1

Літературно-музична композиція до ювілею Тараса Шевченка

(учень у ролі Шевченка)

Шевченко. Праведная душе! прийми мою мову,

Не мудру, та щиру. Прийми, привітай.

Не кинь сиротою, як кинув діброви,

Прилини до мене, хоч на одно слово,

Та про Україну мені заспівай!

(Стиха лине мелодія пісні “Думи мої”. За сценою звучить голос читця, який декламує

ремарку до драматичної поеми Б. Стельмаха “Тарас”.

Читець. Передвечірній український степ. Червоне сонце стало на могилі – на хвилину перед

тим, як покотиться у прірву обрію. Село не видно – степ. Зблизька срібні коники сюркочуть.

Заплутуючись у тім земнім сюркоті, бреде біленьке втомлене хлопча. Його питають коники

цікаві – лунають степом їхні голоси: “Це ми тебе питаємо з трави! Як звешся хлопчику?”

Тарас (маленький). Тарас… Таррас!.. А ви?

Голоси Торкнулося сонечко твоєї голови!.. Як звешся хлопчику?

Тарас. Тарас, кажу! А ви?

Голоси А ми коники-стрибунці, Нас нелічені табунці, Срібнодзвінні підківки,

Ними дзвоним залюбки В материнці й в чебреці!

Здаля чіткіше вирізьбилась пісня: !Ой горе тій чайці, чаєчці – небозі…”

Тарас. А я піду до тих стовпів, Що небо підпирають.

Голоси. Там обрій смерком закипів!

Він пропаде серед стовпів.

Цікаві – не вмирають

Тарас. А де ви? Я не бачу вас

Голоси. Ми всюди! Всюди! Всюди! Ми – мерехткий вечірній час…

Ми – іскри місячних прикрас… Ми – тихий сон приблуди…

Тарас. Ви, мохи, душі козаків?

Голоси. Він упізнав нас, браття! Він зазирнув у глиб віків…

Хороший син рости в батьків. Відвага і завзяття!

Знов піснею озвалась долина “Ішли чумачки, воли попасали Та чаєчку , чаєням забрали…”

Голоси. Це він іде до тих стовпів, Що небо підпирають…

Там обрій смерком закипів… Ще пропаде серед степів!.. Цікаві – не вмирають.

Читець. “Цікаві не вмирають”

навпроти червоніючого сонця печальна, як тополя у снігах, біліє Доля – лівою рукою до серця

пригортає сон голубки на хмизяному чорному гнізді.

Доля. Май, синку, май, май, Налетіли з неба гулі, Налетіли білі-білі, Як сорочка на неділі:

Лети, хлопче, перед нами Голубоньком лети снами,

А ми тебе доженемо, Страх від тебе відженемо – Ти й заснеш…

Читець. Запала тиша. Перша іскра зірки з жалю за сонцем забриніла в небі.

Голоси. Пропало сонечко… Зайшло…

А де хлопча? Не чую? Цікаво, де його село?..

Хоча б додому шлях знайшло…

Тарас. Отут переночую.

Читець (тихо). Згорнулося калачиком хлоп'я під зіркою в степу, під купиною.

Голоси. Перепочинь, перепочинь, Перепелятко в полі…

Ти чий? Нічий! Ти чий? Нічий!

2

Торкнувся сон його очей… Ми всі заснем поволі…

Читець. Ще кілька зір на небі. Тиша там. І знову пісня, ще й вози скрипучі:

“А чаєчка в'ється, об дорогу б'ється К сирій землі припадає, чумака благає…”

Зі сну, з-за пісні вийшов Запорожець – в козацькийхшатах, пишний, як вогонь

Доля. Це ти, Іване?

Запорожець. Ідуть чумаки… Й кому я тут об тій порі приснився?

Доля. Тепер лиш дітям сняться залюбки Правдиві запорозькі козаки.

Ой бачиш – спить, з дороги натомився.

Запорожець. Оце таке? Неначе зайченя. Куди ж його у степ супроти ночі?

Доля. І уяви – бреде уже півдня, Півдня звабливий обрій доганя

Запорожець. Тепер не всяк до обрію охочий.

Доля. А бач – знайшовся

Запорожець. Ти ж гляди, пильнуй, Не зобижай малого для потіхи.

Доля. На те і доля.

Запорожець. Круто боронуй, Та кривдами душі не поруйнуй.

