5№19 (228), Травень 9, 2013

Концепцiя Великої вiтчизня-

ної вiйни, яку сповiдує су-

часний керiвник мiнiстерства

освiти України Д.Табачник,

твердить, що на територiї Ук-

раїни в кiнцi першої половини

ХХ ст. була лише одна вiйна –

радянсько-нiмецька. Погодити-

ся з таким пiдходом аж нiяк не

можна. Рiч у тiм, що у вказаний

перiод на територiї України

вiдбулася не одна, а кiлька

воєн, а саме: українсько-угорсь-

ка (1939 р.); українсько-нiмець-

ка (1941–1944 рр.), в якiй брали

участь радянськi партизани й

загони Української Повстансь-

кої Армiї; українсько-польська

(перша половина 40-х рокiв),

яка то згасала, то спалахувала

такими трагедiями, як на Во-

линi; нiмецько-радянська

(1941–1945 р.), яка була основ-

ною та найбiльшою; ук-

раїнсько-радянська (1944 – по-

чаток п’ятдесятих рокiв), яку ве-

ла Українська Повстанська

Армiя. Крiм того, Україна була

учасником румунсько-радянсь-

кого конфлiкту, який стосував-

ся захоплення деяких територiй

Буковини й Бесарабiї то однiєю

країною, то iншою, проте у воєн-

не протистояння в основному не

переходив. Крiм того, пiвдень

України в часи Другої свiтової

вiйни деякий час було окупова-

но румунськими вiйськами, якi

певний час входили до складу

країн гiтлерiвської коалiцiї.

Тiльки у вiйнi мiж СРСР та

Нiмеччиною в складi Червоної

армiї брало участь близько 4,6

мiльйона українцiв (українцем

був у середньому кожен п’ятий

боєць Червоної армiї). У складi

Української Повстанської Армiї

за рiзними оцiнками брало

участь вiд 40 до 100 тисяч во-

якiв. Якщо врахувати учасникiв

iнших воєн (воякiв-українцiв

Карпатської України 1938 р.,

воякiв-українцiв польської армiї

в 1941 р. тощо), то сумарна

кiлькiсть цих вiйськовикiв сягає

близько 5 мiльйонiв осiб. За-

гальна кiлькiсть втрат серед

цивiльного населення Україн-

ської РСР орiєнтовно сягає 8

мiльйонiв осiб (за статистични-

ми даними її населення до вiйни

в 1941 р. становило 41 млн., а

пiсля вiйни в 1945 р. – 27 млн.

осiб).

Отже, про подiї на територiї

України кiнця 30-х – початку

50-х рокiв ХХ ст. правильно го-

ворити не як про одну вiйну, а як

про кiлька послiдовно-пара-

лельних воєн. І до подiй, що

розгорталися в Українi з кiнця

30-х i до початку 50-х рокiв ХХ

сторiччя, неправильно застосо-

вувати назви анi «Велика вiтчиз-

няна вiйна», анi «Друга свiто-

ва», оскiльки цi подiї на тери-

торiї України хронологiчно ви-

ходять за рамки вказаних воєн i

стосуються цiлої низки iнших

держав. Так, назва «Велика

вiтчизняна вiйна» стосується

подiй 1941-1945 рокiв i ра-

дянсько-нiмецької вiйни та

участi в нiй Росiї. Назва «Друга

свiтова вiйна» стосується подiй

1939-1945 рокiв i кiлькох де-

сяткiв держав з рiзних конти-

нентiв. Україна ж щодо воєнних

дiй того перiоду має свої хроно-

логiчнi рамки та свою специфiку

цих подiй. З урахуванням сказа-

ного, до зазначених подiй мож-

на було б застосовувати назву

«Українськi визвольнi вiйни

кiнця 30-х – початку 50-х рокiв

ХХ столiття».

Кожного року напередоднi 9

травня кремлiвська пропаганда

затягує одну й ту саму «пiсню»:

про велику перемогу СРСР над

нацистською Нiмеччиною. Пiсля

здобуття Україною незалеж-

ностi у цiй «пiснi» з’явився но-

вий «куплет»: оскiльки Ук-

раїнська РСР входила до скла-

ду СРСР, то Україна також є

спiвпереможницею у Великiй

вiтчизнянiй вiйнi.

Але в таких формулюваннях

є двi вади. По-перше, сам СРСР

гiтлерiвську Нiмеччину не пе-

ремiг (таке твердження є явною

гiперболою, якщо не iсторич-

ною брехнею). Насправдi

потрiбно говорити про перемо-

гу країн антигiтлерiвської ко-

алiцiї над союзом Нiмеччини,

Італiї, Японiї та ще кiлькох дер-

жав. По-друге, чи можна тут го-

ворити про спiвперемогу Ук-

раїни, якщо державою вона не

була? Адже Україна мала лише

деякi атрибути державностi й

нiде як окремий суб‘єкт мiжна-

родного права у воєнних дiях не

фiгурувала.

