к о л е д жв ч о р а . . . с ь о г о д н і . . . з а в т р а . . .

Г а з е т а д л я в с і є ї р о д и н и к о л е д ж у

спецвипуск27 березня2015 року

Ліна КосТЕнКо - КРіЗЬ Час Та інФоРМаЦіЮ

м і йПрилуцький гуманітарно-педагогічний коледж ім. І. Я. Франка

ТВоРЧісТЬ ЯК ЖИТТЯТворчість відомої української поетеси Ліни Костенко — визначне явище в українській

літературі новітнього часу. В добу жорстокого ідеологічного насилля над мистецтвом і мит-цями її слово звучало як бунт проти покори й компромісності, ерзаців і стандартів, завдяки чому виходило за межі суто літератури, стаючи духовно-суспільним чинником. Філософічність і психологізм поезії Ліни Костенко. Початок літературної діяльності Ліни Василівни Костен-ко припадає на роки коли митець змушений був творити лише в межах «соціалістичного реалізму», коли в літературі домінував тотальний мажор. У ліриці ж Ліни Костенко найчастіше звучать ноти «від імені болю». Демонстративно обравши собі місце на узбіччі офіціозного літературного процесу, підкреслено байдуже сприймаючи і моду, і «погоду», вона без будь-яких зусиль з перших своїх творів здобула визнання, стала улюбленим поетом студентської молоді та інтелігенції. Офіційна ж критика відводила їй на поетичному Олімпі місце набагато скромніше, бо не було в її творчості так званих «громадянських поезій», у яких би оспівувалося щасливе життя і комуністичне майбутнє. У ліриці поетеси є щось таке, що змушує згадати про Мавку з «Лісової пісні» Лесі Українки: первозданність, чистота, органічне злиття з поетично-чарі ним світом природи.

Та мінорні мотиви суму, болю, самотності не перетворилися на філософську концепцію творчості Ліни Костенко. У її віршах звучать нотки морального максималізму, роздуми про місію митця, про вибір власної долі. У творі «Шлях» є рядки: «...хто в житті надовго зупинив-ся, на того шаром осідає пил». Суєтність, метушнява, галасливий блиск рішуче відкидаються як синоніми порожнечі й примітивності. Душа налаштовується не на показне, зате певне своєї сили й мети, горде простування обраною дорогою. Настає час, коли перед кожним із нас постає питання вибору свого шляху у житті, своєї долі. Такий вільний вибір — це право вільної люди-ни. У творі «Доля» виразно звучать автобіографічні мотиви. Ліна Костенко напророкувала собі нелегку долю. Час тотального ідеологічного контролю над словом і думкою людини вимагав

від поетеси бути, як усі, але він потребував само-зреченості, віри й відваги. Перед нею, як і перед кожним митцем стояв вибір. І вона обрала шлях самозреченості й безкомпромісності. Усім своїм життям, усією творчістю Ліна Костенко підтверджує:

Я вибрала Долю собі сама І що зі мною не ста-неться у мене жодних претензій нема до Долі — моєї обраниці.

Ліна Костенко знає ціну й вагу слова. Сло-во може бути важким і страшним, красивим і життєдайним. Цілий світ виник від одного слова. Кожна людина має ставитися до нього так, ніби вимовляє його вперше, хоча, звичайно, «…всі слова були уже чиїмись». Уся її поезія — це приклад обе-режного, трепетного ставлення до слова, розуміння його значення. Така поезія вимагає співпраці з ро-зумним співбесідником — читачем, який має добре серце і відкриту душу:

«Поезія — це завжди неповторність якийсь безсмертний дотик до душі».

Поезії Ліни Костенко — неперевершеного митця слова — незвичайні, прекрасні, художньо довершені. «Це — як висловився Володимир Базилевський, — більше ніж поезія — тут наша історія і філософія, наш спосіб думання, героїка. Тут минуле й сучасне, просвічене рентгеном мислі…»

Людина — найцікавіше для нас явище тому, що вона змінюється, ховає в собі всякі несподіванки, не задовольняється жодною формою щастя (Михайло Коцюбинський).

Так, дійсно, справжні митці часто пошуковують цю ідеальну форму щастя. Чи існує вона? Якщо існує, то в якому форматі? Вишукували її у творах, житті і Михайло Коцюбинський, і Ліна Костенко. Можливо і ювілейні дати цих українських митців «живуть» дуже близько – у 2014 році відзначали 150-ти річчя від дня народження Михайла Коцюбинського, а у 2015 – 85 років виповнилося Ліні Костенко. Жили й творили в різні епохи, але вони – найяскравіші і найсвоєрідніші постаті в українській літературі.

Мовна практика Михайла Коцюбинського, Ліни Костенко —яскравий прикладів широкого підходу до розвитку літературної мови, зокрема збагачення різних стилів української літературної мови словами-новотворами, оригінальними виразима, конструкціями.

Твори цих митців, які жили й живуть поміж нас нині, формують у людей такі моральні якості, як добро, любов, повага, а разом із тим — розуміння того, що у світі треба жити заради людей. Будувати затишну дер-жаву, де б усім жилося добре.

Матеріали студентської конференції, уміщені в збірнику, поєднують філологічний і методичний підходи до аналізу та вивчення творчого доробку цих авторів. Адже і Михайло Коцюбинський, і Ліна Костенко своєю творчістю утверджують благородство вищих мистецьких принципів, адже вони досягли тих високих сфер людського духу, за якими починається безсмертя.

Грона Наталія Вікторівна, Шакура Юлія Олександрівна

Ліна Василівна Костенко — українська письменниця-шістдесятниця, поетеса. Автор багатьох безсмертних поезій, прозових творів, що чарують душі читачів.