Уривок «Гайдамаки»

Читець. А пісня зовсім близько, вже ось-ось: “Ой ти чумаченьку, те ще й молоденький,

верни мої чаєнята, діточки маленькі” “Ой горе тій чайці”.

По закінчені хористи розміщуються в глибині сцени і стоять там впродовж вечора. На

передньому плані – читці (учні та вчителі) у відповідних позах, у барвистих національних

костюмах. Бажано, щоб серед них були ті, хто може виконувати пісню під супровід бандури.

Час від часу читці сідають на розставлені заздалегідь стільці, на яких розвішані вінки, хустки

та інші речі, необхідні для створення певного образу чи настрою.

Читець. В похилій хаті, край села, Над ставом, чистим і прозорим,

Життя Тарасику дала Кріпачка-мати, вбита горем.

(Заходить жінка, одягнена в селянський одяг, несе запалену свічку, ставить її на столик біля

портрета Т.Г. Шевченка. До неї підходить хлопчик).

Хлопчик. Матусю, а правда що небо на залізних стовпах тримається?

Мати. Так, синку, правда.

(Жінка сідає на лаву, хлопчик біля неї, кладе голову на коліна матері, вона співає

“Колискову”)

Хлопчик. А чому так багато зірок на небі?

Мати: Це коли людина на світ приходить, Бог свічку запалює, і горить та свічка, поки

людина не помре. А як помре, свічка гасне, зірочка падає. Бачив.

Хлопчик: Бачив, матусю, бачив... Марусечко, а чому одні зірочки ясні, великі, а інші ледь

видно?

Мати. Бо коли людина зла, заздрісна, скупа, її свічка ледь-ледь тліє. А коли добра, любить

людей, ясно і світло це далеко видно.

Хлопчик. Матусю, я буду добрим. Я хочу, щоб моя свічечка світила найясніше.

Мати. Старайся мій хлопчику. (Гладить його по голові).

(Тарас-підліток порається коло хати. Приніс відро з водою, поставив коло тину. Поправив

покривало на лаві, позамітав, поставив лавку, пензлі і присів. Виходить Яринка з клунком в

руці. Сідає на лавку.)

Яринка. Здоров, Тарасе! На хвильку забігла до тебе (розв’язую клунка). Ось твоя свитка,

полатана вже.

3

Тарас (бере свитку) О, як гарно полатана! Яринко, ти вже як дівка шиєш! Рідненька моя, хоч

ти мене не забуваєш (тулиться до неї).

Яринка. Давай, я тобі ще й сорочку виперу, зашию...

Тарас. Не треба я сам.

Яринка. Тарасику! А у тебе малюнки є? То покажи.

Тарас. Добре, тільки тобі, сестричко (показує дощечку з малюнком). Ось наша хата.

Яринка. Дуже схожа.. Невже це ти сам намалював? А чому на дощечці?

Тарас. Паперу не було. Дяк не дав... Ось розживусь, може на свитку, і на фарби, і на папір.

Яринка. Коли ж це буде?

Тарас. Колись буде. Ось чекаю, коли дяк повернеться. Обіцяв вчити малювати. Бачиш, і біля

хати прибрав, і води приніс, і почистив пензлі. Якби мені... малярем... я б нічо не хотів

більше.

Яринка. То вчись у нього.

Тарас. А... Хіба йому голова болить за мене? Тільки п’є та й норовить щоб різками

одшмагати...

Яринка. І зараз? (Тарас ствердно киває головою) Та хай йому грець! Вертайся додому.

Тарас. А там що? (розводять руками).

Тарас. Катре! Де ти?

Катря. Я ось тут.

Мачуха. Ти може знов кудись навтіки вибираєшся, ледащо? Ані кроком мені з хати, бо

битиму, чуєш? Степанко плаче, іди колиши, а як засне, принеси води і підмети подвір’я!

Тарас. Сестричко!

Катря. Що?

Тарас. Я побіжу трохи на потічок! Там такі камінчики, як намальовані. І рибки плюскочуть.

А в хаті темно чогось, так зле.

Катря. Іди, іди. Я вже докінчую грядку, то сама подвір’я замету і принесу води.

Тарас. Тямиш сестричко, як мама жили, то в нас часто був смачний борщик, варенички,

фасолька. Тепер не так! Ми ходимо такі голодні і обдерті! Чи і другі діти не мають мами, так

як ми?

