МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ЮРИДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ЯРОСЛАВА МУДРОГО

На правах рукопису

ЛОГАЧОВА ВІКТОРІЯ ВІКТОРІВНА

УДК 342.8(477)

КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ГРОМАДСЬКОГО

КОНТРОЛЮ В ПРОВЕДЕННІ ВИБОРІВ ТА РЕФЕРЕНДУМІВ В

УКРАЇНІ

12.00.02 – конституційне право; муніципальне право

Дисертація на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Науковий керівник:

Кушніренко Олександр Георгійович,

кандидат юридичних наук, доцент

Харків – 2015

2

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………. 3

РОЗДІЛ 1. ГРОМАДСЬКИЙ КОНТРОЛЬ ЗА ВИБОРАМИ ТА

РЕФЕРЕНДУМАМИ ЯК ІНСТИТУТ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА

УКРАЇНИ ………………………………………………………………………..11

1.1. Громадський контроль за виборами та референдумами в

конституційному праві України (генеза та визначення

поняття)…………………………………………………………….…………….11

1.2. Функції громадського контролю за виборами та референдумами в

аспекті забезпечення повновладдя Українського народу ……………………32

1.3. Референдум за народною ініціативою як форма громадського

контролю за державною владою…………………………………………...… 40

Висновки до розділу 1……….………………………………………… 52

РОЗДІЛ 2. ПРАКТИЧНІ АСПЕКТИ РЕАЛІЗАЦІЇ ГРОМАДСЬКОГО

КОНТРОЛЮ ЗА ВИБОРАМИ ТА РЕФЕРЕНДУМАМИ В УКРАЇНИ……...57

2.1. Основні форми громадського контролю за проведенням виборів та

референдумів в Україні………………………………………………………….57

2.2. Допоміжні (додаткові) форми громадського контролю за

проведенням виборів та референдумів в Україні …………………………... 89

2.3. Критерії розвитку інституту громадського контролю за виборами

та референдумами в Україні………………………………………………… 126

Висновки до розділу 2……………………………………………………….…152

ВИСНОВКИ…………………………………………………...……………… 155

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ………………………………….. 158

3

ВСТУП

Актуальність теми. Україна, як суверенна і незалежна, демократична,

соціальна і правова держава не може існувати без розвиненого

громадянського суспільства. Становлення та процвітання такого суспільства

напряму залежить від рівня розвитку демократичних основ держави і від

рівня залученості громадян держави до вирішення державних та суспільних

справ.

Не менш важливою для розвитку громадянського суспільства є

ступінь транспарентності органів держаної влади та місцевого

самоврядування, прозорість їх формування. Прозорою повинна бути не лише

їх робота, що спрямована на розвиток та формування громадянського

суспільства, а й процес їх формування на правових засадах. Тому важливо

розвивати ефективний громадський контроль не лише під час реалізації

владних повноважень органами державної влади та місцевого

самоврядування, а й під час обрання та формування в якості представників

народу. Можливість контролювати і спостерігати за діяльністю органів

державної влади та місцевого самоврядування має бути доступною та

ефективною для громадян будь-якої держави, в тому числі й України.

Інститут громадського контролю на виборах та референдумах є

новелою в національно-правовій доктрині. Необхідність даної дисертаційної

роботи обумовлена наявністю певної теоретичної та практичної прогалини в

цій сфері, яка потребує негайного дослідження з огляду на те, що Україна

прагне побудувати стійке громадянське суспільство, яке важко уявити без

громадського контролю. Саме завдяки дієвому громадському контролю

громадяни мають можливість спостерігати за діяльністю органів державної

влади і місцевого самоврядування та відстоювати інтереси малозахищених

верств населення. Крім того, ця проблема викликає загальний інтерес і з

огляду на проведення конституційної реформи, про необхідність якої

неодноразово дискутувала значна кількість вчених-конституціоналістів.

4

Окремі питання розвитку та функціонування громадського контролю і

контролю взагалі, в різні часи досліджували відомі вітчизняні та зарубіжні

вчені: О.Ф. Андрійко, Р.Е. Арутунян, М.О. Баймуратов, Ю.Г. Барабаш,

О.В. Батанов, Ю.П. Битяк, С.Г. Братель, Я.М. Буздуган, Д. Валадес,

М.М. Воронов, В.М. Гаращук, О.В. Головкін, А.О. Гончаров, С.Ф. Денисюк,

П.В. Десятих, А.О. Селіванов, Н.А. Жук, С.М. Зубарев, , О.М. Коломитцева,

А.С. Крупник, С.М. Кушнір, О.Я. Лазор, В.В. Латишева, А.П. Мукшименко,

Л.Р. Наливайко, Н.Р. Нижник, С.Г. Ністратов, Є.В. Ткаченко, Є.Ю. Захаров,

М.В. Оніщук, Б.А. Паршин, В.Ф. Петренко, В.А. Попиков, О.В. Петришин,

Г.Я. Пришляк, В.В. Речицький, Л.П. Рогатина, І.Д. Сліденко,

О.І. Сушинський, М.В. Томенко, В.Л. Федоренко, О.Б. Федоровська,

В.М. Шаповал, С.В. Шестак, І.П. Яковлева та інші.

Однак і дотепер в сучасній юридичній науці недостатньо досліджені

ряд питань, пов’язаних як з теоретичними, так і з практичними аспектами

інституту громадського контролю, особливо при проведенні виборів та

референдумів. Ця обставина, без сумніву, сповільнює розвиток

громадянського суспільства та самого громадського контролю. Крім того,

ставить під сумнів повноту реалізації конституційних прав і свобод громадян

України, що закріплені в статті 38 Конституції України. Таким чином, вказані

обставини обумовлюють актуальність обраної теми дисертації.

Мета й завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є

з’ясування правової природи конституційно-правових засад громадського

контролю на виборах та референдумах в Україні, обґрунтування необхідності

вдосконалення його регулювання на законодавчому рівні в Україні.

Для досягнення зазначеної мети поставлено такі завдання:

- визначити поняття громадського контролю за виборами та

референдумами в Україні;

- встановити функції громадського контролю за виборами та

референдумами в аспекті забезпечення повновладдя Українського

народу;

5

- з’ясувати особливості референдуму за народною ініціативою як форми

громадського контролю за державною владою;

- розкрити зміст основних форм громадського контролю за проведенням

виборів та референдумів в Україні;

- запропонувати класифікацію форм громадського контролю за

проведенням виборів та референдумів в Україні;

- з’ясувати критерії розвитку інституту громадського контролю за

виборами та референдумами в Україні.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, пов’язані з реалізацією

громадянами права здійснювати громадський контроль під час виборів та

референдумів.

Предметом дослідження є конституційно-правові засади громадського

контролю в проведення виборів та референдумів в Україні

Методи дослідження. Методологічну основу дисертації становить

загальнонауковий діалектичний метод та комплекс спеціальних методів і

прийомів наукового пізнання. Саме за допомогою діалектичного методу

проблему конституційного регулювання громадського контролю на виборах

та референдумах проаналізовано у взаємозв’язку і взаємозалежності,

цілісності, всебічності й динаміці (підрозділи 1.1, 1.2). Крім того, під час

виконання дисертації використовувались: порівняльно-правовий метод – для

порівняльного аналізу практики реалізації громадського контролю у

зарубіжних державах і в Україні (підрозділи 1.1, 2.1); історичний метод – для

встановлення еволюції закріплення і використання форм громадського

контролю на виборах та референдумах (підрозділ 1.1); системний метод – з

метою розгляду конституційних засад громадського контролю він

досліджується не відокремлено, а у сукупності з іншими чинниками та

особливостями, що також впливають на розвиток громадянського суспільства

(підрозділ 1.2); структурно-функціональний метод – для визначення та

дослідження форм громадського контролю під час проведення виборів та

референдумів в Україні (підрозділи 2.1, 2.2); метод прогнозування – з метою

6

встановлення ефективності пропонованих положень розвитку громадського

контролю (підрозділ 2.3). Використанням цих та інших методів наукового

пізнання забезпечено одержання достовірних і обґрунтованих наукових

результатів у дисертації, розкриття поставлених завдань.

Нормативна база дослідження: Конституція України, Закон України

«Про вибори народних депутатів України», «Про вибори Президента

України», «Про внесення змін до Закону України "Про вибори народних

депутатів України", «Про громадські об’єднання», «Про засади внутрішньої і

зовнішньої політики», «Про звернення громадян», «Про інформацію», «Про

місцеве самоврядування в Україні», «Про особливості забезпечення

відкритості, прозорості та демократичності виборів народних депутатів

України», «Про політичні партії», «Про судоустрій і статус суддів», «Про

Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», Постанова

Кабінету Міністрів України «Про забезпечення участі громадськості у

формуванні та реалізації державної політики», Постанова Верховної Ради

Української РСР «Про Концепцію нової Конституції України».

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є новітньою у

вітчизняній юридичній науці роботою, в якій комплексно досліджені

конституційно-правові засади громадського контролю, його природа та

сутність, обґрунтовано низку теоретичних положень і наукових висновків,

удосконалено низку важливих концептуальних понять, представлені

практичні рекомендації щодо напрямків вдосконалення конституційно-

правового регулювання відносин громадян та держави під час виборів та

референдумів в Україні.

Уперше:

- розроблено визначення громадського контролю на виборах та

референдумах в Україні, яке розглядається як сукупність заходів з боку

громадян та представників громадянського суспільства, направлені на

всебічний аналіз всього передвиборчого процесу (референдарного процесу) з

виявлення порушень закону та захисту виборчих прав громадян із

7

можливістю кожному ознайомитись з результатами проведення такого

контролю;

- обґрунтовано існування таких функцій громадського контролю:

корегуюча, правоохоронна, зовнішньополітична, інформаційна, виховна,

аксіологічна, превентивна.

- виділено та проаналізовано найбільш розповсюдженні форми

громадського контролю на виборах, а саме: діяльність політичних партій,

громадських об’єднань, представників засобів масової інформації, довірених

та уповноважених осіб, екзит-пол, громадський дискурс, громадська

експертиза, громадські ради, діяльність Уповноваженого Верховної Ради

України з прав людини, партисипативна демократія, діяльність опозиційних

сил, акти громадської непокори;

- установлено та обґрунтовано основні підходи щодо класифікації форм

громадського контролю під час виборів та референдумів на основні та

допоміжні (додаткові).

