбувається розрідження кicтковoї тканини (остеопороз) унаслідок утрати солей кальцію. Недостатня рухова активність i недолік кальцію в їжі збільшують ці зміни.

Адекватне фізичне тренування, заняття оздоровчою фізичною культурою здатні в значній мірі призупинити вікові зміни різних функцій. У будь-якому віці за допомогою тренування можна підвищити аеробні можливості i рівень витривалості -і показники біологічного віку організму i його життєздатності. Наприклад, у добре тренованих бігунів середнього віку максимально можлива ЧСС приблизно на 10 уд/хв більше, ніж у підготовлених. Такі фізичні вправи, як ходьба, біг (по 3 г. у тиждень), уже через 10—12 тижнів приводять до збільшення МПК на 10—15%. Таким чином, оздоровчий ефект занять масовою фізичною культурою зв'язаний насамперед з підвищенням аеробних можливостей організму, рівня загальної витривалості i фізичної працездатності. Підвищення фізичної працездатності супроводжується профілактичним ефектом у відношенні факторів ризику серцево-судинних захворювань: зниженням ваги тіла i жирової маси, змісту холестерину i тригліцеридів у крові, зменшенням ЛИП i збільшенням ЛВП, зниженням артеріального тиску i частоти серцевих скорочень.

Крім того, регулярне фізичне тренування дозволяє в значній мірі загальмувати розвиток вікових інволюційних змін фізіологічних функцій, а також дегенеративних змін різних органів i систем (включаючи затримку i зворотний розвиток атеросклерозу). У цьому відношенні не є виключенням i кістково-м'язовою системою. Виконання фізичних вправ позитивно впливає на усі ланки рухового апарата, перешкоджаючи розвитку дегенеративних змін, зв'язаних з віком i гіподинамією. Підвищується мінералізація кісткової

118

тканини i зміст кальцію в організмі, що перешкоджає розвитку остеопороза. Збільшується приплив лімфи до суглобних хрящів i між хребцевим дискам, що с кращим засобом профілактики артозу и остеохондрозу. Усі ці дані свідчать про неоціненний позитивний вплив занять оздоровчою фізичною культурою на організм людини.

Література: 1. Амосов Н.М. Роздуму про здоров'я. - Кемерово: Кемеровське інженерне изд-во, 1981-

176 с. 2. Березин И.П., Дергачов Ю.В. Школа здоров'я. 3. Гайс И.А. Учитеся ходити швидко. - М.: Фізкультура i спорт, 1986. -110с. 4. Гилмор Г. Біг заради життя. М, "Фізкультура i спорт",1969. 5. Климов А.Н., Липовецкий Б.М.. Чи бути не бути інфаркту. М, "Медицина" 1981. 6. Ліщина Ю.А. До здоров'я через фізкультуру. М. "Медицина", 1989 р. 7. Решетников Г.С. Вам за 40. - М.: Физкультура i спорт, 1981. - 55с. 8. А. Колосків "Пішки від інфаркту"/ журнал Фiзкyльтypa i спорт 2000 р. №5. 9. Е Мильнер "Біг i зайві кілограми журнал" Фізкультура i спорт 2000 р. №6. 10. Чазов Е.И. Серце i XX століття. М, "Педагогіка", 1982. 11. Шаталова Г.С. Філософія здоров'я. М, 1997.

Олександр Козюра, Олександр Кириленко


МОЖЛИВОСТІ ВИКОРИСТАННЯ ЗАСОБІВ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ В

ЛІКУВАННІ СКОЛІОТИЧНОЇ ХВОРОБИ Сучасні науковці вважають, що не існує протипоказань до занять фізичними

вправами при СХ у дітей та підлітків (Т.Т. Коваленко. О.В.Чоговадзе, О.П. Шкляренко, та ін.).За їхніми спостереженнями, окремі вправи протипоказані лише в зв’язку з можливими травмами хребта (падіння, удари та ін.) та неадекватними фізичними навантаженнями (підняття вантажів, тривалий біг на витривалість, елементи акробатики та ін.).

Загалом, головним засобом попередження порушень постави в дошкільному віці є фізичні вправи. Особливу увагу треба приділяти вправам, які викликають роботу м’язів – розгиначів спини і м’язів живота (Т.В. Полеся, Г.Г. Петренко та ін.). Вправи з м’язовим навантаженням необхідно виконувати з вихідних положень сидячи або лежачи, при яких зменшується навантаження на серцево-судинну систему, розвантажується хребет (Є.Г.Булич). Для виправлення постави недостатньо займатися тільки фізкультурою. Вона повинна бути доповнена спеціальними коригуючими вправами (М.Д. Дусмуратов [ 27]., В.О. Єпіфанов [ 27].).

Дуже важливо при СХ проводити з раннього дитинства (в сім’ ї, дитячих садках, школі) заходи загальнооздоровчого характеру (раціональний руховий режим і харчування, загартування, гігієна фізичної і розумової праці) (В.О. Єпіфанов). Оскільки навичка правильної постави формується на базі м’язового відчуття, яке дозволяє відчувати те чи інше положення частин тіла, необхідно виконувати вправи перед дзеркалом. Для збереження правильної постави важливо вміти розслабляти і напружувати м’язи. Тому в заняттях треба чергувати напруження і розслаблення м’язів (С.М. Попов).

Формування здорового організму, вміння керувати ним, розвивати, удосконалювати – ось завдання здорового способу життя. У складній системі факторів значну роль відіграє рухова активність. Рухова активність дітей з віком різко знижується. Чим доросліша дитина, тим більше вона сидить в дитячому садку, в школі, вдома, біля телевізора. Це веде до збільшення маси тіла, можуть виникати різні захворювання

119

(О.Д.Дубогай, Л.М.Мовчан). Одним із характерних є сколіоз. Сколіоз – це тяжке, прогресуюче захворювання, яке визначається боковими викривленням хребта. Процес лікування сколіозу дуже важкий і тривалий.

При сколіозі одним із засобів корекції є витяжіння хребта. Його можна здійснювати в положенні лежачи, в висі та упорі. Бажано це робити на початку і в кінці лікувальних занять (В.М. Машков).

При сколіозі всіх типів і ступенів застосовують лікувальний масаж. Велике значення при лікуванні сколіозу відіграє плавання. Воно є однією із важливих ланок комплексного лікування (А.І.Казьмін, І.І. Кон, В.Є. Біленький). При плаванні відбувається природне розвантаження хребта. Завдяки симетричності плавальних рухів зникає асиметрична робота міжхребетних м’язів, відновлюються умови для нормального росту тіл хребців (Л.А. Бородіч, Р.Д. Назарова). Самовитяжка хребта під час плавання доповнює розвантаження зон росту. Одночасно зміцнюються м’язи хребта і всього скелету, удосконалюється координація рухів, виховується почуття правильної постави (О.П.Сидоров).

Необхідно періодично застосовувати вправи на розслаблення і дихальні вправи. Інколи при лікуванні, рекомендуються вправи на збільшення рухомості хребта. Але це необхідно робити суворо індивідуально і лише при достатньо розвиненому м’язовому корсеті (М.Ф. Іваницький). На думку автора, в дитячому віці будується фундамент здоров’я людини, формується його відношення до фізичної культури. Повинно турбувати те, що діти стали менше рухатись, а це знижує опір дитячого організму різними захворюванням. У дітей відбуваються порушення обміну речовин, постави та інші відхилення у стані здоров’я та фізичного розвитку (О.П. Сидоров).

СХ характеризується також незадовільним загальним станом здоров’я дитини, появою інших хвороб. За даними [50] своєчасна діагностика СХ має важливе значення для раннього початку лікувальних заходів. Щоб виявити сколіоз і визначити ступінь деформації, необхідно дотримуватись таких же умов, як і при виявленні дефектів постави, тим більше, що однією із клінічних ознак СХ є порушення постави. Спочатку виявляються ознаки, поява яких може вказувати на наявність сколіозу: асиметричне положення поясу верхніх кінцівок (різний рівень передпліч і нижніх кутів лопаток, неоднаковий розмір шийно плечових кутів), нерівномірність трикутників талії, різний рівень гребенів повздовжніх кісток і сідничних складок. Пальпаторно (прощупуванням) знаходять остисті відростки хребців і відмічають їх проекцію на шкірі спини йодом або метиленовою синькою. На цій стадії обстеження можна установити форму дуги сколіозу, наявність противикривлень, різницю проявів сколіозу в вертикальному і горизонтальному положенні, а також кут відхилення основної дуги сколіозу від вертикальної ліні (Леонтьєва Н.М., Моріновпа М.М. та ін.).

Необхідним моментом клінічного обстеження хворого СХ є знаходження основних антропометричних даних (ваги, росту, розміру грудної клітки, динамометрії, спірометрії), які дозволяють виявити не тільки відставання в фізичному розвитку, але головним чином, не пропорційність фізичного розвитку. Лікування сколіотичної хвороби – дуже складний не завжди успішний процес, який потребує максимуму зусиль для того, щоб досягти позитивних результатів. Воно буває успішним, якщо проводиться в комплексі, з використанням ортопедичних заходів, методів фізичної реабілітації, гігієнічних засобів (М.Д. Дусмуратов, В.О. Єпіфанов та ін.).

Таким чином, серед різноманітних засобів лікування СХ провідне місце посідають фізичні вправи. Їх використання в системі комплексного лікування СХ дозволяє досягти найбільш вагомого лікувального ефекту, поліпшити функціональний стан хворих, підвищити їх працездатність, досягти довготривалого ефекту лікування.

120

Євген Мороз, Дарія Малюга Український державний

лісотехнічний університет

ФІЗІОЛОГІЧНЕ ОБҐРУНТУВАННЯ ВИБОРУ ТРИВАЛОСТІ ЕТАПІВ ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ ШЛЯХОМ УПРАВЛІННЯ ФІЗИЧНОГО

НАВАНТАЖЕННЯ НА УРОЦІ На кожному уроці фізичного виховання за допомогою засобів наукової інформації

(електрокардіографія, оксигемографія) встановлюється адекватна дія фізичних вправ на організм учнів. Вказані методики були використані в зв’язку з їх достатньою об’єктивністю, яка забезпечує програмоване управління рівнем фізичного навантаження.

Зміна електрокардіографічних показників в процесі виконання адекватних фізичних навантажень торкались в основному величин інтервалів серцевого циклу та амплітуди зубця Т. Інші компоненти змінювались менш виразно.

Заслуговують уваги варіанти змін амплітуди зубця Т (розглядається як індикатор адаптації організму до гіпоксемії та оксигенації артеріальної крові (НbО2) при фізичних навантаженнях і в період відпочинку між ними. За даними Л.Г.Фогельського, Л.А.Бутченко тощо, у майже здорових осіб в процесі фізичного навантаження відбувається збільшення вольтажу зубця Т, як наслідок посилення процесів обміну в міокарді. В ході наших досліджень було відмічено, що у студентів спеціальних медичних груп вольтаж зубця Т в процесі занять фізичними вправами у 88% випадків значно знижувався. Особливо низьким зубець Т фіксувався в період досягнення максимальної частоти пульсу. Одночасно відмічалося значне пониження степені насиченості артеріальної крові киснем (НbО2). У період відпочинку між фізичними вправами насичення артеріальної крові киснем збільшувалось, на електрокардіограмі фіксувалось збільшення зубця Т. Отже, відпочинок між фізичними вправами, в період якого збільшувались вольтаж зубця Т та степені насичення артеріальної крові киснем, являє собою необхідний компонент уроку фізичного виховання, який дозволяє забезпечити тривале виконання фізичних вправ без будь-яких негативних зрушень. При цьому зниження вольтажу зубця Т, так само як його збільшення, не повинні перевищувати 25-30% по відношенню до вихідного. В іншому випадку (це показали і наші попередні дослідження) може мати місце зниження вольтажу сегменту S-Т, крутий спад (НbО2) та його довге відновлення чи наближення до вихідного рівня, значне зменшення часу передсердношлуночкової та внутрішньошлуночкової (QRS) провідності. Необхідно відмітити, що за даними Г.А.Кричко, при адекватному фізичному навантаженні час передсердношлуночкової та внутрішньошлуночкової провідності в осіб з захворюваннями серцево-судинної системи має лишатися перемінним.

Таким чином, в результаті проведених спеціальних досліджень нами були вибрані в якості критеріїв фізичного навантаження: передсердношлуночкова (Р-Q) та внутрішньошлуночкова (QRS) провідності, реполяризація шлуночків (Т) та оксигенація артеріальної крові (НbО2), модель ЧСС (фізіологічна крива уроку) та середнє значення ЧСС за урок (середня пульсова вартості уроку).

Вибрані критерії були прийняті за основні тестові показники на експериментальному уроці на початку кожного етапу занять. Цей урок одночасно був контрольним на етапі. Він відрізнявся від звичайного уроку тим, що на ньому всі фізичні навантаження оцінювались за фізіологічними критеріями. Фізичне навантаження контрольного уроку протягом етапу фізичного виховання залишалась тим самим. Воно збільшувалось тільки на наступному етапі. У період попередніх обстежень були визначені вихідні нормативні характеристики функціонального стану, тих хто займається, за суворо дозованим навантаженням контрольного уроку.

Під час проведення педагогічного експерименту через кожні три заняття проводилось співставлення попереднього стану із поточним контролем.

121

У результаті багаторазових вимірювань було встановлено, що на дозуюче фізичне навантаження контрольного уроку відповідна реакція організму постійно знижувалась, що є свідченням всебічного розширення адаптаційних можливостей організму людей, які займаються . У зв’язку з цим, кожний наступний етап занять фізичними вправами рахувався закінченим у випадку їх дійсного росту від постійного навантаження, що оцінювалося істинною економністю функцій організму.

Дані літератури і наші попередні досліди свідчать , що ступінь розширення адаптаційних можливостей організму залежить від ступеня постійного збільшення тренуючих вимог, тривалості етапу занять, ступеня тренованості, тривалості застосування постійних засобів тренування. Із останнім фактором залежність обернена. Тривале застосування постійних засобів тренування сповільнює покращення адаптаційних можливостей. Таким чином, при тривалому проведенні занять виникає потреба зміни фізичних навантажень через визначені етапи занять.

Правдиве обстеження показало, що зміна засобів занять потрібно втілювати із закінченням такого часу, коли на вершині фізіологічної кривої контрольного уроку помічається зменшення максимальної ЧСС на 20-24 уд/хв в порівняні із попередньою, середньої пульсової вартості урока - на 12-16 уд/хв. Насичення артеріальної крові киснем у середньому за урок і при максимальній ЧСС у кінці етапу занять знижується у два рази менше, ніж на початку етапу. Індекс тесту Рюфф’є зменшується в середньому на 2,9 одиниці.

Література: Амосов Н.М., Бендет Я.А. Физическая активность и сердце. –Киев, Здоров’я, 1975. – 254 с. Бучина Л.В., Добровольский Ю.Б., Хоменко Л.М. Планирование учебного процесса на основе оценки динамики физической подготовленности студентов // Тез. докл. ІV Всесоюзной научной конференции “Физическая культура и спорт в формировании здорового образа жизни студентов”. – Львов, 1987. – С. 186. Фогельсон Л.И. Клиническая электрокардиография. - 3-е изд. перераб. и доп. - М.: Медгиз, 1957. - 459 с. Агаджанян Н.А. Биологические ритмы. – М.:Медицина, 1967. – 120 с. Александровская О.К., Волков Г..В., Изучение физической подготовленности и функционального состояния ряда систем у студентов специальной медицинской групы // Тез. докл. І Всесоюзной научной конференции “Физическое воспитание студентов медицинских и фармацевтических институтов в системе подготовки специалистов здравоохранения”.–Харьков,1985. – С.31.

