Біла гарячка

УДК 94(47+57) : 82-4ББК 63.3(4СОЮ) : 84-4Г-93

Переклад: Остап Сливинський

Редакція: Лесь БелейКоректура: Марія ВолощакДизайн: Юрій М.Барабаш

«Біла гарячка» — це репортажі зі світу соціальних ни-зів колишнього Совєтського Союзу. Автор мандрує Мо-сквою, азійською частиною Росії, Донбасом, Кримом, Придністров’ям, пірнаючи на саме дно людського жит-тя. У тексті можна знайти багато живих діалогів. Книга розрахована на культурологів, совєтологів, усіх, кого за-цікавить запропонована тематика.

Яцек Гуґо-Бадер. Біла гарячка.— К.: Темпора, 2012.— 388 с.

ISBN 978–617–569–055–0

Промоційна підтримка:

Переклад за виданням: Jacek Hugo-Bader Biała gorączka Copyright © by Jacek Hugo-Bader, 2009. All rights reserved. Published by arrangement with Wydawnictwo Czarne, Poland.

Видання здійснено у рамках видавничих проектів ЕСЕМ Медіа Україна.

© Jacek Hugo-Bader, 2009© ЕСЕМ Медіа Україна, 2012© Темпора, 2012

Г-93

Замість вступу vii

Частина I. Точка, що зникає 1Капотом проти вітру 3Іспит із божевілля, або Малий і непрактичний російсько-польський словник сленґу гіпі… 25Скажені пси 47Мінне поле 67Міс ВІЛ 85Клаптик неба 99Чорний квадрат 123Косичка ангела-охоронця 127Біла гарячка 143Пияцька шаманка 165296 годин 179

Частина іі. Пастка для ангелів 199Блядська симфонія До-мінор 201Вишневий сад 229Мишоловка 255Доля для ангелів 279Воскресіння на Карському морі 305Священне море Сибіру 325Шістнадцята експедиція 349Бомжиха 361Магеллан 2008 377

зміст

Біла гарячка

Яцек Гуґо-Бадер

vii

зАмістЬ ВстУПУ

У 1991 і 1992 роках я кілька разів побував у СССР, і цьо-го мені було досить. Чудові люди і ображання розуму. Поряд — високе мистецтво, а ти принижуєшся, шука-ючи з напівопущеними штаньми бодай клаптя туа-летного паперу. Прекрасна архітектура, а твоє вікно виходить на гору сміття, яка сягає третього поверху. Мені не вистачило тоді репортерської кмітливості, рі-шучості. І ось Яцек Гуґо-Бадер входить в імперію за-ради мене. Так, коли я читаю його репортажі, мені здається, що він заради мене, читача, переживає усі ці пригоди. Що переживає їх неначе від мого імені. Знаю, що й інші, читаючи, мають таке відчуття: не-мовби автор — це їхня людина, заслана туди. І прони-кає він у такі місця, куди ми б не наважилися.

Ришард Капусцінський описував імперію з висоти пташиного польоту, розкриваючи механізми мислен-ня, поведінки, подій.

Гуґо-Бадер пише про імперію з перспективи бездом-ного пса. Силкується впіймати закономірності мис-лення, поведінки, подій, а на додачу — щура за хвіст.

Маріуш Щиґел

Точка, що зникає

Частина І

3

КАПОтОм ПРОтИ ВітРУ

Я молився лише за те, щоб не заглухнути вночі посе-ред тайги і щоб не перестріти бандитів. До першого з цих лих я був готовий, до другого — ні. Я, певно, був єдиним божевільним, який подорожував цим стра-хітливим океаном суходолу без зброї, а до того ж — на самоті.

Улюблений спорт місцевих — стрільба. Вони їздять нормально, правою стороною дороги, але кермо в них теж справа, бо машини — з Японії. Кермо тримають лівою рукою, тому правицю можуть легко висунути через вікно й палити на ходу зі своєї зброї в інформа-ційні таблиці, дорожні знаки й рекламу.

У Східному Сибіру я не бачив жодного дорожнього вказівника, який не був би подірявлений, як решето. Дрібні й великі калібри, поодинокі постріли й черги, а часом — величезні діри від «гармат-дробовиків».

Кожних кільканадцять кілометрів — скелет спале-ного автомобіля. Мабуть, вони зламалися взимку, ще й серед ночі, і їхні власники у відчаї підпалювали їх, щоб зігрітися.

Є невелика надія, що це їх урятувало.

Ніч

Халтурники.Перед виїздом вони мали дізнатися, як пережити

ніч у тайзі.

4

Частина I

Я завжди ставлю машину капотом проти вітру. Про всяк випадок. Якщо дме з другого боку, в салон може завівати вихлопні гази.

Залишаю двигун увімкненим на низьких обертах, хай гріє. Пального вистачить — двигун споживає лише літр на годину, а в мене ще щонайменше півбака.

Це залізне правило для того, хто взимку подорожує Сибіром. Заправлятися настільки часто, аби завжди залишалося принаймні півбака. Але перед сном я за-вжди вимикаю двигун. Надто великий ризик. Досить, аби вночі вітер змінив напрямок, і я вже не прокинуся. Ставлю будильник у телефоні. Кожні дві години зри-ваюся і заводжу авто, щоб двигун попрацював десять-п’ятнадцять хвилин. Аби прогрівся навіть не салон, а капот і масляний фільтр. І трохи зарядився акуму-лятор. Без цих маніпуляцій вже за тридцяти градусів морозу двигун навряд чи завівся би вранці, бо моторне масло стає густим, як пластилін. Одного разу я за такої температури доливав його у двигун, а заодно вирішив трохи хлюпнути гальмівної рідини та трансмісійного масла. Усе було настільки густе, що не хотіло литися.

