issn 1682-5268 · 2018-07-06 · азійсько-тихоокеанська війна і...

30 Східний світ, 2018, № 2

© 2018 А. Nakorchevski; Published by the A.Yu. Krymskyi Institute of Oriental Studies, NAS of Ukraine on behalf of The World of the Orient. This is an Open Access article distributed under the terms of the Creative Commons Attribution License (https://creativecommons.org/licenses/by-nc-nd/4.0/).

ISSN 1682-5268 (on-line); ISSN 1608-0599 (print) Shìdnij svìt, 2018, No. 2, pp. 30–49

doi: https://doi.org/10.15407/orientw2018.02.030

UDC 94(520)“1391/1945”

Formation oF the historical memory oF asia-PaciFic War 1931–1945and the Problem oF its descriPtionin school textbooks in modern JaPan

A. NakorchevskiPhD (Philosophy) A. Yu. Krymskyi Institute of Oriental Studies, NAS of Ukraine4, Hrushevskoho Str., Kyiv, 01001, [email protected]

The role of public historical memory in a process of the evolvement of political nations, as well as the role of a state and a society in the formation of a historical memory, are the main theme of the article.

Taking Japan as an example, it argues that the modern Japanese society has not reached a con-sensus concerning the events of the recent past, mainly related to the role of Japan in the Asia-Pa-cific War of 1931–1945.

The article emphasizes that one of the important reason that prevented the formation of con-sensus and commonly accepted historical memory of the war in Japanese society is a critical atti-tude of the influential part of the Japanese intellectual and political elite to the results of the Tokyo Tribunal.

The verdict of Tokyo Tribunal was initially accepted by majority of Japanese society and the public opinion in post-war Japan was dominated by the “leftist” discourse that unambiguously ac-cepted Japan’s guilt for waging an aggressive war, but in the 90s we witness the beginning of what can be called the “rightist” turn of public mood.

According to the conservative intellectuals and politicians, who were mainly in the marginal position up to this period, Japan’s accusations of waging an aggressive war are unfair, and indict-ments for war crimes are tendentious and exaggerated.

Public discussions on this issue also find its way into the discussion about the content of Japa-nese school history textbooks, which until the 1990s was totally dominated by “leftist” discourse. The new history textbook, created by conservative scholars, was officially authorized by the Mi-nistry of Education and Science of Japan in 2001, and it is gradually gaining in popularity. The “rightist” turn in Japanese society is also reflected in the appearance of books, graphic novels, and films with an appropriate content.

keywords: politics of historical memory, Asia-Pacific war, history textbook, International Military Tribunal for the Far East, Japan

А. А. НакорчевськийФормування історичної пам’яті щодоазійсько-тихоокеанської війни 1931–1945 рр. та проблемаїї висвітлення в шкільних підручниках у сучасній японії

Формування національної держави, створення й утримання політичної нації не-можливі без цілеспрямованої політики національної пам’яті, яка формується перш за все за допомогою системи загальної обов’язкової освіти, мас-медіа з відповідни-ми контентом, офіційних свят, музейних та інших меморіальних практик. Ці симво-

Формування історичної пам’яті щодо Азійсько-тихоокеанської війни 1931–1945 рр. ...

The World of the Orient, 2018, № 2 31

лічні й мнемонічні культурні практики створюють суспільну пам’ять чи певний загальноприйнятий наратив щодо минулого. “Без пам’яті, тобто фактично без ми-нулого, індивіди і групи нездатні ані осягнути сенс свого нинішнього існування, ані планувати своє майбутнє” [Boyd 2008, 134].

Суспільна пам’ять формується політичними, культурними і соціальними взаємо-діями і є як продуктом сьогодення, так і проекцією майбутнього. Вона є результатом впливу майбутнього в тому вигляді, як воно уявляється групою ключових акторів у суспільстві (елітами), на те, як минуле згадується та інтерпретується, і навпаки [Gutman etc. 2010, 4–6].

Відомий український історик Наталя Яковенко, як і багато інших фахівців, роз-різнює історію академічну та історію дидактичну [Яковенко 2002]. Історія акаде-мічна, як і будь-яка наука, намагається бути максимально об’єктивною системою критичних досліджень, яка регулюється позитивістськими правилами використан-ня, верифікації та інтерпретації “фактів” (свідчень, документів та артефактів). На відміну від історії академічної, головним завданням історії дидактичної є не вияв істини в її максимально можливій формі, а саме цілеспрямоване формування спіль-ної історичної пам’яті нації чи етносу на догоду тим чи іншим цілям. Причому чим авторитарнішим є поточний політичний режим, тим більшої символічної легітима-ції він потребує і тим більшими є його можливості втручання в процес формування й підтримки зручної для нього “пам’яті”.

Радянська історична наука є в цьому сенсі чи не довершеним взірцем свідомих маніпуляцій з історичною пам’яттю і зразком історичної міфотворчості. Якщо бра-ти сучасні приклади, то Комуністична партія Китаю, починаючи з 1991 року, прове-ла суттєву ревізію шкільних підручників з історії, у яких наратив класової боротьби був замінений на патріотичний, а маоїстський “переможний наратив” (Китай вибо-ров національну незалежність) – на “віктимний наратив” (звинувачення “Заходу” в стражданнях Китаю) [Wang 2008, 784]. Маніпуляції російської влади з історичною пам’яттю росіян теж піднесені до рангу офіційної політики. Міністр освіти РФ В. Мединський у своїй статті прямо заявляє майже за Орвелом: “Хто керує історією, той керує майбутнім” [Мединский 2017].

Проте навіть у демократичних країнах цілеспрямоване формування історичної пам’яті є частиною державної політики. Наприклад, політичні еліти Іспанії погоди-лися забути про жахи громадянської війни 1930-х років і жертви диктатури Франко заради громадянського миру в країні [Boyd 2008, 135].

Що стосується Японії, то чи не найбільшою проблемою в історичній пам’яті японців є ставлення до Азійсько-тихоокеанської війни1 – від Мукденського інци-денту 1931 року і до поразки імперії в 1945 році, а також оцінка тих подій, яка дана була в ході Міжнародного військового трибуналу для Далекого Сходу (далі – То-кійський процес або Токійський трибунал). На відміну від майже однозначного ви-знання своєї провини німцями за розв’язання Другої світової війни та загальнона-ціонального покаяння, одностайної думки японців щодо подій цього часу досі не склалося. Проведене у 2006 році опитування громадської думки газетою Асахі Сім-бун показало, що 31 відсоток японців вважають ту війну агресією, 7 відсотків – за-хистом, 45 – комбінацією того та іншого, а 15 відсотків відповіли, що вони не мають власної думки. Історик Юі Дайдзабуро вважає, що така амбівалентність у ставленні японців до війни є певною мірою результатом відчуття несправедливості щодо ре-зультатів Токійського процесу [Yui 1997, 63–64].

азійсько-тихоокеанська війна і токійський процесМіжнародний військовий трибунал для Далекого Сходу відбувався в Токіо з

3 травня 1946 року по 12 листопада 1948-го. Обвинувальний висновок у справі 28 головних японських воєнних злочинців було складено від імені США, Китаю,

А. А. Накорчевський


Великої Британії, СРСР, Австралії, Канади, Франції, Нової Зеландії, Нідерландів, Індії та Філіппін. Всі пункти обвинувачення були об’єднані у три групи: перша – злочини проти миру; друга – вбивства; третя – злочини проти звичаїв війни і злочи-ни проти людяності. За участь у підготовці та розв’язанні агресивної війни, за здійснення масового знищення мирного населення в окупованих країнах і полоне-них та інші злочини семи найбільшим злочинцям було винесено смертний вирок, шістнадцять засуджено до довічного ув’язнення.

Але вирок не був одностайним – суддя від Індії Радхабінод Пал (1886–1967) ви-ступив за виправдання всіх підсудних і склав особливу опінію, в якій він висунув аргументи як загального, так і юридичного характеру. Пал у цілому вважав, що сама легітимність трибуналу є проблематичною, тому що головним критерієм для винесення вироку було, на його думку, бажання помсти з боку країн-переможців, а не відсторонене, об’єктивне правосуддя. Він зазначав, що дати визначення агресив-ній війні й відрізнити її від війни “захисної” фактично неможливо [Pal 1999, 114]. На його думку, наприклад, війну, яку оголосив Радянський Союз проти “вже пере-моженої Японії”, визнати такою, яка була викликана “негайною та непереборною необхідністю самозахисту, що не залишало ніяких інших засобів й не давало часу для зволікання”, неможливо [Pal 1999, 118]. Пал наголошував на тому, що якщо війну, яку вела Японія, вважати агресивною, то такою треба визнати й війну СРСР проти Японії. СРСР “також скоїв той самий злочин своєю війною проти Фінляндії і, відповідно, скоїв також злочин проти людяності”, тож якщо не судити СРСР за цю війну, то й Японія має бути непідсудною [Pal 1999, 120]. Підсумовуючи свою аргументацію, Радхабінод Пал писав: «Мабуть, на цьому етапі міжнародного спів-товариства слово “агресори” є суттєво “хамелеонським” і може означати лише “ке-рівники сторони, що програли”» [Pal 1999, 123].

Окрім того, він зазначав, що дії Японії протягом 15 років не можна розглядати як який заздалегідь визначений план, а вони були лише реакцію на певний перебіг по-дій, починаючи з Мукденського інциденту [Pal 1999, 247, 232]. Пал вказував і на те, що звинувачення не надало жодного доказу, що скоєні воєнні злочини були резуль-татом змови чи розробленого плану [Pal 1999, 592].

