Олена Телiга Хто готує себе лише на те,

Щоб впрягтися до плуга, Завжди матиме погоничів

О.Теліга

21 липня 1906 народилась українська поетеса Олена Іванівна Телiга (дівоче прізвище Шовгенова або Шовгеніва) в інтелігентній білорусько-українській родині в селищі Іллінське під Москвою, де її батьки проводили літню відпустку. Мати була дочкою православного священика, батько — гідротехніком, працював на Москві-річці, Волзі, Клязьмі, Сіверському Дінці, був одним з авторів зрошення Голодному степу близько Ташкента. Молодший брат Сергій також був поетом (писав російською мовою), але в порівнянні з нею він майже невідомий. Поет Євген Маланюк писав, що хрещеною матір'ю Олени була відома письменниця Зінаїда Гіппіус, що цілком можливо, бо мати Олени Теліги вчилася в Петербурзі на Бестужевських курсах разом із сестрою Зінаїди Гіппіус.

У травні 1917 родина письменниці переїжджає в українське місто Ізюм, де жили родичі Олени по батьківській лінії. До 11 років дівчинка української мови не знала, зате крім російської вивчала з гувернантками французьку, німецьку, англійську. З весни 1918 батько Олени працював у київському політехнікумі, і сім'я жила в Києві. Там Олена навчалася в жіночій гімназії Олександри Дучинської. Вивчала також Закон Божий, російську граматику, історію, арифметику, географію, малювання та креслення; проте на основі віднайдених оцінок юної Олени тих років, можна сказати, що дівчина вчилася посередньо. Зі згортанням приватної освіти та вказівкою, що, всі

Віртуально-інформаційний стенд НБ СНУ ім. В.Даля

діти повинні навчатися в єдиних трудових звичайних школах, Олена потрапляє до саме такої.

Батько, урядовець УНР, разом зі старшим сином у 1920 році опинилися в еміграції в Чехословаччині. У травні 1922 емігрує і мати Олени разом з нею і її братом Сергієм, однак спочатку вони оселилися в Тарнові (Польща). Через два місяці вони переїхали в м. Подєбради (Чехія), де батько Олени обіймав посаду в Українській сільськогосподарській академії. У тому ж році Олена отримала атестат про середню освіту і потім вступила в історико-філологічне відділення Українського педагогічного інституту ім. Михайла Драгоманова у Празі.

Вона свідомо обирає освіту на історико-філологічному відділенні Українського педінституту ім. М.Драгоманова у

Празі. Власне, у Празі вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Михай-лом Телігою, кубанським козаком і колишнім сотником Армії УНР. Вони одружилися 1 серпня 1926 року. У той же час, в Чехії вперше публікувалися поезія і праці з літературо-знавства Олени Теліги.

Зберігся унікальний документ — студентська робота Михайла «Як я став свідомим українцем». Він служив в армії УНР, був військовим фельдшером. Та й інші молоді люди, які взялися навчати доньку ректора рідної мови, були офіцерами української армії. Вони дуже гостро переживали поразку, сперечаючись про те, чому не вдалося відстояти незалежність України. Все це Олена чуйно сприймала. І врешті-решт зробила свій вибір. Про пам'ятний момент вона розповідала письменнику Уласу Самчуку. Одного разу на молодіжній вечірці, влаштованій російськими монархістами, дівчина сиділа в оточенні блискучих кавалерів. Хтось із них став глузливо говорити про українську мову: «залізяку на пузяку», «собачій язик», «мордопісня»... Всі сміялися, а Олена раптом відчула гострий протест. Встала, вдарила кулаком по столу і крикнула: «Ви хами! Та собача мова — моя мова! Мова мого батька і моєї матері! Я вас більше не хочу знати». З цього моменту вона стала говорити тільки українською мовою.

Вітрами й сонцем

Бог мій шлях намітив...

«Прага в той час була одним з головних інтелектуальних центрів. У Празі писали в двадцяті роки різними мовами великі твори Кафка, Гашек і Чапек. «Роман Якобсон в ці роки створює Празьку школу лінгвістики. Марина Цвєтаєва пише в Празі свої кращі поеми, - пише Давид Ейдельман. — У Празі створюється унікальна школа української поезії та прози. В дев'ятсотсторінковому збірнику «Поети Празької школи», виданому в 2009 році в Києві видавництвом «Смолоскип», представлена антологія віршів поетів української еміграції, що опинилися між двома світовими війнами в столиці Чехословаччини».