Але припустімо, що розрядився телефон, і я не про-кинувся аж до ранку. Треба розпалити вогнище. Ясна річ, кожен, хто має клепку, бере в подорож Сибіром со-киру. Рубаєш дерево і кладеш багаття, але розпалити його не вдається навіть бензином: страшенний мороз, вітряно, все обліплене снігом. Я возив із собою в банці готову суміш бензину та моторного масла в пропорції один до одного. Від такого загориться навіть мокре де-рево.

Але припустімо, що я застряг у степах Забайкалля, а не в тайзі. Палива немає. Але в мене є своє. Я привіз з Європи до Сибіру ящик дров. Ясна річ, не для того, аби погріти руки. Треба взяти вогонь на лопату (вона така ж важлива, як і сокира) і підсунути його під авто, щоб прогріти двигун, а насамперед масляний фільтр. Так само ефективно можна це зробити бензиновим пальником. Це дуже простий пристрій, що нагадує невеликий вогнемет, який я купив у господарському магазині за шістсот рублів.

5

Капотом проти вітру

Але припустімо, що мороз такий жахливий, а ти спав так довго, що акумулятор розрядився до нуля. У мене є запасний. У кабіні, де значно тепліше. Я на-віть не мушу його переносити, бо він з’єднаний з пер-шим дротами. Достатньо клацнути перемикачем.

Але припустімо, що зламався двигун, який тебе гріє. І ти мусиш протриматися хоча б до ранку. Хоч сибіряки й кажуть, що навіть ворога не кидають самого в тайзі, тебе це не стосується: ти посеред дороги і вночі. Попри пізню годину, хтось-таки проїжджає повз, але немає такої сили, яка змусила б російського водія зу-пинитися після заходу сонця. Бояться бандитів.

Найкраще рішення — «Вебасто», автономне опален-ня з невеликим бензиновим двигуном, яке гріє неза-лежно від того, працює авто чи ні. Коштує тисячу євро, тож я пошкодував грошей, зате в мене є маленька ту-ристична плита, яку я розпалюю в кабіні. Перед сном гашу її, щоб економити газ. Уночі мене гріє одна або дві свічки, які я ставлю на підлогу. У найхолоднішу ніч, коли я ночував в автомобілі, температура впала під ранок до мінус тридцяти шести, а в кабіні було лише мінус п’ятнадцять.

Звісно, у мене є чудовий пуховий спальник і пухова куртка, і завжди — запас їжі й пиття на кілька днів.

мРія

У березні 1957-го, можливо, дев’ятого числа, о тринад-цятій годині, в суботу (саме по суботах відбувалися щотижневі збори відділу науки редакції «Комсомоль-ской правды»), двоє репортерів отримали від головно-го редактора незвичайне доручення. (Того самого дня і о тій самій годині на начищеній пастою дощаній підлозі між кухнею і спальнею в помешканні моєї ба-бусі на вулиці Варшавській, 62 в Сохачеві я несподіва-но з’явився на світ).

— Треба розповісти нашим читачам про майбут-нє,— заявив головний редактор «Комсомолки».— Опи-шіть, яке буде життя в Совєтському Союзі, скажімо,

6

Частина I

через п’ятдесят років, у дев’яносту річницю Великої жовтневої соціалістичної революції.

Себто 2007 року.Книга Міхаіла Васільєва та Сєрґєя Ґущєва, журна-

лістів «Комсомолськой правды», називається «Репор-таж із ХХІ століття». Автори писали, що ми в побуті користуватимемося електронними мізками (сьогодні ми їх називаємо комп’ютерами), мініатюрними пе-редавальними станціями (мобільними телефонами), бібліотрансмісією (інтернетом), автомобілі будемо від-чиняти на відстані (тобто за допомогою пульта), світ-лини робитимемо електричним (себто цифровим) апа-ратом, а супутникове телебачення переглядатимемо на пласких екранах.

Вони писали це в часи, коли в будинку, де я наро-дився, не було навіть чорно-білого телевізора, туалету й телефону, щоб викликати лікаря.

Васільєв і Ґущєв провели багато годин у москов-ських лабораторіях Академії наук СССР, а потім по-думки перенеслися в майбутнє і дивовижним реак-тивним літаком вирушили в подорож до Сибіру. Це мав бути 2007 рік.

Я вирішив зробити собі подарунок на п’ятдесяті уро-дини і проїхати з цією книжкою цілу Росію від Москви до Владивостока. Але ж не буду я летіти літаком, як автори «Репортажу з ХХІ століття». А потягом я туди їздив уже кілька разів.

О, Боже! Мені ж випадає єдина нагода повторити геройський вчинок Ковальскі! Того американського механічного воїна, напівбога, самотнього вершника, останнього на землі лицаря-відчайдуха, для якого швидкість означала свободу. Так про нього говорили у «Точці, що зникає», гучному американському фільмі, який в сімдесятих став бунтівним маніфестом мого покоління. Нарешті випадає оказія здійснити свою молодечу мрію і за його прикладом самотньо проїха-ти машиною цілий континент. От лише мій — у два з половиною рази більший за Америку, за Читою до-рога закінчується, а я затявся, що поїду взимку. Мені страшенно хотілося відчути на смак сибірську зиму.

7


— Взиимку-у?! Якщо не повернешся на Різдво, можеш узагалі не вертатися,— сказала моя дружина, і я знаю, що вона не жартувала.

Чорт! Це означає, що треба поквапитися. Так, як це робив Ковальскі! От лише мене підганяли свята, а він побився об заклад на дозу амфетаміну. І мав «до-джа-челенджера» сімдесятого року з двигуном чоти-ри і чотири десятих літра, який витискав до двохсот п’ятдесяти кілометрів на годину.

сПОНсОР

Проблеми з пошуком спонсора мали всі мандрівни-ки, включно з Колумбом, Амундсеном, Лівінґстоном та Нансеном.

Шеф відділу репортажу сказав, що не може бути й мови про те, аби я поїхав на кілька місяців за кор-дон за кошти редакції, бо це зжерло би бюджет на від-рядження для цілого відділу.

