МІНІСТЕРСТВО ОБОРОНИ УКРАЇНИ

НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ЦЕНТР ГУМАНІТАРНИХ ПРОБЛЕМ

ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ

УУККРРААЇЇННССЬЬККИИЙЙ

ВВІІЙЙССЬЬККООВВОО--ІІССТТООРРИИЧЧННИИЙЙ

ККААЛЛЕЕННДДААРР

ТРАВЕНЬ 2016

Київ-2016

2

УДК 355.4 (477)“2016”

ББК 68.4(Укр)

У45

Рекомендовано до друку науковою радою Науково-дослідного центру

гуманітарних проблем Збройних Сил України

У45

Український військово-історичний календар. Травень 2016 /

За ред. Н.А. Агаєва / Упорядник В.Р. Мараєв. – К.: НДЦ ГП ЗС України,

2016. – 46 с.

УДК 355.4

(477)“2016”

ББК 68.4(Укр)

Український військово-історичний календар розроблено з метою

поширення військово-історичних знань і відновлення традиції вшанування

українських військовиків. Календар містить інформацію про події військової

історії України, видатних українських військових діячів різних часів, наших

сучасників, які стійко боронять незалежність нашої держави.

© Науково-дослідний центр гуманітарних

проблем Збройних Сил України, 2016.

3

ТТ РР АА ВВ ЕЕ НН ЬЬ

1 ТРАВНЯ1

Великдень (Воскресіння Христове)

День міжнародної солідарності трудящих

100 років тому, 1 травня 1916 року, у селі Сінне (нині Богодухівського

району Харківської області) народився Микола Федорович Макаренко –

учасник Другої світової війни, полковник, Герой Радянського Союзу.

М.Ф. Макаренко закінчив 7 класів

школи, навчався в Ізюмському медичному

технікумі. 1935 року призваний до Червоної

Армії. Пройшов Чугуївську військову

авіаційну школу льотчиків. Брав участь у

приєднанні Західної України і Західної

Білорусі до СРСР восени 1939 року, у

радянсько-фінській війні 1939 – 1940 років.

Під час війни проти нацистської

Німеччини і її союзників М.Ф. Макаренко брав

участь у бойових діях на Ленінградському і

Воронезькому фронтах. До липня 1942 року

командир ескадрильї 153-го винищувального

авіаполку 5-ї змішаної авіадивізії 23-ї армії

Ленінградського фронту майор М.Ф. Макарен-

ко виконав 325 бойових вильотів, у 11 повітряних боях збив 10 і знищив на

землі 2 літаки противника. Указом Президії Верховної Ради СРСР від

10 лютого 1943 року був удостоєний звання Героя Радянського Союзу із

врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”. Через тяжке поранення у

повітряному бою повернутися на фронт не зміг.

Після війни М.Ф. Макаренко з відзнакою закінчив Військово-повітряну

інженерну академію імені М.Є. Жуковського. Проходив службу на

інженерних посадах у Державному науково-випробувальному інституті ВПС

імені В.П. Чкалова. 1970 року у званні полковника вийшов у запас. Помер

12 січня 1998 року у селищі Чкаловський Щолковського району Московської

області. Похований на кладовищі села Леоніха того ж району.

1 Дати наведено за новим стилем. У випадку, якщо хронологічний стиль

встановити не вдалося, дата подається так, як вона була зазначена у джерелі.

4

95 років тому, 1 травня 1921 року, у селищі

шахти № 8 (нині у межах Донецька) народився

Володимир Васильович Зенцов – учасник Другої

світової війни, льотчик-випробувач, полковник,

Герой Радянського Союзу.

В.В. Зенцов закінчив 9 класів школи і

аероклуб. 1938 року був призваний до лав Червоної

Армії. Пройшов Ворошиловградську військову

авіаційну школу льотчиків. Із 1941 по 1944 рік

служив льотчиком-інструктором у Ліпецькому

навчальному центрі ВПС. У 1944 – 1945 роках

виконав кілька десятків бойових вильотів на 1-му і 4-

му Українських фронтах.

Після війни В.В. Зенцов став льотчиком-випробувачем Науково-

випробувального полігону № 4 в Астраханській області. Брав участь у

випробуваннях крилатих ракет. Виконав близько 20 катапультувань з літаків

Іл-28, які були мішенями для цих ракет. Указом Президії Верховної Ради

СРСР від 25 липня 1958 року був удостоєний звання Героя Радянського

Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

1976 року В.В. Зенцов у званні полковника вийшов у запас. Помер

31 січня 1995 року у селищі Чкаловський Щолковського району Московської

області. Похований на кладовищі села Леоніха того ж району.

3 ТРАВНЯ

125 років тому, 3 травня 1891 року, у місті Новий Сонч (нині у складі

Малопольського воєводства Польщі) народилася Софія Галечко – перша

українська жінка-офіцер, хорунжа Легіону Українських січових

стрільців.

С. Галечко навчалася у Самбірській

народній гімназії, закінчила філософський

факультет університету міста Грац у Австрії.

Була членом української молодіжної скаутської

організації “Пласт”. На початку Першої світової

війни 1914 – 1918 років добровільно вступила до

Легіону УСС, який воював у складі австро-

угорської армії проти російських військ.

Від 1914 року С. Галечко була санітаркою,

розвідницею, стрільцем, четарем у Легіоні УСС.

У листопаді 1914 року була нагороджена

медаллю за хоробрість. Згодом підвищена у

званні до хорунжої (проміжне звання між унтер-

5

офіцерами і обер-офіцерами). Відзначилася у боях в Карпатах взимку 1914 –

1915 років і в обороні гори Маківка у квітні – травні 1915 року. Заслужила

славу “української амазонки”.

У 1917 – 1918 роках С. Галечко служила у запасній частині (Кіш

Легіону УСС). Трагічно загинула 31 серпня 1918 року у селі Пасічна (нині

Надвірнянського району Івано-Франківської області) – втонула у річці

Бистриця Надвірнянська.

110 років тому, 3 травня 1906 року, у селі Агаймани (нині Іванівського

району Херсонської області) народився Олександр Петрович Садовий –

учасник Другої світової війни, підполковник,

Герой Радянського Союзу.

О.П. Садовий закінчив середню школу,

працював у колгоспі. 1928 року був призваний до

Червоної Армії. Пройшов Орловську піхотну школу,

курси удосконалення командного складу. 1938 року

брав участь у боях з японцями на озері Хасан.

На завершальному етапі Другої світової війни

майор О.П. Садовий командував 3-м танковим полком

37-ї механізованої бригади 1-го механізованого

корпусу 2-ї гвардійської танкової армії 1-го Білорусь-

кого фронту. Відзначився у битві за Берлін. 19 квітня

1945 року полк О.П. Садового переправився через канал Фрідландшторм і

захопив плацдарм на його берегу, знищивши 7 самохідних артилерійських

установок і близько 300 бійців противника, ще 76 здалися у полон. У бою

О.П. Садовий отримав тяжке поранення, але продовжував залишатися на

передовій. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 31 травня 1945 року

йому присвоїли звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна

і медалі “Золота Зірка”.

1946 року О.П. Садовий у званні підполковника звільнився у запас.

Помер 3 січня 1963 року у Херсоні.

100 років тому, 3 травня 1916 року, на

руднику Брянськ (нині у межах міста Стаханов

Луганської області) народився Микола

Максимович Стольников – учасник Другої

світової війни, полковник, Герой Радянського

Союзу.

М.М. Стольников закінчив сім класів шко-

ли, два курси гірничого робітничого факультету,

працював токарем на коксохімзаводі. 1935 року

призваний до Червоної Армії. Пройшов Воро-

шиловградську військову авіаційну школу

6

льотчиків. Служив у стройових частинах ВПС у Білоруському військовому

окрузі. Взяв участь у радянсько-фінській війні 1939 – 1940 років у якості

льотчика 31-го швидкісного бомбардувального авіаполку. Виконав 6 бойових

вильотів на бомбардувальнику СБ, у повітряних боях його екіпаж збив 3

фінські літаки. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 7 квітня 1940 року

лейтенанту М.М. Стольникову присвоїли звання Героя Радянського Союзу із

врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Під час війни проти нацистської Німеччини і її союзників

М.М. Стольников брав участь у бойових діях на Ленінградському,

Калінінському, 3-му Білоруському і 1-му Прибалтійському фронтах. Виконав

кілька десятків бойових вильотів на бомбардувальниках СБ і Пе-2.

Після війни М.М. Стольников командував бомбардувальним

авіаполком, перебував на льотно-випробувальній роботі. 1957 року у званні

полковника вийшов у запас. Працював помічником директора Всесоюзного

НДІ державної патентної експертизи. Помер 5 серпня 1987 року, похований

на Хованському Північному кладовищі Москви.

95 років тому, 3 травня 1921 року, у селі Лозове (нині

Краснопільського району Сумської області) народився Іван Максимович

Лебеденко – учасник Другої світової війни, підполковник, Герой

Радянського Союзу.

І.М. Лебеденко закінчив 7 класів школи і

Одеський кооперативний технікум. 1940 року

був призваний до лав Червоної Армії. Пройшов

Тбіліське артилерійське училище. Під час Другої

світової війни брав участь у бойових діях на

Сталінградському, Воронезькому і 1-му При-

балтійському фронтах. Двічі був поранений,

тричі контужений.

Станом на червень 1944 року гвардії

капітан І.М. Лебеденко командував дивізіоном

122-міліметрових гаубиць 138-го гвардійського

артилерійського полку 67-ї гвардійської

стрілецької дивізії 6-ї гвардійської армії 1-го

Прибалтійського фронту. Під час боїв під

Вітебськом провів розвідку і зі своїм дивізіоном знищив низку вогневих

точок противника. Одним із перших переправився через Західну Двіну і взяв

активну участь в утриманні плацдарму на її західному березі. Указом

Президії Верховної Ради СРСР від 22 липня 1944 року був удостоєний звання

Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота

Зірка”.

1946 року І.М. Лебеденко у званні підполковника вийшов у запас.

Працював у колгоспі, помер у рідному селі Лозове 7 квітня 1980 року.

7

5 ТРАВНЯ

105 років тому, 5 травня 1911 року, на

руднику Рутченкове (нині у межах Донецька)

народився Микола Прокопович Жердєв –

учасник громадянської війни в Іспанії,

радянсько-японського конфлікту на річці

Халхин-Гол і Другої світової війни, майор,

Герой Радянського Союзу.

М.П. Жердєв закінчив Маріупольський

механіко-металургійний технікум, працював

механіком-конструктором на заводі “Азов-

сталь”, навчався в аероклубі. 1931 року

призваний до Червоної Армії, пройшов

Луганську військову авіаційну школу льотчиків.

Від березня до вересня 1938 року

М.П. Жердєв брав участь у громадянській війні

в Іспанії на боці республіканських військ. 13 липня 1938 року у повітряному

бою на винищувачі І-16 таранив ворожий бомбардувальник.

Під час боїв на річці Халхин-Гол у 1939 році командир 70-го

винищувального авіаполку 1-ї армійської групи капітан М.П. Жердєв

виконав 105 повітряних вильотів, завдав 14 штурмових ударів по скупченням

живої сили противника, заявив про знищення 11 літаків ворога особисто і 3 у

складі групи. 17 листопада 1939 року Указом Президії Верховної Ради СРСР

удостоєний звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і

медалі “Золота Зірка”.

