МІНІСТЕРСТВО ОБОРОНИ УКРАЇНИ

НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ЦЕНТР ГУМАНІТАРНИХ ПРОБЛЕМ

ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ

УУККРРААЇЇННССЬЬККИИЙЙ

ВВІІЙЙССЬЬККООВВОО--ІІССТТООРРИИЧЧННИИЙЙ

ККААЛЛЕЕННДДААРР

ЛИПЕНЬ 2015

Київ-2015

2

УДК 355.4 (477)“2015”

ББК 68.4(Укр)

У45

Рекомендовано до друку науковою радою Науково-дослідного центру

гуманітарних проблем Збройних Сил України

У45

Український військово-історичний календар. Липень 2015 /

За ред. Н.А. Агаєва / Упорядник В.Р. Мараєв. – К.: НДЦ ГП ЗС України,

2015. – 50 с.

УДК 355.4

(477)“2015”

ББК 68.4(Укр)

Український військово-історичний календар розроблено з метою

поширення військово-історичних знань і відновлення традиції вшанування

українських вояків. Календар містить інформацію про події військової історії

України, видатних українських військових діячів різних часів, наших

сучасників, які стійко боронять незалежність нашої держави.

© Науково-дослідний центр гуманітарних

проблем Збройних Сил України, 2015.

3

ЛЛ ИИ ПП ЕЕ НН ЬЬ

1 ЛИПНЯ*

90 років тому, 1 липня 1925 року, у

селищі Красний Лиман (нині місто

Донецької області) народився Леонід

Григорович Бородін – учасник Другої

світової війни та радянсько-

китайського конфлікту на острові

Даманський, Герой Радянського Союзу.

Л.Г. Бородін був призваний до лав

Червоної армії у 17-річному віці, у

лютому 1943 року – одразу після

звільнення рідного селища від німецьких

військ. Брав участь в боях на Південно-

Західному, 3-му Українському, 1-му

Білоруському фронтах. Був тричі тяжко

поранений.

5 лютого 1945 року навідник

гармати 1137-го легкого артилерійського полку 169-ї легкої артилерійської

бригади 14-ї артилерійської дивізії 6-го артилерійського корпусу прориву 5-ї

ударної армії 1-го Білоруського фронту молодший сержант Л.Г. Бородін брав

участь у бою за розширення плацдарму в районі населеного пункту Ортвіг у

15 км на схід від німецького міста Вріцен. Особисто підбив 2 танки і 1

бронетранспортер ворога. 6 лютого отримав важке поранення, але поле бою

не залишив і підбив ще 2 танки.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 31 травня 1945 року

Л.Г. Бородіну було присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням

ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Після війни, у 1949 році, Л.Г. Бородін закінчив Дніпропетровське

артилерійське училище, у 1965 році – Центральні артилерійські офіцерські

курси. Був воєнним радником у Єгипті. 1969 року брав участь у боях з

китайцями на острові Даманський. 1973 року у званні полковника звільнений

* Дати наведено за новим стилем. У випадку, якщо хронологічний стиль

встановити не вдалося, дата подається так, як вона була зазначена у джерелі.

4

у запас. Мешкав у Вільнюсі, працював на місцевому автопідприємстві № 1

лінійним контролером. Був останнім Героєм Радянського Союзу, що мешкав

у країнах Балтії. Помер 4 лютого 2015 року на 90-му році життя, похований

на кладовищі Антакальньо у Вільнюсі.

2 ЛИПНЯ

100 років тому, 2 липня 1915 року, у місті

Грац (Австрія) народився Володимир Павлик –

заступник командира і шеф штабу Воєнної

округи Української повстанської армії “Сян”.

В. Павлик закінчив гімназію у Перемишлі.

Продовжував навчання у Львівській Політехніці та

Львівському університеті. Член Організації

українських націоналістів з 1934 року, окружний

провідник Перемищини у 1938 році.

Вояк Карпатської Січі на початку 1939 року,

брав участь в обороні Карпатської України від

угорських окупантів. У 1941 році – старшина батальйону “Нахтігаль”.

Із березня по грудень 1944 року – заступник командира і шеф

штабу Воєнної округи УПА “Сян”. Заарештований радянською владою у

Мостиському районі Львівської області у 1945 році. В’язень таборів

ГУЛАГу, де і помер навесні 1947 року в селі Ольчан Магаданської області.

3 ЛИПНЯ

95 років тому, 3 липня 1920 року, білогвардійські сили Російської

армії П.М. Врангеля неподалік Мелітополя розгромили більшовицьку

кінну групу під командуванням Д.П. Жлоби.

У червні 1920 року білогвардійські сили П.М. Врангеля загальною

чисельністю 10 – 11 тисяч багнетів і шабель змогли вийти з Криму через

Перекоп і Азовське море на материкову Україну. Проти них одразу

розгорнула контрнаступальну операцію 13-а радянська армія І.П. Уборевича.

В її складі була сформована кінна група Д.П. Жлоби, яка налічувала від 7,5

до 12 тисяч шабель. Кінна група повинна була захопити Мелітополь і

відрізати білих від Криму, але вирушивши в рейд, суттєво відірвалася від

решти сил 13-ї армії.

5

Більшовицька кіннота

В ніч з 2 на 3 липня 1920 року білогвардійці зосередили основні сили

під Мелітополем, щоб затиснути з півночі і півдня більшовицьку кавалерію.

Важливу роль відіграла білогвардійська авіація, броньовики та бронепотяги.

В результаті, кінна група Д.П. Жлоби розпалася на окремі угрупування і була

розгромлена. Загинули близько 1 тис. червоноармійців, 9 тис. потрапили у

полон. Білогвардійці захопили 3 тис. коней, 60 гармат, 200 кулеметів. Вони

перехопили ініціативу та продовжили наступ у Південній Україні.

У прихильників Білого руху з’явилася надія на перемогу у війні.

Винищувачі “Ньюпор” 3-го авіазагону білої армії П.М. Врангеля. Малюнок 1920 року

6

Ця операція вважається класичним прикладом оточення і знищення

великої групи кінноти силами переважно піхоти, із активним застосуванням

військових літаків, броньованих автомобілів і поїздів.

5 ЛИПНЯ

День Військово-Морських Сил Збройних Сил України. Свято

встановлене Указом Президента України П.О. Порошенка № 331/2015 від

12 червня 2015 року, відзначається щорічно у першу неділю липня.

1 рік тому, 5 липня 2014 року, під час війни на Сході України,

українські силовики звільнили від бойовиків міста Слов’янськ і

Краматорськ Донецької області.

Український прапор над міськрадою Слов’янська

Протистояння за Слов’янськ і Краматорськ тривало від 12 квітня 2014

року, коли проросійські бойовики захопили урядові установи в цих містах.

3 липня 2014 року силами АТО було заблоковано місто Миколаївка, де

знищено 6 опорних пунктів проросійських бойовиків, знищено склади

боєприпасів у Миколаївці та у районі Семенівка м. Слов’янська, а також

вийшли до автотраси “Харків – Довжанський”. У боях загинув один та

поранено 4 українських військових, а в той же час, за даними РНБО, втрати

терористів сягнули більше 150 осіб. А 4 липня 2014 року Миколаївка була

повністю звільнена від проросійських бойовиків та взята під контроль

силами АТО, яким здалось у полон більше більше 50 терористів на чолі із

ватажком на прізвисько “Скорпіон”.

7

В ніч на 5 липня терористи організовано залишили Слов’янськ.

Основні сили вони передислокували у Горлівку та Донецьк. Відступ

терористів дозволив українським військам увійти до міста, встановити

державний прапор над міською адміністрацією та розпочати місію з надання

гуманітарної допомоги мешканцям міста. За даними, озвученими

позаштатним радником Президента України Ю.В. Луценком, у боях за

Слов’янськ терористи втратили 470 чоловік.

Відхід терористичного угруповання дозволив українським силовикам

протягом 5 – 6 липня 2014 року встановити контроль над містами

Краматорськ, Артемівськ, Дружківка, Костянтинівка та розпочати

відновлення життєдіяльності міст.

7 ЛИПНЯ

145 років тому, 7 липня 1870 року, у містечку Щирець (нині смт.

Пустомитівського району Львівської області) народився Осип Петрович

Курилас – український військовий діяч і живописець, очільник

мистецького відділу Пресової квартири Легіону Українських січових

стрільців.

О.П. Курилас народився в

родині дяка, який вчителював у

народній школі. Закінчив Художньо-

промислову школу у Львові та

Краківську академію мистецтв,

підробляв малюванням ікон і

портретів, брав участь у художніх

виставках. На початку Першої

світової війни вступив добровольцем

до лав Українських січових

стрільців, був стрільцем булавного

відділу І полку Легіону. Для

організації культурно-

просвітницької роботи серед

стрілецтва було створено Пресову

кватиру, яка згуртувала талановитих

митців, котрих очолив О.П. Курилас.

В цей час він створив десятки

портретів, жанрових картин, листівок і Осип Курилас у фронтовій майстерні

8

малюнків, які зображують та

оспівують подвиги

січовиків, Ілюстрував

сатиричні журнали

“Самохотник”, “Бомба” та

інші, малював шаржі і

карикатури.

Із 1935 року

О.П. Курилас очолював

мистецьку школу Олекси

Новаківського у Львові.

Ілюстрував пресу, шкільні

підручники. З приходом

радянської влади писав

картини у жанрі

соціалістичного реалізму.

Помер 25 червня 1951 року у

Львові, похований на

Личаківському цвинтарі.

145 років тому, 7 липня 1870 року, в Одесі народився Петро

Гаврилович Васильєв-Чечель – генеральний хорунжий Армії

Української Держави і Української Народної Республіки.

П.Г. Васильєв-Чечель закінчив 4-й

Московський кадетський корпус, 3-є військове

Олександрівське училище (Москва),

Миколаївську академію Генерального Штабу

(Санкт-Петербург). У званні капітана брав

участь у російсько-японській війні 1904 – 1905

років. У званні полковника – учасник Першої

світової війни. Командир 195-го піхотного

Оровайського полку, комендант штаб-квартири

11-ї армії, командир 52-го піхотного

Віленського полку, виконувач обов’язків

завідувача школами прапорщиків Одеського

військового округу, потім у резерві чинів при

штабі Одеського військового округу. У 1915

році нагороджений Георгіївською зброєю, у

1917 році отримав чин генерал-майора.

Картина Осипа Куриласа “По бою”

9

За Гетьманату Павла Скоропадського у 1918 році П.Г. Васильєв-Чечель

був начальником 1-ї козацько-стрілецької (Сірожупанної) дивізії,

сформованої з військовополонених українців із таборів Австро-Угорщини.

Начальник Полтавської пішої юнацької школи. В УНР із березня 1919 року –

начальник Об’єднаної юнацької школи в Кам’янці-Подільському (згодом в

Луцьку). 16 травня 1919 року в Луцьку потрапив в полон до поляків.