Радхабінод Пал також фактично визнає, що напад Японії на Перл-Харбор був спровокований Америкою або, щонайменше, Америка цілком усвідомлювала на-слідки своїх дій [Pal 1999, 590]. При цьому суддя Пал наголошує, що він зовсім не виправдовує дії Японії щодо Китаю, але не можна не визнати, що вони нічим не відрізняються від дій інших держав в умовах і за нормами того часу. Він зазначає: “Залишається сподіватися, що через певний час стандарти міжнародної моралі не залишаться незмінними, а досягнуть нового рівня, на якому дії, що виправдовува-лися міжнародною практикою в минулому, не будуть виправдовуватися сьогодні” [Pal 1999, 161]. Пал також вказує, що відповідальність за війну не може бути індиві-дуальною, а лише колективною, а тому виносити вироки за ведення війни окремим особам несправедливо [Pal 1999, 78].

Що стосується закидів щодо конкретних випадків скоєння японськими військо-вими злочинів, то Пал зазначає, що ці закиди можуть бути без достатньої доказової бази легко сфальшовані (“Для світу не є новиною, що деякі ні на чому не базовані розповіді про злочини спеціально створені для того, щоб розпалювати ворожнечу”), і наводить приклади звинувачень північників щодо скоєних воєнних злочинів пів-денниками під час громадянської війни у США, які в результаті ретельного розслі-дування майже всі виявилися фальшивкою [Pal 1999, 592].

Треба зазначити, що суддя Радхабінод Пал став для правоконсервативних япон-ських інтелектуалів і політиків чимось на зразок національного героя, а його аргу-ментація й досі використовується для подолання того, що вони називають “погля-дом Токійського трибуналу на історію” та “мазохістським поглядом на історію”.



В останній час така позиція поступово виходить з маргінесу в мейнстрім. Нинішній прем’єр-міністр Японії Абе Сіндзо, який поставив собі за політичну мету, крім усього іншого, перегляд 9 статті японської післявоєнної конституції, що забороняє Японії мати армію та застосувати так звані “сили самооборони” за межами Японії, під час свого візиту до Індії у 2007 році спеціально полетів у Калькутту, щоб зустрі-тися із сином судді Радхабінода Пала і віддати шану його батькові [Onishi 2007]. В одній зі своїх промов Абе затаврував рішення Токійського трибуналу як “спра-ведливість переможців” і зазначив, що “воєнні злочинці класу А, В та С не були на-справді злочинцями” [Saito 2017, 129].

Варто зазначити, що під час проведення самого трибуналу японські мас-медіа в цілому позитивно висвітлювали процес, вбачаючи в ньому необхідний крок до встановлення миру й демократії. Протягом трьох років після винесення вироку оку-паційна адміністрація моніторила газетні статті, які стосувалися процесу, і виявила що в переважній більшості з них підтримувався вирок, а прояви будь-якої симпатії до страчених підсудних критикувалися японською громадськістю [Yoshida 2008].

Зрозуміло, що інші погляди в умовах жорсткої цензури окупаційної влади на-вряд чи були можливі, але в цілому і японський академічний світ ставився до три-буналу позитивно, у тому числі і з точки зору дотримання юридичних норм. Що стосується широкого загалу, то певні симпатії й підтримку дістала позиція колиш-нього прем’єр-міністра Японії Тодзьо Хідекі, який на судовому засіданні виправдо-вував політику Японії під час війни. Але японці в цілому, керуючись логікою “право сильного”, сприйняли результати Токійського трибуналу як наслідок поразки Япо-нії, і не більше. Британська делегація зазначала, що японська публіка загалом не зрозуміла суті обвинувального вироку і сприйняла відповідальність японської еліти за війну як таку, що привела до поразки, а не за ведення агресивної війни [Futamura 2011, 36–37].

Війна спричинила значне зубожіння японського народу, і, таким чином, японці бачили себе більш жертвами політики еліти, аніж відповідальними за неї. Прокурор Токійського трибуналу також символічно зазначив, що японський народ у цілому був жертвою війни. Невизначеності японців щодо оцінки війни сприяло й рішення не висувати звинувачень щодо імператора та членів імператорської родини. Відсут-ність імператора на лаві підсудних, з одного боку, сприймалася японцями позитив-но, а з другого боку, також посилала амбівалентний сигнал щодо відповідальності японців за війну [Futamura 2011, 38].

Але ще під час процесу почали лунати й критичні голоси. Японський захисник на процесі Такігава Сейдзіро, визнаючи злочини японських військових, одночасно називав процес не інакше як “фарсом”, сценарій якого був прописаний переможця-ми, а репортер газети “Асахі сімбун” Номура Масао в 1949 році ставив риторичне питання: “Чи можна досягти універсальної справедливості, якщо судять лише пере-можених?” [Saito 2017, 131].

Після підписання в 1951 р. Сан-Франциського мирного договору, згідно з яким окупована Японія з 1952 року відновлювала свій суверенітет, критиків процесу по-більшало. Колишні адвокати підсудних Такігава Масадзіро та Сугавара Ютака по-чали критикувати трибунал як однобічний й ретроспективний процес, у якому су-дили, по-перше, лише японських лідерів як єдиних винуватців війни й, по-друге, за дії, які не вважалися кримінальними чи неприйнятними (тобто злочинами проти миру та людяності) на момент їхнього скоєння [Saito 2017].

З того часу й до наших днів Японія залишається розколотою у своєму ставлен-ні до Азійсько-тихоокеанської війни першої половини ХХ століття та сприйняття вироку Токійського процесу, що відображається навіть у тому, що два протилежні табори всередині Японії вживають різні терміни щодо самої цієї війни – умовні ліві, які схильні підтримувати оцінки й погляди переможців, зафіксовані у вироку



Токійського трибуналу, називають її “15-річною війною” і вважають безсумнівним результатом агресивної політики японського уряду, тоді як праві вживають термін “Велика північноазійська війна”. У термінології правих погляди лівих визначаються як “мазохістський погляд на історію” або “погляд на історію з позицій Токійського трибуналу”, тоді як ліві звинувачують правих у ревізіонізмі.

Виправдовуючи дії тогочасної Японії, праві трактують війну (1) як вимушений захист Японії своїх інтересів, спричинений недружньою політикою західних дер-жав (“захисна війна” заради забезпечення власних інтересів), (2) як “нормальну” для тих часів війну заради розширення сфер впливу (всі західні держави тих часів вели такі війни, то чому Японія має бути винятком?) і (3) як війну ідеологічну – Японія як азійський лідер взялася захищати інші азійські країни від європейського колоніалізму і ставила собі за мету створення так званої “Великої східноазійської сфери співпроцвітання” (大東亜共栄圏). Сам трибунал сприймався правими як продовження війни союзниками, особливо США, з тим щоб підкорити собі Японію, не дати можливості знов постати її мілітарній потузі [Futamura 2008, 98].

Якщо ліві схильні визнавати всі закиди щодо злочинів, скоєних військовими (найгострішими моментами є “нанкінська різанина” та проблема “жінок для втіхи” – організованої для потреб армії проституції), то праві або повністю відкидають ці звинувачення, або заперечують їхній масштаб як спеціально роздутий китайською та корейською пропагандою. При цьому треба зазначити, що навіть деякі західні спостерігачі, і серед них один з найзавзятіших критиків японських правих гол-ландський журналіст Ян Бурума, визнають, що, наприклад, уряд Китаю спекулює на цій проблемі, маючи на меті власні політичні інтереси [Buruma 1998].

Варто відзначити також, що, на відміну від північно-східних азійських сусідів Японії, перш за все Китаю та Південної Кореї, країни Південно-Східної Азії схиль-ні, скоріше, підтримувати точку зору японських поміркованих правих, зазначаючи, що війна мала як негативні, так і позитивні наслідки. Прем’єр-міністр Малайзії Ма-хатхир Мохаммад у 1994 році під час візиту японського прем’єр-міністра від Соціа-лістичної партії Японії Мураяма Томіїті, який у наступному році під час відзначення 50-ї річниці закінчення війни висловить найбільш розлоге офіційне вибачення, за-значив, що він “не розуміє, чому Японія повинна вибачатися за злочини, скоєні 50 років тому” [цит. за: Loo 2013, 84]. У 2002 році Махатхир абсолютно в дусі япон-ських правих заявив: “Успіх японської армії на початку Тихоокеанської війни роз-било закляття, накладене європейцями щодо їхньої непереможності. Східноазійці були спроможні побачити, що їхні європейські пани можуть бути переможені” [цит. за: Loo 2013].

Втім, багато сучасних японців вважають, що вирок Токійського трибуналу був необхідною передумовою до повернення в міжнародне співтовариство, а виплаче-ні репарації й висловлені вибачення підводять риску під минулим. Але це не зупи-нило потік скарг і звинувачень з боку північноазійських сусідів Японії, перш за все Китаю та Кореї, що вимагали нових, повторних вибачень. У результаті посту-пово подібні повторні вимоги перестали сприйматися значною часткою японської еліти та народу як адекватні, що й стало одним із факторів переходу від пасивного прийняття результатів Токійського трибуналу до його активного обговорення й критики, яка особливо загострилася в 1990-ті роки, під час затяжної економічної кризи, тоді як до 1980-х років тема трибуналу майже не обговорювалася в японській громадській думці.

У 1980-х роках почало здаватися, що чаша терезів у громадській думці остаточ-но схиляється на бік лівих. У 1993 році створюється НПО “Центр із дослідження матеріалів щодо відповідальності Японії за війну” (日本の戦争責任資料センター), який почав видавати щоквартальний часопис “Дослідження відповідальності за



війну” (戦争責任研究, останнє 88 число вийшло літом 2017 року) і в якому друку-валося багато відповідних матеріалів [Сента].

У 90-ті роки багато постраждалих від дій японських військових та окупаційної адміністрації, а також приватних компаній в Азії почали подавати позови з вимогою компенсації, у чому їм активно допомагали японські адвокати, 250 з яких навіть офіційно об’єдналися у “Групу адвокатів зі справ про вимогу компенсацій з боку постраждалих від війни китайців” (中国人戦争被害賠償請求事件弁道団), що була заснована у 1995 році [Онодера].

