Переклад за виданням: Яраслаў Чапля. Ці гатовы я памерці заўтра? Роздум грэшніка пра веру, грэх і пакаянне, Мінск: «Про Хрысто», 2010.

УДК 27–184.3ББК 86.37.4 Ч 44

З білоруської переклала Марійка Чайка

Теми і сюжети малюнків – автора

МалюнкиЛюби Шпаковської

Художнє оформлення обкладинкиЛади Гентош

Чапля ЯрославЧ 44 Чи готовий я померти завтра? : Роздуми гріш-ника про віру, гріх і покаяння; пер. з білорус. М. Чай-ка. – Львів : Свічадо, 2014. – 128 с. ISBN 978-966-395-723-4

У книжці «Чи готовий я померти завтра?» попу-лярно розповідається про суть сповіді – таїнства по-каяння, над якою автор запрошує порозважати на при-кладах зі Святого Письма.

Видання адресоване всім, хто турбується про ду-ховний розвиток своєї особи.

ББК 86.37.4УДК 27–184.3

© Чапля Я., 2010© Шпаковська Л., малюнки, 2010© «Про Хрысто», 2010 ISBN 978-985-6825-39-5© Видавництво «Свічадо», 2014ISBN 978-966-395-723-4

Світлій пам'яті моїх батьківМар'яна Ришардовича

і Генавефи Антонівни (Каранкевич)присвячую

5

До читачаДо читача

Дарма ви взяли до рук цю книжку. Ліп-ше відразу ж покладіть її назад на полицю книгарні.

Це я звертаюся до тих, хто ледь не на па-м'ять знає Святе Письмо й орієнтується в Новому Заповіті, як у таблиці множення; хто прочитав стос богословських книжок і може нарівні говорити з професорами-богослова ми; хто чудово знає історію хрис-тиянства взагалі і Католицької Церкви зо-крема. Бо ця книжка не для вас. Нічого нового для себе ви в ній не знайдете. Це так само, як старанному учневі-десяти-класникові немає потреби повторювати те-орему Пітагора і де розташований Еверест.

Якщо ж ви тільки перебуваєте на шляху до храму – зробили всього кілька кроків чи вже пройшли до нього певну відстань, – але потребуєте чогось на кшталт стислого довідника, щоб ваш шлях був певнішим, – то, сподіваюся, що ці мої роздуми про віру, гріх і покаяння хоч трішки можуть бути для вас корисними.

Бо коли вам за сорок, то ми багато в чо-му подібні. Ви, як і я, не ходили до неділь-ної школи при церкві, бо її просто не існу-вало, та й церква у вашій місцевості була радше замкнена. Віру в Бога ми з вами всмоктали разом з молоком матері й зуміли не згубити її в атеїстичному оточенні, та от

6

знань про Церкву та її духовну спадщину нам завжди бракувало.

Ренесанс Церкви, що розпочався 20 ро-ків тому, дає нам чимало можливостей са-мостійно набути ці знання, щоб наша віра базувалася не лише на традиціях предків, а й на вченні Церкви. А вже чи скористає-мося з цих можливостей – залежить лише від нас.

Якщо ж вам менше, ніж 40, то ваше ди-тинство та юність збіглися з відродженням Церкви в Білорусії. Завдяки цьому ваш ду-ховний потенціял формується цілком в ін-ших, значно сприятливіших умовах, ніж у людей старшого віку. Але, зрозуміло, це зовсім не означає, що дорога до вашого храму близька, широка й викладена гар-ною плиткою. В кожного вона своя. Кож-ний прокладає її переважно сам, іноді, з великими духовними зусиллями – через пустелю бездуховности, через болото спо-кус, у нетрі власного егоїзму…

Тож допоможімо в цьому один одному. Тішитимуся, якщо моя книжка стане од-ним з камінчиків у бруківці на вашому шляху до храму.

7

Яка професія в Бога?

Колись давно монах-пустельник Дани-ло, відомий своїм м’яким характером та милосердністю до грішників, прийшов сповідати важкохворого. Й побачив, що той вагається. Отець Данило його заспокоїв:

– Я не наполягаю на сповіді, – сказав він. – Я не хочу, щоб зі страху ти прийняв поспішливе рішення. Засни спокійно і, ко-ли вранці прокинешся, поклич мене.

