ЗМІСТ ЛЕКЦІЙНОГО КУРСУ

«Теоретико-методологічні проблеми психології»

Рекомендована література:

1. Белуха Н.Т. Практикум по основам научных исследований. – К.: Киев, торг.-экон. ин-т., 1980.

– 82 с.

2. Белый И.В., Власов К.П., Клепиков В.Б. Основы научных иссле-дований и технического

творчества. – Харків: Вища школа, 1989. – 200 с.

3. Білуха М.Т. Методологія наукових досліджень: Підручник. – К: АБУ, 2002. - 480 с.

4. Васильев И.А. Мотивация и контроль за действием / И.А.Ва¬сильев, М.Ш. Магомед-Эминов.

– М., 1991.

5. Веккер Л.М. Психика и реальность: единая теория психичес¬ких процессов /Л.М. Веккер. –

М.: Смысл, 1998. - 685 с.

6. Гальперин П.Я. Лекции по психологии / П.Я. Гальперин. — М.: Книжный дом

«Университет»: Высшая школа, 2002. – 400 с.

7. Гальперин П.Я. Психология как объективная наука /

П.Я. Гальперин. – М.; Воронеж, 1998. – 480 с.

8. Гордеева И.Д. Экспериментальная психология исполнительного действия / Н.Д. Гордеева. –

М., 1995.

9. Гришаев С.П. Интеллектуальная собственность: Учебное пособие. - М: Юрист, 2003. – С. 46-

53.

10. Грищенко Ї.М., Григоренко О.М, Борисенко В.О. Основи наукових досліджень. — К.: Київ.

нац. торг.-екон. ун-т, 2001. — 186 с.

11. Дудченко А.Л., Дудченко Я.Л., Примак Г.Л. Основы научных исследований. — К: Знання,

2001. - 113 с.

12. Інтелектуальна власність в Україні: правові засади та практика. — Наук.-практ. вид.: У 4-х т.

— Т. 1: Право інтелектуальної власності. — К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 1999. — С. 17-28.

13. Леонтьев А.Н. Лекции по общей психологии/А.Н. Леонтьев. — М.: Смысл, 2000. - 455 с.

14. Лешкевич Т.Г. Философия науки: традиции иновации: Учеб. пособие для вузов. М., 2001. —

287 с.

15. Миллер С. Психология развития: методы исследования / С. Миллер. - СПб.: Питер, 2002. - 464

с.

16. Найдыш В.М. Концепции современного естествознания / В.М. Найдыш. — М.: Гардарики,

2003. — 476 с.

17. Петровский А.В. Теоретическая психология / А.В. Петровский, М.Г. Ярошевский. — М., 2001.

— 455 с.

18. Підопригора О.А., Святоцький О.Д. Право інтелектуальної власності. — К. Видавничий дім

«Ін Юре», 2002. — 531 с.

19. Тихомиров О.К. Понятия и принципы общей психологии. — М.: Изд-во МГУ, 1992. - 321 с.

20. Фаминский И.П. Основы внешнеэкономических знаний. — М.: «Международные

отношения». — 2006. — № 3. — С. 2-31.

21. Хомская Е.Д. О методологических проблемах современной і психологии // Вопросы

психологии. — 1977. — № 3. — С. 112-134.

22. Щедровицкий Т.П. Философия. Наука. Методология / Г.П. Щедровицкий. - М., 1997. - 332 с.

Тема 1. Природнича та гуманітарна парадигми психології

1. Поняття методу і визначення методології.

2. Питання відповідальності психолога-дослідника.

3. Парадигма і умови прийняття нових парадигм науковим співтовариством, за Т. Куном.

4. Гуманітарна парадигма в психології.

1. Термін «методологія» походить від грецького «methodos» (шлях пізнання, дослідження) та

«logos» (поняття, вчення). Цим терміном, як зазначено у психологічному словнику (1990),

позначають «систему принципів і способів організації та побудови теоретичної та практичної

діяльності, а також учення про таку систему».

Загалом сучасна методологія, як виявив В. В. Рибалка, виконує такі основні функції:

соціокультурну, оскільки вивчає сенс наукової діяльності та її взаємозв´язок з іншими видами

діяльності з позицій практики, розвитку і надбань суспільства, його матеріальної та духовної

культури, ступеня розвитку тощо;

орієнтовно-спрямовуючу, бо слугує основою вибору теоретичної та практичної діяльності;

стимулюючу, оскільки каталізує процес пізнання, критичне осмислення ідей, що

функціонують у науці, стимулює культуру мислення, розширення світогляду і формування на цій

основі творчої особистості науковця;

організаційно-структурну, бо забезпечує організацію, структурування наукового знання, його

синтезування шляхом розробки системи загальнонаукових принципів, підходів, категорій, понять,

методів, технологій;

евристичну, яка полягає в можливості використання, переносу за певних умов принципів,

підходів, категорій, понять, методів, технологій однієї науки в інші науки;

прогностичну, оскільки вона відіграє певну роль у розробці стратегії розвитку науки, в оцінці

перспектив певного наукового напряму, теорії, школи, течії, на основі чого визначається

найімовірніший шлях до отримання потрібного наукового результату;

проективну, яка полягає у розробленні певних комплексних досліджень, в обгрунтуванні

цільових програм тощо;

інтерпретаційну, оскільки забезпечує філософську, світоглядну інтерпретацію отримуваних

наукових даних;

науково-дослідницьку, оскільки забезпечує визначення об´єкта і предмета наукової

діяльності, їх співвідношення.

Методологія виконує радше конструктивну, аніж критичну функцію, коректуючи дії дослідника.

На цьому етапі частіше за все включаються нові поняття, методи обробки даних та інші засоби,

придатні до розв´язання поставленого завдання.

Нині традиційними методологічними проблемами вважають:

системний розгляд різних рівнів методології - філософського, загальнонаукового, конкретно-

наукового - і властивих для них компонентів наукового апарату - філософських передумов,

принципів і підходів, категорій, понять, теорій, концепцій, методів, технологій;

вивчення категоріально-поняттєвого апарату, мови науки;

аналіз етапів, процедури наукового дослідження, роз´яснення, доведення експериментальних

даних, їх втілення у практику;

наукове обґрунтування та проектування методів і технологій практичної діяльності.

Проте завдяки диференціації та інтеграції сучасного наукового знання виникають нові

методологічні проблеми, які вимагають нового рівня узагальнення й теоретизації наукового

мислення.

Загалом структура методології науки за «вертикаллю» містить такі її рівні: 1) рівень філософської

методології; 2) рівень загальнонаукових принципів і форм дослідження; 3) рівень конкретно-наукової

методології; 4) рівень методики і техніки дослідження, практичної діяльності (В.П. Зінченко, С.Д.

Смірнов).

Філософська методологія виконує роль загальної світоглядної основи для інтерпретації

результатів наукової діяльності з погляду певної картини світу, здійснює конструктивну критику

отриманого наукового знання - щодо його відповідності методологічній базі та логіці розвитку науки.

У минулому столітті найбільш адекватною філософською методологічною базою вітчизняної науки

визначали діалектичний матеріалізм, закони діалектики.

Загальнонаукова методологія базується на змістовних загальнонаукових концепціях (теорія

еволюції Ч. Дарвіна, теорія управління у кібернетиці, концепція ноосфери П´єра Тейяра де Шардена і

В.І. Вернадського тощо), на універсальних концептуальних конструкціях (загальна теорія систем Л.

Бернталанфі), на логіко-методологічних концепціях (структуралізм у мовознавстві та етнографії,

структурно-функціональний аналіз у соціології, системний аналіз, логічний аналіз тощо), на

принципах логічної організації, формалізації та врівноваження наукового змісту (за допомогою таких

логічних операцій, як аналіз-синтез, узагальнення-конкретизація, індукція-дедукція, деструкція-

систематизація чи класифікація). Загальнонауковий рівень методології має міждисциплінарний

характер, завдяки чому узагальнюються спільні риси наукової діяльності в різних її формах.

Конкретно-наукова методологія відображає принципи і методи певної наукової діяльності -

відповідно до предмета конкретної дисципліни. Вона має спеціальний дисциплінарний характер, її

розробляють спеціалісти певної галузі знань. Конкретно-наукова методологія зіставляється із

законами, принципами, методами філософської методології як безпосередньо, так і опосередковано -

через рівень загальнонаукової методології.

Методико-технологічний рівень методології найбільше наближується до специфіки дослідження

та перетворення предмета конкретної науки. Він пов´язаний із конкретними завданнями, методами,

прийомами, процедурами, умовами наукової діяльності.

Як зауважує В.В. Рибалка, значення методології для психології полягає в тому, що:

методологія необхідна психології для осягнення, пізнання та перетворення самого предмету

психології;

без оновлення методологічних систем психологія не здатна охопити безліч фактів,

емпіричних матеріалів, експериментальних даних, які здобувають під час наукової психологічної

діяльності;

психолог-дослідник має бути методологічно грамотним, оскільки на нього покладено

величезну відповідальність за отримання і використання наукових даних у теоретичному дослідженні

та психологічній практиці.

Водночас, наукова психологія має величезне значення для загальної методології на всіх її рівнях.

Більш конкретної характеристики методологія психологічної науки набуває в контексті розгляду

структури наукової психології та відповідного до неї методологічного простору.

За провідними проблемами, науковим апаратом, методами тощо наукову психологію можна

диференціювати на даному етапі свого розвитку на три великі напрями або групи галузей - на

теоретичну, прикладну і практичну психологію. Кожну з цих трьох груп диференціюють на

відповідні галузі.

В.В. Рибалка у своєму монографічному дослідженні, з погляду на наявність складної будови

наукової психології культурно-історичного, філософського, загальнонаукового психологічного

контексту, пропонує ввести поняття методологічного простору наукової психології - на прийнятному

рівні його узагальнення і конкретизації, диференціації та інтеграції.

У зв´язку з цим, важливим є питання про головний, найвищий рівень цього простору -

онтопсихологічний, який фактично «обслуговує» інші рівні методологічного простору наукової

психології.

Слід зазначити, що на онтологічному рівні методологічного простору функціонують суб´єктивно

значущі правила, норми, принципи психічної діяльності самої особистості як суб´єкта власного

життя, що складаються різними шляхами, мають різні джерела. Серед них найбільш значущі

формуються в процесі самого життя і фіксуються в життєвому досвіді особистості. Проте за певних

умов цей, онтопсихологічний, рівень методологічного простору враховує також впливи на психічне

буття людини і наукової психології (представленої трьома її напрямами), і позанаукової психології

(народної, життєвої, релігійної, художньої, парапсихології тощо).

Найближчим до онтопсихологічного рівня методологічного простору наукової психології є, на

думку В.В. Рибалки, практично-психологічний рівень, який відповідає конкретній методології

практичної психології. Призначення останньої полягає в конкретному виявленні та розв´язанні -

шляхом просвіти, психодіагностики, консультування, корекції, реабілітації, розвитку (тренінгу) -

психологічних, внутрішньоособистісних та міжособистісних проблем.

Далі йде теоретико-психологічний рівень, презентований методологією теоретичної психології,

яка концентрує свої зусилля на дослідженні закономірностей будови, розвитку, функціонування

психіки, особистості, на основі чого формується, удосконалюється науковий апарат психологічної

науки. Методологія теоретичної, або академічної, психології обслуговує всі інші напрями і галузі цієї

науки, методологічно оснащує роботу всіх професійних психологів.

Проте цими чотирма рівнями не обмежується методологічний простір наукової психології. На

думку В.В. Рибалки, було б недоцільно і несправедливо викреслити з нього загальнонауково-

психологічний (міждисциплінарно-психологічний) рівень генерування психологічних знань,

принципів, підходів і методів їх видобування, що тісно пов´язаний із науковою психологією. Зокрема,

величезний вплив на психологію здійснили фізична теорія відносності, генетики, соціологи,

синергетики, геофізики, історики, археологи тощо.

Безумовно, до методологічного простору наукової психології належить фундаментальний

філософсько-психологічний рівень, що утворюють теоретичні погляди відомих у минулому

мислителів і сучасних філософів. Закони діалектики, категорії філософії, вічні філософські питання

пізнання і самопізнання, проблема пошуку сенсу життя вже не одне тисячоліття очевидно чи

приховано постають перед людством саме як психологічні проблеми, принципи, категорії.

Методологічний простір наукової психології можна представити через сукупність таких щаблів

(В.В. Рибалка):

Онтопсихологічний щабель психологічного буття людини (онтопсихологія конкретної

особистості).

Практично-психологічний щабель розв´язання проблем особистості (практична психологія).

Психолого-прикладний щабель удосконалення, формування, проектування діяльності особистості

(прикладна психологія).

Теоретико-психологічний щабель дослідження, пізнання закономірностей психіки, особистості

(теоретична психологія).

Загальнонауково-психологічний щабель пізнання особистості (міждисциплінарна психологія).

Філософсько-психологічний щабель пізнання особистості через найбільш абстрактні категорії,

закони, світоглядні проблеми (філософська психологія).

Як бачимо, така модель методологічного простору наукової психології має свою внутрішню

логіку. Вона виявляється в тому, що дозволяє здійснити послідовне сходження від конкретного до

абстрактного, тобто від онтопсихологічного до філософсько-психологічного рівня і, навпаки, -

сходження від абстрактного до конкретного, тобто у зворотному напрямі.

За В.В. Рибалкою, методологічний простір має також і «горизонтальний вимір», який

представлено відповідною для кожного з окреслених рівнів сукупністю принципів, підходів,

категорій, робочих понять, методів, технологій тощо. Саме ці два окреслені виміри утворюють

змістовну характеристику методологічного простору і «руху» в ньому професійного психолога як за

«вертикаллю», так і за «горизонталлю», що полегшує орієнтацію професійного психолога у власній

науці.

2. Відповідальність - найважливіша властивість особистості. Термін «відповідальність» має пряме

відношення до різних областей психології. Зміст цього поняття аналізується у зв'язку з вивченням

особистості, когнітивних процесів, психології управління, морального виховання. У «Словнику

сучасної російської літературної мови» дається таке тлумачення поняття відповідальності:

«Відповідальність - це що покладаються на кого-небудь або взяте ким-небудь зобов'язання звітувати

в яких-небудь своїх діях і прийняти на себе провину за можливі їх наслідки». Відповідальність має

безпосереднє відношення до виконання зобов'язань, під якими розуміють «обіцянку або договір, що

вимагають від прийняв їх безумовного виконання».

У психологічному словнику відповідальність розуміється як здійснюваний у різних формах

контроль над діяльністю суб'єкта з точки зору виконання ним прийнятих норм і правил. Розрізняють

зовнішні форми контролю, що забезпечують покладання на суб'єкт відповідальності за результати

його діяльності (підзвітність, караність і т.п.) і внутрішні форми саморегуляції його діяльності

(почуття відповідальності, почуття обов'язку).

Слово «відповідальність» було введено в науковий обіг А. Бейном у книзі «Емоції і воля»

(1865 р.). Відповідальність пов'язують з питанням караності, так як будь-яке питання, що виникає при

обговоренні цього терміна, є питанням обвинувачення, засудження і покарання. Дж.Ст.Мілль (XIX

століття) так само, як і А.Бейн, пов'язують відповідальність з покаранням.

У психологічній літературі розглядається широке коло питань, пов'язаних з визначенням

параметрів відповідальної поведінки, шляхів і засобів виховання відповідального ставлення до

суспільно корисної діяльності, виявлення механізмів формування відповідальності. Так, вітчизняний

дослідник проблеми психології відповідальності К.Муздибаев зазначає, що етимологічно слово

відповідальність походить від дієслова «віщати» і відноситься до старослов'янського поняттю віче,

означало рада, домовленість, згоду.

Відповідальність завжди ставилася до певного суб'єкта і відображала обсяг завдань і обов'язків

особистості, тобто межі боргу. Борг є обов'язок людини перед кимось або перед своєю совістю.

Совість ж являє собою усвідомлення і переживання відповідальності, засновані на самооцінці

виконання обов'язків. В якості суб'єкта відповідальності можуть виступати: окрема особистість;

група як певна спільність людей; держава як якась макроструктура. Наявність інстанції, перед якою

суб'єкт може і повинен тримати відповідь за свої дії, є важливим регулятором суспільного життя.

Такими інстанціями можуть бути:

1) суспільно значуща особа (наприклад, президент, король, керівник компанії тощо);

2) соціальна група (політична партія, організація, суспільство і т.д.);

3) історично сформовані етичні, моральні, релігійні та інші вимоги.

Існують різні види відповідальності. Наприклад, виділяють політичну, юридичну, моральну,

професійну, соціальну та ін.

В якості одного з критеріїв соціальної відповідальності беруться рольові обов'язки та соціальні

відносини, що зумовлюють їх.

Усвідомлення особистістю своєї відповідальності визначається цілою низкою чинників. До них

відносяться пізнавальні, мотиваційні, характерологічні, ситуативні та інші. У процесі еволюції

відповідальності виникає внутрішній механізм контролю. Суб'єкт, насамперед, відповідає за свої дії

перед самим собою, а не перед зовнішньою інстанцією. Наявність інстанції як такої є важливим

фактором, що регулює не тільки індивідуальну, а й суспільне життя. Кількість інстанцій, перед якими

людина несе відповідальність, досить велике.

Психологічною передумовою відповідальності є можливість вибору, тобто свідомої переваги

певної лінії поведінки. Вибір може здійснюватися в ускладнених умовах, наприклад, в конфліктних,

де стикаються інтереси окремо взятої особистості, групи людей чи суспільства. Для особистості

особливу значимість представляє проблема вибору свого «Я». Тут якраз і виникає проблема «бути чи

не бути» або «бути чи здаватися». Для людини «бути» означає бути людиною, відстоювати свої

життєві позиції і нести за них відповідальність. Вибір «здаватися» означає відмову від

відповідальності.

Людині властиво приписувати відповідальність або зовнішнім силам (нагоди, долю і т.п.), або

власним здібностям, прагненням. Залежно від цього формуються певні стратегії поведінки людини,

які укладаються в рамки поняття «локус контролю».

У вітчизняній психології виділяються чотири напрямки в дослідженні відповідальності:

1. У рамках першого напряму, який висвітлює проблему виховання відповідальності на різних

вікових етапах, займалися: К.А.Клімова (1968), Т.В.Морозкіна (1984), В.М.Піскун (1988),

Т.Н.Сідорова ( 1987), Л.С.Славіна (1956), Н.М.Тен (1980) та ін Важливим є те, що в дослідженнях

показано основні параметри, умови формування, провідні чинники, що впливають на процес

становлення відповідальності, а також структура соціальної відповідальності в єдності когнітивного,

мотиваційного та поведінкового компонентів.

2. У рамках другого напрямку відповідальність розглядається як соціально - психологічний

феномен в умовах спільної діяльності. Даними дослідженнями займалися В.С.Агеев (1982),

Е.Д.Дорофеев (1990), Л.А.Сухінская (1978) та ін, підкреслюючи соціальність цієї якості, обумовлену

генетично. У даних роботах вивчення відповідальності відбувається в рамках реальної трудової

діяльності, розкриваючи, основні референти відповідальності: емоційні, когнітивні, поведенческо-

вольові.

3. До третього напряму належать роботи В.А.Горбачевой (1985), К.Муздибаева (1983),

А.Л.Слободского (1976), в яких досліджується проблема формування відповідальності в конкретній

діяльності, причому діяльності провідної на даному етапі розвитку особистості. Соціальна

відповідальність розглядається, як схильність особистості дотримуватися в своїй поведінці

загальноприйнятих у суспільстві соціальних норм, виконувати рольові обов'язки і її готовність дати

звіт за свої дії.

4. Четвертий напрямок - Л.І.Дементій (1988, 1990) запропонувала застосувати типологічний підхід

для дослідження відповідальності, розглядаючи її, як гарантування особистістю досягнення

результату (а тому - забезпечення способу його досягнення) власними зусиллями при заданому рівні

складності і обмеженому часі з урахуванням можливих несподіванок, труднощів, тобто оволодіння

цілісністю ситуації та побудова оригінального контуру діяльності.

У психології, в тому числі в роботі Н.Н.Семененко відповідальність характеризує особистість з

точки зору виконання нею якихось соціальних чи моральних вимог. Однак поняття це багатогранно.

У його історичному розвитку існує кілька векторів: від колективної до індивідуальної, від зовнішньої

до внутрішньої, психологічної, від ретроспективної (відповідальність за минуле, вина) до

перспективної (відповідальність за майбутнє, обов'язок).

Внутрішня структура професійної відповідальності включає в себе:

а) знання про професійну відповідальність, про норми і правила, через які реалізується це якість -

когнітивний компонент;

б) ієрархія мотивів професійно відповідальної поведінки - мотиваційний компонент;

в) емоційна стабільність і стійкість військовослужбовців, а також прояв вольових зусиль при

досягненні мети - емоційно-вольової компонент.

Поведінковий компонент - виражається у виборі та здійсненні певної лінії поведінки.

Таким чином, професійна відповідальність - це інтегративну якість, що виявляється в його

здатності приймати обгрунтовані рішення у сфері своєї професійної діяльності, проявляти

наполегливість і сумлінність у їх реалізації та готовності відповідати за їх результати і наслідки.

Виходячи з сутності і структури професійної відповідальності, виступаючої в єдності

когнітивного, мотиваційного, емоційно-вольового і поведінкового компонентів, Н.Н.Семененко

виділяє основні її показники Семененко М.М., 1998):

- ступінь обгрунтованості прийнятого рішення у сфері професійної діяльності;

- емоційна стабільність і наполегливість щодо його реалізації;

- сумлінність у виконанні своїх функціональних обов'язків;

- готовність відповідати за результати і наслідки своєї діяльності.

Професійна відповідальність не з'являється сама по собі, вона починає формуватися з початком

трудової діяльності.

3. Лідером соціально-психологічної реконструкції розвиткунаукового знання є Томас Кун.Його

концепція історичної динаміки наукового знання сформувалася в полеміці з логічним емпіризмом і

критичним раціоналізмом. Кун запропонував відмовитися від панував в неопозітівістской і

попперіанской філософії образу науки як системи знань, зміна і розвиток якої підпорядковано

канонами методології і логіки, і замінити його образом науки як діяльності наукових спільнот, що

залежить від культури, історії, соціальної організації, психологічної та технічної бази .

Кун намагається створити нову антіпозітівісткуюфілософію науки, що виростає з історії науки і

тим відрізняється від старої неопозітівістской версії, що склався на базі абстрактно-логічних

досліджень готових і то відповідним чином препарованих теоретичних знань.

На противагу кумулятівізму, домінуючого на Заході аж до 50-х років, Кун описує науку як

послідовність періодів кумулятивного розвитку, що переривається некумулятивні стрибками -

науковими революціями.

У загальному вигляді Кунівська концепцію розвитку науки можна сформулювати

наступним чином:

• початкова допарадигмальний стадія розвитку науки.Вона характеризується наявністю

різних точок зору, фундаментальних теорій, загальновизнаних методів і цінностей;

• створення єдиної парадигми на основі консенсусу членів наукової спільноти;

• на основі цієї парадигми здійснюється нормальний розвиток науки, накопичуються факти,

удосконалюються теорії та методи;

• в процесі такого розвитку виникають аномальні ситуації, що призводять до кризи, а потім

донаукової революції;

• наукова революція-період розпаду парадигми, конкуренції між альтернативними

парадигмами - і утвердження нової парадигми;

Центральним поняттям концепції Куна є поняття наукової парадигми.

I Парадигма (від грец. - Зразок) - це система норм, базисних Теорія-ф тичні поглядів, методів,

фундаментальних фактів і зразків діяльності, які визнаються і поділяються усіма членами

даного наукового співтовариства як логічного субєкта наукової

деятельності143.Поняття парадигмакорелятивної поняття наукового співтовариства.Вчений,

згідно з Куну, може бути зрозумілий як учений тільки по його приналежності до наукової

спільноти, члени якого дотримуються певної парадигми.

Створення парадигми означає досягнення згоди з питання про загальні зразках теоретичних

і емпіричних знань, методології дослідження. Як правило, парадигма знаходить своє втілення в

класичних працях учених і підручниках і на багато років визначає коло проблем та методів їх

рішення в тій чи іншій галузі науки. Тому більшість вчених звільнено від роздумів про найбільш

фундаментальних питаннях своєї дисципліни: вони вже «вирішені» парадигмою. Головна їхня увага

спрямована на вирішення невеликих конкретних проблем (у термінології Куна - «головоломок»).

Парадигма виконує дві функції - заборонну і проективну. З одного боку, вона забороняє все, що не

відноситься до даної парадигми і не узгоджується з нею, з іншого - стимулює дослідження в певному

напрямку.

У період «нормальної науки» вчені працюють відповідно до парадигмою. Вони уточнюють факти,

що породили парадигму, пояснені або передбачені нею, і в звязку з цим створюють нові прилади та

інструменти; прагнуть зблизити теорію і зясовні нею факти, наблизити теорію до емпіричного базису,

розвивають, уточнюють і вдосконалюють теорію. Кун вважає, що вчені в цей період займаються

«рішенням головоломок», тобто рішенням особливого типу завдань за певними правилами і

регламентованих парадигмою. Створювати нормальну науку - означає розгадувати головоломку,

тобто парадигмою певні проблеми, які виросли з неї і повернулися в неї знову. Невдале вирішення

головоломки виглядає не як провал парадигми, а як поразку дослідника, який не зумів вирішити

питання, яке насправді дозволимо в рамках парадигми. Так шахіст, не вміючи знайти правильне

рішення, програє не тому, що правила не працюють, а тому, що він сам виявився не на висоті.

Здійснюючи парадигмальну діяльність і чекаючи як би «передбачені» парадигмою факти, вчений

іноді виявляє щось несподіване - аномалію, тобто розходження між емпіричними даними і схемою,

заданої парадигмою.Кун детально аналізує виникнення наукових аномалій, що ведуть до заміни

старої парадигми. Він показує, що парадигма «вибухає» зсередини під тиском «аномалій», які не

дозволяються в її рамках. Спочатку виникає криза і екстраординарна наука, потім щось подібне

допарадігмаль-ному періоду. У цей період посилюється увага до філософських підставах

науки. Відкриття аномального факту - це процес, початок якого повязане з прагненням зберегти стару

парадигму, а завершення - знаменує перехід до нової парадигми. Усвідомлення аномалій, що

стимулює зміна парадигм, є внутрішнім механізмом розвитку знань.

Наукова революція наступає, коли створюються нові парадигми, що заперечують першість один у

одного. Вони створюються, як правило, вченими-аутсайдерами, що стоять поза «школи», і їх

активною діяльністю з пропаганди своїх ідей. Процес наукової революції виявляється у Куна

процесом стрибкоподібного відбору за допомогою конфлікту наукових спільнот, згуртованих єдиним

«поглядом на світ». Чистим результатом такого відбору є, за словами Куна, дивно пристосований

набір інструментів, який ми називаємо сучасним науковим знанням. Криза дозволяється перемогою

однієї з парадигм, що знаменує початок нового «нормального» періоду, створюється нове наукове

співтовариство вчених з новим баченням світу, новою парадигмою.

Сутність наукових революцій, за Куну, полягає у виникненні нових парадигм, повністю несумісних

і несумірних з колишніми.Він прагне підтвердити це посиланням на нібито несумірність квантової і

класичної механіки. При переході до нової парадигми, на думку Куна, вчений як би переселяється в

інший світ, в якому діє і нова система чуттєвого сприйняття (наприклад, там де схоласти бачили

вантаж, розгойдується на ланцюжку, Галілей побачив маятник). Одночасно з цим виникає і нову

мову, непорівнянні з тим самим (наприклад, поняття маси і довжини в класичної механіки та

спеціальної теорії відносності Ейнштейна).

Філософський сенс такої моделі розвитку науки полягав у критиці переконання в єдиності,

абсолютність і незмінність критеріїв науковості та раціональності. Кун крім того відкидає

емпіричний «фундаменталізм» неопозітівістов, стверджуючи, що не існує фактів, незалежних від

парадигми, а отже, не існує теоретично нейтральний мова спостережень. Учені бачать світ крізь

«призму» теорії. Чи не факти судять теорію, а теорія визначає, які саме факти увійдуть до

осмислений досвід. Звідси теза Куна про «неспівмірності» парадигм, заперечення спадкоємності в

еволюції науки. Знання, накопичене попередньої парадигмою, відкидається після її краху, а наукові

співтовариства просто витісняють один одного.

Прогрес, за Куну, - поняття, що має сенс тільки для «нормальної науки», де його критерієм

виступає кількість вирішених проблем. Розуміння еволюції науки у Куна схоже на теорію

біологічного розвитку Кювє, який вважав, що нові види виникають в результаті потужних

катаклізмів, вони не мають нічого спільного з попередніми видами. Прогрес у цьому випадку

трактується наступним чином: кожна нова парадигма збільшує список допускають рішення проблем.

Час, який відділяє нас від появи концепції Куна, дозволяє яскравіше побачити сильні і слабкі її

сторони. Кун, безсумнівно, зумів розгледіти і зробити предметом філософського осмислення важливі

риси наукової діяльності та еволюції наукових знань. Особливо важливе значення має вимогу

історичного підходу до знання, що враховує особливості різних культур і соціальних контекстів,

вимога звязку філософії науки та її історії.

Разом з тим Кун, по суті, залишив поза свого дослідження питання про виникнення нового знання,

звівши цей процес тільки до вибору між старою і новою теорією. Причому цей вибір пояснюється

тільки соціальними та психологічними аргументами (наприклад, вірою у майбутню плідність нової

теорії або неясним естетичним почуттям). Він помилково протиставляє елементи дискретності та

безперервності, відносності і абсолютність у розвитку наукового знання, а також соціальну

психологію наукових колективів - обєктивною логікою наукового дослідження.

4. Проблема методів і способів пізнання людської суб'єктивності активно обговорюється в

психології і не має загальнозначущого рішення. Характеризуючи ситуацію в цій галузі, Б. С. Братусь

пише: «Досить часто психологу доводиться чути від фахівців інших областей, насамперед природно-

технічних, що психологія зовсім не наука, оскільки не має в своєму розпорядженні строгими

об'єктивними методами дослідження. Коли ж психологія прагне до формалізації методів і досягає

відомого рівня цієї формалізації, то відразу з'являються звинувачення - цього разу з боку

представників гуманітарних областей, - які говорять про принципову неможливість однозначного

визначення людської особистості. Але справа не обмежується критикою ззовні, по суті та ж боротьба,

боротьба двох підходів: одного - що прагне до формалізації, іншого - виступає принципово проти

такої, відбувається і в самій психології».

Точно можна сказати, що орієнтація на природознавство, на об'єктивність, на вимірювання та

експеримент як на ідеал науковості у вітчизняній психології є переважаючою. Радянська психологія

розвивалася як академічна, сциентистская дисципліна. В останні роки в рамках психологічної

практики почала оформлятися гуманістична психологія. Усвідомлена необхідність створення

особливої психотехнічної теорії, тобто теорії, що обгрунтовує людинознавчу, психологічну практику.

По суті, це означає створення гуманітарної психології як альтернативи природничо академічної

психології. Чи слід оцінювати естественнонаучную парадигму в психології негативно і слідом за цим

заперечувати використання її методів у дослідженні людини? Чи може психологія об'єктивно, ззовні

досліджувати (визначати, вимірювати, пояснювати) людську суб'єктивність, яка спочатку не має

масштабу, знаходиться в постійній зміні, в розвитку? Відповіді на поставлені питання припускають

відповідь на головне питання: що таке людина за своєю психологічною суттю?

З філософсько-світоглядної точки зору людина - істота безмірне, а це означає, що пізнати

остаточно його неможливо, його не можна описати єдиною формулою і до цього не потрібно

прагнути. З психологічної точки зору людина - істота багатовимірне, тобто він має різні прояви.

Різним проявам людини адекватні різні методи. Засновник розуміє психології В. Дільтей не

заперечив можливостей використання в ній методів пояснювальній психології, але вказував на їх

обмеженість у пізнанні вищих рівнів людської реальності.

Продуктивне рішення проблеми вивчення психології людини запропонував Б. С. Братусь. На його

думку, необхідно розрізняти людину як безмірну істоту і особистість як спосіб організації людської

сутності. Предметом же психологічного дослідження слід зробити не готові, сформовані властивості

особистості, а механізми їх формування, становлення. Отримані дані «можуть стати одночасно і

об'єктивними, і не суперечать трансцендірует, що змінюється природі людини, бо в такого роду

дослідженнях ми будемо прагнути фіксувати, уречевлює, ставити кордону і визначати масштаби не

розвитку людини як такого, яке не має фіксованої, заздалегідь встановленої межі та масштабу, але

психологічним механізмам, шляхам, які опосередковують цей розвиток, істотно впливаючи на його

хід і спрямованість». Разом з тим потрібно відзначити, що в певних ситуаціях виникає необхідність

виявлення якраз сформованих властивостей особистості. Зокрема, діагностика ходу психічного

розвитку школярів націлена на визначення рівня його розвитку (сформованих форм психіки);

практичне значення такого об'єктивного дослідження особистості школяра заключається в оцінці

відповідності досягнутого ним рівня вікового нормативу; воно орієнтує педагога в оцінці

ефективності його діяльності.

На закінчення доцільно класифікувати методи психології на три групи: методи пояснювальній

(природничо-наукової, академічної) психології, методи описової (гуманітарної, розуміючою)

психології, методипрактіческойпсіхо-логії, або психотерапевтичної практики. Таке розрізнення

методів знаходиться у відповідності з їх призначенням і пізнавальними можливостями.

Тема 2. Структура психології як системи знань

1. Психологічні факти, закони, теорії, методи, категорії, принципи та методологічні проблеми як

основні складові системи наукових суджень у психології.

2. Закономірності розвитку психологічної науки.

3. Місце і роль психології в системі наукового знання.

4. Міждисциплінарні зв'язки психології з іншими галузями знань та внутрішні фактори її еволюції.

5. Структура сучасної психології.

6. Течії і напрямки психології.

1. Формою існування і розвитку науки є наукове дослідження, а саме наукова (науково- дослідна)

діяльність , направлена на отримання і вживання нових знань. Наукове дослідження – це діяльність,

направлена на всебічне вивчення об’єкту , процесу або явища, їх структури і зв'язків, а також

отримання і упровадження в практику корисних для людини результатів. Його об'єктом є матеріальна

або ідеальна системи, а предметом – структура системи, взаємодія її елементів, різні властивості,

закономірності розвитку і т.д.

Наукові дослідження класифікуються по різних підставах.

По джерелу фінансування розрізняють наукові дослідження бюджетні, госпдоговірні і ті, що не

фінансуються. У нормативних правових актах про науку наукові дослідження ділять за цільовим

призначенням на фундаментальні, прикладні, пошукові і розробки.

Фундаментальні наукові дослідження – це експериментальна або теоретична діяльність,

направлена на отримання нових знань про основні закономірності будови, функціонування і розвитку

людини, суспільства, навколишнього природного середовища. Наприклад, до їх числа

фундаментальних можна віднести дослідження про закономірності становлення і функціонування

певних граматичних форм.

Прикладні наукові дослідження – це дослідження, що є націленими переважне на вживання нових

знань для досягнення практичних цілей і вирішення конкретних завдань. Іншими словами, вони є

спрямованими на рішення проблем використовування наукових знань, отриманих в результаті

фундаментальних досліджень, в практичній діяльності людей. Наприклад, як прикладні можна

розглядати праці про удосконалення методів викладання певних граматичних форм для студентів 3

курсів факультетів іноземних мов.

Пошуковими називають наукові дослідження, націлені на визначення перспективності роботи над

темою, відшукання шляхів рішення наукових завдань. Наприклад, аналіз типових помилок студентів

факультетів іноземних мов з метою виявлення найбільш релевантних тем для подальшого

викладення.

По тривалості наукові дослідження можна розділити на довготермінові, короткострокові і експрес-

дослідження.

Залежно від форм і методів дослідження деякі автори виділяють експериментальне, методичне,

описове, экспериментально-аналітичне, історико-біографічне дослідження та дослідження змішаного

типу.

У теорії пізнання виділяють два рівні дослідження: теоретичний (займається номенклатурою) та

емпіричний (експериментальний).

Теоретичний рівень дослідження характеризується перевагою логічних методів Тут досліджувані

об'єкти в думках аналізуються, узагальнюються, осягнули їх єство, внутрішні зв'язки, закони

розвитку. На цьому рівні пізнання за допомогою органів чуття (емпірія) може бути присутнім, але

воно є підлеглим.

На цьому рівні одержані факти досліджуються, обробляються за допомогою логічних понять,

умовиведень, законів і інших форм мислення. Структурними компонентами теоретичного пізнання є

проблема, гіпотеза і теорія.

Проблема – це складна теоретична або практична задача, способи рішення якої невідомі або відомі

не повністю, як результат глибокого вивчення. Розрізняють проблеми нерозвинені (передпроблеми) і

розвинені. Актуальність проблеми, що постає перед дослідником, пов’язана з необхідністю та

своєчасністю вивчення та вирішення розбіжностей з метою удосконалення теорії.

Гіпотеза є вимагаюче перевірки і доведення припущення про причину, яка викликає певний

висновок, про структуру досліджуваних об'єктів і характер внутрішніх і зовнішніх зв'язків

структурних елементів.

Наукова гіпотеза повинна відповідати наступним вимогам:

1) релевантності, тобто співвіднесення з фактами, на які вона спирається;

2) можливості бути перевіреною на практиці, співвіднесення з даними спостереження або

експерименту (виняток становлять гіпотези, що не перевіряються);

3) сумісності з існуючим науковим знанням;

4) володіння пояснювальною силою, тобто з гіпотези повинна виводитись деяка кількість

підтверджуючих її фактів, слідств. Більшою пояснювальною силою володітиме та гіпотеза, з якої

виводиться найбільша кількість фактів;

5) простоти, тобто вона не повинна містити ніяких довільних допущень, суб'єктивістських

нашарувань.

Теорія – це логічно організоване знання, концептуальна система знань, яка адекватно і цілісно

відображає певну область дійсності. Вона володіє наступними властивостями:

1. Теорія є однією з форм раціональної розумової діяльності.

2. Теорія – це цілісна система достовірних знань.

3. Вона не тільки описує сукупність фактів, але і пояснює їх, тобто виявляє походження і розвиток

явищ і процесів, їх внутрішні та зовнішні зв'язки, причинні і інші залежності і т.д.

4. Всі положення і висновки, що містяться в теорії, є обґрунтованими, доведеними.

У сучасній методології науки виділяють наступні структурні елементи теорії:

1) початкові підстави (поняття, закони, аксіоми, принципи і т.д.);

2) об'єкт, що ідеалізується, тобто теоретичну модель якоїсь частини дійсності, істотних

властивостей і зв'язків явищ і предметів, що вивчаються;

3) логіку теорії – сукупність певних правил і способів доведення;

4) філософські установки і соціальні цінності;

5) сукупність законів і положень, виведених як висновків з даної теорії. Структуру теорії

утворюють поняття, думки, закони, наукові положення, навчання, ідеї і інші елементи.

Поняття – це думка, що відображає істотні і необхідні ознаки певної безлічі предметів або явищ.

Категорія – загальне, фундаментальне поняття, що відображає найбільш істотні властивості і

відносини предметів і явищ. Категорії бувають філософськими, загальнонауковими і відносяться до

окремої галузі науки.

Науковий термін – це слово або поєднання слів на позначення поняття, вживане в науці.

Сукупність понять (термінів), які використовуються в конкретній науці, утворює її понятійний

апарат.

Думка – це судження, в якій затверджується або заперечується що-небудь. Наприклад, при

кваліфікації стилістичних тропів може бути виказане думка про наявність або відсутність певної

закономірності в їх функціонуванні.

Принцип – це керівна ідея, основне початкове положення теорії, вчення, науки.

Принципи бувають теоретичними (наприклад, принцип залежності конкретних вербальних

реалізацій від історичної епохи в діахронічних дослідженнях) і методологічними (наприклад,

принцип послідовності та логічності викладення матеріалу дослідження).

