visnyk 1 2012

МІЖНАРОДНИЙ НАУКОВО-ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені академіка Юрія Бугая

ВІСНИК МНТУ

ЗБІРНИК НАУКОВИХ ПРАЦЬ

(Електронний випуск №1, http:// www.istu.edu.ua)

Київ – 2012

УДК 082.1

ББК 72

В 53

Перший електронний випуск збірника наукових праць «Вісник МНТУ» повністю

присвячено оприлюдненню робіт студентів IV та V курсів факультету економіки та

менеджменту і V курсу факультету лінгвістики та права Міжнародного науково-технічного

університету імені академіка Юрія Бугая. Збірка репрезентує перші студентські дослідження

сучасних завдань реформування української економіки, менеджменту підприємств та

суміжних з ними питань удосконалення трудового законодавства і соціальних прав з метою

приведення останніх у відповідність до стандартів країн Європейського Союзу.

Серед робіт з економіки низку статей присвячено стратегічному управлінню

підприємствами, фінансовому аналізу їх діяльності, антикризовому менеджменту, основним

засадам управління ресурсним потенціалом підприємств. Декілька робіт розглядають

актуальні питання економічної євроінтеграції України, зокрема, перспективи такої інтеграції

та адаптацію до українських реалій міжнародного досвіду спільного інвестування, особливості

процесів ціноутворення та оцінки споживчих переваг в міжнародній товарній політиці та

торгівлі, проблеми і перспективи розвитку міжнародного банківського бізнесу в Україні та

конкурентоспроможності українських банків. Питання тарифного регулювання та амністії

капіталів в статтях, що увійшли до збірки, розглянуті з точки зору збільшення доходів

державного бюджету та фінансових ресурсів країни.

У ряді робіт наводиться аналіз системи оподаткування, пропозиції щодо напрямів її

реформування, оптимізації соціальної політики держави щодо пільг дітям війни, ветеранам

праці і при народження дитини, а також розглядаються система соціальних прав та деякі

аспекти трудового законодавства України на відповідність міжнародним стандартам.

ВІСНИК МНТУ

Збірник наукових праць.

(Електронний випуск №1, http:// www.istu.edu.ua)

Головний редактор: Бугай В.Ю. – президент Міжнародного науково-технічного

університету імені академіка Юрія Бугая, професор, кандидат технічних наук.

Редакційна колегія:

Худолей В.Ю. – кандидат економічних наук, доцент, заст. головного редактора,

Бауліна Т.В. – доктор економічних наук, доцент,

Волинський А.М. – кандидат технічних наук, ст. науковий співробітник, відп. секретар,

Дульська І.В. – кандидат економічних наук, ст. науковий співробітник,

Козловський А.А. – доктор юридичних наук, професор,

Петровська І.О. – кандидат економічних наук, доцент,

Ратушний С.М. – кандидат юридичних наук, доцент,

Сердюк В.В. – доктор юридичних наук. професор,

Тульчинський Р.В. – кандидат економічних наук, доцент,

Чижова В.І. – доктор економічних наук, професор.

Рекомендовано Вченою радою Міжнародного науково-технічного університету ім.

академіка Юрія Бугая 15 травня 2012 року.

© Міжнародний науково-технічний університет

ім. академіка Юрія Бугая

Київ – 2012

З М І С Т збірника наукових праць «Вісник МНТУ»

(Електронний випуск №1, 2012 на сайті http://www.istu.edu.ua)

Економічні науки

1. Тульчинський Р.В., Коркішко Т.І., Теоретичні основи стратегічного

управління підприємством на сучасному етапі розвитку національної

економіки ………………………………………………………………….

2. Шинкарьов С.В., Бауліна Т.В. (науковий керівник), Антикризове

управління підприємствами………………………………………………

3. Яременко Т.М., Козаченко С.В. (науковий керівник), Сутність

антикризового управління діяльністю підприємства в сучасних

умовах……………………………………………………………………..

4. Комаровський О.Є., Тульчинська С.О. (науковий керівник),

Основи фінансового аналізу підприємства в сучасних

умовах…………………………………………………………………….

5. Тітов В.М., Тульчинський Р.В. (науковий керівник), Основні засади

управління ресурсним потенціалом підприємства в сучасних

умовах…………………………………………………………………….

6. Дзюбка А.Ю., Дульська І.В. (науковий керівник), Маркетинговий

інструмент ЗАТ»Оболонь» та напрямки зміцнення позиції компанії на

внутрішньому та зовнішньому ринках…………………………………

7. Гребеннікова А.А., Петровська І.О. (науковий керівник), Аналіз і

оцінка євроінтеграційних економічних перспектив України на

сучасному етапі……………………………………………………………

8. Доманська Л.А., Петровська І.О. (науковий керівник),

Міжнародний досвід розвитку та регулювання спільного інвестування

і його адаптація до умов України……………………………………….

9. Дуднік О.Г., Дульська І.В. (науковий керівник), Особливості

процесів ціноутворення в міжнародній торгівлі на сучасному етапі…

10. Камінська В.В., Тульчинський Р.В. (науковий керівник),

Особливості оцінки споживчих переваг в міжнародній товарній

політиці…………………………………………………………………….

http://www.istu.edu.ua/

11. Пузанова Л.Я., Тульчинський Р.В. (науковий керівник),

Міжнародний банківський бізнес в Україні. Проблеми і перспективи

розвитку…………………………………………………………………….

12. Хархун М.Е., Тульчинський Р.В. (науковий керівник), Проблеми

конкурентоспроможності банківської системи України………………

13. Зінченко Ю.В., Петровська І.О. (науковий керівник), Вплив

тарифного регулювання на обсяг доходів державного бюджету……

14. Зіневич Х.В., Дульська І.В. (науковий керівник), Амністія капіталів

як чинник збільшення фінансових ресурсів України в умовах світової

фінансової кризи…………………………………………………………..

15. Вінарова Ю.В., Дульська І.В. (науковий керівник), Система

оподаткування в сучасних умовах: проблеми та шляхи вирішення…

16. Прокопова А.А., Петровська І.О. (науковий керівник), Оптимізація

витрат щодо пільги «Діти війни» в Україні……………………………

17. Пухначова А.В., Петровська І.О. (науковий керівник), Напрями

оптимізації витрат, що пов’язані з виплатами пільг ветеранам праці…

18. Мазуренко Т.П., Шелест М.В., Петровська І.О. (науковий

керівник), Напрями оптимізації витрат, що пов’язані з виплатами при

народженні дитини………………………………………………………

19. Коробочка Л.Л., Петровська І.О. (науковий керівник), Сучасні

тенденції та проблеми розвитку туристичних послуг в світі та в

Україні…………………………………………………………………….

Юридичні науки

20. Задоркіна М.С., Ігнатьєва Ж.М. (науковий керівник), Соціальні

права. Міжнародні стандарти та їх закріплення у законодавстві

України……………………………………………………………………...

21. Жуленко А.В., Ігнатьєва Ж.М. (науковий керівник), Сучасний етап

становлення відповідальності сторін за трудовим законодавством

Європейського Союзу…………………………………………………….

22.

23.

Скрипка Т.А., Ігнатьєва Ж.М. (науковий керівник), Захист

працівників у разі звільнення у законодавстві України та в праві ЄС…

Стельмашук Ю.М., Самусєва Л.О. (науковий керівник), Правове

регулювання права довірчої власності за цивільним законодавством

України та країн Європейського Союзу………………………………..

Звернення до авторів……………………………………………………

23

УДК 349.2;061.1 Т.А.Скрипка, магістрант

факультету лінгвістики і права,

науковий керівник Ж.М. Ігнатьєва,

старший викладач кафедри права України,

Міжнародний науково-технічний університет

ім. академіка Юрія Бугая, м. Київ

ЗАХИСТ ПРАЦІВНИКІВ У РАЗІ ЗВІЛЬНЕННЯ У ЗАКОНОДАВСТВІ

УКРАЇНИ ТА В ПРАВІ ЄС

У статті аналізуються особливості захисту працівників у разі

звільнення у законодавстві України та в праві ЄС, визначаються державні

гарантії забезпечення права на працю та особливості припинення трудового

договору за законодавством України, а також з’ясовуються особливості

здійснення захисту працівників у разі звільнення, зокрема у разі масових

звільнень, в європейських країнах.

Ключові слова: права працівника, захист, законодавство, Україна,

Європейський Союз, соціально-трудові відносини.

Вступ. Актуальність проблеми. Характерною ознакою сучасного

українського суспільства, диференційованого на соціальні групи з

притаманними їм потребами, бажаннями та інтересами, є поступове

ускладнення соціально-трудових взаємин, що обумовлює актуалізацію

проблематики впорядкування трудових відносин за допомогою права як

найбільш універсального регулятора, визнаного всіма цивілізованими

країнами світу.

Із здобуттям незалежності Україна прагне стати рівноправним членом

світової співдружності держав, правовою державою, де основною цінністю

визнається людина, її права і свободи. Насамперед, важливого значення

набуло розширення сфери соціально-економічних і особистісних прав, а

також створення гарантій із забезпечення їх реалізації.

Право на працю є, мабуть, основним у переліку соціально-економічних

прав, оскільки від ступеня його реалізації залежить добробут кожного

громадянина, а від рівня гарантування державою можливості реалізації цього

права своїм громадянам залежить добробут та стабільність суспільства

загалом. Найбільше гарантій забезпечення реалізації та захисту права на

працю міститься в нормах українського та міжнародного законодавства. Такі

гарантії є юридичними гарантіями права на працю.

У процесі побудови правової держави особливо гостро постає питання

про надійний захист трудових прав громадян. Так, державні гарантії захисту

прав громадян у разі звільнення закріплені у статті 43 Конституції України.

Проблема втрати робочого місця, а відповідно і розірвання трудового

договору стала актуальною у зв’язку з фінансово-економічною кризою. Як

стверджують експерти, фінансова криза принесла не тільки значні фінансові

проблеми для великого, середнього та малого бізнесу, але й проблеми для

звичайного найманого працівника – його звільнення, зазвичай, без

перспективи подальшого працевлаштування. В таких умовах зростає

актуальність дослідження правового регулювання захисту прав звільнених

працівників.

Актуальність досліджуваної теми визначається також курсом України

на євроінтеграцію і взятими в зв'язку з цим зобов'язаннями привести чинне

законодавство, у тому числі й трудове, у відповідність до європейських

стандартів.

Названа проблематика завжди перебувала у полі зору вчених, про що

свідчать публікації Андрушко, А. Домбругова, О. М. Дарморіс, П. А.

Калініченко, С. Ю. Кашкіна, В. Киби, С. Клауверт, Н. М. Мужикова, В. Ф.

Пузирного, Л. А. Семиноги, І. Петренко, С. Приходько, Л. Семенко, Л.

Супрун, І. Тубелець, В. Щербини, І. Борута, Г. І. Чанишева та інших.

Проте ряд актуальних і практично значущих проблем у цій сфері

потребують подальшого розроблення.

Метою цієї статті є визначення особливостей правового регулювання

захисту працівників у разі звільнення у законодавстві України та в праві ЄС.

Виклад матеріалу дослідження. Право на працю — одне з

фундаментальних прав людини, встановлене міжнародно-правовими актами і

визнане усіма державами світу. Це право належить до групи соціально-

економічних прав і в загальному сенсі відображає потребу людини

створювати і здобувати джерела існування для себе і своєї сім'ї,

реалізовувати свій творчий потенціал, виражати свою особистість.

Право на працю і захист від безробіття проголошено Загальною

декларацією прав людини (ООН, 1948 р.), Міжнародним Пактом про

економічні, соціальні та культурні права (ООН, 1966 p.), ратифікованим

Верховною Радою УРСР, Конвенціями і Рекомендаціями Міжнародної

організації праці (МОП), 55 з яких ратифіковано Україною.

На європейському рівні право на працю встановлено Європейською

соціальною хартією (Рада Європи, 1961 p., переглянута у 1996 p.),

підписаною Україною при вступі до Ради Європи. Окремі положення щодо

трудових прав закріплено в Європейській конвенції про захист прав людини

та основних свобод (Рада Європи, 1950 p.), ратифікованій Україною. Отже,

закріплення права на працю у згаданих міжнародних актах має юридичне

значення для нашої держави.

Міжнародні акти визначають зміст права людини на працю як

можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на

яку вільно погоджується (ст. 6 Міжнародного Пакту про економічні,

соціальні та культурні права). Європейська соціальна хартія проголошує, що

«кожен повинен мати можливість заробляти собі на життя шляхом вільного

вибору професії та занять» (ст. 1).

Як бачимо, розуміння змісту права на працю досить просте. Необхідно

лише забезпечити людині можливість вільно розпоряджатися своєю

здатністю до праці, обирати собі працю або вільно на таку працю

погоджуватися, обирати професію, рід занять. Але, як засвідчує практика, у

сфері забезпечення цього права виникають чи не найголовніші труднощі, а

проблеми у цій сфері виявилися вагомими і загальними для всіх держав світу.

Конституція України у статті 43 проголосила: «Кожен має право на

працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він

вільно обирає або на яку вільно погоджується». Як бачимо, Конституція

України визначила зміст права на працю відповідно до міжнародних

стандартів, свобода праці тепер є одним з основних принципів трудового

права України.

Заслуговує на особливу увагу те, що Конституція України встановила

право людини на працю саме як право людини, а не як її обов'язок. Таким

чином, небажання працездатної особи працювати тепер не є підставою для

притягнення її до юридичної відповідальності, як це було за радянської доби.

Доречно навести з цього приводу конституційні норми зарубіжних

держав. Не всі вони врегульовують таким самим чином ставлення держави до

трудового статусу своїх підданих. Так, конституції Італії, Франції містять не

лише право громадян на працю, а й обов'язок працювати. Наприклад, згідно

зі статтею 4 Конституції Італії «кожний громадянин відповідно до своїх

можливостей і за своїм вибором зобов'язаний здійснювати діяльність або

виконувати функції, що сприяють матеріальному або духовному розвиткові

суспільства». У Преамбулі Конституції Франції 1985 p., де відтворюється

текст Преамбули Конституції 1946 р. і зазначається наступність її принципів,

вказується: «Кожний зобов'язаний працювати і має право на отримання

посади».

Права людини забезпечуються системою гарантій у державі. В теорії

права під гарантіями розуміється система соціально-економічних,

політичних, моральних, юридичних, організаційних передумов, умов, засобів

та способів, що створюють рівні умови особі для здійснення нею своїх прав,

свобод та інтересів [6, c.168].

Гарантії прав людини також прийнято поділяти на загальносоціальні та

спеціальні. До загальносоціальних відносять економічні, політичні, а до

спеціальних — встановлені державою юридичні норми, які спеціально

скеровані на забезпечення прав людини, а також практичну діяльність щодо

застосування цих норм [5, c.37].

До загальних конституційних гарантій належать такі: проголошення

України соціальною державою (ст. 1 Конституції України), а людини — її

найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії

визначають зміст і спрямованість діяльності держави; утвердження і

забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (ст. 3),

принцип верховенства права; норми Конституції України є нормами прямої

дії; звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і

громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується

(ст. 8), чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана

Верховною Радою України, є частиною національного законодавства

України (ст. 9); конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути

скасовані; при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів

не допускається звуження змісту та обсягу прав і свобод (ст. 22); громадяни

мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом

(ст. 24); юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що

виникають у державі (ст. 124); Конституція України не може бути змінена,

якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і

громадянина (ст. 157). Врахування наведених конституційних положень

набуває особливого значення тепер, коли відбувається підготовка до

прийняття проекту нового Трудового кодексу України.

Спеціальні гарантії (галузеві) містяться у ст. 43 Конституції України.

Зокрема передбачено, що для громадян, які бажають працювати, держава

створює умови для повного здійснення громадянами права на працю,

гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності,

реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і

перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб [1]. Правове

регулювання такої діяльності здійснюється на підставі Закону України «Про

зайнятість населення» (1991 р.) [4] та положень, інструкцій, прийнятих для

його реалізації.

Із наведеного змісту ч. 2 ст. 43 Конституції України випливає, що

держава забезпечує зазначені гарантії лише громадянам України, тоді як

право на працю проголошено для кожного (ч. 1 ст. 43 Конституції). Доречно

зауважити, що це положення не відповідає міжнародно-правовим актам,

зокрема Європейській соціальній хартії (переглянутій). Хартія вимагає

забезпечення від держави усіх прав у сфері праці для кожної людини.

Особливе значення при цьому надається створенню гарантій для трудящих-

мігрантів та членів їхніх сімей.

У сучасний період на міжнародному рівні та у практиці зарубіжних

держав серед трудових прав особливе значення надається забезпеченню

рівності прав і заборони дискримінації. Найбільш поширені випадки

дискримінації за ознакою статі. Конституція України у ст. 24 закріплює

рівність прав чоловіка та жінки, встановлює систему гарантій, що

забезпечують таку рівність: надання жінкам рівних із чоловіками

можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті

освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальні

заходи щодо охорони праці та здоров'я жінок, встановлення пенсійних пільг;

створення умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з

материнством; правовий захист, матеріальна і моральна підтримка

материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та

інших пільг вагітним жінкам і матерям.

Згідно з ч. 5 ст. 43 Конституції України використання праці жінок і

неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах забороняється

[1]. Це також є юридичною гарантією.

Суттєвою юридичною гарантією права на працю є судовий захист

такого права. Особливе значення в цьому зв'язку мають положення ч. 3 ст. 8

Конституції України, які передбачають, що «звернення до суду для захисту

конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на

підставі Конституції України гарантується», та ч. 2 ст. 124 Конституції

України, згідно з якою «юрисдикція судів поширюється на всі

правовідносини, що виникають у державі» [1]. До суду можна оскаржити не

лише незаконне звільнення з роботи, а й необґрунтовану відмову в прийнятті

на роботу.

Кодекс законів про працю України (далі - КЗпП) встановлює низку

гарантій забезпечення права на працю та працевлаштування. Держава

гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території

України: вільний вибір виду діяльності; безплатне сприяння державними

службами зайнятості у підборі підходящої роботи і в працевлаштуванні

відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти, з

урахуванням суспільних потреб; надання підприємствами, установами,

організаціями відповідно до їх попередньо поданих заявок роботи за фахом

випускникам державних вищих навчальних, професійних навчально-

виховних закладів; безплатне навчання безробітних нових професій,

перепідготовку в навчальних закладах або у системі державної служби

зайнятості з виплатою стипендії; компенсацію відповідно до законодавства

матеріальних витрат у зв'язку з направленням на роботу в іншу місцевість;

правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і

незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Закон України «Про зайнятість населення» [4] встановлює державні

гарантії у сфері зайнятості та працевлаштування. Частково ці гарантії

повторюють встановлені у КЗпП. Разом з тим сюди включено й низку

спеціальних гарантій, зокрема виплату безробітним у встановленому порядку

допомоги по безробіттю; надання роботи за фахом на період не менше трьох

років молодим спеціалістам — випускникам державних навчальних закладів

держави, заявленим підприємствами, установами, організаціями.

Важливе значення має дотримання державних гарантій права на працю

під час припинення трудового договору.

Термін припинення трудового договору є найбільш широким за

обсягом і охоплює всі випадки закінчення дії трудового договору, в тому

числі за угодою сторін, внаслідок вибуття зі складу підприємства у зв'язку зі

смертю та ін. [9, c.21].

Як зазначає Н. Б. Болотіна припинення трудового договору є

правомірним лише за таких умов [5, c.281]:

1) з передбачених у законі підстав припинення трудового договору;

2) з дотриманням певного порядку звільнення з конкретної

підстави;

3) є юридичний факт, щодо припинення трудових правовідносин

(розпорядження власника, заява працівника, відповідний акт третьої сторони

— суду, військкомату).

Відповідно до ст. 36 КЗпП України підставами припинення трудового

договору є [2]:

1) угода сторін;

2) закінчення строку (пункти 2 і 3 статті 23), крім випадків, коли

трудові відносини фактично тривають і жодна з сторін не поставила вимогу

про їх припинення;

3) призов або вступ працівника на військову службу, направлення на

альтернативну (невійськову) службу;

4) розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38,

39), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40, 41) або

на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво

трудовим колективом органу (стаття 45);

5) переведення працівника, за його згодою, на інше підприємство, в

установу, організацію або перехід на виборну посаду;

6) відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість

разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від

продовження роботи у зв'язку із зміною істотних умов праці;

7) набрання законної сили вироком суду, яким працівника засуджено

(крім випадків звільнення від відбування покарання з випробуванням) до

позбавлення волі або до іншого покарання, яке виключає можливість

продовження даної роботи;

8) підстави, передбачені контрактом.

Зміна підпорядкованості підприємства, установи, організації не

припиняє дії трудового договору.

У разі зміни власника підприємства, а також у разі його реорганізації

(злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) дія трудового

договору працівника продовжується. Припинення трудового договору з

ініціативи власника або уповноваженого ним органу можливе лише у разі

скорочення чисельності або штату працівників (пункт 1 частини першої

статті 40) [1].

Однак, доводиться констатувати, що багато норм чинного трудового

законодавства є застарілими і на сьогодні не в повній мірі відображають

потреби правової регламентації суспільних відносин, у тому числі й

відносин, які виникають при розірванні трудового договору з ініціативи

роботодавця. Підготовка проекту нового Трудового кодексу України [3] та

прийняття його вимагає удосконалення проекту кодексу в цілому і кожного з

його розділів, одним із яких є розділ, що регулює припинення трудових

правовідносин та звільнення працівників з ініціативи роботодавця. Важливим

завданням у цьому зв’язку є підвищення гарантій для працівників з метою

захисту їх від незаконного звільнення та врахування позитивного

законодавчого досвіду регулювання трудових відносин трудовим правом ЄС.

Своєрідність трудового права Європейського Союзу полягає у тому, що

воно регулює не всі, а найбільш важливі суспільні відносини у сфері праці на

європейському рівні. Воно виступає зразком для правових систем країн-

членів. Особливістю трудового права ЄС є ще й те, що в ньому втілений

правовий досвід усіх країн-членів. Така своєрідність трудового права ЄС

дозволяє говорити про те, що в ньому втілені найкращі зразки правового

вирішення окремих проблем, зокрема проблеми захисту прав працівників у

разі звільнення.

Проблематику звільнень, зокрема, масових на європейському рівні

вперше було врегульовано Директивою Ради 75/129/ЄЕС від 17.02.1975 р.

щодо наближення приписів законів держав-членів про масові звільнення

(далі: Директива 75/129/ЄЕС). Її прийняття було передбачено Програмою

соціальних дій від 24.01.1974 p., присвяченою насамперед триваючому в 70-х

роках процесу реструктуризації багатьох секторів промисловості та

необхідності його правового врегулювання на рівні спільноти. Через сім

років з моменту її прийняття Директива 75/129/ЄЕС зазнала змін. Вони були

внесені Директивою Ради 92/56/ЄС від 24.06.1992 р. про зміну Директиви

75/129/ЄЕС щодо наближення приписів законів держав-членів про масові

звільнення (далі - Директива 92/56/ЄС). Ще через шість років Директива

75/129/ЄЕС була на підставі ясності та прозорості кодифікована Директивою

Ради 98/59/ ЄС від 20.07.1998 р. щодо наближення приписів законів держав-

членів про масові звільнень (далі - Директива 98/59/ЄС), яка є чинною і

сьогодні [8, c.129].

Перераховані директиви були прийняті на підставі ст. 100 Договору

про заснування ЄС (ст. 96 після внесення у 1992 р. змін). Згідно з нею Рада за

пропозицією Комісії та після висновків Європейського парламенту і

Соціально-економічної комісії приймає одноголосно директиви щодо

наближення законодавчих, регламентарних та адміністративних положень

держав-членів, що здійснюють вплив на створення і функціонування

загального ринку. Зазначена підстава була відтворення у преамбулі всіх

зазначених директив.

Директива 75/129/ЄЕС ініціювала інституцію соціального діалогу,

передбачила процедуру проведення масових звільнень працівників,

врегулювала дефініцію масових звільнень працівників. У Директиві

92/56/ЄЕС, якою вносилися суттєві зміни до Директиви 75/129/ЄЕС, були

вміщені положення Хартії Співтовариства про основні соціальні права

працівників від 9.12.1989 р. щодо поліпшення умов життя та праці

працівників Співтовариства внаслідок функціонування внутрішнього ринку,

які неминуче повинні привести до розроблення певних сфер трудового права

як процедури масових звільнень чи банкрутства. Інформація, консультація та

участь працівників повинні в подальшому розвиватися у зручний спосіб,

враховуючи існуючі традиції в різних державах-членах, та своєчасно

передбачатися насамперед при масових звільненнях [7, c.105].

Крім того, зокрема було розширено поняття масових звільнень, перелік

складових, котрі містить інформація, яку роботодавець повинен направити

представникам працівників та відповідному органу влади; поширено дію

Директиви 75/129/ЄЕС на масові звільнення при припиненні діяльності

підприємства на підставі рішення суду; конкретизовано зміст проведення

консультацій; зобов'язано держави-членів вжити заходів для створення

представникам працівників можливостей використовувати адміністративний

та/або судовий процеси для впровадження передбачених нею зобов'язань;

конкретизовано період, протягом якого роботодавець при плануванні

масових звільнень повинен проводити консультації з представниками

працівників; державам-членам надавалася можливість передбачити

залучення представниками працівників з огляду на складність професійних

тем, предмета інформації та консультації експерта [7, c.106].

Варто зазначити, що національне законодавство важко порівнювати із

європейським трудовим законодавством у цій сфері, оскільки воно майже не

містить положень, передбачених Директивою. Слід зазначити, що для його

адаптації із законодавством ЄС необхідно прийняти закон або внести зміни

до КЗпП України, врегулювавши ряд аспектів, пов'язаних із масовими

звільненнями працівників, переглянувши чинні нормативно-правові

положення. Доцільно, зокрема, визначити дефініцію масових звільнень,

окреслити процедуру їх проведення, закріпити права та обов'язки соціальних

партнерів — роботодавців та працівників, участь відповідного органу

державної влади у цьому процесі, коло складових, які має містити інформація

про заплановані масові звільнення, строки, пов’язані з їх проведенням, а

також розмежувати «масові» і «звичайні» звільнення, які не є сферою

застосування Директиви.

Одним із заходів на шляху врегулювання проблематики звільнень,

зокрема масових, є прийняття парламентом нового Трудового кодексу

України, хоча в ньому також немає дефініції «масових звільнень» та

процедури їх проведення, але вживається сам термін та зазначаються в

окремій статті (ст. 100) обов'язки роботодавця щодо їх запобігання [3].

Проект також містить відсильну норму до угод та колективних договорів для

встановлення критеріїв визначення звільнень працівників при масових

скороченнях, що є дискусійним. Однак цей проект закріпив можливість

існування такого явища, як масові звільнення працівників.

Висновки. Таким чином, норми чинного трудового законодавства

України є застарілими і на сьогодні не в повній мірі відображають потреби

правової регламентації суспільних відносин, у тому числі й відносин, які

виникають при припиненні трудового договору. Підготовка проекту нового

Трудового кодексу України та прийняття його вимагає удосконалення

проекту кодексу в цілому і кожного з його розділів, одним із яких є розділ,

що регулює припинення трудових правовідносин та звільнення працівників.

Важливим завданням у цьому зв’язку є підвищення гарантій для працівників

з метою захисту їх від незаконного звільнення та врахування позитивного

законодавчого досвіду регулювання трудових відносин трудовим правом ЄС.

Для національної юридичної практики особливо важливим є

дослідження тих сфер правового регулювання трудових відносин, які краще

розвинуті в ЄС і можуть бути з успіхом використані не лише для взаємної

співпраці, а й для розвитку і удосконалення національного трудового

законодавства відповідно до вимог Європейського Союзу. Водночас при

запозиченні правових ідей, моделей або норм стосовно праці, насамперед,

слід враховувати характер власної правової системи, а також трудового

законодавства України. Тільки в цьому випадку можна розраховувати на

його ефективність.

Список використаних джерел

1. Конституція України //

http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80

2. Кодекс законів про працю України //

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/322-08

3. Проект Трудового кодексу України від 04.12.2007 р. № 1108 //

http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?pf3511=30947

4. Закон України «Про зайнятість населення» від 01.03.1991 р.

№ 803-XII // http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/803-12

5. Болотіна Н. Б. Трудове право України. – К.: Знання, 2006. – 725 с.

6. Мордовец А.С. Социально-юридический механизм обеспечения

прав человека и гражданина. - Саратов, 1996. – 315 с.

7. Приходько С. Захист прав працівників при масових звільненнях //

Прокуратура. Людина. Держава. – 2005. – № 11. – С. 103-110.

8. Приходько С. Захист прав працівників при масових звільненнях у

процесі реструктуризації підприємств (за європейським трудовим правом) //

Право України. - 2005. - № 11. - С. 128-133.

9. Рожнов В. Звільнення з роботи: поетапні дії // Довідник

кадровика. - 2011. - № 8. - С. 20-30.

Стаття надійшла до редакції 10.05.2012.

Т.А. Скрипка, магистрант

факультета лингвистики и права,

научный руководитель Ж.М. Игнатьева,

старший преподаватель кафедры права Украины,

Международный научно-технический университет

им. академика Юрия Бугая, г. Киев

ЗАЩИТА РАБОТНИКОВ В СЛУЧАЕ УВОЛЬНЕНИЯ В

ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВЕ УКРАИНЫ И В ПРАВЕ ЕС

В статье анализируются особенности защиты работников в случае

увольнении в законодательстве Украины и в праве ЕС, в частности,

раскрывается содержание права на труд, определяются государственные

гарантии обеспечения права на труд и особенности прекращения трудового

договора по законодательству Украины, а также выясняются особенности

осуществления защиты работников в случае увольнения, в частности

массовых, в европейских странах.

Ключевые слова: права работника, защита, законодательство,

Украина, Европейский Союз, социально-трудовые отношения.

1

УДК 338.242.2

Р.В. Тульчинський, к.е.н., доц., завідувач

кафедри менеджменту організацій,

Т.І. Коркішко, студентка V курсу факультету

економіки та менеджменту,



ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ СТРАТЕГІЧНОГО УПРАВЛІННЯ

ПІДПРИЄМСТВОМ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ РОЗВИТКУ

НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

В статті розглянуто концепцію стратегічного управління, визначено

структурний взаємозв’язок елементів стратегічного управління та

розроблено методологічне забезпечення формування стратегії

підприємства.

Ключові слова: стратегія, стратегічне управління, стратегічний

вибір.

Актуальність проблеми зумовлена тим, що розвиток національної

економіки у сучасних умовах вимагає нових підходів в управлінні

підприємствами. Значна роль при цьому належить стратегічному

управлінню, а саме: формуванню і реалізації стратегії як інструменту

забезпечення ефективної діяльності підприємства не тільки на поточний

момент, але і на довгострокову перспективу. Інструменти стратегічного

управління дають можливість підприємству використовувати свій

ресурсний потенціал та успішно фукнціонувати в жорстких ринкових

умовах.

Вступ. Проблеми стратегічного управління є відносно новими для

підприємств України. За 20 років незалежності нашої країни лише деякі з

підприємств побудували систему стратегічного управління з метою

успішного і ефективного функціонування у прогнозованому майбутньому.

На жаль, це лише мала частка з-поміж багатьох підприємств різного

профілю і форм власності.

Тому виникає необхідність впровадження у практику підприємств

нових управлінських технологій і розробки нових стратегій діяльності.

Саме стратегічне управління є тією управлінською технологією, що

спроможна забезпечити підприємствам винаходження нових напрямів

розвитку.

2

Для розробки стратегії кожне пiдприємство має визначити та

усвiдомити такі важливi елементи своєї дiяльностi: місiю; конкурентнi

переваги; особливості організації бізнесу, ринки збуту, де діє фірма;

продукцію, ресурси, структуру, виробничу програму, організаційну

культуру.

Практичне вирішення проблем, пов’язаних з необхідністю

забезпечення існування підприємства не тільки сьогодні, а й у перспективі,

залежить від ступеня засвоєння менеджментом підприємства методології і

методів формування його стратегії.

Стратегічне управління – це процес прийняття та здійснення

стратегічних рішень, головною ланкою якого є стратегічний вибір, що

ґрунтується на співставленні власного ресурсного потенціалу підприємства

з можливостями та загрозами зовнішнього оточення, в якому воно

функціонує. Стратегію можна розглядати як основну ланку, що поєднує

цілі, яких хоче досягти підприємство, та напрями поведінки, які вибрані для

досягнення цих цілей.

У фундаментальній праці І. Ансоффа ”Стратегiчне управлiння”

наводиться таке поняття стратегiї: “За своєю сутнiстю стратегiя є перелiком

правил для прийняття рiшень, якими органiзацiя користується в своiй

діяльності”. І. Ансофф стверджує, що досвiдчений фахiвець бiзнесу завжди

зможе розгледiти за успiхом підприємства ту чи іншу оригiнальну стратегію

[1, c.145].

Швидкість і характер змін чинників зовнішнього та внутрішнього

середовища підприємств змушують як практиків-керівників, так і

теоретиків-економістів звертатися до методології стратегічного управління,

яка вже сорок років розвивається і вдосконалюється у провідних компаніях

США і Західної Європи.

Постановка задачі. Метою даної статті є теоретичний аналіз

основних базових аспектів стратегічного управління підприємством та

обґрунтування методологічних рекомендацій щодо вибору та реалізації

стратегій на підприємствах.

Результати дослідження. Концентрація уваги керівників підприємств

на питаннях стратегічного розвитку є пріоритетною управлінською

функцією сьогодення. Але слід зауважити, що опанування технологією

стратегічного управління керівництвом підприємств України пов’язане зі

зміною способу мислення керівників та спеціалістів, яке відбувається

досить повільно. Тому важливою проблемою, що потребує негайного

розв’язання, є проблема формування керівника-стратега, котрий готовий

виконувати управлінські функції як із професійних, так і психологічних

3

позицій.

Дослідження пiдходiв до визначення стратегiї вказує на ототожнення

понять “cтратегiя” i “стратегiчне управлiння”, оскiльки, посилаючись на

розглянутi вище погляди авторiв, вони стратегiю визначають як

комплексний план, правила, прийоми, процедури, що є основою реалізацiї

стратегiї, тобто процесом управлiння з досягнення стратегiчних цілей у

будь-якiй сферi дiяльностi господарюючого суб’єкта. У бiльшостi випадкiв

термiн “стратегiя” ототожнюється з планом перспективних дiй,

спрямованих на досягнення якiсно нових цiлей.

Термiн ”стратегiчне управлiння” введено у вжиток на межі 60-70 рокiв

ХХ ст. для пiдкреслення рiзницi мiж поточним управлiнням на рiвнi

виробництва (торговельно-технологiчного процесу) і керівництвом, що

здiйснюється на вищому рiвнi управлiння фірмою.

Стратегічне управління – це реалізація концепції, в якій поєднуються

цільовий та інтегральний підходи до діяльності підприємства, що дає

можливість встановлювати цілі розвитку, порівнювати їx з наявними

можливостями (потенціалом) підприємства та приводити їx у відповідність

шляхом розробки та реалізації системи стратегій [2, c.60].

Концепція стратегічного управління лежить в основі стратегічного

мислення i знаходить вираз у наступних характерних рисах її застосування:

1. Базується на певному поєднанні теоретичних принципів

системного, ситуаційного та цільового підходів до діяльності підприємства,

що трактується як відкрита соціально-економічна система. Використання

тільки однієї iз зазначених засад не дає можливості досягти потрібних

результатів – розвитку підприємства у довгостроковій перспективi.

2. Opiєнтує на вивчення умов, в яких функціонує підприємство. Це

дозволяє створювати адекватні цим умовам системи стратегічного

управління, що будуть відрізнятись одна від одної залежно від особливостей

підприємства та характеристик зовнішнього середовища.

3. Концентрує увагу на необхідності збору та застосування баз

стратегічної інформації. Аналіз, інтерпретація та застосування інформації

для прийняття стратегічних рішень дає змогу визначити зміст та

послідовність дій щодо змін на підприємстві завдяки зменшенню

невизначеності ситуації.

4. Дозволяє прогнозувати наслідки рішень, що приймаються,

впливаючи на ситуацію шляхом відповідного розподілу pecypciв,

встановлення ефективних зв’язків та формування стратегічної поведінки

персоналу.

5. Передбачає застосування певних інструментів та методів розвитку

4

підприємств (цілей, “дерева цілей”, стратегій, “стратегічного набору”,

стратегічних планів i програм, стратегічного планування та контролю тощо)

[8, с. 52-56].

Наведені характеристики не вичерпують сутність концепції

стратегічного управління, але дають можливість визначити найбільш

суттєві складові, що й будуть розглянуті далі.

Характерні риси системи стратегічного управління певного

підприємства залежать від взаємодії таких чинників:

- галузевої належності;

- pозмірів підприємства (залежно від галузевих особливостей);

- типу виробництва, рівня спеціалізації, концентрації та кооперації;

- характеристик виробничого потенціалу;

- наявності (вiдcyтнocтi) науково-технічного потенціалу;

- рівня розвитку управління;

- рівня кваліфікації персоналу тощо.

Мета стратегічного управління – це побудова такої динамічної

системи, яка давала б змогу забезпечувати своєчасне визначення місії, цілей

та стратегій, розробку i забезпечення виконання системи планів як

інструментів реалізації стратегічних орієнтирів з удосконалення

підприємства та його окремих підсистем, що є основою для забезпечення

його конкурентоспроможного існування в довгостроковій перспективі.

Стратегiя пiдприємства є основою стратегiчного планування, за

допомогою якої на підприємстві зважується комплекс проблем, пов’язаних з

цiлеспрямованою переорієнтацією випуску продукції нової номенклатури й

асортименту, впровадженням i використанням нових технологій, розвитком

маркетингу, удосконалюванням структури керування пiдприємством,

своєчасною i якiсною пiдготовкою і перепiдготовкою кадрів [7, с. 176].

Вчені А.А. Томпсон та А.Дж. Стрікленд у своїй праці «Стратегічний

менеджмент» визначили, що стратегія в загальному розумінні – це план

керування фірмою, що спрямований на зміцнення її позицій, задоволення

потреб та досягнення встановлених цілей. [9, с. 576].

Доцільність формування стратегії полягає в наступному:

- стратегія відображає систему цінностей, погляди вищого

керівництва організації, його бачення майбутнього, яке допомагає

зорієнтувати персонал у потрібному напрямі;

- аналіз середовища трактує вихідну ситуацію, визначає обмеження,

які ним накладаються, і можливу його еволюцію;

- сформована стратегія є інструментом координації, який забезпечує

узгодження цілей, а у випадку виникнення конфліктів чи протиріч сприяє

5

досягненню компромісів, допомагає здійснювати діагностику діяльності

організації, визначаючи причини відхилень між цілями та результатами;

- наявність сформованої стратегії підвищує готовність організації

реагувати на непередбачені зміни, демонструє зв'язок між функціями

посадових осіб, сприяє обґрунтованому управлінню.

Однією з найважливіших причин, які обмежують можливості

регулярного стратегічного планування, є невизначеність ринкового

середовища. Досвід свідчить, що організації прагнуть встановити контроль

над зовнішнім середовищем, яке зумовлює монополізацію ринків,

неефективну цінову політику, дефіцит, ігнорування інтересів споживачів

тощо. Водночас починають діяти конкуренти, які протидіють

монопольному контролю над ринком і попитом. Організації змушені

балансувати між впливом непередбачуваних змін та загрозами з боку нових

конкурентів і держави.

Обмеження зумовлені і витратами на організацію планування і

реалізацію стратегії, зокрема на дослідження ринку та впровадження

стратегічних змін. Очевидно, що будь-які додаткові кошти слід витрачати

тільки тоді, коли вони створюють додатковий позитивний ефект. Однак

проблема полягає в тому, що результат, отриманий від розроблення

стратегії, не завжди можна кількісно виміряти.

Стратегічне управління в конкретний момент визначає, як організація

має діяти в сучасних умовах, щоб досягти бажаної мети в майбутньому,

виходячи з того, що оточення змінюватиметься. Тобто при стратегічному

управління оцінюється сучасний стан, виходячи з майбутнього. При цьому

не тільки прогнозується бажаний рівень у майбутньому, але й виробляється

здатність відповідно реагувати на зміни в зовнішньому середовищі для

досягнення цілей [4,с.13-16].

Стратегiчне управління – це не тільки сукупнiсть концепції, підходiв i

методів, це динамічний процес аналізу, вибору стратегій планування,

забезпечення і реалізації розроблених планів організацією, що полягає в

повторюваному циклі розв’язання п’яти основних завдань (етапів)

[5,c.120-134].

1. Визначення майбутнього бiзнесу компанії, формування

стратегічного бачення напрямку розвитку організації.

2. Перетворення стратегічного бачення i мiсії у вимiрнi цiлi i завдання

виконання.

3. Розробка стратегії для досягнення бажаних цільових результатів.

4. Реалiзація i виконання обраної стратегії квалiфiковано і ефективно.

5. Оцiнка рiвня досягнень поставлених цілей, розгляд нових напрямків

6

розвитку і пропозицiй з коректуванням довгострокових напрямків, цілей,

стратегії чи її виконання у свiтлi накопиченого досвiду, змiни умов, нових

iдей i нових можливостей.

Стратегічне управління орієнтує діяльність підприємства на пошук і

проведення змін споживачів та їх запитів. При цьому ключовими

завданнями підприємства є:

- удосконалення продукту чи підвищення якості послуги;

- розробка нових виробів чи послуг;

- робота зі споживачами;

- надання споживачам нових видів послуг та удосконалення існуючих

(обслуговування).

Висновки.

Отже, стратегічне управління базується на таких передумовах: чітке

визначення того, що організація хоче досягти в майбутньому; усвідомлення,

що основні проблеми криються у зовнішньому середовищі; вміння

своєчасно розпізнавати проблеми та володіти механізмом їх вирішення або

зменшення негативного впливу; прийняття управлінських рішень з

урахуванням відповідності між можливостями, які перебувають поза

організацією, та її сильними сторонами; налаштування поточного

управління на конкретизацію стратегічного.

Список використаної літератури

1. Ансофф И. Новая корпоративная стратегия /И. Ансофф. – Спб: Изд-во

«Питер», 1999. – 416 с.

2. Ансофф І. Стратегічне управління /І. Ансофф. - М.: Економіка, 2007. -

519 с.

3. Богданов М.Г. Методологічні та методичні підходи до стратегічного

управління /М.Г. Богданов // Вісник КНУТД.– 2010. – № 2(22).

4. Економіка підприємства: Підручник / За заг. ред. Й.М. Петровича – Львів:

“Магнолія плюс”, видавець В. М. Піча.– 2004р.

5. Ігнатьєва І.А. Стратегічний менеджмент: теорія, методологія, практика:

Монографія /І.А. Ігнатьєва. – К.: Знання України, 2007. – 250 с.

6. Писаревський І.М. Стратегічний менеджмент /І.М. Писаревський, О.М.

Тищенко, М.М. Поколодна, Н.Б. Петрова. –Х.: ХНАМГ, 2009.-287 с.

7. Mintzberg H. ‘Five Ps for strategy’/H. Mintzberg. – California Management

Review, Fall 1987.

8. Мартиненко М.М. Основи менеджменту /М.М. Мартиненко.– К.:

“Каравела”, 2007.– 494 с.

9. Томпсон А.А. Стратегічний менеджмент: Мистецтво розробки та

7

реалізації стратегії /А.А.Томпсон, А.Дж. Стрікленд: Підручник для вузів /

Пер. з англ. під ред. Л.Г. Зайцевої, М.І. Соколовою. - М.: Банки і біржі,

ЮНИТИ, 2005. – 576 с.


Р.В. Тульчинский, к.э.н., доц., заведующий

кафедрой менеджмента организаций,

Т.И. Коркишко, студентка V курса факультета

экономики и менеджмента,



ТЕОРЕТИЧЕСКИЕ ОСНОВЫ СТРАТЕГИЧЕСКОГО УПРАВЛЕНИЯ

ПРЕДПРИЯТИЕМ НА СОВРЕМЕННОМ ЭТАПЕ РАЗВИТИЯ

НАЦИОНАЛЬНОЙ ЭКОНОМИКИ

В статье рассмотрена концепция стратегического управления,

определена структурная взаимосвязь элементов стратегического

управления и разработано методологическое обеспечение формирования

стратегии предприятия.

Ключевые слова: стратегия, стратегическое управление,

стратегический выбор.

УДК 338.124.4

С.В. Шинкарьов, студент 5-го курсу

факультету економіки та менеджменту,

науковий керівник Бауліна Т.В., д.е.н., доц.,

доцент кафедри менеджменту організацій,


ім. академіка Юрія Бугая, м.Київ

АНТИКРИЗОВЕ УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМСТВАМИ

У статті наведено комплексне наукове та практичне розв'язання

проблеми формування антикризових систем управління, які забезпечують

ефективне та стабільне функціонування підприємств у кризовому

середовищі. Основою цього є проектування та впровадження антикризових

систем управління підприємницькими структурами, які здатні своєчасно

виявляти кризові прояви, розробляти й впроваджувати ефективні заходи

протидії кризі.

У процесі дослідження уточнені поняття: "кризовий прояв", "кризова

ситуація", "кризовий стан" тощо. Проведено класифікацію різновидів

кризових проявів, виокремлено стадії та етапи розвитку кризового процесу.

Визначено причини порушення стабільності взаємозв’язків між суб'єктами

та об'єктами системи управління в різних фазах реагування на кризу.

Досліджено механізм антикризового управління.

Ключові слова: кризове явище, діагностика кризового стану,

економічна криза підприємства, стадії кризи, антикризова система

управління, антикризові проектні рішення.

Актуальність теми. Стабілізація та подальший розвиток економіки

України обумовлюють інтенсивний пошук нової парадигми життєдіяльності

підприємств, і, в першу чергу, вирішення проблемних питань антикризового

управління. Досвід свідчить, що підприємства по-різному реагують на

кризові прояви. Ті, що визначають кризову ситуацію на початковому етапі її

розвитку і своєчасно починають проводити ефективну антикризову

діяльність, за короткий час виходять із кризи, інші доходять до банкрутства,

а при певних обставинах, і до самоліквідації.

В Україні в період перехідної економіки об’єктивно склалися умови

трансформації діяльності підприємств. Сучасний стан української економіки

характеризується як кризовий, що формує несприятливі умови

функціонування і реалізації господарської діяльності підприємств, які

стають нездатними одержувати відповідний прибуток, що в майбутньому

може призвести до банкрутства і їх ліквідації. Незважаючи на те, що

підприємства поступово виходять з кризи, цей процес потребує прискорення.

Основним засобом виживання підприємства у таких умовах виступає

антикризове управління, яке повинно ґрунтуватись на своєчасній діагностиці

рівня та причин кризового стану і реалізації відповідних програм розвитку і

реструктуризації.

У будь-якому суспільстві, як цілісній соціально-економічній системі,

його окремих сферах або ланках кожної сфери час від часу відбуваються

кризові явища, які загрожують існуванню самої системи. Найбільш істотне

значення має подолання кризових станів на підприємствах, які складають

первинний ланцюг економіки держави. В Україні з переходом до ринку

об’єктивно склалися умови порушення діяльності підприємств. Їх кризовий

стан відображається в тому, що погіршуються фінансові результати їх

діяльності, вони стають нездатним отримувати прибуток, наслідком чого

може бути банкрутство.

Разом з тим багато які проблеми, пов’язані з антикризовим

управлінням підприємством, не знайшли належного відображення в

літературі і потребують розвитку. Так, відсутні показники, які дозволяють

здійснювати диференційований підхід до оцінки рівня кризового стану

вітчизняних підприємств з урахуванням їх розмірів, виду діяльності тощо;

відсутня можливість візуального відображення стану підприємства;

недостатньо повно вивчені особливості вибору цілі та стратегії підприємства

відповідно до рівня його кризового стану; недостатньо досліджені підходи до

формування та реалізації послідовності антикризових програм.

Антикризове управління, як складовий елемент системи управління

підприємством, включає в себе забезпечуючу і функціональну складові. До

першої з них входять підсистеми організаційного, методичного,

нормативного і правового забезпечення. Функціональна частина, яка поєднує

функції управління кризовими станами, являє собою комплекс економічних і

організаційних методів, що сприяють розв’язанню задач контролю за станом

підприємства, своєчасній діагностиці і запобіганню кризовим станам, а також

зняттю гостроти кризи та фінансовому оздоровленню підприємства.

Головна мета антикризового управління підприємством полягає у

відновлені та забезпеченні його стійкого положення на ринку і стабільних

результатів діяльності. Воно передбачає прискорену і дієву реакцію на

істотні зміни зовнішнього і внутрішнього середовища на основі заздалегідь

ретельно розроблених антикризових програм.

Можна обґрунтувати, що кризовий стан підприємства характеризується

такими трьома рівнями: катастрофа, глибока криза і легка криза. Відповідно

до цих рівнів слід здійснювати диференційований підхід до реалізації

антикризового управління. Основні функції управління – планування,

організація, мотивація і контроль – в умовах антикризового управління

зазнають ряд істотних змін. Так, у функції планування різко зростає роль

оперативного планування і прийняття рішень з урахуванням поточної

ситуації; у функції організації передбачається необхідність створення на

підприємстві антикризового штабу; у функції контролю – управління по

відхиленнях. Також при антикризовому управлінні набуває великого

значення ще одна функція – діагностика кризового стану, яка дозволяє

постійно спостерігати за фінансовим станом підприємства, своєчасно

виявляти симптоми кризи, встановлювати її рівень та причини.

Діагностика кризового стану та визначення його рівня повинні

передбачати постійне спостереження за фінансовим станом підприємства.

Результати проведеного аналізу існуючих методик оцінки фінансового стану

підприємства показали, що одні з них є трудомісткими, тому що засновані на

розрахунку великого числа кількісних фінансових показників та потребують

збору та формалізації великих масивів достовірної та об’єктивної інформації.

Інші ж вимагають урахування якісних показників і тому носять суб'єктивний

характер. Існуючі критерії банкрутства, які передбачають розрахунок

інтегрального показника, побудовано на результатах багаторічних

досліджень і аналізі звітності зарубіжних підприємств, які працюють в

умовах стабільної економічної ситуації і не враховують особливостей

підприємств, обумовлених їх діяльністю в умовах трансформаційної

економіки України, їх галузевою приналежністю, формою власності й тощо.

Це зумовлює необхідність розробки інтегрального показника рівня кризового

стану для вітчизняних підприємств.

Особливе значення для підприємств, що знаходяться в кризовому стані,

має формування і реалізація напрямків антикризового управління. Напрямок

антикризового управління повен враховувати положення підприємства в

матриці кризових станів і має бути спрямований на усунення негативного

впливу найбільш значимих факторів.

Розробку антикризової стратегії необхідно здійснювати на основі

обраного напрямку з урахуванням рівня кризового стану підприємства. З

цього погляду варто виділити стратегію скорочення (для підприємств, що

знаходяться в катастрофічному стані чи глибокій кризі), стратегію

обмеженого росту (для підприємств із зони легкої кризи) і стратегію

зростання (для стійко працюючих підприємств).

Реалізація антикризової стратегії полягає у виборі і використанні

діючих внутрішніх механізмів нейтралізації кризової ситуації на

підприємстві – антикризових заходів. Сукупність антикризових заходів,

спрямованих на управління будь-яким одним фактором, являє собою

антикризову програму. Аналіз показує, що в загальному випадку при

використанні комбінації напрямків найбільш ефективні антикризові

програми необхідно проводити в такій послідовності:

для державних підприємств: продаж або здача в оренду

нерентабельних основних фондів, скорочення матеріальних витрат та

інкасація дебіторської заборгованості;

для акціонерних товариств: продаж або здача в оренду нерентабельних

основних фондів, інкасація дебіторської заборгованості, розпродаж запасів

готової продукції на умовах попередніх платежів;

для підприємств інших організаційно-правових форм: зниження

собівартості продукції й непродуктивних витрат.

Кожна з даних програм здійснюється за рахунок послідовної реалізації

оперативних захисних, оперативних наступальних і стратегічних заходів.

Оперативні захисні заходи щодо виходу з кризового стану не вимагають

істотних витрат часу (1–3 місяця) і залучення додаткових коштів на їх

підготовку та проведення. Вони мають здійснюватися в рамках „стратегії

скорочення”. Наступальні оперативні заходи доцільно застосовувати після

захисних при здійсненні „стратегії обмеженого росту”. Реалізація

стратегічних заходів вимагає більше часу і залучення значних додаткових

інвестицій. Вони є основою „стратегії зростання”.

Урахування значимості програм і запланованих можливих змін по

кожній з них для конкретного підприємства будь-якої організаційно-правової

форми дозволить сформувати план реалізації антикризових заходів. У даному

плані необхідно чітко виділити вид і обсяг необхідних ресурсів по кожному з

них, встановити значення планових показників, яких необхідно досягти.

Також варто закріпити виконання окремих заходів за відповідними

функціональними підрозділами підприємства, встановити чіткі терміни

закінчення робіт і призначити відповідальних за їх виконання.

Відповідно до розробленого плану встановлюється система мотивації

працівників, що беруть участь у реалізації конкретної антикризової програми

чи заходу. Процес формування і реалізації антикризової політики

завершується контролем по відхиленнях від результатів реалізації заходів і

внесенням необхідних корегувань.

Функції діагностики рівня кризового стану й аналіз внутрішніх

факторів, які його спричинили, покладаються на планово-економічний і

фінансовий відділи підприємства та є основою для прийняття рішень про

необхідність антикризового управління керівниками вищої ланки. Реалізація

антикризової стратегії і розробка плану проведення антикризових програм

здійснюються разом з керівниками функціональних підрозділів

підприємства, які надалі несуть відповідальність за виконання конкретних

заходів.


1. Юндрацька Г.І. Основи стратегічного менеджменту: Навч.посібник.-

Львів: Кінапрі ЛТД, 2000.

2. Скібіцький О. М. Стратегічний менеджмент. Навчальний посібник. – К.:

Центр учбової літератури, 2006. – 312 с.

3. Скібіцький О. М. Антикризовий менеджмент. Навчальний посібник. –

К.: Центр учбової літератури, 2009. – 568 с.

4. Мостенська Т.Л., Новак В.О., Луцький М.Г., Міненко М.А.

Менеджмент. Підручник..- К.: Сузір’я, 2007.- 690с.

5. Дойль П. Менеджмент: стратегия и тактика. -СПб.: Питер Ком, 2008

Стаття надійшла до редакції 18.04.2012

С.В. Шинкарёв, студент 5-го курса

факультета экономики и менеджмента

научный руководитель Т.В. Баулина, д.э.н.,доц.,

доцент кафедры менеджмент организаций,



В статье приведено комплексное научное и практическое решение

проблемы формирования антикризисных систем управления, которые

обеспечивают эффективное и стабильное функционирование предприятий в

кризисной среде. Основой этого есть проектирование и внедрение

антикризисных систем управления предпринимательскими структурами,

которые способны своевременно выявлять кризисные явления,

разрабатывать и внедрять эффективные меры противодействия кризису.

