УПРАВЛІННЯ КУЛЬТУРИ, НАЦІОНАЛЬНОСТЕЙ ТА РЕЛІГІЙ

КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ ДЕРЖАДМІНІСТРАЦІЇКИЇВСЬКА ОБЛАСНА БІБЛІОТЕКА ДЛЯ

ЮНАЦТВА

1

«3340 днів і ночей в Афганістані»

Київ 2014УПРАВЛІННЯ КУЛЬТУРИ, НАЦІОНАЛЬНОСТЕЙ

ТА РЕЛІГІЙКИЇВСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ ДЕРЖАДМІНІСТРАЦІЇ

КИЇВСЬКА ОБЛАСНА БІБЛІОТЕКА ДЛЯ ЮНАЦТВА

2

«3340 днів і ночей в Афганістані»

Інформаційно-бібліографічні матеріали

Київ 2014

3

ББК 63.3(0)-68

Три 67

3340 днів і ночей в Афганістані: інформаційно-бібліографічні матеріали / [уклад. Н. О. Кліменко]; Київська обласна бібліотека для юнацтва. – К., 2014. – 69 с.

Матеріали містять офіційні документи про підготовку та проведення в 2014 році в Україні Року учасників бойових дій на території інших держав; інформацію про військові дії радянських військ в Афганістані 1979 – 1989 рр. Бібліографічна частина представляє читачеві перелік літератури, яка є у фондах Київської обласної бібліотеки для юнацтва.

Розраховано на широке коло читачів.

Укладач: Н. О. Кліменко

Відповідальний за випуск: Г. Й. Сорока

© Укладач : Н.О. Кліменко, 2014

© Київська обласна бібліотека для юнацтва, 2014

4

До читачаДвадцять п'ять років тому завершився вивід радянських військ з Афганістану.

І сьогодні в українському суспільстві немає однозначної оцінки тієї дев'ятирічної військової кампанії. Частина суспільства її засуджує, пов'язуючи афганський конфлікт з імперськими амбіціями компартійної еліти. Частина - до цих пір не може відійти від психологічного шоку, отриманого в результаті участі у кровопролитній війні, втрати рідних і близьких, втрати здоров'я. Частина, під впливом іноді навмисно спотвореного трактування причин і ходу подій тих років, плутається в оцінюванні дій СРСР в Афганістані. А найбільша частина, в основному молодь, ставиться до тих подій байдуже, вони мало знають про афганську війну.

За роки ми поступово дізнаємося, як все було, і в нас виробляється складне ставлення до афганській війні. В ім'я чого ж гинули або ставали каліками тисячі наших співвітчизників? Чи виправдані біль і скорбота їхніх матерів, вдів, дітей- сиріт? Представлені в роботі матеріали допомагають відповісти на деякі питання, хоча і неоднозначно. Хто зна, може у когось додасться гіркоти, посилиться неприязне ставлення до тих державних діячів, які втягнули нас в цю трагедію. Ці відчуття цілком з'ясовні. Але якщо подібне недобре ставлення з'явиться у когось з нас до солдата або офіцера, який воював в Афганістані (а це, на жаль, має місце), - таке відчуття буде невиправдане і несправедливе. Адже армія за своєю ініціативою не воює. Вона виконує наказ на основі рішень вищого державного і політичного керівництва. А розплачуватися за ці рішення доводиться життями солдат і офіцерів, мирного населення... За 1979 - 1989 роки СРСР втратив в Афганістані загиблими майже 14 тисяч своїх синів, отримали поранення різного ступеня тяжкості близько 50 тисяч воїнів.

Ця методична робота присвячена подвигу афганців і покликана зберегти пам'ять про виявлену мужність і відвагу, донести інформацію до людей, що не мали справи безпосередньо з афганськими боями.

4

2014 рік Президентом України оголошено Роком учасників бойових дій на території інших держав

Президент України Віктор Янукович підписав указ «Про проведення в 2014 році в Україні Року учасників бойових дій на території інших держав». Це рішення Глава держави ухвалив на підтримку ініціативи ветеранської громадськості з числа учасників бойових дій на території інших держав, яких в Україні сьогодні проживає близько 270 тисяч оcіб.

Нагадаємо, що 15 лютого 2014року виповнюється 25 років з часу виведення військ колишнього СРСР з Республіки Афганістан, у бойових діях на території якої взяли участь понад 160 тисяч солдатів і офіцерів з України. Життя 3280 наших співвітчизників забрала ця війна. Понад 8 тисяч повернулися пораненими, понад 6 тисяч стали інвалідами.

Відповідну постанову «Про відзначення в Україні 25-ї річниці виведення радянських військ з Афганістану» 20 червня ц.р. прийняла Верховна Рада України.

Згідно з цими документами, уряду і місцевим державним адміністраціям доручено вжити заходів щодо підвищення рівня соціального захисту та медичного обслуговування учасників бойових дій на території інших держав, сімей загиблих та померлих учасників таких бойових дій.

Також передбачено доручення центральним і місцевим органам влади з проведення урочистостей та заходів меморіального характеру в пам'ять полеглих, які виконували військовий обов'язок на території інших держав.

Президент доручив приділити велику увагу патріотичному вихованню підростаючого покоління на героїчних прикладах старшого покоління, а також проведенню військово-спортивних та культурно-мистецьких акцій.

Указ Президента України«Про проведення у 2014 році в Україні Року

учасників бойових дій на території інших держав»З метою вшанування громадян, які виконували військовий обов'язок на

території інших держав, сприяння поліпшенню соціального захисту таких громадян, їх сімей та з нагоди 25-ї річниці виведення військ колишнього СРСР з Республіки Афганістан постановляю:1. Оголосити в Україні 2014 рік Роком учасників бойових дій на території інших держав.

2. Кабінету Міністрів України:1) утворити Організаційний комітет з підготовки і проведення Року учасників бойових дій на території інших держав (далі - Організаційний комітет), включивши до його складу представників центральних та місцевих органів виконавчої влади, всеукраїнських громадських об'єднань ветеранів, Української спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів);2) розробити з урахуванням пропозицій Організаційного комітету та затвердити у тримісячний строк план заходів з підготовки і проведення Року учасників бойових дій на території інших держав, передбачивши, зокрема, заходи щодо відзначення 25-ї річниці виведення військ колишнього СРСР з Республіки Афганістан та щодо підвищення рівня соціального захисту і медичного обслуговування учасників бойових дій на території інших держав, сімей загиблих та померлих учасників таких бойових дій;3) вирішити в установленому порядку питання щодо фінансування заходів з підготовки і проведення Року учасників бойових дій на території інших держав;

5

4) посилити контроль за встановленням особам статусу ветеранів війни.3. Міністерству закордонних справ України забезпечити проведення закордонними дипломатичними установами України роботи щодо інформування міжнародної спільноти про роль українських військовослужбовців і правоохоронців у міжнародних діях, заходах, спрямованих на виконання миротворчих та гуманітарних завдань.

4. Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській, Севастопольській міським державним адміністраціям:1) розробити та затвердити регіональні плани заходів з підготовки і проведення Року учасників бойових дій на території інших держав, передбачивши, зокрема, заходи щодо відзначення 25-ї річниці виведення військ колишнього СРСР з Республіки Афганістан та щодо проведення за участю громадських об'єднань воїнів-інтернаціоналістів, ветеранів, студентської та учнівської молоді урочистостей, патріотичних, військово-спортивних та культурно-мистецьких акцій;2) ужити додаткових заходів щодо забезпечення виконання актів законодавства з питань соціального захисту учасників бойових дій на території інших держав, інвалідів війни, сімей загиблих та померлих учасників бойових дій;3) забезпечити за участю органів місцевого самоврядування організацію 15 лютого 2014 року покладання квітів до меморіалів загиблих воїнів-інтернаціоналістів, зборів громадськості, зустрічей з учасниками бойових дій на території інших держав, сім'ями загиблих;4) надавати сприяння молодіжним, ветеранським та іншим громадським об'єднанням у здійсненні діяльності, пов'язаної з проведенням заходів, присвячених відзначенню Року учасників бойових дій на території інших держав;5) забезпечити упорядження меморіалів, пам'ятників, місць поховань загиблих та померлих воїнів-інтернаціоналістів.

5. Державному комітету телебачення і радіомовлення України забезпечити широке висвітлення заходів, присвячених Року учасників бойових дій на території інших держав.

Президент України          В. ЯНУКОВИЧм. Київ 12 червня 2013 року № 329/2013        

Постанова Верховної Ради УкраїниПро відзначення в Україні 25-ї річниці виведення

радянських військ з АфганістануУ лютому 2014 року відзначатиметься 25-а річниця виведення радянських

військ з Афганістану.З метою гідного вшанування мужності, самовідданості, вірності військовому

обов’язку воїнів-інтернаціоналістів, призваних до лав Радянської Армії з України, Верховна Рада України постановляє:1. У 2014 році урочисто відзначити на державному рівні 25-у річницю виведення радянських військ з Афганістану.

2. Рекомендувати Кабінету Міністрів України:у двотижневий термін з дня прийняття цієї Постанови утворити організаційний комітет з підготовки та проведення заходів щодо відзначення на державному рівні 25-ї річниці виведення радянських військ з Афганістану; у двотижневий термін після утворення зазначеного організаційного комітету розробити та затвердити план заходів щодо відзначення на державному рівні 25-ї

6

річниці виведення радянських військ з Афганістану, в якому, зокрема, передбачити підготовку та видання серії вибраних спогадів учасників бойових дій в Афганістані, та поінформувати Верховну Раду України про результати його реалізації не пізніше грудня 2013 року.

3. Рекомендувати Міністерству оборони України з метою патріотичного виховання молоді провести у військових підрозділах і навчальних закладах науково-практичні конференції, круглі столи та інші заходи, присвячені 25-й річниці виведення радянських військ з Афганістану.

4. Рекомендувати Державному комітету телебачення і радіомовлення України організувати тематичні теле- і радіопередачі, присвячені життю і подвигу воїнів-афганців, та забезпечити висвітлення в засобах масової інформації заходів, що проводитимуться у зв’язку з відзначенням 25-ї річниці виведення радянських військ з Афганістану.

5. Запропонувати Національному банку України розглянути можливість карбування ювілейної монети з нагоди 25-ї річниці виведення радянських військ з Афганістану.

6. Запропонувати Українському державному підприємству поштового зв’язку «Укрпошта» випустити серію поштових марок, присвячених 25-й річниці виведення радянських військ з Афганістану.

7. Контроль за виконанням цієї Постанови покласти на Комітет Верховної Ради України з питань культури і духовності та Комітет Верховної Ради України у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів.

8. Ця Постанова набирає чинності з дня, наступного за днем її опублікування.

Голова Верховної Ради України В.РИБАК м. Київ 20 червня 2013 року № 344-VII

 

Загальна характеристика країни АфганістанАфганістан, повна офіційна назва Ісламська Республіка Афганістан (від Upa-

Ghana-Stan санскритом «земля об’єднаних племен») – країна на півдні Центральної Азії, що межує з Таджикистаном, Туркменістаном і Узбекистаном на півночі, з Іраном на заході та Пакистаном на півдні і сході. Площа 652 230 км², столиця —Кабул. Держава − багатонаціональна. Крім афганців-пуштунів (6600 тис. чол.), найчисленнішої народності, що населяє переважно південну частину країни, в північній і центральних частинах Афганістану живуть (в тис. чол.): таджики — понад 2700, хазарейці - 1400, узбеки - 1400, туркмени - 400, кафіри (нуристанці) - 100, фірюзкухи 90, джемшиди 80, теймені, теймурі, араби, киргизи, каракалпаки, перси, індійці, євреї та ін. народи. В пустелях Регістан і Дашті-Маркох кочують белуджі(150 тис. чол.). Іслам залишається потужною силою в Афганістані, де майже все населення дотримується мусульманської віри. Приблизно 84% жителів – мусульмани-суніти ханіфітського толку. Однак серед східних хазарейців-берберів та джимшидів багато мусульман-шиїтів, є також громада ісмаїлітів. На території країни діє ряд великих суфійських орденів - Чіштійя, Накшбандійя і Кадирійя. Пересічна густота населення в Афганістані — 20 чол. на 1 км². Населення в країні розміщене дуже нерівномірно: в долинах річок, оазах, біля великих міст густота населення перевищує 200 чол. на 1 км², в горах Гіндукушу і пустелях вона зменшується до 1 чол. на 1 км². Майже 2 млн чол. в Афганістані − кочовики. Міського населення в країні близько 10%. Найбільші міста Афганістану (в тисячах жителів): Кабул − 310 (1958); Кандагар − 71, Герат − 76 (1950). Офіційні мови: пушту, узбецька і дарі:  афгано-перська або дарі 50%, пушту 35%, тюркські мови, головним чином узбецька

7

та туркменська 11%, 30 другорядних мов 4%. Грошова одиниця — афгані. В адміністративному відношенні територія Афганістану поділяється на 7 провінцій і 6 областей.

Населення Афганістану живе переважно великими сім'ями в селах. Переважають прямокутні в плані будинки з пласкими або куполоподібними дахами, побудовані з сирцевої або обпаленої цегли і обмазані глиною. Садиба обноситься стіною з сирцевої цегли. У горах зводять також будови з каменю, а у великих містах з'явилися будівлі сучасного типу. Кочівники возять з собою намети з вовняної тканини, що мають чотирикутну форму. До традиційних страв належать плов з м'ясом або овочами, смажене м'ясо (кебаб), борошняні вироби (ашак, або манти) і випікають в традиційних печах-тандурах прісні коржі. Значну частку в харчовому раціоні складають овочі - томати, картопля, горох, морква та огірки. Велика частина населення не може собі дозволити регулярне споживання м'яса. Зелений або чорний чай, кисломолочні продукти, свіжі та сушені фрукти і горіхи також входять у повсякденний раціон. Головні елементи костюма майже всіх етнічних громад Афганістану - довга, до колін і нижче, сорочка і щільно підперезані поясом широкі штани (камис). Поверх чоловіки одягають безрукавку з чотирма кишенями і застібкою і халат. Характер головного убору, наприклад чалми, тюбетейки або повстяного ковпака, нерідко відображає приналежність чоловіків до певної національної групи і географічному району. Багато відпускають бороду, особливо відтоді, як таліби заборонили голитися. Жінки в сільській місцевості носять довгу вишиту по коміру сорочку з кольорової бавовняної тканини і довгі, до кісточок, штани. Жінки з середовища кочівників поверх сорочки надягають кілька широких спідниць. Жінки носять срібні прикраси з сердоліком і лазуритом, намиста і намиста з монет. У афганців зазвичай великі сім'ї. Родинні відносини створюють фон для прояву соціальної, економічної та політичної діяльності. Шлюби, що часто укладаються між двоюрідними братами і сестрами, як правило, організовують старші у своїх сім'ях жінки. При сватанні і заручинах домовляються про калим, посаг і організацію весільного бенкету. Розводи трапляються рідко.

Високі гори та пласкогір'я займають майже 80% території Афганістану. Північно-східну частину країни перетинає Гіндукуш — одна з найбільших гірських систем світу (висотою понад 7000 м). У західних районах Афганістану простягаються хребти Паропамізу (до 4231 м). Між ними і Гіндукушем − складна система Середньо-Афганських гір (до 5143 м). На Сході і Південному Сході − Сулейманові гори. Між відрогами Гіндукушу і Сулеймановими горами розташоване широке Газні-Кандагарське плоскогір'я (понад 2000 м). Рівнини (близько 20% території Афганістану) займають головним чином південно-західні і крайні північні райони Афганістану. На південно-західних рівнинах − пустелі: Регістан(піщана), Дашті-Маркох (переважно глиняста). Надра Афганістану багаті на корисні копалини, але багато родовищ ще не досліджено. Виявлено поклади нафти, кам'яного вугілля залізних руд, кольорових металів, графіту, сірки, дорогоцінного каміння та ін. Клімат більшості районів Афганістану різко континентальний, сухий, з великим коливанням річних і добових температур. У горах бувають суворі зими, коли сніг тримається 7−8 місяців. Літо в горах прохолодне. На рівнинах зима м'яка, літо жарке. Пересічні температури січня від 0 до +5°, липня від +25 до +30°. Опадів випадає мало: в більшій частині Афганістану пересічна річна кількість − 350 мм на Сході, в горах − близько 800 мм, в пустелях − менше 100 мм. Багато рік влітку пересихає. Найважливіші ріки: Аму-Дар'я (протікає на кордоні з Таджикистаном і у верхній течії має назву Пяндж), Мургаб, Геріруд, Гільменд, Кабул. Країна має обмежені водні ресурси, запаси питної води неадекватно розповсюджені. Занадто великі території лісів вирубуються задля опалення та будівництва, надмірне використання терену як пасовиська призводить до спустошення ґрунту. Все більші території підпадають під пустелі; забруднення повітря та води, деградація ґрунтів, − все це є сучасні проблеми навколишнього середовища у Афганістані. Ґрунти − на рівнинах

8

переважно сіроземи з солончаками, на посушливих гірських схилах − бурі і світлокаштанові, на зволожених − чорноземовидні. У рослинному покриві переважають пустельні і степові компоненти; на рівнинах і в нижньому поясі гір − полин, курай, саксаул та ін. Ліси є лише в горах східних районів: до висоти 2500 м − широколистяні (переважно вічнозелений дуб), вище — хвойні (гімалайська сосна, кедр, смерека, ялина). Вище 4000 м − альпійські луки. Тваринний світ Афганістану дуже різноманітний. В горах − дикі кози, барани (архари), дикі кабани та ін. На рівнинах − джейрани, сайгаки, дикі осли. З хижаків − вовки, шакали, гієни; в горах − ведмеді, снігові барси. Багато гризунів. Поширені плазуни. З комах великої шкоди завдає сарана.

У 1919 році була проголошена незалежна монархія. За конституцією 1931 Афганістан (Висока Афганська Держава) − спадкова конституційна монархія. Глава держави − король (падишах) затверджує законопроекти, прийняті парламентом, призначає прем'єр-міністра і міністрів, командує збройними силами, укладає міжнародні договори та ін. Для розв'язання найважливіших державних питань падишах скликає Збори племінних вождів та інших знатних осіб − Лойя джирга (Велика джирга), яка не передбачена конституцією. Парламент складається з 2 палат: Національної ради, що обирається населенням на 3 роки, і Палати нотаблів (сенат), члени якої призначаються падишахом довічно. Парламент має право законодавчої ініціативи. Виконавча влада належить урядові (Раді міністрів), членом якого може бути тільки мусульманин. Уряд несе відповідальність перед падишахом. В провінціях і областях влада здійснюється намісниками і губернаторами. За виборчою системою Афганістану жінки позбавлені права голосу, а для чоловіків встановлено ценз осілості (1 рік). Відповідно до конституції 2004 року, Афганістан є ісламською республікою з президентською формою правління. Вища виконавча влада належить президентові, що обирається на загальних, прямих і таємних виборах строком на 5 років. Президент може бути вибраний не більше двох разів. Президент також очолює кабінет міністрів. Він є верховним головнокомандувачем збройними силами країни, призначає міністрів і інших вищих державних чиновників зі схвалення парламенту. За даними рейтингу «Неспроможних держав» на 2013 рік, Афганістан посідає в ньому сьоме місце.

В 1954 був 41 лікувальний заклад на 1641 ліжко. Лікарів на 1957 рік − 224 (1 лікар на 53 тис. жителів), з них 150 працювало в держустановах (в Кабулі − 100); зубних лікарів було 35, акушерок 68, медсестер 600. Країна відчуває гостру потребу в мед. працівниках. Лікарів готує 1 мед. факультет. Існує 3 школи для середнього мед. персоналу. В Афганістані дуже поширені інфекційні захворювання, в тому числі віспа, висипний тиф, туберкульоз. На малярію щороку хворіє бл. З млн чоловік. Народжуваність і смертність не реєструються. Медичну службу очолює міністерство охорони здоров'я (з 1931 року). Сучасний Афганістан має один з найвищих у світі показників дитячої смертності (15,6 на 1000 новонароджених), вкрай низькою залишається середня очікувана тривалість життя (45 років).

Основа економіки − традиційне сільське господарство − кочовий випас овець, кіз, верблюдів, вирощування пшениці, бавовни, фруктів та ремесла (килими, вироби з шкіри). Після заміни керівництва країни, Талібану, у 2001 році, Афганістан отримав більш ніж $8 млрд як міжнародну допомогу, що сприятливо діє на відновлення економіки країни. За останні роки помітний зріст зайнятості у сфері обслуговування і торгівлі. Незважаючи на економічний прогрес в останні роки, Афганістан залишається бідною, та дуже залежною від міжнародної допомоги, сільського господарства, та торгівлі з сусідами країною. Сільськогосподарська продукція: опіум, пшениця, фрукти, горіхи; шерсть, баранина, овчина, смушок. Поширення культивування маку, зріст продажу опіуму може становить понад одну третину державного прибутку. Промисловість: невеличке текстильне виробництво, мило, меблі, взуття, добрива, цемент; вручну зроблені килими; природний газ, вугілля, мідь. Експортні речі: опіум, фрукти, горіхи, вручну зроблені килими,

9

вовна, бавовна, коштовний та напівкоштовний камінь, природний газ, нафта, вугілля, мідь, тальк, свинець, цинк, залізна руда, сіль. Зайнятість населення на 2004 рік розподілена так: сільське господарство 80%, промисловість 10%, сфера обслуги 10%. Відсоток безробітних у 2005 році становив 40% працездатного населення. Відсоток інфляції у 2005 році — понад 16%. Партнери в експорті у 2004 році: Пакістан 24%, Індія 21,3%, США 12,4%, Німеччина 5,5%. Імпортні товари у 2004 році: споживчі товари, харчові товари, текстильні товари, продукція з нафти. Партнери у 2004 році в імпорті: Пакістан 25.5%, США 8.7%, Індія 8,5%, Німеччина 6,5%, Туркменістан 5,3% Кенія 4.7%, Південна Корея 4.2%, Росія 4.2%. Шкоди економіці країни завдають землетруси в гірських районах Гіндукуш, повені та посухи.

З початку 1980-х і до кінця 1990-х років вирощування опійного маку і ректифікація (первинне очищення) опію-сирцю проводилися переважно в районах, населених таджицьким і пуштунським населенням,− в Гільмендській долині і в районі міст Файзабад, Кундуз, Кандагар, Джелалабад і Фарах. Подальша переробка афганського опіуму здійснювалася в сусідніх країнах, що володіють відповідною хімічною промисловістю, − Пакистані, Туреччині, Ірані (до середини 1980-х), а також європейських країнах − Франції і Італії. Перші місяці після початку «контртерористичної операції» США і Великобританії в жовтні 2001 року ознаменували собою повну зміну ситуації в Афганістані. В наш час вирощування опійного маку і екстрагування опію-сирцю відбувається на всій території Афганістану, а в провінціях Нангархар, Хост, Пактія, Гільменд, Кунар, Балх, містах Кундуз і Файзабад був створений замкнутий промисловий цикл, що включає вирощування опіумного маку, екстрагування опію-сирцю, його переробку в морфій, основу героїну і далі в кінцевий продукт — героїн гідрохлорид (діацетілморфін гідрохлорид); його складування і великогуртову реалізацію на героїнових ринках пакистанського Читраля і афганського Кандагара. У місті Кандагар була розгорнена повноцінна банківська мережа кредитування під майбутні урожаї опійного маку. Протягом лічених років були організовані промислові постачання мінеральних добрив і прекурсорів (інгредієнтів для виготовлення героїну) з хімічних заводів в Пакистані, почато розширення посівів опіумного маку за рахунок інших сільськогосподарських культур (пшениця, кукурудза, ячмінь, рис). За роки правління Хаміда Карзая, що прийшов до влади при активній підтримці США, Афганістан вийшов в світові лідери з виробництва героїну (з 180 тонн в останній рік правління талібів до 8 тисяч тонн в 2009 році, або 98 відсотків світового виробництва). Брат Хаміда Карзая, Ахмед Карзай, — за визнанням самих американців, є найбільшим наркодилером країни.