Із 70-х років по всій Японії прокотилася ціла хвиля створення на місцевому рівні різноманітних “музеїв миру” (平和博物館) та тимчасових виставок, експозиція яких у той чи інший спосіб засуджувала війну як агресивну й розповідала про страждан-ня азійських народів [Такемото 2016, 94–96].

У середині 90-х років один за одним три японські прем’єр-міністри, починаючи з обраного в 1993 році Хосокава Моріхіро, засудили війну як агресію. Своєрідною крапкою в цьому питанні, здавалося, буде офіційна заява від 15 серпня 1995 року прем’єр-міністра Японії Мураяма Томіїті, складена з нагоди 50-річчя завершення Азійсько-тихоокеанської війни, яка подавалася як узгоджена позиція японського уряду і яка до недавнього часу продовжувала визнаватися офіційною точкою зору. Зокрема, у ній зазначалося: “Протягом певного періоду в недалекому минулому Японія, помилившись у своїй національній політиці, простувала дорогою війни, привела японський народ до небувалої кризи і через колоніальне панування та агре-сію завдала великих збитків і страждань багатьом країнам, особливо народам Азії. Виходячи з того, що в майбутньому таких помилок не станеться, я повністю визнаю ці безсумнівні історичні факти і, користуючись цією нагодою, знову висловлюю глибоке каяття й щиросердно вибачаюсь. Я також висловлюю глибокий сум щодо всіх жертв, як у нашій країні, так і за її межами, що сталися в результаті цих істо-ричних подій” [Мураяма 1995].

Однак ці заяви, хоча й були сприйняті позитивно сусідами Японії, все ж не пере-конали їх у тому, що японці насправді щиросердно усвідомили свою провину. Японський історик Йосіда Ютака зауважував, що це не було свідчення зміни в істо-ричній свідомості, а лише результатом критики з боку міжнародної спільноти [Йо-сіда 1995, 7].

І ці заяви насправді не означали, що японське суспільство досягло нарешті кон-сенсусу в цьому питанні. Перші голоси незгодних почали лунати майже відразу, причому з найвищого ешелону влади. Зокрема, новопризначений міністр освіти Сі-мамура Йосінобу заявив репортерам, що він має сумніви в корисності постійних вибачень з японського боку, і натякнув, що політику Японії в цій війні не можна розглядати як беззаперечно агресивну [Wu Dunn 1995].

Ця ремарку можна вважати своєрідним символічним початком “правої” реакції на домінацію “лівого” дискурсу в суспільній думці, яка, здавалося б, остаточно утвердилася в японському суспільстві на той час. Причому у складі цих “нових пра-вих” опинилися не якісь маргінали, а поважні представники політичного й інтелек-туального істеблішменту.

Треба зазначити, що така тенденція бере свій початок ще з 60-х років. Однією з найяскравіших постатей був блискучий літературний критик Ето Дзюн (1932–1999), який, повернувшись у Японію після свого навчання в Америці, написав цілу низку есе, у яких несподівано для багатьох сформулював свої правоконсервативні погля-ди. Зокрема, він звинувачував американську окупаційну адміністрацію в розробці так званої “Інформаційної програми вини за війну” (War Guilt Information Program), що мала на меті виховання японців у свідомості вини за політику своєї держави й позбавлення їх суб’єктності [Ето 1989, 261–262].



Іншим видатним правим інтелектуалом був всесвітньо відомий письменник Юкіо Місіма. У своїй праці 1968 року “На захист культури” (文化防衛論) він ствер-джував, що японська культура є основою японської нації, а стрижнем її системи цінностей – тенноїзм (імператорська система) (яп. тенносей 天皇制), який він вва-жав культурним концептом, єдиною самодостатньою цінністю, що може забезпечи-ти цілісність японської культури [Місіма 1968, 51–52]. На той час думки цих правих інтелектуалів не знаходили широкої підтримки в японському суспільстві, а спроба самого Місіми здійснити державний переворот у 1970 році закінчилася повним фіаско та ритуальним самогубством. Тодішній прем’єр-міністр Японії Сато Ейсаку (рідний брат прем’єра Кісі Нобусуке, діда нинішнього прем’єра Японії Абе) заявив, “що подумати про щось інше, крім того, що Місіма несповна розуму, неможливо” [Окадзакі 2008, 106]. Ідеологія нових правих до кінця 80-х років ХХ століття зали-шалася на маргінесах.

Жваве обговорення результатів Токійського трибуналу та війни спричинило ви-хід на екрани в 1983 році фільму “Токійський трибунал” (東京裁判) режисера Ко-баясі Масакі, який викликав значний громадський розголос. Несподівано для режи-сера він дістав багато відгуків зовсім іншого плану, ніж ті, на які розраховував, – вони свідчили про, щонайменше, співчуття до засуджених: “28 підсудних достойні пошани”, “Трибунал був політичним судом”, “Трибунал був забарвлений расиз-мом”. Іншими словами, з реакції на фільм стало зрозуміло, що приховані упродовж 35 років відчуття незадоволення й ставлення до трибуналу як “справедливості пе-реможця” почали прориватися назовні [Futamura 2011, 44].

До певної міри ці настрої віддзеркалювали перші кроки до “правого” повороту, який розпочав тогочасний прем’єр-міністр Японії Накасоне Ясухіро. Він, зокрема, відкинувши інтерпретацію історії, стверджену у вироку Токійського трибуналу, заявив, що про історію треба розповідати, маючи за стрижень “славу держави”, якою б японці могли пишатися [Такахасі 2002, 58]. У 1985 році Накасоне став пер-шим з післявоєнних японських прем’єр-міністрів, хто офіційно відвідав святилище Ясукуні, у якому вшановуються душі загиблих за імперію, у тому числі всіх страче-них за вироком Токійського трибуналу, але під впливом міжнародної критики мусив згодом дезавуювати свій візит [Haberman 1995].

Стабільний тренд до поступового зсунення до правоконсервативних цінностей у японській політиці та громадській думці розпочався лише в 90-ті роки ХХ століття. Смерть імператора Хірохіто в 1989 р. з одного боку, зняла негласне табу на критич-не обговорення його ролі й відповідальності за війну та війни в цілому, а з другого боку, дала поштовх для ренесансу нових правих, одним з видимих результатів яко-го став загальнонаціональний успіх історичної драми “Гордість: доленосний час” (プライド·運命の瞬間) режисера Іто Сюн’я, яка вийшла на екрани в 1998 році до 50-річчя Токійського трибуналу. Героєм стрічки в прямому й переносному сенсі цього слова є засуджений до страти колишній прем’єр-міністр Японії Тодзьо Хіде-кі, який під час трибуналу наполегливо й послідовно намагався захистити дії япон-ського уряду й військових, що, за його твердженням, були спрямовані перш за все на самозахист Японії та на звільнення Азії від європейських колоніалістів. Як за-значає історик Пітер Хай, цей фільм був лише одним з цілої низки фільмів подібно-го ідеологічного спрямування, у яких японці зображуються жертвами американської мстивості та підступності [High 2003, xxvi].

Ще одним культурним феноменом стала надзвичайна популярність коміксу “Про війну” (新·ゴーマニズム宣言SPECIAL 戦争論 Shin Gōmanism Sengen Supe-sharu – Sensō Ron) популярного автора в жанрі манга Кобаясі Йосінорі, у якому він усіляко підносить героїчні дії патріотично налаштованих японських солдатів, які ставили собі за головну мету звільнити Азію від колоніальних загарбників. Тираж коміксу, що вийшов 1995 року, досяг мільйона екземплярів, і він є одним з цілої



низки подібних коміксів “правого” спрямування, що користуються широкою попу-лярністю [Sakamoto 2008].

У пошуках героїв для молодого покоління японська література й кінематограф почали звертатися до образу пілотів-камікадзе, які мали лише чисті помисли, відре-клися від усіх земних благ і “пожертвували своїм життям заради великої справи” [Igarashi 2007, 99]. Чи не вперше подібний наратив побачив світ в оповіданні Місі-ма Юкіо “Голоси душ героїв” (英霊の聲), що вийшло 1966 року. Але ця тема почи-нає приваблювати широку аудиторію лише починаючи з 90-х років. У 1995 році була екранізована п’єса Імаї Масаюкі “Вітри богів” (The Winds of Gods), на основі якої у 2005 році створено телевізійну драму, а у 2006 році фільм був перезнятий для закордонної аудиторії. 2001 року студія Тоей на честь свого 50-річчя створює фільм “Світлячок” (ほたる) про двох друзів – пілотів-камікадзе, а в 2007 році виходить ве-ликобюджетний блокбастер із красномовною назвою “Я йду на смерть саме заради тебе” (俺は、君のためにこそ死ににいく). У 2013 році екранізація книги популяр-ного автора Хякута Наокі «Вічний “Зеро”» (2006), відомого своїми дружніми сто-сунками з прем’єром Абе, здобула найвищу нагороду японської кіноакадемії. У філь-мі онук простежує історію свого діда, який в останні дні війни став камікадзе та загинув і який поступово стає в очах свого нащадка справжнім взірцем та героєм.

Зміну в zeitgest віддзеркалює, зокрема, й зміна експозицій муніципального му-зею Peace Osaka у 2014 році, що виник на хвилі створених у 1980–1990-х роках ло-кальних “музеїв миру”, про які ми писали вище. Коли музей відкрився через рік, та частина експозиції, яка була присвячена опису злочинів японських військових у Китаї, взагалі зникла. Подібних трансформацій зазнали й експозиції багатьох інших муніципальних музеїв цього типу [Takenaka 2016].

Як активна й впливова сила на боці нових правих виступає й потужна громад-ська організація “Японська асоціація спадкоємців” (日本遺族会), яка об’єднує ро-дичів тих, хто загинув на війні, й різко виступає проти визнання війни агресивною [Yui 1997, 62]. Зокрема, одна з її цілей – перетворення святилища Ясукуні, у якому вшановуються всі душі загиблих за імперію, на державну установу. Намагання уряду створити “світський” меморіальний комплекс загиблим зазнали поразки – Національний цвинтар у Тідорігафуті так і не став прийнятною для суспільства альтернативою цього святилища.