Серед найбільш актуальних принципів наукового дослідження зазначимо:

1. Об’єктивність, тобто виключення одностороннього мислення, суб’єктивності. Цей принцип

вимагає використання методів та процедур, що дозволяють отримати максимум знань, дотримання

логіці, правдиве обґрунтування, забезпечення доказів. Все це забезпечує достовірність фактів як

одного з основних чинників наукової етики.

2. Виділення основних факторів, що визначають кінцевий результат (необхідно виділяти головне з

різномаїття факторів).

3. Єдність історичного та логічного (до уваги беруться історія досліджуваного об’єкта, його

сучасний стан та перспективи його подальшої розробки).

4. Концептуальна єдність дослідження (в основу треба класти єдиний принцип та дотримуватись

його протягом всього дослідження).

5. Відповідність наявного рівня з цілями дослідження.

6. Системність (використання певної системи, а також взаємозв’язок з іншими об’єктами).

7. Принцип наукової етики (використання системи посилань до першоджерел з метою чіткого

розмежування існуючих наукових надбань в конкретному напрямку дослідження та висновків, що їх

автор добігає самостійно).

8. Принцип зв’язності (усі структурні частини мають бути логічно, послідовно викладеними та

бути взаємопов’язаними між собою).

Аксіома – це положення, яке є початковим, тим, що не вимагає доказів і з якого за встановленими

правилами виводяться інші положення. Наприклад, в даний час слід визнати аксіоматичними

твердження про те, що мова – це певний організм, який має власні закони розвитку з огляду його

історичного функціонування.

Закон – це об'єктивний, істотний, внутрішній, необхідний і стійкий зв'язок між явищами,

процесами. Закони можуть бути класифікованими на різних підставах. Так, за основнимим сферами

реальності можна виділити закони природи, суспільства, мислення і пізнання; за об'ємом дії –

загальні і приватні.

Закономірність – це: 1) сукупність дії багатьох законів; 2) система істотних, необхідних загальних

зв'язків, кожна з яких складає окремий закон. Так, існують певні закономірності орфографічних та

фонетичних змін, що відбуваються у конкретній мові.

Положення – наукове твердження, сформульована думка. Прикладом наукового положення є

твердження про те, що мовленнєва норма складається з багатьох чинників (історичного, локального,

соціального, тощо).

Ідея – це: 1) нове інтуїтивне пояснення події або явища; 2) визначаюче стрижньове положення в

теорії.

Концепція – це система теоретичних поглядів, з'єднаних науковою ідеєю (науковими ідеями).

Теоретичні концепції обусловлюють існування і зміст багатьох лінгвістичних теорій. Поняття

концепції є щільно пов’язаним з поняттям парадигми – вихідної, концептуальної схеми, моделі

постановки проблем і їхнього вирішення, методів дослідження, що панують певний історичний

період у науковому товаристві. Наприклад, в лінгвістиці у різні часи панувала структурна,

функціональна, психологічна парадигми, а основною парадигмою сучасності є антропоцентрична.

2. На всіх етапах історії суспільні потреби людей визначали пріоритетні напрями розвитку науки.

Тривалий час па першому місці була механіка, потім її замінила біологія, далі кібернетика,

соціологія. На зламі XX–XXI ст. значну зацікавленість викликає психологія. Її досягнення нині

потрібні педагогам і лікарям, юристам і політикам, інженерам і військовим, менеджерам і

спортсменам.

Слово «психологія» вперше заявило про себе наприкінці XVI ст. у працях відомого

магдебурзького професора філософії Р. Гокленіуса і його учня О. Гасмана. Воно виникло шляхом

поєднання двох грецьких слів: psyche (душа) і logos (слово, вчення). Поняття «психіка» позначало

психічні явища в житті людей і тварин. Однак у той час поняття «психологія» не набуло визнання.

Воно поширилося в науці лише у XVIII ст. після виходу книг німецького філософа Хрістіана Вольфа

(1679–1754) «Емпірична психологія» (1732) і «Раціональна психологія» (1740).

Коло психічних явищ, які почала вивчати психологія, охоплювало найрізноманітніші вияви

психіки. До нього ввійшли відчуття (світла, кольору, тепла, запаху, смаку, звуку та ін.), що

відображали властивості подразників, які діяли на органи чуття. Предметом дослідження стало і

сприймання цілісних об'єктів у всій сукупності їх властивостей. Не меншу цікавість викликали й

образи предметів, що діяли на органи чуття, запам'ятовувалися, зберігалися і відтворювалися в разі

потреби за допомогою пам'яті, створюючи особистий досвід людини. І досі залишається без

відповідей багато питань, що стосуються закономірностей мислення, за допомогою якого людина

виявляє загальні, суттєві ознаки предметів і явищ, планує діяльність і поведінку. Мислення стимулює

уяву, що пов'язана з людською творчістю. Відчуття, сприймання, пам'ять, мислення, уява – психічні

процеси. До психічних явищ відносяться переживання ставлень людини до навколишнього

середовища та інших індивідів, які називають емоціями й почуттями, а також здатність людини

регулювати свою поведінку, дії і вчинки, долати різні перешкоди на шляху до мети – воля. У своїй

практичній діяльності та відносинах із навколишнім середовищем виявляються психічні стани

(спокій, схвильованість, зацікавленість та ін.) і психічні властивості (наполегливість, рішучість і т.

ін.). Специфіка психічних процесів, станів і властивостей залежить від індивідуально-психологічних

особливостей людини – темпераменту, характеру, здібностей тощо. Усю сукупність психічних явищ

у розмаїтті їх проявів, взаємозв'язків і динаміці нерідко називають психічним життям людини.

Будь-яка наука не обмежується лише збиранням і описуванням фактів, а переходить до їх

пояснення шляхом виявлення законів, яким вони підпорядковані. Тому разом із психологічними

фактами психологія вивчає і психологічні закономірності та психологічні закони. Психологічні

закони не можна повністю розкрити без розуміння механізмів психічної діяльності.

Психіка властива і тваринам. Ось чому психологія – це наука про психіку людини і тварини.

Психологія(гр. psyche – душа і logos – слово, вчення) – наука про факти, закономірності та

механізми психічного життя людей і тварин.

За допомогою спеціальних методів вона виявляє особливості та закономірності розвитку психіки,

функціонування її механізмів. Її завданнями є розкриття закономірностей і законів виникнення,

розвитку і перебігу психічної діяльності людини, становлення її психічних властивостей. Психологія

з'ясовує життєве значення психіки і сприяє підвищенню психологічної культури індивідів та

суспільства. Здобуті нею знання спрямовуються на підвищення якості життя, рівня навчальної та

професійної підготовки, поліпшення психічного здоров'я людей та гармонізацію їх взаємовідносин.

Етапи історичного розвитку психології. Початкові уявлення про психіку були пов'язані з

анімістичними поглядами первісних народів, які вважали, що все на світі має душу. Душу вони

тлумачили як загадкову сутність, що керує всіма живими і неживими істотами.

Перші спроби пояснити психічні явища без опори на надприродні сили були зроблені вже у

давньому світі (Єгипті, Китаї, Індії, Греції). Учені знаходять їх в давньоєгипетському папірусі

«Пам'ятка мемфіської телеології» (IV тис. до н. е.), в текстах давньоіндійських Вед, зокрема в

Упанішадах (І тис. до н. е.) та китайських медичних книгах (VIII ст. до н. е.). І давні єгиптяни, і

китайці органом психіки вважали серце.

З появою філософських учень намагання теоретично осмислити сутність людської душі

починають посідати одне з центральних місць. Перші спроби з'ясувати сутність психічного в

давньогрецькій філософії були наївно-матеріалістичними. Так, іонійські філософи, шукаючи

матеріальні основи буття, намагалися вивести з нього душу. Фалес із Мілета (624–548 до н. е.) вбачав

ці основи у воді, Анаксімен (588–524 до н. е.) – у повітрі, а Геракліт із Ефеса (540–484 до н. е.) – у

вогні. «Світ єдиний з усього, – стверджував він, – не створений ніким із богів і ніким із людей, а був,

є і буде вічно живим вогнем, що закономірно спалахує і закономірно згасає». Ці погляди грецьких

мислителів поступово навели на думку про загальну одухотвореність матерії.

Демокрит із Абдери (460–370 до н. е.) вслід за своїм учителем Левкіппом (500–440 до н. е.), Епікур

(341 – 270 до н. е.), римський філософ і поет Тіт Лукрецій Кар (99–55 до н. е.) та ін. уявляли душу як

сукупність маленьких кулястих і дуже рухливих атомів. Просякуючи тіло, вони надають йому руху.

Демокрит першим створив теорію пізнання на основі розрізнення чуттєвих і розумових знань.

Більше двох тисяч років тому видатний грецький мислитель Сократ (470–399 до н. е.) на фронтоні

дельфійського храму написав «Пізнай самого себе». Цей заклик залишається актуальним і понині,

спрямовуючи пошуки вчених на розкриття секретів людської психіки.

У давній грецькій філософії знайшли своє вираження й ідеалістичні погляди на сутність психіки.

Так, засновник філософського ідеалізму Платон (427–347 до н. е.) вчив, що основу буття становлять

незмінні й вічні ідеї, блідим відбитком яких є матеріальний світ. Людська душа до свого земного

існування перебуває у світі ідей, споглядає їх, а після смерті знову повертається в надчуттєвий світ.

Згадування душею того, що вона пізнала до переселення в тіло, і породжує знання. Ідеї в душі не

виникають під впливом навколишніх речей і явищ. Платон був основоположником дуалізму в

психології, що розглядає тіло та психіку як два самостійні і антагоністичні начала.

Цей дуалізм подолав давньогрецький філософ Аристотель (384–322 до н. е.) у своїй праці «Про

душу». Критикуючи платонівську теорію душі, він вказав на необхідність дослідного підходу до

вивчення психічної діяльності, вважаючи, що душа є невід'ємним началом лише органічного життя, а

не всього матеріального світу. Поступово поняття «душа» дослідники стали застосовувати не до всіх

життєвих проявів, а лише до психічних явищ, що сприяло виникненню поняття про свідомість.

У III ст. до н. е. олександрійські лікарі Герофіл (нар. прибл. 300 до н. е.) та Еразистрат (прибл.

300–240 до н. е.) відкрили нерви і показали, що не тіло загалом, а лише його окремі органи (нерви,

мозок) нерозривно пов'язані з психікою.

Римський лікар Клавдій Гален (129–199) при тлумаченні душі використовував термін «плевма».

На його думку, периферична плевма поєднується з центральною, внаслідок чого душа отримує

здатність розпізнавати тілесні зміни. Такий підхід ще більше наближав до трактування свідомості як

головного феномена психіки.

В епоху Середньовіччя церква, підпорядкувавши собі всі форми ідеології, поставила знання на

службу вірі. Завдяки працям давньогрецького філософа Плотіна (205– 270) та християнського теолога

Августина Аврелія (354– 430) поняття «свідомість» набуло ідеалістичного тлумачення. Вважалося,

що душа є місцем зосередження знань, і її можна пізнавати лише шляхом інтроспекції

(самоспостереження). Попри утиски, гоніння церкви і в ці складні часи поступово нагромаджувався

матеріал про анатомо-фізіологічні особливості людського організму. Вагомий внесок у розвиток

науки зробили арабські вчені Авіценна (Ібн-Сіна) (980–1037) і Аверроес (Ібн-Рушд) (1126–1198).

Авіценна на основі досягнень східної медицини створив матеріалістичне вчення про психіку. Так,

афекти він пов'язував із тілесними змінами. Його дослідами було закладено основи майбутнього

асоціативного експерименту. Аверроес, видатний знавець надбань Аристотеля, доводив, що той не

визнавав індивідуального безсмертя душі, акту створення світу, потойбічного життя, і спрямовував

тлумачення психічних процесів у матеріалістичне русло, пов'язуючи їх із процесами фізіологічними.

З XVII ст. розпочинається нова епоха в розвитку психологічного знання. Для неї є характерною

спроба осмислити духовний світ людини із загально-філософських позицій без експериментальної

основи.

У вченні видатного французького мислителя Рене Декарта (1596–1650) зародилося поняття про

рефлекс як закономірну відповідь організму на зовнішній вплив. Людину він розглядав як «живу

машину», в якій всі життєві процеси, в тому числі й психічні, зумовлені зовнішніми впливами, як

робота годинникового механізму спричинена вагою годинникових гир. Декарт дійшов висновку про

повну відмінність між тілом і душею: «тіло за своєю природою завжди подільне, а душа неподільна».

Проте душа здатна породжувати в тілі рух. Він наголошував на провідній ролі свідомості й мислення,

акцентуючи їх своєрідність. Це суперечливе дуалістичне вчення породило складну психофізичну

проблему: як пов'язані в тілі людини фізіологічні і психічні процеси. Однак із її вирішенням

мислитель не справився. Його ідеї мали значний вплив на подальший розвиток психології загалом та

її методів зокрема.

Дуалізм Декарта подолали у своїх роботах англійський філософ Томас Гоббс (1588–1679) та

голландський філософ Бенедикт Спіноза (1632–1677).

Внаслідок розвитку наукових знань про людську психіку по-новому стали розглядати предмет

вивчення психології. В XVII ст. вона перестає бути наукою про душу і стає наукою про свідомість.

Під впливом математики німецький мислитель Готфрід-Вільгельм Лейбніц (1646–1716) уперше в

історії науки вжив поняття «несвідома психіка». Він розмежував перцепцію (неусвідомлене

сприймання) і апперцепцію (усвідомлене сприймання, що включає увагу і пам'ять), водночас

пропонуючи розглядати психічне життя не як арифметичну суму, а як інтеграл, що перебуває у

безперервному розвитку.

На зміну раціоналізму XVII ст., згідно з яким тільки розум дає істинне знання, у XVIII ст.

приходять емпіризм і сенсуалізм. Емпіризм – напрям у теорії пізнання, що на противагу

раціоналізмові проголошує єдиним джерелом і критерієм пізнання чуттєвий досвід, недооцінюючи

значення логічного аналізу і теоретичних узагальнень. Сенсуалізм – напрям у теорії пізнання, що

визнає відчуття єдиним джерелом знань.

Основоположником емпіричної психології, що спирається на знання, здобуті у якості досвіду, був

англійський філософ Джон Локк (1632–1704). На його думку, досвід має два джерела: діяльність

зовнішніх органів чуття (зовнішній досвід) і внутрішню діяльність розуму (внутрішній досвід).

Людина народжується на світ без будь-яких ідей. Її душа нагадує чисту дошку (tabula rasa), на якій

досвід виводить свої письмена. Двоякість учення Локка про зовнішній і внутрішній досвід

стимулювала розвиток як матеріалістичних, так і ідеалістичних концепцій учіння – цілеспрямованого

засвоєння знань, умінь, навичок соціального досвіду з метою наступного використання їх у

практичному житті.

У XVIII ст. у зв'язку з новими відкриттями особливостей нервової системи, які здійснили

швейцарський лікар Альбрехт фон Галлер (1708–1777) і чеський анатом Іржі Прохаска (1749–1820),

визріло вчення про психіку як функцію мозку. Його започаткували французькі матеріалісти, які

вважали, що мислення починається із зовнішніх вражень, а закінчується думкою, вираженою

словами. Між мисленням і думкою ж відбуваються невідомі процеси у мозку.

На початку XIX ст. англійський невролог Чарльз Белл (1774–1842) та французький фізіолог

Франсуа Мажанді (1783–1855), вивчаючи відмінності між чуттєвими і руховими нервами,

запровадили в науковий обіг поняття «рефлекторна дуга», за допомогою якого пояснювали

найпростіші рухові реакції.

Видатний російський учений Іван Сєченов (1829– 1905) у своїй праці «Рефлекси головного мозку»

поширив декартівський принцип рефлексу на діяльність головного мозку, показавши, що всі акти

свідомого і несвідомого життя людини мають рефлекторне походження. Він розробив також

програму створення об'єктивної психології.

У XX ст. ідеї Сечєнова продовжував розробляти його співвітчизник Іван Павлов (1849–1936),

створивши вчення про дві сигнальні системи. Рефлекторне вчення І. Сечєнова та І. Павлова справило

значний вплив на розвиток психологічних поглядів і сприяло на початку XX ст. виникненню багатьох

нових наукових течій у психології.

Становлення психології як самостійної науки розпочалося у другій половині XIX ст. Саме тоді

з'являються перші психологічні лабораторії. їх відкрили психолог, фізіолог, філософ Вільгельм Вундт

(1832–1920) у Німеччині; психолог, фізіолог Микола Ланге (1858–1921) в Одесі; психолог Іван

Сікорський (1842–1919) у Києві; психолог, фізіолог Володимир Бехтерев (1857–1927) у Казані.

Виникають нові галузі психологічної науки – експериментальна психологія, диференціальна

психологія, вікова психологія, соціальна психологія та ін. Формуються нові психологічні школи і

течії – вюрцбурзька школа німецького психолога Освальда Кюльпе (1862–1915), структурна школа

американського психолога Едуарда Тітченера (1867–1927), біхевіоризм, гештальтпсихологія,

фройдизм та ін. Поступово акцент у психологічних дослідженнях переноситься на вивчення

поведінки.

Вітчизняна психологія після революції 1917 р. почала розвиватися на основі діалектичного

матеріалізму. У теоретичних дослідженнях 20–30-х років інтенсивно розроблялися методологічні

основи і принципи психологічної науки (Павло Блонський (1884–-1941), Лев Виготський (1896–

1934), Григорій Костюк (1899–1982), Олексій Леонтьев (1903–1979), Сергій Рубінштейн (1889–1960)

та ін.). Саме в цей час у Харкові при Всеукраїнській психоневрологічній академії було створено

психологічну школу, в якій у різний час працювали видатні радянські психологи Л. Виготський, Лідія

Божович (1908–1981), Петро Гальперін (1902–1989), Олександр Запорожець (1905– 1981), Петро

Зінченко (1903–1969), О. Леонтьев, Олександр Лурія (1902–1977) та багато інших.

Чітке визначення методологічних засад окреслило позиції радянської психології у світовій

психологічній науці. Проте заідеологізованість науки політичними догмами серйозно стримувала її

розвиток, особливо в прикладних дослідженнях.

Лише в середині XX ст. радянська психологія почала інтенсивно розробляти проблему

особистості, інші фундаментальні проблеми. Так, становлення і розвиток психіки вивчали О.

Леонтьев, С. Рубінштейн; особистість як цілісну систему – Л. Виготський, Борис Ананьєв (1907–

1972), Костянтин Платонов (1898–4984), Г. Костюк та ін.; проблеми установки – Дмитро Узнадзе

(1886–1950); мислення – Андрій Брушлінський (1933–2002), Г. Костюк, Тетяна Косма (1905–1973),

Олексій Матюшкін (нар. 1929), Олег Тихомиров (1933–2001) та ін.; самосвідомості – Павло Чамата

(1898–1968); навичок і вмінь – Євген Мілерян (1913–1983) та ін.; уваги – Микола Добринін (1890–

1981); пам'яті – Анатолій Смирнов (1894–1980), II. Зінченко, Григорій Середа (1925–1987) та ін.;

сприймання – О. Запорожець, Володимир Зінченко, Давид Елькін (1904–1984) та ін.; темпераменту і

здібностей – Борис Теплов (1896 –1965), Володимир Небилицин (1930–1972), Микола Малков (1918–

1987), Натан Лейтес (нар. 1918), Вадим Крутецький (1917–1991) та ін.; мовлення – Борис Баєв (1923–

1979), Олександр Раєвський (1891–1971), Іван Синиця (1910–1976); розумового розвитку дітей –

Данило Ельконін (1904–1985), Василь Давидов (1930–1998), Олександр Скрипченко (нар. 1921) та ін.;

навчання і виховання – Г. Костюк, Наталія Менчинська (1905–1984), Мирон Боришевський (нар.

1934) та ін.

Своїми працями вітчизняні науковці зробили вагомий внесок у розвиток світової психологічної

науки. І нині у центрі їхньої уваги – найактуальніші проблеми розвитку та функціонування людської

психіки.

Їх успіхи стали можливими завдяки творчому розвитку ідей знаменитих попередників, які в

загальній здатності матерії до відображення помітили специфічні особливості психічного

відображення, що здійснюється за принципом рефлексу. Долаючи порожнечу схоластичних диспутів,

ці вчені висловлювали нові прогресивні ідеї, які слугують підґрунтям для подальшого розвитку

науки.

Психологія як наука в своїй історії пройшла довгий та складний період становлення. Можемо

виокремити етапи розвитку психологічних знань.

Психологія як наука про душу ( більше ІІ тисяч років тому)

В європейській культурі зародження філософії (психології) відбувалося в Стародавній Греції.

Філософи по-різному розуміли поняття душі.

Демокріт, Епікур розглядали душу як різновид матерії, як тілесне утворення, яке складається із

кулеподібних, маленьких і найбільш рухомих атомів.

Платон виходив з того, що душа є щось космічне, божественне, ідеальне і відрізняється від тіла.

Душа перед тим, як попрапити в тіло людини, існує відокремлено у вищому світі, де пізнає ідеї –

вищі незмінні сутності. Потрапивши у тіло, душа починає згадувати побачене до народження. Тіло і

психіка у Платона протистоять одне одному.

Аристотель, систематизувавши попередні й сучасні йому психологічні положення, розвиває ідею

нероздільності душі і тіла.

Психологія як наука про свідомість (ХVІІ ст.)

Виникає в зв’язку з розвитком природничих наук. Думати, відчувати, бачити – це свідомість.

Головний метод, дослідження свідомості, спостереження за собою і описування фактів.

Історія експериментальної психології розпочалась в 1879 р. з заснування в Лейпцигу німецьким

психологом Вільгельмом Вундтом першої у світі психологічної лабораторії. Дана подія знаменує

собою виникненням психології як науки.

Психологія як наука про поведінку – біхевіоризм (поч. ХХ ст.)

Головні методи, на цьому етапі розвитку психології, експериментальний і спостереження за тим,

що можна безпосередньо побачити (поведінка, вчинки, реакції). Мотиви, які викликають вчинки, не

досліджуються.

Психологія як наука про несвідоме – психоаналіз (поч. ХХ ст.).

Психоаналіз базується на ідеї, що поведінка людини визначається не тільки і не стільки її

свідомістю, скільки несвідомим.

Психологія як наука, що вивчає закономірності, прояви і механізми психіки (сучасний етап).

3. Питання про місце психології в системі наук завжди було і залишається предметом гострих

дискусій. Від відповіді на нього залежать можливості використання психологічних даних в інших

науках, розуміння того, наскільки правомірно використовувати їх здобутки в психології. Місце, яке

відводилося психології в системі наук у різні історичні періоди, свідчило і про рівень розвитку

психологічних знань, і про загально-філософську спрямованість самої класифікаційної схеми. У цій

схемі психологія завжди була саме тим компонентом, який переконливо показував неспроможність

усіх лінійних класифікаційних схем. Жодна наука не переходила з однієї рубрики в іншу стільки

разів, як психологія. Так, французький філософ Дені Дідро (1713–1784) відносив психологію разом із

логікою до філософії, яку протиставляв фізиці і математиці. Такої думки дотримувався не менш

славетний француз Анрі Ампер (1775–1836), їх співвітчизники Клод-Анрі Сен-Сімон (1760–1825) і

Антуан Курно (1801 – 1877) вважали психологію біологічною наукою.

У найвідомішій класифікації XIX ст. французького філософа, соціолога Огюста Конта (1798–1857)

психології взагалі не знайшлося місця. Замість неї було включено френологію та соціологію. Це

викликало гостру критику інших науковців, і вже у наступній класифікації англійського філософа

Джона-Стюарта Мілля (1806–1873) психологія знову з'явилася у складі філософії.

У середині XIX ст. психологія в класифікаціях зайняла місце між біологією і соціологією.

Починаючи із системи англійського філософа Герберта Спенсера (1820– 1903), у лоні психології

виокремлювали дві протилежні науки – психологію об'єктивну, яка продовжує біологічні науки і

вивчає пристосування організму до середовища, і психологію самопізнання – психологію

суб'єктивну, яка повинна займатися пізнанням внутрішнього світу людини. Інтроспекцію

(«свідомість, яка заглядає в середину себе») Г. Спенсер вважав єдино можливим методом вивчення

психічного.

У 1850 р. німецький психолог і педагог Фрідріх-Едуард Бенеке (1798–1854) починає розглядати

психологію як основу всіх наук про людину. Проти такого «психологізму» рішуче виступили

американські психологи Вільям Джеме (1842–1910), Гуго Мюнстенберг (1863–1916) і німецький

психолог Вільям Штерн (1871 –1938). У цей час гостра полеміка про місце психології в системі наук

розгорнулася в працях Генріха Ріккерта (1863–1936), Вільгельма Дільтея (1833–1911), Едуарда

Шпрангера (1882–1963). Почала все більше виявляти себе психологізація системи наук. Відмічаючи

велику складність цієї науки, російський вчений XIX ст. Микола Павловський наголошував, що

вивчення психології повинно бути підпорядкованим вивченню всіх інших наук. Дискутуючи з О.

Контом, який замінив психологію біологією, він переконував, що між фізіологією і психологією існує

«логічна залежність» – як між фізикою і математикою. Помістивши психологію між біологією і

соціологією, Павловський стверджував, що соціологія повинна базуватися винятково на психології.

Цю точку зору пізніше підтримав російський філософ Микола Грот (1852–1899).

Усі ці дискусії показали неможливість лінійної класифікації наук. Особливо яскраво це виявилося

в концепції швейцарського психолога Жана Піаже (1896–1980), який намагався класифікувати науки

на основі активності суб'єкта і генетичного критерію.

Радянський філософ Боніфатій Кедров (1903–1985) запропонував ідею нелінійної класифікації, яка

є відображенням багатоплановості зв'язків між науками. Вона виступає як узагальнення раніше

відомих класифікацій і включає їх як часткові випадки. Схема має форму трикутника, вершинами

якого є природничі, соціальні та філософські науки. їх взаємовідносини розкриваються за допомогою

кількох методологічних принципів. За такого підходу, вважав Б. Кедров, психологія повинна

фігурувати всередині трикутника, ближче до філософських наук, адже мислення є предметом не

тільки психології, а й діалектики та логіки.

Відведене психології місце є схематичним відображенням різноманітності та складності її зв'язків

з іншими галузями знань. А численні міждисциплінарні зв'язки є свідченням не лише теоретичного, а

й практичного її значення. Ж. Піаже вбачав у них майбутнє психології, адже за їх допомогою вона

збагатиться досягненнями інших наук і, у свою чергу, сприятиме їх збагаченню.

Психологія тісно пов'язана з природничими науками, що вивчають будову і діяльність

матеріального субстрату психіки – головного мозку. Недаремно відомі вчені І. Сєченов, І. Павлов, П.

Анохін, Олексій Ухтомський (1875– 1942) та ін. ставили перед собою завдання розкрити фізіологічні

механізми людської психіки. Разом із тим у природничих науках виникають проблеми, які

потребують психологічних досліджень. Так, проблема виникнення і розвитку психіки в процесі

біологічної еволюції, яку німецький вчений Ернест Геккель (1834–1919) назвав «світовою загадкою»,

для подальшого розвитку біологічних наук є не менш важливою, ніж проблема виникнення життя.

Вирішення багатьох проблем медичних наук також передбачає участь психологів. Борючись із

захворюваннями і лікуючи хворих, лікарю завжди слід використовувати дані про психіку людей: ще

Авіценна говорив, що передусім потрібно лікувати не тіло, а душу.

Дані психології постійно використовують представники технічних наук – при проектуванні машин

і механізмів, розробленні систем управління, засобів комунікації, засобів відображення інформації

тощо. Щоб збільшити надійність системи «людина – машина», в якій людина часто є найменш

надійною ланкою, що призводить до виходу з ладу техніки, аварій і катастроф, потрібно ще на рівні

проекту враховувати можливості людської психіки.

Традиційним є зв'язок психології з педагогікою. Ще відомий педагог Костянтин Ушинський

(1824–1870) зазначав, що коли педагогіка хоче виховувати людину у всіх відношеннях, то вона

повинна пізнати її у всіх відношеннях. Якщо раніше завдання психології полягало в «психологічному

обґрунтуванні» різних педагогічних принципів, норм тощо, то тепер психології відводиться

авангардна роль. Вона повинна розкривати можливості дитини і шукати нові форми й методи

ефективного навчання і виховання.

Постійну потребу використовувати здобутки психології мають суспільні науки. У дослідженні

соціальних процесів завжди виникає необхідність врахувати психологічні фактори: механізми

індивідуальної і групової поведінки людей, соціальні настановлення й орієнтири, настрої, почуття,

психологічний клімат, механізми навіювання, наслідування, психологічного зараження тощо.

Інтенсивний розвиток різних наук і їх тісний зв'язок із психологією зумовлюють виникнення

багатьох суміжних проблем. У процесі їх вивчення з'являються і набувають розвитку численні

суміжні науки: медична психологія, юридична психологія, авіаційна психологія, соціальна психологія

та ін. Саме в їх координатах найчастіше формулюються нові питання, здійснюється пошук нових

шляхів і методів їх дослідження, одержуються нові результати, які стають підґрунтям нових

концепцій і наукових теорій.

4. Сучасна психологічна наука має тісний зв'язок з іншими галузями наукового знання.

Психологія і філософія. Закони, категорії, принципи філософії лежать в основі понять психології.

До XVII ст. вчення про психіку розроблялося у структурі філософського знання. Тому філософію

можна вважати теоретичною і методологічною основою психологічної науки.

Психологія та природничі науки. Значний вплив природничих наук на психологію полягає в тому,

що велика кількість досліджень з психології ґрунтувалася на даних біологічних наук, законах

біологічної еволюції, фізіології і т. ін. Така галузь психологічної науки, як експериментальна

психологія, розвивалася під впливом експериментальних досліджень природничих наук.

Психологія і технічні науки. Взаємозв'язок психології з технічними науками в сучасних умовах

очевидний, оскільки саме технічні науки вкрай необхідні для вирішення таких проблем, як створення

комп'ютерів, засобів відображення інформації; розробки систем керування; проблем психології праці,

інженерної психології, ергономіки тощо.

Психологія та медичні науки. Зв'язок між психологією та медичними науками ґрунтується перш за

все на тому, що об'єктом вивчення цих наук є людина. Медичні науки мають спиратися на дані

психології під час розробки проблем здоров'я різних вікових категорій (дітей, учнів, дорослих і т. д.).

На основі медицини, педагогіки та психології виникли такі наукові галузі, як шкільна гігієна,

медична психологія, нейропсихологія та ін.

Психологія та суспільні науки. Психологія тісно пов'язана з соціологією, історією, лінгвістикою,

політичними науками, оскільки всі вони становлять єдину сім'ю гуманітарних наук. Всі ці науки

мають враховувати дані психології, адже і історичні, і соціальні, і політичні процеси здійснюються

індивідами та групами.

5. Сучасна наукова психологія являє собою досить розмаїту систему дисциплін та галузей. За

спрямованістю діяльності психологів на пізнання, дослідження або перетворення психіки доцільно

виділяти три великі групи галузей - теоретичну, науково-прикладну та практичну психологію.

І. До теоретичної психології належать: загальна психологія, історія психології, експериментальна,

генетична, соціальна, порівняльна, диференціальна психологія, психофізіологія, психологія

особистості, моделювання психіки.

Загальна психологія систематизує експериментальні дані, здобуті у різних галузях психологічної

науки, розробляє фундаментальні теоретичні проблеми психології, формулює

Міждисциплінарні зв'язки у вивченні проблем основні принципи, категорії, поняття,

закономірності, становить фундамент розвитку всіх галузей та розділів психологічної науки.

Рис. 1. Міждисциплінарні зв'язки у вивченні проблем "природа і людина" та "людство - природа"

(Б. Г. Ананьєв. 1977)

Історія психології розглядає формування психологічних категорій і понять упродовж усього часу

існування наукової психологи, історію психологічних досліджень у різні часи в різних школах та

перспективи розвитку психології як науки.

Експериментальна психологія займається розробкою нових методів психологічного дослідження

для більш глибокого вивчення психічної реальності.

Генетична психологія вивчає закономірності розвитку психіки тварин і людини у філогенезі

(протягом біологічної еволюції усього живого та історичного розвитку психіки) і в онтогенезі

(упродовж життя окремої особи).

Соціальна психологія досліджує психічні явища у процесі взаємодії людей у великих та малих

суспільних групах, а саме: вплив засобів масової комунікації на різні верстви населення, особливості

формування та поширення чуток, смаків, суспільних настроїв, моди, питання психологічної

сумісності, міжособистісних взаємин, групової атмосфери, роль лідера у групі, сприйняття людини

людиною, становище особистості у групі, стосунки між членами сім'ї тощо.

Порівняльна психологія має предметом свого дослідження особливості психіки тварин

(зоопсихологія) у порівнянні з психікою людини.

Диференціальна психологія досліджує індивідуально-психологічні особливості психіки з

урахуванням вікового рівня розвитку та механізмів функціонування психіки, ролі задатків і

здібностей індивіда тощо.

Психофізіологія вивчає фізіологічні механізми діяльності мозку, вищої нервової системи, які

лежать в основі функціонування психіки.

Психологія особистості займається вивченням психічних властивостей людини як цілісного

утворення, як певної системи психічних якостей, що має відповідну структуру, внутрішні

взаємозв'язки, характеризується індивідуальністю та взаємопов'язана з навколишнім природним і

соціальним середовищем.

Моделювання психіки як розділ теоретичної психології використовує наукові дані про психіку для

побудови математичних і кібернетичних моделей психічних функцій (сприймання, мислення, пам'яті,

розпізнавання, спілкування тощо) та всієї психіки загалом з метою розробки і вдосконалення

технічних систем, перевірки наявних психологічних теорій за допомогою комп'ютерного

моделювання (комп'ютерного експерименту).

2. До науково-прикладної психології слід віднести ряд галузей, для яких характерні дослідження і

практичне використання знань з метою оптимізації поведінки та діяльності людей. Напрями науково-

прикладної психології доцільно розрізняти за певними ознаками.

а) За видом діяльності та поведінки людини:

психологія праці досліджує психологічні закономірності трудової діяльності людини,

психологічні основи наукової організації праці (НОП), особливості формування загальнотрудових

умінь і навичок, вплив факторів виробничого середовища і технічних засобів праці на робітника з

метою підвищення ефективності трудової діяльності людини;

інженерна психологія вивчає особливості діяльності оператора автоматизованих систем

управління, розподілу та узгодження функцій між людиною і машиною, використовуючи здобуті

знання в інженерно-психологічному проектуванні, експлуатації й оптимізації функціонування систем

управління складними технічними комплексами та технологічними процесами. Інженерна психологія

є важливою складовою ергономіки - науки про закони взаємодії оператора, машини і середовища та

закономірності функціонування систем "людина - машина";

психологія творчості досліджує закономірності творчої (евристичної) діяльності, фактори

стимуляції творчого пошуку винахідників, раціоналізаторів, умови розвитку творчої особистості та

розробляє методи активізації творчості працівників науки, техніки, мистецтва, культури;

психологія "штучного інтелекту, зосереджує увагу на розробці й використанні формальних

моделей психіки у створенні різних інтелектуальних кібернетичних систем, наприклад систем

управління робототехнікою, автоматизованого перекладу, експертних систем тощо;

авіаційна психологія досліджує психологічні особливості діяльності людини в умовах

польоту, визначає психологічні вимоги до професії у відборі та підготовці авіаційних кадрів, сприяє

оптимізації праці льотного персоналу;

космічна психологія вивчає психологічні проблеми діяльності людини в умовах невагомості,

просторової дезорієнтації під час перебування в космосі, психологічного напруження, яке виникає в

екстремальних ситуаціях перевантаження організму або тривалої ізоляції від людей на орбіті

Розробляються рекомендації щодо підбору кандидатів у космонавти, їх підготовки, тренування на

спеціальних пристроях (тренажерах), формування екіпажів космічних кораблів, здійснення

психологічної підтримки космонавтів в умовах польоту;

військова психологія має предметом фактори ефективної поведінки людини в екстремальних

умовах бойових дій, питання підвищення боєздатності військовослужбовців, підготовки військових

кадрів, управління військами і бойовою технікою, стосунки між командирами та підлеглими, методи

психологічної пропаганди і контрпропаганди тощо;

психологія управління та менеджменту здійснює дослідження процесів управління,

організації спільної діяльності людей на політичному, соціальному, економічному, виробничому

тощо рівнях у державному, регіональному та місцевому масштабах з метою досягнення позитивних

результатів у суспільному житті;

економічна психологія займається дослідженням ролі людського фактора у розв'язанні

економічних, господарських проблем на макро- та мікроекономічному рівнях;

психологія торгівлі вивчає психологічні особливості людей для формування потреб покупців,

правильної організації реклами та продажу товару, підвищення культури обслуговування населення

тощо;

екологічна психологія досліджує психологічні фактори виникнення й розв'язання проблем

взаємозв'язку між людиною і природою, оптимізації цього взаємозв'язку, подолання соціально-

психологічних наслідків природних та техногенних катастроф;

психологія спорту вивчає закономірності поведінки людей в умовах спортивних змагань,

методи відбору, підготовки, організації діяльності спортсменів та їхньої психологічної реабілітації

після участі в змаганнях.

б) За психологічними питаннями розвитку людини у науково-прикладній психології можна

виділити такі напрями:

вікова психологія досліджує онтогенез психічних властивостей особистості на різних вікових

етапах. Виділяються такі її розділи, як психологія дошкільника, психологія молодшого школяра,

психологія підліткового віку, психологія юнацтва, психологія дорослих, геронтопсихологія;

педагогічна психологія має своїм предметом психологічні закономірності навчання й

виховання особистості та складається з таких розділів: психологія навчання, психологія виховання,

психологія навчально-виховної роботи з аномальними та важковиховуваними дітьми;

психологія аномального розвитку, або спеціальна психологія, розподіляється на такі

дисципліни, як патопсихологія (розглядає відхилення у процесі розвитку психіки, розлади психіки

при різних формах мозкової патології), олігофрено-психологія (займається патологічними

відхиленнями психічного розвитку, які визначаються природженими дефектами мозку),

сурдопсихологія (вивчає особливості розвитку дітей з вадами слуху), тіфлопсихологія (допомагає

розвиватись особистостям дітей із слабким зором або незрячим).

в)3а відношенням до нормальної або хворої психіки виділяються такі дисципліни:

психологія здоров я - наука про психологічні основи здорового способу життя, збереження та

поліпшення здоров'я людини;

медична психологія, що вивчає психологічні аспекти діяльності лікаря та особистості хворого

і розподіляється на такі напрями: нейропсихологія (досліджує співвідношення між психічними

явищами та фізіологічними структурами мозку), психофармакологія (наука про вплив лікарських

речовин на психічну діяльність людини), психотерапія (вивчає та використовує засоби психологічної

дії для лікування хворих), психопрофілактика (має справу із заходами попередження психічних

захворювань), психогігієна (наука про систему засобів підтримання та забезпечення психічного

здоров'я особистості на належному рівні).

г) За відношенням до права виділяється:

юридична психологія, що пов'язана з дослідженням проблем реалізації системи правової

поведінки психологічними засобами і розподіляється на такі підрозділи: судова психологія як наука

про психологічні особливості поведінки суб'єктів карного процесу; кримінальна психологія,

предметом якої с психологічні особливості особистості правопорушника, мотиви правопорушення

тощо; виправно-трудова (пенітенціарна) психологія, що займається науковими та прикладними

питаннями вивчення психіки ув'язненого, методами виправлення та перевиховання його особистості.

3. Практична психологія функціонує і розвивається як система спеціальних психологічних служб,

спрямованих на надання безпосередньої допомоги людям у вирішенні їхніх психологічних проблем.

Головна мета практичної психології - створити сприятливі соціальні та психологічні умови для

діяльності людини в усіх сферах життя - від сімейних стосунків до управління державою, надати

людству допомогу у розвитку та захисті її психічного здоров'я.

Основними функціями практичної психології с аналіз і прогнозування поведінки й діяльності

людини, активний соціальний та психологічний вплив, консультативно-методична, просвітницька,

профілактична, реабілітаційна, дорадча та психогігієнічна функції тощо.