«Поети Празької школи зазнали впливу Дмитра Донцова, ідеолога українського націоналізму, який надавав їм можливість друкуватися на сторінках свого журналу «Літературно-науковий вісник», — продовжує Ейдельман. — Вони по-своєму «до багнета прирівнювали перо», по-своєму намагалися бути інженерами людських душ. Донцов був ідеологом, вони наділяли ідеологію в слова і образи, допомагаючи своїми віршами формувати новий тип українця з чіткими національними та державними установками». «Хтось із друзів Олени (хто саме, залишилося загадкою) в 1928 році вислав її вірші редактору авторитетного журналу «Літературно-Науковий Вісник» Дмитру Донцову, — пише доктор історичних наук Надія Миронець. — Супроводив добірку листом, підписаним ім'ям Теліги. Донцов відповів молодому автору (уявіть її подив!) і опублікував три вірші, написані Оленою ще в 17 років. І, напевно, символічно, що перше з них називалося «Радiсть». Олена, як згадували її друзі, буквально випромінювала оптимізм. Якось зізналася: варто їй, не дай Бог, засумувати, всі питають, чи не захворіла вона».

Восени 1929 року Олена разом з чоловіком переїхали до Варшави, де вже з 1928 жили її батьки. У Варшаві, у 1929 році, помирає мати Олени. Закінчується романтичний період студентства й розпочинаються нелегкі емігрантські будні. Олена Теліга відчувала потребу, працювала, виступаючи в нічних кабаре або манекенницею, проте потім їй вдалося влаштуватися вчителькою початкових класів. «У пошуках роботи засобів до існування О. Теліга не залишає творчу та громадську роботу, — підкреслює Богдан Червак, керівник Київської міської організації ОУН. — У Варшаві знайомиться із Дмитром Донцовим, стає постійним автором його «Вісника», який у духовному житті української еміграції відігравав особливу роль».

У грудні 1939 року Теліга зустрічається з Ольжичем. І хоча до цього вони зустрічалися не раз, ця зустріч була особливою, оскільки зумовила новий етап у її долі. Ольжич у той час вже був відомий не лише як поет і вчений, а передовсім як громадський і політичний діяч, один з керівників націоналістичного руху, заступник голови проводу ОУН. За його плечима був досвід революційних боїв за Карпатську Україну, організаційна робота з проведення Другого Великого Збору Українських

Націоналістів. Теліга на ту пору вже була ідейно сформованою постаттю, а тому радо сприйняла запрошення Ольжича влитися в організований націоналістичний рух.

У 1939-1941 pp. у Кракові вона очолювала літературно-мистецьке товариство «Зарево» і під керівництвом О. Ольжича працювала у Проводі ОУН (організації українських націоналістів).

Олена Теліга була моральною максималісткою, вважала, що письменник не може у творчості проповідувати одне , а в житті чинити інакше. І коли в 1941 році друзі відмовляли її відправлятися в окупований гітлерівцями Київ, відповідала: «Як я можу піти проти своєї поезії?» До того часу її знали не тільки як талановиту поетесу, але і як діяча культурної референції Організації українських націоналістів (ОУН). 22 жовтня 1941 р. у складі однієї з похідних груп ОУН Олена Теліга поїхала до Києва, де, незважаючи на небезпеку, взяла участь у заснуванні Української національної ради. О. Теліга як член референтури культурної комісії створила «Спілку письменників», заснувала і редагувала журнал «Літаври» (1941 -1942), який знаходився під постійним наглядом фашистів. О. Ольжич намагався переконати О. Телігу виїхати з міста, але вона категорично відмовлялася, мало того, знаючи про масові арешти українців і про те, що гестапо влаштувало засідку в приміщенні Спілки письменників, вона пішла на чергове засідання, де й була заарештована.

«Будемо самими собою, з усіма своїми поглядами перед обличчям людей своєї нації, і хай в протилежність до забріханої большевицької пропаганди кожне наше слово буде непідробною правдою, незалежно від того, чи ця правда усім буде подобатися, — писала Олена Теліга. — Ми ж не йдемо накидати згори якусь нову ідею чужому середовищу, лише зливаємося зі своїм народом, щоб спільними силами, великим вогнем любові, розлити знов всі ці почування, які ніколи не згасали: почуття національної спільноти і гострої окремішності»

Після арешту редакції «Українського слова» Теліга не брала до уваги постанов німецької влади: ігнорувала вказівки німців зухвало і принципово. 7 лютого 1942 р. почалися арешти. 9 лютого 1942 р. Олену Телігу арештувало гестапо.

