Cерію засновано 1989 р.

Редакційна колегія:

ББК 63.3 (2Ук) Г9І

П. С. СОХАНЬ (голова), С. I. БІЛОКІНЬ,

Г. В. БОРЯК (відповідальний секретар, Г. ГРАБОВИЧ, Я. Р. ДАШКЕВИЧ,

О. ПРІЦАК, Ф. СИСИН, В. А. СМОЛІЙ (заступник голови),

Ф. П. ШЕВЧЕНКО

Затверджено до друку вченою радою Інституту історії України АН України

Репринтне видання

Редакція видань історично-культурної спадщини України

Редактор Т. К. Хорунжа

Адаптація до сучасного українського правопису – Мірошниченко Микола Петрович

Грушевський М. С.

Г91 Історія України-Русі: В 11 т., 12 кн. / Редкол.: П. С. Со-

хань (голова) та ін,— К.: Наук, думка, 1992.—

(Пам’ятки іст. думки України). — ІSBN 5-12-002468-8.

Т. 2.— 1992.— 640 с.

ІSВN 5-12-002470-Х (в опр.): 100 000 пр.

У другому томі аналізується міжнародне становище, політичний та

економічний розвиток Київської держави, окремих її земель — Київської,

Турово-Пінської, Чернігівської, Переяславської, Волині, Побужжя, Гали-

чини, Угорської Русі, а також Степу в XI — ХІІІ ст.

Для істориків, археологів, етнографів, філологів, усіх зацікавлених

рідною минувшиною.

0503020200-101ББК 63.3 (2Ук)

Гпередплатне

221-92

ISВN 5-12-002470-Х (т. 2)

ІSВN 5-І2-002468-8

МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ

ІСТОРІЯ

УКРАЇНИ-РУСІ

ТОМ II

ХІ – ХІІІ ст.

ВИДАННЯ ДРУГЕ, РОЗШИРЕНЕ

У ЛЬВОВІ, 1905

НАКЛАДОМ АВТОРА

З друкарні Наукового Товариства імені Шевченка

під зарядом К. Беднарського

Цей другий том Історії України-Русі складається в двох частин. Перша (глави І—ІІІ) подає історію розкладу і занепаду Київської держави, аж до пов-ного ослаблення державного життя в Київщині в середині XIII ст. Друга ча-стина містить спеціальні огляди українських земель за XI—XIII віки, їх місце-вої історії і життя (глави IV—VI), та історію чорноморських степів, що стоїть в різних, досить тісних зв’язках з історією України (гл. VIII). Історія Галицько - Волинської держави XIII—XIV в., що була політичною і культурною спадко-ємницею Київської і протягнула самостійне державне життя українсько-русь-ких земель ще на століття після занепаду Києва, та огляд життя східної Укра-їни за століття, від середини XIII до середини XIV ст., входять до третього то-му, так само. і загальні огляди суспільно-політичного устрою та культурного життя і побуту українських земель з часів самостійного державного життя.

У порівнянні з першим виданням, що вийшло з кінцем 1899 р., друге ви-даннє цього тому має деякі відмінності і з формального боку, і щодо свого змі-сту. Для більшої одноцільності переніс я до цього тому огляди західних укра-їнських земель, що в першому виданні містилися в томі третьому; окрім того, як взагалі в цьому другому виданні, перенесені під текст всі поменші нотки, (зноски) в першому виданні подані після тексту. Окрім загальної ревізії тексту, розширено його введенням подробиць, характеристичних для сучасних відносин і життя. Для перегляду додано наприкінці реєстр київських князів. Додано новішу літературу і згадано важливіші результати її. Їх справді не ба-гато — історія Київської держави мало студіюється останніми часами; те що я від себе міг нового принести до цієї книги - теж переважно належить до друго-рядних деталей.

Прошу зважати на друкарські похибки, вказані в кінці книги.

У Львові, березень 1905 р.

І.

Ярослав

У попередній частині цієї праці я оглянув процес утворення давньої Руської, Київської держави. Часи Володимира Святого, та Великого, були кульмінаційною точкою цього процесу будови, завершенням, так би мовити - його механічної еволюції, його зросту. Процес, який в протилежність цьому механічному процесу можна б назвати хімічним - що все вводив у склад і життя київських провінцій вироблені еволюцією Київської держави норми і явища політичні, суспільні, правні, культурні - цей внутрішній процес протягом подальших століть розвивався ще сильніше, ще інтенсивніше. Цей час, особливо XI-XII ст., то час найбільшого розвою київського князівсько - дружинного устрою в окремих землях, час найбільш інтенсивного політичного життя, час розквіту староруської культури, мистецтва, письменства, виплеканого Києвом. Але сам державний організм, очевидно, слабнув і занепадав: слабли його внутрішні зв'язки, його життєва енергія і екстенсивна сила. Розпочинається процес розкладу цієї державної будови, такий же повільний, як і процес створення, з такими ж періодами ослаблення, коли цей розкладовий процес сповільнювався або наче і переривався. З такими періодами застою та перервами протягнувся він майже цілі два століття.

Два головні моменти зазначаються в цьому процесі. Перший - це відо-кремлення окремих земель давньої Руської держави та ослаблення зв'язків між ними. Другий - ослаблення самого її політичного центра - Києва. В цих напря-мах агонія давньої Руської держави закінчилася повністю вже в середині ХІІІ ст., але завдяки сформуванню в українсько-руських землях нового політичного центра, що притягнув до себе західну частину її земель

-1-

(Галицько-волинська держава), державне життя на Україні продовжувалося ще на століття довше.

Застої чи перерви в цьому процесі розкладу робилися внаслідок більш або менш щасливих змагань окремих членів київської княжої династії до відновлення давньої державної системи, залежності давніх провінцій від Києва. Ці змагання протягом більш як століття від смерті Володимира затримують або звільняють цей процес розкладу і занепаду Київської держави. Але повернути її назад, до відносин часів Володимира не вдавалося - як взагалі не вдаються такі змагання повернути назад колесо історичної еволюції.

На початку цього періоду стоїть власне така особа - кн. Ярослав, що зміг майже в цілості відновити державу свого батька і удержати її в своїх руках протягом досить довгого часу. Але і його князювання, коли дивитися на нього в зв'язку цілого процесу, було тільки періодом реакції, перерви, застою в тому процесі розкладу. Нагадуючи дуже близько часи Володимира, князювання Ярослава було вже ослабленою копією їх. Це був проблиск енергії, сильний, визначний тому, що ще сам процес розкладу був у початках - але з тим усім часи Ярослава входили вже в часи розкладу і занепаду старої Київської держави.