Удосконалено:

- положення про важливість прийняття спеціального Закону України

«Про громадський контроль», в якому були б законодавчо закріплені

найбільш важливі питання, що пов’язані зі здійсненням громадського

контролю на виборах та референдумах, в тому числі і детальний механізм

гарантій функціонування форм громадського контролю на виборах та

референдумах;

- пропозицію щодо становлення та розвиток громадських засобів масової

інформації. Держава повинна сприяти становленню незалежних мас-медіа,

надаючи їм умови для об’єктивного висвітлення подій в державі.

Набули подальшого розвитку:

- обґрунтування положення про низький рівень загальної правової

культури громадян та посадових осіб, особливо під час проведення виборів

та референдумів, що сповільнює розвиток громадського контролю;

8

- пропозиції щодо подальшого запозичення та вдосконалення

зарубіжного досвіду в сфері народного волевиявлення, зокрема, розроблення

механізму та закріплення в вітчизняному законодавстві електронного

голосування;

- положення про те, що громадський контроль, зокрема, й громадський

контроль під час виборів та референдумів є невід’ємною складовою

громадянського суспільства.

Практичне значення. Сформульовані висновки та практичні

рекомендації можна застосувати:

1) у правотворчій діяльності – як теоретичний матеріал під час

розробки і прийняття законів та інших нормативно-правових актів, що

визначають засади конституційного регулювання та гарантії громадського

контролю при проведенні виборів та референдумів в Україні;

2) у науково-дослідній галузі – для подальшого дослідження

конституційно-правових засад громадського контролю при проведенні

виборів та референдумів в Україні;

3) у навчальному процесі – під час розробки та підготовки

відповідних розділів підручників з конституційного права України та

політології, у викладанні навчального курсу та в науково-дослідницькій

роботі студентів;

4) у правовиховній роботі – для підвищення правової культури

громадян України, в тому числі державних службовців, їх поінформованості

щодо можливостей реалізації громадянами громадського контролю під час

виборів та референдумів, що зближує суспільство та державу.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертаційна робота виконана відповідно до плану науково-дослідних робіт

кафедри конституційного права України Національного юридичного

університету імені Ярослава Мудрого, в межах та відповідно до цільової

комплексної програми «Права людини і проблеми організації і

функціонування органів державної влади і місцевого самоврядування в

9

умовах становлення громадянського суспільства» № 0106U002285.

Апробація результатів дослідження. Основні теоретичні положення,

висновки і пропозиції, які містяться у дисертації, обговорювались та були

схвалені на засіданнях кафедри конституційного права України

Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого. Ключові

положення роботи були представлені автором та обговорювалися на таких

конференціях: «III Конституційні читання, присвячені пам’яті академіка

права Ю.М. Тодики» (м. Харків, 28-29 травня 2010 р.); «Публічна влада в

Україні та конституційно-правовий механізм її реалізації» (м. Харків,

28 вересня 2011 р.); «Юридична осінь 2011 року» (м. Харків, 9 листопада

2011 р.); «Правова система в умовах розвитку сучасної державно-правової

дійсності: генезис та напрями вдосконалення» (м. Київ, 2011 р.); «Актуальні

проблеми сучасної науки» (м. Київ, 24-26 жовтня 2011 р.); «Тенденції та

пріоритети реформування законодавства України» (м. Запоріжжя, 28 грудня

2011 р.); «Особистість. Суспільство. Право» (м. Полтава, 15 березня 2012 р.);

«Сутність та значення впливу законодавства на розвиток суспільних

відносин» (м. Одеса, 10-11 травня 2013 р.); «Національні та міжнародні

стандарти сучасного державотворення: тенденції та перспективи розвитку»

(м. Донецьк, 25-26 травня 2013 р.); «Розвиток юридичної науки на сучасному

етапі» (м. Тернопіль, 5 червня 2013 р.); «Верховенство права як основа

сучасного конституціоналізму. VI Тодиківські читання» (м. Харків, 27-28

вересня 2013 р.); міжнародній науковій конференції молодих учених,

аспірантів і студентів «Державний суверенітет і народний суверенітет в

сучасних умовах VII Тодиківські читання» (м. Харків, 26-27 вересня 2014 р.);

«Громадянське суспільство в Україні: проблеми забезпечення правотворчої

діяльності» (м. Харків, 3-4 квітня 2015 р.).

Публікації. За темою дисертації опубліковано шість статей в наукових

фахових виданнях України та інших держав, що визнані фаховими для

юридичних наук. Основні положення та висновки дисертаційної роботи

також відображені в тезах тринадцяти доповідей на науково-практичних

10

конференціях.

11

РОЗДІЛ 1

ГРОМАДСЬКИЙ КОНТРОЛЬ ЗА ВИБОРАМИ ТА РЕФЕРЕНДУМАМИ

ЯК ІНСТИТУТ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

1.1. Громадський контроль за виборами та референдумами в

конституційному праві України (генеза та визначення поняття)

Більш ніж двадцять років потому Україна отримала статус незалежної

держави, розпочавши свій власний шлях демократичного розвитку. Як і

будь-яка інша держава світу, що починала свій розвиток із незалежності,

Україну не оминула велика кількість проблем та перепон. Однією з таких

проблем стала напруженість у відносинах між народом та органами

державної влади і місцевого самоврядування, діяльність яких має бути

прозорою для інститутів громадянського суспільства, яке формується на

українських теренах.

Характеризуючи сучасну соціально-політичну ситуацію в Україні,

А.С. Крупник зазначає, що «динаміка змін у владно-громадських

відносинах, що відбуваються в Україні протягом років незалежності,

свідчить про невпинне віддалення влади від її першоджерела - народу» [123].

Цієї ж думки додержується і М. Обод, вважаючи, що досвід виборчих

кампаній, що відбулися в Україні за роки незалежності демонструє, що

покладення функцій контролю за організацією та проведенням виборів тільки

на саму владу не забезпечує проведення чесних та прозорих виборів [158,

с. 36].

Ми, безумовно, поділяємо думки згаданих вчених і наголошуємо, що

контроль з боку громадськості за владою є невід’ємною складовою

демократичної держави та громадянського суспільства, яке виступає

сприятливим середовищем для ефективного функціонування громадського

контролю.

Для з’ясування природи поняття «громадський контроль» зупинимось

на значенні самого слова «контроль». В багатотомнику Юридичної

12

енциклопедії значення терміну «контроль» трактується так: «контроль

(франц. сontrole – перевірка, від старофранц. сontrе-role список, що має

дублікат для перевірки) – перевірка виконання законів, рішень тощо» [261,

с. 323]. У словнику російської мови С. Ожегова зазначено, що це перевірка, а

також спостереження з метою перевірки [160, с. 237]. Великий тлумачний

словник сучасної української мови виокремлює декілька підходів до

визначення поняття: зокрема, це перевірка, облік діяльності кого-, чого-

небудь, нагляд за кимсь, чимось [19, с. 451].

Х. Х. Шнейдер у своїй відомій науковій праці «Контроль в

радянському державному управлінні (за матеріалами Естонської РСР)»

зазначав, що контроль є не лише засобом забезпечення законності і

правопорядку, а також й необхідною для будь-якої упорядоченчеської

діяльності функцією, невід’ємною складовою частиною будь-якої, - як

державної, так і громадської організаційної діяльності [256, с. 35].

В. П. Бєляєв вважає, що контроль – це така форма юридичної діяльності, при

якій уповноважені органи й особи в рамках контрольного провадження, для

отримання юридично значущих результатів й надання (забезпечення)

регулюючого впливу здійснюють на підзвітних об’єктах збір та перевірку

інформації про фактичне виконання нормативних приписів, дотримання

вимог нормативних і правових актів і безпосередньо застосовують заходи

попередження та припинення допущених порушень (відхилень) з метою

забезпечення охорони інтересів суспільства та держави, захисту прав і свобод

громадян [10, с. 24]. Крім того, український правник О. І. Сушинський

вважає, що «контроль – це та функція, яка надає відповідної питомої ваги

громаді в реалізації нею своїх повноважень і мультиплікації повноважень її

складових» [227, с. 14]. В. М. Гаращук визначає контроль як основний засіб

забезпечення законності й дисципліни в державному управлінні [31, с. 83].

Привертає до себе увагу і та обставина, що в науковій літературі поряд

зі словом «контроль» нерідко використовують слово «нагляд». Іноді ці два

поняття ототожнюються, беручи в дужки. Прикладом є чинний Закон

13

України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері

господарської діяльності» від 05.04.2007 р. № 877-V. Проте не всі вчені, і з

ними важко не погодитись, розділяють думку про синонімічність цих слів.

Дійсно, ці два поняття досить схожі, проте нагляд має більш вузьку

площину застосування та впливу, ніж контроль. «Контроль слід вважати

більш широким поняттям, а нагляд варто розглядати як елемент контролю, як

«звужений контроль», … Нагляд здійснюється за об’єктами, які не

підпорядковані органу, що здійснює нагляд, тоді як контроль може

здійснюватися як щодо підпорядкованих суб’єктів, так і тих, що не мають

прямого підпорядкування» [37]. Як ми бачимо, нагляд витікає з контролю, є

складовою частиною контролю, тому доцільно застосовувати, на нашу

думку, саме контроль як більш ширше та об’ємніше поняття, бо саме цю

функцію повинні виконувати суб’єкти громадського контролю під час

виборчого та референдарного процесу для забезпечення розвитку

громадянського суспільства в Україні.

На думку С. Ф. Денисюка, контроль держави населенням постає

необхідною умовою функціонування громадянського суспільства, гарантією

безпеки держави, її соціальної стабільності. Внаслідок відсутності або

недостатньої розвиненості такого контролю поширюються авторитаризм

управління державними справами, знижується прозорість діяльності владних

інститутів, що, у свою чергу, призводить до виникнення численних порушень

прав та основоположних свобод людини і громадянина, набуття державним

правлінням ознак охлократії [45, с. 13]. Більш того, вибори, на думку вченого

В. Ковальчука, не дають гарантії, що влада буде служити інтересам

суспільства, а тому вона може вважатися легітимною лише за умови, якщо

вона буде проходити випробування контролем [94, с. 31]. Погоджуючись з

вченими, зазначимо, що для громадянського суспільства, яке розвивається на

теренах демократичної держави, питання контролю з боку громадськості

посідає одне з центральних місць, яке потребує детального дослідження та

постійного вдосконалення.

14

Варто наголосити, що не зважаючи на певний напрацьований науковий

масив дослідження цього питання, досі немає чіткого визначення терміну

«громадський контроль», бо кожен з вчених пропонує своє бачення з

приводу цього питання. Так, наприклад, А. О. Гончаров громадський

контроль розглядає як діяльність, яка здійснюється неурядовими

об’єднаннями та окремими людьми, яка спрямована на виявлення та

припинення порушень прав і свобод людини з боку органів влади та їх

посадових осіб, що спрямована на захист людей, які постраждали внаслідок

таких порушень, а також на удосконалення права, громадського та

державного управління та забезпечення справедливості [35, с. 13].