Під час Другої світової війни М.П. Жердєв брав участь у бойових діях

на Південно-Західному, Південному і Північно-Кавказькому фронтах. Збив

2 літаки ворога особисто і 3 у складі групи. 15 листопада 1942 року штурман

821-го винищувального авіаполку 4-ї повітряної армії Північно-Кавказького

фронту майор М.П. Жердєв загинув в авіаційній катастрофі. Похований в

аулі Батаюрт Хасав’юртівського району Дагестану.

105 років тому, 5 травня 1911 року, у селі Івангород (нині Ічнянського

району Чернігівської області) народився Микола Павлович Бойко –

учасник Другої світової війни, капітан, Герой Радянського Союзу.

М.П. Бойко отримав неповну середню освіту, закінчив курси

механізаторів, працював трактористом у колгоспі. 1934 року призваний до

Червоної Армії. Під час Другої світової війни брав участь у бойових діях на

Західному, Брянському, Центральному і 1-му Українському фронтах. Був

двічі поранений і тричі контужений.

Станом на липень 1943 року гвардії старший лейтенант М.П. Бойко

командував 8-ю батареєю 34-го гвардійського артилерійського полку 6-ї

8

гвардійської стрілецької дивізії 13-ї армії Центрального фронту. 7 липня 1943

року організував оборону батареї під час атаки 70 ворожих танків в районі

станції Понирі курської області. У бою батарея підбила 11 танків. 29 вересня

1943 року батарея М.П. Бойка першою у своєму полку форсувала Прип’ять

поблизу міста Чорнобиль Київської області, на захопленому плацдармі

відбила 7 німецьких контратак, знищила 2 бронемашини і 2 взводи солдат

противника. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 16 жовтня 1943 року

М.П. Бойку було присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням

ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

1946 року капітан М.П. Бойко звільнився у запас. Викладав у

сумському філіалі Харківського політехнічного інституту, потім у

Донецькому політехнічному інституті. Помер 29 березня 1995 року у

Донецьку.

100 років тому, 5 травня 1916 року, у селі Чорний Ріг (нині

Семенівського району Чернігівської області) народився Семен

Тимофійович Голуб – учасник Другої світової війни, капітан, Герой

Радянського Союзу.

С.Т. Голуб закінчив три курси лісового

технікуму, працював бригадиром у колгоспі.

1939 року призваний до лав Червоної Армії.

Брав участь у радянсько-фінській війні

1939 – 1940 років. Пройшов курси молод-

ших лейтенантів.

Під час війни проти Німеччини і її

союзників С.Т. Голуб брав участь у

військових діях на Північно-Західному, 1-

му, 2-му і 3-му Українських фронтах.

Станом на березень 1945 року капітан

С.Т. Голуб командував батареєю 652-го

артилерійського полку 202-ї стрілецької

дивізії 27-ї армії 3-го Українського фронту.

9 березня 1945 року батарея

С.Т. Голуба відбила багато ворожих

контратак поблизу міста Пакш в Угорщині,

знищивши 2 танки і близько 80 солдатів і

офіцерів противника. 10 березня С.Т. Голуб особисто підбив ворожий танк.

11 березня його батарея знищила 2 міномети, 3 кулемети і значну кількість

живої сили противника, однак сам С.Т. Голуб загинув у бою. Похований

поблизу села Шимонторнья.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 29 червня 1945 року

С.Т. Голубу посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

9

6 ТРАВНЯ

330 років тому, 6 травня 1686 року, у Москві між Московським

царством і Річчю Посполитою було підписано Вічний мир про розподіл

козацької держави Військо Запорозьке.

Вічний мир завершив польсько-московське протистояння за українські

і білоруські землі, яке тривало з 1654 року. Від імені Речі Посполитої договір

підписав познанський воєвода Кшиштоф Гжимултовський, від Московського

царства – канцлер і начальник Посольського приказу Василь Голіцин.

Річ Посполита у 1686 році із Правобережною Україною, Волинню і Галичиною у складі

Вічний мир в основному підтверджував постанови Андрусівського

перемир’я 1667 року, але з деякими змінами на користь Московщини, за

якою закріплювалася Лівобережна Україна, Чернігово-Сіверщина і Київ з

околицями на Правобережжі. Річ Посполита отримувала 146 тисяч рублів

компенсації за відмову від Києва. Запорозька Січ відтепер повністю

переходила під протекторат Московського царства, Річ Посполита

відмовлялася від претензій на неї, однак зберігала у своєму складі більшість

10

земель Правобережної України, Волинь і Галичину. Південна Київщина і

Брацлавщина – найбільш спустошені землі за часи війни – ставали

нейтральною територією між двома державами. Московське царство також

приєднувалося до антитурецької коаліції (Священної ліги), куди вже входили

Священна Римська імперія німецької нації, Венеціанська республіка і Річ

Посполита. Умови Вічного миру 1686 року набирали чинності одразу після

підписання, однак Сейм Речі Посполитої ратифікував його тільки 1764 року.

Вічний мир фактично завершив період Руїни в історії козацької

держави, остаточно розділивши її між двома могутніми сусідами. Вже 1699

року за рішенням польського сейму було ліквідоване козацтво на

Правобережній Україні. На Лівобережжі, під владою Московщини, козацька

автономія проіснувала ще майже століття і була знищена Катериною ІІ.

240 років тому, 6 травня 1776 року, у місті Монастириська (нині

Тернопільської області) народився Станіслав Флоріан Потоцький –

генерал-ад’ютант, сенатор-воєвода, головний начальник піхоти Царства

Польського.

С. Потоцький походив з давнього

польського магнатського роду. 1789

року почав службу у коронній артилерії

Речі Посполитої. 1794 року брав участь

у повстанні під проводом Тадеуша

Костюшка, воюючи проти російських

військ. Після вторгнення французького

імператора Наполеона І Бонапарта до

Польщі вступив до відродженого

Війська Польського. Учасник багатьох

битв наполеонівської ери, у 1813 році

потрапив до російського полону і

перейшов на російську службу. 1826

року став генерал-ад’ютантом

імператора Миколи І, а також

генералом піхоти і сенатором-

воєводою. Убитий у Варшаві 29 або 30

листопада 1830 року на початку

польського повстання за відмову приєднатися до повстанців. Похований на

Повонзковському цвинтарі Варшави.

110 років тому, 6 травня 1906 року, у селі Вищетарасівка (нині

Томаківського району Дніпропетровської області) народився Юрій Ілліч

Артеменко – учасник Другої світової війни, гвардії полковник, Герой

Радянського Союзу.

11

Ю.І. Артеменко отримав неповну

середню освіту. 1928 року призваний до

Червоної Армії, пройшов Київське

артилерійське училище. Під час Другої

світової війни брав участь у бойових діях на

Південно-Західному, Сталінградському,

Донському, Центральному, 2-му і 3-му Україн-

ських фронтах.

200-й гвардійський легкий артилерійсь-

кий полк 3-ї гвардійської легкої артилерійської

бригади 1-ї гвардійської артилерійської дивізії

прориву 60-ї армії Центрального фронту під

командуванням гвардії підполковника

Ю.І. Артеменка в ніч на 2 жовтня 1943 року успішно форсував Дніпро

поблизу села Домантове Чорнобильського району Київської області і відбив

кілька контратак противника. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 17

жовтня 1943 року Ю.І. Артеменко був удостоєний звання Героя Радянського

Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Після війни Ю.І. Артеменко продовжував службу в армії, отримав

звання гвардії полковника. Помер у Москві 5 лютого 1948 року, похований

на Рогозькому кладовищі.

100 років тому, 6 травня 1916 року, у селищі Борзна (нині місто

Чернігівської області) народився В’ячеслав Сергійович Лещенко –

учасник Другої світової війни, генерал-майор,

Герой Радянського Союзу.

В.С. Лещенко закінчив 7 класів середньої

школи, Мелітопольський будівельний технікум і

аероклуб. Із 1940 року – у Червоній Армії, пройшов

Ульяновську військову авіаційну школу пілотів.

Під час Другої світової війни В.С. Лещенко

служив у 4-му винищувальному авіаполку 287-ї

винищувальної авіадивізії. Брав участь у

Сталінградській битві, битві за Кавказ, битві на

Курській дузі. До 20 травня 1943 року виконав 285

бойових вильотів, у 45 повітряних боях збив

особисто 19 і в групі – 9 літаків противника. Указом Президії Верховної Ради

СРСР від 24 серпня 1943 року був удостоєний звання Героя Радянського

Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”. Наприкінці 1943

року був направлений на навчання до Військово-повітряної академії.

Після війни В.С. Лещенко закінчив Військову академію Генерального

штабу. 1971 року у званні генерал-майора авіації вийшов у відставку.

12

Мешкав у місті Ярославль. Помер 30 березня 1978 року, похований на

Західному цивільному кладовищі Ярославля.

7 ТРАВНЯ

45 років тому, 7 травня 1971 року, у приміщенні палацу

Грохольських – Можайських (смт. Вороновиця Вінницького району

Вінницької області) було засновано Вороновицький музей історії авіації

та космонавтики України.

Вороновицький музей історії авіації та космонавтики України

Експозиція музею розповідає про розвиток вітчизняної авіації від

перших літальних апаратів до реактивних літаків, до польотів космічних

кораблів і складається з розділів: зародження і початковий період розвитку

авіації; військова авіація; авіація України на сучасному етапі; внесок України

у становлення та розвиток космонавтики. Основу збірки музею складають

документи, фотографії, книги, речі, пов'язані з розвитком авіації та

космонавтики, сучасне льотне спорядження, а також меморіальні предмети.

Велику роль в експозиції відведено авіації Другої світової війни.

Експонуються портрети льотчиків, Героїв Радянського Союзу, вихідців із

Вінниччини. Щороку музей відвідують понад 2 тисячі людей.

1 рік тому, 7 травня 2015 року, у Києві відбувся перший політ

українського близькомагістрального військово-транспортного

турбореактивного літака Ан-178.

Літак розроблений ДП “Антонов” на базі пасажирського Ан-158. Він

має прийти на заміну військово-транспортних літаків попереднього

покоління Ан-12, Ан-26 та Ан-32. Це середній транспортний літак

вантажопідйомністю 15 – 18 тонн. Його швидкість становить 825 км/год,

13

висота польоту – 12 км, дальність польоту – 5,5 тис. км. Літак може сідати і

злітати з будь-яких аеродромів, у тому числі з ґрунтовим покриттям.

Призначений для перевезення військ з бойовою технікою і озброєнням,

викидання десанту, транспортних засобів, вантажів і засобів технічного

обслуговування, перевезення хворих і поранених. Нині тривають

випробування літака.

Український близькомагістральний військово-транспортний турбореактивний літак Ан-178

8 ТРАВНЯ

Міжнародний день Червоного Хреста і Червоного Півмісяця.

Заснований на честь швейцарського гуманіста Анрі Дюнана, ініціатора

створення міжнародної гуманітарної організації Міжнародного комітету

Червоного Хреста і першого лауреата Нобелівської премії миру, який

народився 8 травня 1828 року.

8 – 9 травня – Дні пам’яті та примирення, присвячені пам’яті

жертв Другої світової війни. Проголошені резолюцією Генеральної

Асамблеї ООН від 22 листопада 2004 року, відзначаються як данина пам’яті

всіх жертв Другої світової війни.

День солдатської матері. Встановлений наказом Міністра оборони

України М.Б. Єжеля № 239 від 4 травня 2011 року, відзначається у другу

неділю після Великодня з метою вшанування вагомої історичної ролі жінки-

матері у формуванні моральних і духовних якостей захисників Вітчизни,

подальшого розвитку військових традицій, посилення військово-

патріотичного виховання особового складу Збройних Сил України.