Катря. Всюди є сирітки по світі, мій дорогий хлопчику. Але ти не думай про се, йди над

потічок гратися.

Читець . Брат десь пастушить, сестра на городі, а ти, Тарасе, куди хочеш — скрізь тобі

шляхи одкриті: на леваду, до ставу, за село до млина, у той сад густий та темний, за сад на

могилу… І мандрує мала людина по світу з ранку до вечора, дива всякі на ньому споглядає,

розуму набирається.

Шевченко . За що, не знаю, називають

Хатину в гаї тихим раєм.

Я в хаті мучився колись,

Мої там сльози пролились,

Найперші сльози; я не знаю,

Чи єсть у Бога люте зло!

Що б у тій хаті не жило?

А хату раєм називають!

Читець Не називаю її раєм,

Тії хатиночки у гаї

4

Над чистим ставом край села.

Мене там мати повила

І, повиваючи, співала,

Свою нудьгу переливала

В свою дитину... В тім гаю,

У тій хатині, у раю,

Я бачив пекло... Там неволя,

Робота тяжкая, ніколи

І помолитись не дають.

Там матір добрую мою,

Ще молодую, у могилу

Нужда та праця положила.

Там батько, плачучи з дітьми

(А ми малі були і голі),

Не витерпів лихої долі,

Умер на панщині!.. А ми

Розлізлися межи людьми,

Мов мишенята. Я до школи —

Носити воду школярам.

Брати на панщину ходили,

Поки лоби їм поголили!

А сестри! сестри! Горе вам,

Мої голубки молодії,

Для кого в світі живете?

Ви в наймах виросли чужії,

У наймах коси побіліють,

У наймах, сестри, й умрете!

Шевченко . Мені аж страшно, як згадаю

Оту хатину край села!

Тарас (підліток) . Як прийде Оксана, скажу: «ти моя зіронька". Може, ото й вона: іде

помалу, хвиськає лозинкою. Оксано, це ти?

Оксана - А то ж хто.

- Ось іди сюди, щось скажу.

Постояла трохи, подивилась навкруги, іде.

- Ну, що?

- Та йди ближче.

- І звідціль почую.

- Знаєш, я кидаю вже дяка, піду в Лисянку.

- А чого? - затурбовано, - не помирили?

- Ні, не те: буду там учитися на маляра.

- О? Так уже годі на кобзаря - підеш на маляра? (усміхнулась).

Тарас з гордощами:

- Років за два буду маляр!

Ступнула раз ближче.

- А що вже, як маляр? ( хвиськає лозиною об дорогу).

- А як що? Що схотів, те й намалював: схотів - дерево, схотів - хату, а схотів - козака.

5

- Ти бач! Он воно що. І ти розмалюєш нашу хату?

- Зароблю грошей - поставлю хату з віконницями. Віконниці розмалюю лілеями або

барвінком, а на дверях... козака змалюю на стіні. - Тихіше: - Тебе змалюю і дивитимусь на

тебе. Хочеш?

- Таке ти й вигадаєш! (А сама ступає ближче.)

- Тарасе, бідний ти - у тебе сорочка не біла.

- Де там буде вона біла - третій тиждень як надівана.

- Немає кому випрати, бідний ти! (Почала легенько гладити своєю рукою руку Тарасову.

- Знаєш оту пісню: "Ох зійди, зійди, зіронько моя вечірняя"?

- Ну, то що?

- Зіронька - то це ти!

- Як же це? (Дівчина і здивувалась, і засоромилась, і зраділа) Таке, прирівняв! Чим же я до неї

подібна?

- Така гарна. Немає кращої за тебе! - авторитетно і гаряче промовив Тарас.

- На всю Кирилівку? - зраділа Оксана.

- І на всю Кирилівку, і на весь світ!

Вірш “Мені тринадцятий минало”

З глибини сцени повільно входить Доля. Читці розтупаються, дають їй місце.

Доля.

Я – тиха доля, доленька Тараса… В вінку терновім, боса на снігу…

Втирала сльози, зронені завчасно. Співала “люлі” ще у сповитку.

Я проводжала маму Катрю в вічність Разом з Тарасом Свічку їй несла

Тихенько в бур'яні писала вірші І малювала мрії крадькома.

