____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

2

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

3

Збірник творів кращих учасників

Всеукраїнського літературного конкурсу

«13-й рядок»

від молодіжного порталу

Youngsoul.сom.ua

2013 року

СЕРІЯ «Сучасні українські письменники»

2013

Книга І

«Проза»

Трускавець

2013

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

4

Жодну з частин даного видання

не можна копіювати або відтворювати у будь-якій формі

без письмового дозволу YOUNGSOUL та авторів збірника

В оформленні обкладинки

використано неофіційний логотип

Всеукраїнського літературного конкурсу

«13-й рядок»

Дизайнер обкладинки Олег Стецюк

Укладач Генріх Айме

© Група творчої молоді (ГТМ) «Youngsoul»,

видання українською мовою, 2013

© Група творчої молоді (ГТМ) «Youngsoul»,

художнє оформлення, 2013

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

5

INSPIRED FROM

GOD

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

6

ЗМІСТ

--- Вступне слово від групи творчої молоді (ГТМ) «Youngsoul»…………………..7

КНИГА І. ПРОЗА

1. «Лист із майбутнього» (Олена Рибаченко) 8

2. «13 гханкових впгхав» (Богдан Гайворонський) 10

3. «Вікно в сльозі» (Раїса Обшарська) 15

4. «Країна У» (Андрій Омельницький) 18

5. «Лист» (Ірина Крвавич) 19

6. «Посмішка диявола» (Юрій Бабічин) 21

7. «Похорон» (Раїса Обшарська) 23

8. «Сонячна втіха» (Юрій Федчак) 25

9. «Сімейне щастя» (Анастасія Суховій) 27

10. «13-й кіт» (Наталя Балабан) 28

11. «Еклептина» (Андрій Момут) 31

12. «Єдність» (Марія Агєєва) 32

13. «Історія одного «я» (Андрій Заверуха) 33

14. «Бути письменником» (Андрій Омельницький) 36

15. «В ніч на п’ятницю» (Вікторія Теравська) 38

16. «Вибори: вибір (Супергерой)» (Анатолій Рибачук) 41

17. «Відтінок життя» (Валерія Вайнраух) 52

18. «ДУМКИ» (Ірина Крвавич) 54

19. «Ненаписаний лист» (Андрій Омельницький) 55

20. «Новела (Буденність у прозі)» (Оксана Ольшанська) 56

21. «Острів любові (не української)» (Всиль Гаюк) 58

22. «Попіл роси» (Володимир Шелухін) 62

23. «Про мову та...» (Проза Ангеліни Бондар) 64

24. «Ця жінка" (Іванна Шкромида) 67

25. «Межею» (Іванна Шкромида) 69

26. «Сон» (Ірина Крвавич) 71

27. «Треба женитись» (Василь Щеглюк) 73

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

7

Вступне слово

Маємо честь представити вашій увазі першу

частину електронного збірника конкурсу "13-й

рядок". Приємного Вам прочитання.

(Увага! Укладач збірника не втручався в авторські тексти, щоб

зберегти їхню ідентичність. Лише деякі помилки були

виправленні.)

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

8

Лист із майбутнього

...Вітаю, дорогий мій предок!

Маю шану до тебе лише через те, що вдячна за життя. Та світ, який ви нам

залишили викликає лише огиду та бажання рахувати дні до кінця. Ми живемо у страшні

часи, коли світом заполонив так званий прогрес та цивілізація, де немає нічого

природного, нічого того, про що говориться в казках та легендах, які дивом дійшли до

наших днів.

На землі використовується одна мова – програмування. Все виконують машини, а

люди живуть майже ізольовано. Ваші сучасники мали рацію, передбачаючи

запрограмованість населення. Усе чітко та раціонально. Ніяких зайвих думок, ніяких

зайвих слів. Та і не може у нас їх бути, мова програмування для цього не призначена, а

тому і не передбачає таких функцій.

Ще рік тому я жила як і всі, однак випадково потрапила у таємний засекречений

архів. З цього все і почалось. Там знаходяться останні книги, які дивним чином не були

знищені. Я встигла непоміченою вийти звідти, прихопивши декілька екземплярів.

Мого прадіда вважали чаклуном, бо зберігав у себе декілька книг та умів

розшифровувати ці знаки, тобто читати мовою, яка колись панувала на нашій землі.

Моя родина остання, яка збереглась у тій формі, яку знаєте ви. Всі решта

народжені штучно, мають вбудований інтелект та закладені функції для життя. Можливо,

я остання, хто володіє природною мовою та народжена природним шляхом. Остання, хто

має ДУШУ.

Саме тому відчуваю, що можу щось змінити. Це і є моє призначення. Зв’язок з

минулим заради майбутнього. Я остання, хто знає рідну мову, хто може прокласти місток

у часі.

Витративши роки на побудову машини часу, не тієї, яку ви описували, а лише

примітивної її копії, щоб передати цей лист та вплинути на хід історії. Це останній шанс

щось змінити.

Мене вважають дивачкою та мрійницею, що є гіршим за божевілля, обгородили

будинок та приставили охорону, вважають, що я становлю неймовірну загрозу і, навіть, у

лікарні для психічно хворих відмовились мене утримувати. От так і живу відірвано від

світу, харчами забезпечують шляхом безконтактного постачання. Та я і щаслива.

Дивитись на цей світ, усвідомлюючи, що нічого не можу змінити, нестерпно.

Читаю книги і не розумію, як міг світ до такого докотитися? Геніальні думки!

Геніальні ідеї! Усе, що потрібно, для створення ідеального світу в них є. Що ж могло

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

9

такого статися? Чому ці ідеї не були втілені в життя? Ви є геніями і бовдурами водночас.

Ви маєте ідеї, та не можете їх втілити в життя. У вас ще є душа, та вона атрофується,

коли стає зайвою. Ви говорите про те, що байдужість вбиває, і маєте рацію. Люди гинуть,

а ніхто навіть не звертає на них увагу. Знищується місто – а вам байдуже. А це зв’язок

між поколіннями. Ми не помираємо, а просто переходимо в інший вимір. Саме у тих

будівлях живуть душі, які захищають, які є вашими предками. І ви б ще довго з нами

жили, якби не показали приклад наступним поколінням, як цей зв’язок переривати,

просто знищивши те, що створили до вас. А ви цим і вбили своїх предків та себе. Наші

технології дозволяють це бачити, але бачити, нажаль, уже немає чого. Знищили майже

все. Останнє, що не дає перервати ще зв’язок – це моя родина. Ми зберегли мову та

родинні звичаї. Надіюсь, цей тонкий зв’язок і стане порятунком. Лиш почули б ви мене,

мій крик, крик останньої душі на цьому світі.

Не мовчіть! Прошу! Тільки не мовчіть! Німий народ – це не народ, це раби! Це

запрограмовані роботи! Лиш пам’ять та мова можуть нас врятувати! Збережіть родину!

Збережіть народ! Апокаліпсис, якого ви так боїтеся, уже почався! Він розпочався з вас, а

існуємо в ньому ми! У результаті вашого бездіяння та вашого мовчання!

Ви ще все можете змінити! Лиш не мовчіть! Благаю!

Р.О. 23 лютого 2560

ПРО АВТОРА:

_______________________________________

Рибаченко Олена Володимирівна

(Переможець Всеукраїнського літературного конкурсу «13-й рядок»)

15.03.1992 р.н

Студентка філологогічного факультету. Маю активну життєву позицію. Вважаю, що лише

відродження культури та мови може вивести нас на новий рівень, зберегти націю.

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

10

"13 гханкових впгхав" 1

Р. жила на тринадцятому поверсі.

З тринадцятого поверху було видно Київ. Столицю огорнула легка димка.

З тринадцятого поверху, як на долоні, було видно ліс, який нахабно підступав прямо під

двір шістнадцятиповерхівки. Окремі сосни росли безпосередньо під вікнами будинку. Мешканці

з нижчих поверхів могли простягати руки з вікна й пригоршнями рвати зелені голки з

найближчих хвойних дерев.

З тринадцятого поверху було видно пса завбільшки з сірниковий коробок. Він мав шерсть

тьмяного забарвлення, яка доволі добре контрастувала зі снігом. Пес дзвінко загавкав.

– Песик каже: «гав-гав-гав», в нього пеніс як удав, – виразно продекламувала Р. і відійшла

геть від вікна.

2

Р. дістала табурет з-під кухонного столу і поставила його в центрі кухні. Р. залізла на

табурет, здійняла обидві руки вгору й картаво процитувала Б., роблячи короткі паузи після

кожного віршового рядка:

Хач. Кугхица. Гопагхь. Калека.

Все на снегу оставят след.

Пёс отхуягхил человека –

Да будет так. Исхода нет.

Поймёшь – не ты вчегха кгхичала:

«Сев на пенёк, отдай косагхь».

Всё начинается сначала:

Калека, кугхица, гопагхь.

Р. злізла з табурета й поставила його на місце.

3

Р. перемістилася до коридору. Р. клацнула вмикач світла на стіні і зайшла до туалетної

кімнати. Р. спустила до литок облягаючі колготи й всілася на унітаз. Р. притисла руки до боків й

підібгала рожеву футболку під груди. Р. напружила м’язи на животі і випустила гази. Р.

витиснула з себе два шматки калової маси і полегшено зітхнула. Р. відірвала клаптик

туалетного паперу, склала його вдвоє й ретельно витерла біля анального отвору. Р. викинула

використаний клаптик паперу до чаші унітаза. Р. піднялася на рівні ноги й підтягнула колготи під

футболку.

– Він думав, що я не какаю, – сказала Р. і натиснула кнопку зливу на бачку унітаза.

В чаші унітаза зашуміла вода. Р. вийшла з туалетної кімнати, вимкнула світло і знову

перемістилася до коридору.

4

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

11

Р. підійшла до настінного календаря. Безіменним пальцем лівої руки Р. витерла гній в

кутиках очей і придивилася до календаря. Р. різко крутнулася на п’ятах і пішла до вітальні. Р.

узяла з письмового столу кулькову ручку й повернулася до настінного календаря. Р. правою

рукою закреслила цифру 1 в колонці «ПТ» і поруч акуратно вивела число 13. Р. потерла

мізинцем лівої руки чорнильну пасту на календарі. Подушечка пальця злегка зафарбувалася

синім. Р. поставила відбиток свого короткого пальчика над тільки-но написаним числом, потім

ще один відбиток поряд – менш чіткий, і ще один – ледь видимий. Р. похилила голову набік і

клацнула великим й середнім пальцями лівої руки. Ними ж Р. вщипнула себе за правий сосок

крізь футболку.

– Ага, – сказала Р.

5

Р. повернулася до вітальні. Р. видобула зошит із шухляди й вирвала звідти клаптик

папірця розміром із паспорт. Р. поклала зошит назад до шухляди. Р. сіла за письмовий стіл і,

подлубавши ручкою у вусі, почала писати. «Плагіат» – написала Р. на вирваному папірці. Р.

відкинулася на спинку стільчика і подивилася на стелю. Зі стелі не сипалася крейда. Перед

написаним словом Р. додала ще два: «Це все». Р. поклала кінчик ручки до рота й почала

фанатично його облизувати. Р. знову подлубалася у вусі заслиненою ручкою і перед словом

«плагіат» дописала префікс «само-». Р. згорнула сувоєм папірець, на якому красувався напис

«Це все самоплагіат», і почала його їсти, повільно пережовуючи. Р. проковтнула останній

шматочок папірця і встала з-за столу. Р. поклала ручку до шухляди і дістала звідти листок

паперу формату А4, зігнутий навпіл. Р. закрила шухляду на металевий ключ. Р. набрала в груди

повітря і з присвистом видихнула його. Р. знову набрала в груди повітря, поклала ключ до рота і

проковтнула його. Р. якомога тихіше видихнула повітря та облизала губи.

6

Р. розгорнула аркуш паперу. На ньому під заголовком «Етюд про руки» містився якийсь

текст. Р. прочитала текст «Етюду про руки» і залюблено подивилася на свої доглянуті руки,

оглянула свої короткі пальці та акуратно підстрижені нігті, полаковані у фіолетовий колір. Р.

зім’яла папірець. Р. взяла з крісла блискучу чорну сумочку й почала в ній копирсатися. Р.

дістала звідти запальничку й поклала сумочку на місце. Р. знову пішла на кухню. Р. підпалила

пожмаканий папірець і кинула його в мийку. Р. огорнув легкий димок. Р. зморщила носик і

відкинула запальничку на кухонний стіл. Р. дивилася на палаючий папірчик, доки він не

перетворився у купку попелу. Р. вимила руки з милом й ополоснула мийку. У мийці не зосталося

навіть натяку на попіл.

7

Р. повернулася до вітальні. Р. скинула капці й босоніж перейшла на ворсистий килимок. Р.

поставила ноги на ширину плечей, руки – на пояс, і зробила кілька обертів головою. Р.

почергово розім’яла шию, руки, тулуб, таз і ноги, під час виконання кожної вправи рахуючи до

чотирьох. Р. зробила десять присідань, не відриваючи п’ятки від підлоги, а руки тримаючи

зігнутими перед грудьми. У Р. розчервонілися пухкі щічки. Р. поставила ліву стопу перед правою

і зосереджено подивилася на свій педикюр. На ногах нігті теж виявилися пофарбованими

фіолетовим лаком. Ноги Р. почали поволі розходитися, ніби у циркуля, і без особливих зусиль

Р. сіла на шпагат. По лівій скроні Р. повільно сповзла краплина поту. Р. піднялася на рівні ноги.

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

12

Краплина поту обминула ліву щоку Р. і, досягнувши підборіддя, полетіла додолу. Р. одночасно

підняла руки вгору й вдихнула повітря в себе, а потім опустила руки вниз і видихнула повітря

назовні. Р. повторила цю процедуру ще вісім разів і на цьому закінчила робити ранкову зарядку.

8

Р. примостилася на краєчку крісла, посунувши сідницями блискучу чорну сумочку. Р.

стягнула з себе капронові колготи й кинула їх на ліжко. Р. навхрест узялася руками за край

рожевої футболки, зняла її з себе і теж пожбурила на крісло. Навиворіт блідо-рожева, футболка

повністю накрила собою колготи. Р. дістала дві підкладки з чорного ліфчика й поклала їх на

крісло поряд із собою. Р. злегка нахилилася вперед і, машинальним рухом заклавши ліву руку

за спину, розстібнула ліфчик. Р. неквапливо зняла з себе ліфчик і накрила ним обидві

підкладки. Р. підчепила резинку трусів великими пальцями обох рук і, щільно притиснувшись до

крісла спиною, зняла з себе труси. Р. підхопила ліфчик. Тримаючи білизну в лівій руці та

граціозно ступаючи, Р. перемістилася до ванної кімнати.

9

Р. зайшла всередину, намацала вмикач і клацнула по ньому. У ванній кімнаті з’явилося

світло. Р. прикрила за собою двері й повернула округлу дверну ручку проти часової стрілки.

Пролунав глухий звук. Р. посмикала за ручку – двері не відчинилися. Р. повісила білизну на

гачок поряд з ванною. Р. зняла рушник з іншого гачка. Р. зайшла до душової кабіни й щільно

присунула обидві пластмасові перегородки одну до одної. Р. стала навшпиньки й перекинула

рушник через одну з перегородок. Р. повернулася обличчям до пульта управління й натиснула

червону кнопку. Маленький екран засвітився кольором індіго. Р. натиснула іншу кнопку. З

душової лійки по голові Р. вдарило кілька десятків струменів паркої води. Р. відрегулювала

напір потоку й температуру води. Р. увімкнула радіо. На екрані висвітилося «103.6 FM». Заграла

музика. Р., запустивши вказівний палець до свого лона, почала неголосно підспівувати.

– Rhythm of love, keeps me dancing on the road, – гриміли колонки під стелею.

– Гхітм о’лав, буль-буль денсін он зе гхо-о-од, – підспівувала Р.

Шум стікаючої води приглушував її спів. Коли пісня закінчилася, Р. кінчила, тихенько

писнула й вимкнула радіо. Р. відхилилася від струменів води, взяла з полички шампунь і

вичавила з флакону негусту олієподібну рідину на праву долоню. Р. повернула флакон на

місце, перелила трохи шампуню на ліву долоню й почала масивно втирати вміст флакону в

шкіру голови. Довге, геть сплутане чорне волосся Р. огорнула біла піна. Р. підставила голову під

душову лійку, яка нещадно плювалася водою. Старанно вимивши голову, Р. знову відхилилася

від струменів, дістала з полички гель для душу і вичавила з тюбика густу молочноподібну рідину

на праву долоню. Р. повернула тюбик на місце й намилила тендітне, ніби з каменю висічене,

тіло. Р., зігнувши в коліні ліву ногу під прямим кутом, поставила її на керамічний виступ. Р.

сполоснула звабливе стегно під струменем води. Вода миттєво стікала стегном, марно

силкуючись відшукати в ньому хоча б якісь ознаки целюліту. Р. прибрала ліву ногу з керамічного

виступу й обмила все тіло. Закінчивши водні процедури, Р. знову натиснула червону кнопку на

пульті управління. Душова лійка виплюнула останні водяні краплини й покірно вклякла. Р. стала

навшпиньки й дістала рушника з-над пластмасової перегородки. Р. витерла обличчя, Р. витерла

волосся, Р. витерла всі куточки свого стрункого тіла, включно із найпотаємнішими. Р. відсунула

одну з перегородок і вийшла назовні.

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

13

Пухкі щоки Р. стали ще червонішими, ніж були до прийому душу.

10

Не вдягаючись, розпашіла Р. відчинила двері й вийшла геть з ванної кімнати. Р. різко

зупинилася, запустила руку до дверного прорізу і клацнула вимикач світла. Ванну кімнату

огорнула темрява. Р. перейшла на кухню. Р. відкрила морозильний відділ холодильника і

дістала звідти пакунок, обтягнутий газетою. Р. кілька разів пересмикнуло від холоду. Р. закрила

морозильний відділ і розгорнула пакунок. Там була сокира. Р. закинула газету під кухонний стіл

і, правою рукою міцно вхопивши сокиру за дерев’яний держак, зважила інструмент. Р. кілька

разів крутонула сокиру в руці. Р. дістала табурет з-під столу і поставила його посередині кухні.

Р. прихилила коліна на кахель перед табуретом. Р. відстовбурчила вказівний палець лівої руки і

поклала його на край табурету. Р. висолопила язика й провела ним по лезу сокири. Кілька

краплин темно-багряної крові впали додолу. З очей Р. бризнули сльози. Р. високо підняла

брови. На лобі Р. виступило кілька зморшок. Р. стиснула щелепи й напружила вилиці. Шкірою Р.

побігли мурашки. Р. повернула голову в бік вікна і відвела праву руку з сокирою. Р. подивилася

на своє відображення в клині сокири, металевий блиск якого відтінили кілька плям крові.

– Гхетс мах, хам гхетс, стегх мха, хма тгхес, хам стегх, – прошепотіла Р і з усієї сили

рубонула по вказівному пальцю. Хрускіт розітнутої навпіл кістки змінився скаженим зойком Р. і

швидко перейшов у плач з підвиваннями. Зі свіжої рани на лівій руці Р. юшила кров. Р.

притиснула ліву руку до свого лона. Р. дещо притихла, але схлипувати не перестала. Лезо

сокири застрягло в сидінні дерев’яного табурета. Р. кілька разів сіпнула сокиру. Після третьої

спроби Р. ледь не впала на спину. У її правій руці зостався лише держак від сокири. Натомість

клин від інструменту так і залишився стирчати в табуреті. Р. пожбурила держак у дверний проріз

до коридору і, підхопившись, ніби ляклива лань, прудко застрибнула на табурет.

11

Р. великим пальцем правої ноги змела обрубок вказівного пальця геть з табурета й

процитувала Б., виокремлюючи деякі звуки «а» протяжним виттям:

Ха-а-ач. Кугхица. Ка-ачок

хуягхит всех чегхез плечо.

Между уда-агхов в пгхомежутках

смотгхеть на постгхада-а-авших жутко.

А за-а углом буха-ая муза

гхемнём отчитывает мужа.

Пока-а бушует тётя Игха,

я по пгхика-азу командигха

должна-а сегодня выйти вон.

А дядька на гхука-а-ах с дочугхкой

вполне быть может тоже чугхкой.

Куда-а забгхёл ты, мудозвон!

Р. зіскочила з табурета на слизьку кахельну плитку підлоги і ледь не впала. Р. підступила

до вікна й відчинила його. Вітер увірвався до кухні і, сколихнувши вологе розкуйовджене

волосся Р., помандрував досліджувати інші закапелки квартири. У Р. зацокотіли зуби. Р.

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

14

відійшла аж до мийки і, проманеврувавши між табуретом і кухонним столом, з розгону

вистрибнула у вікно.

12

Відстань між тринадцятим поверхом й асфальтованою дорогою у дворі

шістнадцятиповерхівки Р. подолала швидко й мовчки. Шум від зіткнення молодого спокусливого

тіла Р. із асфальтом сколихнув кілька голок на сосні. Єдиним, хто спостеріг падіння Р., був пес

завбільшки з письмовий стіл у вітальні квартири Р. Припадаючи на ліву задню лапу, П.

пришкандибав до розпластаної в калюжі власної крові Р. Голова Р. більше нагадувала розбитий

горщик з гарбузовою кашею. П. принюхався до патьоків крові. П. умочив передні лапи в густу

червонясту рідину. П. ліг на живіт і, перемазуючи шерсть кров’ю, підповз якомога ближче до Р.

П. знову потягнув повітря вологим чорним носом і трусонув головою. П. примірився й акуратно

вхопив Р. за забитий бік. П. з силою відірвав шматок свіжого м’яса й одразу проковтнув його, не

пережовуючи. Морда П., перемазана кров’ю й тельбухами Р. знову потягнулася до свіжатини.

П. відкусив ще шматочок Р. і почав ретельно пережовувати м’ясо. П. ковтнув.

Десь недалеко вибухнула петарда. П. здригнувся й зірвався на рівні ноги. П. покрутив

головою і вкотре потягнув носом повітря. П. востаннє вхопив тельбушину ніжно-рожевого

кольору і попростував геть від Р. асфальтованою дорогою. На розі шістнадцятиповерхівки, в

метрах тридцяти від Р., П. зупинився й проковтнув свою здобич. Тієї ж миті П. захрипів і почав

трусити головою. Похиливши морду вниз, П. гарячково штурхонув по ній лапою. Не перестаючи

хрипіти, П. завалився на правий бік. П. шарпнувся. П. захрипів. П. здригнувся. П. іздох.

13

До П. підбігла дівчинка. Д. подивилася на П. сумними очима. Д. нахилилася над П. і злегка

штурхонула його ніжкою.

– Пьосік, пьосік, шо с табой? – стривожено спитала Д.

П. не відповів. Д. перевела погляд з П. на Р.

– Ой, – сказала Д., – а ета шо такоє?

Д. геть забула про П. і побігла до розмазаної по асфальту Р. На півдорозі Д. зупинилася і

примружила й без того маленькі дитячі очиці. Д. геть остовпіла. Д. ледь не перетворилася на

соляний стовп.

– МАМААААААААААААААААААААААААААААААААААААААААААААА-

ААААААААААААААААААААААААААААААААААААААААААААААААААААА-

ААААААААААААААААААААААААААААААААААААААААААААААААААААА-

ААААААААААААААААААААААААААААААААА, – закричала Д.

Березень 2013

АВТОР ПРО СЕБЕ:

_____________________________________

Гайворонський Богдан Анатолійович (Пекельний Буґурт)

1994 р. н.

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

15

Декілька фактів про Пекельного Буґурта (замість біографії):

1) Пекельний Буґурт – чудний балагур.

2) Нещиро переконаний в тому, що є першим і єдиним представником відукрліту

(відродженої/віддрюченої української літератури – розумійте, як хочете).

3) Про нього, як про небіжчика, – або добре, або ніяк. Добре якось не виходить, тому краще ніяк,

йомана.

"Вікно в сльозі"

Соловейко витьохкував за вікном радісно і щасливо, напонюючи весняний світанок магією

кохання. Здавалося, весь світ співав йому в унісон теплим диханням землі, пахучим буянням

трави, ніжністю набубнявілих бруньок, і тільки в Оксани на серці лежав тяжкий камінь гнітючості.

- Буду пізно. – Ці слова, які кинув чоловік, виходячи з хати, зіпсували їй настрій з самого ранку.

Звичайно, причини не сказав, а тільки холодно проконстатував факт, тай усе. Краще б мовчки

забрався, а то тепер думай, туманій цілий день, а результат один – нема чоловіка і не буде аж

до пізна. А це «пізно» може затягнутися до ранку, або ж взагалі до наступного вечора. Не раз і

не два так бувало за спільно прожиті роки.

Хотіла ще заснути, силуючись викинути з голови сірі думки, але було марно. Лежати і

передумувати своє невеселе життя, яке і так мільйон раз було прокручене, мов фільм, не

хотілося, і Оксана мляво піднявшись почвалала в кухню поставити чайник.

Було Оксані тридцять років. Красунею її не можна було назвати, а ось симпатичною – так. З-

під русявої, короткої стрижки, яка м’ягко облягала кругле приємне обличчя, дивилися такі ж

м’ягкі, теплі, медові очі. Єдиною її, але дуже великою вадою була повнота. Десь після двадцяти

п’яти років вона підкралася злісно та нав’язливо і не відступала ніяк, не боячись ні виснажливих

дієт, ні занять до запаморочення у тринажерних залах. «Корова» - називала себе і старалася не

дивитися на свою фігуру в дзеркало на на повний зріст. Знала, що цим осоружним словом

називає її й чоловік, бо ж випалив якось з передсердя, коли вона попросила довго не

затримуватися.