У вересні 1919 року повернувся з полону і приєднався до лав Білого руху.

Був начальником гарнізону міста Овідіополь. В лютому 1920 року –

командир Овідіопольського загону військ Новоросійської області Збройних

Сил на Півдні Росії. Під тиском більшовицької кінноти Г.І. Котовського

намагався вивести свій загін в Румунію, але румунські війська не пропустили

білогвардійців на свою територію. 17 лютого 1920 року П.Г. Васильєв-Чечель

застрелився поблизу села Раскойці, що нині у Придністров’ї.

145 років тому, 7 липня 1870 року, у Санкт-Петербурзі народився

Володимир Степанович Іванов – генеральний хорунжий Армії

Української Держави у 1918 році.

В.С. Іванов закінчив 1-й кадетський корпус, Миколаївське інженерне

училище, Миколаївську академію Генерального Штабу (Санкт-Петербург).

Служив у Віленському військовому окрузі. У 1904 – 1913 роках – начальник

штабу 2-го округу окремого корпусу Прикордонної охорони. Викладав у

Віленскому військовому училищі.

Учасник Першої світової війни. Командував 19-м стрілецьким полком.

У 1914 році нагороджений Георгіївською зброєю, у 1915 році отримав чин

генерал-майора. Начальник 5-ї стрілецької бригади, черговий генерал,

генерал-квартирмейстер штабу 6-ї армії. Від травня 1918 року – в Армії

Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського, генеральний

хорунжий. Помічник начальника штабу корпусу кордонної охорони. На

початку 1920-х років служив у Червоній армії, викладав на 13-х піхотних

Бакинських командних курсах, у 21-й Бакинській піхотній школі. Подальша

доля невідома.

105 років тому, 7 липня 1910 року, в Катеринодарі (нині Краснодар)

народився Іван Трохимович Єрьоменко – військовий льотчик, учасник

громадянської війни в Іспанії та Другої світової війни, генерал-

лейтенант авіації, Герой Радянського Союзу.

І.Т. Єрьоменко народився в українській родині на Кубані. У 1928 році

закінчив Ленінградську військово-теоретичну авіаційну школу, а в 1929 році

10

Севастопольську військову школу льотчиків. Із

квітня 1937 року командував 119-ю окремою

винищувальною авіаційною ескадрильєю.

Із травня 1937 року по лютий 1938 року

І.Т. Єрьоменко брав участь у громадянській

війні в Іспанії. Воював на винищувачі-біплані

І-15. Швидко освоїв нічні польоти, успішно

боровся з бомбардувальниками франкістів

над провінцією Сарагоса. Здійснив 348

бойових вильотів, особисто збив 11 або 12

літаків (серед них два новітні німецькі

винищувачі “Мессершмітт 109”), чотири

літаки збив у групі, завдав істотної шкоди в

живій силі і бойовій техніці противника.

28 жовтня 1937 року І.Т. Єрьоменко був удостоєний звання Героя

Радянського Союзу з врученням ордена Леніна, а після заснування знаку

особливої відзнаки йому була вручена медаль “Золота Зірка” № 60.

Після повернення з Іспанії І.Т. Єрьоменко продовжував служити у

військово-повітряних силах. Із березня 1938 року – помічник командира 60-ї

легкої авіаційної бригади ВПС Закавказького військового округу. Із липня

1938 року – командувач ВПС Московського військового округу. В 1939 році

закінчив курси при Військовій академії Генерального Штабу. Із грудня 1940

року – заступник командувача ВПС 1-ї Червонопрапорної армії

Далекосхідного фронту.

У роки Другої світової війни і в післявоєнний час командував

військово-повітряними силами 25-ї, 9-ї Окремої та 18-ї армій, був

командиром 237-ї винищувальної авіаційної дивізії, 2-го змішаного

авіаційного корпусу 8-ї повітряної армії, потім командував ВПС Київського,

а з 1949 року ВПС

Уральського військових

округів. У 1956 році

І.Т. Єрьоменко закінчив

Військову академію

Генштабу, того ж року у

званні генерал-лейтенанта

авіації звільнився у запас.

Жив у Києві, помер 1 грудня

1986 року. Похований

на Берковецькому кладовищі.

Винищувач І-15 льотчика І.Т. Єрьоменка.

Іспанія, липень 1937 року

11

100 років тому, 7 липня 1915 року, у

місті Куп’янськ на Харківщині народився

Микола Полікарпович Чалий – учасник

Другої світової війни, Герой

Радянського Союзу.

М.П. Чалий закінчив Дніпровський

електротехнічний технікум. В 1937 році

був призваний на флот, де отримав

спеціальність радиста. В березні 1940 року

його призначили інструктором флотських

електриків зв’язку. Із 1941 року

М.П. Чалий брав участь в боях з

німецькими загарбниками. Воював під

Одесою та Севастополем. Його

радіостанція завжди працювала

безперервно, зв’язок з усіма кореспондентами був стійким та надійним.

В 1942 році М.П. Чалий закінчив політкурси Чорноморського флоту і

став політпрацівником. В серпні 1943 року його направили на курси

підвищення кваліфікації. По закінченню навчання він попросився на фронт, і

в травні 1943 року був направлений командиром групи хвилевиків в

Червонопрапорну Дніпровську флотилію.

Перед початком Білоруської наступальної операції з групи хвилевиків

було створено розвідницький підрозділ на чолі з молодшим лейтенантом

М.П. Чалим. У червні – липні 1944 року М.П. Чалий чотири рази очолював

висадку десантного підрозділу на берег Прип’яті. 28 червня 1944 року

висадився з підрозділом на захоплений ворогом берег в районі селища

Скригалово. Швидко виявив місця знаходження сил ворога, обійшов його з

флангу і викликав на себе артилерійсько-мінометний і кулеметний вогонь,

чим забезпечив швидку висадку передових підрозділів 55-ї Мозирської

стрілецької дивізії. Коли ворог відступив до села Дорошевичі, підрозділ

М.П. Чалого був висаджений в селі Голубки. Швидко налагоджений

радіозв’язок забезпечив розгром пунктів оборони ворога. Гітлерівці почали

відступати. М.П. Чалий з гранатами в руках кинувся до ворожого дзоту, але в

двох кроках був поранений. Жертвуючи собою, М.П. Чалий закрив тілом

амбразуру дзоту і цим самим дав змогу захопити його.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 7 березня 1945 року

молодшому лейтенанту М.П. Чалому було присвоєно посмертно звання

Героя Радянського Союзу.

12

90 років тому, 7 липня 1925 року, в селі

Артемівка (нині Печенізького району

Харківської області) народився Іван

Павлович Камишев – учасник Другої

світової війни, Герой Радянського Союзу.

І.П. Камишев закінчив 7 класів місцевої

школи. Після цього вступив до ремісничого

училища при електромеханічному заводі в

Харкові на спеціальність слюсаря-лекальника,

однак не довчився через початок війни.

У 1941 – 1943 роках жив у Харкові в окупації.

Після визволення Харкова призваний до

Червоної армії. Від жовтня 1943 року служив

кулеметником на Центральному, згодом Ленінградському фронті. 14 березня

1944 року він отримав поранення, був нагороджений медаллю “За відвагу”.

Після шпиталю воював на 2-му Прибалтійському фронті, а потім, з 16 грудня

1944 року, – у складі 13-ї стрілецької дивізії 1-го Українського фронту.

Рядовий І.П. Камишев відзначився в Сандомирсько-Сілезькій

наступальній операції. Під час боїв з 22 по 26 січня 1945 року він особисто

знищив близько 100 гітлерівців. 26 січня 1945 року в бою у районі міста

Сосновець Катовицького воєводства був у складі групи з п’яти бійців.

Першим увірвався до окопу ворога, вибив звідти німців і, переслідуючи

противника, перерізав шосе. В цей час по ньому рухалася ворожа автоколона.

І.П. Камишев, намагаючись затримати її просування, відкрив вогонь із

кулемета,а потім зі зв’язкою гранат кинувся під головну машину і підірвав її

ціною свого життя.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 квітня 1945 року

І.П. Камишеву було присвоєно посмертно звання Героя Радянського Союзу.

9 ЛИПНЯ

125 років тому, 9 липня 1890 року, у Миколаєві народився Костянтин

Германович Вротновський-Сивошапка – полковник Армії Української

Народної Республіки, голова Української військової ветеринарної

управи, член Української Центральної Ради.

К.Г. Вротновський-Сивошапка закінчив Варшавський ветеринарний

інститут. Під час навчання згуртував українських лікарів і фельдшерів в

Українську військову ветеринарну управу, яку сам очолив.

13

У 1917 році – організатор

українського руху у Гренадерському

корпусі російської армії. Делегований на ІІ

Всеукраїнський військовий з’їзд у Києві, де

обраний до складу Української Центральної

Ради, а також Українського генерального

військового комітету – найвищої військової

установи України, згодом реорганізованої в

генеральне секретарство військових справ

на чолі з С.В. Петлюрою.

Від листопада 1917 року

К.Г. Вротновський-Сивошапка – начальник

військово-ветеринарної управи

генерального секретарства військових

справ, згодом військового міністерства

Української Народної Республіки періоду

Центральної Ради і Директорії, Української

Держави Гетьмана Павла Скоропадського.

Із 5 травня 1919 року за сумісництвом референт з національно-культурних

справ Сірожупанного корпусу Дієвої армії УНР, із 22 травня 1919 року за

сумісництвом командир окремого загону Сірожупанників, що мав

охороняти Підволочиськ.

22 червня 1920 року обійняв посаду товариша (заступника) міністра

народного господарства УНР. Від 26 жовтня 1920 року був приділений до

військово-ветеринарної управи військового міністерства УНР. Із лютого 1921

року – полковник Армії УНР.

Після поразки української революції К.Г. Вротновський-Сивошапка

разом зі своєю родиною виїхав до Польщі, читав лекції в господарській

школі. Потім оселився у Рівному, де працював головним ветеринарним

лікарем. Брав активну участь у громадському житті міста, зокрема став

ініціатором створення “Мистецького товариства”, що дало можливість

організувати виставки праць українських митців. Він був головою

батьківського комітету Рівненської української приватної гімназії.

Мешкаючи в Рівному, К.Г. Вротновський-Сивошапка відшукав на

Дубенському кладовищі міста могилу генерал-хорунжого, командувача

Дієвої армії Української Народної Республіки Василя Тютюнника. З його

ініціативи на могилі генерала на кошти учнів української приватної гімназії

було споруджено пам’ятник, який зберігся до наших днів.

14

Помер К.Г. Вротновський-

Сивошапка 2 квітня 1929 року у

Рівному, похований поруч із могилою

генерала В.Н. Тютюнника. У 2012 році

коштом благодійників з Миколаєва,

Києва, Рівного, а також із середовища

української еміграції, на могилі

К.Г. Вротновського-Сивошапки зведено

військовий пам’ятник.

70 років тому, 9 липня 1945 року,

на території України було створено

Прикарпатський і Таврійський

військові округи.