Тарас.Тяжко-важко в світі жити Сироті без роду:

Нема куди прихилитись,- Хоч з гори та в воду!

В того доля ходить полем, Колоски збирає;

А моя десь, ледащиця, За морем блукає.

Тихенько звучить мелодія пісні “Ой люлі, люлі, моя дитино” (сл. Т.Шевченка, муз. народна).

Доля. Я з ним ходила, стовпів шукала, Що небо підпирають… Та дарма…

Нема стовпів. Лише дуби на ґанках, Бо світ цей - тлінь… Одна душа жива!

Тарас. Чом плачуть кріпаки?

Доля. Спитав Тарас мене. А з неба - Неначе руті, падали зірки!

Тарас. Чому мовчиш, Чому не мовиш, доле?

Читець. Кричить Тарас і плаче в бур'яні.

Доля. Молись, Тарасе, бо життя як поле… Всміхнуся сонечком колись твоїй землі..

Доля з Тарасом – підлітком відходять у глибину сцени. Доля стає на підвищення. Малий

Тарас іде зі сцени. На авансцені – вже молодий Шевченко. Він проказує слова молитви.

Шевченко. Боже, дай мені душевний спокій, Аби я зміг те прийняти, Чого не зможу змінити.

Господи, дай мені відвагу Те змінити, що зможу змінити.

Господи, дай мені мудрість Аби я зміг відрізнити Одне від одного. Амінь.

Шевченко відходить убік.

6

Доля. Ой сину мій, сину, Моя ти дитино!

Чи є кращий на всім світі,

На всій Україні!

Нема кращого й не буде —

Дивуйтеся, люди!

Нема кращого!.. а долю...

Долю роздобуде».

Пісня

Читець. Руки й душа молодого Тараса просять фарби, бо цвітуть у серці дивні квіти: радість

і сльози цвітуть ліліями білими, маком червоним, рожевими мріями .

2-й читець. Ще буде Літній сад і незабутній Сошенко… Ще буде Академія мистецтв і перша

збірка поезій – безсмертний і вічний “Кобзар”!

1-й читець. Ще буде воля, воля буде! Дихнеш, дихнеш на повні груди!

2-й читець. А поки, що мрії… І нестримане бажання волі.

На сцені декорація - збільшена фотографія Літнього саду у Петербурзі. На перевернутому

догори дном відрі сидить хлопчик років п'ятнадцяти (Шевченко) в халаті, на якому сліди від

олійної фарби, хлопець дивиться вглиб сцени і малює.

Сошенко (підходячи ближче). А що це ти, молодий чоловіче, тут робиш?

Шевченко (зніяковіло ховаючи за пазуху папірець). Нічого недозволеного. Іду на роботу і по

дорозі в Літній сад зайшов (через паузу). Я малював.

Сошенко (лагідно). Покажи, що ти малював.

Шевченко (несміливо подає папір, виймаючи його з-за пазухи). Тільки де смійтеся.

Сошенко.Чому ж, це не смішно. А ти часто ходиш сюди малювати?

Шевченко.Щонеділі. А якщо близько працюємо, то і в будень заходжу.

Сошенко.Ти вчишся малярній справі?

Шевченко.І живопису.

Сошенко.В кого ж ти знаходишся в науці?

Шевченко. У кімнатного живописця Ширяєва. Чули, може, про такого (збирається йти)!

Сошенко.Та чув, чув. Куди ж ти поспішаєш?

Шевченко.Хазяїн прийде, перепаде мені.

Сошенко.Бачу, що ти з України. А звідкіля ж?

Шевченко (стрепенувся). Із Звенигородщини. Чули про таку? З Кирилівки, я кріпак пана

Енгельгардта.

Сошенко. А я з Корсуня, земляче. Значить, сусіди? Зайди до мене у неділю за цією адресою.

Та прихопи з собою які-небудь свої малюнки. Поговоримо.

Шевченко. Єсть на світі доля, А хто її знає?

Єсть на світі доля, А хто її має?

Возьміть срібло – золото Та будьте багаті,

А я візьму сльозу – Лихо виливати;

Затоплю недолю Дрібними сльозами,

Затопчу неволю Босими ногами!

Тоді я веселий, Тоді я багатий,

Як буде серденько По волі гуляти!