- А що, тебе, корову, буду пильнувати? – п’яно, криво усміхнувся тай щез до ранку. Не було в

них дітей. По яких тільки лікарях, професорах, а потім, зневірившись, бабусях-знахарках не

кидалися. Не допомогло. Вже приймала Оксана, що радили – і ліки, і уколи, і трави різні –

ніякого результату. Тільки розповніла, мов на дріжджах. Це вам не штука із сорок шостого

розміру перейти на п’ятдесят шостий. Від того, якось і постаріла і споганіла. Панічно боялася,

що залишить її чоловік, догоджала йому усяко, доглядала, наче дитину – варила і пекла, прала і

мила. А він, користуючись її добротою, жив у своє задоволення.

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

16

- Не буду сьогодні нічого їсти увесь день,- сказала собі і вимкнула чайник, вилливши на нього

злість, як на найлютішого ворога. Задзеленчав телефон.

- Мабуть знову помилилися номером, - подумала, бо ж дзвінка не чекала, тим більше при неділі,

але поспішала підняти слухавку.

- Олено Іванівно, отже, як домовлялися, о десятій, біля готелю, з речами першої необхідності і

ще можете з собою когось взяти, бо є місце. Не запізнюйтеся! На зміну голосові з трубки

прийшли короткі гудки, а хвилювання жінки з телефону, яка через поспіх навіть не привіталася,

передалося Оксані. Вона вийшла в коридор, потім знову поеврнулася до кімнати, сіла у крісло і

втупилася в апарат. Зиркнула на годинник. Доходила восьма година ранку. До десятої ще цілих

дві. Готель у їхньому містечку один. Якась незрозуміла сила почала керувати Оксаною і за

годину вона, одягнена і підфарбована, з дорожньою сумкою через плече, вийшла з дому. Не

поспішала, адже часу було доволі. Йшла і милувалася весняною погідною погодою, не

помічаючи людей. Вдихала на повні груди свіже, наче криштальне, повітря і думала. Зазвичай її

думи були важкими та гнітючими від яких боліла голова. А сьогодні... Як ніколи вони припливали

до Оксани наче далекі ласкаві хвилі і торкнувшись тихо свідомоті, не викликали ніякого

напруження, а такі ж світлі відпливали, наповнюючи єство незрозумілим настальгічно-

тремтливим почуттям. То зринули спогади про студенські роки, коли вона була ще юною і

безпечною. А то, притишивши крок у невелечкому скверику, вона вдалася до роздумів про світ і

життя. Самотність зробила Оксану філософом. Міркувати про стан речей, суть людського

існування, збіг обставин і випадковості мала час безсонними ночами, вдивляючись у чорну

стелю, та прислухаючись до шурхоту за вікном.

Зараз їй пригадалася одна думка, яку вона сформувала осмилюючи сенс людського життя.

- Чому люди покладають такі великі великі надії на «завтра» і не задумуються над тим, що воно

краде ще один день їхнього життя? Чому? І розміялася сама з себе. А чому і куди я йду? І не

знайшовши відповіді на своє запитання наблизилася до автобуса, що стояв біля готелю. Тут

метушилися люди, щось жваво обговорюючи. Деякі вже позаймали місця в салоні. Оксана

підійшла ближче і стала з краю для того, щоб зорієнтуватися в ситуації. З приємністю для себе

відзначила, що присутні всі одягнені по-спортивному, веселі і дружелюбні. Були тут жінки,

чоловіки і навіть діти, одним словом, люди різного віку. Усі підходили до худої чорнявої жіночки

в окулярах і цікавилися такими ж, як вона різними запитаннями.

- Кого чекаємо? Коли від’їжджаємо? Де моє місце? Що потрібно було взяти і таке інше. Та усім

все пояснювала і всіх заспокоювала. Вгамувалася юрба раптово, коли високий статечний

чоловік, що підійшов з правого боку оголосив про від’їзд.

Всі ринули до входу в автобус, щоб зайняти місця і не дай Боже не стояти, але сидінь

вистарчило для всіх і через хвильку повний автобус, що нагадував вулик, мчав на південь. За

кілька кілометрів від міста почалася мжичка. Оксана дивилася на вікно, яке на її очах з чистого

перетворювалося на сіре і зарошене. Потім краплини ставали більшими і скочувалися,

залишаючи вузенькі доріжки на склі. Наче сльози – подумала... Вікно в сльозі. А на серці

навпаки було легко і радісно. Вона сиділа одна, не знала куди їде і ця незвіданність не лякала, а

розважала її. Пасажири затихли. Хтось спав, а хтось думав про щось своє, піддавшись настрою

дощової погоди. Все стало зрозумілим години через три, коли чорнява жінка-організатор, що

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

17

сиділа на передньому сидінні з чоловіком, котрий оголосив від’їзд і про щось з ним тихо

перемовлялася, встала.

- Друзі! – виголосила вона, звертаючись до присутніх різким голсним говором. – Через пів

години ми будемо на місці. Прошу дотримуватися порядку і дисципліни в санаторії, де ми

будемо жити і працювати. А зараз від усіх нас дозвольте подякувати директорові благодійної

доброчинної організації «Милосердя» за прекрасну можливість відпочити в мальовничих

Карпатах і внести свою лепту для полегшення життя важкохворих людей. Вона почала плескати

в долоні, а чоловік, на якого всі звернули свої погляди і теж почали аплодувати, ніяково

посміхався.

- І ще, - додала активістка, - як тільки поселитеся, зразу ж підійдіть до мене і запишіть свій

номер, свої таланти, завдяки яким ви потрапили в цю поїздку.

Оксану вкинуло в жар. Вона зрозуміла в яку халепу вляпалася і не бачила виходу з ситуації,

що склалася. Першою думкою, яка привела її до тями було:

- Приїду і зразу ж буду добиратися додому. Добре, що грошей взяла достатньо. Усі відпускні,

Оксана працювала бібліотекарем, але про це зараз думати не хотілося.

Талант... Смішне слово. Хто його видумав? Курям на потіху шукати їх в моїх дев’яносто

восьми кілограмах. Вийшла б на сцену, ото б реготу було. На танець білих лебедів, а може

гімнастика – мостик, шпагат чи круг крутити? На жаль талії не маю. Біда! Оксана думала про

себе з якимось сарказмом аж до приїзду.

Так сталося, що життя повернулося, мов колесо. Стало воно якимось кольоровим

калейдоскопом. Попри долі важкохворих людей, своє життя набрало іншого сенсу. Вона, за

лічені години збагнула те, чого не розуміла довгими роками. Не суттєвими стали її вага, вік,

зовнішній вигляд. Тут панувала спорідненість душ. І вона заспівала щиро, душевно, на повні

груди, забувши про все на світі: «Цвіте терен, цвіте терен, листя опадає...» Пісня летіла над

переповненим залом, як біла чайка, а сама Оксана не бачила нікого. Вона плила теплими,

ласкавими хвилями чарівного океану, скинувши з себе одяг страждань так легко і вільно, так

граційно і красиво, неначе русалка, осяяна німбом щастя!

А потім були червоні троянди від начальника закладу. І фантастичний вечір в ресторані, і

романтична прогулянка в нічні гори. І щастя... Безмежна солодка хвиля під серцем.

Телеграма, яку Оксана надіслала чоловікові, була короткою: «Прощавай!» Вона

перечікувала дощ у порожньому будинку пошти і дивилася у вікно. По шибці дзюркотіли

струмки. Мили скло чисто-чисто, і з Оксаниної душі змивали все колишнє, наболіле і сумне.

Великі краплини були подібні до перлів, і якщо вони могли нагадати сльози, то були світлими і

променистими. Через хвилинку показалося сонце і сотні кольорових зайчиків застрибали у

веселому танку... Оксана встала, щоб йти, і відзначила про себе, що зовсім розівчилася

зітхати...

АВТОР ПРО СЕБЕ

______________________________________

Обшарська Раїса Володимирівна

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

18

09.08.1964р.

Проживаю у Чорткові, Тернопільської обл. Працюю на посаді завідувач ДНЗ №1, позаштатний

кореспондент районного радіомовлення, член НСЖУ та обласного літературно об’єднання при

НСПУ. У творчому доробку книги прози та поезії. Люблю життя, дітей, вірю в дива. Християнка.

"КРАЇНА У"

Це твоя земля. Твоя територія. Це тут крилаті Птахи Історії кружляють зграями над безмежною Безоднею Пам'яті. Це тут ті стежки, якими заповідали ходити нам наші предки. Це тут усі, порослі травою, могили наших батьків.

Це ми, країна прогнилої системи, країна олігархів і чвановників, що зашугано вишукують очима, де би то шось спиздити. Це ми, країна тупоголових пуголовків, яких самі собі вивели, країна сутенерів, що за копійки продають Україну. Нас підстерігають на кожному кроці, щоб заліпити скотчем рот, бо нам є що сказати, намагаються поранити нам язик або ж вирвати геть із коренем. Нє, ні фіга! Їм нічого не вдасться, допоки ми відчуватимемо смак рідної, УКРАЇНСЬКОЇ мови.

Ці люди узалежнюють нашу незалежність. Ну і шо? Ми ж можемо не коритись, маємо сміливо сказати: "Усьо, уйобуйте звідси, гоу евей якнайдалі". Такий собі неомодерний Діоген, a la Гекльберрі Фінн, лежиш біля своєї старої, коханої, роздовбаної бочки і, примружившись, сміливо говориш прямо в очі отому невігласу: "Іди, куди йшов, не заступай сонце правди і не обсирай мою свідомість своїм дешевим гімном". Та, знаєш, наші дороги розбиті. Та, якісь "прєдпріімчівиє люді" спиздили кришки з каналізаційних люків, шоби підвищити рівень розвитку металургії в нашій державі. То не страшно, шо ми падаємо в ті люки. Знаєш, падати ніколи не страшно, страшно не змогти потім встати. От шо справді страшно.

Йобнуті на всю голову (чи шо в них там) представниці FEMEN чайками скиглять про наші права і досягнення, метеляючи вусібіч голими цицьками, епатуючи збуджену публіку. Ото і є вся наша пропаганда, наша демократія, яка шкутильгає на всі наявні кінцівки. Ми - діти страйків і революцій, генерали примарного війська, з косинками на голові кольору жовто-блакитного стягу, женемо нашими розбомбленими дорогами на БТРах камуфляжного тону, нещадно чавлячи останні залишки сумнівів. На всю горлянку кричимо, шо так, авжеж, МИ ПАТРІОТИ і йдемо на черговий мітинг відробляти "чесно зароблені гроші". Самі собі кричимо "ГАНЬБА!", вимахуємо, дражнячи Бога, прапорами, щоб хоч якось зігрітись у цьому довбаному холоді і хоч трохи розвіяти навколишній туман.

Так де ж тоді наша незалежність? Вивертаємо кишені, а там, окрім декількох дірок, і немає нічого... Блядь! Невже загубили?..

А знаєш, може не там шукали? Наша незалежність у кожному з нас. Вона тече у нашій крові разом з лейкоцитами-тромбоцитами-еритроцитами, передається з материним молоком. Треба жити так, шоб нашим дітям залишилось якнайменше гімна. Ми маємо незалежність, лише потрібно її в собі розбудити. Скільки ж можна спати?...

І тоді на вулицях Лондона, Брюсселя, Мадрида, Берліна чи деінде ти запитаєш випадкового перехожого: "Ну шо, чувак, то ти знаєш де є Україна?", а він так мило залибиться і скаже: "О, Юкрейн! Єс Юкрейн! Ітс кул! Вері кул! Респект Юкрейн!" "Героям слава!" - гордо вигукнеш ти, вільний і незалежний, бо в тебе є УКРАЇНА.

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

19

АВТОР ПРО СЕБЕ _________________________________________ Омельницький Андрій Юрійович (творчий псевдонім Ноїв Ковчег). 5 березня 1991 року andrey91ternovepole@mail.ru «Не маю позиції, навіть і пози, отож балансую між віршів і прози» (О. Ірванець).

"Лист" Я щаслива. Так саме так. І я можу це сказати всім і стільки раз, скільки попросять. І

можливо в мене немає тебе, та я не засмучуюсь через це. Світ, що відвернувся та забув про мене, колись – це мене тривожило, не давало нормально дихати та думати. Та тепер все не так. Усе змінилось, і я вважаю, що сама також змінилась. Надіюсь на це. Адже я так цього чекала і стільки зробила. Тепер світ у мені бачить не мене. Правда, маска трохи тісна, та все ж, це краще, ніж відкривати себе для прямого удару і показувати свою душу всім прохожим. Я замкнулась у собі, та цього ніхто не знає, адже бачить те, що хоче бачити. Мене ніхто справжню не знає. Іноді виникає таке враження, що я сам себе також не знаю, та це напевне тому, що ще не привикла до нового свого образу. Це нічого, головне, що так мені добре. Що так – я щаслива. Вільна, як птаха. Роблю кроки, котрі сама вважаю за потрібні, без втручань будь-кого в моє життя. Сильна, намагаюсь бути, тай з допомогою маски, така і є. Впевнена в собі. Точно – я вільно рухаюсь по житті, впевнено та твердо роблю дії.

А ти як? Я знаю, можливо, щось, колись та відчувала. Та не бери того близько до серця. Усе давно пройшло. Не переживай. Я не давала знаків, оскільки мені подобалось спостерігати за тобою з того боку, де стояла я. І не хотіла що б ти кудись переміщався, навіть ближче до мене. Любила спостерігати за тим, як міниться твій зеленувато-сірий колір очей на сонці, як ти усміхаєшся, як засмучуєшся. Любила дивитись коли ти зосереджений над чимось, працюєш. Коли ти просто смієшся з друзями. Коли заплющуєш очі від задоволення. Коли випускаєш клубки диму, курячи сигарети. Як ти намагаєшся щось зробити, а воно все валиться з рук, в такі хвилини я бачила твоє розчарування, ледве стримувалась, щоб не підійти ближче, та добре, що того не робила, бо ти сам знаходив вихід і йшов впевнено вперед. Бачила як тебе кидали, та як ти когось покидав. Бачила як ти «дозріваєш» душею, дорослішаєш. Ти також змінився. Та на тобі, на відміну від мене, нема маски. Хоча може ти її ще до зустрічі зі мною носив і далі не знімаєш.

Знаєш, іноді я так хочу обійняти тебе, пригорнути зі словами: «Дурнику, ти такий…такий мій і такий нічий. Такий неповторний та вічно далекий. Такий недоступний та близький. Ти підтримував мене, сам про те не здогадуючись.» Побажати тобі гарного життя і піти. Хмм. Хотіла б побачити твоє обличчя в цей момент. Напевне б здивувався, хоча…можливо ти й так усе це знаєш. Можливо, ти б просто мене обійняв, сказав, що вже давно спостерігаєш за мною і відпустив. Тоді б напевне я здивувалась. Та цього не буде. Ти ж так далеко. Мені бракувало тебе, коли ти пішов. Та зараз я просто прокидаючись зранку, уявляю тебе сонного з неслухняним довшим кучерявим волоссям, що не слухається тебе, що б ти з ним не робив. Як ти забуваєш, що ручка від чайника гаряча і вже в котре обпікаєш собі долоню. Стоїш босий, переступаючи з однієї ноги на іншу, бо плитка то у ванній холодна, а ти, як завжди забув

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

20

взутись, охолоджуєш руку у холодній воді. Як ти кривишся від гіркої кави, та все ж цукру не даєш, ти ж любиш її такою. Ти стільки речей робиш так, що це в мене викликає усмішку. Іноді я задумувалась, чи аби то не спеціально так у тебе виходить. Ех. Так далеко. Ти так далеко.

Знаєш я так сумую за тихими вечорами, коли ти, сідав за фортепіано і награвав усім відомі мелодії Бетховена, улюбленого мною – Моцарта та інших. Як іноді награвав свої, з олівцем в зубах, підбирав тональності для красивого переходу. Як миючи посуд ти наспівував тихо, так щоб я не чула і лиш побачивши мене, переставав, думав що я не чула. А я так це любила. Іноді сидячи в іншій кімнати, тихо про себе, наспівувала, помагаючи тобі, так зачарованому роботою, що й вже забув, що співаєш уголос. Це так давно було. Мені так цього бракує. Мені так бракує тебе.

Іноді я просипаюсь вночі, і шукаю тебе на ліжку, не знайшовши піднімаюсь, та лиш ступивши на холону підлогу, пригадую, що тебе тут вже немає. Так пусто мені одній в нашому будинку.

Я стільки наговорила, що сама вже й забула про те, що хотіла сказати від самого початку. Я не жалію, і що б ти не думав, і що б ти не робив, знай я ніколи не жаліла за ті хвили проведені з тобою. За хвилини щастя, хвилини тривоги, навіть страху за тебе. За увесь час коли ти просто виходив без слова і я не знала, що, і де ти. За хвилини близькості, що так зігрівали мене. Ти був завжди коли мені це було потрібно, завжди підтримував, ніколи не кидав одну серед, хижаків світу цього. Коли я хотіла, що б мене ніхто не рухав, ти також був, просто був за стіною. І я відчувала це, твою підтримку. Ти ні разу не сказав, що розчарований в мені, на відміну від мене, кили я кожного разу кидала, тобі всі мої незадоволення в обличчя. Ти не відвернувся. Просто мовчки підходив і обіймав, заспокоював, як треба було заколисував в холодну ніч.

Тож я хотіла сказати тобі – Дякую. Я не можу виразити всі ті почуття словами, що відчувала до тебе. Та я вдячна тобі за все те, що ти зробив і чого не зробив, хоча можливо, правильно було б зробити. За те, як ти ніколи не забував про мене, навіть, коли біля тебе були кращі за мене й такі, що віддали б за тебе все. Ти не забував. Ти міцно тримав мене за руку, даючи знати, що не відпустиш мене ніколи. А тепер… Ти завжди повторяв мені, щоб я не здавалась, побачивши когось кращого в чомусь від мене. Щоб я йшла вперед, не дивлячись назад…

Пробач, я трохи розхвилювалась, не зважай на сльози, вони зараз висохнуть. Я намагаюсь тримати себе в руках. Просто пригадала, як вчила тебе зав’язувати собі краватку. Пам’ятаєш? У тебе увесь час виходили вузли, які потім важко було розв’язати. Ти скажеш, що на початку я казала, що щаслива, а зараз плачу. Ні, справді, я щаслива. І за те, я дякую також тобі. Ти допоміг мені такою стати, підрости, знайти себе, чи краще сказати, пізнати себе, переосмислити себе. Знаю ти не хотів, щоб так все вийшло. Та я не виню тебе, нікого не виню.

Буду вже напевне закінчувати. Хочу ще лиш сказати, я все пам’ятаю, я нічого не забула, тебе не забула. Ти є, до сих пір є у мене в серці. І думаю там залишишся на завжди. Ні, не переживай, я вже вмію жити й без тебе, просто так мені спокійніше і затишніше. Я надіюсь, що ти є тут біля мене. Правда, ти тут? Ти оберігаєш мене, як робив це ще за життя. Ой, вибач, знову плачу. Просто… просто, мені бракує тебе. Та я уже це казала.

Прощай. Пробач. Дякую. Вірю. Живу.

АВТОР ПРО СЕБЕ _____________________

Крвавич Ірина; Vira Veber Нар. 23.07.1992

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

21

Навчаюся на третьому курсі стаціонару в Національному університеті «Львівська політехніка». Займаюсь науковою роботою, крім цього граю на фортепіано та стріляю з лука. Люблю великих собак, улюблене порода – тибетський мастіф.

"Посмішка диявола"

Артем зателефонував дуже рано у п’ятницю тринадцятого, коли я ще насолоджувався обіймами Олесі. Виклик залишився без відповіді, бо покидати свою дівчину не хотілося навіть на мить.

Друг виявився невгамовним: дзвонив ще кілька разів, зрештою довелось підвестися з теплого ліжка і взяти телефон.

Чому не відповідаєш на дзвінок?

Рано ще. Заснув міцно…

Не виправдовуйся. Я ж знаю хто тебе приспав. Одне слово, тут така справа… Сашко пропав.

Пропав? Знову?

Немає його відучора. Як пішов гуляти, то так й не повернувся.

Зрозумів. Ти зараз вдома?

Так.

Я під’їду хвилин через двадцять.

Звичайно, Олеся не скакала від радості, що я вимушений був залишити її одну з самого ранку, але в Артема біда. Мій друг, якому тиждень тому виповнилося двадцять шість, вже три роки сам виховує рідного брата Сашка. Їхні батьки загинули в автокатастрофі у столиці. Водій втік із місця пригоди, а міліція й досі його не знайшла. Артем замінив братові батька. Він дуже вболіває за дванадцятирічного Сашка і мені не складно було уявити, в якому стані зараз перебував мій друг.

Поцілувавши невдоволену Олесю, я побіг у гараж. Через обіцяні двадцять хвилин був біля будинку Артема. Він на мене вже чекав. Підсівши у «Жигуля», ми рушили далі.

– Думаєш, малий знову подався на Кам’янку? – запитав я, знаючи, що це улюблена гора Сашка, куди він вже неодноразово самотньо зникав, нервуючи старшого брата.

– Впевнений, він там. Клятий паскудник… Цього разу йому так просто не минеться, – сварився Артем, потираючи від хвилювання губи зубами.

– Може не варто його бити…

– Не варто? А як же йому пояснити, що не можна отак зникати з дому, що хтось хвилюється?..

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

22

– Але ж він всілякі нісенітниці розповідає, мовляв на вершині Кам’янки розмовляє з матір’ю. Тобі не здається, що хлопчину варто показати лікарю для обстеження?

Не знаю. Спочатку добряче відшмагаю ременем.

Приїхавши до підніжжя Кам’янки, почали сходження. Стежка вела крізь смереково-буковий ліс, а невдовзі довелося пробиратись крізь густі зарослі сосни гірської. Чим вище, тим стрімкішим ставав підйом, а сама гора звужувалась і своєю вершиною нагадувала піраміду. Ми вже подолали лісову смугу гори і вийшли на кам’яні розсипи. Тут, наче в пустелі, нічого живого, лише брили. Рухались пліч-о-пліч, щоб один на одного не спустити каміння, яке на крутому схилі легко зрушувалось з-під ніг і з гуркотом котилося донизу.

Вид на навколишні гори вражав. Однак не за естетичним задоволенням ми дряпались сюди. Та все ж не оглянутися довкола було б гріх. Яка краса…

– Романе! – несамовито гукнув мені Артем, а уверху я почув гуркотіння – звідти котилася величезна брила. Траєкторія руху була очевидна, ніби кимось заздалегідь визначена: каменюка рухалася не мене. Вона зрушувала інші, менші камені, які також сунулися донизу.

Я на мить розгубився, не знаючи у котрий бік краще втікати. Артем подався вправо, а мені туди йти вже було небезпечно, бо подолати відстань, через яку от-от має пронестися кам’яна лавина, вже не встиг би. От і кинувся вліво, але й ця ділянка була не настільки безпечною, тим паче, що найбільша брила змінила траєкторію руху і ніби переслідувала мене. Вона вже ось тут, наді мною, кидається, мов дикий хижий звір, щоб знищити…

Серце забилося страхом. Я вже лише присів і зморено дихав, радіючи, що величезна каменюка пролетіла повз, але так близько, ледь не зачепивши мене. За нею посунулись її супутники.

Гуркіт каміння продовжувався, але вже внизу, прямуючи до заростей сосни гірської, між розгалуженим поверхневим корінням якої, напевно й був фініш гірських метеоритів.

Негідник! Заб’ю щеня! – лютував Артем, стискаючи руки в кулаки.

На вершині хтось був і ми знали хто це. Постать Сашка я впізнав одразу, попри те, що до нього було далеченько. Хлопчисько сидів на самому піку Кам’янки, мов на піраміді, і дивився вниз, наче вже давно нас чекав.

Артем кляв свого молодшого брата, а я переживав, аби божевільний малий знову не штовхнув каміння. Побоювання були марними – ми з другом благополучно зійшли на 1578-метрову вершину за дві з половиною години (хоч у книгу рекордів Гіннеса записуй). І ось Артем постав перед Сашком, який цілком спокійно сприйняв появу брата. Я стояв збоку і збирався бути свідком неприємної розмови між старшим і молодшим братами, з рукоприкладством першого, а у разі потреби, стримувати товариша від надмірних емоційних поривів. Саме так я собі й уявляв цю зустріч, зважаючи на слова і погрози Артема, натомість, сталося все навпаки. Мій друг припав до Сашка, обняв його і навіть пустив сльозу від радощів, що хлопчисько живий, здоровий. Рідні брати… Зворушливо. Шкода, що я у батьків був один, а так хотілося жити у великій сім’ї.

Спустившись з гори, відвіз хлопців додому. Артем дякував за допомогу, запросив на каву. Я погодився, і справді хотілося випити чорного запашного напою. Подорож усіх добряче втомила, тож ми, зручно сівши за стіл, спустошили все, що на ньому було, а це печиво, пряники, кілька яблук.

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

23

– Ну, брати, мені вже час. Не губіться більше, – сказав я і встав з-за столу.

Артем проводив мене до дверей. Сівши за кермо свого автомобіля, несподівано прибіг Сашко та шепнув: «На Кам’янці я знову розмовляв із мамою. Вона просила застерегти тебе від біди: ти живеш з дияволом. До речі, брилу зрушив не я».

– Що? – вирвалось у мене від несподіванки. – Остаточно малий збожеволів

Хлопчисько рвонув щодуху до хати, а я невдоволено покрутив головою і поїхав.

Вдома посмішкою зустріла мене Олеся. Я віддячив тим же, а вона підійшла, поцілувала в губи. Її натяк зрозумів одразу, адже вранці цю красуню довелося залишити одну. Поцілунки виявились солодкими, наче вперше в житті, а обійми, як відкриття нових почуттів. Олеся видавалась мені королевою. Я цілував її вушко, гладив об’ємне чорне волосся. В цю саме мить зненацька все моє тіло пронизав морозний струмінь, бо власними пальцями намацав у неї на голові два тверді виступи. Я знизав плечима, потрусив головою, наче мокрий собака, і з криком вискочив з ліжка.

