МІНІСТЕРСТВО ОБОРОНИ УКРАЇНИ

НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ЦЕНТР ГУМАНІТАРНИХ ПРОБЛЕМ

ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ

УУККРРААЇЇННССЬЬККИИЙЙ

ВВІІЙЙССЬЬККООВВОО--ІІССТТООРРИИЧЧННИИЙЙ

ККААЛЛЕЕННДДААРР

ТРАВЕНЬ 2015

Київ-2015

2

УДК 355.4 (477)“2015”

ББК 68.4(Укр)

У45

Рекомендовано до друку науковою радою Науково-дослідного центру

гуманітарних проблем Збройних Сил України

У45

Український військово-історичний календар. Травень 2015 /

За ред. Н.А. Агаєва / Упорядник В.Р. Мараєв. – К.: НДЦ ГП ЗС України,

2015. – 45 с.

УДК 355.4

(477)“2015”

ББК 68.4(Укр)

Український військово-історичний календар розроблено з метою

поширення військово-історичних знань і відновлення традиції вшанування

українських вояків. Календар містить інформацію про події військової історії

України, видатних українських військових діячів різних часів, наших

сучасників, які стійко боронять незалежність нашої держави.

© Науково-дослідний центр гуманітарних

проблем Збройних Сил України, 2015.

3

ТТ РР АА ВВ ЕЕ НН ЬЬ

1 ТРАВНЯ*

День міжнародної солідарності трудящих

95 років тому, 1 травня 1920 року, в місті

Лебедин (нині Сумської області) народився

Микола Іванович Лисунов – учасник Другої

світової війни, Герой Радянського Союзу.

М.І. Лисунов 1936 року закінчив 8 класів

середньої школи. Працював машиністом на шахті в

місті Дзержинськ Донецької області і одночасно

навчався в Дзержинському аероклубі.

У Червоній армії з червня 1941 року. Був

курсантом Чугуївської школи військових

льотчиків. Брав участь у боях Другої світової війни

з січня 1942 року. Воював на Воронезькому і 1-му Українському фронтах.

У ніч на 30 вересня 1943 року молодший лейтенант М.І. Лисунов,

прийнявши на себе командування ротою, повів її в атаку через старе

русло Дніпра в районі села Вишгорода (нині місто Київської області). Під час

трьох атак рота знищила близько 100 гітлерівців і 6 кулеметних точок.

Особисто М.І. Лисунов виявив мужність і стійкість, вміло керував

підрозділом. Був поранений.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 13 листопада 1943 року

М.І. Лисунову присвоєно звання Героя Радянського Союзу з

врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

1944 року М.І. Лисунов закінчив курси вдосконалення офіцерського

складу. В запасі з березня 1947 року. Мешкав у Києві, працював начальником

постачання на заводі залізобетонних виробів. Помер 1 липня 1971 року,

похований на Лук’янівському військовому цвинтарі.

* Дати наведено за новим стилем. У випадку, якщо хронологічний стиль

встановити не вдалося, дата подається так, як вона була зазначена у джерелі.

4

2 ТРАВНЯ

130 років тому, 2 травня 1885

року, в селі Топорівці (нині

Городенківського району Івано-

Франківської області) народився Гнат

Стефанів – український військовий

діяч, Начальний командант

Української Галицької армії,

полковник УГА і Армії Української

Народної Республіки, військовий

мемуарист.

Військову освіту Г. Стефанів

здобув у Цісарській і Королівській

школі кадетів піхоти у Львові, яку

закінчив 1905 року та отримав

призначення в 10-й Галицький полк

піхоти, штаб якого дислокувався

у Перемишлі.

Під час Листопадового зриву 1918

року Г. Стефанів у званні сотника брав участь у встановленні української

влади у Західній Україні, потім був організатором і комендантом

Золочівської округи Західно Української Народної Республіки. Із 9 листопада

до 10 грудня 1918 року у званні полковника очолював Начальну Команду

Українських Військ у Львові. Під його командуванням українська армія

контратакувала поляків, але зрештою під тиском переважаючих сил ворога

була змушена залишити Львів 22 листопада 1918 року.

Пізніше перейшов до Армії УНР. Очолював Гуцульський кіш морської

піхоти, запасну бригаду 3-ї Залізної стрілецької дивізії. Командував 3-м

кінним полком у Першому Зимовому поході 1919 – 1920 років.

У серпні 1920 року Г. Стефанів перейшов з групою генерала Антіна

Кравса до Чехо-Словаччини й до 1923 року очолював консульство ЗУНР в

Ужгороді. Залишив спогади “За Львів”, надруковані 1923 року в журналі

“Український Скиталець” – виданні військової еміграції ЗУНР.

До 1939 року жив на Закарпатті, потім у Відні й у Німеччині. Помер

21 червня 1949 року в місті Регенсбург (Німеччина). На честь Гната

Стефаніва названі вулиці в місті Золочів та його рідному селі Топорівці.

5

105 років тому, 2 травня 1910

року, у місті Сколе на Львівщині

народився Іван Бутковський –

провідний член Української

військової організації та

Організації українських

націоналістів, один з командирів

Карпатської Січі та Української

повстанської армії.

У 1930 році І. Бутковський

закінчив Стрийську гімназію.

Навчався на юридичному факультеті

Люблінського університету.

Вступив до Української військової

організації, а згодом до Організації

українських націоналістів, був

повітовим провідником Сколівщини.

У 1938 – 1939 роках у званні

хорунжого командував сотнею

Карпатської Січі. Учасник боїв проти угорської армії поблизу Хуста,

прикривав на чолі відділу відступ урядовців та січовиків. Поранений

потрапив до полону і був ув’язнений в угорському концтаборі.

Після звільнення з полону І. Бутковський повернувся до Галичини.

У 1943 році командував куренем української народної самооборони “Чорні

чорти”, який боровся проти німецьких окупантів і радянських партизан.

У першій половині 1944 року у званні поручника командував військовою

округою-4 “Говерла” групи УПА-Захід. Керівник місії УПА за кордоном. Від

1949 року – підполковник УПА.

В еміграції мешкав у Мюнхені, де й помер 5 серпня 1967 року.

Похований на цвинтарі Вальдфрідгоф.

Онук сестри Івана Бутковського – Андрій Іванович Дигдалович (1973 –

2014) – Герой Небесної Сотні, Герой України з удостоєнням ордена “Золота

Зірка”. Загинув 20 лютого 2014 року від кулі снайпера на вулиці

Інститутській в Києві.

6

100 років тому, 2 травня 1915 року, під час Першої світової війни

розпочався Горлицький прорив німецьких та австро-угорських військ.

Ця наступальна операція була частиною стратегічного плану

німецького командування на 1915 рік з розгрому російської армії та

виведення Російської імперії з війни. План полягав у тому, щоб завдати

послідовних потужних флангових ударів зі Східної Пруссії та Галичини,

прорвати оборону російської армії, оточити її і знищити основні сили.

Наступ німецької піхоти, 1915 рік

Становище, яке склалося на південному крилі Східного фронту навесні

1915 року, серйозно турбувало військове командування Центральних держав.

Армії Росії глибоко вклинилися в межі Австро-Угорщини. Вони взяли

Перемишль і Тарнув, захопили майже всі найважливіші перевали в Карпатах.

Виникла загроза виходу росіян на Угорську рівнину. Тому німецьке

командування вирішило допомогти своєму союзникові.

При виборі напрямку головного удару німецьке командування

вирішило вдарити ближче до центра, між Віслою і Бескидами. Істотну роль

при виборі цього напрямку зіграли й економічні важелі. У районі Горлиці

(сучасна Південна Польща), Дрогобича розташовувалися багаті родовища

нафти, яка в умовах блокади була дуже потрібна Німеччині.

У росіян до початку весни вже був майже вичерпаний запас

артилерійських снарядів, розрахований на нетривалу війну. Витрата снарядів

у перші місяці війни виявилася непередбачено великою. В результаті, запас

снарядів у німців під час Горлицького прориву приблизно у 300 разів

перевищував запас снарядів росіян.

Наступ розпочався о 10-й годині ранку 2 травня 1915 року. Йому

передувала потужна артилерійська підготовка, що тривала близько доби. Під

7

тиском німців і австро-угорців російські частини швидко відступали.

Російське командування в широких масштабах застосувало тактику

руйнування важливих об’єктів та нищення різного майна на шляху наступу

противника. На всіх напрямках були вивезені інтендантські вантажі, знищені

мости, зруйновані залізничні колії, спалені стаціонарні будівлі, вивезені

паровози і вагони. Майно, яке не можна було вивезти, знищувалося на місці.

Мости зберігались до останньої хвилини і їх підривали перед приходом

противника. Це дещо сповільнювало просування австро-угорських і

німецьких військ.

Російська гаубиця на фронті, літо 1915 року

Загалом російські війська втратили понад 1,4 млн. чоловік загиблими,

пораненими, полоненими й зниклими безвісти. Вони були змушені залишити

майже всю Галичину, окуповану у 1914 році. З іншого боку, їм вдалося

уникнути великого оточення. Німеччина і Австро-Угорщина не досягли

стратегічної мети свого наступу. Восени 1915 року Східний фронт Першої

світової війни стабілізувався на лінії Рига – Єкабпілс – Даугавпілс –

Барановичі – Пінськ – Дубно – Тарнополь (Тернопіль) – Чернівці.