9 ТРАВНЯ

День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. 8 травня 1945

року у передмісті Берліна Карлсхорсті було підписано беззастережну

капітуляцію нацистської Німеччини, яка офіційно завершила Другу світову

війну у Європі. В сучасній Україні державне свято День перемоги над

14

нацизмом у Другій світовій війні прийшло на зміну святу День Перемоги, і

було встановлене законом України у 2015 році. Офіційним символом

святкування Дня перемоги над нацизмом у Другій світовій війні, як і Днів

пам’яті та примирення, є квітка червоного маку – загальноприйнятий у світі

символ відзначення пам’ятних днів Другої світової війни.

35 років тому, 9 травня 1981 року, у Києві було відкрито

Меморіальний комплекс “Український державний музей історії Великої

Вітчизняної війни 1941 – 1945 років” – нині “Національний музей історії

України у Другій світовій війні. Меморіальний комплекс”.

Національний музей історії України у Другій світовій війні. Меморіальний комплекс

15

Меморіальний комплекс займає площу понад 10 гектарів. До нього

входять: музей з монументом “Батьківщина-мати”, головна площа з Алеєю

міст-героїв і скульптурними композиціями “Форсування Дніпра” й “Передача

зброї”, галерея героїв фронту і тилу з бронзовими горельєфними

композиціями, чаша “Вогонь Слави”, виставка бойової техніки і озброєння,

окрема споруда, де розгорнута експозиція “На чужих війнах”, відкриті для

відвідування екскурсантів літак Лі-2 та гелікоптер Мі-24В.

Головний експозиційний корпус музею – триповерхова споруда з

площею перед нею, яка вміщує до 30 тисяч чоловік. Будівля музею є

одночасно п’єдесталом для монумента “Батьківщина-мати” з листової

нержавіючої сталі, звернутого обличчям до Дніпра.

21 червня 1996 року музею надано статус національного. Відтоді він

мав офіційну назву “Меморіальний комплекс “Національний музей історії

Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 років”. 16 липня 2015 року відповідно

до законів про декомунізацію музей отримав назву “Національний музей

історії України у Другій світовій війні. Меморіальний комплекс”.

10 ТРАВНЯ

95 років тому, 10 травня 1921 року, у селі Бабенкове (нині Ізюмського

району Харківської області) народився Григорій Кирилович Денисенко –

учасник Другої світової війни, полковник, Герой Радянського Союзу.

Г.К. Денисенко закінчив середню школу і аероклуб у місті Слов’янськ.

1940 року призваний до Червоної Армії. Учасник Другої світової війни від

жовтня 1943 року.

Станом на вересень 1944 року штурман ескадрильї 235-го штурмового

авіаполку 264-ї штурмової авіадивізії 5-го штурмового авіакорпусу 5-ї

повітряної армії 2-го Українського фронту лейтенант Г.К. Денисенко виконав

118 бойових вильотів, знищив у повітряних боях і на землі 8 ворожих літаків,

під час штурмувань знищив кілька десятків танків і понад 100 автомашин.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 15 травня 1946 року був

удостоєний звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і

медалі “Золота Зірка”.

Після війни Г.К. Денисенко пройшов курси удосконалення командного

складу. 1957 року у званні полковника звільнився у запас. Мешкав у місті

Гомель (Білорусь), працював старшим інженером на заводі

“Електроапаратура”. Помер 20 березня 2011 року на 90-му році життя,

похований на Рандовському кладовищі Гомеля.

16

11 ТРАВНЯ

35 років тому, 11 травня 1981 року, у Києві народилася Надія

Вікторівна Савченко – учасниця миротворчої місії в Іраку і війни на

сході України, старший лейтенант, Герой України із удостоєнням ордена

“Золота Зірка”.

Н.В. Савченко після закінчення школи здобула фах модельєра-

дизайнера і протягом року навчалася на факультеті журналістики київського

університету “Україна”. Згодом вступила за контрактом до лав Збройних Сил

України, служила радисткою у залізничних військах, потім у 95-й окремій

аеромобільній бригаді в Житомирі. У 2004 – 2005 роках протягом півроку

проходила службу у складі українського миротворчого контингенту в Іраку

на посаді стрільця 3-ї роти 72-го окремого механізованого батальйону.

2009 року Н.В. Савченко закінчила Харківський університет

повітряних сил імені Івана Кожедуба за спеціальністю “штурман”. Після

цього проходила службу штурманом-оператором гелікоптера Мі-24 у 3-му

окремому полку армійської авіації Повітряних Сил Збройних Сил України у

місті Броди Львівської області. Мала 170 годин нальоту і 45 стрибків із

парашутом.

Під час війни на сході України 2014 року Н.В. Савченко брала участь в

антитерористичній операції як доброволець батальйону “Айдар”. При цьому

залишалася діючим офіцером Збройних Сил України, беручи участь в АТО у

межах двох відпусток. У боях поблизу селища Металіст під Луганськом,

йдучи за пораненими, потрапила у полон до терористів 18 – 19 червня 2014

року. Була вивезена на територію Росії, у слідчий ізолятор міста Воронеж.

17

Російська сторона звинуватила Н.В. Савченко у причетності до загибелі на

сході України двох журналістів Всеросійської державної телерадіокомпанії –

Ігоря Корнелюка та Антона Волошина. За версією Слідчого комітету Росії,

вона сама перетнула українсько-російський кордон без документів під

виглядом біженки, була затримана на території Росії.

Судовий процес над Н.В. Савченко тривав майже два роки і отримав

резонанс у світі. Він відбувався у Воронежі, згодом у Москві і місті Донецьк

Ростовської області. Кілька разів Н.В. Савченко оголошувала про

голодування. Указом Президента України П.О. Порошенка № 660/2014 від

21 серпня 2014 року вона була нагороджена орденом “За мужність”

ІІІ ступеня, а Указом № 117/2015 від 2 березня 2015 року їй було присвоєно

звання Герой України з врученням ордена “Золота Зірка”. Партія

“Батьківщина” прийняла Н.В. Савченко у свої лави і висунула в депутати

Верховної Ради України, віддавши їй перше місце у передвиборчому

списку, – як наслідок, від листопада 2014 року Н.В. Савченко є народним

депутатом України VIII скликання. В лютому 2015 року до Адміністрації

В.В. Путіна було направлено лист із підписами понад 11 500 росіян (у тому

числі відомих громадсько-політичних і культурних діячів) із вимогою

звільнити Н.В. Савченко. У вересні 2015 року Державний департамент США

оголосив про початок кампанії зі звільнення 20 жінок, які були

несправедливо засуджені за політичними або іншими мотивами, серед них і

Н.В. Савченко. 10 вересня 2015 року Європейський парламент прийняв

резолюцію щодо звільнення українських політичних в’язнів у Росії, зокрема

Н.В. Савченко. Незважаючи на ці зусилля, 22 березня 2016 року Донецький

міський суд Ростовської області РФ засудив Н.В. Савченко до 22 років

ув’язнення і 30 тисяч російських рублів штрафу за незаконний перетин

кордону. Наразі тривають переговори щодо звільнення Н.В. Савченко,

передання її Україні або обміну на полонених російських військових і

бойовиків.

12 ТРАВНЯ

135 років тому, 12 травня 1881 року, у місті Кам’янець-Подільський

(нині Хмельницької області) народився Борис Йосипович Сулковський –

полковник Армії Української Народної Республіки і Української

Держави.

Б.Й. Сулковський закінчив Кам’янець-Подільську духовну семінарію,

Київське піхотне юнкерське училище і Миколаївську академію Генерального

штабу у Санкт-Петербурзі за І розрядом. Служив у 34-му Сєвському

піхотному полку, з яким брав участь у російсько-японській війні 1904 – 1905

років, кілька разів був поранений у праву руку. Під час Першої світової війни

1914 – 1918 років – старший ад’ютант штабу 3-ї Сибірської стрілецької диві-

18

зії, штаб-офіцер для доручень при штабі 2-го

Сибірського армійського корпусу, підпол-

ковник.

У липні 1917 року Б.Й. Сулковський за

власним бажанням перевівся на посаду

начальника штабу 16-ї піхотної дивізії, яка

мала українізуватися. Згодом очолив штаб 2-го

Січового Запорізького корпусу Армії УНР. Із

квітня 1918 року перебував на посаді

начальника господарства валок і парків

організаційного відділу Генерального штабу

УНР, потім – Української Держави.

Продовжив службу в Армії УНР після приходу

до влади Директорії. Начальник штабу

корпусу Січових Стрільців, 2-ї стрілецької (3-ї

Залізної) дивізії Армії УНР, начальник розвідчого відділу штабу Дієвої Армії

УНР, полковник. У липні 1920 року очолив військово-історичну управу

Головного управління Генерального штабу УНР, у листопаді – оперативний

відділ Генерального штабу УНР. У 1920-х роках мешкав на еміграції у

Польщі. Подальша доля невідома.

14 ТРАВНЯ

185 років тому, 14 травня 1831 року, під час Польського повстання

1830 – 1831 років, відбулася битва під Дашевом (нині смт. Дашів

Іллінецького району Вінницької області) між польськими повстанцями і

російськими військами.

Повстання поляків на Поділлі проти російської влади очолив

відставний генерал-майор Бенедикт Денис Колишко, якому на той час уже

виповнилося 81 – 82 роки. Йому вдалося зібрати 3-тисячний нерегулярний

загін повстанців (за іншими даними, 7 тисяч кіннотників і 500 піхотинців при

7 гарматах). Більшість із них були польськими шляхтичами – українське

населення у переважній більшості не підтримало повстанців.

14 травня 1831 року поблизу містечка Дашів російський загін під

командуванням генерала від інфантерії Логгіна Рота атакував поляків. Це

було одне з останніх військових зіткнень Польського повстання 1830 – 1831

років на теренах України. Повстанці зазнали тяжкої поразки, після чого

Поділля було повністю опановане росіянами. Генерал Л. Рот за цю перемогу

був нагороджений золотою з алмазами табакеркою із портретом російського

імператора Миколи І. Залишки польського загону на чолі з Б. Колишком

були інтерновані на території Австрійської імперії. Невдовзі після

19

звільнення, 16 квітня 1834 року Б. Колишко помер у Львові, був похований

на Личаківському цвинтарі, могила збереглася до наших днів.

15 ТРАВНЯ

День пам’яті жертв політичних репресій. Встановлений Указом

Президента України В.А. Ющенка № 431/2007 від 21 травня 2007 року

“з метою належного вшанування пам’яті жертв політичних репресій,

привернення уваги суспільства до трагічних подій в історії України,

викликаних насильницьким впровадженням комуністичної ідеології,

відродження національної пам’яті, утвердження нетерпимості до будь-яких

проявів насильства проти людства”.

100 років тому, 15 травня 1916 року, у

селі Великий Острожок (нині Хмільницького

району Вінницької області) народився Давид

Іванович Герасимчук – учасник Другої

світової війни, гвардії підполковник, Герой

Радянського Союзу.

Д.І. Герасимчук закінчив сім класів

середньої школи, працював у чоботарській

майстерні. 1936 року призваний до Червоної

Армії, пройшов курси удосконалення

командного складу, командував взводом кінної

розвідки у 134-й і 214-й стрілецьких дивізіях

Харківського військового округу. Під час Другої

світової війни брав участь у бойових діях на

Північно-Західному, Західному, Сталінград-

ському, Брянському, Калінінському, 1-му Прибалтійському і 3-му

Білоруському фронтах. Тричі поранений у боях. 1942 року закінчив

прискорений курс Військової академії імені М.В. Фрунзе у Москві.