У сфері політики дуже важливою подією було створення в 1997 році “Японської ради” (日本会議), яку ЗМІ називають найвпливовішою правоконсервативною орга-нізацією, до якої входять 289 парламентарів, що становить 40 відсотків від загаль-ного числа депутатів. До її складу входять майже всі члени нинішнього кабінету прем’єра Абе [Jauvert 2015]. Ця організація ставить за мету реалізацію традиційної правоконсервативної програми – відновлення поваги до традицій і перш за все цін-ності імператорської влади як стрижня японської державності та культури, реформу конституції, яка б дозволила Японії мати повноцінні збройні сили й право на їхнє застосування, реформу освіти – передусім позбавлення “мазохістського погляду на історію” і т. п. [Ніппон кайгі].

Для того щоб поліпшити стосунки з азійськими сусідами, японські політики в той самий період висувають нову концепцію “двох війн”, яку одним з перших про-голосив впливовий депутат парламенту від Ліберально-демократичної партії (ЛДП) Ісіхара Сінтаро: “Ми повинні вибачитися перед народами Азії, які не були нашими ворогами, але вони були в Азії, коли ми зійшлися у двобої з колишніми колонізато-рами” [цит. за: Yui 1997, 64].

В академічній сфері певним поворотним пунктом можна вважати вихід у 1996 році книжки професора Коборі Кейітіро “Переоцінка Токійського трибуна-лу”（再検証東京裁判), за якою в 1997 році вийшла “Закляття Токійського трибуна-лу” (東京裁判の呪ひ――呪縛から日本人を解き放て). У тому ж 1996 році виходить



книжка іншого професора, Фудзіока Нобукацу, під назвою “Реформа освіти у сфері нової та новітньої історії” (近現代史教育の改革), яка була перевидана наступного року під назвою “Що таке ліберальний погляд на історію?”. У ній він наголошує, що післявоєнна японська освіта робила наголос на відповідальності Японії за війну і прищеплювала японському народу погляд на історію з позиції держав-переможців, внаслідок чого в японців сформувався “мазохістський погляд на історію”. Він вва-жає, що американська окупаційна адміністрація цілеспрямовано, через “промивку мізків”, насаджувала японцям думку, що єдиним винуватцем війни є японці і Япо-нія є “державою-злочинцем”. Вінцем цієї стратегії Фудзіока вважає Токійський три-бунал, тому такий погляд на історію він називає “поглядом на історію Токійського трибуналу” (東京裁判史観). З другого боку, є “комінтернівський погляд на історію” (コミンテルン史観), якого дотримується Японська комуністична партія і згідно з яким “Мейдзійська держава розглядається як система тенноїстського (天皇制、від яп. тенно – “імператор”. – А. Н.) абсолютизму й повалення тенноїзму визначається як мета революції” [Фудзіока 1996, 2]. Фудзіока наголошує, що обидва ці два погля-ди на історію збігаються у своїй “негації японської держави” і що це є “стрижнем історичної освіти” в сучасній Японії [Фудзіока 1996]. Але водночас він зауважує, що це зовсім не означає, що всі дії японської держави були правильними. Виправ-довуючи всі дії Японії під час війни, свою точку зору він визначає як “історичний погляд, що підтримує Велику східноазійську війну” (大東亜戦争肯定史観), а про-понований ним збалансований підхід називає “ліберальним поглядом на історію” (自由主義史観) [Фудзіока 1996, 2].

В інтерв’ю часопису “Аsiaweek” Фудзіока Нобукацу зазначає, що головною проблемою сучасних японських підручників є те, що вони написані не для япон-ців, представлена в них версія історії їм ворожа і репрезентує “негативні погляди наших власних соціалістичних, комуністичних та ліберальних медіа” (серед яких виділяється газета “Асахі сімбун”). Вони відображають домінуючий погляд Амери-ки й заходу на Японію як “агресора”, а також “погляд з боку Китаю та Кореї, перед якими Японія постійно вибачається”. Відповідаючи на запитання про те, що чи не вважає він позицію Німеччини в питаннях ставлення до минулого “набагато відпо-відальнішою”, Фудзіока зауважив, що німці намагалися знищити цілу расу і вбили 6 мільйонів євреїв, тоді як Японія не робила нічого подібного. Він також наголосив, що Японія вже заплатила за свої воєнні злочини – семеро воєнних злочинців було страчено, близько тисячі інших засуджено. Крім того, Японія повністю виплатила свої воєнні репарації. Фудзіока Нобукацу відзначив, що Японія за останні 50 років не вбила на війні жодного азійця, тоді як Китай убив багато власних громадян, а та-кож інших азійців, насамперед тибетців. Фудзіока ставить риторичне питання, яке постійно лунає в заявах японських консервативних політиків: чому після всього цього азіатські країни постійно повертаються до питань минулого? На пряме запи-тання, чи вважає Фудзіока війну, яку вела Японія, агресивною, професор відповів: “Це була агресія, але й також захисна дія. Це той випадок, коли діє більше одного фактора. Японія мусила створити власну економічну зону після блокади Заходом Японії. Японці схильні вважати, що якщо ти раз вибачився, то тобі вже пробачили. Але в міжнародній політиці, коли ти вибачаєшся, це тільки підтверджує в головах людей враження, що ти є настільки поганим” [Fujioka 2000].

Схоже, що у сфері інтерпретації історії правляча Ліберально-демократична пар-тія схиляється до позиції Фудзіока Нобукацу. Зокрема, у плані дій (運動方針案) ЛДП 2014 року, у розділі, присвяченому освіті, вводиться термін “мазохістський погляд на історію”: “У сфері обов’язкової освіти сприяти активному запровадженню про-цедур та вжиттю необхідних заходів для компіляції, авторизації та затвердження підручників, завдяки яким діти не впадали б у мазохістський погляд на історію і пишалися б японською історією та традиційною культурою” [Дзімінто 2014].



Політика Абе Сіндзо у сфері історичної пам’яті підтримується й більш традицій-ними правими, одним з неформальних лідерів яких на сучасному етапі є відомий бізнесмен Тосіо Мотоя (нар. 1943 р.), що заснував у 1971 році компанію “APA group”, якій належить одна з найбільших у Японії мережа готелів APA. Він видає часопис “Apple Town”, матеріали якого також доступні в Інтернеті, де він друкує власні статті під псевдонімом Сейдзі Фудзі. Особливого розголосу погляди Тосіо Мотоя набули після публікації його книжки “Нова та новітня історія, що не висвіт-люється мас-медіа” (報道されない近現代史), яка разом із примірниками вищезга-даного часопису є в кожному номері його готелю. У своїх книжках та численних статтях Мотоя неодноразово заперечував агресивний характер війни, яку вела Япо-нія в Азії та в Тихому океані, а також провину японців щодо нанкінської різанини та “жінок для втіхи”, які вважає фальшивками, сфабрикованими з політичною та ідеологічною метою ворогами Японії [Мотоя 2008, passim].

З 2008 року Мотоя щорічно організовує конкурс “Справжня нова і новітня істо-рії” (真の近現代史観), на який подаються статті відповідного спрямування. Перше ж присудження премії, яку здобув тодішній начальник штабу Повітряних сил Японії Тамогамі Тосіо, перетворилося на скандал. У поданій на конкурс статті під назвою “Чи була Японія агресивною державою” (日本は侵略国家であったのか) Тамогамі стверджував, що Японію було силоміць втягнуто у війну політикою Чан Кайші та Франкліна Рузвельта, а оборонний альянс Японії з Америкою веде до зни-щення японської національної культури [Тамогамі 2008].

Такі погляди генерала призвели до його відставки того ж року. Ще більшої пі-кантності ситуації додало те, що з 225 конкурсантів 98 були діючими військовос-лужбовцями, з яких 77 служили разом з Тамогамі у ВПС Японії.

Як одну з причин цього правоконсервативного ренесансу можна назвати й зміну політики США щодо Японії. Якщо після перемоги у війні США намагалися вжити всіх заходів, щоб унеможливити розбудову Японією власної мілітарної потуги, і за-довольнялися тим, що японці фінансово підтримують воєнні операції США, то під час війни в Іраку в 1990–1991 рр. уряд США, створюючи широку міжнародну коа-ліцію, чи не вперше зажадав, щоб Японія не тільки підтримала її грошима, як за-вжди, а й надіслала власні збройні сили, які були створені в 1954 році й дістали назву Сил самооборони. Проте згідно з діючою конституцією їхнє використання за межами країни не тільки не було можливим, а й сам статус Сил самооборони мож-на назвати сумнівним з юридичної точки зору, бо 9 стаття конституції забороняє Японії мати власну армію.

Лише у 2015 році правоконсервативний уряд нинішнього прем’єр-міністра Япо-нії Абе Сіндзо, який у друге зайняв цю посаду у 2012 році, домігся зміни законо-давства й прийняття в парламенті 11 законів, які дозволяють використовувати японські Сили самооборони за кордоном і які опозиційні партії назвали “законами війни”. Нинішня мета уряду – домогтися докорінного переформулювання 9 статті конституції Японії [Sieg 2017].

Важливо також зазначити, що у своїй заяві від 14 серпня 2015 з нагоди 70-ї річ-ниці закінчення війни прем’єр-міністр Абе визнає, що намагання Японії знайти ви-рішення своїх проблем у 30-ті роки ХХ століття силою, за допомогою війни, було помилкою, яка спричинила великі втрати як для Японії, так і її азійських сусідів. Абе також цілковито визнає відповідальність Японії за ці жертви й зауважує, що “його серце сповнене великого суму”. Він зазначає, що сучасна Японія є мирною та демо-кратичною країною й “ніколи не вдасться до жодної форми погроз чи застосування сили як засобу вирішення міжнародних суперечок”. Абе підкреслює, що Японія ба-гато разів визнавала свою провину і відповідальність за власну політику, але водно-час зазначає, що 80 відсотків нинішнього населення Японії народилися після війни і, отже, наступні покоління не мають бути “приречені на вибачення” [Абе 2015].