Юрій Соболь, Олександр Кириленко


МЕТОДИКА ВИКОРИСТАННЯ СИЛОВИХ ВПРАВ В РЕАБІЛІТАЦІЇ ХВОРИХ

НА ОСТЕОХОНДРОЗ ПОПЕРЕКОВОГО ВІДДІЛУ ХРЕБТА Нам найбільш правильною представляється теорія, яка свідчить про те, що зниження

силової витривалості м’язів спини, обумовлене генетичними та факторами середовища, - ключова ланка патогенезу неврологічних проявів остеохондрозу хребта, що веде до спазмів - судорог м’язів хребта, порушенням міофасціальних тканин, стискання дисків, що супроводжуються компресією нервів та порушенням функції міжхребетних суглобів. Це супроводжується синдромом хронічного болю в нижній частині спини (ХБНС); (С. М. Бубновский, 2000).

Ми вважаємо, що перш за все необхідно прийняти до розгляду керуючу м’язово - з’єднувальну тканину, на яку і слід діяти для досягнення лікувальної мети, оскільки вона -

122

єдина в організмі людини, яка підлягає відновленню в будь - якому віці при створенні для умов скорочення та розслаблення (Г. Шелтон).

Гіподинамія (нестача власне рухів ) та гіпокінезія (нестача силового руху ) призводять до детренованості м’язів, а відомо, що детренованій людині достатньо зробити один неправильний рух з навантаженням, щоб викликати блокаду або розтяг м’язів та зв’язок. Оскільки м’язова тканина при регулярній праці з нею відновлює функції тіла до норми, то головна задача позбавлення болю в спині - відновити зону зв’язки, яка підлягла ішемії.

Нами запропоновано для реабілітації хворих остеохондрозом використовувати методику фізичної реабілітації, засновану на силових вправах на спеціальному реабілітаційному обладнанні в поєднанні з водними процедурами, суглобною гімнастикою з елементами аеробіки, масажем та мануальною терапією. Велике значення приділяється регуляції дихання при виконанні вправ.

З метою вивчення впливу даної методики на функцію опорно - рухового апарату та всього організму в цілому хворих остеохондрозом хребта був проведений педагогічний експеримент, який тривав з жовтня 2002 р. до червня 2003 р. Були сформовані дві групи: одна піддослідна - ДГ (15 осіб), друга контрольна - КГ (15 осіб).

Передбачалося проведення занять в ДГ по запропонованій нами методиці фізичної реабілітації, в КГ- за методикою ЛФК, яка використовується в поліклініках.

Перевірка ефективності використання силових вправ в реабілітації хворих на остеохондроз поперекового відділу хребта

Методика дослідження. В експерименті приймали участь 30 чоловіків та жінок у віці 25- 50 років, які страждали остеохондрозом хребта, із середнім рівнем фізичної підготовки.

У процесі експерименту досліджено: загальний стан пацієнта, силова витривалість м’язів тулуба, рухливість хребта, фізична працездатність; визначений функціональний статус ( клас ) рухливої активності. (Див. додаток)

Виходячи з приведених вище представлень про патогенез болю у спині, при розробці програми реабілітації хворих ставилися наступні завдання:

- нормалізувати функціональні показники організму (силову витривалість м’язів тулуба, рухливість хребта, аеробну функцію, рухову активність );

- зняти страх перед рухом, реабілітувати рухливий стереотип; - позбутися спазм м’язів хребта; - покращити гнучкість хребетних структур; - нормалізувати поставу; - зменшити інтенсивність або зняти біль; - попередити рецидиви болю у спині або зменшити їх частоту та вираженість. Основними принципами реабілітації при болях у спині на різних етапах реабілітації є

наступне: - сувора індивідуалізація занять в залежності від етапу реабілітації, стадії

захворювання, рівня локалізації процесу, характеру синдрому, залучення тих чи інших конкретних анатомо - функціональних утворень, рухливого пізно - локомоторного стереотипу хворого;

- адекватність навантаження можливостям пацієнта, які оцінюються по загальному стану, стану серцево - судинної та дихальної систем, а також по резервам дефіцитарної функціональної системи;

- послідовна активізація дії на окремі функції та весь організм шляхом збільшення об’єму та складності навантажень для досягнення тренуючого ефекту;

- дотримання дидактичних принципів в навчанні хворого фізичним вправам: принципів сумління та активності, наочності, доступності, систематичності, послідовності (від простого до складного, від легкого до важкого, від відомого до невідомого);

- постійний медичний контроль за реакцією пацієнта на фізичні навантаження ( А. Н.Бєлова, О. Н. Щепетова, 1999 ).

123

Для вирішення поставлених задач була розроблена наступна методика реабілітації хворих:

- силові вправи на тренажерах спеціального типу, які дозволяють здійснювати диференційовано спрямовану дію на визначені групи м’язів та індивідуально дозувати навантаження по амплітуді, обтяженню та структурі руху, що було особливо важливо для хворих остеохондрозом хребта; ці вправи були спрямовані на розвиток силової витривалості м’язів, підвищення рухливості хребта, корекцію порушень постави, зняття спазмів м’язів хребта та болю у спині;

- суглобна гімнастика з елементами аеробіки, стретчингу, йоги, яка спряла вирішенню задач зняття спазмів м’язів хребта та болю у спині, корекції порушення осанки, підвищення рухливості хребта, аеробної функції;

- мануальна терапія, масаж, гідро процедури - для зняття спазмів м’язів хребта та болю у спині;

-психотерапія, яка проводиться лікарями та інструкторами - методистами. Її спрямованість полягала в тому, щоб пояснити хворим, що з їхніми захворюваннями можлива нормальна професійна та побутова життєдіяльність, що рецидиви болю можна попередити та що це залежить головним чином від них самих, від їхнього способу життя.

Орієнтовний зміст програми. Вказані нами вище вправи та процедури були поділені на три блоки, які входять до

структури кожного заняття: - блок силових вправ на тренажерах ( 90 хв.); Цикл тренувань за направленням з перевагою на розвиток сили складається з двох

періодів: підготовчого та основного. Спеціалізованому тренуванню з силовими навантаженнями навіть для здорових людей повинен передувати підготовчий період з використанням загальнорозвиткових та циклічних вправ. Тривалість підготовчого періоду-індивідуальна і залежить від стану здоров’я, фізичної підготовки, віку тих, хто займається, тому для різного контингенту людей тривалість його може варіюватися від декількох тижнів до 1-2- місяців.

В основному періоді до тренувань поступово вводять силові вправи, вправи для м’язів тулуба, вправи з еспандером, гантелями, статичні навантаження, роботу на спеціалізованих тренажерах, вправи з гирями, які сприяють розвитку м’язової сили.

Нами більшою мірою використовувалися вправи з еспандером, який мав нестандартну конструкцію (був закріплений).

На початку тренувань застосовувався еспандер з двома шнурами. Потім кожні 1-2 тижні додавали по одному шнуру. Обсяг навантажень у кожному занятті збільшувався. На перших заняттях кожна вправа повторювалася 6-8 разів. Після кожної вправи давався відпочинок до 30 сек. Поступово кількість повторювань зростала до 10-12 разів, а тривалість відпочинку скорочувалася.

Орієнтовний комплекс вправ з еспандером. 1. В.п.- стоячи, ноги ширше плечей, руки зігнуті у ліктях, еспандер за спиною. Випрямити руки в сторони, розтягнути еспандер. В.п. 2. В.п.- стоячи, ноги на ширині плечей, руки зігнуті у ліктьових суглобах, еспандер за спиною. - випрямити праву руку в сторону, ліву руку – вгору. -в.п. - те ж саме з лівої руки. 3.В.п. – руки зігнуті у ліктях, еспандер перед грудьми. Нахилитися вперед, руки в

сторони. 4.В.п.- стоячи, ноги на ширині плечей, один кінець еспандера у лівій руці, другий закріплений. Зігнути ліву руку у ліктьовому суглобі. - змінити положення. Виконати вправу у зворотному напрямку - блок суглобної гімнастики ( 30 хв.); Рухливість у суглобах проявляється у двох формах:

124

- активна (за рахунок скорочення м’язів суглобу) - пасивна ( під дією сторонніх сил). Низький рівень розвитку рухливості у суглобах може призвести до травми опорно-

рухового апарату, зокрема виникнення остеохондрозу різних відділів хребта. Ми проводили експеримент, спрямований на виявлення найбільшого приросту

рухливості у суглобах. Для визначення такого обсягу нами був проведений спеціальний експеримент. У

процесі багаторазових повторень нахилів тулуба вперед реєстрували амплітуду рухів хребта. При цьому чітко виявляли фази зміни рухливості хребта:

- збільшення (перші 25-30 повторювань); - стабілізація (після 30-50 разів повторень); - зниження амплітуди (після 70-80 безперервних повторювань). Ми поставили собі за мету - визначити, на якій із цих фаз доцільно закінчувати

виконувати вправи на розтягування. Результати нашого експерименту свідчать, що у процесі виконання вправ на

розтягування в межах 1-ї фази зміни амплітуди (8-12 повторювань) приріст рухливості у хребті був відсутнім або зовсім незначним. Незначні зрушення спостерігали і на 3-й фазі (близько 80 повторювань).

Отже, як малі, так і надмірні навантаження не дають бажаного результату у розвиткові рухливості у суглобах.

Найбільший приріст рухливості хребта спостерігався у процесі виконання вправ у досягненні максимальної амплітуди плюс 8-10 повторювань.

Такі ж результати ми отримали, проводячи експеримент і на інших суглобах. Під впливом систематичних занять вправами на розтягування в учасників експерименту

покращилась рухливість у суглобах, здатність м’язів до розслаблення, знизився тонус м’язів, підвищилась еластичність м’язово-зв’язкового апарату.

Користуючись розробленим нами методом, ми визначили доступні навантаження у вправах на розтягування.

Наприклад, у вправах для розвитку рухливості хребта в одному занятті необхідно виконувати не менше 24-30 нахилів уперед, назад і в сторони. Над розвитком рухливості в суглобах в період переваги її у тренуванні доцільно працювати щоденно, включаючи спеціальні вправи до комплексу ранкової гімнастики або в інші форми оздоровчої фізичної культури. У цьому випадку відчутних результатів вже можна досягти через 2-3 місяці тренувань. Якщо за допомогою спеціальних вправ на розтягування вже досягнуто межу пасивної рухливості, то подальша робота вже не дасть відчутного ефекту. Тому потрібно знати межу можливих пасивних рухів у суглобах. Нами вони були визначені як:

Плечовий суглоб. Рука разом з плечовим суглобом може згинатися до 240º, розгинатися – до 90º, піднімати та опускати лопатки можна на 25º;

Ліктьовий суглоб. Дуга руху передпліччя від вертикального положення до положення крайнього згинання коливається в межах 135-150º. Рух у цьому суглобі виконується без утруднення.

Тазостегновий суглоб. Згинання випрямленої ноги може доходити до 135 º. Розгинання з участю тазу – 80-90º, відведення – 70-85º.

Колінний суглоб. Дуга між крайніми положеннями згину та розгину гомілки -150º. Для розвитку рухливості у суглобах використовують спеціальні вправи на

розтягування. Вони повинні бути підібрані стосовно кожного суглобу, над яким треба попрацювати. Практика стверджує, що в одних людей погано розвинута рухливість хребта, гарно - рухливість тазостегнового суглобу, в інших – навпаки.

Визначивши рівень рухливості у всіх суглобах і співставивши ці показники з середніми даними, кожна людина може виявити недоліки у розвитку рухливості тих чи інших суглобів і застосувати міри по їх усуненню.

Ми використовували наступні вправи для розвитку рухливості у хребті.

125

Орієнтовний комплекс вправ для хребта. 1. Нахили тулуба вперед (стоячи на підлозі, лаві) з різноманітних в.п.: ноги нарізно, на

ширині плечей, разом; сидячи на підлозі, на стільці, з опорою однією ногою на стілець. 2. Нахили в сторони з різних в.п., повороти, оберти тулубом, нахили вперед. 3.З положення лежачи на спині зробити “міст”. 4. Нахили вперед за допомогою партнера, сидячи на підлозі. 5. Розгойдування у висі на перекладині. 6. Розпочали роботу по впровадженню авторської програми, розробленої професором

Г.Г. Цибіз “Сам себе врач” по омолодженню хребта. Зміст цієї програми складають статичні та динамічні вправи на розтягування м’язів хребта.

У своєму експерименті ми використовували такі спеціальні тренажерні пристрої для відновлення функції хребта.

Домашня перекладина. На ній можна виконувати підтягування, виси, піднімання та опускання ніг (прямих та зігнутих) до прямого кута та вище.

Брезентові мішечки з піском. Вправи в кидках, штовханні, присідання, підстрибування, загальнорозвиткові вправи.

Гімнастичний комплекс “ Здоров’я”, пристрої для розвитку рухливості у суглобах. Зупинимося детальніше на них.

Для роботи над розвитком гнучкості в суглобах в умовах навіть квартири не потрібно мати складне обладнання.

Під час нахилів з метою розвитку рухливості хребта важливо слідкувати за зміною амплітуди руху. Для цього треба стати на лаву або стілець і намагатися кожного разу нахилятися нижче, пальцями рук діставати все нижче позначки на звичайній вимірювальній лінійці. У процесі нахилів тулуба в сторони стати до такої лінійки боком і намагатися також поступово нахилятися все нижче.

Для розвитку рухливості у плечовому суглобі пропонуємо використати гімнастичну палицю. Ширина хвату руками палиці буде результатом рухливості у цьому суглобі.

Найскладніший пристрій – використання еспандера. Вище наводили приклад вправ. - блок гідропроцедур ( 30 хв.). В межах кожного блоку програма будувалася з урахуванням індивідуальних

особливостей: - інтенсивності болю у спині; - супутніх захворювань; - рівня фізичної підготовки; - здібності до вивчення нових вправ; - психологічного настрою на виконання вправ, що вимагають значних фізичних та

вольових зусиль. Лікувально - реабілітаційний курс складався з трьох циклів, кожний цикл - з дванадцяти

занять. Перший цикл був адаптаційним, другий - відновлювально - тренувальним та третій - тренуючим.

Тетяна Снєгова, Ліна Голуб Полтавський державний педагогічний університет


ОСОБЛИВОСТІ ВИКОРИСТАННЯ ОЗДОРОВЧОГО БІГУ Актуальність. Систематичні заняття оздоровчим бігом здавна відомі як один з

основних засобів підвищення рівня функціонального стану організму, гарантуюче стабільне здоров'я. [1-3]. Найважливішою метою оздоровчого бігу є профілактика серцево-судинних

126

захворювань, що є основною причиною непрацездатності і смертності в сучасному суспільстві.

Оздоровчий біг є найбільш простим і доступним (у технічному відношенні) видом циклічних вправ, а тому і самим масовим. Для посилення пропаганди занять оздоровчим бігом необхідно глибше усвідомити психологію людини, що бігає, і мотиви, що їм керують.