7

Читець. Навесні 1838-го українські та російські діячі мистецтва і літератури - Євген

Гребінка, Аполлон Мокрицький, Василь Григоро́вич, Василь Жуковський та художники Карл

Брюллов, Олексій Венеціанов вирішили викупити молодого поета з кріпацтва. Енгельгардт

погодився відпустити кріпака за великі гроші — 2500 рублів. На той час ця сума була

еквівалентна 45 кілограмам чистого срібла.

Читець. Щоб здобути такі гроші, Карл Брюллов намалював портрет Василя Жуковського —

вихователя спадкоємця престолу, і портрет розіграли в лотереї, в якій взяла участь царська

родина. Лотерея відбулася 22 квітня 1838 року, а 25 квітня Шевченкові видали відпускну і

дали можливість талановитому юнакові вчитися в Академії мистецтв. Це сталося 25 квітня

1838 року.

Читець. Зі спогадів художника Сошенка: “Нараз до моєї кімнати через вікно плигає

Тарас, мало мене не звалив з ніг, кидається мені на шию і гукає: “Воля!”

Усі читці встають і голосно повторюють: “Воля!” “Воля!”

Шевченко відходить до гурту читців.

Шевченко. (швидкими кроками входить на авансцену) Воля! Воля! Живу!

Учусь малювати… нікому не кланяюсь і нікого не боюсь, окрім Бога – велике щастя бути

вільним. (Швидко виходить).

Читець. Це була вимріяна, виколисана думкою, вицілована мрією, крилата, як птаха, воля

Тарасова!

Пісня

“Літа орел, літа сизий” (сл. Т.Шевченка, муз. народна).

Читець. То був його час! Здавалось, усі зорі сходили з його душі, а він малював їх, плакав

від радості, писав і дивувався.

Читець. Покинь книжки, театри і малярство. Поглянь в обличчя Долі.

Доля. (з глибини сцени,де вона стоїть на підвищенні, звучать, як відлуння, її слова)

Ти щасливий? Твоя ж душа озвалася у віршах. ЇЇ читають, плачуть, щоб прозріти!

Читець. Чия правда, чия кривда?

(Усі читці разом) І чиї ми діти.

Тарас (радісно). Кобзар мій перший скоро вийде! Ти ще й питаєш…

Два куплети пісні “По діброві вітер виє” (сл. Т.Шевченка, муз. народна).

Читець. Спливав третій рік, осяяний сонцем свободи — один з найщасливіших у Тарасовому

житті. Як художник, він нагороджений двома срібними медалями Академії мистецтв.

Читець. Вперше прийшла до нього слава і як поета: тут, у Петербурзі, явився світові

найперший "Кобзар".

Шевченко. Думи мої, думи мої,

Квіти мої, діти!

Виростав вас, доглядав вас,—

Де ж мені вас діти?

В Україну ідіть, діти!

В нашу Україну,

Попідтинню, сиротами,

А я — тут загину.

Там найдете щире серце

І слово ласкаве,

8

Там найдете щиру правду,

А ще, може, й славу...

Привітай же, моя ненько,

Моя Україно,

Моїх діток нерозумних,

Як свою дитину.

Читець Першу збірку своїх поетичних творів Шевченко видав 1840 під назвою «Кобзар». До

неї увійшло 8 поезій: «Думи мої», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка», «До

Основ'яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч».

Окремими виданнями вийшли поеми «Гайдамаки» (1841) та «Гамалія» 1844 року.

Шевченко. Навіть у майстерні Карла Брюллова я задумувався і плекав у своєму серці свого

сліпця-кобзаря і своїх обагрених кров'ю гайдамаків, які перегодом таким тяжким тягарем

упали на мою убогу душу...

Уривок «Гайдамаки».

Читець Але разом із третім спливав і одинадцятий рік вимушеної розлуки з Україною. А

вона, змучена, розтерзана, боліла йому і вдень, і вночі.

Шевченко. На самоті й поміж людей

Щомиті чую рідну землю,

Не все, що грішне і святе,

Довірив я перу і пензлю .

Читець. І забриніла найпершою сумною струною доля жіноча. Доля матері, сестри,

Оксани… Одвічний біль Тарасів. Трагедія серця.

Під супровід бандури звучить пісня на слова Т.Шевченка “Така її доля” (муз. народна).

1-й читець. Де ж ті люди, де ж ті добрі, Що серце збиралось З ними жити, їх любити?