Тож я особисто зателефонував і вислав письмову пропозицію співпраці директорам з маркетингу поль-ських представництв автомобільних концернів — усім, чиї координати знайшов у телефонному довіднику. Я просив грошей і автомобіля, аргументуючи це тим, що для машини не може бути кращої реклами, ніж успішна подорож на протилежний кінець євразійсько-го континенту, взимку, через цілу Росію — з Варшави до Владивостока.

«Тойота», «Ніссан», «Гонда», «Гюндай», «Сузукі», «Су-бару», «Міцубіші», «КІА», усі азійські марки, а також «Вольво» на мою пропозицію навіть не відповіли. До французів, «Фіата» і «Форда» я не телефонував, бо мій брат, який знається на автомобілях, заявив, що не до-зволить мені їхати на машині, назва якого починається на «ф», мене не пустить. «БМВ», «Мерседес» і «Лендро-вер» не мали «вільних автомобільних потужностей». «Джип» готовий був дати мені машину, але без грошей. На всі умови погодилася тільки фірма «Кульчик Трей-декс», імпортер «Ауді», «Фольксваґенів» і «Порше».

8

Частина I

Мені запропонували розкішний потужний поза-шляховик «Ауді Q7». Привід на всі колеса, бензино-вий двигун об’ємом чотири і дві десятих літра, трис-та п’ятдесят кінських сил, розгін до ста кілометрів на годину за сім секунд, максимальна швидкість — двіс-ті сорок кілометрів на годину. Дві з половиною тонни буржуйства за триста п’ятдесят тисяч злотих. Я уявив собі, як під’їжджаю на пиво під магазин у роздовба-ному колгоспі «Мечта Ильича» і теревеню з місцевими хлопцями про життя.

Зима наближається, а я все зволікаю з підписанням угоди зі спонсором. Усю філософію моєї журналістської роботи можна стиснути до одного слова: розчинити-ся. Злитися з тлом, не вирізнятися, не впадати у вічі, скрадатися непомітно. У колгоспі «Мечта Ильича» я на своєму «Ауді Q7» виглядав би як інопланетянин.

Я зателефонував до спонсора і сказав, що візьму гро-ші, а без машини обійдуся.

Так ми й розійшлися.У розпачі я пішов до редакції. Кинув мапу на стіл,

розповів про свої мрії, зізнався, що щойно розлучився з доктором Кульчиком і заявив: якщо вони не дадуть мені грошей, то візьму у дружини (у нас вона тримає касу), але це сором, щоб бідна жінка спонсорувала «Ґазе-ту Виборчу». І дали. Але на машину не вистачало, тому двадцять п’ять тисяч злотих мусила викласти дружина.

Я вирішив, що куплю в Москві російську машину з місцевими номерами і таким чином, не впадаючи у вічі, доїду до Тихого океану. З російських машин привід на всі колеса мають «Ниви», але місцеві фахівці кажуть, що за Уралом їх не вміють як слід ремонтувати. Крім «Нив», є ще «уазики», які в будь-якому колгоспі будь-який тракторист може полагодити молотком, бо це, здається, найпростіші машини на світі.

КРУзАК

УАЗ-469 (Ульяновський автомобільний завод), якого я собі шукав, має прізвисько «російський джип» або «російський крузак» (це від японського «лендкрузе-

9


ра» — тут так називають усі позашляховики). Найчас-тіше ж кажуть коротко: «уаз» або «уазик» (щось наче «влазик», який всюди пролізе). Цю модель виробля-ють без жодних змін із 1972 року, а ще з конвеєра схо-дить мікроавтобус-всюдихід, який через його форму називають «буханкою». За Уралом на нього кажуть «таблетка». Він не змінився ні на йоту з 1958 року. Оби-дві моделі важать дві з половиною тонни, мають бен-зинові двигуни об’ємом два і чотири десятих літра, чотириступеневі коробки передач і потужність усього лише сімдесят дві кінські сили.

УАЗи експортували до вісімдесяти країн, переваж-но третього світу. До сьогодні у Польщі зареєстровано сімнадцять тисяч цих машин, які ще пам’ятають РЕВ�1 та Варшавський договір. У сімдесятих роках росіяни подолали на цих автомобілях Сахару і видряпалися льодовиком на Ельбрус, досягши висоти чотирьох ти-сяч двохсот метрів. Російськими дорогами їздять два мільйони «уазиків».

— Любиш майструвати? — запитав Ґріша, коли я по-просив його допомогти мені купити одного з них.

— Ненавиджу,— відповів я чесно.— Тоді полюбиш.Ґрішу я знайшов в інтернеті. Він — член клубу поці-

новувачів УАЗів. Четверо його друзів заплатили за цю любов життям, бо спробували спати у своїх машинах з увімкненим двигуном. У передмісті Москви Ґріша тримає невеличку майстерню для членів клубу.

У Москві нелегко знайти добрий «уазик», бо це ма-шини лише для армії, сільського господарства та ліс-ництв. Нам пощастило, бо один із членів клубу якраз вирішив продати своє авто. Ціна була немала. Для мене — сімдесят тисяч рублів. Але Ґріша запевнив, що «уазик» у доброму стані. Машина була 1995 року випус-ку, на архаїчних, як у фіакрі, ресорах, але Ґріша три роки тому замінив у ньому весь кузов на новий завод-

1 Рада Економічної Взаємодопомоги — міжурядова орга-нізація соціалістичних країн, створена для економіч-ної інтеграції та взаємодопомоги. Існувала з 1949 по 1991 р.— прим. ред.

10

Частина I

ський, поставив більші колеса, кермо від елегантної «Волги», поміняв гальма на дискові і поставив роз-кіш, небачену в цих примітивних, як тачки, маши-нах,— підсилювач керма.

Найважливіше, що Андрєй, власник «уазика», пого-дився оформити на мене довіреність, яка давала мені право три роки їздити з його номерами. Якби я хотів перереєструвати авто на своє прізвище, то мусив би згаяти в різних конторах щонайменше два тижні.