У структурі практичної психології виділяються такі напрями:

психологічна служба сім’ї та соціального захисту населення працює в річищі забезпечення,

збереження та розвитку національних традицій і культури сімейного життя, корекції та профілактики

сімейних конфліктів, гармонізації сексуальних відносин; допомоги дітям, які постраждали від

релігійного екстремізму сект; соціально-психологічної підтримки молодої сім'ї, дітей-сиріт,

пенсіонерів, інвалідів, ветеранів війни;

психологічна служба системи освіти психологічно забезпечує навчально-виховний процес,

роботу з обдарованими та несумлінними учнями, професійну підготовку молоді, працюючи з дітьми,

школярами, учнями ПТУ, студентами, вчителями та викладачами;

психологічна служба системи охорони здоров я займається психологічним забезпеченням

лікувального процесу і реабілітації хворих, інвалідів, психотерапією та психопрофілактикою,

оперативною психологічною допомогою населенню в екстремальних умовах психогенних,

соціальних, природних, екологічних катастроф, індивідуальною допомогою у подоланні наслідків

психотравмуючих ситуацій, попередженням та зняттям загрози суїциду тощо;

практична психологія політичної діяльності, управління і масових комунікацій здійснює

експертизу законів і державних програм, прогнозування наслідків управлінських рішень, роботу з

персоналом органів управління і державної адміністрації, підвищення ефективності засобів масової

комунікації тощо;

практична юридична психологія і педагогіка займається психологічним і соціологічним

забезпеченням діяльності органів Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки, суду,

прокуратури, пенітенціарної системи, працюючи із співробітниками органів міліції, суддями,

ув'язненими, правопорушниками, потерпілими;

практична психологія і соціологія економіки та бізнесу мас справу з вивченням психологічних

умов економічної діяльності, впливу на неї різних форм власності, методами оптимізації ведення

ділових переговорів та укладання угод, маркетингу, реклами, надаючи консультативну допомогу

підприємцям, економістам, органам державного управління, громадянам, представникам профспілок;

практична психологія праці та профорієнтації здійснює заходи щодо профінформації,

профконсультації, професійного відбору, преадаптації, соціально-психологічного забезпечення

виробництва, створення оптимальних умов для трудової діяльності, допомагаючи учням і студентам,

робітникам і службовцям підприємств, безробітним і пенсіонерам;

соціально-психологічна служба армії веде роботу з військової профорієнтації та профвідбору,

психологічної підготовки військовослужбовців, соціально-психологічного забезпечення високого

рівня боєздатності солдатів і офіцерів Міністерства оборони, Національної гвардії та Служби

безпеки;

практична психологія і педагогіка спорту здійснює заходи щодо відбору, психологічної

підготовки, підтримки спортсменів, спортивних команд, тренерів в екстремальних умовах

спортивних змагань.

Між галузями психологічної науки існують тісні зв'язки. Так, теоретична психологія напрацьовує

систему психологічних знань, що виступає фундаментом науково-прикладної та практичної

психології. Факти, що розкриваються у науково-прикладній та практичній психології,

узагальнюються засобами теоретичної психології, що сприяє постійному оновленню системи понять,

категорій, принципів психологічної науки. А це створює умови для глибшого пізнання психіки й

надання більш ефективної допомоги у розвитку особистості та в її творчій діяльності.

6. Психологія створила чимало шкіл, напрямів, концепцій. Ставлення до них було різне, аж до

заперечення. Від радянської психології ідеологічні працівники повсякчас вимагали моністичного

підходу до вивчення та тлумачення психічних явищ. Методологічною основою дослідження психіки

мала стати діалектично-матеріалістична філософія. Діалектичний матеріалізм - термін, яким

позначалася філософія К. Маркса (1818-1883). Діалектика Г.-В.-Ф. Гегеля (1770-1831) була

ідеалістичною, а матеріалізм Л. А. Фейєрбаха (1804-1872) був недіалектичним (метафізичним). К.

Маркс поєднав матеріалізм і діалектику.

Незважаючи на намагання партійних ідеологів зорієнтувати психологію колишнього Радянського

Союзу на єдиний підхід до з'ясування суті психіки, все ж у багатьох випадках учені в конкретних

дослідженнях використовували досягнення психологів різних напрямів і шкіл. Така творчість у науці

виправдана, якщо мати на увазі надзвичайну складність предмета дослідження, велику кількість

чинників, що діють на ті чи ті психічні явища.

Інтроспективна психологія охоплює низку напрямів. Спільним у них є те, що всі вони

використовують основний метод вивчення психіки - самоспостереження, тобто спостереження

людини за власною свідомістю.

Одним із напрямів інтроспективної психології є вчення про "внутрішній досвід", з позиції якого

психічні явища пізнають принципово іншим способом, ніж матеріальні (Дж. Локк (1632-1704), Р.

Декарт (1596-1650) та ін.). Інтроспективну психологію слід розглядати як важливий етап у розвитку

науки. Зрештою, майже всі сучасні психологи вважають свідомість сукупністю феноменів, частину

яких можна вивчати за допомогою самоспостереження, тобто інтроспекції (від лат. introspectare -

дивлюся всередину).

Асоціативна психологія бере свій початок від стародавньої філософії. У межах цього напряму

психічні явища пояснювали переважно за допомогою поняття про асоціації. Ще Аристотель висловив

думку, що психічні явища поєднуються за суттю, подібністю та контрастністю. Цей напрям у

психології існував досить довго. Пізніші дослідження спонукали відмовитися від його абсолютизації,

особливо щодо мислення, психологічного обґрунтування навчання та ін. Так, було доведено, що

побудоване на асоціативній теорії навчання дає репродуктивні знання. Але положення представників

асоціативної психології плідно використовують у сучасній психології, наприклад, для пояснення

деяких механізмів пам'яті у психоаналізі, шизоаналізі.

Дехто з представників асоціативної психології дотримувався теорії "елементаризму", згідно з якою

свідомість складається з простих елементів (відчуття, згадування тощо), а ці елементи об'єднуються

за законами асоціацій.

Психоаналітичний підхід розробив 3. Фройдом (1856 - 1939) наприкінці XIX - на початку XX ст.

спершу як метод лікування психічних захворювань, а згодом для побудови гіпотез і теорій з

психології, зокрема для пояснення ролі несвідомого в житті людини. Фройд прагнув створити

узагальнення не тільки психологічного, а й філософського характеру, побудувати оригінальну теорію

психоаналітичної психології та філософії. В анатомії особистості Фройд виділяв три компоненти, що

взаємодіють між собою: "Воно", "Я", "Над-Я". Несвідоме "Воно", за 3. Фройдом, є успадкованим

людською організацією глибинним шаром, "киплячим котлом інстинктів", невгамовних потягів

людини. Свідоме "Я" є посередником між "Воно" і зовнішнім світом. "Я" виконує функцію впливу

цього світу на несвідоме "Воно". "Над-Я" - це "інтерналізована версія суспільних норм і стандартів

поведінки".

За 3. Фройдом "Я" намагається підкорити собі "Воно", а якщо це не вдається, то "Я"

підпорядковується "Воно", створюючи видимість своєї зверхності над ним. "Над-Я" теж може

панувати над "Я", виступаючи в ролі совісті або несвідомого почуття провини. Отже, за 3. Фройдом,

"Я" немовби стиснуте в лещатах багатьох суперечностей. "Я" зазначає Фройд, перебуває під загрозою

з боку зовнішнього світу, з боку "збурення" "Воно" і суворості "Над-Я". Психоаналіз 3. Фройда

поступово зазнавав змін - з'явився неофройдизм. Один із його представників - німецько-

американський психолог Е. Фромм (1900-1980) заперечив біологізм 3. Фройда, переглянув символіку

несвідомого, зміщуючи акценти з придушення сексуальності на конфліктні ситуації, зумовлені

соціальними причинами. Він увів поняття "соціального характеру", трактуючи його як сполучну

ланку між психологією індивіда й соціальною структурою суспільства.

Об'єктивна психологія - психологічна школа, спрямована на застосування об'єктивних методів

аналізу, заснованих на конвенціальних правилах фіксації психічних явищ. До таких проявів відносять

поведінку, реакції, рефлекси тощо. З цієї школи беруть початок інші напрями у психології.

Біхевіоризм (від англ. behavoirrism - поведінка) - напрям в американській психології, представники

якого заперечують свідомість як предмет психології. Засновник цього напряму Дж. Б. Уотсон (1878-

1958) виступив проти розуміння психології як науки про безпосередні суб'єктивні явища. Натомість

він запропонував вважати предметом психології поведінку. Поняття про образи, мислення, почуття

тощо

Дж. Уотсон замінив поняттями про м'язові та секреторні реакції. Уотсон запропонував схему

"стимул-реакція" (S - R), яка означає, що в кожній ситуації стимулу S відповідає певна поведінка чи

реакція R. Він вважав, що за допомогою цієї схеми можна пояснити будь-яку діяльність людини.

Стимулом є кожний фізичний, хімічний чи механічний агент, здатний подразнити рецептори шкіри,

ока, вуха, носа чи язика. Проте такі погляди виявилися обмеженими, і на зміну біхевіоризму прийшов

необіхевіоризм.

Необіхевіоризм - напрям в американській психології. Виник у 30-х роках XX ст., сприйняв

головне положення біхевіоризму, згідно з яким предметом психології є об'єктивне спостереження

реакції організму на стимул зовнішнього середовища (схема S - R). Проте представники

необіхевіоризму ввели до загальної схеми "проміжну змінну" - сполучну ланку між "стимулом" і

"реакцією" (S - О - R), вони вважають, що поняття "проміжна змінна" (О) визначає пізнавальні й

мотиваційні компоненти поведінки. Прихильники цього напряму обґрунтували "закон ефекту"

("закон вигоди"), розглядаючи поведінку особистості як сукупність "впливів" (реакцій) за певні

"винагороди" (стимули), які одержує людина. Вони вважають, що середня ланка (О) не піддається

аналізу за допомогою об'єктивних методів.

Один із представників необіхевіоризму американський психолог Б.Ф. Скіннер (1904-1990)

феномени свідомості, самопізнання, моральні цінності й мотиви, суб'єктивність людини намагається

пояснити мотивацією поведінки. Мета людської діяльності, стверджує він, лежить поза індивідом, у

сфері об'єктивованих надособистісних структур.

Гештальтпсихологія (від нім. Gestalt - цілісна форма, образ) - один із напрямів у психології 20-30-х

років XX століття, створений М.Вертгеймером (1880-1944), В.Келером (1887-1967), К.Коффкою

(1886-1941) та іншими німецькими психологами. Вони виходили з примату цілого над частинами,

форми над матеріалом. Початковим і основним елементом психіки гештальтисти вважають не

відчуття, а цілісні образи - гештальти. Ці образи виникають унаслідок прагнення психічного поля

свідомості індивіда утворювати прості, врівноважені, симетричні й замкнуті фігури, яким властиві

константність і стійкість. Гештальтисти перенесли термін "гештальт" на мисленнєві й культурні

утворення як цілісності, елементи яких пов'язані в єдину структуру.

Психологічну школу, пов'язану з діяльнішим підходом, було створено в колишньому Радянському

Союзі. Ця школа будувалася на принципах розвитку, предметності та історизму. її представники

творчо опрацьовували ідеї іноземних науковців, зокрема швейцарського психолога, філософа і логіка

Ж.Піаже (1896-1980) про операційну концепцію інтелекту та інші підходи. Чимало напрацювань цієї

школи мають певну наукову цінність.

Персоналізм (від лат. persona - особа) - напрям у психології та філософії, що виник наприкінці XIX

ст. в Росії, Україні та США. Представниками персоналізму були український і російський філософ

М.О. Бердяєв (1874-1948), американський філософ Б. П. Боун (1847-1910), французький мислитель Е.

Муньє (1905-1950) та ін. Вони проголошували особистість первинною творчою реальністю, а весь

світ проявом творчої активності "верховної особистості" - Бога. На думку представників цього

напряму, дослідження розвитку особистості - основа для вивчення всіх психічних явищ.

Гуманістична психологія виникла на початку 50-х років XX ст. Вона не є однорідною, але всі її

прихильники дотримуються погляду, що психологію не слід будувати за зразком природничих наук:

людину треба вивчати як активний об'єкт дослідження. Представники цього напряму - американські

психологи А.Х. Маслоу (1908-1970), К. Роджерс (1902-1982) та ін. - зосереджували увагу на

автономності, са-моактуалізації, самовдосконаленні, свободі вибору, відповідальності, прагненні

людини до вищих цінностей тощо.

У центрі уваги гуманістичної психології - проблеми особистості, її розвиток. На противагу

психоаналізу представники гуманістичної психології підкреслюють роль свідомості і самосвідомості

в причинній зумовленості людини. Наприклад, К. Роджерс розглядає емпатію як основний метод

"центрованої на клієнтів" психотерапії, в якій психолог вступає в глибокий емфатичний контакт із

пацієнтом і допомагає йому усвідомити себе повноцінною особистістю, здатною взяти на себе

відповідальність за розв'язання власних проблем. Психологів цього напряму цікавили провідні

мотиви в житті людини, потреби особистості в позитивному оціненні тощо.

Когнітивна психологія (від лат. cognitus - знання, пізнання) - один із напрямів сучасної психології.

Дослідження представників когнітивної психології пов'язані з аналізом різних аспектів розумової

діяльності індивіда. До принципів когнітивної психології належить трактування людини як діяльної,

активної до сприйняття інформації особистості, яка керується певними планами, правилами,

стратегіями. Для представників когнітивної психології характерна спрямованість досліджень на

перехід від розуміння складного феномена до простого. Значний вплив на розвиток поняттєвого

апарату когнітивної психології справила теорія інформації та дослідження в галузі штучного

інтелекту.

Екзистенціальна психологія (від лат. exixtentia - існування) - напрям у психології, що ґрунтується

на принципах гуманістичної психології та розумінні буття людини, пов'язаного з проблемами стресу і

тривоги. Представники цього напряму вважають, що основними у психології мають бути проблеми

часу, життя і смерті людини,- її свободи, відповідальності та вибору; спілкування, любові й

одинокості людини; сенсу життя та пошук цього сенсу.

Екзистенціальний психоаналіз - напрям у психоаналізі, спрямований на розгляд людського буття,

спрямованого на осмислення людської реальності через майбутнє, а не минуле.

Функціональна психологія орієнтує на дослідження пристосувальних функцій психіки. Вона

виникла у США наприкінці XX ст. Згодом диференціювалася, виділивши декілька течій, які

очолювали Т. А. Рібо (1839-1916) у Франції, М. М. Ланге (1858-1921) в Україні та ін. Всі вони

визначали психологію як науку про функції свідомості.

Аналітична психологія заснована швейцарським психологом і психіатром К. Г. Юнгом (1875-

1961). Він трактував процес психічного розвитку індивіда як асиміляцію свідомістю змісту

особистого і колективного несвідомого. За К. Юнгом, центром психіки є архетип Самості (архетип -

від грец. - початковий образ, ідея). Поняття Самість Юнг вживає як архетип колективного

несвідомого. Розвиток особистості, у процесі її індивідуалізації йде від свідомості до особистого

несвідомого, а від нього - до колективного несвідомого, центром якого є Самість. К. Юнг зазначає,

що у міфах, казках сновидіннях символами Самості часто є мудрий дідусь, хрест, коло, квадрат та

інші символи Цілісності. Він використовує це поняття для обґрунтування самореалізації глибини

колективного несвідомого. Кінцевою метою індивідуального розвитку є досягнення особистої

неповторності. Згідно з К. Юнгом, людська психіка поєднує в собі різноманітні архетипи. Всі вони

розглядаються як глибинний, початковий образ, який людина сприймає тільки інтуїтивно і який у

результаті несвідомої діяльності виявляється "на поверхні свідомості" у формі різноманітних

уявлень, символів - важливого підґрунтя уяви, фантазії.

Термін своє використовують в аналітичній психології для оцінювання суб'єктивного внутрішнього

бачення, яке складається у суб'єкта про самого себе, про свої почуття, помисли тощо. Вживають і

поняття своє глибинне. Воно означає сукупність знань людини про свій внутрішній світ, незалежний

від зовнішньої реальності.

К. Юнг увів поняття комплекс - сукупність взаємопов'язаних, емоційно заряджених ідей. У

психоаналізі комплекс трактують як несвідоме психічне утворення, що виникає внаслідок витіснення

зі свідомості ідей, пов'язаних із важливими для індивіда переживаннями. Поширені поняття

"комплекс меншовартості", "комплекс переваги" тощо. Комплекс (від англ. complex і лат. complexus -

зв'язок, поєднання). Термін, який використовується у психології для позначення хворобливого

усвідомлення власної недосконалості.

Структурний психоаналіз - напрям сучасного психоаналізу, оснований на значенні мови для

характеристики несвідомого, підсвідомого та для терапії психоневрологічних захворювань.

Феноменологічний психоаналіз охоплює психоаналітичні погляди й концепції, спрямовані на

розширення феноменологічних складників психоаналізу та переосмислювання їх на базі

феноменологічної концепції свідомості, тобто концепції, згідно з якою духовна сутність свідомості не

залежить від реального існування людини та її життєвого досвіду.

Глибинна психологія - напрям, в якому вирішального значення надають неусвідомленим

компонентам, розташованим у "глибинах" психіки людини, захованим за поверхнею свідомості.

Проективна психологія побудована на положеннях про цілісність особистості як єдиного

"організму", невіддільність особистості від соціального середовища; розгляд особистості як

саморегулювальної системи з метою організації суб'єктивного досвіду відповідно до завдань

адаптації тощо.

Топологічна психологія - напрям гештальтпсихології, розроблений німецьким та американським

психологом К. Левіном (1890-1947), згідно з яким опис поведінки людини у зовнішньому світі можна

зробити за допомогою математичних понять топології - одного з розділів математики, що вивчає ті

властивості фігур, які не змінюються при будь-яких деформаціях.

Гормична (хормична) психологія - напрям в англійській та американській психології, автори якого

вважають, що основою кожного психічного явища є особлива нематеріальна сила - горме (хорме);

вона виявляється як інстинкт.

Культурно-історична теорія U.C. Виготського (1890-1934). Згідно з цією теорією у людини

виникає особливий вид психічних функцій, цілком відсутній у тварин. Важливим положенням цієї

теорії є теза про опосередкований характер вищих психічних функцій.

Педологія (наука про дітей) - напрям у психології та педагогіці. Виник наприкінці XIX ст. Основна

ідея педології - комплексний розгляд розвитку дитини. Цінним у педології було і є прагнення

практичної спрямованості на діагностику психічного розвитку. У 1936 році педологію в Радянському

Союзі було оголошено "псевдонаукою".

Концепція психології народів - один із напрямів у соціальній психології. Виник у Німеччині

всередині XIX ст. Згідно з цією концепцією, головною рушійною силою історії є народ, "дух цілого",

що виражає себе в мистецтві, релігії, вихованні, мові, міфах, легендах, звичаях тощо. Представники

цієї концепції виходять із того, що індивідуальна психіка, свідомість особистості є продуктом цілого,

ланкою в соціально-психологічному зв'язку Психологію народів вони вважали окремою наукою. До

представників цієї концепції належав зокрема у Німеччині В. Вундт (1832-1920), в Україні - О. О.

Потебня (1835-1891).

Операціональна концепція інтелекту та генетичної епістемології заснована швейцарським ученим

Ж. Піаже (1896-1980). Провідним чинником інтелектуального розвитку дитини він вважав процеси

соціалізації. Джерелом інтелектуального розвитку, за Ж. Піаже, є дії з речами.

На думку Ж. Піаже, психіка функціонує і розвивається в межах адаптації індивіда до схем

поведінки, а також пристосування (акомодації) цих схем до конкретних ситуацій. Вищою формою

урівноваженості суб'єкта й об'єкта є утворення так званих операційних структур. Під операцією

розуміють дію, здатну координуватися з операціями у структурі ансамблю. Ж. Піаже вживав поняття

схема, яким позначав організовану сукупність рухів (смоктання, хапання, штовхання), притаманних

дитині від народження чи набутих, або операцій (аналіз, класифікація, вимірювання тощо), що

розвиваються у процесі взаємодії з навколишнім світом.

Концепція ставлень особистості. Розробив український психолог О. Ф. Лазурський (1874-1917) і

російський психолог В.М. Мясищев (1892-1972). Згідно з цією концепцією, психологічним ядром

особистості є її свідомо-вибіркове ставлення до дійсності.

Програмно-рольова концепція наукового колективу - теорія колективної наукової діяльності.

Концепція поетапного формування розумових дій. Розробив російський та український

психологом Б.Я. Гальперін (1902-1988); пов'язана з ученням про утворення в людини дій, образів і

понять.

Концепція діяльного опосередкування міжособистісних відносин - соціально-психологічна

концепція, яку розробив сучасний російський психолог А. В. Петровський.

Психоаналітична герменевтика - одна з наукових течій, в якій розглядається мислительне

тлумачення текстів при психоаналітичних дослідженнях.

Антипсихіатрія - вчення, спрямоване на радикальну перебудову сучасної психіатрії як форми

насильства над психікою особистості.

Біопсихізм - теорія, згідно з якою психіка приписується всьому живому, навіть рослинам.

Волюнтаризм - течія у психології, автори якої вважають, що воля лежить в основі психіки людини.

Психологія вчинку - започаткував український психолог В. А. Роменець (1926-1998). На

сучасному етапі виступає як концепція, в якій автор намагався поєднати гуманістичні ідеї з іншими,

що виникли у минулому.

Логотерапія - напрям, пов'язаний із пошуками сенсу життя.

Психосоматика - напрям у медицині, оснований на визнанні винятково переваги ролі психічних

чинників у появі і перебігу хвороб та одужанні пацієнта.

Неопсихоаналіз - напрям у психології, психоаналізі й психотерапії.

Неофройдизм - напрям у сучасній психології, психоаналізі, філософії та соціології. Виник на

основі реалізації положень 3. Фройда про те, що його вчення універсальне і набуло не тільки

психологічного, а й філософського значення. Робилися спроби поєднати фройдизм із марксизмом та

іншими філософськими теоріями. Особливо проникли ідеї 3. Фройда і представників неофройдизму у

науку про мистецтва, соціальну психологію, етнографію тощо.

В українській психології переважає загальний погляд на психіку як функцію мозку, як

відображення об'єктивної реальності; відзначається самодетермінація психічної діяльності, суспільна

зумовленість свідомості людини, єдність свідомості та діяльності (С.Л. Рубінштейн, О.М. Леонтьєв).

Розуміння своєрідності психічного полягає в тому, що це особливий вид діяльності. Це діяльність

не мозку, а людини як її суб'єкта, що більш чи менш усвідомлено творить власну психіку за

допомогою мозку і несе відповідальність за результатами самостворення. Що саме людина відчуває,

сприймає, уявляє, про що і як вона думає, до чого прагне, які цілі ставить перед собою, якими

інтересами, поглядами, переконаннями керується у своїй поведінці, саме в цьому виявляється

своєрідність психічного. Ігнорувати суб'єктивне в психічній діяльності - значить відривати цю

діяльність від її носія (Г.С. Костюк).

Крім пояснення природи психічного, для української психології характерним є з'ясування його

рушійних сил справжнього регулятора психічної активності, пошук відповіді на питання, яке

виводить на проблему "внутрішнього і зовнішнього". Актуальними є формули С.Л. Рубінштейна

"зовнішнє через внутрішнє" і О.М. Леонтьева "внутрішнє через зовнішнє", принцип детермінізму

О.М. Ткаченка; думки Г.С. Костюка про об'єктивність психологічних законів, що визначають

становлення, виникнення і розвиток суб'єктивного. Вони спрямовані на розкриття механізмів

функціонування і розвитку психіки людини.

Тема 3. Категоріальний лад психології

1. Категоріальний апарат психологічної науки.

2. Взаємозв′язок розробки психологічних проблем і основних категорій.

3. Категорія «образу», «дії», «мотиву», «особистості» в психології.

4. Абсолютизація окремих категорій як основа оформлення течій і наукових шкіл у психології.

1. Процес диференціації наукового знання торкнувся психології. Зараз психологія становить

собою складне утворення з багатьох психологічних наук, що мають спорідненість у визначенні

предмета й методу, але мають і певні розбіжності. Найдрібніші гілки дерева психологічного знання

стосуються психологічної практики у певній сфері дійсності і засновані виходячи з її потреб.

Всі психологічні науки поєднуються (прямо, чи опосередковано) із загальною психологією. Вона

вивчає психіку людини, й загальні закономірності, встановлює логічний осередок (головний

пояснювальний принцип) психології, визначає методологічні засади психологічних досліджень,

формує категоріальний апарат, найбільш загальні психологічні поняття. Внутрішні підрозділи

загальної психології традиційно визначають такі: вчення про розвиток психіки у філо- та онтогенезі

людини, вчення про окремі психічні процеси (відчуття, сприймання, мислення, увагу, процеси

пам'яті, уяву та ін.), стани і властивості людини. До загальної психології інколи відносять і

психологію особистості - як вершину загальної психології, що вивчає найбільш інтегроване психічне

утворення - особистість, її структурні й функціональні підрозділи та зв'язки між ними. Формування

людини як суб'єкта життєтворчості, рушійні сили та умови самоактуалізації людини як носія

потенцій дійсно людського буття - це сучасні пріоритети досліджень у галузі психології особистості.

Методологічні засади загальної психології сьогодення невідривні від історичного процесу розвитку,

становлення психологічних знань, уявлень та настанов, і в цьому поєднанні логічного й історичного

аспектів розвитку психіки й знань про неї - специфіка історії психології як галузі психологічної

науки. Вікова психологія вивчає онтогенез людської психіки, специфічні психічні особливості

індивіда в процесі зміни вікових стадій його розвитку; вона розгалужується на дитячу психологію,

психологію підлітка, психологію юності, акмеологію (психологію зрілої людини) та

геронтопсихологію (психологію старості). Диференціацію, психічні відмінності між окремими

індивідами й групами, а також причини й наслідки цих відмінностей вивчає диференціальна

психологія. Медична психологія вивчає психологічні аспекти діяльності лікаря і поведінки хворого

на різних етапах перебігу патологічного процесу. Психотерапія вивчає проблему впливів із

лікувальною метою на психіку хворого. Комплекс знань, що містить систематичний опис процесу

надання психологічної допомоги окремим людям, групам, чи організаціям, установам, становить

собою консультативну психологію. Галуззю психологічної науки, що розробляє методи виявлення і

виміру індивідуально-психологічних особливостей людини (тобто психологічні тести), є

психодіагностика.

Відносно відокремленою від загальної психології є соціальна психологія, яка вивчає

закономірності поведінки й діяльності людей, обумовлені включенням у соціальні групи. Соціальних

психологів цікавлять процеси спілкування та психічні феномени, пов'язані з функціонуванням малих

та великих груп. До соціальної психології тяжіє цілий ряд психологічних наук, пов'язаних із

загальною психологією саме через неї (політична психологія тощо). Психологічні закономірності

управлінської діяльності, психологічні основи добору та навчання управлінських кадрів вивчає

психологія управління. Психологічні закономірності виховного та навчального процесів, становлення

і розвиток індивідуальності в умовах педагогічного впливу вивчає педагогічна психологія.

Психологічні особливості трудової діяльності людини вивчає психологія праці. Психологічні

закономірності функціонування систем «людина-машина» досліджує інженерна психологія.

Найкращою метафорою, що пояснює структурну побудову психологічної науки, буде дерево.

Можна вважати, що «корінням» психології є історія психології, «стовбур» дерева психологічної

науки утворює загальна психологія, а інші галузі психології нагадують розгалужені гілки, деякі з

яких відходять прямо від стовбура. «Листям» на цих «гілках» можна позначити конкретні шляхи

практичного застосування психологічних знань у реальному житті. Щоб дерево зеленіло, йому

потрібен міцний стовбур та надійне коріння. Умови для найшвидшого розвитку цього дерева

створюють також інші науки.

Категорія - (грец. kategoria - висловлювання, свідоцтво) гранично широке поняття, в якому

відображені найбільш загальні й істотні властивості, ознаки, зв'язки і відносини предметів, явищ

дійсності і пізнання. Вони реальні для будь-яких проявів розумово активності, які б об'єкти її ні

поглинали.

У категоріях представлені робочі принципи думки, її змістовні форми, що організують процес

дослідження. Категоріальний апарат психології утворює «кістяк» механізму «виготовлення»

психологічних теорій і фактів. Категоріальний апарат не є статичною. Він постійно вдосконалюється.

До числа категорій психології відносяться: відображення, психіка, свідомість, діяльність,

спілкування, образ, мотив, переживання, ставлення, дія, особистість.

2. Будь-яке явище найдосконаліше пізнається в динаміці його розвитку. Саме тому ще в період

становлення психології як науки були спроби вивчати особливості зміни психіки людини.

Перші розробки категорії "розвитку" здійснювалися в межах різних філософських

напрямків:

ідеалісти розглядали розвиток як замкнутий саморух ідеї;

дуалісти занадто розлучили психічне й тілесне, у результаті чого простежити взаємний

генезис цих понять, як виявилося, було неможливо;

механістичні "моделі" розвитку поведінки людини, побудовані за схемою "стимул – реакція",

відбивають лише кількісне зростання навичок, а не якісні зміни самої поведінки.

Така методологічна розрізненість відносно категорії "розвиток", дефініція якої розкривалася,

передусім, як психічний розвиток, збереглася й до нашого часу.

До того ж у ХІХ сторіччі до вивчення цієї проблеми вчені внесли принцип історичності. Тобто,

історичний час став розглядатися одним із чинників людського розвитку. Відтак робили висновок,

що об’єктивна соціально-економічна різниця між подіями в ході історичного розвитку визначає

різницю між поколіннями людей. Зазначалося, що вікова мінливість індивідів одного й того ж

хронологічного та біологічного віку у різних поколіннях обумовлюється соціально-історичними, а не

біологічними (генотипічними) причинами.

Крім того, порівняльно-статистичний аналіз біографічних дат і подій виявляє наявність складних

перетинів біологічного та історичного часу в житті людини. Відтак, розвиток психіки людини, крім

біологічного субстрату, набув конкретно-історичного характеру, тобто: дитина народжується

природною істотою, потенційно здатною перетворитися на суспільну істоту.

Саме ця особливість людської психіки – "потенційна здатність до перетворення" – і стала

засадничою у процесі вивчення становлення людини не через її психічний розвиток, а через її

"самостійний рух по життю", який відбувається на основі "індивідуальних та суспільних принципів

побудови життєвого шляху".

Визначення цих "принципів побудови життєвого шляху" залежить, перш за все, від

суспільно-економічної формації. Зокрема, у прадавні часи життя сприймалося відповідно до

цілісного образу світу, втіленого у міфі. Усі періоди людського буття були "вплетені" до ритуалів та

їм підпорядковувалися. Ритуали визначалися міфами, які, в свою чергу, підтримували зв’язок

архаїчної людини з ритмом космосу. Тобто, людина наділяла природу тими ж властивостями, які

були притаманні їй самій, і, відповідно, не відокремлювала себе від природи, підпорядковувалась її

законам. Тому час для архаїчної людини мав циклічну модель, оскільки усе в природі живе за

принципом циклу, спадкоємності (змінюються пори року, темний і світлий час доби і так далі).

В античності вважали, що життєвий шлях залежить від долі. Ідея циклічного часу збереглася,

але не в значенні спадкоємності, а в тому розумінні, що космос, єдиний та живий, є вічним

кругообігом речовин. Життя, отже, регламентувалося не ритуалами, а надприродними силами.

У Стародавньому Римі життя підпорядковувалося ще одному "надприродному"

чинникові:перебіг його поєднували з громадським життям, тобто людина вступала в той чи інший

період життя відповідно до тих суспільних обов‘язків, які покладалися на неї ("юнак" – це той, хто

готовий виступати на Форумі, його вік може бути і 18, і 24, і 36 років).

У феодальну добу життєвий шлях визначався заздалегідь, як запрограмоване

покликання. Він був індивідуалізованим, але не самостійним, і змінити його можна було тільки за

умови переходу людини до іншого суспільного стану. В цілому життя трактувалося як один із

показників таємничих зв’язків людей у світі, оскільки в середньовіччя спостерігався суттєвий вплив

містичного світосприймання (відбувалися пошуки еліксиру вічної молодості, шляхів до безсмертя

тощо). Панувала тоді й ідея космічного детермінізму: життя підлягало циклічній спадкоємності і було

дуже коротким.

Епоха Відродження, завдяки своїй увазі до "світлої античності", звернулася до п‘ятої сутності –

квінтесенції (перші чотири – це вогонь, вода, земля і повітря), тобто до самої людини. Проте навіть

найсвітліші уми того періоду, підносячи ідею людини, мало замислювалися над проблемою її

виховання.

В епоху Просвітництва, на противагу Ренесансові, наголос ставився саме на системі

виховання дитини в сім‘ї та школі (причому школа готувала дітей до "справжнього" життя,

сортуючи їх за "класами і розрядами" відповідно до їхнього соціального стану). Вперше в історії

людства було здійснено "обґрунтоване" протиставлення різних періодів життя людини: класицизмові

дитинство уявлялося як вікове відхилення від норми – незрілість, або як психічне відхилення від

норми – нерозумність (цей розподіл практикується і в сучасних наукових розробках).

Капіталізм перетворив життя людини на економічну категорію. Він стимулював розвиток

наук, у тому числі й психологічної, оскільки, піклуючись про підготовку нових кадрів, актуалізував

вивчення проблеми співвідношення навчання (освіти) природному зростанню дитини. І саме з

появою цієї економічної формації умови життя стали спонукати людину до змагань за право

самовиразитися. Інакше кажучи, вибір життєвого шляху став залежати від активності самої

людини.

Принцип самостійної активності пізніше знайшов теоретичне обґрунтування в теоріях життєвого

шляху особистості. Одним із піонерів досліджень цього напрямку став С. Рубінштейн, який поклав в

основу свого вивчення людської природи постулат про "творчу самодіяльність" людини. Узагальнено

його вчення полягає у доведенні, що, будучи "дзеркалом Всесвіту", людина приречена здійснювати

по відношенню до світу пізнавальну та перетворювальну активність. У протилежному випадку вона

залишається на тому ж рівні існування, на якому й народилася, тобто ніякого само-здійснення не

відбувається.

Проблема людського само-здійснення реалізується, перш за все, у проблемі суб‘єктності

людського життя. Зміст поняття "суб‘єктність", "суб‘єкт" сягає своїм корінням ще в часи Давньої

Греції, філософська думка якої підкреслювала, що переживає, страждає, думає не душа, а людина

(квінтесенція). І проживає своє життя саме людина, а не хтось сторонній; тому й активність задля

самореалізації, задля розкриття "до межі самого себе" здійснюється саме людиною; в основі цієї

активності лежить потреба у "власному розвитку", яка переживається знову ж людиною.

В радянській психології методологічне визначення поняття "суб‘єкт" здійснив Б.Ананьєв.

Він виходив з того, що у своєму становленні людина (як біологічна істота, соціальна істота тощо) має

різні лінії розвитку. Він відзначав, що оскільки структура психічного дуже складна (процеси, стани і

властивості), то людина постає в системі властивостей: як індивід (властивості розвиваються на

основі конституціональних, нейродинамічних задатків та статевого диморфізму), як особистість

(властивості формуються під впливом соціальних умов), як суб’єкт діяльності (властивості

визначаються історично сформованими умовами праці) та як індивідуальність (глибина мікрокосмосу

людини).

Б. Ананьєв розглядає розвиток людини, таким чином, у поступовому становленні

властивостей за лінією "індивід – особистість – індивідуальність". Становлення людини як

суб’єкта діяльності – це обов’язкова умова розвитку людини, оскільки сама історія людства стала

можливою завдяки праці, трудовій діяльності. Тому для життєвого шляху людини факт початку

діяльності, включення до неї має фундаментальне значення.

Таким чином, життєвий шлях людини – це "безперервний ланцюг актів самореалізації";

"нескінченна низка цілей та шляхів їх досягнення", що відтворюють одвічні суперечності між

повсякденністю та ідеальними образами майбутнього, і безперервність життєвого шляху зумовлена

тим, що він переживається людиною як незавершений, тому що нікому не відомо, коли і як він

скінчиться.

Однак, оскільки перебіг життєвого шляху здійснюється в часі, то наступною науковою проблемою

постає вивчення цього перебігу через застосування методу періодизації. Найважливішою ж

проблемою періодизації є визначення критерію для виокремлення етапів.

Якщо у якості критерію виступає формування образу "Я" через дистанціювання з "Іншим", то

отримаємо таку періодизацію:

1-й етап – ставлення до себе формується через усвідомлення незбігу свого і чужого, рідного

світу батьків і віддаленого зовнішнього світу, світів дорослих і ровесників, світу першого друга і

свого власного мікрокосмосу;

2-й етап – усвідомлення дитиною (в 6 – 7 років) суперечливості між сприйняттям самої себе

та оцінками оточуючих; втрачається почуття власної унікальності, панівною стає позиція "бути, як

усі";

3-й етап – усвідомлення підлітком своєї індивідуальності в усій її своєрідності; домінуючою

стає потреба "бути не таким, як всі", неабияку значущість набуває пошук ідеалу;

4-й етап – молода людина усвідомлює себе як людину взаємодіючу з партнером (спілкування,

діяльність);

5-й етап – після 30 років людина звільняється від ілюзій, відмовляється від нездійсненних

мрій та жорстких самообмежень;

6-й етап – ревізія здійсненого шляху (40 років) та остаточний шанс стати собою та

особистістю;

7-й етап – ставлення до себе у похилому віці формується через усвідомлення власної

тлінності та вічності світу.

Проте в цій періодизації випадає момент "активного само-здійснення", хоча зрозуміло, що само-

здійснення та ставлення до себе – то невід‘ємні взаємодіючі елементи внутрішнього світу людини.

Проте якщо при побудові періодизації у головний кут поставити саме "самостійний рух по

життю", то одержимо дещо іншу картину:

1-й етап (від 16 – 20 до 25 – 30 років) – пошук самого себе, супутника життя, вибір головних

життєвих цілей тощо;

2-й етап (від 25 – 30 до 45 – 50 років) – апогей життя, зрілість, коли само-здійснення

відбувається на основі реальних досягнень;

3-й етап (від 45 – 50 до 65 – 70 років) – інволюційний період, який завершується разом із

відходом від професійної діяльності; настає душевна криза як результат скорочення часової

перспективи, передчуття неминучості кінця існування.

Як видно з цієї періодизації, вік до 16 років виключено з контексту життєвого шляху, оскільки в

цей час створюються лише передумови для самовизначення (як же саме здійснювати "рух по

життю"?). Тобто, зробимо висновок, людина, яка тільки-но дорослішає, не є суб‘єктом життя.

Виходячи з визначення категорії "суб‘єкт життя", цей висновок є обґрунтованим, оскільки дитина не

може здійснювати рух до "справжньої автономії та свободи" через свою залежність від батьків (у Б.

Ананьєва подібний висновок теж має місце, але дослідник говорить про суб‘єкта діяльності, а

діяльність (не окремі дії) дитина здійснювати також не може).

Таким чином, у вітчизняних дослідженнях життєвого шляху людини й усіх феноменів, з цим

пов‘язаних (стратегія життя, життєві цілі, життєва програма, життєва перспектива), виключалися

ранні етапи життя. Зрозуміло, що для створення життєвої програми, життєвих цілей тощо необхідні

певні психічні здібності (наприклад, здатність усвідомлювати), які ще не розвинені в дитині.

Однак, по-перше, якщо повернутися до принципу "творчої самодіяльності" С. Рубінштейна, то

можна зауважити, що процес творчості відбувається не лише у зовнішньо-матеріальному плані, але й

у внутрішньо-ідеальному (наприклад, у вигляді роздумів, фантазій тощо). А фантазувати, створювати

щось в уяві дитина починає раніше, ніж робити щось матеріальне. Тобто, на іншій методологічній

основі, не діяльнісній, можна було б розширити використання категорії "суб‘єкт життя" до дитячого

віку.

