П`ЄСА “97”

Якби Миколі Кулішу в юні або молоді рокисказали, що йому призначено стати одним іззнакових імен української драматургії (разом зЛесею Українкою та ВолодимиромВинниченком), він, мабуть, дотепно пожартувавби з цього передбачення. І не тільки тому, щолюбив і шанував жарт. М.Куліш тривалий час невбачав у собі якоїсь особливої талановитості йзанадто критично оцінював власний художнійпотенціал. Вже бувши відомим митцем, він мавглибокі сумніви щодо свого драматургічноготаланту.

«97» — перша п'єса Миколи Куліша. Вийшла у

багатьох редакціях, перша — 1924

року, остаточна — 1929. Входить до так званої

«трилогії про село».

На початку п'єси було зазначено «Доби голоду

1921—1922 року на Херсонщині». Перший

варіант драми так і мав називатися — «Голод».

Проте ситуація з голодом була настільки

складна, що Кулішеві не вільно було говорити

про неї так відверто. Отож, у другій редакції п'єси

поет був змушений перенести дію у 1923 рік.

Із десяти п'єс Миколи Куліша три написано

ним на сільську тематику. Це «97», «Комуна в

степах» і «Прощай, село». Вони складають

своєрідну трилогію про українське село 20—

30 років. «97» є найсильнішою п'єсою

трилогії, і не випадково найгучніший успіх

супроводжував саме цей твір письменника.

У п'єсі, котра початково називалася «Голод» і

дістала невдовзі сенсаційний успіх, не було, за

словами Куліша, ні

«визначної, монументальної дії», ні

«блискучих бойових лозунгів». На відміну від

популярних тоді апофеозів, в яких, за словами

Остапа Вишні, «обов'язково в пролозі

«Інтернаціонал» і епілозі аж два

«Інтернаціонали», а посередині на цілих п'ять

дій отаке-е-е-нний пшик «пролетарської

ідеології», це була перша п'єса про реальне

радянське життя доби голоду 1921-1922 року

на Херсонщині.

Замість ще не всім остогидлихапофеозів, тріумфів і містерій з життявождів світового пролетаріату, Кулішстворив трагедію народу, над долеюякого свинцевою хмарою, неначефатум, висіла нова влада й штучностворений нею голод, а перед нимстояли вороги — ті, кого охрестиликуркулями й оголосили поза законом.Протистояння особи і держави, людиниі влади, вміло трансформувалося:замість повстати на владу, незаможникзробив те, що було легше — пішов накуркуля; і брат — зробив те, щопідказала йому влада — пішов набрата; і син — доніс на батька; і батько— напоїв кров'ю своєї дитини іншихдітей.

Дія п'єси «97» відбувається у звичайному

українському селі, що, напевно, мало чим

відрізнялося як від рідної Кулішевої

Чаплинки, так і від тих численних степових

сіл, до яких драматурга приводили

професійний обов'язок і письменницький

інтерес. Зі сторінок твору перед нами

постають вражаючі картини післявоєнної

розрухи, голоду і жорстокої класової боротьби.

Змальоване Кулішем село, як і вся Україна

тих часів, розколоте на два ворожих

табори, кожний з яких до кінця боронить свою

селянську правду, вистраждану багатьма

поколіннями хліборобів. В одному таборі

знаходиться сільська біднота на чолі з

головою сільради Сергієм Смиком і головою

комнезаму Мусієм Кописткою, у другому —

багатії та ті, хто їх підтримує.

Мусій — із найбідніших соціальних верств села. Він добре знає, що

таке злидні, принизлива праця на хазяїна, безрадісне наймитське

життя. Пригадуючи з друзями роки до «совіцької власті», він

розповідає: «...було ще й гірше: не то що хліба, — кізяка, щоб

витопити, не було. А надворі б'є, мете…». Спогади Параски

доповнюють намальовану її чоловіком картину бідняцьких

поневірянь: «…колись Мусій мій з панського загону й не вилазив, а я

в кізяці й діти плодила..».

Гіркі слова Мусія і Параски не можуть не викликати співчуття.

Щоправда, уважного читача дещо здивує та дивовижна для селянина

легкість, з якою подружжя продає власну хату, і не менш дивовижна

легкість, з якою про це розповідає сам Копистка 3 тексту п'єси не

можна зрозуміти, що ж завадило йому стати заможним хазяїном —

тяжкі обставини особистого життя, відсутність землі і капіталістична

експлуатація чи, може, інші, значно прозаїчніші причини, які

мимоволі спадають на думку кожному, хто хоч трохи знає українське

село й українську ментальність.