Оскiльки самостiйною дер-

жавою Україна не була, для

оцiнки участi громадян України

в Другiй свiтовiй вiйнi сформу-

люємо кiлька тез.

Теза перша: статус радянсь-

кої армiї на територiї України –

це статус окупацiйної армiї.

Та й яким iншим, крiм оку-

пацiйного, може бути цей ста-

тус, якщо сама бiльшовицька

влада легiтимною теж не була.

Так, українцi йшли служити в

радянську армiю. Так само, як

iшли служити в британську ар-

мiю сипаї в окупованiй Великою

Британiєю Індiї. Правда, сипаї

служили в британськiй армiї за

грошi, а українськi новобранцi

часто служили через страх бути

засудженими й вiдбувати пока-

рання в таборах ГУЛАГу.

Теза друга: потрiбно

розрiзняти, з одного боку,

участь окремих громадян -ук-

раїнцiв у Другiй свiтовiй вiйнi та,

з iншого, участь у нiй держав.

Участь громадян, тобто пред-

ставникiв нацiй, i участь держав

– це речi зовсiм не тотожнi. Так,

наприклад, держава може пере-

могти (СРСР перемiг), а от гро-

мадяни 14 республiк (фактично

колонiй) СРСР загалом програ-

ли, оскiльки виявилися й далi

закабаленими комунiстичною,

тоталiтарною владою Росiї, та й

рiвень життя в СРСР був значно

нижчим, нiж у переможенiй

Нiмеччинi.

Крiм того, пригадаймо, чи

йшли громадяни України пiд час

мобiлiзацiї на радянсько-

нiмецьку вiйну добровiльно?

Зокрема, пiсля голодоморiв i

арештiв 1937 року? Чи був у цих

громадян вибiр? Звiсно, був:

або дезертирство (а якщо

впiймають, то ГУЛАГ), або за

вiдмову воювати – знову ж таки

ГУЛАГ, потiм – штрафбат, по-

заду якого стояли кулеметники

iз «заградотрядов». Страх ро-

бив своє: ймовiрнiсть вижити на

вiйнi вважалася вищою, нiж

iмовiрнiсть вижити при вiдмовi

йти на фронт. І люди обирали

життя. Отже, це був не вiльний

вибiр, а примус захищати iнте-

реси метрополiї, образно кажу-

чи, з ножем бiля горла.

Пам’ятаймо й таке. У 1941-

1945 роках було розстрiляно за

вироками воєнних трибуналiв

близько 180 тисяч вiйськовикiв,

а ще близько 800 тисяч

розстрiляно без участi трибу-

налiв. У сумi це близько 1

мiльйона осiб, тобто кiлька за-

гальновiйськових армiй. Отака

це добровiльнiсть.

Єдиною вiйськовою силою,

яка воювала за незалежнiсть

України, була Українська По-

встанська Армiя. Вона воювала

за незалежнiсть України, а тому

воювала i проти нацистiв, i про-

ти бiльшовикiв, i проти всiх

iнших окупантiв. Проте програ-

ла й Українська Повстанська

Армiя, яка чинила героїчний

опiр, але сили були явно нерiвнi.

Контраргументом щодо пораз-

ки України в Другiй свiтовiй

вiйнi може служити те, що в її

результатi Україна збiльшила

свою територiю, а, отже, начеб-

то перемогла. Але поставимо

питання так: Молотов, пiдпису-

ючи з Рiбентропом таємнi про-

токоли 1939 року, турбувався

про збiльшення територiї Ук-

раїни чи СРСР? Іншими слова-

ми: ця нова набута територiя

(захiднi областi України) плати-

ла податки Українi чи

Росiйськiй бiльшовицькiй

iмперiї? Рiшення про вiдправ-

лення ешелонiв iз зерном напе-

редоднi початку вiйни до Нiмеч-

чини приймали в Києвi чи вико-

нували розпорядження Моск-

ви? Отже, збiльшення територiї

перемогою України не було,

оскiльки збiльшував територiю

СРСР, а не держава Україна.

Теза четверта: здобула пере-

могу в Другiй свiтовiй вiйнi ан-

тигiтлерiвська коалiцiя, до скла-

ду якої входила Росiя, що

зумiла мобiлiзувати для спроти-

ву нацистськiй Нiмеччинi 14 ко-

лонiй (республiк) СРСР i в такий

спосiб об’єднала рiзнi

нацiональностi для оборони

своїх iмперських iнтересiв. Про

всяк випадок нагадаємо, що на-

цистська Нiмеччина пiдписала

акт про капiтуляцiю саме перед

представниками коалiцiї, а не

перед однiєю з її держав-членiв.