По-друге, якщо звернутися до дефініційного аналізу, то поняття "життєвий шлях" є одним з

термінів, якими описують індивідуальний розвиток людини, і до якого входять:

час життя – інтервал між народженням і смертю;

життєвий цикл – підпорядкування ходу життя певній закономірності, етапи якої являють

собою постійний кругообіг. Наприклад, особистість спочатку засвоює, потім виконує, нарешті

поступово залишає набір соціальних ролей (трудових, сімейних, батьківських), а потім той же цикл

повторюють її нащадки. Але циклічність припускає певну замкнутість, завершеність процесу, центр

якого перебуває в ньому самому;

життєвий шлях відрізняється від життєвого циклу багатомірністю, припускає безліч

тенденцій та ліній розвитку в межах однієї біографії, причому ці лінії водночас і автономні, і

взаємозалежні [3].

У свою чергу, поняття "індивідуальний розвиток" є однією із складових хронологічного віку.

Хронологічний вік (абсолютний, календарний) виражається кількістю тимчасових одиниць (хвилин,

днів тощо), які відокремлюють момент виникнення об’єкта від моменту його виміру. Це кількісне,

абстрактне поняття, що позначає тривалість існуючого об’єкта, його локалізацію у часі.

При описі хронологічного віку розмежовують такі системи відліку:

1. Індивідуальний розвиток – еталони його визначення багатомірні:

біологічний вік визначається станом обміну речовин і функцій організму в порівнянні із

статистично середнім рівнем розвитку, характерним для всієї популяції певного хронологічного віку;

соціальний вік визначається шляхом співвідношення рівня соціального розвитку індивіда з

тим, що статистично нормально для його однолітків;

психічний вік визначається шляхом співвідношення рівня психічного розвитку індивіда з

відповідним нормативно середньостатистичним симптомокомплексом;

суб’єктивний вік (внутрішня система відліку) визначається як вікова самосвідомість, яка

залежить від напруженості життя, заповненого подіями, і ступеня самореалізації особистості, який

сприймається суб’єктивно.

2. Соціально-вікові процеси і соціально-вікова стратифікація суспільства (описується в

термінах "вікова стратифікація", "віковий прошарок" тощо) – кожне суспільство поділяється на

пласти (страти) відповідно до віку своїх членів, розвиток же спільноти може бути поданий як процес

наступної зміни і спадкоємності цих пластів – поколінь (когорт). Вікова стратифікація – досить стійка

система, що створюється, підтримується і змінюється соціально-віковими процесами. Будь-яка

система вікової стратифікації поділяє людей на старших і молодших; а оскільки вік служить

підставою для заняття або залишення певної соціальної ролі, поняття старшості набуває не тільки

описового, але й ціннісного значення.

3. Віковий символізм – відображає сприйняття і символізацію представниками різних соціально-

економічних та етнічних спільнот вікових процесів і властивостей (описується в таких поняттях, як

"вікові обряди", "вікові стереотипи").

Віковий символізм, як підсистема культури, включає такі взаємозалежні компоненти:

нормативні критерії віку та прийняту культурою вікову термінологію, періодизацію життя із

вказівкою тривалості і завдань його основних етапів;

вікові стереотипи – риси і властивості, які приписуються культурою особам певного віку;

символізація вікових процесів – уявлення про те, як перебігають (повинні перебігати)

зростання, розвиток і перехід індивіда від однієї вікової стадії до іншої;

вікові обряди – ритуали, за допомогою яких культура структурує життєвий цикл і оформлює

взаємовідносини вікових прошарків, класів та груп;

вікову структуру – специфічний набір ознак і цінностей, за якими представники певного

вікового прошарку усвідомлюють і стверджують себе в якості іншої від решти вікових спільнот.

Описана вище структура визначень в цілому присвячена одній категорії людського життя, а саме –

вікові. Найзагальніше формальне визначення віку має ще одне значення, крім хронологічного –

умовний вік (місце індивіда в певному процесі, на основі будь-яких якісно-кількісних ознак). До 20-х

років ХХ сторіччя вік вважався особливістю психофізіологічного апарату. Лише згодом дослідження

показали, що він визначається конкретними соціальними обставинами життя людини, тому крім віків

життя існує історія віків життя.

Характер дитинства, молодості, зрілості, старості продовжує змінюватися і сьогодні.Зокрема,

в сучасному світі дитинство стало тривалішим, більш напруженою стала програма розвитку

особистості. З’явилося отроцтво – перехідний етап від дитинства до дорослості. Старість відсунулася

в часі. Відбулися зміни і всередині вікової самосвідомості людей.

Однак у наукових дослідженнях категорія віку є базовою не в теоріях життєвого шляху, а при

вивченні закономірностей психічного розвитку, яке здійснювалося в межах трьох напрямків:

розвиток розглядався з погляду біологічного дозрівання індивіда, відповідно усі вікові зміни є

обов’язковими і невідворотними;

психічний розвиток є результатом соціального впливу, отже його (результат) можна

спрогнозувати;

розвиток є взаємопроникненням факторів біологічного дозрівання і соціального впливу, в

результаті чого відбувається якісний стрибок у вигляді виникнення психічного новотвору.

Зарубіжні теорії психічного розвитку орієнтовані, в основному, або на перший напрямок, або на

другий. Вітчизняні ж теорії зосереджені переважно на виявленні психічних вікових новотворів.

Таким чином, багатомірність категорій, якими можна описати особливості перебігу людського

життя, призводить до розділення науки психології на окремі галузі, між якими немає методологічної

спорідненості: ранні етапи перебігу життя людини представлені в теоріях психічного розвитку, а зрілі

– в теоріях життєвого шляху. Отож загальний перебіг людського життя в наукових дослідженнях

виявляється розірваним.

3. До теперішнього часу у вітчизняній психології існує лише одна фундаментально обгрунтована

модель побудови системи категорій психології. В основу системипокладено три принципи:

1) від абстрактного до конкретного;

2) звернення явища і сутності;

3) зустрічної (біогенетичної і соціокультурної) детермінації психічного.

Категорії представлені у вигляді матриці, що включає п'ять рівнів і сім вимірювань. Ядро системи

утворюють базисні категорії: «образ», «мотив», «переживання», «дія», «взаємовідносини», «Я»,

«ситуація», що розглядаються як інваріантні для психології, що забезпечують прогрес і наступність у

розвитку науки.

Один з принципів теоретичної психології – принцип відкритості категоріальної побудови.

М.Г.Ярошевським та А.В.Петровським виводиться нова діада:

-базисна категорія

– метапсихологічна категорія..

Крім того, автори виводять протопсихологічні категорії, що знаходяться у біосфері та

екстрапсихологічні

категорії – у ноосфері.

У наше завдання зараз не входить аналіз підходів до побудови категоріального апарату психології,

але для повного розкриття психогностичної, психопраксичної та психомотиваційної проблем нам

необхідно знати зв’язки між категоріями, що становлять ядро цих проблем: категорії образу, дії,

мотиву. У якості саме категорій вони були виділені М.Г.Ярошевським.

Отже виводяться наступні гіпотетичні відповідності між базисними та метапсихологічними

категоріями:

Образ → Свідомість

Мотив → Цінність

Переживання → Почуття

Дія → Діяльність

Ставлення → Спілкування

Індивід → Я

Категорія образу характеризує психологічну реальність зі сторони пізнання і є основою

формування індивідуальних і соціально-групових картин світу. Це чуттєва форма психічного явища.

Будучи завжди чуттєвим за своєю формою, образ за своїм змістом м. б. як чуттєвим (образ

сприйняття, О. подання, послідовний О.), так і раціональним (О. атома, О. світу, О. війни і т. п.).

Образ є найважливішим компонентом дій суб'єкта, орієнтуючи його в конкретній ситуації,

спрямовуючи на досягнення поставленої мети.

Категорія мотиву. Мотив - це 1) матеріальний чи ідеальний «предмет», який спонукає і

направляє на себе діяльність або вчинок; 2) психічний образ даного предмета. У широкому сенсі - це

щось всередині суб'єкта, що спонукає його до дії, усвідомлений людиною сенс його дій. За

допомогою мотиву піддаються опису поведінку людини, його цілі, цінності, механізми прийняття

рішень.

Категорія особистість. Підходів до розуміння і пояснення особистості досить багато. Це

пов'язано з тим, що поняття "особистість" є інтегральним і будь-яке, існуюче раніше і зараз

визначення, виділяє лише окремі його аспекти.

Особистість у широкому сенсі - це конкретна людина, як суб'єкт діяльності, в єдності його

індивідуальних властивостей і соціальних ролей. У вузькому сенсі - це якість індивіда, яке

формується завдяки життю людини в суспільстві, в процесі її соціального розвитку.

Особистість - найважливіша серед метапсіхологічних категорій. У ній виявляються інтегровані,

до неї стягнуті всі базові категорії: індивід, образ, дія, мотив, ставлення, переживання.

Категорія дії - одиниця аналізу діяльності, спрямована на досягнення усвідомлюваної мети.

Дія, як і вчинок, є буття людини, в ньому проявляється індивідуальність. Дія м. б. відносно

самостійним або входити в якості компонента в. ширші структури діяльності.

Структура Дії включає 3 основних компоненти: а) прийняття рішення; б) реалізація; в) контроль і

корекцію.

Для тих категорій, на яких буде зосереджена увага, наведемо повну розгортку:

протопсихологічні, базисні психологічні, метапсихологічні та екстрапсихологічні категорії:

Потреба – Мотив – Цінність – Ідеал

Реакція – Дія – Діяльність – Активність

Сигнал – Образ – Свідомість - Логос

Для розкриття названих проблем необхідно звернути увагу і на зв’язки між різними рівнями, і на

зв’язки між категоріями. Базисні категорії, що виступають у функції логічного суб’єкта певної

метапсихологічної категорії називають «категоріальним ядром».

4. Відмінною рисою психологічного знання є наявність в ньому великої кількості наукових

напрямів, шкіл і концепцій. Механізм їх оформлення іншої, ніж виділення галузей психології.

Наукові течії розрізняються по своєму предмету, що вивчається проблемам, понятійному строю,

пояснювальним схемами. Психологічна реальність людини постає в них під певним кутом зору. Якісь

окремі сторони його психічного життя виступають на перший план, інші - або не помічаються, або

отримують занадто вузьку інтерпретацію.

В основі розробки того чи іншого підходу в психології завжди лежить процес використання однієї

або декількох базових категорій, за допомогою яких пояснюються основні прояви психіки. Як

правило, з часом та чи інша категорія абсолютизується, перетворюється на пояснювальний принцип,

підпорядковує собі інші категорії, оформляючи тим самим особливу науковий напрям.

Представники певних теоретичних напрямків, що розділяють загальний підхід до розуміння

психічного і методи його вивчення, що мають, як правило, відомого наукового лідера, можуть

утворювати наукову школу.

Наукова школа - спосіб і форма організації кооперованою наукової діяльності, що реалізує єдність

процесів пізнання і передачі накопичених знань

Кожен з представлених в науці гносеологічних підходів до розуміння психічного, а значить , і до

розуміння предмета та змісту психологічної науки має свою історію виникнення, існування і

розвитку. Разом з тим кожен новий підхід не відміняв всього попереднього, а лише вносив своє

розуміння в загальну скарбничку психологічної науки. Тому в психології, як втім і в будь-який інший

науці, не можна ставити питання, який підхід найбільш вірний. Всі підходи мають свої переваги і

недоліки. Більш суттєвим є питання про те, які пізнавальні завдання дозволяє вирішити той чи інший

підхід. Саме цим і визначається його місце в структурі науки і його роль в історії психології.

У психології на різних етапах її розвитку в якості основного предмета дослідження розглядалися

такі поняття, як душа, свідомість, поведінку, несвідоме, психіка та ін.

Тема 4. Основні пояснюючі принципи та їх специфіка у системі психологічних знань

1. Принцип детермінізму як причинної зумовленості поведінки.

2. Історичні особливості розробки принципу детермінізму в науці; рівні детермінації.

3. Принцип відображення.

4. Принцип єдності психіки та діяльності.

5. Принцип системності.

6. Цілісний, інтегральний підхід до тлумачення психічного.

7. Принцип розвитку.

8. Розвиток психіки в філогенезі, онтогенезі. Розвиток психіки і розвиток особистості.

Найбільш повний виклад тих методологічних принципів, що були розроблені у радянській

психології (які хоча й розроблені на засадах філософії діалектичного матеріалізму, але певним

чином відповідають і вимогам західної академічної психології, побудованої на

принципах позитивізму) дає український психолог О. М. Ткаченко. Згідно йому, суб'єкт (людина)

взаємодіє з об'єктом (дійсністю) на трьох основних рівнях: організму, індивіда, особистості. Ці рівні

стають визначальними у тлумаченні методологічних принципів: детермінізму, відображення,

єдності свідомості та діяльності, розвитку, системно-структурного.

1. Принцип детермінізму був запропонований С. Л. Рубінштейном у формулюванні «зовнішнє

через внутрішнє» (тобто зовнішні причини впливають на людину, лише заломлюючись крізь

внутрішні умови); О. М. Леонтьєв його переформулював як «внутрішнє через зовнішнє» (тобто

внутрішнє, суб'єкт, діє крізь зовнішнє, й тим себе змінює); О. М. Ткаченко прийняв обидва

формулювання як такі, що складають діалектичну єдність.

2. У формулюванні Рубінштейна головне те, що за внутрішнім як суб'єктом визнається влада

самодетермінації (внутрішньої причинної обумовленості психічних явищ); внутрішнє корегує

зовнішні впливи, а значить, воно не повністю залежить від зовнішнього, воно має власну сутність,

розвивається за власною логікою. Самий принцип був необхідним, щоб вказати на інший тип

детермінації у гуманітарному знанні порівняно зі знанням природничонауковим, де детермінізм є

прямим.

У формулюванні Леонтьєва важливим виявляється вже не те, що внутрішнє (суб'єкт) діє, а те, що

через зовнішнє; тут підкреслено, що діяльність слугує засвоєнню індивідом соціально вироблених

засобів діяльності, соціалізації особистості.

Ткаченко також не акцентує момент самодетермінації суб'єкта (як чисто психічної детермінації): у

нього діє біопсихічна детермінація (на рівні організму, якому притаманний реактивний характер

організації поведінки); соціопсихичічна (на рівні індивіда - суб'єкта суспільних відношень у процесі

засвоєння готового соціального досвіду); окремий підрівень соціопсихічної (на рівні особистості,

котра досягла спроможності до творчості нового соціального досвіду).

3. Принцип відображення (він походить безпосередньо з ленінської теорії відображення), у

найбільш жорсткій формі стверджує, ніби психічне не є саме по собі об'єктивним буттям, а просто

віддзеркалює у свідомості буття зовнішнього світу. Згідно цьому принципу всі психічні функції за

своєю природою є відображувальними; психічне відображення має сигнальний характер (повідомляє

суб'єкта про значущі для нього об'єкти за допомогою нейтральних подразників). Жодної внутрішньої

(сутнісної) єдності у такій відображувальній системі не передбачено; послідовне застосування цього

принципу веде до функціоналізму (напряму, котрий розглядає психіку-свідомість як засіб адаптації

організму до умов середовища, що змінюються. Цей принцип також можна розглянути на різних

рівнях суб'єкта. На рівні організму психічне відображення забезпечує життєдіяльність суб'єкта, на

рівні індивіда - привласнення соціального досвіду, на рівні особистості - творчість соціально

значущих продуктів. Чогось значущого не біологічно або соціально, а просто індивідуально-психічно

психічне відображення не дає, бо віддзеркалює воно тільки щось зовнішнє суб'єкту.

4. Принцип єдності психіки та діяльності (належить він С. Л. Рубінштейну, але у нього мова йшла

про єдність із діяльністю не психіки, а саме свідомості). Згідно цьому принципу психіка являє собою

внутрішній план діяльності (життєдіяльності, засвоєння соціального досвіду, його виробництва -

відповідно рівням суб'єкта).

У С. Л. Рубінштейна принцип єдності свідомості та діяльності не зводиться до того, що свідомість

виступає внутрішнім планом діяльності, повторює її всередині суб'єкта (ідея інтеріоризації); він

принципово відрізняє свідомість від діяльності. Єдність їх - це не тотожність. Ця єдність витікає з

належності як свідомості, так і діяльності свідомому і діючому суб'єкту. Особистість стає підставою

зв'язку свідомості та діяльності, саме в особистості й особистістю цей зв'язок реалізується (тобто

зв'язок свідомості та діяльності виявляється особистісно опосередкованим). Це особистісне

опосередкування зв'язку свідомості і діяльності долає функціоналізм: психічні процеси не мають

самостійних ліній розвитку, а розвиваються в процесі розвитку особистості.

Якщо в Рубінштейна центральною категорією в розумінні єдності свідомості й діяльності виступає

суб'єкт (особистість), то в Леонтьєва на його місце підставлена діяльність; особистісне

опосередкування замінене діяльнісним. В Рубінштейна особистості як суб'єкту належить і свідомість,

і діяльність; в Леонтьєва і свідомість, і особистість належать до діяльності.

5. Принцип системності. У широкому розумінні цей принцип передбачає вивчення психічного

явища з позиції наявного в навколишньому світі загального взаємозв’язку всіх предметів і явищ.

Системність наукового знання як єдність взаємопов’язаних елементів є наслідком та відображенням

системних взаємозв’язків, що притаманні власне дійсності. Таким чином, принцип системності

ґрунтується на потребі врахування всіх нявних сторін і зв’язків досліджуваного об’єкта. Наприклад,

розуміння психічного загалом як відображення навколишньої дійсності вже власне передбачає

відображення цього принципу; ще більшою мірою цей принцип використовується для пояснення

сутності та походження окремих складових психіки, чинників їх формування (наприклад, складових

особистості).

Принцип системності полягає в тому, що психічні явища потрібно розглядати як цілісність,

систему взаємопов’язаних елементів. Так, системою є певна цілісність, що взаємодіє з навколишнім

середовищем і складається з елементів та частин, що перебувають між собою у певних відносинах і

зв’язках. Сукупність елементів називається складом системи. Склад характеризується з кількісного

боку чисельністю елементів, а з якісного – алфавітом, тобто набором різних видів елементів.

Організація зв’язків між елементами та частинами називається структурою системи.

Елемент – це найменша частина системи, що зберігає її властивості в межах цієї системи.

Властивості елементів і частин залежать від їх місця в структурі та, відповідно, визначають

властивості системи. У систему можуть поєднуватися лише елементи зі своїми особливими,

притаманними їй властивостями. Але властивості системи не зводяться до суми властивостей

елементів. Система як ціле синтезує (поєднує й узагальнює) властивості частин та елементів,

унаслідок чого вона характеризується властивостями більш високого рівня організації. Важливо

враховувати й те, що будь-яку систему можна розглядати як поєднання більш простих підсистем. Для

психології важливим є бачення психіки як складно структурованої системи з власною будовою.

Водночас слід розглядати психіку як підсистему людини, що пов’язана з іншою підсистемою людини

– організмом.

Принцип системності ґрунтується на низці положень, зокрема щодо: цілісності психіки

(передбачає розгляд психічного в сукупності зовнішніх і внутрішніх відносин); багатоплановості й

багаторівневості психічних явищ; суттєвої ролі соціальної детермінації не лише особистісних

властивостей, а й психічних процесів тощо.

Системно-структурний принцип бере психіку як систему взаємопов'язаних елементів; особливий

акцент робиться на відкритість системи: взаємодія із біологічною системою (на рівні організму); із

соціальною системою (на рівні індивіда); із культурно-історичними цінностями суспільства (на рівні

особистості). Застосування даного принципу в радянській психології має ряд особливостей, похідних

з певної позитивістської настанови на первинність соціальної системи по відношенню до

індивідуальної психіки (котра набуває системних якостей ніби саме від суспільства). Л. С.

Виготський (чия ідея про «динамічні смислові системи» спричинила згадану тенденцію), отримав цю

настанову, коли вивчав психічні особливості мовлення. Через структурну лінгвістику Ф. де Соссюра

він отримав уявлення про мову як про систему знаків, кожен з яких отримує певне значення лише

завдяки цілісній системі (котра існує у певний момент у суспільній свідомості). Наслідком стало

уявлення про те, що і свідомість і особистість людини походить від її прилучення до актуальної

соціальної системи.

6. Цілісний підхід (у психології) (англ. holistic approach) - сукупність принципів вивчення психіки,

свідомості і поведінки як цілісних феноменів. Розроблявся з поч. XX ст., в школах цілісної

психології, як антитеза раніше елементаристському підходу. Основні складові цілісного підходу:

1) рішення питання про природу досліджуваної реальності (світ внутрішніх переживань,

поведінка, свідомість у цілому, діяльність і т. п.) і ступінь її цілісності: чи є дане ціле (система)

сумативним (ціле дорівнює сумі своїх частин, розумілися як, напр., асоціативні освіти асоціативної

психології), організованим (частини мають свої властивості, але при входженні в ціле змінюють їх

так розумілося гештальт-якість), органічним (частини не можуть існувати поза цілого - психологічне

поле, гештальт-психології);

2) виділення «цілісних» одиниць аналізу, які найбільш адекватні цілям пояснення властивостей

цілого (так, молекулярний підхід до пояснення властивостей води більш адекватний, ніж атомарний);

3) виділення цілісно утворюючих факторів, тобто підстав цілого на даному етапі його розвитку

(закони «психологічного поля» в гештальт-психології, емоції і «структури» Лейпцігської школи,

«провідна діяльність» в концепції Д. Б. Ельконіна та ін);

4) закони розвитку цілого.

Цілісний підхід був введений у психологію гештальт-психологією і Лейпцизькою школою, проте

розроблявся та ін. школами (в культурно-історичній концепції Л.. Виготського, теорії діяльності М.

Леонтьєва, Л. Рубінштейна, «описовій психології», гуманістичній психології та ін). Певною

проблемою виступає співвідношення цілісного і системного підходів в психології. Хоча в літературі

ці поняття вживаються іноді як синоніми, більш обґрунтованої представляється точка зору, у

відповідності з якою цілісний підхід є складовою частиною більш загального системного підходу

(функціоналізму), що досліджує не тільки цілісність психологічних систем, але і ін. властивості та

компоненти, а також займається проблемами моделювання, проектування і прогнозування поведінки

даних систем і т. п. (Е. Е. Соколова.)

7. Принцип розвитку в діалектико-матеріалістичному тлумаченні є таким: кожному рівню

детермінації відповідає свій тип розвитку (як організм суб'єкт розвивається у процесі визрівання

психофізіологічних своїх підструктур, як індивід - у процесі діяльнісного привласнення, як

особистість - у процесі перетворюючої діяльності. Разом з тим мається на увазі, що організм, індивіда

й особистість також пов'язує між собою певна лінія розвитку - як три послідовні якісні стадії. Цей

розвиток не нагадує саморозгортання психічної сутності, воно виявляється похідним від розвитку

біологічної та соціальної систем.

Згаданий перелік принципів не є єдино можливим! Сучасна онтологічно-орієнтована психологія,

засновником якої є С. Л.Рубінштейн, користується іншими принципами побудови психологічного

дослідження. Найбільш повний перелік цих принципів наведений київським вченим І. П.

Манохою: об'єктивності психологічного дослідження, багатомірного і багаторівневого існування

предмета психології, дослідження психічних явищ у їх розвитку, творчої самодіяльності, організації

розвиваючих та формуючих психологічних впливів.

Принцип об'єктивності психологічного дослідження вирішує проблему об'єктивного і

суб'єктивного у науковому пізнанні. Цей принцип стверджує, що індивідуальний світ «Я»

людини (предмет психології) існує об'єктивно. Він є цілісним і завершеним у своїй сутності, а тому

немає потреби пояснювати психічне через інші («більш об'єктивні») рівні реальності -біологічне або

соціальне. Психічне постає як об'єктивне явище, зміст якого завжди є суб'єктивним.

Принцип багатомірного і багаторівневого існування предмета психології вказує на те, що

визначення сутності предмета психологічного дослідження можуть стосуватись різних рівнів його

існування, але вони мають бути спорідненими і перебувати в певній ієрархії, залежно від змістової

ієрархії самих рівнів існування даного явища. Дотримання цього принципу є необхідним у

синтетичних дослідженнях на перетині різних галузей науки: філософії, психології, лінгвістики,

соціології та ін.

Принцип дослідження психічних явищ у їхньому розвитку базується на розумінні індивідуального

світу «Я» особистості (предмета психології) як динамічного явища, яке постійно перебуває у стані

зміни. На відміну від принципу розвитку у попередньому переліку, даний принцип передбачає, що

психічне явище розгортається з власної сутності, а не є пасивним об'єктом вирішальних для розвитку

впливів зовні - з біологічної природи або соціуму.

Принцип творчої самодіяльності (С. Л. Рубінштейн) вказує на основну рушійну силу розвитку

індивідуального світу «Я» людини (предмета психології) та на змістовий напрям динаміки психічних

явищ. Цей принцип вимагає визнання взаємозалежності буття світу і людини, що утворюються одним

і тим же актом творчої самодіяльності, яким особистість включається в світове ціле, яке її охоплює. І.

П. Маноха виділила п'ять основних положень, що складають у єдності зміст даного принципу:

• про необхідність включення в об'єктивне буття, котре становить модель конструктивного цілого,

елементу творчої конструктивності;

• про те, що об'єктивність суб'єктивного психічного змісту залежить не від того, що він створений

об'єктивними факторами, а від того, чи замикається він в самостійну цілісність;

• про визнання акту творчої самодіяльності таким, що має в якості об'єкту самостійний світ

(об'єктивне буття) й таким, що вибудовує перед суб'єктом світ у цілісності й завершеності;

• про те, що суб'єкт в актах творчої самодіяльності не лише виявляє себе, але й створюється,

визначається;

• про визначення створюваною суб'єктом діяльністю не тільки завершеного її продукту, але й

багатства самого суб'єкта.

Творча самодіяльність (як шлях розвитку людини, пов'язаний із внутрішньою детермінацією)

альтернативна соціалізації, вирішальному впливу суспільства.

Принцип організації розвиваючих та формуючих психологічних впливів визначає умови, за яких

вплив психолога на психічне явище може дійсно вважатися розвиваючим. Головною умовою для

здійснення такого впливу є «змістове співнастроювання» з предметом, з його сутністю, з

індивідуальною логікою його розвитку. Також цей принцип визначає необхідний і очікуваний ефект

взаємодії психолога із предметом свого дослідження й перетворення.

Теоретичні основи психології утворюють пояснювальні моделі. Ці моделі можуть бути різного

рівня узагальнення. Вони можуть охоплювати психічний світ в цілому, або стосуватись лише певних

класів психічних явищ. Методи теоретизації, які застосовуються під час створення цих моделей,

повинні узгоджуватись із методологічними принципами (не обов'язково з усіма викладеними вище й

тільки з ними - але чітка методологічна визначеність теоретику необхідна). Психологічні теорії

мають зворотній вплив на методологію. Коли знайдений пояснювальний принцип виявляється більш

широким, ніж теоретичні рамки, в яких його створено, він може поширитися далі й утворити

парадигму - принцип, який домінує в науці протягом якогось часу і набуває в цей час

методологічного значення. Прикладом парадигми може вважатися, наприклад, ленінська теорія

віддзеркалення, яка заперечувала існування психіки як світу, наділеного самостійною сутністю.

Природничі основи психології (до яких можна віднести еволюційну теорію Ч. Дарвіна, вчення І.

М. Сєченова про рефлекси головного мозку та І. П. Павлова про вищу нервову діяльність) довгий час

існували у якості рівних по значенню теоретичним і методологічним основам. Психологія, щоб

утвердитись як серйозна наука, вимушена була спиратися на факти фізіології, навіть коли мала

достатньо власне психологічних фактів. Підкреслювати матеріальність предмету психології - а це

було ідеологічно необхідно - дозволяло посилання на зв'язок психіки із діяльністю нервової системи.

Цей зв'язок дійсно існує, але коли він перетворюється на ототожнення, психологія тим самим

перетворюється на фізіологію центральної нервової системи - бо втрачає власний об'єкт вивчення -

психічну реальність.

8. Філогенезом (від грец. phyle - рід, плем'я і genesis - народження, походження) називається

процес розвитку всього живого (від рослин до тварин, а від них - до людини).

Існують різні підходи до розуміння того, кому притаманна психіка:

o антропсихізм (Р. Декарт) вважає, що психіка властива тільки людині;

o панпсихізм (французькі матеріалісти) затверджує загальну натхненність природи. Згідно з даною

теорією психіка властива всій природі, всьому світу (в тому числі і каменю);

o згідно біопсихизму психіка - властивість живої природи (тобто притаманна і рослин);

o нейропсихізм (Ч. Дарвін) вважає, що психіка властива тільки організмам, які мають нервову

систему;

o мозгопсихизм (К. К. Платонов) знаходить психіку тільки у організмів з трубчастої нервової

системою, що мають головний мозок (при такому підході у комах психіки немає, оскільки у них

вузлова нервова система без вираженого головного мозку).

Згідно А. Н. Леонтьєву, критерієм появи зачатків психіки у живих організмів є наявність

чутливості.Під чутливістю розуміють здатність реагувати на життєво незначущі подразники

середовища (звук, запах тощо), які є сигналами для життєво важливих подразників (їжа, небезпека),

завдяки їх об'єктивно стійкого зв'язку. Критерієм чутливості виступає здатність утворювати умовні

рефлекси - закономірну зв'язок зовнішнього або внутрішнього подразника за посередництвом

нервової системи з тією чи іншою діяльністю. Психіка виникає і розвивається у тварин саме тому, що

інакше вони не могли б орієнтуватися в середовищі і, отже, існувати.

Виділяють три основні стадії розвитку психіки у тварин у філогенезі:

1. Стадія елементарної чутливості. На даній стадії тварина (від амеб до комах, риб,

земноводних) реагує тільки на окремі властивості предметів зовнішнього світу, і його поведінка

визначається вродженими інстинктами (харчування, самозбереження, розмноження тощо).

Інстинктивне поведінка специфічна для кожного даного виду; структура і цілі кожної його форми

закріплені генетично. Інстинкт - це вроджені, невідмінювані форми поведінки, однакові у особин

певного виду; вроджена послідовність, алгоритм реакцій у відповідь на строго певні подразники.

2. Перцептивна стадія психіки. На даній стадії у тварин (птахів, ссавців) відображення дійсності

здійснюється у вигляді цілісних образів предметів (предметне сприйняття); тварина здатна навчатися,

у нього з'являються індивідуально набуті навички поведінки.

3. Стадія інтелектуальної психіки характеризується здатністю тваринного відображати

міжпредметні зв'язки, ситуацію в цілому, прогнозувати розвиток ситуації в найближчому

майбутньому. В результаті тварина здатна обходити перешкоди, "винаходити" нові способи

вирішення двофазних завдань, що вимагають попередніх підготовчих дій для свого вирішення.

Інтелектуальний характер носять дії багатьох тварин-хижаків, але особливо людиноподібних мавп та

дельфінів.

Інтелектуальна поведінка тварин не виходить за рамки біологічної потреби і діє тільки в межах

наочної ситуації.

Психіка людини - якісно більш високий рівень, ніж психіка тварин. Її головна відмінна

особливість - наявність свідомості. Згідно А. Н. Леонтьєву, свідоме відображення - це таке

відображення предметної дійсності, в якому виділяються се об'єктивні стійкі властивості незалежно

від ставлення до неї суб'єкта. Ведучими факторами виникнення свідомості були праця і

мова. Свідомість і особистість - якості, які відрізняють людину від тварин. Але виникають

свідомість і особистість на певній стадії культурної еволюції людини, ось чому їх немає у тварин.

Свідомість, розум людини розвивалися в процесі трудової діяльності, яка з'являється в силу

необхідності здійснення спільних дій для добування їжі при різкій зміні умов життя первісної

людини. В процесі еволюції суспільства людина змінює способи і прийоми своєї поведінки,

трансформує природні задатки та функції у вищі психічні функції - специфічно людські суспільно

зумовлені форми пам'яті, мислення, сприйняття (логічна пам'ять, абстрактно-логічне мислення),

опосередковані застосуванням допоміжних засобів, мовних знаків, створених у процесі історичного

розвитку. Єдність вищих психічних функцій утворює свідомість людини.

У психології під филогенезом розуміється процес зміни психіки людства в процесі еволюції. І хоча

видові біологічно-морфологічні особливості людини стійкі вже протягом тисячоліть, розвиток

психіки людини відбувалося в процесі трудової діяльності, соціальної і культурної еволюції людства.

Матеріальна, духовна культура людства - це об'єктивна форма втілення досягнень психічного

розвитку людини.

Людство існує на Землі всього 1600 поколінь, при цьому 1200 поколінь жили в печерах, і

тільки останніх 22 покоління читають надруковані книги, з них лише п'ять поколінь - при

електричному освітленні.

Онтогенез (від грец. ontos - суще і genesis - народження, походження) - це процес індивідуального

розвитку; формування основних структур психіки індивіда протягом його дитинства і подальшої

життєдіяльності. Згідно теорії німецького біолога Ернста Геккеля індивідуальний розвиток

(онтогенез) є скорочене розвиток роду людського (філогенез), тобто в процесі свого індивідуального

розвитку дитина повторює етапи історії людства.

Розвиток психіки людини в процесі його життєдіяльності (в онтогенезі) включає складне

переплетення декількох ліній розвитку: психосоматичне (розвиток нервової системи); статевий

розвиток; вікові зміни; когнітивний розвиток пізнавальних психічних процесів (сприйняття, пам'яті,

мислення, мовлення, інтелекту); емоційно-вольове розвиток; розвиток особи; моральне розвиток;

розвиток діяльності та умінь. В наукових цілях аналізують кожне з напрямків розвитку психіки

людини, хоча в реальному житті всі ці види розвитку тісно переплетені, взаємопов'язані та

детерміновані як спадковими (генетичними) факторами, так і впливами зовнішнього соціального

середовища.

Генотип - це уроджені, генетично зумовлені особливості організму. Але оскільки організм

розвивається і існує в певному середовищі, до якої він пристосовується, то формуються придбані

якості; своєрідно розвиваються і проявляються генетично зумовлені властивості організму. В

результаті формується фенотип. Взаємодія спадковість, вродженість, умов внутрішньоутробного

розвитку та особистого досвіду відбувається складним чином, обумовлюючи індивідуальні

відмінності людей. Спадковість допускає дуже широкі межі розвитку поведінки. Всередині цих меж

результат розвитку буде залежати від зовнішньої середовища проживання: той чи інший фактор

зовнішнього середовища по-різному проявлятися в залежності від специфіки спадковості. З іншого

боку, один і той же спадковий фактор по-різному проявлятися в різних умовах зовнішнього

середовища.

Зовнішнє середовище включає в себе сукупність різних стимулів (повітря, їжа, родинна

обстановка, вплив друзів, умови освіти, культурні та національні норми поведінки тощо), на які

індивід реагує протягом усього життя і які впливають на його психологічний розвиток, особливості

особистості, фізичне здоров'я і т. п. Суперечки про те, який із чинників - спадковість чи середовище -

має вирішальне значення, не припинилися досі, лише перенеслися в експериментальну сферу.

Так, англійський психолог Ганс Юрген Айзенк вважає, що інтелект на 20% визначається впливом

середовища і на 80% - впливом спадковості. Одностатеві близнюки мають практично однакову

спадковість, і коефіцієнт кореляції показників їх інтелекту дорівнює 0.9. Різностатеві близнюки,

брати і сестри генетично схожі, але не тотожні за своєю спадковості. Коефіцієнт кореляції їх

інтелекту дорівнює 0,5. У той же час близнюки однієї статі, виховані в різних умовах, будуть

відрізнятися. Наприклад, один з близнюків може стати злочинцем, а інший чудовим юристом.

Таким чином, взаємодія спадковості та середовища визначає індивідуальні особливості психіки

людини. Суперечка психологів про те, який з факторів є вирішальною в процесі розвитку -

спадковість чи навколишнє середовище, привів до виникнення теорії конвергенції обох факторів. Її

основоположник, Вільям Штерн вважав, що і спадкова обдарованість, і навколишнє середовище

визначають закони дитячого розвитку. Іншими словами, розвиток є результат конвергенції

внутрішніх задатків із зовнішніми умовами життя.

Життя і діяльність людини обумовлені єдністю і взаємодією біологічного та соціального факторів,

при провідній ролі останнього.

Психічний розвиток дитини - це процес розвитку у нього здібностей за допомогою оволодіння

змістом людської культури. Джерелом розвитку слугують:

1) взаємодія дитини з дійсністю, головним чином соціальної, з дорослим (Л. С. Виготський);

2) засвоєння дитиною соціального досвіду, воплощенною у продуктах матеріального і духовного

виробництва (А. В. Запорожець).

Кількісні та якісні зміни відбуваються протягом усіх етапів онтогенезу. Вони пов'язані з

фізіологічним розвитком, але визначаються не ним, а наслідками взаємодії з зовнішнім світом, яка

регулюється нервовою системою та її психічними функціями, а в дитинстві здійснюється за

допомогою дорослих у спільній діяльності з ними, регулюється словом. Це забезпечує якісні зміни як

окремих психічних процесів, так і психіки в цілому.

Психіка дитини формується з віком та ускладнюється як структурно організована динамічна

система. Виникають нові психічні якості, нові складні психічні структури внаслідок диференціації

наявних структур, виділення окремих функцій і нової їх інтеграції, тобто об'єднання у нове ціле.

Процес психічного розвитку йде не від елементів до цілого, а від структурно нижчого до вищого

цілого. Онтогенез психіки виступає як не зворотна послідовність ускладнюваних структур, у якій

генетично пізніші структури виникають із більш ранніх і включають їх у себе в зміненому вигляді

Онтогенез психіки відбувається не по прямій, а по спіралі. Кожна нова психічна структура

виникає на основі попередньої. Більш ранні структури не зникають з появою пізніших, в індивіда

завжди є можливість повернутися до них.

Ускладнення психічних структур при переході від нижчих до вищих рівнів психічного життя

стосується всіх сторін психічного розвитку - мотиваційного плану психічної діяльності дитини

(комплекси потреб, інтересів та інших спонукань до дій), змістового боку психічних процесів

(системи уявлень, знань, понять про об'єктивну дійсність), операційного їх плану (системи дій,

операцій, навичок), всієї психічної діяльності загалом.

У процесі психічного розвитку дитини дифузні прояви її активності перетворюються, за даними Г.

С. Косоока, в дії, регульовані образами об'єктів, що їх викликають. Ці дії ведуть до збагачення

чуттєвого пізнання світу. Сприйняття об'єктів спочатку включається в акти спілкування дитини з

дорослими, які її доглядають, ЇЇ хапальних та інших дій, а далі воно перетворюється на особливу

перцептивну дію, спрямовану на споглядання об'єктів, спостереження за ними, обстеження їх,

виділення характерних ознак і утворення цілісних образів об'єктів. Водночас формуються і так звані

мнемічні, репродуктивні дії, що характеризують розвиток пам'яті. Розвивається мислення,

переходячи від наочно-дійової до наочно-образної та поняттєвої форми. Складаються емоції та

почуття.

Під час набуття дитиною досвіду постають різні види її предметної діяльності, що спричинює

подальший розвиток психіки дитини. Взаємозв'язок психіки і діяльності стає джерелом прогресивних

змін. Кожному віковому етапу психічного розвитку властива своя провідна діяльність, у якій, за О.

М. Леонтьєвим, передусім задовольняються актуальні потреби індивіда, формуються мотиваційні,

пізнавальні, цілеутворювальні, операційні, емоційні та інші процеси. Це такі види, як пізнавальна

діяльність, спілкування, гра, виконання доручень дорослих, навчання, праця, творчість.

Упродовж психічного розвитку і становлення різних видів діяльності складаються психічні

властивості індивіда, що являють собою потенційну форму існування процесів і дій, які зберігаються

й тоді, коли актуально не функціонують. Це розумові, емоційні, вольові, моральні й трудові якості

індивіда, характерні риси його свідомості і самосвідомості.

Створюється система психічних властивостей підростаючого людського індивіда - особистість.