Ці слова з книжки «Отці-пустельники жартують», яка вийшла в Москві у видав-ництві отців-францисканців, час від часу спадають мені на думку. Коли, наприклад, спостерігаєш за зосередженими обличчя-ми людей на короткому шляху до спові-дальниці, чи коли сам пильніше вдивляєш-ся в себе і знаходиш у своїх вчинках і по-ведінці таке, від чого тобі стає, м’яко кажу-чи, ніяково. Ти хотів би повернутися у ті ситуації та вчинити по-іншому. Не «якось інакше», а ти достаменно знаєш як, щоб не суперечити усьому, що тобі самому не по-добається в інших і що зараз непокоїть твоє сумління. Отже, в тебе була альтерна-тива тому, що і як ти робив, та ти чомусь не скористався з неї.

Зрештою, що значить чомусь? Зрозумі-ло чому – не захотів подумати, не вважав за потрібне стримати емоції, проігнорував

8

почуття інших, не передбачив наслідків. І сам собі думаєш: так, братику, кепські твої справи… Знову згадуєш: «Коли завтра прокинешся…» А якщо ні? Й будеш стоя-ти перед брамою, спостерігаючи, як апос-тол Петро відчиняє її для інших, а тебе не зауважує, а потім пштрикне по носі, і ти нарешті зрозумієш, що твоє місце на най-нижчому поверсі…

У тій же книжці про отців-пустельників є ще один симптоматичний жарт.

Якийсь розбійник прийшов помирати до брами монастиря.

– Бог мені прощає, – мовив він ченцеві, який вийшов до нього.

– Чому ти в цьому такий упевнений? – запитав той.

– Тому що це Його професія…Прочитавши відповідь розбійника, я за-

мислився: чому ми так часто порушуємо Божі заповіді й при цьому так упевнені, що нас чекає не кара Божа, а Божа милість? Ми так звикли до виразу «Бог милости-вий», що не запитуємо себе: а де та межа, за якою милість вичерпується і кара стає неминучою?

Перед тим, як відважитися на написан-ня цієї книжки, я спілкувався з багатьма людьми різного віку, які зачисляють себе до, так би мовити, віруючих, що практику-ють християнство, – вони беруть участь у житті своїх парохій, регулярно ходять на Службу Божу. Але в їхніх знаннях про гріх, сповідь, покаяння, відпущення гріхів тощо є білі плямки та плями. Я не священик і не

9

богослов, тому помисливши, прийшов до висновку, що й мені треба глибше про це подумати. А якщо хочеш знати більше, треба з’ясувати, що воно та як.

Якщо це важливо й для вас, то спробуй-мо з’ясувати разом.

А може,йому до нас?

Богмені прощає!

10

Cпадщина Адама і Єви

Тепер це видається невірогідним, але від створення світу всі мешканці планети Земля могли жити в раю. І не знали б ми, так само, як покоління, що жили до нас, і ті, що будуть жити після нас, ні хвороб, ні вбивств, ні заздрости, ні зради, ні неправ-ди, ні воєн, ні інших різноманітних бід та нещасть, які споконвіку супроводжують людину й будуть разом з нею до кінця сві-ту. Що ж, м’яко кажучи, сумний спадок отримали люди від своїх прабатьків.

З Біблії невідомо, що за садовину скуш-тували Адам та Єва. Можливо, це справді були яблука, як чомусь прийнято вважати, можливо, це виноград чи гранати, як дово-дять дослідники Святого Писання. Та справа зовсім не у формі, не в кольорі і не в смакові з’їджених яблук. Бог, сотворив-ши перших людей і поселивши їх в саду Едемському, дав їм усе і дозволив усе. За-боронив лише споживати плоди з дерева пізнання добра та зла, яке росло посере-дині райського саду. Адам з жінкою мал и вибір: виконати Божий заповіт – значить, вічно жити в раю, на всьому готовому, не знаючи, що криється за поняттями «біль», «біда», «горе», не виконати – для Єви озна-чало, як написано на самому початку Ста-рого Завіту, в болях народжувати дітей

11

і терпіти панування над собою чоловіка, для Адама – важкою працею здобувати їжу на проклятій через нього землі, яка буде родити терня, будяки і польові рослини, а для обох них і їхніх нащадків – втратити життя вічне.

Перші люди не знали про цю альтерна-тиву, яку приготував їм Творець. Їм усе було зрозуміло, бо Його заборона не їсти плодів з дерева аргументувалася просто: «…Бо того самого дня, коли з нього скуш-туєш, напевно вмреш» (Бут. 2, 17).

З дальшого тексту Біблії стає зрозуміло, що Бог мав на увазі не фізичну смерть, а смерть цілком чистих душ і появу замість них інших, опанованих гріхом, які не ма-ють права на вічну «прописку» в раю.