В київському ґестапо Олена Теліга перебувала у камері № 34. Тоді ж відбулася її зустріч із сестрою Лесі Українки, з якою вона обмовилася кількома фразами. На сірому ґестапівському мурі залишила вона свій останній автограф: угорі намальовано тризуб і напис — «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга».

За даними істориків, 22 лютого 1942 р. українську письменницю-патріотку було розстріляно в Бабиному Яру разом із чоловіком та соратниками… За іншою версією, як свідчить колишній бургомістр Л. Форостовський, Теліга не дочекалася кари, перерізавши собі вени в тюремній камері. Арештантка камери № 34 загинула не доживши до 35 років.

«Багато дослідників життя і творчості поетеси, - пише Богдан Червак, український громадський і політичний діяч, історик, публіцист, - не можуть зрозуміти, як «салонна дама», що виховувалася в атмосфері російської культури, прийшла до усвідомлення себе українкою. Більше того, національна самоідентифікація переросла у необхідність активного захисту політичних і культурних прав української нації. Олена Теліга - зразок суспільної поведінки людини, позбавленої комплексів меншовартості й страху. Це те, що зветься справжнім характером. Не випадково вона так часто у своїх поезіях вживала слово «грань», яким, з одного боку, позначала чітку межу між добром і злом, своїм і чужими, життям і смертю, а з іншого – вимагала від своїх героїв її переступити, відважитися на вчинок гідний лицаря. Сьогодні неможливо уявити Олену Телігу поза духовним і культурного життя України. Залишається одне: осягнути велич її духу».

Дерев'яний хрест у Бабиному Яру, Пам'ятник Олені Телізі у Києві встановлений на пам'ять розстріляних ґестапо членів ОУН у Києві.

З 1993 року у Києві є вулиця Олени Теліги, розташована неподалік Бабиного Яру, місця її смерті, є школа імені Теліги — спеціалізована школа з поглибленим вивченням англійської мови № 97 ім. О. Теліги. В ній, на четвертому поверсі, відкрито музей. На території сквера біля навчального корпусу № 12 Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут» в 2009 році відкритий пам'ятник Олені Телізі.

З метою вшанування пам'яті видатної української поетеси, громадської діячки, борця за незалежність України і пошанування визначних діячів літератури та мистецтва Всеукраїнським жіночим товариством імені О. Теліги було засновано Міжнародну літературно-мистецьку премію імені Олени Теліги. Першим її лауреатом 2000 року стала всесвітньовідома поетеса Ліна Костенко. Лауреатами премії імені Олени Теліги наступних років стали письменниця Михайлина Коцюбинська, завдяки якій прийшли до нас поезії та листи багатостраждального Василя Стуса, та мати в'язня совісті, що став жертвою політичних репресій радянського режиму, Валерія Марченка Ніна Михайлівна Марченко.

Олена Теліга — це той унікальний випадок, коли в одній людині органічно поєдналися три іпостасі: поетеси, громадського діяча, жінки. Важко поєднувати це так, щоб і в поезії, і в житті залишитися вірною собі, своїм переконанням, щоб сказати те, що хотіла сказати, «без металевих слів», але такими словами, які б запалили душу і збудили розум.

Поетична творчість • Поворот • «Сьогодні кожний крок хотів би бути вальсом…» • Літо • «Я руці, що била, — не пробачу…» • Вірність • «Гострі очі розкриті в морок…» • «Махнуть рукою! Розіллять вино!..» • Напередодні • «Усе — лише не це! Не ці спокійні дні…» • Безсмертне • Неповторне свято • Чоловікові • Вечірня пісня • Мужчинам • «Моя душа й по темнім трунку…» • Життя • Лист • Сучасникам • Засудженим • Танґо • Весняне • Відповідь • Подорожній • Радість • I. Чужа весна • II. Сонний день • III. Пломінний день • «Не треба слів. Хай буде тільки діло…» • «Ніч була розбурхана та тьмяна…»

Найвища мета жінки — дарувати чоловікам свою ніжність, віру в їхню міць і цим підтримувати бойовий дух. Братися за спис — не жіноча справа… Але коли це потрібно буде для здобуття перемоги, то жінка стане поряд із чоловіком і піде з ним до кінця.