Виділяють наступні основні мотивації людей середнього віку до заняттям оздоровчим бігом:

зміцнення здоров'я і профілактика захворювань; підвищення працездатності; задоволення від самого процесу бігу; прагнення поліпшити свої результати в бігу (спортивна мотивація); мода на біг (естетична мотивація); прагнення до спілкування; прагнення пізнати свій організм, свої можливості; мотивація творчості, мотивація виховання і зміцнення родини, «сімейний» біг; випадкові мотивації. Однак, за нашими спостереженнями, найбільш сильним стимулом для заняття є саме

задоволення, почуття радості, яке приносить біг. У більшості випадків припиняють заняття ті люди, котрі у результаті неправильного тренування не змогли відчути ці відчуття. Німецький психолог Шелленбергер відзначає наступні причини недостатньої фізичної активності населення:

недостатня поінформованість про користь занять(40 % населення); відсутність інтересу до занять (47 %); перевага будь-яких інших занять у вільний час (62%); лінь (57%); відсутність інформації про можливості занять, проблема вільного часу, недовіра у свої

можливості. У зв'язку з вищевикладеним метою нашої роботи є виявлення деяких

особливостей використання оздоровчого бігу. Тренування в бігу на витривалість є незамінним засобом розрядки і нейтралізації

негативних емоцій, що викликають хронічне нервове перенапруження. Ці ж фактори значно підвищують ризик міокарда у результаті надлишкового надходження в кров гормонів наднирників - адреналіну і норадреналіну. Оздоровчий біг (в оптимальному дозуванні) у сполученні з водними процедурами є кращим засобом боротьби з неврастенією і безсонням - хворобами XX століття, які викликані нервовою перенапругою достатком інформації, яка поступає. У результаті знімається нервова напруга, поліпшується сон і самопочуття, підвищується працездатність. Особливо корисним у цьому відношенні є вечірній біг, що знімає негативні емоції, накопичені за день, і «спалює» надлишок адреналіну, що виділяється в результаті стресів. Таким чином, біг є кращим природним транквілізатором - більш діючим, чим лікарські препарати.

Заспокійливий вплив бігу підсилюється дією гормонів гіпофіза (ендорфінів), що виділяються у кров при роботі на витривалість. При інтенсивному тренуванні їхній склад у крові зростає в 5 разів у порівнянні з рівнем спокою і затримується у підвищеній концентрації протягом декількох годин. Ендорфіни викликають стан своєрідної ейфорії, відчуття безпричинної радості, фізичного і психічного благополуччя, зменшують відчуття голоду і болю, у результаті чого різко поліпшується настрій.

Заняття оздоровчим бігом робить істотний позитивний вплив на систему кровообігу й імунітет. При обстеженні 230 чоловіків і жінок середнього віку, що займаються оздоровчим бігом, установлено збільшення складу в крові еритроцитів, гемоглобіну і лімфоцитів, дякуючи чому підвищується киснева ємність крові, її захисні властивості.

127

Регулярні тренування оздоровчим бігом позитивно впливають на опорно-руховий апарат, перешкоджає розвитку дегенеративних змін, які пов’ язані з віком та гіподинамією.

Література: Аронов Д.М. Сердце под защитой. – М. ФиС, 1982. Гилмор Г.Бег ради жизни. - М. ФиС, 1973. Суслов Ф. П. С чего начинается бег. - М. ФиС, 1974.

Максим Кравець, Тетяна Тягло

Полтавський державний педагогічний університет імені В.Г. Короленка

СКЛАДОВІ КОМПОНЕНТИ ЗДОРОВОГО СПОСОБУ ЖИТТЯ

СТАРШОКЛАСНИКІВ Важливою складовою частиною здорового способу життя є особиста гігієна та

загартування. Гігієна тіла сприяє правильній життєдіяльності організму, поліпшенню обміну речовин, кровообігу, травлення, дихання, розвитку розумових та фізичних здібностей. До гігієни тіла відносять догляд за шкірою, волоссям, зубами.

Шкіра здатна до самоочищення. Мити тіло під душем, ванні або бані рекомендується не рідше одного разу на 4-5 днів. Після занять фізичними вправами необхідно приймати теплий душ та міняти білизну.

Догляд за ротовою порожниною та зубами вимагає чищення зубів двічі на день – уранці та увечері.

Під час занять фізичними вправами волосся забруднюється швидше, тому його мити потрібно частіше.

До спортивного одягу ставляться спеціальні вимоги: він повинен бути легким і не заважати рухові. Спортивним одягом слід користуватися тільки під час занять та змагань; його потрібно систематично прати. Гігієна взуття потребує, щоб воно було легким, еластичним і забезпечувало правильне положення стопи.

Загартування – важливий засіб профілактики негативних наслідків охолодження організму або дії високих температур. Воно знижує кількість простудних захворювань у 2-5 разів, а в окремих випадках майже повністю їх виключає. Починаючи загартування, юнаки повинні дотримуватися таких правил: поступовості, індивідуальності, систематичності, безперервності та різноманітності засобів загартування. Найпоширенішими засобами загартування є сонце, повітря і вода.

Важливе значення у дотриманні здорового способу життя має режим навчання, праці та відпочинку. Добре складений режим дня – основа життєдіяльності всіх учнів. Наукові дані переконливо показують, що старшокласникам особливо необхідно вести чітко організований спосіб життя, дотримуватися режиму навчання, відпочинку, харчування, сну та занять фізичними вправами. Режим дня повинен бути індивідуальним, відповідати конкретним умовам, стану здоров’я, рівню працездатності, особистим інтересам та нахилам учня. Режим виконуватиметься лише тоді, коли він буде динамічним, побудованим з урахуванням непередбачених обставин.

Значну роль у формуванні здорового способу життя учнів відіграє харчування. У зв’язку з цим кожний юнак повинен знати принципи харчування, регулювати масу свого тіла. Харчування – це фізіологічне повноцінне приймання їжі з урахуванням віку, статі, характеру навчання, праці та інших чинників. Харчування має будуватися на принципах досягнення енергетичного балансу; встановлення правильного співвідношення між основними харчовими речовинами – білками, жирами, вуглеводами; збалансованості мінеральних речовин та вітамінів. Головне правило – повноцінно харчуватися не менше 3-4 разів на день. Систематичне порушення режиму харчування сприяє виникненню

128

захворювань органів травлення. Під час занять фізичними вправами приймати їжу слід за 2-2,5 години до тренувань, та через 30-40 хв. після їх закінчення.

Обов’язковою та найповноціннішою формою щоденного відпочинку є сон. Юнаки повинні спати в середньому 8-10 годин на добу. В результаті недосипання з’являється слабкість, головні болі, підвищується втомлюваність.

Чинне місце у структурі здорового способу життя належить культурі спілкування, яка включає систему знань, норм, цінностей та прикладів поведінки, встановлених у суспільстві.

Для старшокласників це умова задоволеності їхніх взаємин з навколишнім життям, запорука психічного, фізичного емоційного, соціального та інтелектуального розвитку особистості. Культура спілкування ґрунтується на таких особливостях мислення, як відвертість, гнучкість, нестандартність дій. Володіння мовою вимагає наявності великого запасу слів, правильності вимови, конкретної постанови питань, точності відповідей на запитання, логічності висловлювання.

Велике значення в системі здорового способу життя має культура сексуальної поведінки, яка є одним із аспектів соціальної поведінки людини. У наш час молодь раніше починає статеве життя. Лібералізація статевої моралі, зміна партнерів разом з низькою сексуальною культурою породжують ряд серйозних наслідків – аборти, венеричні захворювання, СНІД. Фізична привабливість лежить в основі статевої уваги, тому старшокласники мають надавати більшого значення фізичній культурі особистості, формуванню красивої постави тощо.

Обов’язковою складовою частиною здорового способу життя старшокласників є психофізична регуляція організму. Проблеми в сім’ ї, навчанні, образи, різкі зміни умов життя – все це викликає у учнів негативні емоції, під впливом яких виникають стресові стани. Стрес є головною причиною виникнення неврозів. Антистресову дію забезпечує регулярне фізичне навантаження, яке знімає тривогу та подавленість старшокласників. Тому важливо, щоб заняття фізичними вправами приносили їм насолоду, відволікали їх від повсякденних негараздів. Існують також інші ефективні методи боротьби зі стресом: психофізична регуляція за допомогою аутогенного тренування, гімнастика для дихання, тренування уваги, нетрадиційні методи оздоровлення.

Юрій Кузнєцов, Тетяна Тягло Полтавський державний педагогічний


ВПЛИВ ЗАНЯТЬ ФІЗИЧНИМИ ВПРАВАМИ НА ХВОРИХ АРТРИТОМ Програму реабілітації хворих, які страждають артритом потрібно аналізувати з точки

зору впливу на наступні чотири фактори: енергійність, непрацездатність, дискомфорт (психологічний та фізичний) та вартість лікування. В даній статті ми хочемо показати, яким чином безпечна та недорога програма допоможе прожити довше, попередити дискомфорт та втрату працездатності при захворюванні артритом.

Допустимо, що ви знаєте про те, що малорухомий образ життя та низький рівень фізичної підготовки – два фактора, характерні для багатьох хворих, які страждають артритом, підвищують рівень розвитку ряду хронічних захворювань, які можуть привести до смерті, а саме коронарної хвороби серця, гіпертензії, діабету і, можливо, інсульту та раку. Коронарна хвороба серця, яка викликає серцеві напади є головною причиною смертності в США та інших високорозвинених країнах, і хоч ви не обов’язково повинні померти внаслідок артриту, але саме він може привести до смерті. Отже, хворі, які використовують артрит в якості відмови від фізичних вправ, самі того незнаючи, вкорочують собі життя.

Які ж функціональні можливості людей, хворих на артрит? Американською асоціацією ревматизму розроблена схема класифікації рівня функціональних можливостей хворих в

129

залежності від ступеня уражень, обумовлених ревматоїдним артритом. Ця схема використовується також для класифікації хворих остеоартритом та іншими формами артриту.

Категорія 1. Абсолютний рівень функціональних можливостей, здатність виконувати повсякденні

обов’язки без обмежень. Категорія 2. Рівень функціональних можливостей, який дозволяє займатися звичайними видами

діяльності не дивлячись на дискомфорт або обмежену рухомість одного або декількох суглобів.

Категорія 3. Рівень функціональних можливостей, який обмежує виконання деяких обов’язків. Категорія 4. Люди, в значній мірі або повністю непрацездатні (приковані до ліжка або

пересуваються в інвалідних колясках). В 1987 році доктор Кеннет Е. Пауел з каміннями з Центру контролю захворювань в

Атланті проаналізувати більше ніж 40 досліджень, проведених з початку 50-х років для вияснення, чи можуть, а якщо можуть, та яким чином, заняття фізичними вправами попередити смерть внаслідок захворювання серця. В результаті вони прийшли до висновку, що малорухомий спосіб життя – такий же сильний фактор ризику передчасної смерті внаслідок захворювання серця, як і традиційні фактори – куріння, високий артеріальний тиск, високий рівень холестерину. Наступні дослідження підтвердили висновки, зроблені групою Пауелла. Одним з них було дослідження, проведені указаним центром. Брали участь у дослідженні більш як 13000 фізично здорових чоловіків та жінок – пацієнтів клініки Купера, які мали різні рівні аеробної підготовленості (від низького до високого). Результати восьмирічних спостережень за 10224 чоловіками та 3124 жінками показали більш високий коефіцієнт смертності у досліджуваних з низьким рівнем аеробної підготовленості у порівнянні з більш підготовленими піддослідними пацієнтами. Згідно цих даних, систематичні заняття фізичними вправами можуть знизити ризик смертності внаслідок захворювання серця більш як на 50 % .

До теперішнього часу дослідження по визначенню впливу занять фізичними вправами на ризик передчасної смерті внаслідок захворювань серця у хворих, які страждають артритом, не проводились. Але, оскільки багато похилих піддослідних страждали остеоартритом (це захворювання широко розповсюджене серед людей, старших 65 років) проводити спеціальні дослідження навряд чи доцільно. Логічно допустити, що для людей, які страждають остеоартритом і регулярно виконують фізичні вправи, характерний такий же понижений ризик смерті внаслідок захворювань серця, як і для фізично активних людей, які не мають цього недуга. Підтвердженим може служити відсутність безпосереднього взаємозв’язку між артритом, який вражає скелетно-м’язову систему, і коронарною хворобою серця, яка вражає серцево-судинну систему.

Ревматоїдний артрит суттєво відрізняється від просто артриту. Коронарна хвороба серця – головна причина смерті людей, які хворіють ревматоїдним артритом, а також всього населення в цілому. Тому можемо передбачити, що регулярні заняття фізичними вправами можуть бути ефективними з точки зору зниження ризику передчасної смерті у хворих, які страждають цим недугом. Разом з тим ревматоїдний артрит вражає не тільки скелетно-м’язову систему: у важких випадках може вражатися шкіра, серце, легені, нервова система, очі, кровоносні судини, селезінка та лімфатичні вузли.

Деякі ускладнення, які ми можемо назвати системними, можуть суттєво підвищувати ризик передчасної смерті. Вплив регулярних занять фізичними вправами на ризик смерті внаслідок системних ускладнень вивчено недостатньо. Цілком очевидно, що в цьому напрямку необхідно продовжувати дослідження. Вчені медичного факультету університету Вандербілт на протязі дев’яти років спостерігали за 75 хворими ревматоїдним артритом. За

130

цей період із 75 людей, за якими велись спостереження померло 20. Причини смерті були такі ж, як і у звичайного населення, але одне відкриття здивувало вчених: за піддослідний період низький рівень функціональних можливостей у три рази збільшив ризик смерті хворих. Визначався він здатністю хворого піднятися з крісла, пройти 25 футів і знову сісти в крісло на протязі досить достатнього відрізку часу, а також розстебнути та застебнути 5 ґудзиків якомога швидше.

На думку вчених, взаємозв’язок між низьким рівнем функціональних можливостей та передчасної смерті “вказує на можливість використання інвазивних методів лікування, направлених на підвищення рівня функціональних можливостей, у відношенні хворих, які хворіють ревматоїдним артртитом”.

Очевидним методом є програма регулярних занять фізичними вправами. Артрит – досить “дороге” захворювання з точки зору не тільки кошторису медичних послуг, але і втрати доходів населення внаслідок непрацездатності. В США, наприклад, серед всіх хвороб захворювання скелетно-м’язової системи приводять до найбільш економічних втрат, які складають приблизно 1 % валового національного продукту. Половина всіх хворих у віці 21-65 років, які хворіють ревматоїдним артритом, стають непрацездатними через 10 років після початку захворювання.

Рухова активність може підвищити рівень фізичної підготовленості і функціональних можливостей хворого, а також його працездатність, і як наслідок, рівень доходів.

Фізичні вправи, без сумніву, принесуть позитивні здвигни, але не слід рахувати їх, як панацею. Фізичні вправи досить важливий терапевтичний засіб. Щоб досягти максимально позитивних результатів, регулярні заняття слід поєднувати з відповідним медичним обслуговуванням та іншими позитивними змінами образу життя, наприклад, з раціональним харчуванням.

Ольга Анжурова, Тетяна Тягло Полтавський державний педагогічний


ПОЗИТИВНИЙ ВПЛИВ ТА РИЗИК, ПОВ’ЯЗАНИЙ З ЗАНЯТТЯМИ ФІЗИЧНИМИ ВПРАВАМИ У ЛЮДЕЙ З ПОРУШЕННЯМИ ДИХАЛЬНОЇ ФУНКЦІЇ

Першим кроком в процесі лікування хронічного обструктивного захворювання легень

(ХОЗЛ) є усунення факторів, які сприяють розвитку або поглиблюють цей процес. Деякі з них, наприклад куріння, ви можете контролювати, інші – стать, вік, генетичні фактори – ні.

На жаль, до того часу, коли хворий звертається до лікаря, його легені знаходяться у такому стані, що відновити їх уже практично не можливо. Тому відношення лікарів до людей, які страждають ХОЗЛ, як правило, носить фатальний характер.

ХОЗЛ неможливо вилікувати повністю, однак різні симптоми в значній мірі можливо зменшити, покращивши якість життя хворого. У ряді випадків можливо знизити ризик передчасної смерті. На думку спеціалістів, процес реабілітації хворих, які страждають порушеннями дихальної функції, є ключем до трансформації негативних наслідків у більш позитивні.

Основні фактори ризику розвитку ХОЗЛ: Вік. Ступінь ризику з віком збільшується. Стать. Для чоловіків характерна більш висока ступінь ризику. Паління. Знижена функція легень навіть при відсутності явних симптомів. Підупадання впливу різних забруднюючих речовин в робочих умовах, таких, як пил,

дим. Забруднення повітря. Гострі інфекційні захворювання дихальних шляхів, такі, як пневмонія, бронхіт.