Змій, на відміну від чоловіка та жінки, знав справжній зміст Божого попереджен-ня, але, щоб спокусити Єву, він звернувся до найгірших людських рис – підозри, не-довіри до добрих намірів іншого, пихатос-ти. Тому він заспокоїв жінку Адама: ви не помрете, просто Бог знає, що того дня, коли скуштуєте заборонених плодів, роз-плющаться ваші очі, і ви, як і Він, будете знати все про добро і зло.

Що й казати, аргумент для людини без духовного стрижня змій знайшов залізний. «Бог сказав, що ви помрете? Дурниці, Він вам бреше (духовна смерть – то хіба смерть?)! Не вірте, Він просто не хоче, щоб ви знали те, що знає Він. Він один хоче володіти істиною, так легше тримати вас з Адамом за вудила. Вам треба лише

12

скуштувати плоди з дерева – і ви будете рівними з Ним! Невже ви і ваше потомство будете підпорядковуватися Йому на віки вічні?»

Щодо мене, то я саме так зрозумів те, що насправді хотів сказати змій Єві. І вона, як то кажуть, «клюнула». Придивилася до забороненого дерева уважніше й угледіла, що воно приємне для очей і вабить до себе. До того ж так хочеться бути рівною з Бо-гом! Зірвала плід і з’їла. Він їй, напевно, сподобався, та й самопочуття не погірша-ло. Отож має рацію змій: збрехав Бог, від цього не помирають. А коли так, чому б не пригостити Адама? Нехай і він буде розум-ним, не тільки Богові знати все про правду й зло.

Можемо тільки уявити, як пішов би роз-виток людського роду, коли б Адам дав своїй жінці по руках, а змія прогнав (хотів написати – придушив, але такий вчинок несумісний з місцем подій). Як один варі-янт – Єва (яка, до речі, на той момент ще не мала імени) була б якось покарана (вона ж уже скуштувала плодів), Бог, можливо з другого Адамового ребра створив би йому іншу жінку, яка, так би хотілося, була б слухняною Творцеві й вірною чоловікові. І залишилися б вони на віки в саду Едемсь-кому, а разом із ними і їхні нащадки. Прав-да, де гарантія, що хто-небудь із них – за сто чи за тисячу років – не захотів би, як Єва, поласувати забороненими плодами.

Але, на жаль, усе сталося так, як стало-ся. Не відвів Адам своєї жінки від дерева,

13

не прогнав змія. Значить, він був згоден з ним, так само прийняв його аргументи. А коли не чув їх, то з усього видно, що пер-ший чоловік знав, який плід йому підсуну-ла Єва, бо коли Творець спитав його, «чи не їв ти з дерева, що я наказав тобі не їсти?» (Бут. 3, 11), він не сказав «не в курсі», а тільки звалив усе на Єву: «Жінка, яку ти

І навіщо Єва те яблуко з’їла? Жила б я тепер у раю, а то приготуй, подай…

Може, нема біди в тому, що Єва те яблуко з’їла?Хіба мені з моєю жінкою не рай?

14

дав мені, щоб була зі мною, дала мені з де-рева, і я їв» (Бут. 3, 12).

Словом, яке їхало, таке здибало, тому здається несправедливим, що стільки сто-літь усю вину за гріхопадіння прабатьків людського роду люди спихають на Єву. Мовляв, послухалася змія, потайки від Адама з’їла заборонений плід і йому нена-роком підсунула. А він, неборака, ні слу-хом, ні духом…

Задумаймося: а чому це Бог не хотів, щоб Його перші людські створіння спожи-вали плоди з дерева пізнання добра та зла? Хоч слово «не хотів» тут не до речі. Якби він не хотів, то вони і не їли б. Він їм про-сто заборонив. А заборона – це як шлагба-ум, який для одних – нездоланна Китай-ська стіна, для інших – незначна перешко-да, яку можна обійти ліворуч, можна пра-воруч, під неї можна пролізти, її можна пе-рескочити чи взагалі знести. Словом, забо-рона – це вибір: порушити її чи ні. Перші люди, як і ми, були наділені інтелектом і волею, що давала їм можливість приймати самостійні рішення. Вельми прикро, що, можливо, своє перше рішення про відмову вони прийняли всупереч Божому наказу.

Заборона їсти плоди тільки з дерева піз-нання добра та зла була пов’язана, напев-но, з передбаченням того, що люди, ство-рені жити в любові й нести добро іншим, стають тією чи іншою мірою носіями зла, і що на пізнання природи зла і перемоги його добром знадобиться увесь час, відве-дений людству на Землі. Невідомо, чи лю-

15

дям вдасться вирішити ці дві найважливі-ші проблеми свого буття. Бог великих ілю-зій щодо цього не має, тому, як тільки ви-гнав з Едему Адама з Євою, одразу поста-вив коло саду херувима і вогняного меча, щоб охоронити дорогу до дерева життя.