висвітлення історії другої світової війни в підручникахОсобливо запекла боротьба між лівими та правими в Японії розгорнулася в такій

специфічній сфері, як зміст шкільного підручника з історії.Система сучасної освіти в Японії бере свій початок з кардинальних реформ

японського суспільства, започаткованих у 1868 р. Перші сучасні японські підручни-ки з історії не мали чіткого ідеологічного спрямування і подавали історію Японії в більш-менш об’єктивному “позитивістському” ключі. Вчителі мали право вибирати з декількох підручників, рекомендованих Міністерством освіти. Але з 1880 року, разом з посиленням імперських та мілітаристських тенденцій, викладення історії почало сприйматися як засіб індоктринації молоді в новій імперській ідеології, що трактувала весь японський народ як єдиний “національний організм” (яп. кокутай 国体) на чолі з імператором, який офіційно вважався прямим нащадком богині Сон-ця Аматерасу по прямій лінії. Міфологізація та ідеологізація історії посилилися після 1903 року, коли тексти всіх підручників почали створюватися безпосередньо під егідою Міністерства освіти. Така система проіснувала до поразки Японії в 1945 році [Накорчевський 2018, 73].

Після окупації Японії одним з головних завдань американської окупаційної ад-міністрації стала деідеологізація освітньої системи. За умов відсутності нових під-ручників спочатку була здійснена спроба використання в освітньому процесі старих підручників з відповідними купюрами, але їхня насиченість імперською ідеологією була настільки великою, що окупаційна влада мусила заборонити будь-яке їхнє ви-користання й припинити на певний час викладання історії до створення нових під-ручників [Накорчевський 2018, 73].

Незабаром була розроблена система конкурсного відбору підручників, які ство-рювалися окремими авторами та колективами на замовлення приватних видав-ництв, що мусили проходити процедуру авторизації Міністерством освіти та науки на відповідність критеріям, які визначаються затвердженим Міністерством доку-ментом “Головні вимоги щодо керівництва навчанням” (学習指導要領). Ця система діє і в наш час.

В останньому подібному документі, прийнятому у 2017 році під назвою “Сила жити”, стосовно викладу історії першої половини ХХ століття встановлюються такі головні положення, які потрібно висвітлювати в підручниках: “Розуміння Другої світової війни та страждань для людства; світового економічного хаосу та виник-нення соціальних проблем; дій нашої країни у сфері політики та дипломатії з по-чатку періоду Сьова й до закінчення Другої світової війни; зв’язків з Китаєм та іншими азійськими країнами; дій європейських країн та Америки; процесу виходу на перший план військових кіл і початку війни; страждань, спричинених світовою війною для людства” [Момбусьо].

Згідно з процедурою текст поданих на затвердження підручників проходить спе-ціальну комісію (教科用図書検定調査審議会) при міністрові, до складу якої вхо-дять як чиновники Міністерства освіти, так і університетські професори. Якщо текст підручників затверджується, він потрапляє разом з текстами інших підручни-ків на розгляд освітніх комітетів (教育委員会) префектур та муніципалітетів, які вибирають найкращий, на їхню думку, і розміщують замовлення на друк приватно-му видавцю. У приватних школах вибір підручників робиться директором школи. Комісія може висувати вимоги щодо змін у певних положеннях підручника та авто-ризувати його лише після їхнього внесення.

Перший післявоєнний підручник був створений за старою схемою під егідою Міністерства освіти. До його створення був чи не примусово залучений Тойода Та-кесі (1920–1980), спеціаліст із японської середньовічної економічної історії, який



скаржився, що не мав ніякої волі у визначенні його змісту і все робилося за прями-ми вказівками голови окупаційних сил генерала Мак-Артура. У грудні 1945 року при Міністерстві освіти був створений комітет фахівців з історії, які погодили го-ловні принципи написання підручників: відділення історії від моралізаторства та міфології; заборонялося використання мілітаристської та націоналістичної терміно-логії. Розглянутий цим комітетом текст написаного професором Тойода підручника був визнаний невдалим, і завершення його було доручено чотирьом історикам на чолі з професором Іенага Сабуро (1913–2002), які визначили для себе такі три принципи: суворе дотримання історичних фактів, включення в текст культурної, соціальної й економічної історії та сприяння розвитку критичного мислення в учнів. Результатом їхньої праці став перший післявоєнний підручник з історії “По-ступ країни” (Куні-но аюмі くにのあゆみ) [Thakur 1995, 267, 269].

Текст підручника зазнав як критики (авторів звинувачували в приховуванні дея-ких фактів з історії японської агресії, дотриманні старих пропагандистських кліше, ігноруванні історії “простих” людей), так і підтримки (як новий прогресивний крок у трактуванні японської історії). Підручник використовувався до 1949 року [Thakur 1995, 271].

Після створення цього ще “анонімного” підручника під егідою Міністерства освіти і запровадження нової системи авторизації Іенага взявся за створення влас-ного авторського підручника під назвою “Нова історія Японії” (新日本史), який пройшов авторизацію в 1953 році. 1955 року він подав до Міністерства освіти по-вністю перероблену версію свого підручника, який був затверджений Міністер-ством освіти за умови, що автор внесе 216 виправлень у його текст.

Подані в 1956 і 1957 роках нові видання підручника також були авторизовані за умови внесення виправлень. З того часу починається історія юридичних позовів Іе-нага проти Міністерства освіти, яка була спричинена суперечностями між лівими поглядами і інтерпретаціями Іенага та правоконсервативною політикою Міністер-ства й уряду в цілому. Іенага виступав проти спроб “відбілювання” темних сторінок японської історії, тоді як його самого опоненти звинувачували в лівацьких погля-дах, надмірній критичності та відсутності будь-якого патріотизму.

У 1965 році Іенага подав позов проти японського уряду, вимагаючи визнати саму систему авторизації підручників неконституційною, але винесений у 1974 ро-ці після довгих слухань вердикт Токійського районного суду визнав її конституцій-ною. Це рішення після апеляції Іенага було підтримано Вищим токійським судом у 1986 році.

Другий позов Іенага, поданий у 1967 році, був спрямований проти Міністерства освіти. Перша судова інстанція частково задовольнила вимоги Іенага, зазначивши, що система авторизації (яп. кентей 検定) не має бути цензурою (яп. кен’ецу 検閲) і тому рішення Міністерства не авторизувати підручник Іенага без виправлень є по-рушенням принципу заборони на цензуру, але Верховний суд у 1982 році скасував це рішення.

Третій позов був поданий Іенага в 1984 році і також стосувався вимог щодо змін у новій версії його підручника. Зокрема, Міністерство вимагало замінити термін “вторгнення” (яп. сіряку 侵略) щодо дій японської армії в Китаї під час Другої сві-тової війни на термін “просування” (яп. сінсюцу 進出), а також замінити термін “нанкінська різанина” (Нанкін дайгякусацу 南京大虐殺) на “нанкінський інцидент” (Нанкін дзікен 南京事件), виключити опис дій “загону 731” та вбивства мешканців Окінави японськими солдатами. У вироку 1989 року суддя підтримав право уряду на авторизацію підручників, але зазначив, що якщо Міністерство освіти буде зло-вживати своїм правом й ігнорувати результати академічних досліджень, то процес авторизації може бути проголошений антиконституційним [Thakur 1995, 274–276].



Як зазначає дослідниця Кетлін Масальські, на момент винесення фінального вердикту Іенага і десятки тисяч його прихильників якщо не за законом, то де-факто вийшли переможцями в цьому протистоянні, оскільки всі найбільш широко вживані в 90-ті роки підручники історії подавали інформацію щодо нанкінської різанини, антияпонського руху опору в Кореї, примушення до самогубства мешканців Окіна-ви, “жінок для комфорту” і діяльності “загону 731”, що проводив жорстокі медичні експерименти над військовополоненими [Woods 2001].

Реакція правих на таку домінацію лівих історичних поглядів була дещо уповіль-неною – лише в 1986 році був сертифікований перший у післявоєнній Японії під-ручник з історії з явним націоналістичним забарвленням, який мав назву “Нова відібрана історія Японії” (新撰日本史). Але під шквалом критики з боку азійських сусідів Міністерство освіти пішло на безпрецедентний крок і наказало внести зміни в уже авторизований підручник. Це стосувалося перш за все опису анексії Кореї Японією, Японо-китайської війни та нанкінського інциденту [Thakur 1995, 276].

У 1996 році “праві” перейшли в наступ – вже згадуваний вище професор Фудзі-ока Нобукацу та його прибічники утворили “Товариство для створення нового під-ручника з історії” (新しい歴史教科書をつくる会), яке зараз очолює Нісіо Кандзі. У програмній заяві метою Товариства визначався “фундаментальний перегляд істо-ричної освіти й створення нового підручника історії”. У заяві йдеться про те, що іс-торія ХХ століття була вельми “турбулентною” (激しい) і Японія мала “напругу та тертя з іншими державами”, але завдяки “наполегливим зусиллям наших батьків, наших предків постала найбезпечніша у світі, багата сьогоднішня Японія”. На дум-ку авторів заяви, проблема полягає в тому, що в сучасних підручниках історії цей внесок і зусилля предків ігноруються і домінує негативна оцінка цього періоду: “...післявоєнна історична освіта забуває про культуру та традиції, які мають успадко-вувати японці, і веде до втрати японцями гордості, вона трактує японців як якихось злочинців, чиїм і синам, і онукам на роду написано продовжувати вибачатися. Піс-ля закінчення холодної війни ця мазохістська тенденція ще більше посилилася, а сучасні підручники історії подають як факти пропаганду колишніх ворожих країн. Підручник, який ми створимо, буде збалансовано описувати Японію, самосприй-няття японців та їхні особливості в контексті світової історії” [Цукурукай]. Тодіш-ній голова Товариства Нісіо Кандзі наполягає, що “історія повинна перестати розглядатися як суд, у якому історичні постаті та події минулого підлягають вине-сенню вироку” [Kanji 2001].