До кінця 19 століття в Афганістані існували лише мусульманські релігійні школи. На початку 20 століття було проведено деяку реформу в галузі освіти. Проте в країні писемними є 34% населення, а серед жінок писемність становить лише 10%. У 1956 в 294-х початкових школах було 120 500 учнів, в середніх школах — 5900 учнів, в професійних школах — 3400 учнів. В Кабульському університеті вчилось близько 1000 студентів. Найбільша бібліотека — при міністерстві освіти в Кабулі. Музеї: в Кабулі, Кандагарі, Гераті, Мазарі-Шеріфі, Газні.

За сформованою традицією афганські жінки не мають права брати участь у суспільному житті. Спроби змінити ситуацію «зверху», що робилися перед Другою світовою війною, зустріли опір суспільства. У 1959 р. уряд закликав до добровільної відмови від носіння чадри в містах. Енергійні зусилля марксистського керівництва слідувати шляхом емансипації стали однією з причин масових заворушень консервативно налаштованого населення. У районах, де таліби взяли верх, встановлено жорсткий контроль за виконанням жінками традиційних норм поведінки. В Афганістані закрилися школи для дівчаток, жінкам забороняється працювати поза домом. Дівчата можуть навчатися тільки в одному Балхському університеті в Мазарі- Шаріфі.

10

Література Афганістану мовою пушту зародилася давно: знайдено рукопис збірника «Невідомий скарб», що містить поетичні твори 8 ст. в кілька пам'яток 14—15 ст. В 16—17 ст. з'являється ряд поетів, у творах яких відбилась напружена соціальна боротьба афганських племен проти феодалів. «Великий єретик» Пір Рошан (Баязід Ансарі, 1525−1585) у творі соціально-релігійного змісту «Добра вість» у художній формі виклав свої ідеї. Ахунд Дарвез написав «Історію афганців» і ряд полемічних творів. Арзані, Давлат Лохані, Мірза-хан Ансарі є авторами багатьох збірок поезій − «диванів». Найвидатніші поети світської феодальної поезії 17 ст. − Хухшаль-хан Хаттан (1613−1688) і його послідовники − Абдул-Кадир, Афзаль-хан та ін. Абдуррахман Пешаварський − один з найвизначніших національних поетів. У 18 ст. найкращими поетами були Абдул Хамід, Ахмад-шах Дуррані. З кін. 18 ст. і до 2-ї пол. 19 ст. афганська література переживає занепад; мову пушту витіснила перська, що стала держ. і літ. мовою. У 2-й пол. 19 ст. почалося відродження літератури мовою пушту. З 1936 пушту − державна мова. Маулаві Ахмед і Ахмед Джан писали оповідання мовою, близькою до народної. Їх вважають основоположниками сучасної художньої прози в афганській літературі. Сучасна афг. література твориться двома мовами: пушту і перською. В ній розвиваються різні жанри: епос, лірика, драма й публіцистика. Давню й багату народну творчість афганців — героїчну, ліричну, побутову − широко використовують сучасні письменники. Серед них найпопулярнішими є: акад. Бінава − поет, літературознавець, історик, збирач фольклору; Ріштіа, Ґулям, Бетаб, Бесмаль, Ульфат, Джерар, Ріштін, Халіл, Халім; у драматургії — Кохзад, Мухаммед та ін. Видається істориколітературний журнал «Кабул».

Архітектура Афганістану близька до перської та середньоазіатської, багата на пам'ятники буддійського мистецтва. Будівництво періоду держави Газневідів (2-а пол. 10 − 12 ст.) характеризується орнаментальною кладкою з цегли та різнобарвної теракоти (мінарети Махмуда 11 ст. та Бахрамшаха 12 ст. в Газні). Блискучі пам'ятники часів Тімурідів − тепер зруйнована мечеть Мусалля (15 ст.) та мавзолеї Гохар Шад і Шах-зода Казімі в Гераті; цікавим пам'ятником середини 18 ст. є мавзолей Ахмад-шаха в Дуррані, оточений мінаретами. Збереглися пам'ятники середньовічної фортифікації (фортеця Боло-Хіссар в Кабулі). Народне житло прикрашене різьбленням по дереву та розписом, близькими до пд.-таджицького. Пам'ятки мистецтва Афганістану дуже різноманітні і належать до багатьох культур. Найдавніша з них − бактрійська (1-а пол. 1-го тис. до н. е.) та греко-бактрійська (3−2 ст. до н. е.), в пам'ятках якої є золоті й срібні вироби, прикрашені реалістичними зображеннями тварин і міфологічних персонажів. Цікаві також греко-бактрійські монети. Дальше культурне піднесення зв'язує мистецтво Афганістану з мистецтвом Індії. Насамперед треба відзначити пам'ятки гандхарського (греко-буддійського) мистецтва (1 − 4 ст. н. е.). В Баміані збереглися колосальні статуї Будди (35−53 м), висічені в скелях, а також стінописи в печерних храмах (2−9 ст.). В період панування ісламу (12−14 ст.) в Афганістані, особливо в Гераті, створюються бронзові вироби, прикрашені інкрустованими і гравірованими орнаментами. В 15 ст., при Тімурідах, пишно розцвітає гератська школа мініатюри на чолі з Вехзадом. У 15−16 ст. А славиться художнім оздобленням зброї. Наприкінці 19 ст. в Афганістані розвивається новий живопис, графіка і скульптура, створюються художні напрями, які наслідують західно-європейське мистецтво (Ролям Мухаммед-хан, Брешна) або розвивають традиції національного мініатюрного живопису (Хомаюн Еттемаді), в скульптурі − Аманулла Хейдар.

Головний друкований орган руху Талібан - «Шаріат» («Шлях до Аллаха»). Опозиційні організації, включаючи емігрантські, мають свої видання на місцях. У роки правління НДПА виходило кілька підконтрольних владі щоденних газет загальним накладом близько 95 тис. примірників, серед них - друкувався на дарі «Голос Саурської [ Квітневої 1978 ] революції»; «Аніс» («Собеседник») і «Хівад» («Вітчизна») - обидві на дарі і пушту, а також «Кабул нью таймс»англійською мовою. Видавалися

11

також тижневик для жінок «Жвандун» і ряд провінційних газет. Міністерства, факультети Кабульського університету і такі установи, як банки, випускали раз на місяць або в квартал спеціальні періодичні видання. У 1979 всі видавництва були націоналізовані. Офіційне радіо талібів «Голос шаріату» передавало новини, релігійні програми і вело освітні передачі на місцевих язиках. Популярна музика заборонена, було знищено безліч аудіокасет і велика кількість відеотехніки. Музику вигнали також з весільних та святкових заходів, а в 1996 були закриті кінотеатри. Все це повернулося після краху режиму талібів.

Афганці захоплюються футболом, хокеєм на траві, волейболом і особливо пахлавані (місцевий варіант класичної боротьби). На півночі практикується гра «бузкаші», в якій змагаються команди вершників, що повинні якомога швидше доставити тушу теляти за умовну лінію. У районах на південь від Кабула поширені місцеві кінноспортивні змагання. Азартними іграми захоплюються майже всі групи населення. Практично всі афганці грають у шахи. Серед підлітків популярні бої повітряних зміїв. Національні свята - День перемоги мусульманського народу (28 квітня), День поминання мучеників (4 травня) і День незалежності (19 серпня).

Трохи історіїАфганістан… Далека гірська країна в центрі Азії площею більш ніж 650 тисяч

квадратних кілометрів, чотири з п’ятих з яких займають гори, нагір’я та плоскогір’я. Земля древньої цивілізації, де три тисячі років тому розквітла одна з перших ранньофеодальних держав – Бактрія.

Хоча там немає багатих природних ресурсів, а плодоносні равнини займають лише долини рік, ця земля в силу свого географічного положення здавна приваблювала завойовників. З ІV століття до нашої ери її приєднали до своїх володінь Ахеменіди. В 330 – 329 роках до н.е. її завоював Олександр Македонський. А потім завойовники змінювали один одного, мов у калейдоскопі: Великі Кушани, Халіфат, Саманіди, Газневіди, Тімуриди, Сефевіди…

У 1747 році один з вождів розрізнених афганських племен Ахмад-шах Дуррані зумів об’єднати мусульман-суннітів у боротьбі проти засилля персидських мусульман-шиїтів. Він сформував сильну армію, і в ході майже безперервних війн та походів до 1773 р. на карті Азії виникла одна з найсильніших тогочасних імперій площею більш ніж 2 мільйони км2. Це втричі більше нинішнього Афганістану. До неї

12

входили землі нинішніх Пакістану, Індії, Ірану, Таджикистану, Узбекистану. Молода держава зі столицею в місті Кандагар мала виходи до моря.

Але жодна побудована на крові, насиллі та загарбанні чужих територій імперія довго існувати не може. Тому вже при синах засновника першої самостійної афганської держави Ахмад-шаха величезна імперія почала розповзатись. Національно-визвольні повстання, міжусобиці численних спадкоємців трону і зовнішні удари сусідів призвели до того, що на руїнах Афганської імперії виникла велика кількість дрібних ханств, серед яких наймогутнішими стали чотири: Гератське, Кабульське, Кандагарське та Пешаварське.

Друга хвиля національного відродження пов’язана з іменем ще одного видатного політичного і військового лідера Афганістану, засновника династії Баракзаїв, еміра Дост Мухаммеда (1826-1863рр.).

Ахмад-шах Дуррані Дост Мухаммед-хан

У безперервних війнах з сусідами він підпорядкував собі велику кількість територій, вів тонкі дипломатичні ігри з двома могутніми силами – Британською та Російською імперіями, що грізно нависали над створеною ним державою одна з півдня, друга з півночі. Кожна з цих сторін вбачала там свої геополітичні стратегічні інтереси, і варто було одній здобути у Афганістані певні переваги, як друга негайно ж вживала контрзаходів, які не раз переростали у криваві війни. Але Афганістан ніколи не був нічиєю колонією. Він міг по черзі залежати від когось сильнішого, проте при найменшій можливості рвав цю залежність і знову виходив на простір свободи. Саме цим були викликані три війни з Англією і четверта з СРСР.

Перша війна почалася 1 жовтня 1838 року, коли генерал-губернатор Індії оголосив війну Афганістану на підставі того, що Дост Мухаммед вів бойові дії проти англійських союзників з числа деяких вождів афганських племен, які не визнали верховенства Дост Мухаммеда. Англо-індійські війська чисельністю близько 62 тисяч 20 лютого 1839 року перейшли кордон і за 5 днів досягли Кандагара, а 7 серпня – Кабула. Дост Мухаммед здався в полон, і на престол сів англійський ставленик Шуджі. Англія взяла на своє утримання не лише двір свого нового ставленика та численне чиновництво, а й релігійних лідерів, вождів племен, армію. Стратегічне протистояння з Росією обходилось англійській казні в астрономічну по тих часах суму. І тільки ця непосильна данина за амбіції була зменшена, як одразу спалахнуло повстання, яке очолив Акбар, син Дост Мухаммеда. Були вбиті всі британські цивільні та військові представники при Кабульському дворі. Англійському уряду після кількох місяців війни не залишилось нічого іншого, як піти на переговори. Була досягнута домовленість про виведення окупаційних військ, причому афганці взяли на себе зобов’язання забезпечити їх транспортом та продовольством і прикриття від нападів напівдиких непідвладних Кабулу племен.

Але жодна з цих обіцянок не була виконана, і 6 січня 1842 року майже 16 тис. солдатів та офіцерів англійського експедиційного корпусу, жінок та дітей, без їжі, боєприпасів, транспортних засобів, з великою кількістю хворих на гепатит під безперервними ударами повстанців чи просто грабіжників, яких вже тоді самі афганці

13

називали душманами, що в перекладі означає «чужа людина», вирушила з Кабула у свою останню дорогу. Всі вони навіки лягли в афганську землю. З 16 тисяч чоловік, які виступили з-під Кабула, вціліла єдина людина, військовий лікар Брайден, який 14 січня, поранений та цілковито виснажений голодом дістався Джелалабаду.

У грудні 1842 року англійці організовано вивели свої війська з Афганістану, звільнили Дост Мухаммеда і повернули йому владу над країною. Отже, еміром Кабула знову став Дост, який правив до самої своєї смерті в 1863. Втрати афганців були величезні, господарство в найбільших містах знищено, сільська місцевість розорена. В Афганістані протягом декількох років тривав голод. Британські військові за афганську кампанію не отримали толком ні премій, ні нагород.

Перша англо-афганська війна вартувала Англії життів 18 тисяч чоловік, 25 мільйонів фунтів стерлінгів і сильно принизила політичне значення та військовий престиж англійців у Середній Азії.

У 1873 р. Англія і Росія уклали союз, за яким до Афганістану відійшла значна територія тодішнього Туркестану. Та кордони були досить умовними, союзи і союзники – ненадійними. Росія все глибше проникала у серце Азії, і в 1877 р. емір Афганістану Шер-Алі перекинувся на бік росіян та звернувся до них з проханням надати військову допомогу в назріваючій сутичці з Англією.Російське посольство на чолі з генералом Столєтовим з почестями було прийняте при дворі еміра, в той час як англійське навіть не впустили на територію Афганістану. Та російсько-турецька війна і раптова поява в районі Середземного моря могутньої ескадри з військами поки що нейтральної Англії протверезили голову тогочасним творцям російської політики, і новий збройний конфлікт далі розгорявся вже без участі Росії.

14

Емір Шер-Алі-хан Генерал Столєтов М. Г.

Друга англо-афганська війна почалась 20 листопада 1878 р. Три колони англійських військ чисельністю близько 50 тис. солдатів, офіцерів та генералів увійшли в Афганістан. Емір Шер-Алі благав Росію надати допомогу, але ті відмовили. У 1878 — 1879 роках англо-індійські війська під командуванням генерал-майора Фредеріка Робертса, розгромивши у кількох селищах афганців, захопили  Джелалабад,  Кандагар і Кабул. Зазнавши поразки, емір Шир-Алі, залишивши владу своєму сину Якуб-хану, втік у 1878 році до російських володінь. Якуб-хан, ставши новим еміром Афганістану, уклав Гандамакську угоду у травні 1879 року, за якою всі стратегічні перевали переходили під контроль англійців, Афганістан позбавлявся права самостійно підтримувати дипломатичні відносини з іншими країнами, та до Кабулу був допущений англійський резидент, сер Луї Каван'ярі. Зате емір брався на повне фінансове утримання за рахунок англійської казни. Цей нестійкий мир протримався лише два місяці: розпалений муллами-фанатиками натовп увірвався в англійське посольство в Кабулі. Опір жменьки приречених на чолі з майором Каваньярі був відчайдушним, але його результат – наперед визначеним.

Після цього інциденту війна спалахнула з новою силою. З Індії були перекинути значні підкріплення, які стирали з лиця землі міста й кишлаки, нищили не лише озброєних, але й беззбройних чоловіків-афганців – від підлітків до аксакалів. Якуб-хан зрікся престолу й утік під захист британців до Індії.

Зустріч еміра Якуб-хана з британським посланцем майором Каваньярі у травні 1879р.

У липні 1880 року війська Аюб-хана, наступного сина Шир-Алі та брата Якуб-хана, рушили від Герата до Кандагара. У цей час англійські передові частини, до яких входив і відомий 66-й Беркширський піхотний полк (полковник Дж. Гарблайт), були відправлені на допомогу правителю Кандагарської області, де мали знищити бунтівників. Шість полків та батарея під командуванням бригадних генералів  Барровса та Наттала (кавалерія) виступили проти військ брата нещодавно скинутого правителя Кандагару, мета яких була заволодіти Кабулом.

Мохаммад Якуб-хан (у центрі) з британськими офіцерами, травень 1879р. (другий зліва – Каваньярі).15

Битва при Майванді відбулася 27 липня 1880 року. Британські війська, намагаючись запобігти захопленню міста Газні, атакували афганців в районі села Майванд. Англійські частини зустріли сильний опір супротивника і були майже повністю оточені. Британська артилерія не змогла ефективно відбити атаки афганців через сильну нестачу боєприпасів, які невдовзі зовсім скінчилися.

Через все це генерал Барровс прийняв рішення про негайний відступ. Відхід правого флангу залишилося прикрити 11 чоловік (дев'ять рядових бійців та двоє офіцерів) з 66-го полку. Вони мужньо відбивали атаки супротивника, а коли закінчилися набої солдати кинулися в багнетну атаку. Невдовзі всіх їх було вбито. Англійські частини, яким вдалося прорватися крізь кільце афганських військ, відступили до Кандагару.

Втеча британської кінної артилерії в битві при Майванді

[Цікаві факти: Собака Боббі, господарем якої був сержант Келлі, отримала медаль «За Афганську війну» від королеви Вікторії за те, що брала участь у Майвандській битві. Доктор Ватсон, літературний персонаж із серії про Шерлока Холмса, воював в Афганістані, в 66-му полку і брав участь у Майвандській битві. Кіплінг написав вірш про події цієї битви «That Day by Rudyard Kipling»]

Остання битва 66-го полку

Місто Кандагар, де знаходилися залишки британських частин, які брали участь в битві при Майванді, було взяте в облогу афганськими військами. Її було знято лише 1 вересня 1880 року британським та сікхським військом на чолі з генералом Фредеріком Робертсом, котрий зробив форсований марш на 500 км, розгромив і змусив відступити армію Айюб-хана. У 1881 році Аюб-хан знову спробував завоювати для себе Кандагар — цього разу віднявши його у афганського еміра Абдуррахмана, але зазнав невдачі, й утік до Персії. У 1888 році він перебрався до Британської Індії,

16

де й провів останні роки життя на пенсію, яку отримував від уряду Великої Британії. Помер у 1914 році в Лахорі.

Лорд Робертс (фельдмаршал Фредерік Слей Робертс, 1-й граф Робертс Кандагарский)

Мухаммед Аюб-хан Абдуррахман

Цілий рік повстання то придушувались, то спалахували в різних кінцях Афганістану. В них  взяло участь до 100 тисяч афганців. У цей час хан Абдуррахман, онук Дост Мухаммед-хана, який втік від Шир-Алі до генерала  Абрамова у Самарканд у 1870 році, але продовжував стежити за подіями на батьківщині, вирішив знову шукати щастя у боротьбі за престол. Навесні 1880 року він залишив Самарканд і з'явився в Афганському Туркестані, де невдовзі зібрав значну кількість прибічників.

На пропозицію командування британської армії для перемовин з Абдуррахманом було відряджено англійського чиновника Лепела Гріффіна. В ході перемовин Абдуррахман домігся від британців визнання правителем всього Афганістану, а не лише його східної частини, як первинно передбачалось. 22 липня 1880 року князі Східного і Середнього Афганістану проголосили Абдуррахмана новим еміром. Встановивши у Кабулі новий уряд англійці залишили країну.

В історію Афганістану цей правитель увійшов двома особливостями. Перша – він був єдиним, хто не призначав на високі державні пости своїх родичів, а значить, принаймні в роки свого правління, не породжував родову міжусобицю в боротьбі за владу. Друга – він єдиний за нацьковуванням англійців відважився захопити досить значну територію царської Росії в районі Паміру. Справа в тому, що гарні відносини, що існували у еміра афганського Абдурахмана до росіян, симпатії, які він виявляв взагалі до Росії, бо довго жив в російських володіннях в Самарканді і пам'ятав надану йому гостинність, - не могли не турбувати англійців, які боялися, що Росія в союзі з Афганістаном може порушити політичну рівновагу на Сході; тож англійський уряд всіма силами прагнув відновити еміра Абдурахмана проти Росії, що, нарешті, і вдалося зробити. Північна сусідка у свою чергу заявила на претензії на деякі афганські території і в 1884 р. захопила їх. Та до повномасштабної війни тоді не дійшло, і в 1886 р. шляхом взаємопоступок спільна англо-афгано-російська комісія встановила новий кордон між царською Росією і Афганістаном.

Поки на півночі між Росією і Афганістаном зводились прикордонні стовпи з двоголовим орлом, на півдні Афганістану англійці приєднували до своїх володінь одну область за іншою. Та тільки черга дійшла до захоплення територій, зайнятих пуштунськими племенами, як зримо постав привид третьої англо-афганської війни. І незабаром емір Абдуррахман таки проголосив священну війну проти загарбників. Але чи здоровий глузд, а швидше – майже півтора мільйони рупій і величезні

17

поставки зброї та припасів, які щороку передавали особисто йому англійці, відтягнули конфлікт на більш ніж два десятиліття.

Після смерті Абдуррахмана, − останнього еміра Афганістану, який до кінця правив країною та помер своєю смертю, його спадкоємці закрутили, як і після смерті Дост Мухаммеда, криваву родинну карусель. Володарі престолу: старший син Абдуррахмана, Хабібулла, був застрелений, другий син, Насрулла, закінчив свої дні в одиночній камері в’язниці. Хабібулла-хан фактично правил автономією у складі Британської імперії. Британський представник не втручався в його внутрішні справи, але зовнішня політика країни знаходилася під контролем Великобританії. Під тиском англійців Хабібулла забороняв своїм намісникам вступати в контакти з владою Російської імперії. Афганістан залишався ринком для товаром з Британії та Індії: мито з російських товарів становило 40 %, з індійських - 5 %. Після розпаду Російської імперії Хабібулла відчув, що через таку ізоляцію може багато втратити, і 2 лютого 1919 зажадав від Британії повної незалежності. Через 18 днів, 20 лютого, емір був застрелений на полюванні людьми свого рідного брата, підкупленого британцями Насрулли-хана.

Хабибулла-Хан (ліворуч) зі своїм братом Насрулла-Ханом, організатором змови

Аманулла-Хан, емір Афганістану в 1919-1929

В офіційну версію про нещасний випадок на полюванні ніхто не повірив. Солдати столичного гарнізону збунтувалися, заарештували своїх командирів і міністра фінансів. Син еміра Аманулла-хан обіцяв підняти платню солдатів з 12 до 20 рупій і дав клятву добитися незалежності країни. 21 лютого 1919 р. війська проголосили його еміром.