95 років тому, 2 травня 1920 року, на Полтавщині народився

Володимир Миронович Ніколаєнко – учасник Другої світової війни,

військовий льотчик, Герой Радянського Союзу.

В.М. Ніколаєнко походив з родини залізничників. У 1934 році закінчив

семирічку і вступив до Полтавського шляхового технікуму Південної

залізниці. Навчання в технікумі поєднував із заняттями в аероклубі. Після

8

закінчення навчання у 1939 році був призваний

до лав Червоної армії та вступив у Краснодарську

авіашколу. Звідти був переведений у Таганрозьку

військово-авіаційну школу імені Валерія Чкалова.

У боях Другої світової війни брав участь з

травня 1942 року. За період від травня 1942 по

січень 1944 років, гвардії молодший лейтенант

В.М. Ніколаєнко на літаках Пе-2 і Пе-3 здійснив

90 вильотів на розвідку об’єктів, комунікацій та

угруповань військ у глибокому тилу противника,

виявив і сфотографував 108 аеродромів, 193

залізничних вузли і великі станції, 1315 танків,

1840 кілометрів оборонних рубежів, 2890 вагонів

і 6230 автомашин, 56 батальйонів піхоти і багато

інших військових об’єктів. За цей час літак В.М. Ніколаєнка 24 рази

потрапляв під інтенсивний обстріл зенітної артилерії ворога, 13 разів пілот

вступав в бої з винищувачами противника. Льотчик неодноразово повертався

на свій аеродром на пошкодженому літаку.

11 березня 1943 року, під час виконання бойового завдання в районі

Орла, літак В.М. Ніколаєнка потрапив під вогонь зенітної артилерії

противника. Осколками снарядів був пошкоджений літак, пілот поранений в

обидві руки, але продовжував розвідку. На зворотному курсі

В.М. Ніколаєнко виявив ворожий аеродром, на якому було зосереджено 60

літаків противника. Після виконання завдання посадив пошкоджений літак

на своєму аеродромі і доповів про отримані розвідувальні дані.

17 січня 1944 року під час виконання бойового завдання літак

В.М. Ніколаєнка був атакований шістьма ворожими винищувачами і був

збитий. В.М. Ніколаєнко загинув. Похований в с. Пісківка Бородянського

району Київської обл. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 13 квітня

1944 року йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу (посмертно).

25 років тому, 2 травня 1990 року, в Херсоні народився Ігор

Олегович Шпак – учасник війни на Сході України, капітан.

І.О. Шпак у 2005 році був зарахований до Харківського державного

вищого училища фізичної культури на відділення боксу, яке закінчив у 2007

році. Протягом навчання займався кікбоксінгом, має звання кандидата в

майстри спорту.

9

У 2007 році зарахований до академії внутрішніх військ МВС України у

Харкові на командно-штабний факультет, закінчив її у 2012 році, отримавши

військове звання лейтенанта.

Після закінчення академії за розподілом був направлений до військової

частини №2260 м. Києва на посаду командира ІІ взводу охорони роти з

охорони дипломатичних представництв і консульських установ іноземних

держав. 25 листопада 2011 року був призначений на посаду заступника

командира роти з охорони дипломатичних представництв і консульських

установ іноземних держав.

В серпні 2012 року був призначений командиром ІІ бойової групи І

групи спеціального призначення окремого загону спеціального призначення

військової частини № 3027 (спецпідрозділ “Барс”, Нові Петрівці).

Із 10 липня 2013 року у званні старшого лейтенанта обіймав посаду

командира ІІ бойової групи ІІІ групи спецпризначення окремого загону

спецпризначення та боротьби з терроризмом військової частини № 3027.

Брав участь у проведенні антитерористичної операції на Донбасі.

Указом Президента України П.О. Порошенка № 599/2014 від 19 липня 2014

року за старанність, розумну ініціативу та сумлінне виконання службових

обов’язків під час проведення АТО був нагороджений Орденом “За

мужність” ІІІ ступеня.

26 вересня 2014 року переведений до Харкова та призначений

заступником командира загону – командиром ІІ розвідгрупи спеціального

призначення окремого загону розвідки спеціального призначення східного

територіального управління Національної гвардії України.

11 березня 2015 року І.О. Шпаку було присвоєне військове звання

капітан. 24 березня 2015 року І.О. Шпак загинув, виконуючи військові

завдання в зоні антитерористичної операції. 26 березня похований у Херсоні.

3 ТРАВНЯ

135 років тому, 3 травня 1880 року, народився Микола Іванович

Протасов – начальник Генерального Морського штабу ВМС

Української Держави у 1918 році, контр-адмірал.

М.І. Протасов закінчив математичний факультет Санкт-Петербурзького

університету та Морський корпус. Із 1909 року – флагманський офіцер в

штабі керівника 3-го дивізіону міноносців Балтійського флоту. З початком

10

Першої Світової війни переведений на Чорноморський флот. Із березня 1915

року – старший флагманський офіцер штабу керівника мінної бригади

Чорноморського флоту. Згодом – капітан 1-го рангу.

Після Лютневої революції 1917 року М.І. Протасов підтримав процес

українізації Чорноморського флоту. За часів Центральної Ради вступив на

українську військову службу.

З приходом до влади Гетьмана Павла Скоропадського, розбудові

національних військово-морських сил стало приділятися значно більше

уваги. У травні 1918 року Гетьман розпорядився створити комісію з

військово-морських фахівців для визначення штатів, бюджету та символіки

українського флоту. М.І. Протасов входив до складу геральдичної комісії з

питань щодо форми одягу, символіки і відзнак особового складу

національного флоту. Працював у штабі українського Чорноморського

флоту. Підвищений гетьманським наказом до рангу контр-адмірала. Із

27 травня до 10 листопада 1918 року – начальник Генерального Морського

штабу Української Держави.

Після падіння Гетьманату приєднався до Білого руху. Емігрував до

Франції. Помер у Ніцці 19 або 20 квітня 1957 року.

5 ТРАВНЯ

115 років тому, 5 травня 1900 року, в

селі Завалля (нині Снятинського району

Івано-Франківської області) з ініціативи

українського громадсько-політичного діяча

Кирила Трильовського було засновано

перше товариство “Січ” у Галичині.

“Січ” була спортивно-пожежним

товариством для української молоді, осередки

якого незабаром поширилися в Галичині,

Буковині, Закарпатті та в середовищі

української еміграції в США, Канаді,

Німеччині, Австрії, Чехо-Словаччині. Уже в

1913 році кількість “Січей” становила близько

900, вони нараховували близько 80 тисяч

учасників. На початку Першої світової війни, Кирило Трильовський

11

у 1914 році, на базі “Січей” постала українська військова формація у складі

австро-угорської армії – Легіон Українських січових стрільців. Вони

відіграли помітну роль у подіях Української революції 1917 – 1921 років,

зокрема стали головною військовою силою при творенні Західно Української

Народної Республіки і при відновленні Української Народної Республіки під

час антигетьманського повстання Директорії. На Закарпатті січовий рух у

1938 – 1939 роках став зародком Карпатської Січі.

115 років тому, 5 травня 1900 року, в Одесі народився Юрій

Іванович Липа – український військовий і громадський діяч,

письменник, автор української геополітичної концепції, один із

визначних ідеологів українського націоналізму.

Батьком Ю.І. Липи був Іван Львович

Липа – видатний український громадський і

політичний діяч, письменник, у 1917 – 1919

роках український комісар Одеси і міністр

УНР.

Ю.І. Липа здобув освіту у гімназії № 4

Одеси та Новоросійському університеті. Під

час революційних подій 1917 року в Одесі

вступив до лав організованої полковником

І. Луценком та підполковником В. Змієнком

Гайдамацької дивізії. Пізніше вступив

до куреня Морської піхоти Збройних сил

УНР, брав участь у січневих 1918 року боях з

більшовиками на вулицях Одеси. Після вступу у місто союзних німецьких,

австро-угорських і українських частин Ю.І. Липа став заступником

командира одеської “Січі” Т. Яніва.

У міжвоєнний час Ю.І. Липа мешкав у Польщі. Написав понад 200

різноманітних творів. Найповніше його ідейно-філософські погляди розкрито

у трилогії “Призначення України” (1938), “Чорноморська доктрина” (1940),

“Розподіл Росії” (1941). У ній він сформулював геополітичну доктрину про

необхідність об’єднання причорноморських країн навколо політичних,

економічних і соціальних цінностей, де лідером буде Україна, враховуючи її

перевагу у площі,чисельності населення та його працелюбності.

Під час Другої світової війни Ю.І. Липа служив інструктором першої

Старшинської школи Української повстанської армії в Карпатах. 19 серпня

12

1944 року захоплений підрозділом НКВС і наступного дня закатований у

с. Шутова Яворівського району Львівської області. Похований в с. Бунів

Яворівського району.

100 років тому, 5 травня 1915 року, у Відні була створена Загальна

Українська Рада – загально-українська політична організація, яка

представляла інтереси українців під час Першої світової війни і

водночас була найвищим і єдиним українським представництвом у

межах Австро-Угорщини.

Члени Загальної Української Ради, 5 травня 1915 року

До складу Загальної Української Ради (ЗУР) входили 34 члени від

Галичини, Буковини і від підросійської України (від Союзу Визволення

України). Персональний склад членів часто змінювався. Головою організації

став Кость Левицький, його заступниками – Микола Василько, Лев

Бачинський, Ярослав Веселовський, Микола Ганкевич, Володимир

Темницький. Програма ЗУР щодо українських земель під російським

пануванням передбачала створення самостійної української держави, щодо

українських земель Австро-Угорщини – територіально-національну

автономію і об’єднання українських земель в один автономний край.