Народилась у родині вчителів.У 1936 році родина перебралась із Ржищева до Києва, де

майбутня поетеса закінчила середню школу.Після закінчення середньої школи навчалася в Київському

педагогічному інституті, а згодом — у Московському літературному інституті імені О.М.Горького, який закінчила в 1956 році.

Була однією з перших і найпримітніших у плеяді моло-дих українських поетів, що виступили на межі 1950—1960-х років. Період так званих «шістдесятників» створив новітні стилі в українській літературі, змусив творити щось нове, атипове, щось авангардне, але, як і завше, безжальне та мак-симально критичне щодо влади та тодішнього режиму.

Збірки її віршів «Проміння землі» (1957) та «Вітрила» (1958) викликали інтерес читача й критики, а збірка

«Мандрівки серця» (1961) не лише закріпила успіх, а й засвідчила справжню творчу зрілість поетеси, поставила її ім'я поміж визначних майстрів української поезії.

На початку 1960-х брала участь у літературних вечорах київського Клубу творчої молоді. Починаючи з 1961, її піддавали критиці за «аполітичність», був знятий з плану знімання фільм за сценарієм Л. Костенко «Дорогою вітрів».

8 квітня 1963 р. на ідеологічній нараді секретар ЦК КПУ з ідеології А. Скабазаявив: «Формалістичні викрутаси зі словом неминуче призводять до викривлення і затемнен-ня ідейно-художнього змісту твору. А що справа саме така, свідчать деякі твори моло-дих поетів М.Вінграновського, І. Драча, Л. Костенко». Це був сигнал до погрому покоління шістдесятників.

1963 р.— зняли з друку книжку віршів Л. Костенко «Зоряний інтеґрал», книжку «Княжа гора» зняли з верстки.

У ці роки вірші Л. Костенко публікували журнали в Чехословаччині, газети в Польщі, і лише зрідка— в Україні. Її вірші виходили в «самвидаві».

1965 р.— Л. Костенко підписала лист-протест проти арештів української інтелігенції. Була присутня на суді над М. Осадчим і М. Зваричевською у Львові. Під час суду над братами Го-ринями кинула їм квіти. Разом з І. Драчем звернулася до редакції журналу «Жовтень» (тепер «Дзвін») і до львівських письменників з пропозицією виступити на захист заарештованих. Письменники не зважилися на протест, але подали в суд клопотання з проханням передати на поруки Б. Гориня як наймолодшого з заарештованих. Усе це не вплинуло на перебіг судів, але мало величезне моральне значення.

1968 р.— написала листи на захист В. Чорновола у відповідь на наклеп на нього в газеті «Літературна Україна». Після цього ім'я Л. Костенко в радянській пресі довгі роки не згадува-лося. Вона працювала «в шухляду».

1973 р.— потрапила до «чорних списків», складених секретарем ЦК КПУ з ідеології В. Маланчуком. Лише 1977 року, після відходу В. Маланчука, вийшла збірка віршів «Над бере-гами вічної ріки», а 1979-го, за спеціальною постановою Президії СПУ, — історичний роман у віршах «Маруся Чурай», що пролежав без руху 6 років. За нього поетеса 1987 року була удостоєна Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка.

Перу Л. Костенко також належать збірки поезій «Неповторність» (1980) і «Сад нетанучих скульптур» (1987), збірка віршів для дітей «Бузиновий цар» (1987).

Поема «Берестечко» з ілюстраціями Георгія Якутовича, видана видавництвом «Либідь» 2010 року, мала загальний тираж 14 тис. примірників, а збірка «Гіацинтове сонце», впоряд-кована Ольгою Богомолець, розійшлася тиражем 5 тис. прим.; на додруковування додаткового тиражу, за словами директора видавництва Олени Бойко, упорядниця згоди не дала.

2010 року вийшов перший роман Л. Костенко — «Записки українського самашедшого». Роман викликав великий ажіотаж і тимчасову його нестачу в книгарнях, що привело до появи піратських передруків. Станом на червень 2011 року загальний офіційний тираж роману ста-новив 80 тисяч.

У січні 2011 року Ліна вирушила у тур-презентацію свого першого роману. Презентації відбулися в Києві, Рівному та Харкові, усюди були аншлаги, не всі охочі потрапити змогли це зробити через те, що вже не було місця у залах. Але 9 лютого письменниця перервала свій тур через особисту образу.

Ліна Костенко до сьогодні плідно працює на літературній ниві.З-під її пера і зараз виходять надзвичайні твори, які доторкаються до душі читачів.

М. Коцюбинський був і залишається одним з найоригінальніших українських прозаїків. М. Коцюбинський одним із перших в українській літературі усвідомив потребу її реформатор-ства в напрямі модерної європейської прози. Його творчість завжди була предметом супе-речок літературних критиків. Ще і дотепер деякі дослідники про модернізм М. Коцю-бинського говорять обережно, називаючи його імпресіоністом у літературі. Сучасник письменника, критик С. Єфремов так сказав про нього: «Людина культурна, до найменших подробиць, європеєць з голови до п'ят … був справжнім аристократом Духа без жодного си-лування з свого боку…». Був дуже акуратний, благородний, внутрішньо дисциплінований.

Знав дев'ять іноземних мов, серед яких грецька, кримська, циганська. Його називали Сонцепоклонником і Соняхом, бо над усе лю-бив сонце, квіти і дітей. Служив звичайним клерком у статистичному відділі Чернігівської управи, на роботу ходив з неодмінною квіткою у бутоньєрці. У своїх відомих на весь світ тво-рах він оспівував цвіт яблуні, жайворонкову пісню, дитячі очі, малював словом людську біду і красу.