28 лютого 1919 Аманулла-хан проголосив повну незалежність, що негайно спричинило за собою війну з Британією. Негайно в Кабул прибув перший радянський представник Микола Бравін. У пошуках якогось противаги могутньому противнику емір 7 квітня визнав Радянську Росію і запропонував встановити дружні стосунки.

3 травня англо-індійська армія вторглась до країни на Хайберському,  Вазіристанському й Кандагарському напрямках, у відповідь Аманулла-хан оголосив їм джихад. Втім 50-тисячна афганська армія не змогла зупинити їхній наступ, і вже 5 травня була розбита. Тільки наступного дня, 6 травня, в Кабулі отримали ноту Великої Британії з офіційним оголошенням війни.

Англійські літаки завдали бомбових ударів по Джелалабаду й Кабулу. За кілька днів війни були стерті з лиця землі практично всі опорні пункти афганців поблизу кордону. Прикордонні афганські племена підбурили повстання проти англійців. У той самий час, розбуджений російською революцією, все більшого розмаху набирав національно-визвольних рух в Індії. Відкритий і прихований

18

саботаж, масове дезертирство з армії індійців і навіть повстання проти англійських військ у глибокому тилу при рішучому спротиві афганської армії та повстанців ставили під загрозу успіхи перших днів і тижнів війни. В цій ситуації військові і політики за тисячі миль від бойових дій на туманному Альбіоні прийняли єдино правильне рішення: припинити війну. 3 червня, рівно через місяць після перших прикордонних збройних інцидентів, було укладено перемир'я між англійськими та афганськими військами. 8 серпня 1919 року в Равалпінді (Британська Індія) було підписано прелімінарну мирну угоду, за якою Афганістану надавалась незалежність у зовнішній політиці. Британія зберегла в договорі вкрай несправедливу лінію кордону між Британською Індією і Афганістаном - нині афгано-пакистанський кордон. Ця лінія розсікає навпіл території, населені афганцями (пуштунами), розділяючи один народ надвоє. З тих пір і понині лінія кордону породжує територіальні суперечки і змушує афганський уряд лавірувати у відносинах з південними сусідами в надії коли-небудь возз'єднати пуштунський народ.

Спочатку уряд еміра сподівався виміняти пуштунскі землі на конфронтацію з неугодними Британії більшовиками. Зберігаючи формально прекрасні відносини з урядом Леніна, з січня 1920 афганці почали допомагати людьми і грошима бухарським і ферганським націоналістам в боротьбі проти радянської влади. Натхненний матір'ю Аманулла-хан прийняв «великоафганську доктрину», тобто курс на об'єднання з Хівою і Бухарою. Афганістан офіційно зажадав від радянського представника передачі йому бухарських прикордонних фортець поблизу Термеза.

Міністр закордонних справ Афганістану Тарзі на переговорах в Майсора запропонував англійцям повернути частину Британської Індії, населену афганцями, обіцяючи натомість вступити у війну з більшовиками. Афганські дипломатичні представники в Середній Азії використовували свій статус для допомоги моджахедам в організації розвідки. Двоїстість політики продовжувалася і після поразки басмачів у відкритому бою: у липні 1920 року в Москві запрацювала постійна афганська дипломатична місія (посол Мірза Мохаммад-хан); 18 вересня у Кабулі розпочала мовлення перша в країні радіостанція, подарунок Афганістану від РРФСР.

28 лютого 1921 в Москві було підписано радянсько-афганський договір. І всього через 4 дні повалений комуністами бухарський емір знайшов притулок в Афганістані. Це відбувалося з відома Аманулли. Він дарував головнокомандувачу басмачів, турецькому авантюристу Енверу-паші титул Сардара (принца) і відправив йому караван зі зброєю.

2 квітня радянські війська вийшли на лінію державного кордону з Афганістаном по Амудар'ї. Через Радянську Росію до Європи вирушила афганська делегація в Латвію, Польщу, Німеччину, Італію, Францію, США, укладаючи угоди про встановлення відносин. У той же самий час, в травні 1921 року, Аманулла подарував поваленому бухарському емірові палац і призначив пенсію.

Аманулла-хан обмірковував план прямої військової допомоги басмачам, але той же самий міністр закордонних справ Тарзі (тесть Аманулли, батько королеви Сурайе), який пропонував англійцям цей план як угоду, пригрозив емірові відставкою. Пора було міняти ставлення до Радянської Росії.

У серпні 1922 штаб басмачів перейшов в Північний Афганістан. До 10 серпня 1923 моджахеди через Амудар'ю були роззброєні, а їх командири вислані до Ірану. У 1925 році розбиті середньоазіатські басмачі, що не побажали повернутися в СРСР, отримали від влади землю на півночі Афганістану .

Аманулла здобув симпатії всього світу надзвичайною енергією і сміливістю, з якою він взявся за реформи в самій глухій країні світу з реакційно налаштованим освіченим класом суспільства.

1920р. – був прийнятий Закон про приватну власність на землю і право купівлі- продажу землі. Податки натурою замінені єдиним податком , рівним 25 % доходу. Афганці вперше в історії були спрямовані до Європи отримувати освіту. Випускників

19

коледжу «Хабібія» відрядили до Парижу для вивчення різних наук за рахунок уряду Франції. У Кабулі відкрилася перша жіноча школа з курсом гімназії.

1921р. − пройшли перші публічні повішення і порка корумпованих чиновників. Митна реформа. Знищення відкупів і введення твердих ставок на імпорт і експорт. Вступ Афганістану в Лігу Націй.

1922р. − у Кабулі відкрився коледж «Істеклал», викладання велося французами французькою мовою - вперше викладання на території Афганістану йшло на одному з європейських мов.

1923р. − 30 травня вступила в дію перша конституція в історії країни: «Основний закон управління Афганістану». У 8 км на північний схід Кабула закладена нова столиця країни Дар уль-Гаман. 10 жовтня опубліковано перший афганський кримінальний кодекс, до тих пір суд йшов за законами шаріату. 14 жовтня вийшло «Положення про шлюби», що забороняло калим, обмежувала багатоженство, скасовує передачу вдови померлого його молодшому братові. Відкрито перші жіночий та дитячий лікарні в Кабулі.

1925р. − відкриття першої автомобільної дороги Кабул-Кандагар. З'явилися перші в країні автобуси та вантажівки. Відкриття першої в країні гірничо-технічної школи .

1927р. − повернулися з-за кордону афганські фахівці, відправлені до Європи в 1920 році. Аманулла-хан постановив створити на півночі країни промисловий район. Завершення будівництва автодороги Кабул-Гардез (веде на південь від столиці).

1928р. − весна - літо: Аманулла з родиною відвідав Росію і Європу. Його дружина королева Сурайя була без чадри і в європейському платті. 29 серпня Скликання Установчих зборів «Лоя Джирга» (більше 1000 делегатів з усієї країни). Аманулла оголосив, що замість призначуваної Державної ради буде заснований парламент (Народна Рада) з 150 депутатів. 30 серпня Лоя Джирга прийняла закон про загальну військову повинність. 2 вересня на останньому засіданні Лоя Джирга замінила колишній чорний прапор Афганістану сучасним прапором з трьох вертикальних смуг - чорної, червоної і зеленої з гербом на червоній смузі.

2 жовтня на засіданні Державної ради Аманулла публічно зняв чадру з королеви Сурайе і запросив всім наслідувати її приклад. Цей вчинок використовували в агітації проти падишаха представники духовенства, що підбили на повстання афганські племена.

Реформи вимагали величезних витрат, які однією з найбідніших країн світу було важко покрити. Для проведення реформ митниці та оподаткування в 1922 році був складений перший в історії країни державний бюджет; в 1925 введена нова грошова одиниця – афгані, які в оберті й понині. Витрати на армію, придушення повстань і послуги іноземних фахівців розоряли країну. За 1926 афгані подешевшав на 15 %, уряд випустив неповноцінну срібну монету. У 1927 році були підвищені податки, курс афгані продовжував падати. 40 % бюджету йшло на військові витрати, 10 % на утримання двору падишаха. Його поїздка до Європи в 1928 році збільшила цю вельми відчутну для бюджету статтю витрат. Коли в 1925 році було придушено повстання в Хості, уряд запровадив нові податки, головний тягар яких впав на таджицькі і узбецькі області півночі країни. Аманулла заохочував переселення кочівників-афганців за Гіндукуш, в землі осілих таджиків і узбеків. Там же отримали найкращі землі середньоазіатські басмачі. Це не могло не викликати обурення в північних провінціях. У 1927 році в Кухистані утворився озброєний загін відомого грабіжника Бачайі Сакао (в перекладі на укр. - «син водоноса»), таджика за національністю. Споряджений на британські гроші загін швидко зростав. Повалення падишаха стало неминуче, коли до таджиків і узбеків приєдналися афганці - пуштуни. Вони підтримали Бачайі Сакао під впливом агітації духовенства. Зняття чадри з королеви Сурайе стало останньою краплею. У листопаді 1928 повстало більшість племен пуштунів. Антиурядові прокламації розкидалися над Афганістаном з англійських літаків. Повсталі до 14 грудня захопили передмістя Кабула, а їх вождь

20

Бачайі Сакао проголосив себе падишахом під ім'ям Хабибулла-хан Гази. У відчаї Аманулла 7 січня 1929 видав фірман про повне скасування реформ. Але було вже пізно. 14 січня Аманулла зрікся престолу на користь старшого брата Іноятулли-хана. Наступного дня весь Кабул був узятий, Іноятулла також відрікся. Сім'я скинутого падишаха вилетіла з Кабула на англійських літаках.

Кололева Сурайе Іноятулла-хан Хабібулла Бачайі-і-Сакао

У жовтні 1929 видатний воєначальник Надир-хан, який перебував у родинних відносинах з династією що правила до цих пір, за допомогою пуштунів здійснив штурм Кабула і заарештував новоявленого Хабібуллу Газі, йому відрубали голову. Переможець, прийнявши ім'я Надир-шаха, став афганським монархом. Він був застрелений в Кабулі в 1933 р. і на престол зійшов його син, Мухаммед Захір-шах. Останній в 1953 р. довірив пост прем'єр-міністра Мухаммеду Дауду, який у пошуках іноземної підтримки вирішив скористатися послугами Радянського Союзу. Дауда, котрий замінив в Афганістані монархію республікою, також убили під час збройного військового перевороту, проголошеного Саурською революцією.

Мухаммед Надір-шах Мухаммед Захір-шах Мухаммед Дауд

Історія недавня. Передумови розв’язання війниРоки й десятиліття, що минули з дня закінчення третьої афганської війни, мало

що змінили на тій землі. Суттєві зміни назріли тільки на початку 70-х років, бо в заколапсованому монархічному феодально-релігійному суспільстві все ж проростали паростки вільнодумства, прагнення до прогресу, соціальних змін. Особливо вони

21

були відчутними в середовищі молодих офіцерів, чимало з яких здобуло військових знань за кордоном: у Західній Європі чи в Радянському Союзі.

З останнім від того дня, коли уряд охопленої вогнем громадянської війни соціалістичної Росії в 1919 р. першим в світі визнав молоду афганську державу, а 28 лютого 1921р. підписав перший афгано-російський договір про дружбу, між двома країнами склались добросусідські відносини. Ще у 30-х роках СРСР надавав Афганістану допомогу, зокрема у створенні бавовноочисної промисловості та спорудження іригаційних систем. Згодом Радянський Союз допомагав здійснювати електрифікацію, будувати дороги і зрошувальні канали, створювати добувну і переробну промисловості. Яскравими свідченнями такого співробітництва стали потужна електростанція в Наглу, зрошувальні системи в Джелалабадській долині, вугільні шахти в Караху, Чарікарі та під Файзабадом, нафтодобувний комплекс Акча, підприємства легкої, харчової та переробної промисловості в Кабулі, Гераті, Кандагарі.

Ця практична допомога з півночі у багатьох афганців породжувала симпатію і до неї самої, і до сповідуваної в ній комуністичної ідеології. Почався процес пробудження політичної активності серед усіх верств афганського суспільства. Виникли дві різнополюсні політичні сили: прибічники традиційного укладу та способу життя та революційно налаштовані прибічники соціалістичного вибору. На правому крилі виступали «Браття – мусульмани» та «Мусульманська молодь» під керівництвом Б. Раббані, Г. Хекматьяра та інших відомих діячів руху моджахедів періоду радянсько-афганської війни. На лівому – організації марксистсько-ленінського спрямування «Хальк» («Народ»), очолювана відомим політиком і письменником Н.М. Таракі, та «Парчам» («Прапор») під керівництвом Бабрак Кармаля, які 1 січня 1965 р. об’єдналися в Народно-демократичну партію Афганістану і у своїй програмі проголосили курс на соціалістичну революцію.

Об’єднання в одну партію представників бідних верств народу – хальківців і парчамівців – вихідців з досить заможних родин підприємців, військових, інтелігенції, суттєво зміцнило вплив НДПА в армії, серед інтелігенції та дрібного чиновництва. Воно значною мірою допомогло створити умови для взяття влади. Але воно ж заклало підвалини майбутніх трагічних подій.

Колишній прем'єр-міністр Мухаммед Дауд, провівши десятиліття відчуженим від влади, організував у Кабулі збройний переворот і змістив з трону свого двоюрідного брата. Чотири роки по тому, у 1977 р., В Афганістані відбулося прийняття конституції. Дауд став першим президентом країни.

26 квітня 1978 року група офіцерів – членів партії НДПА штурмом бере палац президента М. Дауда. Вбиті сам Дауд, члени його сім'ї та його соратники. Під час взяття палацу та придушення інших вогнищ опору загинуло 100 чоловік, з них менше половини військових. Президентство отримав відомий письменник Hyp Мухаммед Таракі, лідер фракції «Хальк». Країна отримала назву Демократична Республіка Афганістан (ДРА).

Квітнева, або як її ще називають Саурська революція 1978 року стала загалом прогресивним явищем в житті відсталої країни. Селян звільнили від тягаря боргів поміщикам. В ході земельної реформи у тих хто мав понад 6 га землі, наділи були безоплатно вилучені та безкоштовно розподілені між 296 тисячами родин безземельних селян. Відповідними указами був скасований викуп за наречену (калим), створені селянські кооперативи і каси взаємодопомоги, масові громадські організації. Вживались заходи щодо розвитку культури, скрізь почали діяти курси ліквідації неписьменності. Велику увагу уряд приділяв взаєминам з духівництвом, виявляючи повагу до ісламу і релігійних почуттів населення. Це підкріплювалось рядом заходів щодо забезпечення інтересів середнього і нижчого духівництва, простих віруючих.

В той же час у практичній діяльності керівних партійних і державних органів як у центрі, так і в провінціях мали місце численні перегини і помилки при проведенні

22

нового курсу. Давались взнаки кланові, племінні, місницькі і релігійні забобони. Важливі рішення нерідко приймалися без врахування місцевих умов, традицій і релігійних звичаїв, виявлялися поспішність і прагнення минати необхідні при проведенні реформ етапи.

Основна сфера економіки – сільське господарство страждало від численних феодальних пережитків. Поголовно неписьменне сільське населення знаходилося під гнітом малочисельного, але впливового клану великих поміщиків, лихварів і представників торгівельного капіталу. Національна буржуазія була нечисленною і не мала своїх організацій. Нечисленним був і робітничий клас, що знаходився під сильним впливом селянської психології.

Важлива специфіка афганського суспільства – велика каста ісламського духівництва. Воно мало величезний вплив на населення та на політичні процеси в його середовищі. А оскільки вирішальну роль у нім відігравало праве крило, яке було заклятим ворогом будь-яких соціально-політичних нововведень, то й загалом ставлення мусульманського духовенства до нової влади було ворожим.

В міру поглиблення революційних перетворень і особливо з початком земельної реформи ряди політичної опозиції уряду ДРА стали рости за рахунок тих соціальних груп, інтереси яких в ході революції були ущемлені. Вже у травні контрреволюційні діячі створили на території Пакистану, поблизу кордонів ДРА, перші бази для збройної боротьби з афганською революцією, спираючись на широку фінансову і військову допомогу імперіалістичних держав, насамперед США, а також Китаю, Пакистану, Саудівської Аравії і Єгипту. Всіма можливими способами розгорталась антиурядова пропаганда, націлена в першу чергу на політично несвідомих, неписьменних, обмежених релігійними, родоплемінними і феодальними забобонами простих людей. Пройшовши відповідну підготовку за межами Афганістану, контрреволюційні загони перекидалися потім на територію ДРА. До кінця 1979 року вони діяли вже у більшості провінцій. Їхні диверсійно-терористичні дії обернулися стражданнями і загибеллю для багатьох тисяч афганських громадян, завдали значної шкоди економіці. До ідеологічної боротьби проти ДРА були підключені найбільші радіо - і телевізійні компанії, інші засоби масової інформації мусульманських, західноєвропейських країн та США.

Дії угрупувань опозиції впливали на економічне життя країни. Цілком або частково припинило свою діяльність багато промислових підприємств, знизилася ефективність роботи держапарату, упала ділова активність приватного сектора, склалося напружене становище з держбюджетом. Особливо важке воно було у сфері транспорту, який на 95% знаходився в руках приватників. Контрреволюція обрала цю галузь економіки в якості однієї з головних своїх мішеней: горіли автомашини, вибухали мости, фізично знищувалися водії транспортних засобів. Економічні труднощі ДРА збільшувалися тим, що він після революції фактично став об’єктом економічної блокади з боку капіталістичних країн та їх союзників.

Та чи не найтрагічнішим було загострення боротьби на самознищення між двома складовими НДПА – парчамівцями і хальківцями. Вже через кілька місяців після квітневої революції між переможцями починається непримиренна боротьба за владу. На якийсь час верх беруть хальківці, і парчамівців зміщають з усіх постів, відправляють у в’язниці та знищують. Скажімо, Бабрак Кармаль опиняється повністю ізольованим аж у Чехословаччині, звідки його літаком після знищення Аміна привезуть додому співробітники радянських спецслужб.

Але на рівні взаємин двох держав – Демократичної Республіки Афганістан і Радянського Союзу все прекрасно. Підписується довгостроковий договір про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу, де найголовнішими пунктами є безповоротна економічна, а при необхідності – і військова допомога радянської сторони афганському новобранцю очолюваного СРСР соціалістичного табору.

Розгромивши своїх колишніх соратників, нова влада виявилась практично безсилою перед об’єднаною опозицією правого спрямування. Проти спроб нової

23

влади форсовано перевести відсталу феодальну країну на соціалістичні рейки виступили практично всі верстви населення. Тому дедалі більше розгорялось полум’я громадянської війни, в неї втягувалось мирне населення. Повставали цілі полки й дивізії афганської армії, міста і провінції. Не маючи змоги впоратись самотужки, афганські політичні лідери неодноразово звертались до радянського уряду з проханням ввести свої війська. 17 і 18 березня 1979 р. питання про військову допомогу афганському уряду обговорювалось на засідання Політбюро ЦК КПРС. 17 числа по ньому прийняли таке рішення: «Погодитись з пропозицією т. Устинова Д.Ф. відносно допомоги афганській армії у подоланні труднощів, з якими вона зустрілась, силами наших військових підрозділів».

Але наступного дня найбільш розважливий і обачний серед вищої партійно-політичної верхівки Радянського Союзу – Голова Ради Міністрів СРСР О. М. Косигін після телефонної розмови з Генеральним секретарем НДПА Н. М. Таракі висловив свої сумніви щодо правильності попереднього рішення. Його підтримали голова Комітету держбезпеки СРСР Ю. В. Андропов та міністр закордонних справ СРСР А. А. Громико. Зрештою погодилась і решта членів Політбюро. 19 березня останню крапку в обговоренні поставив Генеральний секретар Л. І. Брежнєв, і питання на деякий час було зняте. Замість регулярних військ у афганську армію – до піхотного й танкового полків і до авіаційної ескадрильї включно були направлені додатково сотні радянських військових радників та спеціалістів.

Тим часом вся партійна і державна влада поступово зосереджувалась в руках одного з лідерів НДПА, прем’єр-міністра ДРА Х. Аміна, який почав цілеспрямоване усунення всіх, хто стояв на його шляху до одноосібної влади. Його авантюристичні і честолюбні задуми, злочинна діяльність, спрямовані на розкол партії, заохочувались і вміло направлялися зовнішньою і внутрішньою контрреволюцією. Вершиною стало фізичне знищення Генерального секретаря ЦК НДПА, видатного афганського письменника 62-річного Нур Мухаммеда Таракі, котрого 8 жовтня 1979 р. за наказом Аміна офіцери гвардії задушили подушкою.

Хафізулла Амін Нур Мухаммед Таракі

Керівництво Радянського Союзу без зайвих питань проковтнуло офіційне повідомлення про передчасну смерть Таракі «від нетривалої тяжкої хвороби» і не лише залишило військову й економічну допомогу на тому ж рівні, а значно збільшило її.

Задовго до цих подій, ще в перших числах травня 1979р. почались формування і підготовка засекреченого спецбатальйону Головного розвід управління Генерального Штабу Збройних Сил СРСР з таджиків, туркмен і узбеків. Його очолив майор Хабіб Таджибаєвич Халбаєв. Програма, темп і напруга підготовки, навіть обмундирування і озброєння свідчили про те, що підрозділ виконуватиме особливо

24

важливе завдання. Яке – про це солдати і офіцери «мусульманського» батальйону могли тільки здогадуватись.

9 і 10 грудня 1979 р. батальйон, до якого приєднались групи співробітників КДБ з кодовими назвами «Грім» і «Зеніт», двома рейсами перелетів у розміщений в м. Баграм батальйон радянських десантників. Одночасно Кармаль і декілька його прихильників були таємно привезені в Афганістан 14 грудня 1979 і знаходилися в Баграмі серед радянських військовослужбовців. 16 грудня 1979 була проведена спроба вбивства Х. Аміна, але він залишився живий, і Кармаля терміново повернули до СРСР.

Остаточно бойове завдання загону було поставлене лише 25 грудня: забезпечити прорив груп КДБ до палацу Таджибек – укріпленої резиденції Аміна на околиці Кабула. Час «Ч» для початку операції «Шторм» був призначений на 22 години 27 грудня. Проте близько 17-ї години у палаці Аміна стались непередбачувані події: були змінені караули, посилено охорону. Тому керівник операції дав команду почати її о 18-30. В ході жорстокого бою «мусульманський» батальйон взяв палац. Убитого Аміна замполіт роти старший лейтенант Р. Абдуллаєв і один з солдатів загорнули у штору і винесли у двір.

Крім «мусульман», в операції по ліквідації Аміна, який в останні місяці свого правління за даними радянської військової розвідки і КДБ робив активні спроби встановити контакти з опозицією і спецслужбами ряду мусульманських країн, аби через них вийти на уряди найвпливовіших імперіалістичних країн, брала участь велика група співробітників КДБ СРСР.

9 січня 1980 р. всі члени операції «Шторм» були відправлені на Батьківщину, а техніка і зброя передані 40-й армії. А 28 грудня 1979р. на афганську землю висадилися перші роти бійців радянських повітряно-десантних військ. Через Аму-Дар’ю та гірські перевали просунули колони танків, бронетранспортерів, автомашин із солдатами. На афганській землі розгорялась розпочата напередодні увечері четверта, радянсько-афганська неоголошена війна.

