1

До спеціалізованої ради К 35.725.02

Львівського державного університету

внутрішніх справ

ВІДГУК

офіційного опонента

доктора юридичних наук, професора кафедри теорії та філософії права

Інституту права та психології

Національного університету «Львівська політехніка»

Токарської Антоніни Семенівни

на дисертацію Мартинишин Галини Йосипівни

«Логіко-філософські основи правозастосування»,

поданої на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

за спеціальністю 12.00.12 (філософія права)

Застосування права становить собою наріжний камінь не лише

теорії та філософії права, а й правознавства в цілому. До цієї теми були

прикуті найкращі мислителі свого часу, однак проблема, між тим, і досі

лишається, так би мовити, вічнозеленою. В цьому контексті слід вітати

спроби піднести її на більш абстрактний рівень осмислення, зокрема й

спробу Г.Й. Мартинишин здійснити аналіз логіко-філософських основ

цього правового феномена.

І хоч важливість теми навряд чи потребує додаткового

обгрунтування, складність пропонованої тематики, потреба оперувати

старими й новими мовами логіки задля осмислення логічної структури

правового силогізму та низка інших нюансів певний час відлякували

дослідників від означеної теми.

Пояснення юридичного силогізму є надзвичайно мало дослідженою

й пересічному юристові про неї, правду кажучи, мало що відомо. Але

2

такий стан справ не відповідає важливості означеної тематики.

Пропоноване дисертаційне дослідження намагається заповнити цю

прогалину у вітчизняній юридичній науці.

Слід окремо зазначити, що дослідження проведено в межах

науково-дослідної теми кафедри теорії та історії держави і права

Хмельницького університету управління та права «Теоретико-історичні

проблеми розвитку держави і права», яка розглядалась в рамках

загальноуніверситетської теми "Управлінські та правові засади

забезпечення сталого розвитку України як європейської держави (№ д/р

0108U008927).

Обґрунтованість наукових положень дисертації, їхня

достовірність і новизна. Використання широкого спектру сучасних

наукових методів пізнання правових явищ (методи трансгресії,

екстраполяції, редукції, логіко-семантичного аналізу) дозволило, як

видається, забезпечити потрібну достовірність наукових результатів,

викладених у дисертації. Слід позитивно відзначити факт висвітлення Г.Й.

Мартинишин сфери застосування кожного з використаних у процесі

роботи методів (с. 5 дисертації), що певною мірою свідчить про

самостійність дослідження й оригінальність авторської позиції.

Окремо слід відзначити застосування дисертантом низки мов

логіки, що дозволило виявити їх сильні і слабкі сторони для символізації

правового силогізму (с. 103-147 дисертації). Варто наголосити на тому, що

Г.Й. Мартинишин вдалося використати новітні здобутки теорій істини для

вирішення теоретичних й практичних проблем юриспруденції (с. 148-170

дисертації).

На нашу думку, все це разом з методологічною коректністю у

визначенні об’єкта, предмета, мети й завдань (с. 5 дисертації) цього

безумовно цікавого дослідження, а також разом із продуманою концепцією

роботи не могло не позначитися позитивно й на науковій новизні

3

одержаного наукового дискурсу. Зокрема, саме з таких позицій видається

доцільним схарактеризувати наступні положення роботи:

1. Провідну ідею дисертації стосовно того, що мови логіки

пов’язані із певними видами праворозуміння (як-от позитивістського чи

реалістичного (с. 148-170). Автор переконливо доводить це, порівнюючи

формалізацію юридичних силогізмів у різних мовах логіки.

Дійсно, важко не погодитись із тим, що юридичний позитивізм

оснований на тій самій ідеї, що і монотонні логіки – правореалізація

становить собою втілення істинної волі законодавця у конкретній справі.

Відтак ані юридичний позитивізм, ані монотонні логіки не спроможні

пояснити дію принципів права, що індивідуалізують правове регулювання.