Я накинув Андрєєві ще десять тисяч рублів, ми ви-пили по чарці, і я перевіз авто до Ґрішиної майстер-ні, щоб він підготував його до арктичних умов. Вісім тисяч рублів я виклав за послуги нотаріуса, техогляд і нове страхування. Двадцять чотири тисячі я дав Ґрі-ші на запчастини та матеріали.

Мій «уазик» не мав ременів безпеки, тож я попро-сив їх поставити. У європейській частині Росії ніхто, включно з міліцією, не пристібається ременем. Так само ніхто не виконує вимоги їздити цілодобово з уві-мкненими фарами.

Ще мені хотілося мати радіо з CD-програвачем, якщо вже я вирішив провести за кермом кілька тижнів. За-мість заднього сидіння мало бути місце для спання. Ще треба було поставити другий акумулятор, додатко-вий нагрівач (ми взяли з «Волги»), утеплити пінкою бляшану підлогу, прокласти термоізоляційним мате-ріалом капот і затулити його знизу, щоб не потрапля-ло холодне повітря. Ґріша використав конструкторське рішення з «Лади», завдяки чому двигун мого «уазика» мав дихати теплим повітрям, і поставив новий стартер, бо вони ламаються, як навіжені. Старий я взяв із собою про запас. Так само, як і запасний бензиновий насос.

Я мав забрати авто в середу, але того дня ніхто ще навіть не почав над ним працювати. Коли я приїхав до майстерні в п’ятницю, мене виштовхав з подвір’я бан-дитського вигляду велетень заввишки з опору мосту, який виліз із маленької червоної спортивної машини. Телефоную до Ґріші, а той плаче в слухавку, що в нього трагедія, що він заборгував велику суму рекетирам, а тепер їздить містом і намагається позичити гроші.

11


«Уазика» я забрав у неділю вночі. Ґріша взяв за ро-боту дев’ять тисяч рублів, отже готове до подорожі авто мені обійшлося у двісті одну тисячу.

Насамкінець він проінструктував мене, як обслуго-вувати «уазик». Кожен день я починаю від перевірки рівня масла, антифризу та гальмівної рідини. Що-ранку перемикаюся на інший акумулятор, аби вони поперемінно заряджалися, і не зважаю на те, що не-можливо вимкнути опалення («зима ж надворі»), що не працюють вказівники рівня пального («треба посві-тити ліхтариком у бак»), запасне колесо значно менше від решти («до вулканізації якось доїдеш»), дуже важко перемикати з четвертої передачі на третю і не працює клаксон, без якого я почуваюся, наче упосліджений.

Знаєте, що таке мікросекунда?Це відтинок часу між тим, як загоряється жовте світ-

ло світлофора, і звуком клаксона за вашою спиною. Так іноземці жартують з російських водіїв, які сигналять, наче божевільні.

КОВзАНИ

Вони не вмикають фар, поки хоч щось видно, а даль-нього світла не вимикають, навіть коли це зробив ти. Право першості має більший. А коли міняють колесо, пробиту шину люблять підпалювати. Смердюче вог-нище замість трикутника. Дуже часто не роздягаються в машині і цілий день їдуть у пальті й хутряній шапці.

Росіяни гинуть на дорогах, як мухи. 2007 року на російських дорогах загинуло понад тридцять три ти-сячі осіб — стільки ж, скільки в цілому Євросоюзі, де в три з половиною рази більше мешканців і в шість ра-зів більше автомобілів. На узбіччі через кожних кіль-ка кілометрів — символічні нагробки. Найчастіше це металевий цоколь, увінчаний зіркою, або зварений з арматури ажурний постамент, що нагадує підставки для квітів з шістдесятих років. За російським звичаєм біля багатьох нагробків стоїть лавочка і столик з при-крученим до нього вазоном. У вазоні — штучні квіти.

12

Частина I

Іноді там зупиняється якийсь шоферюга, і залишає ко-лезі запалену цигарку, ще дві-три про запас, а буває, що й плящину з рештками горілки, яка, певно, того хлопця й звела зі світу.

З Москви я вирушив двадцять четвертого листопа-да. Уже першого дня в мене зламався CD-програвач. Не витримав жахливих струсів, бо що далі на схід, то гірша дорога. Потім були Казань, Уфа, а на Уралі поча-лася Азія й різко змінився клімат. Температура впала на кільканадцять градусів. Я об’їхав Челябінськ, про-їхав Омськ, Новосибірськ і зупинився в Красноярську. Там звернув просто на південь до Хакасії й Туви. Через два тижні повернувся тією самою дорогою до Красно-ярська і помчав на південний схід до Іркутська.

Я проїхав уже сім тисяч сімсот кілометрів. Через кілька днів Різдво, тож я залишаю «уазик» на паркінґу, а акумулятори — у Льоші, мого іркутського приятеля, і лечу додому.

Повернувся я через місяць. Переді мною — найваж-чий, найкрижаніший відтинок дороги, точніше, без-доріжжя. До того ж надворі лютий — найхолодніший місяць.

Їдучи берегом Байкалу, я дістався Улан-Уде. Збирав-ся переїхати по кризі це Священне море Сибіру, в яко-му більше води, ніж у Балтиці, але воно замерзає лише в середині січня. Дістався туди другого лютого. Місце-ві мені рішуче не радили переправлятися через Бай-кал, зате я взув ковзани, які віз через півсвіту, і пограв з хлопцями зі Слюдянки в хокей. А на кризі побачив найнезвичайнішого «уазика» у світі. Він мав виріза-ну в підлозі діру для рибалення на замерзлому озері, а з даху стирчав комин від вугільної пічки. Чисте тобі сибірське «вебасто».

З Улан-Уде я поїхав до Чити, за якою закінчується нормальна дорога, асфальт, людські садиби й цивілі-зація. Понад дві тисячі кілометрів до Хабаровська — і самі лише гори, болота, сніг і тайга.