Теза п’ята: як колабо-

рацiонiстiв потрiбно оцiнювати

всiх, хто не воював за неза-

лежнiсть України. Виходячи зi

сказаного, до колабо-

рацiонiстiв потрiбно зарахувати

ветеранiв радянської армiї, якi

воювали за перемогу метро-

полiї – Росiї, а не за здобуття

незалежностi України. Таких

людей було мiльйони, причому

часто це були тi, кого сьогоднi

ми можемо впевнено назвати

цвiтом української нацiї . Кола-

борацiонiзм таких людей у час

вiйни 1941–1945 рокiв i їхнє

вiдстоювання незалежностi Ук-

раїнської держави в 1991 роцi –

це результат роздвоєної,

скалiченої тоталiтарною,

бiльшовицькою пропагандою

свiдомостi. Деякi з цих людей з

часом прозрiли й стали

провiдниками нацiї, а деякi так i

залишилися з полудою на очах.

Такий колаборацiонiзм ук-

раїнцiв – це ще одна трагедiя

українських визвольних воєн

кiнця 30-х – початку 50-х рокiв

ХХ сторiччя, яка привела до то-

го, що ми воювали один проти

одного, брат проти брата,

замiсть того, щоб об’єднатися в

боротьбi проти всiх ворогiв ук-

раїнської незалежностi й про-

гнати їх з нашої територiї неза-

лежно вiд мастi – брунатної або

червоної – назавжди.

Те, що Україна впродовж ХХ

сторiччя двiчi програла вiйськовi

змагання, зовсiм не означає, що

нам усiм потрiбно 365 днiв на рiк

посипати голови попелом i бе-

зутiшно ридати. Достатньо, як

увесь цивiлiзований свiт, вiдзна-

чати 1 вересня – день завершен-

ня Другої свiтової вiйни. Що ж

стосується 9 травня, це не є свя-

том перемоги нашої держави,

територiя якої була лише плац-

дармом, яким прокочувалися то

однi, то iншi колонiзатори, спус-

тошуючи все вздовж i впоперек.

Нашi сумарнi втрати у виз-

вольних вiйнах – це орiєнтовно

6–8 мiльйонiв загиблих (за ста-

тистичними даними населення

Української РСР до вiйни стано-

вило 41 млн., а пiсля – 27 млн.

осiб). Це в процентному вiдно-

шеннi одна з найвищих у свiтi

часток втрат населення.

Отже, для України 9 травня

– це не день перемоги, бо в цих

вiйнах вона її не здобула,

оскiльки так i залишилася ко-

лонiєю. Вiдповiдно, й пiднiмати

прапор перемоги нам немає

пiдстав. Натомiсть 9 травня – це

день скорботи за тими 6-8

мiльйонами громадян, котрi за-

гинули пiд час визвольних воєн,

так i не здобувши для України

незалежностi.

Кожна чергова рiчниця так

званої перемоги – це день все-

української трагедiї, день триз-

ни, поминання мiльйонiв безне-

винних жертв, якi так i не доче-

калися щасливої митi жити в не-

залежнiй Українi.

Що стосується червоного

прапора – то це прапор метро-

полiї, яка колонiзувала Україну.

А прапор однiєї з дивiзiй, пiдня-

тий над рейхстагом, – це пра-

пор колонiальної щодо України

армiї. Отже, пiднiмаючи копiю

цього прапора над нашими уря-

довими установами, ми й надалi

консервуємо свiй колонiальний

статус. Скажемо прямо: це гань-

ба раба, який вихваляє свiй

рабський статус i пишається

ним. На жаль, раби цього й досi

не розумiють.

á¥ÌÓ‚¥È è‡ÚËÍÓ,доктор iсторичних наук

ВВВВЕЕЕЕЛЛЛЛИИИИККККАААА ВВВВІІІІТТТТЧЧЧЧИИИИЗЗЗЗННННЯЯЯЯННННААААЧЧЧЧИИИИ ДДДДРРРРУУУУГГГГАААА ССССВВВВІІІІТТТТООООВВВВАААА????

6 №19 (228), Травень 9, 2013

- Ваше життя було дуже роз-маїтим – i невизнання в СРСР,потiм закордон, згодом – по-вернення в Україну. Чому вивзагалi вирiшили повернутися?

- Це дуже важке питання. Менепитали: “Куди ти їдеш, чого тиїдеш?” Розумiєте, я дуже скучножив в Америцi. От якби я зали-шився в Австралiї, а не в Нью-Йорку… Але Нью-Йорк – це буламоя мрiя, з шостого класу я пронього мрiяв.

- Ви ж з Тернопiльщини…- Так, iз села Москалiвка.