У квітні 1945 року 88-й гвардійський стрілецький полк 33-ї

гвардійської стрілецької дивізії 43-ї армії 3-го Білоруського фронту під

командуванням гвардії підполковника Д.І. Герасимчука першим у дивізії

прорвав оборону ворога і досяг околиць міста Кьонігсберг (сучасний

Калінінград). 9 квітня 1945 року полк відбив кілька німецьких контратак і

захопив 20 міських кварталів. Д.І. Герасимчук особисто брав участь у

вуличних боях, знищив кілька солдатів і офіцерів противника. Указом

Президії Верховної Ради СРСР від 29 червня 1945 року йому було присвоєно

звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі

“Золота Зірка”.

20

Після війни Д.І. Герасимчук служив офіцером у Рязанському

районному військовому комісаріаті, потім військовим комісаром

Маріупольського районного військового комісаріату. У подальшому служив

у Київському і Закавказькому військових округах. 1957 року вийшов у запас.

Помер 27 квітня 1978 року у місті Бердичів Житомирської області, де й

похований.

95 років тому, 15 травня 1921 року, у селі

Цибулів (нині смт. Монастирищенського району

Черкаської області) народився Михайло Якович

Дзигунський – учасник Другої світової війни,

лейтенант, Герой Радянського Союзу.

М.Я. Дзигунський отримав неповну середню

освіту, працював на Цибулівському цукровому

заводі. 1940 року призваний до Червоної Армії,

пройшов курси молодших лейтенантів. Станом на

травень 1944 року лейтенант М.Я. Дзигунський

командував взводом 1372-го стрілецького полку 417-ї

стрілецької дивізії 51-ї армії 4-го Українського

фронту. Відзначився під час визволення Севастополя.

7 травня 1944 року під час штурму Сапун-гори М.Я. Дзигунський зі

взводом першим увірвався у ворожі траншеї. Особисто в рукопашному бою і

гранатами знищив двадцять гітлерівців. Взвод опанував трьома дотами. Коли

вогонь ворожого кулемета перешкодив подальшому наступові підрозділу,

поповз до кулемета і накрив його своїм тілом. Подвиг командира надихнув

воїнів, і вони зламали опір ворога. М.Я. Дзигунський був похований на

Меморіальному братському кладовищі радянських воїнів у селищі Дергачі

під Севастополем.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 березня 1945 року

М.Я. Дзигунському посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

16 ТРАВНЯ

95 років тому, 16 травня 1921 року, у селі

Ганусівка (нині Новопсковського району Луганської

області) народився Іван Полікарпович Сиврюк –

учасник Другої світової війни, капітан (майор

запасу), Герой Радянського Союзу.

І.П. Сиврюк закінчив 7 класів школи працював

у колгоспі, потім у авіаційних майстернях. 1940 року

був призваний до лав Червоної Армії. Пройшов

школу молодших авіаційних спеціалістів. Під час

21

Другої світової війни брав участь у бойових діях на Сталінградському,

Донському, 1-му і 2-му Білоруських фронтах. Тричі поранений у боях.

Командир кулеметного взводу 269-го стрілецького полку 136-ї

Київської стрілецької дивізії 70-ї армії 2-го Білоруського фронту молодший

лейтенант І.П. Сиврюк у ніч на 19 квітня 1945 року у складі десантної групи

форсував річку Ост-Одер у Польщі і захопив острів посередині річки. Група

не лише зірвала плани ворога відбити острів, але й, подолавши Вест-Одер,

захопила плацдарм на його лівому березі. Під час боїв група відбила 7 атак

противника і утримала рубіж до підходу підкріплення.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 29 червня 1945 року

І.П. Сиврюку було присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням

ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Після війни І.П. Сиврюк служив у Групі радянських військ у

Німеччині, потім у Київському військовому окрузі. 1965 року у званні

капітана вийшов у запас через хворобу. Мешкав і працював у Чернігові. 1975

року йому було присвоєно звання майора запасу. Помер 9 січня 1986 року,

похований на чернігівському кладовищі “Яцево”.

17 ТРАВНЯ

25 років тому, 17 травня 1991 року, у

смт. Покровське Дніпропетровської області

народився Дмитро Олександрович

Севостьянчик – учасник війни на сході

України, лейтенант.

Д.О. Севостьянчик закінчив неповну

середню школу № 2, Покровський ліцей і

Донецький військовий ліцей з посиленою

військово-фізичною підготовкою. 2014 року

з відзнакою і золотою медаллю закінчив

факультет ракетних військ та артилерії

Академії сухопутних військ імені гетьмана

Петра Сагайдачного у Львові, спеціальність

“Комплекси, прилади та пристрої

артилерійської розвідки”. Під час навчання

брав участь у наукових конференціях,

турнірах, олімпіадах, займав призові місця.

Влітку 2014 року лейтенант

Д.О. Севостьянчик був направлений на схід України у зону проведення

антитерористичної операції. Служив командиром взводу звукометричної

розвідки 55-ї окремої артилерійської бригади імені генерал-полковника

Василя Петрова Сухопутних військ Збройних Сил України. Загинув

22

29 серпня 2014 року поблизу села Новокатеринівка Старобешівського району

Донецької області від осколкового поранення під час виходу з Іловайського

оточення так званим “зеленим коридором”. Похований у рідному

смт. Покровське.

Указом Президента України П.О. Порошенка № 838/2014 від 31 жовтня

2014 року Д.О. Севостьянчик посмертно нагороджений орденом Богдана

Хмельницького ІІІ ступеня.

18 ТРАВНЯ

День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу, День

боротьби за права кримськотатарського народу. Цього дня 72 роки тому,

18 травня 1944 року, сталінський режим здійснив один з найбільших своїх

злочинів. Весь кримськотатарський народ був звинувачений у співпраці з

нацистською Німеччиною під час Другої світової війни. Тому одразу після

визволення Криму від нацистських окупантів та їхніх союзників, радянські

органи влади насильно виселили з території півострова понад 200 тисяч осіб,

з них 183 тисячі кримських татар – переважно до Узбекистану, Казахстану,

Таджикистану і на Урал. Тільки у 1967 році Указом Президії Верховної Ради

СРСР з кримських татар були зняті звинувачення у зраді, а 1989 року їм

дозволили повертатися до Криму.

260 років тому, 18 травня 1756 року, почалася Семирічна війна

1756 – 1763 років – один з наймасштабніших конфліктів Нового часу.

Ворогуючі коаліції у Семирічній війні 1756 – 1763 років. Темно-червоним кольором на території

України позначено автономну державу Військо Запорозьке (Гетьманщину) у складі Російської імперії

23

Семирічна війна виникла в результаті протистояння між ворогуючими

союзами: Великою Британією, Ганновером, Пруссією з одного боку та

Францією, Австрією, Російською імперією з іншого боку. Датою початку –

18 травня 1756 року – вважається офіційне оголошення війни між Великою

Британією і Францією. Бойові дії відбувалися у Європі, Північній і Південній

Америці, країнах Карибського басейну, в Індії, на Філіппінах. Через такі

масштаби Уїнстон Черчилль у XX столітті назвав її “Першою світовою

війною”. Багатьма військовими істориками Семирічна війна розглядається як

перша окопна і перша артилерійська війна (через масове і ефективне

застосування гармат). Загальні втрати сторін сягнули 1,5 – 2 мільйони людей,

з них близько половини становили мирні мешканці (майже всі – піддані

Австрії). Жодна з коаліцій не здобула повної перемоги. Найбільший зиск

отримала Велика Британія, яка встановила контроль над Індією та іншими

колишніми колоніями Франції, включаючи Канаду. Пруссія завоювала

Сілезію і в підсумку стала однією з наймогутніших європейських держав.

Росія територіальних і матеріальних здобутків не мала, проте й вона увійшла

до когорти провідних країн Європи. Війна закінчилася підписанням

Паризького і Губертусбургського мирних договорів у лютому 1763 року.

У Семирічній війні у складі російської армії брали активну участь

підрозділи слобідських козаків, слобідська міська та похідна артилерія, що

складалася з гармат різного походження, калібрів та якості. У військових

кампаніях брали участь як окремі військові підрозділи, сформовані на

території України, так і цілі українські козацькі полки, зокрема Київський,

Ніжинський, Чернігівський і Чугуївський. Так, козацькі підрозділи діяли на

території Німеччини в складі російської армії і разом з нею вступили в

Берлін, брали участь у масштабній битві при Цорндорфі 25 серпня 1758 року.

Водночас, Військо Запорозьке низове не брало безпосередньої участі у

Семирічній війні. З одного боку це було викликано необхідністю захисту

південних кордонів від турків і татар, з іншого – досвід російсько-

австрійсько-турецької війни 1735 – 1739 років показав, що будь-які

пересування запорожців територією Речі Посполитої призводять до збройних

конфліктів з польською шляхтою.

120 років тому, 18 травня 1896 року, у селі Друга

Миколаївка (нині смт. Миколаївка Одеської області)

народився Михайло Маркович Власов – учасник

Першої світової, громадянської і Другої світової

війни, полковник, Герой Радянського Союзу.

М.М. Власов отримав неповну середню освіту, з 12

років працював каменярем, батраком. Під час Першої

світової війни, у 1915 році, призваний до російської

армії. Служив у 228-му запасному піхотному полку, 133-

му Сімферопольському піхотному полку 34-ї піхотної

24

дивізії на Румунському фронті. У липні 1917 року потрапив у полон,

утримувався у таборах військовополонених у Румунії і Німеччині. У жовтні

1918 року втік з полону.

М.М. Власов дістався міста Вознесенськ (нині Миколаївської області),

де організував повстанський загін. Воював на боці більшовиків і анархістів-

махновців. У грудні 1919 року остаточно перейшов до Червоної Армії, став

комісаром бронепотягу № 62, потім автозагону 51-ї Перекопської дивізії,

брав участь у боях з польськими військами і білогвардійськими частинами

П.М. Врангеля.

У міжвоєнний час М.М. Власов служив у прикордонних і внутрішніх

військах ОДПУ-НКВС СРСР, пройшов Вищу прикордонну школу ОДПУ у

Москві, Військову академію імені М.В. Фрунзе.

Учасник Другої світової війни з 1943 року. Брав участь у бойових діях

на Центральному, 1-му і 4-му Українських фронтах. Командир 106-ї

Забайкальської стрілецької дивізії 27-го стрілецького корпусу 65-ї армії

Центрального фронту полковник М.М. Власов виявив героїзм під час битви

за Дніпро. 15 жовтня 1943 року частини його дивізії форсували Дніпро,

зайняли і розширили плацдарм. 17 жовтня дивізія штурмом оволоділа

важливим вузлом оборони противника – селищем Лоєв Гомельської області

Білорусі (межує з Чернігівською областю України). Указом Президії

Верховної Ради СРСР від 30 жовтня 1943 року полковник М.М. Власов був

удостоєний звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і

медалі “Золота Зірка”. 106-а Забайкальська стрілецька дивізія під його

командуванням отримала почесне найменування “Дніпровська”, а згодом

була нагороджена орденом Червоного Прапора.

На завершальному етапі війни М.М. Власов командував 140-ю

стрілецькою дивізією 101-го стрілецького корпусу 38-ї армії 4-го

Українського фронту, воїни якої відзначилися під час проведення

Моравсько-Остравської і Празької наступальних операцій навесні 1945 року.