Організація опікувалася правами українців, закликала їх боротися за

конституційну Австро-Угорщину проти самодержавної Росії. Після

проголошення цісарського маніфесту 4 листопада 1916 року про створення

польського королівства та відокремлення й широку автономію з польською

перевагою Галичини в складі Австро-Угорської держави, ЗУР оголосила про

саморозпуск. Керівництво політичним життям українців в Австрії перейшло

до української парламентарної репрезентації.

13

70 років тому, 5 травня 1945 року, розпочалася Празька

наступальна операція військ 1-го Українського фронту під

командуванням маршала І.С. Конєва.

Німецька група армій “Центр” чисельністю до мільйона чоловік під

командуванням генерал-фельдмаршала Фердинанда Шернера мала намір

оборонятися в районі Праги і в самому місті, перетворивши його на “другій

Берлін”. За задумом нового уряду Німеччини на чолі з Карлом Деніцем група

армій “Центр” повинна була утримувати райони західної і центральної Чехії з

метою виграти час і забезпечити виведення військ на захід для капітуляції

перед американськими військами.

5 травня 1945 року в Празі почалося народне повстання проти

німецької окупації. Командування радянської армії залишалося в невіданні

щодо планів армії США звільнити Прагу від німців, тому протягом тижня

після капітуляції Берліна чекало вказівок. Лише отримавши переконливі

підтвердження про те, що американці не стануть просуватися на схід

Пльзеня, радянська армія направила основні ударні сили в напрямку Праги.

Вступ радянських військ до Праги

14

6 травня ударні частини правого крила 1-го

Українського фронту розпочали наступ, 8 травня –

захопили місто Дрезден та увійшли на територію Чехо-

Словаччини. Спільно з військами 2-го та 4-го

Українських фронтів вони оточили німецьке

угруповання в районі Праги.

9 травня 1945 року 3-тя і 4-а гвардійські танкові

армії 1-го Українського фронту вступили в Прагу.

Частинам Червоної армії і спеціальним

підрозділам НКДБ, що діяли спільно з чеськими

партизанами, було поставлено завдання перешкодити

виходу з оточення частин групи армій “Центр”,

зокрема, частин СС і формувань Російської визвольної

армії генерала А.А. Власова. 11 травня радянські

з’єднання вийшли на лінію Хемніц – Карлові Вари –

Пльзень і зустрілись з передовими частинами

американської армії. У полон потрапили понад 850 тисяч німецьких солдатів

і офіцерів і 35 генералів.

Втрати радянької сторони сягали 50 тисяч солдатів і офіцерів

загиблими і пораненими, певна частина з яких полягли вже після підписання

беззастережної капітуляції Німеччини – опір окремих німецьких частин

тривав ще близько тижня. Празька операція стала останньою стратегічною

наступальною операцією Червоної армії в Європі під час Другої світової

війни.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 9 червня 1945 року

запроваджено медаль “За звільнення Праги”, якою було нагороджено понад

395 тисяч військовослужбовців.

6 ТРАВНЯ

120 років тому, 6 травня 1895 року, в селі Вижній Березів (нині

Косівського району Івано-Франківської області) народився Петро Васкул –

український політичний та військовий діяч, учасник Української

революції 1917 – 1921 років, член Проводу Організації українських

націоналістів.

У часи Першої світової війни 1914 – 1918 років та Української

революції 1917 – 1921 років П. Васкул служив четарем Українських січових

Медаль

“За звільнення Праги”

15

стрільців, підпоручником, поручником та сотником Української Галицької

армії. У міжвоєнний період був директором школи у с. Ясенів-Пільний.

Учасник Національних зборів у Львові 30 червня 1941 року, які

проголосили відновлення Української держави. За дорученням уряду

Ярослава Стецька 4 липня 1941 року організував і очолив у м. Городенка на

Покутті українську старшинську школу. 12 липня 1941 року курсанти

прийняли присягу на вірність Українській державі.

Після захоплення Городенки передовими частинами угорської армії їх

командування наказало Городенківській старшинській школі скласти зброю,

залишивши тільки одну чоту поліції. Проте комендант школи П. Васкул

відмовився виконати цей ультиматум, за що 28 липня 1941 року був

заарештований угорцями. 2 серпня 1941 року угорці і місцеві польські

колабораціоністи вивезли П. Васкула до Семаківського лісу, де після тортур

без суду і слідства розстріляли. 31 серпня 1941 року П. Васкул був похований

на городенківському цвинтарі поблизу могили січових стрільців.

95 років тому, 6 травня 1920 року, завершився Перший зимовий

похід Армії Української Народної Республіки.

Група учасників Першого зимового походу

Цей похід під командуванням генерала М.В. Омеляновича-Павленка

тилами Червоної та Добровольчої армій тривав п’ять місяців – із 6 грудня

1919 року. Протягом рейду тилами ворога було пройдено 2500 кілометрів,

проведено більше 50 успішних боїв. Більшість подій Першого зимового

16

походу відбулися на території Черкащини, але з рухом

більшовицько-денікінського фронту рухалися і

українські частини. Основні битви відбулися під

Липовцями, Жашковом, Уманню, Каневом, Черкасами,

Смілою, Золотоношею, Ольвіополем, Голованівськом,

Гайсином, Вознесенськом, Ананьївом і Балтою. Із

приблизно 10 тисяч бійців наприкінці походу

залишилися 4319 при 81 кулеметі і 12 гарматах, з них

бойовий склад – 2100 багнетів і 580 шабель, які і

з’єдналися із польсько-українськими частинами на

більшовицькому фронті.

Під час Першого зимового походу українська

армія вперше вдало застосувала партизанські методи

боротьби з численними ворогами. Була здійснена

головна найважливіша мета – збережена Армія УНР.

Усі учасники Першого зимового походу, що

повернулися, у 1920 – 1921 роках були

нагороджені “Залізним хрестом за зимовий похід і

бої” – єдиним бойовим орденом Армії УНР.

7 ТРАВНЯ

95 років тому, 7 травня 1920 року, під час польсько-українсько-

радянської війни польські війська взяли Київ.

Розпочатий 25 квітня 1920 року наступ польських військ та іх

союзників, Армії УНР, розгортався успішно. Використавши майже триразову

перевагу у живій силі, вони швидко зайняли Овруч, Житомир, Коростень,

Радомишль, Білу Церкву. У полон потрапили 25 тисяч червоноармійців, було

захоплено 2 бронепотяги, 120 гармат і 418 кулеметів. 6 травня польські

солдати на захопленому трамваї заїхали до Києва, захопили в полон одного з

більшовицьких командирів і виїхали з міста. Наступного дня частини

Червоної армії залишили Київ, до міста увійшла польська кіннота, а потім

піхота. Лише на мосту через Дніпро відбулася сутичка поляків із

ар’єргардними частинами червоних. 1-а дивізія Легіонів полковника Стефана

Домб-Бернацького перейшла Дніпро і зайняла лівобережний плацдарм

глибиною до 15 км.

Залізний хрест

за зимовий похід і бої

17

Польські та українські війська на Хрещатику

Взяття Києва стало вершиною військових успіхів Польщі в союзі з

Українською Народною Республікою. 12 червня 1920 року в результаті

вдалої наступальної операції Червона армія знову зайняла Київ.

8 ТРАВНЯ

Міжнародний день Червоного Хреста і Червоного Півмісяця

День пам’яті та примирення

Указом Президента України П.О. Порошенка № 169/2015 “Про заходи

з відзначення у 2015 році 70-ї річниці Перемоги над нацизмом у Європі та 70-

ї річниці завершення Другої світової війни” від 24 березня 2015 року в

Україні встановлено День пам’яті та примирення “з метою гідного

вшанування подвигу Українського народу, його визначного внеску у

перемогу Антигітлерівської коаліції у Другій світовій війні, висловлення

поваги усім борцям проти нацизму, увічнення пам’яті про загиблих воїнів,

18

жертв війни, воєнних злочинів, депортацій та злочинів проти людяності,

скоєних у роки війни, посилення турботи про ветеранів війни, учасників

українського визвольного руху цього періоду, жертв нацистських

переслідувань, утвердження спадкоємності традицій воїнів – переможців

нацизму та нинішніх захисників Вітчизни, консолідації суспільства навколо

ідеї захисту України”.

9 ТРАВНЯ

День перемоги

7 травня 1945 року о 02 год. 41 хв. за середньоєвропейським часом у

м. Реймс (Франція) начальник Оперативного штабу Верховного

командування Вермахту генерал-полковник Альфред Йодль підписав Акт

про беззастережну капітуляцію німецьких збройних сил. Капітуляцію

приймали: від англо-американської сторонни генерал-лейтенант армії США,

начальник Головного штабу Союзних експедиційних сил Вальтер Беделл

Сміт, від СРСР – представник Ставки Верховного Головнокомандування при

командуванні союзників генерал-майор Іван Суслопаров. Також Акт

підписав заступник начальника Штабу національної оборони Франції

бригадний генерал Франсуа Севез як свідок. Капітуляція нацистської

Німеччини набрала чинності 8 травня 1945 року о 23 год. 01 хв. (за

середньоєвропейським часом).