-І ви там в селi мрiяли проНью-Йорк? Чому?

- Наш учитель математики роз-повiдав, як плавав на кораблi й ба-чив Нью-Йорк. Чи була це правда iчи ходили туди совєтськi кораблi?Але вiн про таке розказував.Вiдтодi я запам’ятав: Нью-Йорк –це 14 мiльйонiв населення. Ось цемене й вабило – що це найбiльшемiсто у свiтi.

А я дуже любив географiю ушостому класi, там вона фiзична– тобто рiки, моря, держави, ост-рови, пiвострови, столицi. Все це язнав i любив понад усе. Ще трош-ки в школi iсторiю любив – апотiм зовсiм перестав любити усвiдомий час, бо то все брехня на-вкруги. А от в мандри мене тягну-ло. Тому я i вчив географiю i всезнав напам’ять – рiчки, держави,столицi i т. д.

- От у вас українська традицiяпоєднана з авангардом, суча-сними напрямами. Ви – простасiльська дитина, яка хотiла бу-ти в Нью-Йорку… Ви займалисядекоративно-прикладним мис-тецтвом, а потiм авангардом…І взагалi винайшли якийсь свiйстиль, який усiх дивує глиби-ною – i водночас ви дуже про-ста людина в спiлкуваннi. Як цевсе у вас поєднується такерiзне?

- Знаєте, коли стоїш передмольбертом – це один чоловiк.Коли я з кимось – то я зовсiмiнший чоловiк, тодi тiшуся, бала-гурю, дурiю, спiлкуюся з людьми.Менi кажуть часто: “Ви такий нор-мальний нiби чоловiк, такий весе-лий, а чого так малюєте?” “Та тоiнший чоловiк там малює”, – ка-жу. Тут я такий – а там я худож-ник. Це два рiзнi свiти.

- Ви якось переноситеся вiнший свiт чи це у вас iнша лю-дина вiдкривається внутрiш-ньо?

- Почалося з того, що я, хло-пець зi села, вступив до училищаiменi Труша у Львовi. Це був най-кращий i найпам’ятнiший день вмоєму життi! Вже в сьомому класiя мрiяв бути художником, вже ме-не всi зробили художником в селi,портрет Шевченка намалював урайон на виставку…

І от я вступаю в училище. Цебув для мене такий переворот! Зхлопчиська-розбишаки сiльсько-го приїжджає на першi канiкулисвятий хлопчина. І люди помiтили

вiдразу. Жiнки казали: “Дивися,що ся з ним трапило?” Та я ж до-роги не давав перейти – то кидавчимось, то прозивався. Мистецтвомене змiнило повнiстю. Це був мiйтакий перший переворот.

А другий переворот вiдбувся,коли закiнчив iнститут. Я був пере-движником. У той час, навiть колизакiнчував iнститут, я не знав, хтотакий Пiкассо – я його не бачив,не знав Далi, бо була стiна. Але вмене були вчителi, як-от Сельсь-кий, як Карло Звiринський, якi ме-не почали ламати. ОсобливоЗвiринський – вiн з мене витискаввсе передвижницьке. Бо я думав,що художник – це той, хто малюєвсе, що бачить. Так i перемалювавусiх людей в селi, гусей, качок, ку-рей, собак, котiв, коровiв на пасо-виську. І думав, що щось добрероблю. А от вже в iнститутi почавдумати, що то все не так, щось нетак. А як? А я не знаю.

Але в мене вже була мета. Явмiв робити, був уже нормальнимхудожником. Але я не хотiв бутинормальним – тобто не хотiв бутитаким, як усi. Бо ще з дитинствабув лiдером у школi, бився зi стар-шими хлопцями, як мiг – кусався,дряпався, як собака, бо завждихотiв бути на першому мiсцi. І вмистецтвi хотiв бути першим. А як,яким? Що в менi нуртувало, я незнаю, але хотiв змiнити сам себе. Іот я закiнчив iнститут i приїжджаюдо Києва за скеруванням в Інсти-тут надтвердих матерiалiв. Це та-ка конторка – штучнi алмази ви-робляли… А Бакуль, директорiнституту, збирав художникiв зрiзних мiсць (вiн, до речi, стягнувдо себе i знаменитого СядристогоМиколу – ми з ним там познайо-милися).

- Це вiдомий майстер, якийробить мiнiатюри?

- Так, мiкромiнiатюрист – ди-вовижний чоловiк. І от сам там, си-дячи за столом, я… Бо знаєте, яквоно в iнститутi чи на заводi всякiдурницi замовляють – обкладин-

ки, значки робити, автобус чи вис-тавку оформляти. Таки дивна цярадянська система – чому це ро-билося в Інститутi надтвердих ма-терiалiв, досi менi зрозумiтискладно.