Прикарпатський військовий округ

постав на базі військ 4-го Українського

фронту зі штабом у місті Чернівці. 3

травня 1946 року округ був об’єднаний

зі Львівським військовим округом, і

штаб перемістився до Львова.

До 1991 року територія округу

охоплювала Волинську, Рівненську,

Житомирську, Вінницьку, Хмельницьку,

Тернопільську, Львівську, Івано-Франківську, Чернівецьку, Закарпатську

області. Станом на 1990 рік в окрузі нараховувалося 280 тисяч

військовослужбовців, 2400 танків, 2700 бойових броньованих машин, 1200

гармат, мінометів і реактивних систем залпового вогню, 370 бойових і

транспортних гелікоптерів. У січні 1998 року Прикарпатський військовий

округ був переформований на Західне оперативне командування Збройних

Сил України.

Таврійський військовий округ постав на базі польових управлінь

Окремої приморської армії та 22-ї армії з управлінням у місті Сімферополь.

Територія округу охоплювала Кримську область (до 1954 року належала

РРФСР), Запорізьку і Херсонську області УРСР. 4 квітня 1956 року

Таврійський військовий округ було розформовано, територію і війська

передано до складу Одеського військового округу (нині – оперативне

командування “Південь” Сухопутних військ Збройних Сил України).

Пам’ятники на могилах

К.Г. Вротновського-Сивошапки

(зліва) і В.Н. Тютюнника в Рівному

15

60 років тому, 9 липня 1955 року, у селі Сушки Коростенського

району відбувся останній бій Української повстанської армії на

Житомирщині.

Від 1940-х років на теренах Житомирської області діяв крайовий,

надрайонові, районові, кущові, станичні Проводи ОУН, відділи і боївки

УПА, відбувались рейди сильних відділів УПА (сотень і куренів) по теренах

Житомирської і Київської областей.

У січні 1945 року сотенний Української повстанської армії “Роман”

(Володимир Кудря) прибув у Житомирську область. Він очолив

націоналістичне підпілля в північних районах Київщини і Житомирщини.

Саме його боївка протрималася тут найдовше – до 1955 року.

В ніч на 9 липня 1955 року садибу Марії Яценко по вулиці Рудня на

західній околиці села Сушки, де переховувалися повстанці, оточило кілька

сотень бійців КДБ. Через динаміки вони вимагали від повстанців здатися.

У садибі було лише двоє вояків УПА – сотенний “Роман” (Володимир Кудря)

та вояк “Лис” (Олександр Усач). Вони відмовилися здатися. Бій тривав

майже 10 годин. КДБісти підпалили хату, з якої відстрілювалися повстанці,

“Роман” і “Лис” вискочили з неї і кинулися в різні боки. Але село було

оточене щільним кільцем, і вони загинули.

У 2002 році в селі Сушки встановлено пам’ятний знак на честь

повстанців В. Кудрі і О. Усача.

Пам’ятний знак В. Кудрі і О. Усачу в селі Сушки на Житомирщині

16

10 ЛИПНЯ

105 років тому, 10 липня 1910 року, в селі

Бубнівщина (нині Прилуцького району Чернігівської

області) народився Данило Юхимович Мороз –

учасник Другої світової війни, Герой Радянського

Союзу.

Д.Ю. Мороз закінчив Благовіщенський

автодорожній технікум. Працював в Завітинському

звіррадгоспі в Амурській області. У 1932 році

призваний до лав Червоної армії. У 1936 році закінчив

Уссурійське військово-політичне училище, в 1944 році

– Ростовське училище самохідної артилерії. У боях Другої світової війни з

липня 1944 року. Воював на 1-му Білоруському фронті.

Командир батареї 1493-го самохідного артилерійського полку (11-й

танковий корпус, 1-й Білоруський фронт) старший лейтенант Д.Ю. Мороз в

боях 17 липня 1944 року забезпечив вогнем наступ танкового батальйону та

оволодіння містом Любомлем. Його батарея однією з перших форсувала

р. Західний Буг, брала участь у визволенні міст Парчева, Лукува, Седльця.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 вересня 1944 року

старшому лейтенанту Д.Ю. Морозу присвоєно звання Героя Радянського

Союзу з врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

У 1949 році Д.Ю. Мороз закінчив Вищу офіцерську школу самохідної

артилерії. Із 1957 року підполковник Д.Ю. Мороз – в запасі. Жив у місті

Алма-Аті. До 1966 року працював керуючим житловими і адміністративними

будівлями міністерства будівництва Казахської РСР. Із 1966 по 1983 рік

працював інструктором, інженером з безпеки в Казахській республіканській

мисливрибспілці. У 1996 році переїхав до Севастополя. Помер 9 березня 2002

року. Похований на Алеї Героїв міського кладовища “Кальфи” в Севастополі.

11 ЛИПНЯ

100 років тому, 11 липня 1915 року, в Луганську народився

Володимир Іванович Бобров – військовий льотчик, учасник

громадянської війни в Іспанії, радянсько-фінської і Другої світової

війни, Герой Радянського Союзу.

В.І. Бобров закінчив 10 класів школи, школу фабрично-заводського

учнівства, працював бригадиром слюсарів на Луганському

17

паровозоремонтному заводі. У Червоній армії із

1934 року. У 1936 році закінчив військову школу

пілотів.

У березні – серпні 1938 року В.І. Бобров брав

участь у громадянській війні в Іспанії на боці

республіканців. Літав на винищувачі І-16, виконав

78 бойових вильотів, у 8 повітряних боях особисто

збив 4 літаки франкістів і ще 13 в групі.

Після повернення з Іспанії В.І. Бобров

служив помічником командира ескадрильї 10-го

винищувального авіаполку Західного військового

округу, з яким брав участь у радянсько-фінській (“Зимовій”) війні 1939 –

1940 років. Під час неї виконав 48 бойових вильотів.

У червні 1941 року В.І. Бобров закінчив вищі авіаційні курси

командирів у Липецьку. Після цього призначений командиром ескадрильї

237-го винищувального авіаполку Прибалтійського військового округу. Вже

в перші години нападу Німеччини на СРСР, на світанку 22 червня 1941 року

на винищувачі Як-1 збив німецький бомбардувальник Heinkel 111. Воював на

Північно-Західному, Прибалтійському, Калінінському, 1-му Українському

фронтах. Командував винищувальними авіаполками. Виконав 424 бойових

вильоти, провів 112 повітряних боїв, збив 24 літаки противника особисто і ще

18 в групі. У 1944 році був представлений до звання Героя Радянського

Союзу, але через протидію головних маршалів авіації О.О. Новикова і

К.А. Вершиніна нагороджений не був.

У 1952 році В.І. Бобров закінчив курси удосконалення командирів і

начальників штабів авіадивізій при Військово-повітряній академії. У 1960

році у званні полковника звільнений в запас. У 1966 році закінчив

юридичний інститут, після чого працював заступником директора інституту

“Гіпрокомунбуд”. Мешкав у Харкові, помер 28 березня 1970 року. Указом

Президії Верховної Ради СРСР звання Героя Радянського Союзу було

присвоєно В.І. Боброву посмертно лише 20 березня 1991 року.

1 рік тому, 11 липня 2014 року, під час війни на Сході України,

відбувся ракетний обстріл угрупування Збройних Сил України та

Державної прикордонної служби України поблизу села Зеленопілля

Свердловського району Луганської області.

У ніч на 11 липня 2014 прикордонники та військовослужбовці ЗСУ, що

входили до батальйонної тактичної групи, утвореної з підрозділів 24-ї

механізованої, 72-ї механізованої та 79-ї аеромобільної бригад, вийшли в

18

опорний пункт у районі с. Зеленопілля, за 17 км на південний схід від

міста Ровеньки Луганської області, із завданням щодо прикриття визначеної

ділянки державного кордону. О 4.30 ранку в їхній бік терористами було

відкрито вогонь з реактивної системи залпового вогню БМ-21 “Град”,

бойовики здійснювали постріли з відстані понад 15 км з боку державного

кордону з Російською Федерацією. За іншою інформацією, українських

військовослужбовців обстріляли з території Росії з міст Гуково та

Куйбишево. Під прикриттям бою з території Росії в Україну прорвалася

колона важкої техніки.

Внаслідок обстрілу, за оперативними даними, озвученими прес-

службою міністерства оборони того ж дня, загинули 19 військовослужбовців

Збройних Сил України, ще 93 отримали поранення. У відповідь було завдано

удар авіації.

Сержанту С.Г. Мудрому вдалося відтягнути “Уралом” з-під удару

4 заповнені бензовози у безпечне місце. На ньому ж згодом доставив до

медчастини чотирьох поранених бійців. Указом Президента України

П.О. Порошенка від 29 вересня 2014 року він був нагороджений орденом “За

мужність” ІІІ ступеня.

14 ЛИПНЯ

515 років тому, 14 липня 1500 року, під час

литовсько-московської війни 1500 – 1503 років

відбулася битва на річці Ведрош.

В 1500 році Великий князь Московський

Іван III розпочав війну проти Великого князівства

Литовського. Приводом до війни стали утиски

православних у Великому Князівстві Литовському.

В травні або червні 1500 року воєвода Юрій Кошкін

взяв дерев’яну фортецю Дорогобуж.

Дізнавшись про порушення миру Москвою,

Великий князь литовський Олександр Ягеллончик

відправив військо на чолі з Великим гетьманом

литовським, князем українського походження

Костянтином Івановичем Острозьким. Москва на

центральний напрям послала нову рать, набрану в

Тверській землі, із завданням взяти Єльню та

К.І. Острозький

19

Рославль. Нове військо очолював князь Данило Щеня.

Гетьман К.І. Острозький, дізнавшись про концентрацію московського

війська поблизу Ведроші (50 км на захід від Калуги), вирушив назустріч у

напрямку Єльні. Наблизившись до Ведроші, напав на передові московські

частини. Не витримавши натиску, авангард московського війська відступив

до головних сил, за ріку Рясну (в літописах названа Тросною).

К.І. Острозький намагався компенсувати чисельну перевагу московської раті

швидкістю та натиском. 14 липня русько-польсько-литовське військо

переправилось через Рясну та вдарило по московському війську, розпочавши

основний етап битви. Московити відступили до “Миткового поля”, де,

вірогідно, стояв великий полк. Зупинивши противника біля Миткового поля,

московське військо перейшло в контратаку. Литовці почали тікати, паніки

додала атака засадного полку, що вдарив з тилу і зруйнував міст через Рясну.

Шестигодинна битва закінчилась повним розгромом литовсько-русько-

польського війська, мало кому вдалось врятуватись втечею, більшість

загинула, втопилась чи була взята в полон. В полон потрапили декілька

литовських князів, в тому числі К.І. Острозький, який був відправлений в

ув’язнення до Вологди.