Друкуватися Коцюбинський почав у 1890 р. — львівський дитячий журнал «Дзвінок» опублікував його вірш «Наша хатка». В цьо-му ж році він побував у Львові, встановивши творчі контакти з місцевими літераторами та видавцями, зокрема Франком. Поїздка по-клала початок постійному співробітництву Коцюбинського в західноукраїнських видан-нях. На початку 1891 р. він їде в с. Лопатинці на Вінниччині, де поєднує роботу домаш-нього вчителя в родині місцевого службов-ця (бухгалтера цукрозаводу) з поглибле-ним вивченням життя села, народної мови, культури і розпочинає серйозну літературну працю. За один 1891 рік з-під його пера ви-ходять оповідання «Харитя», «Ялинка», «П'ятизлотник», повість «На віру», віршована казка «Завидющий брат». Твори привернули увагу літературної громадськості, засвідчили, що в українську прозу прийшов талановитий письменник.

На початку 90-х рр. частина молодої української інтелігенції, перейнятої ліберально-просвітительськими ідеями, утворює організацію «Братство тарасівців», з учасниками якої Коцюбинський деякий час

підтримував зв'язок. Цей зв'язок відбився на його творчості. У казці «Хо» (1894) Коцю-бинський підносить значення ліберально-просвітительської діяльності.

Роки перебування Коцюбинського на урядовій службі в Молдавії і Криму дали життєвий матеріал для його творів «Для за-гального добра» (1895), «Пе-коптьор» (1896), «Посол від чорного царя» (1897), «Відьма» (1898), «В путах шайтана» (1899), «Доро-гою ціною» (1901), «На камені» (1902), «У грішний світ», «Під мінаретами» (1904). Одним із свідчень того, що Коцюбинський своїми творами молдавсько-кримського ци-клу виходив за межі локальних проблем, є те, що його повість «Для загального добра» була надрукована в перекладі російською мовою у журналі «Жизнь» (1899, кн. 12).

Багата творчими здобутками п'ятирічна служба у філоксерній комісії стала періодом інтенсивного зростання письменника. Зали-шивши роботу в комісії, він після безуспішної спроби влаштуватися на роботу в Чернігові, де жила сім'я, їде до Житомира і обіймає різні посади в редакції місцевої газети «Волынь». На початку 1898 р. Коцюбинський нарешті отримує роботу в чернігівському земстві.

Важливим моментом світоглядно-письменницької еволюції Коцюбинського було оповідання «Лялечка» (1901). У «Лялечці» Коцюбинський постає визначним майстром психологічного аналізу. Зосередження уваги на психологічних колізіях стає визначальною рисою творчості Коцюбинського.

Дещо окремо в доробку Коцюбинського стоять твори на теми з минулого українського народу — «На крилах пісні» (1895) і «До-рогою ціною» (1901). Їх єднає романтично-піднесена, героїчна тональність.

Новела «Цвіт яблуні» була в українській літературі новаторською за темою: порушу-валась проблема ставлення письменника до дійсності, говорилося, що митець за будь-яких обставин не може забувати про свій громадянсько-професійний обов'язок, пови-нен боліти чужим горем, як власним.

До теми «Цвіту яблуні» Коцюбинський повертається ще не раз (цикл мініатюр «З гли-бини», поезія в прозі «Пам'ять душі», незавер-шений твір «Павутиння», новели «Intermezzo» і «Сон»). Виражене у цих творах ідейно-мистецьке кредо декларується й у листі-

відозві М. Коцюбинського і М. Чернявського 1903 р. до українських письменників. Наступний розвиток української літератури Коцюбинський бачив у розширенні її тематичних та ідейних обріїв, пошукові нових художніх форм.

У п'ятиліття перед революцією 1905-1907 рр. Коцюбинський написав і опублікував оповідання «Fata Morgana» (Киев-ская старина, 1904), в якому вловив ті головні зрушення у свідомості се-лянства і нові тенденції в еволюції соціальної психології села, які на по-вну силу виявилися під час революції. Революція остаточно відкрила світові нове село, а Коцюбинський без будь-якого втручання в текст оповідання продовжив його як другу частину повісті. Друга частина повісті «Fata morgana» (опублікована в квітневому номері «Літературно-наукового вісника» за 1910 р.) належить до найвизначніших творчих досяг-нень Коцюбинського, пов'язаних з подіями першої російської революції (1905–1907).

Вулиця М.Коцюбинського у ЧерніговіПровідним жанром малої прози Коцю-

бинського після 1901 р. стає соціально-психологічна новела.

У 1906-1912 рр. крім другої частини «Fata morgana» М. Коцюбинський створює нове-ли «Сміх», «Він іде» (1906), «Невідомий», «Intermezzo», «В дорозі» (1907), «Persona grata», «Як ми їздили до Криниці» (1908), «Дебют» (1909), «Сон», «Лист» (1911), «Пода-рунок на іменини», «Коні не винні», образки-етюди «Хвала життю!», «На острові» (1912), а також повість «Тіні забутих предків» (1911).

Під час поїздок на острів Капрі письмен-ник часто зустрічався з Горьким, взимку 1911 — 1912 рр. навіть жив у нього і написав там «Коні не винні» та «Подарунок на іменини».

Художні нариси «Хвала життю!» й «На острові», написані влітку 1912 р., — останні твори М. Коцюбинського. Пафосом торжества

життя над смертю пройнятий нарис «Хвала життю!». Лейтмотивом нарису «На острові» також є ідея безперервності, вічності людсь-кого буття.