От я сиджу там на шостому по-версi – i мене так тягнуло на во-лю, а я ж тут через “вертушку”проходжу… І вирiшив, що вже яксюди приходжу, то мушу тут щосьпочати робити. І я сказав: “Яєсмь”, – й там прямо на роботi настандартних листочках пером iтушом почав рисувати. Бачу, що ябiльш-менш вiльний, то на заводiй малюю.

Щодня я виносив листочокграфiчний. Робив сам не знав що– i дуже добре, що не знав, бо як-би знав, то не робив би. Тому в ме-не в iнститутi й в училищi найваж-чий предмет був композицiя – цеколи дають тему i треба на неїщось зробити, а мене заклинюва-ло. Коли ж я сказав: “Я єсмь”, –шлюзи прорвало. Аж шкодував,що у мене тiльки двi руки. Якби я,як бог Шива, мав двадцять рук, тозробив би значно бiльше.

І от це малюю-малюю, виношу-виношу… І думаю – що ж це яроблю? Як це можна охарактери-зувати? Уже коли назбиралося вмене таких кiлька десяткiв, досотнi робiт, я собi подумав: моїкартини – це голос моєї душi. Бовсе це робилося пiдсвiдомо,iнтуїтивно, нiчого я не видумав.Просто хтось водив рукою – iякийсь свiт виходив. І так вийшовцикл “Голос моєї душi”.

Згодом вiн став стовбуром де-рева. Через кiлька рокiв менi ста-ло трохи замало цього. Бо дереворосте – а як воно росте? Спершугiлочки. Перша гiлочка в 1972 роцi– “Пейзаж” появився. А я йогопочав робити, бо придумав техно-логiю, якої нiхто в свiтi не робив.Тут я теж перший – вигадав цю пе-кельну технологiю…

- Маєте на увазi вашу техно-логiю писання картини?

- Це коли я малюю ниточкою.

Не справжньою ниткою, а тягнутак з десятки кiлометрiв по кар-тинi, сную фарбу. І не тому, що та-то ткачем був i в мене все дитинст-во минуло в нитках, але десь вонопiдсвiдомо закладено…

А наштовхнули мене на це вСедневi восени голi дерева. Я по-дивився – Боже, яка то краса натлi неба кожне дерево: це мере-живо, це вишиваночки, така кра-са! Я вiдчув це як художник. Мазо-нув щiткою – i наче й дерева є. Аменi хотiлося саме красу переда-ти, тому й народилася ця техно-логiя в мене. Бачте, коли я був вАмерицi, то цим майже не займав-ся, тому що нiде в свiтi не булофарб пiд цю технологiю.

- А тепер?-І тепер немає нiде в свiтi. За-

раз я роблю, бо коли приїхав зАмерики, випадково в магазинi“Мистецтво” на Хрещатику поба-чив тюбики фарби акриловi. І те-лефон на тюбику. Жiночка одна –панi Таня Соколова – виробляєфарби. Україна нiколи не робилафарб – а тут раптом… Акриловiфарби, гуаш, акварель, вiнiл-аце-татнi. Приходжу я до неї i прошу:“Покажiть, що ви маєте…” Як во-на менi витиснула з тюбика цiвоч-кою ту фарбу – а вона майже нальоту замерзає та лiнiя, та нитка…Кажу: “Панi Таню, дайте менi, япопробую…”

- А вона теж художниця?- Нi, вона хiмiк, доктор хiмiчних

наук. Фарби – це ж хiмiя. Але жце треба мати бажання i вiдчувати,яка фарба потрiбна художнику…

Ну, вона бере всю палiтру, всiпiгменти, якi дiстає, – може бутиїх 50, а може й 150. Менi її коль-орiв вистачало цiлком. І я десятьрокiв в Америцi не робив пей-зажiв, бо не було чим. А потiм на-трапив на цi фарби – то вже незнаю, скiльки я ними вже виставокзробив. Кажу: “Таню, ви мiйспiвавтор. Якби не ви, я б у цiй тех-нологiї не працював би”.