Поле Ведрошської битви

20

В битві загинула найбільш боєздатна частина військ Великого

князівства Литовського. Після цієї поразки Литва не проявляла будь-якої

військової активності, обмежуючись пасивною обороною. Це призвело до

підписання мирного договору в 1503 році, за яким до Московської держави

відходили великі території, включаючи північно-східну Україну. Після утечі

з полону, К.І. Острозький досяг реваншу в битві під Оршею у 1514 році.

315 років тому, 14 липня 1700 року, було укладено

Константинопольський мирний договір, який завершив російсько-

турецьку війну 1686 – 1700 років.

Цей договір закріпив за Московським царством фортецю Азов, здобуту

під час Азовських походів 1695 – 1696 років, та розташовані поблизу фортеці

Таганрог, Павловськ, Міус. Московське царство звільнялося від сплати

щорічної данини кримському ханові. Османська імперія отримувала частину

подніпровських земель, зобов’язавшись зруйнувати там усі укріплення.

Прикордонна смуга мала бути демілітаризованою. При цьому сторони

зобов’язувалися запобігати збройним нападам на землі одна одної.

Насамперед це стосувалося українських козаків, з якими турецькій стороні

дозволялося у разі їх нападу вести війну.

Константинопольський договір дав змогу царю Петру І вступити у

Велику Північну війну, завдяки нейтралітету Туреччини. Документ зберігав

чинність до 1710 року, коли розпочалася нова російсько-турецька війна.

15 ЛИПНЯ

День українських миротворців. Свято встановлене постановою

Верховної Ради України № 292-VII від 21 травня 2013 року з метою

вшануванням мужності і звитяги, зразкового виконання службових

обов’язків, вірності присязі учасників миротворчих операцій та забезпечення

збереження пам’яті славетних героїв-миротворців, які загинули під час

виконання обов’язків у складі миротворчого контингенту та миротворчого

персоналу.

605 років тому, 15 липня 1410 року, відбулася Грюнвальдська битва

між військами Тевтонського ордену та об’єднаними силами Королівства

Польського і Великого Князівства Литовського (ВКЛ).

Військо Тевтонського ордену очолював Великий Магістр Ульріх фон

Юнгінген, воно мало 51 хоругву і загальну чисельність близько 27 тисяч

21

воїнів. Воно складалося з орденських “братів” (близько 250), військ

Ордену, ленників (васалів) – лицарів німецьких, польських, прусського та

литовського походження із земель Ордену, загонів єпископів та міст, князя

олесницького Конрада Білого та інших.

Польське військо очолював король Ягайло (Владислав ІІ), воно мало 51

хоругву і загальну чисельність близько 18 – 20 тисяч воїнів, з них близько 11

тисяч важкої кавалерії та 4 тисячі піхотинців (решта, скоріше за все,

військова обслуга – обоз). Основу війська становили 42 хоругви з польських

земель, під проводом Ягайла також виступили 9 хоругов з західноруських

земель, в тому числі: по 1 з Львівської, Холмської, Перемиської, Галицької

земель, 3 хоругви з тієї частини Подільської, що в той час відійшла до

Польщі; 1 хоругва з Белза; власну хоругву виставив Спитко з Тарнова і

Ярослава (Перемишльська земля).

Військо ВКЛ очолював великий князь литовський Вітовт, воно мало

40 корогов і загальну чисельність близько 11 – 12 тисяч воїнів. До війська

князя Вітовта входили підрозділи литовських (сучасна Білорусь), руських

(сучасна Україна) та жамойтських (сучасна Литва) земель, в тому числі з

Поділля, Києва, Стародуба, Луцька, Володимира, Кременця, Берестя

(Бреста), Смоленська. Син удільного Чернігівсько-Сіверського князя

Корибута-Дмитра, Жигимонт Корибутович, очолював 51-у корогву, яка йшла

під його власним прапором, вірогідно набрану у волинських володіннях

князя.

На боці союзницьких військ також виступили загони кримських татар

числом від 1 до 3 тисяч воїнів, здебільшого вершників, на чолі з ханом

Джелал ад-Діном, сином хана Тохтамиша.

Ян Матейко “Грюнвальдська битва”

22

Битва відбулася поблизу села Грюнвальд (нині в Острудському повіті

Вармінсько-Мазурського воєводства у північно-східній Польщі). Тевтонські

війська вишикувались в дві лінії фронтом близько 2,5 км: на правому

фланзі Конрад Ліхтенштейн, на лівому – Фрідріх Валленрод, за ними по

центру – Магістр ордена Ульріх фон Юнінген з 16 хоругвами резерву.

Польсько-литовсько-руські війська вишикувались в три лінії фронтом

близько 2 – 2,5 км: на лівому фланзі король Ягайло з 51 корогвою (40

польських, 9 руських, 2 корогви найманців з Чехії та інших місць), на

правому фланзі князь Вітовт з 40 литовсько-руськими корогвами і

татарською кіннотою.

Артур Орльонов “Галицькі хоругви у Грюнвальдській битві 15 липня 1410 року”

Розпочали битву татарська кіннота і перша лінія литовсько-руських

сил, які атакували праве крило орденських військ. Лицарі Валленрода

відбили цей напад і самі перейшли в контрнаступ, переслідуючи татарську і

литовську кінноту. Однак атака резервних корогов на чолі з Великим

Магістром не досягла мети і частина орденського війська опинилося в

оточенні польських і литовських військ. Решта спробувала захищатися у

таборі, який було захоплено після жорстокого бою. Битва тривала близько

трьох годин, а переслідування до пізнього вечора. Військо Тевтонського

ордену було розгромлене, загинув Великий Магістр Ульріх фон Юнгінген.

Перемога союзницьких військ у Грюнвальдський битві підірвала

військову могутність Тевтонського ордену і припинила експансію його

лицарів на схід. 1 лютого 1411 року було підписано Торунський мир, за яким

23

орден повертав на користь Литви Жемайтію та Добжинську землю на

користь Польщі, а також сплачував контрибуцію. З історичних джерел

відомий український лицар, який прославився своїми героїчними вчинками

при Грюнвальді – Іванко Сушик з Романова, що під сучасним Львовом.

17 липня 1410 року він дістав у володіння від короля Ягайла-Владислава два

села – “Баришовка і Верхній Зубов у землі Галицькій”. Прославився в битві

захопленням ворожої хоругви загін Бартоша Головацького з Теребовлі, за що

останній отримав привілей від короля Ягайла на право розбудови міста на

лівому березі річки Гнізна та звільнення від податків.

Марка України – Грюнвальдська битва. Лицар Іванко Сушик

Грюнвальдська битва була однією з найбільших битв середньовічної

Європи та однією з найважливіших перемог в історії Польщі та Литви,

співтворцями якої виступили воїни з українських земель.

Нині щороку під Грюнвальдом відбувається інсценізація битви, у якій

беруть участь реконструктори з багатьох країн Європи, в тому числі з

України. Постійним учасником інсценізації є Подільська хоругва,

сформована реконструкторами з Польщі. Під час святкування 600-ліття

битви 2010 року на поле вийшла Галицька хоругва, у якій були представлені

реконструктори з України та Росії. Крім того, на честь перемоги під

Грюнвальдом названо вулиці в Івано-Франківську, Львові, Дрогобичі.

24

100 років тому, 15 липня 1915 року, у селі

Підставки (нині Липоводолинського району

Сумської області) народився Петро Микитович

Авраменко – учасник Другої світової війни,

Герой Радянського Союзу.

П.М. Авраменко закінчив 7 класів школи,

Маловисторопський сільськогосподарський

технікум. Працював дільничним агрономом в

Липоводолинській машинно-тракторній станції. Із

1937 року – у Червоній армії. Закінчив курси

молодших політруків.

Під час Другої світової війни П.М. Авраменко був політпрацівником,

згодом командиром батальйону, заступником командира бригади. Воював на

Західному, Південно-Західному, 2-му Українському, Забайкальскому

фронтах. Був поранений і контужений.

31 серпня 1944 року мотострілецький батальйон під командуванням

П.М. Авраменка разом з іншими частинами та з’єднаннями вступив у

столицю Румунії – Бухарест. Воював на території Угорщини, Чехо-

Словаччини, визволяв Прагу.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 березня 1945 року за

успішне виконання завдань командування, вміле керівнитво батальйоном,

особисту мужність і відвагу, проявлені в боях у період Яссько-Кишинівської

операції, гвардії майору П.М. Авраменку присвоєно звання Героя

Радянського Союзу з врученням ордена Леніна та медалі “Золота Зірка”.

24 червня 1945 року П.М. Авраменко брав участь у Параді Перемоги в

Москві.

Після закінчення війни П.М. Авраменко продовжував службу в армії.

Від 1975 року – полковник у відставці. Жив у Москві. Працював у сфері

комунально-побутового обслуговування, був директором готелю.

Неодноразово обирався депутатом Куйбишевської та Сокольницької

районних рад. Від серпня 1981 року – на пенсії. Помер 5 січня 2003 року,

похований в Москві на Ніколо-Архангельському кладовищі.

95 років тому, 15 липня 1920 року, внаслідок наступу Червоної армії

в Галичину під час польсько-українсько-радянської війни було

проголошено Галицьку Соціалістичну Радянську Республіку (ГСРР).

Галицька Соціалістична Радянська Республіка була створена

керівництвом Радянської Росії під час наступу Червоної армії на Польщу, як

політична структура та плацдарм для подальшої комуністичної експансії в

25

Центральну Європу. Створення ГСРР

відбулося за директивами з Москви і під

безпосереднім керівництвом В.Леніна. Ще

8 липня 1920 року у Києві було сформовано

Галицький революційний комітет

(Галревком) під керівництвом

В.П. Затонського. 15 липня Галревком

опублікував декларацію “До працюючих

всього світу, до урядів Соціалістичних Радянських Республік і до урядів усіх

капіталістичних держав”, у якій проголосив про створення ГСРР.

Лише наприкінці липня Червона армія вступила на територію

Галичини. 1 серпня Галревком перебрався в Тернопіль, де ухвалив декрет

“Про встановлення радянської влади в Галичині”. На місцях формувалися

сільські, містечкові й повітові ревкоми. Запроваджувались радянські

порядки: організовувалася примусова здача хліба, свідомі українці

піддавалися терору. Фактично всі справи вирішувало військове

командування. Декретами Галревкому було ліквідовано приватну власність

на засоби виробництва, встановлено 8-годинний робочий день, відокремлено

церкву від держави, націоналізовано церковні маєтки, запроваджувалась

єдина трудова школа із семирічним навчанням, націоналізовувалася земля.

У зв’язку з провалом походу Червоної армії на Варшаву

15 вересня 1920 року Галревком покинув Тернопіль, а 21 вересня 1920 року,

після відступу Червоної армії з території Галичини, ГСРР припинила своє

існування. Галревком і політревкоми були розформовані. Більшість членів

Галревкому та їхніх співробітників загинули у 1930-х роках під час

сталінського терору.

50 років тому,

15 липня 1965 року, у селі

Карапиші Миронівського

району Київської області

народився Віктор

Дмитрович Капшук –

учасник війни в

Афганістані, Герой

Радянського Союзу.