Особистість здатна усвідомлювати навколишнє буття, виділяти себе із середовища, виходити за межі

минулого і теперішнього, прогнозувати своє майбутнє, передбачати не тільки близькі, а й більш

віддалені результати своїх дій, усвідомлювати норми суспільної поведінки і керуватися ними.

Розвиток свідомості особистості полягає у формуванні світорозуміння, переконань, які забезпечують

її моральну стійкість, здатність підпорядковувати нижчі спонукання вищим мотивам діяльності,

тримати правильну лінію у своїй поведінці.

Формування системи психічних властивостей підростаючого індивіда, його свідомості та

самосвідомості є необхідною умовою становлення його як суспільної істоти, як суб'єкта спілкування

з іншими людьми, майбутнього носія суспільних відносин. Індивід поступово стає таким суб'єктом,

вступаючи у відносини в доступній для нього формі, виконуючи функції й обов'язки, які

покладаються на нього у сім'ї, в школі, у виробничому колективі тощо.

З розвитком особистості виявляються типологічні й індивідуальні відмінності. Вони полягають у

функціональних особливостях нервової системи, темпераменті, у потребах, інтересах,

характерологічних рисах дітей та підлітків, моральних, вольових, емоційних, розумових якостях,

рівневі розвитку здібностей тощо. При цьому складається неповторна специфічність особистості -її

індивідуальність.

Тема 5. Основні проблеми психологічної науки.

1. Категорія свідомості та психогностична проблема.

2. Категорія образу: психофізична та психофізіологічна проблеми.

3. Категорія дії та психопраксична проблема.

4. Проблема спілкування. Спілкування як базова категорія в психології. Функції і структура

спілкування.

5 .Категорія мотиву та психомотиваційна проблема.

6. Категорія особистості та психосоціальна проблема.

7 .Перспективи розвитку психологічної науки.

Від природи психічного невідділена така ознака як пізнавальне відношення до світу. Від рівня

елементарних відчуттів до вищих форм психічної активності, від явищ, що безпосередньо

сприймаються, до фантастичних породжень. Вивченням різних особливостей знання займають багато

наук (філософія, соціологія, культурологія). Для психології воно постає в категорії образа як одного з

блоків цілісної категоріальної структури цієї науки, невідділеного від інших її складових (дії, мотиву,

відношення, особистості).

Коло досліджень психогностичної проблеми: пізнавальні процеси (відчуття, сприймання, уява,

мислення) та їх продукти (образи) як феномени, що розглядаються виходячи з принципів

детермінізму, системності та розвитку з метою виявити:

причинні фактори, що їх породжують та регулюють;

історію стадіального перетворення цих феноменів;

їх функцію в загальній системі життєдіяльності суб’єкта.

Категорія образу. Співвідношення «Образ – Свідомість»

Центральною в цій проблемі є категорія образу. Але, звичайно, при її розробці розкривається її

зв’язок і з іншими категоріями (тобто, вони виступають як «оформлюючи», як це було показано

вище). Наприклад, можна говорити про залежність від дії, що виявляється вже на рівні сенсорики:

рухи руки будують тактильний образ, рухи очей – зоровий. Мотив (свідомо чи несвідомо) впливає на

оцінку самої «тканини» образу. Це ж відноситься і до характеру представленості предметного змісту

образа у міжособистісному контексті.

Розглянемо більш докладно таке співвідношення як образ – свідомість. О.М.Леонтьєв дав

визначення свідомості як такої, що у своїй безпосередності відкриває суб’єкту картину світу, в яку

включений і сам суб’єкт, і його діяльність, і стани. Зараз є намагання представити свідомість як

«відносини в дійсності», але тут треба згадати і про таке поняття як ідея. Ідеєю є образ у дії,

продуктивне уявлення, що формує свій об’єкт. Отже в цьому понятті долається опозиція суб’єкта та

об’єкта. Ми визначаємо образ як свідомість, виявляючи в ньому те, що характеризує його дійовість.

Свідомість – цілісний образ дійсності, що реалізує мотиви, відношення індивіда, включає його

самопереживання поряд з переживанням позаположення світу в якому існує суб’єкт.

Розглянемо зв’язок таких категорій, як образ та дія. Психічний образ та психічна дія втілилися у

предметності образа та активності його побудови, що пояснювалось реальною взаємодією організму з

середовищем. Експериментальне підтвердження цьому отримав Гельмгольц, потім – Сеченов.

Сеченов побачив у моторному апараті певну психічну дію, що направляється чуттям, тобто

психічним образом середовища, до якого ця дія пристосовується. Зв’язок образа з дією

психофізіологи пояснили сенсомоторним механізмом, схованим від свідомості; Брентано ж

затвердили цей зв’язок у межах свідомості. У цій протилежності поглядів виявилися

структуралістичний (пошук елементів психіки) та функціоналістичний (вивчення функцій, подібних

до біологічних) напрямки психології свідомості.

На противагу ним віник новий напрямок – гештальтпсихології -, що розробляв проблему

цілісності образу (образу як організованого цілого, властивості якого не можуть бути виведені з

властивостей частин) та охоплював всі рівні когнітивної організації психіки (як сенсорний, так і

інтелектуальний). У зв’язку з поняттям цілісності була розроблена гіпотеза інсайта як миттєвого

зрозуміння. Вона була протиставлена концепції спроб та помилок, що була розроблена в рамках

біхевіоризму. Інсайт – перехід до нової пізнавальної образної структури, і відповідна зміна

пристосовницьких реакцій. Первинне – розуміння, вторинне – пристосування. Однак і гештальтизм, і

біхевіоризм претендували на загальну теорію психічного життя в цілому; а реальні досягнення

групувались навколо більш детального дослідження лише однієї з сторін психічного (в

гештальтпсихології це образний аспект психічної діяльності). Образ у гештальтпсихології виступає у

вигляді сутності особливого роду, що підкорюється власним законам (прегнантності, константності).

А зв’язок образу з реальною, предметною дією не прослідковується.

Філософський контекст психогностичної проблеми стосується , по-перше, проблеми ідеалістичної

та матеріалістичної орієнтації. Для першої – об’єкт існує не інакше, як в формах діяльності суб’єкта,

що пізнає, для другої – незалежна від чуттєвого досвіду дійсність (природна чи соціальна) служить

основою її відтворення (активного відображення). друга проблема стосується істинності пізнання,

критеріїв істинності; проблеми співвідношення «віри», раціонального знання. Звичайно, все це

відобразилось і у психологічному знанні: виділення форм пізнання, переходів від одних до інших,

вивчення ілюзій, джерел віри.

Багато теоретико-експериментальних напрямків збагачувало категорію образу. Але ця категорія не

працює поза системи інших. За представленим свідомості предметним образом сховані предметна

дія, мотив, що спонукає до неї, відношення суб’єкта до інших людей, а також особистісна значимість

та переживання інформації, згорнутій у образі – чуттєвому та розумовому.

Суб’єктивне та об’єктивне

Інший аспект психогнозиса: способи здобуття знань. А більш загально – внутрішній та зовнішній

план прояву психіки. Внутрішній план невідділений від суб’єкта, він відкритий йому внаслідок

здатності до самоспостереження, що далі привело до поняття рефлексії (що почалося з Плотіна та

Августіна, які говорили про повернутість душі від зовнішніх об’єктів до самої себе, та було

продовжено Декартом). Рефлексія виступила як один з різновидів гнозису, а надалі стала основою

для методу інтроспекції у психологічному знанні. Проблема ж співвідношення суб’єктивного та

об’єктивного чітко виділилась у процесі становлення психології. Перші теоретичні системи

будувались на основі саме методу інтроспекції та претендували на істинність отриманого таким

способом знання. Однак науково-психологічне знання збагачувалось за рахунок об’єктивного методу.

Завдання наукового психогнозису стикнулись з необхідністю відкинути точку зору філософії

позитивізму (згідно якій об’єктивне – це безпосередньо спостережене у вигляді «чуттєвих даних» без

«домішку» теоретичних міркувань, адеж всі вони виходять з суб’єкта). Між тим розвиток наук

показав, що істини, що відкривають людському розуму незалежну від нього (об’єктивну) природу

речей, їх закономірності, добуваються не інакше, як роботою цього розуму. Починаючи з

безпосередніх явищ він здатен проникнути у суттєві зв’язки саме непрямим, опосередкованим

шляхом. А спеціальні наукові методи (спостереження, експеримент, тестування) дозволяють вивчити

ці явища та вибудувати знання, що має ознаки науковості.

Рефлексія про наукове знання.

Це третій аспект псизогнозиса: пізнання того процесу, в ході якого здобувається та

використовується наукове знання про психіку (що неодмінно включає і когнітивний компонент). Тут

ми також стикаємось з проблемою рефлексії, але тут це вже рефлексія «другого порядку», об’єктом

якої є не реконструкція психічного світу особистості у певних наукових уявленнях, а саме ці

уявлення як один з продуктів інтелектуальної творчості вчених. Сюди ж входить і рефлексія щодо

методів пізнання когнітивних процесів. Ігнорування специфіки пізнавального відношення до

дійсності є у класичному біхевіоризмі, але є спроба вийти з цього у когнітивному біхевіоризмі

Толмена. На наступний виток вивела психологічне знання потреба співвіднести вирішення

психологічних задач з успіхами кібернетики та її інформаційним підходом (тут важливим стає

поняття сигналу як носія інформації про явище чи подію). Вивчення перетворень інформації у

розрахункових машинах у співставленні з пізнавальними феноменами у людини призвело до появи

когнітивної психології.

За будь-яким дослідником є минуле його науки. Проводячи власні дослідження, він спирається на

ті чи інші теоретичні положення і пояснює отримані результати, виходячи з певної системи категорій

та пояснювальних принципів. Деякі школи у психології приділяли більшу увагу одним категоріям і

заперечували чи не розробляли інші – це накладало відбиток на всі дослідження, що велись у рамках

цих шкіл. Тут можна говорити про так звану категоріальну апперцепцію: категоріальний апарат

науки керує думками людей об’єктивно: він грає роль апперцепції у їх психологічному сприйнятті

проблем та перспектив розробки, впливаючи на динаміку теоретичних поглядів, на осмислення

емпірично даного.

Слід зазначити, що в цьому плані виявляються зв’язки психогностичної та психомотиваційної

проблеми: дійсно, що оскільки весь зміст діяльності вченого є у конструюванні нового знання, увагу

привертає пізнавальний аспект дослідницької діяльності; але неможливо ігнорувати його внутрішню

мотивацію у науковій роботі.

Отже при розгляданні цього аспекту психогнозису у повному смислі слова відбувається обертання

назад: тільки обертаючись на минуле наукове пізнання виявляє, на що воно здатне, у чому джерела

попередніх успіхів та невдач. Основним механізмом самопізнання науки, рефлексії наукового знання

постає принцип історизму.

Психопраксична проблема

Психопраксична проблема формулюється як: формування психіки в процесі реальної діяльності та

залежність цієї діяльності від її психічних регулятів: образів, мотивів, психічних властивостей.

Базисною категорією є категорія дії. Певне відображення психопраксична проблема знайшла у

формулюванні принципу єдності та діяльності; при розгляданні поняття суб’єкту діяльності.

Категорія дії. Співвідношення «Дія - Діяльність»

Діяльність представляє собою цілісне внутрішньо диференційоване (таке, що має колективно-

розподільний характер) самоцінну дію – таку дію, джерело, мета, засіб та результат здійснення якої -

в ній самій. Джерело діяльності – мотиви індивіда, мета – образ можливого, засоби – дії у напрямку

проміжних цілей, результат – переживання відносин, що будуються з світом.

Розглянемо, яким чином психопраксична проблема розв’язувалась у біхевіористичному напрямку.

Відомою є схема класичного біхевіоризму «стимул - реакція», що втілює погляди на поведінку як на

обумовлений подразником поведінковий акт. Категорії образу, мотиву, дії потребували свого

пояснення. Але замість них є «дискримінативний стимул», підкріплення та стимул-реактивне

відношення. Категорія образу відкрито відкидалась як невловима, містична. Поняття про поведінку

трактувалось як виключаюче факти свідомості (Уотсоном); необіхевіоризм намагався залучити до

системи поведінських понять і образи (Толмен), і нервові процеси периферичного рівня (Халл). На

зміну їм прийшли спроби Скіннера, що дотримувався «радикальної» орієнтації.

Отже можна зробити висновок, що психопраксичний аспект поведінки не може розроблятись сам

по собі , безвідносно до психогносеологічного та психофізіологічного.

Психопраксична проблема у вітчизняній психології

Розглянемо як розв’язувалась психопраксична проблема у працях вітчизняних психологів.

С.Л. Рубінштейн говорив про діяльність як основний спосіб існування психічного. Аналізуючи

проблему співвідношення свідомості та діяльності, він прийшов до висновку формування свідомості

в діяльності і сформулював принцип єдності свідомості та діяльності. Виходячи з історичного

підходу, він вважав, що історичний розвиток людської діяльності опосередкований історичним

розвитком свідомості. Розроблюючи принцип детермінізму і пов’язану з ним проблему необхідності

та свободи, у роботі «Людина та світ» Рубінштейн говорив про те, що взаємозв’язок людини та світу

включає свідому регуляцію поведінки самою людиною. Це передбачає усвідомлення людиною світу

та дій, що направлені на його зміну. Він наполягав на врахуванні багатоплановості психічного.

Суб’єкт (як «Я») – це суб’єкт свідомої, довільної діяльності. Ядро його становлять усвідомлені

мотиви – мотиви свідомих дій. Але психічний зміст особистості також включає розмаїття

неусвідомлених тенденцій – спонукань мимовільної діяльності. Розгляд психічних процесів повинен

включати і особистісний, мотиваційний аспект відповідної діяльності.

Б.Г. Ананьєв, розглядаючи характеристики людини як суб’єкта діяльності, у якості вихідних

виводив свідомість (як відображення об’єктивної дійсності) та діяльність (як перетворення дійсності).

У фізичній діяльності людина характеризується не тільки індивідуальними властивостями, а й

технічними засобами праці, що перетворюють, посилюють його функції. Як суб’єкт теоретичної

діяльності людина характеризується знаннями та вміннями, з яких потім розвиваються здібності та

талант. Ядро у структурі людини – структура особистості, якій перехрещуються, узагальнюються

найважливіші властивості не тільки особистості, а й індивіда та суб’єкта діяльності.

Ломов Б.Ф. розглядав проблеми категорії діяльності і виводив її як суспільно-історичну категорію.

У зв’язку з цим пропонував вивчати цю категорію не з відносин «суб’єкт - об’єкт», а з вивчення

функцій цієї діяльності у системі суспільного життя. Також з його точки зору саме суспільна система

визначає мотиви та цілі індивідуальної діяльності.

Індивідуальна діяльність – функція тих чи інших суспільних відносин: треба зрозуміти, які

відносини і як реалізуються в даній діяльності. Звідси виходить, що і відносини «суб’єкт - об’єкт» є

опосередкованими системою суспільних відносин.

Розглядаючи проблему терміна «діяльність», Ломов говорить про неможливість розглядання

перцептивних, мнемічних та інших психічних процесів як особливих видах діяльності (бо треба буде

довести, що в них є мотив, мета і.т.п.). Отже тут пропонується розглядати ці процеси не як

«діяльність», а як «активність».

Чітко сформульованою є психопраксична проблема. Автор говорив про завдання психології при

вивченні діяльності: вивчення закономірностей формування та розвитку системи психічних

відображень як «внутрішніх умов» (термін Рубінштейна), як однієї з найважливіших характеристик

суб’єкта діяльності. З одного боку діяльність розглядається як детермінанта психічних процесів,

станів, властивостей, з іншого – психічне як фактор діяльності. Отже тут проявляється зв’язок і з

пізнанням, і з мотивацією, і з цілеутворенням. Адже мотив та ціль утворюють вектор діяльності.

Мета діяльності – ідеальне уявлення (образ) майбутнього результату, що визначає характер та

способи дії людини.

Також Б.Ф.Ломов розглядає дуже важливий аспект співвідношення діяльності та психіки і тут

постає нова проблема: внутрішньої та зовнішньої діяльності. Вирішуючи це питання автор говорив

про їх нерозривність. А роль психічних процесів у діяльності в тому і є, що оскільки вони є

процесами відображення дійсності, вони забезпечують її регуляцію: адекватність предмету, умовам.

Тобто основними функціями психіки в діяльності є когнітивна та регулятивна. На такі зв’язки також

звертав увагу і О.М.Леонтьєв, говорячи, що саме діяльність здійснює зв’язки суб’єкта з предметним

світом, що відображається у ньому. З свого боку, це психічне відображення є необхідним моментом

(регулюючим, направляючим) самої діяльності. В діяльності і відбувається перехід об’єкта в

суб’єктивну форму, в образ; разом з цим в діяльності здійснюється перехід діяльності в її

об’єктивний результат у вигляді продукту. Отже саме тут і відбувається взаємоперехід полюсів

«суб’єкт – об’єкт».

Вивчаючи діяльність, психологія повинна розкривати форми, рівні та динаміку суб’єктивного

відображення дійсності та механізми психічної регуляції діяльності. Також вивчати вплив діяльності

на розвиток психічних процесів, станів та властивостей людини.

Психопраксична проблема у науковому пізнанні

З одного боку, тільки завдяки інтелектуально-мотиваційній енергії людини виявляється досі

невідома інформація. З іншого – творча наукова діяльність можлива тільки у певній соціальній

атмосфері та під дією об’єктивної динаміки ідей, що не залежить від індивідуальної волі та

здібностей особистості. Тому теоретико-психологічний аналіз науки як діяльності має справу з

інтеграцією 3-х змінних: соціальною, когнітивною та особистісною.

Соціальна атмосфера у якій творить вчений має декілька шарів, вищий з яких - взаємозв’язок

науки та суспільства у різня історичні епохи. Але і сама наука являє собою певну підсистему у

соціокультурному розвитку людства. Одна з особливих норм наукової діяльності – продукувати

знання, що було б новим по відношенню до попереднього знання про об’єкт. Це соціальне

призначення. Суспільний інтерес сконцентрований на результаті, а не на процесі пошуку нового.

Однак при високій новизні результату інтерес викликає і особистість дослідника, особливості його

наукової діяльності. Суттєво впливають на неї і особливості мотивів, що надають пошуку особливу

енергію та зосередженість на проблемі. Відкриття нового переживається особистістю як цінність, що

перекриває всі інші.

Предмет науки будується за допомогою спеціальних інтелектуальних дій та операцій. Вони, як і

норми спілкування формуються в процесі дослідницької практики і подібно до інших соціальних

норм задані об’єктивно; особистість засвоює їх, заглиблюючись в цю практику. Все розмаїття

предметного змісту науки в процесі діяльності певним чином структурується відповідно до правил,

що є інваріантними по відношенню до цього змісту.

Отже необхідність розглядати наукову діяльність у трьох аспектах, вплив цієї діяльності на

індивідуальні властивості дослідника, обумовленість її мотивами, індивідуальними особливостями

когнітивної сфери, - і складає суть психопраксичного аспекту науки.

Психомотиваційна проблема

Психомотиваційна проблема: формування направленості поведінки, розглядання мотиваційної

сфери у єдності з категоріями образу, дії та відношення.

Категорія мотиву. Співвідношення «Мотив - Цінність»

Цінність – мотив, що характеризується певним місцем у системі самовідношень суб’єкта. Але для

того, щоб мотив виступив як цінність, індивід повинен здійснити певну дію (ціннісне

самовизначення). Результатом цієї дії є не тільки образ мотиву, але й переживання даного мотиву

індивідом у якості невід’ємної частини себе. Через цінності індивід персоналізується.

Подібно до того, як образ і дія суть реалії, що виконують життєві функції в системі відносин

індивіду та світу, а не всередині замкненої у самій собі рефлектуючої свідомості, також однією з

головних реалій є мотив. Інтроспективна психологія ототожнила образ з феноменами свідомості, дію

– з операціями «всередині розуму» , а мотив – як акт бажання, що виходить з суб’єкта. Цій концепції

протистояло природно-наукові погляди, що намагались звести образ до зовнішніх подразників, дію –

до рефлексів, мотивацію – до тілесних імпульсів (афективних, інстинктивних). Психологія, що

формувалась обрала третій шлях: зберегти природно-наукові принципи, пізнати психічну реальність

у її своєрідній побудові. З поняттям мотивації стикалась біологія (дарвінівське вчення),

психоневрологія (вчення Жане про психічну енергію). Фрейд же висунув мотивацію на передній план

у своїй концепції, а центральним моментом в ній позначив енергетичний аспект.

Сили, що направляли поведінку у ті часи відносились або до сфери свідомості (вольове зусилля,

що виходило від суб’єкта з певною метою), або до дії зовнішніх поштовхів, що запускали тілесні

реакції, або до сфери інстинктів – вроджених сил, що надавали поведінці направленість.

Підходи до психомотиваційної проблеми

Суттєвим постає питання про природність та моральність у мотиваційній сфері. Зіткнення

природних інстинктів з моральним зарядом «рефлексів головного мозку» поставило проблему їх

конфлікту. В школах Бехтерева та Павлова мотиваційна енергія вважалась за таку, що повинна

вирішувати біологічне завдання на виживання. Схема виробки нових рефлексів будувалась на ідеї

біологічної значимості мотиву, що позначалось терміном «підкріплення». Мотив відповідав потребі

організму самозбереженні, у задоволенні його біологічних потреб. «Умовна» мотивація діставала

енергію у «безумовній», закладеній в організмі його природою. У Сеченова виховання рефлексу

підлягало соціально-моральному завданню формування вольової особистості.

Передумовою нових поглядів на об’єктивний (незалежний від свідомої мети) характер мотивів

поведінки стали вчення Бернара (про вітальну активність організму, направлену на утримання

стабільності його внутрішнього середовища) та Дарвіна (про активність, направлену на адаптацію до

зовнішнього середовища).

Висновки Дарвіна про об’єктивний характер спонукань, що закладені в глибинах життя, Фрейд

переклав з біологічної мови на психологічну, розвив свою теорію мотивації, що відобразила конфлікт

між свідомістю та несвідомими спонуканнями.

Аналіз складної мотиваційної структури особистості привів Фрейда до трьохкомпонентної моделі

її устрою як динамічного та з самого початку конфліктного. Конфліктність виступила у зіткненні

несвідомих потягів з силою «Я», що має свої захисні механізми, та тиском зверх «Я» (у якому

представлені соціальні норми, заборони, що також мають мотиваційну силу). Енергія та динаміка

мотиву – суттєва наробка психоаналізу. Які б дії не робила людина, наскільки б високою не була

ступінь їх усвідомленості та логічної продуманості, жоден зовнішній чи внутрішній акт поведінки не

може пройти без мотиваційної (а отже, і енергетичної) забезпеченості. Без енергетичного аспекту

психічна діяльність неможлива, які і без інформаційного. Але Фрейд протиставив мотивацію –

свідомості, енергетичну сторону психічної діяльності – інформаційній. Отже в теорії Фрейда

основним аспектом діяльності був мотиваційний, хоча сама теорія претендувала на вчення про

психічну діяльність в цілому.

К. Левін у своїх дослідженнях вчив про те, що пояснити поведінку можна тільки виходячи з тих

відносин, що створюються в особистості з безпосереднім середовищем у даний мікроінтервал часу.

Він ввів поняття «життєвого простору», а напрямок психологічної сили позначалась вектором.

Психологічні сили виникають в полі, в динаміці цілого. Левін говорив про загальну мотиваційну

динаміку. Монізм у його концепції заключався в тому, що всю мотиваційну сферу він описував у

якості такої, що підлягала однаковим динамічним законам. Детермінізм у тому, що будь - яке

спонукання мислилось як таке, що виникає в «системі напружень», що створюється силами поля.

Дуже важливим у концепції Левіна було те, що мотив був виділений як особлива психічна

реальність.

У радянській психології у якості загального механізма виникнення мотиву розглядалась реалізація

потреб у ході пошукової активності, і перетворення її об’єктів в мотив, «предмети потреб»

(О.М.Леонтьєв). Джерелом розвитку мотивів є процес суспільного виробництва матеріальних та

духовних цінностей. В онтогенезі певні цінності засвоюються і набувають спонукаючої сили. Ці

мотиви виконують функцію смислоутворення, тобто надають дійсності особистісний смисл. Ця

функція пов’язана з контролюванням загальної направленості діяльності особистості.

Ключовим у вивченні мотиваційної сфери неодмінно виступало питання про її ієрархічну

побудову, про різні рівні її організації. Головні досягнення у пізнанні біологічного рівня відображені

у вченні про гомеостатичну регуляцію поведінки, завдяки якій зберігається цілісність організму на

противагу постійно загрожуючим зовнішнім чи внутрішнім факторам. Однак є і інша мотиваційна

сила – дослідницька. Отже тут принцип єдності організму та середовища розкривається у своїх

мотиваційних характеристиках: мотивація, направлена на збереження організму, нероздільно

пов’язана з мотивацією, що забезпечує вивчення середовища.

Мотивація наукової діяльності

Якщо розрізняти два типи мотивації (зовнішню та внутрішню), то стосовно вчених, для яких само

процес пошуку нового є самоцінним, говориться про внутрішню мотивованість, а якщо їх енергія

направлена на інші цілі та цінності, то говорять про зовнішньо мотивованих. Але тут слід зазначити,

що сам суб’єкт не є кінцевою причиною тих ідей, що починають поглинати його мотиваційну

енергію. Поява цих ідей обумовлена зовнішніми по відношенню до особистості обставинами,

ситуацією, логікою пізнання. Мотиваційна сфера життя людини науки має ієрархізовану структуру з

складною динамікою переходу від «зовнішнього» до «внутрішнього». Але тут самі терміни, можливо,

невдалі, оскільки будь-який мотив виходить з особистості (на відміну від стимулу).

В дійсності внутрішня мотивація в умовах наукової діяльності створюється в індивіда

об’єктивною проблемною ситуацією (історичний аспект) та співвідношенням інтелектуальних сил у

науковому суспільстві (соціокультурний аспект). Тільки тоді психологічний аспект в цій системі

відношень набуває перспективи актуалізувати свою унікальність та особистісність.

Тема 6. Історія становлення постнекласичної методології

1. Науки про дух і їхня особливість за В.Дільтеєм.

2. Номотетичний і ідіографічний методи пізнання (В. Віндельбанд, Г.Рікерт).

3. Життєвий світ і істини науки за Е. Гусерлем.

4. Теорії «предметності» і «інтенціональності» Е.Гусерля.

5. Стратегії «якісних» досліджень: хронологічна стратегія, стратегія «дна « і «еліти», стратегія

«нежорстких припущень», стратегія «іронії», стратегія «підтримки контакту» і ін.

6. Критика «якісних» методів у психології.

1. На противагу панівним в XIX в. спробам "науково" оформити гуманітарні науки, застосувавши

до них методи природничих дисциплін, Дільтей намагається виявити особливий, притаманний тільки

гуманітарним наукам, характер науковості.

Ідеї, розвинені в неокантисті, вплинули на Вільгельма Дільтея, (1833 - 1911) представника

"філософії життя", німецького історика культури і філософа, основоположник розуміючої психології

і школи "історії духу" (історії ідей) в культурології XX ст. Саме йому належить введення саме у

такому вигляді - "науки про природу" і "науки про дух" - розподіли наукового знання на природне і

гуманітарне. У створеній їм "розуміючій психології" поставлена проблема розробки нової, відмінної

від традиційної ("пояснювальною") "описової" психології, початковим принципом якої повинен стати

самий феномен безпосередньо переживаного внутрішнього зв'язку душевного життя. Центральним у

Дільтея є поняття "життя" як спосіб буття людини, культурно-історичній реальності. Людина, по

Дільтею, не має історії, але сам є історія, яка тільки і розкриває, що він таке. Від людського

(гуманітарного) світу історії Дильтей різко відділяє світ природи. Завдання філософії (як "науки про

дух"), по Дільтею, - зрозуміти "життя" виходячи з неї самої. У зв'язку з цим Дільтей і розвиває далі

метод "розуміння" як безпосереднього досягнення деякої духовної цілісності (цілісного

переживання). Розуміння, опис, споріднений інтуїтивному проникненню в життя, Дильтей і

протиставляє методу "пояснення", що застосовному в "науках про природу", має справу із зовнішнім

досвідом і пов'язаному з конструюючою діяльністю розуму. Розуміння власного внутрішнього світу

досягається за допомогою інтроспективної (самоспостереження), розуміння чужого світу - шляхом

того, що "уживається", "співпереживання", "вчувствования"; по відношенню до культури минулого

розуміння виступає як метод інтерпретації, названий Дильтеем герменевтикою: тлумачення окремих

явища як моментів цілісного душевно-духовного життя епохи, що реконструюється.

У пізніших роботах Дільтей зосереджуючись на розгляді культури минулого як продуктів

"об'єктивного духу". Але він негативно відносився до панлогизму і в протилежність Гегелю у Дільтея

завжди зберігається романтична схильність до визнання "останньої таємниці" життя, до якого

інтерпретатор може тільки наближатися, але не осягати її до кінця. Але відкинувши гегелівський

Абсолют, Дільтей не в силах впоратися з проблемою об'єктивності, загальнозначущій історичного

знання. Як може індивідуальність зробити предметом загальнозначущого об'єктивного пізнання

чуттєво це виявлення чужого індивідуального життя? Намагаючись вирішити цю проблему, Дильтей

і розробляє услід за романтиками і Шлейермахером метод герменевтики, в якій він бачить мистецтво

розуміння письмово фіксованих проявів життя. Саме у цьому методі герменевтики вже в 20 столітті

бачитимуть специфіку гуманітарного підходу, що грунтується знову ж таки не на поясненні, а на

описі, психологічному "уживається" або на об'єктивній самодостатній інтерпретації письмової

текстової спадщини.

Вже в 20 столітті під поняттям "Науки про дух" розумітимуть гуманітарні дисципліни (історію,

філософію, психологію, культурологію), відмінні від природних дисциплін (фізика, хімія, біологія)

передусім по методу дослідження (методи інтерпретації, розуміння розробляються герменевтикою;

методи того, що "уживається", - психологією).

Протиставлення "наук про дух" і "наук про природу" було близьке Декартівському дуалізму духу і

природи. Але декартівський ідеал науки як системного знання про загальні закони, що допускають

математичне вираження, був орієнтований на точне природознавство і склав основу для наук тих, що

пояснюють. Дж. Вико намагався обгрунтувати інший ідеал, орієнтуючись на історію і філологію,

вважаючи, що історичний світ,. перетворюваний людиною, є доступнішим і тим самим більше

відповідним для виявлення "перших істин", чим світ природи. Саме ідеї Вико і утілили в 19-20

столітті "філософія життя" і герменевтика.

У XX ст. опозиція "наук про дух" і "наук про природу" усвідомлюється також як конфлікт "двох

культур" (Ч. Сноу). Показові спроби здолати це протиставлення за рахунок релятивизации

(відносності один до одного) номотетики і ідіографії і визнання їх додаткової (концепція "ідеальних

типів" Вебера); за рахунок приведення "духу" і "природи" до єдиних феноменологічних підстав

(Гуссерль); за рахунок екзистенціально-онтологічної інтерпретації "розуміння", але відношенню до

якого "пояснення" виступає як момент і можливість (Хайдеггер); за рахунок універсалізації

герменевтики (Гадамер), виявлення діалогічного, гуманітарного контексту всякої науки. Усе це

відкриває можливість зрозуміти "науки про природу" як свого роду граничний варіант, або

перетворену форму "наук про людину".

2. Науки про природу і науки про культуру - це назви самостійних областей наукового знання,

розділених за принципом логічного дуалізму в німецької філософії на рубежі XIX і XX ст. лідерами

Баденській школи неокантіанство В. Віндельбандом і Г. Ріккерта. Мета такого поділу наукових

областей вони бачили в необхідності обгрунтування самостійного епістемологічного (пізнавального і

наукового) статусу соціально-гуманітарних дисциплін, який не збігається з світоглядними і

методологічними підставами природничо-наукового знання.

З погляду цих мислителів, мета науки про природу - отримання об'єктивного знання про

зовнішньої дійсності. Таке знання засноване на законах причинності, незалежних від людини, від

суб'єкта пізнання. Науки про природу орієнтовані на пізнання загальних, повторюваних

(закономірних) рис досліджуваного явища і групуються навколо однієї основної науки - механіки.

Науки про культуру зосереджені на пізнанні приватних, індивідуальних, неповторних

особливостей. Вони проникають в телеологічні (цільових перевірок згідні, тобто згідні з цілями

людини) зв'язку і намагаються реконструювати історичні освіти за телеологічним (від грец. Telos -

мета, logos - вчення) принципом, визначаючи конкретні смисли, зафіксовані в явищах культури. Для

наук про культуру не може існувати будь-якої певної основної науки, що але є можливість

об'єднання, яку дає поняття "культури".

Науки про культуру є ідіографічними (від грец. Idios - особливий, grapho - пишу), тобто описують

індивідуальні, неповторні події, ситуації і процеси, науки про природу - номотетичними (від грец.

nomos - закон), тобто загальновстановленими: вони фіксують загальні, повторювані, регулярні

властивості досліджуваних об'єктів, абстрагуючись від несуттєвих індивідуальних властивостей.

Номотетичні науки (фізика, біологія та ін.) В стані формулювати закони і відповідні їм загальні

поняття.

Істотний внесок у дослідження цієї проблеми вніс німецький філософ і історик культури В.

Дільтей - представник "філософії життя", основоположник школи "історії духу". Розуміння життя в

його філософської концепції лягло в основу поділу наук на два основні класи. Одні з них вивчають

життя природи, інші ("науки про дух") - життя людей. В. Дільтей доводив самостійність предмета і

методу гуманітарних наук по відношенню до природничих наук.

Разом з тим В. Віндельбанд і Г. Ріккерт вважали розподіл наук на природознавство і "науки про

дух" не цілком вдалим, а матеріальне розходження природи і духу, яке акцентує увагу на зв'язку

гуманітарних дисциплін переважно з психічними явищами (як це відбувається у В. Дільтея), вони

вважали аж ніяк не головним критерієм поділу. Обидва мислителі запропонували виходити в

класифікації галузей наукового пізнання з відмінностей не предметів наук, а їх основних методів. У

зв'язку з цим розходження наук про природу і наук про культуру (у В. Віндельбанда - номотетичних і

ідіографічних наук) пояснюється неокантистами протилежністю їхніх методів (у Г.Ріккерта -

генералізуючий і індивідуалізуючий методи). Неокантіанців зосереджують увагу не на змістовній

специфіці наук про природу і наук про культуру, а на відмінностях у самому процесі впорядкування

та переробки змістовного матеріалу, тобто на відмінностях відповідних форм мислення, на методах

дослідження.

Такий поділ призвело до того, що в рамках дослідження "наук про культуру" центральне місце

стало займати поняття "цінності". Найбільш рельєфно виразив специфіку соціально-гуманітарного

пізнання на основі принципу віднесення до цінностей Г. Ріккерт. Він вказував на такі основні

особливості соціально-гуманітарного пізнання:

- Його об'єкт - культура (а не природа), тобто сукупність фактично загальновизнаних цінностей в

їх утриманні і систематичної зв'язку, а безпосередній предмет його дослідження - індивідуалізовані

явища культури з їх віднесенням до цінностей;

- Об'єкти соціального знання неповторні, не піддаються відтворення, нерідко унікальні, тому його

кінцевий

результат - не відкриття законів, а опис індивідуального події на основі писемних джерел,

матеріальних залишків минулого та ін .;

- Для наук про культуру характерний ідіографічний метод, сутність якого полягає в описі

особливостей найважливіших історичних фактів, а НЕ їх генералізація (тобто побудова загальних

понять і виявлення об'єктивних законів), що характерно для номотетичного методу природознавства;

саме тому абстракції і загальні поняття в гуманітарному пізнанні виступають як допоміжні засоби

при описі індивідуальних явищ, а не є самоціллю, як в природознавстві;

- Соціально-гуманітарне знання цілком залежить від цінностей, наукою про яких і є філософія;

- У соціальному пізнанні необхідний постійний облік усіх суб'єктивних моментів; якщо єдність

природничих наук обумовлено класичною механікою, то єдність гуманітарного знання - поняттям

"культура".

Специфіку соціально-гуманітарного знання Г. Ріккерт розглядає на прикладі історичного пізнання

і виділяє наступні аспекти взаємозв'язку культури і цінностей, принципово важливі як для історичної

науки, так і для соціально-гуманітарних пізнання взагалі.

1. "Культура в силу свого духовного характеру не може бути підпорядкована винятковому

пануванню природничих наук". Більше того, він вважає, що природно-наукова точка зору

підпорядкована культурно-історичної, хоча б тому, що природознавство - "історичний продукт

культури".

2. Дослідницький інтерес при аналізі явищ і процесів культури спрямований на особливе і

індивідуальне. Саме тому "в історичних науках про культуру ми не можемо прагнути до

встановлення його загальної" природи ", а, навпаки, повинні користуватися индивидуализирующим

методом". Цей метод знаходиться у внутрішньому зв'язку з ціннісним ставленням до реальності,

оскільки цінність конкретного явища культури безпосередньо пов'язана з визнанням його

неповторності, унікальності, незамінності. "У явищах культури, що представляють собою блага,

завжди повинна брати участь оцінка, а тому разом з нею і духовне життя".

3. Дослідження культурних процесів є науковим тільки тоді, коли воно, по-перше, не обмежується

простим описом одиничного, а бере до уваги індивідуальні причини і підводить особливе під

загальне, використовуючи "культурні поняття", по-друге, коли при цьому керується " цінностями, без

яких не може бути взагалі історичної науки <...> Тільки завдяки принципу цінності стає можливим

відрізнити культурні процеси від явищ природи з точки зору їх наукового розгляду ".

При цьому "історично-індивідуалізуючий метод віднесення до цінностей" Г. Ріккерт відрізняє від

оцінки. Оцінювати - це означає висловлювати похвалу або осуд. Віднесення до цінностей не означає

ні того ні іншого. "Оцінка об'єктивної цінності є щось зовсім інше, ніж історичне віднесення до

цінності, бо в іншому випадку одні й ті ж об'єкти не могли б бути для одного викладу важливими, для

іншого немає".

Саме метод віднесення до цінностей і виражає сутність історичних наук про культуру, дозволяючи

відрізнити тут важливе від незначного. Г. Ріккерт вважає, що і природні, і соціально-історичні науки,

оскільки це науки, можуть і повинні уникати оцінок: "індивідуалізує історія, так само, як і

природознавство, може і повинна уникати оцінок, що порушують її науковий характер. Лише

теоретичне віднесення до цінності відрізняє її від природознавства, але воно жодним чином не

зачіпає її науковості ".

4. Важливе завдання наук про культуру полягає в тому, щоб за допомогою індивідуалізуючого

методу і історичних понять "представити історичні явища як стадії ряду розвитку", інакше кажучи,

необхідно підходити до таких явищ конкретно-історично, як до "процесам" культури. Розрізняючи

поняття "історичний розвиток" і "прогрес", Г. Ріккерт характеризує прогрес як "підвищення в

цінності (Wertsteigerung) культурних благ, і тому будь-яке твердження щодо прогресу чи регресу

включає в себе позитивну або негативну оцінку".

5. Оскільки історична життя не піддається строгій системі, то у наук про культуру не може бути

основною науки, аналогічної механіці. Однак це не означає, що у них відсутній "можливість

зімкнутися в одне єдине ціле". Таку можливість забезпечує їм поняття культури, "визначає їх об'єкти

і є для них керівним принципом при утворенні ними історичних понять". "Отже, єдність і

об'єктивність наук про культуру, - підводить підсумок Г. Ріккерт, - обумовлені єдністю і

об'єктивністю нашого поняття культури, а остання, у свою чергу - єдністю і об'єктивністю цінностей,

встановлюваних нами".

6. У порівнянні з природознавством історичні науки, на думку Г. Ріккерта, відрізняються більшою

суб'єктивністю, і важливу роль у цих науках відіграють такі чинники, як інтерес, цінність, оцінка,

культура. "Разом з розходженням зв'язку, тобто з відмінністю керівних ціннісних точок зору, з боку

яких історик розглядає свій об'єкт, може варіюватися також і" акцент ", тобто значення об'єкта для

різних окремих історій". Навпаки, закони "генералізуючого природознавства" об'єктивні, і, хоча вони

є продуктами певної культури, по суті від цієї культури не залежать.