Коцюбинський побував у багатьох ек-зотичних місцях — у Криму, Бессарабії, на Гуцульщині та в Італії, його листи переповнені враженнями від природи цих країв. Коцю-бинський вражав своїх сучасників знанням природничих наук. Він проникав у таємниці природи через наукову літературу і власні спостереження. Це допомагало йому глибше, по-філософськи сприймати навколишній світ, краще збагнути і точніше відтворити життя людини в органічному зв'язку з усім світом. Природа і людина зливаються у нього в одне ціле, стоять в одному поетично-філософському ряду.

Мовна практика Коцюбинського — один з яскравих прикладів широкого підходу до розвитку літературної мови. Не заперечуючи ваги різних стилів української літературної мови, слів-новотворів, оригінальних виразів, конструкцій, він головним джерелом збага-чення мови літератури вважав загальнонарод-ну розмову.

спецвипуск/27.03.2015мк М И Х А Й Л О К О Ц Ю Б И Н С Ь К И Й 2

Михайло Коцюбинський народився 17 вересня 1864 р. у Вінниці. Батько його працював дрібним службовцем, пив, через що часто змінював роботу. Мати, Гликерія Максимівна Абаз, дуже любила сина, вкла-дала в нього всю душу.

Мабуть, не від добра Коцюбинські за-лишили Вінницю, і переїхали жити у село, згодом — у містечко Бар. Тут Михайла віддали до початкової школи (1875 — 1876 рр.), де він проявив себе старанним учнем.

Потім — навчався в духовному училищі у Шаргороді (1876 — 1880 рр.). Тут стала-ся подія, про яку письменник згадував з деяким гумором. 12-літнім підлітком він закохався у 16-річну дівчину, а щоб при-вернути її увагу, вирішив стати «великою людиною» і накинувся на книжки. Твори Т. Шевченка, Марко Вовчок справили на Михайла таке сильне враження, що він і сам захотів стати письменником. Після

закінчення Шаргородської семінарії у 1880 р. Михайло Коцюбинський поїхав до Кам'янця-Подільського, маючи намір навчатися в університеті, але ця мрія не здійснилася. 1881 р. родина Коцюбинських, яка певний час переїздила з місця на місце, повернулася у Вінницю. Через тяж-ке матеріальне становище сім'ї юнакові не вдалося продовжити освіту: мати осліпла, а згодом (1886 року) помер батько. Відповідальність за досить велику родину (4 чоловік) лягла на плечі Михайла. У 1886–1889 роках він дає приватні уроки і продовжує навчатися самостійно, а 1891-го р., склавши іспит екстерном при Вінницькому реальному училищі на народного учителя, працює репетитором.

У ці роки майбутній письменник захоплюється визвольним, народним рухом, який охопив тоді всю імперію, займає активну громадянську позицію, пропагує революційні, самостійницькі ідеї. Відтоді Подільське жандармське управління взяло Коцюбинського на облік. На квартирі Коцюбинських було зроблено кілька обшуків, а за Михайлом установлено таємний нагляд.

Важливу роль у формуванні світогляду М.Коцюбинського відіграла його поїздка до

Львова того ж таки 1890 р. Тут він знайомиться з І. Я. Франком, налагоджує контакти з редакціями журналів «Правда», «Зоря», «Дзвінок» та ін. Поїздка поклала початок постійному співробітництву письменника із західно-українськими виданнями.

У 1892–1896 роках Коцюбинський був у складі Одеської філоксерної комісії, яка боро-лася зі шкідником винограду — філоксерою. Робота в селах Бессарабії дала йому матеріал для написання циклу молдавських оповідань: «Для загального добра», «Пе-Коптьор», «До-рогою ціною». Потім письменник працював у Криму, який запалював творчу уяву чутливого до екзотики Коцюбинського. Згодом (1898 року) Михайло Михайлович переїхав у Чернігів, прикипівши душею до цього придеснянського куточка. Спочатку займав посаду діловода при земській управі, тимчасово завідував столом народної освіти та редагував «Земский сборник Черниговской губернии». У вересні 1900 р. влаштувався до міського статистичного бюро, де працював до 1911 року. В Чернігові зустрів Віру Устимівну Дейшу, закохався, і вона стала його дружиною — вірним другом та помічником. Тут виросли його діти — Юрій, Оксана, Ірина, Роман. Щотижня у будинку письменника збиралась літературна молодь міста. Сюди приходи-ли такі відомі у майбутньому письменники і поети, як Василь Блакитний, Микола Вороний, Павло Тичина. Згодом Коцюбинський почав мандрувати. Він об'їздив майже всю Європу. На жаль, це був не лише потяг його душі, а й потреба лікуватися.

Життя батька описала донька Ірина Коцюбинська. Серед нелегких щоденних турбот — робота. Уже давно зрів план відтворити свої глибокі та суперечливі враження від подорожі Прикарпаттям: Гуцульщина назавжди лишила у його пам'яті образ загиблого мисливця Макія, великої дитини гір, танки і пиятику біля труни небіжчика (звичай, що залишився ще від часів язичництва), мізерні хрести на могилах, безпорадне пищання нещасної дитини, яку мати вважає підміненою. Десь приблизно так народжувався задум напоєного пахощами поезії, на-родними легендами осяяної сонячною красою Гуцулії неперевершеного твору «Тіні забутих предків». За його сюжетом Сергій Параджанов створив однойменний фільм, який став одним із світових шедеврів.

1911 р. «Товариство прихильників української науки і штуки» призначило М. Коцюбинсь-кому довічну стипендію в розмірі 2000 крб. на рік, щоб він міг звільнитись зі служби. Проте письменник почував себе дедалі гірше. Його мучили астма і туберкульоз.