В.Д. Капшук закінчив

середню школу, працював у

Миронівці слюсарем на

авторемонтному заводі.

Прапор Галицької Соціалістичної

Радянської Республіки

26

У жовтні 1983 року був призваний до прикордонних військ. Закінчив

окружну школу сержантського складу Середньоазійського прикордонного

округу, направлений на прикордонну заставу до Туркменістану. У травні

1984 року переведений командиром бойової групи десантно-штурмової

маневреної групи 47-го Керкінського прикордонного загону, який діяв у

північних районах Афганістану.

За період командування В.Д. Капшука бойова група провела

14 бойових операцій, знищила до 100 душманів і захопила понад 70 одиниць

стрілецького озброєння. У березні 1985 року В.Д. Капшук під обстрілом

ворога виніс важко пораненого офіцера в укриття. У серпні 1985 року

отримав контузію, але залишився в строю і продовжив командувати групою.

Під його командуванням група протягом кількох годин у повному оточенні

відбивала атаки противника і протрималася до прибуття підкріплення.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 6 листопада 1985 року

старшому сержанту В.Д. Капшуку було присвоєно звання Героя Радянського

Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Після служби в Афганістані В.Д. Капшук закінчив Вище прикордонне

військово-політичне училище (м. Голіцино Московської області). Після

розпаду СРСР продовжив службу у Прикордонних військах України. Із

квітня 2000 року – в запасі. Очолював Київську обласну організацію

Українського Об’єднання Ветеранів Афганістану. Мешкає у Києві.

16 ЛИПНЯ

День ухвали Декларації про державний суверенітет України.

25 років тому, 16 липня 1990 року, Верховна Рада УРСР ухвалила

Декларацію про державний суверенітет України (№ 55-XII). Зокрема, в ній

було заявлено про право України на власні Збройні Сили та прагнення у

майбутньому дотримуватися трьох неядерних принципів: не приймати, не

виробляти і не набувати ядерної зброї.

145 років тому, 16 липня 1870 року, народився Петро

Костянтинович Єрошевич – генерал-поручник (генеральний значковий)

Армії Української Народної Республіки і Української Держави.

П.К. Єрошевич закінчив Петровський Полтавський кадетський корпус,

3-є військове Олександрівське училище в Москві, Михайлівське

артилерійське училище і Миколаївську академію Генерального Штабу в

Санкт-Петербурзі. Брав участь у Китайському поході 1900 – 1901 років

27

(придушення “боксерського повстання”).

Під час російсько-японської війни 1904 –

1905 років – на штабних посадах,

підполковник.

Під час Першої світової війни

П.К. Єрошевич – командир 4-го

стрілецького полку, начальник штабу 6-

го Сибірського корпусу, начальник 12-ї

піхотної дивізії, 11-го армійського

корпусу. У 1914 році нагороджений

Георгіївською зброєю, у 1915 році

отримав чин генерал-майора.

У грудні 1917 року П.К. Єрошевич

українізував 12-ту піхотну дивізію та

незабаром передав її у

розпорядження Української Центральної Ради. З кінця квітня 1918 року був

начальником 2-го Подільського корпусу Армії УНР, згодом – Армії

Української Держави. 7 листопада 1918 року був підвищений військовою

офіцією до звання генерального значкового (відповідало чину генерал-

лейтенанта).

Продовжив службу після приходу до влади Директорії УНР.

Командував 1-м Волинським і 9-м дієвим корпусом Армії УНР.

Із 3 травня 1919 року – начальник залоги Рівного, потім начальник 1-ї

Північної дивізії Дієвої армії УНР, начальник оборони Могилева-

Подільського. 11 листопада 1919 року у Могилеві-Подільському потрапив у

полон до білогвардійців. Був відправлений до Одеси, згодом – до

Севастополя і Катеринодара (Краснодара). У лютому 1920 року повернувся

до Севастополя.

У середині травня 1920 року П.К. Єрошевич разом із 67 старшинами та

урядовцями-українцями виїхав із Криму через Балкани до Армії УНР.

7 жовтня 1920 року прибув у розпорядження Військового міністерства УНР.

Служив начальником тилу Армії УНР. 3 – 14 листопада 1921 року – т. в. о.

військового міністра та командарма Армії УНР.

Після завершення Української революції П.К. Єрошевич жив на

еміграції у Каліші (Польща). Після вступу Червоної армії на терени Польщі,

навесні 1945 року, незважаючи на поважний вік, був заарештований

органами НКВС і вивезений до Києва. Того ж року загинув у Лук’янівській

в’язниці Києва.

28

135 років тому, 16 липня 1880 року,

у місті Острог народився Володимир

Петрович Сальський – генерал-

хорунжий Армії Української Народної

Республіки, військовий міністр УНР,

військовий мемуарист.

В.П. Сальський був виходцем із

дворянської родини. Закінчив Віленське

військове училище, Миколаївську

академію Генерального Штабу (Санкт-

Петербург). Служив у розвідувальному

відділі штабу Київського військового

округу.

Під час Першої світової війни –

старший ад’ютант штабу 70-ї піхотної

дивізії, в. о. помічника старшого

ад’ютанта оперативного відділу штабу 12-ї

армії, старший ад’ютант оперативного відділу генерал-квартирмейстерства

штабу 12-ї армії. У 1915 році нагороджений Георгіївською зброєю, у 1917

році отримав чин підполковника.

Із листопада 1917 року В.П. Сальський – начальник штабу 1-ї

Сердюцької дивізії військ Української Центральної Ради. Учасник

українізації російських частин Північного фронту. Наприкінці 1917 року –

начальник штабу командувача протибільшовицьких сил на Лівобережній

Україні полковника Ю. Капкана. У січні 1918 року – начальник штабу

українських військ у Києві в боях з більшовиками.

За Гетьманату Павла Скоропадського В.П. Сальський був начальником

штабу 1-ї Сердюцької дивізії, членом комісії з організації військових шкіл та

академій в Україні. Підтримав повстання Директорії проти Гетьмана. Після

відновлення УНР був начальником штабу коменданта Києва, начальником

учбового відділу Головної Шкільної управи Генерального Штабу. Із травня

1919 року – командувач Запорізької групи Армії УНР. Із 23 вересня 1919

року – командувач Армії УНР, замінив на цій посаді генерала Василя

Тютюнника. Із 5 листопада 1919 до 25 липня 1920 року – військовий міністр

УНР в урядах Ісака Мазепи і В’ячеслава Прокоповича. Наприкінці 1920 року

був інтернований у польському таборі в Каліші. Згодом оселився у Варшаві.

В.П. Сальський став активним учасником громадсько-політичного

життя української діаспори. Від 1924 року і до смерті був військовим

міністром УНР в екзилі. Член Українського Центрального Комітету у

29

Варшаві, Вищої Військової Ради, Об’єднання вояків армії УНР, управи

Української станиці, працював в якості співробітника військового-наукового

та літературного журналу “Табор”. Один із найбільш послідовних

прихильників Симона Петлюри, після його убивства став військовим

радником Президента УНР в екзилі Андрія Лівицького. Автор спогадів,

статей з історії Української революції. Помер 5 жовтня 1940 року, похований

у Варшаві на цвинтарі “Воля”.

17 ЛИПНЯ

125 років тому, 17 липня 1890 року, у селі Єньки (нині Хорольського

району Полтавської області) народився Василь Никифорович Тютюнник –

генерал-хорунжий Армії Української Народної Республіки, командувач

Дієвої Армії УНР в 1919 році.

В.Н. Тютюнник закінчив 4-класне Хорольське міське училище,

Тифліське юнкерське училище. Брав участь у російсько-японській та Першій

світовій війнах. У 1917 році – підполковник, командир батальйону 25-ї

Сибірської стрілецької дивізії. Восени 1917 року очолив українську раду 2-ї

армії.

Від березня 1918 року служив в Армії УНР, помічник начальника

відділу Генерального Штабу. Перебував на військовій службі і в період

правління Гетьмана Павла Скоропадського, одночасно будучи членом

опозиційного Українського Національного Союзу і беручи участь у

підготовці антигетьманського

повстання. Із листопада 1918 року був

заступником начальника

Генерального Штабу – начальником

оперативного відділу військ

Директорії, брав участь у поході з

Білої Церкви на Київ, який

завершився поваленням гетьманської

влади.

Наприкінці травня 1919 року,

коли українська армія перебувала в

скрутному становищі, ведучи

одночасно бойові дії проти Червоної

армії та польських військ,

30

В.Н. Тютюнник розробив план прориву військ УНР у напрямку Проскурова

(Хмельницького), який почався 1 червня 1919 року. В результаті вдалося

відбити у Червоної армії Проскурів, Кам’янець-Подільський та інші міста.

Після успіху Проскурівської операції В.Н. Тютюнник став

начальником штабу Армії УНР, а через місяць, наприкінці липня –

командувачем Дієвою армією. Отримав звання генерал-хорунжого. У серпні

1919 року військам під командуванням В.Н. Тютюнника вдалося відбити у

Червоної армії міста Вінниця і Жмеринка. У листопаді 1919 року керував

обороною Проскурова від білогвардійських військ. Захворів на тиф, від

наслідків якого помер через розрив серця у Рівному 19 грудня 1919 року.

Похований на Дубенському кладовищі.

1 рік тому, 17 липня 2014 року, під час війни на Сході України

російським зенітним ракетним комплексом “Бук” неподалік села

Грабове Шахтарського району Донецької області було збито

пасажирський літак Boeing 777 авіакомпанії Malaysia Airlines.

Boeing 777-200ER, бортовий номер 9M-MRD, що зазнав катастрофи у Донецькій області

17 липня 2014 року літак виконував регулярний рейс MH17 з

Амстердама (Нідерланди) до Куала-Лумпура (Малайзія). Вилетів з

Амстердама о 13.30 за київським часом, зв’язок із літаком перервався

31

близько 16.20. Рештки літака впали поблизу с. Грабове Шахтарського району

Донецької області, вони були розкидані по території площею понад 15 км².

За попередніми даними, літак був збитий ракетою “земля-повітря”,

запущеною російськими диверсантами або проросійськими терористами з

території так званої Донецької народної республіки за допомогою

самохідного ЗРК “Бук” М1, доставленого туди Російською Федерацією.

Угруповання ДНР одразу заявило, що збило транспортний літак Ан-26

Збройних Сил України, але потім відмовилося від своїх тверджень.

Українська сторона заявляє, що має докази причетності Росії до катастрофи

літака Boeing 777.

В авіакатастрофі загинули усі 283 пасажири та 15 членів екіпажу, у

тому числі 80 дітей, троє з яких були немовлятами. Серед жертв катастрофи

найбільше було громадян Нідерландів, Малайзії, Австралії, Індонезії,

Великої Британії. На борту літака перебували член Сенату Нідерландів

Віллем Віттевеен, співробітник Всесвітньої організації охорони здоров’я

Гленн Томас, нідерландський клінічний дослідник Юп Ланге. За кількістю

жертв катастрофа Boeing 777 стала найбільшою в історії України і загалом у

XXI столітті, якщо не враховувати терактів 11 вересня 2001 року у США.