2007 року на блозі «Dark Roasted Blend» інтернет-ко-ристувачі з цілого світу вибирали найнебезпечніші та найаварійніші дороги на нашій планеті. З шести

13


вибраних три — в Росії. Одна — на кавказькому кордоні Росії та Грузії, а двох інших мені довелося скуштува-ти. Перша — в Москві; це тунель Лефортово, завдовжки чотири з половиною кілометри, який проходить під рікою і протікає, а коли вдаряють морози, там стає слизько, як на хокейному полі в Лужниках.

Друга дорога смерті, якою я їхав, відгалужується від моєї траси за Читою, але красою не надто їй поступа-ється. Це автострада на північ, до Якутська. «Автостра-да» — це голосно сказано. Насправді це вузький, кру-тий, влітку болотистий, а взимку завалений снігом путівець без жодної латочки асфальту. Під ним — вічна мерзлота. Я дістався ним до міста Тинда, а далі ман-дрував тайгою до знайомих оленярів.

Навесні 2006 року, коли розлилися ріки, на півдо-розі до Якутська застрягло кілька сотень автомобілів. У жахливому болоті загрузли навіть гусеничні трак-тори, що їх вислали на допомогу. Після кількох тиж-нів стояння охоплені відчаєм люди почали зі зброєю в руках воювати між собою за їжу.

До Хабаровська я дістався під кінець лютого, звідти було лише сімсот сімдесят кілометрів непоганої доро-ги до Владивостока, де закінчувалася моя подорож.

сНіг

Перекусити дорогою можна в барі або кафе, але ця назва не означає, що там є тістечка, лікери, кава і чай — радше котлети, борщ, оселедці й горілка. Сло-во «блинная» на вивісці аж ніяк не свідчить про те, що там подають млинці, від «булочної» не варто надто сподіватися булок, а в «шашличній» може не вияви-тися ніяких шашликів.

У «закусочній» може бути сутужно з закусками, але суп і другу страву вам подадуть.

Це переважно обдерті будки, бараки, великі кіоски. Що далі на схід, то загидженіші. Брудна церата, масні виделки, немає рукомийника, справити потребу мож-на хіба що надворі.

14

Частина I

Ось, скажімо, «закусочная» біля містечка Єрофєй Пав-ловіч у Сибіру. Позаду будинку — величезний кипучий смітник і бочка, розрізана навпіл. В обох половинах весь час тліє сміття. Поруч нужник, яким ніхто не ко-ристується. Якщо вибирати з двох лих, то всі воліють коло смітника.

Хто тільки тут не випорожнювався! Оцей сьогодні мало пив, бо залишив у снігу дуже жовту дірку. Мабуть, перегонник, який купив у Владивостоку користова-ний японський автомобіль і тепер жене його на захід, додому. Вони завжди дуже поспішають, рідко зупиня-ються в дорозі щось поїсти й попити, сплять у машині. А отой, своєю чергою, довго їхав і не пісяв, бо його дір-ка — велика й глибока. Певно, далекобійник, людина далекого бою, довгої дороги. Це професіонали, вони їдять і п’ють на колесах, не люблять зупинятися.

Цей випорожнювався під час вітру або просто творча натура, бо намалював візерунок. Але найімовірніше просто був угашений і ледве стояв на ногах. Тут майже кожен водій любить випити перед обідом. У глушині між Читою й Хабаровськом не зустрінеш міліціонера на службі. Хіба що він приватно собі їхатиме. Ось його слід. Рівненький, дисциплінований, якщо з поворо-том, то під прямим кутом.

Ніхто не подорожує Сибіром на самоті. Перегонни-ки їздять групами по кілька чоловік, щоб допомагати один одному в разі аварії. Якщо мають знайомого вій-ськовика чи міліціонера, то платять йому, щоб він їх супроводжував зі зброєю і у формі. Він охороняє їх від бандитів і міліції, бо відомо, що служаки завжди між собою домовляться.

А тут, здається, присіла собі жінка, бо дірка зробле-на під великим нахилом. Жінка тут — рідкість. Іно-ді супроводжує чоловіка, щоб той не заснув у дорозі. Перегонники, особливо професійні, які купують ав-томобілі на продаж,— це переважно дуже молоді не-одружені чоловіки. Ось його слід. Він зробив свою дір-ку за два з половиною метри від місця, де стояв.

А ось цей навпаки. У нього проблеми з простатою, він ще й напісяв собі на черевики. Мабуть, у нього си-

15


дяча праця. Або він уже немолодий. Можливо, про-фесійний шофер або репортер.

Усі люди дороги возять із собою залізний запас про-віанту. Я вже багато років не зраджую мисливськуков-басу, але суху, аж пересушену. Вона тверда, як підошва, вкусити її неможливо, але можна неквапливо жувати. Росіяни ж обожнюють сушену рибу, яка не псується кілька років. Я бачив у Сибіру водіїв вантажівок, які возили запас калорій і білків у вигляді так званої «стру-ганини». Вони тримають її у сховку для інструментів або запасного колеса — велика заморожена риба, яку за потреби стругають ножем, наче дерево, а стружку вмочують у сіль із перцем і швидко їдять. Розмороже-ну струганину проковтнути неможливо, а без горілки жеруть її тільки пси.

ЛежАНКА

Щовечора я намагався доїжджати до якогось міста чи містечка, де був шанс знайти готель. Якщо ніч накри-вала мене на відлюдді, спав у машині або їхав до най-ближчого села, шукав будинок, де були квіти у вікнах, і просився переночувати. Росіяни люблять допомага-ти, якщо їх про це попросять. Самі ж майже ніколи не пропонують допомоги.

На схід від Уралу немає пристойних придорожніх мотелів. Я ночував у трьох. Там пропонують ліжко у дво- або чотиримісних номерах із погодинною опла-тою. Година коштує сорок рублів, але треба заплатити наперед щонайменше за шість годин. Якщо спиш до-вше, згодом доплачуєш. Увесь свій багаж і акумулятор від машини ховаєш у диван, на якому спиш, тому мо-жеш бути спокійним, що уві сні тебе не пограбують.