--------------

Як то часто бувало з такими славними будівничими держав і „збирачами земель“, Володимир цілий вік попрацювавши навколо відбудування і зміц-нення розсипаної руської державної храмини, нічого не зробив, щоб забезпе-чити її від нової розсипки після своєї смерті. Династичний зв'язок, покладений в основу державної системи, хоч вносив певну органічну єдність в цю систему, далеко не забезпечував її політичної одностайності. В цьому мав нагоду переконатись і сам Володимир. Наші джерела зберегли нам два факти: син Володимира, Святополк туровський в спілці з тестем Болеславом в. кн. Польським, готував повстання проти батька, але Володимир завчасу довідався, ув'язнив сина і тримав його потім біля себе. Другий син, Ярослав новгородський, вийшов із послушності батькові, перестав платити річну данину до Києва та почав стягати війська для боротьби з батьком. Володимир помер серед приготувань до походу на неслухняного сина - „Богъ не дасть

-2-

дьяволу радости“, каже літописець1, а обидва ці Володимировичі, очевидно - найбільш енергійні і амбітні між братами, слідом виступили кандидатами на роль свого батька - збирачами батьківських земель і претендентами на київський стіл. Не задовольнившись підручним становищем при батьку, ще менш могли вони помиритись із другорядною роллю при котрімсь із своїх братів, і так виникає кривава усобиця у Володимирській династії зараз же після його смерті.

Хвороба застала Володимира серед планів походу на Ярослава. Він був іще не старий, але хвороба скрутила його, видно, сильно, так що він покликав собі до Києва одного з молодших синів - Бориса з Ростова. Джерела наші просто згадують, що перед смертю Володимира Борис був у Києві, але маючи свою власну волость, Борис, очевидно, з’явивсь у Києві не випадково, а на поклик батька. Це покликання можна б розуміти на двоє: або Володимир навмисно покликав собі до помочі одного з молодших синів, щоб з тим не в'язати справи наступства на київському столі, або - зневірившись у старших синах, задумав дати київський стіл власне цьому молодшому, і прикликав його, щоб передати йому Київ після себе. Останнє здається більш правдоподібним з огляду на те, що Бориса вважали у Києві кандидатом на батьківський стіл, та мабуть і сам він так дивився на себе. Але в такім разі Володимир дуже зле приготував ґрунт своєму спадкоємцю, та й взагалі лишив справу київського стола в якнайнепевнішому стані.

Володимир помер 15 липня 1015 р., очевидно - зовсім несподівано не тільки для себе самого, а й для свого двора. Його правдоподібний обранець і наступник Борис якраз висланий був з Києва на печенігів, що як доносили, прийшли в пограничні, переяславські землі; вислав його туди батько. В Києві натомість перебував Святополк, притриманий батьком. Таким чином на мо-мент смерті Володимира в руках Бориса було київське військо - „дружина і вої“, як пише Нестор - разом 8000, а сам Київ у руках Святополка. Ситуація, як бачимо, була дуже непевна.

Події після смерті Володимира описані в двох агіографічних творах: Несторовім „Чтению о житии и погублении блаженную страстотерпцю Бориса и ГлЪба“ і в анонімному „Сказанию страстотерпцю святую мученику Бориса и ГлЪба“ (автором його зви-

1Іпат. с. 90.

-3-

чайно вважають мніха Якова)1; з останнім безперечно стоїть в зв'язку опові-дання Початкового літопису - переважно думають, що літописець використав це анонімне Сказаніє, хоч ці відносини лишаються все ще не цілком ясними1. Обидва твори написані дуже шаблонно, особливо Нестерове; обидва мають на меті змалювати Бориса і Гліба ідеалами християнської покори і незлобності, відповідно загальному, канонізованому погляду на них. В 2-ій половині XI ст., серед боротьби князів, і зокрема молодших - „ізгоїв“ із старшими, суспільність ідеалізувала Святополкових братів, як приклад для пізніших княжих генерацій; егоїстично ставши на стороні спокою, себто на стороні старших князів, beatorum роssidentium (хоч молодші переважно мали правду на своїй стороні), суспільність поставила політичним ідеалом покору молодших князів старшим і втіленням її зробила Бориса і Гліба. З цією тенденцією змалювали їх історію і Нестор, і т. зв. Яків, і замість живих осіб дали нам манекени. Не кажучи вже за зовсім мертву, видуману фігуру Гліба, поступування Бориса вийшло теж ненатуральним, не живим, і навіть не надто християнським; він відразу предчуває (не знати з чого) смерть від Святополка, і в якійсь фаталістичній безпорадності жде її, тішачись перспективою мучеництва. На наше щастя, агіограф сам не витримує свого малюнка, і подекуди виступають з нього подробиці живих подій і людей; я спинюсь тому на цих оповіданнях трохи більше.

Один варіант оповідання вносить непевність у двірську ситуацію в мо-мент смерті Володимира. Смерть Володимира на разі затаїли; т. зв. Яків каже, що це вчинив Святополк, літопис - що вчинили це двірські кола з огляду власне на Святополка, що тоді якраз був у Києві. Авторитет обох звісток

1Видані Срезневським 1860 р. н. т. Сказанія о св. БорисЪ и ГлебЪ, з кодексу XIV ст. Нестерове Чтеніє з кодексу ХІІ ст. видав Бодянський в Чтеніях Московських 1859 т. І, і осібно, „Сказаніє“ т. зв. Якова там же 1870 т. І, нове видання там же 1879, II. Літературу авторства мніха Якова див. в І т. Історії с. 549.

-4-

майже однаковий при теперішньому стані наших відомостей1, але літописна версія має більш фактичної правдоподібності за собою: Святополк, що в ролі політичного арештанта перебував у Київщині, не міг бути таким паном ситу-ації на Володимировому дворі, щоб у момент смерті батька розпоряджатися на нім. А літописна версія значить, що двір Володимира був супротивним Свято-полку; чи якраз був на стороні Бориса - не знати, але це дуже правдоподібно, коли київська дружина вважала Бориса кандидатом на київський стіл. Дуже правдоподібно, що його взагалі вважали батьківським обранцем.

Але приховати смерть Володимира, щоб вигадати час для Бориса, можна було дуже недовго. Вість відразу рознеслася, Володимира тоді вивезли до церкви, а Святополк зараз оголосив себе київським князем. З київських міст він мав якісь спеціальні впливи у Вишгороді; досить правдоподібний здогад, що батько міг його там посадити, випустивши з в'язницi. Вишгородські бояри, чи „боярцi“, як згорда прозиває їх київський літописець, заявили Святополку свою повну відданіcть, і серед них він вибрав потім убійників Бориса. Потайки порозумівшись з вишгородцями, Святополк явно каптував (?) собі киян, роз-даючи їм дарунки - з батьківської скарбниці, „отча богатства“, „овЪмь корьзна, а другим кунами, и роздая множьство“2. Але кияни поводилися з резервою (?), з огляду на те, що військо було з Борисом: „яко братья ихъ быша с Борисомъ“; очевидно - Бориса вважали претендентом. Так на нього дивилось і військо: по літопису, батькова дружина, довідавшись про смерть Володимира, заохочувала Бориса йти на Київ: „се дружина у тебе отня и вои; поиди, сяди в КыевЪ на столЪ отнЪ“.