131

Епізодична астма. Для людей, які страждають цим недугом характерний підвищений ризик розвитку ХОЗЛ.

Дефіцит (або відсутність) альфа – антитрипсина. Це є вроджений дефіцит ферменту, який захищає легені від ушкоджень внаслідок зональних процесів. При відсутності у людей цього ферменту емфізема легень може розвиватися у ранньому віці, навіть якщо людина не курить.

Якщо ви курите, вам необхідно перш за все позбавитися від цієї пагубної звички. Слід регулярно робити профілактичні щеплення від грипу та пневмонії, тобто захворювань, які можуть привести до гіперемії легень. Необхідно не допускати дегідратації, яка викликає згущення секреторної слизі в легенях. І, насамкінець, ви повинні мати достатнє уявлення про те, що на ваш стан впливають такі фактори зовнішнього середовища, як температура і вологість повітря, висота над рівнем моря, подразнюючі речовини, які ви вдихаєте. Ви повинні знати про це для того, щоб зміни, які відповідають вимогам вашого організму.

Хронічно забруднене дихання може порушити впевненість людини в тому, що вона сама “коваль свого щастя”. Таким чином, лікування слід перш за все направити на усунення цього симптому.

Разом з серцем та кровотоком легені забезпечують організм основним джерелом енергії – киснем. Коли ми виконуємо вдих носом або ротом, збагачене киснем повітря проходить через трахею в легені. Трахея, подібна до ствола дерева, має цілий ряд розгалужень. Доходячи до області грудної клітки, вона розділяється на два бронхи, які йдуть до кожної легені, а потім на безліч мілких бронхіол в самих легенях. Бронхіоли закінчуються еластичними альвеолярними мішечками, які вистелені кровоносними судинами, які виділяють кисень в кров, а виводять з неї вуглекислий газ.

Стінки більш крупних дихальних шляхів “укріплені” хрящем, який відсутній в бронхіолах. Дихальні шляхи вистелені клітинами, які виділяють слиз. Цей слиз зволожує внутрішні стінки і “ловить” самі мілкі по сторонні тіла, перш ніж вони досягнуть альвеолярних мішечків.

В легенях розширюються та скорочуються приблизно 300 млн. альвеолярних мішечків. Завдяки їх еластичності ми використовуємо тільки респіраторні м’язи грудної клітки та живота, щоб розширити легені під час вдиху. Механізм еластичної тяги дозволяє легеням “захватити” та автоматично “виганяти” газ під час вдиху. Та під час фізичного зусилля, коли потреба організму в кисні значно підвищується, картина змінюється. Нам приходиться напрягти респіраторні м’язи як під час вдиху, так і під час видиху – свого роду забруднене дихання, яке відчувають люди, страждаючі на ХОЗЛ.

Якщо ви типовий хворий, страждаючий ХОЗЛ, то ви дуже довго відкладали свій візит до лікаря, вам назначене медикаментозне лікування та рекомендована програма реабілітації хворих, які страждають легеневими захворюваннями. До цього часу з вами відбулося наступне: вашою реакцією на захворювання стала зміна образу життя, при якому забезпечується усунення або максимальне пом’якшення основного симптому – одишки.

Ви намагаєтесь не виконувати найменші фізичні зусилля. Нажаль, цей підхід веде до ще більшого обмеження ваших функціональних можливостей.

Древньогрецький лікар Гіппократ ще в 5 віці до н.е. писав: “Якщо всі частини тіла використовуються для виконання тих видів діяльності, до яких вони пристосовані, вони тим самим стають більш здоровими, добре розвиненими і процес їх старіння протікає повільніше. У протилежному випадку їх розвиток порушується, вони більше піддаються різним захворюванням і старіють значно скоріше”.

Древні лікарі мислили так, що порушення дихальної функції робить виконання деяких фізичних вправ досить проблемними. До кінця ІІ століття н.е. в медичній літературі з’явився термін “астма”. Аретеус із Каппадокії писав: “Забруднене внаслідок бігу, виконання гімнастичних вправ, або заняття іншими видами фізичної діяльності, дихання називається астмою”.

132

Сьогодні відповідне медикаментозне лікування та строге виконання принципів безпеки дозволяє людям, які страждають епізодичною астмою або ХОЗЛ, займатися фізичними вправами, отримувати від цього значну користь. Заняття фізичною культурою приводять до більш високого рівня фізичної підготовленості та поновлюють відчуття благополуччя. Крім того, вони знижують ризик розвитку таких хронічних хвороб, як діабет, хвороби серця, гіпертензії, остеохондрозу.

Навряд чи хто - небудь стане заперечувати позитивний вплив занять фізичними вправами на здоров’я людини. З 1960 року лікарі почали призначати заняття, фізичними вправами поряд з різними лікарняними препаратами, спочатку для профілактики захворювань, а потім для реабілітації осіб, які страждають хронічними недугами. Ці заняття широко використовуються і в наш час в процесі реабілітації хворих із захворюваннями легень.

Без сумніву, основний дискомфорт – це задишка, яка виникає у самий непідходящий час або, практично, завжди. Це несприятливе відчуття обумовлено, головним чином, обструкцією дихальних шляхів. Перш ніж приступити до занять, вам необхідно відвідати лікаря, який, якщо буде вважати за потрібне, призначити відповідне медикаментозне лікування, направлене на стабілізацію вашого стану максимально можливе усунення обструкції. Ми повинні вас попередити, що навіть після занять фізичними вправами за деякий період часу у людей, які страждають ХОЗЛ, результати тестів легеневої функції не змінюються.

Прочитавши ці рядки, ви можете поставити питання: “Навіщо тоді виконувати фізичні вправи, якщо це не приводить до поліпшення стану хворого?”

Відповідь проста: “Не дивлячись на те, що результати тесту легеневої функції залишаються такими ж, заняття руховою активністю допомагають знизити ступінь задишки. Для того, щоб пояснити це, необхідно зробити екскурс в область фізіології”.

Коли фізично здорова людина виконує фізичне навантаження з максимальною віддачею, основним фактором, обумовлюючим стан втоми, є не задишка, а мм, обумовлюючим стан втоми, є не задишка, а м’язова втома. Вона може виникати внаслідок того, що серце та кровоносна система не забезпечують працюючі м’язи адекватною кількістю збагаченої киснем крові. Причому це не пояснюється нездатністю легень використовувати достатню кількість кисню.

У випадку коли людина хвора, положення може бути зовсім інше. Коли людина, яка хворіє на ХОЗЛ буде виконувати фізичні вправи, то вона навряд чи досягне м’язової втоми. Задовго до того, як м’язи втомляться, ви будете старатися до такої міри набрати повітря в легені, що ви будете вимушені припинити вправи. Однак, якщо ви будете поступово збільшувати об’єм тренувального навантаження у відповідності з рекомендаціями, ваша витривалість підвищиться, а задишка поступово буде ставати все меншою і меншою проблемою. Це відбудеться не в результаті покращення стану ваших легень. Причиною цих позитивних змін буде реакція ваших легень на фізичні навантаження.

Ірина Шмиголь, Сергій Ломан Полтавський державний педагогічний

університет імені В.Г. Короленка ОСНОВНІ НАПРЯМКИ ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ УЧНІВ ПОЧАТКОВИХ

КЛАСІВ

Метою фізичного виховання як складової частини виховання є всебічний гармонійний розвиток особистості. Воно тісно пов’язане з розумовим, моральним, трудовим та естетичним вихованням.

Фізичне виховання молодших школярів має свою специфіку, зумовлену їхніми анатомо-фізіологічними та психологічними особливостями, а також тим, що, приходячи до

133

школи, учні потрапляють у нові умови, до яких їм потрібно пристосуватися, звикнути. З початком навчання значно зростає обсяг розумової праці дітей і водночас відчутно обмежується їхня рухова діяльність та можливість перебувати на відкритому повітрі. У зв’язку з цим правильне фізичне виховання в молодшому шкільному віці є не тільки необхідною умовою всебічного гармонійного розвитку особистості учня, а й дійовим фактором підвищення його розумової працездатності. Раціонально організовані заходи з фізичного виховання в режимі дня розширюють функціональні можливості організму дитини, підвищують продуктивність розумової праці, зменшують втомлюваність.

Основні завдання фізичного виховання учнів молодших класів такі: зміцнювати здоров’я і сприяти правильному фізичному розвитку; формувати рухові уміння й навики; озброювати учнів знанням з фізичної культури, гігієни, з правильним загартуванням; розвивати рухові якості; формувати інтерес до фізичної культури і потребу займатися нею; виховувати позитивні морально-вольові якості. Успішне розв’язування завдань фізичного виховання молодших школярів можливе

лише в тому разі, якщо воно стає органічною частиною всього навчально-виховного процесу школи, предметом спільної турботи педагогічного колективу, батьків, коли кожний педагогічний працівник виконує свої обов’язки старанно та ініціативно.

Зміцнення здоров’я і сприяння правильному фізичному розвитку учнів є важливим завданням початкової школи. Фізичний стан дитини її здоров’я є тією базою, на якій розвиваються всі її сили і можливості, в тому числі й розумові.

Правильне фізичне виховання учнів – необхідна умова нормального розвитку всього організму. Завдяки руховій активності забезпечується розвиток серцево-судинної системи та органів дихання, поліпшується обмін речовин, підвищується загальний тонус життєдіяльності. Відомо, що коли діти мало рухаються, вони відстають у розвитку від своїх ровесників, які мають правильний руховий режим.

Видатний радянський педагог В.О. Сухомлинський великого значення надавав діяльності школи, вчителів, спрямованій на поліпшення здоров’я школярів, особливо учнів молодших класів. Він вважав, що дбати про здоров’я школярів – найважливіше завдання вихователя.

Рухова активність, яку дитина здійснює а процесі фізичного виховання, є необхідною умовою нормального розвитку її центральної нервової системи, засобом удосконалення аналізаторів і розвитку взаємодії їх. Недарма кажуть, що м’яз виховав мозок, нервову систему. Існує тісний взаємозв’язок між руховою діяльністю дитини та її розумовим розвитком.

Виконання цілеспрямованих рухових дій посідає важливе місце в житті дітей молодшого шкільного віку і є одним з дійових факторів розвитку їхньої емоційно-вольової сфери, джерелом позитивних емоцій. І.І. Павлов назвав задоволення, яке дістає людина від рухової діяльності, “м’язовою радістю”.

Формування рухових умінь і навичок у початкових класах проводиться згідно з навчальною програмою, яка передбачає навчання учнів вправ основної гімнастики, легкої атлетики, ігор, плавання, рухливих та народних ігор.

Ефективність навчання рухових дій залежить від методики проведення уроків, від того як у процесі навчання активізується пізнавальна діяльність учнів, включається в цей процес мова і мислення, наскільки свідомо ставляться вони до засвоєння рухових дій.

Опанування правильної техніки виконання вправ є важливим завданням фізичного виховання. Як відомо, вправи позитивно впливають на організм лише за умови, якщо вони правильно виконуються.

Формуючи в учнів життєво важливі уміння, навички, слід приділяти належну увагу виробленню в них уміння швидко і точно виконувати дрібні рухи пальцями рук, вміло взаємодіяти обома руками, швидко перебудовувати рухи відповідно до умов. Розвиток у

134

школярів рухів руки, цього основного органу предметних дій людини є важливим завданням початкового навчання. На розвиток рухів руки учня впливають різні види діяльності: письмо, малювання, ручна праця, самообслуговування, заняття фізичною культурою.

Засновник науково обґрунтованої теорії фізичного виховання П.Ф. Лесгафт одним з основних завдань фізичного виховання вважав формування в дітей уміння з найменшою затратою зусиль і в найменший проміжок часу свідомо виконувати найбільшу роботу. Сукупність названих вище якостей і визначає рівень “рухової культури” дитини. Високий розвиток таких умінь і якостей необхідний для навчання, для багатьох сучасних професій, а також для побутових дій і військової справи. Розвиток уміння ефективно здійснювати рухові дії є важливим компонентом всебічного гармонійного розвитку особистості.

Озброєння учнів знаннями з фізичної культури і гігієни, з правилами загартування. У початкових класах учні повинні мати уявлення про правильний руховий режим, усвідомлювати значення ранкової гімнастики, активного відпочинку у позаурочний час, знати який одяг і взуття потрібні для занять фізичними вправами, знати правила загартування.

Здобування учнями знань з фізичної культури є необхідною умовою свідомого оволодіння навчальним матеріалом з цього предмету, прищеплення інтересу і звички систематично займатись фізичними вправами. Розвиток рухових (фізичних) якостей полягає у тому, щоб у процесі занять фізкультурою розвивати в учнів швидкість, силу, спритність, витривалість. Цей процес тісно пов’язаний з формуванням рухових навичок і зумовлений обсягом і характером рухової активності дитини. Від рівня розвитку рухових якостей залежать результати виконання таких природних рухів, як біг, стрибки, метання, плавання.

У молодшому шкільному віці природний фізіологічний розвиток рухових якостей має свої особливості: спритність і швидкість рухів розвиваються інтенсивніше, ніж сила і витривалість. Для методики фізичного виховання важливо враховувати те, що м’яз як орган відчуття дозріває раніше, ніж робочий орган. У дітей з 7 до 13 років спостерігаються найбільші зрушення в розвитку координації рухів. З огляду на це, важливо визначити зміст і методи фізичного виховання, які б сприяли розвитку у дітей рухових якостей відповідно до їхніх вікових особливостей.

Формування інтересу і звички до занять фізичною культурою – необхідна умова успішного здійснення фізичного виховання школярів.

У молодшому шкільному віці активно розвиваються інтереси та звички. Кожному школяреві слід прищепити бажання займатися фізкультурою. Тільки в тому разі, якщо учні з інтересом ставляться до уроків фізкультури, з власної ініціативи відвідують заняття в групах або в спортивних секціях, вдома виконують вправи і процедури, спрямовані на загартування організму, можна досягти їхнього всебічного фізичного розвитку і зміцнення здоров’я.

Велике значення для прищеплення школярам інтересу до фізкультури має позиція сім’ ї в цьому питанні. Інтерес виникає і стане стійким, якщо батьки залучають дітей з дошкільного та молодшого шкільного віку до занять фізкультурою, створюють для цього необхідні умови.

Виховання позитивних морально-вольових якостей є одним з важливих питань, що здійснюється в процесі занять фізкультурою. Специфіка впливу занять фізкультурою на виховання морально-вольових якостей полягає в тому, що учні для досягнення успіхів у виконанні фізичних вправ виявляють цілеспрямованість і волю, дисциплінованість, уміння мобілізувати в потрібний момент свої фізичні й духовні сили. Водночас на заняттях фізкультурою переважає колективна діяльність. Учні привчаються виявляти почуття дружби й товаришування, набувають навичок культури поведінки, колективізму.

При виконанні фізичних вправ учням часто доводиться виявляти вольові зусилля, щоб долати невпевненість і навіть страх. Внаслідок постійного тренування в учнів виховують сміливість, рішучість, наполегливість. Разом з вольовими якостями одночасно виховуються моральні риси особистості, а моральне виховання неможливе без прояву вольових зусиль.

135

Постійне виконання фізичних вправ привидить до вироблення системи звичних дій і емоційно-психічних станів. Так, коли учень починає вивчати якусь вправу, особливо складну, він часто почуває невпевненість, острах. У процесі освоєння вправи ці почуття минають, натомість з’являється задоволення від уміння виконувати засвоєні дії. Проте сама система звичних дій і емоційно-психічних станів ще не забезпечує морального розвитку особистості. Для досягнення цього в учнів формують моральну свідомість, яка визначає спрямованість їхньої діяльності. Використовуючи набуті знання і вміння під час змагань між ланками, класами або школами, учень переживає задоволення не тільки від зробленого ним в інтересах колективу. Така організація справи ставить усіх учнів в умови особистої відповідальності за успіх колективу.

