Над котлованами

центральних кварталівЛьвова, на південно-

західному узгір’ї містависочить монументальна архітектурна споруда—

Собор святого Юра, розташований на площісвятого Юра № 5.

Уже в княжу епоху тут знаходився

великий монастир з дерев’яною

церквою. У 1340 році він був

зруйнований польськими феодалами

і знову відбудований монахами.

Згодом, у 1363 році, розпочато

будівництво нової, кам’яної церкви

за проектом архітектора Дорінга.

Закінчена вона була у XV ст. і мала

візантійську центробазилічну

тридільну конструкцію. В 1744 р. ця

будова була розібрана, і на її місці

розпочато будівництво сучасного

собору, який являє собою

найбагатший український

архітектурний пам’ятник у стилі

барокко, його архітектор — Бернард

Меретіні.

Однією з перешкод на шляху радянізації західноукраїнських земель партійно-державне керівництво вважало існування Українськоїгреко-католицької церкви (УГКЦ), яка була носієм українськоїнаціональної ідеї, могутнім фактором впливу на самосвідомістьнаселення західних теренів України, помітним явищем не лише в

релігійному, а й у суспільно-політичному житті регіону.

Сценарій розчинення УГКЦ в структурі РПЦ шляхом так званого

возз'єднання почав утілюватися в життя у квітні 1945 p., коли

республіканські газети, журнали, радіо розпочали кампаніюдискредитації Церкви, звинувачуючи її в підпорядкованості

«профашистському» Ватикану, в ідейній та моральній підтримці«буржуазно-націоналістичного підпілля».

Після низки викривальнихстатей та промов 11 квітня 1945

р. у Львові, Станіславі (теперІвано-Франківськ) і Тернополірозпочались арешти єпископів

та духовенства, що не побажали здійснити

«добровільний перехід» у лоно

Російської православноїцеркви. За ґратами опинилисьусі ієрархи УГКЦ на чолі з митрополитом Йосифом

Сліпим.

Прагнення надати правового

оформлення форсованомуоправославленню краю спонукало

сталінський режим 28 травня 1945 р. у

Львові утворити Центральнуініціативну групу з возз'єднання

Української греко-католицької церкви з Православною. До цієї групи увійшлистероризовані владою священики

УГКЦ Г. Костельник, А. Пельвецький,

М. Мельник, які в листі до РаднаркомуУРСР висловили бажання розірватиунію з Римом та приєднатися до РПЦ.

Антоній (Пельвецький)

8—10 березня 1946 р. ініціативнагрупа на чолі з Гавриїлом

Костельником у храмі Святого

Юра у Львові скликала Собор, на якому 216 делегатів та 19 мирян

ухвалили постанову про

саморозпуск УГКЦ.

У перший день собору, 8 березня 1946 року, простим

голосуванням, без будь-якого обговорення, булозатверджено ухвалу, основними положеннями якоїбуло:

1. Анулювати постанови Берестейської унії з 1596 р.

2. Відірватися від римської (папської) Церкви.

3. Повернутися до прадідівської православної віри.

4. Возз'єднатися із «Всеруською Православною

Церквою в Радянському Союзі».

Унаслідок насильницького витіснення УГКЦ іззахідноукраїнських земель було закрито або перейменовано на православні 3040 греко-католицьких парафій, 2959 храмів, 48

монастирів, ліквідовано Богословську греко-католицьку академію,

дві семінарії, 9900 нижчих та 380 середніх католицьких шкіл.

Упродовж 1946—1950 pp. репресій зазнали 344 діячі культу, з якихна грудень 1956 р. з таборів повернулося 267 осіб. Майже 20 роківвідбував покарання в радянських концтаборах митрополит Й.

Сліпий, який вийшов на волю 26 січня 1963 р. завдякиклопотанню Ватикану перед урядом СРСР, після чого виїхав до

Рима.