19

Однак, на вимогу Сталіна, церемонію підписання капітуляції довелося

повторити. Це відбулося у передмісті Берліна Карлсхорст 8 травня 1945 року

о 22 год. 43 хв. за центральноєвропейським часом. Від німецької сторони акт

капітуляції підписали: генерал-фельдмаршал, начальник Верховного

головнокомандування Вермахту Вільгельм Кейтель, представник

люфтваффе – генерал-полковник Штумпф та кригсмарине – адмірал фон

Фрідебург. Беззастережну капітуляцію приймали маршал Георгій Жуков (від

радянської сторони) та заступник головнокомандувача союзними

експедиційними силами маршал Артур Теддер (Велика Британія). В ролі

свідків свої підписи поставили генерал Карл Спаатс (США) і генерал Жан де

Латрі де Тассіньї (Франція). На момент підписання за московським часом

уже було 00 год. 43 хв. 9 травня 1945 року. Більшість же радянських

громадян дізналися про підписання капітуляції Німеччини тільки з

повідомлення Радінформбюро 9 травня о 22 годині за московським часом, з

вуст диктора Юрія Левітана. Тож у Радянському Союзі Днем Перемоги

вважалося саме 9 травня. В Європі День Перемоги святкується 8 травня (в

країнах британської Співдружності – 7 травня). За погодженням між урядами

СРСР, США і Великої Британії була досягнута домовленість вважати

процедуру в Реймсі попередньою. Водночас, у європейській історіографії

підписання капітуляції Німеччини зазвичай пов’язують із процедурою в

Реймсі, а підписання акту в Карлсхорсті іменують ратифікацією.

Радянська делегація під час підписання капітуляції Німеччини 8 травня 1945 року у Карлсхорсті.

В центрі – маршал Г. Жуков

20

Слід зауважити, що капітуляція Німеччини не означала ні фактичного

припинення бойових дій, ні юридичного припинення стану війни у Європі.

Так, бої з німецькими військами на острові Тексел (Нідерланди) тривали до

20 травня 1945 року, а останній німецький гарнізон на архіпелазі Шпіцберген

у Північному Льодовитому океані капітулював без опору тільки 4 вересня

1945 року. Юридично стан війни з Німеччиною було припинено Францією і

Великою Британією 9 липня 1951 року, Сполученими Штатами Америки –

19 жовтня 1951 року. Радянський Союз зробив це ще пізніше – згідно з

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 25 січня 1955 року.

9 квітня 2015 року Верховна Рада України в рамках голосування за

пакет законів про декомунізацію ухвалила проект закону № 2539 “Про

увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939 – 1945 років”.

Ним встановлено державне свято 9 травня – День перемоги над нацизмом у

Другій світовій війні. Наразі закон направлено на підпис Президенту України

П.О. Порошенку.

105 років тому, 9 травня 1910 року, в

місті Полтавка Херсонського повіту

Херсонської губернії (нині Баштанка

Миколаївської обл.) народився Микола

Якович Желізний – учасник Другої світової

війни, Герой Радянського Союзу.

М.Я. Желізний закінчив Новобузький

педагогічний технікум. Вчителював. У 1933

році призваний до лав Червоної армії. Закінчив

школу молодших командирів. Із 1933 року – на

комсомольській роботі, з 1939 року – на

партійній роботі.

Учасник Другої світової війни з червня

1941 року. Воював на Південному, 3-му Українському, 1-му Білоруському

фронтах. У серпні 1942 року був поранений. Пройшов шлях від

командира взводу до командира стрілецького батальйону.

Особливо командир 2-го стрілецького батальйону 986-го стрілецького

полку 230-ї стрілецької дивізії 9-го стрілецького корпусу 5-ї ударної армії 1-

го Білоруського фронту майор М. Я. Желізний відзначився під час

проведення Берлінської операції. Бійці батальйону під його командуванням

стрімко переправились через річку Шпрее біля озера Руммельсбургер-Зеє,

21

захопили плацдарм і утримували його до підходу основних сил полку.

Відбили чотири атаки ворога, знищивши при цьому близько 300 солдат і

офіцерів противника, 250 захопили у полон. 27 квітня 1945 року був удруге

поранений.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 31 травня 1945 року майору

Желізному Миколі Яковичу присвоєне звання Героя Радянського Союзу з

врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

У повоєнні роки М.Я. Желізний продовжував військову службу. У 1951

році закінчив курси удосконалення командного складу “Постріл”. У 1956

році підполковник М.Я. Желізний вийшов у запас. Мешкав у Вінниці.

Помер 19 травня 1974 року. Похований на Центральному кладовищі Вінниці.

45 років тому, 9 травня 1970

року, у місті Кривий Ріг

Дніпропетровської області народився

Олександр Віталійович

Радієвський – учасник війни на

Сході України, генерал-майор.

О.В. Радієвський закінчив

Криворізьку середню загальноосвітню

школу № 104. У 1987 році вступив до

Владикавказького вищого військового

командного училища ім. С.М. Кірова

МВС СРСР. Курсантом брав участь у

припиненні міжетнічних конфліктів у

“гарячих точках” Радянського Союзу – Закавказзі і Середній Азії. У 1998

році закінчив магістратуру Академії Прикордонних військ України. Служив

у дніпропетровському спеціальному моторизованому полку міліції

внутрішніх військ МВС.

У 2014 році під час війни на Сході України був командиром військової

частини 3011 Центрального оперативно-територіального об’єднання

Національної гвардії України. Загалом два з половиною місяці перебував у

зоні АТО – особисто керував діями бійців по знищенню ворожих блокпостів

під час звільнення Миколаївки, Семенівки, Слов’янська, Сєвєродонецька.

15 липня 2014 року Указом Президента України П.О. Порошенка № 593/2014

за особисту мужність та самовідданість нагороджений орденом “За

мужність” III ступеня.

22

23 липня 2014 року загинув під час бою за звільнення Лисичанська,

коли разом з бійцями потрапив у засідку на мосту. Прикриваючи свого

командира також загинули командир батальйону підполковник Павло

Сніцар та стрілець-солдат Ігор Коцяр. Похований О.В. Радієвський у

Кривому Розі.

25 липня 2014 року Указом Президента України П.О. Порошенка

№ 617/2014 О.В. Радієвському було присвоєне звання генерал-майора

(посмертно).

Громада Сєвєродонецька запропонувала перейменувати Радянську

площу у місті на площу Радієвського.

10 ТРАВНЯ

130 років тому, 10 травня 1885

року, в Харкові народився Борис

Петрович Жаданівський – учасник

революції 1905 – 1907 років, керівник

повстання саперів у Києві.

Б.П. Жаданівський народився в

сім’ї офіцера. Навчався у Полтавському

кадетському корпусі. Закінчив

Миколаївське військово-інженерне

училище в Санкт-Петербурзі. Від 1905

року служив підпоручиком 5-го

понтонного батальйону 3-ї саперної

бригади в Києві.

1 грудня 1905 року одна з рот 5-го

понтонного батальйону, де служив

Б.П. Жаданівський, відмовилася нести

караульну службу, вимагаючи

поліпшення харчування та заміни

командира. Збурені солдати на чолі з

Б.П. Жаданівським вирішили

приєднатися до робітничої демонстрації, що відбувалася в місті.

Демонстрація була розстріляна царськими військами в районі Галицької

площі (нині площа Перемоги). Пораненого Б.П. Жаданівського врятувала

23

єврейська родина, після чого він переховувався на агрономічній

фермі Київського політехнічного інституту. Місцеві жителі видали

Б.П. Жаданівського поліції, і у 1906 році військово-окружний суд засудив

його до розстрілу, який було замінено каторгою. Дорогою на каторгу

Б.П. Жаданівський зробив невдалу спробу втекти. Каторгу відбував у

Шліссельбурзькій фортеці, згодом був ув’язнений у Смоленській,

Орловській, Курській, а від кінця 1913 року – Херсонській тюрмах. Тут він

зустрічався і спілкувався з більшовиками, анархістами та есерами.

Звільнений після Лютневої революції 1917 року згідно з амністією,

ухваленою міністром юстиції Тимчасового уряду О.Ф. Керенським.

Після виходу з тюрми переїхав до Криму для лікування від

туберкульозу. В листопаді 1917 року вступив до лав РСДРП(б), обіймав

посаду заступника голови Ялтинської ради робітничих депутатів і був

головним редактором її друкованого органу “Известия”. Навесні 1918 року,

під час вступу німецьких і австро-угорських військ на територію Української

Народної Республіки і в Крим, організував із комуністів, лівих есерів та

анархістів “особливий соціалістичний” загін чисельністю у 150 осіб. У боях

під Сімферополем 27 квітня 1918 року загін був розгромлений німецькими

військами, а Б.П. Жаданівський загинув.

В Києві на будинку № 5 по Московській вулиці, де мешкав

Б.П. Жаданівський, йому встановлено меморіальну дошку. У 1926 – 1993

роках у Києві існувала вулиця з назвою на його честь (тепер Жилянська).

Також вулиця Жаданівського існує в містах Ялта і Чугуїв.

13 ТРАВНЯ

135 років тому, 13 травня 1880 року, в місті

Кременчук народився Микола Порфирович

Воскобойніков – генеральний хорунжий Армії

Української Народної Республіки.

Закінчив Кременчуцьке Олександрівське

реальне училище, Київське піхотне юнкерське

училище (1900), вийшов підпоручиком до лейб-

гвардії Санкт-Петербурзького полку (Варшава).