2-й читець. Доле, де ти? Доле, де ти? Нема ніякої!

3-й читець. “Його устами увесь наш народ заспівав про свою долю” (Пайтелемон Куліш).

Шевченко… Плаче Україна… І я плачу; а тим часом

Пишними рядами Виступають атамани, Сотники з панами І гетьмани; всі в золоті І в мою

хатину Прийшли, сіли коло мене І про Україну Розмовляють…

Доля (з глибини сцени) Ти щасливий! А брати і сестри? А Вкраїна? Знедолена, зболіла,

В руках у ката бранкою зомліла… Ти щасливий?

Шевченко. Не питай, не питай, моя доле, Бо заплачу… Як тільки згадаю – ридаю. Не питай.

Доля. Не питаю.

Звучить пісня

Читець. 1843 р. Нарешті, нарешті Шевченко на рідній Україні! Та радість зустрічі затьмарив

пекучій біль.

Читець. “Найбільша духовна драма Шевченка: перед зором, в омріяному “земному раю” на

Україні йому відкривається пекло” (Василь Барка).

Читець…. Село неначе погоріло, Неначе люди подуріли,

Німі на панщину ідуть, І діточок своїх ведуть!..

9

Читець. “Скрізь був і все плакав” (з листа до Якова Кухаренка).

Читець. І не в одні отім селі, А скрізь на славні Україні

Людей у ярма запрягли Пани лукаві!.. Гинуть! Гинуть! У ярмах лицарські сини…

Читець. Кругом неправда і неволя, Народ замучений мовчить.

Кати знущаються над нами, А правда наша п'яна спить.

Шевченко (встає) Схаменіться: будьте люди, бо лихо вам буде…

Усі на сім світі – І царята і старчата-Адамові діти.

Читець. З-під гнівного Шевченкового пера народжуються безсмертні творіння людського

духу: “Кавказ”, “Єретик”, “Великий льох”, “Наймичка”, “І мертвим і живим…”, “Заповіт”.

Тихо звучить мелодія “Заповіту”.

Читець. Року 1845-го 24 грудня Шевченко напише і залишить своїм нащадкам свій

“Заповіт”. Поет був хворий, тому тремтяча рука його спішила сказати останні слова.

Читець. Але доля і Бог були милосердними і цього разу, бо дарували життя .

Доля.Тебе ще чекатиме твій каземат, царевий присуд…

У виконанні хору звучить “Заповіт”.

Читець. Добридень же, новий годе у торішній свитці!

Що ти несеш а Україну В латаній торбинці?

“Благоденствіє, указом Новеньким повите”?

Іди ж здоров, та не забудь Злидням поклонитись.

Звучить тривожна музика. Всі читці встають.

Читець. Холодні стіни каземату І зверхні окрики катів.

А руки прагнуть малювати; Душа волає щирих слів.

Читець. А де ж папір?

Читець. Його й шматочка – Заборонили навесні.

О, як мережив він рядочки, А малював би ночі й дні.

Читець. Такі поети не вмирають. Їх пам'ятатимуть віки!

Прийде за ґрати каземату Вкраїна, серцю дорога,

Садок вишневий коло хати І схилить гілку ло чола.

Загоїть рани, сльози витре, Загляне в душу аж до дна…

Звучить пісня

З глибини сцени чути голос Долі:

Оренбург, Кос-Арал… І в снігах, і в пустелі…

Шевченко Не для людей, тієї слави,

Мережані та кучеряві

Оці вірші віршую я.

Для себе, братія моя!

Читець Мені легшає в неволі,

Як я їх складаю,

З-за Дніпра мов далекого

Слова прилітають.

І стеляться на папері,

Плачучи, сміючись,

Мов ті діти. І радують

Одиноку душу

10

Убогую. Любо мені.

Любо мені з ними,

Мов батькові багатому

З дітками малими.

І радий я, і веселий,

І Бога благаю,

Щоб не приспав моїх діток

В далекому краю.

Нехай летять додомоньку

Легенькії діти

Та розкажуть, як то тяжко

Було їм на світі.

І в сім’ї веселій тихо

Дітей привітають,

І сивою головою

Батько покиває.

Мати скаже: бодай тії

Діти не родились.

А дівчина подумає:

Я їх полюбила.