2. Постулатом про те, що завдяки в основі позитивістської

(метафізичної) парадигми застосування права лежать такі положення: а)

право становить систему загальних юридичних норм; б) норма права є

незмінною у процесі застосування самототожною сутністю (смислом,

значенням, волею законодавця); в) встановлення фактичних обставин

справи і тлумачення права є пізнавальною діяльністю, що спрямована на

отримання істинних результатів (звідси схильність позитивістів до

інквізиційного судового процесу, з одного боку, і статичної теорії

тлумачення, з іншого); г) система права становить формалізовану закриту

логічну систему правил (у зв’язку з чим ця парадигма сумісна виключно з

монотонними логіками); д) правозастосування являє собою логічний

силогізм, у якому — за умови істинності встановлених фактичних

обставин й істинності тлумачення права — висновок (рішення суду) також

буде істинним (с. 177 дисертації).

Дослідниця констатує, що позитивізм уявляв право як закриту

логічну систему, в якій всі правильні рішення у всіх справах – зокрема, й

«складних», за Г. Гартом – начеб задані наперед. Відтак перехід до

4

непозитивістичного праворозуміння корелює з розвитком немонотонних

логік й передусім логіки спростовних тверджень.

3. Висновок Г.Й. Мартинишин про те, що немонотонні логіки

краще адаптовані для формалізації правових силогізмів (с. 138, 139, 145

дисертації). Зокрема, чим більше винятків і особливостей застосування має

певна норма права, тим складніше її описувати з використанням

монотонних логік (у т.ч. у логіці деонтичній). Головна проблема полягає у

тому, що в монотонній логіці принципово неможливо схарактеризувати

вичерпну логічну структуру норми у зв’язку з тим, що право становить

нерозривний зв’язок принципів і норм (с. 181 дисертації).

4. Позицію, що протиставлення абсолютних, об’єктивних та

відносних теорій судової істини є некоректним через непорівнянність цих

понять. Так, абсолютні теорії можна протиставляти відносним, а

об’єктивні суб’єктивним (с. 158). З цього автор зробила послідовний

висновок про те, що цілком можлива цілісна класифікація теорій

істинності: вони поділені на об’єктивні, об’єктивно-суб’єктивні та

суб’єктивні. Відповідно об’єктивні диференційовані на абсолютні, відносні

й абсолютно-відносні (с. 158, 159 дисертації).

5. Позиція, що «всі емпіричні твердження, на кшталт «відбулося

вбивство», «мало місце укладення договору позики» тощо, в яких у

кінцевому варіанті і виформовується судове доказування, є безумовно

емпіричними твердженнями. Всі емпіричні твердження є спростовними

(рос. отменяемыми, англ. defeasable). А тому результати судового пізнання,

сформульовані у наборі тверджень, можуть бути лише достовірними або

недостовірними» (с. 163 дисертації). Цей висновок, будучи

необґрунтованим є цілком послідовним у межах аналітичної методології

автора дослідження.

5

Підкреслимо, що заслуговують на увагу та наукову підтримку й

інші результати здійсненого Г.Й. Мартинишин дослідження.

Оцінка змісту дисертації та її оформлення. Дисертація

складається зі вступу, трьох розділів, які об’єднують 9 підрозділів,

висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації

налічує 200 сторінок, з них обсяг основного тексту — 182 сторінки.

Список використаних джерел розміщено на 18 сторінках (186

найменувань). Структура дисертації з огляду на мету й завдання

дослідження може бути визнана цілком прийнятною, оскільки дозволяє

дисертантові послідовно вирішувати поставлені питання й репрезентувати

результати дослідження й формувати його матеріал у завершений цілісний

дискурс.

У вступі обґрунтовано актуальність, продемонстровано зв’язок з

науковими планами та програмами, визначено мету і завдання, об’єкт та

предмет, а також методологію дослідження, висвітлено наукову новизну та

практичне значення одержаних результатів, наведені дані про апробацію,

структуру й обсяг роботи.

Перший розділ у повній відповідності з нормативними вимогами

присвячено огляду літератури за темою та характеристиці методології

дослідження.