Євгенія Мінченко,Тягло Тетяна Полтавський державний педагогічний


НОВЕ ПРО ВІТАМІНИ

За останні роки розвиток досліджень в галузі вітамінів нагадує сенсаційний телесеріал. Ці відкриття так шокують, так швидко відбуваються, що інколи ми не встигаємо за ними. Дослідження в галузі вітамінів, які провели в останній час, перевернули уявлення про значення в нашому житті дієт з ніг на голову. Сучасні поняття про них принесли багато нового в розумінні причин захворювань.

Чи потрібні нам вітаміни взагалі і в якому виді? Яка різниця між вітамінами синтетичними та натуральними?

Що ж означає слово “вітаміни” і з чим їх їдять? Чому про них так часто говорять і чому виникла ця тема? Чому на цю тему так часто дискутують, а лікарі все частіше і частіше рекомендують своїм пацієнтам приймати натуральні вітамінні препарати?

Вітаміни — це тема, яка хвилює вчених, лікарів, дослідників з давніх давен. Всі вітаміни, які ми знаємо сьогодні, були відкриті до 1948 року. Покращення методик лікування та профілактики напрямку пов’язано з вітамінами. Швидкість падіння смертності від онкологічних захворювань, захворювань органів системи кровообігу, серцевих захворювань була не такою, як чекали лікарі. Крім того, з’явилися хвороби, з якими нинішня медицина не може справитися. У зв’язку з цим в розвинених країнах, як наприклад, в США, виділяються дуже великі кошти на дослідження , лікування, вживлення серцевих клапанів, регулювання рівня холестерину, хіміотерапію. Виникла нова течія в медицині, яка направлена на попередження захворювань. Ця галузь науки почала розвиватися з 1967 року. До цього більшість вчених рахувало, що причиною захворювань є зовнішні фактори. Сучасні дослідження доказали, що більшість причин захворювань знаходяться у нас в середині.

Всі знають, що таке жива клітина. Здавалось, що вона повністю вивчена, що все про неї нам відомо. Але це не так! Вчені відкрили, що всередині клітини знаходяться так звані вільні радикали, які поступово приводять до старіння організму, до різних захворювань. Сьогодні діяльність вільних радикалів пояснюються онкологічні захворювання, інфаркти, інсульти, захворювання нервової системи, системи кровообігу, різних старечих хвороб. У зв’язку із збільшенням кількості вільних радикалів в організмі частота захворювань збільшується до старості людини. Знаходячи зв’язок між вільними радикалами та виникненням хвороб, вчені стали шукати способи впливу на ці вільні радикали. Дослідження показали, що пагубну дію цих вільних радикалів нейтралізують так звані антиоксиданти.

Звідкіля ж беруться ці вільні радикали і чому вони такі небезпечні? Вільні радикали— це атоми, які мають на зовнішній орбіті вільний “непарний”

електрон. Такий електрон намагається приєднати до себе інший електрон, щоб мати пару. Вільний електрон дуже активний і з великою енергією намагається захватити другий

136

електрон і навіть цілий атом водню. В клітині вільні радикали виникають як побічний продукт дихання. Для того, щоб мати вдосталь енергії, клітина повинна дихати, тобто забезпечуватися киснем. Енергія, яка виникає в клітині шляхом складних хімічних реакцій, дуже потрібна для її життєдіяльності, ділення, виконання інших важливих функцій. В процесі дихання вільні радикали виникають у кожній клітині нашого організму. Як ми вже знаємо, вільні радикали намагаються “захватити” вільний електрон. Знаходячись біля клітинної оболонки, він може “вкрасти” цей електрон з неї. Збільшення кількості радикалів у районі клітини приведе до її структурної зміни, проникнення клітинної оболонки, проникнення в клітину сторонніх речовин.

При цьому змінюється режим харчування клітини. Внаслідок вищесказаного, вільна клітина змінює свої функції не в кращу сторону. Але саме небезпечне полягає в тому, що вільний радикал може знаходитися поблизу генетичного матеріалу, який записаний в молекулах ДНК, які знаходяться в ядрі клітини. ДНК несе інформацію про функції кожної клітини. Пошкодження вільними радикалами ядра веде до пошкодження генетичного коду та до незворотних паталогічних змін. Ядро клітини не може контролювати процес поділу. Вона починає ділитися лавиноподібно. Пошкодження гена, відповідального за процес поділу, приводить до виникнення різного роду пухлин. Так вільні радикали стають причиною виникнення новоутворень.

Іншим полем “діяльності” вільних радикалів є наша кровоносна система. З’єднуючись з холестерином, радикал хімічно змінює його, що веде до виникнення бляшок і до блокування кровоносних судин.

Вияснивши роль радикалів у виникненні хвороб, учені стали шукати способи впливу на них. Було доведено, що в самій клітині знаходиться механізм, який її захищає. Клітина має так звані ензими, які можуть віддати свій електрон радикалу без збитку для себе. Ось ці речовини вчені назвали антиоксидантами.

Давно було відкрито, що до групи антиоксидантів відкосяться деякі вітаміни: С, Е, бета каротин, провітамін вітаміну А. Вчені зраділи! Знайшовся засіб боротьби із вільними радикалами. Виробництво цих вітамінів було поставлено на промислову основу, лікарі посилено стали радити пацієнтам вживати ці синтетичні препарати. Нажаль, ця тенденція підтримувалась дуже довго, а в деяких випадках існує й досі через невистачання сучасної інформації про синтетичні вітаміни у рядових лікарів.

Тепер дещо про вітамін Е. У хворих, які отримували синтетичний вітамін Е смертність від раку була така ж, як і в контрольній групі при проведенні досліджень. Дослідження закінчили передчасно: виявилось, що в групі, яка вживала ці суплементи, захворювання раком збільшились на 28%, а смертність на 17%. Висновок: вживати штучні вітаміни небезпечно для здоров’я.

Наступний синтетичний вітамін, який виявився під підозрою — це вітамін С. Довгий час вважалося, що цей вітамін, зроблений штучно, абсолютно не шкідливий, вважалося, що залишок цього вітаміну виводиться із організму з сечею. Але в лютому 2000 року були опубліковані результати експерименту проведеного в університеті Південної Каліфорнії під керівництвом професора Дуаера. 573 добровольця — здорових чоловіків і жінок — були піддані тестуванню. За 18 місяців вони приймали 500 мг синтетичного вітаміну С. З’ясувалося, що після цього у деяких хворих виявлено звуження шийних кровоносних судин. В середньому швидкість звуження була у 3,5 рази більша, ніж у хворих , які не приймали ці вітаміни. Цей фактор привів до серцево-судинних захворювань. Дослідники прийшли до висновку, що не рекомендується вживати синтетичний вітамін С для профілактики хвороб системи кровообігу.

Вчені прийшли до висновку що вітаміни , які знаходяться у натуральних продуктах, охороняють організм від хвороб, а синтетичні можуть сприяти захворюванням. В овочах, фруктах вітаміни знаходяться у певних комплексах. Вітамін С, який знаходиться у цитрусових, завжди є в комплексі з іншими вітамінами, про що не можна сказати про вітамін, який знаходиться у аскорбіновій кислоті. Ці комплекси носять назву біофланоїди,

137

які в натуральних продуктах знаходяться в таких тонких зв’язках, що їх практично неможливо виготовити штучно. Жодна фірма на сьогоднішній день не може синтезувати ці комплексні зв’язки. Вищесказане відноситься і до інших вітамінів, також до вітаміну Е. В продуктах харчування він також знаходиться у комплексних зв’язках з іншими вітамінами.

Оскільки синтетичні препарати знаходяться під сумнівом, чи потрібно нам про них так багато говорити? Потрібно! Ми не проти вітамінів взагалі, ми проти вітамінів штучних! І ви вже здогадалися, чому. Виникає питання: чи потрібні нам вітаміни?

Нормальний спосіб життя, нормальне, якісне, збалансоване харчування могло б виключити із нашого раціону різні добавки у вигляді вітамінів. Повсякденне меню можна було б складати так, щоб воно було різноманітне і включало в себе необхідні елементи для нормальної життєдіяльності нашого організму.

В реальному житті це практично неможливо . Недостатнє матеріальне забезпечення, великий темп життя не дозволяє нам правильно харчуватися, а ще до всього цього алкоголь та куріння. Як висновок — недостаток вітамінів та мікроелементів, пригнічений стан нашого організму.

Рекомендацією даної статті є наступне: необхідно поповнювати запаси вітамінів в організмі, необхідно пам’ятати, що вітаміни — це антиоксиданти, а останні, в свою чергу, вороги вільних радикалів. Вживайте якомога більше натуральних овочів, фруктів, дотримуйтеся різноманітного харчування і відмінного вам здоров’я!

Інна Сушко, Юрій Щербак



ШЛЯХИ ЕФЕКТИВНОСТІ ЗДІЙСНЕННЯ ТРЕНЕРСЬКОЇ РОБОТИ

Для ефективнішого здійснення тренерської роботи потрібно організувати більш динамічний хід тренування на всьому її протязі. Основний крок складається в ліквідації умов заважаючи виконанню намічених навантажень. Тут не тільки вдосконалення методики, а сюди так само входить організація місця для зручного виконання вправ.

Фактично тренеру потрібно змінити структуру навантажень у тренуванні, доповнити основні відновлюючими і перехідними, тим як би створюючи нові види об’єднаних завдань. У такому випадку відбувається не тільки відновлення, але наступне втягування для більш ефективних нових сприйнять.

У комплексному впливі співіснують дії, як би протилежного характеру. На всьому протязі конкретного тренування його зміст повинний мати кількість рухів для м'язово-суглобної еластичності, відновлення, гнучкості і вправ протилежного характеру. Їх треба робити відразу після напружених навантажень.

Потрібно регулярно включати додаткову розминку, розтягування. Тут мають місце амплітудні рухи пружні по характеру. Не можна гнучкістю, розтягуванням займатися один раз, тільки на початку, як би для розігрівання перед тренуванням. Робота над гнучкістю, еластичністю у своїх різновидах повинна бути присутня усе тренування, стати органічним доповненням до основних вправ, злитися разом з ними.

Так само увага приділяється розвитку протилежних м'язових груп. Зміцнюючи по значимості м'яза антагоністи, ми тим самим поліпшуємо можливості для роботи в цілому. Подібні, вправи варто розуміти, як анти- навантаження, а не тільки як вузько розвиваючі. Такі види навантажень повинні стати одним цілісним впливом.

Отже, заповнюючи спокійною роботою паузи можливо зробити хід тренування на всьому її протязі більш динамічним.

138

Подібні, варіативні-комплексні умови дозволяють навчати різним видам зусиль наше тіло і м'язи, дозволяють спортсмену не просто механічно напружуватися, а зуміти розібратися в суті відчуттів. Забезпечуються також умови для активізації впливу навантажень за рахунок збільшення щільності всіх її різних елементів.

Коли ми вирішуємо навантаженням задачу більш ефективного використання роботи м'язів, треба шукати шлях для проявлення великих функціональних можливостей.

Рішення складається в ущільненні всього що відбувається в тренуванні. Щільність впливу треба створювати, як ми пропонуємо, за рахунок зміни організації структури тренування.

Наприклад, наші спостереження за тренуванням стрибунів у висоту показали, що сума всієї їхньої активної діяльності (моменти виконання стрибків і інші вправи) дорівнюють всього дванадцяти, а в кращому випадку двадцятьом хвилинам і вона розпорошується на півтори -дві година. Ущільнивши таке тренування, можна все необхідне зробити усього за 45-60 хвилин. При цьому ми підвищуємо активність процесів у реакціях усіх систем організму, впливаємо більш функціонально.

У тренуванні бігунів, часто спостерігаються ті ж картини невиправданих пауз, відбувається втрата робочого часу. Час і, природньо, щільність впливів навантаженням губиться в них на невиправдано тривалі відпочинки, на паузи після чергового виконання, коли бігове прискорення роблять за 5-7 секунд, а назад повільно повертаються цілих 3-4 хвилини.

Корисний час тренування витрачається на тривалі розмови і мало зрозумілі пояснення, на зайві пересування через недоцільне розташування снарядів. У реакціях післядії від навантажень в організмі відбувається втрата впливу, що тренує, до того, як почнеться чергове. Яка користь для підготовки зокрема м'язів при такій "щільності" навантаження?

Маються з іншої сторони ще значні витрати часу. Так, зовсім необдумане проведення окремих тренувань тільки для розвитку якостей, тільки для навчання чи виправлення помилок у техніці. Тут майже відсутня функціональне навантаження, що тренує. Відсутній також і зв'язок впливів між окремими тренуваннями.

Шляхом пошуку, ми прийшли до того, що зуміли поєднати рішення всіх задач: тренування, навчання, розвиток якостей в одному занятті. Важливо правильно продумувати режими і зміст вправ, що дозволять тренуючи навчати, навчаючи тренувати і розвивати необхідні якості. Таке стає можливим, коли різні завдання об’єднаються в блоці, а виглядає це, як одна загальна вправа.

Запропонований метод особливо не відкриває нових секретів, але будучи так реалізований у практиці дозволяє повною мірою використовувати ряд ідей. Наприклад, необхідно забрати з заняття всі невиправдані простої. У цьому випадку відбувається збільшення щільності тренування в цілому, а отже збільшується інтенсивність отриманих відповідних реакцій.

Інша ідея в тім, що в навантаженнях, важливо частіше змінювати умови роботи м'язів -динамічний, статичний, що переборює, уступає. Застосовувати їх потрібно варіативно і що важливо, одночасно. Подібна технологія створює зовсім інший ефект впливу.

Для зворотного зв'язку, коли тренер відразу бачить працездатність, якості виконання, зовнішній вигляд спортсмена, є показники яким чином рухатись далі. Більш успішної виявиться робота того тренера, який швидше зможе знайти шляхи, щоб за короткий час, меншою дозою навантажень досягти рівня більшого впливу на організм.

Таке стає можливим, коли різне об’єднається в блок, виглядає він, як одна загальна вправа. Виснажлива м'язова робота, як би створюючи на перший час ефект, потім стає енергетично не виправданою. Усе більше починає йти часу на відновлення.

Варто визначитися у своїх ідеях. Щоб досягти кращий результат важливіше більше витрачати чи заощаджувати енергію. Ми вважаємо важливіше заощаджувати енергію! Заощаджувати треба за рахунок повсюдного поліпшення якості тренування, що дозволить

139

досягати при тих же витратах більш високих ефектів. Заощаджувати, з'явилося метою пошуків нашого тренерського мислення для створення тренувальних прийомів. Тренерам треба створювати альтернативні прийоми, що дають більший ефект при менших витратах.

У чому особливості здійснення такої ідеї? Ми у своїй роботі переконалися, що вдається цілком і якісно змінити ситуацію не за

рахунок збільшення загальних об’ємів, а шляхом безперервної зміни характеру, змісти і форми дій у завданнях. У науці відомо, що метод удалого синтезу з різного, дає новий вид енергії. Успіх у тренуванні нам дає концентрація різного на зменшеному відрізку часу, коли синтез порцій створює нові впливи.

Окрема коротка кількість рухів, а так само цілісні вправи одночасно перетинаючись між собою, утворять зовсім несподівані ефекти! Саме різниця в момент перетинання і стане головним фактором впливу, що тренує. Синтез дозволяє об’єднати усе в єдине ціле.

В основі змісту такої методики лежить розуміння шляху впливу навантаженнями, як різними сумішами, як би перемішуючи їх між собою. Концентрувати вплив міні - порціями ефективніше, якщо має місце інтенсивність їхнього чергування.