В процессе исследования уточнены понятия: "кризисное проявление",

"кризисная ситуация", "кризисное состояние" и т.п. Проведена

классификация разновидностей кризисных проявлений, выделены стадии и

этапы развития кризисного процесса. Определены причины нарушения

стабильности взаимосвязей между субъектами и объектами системы

управления на разных фазах реагирования на кризис. Исследован механизм

антикризисного управления.

Ключевые слова: кризисное явление, диагностика кризисного

состояния, экономический кризис предприятия, стадии кризиса,

антикризисная система управления, антикризисные проектные решения.

УДК 338.124.4

Т.М. Яременко, студентка V курсу


науковий керівник С.В. Козаченко, д.е.н., проф.,

професор кафедри менеджменту організацій,



СУТНІСТЬ АНТИКРИЗОВОГО УПРАВЛІННЯ ДІЯЛЬНІСТЮ

ПІДПРИЄМСТВА В СУЧАСНИХ УМОВАХ

В статті розглянуто сутність антикризового управління, що базується

на засадах об’єктно-цільового підходу, визначено структурний взаємозв’язок

елементів антикризового управління та розроблено методологічне

забезпечення формування антикризового управління діяльності підприємства в

сучасних умовах.

Ключові слова: світова економічна криза, антикризове управління в

сучасних умовах, діяльність підприємства.

Актуальність проблеми зумовлена тим, що подальший розвиток

національної економіки потребує нових підходів в управлінні підприємствами.

Значна роль при цьому належить розв’язанню завдань антикризового

управління діяльностю підприємства в сучасних умовах.

Вступ. Економічні труднощі нині притаманні переважній більшості країн

світу, проте світова криза – це лише одна з передумов кризи в економіці

України. Вітчизняна економіка виявилася не готовою протиставити викликам

кризи цілеспрямовану консолідовану протидію. Підґрунтя наростання

макрофінансової нестабільності в Україні закладалося здійснюваною в

попередні періоди економічною політикою, яка характеризувалася не

виваженістю та неадекватністю можливостям національної економіки та

стратегічним завданням її розвитку. Світова фінансова криза співпала за

фазою з посиленням внутрішньої політичної кризи в Україні та викликала

різке загострення структурних диспропорцій національної економіки,

виявивши недієздатність моделі економічного зростання, яка встановилася у

попередні роки. Як наслідок, наша держава зайняла лідерські позиції серед

найбільш постраждалих від кризи країн світу і за падінням промислового

виробництва, і за зростанням інфляції, і за знеціненням національної валюти,

і за падінням різноманітних індексів.

Уряд України намагається подолати кризу, в основному, на макрорівні,

приймаючи різні програми підтримки галузей народного господарства в

цілому та встановленням жорсткого контролю за валютним курсом.

Результати дослідження. Регулюванням діяльності підприємства в

кризових ситуаціях покликаний займатися антикризовий менеджмент або

антикризове управління.

Останнім часом термін антикризове управління набув широкого

вживання, однак розуміння його сутності, змісту, особливостей, теоретичного

підґрунтя ще знаходиться на стадії формування. Про це свідчить, зокрема,

наявність різноманітних визначень антикризового управління:

• Антикризове управління являє собою спеціальне, постійно організоване

управління, націлене на більш оперативне виявлення ознак кризового стану та

створення відповідних передумов для його своєчасного подолання з метою

забезпечення відновлення життєздатності окремого підприємства, недопущення

виникнення ситуації його банкрутства [1, c. 28].

• Під антикризовим управлінням слід розуміти таке управління

підприємством, яке здібне передбачати та пом’якшувати кризові ситуації в його

господарській діяльності, а також утримувати функціонування підприємства в

режимі виживання в період кризи і виводити підприємство із кризового стану з

мінімальними втратами [2, c. 18].

• Антикризове регулювання підприємством — це сукупність форм і засобів

реалізації антикризових процедур, які стосовно до конкретного підприємства -

боржника відбивають економічні відносини, що складаються при його

оздоровленні або ліквідації [3, c. 23].

На нашу думку, найбільш правильним є визначення антикризового

управління, дане професором А.Г. Грязновою: Антикризове управління – це

така система управління підприємством, яка має комплексний, системний

характер, що направлений на подолання або усунення несприятливих для

бізнесу явищ за допомогою використання всього потенціалу сучасного

менеджменту, розробки та реалізації на підприємстві спеціальної програми, яка

має стратегічний характер, який дозволяє усунути тимчасові труднощі,

зберегти та збільшити ринкові позиції при любих обставинах, опираючись на

власні ресурси [4, c. 17].

Різні визначення антикризового управління пояснюється, перш за все,

різними підходами до визначення сфери застосування антикризового

менеджменту, тобто ситуації, за якої воно здійснюється.

Як показали дослідження, концепція антикризового управління включає в

себе чотири блоки проблем.

Перший блок – це проблеми, які стосуються управління на різних фазах

циклічного проявлення кризового розвитку.

Другий блок проблем пов’язаний із сферами управління або сферами

діяльності , функціонування об’єкту управління.

Третій блок – проблеми процесуальності управління: прогнозування криз

та оцінка кризових ситуацій, готовність до ризику та передбачення можливих

його наслідків.

Четвертий блок - це проблеми соціально – економічного характеру:

поведінка підприємства на ринку та управління персоналом.

Виходячи з даних проблем ключовими аспектами антикризового

управління являються:

- прогноз кризи;

- фінансово – економічне регулювання кризових процесів;

- правове регулювання кризового розвитку;

- менеджмент в кризових ситуаціях або в умовах загрози кризи.

Можливі такі варіанти визначення ситуації проведення антикризового

управління:

1. Порушено справу про банкрутство підприємства;

2. Наявною є загроза банкрутства підприємства;

3. Підприємство знаходиться на певній стадії розгортання кризи;

4. Наявною є потенційна можливість розвитку кризи.

До числа основних принципів, на яких базується система антикризового

управління, відносять:

– ранню діагностику кризових явищ в фінансовій діяльності підприємства.

Враховуючи з того, що виникнення кризи на підприємстві несе за собою

загрозу самому існуванню підприємства та пов’язане з помітними втратами

капіталу його власників, можливість виникнення кризи повинна

діагностуватись на самих ранніх стадіях з метою своєчасного використання

можливостей її нейтралізації [5, c.82];

– терміновість реагування на кризові явища. Криза, яка щойно з’явилася,

не тільки має тенденцію до розширення з кожним новим господарчим циклом,

але і породжує нові супроводжувальні негативні явища. Тому, чим раніше

будуть прийняті антикризові механізми, тим більше можливостей для

відновлення буде мати підприємство;

– адекватність реагування підприємства на ступінь реальної загрози його

фінансовій рівновазі. Система механізмів по нейтралізації загрози банкрутства,

що використовується, в більшій мірі пов’язана з фінансовими затратами або

втратами. При цьому рівень цих затрат та втрат повинен бути адекватним

рівню загрози банкрутства підприємства. В іншому випадку або не буде

досягнуто очікуваного ефекту (якщо дія механізму недостатня), або

підприємство буде нести невиправдано високі витрати ( якщо дія механізму

надмірна) [6, c.106].

– повну реалізацію внутрішніх можливостей виходу підприємства з

кризового стану. В боротьбі з загрозою банкрутства підприємство повинно

розраховувати виключно на внутрішні фінансові можливості.

Вищевказані принципи являються основою організації антикризового

управління підприємством.

Специфічні принципи антикризового управління, доцільно розглядати

диференційовано щодо механізму, процесу та системи управління.

Під механізмом антикризового управління слід розуміти сукупність

засобів та методів впливу на об’єкт управління – кризові явища. Основні

принципи, на яких ґрунтується механізм антикризового управління це:

1) принцип опори на антикризову свідомість, розуміння негативних

наслідків виникнення та поглиблення кризи для усіх суб’єктів антикризового

процесу . Найважливішими характеристиками свідомості є інтереси, цінності та

мотиви діяльності, від яких залежить досягнення поставленої мети;

2) принцип антикризової мотивації діяльності. Його суть полягає в

переважному використанні засобів мотивації, спрямованих на розв’язання

кризових проблем;

3) принцип попередженості в розв’язанні проблем. Швидкість поглиблення

кризових явищ на певному етапі виходить з – під контролю, зміни стають

незворотними. Тому механізм антикризового управління має бути

орієнтованим насамперед, на запобігання виникненню та поглибленню

кризових явищ;

4) принцип багатоваріантності при розробленні можливих антикризових

процедур з урахуванням фактору невизначеності і ризику реалізації окремих

планових заходів. Необхідність розробки альтернативних заходів. Необхідність

розробки альтернативних заходів обумовлюється, по – перше, їх можливою не

результативністю, по – друге, ймовірністю змін у зовнішньому оточенні,

внутрішньому потенціалі, цілями, що визначені власниками підприємства, в

наслідок чого розроблений варіант антикризових дій буде визнаний як

недоцільний або неможливий для реалізації;

5) принцип реалістичності в оцінці ситуації, успіхів або невдач, які мають

місце. Оцінюючи можливість подолання кризи необхідно спиратися на

об’єктивну реальність. [7, 8, 9, 10]

Зміст кожного етапу антикризового процесу полягає в наступному.

1. Діагностика кризового стану і загрози банкрутства підприємства.

Завданням цього етапу є визначення основних причин виникнення та

поглиблення кризи, глибини кризи, оцінка внутрішніх можливостей

підприємства щодо подолання кризи та сприятливості зовнішнього

середовища для подолання кризи.

2. Визначення цілей і завдань антикризового управління. На цьому етапі

на основі висновків щодо глибини кризи, отриманих в результаті проведеної

діагностики, необхідно визначити стратегічну мету антикризового

управління та першочергові завдання, які необхідно здійснити для її

досягнення.

3. Визначення суб'єктів антикризової діяльності. Розробка та управління

впровадженням заходів антикризового управління здійснюється особою або

певним колом осіб, які визначаються як суб'єкти антикризового управління.

Ними можуть бути власник підприємства (характерно для малих і середніх

підприємств), керівник та менеджери вищої ланки самого підприємства

або антикризовий менеджер-співробітник консалтингової фірми.

4. Оцінка часових обмежень процесу антикризової діяльності. Планування

антикризового управління передбачає обов'язкове визначення часових меж

антикризової програми. За інших рівних умов найбільш жорстким

обмеженням тривалості антикризових заходів є імовірний термін виникнення

ситуації банкрутства.

5. Оцінка ресурсного потенціалу антикризового управління. На цьому

етапі необхідно визначити достатність ресурсів підприємства для вирішення

поставлених завдань, а саме: можливості підприємства з генерування

потоків грошових коштів для розрахунку по зобов'язаннях та продовження

самофінансування діяльності; можливість вивільнення ліквідних коштів

внаслідок іммобілізації оборотних і позаоборотних активів, можливість

одержання додаткових зовнішніх фінансових ресурсів [9, c. 87].

6. Розробка антикризової програми підприємства. На цьому етапі, з

урахуванням результатів роботи попередніх етапів, розробляється програма

антикризового управління - детальний план заходів, що мають бути вжиті, у

якому визначено послідовність, ресурси та відповідальність за їх виконання.

7. Впровадження антикризової програми. Найважливішою

управлінською функцією на цьому етапі є організація контролю за

перебігом виконання антикризової програми для своєчасного вжиття заходів

щодо її модернізації або коригування у зв'язку з не прогнозованими змінами у

внутрішньому і зовнішньому середовищі, поведінці окремих кредиторів.

Система контролю має забезпечувати, по-перше, відстеження динаміки

зовнішніх проявів кризових явищ, причин і факторів розвитку кризи,

інтегральних показників кризового стану, по-друге, оцінку результатів вжитих

антикризових заходів [10, c.98].

8. Розробка та реалізація заходів щодо запобігання повторення кризи. На

цьому етапі необхідно визначити, які зміни мають бути внесені до основних

функціональних стратегій та політик підприємства, пов'язаних з генеруванням

або витрачанням коштів: управління грошовим оборотом і запасами,

управління ризиком; формування та використання прибутку; управління

дебіторською заборгованістю, залучення кредитних ресурсів тощо.

Антикризові заходи можуть бути дезагреговані за окремими видами

діяльності підприємства, що дає змогу виокремити підгрупи операційних,

інвестиційних та фінансових антикризових заходів.

Операційні антикризові заходи охоплюють два основних напрями зусиль:

зростання операційних надходжень;

скорочення поточних витрат.

Інвестиційні антикризові заходи можуть передбачати протилежні за

напрямом дії:

вкладання коштів у різні види майнових та немайнових цінностей;

вивільнення коштів із раніше реалізованих проектів, які визнані як

неефективні, для усунення поточних ліквідних ускладнень.

Фінансові антикризові заходи передбачають формування раціональної

структури капіталу, джерел та умов залучення власних та позикових ресурсів, а

також оптимізацію напрямів використання отриманого прибутку.

Наведений перелік антикризових заходів не є остаточним, оскільки

єдиного рецепту виживання та відродження не існує. Визначений

інструментарій доцільно розглядати лише як систематизований перелік типових

заходів. Успішне антикризове управління потребує використання різних

методів.

Як показали дослідження до головних методів антикризового управління

слід віднести такі:

моніторинг;

диверсифікацію підприємства;

санацію підприємства;

реструктуризацію підприємства.

Висновки. У своєму розвитку підприємство проходить декілька етапів,

на кожному з яких є наявними фактори, що сприяють виникненню кризи.

Поява перших ознак та тривалість кризи обумовлюється не тільки впливом

зовнішніх факторів, але й внутрішніми властивостями господарської системи.

Існуючі причини виникнення кризи не ізольовані один від одного, між ними

існують зв'язки, через які виникає синергетичний ефект, внаслідок чого

криза швидко розповсюджуються та посилюється. Оскільки передумови для

виникнення кризи існують у будь-який момент діяльності суб’єкта

господарювання, на підприємстві має діяти розроблена система показників для

прогнозування виникнення кризових явищ. Подолання та усунення кризових

ситуацій здійснюється за допомогою антикризового управління.


1. Антикризисный менеджмент / Под редакцией проф. Грязновой А.Г. – М.:

Ассоциация авторов и издателей «ТАНДЕМ». Издательство ЭКМОС, 1999. –

368 с.

2. Антикризисное управление: от банкротства – к финансовому

оздоровлению. / Под ред. Г.П.Иванова. – М.: Закон и право, ЮНИТИ, 1995. –

320 с.

3. Василенко В.О. Антикризове управління підприємством: Навч. посібник.

– Київ: ЦУЛ, 2003. – 504 с.

4. Волков А.В. Методы и механизмы антикризисного менеджмента на

предприятии: Дис…канд. екон. наук : СПбГИЭА– С-Петербург, 1999.-212с.

5. Иванова Н.Ю., Соколова Н.М., Концептуальний підхід до проведення

антикризового моніторингу підприємства // Наукові записки НУКМА.

Економічні науки. – К.: Видавничій дім «КМ Академія», 2005. Т 44. - С.85 – 88

6. Кошкин В.И. и др. Антикризисное управление. 17 – модульная программа

для менеджеров «Управление развитием организации». Модуль 11. – М.: Инфра

– М , 1999. – 560 с.

7. Лігоненко Л.О. Антикризове управління підприємством: теоретико –

методологічні засади та практичний інструментарій. –К.: Київський

національний торгово-економічний університет, 2001. – 579 с.

8. Макаренко І. Алгоритм антикризового управління підприємством//

Актуальні проблеми економіки. - 2005. - № 3. - С.104-109.

9. Стельмащук Ю.А. Методи діагностики фінансового стану і схильності

підприємства до банкрутства// Економіка АПК. - 2007. - № 2. - С.78-86.

10. Чернявский А.Д. Антикризисное управление: Учебное пособие. – К.:

МАУП, 2000. – 208 с.


Т.Н. Яременко, студентка V курса

факультета экономики и менеджмента,

научный руководитель С.В. Козаченко, д.э.н., проф.,

профессор кафедры менеджмента организаций,



СУЩНОСТЬ АНТИКРИЗИСНОГО УПРАВЛЕНИЯ

ДЕЯТЕЛЬНОСТЬЮ ПРЕДПРИЯТИЯ В СОВРЕМЕННЫХ

УСЛОВИЯХ

В статье рассмотрена сущность антикризисного управления, которое

базируется на принципах объектно-целевого подхода, определена

структурная взаимосвязь элементов антикризисного управления и

разработано методологическое обеспечение формирования антикризисного

управления деятельности предприятия в современных условиях.

Ключевые слова: мировой экономический кризис, антикризисное

управление в современных условиях, деятельность предприятия.

УДК 336.63

О. Є. Комаровський, студент V курсу

факультету економіки та менеджменту

науковий керівник С.О. Тульчинська, к.е.н., доц.,

доцент кафедри фінансів,



ОСНОВИ ФІНАНСОВОГО АНАЛІЗУ ПІДПРИЄМСТВА

В СУЧАСТНИХ УМОВАХ

В статті розглянуто основи фінансового аналізу підприємства,

визначено фактори зовнішнього середовища, які впливають на фінансовий

стан підприємства, запропоновано методи та прийоми для використання при

фінансовому аналізі підприємства.

Ключові слова: фінансовий аналіз, фінансовий стан підприємства,

фінансова стійкість.

Вступ. Ринкова трансформація економіки України потребує вирішення

багатьох виробничих, науково – технічних, організаційних і економічних

проблем. Найскладнішими з них є проблеми, пов'язані з переходом до

багатоманітності форм власності, структурною перебудовою економіки,

орієнтацією управління на економічні результати і важелі.

В умовах ринкових відносин головним напрямом аналітичної роботи

підприємства є фінансовий аналіз. Керівники підприємства зацікавлені у

докладному аналізі фінансових потоків, щоб на основі одержаної інформації

приймати управлінські рішення, які регулюватимуть формування фінансових

ресурсів і впливатимуть на потоки грошових коштів. Для досягнення успіху в

підприємницькій діяльності, забезпечення стабільності збуту в умовах

конкуренції необхідна детальна аналітична робота в усіх сферах діяльності

підприємства з метою оцінки слабких місць і недоліків, з'ясування причино –

наслідкових зв'язків економічних показників, виявлення винуватців та

визначення дольової участі партнерів у отриманих результатах.

Постановка задачі. Метою даної статті є розгляд основних теоретичних

аспектів фінансового аналізу підприємства та оцінка факторів середовища, які

впливають на фінансовий стан підприємства.

Результати дослідження. Фінансовий стан підприємства залежить від

результатів його виробничої, комерційної і фінансової діяльності. Основні

фактори, що визначають фінансовий стан – це, по – перше, виконання

фінансового плану і поповнення в міру потреби власного оборотного капіталу

за рахунок прибутку і, по-друге, швидкість обігу оборотних коштів.

Сигнальним показником, в якому проявляється фінансовий стан підприємства є

платоспроможність. Від того, наскільки якісно проведений фінансовий аналіз,

залежить ефективність прийнятих управлінських рішень.

Фінансовий стан – це одна з найважливіших характеристик кожного

підприємства. Метою оцінки фінансового стану підприємства є підвищення

рентабельності виробництва і зміцнення комерційного розрахунку як основи

стабільної роботи підприємства і виконання ним зобов’язань перед бюджетом,

банком та іншими установами [8, c.10].

Зрозуміло, що в підтримуванні доброго фінансового стану зацікавлене

передусім саме підприємство. Однак фінансовий стан формується в процесі

взаємовідносин будь-якого підприємства із постачальниками, покупцями,

акціонерами, банками та іншими юридичними і фізичними особами. Інша річ,

що безпосередньо від підприємства залежить міра його економічної

привабливості для всіх цих юридичних осіб, котрі завжди мають можливість

вибору між багатьма підприємствами, спроможними задовольнити той самий

економічний інтерес.

Фінансовий стан – це рівень збалансованості окремих структурних

елементів активів і капіталу підприємства, а також рівень ефективності їх

використання. Стабільність фінансового стану підприємства є однією з

головних умов успішного його розвитку в майбутньому періоді. У той же час

кризовий фінансовий стан підприємства свідчить про серйозну загрозу

настання його банкрутства.

На основі даних поточного аналізу фінансового стану розробляють

основні показники фінансового плану, бізнес – плану, бюджетного планування,

на базі яких визначають економічні орієнтири розвитку підприємства в

перспективі.

Прибуток підприємства – це головне джерело збільшення обсягу

фінансових ресурсів. Фінансовий стан підприємства не може бути стійким,

якщо воно не одержує прибутку у розмірах, що забезпечують необхідний

приріст фінансових ресурсів, у першу чергу для фінансування заходів,

спрямованих на зміцнення матеріально-технічної бази виробництва і соціальної

сфери. Тим більше, він не може бути стійким, якщо підприємство працює

збитково. Збиткова робота підприємства веде до зменшення, „проїдання” його

фінансових ресурсів, перш за все статутного фонду. Ось чому першочерговим

завданням фінансової служби у забезпеченні стабільного фінансового стану

підприємства є фінансовий контроль за виконанням намічених планів і завдань

по випуску високорентабельної, конкурентоспроможної продукції для

внутрішнього і зовнішнього ринків, за зниженням витрат на виробництво,

запровадженням режиму економії ресурсів на всіх ділянках виробництва та

управління ними, бо такий контроль – це важливий чинник росту прибутковості

підприємства [1, c.19].

Неефективність використання фінансових ресурсів призводить до низької

платоспроможності підприємства і, як наслідок, до можливих перебоїв у

постачанні, виробництві та реалізації продукції, до невиконання плану

прибутку, зниження рентабельності підприємства, до загрози економічних

санкцій.

Фінансовий стан підприємства – це найважливіша характеристика його

ділової активності і надійності. Він визначає потенціал підприємства у

діловому співробітництві і є гарантом ефективності діяльності як самого

підприємства, так і його партнерів [2, c. 21].

Фінансовий стан підприємства треба систематично і всебічно оцінювати з

використанням різних методів, прийомів та методик аналізу. Це уможливить

критичну оцінку фінансових результатів діяльності підприємства як у

статистиці за певний період, так і в динаміці – за кілька періодів, дасть змогу

визначити “больові точки” у фінансовій діяльності та способи ефективнішого

використання фінансових ресурсів, їх раціонального розміщення [4, c. 32].

Систематичний аналіз фінансового стану підприємства, його

платоспроможності, ліквідності та фінансової стійкості необхідний ще й тому,

що дохідність будь–якого підприємства, величина прибутку багато в чому

залежать від його платоспроможності. Ураховують фінансовий стан

підприємства і банки, визначаючи режим його кредитування та диференціацію

відсоткових ставок.

Кредитори і інвестори аналізують фінансовий стан підприємств, щоб

мінімізувати свої ризики за позичками та внесками, а також для необхідного

диференціювання відсоткових ставок.

Існує чотири типи фінансового стану підприємства:

1) абсолютна фінансова стійкість – трапляється на практиці дуже

рідко, коли власні оборотні кошти повністю забезпечують запаси й витрати;

2) нормально стійкий фінансовий стан – коли запаси й витрати

забезпечуються сумою власних оборотних коштів та довгостроковими

позиковими джерелами;

3) нестійкий фінансовий стан – коли запаси й витрати забезпечуються

за рахунок власних оборотних коштів, довгострокових позикових джерел та

короткострокових кредитів і позик, тобто за рахунок усіх основних джерел

формування запасів і витрат;

4) кризовий фінансовий стан – коли запаси й витрати не

забезпечуються джерелами їх формування і підприємство перебуває на межі

банкрутства [7, c. 26].

Стійкий фінансовий стан підприємства формується в процесі всієї його

виробничо-господарської діяльності. Тому оцінку фінансового стану можна

об’єктивно здійснити не через один, навіть найважливіший, показник, а тільки

за допомогою комплексу, системи показників, що детально і всебічно

характеризують господарський стан підприємства.

Показники оцінки фінансового стану підприємства мають бути такими,

щоб усі, хто пов’язаний із підприємством економічними відносинами, могли

одержати відповідь на запитання, наскільки надійне підприємство як партнер у

фінансовому відношенні, а отже, прийняти рішення про економічну доцільність

продовження своїх відносин з підприємством або встановлення таких відносин.

У кожного з партнерів підприємства – акціонерів, банків, податкових

адміністрацій – свій критерій економічної доцільності. Тому й показники

оцінки фінансового стану мають бути такими, щоб кожний партнер зміг

зробити вибір, виходячи з власних інтересів [6, c. 36].

Найбільш зримо фінансовий стан підприємства визначається такими

елементами його економічної діяльності:

- прибутковість (рентабельність) роботи підприємства;

- оптимальність з точки зору економічного становища підприємства

розподілу прибутку, що залишається у його розпорядженні після сплати

податків і обов’язкових відрахувань;

- наявність власних фінансових ресурсів (основних і оборотних коштів) не

нижче мінімально необхідного рівня для організації виробничого процесу і

процесу реалізації продукції;

- раціональне розміщення основних і оборотних коштів (власних і

позичених), перш за все недопущення відволікання грошей у запаси

непотрібного підприємству устаткування, яке довгий час не монтується і не

використовується, понаднормативні запаси товарно-матеріальних цінностей,

витрат виробництва, у дебіторську заборгованість, інші позапланові і

непродуктивні витрати;

- платоспроможність;

- ліквідність.

Якщо підприємство досягає у цих напрямках необхідних параметрів, то

фінансовий стан такого підприємства буде стійким.

За умов переходу економіки України до ринкових відносин, суттєвого

розширення прав підприємств у галузі фінансово-економічної діяльності значно

зростає роль своєчасного та якісного аналізу фінансового стану підприємств,

оцінки їхньої ліквідності, платоспроможності і фінансової стійкості та пошуку

шляхів підвищення і зміцнення фінансової стабільності.

Фінансовий аналіз діяльності підприємства – це комплекс робіт,

пов'язаний:

а) з дослідженням економічних процесів в їх взаємозв’язку, що

складаються під дією об’єктивних економічних законів і суб’єктивних

факторів;

б) з науковим обґрунтуванням планів управлінських рішень, що

приймаються, та з об’єктивною оцінкою результатів їх виконання;

в) з виявленням позитивних та негативних факторів, що впливають на

результати діяльності підприємства;

г) з розкриттям тенденцій та пропорцій розвитку підприємства, з

визначенням невикористаних внутрішньогосподарських резервів та ресурсів;

д) з узагальненням передового досвіду й виробленням пропозицій з його

використання в практиці даного підприємства [4, c. 51].

Фінансовий аналіз є основою для управління фінансами підприємства.

Він охоплює три основні напрями:

1) оцінювання фінансових потреб підприємства;

2) розподіл потоків грошових коштів залежно від конкретних планів

підприємства, визначення додаткових обсягів залучених фінансових ресурсів та

каналів їх одержання, пошук внутрішніх резервів, додатковий випуск акцій,

облігацій тощо;

3) забезпечення системи фінансової звітності, яка б об’єктивно

відображала процеси та забезпечувала контроль за фінансовим станом

підприємства [5, c. 32].

Аналіз (без віднесення його до господарської діяльності та виділення в

самостійну науку) існує з давніх-давен, є дуже об’ємним поняттям, яке лежить

в основі усієї практичної і наукової діяльності людини. Фінансовий аналіз

(аналіз – від грецьк. αυαλνδιζ – розклад, розчленування) – це метод оцінювання

і прогнозування фінансового стану підприємства. Як метод досліджування

аналіз полягає в розчленуванні цілого на складові. Протилежне поняття –

синтез (від грецьк. δυνθεδιζ – з’єднання, складання) – це метод вивчення

предмета в цілісності, єдності та взаємозв’язку його частин. Зв'язок «аналіз –

синтез» притаманний будь-якому науковому дослідженню. Фінансовий аналіз

підприємства повинен поєднувати методи індукції і дедукції. Це означає, що

дослідження має бути конкретним й відокремленим, а аналіз повинен

враховувати й загальне.

В процесі фінансового аналізу всі бізнес-процеси вивчаються в їх

взаємозв’язку, взаємозалежності та взаємообумовленості [2, c. 96].

Причинний, або факторний аналіз виходить з того, що кожна причина,

кожен фактор отримують належну оцінку. З цією метою причини-фактори

попередньо вивчаються, для чого класифікуються за групами: суттєві і

несуттєві, основні та побічні.

Завдання аналізу – розкрити і зрозуміти основні причини і фактори, що

здійснюють визначний вплив на фінансовий стан підприємства в даний момент

[4, c. 65].

Діагностика банкрутства – це вид фінансового аналізу, що націлений, в

першу чергу, на виявлення якомога раніше різноманітних збоїв та упущень в

діяльності підприємства, потенційно небезпечних з точки зору вірогідності

банкрутства. Підприємство, на якому серйозно ведеться аналітична робота,

здатне раніше розпізнати майбутню кризу, оперативно відреагувати на неї та

уникнути її чи зменшити ступінь ризику. Фінансовий аналіз дозволяє

ефективно керувати фінансовими ресурсами, виявляти тенденції в їх

використанні, виробляти прогнози розвитку підприємства на найближчу та

віддалену перспективу. Основною метою фінансового аналізу є всебічна оцінка

фінансового стану підприємства, його ділової активності, одержання ключових

(найбільш інформативних) параметрів, що дають найбільш об’єктивну і точну

картину фінансового стану підприємства, його прибутків і збитків, змін у

структурі активів і пасивів, у розрахунках з дебіторами і кредиторами [5, c. 36].

Тільки за допомогою фінансового аналізу можна оцінити поточний

фінансовий стан підприємства, поставити вірний діагноз економічної

«хвороби» підприємства, спрогнозувати очікувані параметри його фінансового

стану, знайти найбільш вразливі місця в економіці підприємства й

запропонувати ефективні рішення по виходу з кризового стану, шляхи

поліпшення фінансового стану підприємства та його платоспроможності.

Основними функціями фінансового аналізу є: об’єктивна оцінка

фінансового стану підприємства, вияв факторів і причин досягнутого стану,

підготовка і обґрунтування прийнятих управлінських рішень в області фінансів,

своєчасне вживання заходів щодо підвищення платоспроможності

підприємства, забезпечення розробки планів фінансового оздоровлення

підприємства, виявлення і мобілізація резервів покращення фінансового стану

та підвищення ефективності господарської діяльності [5, c. 204].

Для усвідомленого та якісного аналізу фінансового стану підприємства

необхідно добре орієнтуватися та вміти застосовувати його теоретичні основи,

що дає нам змогу визначити напрями фінансового аналізу: оцінювання

фінансових потреб, розподіл грошових потоків та забезпечення системи

фінансової звітності. Метою оцінки фінансового стану підприємства є пошук

резервів підвищення рентабельності виробництва і зміцнення комерційного

розрахунку як основи стабільної роботи підприємства і виконання ним

зобов'язань перед бюджетом, банком та іншими установами. Основні функції

фінансового аналізу можуть бути сформульовані таким чином: об’єктивна

оцінка фінансового стану, вияв факторів і причин що на нього впливають,

підготовка та обґрунтування управлінських рішень у сфері фінансів, розробка

та вживання заходів щодо поліпшення існуючого стану.

Висновки. Отже, завдання аналізу – розкрити і зрозуміти основні

причини і фактори, що здійснюють визначний вплив на фінансовий стан

підприємства в даний момент.

Під час фінансового аналізу можуть використовуватись

найрізноманітніші прийоми, методи та моделі аналізу. Їх кількість і широта

застосування залежать від конкретних цілей аналізу та визначаються його

завданнями в кожному окремому випадку.

Було визначено, що інформаційна база фінансового аналізу складається з

фінансової звітності, даних статистичної звітності та оперативних даних.

Підбиваючи підсумок розгляду сутності оцінки фінансового стану

підприємства, слід ще раз підкреслити, що необхідність та значення такої

оцінки зумовлені потребою систематичного аналізу та вдосконалення роботи за

ринкових відносин, переходу до самоокупності, самофінансування, потребою в

поліпшенні використання фінансових ресурсів, а також пошуком у цій царині

резервів зміцнення фінансової стабільності підприємства.


1. Терещенко О.О. та ін. Фінансова діяльність суб’єктів господарювання:

Навч. посіб. – К.: КНЕУ, 2005.

2. Шеремет А.Д., Сайфулин Р.С., Негашев Е.В. Методика финансового

анализа.3-е издание. – К: ЦУЛ, 2003.

3. Філімоненков О.С. Фінанси підприємств: Навч. посіб. – 2-ге вид., переробл.

і допов. – К.: МАУП, 2004.

4. Фінанси підприємств: Підручник / Керівник авт. кол. і наук. ред. проф.

Поддєрьогін А.М. – 5-те вид. – К.: КНЕУ, 2006.

5. Мошенський С.З., Олійник О.В. Економічний аналіз: Підручник для

студентів економічних спеціальностей вищих навчальних закладів./За ред. Ф.Ф.

Бутинця. – 2-ге вид., доп. – Житомир: 2007.

6. Загородній А.Г., Вознюк Г.Л., Смовженко Т.С. Фінансовий словник. – 3-тє

вид-К.: 2000.

7. Василенко В.O. Теорія та практика розробки управлінських рішень.

Навчальний посібник. – К: 2003.

8. Білик М.Д. Сутність і оцінка фінансового стану підприємства. Навчальний

посібник. – К: КНЕУ, 2000.


А.Е. Комаровский, студент V курса


научный руководжитель С.А. Тульчинская, к.э.н., доц.,

доцент кафедры финансов,



ОСНОВЫ ФИНАНСОВОГО АНАЛІЗА ПРЕДПРИЯТИЯ

В СОРЕМЕННЫХ УСЛОВИЯХ

В статье рассмотрены основы финансового анализа предприятия,

определены факторы внешней среды, которые влияют на финансовое

состояние предприятия, предложены методы и приемы, используемые при

финансовом анализе предприятия.

Ключевые слова: финансовый анализ, финансовое состояние предприятия,

финансовая устойчивость.

УДК 338.242.2

В. М. Тітов, студент магістратури


науковий керівник Р.В. Тульчинський , к.е.н., доц.,

завідувач кафедри менеджменту організацій,



ОСНОВНІ ЗАСАДИ УПРАВЛІННЯ РЕСУРСНИМ ПОТЕНЦІАЛОМ

ПІДПРИЄМСТВ В СУЧАСНИХ УМРОВАХ

В статті розглянута сутність управління ресурсним потенціалом

підприємств, визначено взаємозв’язок елементів управління ресурсним

потенціалом та розроблено методологічне забезпечення формування

основних засад управління ресурсним потенціалом підприємств в сучасних

умовах.

Ключові слова: механізм управління ресурсним потенціалом, діяльність

підприємства, ресурси.

Вступ. Ринкова трансформація що відбувається в Україні впродовж

останніх п’ятнадцяти років активізувала провідну форму господарювання –

підприємництво, основною ланкою якого є підприємство.

Підприємство – це організаційно відокремлена та економічно

самостійна основна (первинна) ланка виробничої сфери народного

господарства, що виготовляє продукцію (виконує роботу або надає платні

послуги).

Кожне підприємство має історично сформовану конкретну назву –

завод, фабрика, шахта, електростанція, майстерня, ательє тощо, може

включати декілька виробничих одиниць – заводів або фабрик (комбінат,

виробниче об’єднання). При цьому важливо підкреслити, що кожне

підприємство є юридичною особою, має закінчену систему обліку та

звітності, розрахунковий рахунок в банку, печатку з власною назвою, а також

товарний знак (марку) у вигляді певного терміну, символу малюнка або їх

комбінації. Такий фірмовий знак (марка) слугує для ідентифікації товарів або

послуг продавця та їх вирізнення від продукції (послуг) конкурентів на

ринку.

Підприємство в широкому розумінні – це важлива, складна, відкрита,

унікальна і необхідна феноменологічна система, яка базується на виробничо-

технічній, організаційній та економічній побудові і яка спрямована, з одного

боку, на задоволення потреб громадян та розвиток національного

господарства, а з іншого – на підвищення ефективності його функціонування,

тобто максимізації прибутку при мінімумі витрат.

Розвиток і існування підприємства як відкритої системи базується на

взаємодії з зовнішнім середовищем. При цьому умовою існування системи є

певна відповідність між середовищем та системою. Будь-які зміни у

середовищі та (або) у самій системі призводять до порушення

функціонування або руйнування цієї системи. Пристосовується до змін у

середовищі система різними шляхами. Можна змінити кількість або якість

елементів, з яких складається система, можна поміняти зв’язки між її

елементами, щоб досягти нового синергетичного ефекту. Отже ефективність

процесу трансформації залежить не тільки від якості елементів системи, але і

від способу їх поєднання, тобто від структури системи.

Постановка задачі. Метою даної статті є визначення основних засад та

нових підходів управління ресурсним потенціалом підприємства на

сучасному етапі розвитку національної економіки.

Результати дослідження. За сучасних умов підприємства стикаються з

проблемою безмежності потреб і обмеженістю можливості отримання

ресурсів, що спроможні задовольнити потреби підприємства. Тому особливої

актуальності набуває питання ефективності управління ресурсним

потенціалом підприємства, а отже, і ресурсна концепція забезпечення

функціонування механізму управління підприємством.

Управління потенціалом суб’єкта господарювання у реальній економіці

базується на формуванні ресурсного забезпечення підприємства, механізм

якого ґрунтується на комплексному поєднанні його складових елементів, при

цьому для “... забезпечення високої якості реалізації потенціалу важливо

визначити, які саме чинники обумовлюють розвиток його елементів і

впливають на їхню збалансованість ” [1, с. 71].

Управлінські процеси на будь-якому рівні можна розглядати як

свідомий, спрямований, координуючий і організуючий процес, за допомогою

якого забезпечується виконання поставлених перед підприємством завдань,

перетворюючи вхідні потоки (у вигляді ресурсів) на вихідні (у вигляді

товарів та послуг). Даний процес вимагає проведення коригуючих заходів,

що в першу чергу спрямовані на усунення змін і відхилень, які неодмінно

виникають під час провадження підприємницької діяльності.

Оцінка управління будь-яким процесом передбачає наявність ретельно

визначеного критерію, який відображає стратегічну мету діяльності

підприємства, і від якого залежить як зміст управлінських рішень, так і

методи досягнення даної мети.

В сучасній економічній науці існує ціла низка підходів щодо визначення

критерія ефективності управління економічними процесами, серед яких

можна виділити такі:

необхідність формулювання цілої системи критеріїв, які відображають

ефективність управління [2; с. 33];

необхідність формулювання єдиного критерію ефективності, який

доповнюється системою часткових та загальних показників [7, с. 35];

необхідність формулювання єдиного критерію ефективності, який

відображається єдиним показником.

Економічну сутність категорії “ресурсний потенціал підприємства”, на

нашу думку, слід розглядати через системну взаємодію таких категорій, як

“ресурси” та “потенціал”. Так, на думку Реймерса Н.Ф. ресурси (від

французького “resource” – допоміжний засіб) – це “будь-які джерела та

передумови отримання необхідних людям матеріальних та духовних благ, які

можна реалізувати за допомогою існуючих технологій та соціально-

економічних відносин (матеріальні, трудові, в тому числі інтелектуальні, і

природні); запаси, джерела засобів; засіб, до якого звертаються у разі

необхідності…” [5, с. 154].

У контексті економічної діяльності, категорію “ресурси” можна

визначити як природні, сировинні, матеріальні, трудові, фінансові цінності,

які можуть бути використані в разі потреби для створення продукції, надання

послуг, одержання додаткової вартості [4, с.230]. Необхідно зазначити, що

сучасний стан економічних процесів спричиняє необхідність виділяти у

класифікаційній системі ресурсів підприємства також і інформаційні ресурси,

що є наслідком підвищення значення інформаційного забезпечення

виробничо-господарської діяльності суб’єктів господарювання. В даному

контексті інформація є сукупністю різноманітних повідомлень та даних про

предмети, явища, процеси, відносини та ін., що виникають в економічному

середовищі, і є систематизованими і адаптованими для сприйняття.

Актуальним є визначення економічної категорії “ресурси”

Бороненкової С.А., яка пропонує розглядати ресурси як об’єкт управління та

класифікувати їх за традиційною системою, а саме: засоби праці, предмети

праці, трудові та фінансові ресурси [3, с. 35]. В свою чергу Балабанов І.Т. до

ресурсів, якими володіє підприємство, відносить технічні, технологічні,

трудові, просторові (територія, приміщення, комунікації), фінансові ресурси

та можливості наводячи таким чином кількісно-якісну класифікацію [2, с.59].

В основу процесу побудови системи управління ресурсним потенціалом

підприємства, яка покликана вирішувати поставлені задачі, повинна бути

покладена сукупність принципів, які використовуються для розгляду

проблем використання і відтворення різних груп ресурсів. До таких

принципів, насамперед, відносяться: достатність ресурсів, оптимізація їхньої

структури, наявність перспективи використання, множинність варіантів

використання, поєднання системного і виборчого підходів при управлінні

використанням ресурсів розвитку.

Основою методологічного підходу до проблеми управління ресурсним

потенціалом підприємства є ідея достатності ресурсів для його

життєзабезпечення і розвитку, погодженості (балансу) різних видів ресурсів.

З метою забезпечення мінімально достатнього рівня витрат ресурсів,

управління ресурсним потенціалом підприємства повинне зводиться до

пошуку шляхів зниження витрат ресурсів. Цей пошук відбувається за такими

напрямами: удосконалення нормування витрат ресурсів, поліпшення

організації отримання ресурсів і забезпечення їхнього збереження до початку

виробничого споживання, економія ресурсів у процесі виробничого

споживання, продовження термінів служби ресурсів довгострокового

використання, повторне використання ресурсів, організація матеріального

заохочення працівників за результатами економії.

Механізм управління ресурсним потенціалом підприємства передбачає

такі елементи:

1) суб’єкти та об’єкти управління;

2) послідовність етапів впровадження та використання системи

управління ресурсним потенціалом підприємства;

3) функції управління ресурсним потенціалом підприємства;

4) сукупність принципів та методів, які забезпечують ефективне

управління ресурсним потенціалом підприємства.

Практичні основи управління ресурсним потенціалом складаються у

вибудовуванні системи стратегічного управління ресурсними можливостями.

Управління ресурсним потенціалом підприємства повинно мати

комплексний, регулярний характер і для успішної його реалізації необхідна

розробка і впровадження відповідного підходу, який полягає у

взаємозв’язаній розробці як соціально-економічної системи управління, що

визначає цілі і зміст процесу управління, так і організаційної підсистеми, що

визначає форму існування цього процесу. Для цього пропонується

комплексна система управління ресурсним потенціалом підприємства, яка є

складовою частиною загальної системи управління підприємством і, в свою

чергу, складається з двох елементів (підсистем): об’єкту та суб’єкту

управління.

Необхідно зазначити, що суб’єкт системи управління завжди відіграє

активну роль по відношенню до об’єкту. За допомогою сукупності

виконуваних ним функцій суб’єкт примушує процеси, що відбуваються в

об’єкті розвиватися у відповідності із заданою програмою. Водночас суб’єкт

є похідним від об’єкту управління, адже його зміст і функції визначаються

останнім [7; с. 17].

З позицій системного підходу управління ресурсним потенціалом

підприємства є система дій суб’єкта управління – керівництва підприємства

на об’єкт управління з метою переходу цього об’єкту в бажаний стан за

допомогою розвитку параметрів процесу об’єкту. При цьому об’єкт

дослідження розглядається як цілісна множинна система елементів у

сукупності відносин і взаємозв’язків.

Висновки. Отже, управління ресурсним потенціалом підприємства

повинно мати комплексний, регулярний характер, і для успішної його

реалізації необхідна розробка і впровадження відповідного підходу, який

полягає у взаємозв’язаній розробці як соціально-економічної системи

управління, що визначає цілі і зміст процесу управління, так і організаційної

підсистеми, що визначає форму існування цього процесу. Для цього

пропонується комплексна система управління ресурсним потенціалом

підприємства, яка є складовою частиною загальної системи управління

підприємством і, в свою чергу, складається з двох елементів (підсистем):

об’єкту та суб’єкту управління.

Управління ресурсним потенціалом підприємства, з точки зору розгляду

його як системного процесу, має включати чотири основні етапи:

планування, організація, управління та контроль. Саме функціонування

підприємства, в контексті управління його ресурсним потенціалом, має

відображати сутнісні та функціональні характеристики усіх вищеназваних

чотирьох етапів.

Таким чином, управління ресурсним потенціалом дозволяє проводити

діяльність підприємства по системному управлінню всіх елементів

ресурсного потенціалу з метою реалізації перспективних напрямків його

розвитку і підвищенню ефективності використання. Сучасний менеджмент

вимагає формування сучасних систем управління ресурсами, які

забезпечують регулювання рівня їхніх витрат для досягнення суб’єктом

управління визначених цілей.


1. Ареф’єва О.В. Економічні засади формування потенціалу

підприємства / О.В. Ареф’єва, Т.В. Харчук // Актуальні проблеми економіки.

– 2008. - № 7. – с. 71-76.

2. Балабанов И.Т. Основы финансового менеджмента: [учебное

пособие] / И.Т. Балабанов. – 3-е изд., перераб. и доп. – М.: Финансы и

статистика, 2001. – 526с.

3. Бороненкова С.А. Управленческий анализ / С.А Бороненкова. – М.:

Финансы и статистика, 2001. – 384с.

4. Кнорринг В.И.Теория, практика и искусство управления: учебник

для вузов по специальности «Менеджмент» / В.И.Кнорринг. — 2-е изд., изм.

и доп. — М.: Издательство НОРМА (Издательская группа НОРМА-ИНФРА

М), 2001. — 528 с.

5. Реймерс Н.Ф. Экология (теории, законы, правила, принципы и

гипотезы) / Н.Ф. Реймерс. – М.: Журнал “Россия Молодая”, 1994. – 367с.

6. Сергиенко П.В. Применение метода векторного спада для решения

задач целочисленного программирования / П.В. Сергиенко. – УСиМ.: 1975,

№ 3.

7. Тлумачний словник економіста [за ред. проф. С.М. Гончарова]. –

Рівне: НУВГП, 2008. – 264 с.


В. М. Титов, студент магистратуры


научный руководитель Р.В. Тульчинский , к.э.н., доц.,

заведущий кафедрой менеджмента организаций,



ОСНОВНЫЕ ПРИНЦИПЫ УПРАВЛЕНИЯ РЕСУРСНЫМ

ПОТЕНЦИАЛОМ ПРЕДПРИЯТИЯ В СОВРЕМЕННЫХ УСЛОВИЯХ

В статье рассмотрена сущность управления ресурсным потенциалом

предприятий, определена взаимосвязь элементов управления ресурсным

потенциалом и разработано методологическое обеспечение формирования

основных принципов управления ресурсным потенциалом предприятий в

современных условиях.

Ключевые слова: управление ресурсным потенциалом, современные

условия, деятельность предприятия.

1

УДК339.5: 339.3: 338.3

А. Ю. Дзюбка, студентка 5-го курсу


науковий керівник І.В. Дульська, к.е.н.,с.н.с., доц.,

завідувач кафедри загальноекономічних дисциплін,



МАРКЕТИНГОВИЙ ІНСТРУМЕНТ ЗАТ «ОБОЛОНЬ» ТА

НАПРЯМКИ ЗМІЦНЕННЯ ПОЗИЦІЙ КОМПАНІЇ НА

ВНУТРІШНЬОМУ ТА ЗОВНІШНЬОМУ РИНКАХ

Досліджено теоретико-методологічні та практичні аспекти формування

та реалізації маркетингового інструментарію українського бренду «Оболонь»;

проаналізовано новітні методи зміцнення позицій компанії на внутрішньому та

зарубіжних ринках.

Ключові слова: маркетинговий інструментар, методи зміцнення позицій на

ринку.

Постановка питання та актуальність завдання. Стабільність розвитку

української галузі виробництва та обігу алкогольних і безалкогольних напоїв на-

віть в умовах фінансової кризи забезпечували провідні компанії, які охоплюють

найбільші частки ринку. Зокрема на ринку пива в 2010 р. частка «Оболоні» скла-

дала 35,4%, «СанБрю Україна» - 34,1%, «Славутич, Caгlsberg group» - 22,2%. Віт-

чизняні виробники зберігають динамізм в інвестуванні у модернізацію технологі-

чних процесів та основних фондів, здійснюють активну рекламну та маркетингову

підтримку у просуванні власної продукції, що дало їм можливість випускати нові

види продукції, переорієнтовувати вітчизняного споживача на закупівлю націона-

льного продукту. Все це вказує на досягнуті успіхи у впровадженні новітніх

управлінських технологій в сфері виробництва та особливо маркетингу. 3азначене

обумовлює актуальність дослідження успішного досвіду застосування маркетин-

гового інструментарію компаній - лідерів, зокрема, ЗАТ «Оболонь», яке щорічно

нарощує потенціал, збільшує частку на вітчизняному й зарубіжних ринках.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблемам застосування елеме-

нтів маркетингового інструментарію для посилення конкурентоспроможності

компаній приділено увагу в публікаціях вітчизняних та зарубіжних дослідників,

таких як К. Бартлеп, Р. Вернон, С. Гошал, Ф. Катеора, С. Кевусгіл, Р. Крамер, Е.

Барлоу, Р. Барнет, С. Дуглас, О.Каніщенко, В. Андрійчук, О. Білорус та інші. Але

2

бракує, разом з тим, публікацій, які розкривають вітчизняну специфіку форму-

вання маркетингового інструментарію компаній-лідерів.

Мета і задачі дослідження. Мета статті - дослідження теоретико-методо-

логічних та практичних аспектів формування та реалізації маркетингового ін-

струментарію на прикладі успішного українського бренду «Оболонь»; аналіз но-

вітніх методів зміцнення позицій компанії на внутрішньому і зарубіжних ринках.

Виклад основного матеріалу дослідження. Існує немало компаній, які не в

захваті від перспективи вступити до конкурентної боротьби на міжнародному ри-

нку. Це досить зрозуміло, адже вони досконало дослідили внутрішній ринок, а під

час виходу на міжнародний рівень їм доведеться зіштовхнутися з незнайомими

звичаями і культурою, мовою, системами мита та тарифів, транспортними систе-

мами і валютами. Більше того, щоб забезпечити відповідність зарубіжним станда-

ртам, може знадобитися серйозна модифікація продукції.

Для вжиття на операційному рівні заходів зі створення переваг підприємст-

ва в конкурентній боротьбі застосовуються маркетингові інструменти. Система

маркетингових засобів підприємства, за допомогою яких воно впливає на ринок, у

зарубіжній літературі одержала назву «маркетинг-мікс». В її структурі виділяють

4 класичні складові (концепція «4Р» - від початкової букви англійської назви ко-

жного елемента): «product» (товар), «ргісе» (ціна), «рlасе» (місце продажу) і

«promotion» (просування). Маркетинговий комплекс належить до сфери тактично-

го маркетингу, грає роль ядра маркетингових програм і як універсальний інстру-

мент слугує ключем до будь-якого ринку [1, с. 7].

Отже, перед кожним підприємством на сучасному етапі стоять два завдання

в галузі застосування маркетингового комплексу: по-перше, це встановлення ко-

нтактів між трьома групами суб’єктів − замовниками (покупцями, споживачами),

акціонерами та службовцями; по-друге, - просування підприємства та його проду-

кції на ринках продажу за умов жорсткої конкуренції.

Прикладом успішного застосування маркетингового інструментаря серед

українських підприємства є ЗАТ «Оболонь» - крупний національний виробник

пива, безалкогольних і слабоалкогольних напоїв, мінеральної води. До складу ко-

рпорації «Оболонь» входять головний завод в Києві і 6 підприємств в регіонах

України. Корпорація - найбільший національний виробник пива в Укpaїнi з 100%

українського капіталу. "Оболонь" на ринку пива представлена 6-ма брендами в

усіх цінових категоріях. Головний безалкогольний бренд корпорації - широко ві-

домий «Живчик». На ринку слабоалкогольних напоїв корпорація «Оболонь»

представлена 3-ма лініями популярних коктейлів, частка цього ринку у 2010 р.

склала 27,1%. На ринку мінеральної води «Оболонь» виробляє 2 бренди - "Обо-

лонська" і "Прозора", але входить до першої п'ятірки виробників, частка ринку -

4,7% [6]. Основні складові асортименту «Оболоні» зображено на рис. 1.

3

Щоб запропонувати напрями та шляхи удосконалення міжнародної страте-

гії, спочатку проаналізуємо маркетинговий інструментар ЗАТ «Оболонь». Це кла-

сичні складові маркетингової суміші: продукт, просування, розподіл та ціна.

Рис. 1. Асортимент ЗАТ «Оболонь» Джерело: побудовано автором за [5]

Перша, особливо вадлива складова, - товар. Адже за жорсткої конкуренції,

основною характеристикою успіху на ринку стає особливість та унікальність то-

вару, який пропонує виробник. Щоб виявити високу якість товарів «Оболонь»,

потрібно проаналізувати технологію виробництва та основні види сировини. Вар-

то звернути увагу, що у виробництві використовується вітчизняна сировина. Для

пивоварів базовими складовими продукту є вода, ячмінь, хміль і пивні дріжджі.

«Оболонь» з початку діяльності використовує артезіанську воду із свердловин

юрського і сеноманського горизонтів. Щоб мати достатньо якісного ячменя,

"Оболонь" створила науково-виробничу асоціацію "Нива Оболонь", спеціалісти

якої селекціонують нові сорти пивоварного ячменю. «Оболонь» використовує гір-

кі і ароматичні сорти хмелю («Заграва», «Поліський», «Зміна», «Альфа», «Про-

мінь»). Ведеться робота по їх вдосконаленню, розробляються нові сорти. Фахівці,

використовуючи штами від відомих німецьких пивоварів, працюють над покра-

щенням дріжджових культур [7].

Прагнучи випускати якісну продукцію, конкурентоздатну на українському

й зарубіжних ринках, у 1998 р. «Оболонь» першою серед підприємств харчової

галузі України отримала міжнародний сертифікат на систему управління якістю

відповідно до стандарту ISO-9001 версії 1994 р., виданий німецькою фірмою

«DEKRA-IТS». У 2001 р. «Оболонь» підтвердила високу організацію системи

управління якістю і першою в Україні отримала сертифікат стандарту ISO-9001

версії 2000 р., який щорічно підтверджується. Відповідність процесів управління

проходить перевірку. У 2008 р. корпорація «Оболонь» першою в галузі сертифі-

кувала 4 системи управління одразу.