Вість про смерть Володимира наздогнала Бориса, коли він повертався з походу: печенігів він не знайшов3. Святополк слідом

1Навіть прийнявши, що в літопис увійшли відомості Сказанія, можемо припустити в літописному варіанті свідому поправку. В усіх редакціях літопису маємо цей варіант.

2Ми маємо про це дві згадки. Одна в Сказанії і в літопису, в оповіданні перед вбивством Бориса. Друга є в літопису тільки, перед походом Ярослава - вона більш детальна, але амп-ліфікує слова Сказанія: Святополкь же окаяньныи нача княжити в Кыеве (с. 60), що повто-рюються в обох разах; очевидно, це тільки дублет спільної звістки Сказанія і літопису про каптування (?) киян.

3Нестор каже, що вони завернули, почувши про похід Бориса (с. 12), але фраза дуже ри-торична і тому не конче певна.

-5-

дав йому знати про своє князівство (княжі справи, М.М.), заявляв охоту бути в згоді з Борисом і причинити щось до його волості. „Лестно, а не истину гла-голаше“, пояснює Сказаніє; але це не знати: план вбивства міг у Святополка бути, але не конче, і його могли викликати тільки подальші події, а спочатку міг він і щиро бажати компромісу2.

Борис, повертаючись, став з військом біля Переяслава на р. Альті, день їзди від Києва. Це стояння на Альті, що тривало кілька днів3, у такій грізній ситуації, під Києвом, мусило, розуміється, дуже занепокоїти Святополка. Ко-ли супроти проголошення князем Святополка та пропозицій, зроблених ним Борису, цей ані не поспішав до Святополка до Києва, ані їхав додому - до Ро-стова, а стояв з військом під Києвом, то це може мати тільки одно значення - що він не хотів капітулювати перед Святополком, і це досить тяжко узгодити з тим смиренним настроєм, який надають Борису агіографічні писання. Автор Сказанія, що попробував психологічно умотивувати поводження Бориса, зустрівся з цією трудністю і досить сильно заплутався в своїй психології: Борис не хоче йти до Києва, боячись, що може підпасти намовам і повстати на Святополка; військо полишило його, коли він не згодивсь іти на Святополка, і він лишився сам з отроками - чекати вбивць від Святополка3. Найбільш простим і натуральним поясненням було б, — що Борис, маючи військо в руках, не хотів миритися з князівством Святополка, як з довершеним фактом, але й не відважився йти просто на Київ. Тим часом військо, чи то зневірившись в здібностях свого проводиря, чи то скаптоване (?) Святополком, полишило Бо-риса, і коли він зістався з самим своїм двором, Святополк наслав убивць на цього небезпечного претендента, і вони покінчили з ним. Це вбивство Бориса сталося на десятий день після смерті Володимира.

Покінчивши з Борисом, Святополк те ж саме зробив з Глібом князем муромським і Святославом, князем древлянським. Гліба вбито під Смоленсь-ком, Святослава по дорозі в Угорщину, десь

1У Нестора Святополк ще за життя Володимира задумує вбити Бориса, але це, розуміється, звичайне згущення фарб.

2Володимир помер 15 липня, Бориса вбито 24; вість про смерть Володимира одержав він вже повертаючись з походу, і на Альту міг прибути вже 17—18. Дати смерті Бориса і Гліба подані згідно у Нестора і т. зв. Якова (17, 20, 52, 58) і сходяться з днями тижнів, поданими в них; правдоподібно, вони оперті на церковні записки і не мають в собі нічого непевного.

3Вид. Срезневського с. 45.

-6-

біля Карпат1. Літопис надає Святополку план перебити всіх братів: яко избью всю братью мою и приму власть Рускую единъ2. Але чи був у нього дійсно такий турецький план, цього з певністю сказати не можна. Подібно як вище пояснили ми смерть Бориса його претензіями на київський стіл (а щонаймен-ше - можна говорити напевно про підозріння Святополка про такі претензії), можна і смерть Гліба та Святослава пояснити спеціальними причинами. Гліб був рідний брат Бориса - від одної матері, було їх тільки два, він, отже, був найближчим месником за смерть брата; що він робив у Смоленську, де його вбито, не знати (пояснення, які дають нам джерела, нічого не варті)3, але може щось і робив таке, що могло Святoполка привести до вбивства. Вбито Гліба вже згодом — через шість тижнів після смерті Бориса. Щодо Святослава, то він був сусідом Святополка в його давнім Туровськім князівстві, міг мати відтоді окремі рахунки з ним, а тепер був сусідом київської волості Святополка, і Святополку міг заважати цей близький сусід так само, як завадив Олег його стрию Ярополку. Хто те, зрештою, знає, що могла значити і ця втеча Святослава до угорського короля. У всякому разі це востаннє Древлянська земля була прилучена до Києва, більше її не відділяно в осібний уділ: очевидно, це було занадто невигідно для Києва.

Хоч ми не маємо права визнати за Святополком того турецького плану,

який надає йому літопис - порізати всіх братів,

1Про традицію місцеву (з-під Гребенова, на верхів'ях Опора, де має тепер бути ур. Святословіє, потік Святославчик і могила „якогось Святослава“) див. в книжечці К. Устіановича Три цікаві загадки, Чернівці 1902, с. 72 і далі.

2Іпат. с. 98.

3Тут є дві версії. По т. зв. Якову і літопису Святополк покликав Гліба до Києва, що, мов-ляв, батько хворий, і Гліб поїхав з Мурома Волгою, потім на Смоленськ — до Києва (марш-рут не дуже натуральний!), і тут під Смоленськом його вбили. По Нестору Гліб був при ба-тьку, але довідавшись про замисли Святополка на Бориса, втік на «полунощшыя страны, сущю иному тамо брату святому» (с. 11), але Святополк послав навзогін убійників, і ті «въслЪдовавши въ кораблеци борзы, гнаша по святемъ ГлЪбЪ дни многы» (с. 17) а наздо-гнавши, вбили 5 вересня. Ця різниця показує, що власне про обставини Глібової смерті в 2-й пол. ХІ ст. нічого не знали крім того, що його вбили біля Смоленська, і то 5 вересня. А ця дата – шість тижнів після смерті Бориса, не узгоджується з обома поясненнями: задовго це і для дороги з Мурома перед вістю про смерть Володимира, і для втечі з Києва. Що ж робив Гліб той час, і для чого опинивсь він у Смоленську, на це можна відповідати тільки різними здогадами — нпр. про його план помсти за брата, боротьби з Святополком, і т. п. .