Революцію Копистка зустрів з великою радістю. Нова влада наперший план висувала таких, як він, бідняків, котрих у селі щезовсім недавно відверто зневажали. Колишній наймит МусійКопистка, ставши керівником місцевого значення, відчуває, щойому катастрофічно не вистачає знань, і дуже хоче вчитися.Власне кажучи, п'єса й починається сценою, коли підліток ВасяСтоножка навчає голову комнезаму грамоти. І навітьпотім, значно пізніше, коли вже, здається, треба було невчитися, а рятувати своє життя, Копистка бере з Васі слово«довчити» з ним букваря. Таке жадібне прагнення до знань булопритаманне багатьом українським селянам, яких внаслідокцілеспрямованої багатовікової політики російського уряду булопозбавлено рідної мови в рідній школі.

Але як не важко було Мусієві і його односельчанам за часівцарату, що таке справжнє, небувале горе вони дізналися лише вроки радянської влади. Вона принесла не лише торжествоповернутої людської гідності («Колись _. на землю заборонялисісти, а тепер ... на плисові крісла садовлять, раду „ радять, яквоно, що й до чого...»), а й голод, божевілля, людоїдство, масовусмерть, яка враз порівняла усіх — і бідних, і заможних.

Драматург сміливо малює у п'єсі жахливі картини народнихстраждань, не можна спокійно читати розповідь прострахітливий, нелюдський вчинок збожеволілої від горяОрини і глухонімого Ларивона. Копистці так само важко, які всім іншим. Але він старається триматися мужньо іспокійно. Щиро вірячи в те, що нова влада захищаєселян, не дасть їм загинути від голоду» він намагається своювіру, свою впевненість у перемозі передати й односельчанам.«Не журись, браття!.. Тільки держись купи, головне тут —контахту держись... Повагом, повагом — та й вийдеш нарівний шлях_» — заспокоює їх Мусій. Він глибокопереконаний, що не радянська влада винна в голоді істражданнях людей, а глитаї, які заховали хліб, і церква тарелігія, які є «опіумом для народу». Сьогодні, знаючи всюправду про революцію, більшовицьке керівництво і йогозлочинну політику, ми розуміємо, хто ж був справжнімвинуватцем голодоморів 20-х і 30-х років.

Останнім часом мільйонними тиражами видрукувані газетні

і журнальні статті, книги, наукові дослідження, що розповіли

всьому світові про нечувані муки приречених на голодну

смерть селян, муки, перед якими тьмяніють картини

Дантового «Пекла». Серця багатьох людей здригнулися від

жаху, коли вони, прочитали один із розсекречених листів В. І.

Леніна: «Саме тепер і тільки тепер, коли в голодних

місцевостях їдять людей і на дорогах валяються сотні, якщо

не тисячі трупів, ми можемо (і тому повинні) провести

вилучення церковних цінностей із шаленою і нещадною

енергією і не зупиняючись перед придушенням будь-якого

опору.» Нам що б то не стало необхідно провести вилучення

церковних цінностей найрішучішим і найшвидшим

способом, чим ми можемо забезпечити собі фонд у декілька

сотень мільйонів золотих карбованців... Без цього фонду

ніяка державна робота взагалі, ніяке господарське

будівництво ... зовсім немислимі».

28 травня 1991 р. в газеті «Комсомольська правда» буланадрукована стаття «Від Мора і до мору» журналіста І.Вірабова. У ній наводилися такі красномовні факти: «В.Водовозов згадував: «У кінці 1891 року розмови проборотьбу з голодом привели до створення в Самаріособливого комітету для допомоги голодуючим... Назборах і сходках молоді Ленін вів систематичну і рішучупропаганду проти комітету.»», «Друг Леніна А. Бєляков:Володимир Ілліч «мав мужність відкрито заявити, щонаслідки голоду — народження промисловогопролетаріату, цього могильника буржуазного ладу, —явище прогресивне, бо сприяє зростанню індустрії ірухає нас до кінцевої мети, до соціалізму, черезкапіталізм... Але саме тільки наслідки голоду створюютьпрогресивне явище, а не сам голод».

Не викликає симпатії ні в автора, ні в читачіводин із героїв п'єси «97» секретар сільрадиПанько, що залицяється до дочки куркуля ГиріЛизі, яка нишком підгодовує його, випитуючиостанні комнезамівські новини. Дивно, але саме вуста цього вельми непривабливого персонажавклав Куліш слова, що виражали думку багатьохселян того голодного часу і були простою і єдиновірною розгадкою причини голодомору вУкраїні, що завжди славилася найкращими всвіті чорноземами: «Дурні ми були, що хліб далививезти!... Ходили, шукали, трусили, а що нам заце?.. І обще революція не йтересна стала, от!...».