Воно й зрозуміло: такій сімейці віри не-має. Залізуть у сад, з’їдять плоди з дерева життя і будуть жити вічно. А чи треба, щоб грішники жили вічно?

На жаль, недовіра Бога до людських іс-тот, яких Він створив, виявилася недарем-ною. Минуло не так багато часу, діти Ада-ма та Єви виросли, і старший син, Каїн, із заздрости вбив свого молодшого брата Авеля. Далі більше. Люди грішили багато і часто. Подробиць у Старому Завіті не по-дано, але нащадки Адама та Єви так допе-кли своєму Отцеві, що Той пошкодував, «що створив людину на землі, тож на серці йому стало важко» (Бут. 6, 6), бо «побачив Господь, що людська злоба на землі велика та що всі думки та помисли сердець увесь час тільки злі» (Бут. 6, 5).

Для мене низький моральний рівень тих мешканців землі незрозумілий і дивний. Вони не могли не знати, що перебувають під постійним і пильним «наглядом» Твор-ця, бо тоді Бог безпосередньо звертався до них (до того ж Каїна: «Що ти вчинив? Ось голос крови брата твого кличе до мене з землі» (Бут. 4, 10), і попри те гребували Його заповідями. Можливо, я помиляюся, але в мене складається враження, що до Бога перші люди ставилися не як до Бога

в нашому розумінні, не як до Творця неба і землі, усього видимого і невидимого, не як до Найвищого Судді, а як до батька, слухати якого, звичайно, треба, але не зав-жди хочеться. Як відповідає Каїн Богові на Його запитання: «Де Авель, брат твій?» «Не знаю. Хіба я сторож брата мого?» (Бут. 4, 9). Жодної поваги до Бога, не кажучи вже про щось більше.

17

Кожному – по чуду?

У зв’язку з цим ніяк не обійти питання віри в Бога і в заповіді, що їх Він встано-вив. Якщо вже перші люди не надто шану-вали Бога, то не важко зрозуміти, як часто непросто приймає Його сучасна людина, яка вважає себе розумною й освіченою. Їй пальця в рот не клади! Вона, щоб у щось повірити чи з чимось погодитися, конче має мати аргументи на користь цього. Од-нак нерідко пізнання без усіляких там ар-гументів йде простою методою – побачи-ти, помацати, покуштувати. Тим більше, що бачення, мацання, куштування не ви-магають від нас жодного розумового на-пруження, не кажучи вже про вивчення чогось. І хоч відкриття для себе таких та-ємниць, як Бог, Його триєдинство, непо-рочне зачаття, воскресення, вічне життя, неможливе без актуалізації духовного й ін-телектуального начал, ми хочемо йти най-простішим шляхом.

Згадую, як ми з родиною зібралися на прощу до ікони Матері Божої Будславської*

* Ікона Матері Божої, яку вперше згадано 1613 р., міститься в національній святині у містечку Будславі, що в Мядельському районі Мінської області, за 120 км від Мінська. Перше чудо – сліпий п’ятирічний хлоп-чик став зрячим – зафіксований в 1617 р. 1998 р. чу-дотворна ікона була коронована папськими коронами. Мати Божу Будславську в народі вважають опікункою

18

і пропонували піти з нами сусідці по дачі. Що більше ми розповідали про чудотвор-ну ікону, про ласки, які Мати Божа Буд-славська дарувала віруючим, про підне-сення, з яким люди пішки йдуть до буд-славської святині не одну добу, про праз-ник, що його готують у перші липневі дні в містечку на Мядельщині не одне століт-тя, то більше з’являлося в Ольги бажання приєднатися до нас. Та й чоловік її відпус-тив, пообіцявши полити грядки та пропо-лоти картоплю.

Дорогою до Будслава ми знову говори-ли про чуда, які Божа Мати дає тим, хто в щирих молитвах просить її про дари. «Я теж буду щиро молитися, як вмію, – сказа-ла нам Ольга. – Але де гарантія, що Мати Божа виконає моє прохання?» Я не вига-дую, було сказано саме так: де гарантія?

Після повернення з Будслава ми сиділи у затінку старої вишні, ділилися враження-ми від прощі, і Сергій, чоловік Ольги, ска-зав: «Я не кажу, що зовсім не вірю в Бога, та все ж хотів би мати хоч якийсь доказ Його існування». Одно слово, потрібне чудо, яке б конче мало відбутися в його присутности.