-7-

щоб опанувати всю Руську землю, зате нема причин заперечити цього остан-нього: охоти злучити в своїх руках всі батьківські волості та відбудувати Руську державу, що розділилась тепер знову на кілька самостійних князівств. Це значило тільки повторити роботу батька - Володимира; ця ідея висіла в повітрі, і кожний енергійний син свого батька мусив її мати. Святополк після смерті батька опанував разом з Києвом мабуть і всю Сіверщину (Чернігів і Переяслав), повернув собі Туровську волость (коли вона була відобрана у нього), після смерті Святослава здобув Древлянську землю, після Бориса і Гліба - східні волості Оки і Волги. Може бути, що прилучив він іще якісь волості, котрі кількома роками пізніше бачимо без князів: так безперечно вже 1008 р. була без князя і певно належала до Києва Володимирська волость (Волинь і західні краї); невідомо коли прилучено до Києва Смоленськ (може у зв'язку з вбивством Гліба?). У всякому разі у руках Святополка була вже добра половина батьківських земель, і цей успіх, розуміється, мусив тільки заохотити його до подальшого „збирання“ земель. І це, треба сказати, що не зважаючи на занадто вже прості способи цього збирання, якби Святополку вдалося довести свій план до кінця, суспільність би певно помирилася з ним і забула б ці способи, як забувала не раз пізніше і раніше, а перейнявши батьківську політику протегування церкви, знайшов би Святополк собі місце між іншими „христолюбцями“. Але плани його не справдилися, щасливий противник перейняв роль христолюбця, канонізацією Бориса і Гліба запечатав політичні злочини Святополка, і цьому останньому на долю залишилась назва „окаянного“ (проклятого), Каїна, та перекази, що його гнала скрізь манія переслідування, і що з могили його йде тяжкий сморід „до сихъ дний“, — „се же Богъ показа на показание княземь рускимъ, да аще сице же створять, се слышавше, ту же казнь приимуть“1.

Противником Святополка виступив Ярослав. Смерть Володимира за-стала його серед приготувань до війни з батьком: він спровадив собі варязьке військо і, очевидно, не сподівався, що хвороба батька буде останньою. Розумі-ється, сама вже звістка про смерть Володимира повинна була розбудити у цьому властолюбному князеві охоту до батьківського стола. Але слідом за нею приходили вісті про смерть Бориса, Гліба, Святослава, і вони могли тільки

1 Іпат. с. 102.

-8-

іще більше роздражнювати в Ярославі охоту поборотися з неперебірливим „збирачем“1.

Та вісті про смерть Володимира і смерть братів застали Ярослава серед досить крутих обставин: саме тоді новгородці зробили були повстання та по-били щось трохи Ярославових варягів, і Ярослав завдав криваву баню „наро-читим мужам“ цього повстання. Тим часом тепер треба було готувати сили для боротьби з Святополком, і цей конфлікт був дуже недоречним. Ярослав поста-рався помиритись з новгородською громадою, і це йому дійсно вдалося: новго-родці підтримали Ярослава в його боротьбі з братом дуже енергійно. Які тут були мотиви, трудно вгадати; могли це бути надії на багату заплату з київської здобичі і контрибуцій, або обіцянка уступок у місцевій новгородській управі, чи ще щось інше. Досить, що новгородці не тільки взяли участь у цьому поході Ярослава на Святополка, але і пізніше, коли Святополк з Болеславом вигнали Ярослава з Києва, Новгород не тільки зібрав нове військо, але й наклав на себе контрибуцію, аби найняти варягів2.

1По Сказанію Ярослав довідався від сестри Предслави одночасно про смерть батька і про вбивство Бориса: „отець ти умерль, а Святополкъ ти сЪдить в КыевЪ, убивъ Бориса, а на ГлЪба послалъ“ (с. 60), а по деяких версіях літопису - і про смерть обох братів: „отецъ ти умерлъ, а братья ти избиєна“ (1 Новг. с. 82). Останнє - тільки недокладна, зовсім неможлива парафраза Сказанія (його варіант задержався у північній редакції і деяких південних — Хлєбнік. і Погод.); але й оповідання Сказанія зовсім неправдоподібне: при жвавих зносинах Києва з „верхніми“ землями не можна припустити, щоб до Ярослава дійшла разом вість про смерть батька і брата, розділену десятьма днями, а тим більше - і про вислання убійників на Гліба. Очевидно, оповідання втратило вже хронологічну перспективу подій, і його деталі в цьому не можна брати дуже серйозно.

-9-

Ярослав вибрався на Святополка не скорше, як на весну 1016 р. Ішов з новгородським військом і варязьким полком1. Святополк ужив для помочі печенізьку орду (це перший відомий нам факт такого використання тюркських орд). Війська зійшлися на Дніпрі під Любечем і довго стояли нерішуче (по літопису - аж три місяці!) 2, аж почалися приморозки, і вода почала замерзати. Нарешті Ярослав відважився перейти Дніпро проти ворога: переказ, збережений у Сказанні і в літопису оповідає, що новгородці були роздратовані глузуваннями ворогів, що прозивали їх теслями, а новгородський переказ додає, що Ярослав мав шпигунів у Святополковому таборі, і ті під той час дали йому знати, що прийшов добрий час для нападу. Напад вдався. Позиція Святополка була невигідна. Печенізька орда була відрізана від його війська, і завзята, кривава битва закінчилась перемогою Ярослава.

Сказання каже, ще Святополк після Любецької битви подався до свого тестя і союзника - Болеслава польського, а Ярослав просто „сЪде в Кыеве на столЪ отни“. Але в одній з версій Найдавнішого літопису Святополк втікає насамперед до печенігів, і в літописних компіляціях ми дійсно маємо під най-ближчим роком (1018 р.) звістку, що печеніги приходили під Київ, уже за па-нування в ньому Ярослава, але цілоденна битва закінчилась перемогою Яро-слава3. Хоч ця цілоденна подробиця дуже на-

1…головні моменти новгородської конституції виробились аж пізніше, не на основі якоїсь Ярославової хартії. Навіть річна данина до Києва, за словами літопису, давалася з Новгорода і далі, до смерті Ярослава (Іпат. с. 13), так що ми не можемо вказати нічого, що могло б бути предметом Ярославової хартії, актом спеціальної вдячності його новгородцям.

2При тодішніх способах війни в тому нема нічого неможливого. Поправка Татіщева на 3 тижні не авторитетна.

3Соф. с. 132, Воскр. І с. 325, Никон. І с. 75. Архангелогородський літописець дає ще більш підозрілу подробицю: „СЪтное и до сего дни словетъ“ (від цієї битви) - це очевидно Сітомль, де потопилися печеніги під час битви 1036 p., але ця подробиця може бути і припискою, бо по інших компіляціях її нема. У всякому разі ця звістка мусить бути прийнята cum grano salis. Щодо 1 Новг., то в другій редакції...