Якість продукції заводу «Оболонь» контролюється у 3-х лабораторіях, що

гарантує стабільність смакових і фізико-хімічних характеристик. Виробнича ла-

бораторія контролює сировину, допоміжні матеріали, технологічний процес. Ла-

Асортимент ЗАТ «Оболонь»

Пиво Спеціальне

пиво (таке як

«BeerMix»)

Слабоалкого

льні напої Безалкого-

льні напої

Мінеральні

води

4

бораторія відділу технологічного контролю (ВТК) відстежує параметри готової

продукції і дає дозвіл на відвантаження продукції. Посвідчення якості від ВТК га-

рантує відповідність продукції стандартам. Радіологічна лабораторія проводить

контроль сировини і готової продукції щодо вмісту радіоактивних елементів. На

підприємстві є ще й експериментальна лабораторія, яка розробляє нові технології

та продукти. Всі лабораторії оснащені устаткуванням високої точності [5]. Органи

управління конкурентоспроможністю товару подані в схемі на рис. 2.

Рис. 2. Органи управління конкурентоспроможністю товару ЗАТ «Оболонь» Джерело: побудовано автором на основі [12]

Ознаки класифікацій конкурентних стратегій за М. Портером подані на

схемі на рис. 3

Весь ринок

Частка ринку Сегмент ринку

Масштаби Унікальність

виробництва продукту

Конкурентні переваги

Рис. 3. Ознаки класифікацій конкурентних стратегій за М. Портером Джерело [2]

Лідирування на

основі витрат

(цін)

Лідирування на

основі диференці-

ації

Фокусування на основі витрат

(цін) або диференціації

Органи управління

конкурентоспроможністю товарів

Департамент контролю Департамент маркетингу

Спеціалісти з організації

дослідження

Спеціалісти із складан-

ня звітів

Виробнича лабораторія

Лабораторія ВТК

Радіологічна лаборато-

рія

Експериментальна ла-

бораторія

5

Реалізовуючи стратегію диференціації, компанія розширює лінійку брендів,

посилює позиції вже наявних («3ібберт», «Десант»). При цьому смакові якості та

упаковка частково адаптуються до конкретного ринку. В порівнянні з аналогіч-

ною продукцією інших виробників якість пива і мінеральної води ЗАТ "Оболонь"

обумовлена застосуванням новітніх технологій.

Шляхи корпорації по удосконаленню товару можна згрупувати наступним

чином:

- Розширення асортименту через вдосконалення якісних параметрів. Ку-

льтивуючи нові сорти ячменю варто розпочати розробку нових сортів пива. Ана-

лізуючи останні тенденції світового ринку пива, слід звернути увагу на перспек-

тивні сегменти споживачів, наприклад, жінок. Щоб випередити конкурентів, мо-

жна зменшити калорійність пива. Користуючись нагодою проведення «Євро-

2012» в Україні та Польщі, варто розробити спеціальне пиво для вболівальників.

Але для цього треба буде зменшити вміст алкоголю до 4,5%. Таке пиво дозволено

продавати на стадіонах України й Польщі (за законодавством). Скориставшись з

цього, «Оболонь» може збільшити експорт в Польщу.

- Вдосконалення упаковки, урахування національних традицій спожи-

вання. Компанії слід розробити спеціальну упаковку для «Євро-2012». Додати

яскравості етикетці, розробити упаковку в національному стилі (наприклад, жов-

то-блакитна банка). На ринку пива Польщі компанії варто продавати пиво у бан-

ках (поляки віддають перевагу пиву у кухлях та банках). Щодо назв компанії і

продуктів, варто їх більшою мірою адаптувати до країни-імпортера. Краще засто-

совувати польські відповідники та особливі національні назви (Пшеничне, Лагер,

Преміум) для здобуття лояльності іноземних споживків.

- Виявлення нових сфер використання товару. Потрібно застосувати іно-

земний досвід запровадження безалкогольних напоїв для спортсменів. Так,

"ARMI SPORT", «Оболонь» в Польщі використовують як інгредієнт коктейлів.

Другою складовою маркетингового міксу «Оболонь» є ціна. «Оболонь» вико-

ристовує 2 основні стратегії: лідирування на основі диференціації та лідирування

на основі витрат (цін). Стратегія лідирування на основі диференціації полягає у

повноті портфелю брендів - присутності брендів у всіх ринкових цінових сегмен-

тах – за видами тари, за об'ємами пакування та ін. (рис. 3). Про застосування стра-

тегія цінової диференціація «Оболонь» свідчить присутність на ринку продукції

економ-класу, середнього рівня цін, та преміальної [7].

Стратегія лідирування на основі витрат (цін) «Оболонь» полягає у економії

на сировині шляхом самозабезпеченні (солодом, ячменем та ін.), на логістичних

витратах (співпраця з постачальниками, найближчими до споживачів); переробка

відходів (компанія переробляє пивну дробину на корм для тварин, здійснює вто-

ринну переробку пляшок та ін.). Все це дозволяє суттєво знизити собівартість.

6

Отже, шляхи удосконалення по напрямку ціни наступні:

- Дотримання технічних стандартів виготовлення продукції, її якості; пода-

льше удосконалення, модернізація технічного оснащення та підвищення фондооз-

броєності праці;

- Дотримання стратегії лідирування на основі диференціації та витрат (цін);

- Добитися 100% забезпечення усіма інгредієнтами та сировиною з метою

підтримання низької собівартості продукту;

- Розробити систему знижок для офіційних дистриб'юторів, спеціальні зни-

жки для нових дистриб'юторів згідно з підписаними довгостроковими угодами;

- Застосувати систему-шкалу квартальних та річних бонусів для дистриб'ю-

торів, обсяг продажів яких перевищує встановлені або заплановані норми;

- Запровадити реалізацію продукції у кредит для крупних споживачів та в

розстрочку платежів для дистрибюторів.

Третьою важливою складовою маркетингової суміші «Оболонь» є розподіл.

Співробітництво встановлюється з найближчими до споживача постачальниками

(підприємства з виробництва, переробки, заготівлі) за умов однакової конкурент-

ної ціни та якості. Це дозволяє зменшити транспортні витрати, плату посередни-

кам і демонструє відповідальне ставлення корпорації до регіонів діяльності.

ЗАТ «Оболонь» використовує змішані канали розподілу продукції, що об'є-

днують риси прямих (продаж товару кінцевому споживачеві підприємством-

виробником без використання будь-яких посередників) та непрямих (переміщення

товарів і послуг спочатку від виробника до учасника-посередника, а потім від

нього - до споживача) каналів, тому гарантують більший набір постачальницько-

збутових послуг. Але все ж переважає канал розподілу 2-го рівня [9].

Експортна стратегія ЗАТ «Оболонь» направлена на розбудову довготрива-

лих партнерських відносин із дистриб'юторами. «Оболонь» не прагне здійснити

разову поставку. Експортна мета - стабільні поставки і міцне партнерство. Тому

відділ експорту забезпечує для партнерів мінімальні контрактні ціни, пропонує

широкий вибір транспорту та оперативність відвантажень.

Щоб удосконалити розподільчу складову маркетингового комплексу ЗАТ

«Оболонь», потрібно вдатися до наступного:

- щоб задовольняти умову JIT( just іn time - усе у свій час) варто починати

співпрацю з новими дистриб'юторами, розпочати будівництво заводів «Оболонь»

закордоном, створити спільні підприємства (СП) за участі ЗАТ «Оболонь», що

дасть можливість збільшити обсяги діяльності за рахунок виходу на перспективні

ринки. Схема співпраці та доведення товарів до споживача через СП ЗАТ «Обо-

лонь» з компанією-партнером подана в схемі на рис. 4;

7

- Компанії «Оболонь» слід скористатися нагодою та укласти короткотермі-

нові угоди щодо розповсюдження напоїв «Оболонь» в місцях проведення ігор

чемпіонату «Євро-2012».

Рис. 4. Схема доведення товару до кінцевого споживача через СП. Джерело: побудовано автором на основі [2]

Для забезпечення конкурентоспроможності компанії важливими є інстру-

менти просування продукції. ЗАТ «Оболонь» використовує переважно такі:

• реклама (розробляється для кожного бренду, розміщується на телебаченні,

зовнішніх носіях);

• стимулювання збуту (призові акції, їх реклама);

• участь у спеціалізованих виставках;

• брендинг (прикладом є розробка дизайну продуктової лінійки Beermix,

асортимент якої був розширений до 5 позицій);

• спонсорство (ТМ «Оболонь» - офіційний спонсор Чемпіонату України з

футболу);

• PR - для підсилення іміджу компанія вдосконалює соціальну відповідаль-

ність, займається благодійністю, розвиває культуру, спорт (має власну футбольну

команду), приймає участь у діяльності міжнародних асоціацій з якості, захисту

навколишнього середовища та ін.

Удосконалення інструментів просування «Оболонь» доцільне за напрямка-

ми:

• розробка нових підходів до створення реклами та подачі інформації, оскі-

льки класична реклама повідомлення стає недієвою. Компанії слід акцентувати

увагу на рекламі, що пропагує людські цінності; залучення референтних груп у

рекламі особливо доречне на зарубіжних ринках. Особливу увагу потрібно надати

рекламі в мережі Інтернет, а саме застосуванню банерів-хмарочосів (великого ро-

Канали збуту компанії - партнера

ЗАТ «Оболонь»

Кінцевий споживач

Роздрібна мережа

Незалежні оп-тові компанії

Мережа власних дитриб’юторів

Торгівля через фірмові магазини

Торгівля через супермаркети

8

зміру, що займають 90% екрану), рекламних ігор з елементами продакт імплейс-

менту, зокрема, на тему футболу до «Євро-2012».

• особливу увагу потрібно приділити сувенірній продукції, адже вона забез-

печує довготривалий контакт споживача з маркою, як варіант розробити спеціа-

льну лінію до футбольного чемпіонату (кухлі, підставки під кухлі, запальнички,

рюкзаки, сумки, м'ячі, шорти та футболки з логотипами компанії). Але ці речі

стали настільки поширеними, що бажаного ефекту не приносять, тому потрібно

вводити інноваційні промо-продукти [8, 9], розробкою яких ЗАТ «Оболонь» тре-

ба терміново зайнятися.

• як інструмент підтримки лояльності зі споживачами великої важливості

набуває підтримка екологічних проектів. Тому ЗАТ «Оболонь» доцільно виступа-

ти спонсором таких проектів, ініціювати власні міні-проекти.

Отже, ЗАТ «Оболонь» успішно розвивається, освоює нові ринки, але для

збереження конкурентоспроможності варто постійно звертатися до інновацій у

всіх сферах, починаючи з продукту та закінчуючи його просуванням на ринки.

Висновки і перспективи подальших наукових розвідок. Розглянувши осо-

бливості застосування маркетингового інструментарю виробника-лідера націона-

льного ринку алкогольних та безалкогольних напоїв України, варто зазначити йо-

го ефективність у підвищенні конкурентоспроможності. Особливу роль для кор-

порації «Оболонь» у процесі зміцнення позицій на ринках відіграло релевантне та

успішне застосування складових маркетингової суміші.

До шляхів удосконалення міжнародної маркетингової стратегії ЗАТ «Обо-

лонь» на зарубіжних ринках можна віднести розробку нового продукту, опану-

вання нових сегментів ринку (територіально і серед груп споживачів); цілеспря-

мовану роботу в напрямі покращення якості сировини, зменшення собівартості за

усіма можливими напрямами, подальше удосконалення і модернізація технічного

оснащення, запровадження системи та шкали знижок, квартальних та річних бо-

нусів для дистриб'юторів; будівництво заводів в країнах-імпортерах; створення

СП з крупними компаніями; застосування інноваційних методів просування про-

дукції на ринок; ініціювання екологічних проектів та ін.

Тому особливості застосування маркетингового інструментарю ЗАТ «Обо-

лонь» можуть стати предметом подальших наукових розвідок та досліджень.


1. Агеєва І.М. Стратегія конкуренції як основа досягнення конкурентних пере-

ваг харчових підприємств. - Одеса, 2008. - 26с.

2. Джоббер Девид. Принципы и практика маркетинга. Второе издание/ Джоб-

бер Деви: Пер. с англ.: Уч. пос. - М.: Издательский дом «Вильямс», 2000. - 688 с.

9

3. Мілєва М.Д., Агеєва І.М., Шляхи впровадження стратегічного планування

на підприємствах харчової промисловості. Одеса 2009. 15 с.

4. Федорова Ю.К Формування комплексу продажів на підприємствах харчової

промисловості. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата

економічних наук. 2006.

5. «Оболонь» - компанія - новатор. lmage.ua Київ - 2008.

6. Соціальний звіт компанії «Оболонь» Сталий розвиток у 2009 р..

www.obolon.ua

7. Формування маркетингової стратегії ЗАТ "Оболонь".

http://rеvоlutіon.аIIbеst.гu

8. Главная «Сувениры пивныe сувениры». httр:/Iwww.bееrlаnd.соm.ua

9. http://obolon.ua/eng/

Стаття ндійшла до редакції 5.03.2012.

А. Ю. Дзюбка, студентка 5-го курса


научный руководитель И.О. Дульская, к.э.н., с.н.с., доц.,

заведующий кафедрой общеэкономических дисциплин,



МАРКЕТИНГОВЫЙ ИНСТРУМЕНТ ЗАО«ОБОЛОНЬ» И ПУТИ

УСИЛЕНИЯ ПОЗИЦИЙ КОМПАНИИ НА ВНУТРЕННЕМ

И ВНЕШНЕМ РЫНКАХ

Исследовано теоретико-методологические и практические аспекты фор-

мирования и реализации маркетингового инструментария украинского бренда

«Оболонь»; проанализированы новейшие методы укрепления позиций компании на

внутреннем и зарубежных рынках.

Ключевые слова: маркетинговый инструментарий, методы укрепления по-

зиций на рынке.

http://www.obolon.ua/

http://obolon.ua/eng/

УДК 339.94

А.А. Гребеннікова, студентка 5-го курсу


науковий керівник І.О. Петрвська, к.е.н., доц.,декан




АНАЛІЗ І ОЦІНКА ЄВРОІНТЕГРАЦІЙНИХ ЕКОНОМІЧНИХ

ПЕРСПЕКТИВ УКРАЇНИ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ

Визначено системні тенденції, проблеми та перспективи подальшої

інтеграції України в ЄС з метою винайдення нової дієвої моделі економічної

співпраці України з Євросоюзом в сучасних умовах.

Ключові слова: європейська інтеграція, Україна, модель.

Постановка питання та актуальність завдання. Сучасне становище

економічної співпраці України з ЄС, незважаючи на певні успіхи, не можна

однозначно визначити позитивним. Три роки тому - 20 березня 2009 року на саміті

ЄС було затверджено нову для свого часу модель співробітництва з країнами, котрі

межують з ЄС, – програму (Стратегію) Східного партнерства, розраховану на

Україну, Грузію, Вірменію, Азербайджан, Молдову та Білорусь. Програмою було

передбачено заходи зі стимулювання інтеграційних процесів між цією шісткою

пострадянських країн, розташованих у безпосередній близькості до кордонів ЄС.

Це зокрема, співпраця в енергетичній сфері, створення інтегрованої системи

управління кордонами, як ефективного засобу протидії нелегальній міграції,

допомога, спрямована на вирівнювання соціально-економічного розвитку окремих

регіонів країн-учасниць програми Східного партнерства, тощо. Проте, наразі,

зважаючи на серйозні євроінтеграційні наміри України, така модель перестала

задовольняти як Україну, так і Європейський Союз. Нагальна необхідність

створення та імплементації нової моделі співробітництва Україна–ЄС

підтверджується тим, що Угоду про асоційоване членство України в ЄС у 2011 році

не підписано, також очікує на впровадження Угода про Зону вільної торгівлі (ЗВТ)

з ЄС, підписання якої на даний час (лютий 2012 р.) загальмовано можливою

ратифікацією Угоди про Зону вільної торгівлі з країнами СНД.

Таким чином, на нинішньому етапі Україні надано право бути складовою

позицій ЄС, яким користуються країни-кандидати та країни-члени Європейської

економічної зони. Тим більше, що взаємозалежність сторін у сфері економічної

2

співпраці та безпеки очевидна. Було започатковано також новий механізм діалогу –

двосторонні консультації між Україною та Генеральним секретаріатом Ради ЄС з

питань зовнішньополітичного планування. Проте продовжує мати місце

неоднозначне ставлення до нашої держави. З одного боку, сприйняття України як

партнера, суб'єкта забезпечення безпеки в регіоні; з другого – як джерела певної

загрози демократичним цінностям, соціально-правовим нормам європейського

життя, економічній стабільності тощо. Тому концептуально в угодах наша держава

фігурувала не стільки як споживач безпеки в згаданому договорі, скільки як її

постачальник. Незважаючи на певні євроінтеграційні успіхи 2010 р., такі як

практичне завершення Угоди про ЗВТ, інтенсивну підготовку до підписання

Меморандуму про асоційоване членство в ЄС, у 2011 році євро інтеграційний

процес значним чином загальмувався. Зважаючи на ці фактори, можна зробити

висновок про те, що модель Стратегії "Східного партнерства" вже не є дієвою для

відносин ЄС–Україна і вимагає або суттєвої корекції та оновлення, або ж переходу

на нову модель партнерства, в якій асоціація з ЄС стане парадигмою співпраці.

Зважаючи на це, необхідним завданням є визначення теоретико-методологічних

засад побудови відносин Україна – ЄС на новій основі, розробка практичних засад

подальшого поглиблення євроінтеграційного процесу для України в напрямках

активізації співпраці, передусім в економічних напрямах. Це й визначило тему

даного дослідження і публікації.

Мета і задачі дослідження. Метою є визначення системних тенденцій,

проблем та економічних перспектив подальшої інтеграції України в ЄС для

винайдення нової дієвої моделі співпраці України з Євросоюзом та шляхів

активізації економічного співробітництва з країнами ЄС в актуальних для Україні

напрямах в сучасних суспільно-політичних умовах.

Предмет дослідження – тенденції та проблеми розвитку інтеграційного

процесу Україна–ЄС в соціально-економічному аспекті на сучасному етапі.

Об'єкт дослідження – відносини Україна - ЄС в економічному, соціальному

та політичному вимірах в умовах євроінтеграції та глобальних інтеграційних

процесів.

Основний зміст публікації. Пріоритет галузі наукових досліджень в царині

євроінтеграції належить західній політичній науці (Бжезинський З., Тоді Ф.,

Хантингтон С. тощо). На геополітичному просторі СНД звертають на себе увагу

праці основоположника російської школи дослідників інтеграції Ю.В.Шишкова.

Спочатку 90-х років ХХ сторіччя вітчизняна наука веде активний пошук

теоретичного обґрунтування об’єктивного характеру інтеграції України в

євроатлантичні структури, всебічно досліджують різні аспекти феномена

сучасності – інтегрованої Європи та її ролі в формуванні нових світових центрів

сили. З цього погляду варто відмітити присвячені цій проблемі наукові роботи за

3

участю Баштаника В., Буряка П., Видріна Д., Гнидюка Н., Губського Б., Ковальової

О., Кочеткова Е., Макаренко І., Малика Я., Чалого В., Пироженко О., Копійки В.,

Шергіна С. та інших. Проте, у більшості робіт не відображено сучасні

швидкоплинні процеси взаємодії України з ЄС, не визначено достеменно дієву

модель подальшого розвитку євроінтеграційного процесу для України.

Аналізуючи ретроспективу та сучасний стан взаємовідносин України з ЄС,

треба, перш за все, вказати на те, що з обох сторін, але особливо – з боку

Євросоюзу, вони носять прагматичний характер. Прагматичність інтересів ЄС у

стратегії «сусідства» відносно України визначається декількома чинниками:

формуванням на своїх східних кордонах поясу стабільності й безпеки; відсутністю

в ЄС чіткої та узгодженої концепції європейського інтеграційного процесу, а також

загального бачення майбутнього Єдиної Європи [1]. Розширений ЄС сам ніяк не

може визначити оптимальний погоджений варіант чергового етапу поглиблення

євроінтеграції. За нинішніх умов ЄС, незважаючи на те, що йде вже шостий етап

розширення Союзу, не готовий прийняти в свої лави нові держави, в тому числі

Україну [2]. Інтеграція може здійснюватися за сприятливіших внутрішніх

(економічні реформи, політична стабільність, демократичні свободи) і зовнішніх

обставин (успішні реформи та економічна політика в самому ЄС).

Прийнята 2009 р. стратегія Східного партнерства певним чином допомогла

Україні виробити власний шлях і методологію доволі успішної, для свого часу,

(кінець 2000-х років) моделі інтеграції до ЄС. На її основі запропоновано декілька

концептуальних ідей розвитку інтеграційних процесів. Серед таких діючих

підходів щодо європейської інтеграції виокремимо три основні концепції:

1) «останніх кордонів», до якої схиляється найконсервативніша частина

політичної еліти ЄС. Основна її теза полягає в тому, що Європа «стомилася» від

розширення;

2) «тривалого зближення», яка визнає можливість приєднання до ЄС східних

сусідів. Для України – це варіант політики Східного партнерства та зближення з

європейськими країнами, шляхом поступового розширення в т.ч. економічного

співробітництва;

3) «Великої Європи», яка враховує існування двох основних центрів

політичного та економічного тяжіння – ЄС і Росії. Ідея створення «Спільного

Європейського економічного простору» передбачає тісний формат співробітництва

у сферах економіки, безпеки, науки і культури, що визначає його мінімізований

інституціональний характер. Місце України в цій концепції, з геополітичної точки

зору, – це «прикордонна» країна як для європейського простору, так і для

євразійського.

Таким чином, наша держава належить до міжсистемної периферії, котра

зазнає впливу інтересів обох геополітичних суб'єктів. Україна в цій конфігурації

4

може виконати унікальну функцію консолідуючого чинника пан'європейського

простору. Єдність останнього залежить від відсутності конфронтації між

провідними центрами (ЄС і Росією), а конкуренція за вплив на Україну становить

предмет їхнього геополітичного протистояння.

Найбільш актуальним питанням співпраці Україна - ЄС на сучасному етапі є

ведення переговорного процесу щодо Угоди про асоціацію між Україною та ЄС на

заміну Угоди про партнерство та співробітництво (УПС), яка міститиме також

суттєву складову про створення поглибленої та всеохоплюючої зони вільної

торгівлі між Україною та ЄС (далі - ЗВТ).

Україна та ЄС ведуть переговори про укладення Угоди про асоціацію на

заміну Угоди про партнерство та співробітництво з 5 березня 2007 року.

Партнерський діалог Україна – ЄС розвивався під час проведення щорічних

засідань Саміту Україна – ЄС за участю Президента України, Ради з питань

співробітництва за участю Прем’єр-Міністра України, Комітету з питань

співробітництва, Комітету парламентського співробітництва, регулярних

консультацій Україна-Трійка ЄС, постійних експертних консультацій. Між

Україною та ЄС щорічно відбувається понад 80 офіційних зустрічей та

консультацій на високому і експертному рівнях.

Зіставлення структури Європейських угод зі структурою Угоди про

партнерство і співробітництво між Європейськими Співтовариствами і Україною

від 14 червня 1994 року (надалі УПС) показує, що напрямки інтеграційної взаємодії

не відрізняються від окреслених асоційованими угодами. Угоди про партнерство і

співробітництво були укладені ЄС з країнами, перспектива членства яких була

невизначеною чи взагалі не проголошувалась як пріоритет їхньої зовнішньої

політики. Таку форму партнерських взаємовідносин слід оцінювати в контексті

спільної зовнішньої політики щодо пострадянських країн, співробітництво з якими,

за оцінкою ЄС, ускладнювалось високим ступенем політичних ризиків через

нестабільну політичну й економічну ситуацію на пострадянському просторі. УПС

були укладені з більшістю нових держав, які виникли на території колишнього

СРСР, крім країн Прибалтики, проте лише Україна, Молдова і Грузія мали намір

набути членства в Євросоюзі.

З метою виконання Угоди, були засновані спільні інституції: Рада з питань

співробітництва між Україною і ЄС (з української сторони очолювана прем'єр-

міністром), Комітет із питань співробітництва між Україною і ЄС, до компетенції

якого увійшла підготовка засідань Ради, Комітет з парламентського

співробітництва у складі депутатів Європейського парламенту і Верховної Ради

України. Було прийнято спільну робочу програму з регулювання основних сфер

співробітництва, укладено ряд галузевих угод, що доповнюють УПС.

5

Сторони встановили між собою регулярний політичний діалог, який вони

мають намір розвивати та поглиблювати. Ціллю політичного діалогу було визнано

зміцнення зв'язків України із Співтовариством і, таким чином, із спільнотою

демократичних держав. При цьому зазначалось, що економічне зближення

приведе до більш інтенсивних політичних відносин, ще більш зблизить позиції з

міжнародних питань, які становлять обопільний інтерес, і тим самим зміцнить

безпеку і стабільність в Європі. Передбачались в разі необхідності консультації на

найвищому політичному рівні, а також здійснення політичного діалогу на

міністерському рівні в рамках Ради з питань співробітництва. Інші процедури та

механізми для політичного діалогу були створені сторонами шляхом

встановлення відповідних контактів, обмінів і проведення консультацій, зокрема в

таких формах:

- регулярних зустрічей на рівні посадових осіб між представниками України

і представниками ЄС;

- максимального використання всіх дипломатичних каналів між сторонами,

включаючи відповідні контакти у двосторонній так само, як і багатосторонній

галузях, таких як ООН, зустрічі ОБСЄ тощо;

- обміну регулярною інформацією з питань, що становлять взаємний інтерес

стосовно політичного співробітництва в Європі;

- будь-яких інших заходів, що сприятимуть зміцненню та розвитку

політичного діалогу.

Період дії Угоди надає можливість зробити деякі висновки щодо

співробітництва України з Європейським Союзом, тим більш, що створення

необхідних умов такого співробітництва триває з моменту підписання угоди в 1994

році – тобто 18 років. Протягом останнього часу інтеграційні зусилля України

призвели до певного прогресу в поглибленні політичного діалогу і поліпшенні

загальної атмосфери стосунків з ЄС, який дещо загальмувався влітку-восени 2011

р. Важливою складовою політичного діалогу виступають, наприклад, регулярні

саміти Україна - ЄС. Тематика засідань окреслює широке коло питань

торговельного співробітництва в рамках УПС, обговорюються економічні події в

Україні і в державах-членах організації, в країнах, чий вступ до ЄС вплине на

економічні відносини сторін. Позитивної динаміки поступово набувають

торговельні відносини. Виконано значну частину зобов'язань щодо зближення

чинного і майбутнього законодавства з законодавством ЄС і Ради Європи, хід

законопроектної роботи узгоджено з завданням адаптації до правових норм і

стандартів ЄС. З метою гармонізації правових норм з нормами і стандартами ЄС,

створено Національну раду з питань адаптації законодавства України до

законодавства Європейського Союзу. Важливим є також той факт, що на сьогодні

Україна виконала переважну більшість своїх зобов'язань перед Радою Європи щодо

6

підписання і ратифікації багатосторонніх угод цієї організації. Так, 16 із 17

міжнародно-правових інструментів Ради Європи, стосовно яких Україна мала

зобов'язання, набули чинності для нашої держави. Заслугою України є й створення

програми з гармонізації технічних стандартів і регуляції зі стандартами ЄС,

реалізація якої дозволить покращити доступ українських товарів на європейські

ринки, особливо після розширення Євросоюзу на Схід, а також надавати практичну

допомогу підприємцям з ЄС.

У попередній час відбулося 20 раундів переговорів (останній у жовтні 2011

р.) та більше 10 окремих раундів переговорів щодо розділу Угоди про асоціацію у

частині створення ЗВТ Україна – ЄС у рамках 3 робочих груп:

1. з політичного діалогу, зовнішньої і безпекової політики;

2. з юстиції, свободи та безпеки;

3. з економічних, секторальних питань та питань розвитку людського

потенціалу.

Назва угоди була попередньо узгоджена міністрами закордонних справ

Європейського Союзу 22 липня 2008 р. у Брюсселі на засіданні Ради Євросоюзу. Із

пропозицією назвати майбутню угоду із Україною «Угодою про асоціацію»

виступила Франція.

Європейський Союз та Україна 9 вересня 2008 року в Парижі під час Саміту

Україна - ЄС прийняли компромісне рішення щодо назви нової посиленої угоди як

Угоди про асоціацію і домовилися укласти її в 2009 р. Проте, питання про можливе

приєднання до ЄС сторони не піднімали. Як було відображено в Спільній заяві

щодо Угоди про асоціацію Україна - ЄС, схваленій на саміті Україна ЄС у м.

Париж 9 вересня 2008 р., Угода про асоціацію повинна:

– оновити спільні інституційні рамки співпраці України та ЄС,

– сприяти поглибленню партнерства у всіх сферах,

– посилити політичну асоціацію й економічну інтеграцію на основі взаємних

прав та обов'язків.

Створення всебічної та поглибленої зони вільної торгівлі з масштабним

наближенням регуляторного законодавства України до стандартів ЄС сприятиме

поступовій інтеграції України до внутрішнього ринку ЄС.

Для досягнення можливості інтегруватися до внутрішнього ринку ЄС Україна

має привести свою систему технічного регулювання у відповідність до

європейських вимог, оскільки головними перешкодами торгівлі з ЄС є не імпортні

тарифи, а технічні бар'єри у торгівлі – вимоги до безпечності та якості продукції, її

характеристик, процедури оцінки відповідності.

Знаковими стали 12-й та 20-й раунди переговорів, які завершилися багато у

чому з протилежними результатами. Так, у тексті Спільної заяви за результатами

Дванадцятого саміту Україна - ЄС (9 вересня 2008 р., м. Париж) лідери України та

7

ЄС закріпили домовленість про те, що нова базова угода буде угодою про

асоціацію, яка залишає відкритим шлях для подальшого прогресивного розвитку у

відносинах між Україною та ЄС. Було також визнано, що „Україна як європейська

держава поділяє з країнами Європейського Союзу спільну історію та спільні

цінності”. Лідери ЄС підтвердили визнання європейських устремлінь України і

привітали її європейський вибір.

Було домовлено, що Угода про асоціацію оновить спільні інституційні рамки,

сприятиме поглибленню відносин у всіх галузях, посилить політичну асоціацію та

економічну інтеграцію між Україною і Європейським Союзом на основі взаємних

прав та обов'язків.

За структурою Угода про асоціацію складатиметься з таких розділів:

- преамбула;

- загальні цілі та принципи;

- політичний діалог та реформи, політична асоціація, конвергенція у сфері

зовнішньої і безпекової політики;

- юстиція, свобода та безпека;

- економічна та секторальна співпраця, розвиток людського потенціалу;

- поглиблена та всеохоплююча ЗВТ;

- загальні, інституційні та прикінцеві положення.

Сторони досягли домовленості стосовно переважної більшості положень

розділу Угоди “Преамбула, цілі та загальні принципи”. Водночас, було досягнуто

широкої згоди щодо ключових елементів інституційних положень Угоди – іншими

словами, щодо механізмів, за допомогою яких функціонуватиме посилений діалог

між Україною та ЄС. Щодо загальних та прикінцевих положень, то

багатообіцяючим є нещодавно започатковане обговорення положень про механізм

урегулювання розбіжностей.

Стосовно розділу, в якому йдеться про політичний діалог та реформи,

політичну асоціацію та співробітництво, а також конвергенцію у сфері зовнішньої і

безпекової політики, сторони попередньо закрили переговори щодо переважної

більшості відповідних положень Угоди. Попередньо погоджений текст охоплює

такі питання як цілі політичного діалогу, формати його проведення, діалог та

співробітництво у сфері внутрішніх реформ, регіональна стабільність,

попередження конфліктів, антикризове управління та військово-технічне

співробітництво, нерозповсюдження зброї масового знищення, роззброєння та

контроль над озброєннями, а також боротьба з тероризмом. Триває обговорення

питання посилання у тексті угоди на повагу до принципів незалежності,

суверенітету, територіальної цілісності і непорушності кордонів.

Розділ щодо юстиції, свободи і безпеки також знаходиться на завершальній

стадії погодження. Обидві сторони дійшли згоди з таких аспектів Угоди як:

8

забезпечення верховенства права та повага до прав людини, захист персональних

даних, співробітництво у сфері міграції, надання притулку та управління

кордонами; рух осіб; боротьба з відмиванням грошей та фінансуванням тероризму;

співробітництво у боротьбі з торгівлею наркотиками; протидія злочинності та

корупції; боротьба з тероризмом. Наразі переговори сконцентровані на питаннях

нелегального працевлаштування; руху осіб, зокрема - у контексті запровадження

безвізового режиму; правил в’їзду та співробітництва у цивільних справах.

Робоча група з питань економічного та секторального співробітництва

завершила переговори в усіх 31 сферах, відкривши, таким чином, шлях для

всеохоплюючої імплементації Україною ключових законів та стандартів ЄС, які

мають позитивно позначитися як на умовах підприємницької діяльності, так і на

житті пересічних громадян. Зазначеними сферами є: розвиток сільського

господарства та сільської місцевості; аудіовізуальна політика; співробітництво у

галузі громадянського суспільства; корпоративне право; захист прав споживачів;

транскордонне та регіональне співробітництво; культура; придунайське

співробітництво; освіта, навчання та молодь; фінансове співробітництво, у тому

числі щодо боротьби з шахрайством; енергетичне співробітництво; захист

навколишнього природного середовища; фінансові послуги; рибальство і морська

політика; охорона здоров’я; промислова та підприємницька політика; інформаційне

суспільство; макроекономічне співробітництво; управління державними фінансами;

гірнича промисловість та ливарство; участь у агенціях та програмах

Співтовариства; дослідження та технологічний розвиток; співробітництво у

соціальній сфері; космос; спорт; статистика; податки; туризм та транспорт.

На відміну від багатьох попередніх раундів переговорів 20-й раунд

переговорів щодо угоди про Асоціацію між Україною і Європейським Союзом у

жовтні 2011 р. завершився багато у чому з негативними результатами. Позитивом

стало те, що на цих переговорах Київ не відступився від вимоги фіксації в

документі перспективи членства України в ЄС і не пішов на компроміс з інших

спірних моментів. Єдиним питанням, з якого досягнуто успіху, стала відмова від

терміну «довгостроковий» щодо скасування візового режиму, проте назвати це

досягненням переговорних груп не можна - сторони лише реалізували рішення,

досягнуте на 12-му саміті Східного партнерства. Оскільки на переговорах сторони

не змогли узгодити низку питань, вони вирішили домовитися про дату наступного

раунду після того, як у відносинах України та Євросоюзу з`являться шанси на

просування - Євросоюз чекає від України більшого прогресу у виконанні ряду

зобов`язань в реформування юстиції, системи управління, реформи правової

системи тощо, на основі рекомендацій Венеціанській комісії, ОБСЄ і самого

Євросоюзу.

9

Зі своєї сторони Україна вимагає гарантій членства в ЄС у перспективі і

відмови від політизації євроінтеграційного процесу та зосередження, перш за все,

на економічних питаннях. З моменту започаткування переговорного процесу щодо

створення поглибленої та всеохоплюючої зони вільної торгівлі (ЗВТ) у лютому

2008 року було проведено вісім раундів переговорів. Останній з них відбувся у

жовтні 2011 року у м. Брюссель і завершився фактично підготовкою відповідної

Угоди для підписання. Переговори охопили широке коло питань (тарифи,

інвестиції/послуги та правила, зокрема, щодо захисту прав інтелектуальної

власності, санітарні та фітосанітарні стандарти, технічні бар’єри в торгівлі).

Отже, модель "Східного партнерства" виявилася мало дієздатною для

теперішніх соціально-економічних умов як в Україні, так і в Євросоюзі, який

переживає глибоку соціально-економічну та політичну кризу, що розпочалася ще у

вересні 2008 р. й посилилася у 2011 р. у зв’язку з подіями в Греції. З метою

завершення переговорів у цій складній сфері сторонам доведеться докласти

значних додаткових зусиль. У першу чергу вимагає корекції саме питання

асоційованого членства, у якому політику необхідно відділити від економіки. За

фактом, така модель співпраці маже називатися моделлю "диференційованої

інтеграції" з Євросоюзом. За такої моделі політичні та економічні питання

інтеграційного процесу залишаються взаємопов’язаними, але виділяються на два

окремі напрямки переговорного процесу. При цьому, пріоритетом мають стати суто

економічні питання – а саме: створення ЗВТ з ЄС та лібералізація візового режиму,

які можуть створити умови для ефективної співпраці щодо організації

взаємовигідного руху робочої сили, активізації співпраці нашої країни з

Євросоюзом в галузі легального обміну трудовими мігрантами. У ході подальших

переговорів щодо розділу про створення ЗВТ, обидві сторони мають керуватися

тим, що створення поглибленої і всеохоплюючої ЗВТ між Україною та ЄС вестиме

до поступової та дедалі більшої інтеграції України до внутрішнього ринку, з

одночасною імплементацією відповідних елементів законодавства ЄС. Певну

проблему становить також можливість альтернативної інтеграції України у Зону

вільної торгівлі з країнами СНД, а особливо – перспективи вступу до Митного

союзу Росії, Білорусі, Казахстану та Киргизстану. Проте, формат Угоди про ЗВТ з

ЄС дозволяє подальше її удосконалення.

Її формат та наповнення передбачають досягнення максимально глибокої

економічної інтеграції на основі досягнутих у свій час домовленостей в рамках

двосторонніх переговорів з ЄС щодо вступу України до СОТ. Створення

всеохоплюючої та поглибленої ЗВТ з масштабним сегментом наближення

регуляторного законодавства України до стандартів ЄС сприятиме поступовій

інтеграції України до внутрішнього ринку ЄС. Порівняно з існуючою Угодою про

партнерство та співробітництво Угода про асоціацію має стати якісно новим,

10

поглибленим форматом відносин між Україною та ЄС. Угоди такого типу були

укладені свого часу з країнами Центральної та Східної Європи і є важливим та

логічним кроком на шляху наближення в перспективі до наступного етапу –

укладення угод про економічну інтеграцію та вступ до ЄС. Завдяки цьому Україна

наблизилася до досвіду балканських країн, що кілька років тому уклали з ЄС угоди

про асоціацію та стабілізацію, і такий досвід необхідно достеменно проаналізувати

та, за можливості, адаптувати до української специфіки [3].

Питання економічної та політичної асоціації, цілком ймовірно, можуть бути

розділені. Так, в основу політичної асоціації мають бути покладені конвергенція

позицій України та ЄС з усіх питань міжнародного миру та безпеки, забезпечення

безпосередньої участі України у політиках, агенціях та програмах ЄС, спільність

дій, з метою забезпечення інтересів національної безпеки Української держави.

В основу економічної інтеграції необхідно покласти створення поглибленої

та всеохоплюючої ЗВТ Україна – ЄС на основі чотирьох свобод, що буде вести до

поступової інтеграції України до внутрішнього ринку Євросоюзу.

Всеохоплююча ЗВТ означає лібералізацію торгівлі не лише товарами

(включаючи продукцію сільськогосподарського виробництва та іншу чутливу

продукцію), але й лібералізацію торгівлі послугами, вільний рух капіталу.

Поглиблена ЗВТ означає поступову конвергенцію з ЄС у регуляторних та

інших сферах (стандарти, оцінка відповідності, санітарні та фітосанітарні правила,

конкурентна політика, державні закупівлі тощо).

Наразі ЄС не готовий надати чітку відповідь на запитання щодо визнання

перспективи членства України в Євросоюзі, на чому продовжує наполягати

Україна, що пов’язується аналітиками зі складністю процесу внутрішніх

трансформацій в ЄС та стриманою громадською думкою у країнах-членах ЄС щодо

перспектив розширення Союзу, суспільно-політичною ситуацією в Україні [2].

У своїх документах поки що Брюссель лише "визнає європейські прагнення

України та вітає її європейський вибір", "залишаючи відкритим будь-який

майбутній розвиток відносин України та ЄС". Однак, шлях України до Європи

може і повинен стати ширшим, а процес євроінтеграції - суттєво прискоритися. У

цьому контексті важливим кроком до взаємопорозуміння можуть стати економічні

результати проведення в Україні Чемпіонату Європи з футболу у 2012 році. За

попередніми оцінками в цей час Україну можуть відвідати більше 1 млн.

футбольних уболівальників, це сприятиме значному покращанню іміджу України

на міжнародній арені.

Як підсумок, необхідно сказати, що вступ України до ЄС залежить від

багатьох умов. Але серед них треба виокремити дві основних.

Перша умова – готовність України до інтеграції до Євросоюзу, яка

визначається відповідністю країни Копенгагенським критеріям.

11

Друга умова – спроможність ЄС до подальших розширень, а також згода як

керівних інституцій ЄС в цілому, так і усіх країн членів на прийняття України до

Об’єднаної Європи. Як щодо першої, так і другої умов існує низка проблем, які

потребують свого розв’язання.

Висновки. Як підсумок, необхідно зауважити, що успіхи євроінтеграційної

політики України залежать не лише від досягнення відповідних соціально-

економічних, політичних та правових критеріїв, які висуває ЄС до країн-

претендентів на майбутній вступ. Не менш важливою є адекватне сприйняття

Євросоюзом сучасних соціально-політичних реалій в Україні, намагань нашої

країни забезпечити внутрішню економічну стабільність за рахунок

багатовекторного співробітництва. Запропонована у цій статті модель

диференційованої інтеграції відкриває шлях до поступової активізації

євроінтегаційного процесу для України. Однак, без поступового виконання вимог,

які Брюссель висуває до всіх країн, які бажають поповнити ряди ЄС, питання

євроінтеграції для України залишатиметься проблематичним. Проведення такої

політики не тільки бажане і необхідне, але й цілком можливе для України.


1. Копійка В. В. Європейський Союз: досвід розширення і Україна. – К.:

Юридична думка, 2005. – 445 с.

2. Посол Евросоюза: Членство Украины в ЕС обсуждать не приходится

[Електронний ресурс] / Подробности : Режим доступу

http://podrobnosti.ua/power/2011/02/10/752325.html

3. Вовканич І. Досвід країн Центральної та Південно-східної Європи на шляху

інтеграції в Євросоюз і НАТО // Актуальні аспекти реалізації

евроінтеграційних прагнень України: Збірник наук. праць. – Ужгород, 2008. –

С. 44–56.


А.А. Гребенникова, студентка 5-го курса


научный руководитель И.О. Петровская, к.э.н., доц., декан




АНАЛИЗ И ОЦЕНКА ЕВРОИНТЕГРАЦИОННЫХ

ЭКОНОМИЧЕСКИХ ПЕРСПЕКТИВ УКРАИНЫ

НА СОВРЕМЕННОМ ЭТАПЕ

12

Определены системные тенденции, проблемы и перспективы дальнейшей

интеграции Украины в ЕС с целью построения новой действенной модели

экономического сотрудничества Украины с Евросоюзом в современных условиях.

Ключевые слова: европейская интеграция, Украина, модель.

1

УДК 336.767.017.2:339.725

Л.А. Доманська, студентка магістратури


науковий керівник І.О. Петровська, к.е.н, доц.,декан




МІЖНАРОДНИЙ ДОСВІД РОЗВИТКУ ТА РЕГУЛЮВАННЯ

СПІЛЬНОГО ІНВЕСТУВАННЯ І ЙОГО АДАПТАЦІЯ ДО УМОВ

УКРАЇНИ

Досліджено міжнародний досвід та загально-правові засади

функціонування інститутів спільного інвестування в Україні, вироблено

практичні рекомендації щодо адаптації зарубіжного досвіду регулювання їх

діяльності до сучасних українських умов.

Ключові слова: інститути спільного інвестування, компанії з

управління активами, регулювання, міжнародний досвід.

Постановка питання та актуальність завдання. Проблема залучення

інвестиційних ресурсів в економіку України на сучасному етапі є

надзвичайно гострою. Це пов’язано, з одного боку, з необхідністю

забезпечення процесу відтворення і розвитку економіки, а з іншого, із

наслідками світової фінансової кризи (2008-2009 рр.), яка завдала

негативного впливу не тільки фінансовому, але й суміжним ринкам –

кредитному, нерухомості, споживчому тощо. Фінансова політика 2010-2011

рр., як у нас в країні, так і за кордоном, часто демонструвала розгубленість

перед новими викликами. В першу чергу це стосувалося пошуків нових

джерел фінансування інвестицій та альтернативних банківським джерел

заощадження і примноження багатства в умовах банківської та валютної

кризи.

Для реалізації стратегії подолання кризових явищ на основі передового

міжнародного досвіду, розширення внутрішніх інвестиційних можливостей

доцільним вбачається приділення окремої уваги таким специфічним та

відносно новим для України, хоча й достатньо поширеним у закордонних

країнах суб’єктам фінансового сектору, як інститути спільного інвестування

(далі – ІСІ) – корпоративні та пайові інвестиційні фонди. В країнах з

розвиненими ринковими відносинами саме ІСІ є одним із важливих джерел

фінансування економічного зростання за рахунок внутрішнього

2

інвестиційного потенціалу через трансформацію заощаджень населення в

інвестиції. Розвиток галузі спільного інвестування має важливе значення для

розвитку економіки України, яка відчуває недостатність внутрішніх

інвестиційних ресурсів. Слід зазначити, що при цьому одночасно зростає

стимулююча та регулююча роль держави в становленні і ефективному

функціонуванні ринку спільного інвестування та перетворення цього

сегменту у потужний механізм реалізації інвестиційного потенціалу

вітчизняної економіки. Однак питання функціонування ІСІ в Україні,

застосування світового досвіду їх діяльності, правового, економічного

регулювання та можливостей його запровадження в Україні на сьогодні

залишаються недостатньо вивченими.

Актуальність комплексного вивчення та удосконалення правового

механізму державного регулювання діяльності ІСІ, проблем їх

функціонування в умовах глобалізації та інтеграції України в європейський і

світовий економічний простір й обумовили вибір теми даної статті.

Мета дослідження. Метою дослідження є вивчення міжнародного

досвіду, загально-правових засад функціонування ІСІ в Україні та

вироблення практичних рекомендацій щодо адаптації зарубіжного досвіду

регулювання їх діяльності в національній економіці.

Об’єктом дослідження є інститути спільного інвестування (ІСІ).

Предметом дослідження є міжнародні економічні та правові

відносини у сфері спільного інвестування.

Основний зміст публікації. Питання становлення і розвитку ринку

спільного інвестування в Україні та застосування при цьому міжнародного

досвіду останнім часом почали привертати особливу увагу багатьох

науковців, зокрема В.Бутузова, А. Жеваго, О. Ферсової, Д.Леонова, С.Юрія,

В.Федосова, О.Любкіної, Н.Торопіної, Т.Косової, І.Шкура, Я.Діденко,

Ю.Коваленка, А.Камінського, Я.Соломки, В.Кабанова, С.Науменкової,

Л.Фурдичко, Г.Соломіної та інших, однак, потужніший внесок в теорію і

практику спільного інвестування вклали, в основному, іноземні вчені,

зокрема І.Фішер, Х.Марковіц, Дж. Зелігман, Й.Шумпетер, Дж.Сорос, З.Боді

та ін.

В умовах глобалізації економіки, обмеженості інвестиційних ресурсів,

що вимагає постійного пошуку інвестиційних джерел для розвитку

економіки, особливу роль та значення набувають ІСІ, які в якості

фінансових посередників успішно функціонують на фінансових ринках

економічно розвинених країн. Незважаючи на те, що діяльність таких

інститутів у світі налічує вже декілька сотень років, в Україні історія їх

3

функціонування, питання їх інституційної сутності, соціально-економічної

ролі, аспектів створення та регулювання залишаються мало вивченими.

Під спільним інвестуванням розуміють діяльність, яка здійснюється в

інтересах і за рахунок засновників та учасників інвестиційного фонду

шляхом випуску інвестиційних сертифікатів або акцій та проведення

комерційної діяльності з цінними паперами [1].

На нашу думку, система ІСІ є одним з важливих секторів економіки,

який виконує функції фінансового посередництва щодо акумуляції та

трансформації заощаджень приватних інвесторів в інвестиції, що

спрямовуються на потреби реального сектора економіки напряму або за

посередництва фондового ринку. Інститут спільного інвестування є формою

здійснення колективного інвестування, а це означає, що активи окремого ІСІ

перебувають у спільній власності усіх інвесторів, що є його учасниками.

Відповідно до Закону України «Про інститути спільного інвестування

(пайові та корпоративні інвестиційні фонди)», інститут спільного

інвестування визначається як корпоративний або пайовий інвестиційний

фонд, який проводить діяльність, пов'язану з об'єднанням (залученням)

грошових коштів інвесторів, з метою отримання прибутку від вкладення їх у

цінні папери інших емітентів, корпоративні права та нерухомість [2]. Проте,

таке визначення звужує можливості розвитку спільного інвестування в

Україні. Адаптація світової практики спільного інвестування може дозволити

значно удосконалити національне законодавство і практику регулювання

розвитку ІСІ в цій царині.

Світовий досвід свідчить про те, що інститути спільного інвестування є

системою найбільш ефективних інструментів акумуляції інвестиційних

ресурсів, які, поряд з недержавними пенсійними фондами та іншими

компаніями, надають фінансові послуги, акумулюють кошти населення та

трансформують їх в інвестиційні ресурси для розвитку економіки країни.

Сучасна світова практика спільного інвестування характеризується

наявністю різних форм організації інвестиційних фондів, які визначаються

специфікою систем законодавства різних країн та культурних традицій.

Основними рисами, за якими розрізняють інвестиційні фонди, є їх правова та

організаційна форми.

За правовою формою інвестиційні фонди поділяють на три категорії:

корпоративні фонди, трасти та контрактні фонди.

Фонди корпоративного типу є найбільш поширеними, вони

засновуються як звичайні акціонерні товариства. Власниками

корпоративного фонду є його акціонери, від імені яких директор компанії

здійснює управління фондом. Прикладами таких фондів є взаємні фонди та

4

закриті інвестиційні компанії в США, інвестиційні товариства зі змінним

капіталом у Франції, інвестиційна компанія відкритого тип у Великобританії.

Інвестиційні фонди у формі трастів характерні для Великобританії,

Австралії та деяких інших країн, де була розроблена концепція закону про

трасти. Траст функціонує за принципом розподілу управління фондом.

В деяких країнах, таких як Німеччина, Італія, Швейцарія, Японія,

широкого розповсюдження набули фонди контрактного типу. Власником

активів такого фонду є менеджер, який повинен мати ліцензію, а

номінальний утримувач – кастодіан (зберігач). Інвестори являються не

акціонерами, а учасниками фонду, які мають право на отримання доходу від

зростання капіталу та дивідендів, але не мають права голосу.

За організаційною формою інвестиційні фонди в провідних країнах

світу поділяють на відкриті та закриті фонди.

Взаємні (відкриті) фонди (Mutual funds or open-end companies). Ці

інвестиційні компанії акумулюють кошти великої кількості осіб, що мають

однакові інвестиційні цілі і спільні фінансові інтереси. Розміщені цінні

папери такого фонду підлягають викупу в будь-який момент на вимогу

інвестора.

В залежності від типу і співвідношення цінних паперів, що входять в

портфель, відкриті фонди, в свою чергу, поділяються на [3]:

– фонди звичайних акцій (Common Stock Funds) – акумульовані кошти

інвестуються у звичайні акції. В залежності від специфіки акцій цієї групи

фондів, розрізняють такі підгрупи:

– з максимальним зростанням капіталу (Maximum Capital Gains) –

вибираються акції, від яких очікується максимальне зростання їхньої

вартості. Фонди цього типу пропонують інвестиційні стратегії з великим

рівнем ризику;

– із зростанням вартості (Growth Funds) – купуються акції малих і

середніх компаній, що реінвестують прибуток і утримуються від виплати

дивідендів. Розраховують на зростання вартості акцій;

– із зростанням вартості і доходу (Growth and Income Funds) –

вибираються акції, від яких очікується як одержання дивідендів, так і

зростання їхньої вартості;

– спеціалізовані фонди (Speciality Funds) – їхній портфель складається з

акцій компаній певного сектора або бізнесу, що розвивається на даній

географічній території.

– фонди привілейованих акцій та облігацій (Preferred Stocks and Bonds

Funds). Вибираються цінні папери з фіксованим доходом – привілейовані

акції і облігації. Вибір цінних паперів повинен забезпечити безпеку

5

інвестицій;

– фонди грошового ринку (Money Market Funds) – інвестують кошти у

безпечні і високоліквідні боргові цінні папери, якими є казначейські векселі

(Treasury Bonds) і зобов’язання корпорацій, що пропонують високий

відсоток;

– фонди фондів (Funds of Funds) – купують цінні папери інших

інвестиційних фондів (акції корпоративних фондів або інвестиційні

сертифікати пайових фондів);

– збалансовані фонди (Balanced Funds) – інвестують в облігації,

звичайні й привілейовані акції широкого кола компаній з різних секторів

економіки. При виборі цінних паперів ставиться мета досягти балансу

інвестицій і дохідності;

– індексні фонди (Index Funds) – наслідують найбільш популярні

індекси, такі як Dow Jones Industrial Average, Standard and Poor’s та інші;

– фонди муніципальних облігацій (Municipal Bond Funds) – інвестують

переважно в облігації, що емітовані муніципалітетами. Такі цінні папери

гарантують дохід, що не обкладається податком (Tax Free Investment Income),

і робить їх привабливими для інвестування.

В залежності від інвестиційних цілей, розрізняють чотири основних

види відкритих інвестиційних фондів [3]:

– фонди зростання (Growth Funds) – інвестують кошти в цінні папери,

від яких очікується збільшення ринкової вартості в довгостроковій

перспективі;

– фонди доходу (Income Funds) – зорієнтовані на одержання доходу у

вигляді дивідендів за акціями та відсотків за облігаціями, що складають

портфель фонду;

– фонди зростання і доходу (Growth and Income Funds) – стратегія

фонду спрямована на одночасне зростання ринкової вартості акцій і

регулярне одержання дивідендів;

– збалансовані фонди (Balanced Funds) – відбір цінних паперів для

інвестування відбувається з урахуванням циклічності економічного розвитку

[4].

Загальний обсяг активів відкритих фондів у всьому світі станом на

кінець 2009 року складав 23 трлн. дол. США, при цьому найбільша частка

активів відкритих фондів (48% або 11,1 трлн. дол. США) належить

Сполученим Штатам Америки, Європі – 33% або 7,59 трлн. дол. США [5].

В закриті інвестиційні фонди (closed-end companies), напротивагу

відкритим, інвестувати кошти інвестори мають змогу лише при його

створенні. Строк діяльності такого фонду може сягати від 5 до 10 років або

6

бути необмеженим. Паї закритих фондів можуть обертатися на вторинному

ринку. Управління фондом здійснюється інвестиційним радником (investment

adviser). У Великобританії та США до схем спільного інвестування відносять

також трасти інвестицій в нерухомість (REITs – Real Estate Investment Trusts).

REIT – це особливий різновид інвестиційних трастів, що здійснюють

інвестиції в нерухомість. Вони виникли ще в 1880 роках, проте інтенсивний

їх розвиток почався в 1960 роках, коли такі трасти були звільнені від

подвійного оподаткування, а власники їх паїв отримали податкові пільги, що

й стало стимулом для їх поширення.