Коли використовують одноманітний вплив, довгий і розпливчастий, то він стає розсіяним і відверненим від мети, стимулюючи швидке наростання втоми. Наступна ідея в тому, що складніше тренувати м'яз уже навантажений до цього. Той, хто буде використовувати в навантаженнях давно відомі м'язам вправи чи прийоми, одержить пізню і мрячну відповідь. Від фізичних навантажень утомлюються не тільки м'язи, але і психіка.

Чи може тренер за рахунок регуляції психологічних процесів збільшити ефективність навантажень? Так, звичайно! Часто психологічний фактор недооцінюється за "стіною" навантажувальних завдань, що стоять на першому плані.

Вкрай необхідно для одержання більшого ефекту від фізичних навантажень проведення тренування на позитивному психологічному тлі. Важливо здійснити педагогічну обробку свідомості спортсмена в плані створення необхідних оцінних думок про те що відбувається. Закінчити тренування потрібно гарною оцінкою особливо яскравих моментів.

140

РОЗДІЛ VI. ПЕДАГОГІЧНІ І РЕКРЕАЦІЙНІ ТЕХНОЛОГІЇ ДЛЯ СФЕРИ

ДОЗВІЛЛЯ УЧНІВСЬКОЇ ТА СТУДЕНТСЬКОЇ МОЛОДІ

Ірина Климус


ФІЗКУЛЬТУРНО-ОЗДОРОВЧА ОРГАНІЗАЦІЯ ЯК ОБ’ЄКТ РЕКРЕАЦІЙНОЇ

ДІЯЛЬНОСТІ В останні роки в Україні посилилися загрозливі тенденції зниження рівня здоров’я,

середньої тривалості життя, зростання кількості дітей з відхиленнями генетичного походження. За даними науковців рівень рухової активності у повсякденній діяльності людей ще далекий від бажаного. Фізична пасивність характерна для більшості населення незалежно від статі та віку. Показники смертності населення України одні з найвищих у Європі. Особливе занепокоєння викликають наявні відхилення у фізичному розвитку та стані здоров’я дітей та людей працездатного віку. За тривалістю життя Україна посідає майже соте місце у світі.

Кризові явища в економіці України відчутно вплинули на фізичну культуру і спорт. У ній відбулись певні зміни:

Загальний спад виробництва, постійне зростання цін, інфляція, від якої „потерпають” бюджетні галузі, в тому числі і фізична культура.

Злам командно-планової економіки порушив систему матеріально-технічного забезпечення фізичної культури.

Складні матеріальні умови разом із невисоким соціальним престижем фізкультурного працівника призвели до переходу кваліфікованих спеціалістів у інші галузі.

Економічна ситуація призвела до росту соціальної напруженості. В умовах боротьби за існування багатьом людям не до фізичної культури.

Усе це спричинило: недостатній обсяг рухової активності населення; руйнацію фізкультурно-оздоровчої роботи з населенням, яке раніше здійснювалося

через систему взаємодії органів житлово-комунального господарства та органів управління фізичною культурою в соціально-побутовій сфері;

занепад фізкультурно-масової роботи у виробничій сфері; значне відставання матеріально-технічної бази фізичної культури та спорту від

реальних потреб населення, її незадовільний технічний стан та умови утримання. Разом з тим, в Україні з’явилися певні передумови соціального та економічного

реформування. Розпочато процес змін та оновлень у галузі фізичної культури та спорту: поряд з державними відкриваються та починають функціонувати недержавні

фізкультурні організації; фізкультурні організації активно засвоюють нові можливості, які з’являються у сфері

надання додаткових послуг; відбувається активізація фізкультурної благочинності та спонсорства, участі нових

економічних структур у створенні різного типу фізкультурних організацій. Тобто, організації у сфері фізичної культури функціонують та утворюються для

задоволення різноманітних потреб населення (спортивних, оздоровчих, рекреаційних та ін.). Але, на жаль, населення не достатньо володіє інформацією про діяльність фізкультурно-оздоровчих організацій, їх місце знаходження та режим роботи, послуги, які вони надають.

141

Актуальність проблеми і потреби практики зумовили вибір теми дослідження: „Фізкультурно-оздоровча організація як об’єкт рекреації”. Відповідно до цього поставлені такі завдання:

З’ясувати стан інформованості населення про діяльність фізкультурно-оздоровчих організацій;

Систематизувати інформацію про усі наявні фізкультурно-оздоровчі організації міста Львова;

Запропонувати шляхи поінформованості населення щодо діяльності фізкультурно-оздоровчих організацій.

У ході дослідження даної проблеми було проведене опитування, метою якого є вивчення рівня поінформованості населення міста Львова про існуючі фізкультурно-оздоровчі організації та послуги, які вони надають. Особам, які відвідують заняття у фізкультурно-оздоровчих клубах пропонувалось відповісти на кілька запитань, основними з яких були:

1. З якого джерела Ви отримали інформацію про дану фізкультурно-оздоровчу організацію?

2. Чи володієте Ви інформацією про інші існуючі у м. Львові фізкультурно-оздоровчі організації?

3. Ви б хотіли отримати повну інформацію про усі існуючі у м. Львові фізкультурно-оздоровчі організації?

Було опитано 100 респондентів. Отримані дані показали, що 78 респондентів отримали інформацію про фізкультурно-оздоровчий клуб від своїх друзів; 83 – не володіють інформацією про інші фізкультурно-оздоровчі організації м. Львова, з них 80 респондентів хотіли б отримати повну інформацію про усі існуючі у м. Львові фізкультурно-оздоровчі організації.

За допомогою Управління статистики м. Львова була отримана і систематизована інформація про фізкультурно-оздоровчі організації, які існують у даному місті. На основі цього розробляється спеціальний інформаційний довідник, у якому висвітлена лише інформація про фізкультурно-оздоровчі організації м. Львова.

За допомогою результатів анкетування можна зробити висновок, що населення м. Львова обирає фізкультурно-оздоровчі організації лише за порадами друзів та знайомих, тобто практично позбавлене вибору, оскільки абсолютно не володіє інформацією про інші фізкультурно-оздоровчі організації.

Згодом планується поширити якомога більше примірників даного інформаційного довідника, який, можливо, зацікавить і осіб, які з тих чи інших причин не займаються фізичною культурою.

У майбутньому дане дослідження можна провести у межах Львівської області. А у подальшому – у межах кожної області, що дало б змогу отримати і систематизувати інформацію про усі фізкультурно-оздоровчі організації в Україні.

Література: 1. Переверзин И.И. Менеджмент спортивной организации. – М.: Физкульт., образов. и

наука, 1998. – 162 с. 2. Братановський С.Н. Управление физической культурой и спортом в условиях реформ

//Автореф. дисс...докт.юрид.наук. – Саратов, 1997. – 22 с. 3. Франчук В.І. Основи менеджменту. – Львів: Каменяр, 1997. – 95 с. 4. Гуськов С.И. Спортивный маркетинг. – К.: Олимп. л-ра, 1996. – 296 с. 5. Кузьмак В.С., Осинцев А.А. Социально-економические проблемы физической

культуры и спорта. – М.: Физкульт. и спорт, 1981. 6. Жданова О.М. та ін. Організація та методика оздоровчої фізичної культури і

рекреаційного туризму: Навч. посібник. – Луцьк: Вежа, 2000. – 248 с.

142

Юрій Мороз, Ігор Лядський



ПЕДАГОГІЧНИЙ ПОТЕНЦІАЛ УКРАЇНСЬКИХ НАРОДНИХ ІГОР Постановка проблеми. Українські народні ігри корінням своїм сягають тих часів, коли

наші далекі предки виконували магічні театралізовані дійства, супроводжувані піснями – заклинаннями, щоб забезпечити прихильність своїх божеств – берегинь, наворожити своєму роду здоров’я, довголіття, достатку і злагоди. Час, який минув відтоді, змінив і нашу землю, і психологію людей, що живуть на ній, але й нині ми продовжуємо відкривати для себе все нові і нові грані глибокої мудрості, закладеної нашими предками в народну гру. Сучасні дослідники української народної гри О. Бік, Е. Вільчковський, О. Курок, А. Цьось та інші вчені висвітлюють у своїх працях багатоаспектність її виховного впливу на молоде покоління. Проте відомості про народну гру ще далеко не вичерпані, як невичерпна криниця народних педагогічних знань. Відродження національної свідомості дітей неможливе без народної гри. Ігри дають змогу знайомити дітей з українськими звичаями та обрядами, допомогти підростаючому поколінню відчути себе частинкою українського народу, докладніше пізнати свої історичні глибини. Тому актуальність теми нашого дослідження обумовлена потребами суспільства у вихованні фізично і морально здорового покоління.

Метою нашого дослідження є визначення ролі українських народних ігор у процесі виховання дитини.

Ігрова діяльність має особливо важлива значення в період найбільш активного формування фізичних якостей дитини. Граючись, діти засвоюють життєво необхідні рухові навички і вміння, у них виробляються несміливість, воля, кмітливість. У цей період ігровий метод посідає провідне місце, набуває універсального методу оздоровчої роботи.

На важливу роль гри у всебічному розвиткові дітей вказували К.Д. Ушинський, А.С. Макаренко. Гру дітей вони розглядали як основний вид фізичної і розумової діяльності.

Великого значення грі надавав видатний фахівець у справі фізичного розвитку дітей П.Ф. Лесгафт, вважаючи, що вона є вправою, за допомогою якої дитина готується до життя.

Школою підготовки дітей до життя називає гру А.С. Макаренко: “Гра має важливе значення у житті дитини, має те саме значення, яке в дорослого має діяльність, робота, служба. Яка дитина у грі , такою з багатьох поглядів вона буде в роботі, коли виросте”. Антон Семенович підкреслював, що гра має виховувати якості майбутнього працівника і громадянина. Вчені вважають, що гра – структурна модель поведінки дитини, за допомогою якої вона оволодіває навколишньою дійсністю й готується до активного її перетворення.

Нелегко знайти аналог народним іграм за силою та багатогранністю педагогічного впливу на дітей. Народні ігри сприяють гармонійному фізичному розвиткові дітей. Різноманітність тематики й діючих персонажів розширюють кругозір, мислення, уяву. Необхідність вивчення правил і слів, якими здебільшого супроводжуються народні ігри стимулює роботу пам’яті. Висока художність, образність віршів, краса мелодії ігор-хороводів програмує естетичну орієнтацію покоління. Необхідність дотримуватись під час гри певних моральних норм привчає людину змалку поважати моральний кодекс суспільства. Існування ігор для всіх вікових груп дає змогу суспільству передавати свій досвід в прихованій цікавій і ненав’язливій формі.

В Україні існувала й існує величезна кількість надзвичайно цікавих і важливих для розвитку дітей народних ігор. Зокрема: весняні народні ігри (“Колесо”, “Веснянка”, “Кривий танок”), дитячі зимові народні ігри (гра “В Миколая”, “ Завірюха-хурделиця”), народні літні ігри дітей та молоді (“Зайчик”, “Кашка”, хороводи). Тому завдання вчителя полягає у доцільному підборі і правильному використанні народних ігор.

143

Матеріли нашого дослідження дозволяють зробити такі висновки: українські народні ігри є одним із найбільш доступних, цікавих за змістом способом

проведення дозвілля дітей; в процесі гри формуються вміння і навички, які дитина має використовувати в

повсякденному житті; використання українських народних ігор в навчально-виховному процесі відкриває

перед вчителем можливості виховання учня як гармонійної всебічно розвиненої особистості. Література:

Горохова скриня: Українські народні ігри / Упорядник В. Пепи /. – К., 1993. Народні ігри та забави / Упорядник Г.В. Воробей/. – К., 1995. Самотулка Т. Історія України в іграх. – К., 1995. Цьось А.В. Українські народні ігри та забави. – Луцьк, 1994.

Олена Півень, Ліна Голуб Полтавський державний педагогічний університет

імені В.Г. Короленка РОЛЬ ІГОР, ЗАБАВ І РОЗВАГ У ФОРМУВАННІ ВЗАЄМИН МІЖ ЛЮДЬМИ

Привабливість та доступність ігор робить їх прекрасним засобом для залучення до

постійних занять фізичною культурою широких верств населення. За різнобічністю впливу на організм вона є ідеальним засобом для розвитку життєво необхідних навичок та удосконалення фізичних якостей. Ігровий колектив стає активним фактором формування свідомої дисципліни і дружніх взаємин між його учасниками. Враховуючі все це, актуальним стає питання впливу забав та розваг на формування взаємин між людьми в суспільстві.

Що є гра у нашому сьогоденні? Вона не тільки забава, веселе проведення часу а і своєрідна підготовка до праці, школа , яка виховує навички спілкування, спритність, витримку, кмітливість. Ігри не тільки здаються чим-то необов’язковим у житті майбутнього громадянина, насправді ж вони вимагають максимум енергії, розуму, самостійності, стаючи часом справді напруженою працею, яка веде до задоволення через зусилля.

Для ігор характерно особливе явище, що властиве тільки їм, - зростаюча напруга, радість, сильні переживання і незатухаючий інтерес до успіху. Це збудження приводить організм у винятковий фізіологічний стан, який сприяє тому, що граючий домагається таких успіхів у русі, яких в інших умовах, поза грою, він ніколи б не домігся.

Найбільш істотною особливістю ігор необхідно вважати відображення в них поряд з багатьма явищами навколишньої дійсності двох досить важливих видів взаємин між людьми - це змагальна боротьба та співробітництво.

Гра начебто б і не має потреби в пропаганді: століттями вона доводила свою невід'ємну приналежність до людського побуту. Від дитячих забав, у яких загартовуються і розвиваються розум і тіло дитини, до Олімпійських змагань еллінів, що поклали початок всепланетному ігровому азарту, який проштовхував вперед межу можливостей людини. Гра-це бадьорість, оптимізм, сила волі, здоров'я. Але, глянувши на своє життя, ми чомусь побоюємося виглядати по-дитячому безпосередніми, вважаючі, що гра - хлоп'яцтво. Але ж радість, веселощі, бадьорість, які нам дарує гра, необхідні нам як

вітаміни. Зібрані нами спостереження показали що у гравців краще розвиваються такі якості як

уява, рішучість кмітливість, комунікабельність, організаторські здібності і перевага групових, суспільних інтересів над особистими. Гра знімає фізичну і нервову напругу. А ті, хто не грає, дратівливі, замкнуті, не організовані, агресивні, нестримані, імпульсивні.

144

Зникають ігри, створені педагогічним талантом народу, що переходили з покоління в покоління, що розвивають силу, спритність, сміливість, що збагачують їхній руховий досвід, що розвивають уяву, творчу активність, кмітливість. Саме гра формує мистецтво спілкування, уміння виявляти ініціативу, приймати рішення, виховувати організаторські здібності.

Ігри-атракціони розвивають у хлопців спритність, окомір, координацію русі, уміння виховувати в собі холоднокровність, орієнтуватися в складних умовах.

Література: Константинова Ю.С. Туристическая игротека. – М., 2000. Самохин Ю.С., Самохина Т.А. Туризм в детском оздоровительном лагере. – М., 2003

Станіслав Куляша, Роман Онишко Львівський державний інститут фізичної культури

Львівський туристський клуб “Манівці”

ХАРАКТЕРИСТИКА СКЛАДНОСТІ СПЕЛЕОМАРШРУТІВ ДЛЯ СТУДЕНТІВ У ПЕЧЕРІ “ОПТИМІСТИЧНА”

Україна входить в десятку країн, що мають найбільшу кількість вже відкритих печер.

Більш того Тернопільське Поділля приховує тисячі кілометрів підземельних лабіринтів. Одним з таких лабіринтів є найбільша гіпсова печера світу „Оптимістична” [1]. Попри значні рекреаційні ресурси карстових порожнин її відвідувачами є одиниці учасників спелеологічних маршрутів, в першу чергу, безпосередні дослідники – спелеологи. Подібна тенденція повільна, але неухильно змінюється. На сьогодні більшу кількість печер пристосовують до екскурсійних відвідувань: Мраморна (Крим), Кришталева, Млинки (Тернопіль). Зростає чисельність спелеологічних секцій, в тому числі – студентських [2].