Збиття “Боїнга” спричинило нову хвилю міжнародних санкцій західних

держав проти Російської Федерації. Чимало експертів вважають це

“переломною точкою” у відносинах Російської Федерації зі Сполученими

Штатами, Європейським Союзом та їхніми союзниками. Міжнародне

розслідування авіакатастрофи станом на середину 2015 року триває.

18 ЛИПНЯ

30 років тому, 18 липня 1985 року, у

місті Бобринець Кіровоградської області

народився Олег В’ячеславович

Стороженко – учасник війни на Сході

України, мічман.

О.В. Стороженко служив техніком

команди спецоперацій 801-го окремого загону

боротьби з підводними диверсійними силами

та засобами Військово-морських сил

Збройних Сил України, дислокованого в Одесі

(попереднє місце дислокації – Севастополь).

32

2 березня 2015 року о 12.40 в районі Маріуполя між селами Павлопіль і

Пищевик відбулося бойове зіткнення з російською диверсійно-

розвідувальною групою, в якому мічман О.В. Стороженко загинув.

Похований в Одесі.

Указом Президента України П.О. Порошенка № 270/2015 від 15 травня

2015 року мічман О.В. Стороженко був посмертно нагороджений орденом

“За мужність” ІІІ ступеня.

19 ЛИПНЯ

225 років тому, 19 липня 1790 року, під час російсько-турецької

війни 1787 – 1792 років відбувся морський бій у Керченській протоці.

Морський бій у Керченські протоці

Турецька ескадра під командуванням капудан-паші Хусейна

направлялась з Туреччини, аби висадити десант на узбережжі Криму.

Ескадра російського чорноморського флоту під командуванням контр-

адмірала Ф.Ф. Ушакова крейсерувала вздовж анатолійського узбережжя.

Отримавши відомості про перебування турецького флоту поблизу

кримського узбережжя, Ф.Ф. Ушаков направив ескадру на пошуки турецьких

суден.

33

19 липня 1790 року о 10-й годині ранку вислана Ф.Ф. Ушаковим

розвідка помітила турецьку ескадру в складі 10 лінійних кораблів, 8 фрегатів

і 36 допоміжних суден, що йшла з боку Анапи. Опівдні за 20 – 25 миль на

південь від Керченської протоки обидві ескадри зустрілись. Користуючись

перевагою в озброєнні (1100 турецьких гармат проти 860 у росіян), турецька

ескадра здійснила напад на російський авангард, але вогнем гармат росіяни

відбили атаку. Капудан-паша Хусейн увів нові кораблі для підсилення атаки.

У відповідь за наказом Ф.Ф. Ушакова фрегати полишили загальну лінію

строю й утворили резерв, а решта кораблів, зімкнувши стрій, прийшла на

допомогу своєму авангардові.

Близько 14-ї години російська ескадра зблизилась з турецькою на

відстань картечного пострілу і, за наказом Ф.Ф. Ушакова, перейшла у наступ.

Не витримавши, найближчі до російської ескадри турецькі кораблі почали

повертати й виходити з бою. При цьому два турецькі судна, отримавши

пошкодження щогл, вийшли за лінію російських суден. Намагання капудан-

паші пройти повз російську ескадру контркурсом викликали нову хвилю

вогню та нові ушкодження.

До 17-ї години турецька ескадра остаточно відмовилась від спротиву і,

користуючись перевагою у швидкості, почала відступ. Внаслідок бою

турецькі судна отримали значні пошкодження, а 1 посильне судно разом з

екіпажем затонуло. Значними були й втрати турків у живій силі. Росіяни

втратили 29 осіб загиблими та 68 пораненими.

Висадка турецького десанту в Криму була зірвана. 23 липня 1790 року

російська ескадра повернулася до Севастополя.

23 ЛИПНЯ

130 років тому, 23 липня 1885 року, у

містечку Струсів (нині село Теребовлянського

району Тернопільської області) народився

Никифор Гірняк – український військовий

діяч офіцер Українських січових стрільців і

Української Галицької армії, військовий

історик.

Н. Гірняк закінчив Коломийську

гімназію, навчався в університетах Львова і

Відня. Працював учителем гімназії в Рогатині.

34

Як офіцер запасу австрійської армії у серпні 1914 року Н. Гірняк був

призначений до Легіону УСС командиром сотні. 1 лютого 1915 року

віденська сотня українських січових стрільців під командою сотника

Н. Гірняка урочисто склала присягу в присутності президента Головної

Української Ради К. Левицького. Протягом 1915 – 1918 років Н. Гірняк

займав посаду команданта Коша УСС. Активний учасник Листопадового

зриву 1918 року у Львові та українсько-польської війни 1918 – 1919 років.

У 1918 році – командант Тернопільської військової округи, згодом працював

у військовому секретаріаті ЗУНР у Станіславові (Івано-Франківську). Влітку

1919 року призначений до міністерства військових справ уряду УНР у

Кам’янці-Подільському. Брав участь в організації Червоної Української

Галицької армії.

Після війни працював учителем, а згодом директором гімназії в

Тернополі. Брав участь у діяльності місцевих товариств “Просвіта”, “Пласт”,

видавав у Тернополі часопис “Громадянин”, очолював кілька громадських

організацій.

1949 року емігрував до США, де заснував і очолив Братство УСС,

видавничий кооператив “Червона Калина”. Опублікував ряд статей з історії

Української революції 1917 – 1921 років. Помер у місті Кліфтон, США,

4 березня 1962 року, похований у Філадельфії.

24 ЛИПНЯ

1000 років тому, 24 липня 1015 року,

убивством ростовського князя Бориса

Володимировича (Святого Бориса)

розпочалася міжусобна війна в Київській

Русі 1015 – 1019 років.

Борис був одним із молодших і

найулюбленіших синів київського князя

Володимира Великого. Згідно з раннім

Київським літописом, близько 1010 року

Борис отримав удільне Ростовське

князівство, яким до того володів його

старший брат Ярослав (Мудрий).

1015 року Борис повернувся з Ростова

до Києва на прохання батька Володимира,

Святий Борис (ікона)

35

який тяжко захворів. Незабаром після його прибуття стало відомо про

вторгнення печенігів, і Володимир вислав його з дружиною (військом) на

них. Борис не зустрів печенігів і, повертаючись назад, зупинився на

річці Альті. Там він дізнався про батькову смерть (15 липня 1015 року) і про

зайняття великокнязівського столу Святополком І Окаянним, який був

рідним або двоюрідним братом Бориса. Дружинники запропонували

Борисові йти на Київ і заволодіти престолом, але він не бажав братовбивства

і відкинув цю пропозицію. Через це військо покинуло його і він залишився з

одними своїми отроками (молодшими дружинниками).

Згідно з “Повістю минулих літ”, Святополк вирішив убити Бориса,

оскільки популярність серед киян робила його небезпечним конкурентом.

Сповістивши молодого князя про смерть батька і пропонуючи жити у

злагоді, Святополк відправив до нього найманих убивць – Путшу й

вишгородських бояр Тальця Єловича і Ляшка. 24 липня 1015 року, в неділю,

вночі вони прийшли на Альту, до шатра Бориса. Почувши звідти спів

псалмів, Путша вирішив почекати поки князь засне. Коли Борис ліг спати,

вбивці вдерлися до його шатра і прокололи списами князя і його слугу-

угорця Георгія, який намагався захистити господаря власним тілом. Путша з

боярами загорнули у шатрове полотно тяжкопораненого князя й повезли до

Києва. Коли Святополк, довідався, що Борис ще живий, то послав двох

варягів добити його. Ті зробили це, простромивши мечами його серце.

Федір Бруні “Убивство Бориса”

36

Більшість науковців вважають літописну розповідь про вбивство

Бориса київським князем Святополком достовірною. Проте ряд дослідників,

такі як Олександр Головко, Микола Ільїн та Анджей Грабський,

заперечували її. На основі скандинавської “Саги про Еймунда”, де

описується боротьба конунга Ярислейфа (Ярослава) з київським конунгом

Бурислейфом, вони висунили гіпотезу, що Бурислейф – це Борис, убитий

руками варягів, яких найняв Ярослав Мудрий.

Міжусобиця 1015 – 1019 років завершилася перемогою Ярослава

Мудрого, який захопив великокнязівський стіл. У 1071 році, за правління у

Києві Ізяслава І Ярославича, Борис і Гліб були канонізовані руською

церквою. Рюриковичі вбачали у них своїх заступників і молитвеників.

У літописах є згадки про чудеса зцілення, що відбувалися у їхньої труни; про

перемоги, здобуті їх ім'ям і допомогою, про паломництво князів до їхнього

гробу. 2 травня святкується день перенесення мощей Бориса і Гліба в нову

церкву, збудовану Ізяславом I у Вишгороді. 1115 року їхні мощі знову

урочисто перенесли до кам’яної церкви Бориса і Гліба у тому ж місті.

Після монголської навали 1240 року мощі були втрачені.

140 років тому, 24 липня 1875 року, народився Володимир

Михайлович Черемісінов – генеральний хорунжий Армії Української

Держави у 1918 році.

В.М. Черемісінов закінчив Орловський

Бахтіна кадетський корпус, 1-е військове

Павлівське училище і Миколаївську академію

Генерального Штабу (Санкт-Петербург). Учасник

Першої світової війни – начальник відділу

управління генерал-квартирмейстера штабу 7-ї

армії, командир 53-го піхотного Прагського

полку, в.о. генерал-квартирмейстера штабу

Дунайської армії, генерал-квартирмейстер штабу

Румунського фронту. У 1917 році отримав чин

генерал-майора, став в.о. коменданта Севастопольської фортеці.

В Армії Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського

В.М. Черемісінов служив із 10 червня 1918 року. Завідувач архівною

частиною Генштабу, голова комісії зі збору та вивчення документів Першої

світової війни в Україні. Мешкав в Одесі. Після падіння Гетьманату протягом

нетривалого часу значився у лавах Червоної армії, потім білогвардійських

Збройних Сил на Півдні Росії. Евакуйований білими з Одеси, станом на

травень 1920 року перебував у Югославії. Помер після 1922 року.

37

140 років тому, 24 липня 1875

року, у місті Ромни (нині Сумської

області) народився Олександр

Михайлович Коваленко – інженер-

офіцер, активний учасник повстання

на панцернику “Потьомкін” 1905 року

та один з організаторів українізації

Чорноморського флоту 1917 року,

військовий мемуарист і вчений.

О.М. Коваленко закінчив

Роменське реальне училище, був одним

із засновників роменського товариства

“Громада”. 1896 року вступив до

Харківського технологічного інституту, але був відрахований за участь у

студентських заворушеннях. Згодом зміг поновитися і отримати диплом

інженера-технолога. В лютому 1900 року у Харкові брав участь в установчих

зборах Революційної української партії (РУП) – першої української

політичної партії на теренах Російської імперії.