Не мені судити, яку віддаль на шляху до віри пройшли мої сусіди. Зрозуміло, що на світогляді декількох поколінь не могло не відбитися сімдесят років панування в Ра-

Білорусії. Празник на її честь відбувається щороку в першу суботу липня, на нього до Будслава стікають-ся тисячі прочан не лише з Білорусії, а й з України, Росії, Литви, Польщі, інших країн.

19

дянському Союзі войовничого атеїзму, коли за віру переслідували, ніби в Рим-ській імперії під час владарювання різних неронів та калігул. Так, віра не зникла, бо не могла зникнути, але багато людей в 1990-і роки були подібні до поган, яким апостоли й учні Христа майже дві тисячі років тому несли новину про Сина Божого, Його життя та Його воскресення.

Так що ми не вельми далеко відійшли від духовного стану, в якому перебувало тоді суспільство Римської імперії. Згадай-мо – що допомагало апостолам доносити нове вчення до громадської думки? Так, очевидні чуда, які чинив Ісус Христос*. Люди бачили, як стає і йде той, якого доти носили на ношах, як глухонімий починає чути й говорити, як повертається зір до сліпонародженого, як оживає жінка, що

* Христос – це не ім’я Ісуса з Назарету, як багато хто вважає. У Євангелії від Матея читаємо: «“На вашу ж думку”, – до них каже, – “хто я?” Озвався Симон Петро і заявляє: “Ти – Христос, Бога живого син”» (Мт. 16, 15–16). Гебрейські слова «машиах», що озна-чає «той, хто помазаний», греки вимовляли як «ме-сія». В часи Старого Завіту машиах означало царя, оскільки введення в цей стан відбувалося через пома-зання оливковим елеєм. Після падіння Юдейської дер-жави поняття «помазаний» стали співвідносити із Ца-рем Останніх Часів, якого гебреї так чекали. На грецьку мову слово «машиах» – «месія» було перекла-дено як «Христос». Майбутній апостол Андрій, який щойно познайомився з Ісусом, говорив своєму братові Симону: «Ми знайшли Месію» (Йо. 1, 41). А що Йоан писав своє Євангеліє грецькою мовою, то спеціяльно для своїх читачів, щоб вони його зрозуміли, додав: «що в перекладі означає Христос» (Йо. 1, 41).

20

вже була мертва. Та й сам Ісус Христос ви-разно дає зрозуміти, що чуда Він чинить для того, «щоб ви знали, що Син Чолові-чий має владу на землі гріхи відпускати» (Лк. 5, 24). Чуда Йому були потрібні як ар-гументи для доказів своєї божественної природи, для навертання поган до справж-ньої віри.

Коли рибалки, майбутній апостол Пет ро, Йоан та Яків, пішли за Христом, залишив-ши все, що в них було? Після того, як Ісус, побачивши порожні сіті, велів Петрові від-плисти на глибину й знову їх закинути.

«Озвався Симон і каже: “Наставнику, всю ніч трудились ми й нічого не піймали, але на твоє слово закину сіті”.

Так вони й зробили, і впіймали велику силу риби. І їхні сіті почали рватися. Тоді вони кивнули до своїх товаришів, що були в другім човні, щоб ті прийшли й допомо-гли їм. Прийшли вони й наповнили обидва човни, аж почали потопати.

Побачивши це Симон Петро, припав до колін Ісуса» (Лк. 5, 5–8)…

Зауважмо: «побачивши це», упевнив-шись, що Наставник не лише гарно й пере-конливо говорить, а й володіє надприрод-ними здібностями, властивими тільки Бо-гові.

«І витягши човна на берег, кинули все й пішли слідом за Ним» (Лк. 5, 11).

А якщо б Ісус не наповнив сіті рибою, чи мав би Він учнів, таких, як Петро, Йоан та Яків? Чи вони по-старому рибалили б й час до часу згадували молодого Ісуса

21

з Назарету, який оповідав такі гарні при-тчі? Може, не даремно Бог, обравши Петра, Йоана, Якова та інших для виконання місії і знаючи, наскільки жертовною буде ця мі-сія, вважав за потрібне показати їм чуда як знаки своєї сили і міці, щоб майбутні учні цілком відкрили Йому свої серця і само-

ЗАПИС НА ЧУДАВам чудо одне

на двох чи кожному – окремо?

118

А я готовийпомерти завтра?

Часто згадую, як відходили з життя мій дід Антоні та мої батьки.

Дідусь до останку ходив по господар-ству, рідко коли, хіба зовсім здоров’я бра-кувало, не був на недільній службі у рідно-му для нього василішківському костелі, хоча піші походи до містечка і назад вима-гали від нього в останні роки чималих зу-силь.