Л. П. Рогатина вважає, що громадський контроль «є однією з ключових

функцій громадянського суспільства і виступає як форма соціальної

активності громадян, тобто їх безпосередня участь у публічній політиці як

сфері комунікації між владою і громадянами» [209, с. 11-12]. В

конституційному праві категорія громадського контролю розглядається як

складова інститутів громадянського суспільства, що дозволяє їх вивчення у

взаємозв’язку, вважає С. Ф. Денисюк, зазначаючи, що «існування проблеми

громадського контролю супроводжує розвиток та побудову громадянського

суспільства, утвердження його нових інститутів…» [46, с. 8]. С. М. Кушнір

зазначає, що «громадський контроль – це один із видів соціального

контролю, що здійснюється об’єднаннями громадян та самими громадянами

у формі активного спостереження за діяльністю органів державної влади та

органів місцевого самоврядування із використанням системи правових,

організаційних, інформаційних та інших засобів (перевірки, порівняння,

оцінювання) з метою забезпечення неухильного дотримання законності,

охорони, реалізації та захисту прав і свобод громадян» [128, с. 8].

А. П. Мукшименко вважає, що «…громадський контроль фактично виступає

додатковим експертним ресурсом для демократичної влади, яка хоче

отримати зовнішню оцінку своєї діяльності» [149, с. 14]. Свою інтерпретацію

громадського контролю пропонує і українська вчена Т. В. Наливайко

15

наголошуючи, що «громадський контроль у демократичному суспільстві

розглядається як цілеспрямований та дієвий засіб впливу соціальних

суб’єктів на поведінку агентів соціальної взаємодії з метою оптимізації

функціонування всієї соціальної системи у межах реалізації суб’єктних

відносин, закріплених на всіх рівнях функціонування соціальної системи,

починаючи із законодавчого закріплення та закінчуючи рівнем

самосвідомості конкретної людини, члена суспільства» [151, с. 169-170].

Досить цікаве визначення громадського контролю дає В. В. Речицький, яке

дослідник виклав в модельному Проекті Закону «Про громадянський

(громадський) контроль за діяльністю держави», в якому громадський

контроль розглядається як перевірка, а також нагляд з метою перевірки

державної діяльності, які здійснюються Верховною Радою України, її

органами, народними депутатами України, об’єднаннями громадян та

окремими особами з метою захисту прав і свобод людини, підпорядкування

політики держави, діяльності її органів та посадових осіб інтересам

суспільства в Україні [202].

Великий енциклопедичний словник визначає «громадський контроль»

як вид соціального контролю, який здійснюється колективами, об’єднаннями

громадян та громадянами. Є важливою формою реалізації демократії,

забезпечення прозорості, гласності, відкритості державної влади, способом

залучення населення до управління суспільством та державою [17, с. 148].

Політологічний енциклопедичний словник визначає громадський контроль

як механізм саморегуляції в соціальних системах (групах, колективах,

організаціях, суспільстві в цілому), що здійснюється за допомогою

нормативного (морального, правового, адміністративного та ін.) регулювання

поведінки людей [180, с. 115]. В політичній науці існує декілька підходів до

визначення громадського контролю. «У вузькому сенсі громадський

контроль визначається як контроль над діяльністю органів влади,

здійснюваний громадянами і інституційними структурами громадянського

суспільства з метою виявлення і припинення різних видів зловживання

16

владою. У широкому сенсі громадський контроль розуміється як суспільне

явище, при якому громадянське суспільство бере безпосередню участь у

визначенні основних напрямів внутрішньої і зовнішньої політики держави, у

вирішенні суспільно значимих питань на всіх рівнях та контролює процес її

реалізації» [209, с. 6]. Є. Ю. Захаров формулює своє визначення:

«громадський контроль – це публічна перевірка громадянським суспільством

діяльності держави на відповідність проголошеним нею цілям, коригування

цієї діяльності і самих цілей, підпорядкування політики держави, діяльності її

органів і посадових осіб інтересам суспільства, а також нагляд

громадянського суспільства за діяльністю державних органів та органів

місцевого самоврядування, спрямованою на захист і забезпечення прав і

законних інтересів людини та фундаментальних свобод, і на повагу до них»

[72, с. 4].

Хотілось би запропонувати і власне визначення громадського

контролю, під яким розуміємо активну діяльність громадян та представників

громадянського суспільства, що полягає в об’єктивному (неупередженому)

спостереженні за діяльністю органів державної влади усіх рівнів, виявленні

та своєчасному сповіщенні громадськість про зафіксовані факти порушення

законів України у реалізації конституційних політичних прав громадян

України. По суті громадський контроль – це невід’ємна складова

демократичної держави, що полягає у активному залученні, за власним

бажанням, громадян та представників громадянського суспільства до

публічного контролю діяльності органів державної влади і органів місцевого

самоврядування з подальшим виявленням, реагуванням та оприлюдненням

виявлених фактів правопорушень.

Таке багатоманіття визначень терміну «громадський контроль»

породжує необхідність виділити певні характерні особливості такого

контролю з боку громадськості та класифікувати їх за певними критеріями.

Так, наприклад, за суб’єктом проведення громадського контролю ми

виділяємо: неурядові об’єднання; інститути громадянського суспільства;

17

колективи, об’єднання громадян; окремі громадяни; представники

громадянського суспільства. За формою проведення громадський контроль

реалізується шляхом спостереження, перевірки, коригування, нагляду,

виявлення порушень, порівняння, реагування, оцінювання, попередження та

припинення порушення. За часом дії громадський контроль може бути

постійним, що проводиться на протязі всього періоду перебування у влади

представницьких органів та періодичним, який здійснюється під час окремих

заходів чи реалізації окремих повноважень (наприклад, під час всенародного

волевиявлення). За сферою дії громадського контролю: порушення

громадянських (особистих), економічних, соціальних, культурних,

політичних (в т.ч. виборчих) прав громадян. З такого багатоманіття сфер

впливу можна сказати, що громадський контроль торкається всіх сфер

життєдіяльності суспільства без виключення.

Проте, ми окремо зупинимося на реалізації громадського контролю під

час виборів та референдумів, що становить безпосередній предмет даної

дисертаційної роботи.

Питання ефективності громадського контролю під час волевиявлення

громадян, в тому числі і на теренах України, хвилює не одне десятиліття.

Адже, ми переконані, що належний громадський контроль має

функціонувати не лише під час безпосередньої діяльності та прийняття

рішень вже сформованими органами влади усіх рівнів, а й на стадії їх

обрання народом, тим самим зменшуючи кількість порушень виборчого

законодавства. Так, можна зазначити, що громадський контроль на виборах

та референдумах в Україні розглядається як сукупність заходів з боку

громадян та представників громадянського суспільства, направлені на

всебічний аналіз всього передвиборчого процесу (референдарного процесу) з

виявлення порушень закону та захисту виборчих прав громадян із

можливістю кожному ознайомитись з результатами проведення такого

контролю.

18

Розглядаючи питання реалізації контролю з боку громадськості, окремо

варто зупинитися на суб’єктному складі громадського контролю, в тому

числі на виборах і референдумах.

У правовідносинах, на думку М. Хаустової, суб’єкти права виступають

контрагентами у процесі виконання ними вимог нормативних приписів і

набуття певних прав і обов’язків [244]. Іншими словами, суб’єктами

вважаються особи, які законом наділені правами і обов’язками, реалізуючи їх

під час правовідносин.

Велика кількість вчених до суб’єктів громадського контролю, в тому

числі й під час народного волевиявлення, відносять громадян і представників

громадянського суспільства. С. В. Шестак звертає увагу на те, що «одні

автори вважають, що громадський контроль здійснюється виключно

громадянами та їх добровільними об’єднаннями …, інші науковці

переконані, що громадський контроль здійснюють не лише громадські

організації, а й постійні комісії Рад та окремі депутати [254, с. 38-39].

Важливість участі громадян в громадському контролі на виборах і діяльності

органів влади не викликає жодного сумніву, тим самим зміцнюючи діалог

між державою та народом. Цю позицію розділяє і Я. Буздуган,

наголошуючи, що громадська участь у формуванні та реалізації державної

політики може вважатися ефективною лише тоді, коли озвучені громадянами

проблеми починають безпосередньо розв’язуватися за їхньої участі у процесі

прийняття рішень [13, с. 16].

Суб’єктний склад саме громадського контролю під час виборів та

референдумів включає в себе такі інститути громадянського суспільства як

незалежні засоби масової інформації, різноманітні громадські об’єднання (в

т.ч. міжнародні), політичні партії, окремих громадян України тощо. Це,

безумовно, не весь перелік інститутів громадянського суспільства, а, на нашу

думку, найбільш ефективні з боку громадськості під час волевиявлення

народу. При цьому головною умовою результативності такого контролю є

19

злагодженість у роботі суб’єктів, що направлена на виявлення та припинення

порушень виборчого законодавства та прав громадян.

Розглядаючи тему громадського контролю, варто окремо зупинитись й

на еволюційному аспекті розвитку цього суспільно-політичного явища.

Громадський контроль, як явище суспільного буття, історично виникло

одночасно з утворенням держави в якості інструменту впливу громадян на

створену ними державну владу. Зародки ідей громадського контролю можна

знайти ще у стародавніх пам’ятках, в яких вчені та філософи того часу

піднімали проблему довіри населення до правителів держав, які мали діяти

не лише у власних інтересах, а й в інтересах народу. Так, проблемою чесних

відносин держави і народу в свій час цікавився давньокитайський мислитель

Конфуцій. В своїй славнозвісній роботі «Лунь юй» Конфуцій зазначає, що «в

державі повинно бути достатньо їжі, повинно бути достатньо зброї та народ

повинен довіряти правителю. Можна відмовитися від їжі. З давніх часів ніхто

не міг уникнути смерті. Але без довіри народу держава не зможе вистояти

[115].