Після війни М.М. Власов командував цією ж дивізією у Прикарпатському

військовому окрузі, але вже у липні 1946 року вийшов у відставку за станом

здоров’я. Мешкав у місті Ужгород Закарпатської області. Помер 28 січня

1973 року, похований на Пагорбі Слави в Ужгороді.

40 років тому, 18 травня 1976 року, у місті Буринь Сумської області

народився Віталій Миколайович Кравченко – учасник миротворчої місії

у Косово і війни на сході України, капітан.

В.М. Кравченко закінчив школу № 1 міста Буринь і Київський інститут

Сухопутних військ. На початку 2000-х років був миротворцем у Косово.

Потім служив у військовій частині у місті Рава-Руська Жовківського району

Львівської області. Після звільнення з лав Збройних Сил України працював

на шпалопросочувальному заводі.

25

В.М. Кравченко добровільно мобілізувався до Збройних Сил України і

взяв участь в антитерористичній операції на території Донецької і Луганської

областей. Командував ротою 4-го батальйону 24-ї окремої механізованої

бригади Сухопутних військ Збройних Сил України, обороняв 31-й і 29-й

блокпости на трасі “Бахмутка” на Луганщині, неодноразово відбивав атаки

противника. Згодом перебував у зоні АТО в Лисичанську, Артемівську

(Бахмуті), Авдіївці.

У вересні 2015 року капітан В.М. Кравченко добровільно відмовився

від демобілізації і зголосився продовжити службу в АТО ще на півроку. Був

призначений заступником командира 2-го механізованого батальйону 53-ї

окремої механізованої бригади Сухопутних військ Збройних Сил України.

Загинув 31 жовтня 2015 року, підірвавшись на вибуховому пристрої з

“розтяжкою” у лісі між Авдіївкою та об’їзною дорогою Донецька. Похований

у місті Рава-Руська.

Указом Президента України П.О. Порошенка № 9/2016 від 16 січня

2016 року В.М. Кравченко посмертно нагороджений орденом “За мужність”

ІІІ ступеня. На будівлі спеціальної школи № 1 міста Буринь Сумської області

йому встановлено меморіальну дошку.

19 ТРАВНЯ

280 років тому, 19 – 21 травня 1736 року, під час російсько-

австрійсько-турецької війни 1735 – 1739 років, відбувся штурм Перекопу

російськими військами.

У 1736 році російське командування запланувало наступ із метою

захоплення Криму. У травні 5-тисячна армія під командуванням генерал-

фельдмаршала графа Бурхарда Крістофа Мініха підійшла до фортеці Перекоп

на Перекопському перешийку, що з’єднує Крим із материком. Оборону

тримали 3 тисячі турецьких яничар і значна кількість кримськотатарських

воїнів. Внаслідок запеклого штурму Перекоп було захоплено. Росіяни

втратили 31 солдата і офіцера убитими і 177 – пораненими. Турки і

кримчаки – до 1 тисячі загиблими і пораненими, 2554 полоненими і

84 гармати. Це був перший в історії штурм Перекопу російськими військами.

Просуваючись углиб Кримського півострова, війська Б.К. Мініха взяли

Ґьозлеве (Євпаторію), захопили і спалили столицю Кримського ханства –

Бахчисарай. Однак через початок епідемії Б.К. Мініх був змушений залишити

Крим і відійти на материк. Приєднання Кримського ханства до Російської

імперії відбулося тільки у 1783 році.

26

105 років тому, 19 травня 1911 року, у селищі Мала Виска (нині місто

Кіровоградської області) народився Іван Мусійович Сухомлин – учасник

Другої світової війни, заслужений льотчик-випробувач СРСР,

полковник, Герой Радянського Союзу.

І.М. Сухомлин закінчив 7 класів середньої школи, працював на

цукровому заводі, потім ремонтним працівником на залізниці і учнем

тракториста на цукровому заводі. 1928 року призваний до Червоної Армії.

Пройшов Ленінградську військово-теоретичну школу льотчиків,

Борисоглібську військову авіаційну школу льотчиків, Севастопольську

військову авіаційну школу. Від 1931 року служив льотчиком-інструктором

Єйської військової школи льотчиків, неодноразово брав участь у планерних

змаганнях. У 1937 – 1943 роках служив у Науково-дослідному інституті

морської авіації, провів державну випробування гідролітаків Че-2, МБР-7,

АНТ-44, Бе-4, МДР-7 та інших.

Під час Другої світової війни І.М. Сухомлин був льотчиком 80-ї

окремої авіаційної ескадрильї ВПС

Чорноморського флоту. Літав на

експериментальному важкому морському

бомбардувальнику АНТ-44 (МТБ-2), бомбардував

військові об’єкти в Румунії, виконував рейси в

обложений Севастополь для перевезення

військових вантажів і евакуації поранених. 1943

року став помічником командира 2-го

гвардійського винищувального авіаполку

Північного флоту. Виконував бойові вильоти на

винищувачах P-39 Airacobra і Як-1, брав участь у

повітряних боях.

Після війни І.М. Сухомлин повернувся на

випробувальну роботу до НДІ морської авіації, а з 1954 року перейшов до

конструкторського бюро А.М. Туполєва. 1962 року вперше підняв у небо

літак радіолокаційного стеження і виявлення повітряних та морських цілей

Ту-126. Випробовував стратегічний бомбардувальник Ту-95, пасажирський

літак Ту-114, реактивний бомбардувальник Ту-16, реактивний пасажирський

лайнер Ту-104, військово-транспортний літак Ту-116. Встановив 42 світових

авіаційних рекорди. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 квітня

1971 року удостоєний звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена

Леніна і медалі “Золота Зірка”.

У грудні 1973 року І.М. Сухомлин вийшов у відставку у званні

полковника. Мешкав у місті Жуковський Московської області. Помер

28 серпня 1993 року, похований у смт. Родники Раменського району

Московської області.

27

20 ТРАВНЯ

200 років тому, 20 травня 1816

року, у Миколаєві народився Микола

Андрійович Аркас – учасник Кавказь-

кої війни 1817 – 1864 років, російсько-

турецьких війн 1828 – 1829 і 1877 –

1878 років, головний командир Чорно-

морського флоту і портів Чорного

моря, генерал-ад’ютант, адмірал.

М.А. Аркас походив з родини

греків, яка оселилася у Миколаєві,

рятуючись від переслідувань в

Османській імперії. 1829 року вступив у

Чорноморський флот волонтером

(добровольцем). Брав участь у російсько-

турецькій війні 1828 – 1829 років, у

воєнних діях проти кавказьких горців під

час Кавказької війни. 1833 року став

офіцером, згодом був переведений на

Балтійський флот. Введений до складу комітету з будівництва пароплавів,

командирований до Великобританії для нагляду за будівництвом колісного

пароплава-фрегата “Володимир”. Нагороджений за бездоганну вислугу

орденом Св. Георгія IV ступеня.

1860 року М.А. Аркас отримав чин контр-адмірала і був зарахований

до імператорського почту. 1866 року став віце-адміралом, 1871 року

призначений командиром Миколаївського порту і військовим губернатором

міста Миколаєва. Через півроку був призначений також головним

командиром Чорноморського флоту і портів Чорного моря. На цих посадах

М.А. Аркас зробив великий внесок у розвиток Миколаєва: заснував мінну

лабораторію, відкрив ділянку залізниці Миколаїв – Знам’янка, заснував

реальне училище, фельдшерську школу, морехідні класи, побудував другу

пристань у Комерційному порту тощо. Під час російсько-турецької війни

1877 – 1878 років керував підготовкою мобілізованих пароплавів і шхун для

бойових дій на Чорному морі, організував випробування мін.

В останні роки життя М.А. Аркас отримав чини генерал-ад’ютанта і

адмірала. На початку 1881 року він вийшов у відставку. Помер 20 червня

1881 року у Миколаєві. М.А. Аркас – батько видатного українського

культурно-освітнього діяча, письменника, композитора і історика Миколи

Миколайовича Аркаса (старшого) і дід полковника Армії Української

Народної Республіки, театрального актора і режисера Миколи Миколайовича

Аркаса (молодшого).

28

100 років тому, 20 травня 1916 року, у селі

Ненадиха (нині Тетіївського району Київської

області) народився Костянтин Прокопович

Сліпанчук – учасник радянсько-японського

конфлікту на озері Хасан і Другої світової

війни, підполковник, Герой Радянського

Союзу.

К.П. Сліпанчук навчався у сільській школі,

працював у колгоспі. 1937 року призваний до лав

Червоної Армії. Брав участь у радянсько-

японському збройному конфлікті на озері Хасан

у липні – серпні 1938 року. Пройшов курси

молодших лейтенантів і курси удосконалення

командного складу. Під час Другої світової війни

брав участь у бойових діях у складі військ 1-го

Білоруського фронту.

Командир дивізіону 373-го артиле-рійського полку 175-ї стрілецької

дивізії 47-ї армії 1-го Білоруського фронту майор К.П. Сліпанчук відзначився

під час битви за Берлін. Дивізіон під його командуванням знищив 21 гармату,

уразив 18 артилерійських і мінометних батарей, відбив 4 контратаки

противника і сприяв переправі радянської піхоти через канал Гогенцоллерн

під Берліном 22 квітня 1945 року. Указом Президії Верховної Ради СРСР від

31 травня 1945 року К.П. Сліпанчуку присвоїли звання Героя Радянського

Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

1951 року К.П. Сліпанчук закінчив курси при Вищій офіцерській

артилерійській школі у Ленінграді. 1960 року у званні підполковника вийшов

у запас. До 1985 року працював старшим товарознавцем “Продімпортторгу”.

Мешкав у місті Унгени в Молдові, помер у 1993 році.

21 ТРАВНЯ

День Європи. Встановлений Указом Президента України Л.Д. Кучми

№ 339/2003 від 19 квітня 2003 року, відзначається щороку у третю суботу

травня. Жителі України відзначають день спільних цінностей, спільної історії

всіх націй Європейського континенту. Україна – єдина держава не член

Європейського Союзу, в якій на державному рівні відзначається День

Європи.

День науки. Встановлений Указом Президента України Л.Д. Кучми

№ 145/97 від 14 лютого 1997 року.

29

160 років тому, 21 травня 1856 року,

народився Павло Федорович Старк –

генеральний хорунжий Української Держави у

1918 році.

П.Ф. Старк закінчив 1-е військове Павлівське

училище, Миколаївську академію Генерального шта-

бу і Олександрівську військово-юридичну академію

у Санкт-Петербурзі. Брав участь у російсько-

турецькій війні 1877 – 1878 років. Тривалий час

служив у штабі Київського військового округу. Від

1900 до 1907 року викладав військові науки у

Київському військовому училищі, від 1907 року –

інспектор класів цього ж училища. 1908 року отримав чин генерал-майора.

У 1918 році за Гетьманату Павла Скоропадського генерал П.Ф. Старк

служив в українській армії. 12 листопада 1918 року був призначений

бібліотекарем Державної військової академії. Після повалення Гетьманату

приєднався до Білого руху на Півдні Росії. 1920 року евакуйований з Одеси,

емігрував до Королівства сербів, хорватів і словенців (Югославії). Помер

26 січня 1926 року у словенському замку Храстовац, похований на кладовищі

міста Ленарт у Словенії.

95 років тому, 21 травня 1921 року, у селі Тарасівка (нині Жмерин-ського

району Вінницької області) на-родився Іван Платонович Ковальов – учасник

Другої світової війни, полковник (генерал-майор у відставці), Герой

Радянського Союзу.