Законодавства ряду країн передбачають можливість створення, так

званих, хедж-фондів (Hedge Funds). Загалом, хедж-фонд – це приватний

інвестиційний фонд, діяльність якого майже не регулюється з боку держави.

Хедж-фонд вкладає акумульовані кошти в будь-які види активів і може не

дотримуватися вимог диверсифікації ризиків, законодавчо встановлених для

інвестиційних фондів інших типів.

В США існують фондів фонди, які інвестують у цінні папери інших

інститутів спільного інвестування, диверсифікуючи ризик не між

первинними цінними паперами — акціями, облігаціями та іншими, а між

цінними паперами інвестиційних фондів. В інших країнах світу ІСІ

представлені зазначеними вище типами інвестиційних фондів або їх

різновидами. Так, в Австралії інвестиційні компанії, що пройшли лістинг

(Listed investment companies – LIC) є закритими інвестиційними фондами. Їх

статус аналогічний статусу інвестиційних трастів у Великобританії. В

британських офшорних юрисдикціях (о. Гернсі, о. Джерсі, Британські

Віргінські острови, Кайманові острови), а також в штаті Делавер (США),

діють інвестиційні компанії з розділеними портфелями (Segregated portfolio

companies або SPC) [6].

Законодавство різних країн обмежує інвестиційні фонди у розміщенні

коштів в окремі види активів. Наприклад, українське законодавство

забороняє фондам мати у власності цінні папери інших інститутів спільного

інвестування, а американське – дозволяє їм інвестувати в сертифікати

пайової участі інших інвестиційних компаній.

За умов пошуку шляхів та засобів забезпечення подальшого розвитку

економіки України та економічного зростання, інтеграції в світовий

господарський простір, розбудови конкурентоздатних фінансових ринків все

більшого значення для України набуває запозичення досвіду європейської

системи правового регулювання фінансового сектору та ринку спільного

інвестування. Орієнтиром для більшої частини розвинутих економік зараз є

правові рішення, що закріплені в Директивах Європейського Союзу та

7

регулюють діяльність і взаємовідносини на фінансових ринках країн-членів

ЄС.

Подальша інтеграція України в загальносвітовий та європейський

господарський простір буде пов’язана з уніфікацією правил та стандартів

діяльності усього фінансового сектору, адаптацією законодавчих норм

діяльності інституційних інвесторів, зокрема Європейського Союзу.

У зв’язку з цим важливим є вивчення європейського досвіду діяльності

та правового регулювання інститутів спільного інвестування з метою його

адаптації до умов України. Адаптація законодавства України до права ЄС

включає не тільки саме законодавство, а й спільні для країн-членів ЄС

принципи, цінності та правову культуру.

В цілому законодавство з регулювання ринку цінних паперів в ЄС в

науковій літературі поділяють на три основні рівні:

– первинне законодавство ЄС – Установчі (засновницькі) договори ЄС,

які мають пряму дію в межах усіх держав-членів ЄС;

– вторинне законодавство ЄС – директиви та регламенти, рішення

інститутів ЄС (Ради ЄС, Комісії ЄС та Суду ЄС), що прийняті на розвиток

положень установчих договорів;

– національне законодавство країн – членів ЄС.

У свій час перед ЄС постало завдання гармонізувати законодавство

держав-членів стосовно інститутів спільного інвестування, яке істотно

відрізнялося в різних державах, зокрема, щодо зобов'язань і контролю, які

накладалися на ІСІ. У світлі євроінтеграційних процесів дане завдання є дуже

актуальним і для України. В ЄС узгодження національного законодавства,

яке регулювало діяльність ІСІ здійснювалося, в першу чергу, з метою

наближення умов конкуренції між такими інститутами на рівні

Співтовариства, одночасно забезпечуючи більш ефективний і однорідний

захист власників цінних паперів ІСІ. В результаті, таке узгодження

полегшило інститутам спільного інвестування, розташованим в одній

державі-члені, здійснювати продаж своїх цінних паперів (сертифікатів) в

інших державах-членах. В кінцевому рахунку, усунення перешкод на шляху

вільного обігу цінних паперів (сертифікатів) ІСІ у Співтоваристві посприяло

утворенню європейського ринку капіталів.

Важливе значення для регулювання фондового ринку в Євросоюзі

мають Директиви ЄС. Основним документом ЄС, що регулює діяльність

безпосередньо ІСІ, є Директива 85/611/ЄЕС від 20.12.1985 року про

координування законів, постанов та адміністративних положень, які

стосуються ІСІ у цінні папери, що знаходяться в обігу. Ця Директива

застосовується виключно до ІСІ. Скорочене найменування Директиви

8

85/611/ЄEC – UCITS походить від її англійської назви «Council Directive of

20 December 1985 on the coordination of laws, regulations and administrative

provisions relating to undertakings for collective investment in transferable

securities» [7]. Положення базової Директиви 85/611/ ЄЕС були згодом

доповнені іншими Директивами.

Директивою 85/611/ ЄС були встановлені спільні основні правила

стосовно надання ліцензії, нагляду, структури та діяльності ІСІ,

розташованих у державах-членах, та інформації, яку вони повинні

оприлюднювати (розкривати) [7].

Аналіз положень Директиви 85/611/ЄЕС дозволяє виявити основні

засади регулювання діяльності інвестиційних компаній в ЄС, що можуть бути

запозичені до законодавства України.

В першу чергу, ІСІ повинні отримати від відповідного регулюючого

органу ліцензію, яка надає право здійснювати діяльність зі спільного

інвестування. Ліцензія надається у разі, якщо компанія з управління активами

ІСІ і зберігач мають досить добру репутацію і досвід діяльності у відповідній

галузі. Відзначимо, що законодавство України у сфері спільного інвестування

не містить подібних вимог.

У вимогах до компаній з управління активами Директива зазначає, що

КУА не можуть поєднувати діяльність управління активами та зберігача, а

також займатися іншою, крім зазначеної, діяльністю. Зберігачі підлягають

громадському контролю і повинні забезпечувати достатні фінансові та

професійні гарантії.

Діяльність компанії з управління активами є також предметом

офіційного ліцензування. Ліцензія надається компетентними органами

держави-члена ЄС, згідно походження компанії. Ліцензія, яка надається

компанії з управління активами відповідно до Директиви, дійсна для усіх

держав-членів. КУА, крім управління пайовими трастами/спільними

фондами та інвестиційними компаніями, може здійснювати управління

інвестиційними портфелями пенсійних фондів та індивідуальних інвесторів.

Компетентні органи країни походження КУА (держави-члена) повинні

вимагати від КУА розробки та впровадження ефективних правил та процедур

з адміністрування, обліку та звітності, безпеки, які пов'язані з опрацюванням

електронних даних, забезпеченням внутрішніх механізмів контролю. Кожна

операція, яка здійснюється з коштами ІСІ або компанії, має легко

відстежуватися щодо її походження, сторін-учасників, характеру та часу і

місця її проведення.

Внутрішні процедури та правила мають забезпечувати контроль за тим,

щоб кошти ІСІ, які перебувають в управлінні КУА, інвестувалися у

9

відповідності до регламенту фонду, установчих документів та чинного

законодавства. Значна увага має приділятися попередженню конфліктів

інтересів, щоб звести до мінімуму ризик нанесення шкоди інтересам ІСІ або

інтересам клієнтів.

Стаття 5h Директиви наголошує на тому, що кожна держава-член

повинна мати розроблені правила поведінки, що застосовуються до компаній

з управління активами. Такі правила повинні реалізовувати певні принципи,

дотримання яких має забезпечувати, щоб компанія з управління активами [8]:

здійснювала свою діяльність виключно в інтересах ІСІ; діяла з належною

кваліфікацією, професійністю та мотивацією; ефективно використовувала

ресурси і процедури в операційній діяльності; уникала конфліктів інтересів;

відповідала усім регуляторним вимогам, щоб сприяти інтересам її інвесторів

та цілісності ринку.

Пункти «а» і «b» ч.3 статті 7 та п. «а» і «с» ч.3 статті 14 Директиви

85/611/ЄС покладають на зберігача активів ІСІ зобов'язання щодо дотримання

відповідності процедур продажу, випуску, викупу, погашення або анулювання

паїв ІСІ законодавству та документам фонду, дотримання правил підрахунку

вартості паїв ІСІ, забезпечення використання доходів ІСІ, відповідно до

законодавства та документів ІСІ [9].

В Україні згідно із Законом України «Про інститути спільного

інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)», ці функції

покладаються не на зберігача активів ІСІ, а на компанію з управління

активами. На нашу думку, з метою посилення захисту інвесторів ІСІ від

зловживань з боку компанії з управління активами Національній комісії з

цінних паперів та фондового ринку (НКЦПФР) слід запозичити європейський

досвід покладення такого зобов'язання і на зберігача активів ІСІ, як

додатковий фактор контролю за інвестуванням активів ІСІ.

Директива передбачає діяльність також інвестиційних компаній, які

можуть управляти лише активами власного портфеля та не мають права ні за

яких обставин приймати замовлення на управління активами третіх осіб,

відповідно до їхніх інтересів.

Пункт «b» ч. 5 ст. 14 Директиви 85/611/ ЄЕС зобов'язує компанії з

управління активами здійснювати інтервенції на ринку, для запобігання

відхилення вартості своїх паїв на фондовій біржі більше, ніж на 5 % вартості

їх чистих активів [7].

У законодавстві України таке положення відсутнє. З метою підвищення

захищеності інвесторів вважаємо за доцільне передбачити подібне

застереження і у Законі України «Про інститути спільного інвестування (пайові

та корпоративні інвестиційні фонди)».

10

Директива 85/611/ЄЕС передбачає також положення щодо обов'язкової,

незалежної аудиторської перевірки розрахунку вартості паїв та інвестування

активів компанії.

Український законодавець предметом аудиторської перевірки КУА

вбачає дещо інше – перевірку та підтвердження правильності річної фінансової

звітності, встановлення відповідності зазначеної звітності результатам своєї

діяльності з активами ІСІ (ст. 5 ЗУ «Про інститути спільного інвестування

(пайові та корпоративні інвестиційні фонди»). На нашу думку, з метою

удосконалення українського законодавства у сфері ІСІ, варто було б наблизити

положення базового Закону до європейських стандартів, викладених у

Директиві 85/611/ЄЕС.

Крім того, Директива 85/611/ЄЕС встановлює правила розкриття

інформації інвесторам і державним органам контролю, в тому числі й

публікацію та оновлення проспектів емісій і регулярних бухгалтерських

звітів. Всі значущі документи повинні бути запропоновані до ознайомлення

інвесторам до підписання контракту придбання цінних паперів ІСІ. Відкрита

інвестиційна компанія, що планує провести маркетинг своїх паперів у країні,

резидентом якої вона є, повинна надати регулюючим органам сертифікат

повноважень, проспект емісії, останні річний та піврічний звіти та план

маркетингу для кожної держави-члена тощо [7].

Важливим положенням, з точки зору можливостей інвестування коштів,

ІСІ є дозвіл придбавати сертифікати інших фондів UCITS або форм спільного

інвестування, відповідно до статті 19 (1)(e), дотримуючись принципу, що не

більше ніж 10% активів інвестуються в сертифікати інших фондів UCIT або

форм спільного інвестування. Держава-член ЄС може підвищити обмеження

до максимум 20%. Інвестиції, зроблені в сертифікати інститутів спільного

інвестування, відмінних від фондів UCITS, не можуть в цілому перевищувати

30% активів такого ICI. В Україні поки що такі операції не дозволяються

законом. Однак, на думку багатьох учасників ринку, ринок спільного

інвестування України вже давно чекає на розширення можливостей

інвестування коштів ІСІ в інші інструменти, зокрема в цінні папери інших

ІСІ, що дозволить створення фондів фондів.

Як підсумок, потрібно зазначити, що в цілому законодавство України

відповідає критеріям Директиви 85/611/ЄЕС щодо напрямів інвестування,

складу та структури активів ІСІ. Загальний принцип, втілений у ч. 1 ст. 19

Директиви 85/611/ЄЕС та в ч. 2 ст. 34 Закону України «Про інститути спільного

інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)», передбачає, що

активи відкритого (диверсифікованого) ІСІ складаються тільки з цінних

паперів та, певною мірою, грошових коштів. Конкретні обмеження та

11

послаблення реалізації цього принципу в цілому також збігаються у

законодавстві України та ЄЕС. Утім, якщо ч. 2 ст. 19 вказаної Директиви

дозволяє ІСІ інвестувати у цінні папери, що не відповідають суворим

нормативним вимогам щодо офіційного котирування таких цінних паперів на

фондових біржах або іншому постійно діючому ринку, не більше 10 % активів,

ч. З ст. 19 Закону України «Про інститути спільного інвестування (пайові та

корпоративні інвестиційні фонди)» передбачає, що диверсифіковані ІСІ

вкладають у такі цінні папери не більше 20 % активів. Пункт «а» ч. 2 ст. 19

Директиви 85/ 611/ЄЕС забороняє ІСІ купувати цінні метали, а законодавство

України не містить подібних обмежень, що теж потребує подальшого

врегулювання [7].

Після прийняття змін та доповнень до Директиви в 2001 році вона

отримала назву UCITS III. Доповнення стосувалися розширення ряду

інструментів, в які дозволялося інвестувати кошти фондів UCITS. Директива

надала можливість застосування різноманітних стратегій, притаманних

навіть хедж-фондам. На сьогодні фонди UCITS, крім звичайних

(«класичних») інструментів, можуть використовувати похідні інструменти,

короткі продажі та кредитне плече. Директива UCITS III також надає

можливість створювати фонди хедж-фондів та індексні фонди.

Потрібно зазначити, що стандарти Директиви UCITS перебувають в

постійному розвитку. Так, в 2009 році до Директиви були прийняті чергові

доповнення, викладені в Директиві 2009/65/ЄС, які спрямовані на ще більше

задоволення інтересів управляючих менеджерів та інвесторів, що треба мати

на увазі, зважаючи на майбутнє підписання Угоди про асоціацію з ЄС і в

Україні.

Висновки. Інвестиційні фонди у світі набули значної різноманітності

форм та поширення практично в більшості країн світу, а їх акумульовані

активи сягнули трильйонів доларів США. У багатьох країнах спільне

інвестування підлягає доволі жорсткому режиму регулювання та контролю.

Успішна діяльність ІСІ залежать від режиму державного регулювання та

рівня суспільної довіри. На сьогодні актуальним питанням є розробка нової

редакції Закону «Про інститути спільного інвестування (пайові та

корпоративні інвестиційні фонд» з метою сприяння розвитку різних видів

спеціалізованих інвестиційних фондів, удосконалення норм діяльності

корпоративних фондів тощо. Основою для узгодження діяльності ІСІ в

Україні та в ЄС може стати Директива 85/611/ЄЕС від 20.12.1985 року про

координування законів, постанов та адміністративних положень, які

стосуються інститутів спільного інвестування у цінні папери, що знаходяться

в обігу (UCITS).

12


1. Богл Дж. Взаимные фонды с точки зрения здравого смысла

(Новые императивы для розумного инвестора) [Текст] / Дж. Богл; пер. с англ.

– М.: Альпина Паблишер, 2002. – 539 с.

2. Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні

інвестиційні фонди) [Текст]: закон України від 15 березня 2001 № 2299 – III.

3. Енциклопедичний довідник з інвестування. Як створити,

зберегти та збільшити власний капітал [Текст] / за ред.. В.Фещенка. – Київ,

Українське агентство фінансового розвитку, 2009. – 594 с.

4. Легкова М.Ф. Фінансове право [Текст]: навч.-метод. посібник

для самостійного вивчення дисципліни / М.Ф. Легкова; Київський

національний економічний ун-т. – К.: КНЕУ, 2005. – 120 с.

5. Annual report 2009 of European Fund and Asset Management

Association. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.efama.org

6. Рубцов Б.Б. Зарубежные фондовые рынки: инструменты,

структура, механизм функционирования [Текст] / Б.Б. Рубцов .– М.: ИНФРА-

М, 2006. – 306с.

7. Council Directive of 20 December 1985 on the coordination of

laws, regulations and administrative provisions relating to undertakings for

collective investment in transferable securities (UCITS) // Official Journal of the

European Union. (L375). – 1985. December 31

8. Карпінський Б.А. Інвестиції: Термінологічний словник

[Текст]/Б.А. Карпінський, Т.Б. Шира. – К.: Видавничий дім «Професіонал»,

2009. – 464 с.

9. Сорос Дж. Алхимия финансов [Текст] / Дж. Сорос. – М.:

ИНФРА-М, 1999. – 416 с.


Л.А. Доманская, студентка магистратуры


научный руководитель И.О. Петровская, к.э.н.,доц., декан



им. академика Ю. Бугая, г. Киев

МЕЖДУНАРОДНЫЙ ОПЫТ РАЗВИТИЯ И РЕГУЛИРОВАНИЯ

СОВМЕСТНОГО ИНВЕСТИРОВАНИЯ И ЕГО АДАПТАЦИЯ К

УСЛОВИЯМ УКРАИНЫ

13

Исследован международный опыт и общеправовые основы

функционирования институтов совместного инвестирования в Украине,

выработаны практические рекомендации относительно адаптации

зарубежного опыта регулирования их деятельности к современным

украинским условиям.

Ключевые слова: институты совместного инвестирования, компании

по управлению активами, регулирование, международный опыт.

УДК 338.5:339.5

О.Г. Дуднік, студентка 5-го курсу


науковий керівник І.В. Дульська, к.е.н.,с.н.с., доц.,




ОСОБЛИВОСТІ ПРОЦЕСІВ ЦІНОУТВОРЕННЯ

В МІЖНАРОДНІЙ ТОРГІВЛІ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ

В статті визначено сутність процесу ціноутворення в міжнародній

торгівлі та проаналізовано специфіку методів формування цін в умовах

зовнішньоекономічної діяльності. Представлено комплекс чинників, які

впливають на ціноутворення в міжнародній торгівлі на сучасному етапі.

Ключові слова: світові ціни, міжнародне ціноутворення,

ціноутворюючі фактори, ціновий стрес.

Постановка питання та актуальність завдання. Структурні

зрушення, що відбуваються в економіці країн під впливом НТР, спеціалізація

і кооперування промислового виробництва підсилюють взаємодію

національних господарств. Це сприяє активізації міжнародної торгівлі.

Міжнародна торгівля опосередковує рух усіх міждержавних товарних

потоків, росте швидше виробництва. Відповідно до досліджень

зовнішньоторговельного обороту, на кожні 10% росту світового виробництва

приходиться 16% збільшення обсягу світової торгівлі. Тим самим

створюються більш сприятливі умови для його розвитку. Коли ж у торгівлі

відбуваються збої, сповільнюється і розвиток виробництва як внутрішнього,

так і загальносвітового.

Мета і задачі дослідження. Метою даної статті є визначення

особливостей процесу ціноутворення в умовах міжнародної торгівлі та аналіз

специфіки методів формування цін на світових ринках, факторів, що

впливають на ці процеси.

Предмет дослідження – сучасні тенденції в розвитку ціноутворення в

міжнародній торгівлі.

Об'єкт дослідження – методи формування ціни товарів на світових

ринках.

Основний зміст публікації. Стосовно проблеми світової ціни,

міжнародного ціноутворення існують напрацювання багатьох вітчизняних і

зарубіжних авторів: В.М.Геєць, А.С.Базднікікн, Р.М.Ентов, В.Є.Єсипов,

В.Л.Корнієв, І.В. Пусенкова, В.М.Тарасович, Ю.Г.Тормоса, І.К. Салімжанов,

Р.М.Цвильов, А.А.Чухно, Л.О.Шкварчук, В.І.Шпригін , Ю.В. Яковець та ін..

Міжнародною торгівлею називається оплачуваний сукупний товарообіг

між усіма країнами світу. Однак поняття «міжнародна торгівлям вживається

й у більш вузькому значенні: наприклад, сукупний товарообіг промислово

розвитих країн, сукупний товарообіг країн, що розвиваються, сукупний

товарообіг країн якого-небудь континенту, регіону, наприклад, країн Східної

Європи і т.п.

Світові ціни розрізняються в залежності від часу року, місця, умов

реалізації товару, особливостей контракту. На практиці як світові ціни

сприймаються ціни великих, систематичних і стійких експортних або

імпортних угод, що укладаються у визначених центрах світової торгівлі

відомими фірмами - експортерами або імпортерами відповідних видів

товарів. На багато сировинних товарів (зернові, каучук, бавовна й ін.) світові

ціни встановлюються в процесі операцій на найбільших світових товарних

біржах.

Сфера міжнародної торгівлі являє собою складну систему, яка містить

велику кількість різних ринків товарів та послуг, що мають свою специфіку.

Така специфіка, безумовно, зумовлює різноманітність чинників, які

впливають на ціноутворення, рівень та динаміку світових цін. Крім того,

наявність значної кількості цін на зовнішньому ринку зумовлена також

різними комерційними умовами поставок, характером торговельних угод та

іншими чинниками. При всьому різноманітті цін зовнішнього ринку їх можна

поділити на світові, ціни певних ринків, контрактні, ціни базисних умов

поставки, експортні, імпортні та ін.

Світові ціни — це ціни, за якими здійснюються великі експортно-

імпортні операції, що значною мірою характеризують стан міжнародної

торгівлі конкретними товарами [5, С. 91].

Ціни у сфері міжнародної торгівлі є результатом взаємодії мікро- і

макропроцесів у світовій та національній економіках. З одного боку, вони

формуються під впливом взаємодії ринкових сил національних економік і

світових ринкових факторів, з іншого боку, їх конституює економічна

політика незалежних держав, що розвивається в межах від політики вільної

торгівлі до тих чи інших видів протекціонізму, від прийнятих фіксованих до

плаваючих валютних курсів і пов’язаних з ними фінансово-валютних

відносин.

На ціноутворення у світовій економіці поряд із державними

національними структурами впливають інститути міжнародного

співробітництва та інтеграції [1, С. 13]. Серед них насамперед треба виділити

Європейське економічне співтовариство, ГАТТ, МВФ та Світовий банк,

рішення і рекомендації сімки найрозвинутіших індустріальних країн світу.

Крім того, всілякі торговельні та економічні міжнародні об’єднання, на

зразок Асоціації вільної торгівлі, економічних вільних зон, митних союзів

тощо, теж накладають свій відбиток на міжнародне ринкове ціноутворення.

Ціни – один з головних інструментів боротьби з конкурентами на

ринку і забезпечення виживання фірми у довгостроковій перспективі.

Процес формування експортної ціни визначається тими ж завданнями і

факторами, що й процес ціноутворення на внутрішньому ринку. Передусім

ціна має забезпечити початкове входження на новий ринок, своєчасно

мінятися відповідно до змін в умовах конкуренції та в загальному попиті на

товари тощо [ 3, С.404.].

Міжнародна економічна ситуація лише видозмінює ці завдання і форми

їх здійснення, формуючи ціну.

Важливим кроком у ціноутворенні є встановлення ціни при першому

входженні на ринок (початкова ціна). Цей тип ціни може розв’язувати лише

часткові завдання. Їх можна визначити як “смікінг” (smiking), що означає

“зняття вершків”, встановлення високої ціни на новий удосконалений

продукт. При цьому потрібна точна ринкова орієнтація і швидка реакція на

конкурентні умови ринку [2, С.253]. Експортер розраховує мати найбільший

зиск за короткий період часу. З наповненням ринку дедалі більшою кількістю

товарів, знижується ціна, а отже, і можливості смікінгу.

Інший тип початкової ціни ґрунтується на встановленні її з

урахуванням того, що на даному ринку вже є товари, які пропонуються

експортером. За цих обставин кінцева ціна визначається умовами конкуренції

на ринку. Для її встановлення вирішальними є витрати на виробництво

товару ї його життєвий цикл. Експортер повинен точно знати той обсяг

продажу, який спроможний забезпечити достатній інвестиційний дохід.

Після цього він встановлює ціну, врахувавши витрати виробництва і

маркетинг. Цей тип ціни є для експортера досить ризикованим.

Ще один тип ціни – це ціна проникнення. Вона вимагає масового

споживання і покупця, чутливого до рівня цін. Якщо обстеження або інші

заходи покажуть, що є можливості для збільшення обсягу продажу, а

відповідно і до зниження виробничих витрат і вартості маркетингу, то можна

встановити ціну проникнення. Її характеристикою є насамперед низький

рівень. Однак низька доходність одиниці товару буде компенсована

достатньою сукупною виручкою.

Економічна політика національних урядів, міжнародних організацій,

міждержавних об’єднань через субсидування експорту, маркетинг, урядові

закупки, валютне регулювання дуже активно впливають на ціну товарів, її

перегляд [2, С.255].

Що стосується встановлення цін на ряд товарів масового попиту, то тут

мають застосовуватися ті ж підходи, що й при зміні початкової ціни, тобто на

одні продукти ціна має забезпечити максимальну прибутковість за короткий

строк, на інші – захистити ринок від вторгнення конкурентів, гарантувати

збереження або розширення ринкової частки.

Згадані принципи ціноутворення своєрідно виявляються в цінах

міжнародних монополій. Ще більш специфічним є встановлення

трансферних цін, тобто цін, за якими підрозділи міжнародних корпорацій

продають товари один одному [7, С.184.].

Формування цін в міжнародній торгівлі пов’язане із значними

труднощами, вони виникають на різних етапах процесу формування ціни:

- при визначенні оптимальної продажної ціни для кожної країни;

- при визначенні поправок для забезпечення відносної єдності цін;

джерелами складності тут виступає визначення ступеня свободи для

призначення власної ціни продажу товару (в межах від адміністративної

фіксації до повної свободи). У кожній країні існують свої критерії

оптимальної ціни на яку впливають витрати, купівельна спроможність,

соціальна цінність товару, співвідношення «ціна - якість», походження

товару (імідж). Визначення ціни будується як основа розрахунку або витрат

або попиту, або конкуренції.

Ціна товару в міжнародній торгівлі – величина принципово нестійка.

На неї впливає безліч чинників, тому фірми вважають, що для успіху на

зовнішньому ринку необхідно розробляти цінову політику і постійно

перевіряти її ефективність, змінюючи її в міру необхідності.

Світова ціна, безумовно, є виразом інтернаціональної (світової) ціни

виробництва, що складається на світовому ринку. Під впливом конкуренції

спочатку вирівнюються норми прибутку на капітал всередині тієї або іншої

країни, і формуються національні ціни виробництва. Потім з національних

цін виробництва окремих країни, що вивозять на світові ринки однакові або

схожі товари, утворюється інтернаціональна ціна виробництва, що лежить в

основі світової ціни.

На ціноутворення в сфері діяльності міжнародної торгівлі впливають

такі фактори.

Таблиця 1. Фактори, що впливають на процес ціноутворення в

міжнародній торгівлі.

Фактори

Цілі корпорацій, що діють на певному ринку

Обсяг витрат

Ринкова ситуація і поведінка споживачів

Ринкова структура

Обмеження з боку зовнішнього середовища.

Цінова політика підприємств значно відрізняється на ринках окремих

держав. Різноманітні фактори, що формують у кожній країні, регіоні

трансферні ціни, можна класифікувати таким чином [2, С.258].

Рис.1. Фактори, що формують трансферні ціни на міжнародному рівні.

При аналізі процесів, пов'язаних з ціноутворенням на світових

товарних ринках, необхідним є уважне вивчення усіх факторів, які

впливають на формування цін, як загального порядку, так і чисто прикладних

[6, С.250]. Від цін залежить, які витрати виробників будуть відшкодовані

після продажу товару, які ні, який рівень доходів, прибутку і куди будуть, і

чи будуть надалі спрямовані ресурси, чи виникнуть стимули для подальшого

розширення меж міжнародної торгівлі. В умовах ринкової економіки

ціноутворення в зовнішній торгівлі, також як і на внутрішньому ринку,

здійснюється під впливом конкретної ринкової ситуації. У принциповому

плані саме поняття ціни подібно і для характеристики внутрішнього ринку, і

для характеристики зовнішнього. Ціна, у тому числі в міжнародній торгівлі, -

це грошова сума, яку має намір одержати продавець, пропонуючи товар чи

послугу, і яку готовий заплатити за даний товар чи послугу покупець. Збіг

зазначених двох вимог залежить від багатьох умов, що отримали назву

«ціноутворюючих факторів». По характеру, рівню і сфері дії вони можуть

бути розмежовані на п'ять нижчеперелічених груп.

Митні тарифи

Обмеження імпорту

Економічні умови в

зарубіжній країні

Податкова система у

власній національній економіці

Розумний прибуток для

зарубіжного філіалу

Конкурентоспроможність

товару

Ринкові умови в зарубіжній

країні

Режим валютних операцій

Оподаткування в зарубіжній

країні

Ціновий контроль

фактори впливу

Загальноекономічні, тобто діючі незалежно від виду продукції і

конкретних умов її виробництва і реалізації. До них відносяться:

економічний цикл;

стан сукупного попиту та пропозиції;

інфляція.

Конкретно економічні, тобто обумовлені особливостями даної

продукції, умовами її виробництва і реалізації. До них відносяться:

витрати;

прибуток;

податки і збори;

пропозиція і попит на цей товар чи послугу з урахуванням

взаємозамінності;

споживчі властивості: якість, надійність, зовнішній вигляд,

престижність.

Специфічні, тобто діють тільки відносно деяких видів товарів і послуг:

сезонність;

експлуатаційні витрати;

комплектність;

гарантії і умови сервісу.

Спеціальні, тобто пов'язані з дією особливих механізмів і економічних

інструментів:

державне регулювання;

валютний курс.

Позаекономічні, політичні; військові.

Як зазначалося вище, ціни визначаються умовами конкуренції, станом і

співвідношенням попиту та пропозиції. Однак на міжнародному ринку

процес ціноутворення має особливості. З урахуванням цього варто

розглядати і дію перерахованих вище груп ціноутворюючих факторів.

Узяти до прикладу попит та пропозицію. Відомо, що співвідношення

попиту і пропозиції в умовах світового ринку відчуваються суб'єктами

зовнішньої торгівлі набагато гостріше, ніж постачальниками продукції на

внутрішньому ринку. Учасник міжнародної торгівлі зіштовхується на ринку з

більшою кількістю конкурентів, ніж на внутрішньому ринку. Він

зобов'язаний бачити перед собою світовий ринок, постійно порівнювати свої

витрати виробництва не тільки з внутрішніми ринковими цінами, але і зі

світовими. Виробник-продавець товару на зовнішньому ринку знаходиться в

режимі постійного «цінового стресу». Значно більше на міжнародному ринку

і покупців. в рамках світового ринку фактори виробництва менш мобільні.

Ніхто не буде заперечувати той факт, що свобода пересування товарів,

капіталу, послуг і робочої сили значно нижче, ніж у рамках однієї конкретної

держави. Їхнє переміщення стримується національними кордонами,

відносинами у валютній сфері, що протидіє вирівнюванню витрат і прибутку.

Природно, що все це не може не відбиватися на формуванні світових цін. Під

світовими цінами розуміються ціни великих експортно-імпортних операцій,

що укладаються на світових товарних ринках, в основних центрах світової

торгівлі. Порядок розрахунку експортної ціни є вельми специфічним, адже

ціни пропозиції відрізняються від контрактних цін, оскільки вони

коректуються в ході переговорів між покупцем та продавцем. За базу

зіставлення цін приймаються технічні характеристику товару і інші умови

запланованої зовнішньоторговельної операції. Порядок розрахунку

експортної ціни представлений нижче.

1.Формування вихідних даних по експортному об’єму

2. Визначення характеру експортної цінової політики

3. Табличний вираз даних по цінах порівняльних виробів

4. Зведення даних про єдині умови поставки виробів (К1)

8. Облік поправок та знижок на котирування (К5)

7. Введення поправок на строк поставки (К4)

6. Введення поправок на кількість поставлених на експорт (К3)

5. Введення поправок на умовах платежу (К2)

9. Введення поправок на строк поставки (К6)

10. Звіт поправок (знижок) на котирування

11. Розрахунок цін з врахуванням комерційних поправок

12. Введення поправок на комплектацію

16. Затвердження ціни

15. Розрахунок контрактної ціни з врахуванням середніх світових індексів (Цзв)

14. Розрахунок зведеної ціни (Цзв)

13. Облік параметричної ціни порівняльних виробів (К1…..Кn)

Рис.2. Порядок розрахунку експортної ціни товару.

Таким чином, підсумовуючи вищесказане, можна стверджувати, що

практично на процес ціноутворення в міжнародній торгівлі впливає:

платоспроможний попит покупця даного товару, тобто просто кажучи,

наявність грошей;

обсяг попиту - кількість товару, що здатний придбати покупець;

корисність товару і його споживчі властивості.

На стороні пропозиції складові ціноутворюючі фактори:

кількість товару, пропонованого продавцем на ринку;

витрати виробництва і обігу при реалізації товару на ринку;

ціни на ресурси або на засоби виробництва, що використовуються у

виробництві відповідного товару.

Загальним фактором є замінність пропонованого до реалізації товару

іншим, що задовольняє покупця. На рівень світових цін впливають валюта

платежу, умови розрахунку і деякі інші, як економічні, так і позаекономічні

фактори.

На світовому ринку можливі випадки «перекручування співвідношення

попиту та пропозиції». У випадку величезного попиту на товар може

виникнути ситуація, при якій на ринок буде викинутий товар, зроблений у

найгірших умовах за національною ціною, що власне кажучи і буде якийсь

час визначати світову ціну і яка напевно буде дуже високою. І навпаки,

нерідко пропозиція значно перевищує попит. Тоді основний обсяг продажів

припадає на ті суб'єкти міжнародної торгівлі, умови виробництва в яких

найкращі, а ціни нижчі. (В даному контексті не зайве згадати і такий нюанс:

навіть якщо найбільший виробник товару в будь-якій країні є найбільшим

постачальником цього продукту на національний ринок, то це не означає, що

він займе лідируюче положення і на світовому ринку. Найчастіше на

міжнародному ринку велику частину товарів реалізують країни, які не є з

економічної точки зору великими та потужними державами).

При роботі з цінами ринку, у тому числі зовнішньоторговельними, слід

враховувати відмінності в них з урахуванням позицій окремих сторін і

ринкової ситуації [7, С.194.].

По-перше, існують поняття "ціни продавця", тобто пропоновані

продавцем, а виходить, відносно більш високі, і "ціни покупця", тобто що

приймаються і сплачуються покупцем, а значить, відносно більш низькі. По-

друге, в залежності від ринкової кон'юнктури, «ринок продавця», на якому

через перевагу попиту комерційні показники і ціни диктує продавець і

«ринок покупця», на якому через перевагу пропозиції панує покупець і

ситуація в частині цін протилежна. Але ця ринкова ситуація увесь час

змінюється, що знаходить висвітлення в цінах. А це означає, що вона

повинна бути предметом постійного спостереження і вивчення. В іншому

випадку у визначенні цін можливі дуже серйозні помилки.

В останні два-три десятиліття важливу роль у ціноутворенні на товари,

особливо у світовій торгівлі, займають супутні послуги, що надаються

виробником і постачальником будь-якого товару імпортеру або кінцевому

споживачеві. Мова йде про загальноприйняті умови постачання - технічне

обслуговування, гарантійний ремонт, інші специфічні види послуг, пов'язані

з просуванням, реалізацією і використанням товару [4, С.21]. Даний аспект

особливо важливий у сучасних умовах, в період розвитку високих

технологій, ускладнення машин і устаткування. Відомі приклади, коли

вартість послуг при експорті устаткування і машин складала 60% частку в

ціні поставки.

Розвиток науки і технології, здійснюючи вплив на вдосконалення

якісних характеристик товару, з іншого боку впливає на світові ціни.

Впровадження нових технологій підвищує продуктивність праці,

ефективність виробництва, знижує витрати праці. В умовах НТР в

абсолютному вираженні ціна росте практично для всіх груп товарів. Однак з

урахуванням т.зв. корисного ефекту (наприклад, зростає швидкість,

надійність і т.д.) відносна вартість товару, а отже, і його ціна для споживача

знижується.

При аналізі цін варто враховувати і рух економічного циклу, що у сфері

міжнародних економічних відносин має певну специфіку. Так, у стадії

депресії ціни, як правило, не підвищуються. І навпаки, у стадії підйому в

зв'язку з перевищенням попиту над пропозицією ціни зростають. Хоча і те й

інше поширюється на міжнародну торгівлю уповільнено, залежно від сфери і

глибини цих явищ і, тим більше, на фазі кризи і підйому. Необхідно

відзначити, що в залежності від виду товарів і товарних груп динаміка зміни

цін відрізняється. Так, при зміні кон’юнктури найбільш різко і швидко

міняються ціни практично на всі види сировини, реакція виробників і

постачальників напівфабрикатів є повільнішою, ще слабше «реакція цін» на

продукцію машинобудівного комплексу.


1. Баздникин А.С. Цены и ценообразование. – М.: Юрайт-Издат, 2008. -С. 13

2. Корнієв В.Л., Кулішов В.В. Міжнародний маркетинг: Навч.посіб. – Львів:

«Магнолія 2006», 2011. – 384 с

3. Орлюк, О.П. Фінансове право. Академічний курс : підручник /

О.П.Орлюк. - К.: Юрінком Інтер, 2010. - 808 с.

4. Салимжанов И.К. Ценообразование.– М. : КНОРУС, 2007. – С.21

5. Тормоса Ю.Г. Ціни та цінова політика: Навч.-метод. посібник для самост.

вивч. дисц. — К.: КНЕУ, 2003. — 91 с.

6. Цены и ценообразование / Под ред.В.Е.Есипова.–СПб.: Питер,1999.–С.253

7. Шкварчук Л.О. Ціни та ціноутворення /К.:Кондор, 2005. – С.214.


Е.Г. Дудник, студентка 5-го курса


научный руководитель И.В. Дульская, к.э.н.,с.н.с., доц.,

заведующая кафедрой общеэкономических дисциплін,



ОСОБЕННОСТИ ПРОЦЕССОВ ЦЕНООБРАЗОВАНИЯ

В МЕЖДУНАРОДНОЙ ТОРГОВЛЕ НА СОВРЕМЕННОМ ЭТАПЕ

В статье определена сущность процесса ценообразования в

международной торговле и проанализирована специфика методов

формирования цен в условиях внешнеэкономической деятельности.

Представлен комплекс факторов, влияющих на ценообразование в

международной торговле на современном этапе.

Ключевые слова: мировые цены, международное ценообразование,

ценообразующие факторы, ценовой стресс.

1

УДК 339.1+339.5

Камінська В. В., студентка 5-го курсу


науковий керівник Тульчинський Р.В., к.е.н.,доц.,


Міжнародний науково - технічний університет


ОСОБЛИВОСТІ ОЦІНКИ СПОЖИВЧИХ ПЕРЕВАГ В

МІЖНАРОДНІЙ ТОВАРНІЙ ПОЛІТИЦІ

В даній статті визначено важливість маркетингових характеристик

товару, які супроводжують його на міжнародний ринок. Розглянуто

приклади ментальних особливостей споживчих переваг конкретного регіону.

Окремо розкрито мовні особливості та проблеми буквального перекладу, які

ускладнюються символічним значенням, асоційованим зі словом, а також

відсутністю конкретних слів в іншій мові і складністю проголошення

конкретних слів.

Також запропоновано механізм вибору окремих напрямків товарної

стратегії для виходу на міжнародний ринок.

Ключові слова: маркетингові характеристики товару,регіон, ментальні

та мовні особливості, товарна стратегія, міжнародний ринок.

Вступ. Товарна політика на міжнародному ринку орієнтована на

планування і проведення комплексу заходів, які включають розробку нових і

модернізацію тих, які вже знаходяться на ринку товарів. Основними

маркетинговими характеристиками, які супроводжують товар на

міжнародному ринку, є якість, асортимент, упаковка і дизайн товару,

торгова марка і сервісна політика.

Якість товару характеризується сукупністю його властивостей, що

визначають його здатність задовольняти певні потреби і відповідати

встановленим вимогам. Існують об'єктивні і суб'єктивні характеристики

якості товару. У міжнародному контексті політика якості товарних

характеристик залежить від ситуації на ринку певної країни.

Отже, просування товару на міжнародний ринок справа дуже

відповідальна, необхідно чітко визначитись зі стратегією та позиціюванням

товару, щоб він знайшов власного споживача.

2

Значну увагу проблемі дослідження політики маркетингу приділяли

Алєксєєнко І.В., Бітуров П.С., Ковальо А.І, Левчук О.М., Малиш О.М.,

Павленюк С.А. та інші.

Постановка задачі. Основним завданням дослідження є виявлення

недоліків асортиментної політики при просуванні товару на міжнародний

ринок та оцінка споживчих переваг.

Результати дослідження. У міжнародній асортиментній політиці є

визначення складу і кількості товарів і послуг, що надаються на зовнішньому

ринку. Рішення в області асортименту товарного ряду визначають, в свою

чергу, виробничу програму підприємства. Основою асортиментної політики є

сегментування на зовнішніх ринках. Результати сегментування визначають

рішення компанії на користь асортиментної політики, орієнтованої на країни

або цілі групи споживачів. Асортиментна політика багато в чому залежить

від ступеня залежності товару компанії від інших товарів на зовнішньому

ринку.

При плануванні експортної упаковки необхідно враховувати: розмір

упаковки, її вартість, місцеві звичаї щодо кольору і упаковки, пізнаваність

товару завдяки упаковці, рівень освіти споживача. В даний час розроблена

система міжнародних символів для маркування товару. Існують міжнародні

угоди щодо маркування та пакування.

Дизайн експортного товару включає вибір назви, кольору і форми

продукту, що поставляється на зовнішній ринок. Дизайн експортного товару

в значній мірі залежить від культурних особливостей населення країни. При

прийнятті рішення щодо дизайну слід розглядати мовні особливості країни і

сприйняття кольору. В деяких випадках мовні особливості вимагають від

компанії розробки спеціальних марок для зовнішніх ринків, оскільки назва

товару має бути легко вимовною, правильно розумітися і не викликати

негативних асоціацій. Що стосується форми і розміру товару, то слід

зазначити, що на зовнішньому ринку зазвичай існують певні уявлення про

форму і розміри, що склалися в силу споживчих переваг і досвіду

споживання аналогічних товарів конкурентів. Тому споживчі переваги

повинні бути вивчені до етапу виведення товару на ринок.

Компанія «Unilever» намагалася вийти на японський ринок миючих

засобів з пральним порошком своєї марки. Пробний маркетинг показав, що

його ринкова частка становить майже 15%. Однак вона не склала і 3%, коли

продукт був виведений на реальний ринок. Де ж помилка? Для прального

порошку була розроблена спеціальна упаковка (на зразок одноразових

чайних пакетиків), тому що було з'ясовано, що саме така зручність упаковки

є важливою характеристикою для японських споживачів. Порошок мав також

3

привабливий та приємний «запах свіжості». Однак японські споживачі

помітили, що компоненти порошку не розчиняються повністю у воді при

використанні популярних в Японії нових низько оборотних пральних машин.

Позиціонування порошку на основі «запаху свіжості» було мало доречно,

тому що в Японії прийнято сушити випрані речі на свіжому повітрі. Помилки

маркетологів «Unilever» крилися, таким чином, в незнанні сучасних (низько

оборотні пральні машини) і давніх (сушка на свіжому повітрі) японських

традицій і, як наслідок, у неврахуванні даних чинників при проведенні

маркетингових досліджень, включаючи як натурні експерименти (власне

прання), так і опитування або групові дискусії потенційних споживачів.

У жителів кожної країни свої писані й неписані культурні закони, звичаї,

заборони, нехтування якими призводить до провалу всієї маркетингової і

рекламної стратегії.

Фірма, що експортує до Швейцарії американські посудомийні машини і

рекламує їх як автомати, що зберігають час і енергію домогосподарок для

більш продуктивного проведення часу, особливого успіху в збуті не досягла.

Проведені дослідження показали, що швейцарські жінки вважають

обов'язковим трудитися вдома якомога більше, щоб утримувати сім'ю в

ідеальному комфорті і чистоті. Реклама цих машин викликала в підсвідомості

швейцарок почуття провини. Фірма створила нову рекламу, що пояснює

домогосподаркам незрівнянні переваги посудомийних машин щодо санітарії,

і тим самим потрапила точно в ціль. В цій рекламі враховувалися особливості

менталітету швейцарок, і тому її комерційний успіх був значно вище.

Кава «Maxwell House» довго і безуспішно рекламувалася в Німеччині як

краща американська кава, поки фірма-експортер «General Foods» не

дізналася, що німці із зневагою ставляться до американського способу

приготування кави. Проаналізувавши специфіку міжнародного маркетингу,

«General Foods» стала готувати різні кавові суміші для англійців (кава з

молоком), французів (чорна кава), латиноамериканців (зі смаком цикорію) і

відповідно рекламувати їх.

Одна з тем, що викликають особливий інтерес, - це проблеми, з якими

стикаються великі міжнародні компанії при перекладі найменувань виробів

та реклами на місцеву мову.

Історія з «Chevrolet» є класичною історією про переведення на іспанську

мову. Коли «General Motors» представила «Chevy Nova» в Південній

Америці, їй, мабуть, було невідомо, що «Nо va» по-іспанськи означає «він не

поїде».

4

Дешева вантажівка «Fiera», яка була розроблена компанією «Ford Motor

Company» для країн, що розвиваються зіткнулася з проблемами продажів в

Іспанії, так як «fierra» на іспанській мові означає «потворна стара жінка».

Популярний автомобіль цієї компанії, що продавався в Мексиці під

маркою «Caliente», не мав успіху, оскільки на місцеву мову назва

перекладається як «вуличний бродяга». Марка «Bran Buds» американської

компанії «Kellogg's» була переведена на шведську мову як «обгорілий

фермер». Машинна мийка «Carwash» була переведена на німецьку мову як

«клізма для машини».

А. Ромат в книзі «Реклама: історія, принципи і практика» наводить такі

приклади: «Blue Water» (марка мінеральної води «Блю Воте»), «Калодерма»

(крем для шкіри), «Pukala» (марка чаю «пукала» ), «Wash and Go» (шампунь

«Вош енд гоу»), «Dolby» (відтворювальна відеоапаратура «Долбі»), «Wispa»

(шоколадний батончик, українською мовою звучить як «віспа»), «Duru» (сорт

мила «Дуру» - українською мовою не що інше, як «дурю, обманюю»).

Проблеми буквального перекладу ускладнюються символічним

значенням, асоційованим зі словом, а також відсутністю конкретних слів в

іншій мові і складністю проголошення конкретних слів. Проблема перекладу

може ускладнюватися і наявністю безлічі діалектів в одній країні. Проте в

сфері управління марочними товарами склався певний понятійний апарат,

який дозволяє орієнтуватися в рішенні методичних і практичних завдань

управління товарною маркою.

З метою уникнення вищеперерахованих проблем, рекомендуємо

наступний механізм вибору окремих напрямків товарної стратегії: 1)

виявлення товарної проблеми - виведення нового товару на ринок,

розширення продуктової лінії, модифікацію, диверсифікацію, зняття товару з

виробництва і т.п.; 2) проведення маркетингових досліджень з метою

виявлення попиту та мотивації споживачів щодо окремих видів товару та

національних, ментальних особливостей відповідного регіону; 3) розробку

ринкової стратегії на базі SWOT-аналізу, аналізу маркетингового середовища

та ринку відповідного регіону.

Висновки. В ринкових умовах основними факторами, які

обумовлюють формування товарної політики підприємства, є споживчі

переваги, які треба вивчити до моменту виведення товару на ринок, та

внутрішній виробничий потенціал підприємства. При цьому важливого

значення набирає створення механізму формування товарної політики

підприємства та всіх його складових. Головними елементами моделі такого

механізму мають стати: 1) цілі та завдання, які відображають напрямки та

5

спрямованість товарної політики; 2) методи та підходи, які дозволяють

реалізувати поставлені завдання.

Оптимізація асортиментного профілю підприємства може проводитися

в наступному порядку: 1) дослідження поточного стану; 2) виявлення

тенденцій розвитку ринку та визначення потреб споживачів; 3)

формулювання цілей та вибір критеріїв оптимізації; 4) оцінка потенційних

можливостей підприємства та виявлення обмежувальних факторів; 5)

формування оптимального товарного асортименту, на базі дослідження

споживчих переваг відповідного регіону.


1. Кардаш В.Я. Маркетингова товарна політика [Текст] : навч. посіб. /

В. Я. Кардаш. – К. : КНЕУ, 2004. – 274 с.

2. Котлер Ф. Десять смертных грехов маркетинга [Текст] / Ф. Котлер.

– М. : Альпина, 2010. –160 с.

3. Крикавський Є. Маркетингова товарна політика [Текст] / Є.

Крикавський. – Львів :Видавництво Львівської політехніки, 2008. – 276 с.

4. Крамарчук, С. А. Товарна політика в системі стратегічних цілей

підприємства [Текст] // Економіка : проблеми теорії та практики. - Д., 2002.

5. Ткаченко Н. Б. Маркетингова товарна політика / Н. Б. Ткаченко. – К.

: КНЕУ,2002. – 230 с.


Каминская В. В., студентка 5-го курса


научный руководитель Тульчинский Р.В., к.э.н.,доц.,

заведующий кафедрой менеджмента организаций,

Международный научно - технический университет


ОСОБЕННОСТИ ОЦЕНКИ ПОТРЕБИТЕЛЬСКИХ

ПРЕИМУЩЕСТВ В МЕЖДУНАРОДНОЙ ТОВАРНОЙ ПОЛИТИКЕ

В данной статье определены важность маркетинговых характеристик

товара, которые сопровождают его на международный рынок.

Рассмотрены примеры ментальных особенностей потребительских

предпочтений конкретного региона.

Отдельно раскрыты языковые особенности и проблемы буквального

перевода, которые осложняются символическим значением,

6

ассоциированным со словом, а также отсутствием конкретных слов в

другом языке и сложностью произнесения конкретных слов.

Ппредложен механизм выбора отдельных направлений товарной

стратегии для выхода на международный рынок.

Ключевые слова: товар, маркетингове характеристики,

потребительские предпочтения, языковые особенности, товарная

стратегия, международный рынок.

УДК339.9:338.48

Л.Я.Пузанова, студентка 5-го курсу






МІЖНАРОДНИЙ БАНКІВСЬКИЙ БІЗНЕС В УКРАЇНІ. ПРОБЛЕМИ І

ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ

Визначено перспективи та проблеми розвитку міжнародного

банківського бізнесу в Україні з метою винайдення тенденцій удосконалення

міжнародного банківського бізнесу в Україні та вирішення актуальних

проблем його розвитку.

Ключові слова: міжнародний банківський бізнес.

Актуальність теми. Характерною рисою світових економічних

відносин стає інтенсивний розвиток фінансової глобалізації із залученням

національних економік до світового ринку капіталу, посилення їх

взаємозалежності. Відображенням цих процесів стало виникнення єдиного

інформаційного простору, інтернаціоналізація та швидке зростання ринків

капіталу. Зростаюча взаємозалежність країн, інтенсифікація міжнародного

обміну товарами, послугами та капіталом призводить до появи нових

тенденцій у сфері фінансових відносин. Тому стратегічно важливим

напрямом є розробка ефективної національної політики в області фінансів з

урахуванням необхідності інтеграції країн до світової економіки як

рівноправних учасників глобального ринкового процесу. Головною

стратегічною метою банківської системи є забезпечення невпинного її

розвитку через досягнення системної стабільності і зменшення вразливості

до зовнішніх та внутрішніх чинників впливу, підвищення її ролі у процесах

економічних перетворень. На тлі глобалізації світогосподарських зв’язків

викликає занепокоєння відносно невисока конкурентоспроможність

вітчизняної банківської системи порівняно із банківськими системами інших

країн та міждержавних утворень.

Потужна банківська система є необхідною умовою забезпечення

сталого економічного зростання в Україні. Швидка зміна умов

функціонування, відкритість зовнішньому середовищу, схильність до

внутрішніх перетворень спонукають банківську систему до постійного

удосконалення. Рівень розвитку економіки значною мірою залежить від

стану банківської системи.

За таких обставин діяльность банків та вивчення особливостей її

прояву в практиці є актуальним напрямом досліджень в економічній науці як

своєрідної бази, що сприятиме економічному розвитку банківської системи

України.

Сучасний міжнародний банківський бізнес - результат тривалого

історичного процесу та кумулятивного впливу низки чинників, з яких

першочергове значення належить глобалізації. Як відомо, ключовими

елементами глобалізації фінансової сфери стали: перетворення окремих

національних фінансових ринків, інвесторів і позичальників на глобальний

ринок; стирання відмінностей між фінансовими інститутами і ринками, на

яких вони здійснюють свої операції, зростання технічних можливостей для

здійснення операцій. Підгрунтя глобалізації світових фінансів становили

процеси лібералізації та дерегулювання фінансових ринків [4]. Лібералізація

фінансової сфери означала скасування обмежень для входу на національні

банківські ринки фінансових інститутів – нерезидентів.

Дерегулювання у фінансовій сфері виявилося в масштабній ліквідації

інституційних розмежувань між різними видами банківської та фінансової

діяльності: комерційної, інвестиційної, страхової і т.п. Зниження, а іноді і

ліквідація, деяких регулюючих бар'єрів ознаменували те, що банки могли

тепер порівняно легко увійти в новий бізнес та диверсифікувати свої джерела

доходів. Так, вже на початку ХХ ст. у переважній більшості країн було

законодавчо закріплено дозвіл на об’єднання певних видів фінансової

діяльності. Наприклад, в Італії відповідний закон Амато, який був прийнятий

30 липня 1990 р., дозволив участь банку в капіталі страхових компаній і,

навпаки, створення спільних філій банком і страховою компанією, збут

банками страхових продуктів однієї або декількох страхових компаній. У

1991 р. в Іспанії був скасований закон, що забороняв банкам продавати

поліси страхування життя. У Франції закон 2003 р. дозволив створювати

змішані компанії, що пропонують своїм клієнтам банківські та страхові

продукти [1].

Все це не тільки створило умови для масштабної експансії фінансового

капіталу за межі країн походження та побудови мережі закордонних

структурних підрозділів ТНБ, а і спричинило низку інноваційних

перетворень їх бізнесу, як функціональних, так і інституційних. Це

торкнулося і української економіки.

Українська економіка стала вразлива до впливів глобальних факторі

розвитку, що пов’язано з її відкритістю і великою залежністю від стану

зовнішніх ринків. Особливо це далося взнаки під час поточної економічної

світової кризи [6].

Останніми роками в українському банківському бізнесі відбуваються

важливі зміни, які, перш за все, є наслідком нової структури попиту,

глобалізації і розширення міжнародних зовнішньоторговельних зв'язків [6].