І це була перша гiлочка того

ÄÍÚۇθÌ ¥ÌÚ‚’˛

Про спiврозмовника:Іван МАРЧУК – вiдомийукраїнський живопи-сець, народний худож-ник України, лауреатНацiональної премiї Ук-раїни iм.Т.Г.Шевченка.Народився 12 травня1936 року в с.Мос-калiвка, Лановецькогорайону на Тернопiллi.Пiсля закiнчення 7-рiчної школи вступив доЛьвiвського училищаприкладного мистецтваiм. І.Труша на вiддiл де-коративного розпису, денавчався протягом1951-1956 рокiв. Пiсляслужби в армiї продов-жував навчання навiддiлi керамiки Львiв-ського iнституту при-кладного мистецтва,який закiнчив 1965 року.Протягом 1965-1968рокiв працював у Інсти-тутi надтвердих ма-терiалiв НАН України, а в1968-1984 роках - наКиївському комбiнатiмонументально-декора-тивного мистецтва. З1984 року - на творчiйроботi. Протягом 1989-2001 рокiв мешкав у Ав-стралiї, Канадi й США.2007 року потрапив дорейтингу 100 найвиз-начнiших генiїв сучас-ностi, який уклала бри-танська газета The DailyTelegraph. Доробок мит-ця налiчує близько ти-сячi творiв i понад 20персональних виставок.Засновник нових стилiву мистецтвi, зокрема«пльонтанiзму» (таку на-зву митець жартома давсвоєму стилю - вiд слiв«плести», «пльонтати»:картини нiби створенi зклубочкiв чудернацькихниток).

Мешкає й працює вКиєвi.

На рiдному Тернопiллi Івана Марчука зустрiчають хлiбом-сiллю

ßÇÄç åÄêóìä: «åé∫ äÄêíàçà –

ñÖ Ééãéë åé∏∫ Ñìòß»

9№19 (228), Травень 9, 2013

Звiстка, яка надiйшла з Клiвлен-да (штат Огайо) затьмарила всi

повiдомлення, навiть новi подро-бицi терактiв у Бостонi. Там знай-дено трьох дiвчат, якi пропали щепiдлiтками. Їх випадково знайшлив одному з будинкiв практично вцентрi Клiвленда. Ймовiрних вик-радачiв вже заарештовано, алеполiцiя волiє вiдмовчуватися назапитання журналiстiв, чомустiльки рокiв вона не реагувала начисленнi сигнали, що надходиливiд сусiдiв.

...Увечерi 6 травня ЧарльзРемсi вечеряв у себе вдома, колираптом почув крики, що лунали зсусiднього будинку. Вiн переставїсти й пiшов з’ясувати, що тамвiдбувається. Пiдiйшовши до бу-динку, звiдки лунали голоси, вiнпобачив, що якась жiнка нама-гається вибити нижню частинувхiдних дверей i з усiєї сили б’є вних ногою. На допомогу Ремсiприйшов сусiд Анхель Кордеро iразом вони допомогли вибратисяна волю дiвчинi, яка притискуваладо грудей маленьку дитину. «Я -Аманда Беррi,- задихаючись, ска-зала вона. – Мене шукають вже10 рокiв».

Ремсi негайно зателефонувавдо ескстренної служби за телефо-ном 911, але його сумбурна роз-повiдь про те, що вiн щойнозвiльнив жiнку з дитиною, котрi,очевидно, потрапили в бiду, несправила на оператора жодноговраження. І тодi вiн дав телефонврятованiй дiвчинi, яка промови-ла: «Мене викрали десять рокiвтому. Я тут. Мене звiльнили».

Буквально за хвилину бiля бу-динку, де утримувалася полонян-ка, вже були полiцейськi. Вони ви-ламали дверi й знайшли всерединiбудинку ще двох дiвчат, котрi дав-но вважалися загиблими. Пiслямедичного обстеження вони змог-ли зустрiтися з ошелешенимирiдними. Працiвники полiцiї таФБР нинi ведуть з ними тривалiбесiди, намагаючись встановитиiстину й оберiгаючи вiд надокуч-ливих журналiстiв.

Аманда Беррi пропала 21квiтня 2003 року в 17-рiчному вiцi,коли поверталася з їдальнi, де во-на працювала. Разом з нею в бу-динку знайшли Джину Дегесус,яка пропала 2 квiтня 2004 року в14-рiчному вiцi по дорозi зi школидодому, й Мiшель Найт, про якунiчого не було вiдомо з 23 серпня2002 року (тодi їй було 20 рокiв).Шестирiчна дiвчинка, яку визво-лили разом з Амандою Беррi, ви-явилася її донькою на iм’я Джо-селiн, яка народилася вже в по-лонi, ймовiрно, вiд викрадачiв.

Вiдразу пiсля звiльненняАманда Беррi назвала полiцiї iм’ячоловiка, який її утримував. Нимвиявився 52-рiчний колишнiй

водiй шкiльного автобуса АрiельКастро. Його, а також його братiв50-рiчного Онiля та 54-рiчногоПедро негайно заарештували.

Батьки братiв Кастро переїха-ли до США з Пуерто-Рiко. Дiм заадресою 2207 Семур авеню, вякому утримувалися полонянки,було вказано як адресу на водiй-ському лайсенсi Арiеля. Водiєм ушколi вiн працював з 1991 року йбув звiльнений за кепське вико-нання своїх обов’язкiв. Його дядь-ко Хулiан Сесар Кастро розповiв,що в Арiеля колись були дружинай дiти, але вiн з ними не жив. В1993 роцi Арiеля Кастро затриму-вали за домашнє насильство, аленевдовзi обвинувачення протинього було знято.