І.П. Ковальов після закінчення школи працював на Південнотрубно-му

металургійному заводі. 1940 року призваний до Червоної Армії. Під час

Другої світової війни брав участь у бойових діях на Західному і Північно-

Західному фронтах, пройшов курси молодших лейтенантів. 10 березня 1943 року міннопідривний взвод (23 бійці) 9-го гвардійського окремого

батальйону мінерів Північно-Західного фронту під командуванням гвардії лейтенанта І.П. Ковальова був закинутий у тил

противника і протягом 7 місяців діяв

на території Псковської і

Ленінградської областей. За цей

період взвод пустив під укіс 16

військових ешелонів, підірвав 17

мостів, знищив понад 8 кілометрів

залізничного полотна, 1,4 кілометра

лінії зв’язку, 2 танки і бронемашину

противника, знищив 520 солдатів і

офіцерів ворога, здобув цінні

відомості про склад і передислокації

ворожих військ. Свої втрати

30

становили 6 осіб загиблими і 6 – пораненими. Указом Президії Верховної

Ради СРСР від 4 червня 1944 року І.П. Ковальову присвоїли звання Героя

Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Після війни І.П. Ковальов закінчив Вищі академічні курси інженерних

військ. 1953 року у званні полковника звільнився у запас. Повернувся

додому, працював секретарем партійної організації колгоспу. За

незалежності України отримав звання генерал-майора у відставці. Указом

Президента України В.А. Ющенка № 748/2005 від 30 квітня 2005 року

нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІ ступеня. Нині мешкає у

рідному селі Тарасівка, займається домашнім господарством, вихованням

онуків і правнуків.

95 років тому, 21 травня 1921 року, у селі Авдіївка (нині місто

Донецької області) народився Федір Андрійович Рудськой – учасник

Другої світової війни, генерал-майор, Герой Радянського Союзу.

Ф.А. Рудськой закінчив середню школу, 1939 року був призваний до

Червоної Армії. Пройшов 3-є Саратовське танкове училище. Учасник Другої

світової війни з червня 1941 року.

Танковий батальйон 178-ї танкової бригади 10-го танкового корпусу 5-ї

гвардійської танкової армії 3-го Білоруського фронту під командуван-ням

капітана Ф.А. Рудського відзначився 25 – 28 січня 1945 року у боях на

підступах до затоки Фрішес-Хафф на території Польщі. За три доби танкісти

знищили 260 автомашин противника, 9 самохідних установок, 2 танки,

12 бронетранспортерів, 3 батареї важкої артилерії,

понад 600 солдатів і офіцерів противника, ще 200

були захоплені у полон. Указом Президії

Верховної Ради СРСР від 19 квітня 1945 року

Ф.А. Рудськой був удостоєний звання Героя

Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і

медалі “Золота Зірка”.

Після війни Ф.А. Рудськой закінчив

Військову академію бронетанкових військ і

Військову академію Генерального штабу.

Командував 37-ю гвардійською дивізією, був

начальником Мінського суворовського

військового училища. Генерал-майор танкових

військ Ф.А. Рудськой помер 29 вересня 1982 року, похований на Східному

(Московському) кладовищі Мінська.

75 років тому, 21 травня 1941 року, у

селі Основинці Краснокутського району

Харківської області народився Анатолій

Семенович Левченко – заслужений

31

льотчик-випробувач СРСР, льотчик-космонавт

СРСР, Герой Радянського Союзу.

А.С. Левченко закінчив Краснокутську

середню школу, Вище військове авіаційне училище

льотчиків у Чернігові, Школу льотчиків-

випробувачів Льотно-дослідниць-кого інституту

імені М.М. Громова. У 1964 – 1970 роках служив у

ВПС СРСР. Мав звання капітана авіації. У 1971 –

1977 роках – льотчик-випробувач Льотно-

дослідницького інституту, освоїв 87 типів і

модифікацій літаків.

1981 року А.С. Левченко був зарахований до

загону космонавтів-випробувачів. 1986 року

отримав звання заслуженого льотчика-випробувача СРСР. 21 – 29 грудня

1987 року брав участь у космічному польоті на орбітальну станцію “Мир” у

якості космонавта-дослідника на кораблях “Союз ТМ-4” і “Союз ТМ-3”,

ставши 64-м за ліком космонавтом Радянського Союзу і 207-ю людиною в

космосі. Політ тривав 7 діб 21 годину 58 хвилин 12 секунд. Указом Президії

Верховної Ради СРСР від 29 грудня 1987 року отримав звання Героя

Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Невдовзі після повернення з космічного польоту у А.С. Левченка була

виявлена пухлина головного мозку. 6 серпня 1988 року він помер у Москві у

віці 47 років. Похований на “Алеї космонавтів” Биковського кладовища у

місті Жуковський Московської області.

22 ТРАВНЯ

105 років тому, 22 травня 1911 року, у селі Чорна Кам’янка (нині

Маньківського району Черкаської області) народився Михайло Степанович

Шевченко – учасник Другої світової війни, полковник, Герой

Радянського Союзу.

М.С. Шевченко закінчив 5 класів школи, працював у колгоспі. 1930

року призваний до лав Червоної Армії, пройшов полкову школу, прискорені

курси командного складу і курси удосконалення командного складу. Під час

Другої світової війни брав участь у бойових діях на Західному, Брянському і

1-му Білоруському фронтах.

11-й гвардійський кавалерійський полк 4-ї гвардійської кавалерійської

дивізії 2-го гвардійського кавалерійського корпусу 1-го Білоруського фронту

під командуванням гвардії підполковника М.С. Шевченка під час Берлінської

наступальної операції з 18 квітня до 1 травня 1945 року у взаємодії з

танковими і стрілецькими частинами оволодів низкою населених пунктів,

знищив понад 500 солдатів і офіцерів противника, захопив багато ворожої

32

техніки. Полк форсував канал Грос, подолав мінні поля і дротяні

загородження, прорвав оборону противника і захопив місто Фрізак. Указом

Президії Верховної Ради СРСР від 15 травня 1946 року М.С. Шевченко був

удостоєний звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і

медалі “Золота Зірка”.

Після війни М.С. Шевченко закінчив Червонопрапорні вищі офіцерські

кавалерійські курси імені С.М. Будьонного і прискорений річний курс

навчання при Військовій академії імені М.В. Фрунзе. 1959 року у званні

полковника вийшов у запас. Помер 5 вересня 1992 року у місті Новоград-

Волинський Житомирської області.

30 років тому, 22 травня 1986 року, у

селі Мошни Черкаського району Черкаської

області народився Максим Сергійович

Пресняков – учасник війни на сході

України, капітан.

М.С. Пресняков 2003 року із золотою

медаллю закінчив Мошнівську загальноосвіт-

ню школу І – ІІІ ступенів. У 2014 – 2015

роках брав участь у війні на сході України на

посаді командира розвідувальної роти 93-ї

окремої гвардійської механізованої

Харківської бригади Сухопутних військ

Збройних Сил України. Загинув 18 січня 2015

року у бою з російськими збройними

формуваннями за аеропорт Донецька. Повертаючись після виконання

завдання, розвідники на БМП потрапили у засідку в районі селища Піски

Ясинуватського району Донецької області та були обстріляні противником з

ручного протитанкового гранатомету. Капітан М.С. Пресняков прикрив

собою підлеглого, врятувавши йому життя. Похований у рідному селі

Мошни на Черкащині.

Указом Президента України П.О. Порошенка № 311/2015 від 4 червня

2015 року М.С. Пресняков посмертно нагороджений орденом Богдана

Хмельницького ІІІ ступеня. Того ж дня посмертно нагороджений

недержавним орденом “Народний Герой України”. У селі Мошни на честь

М.С. Преснякова названо вулицю.

23 ТРАВНЯ

795 років тому, 23 травня 1221 року, відбулася битва під Галичем

між русько-половецьким і угорським військом.

33

У 1214 році угорський король Андраш ІІ Арпад захопив Галицьку

землю і посадив правити нею свого малолітнього (6 – 7 років) сина

Коломана. 1219 року галичани підняли повстання проти угорців. Галицькі

бояри запросили на престол князя Мстислава Мстиславича Удатного з

династії Рюриковичів, який уклав союз із волинським князем Данилом

Романовичем (у майбутньому – знаменитий правитель Данило Галицький) і

половецьким ханом Котяном Сутоєвичем. Об’єднані русько-половецькі сили

23 травня 1221 року завдали поразки угорцям під стінами Галича (нині місто

Галицького району Івано-Франківської області). Після битви Мстислав

Удатний зайняв галицький престол, а захоплений русичами Коломан був

висланий у Торчеськ на Київщині. В результаті мирних переговорів з

угорським королем Андрашем ІІ, Коломана невдовзі повернули до Угорщини.

85 років тому, 23 травня 1931 року, на хуторі Валуйськ (нині село

Валуйське Станично-Луганського району

Луганської області) народився Петро Васильович

Балабуєв – видатний український

авіаконструктор, генеральний конструктор

Авіаційного науково-технічного комплексу

імені О.К. Антонова, Герой Соціалістичної

Праці, Герой України із врученням ордена

Держави.

П.В. Балабуєв у 1954 році закінчив Харківсь-

кий авіаційний інститут, отримав спеціальність

інженера-механіка літакобудування. Із квітня 1954

року розпочав роботу на Харківському авіабудів-

ному підприємстві, невдовзі перевівся до Дослід-

но-конструкторського бюро О.К. Антонова у Киє-

ві. За його участі і під його керівництвом створю-

валися літаки Ан-22, Ан-72, Ан-74, Ан-32, Ан-28, Ан-124 “Руслан”, Ан-225

“Мрія”, Ан-38, Ан-70, Ан-140, Ан-148. У 1965 році П.В. Балабуєв був

призначений першим директором Київського меха-нічного заводу, згодом –

першим заступником генерального конструктора О.К. Антонова. Указом

Президії Верховної Ради СРСР від 3 квітня 1975 року П.В. Балабуєв був

удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці із врученням ордена Леніна і

золотої медалі “Серп і Молот”. 1978 року він отримав науковий ступінь

доктора технічних наук.

Після смерті О.К. Антонова у 1984 році П.В. Балабуєв став

генеральним конструктором Авіаційного науково-технічного комплексу. За

роки незалежності України він виявив себе талановитим організатором, який

зробив великий внесок у збереження і розвиток авіабудівної галузі нашої

країни. Також П.В. Балабуєв є автором понад 100 наукових робіт. Указом

34

Президента України Л.Д. Кучми № 1635/99 від 30 грудня 1999 року йому

було присвоєно звання Героя України із врученням ордена Держави.

27 травня 2005 року П.В. Балабуєв подав у відставку з посади

генерального конструктора Авіаційного науково-технічного комплексу імені

О.К. Антонова. Помер 17 травня 2007 року у Києві, похований на

Берковецькому цвинтарі.

24 ТРАВНЯ

135 років тому, 24 травня 1881

року, у Києві народився Олександр

Олександрович Богомолець –

видатний український вчений-пато-

фізіолог, президент Всеукраїнської

академії наук (АН УРСР), Герой

Соціалістичної Праці.

О.О. Богомолець отримав освіту у

чоловічій гімназії при Історико-

філологічному інститут імені князя

Безбородька у Ніжині, Кишинівській

гімназії, 1-й Київській чоловічій гімназії

(закінчив із золотою медаллю). Потім

навчався на юридичному і медичному

факультетах Київського університету Святого Володимира, 1907 року

закінчив медичний факультет Новоросійського університету в Одесі.