Закінчив Миколаївську академію Генерального

штабу у Санкт-Петербурзі за 1-м розрядом (1911).

24

Брав участь у Першій світовій війні. У 1917 році – начальник штабу 1-ї

стрілецької дивізії. Останнє звання у російській армії – полковник (1917).

У 1918 році – начальник штабу 8-ї пішої дивізії Армії Української

Держави. Із 25 серпня 1918 року – начальник оперативного відділу штабу 6-

го Полтавського корпусу Армії Української Держави, згодом – Дієвої армії

УНР. Генеральний хорунжий (генерал-майор). Із 6 травня до 27 липня 1919

року – начальник штабу Запорізької групи Дієвої армії УНР. Наприкінці

липня 1919 року помер від перевтоми.

14 ТРАВНЯ

100 років тому, 14 травня 1915 року, в селі

Володькова Дівиця (нині Червоні Партизани

Носівського району Чернігівської області)

народився Микола Дмитрович Симоненко –

учасник Другої світової війни, партизанський

командир, Герой Радянського Союзу.

М.Д. Симоненко закінчив 7 класів неповної

середньої школи. Працював у колгоспі, був

робітником-бригадиром з ремонту залізниці.

У 1936 – 1939 роках служив у Червоній армії.

У вересні 1941 року за рішенням Носівського

райкому КП(б)У залишений у тилу ворога для організації партизанської

боротьби. Був командиром партизанської групи, заступником командира

загону, командиром 2-го полку партизанського з’єднання “За Батьківщину!”,

який здійснив ряд успішних бойових операцій проти гарнізонів ворога,

диверсії на залізницях і на шосейних комунікаціях.Восени 1943 року

партизани полку захопили й утримували до підходу радянських військ кілька

переправ через ріки Десну, Дніпро і Прип’ять.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 4 січня 1944 року капітану

М.Д. Симоненку присвоєне звання Героя Радянського Союзу з врученням

ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Із 1944 року М.Д. Симоненко перебував на партійній і господарчій

роботі в Чернігівській області. Із 1970 року – персональний пенсіонер. Автор

книги спогадів “В лісах над Остром”. Помер у рідному селі Червоні

Партизани 18 листопада 1981 року, де й похований.

25

15 ТРАВНЯ

115 років тому, 15 травня

1900 року, в селі Хоружівка (нині

Недригайлівського району

Сумської області) народився

Володимир Несторович

Кашуба – генерал-лейтенант

танкових військ, Герой

Радянського Союзу.

В.Н. Кашуба із 1918 року

служив у Червоній армії. У 1925

році закінчив курси

удосконалення командного

складу Ленінградського

військового округу, у 1935 році –

Військову академію механізації і

моторизації. У 1936 – 1939

роках – військовий аташе у Чехо-

Словаччині.

На початку радянсько-фінської війни 1939 – 1940 років полковник

В.Н. Кашуба командував 35-ю танковою бригадою. 17 грудня 1939 року під

час боїв на Виборзькому напрямі отримав тяжке поранення, але продовжував

керувати діями бригади. Лише наприкінці дня його відвезли у шпиталь, де

ампутували ногу.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 15 січня 1940 року

полковнику В.Н. Кашубі присвоєне звання Героя Радянського Союзу з

врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Після нападу Німеччини на СРСР у 1941 році В.Н. Кашуба домігся

повернення до лав Червоної армії. Очолював Ульяновське танкове училище.

У 1944 році йому присвоїли звання генерал-лейтенанта танкових військ.

У повоєнний час, із 1946 до 1950 року, В.Н. Кашуба – начальник

Харківського танкового училища. Доклав багатьох зусиль для організації

відбудови міста Харкова. Із 1950 року – в запасі. Помер 6 березня 1963 року в

Москві, похований на Введенському кладовищі.

26

16 ТРАВНЯ

День Європи в Україні

110 років тому, 16 травня 1905 року, в

селі Северинівка Ольгопольського повіту

Подільської губернії (нині Кам’янський

повіт Придністов’я) народився Петро

Петрович Вершигора – учасник Другої

світової війни, партизанський командир,

генерал-майор, Герой Радянського Союзу,

військовий мемуарист і письменник.

У 1925 – 1927 роках П.П. Вершигора

служив у Червоній армії. Навчався в

Одеському музично-драматичному інституті,

який закінчив в 1929 році. Після цього був

актором та режисером на Київській

кіностудії. В 1935 – 1938 роках – студент

Московської кіноакадемії, після закінчення

якої знову працював на Київській кіностудії.

У роки Другої світової війни, із жовтня 1941 до квітня 1942 року –

командир взводу, роти, батальйону, голова бригади кінофотокореспондентів

політвідділу 40-ї армії. У червні 1942 року підполковник П.П. Вершигора був

призначений командиром спеціальної диверсійно-розвідної групи НКВС

“Лезо” і був перекинутий літаком у тил німецьких військ до партизанського

загону Сидора Ковпака. Мав завданням підтримувати зв’язок загону з

Москвою та слідкувати безпосередньо за Сидором Ковпаком, контролювати

його, перевіряти на лояльність Москві. Із вересня 1942 року – заступник

С.А. Ковпака з питань розвідки в партизанському з’єднанні.

Із грудня 1943 року П.П. Вершигора очолив 1-у Українську

партизанську дивізію імені Ковпака. Генерал-майор, учасник 5 великих

рейдів тилами німецької армії, з них рейдами в Польщу та Неманським

командував особисто.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 7 серпня 1944 року генерал-

майору П.П. Вершигорі присвоєне звання Героя Радянського Союзу з

врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

27

Протягом 1947 – 1954 років П.П. Вершигора – викладач військової

академії Генштабу СРСР, потім – завідувач військовим відділом журналу

“Знамя”. Із 1955 року звільнений з військової служби в запас.

Автор книги “Військова творчість народних мас” (1961), співавтор

праці “Партизанські рейди” (1962). У документально-белетристичних книгах

“Люди з чистою совістю” (1946) (Сталінська премія, 1947), “Карпатський

рейд” (1950), “Рейд на Сан та Віслу” (1961), “Іван-герой” (1960), “Рідний дім”

(1962) зображував боротьбу радянських партизанів у тилу німецьких військ.

Помер 23 березня 1963 року в Москві, похований на Новодівочому

кладовищі.

17 ТРАВНЯ

130 років тому, 17 травня 1885 року, у Харкові народився Микола

Іванович Удовиченко – генеральний хорунжий Армії Української

Народної Республіки.

М.І. Удовиченко – старший брат генерал-полковника і віце-президента

УНР в екзилі Олександра Удовиченка. З початком Першої світової війни за

власним бажанням був відряджений до 129-го піхотного Бессарабського

полку, згодом служив командиром роти та батальйону. Був поранений. Із

1916 року – обер-офіцер для доручень штабу головнокомандувача Південно-

Західного фронту, помічник начальника

топографічного відділу 2-го генерал-

квартирмейстерства штабу Південно-

Західного фронту, у подальшому – начальник

цього відділу. Останнє звання у російській

армії – капітан.

Від 10 червня 1917 року – член

Українського генерального військового

комітету Центральної Ради. Із липня 1917

року – уповноважений Українського

генерального військового комітету при штабі

Південно-Західного фронту. Із 10 грудня

1917 року – начальник мобілізаційного

відділу Генерального штабу УНР. У січні

1918 року – командир Охочекомонного

28

куреня працівників військового міністерства УНР. Із 9 лютого 1918 року –

начальник розвідчого відділу Гайдамацького Коша Слобідської України.

Від 3 березня 1918 року – начальник головного управління

персонального складу Головного штабу УНР, у подальшому – Української

Держави (Гетьманату Павла Скоропадського). 19 липня 1918 року наказом

Військової офіції був підвищений до рангу військового старшини

(підполковника), 3 грудня 1918 року – до рангу полковника. Підтримав

повстання Директорії УНР проти Гетьмана. Із грудня 1918 року – у

розпорядженні головнокомандувача Правобережного фронту військ

Директорії. 28 лютого 1919 року вийшов у відставку.

19 березня 1920 року повернувся на військову службу до Армії УНР:

помічник командира 4-ї Стрілецької бригади Армії УНР, начальник

персонального управління Головної мобілізаційно-персональної управи

Військового міністерства УНР. Генеральний хорунжий (генерал-майор).

Після поразки Української революції емігрував. Залишив спогади російською

мовою “О начале украинского национального движения в русской армии,

1917 – 1918”.

Помер 20 липня 1935 року у місті Омекур (Франція).

130 років тому, 17 травня 1885 року, в містечку Винники під Львовом

народився Семен Магаляс – співорганізатор державного секретаріату

військових справ Західно Української Народної Республіки, один із

засновників Української військової організації.

С. Магаляс закінчив юридичний

факультет Львівського університету.

В 1908 – 1909 роках відбув однорічну

військову службу в складі 4-го піхотного

полку австро-угорської армії (Відень). За

дозволом коменданта школи й коменданта

полку йому вдалося організувати тут перший

курс для неграмотних в австрійській армії.

Після початку Першої світової війни

мобілізований до австро-угорської армії.

У 1915 році – обер-лейтенант.

У листопаді 1918 року вступив до

Української Галицької армії. Обіймав посаду

муніційного референта державного

29

секретаріату військових справ ЗУНР. За домовленістю із Симоном

Петлюрою, постачав із Наддніпрянщини в Галичину боєприпаси для УГА.