-10-

гадує битву 1034 р., але відкинути цю звістку з легким серцем не можна, і вона в зв'язку із згадкою про втечу Святополка до печенігів наводить на думку, що Святополк наперед спробував ще поборотися з Ярославом за допомогою печенігів, і аж після цієї нової невдачі подався до Болеслава. Є деякі натяки також і на те, що Ярославу з Києвом не обійшлося так дуже гладко1. У всякому разі Київ, певно, мусив оплатити контрибуцією багату заплату, котрою віддячив Ярослав новгородцям (за новгородським літописом сільські вояки дістали від нього по гривні - півфунта срібла, а старші - старости і міська міліція - по 20 грив.).

Опанувавши Київ, Ярослав, очевидно, надіявся удержатись в ньому, бо зараз зайнявся його реставрацією після пожежі. На місці церкви св. Софії, що згоріла при його вході, розпочав він будову нової2. Проти Святополкового союзника Болеслава, до котрого удався Святополк, Ярослав увійшов у союз з німецьким цісарем: змовившися з цісарем, чи на його заклик, ходив він у1017 р. походом на Болеслава (десь наприкінці літа чи на початку осені); але особливої енергії в тім не показав: похід скінчився тим, що Ярослав узяв тільки якесь польське місто3. Слідом, одначе, Болеслав уклав згоду з цісарем (жовтень 1017 р.) і виступив проти Ярослава. Ми бачили, що він ще за життя Володимира розпочав був війну з Руссю; тепер, підтримуючи свого зятя, він надіявсь, очевидно, на територіальні здобутки для себе. Літом 1018 р. він рушив разом з Святополком на Русь; окрім польського війська, Болеслав з Святополком мали при собі наймані

…маємо контамінацію: спочатку бачимо коротеньку записку, де Святополк біжить, згідно з ширшою версією літопису, „въ Ляхи“, потім ширше оповідання — з 1 редакції Новгородського л., де Святополк втікає „въ ПеченЪгы“ (Новг. с. 83—4).

1Перше — що літописна записка датує вхід Ярослава до Києва 1017 р., отже це мало статися на весну 1017 р., значить, якщо здатись на докладність цього датування — кілька місяців після любецької битви. Друге — при цьому вході сталася в Києві велика пожежа, що по-нищила багато церков (Іпат. с. 100, Лавр. с. 138, пор. Тітмара VIIІ, 16), і це могло б вказува-ти на не конче спокійний характер переходу Києва під владу Ярослава, хоч можна б припу-стити і просто випадковий вогонь.

21 Нов. 89.

3Тhietmari VII. 48, текст неясний: nilquае іbі (у Болеслава) аd urbem роssesam рroficisse. У 1 Новг. під 1017 р.: „Ярославъ иде кь Берестию“. Цю звістку трудно прикласти до війни Ярослава в Святополком 1018 р., скорше належить зв’язати з цією згадкою Тітмара; з того б вийшло, що Ярослав напав на забузькі землі Болеслава.

-11-

ватаги німців (300 чол.) і угрів (500), а Святополк знову взяв до помочі пече-нізьку орду: вона мала, видно, напасти на Київщину з півдня, тим часом як польське військо йшло від Волині (Тітмар рахує цю печенізьку орду на 1000 чол, але це виглядає трохи замало).

Ярослав, очевидно, сподівався цього походу, і зустрів його недалеко руської границі, над Бугом під м. Волинем; за словами Сказанія, окрім військ з південних своїх волостей, він мав новгородців і варязький полк. Знову ворожі війська стоять по обох боках ріки і докучають одне одному глузуваннями - тільки цього разу в переказі провокують Болеславових вояків Ярославові люди, і битва, що сталася тут, під Волинем (22/VII), була дуже нещаслива для Ярослава: прихильне для нього Сказаніє оповідає, що він мусив втікати куди видко, і тільки з чотирма вояками прибіг у Новгород, та хотів звідти втікати за море. Але сучасник Тітмар нічого не згадує за таку крайню ситуацію, навпаки - у нього Ярослав слідом веде далі боротьбу з Святополком: у нього союзне військо опанувало Київ, Ярослав уже розпочав наново війну і здобув якесь Святополкове місто. Коли згадка Сказанія не просте легендарне перебіль-шення, то може вказувати тільки на один короткий момент — безпосередньо після волинської війни.

У всякому разі задержати успіхи союзників Ярослав не зміг. Міста, що лежали на дорозі союзників, себто волинські та древлянські, без подальшої боротьби піддавалися Святополку. Тільки в Києві була, мабуть, залога Яро-слава, і його пробувано боронити. З поручення Святополка Київ непокоїли частими нападами печеніги; знову він сильно погорів; вкінці проти головного війська союзників боронитись не міг і піддався. 14/VIIІ Святополк з Болесла-вом увійшли до міста, де їх зустріли з великим парадом (Тітмар каже спеціа-льно про парадну зустріч митрополита). В руки перемож-

-12-

цям попала велика здобич; родина Ярослава теж попала в неволю; натомість Святополкову жінку він вислав завчасу, очевидно - як заручницю, у свої дальші волості. До Ярослава (в цій справі б-то) вислано посольства, вислано також від Святополка і Болеслава посольство в Німеччину і Візантію. Помічні війська Святополк слідом відіслав, „тішачись, що тубільці повертались і показували себе вірними йому“.

Болеслав після короткого перебування теж забрався додому, щедро об-дарований зятем, з великою здобиччю і великим числом руських невільників. Важливішим було те, що Святополк відступив йому західне руське погранич-чя, у якій великості - літопис не каже, обмежуючись загальним і дуже неозна-ченим терміном Червенських городів („грады ЧервЪньская зая собЪ“). Судячи по пізніших походах Ярослава (на Берестя, — „къ Берестью“), виходить, що Болеслав забрав Забужжя - землі на лівому боці Бугу; забрав, мабуть, і тепе-рішню Галичину. Вже десь на початку листопада Болеслав мусив бути вдома, і перебування його в Києві ледве тривало більше як місяць.