Під волоссям у Олесі стриміли справжнісінькі два маленькі ріжки.

АВТОР ПРО СЕБЕ

___________________________

Юрій Юрійович Бабічин народився 26 квітня 1981 р. у селі Синевирська Поляна Міжгірського району Закарпатської області. Після закінчення середньої школи служив у Збройних силах України, навчався на філологічному факультеті Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І. Франка. Співпрацює з рядом друкованих ЗМІ та інтернет-виданнями. У Національному природному парку «Синевир» працює начальником відділу екологічної освіти і займається виданням газети «Синій Вир». Автор прозової книги «Дефект генерації». Член Національної спілки журналістів України.

"Похорон"

Баба Геля упокоїлася. Не будемо казати коли і в кому, бо достеменно того ніхто не знає

і не буде знати, але факт є факт. Жила вона в маленькій хатині під лісом на самому чолопку

нашого хутора, в якому налічується усього дванадцять хатин. І якби не кривий Федько, що

надумав піти до лісу подивитися чи є «губи» і вступив до Гельчиної хижі води напитися, то були

б з΄їли бабу мухи, бо такі великі та повні, як бомбовози вже кружляли над покійницею, маючи

свій згубний план.

На Федора війнуло не добрим духом і він, залишивши двері відчиненими, погнався до

людей, повідомити їм страшну пригоду. А треба сказати, що старої недолюблювали у хуторі.

Казали, що мала вона погане око, а може й з нечистим зналася, бо завжди, як тільки спускалася

з горбка до центру то щось мало статися лихе, чи зустрічну людину голова ні з того ні з сього

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

24

починала боліти, чи гикавка нападала, чи коні гедзилися, та тільки все негаразд було. Ходила

Геля завжди зігнутою, як коромисло. Коли говорила, то трясла головою і мружила ліве око.

Сама була повною, а руки мала такі кістляві, гейби то не хутірська баба, а сама Яга, чи мара яка

може…

По смерті баби дали знати її невістці Горпині, що жила в селі, а та, будучи вдовою, бо

бабиного сина блискавка впалила, не дуже спішила і люди порадилися, та пристали до думки,

що мусять небіжчицю на той світ по християнськи випровадити. Іван Глибинюків, що розумівся

на столярці і прикинув на око колишні бабині розміри, взявся робити домовину, а Ганя

Микулинка зібрала жінок та пішли до горба, щоб бабу спорядити.

Вони посідали на лавчину під хатою, тай чекали на труну, щоб небіжчицю вкласти. Ганя

тримала в руці жмут сухого зілля – в голові покласти, облизувала сухі губи, хотіла з себе

витиснути якусь сльозу для годиться, а вона ніяк не лізла з її маленьких сизовицвілих очиць.

Ксеня Проциха, що була дуже побожною, молилася на вервечці, але в хату заходити боялася.

Ще п’ять жінок стояли оддалік під грушкою і про щось тихо гомоніли, а шістнадцятилітня Оленка

Цямрина, дівка шустра і смілива, заглядала до хати через маленьку шибку, прикладаючи руку

до чола, так наче на неї звідтіля било сонце.

Незабаром показався Іван з Федором, що несли добротну соснову домовину, аж

вгиналися. Зразу ж усі разом посунули до хати, щоб приступити до баби.

Геля лежала на ліжку, вкрита новим, вовняним коцом і на щастя вже була зібрана до походу.

На ній були нові чорні хромові черевики на шнурках, сіра сукенка і синій шерстяний жакет. Баба

була закручена у велику тернову хустку. Ксеня зразу ж засвітила церковну свічку, яку принесла

з дому, а Оленка почала гонити мухи віником з ясенового гілля. Тут хтось опам΄ятався, що

треба помолитися – і всі клякнули на коліна. На раз до хати увірвався вихор, загасив свічку,

зірвав з баби білу тюль, якою її накрили і закрив їй обличчя. Коли Федько з Іваном взялися

вкладати Гельку в домовину, то з жахом побачили, що труна закоротка десь на пів метра.

Смерть бабу випростала. Жінки обступили хлопів і Ганька почала клясти Івана на чім світ

стоїть.

- Ах ти недолугий ведмедю, ах ти дурисвіте необтесаний!

Вона вихватила з мисника качалку і товкла його по плечах, згадуючи тата, маму і усю його

недоумкувату родину.

Федько, що був завжди метикуватим, сказав:

- Секундочку, - і щез за дверима.

Секундочка затягнулася на годину, під час якої в хаті стояла голосна метушня. Вже й дяк

прийшов, і повідомив, що священик буде лише на цвинтарі, бо має хрестини в сусідньому селі.

Він, не зважаючи на те, що діялося, розгорнув «Псалтир» і почав читати над бабою.

Федьо, вже добряче піддатий, пришкутильгав з паяльною лампою. З Іваном розігріли бабі

коліна, скорчили ноги і запхали її до домовини, накривши тюллю. В хаті запала гробова тиша.

Коли Іван приніс віко, щоб накрити труну, то всі аж обімліли. Воно зачепилося бабі за коліна і

велика шпара зіяла в ногах. Коли закривали ноги, то бабі в голову віяв вітер. Від того

гармидеру, що діявся, всі змучилися і вирішили нести бабу на цвинтар відкритою, щоб вона

попрощалася з хутором. Іван наразі десь змився, Федора зловив радикуліт, тому несло бабу

чотири жінки.

Ганя була першою зліва. Вона, ступивши на стежку, що вела донизу, оглянулася. Побачила

що Гелька дивиться на одне око, а ногу випростала, ніби хоче копнути Ганю по плечах, та й

впустила домовину. Решта жінок позашпортувалися і попадали, а труна поскакала по траві.

Оленка божилася, що бачила, як баба Гелька сиділа в домовині і плескала в долоні.

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

25

Всі ринули за бабою. Домовина спинилася в ямці під кущем терену. На диво Геля скрутилася

калачиком і файно вмостилася в своїй новій хатині. Так її і запечатали. Хоронили вже надвечір.

За лісом сердито гуркотіло. А, може, то баба Геля сварилася з хутірськими людьми? Може?…

АВТОР ПРО СЕБЕ

_______________________

Обшарська Раїса Володимирівна Нар. 09.08.1964р. Проживаю у Чорткові, Тернопільської обл. Працюю на посаді завідувач ДНЗ №1, позаштатний кореспондент районного радіомовлення, член НСЖУ та обласного літературно об’єднання при НСПУ. У творчому доробку книги прози та поезії. Люблю життя, дітей, вірю в дива. Християнка.

"Сонячна втіха"

Він сидів за столом привокзальної кав’ярні і дивився у вікно. Після морозної зими перший березневий день був наповнений несмілими промінцями сонця, що марно намагалися розтопити сніг на бруківці. І хоч наразі гігантському небесному світилу це ніяк не вдавалося, лиш один факт піднімав настрій. Надворі – ще мороз, а тепла атмосфера затишної кав’ярні спонукала до радісних роздумів. Андрій почувався задоволеним: сьогодні йому урочисто вручили Диплом переможця і статуетку за участь в обласному мистецькому конкурсі. Ці престижні відзнаки він привезе сьогодні додому, і цією радісною звісткою поділиться з усіма родичами і друзями. І взагалі, саме Львів для нього став, наче Ватикан у Римі – країною у країні. Місто, яке надихає, а його серцем є незримий perpetuum mobile, що постійно пульсує творчістю, спонукає до неї, спокушає і заряджає масою енергій.

- Ваше замовлення! – раптом почув він, і приязна бармен поставила перед ним на стіл запашну чорну каву і апетитні страви. Після ковтка смачної кави мимоволі відчув тепло у тілі і легку втому. Поглянув на годинник, і зрозумів, що залишилося ще доволі часу до відправлення його електрички. І нікуди вже не хотілося йти, адже кав’ярня виявилася затишною, а залом тихо розливалися звуки музики.

- П-п-падайтє, пажалуйста, сколько можете, - почув раптом Андрій і підвів голову – перед ним стояв сивочолий чоловік у брудному светрі і трусився, мов осиковий листок від вітру. Сині очі незнайомця прохально дивилися то на нього, то на чебуреки, що лежали на тарілці. «Гм, - подумав собі Андрій, - безпритульний, однозначно! Але трусить його скоріш за все від алкогольної абстиненції».

- На горілку? - Нєт, нєт, я замйорз, єсть хачю. Андрій помітив цікаві погляди відвідувачів львівської кав’ярні, що сиділи за сусіднім

столиком. До них щойно цей незнайомець звертався, але замість жесту милосердя вони просто гучно посміялися з голодного.

Мить роздумів, і Андрій спонтанно скомандував, вказуючи незнайомцю на стілець біля нього:

Сідайте!.. Прошу, сідайте!

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

26

Хтозна, що керує нами і нашими вчинками, особливо які ми здійснюємо, приймаючи спонтанні рішення? Деколи немає часу на прийняття виважених рішень, але тоді ми керуємося набутим досвідом, вихованням, закладеними у нас генами шляхетності чи ж то навпаки – жадібністю, байдужістю, безкультур’ям, відсутністю елементарних понять інтелігентності. Через декілька хвилин літній чоловік у брудній одежині сидів за одним столом з Андрієм і похапцем наминав гарячі чебуреки, а наостанок на нього чекала склянка гарячого чаю. Врешті Андрій допив свою каву і підвівся з-за столу. Спасіба, маладой чєлавєк! Благодарю вас! – тремтливим голосом незнайомець звернувся до Андрія і поглянув на нього синіми очима. Нема за що!.. На здоров’я! Но скажитє хоть, как вас зовут? Без різниці, - усміхнувся Андрій, беручи до рук свою валізку. Но всьо же, как? Мене? – завагався Андрій, – та просто – Українець, - відповів він востаннє і попрямував до виходу.

Нехай не подумає читач, що на цьому ця пригода закінчилася. Щось непокоїло Андрія, коли він ступав по утрамбованому тисячами людських ніг снігу на привокзальній площі. Що саме? Хіба не вартий він наших оплесків і стоголосих вигуків «Браво! Молодець!»? Ні, шановні, не варто, бо він нас не почує. «Люби ближнього свого, як себе самого», - біблійна істина, яка прищеплює нам розуміння милосердя і опіки не лише через короткочасні переживання, але й турботи за майбутнє свого оточення – оточення, яке ми повинні любити незалежно від статусів і матеріальних благ, родинних чи службових стосунків, одягу чи місця проживання, кольору шкіри чи релігійних переконань. Андрій через мить повернувся у кав’ярню, але не побачив львівського злидаря. Тоді він кинувся його шукати. Мабуть, шляхи милосердя – найкоротші у житті. Він побачив знову сивого старенького чоловіка, який, сутулячись, ступав по львівській бруківці у напрямку костелу Святої Єлизавети. За мить він вже стояв біля нього і вкладав у долоні розгубленого безпритульного гроші – всі, які тримав у своїх кишенях. Далебі, ще заздалегідь придбав квитка на дорогу. Андрій востаннє зазирнув у здивоване обличчя старця, і прожогом кинувся на вокзал – через декілька хвилин його електричка рушить з місця.

Йому запам’яталося обличчя незнайомого злидаря, та він вже не побачив двох гарячих сльозин, що котилися по щоках чоловіка. Безпритульний ще довго стояв вражений, і плакав, дивлячись услід своєму благодійнику. Плакав від щастя…

Проте ніхто не знає, якою сонячною радістю ясніло обличчя Андрія від самої лише втіхи, що від його маленького вчинку хтось почувався щасливим!

АВТОР ПРО СЕБЕ

___________________________________________

Юрій Федчак.

Про себе. Житель прекрасного міста Дрогобича. В жодних літературних конкурсах участі не

брав, але став переможцем конкурсів у газетах "Суботня пошта" (Львів, 2000 рік) - за кращу

статтю і сатиричний малюнок та "Український шлях" (1999 рік) - конкурс "Найкращий лист до

співачки Руслани Лижичко". Бавлюся в журналістику - таке собі хобі, що дає масу позитиву з

адреналіном і нагадує зачіпання з небезпечною гадюкою в оазисі розкішних квітів.:) Цікавлюся

усім, що оточує. Мрію злетіти в небо реально, щоправда, зоряними хворобами не хворів - маю

щеплення.)

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

27

Вибачте, але зі строком подання я "пролетів, мов фанера над Парижем", тобто спізнився на

один день. Мета участі в конкурсі - не перемога, а думка читачів або журі. Все ж надсилаю -

якщо КОЛИСЬ буде можливість, розмістіть. Це - мій перший прозовий твір, виставлений мною

на строгий суд публіки і журі. Якщо сподобається хоча б двом читачам, тоді видам колись свою

збірку творів. Дякую за увагу! Успіхів вам! І моцного здоров'я! ;)

"Сімейне щастя"

Останній на сьогодні промінчик сонця пестить ніжне дитяче обличчя. Він злегка торкається червоних щік, вдивляється у заплакані очі, витираючи сльозу. Маринка сидить на підлозі, поряд з нею – все, що лишилося для неї дорогим і вірним – її найулюбленіші іграшки. Вона тримає в руках ляльку, що її купив колись їй тато, перед собою ж посадила сіренького ведмедика – то вже мамин подарунок. І щось шепче, шепче… Коли хтось підходив ближче, дитина замовкала. І змусити її промовити хоча б слово, здавалося, не могло ніщо. Єдиним, хто добре все чув і, можливо, навіть розумів, був цей самий ведмедик. І ще вітер, що пробрався через відчинену кватирку і тепер грався з волоссям дівчинки. «Ти мене ніколи не покинеш, я знаю. Ти єдиний, хто буде завжди зі мною», - з цими словами на вустах Маринка заснула, міцно обіймаючи свого ведмедика. Через кілька хвилин прокинулась від того, що хтось зазирнув до неї в кімнату. Подумала, може батьки… Вже місяць вона жила у бабусі. Старенька любила її всім серцем, проте не могла замінити найрідніших. Знову щось шепче сухими губами… «Вони мене не люблять. А я їм так вірила…» Вона не може ніяк збагнути, що вона зробила поганого, що вони вирішили розлучитися… «А як же ми тепер підемо разом до лялькового театру? Це що, я в житті ніколи не побачу тих казкових героїв… А до кого я буду прибігати вночі, якщо мені знову насниться те чудовисько…» Сльози душили маленьку дівчину, змушували думати про це знову і знову, наче знущалися з неї. «Як же я тепер буду ходити до дитсадка, якщо забирати мене звідти буде бабуся? А Оксану завжди забирає мама, Павлика – тато, а Наталю – взагалі тато з сестричкою… Все, не піду більше ніколи в садочок, мене всі будуть розпитувати… » Маринка сумно дивиться у вікно і міцно стискає у руках ведмедика. На даний момент він дійсно її розуміє найкраще, бо він мовчить. «Ведмедику, як ти думаєш, вони повернуться? Адже я мамі намалювала малюнок. Ми стоїмо там всі разом: мама, тато, я, ти і Гавчик, пам’ятаєш, це той песик з сусідньої квартири… Як він там… Тітка Оля часто просила тата, щоб він погуляв з Гавчиком на вулиці. А тато брав і мене з собою. Він тоді купував мені суничне морозиво, як я і люблю. Це наша з ним таємниця. Мама чомусь не дозволяє їсти морозиво на вулиці, але ж це так весело! Ми з татом забруднили собі носи і були схожі на клоунів з цирку. Цирк…Це було тоді, коли мама замерзла і тато віддав їй свою куртку і піджак, а сам танцював біля мене, щоб йому не було холодно…» На мить в очах дівчинки промайнув вогник щастя. Вона з такою ніжністю згадувала події, які вона пережила з батьками, по суті, це було все її п’ятирічне життя. Вітер, зазирнувши їй у вічі, з подивом побачив там сім’ю, сім’ю як ідеал, сім’ю як щастя, як безпеку, як впевненість, як любов, як доброту, як життя. Для Марини сім’я – це місток, по якому вона йде до чогось вищого, до дорослого життя. І тепер цей місток обірвався… Їй часто сниться, як вона стрімко падає вниз у темряву. І якщо раніше її хтось підхоплював або у неї виростали крила, то тепер вона просто безмовно кричить і падає…кричить і падає… Її чомусь ніхто не чує і ніхто не допомагає. «Я лишилася одна-

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

28

однісінька», - з невимовним сумом подумала Марина, коли почула, як зачинилися за бабусею двері. Вона тихенько підійшла до столу, витягла з шухляди старий фотоальбом. Там ще живе щастя. «Ось вони в день їхнього весілля. Такі усміхнені… А ось мама тримає мене на руках, а ось я з татом на морі… Невже вони не розуміють, що я їх обох люблю, навіщо ж змушують вибирати?» Марина не розуміла, від чого в її душі з’являється біль і порожнеча, вона всього лише хотіла свого маленького сімейного щастя. Щастя, де тато і мама поруч, де вони тримають її на руках і проводять рукою по волоссю. Щастя, де вони разом катаються на конях і просто снідають, дивляться мультфільми та фотографуються. За тією хворобливою любов’ю до батьків дівчина, звичайно, не могла помітити, як у її душу почали забиратися презирство, зневага, недовіра та навіть ненависть до батьків. Вона знову заплющує втомлені від сліз очі, шепоче «Добраніч» своєму ведмедику і засинає, цього разу міцно. Настільки міцно, що навіть не почує того, як відкриються двері і до кімнати зайдуть двоє. Вони, обійнявшись, будуть стояти біля маленького ліжечка, а потім попросять один у одного пробачення. І завтрашнє сонце обов’язково розповість про це маленькій Марині, а поки що… вона спить і бачить вже спокійні та яскраві сни. До неї повернулося щастя, хоч вона того ще й не знає. І лише ведмедик, який ще не встиг задрімати, таємниче посміхається від того, що ці двоє, нарешті, знайшли спільну мову і Марина знову матиме свою чудову неповторну країну дитинства. АВТОР ПРО СЕБЕ ____________________________________ Суховій Анастасія Володимирівна 17.09.1990р.н. Проживаю у м. Чернігів, здобуваю освіту за спеціальністю «Соціальна робота» та працюю. В минулому професійно займалась спортом. Творчість – величезна частина мене і мого життя, яка дає мені сили та натхнення рухатись далі.

"13-Й КІТ"

Доволі товстенький кіт рябої зовнішності почергово переступав передніми лапами, намагаючись зігрітись на східцях супермаркету. Ці його ритмічні переступання хвилини зо дві тримали мою увагу перед тим як я рішуче взялась за ручку вхідних дверей. Уже розраховуючись на касі, я не втерпіла: - Там, на східцях - то ваш кіт? - Ми його добре підгодовуємо, але впускати в приміщення не можна - відповіла русява касирка, приймаючи дисконтну картку у наступного покупця . Коти для мене тварини сакральні - в очах першого-ліпшого рудого злидня мені вбачаються глибини всесвіту. Тому, скільки себе пам`ятаю поряд зі мною насолоджувались одним зі своїх дев`яти життів пухнасті ледарі. Всього їх було дванадцять. Багато якось. Але ж це майже за тридцять років і не всі були домашні, а одинадцятий, взагалі-то і не кіт був зовсім. Але почну все з початку.

Коли я тільки-но почала щось розбирати серед хаосу незрозумілих звуків, запахів та кольорових плям, одним із перших образів, наряду з матусею і татом, явився мені котик з помпезним ім`ям Георг Вільгельм Перший. Велетенський перс важчий за мене на

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

29

6 кілограмів постійно чатував біля ліжечка, роздивляючись мене крізь решітку. Зі слів тата - це було найкудлатіше створіння, яке бачив світ. Він був розумним і охайним котом. Я і моя старша на три роки сестра його цікавили, але дещо напружували (давалось в знаки десятиліття цілковитого його царювання в батьківській оселі). Ми з сестрою сприймали Першого, як щось цілком природне, обов`язкову складову нашого життя. То ж коли за місяць після мого трирічного ювілею внаслідок трагічної лікарської помилки, Кота не стало, я довго не могла зрозуміти чому прибрали миски з кухонних кахлів, доводячи маму до сліз роздумами вголос на цю тему.

Через півроку тато, вщент змоклий від неочікуваного квітневого дощу, змовницьки покликав нас до вітальні і витяг із-за пазухи таке ж мокрюче котеня. Поки бабуся сушила тваринку махровим рушником і поїла татка чаєм, ми з сестрою сиділи принишклі мовби не розуміючи, що бувають ще й інші коти, окрім того, що не стало. Та коли повернулась з магазину мама, ми вже бавились біля дивану з сірим новачком. Днів п`ять котик перебував в нашому домі "на пташиних правах" без імені та виду на мешкання. На шостий день мама рішуче, вперше з часу його появи в домі, взяла малюка на руки і оголосила його ім`я - Другий.

Так в нашій родині з`явилась традиція називати котів порядковим номером. Трохи мабуть незвична з точки зору здорової психіки, але, як кажуть: "У кожної матрони свої мондрони".

Коли нас з сестрою вперше відвезли на все літо до бабусі - татової мами, там вже вештались по двору на, ще не зовсім слухняних ніжках, троє кошенят. Вони були названі Третім, Четвертим та П`ятим. Останнього, правда, через пару тижнів віддали родичці, що мешкала за п`ять дворів. Але ми не втратили з ним зв`язок і бігали городами на відвідини.

Тим же літом поряд з нами коротав літні канікули хлопчик з геть вигорілим на пекучому сонці волоссям. Він був старший від мене на п`ять років, цілими днями ганяв за дворами на велосипеді, ходив з місцевими хлопцями стрибати з "тарзанки" в швидку течію вузенької річки і вважав нас з сестрою малечою.

Одного разу, коли бабуся з моєю сестрою пішли в якихось справах до сусіднього села, а це кілометрів зо два, я, занудьгувавши, вирішила провідати П`ятого. Родички вдома не було - про це свідчила хворостина, що по сільській традиції стреміла в ручці дверей. Кіт чомусь мене не зустрічав, як це було заведено. Я пошукала його в заростях бузку, позаглядала по сараях і під столом і хотіла вже було йти, як раптом звідкись, немов би прямо з-під землі, почулось слабке нявчання. Стривожена я пішла на звук. І ось в дальньому кінці двору, під грудою мотлоху, знайшла трохи відсунуту кришку покинутого колодязя. Туди і провалився малий бешкетник. Я вибігла за двір і, одразу ж ледве не потрапила під колеса хлопця з білим, як льон волоссям. - Там П`ятий в колодці. Допоможи! - вимовила я, хриплим від хвилювання голосом. Він рятував мого кота, потім якісь дядьки, яких покликала родичка, що саме нагодилась додому, рятували його самого. А тато, що приїхав провідати нас, сказав мені, що дівчатка в таких ситуаціях повинні кликати дорослих, а не топити першого-ліпшого хлопця. Бо ні за кого буде виходити заміж. А я подумала: "Та коли ж той заміж - знайду все ж таки когось до того часу".

Шостий кіт - чорний, як нутрощі танкера з мазутом, дістався нам від сусідів по будинку. Вони виплекали свою мрію побачити кенгуру на власні очі і подались на край

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

30

світу в далекий Сідней. Чорному ледарю місця в їх новому житті не знайшлось. Шостий пролежав у нас на підвіконні півроку, роблячи вигляд, що в квартирі немає ніякого Другого. А потім, якось навідавшись до нас разів зо три на чай, одна мамина самотня співробітниця, прихватила з собою і Шостого. Так, її підвіконня стало для котика тихою гаванню, де він і прожив остаток життя без суму і турбот між горщиками з фіалками.

Наш Другий закінчив свій земний шлях і оселився на кошачих небесах у віці 15 років. На цей час моя сестра вже звила окреме сімейне гніздечко і оселилась там разом зі своїм "першим і єдиним коханням" і нашим Сьомим (малим пухнастиком, який не встиг навіть оглянути та обдзюрити все як слід у нас вдома). Виходячи з цього факту і керуючись непересічною мудрістю "без кота оселя не та", ми впустили в своє серце Восьмого. До речі, він так і числиться на посаді домашнього улюбленця в батьківській оселі до сих пір.

Повернувшись з навчання в доволі туманному місті, ранковою кавою свого першого робочого дня я насолоджувалась вже у власній квартирі. Такий розкішний подарунок я отримала від бабусі, яка згодилась на сумісне проживання з моїми батьками не без вагань, шляхом довгих переговорів і досягнення певних домовленостей. Ще тоді, коли старі меблі ми вже перевезли на дачу, а з нових у мене були тільки ліжко, стіл та пара стільців, я, слідуючи давній сімейній традиції, обзавелась котом. В той час, коли в мене з`явився Дев`ятий, між ліжечками сестриних близнюків, причаївся схвильований Десятий. Його попередника - Сьомого відправили разом з бабусиними шафами та стільцями на лоно природи, бо він виявився непереборним бешкетником та свободолюбцем. Там, він і відчув себе на своєму місці, ганяючи сусідських Мурчиків та наводячи жах на популяції хатніх гризунів і садових ящірок.

Одинадцятим став, як я вже зазначала на початку своєї розповіді, зовсім не кіт. Хоча попав він в цей список з легкої руки моєї сестрички не випадково. Стрункий, темноволосий з очима кольору серпневої трави, з`являвся він просто переді мною біля дверей парадного, відокремлюючись від виплеканої дбайливими руками сусідки з третього поверху буйної рослинності. Я залічувала його численні душевні рани, а він спустошував мій холодильник, вештався по квартирі, а вранці не пізніше сьомої години ранку вмикав телевізор і дивувався чому я так довго сплю і цікавився ранковим меню. Я пленталась на кухню, щоб розігріти склянку молока і пару котлеток на сніданок. Через півгодини зачиняла за ним вхідні двері, бо "справи". Звичайнісінький собі кіт.