У ту квітневу неділю дід так само пішов до костелу, приступив до таїнства сповіді, причастився. В надзвичайно теплий квіт-невий понеділок зорав поле, відвів коня і, поскаржившись на слабкість, ліг у ліжко. Поки був при пам’яті, молився. Уночі він відійшов у вічність. Було дідусеві вісімде-сят два роки.

Мою матір багато років діймав високий кров’яний тиск, як хотіло, працювало сер-це, але лікарям і їхнім лікам вдавалося зменшувати одне та заспокоювати інше.

Пам’ятаю нашу останню розмову по те-лефону липневим недільним вечором. Ма-ма була задоволена, що могла побути в ко-стелі й щиро посповідатися. За декілька днів у тридцятиградусну спеку вона поїха-ла на могили батьків, увечері потелефону-вала дітям та поговорила з онучками, тіль-

119

ки вони були вдома. А вночі трапився ін-сульт…

Більше моя мама не сказала ні слова. Вона тільки потискала нам руки, а сльози, що неспішно одна за одною спливали на подушку, свідчили про її страждання. За два тижні мама відійшла від нас, а парох на заупокійній літургії казав, що бажав би такої смерти кожному – після прийняття таїнства сповіді, Євхаристії і єлеопомазан-ня, після відвідання могил предків, на ру-ках в дітей. Мамі йшов сімдесят перший рік.

Мій тато відійшов у вічність на вісімде-сят другому році життя. Після інфаркту його легені, попри всі старання лікарів, скорилися запаленню й відмовилися пра-цювати. Тато фактично задихнувся… Не-стерпний біль душі приглушувався тим, що у свої останні години життя тато не був самотнім, що помер у присутності рідних, з громничою свічкою в долонях, що за два дні до того при повній пам’яті висповіда-вся, прийняв Пресвяту Євхаристію і єлео-помазання.

Скільки Божим Провидінням відведено йти земними шляхами мені, відомо лише Йому. І якщо з висоти п’ятдесяти років бачу, що не всі дні з них були такими, які не хотілося б переписати наново, то хоч ті, що зосталися, дуже хочеться прожити так, щоб, як сказав відомий російський пись-менник, «не було нестерпно боляче», щоб «не палив сором за підленьке й мізерне минуле», щоб вистачило сил не піддавати-

120

ся спокусам, угамовувати думки і слова, щоб не дати підстав для докору: «Малові-ре, чого засумнівався?» (Мт. 14, 31).

І, дописуючи останні сторінки цієї книжки, – звичайного роздуму звичайного грішника про віру, гріх і покаяння та від-повідаючи на питання, яке поставив перед собою на початку книжки й цього розділу, сам собі сказав: так, здається, готовий. Утім признаюся, що сказав не вельми впев-

Зайди роківза 28!

Я ще он скільки не зробив!

СПИСОКНЕЗРОБЛЕНОГО

121

нено, тому і слово «здається» виринули ніби непомітно, мимоволі. Подумав іще, і впевненість у цій відповіді взагалі кудись зникла. І я зрозумів, чому: коли бачиш пе-ред собою довгий земний шлях і намага-єшся ним йти і йти, то думаєш, що те по-гане, яке зробив, можеш виправити завтра, у скривдженого попросити пробачення під час наступної зустрічі, про забутий на останній сповіді гріх обов’язково скажеш сповіднику наступним разом.

Проте коли остання хвилина моєї зем-ної мандрівки припаде на завтрашній день, то усвідомлюю, нічого з того, що міг і мав виправити, не зроблю. Не впасти у відчай допомагає тільки віра в те, що хай який ти грішник, та якщо прагнеш покаяння й ви-гукнеш, повторивши благання святого Пе-тра: «Господи, рятуй мене!» (Мт. 14, 30), то Ісус, як і йому, протягне тобі руку і під-тримає тебе, а Отець Небесний, як і блуд-ному синові, простить тобі й поведе у дім свій.

А тобі залишиться лише сказати з поко-рою: «Нехай буде воля Твоя».

122

Від автора

Коли справу закінчено, то прийнято дя-кувати тим, хто тобі допомагав її зробити. Я теж не можу цього не зробити.

Я щиро вдячний докторові богослов’я о. Яну Кремісу за надзвичайно важливі та корисні зауваги, які допомогли мені уник-нути богословських помилок.

Велику цінність мали для мене поради досвідченого редактора Аліни Новікової.

Під час роботи над текстом я не міг не прислухатися до вельми слушних думок чудових філологів-білорусистів Христини Лялько та Лідії Камінської.

Добрі знавці християнської літератури Галина Пармон, Бронислава Мартиненко і Сергій Шевченко допомогли видалити зі сторінок книжки «шлак» і «порожню по-роду».