Новий підручник, який дістав просту назву “Новий підручник з історії”, був сер-тифікований Міністерством освіти у квітні 2001 року після внесення авторами на вимогу Міністерства 137 корекцій у його текст. Причому видавець, компанія “Фу-сося”, яка належить до тієї самої групи, що й найвпливовіша газета японських біз-несових кіл “Санкей сімбун”, пішла на незвичний крок і надрукувала величезний так званий “громадський”, загальнодоступний тираж нового підручника, який міг купити будь-хто просто як книжку з історії. На 1 червня 2001 року було надрукова-но 500 тисяч примірників цього підручника, і він миттєво став лідером продажів, очоливши рейтинг книжкових бестселерів [Ashby 2001].

У передмові до першого видання автори закликають учнів не застосовувати су-часні стандарти доброго й поганого до воєнного минулого Японії та утриматися від оцінки історичних подій з перспективи ХХІ століття. Підручник у цілому робить акцент на унікальності й цінності японської традиційної культури, критикує захід-ний імперіалізм і колоніальну політику в Азії та підкреслює вороже ставлення до Японії з боку Заходу в 1930-ті та 1940-ві роки.

Публікація цього підручника викликала хвилю протестів як у самій Японії, так і в Китаї та Кореї. Авторам підручника передусім закидали, що вони подають міф про заснування японської держави як історичний факт та представляють війни кін-ця ХІХ – першої половини ХХ століття як війни за звільнення Азії.



У 2002 році група вчених з різних країн світу підписала звернення, у якому засу-дила інтерпретацію історії в цьому підручнику, закидаючи авторам такі вади:

«Підручник легітимізує японську колонізацію Кореї з точки зору необхідності захисту японської безпеки та економічних інтересів. У ньому відведено мало місця для обговорення колоніальної політики Японії, репресій та експлуатації корейців і тайванців, які потерпали від колоніального правління упродовж десятиліть.

Він описує японське вторгнення в Китай та інші азіатські країни у 30-ті та 40-ві роки ХХ століття як “розширення фронту” або “просування”, уникаючи тер-міна “агресія”.

Ігноруючи великі людські втрати, яких зазнали країни, що були захоплені Япо-нією під час “Великої східноазійської війни”, та японське підкорення азіатських на-родів, він робить наголос на тому, що війна була спрямована на звільнення азіатських народів від (західної) колонізації.

Він деталізує воєнні злочини, скоєні силами союзників та нацистською Німеч-чиною, і при цьому практично ігнорує власне японські (наприклад, жорстокі екс-перименти з біологічної війни загону 731 та різанину китайського населення в Сінгапурі). У ньому згадується масова різанина в Нанкіні, але мінімізується її важливість через посилання на “сумнівні пункти” щодо цієї події. Повністю ігно-рується поневолення десятків тисяч “жінок для втіхи” як сексуальних рабинь япон-ських військових» [Appeal 2001].

У 2005 році з подібною спільною заявою виступило 11 наукових історичних то-вариств Японії. У ній, зокрема, зазначалося, що в цьому підручнику “не тільки ба-гато помилок, притаманних для початківців”, а й він ігнорує результати історичних досліджень та вільно інтерпретує на догоду своїй концепції історичні факти. У ці-лому автори заяви вбачають проблему в тому, що в підручнику лейтмотивом про-ходять “позитивне ставлення та виправдання дій Японії в минулій війні та коло-ніального панування, а також тенноцентризм та державоцентризм”. Автори заяви зазначають, що, якщо цей підручник буде прийнятий для освіти в японських шко-лах, японські школярі “будуть неспроможні збагнути мирні та дружні стосунки з Азією, у них сформується ізоляціоністська свідомість власної вищості, яка не змо-же не привести до формування ідей міжнародної ізоляції” [Рекісі кенкю 2005, 1–3].

Проте, незважаючи на цю критику, кількість шкіл, які обирають новий підруч-ник, невпинно зростає. Якщо у 2001 році за новим підручником навчалося лише 0,03 відсотка школярів, у 2006-му – 0,39 відсотка, то у 2015 році їхня кількість ви-росла до 6,3 відсотка [Kyodo 2001, Санкей 2015].

Важливо також зазначити те, що, незважаючи на малий відсоток шкіл, які без-посередньо користуються цим підручником, під його впливом, а також під впли-вом дискусій навколо нього автори інших підручників зняли або пом’якшили обвинувальні формулювання щодо контроверсійних подій. Наприклад, у 2002 році лише в трьох підручниках порушувалася тема “жінок для втіх”, і лише два підруч-ники вказувала кількість жертв нанкінської різанини. Із 7 підручників історії в 5 автори вирішили відмовитися від вживання терміна “примусова мобілізація” [Yoshida 2008, 10–11].

Всі викладені вище факти свідчать про те, що в Японії у сфері культури та полі-тики відбувається “правий поворот”, глибину і радикальність якого важко передба-чити. Й історичні інтерпретації, політика історичної пам’яті відіграють у цьому процесі надзвичайно важливу роль, формуючи майбутнє.

1 Термін, що використовується в японській та західній історіографії для позначення бо-йових дій від 1931 до 1945 р. за участю Японії.



література

Мединский Владимир. Интересная история // российская газета. Федеральный выпуск № 7311 (145). 04.07.2017. URL: https://www.rg.ru/2017/07/04/vladimir-medinskij-vpervye-ot-vechaet-kritikam-svoej-dissertacii.html (дата звернення: 14.12.2017).

Накорчевський А. А. Гуманітарне знання й освіта в Японії XVII–XXI ст. // східний світ, 2018, № 1.

Яковенко Н. Одна Кліо, дві історії // критика, 2002, № 12 (62).Appeal 2002. – International Scholars’ Appeal Concerning the 2002-Edition Japanese History

Textbooks. 2002. URL: http://space.geocities.jp/japanwarres/center/english/appeal1.html (дата звернення: 20.10.2017).

Ashby Janet. Controversial textbooks are big sellers for Fusosha // The Japan Times. Jul. 15, 2001. URL: https://www.japantimes.co.jp/culture/2001/07/15/books/book-reviews/controversial-textbooks-are-big-sellers-for-fusosha/#.Wl54IVT1Woh (дата звернення: 21.10.2017).

Boyd Carolyn P. The Politics of History and Memory in Democratic Spain // the annals of the American Academy of Political and Social Science. Vol. 617. 2008.

Buruma Ian. War Guilt, and the Difference Between Germany and Japan // the new york Times. Dec. 29, 1998. URL: http://www.nytimes.com/1998/12/29/opinion/war-guilt-and-the-dif-ference-between-germany-and-japan.html (дата звернення: 11.09.2017).

Fujioka Nobukatsu. Let’s Stop Apologizing // asiaweek. 2000. http://edition.cnn.com/ASIAN-OW/asiaweek/97/0314/nat4.html (дата звернення: 13.11.2017).

Futamura Madoka. War crimes tribunals and transitional Justice: the tokyo trial and the nuremberg legacy. New York, 2008.

Futamura Madoka. Japanese Societal Attitude towards the Tokyo Trial: From a Contemporary Perspective // beyond Victor’s Justice? the tokyo War crimes trial revisited / Edited by: Yuki Tanaka, Tim McCormack and Gerry Simpson. Leiden, 2011.

Gutman Yifat, Sodaro Amy, Brown Adam D. Introduction: Memory and the Future: Why a Change of Focus is Necessary // memory and the Future: transnational Politics, ethics and society / Edited by Gutman Yifat, Sodaro Amy and Brown Adam D. Houndmills, England, 2010.

Haberman Clyde. Nakasone, giving in, will shun shrine // the new york times. 1995. URL: http://www.nytimes.com/1985/10/10/world/nakasone-giving-in-will-shun-shrine.html (дата звер-нення: 01.12.2017).

High Peter B. the imperial screen: Japanese Film culture in the Fifteen years’ War, 1931–1945. Madison, 2003.

Igarashi Yoshikuni. Kamikaze Today: The Search for National Heroes in Contemporary Ja-pan // ruptured histories: war, memory, and the post–cold war in asia / Edited by Miyoshi Jager Sheila, Mitter Rana. Harvard, 2007.

Jauvert Vincent. Japon: la face cachée de Shinzo Abe // l’obs. 02 juin 2015. URL: https://www.nouvelobs.com/monde/20150521.OBS9364/japon-la-face-cachee-de-shinzo-abe.html (дата звернення: 10.11.2017).

Kanji Nishio. Restoring Common Sense to the Teaching of History // Japan echo, 2001, 33.Kyodo. 0.03% of junior high students to use disputed textbook // the Free library. Aug. 16

2001. URL: https://www.thefreelibrary.com/0.03%25+of+junior+high+students+to+use+disputed+textbook.-a078375128 (дата звернення: 14.11.2017).

Loo Tze M. Historical reconciliation in East Asia // inherited responsibility and historical reconciliation in east asia / Ed. by Jun-Hyeok Kwak and Melissa Noble. New York, 2013.

Onishi Norimitsu. Decades After War Trials, Japan Still Honors a Dissenting Judge // the new York Times. Aug. 31, 2007. URL: http://www.nytimes.com/2007/08/31/world/asia/31memo.html (дата звернення: 11.10.2017).

Pal Radhabinod. dissentient judgment of Justice Pal: international military tribunal for the Far East. Tokyo, 1999.

Saito Hiro. The Legacy of the Tokyo Trial // the history Problem: the Politics of War Commemoration in East Asia. Honolulu, 2017.

Sakamoto Rumi. “Will you go to war? Or will you stop being Japanese?” Nationalism and His-tory in Kobayashi Yoshinori’s Sensoron // The Asia-Pacific Journal. Vol. 6, Issue 1. 2008. URL: http://apjjf.org/-Rumi-SAKAMOTO/2632/article.html (дата звернення: 05.12.2017).