Під час навчання в Чернігівській духовній семінарії «суботи» у М. М. Коцюбинського ча-сто відвідував молодий Павло Тичина. Михайло Коцюбинський порадив Михайлові Грушевсь-кому у журналі «Літературно-науковий вісник» вмістити вірші Павла Тичини (1912 р.).

Навесні 1913 р. Михайла Михайловича Коцюбинського не стало. Поховали письменника на Болдиній горі у Чернігові, улюбленому місці його щоденних прогулянок.

МИХаЙЛо КоЦЮБИнсЬКИЙ - ГЕніЙ УКРаЇнсЬКоГо сЛоВа

ТВоРЧісТЬ МИХаЙЛа КоЦЮБИнсЬКоГо

ПаТРіоТИЗМ У ПоЕЗіЇ ЛінИ КосТЕнКо

спецвипуск/27.03.2015 мкЛ І Н А К О С Т Е Н К О 3

Ліна Костенко – українська пись-менниця-шістдесятниця, поетеса, Лауре-ат Шевченківської премії (1987), Премії Антоновичів (1989), премії Петрарки (1994).У радянські часи Л. Костенко брала активну участь удисидентськомурусі, за що була на-довго виключена злітературногопроцесу. Ав-торка поетичних збірок: «Над берегами вічної ріки» (1977), «Неповторність» (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987), роману у віршах «Маруся Чурай» (1979, Шевченківська премія 1987), поеми «Берестечко» (1999,2010). 2010 року опублікувала перший прозовий роман «Записки українського самашедшо-го», що став одним з лідерів продажу серед українських книжок у 2011 році. Почесний професор Києво-Могилянської академії, по-чесний доктор Львівського та Чернівецького університетів.

У Ліни Костенко нема плакатних патріотичних віршів, нема гасел, не часто вживається навіть слово Україна. І в той же час у підтексті майже кожна поезія цієї автор-ки є високодуховною і патріотичною. В. Ба-зилевський з цього приводу підкреслює, що Ліна Костенко з тих поетів, які здатні крізь все-людське бачити національне, а крізь національне прозирати все-людське, її сюже-ти завжди мають другий вимір і вже цим рішуче с п р о с то ву ют ь погляд на історію як на іконостас.

Зокрема, тема України, безумовно, є наскрізною більшості поезій Ліни Василівни. У них образ батьківщини тісно пов'язаний з категоріями «пам'ять і духовність». Ідея української державності є визначальною для всієї громадянської лірики поетеси, зокрема поезій: «Біль єдиної зброї», «Я хочу на озе-ро Світязь», «І засміялась провесінь: Пора!», «Місто Ур». І в усіх цих творах пульсує

єдина думка: без власної держави народ перетворюється просто на натовп, позбавле-ний національної свідомості.

Патріотизм поезії Л.Костенко будемо роз-глядати через призму використання таких мовних засобів:

епітети;• метафори;• порівняння.•

Зазначимо, що епітет — це слово чи сло-восполучення, завдяки особливій функції в тексті, допомагає слову набути нового зна-чення або смислового відтінку, підкреслює характерну рису, визначальну якість певного предмету або явища, збагачує мову новим емоційним сенсом, додає до тексту певної мальовничості, насиченості.

У метафорі ж певні слова та словоспо-лучення розкривають сутність одних явищ та предметів через інші за схожістю чи контрастністю.

Порівняння – троп, який полягає у поясненні одного предмета через інший, подібний до нього, за допомогою компаративної зв'язки, тобто єднальних сполучників: як, мов, немов,

наче, буцім, ніби та інші.А саме у вірші «Я

хочу на озеро Світязь» - 4 епітети ( таємничі ліси–несе в собі загадковість та таємничість; голос див-ний, похмурий–вказує на недовіру, надтріснутий дзвін – надтріснута межа довіри, тонесенька ріка– ріка надії, вона хитка й ненадійна); 2 метафо-ри («Воно мені виник-

ло звідкись,/ у нього сто сот голосів./ Воно мені світить і світить,/ таке воно в світі одне» - авторка підкреслює унікальність краю серед інших; «тонесень-ка плаче ріка» - як уже говорилося, ріка – це уособлення надії, тобто у цій метафорі підкреслюється довгожданість цієї надії та її значення); 1 порівняння («І голосом дивним, похмурим,/ як давній надтріснутий дзвін» -

вказує на старість та могутність). А тепер розглянемо «І засміялась

провесінь: Пора!» - 4 епітети (Чорний Шлях – намагання ворогів полонити та понищи-ти народ, перетворити його у раба; Великий Луг - героїчний самоза-хист, нескореність;така свавільна, вільна, молода – молодість та наївність; важка хода – старість та мудрість); 1 метафо-ра яка звучить у самій назві вірша «І засміялась провесінь – Пора!», яка символізує початок змін на краще, підняття та укріплення духу; 1 порівняння («Усі ідуть за часом, як за плугом» – лірична героїня бачить довгий ряд своїх пращурів. Тепер у цей ряд стає і вона. Їй теж іти за часом, як за плугом).

Алітерація звуків [п], [л] надає віршованому твору м’якість, лагідність, ніжність. Асонанс [а], [у] – радісний крик, радість, сум та біль.

Зокрема розглянемо «Усе моє, все зветь-ся Україна». У вірші наявні 2 епітети (гарно, чисто, незрадливо – природна краса рідного краю; краса висока і нетлінна – вічна краса України, яку нічого не зломить та не зни-щить); метафор та порівнянь немає. У вірші присутня анафора (єдино початок, повторен-ня на початку віршових рядків, строф або ре-чень однакових чи співзвучних слів, синтак-сичних конструкцій): «усе так гарно, чисто, незрадливо,/ усе як є — дорога, явори,/ усе моє, все зветься Україна». Авторка за допомо-гою єдинопочатка робить акцент на красі та неповторності України.