Після усунення Аміна Генеральним секретарем ЦК НДПА, Головою Революційної ради і прем’єр-міністром Республіки Афганістан став один із засновників НДПА Бабрак Кармаль.

Палац Аміна Бабрак Кармаль

Перші заяви і практичні кроки нового керівництва були спрямовані на об’єднання і згуртування всіх патріотичних і прогресивних сил країни під гаслами квітневої революції, на забезпечення комуністичному режиму підтримку народу. З тюрми було звільнено 15 тис. чоловік. Нове керівництво оголосило про демократизацію громадського життя, відновлення прав і свобод громадян, законності і порядку.

25

І маловідомий факт - після Квітневої революції та посилення ісламської опозиції , радянсько-афганський кордон став одним з найнеспокійніших. Загони душманів постійно нападали на радянську територію. І це можна розглядати як своєрідну розвідку боєм: після захоплення влади в Афганістані і за допомогою західних країн перенести війну на територію СРСР. Афганська ісламська опозиція ніколи не визнавала входження республік Середньої Азії до складу СРСР. І такий факт: афганська ісламська опозиція ніколи не вживала таких термінів, як «Радянський Союз», «радянські війська». Є дві причини. Перша з них: наше слово «Рада» в перекладі збігається з арабським словом «шура» (виборна ісламська рада). Тому, як вважала ісламська опозиція, не можна було використовувати чисто мусульманський термін «шура» стосовно до Радянського Союзу. Друга причина (головна): афганська ісламська опозиція не визнавала входження середньоазіатських республік до складу Радянського Союзу, тому в своїх друкованих виданнях, виступах, документах афганська ісламська опозиція воліла використовувати терміни «Росія» , «росіяни» зазвичай з додаванням образливих епітетів «дикі» , «варвари», «кровожерливі» і т. ін.

Після вбивства Аміна, Бабрак Кармаль став біля керма. Хафізуллу Аміна оголосили шпигуном ЦРУ та агентом американського імперіалізму, а Нур Мухаммед Таракі, який довгий час був ворогом Кармаля, перетворився на безневинну жертву та народного героя. Однак новий генсек, як і його попередники, загруз у міжфракційних битвах. Якщо раніше «Хальк» тероризувала «Парчам», то тепер фракції помінялися місцями. Під тиском радянських радників Кармаль повинен був працювати з халькістами, але не упускав ні одного випадку нанести удар по старим супротивникам. «Хальк» та «Парчам» буди як два бандити на Дикому Заході – у кожного рука танцювала на кольті, а усі думки зводились до того, як випередити супротивника. Зрозуміло, що в такій обстановці ні про яку народну підтримку не могло бути й мови.

Вже в лютому 1980 в Кабулі пройшов загальний страйк крамарів і дрібних службовців. Радянські війська і афганська поліція розстріляла демонстрацію страйкуючих, убивши і поранивши сотні людей. Але через місяць у столиці знову почалися хвилювання, що увійшли в історію як «повстання дітей». Студенти і школярі старших класів вийшли на вулиці, протестуючи проти режиму Бабрака Кармаля і вимагаючи негайного виведення радянських військ з Афганістану. Молодь зібралася біля будівлі міністерства освіти, вимагаючи відставки міністра Анахіти Ратебзад, коханки Кармаля. Студенти кричали, що повія не може управляти афганськими школами. Проти демонстрантів знову були кинуті радянські війська, які відкрили вогонь по беззбройним дітям. Кілька десятків студентів були вбиті, сотні отримали поранення. Але, незважаючи на терор і розстріли, в Кабулі тривали виступи опозиції. У жовтні того ж року уряд подовжив у столиці комендантську годину. А вулиці день і ніч патрулювалися радянської бронетехнікою .

Хід війниЯкі ж цілі переслідував радянський уряд?

1. Допомога союзному уряду ДРА.2.Небезпека приходу до влади ісламської опозиції. А як наслідок небезпека перенесення збройної боротьби на територію середньоазіатських республік СРСР. Словом, загроза, що ісламський фундаменталізм накриє всю Середню Азію, стала однією з причин введення радянських військ в Афганістан.3. Не допустити посилення на своїх південних кордонах Пакистану та Ірану.4. Не допустити посилення на своїх південних кордонах США і НАТО. Ісламська опозиція озброювалася і організовувалася значною мірою США і НАТО і вони теж бажали перенесення війни на територію СРСР. Плюс до цього військові бази США і НАТО, плюс контроль США афганського наркотрафіку.

26

5. Не допустити посилення на своїх південних кордонах КНР. Китай теж не мало зробив для ісламської опозиції. З кінця 1960 - х років відносини між СРСР і КНР були дуже напруженими, справа доходила до застосування збройних сил. СРСР мав з КНР величезний кордон, який був лінією протистояння, а нерідко і лінією фронту і керівництво СРСР не бажало подовження цієї лінії.6 . Відповідна міра на розгортання ракет США в Європі.7 . Бажання СРСР посилити власні позиції в регіоні і проти КНР, і проти Ірану, і проти Пакистану. Особливо проти останнього, так як Пакистан був у стані перманентного конфлікту з Індією і Афганістан був хорошим плацдармом для надання допомоги Індії.

Перед тим , як розглянути хід війни необхідно зупинитися на її часових рамках. Вважається, що початок війни 27 грудня 1979 - закінчення 15 лютого 1989. Але перші радянські підрозділи були введені в Афганістан в липні 1979 року - 5 липня загін спецназу КДБ «Зеніт», 7 липня батальйон зі складу 345-го гвардійського окремого парашутно-десантного полку. Крім цього, ще до грудня 1979 проводилися заходи з нейтралізації контрреволюційних сил в Афганістані бійцями Окремої бригади особливого призначення КДБ СРСР. Також варто відзначити, що радянське командування в умовах посилення в Афганістані сили повстанського руху в тому 1979 р. з метою залякування лідерів повстанців на радянсько-афганському кордоні зосередило дві радянські дивізії. Надалі це угруповання було значно посилено. Більше того, є дані, що саме радянські війська, що знаходилися в Туркменії завдали артилерійські та авіаційні удари по загонах душманів та по повсталим в Гераті в березні 1979 року.

Тепер 15 лютого 1989 року - це дата виведення Радянської Армії з Афганістану. Але після відходу військ Радянської Армії, на території Афганістану залишилися Прикордонні війська КДБ СРСР. Офіційно - для передачі матеріальних цінностей афганській стороні, але фактично вони охороняли тили афганських урядових військ. І перебували вони в Афганістані до липня 1991 року.

Таким чином, роки Афганської війни - березень 1979 - липень 1991 року. А період 27 грудня 1979 - 15 лютого 1989 року - це період активних бойових дій.

Весь період активної бойової діяльності радянських військ в Афганістані можна умовно розділити на чотири періоди по пріоритетному виконанню тих чи інших завдань. Основні події першого періоду ( грудень 1979 - лютий 1980 р.)1. Введення радянських військ в Афганістан, розміщення їх по гарнізонах, організація охорони пунктів дислокації і різних об'єктів.2. Відкриті заяви адміністрації США, керівництва Єгипту, Саудівської Аравії, деяких держав Перської затоки, Ірану і КНР про свою підтримку та практичну допомогу афганської опозиції (початок 1980 р.).3. Обстріли гарнізонів радянських військ з боку опозиції. Прохання керівництва Афганістану (Б. Кармаля) про необхідність залучення радянських військ до активних бойових дій.

У перші місяці 1980р. Обмежений контингент радянських військ в Афганістані майже не брав участь у великих військових операціях. Моджахеди, озброєні англійськими гвинтівками зразка минулого століття, були дещо деморалізовані міццю, що обрушилася на них з боку радянської військової машини. Шість моторизованих дивізій (три піхотних, один танковий і один артилерійський полк у кожній), 105-а повітряно-десантна дивізія (шість парашутних і один артилерійський полк), шість вертолітних полків і авіація - всього 85 тисяч осіб - протистояли розрізненим, погано озброєним загонам вчорашніх селян, лише деякі з яких пройшли підготовку в Пакистані. Крім того на радянській стороні уздовж афганського кордону стояли ще дві дивізії чисельністю 30 тис. чоловік.

Однак досить оснащена, але погано навчена Радянська Армія не була готова до війни в Афганістані. Гірськострілецькі дивізії, оснащені необхідним озброєнням,

27

що добре зарекомендували себе в боях на Кавказі і в Карпатах, були розформовані ще на початку 50-х років. З тих пір гірської підготовкою військ ніхто не займався. Тільки в 1983 році частини ПДВ, які відправлялися в Афганістан, стали проходити піврічний курс навчання ведення бойових дій в умовах гірсько-пустельної місцевості, а льотний склад - 1 місяць доподготовки в Туркестанському і Середньоазіатському округах. Радянська бронетехніка також не була пристосована до боїв в горах - повільно стріляючі 73-мм гармати, встановлені на стандартних БМП, не могли обстрілювати вершини гір, через що машини перетворювалися на мішень для моджахедів. Тільки після оснащення БМП 30-мм автоматичною гарматою бронетехніка, що діяла в горах, перестала бути легкою здобиччю партизан. Але справжню небезпеку для моджахедів представляли не БМП, а бойові вертольоти Мі- 24 («Лань») і штурмовики Су-25. Діючи в горах, ці машини забезпечували піхоті ту вогневу підтримку, яку на рівнині «цариця полів» отримувала від танків.

На превеликий подив московських стратегів, дії радянських військ в Афганістані не стали повторенням подій 1968 року в Чехословаччині. Якщо м'які і геть позбавлені войовничості чехи намагалися зупинити танки голими руками, то моджахеди, для яких смерть в бою з невірними служила пропуском в рай, готові були померти за Аллаха. Один з повстанців розповідав західному журналістові: "Для нас однаково почесно як вбивати росіян, так і самим гинути в бою. Якщо мусульманин вбиває ворога в бою, він стає "газі "- воїном ісламу, а якщо вбивають його, то такий воїн -"шахід", мученик за віру, якого чекає вічне блаженство в раю. Крім того, в афганському суспільстві були сильні традиції кровної помсти - "бадан". Тому, коли радянські вертольоти розстрілювали кишлак в горах, вбиваючи без розбору жінок і дітей, всі вцілілі чоловіки були зобов'язані помститися за своїх загиблих родичів. За традицією численні племена, що населяють Афганістан, дуже неохоче підкорялися центральній владі в Кабулі. Кабул ж, у свою чергу, намагався поменше втручатися у внутрішні справи різних етнічних угруповань, контактуючи тільки з вождями, старійшинами і великими землевласниками - "ханами". Тепер же новий режим почав безпосередньо втручатися в життя пересічних громадян, що викликало у останніх хвилю протесту. Вікова система суспільних відносин була зруйнована, по землі, яку століттями обороняли від іноземних загарбників, ходили окупанти - "шураві", а улемів, знавців Корану і всіма шанованих людей, розстрілювали на площах представники нової влади . Чи варто дивуватися, що 40-я армія загрузла в десятирічній кривавій бійні…Основні події другого періоду (лютий 1980 - квітень 1985 р.)

Ведення активних бойових дій, в тому числі широкомасштабних, спільно з афганськими з'єднаннями і частинами; робота з реорганізації і зміцнення збройних сил ДРА.1. Початок бойових дій радянських військ спільно з афганськими частинами в операції в прикордонній з Пакистаном провінції Кунар (з березня 1980 р.).

28

2. Охорона радянськими військами режимних зон і комунікацій (862 сторожові застави, на яких несли службу 20.200 чоловік), 20 об'єктів радянсько-афганського економічного співробітництва, проводка автомобільних колон з запасами матеріальних засобів.3. Операція радянських і афганських військ в ущелині р.Панджшер проти загонів Ісламського товариства Афганістану (ІТА) з метою знищення бази опозиції і ліквідації загрози, що нависла над Кабулом (16 радянських батальйонів безпосередній керівник бойових дій начальник штабу 40-ї армії генерал-майор Н. Г. Тер-Григорянц) у травні 1982 р.4. Розгром на півночі Афганістану великого базового скупчення опозиції в районі Дарзаб (на кордоні провінцій Джаузджан і Фар’яб) з 15 по 19 лютого 1982 (4 радянські і 4 афганські батальйони, керівник операції Н.Г. Тер-Григорянц) .5. Проведення операції по розгрому формувань опозиції в широкій долині - в зеленій зоні Джабаль - Уссарадж, Чарикар, Махмудракі (кінець січня - початок лютого 1982 р.), що позитивно вплинуло на ситуацію в столиці, на магістралі Хайратон - Кабул, в провінціях Кабул, Парван, Капіса. В операції брали участь 10 радянських батальйонів (керував операцією заступник командувача 40-ї армії генерал-майор В.Г. Винокуров )

Коли наприкінці лютого 80-го року з гір зійшов сніг, радянські війська зробили свою першу наступальну операцію. 5 тис. радянських військовослужбовців за підтримкою авіації і бронетехніки захопили Кунарску ущелину - 60-кілометровий коридор, по якому з Пакистану йшла зброя в Нурістан, Бадахшан та інші північні провінції.

Після дводенної артпідготовки і бомбардувань з півдня в долину увійшла колона танків і БМП. Одночасно з вертольотів був висаджений десант, який посів панівні висоти над селищами. Бронетехніка, що підійшла пізніше, методично руйнувала кишлаки, перетворюючи їх на купи руїн. Тисячі жителів долини знялись з місць і гірськими стежками стали пробиратися до сусіднього Пакистану. Там, у таборах біженців, вони розповідали західним журналістам про перший випадок застосування радянськими військами хімічної зброї. До кінця 1980-го року майже все 150-тисячне населення Кунарскої ущелини опинилось по той бік кордону. Незважаючи на введення військ, моджахеди продовжували вести бойові дії практично у всіх провінціях країни. Тому перед командуванням 40-й армиї постало завдання перекрити шляхи постачання, за якими опозиція отримувала зброю і живу силу.

На початку червня 80-го радянські війська провели ряд операцій з метою перерізати комунікації противника, для чого було необхідно закрити кордон з Пакистаном. Колона бронетехніки спробувала увійти в ущелині Султані поблизу Ургун в провінції Пактія, але потрапила в засідку. Викликане підкріплення відтіснило моджахедів в гори, але наступ провалився. Навіть 4 роки по тому, незважаючи на постійні спроби радянських і урядових військ захопити провінцію, велика частина Пактії залишалася в руках партизан.

Втім, інші операції, проведені Обмеженим контингентом в 1980му році, виявилися більш успішними. У липні в ході двотижневих боїв південніше Кабула радянські війська зруйнували більше 60 кишлаків і практично очистили район від моджахедів. Наприкінці літа і протягом всієї осені велися бойові дії у Кандагарі,

Логарі, Бадахшані, Панішаурі, Гераті та Фарасі.23 вересня 1980 був призначений новий командувач

40-ю армією. Ним став генерал-лейтенант Борис Ткач. Одночасно була розпочата реорганізація армії. У 1981 році вона складалася з семи моторизованих, однієї повітряно-десантної дивізії і декількох незалежних мотострілкових бригад, загальною чисельністю 100 тисяч осіб. Ще дві моторизовані дивізії були дислокованіі біля афганського кордону на територии СРСР - в Термезі і Кушці. Крім того,

29

дві незалежні повітряно-десантні бригади розташовувалися в Джелалабаді і Бості (на північ від Герату). Військово-повітряні сили 40-ї армії складалися з трьох окремих авіаційних полків, семи окремих ескадрилій та двох полків винищувальної авіації, розосереджених по дев'яти аеродромах у великих містах країни.Опозиція також стала сильнішою. Починаючи з 1981 року США стали поставляти моджахедам стрілецьку зброю і боєприпаси, лави партизанів постійно поповнювалися місцевим населенням. У червні західний журналіст разом з караваном моджахедів, що вийшов з території Пакистану, зміг пробратися до передмість Кабула і повернутися назад.

В наступному місяці партизани обстріляли реактивними снарядами радянську базу, розташовану всього в 12 милях на північ від столиці. У цьому не було нічого дивного, оскільки ще наприкінці весни опозиція вперше завдала ракетного удару по посольству СРСР у самому центрі Кабула.

Положення Обмеженого контингенту ускладнювалося тим, що армія ДРА стрімко втрачала боєздатність і поступово перестала існувати як серйозна військова сила. У квітні 1981 урядові війська через свою ненадійність були повністю виведені з Кабула. Їхнє місце зайняли частини Радянської Армії.

Бабрака Кармаля більше турбувала "чистота" своїх збройних сил, з яких безжалісно виганяли членів "Хальк". У результаті чисельність армії скоротилася втричі і на початок 1981-го становила 30 тис. осіб. Афганську армію захопило дезертирство, причому бігли не тільки солдати. У провінції Кунар полковник Абдул Рауф перейшов на бік опозиції разом з підлеглими (більше 2 тис. військовослужбовців).

У першій половині 82-го року радянські війська успішно діяли проти загонів повстанців у районі Кабула. У січні частини 40-ї армії провели операцію проти загонів моджахедів в провінції Парван на північ від столиці , убивши 200 і захопивши в полон 700 партизанів. Крім того були розгромлені бази противника в провінціях Вардак, на захід Кабула, і Фарах, поблизу іранського кордону .

У середині 1978-го, двадцятип’ятирічний член Ісламського товариства Афганістану Ахмад-шах Масуд на чолі загону, що складався з 20 осіб , пробрався в Панджшерську ущелину, розташовану всього в 60 милях на північний схід від Кабула. Перебивши всіх суперників і заробивши прізвисько Масуд (Щасливий), вже через рік він згуртував навколо себе всіх місцевих моджахедів, і тепер в його розпорядженні було дві сотні людей. Після вбивства Аміна до Ахмад-шаху приєдналися всі партійні функціонери НДПА, які в цьому районі поголовно належали до фракції "Хальк". У підсумку до 1981 року Масуд мав більш 2 тис. солдатів і власні органи влади. Практично Панджшерська ущелина перетворилося на незалежну державу. Воїни Масуда контролювали південну частину перевалу Саланг, що дозволяло в будь-який момент перерізати шосе Кабул-Душанбе. Для зручності захисту підвладної території Масуд розділив ущелині на сім бойових секторів. Зі своїх моджахедів створив регулярні сили двох видів: маутарікі - мобільні штурмові групи по 75 осіб у кожній, і саббети - загони оборони на чолі з польовими командирами.

Протягом 1981 радянські війська провели чотири наступи на Панджшерську ущелину, але безрезультатно. Великі наступальні операції за класичними канонами Другої Світової війни були гарні для європейського театру воєнних дій, але в умовах гірської місцевості вони виявилися малоефективними. Подібні напади попереджувались тривалою артпідготовкою, після чого в долину вступали громіздкі колони бронетехніки з екіпажами, які не були навчені особливостям бойових дій в горах. Авіація використовувалася мало, що призводило до великих втрат серед особового складу. Після того як на захоплену територію вводилися афганські війська, які

30

Ахмад-Шах Масуд

займали місце радянських частин, менш ніж через тиждень область знову опинялася в руках моджахедів.

Опівночі 25 квітня 1982 маутарікі Ахмад-шаха зробили наліт на авіабазу в Баграмі. Знищивши 23 вертольоти і літаки, що стояли на злітній смузі, моджахеди увірвалися в казарми і вбили кілька десятків солдат і офіцерів. 7 травня в Кабул прибув новий командувач 40-ю армією генерал-лейтенант Віктор Єрмаков, а через тиждень почалося п'ятий наступ на Панджшер.

Віктор Єрмаков Генерал Тер-Григорянц

8 тис. радянських солдатів і 4 тис. афганських під командуванням генерала Тер-Грігорянца стали пробиватися в ущелину. Протягом 7 днів напередодні авіація як з афганських авіабаз, так і з аеродромів, розташованих на території СРСР, методично бомбила долину, знищуючи кишлаки. Після цього на панівні висоти з вертольотів був висаджений десант командос. 17 травня війська Тер-Грігорянца змогли пробитися через гірський прохід в ущелину. Одночасно несподівана для Масуда атака з півночі довершила розгром " Панджшерського лева". Затиснутий в кліщі Ахмад-шах змушений був відійти за гори на заздалегідь підготовлені позиції. Вже з першого дня окупації ущелини маутарікі почали нападати на радянських солдатів, обстрілювати пости і встановлювати міни - пастки. Через 2 тижні Тер- Грігорянцеві довелося зняти в висот уцілілих в постійних зіткненнях десантників і сконцентрувати свої зусилля в селищах Онава і Роха. Незважаючи на настільки складну обстановку, Бабрак Кармаль заявив, що "вогнище бандитизму і контрреволюції знищений н авсегда", і направив в долину тисячі молодих комуністів, які мали встановити в Панджшері нову владу. Конвой з молодими комуністами на підході до ущелини потрапив у засідку і був майже повністю знищений маутарікамі.

Тим часом дезертирство з афганських частин прийняло загрозливий характер. На бік Масуда переходили цілі екіпажі разом з танками. Генерал Тер-Грігорянц ухвалив рішення вивести з ущелини все афганські війська. Але серйозно вплинути на ситуацію в долині це вже не могло. До кінця липня стало ясно, що операція провалилася. Сучасні, але погано навчені радянські війська, чий моральний дух сильно підірвав несподіваний поворот в ході бойових дій, не змогли впоратися з фанатичними воїнами ісламу, для яких смерть за Аллаха була кращою нагородою.

На початку вересня 10 тис. радянських і афганських солдатів зробили шостий наступ на Панджшер. Як і колись, ущелина піддалася жорстоким бомбардуванням і ракетним обстрілам. Але після декількох тижнів боїв, зазнаючи важких втрат, Тер- Грігорянц почав поступово відводити війська. Зрештою, радянські війська були витіснені туди, звідки і почали операцію, - в Онаву і Роху. За підрахунками командування, для утримання ущелини необхідний було постійно тримати в цьому районі 10 000 солдатів, тобто одну десяту всього Обмеженого контингенту. Оскільки

31

це було неможливо (Москва дуже неохоче йшла на збільшення своєї військової присутності в Афганістані), радянська сторона вирішила піти не переговори.

В кінці 1982 року уряд ДРА направив Масуду офіційну пропозицію підписати угоду про припинення вогню. Але Ахмад-шах відмовився розмовляти з Бабраком Кармалем, відповівши, що буде мати справу тільки з істинними господарями Кабула. Після недовгих роздумів Москва погодилася на прямі переговори, і на початку січня 1983 Масуд зустрівся з радянським чиновником. У ході традиційного афганського чаювання сторони підписали угоду про припинення вогню строком на 1 рік. СРСР зобов'язався вивести з ущелини всі війська і техніку, а моджахеди – обіцяли ненапад на радянських солдатів.

Ахмад-шах Масуд виконав свою частину договору - дорога на Кабул знову була відкрита. Крім того, 800 радянських військовослужбовців залишилися в Онаві, розташованій прямо на шосе біля входу в ущелину. Правда, солдати не могли вийти за межі гарнізону, і постачання їх велося з повітря.