Sieg Linda. Japan’s Abe to push pacifist constitution reform after strong election win // reu-ters. October 23, 2017. URL: https://www.reuters.com/article/us-japan-election/japans-abe-to-push-pacifist-constitution-reform-after-strong-election-win-idUSKBN1CS0C3 (дата звернення: 06.12.2017).

Takenaka Akiko. Japanese Memories of the Asia-Pacific War: Analyzing the Revisionist Turn Post-1995 // the asia-Pacific Journal. Vol. 14, Issue 20, No. 8. 2016. URL: http://apjjf.org/2016/20/Takenaka.html (дата звернення: 05.12.2017).

Thakur Yoko H. History Textbook Reform in Allied Occupied Japan, 1945–52 // history of education Quarterly. Vol. 35, No. 3. 1995.

Wang Zheng. National Humiliation, History Education, and the Politics of Historical Memory: Patriotic Education Campaign in China // International Studies Quarterly. Vol. 52, No. 4. 2008.

Woods Masalski Kathleen. Examining the Japanese History Textbook Controversies // stan-ford University. November 2001. URL: https://spice.fsi.stanford.edu/docs/examining_the_japa-nese_history_textbook_controversies (дата звернення: 23.12.2017).

Wu Dunn Sheryl. Japanese Apology for War Is Welcomed and Criticized // the new york Times. 1995. URL: http://www.nytimes.com/1995/08/16/world/japanese-apology-for-war-is-wel-comed-and-criticized.html (дата звернення: 11.12.2017).

Yoshida Takashi. Historiography of the Asia-Pacific War in Japan // history Faculty Publica-tions. Paper 4. 2008. URL: http://scholarworks.wmich.edu/history_pubs/4 (дата звернення: 05.12.2017).

Yui Daizaburo. Between Pearl Harbour and Hiroshima / Nagasaki: Nationalism and memory in Japan and the United States // living with the bomb: american and Japanese cultural Conflicts in the Nuclear Age / Edited by Laura E. Hein and Mark Seldon. Armonk, NY, 1997.

Абе 2015. – 安倍晋三、内閣総理大臣談話. URL: https://www.kantei.go.jp/jp/97_abe/dis-cource/ 20150814danwa.html (дата звернення: 23.12.2017).

Дзімінто 2014. – 平成26年党運動方針. URL: https://www.jimin.jp/aboutus/convention/81/123389.html (дата звернення: 15.12.2017).

Ето 1989. – 江藤淳, 閉された言語空間-占領軍の検閲と戦後日本, 文藝春秋、東京.Йосіда 1995. – 吉田裕、日本人の戦争観―戦後史のなかの変容、岩波書店、東京.Місіма 1968. – 三島由紀夫、文化防衛論、新潮社、東京.Момбусьо. – 教科書Q&A. URL: http://www.mext.go.jp/a_menu/shotou/kyoukasho/010301.

htm#02 (дата звернення: 15.12.2017).Мотоя 2008. – 元谷外志雄、報道されない近現代史、産経新聞出版、東京.Мураяма 1995. – 村山富市, 戦後50周年の終戦記念日にあたって. URL: http://www.

mofa.go.jp/mofaj/press/danwa/07/dmu_0815.html (дата звернення: 15.12.2017).Ніппон кайгі. – 日本会議目指すもの. URL: http://www.nipponkaigi.org/about/mokuteki (дата

звернення: 13.11.2017).Окадзакі 2008. – 岡崎正道, 日本の左翼と右翼の源流、言語と文化·文学の諸相.Онодера. – 小野寺利孝, 戦後６０年、支える会１０周年これまでの歩みとこれから.

URL: http://www.suopei.jp/about/onodera.html (дата звернення: 05.12.2017).Рекісі кенкю 2005. – 歴史研究の現在と教科書問題。青木書店、東京.Санкей 2015. – ２８年度中学教科書　育鵬社、シェア伸ばす　公民１．４倍、歴史

１．６倍. URL: http://www.sankei.com/life/news/151031/lif1510310017-n1.html (дата звер-нення: 15.12.17).

Сента. – 日本の戦争責任資料センター. URL: http://space.geocities.jp/japanwarres/ (дата звернення: 07.12.2017).

Такахасі 2002. – 高橋哲哉、今日の〈歴史認識〉論争をめぐる状況と論点、〈歴史認識〉論争（思想読本）、作品社、東京.

Такемото 2016. – 竹本真希子、日本の平和博物館とヒバク情報、広島平和研究、 2016-03.

Тамогамі 2008. – 田母神俊雄, 日本は侵略国家であったのか. URL: http://seinensha.com/ronbun.pdf (дата звернення: 11.09.2017).

Фудзіока 1996. – 藤岡信勝、近現代史教育の改革 : 善玉·悪玉史観を超えて、明治図書出版、東京.

Цукурукай. – 趣意書. URL: http://www.tsukurukai.com/aboutus/syuisyo.htm (дата звернен-ня: 15.12.2017).



reFerencesMedinskiy Vladimir (2017), “Interesnaya istoriya”, Rossiyskaya gazeta, No. 7311 (145), avai-

lable at: https://www.rg.ru/2017/07/04/vladimir-medinskij-vpervye-otvechaet-kritikam-svoej-dis-sertacii.html (accessed December 14, 2017). (In Russian).

Nakorchevski A. A. (2018), “Humanitarne znannya y osvita v Yaponiyi XVII–XXI st.”, Shìd-nij svìt, No. 1, pp. 62–87. (In Ukrainian).

Yakovenko N. (2002), “Odna Klio, dvi istorii”, Krytyka, No. 12 (62), pp. 12–31. (In Ukrai-nian).

Appeal (2002), “International Scholars’ Appeal Concerning the 2002-Edition Japanese History Textbooks”, available at: http://space.geocities.jp/japanwarres/center/english/appeal1.html (ac-cessed October 20, 2017).

Ashby Janet (2001), “Controversial textbooks are big sellers for Fusosha”, in The Japan Times, available at: https://www.japantimes.co.jp/culture/2001/07/15/books/book-reviews/controversial-textbooks-are-big-sellers-for-fusosha/#.Wl54IVT1Woh (accessed October 21, 2017).

Boyd Carolyn P. (2008), “The Politics of History and Memory in Democratic Spain”, The An-nals of the American Academy of Political and Social Science, Vol. 617, pp. 133–148.

Buruma Ian (1998), “War Guilt, and the Difference Between Germany and Japan”, The New York Times, available at: www.nytimes.com/1998/12/29/opinion/war-guilt-and-the-difference-be-tween-germany-and-japan.html (accessed September 11, 2017).

Fujioka Nobukatsu (2000), “Let’s Stop Apologizing”, in Asiaweek, available at: http://edition.cnn.com/ASIANOW/asiaweek/97/0314/nat4.html (accessed November 13, 2017).

Futamura Madoka (2008), War Crimes Tribunals and Transitional Justice: The Tokyo Trial and the Nuremberg Legacy, Routledge, New York.

Futamura Madoka (2011), “Japanese Societal Attitude Towards the Tokyo Trial: From a Con-temporary Perspective”, in Yuki Tanaka, Tim McCormack and Gerry Simpson (Eds.), Beyond Vic-tor’s Justice? The Tokyo War Crimes Trial Revisited, Brill/Nijhoff, Leiden, pp. 35–53.

Gutman Yifat, Sodaro Amy and Brown Adam D. (2010), “Introduction: Memory and the Fu-ture: Why a Change of Focus is Necessary”, in Gutman Yifat, Sodaro Amy and Brown Adam D. (Eds.), Memory and the Future: Transnational Politics, Ethics and Society, Palgrave Macmillan, Houndmills, England, pp. 1–14.

Haberman Clyde (1995), “Nakasone, giving in, will shun shrine”, The New York Times, avail-able at: www.nytimes.com/1985/10/10/world/nakasone-giving-in-will-shun-shrine.html (accessed December 1, 2017).

High Peter B. (2003), The Imperial Screen: Japanese Film Culture in the Fifteen Years’ War, 1931–1945, University of Wisconsin Press. Madison.

Igarashi Yoshikuni (2007), “Kamikaze Today: The Search for National Heroes in Contempo-rary Japan”, in Jager Sheila Miyoshi and Mitter Rana (Eds.), War, Memory, and the Post-Cold War in Asia, Harvard University Press, Harvard, pp. 99–121.

Jauvert Vincent (2015), “Japon: la face cachée de Shinzo Abe”, L’Obs, available at: https://www.nouvelobs.com/monde/20150521.OBS9364/japon-la-face-cachee-de-shinzo-abe.html (ac-cessed November 10, 2017).

Kanji Nishio (2001), “Restoring Common Sense to the Teaching of History”, Japan Echo, 33.Kyodo (2001), “0.03% of junior high students to use disputed textbook”, The Free Library,

available at: https://www.thefreelibrary.com/0.03%25+of+junior+high+students+to+use+disputed+textbook.-a078375128 (accessed November 14, 2017).

Loo Tze M. (2013), “Historical reconciliation in East Asia”, in Inherited responsibility and historical reconciliation in East Asia, Jun-Hyeok Kwak and Melissa Noble (Eds.), Routledge, New York, pp. 81–99.

Onishi Norimitsu (2007), “Decades After War Trials, Japan Still Honors a Dissenting Judge”, The New York Times, available at: www.nytimes.com/2007/08/31/world/asia/31memo.html (ac-cessed October 11, 2017).

Pal Radhabinod (1999), Dissentient judgment of Justice Pal: International Military Tribunal for the Far East, Kokusho-kankokai, Tokyo.

Saito Hiro (2017), “The Legacy of the Tokyo Trial”, in Saito Hiro, The History Problem: The Politics of War Commemoration in East Asia, University of Hawai’i Press, Honolulu, pp. 129–154.