Алітерація звуку [с] створює уявлення шуму листя, плину ріки. Асонанс [е], [о], [и] надає віршу звуків радості, відваги, сили духу.

А тепер хотілося б розглянути «Біль єдиної зброї». Авторка наситила вірш 8 епітетами (полив’яний світанок – вказує на красу при-роди; нейтральні барви – рівновага; червоне й чорне кредо – присутність добра і зла; соняч-

ний степ – багатство та родючість української землі; поле найдорожче – вагомість землі в житті українця; трагічна мова – українська

мова пережила ба-гато заборон та все ж жива, що вказує на її силу та могутність; смієшся гірко–вираження смутку; смарагдові слова – порівнює мову з дорогоцінним каменем, отже означає її цінність, оригінальність);

3 метафорами(«Такі густі смарагдові сло-ва/ жили в тобі і вибухали з тебе» - кожен українець є носієм цінної та неповторної рідної мови;«слова росли із ґрунту, мов жита/ Добірним зерном колосилась мова»- мелодійність, багатство української мови, її велич та неповторність; «Безсмертна мово!/ Ти смієшся гірко/ Ти ж в тій труні й не вмістишся, до речі» - українська мова буде жити вічно, вона пережила безліч забо-рон, що її лише зміцнило); 2 порівняннями («Слова росли із ґрунту, мов жита» - мова розширюється і розвивається стрімко; «Вона як хліб./ Вона мені свята» - без хліба людина неможе прожити і дня, як і без рідної мови).

Алітерація звуків [ч], [с], [п], [р]надає віршу суворості, героїзму, рішучості, трагізму. Асонанс [и], [о], [у], [і] – відвага, сила духу, спокій, ніжність, краса, подив, радість.

Усі ці мовні засоби роблять мову Л. Костенко яскравою, живою, емоційною, а також вказують на патріотичне ставлення поетеси до свого краю. Ліну Костенко крити-ки по праву називають королевою української поезії, а також справжньою патріоткою своєї країни.

Дейкун К. В. – студентка групи 31 в/с.Стеценко Н.М. – науковий керівник.

ВідВЕРТо КаЖУЧИЛіна Костенко для багатьох уособлює альтернативну, тобто справжню Україну. Той вимір

і ту систему координат, від яких, на жаль, чимала (і це прикро) частина суспільства відходить. Яскрава представниця незабутнього і ще не докінця усвідомленого «феномена шістесятництва», вона є тим міцним магнітом, що тримає український світ. Прониклива, наділена пророчим да-ром, сучасниця, вона неодноразово надсилала нам свої перестороги. А у книжці «Дві Русі» із серії «Бібліотека газети «День» писала: «... від людства мало що й залежить. Вони делегують повноваження своїм урядам і президентам, а там уже діють такі механізми політики, на які людство має хіба що мінімальний вплив. А надто, коли взяти до уваги, хто стоїть біля пультів світової політики. Час великих постатей, схоже, проминув, дедалі частіше приходять до влади висуванці великих кланів, у практиці яких відсутня етика філософії буття...»

Є чимало людей, яким на душі стає легше від усвідомлення, що тут, у Києві, живе і працює Ліна Василівна.

Вадим СКУРАТІВСЬКИЙ, мистецтвознавець:— Україна — дуже цікава країна. З особливого боку.

Йдеться про те, що вона впродовж століть, а зокрема, у столітті минулому, нагромадила величезну кількість різної, як кажуть розумні люди, міфології, а взагалі-то — неправди. У цьому завинили не лише ті, у чиїх руках була наша країна, а серед іншого й ті, хто був у літературі і гуманнітарній сфері загалом. Так от, для мене Ліна Костенко — явище, альтер-нативне отій неправді. Відверто кажучи, це — унікально. І не тільки в українській літературі, а й у світовій. Нічого не поробиш. Великі «патрони» могли спіткнутися і сказати неправду. Ліна Василівна завжди говорила тільки правду. Я маю на увазі її як Поета і громадянина. Дивлячись на це саме унікальне явище, згадуєш славнозвісні Шевченкові слова: «Ми просто йшли. У нас нема зерна неправди за собою». Ліна Костенко цілком може бути співавтором цих вагомих слів.

Леонід ФІНБЕРГ, директор видавництва «Дух і літера»:— Шановна Ліно Василівно!Ви дарували читачам — а то була вся Україна — велику поезію надії, що рятувала нас у,

здавалося б, безнадійні роки радянської стагнації. Ви вчили мудрості Марусі Чурай в роки зневіри, і ми зберегли віру разом із вами. Ви навчали наших дітей чистого українського слова від Бузкового царя, і вони радо йшли за вами.

Як же нам сьогодні не вистачає вашого слова!

Ольга РЕШЕТИЛОВА, учасниця Острозького клубу вільного інтелектуального спілкування молоді:

— З творчістю Ліни Костенко я познайомилася ще класі в п’ятому чи шостому. Тоді мо-лода вчителька, яка щойно закінчила університет, розповідаючи нам про сучасну українську літературу, із захопленням цитувала вірш, який пізніше стане «лозунгом», або, як зараз модно казати, «слоганом» мого життя. Я навіть не запам’ятала автора, проте пообіцяла собі вивчити вірш напам’ять. Сьогодні часом з цими словами в голові прокидаюсь зранку. «Страшні слова, коли вони мовчать...».

Я не поет, Ліно Василівно, тому, швидше за все, повторю слова, «які уже були чиїмись». Ваша творчість для мене парадоксально поєднує в собі жіночу мудрість і дитячу наївність,

відвертість та глибокий підтекст, надзвичайну мелодійність мови та залізний скрегіт ХХ століття. Вона не може захоплювати постійно — до неї потрібно щоразу приходити з новим усвідомленням на-вколишнього світу. Та ваші слова не можуть бути «страшними», вони ніколи не мовчать, бо в них — «поезія», «якийсь незримий дотик до душі»...