Бойові дії в другій половині 1982 р. не обмежувалися тільки Панджшерською ущелиною. На початку червня моджахеди напали на готель в Гераті, де проходив вечір для радянських радників і старших офіцерів, і вбили 37 військовослужбовців. Декількома тижнями пізніше загін опозиції взяв штурмом міську в'язницю в Кандагарі і звільнив більше 150 політв'язнів. У вересні моджахеди підпалили танковий парк в Кабулі, пізніше вони атакували авіабази в Баграмі і Джелалабаді .

У листопаді 1982 року в Москві померла людина, яка развязала цю війну. Прийшов на зміну Брежнєву − Юрій Андропов, який розумів безперспективність перебування радянських військ в Афганістані і, в принципі, був згоден вивести 40-ву армію додому. Ще на похоронах Брежнєва Андропов мав бесіду з Зіяуль-Хаком. Радянська сторона була готова вивести війська, якщо Пакистан відмовиться від допомоги моджахедам. Але з серпня 1983 року генсек постійно перебував у лікарні, тому питання про мирне врегулювання афганського конфлікту було зняте з порядку денного. Пізніше представник СРСР в ООН Євстаф'єв заявив західним журналістам, що незадовго до хвороби Андропов розробив 8-місячну програму виведення військ, але цей план так і залишився на папері. Проте протягом усього 1983 року, 40-а армія не проводила великих операцій проти сил опозиції. Але, незважаючи на це, за рік Обмежений контингент в ході боїв втратив убитими 1057 військовослужбовців.

Брежнев, Андропов, Устинов Зіяуль-Хак Леонід Генералов

4 листопада 1983 новим командувачем 40-ю армією став генерал-лейтенант

Леонід Генералов. Після смерті Андропова в лютому 1984 радянські війська в Афганістані знову перейшли до активних дій. У середині весни спеціально відібрані загони командос ХАД спробували вбити Масуда, але були знищені моджахедами. Тоді 21 квітня 1984 розпочався сьомий наступ на Панджшер, який став найбільшою операцією з початку війни. Навчене гірким досвідом радянське командування змінило тактику ведення бойових дій. Тепер колони бронетехніки грали другорядну роль,

32

основний удар повинна була завдати авіація, яку притримували раніше в резерві. Протягом декількох днів важкі бомбардувальники Ту-16 Тартуськой дивізії далекої авіації, якою командував полковник Джохар Дудаєв, намагалися перетворити гори в рівнини. Але, як виявилося, бомбардування в гірських умовах неефективне. Потім в долину з вертольотів було висаджено більше 10 000 радянських солдат, які без підтримки артилерії і бронетехніки змогли захопити дві третини ущелини.

Метою операції було не захоплення ущелини, утримати яку все одно було неможливо, а максимальне ослаблення бойової потужності Масуда. Командування планувало спершу перерізати всі комунікації і шляхи відходу противника, а потім завдати удару по його головним позиціях. Але за 15 днів до початку наступу план

операції ліг на стіл Масуда. Він знав, що рано чи пізно росіяни порушать перемир'я, тому ще з листопада 83-го почав евакуювати населення ущелини. У лютому 84-го він майже повністю вивів з Панджшеру війська, залишивши невеликий загін поблизу радянського гарнізону в Онаві. 20 квітня останні моджахеди залишили долину, знищивши наостанок радянський конвой на перевалі Саланг. У результаті 40-ва армія завдала удару по порожньому місцю. Масуд вичікував, поки радянські війська розосередяться по ущелині, і атакував сильно розтягнуті комунікації противника. Після важких боїв 40-ва армія була відкинута на свої старі позиції - в руках у генералів знову залишилася тільки Онава .

Після розгрому радянських військ Ахмад-шах зміг зосередити основну увагу на розширенні зони свого впливу в північних провінціях країни. Встановивши контроль над

розташованими тут багатющими родовищами смарагдів, лазуриту і дорогоцінних металів, Масуд зміг сам фінансувати свою армію та органи управління. Він продовжував вести бойові дії проти 40-ї армії. У липні 1985-го Ахмад-шаха знадобилося всього півгодини, щоб із загоном з 50 чоловік захопити урядову базу Пашхар в Панджшері і взяти в полон 126 офіцерів. Операція радянського спецназу зі звільнення полонених не увінчалася успіхом. Майже всі командос загинули в бою з маутарікамі.

У 1984 році радянське командування зробило низку інших операцій. Так, в червні частини 40-ї армії перейшли в наступ у Герата і зруйнували всі населені пункти в 20-кілометровій зоні на захід від міста. На півночі Афганістану радянські війська створили навколо Мазарі-Шаріфа "зону безпеки", повністю очистивши від моджахедів передмістя. Цьому сприяло вбивство радянськими спецназівцями лідера місцевих сил опозиції Забіулли. Такий розмах бойових дій дорого обійшовся Обмеженому контингенту, який поніс найбільші втрати за всі 10 років перебування в Афганістані. У

1984 році в боях було вбито 2060 радянських військовослужбовців, у тому числі 285 офіцерів.

10 березня 1985 помер Черненко, і новим Генеральним секретарем ЦК КПРС став Михайло Горбачов. В Афганістан був посланий генерал Михайло Зайцев, якому новий глава держави доручив вивчити перспективи радянської військової присутності. Висновок генерала було невтішним: оскільки немає ні найменшого шансу на перемогу у війні з моджахедами, війська потрібно виводити.

33

Михайло Зайцев Зустріч Кармаля з Горбачовим

У жовтні того ж року Кармаль прибув до Москви. Коли радянське керівництво оголосило йому про своє рішення, Бабрак почорнів і зривистим голосом сказав Горбачову: "Якщо ви зараз підете, наступного разу доведеться вводити мільйон солдатів". На цій зустрічі був присутній Мохаммед Наджибулла, який в кулуарах підійшов до радянських товаришів і висловив згоду з їх позицією. Так шеф ХАД зробив перший крок на шляху до вищої влади, який зрештою привів його на шибеницю в центрі Кабула.Основні події третього періоду (квітень 1985 - січень 1987 р.)

Перехід до підтримки афганських військ радянською авіацією, артилерією і саперними підрозділами; застосування мотострілкових, повітряно-десантних і танкових підрозділів головним чином як резерв і для підвищення морально - бойової стійкості афганських військ; триваюче ведення боротьби підрозділами спецпризначення по припиненню доставки зброї і боєприпасів з-за кордону, надання допомоги у розвитку збройних сил ДРА.1. Розгром загонів опозиції, їх складів і баз в провінціях Баглан, Парван, Капіса (жовтень 1985 р., під керівництвом командувача армією генерал-лейтенанта І.Н. Родіонова), і в провінціях Логар, Нангархар, Пактія (травень 1986 р., під керівництвом командувача армією генерал-майора В.П. Дубініна). В обох випадках було залучено 14 радянських батальйонів. Бойові дії охоплювали більш 10 районів.2. Проведення однієї з найбільших операцій по розгрому базового району Ісламської партії Афганістану (ІПА ) Джавара («Вовча Яма») в окрузі Хост (перша половина 1986 р., керівництво здійснював начальник штабу 40-ї армії генерал-майор Ю.П. Греков). Мітинги і паради афганських військ в Кабулі і гарнізонах з нагоди взяття бази (виступ Наджібулли) .3. Виведення з Афганістану перших 6-ти полків: танкового, двох мотострілкових і трьох зенітних (жовтень 1986 р.).4. Обрання Генеральним секретарем ЦК НДПА та Головою Ревсовета ДРА Наджібулли (1986). Поступове формування програми національного миру.

19 квітня 1985 пост командувача 40-ї окремої армією зайняв генерал-лейтенант Ігор Родіонов. У червні радянські війська увосьме спробували взяти Панджшерську ущелину, але знову змушені були відступити з великими втратами. Більш вдало пройшла операція в провінції Пактія в серпні того ж року, але знову, як тільки на відвойовану територію були введені афганські війська, моджахеди спокійно повернулися на свої бази. Обидві ці наступальні операції були проведені із залученням великої кількості техніки і живої сили, забрали багато людських життів, але закінчилися безрезультатно. Становище ставало безвихідним. Радянські та урядові війська були не тільки не в змозі розгромити моджахедів, але навіть не могли серйозно перешкодити поставкам зброї з Пакистану, обсяги яких постійно збільшувалися. З іншого боку, опозиція не распогала достатніми силами, щоб

34

захопити будь-якої адміністративний центр країни або провести скоординоване великомасштабний наступ.

Ігор Родіонов Ісмаїл-хан

Однак 1986 приніс новий сплеск бойових дій. Радянська армія, отримавши новітні зразки озброєння і техніки (зокрема, прилади нічного бачення), стала застосовувати нову тактику - нічні засідки на караванних шляхах моджахедів. Стали практикуватися рейди спецназу в прикордонні з Пакистаном райони, метою яких було знищення караванів зі зброєю. Крім того, з'явилася можливість більш точно вести вогонь по противнику, що не забарилося позначитися на результаті боїв. У березні об'єднані радянсько-афганські сили провели рейд з Кабула через Гардез на Газні. У квітні частини 40-ї армії повністю розгромили одну з найбільших баз опозиції - Джавар в Кунарскій ущелині. Але коли в ущелину увійшли афганські війська, база знову перейшла до моджахедів. У Гераті опозиція під командуванням Ісмаїл-хана

спробувала розгромити "зону безпеки". Моджахеди прорвали три з чотирьох ліній оборони, але, зазнаючи великих втрат, змушені були відступити. Більш успішно діяли війська Ахмад-шаха Масуда. У серпні він розгромив базу урядових військ у Фархарі, провінція Тахар, а в листопаді маутарікі знищили штаб 20-й кабульській дивізії в Нахріні. Це була найбільша перемога моджахедів в цій війні.

Наприкінці 1986 року західні розвідслужби повідомили, що 40-я армія знову стала

застосовувати хімічну зброю. Радянські частини використовували отруйні речовини проти партизан в Паджмані. При цьому з необережності загинуло п'ять афганських і один радянський солдат. Ще кілька каністр з ціанідом випадково провалилися в духан (підземна іригаційна система, яку під час війни місцеві жителі і моджахеди використовували як притулок), отруївши багато мирних селян. Крім хімічної зброї, Радянська Армія почала бомбити Панджшер вакуумними бомбами, але факти використання забороненого конвенціями виду зброї отримали широкий розголос на Заході, і небезпека страшного скандалу змусила СРСР дотримуватися норм міжнародного права.

Водночас США почали поставляти опозиції ракети "Стінгер" класу "земля-повітря". Це різко переломило хід військових дій: 40-я армія позбулася свого самого ефективного засобу впливу на населення Афганістану - бойових вертольотів Мі-24, які тепер міг збити будь моджахед, озброєний "Стінгером". Єгипетські та китайські зенітні комплекси "Стріла", що перебували до цього часу на озброєнні у опозиції, були куди більш

35

громіздкі і давно застаріли. Аж до середини 1988 року, коли радянськими фахівцями були розроблені засоби захисту від цих ракет, американські "Стінгери" і англійські "Блоупайп" залишалися грізною зброєю, якому російським протиставити було нічого.

4 травня 1986, через всього 2 місяці після того, як на черговому з'їзді КПРС Горбачов назвав афганську проблему "кривавою раною", Москва змістила Бабрака Кармаля з посади генсека партії, його місце зайняв Наджибулла. 28 липня Горбачов оголосив, що з Афганістану будуть виведені шість полків (приблизно 7 тис. осіб). Однак термін виведення довелося перенести, оскільки на шляху проходження радянських частин стали концентруватися моджахеди. Авіація і артилерія розчистили комунікації, і всі шість полків повернулися додому. Але після цього в країні залишалося ще понад 110 тисяч радянських військовослужбовців.

Наджібулла

Основні події четвертого періоду ( січень 1987 - лютий 1989 р.)Участь радянських військ в проведенні афганським керівництвом політики

національного примирення; активна діяльність по зміцненню режиму; завершення становлення збройних сил ДРА; триваюча підтримка бойової діяльності афганських військ; підготовка радянських військ до виводу і повне їх виведення .1. Одна з останніх спільних операцій в Афганістані - бойові дії під кодовою назвою «Магістраль» з деблокування дороги Гардез - Хост і проведенню автомобільних колон з запасами матеріальних засобів для населення і гарнізону Хоста. Політична мета операції - зрив задумів керівництва опозиції з відторгнення округу Хост від ДРА та розміщення на його території свого «уряду». Керував бойовими діями командувач 40-ю армією генерал-лейтенант Б.В. Громов (листопад - грудень 1987 р.). В операції брали участь угруповання, що включали 14 радянських батальйонів.2. Прийняття декларації Ревсовета ДРА «Про національне примирення» (3 січня 1987 р.). Відмова непримиренної опозиції від співпраці і примирення з владою Афганістану. Проведення афгано-пакистанських переговорів з питань врегулювання відносин між двома країнами, які велися через Д. Кордовес - особистого представника Генерального секретаря ООН ( з 1982 р.).3. Підписання Міністром оборони СРСР директиви на виведення військ (7 квітня 1988 р.). Початок виведення військ з Джелалабада (з 15 травня), Кабула (з 16 травня). Урочисте виведення перших радянських колон (завершення виведення 15 лютого 1989).

3 січня 1987 р. Революційна рада ДРА прийняла декларацію "Про національне примирення в Афганістані". В обмін на призупинення ведення бойових операцій опозиції пропонувалося припинити вогонь і сісти за стіл переговорів. Утримання 40-й армії і ведення війни щорічно обходилося радянському бюджету в 3 млн. доларів. До цієї суми потрібно додати ще 800 мільйонів, які йшли на підтримку кабульського режиму. До 1986 року в Кремлі всім стало ясно, що довго такої напруги економіка СРСР не витримає.

1 червня 1987 командувачем 40-ю армією був призначений генерал-лейтенант Борис Громов, який змінив на цій посаді Віктора Дубиніна.

36

Виктор Дубинін Борис Громов

Починаючи з цього року радянські війська не проводили великих операцій в Афганістані. Вся увага командування була зосереджена на боротьбі з караванами, які постачали опозицію. З лютого 87-го афганська авіація постійно бомбила табори біженців в прикордонних районах Пакистану. У відповідь на це в березні та квітні того ж року частини пакистанської армії за підтримки моджахедів Хекматіяра здійснили кілька рейдів на територію Радянського Союзу в район Пянджа (Таджикистан). Тоді ХАД за підтримки КДБ організував у Пакистані серію терористичних актів. З липня по листопад прямо на вулицях великих міст, включаючи Карачі, було вбито більше 300 людей. Але найбільшим успіхом ХАД стало знищення афганськими ПВС в квітні 1988 року розташованого недалеко від Ісламабаду великого складу зброї яку мали переправити моджахедам.

14 квітня 1988 за посередництвом ООН міністри закордонних справ Афганістану і Пакистану підписали мирні угоди, гарантами виконання яких стали СРСР і США. Радянський Союз зобов'язався вивести свої війська в дев'ятимісячний термін, починаючи з 15 травня. Пакистан і США, зі свого боку, повинні були припинити допомогу моджахедам.

Згідно з директивою міністра оборони, вивід радянських військ проводився в два етапи. До 15 серпня під прикриттям частин ПДВ та авіації на батьківщину повернулися 50 тис. осіб (половина всього Обмеженого контингенту). Радянські війська передавали гарнізони, техніку і озброєння афганській армії, але, як це бувало раніше, господарями покинутих провінцій ставали моджахеди. Опозиція без бою зайняла Кундуз, Баміан, Ханабад і Талукан.

Радянський Союз постачав зброю і продовольство Кабулу, а Пакистан і США продовжували постачати моджахедів. Західні аналітики вважали, що режим Наджібулли впаде на наступний ранок після того, як останній радянський солдат залишить Афганістан. Навіть там, де після виведення частин 40-ї армії стояли гарнізони урядових військ, опозиція відчувала себе справжнім господарем становища.

Розуміючи ненадійність власної армії, Кабул всіляко намагався відтягнути повне виведення радянських військ. Наджибулла неодноразово звертався до Москви з проханням залишити хоча б 10-12 тисяч солдатів для охорони столиці та магістралі Кабул - Хайратон. Отримавши відмову, лідери НДПА спробували втягнути радянські війська в тривалі бої з опозицією. Для цього розміщені на перевалі Саланг частини афганської армії, зокрема 2-а піхотна дивізія, постійно вели обстріл кишлаків, що контролюються моджахедами, провокуючи Масуда на відповідні дії. Але Масуд безперешкодно пропускав через перевал колони радянських військ, завдаючи ударів лише по урядових частинах. Кабулу вдалося домогтися, щоб радянська авіація все-таки почала бомбити розташування Ахмад-шаха, але затягнути виведення військ режим НДПА не зміг. 15 лютого 1989 - офіційна дата остаточного виведення радянських військ. За майже десять років війни Радянський Союз утратив вбитими 13 833 людини, афганський народ - 1,24 мільйона, що становить 9% населення країни.

37

У лютому 1989 року, коли останні радянські війська йшли з Афганістану, в Пешаварі з представників різних опозиційних партій був сформований перехідний уряд, президентом якого став Моджаддеді. Він спробував налагодити контакти з колишнім королем Афганістану Захір-шахом. Це викликало різку критику з боку Хекматіара, який не визнав уряд (на його думку, будь-які органи влади у звільненому Афганістані повинні формуватися шляхом загальних виборів) на чолі з прем'єр-міністром Сайяфом. Фундаменталісти вважали, що шахський режим, при якому вони сиділи в тюрмах, нітрохи не краще комуністичного і союз з королем - це зрада ісламській революції.

У березні 1989 року моджахеди почали великий наступ на Джелалабад. Спочатку частини урядової армії відступали, але поставки озброєння з СРСР, у тому числі установки "Град" і ракети СКАД-Б, врятували становище. Через чотири місяці запеклих боїв фундаменталісти були змушені відійти від міста. У боях загинули 12 тисяч моджахедів, а 35 тисяч городян втекли в Пакистан.

Після невдачі з Джелалабадом опозиція провела вісім безрезультатних наступальних операцій в районі Нангархара і 12 - під Хостом. Спроби захопити адміністративні центри провінцій (Кандагар, Газні, Катал і Герат) також закінчилися повним провалом. Москва добре постачала режим Наджібулли, не дозволяючи йому розвалитися занадто швидко. Як свідчив Ахмад -шах: "Кожен день тисячі вантажівок з Радянського Союзу проїжджають через тунель Саланг. Вони везуть зброю, боєприпаси, продовольство кабульському режиму. Без цієї допомоги кабульський режим не протримався б і місяця".

"Війна міст" закінчилася, її змінила "війна доріг". Восени 1989 року Масуд, Абдул Хак, який підпорядковувався Хекматіару, і прихильник Халеса Суфі Пайянд повністю блокували шосе Кабул - Душанбе, перекривши пуповину комуністичного режиму. З великими втратами військам Наджібулли вдалося розблокувати трасу. Не останню роль в цьому зіграли зіткнення в рядах опозиції: ще в липні польовий командир Хекматіара Саїд Джамал влаштував засідку і перебив 30 офіцерів Масуда. Ахмад-шах у боргу не залишився і захопивши Джамала в полон, стратив в грудні 1989-го. Хекматиар оголосив Масуда своїм кровним ворогом, і через кілька тижнів бої між їх угрупованнями йшли по всій півночі країни. Це і дозволило кабульським військам тимчасово розблокувати магістраль.

У березні 1990 року міністр оборони Республіки Афганістан генерал Шах Наваз Танай підняв заколот проти Наджібулли . Два дні йшли вуличні бої в Кабулі. Танай був розбитий і втік до Пакистану до Хекматіара . Після придушення путчу президент виявився майже в повній ізоляції. Більшість з старих соратників по боротьбі перебігли до супротивника , а декого розстріляв сам Наджибулла .

Після розпаду СРСР комуністичний режим в Кабулі став розсипатися на очах. До квітня 1992 року моджахеди зайняли Баграм, Саланг і оточили столицю країни. 16 квітня війська Ахмад-шаха Масуда і 55-а дивізія колишнього комуніста узбека Абдула Рашида Дустума без бою увійшли в Кабул. Наджибулла спробував втекти до Індії, але був схоплений прямо біля трапа літака. Його заарештували, але потім

38

відпустили, заборонивши покидати країну. Тим часом в Пешаварі уряд "Корпус 50" (по 5 представників від 10 партій) готувався перебратися до столиці, яку утримував міністр оборони моджахедів Масуд.

Шах Наваз Танай

Гульбеддін Хекматиар Абдула Рашид Дустум

Однак 22 квітня до Кабулу підійшов Гульбеддін Хекматиар, який так і не визнав Пешаварскій уряду. Він обклав місто, після чого зажадав розпустити уряд і вивести війська Дустума. Абдул Рашид Дустум був особистим ворогом Хекматіара ще по Лонгару. Хекматиар не зміг спокійно дивитися як колишній особистий друг Наджібулли затесався в ряди воїнів ісламу. Справа закінчилася тим, що Хекматиар почав війну з такими ж моджахедами, як і він сам. Пешавар кілька разів пропонував голові Ісламської партії Афганістану зайняти пост прем'єр-міністра, але Хекматиар відмовлявся і вимагав вільних виборів.

28 травня в Кабул прибув тимчасовий президент Афганістану Себгатулла Моджаддеді, більше 30 родичів якого були свого часу замучені комуністами. За досягнутою в Пешаварі домовленості після двох місяців правління Моджаддеді мав передати кермо влади Раббані. Загальні вибори були призначені на 1994 рік. На початку травня Бурнахуддін Раббані приїхав до столиці, і в той же день Хекматиар відновив бої в місті. Через три дні він був вибитий з Кабула частинами Дустума і 5 травня підписав угоду про припинення вогню. Створювався новий уряд Афганістану, до якого увійшли представники 38 ще недавно опозиційних партій. НДПА була заборонена, в країні виникли нові органи законодавчої та вищої виконавчої влади. Але Хекматиар, пуштун за національністю, ніяк не міг примиритися з тим, що два таджика - Раббані і Масуд, не кажучи вже про узбека Дустума, фактично взяли країну під свій контроль.

Себгатулла Моджаддеди Бурнахуддін Раббані

Послідував черговий сплеск боїв, після чого в червні 92-го року Хекматиар і Раббані підписали в Пилу-Чархи угоду про врегулювання конфлікту. Президент зобов'язався вивести війська Дустума з Кабула, відправити Масуда у відставку і провести вибори через півроку. Але Масуд відмовився піти з посади міністра оборони, і все почалося з початку. Наприкінці вересня сторони підписали нове

39

перемир'я, яке так само було порушено. Хекматиар, розташувавшись в передмістях столиці, постійно обстрілював Кабул ракетами. Нарешті, після чергового ультиматуму глави ІПА 20 жовтня Дустум покинув столицю. Через місяць минав термін повноважень Раббані, але 28 листопада лідер, незважаючи на домовленість з Хекматіаром, не покинув президентське крісло. Після цього Хекматиар офіційно оголосив Кабулу війну.