Але тріумф Святополка був дуже коротким. За словами Сказанія, нов-городці дали Ярославу спроможність найняти нові ватаги варягів, зібравши у себе контрибуцію, і ще тієї ж зими —1018/9 р. Ярослав з великим військом рушив на Святополка. Це захопило Святополка, видко, неприготованим; при-наймні Сказаніє не пам'ятає якоїсь визначної битви: „приде Ярославъ на Свя-тополка и побЪди и, и бЪже Святополкъ въ ПеченЪги“. Київщина знову пе-рейшла в руки Ярослава. Згодом Святополк з’явивсь знову з печенізькими ордами - десь не скорше, судячи по хронології

-13-

Сказанія, як на весну 1019 р.; він ішов зі східних степів, від Сули. Ярослав зустрів його з великим військом над Альтою - „покрыша поле Летьское (альт-ське) обои от множьства вой“. Сталася тяжка битва - мали битися, від світу почавши, цілий день, трьома наворотами, і вкінці переміг Ярослав, „Святополкъ же давъ плещи побеже“. Він втік на захід, на Берестя, невідомо куди, і після того зійшов зі сцени. Кінець його невідомий: на нього, мовляв, напала манія переслідування, він перебіг Лядську землю, звідти прибіг в пустиню „межю Чахы и Ляхы“ і тут „испроверже животъ свой злый“ (с. 64), залишивши після себе вищезгаданий знак - тяжкий сморід, що йшов з його могили, на страх всім політичним убійникам.

Взагалі боротьба Ярослава з Святополком зробила сильне враження на сучасників і була предметом різних поетичних і легендарних оброблень. В духовних сферах, завдяки канонізації Бориса і Гліба, ця боротьба придбала побожний характер і прикрашена подробицями релігійної легенди: Ярослав виступає месником за братів і кличе до Бога на Альті, аби помстився над Свя-тополком як над Каїном, положив на нього „трясеніє“ і Бог услухує його; в битві на Альті „мнози вЪрніи видяху ангелы помагающа Ярославу“; Свято-полка після альтської битви покарав гнів божий різними чудесними способами1. З другого боку війна Ярослава і Святополка прикрашена була різними епічними подробицями в дружинних кругах; ми бачили вже частково ці оповідання, зв'язані з головними битвами і походами Ярослава і збережені в Сказанії, в пареміях служби Борису і Глібу, в літописах київському і новгородському: він посилає до свого приятеля у Святополковому таборі спитати, що йому робити, бо меду зварено мало, а дружини багато, а той відповідає, що коли меду мало, а дружини багато, то треба увечері дати, і Ярослав зрозумів, що йому треба увечері напасти на Святополка, і вночі перевізся за Дніпро, і т. п.; про відносини Ярослава до новгородців; про жарти, якими дражнили себе вороги перед битвами; про воєнні штуки Ярослава. Деякі з цих оповідань мають новгородський колорит, деякі могли зложитись і у Києві після перемоги Ярослава. Опис битви на Альті має виразні сліди поетичного оброблення: „Пішли проти себе і вкрили поле Летське множеством війська. Був пяток тоді, сходило сонце, і на ту хвилю наспів Святополк з печенігами. І зійшлися обидва війська, і сталася січа лиха, якої ще

-14-

не було на Русі. За руки хапалися і рубалися, і кров текла долинами. Три рази сходилися і смерк запав серед битви. І був великий грім і гук, дощ великий і блиск блискавиць, і як блискала блискавиця - блискала зброя в їх руках1.

У польській хроніці т. зв. Галя (з початку XII ст.) похід Болеслава також прикрашений епічними і анекдотичними подробицями, напр.: безпорадний Ярослав не приготувався зовсім до війни, вість про неї він дістав, коли ловив рибу, і зараз пустився втікати; Болеслав воює з причини особистої образи, що за нього Ярослав не віддав сестри; в'їздячи в Київ, він ударяє мечем в Золоті ворота (котрих тоді ще не було), і т. п. Остання подробиця - рубання Золотих воріт, спільна оповіданням про походи на Київ двох Болеславів – Хороброго і Сміливого, 1069 р., як поетична подробиця повторюється у різних легендах (напр. у легенді про Боняка2, в легендах про Царгород і т. п.) і має дуже малу реальну вартість, не зважаючи на свою популярність3. Та дарма, образ Болеслава, що січе мечем золоті київські ворота і вивозить потім з Києва незліченні скарби до Польщі, лишився улюбленим образом польської історії, аж до нинішніх

1„Поидоша противу себЪ и покрыша поле Летьскоє обои от множьства вой, Бъже пятокъ тогда, въсходящю солнцю, и приспЪ о то чинъ Святополкъ с ПеченЪги, и съступиша ся обои, и бысть сЪча зла, ака же не бывала в Руси, за руки ємлюще сЪчаху ся, и поудолиемь кровь течаше, и съступиша ся трижды, к омеркоша бьюще ся. *И бысть громъ великъ, и тутенъ, и дожчь великъ, и молньямъ блистания, Єгда же облистаху молния, блыцаху ся оружия в рукахъ ихъ“. Цитую з іваницької служби Борису і Глібу (с. 32—3) — в літопису нема кінця (від зірочки), в Сказанії ще менше. Кінцеві фрази в опису служби одначе мають деякі подібності з описом Листвинської битви (буря, блиск зброї при блискавиці — див. нижче). Проф. Голубовский (op. с.) думає, що тут опис Листвинської битви запозичений з служби Борису і Глібу, але це не певно, могло бути навпаки, а може бути і випадкова подібність внаслідок того, що ці деталі були loci communes дружинної поезії.

2Іпат. с. 299.

3Дуже можливо, що початок цій леґенді дало існування в польському скарбі меча з щер-биною, описаного у Великопольській хроніці — Mоn. Роl. hist. II с. 483—4 (пізніше він зник: меч петербурзького Ермітажу, що має бути, як здогадуються, пізнішим польським ко-ронаційним мечем, ...

-15-

часів, як провозвістник пізнішої окупації Русі Польщею (походи на Київ обох Болеславів дійсно потім послужили історичними мотивами в акті прилучення Києва до Польщі 1569 р.).

Нарешті, завдяки участі варязьких полків у цій війні, маємо вже й чисто поетичну репродукцію цієї війни - в скандинавській сазі про Еймунда1. Ця сага збережена в кодексі з кінця XIV ст., але по складу своєму значно давніша, описує геройські вчинки ярла Еймунда, що мав бути вождем варягів, найнятих Ярославом для війни з Святополком в числі 600 мужа; Ярослав має три кампанії з Святополком і бере гору все завдяки Еймундові, його радам і премудрим штучкам (досить наївним, своєю дорогою), а в останній війні Еймунд крадькома, різними штуками забиває Святополка (Еймунд з товаришами роблять засідку в лісі і штучно (майстерно, М.М.) нагинають шнурами одне дерево, на це місце потім приходить Святополк з військом і стає табором на ніч; вночі варяги прив’язали його шатро до того нагнутого дерева, потім на даний знак підрубали шнури, що тримали дерево, воно випростувавшись, здерло шатро, і Еймунд в тій хвилі напав на Святополка і вбив його). При цьому, одначе, сага, здається, плутає війни Ярослава з Святополком з війною його з Брячиславом полоцьким, а самого Святополка з Брячиславом і Болеславом (тому він зветься в ній Буріслейфом, князем Кенугарда)2. Зовсім легендарна навіть у більших подробицях, ця сага дає нам, одначе, цікавий і вірний образ відносин тих варязьких кондотьєрів до їх руських патронів: їх торги за платню, використування кожної тяжчої хвилі, щоб поліпшити умови найму, і бажання руського князя позбутися цих прикрих і захланних найманців.