Сусiди Кастро вiдразу ж прига-дали незвичайнi подробицi,пов’язанi з його житлом. Вонистверджують, що повiдомлялипро свої пiдозри в полiцiю, але танiяк на них не реагувала. Елсi Син-

трон, яка мешкає неподалiк Каст-ро, розповiла, що кiлька рокiв то-му її донька побачила на задньо-му дворi будинку Кастро голужiнку, яка повзала по травi. Воназателефонувала до полiцiї, алетам цю iнформацiю нiхто всерйозне сприйняв.

Ще один сусiд, Ізраель Луго,стверджує, що дзвонив до полiцiїв листопадi 2011 року, коли йогосестра побачила в сусiдньому бу-динку жiнку з дитиною, яка клика-ла на допомогу. За словами Луго,полiцейськi постукали в дверi, алеїм нiхто не вiдповiв. Тодi вони зай-шли збоку, щось подивилися iшвидко поїхали геть.

Восени 2012 року сестра Лугознову почала бити на сполох, по-бачивши, що Кастро пiд’їхав досвого будику на шкiльному авто-бусi й став заносити всередину ве-ликi пакети з харчами та напоями.Цього разу в полiцiю зателефону-вала мати Луго. Але полiцейськi,якi приїхали на виклик, лишеньпопросили Кастро, щоб бiльше непаркував шкiльний автобус передсвоїм будинком.

Про те, що в будинок Кастровечорами заносили пакети з хар-чами, звертав увагу полiцiї й щеодин сусiд. Окрiм того, вiн повiдо-мляв, що на ганку горiло свiтло,

хоч будинок виглядав покинутим,а бiльшiсть його вiкон було заби-то дошками. Нарештi, сусiд ЕнтонiВестрi повiдомив полiцiї, що частобачив, як маленька дiвчинка ви-глядувала з вiконця на горищi вбудинку Кастро. За його словами,Арiель Кастро водив її гуляти допарку, але робив це раненько, ко-ли на вулицi було ще мало людей.

Утiм, у свiдченнях сусiдiв бага-то протирiч. Однi звертали увагуна незвичну активнiсть у будинку,який вважався покинутим, як i ба-гато iнших у цьому бiдному квар-талi Клiвленда. Іншi, як, напри-клад, Ремсi, кажуть, що регуляр-но спiлкувалися з власником бу-динку, готували з ним барбекю,слухали музику, але нiчого незви-чайного не помiчали. За данимипрокуратури, будинок був пiд за-ставою й знаходився в дуже запу-щеному станi.

Арiель Кастро, як з’ясувалося,був добре вiдомий в цьому пере-важно пуерто-рiканському квар-талi, оскiльки грав на бас-гiтарi вкiлькох музичних гуртах, якi вико-нували латиноамериканську му-зику в довколишнiх барах. ТiтоДегесус, дядько однiєї з полоня-нок, також музикант, неоднора-зово бував у Кастро вдома, причо-му в той час, коли дiвчата вже там

мешкали, але нiчого пiдозрiлогоне помiтив. Вiн згадав тiльки, що вбудинку було мало меблiв, але ба-гато музичних iнструментiв.

Син Арiеля Кастро Ентонi в2004 роцi написав статтю, присвя-чену однiй iз пропалих дiвчат.Нинi вiн шокований тим, щоймовiрно саме його батько викравїї. Ентонi сказав, що давно вже неспiлкувався з батьком, але коливiн вiдвiдував його дiм, там булобагато зачинених на замки две-рей. Пiд замком були такожпiдвал, горище й гараж.

Щезнення Беррi й Дегесус сво-го часу широко висвiтлювалося вЗМІ, й мешканцi Клiвленда са-мостiйно органiзовували операцiїз пошуку дiвчат. І тiльки у випадкуз Найт нiякого розголосу не було,оскiльки деякi з її рiднi вважали,що вона просто втекла з дому.

Налякана тим, що тепер дове-деться вiдповiдати й платити фан-тастичнi суми знайденим поло-нянкам, полiцiя стверджує, що донеї не надходило жоднихофiцiйних заяв вiд сусiдiв, якiбуцiмто бачили в дворi Кастро го-лих жiнок i жiнок у ланцюгах.Полiцiя знайшла у своїх паперахтiльки два виклика за адресою, денинi знайшли полонянок: в 2000роцi сам Арiель Кастро подзвонив

полiцейським i повiдомив пробiйку на вулицi, а в 2004 роцiполiцiя приходила до нього з пре-тензiєю, чому вiн залишив без на-гляду дитину в автобусi. Але тодiдверi нiхто не вiдчинив, а ламатиїх полiцейськi не мали права.