Ідеї давньокитайських вчених про важливість та статус державних

утворень, про захист прав людей, про необхідність контролю за діями органів

влади підхоплюють видатні мислителі античності: Платон, Аристотель,

Цицерон. Так, наприклад, Аристотель, розвинувши вчення Платона, в своїй

загальновідомій праці «Політика» зазначає, що людина по своїй природі

істота політична … і тільки людина здатна до сприйняття таких понять, як

добро та зло, справедливість і несправедливість тощо, наголошуючи на тому,

що первинним по природі є держава порівняно із родиною та кожним з нас

[4]. Однак на фоні возвеличення та первинності держави Платон детально

розглядає й своєрідні елементи контролю за діяльністю та справедливістю

рішень представників органів влади. Зокрема, в своїй праці «Закони»

мислитель зазначає, що якщо так станеться, що хтось з посадових осіб

призначив несправедливу пеню, постраждалий стягує з цієї особи через суд

20

суму вдвічі більшу. Кожен має право подати скаргу до загального суду з

приводу невірних дій посадових осіб [174].

Слід зазначити, що у середньовіччі виборчі ідеї давньогрецьких

філософів на тривалий час були «законсервовані» всевладдям монархії і

церкви. І тільки епоха Відродження поновила інтерес до практики демократії

міст-полісів та дала поштовх до розвитку вчення про природні права людини.

Ці права, виражені у волі народу, стали визнавати як джерело влади, що

призвело до появи договірної теорії походження держави, засновником якої

був Томас Гоббс. В основу суспільного договору Т. Гоббса було закладено

один із найважливіших принципів демократії – принцип рівності людей.

Окремі громадяни добровільно обмежують свої права на користь держави,

яка, як фантастичне створіння Левіафан, забезпечує мир і безпеку

суспільства. Він зазначав, що держава встановлена, коли багато людей

домовляється та укладає угоду один з одним з приводу того, що заради

існування миру серед них та захисту від інших кожен з них буде визнавати за

свої власні усі дії та судження тієї людини або групи людей, який більшість

дає право представляти усіх (тобто бути їх представником) незалежно від

того, голосував він за чи проти [32].

У працях Т. Гоббса, Дж. Локка, а згодом - Ж. Ж. Руссо і Ш. Монтеск’є

згадується про одну з головних умов розвитку громадського контролю -

«громадянське суспільство», де розкривається сутність і значення цього

поняття, його характерні ознаки. Так, Дж. Локк зазначає, що ті, хто об’єднані

в одне ціле й мають встановлений закон та судову установу, куди можна

звертатися і яке наділено владою вирішувати конфлікти між ними та карати

злочинців, знаходяться в громадянському суспільстві … мета громадянського

суспільства полягає в тому, щоб уникати і відшкодовувати ті незручності

природного стану, які неминуче виникають з того, що кожна людина є

суддею у власній справі [135].

Доречно буде нагадати, що уявлення про громадянське суспільство та

про правову державу теоретично поглибили яскраві представники класичної

21

німецької філософії В. Гегель та І. Кант. Саме І. Кант закріпив постулат про

те, що законодавець не може бути одночасно й правителем, бо правитель

підкоряється закону та пов'язаний їм, значить, іншою особою – сувереном

[84, с. 358].

Питанням практичної організації соціалістичного контролю багато

уваги приділяв В. І. Ленін. Розвиваючи ідеї К. Маркса та Ф. Енгельса про

свідомий системний контроль у майбутньому комуністичному суспільстві,

В. І. Ленін довів необхідність громадського контролю при соціалізмі та

розробив принципи його організації та діяльності. Зокрема, однією з

головних цілей контролю В. І. Ленін вважав недопущення узурпації влади

державним апаратом та протидію бюрократії в її намірах відділитися від

народу та встати над ним. В. І. Ленін вбачав складності не в розумінні ідеї

громадського контролю, а в практичній реалізації цієї ідеї, розуміючи

важкість контролю органів влади, в яких сама ж влада і зосереджена. Так,

проблеми контролю в сфері управління висвітлені в роботах В.І. Леніна «Как

нам реорганизовать Рабкрин?», «Лучше менше, да лучше», в яких В. І. Ленін

пропагує об’єднання зусиль радянського народу та керівної ланки заради

майбутнього держави, в якій соціальний устрій ґрунтується на співпраці двох

класів: робітників та селян, до якого тепер долучається і буржуазія [133,

с. 387].

За часів СРСР в державі була створена й існувала розгалужена система

народного контролю. Як зазначає Л. С. Озеров, такий контроль існував на

основі об’єднаних ідей партійного та державного контролю, створенню

єдиного, всеохоплюючого, постійно діючого контролю за участі широких

мас робочого класу [161, с. 48].

З отриманням незалежності ідеї громадського контролю певний час

мали декларативний характер. Це було обумовлено рядом негативних

обставин, зокрема: отримання незалежності, економічна та політична кризи

тощо. В цій ситуації керівництво держави піклувалось про підтримку

виробництва, подолання політичних конфліктів та покращення рівня життя

22

новоствореної держави. Лише останнє десятиліття громадяни України

почали цікавитися діяльністю держави і підтримувати ідею необхідності

контролю владних дій та рішень. З кожним кроком на теренах незалежної

України збільшується кількість різноманітних громадських об’єднань,

волонтерів та представників небайдужої молоді, що підтримують та

реалізують ідеї громадського контролю на практиці.

Еволюція розвитку громадського контролю на виборах та

референдумах безпосередньо пов'язана, зокрема, і з розвитком виборчого

законодавства держави. Тому, на нашу думку, питання еволюції

громадського контролю необхідно висвітлювати крізь призму розвитку

виборчого законодавства держави.

Початком демократичних трансформацій українського суспільства

стало прийняття 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет

України, 24 серпня 1991року – Акта проголошення незалежності України, в

яких були закріплені фундаментальні засади безпосередньої демократії та

принципи організації влади в Україні. Найпершим державно – правовим

актом України нового часу, який регулював виборчий процес, можна вважати

Закон України «Про вибори Президента України», який було прийнято 5

липня 1991 р., що став перехідним містком між Україною радянською і

Україною незалежною, визначивши основні демократичні принципи і ставши

юридичною основою проведення 1 грудня 1991 року виборів Президента

України.

Закон України «Про вибори народних депутатів України» від 18

листопада 1993 р. № 3623-XII приймався в складних економіко-політичних

умовах: кризовий стан в економіці, початковий стан суспільних реформ,

затримки з прийняттям Конституції України у зв’язку з постійними

конфліктами у трикутнику Президент – Парламент – Уряд. Цей закон став

черговим етапом в розвитку політичної реформи в Україні та законодавчою

базою для проведення позачергових виборів до Верховної Ради України 1994

23

року, призначення яких стало результатом тиску на структури державної

влади влітку та восени 1993 року, насамперед з боку страйкуючих шахтарів.

Впродовж років виборче законодавство неодноразово змінювалось і

доповнювалось, проте, зазначимо, що Закон України «Про вибори народних

депутатів України» від 18 жовтня 2001 року № 2766-III став наступним

кроком на шляху еволюції виборчого законодавства держави. Саме в цьому

законі вперше застосовувалось поняття виборчого процесу, де в статті 10

визначалось, що виборчий процес – це здійснення суб’єктами, визначеними

статтею 11 цього Закону передбачених ним виборчих процедур [70].

Поява нового виборчого закону зумовлена реаліями суспільно –

політичного життя, а також необхідністю усунути ряд недоліків і юридичних

невідповідностей попереднього законодавчого акту, одним із яких було

визначення одномандатних округів за пропозицією місцевої влади та

запровадження механізмів контролю з боку громадськості, адже законом

запроваджено «поріг фальсифікацій», при якому вибори можуть бути

визнаними недійсними на дільниці чи виборчому окрузі. Крім того, більш

чітко ніж в виборчих законах 1993 року та 1997 року регламентовані права і

функції спостерігачів від партій, від міжнародних об’єднань, іноземних

держав та окремих кандидатів; порядок оскарження дій чи бездіяльності, що

стосується виборів; порядок використання друкованих засобів масової

інформації тощо.

Необхідно зазначити, що в ході розгляду та прийняття закону

2001 року не знайшли підтримки пропозиції стосовно включення до числа

спостерігачів представників всеукраїнських громадських об’єднань, органів

місцевого самоврядування та місцевих державних адміністрацій.

Закон України «Про вибори народних депутатів України» від 25

березня 2004 року №1665-IV вніс суттєві зміни щодо розширення

повноважень організацій, що забезпечують громадський контроль під час

виборчих кампаній. Мається на увазі ч. 1 ст. 76 Закону, яка передбачала:

«громадські організації, до статутної діяльності яких належать питання

24

виборчого процесу та спостереження за ним, зареєстровані у

встановленому законом порядку не менш як за два роки до дня виборів,

мають право за дозволом Центральної виборчої комісії мати офіційних

спостерігачів, які ведуть спостереження за перебігом виборчого процесу, в

тому числі за голосуванням, підрахунком голосів і встановленням

підсумків голосування на будь-якій виборчій дільниці та в територіальному

виборчому окрузі» [69]. Законодавець не лише прописав можливість

офіційним спостерігачам бути присутніми на виборах, але й наділив їх

досить широкими, впливовими повноваженнями, що закріплені в ч. 11. ст. 76

Закону. Ці зміни в законодавстві лише додали прозорості та чесності на

виборах, які проходили в 2006 році на території України.

З метою підвищення рівня довіри суспільства до виборчого процесу

напередодні парламентських виборів 2012 року Верховною Радою України

було ухвалено Закон України «Про особливості забезпечення відкритості,

прозорості та демократичності виборів народних депутатів України 28

жовтня 2012 року» № 5175-VI. Відповідно до вказаного закону у

приміщеннях для голосування відповідних виборчих дільниць була

встановлена система відеоспостереження, відеозапису і трансляції

зображення (не менше двох веб-камер), з можливістю перегляду на

відповідному веб-сайті у мережі Інтернет, а також обов’язковою фіксацією і

можливістю у подальшому отримати за запитом відеозапис процедури

голосування та підрахунку голосів виборців на виборчих дільницях [60].

Більш детально це нововведення буде розглядатися автором у другому

розділі дисертаційної роботи.

Юридична наука, крім виборів знає й інші форми народного

волевиявлення. ЛеДюк Лоуренс наголошує, що «прихильники прямої

демократії доводять, що референдуми є найдосконалішим інструментом

демократичної співучасті громадян» [232, с. 54].

Так, термін «референдум» з’явився вперше в ХІV ст. у зв’язку з

діяльністю новоутвореного Сейму Швейцарського Союзу [176, с. 34]. Саме

25

Швейцарію можна вважати референдарною першопроходицею, бо на теренах

цієї країни вперше була проведена процедура референдуму. Згодом естафету

підхоплюють й інші зарубіжні держави, які почали проводити референдуми

на місцевому рівні. З’ясувавши важливість та необхідність такого

волевиявлення, керівники багатьох держав розширили масштаб

референдумів до загальнонаціонального. Тому сьогодні референдуми

активно використовуються в більшості країн світу як важливий інститут

безпосередньої демократії.