«Уазик» тим часом стоїть на стоянці. Три місяці я ним подорожував, і лише одну ніч він провів на вули-ці без охорони (якщо не враховувати тих ночей, коли я в ньому спав). Завжди його хтось пильнував.

Так з більшістю машин у Росії. Яка армія людей по-трібна, щоб усіх, усе і всюди охороняти! Бо ж ідеться

16

Частина I

не лише про автомобілі. Охороняють будинки, людей, сади, поля, ліси, диких і свійських тварин… Десятки, сотні тисяч, мільйони чоловіків займаються лише тим, що охороняють, стережуть, стежать і чатують, щоб інші чоловіки не вкрали того, що вони охороня-ють. Мільйони охоронців, сторожів, вахтерів, вики-дайл і горил — природжених і вихованих, навчених лише пильнувати предмети.

Якщо запитати десятьох російських чоловіків, чим вони займаються, то принаймні один відповість, що він — шофер, а двоє — що охоронці.

І це якщо не враховувати міліціонерів.

меНтИ

Це півторамільйонна армія людей. За статистикою, на сто громадян Російської Федерації припадає один міліціонер. Це в чотири рази більше, ніж у Польщі.

Даїшники ж — це ще більш зненавиджена каста, ніж біблійні митарі в єврейській державі.

Генеральна прокуратура підрахувала, що прибутки державних чиновників від корупції дорівнюють тре-тині бюджету Росії. Це означає, що вони висмоктують з суспільства близько ста двадцяти п’яти мільярдів до-ларів на рік. Велика частка у цьому належить міліції, особливо ДАІ. Про неймовірну безкарність, жадібність і продажність даїшників ходять легенди.

У місті або за містом, на перехресті, кільці або про-сто на узбіччі звичайного шосе часто можна натрапи-ти на самотнього міліціонера, який під’їхав приват-ним автомобілем, часто після закінчення робочого дня, щоб перевіряти документи у водіїв. Це зазвичай дядько поважного віку, офіцер, буває, що й полковник, який видає доньку заміж, міняє авто або купує помеш-кання і терміново потребує грошей.

Немає на світі такої сили, яка допомогла б вирва-тися з його пазурів. Якщо мент вирішив, що ти маєш башляти — тобі кінець. Ти можеш бути цілком твере-зим, їхати на справній машині, не мати жодних про-блем з документами і не вчинити ніякого правопору-

17


шення, і все одно заплатиш — за неохайний вигляд машини або забруднений номерний знак.

Якщо ти щойно виїхав з мийки, міліціонер бере твої документи, велить чекати в машині і йде пере-віряти інші авта. Через п’ятнадцять хвилин тебе чор-ти беруть, і ти втручаєшся в ситуацію, а він: «Я ж вам казав сидіти в машині!». На узбіччі чекає вже кілька таких самих, як ти. Ще через п’ятнадцять хвилин ви-ймаєш із гаманця п’ятсот рублів і даєш у лапу «на про-щання».

Вишуканіші способи потребують приготування. Перед постом ДАІ стоїть знак «STOP», який вимагає зупинитися для перевірки документів. Міліціонер стоїть десятьма метрами далі. Ти чемно біля нього зу-пиняєшся.

— Чого порушуємо? — питає він завжди, маючи на увазі правила.

— Боже борони, я нічого не порушив,— виправдову-єшся ти.

— Ви не зупинилися біля знака «STOP».— Так ось же, стою.— Але знак був он там,— вказує він пальцем.Хабар за таке порушення становить тисячу рублів.

Не знаю, скільки становив би офіційний штраф — їх ніхто в Росії не платить. Коли я цьому дивуюся, навіть водії, жертви міліціонерів, кажуть, що так має бути, бо вони дуже мало заробляють. Це правда. Влада утримує їхні зарплати на найнижчому рівні, знаючи, що вони й так собі дадуть раду.

Між Челябінськом і Омськом я зустрів Марата, каза-ха з Пєтропавловська. Він пив у придорожньому барі воду з-під крана. Був смертельно втомлений, голод-ний і пригнічений. Не їв уже два дні. Купив у Гамбурзі авто і з німецькими номерами їхав додому, а з кожним кілометром запас грошей на дорогу танув. Він еконо-мив на їжі, аж поки взагалі перестав їсти. Перед Челя-бінськом востаннє заправляв машину.

— А перед Курганом я став на коліна перед міліціо-нером і благав, щоб він змилосердився,— розповідає заплаканий казах.— У мене ж уже нічого нема. Я по-

18

Частина I

казав йому гаманець, порожні кишені… Ніякого ми-лосердя. Він узяв мою куртку і той порожній гаманець. На наступних постах я віддав запасне колесо, домкрат, особисті речі, а під час останнього контролю відкрутив дзеркальця з дверцят, щоб мене пропустили.

Я нагодував Марата і долив йому бензину. Сам же я на російських міліціонерів не можу нарікати. Вони завжди мені допомагали, показували дорогу, давали поради. Чотири рази ловили мене на порушеннях, на-приклад, коли я розвертався на мосту, але мені завжди вдавалося викрутитися. Я мав тільки детально розпо-вісти, хто я, чому сам, що це за машина, звідки й куди їду. Це все так їх приголомшувало, що вони дозволяли мені переночувати в автомобілі на їхньому посту (по-сти ДАІ переважно бувають на виїздах із міст і пере-хрестях доріг). Іншого разу вони почесним ескортом провели мене до готелю в місті й самі поставили мою машину на теплий критий паркінґ.

