Робота учениці 8 - А класу школи І -III ст. смт. Кельменці Яковинчик Ганни Василівни

2008 рік

Вмита серпневими росами і зігріта сонячними променями та любов'ю людей,

які живуть на ній, розквітає моя Кельменеччина. Хтозна , чи можна знайти в

світі кращий куточок, аніж ті місця, звідки ми родом... Тут нам уперше повіяло

запашним вітром , запроменилося сонячним сяйвом, дихнуло в обличчя теплом

. . . . зеленої землі, продзвеніло у вухах ластівчиним щебетом і колисковою піснею,

залунало з материнських уст мовою України. А потім - із заповітним словом -

передалась і свята мудрість поколінь, і незнищенні звичаї, й давно відшумілі події

й запорошені часом постаті далеких пращурів ...

Для кожного рідний край-дорогий . Любов до своєї землі не заміряєш і не

зважиш. Приходять і відходять люди , лишаючи після себе пісні, казки, легенди-

найбагатший дар для майбутніх поколінь.

То спадщина не для одного, а для всіх.

Ми розпочинаємо нашу подорож у сиву давнину, де зустрінемось з легендами

наших рідних Кельменців.

Тут майже всі знайомі очі, І голос впізнаю усіх... Міняти ні на що не хочу Я рідних Кельменців своїх...

Ірина Сухарєва

Було чи не було так, але розказують, що там, де зараз серед широкої долини по обидва береги невеличкого струмочка Ромоданки красу-ється, як барвиста веселка, селище Кельменці, давним — давно стояла лише одна корчма. Та проходив мимо неї ген - ген через похмурі ліси, луки, гаї, вздовж озер і річок аж до самого Чорного моря купецький шлях. Жив у придорожній корчмі, як павук у своєму кутку, якийсь лихвар на прізвисько Кельман. Був він такий зажерливий, що жодного подорожнього не пропускав мимо, аби не споїти та не пограбувати. Тому дуже скоро поруч корчми, як гриб після дощу, виріс постоялий двір, і лихвар став ще багатший.

Як і в кожного багатого пана, розвелось у нього чимало всякої прислуги. Від зорі до зорі трудились вони, не розгинаючи спини, а йому все здавалося, що роблять мало. Не один з них вже й з слідами батогів на спині ходив.

Поселення лихваря подорожні називали двором Кельмана, а людей що слу-жили в нього - кельменцями.

Минув час. Не раз на зміну холодним зимам з вітрами приходили теплі сонячні весни з барвистими запашними пролісками. Прилітали з вирію співучі птахи і знову відлітали, а життя слуг ставало все важчим і важчим. Що робити? - Треба тікати, - радили одні. - Шукати квітку щастя. В наших лісах вона, напевно, десь росте, - пропо-

нували інші. - А що, як спершу відплатити панові за кривду ?!,-висловилась більшість.

І тут трапилось бажане: захмарене досі аж чорне небо розколола навпіл вогняна сліпуча блискавиця. Від гучного грому захиталася, здавалося, земля. Впав на неї, спалахнувши, лихварський двір і згорів дотла. Залишились тільки прості люди, які служили у лихваря, - кельменці. Вони взялися корчувати ліс, орати землю, розводити овець, бджоли ...

Згодом серед чарівної широкої долини на берегах співучого струмочка виросло село. Воно й успадкувало прізвисько своїх перших поселенців-бунтарів проти панської кривди. Так, говорять в народі, виникли Кельменці - селище і його назва.

В урочищі Ізвор, що за три кілометри на південний схід від Кельменців, височать пліч - о - пліч два двадцятиметрових пагорби, або, як їх старі люди називають, "Могилки Романа і Данки ", а поміж ними, ніби крізь ворота, біжить, співаючи, з південного сходу на північний захід до повноводного Дністра невеличка світловода річка, назва якої, як легко здогадатись, походить також від цих двох імен - Ромоданка. Хто ж вони, ці Роман і Данка, чиїми іменами народ назвав пагорби і річку?

Вповідають, ніби діялось це в прадавні часи, коли землю нашу заселяли племена, що користувалися ще кам'яними знаряддями праці: сокирами, товкачами, скребачками, рубилами, шилами і навіть голками, виготовленими, як правило, із кремнію.

Жили тоді в тутешніх місцях разом з своїм невеличким племенем парубок Роман і дівчина Данка. Це були напрочуд добрі, сильні і гарні діти свого трудолюбивого племені, яких заслужено любили всі одноплеменці.