1909 року О.О. Богомолець захистив у Імператорській військово-

медичній академії (Санкт-Петербург) докторську дисертацію “До питання

про мікроскопічну будову і фізіологічне значення надниркових залоз у

здоровому і хворому організмі”, ставши наймолодшим доктором медицини у

Російській імперії (28 років). Працював у Новоросійському і Саратовському

університетах. У Саратові зробив один зі своїх найважливіших винаходів –

імунну сиворотку, яка прискорювала за живлення ран і активізувала імунну

систему людини, успішно застосовувалася для лікування інфекційних хвороб

і переломів. Під час Другої світової війни вона мала особливий попит у

радянських польових і евакуаційних шпиталях.

1925 року О.О. Богомолець був призначений завідувачем кафедри

патологічної фізіології 2-го Московського університету. Взяв участь у

створенні першого в світі Інституту гематології та переливання крові,

керував розробкою методики консервації донорської крові, яка досі

застосовується практично без змін.

Від 1930 року і до кінця життя О.О. Богомолець – президент

Всеукраїнської академії наук (із 1937 року – Академії Наук УРСР). Стояв

35

біля витоків Інституту фізіології АН УРСР, Інституту геронтології. Під час

сталінських репресій 1930-х років врятував від арешту й загибелі багатьох

вчених. Під час Другої світової війни провів масову реорганізацію

української науки для потреб воєнного часу. В евакуації в Уфі організував

випуск сиворотки для загоєння виразок і ускладнень при вогнепальних

пораненнях. Брав участь у радянському атомному проекті, займався

роботами з проектування установок збагачення уранової руди з допомогою

центрифуги. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 4 січня 1944 року

удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці із врученням ордена Леніна і

золотої медалі “Серп і Молот”.

Навесні 1944 року О.О. Богомолець повернувся до визволеного Києва,

де очолив роботи з відновлення Академії Наук УРСР та залучення її до

відбудови народного господарства. Помер 19 липня 1946 року у Києві,

похований у парку поблизу будівлі Інституту фізіології НАН України.

25 ТРАВНЯ

125 років тому, 25 травня 1891 року, у Черкасах

народився Микола Іванович Шраменко –

полковник Армії Української Народної Республіки

(генерал-хорунжий в еміграції).

М.І. Шраменко вступив на військову службу

1912 року. Брав участь у Першій світовій війні 1914 –

1918 років, останнє звання у російській армії – штабс-

капітан. 1918 року вступив на українську службу. У

1919 році командував 2-м (26-м) Залізничним полком

Дієвої армії УНР. Під час Першого Зимового походу

(із 6 грудня 1919 до 6 травня 1920 року) був

помічником командира збірної бригади Київської

дивізії. Очолював військові делегації до німецьких колоністів і повстанців.

Підвищений до звання підполковника.

Під час польсько-українсько-радянської війни 1920 року

М.І. Шраменко керував штабом 10-ї бригади 4-ї Київської стрілецької дивізії

Армії УНР. На чолі 1-ї збірної бригади брав участь у Другому Зимовому

поході в листопаді 1921 року.

У польських таборах інтернованих вояків М.І. Шраменко був

секретарем комісії з вироблення статуту ордена “Залізного Хреста”. Мешкав

у Польщі, з 1944 року – у Західній Німеччині. Входив до складу екзильного

уряду УНР, з 1967 по 1974 рік очолював його військове міністерство.

Отримав звання генерал-хорунжого Армії УНР в еміграції. Тривалий час був

заступником голови Союзу українських вояків. Помер 14 серпня 1974 року у

місті Вермштат, похований у Мюнхені на кладовищі Вальдфрідгоф.

36

100 років тому, 25 травня 1916 року, у селі

Грушівка (нині Апостолівського району

Дніпропетровської області) народився Петро

Григорович Карамушко – учасник Другої

світової війни, капітан ІІІ рангу, Герой

Радянського Союзу.

П.Г. Карамушко закінчив 7 класів середньої

школи № 2 у місті Нікополь і Миколаївський заліз-

ничний технікум. Працював кочегаром на

залізнич-ній станції Апостолове. 1940 року був

призваний до лав Червоної Армії. Під час Другої

світової війни брав участь у бойових діях на

Ленінградському, Центральному, Білоруському і 1-

му Українському фронтах. П’ять разів був поранений у боях.

Помічник командира взводу 196-ї окремої розвідувальної роти 112-ї

Рильської стрілецької дивізії 24-го стрілецького корпусу 60-ї армії

Центрального фронту старший сержант П.Г. Карамушко відзначився під час

битви за Дніпро. В ніч на 23 вересня 1943 року у складі розвідувальної групи

він уплав подолав Дніпро, знайшов на березі противника човен і з його

допомогою переправив усю групу. У подальшому розвідники взяли участь у

відбитті контратак противника в районі села Ясногородка Вишгородського

району Київської області, здобули важливі розвідувальні дані і без втрат

повернулися до своєї частини. Указом Президії Верховної Ради СРСР від

17 жовтня 1943 року П.Г. Карамушко був удостоєний звання Героя

Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Протягом 1943 – 1945 років П.Г. Карамушко взяв участь у Київській,

Житомирсько-Бердичівській, Рівненсько-Луцькій, Проскурівсько-

Чернівецькій, Львівсько-Сандомирській і Сандомирсько-Сілезькій

наступальних операціях. Після війни закінчив Вищі військово-політичні

курси, служив у частинах Військово-Морського Флоту СРСР. У 1960-х роках

очолював військово-будівельну організацію у місті Очаків Миколаївської

області. 1965 року у званні капітана ІІІ рангу вийшов у відставку. Працював

на кафедрі військово-морської підготовки

Одеського інституту інженерів морського

флоту (нині – Одеський національний

морський університет). Неодноразово

обирався депутатом районної ради міста

Одеса. Помер 24 листопада 2002 року,

похований на Таїровському кладовищі в

Одесі.

90 років тому, 25 травня 1926 року, у Парижі сталося вбивство Голови

Симон Петлюра в еміграції

37

Директорії Української Народної Республіки і Головного отамана військ УНР

Симона Петлюри. Убивцею С. Петлюри був уродженець міста Ізмаїл Самуїл

Шварцбурд (Шварцбард), який на судовому процесі заявив, що помстився

С. Петлюрі за єврейські погроми, що їх протягом 1917 – 1921 років чинили

війська УНР під його командуванням. Натомість в середовищі української

еміграції існувало переконання, що С. Шварцбард був радянським агентом,

якому Москва наказала ліквідувати С. Петлюру як одного з провідних діячів

українського визвольного руху. Про те, що знищення С. Петлюри було саме

операцією радянських спецслужб, свідчив майор КДБ Петро Дєрябін. Він у

1954 році перейшов на бік американців і виступив у Конгресі США.

. Убивцею С. Петлюри був уродженець міста Ізмаїл Самуїл Шварцбурд

(Шварцбард), який на судовому процесі заявив, що помстився С. Петлюрі за

єврейські погроми, що їх протягом 1917 – 1921 років чинили війська УНР під

його командуванням. Натомість в середовищі української еміграції існувало

переконання, що С. Шварцбард був радянським агентом, якому Москва

наказала ліквідувати С. Петлюру як одного з провідних діячів українського

визвольного руху. Про те, що знищення С. Петлюри було саме операцією

радянських спецслужб, свідчив майор КДБ Петро Дєрябін. Він у 1954 році

перейшов на бік американців і виступив у Конгресі США.

Незважаючи на представлені документи, які свідчили про намагання

С. Петлюри і уряду УНР зупинити єврейські погроми, суд не взяв їх до уваги

і виправдав С. Шварцбарда. Симон Петлюра був похований на кладовищі

Монпарнас у Парижі.

30 років тому, 25 травня 1986 року, у Києві на заводі “Більшовик”

було створено конструкторське бюро – 86 (нині – державне підприємство

“Конструкторське бюро “Артилерійське озброєння”).

Нині “Конструкторське бюро “Артилерійське озброєння” здійснює

дослідницькі, проектно-конструкторські та технологічні роботи, спрямовані

на створення сучасних зразків артилерійського й стрілецького озброєння,

набоїв, виробляє зброю і набої. Забезпечує підприємства з виготовлення

бронетанкової техніки: “Харківське КБ машинобудування імені Морозова”,

“Київський бронетанковий завод”, НТК “Завод точної механіки”,

“Житомирський бронетанковий завод”. Під час війни на сході України, за

період жовтня 2014 – лютого 2015 років “Конструкторське бюро

“Артилерійське озброєння” збільшило виробництво техніки до абсолютного

рекорду за час існування – з 15 до 65 одиниць на місяць. Всього 2015 року

підприємство поставило війську близько 500 зразків різної продукції.

26 ТРАВНЯ

38

420 років тому, 26 травня – 7 червня 1596 року, під час козацько-

селянського повстання 1594 – 1596 років проти Речі Посполитої під

проводом Северина Наливайка відбувся Солоницький бій.

Після бою в урочищі Гострий Камінь поблизу Білої Церкви основні

загони повстанців на чолі з Северином Наливайком та Григорієм Лободою,

забравши свої сім’ї, змушені були відійти на Лівобережну Україну. На

випадок невдачі повстання вони мали намір відступити на територію

Московського царства. Однак наприкінці травня 1596 року польське військо

на чолі зі Станіславом Жолкевським відрізало шлях відступу до кордону

Московщини і оточило козацький табір в урочищі Солониця (нині поблизу

села Солониця Лубенського району Полтавської області).

Облога тривала майже два тижні. Повстанці мужньо боронилися і

сподівалися на допомогу загону запорожців на чолі з Каспаром

Підвисоцьким, який діяв у тилу ворога. Оточені зазнавали великих втрат від

польської артилерії. В таборі бракувало харчів, води, почався масовий падіж

коней. До того ж загострилися суперечності між реєстровими і

нереєстровими козаками. Скориставшись з тяжкого становища повстанців,

С. Жолкевський вступив у таємні переговори з Г. Лободою, пообіцявши

реєстровцям амністію. Чутки про капітуляцію викликали між реєстровими і

нереєстровими козаками збройну сутичку, в якій було убито Г. Лободу.

39

5 червня польське військо почало гарматний обстріл табору, готуючись

до вирішального штурму. Але вночі проти 7 червня верхівка реєстровців по-

зрадницькому схопила Северина Наливайка, Матвія Шаулу та інших

керівників повстання і видала їх С. Жолкевському. Під час переговорів

польське військо всупереч наказам С. Жолкевського підступно напало на

табір і вирізало кілька тисяч повстанців разом з їхніми жінками і дітьми.

Тільки 1500 козаків на чолі з Криштофом Кремпським прорвали оточення і

відступили на Запоріжжя. С. Наливайко був вивезений до Варшави і після

тривалого судового процесу за вироком сейму Речі Посполитої страчений у

квітні 1597 року.

27 ТРАВНЯ

70 років тому, 27 – 28 травня 1946 року, була проведена

Грубешівська операція Української повстанської армії.

Напад повстанців УПА і польських патріотів-антикомуністів з

організації “Свобода і Незалежність” на місто Грубешів (адміністративний

центр Грубешівського повіту Люблінського воєводства Польщі, за 5 км від

кордону з Володимир-Волинським районом Волинської області України) був

проведений з метою продемонструвати співпрацю українського і польського

підпілля проти комуністичних збройних сил (як радянських, так і польських),

налякати противника і зірвати акцію з “обміну населенням” (уряди СРСР і

Польщі примусово переселяли українське населення з Польщі до СРСР і

польське – із СРСР до Польщі). Для нападу на Грубешів було зібрано понад

40

340 українських і польських повстанців, їм протистояли 340 – 440 польських

і радянських військових, міліціонерів і енкаведистів.