Щирі віруючі Ганна Суша, Світлана й Вік тор Чабоцькі морально мене підтри-мали й надихнули на втілення рукопису в книжку.

Щоб читач отримав вишукане видання зручного формату, постаралися чудові спе-ціялісти у видавничо-комп’ютерній справі Лада Гентош та Ольга Григоренко.

Особлива вдячність – Марії Чайці, чий талановитий переклад книги з білоруської мови на українську не лише докладно пе-редав значення кожного слова, але навіть численні стилістичні особливості оригіна-лу, що вдається далеко не всім переклада-чам!

Добрий Боже, віддяч їм усім!

123

Зваротда ўкраінскага чытача

Хвала Езусу Хрысту!Шаноўныя чытачы!У канцы 1827 г. ураджэнец Кіеўскай гу-

берні грэка-каталіцкі протапрэсвітэр Іосіф Сямашка напісаў цару запіску, у якой пра-панаваў план перавода паўтара мільёна ка-толікаў усходняга абраду, якія жылі на тэ-рыторыі цяперашніх Беларусі і Літвы, ў праваслаўе. Прапановы імператарам былі ухвалены, і 23 красавіка 1828 г. ўніяты, якія складалі, да прыкладу, каля 80 працэн-таў насельніцтва Беларусі, прачнуліся пра-васлаўнымі. Яны, праўда, пра гэта не ве-далі, але сакрэтны план гвалтоўнага зніш-чэння грэка-каталіцкага Касцёла ўжо пачаў дзейнічаць: адны свяшчэннікі пера ходзілі на маскоўскія служэбнікі пасля “растлума-чальнай” работы, падмацаванай важкімі грашовымі “прэміямі”; іншых, да канца верных свайму Касцёлу, ссылалі ў манас-тыры на тэрыторыі Расіі або пасыла лі служыць у бедныя праваслаўныя прыходы ў глыбіні краіны, дзе іх сем’і галадалі; людзей запісвалі праваслаўнымі насільна; асабліва ўпартых секлі плёткамі; з уніяц-кіх храмаў выкідвалі арганы і кнігі. У 1839 г. грэка-каталіцкі Касцёл ў Беларусі і Літве перастаў існаваць…

124

Амаль праз 100 год гісторыя з выніш чэн-нем грэка-католікаў паўтарылася. Толькі ўжо ва Украіне і метадамі, якія кардыналь-на адрозніваліся ад царскіх. Цяпер не было ўгавораў, подкупу і “перавыхавання”, ар-гументы на карысць адрачэння ад каталіц-кага веравызнання ўсходняга абраду былі ў асноўным два – ГУЛАГ і куля.

Гісторыя захавала прозвішчы свяшчэн-нікаў і простых вернікаў, якія на беларус-кіх землях у сярэдзіне пазамінулага ста-годдзя не выракліся веры бацькоў і дзядоў. Яшчэ больш імёнаў ахвяр і барацьбітаў за свой Касцёл засталося ў памяці украінска-га народа. У маім рабочым кабінеце зна-ходзіцца абраз новамучанікаў Украінскай грэка-каталіцкай Царквы, напісаны спада-рыняй Іванкай Крып’якевіч-Дзімід, спрэ-зентаваны мне маімі добрымі знаёмымі з Фонду св. Уладзіміра, за што я ім шчыра ўдзячны. Калі гляджу на лікі новамучані-каў, узгадваю аповяды пра драматычнае, але не застылае і не апатычнае, а інтэнсіў-нае, скі раванае ў будучыню падпольнае жыццё Украінскага грэка-каталіцкага Кас-цёла падчас панавання атэістычнага рэжы-му, то ў каторы раз пераконваюся, што му-чанікам у шырокім сэнсе гэтага слова ў тыя часы быў кожны хрысціянін, бо ні адзін з іх не мог ўшаноўваць Стварыцеля адкрыта, не рызыкуючы будучым дзяцей, кар’ерай, а то і жыццём.

Мы ўпэўнены, што тых, хто загінуў за веру, Пан Бог ахінае сваёй асаблівай лас-кай. Але я, не ведаючы Божага Провіду, ду-

125

маю, што наш Айцец не хоча, каб мы па-міралі за веру. Ён хоча, каб мы жылі ў веры, а “не заставаліся ў цемры” (Ян 12,46), каб наша жыццё было спаўненнем Яго запаведзяў, ўдзячнасцю за Уваскрасен-не Яго Сына, сцвярджэннем хрысціянскай маралі.