Слова, сказані батьком в дитинстві виявились пророчими. Так склалось, що за останні два роки моя кар`єра на роботі стрімко пішла вгору, але ціною мого майже цілодобового перебування поза домівкою. Давня подруга спочатку пожаліла мого Дев`ятого, забравши до себе, рятуючи його від дефіциту свіжої їжі та уваги, а потім у неї оселився і Одинадцятий. С тих пір пройшло півроку. На роботі у мене все ввійшло в нормальний ритм - без авралів та відряджень, та я не поспішала впускати котів в свою самотність. І от сьогодні я стою на порозі супермаркету з пляшкою молока і печивом, щоб звично повечеряти на самоті. - Чим тривожити бідного котика, вселяючи марну надію, взяли б його вже чи що - пролунав голос у мене за спиною і я аж здригнулась від несподіванки. Обернувшись, я побачила обличчя, яке з недавніх пір стало вже знайомим. Не високого зросту, але міцної статури русявий чоловік оселився в квартирі поряд з моєю наприкінці літа, як тільки згинула навала варварів, що півроку з самого ранку гриміла, свердлила,

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

31

матюкалась та розкидала недопалки в під`їзді. Він приязно вітався, при цьому якось дивно посміхаючись. І ось він знову стоїть переді мною усміхнений, пильно вдивляючись прямо в очі. - Жінки - протяг він трохи згодом - спочатку намагаєтесь втопити чоловіка в якомусь жахливому колодязі, а потім навіть не впізнаєте. - Макс?! - Мені одразу згадалось те давнє літо з дитинства. - Чому ти весь цей час мовчав? - Я не мовчав, я вибачався за своїх будівельників - знизав плечима мій співбесідник - крім того завжди особливо всміхався, вітаючись. Гадав ти мене впізнаєш. - Ти так говориш, немовби інші сусіди кривляться, при моїй появі. - Так ти береш це брудне нещастя? - він пильно подивився на мене. - Кого? - чомусь незрозуміла я. - Кота. - він засміявся - Чи ти вже ще когось вирішила запросити до себе на вечерю? Тільки май на увазі, що особисто я терпіти не можу молока. Мені чомусь стало смішно і якось дивно, на мить навіть здалось, що прямо тут, серед мегаполісу, повіяло легким ароматом бузку, полину й ще чогось забутого. - Якщо ти не любиш молока, то однозначно ти не тринадцятий кіт. - А тебе, звірюка - я присіла біля кота, який вже все зрозумів і з готовністю поставив лапи мені на коліна, - відтепер звати Василь. Ходімо, хлопці, вечеряти.

ПРО АВТОРА

_____________________________________________

Мене звати Балабан Наталія Миколаївна. Мені 38 років. Мій твір має назву "13-й кіт".

Трохи про себе: Мешкаю в Києві. У мене троє чудових синочків. Займаюсь їх

вихованням, надаю психологічні консультаці, ще трохи репетиторства і суспільно

корисної активності. І пишу дещо.

«ЕКЛЕПТИНА»

У Еклептини було минуле і теперішнє. В минулому - альпінізм, покинутий через його несумісність з манікюром. В теперішньому - звичка красти маленькі поліетиленові пакети з супермаркетів, хоча вони й так видавались безплатно...

В кожному куті Еклептининої квартири стояла пляшка з алкоголем. Алкоголь не належав ні минулому, ні теперішньому - він повністю належав Еклептині, як і вона йому. Вона стала належати йому з того дня, коли мама послала її в магазин за хлібом, а вона щось наплутавши, повернулась додому з пляшкою коньяку. І ніхто не помітив підміни. Підміна стала потребою.

Ставши якось причиною, мого з Еклептиною спілкування, алкоголь, з рештою, став його суттю.

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

32

Ще у Еклептини є лимон і жодного чаю. Лимон без чаю - це як секс на штучному снігу. Викинь свій лимон - казав я їй - викинь! Штучний сніг вбиває пристрасть!

Я часто з нею сперечаюсь. У нас протилежні світогляди: Еклептина вважає, що якщо на Івано – Франківськ скинуть атомну бомбу

, то в ньому все одно будуть їздити тролейбуси, навіть уночі. Я ж вважаю, що нічні тролейбуси для нашого міста- це нерентабельна примха. …І все таке.

ПРО АВТОРА _____________________________________ Автор: Момут Андрій Михайлович Нар. 6 березня 1982 р. Про себе: коли не знаєш, що робити – роби крок вперед! (тільки переконайся, що перед тобою не прірва)

«Єдність»

Це сталось за декілька хвилин до того, як прийшло усвідомлення причини. Я сиділа

на порозі невеличкої хатинки біля лісу і розбирала велику кількість документів, списаних

рукою вченого, мертве, забальзамоване тіло якого лежало в сусідній кімнаті. Тиждень –

рамки мого часового перебування тут. Харчі майже вичерпались, але питна вода ще

була. Не могла згадати,коли останній раз приймала душ. Повна відданість роботі.

Спочатку думала, що така наполегливість щось змінить, принесе користь і ми врешті-

решт зможемо зупинити цей процес. Але, з кожним вивченим листком паперу, все більше

переконувалась, що нічого уже не зміниш.

Ці знання, знайдені в хатинці вченого-відлюдника, уже нікого не врятують. Але я

продовжую їх шукати. Одна людина дізнається про причини занепаду всього світу

просто, щоб задовольнити власну цікавість.

Я відкладаю папери. Сортую. Розкладаю по чітко визначених папках. Піднімаюсь.

Болить спина. Відчиняю двері. Я довго боялась вийти назовні, боялась побачити Це.

Але, думаю, можна більше не тримати цей страх у собі.

Двері не піддаються. Штовхаю їх своїм охлялим тілом. Під натиском вони раптово

відчиняються і я падаю від несподіванки на холодну землю. Очі міцно заплющені, але ніс

відчуває цей незнайомий запах. Свіжість лісу порушена іншим, різким, майже

неприємним. І тоді я розплющую очі.

Майже всі дерева сухі. Із останніх сил вони тягнуть свої безлисті гілки до сонця.

Стовбури вкриті великими пухлинами, що періодично пульсують. Вони тягнуться

нерівномірно і по землі, де-не-де притрушені голками сосен. Світ невпинно змінюється. Я

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

33

бачу тут перетворення природи і думаю, як має виглядати цей «перехід в інший стан» у

великих містах. У лісі тихо. Мабуть вперше простори природи і міста подібні одне до

одного – вони мовчазні.

Я йду слизькою стежкою, з цікавістю розглядаючи все навколо. Мій погляд з дерев

перетікає на власні ноги. Ці великі пульсуючі пухлини перейшли й на мене. Але болю

немає.

Я так само змінююсь, як і все навкруги – страх відсутній.

Я розумію – це не кінець. Це переродження, перехід, перетікання в інший стан.

Техніка , природа, людина, тварина – більше не буде цієї непотрібної різноманітності. Ми

вперше на шляху до обۥєднання. Один біологічний вид. Єдиний. Інший.

ПРО АВТОРА ____________________________________ Агєєва Марія Вікторівна Нар. 27.03.1990 "Не кажи "гоп!", доки не перескочиш" - от цією приказкою я керуюсь у житті.

Історія одного «я» Я стояв на безлюдному піщаному пляжі й задумливо дивився в далеч безкрайнього

моря. Вологий осінній вітер проходив скрізь тіло, пориваючись відірвати мою душу з цієї землі й віднести її понад хвилями подалі від примарних островів розбитий мрій мого майбутнього. Шум моря лунав надприродною симфонією й в той дивний день я відчував надію та віру, якої не може відчути людина поглинута турботами буденності. Час навколо зупинився залишивши мене на самоті з вічністю та Землею. Сумно в одну мить зрозуміти, що весь пройдений шлях лише ілюзія нав’язана псевдо філософією суспільства, а кожна капля кривавого поту витиснута із тебе проти твоєї волі. Як можна дожити до двадцяти п’яти й не запитати у себе: «А що ж хочеш ти?»…

Все життя я виконував чужі настанови та діяв так як радили інші, головне щоб правильно. Навчання давалось простішим за відносини із однолітками, яких я просто не міг зрозуміти. Батьки вчили створювати гроші, а підлітки ж шукали нових способів отримати задоволення. Закони вулиці мене особливо не турбували, там всі «брати», але кожен за себе. Більшість моїх знайомих дитинства продовжують вести колишній спосіб існування, ледве доживаючи до наступної заробітної плати. Я ж працюю на керівній посаді в великій фірмі, їжджу на дорогому автомобілі та живу у власній квартирі в центрі великого міста. Здається ніби все ідеально, багато людей мріють про подібну розкіш. А я лише тепер зрозумів, що у мене немає нічого. Коли повз тебе протягом доби пролітають тисячі облич, ти просто закриваєшся в собі й тікаєш від настільки різних людей, адже комусь ти все одно не сподобаєшся. Не має значення сильний ти чи слабкий, слово та презирливий погляд діють на тебе однаково. По-дурному ділити суспільство на різні

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

34

верстви за вагою гаманця чи кольором шкіри. Ми однаково вразливі зсередини, хоча бачимо свою вразливість по-різному. Я гнався у манії догодити всім навколо, працював днями й ночами, вів здоровий спосіб життя та займався спортом. Робив усе щоб прийти додому максимально втомленим й не залишитись наодинці із собою та своїми думками у власній квартирі. Зрідка я боявся власної оселі. Ніби це усе твоє, але холодні стіни гріють не краще газованого напою з холодильника. Ще коли мені виповнилось вісімнадцять, я зрозумів одну істину : людей не цікавлять твої проблеми, їм байдужа твоя біль та радість, слухай їх і вони зроблять вигляд ніби слухають тебе. За цим принципом я й прожив решту життя, а все заради того щоб опинитися посеред осені на майже пустому пляжі. Знайомий лікар діагностував мені декілька невтішних діагнозів й наполіг на довготривалому відпочинку. Тоді я згадав що маючи немалий заробіток все ще не бачив моря. Воно подарувало надію та віру, кожна хвиля у ньому дихала свободою дій та життя. Тим, чого не було у мене. Море завжди було вільним, люди лише сприймають його спокій та капризи.

Я стояв на мокрому піску, по блідих щоках збігали прозорі сльози. Вони рідкі гості у моїй душі та серці, адже чоловік повинен бути сильним. Чесно кажучи, я не плакав з сімнадцяти років. Тоді мої батьки розлучилися, змусивши мене обирати з ким залишитись. І лише тепер почуття вийшли з темних закутків загнаної душі . Я був на самоті з світом. Мене ніхто не проводив на відпочинок й ніхто не чекав в дома. З батьком та матір’ю я не розмовляв з того самого проклятого дня коли вони розійшлись. Решта родичів мене давно не вважали за родину. У ту мить, коли мої очі відкрились після сну тривалістю з життя, я уже не знав куди йти та що робити у цьому холодному світі. Здавалось, що спроби змінити хоч щось ні до чого не приведуть.

До мого плеча доторкнулось щось тепле й кокон задумливості розтворився серед прекрасного краєвиду. Я повернув голову щоб подивитись на особу, яка посміла мене потурбувати й зустрівся поглядом з молодою дівчиною. Відчуття розгубленості відібрало дар мови, юне створіння також чомусь розгубилось. Мовчання тривало близько хвилини. Мені було соромно не лише через незручну ситуацію, а ще й тому що по обличчю стікали сльози. Не кожен день на пляжі зустрінеш заплаканого двадцятип’ятирічного чоловіка. Я був готовий до порції докору, жалю чи глузливого сміху. Але чарівна незнайомка користувалась зовсім іншим типом мислення. Вона мовчки зробила крок до мольберту що стояв позаду неї.

- Будь-ласка, не ворушіться, - її тихий лагідний голос таки змусив мене завмерти на декілька хвилин. Згодом мені стало цікаво спостерігати за юною художницею, яка миттєво викликала у мене симпатію. Вона дивилась то на мене то на свою роботу. Я намагався зловити кожен її погляд, але очі кольору неба рухались занадто швидко. Зрозуміло, що вічність стояти нерухомо не зовсім зручно, я вирішив хоча б розмовою якось пом’якшити «цікаву» ситуацію.

- Вибачте, що відволікаю. А що ви робите? - Пишу картину, - трохи іронічно та різко відповіла художниця й продовжила свою

клопітку працю. Така відповідь мене загнала в глухий кут з якого я одразу ж спробував вирватись: - А я значить вам позую? - Не впевнена. Мабуть ви просто прикидаєтесь античною скульптурою. Колір вашої

шкіри це дозволяє, - вона говорила швидко, але кожне слово звучало неначе окрема

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

35

мелодія. В інтонації її мовлення уже не було й відтінків на негатив, - У вас дивне поєднання рис обличчя. Щастя що я зустріла вас тут. Не варто дивуватись. Художники - народ дивний. Я пишу свою картину майже місяць і ніяк не можу зрозуміти чого їй не вистачає для завершення. Тепер, здається, я зрозуміла.

Ось так моя зневіра у життя познайомила мене з Анною. Того дня я майже до вечора позував їй. Паралельно до творчого процесу ми розмовляли. Вперше, мені хотілося відкритись людині повністю й дозволити зазирнути до найглибших западин моєї душі. Втрачати уже немає чого .А ця дивна дівчина прийняла мене одразу таким яким я є. Я соромився своїх сліз, що вона їх побачила, а вона просто про них не згадувала. Ні, тоді наше спілкування не завершилося. Я наполіг на ще одній зустрічі й допоміг принести мольберт до її кімнати, яку вона орендувала разом із подругою. Анна як виявилось приїхала не на відпочинок, вона працювала у маленькому готелі неподалік від моря, а весь вільний час дарувала творчості. Наступного день у неї також виявився вихідним, тому ми провели його у пошуках красот цього містечка. Ми обійшли всі пляжі, побували у декількох кафе, відвідали усі виставки й прогулялись до дельфінарію. Ми розмовляли, співали, бігали, часом грались немов маленькі діти. Ввечері ми відійшли від міста й піднялись на чималий пагорб, не пам’ятаю щоб я колись підіймався так високо. Я ніколи не забуду краєвиду, який ми тоді побачили. Море зливалось вдалині із нічним небом, по його темно-синіх водах продовжували свій шлях вогні кораблів. Здавалось, що це не кораблі, а зорі, які спустились з далеких небес у пошуках таємниць морських глибин. Небеса, я тоді вперше їм подякував за власне життя. На мить я відчув, що зверху не лише холодний космос з міріадами світил, а вічність та мудрість усього живого, що хтось з відстані сотень тисяч світлових років мені посміхнувся. Анна ж посміхалась постійно. Я зрозумів, що не зможу жити без її посмішки та лагідного голосу, який діяв на мою душу немов міфічна панацея. Так, з того дня вона стала для мене найкращими ліками. Моє здоров’я вмить покращилось й я більше не потребував таблеток. Ця молода дівчина отримала владу над мною теперішнім та мною майбутнім. Контраст між її внутрішнім світом та світом навколо був настільки неможливим. Анна не любила нічних клубів, вона не могла навіть просто стояти біля людини, яка непристойно говорить. Варто було лише побачити з якою відразою її маленький носик реагував на запах алкоголю чи сигарет. Опівночі ми повернулись до її помешкання й це юне диво вирушило у царство безтурботних снів. А я пішов на той самий беріг де ми зустрілись два дні тому щоб попрощатись з собою колишнім. Важко було усвідомити, що через тиждень я буду змушений повернутись до власної пустої квартири.

Наступних чотири дні Анна працювала й ми бачились лише ввечері. Вона завжди втомлювалась від роботи, тому її вільні години ми проводили за дальніми столиками тихих кафе. Кожен такий день я, втомлюючись від очікування, сотні раз придумував сотні варіантів як можна провести дні що залишилися й сотні разів здавався собі банальним та простим.

Вихідні ми провели за її проханням у пошуках природних згадок про це місто. Ми ходили по пляжах та лісах у пошуках дивних камінчиків чи мушель. Кожна проведена з нею хвилина дарувала мені неосяжну радість.

В переддень мого від’їзду Анна запросила мене до своєї кімнати, щоб показати ту саму картину ,під час написання якої ми познайомились, завершеною. На картині було зображено бурхливе море з неприборканими хвилями. Дивлячись на подібне лютування

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

36

негоди люди тікали від моря і лише один чоловік в нього вдивлявся сміливим поглядом в якому виднілась дитяча цікавість. Він немов шепотів до моря «мій корабель пропливе крізь бурі, штиль та тумани». Цим чоловіком був я, мене художниця зобразила надлюдиною, яка зможе пройти крізь все щоб досягнути далечі невідомого. Ця картина стала першим справді цінним щирим подарунком у моєму житті.

Нажаль, щастя не вічне. Воно лише короткочасна невловима мить. Щасливі люди, які змогли його спіймати. А щасливіші, хто не зустрівся з ним.

Я стояв перед входом у вагон, що мав віднести мене до сірої буденності. Звуки різних пристроїв, голоси людей, крики тварин створювали нестерпний шум подібний до осіннього дощу. Та ми з Анною його уже не чули. Це була гірка хвилинна прощання. Вона плакала, мені ніколи не було так боляче. Я шепотів, що ми ще побачимось через декілька днів, говорив що приїду до неї, а вона приїде до мене. Та серце рідко бачить світло за чорною смугою темряви. Тоді я обійняв її, моє маленьке щастя, ніби в останній раз й відчув як її образ розсипався холодним мокрим піском морського пляжу в моїх руках…

* * * Я прокинувся в холодному поті. Краплі осіннього дощу з жахливим шумом

розбивались об вікно. Ненависть до людей та природи виринула з глибин підсвідомості. Про бажання йти на роботу й мови не було. Серце готувалось вистрибнути з тіла й втекти назад до моря, душа хотіла провалитись у вічний сон. Минуло всього два дні з мого від’їзду. Я телефонував до неї безліч раз, та її телефон вимкнений. Я відсилав повідомлення на її сторінки в соціальних мережах, але вона їх не читала. Не знаю, що мене стримувало від того щоб першим ж потягом відправитись до своєї мрії. Напевне, це було відчуття того що я їй непотрібний. Так, це й був мій найбільший страх. Я прожив власне життя так як цього хотіли інші, я здобув те чого у багатьох немає, але залишився ніким для себе. Втома існувати, терпіти біль заради не потрібного мені успіху поширювалась по тілі в геометричній прогресії. У житті можна досягти усього, але жити варто щасливим…

Телефонна мелодія теплими нотами доторкнулась до слуху. Прийшло СМС-повідомлення з добре знайомого номера:

«Вибач, що не відповідала. Я не змогла залишитись там без тебе тому сіла на перший ж потяг і відправилась додому навідати батьків, вони мене зрозуміли. А телефон просто розрядився в дорозі. Я сподіваюсь, ти мене ще не забув та хочеш побачити.

Твоє маленьке щастя =)»

ПРО АВТОРА

___________________________________________

Заверуха Андрій Миколайович

Нар. 3.04.1996

Навчаюсь в одинадцятому класі загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів.

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

37

"БУТИ ПИСЬМЕННИКОМ"

Бути письменником – це носити патли, бо так усі ці недоумки не бачитимуть, про що ти

думаєш.

Бути письменником – це зраджувати коханій дівчині з літературою.

Бути письменником – це матюкатися від того, що тебе не розуміють.

Бути письменником – це ночувати у парку на лавці разом з ангелами і бомжами, бо

саме там ховається твоя муза.

Бути письменником – це коли ти з ними і водночас сам із собою.

Бути письменником – це завоювати всі медалі, щоб потім просрати їх заради ковтка

свободи.

Бути письменником – це літати без крил, щоб згодом упасти і дико тішитись, що

болить.

Бути письменником – це ритися в каналізаційному гімні, з надією знайти там щось

надвисоке.

Бути письменником – це писати, м’яко кажучи, про людей, залишаючись при цьому

мізантропом.

Бути письменником – це говорити так, як думаєш, а не як того вимагає етикет.

Бути письменником – це ставити високі хрести на купах лайна, щоб хоч якийсь дебіл

тебе колись згадав.

Бути письменником – це як сцяти проти вітру – така ж несподіванка.

Бути письменником – це як тонути самому на гігантському «Титаніку».

Бути письменником – це як трахати всіх підряд без презерватива: наслідки можуть бути

найнепередбачуваніші.

Бути письменником – це як переходити дорогу на червоне світло.

Бути письменником – це коли у тебе починаються приступи нудоти від власних думок.

Бути письменником – триматись голими руками за електричний дріт, прекрасно

знаючи, що він під напругою.

Бути письменником – це аплодувати тому, що подобається, а не тому, що так роблять

усі.

Ну то як, правда, круто бути письменником?

ПРО АВТОРА:

_____________________

Омельницький Андрій Юрійович (творчий псевдонім Ноїв Ковчег).

«Не маю позиції, навіть і пози, отож балансую між віршів і прози» (О. Ірванець).

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

38

"В ніч на п`ятницю"

Спати хочеться понад усе. Просто вмерти на годин так шість, забути про те, що завтра купа справ, про те, що знову зранку тобі зроблять безкоштовний масаж ніг та спини у твоїй такій «рідній» маршрутці. Це ще б нічого, а ти знову як на зло не візьмеш навушники з собою. І ти будеш змушений слухати розмови бабусь із картатими сумками про падіння цін на молоко, про скандали сусідів-наркоманів, про «покращення», яке влада щороку обіцяє. А біля тебе як завжди стоятимуть дівчата, інтелект яких еволюціонує з виходом кожної нової моделі iPhone. А над тобою нависатиме чоловік, який явно вже хильнув не одну чарку. А найбільше вражатиме водій, якому у віртуозності їзди позаздрить сам пан Шумахер. Ну як можна одночасно рахувати гроші, поглядати на дорогу та фліртувати?! Цих речей мене точно в університеті ніхто не навчить. Ні, не буду голову морочити всякою нісенітницею. Геть думи сумні! Тим більше завтра така довгождана п’ятниця. І зовсім не бентежить те, що число тринадцяте. Як на мене, нічого завтра страшного чи надприродного не станеться. Хіба що маршрутка взагалі не приїде або в зв’язку з містичною датою в університеті відмінять навчання.

А що? Мріяти ж не шкідливо, особливо бідним студентам. Скільки вже там на годиннику? Ого! Вже перша година ночі. Треба закруглятися, а то знову будуть синці під очима, які й тональний крем не приховає. Востаннє гляну на сторінку соціальної мережі, переконаюся, що ніхто мені не написав. Ніхто. А тепер можна: на добраніч, віртуальні друзі! Я знаю, що сон для слабаків, але ти не ти, коли сонний. І ось знову я проведу ніч з ним, з теплим ліжком, який приймає мене з усіма моїми недоліками (не буду їх перелічувати). І ось знову звернуся клубочком, обійму щосили м’якеньку подушку і буду рахувати слоників або думати про далеке майбутнє. Хоча не таке вже й далеке, з кожною секундою я все ближче до нього. І тоді, мабуть, через тисячу літ все не буде здаватися таким пустим та й взагалі до Марсу буде всього 30 нещасних секунд… Ой, це неприємне відчуття, коли падаєш у прірву. А насправді, то нога безпомічно здригається, заплутавшись в простирадлі. Просто Морфей вже близько. Головне, щоб з порошком не переборщив, а то знову буду тікати від покемонів або кружлятиму на мітлі над втомленим містом… … я-таки впала, але болю чомусь не відчуваю. Лежу на білій брудній плитці. Здається, вона назавжди зафіксувала людські сліди та собачі лапи. Мабуть, знову забули прибиральникам заплатити. Навіть тут економлять на чистоті. Зовсім совість втратили. Треба комусь поскаржитися, але кому? Навколо панувала пустка, від голих стін віяло холодом, а десь там зверху лише мигала одна лампочка. Така ж покинута, як я. Треба підійматись, все-таки брудна підлога не найкраще місце для відпочинку. Ставши на ноги, я зрозуміла, що в мене є два виходи із ситуації: йти направо або наліво. Але ж і там, і там темно. Проте чого ж боятися? Мені ж 20 років, а бабайка «старих» не їсть. Мабуть, піду у правий бік. Послухаю хоч раз у житті інтуїцію. Стараюсь йти навшпиньках . Намагаюся вловити будь-який шерех, але я чую лише мертву тишу. Чесно, вона мене лякає, залізними пальцями стискає шию, перекриваючи повітря. Чорт забирай, треба бігти, поки темрява остаточно не накрила мене. Серце стукає шалено, здається, зараз вискочить з грудей, як та зозуля з годинника, і скаже: «Ку-ку» . Невже це все? Он навіть бачу світло в кінці тунелю, лише сходи треба минути. Ще кілька сходинок,

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

39

і я опинюся або в пеклі, або в раю (якщо в мене буде хороший адвокат)… Дивно, не видно ні янголів з арфами, ні чортів з казанками смоли. Мабуть, мене загнали в чистилище. Проте, оглянувшись навколо, я зрозуміла, що мені знайоме це місце. Точно, метро «Мінська». Пошарпана зелена буква «М» - явне цьому підтвердження. Значить, впала я у пустому підземному переході? Та не може бути, там завжди натовп людей, який мчить кудись зі швидкістю 120 км/год. і зносить все на своєму шляху. Де ж всі вони? Гастроном, «Аптека низьких цін», перукарня – місця, в яких зазвичай гамірно та весело, тепер принишкли. Не видко і промоутерів, які намагаються мені вткнути в руку черговий яскравий папірець. А де той молодик з прищуреним поглядом, який питає: « А ти не знаєш, де знаходиться магазин «Глобус»? Вони всі зникли зненацька. Може це розіграш? І зараз люди вийдуть зі своїх схованок і весело крикнуть: «З Днем невдахи!» Аж тут я відчула, що мене хтось хапає за руку кістлявими пальцями. Я повернулась і побачила його. Краще це був би Сатана. А це знову цей євангеліст, з яким я стабільно стикалася в різних місцях протягом останнього півріччя. Цей набридливий дідок впізнавав мене з півкроку, з півпогляду. Він дивився завжди на мене, як консультант магазину на заможного покупця, як бездомний пес на потенційного господаря, як жебрак біля Києво-Печерської Лаври на 100-долларову купюру. А я хотіла його прибити. Він обіцяв подарувати мені ніжність, переживав, щоб я із відчаю не стрибнула в Дніпро, а мені хотілося його послати куди-подалі. Я ненавиділа його згорблену статуру, чорну пошарпану куртку, а найбільше його противний голос. А тепер знову цей дідок і його усмішка блаженного. Він на півголови нижчий за мене, кволий, але я відчуваю себе беззахисною. Я немов дитина, яка загубила маму. Його ж очі світилися якоюсь незрозумілою радістю. Тоді чоловік простяг мені свою руку, розкривши долоню. На ній лежали дві таблетки, червона та синя. Я не могла ворухнутись, стояла як заворожена, аж доки його голос не вивів мене з трансу.