Науковий простір сьогодення налічує багато точок зору стосовно

визначення референдуму. Референдум – це одна з пріоритетних форм

прямого народовладдя українського народу, суть якої полягає у прийнятті

громадянами, наділеними правом голосу, шляхом голосування, як правило,

імперативних рішень загальнодержавного і місцевого значення в межах

повноважень, визначених Конституцією України, - вважає О.В. Прієшкіна

[186, с. 69].

В Україні 3 липня 1991 року був прийнятий Закон України «Про

всеукраїнський та місцеві референдуми», який прослужив суспільству більше

двадцяти років, і лише в 2012 році був прийнятий новий Закон України «Про

всеукраїнський референдум» № 5475-VI. Цей закон стосується призначення і

проведення лише всеукраїнського референдуму і його можна вважати

суттєвим кроком вперед в розвитку референдарного процесу в Україні. Закон

України про місцевий референдум планується прийняти найближчим часом.

Наголосимо, що в Законі України «Про всеукраїнський референдум»

міститься окремий розділ, що присвячений гарантіям діяльності суб’єктів

процесу референдуму та статусу офіційних спостерігачів. За цим законом

формами громадського контролю виступають: ініціативна група

всеукраїнського референдуму, офіційні спостерігачі ініціативної групи

всеукраїнського референдуму, офіційні спостерігачі від іноземних держав

та міжнародних організацій (міжнародні спостерігачі), представник

ініціативної групи референдуму в Центральній виборчій комісії,

26

уповноважені особи ініціативної групи всеукраїнського референдуму,

представники засобів масової інформації. Перераховані вище суб’єкти

(ефективність діяльності яких буде розглянута в наступному розділі)

мають важливі, суттєві повноваження для забезпечення чесних, прозорих

референдумів в Україні. Зазначимо, що незважаючи на активну критику

даного закону, на нашу думку, цей нормативно-правовий акт позитивно

впливатиме на подальший розвиток і розширення сфер впливу

громадського контролю, що призведе до залучення все більшої кількості

небайдужих до політичного життя громадян України.

Корисним і повчальним для розбудови демократичного суспільства і

підвищення ефективності громадського контролю в Україні є досвід

проведення виборчих кампаній найближчих сусідів, зокрема, в країнах

Вишеградської групи.

Вишеградська група утворилася у 1991 році шляхом підписання

керівниками Польщі, Чехословаччини та Угорщини договору. З 1993 року

після роз’єднання Чехословаччини група існує у форматі четвірки.

Країни Вишеградської групи, як і Україна, входять до складу

Центрально-Східної Європи, мали у пострадянський період спільні стартові

умови, але через менш глибоке проникнення попереднього авторитарного

режиму мають інші умови розвитку і завдання реформування. Для України

виважене врахування досвіду країн Вишеградської групи корисне як

запозичення позитивних аспектів аналогічних суспільних систем і вивчення

пересторог та загроз, які можуть мати місце на шляху демократизації у

слабко структурованих суспільствах.

В країнах Вишеградської групи головною формою безпосередньої

участі громадян у прийнятті рішення з місцевих питань є референдум. В

Угорщині закон встановлює дві форми прямого волевиявлення громадян:

місцева ініціатива та громадські слухання. Як зазначає Г. І. Зеленько,

громадські ініціативи служать для того, щоб виносити питання місцевого

значення на розгляд представницького органу в межах його компетенції.

27

Громадські слухання мають провадитись представницьким органом як

мінімум один раз на рік. Представницький орган може проводити громадські

форуми, мета яких визначити громадську думку і залучити громадськість до

участі у підготовці важливих рішень. Громадяни можуть брати учать в

місцевому процесі прийняття рішень також шляхом членства в комітетах

представницького органу [75, с. 290]. Подібні підстави проведення

референдумів існують також в Польщі і Чехії.

В Україні питання можливості проведення громадських слухань

закріплено чинним Законом України «Про місцеве самоврядування в

Україні» від 21.05.1997 № 280/97 в статті 13: «територіальна громада має

право проводити громадські слухання - зустрічатися з депутатами

відповідної ради та посадовими особами місцевого самоврядування, під час

яких члени територіальної громади можуть заслуховувати їх, порушувати

питання та вносити пропозиції щодо питань місцевого значення, що

належать до відання місцевого самоврядування» [68]. Проте детального

порядку проведення таких слухань не визначено законом, а визначається він

Статутом територіальної громади. Порядок проведення громадських слухань

врегульовано Статутами територіальних громад майже у всіх областях

України, проте в Україні така форма спілкування з владою ще не є

популярною. Так, наприклад, станом на січень 2015 року на офіційних сайтах

декількох міських рад можна побачити інформацію про проведення

громадських слухань з різного роду питань місцевого характеру вже в цьому

році, зокрема, громада Вінниці, Львова, Тернополя, Полтави, Одеси тощо.

Цей факт, безумовно, не може не залишитися без уваги й, на нашу думку,

наближує владу до народу, змушуючи її вступати в діалог з громадою. Однак

проведення таких слухань повинно стати обов’язковим для всіх місцевих рад

нашої України.

Що ж стосується місцевих ініціатив, то Законом України «Про місцеве

самоврядування в Україні» в статті 9 закріплюється, що члени

територіальної громади мають право ініціювати розгляд у раді (в порядку

28

місцевої ініціативи) будь-якого питання, віднесеного до відання місцевого

самоврядування [68]. Зауважимо, що станом на кінець 2013 року далеко не

всі центри адміністративно-територіальних одиниць України мали окреме

формально-визначене положення про місцеву ініціативу. Крім того, існують і

інші труднощі реалізації права громадян держави на місцеві ініціативи,

зокрема, відсутність належного та достатнього обсягу фінансування на

проведення даних заходів.

Недержавні, неприбуткові об’єднання громадян в країнах

Вишеградської групи зароджувалися і створювалися завдяки західним

фондам та міжнародним громадським організаціям. В неурядових

організаціях, які виникали в регіоні на початку демократичної трансформації,

Захід вбачав гаранта демократії та цивілізованого переходу від однієї

політичної системи до іншої, підтримуючи, насамперед, правозахисні,

екологічні організації, групи, які займалися моніторингом виборів,

об’єднання, які присвятили себе правовій освіті громадян. Велика увага

зосереджувалась на незалежних засобах масової інформації, насамперед,

друкованих, з метою підтримки осіб та організацій, які відстоювали нові

свободи, були переконливими прихильниками громадянського суспільства -

творця демократії.

У сфері політики діє менша частина неурядових організацій країн

регіону. Важливими напрямками їх роботи є поширення в суспільстві ідей

толерантності, ненасилля, соціальної злагоди, моніторинг виборів, діяльність

урядів, мас-медіа, громадська освіта населення, що оздоровлює суспільство,

збільшує його громадську активність у тому числі на виборах.

Процеси демократизації у країнах Вишеградської групи та Україні, на

думку Г. І. Зеленько, все ще мають суперечливий і непослідовний характер.

Основні проблеми стосуються недосконалості сформованих інститутів

демократії, які, що очевидно, не справляються зі своїми функціями. Вихід із

подібної ситуації автор вбачає у подальшій інституціоналізації влади і

суспільства шляхом нормативно-правового врегулювання сфер їх

29

компетенції. … З цієї точки зору важливе подальше вдосконалення форм

політичної та громадської участі, матеріальна підтримка громадських

організацій певного спрямування [76, с. 27].

Порівнюючи процеси демократизації країн Вишеградської групи та

України, слід відзначити, що будівництво демократичного суспільства

відбувалося у Польщі, Словаччині, Чехії та Угорщині успішніше ніж у

пострадянських республіках, зокрема, й в Україні. Цьому сприяв історичний

досвід, тісні зв’язки опозиції із західними офіційними і неофіційними

колами, організованість і масштаби самої опозиції. В Україні, починаючи з

90-х років, «суспільство виявилось не готовим контролювати владу як через

власне нерозуміння і невміння, так і через недосконалість механізмів

суспільного контролю» [75, с. 301].

На думку Г.І. Зеленько, корисність вивчення шляху демократизації

країн Вишеградської групи полягає в тому, що «Україна, хоча й з деяким

запізненням, повторює центрально-східно-європейську політичну модель, а

процеси становлення громадянського суспільства відбуваються за схожою

траєкторією і обумовлені рядом чинників внутрішнього та зовнішнього

характеру» [75, с. 304]. Інакше кажучи, Україна у процесі подальшої

розбудови демократії може використовувати досвід і перестороги політичної

практики країн регіону. Продовжуючи свої спостереження, дослідник

визначає, що останнім часом «у Польщі, Чехії, Угорщини до влади прийшли

політичні сили, які відзначаються жорсткішим ставленням до факту набуття

членства у Європейському Союзі, пропонуючи переглянути умови членства,

виступають за посилення ролі держави в економічній сфері, сфері освіти та

ЗМІ. У всіх країнах (причому незалежно від того, при владі ліберали,

радикали чи соціалісти) спостерігається згортання соціальних програм, або ж

скорочення витрат на соціальну сферу» [77, с. 178]. Схожу ситуацію можна

спостерігати і на теренах України.

На думку політолога І. О. Поліщука, «відбувається зростання

антидемократичних компонентів виборчих кампаній останніх років, що

30

виявляється в систематичному порушенні принципів виборчого

законодавства (про що свідчать засоби масової інформації); у грубій

маніпуляції громадською думкою з боку ангажованих медіакорпорацій і

різних політичних сил; у масовому цілеспрямованому тиску на електорат з

вузько груповими політичними цілями; у загальному скороченні частки

виборців, що беруть учать у голосуваннях. Це різко звужує легітимну базу

влади, підсилює політичну нестабільність і підриває демократичний процес»

[181, с. 172].

Форма демократії, яка формувалась в країнах Вишеградської групи,

може мати теоретичне підґрунтя. В свій час Йозеф А. Шумпетер заснував

теорію «елітарної демократії». Для її виникнення необхідні такі умови, коли

пересічні громадяни не цікавляться політикою, не мають відповідних знань,

навичок та інформації, не вміють приймати вірні політичні рішення. У цьому

разі найефективнішим державним механізмом буде такий, в якому право

прийняття політичних рішень належить компетентним спеціалістам – еліті.