Як і водії вантажівок, я любив зупинятися на ніч біля постів, де безпечно. Часто це невеликі придорож-ні фортеці, огороджені сіткою, колючим дротом, бе-тонними бар’єрами, мішками з піском та кулеметами в бійницях. Часом вони стоять у центрі кільця, яким автомобілі мають проїжджати в один ряд зі швидкіс-тю п’ять кілометрів на годину, зберігаючи між собою дистанцію у двадцять метрів. Певна річ, усі міліціян-ти — в бронежилетах та з довгоствольною зброєю.

У Кузбасі, великому промисловому регіоні, відомо-му високим рівнем бандитизму, на багатьох постах стоять бронетранспортери.

Лише раз мені довелося заплатити, хоч я й прися-гався собі, що ніколи не дам хабара ні поліціянтові, ні міліціонерові. Я волію заплатити штраф.

Це було на жвавій трасі М7, серед розлогих і рівних степів між Казанню та Уфою. Якщо й трапляється тут підйом, то пологий і довгий, часом зо три кілометри, і такою самою довжелезною є суцільна лінія, на якій не можна здійснювати обгін. Уздовж неї на буксирі по-взли дві вантажівки. Колеса ледве крутилися. Старий дід на милицях, певно, рухався б швидше.

19


Я слідом за іншими обігнав цей конвой, а через кількасот метрів побачив міліціонера з біноклем. Його колега зупиняв усіх, хто зробив те саме, що й я. На узбіччі стояло кілька десятків машин. Усі покірно давали на лапу тисячу рублів, бо в Росії за обгін через суцільну лінію можна позбутися прав на півроку.

Я заплатив і поїхав. Але через кількасот метрів зу-пинився. Конвой із зіпсованою вантажівкою якраз ви-дряпався трасою нагору. Швидко розвернувся, з’їхав униз, ще раз завернув і взявся знову тяжко долати під-йом. Машини безупину його обганяли.

КіНЬ

Польовий мундир, під ним — піджак, на ногах — здо-ровенні чоботи, які ледве влазять у стремена. З бо-ків — велосипедні сакви, за спиною — спальник, спе-реду на сідлі — матрац. Обличчя майже чорне, бруд-не, обсмалене сонцем, сухе й марне. Ріденька, але до-вга борода, вуса. Він виглядав, як монгольський воїн, лише мундир і напрямок руху не ті. Їхав на схід.

Від нього вже починало заносити злиднями, брудом і голодом. Кінь виглядав не краще. Коли вони зупини-лися, кінь накинувся на сухе бадилля, що стриміло з-під снігу, наче то була соковита трава. А вершник не менш пожадливо накинувся на суху бадилину ковбаси з мого запасу провіанту. Вони вже два місяці в дорозі. Проїхали майже три тисячі кілометрів, наближаються до Новосибірська і ледве тримаються на ногах.

Вершник зветься Цінь Лі. Він китаєць, бібліотекар, який вже двадцять сім років живе в Москві, але у ве-ресні кинув роботу, за останні заощадження купив у Башкирії під Уфою коня і вирушив до Китаю. Запла-тив тисячу доларів — стільки само, скільки я витратив на запчастини до автомобіля. Ціневі сорок п’ять років, у нього є дружина і дев’ятирічний син.

— І ти їх залишив так надовго самих?— Так,— відповідає він рішуче.— Це важко, але між

сороковим і п’ятдесятим роком життя є останній шанс

20

Частина I

здійснити в житті щось незвичайне. Я хочу, щоб син був гордий за мене, щоб міг мати мене за взірець. А не так, як російські хлопці — тільки пиво, горілка й ци-гарки.

— А чого ти вирушив проти зими?— Яка різниця? Я буду в дорозі майже рік, так що все

одно застану зиму. Хочу встигнути до Пекіна на від-криття олімпіади, а потім до рідного Уханя на берегах Янцзи.

Цінь мандрує без грошей. Спить просто неба, їсть тоді, коли місцеві його запросять на ніч і чимось при-гостять. Кінь випорпує бадилля з-під снігу, іноді отри-мує скибку хліба від господаря або пригоршню ячменю від колгоспників. На початку вони долали в день цілих шістдесят кілометрів, тепер — щонайбільше двадцять.

КЛюч

Був забитий у голову.Це трапилося приблизно за сто кілометрів до Хаба-

ровська. Машина Алєксандра лежала в канаві, а все-редині — його дружина з тим ключем. Ключем для заміни коліс. Важким, солідним — сорок сантиметрів заліза.

Алєксандр просив, щоб я відвіз його до Смідовича, найближчого містечка, де має бути міліцейський пост. Зателефонувати неможливо — немає покриття.

Алєксандрова машина — «японка». З кермом із пра-вого боку. Біла «гонда-акорд». На білому лаку чоловік залишив багато відбитків закривавлених рук. Жінка не була пристебнута ременем, але не зсунулася без-сило з сидіння. Була прибита до підголівника, наче цвяхом. Чоловік прикрив її курткою, зачинив авто, і ми поїхали.

Під ногами знайшов рулон туалетного паперу, віді-рвав шматок і цілу дорогу витирав руки.

Він з Іркутська. Поїхали з дружиною до Владивос-тока, бо там машини приблизно на тисячу доларів де-шевші, ніж у них. На зворотному шляху вони без при-

21


год дісталися до Хабаровська, а коли виїжджали з міс-та, помітили, що за ними причепилася інша «гонда». Без номерів. Вони почали тікати, але ті їх обігнали й перегородили їм дорогу. Алєксандр їх випередив і погнав уперед, як скажений.

Нападники знов їх обігнали, розвернулися і з ви-щанням покришок рушили їм назустріч. Коли роз-миналися, Алєксандр почув удар. Ніби у сповільне-ному кіно, побачив, як крізь лобове скло його «гонди» зі швидкістю протитанкового снаряда пролітає ве-ликий ключ. Чоловік загальмував, машину занесло, і вона влетіла у рів.

— Це був відтинок дороги з непоганим асфаль-том,— розповідає він.— Я гнав під сто сорок, вони, мабуть, теж. Я намагався вирвати це з Ларіси, але не вийшло. Ключ пробив голову наскрізь і застряг у під-голівнику. Її звали Ларіса.