Ви бачите, моя дівчинко, дві таблетки. Вони не прості, а чарівні. Невже ліки діятимуть як в рекламі? Мені в це важко вірилось. Він продовжив:

Вам потрібно обрати між таблетками. Синя залишає все на своїх місцях, а червона може здійснити твоє найпотаємніше бажання.

Невже я Вас більше ніколи не побачу? – з надією запитала я. – Тоді давайте червону.

І я, як божевільна, вкинула цю таблетку в рот і судорожно ковтнула. Потім завмерла, очікувала чогось, але нічого не відбувалося. Ненависний дідок шкірився. Невже я ковтнула отруту? Що ж смерть – не найгірший варіант. Я навіть почала уявляти, як перестає битися моє серце, як кров завмирає на шляху до мозку… І раптом земля розступилася під моїми ногами. Останнє, що я побачила в той момент, - дідка, який махав мене білою хустинкою, наче й справді проводжав мене в останню путь. Підступний… Нічого, ще зустрінемось під час Апокаліпсису. А зараз я просто падала у безодню. І здається, це тривало цілу вічність. Політ минув нормально. Місце посадки – моя рідна маршрутка.

Хтось торкнувся мого плеча. Я обернулася, щоб дізнатися, хто наважився порушити хід моїх думок. Дивно, це був той юнак, який зазвичай прикидається, що спить, щоб не поступатися місцем біля віконця. Цікаво, чого ж він хоче? А він, злегка шаріючись, промовив:

Присядьте, будь ласка. Я все одно вже виспався вдома.

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

40

Моєму здивування не було меж. Мабуть, щось велике у лісі здохло. Або це якийсь прикол. Однак, я лише видала з себе вдячну усмішку і на його місце. Глянула і відкрила рота. Раніше біля тьмяного вікна був надпис: «Зупинок «тута» і «здеся» немає», а тепер там красувалося: «Любі друзі, тепер ви можете зійти в будь-якому місці». Що за чортівня? Мабуть, я ще не прокинулася. Тоді я вирішила подивитися на щось інше. Я звернула увагу, що навпроти мене сиділи оті типові дівки – «богині шопінгу». Вони жваво щось обговорювали, активно жестикулювали, хмурили лоби. Знову, мабуть, пліткують про кавалерів, з якими познайомилися у МакДональдсі. Оскільки я не знала, чим мені зайнятися, тому я почала прислухуватися до їх «інтелектуальної бесіди». Настороживши вуха, я приготувалася послухати ще одну неймовірну історію кохання з першого погляду. Однак, все відбувалося за іншим сценарієм. По-перше, Дереш та Дашвар точно не їхні нові хлопці, але їхні імена та твори лунали найчастіше («Ти читала його останній твір? Почитай, це просто космос! До речі, як там «Рай.Центр»? – Там такий сюжет… я аж в самому кінці зрозуміла, що рудоволоса Люба померла. Шкода її..»). По-друге, я взагалі була вражена тим, що вони вміють читати. Хтось раптом сів біля мене. Я впізнала цю людину відразу. Це той чолов’яга, від якого зазвичай тхне перегаром. Однак, тепер від нього тягнувся шлейф аромату ймовірно недешевих парфумів. Його волосся, завжди таке скуйовджене, нині було акуратно зачесане назад. Проте цей факт не найбільше мене здивував. Мою логіку вбило те, що у руках він тримав невеличкий букет ніжно-рожевих троянд. До того я думала, що цей чоловік не схильний до романтики, а тут таке… Цікаво, хто ж ця незнайомка, якій призначені квіти? Раптом дверцята маршрутки відчинилися. У салон зайшла нова порція пасажирів. Серед них я помітила своїх давніх «знайомих» - бабусьок (так каже моя товаришка). Дивно, але з ними я не помітила їхніх вічних супутників – картатих сумок. Літні жінки, як я зрозуміла з їхніх слів, хвалися одна одній, як витратять свою пенсію в розмірі 5 тисяч. Нова пральна машина, подарунки внукам, Львів, стрибок з парашутом, казино – далеко не весь перелік речей, на які б вони потратили гроші. І ні слова про підвищення цін, ні про сусідів-наркоманів. Хоча й останні тепер розпочали нове життя. Я ніяк не могла зрозуміти, як все змінилося буквально за один день, а точніше ніч.

Навіть і не мрій! – пролунало у вусі зненацька. Навіть і не мрій! – повторили машинально бабусі, чоловік з приємним

ароматом та новоспечені прихильниці Дереша та Дашвар. У голові щось пронизливо запілікало. Я закрила вуха руками, оскільки їхні голоси доводили мене до сказу. Мозок закипав, у висках шалено пульсувала кров. Хотілося спокою…

Будильник верещав як навіжений. Спросоння я кинула годинник об стіну. Вилетіла батарейка, а на ліжку – шматочки білої пластмаси, зате тепер тихо. П’ятниця 13 розпочалась «весело». І лише одне риторичне питання: чому я не обрала синю таблетку?

ПРО АВТОРА: _____________________________________ Теравська Вікторія Михайлівна 15.11.1994 р.н.

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

41

Мене звати Віта. Мені 18 років, однак ще й досі не відчуваю себе дорослою. Зараз навчаюся в Київському університеті імені Бориса Грінченка на спеціальності «реклама та зв’язки з громадськістю». Люблю столицю, хоча шалений темп життя мене втомлює. У мене невеликий досвід написання художніх творів, проте є велике бажання створювати щось цікаве.

«Вибори: вибір (Супергерой)»

Я був практично готовий…Задумуючись над тим, як краще було б померти серед

безлічі способів і варіантів піти у небуття, завжди виокремлював бажання знати про дату

відходу заздалегідь .І отримав бажане. У мене було два дні, щоб підготуватись. Я не

ходив на сповідь, не прощався з ріднею, просто довго мився у ванній, відшкрябуючи тіло

жорсткою губкою, сходив до перукарні і вперше в житті зробив модельну зачіску а не

машинну стрижку, простежив за тим, щоб найзручніший одяг був випраним і, зібравши

маленький наплічний мішок, подався у недобудований будинок на березі озера за

сімнадцять кілометрів від міста, місцезнаходження якого було відоме тим, хто мене

шукав.

Осінь була теплою, але я все-рівно пошкодував про те, що не встиг провести світло

у недобудовану споруду. Не була електрики, а, отже, не було тепла, музики,

телебачення. Не було можливості поцупити з того, колишнього світу «Океан Ельзи»,

Расторгуєва і Лєпса, подивитися, чим живе світ, який я залишу за кілька хвилин, хто

помирає в ньому у цю мить від повені, пожеж чи революцій. Від думки, що компанію мені

складуть тисячі людей ставало легше. Якщо вони змогли, чому б не змогти і мені ? І ще

було безглузде бажання, щоб про мою прийдешню смерть дізнались усі жінки, з якими я

коли-небудь лежав у ліжку. Хвилинна слабкість, напевно. Залишки жалості до себе, що

спричиняли відчуття важкості у повіках і надмірну сльозоточивість.

Цікаво, а як почувається зараз Сергій Іванович? Чи зміг домовитись з своєю совістю

? Виправдати мою смерть порятунком моєї ж сім`ї ? Думаю, йому зараз важче. І я легко

міг опинитись на його місці. Зрадивши і вбивши. Друзів заради синів. Далеких заради

близьких. Чужих заради своїх…

Я з відразою розламав в кулаку щойно підкурену сигарету. Звичайне осіннє повітря

смакувало більше. Я розкладав його на окремі складові частини: запах спаленого листя,

мікроскопічні крапельки роси, розсипані під деревом яблука, що вже пережили перші

приморозки. «Напевно, пора йти» відштовхнувся я від поручнів тераси другого поверху.

Не знаю, яке знаряддя вибрали для мого вбивства, але помирати у стінах будинку не

хотілося. Сподіваюсь, буде вогнепальна зброя. Дуже хотілося опуститися до берега

озера, але я боявся, що тоді мне просто втоплять, щоб не зчиняти зайвого шуму. Або не

витримають нерви і захочеться втекти. Все-таки наважився. Обережно зійшов хисткими

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

42

сходами з другого поверху і повільно пішов до чорних силуетів лип, що росли біля самої

води. До берега залишалось метрів двадцять, коли почувся звук авто, що повернуло у

наш вузький провулок. Раптом я відчув, що сечовий міхур майже повний і зрозумів – ця

рідина витече з мене уже в труні, через кілька місяців, коли тканини розкладуться і

втратять герметичність. Це у кращому випадку. В гіршому мене знайдуть з мокрою

смердючою плямою на штанах. Автомобіль зупинився навпроти мого будинку таким

чином, що я опинився в центрі світла його фар. Двигун перестав працювати, але світло

залишалось ввімкненим, простягаючи мою тінь аж до краю чорної густої води. В салоні

автомобіля зажевріло кілька цяток припалених сигарет і спалахнув синій вогник

мобільного телефону.

2

За дев`ять днів до того

Підійшовши до окружного виборчого штабу, я вирівняв спину, приклеїв посмішку на

обличчя і енергійно відчинив вхідні двері. Вестибюль приміщення зустрів мене тишею і

порожнечею. «Невже нікого нема»,- встиг подумати, перш ніж почув звуки кроків у

коридорі. Трохи провагавшись, я не став йти вглиб приміщення так само, як і не став

чекати появи людини, що повільно йшла коридором напівпідвального приміщення,

прямуючи, напевно, до єдиного вікна, біля якого ловили мобільні телефони. Схопивши

прапор партії, вискочив назад на вулицю, щоб гордо встановити його на розі прибудови

до дев`ятиповерхового будинку уперше за останній тиждень. Повернувшись, підняв

розети на вікнах, впустивши світло гарного осіннього дня у просякнуте страхом

приміщення. Опускатися сходами вниз і прямувати у притиснене вагою будинку

підземелля не хотілося, тому, вхопивши «Мати все» Люко Дашвар я гепнувся на

низенький шкіряний диван зліва від дверей і прислухався до тунелю коридору, що був

практично переді мною: десь вглибині весело щебетала Аліна з районного штабу і

горланив у телефон Вадим Петрович. Зненацька звідти пружно вискочив Тимофій, хмуро

кивнув і, кинувши на ходу: «Я в обласний…»,- зник за дверима. На вулицю він вискочив у

тих самих кімнатних тапках синього кольору, у які перезувався кожного ранку,

прийшовши на роботу. Я безрадісно посміхнувся цьому спостереженню і відразу

подивився у скло офісної шафи навпроти – цікаво, у мене теж такий дурнуватий вираз

обличчя, як і в інших працівників штабу останнім часом ? Така ж сама суміш переляку і

набундюченості ? Спроба зберегти гарну міну при поганій грі ? Особливо у керівництва

штабу. Принаймні загадкові зміни, що відбулися в їхній поведінці останнім часом точно

впливають на мене. Он, я навіть читати не можу. Бігаю очима по сторінкам, а в голові

нічого не залишається. Подумавши про керівника штабу,я зиркнув на годинник, що

величезними цифрами блукав по екрану монітора в кутку кімнати і відзначив, що вже пів

на одинадцяту, отже незабаром він має приїхати – мовчазний, запухлий, з рожевими

зіжмаканими презервативами повік…і незмінною супутницею Мариною, що швидко

додала до свого статусу заступника ще й статус коханки і співмешканки пошарпаного

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

43

життям пияка-пилігрима. З підземного тунелю коридору більше ніхто не виходив. Звуки

блукали в глибині цього лабіринту, змінюючи тональність та гучність, але ніщо не

чіплялось за свідомість. Підхопившись з дивану, я понишпорив на столі в Тимофія,

знайшов чистий аркуш та олівець і сів писати вірші. Старий добрий спосіб відволіктись

від нав`язливої ситуації і виборсатись з процесу самозаглиблення. На хвилинку

задумавшись, почав:

Як часто

Я проводжаю поглядом

Красивих жінок

Розставляю тенета

Усміхнених очей

Напружую м`язи

Змушуючи їх

Невимушено відкидати

Волосся з лоба

Й інколи відвертатись

Захищаючи своє

Придумане щастя

Перечитав написане, закреслив і почав знову :

Музика похоронним маршем

Гарцює по наших натягнених нервах

Зіщулена душа забилась

В куточок зраненого серця

Крокують строєм новобранців

Полохливо збиваючись з кроку

Від вигуків старшини-діджея

Тобі холодно тут, самотньо…

Я знаю…але ти терпляче чекаєш…

Доки чергова Мавка…ставить тенета

Вологим поглядом

Грайливим коливанням стегон…

Крихкою неприступністю…

Вабить твого Лукаша…

А ти літаєш під стелею…

У хмарах тютюнового диму…

І краплі крові падають прямо

У залапані стопки з горілкою

Перетворюючи її у шляхетне вино –

Клофелінове пійло для брудних романтиків

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

44

Що розмінюють сутність на бридкі перемоги

Із запахом сперми і блювотиння…

«Господи, ну чому у віршах я так схожий на Пантюка?» - тихенько промовив,

відправляючи аркуш у сміттєву корзину,- «тільки гірший…значно гірший»,- виправив

себе. Трохи походивши з кутка в куток і зробивши кілька кругових рухів руками, намацав

пачку сигарет в джинсах і з сумнівом подивився на двері: хотілося курити, але я боявся

зіштовхнутись у дверях з керівництвом. Дуже не хотілося тиснути холодну волого-бридку

руку Сергія Івановича і бачити найдешевшу фальшиву посмішку на обличчі в Марини.

Нехай би вже відбулась та горезвісна нарада, про яку натякають цілий тиждень. Навіщо

тягнути кота за хвіст ? З кожним днем ми втрачаємо людей – і тих, хто працює в штабі і

тих, хто має голосувати в день виборів. З кожним днем таємничої мовчанки бажаючих

працювати залишається все менше. Ми наче парусник, який потрапив у повний штиль і

продовжує рухатись вперед лише за інерцією, уповільнюючи хід. Багато хто вже просто

не приходить на роботу. З офісу потроху вивітрюється спітнілий дух ентузіазму і

заповзає холодне каналізаційне повітря страху перед невідомістю. Спочатку ми з

Валерієм намагались протистояти цьому липкому паралічу: пили горілку прямо на

робочому місці посеред робочого дня, грали в баскетбол, прикріпивши урну для сміття

до стіни, натягували прозорий скоч у найтемнішому місці коридору на рівні обличчя і

робили ще багато інших подібних дурниць. Але швидко здалися, побачивши, що це не

викликає ані протесту у керівництва, ані схвалення в колег. Врешті навіть Валерію це

набридло і він почав приходити на роботу лише на кілька годин вранці, присвячуючи

решту часу маленькому бізнесу вантажних перевезень. Кожного дня я ставив питання:

«Коли нарада?»,- то наодинці Сергію Івановичу, то наодинці Марині, то їм обом відразу,

інколи в присутності колег, але жодного разу не отримав відповіді. В кращому разі –

роздратований погляд і знизування плечима… І це потрохи заводило, починало сердити,

бо ставало зрозуміло, що люди, які повинні приймати рішення, не здатні цього робити і

не здатні зізнатись у своїй слабкості і некомпетентності. З кожним днем все більше

хотілося почути про причини незрозумілого краху. Почути і тицьнути їх носом у

розв`язання проблеми, як сліпих кошенят. Збити ту надмірну пиху, що пишно цвіла мало

не з самого початку роботи штабу. Схоже, Тимофій в курсі. І, схоже, також не бачить

виходу. А ще він настільки наляканий, що забуває перезуватись, вирушаючи в місто !

Уважно роздивившись навсебіч крізь вікно біля вхідних дверей, я вискочив надвір і

одразу ж завернув за ріг прибудови, в якій знаходився вестибюль нашого офісу.

Припаливши, кілька разів люто грюкнув кулаком об стіну, відчуваючи, як прогинається

пінопласт під кригою штукатурки. Потім посміхнувся, збагнувши, що сердитий на себе

через те, що мимоволі піддаюсь паніці. Незважаючи на лють і тверду впевненість у

власних силах, мене заполонив чистісінької води стадний інстинкт. Облизуючи подряпані

кісточки і шукаючи поглядом на стіні місце з найменшою кострубатістю поверхні для

наступного удару я почув гуркіт партійного опеля. Його важко було сплутати з іншим

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

45

автомобілем, бо особливий глушник накладався на особливу манеру водіння, коли увесь

наявний вільний простір перед камотом намагались чимдуж швидше подолати аж до

екстренного гальмування перед наступною перешкодою, рухаючись стрибкоподібно.

Мені здалось, що сьогодні він волає навіть більш сердито, ніж зазвичай. Відступив

трохи вглиб, і побачив, як автомобіль круто увійшов в поворот і миттєво зупинився в

ряду припаркованих біля приміщення представників вітчизняного автопрому. На мить

стало тихо, але через секунду тишу перекреслив залп зачинених дверей і крик Марини:

«Роби, що хочеш, але потім не кажи, що я тебе не попереджала !!!»

- Йди к бісу, - роздратовано відказав голос Сергія Івановича.

У пальці запекло: прислухаючись до сварки, я втратив контроль над сигаретою.

Перехопивши її іншою рукою, намацав в кармані і відразу ж припалив нову.З-за рогу

вибігла Марина і мовчки висмикнула в мене щойно припалену Приму. Довелося знову

лізти в кишеню, мовчки спостерігаючи за нею: я не поспішав з питаннями, розуміючи, що

цього разу її точно прорве.

-Ти знаєш, що цей долбойоб збирається зробити?! – рвучко запитала вона

-Ні…я взагалі нічого не знаю і нічого не розумію останнім часом,- спокійно відповів

я.

- Він вирішив стати довіреною особою Качана !

- А що у цьому поганого ?- щиро здивувався я

- Скоро дізнаєшся! – з притиском відповіла Марина і, продовжуючи тримати губами

недопалок, різко завернула вправо, прямуючи до вхідних дверей. Я ще кілька секунд

постояв, намагаючись зрозуміти суть сказанного, але швидко здався (надто мало

інформації), зітхнув, подивився на гарне осіннє небо і повільно пішов слідом. Зайшовши

у вестибюль, почув, як різко зичинились двері в кінці роридору, де знаходились робочі

місця Сергія Івановича та Марини. Підняв розгорнуту Люко Дашвар з дивану і

поставивши на стіл до Тимофія (сто двадцять четверта сторінка – зарубка в пам`яті),

почав долати три сходинки вниз – у коридор метрів вісім завдовжки, з чотирма кімнатами

обабіч включно з туалетом. Ліворуч кімната програмістів та керівництво, праворуч –

районний штаб та виходок. Зайшов у першу ліворуч, де огрядний польовий командир

заповнював різними кольорами екселівську табличку зі списком агітаторів, а Саша-

програміст блукав настільки далекими нетрями інтернету, що це було помітно з відстані у

два метри.

- Як тут?- коротко спитав у Петровича, тиснучи його на диво м`яку руку.

- Бардак.-неохоче спромігся той на відповідь

Поплескавши по плечу програміста, який навіть не зреагував на привітання,

заворожено давлячись на чудернацькі таблиці в себе на екрані, я пройшов за метрової

ширини шафу, яка відгороджувала невеличкий харчоблок.

- Про Качана щось чули?- гукнув звідти, шукаючи щось їстівне

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

46

- Вже тиждень поза зоною, на роботі не з`являвся, в обласний штаб не заходив –

завчено відрапортував польовий командир.

- І що далі ? - повисло моє питання без відповіді

- Може в нього осіння депресія?- ще раз наштовхнувся на тишу.

Захекано вбігла до кімнати Марина: - Де Тимофій ? –

- Поїхав,- підвів голову Петрович

-У тапках,- ледь чутно додав я, тамуючи посмішку.

-Набери його,- наказала вона і вискочила в двері,- через 15хв нарада !!!-

прокричала вже з коридору. Знайшовши, нарешті, вкритий смальцем шматок ковбаси і

відкусивши, чистою рукою я почав шукати телефон по кишенях, і відразу ж натиснув

клавішу виклику, згадавши, що він – останній, з ким я говорив сьогодні по телефону.

- Привіт.

-Привіт.

-Ти далеко?

-На сієсті, а що ?

-Марина оголосила про нараду за п`ятнадцять хвилин і попросила тебе покликати.

-Ну…я трохи зайнятий…

-Тебе не буде?

-А що вона сказала?-продовжував чомусь тягнути Тимофій з відповіддю

-Сказала передати тобі, що через п`ятнадцять хвилин нарада,- терпляче повторив

я.

-Добре, я буду, - з якоюсь приреченістю видихнув він і відразу вимкнувся.

Перемацавши усі шматки хліба, що були на столі і полицях, я вкинув до рота

перший-ліпший сухар і активно запрацював щелепами, щоб швидше пройти відрізок

хрускоту на зубах (наче мило з піском жую – подумав)

-Пасматрі !- раптом схвильовано скрикнув Саша-програміст, звертаючись до когось

невидимого у себе за спиною і показуючи на монітор, що демонстрував якийсь

надновітній гаджет у тривимірному форматі.

- Що це ?- з ввічливості запитав я, займаючи те місце в просторі, до якого щойно

звертався Сашко, але він вже забув про наше існування. Повз відчинені двері мовчки

пройшла Марина, повертаючись до своєї кімнати. Давно помітив, що перед тим, як

повідомити якусь неприємну новину, вона довго роздувається, набундючується,

сповільнює рухи і слова, неначе надаючи їм особливої ваги, при зустрічі нахиляє голову

вперед і трохи вбік, зиркаючи краєчком ока з-під опущених повік. Зараз цей процес досяг

апогею, тому нічого хорошого від наради я не чекав. Передчасно іти у наелектризовану

кімнату керівництва не хотілося, тому, потинявшись трохи між польовим командиром та

програмістом і зрозумівши, що однаково нецікавий обом, я присів прямо на стос

передвиборчої агітації під стіною і замугикав собі під ніс:

Сєрєнєвий куст

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

47

Аказалса нє густ

І ми пад кустом

Аказалісь внєзапна…

На пісеньку з дверей районного штабу вийшла Аліна і, кинувши на мене вологий

погляд, попливла на вихід. Задумавшись над тим, чи зустрічались мені раніше жінки, які

так відверто демонстрували свою доступність, я брутально висмикнув із запечатаної

пачки якусь газету. «Ні, здається, не зустрічались» – зробив висновок, хвилинку

бездумно продивившись у розгорнутий агітлисток. «Цікаво, чому ж досі ніхто не підняв

цей ласий шмат з підлоги?» - знову замислився. «Можливо, це така вишукана форма

захисту? Як загнана собаками лисиця інколи вдає з себе мертву, відбиваючи усілякий

інтерес до своєї персони?» Занурившись у роздуми про фальшиву доступність жінок, я й

не помітив, що на порозі знову стоїть Марина і з деяким здивуванням дивиться на мене

поверх розгорнутої газети.

Знайшов щось нове?- витиснула вона змучену посмішку

Ні, просто вивчаю напам`ять,- спробував я підіграти

Зайдіть, будь-ласка, всі до мене,- звичним жестом схилила вона голову і,

розвернувшись, попрямувала в туалет.

Я продовжував сидіти, чекаючи, доки інші відреагують на запрошення. Деякий час

нічого не відбувалось: Петрович розмальовував таблицю агітаторів, Саша натхненно

гатив пальцями по клавіатурі і в мене вже почав закрадатись сумнів, чи взагалі вони

почули Марину. Перебравши в голові кілька варіантів ввічливого нагадування і не

знайшовши пристойного, я, нарешті, побачив, як польовий командир з хрускотом підняв

своє масивне тіло зі стільця й відразу за ним різко підхопився Сашко, на льоту

позакривавши усі відкриті програми на комп`ютері. Відірвавшись від улюбленої справи,

він відразу ж розгубив половину проявів життєдіяльності, наче його від`єднали від

електричного живлення, залишивши маленький слабкий акумулятор, енергію якого

потрібно витрачати дуже ощадливо, економлячи на емоціях, міміці, виразності погляду,

швидкості рухів…На відміну від нього Петрович демонстрував дику неефективність й

розбалансованість: голосно кректав, сякався і сопів, намагаючись пропхати тканину

сорочки у вузьку щілину між животом і ременем штанів. Нарешті заправившись і витерши

величезною носовою хустинкою піт, «боєць сумо» мовчки втиснув своє тіло у дверний

простір і рушив до нарадчої кімнати, не помічаючи ні мене, ні Олександра, що, наче

гейша за господарем, безшумно дріботів за ним. Назустріч нам з туалету вийшла Марина

і ввійшла першою, залишивши двері відчиненими. До «мозкового центру» нашого штабу

ми увійшли в тому ж порядку: спочатку Петрович кинув своє тіло у велике шкіряне крісло

навпроти дверей, потім програміст забився у щілину між цим кріслом та шафою праворуч

і, нарешті, я, покрутивши головою, примостився на краєчку стільця в найдальшому кутку.

Марина та Сергій Іванович сиділи за столом один навпроти іншого у лівій половині

кімнати так, що жінка була до нас спиною. Деякий час панувала тиша, порушувана

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

48

сопінням Петровича та вибухами реготу за стіною: Аліна сьогодні була на висоті.