У 1903 році О.М. Коваленко виїхав до Севастополя, служив інженер-

офіцером панцерника Чорноморського флоту “Князь Потьомкін-

Таврійський”. Під час повстання матросів на панцернику у червні 1905 року

О.М. Коваленко був єдиним з офіцерів, хто підтримав повсталих. На

“Потьомкіні” було обрано комітет, так звану “суднову комісію”, на чолі

з Панасом Матюшенком. До складу комісії ввійшов і О.М. Коваленко.

Після завершення повстання О.М. Коваленко отримав політичний

притулок в Румунії. Згодом мешкав у Празі та Парижі, став помітною

постаттю української політичної еміграції. Після Лютневої революції 1917

року повернувся в Україну. Очолив департамент морської освіти в

морському міністерстві Української Народної Республіки. Не в останню

чергу завдяки його зусиллям, понад 20 кораблів Чорноморського флоту

підняли прапори УНР. Серед них і панцерник “Потьомкін”, що увійшов до

складу українського військово-морського флоту та змінив назву на “Борець

за свободу”. Із 1919 року О.М. Коваленко перебував на дипломатичній

службі УНР, 1920 року брав участь в асамблеї Ліги Націй як секретар

української делегації.

Після завершення Української революції О.М. Коваленко мешкав на

еміграції, викладав математику в кількох європейських університетах. Автор

спогадів “11 днів на панцернику “Князь Потьомкін-Таврійський”,

“З минулого”. Помер 17 жовтня 1963 року у Женеві (Швейцарія).

38

25 ЛИПНЯ

100 років тому, 25 липня 1915 року, в

Бердянську (нині Запорізької області) народився

Михайло Парфентійович Конкін – учасник

радянсько-фінської і Другої світової війни,

військовий льотчик, Герой Радянського Союзу.

М.П. Конкін закінчив неповну середню

школу, потім школу фабрично-заводського

учнівства при Первомайському заводі

сільськогосподарських машин в Запорізькій

області, де згодом працював слюсарем, механіком.

У Червоній армії служив із 1935 року. 1936 року

закінчив Ворошиловградську військову авіаційну школу льотчиків. Учасник

радянсько-фінської війни 1939 – 1940 років і Другої світової війни з червня

1941 року.

До середини липня 1942 року старший лейтенант М.П. Конкін,

командуючи ескадрильєю 4-го авіаполку дальніх розвідників зробив 70

успішних бойових вильотів на літаках Пе-2 і Пе-3, з них 40 – на розвідку

глибокого тилу противника, збив три літаки ворога, на землі знищив 30

танків і 52 автомашини. Чотири рази був збитий, отримував опіки, але

повертався до своїх військ.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 23 листопада 1942 року

М.П. Конкіну було присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням

ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Наприкінці 1944 року М.П. Конкін був збитий німецькими

винищувачами і потрапив у полон, але невдовзі зумів втекти. У 1948 році у

званні майора звільнений в запас. Жив і працював у Ворошиловграді (нині

Луганськ). Помер 15 травня 1960 року.

95 років тому, 25 липня 1920 року, під час польсько-українсько-

радянської війни розпочалася Львівська наступальна операція військ

Південно-Західного фронту Червоної армії.

Наступальні дії більшовицьких військ у червні – липні 1920 року були

вдалими. Їм вдалося швидко просунутися на захід і зайняти основну частину

території Білорусі та України. Разом з тим, під час операцій не вдалося

оточити і знищити польські війська, які відступили на захід, зберігши

боєздатність. Проте радянське командування планувало продовжувати

наступ у високому темпі.

39

У складі радянського Південно-Західного фронту (командувач

О.І. Єгоров, члени революційної військової ради – Й.В. Сталін, Р.І. Берзін,

Х.Г. Раковський) проти польських військ діяли Перша кінна армія, 12-та і 14-

та армії. Чисельність цих військ становила 46 тисяч багнетів, 10 500 шабель.

До складу польського Південно-східного фронту (командувач генерал

Е. Ридз-Смігли) входили 2-га, 3-тя і 6-та армії та армія Української Народної

Республіки. Чисельність цих військ становила 53 600 багнетів і шабель.

Ключову роль в обороні Львова відіграла так звана Добровольча армія,

формування якої розгорнулося за ініціативою генерала Ю. Галлера. Протягом

двох тижнів записалось близько 18 тисяч добровольців, із них 6 тисяч –

колишні воїни австрійскої армії, яких не мобілізували до польського війська

за віком. Завдяки патріотизму польського населенння Львова були

сформовані 238-й і 240-й полки піхоти, 209-й і 214-й кінні полки, три

артилерійських дивізіони, окремий Львівський полк кінноти, два мобільних

батальйони стрільців, штурмова, саперна, санітарна сотні та інші підрозділи.

Крім того, до лав захисників Львова ввійшло понад 20 тисяч юнаків та

дівчат, студентів, гімназистів та карцерів (скаутів), з яких були створені

окремі запасні та охоронні батальйони. Після двотижневої військової

підготовки частини польських добровольців відправилися на фронт, де вони

зайняли оборону по р. Західний Буг на лінії Кам’янка-Струмилова – Красне.

2-й польський добровольчий ескадрон смерті під час боїв за Львів, 1920 рік

40

Запеклі бої на львівському напрямку тривали майже місяць – до

20 серпня 1920 року. Військам радянського Південно-Західного фронту не

вдалося взяти Львів. Невдача операції пояснюється переоцінкою радянським

командуванням сили своїх військ і недооцінки можливостей військ

противника, а також зробленими помилками в керівництві військами з боку

головного командування і командування Південно-Західного фронту. Іншою

причиною невдачі стали великі втрати радянських військ в боях за Броди і

сильно укріплений львівський район. Окрім того умови місцевості були

несприятливими для використання кінноти.

Безпосередньо в боях під Львовом втрати його захисників були

достатньо незначними – близько 1,5 тисячі воїнів (частину з них поховали на

кладовищі Орлят). Зустрівши відчайдушний опір львів’ян, перш за все

добровольців з двотижневою військовою підготовкою, наступальний порив

червоної кінноти помітно знизився. Мотивація захисників Львова виявилася

більш суттєвою. За бої 1918 – 1919 (проти Української Галицької армії) та

1920 років Польська держава оголосила про нагородження міста Львова

найвищим військовим орденом – Віртуті Мілітарі. Урочисте вручення

нагороди відбулося на площі коло пам’ятника Адаму Міцкевичу

22 листопада 1920 року, за участі маршалка Ю. Пілсудського.

95 років тому, 25 липня 1920 року, під час польсько-українсько-

радянської війни відбувся бій під Сидоровом (нині село Гусятинського

району Тернопільської області) між Окремою кінною дивізією Армії

Української Народної Республіки і більшовицькими частинами.

Частини Окремої кінної дивізії Армії УНР, 1920 рік

41

Окрема кінна дивізія під

командуванням полковника Івана

Омеляновича-Павленка (молодшого брата

генерала Михайла Омеляновича-Павленка,

керівника Першого зимового походу) на той

час складалася з кінного полку Чорних

Запорожців, Першого кінного Лубенського

полку, Третього кінного Чигиринського

полку, Окремого куреня “Сірків” (загальною

кількістю до 1200 шабель) та Кінно-

гірського гарматного дивізіону. В результаті

вміло організованої за лічені години операції

Окрема кінна дивізія вщент розгромила

бригаду червоної кінноти та два полки

піхоти 123-ї пішої бригади разом з їх

командирами. Було захоплено 34 кулемети, 3 польові гармати, коні й усе

військове майно червоних та 11 санітарних возів з медикаментами. Водночас,

у цьому бою Окрема кінна дивізія втратила 2 козаків убитими, поранено 33

козаків і 3 старшини. З обох боків у кінному бою брало участь до 2500

шабель. Перемога під Сидоровом дозволила затримати наступ

більшовицьких військ у Західну Україну.

27 ЛИПНЯ

205 років тому, 27 липня 1810 року, у

селі Прохорівка (нині Канівського району

Черкаської області) народився Василь

Степанович Завойко – російський адмірал

українського козацького походження,

перший військовий губернатор Камчатки.

В.С. Завойко народився у дворянській

родині – його батько був статським

радником, відставним флотським штаб-

лікарем, а мати походила з козацького роду.

Навчався у Макарівській монастирській

семінарії, Миколаївському штурманському

училищі. 1820 року став гардемарином

Іван Омелянович-Павленко

42

Чорноморського флоту та вирушив у перше плавання на бригу “Мінгрелія”.

1827 року у ранзі мічмана на лінійному кораблі “Олександр Невський” брав

участь у Наваринській битві поблизу півострова Пелопоннес у Греції, де було

розгромлено турецько-єгипетський флот.

У 1830-х роках В.С. Завойко брав участь у двох навколосвітніх

плаваннях на кораблях “Америка” і “Микола”. Написав “Враження моряка

під час двох подорожей навколо світу”. Від 1849 року В.С. Завойко – перший

Камчатський військовий губернатор і командир Петропавловського порту.

Впорядкував внутрішню гавань і порт, налагодив діяльність тваринницької

ферми, водяного млина, кузні, ткацької майстерні, цегельні, лікарень.

У районі Верхньо-Камчатська організував видобуток залізної руди. На

Паратунських гарячих джерелах заснував лікувальний пункт, що діє донині.

Під час Кримської (Східної) війни, у 1854 році, капітан І рангу

В.С. Завойко командував гарнізоном Петропавловська-Камчатського (920

осіб, 33 гармати) і відбив напад англо-французської ескадри (понад 2600 осіб,

216 гармат). За це отримав ранг контр-адмірала та був удостоєний орденів

Святого Георгія ІІІ ступеня і Святого Станіслава І ступеня. У 1855 році через

загрозу нового нападу евакуював мешканців і гарнізон Петропавловська-

Камчатського у гирло річки Амур, де заснував місто Ніколаєвськ-на-Амурі.

Свою участь у війні описав у статті “Напад на Камчатку англо-французької

ескадри в серпні 1854 року”.

Наприкінці 1856 року В.С. Завойка звільнили з посади камчатського

військового губернатора, перевели у Санкт-Петербург і призначили членом

морського генерал-аудиторіату (Вищого військово-морського суду). У 1861

році він став віце-адміралом, у 1874-му – адміралом. Царський уряд виділив

В.С. Завойку 5 тисяч десятин (близько 5,5 тисяч га) землі в селі Велика

Мечетня (нині Кривоозерського району Миколаївської області). Побудував у

селі школу й лікарню.

Помер адмірал В.С. Завойко 28 лютого 1898 року у Великій Мечетні,

де і похований. Поблизу колишньої садиби йому встановлено пам’ятник.

28 ЛИПНЯ

250 років тому, 28 липня 1765 року, російська імператриця

Катерина ІІ видала маніфест про ліквідацію слобідських козацьких

полків.