Знищивши Святополка, Ярослав став володарем більшої частини бать-ківської держави. До нього належала вся південна її

1Сага видана в Antiquités russes т. ІІ; переклад з примітками, де порівняно її оповідання з оповіданнями старших джерел, подав я в своїх Виїмках с. 109 і далі.

2Вестберґ, у спеціальному екскурсі (Комментарій на записку Ібрагіма ібн-Якуба) вказав, що Кенуґард північних саг означає не Київ, а якусь північну, ближчу до Новгорода землю. Це могло статися наслідком того помішання з війною з Брячиславом, хоч саґа взагалі залюбки оперує північними географічними термінами (так розбитий Буріслейдо втікає в Біармію, і т. і.). Прикладати всю саґу до війни з Брячиславом не можна, бо ця війна зовсім не була ані довгою, ані завзятою, як видно з джерел (див. нижче).

-16-

частина, українсько-руська, разом з Туровом і Пінськом, але за винятком за-хідної окраїни, загарбаної Болеславом, та східної тмутороканської волості, де сидів його брат Мстислав. Зате належали до Ярослава ще волзькі волості – Ростов і Суздаль, на півгони - його власний Новгород, а може ще й Смоленськ (невідомо коли прилучений до київського комплексу земель). До збирання решти земель Київської держави, що були ще в руках інших братів, Ярослав не видно, аби забирався зараз; здається, головно інтересувала його забрана поляками окраїна, бо він кількома наворотами, коли мав вільні руки, забирався її повернути1. Але йому в тім перебивали конфлікти з свояками.

Перший такий конфлікт по літопису стався між Ярославом і його бра-таничем Брячиславом кн. полоцьким (сином Ізяслава, що вмер 1001 р.). Під 1021 р. літописи оповідають, що Брячислав напав на Новгород, і забравши багато невільників і здобичі, подався назад до Полоцька. Але Ярослав наспів з Києва, надзвичайно швидко (за сім день!), нагнав Брячислава в дорозі і віді-брав забране. Цю коротку звістку доповнює записка одної з пізніших компі-ляцій, що Ярослав потім помирився з Брячиславом, уступивши йому Усвяч і Вітебськ. Правдоподібно, це були міста полоцькі ж-таки, відібрані від Поло-цька новгородцями або останніми часами, або ще давніше. Вернувши їх, Ярослав помирився зовсім з Брячиславом, і той був його вірним союзником до кінця. Дійсно, про нього більш нічого потім не чути2.

1Під 1022: Приде Ярославъ кь Берестью. Під 1030: Ярославъ, взя Белзъ. Під 1031: Ярославъ и Мстиславъ заяста грады Червенъскыя опять.

2 Іпат. с. 101, 1 Новг. с. 89, Нікон. І с. 77. Зважаючи на те, що Брячислав не використав для своєї помсти далеко більше наручних обставин під час боротьби Ярослава з Святополком, я вважав би найбільш правдоподібним, що Ярослав саме перед цим нападом Брячислава відібрав ті волости у нього. Що це були волості полоцькі - про це свідчить їх подальша доля і геоґрафічне положення (такими вважав їх Барсов Географія2 с. 273, Довнар-Запольский Ист. Кривич. и Дрегович. земель с. 47); але Поґодін думав, що перед тим були вони смоленськими містами — Изсл. IV. 309, і цей погляд прийняв Данилевич ор. с. c. 18. Боротьба Ярослава з Брячиславом, здається, відбилася в певній мірі в оповіданні Еймундової саги про війни Ярослава з братом Вартилавом. Цікава б була подробиця, що війна мала початись тим, що Ярослав вимагав від Вартилава „сусідніх з його краєм сіл і міст“. В другого боку грандіозні розміри її вказували б швидше на війну з Мстиславом, хоч варяги виступали в ній на боці Ярослава. Героєм виступає Еймунд, …

-17-

Важливіший конфлікт вийшов у Ярослава з Мстиславом тмуторокан-ським. Мав він інший характер. Коли Брячислав дошукався, по всій імовір-ності, відібраних полоцьких волостей, Мстислав, очевидно, позавидував тій позиції, яку собі здобув на Русі Ярослав. Це був князь відважний, войовничий, лицар-вояк, що нагадував свого діда - Святослава, не як Ярослав. Літопис зберіг нам його портрет і характеристику - честь, що випадала мало кому з наших князів. Характеристика - перейнята може з якої пісні про Мстислава, очевидно, була зладжена в дружинних колах, що зберегли вдячну пам'ять про Мстислава, як про свого героя: „він був кріпкий тілом, з лиця червоний, з великими очима; був хоробрий в боях, ласкавий, і дуже любив дружину, а майна не жалував, не забороняв нікому їсти й пити“1. Далека Тмуторокань, відрізана від решти Руcі печенізькими ордами, оточена чужими, переважно малокультурними і войовничими народами, була дуже відповідною ареною для такого войовничого лицаря. Під 1022 р. літопис оповідає епізод з його тмутороканських подвигів: Мстислав пішов походом на касогів (кубанських черкесів); коли війська зійшлися, касозький „князь“ Редедя запропонував Мстиславу замінити загальну битву своїм поєдинком - боротьбою: хто подолає, той забере майно і землю свого противника. Мстислав прийняв цю про-позицию, і хоч Редедя був „великъ и силенъ“, Мстислав ударив ним об землю в поєдинку і зарізав його перед касозькими полками, а на пам'ять про це поставив церкву в Тмуторокані. Розуміється, цей „подвиг“ Мстислава - лише один з багатьох аналогічних, що сотворили його славу; літопис переказав його тому, що ця подія була оспівана славним Бояном в його піснях (як про це виразно говорить автор Слова о полку Ігоревім2.

Такому князю трудно було залишитися пасивним свідком заходів Яро-слава навколо збирання земель, і він простягнув і собі руку по батьківську спа-дщину. 1023/4 р., коли Ярослав перебував у своїх новгородських волостях, де були розрухи з причини

...що перед тим перейшов від Ярослава (бо він після смерті Святополка вже не потрібував варягів) до Вартилава, передбачаючи війну між ними. Еймунд штучно взяв у неволю жінку Ярослава, і це змусило його до згоди; після угоди Ярослав дістав Голмґард (Новгород), Брячислав дістав Кенуґард, а Еймунд Полоцьк, з обов'язком пильнувати всієї Русі — Гардаріку!

1Іпат. с. 105.