Другий розділ, «Філософські основи застосування права»,

гармонійно поєднує чотири змістовно пов’язані між собою підрозділи. У

них, зокрема, акумулюються поняття парадигм застосування права,

розкриваються метафізична, прагматична та постметафізична парадигми.

Автор доводить, що саме постметафізична парадигма відкидає суто

утилітаристське бачення тексту права і його сенсу; при цьому не заперечує

та не абсолютизує цінність тлумачення права.Головним здобутком

процесуальної парадигми дослідниця пропонує вважати розроблення ідеї

інституційних меж застосування права. Тобто, не заперечуючи творчої

6

ролі суб’єкта застосування права, тут стверджується, що його діяльність

повинна залишатись у межах, що допустимі для відповідної гілки влади.

Підміна правотворення правозастосуванням, як слушно вважає автор, є

неприпустимою.

У третьому розділі, «Логічні основи застосування права», автор

формалізує юридичний силогізм у різних мовах логіки, зокрема, у логіці

висловлювань, логіці предикатів першого порядку, деонтичній логіці та

двох немонотонних логіках; послідовно доходить висновку, що саме

немонотонні логіки можуть дозволити формалізувати юридичний умовивід

сучасних правозастосувачів і передусім судів. Наприкінці розділу автор

піддає аналізу поняття істини правозастосовного акта з точки зору

здобутків сучасної логіки й послідовно доходить висновку про те, що лише

надлишкова теорія істини може пояснити цей феномен. Наводяться

класифікації теорій судової істини.

Наприкінці дисертації наведено загальні висновки (9 позицій) та

список використаних джерел.

У цілому хотіла б спеціально наголосити, що дослідження Г.Й.

Мартинишинявляє собою актуальну, самостійну, завершену монографічну

роботу теоретико-прикладного характеру, присвячену особливо складній

проблемі філософії права – логіко-філософським основам застосування

права. Дослідниця опрацювала низку теоретичних і прикладних положень,

які можуть мати значення для підвищення якості правотворчості та

правозастосовної діяльності, підвищення рівня правової культури.

Оцінка висновків щодо значущості його праці для науки й

практики. Вважаємо, що п. Мартинишин Г.Й. обґрунтовано підійшла до

оцінки перспектив теоретичного й практичного застосування наукових

результатів своєї роботи, зазначивши, що опрацьовані теоретичні та

теоретико-прикладні положення, висновки й пропозиції можуть бути

7

використані відповідно в науково-дослідній царині, правотворенні і

правозастосовній діяльності та навчальному процесі.

Водночас слід зауважити, що в роботі Г.Й. Мартинишин наявні

окремі положення, які видаються спірними або потребують додаткового

роз’яснення.

1. Так, автор вказує, що пропоноване дослідження виконується у

контексті традиції аналітичної філософії з властивими їй методологічними

вимогами доказовості висновків, достовірності процесу аргументації, а

також з опорою на засоби сучасної логіки. Втім, при обміркуванні проблем

тлумачення права дисертантспирається радше не на аналітичну, а на

герменевтичну філософію, представлену головно, як вбачається із

дослідження, працями Ф. Шлейермахера (с. 42 дисертації), Е. Бетті (с. 45

дисертації), М. Гайдеґґера (с. 74 дисертації), Г. Гадамера (с. 169

дисертації). Таким чином, дослідження, всупереч твердженню автором

виконано не лише у межах аналітичної філософії, але й у межах

герменевтичної. Таким чином, методологію дослідження слід було б радше

схарактеризувати як постметафізичну.

2. Цікавим і водночас проблематичним видається міркування

здобувачки стосовно ролі юридичного силогізму у марксистсько-

ленінській філософії права, де вона є начеб засобом трансляції істини (с.