— У тебе нема зброї?— Є,— відповів він, вийняв з-за пояса пістолет і цілу

дорогу тримав його в руці.— Легальний, я працюю охо-ронцем.

— А чого ти не стріляв? — Та я їх навіть добре не бачив. А вони ніколи не

стріляють.— То якого дідька ви всі їздите зі зброєю?— Та я знаю…Злочинці здебільшого нападають на перегонників,

які купили автомобілі у Владивостоку і їдуть з тран-зитними номерами тією самою трасою, що й я, але на захід, додому. Найгірше — на південь від Хабаровська. Хто не зупиниться на вимогу, того обганяють і розби-вають йому лобове скло каменем. Йдеться про те, аби продемонструвати, що краще заплатити, бо лобове скло — це триста-чотириста доларів, а їхній тариф — сто доларів з легкової машини. Або сто п’ятдесят, якщо во-дій їде далеко, наприклад, до Іркутська, бо це означає, що він має при собі більше грошей. Буває, перевіряють документи.

Ніколи не бувало такого, щоб хтось заплатив двічі. Злочинці передають один одному, хто вже заплатив

22

Частина I

відкупне, а часом навіть виписують щось на зразок квитанції.

Професіонали, які купують автомобілі на продаж, їздять великим групами. Нізащо не розривають коло-ну, навіть якщо в Хабаровську доводиться проїхати на червоне світло. Бандити їх трохи бояться, бо знають, що з них принаймні один озброєний, тому деяким групам вдається прорватися, не заплативши.

зАПРАВКА

Мене завжди дуже смішить, коли російські водії ка-жуть, що їдуть заправитися�2. Місце, де заправляють машини — «заправка».

Я проїхав Росією тринадцять тисяч кілометрів і за-лив дві тисячі сто дев’ятнадцять літрів бензину, бо мій «уазик» з’їдав (як кажуть росіяни) в середньому шіст-надцять літрів пального на сто кілометрів. Коли я вми-кав привід на передні колеса, він споживав на два лі-три більше, а в горах — іще на два. Він був безсоромно жадібний — добре, що в Росії бензин удвічі дешевший, ніж у Польщі. З усіх місць, де я бував, найдорожче було в Тюменській області. Це російський Кувейт, з якого походить більшість пального у цій країні.

Російські заправки — це переважно маленькі, але солідні будівлі, у яких за куленепробивним склом і ґратами забарикадований один працівник. Сидить там зачинений, як у сейфі. Щоб заплатити, треба ви-йняти зі стіни шухлядку, крикнути в дірку або гучно-мовець, скільки ти хочеш заправити, кинути в шух-лядку гроші й засунути її назад. Працівник вмикає відповідну колонку, яка видасть точнісінько скільки, за скільки ти заплатив.

Я завжди заправляв повний бак, тому залишав у касі гроші з лишком, а потім забирав решту відпо-відно до того, скільки бензину помістилося. То була дуже складна операція, особливо якщо зважити, що в мого «уазика» були два баки, і треба було заправляти

2 Пол. розм. zaprawić się — впитися.— Прим. перекладача.

23


двічі, з обох боків. Заправивши раз, я мусив відклада-ти пістолет, розвертати машину і заправляти знову.

Я вперто заливав по сорок літрів до кожного бака, хоча вміщали вони лише тридцять сім з половиною. Баки не мали замків, тому мені кілька разів зливали бензин на стоянках (платних і з охороною), а позаяк вказівники рівня пального не працювали, і я їздив, вираховуючи рівень бензину за кількістю пройде-них кілометрів, бувало, що я споживав усе до остан-ньої краплі і мусив виймати з багажника запасну каністру.

П’ятдесят кілометрів перед Шимановськом, між Читою й Хабаровськом. Дорога ремонтується, ціла за-сипана великим камінням. Снігу мало, пилюка аж очі виїдає, повітря — цілком нерухоме, як буває в Сибі-ру у сильний мороз. Намацую дорогу лише за фарами зустрічних авт. Навіть дальнє світло ледь пробиває пи-люку. Очі страшенно печуть, тож я одягаю лижні оку-ляри, ущільнюю їх лігніном, зробленим з носовичка, а рот затуляю банданою. На шиї в мене ганчір’яний вузлик із талісманом від найсильнішого тувинського шамана (він має оберігати мене від «великого заліза»), а на лівій нозі — великий валянок, який я для зручнос-ті наполовину скоротив ножем. Правий я викинув, бо не вміщався на педалі газу, зрештою, у мене мерзла лише ліва нога.

— Гей, ти хто такий? — спитали мене якось на за-правці.

Їх було троє, у питанні чулися безмежний подив і зневага. Навіть погроза.

Звучало це не дуже приємно.— Людина,— відповів я дуже коротко, щоб вони за

акцентом не виявили, що іноземець, і зсунув окуля-ри на очі.

— Ти хто такий,— схопив він мене за рукав,— що за-ливаєш в «уазика» такий бензин?

У країні, яка є одним із найбільших у світі поста-чальників нафти, у провінції переважно заправля-ються за сто рублів — приблизно стільки коштують п’ять літрів найдешевшого низькооктанового сімдесят

Частина I

шостого бензину. Я ж у найгірший російський автомо-біль заливав повний бак дев’яносто другого.

Він зневажав мене так, ніби я свиню годую спаржею або собаці даю полядвицю.

Ідеальна машина, модель 2007-го року. Ми наближаємося до срі-блястого автомобіля краплеподібної форми. Його вужча, задня частина нагадує хвіст реактивного літака. На ідеально гла-денькій поверхні немає ні ручок, ні бамперів, ні віконних заглибин, словом, нічого, що могло б стриміти над обтічним корпусом цієї горизонтальної краплі.

«Репортаж із ХХІ століття», 1957 рік

Біла гарячка

Documents