1 жовтня 1919 року перейшов на службу до Дієвої армії УНР на посаду

помічника начальника закордонного відділу Головного управління

Генерального штабу. Із 1 січня 1920 року – начальник закордонного відділу

Головного управління Генерального штабу Дієвої армії УНР. Із 3 травня

1920 року – начальник мобілізаційного відділу Головного управління

Генерального штабу УНР. У лютому 1921 року повернувся до Львова, став

одним із засновників Української військової організації (УВО).

Після Другої світової війни мешкав на еміграції в Німеччині, потім

США. Залишив спогади про перебування у лавах УГА. Помер у 1978 році,

похований у Нью-Йорку.

У місті Винники на честь Семена Магаляса названо вулицю.

18 ТРАВНЯ

День скорботи і пам’яті жертв депортації з Криму

День пам’яті жертв політичних репресій

День військової науки

20 ТРАВНЯ

110 років тому, 20 травня 1905 року, в селі

Михайлівка (нині Драбівського району

Черкаської області) народився Максим

Онопрійович Ластовський – учасник Другої

світової війни, Герой Радянського Союзу.

М.О. Ластовський отримав початкову

освіту. Працював у колгоспі. Призваний до лав

Червоної армії. Воював у складі 3-го

Українського фронту. 13 квітня 1945 року гвардії

старший сержант М.О. Ластовський в бою за

столицю Австрії, місто Відень, з групою з шести

30

добровольців проникнув у тил противника і вийшов до віденського

Імперського мосту через Дунай, маючи завдання розміновувати його.

Незважаючи на сильну варту, воїни прорвалися до ферм моста, дісталися до

проводів, підведених до зарядів, і перерізали їх. Міст був врятований.

М.О. Ластовський особисто знешкодив 76 набоїв.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 29 червня 1945 року

М.О. Ластовському присвоєно звання Героя Радянського Союзу з

врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Після закінчення війни М.О. Ластовський демобілізувався. Повернувся

на батьківщину. Працював головою сільради. Помер 1 червня 1988 року.

50 років тому, 20 травня

1965 року, в селі Янді (за іншими

даними – Алхан-Кала) Ачхой-

Мартановського району Чечено-

Інгуської АРСР (нині Чеченська

Республіка, Російська Федерація)

народився Іса Ах’ядович

Мунаєв – бригадний генерал

Збройних Сил Чеченської

Республіки Ічкерія, командир

Міжнародного миротворчого

батальйону імені Джохара

Дудаєва, учасник двох

чеченських воєн і війни на

Сході України.

І.А. Мунаєв відслужив строкову військову службу в Афганістані.

Закінчив вищу школу МВС СРСР. Під час Першої чеченської війни (1994 –

1996 роки) був командиром 1-го штурмового батальйону імені Леми

Мунаєва. Мав звання підполковника поліції. Із 12 січня 1998 року обіймав

посаду начальника Заводського РО ШДБ Чеченської республіки.

У 1999 році призначений Асланом Масхадовим на посаду коменданта

Грозного. Був одним з основних учасників підготовки столиці Чечні до

оборони наприкінці 1999 року. Брав участь у боях за Грозний у 1999 – 2000

роках. У деяких російських ЗМІ, з подачі прес-центру Об’єднаного

угрупування російських військ в Чечні, було надруковано неправдиву

інформацію про те, що Ісу Мунаєва вбито 1 жовтня 2000 року під час

31

зіткнення в одному з районів Грозного, однак на початку 2001 року його було

призначено командувачем Південно-Західним сектором оборони. Отримавши

важке поранення, змушений був залишити Чечню у 2007 році. Тривалий час

мешкав у Данії, де став одним із засновників організації “Вільний Кавказ”.

У березні 2014 року, після російської анексії Криму, було створено

Міжнародний миротворчий батальйон імені Джохара Дудаєва, командування

яким узяв Іса Мунаєв. До складу батальйону увійшли не лише чеченські

бійці, а й добровольці з багатьох європейських країн. Батальйон бере участь у

бойових діях на сході України на боці української держави.

Вранці 1 лютого 2015 року Іса Мунаєв загинув в районі смт. Чорнухине

Попаснянського району Луганської області під час боїв за дебальцевський

плацдарм. 6 лютого в Києві на Майдані Незалежності відбувся реквієм за

Ісою Мунаєвим. 8 лютого його поховали у Дніпропетровську.

21 ТРАВНЯ

100 років тому, 21 травня 1915 року, в селі

Приколотне (нині смт. Великобурлуцького району

Харківської області) народився Костянтин

Федорович Ольшанський – учасник Другої

світової війни, Герой Радянського Союзу.

К.Ф. Ольшанський закінчив 10 класів школи.

Працював автослюсарем. У військово-морському

флоті з 1936 року. Служив у школі Навчального

загону Чорноморського флоту, після закінчення

якої залишений в ній викладачем. У 1941 році

закінчив курси молодших лейтенантів.

Обороняв місто Севастополь у 1941 – 1942 роках. Потім був

направлений в електромеханічну школу, готував фахівців для флоту. На

початку 1943 року командував ротою автоматників 384-го окремого

батальйону морської піхоти Чорноморського флоту. Брав участь в обороні

міста Єйська. При визволенні Таганрога (30 серпня 1943 року) – начальник

штабу десантного загону, а при відвоюванні Маріуполя (10 вересня 1943

року) – командир 1-го десантного загону.

У ніч на 26 березня 1944 року на чолі десантного загону, що складався

з моряків-добровольців, саперів, зв'язківців і провідника, висадився в тилу

32

противника в районі села Ковалівка Миколаївського району Миколаївської

обл., звідки був здійснений марш-кидок в порт міста Миколаєва.

Зайнявши декілька будівель порту і пристосувавши їх до оборони, загін

дві доби до підходу своїх військ вів бій, відбивши вісімнадцять запеклих атак

противника. 27 березня старший лейтенант К.Ф. Ольшанський загинув у бою.

Всього із 68 учасників його десанту живими залишилися 11.

К.Ф. Ольшанський похований у братській могилі в місті Миколаїв

у сквері 68-ми десантників.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 20 квітня 1945 року

К.Ф. Ольшанському і ще 54 учасникам десанту присвоєно звання Героя

Радянського Союзу.

Герой Радянського Союзу К.Ф. Ольшанський навіки зарахований до

списків військової частини. У місті Миколаєві відкритий Народний музей

бойової слави моряків-десантників, споруджений пам’ятник, на їхню честь

названа вулиця. Бюсти Героя встановлені у середній школі в селищі

Приколотне, на території морського порту в Миколаєві. На його честь

названо селище міського типу Миколаївського району Миколаївської

області – Ольшанське. Ім’я Героя – на дошці пам’яті в Музеї Чорноморського

флоту в Севастополі. Його ім’ям названа мала планета 2310 Olshaniya.

На честь К.Ф. Ольшанського названо великий десантний корабель

Військово-Морських Сил України.

Великий десантний корабель “Костянтин Ольшанський”

33

Під час окупації півострова Крим російськими військами, в ніч на

6 березня 2014 року разом з шістьма бойовими кораблями ВМС України

“Костянтин Ольшанський” був заблокований в озері Донузлав. Блокування

було виконано шляхом затоплення командуванням ЧФ ВМФ Росії декількох

списаних кораблів. Екіпаж “Костянтина Ольшанського” відмовився перейти

на бік росіян. 24 березня близько 200 російських штурмовиків з

використанням гранат та автоматичної зброї захопили корабель. Російська

сторона досі не повернула “Костянтин Ольшанський” Україні, утримуючи

корабель у резерві ЧФ РФ у Севастополі.

22 ТРАВНЯ

95 років тому, 22 травня 1920 року, у місті

Здолбунів Волинського воєводства Польщі (нині

Рівненської області України) народився

Микола Тарасович Приходько – учасник

Другої світової війни, військовий розвідник,

Герой Радянського Союзу.

М.Т. Приходько походив з родини

залізничників. Закінчив три класи школи імені

Тадеуша Костюшка. Батракував, працював

візником, вантажником на залізничній станції

Здолбунів. Навесні 1941 року став начальником

відділу постачання однієї з транспортних

організацій Здолбунівського відділення

Ковельської залізниці.

Після нападу Німеччини на СРСР був евакуйований до Пензи,

працював на Куйбишевській залізниці. Пройшов підготовку у розвідшколі

при 4-м управління НКВС СРСР. У серпні 1942 році у складі партизанського

загону спеціального призначення “Переможці” перекинений на територію

окупованої Західної України. Збирав і пересилав інформацію про німецькі

війська в районі столиці Рейхскомісаріату Україна – міста Рівного, брав

участь у диверсійній діяльності. Згодом став зв’язковим відомого

розвідника – Миколи Кузнєцова.

22 лютого 1943 року в районі села Великий Житин на Рівненщині,

М.Т. Приходько натрапив на патруль поліцаїв і фельджандармів та німецьких

34

солдат, коли перевозив секретний пакунок із партизанського загону,

адресований М. Кузнєцову. Довелося прийняти нерівний бій, під час якого

М.Т. Приходько знищив більше десяти противників. Отримавши кілька

поранень він спалив пакунок і застрелився, щоб не потрапити у полон.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 грудня 1943 року

М.Т. Приходьку посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Після війни він був перепохований на військовому (Дубенському) кладовищі

у Рівному.