Претензiї до клiвлендськоїполiцiї в зв’язку з кепським пошу-ком пропалих людей висуваютьсяне вперше. Три з половиною рокитому в дворi одного з домiвКлiвленда було знайдено трупи 11жiнок, убитих маньяком Ентонi Се-велом. Його потiм засудили досмертної кари, а рiднi загиблих за-являли, що якби полiцiя адекватнореагувала на дзвiнки сусiдiв, товбивцю затримали б ранiше, ажертв було б набагато менше.

У випадку з Кастро, однак,схоже, нiхто не збирався вбиватиполонянок. Нинi залишається не-зрозумiлим, яким саме чиномздiйснювалися викрадення й чизастосовувалося насилля, в томучислi сексуальне, аби втримуватидiвчат.

Один з працiвникiв правоохо-ронних органiв на умовах анонiм-ностi розповiв журналiстам пропершi пiдсумки розслiдування. Зайого словами, умови проживанняв будинку Кастро були жахливi. Уполонянок не було можливостiвтекти з дому, а спiлкувалися вонилише мiж собою, с донькою Аман-ди та Арiелем Кастро. Беррi змог-ла, нарештi, вибратися з полону,скориставшись тим, що 6 травняКастро не було вдома. Начальникполiцiї Клiвленда Майкл Макграповiдомив, що викрадених трима-ли в полонi закутими на ланцюги.За словами Макгра, слiдчi дiйшлитакого висновку пiсля розмов зiзвiльненими жертвами. Сексуаль-них рабинь лише двiчi виводили узакритий заднiй двiр будинку, йпри цьому завжди тримали наприв'язi.

Полiцiя пiдозрює, що АрiельКастро дiяв у змовi зi своїми бра-тами. Усiм їм вже пред’явлено об-винувачення.

Спецiальний агент ФБР СтiвенЕнтонi, який вийшов до жур-налiстiв вiдразу пiсля визволенняполонянок, заявив, що "цi три мо-лодi жiнки показали нам найкра-щий приклад того, як потрiбно бо-ротися за життя i виявлятистiйкiсть. Зараз можна, нарештi,залiковувати рани". Вiн також за-кликав суд з усiєю суворiстю по-карати пiдозрюваних у їхньомувикраденнi. А хто покарає тих,хто не виконав своїх прямих служ-бових обов’язкiв, проiгнорувавчисленнi сигнали сусiдiв i дозво-лив маньяку та його братам де-сять рокiв збиткуватися над неща-сними дiвчатами?

ä‡ÚÂË̇ äßçÑêÄëú‚·ÒÌËÈ ÍÓÂÒÔÓ̉ÂÌÚ

◊çÓ‚Óª „‡ÁÂÚË“ ‚ ÄÏÂˈ¥

ÄÏÂË͇ ҸӄӉ̥

Клiвлендськi полонянки - Аманда Беррi, Джина Дегесус i Мiшель Найт

Брати Кастро – Арiель, Онiль i Педро

ì ¯Ú‡Ú¥ 鄇ÈÓ Á̇ȯÎËÒfl ÚË ‰¥‚˜ËÌË, flÍ¥ ÔÓÔ‡ÎË 10 ÓÍ¥‚ ÚÓÏÛ

КЛІВЛЕНДСЬКІПОЛОНЯНКИ

19№19 (228), Травень 9, 2013

ï‡È ·Û‰Â ΄ÍÓ. ÑÓÚËÍÓÏ Ô‡.

ï‡È ·Û‰Â ‚¥˜ÌÓ. ëÔÓÏËÌÓÏ ÔÂÒ‚¥ÚÎËÏ.

ñÂÈ ·¥ÎËÈ Ò‚¥Ú — ·ÂÂÁÓ‚‡ ÍÓ‡,ÔÓ ˜ÓÌËı ‰Ìflı

ÔÓ·¥ÎÂ̇ ‰ÂÒ¸ Á‚¥‰Ú‡Ï.ï‡È Ì ÓÁ·Û‰ËÚ¸

ÒÏÛÚÍÛ ÚÂÎÂÙÓÌ.çÂı‡È Ô˜‡Î¸

Ì ÁÛ¯ËÚ¸Òfl ÎËÒÚ‡ÏË.ï‡È ·Û‰Â ΄ÍÓ.

燘 ڥθÍË ÒÓÌ,˘Ó Ή¸ ÚÓÍÌÛ‚Òfl

Ô‡Ï'flÚ¥ ‚ÛÒÚ‡ÏË.Лiна Костенко

ÑÁÂ͇ÎÓ ПАМ’ЯТЬ