Копистці і його комнезамівцям у п'єсі в першу чергупротистоять багатії. Найбільш яскраво й виразнозмальований куркуль Гиря. Ставлення до Гирі усьогоднішнього читача і глядача таке ж, як і в часиКуліша. Важко відчувати до цієї людини щось інше, крімогиди й презирства. Адже йому чужі такі високіпоняття, як совість, милосердя, співчуття. У той час, колиодносельчани пухнуть від голоду, він пишно наряджаєсвою дочку, обіцяє купити їй французькі духи і грамофон.Це чоловік безжальний і хитрий, якого не можутьзворушити ніякі сльози і благання. Люди, подібні багатіямГирі й Годованому, зустрічаються у всіх народів за всіхсуспільних формацій. Давно кимось придумане слово«глитай» («глитати» — жадібно, хапливо ковтати)якнайкраще відбиває справжню суть цих моральнихпотвор, зажерливих, ненаситних егоїстів, що в безумнійгонитві за наживою втрачають кращі людські якості.

П'єса «97» принесла письменникові і щастя першого

творчого успіху, і гіркоту розчарувань. Постійно

працюючи над твором, драматург переробив його «на

60 процентів» (із листа до П. Зенкевича). Але не це

було головним і найтрагічнішим. Боячись

звинувачень в «ідеологічній невитриманості», хтось із

режисерів самостійно переробив фінал п'єси. Ось що

писав про це Куліш 20 грудня 1924 р. в листі до І.

Дніпровського: «Я виношував в собі «97», аж поки

вони стали теплі, живі, засміялись, заплакали. І тоді я

їх переклав на папір. Фінал може бути тільки один —

загибель комнезаможу на селі під добу голоду. І коли

хтось там тепер переробив фінал, то як би він його не

переробив — внутрішня будова п'єси буде порушена».

Але до слів автора ніхто не дослуховувався.

У п'єсі Куліша, всупереч «щасливому життю» і вжеузвичаєному театральному оптимізму, у фіналі всігинули. Перший постановник п'єси Гнат Юра писавпро власну виставу: «П'єса закінчувалася загибеллювсіх позитивних героїв, куркулі заарештовуютьнезаможників. У сільраді лишався тільки головакомнезаму Серьога Смик. Він з нетерпінням очікувавна повернення Васі Стоножки, якого послав у містопо допомогу. Нерви Смика не витримували, йомуздавалося, що смерть вже простягає до нього руки.Вася не повертався... І раптом після великої зловісноїпаузи лунали постріли — це куркулі розстрілювалинезаможників. Чуючи це, Серьога Смик божеволів іпадав мертвим. Тиша, темінь. Завіса».

Але такий вигляд вистава мала лише кілька днів.Театральні рецензенти вважали, що «фінал обов'язковотреба змінити, не утворюючи з нього голої агітки, а лишехудожньо цілком виправдано підкресливши, що віра йсподівання незаможників не пішли марно, що влада зналапро все й вживала заходів, інакше лишаєтьсянеприємний, навіть важкий намул безвихідності йбезнадійності». Заперечення рецензентів і реперткомуподіяли негайно і 13 вересня було повідомлено, що увиставі «з міркувань ідеологічного характеру четвертийакт перероблено». Виставу, згадував Юра, «показалигромадськості, й вона викликала одностайний протест.Що було робити? Написали грунтовного листаКулішеві, він знову заперечив проти будь-яких змін. Тодірежисер переробив увесь фінал на свою відповідальність(...) Фінал п'єси став оптимістичним».

1925 року Кулішеві й самому пощастило глядачемопинитися на подібній мажорній виставі за власноюп'єсою: «Афіша кричала: історично-побутовий театр іменіШевченка під орудою ім'ярек, в перший раз найкращап'єса молодої української драматургії Миколи Куліша, іпішло, і пішло. Хто грає, кого грає і т. п. А при кінці:концертовий відділ і танці (sic!). Увечері прийшовнищечком у театр, сів... Публіки мало. Заграли. Та якзаграли, гей! Аж курява встала. В антрактахоркестр, мотиви з «Баядерки», і хмари диму з курильні...Люба моя, кізячно- болотяна провінція. В буфетісельтерська і лимонад, а за вікном десь у темному садумолодик жовтий повісився на вітах і холоне перед смертю.За вікном хтось хакає в кущах, біліє чиясь срака... Танцівя не діждався бо вже перевалило за першу годину».

1935 року Сталінові лише залишалося підвести риску підхудожньою дискусією і виголосити: «Жить сталолучше, жить стало веселее» — гасло, яким визначивсяувесь подальший жанровий пошук радянської сцени. Нацю подію радісно відгукнулися митці: «... сонце тепле зСходу гріє, а мій нарід ся радіє, у відкрите нам віконцесвітить сталінськеє сонце; світ новий відкрив намСталін, ми щасливі тепер стали!»

Нарешті «щасливий жанр» настільки проник у свідомістьмитців, що коли на початку 1960-х років Гнат Юрапрочитав художній раді театру ім. Франка п'єсу «97», наобличчях акторів засвітилося стільки безпосередньоїрадості, що режисерові нічого іншого незалишалося, як, пожартувавши, відступитися від хронічнощасливих митців: «Ні, з такими фізіономіями, як увас, про голод не поставиш. Хіба, може, скажемо, що це виопухли?»