Роль народу, як зазначає Й. Шумпетер, полягає в створенні уряду або

посередницького органу, який, в свою чергу, формує національний

виконавчий орган або уряд [258, с. 354]. За цією теорією найважливішою

функцією виборів стає висування та закріплення еліт, а народовладдя

виконує виключно технічну функцію.

Негативною якістю теорії «елітарної демократії» є відсутність

механізмів протидії зловживання еліти своїми владними повноваженнями.

Пам’ятаючи про притаманність пострадянським державам, і в першу чергу –

Росії, такої форми суспільного ладу форми демократії, як «елітарна

демократія», яка об’єктивно відповідає реальним суспільно-політичним та

економічним реаліям, необхідно звертати увагу на формування противаг і

механізмів стримування авторитарних намагань еліти, у тому числі шляхом

запровадження жорсткого незалежного громадського контролю. Такий

контроль не завадить й Україні.

31

Підсумовуючи викладене, варто сказати, що в цьому підрозділі ми

розглянули питання визначення понять «контроль» і «нагляд»,

проаналізували різні підходи до визначення поняття «контроль» та з’ясували,

що нагляд є складовою частиною контролю, бо контроль є більш ширше та

об’ємніше поняття, ніж нагляд.

Проаналізувавши підходи різних вчених до визначення громадського

контролю сформулювали авторське визначання громадського контролю та

громадського контролю на виборах та референдумах .

В аспекті розгляду реалізації громадського контролю зупинились на

питанні суб’єктного складу реалізації громадського контролю. До найбільш

ефективних суб’єктів громадського контролю відносимо незалежні засоби

масової інформації, різноманітні громадські об’єднання (в т. ч. міжнародні),

політичні партії. Наголосимо, що цей перелік є далеко не вичерпним, ми

виокремили лише тих, хто, на нашу думку, найбільш ефективно впливає на

розвиток і реалізацію громадського контролю.

Для з’ясування природи контролю й громадського контролю

звернулися до стародавніх витоків ідеї контролю, прослідивши зміну

ставлення до контролю за владою з боку громадян на різних етапах

життєдіяльності суспільства та розвитку держави.

В дисертаційній роботі не оминули питання проведення аналізу

виборчого та референдарного законодавства незалежної України, яке, на

нашу думку, відображає процес еволюції громадського контролю,

закріплення форм такого контролю та перелік прав громадян, що матимуть

суб’єкти громадського контролю. Вектор розвитку, реальні гарантії та

механізми реалізації громадського контролю на виборах та референдумах в

Україні закріплюється саме законодавцем в виборчому законодавстві

держави.

32

1.2. Функції громадського контролю за виборами та

референдумами в аспекті забезпечення повновладдя Українського

народу

В попередньому підрозділі було визначено поняття категорії

громадського контролю, його місце і розвиток в різний час становлення

державності. Із цього логічно випливає необхідність дослідження впливу

громадського контролю, який він здійснюється в процесі проведення виборів

та референдумів.

В цьому аспекті важливе значення має розуміння функцій

громадського контролю, що разом із іншими факторами забезпечують

ефективну реалізацію повновладдя народу. Саме завдяки наявності

громадського контролю громадяни України можуть відчувати себе

повноправними членами громадянського суспільства, вносити пропозиції та

контролювати діяльність, в тому числі законотворчу діяльність органів

державної влади та місцевого самоврядування.

Класичний словник української мови дає цілий ряд тлумачень поняття

«функції», з-поміж яких до юриспруденції найбільш підходить таке:

«функція» - робота кого-, чого-небудь, обов'язок, коло діяльності когось,

чогось [225].

Значення ж громадського контролю за виборами та референдумами

полягає в тому, щоб, не даючи можливість втручатися у виборчий та

референдарний процес зацікавленим в порушенні законодавства суб’єктам,

за допомогою громадського контролю громадяни України мають можливість

забезпечити обрання тих представників органів державної влади та місцевого

самоврядування, які найбільше їх гідні і це дасть можливість відчувати

реальний склад представницьких органів, що має надзвичайне важливе

значення в плані реалізації відповідних функцій цих публічних органів

влади. Відповідним чином і результат, що буде отриманий в ході проведення

виборів та референдумів матиме об’єктивний характер і буде покладений в

основу вирішення того ж питання, що було предметом, наприклад,

33

референдуму. Це буде сприяти політичній активності громадян, їх

відповідальності за прийнятті рішення, наближенню громадян до держави,

реальному втіленню народовладдя в Україні.

Що ж стосується функцій, то наближаючи поняття «функції» до

юридичного сприйняття вітчизняні вчені зазначають, що «призначення

функцій полягає в тому, щоб визначити активну й багатогранну роль права в

громадянському суспільстві з позицій його впливу на суспільні відносини

між людьми» [166, с. 29].

В. Ф. Погорілко та В. Л. Федоренко, узагальнюючи погляди

вітчизняних і зарубіжних фахівців, функції права взагалі, і конституційного

зокрема, роблять висновок, що ця категорія є однією із найскладніших у

юридичній науці і пропонують сконцентроване формулювання: «… функцію

конституційного права слід розуміти як напрями та види діяльності

конституційного права щодо цілеспрямованого впливу на суспільні

відносини» [177, с. 428].

У фаховій періодичній літературі мала місце публікація, де автор

пропонує своє бачення функцій, які покликані здійснювати громадський

контроль у виборчому та референдарному процесах. Наголошується також на

«забезпеченні своєчасного, повного і достовірного інформування суспільства

про хід виборчого процесу та діяльність кандидатів і політичних партій, що

беруть у ньому участь; участь у обговоренні та прийнятті рішень, що

стосуються виборчого процесу; здійснення моніторингу громадської думки з

метою формування рейтингів партій та кандидатів, що беруть участь у

виборчому процесі, а також проведення соціологічних досліджень щодо

встановлення попередніх результатів волевиявлення виборців; здійснення на

конкретних стадіях виборчого процесу заходів у визначених законом формах,

спрямованих на недопущення порушень виборчого законодавства» [158,

с. 37].

Право брати участь в управлінні державними справами є

конституційно закріпленим правом кожного громадянина, який за

34

допомогою виборів та референдумів має право реалізовувати всю повноту

повновладдя Українського народу. Варто зауважити, що порівняно із

конституційними законами радянської доби особливістю Конституції

України 1996 року стало «закріплене право громадян України брати участь в

управлінні тільки «державними» справами, а не «державними і

громадськими», як у Конституції УРСР 1978 року» [103, с. 287-288], коли

спостерігався симбіоз державних органів та різноманітних недержавних

об’єднань. «Сьогодні вважається, що право на управління громадськими

справами має самостійний характер й у сучасній Конституції України

регулюється статтями про об’єднання громадян (політичні партії, громадські

організації), місцеве самоврядування тощо» [103, с. 288].

Сучасне визначення категорії «участь громадян в управлінні

державними справами» враховує вищенаведені аргументи і вказує на пряму

причетність громадського контролю до управління державою. «Участь

громадян України в управлінні державними справами – це правомірна

публічна діяльність громадян України з метою впливу на прийняття,

виконання та контроль за реалізацією рішень державного значення

безпосередньо або через представників в органах усіх гілок державної влади,

гарантована закріпленням у Конституції України відповідного суб’єктивного

права» [249, с. 48]. На думку О. О. Чуб «така діяльність забезпечує втілення

громадянами своїх суспільно значущих інтересів і має забезпечувати

нормальне функціонування інститутів народовладдя …» [249, с. 48], одним з

яких є громадський контроль на виборах і референдумах.

Більшість правників сучасності виділяють такі функції права, як

політичну, економічну, соціальну, культурну, зовнішньополітичну,

регулятивну, установчу, охоронну, контрольну, імперативну, правотворчу,

правозастосовну, інформаційну, аксіологічну, темпоральну, територіальну

тощо.

Теоретичні дослідження функцій вченими-конституціоналістами мають

важливе значення для поглибленого вивчення ролі і функцій громадського

35

контролю на виборах та референдумах в аспекті забезпечення повновладдя

Українського народу. Спираючись на точку зору авторитетних правників

було, зокрема, підтверджено, що громадський контроль «… є важливою

формою реалізації демократії і способом залучення населення до управління

суспільством та державою» [259, с. 639]. Таке ствердження дає можливість

віднести громадський контроль взагалі і, зокрема, громадський контроль на

виборах та референдумах до конституційної категорії «участь громадян в

управлінні державними справами» і вважати його складовою системи

конституційного права, яка має, за твердженням відомих українських вчених

В. Ф. Погорілко та В. Л. Федоренко, зв'язок з функціями конституційного

права. На думку вчених, «функції конституційного права безпосередньо

пов’язані із системою конституційного права, утворюючи стійкі системно-

функціональні зв’язки. … Система конституційного права поза виміром його

функцій залишається абстрактною конструкцією елементів права» [177,

с. 428].

Існує багато підходів до визначення переліку функції громадського

контролю. Зокрема, Л. П. Рогатина вважає, що «основними функціями

громадського контролю є: залучення уваги органів влади і громадськості до

значимої проблеми і стимулювання її рішення; усунення зловживань в

службовій і законодавчій сферах, порушення законодавства; контроль над

дотриманням прав людини; підвищення якості державних послуг, якості

роботи чиновників і т.д.» [209, с. 7]. С. М. Кушнір зазначає, що «основні

функції громадського контролю полягають у забезпеченні: законності та

ефективності діяльності публічної влади, дотримання та повної реалізації

прав і свобод людини, профілактики правопорушень з боку представників

органів публічної влади, інформування громадськості про діяльність влади,

формування високої правової культури громадян, демократичного розвитку

держави та формування громадянського суспільства в Україні» [128, с. 8-9].

Вітчизняна вчена В. В. Латишева наголошує, що «держава та її органи

є зацікавленою стороною у становленні ефективного громадянського

36

суспільства та реалізації громадського контролю, оскільки він забезпечує

виконання функції самоперевірки, впевненого коригування прийнятих

управлінських рішень та виконує функцію комунікації між державою та її

громадянами, а реалізація цієї функції неможлива без формування

відповідного середовища його функціонування – розвинутого

громадянського суспільства та ефективної системи взаємозв’язку держави і

громадянина, їх постійної взаємодії та взаємоконтролю» [130, с. 10].

На нашу думку функції громадського контролю слід розуміти як

сукупність заходів впливу інститутів громадянського суспільства на рішення

та діяльність державних органів всіх рівнів з метою забезпечення

повновладдя Українського народу.

З усього переліку відомих функцій права, виокремлюємо такі функції

громадського контролю за виборами та референдумами: корегуюча,

правоохоронна, зовнішньополітична, інформаційна, виховна, аксіологічна,

превентивна.