Шевченко. Мені, було, аж серце мліло,

Мій Боже милий! як хотілось,

Щоб хто-небудь мені сказав

Хоч слово мудре; щоб я знав,

Для кого я пишу? для чого?

За що я Вкраїну люблю?

Чи варт вона огня святого?..

Бо хоч зостаріюсь затого,

А ще не знаю, що роблю.

Доля. Ти вже каєшся, сину?

Шевченко. О ні, я не каюсь, Доле! О ні, я не каюсь, Вкраїно!

За тебе Голготу страшну відбуваю. “Караюсь, мучусь, але не каюсь!”

З гурту читців виходить Муза – дівчина в довгій вишитій сорочці, з розпущеним волоссям та

розкішним вінком з польових квітів на голові.

Тихо звучить мелодія пісні “Зоре моя вечірня” (сі. Т.Шевченка, муз. Я.Степового).

Читець (на фоні мелодії) Муза й на засланні не покинула поета. Тихенько входила вона до

брудної казарми і дарувала йому натхнення.

Муза повільно скидає вінок і вдягає його на голову поету.

Шевченко (звертаючись до музи).

Моя порадонька святая! Моя ти доля молодая.

Не покидай мене. Вночі, І вдень, і ввечері, і рано

Витай за мною і учи. Учи неложними устами

Сказати правду. Поможи. Молитву докажи до краю.

Звучить пісня “Зоре моя вечірняя”.

11

Читець. Серпень 1857 р. Шевченко вийшов з ненависної солдатської казарми на волю.

Читці скидають з плечей чорні хустки. Хор виконує один куплет пісні “Реве та стогне Дніпр

широкий”.

Звучить бандура. Під звуки її читці продовжують.

Читець. Україна чекає на свого сина!

Шевченко швидкими кроками виходить на авансцену і починає декламувати вірш “Сестрі”

Минаючи убогі села

Понаддніпрянські невеселі,

Я думав: «Де ж я прихилюсь?

І де подінуся на світі?»

І сниться сон мені:..

Читець. … Дивлюсь,

В садочку, квітами повита,

На пригорбі собі стоїть,

Неначе дівчина, хатина,

Дніпро геть-геть собі розкинувсь!

Сіяє батько та горить!

Дивлюсь, у темному садочку,

Під вишнею у холодочку,

Моя єдиная сестра!

Многострадалиця святая!

Неначе в раї, спочиває

Та з-за широкого Дніпра

Мене, небога, виглядає.

І їй здається — виринає

З-за хвилі човен, доплива...

І в хвилі човен порина.

«Мій братику! моя ти доле!»

І ми прокинулися. Ти...

На панщині, а я в неволі!..

Отак нам довелося йти

Ще змалечку колючу ниву!

Молися, сестро! будем живі,

То бог поможе перейти.

Читець. Вийшовши на волю, мріяв Тарас одружитися, обовязково на бідній дівчині,

кріпачці, мати сімейний затишок, дітей опинитися в рідній Україні. Йому було всього 47

років.

Шевченко. Поставлю хату і кімнату;

Садок-райочок насаджу.

Читець. Посиджу я і походжу

В своїй маленькій благодаті

Та в одині-самотині

В садочку буду спочивати.

Присняться діточки мені,

Веселая присниться мати,

Давне-колишній та ясний

Присниться сон мені!.. і ти!..

12

Ні, я не буду спочивати,

Бо й ти приснишся…

Читець. Та не судилося йому, великому й безсмертному, пізнати звичайного людського

щастя. Випурхнуло воно з рук поетових сполоханою пташкою.

Читець. Іронія долі?

Читець (з сумом). Так. Іронія долі…

Читець. Та Шевченко не докоряв своїй долі.

Шевченко. Я свічку засвітив. Колись …

До дна відтоді келих горя випито.

Ще трохи і … молись чи не молись,

Із рук тремтячих недогарок випаде.

Я ніс вогонь крізь чорноту обмов,

Крізь морок тюрем, через ґрати відчаю.

Він погасав, але я знов і знов

Од свого серця цю свічу засвічував.

Холоне серце. Свічка догора,

Ламає руки доля неповінчана.

На Україні ніч. Нема добра.

І я од серця знов свічу засвічую.

І заклинаю: ще хоч мить світи!

Кинь світла свого в сутінки, у темінь кинь.

Хай звідусюд злітаються сюди

Безсонних дум приречені метелики …

Тихо звучить пісня

Читці повільно розходяться.