У березні 1993-го президент Раббані зустрівся з Хекматіаром в Ісламабаді. Вони вкотре домовилися про припинення бойових дій, і голова ІПА став прем'єр-міністром. Перемир'я тривало всього 27 днів: Масуд не погодився піти з Кабула. Афганістан все глибше втягувався в громадянську війну. Хоча Дустум і вивів свою дивізію зі столиці, заснувавши на півночі країни практично незалежну республіку з центром в Мазарі-Шаріфі, в місті залишався Масуд, який нікуди йти не збирався. За 10 років війни він достатньо насидівся в горах і тепер разом з Раббані хотів скористатися плодами перемоги.Протистояння Раббані і Хекматіара закінчилося тим, що вони обидва позбулися того, до чого так прагнули. Поки вони розбиралися між собою, в країні виникла третя сила, яка змістила обох політиків і взяла владу в свої руки. Навесні 1995 року студенти-богослови під проводом мулли Мамура Джі вийшли на вулиці столиці і зажадали відставки Раббані. Таліби (арабською - студенти) поклялися, що не повернуться в медресе, поки не наведуть порядок у себе в країні.

Вони спробували взяти Кабул штурмом, але були вибиті з міста загонами Масуда. Протягом наступного року рух талібан підпорядкував собі весь південний схід країни, і 30 червня 1996 повсталі оволоділи столицею. Таліби заарештували Мохаммеда Наджібуллу і після швидкого суду повісили його на головній площі Кабула. Встановивши свою владу в столиці, таліби стали просуватися на північ Афганістану.Громадянська війна, яка тривала в Афганістані

з 1978 по 2001 рік, призвела спочатку до створення в 1992 році Ісламської Держави Афганістан (яка була визнана переважним числом країн світу), а потім до її повалення і проголошення у вересні 1996 року прихильниками руху «Талібан» Ісламського Емірату Афганістан (був визнаний тільки Пакистаном, Саудівською Аравією і ОАЕ). В результаті інтервенції, здійсненої коаліцією на чолі з США, що почалася 17 листопада 2001 року нібито у відповідь на теракти 11 вересня, режим талібів, що правив в Афганістані з 1996 року, був повалений. Владою в країні з 21 грудня 2001 року був перехідний уряд, призначений американцями. Для підтримки порядку в Кабулі були розгорнуті Міжнародні сили сприяння безпеці (ISAF) − на підставі мандата Ради Безпеки ООН від 20 грудня 2001 року. Через два роки на півдні країни спалахнула партизанська війна, яка не припиняється й досі. У серпні 2003 року командування контингентами ISAF перейшло до НАТО. Щороку Рада безпеки ООН продовжує мандат місії. Міжнародні сили сприяння безпеці охоплюють весь Афганістан, поділений на п'ять «зон відповідальності». Вони покликані «протидіяти екстремізму і тероризму», укріплювати владу афганського уряду, навчати національну армію і поліцію. Юридичні основи політичного процесу, що проходить, в країні були закладені в рішеннях Боннської і Лондонської міжнародних конференцій з Афганістану (грудень 2001 року і січень 2006 року відповідно) і низки резолюцій РБ ООН (№№ 1267, 1386, 1401), прийнятих після скидання режиму талібів. У січні 2004 року був прийнятий Основний закон Афганістану − конституція.

У жовтні 2004 року відбулися президентські вибори, за підсумками яких президентом Афганістану став Хамід Карзай.

Відповідно до статті 61 афганської конституції, чергові президентські вибори повинні були відбутися до 21 квітня 2009 року, проте незалежна комісія з проведення

40

виборів заявила про свою технічну і фінансову неготовність до проведення народного волевиявлення і запропонувала перенести вибори на 20 серпня. У зв'язку з цим перенесенням Верховний суд Афганістану 29 березня 2009 року ухвалив, що адміністрація Хаміда Карзая, президентські повноваження якого закінчилися 21 травня (1-го числа афганського місяця джауза), управлятиме афганською державою в перехідний період до 21 серпня, аж до обрання нового президента Ісламської Республіки.

У вересні 2005 року пройшли вибори в найвищий законодавчий орган — двопалатну Національну Асамблею (парламент). Чергові парламентські вибори в Афганістані пройшли в 2010 році.

Станом на 2009 рік, чисельність іноземних військових контингентів НАТО і ISAF в Афганістані становить майже 70 тисяч чоловік і буде, за задумом президента США Барака Обами, збільшуватися надалі «для досягнення перемоги над тероризмом». Для участі в ISAF своїх військових направили 42 держави.

Хрестик, зроблений радянським солдатом з медалі

Вони залишилися в АфганістаніНа початку березня 2013-го світові ЗМІ активно переказували історію

виявленого в Афганістані колишнього радянського солдата, визнаного зниклим безвісти понад 30 років тому. Тим часом історія Бахретдіна Хакимова, що встиг за ці роки стати справжнім афганцем, не унікальна. З середини 2000-х років журналісти нарахували не менше чотирьох подібних випадків, а за версією The Times, таких «афганців » може бути близько сотні.

Про виявлення Бахретдіна Хакимова, уродженця узбецького міста Самарканд, 4 березня розповів колишній інгуський президент Руслан Аушев. Нині він очолює Комітет у справах воїнів-інтернаціоналістів - організацію, яка в тому числі займається пошуком військових, зниклих без вісті під час Афганської війни 1979-1989 років. Про те, що узбек проживає в провінції Герат, співробітники комітету знали вже досить давно, проте зустрітися з ним вдалося тільки 23 лютого.

Хакимов, що служив в 101-му мотострелковом полку в тому ж Гераті, пропав у вересні 1980 року. Отримавши важке поранення, він не зміг дістатися до своєї частини, і його підібрали і виходили місцеві жителі. У підсумку Хакимов став членом місцевої напівкочовий громади, старійшина якої практикував лікування травами, та взяв його під свою опіку. Сам узбек, якого тепер звуть Шейх Абдулла і який майже начисто

забув російську мову, також займається знахарством. Пропозицію зустрітися зі своїми родичами він сприйняв з великим ентузіазмом, однак чи означає це, що він готовий повернутися на батьківщину, невідомо.

Історія , яка викликала жвавий інтерес журналістів з усього світу, не єдина у своєму роді. Незважаючи на клятви запевнення командира радянського контингенту в Афганістані Бориса Громова про виведення з країни всіх до одного співвітчизників,

41

насправді в 1989 році за Амудар'єю залишалися понад 400 радянських солдатів. Хтось із них потрапив у полон, хтось перейшов на бік противника добровільно, а хтось, як Хакимов, залишився через невдалий збіг обставин. Зараз цей список скоротився до 264 імен (половина з них - росіяни): частину зниклих знайшли живими і повернули додому, доля інших стала відома вже після їх загибелі. Але є й такі, які з власної волі вибрали життя в Афганістані - незважаючи на можливість повернутися на батьківщину.

Одним з найвідоміших радянських неповерненців став українець Генадій Цевма. Його в 1991 році, через два роки після закінчення бойових дій, виявив британський журналіст Пітер Джувенал (Пітер Ювенал), що працював на «Бі -Бі -Сі». Уродженець міста Торез Донецької області потрапив в афганську провінцію Кундуз в 1983 - му у віці 18 років. Через десять місяців служби Цевмі, за його словами, стало

нудно, і одного разу він з цікавості вирішив піти подивитися на муедзина з довколишнього села, який щоранку скликав жителів на молитву. На підході до мечеті його оточили, і він був змушений здатися. Поставши перед вибором між прийняттям ісламу і смертю, українець вибрав перше. Так він став афганцем.Цевма , якого тепер звуть Нек Мохаммад, стверджує, що, незважаючи на перехід на сторону

душманів, він жодного разу не стріляв у колишніх співвітчизників. «Шість років під наглядом, і ще змушували стріляти в наших. Вони були хворі на голову і не розуміли, що добре, а що погано. Я кажу: " Пішли ви до чортової матері, я не буду своїх вбивати"», - цитує Цевму білоруський канал « Столичне телебачення» .

Зрештою українець отримав свободу, однак повертатися на батьківщину побоявся: у ті часи всі зниклі безвісти вважалися зрадниками, яких чекав трибунал.У 1992 році російська влада організували зустріч Цевми з батьком, якого спеціально привезли в Афганістан, однак колишній радянський солдат був так наляканий перспективою суду, що навідріз відмовився повертатися, навіть незважаючи на загальну амністію, проведену в кінці 1980 -х.

У 2002 році повернути Нека Мохаммада додому спробували вже влади України, однак і їх зусилля не увінчалися успіхом.Цевма як і раніше живе в Кундузі, у нього є дружина, декілька дітей. За даними на 2006 рік, Нек Мохаммад працював водієм у місцевого ювеліра, на місяць отримуючи сто доларів. Правда, вже тоді він насилу пересувався через старе поранення в ногу. А вже в 2010 році ЗМІ писали, що Цевма взагалі майже перестав ходити − господарством змушений займатися старший син.

Приблизно стільки ж часу в Афганістані провів земляк Цевми Олександр Левенець, що народився в селі Меловадка Луганській області, а нині відомий як Ахмад. На відміну від Нека Мохаммада, Левенець, який працював у Кундузі водієм бензовоза, в 1984-му пішов до моджахедів з власної волі - не витримав дідівщини (за іншими даними, він біг від покарання за торгівлю з місцевими жителями).

Частину він покинув разом з товаришем по службі Валерієм Кусковим. Обидва відразу потрапили до місцевого польовому командира Амірхалама, який, за словами українця, прийняв їх з розпростертими обіймами. Обидва втікача без питань прийняли іслам і відразу приєдналися до бойової групі, яка билася з радянськими військами. Кусков незабаром загинув, Левенець ж воював до кінця конфлікту. Згодом, як стверджує Ахмад, його намагалися розшукати радянські спецслужби, але Амірхалам, який вважав українця своїм родичем, відмовився його видати. Додому

42

Левенець вирішив не повертатися - замість цього завів сім'ю і став працювати таксистом.

Схожим чином до душманів потрапив і уродженець Кургана Сергій Краснопьоров, нині Нур Мохаммад. У 1984 році командування викрило його у продажу афганцям армійського майна. Краснопьоров виявився для моджахедів цінним придбанням: він лагодив періодично заїдаючі кулемети і артилерійське знаряддя. Зрештою авторитет Нур Мохаммада виявився настільки високий, що він став особистим охоронцем одного з лідерів афганського опору генерала Абдул- Рашида Дустума. Після закінчення

війни Краснопьоров також відмовився повертатися додому. Не допомогла навіть зустріч з матір'ю, що відбулася в 1994 році. Він осів у місті Чагчаран в провінції Гор (саме там розташовувалася військова база, до якої він був приписаний), одружився і завів не менш шести дітей. Нур Мохаммад працює в місцевому відділенні міністерства енергетики і займається ремонтом вантажівок. Єдине, що його зараз турбує, - це відхід американських військ. Без них, впевнений колишній росіянин, в країні наступить цілковите беззаконня і хаос.

Досить мало відомо про Миколая Виродова - ще одного українця, який перейшов на бік душманів. У 1981 році він поїхав на війну в Афганістан добровольцем, але всього через три місяці дезертирував. За словами Виродова, на нього вплинув розстріл 70 осіб в афганському селі, в тому числі мирних жителів. Як і інші «радянські моджахеди», він перейшов в іслам і взяв місцеве ім'я - Насратулла Мохамадулла. Незабаром на фахівця-підривника звернув увагу впливовий польовий

командир Гульбеддін Хекматіяр, який зробив його своїм охоронцем (Згодом Хекматіяр двічі очолював уряд Афганістану). У 1996 році Виродов повернувся до Харкова, проте, не зумівши пристосуватися до старого життя, знову поїхав до Афганістану. За даними на 2005 рік, він жив разом з родиною в провінції Баглан, де перебував на службі в поліції.

Схожим чином розвивалися історії ще трьох радянських бійців, однак, на відміну від їхніх товаришів по службі, всі троє повернулися на батьківщину. Найпершим серед них (у 1981 році) до Афганістану потрапив житель Самарської області Олексій Оленін, згодом Рахматулла. У полон його взяли на наступний рік, в день кончини Леоніда Брежнєва (10 листопада 1982 року). Через кілька років у полоні він зустрівся з вихідцем з башкирського селища Приютова Юрієм Степановим (Махібуллой), якого захопила та ж група моджахедів. Коли саме це сталося, точно невідомо - чи то в 1986-му, чи то в 1988 році.

Після війни афганські власті передали колишніх бранців Пакистану. Як згадує Оленін, там їх зустріла тогочасна прем'єр Беназір Бхутто, яка подарувала обом по три тисячі доларів. Приблизно в 1994 році Оленін і Степанов повернулися на

батьківщину, проте обидва незабаром виїхали назад в Афганістан: перший вирішив забрати залишену там наречену, другий просто не витримав зміни обстановки. Остаточно до Росії в результаті повернулися обидва. Правда, Оленіну вдалося зробити це лише в 2004 році - завадили прийшлі до влади таліби. Примітно, що в Афганістані він познайомився з Геннадієм Цевма, якого намагався умовити

43

виїхати додому, але марно. Степанов повернувся ще пізніше, в 2006-му, причому довгий час він ніяк не міг зважитися, їхати йому на батьківщину чи ні. Обидва одружені на афганських жінках.

Третій радянський солдат, що потрапивши у полон до душманів зумів повернутися додому, - Микола Бистров, він же Ісламуддін, уродженець Краснодарського краю. Виїхав в 1982 році, бойовики зловили його через півроку. За словами росіянина, це сталося під час походу до місцевого кишлаку, куди його за наркотиками послали «діди». Як і Красноперову з Виродовим, йому довелося стати охоронцем одного з найвпливовіших польових командирів - свою безпеку Бистрову довірив Ахмад Шах Масуд, відомий під прізвиськом

Панджшерській лев. Після війни Масуд, вже будучи міністром оборони, видав за росіянина свою далеку родичку. До Росії, за даними ЗМІ, Бистров разом з родиною виїхав наприкінці 1990-х - нібито за наполяганням того ж Масуда. Зараз він є одним з найактивніших учасників пошукових операцій, які проводяться під егідою Комітету у справах воїнів -інтернаціоналістів.

Чи треба молоді знати про війну в Афганістані?Відповідно до Указу Президента України від 11.02.04 № 180/2004  в Україні

щорічно проводяться заходи щодо вшанування учасників бойових дій на території інших держав. Після проведення заходів з учнями загальноосвітніх навчальних закладів виникло два запитання. Перше: чому учням майже нічого не відомо про події в Афганістані кінця 70-80 рр. XX століття та участі в них військових і цивільних громадян України? Друге: чи взагалі потрібно їм знати про “афганську війну”, яка зачепила Україну, одну із 15 республік колишнього Радянського Союзу?

Сьогодні в нашому суспільстві панує, в основному, дві думки щодо оцінки «афганської війни». Одна з них кардинально засуджує ці події, інша дає тільки позитивну оцінку. Як же треба трактувати цю війну в шкільних підручниках?  У підручнику для середніх загальноосвітніх закладів  авторів Ю. В. Буракова, Г. М. Кипаренка, С. П. Мовчана “Всесвітня історія: новітні часи: Підруч. для 11-го кл. серед. загальноосв. навч. закл. – Вид. 4-те, виправл. та доповн. – К.: Генеза, 2005. – 416 с.:іл.” за яким навчаються сьогодні учні, про ці події згадується у § 35 “Країни Близького і Середнього Сходу” у розділі “Війна в Афганістані”. Автор розділу  Бураков Ю. В. на с. 292 висвітлює участь СРСР у війні наступним чином: “У внутрішні справи Афганістану грубо втрутився СРСР. У грудні 1979 р. радянські війська вторглися в Афганістан для підтримки режиму. Спочатку вони розташувалися гарнізонами у великих містах країни, а згодом  повели  бойові дії по всій території. Присутність чужоземних військ викликала стихійний опір народу. Пік війни припав на 1984-1985 рр. Нове радянське керівництво на чолі з М. Горбачовим визнало помилковим рішення попередників, і з кінця 1986 р. пішло на поетапне виведення військ. 15 лютого 1989 р. останній радянський вояк залишив афганську землю”.

44

Чому автор підручнику використовує слова  “грубо” і “вторглися”?  Чи було  “вторгнення”?

Наведемо декілька фактів. Радянські війська були введені в Афганістан за проханням законної на той час влади цієї держави. У заяві керівництва Демократичної Республіки Афганістан від 14 лютого 1980 року з приводу цього говориться, що, попросивши Радянський Союз про допомогу, вони діяли відповідно до статті 51 Статуту ООН, яка гарантує всім державам, які  стали об’єктом агресії, право на колективну самооборону, також відповідно статті 4 радянсько-афганського Договору про дружбу, добросусідство та співробітництво. 5 грудня 1978 року був укладений Договір про дружбу, добросусідство та співробітництво між СРСР і ДРА, в який була включена стаття 4 про те, що дві держави будуть застосовувати відповідні заходи з метою забезпечення безпеки, незалежності та територіальної цілісності. В інтересах зміцнення своєї обороноздатності обидві сторони домовились продовжувати співробітництво у військовій сфері. Збройне втручання у справи Афганістану з території Пакистану та Ірану почалося ще в перші місяці після приходу до влади уряду народно-демократичної партії Афганістану. У березні 1979 року “стражі ісламської революції” з Ірану спровокували заколот у афганському місті Герат. Саме тоді афганський уряд і звернувся до Радянського Союзу з першим проханням про надання прямої військової допомоги. Треба додати, що керівництво ДРА неодноразово зверталось до СРСР за допомогою. У ”Зверненні уряду Афганістану” у грудні 1979 року влада просить СРСР  про необхідність надати термінову політичну, моральну, економічну, воєнну допомогу.

У доповіді “Десять років Квітневої революції: підсумки, уроки і завдання” на урочистому зібранні 25 квітня 1988 року Президент Республіки Афганістан заявив, що коли над незалежністю та територіальною цілісністю нашої Вітчизни нависла смертельна загроза, уряд Афганістану звернувся з проханням до Радянського Союзу надати інтернаціональну допомогу, але  тільки після тринадцятого звернення СРСР відправив обмежений контингент радянських військ до Афганістану. У книзі М.С. Горбачова “Перестройка и новое мышление” говориться про одинадцять звернень.

Звернемось до незаангажованих зарубіжних істориків. Німецькі автори довідника “Всесвітня історія: dts-Atlas” у розділі  “Сучасна історія від 1945/СРСР (1966-1991)” зазначають: “Грудень 1979. Введення (зверніть увагу – не інтервенція. – М.С.) радянських військ до Афганістану. 15.5.1988. Початок виведення радянських військ з Афганістану (завершено в лютому 1989)”.

 Тепер щодо фрази у підручнику “згодом повели бойові дії…”. Складається враження, що радянські війська почали за власним рішенням бойові дії. А чи це так було? У своїх спогадах колишній командувач військами в Афганістані генерал-полковник Б. Громов зазначає, що радянські війська змусили перейти до бойових дій. Спочатку тактика була стояти гарнізонами, але коли почалися гострі випади  з боку сил опозиції, радянські війська змушені були відповідати.  Генерал-майор А. Нездоля, який в перші місяці війни в Афганістані був начальником штабу команди спецназу Держбезпеки України згадує, що банди в Афганістані сформувалися не в день введення туди радянських військ. Вони існували ще з часів окупації країни англійцями, і всередині країни їх називали не бандами, а визвольним рухом проти англійців. На жаль, уроки англійців нічому не навчили ні США, ні СРСР, і обидві країни загрузли у війні.  У 1979 році США активізували контакти з афганською контрреволюційною еміграцією, розташованою в Пакистані та на територіях азійських і європейських країн. У Вашингтоні відбулися переговори з представниками афганських контрреволюційних партій, яким було обіцяне всебічне збільшення допомоги. США збільшили поставки зброї, боєприпасів і спорядження в табори та бази, розташовані у Пакистані. Тому замість словосполучення “згодом повели бойові дії…” є пропозиція написати “вимушені були повести бойові дії…”.

45

Далі у підручнику автори пишуть: “Присутність чужоземних військ викликала стихійний опір народу”. Але ж опір був не стихійний, а спланований, і не всього народу, а лише тієї  його частини, що була в опозиції до існуючої влади. Боротьбу проти кабульського уряду вели 70 опозиційних партій, організацій, угруповань, які хотіли знищити демократичний устрій в ДРА. Афганська опозиція знаходилась у повній матеріальній залежності від країн НАТО і мусульманських ортодоксальних режимів. Перша спроба об’єднання опозиції була здійснена у кінці 1979 року, ще до введення радянських військ в ДРА. Замість речення “Присутність чужоземних військ викликала стихійний опір народу” слід біло б написати “Присутність радянських військ викликала  опір опозиційних сил”.  Розглянемо ще одну цитату з підручника:“…останній радянський вояк залишив афганську землю”. Цей вислів більш нагадує художньо-публіцистичний, а не історичний факт, що є необхідним для підручника. Термін “вояк” у нормативно-правових актах відсутній, а використовується (і використовувався) термін “військовослужбовець” (Закони України “Про оборону України”, “Про Збройні Сили України”). Якщо бути точним, то “…залишили афганську землю 15 лютого 1989 року останні радянські війська (розвідувальний батальйон підполковника А. Блажко – уродженця Хмельниччини). За 50 метрів до юридичного кордону СРСР Б. Громов вийшов з БТР і пішки останнім радянським військовим 40 армії покинув Афганістан”.

У § 40 “Курс на розрядку міжнародної напруженості та його зрив (70-ті – перша половина 80-х років)” у розділі “Зрив політики розрядки. Радянська інтервенція в Афганістані”  автор використовує термін  “інтервенція”. У словнику іншомовних слів зазначено, що інтервенція – це брутальна форма насильницького втручання однієї держави (чи кількох) у внутрішні справи іншої держави. Чи було насильницьким втручання СРСР у справи Афганістану, оскільки  СРСР здійснив введення своїх військ після чисельних прохань влади Афганістану. Вище вже розглядалось, чому саме СРСР “ввів війська”. Можливі варіанти використання таких термінів, як “втручання” та “збройна акція”. Тому пропонується словосполучення “радянська інтервенція…” замінити на “радянське втручання…”, “…Москва  вчинила збройну інтервенцію” – на “…Москва вчинила збройну акцію”; а речення “радянська інтервенція тривала далі” – на “радянська  присутність в Афганістані тривала далі”.

Крім того, у розділі «Документи» слід було б виключити текст “Війна в Афганістані (із спогадів генерал-полковника В. А. Мерімського)”, оскільки суб’єктивні погляди не можна вважати документом. Сьогодні існує достатньо архівних документів з цієї проблематики.

Тепер щодо необхідності вивчення школярами війни в Афганістані у навчальній дисципліні «Історія України». Війна в  Афганістані продовжувалась більше  9 років (з 25 грудня 1979 р. по 15 лютого 1989 р.). Звичайно, ця війна не явище з української історії, але вона безпосередньо торкнулась й України. Війна стала одним із каталізаторів загострення кризи радянської системи, з розпадом якої на пострадянському просторі виникли незалежні держави, в тому числі й Україна, суверенітет котрої потребував захисту. Тому в Законі України “Про оборону України” визначено, що підготовка держави до оборони включає військово-патріотичне виховання громадян України, підготовку молоді до служби в Збройних Силах України, забезпечення престижу військової служби. Важливо зберегти пам’ять про ті події, вклонитися тим людям, які не повернулися з війни, виконуючи свій обов’язок перед Батьківщиною. Ці воїни підхопили естафету ветеранів Великої Вітчизняної війни, які були стрижнем держави, що не тільки відстояли її, а й відновили народне господарство, були моральним авторитетом.