Дмитро СТУС, кандидат філологічних наук, редактор журналу «Київська Русь», лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка:

— Моя Ліна Костенко... Це, може, не така Ліна Костенко, яка є насправді, але це ніби символ української жінки. Вона нонкомформістична. Вона жіночна. Вона чуттєва. Вона абсолютно цілісна. Це жінка, яка (якщо говорити сьогоднішніми категоріями) знає, що таке кохання, відчуває його і абсолютно байдужа до того, що зараз рекламується ЗМІ і що можна окреслити словом «секс». Це людина, яка не просто поневажає, а зневажає все несправжнє і синтетичне. Ось і все...

Ігор ПАСІЧНИК, ректор Національного університету «Острозька академія»:— Творчість Ліни Костенко — це відображення цілої епохи. Лишається шкодувати, що

поезія Ліни Василівни досі широко не перекладена англійською мовою, адже нею міг би за-хоплюватися весь світ.

Ліна Костенко — єдина наша сучасниця серед українців, яка справді заслуговує на Нобелівську премію. І мені соромно, що ні уряд, ні ми як співвітчизники нічого не робимо для того, щоб популяризувати її творчість у світі й віддати належну шану жінці, яка є символом України.

спецвипуск/27.03.2015 мк М И Х А Й Л О К О Ц Ю Б И Н С Ь К И Й 4

ЖУРнаЛісТИКа У ТВоРЧосТі МИХаЙЛа КоЦЮБИнсЬКоГо

Простежити журналістські опуси М. Коцюбинського дає змогу передусім політична, літературна і громадська газета «Волынь», у редакції якої письменник працював майже півроку. Влаштуватися сюди його змусили обставини: залишивши роботу у філоксерній комісії в 1897 р., сподівався одержати посаду завідуючого книжковим складом у Чернігівській губернській земській управі, однак губернатор не допустив його до цієї праці, тож письменник змушений був тимчасово виїхати до Житомира. Тут він працював із листопада 1897 до березня 1898 р. спершу на посаді адміністратора, потім завідував рубрикою «Свет и тени русской жизни» га-зети «Волынь». Про життя М. Коцюбинського в Житомирі є лише поодинокі згадки, але вони цінні як свідчення інтелектуального зростання письменника, розширення обріїв його мистець-ких зацікавлень.

Умови праці у газеті були складні: видавець не дбав про сприятливі умови, погано фінансував редакцію, співробітники часто бідували. Михайло Михайлович був украй невдово-лений перебігом редакційних подій. Нарікаючи, що доводиться дуже важко працювати, «роз-риватися на 100 частин», він добросовісно виконував щоденні журналістські обов'язки, інколи самотужки випускав у світ новий номер, продавав у свіжий номер, оформляв передплату.

Напрям часопису, байдужість керівництва, нефаховість співробітників провінційного часо-пису часто обурювали письменника. Основною працею М. Коцюбинського в газеті «Волынь» була рубрика «Свет и тени русской жизни». Але різні незгоди із редактором, боротьба з цензу-рою, тривали майже кожного разу, коли доводилося подавати матеріали в номер і відстоювати власну позицію. М. Коцюбинський уважно перечитував тогочасну російську пресу, «викроював» із неї більші чи менші шматки, організовував, опрацьовував ці матеріали, підпорядковував їх висвітленню тих чи інших питань. То була своєрідна праця. Намагаючись приспати увагу цензу-ри, журналіст свідомо обмежував себе як коментатор, часто не висловлювався з приводу певної інформації, коли факти говорили самі за себе. Жартома письменник називав себе «закрійником». Скомпонувавши відповідним чином виписки зі статей, надрукованих у російській періодиці, йому вдавалося донести сміливі думки до громадськості.

Окремі свої статті в газеті «Волынь» письменник не позначав повним іменем, залишаючи під матеріалом криптонім. Про те, що вони належать саме Коцюбинському, свідчать листи до дружини. Так, рубрику «Свет и тени русской жизни» письменник підписував М. К. Про цю публікацію він повідомляв Вірі Устинівні 22 грудня 1897 року: «… Вибравши вільну годину, взявся за „Свет и тени“ і дав для завтрашнього випуску статтю. Отож редактор не згоджується з моїми поглядами на справу — і нам довелось дуже сперечатися та лаятися. Хоч я й відстояв по-ловину статті, та цікавіша половина пропала, бо Фідлер викреслив її, опираючись на свої права відповідального редактора».

Справжньою удачею вважав письменник публікацію в житомирській газеті матеріалів про українські справи: рецензії на галицькі журнали, огляди шкільної освіти, відродження національних традицій, поширення фольклору, вшанування видатних письменників, обговорен-ня проблем розвитку рідної мови (він також вів рубрику «К полемике о самостоятельности мало-российского язика») тощо. Впродовж трьох номерів (№ 22 — 24) за 28-30 січня «Волынь» презен-тувала статтю «Организация общественных развлечений» — перероблений матеріал відомого українського фолькло-риста, етнографа і літературознавця М. Ф. Сумцова (оригінально ця публікація з'явилася в січневій книзі журналу «Образование» за 1898 р.), де простежуються європейські шляхи роз-витку української куль-тури, проаналізовані ви-стави малоросійського театру, літературні вечо-ри, поширення народних читань у Харкові, Одесі, попит на екскурсії і подорожі рідним краєм.