Напад на Грубешів відбувся вночі з 27 на 28 травня 1946 року.

Українським і польським повстанцям вдалося знищити кілька опорних

пунктів ворога, випустити політичних в’язнів і спалити поліцейські акти.

Свої втрати становили 6 чоловік убитими і 7 пораненими, противника – від

10 до 30 загиблими. У подальшому вояки УПА і їхні польські союзники

відійшли з міста до Теребинського лісу. Грубешівська операція – один із

прикладів успішної співпраці між українським і польським

антикомуністичним підпіллям у повоєнний час.

29 ТРАВНЯ

Міжнародний день миротворців Організації Об’єднаних Націй.

Встановлений резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 11 грудня 2002

року, в Україні – Указом Президента України Л.Д. Кучми № 374/2003 від

30 квітня 2003 року “ураховуючи вагомий внесок миротворців у підтримання

стабільності у різних регіонах планети та підтримуючи рішення Генеральної

Асамблеї ООН”. За роки незалежності України через миротворчі місії і

операції пройшли понад 43 тисячі військовослужбовців, свої життя віддали

більше 50 з них.

125 років тому, 29 травня 1891 року, у селі Романівка (нині

Попільнянського району Житомирської області) народився Леонід

Венедиктович Ступницький – підполковник Армії Української Народної

Республіки, генерал-хорунжий Української повстанської армії.

Л.В. Ступницький закінчив 2-класне Сквирське міське училище,

гімназію у Сквирі. 1912 року був мобілізований до російської армії. Служив

у 9-му уланському Бузькому полку в Білій Церкві. Учасник Першої світової

війни 1914 – 1918 років, нагороджений Георгіївським хрестом IV ступеня.

1915 року пройшов школу прапорщиків Мінського

військового округу і 1-у Київську школу

прапорщиків. Останнє звання у російській армії –

штабс-ротмістр.

У 1920 році Л.В. Ступницький – підполковник

Армії УНР, командир полку Волинської дивізії,

помічник командира 4-го Київського кінного полку

4-ї Київської дивізії Армії УНР. Під час Другого

Зимового походу у листопаді 1921 року командував

окремим кінним загоном групи генерала

Ю.Й. Тютюнника.

41

У міжвоєнний час Л.В. Ступницький мешкав на Волині, яка тоді

входила до складу Польщі, працював на Бабинському цукровому заводі.

Після приходу радянської влади, з 1939 по 1941 рік ув’язнений у Брестській

тюрмі. Вийшов на свободу після нападу Німеччини на Радянський Союз.

1941 року Л.В. Ступницький служив у штабі Української повстанської

армії Тараса Бульби-Боровця “Поліська Січ”. У березні 1943 року разом із

сином Юрієм вступив до організованої ОУН-Б Української повстанської

армії (під командуванням Романа Шухевича). Був шефом штабу військової

округи “Заграва”, начальником штабу УПА-Північ. Керував бойовими

операціями проти німецьких військ, а згодом і проти загонів енкаведистів.

Загинув 5 серпня 1944 року у селі Дермань Здолбунівського району

Рівненської області у бою проти частин НКВС – застрелився у криївці, не

бажаючи потрапити у полон.

Рішенням Української головної визвольної ради від 27 квітня 1945 року

Л.В. Ступницький був посмертно підвищений до рангу генерал-хорунжого

Української повстанської армії.

30 ТРАВНЯ

175 років тому, 30 травня 1841 року, у селі Докторівка (нині Верхньо-

дніпровський район Дніпропетровської області) народився Костянтин

Костян-тинович Абаза – видатний військовий історик, письменник і

педагог.

К.К. Абаза 1859 року закінчив Полтавський кадетський корпус. Служив

артилерійським офіцером. Викладав у Чугуївській центральній школі (1871 –

1875 роки), Санкт-Петербурзькому піхотному юнкерському училищі. Від

1892 року – полковник у відставці, з 1902 року мировий суддя у місті Ізмаїл

Бессарабської губернії (нині Одеської

області).

К.К. Абаза уславився як автор низки

популярних праць на історичну, військову

і педагогічну тематику: “Книга для

початкового читання у військах”,

“Керівництво для навчання у початкових

військових школах”, “Настанова, як вчити

грамоти солдатів”, “Загальнодоступна

воєнно-історична хрестоматія”, “Нариси зі

стародавнього козачого побуту в

загальнодоступному викладі”,

“Завоювання Туркестану”, “Бесіди про

японця” та інших. Плідно співпрацював із

42

низкою періодичних видань. Помер К.К. Абаза 18 серпня 1905 року в Ізмаїлі.

31 ТРАВНЯ

100 років тому, 31 травня 1916 року, у місті Єлисаветград (нині

Кіровоград) народився Григорій Мойсейович Гончар – учасник Другої

світової війни, полковник, Герой Радянського Союзу.

Г.М. Гончар після закінчення 8 класів школи працював слюсарем на

кіровоградському заводі “Червона Зірка”. 1937 року був призваний до

Червоної Армії. Пройшов Московське військово-політичне училище і курси

начальників полкових шкіл. Під час Другої світової війни брав участь у

бойових діях на Західному фронті, у партизанських загонах на території

України, на 2-му і 1-му Українських фронтах.

Під час оборонних боїв літа 1941 року у Білорусі Г.М. Гончар був

важко поранений і залишився на окупованій

території. Місцеві жителі сховали його від

німців. Після одужання він воював у складі

партизанського загону до повернення Червоної

Армії у 1943 році. Після перевірки у збірно-

пересильному перевірочному таборі при 52-й

армії був відновлений у званні старшого

лейтенанта і повернений у війська.

Командир роти 1237-го стрілецького

полку 373-ї стрілецької дивізії 52-ї армії 1-го

Українського фронту старший лейтенант

Г.М. Гончар відзначився під час проведення

Сандомирсько-Сілезької наступальної

операції. 24 січня 1945 року поблизу міста

Вроцлав у Польщі першим у полку зі своєю

ротою форсував річку Одер, атакував і

відкинув противника. У бою за розширення захопленого плацдарму отримав

важке поранення, але не залишив поля бою, продовжував керувати діями

підлеглих. Лише після бою Г.М. Гончар втратив свідомість і був

евакуйований до шпиталю, де перебував на лікуванні до осені 1945 року.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 квітня 1945 року

Г.М. Гончару було присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням

ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Після війни Г.М. Гончар був старшим викладачем кафедри військової

підготовки Станіславського (Івано-Франківського) медичного інституту.

Згодом пройшов Вищі командні стрілецькі курси “Постріл”, командував

мотострілецькими полками у Хмельницькій і Волинській областях. 1962 року

у званні полковника вийшов у запас. Мешкав у місті Івано-Франківськ,

43

працював директором філії Київського

технологічного технікуму, Київського

автотранспортного технікуму, викладав

політекономію. Написав документальну повість

“Заграви над Тясьмином”, присвячену підпільно-

партизанській боротьбі на теренах Черкаської

області. 1990 року вийшов на пенсію. Помер 17

грудня 1998 року, похований в Івано-Франківську.

70 років тому, 31 травня 1946 року, було

створено Дослідне конструкторське бюро 153 –

нині Державне підприємство “Антонов”.

ДКБ-153 було створено на Новосибірському

авіаційному заводі, його головним конструктором

призначили Олега Костянтиновича Антонова

(1906 – 1984). Влітку 1952 року ДКБ переїхало до

Києва, кілька разів змінювало назву.

Нині ДП “Антонов” – український

авіабудівний концерн, що займається

розробкою і сертифікацією літаків. Із

2015 року він входить до складу

державного концерну

“Укроборонпром”.

За 70 років свого існування

підприємство розробило понад 100

типів і модифікацій пасажирських,

транспортних і спеціалізованих літаків

у загальній кількості понад 22 тисячі

екземплярів. Візитною карткою фірми

стали вантажні гіганти Ан-124

“Руслан” і Ан-225 “Мрія”. Літаки ДП “Антонов” встановили понад 500

рекордів. Сьогодні на підприємстві працюють більше 13 500 співробітників –

представників 198 професій і спеціальностей, повний штат конструкторів і

вчених, що працюють в 35 наукових напрямках, у тому числі таких, як

аеродинаміка й міцність літальних апаратів, механіка, гідравліка,

теплотехніка, авіоніка, матеріалознавство.

40 років тому, 31 травня 1976 року, у Запоріжжі народився

Олександр Іванович Бєлий – учасник війни на сході України, гвардії

підполковник.

44

О.І. Бєлий закінчив Харківське вище авіаційне училище. Служив у 25-й

гвардійській військово-транспортній авіаційній бригаді в Мелітополі на

посаді заступника командира ескадрильї. Виконав сотні вильотів у рамках

миротворчих місій ООН, доставляв гуманітарну допомогу.

Близько 1-ї години ночі 14 червня 2014 року при заході на посадку в

аеропорту Луганська терористи збили військово-транспортний літак Іл-76МД

під командуванням О.І. Бєлого. Загинули 9 членів екіпажу і 40 десантників.

О.І. Бєлий був похований на Новому кладовищі у Мелітополі.

Указом Президента України П.О. Порошенка № 543/2014 від 20 червня

2014 року О.І. Бєлий посмертно був нагороджений орденом Богдана

Хмельницького ІІІ ступеня.

10 років тому, 31 травня 2006 року, створено Український інститут

національної пам’яті.

Український інститут національної пам’яті (УІНП) – центральний

орган виконавчої влади при Кабінеті Міністрів України. Основними

завданнями УІНП задекларовано: посилення уваги суспільства до історії

України, забезпечення всебічного вивчення етапів боротьби за відновлення

державності України у XX столітті та здійснення заходів з увічнення пам’яті

учасників національно-визвольної боротьби, жертв голодоморів та

політичних репресій. Співробітники УІНП працюють, зокрема, над

розробкою рекомендацій і документів щодо вимог Закону України “Про

засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського)

тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки”.

Головою УІНП з 2014 року є кандидат історичних наук Володимир

В’ятрович.

БЕЗ ДАТИ

980 років тому, у 1036 році, у битві під Києвом князь Ярослав

Мудрий остаточно розгромив половецьке військо.

1036 року кочівники-печеніги раптово оточили Київ. Кіннота печенігів

атакувала руське військо, що складалося з київських, новгородських та

норманських воїнів (варягів). Битва тривала до вечора і закінчилася поразкою

і масовою загибеллю печенігів. За повідомленням “Повісті минулих літ”, у

наступному 1037 році Ярослав Мудрий на місці переможного бою заснував

Софійський собор. Однак за даними новітніх інтерпретацій світських фресок

і графіті на стінах собору історики висунули гіпотезу, що Софійський собор

був заснований не пізніше 1011 року ще князем Володимиром Великим.

45

Військо Ярослава Мудрого у бою (мініатюра з Радзивіллівського літопису XV століття)

Після поразки під Києвом більшість печенігів пішли зі степів

Північного Причорномор’я на захід за Дунай, де розпочали військові

зіткнення з Візантією. Невелика частина печенігів, що залишилася, перейшла

на службу до київських князів, а решту знищили нові кочові племена –

половці (кипчаки).

Наукове видання

УКРАЇНСЬКИЙ

ВІЙСЬКОВО-ІСТОРИЧНИЙ КАЛЕНДАР

46

ТРАВЕНЬ 2016