Дуже важливою функцією громадського контролю виступає корегуюча

функція. Дана функція проявляється в тому, що в процесі громадського

контролю діяльність органів державної влади і місцевого самоврядування

піддається детальному вивченню та перевірці на предмет відповідності букві

закону, ефективності і доцільності суб’єктами реалізації громадського

контролю. При виявленні будь-яких порушень норм Конституції України та

законів з боку представників влади вони підлягають негайному припиненню,

зміні чи приведенню у відповідність до чинного законодавства. Зазначимо,

що функцію корегування суб’єкти громадського контролю мають право

реалізовувати на будь-якій стадії виявлення протиріч із законом.

Правоохоронна функція громадського контролю. Застосовуючи весь

арсенал форм громадського контролю, суб’єкти громадського контролю

захищають законні права та інтереси людини і громадяни та забезпечують

дотримання законів органами влади всіх рівнів. Так, наприклад, в разі

порушення прав людини і громадянина особа має право звертатися до суду за

37

захистом своїх прав та законних інтересів. В деяких випадкам можливе

пряме посилання на норми Конституції України, як норми прямої дії. Крім

того, не варто забувати і про громадські слухання та дискурси як засоби

публічного обговорення проблем. Також передбачається право звернення до

Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини за захистом своїх

прав.

Важливе значення має і зовнішньополітична функція громадського

контролю. Проведення виборів і референдумів в державі визнається

важливою подією, що варте уваги не лише з боку громадян, а й інших країн

світу. Громадський контроль під час виборів та референдумів має право

реалізовуватися не лише з боку громадян даної держави, а й представників

іноземних держав, які мають можливість брати участь в виборчих і

референдарних процесах на правах спостерігачів. Робота таких спостерігачів

має важливе значення для подальшого розвитку и корегування громадського

контролю в державі та для визнання світовою спільнотою виборів

демократичними та такими, що відбулися. Крім того, офіційні звіти

міжнародних спостерігачів є важливим стимулом для покращення стану

громадського контролю, подоланню помилок та пришвидшенню розвитку

громадянського суспільства з урахуванням тенденцій світової спільноти.

Однією з головних функцій громадського контролю виступає

інформаційна функція. Саме представники громадського контролю

покликані донести до електорату, до пересічного громадянина перевірену,

правдиву інформацію. При цьому намагатися зменшити можливість

потрапляння до населення неправдивих даних в майбутньому. Поширення

такої інформації може проводитися здебільшого публічно на відкритих

круглих столах, слуханнях, зборах тощо, де відбувається вільний обмін

інформацією. Цю функцію можна розглядати в двох аспектах: в активному,

коли громадянин сам виступає першоджерелом достовірної інформації і

інформує широкий загал та пасивний аспект, коли особа отримує інформацію

з інших джерел, що володіють даною інформацією. Саме інформаційна

38

функція суттєво впливає на світогляд людей, породжує певні настрої в

суспільстві і формує суспільну думку. Варто наголосити, що важливою

умовою цієї функції є її оперативність – саме за допомогою форм

громадського контролю суб’єкти такого контролю отримують бажаний

результат.

Важко оминути виховну функцію громадського контролю.

На початку XXI століття в Україні спостерігалась тенденція

громадської апатії до суспільного життя та політичних процесів в державі.

Особливо така поведінка була характерною для більшості молодих громадян,

що іноді з байдужістю та безвідповідальністю відносилися до, зокрема,

виборів Президента України чи місцевих виборів (наприклад, не з’являлися

на виборчі дільниці для голосування). Проте, останнім часом, виховний дух

громадського контролю почав набирати нових обертів. Громадяни України, в

тому числі й молодь, почали більш активно цікавитися політичними

процесами в державі і світі, об’єднуватися для аналізу і обговорення події в

державі, виховувати дітей в дусі патріотизму та відходити від пасивного

членства громадянського суспільства.

Аксіологічна функція громадського контролю полягає в його цінності

для держави, для суспільства, для світової спільноти вцілому. Ступінь

розвитку та ефективності громадського контролю впливає на правову

культуру громадян, на становлення громадянського суспільства, на місце на

політичній арені світу серед інших країн, в тому числі й європейських. Ця

функція громадського контролю опосередковано впливає й на законотворчий

процес держави, який можна корегувати відповідно до умов розвитку

суспільства та громадського контролю як такого.

Громадський контроль покликаний виступати зв’язуючою складовою

між громадянами та органами влади всіх рівнів, бо цінність громадського

контролю полягає саме у спостереженні за справедливим формуванням таких

органів, контролем за їх діяльністю та проявом довіри до влади з боку

громадян держави з приводи їх діяльності і порядку формування.

39

Важливою є і превентивна функція. Основне завдання громадського

контролю полягає не лише в запобіганні порушення норм законів та

Конституції, а й не допущення повторного порушення прав і свобод людини

та громадянина представницькими органами влади. Яскравим прикладом

реагування можна вважати громадські звернення (колективні чи

індивідуальні), в яких громадяни можуть пропонувати механізми та засоби

профілактики порушень законодавства, зокрема виборчого та

референдарного.

Підтримуючи важливість цієї функції, вважаємо, що на ефективність

громадського контролю, зокрема, впливає чітке визначення функцій такого

права громадян, що, безумовно, має велике значення на подальший розвиток

та становлення громадянського суспільства в Україні.

Підсумовуючи, зазначимо, що в даному підрозділі було виокремлено та

проаналізовано такі функції громадського контролю як корегуюча,

правоохоронна, зовнішньополітична, інформаційна, виховна, аксіологічна та

превентивна. Кожна з них по своєму важлива та самодостатня, проте

найбільш ефективного результату можна домогтися у поєднанні цих

функцій. В іншому випадку громадськість ризикує отримати негативні

результати під час проведення виборів та референдумів в аспекті порушення

відповідного законодавства органами державної влади, місцевого

самоврядування та суб’єктами виборчого та референдарного процесу.

Систематичне порушення норм Конституції та законів України, безумовно,

може мати негативний вплив на побудову конституційної держави,

становлення стійкого громадянського суспільства, дії принципу верховенства

права, активність громадян тощо. В кінцевому рахунку, результатом буде

зменшення ролі та ефективності громадського контролю під час виборів та

референдумів.

40

1.3. Референдум за народною ініціативою як форма громадського

контролю за державною владою

Громадський контроль, на думку А. С. Крупника, забезпечує

підвищення ефективності діяльності як органів публічної влади, так і

підприємств, установ й організацій, що надають соціальні послуги.

Громадський контроль підтримує владно-громадські відносини у стані

стабільності й рівноваги [123]. Важливість для сучасного демократичного

процесу наявність ефективного стримуючого владу важеля підкреслює

відомий політолог і філософ Джон Кін, який стверджує, що моніторинг і

громадський контроль за виконанням влади найкраще здійснюється в

демократичному устрої з характерним для нього інституціональним поділом

громадянського суспільства і держави [52, с. 27]. Саме таким важелем

виступає народ, як єдине джерело влади.

Громадський контроль, являючи собою один із інститутів

громадянського суспільства, є суспільним явищем, завдяки якому

суспільство має можливість впливати на основні напрямки державної

політики і здійснювати контроль за їх виконанням.

Саме тому, по суті, це визначає місце, значення та цінність, яке займає

громадський контроль в процесі реалізації громадянами України свого

виборчого та референдарного права. В цьому сенсі можна стверджувати, що

можливість громадян здійснювати контроль за виборами і референдумами

передбачена українським законодавством, яке містить відповідні норми,

наявність яких і ефективність їх застосування дає можливість громадськості

впливати на процес обрання своїх представників в органи представницької

влади та якість тих рішень, що приймаються громадянами України шляхом

референдуму. Наявність відповідного законодавства може призвести до

появи повноцінного правового інституту конституційного права України –

інституту громадського контролю за виборами і референдумами.

Безпосередній контроль народу за публічною владою, на думку

вченого-конституціоналіста Є. В. Ткаченко, реалізується через різноманітні

41

інститути прямої демократії, а саме: всенародні голосування (референдуми,

плебісцити); громадські (народні, місцеві обговорення проектів законів,

рішень органів державної влади та управління; сходи і збори громадян за

місцем їх проживання; громадянські ініціативи; громадські експертизи; акти

громадянської непокори (політичні страйки, пікетування тощо) [230].

Розділяючи думку Є. В. Ткаченко, варто окремо зупинитись на такій

важливій формі реалізації громадського контролю з боку громадян як

проведення легітимних референдумів, правові підстави реалізації якого

закріплено в конституціях та інших нормативно-правових актах багатьох

держав світу, зокрема, Швеції, Італії, Франції тощо.

Референдум як форма безпосередньої демократії, яка останнім часом

досить часто почала використовуватись, явище досить нове. Ця форма

демократії почала розвиватись приблизно на початку 20 сторіччя. Новий

виток розвитку цього інституту демократії припадає на роки після Другої

світової війни. Саме в цей період референдум отримує міжнародне

закріплення в тексті Загальної Декларації прав людини, затвердженій

Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., стаття якої закріплює, що

«кожна людина має право брати участь в управлінні своєю країною

безпосередньо або через вільно обраних представників» [59].

В питанні форм реалізації громадського контролю громадянами

України особливу увагу необхідно приділити референдуму за народною

ініціативою, проведення якого прямо передбачено законодавством України.

В Конституції України в статті 72 визначається, що всеукраїнський

референдум призначається Верховною Радою України або Президентом

України відповідно до їхніх повноважень, встановлених цією Конституцією

[104]. Ця ж стаття закріплює право на проведення референдуму за народною

ініціативою. Дублювання цієї норми міститься і в Законі України «Про

всеукраїнській референдум» в статті 15 визначається, що «всеукраїнський

референдум за народною ініціативою - це форма прийняття громадянами

42

України рішень з питань загальнодержавного значення з урахуванням

обмежень, встановлених Конституцією України та цим Законом» [71].