1 рік тому, 22 травня 2014 року, під час проведення

антитерористичної операції на Сході України відбувся бій під

Волновахою.

Приблизно о 04 год. 30 хв. 22 травня на табір 51-ої окремої

механізованої бригади ЗСУ, що знаходився між селищами Ольгинка та

Володимирівка неподалік регіонального ландшафтного парку

Великоанадольський ліс (Волноваський район Донецької обл.), напали

бойовики ДНР. Сепаратисти вели масований вогонь зі стрілецької зброї,

протитанкових гранатометів, кулеметів, мінометів, ПЗРК та кидали ручні

гранати по табору сил АТО. Під час атаки один з снарядів вцілив у бойову

машину, внаслідок чого здетонував боєкомплект. В результаті нападу

загинули і померли від ран 19 українських військовослужбовців, у тому числі

командир батальйону майор

Л.О. Полінкевич. Крім людських втрат, сили

АТО втратили 3 БМП, вантажний автомобіль

ЗІЛ, було також розстріляно 2 машини

швидкої допомоги та мікроавтобус.

Бойовики заявили про загибель одного

“ополченця”.

У зв’язку із загибеллю

військовослужбовців 23 і 24 травня 2014

року у Волинській області та 23, 24 і 25

травня 2014 року у Рівненській області було

оголошено днями жалоби. Бій під

Волновахою став першим значним

зіткненням між Збройними Силами України і

бойовиками ДНР.

Майор Л.О. Полінкевич

35

24 ТРАВНЯ

45 років тому, 24 травня 1970 року, у місті

Уссурійськ Приморського краю РРФСР (нині

Російської Федерації) народився Дмитро

Андрійович Степанченко – учасник війни на

Сході України, майор.

Д.А. Степанченко у 1990 році закінчив

Новосибірське вище командне училище. Мешкав у

місті Луганськ. Останнім часом проходив

військову службу к званні майора у складі 1-ї

окремої гвардійської танкової бригади на посаді

заступника командира механізованого батальйону

по роботі з особовим складом. Загинув 5 вересня

2014 року внаслідок обстрілу бойовиками позицій

Збройних Сил України біля села Шишкове

Слов’яносербського району Луганської області. Похований у Луганську.

25 ТРАВНЯ

385 років тому, 25 травня 1630 року, під час козацько-селянського

повстання під проводом Тараса Трясила (Федоровича) відбувся бій під

Переяславом.

У травні 1630 року Т. Федорович зосередив основні повстанські сили

(біля 30 тис. чол.) у Переяславі. Польське коронне військо під

командуванням коронного гетьмана С. Конєцпольського чисельністю понад

12 тис. чол., підійшовши до міста, розпочало запеклі бої. Під час однієї з

вилазок козаки повністю знищили так звану золоту роту, яка складалася з

родовитих шляхтичів. Великого поширення набули партизанські дії

покозаченого народу. 25 травня після кількагодинного кровопролитного бою

козацькі полки вщент розгромили польські підрозділи та захопили обоз.

У битві загинуло кілька тисяч польських жовнірів. Результатом козацької

перемоги стало укладення Переяславської угоди, яка передбачала збільшення

чисельності козацького реєстрового війська з 6 до 8 тисяч чол.

Т.Г. Шевченко оспівав перемогу козацької зброї під Переяславом у

поемі “Тарасова ніч”.

36

100 років тому, 25 травня 1915 року, в

Полтаві (за іншими даними, в селі Жуківка,

нині Згурівського району Київської обл.)

народився Георгій Васильович Дикун –

учасник Другої світової війни, полковник,

Герой Радянського Союзу.

Г.В. Дикун вчився в полтавській

середній школі № 1, потім – в школі ФЗО при

заводі “Метал” (нині Полтавський

турбомеханічний завод). Після закінчення

школи ФЗО працював токарем на заводі.

У Червоній армії служив із 1937 року.

Направлений у танкові війська. Закінчив

школу молодших командирів, а потім

у 1938 році – курси молодших лейтенантів. Служив на Далекому Сході,

командував спочатку танковим взводом, а через два роки – ротою.

Учасник Другої світової війни з вересня 1941 року. Воював на

Ленінградському, Північно-Західному, Центральному, 2-му і 1-му

Українських та 1-му Білоруському фронтах. П’ять разів був поранений.

Відзначився у боях на території Польщі та Німеччини за взяття

Любліна, Варшави, Лодзі, при форсуванні Одеру і штурмі Берліна.

В січні 1945 року розвідгрупа під командуванням гвардії майора

Г.В. Дикуна у складі шести танків, чотирьох бронетранспортерів і

п’ятнадцяти мотоциклів отримала завдання захопити переправу в районі

міста Накель та розвідати розташування і чисельність противника. Раптовим

ударом розвідники захопили Накель. Першими на його вулиці увірвалися

танки, за ними рушили бронетранспортери. Сміливий напад застав

гітлерівців зненацька. В результаті бою було знищено 300 ворожих солдатів і

офіцерів. Вранці розвідгрупу контратакували значні сили ворога – в

жорстокому бою група утримала плацдарм на західному березі річки Натце і

мости через неї до підходу головних сил.

Отримавши нове завдання, розвідгрупа залишила місто із завданням

оволодіти населеним пунктом Мротшен. На марші в сорок кілометрів під час

авіанальоту бійці з крупнокаліберного кулемета збили ворожий літак і

захопили у полон двох льотчиків. 23 січня ними з ходу було захоплене місто

Мротшен, де звільнили з концтабору більше 200 радянських

військовополонених. Розвідгруппа діяла в тилу ворога сміливо і рішуче.

37

Після захоплення міста Шнейдемюля гвардії майор Г.В. Дикун, незважаючи

на важку обстановку і поранення, зумів прорвати вороже кільце. 26 січня

розвідники з’єдналися з наступаючими частинами. Рейд тривав п’ять днів. За

цей час розвідники з боями пройшли по тилах ворога двохсоткілометровий

шлях, знищили близько 1200 солдатів і офіцерів противника, обоз, 12 гармат,

шість автомашин і багато іншої техніки.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 березня 1945 року гвардії

майору Г.В. Дикуну було присвоєно звання Героя Радянського Союзу із

врученням ордена Леніна і медалі Золота Зірка.

День Перемоги гвардії майор Г.В. Дикун зустрів у Берліні на посаді

командира 5-го окремого гвардійського мотопіхотного полку.

Після Перемоги залишився у збройних силах. У 1949 році закінчив Вищу

офіцерську бронетанкову школу в Ленінграді, командував танковим полком.

Із 1977 року гвардії полковник Г.В. Дикун – у відставці.

Після звільнення з лав збройних сил жив в місті Горький в Росії (зараз

Нижній Новгород). Працював начальником зміни на Горьковському

молочному комбінаті. Помер 27 березня 1994 року. Похований у Нижньому

Новгороді на Бугровському кладовищі.

26 ТРАВНЯ

1 рік тому, 26 травня 2014 року, під час проведення

антитерористичної операції на Сході України розпочалися бої за

Донецький аеропорт.

Близько 3-ї години ночі 26 травня на територію Міжнародного

аеропорту “Донецьк” імені Сергія Прокоф’єва приїхали близько 80

озброєних бойовиків самопроголошеної ДНР і висунули вимоги про

виведення українських військових, що охороняли внутрішній периметр

аеропорту. Близько 7-ї ранку до бойовиків прибуло підкріплення, що

складалося переважно з чеченців. Через наявність у терміналі аеропорту

цивільного населення українські військові відступили в розташований

поблизу старий термінал та розпочали приготування до бою. Державна

авіаційна служба України видала повідомлення, за яким польоти до Донецька

були заборонені до 18 год. 00 хв. 26 травня (однак аеропорт вже так і не

відновив свою роботу). На лотне поле аеропорту висадився десант

українських військових, які зайняли периметр і диспетчерські вежі.

38

Український винищувач МіГ-29 над Донецьким аеропортом

Близько 11-ї години ранку сторони вступили у вогневий контакт, після

чого бойовики, розташовані у переважно скляній будівлі аеровокзалу,

зазнали перших втрат. Українська влада висунула бойовикам ультиматум,

який лишився без відповіді. В результаті, о 13-й годині, по завершенні дії

ультиматуму, українські силовики розпочали активну фазу

антитерористичної операції та завдали авіаційного удару по позиціях сил

терористів, при цьому частина бойовиків, які намагалися обладнати вогневі

позиції на даху, потрапила під удар. Після попереджувальної атаки

штурмовика Су-25 авіаудар на ураження завдав винищувач МіГ-29. Вогнем із

гелікоптерів Мі-24 була знищена зенітна установка терористів. В аеропорту

висадився армійський десант і блокував терористів у будівлі аеропорту, яка

легко прострілювалася. На допомогу заблокованим у будівлі бойовикам

намагались пробитись кавказькі найманці, які прибули до Донецька

зі Слов’янська на машинах швидкої допомоги.

Близько 18 год. 30 хв., виконуючи рішення про відступ з аеропорту,

бойовики завантажились на два КАМАЗи. Існує версія, що на під’їзді до

міста вантажівки були знищені бійцями з батальйону “Восток”, які

помилково вирішили, що на КАМАЗах з аеропорту на Донецьк розпочали

наступ українські підрозділи.