Слобідські козацькі полки – Сумський, Охтирський, Харківський,

Ізюмський і Острогозький – існували з другої половини XVII століття. Вони

43

входили до складу Московського царства (на них не поширювалася влада

козацьких гетьманів або запорізьких кошових отаманів), але мали автономне

самоврядування.

Сучасний адміністративний поділ території, на якій розташовувалися слобідські

козацькі полки – Сумський, Охтирський, Харківський, Ізюмський і Острогозький

Катерина ІІ, проводячи політику остаточної ліквідації української

автономії та реорганізації російської армії, 28 липня 1765 року видала

маніфест “Про заснування в слобідських полках пристойного цивільного

устрою і про перебування канцелярії губернської і провінційної”. Згідно з

ним слобідські козацькі полки перетворювалися на регулярні полки

російської армії – Харківський уланський, Сумський, Охтирський, Ізюмський

і Острогозький гусарські. На їх території поставала Слобідсько-Українська

губернія (із 1835 року – Харківська губернія) з п’ятьма провінціями на місці

полків і адміністративним центром у Харкові. Слобідських козаків і

підпомічників перетворено на так званих військових обивателів (за

соціальним станом вони були подібні до державних селян), козацьку

старшину зрівняно з російським дворянством. Козацькі військові звання були

замінені на загальновійськові кавалерійські. Полкова старшина отримувала

назву російське дворянство (вища – спадкове, нижча – особисте) і всі

44

дворянські права. Полки формувались на добровільних засадах і складалися

переважно з колишніх козаків. Полковий склад у мирний час мав становити

1000 осіб на полк, але найчастіше він перевищував цю чисельність.

Значна частина слобожанців ворожо сприйняли реформування полків.

Козаки почали тікати зі служби. Полковник Ізюмського полку Федір

Краснокутський спробував підняти слобідську старшину на масовий протест

проти намірів російської влади, однак козацькі старшини інших полків не

підтримали його, побоюючись втратит свої привілеї. Репресії царської влади

ліквідували опозицію на Слобожанщині. Проте саме Харківщина стала

одним із найбільших осередків українського національного відродження, яке

розпочалося вже на зламі XVIII – XIX століть, а колишні козацькі старшини

та їхні нащадки стали його рушійною силою.

150 років тому, 28 липня 1865 року, в Херсонській губернії народився

Сергій Ілліч Богданович – генеральний хорунжий Армії Української

Держави у 1918 році.

С.І. Богданович закінчив Володимирський Київський кадетський

корпус, 1-е військове Павлівське училище і Миколаївську академію

Генерального Штабу (Санкт-Петербург). Брав участь у Китайському поході

1900 – 1901 років (придушення “боксерського повстання”). Учасник

російсько-японської війни 1904 – 1905 років – начальник штабу

Заамурського округу окремого корпусу Прикордонної охорони, полковник.

Під час Першої світової війни С.І. Богданович був начальником штабу

3-го Сибірського армійського корпусу, командувачем 7-ю Сибірською

стрілецькою дивізією, 8-ю піхотною дивізією. У 1915 році отримав чин

генерал-майора і був нагороджений Георгіївською зброєю.

В Армії Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського

генеральний хорунжий С.І. Богданович служив із 13 серпня 1918 року. Був

начальником 1-ї Київської пішої військової школи імені Богдана

Хмельницького. Після падіння Гетьманату імовірно приєднався до Білого

руху. На 1930 рік мешкав у Белграді (Югославія). Подальша доля невідома.

1 рік тому, 28 липня 2014 року, під час війни на Сході України,

українські війська взяли під контроль курган Савур-Могила у

Шахтарському районі Донецької області.

Бої між українськими військовими та проросійськими сепаратистами за

Савур-Могилу, одну з найвищих точок Донецької області (277,9 метрів над

рівнем моря) тривали від 12 червня 2014 року. В липні 2014 року на кургані

розташовувався опорний пункт сепаратистів, з якого вони обстрілювали

45

українських військових і низку населених пунктів. 28 липня начальник

Генерального Штабу Збройних Сил України генерал В.М. Муженко доповів

Президентові П.О. Порошенку про взяття Савур-Могили українськими

військовими. Проте запеклі бої за висоту продовжилися до кінця серпня,

коли українські військові були змушені відступити під натиском

переважаючих сил ворога.

Українські військові ведуть бій за Савур-Могилу

29 ЛИПНЯ

115 років тому, 29 липня 1900 року, на хуторі

Хотунок (нині в межах міста Новочеркаська)

народився Іван Іванович Бакулін – один з

організаторів підпільної боротьби в Україні під

час Другої світової війни, Герой Радянського

Союзу.

І.І. Бакулін закінчив двокласну народну

школу і Михайлівське вище початкове училище.

Із 1922 по 1934 роки був завідувачем профшколою

в Дебальцевому і селі Червоному Артемівського

46

району. Після цього І.І. Бакулін був директором Рокитнянського садово-

городнього технікуму в Харківській області. Від 1934 року викладав

математику в Харківському сільськогосподарському інституті.

Після нападу Німеччини на Радянський Союз, у жовтні 1941 року

І.І. Бакуліна призначили секретарем Харківського підпільного обкому

КП(б)У. Для роботи у підпіллі мав псевдонім “Буркун”. Під його

керівництвом було проведено низку диверсій у місті, поширювались

листівки.

І.І. Бакулін та підпілля були залишені радянською владою практично

без засобів до існування та ведення підпільної боротьби. У червні 1942 року

І.І. Бакуліна заарештувало гестапо. Після тривалих допитів і катувань, у

важкому стані його помістили до тюремної лікарні, де він помер

25 вересня 1942 року.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 травня 1965 року

І.І. Бакуліну посмертно було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

У Харкові його ім’ям названо вулицю.

30 ЛИПНЯ

95 років тому, 30 липня 1920 року, у Празі була створена Українська

військова організація (УВО) під керівництвом полковника Євгена

Коновальця.

В складних умовах Української

революції, польсько-українсько-

радянської війни, 30 липня 1920 року в

столиці Чехо-Словаччини відбувся з’їзд

українців-військовиків, на якому

утворили Українську військову

організацію з метою продовження

збройної боротьби за незалежність і

соборність України. Вже у вересні 1920

року у Львові створили тимчасову

начальну колегію УВО (О. Навроцький,

М. Матчак, Я. Чиж, Ю. Полянський і

В. Целевич), яка у 1921 році

перейменувалася на начальну команду

(НК) на чолі з Є. Коновальцем і шефом

Емблема Української військової

організації

47

штабу полковником Ю. Отмарштайном. В УВО були організаційно-кадрова,

розвідна, бойова і пропагандивно-політична референтури. Основною

територією діяльності УВО була Галичина, яку діячі УВО поділили на 13

військових округ, округи на повіти з округовими і повітовими командами

(загалом 58). УВО також мала свої осередки у Чехо-Словаччині, Німеччині,

Литві, вільному місті Ґданськ. Діяльність Української військової організації в

Радянській Україні розробляв полковник Ю. Отмарштайн, практичну роботу

проводив генерал-хорунжий Ю. Тютюнник. Однак голод 1921 – 1923 років,

потім реалізація більшовицької

нової економічної політики та

курс на українізацію не сприяли

військовій боротьбі. До того ж,

Ю. Отмарштайн загинув у 1922

році за загадкових обставин, а

Ю. Тютюнник у 1923 році був

заарештований одразу після

переходу на територію

Радянської України.

Внаслідок унеможливлення

подальшої організованої

збройної боротьби за

незалежність і соборність

України, репресій польської

влади, відновлення українських

політичних партій в Галичині,

старшинські кадри УВО в

середині 1920-х років перейшли

до легального суспільного й

політичного життя. На базі УВО

та низки українських

студентських націоналістичних

спілок (Група української національної молоді, Легія українських

націоналістів, Союз української націоналістичної молоді) в лютому 1929

року у Відні постала Організація українських націоналістів (ОУН),

керівництво якою взяв на себе Є. Коновалець. Однак Українська військова

організація продовжувала паралельно існувати до середини 1930-х років,

коли остаточно злилася з Організацією українських націоналістів.

48

31 ЛИПНЯ

155 років тому, 31 липня 1860 року, у Могильовській губернії

народився Володимир Олександрович Баньківський – генеральний

хорунжий Армії Української Народної Республіки.

В.О. Баньківський закінчив Київську військову прогімназію, 3-є

військове Олександрівське училище (Москва), Михайлівське артилерійське

училище (Санкт-Петербург) і Офіцерську артилерійську школу (Царське

Село, нині м. Пушкін). Учасник Першої світової війни – командир 11-го

кінно-артилерійського дивізіону, начальник 3-ї артилерійської бригади,

інспектор артилерії 17-го армійського корпусу. У 1915 році нагороджений

орденом Св. Георгія ІV ступеня за мужність в бою під містом Кам’янка-

Струмилівська (нині Кам’янка-Бузька Львівської області). 1916 року отримав

чин генерал-майора.

Від 1918 року В.О. Баньківський – в Армії УНР. Служив діловодом

Головного штабу, генералом для доручень канцелярії головного

артилерійського управління військового міністерства УНР, старшим

діловодом юрисконсульського відділу головного артилерійського управління

Дієвої армії УНР, отаманом для доручень начальника управи постачання

головного артилерійського управління військового міністерства УНР.

У листопаді 1919 року був інтернований польською владою. Із 8 травня 1920

року – начальник 5-ї гарматної бригади 5-ї Херсонської стрілецької дивізії

Армії УНР. Станом на 1 жовтня 1922 року перебував у безстроковій

відпустці. Подальша доля невідома.

140 років тому, 31 липня 1875 року, у

місті Коломия (нині Івано-Франківської

області) народився Омелян Левицький –

український військовий діяч, командант

Гуцульської сотні Українських січових

стрільців.

О. Левицький за фахом – юрист.

Працював адвокатом у галицьких містах Турка,

Долина. Належав до Української національно-

демократичної партії, провідної

західноукраїнської політичної організації на

зламі XIX – XX століть, входив до її керівного

органу – Народного Комітету.

49

Після початку Першої світової війни, від серпня 1914 року

О. Левицький брав активну участь в організації Легіону Українських січових

стрільців. У 1914 – 1915 роках командував чотою, а згодом сотнею УСС.

Відзначився в боях над річками Стрипою і Серетом у вересні 1915 року.

В грудні 1916 року сотник О. Левицький був призначений командиром

Гуцульської сотні УСС, яка брала участь в боях біля села Кирлібаба в

Румунії. Загинув 23 березня 1917 року від розриву снаряду, випадково

випущеного з австрійської гармати. Похований на цвинтарі села Кирлібаба.

Штурмова бригада Українських січових стрільців

50

Наукове видання

УКРАЇНСЬКИЙ

ВІЙСЬКОВО-ІСТОРИЧНИЙ КАЛЕНДАР

ЛИПЕНЬ 2015