Основною тенденцією даного розвитку є:

- швидке зростання міжнародної торгівлі і багатонаціональних

корпорацій;

- швидкий розвиток світових фінансових ринків і виникнення новітніх

фінансових інструментів, які, у свою чергу, впливають на динамічний

розвиток світових фінансових ринків і виникнення новітніх фінансових

інструментів, які, у свою чергу, впливають на динамічний розвиток

банківської справи в Україні.

Протягом всього часу розвиток зовнішнього-економічного середовища

підштовхував банківські установи до удосконалення таких напрямів

діяльності, як конвертація валют, залучення депозитів і надання кредитів в

іноземній валюті, проводення міжнародних платежів і тому подібне. Хоча ці

напрями діяльності не є принципово новими, проте саме починаючи з 90-х

років каталізатором міжнародної активності банків стало зростання

міжнародної торгівлі, повернення до конвертованих валют промислово

розвинених країн, а також зростання валютних ринків.

Сьогодні, зовнішньоекономічні фірми не могли б розширювати свою

діяльність без своєчасного припливу грошей і інших ресурсів, які надають

банки. Банки не лише спрощують рух потоків існуючих корпоративних

ресурсів, але і сприяють забезпеченню кредитного фінансування на місцевих

і міжнародних ринках.

Банківська справа нині є високодинамічним механізмом, який включає

всі новітні технології міжнародних фінансових операцій і постійно

знаходиться в центрі уваги засобів масовій інформації, як результат

функціонування валютного, грошового і фондового ринків. У стратегії банків

останнім часом все більшу роль відіграє диверсифікація, тому найбільш

великі і постійні банки сьогодні – це універсальні банки.

Таким чином, у зв'язку з активізацією і поглибленням економічних

реформ в Україні, розвитком банківської інфраструктури і розширенням

міжнародних зовнішньоторговельних зв'язків, все більша кількість

комерційних банків включаються в нову для них сферу діяльності –

міжнародний банківський бізнес, тобто міжнародне обслуговування клієнтів,

оскільки здобуття, використання і розподіл створених матеріальних благ

передбачають обмін ними не лише усередині країни, але і між країнами.

Міжнародна діяльність банку на користь його клієнтів входить в

універсальну систему видів міжнародної торгівлі послугами з точки зору

способів надання таких послуг. Ці способи включають трансграничну

торгівлю послугами, спожиття послуг за кордоном, а також комерційна

присутність. У міжнародному банківському бізнесі трансгранична торгівля

послугами має місце в разі міжнародного кредитування без відкриття в

зарубіжній країні банківських офісів. Міжнародні банківські розрахунки в

більшості випадків також є прикладом трансграничної торгівлі [3]. Варіант

вжитку послуг за кордоном теж не спостерігає організації спеціальних

територіально відособлених банківських установ за межами країни базування

банку. Яскраві приклади вжитку банківських послуг за кордоном -

обслуговування іноземних компаній місцевими банками, обналічування

іноземними туристами засобів по пластикових картках в місцевих банках,

прийом останніми до оплати дорожніх чеків. Найбільш широкі можливості

відкриваються перед банками в разі відкриття банківських офісів в

зарубіжній країні, саме це означає варіант комерційної присутності на

зарубіжних ринках банківських послуг [5].

Міжнародний банківський бізнес — це система методів і підходів до

організації і управління банківськими операціями, які здійснюються в

міжнародному економічному і правовому середовищі. Скорочення

традиційних банківських операцій на користь збільшення нових, таких, які

відповідають запитам клієнтів, що якісно змінилися, є одним з сучасних

напрямів банківській діяльності. Радикальні зміни відбуваються в

традиційних сферах банківського бізнесу. Структура традиційного

банківського кредитного портфеля міняється у бік розширення нових

кредитних продуктів. У зв'язку з активізацією міжнародних операцій клієнтів

зростає попит на послуги торгівельного фінансування. Розширюється не

лише об'єм торгівельного фінансування банками, але і спектр послуг, що

надаються кредитними організаціями в рамках цього бізнесу. Операції

торгівельного фінансування стають усе більш всілякими. Частенько на

додаток до традиційних форм обслуговування, таких як акредитиви і гарантії,

банки пропонують передекспортне і проектне фінансування, міжнародний

факторинг, форфейтинг. Проте банкам стає все складнішим працювати в

області фінансування зовнішньої торгівлі, оскільки позикові засоби, що

отримуються за кордоном українськими кредитними організаціями, із-за

світової кризи ринків капіталу стає все складнішим і дорожче дістати.

Невеликим банкам навряд чи вдається зберегти не так давно завойовані

частки ринку фінансування зовнішньої торгівлі, яка знову повернеться до

крупних кредитних організацій [3].

Таким чином, вести активний бізнес у сфері зовнішньої торгівлі під

силу далеко не всім банкам: потрібні мільярди вільних коштів і досвідчені

фахівці. Тривала криза світових фінансових ринків внесла свої корективи.

Так, при роботі із зовнішньоторговельними контрактами банки вважали за

краще фінансувати їх, займаючи засоби на Заході. Ще зовсім недавно брати

позики за кордоном було дешевше і простіше. Іноземні фінансові інститути

активно виділяли кошти українським банкам. Зараз же, середні і невеликі

банки насилу отримують чисті кредитні лінії від західних партнерів через

низький рівень капіталу. Ну, а якщо іноземних кредиторів все ж удається

умовити, то, як правило, суми виділяються незначні і не дозволяють активно

розвивати бізнес у сфері фінансування зовнішньоекономічної діяльності. В

результаті, західне фінансування стало не лише менш доступним, але і

дорожчим. Таким чином, одна з найголовніших проблем – здорожчання

коштів, що залучаються по міжбанківському бізнесу і торгівельному

фінансуванню. Вартість фінансування зовнішньоторговельних контрактів за

останній час виросла на 0,5–1% річних [1]. Зрозуміло, що крупний банк

зможе «переварити» цю різницю без особливих втрат. А ось для невеликої

кредитної організації зайві півпроцента річних можуть серйозно ударити по

бізнесу. Як підсумок, різниця у вартості фінансування для великого і для

середнього українського банку становить 2–3% річних[1]. Природно, що при

такій вартості ресурсів невеликим кредитним організаціям важко складати

конкуренцію крупним українським банкам.

До речі, в 2011 році деякі західні фінструктури, навпаки, збільшили

свою долю в українських банках. У 2010-му-році німецький Commerzbank

узяв під повний контроль Банк Форум, викупивши 26% акцій у бізнесмена

Леоніда Юрушева. А BNP Paribas на початку грудня минулого року

домовився з Олександром Ярославським про продаж 18,6% коштовних

паперів Укрсиббанку, що дозволило французам сконцентрувати майже 100%

акцій фінустанови. А Platinum Bank зважився на покупку нового активу, у

лютому 2011 року він завершив операцію з придбання Хоум Кредит Банку і,

до речі, не виключає подальших покупок [2].

Для аналізу та визначення основних тенденцій розвитку відібрано 50

найбільших і великих банків України за станом на 01.01.2011 р., які

володіють 90% активів усієї банківської системи України. Умовно виділивши

три групи банків – іноземні, державні та вітчизняні з приватними

власниками, було проведено відповідні розрахунки, щоб порівняти динаміку

середньозважених фінансових показників за 8-річний період [8].

Порівняльний аналіз фінансового стану іноземних банків різних типів

із вітчизняними приватними та державними банками полягає в обчисленні

низки коефіцієнтів на основі оприлюднених даних бухгалтерської звітності

та виявленні відмінностей між виділеними группами банків та підгрупами

іноземних банків.

Очікувалося, що після приходу іноземних інвесторів підвищиться

ефективність вітчизняної банківської системи, чому сприятиме прогнозована

оптимізація витрат, нижча вартість залучення капіталу, впровадження

передових систем ризикменеджменту, адекватніше ведення бухгалтерської

звітності. Однак аналіз динаміки показників рентабельності показав, що під

час початкової експансії 2005–2011 рр. середньозважена рентабельність

активів (ROA) та капіталу (ROE) іноземних банків зазвичай була нижчою

порівняно з показниками вітчизняних. Це можна пояснити вищими

витратами іноземних банків на розширення територіальної мережі та

післяпродажну реструктуризацію. Ймовірним є і те, що низькі показники

рентабельності іноземних банків, які діють в Україні, пов’язані з

“оптимізацією” оподаткування шляхом завищення витрат. Низька

ефективність іноземних банків у період економічного зростання є

негативним сигналом з точки зору поповнення державного бюджету і

потребує посилення уваги уряду до цієї тенденції.

З другого боку, вплив рентабельності на розвиток самих банків оці-

нюємо як незначний, оскільки нерозподілений прибуток залишається мало

використовуваним джерелом для інвестицій у банківську систему України

порівняно з субординованим боргом, внутрішньогруповим кредитуванням та

єврооблігаціями.

Під час фінансової кризи показники ефективності банків України різко

погіршилися. При цьому группа іноземних банків продемонструвала вищі

середньозважені значення ROA (–3%) та ROE (–24%) порівняно з

приватними вітчизняними (відповідно –4% та –46%) [8]. Отже, під час кризи

вплив присутності іноземних банків на ефективність банківської системи

України був позитивним порівняно з групою недержавних вітчизняних

банків, значна частина яких зазнала рекапіталізації, запровадження

тимчасової адміністрації НБУ чи технічного дефолту. Загалом результати

аналізу ефективності показали, що іноземні банки характеризуються нижчою

волатильністю показників рентабельності впродовж 2003–2010 рр. порівняно

з вітчизняними, а тому сприяють стабілізації фінансового стану банківської

системи України.

Протягом 2004–2010 рр. коефіцієнт концентрації капіталу 50

найбільших і великих банків України стабільно залишався в діапазоні 10–

13%, причому вітчизняні банки демонстрували дещо вищу капіталізацію

порівняно з іноземними. Однак різниця в середньозважених значеннях

коефіцієнта концентрації між іноземними й вітчизняними банками є

незначною. Причина стабільності індикаторів капіталізації у тому, що

коефіцієнт адекватності капіталу жорстко регулюється НБУ, оскільки він є

базовим індикатором фінансової стійкості банку згідно з Базельськими

рекомендаціями [8]. Крім того, після поповнення статутного капіталу

іноземні банки зазвичай нарощували кредитну активність чи компенсували

попередні списання коштів у резерви за кредитними ризиками. Це

нівелювало вплив абсолютного зростання капіталу на значення коефіцієнта

адекватності капіталу іноземних банків.

Під час кризового періоду в більшості дочірніх банків в Україні було

зафіксовано найвищий рівень простроченої заборгованості серед країн

Центрально-Східної Європи. Так, за міжнародними стандартами фінансової

звітності загальний показник проблемних кредитів групи Райффайзен

становив 6.5%, тоді як дочірніх банків цієї групи в Україні – 23.6%; Ерсте

груп – відповідно 4.1% і 14.2%; ОТП груп – 7.9% і 22.3%. Протягом 2010

року відрахування в резерви на покриття проблемної заборгованості

становили понад 40% витрат і призводили до збитковості двох третин

іноземних банків в Україні [8].

Унаслідок погіршення якості кредитних портфелів протягом 2010 року

резерви під кредитні ризики в досліджуваній групі іноземних банків зросли з

21.2 до 56.7 млрд. грн., вітчизняних недержавних – з 14.4 до 34.2 млрд.грн.,

вітчизняних державних – з 2.1 до 7.1 млрд. грн. Відношення витрат на

формування резервів до валових доходів банківської системи України

збільшилося з 31% у 2008 році до 95% у 2009 році [8]. Водночас якість

активів спеціально завищувалася банками з метою мінімізації відрахувань до

резервів. За підсумками 2010 року рівень збитковості банків знизився, однак

частка проблемних кредитів продовжувала зростати.

Середньозважена частка резервів під кредитні ризики в портфелях

іноземних банків у період економічного зростання була стабільно на 2

процентних пункти меншою порівняно з вітчизняними, знижуюючись

протягом 2005–2008 рр. на фоні зростання кредитного портфеля [8].

Однак під час кризи іноземні банки зуміли вчасно знайти необхідні

ресурси для поповнення резервів, збільшивши їх частку в кредитах із 5% до

20% [8].

Отже, нижчі значення коефіцієнта резервування під кредитні ризики у

групі іноземних банків не варто розглядати як негативний індикатор для

банківської системи України, оскільки реальні резерви формуються за

межами України. Гарантією при управлінні активами є не обсяг відповідних

резервів, а готовність материнських структур підтримати дочірній банк,

реалізована в 2010–2011 рр.

Як свідчать результати дослідження, ліквідність іноземних банків у

період експансії та економічного зростання була дещо нижчою за середню.

Утім, під час кризи частка ліквідних активів у залучених коштах

підвищилася зокрема й за рахунок іноземних банків, які продемонстрували

здатність у разі необхідності швидко відновлювати ліквідну базу. На відміну

від іноземних, вітчизняні банки протягом кризи зазнали великих труднощів із

ліквідністю внаслідок непередбаченого відпливу депозитів, частково

зупиненого дією мораторію на дострокове зняття вкладів. Ліквідні позиції

вітчизняних банків зазнали тиску внаслідок необхідності повернення значних

сум за зовнішньою заборгованістю за синдикованими кредитами та

єврооблігаціями. Протягом 2010-го - початку 2011 року рівень ліквідності

обох груп банків знову суттєво підвищився внаслідок невизначеності на

ринку кредитування.

Поява іноземних банків сприяла диверсифікації та стабілізації джерел

формування ресурсів завдяки отриманню “материнських кредитів”. У

результаті частка коштів інших банків у структурі ресурсів іноземних банків

становить близько 50%, що у півтора раза більше, ніж вітчизняних.

Сьогодні крупні гравці навряд чи захочуть піти з України: вхід на

український ринок їм дорого обійшовся свого часу, а якщо додати до цього

фінансові вливання під час кризи, то продаж бізнесу спричинить лише

фіксацію збитків. Навряд чи будуть іноземці купувати і працюючі

фінустанови, навіть не дивлячись на те, що сьогодні можна придбати банк за

відносно невеликою ціною (БГ Банк, наприклад, був оцінений на рівні 0,82

капіталу). Брати на себе чужі активи сумнівної якості ніхто не хоче.

Інтерес до українських банків з боку іноземних інвесторів

поновлюється. Ще в 2010-му році Ощадбанк Росії офіційно заявив про намір

купити в Україні банк першої десятки [2].

В Україні чималий і місткий ринок клієнтів, який у всіх сегментах має

потенціал зростання набагато більший, ніж європейський і американський

ринки. Саме тому, не дивлячись на низьку капіталізацію банківської системи,

українські банки до кризи були дуже привабливими для західних інвесторів.

Хоча тоді вартість вітчизняних фінустанов була однією з найвищих в світі

[2].

Найближчим часом топ-20 українських банків кардинально не

зміниться. Західні структури, що вже присутні в нашій країні,

нарощуватимуть частку ринку. Підсилювати свої позиції вони можуть за

рахунок капіталізації українських фінустанов, активного кредитування і

збільшення філіальної мережі. Прикладом можуть стати сьогодні,

Райффайзен Банк Аваль, ОТП Банк, УниКредіт Банк, Креді Агріколь і інші

дочірні фінустанови - лідери по кількості кредитних програм. Адже торік

банки з іноземним капіталом практично не кредитували (за виключенням

хіба що банків з російським капіталом), тому за час кризи їх портфелі значно

схуднули. Вибираючи між якістю і кількістю, акціонери віддають перевагу

першому [2].

Отже, у сфері міжнародного банківського бізнесу банкіри без роботи не

залишаться. Лише структура гравців цього ринку знову буде змінюватися -

лідери галузі укріплять свої позиції, а дрібним гравцям буде знову складніше

працювати.

Окрім кризи у сфері зовнішньоекономічної діяльності, в банківського

бізнесу збереглися старі проблеми[5]. У їх числі:

- недосконалість українського законодавства;

- недостатньо висока обізнаність учасників зовнішньоекономічних

операцій про банківські продукти і послуги;

- незадовільний фінансовий стан позичальників, а також конкуренція з

боку інших кредитних продуктів.

Ну і, як і раніше, актуальними є кредитні ризики - якість активів

українських банків залишає бажати кращого. Проблемні активи вітчизняної

банківської системи складають 15% їх загальної суми. Проте в

регулювальника своя методика оцінки якості активів. Аналітики Fitch

підрахували, що в кінці 2011 року на проблемні (з простроченням більше 90

днів) і реструктуровані кредити доводилося сумарно 56% загалом

кредитному портфелі банків [7].

Фактор зовнішньої підтримки іноземних дочірніх банків на території

України став джерелом фінансової стабілізації системи з точки зору

ефективності, ліквідності й адекватності капіталу в період кризи. Збільшення

частки конкурентоспроможних банків мав важливий системний ефект.

Водночас зовнішня підтримка іноземних банків призвела до зростання

зовнішньої заборгованості банківської системи України та появи

специфічних ризиків:

1. Ризик дефолту вітчизняних банків за зовнішніми зобов’язаннями

найбільше загострився в 2009 році, коли іноземні інвестори були змушені

погодитись на реструктуризацію заборгованості за синдикованими

кредитами та єврооблігаціями таких вітчизняних банків, як “Надра”,

“Родовід”, Укргазбанк, “Фінанси та кредит”, ПУМБ, а також Альфа- банку.

Підвищення довіри міжнародних інвесторів до українських дочірніх банків у

період піднесення 2005–2008 рр. поширилося на вітчизняні банки, які не

виправдали сподівань [7].

2. Валютні ризики. Заміщення внутрішніх гривневих депозитів дешеви-

ми зовнішніми позиками та єврооблігаціями, номінованими в іноземній

валюті, генерує додаткові валютні ризики для банківської системи України.

Так, знецінення гривні в 2008 році призвело до зростання боргового

навантаження дочірніх банків у гривневому еквіваленті. Для уникнення

реалізації проблеми валютного ризику необхідно приділяти особливу увагу

регулюванню банків із довгою відкритою валютною позицією [7].

3. Процентні ризики. Географічний дисбаланс у структурі фондування

призводить до невідповідності пасивів та активів іноземних банків за

строками (короткострокові пасиви з країн-донорів і довгострокові активи в

Україні). В умовах суттєвих коливань відсоткових ставок на міжнародних

ринках капіталу банкам загрожують розриви ліквідності. Тому

транснаціональні банки з географічно незбалансованою структурою активів

та пасивів усе ж зацікавлені в збільшенні обсягів депозитних портфелів на

ринках приймаючих країн [7].

4. Ризик перекредитування економіки. Іноземні банки спричинили

перевищення рівня кредитів над депозитами в банківській системі до 300% у

2010 році. У світовій практиці показник відношення кредитів до депозитів

(loan-to-deposit) відображає рівень перекредитування в економіці. Чим

показник вищий, тим більша залежність банків від міжбанківського, в

основному зовнішнього боргового фінансування [7].

Не дивлячись на всі проблеми банків, об'єми експорту і імпорту

найближчим часом навряд чи перестануть зростати, а значить, і попит на

банківське фінансування зовнішньоторговельних контрактів меншим не

стане. Хочеться сподіватися, що сучасний розвиток економіки України через

декілька років приведе до перевищення загального імпорту над експортом в

грошовому еквіваленті, що, в свою чергу, призведе до зростання обсягів

торгівельного фінансування.


1. Офіційний сайт Citigroup [Электронный ресурс]. – Режим

доступу: www.citigroup.com.

2. Офіційний сайт НБУ [Электронный ресурс]. – Режим доступу

www.bank.gov.ua.

3. В.В. Полякова, Р.К. Щепина –Мировая экономика и

международный бизнес.-М.- 2008.- 681с.

http://www.citigroup.com/

http://www.bank.gov.ua/

4. В.І. Міщенко, А.В. Шаповалов, В.В. Салтинський – Реорганізація

та реструктуризація комерційних банків.-К.:Т-во «Знання»,КОО, 2002.-216с.

5. В.І. Міщенко. Особливості посткризового реформування

фінансового сектору України / В.І. Міщенко//Фінанси України.-№10 –с.3-14

6. М. Диба, Є. Осадчий. Вплив глобалізації на банківську систему

України / М. Диба, Є. Осадчий// Вісник НБУ.- №11 2011р.- с.19-23

7. А. Даниленко, В. Домрачев. Очікувані зовнішні фактори розвитку

та ризики для української економіки у 2011 – 2012 роках / А. Даниленко, В.

Домрачев// Вісник НБУ.- №5 2011р.- с.10-15

8. І. Івасів, Р. Корнилюк. Вплив іноземних банків на банківську

систему України / І. Івасів, Р. Корнилюк// Вісник НБУ.- №10 2011р.- с.84-91


Л.Я.Пузанова, студентка 5-го курса





им. академика Юрия Бугая, г.Киев

МЕЖДУНАРОДНЫЙ БАНКОВСКИЙ БИЗНЕС В УКРАИНЕ.

ПРОБЛЕМЫ И ПЕРСПЕКТИВЫ РАЗВИТИЯ

Определены перспективы и проблемы развития международного

банковского бизнеса в Украине с целью нахождения тенденций

усовершенствования международного банковского бизнеса в Украине и

решения актуальных проблем его развития.

Ключевые слова: международный банковский бизнес.

УДК 336.71

М. Е. Хархун, студентка 5-го курсу






ПРОБЛЕМИ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ БАНКІВСЬКОЇ

СИСТЕМИ УКРАЇНИ

Досліджено проблеми конкурентоспроможності банківської системи

України; методи підвищення конкурентоспроможності банків України.

Ключові слова: конкурентоспроможність, банківська система

України.

Вступ. Проблема підвищення конкурентоспроможності банківського

сектора належить до основних пріоритетів кожної держави. Для вітчизняної

банківської системи дана тема набуває виключної особливої актуальності у

контексті вступу України до Світової організації торгівлі, що передбачає

посилення відкритості фінансових ринків та входження на вітчизняний ринок

філій закордонних банків. За даних умов посилена увага повинна

приділятися забезпеченню конкурентоспроможності банківського сектора з

метою попередження негативних наслідків, які можуть виникнути через

неспроможність вітчизняних банків нарівні конкурувати з іноземними

банками та, як результат, призвести до втрати власних позицій на

фінансовому ринку України.

Постановка задачі. На сьогоднішній день процеси глобалізації світової

економіки активізувалися в Україні та вплинули на її фінансово-банківську

систему. Отже, українська економічна політика повинна бути адекватною і

спрямованою на мінімізацію втрат і максимізацію вигоди від участі у

світовому процесі поділу праці.

Треба визначити основні причини виходу іноземних банків на

український ринок та розробити рекомендації для оптимізації допуску

іноземного банківського капіталу.

Результат дослідження. Конкурентоспроможність – поняття відносне,

міцно пов’язане з ринком і часом впровадження послуг (для послуг, які

мають сезонний попит). Конкурентоспроможність банківського продукту –

це відповідність запропонованих банківських послуг вимогам ринку,

можливість використання послуги на конкретному ринку.

Конкурентоспроможність визначають, порівнюючи аналогічні продукти між

собою. Термін “конкурентоспроможність” трактується деякими авторами як

“обумовлені економічними, соціальними та політичними факторами позиції

країни або товаровиробника на внутрішньому і зовнішньому ринках”.

Під конкурентоспроможністю банківської системи України слід

розуміти її здатність конкурувати з банківськими системами країн з розви-

неною ринковою економікою, а також здатність національних кредитних

установ конкурувати між собою. Рівень конкурентоспроможності визна-

чається функціональною роллю національної банківської системи в еко-

номіці України, ступенем її фінансової стійкості та транспарентності, якістю

корпоративного управління.

Розвиток України неминуче підвищує відкритість національної

економіки, ступінь її інтегрованості до європейського та світового простору.

Створення належної бази для набуття Україною повноправного членства в

ЄС, вступ до Світової організації торгівлі є одним із головних завдань

сучасного етапу. За цих умов забезпечення реальної конкуренції потребує

невідкладних заходів щодо підвищення конкурентоспроможності банківської

системи України.

Конкуренція в усьому світі є важливим рушієм розвитку економіки.

Безумовно, вона виступає одним з найважливіших чинників економічного

пожвавлення. За роки незалежності в Україні багато зроблено для того, щоб

увійти у світове економічне співтовариство рівноправним партнером.

Оцінку конкурентоспроможності банківської системи України доцільно

здійснювати шляхом аналізу показників, які відображають масштаб

банківської системи, та їх співвідношення з макроекономічними показниками

(відношення активів та капіталу банків до ВВП, відношення виданих

кредитів та залучених депозитів до ВВП); порівняльними показниками, які

характеризують обсяги активів і капіталу банків України порівняно з

банками розвинених країн; показниками стійкості та ліквідності кредитних

установ та банківської системи в цілому; показниками концентрації банків,

регіонального розподілу; доступності банківських послуг для населення;

рентабельності банківської системи.

Сьогодні у вітчизняній банківській системі, як і в інших сферах

національної економіки, відбувається становлення конкурентних засад.

Рівновага на банківському ринку, а отже, і стабільність банківської системи

безпосередньо залежать від стану конкуренції. Роль банків як регуляторів

грошового обігу, центрів акумуляції грошових ресурсів та їх перерозподілу

покладає на них велику відповідальність перед суспільством. Банківську

конкуренцію, на думку автора, слід розглядати як процес суперництва, що

здійснюється в динаміці між суб'єктами банківського ринку, одночасно

зацікавленими у досягненні однієї і тієї ж мети, в ході якого вони прагнуть

забезпечити собі міцне становище на цьому ринку. Як показує зарубіжний

досвід, однією із причин перегляду банками основ своєї діяльності є

посилення конкуренції як між окремими комерційними банками, так і між

іншими кредитно-фінансовими інститутами і тими ж самими банками.

Конкурентоспроможність банківської системи забезпечується за рахунок

взаємодії основних чинників конкурентоспроможності в напрямі формування

конкурентних переваг, а найбільш стійкі конкурентні переваги формуються

розвиненими та спеціалізованими чинниками, такими, як: сучасна

інфраструктура обміну інформацією; кваліфіковані кадри; імідж банку;

висока якість послуг, що пропонуються; величина статутного капіталу й

активів; наявність валютної або генеральної ліцензії; стійка клієнтура;

кореспондентська мережа; система розрахунків і спектр послуг, що

надаються; наявність філіальної мережі і перспективи її розширення;

грамотний менеджмент; накопичений досвід роботи тощо. Кожна банківська

установа має переваги щодо успішної конкуренції за окремими напрямами

порівняно з іншими та досягає свого рівня конкурентоспроможності.

З поглибленням економічних перетворень і активізацією інтеграційних

процесів усе більш актуальними стають питання розвитку конкурентних

відносин. Політика послідовного сприяння розвиткові конкурентних

відносин стала одним з важливих чинників, що забезпечили за останні роки

високі темпи економічного зростання, стабільність національної грошової

одиницi, позитивнi зрушення у сферi життєзабезпечення населення,

поступове покращення його добробуту.

Банківська система України – це один із найрозвинутіших елементів

господарського механізму, оскільки її реформування було розпочате раніше

за інші сектори економіки, що визначалося ключовою роллю банків при

вирішенні завдань переходу до ринку. Саме банки відіграють основну роль в

утворенні оптимального середовища для мобілізації й вільного переливу

капіталів, нагромадженні коштів для структурної перебудови економіки,

приватизації й розвитку підприємництва.

Діагностика якісного стану конкурентного середовища передбачає

аналіз ключових характеристик представлених факторів та є важливою

передумовою системного бачення конкурентного середовища.

У сучасному світі немає альтернативи ринковій економіці на основі

ефективної конкуренції. Забезпечення формування та розвитку ефективного

конкурентного середовища – один із основних принципів, якому повинні

відповідати всі напрями економічної політики держави на сучасному етапі.

Станом на 1 січня 2012 р. ліцензію на здійснення банківських операцій в

Україні мали 176 банків, філійна мережа банків України налічувала 1362

одиниці. Банки розташовані нерівномірно, що пов'язано із розміщенням

виробничого потенціалу країни. 50 % банків зареєстровані у м. Києві та

Київській області. П'ята частина зосереджена у найрозвинутіших

промислових регіонах. У південній сільськогосподарській зоні - 15 % банків.

У північних та західних областях частка самостійних банків не перевищує

5 %. Це свідчить про територіальні диспропорції розміщення банківської

системи. Необхідно на державному рівні сприяти перерозподілу капіталу з

центру в регіони. Доцільно розробити державну програму розвитку

регіональних банків із завданням місцевим органам влади та бізнес-еліті

створювати сприятливі умови для банківських капіталовкладень. У свою

чергу, саме регіональні банки здатні забезпечити належний соціально-

економічний розвиток регіону.

Вітчизняні банки щоденно звітують перед НБУ про стан ліквідності в

кредитній установі за трьома нормативами: миттєвої ліквідності, поточної

ліквідності, короткострокової ліквідності. Загальна статистика ліквідності

відображає надійність банківської системи. Завдяки надлишку ліквідності

банківська система залишається цікавою для західних інвесторів. А іноземні

інвестиції у банківництво роблять банківську систему більш прозорою та

конкурентоспроможною.

Отже, слід зауважити, що банківська система України за відносними

показниками конкурентоспроможності наближається до загальносвітових

банківських стандартів. Існує і позитивна динаміка зростання

конкурентоспроможності банківської системи. Проте ще є низка проблем, які

потребують вирішення. Це стосується зменшення системних ризиків у

банківництві, мінімізації кредитних ризиків, розвитку діяльності банків на

фондовому ринку, підвищення рентабельності банківського капіталу,

підвищення якості активів банків та оптимізації їх структури, подолання

диспропорцій розміщення банківських установ.

Управління конкурентоспроможністю банківської системи – це

складний та багатогранний процес, здійснювати який необхідно за багатьма

напрямами. Пріоритетними серед них, на думку автора, є наступні:

підвищення ролі Національного банку України у забезпеченні

фінансової стійкості банківської системи та визначення стратегічних

напрямів реалізації політики НБУ у сфері управління

конкурентоспроможністю банківських установ;

аналіз проблем та перспектив розвитку банківської системи,

врахування соціально-економічних, організаційних та регіональних

аспектів управління конкурентоспроможністю;

аналіз впливу макроекономічних показників та внутрішніх факторів на

забезпечення конкурентоспроможності банківських установ;

застосування світового досвіду дослідження економічних проблем

управління конкурентоспроможністю банківської системи;

соціально-економічний моніторинг банківської діяльності в Україні,

порівняльний аналіз конкурентоспроможності банків з іноземним

капіталом, оцінка конкурентної позиції банківських установ на ринку;

розвиток досконалого конкурентного середовища банківської сфери;

правове забезпечення стійкості банківської системи, захист

економічної конкуренції на фінансовому ринку, забезпечення

моніторингу здійснення конкурентної політики;

аналіз взаємовідносин банків та суб’єктів господарювання;

активізація діяльності банків в напрямку розвитку реального сектора

економіки, організація управління фінансовими взаємозв’язками між

банками та суб’єктами господарювання;

формування і реалізація стратегій розробки, впровадження та

управління інноваційною діяльністю банківських установ;

дослідження цільових ринків впровадження банківських інновацій;

підтримання банківської ліквідності, підвищення рентабельності,

збільшення капіталу банків, нарощування ресурсної бази,

вдосконалення державного регулювання та нагляду за банківською

діяльністю;

мотиваційне управління інвестиційними процесами у банківській

діяльності;

формування нової якості спеціалістів, технології управління розвитком

кадрового потенціалу банківських установ, розвиток корпоративного

управління;

розробка динамічної моделі підвищення конкурентоспроможності

банківської системи та її застосування у стратегічному управлінні.

З метою подальших позитивних напрацювань у цьому напрямку

необхідно на державному рівні розробити програму реалізації заходів щодо

підвищення конкурентоспроможності банківської системи України, де

основну увагу доцільно зосередити на досягненні таких завдань:

• Забезпечення фінансової стійкості та платоспроможності банківської

системи (цього можна досягнути шляхом: підвищення рівня рентабельності

та капіталізації банків; нарощення довгострокової ресурсної бази; побудови

адекватної системи підтримки банківської ліквідності через удосконалення

механізму рефінансування; реформування банківського нагляду).

• Стимулювання процесу розширеного кредитування економіки

(розв'язання проблем щодо юридичного захисту прав кредиторів та зростання

рівня платоспроможності позичальників, обмеження ризиків споживчого

кредитування, кредитування суб'єктів малого і середнього бізнесу, розробки

ефективного механізму рефінансування при іпотечному кредитуванні).

• Підвищення ефективності організації банківської системи (основну

увагу акцентувати на вирішенні питань щодо зростання довіри населення до

банківської системи, налагодження роботи НБУ з банківським

співтовариством, перерозподілу банківського капіталу із центра в регіони,

надання пріоритетності ринковим методам регулювання банківського

бізнесу).

Висновки. Отже, серед завдань, які виходять на передній план, –

зміцнення банківської системи, подолання розриву між комерційними

банками і реальною економікою, залучення банків до реалізації нової

економічної стратегії, забезпечення їх конкурентоспроможності, об'єднання

промислового, банківського та торговельного капіталу в потужні структури,

здатні продукувати високотехнологічні, конкурентоспроможні товари та

послуги. Розвиток, пiдтримання та захист добросовiсної економiчної

конкуренцiї повиннi стати однiєю з тих проблем, розв`язання яких силами

всього суспiльства може i повинно сприяти економiчному зростанню та

підвищенню добробуту громадян України.


1. Камаев В.Д. Экономическая теория. - М., «Валдос», 2000. - 501

2. Геец В.В. Иностранный капитал в банковской системе Украины // Зеркало

Недели. - 2006- №26. - с.26-28.3. http://www.zn.ua/

3.Банківський нагляд. Попередні підсумки діяльності банків [Електронний

ресурс]. - Електронні текстові дані (22829 байт) – Режим доступу:

<http:/www.bank.gov.ua/htm>

4. Федулова Л.І., Волощук І.П. Управління конкурентоспроможністю банків

в умовах трансформаційної економіки: Монографія. – К.: Науковий світ,

2002. – 301 с.

http://www.zn.ua/

5. Прескотт Джон Е., Миллер Стівен Х. Конкурентная разведка: Уроки из

окопов. – М.: Альпина Паблишер, 2003. – 336 с.


М. Э. Хархун, студентка 5-го курса






ПРОБЛЕМЫ КОНКУРЕНТОСПОСОБНОСТИ БАНКОВСКОЙ

СИСТЕМЫ УКРАИНЫ

Исследованы проблемы конкурентоспособности банковской системы

Украины, методы повышения конкурентоспособности банков Украины.

Ключевые слова: конкурентоспособность, банковская система

Украины.

УДК 33-336.2

Ю.В. Зінченко, студентка 5-го курсу


науковий керівник Петровська І.О., к.е.н.,

доц., доцент кафедри фінансів,



ВПЛИВ ТАРИФНОГО РЕГУЛЮВАННЯ НА ОБСЯГ ДОХОДІВ

ДЕРЖАВНОГО БЮДЖЕТУ

В статті досліджується економічна роль тарифного регулювання

зовнішньоекономічної діяльності та його вплив на систему доходів

державного бюджету України, конкурентоспроможність товарів, темпи

розвитку в окремих галузях економіки.

Розглядаються позитивні і негативні сторони видів державного

регулювання зовнішньої торгівлі - застосування преференційних ставок

ввізного мита, режимів вільної торгівлі для забезпечення позитивного

вектору розвитку національної економіки України.

Ключові слова: митні системи, тарифне та нетарифне регулювання

зовнішньоекономічної діяльності, ставки митного тарифу, національний

ринок, преференційний митний режим, режим вільної торгівлі,

надходження до державного бюджету

Актуальність теми. На сучасному етапі розвитку економіки серед

зовнішньоекономічних пріоритетів сучасної України чільне місце посідає

курс на євроінтеграцію та отримання максимальних переваг від залучення в

міжнародні торговельні відносини, та через механізм членства в СОТ.

Окреслені цілі зумовлюють зближення митних систем України та Євросоюзу,

результатом якого буде трансформація митної справи, відповідно до

європейських та міжнародних стандартів. Набуття Україною членства в

глобальному торговельному клубі, подальша лібералізація

зовнішньоекономічної діяльності, не означають відмову від державного

впливу на перебіг торговельних взаємин України зі світом. Ґрунтовного

осмислення потребує уточнення ролі та компетенцій держави в системі

заходів регулювання ЗЕД в Україні, зокрема у розрізі митного регулювання

зовнішньої торгівлі. Варто також наголосити, що стрімкі зміни у вітчизняній

практиці проведення зовнішньоторговельних операцій, з огляду на новий

2

статус України, як члена СОТ, знаходять не завжди однозначне тлумачення в

розробках вітчизняних фахівців та експертному середовищі

Актуальні питання трансформації міжнародних тарифів з митними

тарифами України розглядаються у низці досліджень такими вітчизняними

вченими та фахівцями митної служби, як І. Бережнюк, Є. Додін, Б. Кормич,

С. Ківалов, А. Мазур, Д. Приймаченко, С. Терещенко та ін. Сучасні тенденції

організації міжнародної комерційної справи, їх взаємозв’язок з

національними системами регулювання зовнішньої торгівлі знаходять своє

відображення в наукових працях І. Бланка, І. Бураковського, І. Герчикової,

О. Гребельника, О. Киреєва, Т. Миролюбової, С. Терещенка, О. Терещенка та

інших.

Метою цієї роботи є визначення ролі тарифного регулювання в системі

доходів державного бюджету.

Економічна роль митного тарифу пов’язана, насамперед, з тим, що,

впливаючи на ціну товару та відмежовуючи національний ринок від

світового, цей тариф впливає на конкурентоспроможність товару, що, у свою

чергу, позначається на темпах розвитку, нормах прибутку в окремих галузях

економіки. Отже, в економічному контексті роль митного тарифу полягає в

наступному [7, c. 111]:

– створення вартісного бар’єра, який підвищує ціну товару, незалежно

від застосованого експортного чи імпортного мита;

– стимулювання державного розвитку окремих галузей економіки чи

підприємств;

– надходження коштів до державного бюджету України.

Поняття ж митного тарифу використовується у ширшому розумінні:

засіб регулювання зовнішньої торгівлі, що за термінологією визначається як

“тарифне” регулювання. За твердженням О. П. Гребельника, митний тариф –

це інструмент торговельної політики та державного регулювання

внутрішнього ринку при його взаємодії зі світовим ринком.

Як відомо в останні роки у зв’язку з підготовкою та вступом України

до СОТ митний тариф зазнає суттєвих змін у бік посилення його регулівної

функції.

Система державного регулювання ЗЕД охоплює регулювання

зовнішньої торгівлі товарами й послугами та інші важливі напрямки

міжнародних взаємин країни із зовнішнім світом.

Оскільки предметом нашого дослідження є вплив тарифного

регулювання на обсяг доходів державного бюджету, варто сфокусувати увагу

саме на цьому напрямку системи державного регулювання зовнішньої

торгівлі [4, c. 28] (рис. 1).

3

Рис. 1. Складові та напрями системи митного регулювання

зовнішньої торгівлі [4, c .29]

Відповідно до загальноприйнятого підходу державне регулювання

зовнішньої торгівлі розглядається як тарифне та нетарифне регулювання

ЗЕД. Аналіз і визначення цих категорій має, перш за все, практичне

значення, адже деякі митні процедури й митні правила в Митному кодексі

України виписані з позиції застосування або незастосування заходів

тарифного та нетарифного регулювання. У національному законодавстві

відсутнє трактування цих понять.

Погляди науковців збігаються на тому, що основою тарифного

регулювання ЗЕД є митні тарифи. Слід звернути увагу, що в науковій

літературі часто застосовується термін “митно-тарифне регулювання”. При

цьому сутність тарифного та митно-тарифного регулювання в більшості

випадків однакова, це дає змогу зробити висновок, що вони є тотожними

категоріями. Разом з тим, формулювання назви “митно-тарифне”

конкретизує, до якої саме сфери регулювання належить тариф.

Нетарифне регулювання ЗЕД – більш складне поняття. Нині

нараховується понад 800 заходів, що можуть бути зараховані до нетарифного

регулювання. Окремо слід наголосити на тому, що митно-тарифне

регулювання, яке полягає у застосуванні мита, прямо впливає на ціну

імпортованого товару всередині держави, тоді як заходи нетарифного

регулювання зазвичай впливають опосередковано: ціну підвищують

додаткові витрати на отримання необхідних для переміщення товарів

4

документів (ліцензій, сертифікатів тощо), витрати, що спричинені простоєм

транспортних засобів і товарів унаслідок проведення державного контролю

(митного, санітарно-епідеміологічного тощо) [9, c. 25].

У Митному тарифі кожному товару відповідають три види ставок:

преференційна, пільгова та повна, а критерієм застосування тієї чи іншої

ставки є країна походження товару. До товарів, що походять з країн, з якими

Україна уклала торговельні угоди з наданням режиму найбільшого сприяння,

та країн – членів СОТ, застосовуються пільгові ставки Митного тарифу

(всього 167 країн). До товарів, що походять з держав, які входять, разом з

Україною, до митних союзів або утворюють з нею спеціальні митні зони, у

разі встановлення будь-якого спеціального преференційного митного

режиму, згідно з міжнародними договорами за участю України,

застосовуються преференційні ставки ввізного мита (на сьогодні ці ставки не

встановлені). У міжнародній практиці преференційні ставки мита

застосовуються в рамках Генеральної системи преференцій, що являє собою

систему митних пільг, які надаються країнам, що розвиваються. В усіх інших

випадках застосовуються повні ставки мита: до товарів, що походять з країн,

з якими Україна не укладала вищезазначених угод, а також товарів, країна

походження яких невідома, й товарів, що переміщуються громадянами.

Вивізне мито у світовій практиці застосовується, в основному, в

країнах, що розвиваються, або в країнах з перехідною економікою.

Встановлюється з метою поповнення бюджету або обмеження експорту. В

Україні вивізне мито встановлено на незначний перелік товарів (брухт

кольорових та чорних металів, насіння олійних культур, природний газ та

ін.). Разом з тим, варто нагадати, що стосовно товарних груп точилися гострі

дискусії між Україною та іншими країнами (особливо ЄС) під час

переговорів щодо вступу до СОТ.

Серед іншого доцільно звернути увагу на режим вільної торгівлі.

Товари, що походять з країн, з якими Україна уклала угоди про вільну

торгівлю, та ввозяться до України, звільняються від сплати ввізного мита

(нині до таких країн належать країни СНД і Республіка Македонія). Те ж

саме стосується вивізного мита. На товари поширюється режим вільної

торгівлі, якщо вони відповідають критеріям походження (митним органам

подано оригінал сертифіката про походження форми СТ-1 або EUR-1),

ввозяться на основі договору між резидентами країн-учасниць та

переміщуються з митної території країни-учасниці на митну територію іншої

країни-учасниці (“безпосередня закупівля”). При цьому товар не повинен

покидати території країн-учасниць, крім випадків, коли таке транспортування

неможливе внаслідок географічного розташування (“пряме відвантаження”).

5

Слід наголосити на тому, що створення зони вільної торгівлі може

призвести до негативних наслідків. Оскільки держава відмовляється від

митно-тарифного регулювання імпорту товарів країн – учасниць зони вільної

торгівлі, то можлива загроза національному товаровиробнику [9, c. 28].

Крім того, на окремі товари може встановлюватися сезонне ввізне і

вивізне мито на строк не більше чотирьох місяців з моменту їх встановлення.

Слід зазначити, що на міжнародному рівні питання встановлення мит,

їх розмір, застосування особливих видів мит регламентовано Генеральною

угодою з торгівлі й тарифів (ГАТТ). Вступивши до СОТ, Україна взяла на

себе низку тарифних зобов’язань, що стосуються поетапного зменшення

ставок ввізного та вивізного мита. Крім того, Україна втратила можливість

підвищувати мито в односторонньому порядку, що, в свою чергу, може

негативно відбитися на національних товаровиробниках. Проте слід

зазначити, що держава отримує доступ до міжнародного механізму

врегулювання торговельних суперечок (в рамках СОТ), що виникають

внаслідок недружніх або дискримінаційних дій інших країн. Це дасть

можливість захистити український експорт. З іншого боку, відповідно до

ГАТТ, режим найбільшого сприяння надається на умовах взаємності, що

стимулюватиме не тільки імпорт, а й експорт товарів. Крім того, у зв’язку зі

зменшенням ставок ввізного мита більш доступним стане обладнання, за

допомогою якого вітчизняні підприємства отримують можливість

модернізувати виробництво. До того ж у держави залишається дійовий

інструмент захисту внутрішнього ринку – встановлення особливих видів

мита за результатами відповідних розслідувань.

У січні - березні 2011 року до державного бюджету надійшло 2,2 млрд.

грн. податків на міжнародну торгівлю та зовнішні операції, що на 0,7 млрд.

грн., або на 46,2 %, більше, ніж у відповідному періоді попереднього року.

Збільшення надходжень податків на міжнародну торгівлю

пояснюється, в першу чергу, збільшенням обсягів зовнішньої торгівлі у І

кварталі 2011 року порівняно з аналогічним періодом попереднього року.

Так, обсяг імпортних операцій виріс на 52,3 %, обсяг експортних операцій -

на 44,4 % [10].

Надходження податків на міжнародну торгівлю та зовнішні операції

склали 22,7 % річного плану, тоді як за аналогічний період 2010 року до

бюджету надійшло 16,5 % фактичних річних надходжень.

Порівняно з аналогічним періодом попереднього року, структура

податків на міжнародну торгівлю зазнала певних змін, а саме:

частка надходжень ввізного мита збільшилася на 0,1 в. п.;

частка надходжень вивізного мита зменшилася на 2,8 в. п.;

6

частка інших надходжень від зовнішньоекономічної діяльності

скоротилася до 0,0 % через віднесення коштів за вчинення консульських дій

до категорії адміністративних зборів і платежів.

У загальному вигляді це представлено на рис. 2.

Рис. 2. Структура надходжень податків на міжнародну торгівлю та

зовнішні операції до державного бюджету за січень – березень 2010-2011

років [10]

Прогнозні надходження ввізного мита до державного бюджету на 2012

рік розраховані відповідно до чинного законодавства та визначені в сумі 11

660 млн. гривень., в тому числі:

до загального фонду – 9 848 млн. грн.;

до спеціального фонду – 1 812 млн. грн.

У 2012 році надходження ввізного мита з нафтопродуктів,

транспортних засобів та шин до них зараховуються до спеціального фонду

державного бюджету (100%).

Розрахунок прогнозних надходжень ввізного мита здійснено на основі

динаміки імпорту товарів, з врахуванням прогнозного обсягу імпорту на 2012

рік та середньорічного обмінного курсу гривні до долара США.

Також, у розрахунку враховано прогнозний розмір середньозваженої

ставки ввізного мита за всією товарною номенклатурою на рівні 4,008 %, в

тому числі по нафтопродуктах, транспортних засобах та шинах до них на

рівні 6,084% та по всіх інших товарах – 3,757 % (за даними Міністерства

економічного розвитку і торгівлі України).

7

Прогнозні надходження вивізного мита на 2012 рік до державного

бюджету розраховані відповідно до діючого законодавства, виходячи зі

структури експорту товарів, що оподатковуються вивізним митом, та

визначені в сумі 392 млн. гривень.

Основну частку (близько 93%) надходжень вивізного мита до бюджету

забезпечує експорт:

насіння олійних рослин;

відходів та брухту чорних металів.

У розрахунку прогнозних надходжень вивізного мита враховано

прогнозний обсяг експорту товарів на 2012 рік та прогнозний середньорічний

обмінний курс гривні до долара США.

Крім того, у розрахунку враховано зменшення ставок вивізного мита,

що відповідають міжнародним зобов’язанням України, встановленим

Законом України від 10.04.2008 №250-VI «Про ратифікацію Протоколу про

вступ України до Світової організації торгівлі».

Надходження до державного бюджету рентної плати за нафту, що

видобувається в Україні, на 2012 рік визначено у сумі 8 501,7 млн. гривень.

При розрахунку рентної плати за нафту, що видобувається в Україні,

враховано ставки рентної плати, передбачені Податковим кодексом України,

коригуючий коефіцієнт 1,5621.

Також при розрахунку враховані прогнозні обсяги видобутку нафти на

2012 рік, за даними Міненерговугілля – 2 541,0 тис. т, які повністю або

частково залягають на глибині до 5000 метрів (базова ставка рентної плати 2

141,86 грн. за 1 тонну).

Відповідно до Бюджетного кодексу України від 08.07.2010 №2456-VІ

(зі змінами та доповненнями) надходження від зазначеного платежу

передбачено зараховувати до загального фонду державного бюджету.

Практика митного регулювання при входженні країн ЦСЄ до СОТ, з

огляду на необхідність трансформації тарифів та інших змін у торговельному

режимі (це умова вступу кожної країни до СОТ), засвідчила, що внутрішні

економічні умови поліпшуються для одних секторів економіки та

погіршуються для інших.

Вступ до СОТ передбачає зниження тарифних обмежень для

надходження імпортних товарів на внутрішній ринок, що посилює

конкуренцію, яку чимало вітчизняних підприємств неспроможні витримати.

Однак членство в СОТ не позбавляє країну певних інструментів захисту

внутрішнього ринку (наприклад, забезпечення продовольчої безпеки тощо).

Отже, в Україні питання впливу тарифного регулювання на обсяг доходів

державного бюджету потрібно розглядати з урахуванням соціально-

8

економічних факторів національного розвитку, через призму підвищення

конкурентоздатності вітчизняної продукції, захисту інтересів національних

товаровиробників, насамперед пріоритетних галузей економіки.


1. Бліхар М. М. Митна політика країн Центрально-Східної Європи у

контексті інтеграції до СОТ: реалії та перспективи для України [Текст] /

М. М. Бліхар // Актуальні проблеми економіки. – 2010. – № 7. – С. 3–8.

2. Гребельник О. П. Основи зовнішньоекономічної діяльності [Текст] : підручник

/ О. П. Гребельник. – К. : Центр навчальної літератури, 2010. – 600 с.

3. Демиденко Л. М. Мито і митна політика в умовах глобалізації [Текст] / Л.

М. Демиденко // Фінанси України. – 2011. – № 1. – С. 63–69.

4. Дубнюк Є. М. “Мито” як системна категорія економічної теорії [Текст] / Є.

М. Дубнюк // Формування ринкових відносин. – 2011. – № 5. – С. 27–30.

5. Комарніцька О. П. Історико-науковий аналіз з митно-тарифного

регулювання у контексті еволюції наукової думки [Електронний ресурс] /

О. П. Комарніцька. – Режим доступу : Офіційний сайт Національної

бібліотеки України ім. В. І. Вернадського. – http: // www.nbuv.gov.ua/

6. Лукьяненко Е. В. Налоговое регулирование международной торговли

товарами [Текст] : монография / Е. В. Лукьяненко / НАН Украины. Ин-т

экономики промышленности. – Донецк, 2011. – 112 с.

7. Мельник Т. М. Напрями вдосконалення митно-тарифного регулювання

зовнішньої торгівлі в Україні [Текст] / Т. М. Мельник // Формування

ринкових відносин в Україні. – 2011. – № 11. – С. 110–117.

8. Офіційний сайт Державного комітету статистики України. Оперативна

статистична інформація [Електронний ресурс] : Режим доступу. – http: //

www.ukrstat.gov.ua/

9. Фомін І. До питання вдосконалення системи тарифного регулювання

імпорту в Україні [Текст] / І. Фомін. – 2011. – № 10. – С. 25–33.

10. http: // www.customs.gov.ua/ [Електронний ресурс].


Ю.В. Зинченко, студентка 5-го курса


научний руководитель Петровська І.О.,

к.э.н., доц., доцент кафедры финансов,



http://www.nbuv.gov.ua/

http://www.ukrstat.gov.ua/

http://www.customs.gov.ua/

9

ВЛИЯНИЕ ТАРИФНОГО РЕГУЛИРОВАНИЯ НА ОБЪЕМ ДОХОДОВ

ГОСУДАРСТВЕННОГО БЮДЖЕТА

В статье исследуется экономическая роль тарифного регулирования

внешнеэкономической деятельности и его влияние на систему доходов

государственного бюджета Украины, конкурентоспособность товаров,

темпы развития в отдельных отраслях экономики.

Рассматриваются положительные и отрицательные стороны видов

государственного регулирования внешней торговли - применения

преференциальных ставок ввозной пошлины, режимов свободной торговли

для обеспечения положительного вектора развития национальной экономики

Украины.

Ключевые слова: таможенные системы, тарифное и нетарифное

регулирование внешнеэкономической деятельности, ставки таможенного

тарифа, национальный рынок, преференцальный таможенный режим,

режим свободной торговли, поступлення в государственный бюджет.

УДК 338.24.021.8

Х.В.Зіневич, студентка 5-го курсу


науковий керівник І.В. Дульська, к.е.н., с.н.с., доц.,




АМНІСТІЯ КАПІТАЛІВ ЯК ЧИННИК ЗБІЛЬШЕННЯ ФІНАНСОВИХ

РЕСУРСІВ КРАЇНИ В УМОВАХ СВІТОВОЇ ФІНАНСОВОЇ КРИЗИ

В статті розглянуто основні фактори необхідності проведення амністії

капіталів в Україні в умовах світової фінансової кризи, шляхи проведення, основні

проблем і наслідки, які можуть виникнути в ході реалізації цього процесу.

Ключові слова: амністія капіталів, легалізація, детінізація, світова

фінансова криза, тіньова економіка.

Постановка і актуальність проблеми. Якщо розмістити за ранжиром

проблеми економіки України, то на першому місці, поза конкуренцією, є тіньова

економіка. Глибинність цієї проблеми полягає в тому, що сьогодні тіньова

економіка істотно гальмує не лише економічний розвиток кожного громадянина й

держави в цілому, а й стає серйозною перешкодою для розвитку демократичних

інститутів, прав людини, громадянського суспільства в Україні.

Адже 20 років незалежності закони в економічній і інших сферах в Україні

масово порушувалися. Вихід із цієї ситуації один. Якщо неможливо покарати

достатньо велику частину населення, потрібно їх пробачити і підвести риску під

першим етапом недостатньо прозорого первинного накопичення капіталів шляхом

оголошення амністії капіталів, за допомогою якої звільнити їх власників від

відповідальності за вчинені економічні злочини (переважно ухиляння від сплати

податків). Це не має стосуватися злочинів проти життя і здоров’я громадян,

торгівлі зброєю, людьми й наркотиками, тероризму тощо.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. У економічній літературі

висловлюється дуже багато поглядів на проблему детінізації економіки України і

виводу її з тіні за допомогою амністії капіталів. Дані питання досліджувались

такими науковцями як В. В. Колєснікова, А.Г. Корчагина, Н.А.Кричевський, Л.Л.

Кругликова, А.П. Кузнєцова, В. Д. Ларичева, С. В. Максимова, Т. В. Пинкевич, В.