39

Український бойовий гелікоптер Мі-24 над Донецьким аеропортом

В результаті бою 26 травня 2014 року Збройні Сили України втримали

контроль над Донецьким аеропортом і відбили атаку бойовиків. Втрати

ворога сягали близько 100 осіб убитими. Під час бою в аеропорту було

знищено літак Як-40, що належав Маріупольському металургійному

комбінату імені Ілліча.

Бій 26 травня 2014 року став початком тривалого протистояння за

Донецький аеропорт. Безпосередні бойові дії на території летовища тривали

до 21 січня 2015 року. Оборона Донецького аеропорту стала однією з

найбільш героїчних сторінок в історії української армії.

27 ТРАВНЯ

110 років тому, 27 травня 1905 року, розпочався Цусімський

морський бій – вирішальна подія російсько-японської війни 1904 – 1905

років.

Бій відбувся у Японському морі поблизу острова Цусіма між

російським флотом віце-адмірала З.П. Рожественського і японським флотом

віце-адмірала Того Хейхатіро. Перед цим російський флот здійснив

унікальний в історії 33 000-кілометровий перехід із Балтійського моря в

обхід Африки на Далекий Схід. Протягом 27 – 29 травня 1905 року японці

розгромили основні сили росіян. Цусімська катастрофа стала найбільшою

40

поразкою в історії російського флоту – із 38 кораблів 21 був потоплений,

а 7 захоплено в полон. Загинули 5045 моряків, 803 отримали поранення,

6016 потрапили в полон. Японці втратили тільки 3 міноносці, 117 моряків

загиблими і 538 пораненими.

Цусімський морський бій (японський малюнок)

Цусімська битва була наймасштабнішою морською операцією, яка

сталася після битви при Трафальгарі 1805 року, та найбільшим боєм до появи

дредноутів XX століття. Вона підтвердила більшу ефективність важких

гармат і важливість далекобійного гарматного вогню.

Катастрофічна поразка прискорила революційні процеси в Російській

імперії і крах її монархічного устрою. Вона остаточно вирішила перебіг

російсько-японської війни на користь Японії, яка з того часу увійшла до кола

наймогутніших держав світу.

У складі російського флоту учасниками Цусімського бою стали чимало

українців та близько пов’язаних з Україною військово-морських діячів. Так,

виходцем із давнього козацького роду був капітан I рангу В.М. Миклуха –

молодший брат відомого мандрівника і вченого М.М. Миклухо-Маклая,

командир панцерника берегової оборони “Адмирал Ушаков”. Він героїчно

загинув разом із кораблем. Виходець із дворян Херсонської губернії, капітан

II рангу Й.О. Матусевич командував міноносцем “Безупречный” і загинув

разом із кораблем та всією командою. На панцернику “Ослябя” служив

М.П. Саблін – у подальшому віце-адмірал, командувач портами

Чорноморського басейну в Українській Державі Гетьмана Павла

Скоропадського 1918 року. Старшим вахтеним офіцером броненосного

крейсера “Адмирал Нахимов” був лейтенант В.Є. Клочковський –

командувач Чорноморського флоту в Українській Державі 1918 року.

41

105 років тому, 27 травня 1910 року, в

селі Лелеківка (нині в межах м. Кіровоград)

народився Іван Іванович Коваль –

учасник радянсько-фінської і Другої

світової війни, Герой Радянського Союзу.

І.І. Коваль закінчив вечірню

робітничо-технічну школу. Працював

столяром на меблевій фабриці. У Червоній

армії – із 1933 року. У 1938 році закінчив

Московське танкотехнічне училище.

Брав участь у радянсько-фінській

(“Зимовій”) війні 1939 – 1940 років. У січні

1940 року у складі танкового взводу

І.І. Коваль був у глибокій розвідці біля

Ладозького озера. Потрапивши в оточення,

танкісти відбивалися гарматним і автоматним вогнем, протримавшись до

підходу підкріплення. Фіни втратив більше сотні бійців убитими.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 15 січня 1940 року

військовому техніку 2-го рангу І.І. Ковалю присвоєно звання Героя

Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Під час Другої світової війни І.І. Коваль був заступником командира

танкового полку з технічної частини на Карельському фронті, заступником

командира батальйону і командиром батальйону на Волховському фронті.

Після перемоги над Німеччиною І.І. Коваль продовжував службу в

Збройних Силах СРСР. У 1946 році він закінчив Військову академію

бронетанкових військ. Із 1954 року майор І.І. Коваль – в запасі, а потім у

відставці. Жив у місті Кіровоград. До виходу на пенсію працював у

автотранспортному цеху заводу “Червона Зірка”. Помер 23 грудня 1996 року.

Похований у Кіровограді у Пантеоні Вічної Слави.

28 ТРАВНЯ

День прикордонника

Професійне свято, встановлене в Україні указом Президента України

Л.М. Кравчука № 308 від 25 травня 1992 року.

42

29 ТРАВНЯ

Міжнародний день миротворців ООН

День топографічної служби Збройних Сил України

95 років тому, 29 травня 1920 року, розпочалася битва під

Володаркою між польськими і більшовицькими військами.

Після втрати Києва і значної частини Правобережжя, радянське

командування перекинуло Першу кінну армію С.М. Будьонного з Північного

Кавказу до України і включило її до складу Південно-Західного фронту.

29 травня 1920 року 4-й дивізіон Першої кінної армії атакував польскі

війська поблизу села Володарка на Київщині. Ці позиції захищали польські

44-а стрілецька дивізія, 16-а кавалерійська дивізія, підрозділи 1-ї

кавалерійської дивізії і 7-ї артилерійської кінної групи. Польські захисники

створили міцні оборонні позиції у селах – тактика, що проявила себе краще,

аніж спроба оборони на всій лінії фронту.

Таким чином, більшовики не змогли повністю використати свою

чисельну перевагу. Окрім того, низький рівень командування призвів до того,

що більшовицькі частини наступали не скоординовано і атакувати в лоб.

Після того як перша атака кінноти (червоних козаків) була відбита

кулеметним вогнем, польська 1-а кавалерійска дивізія перейшла в

контрнаступ, що призвело до масштабного рукопашного і шабельного бою.

Обидві сторони зазнали значних втрат. Наприклад, третій ескадрон

польського першого кавалерійського полку втратив 30 з 72 вояків і стільки ж

коней. Однак польський наступ був вдалим. Коли ж до поляків прибуло

підкріплення, червоні козаки залишили поле бою.

30 травня 3-я кавалерійська бригада червоних донських козаків, що

складалася з колишніх вояків білогвардійської Добровольчої армії, перейшла

на бік польсько-українських сил. Полковник Вадим Яковлєв залишався її

командиром до розформування у 1923 році.

Завдяки запеклому опору і високій мобільності польського війська

наступ Першої кінної армії було відбито. 31 травня 1920 року після

триденних важких боїв більшовицькі війська відступили до початкових

позицій в Умані.

43

31 ТРАВНЯ

День Святої Трійці (П’ятидесятниця)

День військ радіаційного, хімічного та біологічного захисту

30 років тому, 31 травня 1985 року, у

смт. Новгородка Кіровоградської області

народився Василь Васильович Новак –

учасник війни на Сході України,

старший лейтенант.

В.В. Новак закінчив селищну школу,

Криворізький військовий ліцей та

Харківський інститут танкових військ.

Служив у військовій частині А 0666 (28-а

окрема механізована бригада,

смт. Чорноморське Комінтернівського району Одеської області). Обіймав

посаду заступника командира 1-ї роти з озброєння.

Брав участь у проведенні антитерористичної операції на Донбасі.

16 липня 2014 року у селі Маринівка Шахтарського району Донецької

області колона 28-ї бригади, яка складалася із трьох БМП, потрапила у

засідку бойовиків. Старший лейтенант В.В. Новак загинув у бою. Похований

у рідному селищі Новгородка.

830 років тому, у травні 1185 року,

відбувся похід новгород-сіверського князя

Ігоря Святославича на половців, оспіваний

у “Слові о полку Ігоревім”.

Ця подія сталася у розпал феодальної

роздробленості Київської Русі. Навесні 1185

року удільний новгород-сіверський князь Ігор

Святославич разом зі своїм братом Всеволодом

(князем Курським і Трубчевським) та

племінником Святославом Ольговичем (князем

Рильським) вирушив у похід проти

половецьких орд до берегів річки Сіверський

Донець. На березі річка Каяла (точне місце

Князь Ігор Святославич

44

невідоме, сучасними істориками ототожнюється з різними місцевостями у

Луганській, Донецькій, Харківській областях України, Воронезькій,

Ростовській областях Росії) відбулася вирішальна битва з половцями.

Кочівники мали значну чисельну перевагу і завдали русичам тяжкой поразки.

Князі потрапили в полон. Через деякий час Ігор Святославич зумів втекти з

полону і повернутися до Новгород-Сіверського.

В.М. Васнецов “Після побоїща Ігоря Святославича з половцями”

У 1185 – 1187 роках

невідомим автором було написано

“Слово о полку Ігоревім” – один з

найвідоміших літературних

пам’ятників доби Київської Русі,

віднайдений колекціонером

рукописів і старожитностей графом

О.І. Мусіним-Пушкіним тільки

наприкінці XVIII століття.

Титульний аркуш першого видання

“Слова о полку Ігоревім”

45

Наукове видання

УКРАЇНСЬКИЙ

ВІЙСЬКОВО-ІСТОРИЧНИЙ КАЛЕНДАР

ТРАВЕНЬ 2015