За оцінками дослідників української періодики, саме завдя-ки Коцюбинському га-зета «Волынь» набула широкої популярності. Інколи навіть не вистачало примірників і доводилось збільшувати наклад. На їх думку, саме таких журналістів, котрі б, незважаючи на цензурні примхи, не покладаючи рук, просували українознавчі матеріали, відстоювали свою принципову думку, потребувала в той час Волинь і весь український край.

ХаРаКТЕРні РИсИ іМПРЕсіонісТИЧноЇ ПоЕТИКИ У ТВоРаХ КоЦЮБИнсЬКоГо

Михайло Коцюбинський – великий письменник-гуманіст, один із найяскравіших представників модерної української літератури кінця XIX - початку XX ст. Творчість М.Коцюбинського довго розглядалася радянськими літературознавцями у викривленому вигляді. Так, применшувався імпресіоністичний характер творів, натомість всіляко підкреслювалася соціальність та народність творів, автора називали реалістом, що використовував окремі прийоми імпресіонізму.

Тісний зв'язок з імпресіоністичним живописом можна спостерігати у творчості Михайла Коцюбинського. Недарма український письменник називає свої новели акварелями, образками, етюдами. М.Коцюбинський відзначав, що його цікавить думка про зображення світу природи за допомогою «кольорового лексикону». Загалом характерною рисою творчості Коцюбинсько-го, за словами Євгена Федоренка, є «тонка фіксація вражень, лаконічність вислову, глибокий ліризм, ритмічність та плавність мови, майстерність описів природи та глибинний психологічний аналіз». Тобто риси, притаманні імпресіонізму. «Письменникова імпресіоністична вишуканість, – стверджує Є. Федоренко виявляється в тонкості психологічного прозирання в усі душевні порухи та все те, що творить силу осяйності барв самого зображення».

У 1900-ті роки Коцюбинський пише три твори, що відкривають новий етап у його творчості: новелу «Лялечка», акварель «На камені» й етюд «Цвіт яблуні». У цих творах подано глибший психологічний аналіз, ніж у попередніх, вони показують, що Коцюбинський вийшов на цілком нову стежку – стежку імпресіонізму. Іван Франко вважав етюд Михайла Коцюбинського «Цвіт яблуні» психологічною студією, яка виявляє руку майстра та дуже тонку обсервацію складного психологічного процесу.

Є цікаві спосте-реження Ю.Савченка щодо імпресіоністичної поетики новели Коцю-бинського. На його дум-ку, імпресіонізм полягає в зображенні навко-лишнього крізь призму сприйняття героїв та автора. По суті, йдеть-ся про психологічний імпресіонізм. Так, Ю.Савченко пише: «Цей основний мотив – враження автора – розподіляє він між собою і своїми персонажами. Собі автор бере природу, оточення, героям дає право відтворювати свій внутрішній світ, як вони його собі уявляють. Обидві ці ланки одна одній акомпанують і виходять з основного враження, та, врешті, персонажі не можуть думати інакше, як сам автор». Якщо перекласти цю думку сучасною мовою, то тут йдеться про важливе ідейно-художнє явище зміни кута зору оповідача – від «всевідання» до «зникаючого автора» (за термінологією Д. В. Затонського).

Досягнення Коцюбинського насамперед і полягало в тому, що йому за допомогою кольору, звукових вражень вдалося відтворити реальний перебіг психічних процесів, порухів душі лю-дини в їхній дійсній складності. У зв'язку з цим О. Черненко слушно пише: «Коцюбинський, так як і всі імпресіоністи, ніколи не зображує ніяких типових характерів, а завжди неповторну індивідуальність людини, байдуже до якої професії чи стану вона належа-ла б; байдуже, чи ця людина була бідною чи багатою, селянином, ад-вокатом чи священиком, сільською вчителькою чи монахинею і т. д.». Крюба звертає увагу на особливу семантизацію кольорів у творах Коцюбинського: яскравими й веселими фарбами написано все, що морально і красиво, а тем-ними, чорними, сірими – міжгір'я, зрадницькі гірловини, похмурі вулич-ки – все те, що пов'язано із злом та потворним. На цьому етапі творчості для Коцюбинського, вважає дослідник, важливі були насамперед візуальні й слухові враження, їх конкретизація. Такою передачею почуттів письменник і обмежується. У цьому пункті, як бачимо, позиції цих двох дослідників збігаються. Дослідивши його творчість ми дійшли висновку, що у його прозі, написаній в імпресіоністичному ключі, зникають залишки хронологічного викладу, розлогі описи замінюються записом вражень героя, ці враження пливуть за випадковими асоціаціями.

Підсумовуючи можна сказати, що Коцюбинський є великим майстром імпресіоністичної композиції, яка становить один із головних зображально- виражальних засобів передачі пере-живань героя. Їй властиві цілісність, певні естетичні закономірності побудови (ритм, гармонія, контраст тощо). Таким чином, хоча творчість Коцюбинського і формувалася на ґрунті традиції літератури XIX ст., письменник зміг вийти за її межі, започаткувавши новий стиль художнього письма в українській літературі – психологічний імпресіонізм. Це положення має принципове значення як для правильного розуміння художньої манери Коцюбинського, так і тих складних процесів, що відбувалися в українській літературі на межі століть.

Кучерявець Марія

Номер підготовлено редакційною колегією студентів коледжу.

Упорядники: Пальоха Андрій Олександрович• Лінник Денис Дмитрович• Заєць Наталія Олексіївна• Ларіонова Ілона Сергіївна•

в ч о р а . . . с ь о г о д н і . . . з а в т р а . . .Г а з е т а д л я в с і є ї р о д и н и к о л е д ж у

спецвипуск27 березня2015 року

м і й к о л е д ж