7. У методологічному плані, тобто "зі всезагальноісторичного погляду, що об'єднує всі часткові

історичні дослідження в єдине ціле загальної історії всього культурного розвитку, не буває історичної

науки без філософії історії", яка і виступає в якості загального світоглядно-методологічного підстави

всіх наук про культуру.

Таким чином, неокантіанців, протиставляючи соціально-гуманітарне знання природознавства,

акцентують увагу на методологічних аспектах наукового пізнання.

3. Е. Гусерль розглядав проблематику життєвого світу в рамках філософської дисципліни, яку він

називав феноменологічною психологією і предмет якої визначав як "людську самість у всій

сукупності дійсного і можливого життя свідомості, у тому числі конкретного життя взагалі". У

конкретності життя Гусерль сподівався шукати не тільки вирішення актуальних теоретичних

проблем філософи, але і вирішення виявленої ним (і не тільки ним: усвідомлення ненадійності

існування було лейтмотивом європейської думки перших трьох десятиліть минулого століття) кризи

науки і життя.

Як підійти до цієї конкретності, як схопити її в її невловимій життєвості? Згідно з Гусерлем, наука

не дає можливості проникнути в життєвий світ, навпаки, вона підмінює живий людський світ світом

об'єктивованих абстракцій. Отже, стверджує Гусерль, необхідно зробити редукцію стосовно науки,

до значень елементів світу, отриманих від науки, стосовно наукової картини світу взагалі.

Здійснивши подібну редукцію, ми повторимо шлях науки, але пройдемо його в зворотному напрямку,

тобто повернемося до вихідного пункту – до донаукових значень світу. Таким способом

відновлюється чужий науці світ повсякденного життя, або, за термінологією Гусерля, життєвий світ.

Вивчення життєвого світу, який являє собою сукупність первинних, фундуючих (термін Гусерля)

інтенцій, повинно розкрити процес виникнення з нього різних систем знання, у тому числі

об'єктивних наук, пояснити ставлення останніх до життєвого світу і тим самим наділити їх

недостатнім людським змістом.

Для життєвого світу, за Гусерлем, характерні безпосередня очевидність, інтуїтивна вірогідність

його феноменів, які розуміються і приймаються індивідом як такі, тобто суб'єктивна вірогідність,

причому суб'єктивність життєвого світу, – це "анонімна" суб'єктивність. її зміст визначається не

активністю суб'єкта, а феноменами світу, що наявні у сфері суб'єктивності, як суб'єктивними, так й

інтерсуб'єктивними. Ще одна надзвичайно важлива властивість життєвого світу: він являє собою

ціле, оскільки саме в цілому він виступає як щось самоочевидне, самодостовірне. Це ціле не має

чіткої архітектоніки, його структура невизначена, не експлікована.

Стосовно активності суб'єкта життєвий світ є "обрієм" усіх його цілей проектів, інтересів

незалежно від їх тимчасових, просторових, ціннісних та інших масштабів. Але будь-яка організуюча,

рефлектуюча діяльність (включаючи наукову) веде, вважає Гусерль, до зосередження на тому чи

іншому аспекті життєвого світу, до виникнення "закритих" світів (прикладом може бути світ фахівця)

опосередкованих особливою метою і недоступністю відразу їх збагнути Тому Гусерль пише:

"...тематично знаходячись у нашому приватному світі (під впливом вищої мети, яка створює цей

світ), "життєвий світ" залишається нетематизованим". Однак це не означає, що життєвий світ не

стосується організованої практичної дальності. Навпаки, "кожна мета припускає його, навіть

універсальна мета – збагнути світу науковій істині – припускає його, і до роботи, і в ході роботи

припускає знову і знову, як у своєму роді сутнісне Життєвий світ є цілісною структурою людської

практики, і будь-яка організована діяльність з дослідження визначеної частини життєвого світу,

вилучаючи її тим самим із сукупності очевидно зрозумілого, продовжує існувати (і не може не

існувати) у життєвому світі, спираючись на незрозуміле, непояснене, нерефлектоване знання його.

Але, думає Гусерль, дотепер життєвий світ як такий не був предметом дослідження, оскільки

вчені, як, утім, усі, хто керується у своєму житті метою, проектом, інтересом, хто організовує свою

діяльність, "сліпі до всього, крім цілей і обріїв своєї справи. І чим більше зумовлює життєвий світ те,

чим вони живуть, чому належить уся їхня "теоретична діяльність", чим більш стає він засобом їхньої

діяльності, що "лежить в основі" як теоретичного обговорення, так і обговорюваного предмета, тим

менш є він для них темою". Звернутися до життєвого світу означає звернутися до глибинної

реальності соціального життя. На думку Гусерля, це повинно зняти властиву об'єктивній науці

(насамперед природній) претензію на розкриття реальності, відкривши науці її дійсне місце у світі,

ставлення до людської суб'єктивності. Пафос філософа спрямований проти нібито "чистого"

пізнання, відірваного від безпосередності людського життя.

Учень Гусерля Шюц при вивченні життєвого світу ставив ту ж мету, що і Гусерль, хоча його

інтереси зосереджувалися насамперед у сфері соціальних наук. "Предметом усіх емпіричних наук, –

писав Шюц, висвітлюючи відповідні положення теорії Гусерля, – є світ як перед-дане, але вони, ці

науки, як і їхній інструментарій , самі є елементами цього світу". Виходить, науці, якщо вона дійсно

бажає бути "строгою", необхідна не стільки формальна строгість, тобто логічна формалізація і так

звані об'єктивні наукові методи, скільки з'ясування її генезису й зумовленості світом перед-даного, з

якого воно народжується й у якій живе. Цей світ, що передує об'єктуючій науковій рефлексії, світ

людської безпосередності, феноменальний (у гусерлівському розумінні) світ відчуття, прагнення,

фантазування, бажання, сумніву, твердження, спогаду про минуле і передбачення майбутнього тощо,

інакше кажучи, – це життєвий світ. Шюц визначає його як світ, у якому "ми, як людські істоти серед

подібних собі, живемо в суспільстві та культурі , залежимо від їхніх об'єктів, що впливають на нас і, у

свою чергу, піддаються нашому впливу". Але соціологія не повинна приймати цей світ "на віру" як

дане. Навпаки, її завданням стає дослідження природи цієї даності.

У звичайній соціології ця проблема не виникає. Те, що інші люди існують та їхні дії мають

суб'єктивний сенс, що люди орієнтують свої дії відповідно до дій інших, що комунікація і

взаєморозуміння можливі, – усе це, за Шюцем, передбачається як дане. Передбачається, але не

аналізується. У такому випадку теорія і методи соціології не можуть бути адекватно обгрунтовані, а

їхня строгість і науковість виявляються настільки ж ефемерними, як і об'єктивність будь-якої

нормальної людини, що керується інтересами своєї справи. Чи може в такому випадку наука

претендувати на об'єктивність?!

Шюц починає своєрідну філософсько-соціологічну одіссею: він розглядає становлення соціальної

об'єктивності, починаючи з найелементарніших процесів конституювання, породження змістів у

"потоці досвіду", звертаючись до конституювання "об'єктів досвіду", потім "значущих дій", що

володіють "суб'єктивним змістом" (у дусі Вебера) і так далі аж до конституювання об'єктивних

соціальних структур у взаємодії індивідів. Це на думку Шюца, і є соціологія життєвого світу.

Незалежно від того як оцінювати результати шюцівського дослідження, прагне ввести поняття

життєвого світу в соціологію виявилося дуже плідним, про що свідчить подальший розвиток

дисциліни. Поняття життєвого світу стало загальноприйнятим (хоча і втратило ту строгість, що мало

в контекст, феноменологічної філософії); у багатьох більш пізніх концепціях соціологи життєвий

світ, світ безпосередньо людської життєдіяльності став протиставлятися "системі як сукупності

об'єктивованих твердих структур, що примусово впливають на поведінку людей. Це поняття

застосовується в соціології, як правило, інтуїтивно, йому бракує строгої визначеності, іноді життєвий

світ ототожнюється з тим, що можна назвати повсякденним життям, а іноді - зі світом культури. Але

широке застосування цього поняття симптоматичне, тому що вказує на те, що, використовуючи

тільки об'єктивістський соціально-структурний підхід, неможливо пояснити процеси, які протікають

у суспільстві. Можна сказати, що соціологія "тужить" за життєвим світом, але дотепер не в змозі

ввійти в нього, хоча запропоновано досить багато версій розуміючої соціологи, яка саме і вважає

пізнання життєвого світу своїм головним завданням і метою.

4. Творцем і відомим представником феноменології був німецький мислитель Едмун Гуссерль

(1859–1938).

У побутовій мові слово «феномен» вживається в значенні неповторного, незвичного явища,

досягнення людини. У філософії феномен має дещо інше значення, яке можна з´ясувати лише через

співвідношення феномена з явищем. Явище є виявом чогось, що відмінне від нього. Так, за грою

кольорів при заході сонця фізик бачить певне заломлення променів у атмосфері. Він за явищем (грою

кольорів) шукає сутність (закони заломлення світла). На відміну від фізика, художник та пересічна

людина сприймають цю гру кольорів як самоданність, вони не роздвоюють його на явище і сутність.

Ця гра кольорів і є для них феноменом. Феномен – те, що дано в сприйманні і не більше. Для

Гуссерля феномен – безпосередня даність, те, що дано з очевидністю. Якщо людині, наприклад, хтось

розповідає про слонів у Африці, то феноменом для неї є не слони, а мова, жести, інтонація

розповідача, те, що дано з очевидністю.

Гуссерль висунув ідею розбудови філософії як строгої науки. На його думку, вимозі строгої науки

не відповідає ні натуралізм (так він називає позитивістський напрям), ні історизм (філософія життя).

Перший виходить з наївної віри в існування світу, а це, на його думку, некритична позиція: строга

філософія нічого не бере на віру, вона якраз і повинна обґрунтувати існування світу. Історизм же

зводить філософію до історичних форм, яких набувала філософія певної епохи. Якщо кожна епоха

має свою філософію, то цим також підривається ідея філософії як строгої науки.

Якщо філософія прагне бути строгою наукою, то вона повинна виходити з аналізу феноменів, з

того, що дано з первинною очевидністю. А ними, на думку Гуссерля, є акти свідомості. Традиція

вважати очевидним саме акти свідомості започаткована Декартом, який вважав, що в істинності

предмета свідомості можна сумніватись (переконання людини, що вона сприймає дерево, може бути

хибним), але акт свідомості (саме сприймання) дається їй з очевидністю, він не підлягає сумніву.

У буденному житті і науковому пізнанні людина приймає існування світу як щось само собою

зрозуміле. Таке прийняття світу Гуссерль називає природною настановою. Однак така настанова є, на

його думку, наївною, некритичною, оскільки вона не піддана сумніву і не з´ясовано її походження.

Ця настанова на світ приховує від людини акти її свідомості, яка постійно функціонує в контакті зі

світом.

Для того щоб повернути погляд від світу до свідомості, Гуссерль запропонував методологічну

процедуру, назвавши її феноменологічною редукцією. Суть цієї редукції полягає в тому, що я «беру в

дужки» віру в існування світу, припиняю дію тези про існування світу. Це не означає, що я заперечую

існування світу чи сумніваюся в ньому. Просто я не беру до уваги це питання; повертаю погляд від

світу до актів свідомості, в яких він дається. Мета цієї редукції полягає в тому, щоб відкрити

діяльність свідомості, яка анонімно супроводжує моє життя в світі. Іншими словами, феноменологія

зміщує увагу, наприклад, від дерева, яке я сприймаю, до самого акту сприймання. Але якщо

«береться в дужки» існування світу, то під редукцію потрапляють і науки про світ (фізика, хімія та

ін.), і людина як реальна істота з її реальною, тобто емпіричною (фактичною) свідомістю. Що ж тоді

залишиться? На думку Гуссерля, внаслідок такої процедури відкривається сфера трансцендентальної

свідомості.

Як і в філософії Канта, у феноменології поняття трансцендентальний означає «не емпіричний», не

індивідуально-психологічний. Трансцендентальна свідомість – не фактична свідомість конкретного

індивіда, яку вивчають у психології, а свідомість як така, свідомість як сукупність певних правил

функціонування, притаманних будь-якій конкретній свідомості. Вивчення трансцендентальної

свідомості і є, на думку Гуссерля, завданням феноменології.

Методом вивчення свідомості є інтуїція. В сприйманні даються факти, в інтуїції – сутності

(ейдоси), тобто не одиничне, а загальне. Сам процес інтуїції Гуссерль так описує: якщо людині,

наприклад, потрібно отримати ейдос сприймання (тобто, осягнути сутність сприймання, визначити

його суттєві риси), то слід відштовхуватись від фактичного акту сприймання (скажімо, сприймання

дерева) і далі в фантазії довільно варіювати його (уявляти сприймання різних предметів з різних

позицій), стежачи за тим, що є незмінним у всіх цих варіаціях. Як би довільно не змінювати

сприймання, йому завжди притаманна тривалість (часовість) і спрямованість на просторовий

предмет; неможливо сприйняти непросторовий предмет. Ці особливості – тривалість процесу

сприймання та просторовість його об´єкта – і є ейдосом сприймання.

Ейдоси (сутності) у Гуссерля первинні стосовно фактів, вони апріорні, незалежні від фактів. У

цьому феноменологія близька до платонізму, у якому також ідеї, сутності передують реальним речам

і роблять самі речі можливими. Подібно до цього, у Гуссерля відкриті в інтуїції ейдетичні (загальні)

структури свідомості є передумовою функціонування реальної свідомості. Ейдос сприймання є,

наприклад, передумовою фактичних актів сприймання. Отже, Гуссерль приєднується до

раціоналістичної традиції, згідно з якою закономірності процесу пізнання слід шукати в структурах

свідомості (розумі), а не у сфері фактів. За допомогою феноменологічної редукції та інтуїції він

прагне розкрити апріорні структури свідомості, тобто структури, які завжди притаманні свідомості й

завдяки яким вона реально функціонує.

Аналіз актів свідомості свідчить, що їм, на думку Гуссерля, властива інтенціональність –

націленість, спрямованість на предмет. Так, сприймання завжди є сприйманням якогось предмета

(дерева, будинку, людини). Уявлення, бажання, ненависть, оцінювання тощо мають свої предмети.

Іншими словами, структура акту свідомості передбачає предмет, причому цей предмет не входить в

акт свідомості як його частина. Дерево, яке людина сприймає, не є частиною акту її сприймання, так

само як і число, яке вона мислить, не є частиною акту мислення. Інтенціональність означає

націленість, спрямованість свідомості на предмет, «виходження» свідомості до предмета.

Ідея інтенціональності свідомості була впроваджена у філософію вчителем Гуссерля, німецьким

філософом Францом Брентано (1838–1917), який, однак, обмежився трактуванням інтенціональності

як націленості свідомості на предмет. Гуссерль же значно розширив це поняття, надав йому значення

«конституювання предмета (сущого). На його думку, певні типи актів свідомості (сприймання,

уявлення, оцінювання та ін.) спрямовані на певний вид предметів. У сприйманні даються просторові

речі, у мисленні – ідеальні предмети, у вірі – цінності, у фантазії – казкові витвори тощо. Кожному

типові актів свідомості притаманні свої «правила» (апріорні схеми), за якими даються (тобто

конституюються) саме їх предмети. Аналіз відношення відповідності (кореляції) певних актів

свідомості і типів сущого, яке в них дається, Гуссерль назвав інтенціональним аналізом.

Особливе місце у феноменології посідає інтенціональний аналіз сприймання, оскільки з нього

виходять всі інші акти свідомості. Сприймання відбувається за внутрішньо притаманними йому

правилами (апріорними схемами), які можна виявити тільки при аналізі фактичного сприймання.

Будь-яке сприймання передбачає просторовий предмет, який можна визначити як субстрат і якості,

тобто як сукупність (єдність) якостей. Отже, сприйманню людиною предмета задана схема «субстрат

і якості», вона апріорі визначає предмет сприймання як єдність якостей. Далі предмет дається у

відношенні до інших предметів, тобто задається схема «субстрат і відношення». Першу «схему»

Гуссерль називає внутрішнім, другу – зовнішнім горизонтом сприймання. Скажімо, дерево як суще

дано в горизонталі інших сущих (дерев, будинків та ін.). Загальний зовнішній горизонт, в якому дане

суше – це світ.

Світ є передумовою, загальною «схемою» сприймання будь-якого предмета (сущого). Суще

сприймається тільки в світі. Причому світ у Гуссерля – не сукупність сущого, не щось об´єктивне, а

просторовий горизонт сприймання всього сущого зумовлений місцем свідомості, перспективою, в

якій даються предмети.

Крім просторового, Гуссерль вводить часовий горизонт. Будь-який акт свідомості ґрунтується на

попередніх актах, визначається ними, тобто перебуває у «живому» зв´язку з попереднім досвідом і

передбачає (визначає) наступні акти свідомості. Іншими словами, свідомість будується на основі

живого зв´язку минулого, сучасного і майбутнього. І кожне сприймання відбувається в часовому

горизонті. Тому будь-яке суще дане, з одного боку, в «просторовому» світі (зумовлено позицією

свідомості в бутті), з іншого – в часовому горизонті (в горизонті внутрішнього досвіду свідомості).

Свідомість у феноменології не є чимось сущим (не має характеристик предметного утворення),

вона не є субстанцією, як вважали Декарт і Гегель. Вона завжди спрямована на світ, існує в світі, в

конкретній ситуації, обмежена своїм місцем у світі і своїм часовим досвідом. Свідомість має певні

онтологічні параметри, її можна визначити як певний вид буття, що характеризується місцем

(центром, з якого твориться світ) і часом.

Таке розуміння суб´єкта (свідомості) Гуссерлем докорінно відрізняється від концепції попередньої

класичної філософії, в якій трансцендентальний суб´єкт вважався абсолютним, тобто не мав

онтологічних параметрів, причетності до буття, був позбавлений конкретних буттєвих вимірів.

«Класична філософія виходить з необхідності пояснення світу з позиції певного «абсолютного»

спостерігача, що перебуває поза світом. Цей гносеологічний суб´єкт класичної філософії (і науки) не

залежить ні від яких часових і просторових змін... Для Гуссерля мислення завжди відбувається в

певному місці і на основі попереднього досвіду свідомості». Отже, свідомість у Гуссерля завжди

спрямована на предмети (інтенціональна).

Зміни у філософському розумінні відношення людини і світу, зафіксовані феноменологією, є

паралельними змінам позицій суб´єкта в мистецтві, навіть у науці, які відбулись наприкінці XIX – на

початку XX ст. Художник, письменник класичного періоду, зображуючи світ, прагнули до

об´єктивності, намагалися винести суб´єкта-творця за межі твору. Так, в класичному романі можна

прочитати щось на зразок: «Була весна, цвіли квіти, співали птахи, але герой цього не помічав». То

хто ж це бачив: Бог, автор чи хтось анонімний, хто передав свої враження? Передбачалось, що такий

стан речей існував незалежно від того, сприймав його хто чи ні. Сучасний роман визнає тільки «живе

свідчення» (той, хто пережив, ділиться своїми враженнями), а не «об´єктивні» запахи і кольори.

Теорія відносності засвідчила, що окремі її положення мають сенс також тільки в перспективі

домислення суб´єкта до реальності. Так, одночасність подій (наприклад, вибух зірок у Космосі) має

сенс тільки з огляду на спостерігача (визначається місцем його перебування). Без цього вона

позбавлена сенсу, тобто не має об´єктивного значення. Усе це дає підстави для тверджень, що в

культурі (філософії, мистецтві, науці) відбулось певне зміщення у розумінні відношення людини і

світу. На зміну суб´єктно-об´єктного протистояння приходить буттєва позиція людини в світі, яка

стала домінуючою в екзистенціалізмі.

Концепція «трансцендентальної свідомості» Канта є суб´єктивною, але вона не замикається на

окремому суб´єкті (не є соліпсизмом). Згідно з Кантом, кожна свідомість творить світ за однаковими

правилами і світ усім даний однаково.У Гуссерля ситуація принципово відмінна. Свідомість у нього

хоча є трансцендентальною (тобто передбачає всезагальні правила творення), але вона вписана в

конкретне буття (в просторовий і часовий горизонт). І тому створений нею світ є її суб´єктивним

світом і не більше. Отже, свідомість виявилась замкненою в нею створенім світі. Кожна свідомість

має свій світ. Це позиція соліпсизму. Гуссерль, вслід за Лейбніцом, називає таку свідомість монадою.

Але соліпсизм не влаштовував філософа, оскільки феноменологія претендувала на істину для всіх.

Для подолання соліпсизму, який виявився в тому, що Я замкнуте в створеному ним світі, Гуссерль

створив концепцію інтерсуб´єктивності. Сутність цієї концепції полягає в конституюванні «іншого

Я» (alter Ego). Знаючи себе і свою ситуацію в бутті, Я конституюю (тобто за аналогією із собою

стверджую) існування іншої свідомості, іншого Я. Світ, створений нами двома, будується на нашій

перспективі в бутті, це наш інтерсуб´єктивний світ. Якщо ж певна нація чи культура розбудовує свій

світ, то його Гуссерль називає «життєвим світом».

В останніх працях Гуссерль зробив спробу застосувати свою феноменологічну концепцію до

подолання європейської кризи, про яку говорили всі філософи, починаючи з Ніцше. На відміну від

інших мислителів, він вбачав причину кризи в натуралістичній (об´єктивістській, спрямованій на

факти) особливості європейської науки. «Фактичні науки продукують фактичних людей (тобто

людей, позбавлених внутрішнього духовного світу). В життєвій скруті цій науці нема нам що

сказати», – пише він. Фактична об´єктивістська наука зумовила втрату довір´я до розуму і, врешті-

решт, втрату сенсу життя.

Гуссерль вважав, що європейці прониклись оманливим довір´ям до натуралістичної науки і

почали вважати світ, яким він постає в науці, справжнім світом. Насправді світ науки – це штучно

витворений світ ідеальностей. З нього вилучена людина як суб´єкт. Початок такій науці поклав

Галілей, який запровадив виключення суб´єктивних якостей і математизацію сущого. І філософія, яка

повинна була турбуватись про сенс життя, йдучи за наукою, прониклась оманливим натуралістичним

світоглядом.

Насправді конкретна людина живе не в світі, сконструйованому наукою, а в «життєвому світі»,

тобто у створеному культурою світі (європейський, китайський, індійський та інші «життєві світи»).

«Життєвий світ» – це практичний світ нашого життя, речі в якому дані нам з очевидністю. Він є

справжнім світом, саме він повинен хвилювати мислителів, а не штучний світ науки. Наука є лише

штучним інструментом для успішної діяльності в цьому світі.

У концепції «життєвого світу» Гуссерль в руслі ідей філософії життя (Ніцше, Бергсон) стверджує

первинність життя щодо науки. Однак він не переходить на позицію ірраціоналізму, характерну для

цих мислителів. Він вірить, що на основі феноменологічного дослідження «життєвого світу» можна

створити універсальну філософію, яка відновить довір´я до розуму, притаманне філософії,

починаючи із Давньої Греції. У такий спосіб, на його думку, може бути подолана криза

європейського буття. Подолання кризи ним мислилося через здійснення нового проекту філософії.

Феноменологію Гуссерля іноді називають філософією для філософів, а самого Гуссерля вважають

Кантом XX ст. І для цього є певні підстави: феноменологія розробила оригінальну методологію

дослідження свідомості, яка справила величезний вплив на подальший розвиток філософії. На

засадах феноменології ґрунтується, зокрема, екзистенціалізм. Вона дала поштовх для розвитку

філософської антропології, аксіології та інших філософських дисциплін. Творчість таких мислителів

XX ст., як М. Шелер, М. Гайдеггер, Ж.-П. Сартр, М. Мерло-Понті була б неможливою без ідей,

заданих феноменологією.

На відміну від попередньої філософії, яка вивчала тільки об´єктивну свідомість (свідомість, якою

вона закарбувалась у формах науки, культури – Кант і Гегель), Гуссерль розробив філософську

методологію аналізу живої, діючої свідомості, подолавши об´єктивізм, за який так гостро Керкегор

критикував усю попередню філософію.

Феноменологія аналізує не тільки пізнавальні, раціональні акти свідомості, чим обмежувалась

попередня філософія, а весь спектр свідомості – акти віри, містичні акти та ін. Філософія завдяки

феноменології значно розширила предметну сферу свого дослідження (Джемс, як відомо, також

розширив сферу досвіду, але він не виробив відповідної методології). У філософській традиції

феноменологія посідає особливе місце. З одного боку, Гуссерль тяжіє до класичного раціоналізму

(Декарт, Кант), з іншого – на основі свого методу досліджує феномени, які виходять за межі

раціоналізму, і закладає основу некласичної ірраціоналістичної традиції.

5. Створення стратегії, її реалізація та підведення підсумків - основні етапи роботи дослідника, на

кожному з яких йому необхідно спиратися на результати досліджень, постійно перебуває в пошуку

найбільш ефективних методів їх проведення. Мета даної роботи - вивчити методи стратегій і

показати на прикладі одного методу його практичне застосування Об'єктом дослідження є сфера

зайнятості та працевлаштування. Предмет дослідження - зайнятість і професійне навчання молоді

Рязанської області.

Завдання: розглянути основні стратегії соціального дослідження, вивчити специфіку методу кейс-

стаді і на основі цього методу провести дослідження зайнятості та ефективності професійного

навчання молоді Рязанської області.

На сучасному етапі розвиток системи професійного навчання безробітних громадян розглядається

як найважливіший напрям державної активної політики зайнятості, що сприяє підвищенню трудового

потенціалу населення, формування раціональної структури зайнятості, відтворення робочої сили

необхідної кваліфікації, поєднанню особистих інтересів громадян та потреб ринку праці. У зв'язку з

чим стає актуальним дослідження сфери зайнятості молодих громадян, пов'язане з виявленням

проблем у цій галузі і пошуком можливих рішень. Відносно новим методом дослідження соціальних

процесів є метод кейс-стаді. У зарубіжній практиці цей метод виявився затребуваним з 1970 р . І зараз

кейс-стаді активно впроваджується у вітчизняні дослідження. Сутність цього методу полягає в тому,

щоб, детально вивчивши один або кілька випадків, розкрити зміст глибинних процесів, що

протікають в суспільстві.

Типи дослідницьких стратегій

Слово «стратегія» походить від грецького strategos, «мистецтво генерала». Стратегія являє собою

детальний всебічний комплексний план, призначений для того, щоб забезпечити здійснення

дослідження. Виділяють такі типи стратегій. «Хронологічна» стратегія - полягає в тому, що соціолог

багато разів повертається до одних і тих же респондентам, на ті ж об'єкти, намагається вловити зміни,

зрушення. Це не масові повторні дослідження («панель»), але саме «кейс-стаді», тобто проводяться

неодноразово спостереження окремих явищ, випадків, груп людей, спільнот. Ідея такої стратегії була

розвинена Чиказької школою головним чином при вивченні динаміки соціального статусу. У наш час

при швидких соціально-економічних змінах людина переосмислює свою соціальну ідентифікацію,

тобто своє суспільне становище і взаємозв'язки в соціумі. Він починає ідентифікувати себе зі своїм

народом (етнічною групою), соціальним рухом, певним колом по майновим станом і т.д. Повернення

до обраної для інтерв'ю групі респондентів щодо їх соціальної ідентифікації допоможе краще

зрозуміти сучасні суспільні процеси.

Серед питань інтерв'ю можуть бути, наприклад, такі:

- З ким, з якою групою людей Ви найчастіше співвідносите свої інтереси, судження?

- Які групи людей, на Вашу думку, живуть тими ж проблемами, що і Ви?

Відповіді, варіанти яких заздалегідь не передбачаються, а записуються інтерв'юером, бувають

самого різного спрямування. Респонденти можуть говорити, що відчувають найбільшу близькість з

тими, хто «не користується привілеями», «як і я чесно працює, а не спекулює »; з «моїм

народом»,«людьми моєї національності та культури »; товаришами по роботі; зі своїми близькими,

родичами; з прихильниками якогось громадського руху.

Повертаючись до тих же респондентам через деякий час, дослідник з'ясовує, наскільки стійка їхня

соціальна ідентифікація, в якому напрямку вона змінюється, які загальні тенденції цих змін.

Накопичуються більш чітко формулюються гіпотези, які можна перевірити на великих вибірках

населення. Для цього пропонується набір висловлених суджень і проводиться масове опитування.

Інший тип стратегії - дослідження «дна» і «еліти» суспільства: волоцюг, наркоманів, алкоголіків -

з одного боку, успішних бізнесменів, вчених і вищих адміністраторів - з іншого. Такий підхід

допомагає краще бачити контрасти соціальних відносин, глибше зрозуміти проблеми повсякденного

життя «простого» людини. ІС РАН має чималий досвід проведення подібних спостережень. Вивчення

наркоманів, алкоголіків, повій дозволяє не тільки шукати вирішення проблем, пов'язаних з

девіантною поведінкою, але вловлювати зрушення в моральному свідомості суспільства в цілому.

Зокрема, було встановлено, що в 1970-і роки повії сприймали своє становище як принизливе, своє

ремесло - як зневажають, «брудну». Сьогодні займаються проституцією знаходять моральне

виправдання в тому, що продають свій «товар» подібно, наприклад, кооператорам. Перевірка цього

припущення в масових опитуваннях переконує, що і в суспільній свідомості йде процес лібералізації

поглядів на проституцію як відносини ринкового типу.

Стратегія «нежорстких припущень» і пояснень - що складається в розгляді одного й того ж явища

з різних точок зору. Це дозволяє краще зрозуміти суть проблеми, оскільки жодна з «очевидних» і

прямих тлумачень в дійсності не може бути вичерпним. Логіка такої стратегії цілком зрозуміла. При

використанні формальних кількісних методів для перевірки безлічі пояснень даного явища потрібна

велика статистика і тонкі статистичні операції, в той час як при якісному аналізі немає необхідності

шукати цим поясненням суворі, статистично достовірні, підтвердження. [15] Можна розгорнути цілу

систему правдоподібних гіпотез і далі їх спростовувати або підтверджувати в повторюваних, але

статистично не надійних доказах.

Чому, скажімо, демократизація, гласність, господарська самостійність регіонів викликала такі

бурхливі міжнаціональні конфлікти? Можна навести чимало пояснень, кожне з яких правдоподібно,

але не охоплює явище в його цілісності. Ось деякі з них: а) наша бідність веде до міжнаціональних

конфліктів в боротьбі за ресурси, на які претендують етнонаціональні спільноти; б) правда про

минулу історію народів країни збуджує міжнаціональну напруженість, оскільки стають надбанням

суспільної думки ті факти, які раніше ретельно ховалися; в) нерівноправне становище великих і

малих народів в системі державного управління викликає підозру в утиску прав малих народів і т.п.

Крім усього іншого, є зовсім просте пояснення психологічного властивості: г) коли світ стає

нестійким, взаємини заплутані, економіка «тріщить по швах», соціальні конфлікти і злочинність

наростають, людина відчуває себе незахищеним, тому він звертається в першу чергу до тієї

соціальної спільності, що історично і генетично йому ближче, до тих, хто говорить на його мові, у

кого спільна історична доля і спільна культура, тобто починає ідентифікувати себе зі своєю

етнонаціональної спільністю, яка повинна забезпечити і захист і підтримку. Такі пояснення, кожне

окремо, цілком правдоподібні. Жодне не є вичерпним. Це - один із прикладів якісного аналізу зі

стратегії «нежорстких припущень». Звичайно, і тут можливі подальші дослідження на матеріалах

масових опитувань населення, а паралельно поглиблення якісного аналізу. В останньому випадку

триває розробка нежорстких припущень на основі вивчення преси, включених спостережень,

випадкових здогадів. Треба максимально розширювати «мотиваційний полі» з тим, щоб потім

перейти до виявлення логіко-психологічних взаємозв'язків між передбачуваними мотивами і вже тоді

зіставляти сценарні моделі з реальним розвитком подій.

Стратегія іронії »- має на увазі, що якесь явище, факт отримує зовсім різне тлумачення в різних

ситуаціях, в іншому контексті [1]. Саме тому «іронія», що в іншій ситуації сенс дії може принципово

змінитися. Стратегія «іронії» полягає в тому, щоб одні і ті ж явища розглядати в різному соціальному

контексті, при мінливих конкретних обставин, що в масовій дослідженні вкрай важко, а при якісному

аналізі небагатьох груп або людей - цілком можливо.

Ще один тип стратегії - підтримання контакту з досліджуваної спільністю. Характерний приклад з

нашої практики вивчення науково-дослідних колективів: після аналізу даних і пояснення взаємин у

групі, труднощів і проблем, пов'язаних з науковою роботою, ми виносимо результати на обговорення

наукових груп, де проводилося спостереження. Коментарі, заперечення та підтвердження дають

хорошу базу для уточнень або додаткового обгрунтування отриманих висновків. Взагалі кажучи,

варіацій гнучких підходів може бути безліч. І тут досить просторо для винахідливого розуму.

Етнографічні дослідження як правило мають описовий характер і являють собою багатосторонній

аналіз щоденної практики певної спільності з точки зору її культури (Норми, цінності, мову, міфи),

що відрізняється за стилем і зразкам поведінки від культури основної маси населення. Джерелами

інформації в етнографічному дослідженні можуть бути листи, особисті документи, фотографії, зразки

фольклору, а також групові інтерв'ю. Прикладом може бути дослідження російського селянства, що

проводиться під керівництвом Т. Шаніна або робота, виконана під керівництвом Д. Хубов з

дослідження історичних аспектів життя кубанського козацтва. Опис щоденному житті селян їх

власними словами продемонстрували, що фактично ця культура протягом десятиліть залишалася

невідомою і закритою областю як для дослідників, так і для широкої громадськості.

Історичні дослідження, або усна історія, зазвичай описують суб'єктивний досвід переживання

певних історичних подій. Інтерес може бути спрямований на вивчення локальних або

загальнозначущих історичних подій (історія рухів, організацій, населеного пункту). Історичне

дослідження особливо цінно, якщо відсутня достатня документальна інформація про подію

загальносоціального масштабу. Наприклад, відомості про розкуркулювання селян у 20-30-і рр.., Про

сталінські репресії, про життя кубанського козацтва, епізодах Великої Вітчизняної Війни. Такого

роду пошуки проводилися товариством "Меморіал" і вченими Російського Державного

Гуманітарного Університету. В даний час вони мають свої "усні архіви": записані на плівку розповіді

людей про час сталінських репресій, голод на Україні і життя радянських людей в зонах окупації під

час Вітчизняної війни. Особливість даного напрямку - ставлення до інформанта як очевидцеві

історичних подій. Тому з точки зору методики тут на першому плані - проблеми його правдивості,

адекватності спогадів, можливості його пам'яті. Для цього необхідний - глибокий аналіз соціально-

історичного контексту. Звичайні джерела інформації: мемуари, щоденники, листи, інтерв'ю і,

звичайно, наявні офіційні історичні свідчення.

Історія родини. Ця стратегія вивчає взаємодію сім'ї та суспільства протягом поколінь. Сім'я

розглядається як відносно стійка мала група, взята в історичній перспективі, яка в кожному поколінні

членується і перебудовується, що не виключає її "безперервності" як соціального феномена.

Аналізуються процеси соціальної і територіальної мобільності членів сім'ї, наступності або зміни

соціального статусу сім'ї від покоління до покоління, передачі "культурного капіталу" або

трансформації цінностей. Джерелами інформації тут служать сімейні архіви, глибинні інтерв'ю з

представниками різних поколінь, генеалогічні графи.

Історія життя, людини від дитинства до дорослості і старіння є, мабуть, одним з найбільш

поширених напрямів у якісній соціології. Метод отримання інформації - біографічне інтерв'ю є

життєве оповідання як свого роду "сценічна уявлення" про себе та своє життя. Інтерес дослідника

може бути спрямований на сам спосіб побудови розповіді про життя, шлях "конструювання"

біографії для виявлення соціальної ідентифікації респондента (важливі прийоми "побудови"

ідентичностей, зміни ідентифікацій). Індивідуальна історія життя може стати основою і для вивчення

способів "проживання" життєвих подій: індивідуальних криз, поворотних моментів біографічного

шляху, соціально-історичної ситуації. Історії життя часто використовуються в тендерних

дослідженнях, дозволяючи глибоко вивчити особливості чоловічих і жіночих моделей поведінки у

певних соціальних спільнотах. Біографічні розповіді у своїй сукупності можуть стати предметом

аналізу і як колективний досвід "проживання" певної соціальної ситуації, Порівняльний аналіз

великого числа аналогічних випадків - основа для опису соціальної проблеми, яка вимальовується за

подібними обставинами та діями, за загальною соціальною практикою людей. Такий методологічний

підхід дозволяє типологізувати життєві стратегії в подібних ситуаціях, конструювати "зразки"

(нормативні моделі) поведінки або типи культурних орієнтації, стилів життя.

Метод кейс-стаді

Серед усіх стратегій особливо виділяють стратегію кейс-стаді. Кейс-стаді (CASE STUDY) -

детальне дослідження окремого випадку, що відноситься до певного класу феноменів. Кейс-стаді не

може представляти надійну інформацію про все цьому класі. Тим не менш, його проведення часто

корисно на попередніх стадіях дослідження, оскільки це призводить до висунення певних гіпотез, які

можуть піддаватися систематичній перевірці щодо більшого числа випадків. Кейс-стаді регулярно

застосовуються в соціологічному дослідженні - іноді в якості попереднього, але частіше в якості

основного дослідницького методу. В останньому випадку серед причин звернення до цього методу

зазвичай називають недолік дослідних ресурсів або труднощі в отриманні доступу до предмету

дослідження. У рамках багатьох кейс-стаді у дійсності досліджується більше ніж один окремий

випадок, з тим, щоб отримати деяке уявлення про ступінь мінливості досліджуваного населення.

Згодом ці випадки піддаються відбору з метою представлення прикладів, що вважаються

протилежними на підставі теорії або попереднього знання. За допомогою кейс-стаді можна уявити

досить докладні дані, які важко отримати за допомогою більш широких обстежень, а проте це

досягається ціною неможливості їх повноцінного узагальнення. Дослідження за допомогою кейс-

стаді проводяться на одному об'єкті - випадку (case), яким є певна спільнота, окремо взяте соціальне

явище, клас дій або область діяльності. Вивчення випадку спирається на виділення приватних

одиниць для аналізу - особистих біографій, окремих підприємств, населених пунктів, типів

споживання або трудової діяльності. Організації або інші випадки, вибрані для аналізу, можна

порівнювати між собою, складати класифікації. Звіт по різних типах кейс-стаді містить опис та

рекомендації, основа яких - не розрахунок рівня довіри до даних, а подання спектру подій, типів

соціальної практики, способів соціальної взаємодії. З урахуванням специфіки цих польових практик

та особливостей надання результатів у звіті, статті або книзі склалася певна система збільшення

надійності даних, яка полягає у використанні повторної і паралельної перевірки надійності польових

матеріалів, а також такі способи збору і аналізу польових матеріалів, коли в групі обов'язково

присутність дослідників різної статі, раси, віку, щоб уникнути односторонніх інтерпретацій,

викликаних можливими упередженнями учасників дослідження.

У літературі представлені різні типи кейс-стаді. Наприклад, Л. Стенхауз виділяє евалюаторное

(спрямоване на оцінку ефективності), освітній та етнографічне кейс-стаді. Р. Йін пропонує свою

класифікацію, в якій називає такі типи, як аналітичне (пояснювальний) та описову кейс-стаді.

Описова стратегія полягає в пошуку відповідей на питання "як", і завдання полягає в докладному

описі певного соціального явища чи інституту, У свою чергу, пояснювальна стратегія покликана

знайти відповідь на питання "чому" і здійснити пошук причин і факторів, що впливають на ситуацію.