Нарешті керівник штабу підняв очі від ноутбуку на столі і промовив:

-Ви, напевно, здогадуєтесь, навіщо я вас покликав?» Наче по команді, його

заступник розвернула крісло на дев`яносто градусів і, опинившись до нас лівим боком,

відразу ж перехопила ініціативу:

Де Тимофій? –різко запитала вона. Знизавши плечима, я демонстративно

не відводив погляду від Сергія Івановича, чекаючи продовження.

Набери його, - не вщухала Марина,- без нього не починаємо !

Про що ми повинні здогадуватись ?- спокійно запитав я Івановича,

продовжуючи ігнорувати Марину

Про втечу нашого кандидата - Віталія Качана,- після короткої паузи відказав

той, опустивши очі додолу і втомлено потираючи чоло.( Марина почала втягувати і

кусати зсередини щоки, просто бризкаючи іскрами високої напруги)

Втік від кого…і куди? – продовжував перекидати фрази над її головою я.

Нє…це просто піздєц. Ви шо мене не чуєте ?- зірвалась на ноги заступник

начальника штабу,-МИ БЕЗ КЕРІВНИКА ВІДДІЛУ ПО РОБОТІ З АГІТАТОРАМИ НЕ

ПОЧИНАЄМО!!! Мало не перечепившись об ноги польового командира, вона

рвонула до вхідних дверей з простягнутою вперед рукою і … мало не поцілила в

обличчя Тимофія, що саме заходив у двері. Такого відверто переляканого виразу

обличчя, як в нього у цей момент, я давно не бачив. Наче фурія розвернувшись на

місці, Марина кинулась в зворотньому напрямку, безжалісно пройшовшись по

багатостраждальним ногам Петровича, і повернулась на своє місце. Секунду

постоявши на порозі і трохи оговтавшись, Тимофій зробив малюсінький крок в

кімнату і відразу ж притулився до стіни, сховавши руки за спиною. «У тапках, -

подумки відзначив я,- трохи опустивши погляд.- Цікаво, в якому стресі має

перебувати людина, щоб цілий день пересуватись містом в домашніх тапочках

отруйно-фіолетового кольору, навіть не помічаючи цього?»

Ну от, тепер усі в зборі, можемо продовжувати,- підняв голову від столу

Сергій Іванович.( Марина демонстративно почала дивитись у стелю, зневажливо-

глузливо кривлячи тонкі губи)

Повторюю, ситуація така, що нашого мажоритарного кандидата вже

тиждень нема в місті і, швидше за все, немає його і в країні,-обвів він поглядом

присутніх і через секунду продовжив:

У мене в сейфі лежить довіреність на право представляти його інтереси в

усіх органах влади…Довіреність не заповнена, туди потрібно вписати ім`я…- знову

замовк.

Припускаю, що ситуація надскладна. Не відомо достеменно, що трапилось,

але Качан – не боягуз і, якщо він так вчинив, значить існувала реальна загроза…,-

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

49

він розвернувся разом з кріслом на сто вісімдесят градусів і витягнув з сейфу

синій папірець формату А-5.

Ось ця довіреність, - підняв папірець за верхні кутики двома руками,-і тут

має бути вписаним моє прізвище, але…-нервово проковтнув слину і нишком

зиркнув на Марину,- в силу об`єктивних і суб`єктивних причин я відмовляюсь від

цього права і… цієї відповідальності,- тихо завершив під безгучні оплески свого

заступника. Мені чомусь стало весело. Петрович дістав свою знамениту хустинку іі

голосно висякався, не промовивши, втім, жодного слова, зам.нач. продовжувала

відсторонено займатись еквілібристикою обличчя, незворушними манекенами

стовбичили програміст з Тимофієм, лише ми з керівником блукали очима по

присутніх, інколи перехрещуючи погляди. Зробивши ще кілька марних спроб щось

проковтнути, керівник штабу так само тихо продовжив:

На мою думку у нас є три шляхи виходу з даної ситуації…

Сірож, харош пиздіти!-голосно перебила його Марина,- виходу з цієї ситуації

нема! Нам пиздець! Качан нас кинув, сука. Пора закруглятись,-вона підвелась і

почала енергійно ходити по кімнаті, рубаючи повітря рукою:

Це все! Ясно ! Зарплату ми х.й получим! Беремо з меблів і оргтехніки що

кому потрібно, решту пропиваємо і по домам !

Сергій Іванович відразу ж скис. Схоже він абсолютно виснажився, так довго

тримаючи ініціативу у своїх руках і більше втручатись у ситуацію не збирався.

Припинивши розмахувати руками, Марина стрибнула назад у крісло і ефектним

покладанням ноги на ногу наче поставила крапку в дискусії.

- Візьму шкіряний диван і два ноутбуки,- ні на кого не дивлячись тихо промовив я

-Коля, а ти не охуєл?! – нарешті прокинувся від летаргічного сну Тимофій.

-Ми розуміємо, що в тебе чудове почуття гумору, але зараз не до жартів,-знову

ожив Сергій Іванович під вимогливим поглядом Марини

-Замість свого гумору роботу краще б робив,- процідила в мій бік вона

-Прикро про це говорити, але ми дійсно трохи в тобі розчаровані,-продовжували

насуватись Марина з керівником штабу,- ми вважали тебе професіоналом і, якби не твої

давні дружні стосунки з Тимофієм, думаю, що на цю посаду знайшли б іншу людину.

-Дякую за милосердя,- струснув я головою, намагаючись позбутись червоного

марева люті перед очима,- у вас є конкретні претензії чи це просто узагальнена оцінка

моїх дій ?

- Я лише сказав, що ти трохи слабший за Тимофія,- примирливо пробурмотів

Іванович.

-Цілком і повністю це визнаю,- потрохи заводився я,- але наскільки мені стало

зрозуміло, це вже не має жодного значення, бо (передражнюючи) «через об`єктивні і

суб`є ктивні причини» ми припиняємо передвиборчу боротьбу і мій непрофесіоналізм не

є цьому причиною ?

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

50

-Ти завалив всю роботу з комісіями, Коля і, якби не ця ситуація, я не знаю, як би ми

це розгрібали,- знову втрутилась Марина,-ми два рази запізнювались з погодженням,

половина списку – мертві душі, Валєра твій нічорта не робить…

-Цікаво, коли це ви встигли зрозуміти?- уже не міг зупинитись я,-під час щоденних

візитів на речовий ринок службовою машиною чи копанням картоплі Тимофію усім

штабом? В будь-якому випадку мусите мені подякувати, я завалив вам роботу одного

відділу, тим самим полегшивши роботу валити решту.

-Та не про це зараз мова,- спробував направити розмову в інше русло Тимофій

-Так, дійсно,-перебивши його, різко нахилився я вперед,-хотілося хоча б почути про

ті три шляхи виходу, що у вас на прикметі, Сергій Іванович?

Подивившись на Марину і зрозумівши, що цього разу підтримки від неї не

дочекається, керівник штабу відповів:

-Можна вписати когось із нас і відразу, як довірена особа, зняти Качана з

перегонів…

-Далі ! – нетерпляче підштовхнув я

-Не вписувати нікого і просто розійтись, як пропонує мій заступник…

І ? – нетерпляче підстрибував я на стільці

-Не знаю…-не витримав пресингу Іванович,-пропонуйте ви свої ідеї,- з благанням

подивився на Марину

-Я свою точку зору висловила,-безжально відрубала та.

-А ти як думаєш? - голосно запитав я свого давнього товариша Тимофія

-Думаю, у нас нема виходу, треба робити так, як каже Марина…жаль, канєшна, але

проти вітру не посциш,- відповів він, дивлячись то на Івановича, то на потріпану життям

кокотку.

-Ну що ж, можу привітати тебе з демонстрацією палкої любові до України, за яку ми

так часто піднімали перший тост протягом останніх семи років,-зловтішно підсумував я,-

залишається лише розійтись і продовжити.

-Що продовжити?-мимохіть перепитав Мітяй

-Та ж пити. Пити за любов до України !- зловтішно підсумував я.

-Слухай, Коля, якщо ти такий герой то піди і впиши там своє ім`я,- не витримав він.

-Як?! І випередити таких професіоналів, як ви з Мариною?!! – продовжив я

зловтішатись.

-Давайте знайдемо якогось козла відпущення,- нарешті втрутився в розмову

польовий командир

-Що ти маєш на увазі?- втомлено запитав у нього керівник штабу

-Ну, бомжа якогось впишемо, алкоголіка чи ще кого…не жалко – спробував він

пояснити

- А де такого знайти ?- вхопилась за цю думку Марина, з інтересом поглянувши на

Петровича

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

51

-Це легко. За сто гривень вони собі смертний вирок підпишуь, не те що довіреність,-

задоволений власною значимістю, відкинувся він на спинку крісла

-А це ідея,- повернулась вона до керівника,-як ви думаєте, товариш начальник?

-Вичислять і перекуплять,- махнув той рукою

-А впишіть когось з пацієнтів психіатричної лікарні,- глузливо порадив я,- тих не

перекуплять.

-Не кажи хуйні, -визвірився на мене Петрович

-Або впишіть бомжа і зразу його під ніж, поки знайдуть…ідентифікують, дивись і

вибори щасливо закінчаться! – пер я на повних парах.

-А ти що пропонуєш, розумнику ? Може, як казав Тимофій, впишеш себе, Качан

повернеться, зробить тебе помічником …чи кине якусь кістку твоїм кредиторам, щоб не

порвали тебе на шматки…

Нагадування про борги остаточно знесло мені дах і я так само глузливо відповів:

-Я, звичайно, не професіонал, але готовий нести свою

частину відповідальності разом з вамипанове(Марина голосно форкнула)Тому, гадаю,

потрібно тягнути жереб. Кому випаде – той віддувається, решта пробують його прикрити

– гонорар порівну,- з вдаваним ентузіазмом закінчив я.

Хто готовий? – відразу ж підвівся і згори вниз поглянув на присутніх, піднімаючи

руку. Усі мовчки дивилися на мене і …програміста, який тихенько тягнув долоньку

догори.

-Опусти руку,-кинув я в його бік,-тебе це не стосується

-Стосується,-несподівано твердо відказав він, не опускаючи руки.

-Більше бажаючих нема?-запитав я,прямуючи до шафочки за кріслом, на якому

щойно сидів і витягуючи на світ заначку нач.штабу – напівпорожню пляшку коньяку

- Ну що ж, зробимо це удвох,- підморгнув Олександру, -Будеш?- виокремив я

нашого штабного хакера, наче ми були з ним в кімнаті лише вдвох

-Ні,- економно похитав той головою

-Ну що ж…правила такі: тягнемо сірники. У кого короткий – той і ляже в довіреність,-

проголосив я під настороженими поглядами присутніх і перелив в себе алкоголь,-згодні,

колего ?(знову економний кивок у відповідь)

-Тоді поїхали,-промовив я, витягуючи з карману коробку сірників і обводячи очима

людей в кімнаті, що скоса зиркали на наше дійство

-Коля, кінчай цей спектакль,- скрикнув Тимофій, зустрівшись зі мною поглядом

-Ні, друже, спектакль уже закінчився, відтепер починається реальне життя, -

заперечив я йому, затискаючи в кулаку два довгих сірники і простягуючи його до

програміста, – твій вибір, Олександре !

3.

Дев`ять днів потому

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

52

-Давно я не пам`ятаю таких виборів,- відсьорбнула чай дружина, дивлячись на

екран телевізора,- це ж той Качан, на якого ви працювали?

-Так, той самий – буркнув я, відвертаючись до стіни

-Кому ж він так насолив? – звернулась вона до моєї потилиці

-Важко сказати,- знизав я плечима,-менеджер штабу не володіє такою інформацією.

-Шкода, звичайно, людини, але я навіть рада, що ти був звичайним менеджером і

тебе це не зачепило. А як знайшли його вбивць ?

-Здається, хтось із них зателефонував в Україну з місця події, потім по

місцезнаходженню слухавки і знайшли.

-Не переживай, тебе це ніяк не обходить,- по своєму розцінила моє небажання

дивитись на екран телевізора вона.

-Навіть якби хотів, що я міг змінити?- з посмішкою розвернувся я до неї і поцілував

в губи…

ПРО АВТОРА

_______________________________________________

автор: Рибачук Анатолій Олександрович

"Відтінок життя"

Хто вона?Молода дівчина яка гуляє по моїй вулиці вже 4 години.Може їй потрібна допомога?Та ні, мабуть вона просто знічів'я бродить . Я дивлюсь на неї і бачу в ній себе. Така ж безпорадна і сумна, прихильна до самоти.Але чому вона дивиться саме в моє вікно?Не можу роздивитись її обличчя...Сіра пляма закриває його ,наче хмари які закривають сонце на небі. Світлі волосся додають їй тільки сірості, а одяг ще сіріший ніж її обличчя...

Ну годі на неї дивитись , піду подивлюсь на дівчину з вулиці і запитаю що сталось. Хмм...Де ж вона?Тільки що була тут.Ну може вже пішла , чи може її хтось зустрів. Ну і добре , бо мені вже сумно дивитись на неї. Але чому думка про неї не полишає мене?Може тому що ми з нею схожі?Але нічого спільного між нами нема , вона ходить вулицями ,а я сижу вдома.Вона любить сірий колір а я жовтий. Ні, ми зовсім різні...

Мені хтось дзвонить, “Невідомий номер”- хто це може бути: -Алло. -Добрий день. -Хто це? -Не важливо, просто я шукаю дівчину : світлу в сірому пальто. Ви її не

бачили? -А звідки ви дізнались мій номер?

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

53

-Ви не бачили її? -Спочатку скажіть , звідки у вас мій номер?-Тож ви не бачили їїЦе вже

починало мене лякати, якийсь “Невідомий” уперто продовжує питати мене чи не бачила я ту дівчину. Але звідки у нього мій номер?І що йому відповісти?Може цей хлопець просто шукає її ?Може це вона ходила по вулиці чекаючи його?Так, напевно це він.Підійду до вікна щоб роздивитись , може він теж стоїть тут і чекає її.О, вона знову тут .Як?Звідки вона знову з'явилась, і знову дивиться в моє вікно.Заплющу очі , може це мені примарюється.Ні, вона знову тут.

-Ні не бачила. Навіщо я це сказала “Невідомому”, я ж бачу її і тепер?Щось в глибині душі

мені підсказувало оберігати її. -Тоді вибачте- відповів він і поспіхом поклав трубку. Ну все тепер я мушу від неї довідатись хто цей “Невідомий” і чому вона знову

тут. Тепер вона вже нікуди не знине. Я бачу її, вона стоїть зовсім сама ,обернута до мене спиною.

-Добридень. Але в відповідь тиша, тоді я повернулась до її обличчя і злякалась. Вона —

це я. Як таке можливо?Ні , це знову мені примарюється.Цього не може бути!Я знову заплющила очі але все було так само .

-Хто ти?-запитала я з острахом. -Я — це ти. - Як таке можливо? -Ходімо зі мною, я тобі дещо покажу. Я їй довірилась , бо було б якось нерозумно не довіряти собі.Куди ми

йдемо?І чому це місто мені не знайоме?Нас ніби ніхто не помічав.Тоді я запитала: -Куди ми прямуємо? -Зараз побачиш. -Хто той хлопець чо дзвонив мені з невідомого номера? - Він шукав тебе. Навіщо він мене шукав?Ну ні це вже не смішно.Це вже просто сон. Так

напевно це просто сон і я знову прокинусь у своєму ліжку згадуючи цей сон з острахом. А тепер я

буду спокійною. -Це що лікарня? -Так. -Що ми тут робимо? Вона привела мене до палати на другому поверсі. Хмм... Хто там може

бути?Я почуваю щось споріднене між цією дівчиною і тим хто лежить зараз в цій палаті за дверима.Ох, хочби скоріше цей сон закінчився, бо я вже боюсь заходити в цю палату.

-Заходь — сказала дівчина- не бійся. Ну все зайду і сон закінчиться. Все, відкриваю двері. О ні, як це може бути ?!Це я ,

лежу прикована до ліжка, без жодних ознак на життя. -Як це може бути?Хто я ? Хто ти? Хто вона?!

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

54

-Ми всі відтінки життя, ти яскравіший відтінок- показала на мій перстень з жовтим сапфіром-я темніший відтінок , а вона нейтральний. Ми три складові одного життя, і коли одна з нас потряпляє в біду з іншою теж стається якесь нещастя. Ми можемо допомогти їй пожертвувавши своє життя . І тоді ця дівчина зможе далі жити не знаючи нічого про нас . А той хлопець , що дзвонив тобі, то вагання яке завжди хоче забрати все цінне що є в нас в житті, тих людей які нам близькі і дорогі.То що ти згодна врятувати її?

Я прокинулась від шаленої болі . Мене оточували білі стіни і одне самотнє вікно .До мене зайшла мама і сказала , що “Операція пройшла успішно і тепер з нею все буде гаразд”. Мама вийшла бо лікар наказав їй оберігати мене в спокої. Він зайшов і з порога промовив :

-Ти зробила правильний вибір. Його голос мені здався дуже знайомим . Так!Це був той хлопець що дзвонив

мені увісні.Тобто мої вагання сказали мені, що я зробила правильний вибір? Я мовчу і пригадую сон який мені наснився, пригадую ту дівчину. Так, рідні-

це найдорожче багатство в житті і ніяке зло не змусить покинути їх. Моя сестра -це яскравий відтінок сонця, і я готова пожертвувати своїм шматочком організму для того щоб її промені світили на небі довше ніж мої всі разом взяті відтінки.

ПРО АВТОРА: _______________________________________ Вайнраух Валерія Валеріївна Нар. 21.09.1996 Навчаюсь ще в 11 класі, та маю багато творів як і прозою так і у віршованій формі. Не люблю вихвалятись, і людей які не мають власної думки...

ДУМКИ

Тиша. Нічна тиша в котрій можна спокійно подумати, котра не давить на мене, як

все, що оточує в день. І саме в такий момент голову заповнюють різні думки, на котрі я

не в змозі відповісти.

Тиша. І пливуть в моїй свідомості уривки пам’яті, що ще зберігають ту дитячу

безтурботність, цей вічно усміхнений погляд матері, батькові слова про чесність і власну

волю. І я наче в тумані це все згадую. Де вони ті дні, коли здавалось, що я найщасливіша

людина, в котрої було все: люблячі батьки, сестра, друзі, що ніколи не зрадить … Де це

все поділось? Куди відпливло? Зараз все не так. Все розпалось, розвалилось, як замок з

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

55

піску, змилось хвилями морськими. І нема нічого. І нема нікого. Я… І хто я? Кому

потрібна? Що я роблю на цій землі?.. Як думати про майбутнє, коли не має сьогодення?

Тиша. Я так і знала. Ніякої відповіді. Всього лиш тихий стогін вітру та поскрипування

дерев за вікном…

ПРО АВТОРА:

_____________________

Крвавич Ірина; Vira Veber

Нар. 1992.23.07.

Навчаюся на третьому курсі стаціонару в Національному університеті «Львівська

політехніка». Займаюсь науковою роботою, крім цього граю на фортепіано та стріляю з

лука. Люблю великих собак, улюблене порода – тибетський мастіф.

"НЕНАПИСАНИЙ ЛИСТ"

Ніколи не знаєш, з ким і для чого зведе тебе доля. Живете собі отак кожен у своєму

світі: ти переживаєш через те, що наші знову не вийшли з групи, вона розмовляє з

подружкою про новеньке красиве пальто, ти гладиш свого жирного кота, вона записує

чергові рядки у свій щоденник, ти думаєш, де дістати нові шини до коліс велосипеда,

вона на репетиції шкільної вистави виточує свою нову роль.

Так і живете, допоки раптом десь не зустрінетесь. І от тепер ти розумієш, що вона

стає частиною тебе, а твоє серце починає битись її серцем. Тебе приваблює все: і

непокірне, злегка хвилясте волосся, з якого вона струшує сни, які так і не приснились

тобі, і спокійний погляд очей, в яких водночас поєднались світанок та захід сонця, і де так

повно тебе, ідіота. Відчуваєш якусь незрозумілу приємність від її голосу, від того, як

щиро вона віддається своїй справі, кайфуєш, коли при розмові, переповнена емоціями,

тримає тебе за руку, змушуючи серце на мить завмерти, бо так тримати не вміє ніхто. Її

наполегливість, незалежність, цілковита інакшість роблять тебе божевільним. Ти хворієш

нею. Перед нею мимоволі слабнеш, як двієчник перед вчителькою, що уже вкотре не

виконав уроки. Так, ти сильніший, ти мусиш бути сильнішим, проте в ній є щось, що

змушує тебе про це забути. При зустрічі з нею губиш слова, бо тоді хочеться лише

слухати, слухати її.

Щоранку, коли ти ще спиш, вона поспішає на пари. Та в цей час твій сон раптом

зникає, ти слухаєш її кроки (так, ти вже навчився слухати її кроки). Твоє серце відлунює в

такт її каблукам. Вона йде, ЙДЕ для того, ЩОБ ПОВЕРНУТИСЬ.

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

56

В той момент починаєш непомітно ревнувати: вона розмовлятиме не з тобою,

вітатиметься і сміятиметься з іншими, але не з тобою. Ти заздриш її люстерку, яке щодня

має змогу бачити її, втомлено красиву, заздриш її гребінцю, що гладить їй золоте

волосся, її помаді, що цілується з нею прямо в губи, збираючи сліди колишніх усмішок й

печалей.

Яка ж вона красива, навіть коли сумує. Як йде їй це білосніжне весільне плаття.

Якби ж вона знала, як тобі хочеться її обійняти. Та ти тільки незапрошений гість на цьому

святі.

Ех, якби ж вона знала...

ПРО АВТОРА:

________________________________________

Омельницький Андрій Юрійович (творчий псевдонім Ноїв Ковчег).

Нар. 5 березня 1991 року

«Не маю позиції, навіть і пози, отож балансую між віршів і прози» (О. Ірванець).

НОВЕЛА

(Будденість у прозі)

*******

Я розплющую очі і їх заливає гаряча лава сонячного світла. Я знову їх заплющую і

в голові прокручується плівка з такими до болю знайомими кадрами: 6:30 на будильнику,

ванна, кава і обличчя мого коханого, з яким я намагаюсь провести якусь приємну

розмову, поки п’ю свою ранкову каву. Я добираю слова, інтонацію, не сьорбаю, не

сутулю спину, не мугикаю собі під ніс, витягую ложку з чашки…У мене в голові

з’являється нав’язлива ідея. Якби я пила цю каву сама, я б сіла у своєму теплому халаті,

згорбилась би до повного комфорту, сьорбала б голосно і ні про що не думала б. А коли

зі мною поряд Він, я ж намагаюсь якось собі це вкласти в голову і дотримуватись

потрібної субординації.

А потім лекція, де крім того, що я побачу приблизно вісімдесят «таких самих як я»,

викладач розповідатиме нову тему і моя кохана одногрупниця схоче вирішити питання

над суспільної ваги, яке полягає в тому, що є три молодих особи (чоловічої статі, звісно)

з яких один їй подобається, але не відповідає їй належною взаємністю, іншому по

великому рахунку байдуже до всього на світі і до неї також, а з третім у них нестабільний

творчий союз і вона сама не знає, як з усім цим впоратись. В такі моменти я хочу

переконати її, що це все непотріб і рвонути десь на Кубу чи на Мадагаскар, подалі від

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

57

замріяного закоханого Парижа і романтичної Венеції. Але ж у нас заняття. Тому під

акомпанемент лекції я уважно слухаю її сповідь…

Я ще дужче заплющую очі і ще раз прокручую ті всі фрагменти у своїй голові і вже

бачу ненависне 6:30…Стоп!

Я виходжу у свій сад біля рідної хати у рідному селі. Не беру в кишеню навіть

телефону. Назустріч мені посміхаються квіти і великою компанією літають метелики. Я

підходжу ближче. Вони навіть мене не помічають. Їм байдуже, метелики починають

кружляти. Я присідаю і сиджу серед квітів і метеликів. І так спокійно від того, що всі люди,

які мене постійно відволікають, хвилюють, нервують, смішать, розважають, розчулюють,

підбадьорюють, втішають, дивують, втихомирюють. Людей нема. Тільки я, сонце, квіти і

метелики і моя довгоочікувана гармонія з собою і своїм внутрішнім світом.

Але 6:30. Я мушу підійматись і програвати цю щоденну п’єсу на 3 дії: ранок, обід,

вечір. Іноді додатковим ліричним відступом або монологом є ніч. У такому випадку вона

завжди безсонна. Завжди неспокійна. Моя п’єса сім разів на тиждень змінює назву і має

стандартний набір головних героїв. Деякі нові персонажі іноді з’являються в деяких

сценах.

Я хочу стати героїнею новели «Intermezzo» Коцюбинського. Я хочу розчинитися у

цих ланах і крокувати назустріч вітру. Я не хочу зустрічати селянина на своєму шляху. Я

не хочу зустрічати когось зі своїх друзів на своєму шляху. Я не хочу зустрічати когось,

кого давно не бачила на своєму шляху. Я нікого не хочу бачити на своєму шляху. Нікого.

Тільки порожню степову стежку і щоб назустріч мені йшов тільки теплий вітер. Я не

відлюдкувата і не дивакувата, ні!

Вже 6:35 і мій коханий ще солодко-солодко спить, а я розумію, що мушу вставати

першою, тому що повинна зробити каву, макіяж, щось пристойне на голові і застелити

ліжка мушу теж я. Чому його чорні вії такі густі і довгі, що їх і фарбувати не треба. Йому ж

все одно. І мої вії, як на зло, маленькі, світлі і такі непомітні. А потім звична схема дій:

університет, пари, справи, переповнені маршрутки, світлофори, слизька бруківка,

поламана парасоля, ожеледиця, туман і налипання мокрого снігу. А ще друзі зі своїми

проблемами, викладачі з серйозними вимогами.