Sakamoto Rumi (2008), “ ‘Will you go to war? Or will you stop being Japanese?’ Nationalism and History in Kobayashi Yoshinori’s Sensoron”, The Asia-Pacific Journal, Vol. 6, Issue 1, avai-lable at: http://apjjf.org/-Rumi-SAKAMOTO/2632/article.html (accessed December 15, 2017).

Sieg Linda (2017), “Japan’s Abe to push pacifist constitution reform after strong election win”, Reuters, available at: https://www.reuters.com/article/us-japan-election/japans-abe-to-push-paci-fist-constitution-reform-after-strong-election-win-idUSKBN1CS0C3 (accessed December 6, 2017).

Takenaka Akiko (2016), “Japanese Memories of the Asia-Pacific War: Analyzing the Revi-sionist Turn Post-1995”, The Asia-Pacific Journal, Vol. 14, Issue 20, No. 8, available at: http://ap-jjf.org/2016/20/Takenaka.html (accessed December 5, 2017).

Thakur Yoko H. (1995), “History Textbook Reform in Allied Occupied Japan, 1945–52”, His-tory of Education Quarterly, Vol. 35, No. 3, pp. 261–278.

Wang Zheng (2008), “National Humiliation, History Education, and the Politics of Historical Memory: Patriotic Education Campaign in China”, International Studies Quarterly, Vol. 52, No. 4, pp. 783–806.

Woods Masalski Kathleen (2001), “Examining the Japanese History Textbook Controversies”, in Stanford University, available at: https://spice.fsi.stanford.edu/docs/examining_the_japanese_history_textbook_controversies (accessed December 23, 2017).

Wu Dunn Sheryl (1995), “Japanese Apology for War Is Welcomed and Criticized”, The New York Times, available at: www.nytimes.com/1995/08/16/world/japanese-apology-for-war-is-wel-comed-and-criticized.html (accessed December 11, 2017).

Yoshida Takashi (2008), “Historiography of the Asia-Pacific War in Japan”, in History Faculty Publications, Paper 4, available at: https://scholarworks.wmich.edu/history_pubs/4 (accessed De-cember 5, 2017).

Yui Daizaburo (1997), “Between Pearl Harbour and Hiroshima / Nagasaki: Nationalism and memory in Japan and the United States”, in Laura E. Hein and Mark Seldon (Eds.), Living with the Bomb: American and Japanese Cultural Conflicts in the Nuclear Age, M. E. Sharpe, Armonk, NY, pp. 52–72.

Abe Shinzo (2015), “Naikaku sori daijin danwa”, in Cabinet Public Relations Office, available at: https://www.kantei.go.jp/jp/97_abe/discource/20150814danwa.html (accessed December 23, 2017). (In Japanese).

JIminto (2014), “Heisei 26 nen to ubdo hoshin”, in The Liberal Democratic Party of Japan, available at: https://www.jimin.jp/aboutus/convention/81/123389.html (accessed December 15, 2017). (In Japanese).

Eto Jun (1998), Tozasareta gengo kukan. Senryogun-no ken’etsu to sengo nihon, Bungei shun-shu, Tokyo. (In Japanese).

Yoshida Yutaka (1995), Nihonji-no sensokan. Rekishi-no naka-no hen’yo, Iwanamishoten, To-kyo. (In Japanese).

MIshima Yukio (1968), Bunka boei ron, Shinchosha, Tokyo. (In Japanese).Mombusho, Kyokasho Q&A, available at: www.mext.go.jp/a_menu/shotou/kyoukasho/010301.

htm#02 (accessed December 15, 2017). (In Japanese).Motoya Toshio (2008), Hodo sarenai kingendaishi, Sankei shinbun shuppan, Tokyo. (In Japa-

nese).MurayamaTomiichi (1995), “Sengo 50 shunen-nj shusen kinenbi-ni atatte”, available at: www.

mofa.go.jp/mofaj/press/danwa/07/dmu_0815.html (accessed December 15, 2017). (In Japanese).“NIppon kaigi mezasu mono”, available at: www.nipponkaigi.org/about/mokuteki (accessed

November 13, 2017). (In Japanese).Okazaki Masamichi (2008), “Nihon-no sayo to uyo-no genryu”, in Gengo to bunka. Bungaku-

no shoos, pp. 105–119. (In Japanese).Onodera Toshitaka, “Sengo 60 nen, sasaeru ka 10 shunen kore made-no ayumi to kore kara”,

available at: www.suopei.jp/about/onodera.html (accessed December 5, 2017). (In Japanese).Rekishi kenkyu-no genzai to kyokasho mondai (2005), Aoki shoten, Tokyo. (In Japanese).Sankei (2015), “28 nendo chugaku kyokasho Fusosha, shea nobasu komin 1.4 bai, rekishi 1.6

bai”, available at: www.sankei.com/life/news/151031/lif1510310017-n1.html (accessed Decem-ber 15, 2017). (In Japanese).

Senta, Nihon-no senso sekinin shiryo senta, available at: http://space.geocities.jp/japanwarres/ (accessed December 7, 2017). (In Japanese).



Takahashi Tetsuya (2002), “Kyo-no 〈rekishi ninshiki〉 ronso-o meguru jokyo to ronten”, in 〈Rekishi ninshiki〉 ronso (shiso yomihon), Sakuhinsha, Tokyo, pp. 39–50. (In Japanese).

Takemoto Makiko (2016), Nihon-no heiwa hakubutsukan to hibaku joho, in Hiroshima heiwa kenkyu, pp. 91–103. (In Japanese).

Tamogami Toshio (2008), “Nihon wa shinryaku kokka de atta no ka”, available at: http://sein-ensha.com/ronbun.pdf (accessed September 11, 2017). (In Japanese).

Fujioka Nobukatsu (1996), Kingendaishi kyoiku-no kaikaku: zendama akudama-o koete, To-kyo. (In Japanese).

Tsukurukai Shuisho, available at: www.tsukurukai.com/aboutus/syuisyo.htm (accessed De-cember 15, 2017). (In Japanese).

Формування історичної пам’ятіщодо азійсько-тихоокеанської війни 1931–1945 рр.

та проблема її висвітлення в шкільних підручниках у сучасній японіїА. А. Накорчевський

У статті розглядається роль суспільної історичної пам’яті у створенні політичних націй та роль держави й суспільства в цілеспрямованому формуванні історичної пам’яті.

На прикладі Японії зазначається, що сучасне японське суспільство не дійшло єдиної думки щодо оцінки подій відносно недалекого минулого, пов’язаних передусім з роллю Японії в Азійсько-тихоокеанській війні 1931–1945 років. У статті підкреслюється, що од-нією з важливих причин, які стають на заваді досягненню суспільного консенсусу й фор-муванню спільної історичної пам’яті, є сприйняття впливовою частиною японської інте-лектуальної та політичної еліти результатів Токійського трибуналу як несправедливих.

Якщо відразу після оголошення вироку Токійського трибуналу японське суспільство в цілому прийняло його і в суспільній думці домінував “лівий” дискурс, який однозначно ба-чив провину Японії у веденні агресивної війни, то з 90-х років XX століття поступово від-бувається “правий” поворот.

На думку правих інтелектуалів і політиків, які здебільшого перебували до цього періоду на маргінесах, обвинувачення Японії у веденні агресивної війни є несправедливими, а за-киди щодо скоєння японськими військовими злочинів – тенденційними й перебільшеними.

Дискусії щодо цієї проблеми знаходять своє віддзеркалення і в боротьбі за зміст япон-ських шкільних підручників з історії, у яких до 90-х років домінували лише ліві погляди. Створений правими інтелектуалами підручник, який був офіційно авторизований Міністер-ством освіти та науки Японії у 2001 році, поступово набуває дедалі більшої популярності. “Правий поворот” у японській суспільній думці також знаходить своє віддзеркалення і в появі літературних творів, графічних новел та кінофільмів відповідного спрямування.

ключові слова: політика історичної пам’яті, Азійсько-тихоокеанська війна, підручник, історія, Міжнародний військовий трибунал для Далекого Сходу, Японія

Формирование исторической памятиоб азиатско-тихоокеанской войне 1931–1945 гг.

и проблема ее освещения в школьных учебниках в современной японииА. А. Накорчевский

В статье рассматривается роль общественной исторической памяти в создании полити-ческих наций, а также роль государства и общества в целенаправленном формировании исторической памяти.

На примере Японии отмечается, что современное японское общество не достигло еди-ного мнения относительно оценки событий сравнительно недавнего прошлого, связанных, прежде всего, с ролью Японии в Азиатско-тихоокеанской войне 1931–1945 годов.

В статье подчеркивается, что одной из важных причин, препятствующих достижению общественного консенсуса и формированию общей исторической памяти, является крити-ческое отношение влиятельной части японской интеллектуальной и политической элиты к результатам Токийского трибунала.

Если сразу после оглашения приговора Токийского трибунала японское общество в це-лом приняло его и в общественном мнении доминировал “левый” дискурс, который одно-значно видел вину Японии в ведении агрессивной войны, то начиная с 90-х годов ХХ века постепенно происходит “правый” поворот.



По мнению правых интеллектуалов и политиков, которые по большей части находились до этого периода в маргинальном положении, обвинения Японии в ведении агрессивной войны являются несправедливыми, а упреки в совершении японскими военными преступ-лений – тенденциозными и преувеличенными.

Общественные дискуссии по этой проблеме находят свое отражение и в борьбе за со-держание японских школьных учебников по истории, в которых до 90-х годов доминирова-ли исключительно левые взгляды. Созданный правыми интеллектуалами учебник, который был официально авторизован Министерством образования и науки Японии в 2001 году, постепенно приобретает все большую популярность. “Правый поворот” в японской обще-ственной мысли также находит свое отражение и в появлении литературных произведений, графических новелл и кинофильмов соответствующего направления.

ключевые слова: политика исторической памяти, Азиатско-тихоокеанская война, учеб-ник, история, Международный военный трибунал для Дальнего Востока, Япония

Стаття надійшла до редакції 21.01.2018

issn 1682-5268 · 2018-07-06 · азійсько-тихоокеанська війна і...

Documents