І. Тюнина, І.В. Шишко та багато інших, але більшість з них обмежуються

констатацією того, потрібна чи непотрібна амністія капіталу в Україні. Однак

сутність цього питання, його причинно-наслідкові зв’язки досі не досліджувались.

Ще більшої гостроти ці питання набули в умовах подолання Україною

наслідків світової фінансової кризи і необхідності пошуку в цих умовах додаткових

фінансових ресурсів країни.

Метою статті є дослідження можливих наслідків амністії капіталів в Україні

в умовах другого етапу світової фінансової кризи і посткризового відновлення

національної економіки.

Матеріали та результати дослідження. Важливість амністії капіталів в

нашій країні в умовах світової фінансової кризи з метою збільшення фінансових

ресурсів визначає її особливе місце та роль в покращенні економічного стану

України в цілому та її інвестиційного клімату зокрема. Адже за експертними

оцінками тіньова економіка становить в нашій державі від 40 до 50% ВВП, при

цьому переважна більшість підготовлених науково-практичних рекомендацій щодо

детінізації економіки не була реалізована. Проведення ж амністії капіталу може

збільшити надходження до бюджету і наростити фінансові ресурси країни, які

можна спрямувати на цілі економічного зростання.

Амністію капіталів важливо провести в потрібний час і правильно побудувати

процес для того, щоб вона пройшла ефективно. Ініціатива амністії капіталів в

Україні є логічною в нинішніх умовах. Грошей, накопичених населенням від

тіньових та натуральних доходів поза банківською системою, в Україні багато, і їх

легалізація могла б не тільки допомогти оживити економіку і залатати багато

бюджетних дірок, а й навіть знизити податки і збільшити соціальні виплати.

Амністія капіталів – прийнятна світова практика поповнення бюджету і збільшення

фінансових ресурсів країни.

Необхідність проведення амністії капіталів в Україні з метою збільшення

фінансових ресурсів країни

Можливе проведення амністій капіталу в Україні має істотну особливість,

оскільки це захід не стільки економічного, скільки суспільно-політичного й

соціального характеру. Його мета - не лише поповнення бюджету за рахунок

додаткових надходжень частини легалізованих доходів, а й набуття більшістю

населення статусу економічно легальних членів суспільства. Доцільно також

зазначити, що повернення в соціально-економічне життя поняття моральності -

важлива вимога і проблема сьогодення. Тут можна сподіватися на повернення

моральності через загальне прощення провин.

Проблема перерозподілу власності та легалізації тіньових капіталів

комплексна і набуває особливої гостроти в умовах світової фінансової кризи.

Проте безпосередня легалізація доходів, отриманих незаконним шляхом, або тих, з

яких не сплачені податки, – лише одна з складових вирішення проблеми тіньової

економіки. Особливо важливо виключити першопричини, які викликали і будуть

продовжувати викликати такі явища. Головними ж причинами, що спонукали і

спонукають підприємців переходити в тінь, є надмірне, часто необґрунтоване

втручання держави в господарську діяльність [1].

Ще один аспект, який підкреслює актуальність цієї проблеми, – необхідність

подальшого розвитку демократичних принципів розвитку країни, взагалі, і

громадянського суспільства зокрема шляхом формування середнього класу. У

цьому питанні не можна погодитись з тим, що тіньова економіка розвивається (в

т.ч. відбувається тінізація доходів) через недосконалість громадянського

суспільства. Адже згадані процеси і явища пов'язані тісними причинно-

наслідковими зв'язками. З одного боку, тіньова економіка негативно позначається

на демократизації, а з іншого – недостатньо розвинені демократичні інститути

(громадянське суспільство взагалі) негативно впливають на легалізацію доходів,

легальне ведення господарської діяльності, підприємництво в цілому.

Подальша тінізація економіки та розвиток корупції перетворюють Україну на

нове макроекономічне утворення – так би мовити, тіньову державу, в якій через

високий рівень корупції та тінізації державні послуги та суспільні блага

розподіляються, на жаль, за ринковим принципом. Таким чином утворилися цілі

корупційні ринки державних послуг та суспільних благ: адміністративно-

господарських рішень (цей сектор певною мірою корумпований через лобіювання з

боку політиків у всіх державах), державних посад, привілеїв і пільг, державного

захисту прав і свобод, соціального захисту, державної освіти і науки.

Перша передумова успішної легалізації та амністії тіньових капіталів –

помірний розмір податку на легалізацію капіталу (може бути так, що бізнесмени і

5% не заплатять). Повинно бути не тільки свідоме бажання, а й об'єктивна

необхідність легалізації. Її створить друга передумова: наявність твердої гарантії

безпеки для тих, хто легалізує кошти. В ситуації недостатньої правової та

економічної культури, в умовах правового нігілізму, недотримання фінансової

дисципліни, розраховувати слід не на декларовані гарантії, а на їх реалізацію. [2]

Слід здійснити такі заходи з легалізації: прийняти законодавчий акт про

проведення обов'язкової фінансово-майнової ревізії при зміні керівництва

державних підприємств, установ і організацій (саме в на цьому рівні відбувається

більшість зловживань); відійти від абсолютного застосування принципу презумпції

невинуватості в сфері підтвердження легітимності доходів, отриманих фізичними

особами; сформувати нормативну базу обмеження протиправних дій при

штучному банкрутстві, створенні біржової паніки, перерозподілі пільгових

кредитів; здійснити паспортизацію особистого майна (насамперед, нерухомості);

регламентувати підстави для конфіскації майна і коштів легально діючих

підприємств; проводити політику дерегуляції – спрощення системи діяльності,

зменшення ролі контролюючих органів і т.п. – при жорсткому контролі з боку

держави за дотриманням цієї спрощеної системи як з боку суб'єктів

підприємницької діяльності, так і з боку органів державної влади.

Шляхи проведення, основні проблем і наслідки, які можуть виникнути в ході

реалізації амністії капіталів

Щоб амністія капіталів пройшла ефективно, важливо провести її у вірно

обраний час і правильно побудувати сам процес [2].

Це питання можуть вирішуватися за двома пріоритетами. Пріоритетом можна

обрати справедливість – тоді треба покарати тих, хто не зовсім законно нажив свій

капітал. Також пріоритетом можна обрати і економічну доцільність. У багатьох

країнах, часто більш розвинених і більш багатих, ніж Україна, пріоритетом реформ

була обрана економічна доцільність. Особливо, якщо першочергова мета амністії

капіталів – повернення капіталу з-за кордону.

Для досягнення таких цілей повинна бути створена можливість заведення

грошей, які були виведені з порушенням українського законодавства, без

штрафних санкцій. У подальшому працювати ці гроші в країні повинні вже на

загальних підставах, без преференцій у порівнянні з іншими вкладеними коштами

[4].

Успіх амністії капіталів ґрунтується на декількох важливих чинниках.

Громадяни повинні розуміти, що після амністування капіталів надалі не платити

податки вже буде не можна. В Україні, де податки повною мірою платить незначна

частка населення, такого розуміння немає і навряд чи воно швидко з'явиться. Як,

власне, немає і жорстких санкцій, які обов'язково викличуть невдоволення та

відповідну реакцію значної частини населення, а значить – втрату рейтингу

політика, що взяв би на себе відповідальність за акцію. Всі розуміють, що

"вирішити" питання з податківцями клопітно, але можливо. Тоді навіщо платити

більше, якщо "вирішувати" однаково доведеться незалежно від того, задекларував

ти щось чи ні?

Для того, щоб люди платили винагороду державі, необхідно, щоб цей процес

став легким, простим і зрозумілим. Капітал перебуває "в тіні", доки йому вигідно

там знаходиться. Закрити ж всі законодавчі прогалини неможливо, тому що

творцями законів, умисно чи неумисно, закладається можливість функціонування

схем, які дозволяють їх обійти. Тому без запровадження нової фіскальної системи

будь-яка амністія приведе лише до необхідності проведення наступної амністії. На

жаль, новий Податковий Кодекс України не здійснив тих революційних змін в

податковій сфері, які б призвели б до докорінної зміни бізнес-середовища в країні,

не передбачає він і податкової амністії в обсязі, в якому вона повинна була б

пройти в Україні.

Крім того, слід відновити довіру громадян до держави і влади. І якщо людина

буде розуміти, що з усіх дорогих автомобілів, будинків та інших речей українських

чиновників податок сплачено сповна, у неї буде більше стимулів і собі сплатити

державі та вивести свій капітал з тіні. Якщо ж принцип рівності перед законом не

буде дотримуватися (а це нині підсвідомо має на увазі майже кожен громадянин),

податкова амністія не досягне намічених цілей. Адже гарантій того, що ресурси,

виручені від легалізації капіталів, спрямовуватимуться у державний бюджет на цілі

соціально-економічного розвитку і будуть використані ефективно немає. Тому в

суспільстві має бути досягнутий суспільний консенсус щодо вилучення податків і

цілей, на які вони будуть спрямовуватися, як, наприклад, в Швеції та інших

розвинених країнах.

Звичайно, навіть без цього дещо вдасться зібрати, і це може суттєво

поповнити бюджет. Але ефективніше було б перед амністією закласти підгрунтя,

щоб ефект був максимальним і цей захід дав би новий поштовх розвитку

економічної системи, а не став би спробою разового поповнення бюджету [5].

Тому вирішення проблеми повернення капіталів і людей в нормальну

господарську діяльність, яка базувалася б на нормальних законах, носить

комплексний характер. Розробляючи закони та нормативні документи з повернення

тіньових капіталів, необхідно думати про те, як мають бути змінені основні функції

держави.

Одні вважають, що не можна продовжувати в часі загрозу кримінального

переслідування людей, які незаконно нажили капітал. Інші вважають, що потрібно.

У світовій практиці є вичерпний перелік видів діяльності, доходи від якої завжди

вважаються кримінальними: незаконний обіг наркотиків, проституція, незаконна

торгівля зброєю, кримінальні злочини, в результаті яких нажиті гроші. Зрозуміло,

що ці гроші не можуть бути легалізовані ніколи і ні за яких обставин. Що

стосується всіх інших капіталів, зокрема існуючих поза державним контролем, то

потрібно підвести риску, забути і перестати обговорювати ці питання. Держава має

визнати їх законність, обґрунтованість. Тому амністія в даному випадку – не зовсім

адекватний термін. Адже для того щоб людина отримала амністію, вона повинна

спочатку визнати свою провину. Тобто спочатку вона йде під суд, а потім його

може бути покарано [3, с. 9-12].

Неможна наполягати на тому, щоб абсолютна більшість підприємців країни і її

населення були визнані винними. Якщо є докази, що особа торгувала наркотиками

– це інше питання, в іншому випадку ніхто не зобов’язаний нічого доводити. Тому

система повинна бути дуже спрощена, а сам акт амністії, а краще – легалізації,

також має бути простим. Держава має оголосити, що з певної дати вона перестає

переслідувати громадян за те, що вони колись не сплатили податки або зберігали за

кордоном якусь частину доходів.

У той же час мають бути прийняті нормативні документи, які дозволять

впевнено дивитися в майбутнє. Підприємці будуть знати, що, працюючи за цими

законами, вони зможуть легально отримувати доходи, прибуток. Це необхідно,

щоб реінвестувати в розвиток свого бізнесу (його відтворення), будувати плани на

майбутнє в особистому житті.

Саме з цих причин амністія капіталу в Україні так ускладнена.

Висновки. Таким чином, дослідження показало, що проведення амністії

капіталів на сьогодні в Україні в умовах світової фінансової кризи може стати

одним із чинників збільшення фінансових ресурсів країни і, як результат,

покращення фінансового стану країни. Але такий захід в сучасних умовах, щоб

бути ефективним, має бути зорієнтованим не на легалізацію крупного бізнесу

України, а на повернення капіталу в Україну з інших країн і, як результат,

збільшення власних фінансових ресурсів України. Більш системну амністію

капіталів в Україні обов’язково слід провести, але згодом, коли буде виконано ряд

необхідних передумов.

Аналіз ситуації в Україні дозволяє зробити висновок, що амністія капіталу в

сучасних умовах може сприяти збільшенню фінансових ресурсів країни. Але для її

проведення слід підготувати відповідне підґрунтя, щоб ефект був максимальним і

даний метод став новим рівнем у розвитку економічної системи країни, а не просто

спробою поповнення бюджету.

В ході дослідження було виявлено, що для того, щоб більшість громадян

долучилася до цього процесу, необхідно, щоб він став для них простим і

зрозумілим. Капітал перебуває "в тіні" до тих пір, поки йому вигідно там

знаходиться. Тому, громадяни повинні розуміти, що після амністування капіталів

надалі не платити податки вони вже не зможуть. Амністії капіталів має передувати

докорінне реформування фіскальної системи. Без цього будь-яка амністія приведе

лише до необхідності проведення наступної амністії. Мають бути прийняті

нормативні документи, які чітко визначать на майбутнє відносини громадянина,

держави і влади, що дозволить впевнено розвивати бізнес.

Отже, ініціатива амністії капіталів в Україні є логічною і актуальною в умовах

світової фінансової кризи та посткризового відновлення національної економіки.


1. Варналій З. Значення детінізації економіки та легалізації тіньових

капіталів для розвитку економіки і демократії в Україну. [Електронний ресурс.] –

Режим доступу: http://zn.ua/POLITICS/vystupleniya_uchastnikov_professionalnoy_

diskussii_problemy_pereraspredeleniya_sobstvennosti_i_legal-39846.html

2. В Україні амністія капіталів не сталася. [Електронний ресурс.] – Режим

доступу: http://president.org.ua/news/news-82030/

3. М. Георгіївський. Повинна бути відрегульована функція держави.

Дискусія проблеми перерозподілу власності та легалізації тіньових капіталів в

Україні. – «Дзеркало тижня». – 2010. – № 18ю – с. 9-12

4. Податкова амністія не надасть ефекту в Україні. [Електронний ресурс.]

– Режим доступу: ttp://ubr.ua/business-practice/personal-property/nalogovaia-amnistiia-

ne-okajet-effekta-v-ukraine-40354

5. Податкова амністія по-українські. [Електронний ресурс.] – Режим

доступу:http://zn.ua/POLITICS/vystupleniya_uchastnikov_professionalnoy_ diskussii_

problemy_pereraspredeleniya_sobstvennosti_i_legal-39846.html]


К.В.Зиневич, студентка 5-го курса


http://zn.ua/POLITICS/vystupleniya_uchastnikov_professionalnoy_

http://president.org.ua/news/news-82030/

http://zn.ua/POLITICS/vystupleniya_uchastnikov_

научный руководитель И.В. Дульская, к.э.н., с.н.с., доц.,

заведующий кафедрой общеэкономических дисциплин,

Международный наукчно-технический университет


АМНИСТИЯ КАПИТАЛОВ КАК ФАКТОР УВЕЛИЧЕНИЯ ФИНАНСОВЫХ

РЕСУРСОВ СТРАНЫ В УСЛОВИЯХ МИРОВОГО ФИНАНСОВОГО

КРИЗИСА

В статье рассмотрены основные фактоы необходимости проведения

амнистии капиталов в Украине в условиях мирового финансового кризиса, пути

проведения, основные проблемы и последствия, которые могут возникнуть в ходе

реализации этого процесса.

Ключевые слова: амнистия капиталов, легализация, детинизация, мировой

финансовый кризис, теневая экономика.

УДК 336.22

Ю.В. Вінарова, студентки 5-го курсу


науковий керівник І.В. Дульська, к.е.н., с.н.с.

завідувач кафедри загальноекономічних дисциплін



СИСТЕМА ОПОДАТКУВАННЯ В СУЧАСНИХ УМОВАХ:

ПРОБЛЕМИ ТА ШЛЯХИ ЇХ ВИРІШЕННЯ

В статті досліджуються основні тенденції розвитку податкової системи

України з точки зору її інституційного впливу на формування в Україні

економічної моделі розвиненої ринкової економіки, аналізуються цілі,

пріоритети та доцільність її удосконалення, пропонуються напрями

подальшого реформування податкового законодавства України.

Ключові слова: система оподаткування, соціально-економічна стратегія

держави, податкова реформа, податки, Податковий кодекс України,

бухгалтерський і податковий облік.

Актуальність теми. Система оподаткування в кожній країні має свої

особливості, які залежать від соціально-економічної стратегії держави.

Встановлюючи розміри ставок оподаткування та запроваджуючи конкретний

механізм справлення податків, держава прагне забезпечити не тільки стабільну

дохідну базу, а також регулювати діяльність платників податків і впливати на

розмір їх заощаджень.

У сучасних умовах розвитку держави та управління процесом

оподаткування великого значення набуває соціально-економічна спрямованість

податкових надходжень.

Одним із основних завдань проведення податкової реформи в Україні є

збільшення податкових надходжень до бюджетів усіх рівнів. Податкові

надходження є важливою складовою у наповненні як Державного бюджету так і

місцевих бюджетів. Тому дослідження проблем, які пов’язані із оподаткуванням,

а також створення простих і прозорих умов для оподаткування на сьогодні

особливо актуальні.

У сучасній економічній літературі аспектам розвитку оподаткування

присвячені праці багатьох вітчизняних і зарубіжних науковців та практиків,

зокрема: Бризгаліна А.В., Горбунова О.М., Кемпбелла Д., Данілова О.Д.,

Кучерявченко М.П., Мельника В.М., Рогозіна Б.А., Русакова І.Г., Суторміна

В.М., Тихонова Д.Н., Яроцької Т.Р. та інших.

Метою цієї роботи є розгляд сучасного стану системи оподаткування в

Україні, визначення її проблем та напрямів розвитку.

Податки – обов'язковий елемент фінансової системи у всі часи і у всіх

державах незалежно від того, яку модель економічного розвитку вона обирає.

Відсутність податків паралізує фінансову систему загалом, роблячи її

недієздатною, а в остаточному підсумку позбавленою будь-якого сенсу. В

сучасних умовах нестабільності та кризових явищ постає потреба у створенні

ефективної системи оподаткування, що спонукає поглянути у минуле, щоб не

допустити низки помилок сьогодні [3, c. 140].

Соціально-економічна сутність податків виявляється в їх функціях. Як

вважає більшість економістів, податки виконують такі основні функції:

фіскальну, розподільчу, регулюючу.

Податкова система – це сукупність встановлених у країні податків, зборів

та обов'язкових платежів, які взаємопов'язані, органічно доповнюють один

одного та мають різну цілеспрямованість.

Податки в зарубіжних розвинутих країнах є основним доходним джерелом

бюджетів. У міжнародній термінології податки і збори визначаються як локальні

податки, які є основною статтею доходів бюджетів у більшості західних держав.

Податкова система України є непрозорою, з дуже неефективним

адмініструванням. По суті, вона сьогодні блокує ефективний конкурентоспро-

можний розвиток нашої держави. Як підтверджують міжнародні експерти, серед

183 держав, які були досліджені за такими показниками, податкова система

України має антирейтинг за номером 181.

Один із виходів з такої ситуації – це удосконалення Податкового кодексу.

Кодекс є головним законодавчим актом, що регулює усі податкові взаємини у

суспільстві та застосовується до всіх податків і зборів. Податковий кодекс -

документ, в якому необхідно оптимально поєднати функції фіскальні, від яких

залежить життєдіяльність держави, і стимулювальні, зокрема зниження тіньової

економіки.

Введений у дію з 1 січня 2011 р. Податковий кодекс України анулював усі

раніше ухвалені закони щодо оподаткування. Податковий кодекс залишає стару

спрощену систему оподаткування, унеможливлює юридичних осіб оптимізувати

податки за рахунок приватних підприємців, а також зберігає рівновагу у

відносинах з податковими чиновниками [1].

Щодо нового Податкового кодексу можна констатувати позитив стосовно

більш збалансованих прав платників податків і держави. Важливо, щоб у змісті

Податкового кодексу були чітко зафіксовані державні пріоритети,

найголовнішим з яких є формування умов для розвитку потужного середнього

класу, як основи для стабільності, демократії, платоспроможності внутрішнього

ринку і наявності людей, які вміють захищати свої права.

У Податковому кодексі не лише кодифіковано існуюче податкове за-

конодавство, а й вдосконалено деякі види податків, принципи та норми опо-

даткування. Так, у ньому передбачено зменшення кількості податків та зборів:

загальнодержавних – до 18 з 29, місцевих – до 5 з 14; а також зниження ставок

оподаткування.

Наближено бухгалтерський і податковий облік для уніфікації порядку

визначення фінансового результату в оподаткуванні прибутку підприємств та в

частині відрахувань на амортизацію основних засобів. У Податковому кодексі

податок на прибуток підприємств зазнав революційних змін, пов'язаних з

необхідністю усунення економічно необгрунтованих розбіжностей між

правилами ведення податкового і бухгалтерського обліку щодо визнання і

оцінки доходів і витрат. Щодо методів нарахування амортизації основних

засобів, то вони відповідають методам бухгалтерського обліку.

Для середнього і великого бізнесу плюси в оподаткуванні в тому, що

поступово зменшується ставка податку на прибуток – від 25 % до 17 % у2014 р.

Проте, за словами експертів, номінальна ставка податку не відображає

реальності, тобто ефективної ставки податку, яка є значно вищою. Ефективна

ставка залежить від того, як визначається обсяг валових витрат: чим більші

валові витрати, тим менший прибуток декларують підприємства і, відповідно,

менше сплачують податку. Перелік витрат, які можна зараховувати до валових

витрат, невизначений і тому дає можливість для маневрів як самим підприємцям,

так і податківцям.

Залишили поки що спрощену систему оподаткування, яку було створено у

1998 р. Тобто залишаються всі попередні види діяльності, які могли здійснювати

суб'єкти підприємницької діяльності, а також колишню величину єдиного

податку – від 20-200 грн. Є серйозні зауваження до переліку видів діяльності,

який надто скорочено. Тут необхідно працювати з системою касових апаратів з

перехідними періодами, з тим, щоб знову не створити те, що загалом підсилює

напрямок тіньової економіки. Необхідно зробити все, що потрібно для зростання

середнього класу і забезпечення нових робочих місць. У Податковому кодексі

передбачається перенесення податкового навантаження на більш платоспро-

можну категорію громадян шляхом запровадження [5, c. 12]:

податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки (з 2012 р.);

оподаткування доходів фізичних осіб шляхом встановлення ставки 17

% до доходів, отриманих платником податку у звітному податковому місяці, які

перевищують десятикратну величину мінімальної заробітної плати;

оподаткування за ставкою 5 % доходів, отриманих від розміщення

коштів на депозитних банківських рахунках (з 2015 р.);

надання податкової соціальної пільги (ПСП) на кожну дитину батькам,

які утримують двох і більше дітей віком до 18 років в розмірі прожиткового мі-

німуму для працездатної особи з 2015 р., а від 1 січня 2011 р. і до 2015 р. – 50 %

розміру прожиткового мінімуму для працездатної особи; надання підвищеного

розміру ПСП самотній матері (батьку), вдові (вдівцю), особі, що утримує

дитину-інваліда та іншим соціально не захищеним громадянам;

звільнення від оподаткування доходів від продажу один раз на рік

квартир, житлових, дачних, садових будинків, земельної ділянки в межах норм,

визначених Земельним кодексом України, за умови перебування такого майна у

власності платника податків понад 3 роки;

зниження ставки податку до 5 % для доходів від продажу рухомого

майна.

Поряд із цим, зазначимо низку недоліків Податкового кодексу України. Це

передусім великий фіскальний тиск на малий бізнес. Малий бізнес повинен

змінити своє "життя" протягом 5-и років. В прикінцевих положеннях зазначено,

що з 1 січня 2016 р. поняття "фізична особа-підприємець" вилучається із

визначень Податкового кодексу.

Податок на нерухомість враховує, що оподатковується не житлова, а

загальна площа. Цей податок насамперед спрацює для органів місцевого са-

моврядування у великих містах. Жодних доходів не буде у селах України, тому

що там немає житла понад 200 м2 і, відповідно, про поповнення місцевих

бюджетів говорити безперспективно. Введено таку норму, як податковий арешт і

податкова реалізація майна. Під час перевірки податковий інспектор має право

на 96 год накласти арешт на майно. Цей податковий арешт забезпечується без

суду і тільки після 96 год є зобов'язання податківців звертатися до суду на

продовження арешту майна.

Введено камеральні перевірки для середнього та великого бізнесу без

повідомлення і без дозволу начальника податкової інспекції. Тобто податковий

інспектор має право за документами проводити оперативну камеральну

перевірку і нараховувати штрафні санкції. Отже, на сьогодні Податковий кодекс

недосконалий, не відповідає вимогам сучасності, не враховує вимоги платників

податків, здебільшого стає на сторону податківців.

У результаті багаторічних дискусій про концепцію реформування

податкової системи України була визнана пріоритетність кодифікації

українського податкового законодавства. Вчені і практики дійшли висновку, що

нестабільна податкова система підриває основу бюджетної системи країни,

провокує політичну нестабільність та соціальне напруження.

Комплексно цю проблему може бути вирішено лише за умови системного

підходу до її усунення, і в першу чергу шляхом законодавчого врегулювання

питань оподаткування та за наявності адекватних умов адміністрування

податків, що дозволить уникнути неконтрольованих ситуацій. На думку вчених

та практиків, шляхом прийняття Податкового кодексу України можна досягти

[1]:

забезпечення стабільності та досконалості податкового законодавства;

зменшення кількості непродуктивних податків, витрати на

адміністрування яких перевищують їх надходження;

забезпечення прозорості та зрозумілості причинно-наслідкових

механізмів оподаткування;

збалансування податкового тиску на різні категорії платників податків;

реального зниження податкового навантаження;

перегляду податкових пільг та привілеїв з метою недопущення їх

безсистемного та невиправданого надання;

стимулювання інвестиційних та інноваційних процесів і підтримки

технологічного оновлення суспільства;

уніфікації бухгалтерського та податкового обліку;

реального забезпечення прав платників податків;

усунення неузгодженості податкового законодавства з нормами

законодавства інших галузей права, забезпечення їх гармонізації та взаємодії;

прозорості процедур адміністрування податків;

створення дієвого механізму контролю;

підвищення добровільності сплати податків.

Так, січні-березні 2011 р. частка податкових надходжень у структурі

загальних надходжень зведеного бюджету порівняно з аналогічним періодом

2010 р. збільшилась на 8,4 в. п. до 86,5 % (Таблиця 1). Таблиця 1

Структура доходів Зведеного та Державного бюджетів України у січні–березні 2009-2011 рр. (%) [8]

Доходи Зведений бюджет Державний бюджет 2009 2010 2011 2009 2010 2011

Податкові надходження, у т. ч.: 74,1 78,1 86,5 71,3 76,0 87,0 - податок з доходів фізичних осіб 14,9 15,9 15,2 - - - - податок на прибуток підприємств 11,2 13,9 13,6 14,6 18,5 17,4 - збори за спеціальне використання природних ресурсів, із них:

3,9 4,4 3,8 1,1 1,3 0,5

• плата за землю 2,9 3,3 3,0 - - - - податок на додану вартість 33,7 31,7 34,7 44,5 42,5 44,6 - акцизний збір 5,6 7,8 8,2 7,4 10,3 10,2 - податки на міжнародну торгівлю та зовнішні операції

2,5 2,2 2,6 3,3 3,0 3,3

- інші податкові надходження 2,3 2,2 8,4 0,4 0,4 11,0 Неподаткові надходження, у т.ч.: 24,2 19,5 12,6 28,2 22,6 12,7 - доходи від власності та підприємницької діяльності

6,8 6,9 2,1 8,4 9,0 2,6

- адміністративні збори та платежі, доходи від некомерційного та побічного продажу

0,9 0,9 1,1 0,8 0,7 0,8

- власні надходження бюджетних установ

13,3 7,9 7,7 14,9 8,0 7,2

- інші неподаткові надходження 3,2 3,8 1,7 4,1 4,9 2,1 Доходи від операцій з капіталом 1,0 1,5 0,6 0,2 0,8 0,1 Цільові фонди 0,7 0,8 0,3 0,3 0,5 0,2 Інші надходження 0,0 0,1 0,0 0,0 0,1 0,0

Водночас змінилась і структура самих податкових надходжень. Так,

відбулося збільшення часток податку на додану вартість (на 3,0 в. п.), акцизного

податку (на 0,4 в. п.) і податків на міжнародну торгівлю та зовнішні операції (на

0,4 в. п.). Щодо решти податкових надходжень, то мало місце їх скорочення:

податку з доходів фізичних осіб – на 0,7 в. п., податку на прибуток підприємств –

на 0,3 в. п., зборів за спеціальне використання природних ресурсів – на 0,6 в. п.

Частка податкових надходжень у структурі загальних надходжень

державного бюджету в І кварталі 2011 р. порівняно з аналогічним періодом 2010

р. збільшилася на 11,0 в. п. Зміни у структурі доходів державного бюджету в

цілому подібні до змін у структурі доходів зведеного бюджету.

За цей період до державного бюджету надійшло 57,3 млрд. грн.

податкових надходжень, що на 19,2 млрд. грн. або на 50,3 %, більше

відповідного показника попереднього року. У зіставних умовах (без урахування

надходжень рентної плати та зборів на паливно-енергетичні ресурси, віднесених

з 1 січня 2011 р. до податкових надходжень), обсяг податкових надходжень зріс

на 13,8 млрд. грн., або на 36,2 %.

Дохідна частина проекту бюджету на 2012 р. розроблена на основі

реформованого податкового законодавства, відповідно нормам Податкового

кодексу України. Таблиця 2

Динаміка надходжень до Зведеного бюджету України у 2007-2012 роках, млрд. грн. 2

007 факт

2008

факт

2009 факт

2010

факт

2011 враховано при затверджен-ні

бюджету

2011 затверд-жено зі змінами

2012 прогноз

Відхилення прогнозу

2012 р. від затвердженого

зі змінами 2011 р.

+/- % зведений бюджет, разом, в т. числі:

219,9

297,9

273,0

314,5

360,6 377,7

428,5

50,8 13,5

загальний фонд 167,2

238,5

208,6

268,7

305,8 320,4

370,0

49,6 15,5

спеціальний фонд

52,7

59,4

64,4

45,8

54,2 57,3

58,5

1,2 2,2

Джерело: [7]

Прогноз доходів зведеного бюджету на 2012 р. обраховано в сумі 428,5

млрд. грн., що становить 28,5 % ВВП (1 505 млрд. грн.) та на 0,2 в. п. менше

порівняно із врахованим при затвердженні бюджету на 2011 р. (28,7 % у ВВП).

Прогнозна сума доходів загального фонду зведеного бюджету на 2012 р. складає

370 млрд. грн., що становить 24,6 % ВВП.

Прогнозні показники доходів зведеного бюджету на 2012 р., порівняно із

затвердженими показниками 2011 р. (зі змінами), збільшуються на 50,8 млрд.

грн. або на 13,5 %, у тому числі по загальному фонду на 49,6 млрд. грн., або на

15,5 %, та по спеціальному фонду – на 1,2 млрд. грн., або на 2,2%.

Отже, створення стабільної податкової системи, яка забезпечить достатній

обсяг надходжень до бюджетів усіх рівнів, ефективне функціонування економіки

держави, справедливий підхід до оподаткування всіх категорій платників

податків, а також створення умов для подальшої інтеграції України у світове

співтовариство стало можливим з прийняттям Податкового кодексу України. На

основі такого реформування податкової системи передбачаються такі позитивні

зміни: стабільність та досконалість податкового законодавства; реальне

зниження податкового навантаження і збалансування податкового тиску на різні

категорії платників податків; реальне забезпечення прав платників податків;

узгодженість податкового законодавства з нормами законодавства інших галузей

права; прозорість причинно-наслідкових механізмів оподаткування; прозорість

адміністрування податків; уніфікація бухгалтерського та податкового обліку,

зменшення кількості непродуктивних податків, витрати на адміністрування яких

перевищують їх надходження; зростання добровільності сплати податків;

уникнення безсистемного та невиправданого надання податкових пільг та

привілеїв.

Нова редакція Податкового кодексу України має стати основним

документом, відповідно до якого визначаються нові підходи фіскальної та

структурної політики, завдяки чому можна досягти нової якості системи

оподаткування, незважаючи на недоліки, що йому притаманні. Податковий

кодекс буде сприяти побудові соціально-орієнтованої, конкурентоспроможної

ринкової економіки, стимулюванню інвестиційно-інноваційних процесів та

інтеграції України у європейське співтовариство.


1. Податковий Кодекс України // www.rada.gov.ua

2. Аналіз проблем та напрямків удосконалення системи оподаткування в Україні //

Механізм регулювання економіки, 2012, № 1

3. Василик О. Д. Податкова система України: навчальний посібник / О. Д. Василик.

– К. : ВАТ „Поліграф книги", 2008. – 478 с.

4. Демиденко Л. М. Розвиток теорії оподаткування вченими Заходу / Л. М.

Демиденко // Фінанси України. – 2011. – № 5. – С. 40-45.

5. Еволюція податкової системи України: етапи, особливості та вплив на

економічний розвиток держави // Національний лісотехнічний університет

України. – 2011. – № 4. – с. 11-15

6. Ярошенко Ф.О. Реформування податкової системи в контексті прийняття

Податкового кодексу // Фінанси України №7 2011. − С. 3-21

7. Національний банк України : [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://www. bank. gov.ua.

8. Державна податкова адміністрація України: [Електронний ресурс]. – Режим

доступу : http://www.sta.gov.ua.


http://www/

http://gov.ua/

http://www/

http://gov.ua/

Ю.В. Винарова, студентки 5-го курса


научный руководитель И.В. Дульская, к.э.н., с.н.с.

заведующий кафедрой общеэкономических дисциплин



СИСТЕМА НАЛОГООБЛОЖЕНИЯ В СОВРЕМЕННЫХ УСЛОВИЯХ:

ПРОБЛЕМЫ И ПУТИ ИХ РЕШЕНИЯ

В статье исследуются основные тенденции развития налоговой системы

Украины с точки зрения ее институционального влияния на формирование в

Украине экономической модели развитой рыночной экономики, анализируются

цели, приоритеты и целесообразность ее совершенствования, предлагаются

направления дальнейшего реформирования налогового законодательства

Украины.

Ключевые слова: система налогообложения, социально-экономическая

стратегия государства, налоговая реформа, налоги, Налоговый кодекс

Украины, бухгалтерский и налоговый учет.

УДК 364.042

А.А. Прокопова , студентка IV курсу


науковий керівник І.О. Петровська, к.е.н., доц.,

декан факультету економіки та менеджменту,



ОПТИМІЗАЦІЯ ВИТРАТ ЩОДО ПІЛЬГИ «ДІТИ ВІЙНИ» В УКРАЇНІ

Стаття присвячена аналізу сучасного стану соціального захисту

населення в Україні та його вдосконаленню.

Ключові слова: пільга, соціальний захист, система соціальних пільг,

пільгова категорія, дитина війни, ефективність надання пільг,

реформування.

Актуальність теми дослідження: сучасна система соціального захисту

населення в Україні потребує негайного реформування. Більшість пільг є

соціально несправедливими і неефективними. Як наслідок, ті, хто насправді

потребують соціальної підтримки не отримують її належним чином. Це

зумовлює соціальну нестабільність і недовіру до держави.

Метою даної статті є аналіз сучасного стану соціального захисту

населення на прикладі пільги «Діти війни», яка як і багато інших є

економічно і соціально невиправданою.

Завданнями виступають:

1. Аналіз сучасного стану системи надання соціальних пільг в

Україні.

2. Дослідження історії виникнення та суті пільги «Діти війни».

3. Аналіз сучасного стану соціального захисту дітей війни.

4. Визначення можливих напрямів реформування системи

соціального захисту населення в Україні.

Вступ. Державна пільга, у традиційному розумінні цього поняття, – це

передбачене законодавством повне або часткове звільнення певних категорій

громадян від виконання обов'язку або надання додаткових прав. По

підрахункам експертів, сьогодні в Україні налічується приблизно сімсот

видів пільг. За даними Всесвітнього банку пільгами в нашій країні

користуються 13,1 млн. чоловік, тобто 29 % всього населення. В 2009 році

70 % жителів України отримали хоча б один соціальний трансферт. [2] Але

надміру розвинена система соціальних пільг в Україні (у кількісному

еквіваленті) та форми їх виявлення ще не характеризують належний ступінь

2

соціальної захищеності населення. На сьогодні виникла потреба докорінного

вдосконалення системи надання соціальних пільг.

Недоліками сучасної державної системи соціальних пільг є:

1. Відсутність чіткої системи управління соціальним забезпеченням

у країні, без якої неможливо чітко встановити підстави, перелік суб’єктів,

види та механізм надання соціальних пільг.

2. Неоднорідність механізму надання пільг (наприклад, сільські

жителі не мають можливості постійно користуватись міським транспортом, а

іноді зовсім ним не користуються, тому пільга на проїзд є для них

невідчутною).

3. Відсутність всеохопленості надання пільгами (не всі, хто має

право на пільгу користуються нею).

4. Накладання деяких пільг одна на одну (наприклад, громадянин

належить до двох категорій пільговиків і за кожною з них має право на

безкоштовний проїзд).

5. Відсутність системи перевірки доходів громадян, які мають право

і претендують на пільги. Тому пільги отримують не лише нужденні, а й

заможні.

6. Відсутня єдина методика обліку фактичної вартості наданих пільг

загалом і окремо за кожним видом, та статистики щодо їх фінансування.

На сьогоднішній день точну кількість пільг та обсяг всіх пільгових

зобов’язань не здатний коректно підрахувати ні один аналітичний центр.

Експерти виводять цифру, що перевищує 150 млрд. грн. на покриття цих

зобов’язань. Але фактично забезпечення соціальних пільг ніколи не

перевищувало 29 – 30 % від того об’єму, який закладений в профільних

законах.

Наділяючи громадян певними пільгами, держава гальмує економічний

розвиток в цілому. Чимала частина населення розраховує на отримання

пільг, замість того, щоб ефективніше працювати. А в багатьох випадках

пільги отримуються і заможними громадянами, бо в Україні не існує

прив’язки пільг до рівня доходів. В результаті ті, хто насправді потребує і

повинен був би отримувати пільгу залишається ні з чим.

Багато громадян належать до декількох пільгових категорій, в той час

як деякі не належать до жодної. Цей аспект порушує соціальну

справедливість у суспільстві.

Тому необхідність скасування більшості державних пільг чи заміна їх

відповідним підвищенням заробітної плати або адресною соціальною

допомогою є проблемою сучасної соціальної політики України, яка нині

найбільш дискутується.

3

Історія виникнення та сутність пільги «Діти війни». Закон України

«Про соціальний захист дітей війни» був підписаний 18 листопада 2004 року,

а набув чинності з 1 січня 2006 року. Цим законом визначено, що дитина

війни – це особа, яка є громадянином України та якій на час закінчення

Другої світової війни (2 вересня 1945 року) було менше 18 років.

Відповідно до Закону України «Про соціальний захист дітей війни»,

державні соціальні гарантії дітям війни встановлювались з метою:

- визнання на державному рівні важкого життєвого шляху

громадян України, чиє дитинство збіглося з роками Другої світової війни;

- надання дітям війни соціальної підтримки.

За Законом, дітям війни надаються такі пільги:

- право на переважне залишення на роботі при скороченні чисельності

або штату працівників;

- використання чергової відпустки в зручний для них час;

- одержання додаткової відпустки без збереження заробітної плати

строком до двох тижнів на рік;

- виплата допомоги по тимчасовій непрацездатності в розмірі 100

відсотків середньої заробітної плати, незалежно від стажу роботи;

- першочергове відведення земельних ділянок для індивідуального

житлового будівництва, садівництва та городництва;

- безплатний проїзд усіма видами міського пасажирського транспорту,

автомобільним транспортом загального користування в сільській місцевості,

залізничним і водним транспортом приміського сполучення та автобусами

приміських маршрутів у межах області (АРК) за місцем проживання;

- право на 25-відсоткову знижку при платі за користування

комунальними послугами (газом, електроенергією тощо) у межах середніх

норм споживання;

- діти війни, які є інвалідами, мають право на стаціонарну медичну

допомогу в госпіталях ветеранів війни та у військово-медичних закладах

охорони здоров'я (госпіталях). Госпіталізація проводиться при відповідних

показаннях та наявності вільних місць.

Державна соціальна підтримка дітей війни. Дітям війни (крім тих, на

яких поширюється дія Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії

їх соціального захисту") до пенсії або щомісячного довічного грошового

утримання чи державної соціальної допомоги, що виплачується замість

пенсії, виплачується підвищення у розмірі надбавки, встановленої для

учасників війни.

Ветеранам війни, які мають право на отримання підвищення до пенсії

або щомісячного довічного грошового утримання чи державної соціальної

4

допомоги, що виплачується замість пенсії, відповідно до Закону України

«Про соціальний захист дітей війни» та Закону України "Про статус

ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", дане підвищення

провадиться за їх вибором, згідно з одним із законів [1].

Аналогів у зарубіжних країнах щодо соціальної підтримки дітей війни

нами не виявлено.

Сучасний стан соціального захисту «Дітей війни».

Серед всіх пільгових категорій населення України ця категорія займає

найбільшу вагу – 5,36 млн. чол. (таблиця 1) [2], з чого виходить, що

заборгованість держави перед ними також найвища (таблиця 2) [2].

Таблиця 1

Структура пільгових категорій

Пільгова категорія населення Кількість,

млн. чол.

Діти війни 5,36

Ветерани праці 4,5

Ветерани війни 2,19

Постраждалі в результаті аварії на ЧАЕС 1,82

Ветерани військової служби і органів внутрішніх справ 0,22

Реабілітовані 0,009

Всього 13,1

Таблиця 2

Заборгованість держави перед основними пільговими категоріями

Категорія пільговиків Оцінка заборгованості держави по

пільгам, млрд. грн.

Діти війни 4,3 – 12,9

Ветерани праці 3,2 – 9,6

Ветерани війни 2 – 5,9

Інваліди 1,8 – 5,5

Постраждалі в результаті аварії на ЧАЕС 1,3 – 4

Люди такого статусу з’явилися в Україні у 2006 році з ініціативи

українських соціалістів. Це свого часу було відвертим популізмом. Водночас,

відразу стало зрозумілим, що народні обранці, приймаючи вказаний закон,

піклувалися виключно про підвищення власного рейтингу.

За 5 років існування пільги «Діти війни» ані разу не спостерігалось

виконання державою своїх зобов’язань щодо її одержувачів на 100 відсотків.

У 2011 році загострилась судова війна дітей війни за свої соціальні

допомоги. а їх армія є найпотужнішою, якщо врахувати те, що ця категорія

пільговиків серед всіх пільгових категорій населення займає найбільшу вагу.

5

Українські "діти війни" виграли в 2011році у держави позовів на 5,6

мільярда гривень. Окрім того, іще близько трьох мільйонів позовів

залишилися в судах.

В цьому ж 2011 році Кабінет Міністрів запропонував, щоб соціальні

виплати здійснювалися залежно від наявності грошей у бюджеті.

Чотирнадцятого червня ця норма була прийнята Верховною Радою у змінах

до закону про Державний бюджет на 2011 рік [3]. Шостого липня Кабінет

Міністрів опублікував постанову №745, яка торкнулася, у тому числі, і

пенсійних виплат "дітей війни". Згідно з нею, надбавка до пенсії цій категорії

становитиме 49,8 гривні, хоча закон передбачає 25% прожиткового мінімуму.

Судова тяганина може тривати місяцями, або ж навіть роками, оскільки

Пенсійний фонд систематично подає апеляції по програним судовим

рішенням.

Влада напевно переконана, що судитися з літніми людьми є справою

більш достойною, аніж нарешті визнати свої прорахунки щодо видання

економічно необґрунтованих законів.

Пропозиції щодо реформування пільги «Діти війни». На нашу

думку, перед прийняттям подібних законів потрібно проводити референдум.

Насамперед, слід проінформувати населення про те, що виплати дітям війни

– це їхні додаткові витрати.

Постає питання, а чому сучасне суспільство повинне відповідати за

помилки минулого? І чи є соціальною справедливістю відібрати у одних

громадян і дати іншим?

Якщо виплачувати людям пільги тільки за те, що вони народились у

тяжкі часи, то перелік цих пільг може сягнути безкінечності. До них можна

віднести і дітей голокосту, і дітей революції, і дітей 90-х років ХХ століття

(відокремлення України від СРСР).

Потрібно зважати ще й на той факт, що більшість громадян зі статусом

«діти війни» мають ще й інші статуси (ветеранів праці, пенсіонерів, інвалідів

тощо), що передбачають однакові пільги (проїзд у транспорті, субсидії,

доплати до пенсії і т. д.).

На нашу думку, пільгу дітям війни потрібно скасувати, бо вона є

соціально несправедливою і економічно не обґрунтованою, як і більшість

інших.

Така пільга має право на життя лише за умови, якщо буде змінено

джерело її фінансування.

Наприклад, у кожній області є певне державне підприємство, доходи

якого могли б витрачатись на виплати соціальних пільг. За кожним з них

6

можна закріпити перелік всіх «дітей війни» відповідної області, виплати

яким вони будуть фінансувати.

Для цього повинен бути створений чіткий реєстр пільговиків даної

категорії, чого на сьогоднішній день фактично не існує. В результаті

створеного реєстру можна визначити конкретні суми коштів, які повинні

бути виплачені. Вся інформація про це повинна бути відкритою і доступною

для населення. Створений реєстр унеможливить використання коштів не за

призначенням, і спростить контроль за виконанням державою, в особі

певного державного підприємства, своїх зобов’язань.

Слід також ретельно слідкувати за отриманням статусу пільговика

громадянином і перевіряти чи насправді він має право на дану пільгу.

Висновки. Система соціального забезпечення в країні є недосконалою

і потребує негайного реформування.

Насамперед, потрібно:

1) розробити чітку систему управління соціальним забезпеченням

громадян;

2) встановити підстави надання пільг, сформувати чіткій реєстр

суб’єктів, які мають право на пільгу;

3) чітко визначити види та механізм надання соціальних пільг;

4) забезпечити однорідність та всеохопленість надання пільг і не

накладання їх одна на одну;

5) надавати пільги найбільш нужденним;

6) забезпечити статистичну звітність про фінансування.

Отже, потрібно провести моніторинг всіх, закріплених законодавством

України пільг, за результатами якого буде зрозуміло, які категорії пільг є

такими ж економічно і соціально не обґрунтованим як пільга «Діти війни».

Потрібно скасувати пільги, які гальмують економічний розвиток

країни. Хоч цей процес і здається нам дуже тяжким, потрібно розуміти те, що

кошти, які вивільняться повинні іти не на «проїдання» як зараз, а на розвиток

країни.


1. Закон України “Про соціальний захист дітей війни”.

2. Журнал Експерт № 39 (321) від 17 жовтня 2011 року.

3. http://news.dt.ua/SOCIETY/diti_viyni_vidigrali_za_rik_u_derzhavi_5

,6_mlrd_sche_2,9_mln_pozoviv_-_u_sudah-87271.html#article.


http://news.dt.ua/SOCIETY/diti_viyni_vidigrali_za_rik_u_derzhavi_5,6_mlrd_sche_2,9_mln_pozoviv_-_u_sudah-87271.html#article

http://news.dt.ua/SOCIETY/diti_viyni_vidigrali_za_rik_u_derzhavi_5,6_mlrd_sche_2,9_mln_pozoviv_-_u_sudah-87271.html#article

7

А. А. Прокопова , студентка IV курса


научный руководитель И.О. Петровская, к.э.н., доц.,

декан факультета экономики и менеджмента,



ОПТИМИЗАЦИЯ ЗАТРАТ НА ЛЬГОТУ «ДЕТИ ВОЙНЫ» В УКРАИНЕ

Статья посвящена анализу современного положения социальной

защиты населения в Украине и его усовершенствованию.

Ключевые слова: льгота, социальная защита, система социальных

льгот, льготная категория, ребенок войны, эффективность предоставления

льгот, реформирование.

УДК 364.042

А.В. Пухначова , студентка IV курсу


науковий керівник І.О. Петровська, к.е.н, доц.,




НАПРЯМИ ОПТИМІЗАЦІЇ ВИТРАТ, ЩО ПОВ’ЯЗАНІ З ВИПЛАТАМИ

ПІЛЬГ ВЕТЕРАНАМ ПРАЦІ

Досліджується сучасний стан системи надання пільг в Україні та

пропонуються напрями по її вдосконаленню.

Ключові слова: пільги, соціальний захист, система надання пільг,

ветеран праці, ефективність надання пільг, соціальна справедливість,

реформування.

Актуальність теми дослідження: на сьогодні система надання пільг в

Україні потребує негайного реформування та оптимізації. Теперішній стан

виплати пільг порушує принцип соціальної справедливості та не забезпечує

належний соціальний захист тим, хто насправді цього потребує. Як наслідок -

порушується соціальна стабільність, та зростає напруження у суспільстві.

Кошти бюджету використовуються неефективно та нераціонально,

породжується зловживання ними.

Метою статті є аналіз сучасного стану вітчизняної системи надання

пільг, зокрема соціального захисту ветеранів праці, відмова від

застосовуваних принципів, запровадження нових підходів до трансформації

принципів надання пільг та розробка пропозицій щодо реформування

системи пільг в Україні.

Завданнями дослідження виступають:

1. Дослідження і аналіз сучасного стану системи надання пільг в

Україні.

2. Висвітлення історичного аспекту звання «Ветеран праці».

3. Вивчення закордонного досвіду встановлення та існування подібних

пільг.

4. Визначення шляхів вирішення існуючих проблем у системі надання

пільг у нашій країні.

Вступ. Постановка проблеми. В українському суспільстві питання

щодо ефективного надання пільг та визначення кола осіб, які належать до

пільгових категорій громадян, дискутується з початку 90-х рр. минулого

століття. З одного боку, внаслідок обмежених матеріально-фінансових

можливостей держава виявилась неспроможною забезпечити фінансування

всіх задекларованих і закріплених у законодавстві пільг, а з іншого –

перманентно збільшується кількість категорій осіб, які претендують на

пільги, а також їх кількість.

Такий стан значною мірою порушує принцип соціальної

справедливості в суспільстві, нівелює соціальний захист тих осіб, які дійсно

його потребують. У зв’язку з цим необхідно систематизувати пільги у нашій

державі й реформувати систему пільг в напрямку посилення адресної

підтримки саме малозабезпечених категорій населення.

Значна кількість категорій, які дають право на пільги, призвела до того,

що більше третини населення України охоплено системою пільг. Крім того,

одна особа може входити до декількох категорій і, таким чином, набуває

право на отримання пільг, доплат, преференцій, допомоги тощо. Усього

населення має нині близько 26 млн. таких посвідчень. Загалом українська

держава несе зобов'язання з надання 156 видів соціальних пільг, гарантій і

компенсацій 230 категоріям населення. Постає питання, який державний

бюджет може профінансувати такі витрати при досить складному стані

економіки в цілому?

Слід зазначити, що кількість пільговиків в Україні щороку

збільшується. Фактично держава свідомо надає право на пільги, які

неспроможна забезпечити фінансово.

Одна з головних причин недієвості реформи з оптимізації пільг полягає

у ментально-ціннісній свідомості українського суспільства. Переважна

кількість осіб, що належать до пільгових категорій за професійною ознакою,

жили і працювали в радянській адміністративно-плановій системі

управління. Відповідно, досить важко, з суспільно-політичного погляду,

прийняти рішення щодо скасування пільг, навіть якщо вони необґрунтовані.

На наш погляд, система пільг буде ефективною за умови, коли пільги

будуть не привілеями, а адресною допомогою для найбільш нужденних.

Поняття пільг, їх види, причини впровадження. Пільги – це

законодавчо закріплена система привілеїв окремим категоріям населення.

Пільги в Україні надаються за категоріальним принципом, тобто

відповідно до приналежності громадянина до певної пільгової категорії за

ознаками соціального статусу чи професійної діяльності, визначеними

законодавством. Пільги громадянам встановлюються з різною метою: для

одних – це винагорода за заслуги перед Батьківщиною, що забезпечує їм

підвищений рівень соціальних гарантій, для інших – це соціальна підтримка

для забезпечення належного рівня життя.

Пільги різняться за спрямованістю (категорії громадян), вартістю

(послуги зв’язку і транспорту, житлово-комунальні послуги, санаторно-

курортне лікування тощо), періодичністю надання (одноразові, щомісячні) та

типом персоніфікації (одноособові, сімейні).

Результати аналізу співвідношення кількості законодавчо існуючих

пільг до обсягу їх фактичного надання свідчать, що реально пільгами

користуються менш 50% загальної кількості пільговиків.

В Україні пільгові категорії складають [3]:

– за соціальною ознакою – ветерани війни, зокрема учасники

бойових дій та інваліди війни; члени сімей загиблих військових службовців;

ліквідатори та постраждалі внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС;

багатодітні сім'ї; реабілітовані громадяни – жертви політичних репресій;

постраждалі внаслідок професійної діяльності; ветерани праці; ветерани

органів внутрішніх справ та військової служби; особи, які мають особливі

заслуги перед батьківщиною, у тому числі й трудові; почесні донори, сім'ї

загиблих; пенсіонери та інваліди; діти війни;

– за професійною ознакою – народні депутати України; депутати

місцевих рад; працівники пожежної служби; військовослужбовці; працівники

міліції; працівники прокуратури; слідчі прокурори; працівники судів;

службові особи митних органів; культурно-освітні працівники.

В Україні за роки незалежності було прийнято 25 законів, якими

встановлено численні державні соціальні пільги громадянам. Однак, за цей

час не було прийнято жодного нормативно-правового акта, який би визначав

єдиний порядок надання пільг громадянам.

Через відсутність реальних даних про кількість осіб, які мають право на

пільги (далі - пільговики), та вартість послуг, які повинні надаватися

пільговикам, унеможливлюється впровадження уніфікованих підходів до

визначення розміру видатків державного бюджету на відшкодування витрат

надавачам послуг. Відповідно, відшкодування вартості наданих пільг

юридичним особам здійснюється в межах фінансових можливостей держави,

внаслідок чого знижується якість і порушується порядок надання послуг.

Частина населення (залежно від реєстрації місця проживання, доступу

до розвинутої інфраструктури країни) взагалі не одержує пільг, на які мають

право згідно із законодавством. По суті це – прихований дефіцит бюджету і

фактор дестабілізації державної фінансової системи. Постійні спроби

скасувати або звузити надання державних соціальних пільг окремим

категоріям населення створюють соціальну напругу у суспільстві.

Парадокси соціальної системи України: країна займає передостаннє

місце в Європі за доходами на душу населення, але за підрахунками

експертів Всесвітнього банку витрачає на соціальну підтримку стільки ж,

скільки розвинуті країни Європи, США та Японія – приблизно 21% ВВП.

Тільки при цьому в нашій державі у 4-5 разів більше тих людей, яким не

вистачає грошей навіть на прожиття [7].