95 дисертації). Так, автор стверджує, що марксистсько-ленінська теорія

застосування права (котра цілком вкладається в рамки позитивістської

парадигми), виходила з того, що весь процес правозастосування

пронизаний ідеєю істини: істинною є норма права, якщо в ній відбито

сутність економічних відносин; істинною є інформація про фактичні

обставини справи, якщо в ній всебічно відображено предмет доказування;

істинною є інтерпретація норми, якщо та повністю відображає її зміст і

відбиває волю законодавця; істинною відтак є юридична кваліфікація і

8

правозастосувальне рішення, в якому відбивається логіка суспільних

відносин.

Це зауваження є влучним, адже теорія відображення як базова

складова марксистсько-ленінського вчення дійсно має на меті втілити

істину суспільних відносин там, де вони розвиваються усупереч своїй

природній (економічній) логіці. Однак автор неправомірно обмежує

інтегративну роль теорії відображення самим лише правозастосуванням,

тоді як на останню спирається увесь механізм правового регулювання і

кожен його елемент.

3. Одним з головних здобутків дисертації слід вважати

обґрунтування того, що юридичний позитивізм пов’язаний саме з

монотонними логіками, тоді як логіка сучасного правозастосування,

пов’язана із застосуванням принципів права й відповідно гнучкістю

індивідуально-правового регулювання, може бути виражена лише у мові

немонотонних логік. Однак цим автор відхиляється від добре відомого

формулювання А. Тарським логічного висновку: речення А логічно

випливає з певного набору засновків Г, якщо тільки у всіх випадках, коли

ці засновки істинні, речення А теж істинне. В немонотонних логіках ми

маємо справу із відступом від цього традиційного бачення логічного

висновку (логічного слідування), відтак незрозуміло, чи спирається автор

на якесь інше розуміння логіки й логічного слідування.

4. На сторінці 174 роботи дисертант стверджує, що «стосується

істинності тлумачення, то її довести, як правило, не вдається через

складність пошуку критерію істинності. Всі запропоновані у науковій

літературі критерії, як-от практика, правосвідомість, політика держави,

воля законодавця, не можуть слугувати критеріями істинності тлумачення.

Інтерпретацію норми права можна порівняти лише з іншою інтерпретацією

цієї ж норми. А тому у випадку, коли обидва тлумачення є послідовними

та когерентними, жодне з них не може претендувати на істинність». Це

9

твердження видається суперечливим, позаяк незрозуміло, чи все-таки

існують критерії істинності тлумачення права, чи такі відсутні. Якщо таких

критеріїв нема, тоді жодне тлумачення не може претендувати на

істинність, якщо ж таких критеріїв нема взагалі, незрозуміло, чому автор

твердить, що істинність тлумачення можна довести не завжди.

5. На сторінці 177 дисертації автор стверджує, що «Філософські

основи застосування права втілюються у парадигмах правозастосування.

Під парадигмою правозастосування слід розуміти гнучку абстрактну

наукову конструкцію, котра, будучи заснованою на певному уявленні про

онтичну сутність права, формує загальне уявлення про принципи, мету та

засоби правозастосування. У межах однієї парадигми може розвинутись

низка конкретних теорій застосування права». Однак виникає питання, чим

власне теорії застосування права відрізняються від запропонованих

автором дослідження парадигм?

Ці зауваження є не стільки недоліками дисертаційного дослідження,

скільки маркерами дискусійних питань, які передбачають урахування у

подальшій науковій роботі, а тому не впливають на загальну позитивну

оцінку змісту дисертації.

Загальні висновки. Дисертація Галини Йосипівни Мартинишин

«Логіко-філософські основи правозастосування» є завершеною

самостійною дослідницькою працею.

У ній отримано нові науково обґрунтовані результати, що в своїй

сукупності дозволяють вирішити конкретне наукове завдання, яке полягає

у виявленні логіко-філософських основ застосування права.

Дисертація та її автореферат оформлені у відповідності до вимог

«Порядку присудження наукових ступенів» (п.п. 9, 11, 12, 13),

затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24 липня 2013

р. № 567 (згідно з чинним порядком присудження наукових ступенів).

10