Вони палко кохались і, звісна річ, не могли й хвилини побути одне без одного. Куди, бувало, направляється Роман, туди неодмінно йде вже Данка, або навпаки. Наодинці їх ніхто ніколи не бачив. Тому їх часто навіть називали одним спільним ім'ям « Ромоданка ».

Коли одного разу у їх маленьке поселення прийшла тривожна вість, що чорною хмарою насуваються кочівники, які тоді гуляли краєм, руйнуючи хижі та вбиваючи людей, до своїх одноплеменців звернулися Роман і Данка:

- Ви відходьте в глиб лісових хащів, а ми затримаємо їх. Спустіло поселення. Все плем'я, зібравши пожитки, пішло в навколишні

дрімучі ліси. А молодята мужньо перепинили шлях кочівникам. Та їх схопили. - Ведіть до своїх! - наказали, - Інакше смерть!

І ті повели, але не в тому напрямі, де заховалось плем'я, а в протиле -жному.

Завели їх Роман і Данка в такий глибокий яр, звідки вже трудно було вибратися: під ногами - непрохідне болото, попереду-повноводний і грізний Дністер, а по боках - стрімкі, як стіна, високі береги. Спохватилися тут нападники, накинулись на молодят, та трапилось непередбачене: темно-синє громаддя хмар на очах в усіх закрило раптом небо, загриміло так, аж земля затремтіла, у небі спалахнули блискавиці, одна з яких вдарила у кам'яну плиту, що лежала непорушно на узгір'ї з-під неї у яр бахнула річкою вода, змивши на своїм шляху нападників у Дністер...

Незабаром плем'я повернулося у своє поселення і знайшло його цілим. Вони відшукали тіла замучених нападниками молодят і поховали їх на берегах новонародженої річки, насипавши дві високі могили.

Ось хто такі Роман і Данка і чому їх іменами названі річки і пагорби.

Червона могила

Побутує на Буковині в Кельменцях прислів'я: " Сидить, як Червона

могила". Яка могила? Чому вона червона? Так от. Трапилося це дуже давно,

ще як буковинська земля від татарської неволі стогнала. Велику біду тоді

люди терпіли. Як лютий вітер, налітала на село дика орда. Вона залишала

після себе море сліз і крові.

Одного разу, щоб захистити себе від несподіваних нападів, селяни

вирішили варту встановити. Але де? Там навколо було рівне, куди оком

глянеш. Тоді хтось із селян підкотив камінь а з нього далі видно. Вже ніхто

не скаже, хто був тоді той-перший. Але за ним потяглися у степ усі

односельчани. Йшли чоловіки й жінки, діти й старі. І кожен з них приносив

та висипав землю й каміння - хто повний мішок, хто торбу, вузлик, а хто

тільки одну пригорщу - скільки міг.

Незабаром виріс чималий горб. А щоб краще було видно, на

вершині спорудили дерев'яну вишку. Зле тепер стало орді: не встигнуть

вершники показатися далеко на обрії, як вартові вже б'ють на сполох, люди

беруться за вила...

Ординці тоді вирішили знищити варту. Як ті гадюки, підповзли до

підніжжя горба, та хлопці не розгубилися. Вони підпалили під собою

вишку, і в селі помітили вогонь...

Але коли озброєні вилами люди прибігли на поміч, земля на горбі вже

була червона від крові й вогню... Вона й досі червона. А як добре

прислухатись, то можна навіть почути, як глибоко-глибоко щось гуде...

Є під Кельменцями ліс, прозваний Пуцитою. Старі заіржавілі

наконечники стріл, мечі, топірці та інша древня зброя, яку находили коло лісу,

нагадують, що колись тут кипів немалий бій. А старі люди розповідають, що під

час російсько - турецької війни, в якій брали участь козаки, один з невеличких

передових загонів козацького війська досяг похилого лівого берега Дністра, що

навпроти Пуцити, і готувався переправитися на правий берег. Але він був

зайнятий турками , їх було набагато більше. Вони могли розгромити жменьку

козаків, хоч би які вони не були хоробрі. Тоді козаки вдалися до хитрощів.

Вишикувавшись у повному бойовому спорядженні, вони безперервно

марширували лівим берегом на одному і тому самому місці: вниз до Дністра -

відкрито понад глибоким ярком, а назад — непомітно, по — пластунськи-його

дном.

Турки, які стежили з правого берега за їх рухом - їм видно було тільки

безперервний рух вниз до Дністра - вирішили, що то до козаків підходять все

нові і нові резерви, і кинулись тікати. А згодом до козаків, що кружляли на

одному місці, справді підкріплення прибуло. Вони без всякої перешкоди

переправились через Дністер і зайняли його правий берег.