Жахливих втрат зазнала у цієї війні Україна. Втрати по національностям: українці – 2378 чол. (більш ніж 17 % від загальних втрат – М.С.). Крім 13833 осіб (зі складу обмеженого контингенту радянських військ - ОКРВ), загинуло: 585 співробітників КДБ СРСР, 28 працівників МВС СРСР, 180 військових радників,

46

спеціалістів і перекладачів. Учасниками афганської війни були понад 160 тисяч вихідців із України, з яких 3432 не повернулись до рідних домівок, а 72 зникли безвісті або потрапили в полон. 2729 матерів втратили своїх синів, 505 молодих жінок стали вдовами, а сиротами – 711 дітей. Понад вісім тисяч військовослужбовців отримали на війні важкі поранення, а 3560 стали інвалідами. Такими  сумними були наслідки тієї війни, яка стала важким іспитом і трагедією для сотень тисяч людей в Україні. Для всіх, хто безпосередньо перебував на афганській землі, і для тих, хто безмежно довгими та тривожними днями і ночами чекав вдома повернення своїх синів, чоловіків, батьків, коханих, друзів. 

Ми схиляємо голови перед світлою пам’яттю загиблих синів і дочок України, вклоняємося їхній мужності. Важливо, що, зберігаючи бойове братерство, ветерани передають досвід молодим воїнам Збройних Сил України, підтримують матерів, вдів і дітей полеглих побратимів. Шана і подяка всім ветеранам трагічної афганської війни та українським воїнам-миротворцям за відвагу, доблесть, вірність присязі і честі.   

Всього в Афганістані у обмеженому контингенті радянських військ державних нагород удостоєні 200153 чол., у тому числі українці – 40537 чол. (більш ніж 20 % від загальної кількості нагороджених – М.С.). Герої Радянського Союзу, які отримали це звання в Республіці Афганістан у складі обмеженого контингенту радянських військ – 72 чол. ( з них українці – 10 осіб, майже 14 % - М.С.) Поіменно: Гончаренко В. Ф., Горошко Я. П.,  Гринчак В. І., Колесник В. В., Кот В. С., Кучеренко В. А., Плосконос І. М., Рубан П. В. (посмертно), Синицький В. П.,  Стовба О. П. (посмертно). У списку не вказані Герої Радянського Союзу, яким це звання було присвоєно по лінії інших відомств. Заслуговує на звання Героя України і українець, перший Командувач 40-й армії в Афганістані генерал-лейтенант у відставці Ткач Борис Іванович. На жаль, нині уже покійний.

Чому б не закарбувати в історії України подвиги учасників бойових дій? Це та велика і велична правда історії, духовний заповіт воїнів-афганців сьогоднішнім захисникам Вітчизни, могутнє джерело патріотичного виховання молоді. Бойові справи цих військовослужбовців – це взірець реального дієвого патріотизму, активної життєвої позиції, наочне свідчення єдності всіх поколінь захисників Вітчизни. В Законі України “Про Збройні Сили України” визначено, що Збройні Сили України провадять свою діяльність на засадах виховання військовослужбовців на патріотичних, бойових традиціях Українського народу.

Українське суспільство завжди з повагою ставилось до своїх захисників. Свідченням цього є велика кількість заходів щодо відзначення дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав. Аналіз української періодики свідчить, наскільки важливим вважають згадувати про афганську війну та її учасників і керівники державних структур, і громадські організації, і громадяни всіх регіонів України. Ця пам‘ять народу теж є показником щодо необхідності включення в підручники з історії України відомостей про афганські події того часу.

Афганістан залишається в нашій пам’яті не лише болем утрат, а й мужністю та героїзмом солдатів і офіцерів. Він став відправним пунктом формування сучасної доктрини залучення  українських військових до миротворчих місій на територіях інших країн.  Трагічну данину сплатили наші співвітчизники в цій війні. Безсмертний подвиг і героїзм тисячі синів і дочок України, проявлений при виконанні свого військового обов’язку, назавжди ввійде в історію України жахливою трагедією. Трагедією для сімей тих, хто не повернувся, трагедією для тих, хто повернувся скаліченим, і навіть для тих, хто пройшов війну живим та неушкодженим, - це також трагедія, оскільки повернулися вони вже зовсім „іншими” людьми. Побачене і пережите на афганській землі безслідно не пройшло ні для кого.

Немало поневірянь їм довелося витримати ще й у повоєнний час, оскільки вони  не знаходили порозуміння, а часто не зустрічали адекватного ставлення з боку суспільства. Воїнам-афганцям, обпаленим пеклом того лихоліття, довелося в минулі

47

часи занепаду та розпаду Радянського Союзу здолати та вистояти перед черствістю з боку держави й суспільства, у тому числі і в Україні, знайти себе у новому житті, і не просто вижити, а й відстояти велике звання Солдата, Патріота, Людини.

На жаль, не всім неушкодженим нашим співвітчизникам після повернення вдалося позбавитись так званого ”афганського синдрому” і знову продовжити військову службу. Ті ж, хто її продовжив, вважають, що під час бойових дій на чужині пройшли справжню чоловічу школу мужності і  повною мірою пізнали те, що називають військовим обовязком. Тож Україна, незважаючи на чималу критику в адресу афганської війни, має памятати, шанувати та дбати про її учасників.

Усім їм випали тяжкі випробування. І вони витримали їх з гідністю. Витримали тому, що кожен з них суворо дотримувався вимог Військової присяги, виконував накази командирів і начальників, готовий був першим піднятись в атаку, і ціною власного життя захистити від смерті своїх товаришів.

Як один із уроків цієї війни, доречно навести «Наказ матері сину-солдату», який був прийнятий учасницями зльоту солдатських матерів міст Дрогобича і Стебника Львівської області ще на четвертому році афганської війни, в якому зазначалось, що всі жінки, як увесь наш народ і прогресивні люди планети, виступають за мир на Землі, за те, щоб війна назавжди була викреслена із життя людства, за те, щоб не знали горя матері, щоб не гинули під ворожим чоботом діти.

І головний урок: наша участь в афганської війні буде мати сенс і виправдання тільки в одному випадку – якщо вона відверне інші війни.

Афганістан в кінематографіКіно - це спосіб передачі не тільки історії, а й психології життя, емоцій і почуттів

людей у різних ситуаціях, настрої часу. Тому тема війни в кінематографі є однією з найбільш затребуваних і популярних вже протягом багатьох років. Адже військові події тісно пов'язані зі стражданнями людей, горем, слізьми. Такі фільми змушують замислитися про людську природу, доторкнутися до історії, відчути на собі ті почуття, які викликає у людей війна.

Війна в Афганістані забрала життя тисяч невинних людей. До цих пір ведуться розмови про те, що вона є однією з найбезглуздіших в історії людства. І, звичайно ж, кінематограф не обійшов стороною питання афганської війни.

«Вантаж 300» (1989 - СРСР).

Режисер Георгій Кузнєцов. Події фільму розгортаються в Афганістані в 1986 році. Останні дні війни , вивід радянських військ. У бік Кабула рухається колона радянської бронетехніки по єдиній в горах дорозі. Тим часом, афганськими моджахедами, під керівництвом американців, готується операція по захопленню моста і знищенню радянської бронетехніки.

«Афганський злам» (1991 - СРСР, Італія).

Режисер Володимир Бортко. Переддень виведення радянських військ з Афганістану, але війна все одно триває. Син високопоставленого військового направляється у взвод радянських десантників, щоб встигнути взяти участь у бойових діях, але чим це обернеться для головних героїв...

48

«Чорна акула» ( 1993 - Росія).

Режисер Віталій Лукін. Афганська війна, в горах зона поза бойових дій. Наркоторговець Карахан в таємниці від спецслужб відкриває тут завод з виробництва наркотиків . Про це стає відомо владі Росії та США, але бойовики Карахана добре охороняють територію заводу. Раптово, каравани наркоторговця починає підривати невідомий. Свідки кажуть, що він схожий на чорну акулу...

«9 рота» (2005 - Росія, Україна, Фінляндія) .

Режисер Федір Бондарчук. Кілька місяців до виведення військ СРСР з Афганістану. Група сімох десантників - призовників отримує завдання з узяття висоти для охорони колони радянської бронетехніки. Спочатку все здається мирним, але хлопці потрапляють в саме пекло афганської кампанії. Непотрібна війна, тисячі загиблих за чужу країну людей - фільм нікого не залишить байдужим!

«Леви для ягнят» ( 2007 - США).

Режисер Роберт Редфорд. Три, пов'язаних між собою історії. Сенатор, що захищає свою позицію перед обличчям журналіста, який зробив ім'я на статтях про кризу США в афганській війні. Викладач, який намагається переконати студента вчитися, наводячи в приклад двох студентів, що пішли в армію. І історія цих двох студентів, які перебувають під вогнем талібів.

«Мисливці за караванами» (2010 - Росія).

Режисер Сергій Чекалов. 1986 рік, Афганістан. Радянської авіації загрожують нові зенітні комплекси моджахедів. Майору батальйону розвідки СРСР дане завдання - перехопити один з караванів, що везуть нові Стінгери.

«Кандагар» (2010 – Росія)

Режисер Андрій Кавун. Час дії - середина 90-х. Афганістан. Вантажний літак з Росії з примусу сідає в аеродромі в Кандагарі, оплоті ісламських терористів. П'ять льотчиків

49

опиняються в полоні талібів. Їхні шанси на порятунок чи втечу дуже невеликі, але це відважні люди, здатні постояти за себе.

Пам’ятники воїнам-афганцяму Києві та Київській області

Пам’ятник воїнам-афганцям в Києві на Печерську.Основний пам'ятник воїнам-афганцям у Києві розташовується в сквері біля

Печерської лаври за адресою: вулиця Лаврська, 27. Цей пам'ятник у Києві урочисто відкрили в день десятиліття виведення радянських військ з Афганістану в 1999 році, хоча саму скульптуру встановили набагато раніше. Скульптори: заслужений архітектор України Микола Кислий та заслужений художник Микола Олійник. Автор ідеї та образів Ігор Борщенко. На п'єдесталі вірші Сергія Говорухіна. Чотиривірш довгий час було безіменним, поки автор не зажадав позначити під текстом своє ім'я, яке оформили надбудовою тільки в 2011 році:

«Каких друзей война мне подарила.Да тех, кого потом назад взяла.Меня убить хотела и убила.Но что с того, что жизнь не отняла».

На плитах, що оточують монумент, 3280 прізвищ загиблих, розписаних по областях України. Ці ж прізвища з датами життя і смерті плюс стільки ж фотографій відкривають експозицію «Трагедія і доблесть Афгану» єдиного в СНД державного музею воїнів-інтернаціоналістів у складі Національного музею історії ВВВ. Фотографії Селютіна Юрія.

Парк імені Воїнів-інтернаціоналістів у Києві.

50

У Києві в Дарницькому районі на Харківському масиві на вулиці Архітектора Вербицького є парк імені Воїнів-інтернаціоналістів. Цей парк був закладений в 1992 році. Постамент з БРДМ-2 урочисто відкритий 15 лютого 2007 року.

Пам'ятник воїнам-афганцям у Києві на Подолі.У Києві в Подільському районі у сквері навпроти Свято-Іллінської церкви по

вулиці Почайнинській, 9 стоїть пам'ятник воїнам-афганцям Подільського району Києва, загиблим в Афганістані. Пам'ятник був встановлений 2 серпня 2008. 16 травня 2011 вандали повністю зруйнували обеліск. 25 жовтня 2011 обеліск був зроблений заново і встановлений на колишньому місці.

Пам'ятник воїнам-афганцям у Києві на Святошині.У Києві в Святошинському районі у сквері на розі вулиць Чорнобильської та

Командарма Уборевича розташовується невеликий меморіал воїнам-афганцям Святошинського району Києва, загиблим в Афганістані. З п'ятнадцяти прізвищ на обеліску троє - випускники Київського вищого загальновійськового командного училища: Буров Володимир, Жамліханов Рашид, Палій Володимир. Комплекс встановлений на гроші виробничого концерну Воєнторг ДіСі.

51

Пам'ятники воїнам-киянам, загиблим в Афганістані.У Києві 24 лютого 2012 року на території майбутнього храмового комплексу

«Всім Святим воїнам» (парк "Перемоги" вул. Генерала Жмаченка) відбулося відкриття пам'ятника загиблим в Афганістані воїнам-киянам. На обеліску викарбовано 114 прізвищ. На дзвоні напис старослов'янською - "Ніхто не забутий, ніщо не забуте".

У Києві на території 198-го ліцею «ЕКО», що на Борщагівці на вулиці Тулузи, 6, розташовується обеліск чотирьом випускникам, що не повернулися з війни в Афганістані.

52

У Києві в Деснянському районі на Троєщині в сквері, що на вулиці Маяковського між вулиць Марини Цвєтаєвої та Костянтина Данькевича, розташовується цей закладний камінь, який був встановлено 15 лютого 2008 року в надії, що через рік на цьому місці буде встановлено пам'ятник. Але роки йдуть, а пам'ятника все немає.

Пам'ятник воїнам-афганцям у Вишгороді.

Пам'ятник воїнам-афганцям у місті Вишгороді Київської області розташовується в міському сквері за адресою: вулиця Михайла Грушевського, 1.

Пам'ятник воїнам-афганцям в Обухові.

Пам'ятник воїнам-афганцям у місті Обухові Київської області відкритий 2 серпня 2006 року та розташовується у міському сквері за адресою: вулиця Лермонтова, 22.

Пам'ятник воїнам-афганцям у Борисполі.

У Борисполі за адресою Київський шлях, 81 розташовується цей кубічний гранітний монумент в пам'ять про трьох уродженців Борисполя, що не повернулися з Афганістану.

53

Пам'ятник воїнам-афганцям у Броварах.

У Броварах пам'ятник воїнам-інтернаціоналістам всіх часів і народів від вдячних броварчан знаходиться на території міського військкомату за адресою: вулиця Грушевського, 2: 76-мм дивізійна гармата зразка 1942 (ЗіС-3) спочиває на п'єдесталі.

Пам'ятник воїнам-афганцям у Василькові. У Василькові на вулиці Грушевського, 12 в парку "Венеція" розташовується ця стильна бетонна арка, прикрашена композицією з журавлів і позолоченим хрестом в головах, присвячена васильківцям, загиблим в Афгані. У Васильківському районі не повернулося 12 хлопців, а один воїн пропав без вісті.

Пам'ятник воїнам-афганцям у Переяслав-Хмельницькому.

У Переяслав-Хмельницькому перед міськадміністрацією в глибині міського парку, який розташовується між вулиць Хмельницького, Мазепи, Сковороди і Шевченка, загубився цей кований пам'ятний знак на згадку про Афганську війну 1979-1989 років і воїнів, загиблих в ній. Пам'ятник за словами мешканців тимчасовий. Але вже десяток років як постійний. А сліди установки постійного монумента видно у вигляді розчищеного і забетонованого майданчика.

Пам'ятник воїнам-афганцям у Миронівці.

На вулиці Леніна між будинками 91 і 111 у парку Слави в його правій частині розташовується цей обеліск міроновцам, загиблим в афганській війні 1979-1989 рр.. На тлі афганських гір зображено групу радянських солдатів з київського монумента, два вертольоти над горами, а над зіркою зі стрічкою слави і чорним тюльпаном імена тих, хто не повернувся з війни: Галиченко В.І.,

54

Суботін А.А., Харченко Л.С. Сувора лаконічність обеліска підкреслює весь трагізм тієї війни.

Пам'ятник воїнам-афганцям в Білій Церкві.У Білій Церкві Київської області на стику Комсомольського бульвару, вулиці

Комсомольській та вулиці Некрасова в 1996 році була відкрита каплиця-пам'ятник святого Георгія Побідоносця на честь загиблих в Афганістані військовослужбовців Київської області.

Пам'ятник воїнам-афганцям у Макарові.Пам'ятник воїнам-інтернаціоналістам в селищі міського типу Макарів Київської

області розташовується на вулиці Фрунзе, між будинками № № 32 і 34.

Пам'ятник воїнам-афганцям у Бучі.Пам'ятник воїнам-інтернаціоналістам в наймолодшому українському місті Буча

Київської області розташовується у сквері на перетині вулиць Вокзальної, Києво-Мироцької і Нового шосе.

55

УСВА  Українська Спілка ветеранів Афганістану

(воїнів-інтернаціоналістів)Всеукраїнська добровільна, самостійна громадська організація інвалідів,

учасників бойових дій та учасників війни в Афганістані, воєнних конфліктів в інших зарубіжних країнах, членів сімей загиблих, а також інших громадян України, які всебічно сприяють діяльності Спілки і беруть участь у реалізації її програм та заходів.

Головна мета УСВАКонсолідація і координація зусиль ветеранів війни, сімей загиблих, їх об'єднань

у справі широкого, більш ефективнішого використання наявних можливостей у забезпеченні захисту своїх законних політичних, економічних, соціальних прав, надання оздоровчої, медичної, психологічної, моральної та матеріальної допомоги членам Спілки, в першу чергу інвалідам та сім'ям загиблих.

Пріоритети діяльності УСВА у звітний період1. Участь у розробці нормативно-правової бази та сприяння органам влади, місцевого самоврядування у розвитку ефективної соціальної політики, створення державної системи реабілітації, лікування, протезування, зміцнення здоров’я та морально-психологічного стану ветеранів війни і сімей загиблих.2. Практичне вирішення блоку соціальних проблем через надання всебічної моральної та матеріальної підтримки ветеранам війни, членам сімей загиблих, забезпечення засобами пересування, житлом, працевлаштування, організаційне та фінансове забезпечення навчання дітей загиблих.3. Увічнення пам’яті загиблих, участь у реалізації заходів щодо розшуку військовополонених і тих, хто безвісті пропав та активне виховання у молоді та підлітків морально-етичних якостей, патріотизму, готовності до захисту Вітчизни.4. Висвітлення правди про афганську та інші зарубіжні війни, проявлений на них героїзм вихідцями з України, пропаганда героїко-патріотичної пісні.5. Участь у політичному житті країни через входження у владу, що стає все актуальнішим.6. Укріплення єдності УСВА, посилення внутріспілкової роботи.

Основні нормативні документи, підписані Президентом України за ініціативи УСВА, інших ветеранських організацій

"Про заходи щодо подальшого вдосконалення системи патріотичного виховання молоді", "Про заходи щодо посилення соціального захисту осіб з обмеженими фізичними можливостями", "Про додаткові заходи щодо посилення

56

турботи про захисників Вітчизни, їх правового і соціального захисту, поліпшення військово-патріотичного виховання молоді", "Про Державну комплексну програму соціально-медичного забезпечення ветеранів війни на період до 2005 року". 

З урахуванням пропозицій УСВА набрав чинності важливий нормативний акт Кабінету Міністрів України    "Про затвердження Порядку перерахування з Державного бюджету місцевим бюджетам субвенцій для будівництва житла громадян, їх цільового використання, визначення ціни житла та його розподілу”. 

ОСНОВНІ НАПРЯМКИ ДІЯЛЬНОСТІ УСВАНадання всебічної моральної та матеріальної підтримки ветеранам війни,

членам сімей загиблих. Сприяння у створенні державної системи забезпечення реабілітації, лікування, зміцнення здоров’я та морально-психологічного стану ветеранів війни і сімей загиблих, підвищення їх соціальної активності. Впровадження принципів вірності бойовим традиціям і братерству, ділового співробітництва між членами Спілки. Увічнення пам'яті і подвигів ветеранів афганської та інших зарубіжних воєн і збройних конфліктів. Участь у розробці законодавчих актів щодо соціального захисту ветеранів війни, сімей загиблих. Активна політична діяльність, участь у виборах у відповідності до чинного законодавства. Сприяння органам влади, місцевого самоврядування у розвитку ефективної соціальної політики щодо ветеранів війни та сімей загиблих, вирішення проблем їх працевлаштування, забезпечення житлом. Господарська, комерційна діяльність шляхом створення фондів, підприємств, асоціацій і об'єднань згідно з чинним законодавством; сприяння їх різноманітній діяльності. Участь у реалізації заходів щодо розшуку військовополонених і тих, хто безвісті пропав. Активна участь у вихованні у молоді та підлітків високих морально-етичних якостей, патріотизму, готовності до захисту Вітчизни. Розвиток гуманітарних зв'язків з організаціями ветеранів війни України та іноземних держав. Пропаганда військової пісні, як форми героїко-патріотичного виховання громадян  України, у першу чергу – молоді.

Пріоритети   УСВА: участь в удосконаленні законодавства, посиленні нормативно-правових можливостей вищих та місцевих органів влади;  сприяння органам влади всіх рівнів у розвитку ефективної соціальної політики щодо ветеранів війни; надання всебічної індивідуальної моральної та матеріальної підтримки ветеранам війни, членам сімей загиблих;  увічнення пам’яті загиблих; активна участь у вихованні молоді та підлітків морально-етичних якостей, патріотизму, готовності до захисту Вітчизни; всебічна підтримка громадських організацій ветеранів-фронтовиків,  розвиток взаємодії співробітництва, гуманітарних зв’язків з організаціями ветеранів війни України та іноземних держав.

Структура УСВА

57

НАГОРОДИ УСВА:

Додатки:Додаток 1.