Власне, пільги почали активно розмножуватись ще в радянські часи, як

плата за доблесну, натужену та багаторічну працю. А у роки становлення

ринкової економіки отримали друге дихання. Проголошення того, що

Україна будує соціально орієнтовану ринкову економіку, вимагало відмови

від патерналістської політики тотального соціального благодійництва та

виборчої підтримки найбільш соціально незахищених та бідних верств

населення. У зв'язку з тим, що в період переходу від командно-

адміністративної економіки до ринкової середнього класу як такого не було,

підприємці тільки ставали на ноги, а демографічна ситуація погіршувалась,

народні обранці продовжували штампувати закони про різноманітні

соціальні підтримки.

До 2002 року, як відомо, вибори здійснювались за мажоритарною

системою. Популістські лозунги були перепусткою в парламент. А

отримавши мандат, народні обранці змагалися в законотворчій любові до

народу. Чий законопроект по захисту тієї чи іншої категорії пройде, той і

герой дня. І ніякої справи народному обранцю не було до того, що той чи

інший соціальний закон не може бути здійснений по суті, або грошових

ресурсів для нього у бюджеті немає. У боротьбі за депутатський мандат і в

прагненні сподобатися своєму виборцю усі засоби підходили, навіть якщо

грошові ресурси були недосяжні для тих, кому призначались по закону. Ось і

вийшло, що за 20 років незалежності Україна опинилась попереду усієї

Європи за кількістю пільг та пільговиків. Перших налічується близько 600,

других – 18, 5 млн. осіб [7]. Гарантія пільг закріплена більше, ніж в 50

законах. Але виконати їх нереально.

На сьогодні право на пільги має більше третини населення.

До найбільш чисельних категорій громадян, які мають право на

пільги, належать [2]:

− ветерани праці - близько 4,6 млн. осіб, що становить 35,4%

загальної чисельності осіб, які мають право на пільги за соціальною ознакою

(13 млн. осіб), або 10% чисельності населення);

− ветерани війни - близько 2,8 млн. осіб (21,5%загальної

чисельності осіб, які мають право на пільги за соціальною ознакою, або 6,1%

чисельності населення), серед яких учасників бойових дій - 325,3 тис.,

інвалідів війни - 223,1 тис.;

− особи, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною або

особливі трудові заслуги перед Батьківщиною, - 1,19 тис. осіб (менш, як 0,1%

загальної чисельності осіб, які мають право на пільги за соціальною

ознакою);

− особи, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи -

близько 1,9 млн. осіб (14,6% загальної чисельності осіб, які мають право на

пільги за соціальною ознакою, або 4,1% чисельності населення), серед яких

осіб, що належать до I категорії, - 99,9 тис.;

− інваліди - близько 2,6 млн. осіб (20% загальної чисельності осіб,

які мають право на пільги за соціальною ознакою, або 5,6% чисельності

населення);

− діти війни - близько 6,1 млн. осіб (46,9% загальної чисельності

осіб, які мають право на пільги за соціальною ознакою, або 13,2%

чисельності населення).

Крім того, право на пільговий проїзд мають 10,5 млн. пенсіонерів за

віком, що становить 80,8% загальної чисельності осіб, які мають право на

пільги за соціальною ознакою, або 22,7 відсотка чисельності населення.

Історичний аспект встановлення звання «Ветеран праці». В

останні роки ветерани праці стикаються з певними труднощами. Деякі з них

вирішують свої проблеми тільки через судові органи, так і не зумівши

довести чиновникам, що мають всі переваги на отримання цього почесного

звання. Щоб розібратися в сьогоднішніх проблемах, необхідно зазирнути у

недавнє минуле.

Старші люди, напевно, знають, що ще в 1974 році Указом Президії

Верховної Ради СРСР була заснована медаль «Ветеран праці». Нею

нагороджували трудящих за багаторічну роботу (за вислугу років і по

старості) як у народному господарстві, так і в області науки, культури, освіти

і т.д. Але через двадцять років, в 1994 році, був прийнятий закон «Про

ветеранів». Це звання могли отримати ті, хто був нагороджений орденами та

медалями СРСР і РФ, мав особливі знаки відмінності. До закону додавалися

багатосторінкові перерахування всіляких знаків, грамот, дипломів та інших

відомчих нагород, які дозволяли претендувати на отримання ветеранського

звання.

Серед цієї категорії ветеранів загубилися трудівники тилу, ветерани

праці, які не менше інших трудилися на виробництві, але не встигли свої

заслуги оформити документально. З регіонів пішли листи, адресовані

депутатам, з проханням узаконити присвоєння звання «Ветеран праці»,

звернувши увагу на тих, хто мав виробничий стаж 15 і більше років.

У 1995 році був виданий Указ «Про затвердження порядку та умов

присвоєння звання «Ветеран праці». Право на отримання цього звання стали

мати чоловіки, які досягли 60 років (стаж не менше 25 років), жінки при

досягненні 55 років (стаж не менше 20 років). Цими ж правами

користувалися жінки, які народили 5 і більше дітей, матері інвалідів з

дитинства, інваліди Великої вітчизняної війни (ВВВ) та інші інваліди,

прирівняні до них у пенсійному забезпеченні.

Закон «Про державні пенсії в РРФСР» (ст. 11,12) враховував і інші

категорії населення в списках робіт і професій, де пенсія призначається при

зниженому пенсійному віці. Що давав ветерану цей закон? При виході на

пенсію людина зберігала за собою право залишатися членом колективу, мала

можливість поліпшити житлові умови, брати участь в акціонуванні та

приватизації підприємства. За ними залишалося право на користування

поліклінікою при підприємстві, санаторне лікування. Хоча багато

підприємств все частіше сьогодні відмовляють ветеранам у допомозі,

посилаючись на виробничі труднощі, але без підтримки рідного колективу

ще складніше вижити. Але і в цьому випадку ветерани терпляче чекають, як і

колись, уваги і реального вирішення їх проблем.

Від 16 грудня 1993 року Постановою ВРУ №3722-XII введено в дію

Закон України «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та

інших громадян похилого віку в Україні».

Зарубіжний досвід встановлення та існування пільг. Україна –

єдина країна пострадянського простору, де найбільшою мірою збережено

систему пільг, що сформувалася здебільшого за часів СРСР та у 1990-і роки.

Інші країни колишнього СРСР, які також успадкували радянську систему

пільг та привілеїв, рано чи пізно вдавалися до її скасування чи реформування

– заміни пільг грошовими виплатами та/чи адресною допомогою. Головними

чинниками, що зумовлювали реформування системи пільг у різних країнах,

були:

− брак коштів для фінансування всіх визначених законодавством

пільг, а отже, існування низки пільг, які не фінансувалися, та недоступність

пільг для всіх, хто має на них право;

− надання пільг за категоріальною ознакою, та як наслідок, їх

низький рівень адресності. В нових соціально-економічних умовах надання

пільг не сприяло підтримці прошарку найбіднішого населення, який різко

збільшився, а натомість означало розпорошення коштів на підтримку також і

більш заможних громадян;

− перехід від планової до ринкової економіки, що зумовлював

необхідність запровадження грошових розрахунків у "пільгових" секторах

(зокрема ЖКГ, транспорт).

Країни Прибалтики скасували пільги практично одразу після виходу зі

складу СРСР. Суспільство поставилося до цього здебільшого нормально, що

спрощувало реформи.

У низці випадків реформування відбувалося на тлі бюджетних

дефіцитів та зростання безробіття (Казахстан, Молдова) у другій половині

1990-х років, коли стало очевидно, що профінансувати усі пільги неможливо,

а потреба у адресній підтримці різко зросла. Такі країни, як Росія, Білорусь,

Киргизстан вдалися до реформування системи пільг вже у 2000-х роках.

При цьому мета і механізми реформування, попри певні спільні риси, а

також наслідки реформи, різнилися в різних країнах.

Особливий шлях реформування системи пільг пройшла Молдова. За 12

років реформи пільги майже повністю скасовано, а категоріальний принцип

надання допомоги замінено критерієм нужденності. Фактично, серед

розглянутих країн Молдова єдина, яка майже повністю відійшла від

категоріального принципу надання підтримки населенню. Втім, реформа в

цій країні не завершена і досі. В Молдові ветеранами праці вважаються

особи, які нагороджені орденами та медалями, або удостоєні почесними

званнями Республіки Молдова або колишнього СРСР, та мають загальний

трудовий стаж не менше 35 років - для чоловіків та 30 - для жінок [5].

Звання «ветеран праці» існує у Росії, де умови надання пільг,

відповідно до цієї категорії, є такими самими, як і в нашій країні [6]. Також

звання «ветеран праці» існує у Білорусі: там, згідно із законом, ветеранами

праці визнаються особи, що мають трудовий стаж не менше 30 років у

чоловіків та 25 у жінок, і досягли віку, що дає право на пенсію за віком на

загальних підставах [8].

Отже, як бачимо, більшість країн колишнього СРСР вдалася до

рішучих дій у сфері реформування систем соціальної допомоги та надання

пільг. І, звісно, отримали відповідні результати.

Необхідно зауважити, що звання «ветеран праці» майже відсутнє у

більшості країнах світу. А у тих, в яких ще функціонує (Росія, Білорусь,

Молдова), діє вдосконалена система виплати пільг, що допомагає

здійснювати дані виплати ефективно, раціонально, оптимально, а головне –

контролюючи грошові ресурси на відповідні виплати. Тобто йдеться про те,

що відповідні пільги отримує той, хто насправді має право їх отримувати –

завдяки контролю та веденню реєстру пільговиків, і на ті послуги, якими

реально користується – за рахунок впровадження адресності пільг.

Характеристика соціального захисту ветеранів праці в Україні.

Основні засади державної політики щодо ветеранів праці та інших громадян

похилого віку визначає Закон України «Про основні засади соціального

захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні» [1].

Згідно Закону (ст. 6) ветеранами праці визнаються громадяни, які

працювали на підприємствах, в установах, організаціях, об’єднаннях

громадян, фізичних осіб, мають стаж роботи 40 років - для чоловіків і 35

років - для жінок і вийшли на пенсію.

Також, до цієї категорії осіб належать:

1) громадяни, яким призначені пенсії на пільгових умовах, а саме:

- за списком N 1 виробництв, робіт, професій, посад і показників на

підземних роботах, на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими

умовами праці, зайнятість в яких повний робочий день дає право на пенсію за

віком на пільгових умовах - за наявності стажу роботи у жінок - 25 років і у

чоловіків - 30 років;

- за списком N 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників з

шкідливими та важкими умовами праці, зайнятість в яких повний робочий

день дає право на пенсію за віком на пільгових умовах - за наявності стажу

роботи у жінок - 30 років і у чоловіків - 35 років;

- трактористи-машиністи, безпосередньо зайняті у виробництві

сільськогосподарської продукції в колгоспах, радгоспах, інших

підприємствах сільського господарства; жінки, які працюють трактористами-

машиністами, машиністами будівельних, шляхових і вантажно-

розвантажувальних машин, змонтованих на базі тракторів і екскаваторів;

жінки, які працюють доярками (операторами машинного доїння),

свинарками-операторами в колгоспах, радгоспах, інших підприємствах

сільського господарства; жінки, зайняті протягом повного сезону на

вирощуванні, збиранні та післязбиральній обробці тютюну; робітниці

текстильного виробництва, зайняті на верстатах і машинах, - за списком

виробництв і професій, затверджуваним у порядку, що визначається

Кабінетом Міністрів України; жінки, які працюють у сільськогосподарському

виробництві та виховали п’ятеро і більше дітей; водії міського

пасажирського транспорту (автобусів, тролейбусів, трамваїв) і великовагових

автомобілів, зайнятих у технологічному процесі важких і шкідливих

виробництв - за наявності стажу роботи у жінок - 30 років і у чоловіків - 35

років;

- особи, хворі на гіпофізарний нанізм (ліліпути), і диспропорційні

карлики, які мають право на пенсію за віком, інваліди по зору I групи - сліпі

та інваліди з дитинства I групи, які мають право на пенсію за віком - за

наявності стажу роботи у жінок - 25 років і у чоловіків - 30 років.

2) пенсіонери, нагороджені медаллю "Ветеран праці" за

законодавством колишнього Союзу РСР;

3) інваліди I і II груп, які одержують пенсії по інвалідності, якщо вони

мають стаж роботи не менше 15 років.

Згідно ст. 7 цього Закону, ветеранам праці надаються такі пільги:

1) користування при виході на пенсію чи зміні місця роботи

поліклініками, до яких вони були прикріплені за попереднім місцем роботи;

2) першочергове безплатне зубопротезування (за винятком

протезування із дорогоцінних металів);

3) переважне право на забезпечення санаторно-курортним лікуванням,

а також на компенсацію вартості самостійного санаторно-курортного

лікування в порядку і розмірах, що визначаються Кабінетом Міністрів

України;

4) щорічне медичне обстеження і диспансеризація із залученням

необхідних спеціалістів;

5) першочергове обслуговування в лікувально-профілактичних

закладах, аптеках та першочергова госпіталізація;

6) використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а

також одержання додаткової відпустки без збереження заробітної плати

строком до двох тижнів на рік;

7) переважне право на забезпечення жилою площею осіб, які

потребують поліпшення житлових умов, та відведення земельних ділянок для

індивідуального житлового будівництва, садівництва і городництва,

першочерговий ремонт жилих будинків і квартир цих осіб та забезпечення їх

паливом;

8) першочергове одержання позики на індивідуальне (кооперативне)

житлове будівництво з погашенням її протягом 10 років, починаючи з п'ятого

року після закінчення будівництва, а також першочергове одержання позики

для будівництва або придбання дачних будинків і благоустрою садових

ділянок;

9) переважне право на вступ до садівницьких товариств (кооперативів),

кооперативів по будівництву та експлуатації колективних гаражів;

10) переважне право на встановлення домашніх телефонів;

11) звільнення від плати за землю та сплати земельного податку;

12) безплатний проїзд всіма видами міського пасажирського

транспорту (за винятком таксі), автомобільним транспортом загального

користування (за винятком таксі) в сільській місцевості, а також залізничним

і водним транспортом приміського сполучення та автобусами приміських

маршрутів в межах області (Республіки Крим) за місцем проживання.

Статус ветеранів праці може поширюватися на ветеранів військової

служби, у т. ч. на тих, які проходили службу в Збройних Силах України.

Відповідно до роз’яснення Правового управління Міністерства оборони

України (лист від 13 квітня 2000 року № 204/2/507), у разі, якщо ветеран

військової служби одночасно має трудовий стаж, передбачений статтею 6

Закону № 3721, він може бути визнаний у встановленому порядку ветераном

праці та користуватися відповідними пільгами.

Напрями реформування системи надання пільг та її оптимізація.

Ефективність надання пільг неможлива без:

1) формування та ведення реєстру осіб, які мають право на пільги;

відповідно потребує вдосконалення система Єдиного державного

автоматизованого реєстру пільгових категорій;

2) створення системи моніторингу сумарних доходів кожного

пільговика;

3) складання переліку послуг, за якими надаються пільги, з

урахуванням їх обґрунтовано визначеної вартості;

4) здійснення економічно обґрунтованих розрахунків норм

споживання послуг та компенсаційних виплат за реально надані послуги.

Нами пропонуються два варіанти реформування системи надання пільг:

1. Надання пільг тільки малозабезпеченим категоріям населення та

нужденним у допомозі з боку держави.

2. Цільове закріплення певного джерела виплати пільг.

Розглянемо кожен варіант окремо і детальніше.

Перший варіант реформування системи надання пільг полягає у тому,

що пільги повинні виплачуватись тільки тим категоріям населення, які дійсно

потребують допомоги з боку держави. Як уже зазначалося, Україна займає

передостаннє місце серед країн Європи за доходами на душу населення, але

витрати з бюджету на соціальний захист є досить значними, яких бюджет не

витримує. До того ж дане фінансування отримують далеко не всі пільговики.

Взагалі визначити точну кількість пільговиків і дані про фінансування

пільг за той чи інший період майже неможливо. Це пояснюється тим, що

держава не надає такої інформації, щоб уникнути відповідальності. Тому

відсутні прозорість та забезпеченість інформацію усіх бажаючих.

Проте повернемось до реформування системи пільг. Даний варіант

пропонує необхідність скасування тих пільг, які є неефективними та

необґрунтованими, а надавати допомогу найбільш нужденним. Зокрема у

числі пільговиків, які потребують допомоги з боку держави, - це ліквідатори

та постраждалі на Чорнобильській АЕС, інваліди, сироти, малозабезпечені,

ветерани війни. Водночас скасувати такі пільгові категорії як ветерани праці,

діти війни, народні депутати. Таким чином, можна забезпечити менші

витрати з бюджету.

Звернемо увагу на ветеранів праці, як головний об'єкт аналізу нашої

наукової роботи.

У Законі «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та

інших громадян похилого віку в Україні» ветеранами праці визнаються

особи, які вийшли на пенсію і мають стаж роботи 40 років для чоловіків та 35

років для жінок. Отже, пропрацювавши, заробляючи собі на життя, особа

вийшовши на пенсію, має право отримувати пільги. Постає питання: для чого

людина працює? Звісно, відповіддю буде: щоб забезпечити нормальне

існування себе та своїх дітей, а також старість за рахунок пенсії, яка

протягом трудового стажу відраховувалась із заробітної плати. Але ж ніяк не

для того, щоб потім отримувати додаткові соціальні виплати у вигляді пільг.

У радянські часи це звання дуже цінувалось. Людина, що працювала і

мала заслуги за перевиконання робочих планів і за добросовісну працю

отримувала медаль «Ветеран праці», а також додаткові премії до основної

заробітної плати.

У сучасних ринкових умовах усіх працюючих цікавить заробіток, а

точніше його розмір. Опитування громадян, які працюють, у віці близько 30-

45 років показало, що переважаюча більшість не зацікавлена в отримання

такого звання. Найбільшою мірою їх турбує теперішнє існування та

забезпечення безбідної старості.

Слід також врахувати зміни, що були внесені до нормативних актів

щодо пенсійного забезпечення [4]: на сьогодні, для того, щоб отримати

можливість мати пенсію, населенню збільшено термін, якій воно повинно

працювати й сплачувати внески до Пенсійного фонду: до 30 років – жінкам,

до 35 років – чоловікам. Тобто різниця складає 5 років між роками праці, за

які зараз надають звання «Ветеран праці», та роками обов’язкового

страхового стажу для тих, хто буде виходити на пенсію з 2015 року. Тобто

вже можна говорити про соціальну несправедливість, яка закладається

новими законами: за радянських часів, при обов’язковому для всіх

працевлаштуванні, легше було заробити трудовий стаж, ніж у сьогоднішніх

умовах при можливості на працевлаштування без гарантії збереження

трудового місця – страховий стаж.

Категорія пільговиків «ветерани праці» є досить численною (близько

4,6 млн. осіб), і їх кількість регулярно збільшується. А значить потребує

більших витрат, які повинні бути закладені у бюджет. Але окрім цієї

категорії пільговиків існують й інші, які також складають значну частку

населення і потребують фінансування. Та чи в змозі бюджет витримати таке

навантаження? Звичайно, ні. Особливо бюджет нашої держави, яка має ще й

до всього значні борги. Кошти повинні йти не на проїдання, а

використовуватись активно, тобто на створення нових робочих місць,

інвестування у різноманітні проекти, у інноваційні, наукоємні виробництва.

Другий варіант перебудови існуючої системи надання пільг полягає у

наступному: виплата коштів тій чи іншій категорії пільговиків буде

закріплена за певним об'єктом. Тобто за певним державним підприємством, з

доходу якого держава буде здійснювати фінансування пільг. Таким чином,

забезпечується цільове та чітке закріплення соціальних пільг і зменшення

розпорошеності коштів у бюджеті.

У кожному регіоні, де поки ще функціонують підприємства з

державною часткою власності, вони можуть взяти на себе завдання щодо

виплати пільг, зокрема ветеранам праці, через механізм виплати їх з

отриманого доходу. Тобто, здійснюється так зване «прив'язування»

фінансування пільг до доходів конкретних підприємств.

Щодо приватних господарюючих суб'єктів, то тут може спостерігатися

така тенденція до того, що вони самі почнуть висувати законодавчу

ініціативу скасування пільг на дану категорію, як на неефективну, з точки

зору витрат. Адже фінансувати ветеранів праці на постійній основі вони не

зможуть та й бажання на це мати не будуть. Можлива лише одноразова

виплата при отриманні достатнього трудового стажу та за відмінні показники

у роботі у вигляді премії чи іншої форми винагороди.

Взагалі, говорячи про тих, які влаштовані на роботу офіційно, і тих, які

працюють не за офіційним трудовим договором, бачимо невтішну картину

нашого буття – принцип соціальної справедливості жорстко порушений.

Спостерігається наступна ситуація: працюючий на офіційних засадах

отримує заробітну плату, забезпечує майбутню пенсію, а потім при

досягненні потрібного стажу та пенсійного віку ще й отримує додаткові

виплати у вигляді пільг. При цьому даний працівник не бажає звільнятися,

маючи стимул отримання ветерана праці, і тим самим не дозволяє працювати

тим, кому необхідне дане робоче місце. Одночасно, коли для безробітного

робота є мрією, він повинен ще й доплатити, щоб влаштуватись, навіть й

неофіційно, а потім отримувати мінімальну пенсію. До того ж утриматися на

одному робочому місці для необхідного стажу у сучасних кризових умовах

досить важко.

Усі ці суперечності охоплюють не одну сферу економічного та

соціального життя, вони є тісно взаємопов'язані між собою, і як сніговий ком,

накопичуються з роком в рік. Таким чином, порушується не тільки принцип

соціальної справедливості, а й принцип рівноправ'я, посилюється

напруженість у суспільстві, загострюється соціальний дискомфорт. І як

наслідок це справляє свій вплив на розвиток та активність працюючих та

суспільства в цілому.

Тож необхідно негайно діяти та приймати правильні рішення щодо

даної проблеми. у всякому разі необхідно починати хоча з чогось, щоб

змінити нашу країну, зробити її більш цивілізованою, сильною, розвинутою

та прогресуючою серед інших країн, які вже ступили на нову сходинку

розвитку. Так давайте почнемо із реформування та удосконалення соціальної

сфери, як однієї з головних, що дасть поштовх для подальшого розвитку

нашої молодої держави.

Висновки. Підсумовуючи, можна стверджувати, що система надання

пільг у нашій країні потребує негайного докорінного реформування. Зокрема,

необхідно чітко переглянути кількість категорій пільговиків. Адже діючий

порядок надання пільг сформовано безсистемно та без врахування

особливостей економічних процесів у країні та її фінансових можливостей,

що унеможливлює виконання пільгами відповідних функцій соціального

захисту населення. В результаті маємо невтішну картину – система

соціальних пільг не в змозі виконувати покладені на неї завдання.

Перегляд і відміна більшості існуючих пільг є одним із найважливіших

завдань у реформуванні політики соціального захисту. Реальність здійснення

таких заходів стосується лише деяких категорій пільговиків, зокрема це

ветерани праці.

Отже , систему надання пільг вкрай необхідно переорієнтувати на тих,

кому вони насправді потрібні. Система пільг буде ефективною за умови, коли

пільги будуть не привілеями, а допомогою для найбільш нужденних.


1. Закон України «Про основні засади соціального захисту ветеранів

праці та інших громадян похилого віку в Україні».

2. Систему пільг реформують?//Урядовий кур'єр. – №191. – 2009. –

16 жовтня.

3. Сайт Міністерства праці та соціальної політики України: Режим

доступу: www.mlsp.gov.ua.

4. Сайт Пенсійного фонду України: Режим доступу:

http://www.pfu.gov.ua.

5. Закон о ветеранах N 190-XV от 08.05.2003 Парламент Республики

Молдова. - http://www.veteran.md/file/190_ru.pdf.

http://www.veteran.md/file/190_ru.pdf

6. Федеральный закон "О ветеранах" от 12.01.1995 N 5-ФЗ

Российская Федерация. - http://www.rg.ru/2009/07/21/veteran-dok.html

7. Обозреватель-економика: Больше льгот – беднее страна.-

http://finance.obozrevatel.com/business-and-finance/bolshe-lgot-bednee-strana.htm

8. Юркштович С. Г., Матиевская Е. А. Н. Б. Реформирование

системы социальной защиты республики Беларусь в контексте зарубежного

опыта. - http://www.isprras.ru/pics/File/Rus_Bel/br-272-279.pdf.


А.В. Пухначова , студентка IV курса


научный руководитель И.О. Петровская, к.э.н, доц.,




НАПРАВЛЕНИЯ ОПТИМИЗАЦИИ ЗАТРАТ, СВЯЗАННЫХ С

ВЫПЛАТАМИ ЛЬГОТ ВЕТЕРАНАМ ТРУДА

Изучается современное положение системы предоставления льгот в

Украине и предлагаются способы ее усовершенствования.

Ключевые слова: льготы, социальное обеспечение, система

предоставления льгот, ветеран труда, эффективность предоставления

льгот, социальная справедливость, реформирование.

http://www.isprras.ru/pics/File/Rus_Bel/br-272-279.pdf

УДК 338.23:314.335.044

Т.П. Мазуренко, студентка IV курсу


М.В. Шелест, студентка IV курсу


науковий керівник І.О. Петровська, к.е.н, доц.,




НАПРЯМИ ОПТИМІЗАЦІЇ ВИТРАТ, ЩО ПОВ’ЯЗАНІ З

ВИПЛАТАМИ ПРИ НАРОДЖЕННІ ДИТИНИ

У статті розглянуто основні аспекти державної політики,

спрямованої на підвищення народжуваності, висвітлено

демографічні процеси і шляхи стимулювання народжуваності в

Україні, наведено порівняння цих шляхів із зарубіжними

системами й внесення пропозицій щодо оптимізації виплат

допомоги при народженні дитини. Виявлено умови, за яких вона є

більш результативною, та оцінено можливість застосування

зарубіжного досвіду в сучасних умовах в Україні.

Ключові слова: діти, виплати при народженні, народжу-

ваність, закордонний досвід.

Вступ і постановка проблеми. Проблеми народжуваності

все частіше привертають увагу всього світу. В Україні основною

причиною загострення демографічної кризи є зниження рівня

народжуваності до критичного. Сучасний стан є таким, що

забезпечується лише половина рівня народжуваності, потрібного

для відтворення населення, тобто для заміни покоління батьків

тією ж кількістю покоління дітей. Україна перетнула межу

зниження народжуваності, за якою відбувається вже незворотне

руйнування демографічного потенціалу, що призвело до втрати

сприятливих умов для відновлення 50-мільйонної чисельності

населення.

Процес зниження народжуваності має глобальний характер і

зумовлений цілим рядом причин - економічних, соціальних,

психологічних, біологічних. Це, насамперед, зміни в соціальному

статусі жінки, розширення сфери її позасімейних інтересів,

підвищення рівня освіти та зайнятості. Погіршення матеріального

становища сімей, різке розшарування суспільства, зростання

безробіття та злиденності, змусили багатьох потенційних батьків

відкласти або навіть відмовитись від народження дітей. Проте не

стільки матеріальні нестатки, скільки психологічні настанови,

перебільшення економічних негараздів, напруження та страх

перед майбутнім, що охопило більшу частину населення, є

дійсними причинами відмови від народження дітей.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питанням

вивчення теорії і практики реалізації щодо державних виплат при

народженні дитини все більшу увагу приділяють наші вітчизняні

науковці, зокрема: О.О. Коломієць, І.В. Іванова (адаптація дітей

інвалідів) [1]; І.М. Доля, І.В. Чеховська, Ю.І. Трубавіна (діяльність

дитячих соціальних служб та установ); Н.В. Кабаченко (дитяча

безпритульність та бездоглядність); О.В. Швед, Т. Я Сафонова

(жорстоке ставлення до дітей) [2].

Для більшості публікацій характерним є розгляд головних

завдань сучасної державної політики щодо дітей після вироблення

її основоположних засад, вивчення та узагальнення досвіду її

провадження у тих країнах, котрі мають багаторічні здобутки та

напрацювання у цьому напрямі.

Автори поставили за мету цієї статті висвітлення

демографічних процесів і шляхів стимулювання народжуваності в

Україні, порівняння вітчизняної системи стимулювання

народжуваності з зарубіжними, розробку пропозицій щодо

оптимізації системи виплат допомоги при народженні дитини.

Виклад основного матеріалу. На сьогодні в розвинених

країнах існують такі види державної допомоги сім’ям з дітьми.

1) Податкові пільги для сімей з дітьми. Прикладом

успішного застосування цього виду підтримки сімей з дітьми є

США, Франція і Люксембург. В США сім’ї з дітьми мають

можливість скоротити свої податкові зобов’язання на 1000 дол.

США на одну дитину щорічно [3]. У Франції, чим більшою є

кількість дітей в сім’ї, тим менше витрат понесе сім’я при виплаті

найбільших податків – на доходи та на нерухомість.

2) Одноразова допомога при народженні дитини

виплачується в усіх європейських країнах, крім Нідерландів,

Норвегії, Ісландії, Швеції і Монако. Потрібно зауважити, що в

Україні ця виплата досить значна за світовими мірками. Більшою

вона є тільки в декількох країнах. Так, в Австралії за народження

дитини батьки отримують 4 тис. австралійських доларів (3075 дол.

США), третину цієї суми – відразу після народження, ще 2/3 –

протягом перших двох років життя дитини. Загальна сума виплат

в Ірландії складає 1905 євро і виплачується трьома рівними

частинами – після народження, в 4 і в 12 років. В Люксембурзі вся

сума в 1740 євро виплачується в перший рік після народження

дитини. Словенія – єдина європейська країна, де зазначений вид

допомоги (на рівні приблизно 2-х середніх заробітних плат)

виплачується виключно дитячими товарами [4].

3) Пакет допомоги по догляду за дитиною до 3-х років не

покриває реальних витрат на дитину для більшості сімей майже

всіх країн. У Франції батьки дитини до трьох років отримають 150

євро на місяць, незалежно від величини їх прибутків. Якщо в сім’ї

двоє дітей, до моменту досягнення ними повноліття батьки

отримують 100 євро на місяць (ця сума збільшується зі

збільшенням кількості дітей).

4) Спеціальна допомога для малозабезпечених сімей з

дітьми виплачується в Греції, Іспанії, Італії. У Франції, Ірландії,

Португалії і Великобританії незабезпечені сім’ї на додаток до

того, що вони мають від держави на загальних підставах,

отримують спеціальну соціальну допомогу, яка залежить від

доходу сім’ї,

5) Економічна підтримка одиноких батьків державою є

важливою частиною сімейної політики в країнах-лідерах за рівнем

народжуваності в Європі – Фінляндії, Великобританії та Ірландії.

У Франції і Бельгії, наприклад, така допомога надається у вигляді

податкових пільг, а в Німеччині – у грошовому і матеріальному

еквіваленті. В Швеції майже чверть самотніх матерів отримують

соціальну допомогу, що в 4 рази вища за аналогічний показник

серед всіх домогосподарств країни.

6) Допомога при народженні другої, третьої і наступних

дітей може бути як окремим видом допомоги, так і додатком до

основної. Наприклад, в Сербії не існує грошових виплат при

народженні першої дитини, тоді як за другу батьки отримують

близько 1000 дол. США, за третю – 1800 дол. США, четверту –

2400 дол. США.

7) Спеціальні програми для молодих батьків існують в

багатьох країнах, а найбільш привабливою для громадян є

політика, що впроваджується урядом Естонії. Один з молодих

батьків (батько чи мати) може отримувати протягом року після

народження дитини свою повну заробітну плату за останнім

місцем роботи, але не більш, ніж 1200 євро – три середніх

заробітних плати в країні [5].

Таким чином, європейські країни, яким вдалося обминути

демографічну пастку, не просто знайшли ефективний спосіб

стимулювання народжуваності, а й винайшли індивідуальні

моделі відтворення людських ресурсів у відповідності до власних

цілей розвитку, економічних умов і культурних традицій.

Досвід розвинених країн показує, що у разі, коли низька

народжуваність зберігається досить значний період, її підвищення

стає практично неможливим через втрату “ культури батьківства ”

і негативне суспільне ставлення до сімей з дітьми, особливо

багатодітних. Таке явище спостерігається в Німеччині, де

народжуваність стала падати набагато раніше, ніж в інших

європейських країнах (в 20-х роках ХХ століття). Нерозвинена

система позадомашнього догляду за дітьми, негнучкі, щодо

батьків, закони про працю, довгий термін отримання вищої освіти

і високий рівень безробіття серед молоді не сприяють бажанню

мати дітей. В результаті зменшується не тільки фактичний рівень

народжуваності, але й кількість дітей, яку жінки теоретично

бажають мати. В сучасному німецькому суспільстві бездітність є

найбільш поширеною серед країн світу – за оцінками експертів

Євросоюзу, біля 30 % німецьких жінок є бездітними, і це

вважається нормальним.

До недавнього часу передбачалося, що ситуація виправиться з

початком економічної стабілізації і зростанням рівня життя

населення. На сьогодні, тим не менш, наявність дітей в сім’ї все

ще залишається перепоною для досягнення нею матеріальної

стабільності. За даними відділу досліджень рівня життя населення

Інституту демографії і соціальних досліджень НАН України,

середній рівень доходів і витрат сімей з дітьми та молодих сімей

на 16-20 % нижчий, ніж в Україні [6]. У сім’ях з дітьми

спостерігаються найвищі показники бідності: він вдвічі вищий,

ніж у сім’ях без дітей. Значення показника бідності прямо

пропорційне кількості дітей в сім’ї. Поява кожної наступної (як і

першої) дитини збільшує для сім’ї ризик потрапити у категорію

бідних, у середньому, в півтора рази. Якщо рівень бідності сімей з

однією дитиною становить 25,8 %, то для сімей з чотирма і більше

- цей показник збільшується до 87,7 %.

У 2010 році сумарний коефіцієнт народжуваності в Україні

склав 1,46 дітей на 1 жінку. Вищим він є у сільського населення.

Найбільше скорочення (близько 30%) було характерне для

міського населення. У сільського населення сумарний коефіцієнт

народжуваності скоротився приблизно на 20%.

Станом на 1 вересня 2011 року чисельність населення

України становила 45 млн. 668 тис. мешканців. З початку року

чисельність населення скоротилась на 110,5 тис. осіб (-3,6 особи

на 1000).

За січень-серпень 2011 року в Україні народилось 327,4 тис.

дітей, померло 448,9 тис. осіб. Природне скорочення склало 121,5

тис., що на 20,3 тис. менше, ніж за аналогічний період минулого

року. Міграційний приріст за цей період склав 11,0 тис. осіб, що

на 0,5 тис. більше, ніж за аналогічний період минулого року.

На 1 вересня 2011 року міське населення складало 31359,2

тис. (68,7%), сільське 14308,8 (31,3%) [7].

Задоволення потреби в дітях, у материнстві і батьківстві

вступає в суперечність з рядом інших потреб, які є простішими,

ніж нижчий рівень життя. Якщо заможні верстви населення

співвідносять витрати часу та грошей на забезпечення майбутнім

дітям необхідного фізичного, інтелектуального розвитку та

професійної підготовки із задоволенням власних потреб у

розвитку та дозвіллі, то бідні враховують елементарні потреби в

їжі, одязі, житлі. Однак не слід очікувати, що з підвищенням рівня

життя зросте і народжуваність. Якби зв'язок був таким простим, не

скоротилася б народжуваність в усіх без винятку економічно

розвинутих країнах до рівня, який не забезпечує навіть простого

відтворення покоління батьків.

Співвідношення чисельності народжуваності та смертності

населення України наведені в таблиці 1 [7].

Таблиця 1

Статистика чисельності, народжуваності, смертності та загальних

коефіцієнтів народжуваності і смертності населення України за січень

2003 – 2010 рр.

Рік Населення

тис.осіб Народжуваність, осіб

Смертність,

осіб

Загальні коефіцієнти (на 1000

осіб)

народжуваності смертнос

ті

2003 48003,5 33141 78635 8,1 19,3

2004 47622,4 32280 77057 8,0 19,1

2005 47280,8 31984 70462 8,0 17,6

2006 46929,5 32979 77309 8,3 19,4

2007 46646,0 37113 69837 9,3 17,6

2008 46372,7 41855 78929 10,7 20,1

2009 46143,7 42015 70788 10,7 18,1

2010 45962,9 39253 63895 10,1 16,4

Подолання демографічної кризи можливе лише за умови

істотного підвищення рівня життя широких верств населення,

здійснення цілеспрямованого впливу з боку держави на

трансформацію соціальної інфраструктури. Це забезпечить

основні соціальні гарантії для переважної більшості населення і

зменшить кількісні і якісні втрати суспільства від демографічної

кризи.

Необхідно забезпечити єдині стандарти рівня життя

населення в усіх регіонах країни, у міських та сільських населених

пунктах. І тоді значне фінансування цієї соціальної державної

допомоги буде недоречним.

Для вирішення завдань нашого дослідження найбільш

прийнятними є такі заходи:

1. «Соціальне житло».

Суттєвою перепоною на шляху до підвищення дітородної

активності населення у нашій країні є скрутне матеріальне

становище, незадовільні житлові умови населення. На нашу

думку, зняття цього бар’єра може дати значно більш відчутний і

швидкий ефект щодо підвищення народжуваності, ніж методи

матеріального стимулювання дітородної активності, зокрема,

прямі грошові виплати. Однак для цього в Україні необхідно

провести радикальну реформу житлової політики, яка б поєднала

формування цивілізованого ринку житла з гнучким механізмом

надання соціального житла певним категоріям населення.

2. Збільшення кількості дошкільних дитячих закладів, а

також розширення організації секцій для дітей.

Сьогодні віддати дитину в дитячий садок – проблема нелегка.

Влаштуватися в дитячий садок одразу – майже нездійсненне

завдання. Батьки записуються в чергу щонайменше за рік.

Отже, можна зробити висновок, що без достатньої кількості

дитячих дошкільних установ не вдасться покращити демографічну

ситуацію в Україні та підвищити рівень життя, оскільки молоді

спеціалісти не мають можливості працювати, бо змушені

доглядати дітей.

3. Організація дитячого дозвілля.

Питанню підготовці проведення літнього дозвілля дітей та

позанавчального вільного часу не приділялося належної уваги.

Недостатня організація дозвілля та систематичної роботи з дітьми

призвела до того, що залишені без нагляду діти, піддавалися

впливу злочинних елементів і ставали на шлях хуліганства та

злочинства. З метою подолання дитячої безпритульності і

злочинності є необхідним запровадити низку заходів із виявлення,

обліку та прилаштування безпритульних і бездоглядних дітей,

здійснення органами освіти ефективного керівництва

позашкільною та позакласною роботою.

Таким чином, для того, щоб уникнути негативних наслідків,

ми пропонуємо приділити більшу увагу створенню дитячих

гуртків та секцій спортивного, оздоровчого та культурного

спрямовання.

4. Пропозиція щодо зменшення суми виплат і контроль за

цільовим використанням коштів.

Значне підвищення з 1 квітня 2005 року розміру допомоги

при народженні дитини до 22,6 прожиткових мінімумів для дітей

віком до шести років було спрямоване на стимулювання

народжуваності в країні [8]. При цьому визначення розміру

допомоги за відсутності економічно обґрунтованих розрахунків

витрат сім'ї, зумовлених народженням дитини, надає можливість

коригувати його, залежно від можливостей державного бюджету,

а не реальних потреб у створенні належних умов для забезпечення

повноцінного утримання дитини.

З підвищенням розміру допомоги при народженні дитини

урядом визначено мету її надання – створення належних умов для

повноцінного утримання та виховання дитини. Відсутність

переліку таких умов спричиняє суб'єктивне встановлення підстав

для припинення виплати допомоги та обмежує безпосередньо

право дитини.

На нашу думку, суперечливим є збільшення виплат допомоги

при народженні другої, третьої дитини, оскільки першу дитину

важче виховати і утримати, ніж другу і третю.

Можна також запропонувати обмеження (частково або

повністю) виплат допомоги по народженню дитини фізичним

особам, дохід яких перевищує 100 тисяч гривень, оскільки

держава гарантує громадянам допомогу при народженні дитини,

незалежно від їх соціального становища та зайнятості. Сім’ям,

яким дозволяє їх матеріальний стан, самостійно, без допомоги

держави утримувати дитину немає сенсу одержувати виплати.

Не можна підвищувати народжуваність шляхом збільшення

одноразової допомоги, якщо держава не може забезпечити

належним чином ні дитячими садочками, ні спортивними,

культурними, оздоровчими закладами. Асоціальні сім’ї

народжують дітей переважно заради одержання значних коштів, а

потім витрачають їх на задоволення власних потреб, не

виконуючи своїх батьківських обов’язків.

Щодо контролю за використанням коштів, то у разі

влаштування дитини до дитячого закладу на повне державне

утримання виплата раніше призначеної допомоги поновлюється

органами праці та соціального захисту населення шляхом

перерахування коштів на відкритий в установі уповноваженого

банку рахунок дитини.

5. Збільшення суми виплат у разі народження дитини-

інваліда.

Є категорія жінок, які відмовляються від дитини-інваліда.

Якщо жінка не готова до народження дитини з серйозними вадами

розвитку чи синдромом Дауна, а медики якимось чином

пропустили це ще на стадії вагітності, то ризик того, що від

дитини відмовляться, стає значно більшим.

Для подолання цього можна запропонувати, щоб виплата по

народженню дитини-інваліда була дещо вищою, у зв'язку з тим,

що утримання такої дитини потребує більших затрат.

На нашу думку, виходячи з вище зазначеного, слід зробити

висновок щодо суттєвого розширення комплексу інструментів

політики стимулювання народжуваності, яка здійснюється в

Україні. Зокрема, поряд з наданням прямої допомоги при

народженні дитини, основними напрямками державної політики,

мають бути наступні:

1) Допомога по догляду за дитиною до трьох років

повинна виконувати функцію вирівнювання. Це можливо, якщо

непрацюючий член сім’ї отримуватиме більшу частину своєї

заробітної плати протягом першого року життя дитини (як це

передбачено в Німеччині та Естонії).

2) Економічні чинники бездітності і малодітності мають

різне підґрунтя в містах і сільській місцевості. Розробка і

впровадження національних стандартів виховання, освіти,

медичного і соціального захисту дітей допоможе хоча б частково

подолати нерівність доступу до соціальних благ і послуг між

дітьми в сільській місцевості і містах.

3) В містах найбільшою перешкодою до багатодітності

виступає відсутність відповідних житлових умов. На прикладі

Естонії, де держава частково сплачує кредит на освіту для

молодих батьків, в Україні може бути розроблена державна

програма погашення відсотків за житловим кредитом для сімей з

двома і більше дітьми. З одного боку – це менш вигідно, ніж

надавати соціальне житло, а з іншого – зацікавлює в

багатодітності тих, хто за рівнем доходу належить до середнього

класу (може собі дозволити купити житло самостійно за умови

зниження або компенсації відсотків за іпотечним кредитом).

Висновки. Основними причинами зниження народжуваності,

на нашу думку, є зниження життєвого рівня населення, зумовлене

соціально-економічною кризою, невирішеність екологічних

проблем, загострених Чорнобильською катастрофою, соціально-

психологічний дискомфорт, породжений відсутністю віри у

швидкі зміни на краще. Це трансформує настанову на бажану

кількість дітей у сім'ї в напрямі її зменшення, а необхідність

виживання знижує задоволення потреби в дітях, у материнстві й

батьківстві. Не маючи можливості нині забезпечити належний

рівень витрат на дитину через безробіття, низький рівень життя,

бідність та інші соціально-економічні негаразди, зумовлені

кризовими явищами в усіх сферах життя, населення змушене

«економити» на дітях, що й стало однією з основних причин

обвального падіння народжуваності.

З огляду на загальноєвропейські тенденції, немає підстав

очікувати найближчим часом істотного збільшення сумарних

коефіцієнтів народжуваності в Україні. У зв'язку з тим, що

відкрите суспільство сприяє орієнтації на західні високі стандарти

рівня життя, більшість сімей відмовлятиметься від народження

другої, третьої дитини, тобто репродуктивна діяльність

обмежуватиметься.

Реалізація запропонованих заходів дозволить підвищити

рівень життя населення в цілому, стане поштовхом на шляху

покращення демографічної ситуації в Україні, допоможе

зменшити дитячу безпритульність та бездоглядність дітей-

інвалідів, а також забезпечить ефективний контроль та цільове

використання наданих державою коштів.


1. Іванова І. В. Соціально-педагогічна робота з дітьми-інвалідами

в системі соціальних служб для молоді: дис. канд. пед. наук /

Іванова І. В. — К., 2008.

2. Сафонова Т. Я. Жестокое обращения с детьми. Практична

психологія та соціальна робота. — 2007. - № 2. - С. 17—29.

3. Социальная защита детей и семей: зарубежный опыт. — М.,

2008. —168 с.

4. Крючков Г. Демографічна криза в Україні: причини і наслідки

// Персонал. - 2010. - № 4-5. - C. 8

5. Андрієнко В. Чи є демографічна криза в Україні? // Праця і

зарплата. – 2010. - № 41. - C. 5.

6. Постанова Кабінету міністрів України від 27 грудня 2001 р. N

1751 «Про затвердження Порядку призначення і виплати

державної допомоги сім’ям з дітьми» http://zakon1.rada.gov.ua

7. Державний комітет статистики України. [Електронний

ресурс]. – Спосіб доступу: URL: http://www.ukrstat.gov.ua/

8. Закон України «Про державну допомогу сім’ям з

дітьми» http://zakon1.rada.gov.ua

9. Галалалюк Н. Демографічні проблеми в Україні //

Краєзнавство. Географія. Туризм. - 2009. - № 33. - C. 4.

10. Голубєва І.Є. Молодь у відтворенні населення: теоретико-

методичні підходи дослідження // Економіка АПК. - 2005. - № 7.


Т.П. Мазуренко, студентка IV курса


М.В. Шелест, студентка IV курса


научный руководитель И.О. Петровская, к.э.н, доц.,




НАПРАВЛЕНИЯ ОПТИМИЗАЦИИ ЗАТРАТ, СВЯЗАННЫХ

С ВЫПЛАТАМИ ПРИ РОЖДЕНИИ РЕБЕНКА

В статье рассмотрены основные аспекты государственной

политики, направленной на повышение рождаемости, освещены

демографические процессы и пути стимулирования рождаемости

в Украине, приведено сравнение этих путей с зарубежными

http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1751-2001-%EF&p=1270204897733506

http://www.ukrstat.gov.ua/

системами и сделаны предложения по оптимизации выплат

помощи при рождении ребенка. Выявлены условия, при которых

эта помощь является более результативной, и оценена

возможность применения зарубежного опыта в современных

условиях в Украине.

Ключевые слова: дети, выплаты при рождении,

рождаемость, зарубежный опыт.

УДК339.9:338.48

Л. Л. Коробочка, студентка 5-го курсу


науковий керівник І.О. Петровська, к.е.н., доц., декан




СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ ТА ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ РИНКУ

ТУРИСТИЧНИХ ПОСЛУГ В СВІТІ ТА В УКРАЇНІ

Визначено тенденції та проблеми розвитку ринку туристичних послуг в

світі та в Україні з метою винайдення шляхів активізації міжнародного

туризму в Україні та вирішення актуальних завдань його розвитку.

Ключові слова: міжнародний туризм, ринок туристичних послуг.

Постановка питання та актуальність завдання. На початку ХХІ ст.

туризм став життєво-важливою потребою людини. У сфері міжнародного

туристського обміну щорічний обіг коштів становить понад 3,5 трлн доларів

США. Виробляючи 11% глобального (загальносвітового) національного

продукту, залучаючи 7% світових інвестицій, туризм нині є однією з

найпотужніших сфер світової економіки. На частку туризму припадає 12%

споживчих витрат, 6% податкових надходжень. У сфері діяльності туристських

комплексів наразі зайнято понад 200 млн. чол. (або 8% існуючих робочих

місць), половина з яких працює в готельному господарстві. У 2011 р. кількість

світових туристських прибуттів становила більше 900 млн. чол., у 2012 році

очікується перевищення цифри в 1 млрд. туристських міжнародних прибуттів.

Частка витрат населення на туризм у Великій Британії становить 19% сімейного

бюджету; у ФРН - 16%, у Японії - 14%, у Франції та США - 12%. Багато

високорозвинених країн світу (Швейцарія, Австрія, Франція, Угорщина,

Словенія, Фінляндія та ін.) досягли свого благополуччя завдяки значним

прибуткам від туризму.

Для економіки України з її відомими на міжнародному ринку

туристичних послуг рекреаційними центрами: Чорноморсько-Азовським

узбережжям, Карпатами, Слов’яногір’ям, замковими комплексами Поділля,

сакральними місцями православ’я та іудаїзму, унікальними історичними

містами, які поєднують прикмети старовини і сучасності, значення

міжнародного туризму полягає в тому, що, по-перше, це сфера швидкого обігу

2

капіталу, при відносно невеликих капіталовкладеннях; по-друге, це ефективний

засіб модернізації інфраструктури і, по-третє - це можливість створення нових

робочих місць як у державній, так і в регіональній економіці. Україна має

високий потенціал щодо розвитку міжнародного туризму, але у зв'язку з

кризовим становищем економіки наприкінці 2008 року і на початку 2009

кількість туристів зменшилась майже вдвічі. За попередніми оцінками, за час

чемпіонату Європи по футболу 2012 року нашу країну відвідають біля мільйона

вболівальників, ефективне туристичне обслуговування котрих є проблемним -

необхідно відзначити невідповідність вартості і якості надаваних в Україні

послуг вимогам європейських туристів. Сьогодні більшість унікальних

історико-культурних пам'ятників (наприклад, замок у Підгірцях, Севлюський

замок Канків, Середнянський замок лицарів – тамплієрів тощо) і природно-

заповідних зон не відповідають навіть мінімальним санітарно-гігієнічним

нормам, вимогам по інформаційній облаштованості, зокрема, маркуванню,

покажчикам, дорожнім знакам тощо. З цього погляду актуальною науковою

проблемою є аналіз та оцінка тенденцій і проблем розвитку міжнародного

туризму в світі та в Україні з метою винайдення шляхів активізації бізнесу у

цьому секторі національного господарства та полегшення його інтеграції в

європейський та світовий ринок туристичних послуг.

Мета і задачі дослідження. Метою є визначення системних тенденцій та

проблем розвитку ринку туристичних послуг в світі та в Україні, пошук шляхів

активізації роботи галузі міжнародного туризму в Україні та вирішення

актуальних завдань розвитку галузі на перспективу в умовах міжнародної

інтеграції.

Предмет дослідження – тенденції та проблеми розвитку туризму в світі

та Україні, інтеграція України в міжнародний ринок туристичних послуг.

Об'єкт дослідження – туристична галузь України, як складова

національної та міжнародної економіки.

Основний зміст публікації. Фундаментальні теоретичні аспекти з

проблем міжнародного туризму та інтеграція України в міжнародний ринок

туристичних послуг знайшли своє відображення в роботах таких вітчизняних і

закордонних вчених як Азар В.І., Багров М.В., Балабанова Л.В., Безносюк В.Д.,

Вертелєва О.В. Герасименко В.Г., Герчикова І.М., Гук Н.А., Гуляєв В.Г.,

Єфремов О.В., Кабушкін М.І., Каспар К., Квартальнов В.О., Коваленко Ю.О.,

Мескон М.Х., Папирян Г.А., Подсолонко В.А., Полонська Л.А., Романов А.О.,

Рюттер Х., Сенін В.С., Троісі М., Фрейер В. Черніна І.В. та ін. Разом з тим, у

вітчизняній економічній літературі не знайшли достатнього висвітлення останні

тенденції та проблеми розвитку туристичної галузі в Україні та в світі, а

3

зарубіжний досвід потребує дослідження та значної адаптації до українських

умов.

Останній період в розвитку світової та національної економіки

характеризується значним спадом головних макроекономічних показників, які є

індикаторами економічного розвитку кожної країни. Оскільки галузь туризму є

невід’ємною частиною національного господарства, негативні тенденції

поширились і на дану сферу. В свою чергу це загострило не тільки економічні

проблеми на макрорівні, але і вплинуло на мезо- і мікро-рівень, викликавши

збільшення диспропорцій в регіональному розвитку. Отже світова глобальна

економічна криза ланцюговою реакцією перейшла із макрорівня на мікро

рівень.

Для визначення основних тенденцій розвитку туризму у вимірі світової

економіки проаналізуємо динаміку в’їзного туризму за період з 2000 до 2010 рр.

в розрізі основних п’яти світових туристичних регіонів. Кількість міжнародних

туристичних прибуттів в динаміці з урахуванням статистичних даних ВТО

наведені в табл. 1. Починаючи з 2000 року, міжнародний туризм набуває

значного розвитку, з кожним роком підвищуючи темпи свого зростання. Така

позитивна тенденція спостерігалась до 2008 року, тобто до початку світової

кризи 2008-2009 рр. Це пояснюється декількома чинниками. По-перше, туризм

є галуззю, що приносить найшвидший прибуток, по-друге, він є каталізатором

розвитку споріднених галузей, тим самим підвищуючи необхідність власного

розвитку.

Таблиця 1

Динаміка в’їзного туризму за період з 2000 р. до 2009 р. за субрегіонами

Міжнародні туристичні прибуття, млн.

Роки Африка Америка

Азія і

Тихий

Океан

Європа Середній

Схід

Світовий

ринок

2000 28,3 128,1 110,5 395,9 24,2 687,0

2001 29,1 122,1 115,7 295,2 24,5 586,6

2002 30,0 116,7 124,9 407,0 28,5 707,1

2003 31,6 113,1 113,3 407,1 29,5 694,6

2004 34,5 125,7 144,2 424,4 36,3 765,1

2005 37,3 133,5 155,4 441,5 39,0 806,7

2006 40,9 135,7 167,8 460,8 41,0 846,2

2007 44,2 142,1 184,9 480,1 46,4 897,7

2008 45,7 147,1 184,1 487,1 55,6 919,6

2009 48,0 139,6 180,5 459,7 52,5 880,3

4

Примітка. Складено на основі даних ВТО1

Порівнюючи темпи зростання обсягів в’їзного туризму за регіонами світу,

можна зазначити, що найбільше зростання (в 6-7 разів – за 30 років, у 2 рази –

за 10 років) відбулось в країнах Африки, Азії та Тихого Океану, Середнього та

Близький Сходу. Країни, які не мали в наявності розвиненої інфраструктури до

певного періоду, всі зусилля спрямували на її вдосконалення та розвиток,

зайняли значну частку у світовому ринку туристичних послуг і стабільно її

тримають. 2008 рік був досить суперечливим з точки зору зниження темпів

розвитку міжнародного туризму, і ця тенденція значно посилилася у

наступному році. Дослідники ВТО виділили 5 головних причин таких

негативних тенденцій:

глобальна фінансова криза;

зростання цін на споживчі товари та паливо;

різкі коливання валютних курсів;

зміна структури особистого споживання;

замороження фінансових коштів на рахунках.