ЧОЛОВІКОВІ Не цвітуть на вікні герані – Сонний символ спокійних буднів. Ми весь час стоїмо на грані Невідомих шляхів майбутніх. І тому, що в своїм полоні Не тримають нас речі й стіни. Ні на день в душі не холоне Молодече бажання чину. Що нам щастя солодких звичок У незмінних обіймах дому – Може, завтра вже нас відкличе Канонада грізного грому. І напружений погляд хоче Відшукати у тиші глибокій Блискавок фанатичні очі, А не місяця мрійний спокій. МУЖЧИНАМ Не зірвуться слова, гартовані, як криця, І у руці перо не зміниться на спис. Бо ми лише жінки. У нас душа криниця, З якої ви п'єте: змагайся і кріпись! І ми їх даємо не у залізнім гимні, У сріблі ніжних слів, у вірі в вашу міць. Бо швидко прийде день і у завісі димній Ви зникнете від нас, мов зграя вільних птиць. Ще сальви не було, не заревли гармати, Та ви вже на ногах. І ми в останній раз Все, що дає життя іскристе і багате, Мов медоносний сік, збираємо для вас. Гойдайте ж кличний дзвін! Крешіть вогонь із кремнів! Ми ж, радістю життя вас напоївши вщерть, - Без металевих слів і без зідхань даремних По ваших же слідах підемо хоч на смерть!

Лірична героїня її «Вечірньої пісні» готова перебрати на себе усі тягарі, які пригнічують душу коханого, своєю ніжністю розтопити його тривоги і цю ж ніжність передати, як найміцнішу зброю, для майбутньої боротьби.

…В задимлений, чорний морок Зберу я тебе сама. Не візьмеш плачу з собою — Я плакать буду пізніш! Тобі ж подарую зброю: Цілунок гострий, як ніж. Щоб мав ти в залізнім свисті Для крику і для мовчань — Уста рішучі, як вистріл, Тверді, як лезо меча.

До речі, цей вірш «Вечірнє» Володимир Державін вважав вершинним у творчості Олени Теліги. Це, можна сказати, один із справжніх таких яскравих творів, де Олена Теліга спромоглася виявити себе, якою вона є.

Українська жінка – це не квола істота, не рабиня («Я руки, що била, не пробачу...»), це дружина й помічник чоловіка-воїна, це новий тип особистості — вольової, цілісної, внутрішньо дисциплінованої натури, невтоленного життєлюба («Пий же бризки, свіжі та іскристі, Безіменних радісних джерел!»), який свідомо йде назустріч небезпекам в ім'я високих ідеалів: …Коли ж зійду на каменистий верх

Крізь темні води й полум'яні межі — Нехай життя хитнеться й відпливе, Мов корабель у заграві пожежі. СУЧАСНИКАМ Не треба слів! Хай буде тільки діло! Його роби — спокійний і суворий, Не плутай душу у горіння тіла, Сховай свій біль. Зломи раптовий порив. Але для мене — у святім союзі: Душа і тіло, щастя з гострим болем. Мій біль бринить, зате коли сміюся, То сміх мій рветься джерелом на волю! Не лічу слів. Даю без міри ніжність. А може в цьому й є моя сміливість: Палити серце в хуртовині сніжній, Купати душу у холодній зливі. Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив, Та там, де треба, — я тверда й сувора. О, краю мій, моїх ясних привітів Не діставав від мене жодний ворог.

* * * Гострі очі розкриті в морок, Б’є годинник: чотири, п’ять... Моє серце в гарячих зморах, Я й сьогодні не можу спать. Але завтра спокійно встану, Так, як завжди, без жодних змін, І в життя, як в безжурний танок, Увійду до нічних годин. Придушу свій невпинний спогад. Буду радість давати й сміх. Тільки тим дана перемога, Хто й у болі сміятись зміг!

За своє досить коротке життя Олена Теліга не встигла видати жодної власної збірки, всі вони вийшли після), «На чужині» (1947), збірка «Олена Теліга» (1977), «Дороговказ. Поезії О. Теліги та О. Ольжича» (1994), збірник «О краю мій» (1999), а більша частина її віршів, на жаль, загубилася.

Посилання

• Олена Теліга

• В бібліотеці ukrcenter.com

• Список членів ОУН які загинули в 1941–1943 роках від рук гестапо і поховані у Бабиному Яру

• Діячі ОУН та УПА загиблі в боротьбі з німцями

• Андрій Безсмертний-Анзіміров. Олена Теліга // «День» «Україна Incognita»

• Теліга Олена Іванівна Вікісховище

• Теліга Олена Іванівна

• Твори Олени Теліги

• Теліга Олена :: Творчість