Я згадала, як читала про Емілі Дікінсон якісь матеріали з Інтернету. Ця «жінка в

білому» відмовляється від товариства людей і віддає перевагу самотності. Але вона не

самотня у своїй самотності. Поетеса обирає компанію квітів і метеликів. Я теж хочу

гуляти у лузі, де шовкові трави і шум замріяних дерев шепоче тобі про щось приємне,

але не нав’язує своєї думки. В суспільстві кожен хоче щось тобі довести і робить це

навмисне чи випадково, а ти відплачуєш тією ж монетою. А так ти сам собі гуляєш і

розмовляєш з природою, яка нічого не заперечує і не нав’язує. Один. Наодинці.

Самотність – це розмові із собою без стороннього втручання.

6:40. Я швиденько біжу в душ. Одягаюсь. Швиденько п’ю каву. Коханого не чіпаю.

Нехай спить. Беру якісь гроші. Застрибую в маршрутку. Їду на вокзал. Сідаю в електричку

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

58

і залишаюсь наодинці зі своєю музикою чи улюбленою книгою. Виходжу на станції «N».

Блукаю там сама. Коли я сама мені не потрібно ставити перед собою завдання на

сьогодні, не треба стримувати емоції, здавлювати сльози, що підступили до горла. Не

потрібно доводити щось собі чи комусь. Все просто і зрозуміло. І заплутано, і по-дурному

водночас. Хто я і що роблю. Сама собі хазяїн і сама вирішую що і коли робити чи

говорити. Але до кого говорити? Сама до себе.

Ні! Я хочу бачити всіх вищезгаданих людей біля себе, а коли схочу побути сама то

відлучитись лише на деякий час. Я не хочу, щоб в один момент, коли я щось спитаю, у

відповідь мені озвалась лише тиша.

ПРО АВТОРА:

______________________

Ольшанська Оксана Ярославівна.

нар. 18.04. 1991 р.

Моє життя це теж книга. З розділами дитинство, школа, універ, друзі, театр, література...

а решту розділів пишуться))))))

ОСТРІВ ЛЮБОВІ (НЕ УКРАЇНСЬКОЇ)

Нарешті наприкінці травня виловив Галю. Вона вже не пручалась, а я був достатньо

чемний. Умовив її показати мені острів. А вона запропонувала зробити у найближчу

неділю вилазку не на верхню, історичну частину Хортиці, де розміщені музей, міські

пляжі, пристані для катерів та різні розважальні заклади, а на нижню, бо там, на її думку,

незаймана природа і красивіше.

Накупивши їсти й пити, сонячного недільного ранку очікував дівчину на пристані

Правого берега. Переживав, що не прийде, бо попередила: "Буду, єслі мать отпустіт".

Прийшла таки: засмагла, струнка, пишноволоса, з окулярами на кирпатому носику й

"авоською", в якій було старе покривало, крем для тіла, домашній компот і сирники. На

пристані стояв старенький перекособочений катер, на котрий сідали люди, аби

перебратись на острів і зробити собі пікнік. Я попрямував до нього, та Галя схопила за

руку.

- На южную часть Хортіци можно добратся только моторкой. Надєюсь, єйо нє заліло

вєшнєй водой. Ідьом вніз, к шабашнікам.

…Моторка фуркотить, вода шумить – ми пливемо за течією попри скелі, що

височіють над водою. Трохи нижче Хортиця більш полога й заліснена. Розмовляємо,

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

59

хоча ледве чуєм одне одного. Я майже кричу, обнявши Галю за плечі, гріючи її своїм

тілом, бо таки прохолодно, – в обличчя дме противний вітер. Не забуваю споглядати.

- Ого, які скелі! Немовби у Карпатах – Скелі Довбуша. Кіно про Олексу Довбуша

бачила?

Дівчина кричить мені у вухо:

- Нєт. Слишала, что ето бил разбойнік.

- Це отаман опришків, щось на зразок вашого Махна з Гуляйполя.

- Кто такіє опришкі?

- Це такі стародавні бандерівці, які з панами воювали, бойків та гуцулів захищали, а

гроші бідним роздавали.

- Сматрі, вот Скала Святослава. Бил такой князь дрєвнєрусскій. Єво здєсь убілі

половци.

- Знаю. Святослав Хоробрий тоді саме повертався з переможного походу на

Візантію і був тут заскочений зненацька. Мабуть, забагато випили його воїни на

радощах… Як ти думаєш, якою мовою розмовляли давні русичі?

- Бил адін язик – дрєвнєрусскій.

- Ні, тоді теж була мова, а не “язик”. Люд нею розмовляв, співав і в цих степах. Вона

тут зародилась. Про Московію-Рассєю, яка утворилася пізніше, ще ніхто не міг знати.

- Ти націоналіст?

- Можливо. Але гуманний, на чуже не зазіхаю.

Шум моторки і води стихає, ми пристаємо до берега. Розплачуюсь – і моторка

відчалює. Залишаємось одні, як Робінзон і П'ятниця на безлюдному острові посеред

океану. Беру її на руки – не пручається, довірливо тулиться до грудей, бо таки змерзла,

коли пливли.

- Я ж тебе, милая, аж у ті зарості ладен нести на руках, – проспівав придумані вмить

слова на відомий мотив.

- Спасібо. Ти єщьо і пайош?..

Несу свою цінну ношу до кущів, де зеленіє щось подібне до трави серед моря піску і

дрібних мушель, по місцевому – "ракушєк". Дівчина не пручається. Ставлю її на рівні

ноги, роздивляюсь і кажу:

- Трава тут якась бідненька, колюча, а на наших полонинах – шовкова, немов

килим. І багато, багато квітів… Тут таких нема.

- Будут тєбє і трава, і цвєти. Ідьом к озєру!

- Все-таки найвищі дерева, найбагатша флора і фауна – у Карпатах…

Галя показує рукою вперед.

- Сматрі!

Із-за кущів та дерев і справді зблиснуло дзеркало озера, наполовину вкрите

комишами та водяними ліліями, бутони яких уже почали розкриватися. Лізу в холодну

воду, щоб зірвати.

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

60

- Нєльзя! Ето жє заповєднік!

Я все-таки зірвав одну квітку і заквітчав нею пишне волосся своєї квітки-дівчини.

Вона не противилась – ніжно поцілувала мене в щоку.

На шовковий килим соковитої приозерної трави упало розмальоване вже

збляклими квітами покривало. Дівчина пішла за кущі і незабаром повернулася

перевдягнена – в купальнику рубінового кольору. Лягла. Мене, роздягненого до плавок,

аж затрусило від любові та похоті. Ліг біля неї.

- Галиночко, тебе можна поцілувати по-справжньому?

Дивиться просто в очі й загадково мовчить.

- За цей райський куточок і квітучий день, щасливий день мого холостяцького життя.

- Нєльзя, вокруг люді.

- Де? Нікого не бачу.

- Счас увідіш. Ето остров любві. Вон єщьо одна моторка прічаліваєт…

- Я так ждав цієї миті, Галинко!..

Беру її в обійми.

- Нє тіскай мєня, дєржі сєбя в руках!

Дівчина пручається, а я вчепився, мов реп'ях, і не відпускаю.

- Ну что жє ето такоє?! Ти мєня спєціально сюда прівьоз, чтоби…

- Я хочу тебе, Галюсю…

- Остинь! Єслі нє прєкратіш, я буду крічать.

- Не бійся мене…

Пововтузившись із непокірною та знесилівши, побіг до Дніпра й шубовснув у

холодну воду. Поплив за течією. Галя кричить навздогін:

- Вода жє халодная!..

Довго пливти не зміг, бо сильний корч схопив ліву ногу, котра була колись

пошкоджена штангою, що впала на неї. Повернув назад, пливти проти течії було важче.

Гребучи з усієї сили однією рукою, другою щипав себе під коліном, де зсудомило

сухожилля. Галя нагнула до води гілку верболозу.

- Дєржісь за вєтку!

Ледве видряпуюсь на берег, з якого сиплеться пісок. Цілую її похололими губами –

не заперечує.

Дякую за порятунок. Ось я й випробував тебе – якби не любила, то дала б

мені втонути. У тебе добре серце і щира душа, українська.

Вона сміється.

- Можєт, і не стоіло спасать… Ти бабнік, хотя с виду – скромний мальчік. Бойкій нє

так на людях, как наєдінє с девушкой.

- Бо люблю, кохаю тебе.

Ось і освідчився. Хотів це зробити трохи пізніше – більш урочисто, з келихом

шампанського в руках. Вона ж – ніби й не відчула мого глибокого почуття.

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

61

- А какая разніца мєжду “люблю” і “кохаю”?

- Така ж, як між цукром та медом. Кохати вміють тільки справжні українці, це в них

спадкове. Дуже гаряче почуття…

Відчувши, що дівчина чомусь збайдужіла, замовкаю. Мовчимо обоє. Дивлюсь їй

просто в очі – ховає їх за довгими віями.

- Чогось мене знову гарячить… Може вип'ємо?..

- Я нє протів.

Галя, наче справжня господиня, робить канапки. Розкорковую "Шампанскоє" і

наливаю іскрометне вино у склянки. Виголошую тост:

- За нашу любов з першого погляду!

- Об етом єщьо рано ґаваріть.

Чокаємось, п'ємо, закусуєм. Питає, ніби між іншим:

- Ти любіл каво-нібудь? А может, она ждьот, твоя прежняя коханая?

- Влюблявся. Але так не кохав ще ніколи. Ждуть мене… тільки рідні.

Збрехав, бо одна десь очікує у Львові – обіцяв їй написати коли вибирався у

відрядження, але… все змінилось. Як то кажуть, бреши, бреши, та не забріхуйся. Обіцяю

собі подумки бути надалі з Галею більш правдослівним. Любов базується на довірі,

довіра ж боїться брехні…

- А можєт, я не заслужіваю кохання? Ти мєня єщьо плохо знаєш.

- Здається, що знаю тебе від народження, що ми споріднені душами. Які в тебе

звабливі, небесні очі!..

- Твоі ґлаза напротів… Мнє кажєтса, оні что-то скривают. Какоє можєт бить родство

мєжду соціалісткой і націоналістом?..

- Я теж соціаліст, але… з національним ухилом.

- Такіх когда-то расстрєлівалі.

- Переслідують і тепер. Маю надію, що ти порядна дівчина і не донесеш на мене

місцевим українофобам…

- Єслі по-правдє, я такжє націоналістка, но русская. Нє виношу чєрномазих і всєх

етіх.., когда оні іздєваютса над нашімі дєвушкамі.

- Бачиш, яка ти!.. А я більш гуманний – ненавиджу тільки тих, хто відмовляє

українцям у праві бути собою, тобто нацією. Звичайно, якби з мене хтось знущався, то

дав би відсіч. Думаю, що багато дівчат самі собі шукають пригод… Тільки національна

гідність, гордість може захистити людину від небажаних посягань. Без цього й держави

не можуть існувати. Галичина, моя мала вітчизна, колись, за Данила Галицького, була

державою.

- Єслі б вас не воссоєдінілі с намі, неізвєстео єщьо, кєм би ви сталі.

- Ти цікава людина, з тобою не заскучаєш.

- А что, нєправда?

- Діди, прадіди були русинами-українцями – і я б таким же лишився. А вас

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

62

чомусь дуже швидко зрусифікували, незважаючи на те, що козацькі кості у

навколишніх могилах іще не зотліли…

- Тєбя страшно слушать… Попрідєржі свой язик, для мєня всьо ето – бєз

надобності. Налєй-ка лучшє віна, допйом і будєм загорать. Я прієхала сюда отдихать.

Так ми відпочивали аж до вечора. Після її перестороги вже не хотілося

політикувати, та й на любовні подвиги не тягнуло. Коли, нарешті, вирішили повертатись

на "материк", усі моторки виявились зайнятими. Деякі могли б узяти нас, але не хотіли.

Мабуть, заночували б на острові, якби я не сховався за кущами, а Галя не стала біля

самої води й не "галасувала", немов одинока, кимсь покинута.

Мене все дужче тягнуло до цієї незвичайної дівчини, до того ж – красуні,

незважаючи на те, що не хотіла говорити по-українськи. Краса її не одразу кидалась у

вічі, не була крикливою і нав'язливою, що швидко набридає. Одним словом, була

справжньою, жаданою дівчиною. Хоча… у кожного з холостяків щодо цього є свої

стандарти та вимоги. Мені тільки хотілось, аби і внутрішня краса Галі була такою ж –

природною і справжньою, без фальші…

Багато чого хотілося перед тим, як розсталися навіки…

Коли біля її під’їзду прощались увечері, навіть не подала руки. Просив ще хоч би

одного побачення – відмовила. Чим же я її образив?..

ПРО АВТОРА:

______________________________________

Василь Гаюк

"ПОПІЛ РОСИ"

Дивні зміни відбулися з боярином Славутою після невдалого походу новгородського

князя Ігоря на половців, поразку якого він передбачив. Темними ночами марилися йому

всілякі видива: то моторошні, зміст яких він боявся розгадати, то навпаки, світлі й радісні,

мов у далекому дитинстві, сни лету та добра. А в день він бачив те чого не бачили інші.

Поряд із людьми ходили лісовики та домовики, танцювали мавки. З тих тривожних пір

Славута зачинився у своєму замку-теремі в глибині лісу й весь час щось писав,

складаючи фоліанти. Він зовсім запустив господарство. Розпадалася мозаїка в палатах,

зникали фрески, протікав дах. Дружина дивилася на свого чоловіка й важко зітхала,

дорікаючи за те, що рядовичі вчасно не повертають позики, а він писав.

– Через таких, як ти світ Божий розсиплеться ще до Страшного Суду, ти зовсім ні за

чим не дивишся, - сказала вона, - кидай! Кидай, бо буде зле!

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

63

Славута важко зітхнув і поглянув на свою дружину. Він дуже любив її і тому зробив,

як вона наказала. Він перестав писати, але вже за тиждень важко захворів. Кашляв,

дихав так, наче йому хтось це робити заважав. Дружина вважала, що все це через те

дурне писання. Вона взяла й кинула його до палаючого каміну, але рукопис не згорів,

язики вогню обходили його.

Тієї важкої дощової ночі до їхнього замку прийшов дивний чоловік. Він був у сірій

хламиді та з кривою тростиною.

– Дурна жінко, що ти робиш? – він підбіг і витяг з каміну аркуші, - якби люди не

любили зірок, то хіба б через півтисячі років Галілей винайшов би телескоп, а ще за

півтисячі людина полетіла крізь космос до Бога?

Жінка не розуміла, що говорить цей чоловік. Вона злякалася його й закричала.

Челядь схопила діда й вививши на галявину, вигнала геть із того краю.

Старий Славута тим часом прокинувся й покликав дружину.

– Спали мій рукопис! – наказав він.

– Але ж він не горить! – заперечила жінка.

– Спали!

Вона виконала наказ й кинула аркуші перетворюватися на попіл. Палатами

розходився аромат світанкової роси.

– Ми не тварини, але й не янголи! Я писав, щоб знайти спосіб зробити тьмяні

фрески вічними! Я… - важко говорив Славута, - хотів, щоб люди були щасливими…

– Чому ж ти мені цього раніше не сказав? – зойкнула дружина.

– Я говорив, але мене не слухали! – заперечив Славута, - Боже, прости мені, але я

скажу, нехай люд буде увесь проклятим. До поки людина не зможе творити, вона не

любитиме, не житиме, а стане бур’яном! – він важко закашляв, повернувся на бік і

заснув, а рукописи горіли важко, ніби пручалися, аромат роси ставав дедалі відчутним.

Зранку покоївка знайшла боярина Славуту мертвим, а в каміні дотлівали останні

аркуші.

ПРО АВТОРА:

_______________________

автор: Володимир Шелухін

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

64

"Про мову"

Світло місяця відблискувало у вікнах нашого будинку. Якась напружена тиша прост

яглася крізь усю нашу квартиру. Маманакривала на стіл, тихо, беззвучно. Лише було чут

и, як цокає годинник. Я відмовилася від другого і взялася за чашку гарячогочаю. Обереж

но подула і зробила перший ковток. Гаряча рідина боляче обпекла язик. На очах виступи

ли сльози.

-

Знаєш, доню, дивилася нещодавно якусь телепередачу, ніби українську, а насправді, -

вона махнула рукою,- жодногоукраїнського слова.

Я слухала її краєм вуха:

«та яка там мова, он уроків стільки вчити, що в щоденнику не вміщається!»

- Зараз навіть новини на українських телеканалах –

російською мовою ведуть. А про фільми та пісні я взагалі мовчу!

- Ага, мамо…, ну я піду, уроків багато,- я поставила чашку на стіл і підналася.

- Ну так, іди.

Я сіла за уроки. Години через дві домашнє завдання було вивчене, а голова гуділа:

від нескінченних дат з історії, слів занглійської, формул з фізики… Сходила до ванни і на

решті лягла в ліжко. Увіткнулася носом в подушку. Поринула у світграндіозних мрій.

Раптом переді мною з’явилася дівчина. У білій, вишитій червоними квітками, сукні, п

ідперезаної блакитним поясом. Русадовга коса, зі вплетеними у неї стрічками спадала на

плече. На голові яскраво горіли різнокольорові квітки. Боса. Вонапереминалася з ноги н

а ногу, кліпала своїми довжелезними, пухнастими віями. Губи були ніби намальовані, вит

ончені,рожеві. на щоках розлився рум’янець.

- Хто ти?- я зробила крок їй назустріч.

- Мова, - її голос звучав ніжно і мелодійно.

- Мова? Яка мова?

- Українська мова.

Мене це чомусь не здивувало.

- Ти сумна. Щось трапилося?

- Іду я, назавжди.

- Куди? Навіщо?

- Нікому я не потрібна, ні на що не здатна.

- Не треба!

Вона не помічала, продовжувала:

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

65

-

Я піду. У вічність. Мене ще може будуть згадувати у якихось книжках. можливо, навіть, б

удуть пам’ятати. Не всі, звісно невсі.. Тільки ті, в яких я збереглася в серці. Зникну. Як ла

тина. Ніби є, а насправді немає.

Над її головою спалахнули червоні букви:

« Мова – це дерево життя народу. Якщо гине дерево, гине й народ.»

- Не йди! Чуєш, не йди! – я кинулася до дівчини.

Десь вдалині лунали пісні, українські пісні.

« Як гарно, - промайнула думка»

- Залишись! – я ухопила її за руку,- дай нам шанс! Хоча б один шанс!

Прокинулася. Моя кімната. Моє м’яке ліжко. Будильник на підвіконні.

З пам’яті спливли слова: «Дай нам шанс! Хоча б один шанс!»

Раптом, я відчула, що…

- Мамо! Мамо! Вона дала нам шанс, дала!

- Який шанс? Хто? –

мама дивилася розгублено і роздратовано. Сонно протирала очі.

- Хто? Хто дав шанс?

- Мова… Українська мова!

Етудик

Вона примружилася, ніби від задоволення. Похитнулася, але втрималася. Кожен ру

х спричиняв біль, її життя - немовнатягнута струна, яка ось-

ось обірветься. Ще один постріл. Відлуння крижаної підлоги. Ехо останньої хвилини її жи

ття.

* * *

Дощ бив по скронях, по думках, по сонному настрою кожного, хто знаходився у цій к

імнаті.

Проблему вирішено?- він запитливо поглянув у очі чоловіка навпроти.

Так..

Не залишилося жодних слідів? Так?-

раптом запитала жінка у червоній сукні. Та була заплямована кров’ю невинноїлюд

ини, хоча й зовсім чиста.

Так,- відповів чоловік у кріслі і простягнув руку до чергової порції мартіні,-

ми професіонали.

* * *

Вона як примара блукала у сновидіннях кожного. Кошмари…

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

66

Кожна ніч дихала ними, заліплювала очі, невимовно давила на серце. Годинами во

ни лежали, намагаючись позбутисяцього. Але навіть гроші не могли змусити замовкнути

совість.

* * *

Темний коридор. Кімната. І знову кімната. Здавалося, що ця безвихідь ніколи не закі

нчіться.

Він відчиняє двері. Знову. Біла тінь шмигнула в його душу. Покопирсалася в усіх зак

утках, навіть найбільш потаємних івилетіла назовні.

Нездоланне почуття провини заплямовувало думки.

Він більше не витримував.

Чорне дуло пістолета. Постріл…

* * *

А все могло бути інакше…

* * *

Потяг, четверте купе. Картина нічного вокзалу. Накурене повітря і знову…совість. Ві

д неї не сховатися, не відкупитися, її нездолати, не зім’яти, не вбити.

Мотузка. Холодне тіло…

* * *

А все могло бути інакше…

* * *

Гроші. Тепер вони їм не належать. Тепер ці папірці, заради яких загинуло стільки л

юдей, нікому не потрібні. Вони вийшли змоди, як червона сукня…

__________________________________________

Етюдик

Всі заготовлені фрази вилетіли в одну мить і безладною зграйкою зникли в його очах.

Вона мовчала. Мабуть він зрозумів її терзання:

Може сходимо кудись?

Вона відвела погляд, втупилася в свої черевики, ніби шукала у них відповідь. Зв’язала до

купи трійку букв:

Так!, -нарешті тихо, але впевнено вимовила.

Він було ступив до неї, але чомусь зупинився. Вона не зрозуміла його останнього рішенн

я. Щось не так? Думки губилися впочуттях. відчула як чимось ніжним наповнюється її тіл

о. Простягнула руку до його руки. Він сіпнувся. Вона перелякано, нерозуміючи, подивила

ся на нього. він нарешті звів погляд:

Завтра о третій, біля кривої берези. Я буду чекати.

Останні слова потонули в ранковому гулі першокласників.

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

67

Вірш ( чи скоріше верлібр)

Мені набридло

Мені набридло стояти осторонь.

Споглядати власне життя з партеру.

Мені набридло грати в піжмурки.

Ховаючись в найдальші кутки свідомості.

Мені набридла щоденна суєта міста. Відкрито. Закрито.

Ярлики вже можна вішати і на людей.

Мені остогидли пусті балачки на зупинках:

"Я вчора купила", " А уявляєш?"

Мені набридли ворони в парку на деревах.

Чорна смола... Обліпили душу.

Мені набридла безглузда мода.

Все злиплося, злилося в одноманітності.

Мені набридли ці похмурі погляди. Хоч плач.

Ну ти поглянь, знову щось трапилося!

А сонце всміхається і щедро ділиться теплом і світлом.

Йому це все ще не набридло. Ну і правильно!

ПРО АВТОРА: ______________________________________ Бондар Ангеліна Володимирівна (Кріа Руда) 08.06.1996 Навчаюсь в Конотопській гімназії. Учасниця літературної студіїї “Джерела”. Брала участь в численних зборах молодихпоетів та прозаїків.

"Ця жінка"

За тиждень до календарної осені з моїм сином почало щось коїтись. Він не виходив

зі своєї кімнати, не дратував мене дурнуватими запитаннями, не просив їсти й пити. Він

не вимагав чистоти у своїй кімнаті. Не розкидав коридором взуття, не приводив додому

незнайомих мені людей.

Востаннє я бачила сина із якоюсь жінкою років тридцяти. Вона виглядала дещо

розгубленою і постійно забувала, де знаходиться туалетна кімната в нашій квартирі. Я

традиційно заварювала їй міцну італійську каву, яку та випивала мовчки. Ця жінка не

розповідала мені, хто вона і чого хоче від мого сина. Мені нестерпно хотілось задушити її

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

68

мотузкою і викинути з вікна другого поверху, але тоді я так би й не дізналась про її

сутність і наміри. Я відчувала, що ця жінка мені потрібна, принаймні зараз.

На диво, незнайомка страшенно мене приваблювала. В неї були правильні риси

обличчя і шрам на верхній губі, наче від порізу. Волосся коротке, ледь торкалося плечей,

мало відтінок какао. Я принюхувалась до її запаху. За нею щоразу тяглись різні аромати.

Ніби вона перед тим, як зайти до нашого помешкання, збирала малину або цупила

троянди. Я любила запах цієї жінки.

Вона щоразу повільно піднімалась в кімнату мого сина, а я залишалась внизу , хоча

стрімголов хотілось бігти за нею, спостерігати за кожним її рухом, за незрозумілими мені

діями. Тепер вона приходить як до себе додому. Приносить свіжоспечений хліб і літру

молока. Я чемно забираю буханець з її рук, відчуваючи в собі незрозуміле тепло. Цю

жінку я знаю надто довго, щоб запитувати її ім’я і надто мало, аби дозволяти їй носити

свій одяг.

Коли я гукаю сина, то тетерію від незрозумілої мені тиші. Більше того, я не можу

збагнути, чому та жінка декілька днів поспіль не покидає нашої квартири. Вона носить мої

хатні тапочки , витирає до блиску мої вікна, користується моїм лаком для волосся.

Я ще занадто мало тебе знаю, – кажу я їй.

Вона мовчить, попиваючи чорну італійську каву.

Сьогодні 31 серпня. Я човгаю коридорами у пошуках хоча б якогось натяку на

присутність сина. Його зубна щітка на місці, куртка на вішаку в коридорі. Осінні черевики

в тумбочці. Шарф, за звичкою, лежить на холодильнику. Все на своїх місцях. Але

жодного натяку я так і не знайшла.

Я чекала її на кухні. Була вже одинадцята година ранку. В такий час вона

приходила впродовж тижня. Сьогодні я вражаюче нервово відчувала її відсутність. Вона

мусила знати, де мій син. Вона мусила привести його назад, аби я переконалась, що з

ним все в порядку.

Годинник гупнув в дванадцяте. Я заціпеніло сиділа в тій же позі, готова будь-якої

хвилі схопитись за кавоварку і налити в чашку чорного напою своїй гості. Мої руки

помітно почали трястись, ніби втрачали контакт із зап’ястям і через долі секунди мали

відпасти. Я почала ними розмахувати, щоб процес втрачання кінцівок розпочався

швидше. Мені так заважали руки.