Київська обласна організація УСВА Адреса: 01196 м. Київ, б-р Л.Українки,1, к. 348

58

Тел.: 8 044  286-87-09            286-82-77Київська міська спілка ветеранів АфганістануАдреса: 01034 м. Київ, вул. Ярославів Вал 36-ЄТел.: 8 044  272-53-16

КИЇВСЬКА МІСЬКА ОРГАНІЗАЦІЯ

№ Відділення ПІБ голови Правління Телефон1 КМСВА Голова: Гончаренко Микола Миколайович

14.10.1967 kgsva.prav@gmail.comзаст. Селиванов Геннадій Михайлович (5.10.41) Selivanov41@mail.ruзаст. Дерев’янко Артур Валентинович (19.11)заст. Антощук Костянтин Васильович (21.06.58)заст. Пірус В’ячеслав Богданович (04.04.57)заст. Артабаєв Зубр Борисович (09.07.65)

050 388 55 44 362 08 24 050 748 22 78067 233 43 97067 230 23 60050 331 15 75

2 Голосіївська СВА Голова: Балабін Віктор Володимирович (26.12.1960) afbrat@ukr.netЗаст. Дорохов Микола Сергійович (08.02.1950)

095 835 26 92 066 754 43 56 

3 Дарницька СВА Голова: Бойцов Василь Васильович (16.05.54) заст. Галай Анатолій Васильовичзаст. Турчиняк Іван Дмитрович

067 721 11 95р. 562 08 14066 289 52 33572 45 12097 347 82 98

4 Деснянська СВА Голова: Жумайлов Андрій Михайлович (25.01.64)заст. Бакаєв Микола Михайловичзаст. Письменський Ігор Юрійович

р. 530 02 43096 244 98 40050 312 34 44

5 Дніпровська СВА Голова: Трискач Сергій Миколайович (24.05.65)заст. Васильченко Віталій Васильович

253 41 70067 503 00 07063 220 33 28 

6 ОболонськаСВА Голова: Марченко Вадим Михайлович (23.01.67)заст. Янківський Олександр Станіславович

р. 412 83 15067 232 42 64

7 Печерська СВА Голова: Камалов Рафік Ханафійович(21.11.50)заст. Ситник Володимир Васильович(30.01.51)

р. 284 69 94050 331 01 94063 167 01 89

8 Подільська СВА Голова: Афіндуліді Сергій Ілліч (29.07.63)заст. Вертушков Михайло Григорович

р. 462 70 87050 504 91 87067 891 32 72097 954 13 69

9 Святошинська СВА Голова: Полосенко Леонід Федорович (29.01.64) заст. Голубенко Віктор Миколайович

р. 451 02 18067 444 66 68д. 424 64 49067 238 31 62

10 Солом’янська СВА Голова: Юрченко Марія Яківна (21.05.55)заст. Федоренко Ігор Іванович

050 411 84 44245 41 17ф. 245 41 42050 384 82 80

11 Шевченківська СВА Голова: Денисов Олександр Володимировичзаст: Новиков Володимир Євгенійович

р. 272 02 76067 750 39 85050 816 68 57288 12 17

12 «Кадетський Гай» Голова: Кашин Віктор Іванович ( 04.10.48)заст.: Рапута Іван Борисович

246 13 50066 383 61 96246 05 81

13 Комітет сімей загиблих

Голова: Ліскіна Тетяна Петрівна заст: Литвинова Ніна Іванівна

р. 280 20 28097 103 78 87418 50 23

14 Внутрішні війська «Побратими»

Голова: Буханевич Анатолій Олександрович р. 239 84 25

59

заст:Пономаренко Віктор Андрійович (01.04.58)заст: Шваб Євген Володимирович (12.04)

066 183 51 19067 268 50 47

15 Апарат управління МО

Голова: Жиденко Ігор Анатолійович (17.03.1961) р. 454 40 09098 102 22 00

16 СБУ Голова: Гаврилюк Олег Петрович (15.03)заст: Бурмистров Володимир Вікторович

р. 296 71 76066 827 90 37067 321 00 31р. 256 95 13

17 МЧС Голова: Старов Сергій Павлович 

р. 407 84 28067 238 97 89

18 Прикордоники Голова: Мінін Григорій Михайлович заст: Котлярів Петро Леонідович

д. 425 33 96066 781 74 64573 62 69

19 Ген. Прокуратура Голова: Кухарчук Ігор Іванович 067 591 54 98208 81 76200 75 52

20 ДЗ УГ

«Лісова Поляна»

Олійник Віктор Іванович 431 81 26067 121 94 32

21

 

Ревізійна комісія Мамалига Андрій Володимирович 067 405 75 34

Додаток 2.Сценарій тематичного вечора, привяченого

проведенню у 2014 році в Україні Року учасників бойових дій на території інших держав

Ведуча (1): Доброго дня, шановні ветерани!Ведучий (2): Доброго дня, дорогі гості!1.: 15 лютого 1989 року для багатьох став днем, коли скінчився рахунок втратам наших солдатів, службовців. Важкий, сумний підсумок. Багато матерів і батьків не дочекалися своїх синів, і не сказали вони «Мамо, я живий...».2.: Правда про Афганську війну… Вона різна. Нерідко хвороблива й гірка. 25 років, які пройшли, об'єднали колишніх бійців – інтернаціоналістів в одну родину, де біль одного віддається болем в інших, а радість стає загальним почуттям.1.: Афганська війна… брудна, неоголошена.… А хіба війни можуть бути чистими? Кожна несе смерть, інвалідність, одягає в жалість тисячі сердець, материнських сердець. У війни холодні очі… У війни свій рахунок, своя безжалісна арифметика…2.: Наша сьогоднішня зустріч — данина пам'яті всім, хто причетний до героїчної й трагічної афганської війни, яка тривала у два рази довше, чим Велика Вітчизняна.1.: В нашому районі проживає __________ воїнів-інтернаціоналістів. В цю урочисту хвилину я маю честь запросити їх до нашого залу. Шановні присутні, зустрінемо ж врочисто тих, хто мужньо і з гідністю виконував інтернаціональний обов’язок і дружніми оплесками віддамо шану їх героїзму, бойовій витримці та відвазі.(Афганці йдуть до залу. Звучить фонова музика)2.: Пам'ятайте, друзі, цих людей довіку, Тих, хто повернувся і поліг в боях. І вклонімось всі ми низько до землі їм, Квітами устелимо їх тернистий шлях.

1.: СЛОВО ________! Читець: 60

Ховали інтернаціоналіста, Блищала глухо цинкова труна, Нестерпно пахло тополиним листом І плач дівочий танув, як струна. Руда земля розверзлась чорнорото. Чекає хижо мовчки на своє, А мати на колінах у болоті обмацує труну: Чи ж там він є?!! Стоять, відводять очі в бік солдати І шепотить сержантик ледве чуть: Не велено… Не можна відкривати… Не велено… Уже струмки течуть, уже весна така глибока, рання. Учора вже летіли журавлі. Таке врочисте вийшло поховання: Школярики стоять, учителі. А голосок дівочий квилить, квилить, Соромиться кричати на весь світ… Кого клясти, кого назвати винним? І що той світ? Хіба він дасть отвіт? На хрест сусідній похилився тато, Похнюпилися братики малі - В селі ховали воїна-солдата, У мирному вкраїнському селі.

2.: СЛОВО _______________________Летіли в Україну «чорні тюльпани» з цинковими гробами. Україна втратила близько 4 тисяч молодих хлопців, 6 тисяч стали інвалідами, ще 72 чоловіки залишились у полоні або пропали безвісти. В числі тих хто не повернувся з афганської війни є імена наших земляків. Це: 1) 2) 3) …

2.: Послухай – і серцем почуєш в цей час, - Як гомін струмка, як пташине ячання. Здаля голоси долітають до нас Ця мить – не прощання. А вічне стрічання Із тими кого вже не стрінемо ми, Коли наступає хвилина мовчання І пам’яті нашій клекочуть громи.

1.: На знак вшанування світлої пам’яті тих, хто віддав своє життя, увійшовши в безсмертя, схилимо голови і вшануймо їх хвилиною мовчання.(Звучить метроном хвилини мовчання)2.: Довго замовчували афганську війну. Дозували правду про героїв і втрати. Навіть плакати над могилами не дозволяли. Скупилися на ордена.

1.: Потім ця війна прорвалася віршами й піснями, трагічними, світлими й мужніми. Не професіоналізмом вони коштовні, насамперед, щирістю й проникливістю. Сьогодні ми їх почуємо.2.: Нехай поетів родить не війна,

61

Нехай черпають фарби тільки з миру. Кохання, барви квітів і весна Натхненням напувають їхню ліру!

КОНЦЕРТНА ПРОГРАМАІ.ІІ.ІІІ.…

1.: Бої кінчаються, а історія вічна. Пішла в історію й афганська війна. Але в пам’яті людській їй ще жити довго, тому що її історія написана кров’ю солдатів і слізьми матерів. Покоління обпалене її вогнем, як ніхто засвоїло військові й моральні уроки тієї ніким і нікому неоголошеної, героїчної й трагічної афганської війни.2. На цій ноті наш тематичний вечір закінчується. За кілька хвилин відбудеться покладання квітів до пам’ятного знаку на честь загиблих воїнів-інтернаціоналістів. Право покласти квіти до обеліску нашим землякам воїнам-афганцям надається: __________________________________________________ 1. Ми запрошуємо всіх присутніх приєднатися і віддати шану героям. А ми говоримо вам до побачення!2. На все добре! (На фоні музики афганці-інтернаціоналісти несуть квіти на покладання)"АФГАНІСТАН". Вірш.Афганістан... Ти в наших думках, як птиця в польоті. Ти в наших серцях, затихлих в скорботі. Пролита там кров. Даремно! Безвинно! А час так летить - стрілою, невпинно.

Афганістан... Там дивна краса, що була нам, як диво. Нависле те небо, що зверху давило Зірками близькими. Пустеля і спека. І завжди постійна страшна небезпека.Афганістан... Згадаймо ті дні, коли разом з світанком Вставали ми всі і мчались на танках, Або "БеТееРом", вперед на ті гори Де ворог засів, що бив по колонах.

Афганістан... Згадаймо бої. Згадаймо загиблих. Шануймо батьків наших рідних. Пониклих В журбі за синочком, що смерть там знайшов... Геройски загинув! У вічність пішов!...

РІДНА МОЯ, МАМО.Мамо. Рідна моя, мамо. Я вже далеко від оселі. В чужій країні, за "Салангом", Де гори, спека і пустелі.

62

Я знаю, що немає в тебе сну, Коли поїхав я "за річку". З тих пір ти посивіла враз... Не засипаєш кожну нічку...

Щоб повернувся я додому - Ти Бога молиш... Щохвилини... Я повернуся, мамо! І побачу Зелені наші полонини!

Я обніму тебе і сам заплачу. Промовлю тихо: "Я з тобою. Ніхто нас не розлучить більш Несправедливою "війною".

Бог допоміг нам! Та молитва, Яка злітала з вуст твоїх, Бар´єром стала перед смертю! Сина залишила в живих!

"КАНДАГАР".Кандагар... Така страшна, немилосердна спека... Повсюди нас чекала небезпека... Знову обстріл "душманами" колони... Знову підрив, з відлунням у скелясті гори...

Кандагар... Твої скалічені підривами дороги... Розвалені будинки... Мовчазні пороги Осель, в яких життя ледь тліє... Кожен жилець яких про тишу тільки мріє...

Кандагар... Та "Чорна площа", що смертю знаменита, Що кров*ю нашою немов з небес полита! І ті "дували", за якими смерть ховалась... Життя солдатське не одне там обірвалось!

Кандагар... Дорога з "площі", аж до "ГеСееМа", Її проскочити - то вже тяжка проблема! З гранатометів там по нас впритул стріляють! Вантаж "двохсотий" злісно поповняють...

Кандагар... Чорна хмара з пустелі повзе, як оптичний обман! Знову ворог пісками веде в Кандагар караван! "Елеватор", "Даман" і район "Панджваї"... Смерть нещадну знайшли там друзі мої...

Кандагар... Кандагар... Кандагар...

63

Примітка: 1."Кандагар" - провінційний (обласний) центр, в якому постійно йшли бойові дії. 2."Душмани " - афганські партизани. 3."Чорна площа", "площа" - площа в центрі Кандагару, на якій душмани постійно обстрілювали наші підрозділи. 4."Дувал" - глиняний паркан кругом афганської садиби. 4."ГеСееМ", "Елеватор" - застави наших бойових підпрозділів, які забезпечували проведення наших колон з вантажем (бойовим або речовим). 5."Даман, Панджваї" - районні центри провінціїї Кандагар.

"ОФІЦЕРИ"(вірш).Сміливо хто Вас в бій водив? Хто з Вами поділяв тривогу, Вогнем і тілом прикривав, Та поспішав на допомогу?

Хто Вас в атаку піднімав, Під посвист куль і вій снарядів? Хто хлопцям очі закривав, Загиблим від руки "душманів"?

Хто заміняв Вам батька й матір Серед пісків і голих скель? Хто совість там свою не втратив? Загиблих хто віз до осель?

Хто враз посивів за два роки? Хто, як і Ви, залишав сім´ї? Кого привозили надвечір, Під мамин стогін, на подвір´ї?...

Простим героям - ЧЕСТЬ І ШАНА, Хто там на Ваші долі вплинув, Хто там зберіг життя нам з Вами! Тим ВІЧНА СЛАВА - хто загинув!

"ПАМ´ЯТЬ" (До 15-річчя виводу віськ з Афганістану). Вірш.П´ятнадцять років... Багато чи мало? Кожна сім´я веде власний свій лік З тої пори, коли перші "двухсоті" З "Півдня" летіли... Несучи крик Рідної мами, що сина чекала З війська, додому, в сім´ю до батьків. Але чому ж тії чорнії хмари небо закрили? Хто так хотів? Хто так бездумно віддав той наказ, Котрий і зараз у нашому серці болем щемить... І сльози гіркі- не висихають... ЗГАДАЙМО ТІ ДНІ!!!

Примітка: 1."Двухсоті" - вантаж з тілами наших загиблих воїнів. 2."Південь" - мається на увазі Афганістан.

"СПОГАДИ". Вірш.Пройшли роки. Вже посивіли скроні.

64

Все рідше згадуються дні, Коли вставав ти по тривозі... Час промайнув - неначе в сні.

Нові проблеми, більш болючі Оточують щоденно нас. Житла нема... І як дивитись в очі Дружині, дітям?... Як на ноги встать?...

Не раз звертався ти по допомогу. А відповідь, здебільш, була одна: "Не я вас посилав у ту країну". А ти ж не винен, що була війна.

Не винен в тому, що осколок клятий Засів у тілі. І пекуча біль нагадує, Що ти здоров´я втратив. А спомин, як на рану сіль!

Я вірю в тебе! Вірю в твою силу! Кому ще вірити? Не тій біді, Що покалічила так хлопця молодого На непотрібній і страшній війні...

Примітка. 1."Країна" - мається на увазі Афганістан.

Використані ресурси:1. Войны второй половины ХХ века [Текст] / Авт.-сост. А. Н. Гордиенко. – Мн.:

Литература, 1998. – 544 с. – (Энциклопедия военного искусства). – ISBN 985-437-507-2.

2. Гай, А. Біла Церква – Афганістан – Вічність… [Текст] : громадсько-політичне видання / А. Гай. – Біла Церква : «Буква», 2004. – 232 с. – ISBN 996-7195-35-Х.

3. Гай, А. На тих афганських рубежах [Текст] : З блокнота військового журналіста / А. Гай. – Біла Церква : «Буква», 1991. – 126 с.

4. Дынин, И. М. После Афганистана [Текст] : «Афганцы» в письмах, документах, свидетельствах очевидцев / И. М. Дынин. – М. : Профиздат, 1990. – 144 с. – ISBN 5-255-00254-2.

5. Звезда над городом Кабулом [Текст] / сост. А. П. Житнухин, С. А. Лыкошин. – М. : Мол. Гвардия, 1990. – 267 с., ил. − ISBN 5-235-01460-Х.

6. Звезды славы боевой: На земле Афганистана [Текст] / сост. И.М. Дынин. – М. : Воениздат, 1988. – 224 с., ил. – ISBN 5-203-00018-2.

7. Кирьязов, В. П. Афганское эхо [Текст]: очерки о воинах-интернационалистах / В. П. Кирьязов. – Одесса : Маяк, 1990. – 192 с. − ISBN 5-7760-0260-5.

8. Клубань, А. М. Исход [Текст] : докум. Повесть / А. М. Клубань. – К. : Молодь, 1990. – 72 с., фотоил. – ISBN 5-7720-0598-7.

65

9. Кузьмин, Н. М. Афганистан. Записки начальника разведки 201 мсд. [Текст] / Н.М. Кузьмин. – 2-е изд. − Киев : Издательский дом «Военная разведка», 2013. – 320 с. : ил. – ISBN 978-966-2518-04-7.

10.Лосото, Е. Л. Командировка на войну [Текст] / Е. Л. Лосото. – М. : Книга, 1990. – 126 с. – ISBN 5-212-00320-2.

11.Ляховский, А. А. Тайны афганской войны [Текст] / А. А. Ляховский, В. М. Забродин. – М. : «Планета», 1991. – 373 с. – ISBN 5-85250-486-6.

12.Стрельцова, Н. И. Возвращение из Афганистана [Текст] / Н. И. Стрельцова. – М. : Мол. Гвардия, 1990. – 222 с. – ISBN 5-235-01505-3.

13.Онипко, Ю. Л. Обпалене небо Афганістану [Текст] : вірші, проза, спогади / Укл. Ю. Л. Онипко, О. В. Кривопалов. – Дніпропетровськ : ІМА-прес. – 2008. – 540 с. + 40 с. вкл. (рос. та укр. мовами). – ISBN 978-966-331-245-3.

14.Чорні тюльпани: Афганський Мартиролог України [Текст] / Авт.-упор. О.Г. Мусієнко. – К. : АТ «Друкарня «Столиця», 1999. – 560 с. – ISBN 966-95583-0-1.

Періодичні видання:1. Україна. Президент (2010 -; В. Ф. Янукович). Про проведення у 2014 році в

Україні Року учасників бойових дій на території інших держав: указ Президента від 12 червня 2013 року № 329/2013 [Текст] // Урядовий кур'єр. – 2013. – 18 черв. (№ 108). – С. 13.

2. Україна. Верховна Рада. Про відзначення в Україні 25-ї річниці виведення радянських військ з Афганістану: постанова Верховної Ради від 20 червня 2013 року № 344-VII [Текст] // Урядовий кур’єр. – 2013. – 10 лип. (№ 121). – С. 8.

3. Україна. Кабінет Міністрів. Про внесення змін до Порядку використання коштів, передбачених у державному бюджеті для забезпечення житлом воїнів-інтернаціоналістів: постанова Кабінету Міністрів від 7 серпня 2013 р. № 547 [Текст] // Урядовий кур’єр. – 2013. – 28 серп. (№154). – С. 12.

4. Україна. Кабінет Міністрів. Про утворення Організаційного комітету з підготовки і проведення у 2014 році в Україні Року учасників бойових дій на території інших держав: розпорядження Кабінету Міністрів від 7 серпня 2013 р. № 546-р [Текст] // Урядовий кур’єр. – 2013. – 15 серп. (№ 147). – С. 14.

5. Біттнер, О. Афган у кожного свій. 23 роки тому радянські війська покинули Афганістан [Текст] / О. Біттнер // Урядовий кур'єр. – 2012. – 15 лют. – с 1, 5.

6. Вавилова, Е. Мы не оставили там черный след [Текст] / Е. Вавилова // 2000. – 1-7 марта (№ 9). – С. 25-26.

7. Вауліна, О. «Ми називали себе інтернаціоналістами, а вони себе – революціонерами-партизанами» [Текст] / О. Вауліна // Голос України. – 15 лют. – С. 14-15.

8. Віцюк, С. Серце пам’яттю болить… [Текст] // Вісник Чорнобиля. – 2009. – 14 лют. – С. 1.

9. Вишинська, Н. Ніхто не посилав… Але сини – у «чорних тюльпанах» [Текст] / Н. Вишинська // Молодь України. – 2011. – 22 лют. (№ 14). – С. 1, 2.

66

10.Вшанували пам'ять загиблих хвилиною мовчання [Текст] // Голос України. – 2013. – 16 лют. – С. 2.

11.Згадали товаришів по зброї…[Текст] // Голос України. – 2012. – 15 лют. – С. 1.12.Настав час за подвиг відплачувати сторицею [Текст] // Голос України. –

2013. – 15 лют. (№ 31). – С. 4-5.13.Пасічник, О. Згадаймо їхні імена: приклад мужності та героїзму [Текст] / О.

Пасічник // Закон і обов’язок. – 2011. − №8. – С. 1,2.14.Санченко, В. Афган. 20 років потому… [Текст] // Україна молода. – 2009. – 14

лют. – С. 6.15.Сизоненко, С. «Афганцями не народжуються» [Текст] // Голос України. – 2009.

– 25 лют. – С. 13.16.Усатюк, С. Афган нагадав про себе через 25 років [Текст] / С. Усатюк //

Урядовий кур’єр. – 2013. – 16 лют. – С. 3.17.Цибулько, Л. Микола Семеняка: «Ми повернулися до Президента спинами, бо

він давно повернувся спиною до всіх нас» [Текст] / Л. Цибулько, А. Шульга: інтерв'ю з засновником організації афганців «Ніхто, крім нас» М. Семенякою // Вісті Київщини. – 2012. – 23 лют. – С. 6-7.

18.Як привид комунізму «перетворив» країну на кошмар [Текст] // День. − 15-16 лют. (№ 28-29). – С. 6.

19.Ярошенко, В. Двадцять років по тому [Текст] // Вісник Чорнобиля. – 2009. – 21 лют. – С. 4.

Рекомендовані електронні ресурси:1. Українська Спілка ветеранів Афганістану [Електронний ресурс] : Режим

доступу: http://www.usva.org.ua.2. Вони залишились в Афганістані [Електронний ресурс] : Режим доступу:

http://www.malina-mix.com/topic31239.html . – Назва з экрану.3. Пам’ятники. Україна. [Електронний ресурс] : Режим доступу:

http://www.afghan-war.org/monuments.4. Чи треба учням знати про війну в Афганістані? [Електронний ресурс] :

Режим доступу: http://www.avu.univ.kiev.ua/content/view/530 . Назва з экрану.5. «Art Of War» Военно-исторический литературный портал [Електронний

ресурс] : Режим доступу: http://forum.artofwar.net.ru/viewtopic.php?t=102&postdays=0&postorder=asc&start=0.

6. Афганистан: как живет сегодня самое опасное государство в мире [Електронний ресурс] : Режим доступу: http://newsland.com/news/detail/id/784990/ . Назва з екрану.

7. Портал Afganistan.ru: Все про Афганістан [Електронний ресурс] : Режим доступу: http://afghanistan.ru/doc/2728.html.

8. Как живет Афганистан спустя 24 года после войны? [Електронний ресурс]: Режим доступу: http://econet.ua/articles/7832-kak-zhivet-afganistan-spustya-24-goda-posle-voyny . Назва з екрану.

67

Зміст1 До

читача…………………………………………………………………………… 4

2 2014 рік Президентом України оголошено Роком учасників бойових дій на території інших держав……………………………………………………….. 5

3 Указ Президента України «Про проведення у 2014 році в Україні Року учасників бойових дій на території інших держав»………………………….. 5

4 Постанова Верховної Ради України «Про відзначення в Україні 25-ї річниці виведення радянських військ з Афганістану»………………………. 6

5 Загальна характеристика країни Афганістан…………………………………. 7

6 Трохи історії………………………………………………………………………… 12

7 Історія недавня. Передумови розв’язання війни…………………………….. 21

68

8 Хід війни…………………………………………………………………………….. 26

9 Вони залишилися в Афганістані………………………………………………… 41

10 Чи треба молоді знати про війну в афганістані?.......................................... 44

11 Афганістан в кінематографі……………………………………………………… 48

12 Пам’ятники воїнам-афганцям у Києві та Київській області…………………. 50

13 УСВА (Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)………………………………………………………………… 56

14 Додаток 1…………………………………………………………………………… 58

15 Додаток 2……………………………………………………………………………. 60

16 Використані ресурси………………………………………………………………. 65

17 Періодичні видання……………………………………………………………….. 66

18 Рекомендовані електронні ресурси…………………………………………….. 67

69

ПРИМІТКИ

70