2„пЪснь пояше Старому Ярославу, храброму Мстиславу, иже зарЪза Редедю предъ плъкы касожьскыми, красному Роману Святьславличю“ (І).

-18-

неврожаю, Мстислав рушив на Київ з своїми полками і помічними ватагами хозарів і касогів. Але Київ залишився вірним Ярославу: Мстислава „не прияша Кыяне“. Він не став його підбивати силоміць і задовольнився тим, що підбив собі задніпрянські землі і осівся в Чернігові. На другий рік (1024) прибув з Новгорода Ярослав, - знову з своїми звичайними помічниками в тяжких об-ставинах - з ватагою варягів під проводом ватажка Гакона. Мстислав стрінув його з військом, де головну масу становили сіверяни. Війська зійшлися під Лиственом, біля Чернігова1. Мстислав, пустивши в бій своїх сіверян і зберігши під кінець дружину, завдяки цій штуці переміг Ярославове військо. Ярослав мусив втікати разом з Гаконом, як каже літописне оповідання - аж у Новгород, очевидно - щоб збирати нове військо для боротьби.

Оповідання про Лиственську битву було теж предметом якоїсь пісні, складеної, безперечно, в дружинних колах або бодай з дружинного середо-вища; звідти - поетичні подробиці літописного оповідання, завдяки їй же (пі-сні, М.М.), певно, задержалась відомість про цю битву. Літопис переказує з неї характеристичний анекдот, на доказ надзвичайної любові свого героя Мстислава до дружини: Мстислав поставив у центрі свого війська сіверянські полки, і на них упав головний натиск Ярославових варягів: „и трудиша ся Варязи сЪкуще СЪверъ, и по семь наступи Мьстиславъ с дружиною своею и нача сЪчи Варягы“. Коли після перемоги Мстислав оглядав рано боєвище, побачив, що головно полягли його сіверяни і Ярославові варяги, і втішений сказав: як не тішитись! тут лежить сіверянин, а тут варяг, а власна дружина ціла! Ця подробиця, така дика при нашій ідеї держави і така симпатична тогочасній дружині, надзвичайно виразно характеризує князя-дружинника, для котрого вся вага, всі шанси й інтереси полягають в дружині2.

1Тепер Вел. Листвен на півн. схід від Чернігова на правій притоці Снову — на спеціальній карті зветься ця річка Крюковим потоком.

2Сліди поетичного оброблення цього епізоду збереглися найліпше в образі нічної битви під час бурі — подібному до описи Альтської битви, але більш мальовничому: серед пітьми вояки не бачать себе і орієнтуються тільки відблиском блискавиці на мечах ворога (дещо упущене в наших редакціях Найдавн. літопису, збереглося в пізніших компіляціях, як Воскр. І с. 329): „И бывъши нощи бысть тьма, и громове, и молъния, и дождь, и рече Мстиславъ дружинЪ своей: поидемь на нЪ! то ны есть корысть. И бысть сЪча зла и страшна; яко посвЪтящи молни, тако свЪтяще ся оружія, єлико же млънія освЪтяше, толко мечи видяху, и тако другь друга убиваше, и бЪ гроза велика, и сЪча зла и силна“ (пор. т. І, Історії с. 573). Як слід поетичного римування звучить ця фраза Мстислава:

и рече: кто сему не рад?

се лежить СЪверянинь, а се Варять...

Поетичним обробленням віддають також ці подробиці: „бЪ Акунь (Гакон) сь лЪнь (гарний, поправка Ламбіна, Ж. М. Н. П. 1858, V, замість літописного „слЪпъ“, загально прийнята), и луда у него златомь истькана (золототкана — брокатова одіж).. и Акунь ту отбЪже луды златое“. Потім цей епітет: Якун слЪпий иже отбЪже златы луды“ — приростає до нього і повторюється при нагоді в Патерику (с. 111).

-19-

Після цієї битви південні, українсько-руські волості перейшли фактично в руки Мстислава; одначе цей авантюрник мав стільки розваги, що вибрав компроміс замість подальшої боротьби з Ярославом для оборони здобутого. Він лишився в Чернігові і послав Ярославу пропозицію - поділити батьківські землі Дніпром: правий бік, з Києвом, Мстислав уступав Ярославу як старшому брату, а собі брав лівобічні волості. Ярослав, одначе, не хотів здаватися на ласку брата, правдоподібно - не вважаючи певним набуте з такої ласки. Він, щоправда, вислав після цього до Києва своїх намісників, але сам збирав далі війська в Новгороді. Аж через рік (1026) прийшов він з великим військом до Києва, пактувати (домовлятись, М.М.) з Мстиславом, як рівний з рівним. Біля Городка під Києвом (на лівому боці Дніпра - звичайне нейтральне місце для князівських дипломатичних з'їздів і переговорів) брати з’їхалися і уклали угоду на тому, що проектував був Мстислав: лівобічну Україну взяв собі Мстислав, правобічну Ярослав; чи поділили і північні землі, не знати, але нема ніяких слідів, щоб Мстислав і звідти взяв собі пайку. Компроміс цей дійсно завів згоду між Ярославом і Мстиславом: „начаста жити мирно и вь братолюбьи, и преста усобица и мятежь; и бысть тишина велика в земли Руской“1.

На цьому союзі двох головних володарів східної Європи осталася її по-літична система в дальших десяти літах, аж до смерті Мстислава. Відносини їх, дійсно, склалися на стільки щиро по цій угоді, що вони собі обопільно по-магали в сферах інтересів того чи другого. У пізнішому збірнику під 1029 р. маємо звістку, котрій не можна нічого закинути щодо правдоподібності, що Ярослав того року ходив походом на ясів (осетинів) „и взять ихъ“2. Цей похід міг мати значення тільки для Мстислава,

1Іпат. с. 105.

2 Никон. І. с. 79.

-20-

і Ярослав, очевидно, ходив на Кавказ, помагаючи Мстиславу. З другого боку Мстислав помагав Ярославу в його головнім плані - повернути собі західні землі, забрані поляками.

Як я вже згадував, ці забрані поляками західні землі від початку не да-вали спокою Ярославу. Покінчивши справу з Брячиславом, 1022 р., ще за життя Болеслава Хороброго, Ярослав вибрався був походом на Польщу („приде кь Берестью“), але невідомо, чи досягнув там яких результатів. Боротьба з Мстиславом потім відвернула його увагу. Тим часом обставини в Польщі змінилися: Болеслав помер (1025), передавши свій стіл синові Мєшку, але між синами його розпочалася боротьба, зовсім як на Русі після смерті Володимира. Один з Болеславичів - Отон (а може й ще котрі) перебував якийсь час на Русі, шукаючи, мабуть, тут помочі. На Мєшка з усіх боків піднялися вороги, і в кінці він упав у цій боротьбі (1034). Все це полегшило Ярославу його плани повернення західних земель. По