Звичайно не всі хто потрапляють в світ гіпсових і вапнякових залів стають спелеологами. Далеко не всім вони доступні. Адже слід враховувати рівень фізичної, психічної та фізіологічної готовності до спелео-маршрутів [1,2].

В зв’язку з цим, метою нашої роботи було визначення складності спелеомаршрутів в печері “Оптимістична”, в залежності від рівня фізичної підготовленості студентів.

Завданням нашого дослідження було виявлення найбільш типових видів спелео – маршрутів печери “Оптимістична”, у відповідності до рівня їх технічної складності.

З метою визначення типів спелеологічних маршрутів нами було проведено опитування 34 інструкторів спелеологів, стаж занять яких становив більше 2 років. В результаті анкетування було виявлено, що існує три основні типи спелеомаршрутів: рекреаційні, рекреаційно-спортивні, спортивні.

Так, до участі в рекреаційних маршрутах допускаються всі хто бажає відвідати печеру. Серед всіх технічно складних елементів пересування трапляються: рух у присяді і невеликі ділянки руху “по пластунськи”.

Рекреаційно – спортивні маршрути передбачають володіння певними технічними навиками пересування у печері або, як мінімум, наявність доброї фізичної підготовки студентів. Серед технічних елементів маршрутів трапляються ділянки, що передбачають рух “по пластунськи”, наявність легких стінних маршрутів, ділянки „розпорів” незначної складності.

Спортивні маршрути є складними з точки зору техніки їх подолання. На таких маршрутах –учасники, які мають низьку фізичну підготовленість значно сповільнюють рух групи у печері, що може поставити під загрозу безпеку перебування усієї групи. Адже технічні елементи пересування вимагають від студентів вміння самостраховки, взаємо страховки, а також високого рівня фізичної, психічної та технічної підготовки.

145

Як виявило опитування часові рамки проходження маршруту хоча і впливають на їх диференціацію за ступенем складності проте не завжди її визначають. Так, проходження “розпору” - „Ужба” у печері Млинки, за свідченням інструктора клубу „Кристал” з великим спортивно-спелеологічним досвідом, може зайняти 20-30 хвилин, тоді як похід підготовленої групи – від 3 до 5 хвилин.

При побудові маршрутів в печерних лабіринтах Тернопільського Поділля виникла необхідність їх більш точної градації за рівнями складності. Для вирішення поставлених завдань було запропоновано метод усереднених оцінок елементів маршрутів під час проходження. Підставою для застосування такого методу були результати вище згаданого опитування. Респондентам потрібно було розмістити технічні елементи руху у печері за рангом складності, які в подальшому переводилися у рівноцінні бали. В результаті було встановлено, що найпростіший за рангом складності є рух по печері без використання обтяження (1 бал). Двома балами був оцінений рух печерою у півприсяді. Три бали отримав – рух на колінах. Чотири – рух повзком, а найбільш складним було визнано рух у „розпорах” і стінними маршрутами без застосування технічних елементів страховки (линви, карабіни тощо) і оцінено у п’ять балів.

Таким чином, оцінювання маршрутів можна здійснити через додавання балів усіх елементів руху помноженому на час затрачений на їх подолання.

Такий спосіб дасть можливість формування еталонних маршрутів для груп студентів з різною технічною і фізичною підготовленістю. У подальшому буде зроблено спробу розробки еталонних маршрутів в печері „Оптимістична” і вивчено їх вплив на рівень фізичного стану студентів.

Література: Дублянский В. Н. Занимательная спелеология. – Челябинск: Урал-LTD, 2000. – 325 С. Дублянский В.Н., Илюхин В.В. Путешествия под землей. – 2-е изд., перераб. – М.: Физкультура и спорт, 1981. – 100 с.

Любов Челяда


ШЛЯХИ АКТИВІЗАЦІЇ РЕКЛАМИ ФІЗКУЛЬТУРНО-ОЗДОРОВЧИХ ПОСЛУГ

У СТУДЕНТСЬКОМУ СЕРЕДОВИЩІ Багаточисельні наукові дослідження свідчать про наявну тенденцію погіршення стану

здоров’я студентів за роки навчання у вищому навчальному закладі (ВНЗ), в наслідок недостатньої рухової активності (О.Д.Дубогай, В.І.Завацький, Ю.О.Короп,1995; І.В.Поташнюк, Г.Є.Іванова,1999; С.М.Канішевський, 1998) і нагальну потребу збільшувати її обсяги за допомогою фізкультурно-оздоровчих занять на дозвіллі [1].

Однією із умов залучення населення, в тому числі – студентства, до організованих форм занять є ефективна реклама фізкультурно – оздоровчих послуг. Попри те, що можна спостерігати справжній “вибух” реклами, проникнення її у всі засоби масової інформації, фахівці відзначають значні невикористані резерви у рекламуванні фізкультурно-оздоровчих занять [2].

Метою проведеного дослідження був пошук шляхів активізації реклами фізкультурно-оздоровчих занять серед студентства. Для її досягнення було сформовано наступні дослідницькі завдання:

проаналізувати принципи та організаційні засади проведення ефективної реклами за літературними джерелами;

вивчити стан рекламної діяльності, яку проводять фізкультурно-оздоровчі клуби м. Львова у студентському середовищі;

146

запропонувати шляхи подальшої активізації реклами фізкультурно-оздоровчих занять. Для вирішення завдань було проведено бібліографічний пошук і аналіз фахової

літератури, спеціально розроблено анкету і проведено анонімне анкетування студенток, які відвідують фізкультурно-оздоровчі заняття з аеробіки, шейпінгу, фітнесу, танців і плавання у десяти клубах м. Львова. До анкетування було залучено 100 студенток львівських ВНЗ, придатними для обробки виявилися 93 анкети.

Наведемо фрагменти даних отриманих в результаті обробки анкет. Для більшості опитаних основним носієм реклами є друзі, знайомі (55% відповідей),

27% дівчат прочитали оголошення на вулиці. Жодна студентка не зазначила, що відвідувати заняття їй порадили у ВНЗ.

Знайомство із змістом фізкультурно-оздоровчих занять та умовами їх проведення, у більшості випадків (64% відповідей) проводить тренер (інструктор), рідше – адміністратор (27%).

Прагнення клубу до проведення ефективної реклами можна з’ясувати дізнавшись: чи цікавляться працівники клубу джерелом інформації про оздоровчі заняття у тих, які прийшли вперше? Відповіді на це запитання виявили наступні результати: не цікавляться – 46% відповідей; цікавляться між іншим – 36%; детально розпитують – 18%.

Перше враження від оздоровчих занять із попередніми уявленнями про них повністю співпало приблизно у третини респонденток, така ж кількість уявляла собі заняття гіршими, а 18% опитаних – кращими.

Думкою студенток про якість оздоровчих занять цікавляться далеко не завжди. Так, 60% дівчат дали негативну відповідь, ще по 20% зазначили, що їх думкою цікавляться між іншим, або детально розпитують.

Як відомо, рекламна діяльність повинна продовжуватися і тоді, коли студентки почали відвідувати оздоровчі заняття. Тому в анкету було включено питання: ”Як часто працівники клубу проводять з Вами бесіди про необхідність продовження регулярних занять?” Виявилося, що із більшістю респонденток (64%) такі бесіди проводяться періодично.

Анкетою було запропоновано оцінити за 10-ти бальною шкалою рекламні матеріали, які наявні у місцях занять. Оцінок 9 і 10 балів не зазначила жодна респондентка, по 10% анкет мали оцінку: 2,6,7 і 8 балів. По третині респонденток зазначили оцінку 4 і 5 балів.

Відповіді студенток про бажані джерела реклами фізкультурно-оздоровчих занять свідчать про доцільність телевізійної реклами (50% відповідей), та прямої реклами, яка розкладається у поштові скриньки (21% відповідей).

Реклама, на думку респонденток, повинна містити: аргументацію користі занять, умови проведення, зміст та форми проведення – відповідно по 21% відповідей, а також бути зрозумілою та яскравою і оригінальною

( по 25% відповідей). Цікавим є те, що співробітники клубів ніколи не звертаються (27%) або звертаються

рідко (36%) до учасників оздоровчих занять із проханням приводити своїх друзів, знайомих. Однак, 45% наших респонденток засвідчили, що залучили за власною ініціативою одну , а 37% - декількох своїх подруг і знайомих до фізкультурно-оздоровчих занять.

Дослідження триває, а в якості попередніх висновків можна зазначити, що для реклами фізкультурно-оздоровчих занять в студентському середовищі використовуються далеко не всі форми розповсюдження; не завжди у клубах цікавляться ефективністю видів реклами; не завжди реклама відповідає принципу вірогідності; є резерви підвищення якості реклами на місцях занять; найактивнішим носієм реклами фізкультурно-оздоровчих занять у студентському середовищі виступають самі студенти.

Література: Базильчук В.Б., Жданова О.М. Організація спортивно-оздоровчої діяльності у вищому навчальному закладі // Методичні рекомендації. –Хмельницький: ХНУ,2004. –35с. Тарасюк Н.Я. Організаційно-методичні основи пропагандистської та рекламної діяльності в сфері фізичної культури і спорту. – Автореф. діс.канд. фіз.вих. - Львів, 2003. –22с.

147

Роман Онишко, Ірина Підлужна


ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ПЛАВЗАСОБІВ У ВОДНОМУ ТУРИЗМІ Ще на перших етапах розвитку людства мандрівки водними магістралями

започаткували зародження водного туризму. Пересування водними артеріями дозволили здійснювати значні переміщення в просторі за відносно короткий період часу і, що не менш важливо, у відносно недорогий спосіб.

Різні географічні та історичні умови по різному впливали на конструкторські рішення у побудові плавзасобів. Так, ескімоси позбавлені суровим кліматом тундри від звичних нам будівельних матеріалів, змушені були майструвати легкі, але тендітні човники "каяки" із кісток і шкіри впольованих звірів. Незважаючи на їх відносну крихкість і недовговічність, такі плавзасоби дозволяли їм не тільки полювати на великих океанських звірів (китів, моржів, ведмедів й тюленів), але й здійснювати масову міграцію на відстані понад 500 км.

Натомість індійці південної Америки не мали великої проблеми в будівельному матеріалі та конструювали плавзасоби з кори дерев, відомі нам під назвою "каное".

Не відставали у конструкторській винахідливості й наші предки. З давніх-давен в Українських Карпатах дуже шанованою була професія бакарошей [2]. Ці відважні люди переправляли плоти із стовбурів дерев на сотні кілометрів по гірських і порожистих річках Прут, Чорний і Білий Черемош. Останній задокументований такий факт дійшов до нас з 1974 р. – сплав лісу по річці Чорний Черемош з селища Зелене до Жаб’є (70 кілометрів).

На сьогоднішній день туризм – це індустрія розваг і проведення відпочинку, однієї з різновидів якої є спортивний туризм. Життєвим кредом туриста-водника є приборкання водної стихії, подолання труднощів і самого себе. Для досягнення цієї мети туристи звернули увагу на історично сформований досвід бакарошей. До початку ХХ століття чисельними були туристські мандрівки на громіздких і важких гребних ялах. Так, у Берліні в 1903 році був створений Союз Гребців, основною задачею якого стала популяризація водних мандрівок. Звичайно вони проводилися по річках рівнинного характеру, проте чим більше з`являлось послідовників і менше незвіданих маршрутів, тим більше туристи скеровували свої погляди на витоки річок, що бурлили білими водами гірських порогів.

Саме у 30-ті роки ХХ століття з`явилися перші послідовники лісосплавів. Перші туристські плоти були дуже важкими, а їх конструювання вимагало кількох днів стапельних робіт. Важили вони до двох тон. Звичайно використовувати цей пліт можна було тільки один раз, а висота сплаву визначалася межею лісової смуги.

По мірі просування туристів вверх по річці, постала потреба конструювати легші плоти, що вимагали меншої кількості деревини, а також збільшили б плавучість і маневреність конструкції. Тому в 50-ті роки з’являються плоти на надувних ємкостях. Розміщення понтони у поперечному чи вертикальному положенні давало туристам можливість прискореного зміщення по течії або впоперек її. Попри суттєве полегшення конструктивних елементів (вага близько 200-300 кг) такий пліт все ще не мав власної інерції і був важко керований. Разом з тим травматизм таких мандрівок ставив сплав на плотах по небезпечності в один ряд з альпінізмом [3].

Водночас з’являються нові плавзасоби – байдарка (похідна збірна конструкція ялу) і надувні човни рятувального призначення. Їх вибір був надзвичайно широкий. Проте надувні елементи десантних човнів (ДЛ) і авіаційних рятувальних човнів (ЛАС), а також різноманітних надувних рятувальних плотів (ПСН) попри високу плавучість і стійкість робили їх мало інерційними, що не задовольняло туристів-спортсменів.

У 70-тих роках здобуває популярність модифікований пліт, що характеризувався стійкістю, ходкістю та маневреністю байдарки і водночас надійністю та непотопляємістю плота – катамаран. На даний час це найбільш популярний, принаймні на теренах колишнього

148

СРСР, плавзасіб, на основі якого було розроблено декілька модифікацій, що дозволили здійснити ризиковані сплави по найстрімкіших і найбільших водних висотних потоках.

Проте модифікації надувних човнів, що не особливо популяризувалися спортсменами-туристами, отримали широке розповсюдження на заході у вигляді рафтів. Чемпіонат світу по рафтінгу є багатотисячним шоу, що знаходить своїх прихильників у всьому світі.

Водночас байдарка також розвивалася і "отримала" ряд технічних вдосконалень: наявність закритої палуби, ємностей непотопляємості та зміцнення оболонки. Байдарка перетворилася в найбільш маневрений, найбільш технічно складний індивідуальний плавзасіб – каяк, добре відомий нам з історії Америки. Цей вид плавзасобів трансформувався в окремий вид спорту – веслувальний слалом, що є складовою Олімпійської програми.

На різних моделях каяків стало можливим здійснення раніше недосяжних завдань – сплав по річці Дудх-Косі (виток Евересту 5647 м.), стрибок з Ніагарського водоспаду, проходження підземних річок Африки .

Отже, водний туризм, зазнавши певних змін в конструкції плавзасобів, поділяється на три основні групи: катамарани, каяки-байдарки та рафти. Велика різноманітність цих суден дозволяє здійснювати туристські походи як складного, так і рекреаційного характеру туристами різної технічної підготовленості та спрямування.

Література: Григорьев В. Н. Водный туризм. – М.: Профиздат, 1990. Шаповал Г. Ф. История туризма. – Минск: Экоперспектива, 1999. Штюрмер Ю. А. Опасности в туризме, мнимые и действительные. – М.: Физкультура и спорт, 1972.