Ідэалогія секулярызму, якая прынесла грамадству Заходняй Еўропы нямала раз-буральнага, не абмінае і Украіну з Беларус-сю. Але нашы народы і нашы Касцёлы за апошняе стагоддзе мелі такі пераслед, вы-неслі столькі ўціску, пры гэтым заха ваўшы сваю веру жывой, маладой і дзейнай, што мы не маем права здрадзіць сваім дзядам, бацькам і мучанікам, якія “прабы валі за-ўсёды ў храме, праслаўляючы і бла га-слаўляючы Бога” (Лк 24,53), мы павінны памятаць, што Езус Хрыстус споўніў сваё абяцанне: “Не пакіну вас сіротамі; прыйду да вас” (Ян, 14,18). Мы мусім зрабіць усё, каб супрацьстаяць выклікам часу, каб ду-хоўны стрыжань, які грунтуеца на вучэнні Хрыста і які збераглі нашы народы, бу-дучыя пакаленні захоўвалі так жа беражна, як гэта рабілі іх продкі.

Україна і Беларусь блізкія не толькі ге-аграфічна. У нашых народаў шмат агуль-нага ў гісторыі – даўняй і новай, мы вало-даем роднаснымі мовамі і маем падобны менталітэт. Таму мяркую, што гэтыя сло-вы, пададзеныя на беларускай мове, буду-ць зразумелыя ўкраінскаму чытачу. Вельмі спадзяюся таксама, што напісанае ў кнізе знойдзе водгук у сэрцах маіх украінскіх

братоў і сясцёр па веры, а некаму – маю надзею – дапаможа зрабіць першыя крокі насустрач Хрысту.

Заўсёды з хваляваннем чытаю духоўны запавет, які 70 год таму пакінуў сваёй пас-тве вялікі пастыр украінскага Касцёла ўс-ходняга абраду мітрапаліт Андрэй Шап-ціцкі: “Наш Касцёл будзе знішчаны, раз-громлены бальшавікамі. Але вы трымай-цеся, не адступайце ад веры, ад Каталіцка-га Касцёла. Цяжкі прымус адмовіцца ад веры, які спадае на наш Касцёл, ёсць часо-вы. Я бачу адраджэнне нашага Касцёла. Ён будзе больш прыгожым, больш веліч-ным, чым быў дагэтуль! Ён будзе аб’ядноўваць увесь наша народ. Україна вызваліцца ад сваёй нядужасці і стане дзяржавай магутнаю, з’яднанаю, веліч-наю, якая будзе нароўні з іншымі вы со-каразвітымі дзяржавамі. Мір, дабрабыт, шчасце, узаемная любоў і згода будуць па-наваць у ёй. Усё гэта будзе, як я кажу: толькі трэба маліцца, каб Пан Бог і Маці Божая апекаваліся заўсёды нашым год-ным, пакутным народам, які столькі вы-церпеў, і каб гэтая апека трывала вечна”.

Няхай хутчэй станецца так.Яраслаў Чапля

Зміст

До читача ....................................................5Яка професія в Бога? .................................7Cпадщина Адама і Єви ............................10Кожному – по чуду? .................................17Втрати й здобутки київського князя .......27Вина та гріх ..............................................35Я і я ............................................................40«Зрікаюся». Гріха чи Бога? ......................46Бог – несправедливий? ............................51Чому Юда в пеклі, а Петро – в раю ........60Де соромно соромитися ...........................85Юда під видом органіста .......................105Євангеліє районного маштабу ..............111А я готовий померти завтра? .................118Від автора ................................................122Зварот да ўкраінскага чытача ................123

Науково-популярне видання

Ярослав ЧАПЛЯЧИ ГОТОВИЙ Я ПОМЕРТИ ЗАВТРА?

Роздуми грішника про віру, гріх і покаяння

Відповідальна редакторкаМарійка Чайка

Художнє оформленняЛади Гентош

Технічний редакторОльга Григоренко

Підписано до друку 26.12.13. Формат 84х90/32.Папір офс. Офс. друк. Ум.-друк. арк. 5,6. Ум. фарбовідб. 6,3. Обл.-вид. арк. 3,53.

ТзОВ Видавництво «Свічадо»(Свідоцтво серії ДК №1651 від 15.01.2001)

79008, м. Львів, а/c 808, вул. Винниченка, 22Тел.: (032) 244-57-44, факс: (032) 240-35-08

e-mail: post@svichado.com, url: www.svichado.com

Віддруковано згідно з наданим оригінал-макетому друкарні ТзОВ «Зерцало»

(Свідоцтво серії ААВ № 219930 від 30.01.2013 р.) вул. Січових стрільців, 35а, с. Кротошин, Пустомитівський р-н, Львівська обл.