Раптом почувся стук у двері. Дивно, та жінка ніколи раніше не стукала. У неї був

екземпляр ключів. Я боязко підійшла до дверей, відчуваючи якусь тривогу, що вп’ялась

мені точнісінько в серце.

– Хто там?

Люба, ти вдома? Відчини , будь ласка. Це я.

Хто стояв по той бік дверей, мені було досі не відомо. Я побігла назад на кухню,

всілась за стіл і мовчки почала пити каву, призначену для Неї. Стук у двері був настільки

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

69

нав’язливим, що я вчувала в ньому певний ритм, а то й мелодію. Проте піднятись не

наважилась.

Двері прочинились самі. Я різко повернула голову в їх бік, намагаючись пригадати,

чи чула , як повернувся ключ. Ці спогади ніяк не хотіли виринати. Ніби їх не існувало.

Я піднялась зі стільця і рушила в напрямку до дверей. Була впевнена, що прийшла

Вона. Моя найвірніша незнайома подруга. Коли я була вже на сходовій площадці, то

схаменулась, що так нікого й не побачила. Того дня вона мене не відвідала.

Наступного ранку мені під двері просунули скручену вчетверо газету. Я

рефлекторно підняла її, розвернула й за інерцією почала читати заголовок статті на

першій шпальті, що графічно значно більше кидався в очі, ніж решта. «Відома українська

письменниця втратила сина». Я щиро поспівчувала тій жінці. Кинула газету у прихожій.

Поставила свіжоспечений хліб на стіл, літру молока у холодильник, прилакувала волосся

й пішла мити вікна: вчора падав дощ.

"Межею"

Я чітко пам’ятаю, що вимкнула вчора світло. Коли прокинулась – воно яскраво

пломеніло, відбиваючи на паркеті кімнати чиюсь тінь. Мені було важко підвести голову.

Тіло зв’язувалось у вузлики, чіплялось за простирадла. Ноги скручувало в спазмах.

Довелось полежати ще майже півгодини, аби підвестись на декілька сантиметрів. Я

притримувала волосся рукою, щоб без перешкод обдивитись приміщення. За вікном ще

було темно, але перші штрихи дня почали вимальовуватись. Світло в кімнаті ледь

миготіло, а потім остаточно згасло. Тінь на паркеті злилась із ранковою сутінню. Я

опустилась на подушку й намагалась ні про що не думати. Ніч ще тривала.

Зранку я відчула на собі дихання. Воно було жахливо холодним та нестабільним.

Інколи переривалось, даючи мені право привести себе до тями, частіше – пронизувало

наскрізь. Я боялась розплющувати очі, боялась ворухнути тілом. Коли дихання

припинилось, мої повіки відкрились мимовільно. Поряд із собою я побачила дитину.

Хлопчик трусився від холоду й дивився на мене благальним поглядом. Я не довго

думаючи, підняла покривало й запросила його погрітися від мого тіла. Він застрибнув на

ліжко, накрився із головою і ледь чутно почав наспівувати колискову. За годину дитина

так і не змогла заснути. Я відчувала втому.

Тіло хлопчика інколи здригалось. Я намагалась міцніше тулити його до себе, аби

йому було комфортніше. Він обійняв мене. Його крижана долоня заморозила мої

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

70

внутрішні органи. Я поцілувала малого в чоло й намагалась більше не рухатись, аж поки

він не прокинеться.

Сьогодні я не вмикала світла. Декілька місяців мені ніхто не телефонував. Малий

сидів нерухомо на стільці, досі трусився. Я обгорнула його дірявим пледом і подала

кружку з кип’яченою водою. Хлопчик наспівував колискову, ледь погойдуючись на стільці.

Його погляд був спрямований в дзеркало навпроти. Там відбивались худорляві гілки. Я

не знала, що за вікном мого будинку росте дерево.

Спантеличена, опустилась на підлогу, притулившись до холодної стіни. Моє тіло

перетворилось на холодильну камеру. Я плакала без сльозових виділень. Сидіти було

боляче. Залишалось лише мовчки спостерігати за дитиною, шкрябаючи нігтями підлогу.

Хлопець уважно розглядав своє відображення, інколи пригублюючи кружку з водою,

а потім почав говорити. Він розмовляв тихо, але виразно:

«Вчора я ходив на риболовлю. Над озером ще була пара. Її згустки нагадували мені

солодку вату. Я намагався її впіймати, але вона втікала. Згодом розчинялась. Мені було

важко уявити тебе поряд із собою на озері. Ти ніколи не могла спіймати жодної рибини.

Тому цього разу тебе там не було. Проте я був не сам. Поряд ходила кішка. А на

протилежному боці вода щупальцями тягнула сонце у свої обійми. Я впіймав дві невеликі

рибини. А потім відпустив їх...»

Поки я шкрябала паркет, слова дитини шкрябали моє тіло зсередини. Але біль

одразу заморожувався. Він був у мені, але не давав себе вирізнити. Я підвелась,

забрала в малого кружку і довго блукала кімнатою, аж поки не зсутеніло.

– Тобі пора спати. Може, цього разу не відпускай рибин? – кволо прошепотіла я,

опускаючись на скрипуче ліжко.

Якщо я не відпущу, то їх все одно з’їсть кішка, - дивлячись холоднечею мені

у вічі , відповів хлопець.

ПРО АВТОРА:

__________________________________________________

Шкромида Іванна Володимирівна

Народилась 3 липня 1993 року

Про себе: Навчаюсь на третьому курсі Чернівецького національного університету імені

Юрія Федьковича на спеціальності «Журналістика». Працюю редактором інформаційного

відділу обласного радіо «Буковина».

Брала участь лише у невеликих поетичних зустрічах.

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

71

Сон

Двері на балкон були прочинені,

легкий холоднувато-свіжий вітер ворушив віконні заслони, що при цьому ледь

шурхотіли. Крізь відхилені штори в темне приміщення сонно проникало світло вуличних

ліхтарів. Воно навшпиньки просочувалось крізь скло вікон та прочинені двері балкону,

босо ступало повз сплячі знайомі йому з попередніх ночей меблі та призупинялось на

сонно-спокійному обличчі. Хтось мимовільно віддався сну, хоч, можливо, намагався того

не робити, сидячи на чужому дивані, у чужій темній кімнаті, чужої ж квартири. Світло

ліхтарів вулиці, ніжно торкалось до його обличчя, гладило його неслухняно-кучеряве

волосся, наспівуючи тиху мелодію сонної вулиці. У кімнаті все спокійно спочивало,

навіть, упертий годинник, що безперестанку біг кудись, і той призупинився, щоб

відпочити. Здавалось, що все завмерло, притихло, заснуло й ледь тихо спокійно дише.

Коли б світло вуличних ліхтарів могло ходити як людина, то пройшовши крізь

відчинені навстіж двері в іншу кімнату, могло б побачити ще одну притихлу особу, що

спокійно дихала в обіймах Морфея. Та йому не треба було цього робити, воно

прокралось через прочинене вікно цього приміщення. Прилігши поряд зі сплячою

дівчиною, вуличне світло розглядало її спокійне обличчя, перебирало волосся,

намагалось вгадати, що ж їй сниться. Полежавши ще трохи, воно побачило рану-знак на

руці молодої особи. Світло легко торкнулось до того знаку, розглядало його, і ніяк не

могло пригадати, де ж його вже бачило? Ледь провівши своїми тонкими пальцями по

символу на руці, побачило як обличчя дівчини ледь здригнулось, тінь напруження

пробігла по тілу. Світло намагалось заспокоїти її, співаючи-шепочучи свої тихі нічні звуки

вулиці. Та напруження помалу наростало. Дівчина здригнулась, холодний піт почав

вкривати її тіло, вона щось говорила про якісь свічки, чиїсь кроки, щось незрозуміле для

світла. Воно міцно пригорнуло її до себе, та це нічого не дало. Дівчина все продовжувала

здригатись, щось шепотіти, її неспокій зростав. Світло не знало, що йому робити,

пригадавши про сплячого чужинця в сусідній кімнаті, хотіло його розбудити, щоб той

допоміг. Та що було в його силах, воно ж лише світло вуличних ліхтарів, таке безлике,

безсиле, неспроможне хоч що-небудь зробити, удіяти, учинити. Воно – лише світло.

Намагаючись пробудити чужинця, світло всю свою силу зосередило на тому,

забуваючи, що через це може померти, втратити себе, та йому було байдуже, воно

повинно не дати їй боятись, воно хоче захистити її, навіть ціною свого кінця.

Крізь прочинені двері балкону було чути як на вулиці, одна за одною, тріскають

лампи нічних ліхтарів, розбитими тілами, пронозливо кричать, вдарившись об асфальт.

Засинають мертво. Темнота великими жорстоко-холодними кроками прямувала нічною

вулицею. Це було жертва, принесена так безкорисливо й так дитяче бездумно, що навіть

вітру, стало шкода світла, та він також був безсилий. Після розбитої чергової лампи,

світло завмерло, воно відчуло, щось страшне, щось надзвичайно дике та безжалісне.

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

72

Воно виглянуло у вікно на вулицю, і побачило там чиюсь тінь, що, прихилившись до

будинку чекала, смерті останньої лампи, наче, щоб не обпалити своє темне єство,

спокійно ввійти в будинок. Світло зупинилось, не дало собі зникнути, захистило тих двох

сплячих душ від тіні на вулиці.

Ослаблене, ледь дихаюче світло вуличних ліхтарів, присіло біля сплячого чужинця.

Хотіло відпочити. Та коли воно в останнє лиш доторкнулось до блідо-сірої шкіри

обличчя, він проснувся. Точніше сказавши, зірвався, напружився, наче, в очікуванні.

Ні. – прошепотів, протираючи заспані очі. – Цього не може бути.

Вони дивились одне на одного. Світло розглядало зелено-сіруваті очі незнайомця.

Незнайомець розглядав світло, що прилягло біля нього на дивані. Вони двоє трохи

відволіклись від своєї основної причини перебування та обов’язку, що поєднав їх, що

змусив обох тут зараз бути, заглибились у свої думки. Та не довго їм було суджено так

сидіти в спокої. Звуки нічного міста чомусь притихли, не було тихого похитування штор

на вікнах, все завмерло – суцільна тиша, як перед бурею. Крик. Крик, що морозив кров,

що збуджував усі інстинкти виживання, здавалось щось страшне, щось настільки

жорстоке твориться з кричущим, що мимоволі не хотілось бачити його. Звук доносився з

іншої кімнати. Світло ж, звичайно, швидше добралось до дівчини, що в холодному поті,

зірвавшись зі сну, сиділа в ліжку й кричала, не зрозумівши, що довкола твориться. Її крик

здався світлу таким дико-божевільним та холодним, що воно аж відступило від дівчини,

та опанувавши себе, підійшло й ніжно обійняло. Та це нічого не дало. Обличчя дівчини

видавало біль, страх та жах. Вона наче не могла прокинутись, кричала. Здавалось,

застрягла між світами реальності та сну. Дівчина виривалась, рятувалась, намагалась

повернутись та даремно.

- Відпустиииии! – дикий крик, здавалось її горло розірветься від напруження. – Ніііііі!

– не переставала. – Перестань! – світло подумало, що їй надзвичайно боляче, що біль

пронизує її все тіло, розпливається в крові та лімфі. Просочується в кістки та мозок, не

жаліючи розриває все. Нищить. Безжалісно здавлює нутро та розпинає серце. Кров

охолола б напевне в кожного, хто б був там, чув і бачив те, що бачило світло, і не в змозі

було припинити.

Коли чужинець-хлопець вбіг до кімнати, світло вже давно там було, по суті, воно й

ніколи не покидало її. Він намагався розбудити дівчину. Говорив до неї. Та, лиш

доторкнувшись до її тіла, обійнявши її, приніс заспокоєння та полегшення. Вона тихо

заспокоїлась, не розплющуючи очі знову тихо заснула. Чужинець легко опустив її на

вологу подушку, чи то від поту, чи від сліз, і залишився біля неї, не бажаючи покидати її

на самоті, навіть у товаристві світла вуличних ліхтарів.

ПРО АВТОРА: ______________________ Ірина Крвавич

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

73

Навчаюся на третьому курсі стаціонару в Національному університеті «Львівська політехніка». Займаюсь науковою роботою, крім цього граю на фортепіано та стріляю з лука. Люблю великих собак, улюблене порода – тибетський мастіф.

"ТРЕБА ЖЕНИТИСЬ…"

Автобус шукав і знаходив тільки йому відомі дороги, пробивав своєю тупою

носовою частиною темінь, а ми, випивши чарку-дві вина, горілки, а то й самогону,

перекусивши хто чим хотів, жартували, співали, розповідали анекдоти та бувальщини.

Найбільше кепкували з Чхана, який озброївся великим польовим біноклем і намагався

щось розгледіти в зоряно-місячнім небі через вікно. Електронщик Дмитро питає: «Чи

далеко ще до моря?». Відповідає Віктор Трьошкін: «Володя свою Афродіту виглядає. Он

вона, між зірками». Заховавши бінокля в сумку, той глибокодумно зауважує: « Які ж ви

приземлені!.. На Місяці колись було життя. Вчені вважають, що у великих кратерах є

вода. Або лід...»

Дехто зумів виспатись. А ми з Надею не могли натішитись такою тривалою

близькістю. Вона таки заснула на моєму плечі, а я щойно задрімаю – одразу ж

пробуджуюсь. Радісно і чомусь тривожно... Вперше у житті їду на море. З коханою, яка

притулилась до мене довірливо, ніби кішечка.

…Доки сонце зійшло, ми встигли умитися холодною морською водою і напнути

намети на піщаному азовському побережжі. Товариство вирішило, що мені з Надею бути

у двомісному. Нас уже вважали молодятами, які незабаром поберуться, на що всю

дорогу натякав Дмитро. Оксана, котра, мабуть, мала якісь сентименти щодо мене,

ревниво поглядала на суперницю. Нарешті сказала, звертаючись до всіх і дивлячись

мені в очі:

- Наш Анатолій – у новій ролі... Мусиш познайомити нас зі своєю нареченою.

- Та вже знайомив, коли сідали в автобус! Зветься Надія, вивчає напівпровідники на

четвертому курсі. Колись і вона стане конструктором, а то і вченою, якщо приймете...

З різних боків посипались веселі поради:

- Ми вже прийняли, треба ще Гавриловича попросити.

- А ви його запросіть на своє весілля старостою – враз подобрішає.

- Краще на першу ніч...

Гаврилович, керівник нашого конструкторського бюро, не поїхав на море, бо його

дружині воно протипоказане. Побачивши, що я не реагую на їхні «шпильки», мої

товариші по роботі взялися за інших…

Усі їстівні запаси склали докупи – вийшла чимала гора з пляшками й двома

бідонами джерельної води посередині. Сніданок на спільних скатертинах готували жінки

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

74

та чоловіки, котрі вже мали певний досвід. Інші ролі розподіляв Дмитро – як організатор і

вожак. Хтось пішов вудити рибу для юшки на обід, хтось на тринозі підвішував великий

казан і пробував розпалити вогнище, хтось, як і я з Надею, шукав дрова…

Ось уже кличуть до сніданку. Рибалки повстромляли вудилища у пісок і прибігли

першими – на кращі місця. Розмістились біля кількох скатертин навколо вогнища всі –

немов цигани. Запізнілим дровоносам довелося шукати місця між тими, хто вже сидів і

навіть збирався пити. Таких за руку притримував Панченко:

- Стоп, товариство, треба сказати хоч один тост! Пропоную найстаршому серед нас,

начальнику випробувального цеху Євгену Павловичу розпочати.

Вусатий ще й бородатий здоровань з могутнім оброслим торсом підняв наповнену

чарку і, стоячи на колінах, промовив:

- Азов – не Байкал, а келишок – не бокал, за один раз не втопимось. Прошу всіх

випити до дна, щоб не плакали ні коханка, ні жона. Будьмо!

Де й поділась ранкова прохолода: згори обласкувало сонце, спереду грів вогонь, а

зсередини – алкоголь. Пили й закусували – мов із голодного краю вирвалися. Пили всі

дружно три рази, тільки Надя після надпитої першої більше навіть не пригублювала.

Беручи з неї приклад, я другу чарку розділив на дві, зате свою порцію сніданку з’їв до

останку.

Після сніданння – короткий відпочинок, купання, розваги...

Рибалкам і нам, купальникам, замало глибини. Треба відійти зо сто метрів од

берега, щоб зануритись по шию. Дехто пішов наліво і направо – шукати своєї глибини,

але далеко не відійшов, бо Панченко попередив, що ніхто рятувати не буде, як нападуть

Азовські русалки, акули чи медузи...

Між дівчатами Надя швидко стала своєю. Струнка, мов тополя, гнучка, як

дніпровська лоза, вона робила з ними різні вправи та кульбіти, бігала по воді – немов

Аеліта, неначе й забула про мене. Це не засмучувало, бо мені вже давали паси м’ячами

інші. Забивши гола одній широкобедреній жіночці й побачивши, що на мене ревниво

зирить її чоловік, пішов у воду.

Стоячи у глибшій воді, Віктор зайнявся акробатикою. Спочатку на його могутні плечі

видряпалась Оксана – і тут же шубовснула вниз. Колись у школі я робив живі піраміди з

хлопцями, навіть чотириярусні. Вирішив допомогти Трьошкіну тримати вагу дівчат і

жіночок, які обліпили його, немов бджоли. Правда, ще не кусали, але, мабуть, з’їли б,

образно кажучи, зголоднівши за здоровим чоловічим тілом, якби за ними не спостерігали

з берега...

Обнявшись за плечі, мов два Геракли, й широко розставивши ноги, ми могли

втримати на собі автобус, не те що цю "плотву". Першою на мене видерлась

Оксана. Наді нічого не залишалось, як лізти на Віктора. Проте на цьому вона не

зупинилась, а, підохочувана вигуками глядачів, поклала одну ногу йому на голову, а

другу закинула на спину Оксані. На вільне місце, тобто на плечі Трьошкіна, полізла

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

75

Світлана. А Наді цього тільки й треба було – вона стала обома ногами на зігнуті спини

дівчат і переможно підняла руки вгору, заробивши оплески та схвальні вигуки глядачів,

що обступили піраміду. Проте довго тріумфувати їй Оксана не дозволила – вона

спробувала випростатись, і споруда захиталася. Зрозумівши, що ця ненадійна

конструкція розвалюється, ми з Віктором присіли – дівчата полетіли у воду...

Наші рибалки таки наловили миску бичків та інших рибин. Юшка була дуже

смачною. Вона нагадала мені дитинство, коли батько і його брат брали мене з собою на

рибалку. Вони ловили саками, а я йшов берегом і збирав улов у полотняну торбину.

Після лову варили запашну юшку, яку приправляли різними пахучими та лікувальними

травами...

Ніколи не їв і, мабуть, не їстиму такого обіду в колі двадцяти (разом з водієм

автобуса) співпрацівників. І не питиму стільки всього всякого – купованого і домашнього,

вигнаного і настояного. Та це ж – міні-весілля на природі!..

А що було опісля – того таки й справді не повторити.

Хтось трохи сп’янів, хтось надто обважнів, хтось розвеселився... Тому всі, здається,

полягали. Старші полізли у намети, бо сонце пекло немилосердно. Молодші ліниво

засмагали або грали в карти, час від часу занурюючись у літепло моря, яке насправді

було озером, поєднаним із Чорним морем Керченською протокою. А мені захотілося

чогось такого.., неземного. Здається, сп’янів – не так від випитого, як від почуттів, що

переповнювали груди. Треба (але ж як?) сховатися від людей. Намет від їхніх надто

цікавих очей не заховає. Запропонував Наді прогулятися бережком – аж ген до коси, що

врізалась жовтизною у гладь води. Погодилась.

Ішли, нібито збираючи мушлі й кольорові камінчики. Та вже мій мозок заполонили

кольорові мрії, вже мої очі та губи пожирали її згори і знизу. До коси так і не дійшли – там

любилася якась парочка. Відійшли на сто чи двісті метрів і впали одне на одного за

невеликим горбочком. Почали кохатися так спрагло, як ніколи й ні з ким. Саме кохатися –

ніжно і щиро. Але поцілунки тільки розпалювати ту спрагу, що йшла від інших частин

тіла. Утолити жагу раптово, нагло я не наважувався – щоб не налякати її, розслаблену,

але сторожку, немов сарна, що боїться хижака. Коли перса оголились, а їх брунатні соски

почали пропікати мої груди, пробував охолодити їх своїми зашерхлими губами – не

заперечила. Інтуїтивно відчув: вона хоче ніжності, тепла, що йде з глибини душі, але моя

рука все ближче підбирається до найпотаємнішого. Рука вже хоче не тільки персів. Та чи

не нароблять біди захланні пальці, підповзаючи занадто близько до т о г о місця?..

Ми знемагали, перевертались одне на одному, обнявшись, катулялися

зсудомлено.., але цього було замало. Коли ж я нарешті зважився і замість пальців

запустив свого “ворога”, то вона зойкнула – і… все скінчилося.

- Що ти наробив?! – зірвалась на ноги й побігла до води.

Якусь хвилинку мовчав знесилено, уткнувши носа в пісок. Потім підвівся, підійшов

до неї, поцілував у розслаблені губи:

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

76

- Дякую.

- Не дякуй, а скажи, що мені робити з оцим, – показала пальцем на трусики.

На червоному – темна пляма.

- Знімай, я виполощу!

- Поглянь, на нас дивляться...

Повернувши голову в сторону палаток, уздрів кількох людей і Чхана, з біноклем біля

очей, між ними.

Кров ударила в мозок: невже вони все бачили?!

- Зроблю те, що треба, сама. Чекай мене тут!

Надя пішла на глибшу воду, присіла в ній...

…Дальше була ніч. Не описати тої несамовитої ночі в палатці. Заховалися в ній

одразу ж після вечері, побоюючись косих поглядів та кпинів. Інші ще довго їли, пили,

співали й товклися. Це нам заважало любитися, бо аж тремтіли від страху, що ось-ось

хтось загляне. Трьошкін декілька разів кликав мене до чарки, та я мовчав, удаючи, що

сплю.

Ні, спати не міг, бо заважав мій настовбурчений “ворог”. А лежати носом униз міг

тільки на її гарячому тілі. Розумів, що їй важко: знизу – тверда долівка з піску, згори –

важка туша з “кілком”, який не хоче ні ламатися, ні ставати м’якішим. Наші спільні рухи,

виливи почуттів тільки розпалювали ще сильніші почуття – і ми ставали одним

цілим. Для передиху перевертався униз спиною, разом з нею, не допускаючи

роз’єднанн. Так тривало довго…

Ось уже стихло все навкруги, тільки чути, як море, зморене, як і люди, від

спекотного дня, тихо шумить і позіхає... Чути ніжний шепіт – наш, бо інші, здається, вже

солодко сплять. Мариться, ніби я на сьомому небі – літаю над хмарами перистими. Так і

хочеться впасти на них, ніби на пухку перину, та щось заважає... Ага, я прив’язаний до

своєї Аеліти... Навіки прив’язаний. Проганяю марево з-під повік і бачу: вона на мені.

Спить ангельським сном.

…Наступного дня, після сніданку, ми усамітнились від занадто цікавих очей аж на

косі. До обіду я встиг намалювати олівцем абрис своєї Аеліти в морі, на фоні

придуманого вітрильника. Цей малюнок буду закінчувати вдома...

У Запоріжжя приїхали опівночі. Я повернувся до своїх конструкторських справ, але

пам’ятав, що треба вже й женитись…

ПРО АВТОРА: ______________________________________________ Щеглюк Василь Романович, нар. 19.11.1944р., автор багатьох збірок поезій, двох романів і дюжини оповідань, які ще не опубліковані. Живу у Львові.

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

77

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

78

ПІСЛЯМОВА

Дякую усім Вам, хто наважився стати учасником літературного конкурсу; дякую усім тим,

хто залишився з нами і продовжує писати, творити для інших.

З повагою,

(ГТМ) «Молода душа»

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

79

Літературно-художнє видання

Серія

«Сучасні українські письменники»»

ЗБІРНИК 13-Й РЯДОК

Книга І

Головний редактор Г. Айме

Відповідальний за випуск О.Стецюк

Художній редактор О. Стецюк

Технічний редактор А.Сом

Коректор _______________

Електронний збірник

Створено інформаційним відділом «АТМА»

Групи творчої молоді (ГТМ) «Молода душа»

для Всеукраїнського молодіжного порталу «Youngsoul.com.ua»

19.05.2013 р.

82100, Дрогобич, вул. В.Великого, 96

E-mail: konkurs-13@yandex.ua

Офіційний сайт групи творчої молоді

www.youngsoul.com.ua

____________________________________________________________________YOUNGSOUL.COM.UA

80

«Youngsoul» (Молода душа) – закрите творче об’єднання, що виникло 5 лютого 2011 року у

м. Дрогобич у стінах монастиря св. Петра і Павла. Основу склали журналісти осередку

«Молоді каменярі» та Школи християнського аніматора. Першими засновниками стали

львів’яни та дрогобичани. 6 січня 2012 року «YOUNGSOUL» заснував свій однойменний

сайт. З грудня 2013 року було змінено концепцію групи творчої молоді (ГТМ), а також саму

стратегію Всеукраїнського молодіжного порталу.

Сьогодні група творчої молоді (ГТМ) діє, як світська спільнота молодих журналістів та

молодих письменників. Свою основну діяльність провадить у м. Трускавець.

Група творчої молоді «YOUNGSOUL»

Тел. до запитань +38 (098) 716-05-39

+38 (093) 686-64-38

e-mail: Artur_Helh@mail.ru

Збірник 13-й рядок [Текст] / худож. О.Стецюк. – Трускавець: «Youngsoul», 2013. – 80 с.