Задоволені успіхом своїх хитрощів, козаки справедливо жартували: « Хоч сто

верств пройшли, але турка не знайшли. » Аж за Пуцитою вони наздогнали

ворога, але тепер він їм був уже не страшний. В гарячому бою турки були

розбиті наголову. А козацький жарт з приводу хитрощів, видно припав нашим

людям, що допомагали також громити турка, до вподоби, бо дійшов до наших

днів, як прислів'я , хоч дещо в іншому значенні.

Часто, коли хтось з нашого краю чогось довго шукає і не може знайти,

жартома ще й зараз каже: « Гій, сто кілометрів пройшов і турка не знайшов.»

Якось влітку - це було давно - один старий чоловік з своїм онуком пасли вівці на долині, що розташована за чотири кілометри на південь від Кельменців, і несподівано натрапили на якусь велику кістку. Вона стриміла в прямовисній стіні берега неглибокого яру, оголена патьоками дощової води.

- Що це за кістка, дідику? — запитав онук. - Кістка, кажеш? - перепитав дідусь. Він уважно і довго розглядав

незвичайну знахідку. - Вочевидь, людська. Аякже, людська. Колись люди такі великі були, що могли запросто один одному через Дністер руки потиснути, або передати сокиру, або кресало. Ми з тобою, козаче, виглядали б проти них, ну, як мурахи проти нас...

- А ви їх бачили, дідику, що говорите? - Ні, не бачив, - заперечив дідусь. Старі люди, коли я був такий малий,

як ти зараз, розповідали. З давніх давен наші предки натрапляли на кістки в землі, як оце ми з тобою зараз, коли орали або копали її. То чиї б вони були, як не людські?

- А де ж вони, ті люди-гіганти, ділись, що їх тепер немає? - допитувався малий далі, - Що трапилось з ними?

- Хто його знає, - задумався дідусь. Може, природа змінилась, чи що?... Стільки часу минуло... Нехай собі лежить ця кістка тут, де ми її знайшли... Не будемо її торкатись...

Прийшла осінь і хлопчик пішов до школи. В перший день навчання він розповів в класі про незвичайну кістку, яку бачив на долині ярку. На другий день учитель повів дітей на екскурсію на те місце. Справді, перед ними в стіні яру під брилою стриміла якась дивна костомаха. Була вона дуже товста і довга.

- Це рештки одного із величезних звірів - мамонтів, які жили понад десять тисяч літ тому і зовнішній вигляд яких відомий нам тільки завдяки знахідкам їх трупів у мерзлих ґрунтах, - оглянувши знахідку, розповів учитель. -Такі довгі і товсті кістки, на які натрапляли наші давні предки у землі, нагадували їм собою людські кінцівки і не могли не бентежити їх уяву. То вони і склали свою народну легенду про людей-гігантів, які нібито жили колись на нашій землі. Я бачив такі кістки не раз у міських музеях. Ось ми зараз оглянемо її...

І тут трапилось непередбачене: ледве встиг він доторкнутись кореня, що стирчав з-під тої кістки у березі, як виник обвал. Загадкова кістка, на жаль, на очах в усіх розсипалась на дрібні кусочки.

Але поголос про знайдену кістку якогось там "мамута" на долині швидко облетів Кельм-енці. Його рознесли самі діти. З того давнього часу та долина стала називатися Мамутовою.

Так незвичайно давно зникла порода тварин знайшла пам'ять по собі в топоміні нашого селища.

Легенди та перекази записано із уст відомого збирача народної творчості Івана Григоровича Безручка. Він-син Поділля і Кельменеччини-всю свою трепетну любов до отчої землі, її людей, сивого Дністра, безкрайніх просторів і таємничих курганів переніс у невтомні пошуки золотих зерен мудрості свого народу.

Використана література:

1. Бабилюлько В. З любов'ю до рідного краю : Художньо -публіцистичний нарис. - Чернівці: Прут, 2001. - 78 с.

2. Буковина туристична : Путівник. - Київ. : Світ успіху, 2005 .-216 с.

3. Дністріана діда Йвана : Легенди і перекази Кельменеччини у записах І. Г. Безручка. - Чернівці; 1996. - 40 с.

4. Добржанський В. О. Кельменці. -Ужгород : Карпати, 1982. -64 с.

5. Історія міст і сіл Української РСР. Чернівецька область. -Київ, 1969.-704 с.

6. Світ його захоплень : І Г. Безручко - лікар і збирач народної творчості :Бібліографічний покажчик.-Кельменці, 2007 р. -

38 с.