149

АВТОРСЬКА ДОВІДКА Андреєва Н., студентка факультету менеджменту та економіки Вінницького торговельно-економічного інституту Ажурова О., студентка факультету фізичного виховання Полтавського ДПУ Барвенко О., викладач кафедри методики викладання спортивних дисциплін ПДПУ Бідник Н., викладач кафедри біологічних основ фізичного виховання ПДПУ Бондаренко В., старший викладач кафедри ТМФВ Полтавського ДПУ Бондаренко Ю., студент історичного факультету Полтавського ДПУ Борисова О., викладач кафедри фізичної культури і здоров’я ПДПУ Вітко П., студент факультету фізичного виховання Полтавського ДПУ Власенко Н., старший викладач кафедри методики викладання спортивних дисциплін ПДПУ Воєнчук М., старший викладач кафедри ТМФВ Полтавського ДПУ Воліченко А., старший викладач кафедри методики викладання спортивних дисциплін ПДПУ Голуб Л., старший викладач кафедри ТМФВ Полтавського ДПУ Гостіщєв С., викладач кафедри фізичної культури і здоров’я ПДПУ Гришко Т., студентка факультету фізичного виховання Полтавського ДПУ Гуменюк В., магістрант Львівського ДІФК Денисовець Т., старший викладач кафедри біологічних основ фізичного виховання ПДПУ Донець О., студент факультету фізичного виховання Полтавського ДПУ Дрогомирецький Ю., кафедра фізичного виховання, Український державний лісотехнічний університет Запорожець Н., студентка факультету фізичного виховання Полтавського ДПУ Зленко О., студентка факультету фізичного виховання Полтавського ДПУ Ізмайлов С., екстерн факультету фізичного виховання Полтавського ДПУ Ізмайлова О., викладач кафедри біологічних основ фізичного виховання ПДПУ Ільїн А., кафедра фізичного виховання, Український державний лісотехнічний університет Карабак С., студент факультету фізичного виховання Полтавського ДПУ Квак О., канд..біолог.наук, доцент кафедри біологічних основ фізичного виховання ПДПУ Кириленко Г., старший викладач кафедри ТМФВ Полтавського ДПУ Кириленко Л., старший викладач кафедри ТМФВ Полтавського ДПУ Кириленко О., старший викладач кафедри біологічних основ фізичного виховання ПДПУ Климус І., Львівський державний інститут фізичної культури Клюйко В., студент факультету фізичного виховання Полтавського ДПУ Козюра О., студент факультету фізичного виховання Полтавського ДПУ Константиновська Л., старший викладач кафедри методики викладання спортивних дисциплін ПДПУ Корносенко О., викладач кафедри ТМФВ Полтавського ДПУ Корчан Н., старший лаборант кафедри біологічних основ фізичного виховання ПДПУ Корчан Ю., студент природничого факультету Полтавського ДПУ Костирко О., студентка факультету фізичного виховання і спорту Миколаївський ДУ Кравченко Л., канд.пед.наук, доцент кафедри педагогіки Полтавського ДПУ Кречетов О., викладач кафедри методики викладання спортивних дисциплін ПДПУ Кривошапка О., екстерн факультету фізичного виховання Полтавського ДПУ Кузнєцов Ю., студент факультету фізичного виховання Полтавського ДПУ Куляша С., магістрант Львівського ДІФК Лапа М., студентка факультету фізичного виховання Полтавського ДПУ Литвиненко Н., викладач кафедри фізичної культури і здоров’я ПДПУ Ломан С., викладач кафедри методики викладання спортивних дисциплін ПДПУ Лядський І., студент природничого факультету Полтавського ДПУ Малащук В., студентка факультету фізичного виховання Львівського ДІФК

150

Малюга Д., кафедра фізичного виховання, Український державний лісотехнічний університет Мандрицька Н., студентка факультету фізичного виховання та спорту Миколаївський ДУ Мінченко Є., студентка факультету фізичного виховання Полтавського ДПУ Мороз Є. кафедра фізичного виховання, Український державний лісотехнічний університет Мороз Ю., старший викладач кафедри фізичної культури і здоров’я ПДПУ Нагорняк О., студентка факультету фізичного виховання Львівський ДІФК Нездийминога О., студент факультету фізичного виховання Полтавського ДПУ Новік В., студентка факультету фізичного виховання Полтавського ДПУ Ножка О., магістрант природничого факультету Полтавського ДПУ Омельяненко В., старший викладач кафедри методики викладання спортивних дисциплін ПДПУ Онишко Р., факультет олімпійського та професійного спорту Львівського ДІФК Панасюк Н., студентка психолого-педагогічного факультету Полтавського ДПУ Півень О., студентка факультету фізичного виховання Полтавського ДПУ Підлужна С., старший викладач кафедри біологічних основ фізичного виховання ПДПУ Підлужна І., Львівський державний інститут фізичної культури Підлужний І. студент факультету фізичного виховання Полтавського ДПУ Плескач Ю., студентка факультету фізичного виховання Полтавського ДПУ Погрібняк О., викладач кафедри фізичної культури і здоров’я ПДПУ Поступайло М., студентка факультету обліку і аудиту у підприємництві Вінницького торговельно-економічного інституту Потькало О., викладач кафедри фізичної культури і здоров’я ПДПУ Приймак С., студентка історичного факультету Полтавського ДПУ Рубан М., викладач кафедри фізичної культури і здоров’я ПДПУ Свєртнєв О., викладач кафедри методики викладання спортивних дисциплін ПДПУ Свириденко О., викладач кафедри фізичної культури і здоров’я ПДПУ Синиця В., доцент кафедри ТМФВ Полтавського ДПУ Скляр О., студент факультету фізичного виховання Полтавського ДПУ Слюсарєв Г., старший викладач кафедри методики викладання спортивних дисциплін ПДПУ Свирид М., Львівський державний інститут фізичної культури Снєгова Т., студентка факультету фізичного виховання Полтавського ДПУ Соболь Ю., студент факультету фізичного виховання Полтавського ДПУ Суботіна Ю., студентка факультету фізичного виховання Полтавського ДПУ Ткач О., вчитель Ганнинської ЗОШ, Кіровоградська область Тридух С., Кіровоградський державний педагогічний університет імені Володимир Винниченка Тягло Т., старший викладач кафедри методики викладання спортивних дисциплін ПДПУ Федоренко А., студент факультету фізичного виховання Полтавського ДПУ Філенко В., викладач кафедри фізичної культури і здоров’я ПДПУ Хоменко П., аспірант інституту педагогіки АПН України Хомонько С., студент факультету фізичного виховання Полтавського ДПУ Цимбалюк А., студентка філологічного факультету Полтавського ДПУ Челяда Л., магістрант Львівського ДІФК Чіканов Є., студент факультету фізичного виховання Полтавського ДПУ Шабаліна В., студентка факультету підприємництва Вінницького торговельно-економічного інституту Шаповал О., студент факультету фізичного виховання Полтавського ДПУ Шостак О., викладач кафедри фізичної культури і здоров’я ПДПУ Шмиголь І., студентка факультету фізичного виховання Полтавського ДПУ Шумська С., викладач кафедри фізичної культури і здоров’я ПДПУ Щербак Ю., викладач кафедри методики викладання спортивних дисциплін ПДПУ

151

ЗМІСТ

ВСТУП Лариса Константиновська. Проблеми формування особистості майбутніх вчителів 3 РОЗДІЛ І. Формування особистості сучасного студента Марина Поступайло. Сучасний студент – людина XXI сторіччя................................. 4 Олександр Шаповал, Олександр Свєртнєв. Умови та засоби самоосвіти студентів 5 Олександр Нездийминога, Геннадій Слюсарєв. Керування самостійною роботою студентів..............................................................................................................................

8

Наталя Андреєва. Формування особистості майбутнього менеджера зовнішньоекономічної діяльності ....................................................................................

11

Сергій Хомонько, Оксана Корносенко. Особистісно – орієнтований підхід у системі вищої педагогічної освіти ...................................................................................

12

Олена Погребняк. Виховання моральної поведінки підлітків засобами фізичної культури .............................................................................................................................

14

Юлія Суботіна, Сергій Ломан. Навчання школярів самостійним заняттям фізичним вправам .............................................................................................................

17

Олександр Ткач. Рефлексія власної поведінки студента як передумова розвитку партнерства в між особистісній взаємодії ....................................................................

19

Олена Погребняк. Роль морального ідеалу у формуванні моральної поведінки підлітків .............................................................................................................................

23

Анна Цимбалюк, Наталія Литвиненко, Олена Потькало. Формування особистості сучасного студента ............................................................................................................

25

Євгенія Мінченко, Олександр Кречетов. Вибір спеціальності як основна складова життєвого самовизначення ..............................................................................

27

Сергій Карабак, Наталія Власенко. Фізичне самовиховання студента в сучасних умовах ..............................................................................................................................

29

Світлана Приймак, Марина Рубан. Формування особистості сучасного студента..... 30 Павло Вітко, Лариса Константиновська. Професійні якості вчителя фізичної культури та шляхи формування їх у процесі навчання .............................................

32

Олександр Донець, Юрій Щербак. Творча спрямованість тренерської майстерності ......................................................................................................................

33

Ольга Зленко, Ольга Квак. Вплив фізичної культури і спорту на становлення особистості людини ..........................................................................................................

36

Наталія Бідник. Фізична культура як фактор впливу на особистість студентської молоді .................................................................................................................................

37

Любов Кравченко. Особливості формування “Я - концепції” майбутнього вчителя 40 Марія Лапа, Василь Омельяненко. Взаємини між тренером і спортсменом: необхідні якості для майбутнього ...................................................................................

42

РОЗДІЛ II. Проблеми інноваційного розвитку футболу в Україні як запорука формування здорового способу життя

Олександр Свєртнєв. Кредитно-модульна система організації навчання студентів з дисципліни “Теорія та методика футболу” ....................................................................

47

Олександр Скляр, Олександр Кречетов. Розвиток футболу в Україні, як запорука формування здорового способу життя ............................................................................

51

Оксана Нагорняк. Технічна підготовленість з футболу дівчат середнього та старшого шкільного віку відповідно до програми для загальноосвітніх навчальних закладів ...............................................................................................................................

52

Олександр Кривошапка , Лариса Константиновська. Проблеми інноваційного розвитку футболу в Україні як запорука формування здорового способу життя ......

54

Юрій Бондаренко, Олег Шостак, Сергій Гостіщєв. Проблеми інноваційного розвитку футболу в Україні .............................................................................................

57

152

РОЗДІЛ III. Науково-методична організація самоосвіти студентів Вікторія Шабаліна. Самоосвіта студента – крок до громадянської свідомості. 61 Марія Свирид. Самостійна робота студентів в умовах навчальної дисципліни “Спортивно-педагогічне вдосконалення” .......................................................................

62

Надія Мандрицька, Ольга Костирко. Виховання у студентів університету навичок самостійного навчання ..................................................................................................... Юрій Дрогомирецький, Андрій Ільїн. Тренуючи аеробні програми – як форма самостійних занять студентської молоді ........................................................................

64

66

Вікторія Малащук. Особливості навчальної діяльності студентів факультету фізичного виховання ЛДІФК ...........................................................................................

67

Сергій Приймак, Наталія Власенко. Проблеми адаптаційного періоду студентів у ВУЗі ....................................................................................................................................

71

РОЗДІЛ IV. Пошук шляхів та практична реалізація творчої спрямованості особистості майбутніх фахівців у процесі проходження педагогічної практики.

Сергій Тридух. Формування комунікативної компетенції майбутнього вчителя фізичного виховання у процесі проходження педагогічної практики в школі ...........

73

РОЗДІЛ V. Основні аспекти оздоровчої фізичної культури та фізичної реабілітації в системі освіти.

Сергій Ізмайлов, Ольга Ізмайлова. Основні аспекти застосування методів рефлексотерапії для профілактики професійних спортивних патологій ....................

75

Павло Хоменко. Використання показника загального центру мас тіла (ЗЦМ) в диференціальній біомеханіці............................................................................................

77

Вікторія Гуменюк. Спортивно-оздоровчі заняття учнів молодших класів у групі продовженого дня загальноосвітньої школи ..................................................................

78

Тетяна Гришко, Тамара Денисовець. Здоров’я людини як найвища суспільна цінність ...............................................................................................................................

80

Ігор Підлужний, Світлана Підлужна. Система комплексної реабілітації спортсменів ........................................................................................................................

82

Юрій Корчан, Наталія Корчан. Особливості формування мотивації фізкультурно-оздоровчої діяльності дітей дошкільного віку ...............................................................

83

Євген Чіканов, Світлана Підлужна. Основні принципи відновного лікування спортсменів ........................................................................................................................

87

Юлія Суботіна, Анатолій Воліченко. Методичні основи застосування лікувальної фізичної культури при порушеннях постави та сколіозах ............................................

88

Наталія Панасюк, Світлана Шумська, Олена Борисова. Загартування – засіб підвищення функціональних можливостей організму ..................................................

90

Наталія Литвиненко, Олена Потькало. Формування здорового способу життя у сучасної молоді .................................................................................................................

92

Наталія Панасюк, Світлана Шумська. Форми діяльності студентів на заняттях з фізичного виховання в спеціальних медичних групах ..................................................

94

Вікторія Новік, Валентина Бондаренко. Наукове обґрунтування доцільності використання методів фізичної реабілітації ...................................................................

95

Олена Півень, Людмила Кириленко. Доцільність педагогічного впливу засобів фізичної реабілітації на стан опорно-рухового апарату ................................................

98

Юлія Плескач, Наталія Власенко. Застосування фізичних вправ як засіб реабілітації школярів з послабленим здоров’ям в умовах загальноосвітньої школи

101

Олександр Кириленко, Ганна Кириленко. Можливості використання засобів фізичної культури в лікуванні сколіотичної хвороби ………………………………...

103

Віталій Клюйко, Василь Синиця. Медико-педагогічні аспекти вивчення проблем фізичної реабілітації дітей зі сколіотичною хворобою .................................................

104

153

Наталія Запорожець Марина Воєнчук. Історичні засади формування та розвитку аеробно-гімнастичних напрямків як засобів оздоровчої фізичної культури ..............

108

Артем Федоренко, Олександр Барвенко. Адаптація засобами фізичного виховання дітей з порушенням зорової функції ...............................................................................

111

Олена Свириденко. Фізіологічна сутність загартовування .......................................... 113 Володимир Філенко, Олександр Ножка. Вплив оздоровлюючої фізичної культури на організм .........................................................................................................................

115

Олександр Козюра, Олександр Кириленко. Можливості використання засобів фізичної культури в лікуванні сколіотичної хвороби ...................................................

118

Євген Мороз, Дарія Малюга. Фізіологічне обґрунтування вибору тривалості етапів фізичного виховання шляхом управління фізичного навантаження на уроці

120

Юрій Соболь, Олександр Кириленко. Методика використання силових вправ в реабілітації хворих на остеохондроз поперекового відділу хребта .............................

121

Тетяна Снєгова, Ліна Голуб. Особливості використання оздоровчого бігу ............... 125 Максим Кравець, Тетяна Тягло. Складові компоненти здорового способу життя старшокласників ................................................................................................................

127

Юрій Кузнєцов, Тетяна Тягло. Вплив занять фізичними вправами на хворих артритом .............................................................................................................................

128

Ольга Анжурова, Тетяна Тягло. Позитивний вплив та ризик, пов’язаний з заняттями фізичними вправами у людей з порушеннями дихальної функції ............

130

Ірина Шмиголь, Сергій Ломан. Основні напрямки фізичного виховання учнів початкових класів ..............................................................................................................

132

Євгенія Мінченко, Тягло Тетяна. Нове про вітаміни .................................................... 135 Інна Сушко, Юрій Щербак. Шляхи ефективності здійснення тренерської роботи.... 137 РОЗДІЛ VI. Педагогічні і рекреаційні технології для сфери дозвілля учнівської та студентської молоді.

Ірина Климус. Фізкультурно-оздоровча організація як об’єкт рекреаційної діяльності ...........................................................................................................................

140

Юрій Мороз, Ігор Лядський. Педагогічний потенціал українських народних ігор ... 142 Олена Півень, Ліна Голуб. Роль ігор, забав і розваг у формуванні взаємин між людьми ...............................................................................................................................

143

Станіслав Куляша, Роман Онишко. Характеристика складності спелеомаршрутів для студентів у печері “оптимістична” ...........................................................................

144

Любов Челяда. Шляхи активізації реклами фізкультурно-оздоровчих послуг у студентському середовищі ...............................................................................................

145

Роман Онишко, Ірина Підлужна. Історія розвитку плавзасобів у водному туризмі... 147 Авторська довідка.............................................................................................................. 149

Всеукраїнська студентська науково практична...

Documents