На сцені залишається хор, Шевченко і Доля. Вони виходять на авансцену.

Шевченко. Що скажеш мені , моя доленько лукава? Чи не забагато одному : сирітство,

неволя, тюрми, заслання, чужина, самота і безлюддя? Так, доленько моя убогая?

Доля: Невдивовижу тобі, любий Кобзарю. Хіба ж не звик, що в скорботі та сльозах, зате у

тене дві подруги, світлі й вічні, що невідступно прямують за мною. То Муза й Слава твоя,

ніколи вони не зраджували тебе. А я…

… Я не лукавила з тобою,

Я другом, братом і сестрою

Сіромі стала. Я взяла

Тебе , маленького, за руку

І в школу хлопця одвела

До п’яного дяка в науку.

«Учися, серденько, колись

З нас будуть люде»,— я сказала.

А ти й послухав, і учивсь,

І вивчився….

Шевченко. А ти збрехала?

Які з нас люде? Та дарма!

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли; у нас нема

13

Зерна неправди за собою.

Ходімо ж, доленько моя!

Мій друже вбогий, нелукавий!

Ходімо дальше, дальше слава,

А слава — заповідь моя.

Читець Він був сином мужика і став володарем в царстві духа. Він був кріпаком і став

велетнем у царстві людської культури… Доля переслідувала його в житті, скільки лиш

могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі в … Найкращий і найцінніший скарб

доля дала йому лише по смерті – невмирущу славу і всерозквітаючу славу, яку в мільйонів

людських сердець все наново збуджуватиметься його твори”.. Іван Франко

Читець. Небагато з тих, кому випало безсмертя, здобули його такою дорогою ціною, як

Тарас Шевченко. Доля не шкодувала для нього найжорстокіших випробувань і страждань.

Прожив Шевченко лише 47 років, з них 25 – у кріпосному рабстві, 10 – у тюрмах та на

засланні. А решту – постійно перебував під недремним жандармським оком, воюючи із

нестатками. Помер він самотнім у казенній комірчині, не здійснивши навіть природної

людської мрії про сімейний затишок у власному домі.

Мабуть, Господь послав незламну силу, Щоб пам’ять залишилась для віків.

Багато літ минуло з того часу Праправнуки вивчають «Заповіт».

У Каневі вклоняється Тарасу Не тільки Україна – цілий світ.

Тарасе, наш Кобзарю, всюди приходиш нині ти як свій.

Тебе вітають щиро люди на всій Україні моїй.

Народе мій, для всіх завжди відкритий, Не вір, що воля з'явиться сама,

Не дай себе підступно обдурити — Мовляв, дороги іншої нема,

Як знов іти до старшого нам брата Просить своє... Й на світ весь працювать,

Не дай себе до нитки обібрати, Зумів же вічні пута розірвать...

Народе мій, великий український, Як буде в тебе воленька свята,

То й буде коровай, і мед по вінця, Не зразу, та на вічнії літа.

Під дубом пророста й не гине жолудь, Леліємо Тарасів заповіт –

Учитися хорошому чужому Й своїм прекрасним радувати світ.

Народе мій! Великий український, Ти пута зняв з козацького коня.

Вже - з волею - і хліб святий, і сіль ця, Тож зміцнюй, бережи її щодня.

Козацький роде - славний, а не ниций, Не упади в тенета ложних зваб –

Й не висохнуть святі твої криниці... Без волі ж ти на власнім полі — раб!

Народе мій, великий український, Яка б солодка не була брехня,

Не вір брехні, що воля - тільки тінь це Козацького минулого вже дня.

Будь пильним, мій довірливий народе! Не раз вже потрапляв у пастку ти.

Підняти прапор - то ще не свобода. Будь мудрим! Вір, що дійдем до мети.

14

«МОЛИТВА»

Отче наш, Тарасе всемогущий,

Що створив нас генієм своїм,

На моїй землі, як правда сущий,

Б’ющий у неправду, наче грім.

Ти, як небо, став широкоплечо,

Над літами, що упали в грузь;

Віку 21-го предтечо,

Я до тебе одного молюсь.

Да святиться слова блискавиця,

Що несе у вічну далечінь

Нашу думу й пісню…

Да святиться між народами твоє ім’я. Амінь.

«Заповіт» ( у виконанні ансамблю або хору)