У цьому випадку кейс-стаді не просто дозволяє уточнити факти та впорядкувати масу деталей, але

сприяє формулюванню теорії.

Сьогодні методологія кейс-стаді - розроблений і широко застосовуваний в соціальних науках

інструментарій. У вітчизняній науці вона використовується порівняно недавно, але вже стала

джерелом нових ідей і цікавих відкриттів. Перспективним напрямком у розвитку цієї польовий

стратегії стало дослідження організацій. Досить добре відомий досвід застосування подібних методів

у дослідженні промислових підприємств, селянського подвір'я.

Дослідження соціальних служб і соціальної політики сформували традицію в зарубіжній

соціології. Спираючись на кейс-стаді та методи невключеної спостереження, П. Блау здійснив

дослідження організаційних процесів, де продемонстрував багато переваги і недоліки цієї

методології. Він дуже обережно зазначив, зокрема, що незважаючи на те, що вибірка в таких

дослідженнях не є випадковою і кількість одиниць дослідження невелика, все ж таки на основі

порівняння даних, можливо зробити певні узагальнення щодо діяльності формальних організацій. У

контексті обговорення методології Блау призводить і ряд основних труднощів, пов'язаних із

застосуванням спостереження як основного методу збору даних. Дослідження формальних

організацій неминуче зіштовхується з такими труднощами, як "хоуторнскую ефект" (можливий вплив

спостерігача на діяльність спостережуваного суб'єкта), і пошук типовості в низці спостережуваних

соціальних взаємодій. Іншими словами, необхідний деякий навик, щоб визначити, яке з взаємодій

вважати важливим, типовим і суттєвим з точки зору дослідження. Ці міркування були покладені в

основу цілого ряду досліджень організацій, що належать до системи соціального забезпечення.

Так, Е.С. Хол у дослідженні відділів реєстрації в соціальних службах декількох британських міст

приділив особливу увагу питанням методології, зокрема, проблеми "хоуторнскую ефекту". Хол

зауважує, що якщо на ранніх стадіях дослідження присутність дослідника і надає певний вплив на

організаційний контекст, то з плином часу значення цього ефекту слабшає і не може бути суттєвим.

Британський дослідник проводив своє дослідження досить довго, і працівники соціальної служби

перестали сприймати його як щось незвичне: "Я працював у відділі більше року, перш ніж зайнявся

безпосередньо практиками реєстрації клієнтів, і до того часу сприймався, в значній мірі, як елемент

меблювання".

Починаючи з 1970 р ., стратегія кейс-стаді виявилася затребуваною за кордоном в управлінні

соціальними службами при оцінці їх ефективності. Результати такої роботи, проведеної незалежними

експертами з академічних установ, містили не тільки позитивні оцінки, а й критику, а також докладні

рекомендації щодо поліпшення діяльності окремих напрямків. Ці звіти досить часто публікувалися і

ставали предметом обговорення у зв'язку з реформами в соціальній політиці і пошуком оптимальних

способів адміністрування в цій сфері. У Великобританії значним була увага, що приділяється

вивченню соціальних служб на місцевому рівні. Серед робіт цього періоду заслуговують на увагу

дослідження окремих видів соціальних сервісів та напрямів соціальної роботи, наприклад, з

пацієнтами психіатричних клінік, літніми, а також з особами, які вчинили нетяжкі злочини і

відбувають умовний термін ув'язнення. Кейс-стаді має спільні корені з методом індивідуальної

соціальної роботи з випадком (case-work), який раніше використовувався в якості важливої

діагностичної процедури для ідентифікації умов життя і проблем клієнта.

Специфіка процедури дослідження за допомогою методу кейс-стаді

Незважаючи на те, що дослідники бувають добре обізнані як з організацією, у якій проводяться

кейс-стаді, так і з співробітниками тих служб і відомств, з якими потрібно тісно взаємодіяти в ході

виконання проекту, першим важливим умовою збору даних є вироблення дистанції. Це має на увазі

спроби дивитися на звичні практики так, немов би вони були чужими, помічаючи такі їх особливості

та властивості, які в звичайних обставинах здаються природними. Крім того, важливо сфокусуватися

на сюжетах, істотних з точки зору цілей дослідження. Щоб цього досягти, розробляється путівник

(гід) інтерв'ю, що включає питання з різних аспектів повсякденної діяльності соціальних служб і

управління соціальною політикою в регіоні. Як правило, це гнучкий запитальник, де відображені

теми бесіди, яка може фокусуватися тим чи іншим чином самим інтерв'юером в залежності від її

ходу. Крім того, необхідний підготовчий інструктаж-тренінг з дослідниками, які беруть участь у

зборі даних, розробка спеціальних інструкцій.

Стратегія такого інтерв'ю увазі досить високий рівень рефлексії в інтерв'юера, здатність

контролювати хід бесіди, гнучко підходити до послідовності питань та отримання додаткової

інформації, яка має відношення до цілей дослідження, але з'являється несподівано. Зібрати таку

інформацію - непроста справа, його успіх багато в чому залежить від того, наскільки інтерв'юер зумів

встановити довірчі відносини з информантом, як була побудована бесіда і т.п.

Для розгляду унікальності та водночас типовості соціальної політики на місцевому рівні,

дослідження можна розбити на три етапи, кожен з яких відрізняється своїми цілями, завданнями та

стратегією збору польових матеріалів. На першому етапі головним завданням може стати опис

загального контексту розвитку соціальної політики в Росії і, зокрема, на регіональному рівні. Основні

методи збору даних тут - інтерв'ю з управлінцями, пошук ключових інформантів, збір розрізнених

даних з різного роду документів і засобів масової інформації. Одночасно може йти пошук тих

організацій соціального захисту населення, які в майбутньому стануть об'єктами детального кейс-

стаді. На другому етапі починається збір інформації в декількох організаціях із застосуванням

етнографічних методів. І, нарешті, третій етап присвячений написання звітів, редагування,

систематизації отриманих даних та підготовці матеріалів дослідження до публікації. Кожен з етапів

може займати від місяця до півроку і більше, що часто визначається специфічними цілями -

наприклад, коли дослідник вважає за необхідне краще дізнатися організаційну субкультуру і ближче

познайомитися з повсякденними практиками трудової діяльності.

Отже, етап роботи, пов'язаний з проведенням кейс-стаді, передує підготовчим збором

різнопланових матеріалів. По-перше, необхідно вивчити документи, що відображають діяльність

місцевої влади з розвитку та управління місцевої соціальною політикою - відомчі звіти, програми

розвитку, статистику. По-друге, важливо переглянути матеріали місцевої і центральної друку, в яких

простежується динаміка репрезентацій соціальних проблем в засобах масової інформації. По-третє,

провести інтерв'ю з представниками місцевої адміністрації, керівниками соціальних служб. У ході

дослідження організацій при використанні документальних матеріалів дуже важливо зрозуміти, як і

для яких цілей вони створювалися, які приховані мотиви рухали їх авторами, а також шукати те, що

не знайшло відображення в офіційних зведеннях. Документи, що використовуються в дослідженні

організацій, набувають значущість на тлі усних свідчень очевидців, їх спогадів і індивідуальних

інтерпретацій. Слід враховувати особливості організаційного контексту, зокрема, ті владні відносини,

які впливають на позицію респондентів. Дослідження організацій можуть бути представлені такими

прикладами: аналіз проблем взаємодії фахівців і клієнтів у Центрі планування сім'ї, Центрі допомоги

жінкам, сім'ї і дітям; вивчення трудових відносин та управління в соціальній службі; динаміка

статусів і владних відносин у контексті лікувального закладу. З'ясовуючи явні і приховані установки

співробітників, цінності організаційної культури, механізми влади і контролю, ступінь задоволеності

клієнтів, дослідники можуть проводити оцінку ефективності, виробляти рекомендації щодо

підвищення якості обслуговування.

Перші розмови з працівниками допомагають визначити, хто в організації може бути корисний як

джерело інформації, хто стане ключовим информантом, якого роду документи існують. Фігура

дослідника і особливості його особистого досвіду стають вельми значущими чинниками в цій

ситуації.

В організаційних дослідженнях застосовуються методи включеного спостереження, яке вимагає

відомого наукового і життєвого досвіду, щоб визначати, які з ситуацій є значущими для дослідження

і чому. Для того щоб адекватно сприймати різноманіття організаційних контекстів, потрібно

виробити в себе адаптивність і гнучкість, залишаючись при цьому вірним професійної етики, а також

академічної ретельності і незалежності. У якісному польовому дослідженні застосовують навички

уважного спостереження та слухання, записи по пам'яті і взагалі регулярні записи. До входження в

поле новачок практикує спостереження за звичайними деталями ситуації і записує їх. Увага до

деталей і запису по пам'яті можуть удосконалюватися у міру накопичення практики.

Польове дослідження в якісній традицією починається з загальної теми, а не з детальних гіпотез.

Дослідник не повинен зациклюватися на якихось первісних, може бути, помилкових концепціях. Тут

потрібна хороша підготовка, але ще і відкритість для нової інформації. Як вважає Л. Ньюман,

входження в поле схоже скоріше на очищення цибулі, ніж на відкривання дверей, оскільки соціальні

відносини обговорюються і формуються в процесі роботи в полі. Переговори мають місце з кожним

новим членом групи до тих пір, поки не розвинуться стабільні відносини, що дозволяють добитися

доступу до поля, отримання інформації та ослаблення ворожих реакцій. Досліднику доводиться знову

і знову пояснювати, що він робить.

Ще одна мета підготовки до ролі польового дослідника пов'язана з тим, що робота в полі може

мати сильний вплив на ідентичність дослідника і його світогляд, трансформувати особистість

дослідника. Знання соціального контексту в тій чи іншій мірі присутній в соціолога спочатку. Однак

повна залученість в контекст заважала б сприймати своє як чуже або, за образним висловом М.

Хаммерслі, "робити знайоме невідомим", тобто виявляти в знайомої рутині відомих зв'язків

характерні елементи, типізуються дану культурне середовище та надають їй певну специфіку. Будучи

"аборигенами", ми часто проходимо повз якихось подій, які людям з боку можуть здатися важливими

і цікавими. Тому так значимі постійні обговорення з колегами, що володіють іншим життєвим

досвідом. Лише з часом і тренуванням

є особливе відчуття відстороненості, що допомагає досліджувати світ організації ззовні, навіть

будучи в постійному безпосередньому контакті з ним. Особливо актуальна дослідницька дистанція

при вивченні владних відносин в організаціях. Такого роду взаємодії часто приховані від

безпосередніх учасників, однак постійно нормують їх життя.

Позиція відстороненості має на увазі наступне: ставити під сумнів звичайні речі і помічати

щоденні деталі або дивитися на них очима "аутсайдера". Відстороненість допомагає досліднику

бачити звичне по-новому, а це виявляє ті аспекти оточення, які не усвідомлюються членами групи.

Позиція відстороненості стимулює дослідника до того, щоб переглянути свій власний соціальний

світ. Занурення дослідника в інше середовище порушує звичний хід думок і вчинків. Польовому

досліднику необхідні навички спілкування і особиста чарівність, щоб встановити дружні відносини.

Встановлюючи такі відносини, дослідник приймає все на віру і одночасно нічому не вірить, оскільки

ставить під кожен факт рефлексії. Досягаючи розуміння точки зору члена групи, польовий дослідник

переходить до наступного етапу - думати і діяти, виходячи з цієї позиції.

У польовому дослідженні дуже важливо звертати увагу на жаргон організацій, груп чи субкультур.

Люди, які взаємодіють один з одним протягом якогось часу, виробляють загальні символи і

термінологію. Нові слова з'являються завдяки особливим подіям, припущенням або стосункам.

Жаргон (інакше кажучи - свою мову) має велике значення для розуміння цінностей групи і тих

способів, якими її члени осягають навколишній світ. Матеріали в польовому дослідженні фіксуються

зазвичай у вигляді польових нотаток.

Пильний погляд організаційного дослідника, спрямований на повсякденну діяльність

співробітників розглянутих організацій, на ті пласти інформації, які не доступні інакше, як за

безпосередньої участі у щоденній роботі фахівців та установ, зобов'язує дослідників дотримуватися

етичні принципи, серед яких важливу роль відіграє анонімність. Етика польового дослідження

вимагає, щоб інформанти або люди, про яких йдеться в публікаціях на основі зібраних даних, дали

свою згоду на оприлюднення їхніх справжніх імен, назви організації і міста, де ця організація

знаходиться. Часто дослідники вдаються до зашифровки всіх найменувань, використовуючи

псевдоніми, щоб досягти анонімності інформації (хоча це може вступати в деяка суперечність з

принципом етнографічної деталізації контексту). Дослідник, крім того, повинен вирішити, якою

мірою він розповість про себе і про дослідження в тій групі, де збирає дані.

6. Під назвою якісні дослідження (КІ) у сучасній літературі, присвяченій методам отримання

емпіричних даних в гуманітарних павуків, об'єднані кілька напрямів. Вони мають різні підстави у

філософії науки і в цілому слідують цілям опису. При цьому перевірка гіпотез не виступає, як при

експериментальному методі, вихідним пунктом побудови дослідження - вона може завершувати

дослідження. Гіпотеза при цьому може мати індуктивний характер, тобто виводитися на підставі

отриманих даних. Дані ж обов'язково представлені або кодуються словом - текстами.

Головна мета при КІ - розуміння текстів, і об'єктом аналізу виступають в основному тексти або

текстуально представлені результати спостереження (хоча це можуть бути також продукти

діяльності, "артефакти" культури, аудіовізуальна інформація). Відповідно, процедурні засоби роботи

з текстами - категоризація, кодування, кластеризація і т.п.

У більшості попередніх глав обговорювалися "якісні" етапи будь-якого психологічного

дослідження висунення гіпотез, збір якісних даних - представлених в шкалі найменувань, переходи

між різнорівневими гіпотезами, обговорення гіпотез по відношенню до світу теорій, організація

обговорення і валідних висновків. На відміну від класичного уявлення методів спостереження, для

якого вже були розглянуті проблеми фіксації результатів спостереження в одиницях і категоріях, що

виступало підставою відмінності даних для перевірки гіпотез, в нових типах КІ провідне місце

відводиться етапу систематичних описів, де важливі два аспекти. Перший - фіксація переживань і

смислів, переданих за допомогою текстів. Другий - стратегії контролю інтерпретації текстів. Таким

чином, у сучасних КІ, що мають "вторинне" входження в психологію (первинними вони стали в

інших гуманітарних науках), дійсно слід виділяти відмінності і з погляду предмета вивчення, і з

точки зору дизайну досліджень і його коштів. Ці КІ є зазвичай міждисциплінарними і відображають

нові виклики психології (з боку зміни ставлення до методології як принципам і способам організації

психологічних досліджень).

У психології протиставлення опису і пояснення, гіпотетико-дедуктивних і індуктивних шляхів

побудови узагальнень склалося ще на рубежі Х1Х-ХХ ст. і пов'язаний з іменами В. Дільтея (його

концепцією "життєвих світів") і Г. Еббінгауса, який виступив проти такої побудови психології - як

науки описової - і відмови від реалізації об'єктивного методу. Однак у 70-і рр. XX ст. в соціології,

лінгвістиці, семіотиці та ряді інших напрямків гуманітарного знання методологія описового

дослідження була обгрунтована в новому контексті - звернення до якісної методології як прояви

постнекласичної стадії павуки. Не розкриваючи філософських підстав цих досліджень, серед яких

обов'язково слід назвати феноменологію і герменевтику, соціальний конструкціонізм і звернення до

наративної методології та які включені в курс методології психології [Корнілова, Смирнов, 2011],

відзначимо ряд особливостей предмета і спрямованості якісних досліджень.

Якісні підходи - при всій їх різноманітності -можна вважати створюючими спеціальну

спрямованість дослідницьких підходів ("якісну парадигму"), яку найчастіше протиставляли

спрямованості кількісних підходів. Протиставлення підходів склалося в соціології - з її способами

збору даних, представлених переважно опитуванням і статистичними даними, - і в інших

гуманітарних сферах, які висунули на перший план якісну - смислове інтерпретацію текстів в якості

предмета вивчення. Це було виправдано саме з точки зору переходу до іншим цілям, стратегіям,

способам і нормативам пізнання на основі філософсько-методологічного аналізу розуміння як

процесу диалогичного, інтерпретатівного, що встановлює смисли, а не істини. Розуміння направлено

при КІ на виділення сутнісних аспектів досвіду, що не доступні вивченню класичними методами.

Безпосередність знання характеризується тут тим, що переживання приймається "з перших рук". У

цьому контексті важливим стає неможливість безпосередньої даності переживань іншого і

опосередкованість їх наративом і - більш широко - мовою.

Найважливішим при КІ виявляється слідування Ідіографіческім підходу, протипоставленому Л.

Виндельбандт (представник неокантіанства в теорії пізнання) номотетіческіх. Саме идиографический

підхід передбачає звернення до методів, що дозволяє реконструювати предмет пізнання в його

унікальності.

Стосовно до мети досягнення "розуміння" в соціальних науках це означало також і зміну

сцієнтистської установки на гуманітарну, що передбачало звернення до людини не тільки як суб'єкту,

рівноправного у своїй позиції досліднику, але і як включеному в діалог (різних інтерпретатівних

позицій при побудові розуміння тексту ).

Важливо відзначити неправомірність в психології. По-перше, кількісні дані - наступний ступінь

уявлення якісних (перехід від кваліфікації явищ до їх квантифікації). По-друге, в сучасних КІ на

відміну від перших етапів їх розвитку утверджується ідея зближення з класичними шляхами оцінки

якості самих КІ - з точки зору надійності та валідності. Це йде врозріз зі звучними у вітчизняній

психології гаслами про нібито необхідної заміні колишніх способів сцієнтистської роботи в

психології принципово інший - з відмовою від принципів раціональності і прагнення до

інтерсуб'єктивності отримуваних даних.

Сучасний аналіз якісних підходів [Бусигіна, 2010] не залишає місця для варіантів розуміння

якісних методів як пов'язаних з ірраціональністю або чисто інтуїтивним осягненням деяких істин. За

застосуванням КІ також повинна стояти серйозна критична робота з контролю співвіднесення

психологом гіпотез, використовуваних прийомів отримання даних та побудови узагальнень. Огляд КІ

показує, що пора перейти від протиставлень якісної і так званої кількісної методології до іншої

проблеми - виявлення засобів валидизации якісних досліджень, щоб інтерсуб'ектівност' і контроль

інтерпретатівних процесів (в ході дослідження) дозволяли говорити про їх об'єктивності, порівнянної

з тим, що досягнуто в класичних дослідних парадигмах, але також і характеризується специфікою

побудови узагальнень. Доказ того, що потрібно не протиставляти опис і розуміння, розуміння і

пояснення, а контролювати ці складові змістовного аналізу даних у психології - безсумнівно

важливий підсумок переосмислення сучасних КІ.

Аналіз індивідуального випадку, аналіз документів, інтерв'ю, прийоми якісної психодіагностики,

розробка схем спостереження (де дані представлені в якісних одиницях або категоріях) - ці методи в

психології використовуються, як і експеримент, в цілях якісної реконструкції неспостережуваних

базисних процесів. Вони реалізують в психології підходи до вивчення психологічної реальності,

властиві здебільшого класичного ідеалу раціональності. Але саме в психології діалогічність

дослідницьких процедур і теоретичні підстави психологічних реконструкцій дають підстави бачити в

них також і суттєвий елемент прийняття та подолання невизначеності. Якісні дослідження вже прямо

сфокусовані на ролі суб'єкта в описі і розумінні і на зміні позиції - з пояснення на якісну

реконструкцію як реалізацію методології іптерпретатівізма. Різниця ж у підходах може стосуватися

саме аспекту досягнення певних - "правильних" - інтерпретацій або залишати для них можливі

"горизонти ", по відношенню до яких свідомо передбачається різноманіття трактувань досліджуваних

реалій.

Назвемо ряд стратегій побудови КІ:

- Феноменологічне дослідження - це прийоми збору та аналізу даних про феноменологическом

складі переживань людини при сприйнятті їм тих чи інших подій, у тому числі внутрішнього світу.

Полуструктурірованние інтерв'ю і самозвіти виступають при цьому звичайними засобами

отримання даних про внутрішньому досвіді (досвіді переживання), а розкриття смислів їх для

людини - метою проводить КІ.

- Біографічний метод - розкриття життєвої історії людини йде як реконструкція на основі

документованих фактів біографії;

- Етнографічне дослідження - зазвичай польове КІ з метою опису способу життя, групових

відносин, ідентичності соціальних спільнот; реалізується засобами включеного польового

спостереження, аналізу розмов людей, письмових та інших артефактів, аудіовізуальних матеріалів;

- Дослідження "обгрунтованої теорії" (grouded theory) -конструірованіе теорії для представлення

феномена, індуктивне її побудову; запропонували цю стратегію соціологи Б. Глезер і А. Страус,

матеріалом для се реалізації є будь текстові описи;

- Дискурс-аналіз - це аналіз вербальних комунікацій між людьми з позицій врахування

культурних, політичних та інших дискурсів.

Дискурси - стійкі системи значень, що функціонують для інтерпретації подій в рамках певних

спільнот.

"Вивчення дискурсу припускає детальний аналіз всіляких прагматичних, соціолінгвістичних,

ідеологічних складових розмов людей - пауз, голоси, інтонації, затримок у відповідях, поправок себе,

стилістичних і граматичних особливостей мови".

Про аналіз індивідуального випадку вже було сказано раніше, в главі 10. Методи проведення

інтерв'ю, бесіди, аналізу документів - основні засоби породження текстів не тільки при аналізі

випадку, а й інших КІ.

Остання чверть минулого століття характеризувалася переглядом підстав якісних досліджень.

Змішання жанрів, критика моделей істини і значення, підкреслення конструкціоністского характеру

іітерпретаціі - це все працювало на зняття того допущення якісних досліджень, яке полягало раніше у

прийнятті принципу побудови якщо не точною, то інтерсуб'єктивно узгодженої репрезентації

досліджуваного живого досвіду, переживань людини або інтерпретації текстів. Починаючи з 1980-х

рр. (разом з роботами Дж. Брунера, Т. Сарбіна, Д. Полкіхорна, К. Гергієв) і з висуванням методології

наративу ідея інтерсуб'ектівного згоди пішла на задній план, поступившись місцем розумінню, що

потрібно приймати, але контролювати невизначеність, задану способами отримання даних та

інтерпретацій у якісних дослідженнях. Період після 1990-х рр. називають етапом систематизації

методів, процедур і стандартів якісних досліджень.

Міждисциплінарна спрямованість, першість ролі суб'єкта в реконструкціях, ціннісні пріоритети -

ці та ряд інших властивостей дозволяють розглядати КІ як прояв етану постнекласичної стадії

розвитку науки. При цьому шлях до цієї стадії був непростим і довгим, що захопили більш ніж

сторіччя. І не можна вписати в окрему парадигму - "опису" або "розуміння" - все те різноманітність

підходів, яке склалося у філософії, соціології та психології розуміння до сьогоднішнього дня (або тим

більше бачити в ній єдину лінію, розпочату В. Дильтеем).

Сучасні пошуки філософського осмислення концепцій світу людини на постнекласичної стадії

розвитку науки припускають необхідність конструювання такого поля наукових досліджень, де опис

і пояснення, встановлення законів і пошук смислів, номотетический і идиографический підходи

виступали б не в якості дихотомій, а в якості рефлексіруемих полюсів, до яких веде та чи інша

реалізована у конкретній дослідженні методологія.

Тема 7. Основні поняття постнекласичної методології у психології

1. Пояснення й розуміння психологічних явищ.

2. Предметні й смислові конструкти в пізнанні психологічної дійсності.

3. Інтерпретація й пояснення. Об'єкт інтерпретації і його особливості.

4. Надійність і валідність психологічних даних.

5. Дедукція й індукція в пізнанні психичної реальності.

6. Методи індуктивної логіки.

7. Якісний аналіз даних як інструмент наукового дослідження

1.-2.Поняття «постнекласичної науки» належить B.C. Стьопіна, описав три історичні типи

раціональності, відповідних стану науки: класичну, некласичну, постнекласичної. Класична

раціональність була зобов'язана своєю появою промислового перевороту і успіхам природознавства,

її ідеалами були безособистісному знання, уявлення про справжню картині реальності, що

досягаються за допомогою об'єктивних методів, механічна, а пізніше і органічна метафори. На рубежі

XIX-XX ст. виникла некласична раціональність. Її особливостями стали рефлексія залежності істини

від методу, «особистісне знання», спроби подолання дихотомії об'єкта і суб'єкта, розуміння

історичної обумовленості науки. Розвиток постнекласичної науки B.C. Стьопін пов'язує з останньою

чвертю XX в. - З інформаційним станом світу, коли об'єктом досліджень стають унікальні

саморазвивающиеся системи. У постнекласичної науці виникають проблемно-орієнтовані

дослідження, що вимагають міждисциплінарного дискурсу, особливих способів опису реальності,

діалогу природознавства і гуманітарних наук. Постнекласичної науки, згідно B.C. Стьопіна, являє

собою тип наукової раціональності, який об'єднав науки про природу і науки про дух. У сучасному

пізнанні виникла общенаучная картина світу, де різні типи раціональності не заперечують одна одну,

а ділять між собою сфери впливу. Залежно від дослідницьких завдань одна і та ж реальність може

бути розглянута з різних позицій і виступити предметом освоєння в різних типах раціональності.

Оскільки концепція зміни парадигм Т. Куна створювалася виходячи з досвіду природознавства, то,

на наш погляд, в психології доречніше вести мову про зміну інтелектуальних стилів, про «ідеали

раціональності», орієнтуючись при цьому на концепцію М. К. Мамардашвілі і модель нормативно-

ціннісного розвитку науки BC Стьопіна. Хоча це і не виключає вживання терміна «парадигма»,

просто в нього вкладається інший зміст: парадигма - як синонім типу раціональності, парідігма -

цілісне уявлення про стан науки, її основні методи і принципи, набір методологічних установок і

прийомів дослідницької діяльності. Типи раціональності послідовно змінюють один одного, і саме в

цій зміні виявляє себе прогрес тієї чи іншої науки.

Однак модель розвитку психології повинна включати в себе два плани - зовнішній і внутрішній.

Зовнішній план обумовлений розвитком психології в контексті історії науки. Внутрішній план

пов'язаний з логікою становлення власне психологічного знання. Зрозуміло, такий розподіл умовно і

являє собою не що інше, як ідеальну модель етапів історичного розвитку психології.

Якщо ми звернемося до досвіду історії науки, то побачимо, що кожна дисципліна в своєму

розвитку проходить три періоди - період початкового синкретизму, період диференціації і

роздробленості, період синтетичних устремлінь і сподівань.

Синкретизм - явище архаїчне, він характеризується злиттям всіх мислимих компонентів; це період

включеності знання в саме життя. Так, на зорі людства ми простежуємо процеси поступового

вичленування міфології з обрядово-побутової сфери, а потім її розпад на окремі галузі культури, такі,

як філософія, мистецтво, релігія, право, література і т. П, колись перебували в нероздільній єдності.

Синкретичний період розвитку психології пов'язаний з її перебуванням в контексті філософії. І тому

аж до XIX ст. важко відокремити історію психології від історії філософії, але в кінці XIX ст., коли

філософія сама починає відчувати методологічних проблем, психологія заявляє про себе як

самостійна наука і орієнтується на інтенсивно розвивається природознавство.

Період диференціації психологічного знання представлений двома етапами: класичним і

некласичних. Класичний етап розвитку психології тягнеться від виникнення асоціативної парадигми

до її кризи. Некласичний етап являє собою пік диференціації і поява різноманітності психологічних

шкіл як плодів методологічної кризи.

Дисципліни, які подолали синкретизм, більш-менш тривалий час прагнуть до самодостатнього,

відокремленому розвитку, ретельно охороняючи свої межі. Але зріла в своєму розвитку дисципліна

знову починає шукати контакти і перетину з іншими галузями знання, звертається до евристичної

напруженості своїх кордонів. У ній накопичуються проблеми, не вирішуються зсередини, і, нарешті,

навчена досвідом, і не боячись втратити «обличчя незагального вираз», дисципліна одного разу

вихлюпується із своєї землі. Тоді з'являються такі галузі науки, як біофізика, біохімія,

нейролінгвістика, социобиология, етносоціологія, етнопсихологія і т. П Основним методологічним

ресурсом розвитку дисципліни на цьому етапі стає комунікативна раціональність (Ю. Хабермас), що

має на увазі відкритість кордонів, міждисциплінарні та проблемно-орієнтовані дослідження .

Синтетичний період розвитку психології представлений його першим етапом - постнекласичної

раціональністю.

Таким чином в загальному контексті наукознавства вимальовуються контури наступних етапів

розвитку психології: 1) допарадигмальної стан, пов'язаний з розвитком психологічних знань в лоні

філософії; 2) класична раціональність, яка заявила про себе претензією психології на статус

самостійної науки і завершилася так званим «відкритим кризою»; 3) некласична раціональність,

представлена ??розквітом психологічних шкіл XX ст., Що орієнтуються на різноманітні типи аналізу;

4) некласична раціональність - сучасний етап, до особливостей якого відносяться критичне

самоосмислення дисципліни (К. Джерджен), міждисциплінарний дискурс, мережевий принцип

організації знання і герменевтическая орієнтація досліджень.

Ми бачимо, що критерієм прогресу психології тут виступає зміна типів раціональності. У цьому

сенсі і кризи в психології -явище прогресивне, оскільки всякий криза являє собою виклик, що вимагає

відповіді, і таким відповіддю є новий конструкт - тип раціональності. »На допарадигмальної етапі

свого розвитку психологія формулювала свій предмет, апробувала різні методи дослідження, шукала

універсальний механізм пояснення психічних феноменів. Цей етап завершився становленням

асоціативної психології як першої психологічної школи, яка зуміла об'єднати окремі «фрагменти»

психологічного знання в єдину систему (виникла власне психологічна термінологія, була знайдена

спільна пояснювальний принцип - асоціація). Класична раціональність в психології була пов'язана з

орієнтацією на природознавство, дискусіями про предмет і методи дослідження і з претензіями

психологічного знання на самостійність. Причому погоня за точністю і строгістю природних наук

привела психологію до виникнення комплексу неповноцінності і до невротичної фіксації стану

перманентної кризи. Серед феноменів, властивих класичному ідеалу раціональності, в психології

відзначають «означивание» неадаптивного поведінки як патології, обговорення проблем в рамках

логічних дихотомій, образ раціонального і адаптивного людини в культурі. А. Г Асмолов вказує на

такі методологічні установки класичної раціональності в психології, як антропоцентризм,

Європоцентризм, еволюціонізм, а також постулати «безпосередності» і «доцільність».

Відповіддю на кризу класичної раціональності (асоціативної парадигми, парадигми психології

свідомості) стала поява безлічі концепцій некласичної психології, починаючи від проектів

интенциональной психології Ф. Брентано і фізіологічної психології І. М. Сеченова (головною ідеєю

Сеченова було уявлення про Рефлективні кільці, завдяки якому м'яз ставала не тільки органом руху, а

й органом пізнання, а зовнішній рух перетворювалося у внутрішнє за допомогою механізму

інтеріоризації). Функціональна і поведінкова психологія йшли по шляху подолання кризи

дослідження свідомості як зміни предмета психології. Психоаналіз розширив предметну область

психології, включивши в неї несвідому психіку. Гештальтпсихология взяла на озброєння досягнення

в сучасній фізиці. Культурно-історична концепція JI.C. Виготського використовувала в психології

генетичний метод і формуючий експеримент (останній враховував роль спостерігача в дослідженні

психіки). Фізіологія активності Н. А. Бернштейна, психологія установки Д. Н. Узнадзе,

міждисциплінарна концепція людини А. А. Ухтомського, діяльнісний підхід і суб'єктно-діяльнісний

підхід склали зміст вітчизняної некласичної психології. До некласичних установкам психологічної

науки зазвичай відносять різні спроби подолання «постулату безпосередності» шляхом пошуків

«опосередковують ланки».

Фактично, порівнюючи кризи в науці з землетрусами, Н. Н. Ланге говорив про зміну парадигм.

Даний криза поставила перед психологією завдання вироблення нової системи науки за допомогою

критичного аналізу всіх наявних психологічних напрямків і спроби їх узгодження між собою, а також

спонукав до створення враховувати нові дані суміжних з психологією дисциплін - біології, фізіології,

соціології, історії. «Суть завдання зводиться ... до того, щоб, з одного боку, визнати реальність

психічного життя як особливого життєвого фактора, що підлягає еволюції, а з іншого - не впасти при

цьому в метафізику і не вступити в конфлікт з позитивними результатами природознавства» [14 , с.

100], - така сформульована Н. Н. Ланге суть некласичної психології.

Однак некласична психологія - це універсальна психологія. І 3. Фрейд, і Е. Еріксон, і А. Н.

Леонтьєв (і йдуть по його стопах радянські психологи) створювали універсальні, і в силу цього

абстрактні моделі, будь то стадії розвитку сексуальності, стадії розвитку ідентичності або

періодизація психічного розвитку. Універсальність і жорсткість цих схем задавали уявлення про

нормальний і патологічний (відхиляється) розвитку.

В основі культурно-історичного методу Л. С. Виготського лежала методологія марксизму. Саме в

марксизмі були практично реалізовані метод сходження від абстрактного до конкретного, метод

системного аналізу і культурно-генетичний метод. Л. С. Виготський був марксистом більш, ніж інші

використовують марксистську фразеологію сучасники, він буквально вистраждав марксистську

методологію, ввібрав її, зжився з нею і органічно застосовував у своїх роботах. Однак в книзі «Історія

історика» А. Я. Гуревич звертає увагу на що стався в 60-х рр. XX ст. методологічний поворот у

вітчизняній гуманітарній науці. Незважаючи на те, що деякі гуманітарії (і серед них М. Я. Гефтер)

займалися спробами «нового прочитання» К. Маркса, його історіософія, правдоподібно виглядала в

середині XIX ст., Вже не могла сприйматися всерйоз на початку XX ст. Штучно законсервована в

нашій країні, в світовій гуманітарній науці марксистська філософія історії (вчення про формаціях,

теорія базису і надбудови і т. П) виявилася витісненої неокантианской методологією. «... Вже в

першій третині XX століття в західній історичній думці були висунуті зовсім інші методологічні

принципи історичного дослідження. Відбувалося формування і утвердження ідей неокантианской

епістемології ». «У працях Виндельбанда, Риккерта і особливо М. Вебера було показано, що осягнути

безпосередньо так звану об'єктивну реальність нам не дано, не тільки тому, що вона вже пройшла і її

немає, але і тому, що її сліди в джерелах закамуфльовані; джерела ці непрозорі, потребують

розшифрування, а розшифровка їх, проникнення через джерела в те, що відбувалося в минулому,

можливі тільки в тому випадку, якщо ми займемося аналізом понятійного апарату, пізнавальних

засобів...».

У чому перевага неокантианской методології в порівнянні з марксистською? У марксизмі

«понятійна схема дана апріорно», раніше, ніж досліджений матеріал; її можна лише «модифікувати,

уточнювати, збагачувати ... »У неокантианстве дослідник починає з ідеалізації,« ідеальної моделі

»,« ідеального типу », який згодом не тільки уточнюється, але і може бути кардинально видозмінений

під тиском конкретної історікокультурного матеріалу. «Згідно з марксистською схемою, треба

елімінувати ті факти, які їй заважають, відволіктися від них, просто вважати, що це нетипово, не так

важливо ...». У неокантианской методології ідеальний тип - це «не схема, якої слід підпорядкувати

конкретний матеріал, а інструмент, за допомогою якого я його збираю, вивчаю, систематизую і

узагальнюють». Неокантіанская методологія особливо наполегливо підкреслює інструментальну роль

історико-культурних понять. Більш того, А. Я. Гуревич стверджує, що історія стала по відношенню

до природничих наук самостійною галуззю знання тільки тоді, коли неокантіанців подолали

позитивістську методологію, своїм універсалізмом перешкоджає осмислення конкретного

унікального матеріалу, і виробили специфічні методи гуманітарних наук.

У середині XX ст. історична наука переживала свій методологічний криза, і способом його

дозволу став вихід з дисциплінарних кордонів і звернення істориків до досвіду інших гуманітарних

наук, таких, як археологія, етнологія, антропологія. Міждисциплінарний підхід виступив тут засобом

виходу з методологічної кризи. З іншого боку, проривом у розвитку гуманітарного знання в 60-х рр.

XX ст. стала семіотика, яка зосередила увагу на відмінності планів вираження і планів змісту при

аналізі текстів.

А. Я. Гуревич у вітчизняній гуманітарній науці виявився послідовним втілювачем неокантианской

методології. Він розглядав неокантіанство як антитезу позитивізму (включаючи марксизм).

Більш того, Л. Я. Гуревич виявив принципову схожість в методології неокантіанства і методології

французької історичної школи «Аннали». Суть нової методології висловилася в переході від аналізу

універсальних законів - до унікальних подій, від «об'єктивізму» - до «культурної аналітиці», від

позітівізма- до герменевтики. Послідовне застосування неокантианской методології призвело А. Я.

Гуревича до переконання, що не існує особистості як універсальної категорії, а наповнення поняття

«особистість» змінюється від епохи до епохи. Так, середньовічна особистість - інша, ніж

Новоєвропейська, але навіть водної середньовічної епохи структури особистості городянина,

селянина і лицаря різні. У всякому суспільстві в певну епоху існує не «базисний» тип особистості, а

«розкид» типів, обумовлений як соціальною структурою і ступенем засвоєння культурних цінностей,

так і вродженими особливостями індивідів.

Нова дослідницька парадигма отримала назву постнекласичної науки. Якщо класична і некласична

психологія методологічно орієнтовані на природознавство, то некласична психологія шукає себе в

методологічному контексті гуманітарних наук. Постнекласичної психологія має справу з життям як

потоком хаотично мінливого і невизначеного різноманітності. Однозначності тут немає, і, виходячи з

цієї логіки, В. Франкл у своїй концепції підкреслює, що будь-який сенс ситуативний, він існує тільки

в даному контексті, сенс тут повинен бути знайдений, створений і не переноситься в інший контекст.

Суть постнекласичної парадигми психології полягає в переході від систем - до доль (як образно

висловився свого часу Л. С. Виготський), від систем - до мереж (ці ідеї розвивають в світі освіти AM

Лобок і А. В. Цирульников), від предметів - суттєві проблеми (цей напрямок досліджень втілила в

життя французька історична школа «Аннали»), від однозначних текстів - до множинності

інтерпретацій і грі стилями (підхід, пов'язаний з роботами Ю. М. Лотмана). Іншими словами,

некласична психологія - це такий стан знання, в якому різні наукові теорії (що розуміються як моделі,

що описують окремі аспекти психічної реальності) складають взаємоузгоджену мережу.

Сформулюємо принципові відмінності постнекласичної раціональності від не класичний.

- Якщо натхненником некласичної психології виступила насамперед теоретична фізика, то на

становлення постнекласичної психології (Як буде показано нижче) істотно впливаєкультурологія.

- Некласична психологія розвивалася в філософському контексті певної методології, тоді як

некласична раціональність допускає вибір філософії і, відповідно, методології в залежності від

завдань дослідження та особистих уподобань дослідника.

- Постнекласичної раціональність передбачає відкритість знання нового досвіду,

міждисциплінарний дискурс, толерантність, викликану «парадигмальний щепленнями» (B.C. Степін).

Некласична раціональність ледь допускала суб'єктивність дослідника і дотримувалася віри в

об'єктивність світу, тоді як некласична психологія розвиває ідеї про соціальному конструюванні

реальності і особливої креативності суб'єктивного досвіду.

- Подання про розвиток в некласичної раціональності пов'язано з еволюційними ідеями і пошуком

універсальних законів, в постнекласичної раціональності розвиток мислиться в категоріях «вибуху»,

«біфуркації» та «сенситивних періодів», коли особлива увага приділяється розшифровці внутрішню

логіку розвитку, відображенням якої виступають сюжети самостроітельства в культурі,

феноменологічні замальовки долі і покликання людини. Як приклад звернемося до біографії А.