Результатом стало те, що у 2009 році міжнародні туристичні прибуття

скоротились на 4 % в порівнянні з 2008 роком – до 880 млн., що перевищило їх

зниження у 2008 році в порівнянні із 2007 роком, яке становило 1 % на той час.

Отже, уповільнення розвитку туристичної галузі спостерігалося ще до

вересневої кризи 2008 р., що свідчить про те, що системна криза світової

економіки почалася раніше, аніж це було визнано провідними фінансистами

світу. Зважаючи на динаміку в розвитку міжнародного туризму, можна

переконливо стверджувати, що спад викликано не внутрішніми факторами його

розвитку, а зовнішніми, і саме подолання глобальної фінансової кризи та рецесії

другої половини 2011 та початку 2012 року надасть змогу вивести галузь

туризму на зростаючі темпи його розвитку вже до кінця нинішнього року.

Для комплексного аналізу додатково розглянемо дослідження міжнародних

туристичних грошових надходжень (таблиця 2). Динаміка туристичних

надходжень показує, що незважаючи на деяке падіння ринку за обсягами

туристичних прибуттів, туристичні надходження на світовому, а особливо – на

європейському ринку продовжували зростати і в передкризовий період, до 2009

р. У 2009 році в Україні відбулося двадцятивідсоткове падіння ринку

туристичних послуг, що за фактом корелюється з відповідним падінням

виробництва ВВП в Україні. У світі падіння ринку туризму склало лише 7%,

1 Матеріали сайту: http://www.world-tourism.org

http://www.world-tourism.org/

5

отже системна криза в Україні більш болюче вразила туристичну галузь, вихід з

цієї кризи продовжується й зараз.

Попередньо розглянута тенденція спостерігається і в даному випадку,

оскільки показники нерозривно пов’язані один з одним. Стрімке зростання

надходжень до 2008 року переконує у наростаючому збільшенні питомої ваги

туристичних послуг в загальній структурі світового ринку послуг, враховуючи

при цьому деяке падіння товарного виробництва і кризовий стан в інших

інфраструктурних галузях світової економіки.

Таблиця 2

Динаміка міжнародних туристичних грошових надходжень за період з

2000 р. до 2009 р. за субрегіонами

Міжнародні туристичні грошові надходження, млрд. дол.

Роки Африка Америка

Азія і

Тихий

Океан


Схід

Світовий

ринок

2000 10,5 130,8 90,2 232,5 17,6 481,6

2001 11,5 119,8 92,9 227,5 18,1 469,8

2002 12,0 113,5 101,4 241,9 19,4 488,2

2003 16,1 114,2 98,4 283,4 22,5 534,6

2004 19,2 132,0 129,5 328,5 25,5 634,7

2005 21,5 144,6 140,8 348,3 27,6 682,8

2006 24,7 154,1 156,5 377,3 29,9 742,5

2007 28,2 171,3 183,1 434,1 33,6 850,3

2008 - - - - - 944,0

2009 - - - - - 887,4

Примітка. Складено на основі даних ВТО2

Випереджаюче зростання надходжень від туристичної діяльності в Європі

спостерігалося й протягом 2010-2011 рр., що пов’язано зокрема зі зменшенням

туристичних потоків у країнах північної Африки – Тунісі, Єгипті та Лівії.

Якщо абсолютні показники використовуються для розуміння масштабів

кожної країни з точки зору впливу на світовий туристичний ринок та місце в

структурі міжнародного туризму, то відносні демонструють її значимість та

рівень розвитку. Так, розраховані за даними ВТО міжнародні туристичні

грошові надходження на одне прибуття за субрегіонами (табл. 3) дозволяють

зробити висновок про те, що розвиток ринку туристичних послуг демонструє

2 http://www.world-tourism.org


6

загалом модель циклічного зростання, і основними "піковими" роками

інтенсивного розвитку туристичної галузі були 2001, 2007, 2008 роки.

Отже, зважаючи на це, довжина "хвилі росту" дорівнює приблизно 8-10

рокам, за якою можливим є зниження темпів росту чи то падіння ринку, за яким

формується нова "хвиля росту".

Таблиця 3

Динаміка міжнародних туристичних грошових надходжень на одне

прибуття за період з 2000 р. до 2009 р. за субрегіонами

Роки

Міжнародні туристичні грошові надходження на одне прибуття, дол. США

/приб.

Африка Америка

Азія і

Тихий

Океан


Схід

Світовий

ринок

2000 371,0 1021,1 816,3 587,3 727,3 701,0

2001 395,2 981,2 802,9 770,7 738,8 800,9

2002 400,0 972,6 811,8 594,3 680,7 690,4

2003 509,5 1009,7 868,5 696,1 762,7 769,7

2004 556,5 1050,1 898,1 774,0 702,5 829,6

2005 576,4 1083,1 906,0 788,9 707,7 846,4

2006 603,9 1135,6 932,7 818,8 729,3 877,5

2007 638,0 1205,5 990,3 904,2 724,1 947,2

2008 - - - - - 1026,5

2009 - - - - - 1008,1

Примітка. Складено та розраховано на основі даних ВТО3

Наразі 2011 рік став початком нової подібної "хвилі росту", яка може

продовжуватися до 2020 року включно. Ситуація у галузі міжнародного

туризму в останні два роки залишається складною, проте усі позитивні

тенденції до поступового відновлення темпів докризового росту галузі

зберігаються. Це, зокрема, стосується й проблемних регіонів північної Африки,

Греції тощо, яка постраждала у 2011 р. від потужної внутрішньої економічної

кризи. Отже, позитивні прогнози щодо розвитку туристичної сфери в світі

дають змогу передбачити на наступне семиріччя відносно сталий розвиток

туристичної галузі в світі, що матиме високо позитивні наслідки й для України.

Згідно з останніми даними Барометра міжнародного туризму ЮНВТО4, в

2011 р. число міжнародних туристських прибуттів зросло більш, ніж на 4 % і

3 http://www.world-tourism.org

4 http://media.unwto.org/ru/press-release/2012-01-18/v-2012-godu-mezhdunarodnyi-turizm-dostignet-milliardnyi-

rubezh


7

склало 981 мільйон. З огляду на очікуване в 2012 р. продовження росту

кількості міжнародних туристських прибуттів, хоча й менш швидкого,

прогнозна величина цього показника сягає одного мільярда.

Для України 2009-2010 роки були кризовими як в загальноекономічному

розрізі, так і з огляду на тенденції розвитку туристичної галузі. Кількість

іноземних туристів, що відвідали Україну, скоротилася на одну п’яту за рік - з

25,5 млн. – у 2008 р. до 20,7 млн. – у 2009 р. Тільки 2010 р. дав

п’ятивідсоткове зростання обсягів туристичних відвідувань України, яке дало в

результаті 21,2 млн. чисельність прибулих туристів. За 2010 рік туристична

галузь України характеризувалася 923,8 млн. грн. обсягів наданих послуг, 213

млн. грн. балансових прибутків (табл. 4). Платежі до бюджету від туристичної

діяльності склали 227,7 млн. грн. Найбільше зростання відвідувань України у

2010 р. спостерігалося по туристах з таких країн: Росія (на 20 % або на 1,2 млн.

осіб), Словаччина (на 14 % або на 70,1 тис. осіб), Угорщина (на 16 % або на

124,5 тис. осіб), Білорусь (на 3 % або на 95,3 тис. осіб), Німеччина (на 7 % або

на 8 тис осіб).

Таблиця 4

Основні фінансово-економічні показники діяльності туристичних

організацій України у 2010 році

Фактично з початку року

Фінансові показники

Обсяг наданих туристичних послуг, тис.грн 8 157 921,1

у тому числі іноземним туристам 923 876,8

туристам, що виїжджали за кордон 5 335 091,6

Витрати, пов'язані з наданням туристичних послуг, тис. грн. 7 470 543,8

у тому числі, іноземним туристам 830 111,3

туристам, що виїжджали за кордон 4 994 827,6

Платежі до бюджету, тис.грн. 227 669,5

Заборгованість перед бюджетом, тис.грн. 1 832,0

Балансовий прибуток, тис. грн. 213 260,0

Прибуток що спрямований на розвиток матеріально-

технічної бази, тис. грн.

31 303,1

Надходження валюти від надання туристичних послуг

нерезидентам України, тис. дол. США

70 962,0

Витрати резидентів України, що виїжджали за кордон, тис.

дол. США

214 316,5

8

* Складено автором за даними Міністерства інфраструктури та Держкомстату України,

джерело: Санаторно-курортне лікування, організований відпочинок та туризм в Україні/ статистичний

бюллетень: Державна служба статистики України, Київ – 2011 р.

Отже, можна зробити висновок, що тенденції розвитку туристичної галузі

в Україні, в основному, відповідають світовим, отже, на 2012 рік цілком

очікуваним є збільшення кількості прибулих туристів. Очікується також

додаткове їх збільшенням, порівняно з середньорічною тенденцією, як

мінімум, на 1 млн. осіб у зв’язку з проведенням Чемпіонату Європи з футболу.

Незважаючи на складну економічну (рецесія в Європі, криза у Греції) та

політичну ситуацію (події в Єгипті та Лівії), у 2011 р. число міжнародних

туристських прибуттів у світі виросло на 4.4%, - до 981 млн., у порівнянні з

940 млн. в 2010 р., коли зупинилося відновлення світової економіки, відбулися

докорінні політичні зміни на Близькому Сході й Північній Африці, а також

відбувалась ліквідація наслідків стихійного лиха в Японії. Серед регіонів

найкращих результатів домоглася Європа (+6%), а серед субрегіонів список

очолюють Південна Америка й Південна Азія (+10% кожний).

На відміну від попередніх років темпи росту розвинених економік (+5.0%)

перевищили темпи росту зростаючих економік (+3.7%), в основному за

рахунок високих результатів Європи й внаслідок проблем, що виникли на

Близькому Сході й у Північній Африці.

За словами Генерального секретаря ЮНВТО Талеба Ріфаїі в 2011 році

міжнародний туризм встановив за фактом новий рекорд росту, незважаючи на

важкі умови: – “Для сектора, на частку якого доводиться 5% світового ВВП,

6% від загального обсягу експорту й що забезпечує роботою кожну дванадцяту

людину у розвинених і зростаючих економіках, ці результати є

підбадьорюючими, тим більше, що вони досягнуті в той час, коли ми гостро

маємо потребу у важелях для стимулювання росту й створення робочих місць”5.

В 2011 р., незважаючи на економічну невизначеність, що зберігалася,

число туристських прибуттів в Європу досягло 503 млн., у т. ч. 29 млн. з 41

млн. додаткових міжнародних прибуттів, зареєстрованих в усьому світі. Кращі

результати показали турнаправления Центральної, Східної і

південносередземноморської Європи (+8% кожне). Частково зростання

показників туристичних напрямків південносередземноморської Європи було

зумовлене переорієнтуванням туристських потоків, що направлялися в країни

Близького Сходу й Північної Африки. Також позитивно на їхні результати

вплинув ріст потоків туристів зі Скандинавії, Німеччині й Росії.

5 http://media.unwto.org/ru/press-release/2012-01-18/v-2012-godu-mezhdunarodnyi-turizm-dostignet-

milliardnyi-rubezh

9

В Азіатсько-Тихоокеанському регіоні (+5%) число прибуттів в 2011 р.

зросло на 11 млн., а загальне число міжнародних туристських прибуттів склало

216 млн. Південна Азія (+10%) і Південно-Східна Азія (+9%) домоглися гарних

результатів завдяки високому міжрегіональному попиту в той час, як відносно

низькі темпи росту були зафіксовані в Північно-Східній Азії (+2.5%) і Океанії

(+0.5%), частково внаслідок тимчасового спаду на виїзному ринку Японії.

В Американському регіоні (+4%) число прибуттів зросло на 6 млн. і

загальний показник склав 156 млн. Лідируючі позиції зберегла за собою

Південна Америка, число прибуттів у якій другий рік поспіль зросло на 10%. У

Центральній Америці й Карибському басейні (+4% кожний) темпи росту

збереглися на рівні 2010 р. Північна Америка (+3%), перевершила оцінку в 100

млн. туристів в 2011 р.

В Африці число міжнародних прибуттів збереглося на рівні 50 млн., тому

що двохмільйонний приріст прибуттів у турнапрямках країн південніше

Сахари (+7%) був нівельований втратами в Північній Африці (-12%). Близький

Схід (-8%), де загальне число прибуттів склало 56 млн., втратив відповідно до

оцінок близько 5 млн. міжнародних туристських прибуттів. Проте, у деяких

турнапрямках, таких як Саудівська Аравія, Оман і Об'єднані Арабські Емірати,

збереглися стійкі темпи росту.

Наявні дані про доходи від міжнародного туризму й міжнародних

туристських видатків за 2011 р. в істотному ступені збігаються з позитивними

тенденціями в царині прибуттів.

Серед 10 турнапрямів-лідерів особливо істотно доходи зросли в США

(+12%), Іспанії (+10%), Гонконгу (Китай) (+23%) і Об'єднаному Королівстві

(+7%). Лідерами по видатках є туристичні ринки Китаю (+30%), Росії (+21%),

Бразилії (+32%) і Індїя (+33%), за якими ідуть традиційні ринки, хоча темпи

росту видатків мандрівників з Німеччини (+3%) і США (+5%) були більш

високими, чим у попередні роки.

ЮНВТО прогнозує продовження росту міжнародного туризму в 2012 р.,

хоча й більш повільними темпами. Очікується, що число прибуттів зросте на

3% - 4%, і під кінець року буде переборена історична оцінка в один мільярд.

Зростаючі економіки повернуть собі лідируючі позиції за рахунок посилення

темпів росту в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні й Африці (4% - 6%), за ними

будуть випливати Американський регіон і Європа (2% - 4%). Прогнозується, що

Близький Схід (0% - +5%) почне частково відновлювати втрати, понесені в 2011

р.

Ці прогнози підтверджуються Індексом довіри ЮНВТО. Група експертів

ЮНВТО, до складу якої входять 400 фахівців із усього миру, припускає, що

10

сектор туризму досягне в 2012 році позитивних, хоча й менш вагомих

результатів, у порівнянні з минулим роком.

Аналіз динаміки та основних тенденцій розвитку галузі міжнародного

туризму свідчить, що на даний момент як у світі, так і в Україні основними

проблемами її залишаються:

рецесія світової економіки, що продовжуватиметься у багатьох

потенціально привабливих для туристів регіонах. Особливо це стосується

туристичних країн Європи – економічних аутсайдерів, таких, як Греція,

Португалія тощо.

складні формальності, пов’язані з перебуванням туристів за кордоном,

подачею заявок і отриманням віз і пов’язані з цим фактором обмеження

споживчого попиту на туристичні послуги;

низький рівень доходів потенційної клієнтури туроператорів в Росії,

країнах СНД, у т.ч. в Україні, в країнах Азії, Африки та латинської Америки;

низький рівень розвитку інфраструктури в потенційно привабливих для

туристів країнах, у першу чергу це стосується транспорту і курортно-

рекреаційної інфраструктури, саме ця проблема є дуже актуальною й для

України;

складна політична та соціально-економічна ситуація в багатьох країнах,

яка може впливати на їх міжнародний імідж ;

проблеми сталого розвитку туристичної галузі, як складової світового

господарства у цілому, складні еколого-соціальні проблеми забезпечення

збалансованого економічного розвитку та сталого природокористування

рекреаційними ресурсами.

Проте, національна галузь розвитку тризму має й свою специфіку,

викликану українськими внутрішніми умовами розвитку туристичного ринку.

На теперішній час чи не найбільш актуальною та вельми нагальною у світлі

проведення Чемпіонату з футболу "Євро–2012" для України світовими

експертами визнано проблему складних і формальних транзакцій у сфері

туристичних подорожей.

Спрощення туристських формальностей тісно пов'язане з розвитком

туризму й може бути ключовим фактором посилення попиту. Ця область має

особливо важливе значення в той час, коли уряди прагнуть стимулювати

економічне зростання, але не мають можливості широко використовувати

фінансові стимули або державні інвестиції.

У той час як туристичні агентства в усьому світі прагнуть стимулювати

попит на подорожі, зіштовхуючись із важкими економічними умовами,

ЮНВТО в 2012 році призиває уряди розглянути питання про спрощення

11

туристських формальностей, де, незважаючи на вже досягнуті значні успіхи,

ще багато чого треба зробити. ЮНВТО рекомендує країнам максимально

широко використовувати інформаційні й комунікаційні технології для

вдосконалювання процедури подачі заяви, оформлення й строків видачі віз, а

також проаналізувати можливий вплив спрощення туристських формальностей

на розширення їхньої економіки туризму.

Проведений аналіз показує, що для України нагальним завданням є

прискорення розвитку туризму та активізація туристичної діяльності в

найбільш привабливих регіонах, які є неможливими без докорінного

покращання стану туристично-рекреаційної інфраструктури. Зараз частка

міжнародного туризму в структурі туристичних послуг країни не перевищує

35%, а може бути переважаючою (50-75%).

На нашу думку, зважаючи на ресурсний потенціал України, показники

розвитку туризму говорять про те, що в нашій країні є серйозні недоліки

розвитку та управління галуззю, які слід негайно усувати, і однією з

обов’язкових умов швидкого розвитку туризму ми вважаємо залучення

інвестицій. Згідно з оцінками експертів, доходи від туризму в Україні можуть

становити щонайменше - до 10 млрд. дол. США в рік. Створивши вигідні

умови для інвесторів Україна зможе розвинути туристичну галузь шляхом

створення належної інфраструктури. Для цього могутнім трампліном може

стати проведення на високому рівні Чемпіонату Європи з футболу "Євро-2012".

Європейський футбольний Союз очікує, що на чемпіонат Європи 2012 року до

України і Польщі завітає понад півтора мільйони футбольних вболівальників.

За іншими оцінками, зокрема – Міністерства Інфраструктури України, кількість

туристів – вболівальників в Україні та Польщі може сягнути 1,6 млн. осіб, з них

Україну відвідають більше 1 млн. туристів. За оцінками практично усіх

експертів приїзд такої великої кількості прихильників найпопулярнішої у світі

гри позитивно вплине на зростання економіки в обох приймаючих країнах, а

особливо в Україні.

Іншими напрямами розвитку туристичного бізнесу в Україні повинні стати

підтримка малого і середнього підприємництва зі створенням гнучких і

мобільних підприємницьких туристичних структур, спрощення ліцензійної

діяльності, активізація пан-європейського туристичного співробітництва,

розвиток супутніх галузей інфраструктури – готельної, транспортної, індустрії

сувенірів, народних промислів, екологічного, сільського, екстремального та

інших сучасних видів туризму.


12

1. Санаторно -курортне лікування, організований відпочинок та туризм в

україні/статистичний бюллетень: Державна служба статистики України, Київ –

2011 р., 91 с., с. 91.

2. http://www.world-tourism.org

3. http://media.unwto.org/ru/press-release/2012-01-18/v-2012-godu-

mezhdunarodnyi-turizm-dostignet-milliardnyi-rubezh


Л. Л. Коробочка, студентка 5-го курса


научный руководитель И.О. Петровская, к.э.н., доц., декан




СОВРЕМЕННЫЕ ТЕНДЕНЦИИ И ПРОБЛЕМЫ РАЗВИТИЯ РЫНКА

ТУРИСТИЧЕСКИХ УСЛУГ В МИРЕ И В УКРАИНЕ

Определены тенденции и проблемы развития рынка туристических услуг

в мире и в Украине с целью нахождения путей активизации международного

туризма в Украине и решения актуальных задач его развития.

Ключевые слова: международный туризм, рынок туристических услуг.


УДК 349.2:061.1:36

М.С. Задоркіна, магістрант






СОЦІАЛЬНІ ПРАВА. МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ ТА ЇХ

ЗАКРІПЛЕННЯ У ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ

В статті розкрито основні положення відповідності соціального

забезпечення України міжнародним стандартам в цій царині. Порівнюються

положення законодавства України з нормами, які діють на території

Європейського Союзу. Аналізуються актуальні питання сьогодення, що

мають практичне значення.

Ключові слова: міжнародний стандарт, законодавство, соціальне

забезпечення, Україна, Європейський Союз, відповідність.

Для України питання соціальних прав людини нині набуває

надзвичайної актуальності. Виявлення з перших кроків самостійного

державного будівництва бажання посісти гідне місце у світовому та

європейському співтовариствах означає для України необхідність

приведення свого законодавства у відповідність з міжнародними, а у

географічному вимірі - європейськими стандартами прав людини.

Загальновизнані норми прав людини притаманні як міжнародному,

так і внутрішньодержавному праву. Вони відбивають історично досягнутий

рівень демократії та гуманності суспільства на міжнародному та

внутрішньодержавному рівні. Завдяки цьому останні мають особливі

юридичні властивості - ні міжнародний договір, ані внутрішньодержавний

закон не можуть обмежити права людини.

Соціальні права – це можливості людини і громадянина із

забезпечення належних соціальних умов життя. Цим і пояснюється їх

призначення. До системи соціальних прав Конституція України відносить

право на соціальний захист (ст.46); право на житло (ст.47); право на

достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї (сть.48); право на охорону

здоров’я (ст48); право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне

страхування (ст. 49).

Як соціальна держава Україна здійснює однойменну політику,

основою якої є питання народонаселення, виховання та освіти, зростання

доходів громадян, оплати праці та мотивації до неї, зайнятості, регулювання

трудових відносин, реформування соціального забезпечення, соціальної

сфери, будівництва житла тощо. Під соціальною політикою слід розуміти

систему правових, організаційних та інших заходів державних і недержавних

установ і організацій, що враховують економічний потенціал країни і

спрямовані на підтримання соціальної стабільності у суспільстві, створення

умов для постійного зростання добробуту працездатних осіб та забезпечення

належного рівня життя тих, хто через непрацездатність чи інші життєві

обставини не має достатніх засобів до існування.

Прагнення міжнародного співтовариства до всесвітнього та системного

розвитку прав людини призвело до формування на міжнародному рівні та

закріплення міжнародно-правовими засобами стандартів прав людини. Але у

зв’язку з втіленням в міжнародне публічне право та національне

законодавство держав-членів світової спільноти доктрини соціальної

держави, об’єктивується необхідність серед переліку цих стандартів виділити

самостійну групу - міжнародні соціальні стандарти. І це недаремно, бо саме

вони знайшли своє закріплення у таких важливих міжнародних актах, як

Загальна декларація прав людини 1948 р.,Європейська конвенція про захист

прав і основних свобод 1950 р.,Міжнародний Пакт про економічні, соціальні

та культурні права 1966 р., Європейська соціальна хартія 1961 р., низка

конвенцій та рекомендацій Міжнародної організації праці (далі: МОП, що

присвячені соціальному забезпеченню і страхуванню та в інших документах.

Слід відмітити, що саме ця група прав, яка має системоутворюючий

характер, забезпечує гідні умови добробуту людини та позитивні умови її

соціальної захищеності, отже, впевненість у сьогоднішньому та наступному

дні.

Аналіз міжнародно-правових актів профільного характеру дає

можливість виявити особливості міжнародної регламентації соціальних прав,

що були раніше виявлені, та суттєво доповнити їх. До таких особливостей

можливо віднести: а) поширеність соціальних прав на визначену – соціальну,

сферу життя та існування людини; б) існуючу наявність формулювання

базових положень шляхом використання словосполучень та термінів

загального, рекомендаційного, «несуворого» характеру, що по великому

рахунку не несуть в собі чітко визначеного нормативного сенсу (наприклад,

«гідне життя», «справедливі і сприятливі умови праці», «задовільне

існування»); в) звідсіля випливає розмитість, нечіткість, неконкретність

міжнародних зобов’язань держав щодо їх практичної реалізації; г) пряма

залежність реалізації соціальних прав від стану економіки і ресурсів в

конкретній державі; д) різноманітний підхід до визначення переліку,

«кадастру» таких прав.

У процесі розв'язання проблеми співвідношення міжнародно-

правового та внутрішньодержавного регулювання досліджується

співвідношення міжнародних стандартів прав і свобод людини з нормами

національного права, адже останні забезпечують дії міжнародних стандартів

прав людини в конституційному праві.

Реальне здійснення та захист основних прав людини конкретною

особою забезпечується передусім юридичними механізмами, що діють у

державі. Тобто правова національна система припускає безпосередню дію

належним чином ратифікованих норм міжнародних договорів поряд з

національним законодавством, але пріоритет останнього полягає у тому, що

саме воно забезпечує засоби реалізації, охорони та захисту прав людини.

Таким є сутність співвідношення норм національного права і

міжнародних стандартів про права людини.

Таким є і співвідношення норм Конституції України, які стосуються

прав і свобод людини, з міжнародними документами про права людини.

Аналіз статей другого розділу Конституції свідчить про те, що майже всі

статті цього розділу так чи інакше відображають зміст Міжнародної хартії

прав людини, насамперед Міжнародного пакту про громадянські і політичні

права, Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права, а

також Загальної декларації прав людини.

Загалом, аналізуючи питання законодавчої бази у сфері соціального

захисту, варто звернути увагу на значну кількість нормативно-правових

актів. Вони регулюють спільні питання державних гарантій, соціальних

допомог, пенсійного забезпечення та соціального страхування. Але поруч з

тим є ряд питань, які законодавство не охоплює повністя. Це в першу чергу

медичне страхування та допомога, реалізація соціальних прав, що

задекларовані, але не виконуються.

Сьогодні комплекс проблем соціального захисту населення України

розглядається крізь призму стану суспільства, стану «перехідності», коли

нові реалії громадського та економічного життя замінюють старі та

відживші. Для цього періоду характерне відставання розвитку нормативів та

стандартів правового регулювання повсякденних потреб суспільства. Це

відставання найбільш вразливе у порівнянні з соціальними стандартами

(нормативами) Європейських країн. І хоча, Україна вже визнана країною з

ринковою економікою, нажаль в питаннях соціального захисту населення ми

ще відстаємо від розвинутих країн світу.

Суспільство та його правова система не завжди демонструють

готовність до скорішого запровадження та ефективного регулювання нових

процесів, у тому числі в галузі соціального захисту населення. Але прагнуть

до підвищення якості процесів. В умовах відсутності адекватного правового

регулювання практики реформ вони, навіть у найкращому випадку,

здійснювались повільно, формально та безсистемно. Звідси виникають і

відповідні соціальні, економічні та соціально-психологічні наслідки

реформування, комплекс питань, пов'язаних із забезпеченням правового та

соціального захисту населення в умовах здійснюваних перетворень. Тому не

дивно, що завдання ефективного розвитку галузей економіки та соціальної

сфери не завжди узгоджуються з проблемами соціальної гармонії, адаптації

населення, перш за все його вразливих прошарків, до швидких змін у житті,

забезпечення гарантій непрацездатній частині населення (пенсіонери,

інваліди, багатодітні сім'ї тощо).

Аналіз існуючої ситуації свідчить, що в умовах перехідної економіки у

суспільстві відбуваються два принципових інституціональних процеси:

Руйнування, демонтаж та дезагрегація старих економічних, соціальних

і правових інститутів.

Створення, синтез, формування та закріплення нових, раніше

невідомих суспільству інститутів: власності, ринкових відносин, демократії,

свободи економічного вибору, нової ролі держави тощо.

У контексті основних проблем соціального захисту населення на різних

інституціональних рівнях недостатньо уваги приділяється розробці

«компенсаційних» захисних механізмів для суспільства, які б допомагали

його громадянам адаптуватися до специфічних умов формування нових

інститутів та інституціонального середовища.

Першочерговою проблемою у контексті соціального захисту населення

є проведення повномасштабної реформи пенсійної системи, яка повинна

здійснюватися за трьома рівнями: солідарної системи пенсійних виплат

(перший рівень), системи накопичувальних індивідуальних пенсійних

рахунків у рамках загальнообов'язкового державного пенсійного страхування

(другий рівень) та системи недержавного пенсійного страхування, яка

забезпечуватиме виплату додаткової пенсії за рахунок добровільних

пенсійних внесків громадян (третій рівень). Зараз середній рівень пенсій

складає біля 40 відсотків прожиткового мінімуму, а розмір максимальної

пенсії в 19 разів перевищує контрольну цифру.

Порядок функціонування першого та другого рівнів системи

пенсійного забезпечення, а також механізм переходу до обов'язкової

накопичувальної системи мають бути визначеними у Законі про

загальнообов'язкове державне пенсійне страхування.

Для удосконалення системи і вирішення проблем і завдань соціального

захисту інвалідів важливим стає прийняття нової редакції Закону України

«Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», який створить

відповідну нормативно-правову базу соціального захисту інвалідів, сформує

ефективний організаційно-фінансовий механізм його забезпечення.

Важливою проблемою у контексті соціального захисту населення є

розвиток гуманітарної сфери, зокрема освіти, науки, охорони здоров'я,

культури, фізичної культури і спорту, відпочинку і туризму.

Саме розвиток галузей людського капіталу сприяє забезпеченню

соціального благополуччя людини на всіх етапах її життєдіяльності, стає

надійною основою її самозахисту. Державної системи працевлаштування

молодих фахівців тут більше не існує. Такий стан різко контрастує з

працевлаштуванням молодих фахівців в інших країнах, де розповсюджена

практика підписання студентами контрактів з окремими фірмами, які

підбирають для себе відповідних фахівців. Але слід зазначити, що загалом

кількісні параметри потенціалу освіти України виглядають непогано серед

країн світу. Але за рівнем фінансового забезпечення цієї важливої сфери

соціально-економічної діяльності Україна не набагато випереджає найменш

розвинуті держави.

Забезпечення соціальної злагоди в країні безпосередньо пов'язано з

вирішенням державою найгостріших проблем суспільства — зайнятості

населення й підвищення рівня його життя.

Серйозною соціально-економічною проблемою, від вирішення якої

залежить стан соціального захисту населення, є рівень безробіття, який

наближається до критичної межі і загрожує несприятливими соціальними

наслідками. Подовження термінів безробіття є дуже небезпечним соціально-

економічним процесом, який свідчить про тенденцію його переходу у

застійну форму. Звісно, це негативно впливає на потенційний професійно-

кваліфікаційний рівень безробітних, тому що допустимий термін пошуку

роботи, коли ще не почалася втрата кваліфікації, навичок та звичок

працювати, становить 3 місяці. Дуже гострою є проблема прихованого

безробіття, показники якого мають критичні рівні і загрожують економічній

безпеці держави .

Найбільш важливим фактором на сучасному етапі реформування

економіки є підвищення ефективності управління зайнятістю населення через

вдосконалення адміністративно-правових і соціально-економічних

механізмів. Це, насамперед, розробка нових та доповнення існуючих зако-

нодавчих актів про працю, визначення компетенції органів державного

управління різних рівнів у здійсненні політики зайнятості населення. Це й

включення нових економічних механізмів, спрямованих на створення

матеріальних умов для функціонування державних гарантій у сфері зай-

нятості населення, таких як цільове фінансування, пільгове кредитування та

надання додаткових пільг суб'єктам господарювання, що забезпечують

розширення масштабів виробництва, створення нових робочих місць,

підвищення зайнятості населення.

Важливою проблемою соціального захисту населення на всіх рівнях

державного управління є недосконалість існуючої системи соціального

страхування, що обумовлена, насамперед, відсутністю законодавче

встановленої прямої залежності між страховими внесками та виплатами з

них, функціонуванням переважно державної системи соціального

страхування. Згідно з Основами законодавства України «Про

загальнообов'язкове державне соціальне страхування» має бути здійснений

перерозподіл відповідальності за соціальне забезпечення громадян між

державою, роботодавцями та працівниками. В цьому напрямі першочерговим

завданням у сфері соціального страхування є прийняття нових законів

України з окремих видів загальнообов'язкового державного соціального

страхування, створення сучасної нормативно-правової бази, яка б визначала

їх правові, економічні та організаційні засади, та відповідної системи

управління соціальним страхуванням.

Для зміцнення правової і фінансової основ усієї системи охорони

здоров'я населення дуже важливим кроком до підвищення ефективності

соціального захисту найбільш уразливих верств могло б стати прийняття

закону, що б стосувався соціально-медичного страхування.

Важливою проблемою регіональної соціальної політики є розробка і

запровадження єдиних мінімальних соціальних стандартів соціального

захисту населення незалежно від економічних можливостей регіонів.

З посиленням відповідальності регіонів за стан соціального розвитку

необхідним стає удосконалення фінансового забезпечення здійснення

регіональних соціальних заходів (стимулювання інвестиційної діяльності,

формування регіонального соціального бюджету, підтримка підприємництва

тощо).

Однією з першочергових проблем соціального захисту є реформування

системи соціального обслуговування та надання допомоги малозабезпеченим

верствам населення. Воно має спрямовуватися на розроблення нових

механізмів реалізації чинних законодавчих актів з питань соціальної політи-

ки, послідовне здійснення заходів щодо розвитку та зміцнення системи

соціального захисту, вдосконалення механізму фінансування надання

державної соціальної допомоги, що забезпечить гарантований рівень

соціального захисту малозабезпечених прошарків населення.

Найбільш важливою проблемою соціального захисту сім'ї, жінок, дітей

і молоді є законодавче забезпечення створення сприятливих умов для

розвитку сім'ї, ефективного виконання нею репродуктивної, виховної,

економічної, соціальної функцій, дотримання на практиці конституційного

принципу рівності прав жінки і чоловіка, здійснення цілеспрямованої

політики щодо працевлаштування молоді, профілактики дитячої та

молодіжної злочинності, наркоманії, алкоголізму, дитячої безпритульності

тощо.

Виходячи з цілої низки сучасних проблем соціального захисту,

головною метою соціальної політики є забезпечення гідного рівня життя як

працюючого, так і непрацюючого населення. Вона може бути реалізована

шляхом забезпечення максимального позитивного впливу національної

системи соціального захисту та попередження її негативних наслідків.

Основою управління цими процесами є наявність прогнозних розрахунків

соціальних витрат у відповідності із встановленими державою пільгами та га-

рантіями, збалансованими з їх фінансовим забезпеченням.

Процес управління залежить від життєво важливих складових:

керівників, процесів та організацій. Обов'язки керівника — створити

атмосферу, за якої люди будуть вірити в стратегію, рішення керівництва і

свою роботу. Потрібно чітко встановити і розподілити три елементи

системного управління: відповідальність (обов'язки), повноваження і

взаємодію. Причому відповідальності повинно бути стільки ж, скільки і по-

вноважень.

Виходячи з пріоритетних національних інтересів і завдань соціальної

політики, найважливішою проблемою для держави є створення

громадянського суспільства. Для цього потрібно мати відповідне

законодавство, яке захищає права громадян і громадських організацій.

Державним органам влади треба забезпечити здійснення ефективного

контролю виконання зобов'язань стосовно соціальних гарантій, формування

у суспільстві механізму цивілізованого захисту наданих прав і свобод.

Вказане потребує змістовної програми дій представників усіх гілок влади,

громадських об'єднань, засобів масової інформації, кожної людини,

спрямованих на забезпечення добробуту та гідного рівня життя, який існує у

передових країнах світу.


1. Загальна декларація прав людини, 1948р. - Міжнародний захист

прав і свобод людини. Збірник документів. - М., 1990.

2. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, 1966р. //

Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та

політичні права. – К.: Укр., Правнича фундація: Право, 1995.

3. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права,

1966р. – К.: Укр., Правнича фундація: Право, 1995.

4. Конвенція про захист прав людини й основних свобод від 4

листопада 1950 року.

5. Конвенція про права дитини, 1989 р.- К.: Укр., Правнича фундація:

Право, 1995.

6. Конституції України, 28 червня 1996//Відомості Верховної Ради

(ВВР), 1996, N 30, ст. 141.

7. Коментар до Конституції України, Інститут законодавства

Верховної Ради України, друге видання, виправлене й доповнене, К., 1998р.

8. Бородін І. Права та свободи громадян, іх класифікація, гарантії

реалізації. // Право України. - 1992- №4.

9. Буткевич В.Г. Права людини в Україні // Політична думка. - 1993. -

№ 1.

10. Орзіх М. Міжнародно-правові стандарти і права людини в

Україні // Право України. - 1992. - № 4.

11. Погорілко В. Загальна декларація прав людини – одна з

найважливіших загальнолюдських цінностей 20 століття.// Право України.-

1999.-№7.

12. Федик С. До характеристики тлумачення Конвенції про захист

прав і основних свобод людини.// Право України.-2000.-№11.

13. Дмитрієв А.І., Муравйов В.І. Міжнародне публічне право.-К.-

2000.


М.С. Задоркина, магистрант






СОЦИАЛЬНЫЕ ПРАВА. МЕЖДУНАРОДНЫЕ СТАНДАРТЫ И ИХ

ЗАКРЕПЛЕНИЕ В ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВЕ УКРАИНЫ

В статье раскрыты основные положения соответствия социального

обеспечения Украины международным стандартам в этой сфере.

Сравниваются положення законодательства Украины с нормами, которые

действуют на территории Европейского Союза. Анализируются

актуальные вопросы сегодняшнего дня, которые имеют практическое

значение.

Ключевые слова: международный стандарт, законодательство,

социальное обеспечение, Украина, Европейский Союз, соответствие.

УДК 349.2:061.01

А. В. Жуленко, магістрант






СУЧАСНИЙ ЕТАП СТАНОВЛЕННЯ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ СТОРІН ЗА

ТРУДОВИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

В статті розглянуто сучасний стан законодавчого регулювання

трудових відносин в країнах Європейського Союзу, яке в теперішні часи

знаходиться на етапі перегляду і становлення нових принципів, спрямованих

на демократизацію і лібералізацію цих відносин, приведення їх у відповідність

до європейських цивілізаційних засад. В період проведення правової реформи в

Україні вивчення і аналіз європейського досвіду в цій сфері видається вельми

актуальним.

Ключові слова: роботодавець, найманий працівник, трудові відносини,

трудовий розпорядок, відшкодування заподіяних збитків.

У теперішній час на Заході у сфері правового регулювання трудових

відносин роботодавця і найманого працівника відбувається серйозна і

принципова трансформація норм і підходів до трудового розпорядку на

виробництві. Сьогодні внутрішній розпорядок на виробництві аж ніяк не

зводиться до заходів щодо підтримки трудової дисципліни. Формується

новий інститут трудового права, який можна назвати "забезпечення

трудового розпорядку на виробництві" і який містить у собі регулювання

дисципліни праці, забезпечення комфортної психологічної обстановки на

виробництві.

У країнах Заходу дисципліна праці ніколи не розглядалася як окремий

самостійний інститут трудового права. Питання підтримки трудової

дисципліни, порядку на виробництві розглядаються традиційно у прив'язці

до трудового договору, до прав й обов'язків сторін трудового відношення

[ 5, c. 25].

У більшості країн джерелом правового регулювання трудової

дисципліни є правила внутрішнього трудового розпорядку й колективні

договори, і тільки в окремих випадках (наприклад, у Франції) питання

трудової дисципліни часткового регулюються в законодавстві.

Існує проблема визначення того, чи необхідна чітка й вичерпна

фіксація в нормативних актах всіх видів правопорушень, що підлягають

покаранню, іншими словами, чи застосовується в трудовому праві відомий

принцип кримінального права "немає покарань, якщо вони прямо не

передбачені в законі". Це питання в різних країнах вирішується по-різному.

Є три групи країн.

У Бельгії діє правило, відповідно до якого всі види дисциплінарних

правопорушень повинні бути зафіксовані в нормативних правових актах.

У Великобританії, Австрії, Швейцарії вважається, що вичерпне

визначення дисциплінарних проступків неможливо, і тому підприємець

вправі притягати до відповідальності робітника за проступки, які не

визначені в нормативних актах.

У Франції дисциплінарна відповідальність допускається й за

проступки, які не зафіксовані в нормативних актах, тому що тут переважає

думка, що неможливо дати вичерпний перелік дисциплінарних

правопорушень, тому що такі порушення мають на практиці безліч форм .

Відносно характеру дисциплінарного проступку, за який

передбачається покарання, встановлені наступні правила [ 7, c. 39].

Дисциплінарний проступок повинен бути пов'язаний із трудовою

діяльністю працівника. Однак у ряді країн (Великобританія, Франція)

працівник притягується до дисциплінарної відповідальності і в тих

випадках, коли його поведінка поза роботою завдає шкоди інтересам його

підприємця.

Не можна кваліфікувати як дисциплінарний проступок дії працівників,

що не порушують закону або не містять ознак вини, або дії, що

допускаються і захищаються законом. Визначення дисциплінарного

проступку не повинне обмежувати права працівників і колективні свободи.

Трудове право встановлює повноваження підприємців накладати

дисциплінарні санкції: зауваження, догану, пониження в посаді,

відсторонення від роботи із втратою (іноді зі збереженням) заробітної

плати, штраф, дисциплінарне звільнення, тобто звільнення без

попередження й без виплати вихідної допомоги.

Серед дисциплінарних покарань є штраф. Як міра покарання за

порушення внутрішнього розпорядку підприємства штрафи існують у

багатьох країнах. Однак у Великобританії й Франції дисциплінарні штрафи

не застосовуються [ 9, c. 139].

Застосування штрафів як міри покарання допускається при наявності

двох умов: обмеження максимальних розмірів; спрямування сум, стягнених

у вигляді штрафів, до фондів трудового колективу або на благодійні цілі.

У деяких країнах установлене правило, за яким при оскарженні

працівником дисциплінарної санкції вона припиняється до винесення

остаточного рішення органом, що розглядає спір.

Використання засобів та інструментів трудового права для

забезпечення сприятливого психологічного клімату на виробництві - новий

напрямок у правовому регулюванні праці, який лише формується. У

новітніх законах, локальних нормативних актах з'явилися норми й

положення, які відбивають ріст культури суспільства, його цивілізованості і,

звичайно ж, якісно новий характер сучасних найманих працівників, які у

своїй більшості мають високий рівень відповідної освіти, володіють

високою професійною кваліфікацією й почуттям власної гідності. Для

управління "комп'ютерним пролетаріатом" необхідні нові правила, що

регламентують взаємини людей на виробництві. Ці правила покликані

гуманізувати трудові відносини шляхом підвищення культури спілкування,

поліпшити психологічну обстановку на виробництві, якість трудового

життя. Серед них:

1) Заборона нецивілізованого, грубого поводження вищестоящих

на виробничих щаблях по відношенню до нижчестоящих.

В Данії роботодавець зобов'язаний поводитися цивілізовано відносно

найманих працівників, він не має права тероризувати підлеглих, ображати

їх. Працівник, чия честь ображена підприємцем, може призупинити роботу

доти, поки не одержить вибачень від кривдника, керівник не має права

допускати брутальності й безтактності. Якщо підприємець образив

працівника, це вважається серйозним порушенням трудового договору, і

працівник у цьому випадку вправі без попередження розірвати договір, а

підприємець зобов'язаний відшкодувати завдану працівникові шкоду,

насамперед, звичайно, моральну [ 7, c. 123].

В Іспанії, згідно законодавства (ст. 20 Статуту трудящих), підприємець,

здійснюючи свої управлінські і контролюючі повноваження, повинен

поважати людську гідність працівників. В будь-якому випадку підприємець

і працівник у своїх взаємних претензіях повинні дотримуватися правил

честі.

2) Заборона навмисних або випадкових дій адміністрації, які можуть

скривдити, принизити працівників, образити їхнє почуття людської гідності.

У всіх країнах не допускаються як дисциплінарні санкції тілесні

покарання й інші покарання, що принижують людську гідність.

У Швейцарії заборонено вивішувати на дошці оголошень накази про

стягнення, що містять прізвища працівників і характер їхніх порушень. В

інших країнах (Австрії) це дозволено, але такі накази не повинні містити

образливих для працівника формулювань. Італійське законодавство

забороняє особисті обшуки працівників на підприємстві (за винятком

випадків, коли вони необхідні для забезпечення збереження майна

підприємства), використання радіотелевізійного устаткування для

дисциплінарного нагляду за працівниками й контролю за їхньою

діяльністю. У тих країнах, де особисті обшуки працівників на

підприємствах у принципі дозволені, вони повинні проводитися

цивілізовано і при цьому братись до уваги почуття сором'язливості осіб,

яких обшукують, особливо жінок. [ 6, c. 143]

Законодавство багатьох країн ввело заборону і обмеження стосовно

слідкування за працівниками, монтажу та використання аудіо-і

відеоапаратури. Якщо таке обладнання встановлюється в цілях охорони

майна та попередження крадіжок, то працівників необхідно повідомляти

про це, а також повинні проводитися консультації з органами персоналу чи

профспілками. У Франції, як установлено судовими рішеннями,

представники адміністрації не мають права читати залишені на робочому

місці особисті записи працівника, навіть якщо вони вчинені в робочий час.

Спеціальні правила діють і відносно контролю за телефонними розмовами

працівників у робочий час.

Усі вказані правові норми мають за мету захистити недоторканість

особистого життя працівників. Такий захист є складовою частиною

демократичного правопорядку, цивілізованих відносин між людьми, які по-

винні існувати і період перебування працівника на робочому місці.

Наприклад, у ФРН 6 тижнів хвороби працівника оплачуються

підприємцем, але перші три дні захворювання адміністрація не вимагає

надання медичної довідки. Відносини будуються на довірі до працівника.

3) Спеціальні заходи для поліпшення виробничого середовища.

Забезпечення будь-якому працівникові максимального соціально-

психологічного комфорту на місці роботи робить неприпустимим так

званий моббінг – психологічний терор відносно окремих працівників або

їхніх груп як з боку начальства, так і колег по роботі.

Як показали обстеження, жертвами моббінга стають найчастіше

представники расових, етнічних, релігійних, сексуальних меншин, особи,

що мають фізичні й психологічні дефекти й відхилення, ті, хто не схожий на

всіх, хто не може постояти за себе.

На сьогодні найбільший розвиток одержали заходи, спрямовані на

припинення сексуальних "домагань" за місцем роботи. Відзначимо, що вони

розуміються в самому широкому сенсі: чоловіка до жінки, жінки до

чоловіка, гомосексуальні "домагання".

У ряді країн (Франції, Бельгії, Швеції, Іспанії) прийняті закони,

спрямовані на припинення таких "домагань". За сексуальні "домагання"

установлена відповідальність, у тому числі кримінальна (наприклад, у

Франції - до одного року в'язниці й до 100 тис. франків штрафу). За

Законом, прийнятим в 1994 р. у ФРН, якщо адміністрація підприємства не

вживає заходів проти сексуальних домагань, їхня жертва в знак протесту

вправі призупинити роботу, тобто оголосити свого роду страйк.

В останні десятиліття намітилися нові тенденції відносно

матеріальної відповідальності працівників і матеріальної відповідальності

роботодавців.

У деяких країнах (Австрія, Швеція, Бельгія) прийняті нормативні акти,

що коректують цивільно-правовий підхід до відшкодування матеріальної

шкоди, заподіяної працівником майну роботодавця. Цивільно-правовий

принцип повного відшкодування заподіяної шкоди і, зокрема,

відшкодування в повному обсязі шкоди, заподіяній майну фізичної або

юридичної особи, у ряді випадків замінений обмеженою відповідальністю

працівника за матеріальну шкоду, заподіяну роботодавцеві.

Обмеження відповідальності працівників реалізуються різними

шляхами:

- установлені максимальні розміри відповідальності;

- повна відповідальність (за цивільним правом) допускається тільки за

наявності умислу або грубої недбалості працівника.

- обмежена матеріальна відповідальність працівників може бути

закріплена в колективних договорах як пільга для працівників у порівнянні

із законодавством;

- установлюється, що відрахування із заробітної плати для

відшкодування майнової шкоди, завданої роботодавцеві, допускається лише

за згодою працівника або за рішенням суду.

Матеріальна відповідальність роботодавців за шкоду, заподіяну

працівникам, виникає в таких випадках:

- недотримання роботодавцем його обов'язку за трудовим договором

забезпечення здорових і безпечних умов праці;

- позадоговірне порушення (делікт);

- порушення роботодавцем норм з техніки безпеки й виробничої

санітарії.

Сьогодні відповідальність роботодавця за шкоду, заподіяну

працівникам каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, регламентується

цивільним, а частково трудовим законодавством.

1. Види відшкодування шкоди:

- виплата потерпілому грошових сум у розмірі заробітку або його

частини залежно від ступеня втрати професійної працездатності. У

більшості країн виплати за соціальним страхуванням (пенсія по інвалідності

тощо) зараховуються в рахунок відшкодування шкоди;

- компенсація медичних й інших додаткових витрат у тій мірі, у якій

вони не компенсуються виплатами з фондів соціального страхування;

- відшкодування шкоди у зв'язку зі смертю годувальника;

- відшкодування моральної шкоди.

Існуючі види відшкодування роботодавцями шкоди, заподіяної

працівникам, мають серйозні недоліки: значні судові витрати, тривалий

судовий розгляд, складності стягнення відшкодування шкоди при

відсутності необхідних коштів на рахунку підприємства, небажання

працівника вступати в конфлікт зі своїм роботодавцем. Відзначаються

також труднощі доведення вини роботодавця, що у багатьох випадках є

необхідною умовою його відповідальності.

В останні десятиліття в багатьох країнах спостерігається тенденція до

повної або часткової заміни майнової відповідальності роботодавців,

заснованої на нормах цивільного і трудового права, страхуванням

(добровільним або обов'язковим).


1. Богуславський М.М. Международное частное право. М.,1997.

2. Ваниорек Л., Ваниорек А. Моббинг: корда работа становится адом /

Пер. с нем. М., 1996.

3. Дойблер В. Тенденции развития трудового права в промышленно

развитых странах // Государство и право. 1995. № 2

4. Жарков Б.Н. Профсоюзные права и их международно-правовая

защита. М., 1990.

5. Иванов С.А. Трудовое право переходного периода: некоторые

проблемы // Государство и право. 1994. № 4

6. Иванов С.А. МОТ: контроль за применением международных норм о

труде и его проблемы // Государство и право. 1996. № 6

7. Киселев И.Я. Международный труд. М., 1997

8. Киселев И.Я. Трудовой договор при капитализме. М., 1989.

9. Киселев И.Я. Сравнительное трудовое право стран развитой

рыночной экономики. М., 1995

10. Киселев И.Я. Организация и деятельности трудовых судов:

зарубежный опыт. М., 1996.


А. В. Жуленко, магистрант






СОВРЕМЕННЫЙ ЭТАП СТАНОВЛЕНИЯ ОТВЕТСТВЕННОСТИ

СТОРОН ПО ТРУДОВОМУ ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВУ ЕВРОПЕЙСКОГО

СОЮЗА

В статье рассмотрено современное состояние законодательного

регулирования трудовых отношений в странах Европейского Союза, которое

в настоящее время находится на этапе пересмотра и становления новых

принципов, направленных на демократизацию и либерализацию этих

отношений, приведения их в соответствие с европейскими

цивилизационными основами. В период проведения правовой реформы в

Украине изучение и анализ европейского опыта в этой области

представляется чрезвычайно актуальным.

Ключевые слова: работодатель, наемный работник, трудовые

отношения, трудовой распорядок, возмещение причиненного ущерба.

ШАНОВНІ КОЛЕГИ!

Редакція збірника наукових праць «Вісник МНТУ. Серія «Економіка»

запрошує Вас до публікації результатів досліджень в економічній галузі.

Видання має тематичну спрямованість в межах таких наукових

спеціальностей, як світове господарство і міжнародні економічні відносини;

економіка та управління національним господарством; економіка та

управління підприємствами; розвиток продуктивних сил та регіональна

економіка; економіка природокористування; гроші, фінанси і кредит;

демографія, економіка праці, соціальна економіка і політика.

При розгляді питань про публікацію наукових статей редакція керується

вимогами, що визначені в постанові Президії ВАК України від 15.01.2003р.

№ 7-05/1, яка зобов’язує редакції

«організувати належне рецензування та ретельний відбір статей до

друку. … приймати до друку … лише наукові статті, які мають такі необ-

хідні елементи: постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із ва-

жливими науковими чи практичними завданнями; аналіз останніх дослі-

джень і публікацій, в яких започатковано розв’язання даної проблеми і на які

спирається автор, виділення невирішених раніше частин загальної проблеми,

котрим присвячується означена стаття; формулювання цілей статті (по-

становка завдання); виклад основного матеріалу дослідження з повним

обґрунтуванням отриманих наукових результатів; висновки з цього дослі-

дження і перспективи подальших розвідок у даному напрямку».

Мова – українська, російська або англійська.

Оформлення статей має відповідати таким вимогам:

1. Електронний варіант подавати на електронному носієві (CD чи

DVD диск) або надсилати електронною поштою. Файл іменувати

латинськими літерами.

2. Контрольний роздрук файлу подати в одному примірнику з

підписом автора (авторів).

3. Обсяг 10-14 сторінок форматом А4 (разом з бібліографією), MS

Word, шрифт Times New Roman, 14 кеглем з інтервалом 1,5; у тексті не має

бути примусових переносів. Поля: ліве – 3 см, верхнє і нижнє – 2 см, праве –

1,5 см, абзац – 1,25 см.

4. Статтю викласти у такій послідовності (формі): у лівому

верхньому куті – УДК; рядком нижче, у правому верхньому куті – прізвище,

ім’я та по батькові автора (авторів), науковий ступінь, наукове звання,

посада, повна назва навчального (наукового) закладу; нижче по центру -

НАЗВА СТАТТІ ПРОПИСНИМИ ЛІТЕРАМИ; на початку статті вмістити

анотацію (4-5 рядків курсивом) українською, російською та англійською

мовами; посилання в тексті на літературні джерела слід супроводжувати

цифрами у квадратних дужках із позначенням спочатку номера цитованого

видання відповідно до списку використаних джерел і через кому цифрами

сторінку, наприклад: [ 3, с. 15]; бібліографію подавати за алфавітом після

тексту статті. Під одним номером – тільки одна позиція, бібліографічний

опис – згідно вимог ВАК України (Бюлетень ВАК України. – 2008. - №3);

таблиці та інші ілюстрації подавати у якісному виконанні, і їх кількість має

бути оптимальною; текст та супровідні матеріали мають бути відредаговані

та перевірені, прізвища та інші власні назви, а також терміни мають бути

звірені і мати однакове написання. Уникати абревіатур , а в разі потреби –

розшифровувати.

Матеріали, оформлені з порушенням цих вимог , розглядатися не будуть.

Редакція залишає за собою право редагування рукописів і прийняття

остаточного рішення щодо опублікування статей.

Редколегія збірнику наукових праць

“Вісник МНТУ.Серія Економіка”

пров. Магнітогорський, 3 м. Київ, 02660, Міжнародний науково-технічний

університет імені академіка Юрія Бугая

Електронні копії статей можно надсилати на електронну скриньку:

[email protected]

visnyk 1 2012

Documents