Ейнштейна, який в дитинстві значно «затримався» в розвитку. Генії в цілому - це зразки власної

логіки розвитку.

- Якщо розробки некласичної психології були пов'язані з оволодінням людини своєю поведінкою,

то некласична психологія (слідуючи знахідкам постструктуралізму) зосереджується на засобах

захисту людини від експансії влади та ідеології. Якщо «головний принцип некласичної психології -

принцип втручання в реальність», то некласична психологія бере на озброєння принцип

«Благоговіння перед розвитком».

- Класичною раціональності властивий механічний і біологічний детермінізм. Некласична

раціональність має справу з соціодетермінізмом. Постнекласичної раціональність пов'язана з

ситуативним детермінізмом, тут на передній план виходять свобода волі і свобода вибору.

- Інтелектуальним стилем некласичної раціональності виступав об'єктивізм, тоді як в

постнекласичної раціональності вітається культурна аналітика. Поняття в постнекласичної

раціональності не так логічні абстракції, скільки типологічні риси або ідеальні моделі. Об'єктом

дослідження є унікальні саморазвивающиеся системи. Предмет дослідження нерідко постає як текст і

до нього застосовується семіотичний дискурс.

- Соціокультурному контексті некласичної раціональності є

індустріальне суспільство, тоді як некласична раціональність розвивається в соціокультурному

контексті інформаційного суспільства та постмодерної культури.

- Ментальне новоутворення постнеклассической раціональності- сверхрефлексівность, т. е

здатність критичного самоосмислення в мінливих дослідних контекстах; довільне володіння

«лінзами», через які вчені, згідно Т. Куну, дивляться на світ. У некласичної раціональності установки

бачення досить жорстко закріплені за науковим співтовариством, і здатність змінювати «гештальт»

виникає у виняткових випадках, а саме в ситуаціях зміни парадигм.

- Егоцентризм психологічних концепцій, властивий класичної та некласичної раціональності,

змінюється в постнекласичної раціональності установкою на комунікативність (Ю. Хабермас). Якщо

некласична методологія звіряла істину практикою, то для постнекласичної психології істинність

знаходиться в узгодженості теорії і практики як синхроністичного ліній розвитку. Так, коли

психотерапевтична практика співзвучна постмодерністському дискурсу, це доводить існування

«нового виміру», яке проектується і в практичну психологію, і в постмодернізм.

- З організаційного боку постнекласичної науки характеризується зростанням міждисциплінарних

досліджень, оскільки її об'єкти як унікальні саморазвивающиеся системи «Многоклеточни»,

багатовимірні і вимагають практичної реалізації принципу додатковості.

Відзначимо також, що виклики некласичної психології були викликами подолання дихотомій:

різноманітність психологічного знання і єдність предмета психології; фізичне і духовне, фізіологічне

і психічне як дві сторони дослідження людини в світі; природно-наукова і гуманітарна спрямованість

психологічних досліджень; предмет психології - об'єкт і в той же час суб'єкт; як свідомо

суб'єктивними методами досягти об'єктивності; як подолати розрив між абстракцією психологічних

теорій і конкретикою прикладних досліджень?

Подолання кризи некласичної психології було намічено в ряді методологічних принципів C.JI.

Рубінштейна. У дисертації, захищеної в німецькому університеті в 1914 р, С. Л. Рубінштейн доводив,

що природничо-методологія не годиться для гуманітарного знання, оскільки специфіка гуманітарних

наук - в їх суб'єктності и ціннісної опосредованности знання. Звідси виростав і принцип

самодіяльності суб'єкта, його самодетермінації, сформульований С. Л. Рубінштейном в статті 1922

«Принцип творчої самодіяльності».

Крім методологічного принципу єдності свідомості і діяльності (Просвічувати психіку через

діяльність), С. Л. Рубінштейн збагатив психологію принципом детермінізму (Зовнішні причини діють

виключно через внутрішні умови), принципами суб'єктності, саморозвитку (У творчій діяльності

народжується творець).

С. Л. Рубінштейн за своїми методологічним передумов був неокантианец, він навчався в м

Марбург Г. Когена, і основною темою його роздумів була проблема методу. Неокантіанское

виховання дозволило С. Л. Рубінштейну в його пізній роботі - «Людина і світ» - намітити подолання

позитивізму марксистської методології по трьох позиціях: 1) людина є не тільки уособлення

суспільних відносин; 2) історія світу не зводиться до класової боротьби і переходу від однієї

суспільно-історичної формації до іншої; 3) природа є не тільки щось зовнішнє для людини, але і його

внутрішня природа.

Один з названих «коанов» - антиномія тілесного і духовного - був дозволений C. Л. Рубінштейном,

який сформулював методологічний принцип єдності свідомості і діяльності і тим самим відкрив

можливість вивчати свідомість, «просвічуючи» його через діяльність. Рішення іншого «коана» -

дилеми суб'єкта й об'єкта - запропонувала гуманістична психологія, звернувши основну увагу на

взаємодіятерапевта і клієнта, на діалог між ними. Більш того, праці М. М. Бахтіна і Г. Г. Шпета також

показали, що неможливо провести чітку грань між зовнішнім і внутрішнім - душа, вона стільки ж

зовні, скільки і всередині. Дилему природно-наукового і гуманітарного в психології Ф. Е. Василюк

запропонував подолати за допомогою психотехнического підходу, причому психотехническое

пізнання він відносить до постнекласичної типу раціональності.

Ознакою кризи некласичної психології стало підвищення методологічної рефлексії, інтерес до

епістемологічних проблем в кінці XX ст. Новим конструктом, долають цю кризу, стали концепції

комунікативної і постнекласичної раціональності.

Перехід до постнекласичної психології обумовлений прагненням до інтеграції психологічного

знання. На цьому етапі відбувається розуміння мережевий природи знання, прагнення до комунікації,

взаємоузгодження психологічних теорій. Це означає, що в насиченому інформаційними

можливостями світі будь-яка психологічна теорія повинна враховувати зміст інших психологічних

теорій (Розвиток же інформаційних технологій значно спрощує цю задачу).

Іншими словами, що настало постнекласичні стан науки дозволило вирішити здається

протистояння між «науками про природу» і «науками про дух». Виник загальнонаукових метамова,

міждисциплінарний дискурс; став неактуальним вибір єдино вірного і незмінного методологічного

орієнтира. Психологія стала усвідомлювати себе змінюється мережевий наукою в змінюваному

мережевому світі.

3. Коментуючи одержані результати обстеження, діагност часто не повністю враховує специфіку

методу, яким користується, не аналізує отриманих даних, не має уявлення про те, що таке

інтерпретація. На ці дані накладає своє бачення процесів і явищ, які досліджували або замірювали.

Результати інтерпретацій майже завжди е об'єктом гострої критики й дискусій науковців.

Інтерпретацію розуміють як сукупність значень (сенсів), які надають відповідним способом різним

даним (у ширшому розумінні теоріям, символам, формулам тощо), іншими словами, інтерпретувати

щось — означає приписати (присвоїти) цьому зміст.

Роль і значення інтерпретації дуже важливі. Правильна, об'єктивна інтерпретація дає змогу

зіставляти та порівнювати наукові концепції з описуваними ними фрагментами реального світу,

породжувати практичні рекомендації, докладати оптимальних способів дій, оскільки інтерпретація

ґрунтується на висхідних даних. Дослідники виділяють два їх рівні: змістовний і формальний.

Змістовний рівень даних — це сукупність емпіричних об'єктів, які розглядають разом із відносинами,

які цікавлять дослідника. Емпірична система з відносинами — це модель реальності, в якій кожний

об'єкт є носієм явищ і відносин, які нас цікавлять. Від інших відносин ми абстрагуємося, не

враховуємо їх, вважаючи несуттєвими.

Інтерпретація є проблемно орієнтованим і логічно обґрунтованим висновком про особистість

досліджуваного. У цьому висновку психолог повинен пояснити поведінку, що простежується у

досліджуваного, спираючись на результати експериментально-психологічного обстеження. Іншими

словами, інтерпретація є описом психологічних механізмів, які керують поведінкою окремого

суб'єкта дослідження, і тому може бути використана для прогнозу та корекції індивідуальної

поведінки. Необхідність інтерпретації виникає в зв'язку з тим, що на практиці вимагають висновок і

рекомендації щодо окремих індивідів, а всі моделі прогнозу й діагностики мають імовірнісний

характер, тобто правильні тільки середні показники для вибірки суб'єктів дослідження, а не для

окремої людини. Це основна проблема психодіагностики — як від висновків, правильних при

середніх показниках, перейти до висновків, які правильні в індивідуальних випадках.

До цього часу ця проблема не має формального розв'язання.

Пишучи висновки, психолог повинен оперувати всією сукупністю даних: педагогічними,

медичними, соціальними, біографічними й іншими, а не тільки результатами обстеження. Дані

тестування треба використовувати як допоміжні для пояснення і систематизації анамнестичної

існуючої інформації.

Працюючи над інтерпретацією, психолог повинен також враховувати усю сукупність

психологічних знань про фактори особистості та способи їх взаємодії при формуванні реальної

поведінки. Наприклад, у деяких видах діяльності низький рівень оцінок з одного фактора може

компенсуватися високими оцінками з іншого і тощо.

Якщо взяти формальний рівень, то в процесі вимірювання кожному об'єкту приписують деякий

формальний символ (частіше математичний). Відображення емпіричної системи в математичну

відбувається в процесі заміру. Здебільшого в цьому процесі ми присвоюємо числа відповідним

психічним властивостям і їхнім відношенням. Формальний рівень даних ~ це сукупність результатів

замірів. Прийнято висхідними даними називати дані змістовного рівня.

Використовуючи той чи інший математичний метод, ми допускаємо, що елементи математичних

систем, які застосовуємо при замірюванні, дають змогу реалізувати багато умов.

Відношення між елементами математичної системи (наприклад, числами) відображають

відповідні відносини між емпіричними об'єктами. Наприклад, застосовуючи порядкову шкалу для

замірювання задоволеності міжособовими відносинами, ми допускаємо, що відношення "більше-

менше" між відповідями обстежуваних (тобто між реальними "задоволеностями" тих самих

досліджуваних.

Відповідні відношення між елементами математичної системи відображають відповідні емпіричні

відносини навіть тоді, коли відповідного наміру моделювати останні в процесі замірювання не було.

Подібна впевненість ґрунтується на змістовних гіпотезах, які опираються на інтуїцію дослідника.

Явища, що цікавлять дослідника, відображені в математичній моделі для ідентифікації

(розпізнавання) параметрів, якими користується відповідний метод. Наприклад, застосовуючи аналіз

лінійних кореляцій, ми допускаємо, що між значеннями залежної і незалежної змінних є лінійні

зв'язки.

Можливість ідентифікації параметрів моделі, яку визначають математичним методом, пов'язана з

багатьма допущеннями: про характер розподілу ознак, які розглядають (наприклад, вимога

нормальності розподілу значень параметра), з механізмом формування висхідних даних (наприклад,

допущення про наявність серед обстежуваних деякого "ідеального" об'єкта, що дає змогу виявити

схожість значимості об'єкта, який ранжують). Часто такі допущення не підлягають практичній

перевірці, а дослідникові недостатньо інтуїтивної оцінки їх правильності.

У процесі інтерпретації даних треба застосовувати два принципи інтерпретації. Принцип

узгодженої інтерпретації — згідно із цим принципом інтерпретацію результатів застосування

математичного методу треба узгоджувати з інтерпретацією висхідних даних; принцип доповнення

формалізму — відповідно до згаданого принципу, якщо змістовні міркування не відобразилися при

інтерпретації результатів застосування методу.

Результативну інтерпретаційну схему запропонувала Л. Н. Собчик, використовуючи цілісний

підхід у розумінні особистості як єдності біологічних і соціальних факторів. В основу підходу

покладено положення С. Л. Рубінштейна, згідно з яким формування психіки під впливом соціального

досвіду відбувається опосередковано, переламуючись через індивідуально окреслені внутрішні умови

людини. Основа схеми — концепція особистості, в якій основними типологічними ознаками є

наскрізна присутність на всіх рівнях особистості відповідного емоційно-динамічного паттерна, який

проявляється тенденціями.

Провідна тенденція цієї концепції — стійка, стрижнева якість особистості, яка входить до типу

вищої нервової діяльності, в конституційно задані властивості нервової системи і надає індивідуальне

забарвлення стилю переживання, мислення, міжособової поведінки, визначає основну спрямованість

і силу мотивації, тип реакції на стрес, особливості механізмів адаптації. Ці стійкі індивідуально-

особистісні тенденції створюють відповідне русло, яке обмежує кількість ступенів свободи при

формуванні вищих рівнів організації особистості — соціальної спрямованості, ієрархії цінностей,

усвідомленої мотивації, моральних орієнтирів. Інтегральний центр цього конструкта —

самосвідомість, яка охоплює усвідомлення "Я" в контексті соціальних відносин. Баланс між власним

Я і оточенням реалізується через самооцінку й самоконтроль.

Розроблена на цій методологічній основі індивідуально-особистісна типологія ґрунтується на

зіставленні конкретних властивостей: інтроверсія — екстраверсія, тривожність — агресивність,

лабільність — ригідність, сензитивність — спонтанність. Ці властивості співвідносяться із

властивостями нервової системи: активність — інактивність, лабільність — інертність, динамічність

збудження — динамічність гальмування, і з типами вищої нервової діяльності — слабким і сильним

(рис. 5.7).

Кожному індивідуально-типологічному варіанту відповідає певний стиль переживання, мислення,

мотиваційної спрямованості, виду професійної діяльності, відповідна вибірковість у спрямуванні

життєвих цінностей, тобто властивості, які формує ведуча тенденція. Поняття "тенденція" — більш

ємне, ніж "риса", "властивість", "стан", хоча водночас об'єднує їх. Тенденція — дефініція, яка містить

й умови, які сприяють формуванню тієї чи іншої особистісної властивості, а сама властивість і той

стан, який можуть розвинутися в продовження індивідуально-особистісну властивість. При збитковій

емоційній напруженості, в стані дистреса і наростання ознак соціально-психологічної дезадаптації

типологічні особливості як деяка предиспозиція можуть допомогти успішно адаптуватися або

перерости в дезадаптивний стан.

Перша група показників (вектор) — континуум якісних характеристик стійких властивостей

особистості (Айзенк ЕРІ).

Співвідношення типів вищої нервової діяльності (ВНД) властивостей нервової системи та

індивідуально-особистісних властивостей

Друга група показників (вектор) відображає міру гармонійності і рівень адаптованості особистості

(ММРІ, FPI).

Третя група показників (вектор) характеризує взаємозв'язок індивідуально-типологічних

тенденцій з властивостями особистості, які формуються на цьому ґрунті (переважаючі: стиль

переживань, сила і скерованість мотивації, стиль мислення і міжособової взаємодії, тропізм стосовно

життєвих цінностей і видів професійної діяльності) (Лірі, ТАТ).

Четверта група (вектор) — відображає взаємозв'язок свідомих і несвідомих різних рівнів

особистості (неусвідомлені переживання, суб'єктивна самооцінка та соціальні установки).

П'ята група показників (вектор) — психобіографія, діапазон коливання особистісних властивостей

в онтогенезі (в лонгітюдному дослідженні), або на підставі зіставлення актуальної та ретроспективної

оцінки суб'єктів дослідження своїх особистісних властивостей і станів.

Отже, якщо психолог зуміє врахувати всі дані і психологічні закономірності, то одержаний

висновок буде досить надійним і об'єктивним без спеціальних обчислень. Тому вміння глибоко,

змістовно інтерпретувати результати тестування можна розглядати як один із важливих показників

професійної кваліфікації психолога-практика.

4. Існує безліч цих неконтрольованих і варіюючих чинників, і вони в кожній конкретній ситуації

впливають в непередбачуваною комбінації, яка призводить до появи помилки виміру, або

стохастичною похибки істинного значення тестового бала. Надійність вимірювання - добре відоме і

вивчене властивість в рамках фізичної метрології. Для простоти пояснимо "надійність" на прикладі

фізичного вимірювання лінійних розмірів земельних ділянок. Якщо ми беремо для вимірювання

легку і розтяжну гумку (замість більш твердої металевої рулетки), то вона виявляється більшою

мірою підлягає впливу вітру, вигинів поверхні землі, силі натягу з боку двох учасників, які тримають

її з двох кінців, і т.п. , тобто впливу з боку безлічі факторів, які вносять похибка в результат

вимірювання. Приклади факторів-перешкод, які впливають на випробуваного в момент виконання

ним тестових завдань: сторонні відволікаючі звуки мови і шуми, відмінності в освітленості,

мелькання якихось сторонніх предметів у фоновому зоровому иоле, вібрація, можливі збої в

електромережі - все, що заважає концентрації уваги на завданні. Від випробуваного до

випробуваному і від сеансу до сеансу розрізняються освітленість, час доби, час, відведений

організатором тестування для вступної інформації (усної частини інструкції), інтонації, з якими

вимовляється вступна інформація, і безліч інших випадкових факторів, які також призводять до

помилки вимірювання, розкиду значень навколо істинного показника.

А ось страх перед самою ситуацією тестування, також утруднює концентрацію уваги на сенсі

завдання, - це вже фактор іншого типу, який призводить до зміни результатів у певному напрямку,

породжуючи систематичний спотворює ефект. Для подібних факторів в тестології використовується

інший термін - "валідність".

Парадокс: оціночна процедура може бути надійною, але не має ніякого практичного сенсу, коли

вона вимірює щось таке, що не має ніякого відношення до ефективності діяльності. Наприклад, вона

надійно вимірює творчий потенціал людини (взагалі-то надзвичайно значуща якість з погляду

абстрактного гуманізму), але на конкретному виробництві цей потенціал не задіяний і не впливає

ніяк на продуктивність праці, а банальна концентрація уваги укупі з відповідальним ставленням до

справи - ось що визначає якість і кількість результатів праці.

Валідність - це міра відповідності результатів методики оцінювання заявленої мети оцінювання,

яка лише в окремому випадку зводиться до того властивості (або властивостям), яке оцінюється

(вимірюється). Іншими словами, це придатність методики для досягнення мети, яка в загальному

випадку не зводиться до виміру властивостей (компетенцій, або професійно важливих якостей), а

полягає в прогнозуванні ефективності діяльності обстежених кандидатів.

Причому в цьому контексті під оцінюванням ми маємо на увазі і кваліфікаційне тестування, і

психодіагностичне тестування, і застосування якісних методів психодіагностики, і застосування

зовнішніх і включених експертних оцінок - будь оціночні процедури.

Мета практично-орієнтованого оцінювання персоналу (тестування, зокрема, але в загальному

випадку будь оціночної процедури), як правило, полягає в прогнозі певного соціально значимого

поведінки, яке називається критеріальним поведінкою ", а вимірюється властивість вважається

причиною критеріального поведінки. На виробництві критеріальне поведінку - це високоякісна,

ефективна виробнича діяльність працівника. Якщо оцінювання не виявляє те професійно важлива

якість (компетенцію), яке є причиною критеріального поведінки (зокрема ефективної професійної

діяльності), то в цьому випадку говорять, що оціночно-відбіркова процедура НЕ володіє

валидностью, НЕ здатна прогнозувати критеріальне поведінку.

Основний методичний прийом для вимірювання надійності - це повторне проведення тестування

(оцінювання) на тому ж самому контингенті піддослідних з подальшим розрахунком кореляції

результатів між першим і другим тестуванням (тест-ретест стійкість). Основний статистичний

прийом для вимірювання валідності, як відомо, полягає в розрахунку коефіцієнта кореляції

(статистичного зв'язку) між результатами оціночної процедури та показником продуктивності праці.

Автор не буде приводити в цій статті всім відомі (і доступні) формули, зокрема формулу лінійної

кореляції Пірсона (цей коефіцієнт включений до складу статистичних функцій сверхпопулярной

програми обробки офісних даних - MS Excel). Важливішою є інше завдання - допомогти читачеві

зрозуміти логічну структуру даних, пов'язаних з перевіркою валідності і передбаченням ефективності

діяльності.

У табл. 11.2 даються наближені інтервальні значення можливих показників емпіричної валідності

для різних оціночних процедур, що застосовуються для відбору персоналу (у цій таблиці автор

спробував об'єднати власний досвід з даними, взятими з різних літературних джерел).

Для валідизації оціночних процедур краще, якщо є така можливість, побудувати комплексний

критерійний показник, в якому використовується відразу кілька різних показників KPI (key

performance indicators), або по-російськи КПЕ (ключових показників ефективності).

Особливого коментаря заслуговує категорія "кваліфікаційні тести". В даний час це не просто тести

професійних знань з вибором відповіді, схожі на освітні тести. Під кваліфікаційними тестами ми

розуміємо такі, які включають завдання, що моделюють професійні завдання (кейси). У зарубіжній

літературі ці тести називаються "тестами ситуаційних суджень" (SJT), а іноді "ситуаційно-рольовим

тестами": дається короткий опис якоїсь професійної проблемної ситуації та варіанти можливої

поведінки (можливих рішень). Найвідоміший приклад ситуаційних тестових завдань - це рішення

"дорожніх ситуацій" в тестах на знання правил дорожнього руху.

5.-6. Індукція (від лат. inductio — наведення, спонукання) — метод пізнання, що ґрунтується на

формально-логічному умовиводі, який дає можливість одержати загальний висновок на основі

окремих фактів. Інакше кажучи, це є рух нашого мислення від часткового, окремого до загального.

Індукція широко застосовується в науковому пізнанні. Виявляючи подібні ознаки, властивості

багатьох об'єктів певного класу, дослідник робить висновок про наявність цих ознак, властивостей у

всіх об'єктів даного класу. Наприклад, у процесі експериментального вивчення електричних явищ

використовувалися провідники струму, виготовлені з різних металів. На підставі численних

одиничних дослідів було сформульовано загальний висновок про електропровідність усіх металів.

Поряд з іншими методами пізнання індуктивний метод відіграв важливу роль у відкритті деяких

законів природи (всесвітнього тяжіння, атмосферного тиску, теплового розширення тіл та ін.).

Індукція, що використовується в науковому пізнанні (наукова індукція), реалізується у вигляді

таких методів:

1) метод єдиної подібності (у всіх випадках при спостереженні якогось явища виявляється лише

один спільний фактор, всі інші — різні; отже, цей єдиний подібний фактор і є причиною даного

явища);

2) метод єдиної відмінності (якщо обставини виникнення якогось явища та обставини, за яких

воно не виникає, майже в усьому подібні й розрізняються лише одним фактором, що присутній

тільки в першому випадку, то можна зробити висновок, що цей фактор і є причиною даного явища);

3) з'єднаний метод подібності й відмінності (являє собою комбінацію двох вищевказаних методів);

4) метод супровідних змін (якщо певні зміни одного явища кожного разу спричинюють певні

зміни іншого явища, то звідси випливає висновок про причинний зв'язок між цими явищами);

5) метод залишків (якщо складне явище зумовлене багатофакторною причиною" причому деякі з

цих факторів відомі як причина якоїсь частини даного явища, то звідси випливає висновок: причина

іншої частини явища — інші фактори, що складають разом загальну причину цього явища).

Родоначальником класичного індуктивного методу пізнання був Ф. Бекон. Але вія трактував

індукцію надзвичайно широко, вважаючи її найважливішим методом відкриття нових істин у науці,

головним засобом наукового пізнання природи".

Насправді ж вищевказані методи наукової індукції використовуються головним чином для

встановлення емпіричних залежностей між властивостями об'єктів і явищ, які виявляються в процесі

експерименту. У цих методах систематизовано найпростіші формально-логічні прийоми, які вчені-

натуралісти стихійно використовували в ході будь-якого емпіричного дослідження. З розвитком

природознавства стало зрозуміло, що в науковому пізнанні методи класичної індукції насправді не є

такими всеосяжними, як це здавалося Ф. Бекону та його послідовникам аж до кінця 19 століття.

Таке невиправдано перебільшене розуміння ролі індукції в науковому пізнанні дістало назву

всеіндуктивізму. Його наукова неспроможність пояснюється тим, що індукція розглядається

ізольовано від інших методів пізнання й перетворюється на єдиний, універсальний засіб

пізнавального процесу.

Дедукція (від лат. deductio — виведення) — метод, який полягає в одержанні часткових висновків

на основі знання якихось загальних положень. Інакше кажучи, це є рух нашого мислення від

загального до часткового, окремого. Наприклад, із загального положення, що всі метали мають

електропровідність, можна зробити дедуктивний умовивід про електропровідність конкретного

мідного дроту (знаючи, що мідь — метал). Якщо вихідні загальні положення є встановленою

науковою істиною, то завдяки методу дедукції завжди можна дістати вірний висновок. Загальні

принципи й закони не дають ученим у процесі дедуктивного дослідження збитися зі шляху: вони

допомагають правильно зрозуміти конкретні явища дійсності.

Усі природничі науки одержують нові знання за допомогою дедукції, але особливо велике

значення дедуктивного методу в математиці. Оперуючи математичними абстракціями й будуючи свої

міркування на дуже загальних положеннях, математики вимушені найчастіше вдаватися до дедукції. І

математика є, мабуть,* єдиною власне дедуктивною наукою.

У науці Нового часу пропагандистом дедуктивного методу пізнання був відомий математик і

філософ Р. Декарт. Натхненний своїми математичними успіхами, переконаний у безпомилковості

розуму, завдяки якому мислення уникає помилок,

Декарт односторонньо перебільшував значення інтелектуальної сторони за рахунок емпіричної у

процесі пізнання істини. Дедуктивна методологія Декарта була прямою протилежністю емпіричному

індуктивізму Бекона.

Але незважаючи на спроби, що мали місце в історії науки й філософії, відірвати індукцію від

дедукції, протиставити їх у реальному процесі наукового пізнання, ці два методи не застосовуються

ізольовано, відособлено один від одного. Кожен із них використовується на відповідному етапі

пізнавального процесу.

Більше того, у процесі використання індуктивного методу найчастіше "в прихованому вигляді"

присутня й дедукція.

Тема 8. Методологія наукового дослідження в психології

1. Місце методології психології в системі професійного психологічного знання.

2. Структура методологічного знання.

3. Методологічний простір наукової психології.

4. Види методологічного знання.

5. Функції методології.

1.-2. Наука може розвиватись лише тоді, коли вона поповнюватиметься все новими і новими

фактами. В свою чергу, для їх накопичення й інтерпретації потрібні науково обґрунтовані методи

дослідження. Останні залежать від сукупності теоретичних принципів, що отримали в науці назву

методологічні.

В сучасній науці під методологією розуміють, перш за все, вчення про принципи побудови, форми

і способи науково-пізнавальної діяльності. Методологія науки характеризує компоненти дослідження

– його об'єкт, предмет, завдання, сукупність дослідницьких засобів, необхідних для їх розв'язання, а

також формує уявлення про структуру і послідовність розв'язання дослідницьких завдань. Отже,

методологію в педагогіці слід розглядати як сукупність теоретичних положень про педагогічне

пізнання і перетворення дійсності.

Таке означення ніби поєднує дві групи наукового інструмента­рію. Перша — містить систему

методів пізнання педагогічних реалій і є комплексом умов, засобів, приписів, орієнтирів дослідження;

друга — містить принципи, методи, засоби, процедури, що становлять собою технологію

перетворення, регуляцію педагогічної діяльності. Тобто, методологія виконує нормативну і

регулятивну функції.

В структурі методологічного знання виділяють чотири рівні: філософський, загальнонауковий,

конкретно науковий і технологічний. Зміст першого, вищого філософського рівня методології – це

загальні принципи пізнання і категоріальний склад науки в цілому. Методологічні функції виконує

вся система філософського знання.

Другий рівень – загальнонаукова методологія – це теоретичні концепції, які використовуються в

усіх або в більшості наукових дисциплін.

Третій рівень – конкретно наукова методологія, тобто сукупність методів, принципів дослідження

і процедур, що використовуються в тій чи іншій науковій дисципліні. Методологія конкретної науки

містить у собі як проблеми специфічні для наукового пізнання в даній галузі, так і ті, що висуваються

на більш високих рівнях методології, як, наприклад, проблеми системного підходу або моделювання

в педагогічних дослідженнях.

Четвертий рівень – технологічна методологія – це методика і техніка дослідження, тобто набір

процедур, які забезпечують отримання достовірного емпіричного матеріалу і його первинну обробку,

після якої він може включатися в масив наукового знання. На цьому рівні методологічне знання має

чітко виражений нормативний характер. Усі рівні методології утворюють складну систему, в межах

якої між ними існує певне підпорядкування. При цьому філософський рівень є змістовою основою

будь-якого методологічного знання, визначаючи світоглядні підходи до процесу пізнання і

перетворення дійсності.

3. Термін «методологія» походить від грецького «methodos» (шлях пізнання, дослідження) та

«logos» (поняття, вчення). Цим терміном, як зазначено у психологічному словнику (1990),

позначають «систему принципів і способів організації та побудови теоретичної та практичної

діяльності, а також учення про таку систему».

Загалом сучасна методологія, як виявив В. В. Рибалка, виконує такі основні функції:

соціокультурну, оскільки вивчає сенс наукової діяльності та її взаємозв´язок з іншими

видами діяльності з позицій практики, розвитку і надбань суспільства, його матеріальної та духовної

культури, ступеня розвитку тощо;

орієнтовно-спрямовуючу, бо слугує основою вибору теоретичної та практичної діяльності;

стимулюючу, оскільки каталізує процес пізнання, критичне осмислення ідей, що

функціонують у науці, стимулює культуру мислення, розширення світогляду і формування на цій

основі творчої особистості науковця;

організаційно-структурну, бо забезпечує організацію, структурування наукового знання,

його синтезування шляхом розробки системи загальнонаукових принципів, підходів, категорій,

понять, методів, технологій;

евристичну, яка полягає в можливості використання, переносу за певних умов принципів,

підходів, категорій, понять, методів, технологій однієї науки в інші науки;

прогностичну, оскільки вона відіграє певну роль у розробці стратегії розвитку науки, в оцінці

перспектив певного наукового напряму, теорії, школи, течії, на основі чого визначається

найімовірніший шлях до отримання потрібного наукового результату;

проективну, яка полягає у розробленні певних комплексних досліджень, в обгрунтуванні

цільових програм тощо;

інтерпретаційну, оскільки забезпечує філософську, світоглядну інтерпретацію отримуваних

наукових даних;

науково-дослідницьку, оскільки забезпечує визначення об´єкта і предмета наукової

діяльності, їх співвідношення.

Методологія виконує радше конструктивну, аніж критичну функцію, коректуючи дії дослідника.

На цьому етапі частіше за все включаються нові поняття, методи обробки даних та інші засоби,

придатні до розв´язання поставленого завдання.

Нині традиційними методологічними проблемами вважають:

системний розгляд різних рівнів методології - філософського, загальнонаукового,

конкретно-наукового - і властивих для них компонентів наукового апарату - філософських

передумов, принципів і підходів, категорій, понять, теорій, концепцій, методів, технологій;

вивчення категоріально-поняттєвого апарату, мови науки;

аналіз етапів, процедури наукового дослідження, роз´яснення, доведення

експериментальних даних, їх втілення у практику;

наукове обґрунтування та проектування методів і технологій практичної діяльності.

Проте завдяки диференціації та інтеграції сучасного наукового знання виникають нові

методологічні проблеми, які вимагають нового рівня узагальнення й теоретизації наукового

мислення.

Загалом структура методології науки за «вертикаллю» містить такі її рівні: 1) рівень філософської

методології; 2) рівень загальнонаукових принципів і форм дослідження; 3) рівень конкретно-наукової

методології; 4) рівень методики і техніки дослідження, практичної діяльності (В.П. Зінченко, С.Д.

Смірнов).

Філософська методологія виконує роль загальної світоглядної основи для інтерпретації

результатів наукової діяльності з погляду певної картини світу, здійснює конструктивну критику

отриманого наукового знання - щодо його відповідності методологічній базі та логіці розвитку науки.

У минулому столітті найбільш адекватною філософською методологічною базою вітчизняної науки

визначали діалектичний матеріалізм, закони діалектики.

Загальнонаукова методологія базується на змістовних загальнонаукових концепціях (теорія

еволюції Ч. Дарвіна, теорія управління у кібернетиці, концепція ноосфери П´єра Тейяра де Шардена і

В.І. Вернадського тощо), на універсальних концептуальних конструкціях (загальна теорія систем Л.

Бернталанфі), на логіко-методологічних концепціях (структуралізм у мовознавстві та етнографії,

структурно-функціональний аналіз у соціології, системний аналіз, логічний аналіз тощо), на

принципах логічної організації, формалізації та врівноваження наукового змісту (за допомогою таких

логічних операцій, як аналіз-синтез, узагальнення-конкретизація, індукція-дедукція, деструкція-

систематизація чи класифікація). Загальнонауковий рівень методології має міждисциплінарний

характер, завдяки чому узагальнюються спільні риси наукової діяльності в різних її формах.

Конкретно-наукова методологія відображає принципи і методи певної наукової діяльності -

відповідно до предмета конкретної дисципліни. Вона має спеціальний дисциплінарний характер, її

розробляють спеціалісти певної галузі знань. Конкретно-наукова методологія зіставляється із

законами, принципами, методами філософської методології як безпосередньо, так і опосередковано -

через рівень загальнонаукової методології.

Методико-технологічний рівень методології найбільше наближується до специфіки дослідження

та перетворення предмета конкретної науки. Він пов´язаний із конкретними завданнями, методами,

прийомами, процедурами, умовами наукової діяльності.

Як зауважує В.В. Рибалка, значення методології для психології полягає в тому, що:

методологія необхідна психології для осягнення, пізнання та перетворення самого предмету

психології;

без оновлення методологічних систем психологія не здатна охопити безліч фактів,

емпіричних матеріалів, експериментальних даних, які здобувають під час наукової психологічної

діяльності;

психолог-дослідник має бути методологічно грамотним, оскільки на нього покладено

величезну відповідальність за отримання і використання наукових даних у теоретичному дослідженні

та психологічній практиці.

Водночас, наукова психологія має величезне значення для загальної методології на всіх її рівнях.

Більш конкретної характеристики методологія психологічної науки набуває в контексті розгляду

структури наукової психології та відповідного до неї методологічного простору.

За провідними проблемами, науковим апаратом, методами тощо наукову психологію можна

диференціювати на даному етапі свого розвитку на три великі напрями або групи галузей -

натеоретичну, прикладну і практичну психологію. Кожну з цих трьох груп диференціюють на

відповідні галузі.

В.В. Рибалка у своєму монографічному дослідженні, з погляду на наявність складної будови

наукової психології культурно-історичного, філософського, загальнонаукового психологічного

контексту, пропонує ввести поняття методологічного простору наукової психології - на прийнятному

рівні його узагальнення і конкретизації, диференціації та інтеграції.

У зв´язку з цим, важливим є питання про головний, найвищий рівень цього простору -

онтопсихологічний, який фактично «обслуговує» інші рівні методологічного простору наукової

психології.

Слід зазначити, що на онтологічному рівні методологічного простору функціонують суб´єктивно

значущі правила, норми, принципи психічної діяльності самої особистості як суб´єкта власного

життя, що складаються різними шляхами, мають різні джерела. Серед них найбільш значущі

формуються в процесі самого життя і фіксуються в життєвому досвіді особистості. Проте за певних

умов цей, онтопсихологічний, рівень методологічного простору враховує також впливи на психічне

буття людини і наукової психології (представленої трьома її напрямами), і позанаукової психології

(народної, життєвої, релігійної, художньої, парапсихології тощо).

Найближчим до онтопсихологічного рівня методологічного простору наукової психології є, на

думку В.В. Рибалки, практично-психологічний рівень, який відповідає конкретній методології

практичної психології. Призначення останньої полягає в конкретному виявленні та розв´язанні -

шляхом просвіти, психодіагностики, консультування, корекції, реабілітації, розвитку (тренінгу) -

психологічних, внутрішньоособистісних та міжособистісних проблем.

Далі йде теоретико-психологічний рівень, презентований методологією теоретичної психології,

яка концентрує свої зусилля на дослідженні закономірностей будови, розвитку, функціонування

психіки, особистості, на основі чого формується, удосконалюється науковий апарат психологічної

науки. Методологія теоретичної, або академічної, психології обслуговує всі інші напрями і галузі цієї

науки, методологічно оснащує роботу всіх професійних психологів.

Проте цими чотирма рівнями не обмежується методологічний простір наукової психології. На

думку В.В. Рибалки, було б недоцільно і несправедливо викреслити з нього загальнонауково-

психологічний (міждисциплінарно-психологічний) рівень генерування психологічних знань,

принципів, підходів і методів їх видобування, що тісно пов´язаний із науковою психологією. Зокрема,

величезний вплив на психологію здійснили фізична теорія відносності, генетики, соціологи,

синергетики, геофізики, історики, археологи тощо.

Безумовно, до методологічного простору наукової психології належить фундаментальний

філософсько-психологічний рівень, що утворюють теоретичні погляди відомих у минулому

мислителів і сучасних філософів. Закони діалектики, категорії філософії, вічні філософські питання

пізнання і самопізнання, проблема пошуку сенсу життя вже не одне тисячоліття очевидно чи

приховано постають перед людством саме як психологічні проблеми, принципи, категорії.

Методологічний простір наукової психології можна представити через сукупність таких щаблів

(В.В. Рибалка):

Онтопсихологічний щабель психологічного буття людини (онтопсихологія конкретної

особистості).

Практично-психологічний щабель розв´язання проблем особистості (практична психологія).

Психолого-прикладний щабель удосконалення, формування, проектування діяльності

особистості (прикладна психологія).

Теоретико-психологічний щабель дослідження, пізнання закономірностей психіки,

особистості (теоретична психологія).

Загальнонауково-психологічний щабель пізнання особистості (міждисциплінарна

психологія).

Філософсько-психологічний щабель пізнання особистості через найбільш абстрактні

категорії, закони, світоглядні проблеми (філософська психологія).

Як бачимо, така модель методологічного простору наукової психології має свою внутрішню

логіку. Вона виявляється в тому, що дозволяє здійснити послідовне сходження від конкретного до

абстрактного, тобто від онтопсихологічного до філософсько-психологічного рівня і, навпаки, -

сходження від абстрактного до конкретного, тобто у зворотному напрямі.

За В.В. Рибалкою, методологічний простір має також і «горизонтальний вимір», який

представлено відповідною для кожного з окреслених рівнів сукупністю принципів, підходів,

категорій, робочих понять, методів, технологій тощо. Саме ці два окреслені виміри утворюють

змістовну характеристику методологічного простору і «руху» в ньому професійного психолога як за

«вертикаллю», так і за «горизонталлю», що полегшує орієнтацію професійного психолога у власній

науці.

4.-5. Розрізняють такі види науково-методичного дослідження:

1. Філософське або фундаментальне - система діалектичних методів, які є найзагальнішими і діють

на всьому полі наукового пізнання, конкретизуючись і через загальнонаукову, і через часткову

методологію.

2. Загальнонаукове, яке використовується в переважній більшості наук і базується на

загальнонаукових принципах дослідження: історичному, логічному, системному, моделювання тощо.

Сучасні дослідники в наукових розробках віддають перевагу системно-діяльнісному підходу, тобто

дослідженню комплексної взаємодії суттєвих компонентів. Це забезпечує цілісність, комплексність,

структурність, взаємозв'язок з зовнішнім середовищем, цілеспрямованість і самоорганізацію

дослідження, створює умови комплексного вивчення будь-якої сфери людської діяльності.

3. Частково наукове - сукупність специфічних методів кожної конкретної науки, які є базою для

вирішення дослідницької проблеми.

Філософська, або фундаментальна методологія є вищим рівнем методології науки, що визначає

загальну стратегію принципів пізнання особливостей явищ, процесів, сфер діяльності.

Філософська методологія виконує дві функції:

- виявляє сутність наукової діяльності та її взаємозв'язки з іншими сферами діяльності, тобто

розглядає науку відносно практики, суспільства, культури людини.

- вирішує завдання вдосконалення, оптимізації наукової діяльності, спирається на розроблені нею

світоглядні й загальнометодологічні орієнтири та постулати.