Народна ініціатива - це сформульовані та підтримані визначеною

законодавством кількістю виборців вимоги, внаслідок реалізації яких

безпосередньо народом або парламентом можуть бути ухвалені владні

рішення. Зазначений термін вживається в основних законах Австрії, Італії,

Киргизстану, Колумбії, Ліхтенштейну, Німеччини, Сербії, Угорщини,

України, Швейцарії та в деяких інших країнах [152]. Не стала виключенням й

Україна. Конституція України в статті 72 закріплює, що всеукраїнський

референдум проголошується за народною ініціативою на вимогу не менш як

трьох мільйонів громадян України, які мають право голосу, за умови, що

підписи щодо призначення референдуму зібрано не менш як у двох третинах

областей і не менш як по сто тисяч підписів у кожній області [104]. Більш

широке тлумачення цього права народу в своєму рішенні від 16 квітня 2008

року дає Конституційний Суд України роз’яснивши, що народ як носій

суверенітету і єдине джерело влади в Україні може реалізувати на

всеукраїнському референдумі за народною ініціативою своє виключне право

визначати і змінювати конституційний лад в Україні шляхом прийняття

Конституції України у порядку, який має бути визначений Конституцією і

законами України. … Народ як носій суверенітету і єдине джерело влади в

Україні, здійснюючи своє волевиявлення через всеукраїнський референдум

за народною ініціативою, може в порядку, який має бути визначений

Конституцією і законами України, приймати закони України (вносити до них

зміни), крім законів, прийняття яких на референдумі не допускається згідно з

Конституцією України [206].

Основними різновидами народної ініціативи виступає:

1. Референдна народна ініціатива. Її суть полягає в тому, що референдум

обов'язково призначається уповноваженим органом чи посадовою особою

тоді, коли цього вимагає визначена кількість громадян, які мають право

голосу. Тобто, референдна народна ініціатива пов'язана з іншою формою

43

безпосередньої демократії - референдумом. На сьогодні референдна народна

ініціатива передбачена в конституціях 18 європейських, а також у багатьох

інших держав, при цьому в Словаччині, Угорщині, Хорватії з усіх різновидів

народної ініціативи прийнята лише референдна [152].

Здебільшого, суб’єкт референдуму за народною ініціативою

визначається за кількістю виборців, тобто осіб, що мають право голосувати.

«Так, у Ліхтенштейні, залежно від предмету референдуму, ця кількість

складає від однієї до півтори тисячі виборців, у Словенії - 40 тисяч, у

Білорусі - 450 тисяч, в Італії - 500 тисяч» [152]. Найбільший кількісний

суб’єктний склад референдуму за народною ініціативою визначений

Конституцією України – не менш як три мільйона осіб, що мають право

голосу.

Конституції деяких держав встановлюють суб’єкта народної ініціативи

шляхом визначення відсотка виборчого електорату «Так, у Хорватії

референдум призначається за вимогою 10% від загальної кількості виборців»

[152].

2. Законодавча народна ініціатива. Її суть полягає в тому, що визначена

кількість громадян, які мають право голосу, може у визначених формах

вимагати прийняття парламентом нового чи внесення змін до чинного закону

і парламент повинен таку вимогу обов'язково розглянути, але він не

зобов'язаний її реалізувати. На сьогодні законодавча народна ініціатива

передбачена в конституціях Бразилії, Еквадорі, Киргизстану, Колумбії,

Парагваю, Перу та в багатьох країнах Європи. У деяких конституціях

містяться застереження щодо окремих видів законопроектів, які можуть бути

ініційовані громадянами. Наприклад, в Албанії, Польщі, Португалії за

народною ініціативою можуть бути прийняті лише звичайні закони, в Іспанії

не можуть бути запропоновані проекти органічних законів, а також

законопроекти про податки, помилування, ратифікацію міжнародних

договорів [152].

44

Призначення (проголошення) всеукраїнського референдуму

передбачає прийняття відповідного нормативно-правового акта, в якому

визначаються дата проведення всеукраїнського референдуму, назва закону чи

рішення та зміст питання, що виноситься на референдум. Верховна Рада

України призначає референдум шляхом прийняття постанови, а Президент

України - шляхом прийняття Указу [71]. Так, Президент України прийняв

Указ «Про проголошення всеукраїнського референдуму за народною

ініціативою» від 15 січня 2000 року, який став правовою підставою для

проведення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою 16 квітня

2000 року в Україні.

Варто зазначити, що «суб'єкт законодавчої народної ініціативи в різних

країнах є різним і може коливатися від однієї тисячі у Ліхтенштейні до 50

тисяч громадян у Білорусії, Італії, Литві, Угорщині, Швейцарії або до 100

тисяч в Австрії, Польщі, або до 250 тис. у Румунії, до 500 тис. в Іспанії тощо.

У Бразилії суб'єктом законодавчої народної ініціативи є громадяни у

кількості одного відсотка від виборчого корпусу, при цьому відповідні

підписи повинні бути зібрані не менше, ніж у п'яти штатах, на Філіппінах

відповідно - 12% і в кожному виборчому окрузі. Законодавча народна

ініціатива може використовуватися як засіб політичного маніпулювання, а

також як тиск на парламент. Проте, зазначена ініціатива вважається

малоефективним засобом демократії і на практиці застосовується рідко»

[152].

3. Конституційна народна ініціатива. Її суть полягає в тому, що

визначена кількість громадян, які мають право голосу, може вимагати від

парламенту часткового перегляду основного закону, що потребує

відповідних дій з боку парламенту. На сьогодні конституційна народна

ініціатива передбачена в конституціях Гватемали, Еквадорі, Киргизстану,

Колумбії, Ліберії, Парагваю, Перу, Уругваю, на Філіппінах та в багатьох

європейських країнах. Суб'єкт конституційної народної ініціативи, як і

суб'єкт законодавчої народної ініціативи, також є різним у різних країнах і

45

може суттєво коливатися від 5 тисяч у Гватемалі до 500 тисяч громадян у

Румунії. У Бразилії, Латвії, Перу, Еквадорі зазначений суб'єкт визначається у

відсотках. Так, у 17 штатах США група виборців (зазвичай 5-10%) може

вносити до легістратури проекти конституційних поправок [152].

Окремо наголосимо, що в конституціях Австрії, Італії, Латвії,

Ліхтенштейну, Угорщини суб'єкти законодавчої і конституційної народної

ініціативи визначені кількісно однаково, а в деяких країнах ці суб'єкти

визначені кількісно різне. Наприклад, у Словенії це співвідношення складає 5

і 30 тисяч, у Македонії - 10 і 150 тисяч, у Сербії - 30 і 150 тисяч, у Грузії - 30 і

200 тисяч, у Киргизстані - 30 і 300 тисяч громадян, які мають право голосу, в

Еквадорі - 0,25 і 1% виборчого корпусу [152].

Здебільшого, механізм законодавчої і конституційної народної

ініціативи «передбачають внесення до парламенту для офіційного розгляду

проект закону чи проект зміни до конституції, або ініціювати розгляд

сформульованого у загальній формі відповідного питання. Результатом цього

може бути розробка проекту самим парламентом, прийняття їм закону чи

внесення змін до конституції. Наприклад, згідно статті 139 Федеральної

Конституції Швейцарської Конфедерації 1999 року, народні ініціативи, які

передбачають зміни у конституції, можуть бути оформлені у вигляді

пропозиції в загальних висловлюваннях або у вигляді законопроекту» [152].

Зазначимо, що сутність громадського контролю за владою полягає у

злагодженій діяльності інститутів громадянського суспільства щодо

встановлення та розвитку основ подальшого розвитку держави, контролю за

діяльністю органів державної влади усіх рівнів, визначенні ступеня участі та

залученості громадськості у вирішення державних питань усіх рівнів.

Наявність розвинутого громадянського суспільства та, як наслідок,

ефективний громадський контролю є показниками сучасної демократичної

держави. Саме громадянське суспільство наділене правом висловлювати

думку громадян, відстоювати інтереси більшості і меншості населення та

46

здійснювати контроль за діяльністю влади, в рамках Конституції України та

законів України.

В рамках цього питання варто зупинитися на всеукраїнському

референдумі 2000 року, що був проведений за часів керівництва Президента

України Л. Д. Кучми. Він був пов’язаний з питаннями реформування системи

державного управління і продемонстрував своєрідний діалог держави та

суспільства, результати якого так і не були втілені в життя. Прибічником

громадської думки виборців виступив Конституційний Суд України, який в

своєму рішенні від 16 квітня 2008 року, вказав, «що рішення всеукраїнського

референдуму щодо прийняття законів є остаточним і не потребує будь-якого

затвердження, в тому числі Верховною Радою України» [206]. Однак

Венеціанська комісія в своєму висновку з приводу всеукраїнського

референдуму 2000 року досить критично поставилась до ідеї зняття

депутатської недоторканності, вважаючи, що молода демократична Україна

ще не готова до таких рішучих дій. «Існують західні демократії, особливо в

межах правової системи звичаєвого права, які не визнають принципу

абсолютного імунітету членів парламенту від арешту та затримання, а тільки

передбачають імунітет щодо заяв, зроблених у парламенті. В той же час, у

цих країнах історично досить давно склалася традиція, за якою свавільний

арешт опозиційних політиків є немислимим. Це не збігається з ситуацією в

Україні, де демократія є досить молодою та де опозиційні політики

висловлюють побоювання щодо їх арешту, якщо вони не будуть захищені

цим положенням Конституції України. Це, звичайно, є ситуація, коли

свобода думки та волевиявлення парламентарів може бути поставлена під

загроз», - йдеться у тексті висновку [24].

Конституційну систему контролю за владою слід розглядати у двох

аспектах – вузькому і широкому. У вузькому розумінні конституційна

система контролю в Україні – безпосередньо передбачена Конституцією

України та законами України система розподілу контрольних повноважень

між конституційними органами державної влади. У широкому розумінні

47

конституційна система контролю включає не лише можливості здійснення

контрольних повноважень вищими органами публічної влади, а й можливості

реалізації контролю (квазіконтролю) з боку народу, інститутів

громадянського суспільства та окремих громадян. Тобто контроль за владою

передбачає два різних рівні дій: з одного боку, дії самої державної влади, з

другого боку – дії, що є проявом громадянської активності, зазначає

Ткаченко Є.В. [230]. Поділяючи думку вченого зауважимо, що, так званий

внутрішній прихований громадський контроль громадяни України

реалізують, зокрема, через референдуми як механізм стримувань та противаг

від узурпації влади. Прикладом успішного залучення громадськості до

діяльності влади можна вважати підписання 20 вересня 2011 року в рамках

сесії Генеральної Асамблеї ООН Декларації «Відкритий Уряд».

Засновницями такої ініціативи виступили Бразилія, Сполучені Штати

Америки, Індонезія, Мексика, Норвегія, Філіппіни, Південно-Африканська

Республіка та Великобританія. Підписання даної Декларації спрямоване на

підвищення доступу до публічної інформації про діяльність органів

державної влади; підтримку залучення громадянського суспільства до

формування державної політики; впровадження високих стандартів

професійної чесності в державному управлінні; використання нових

технологій задля відкритості та підзвітності [170].

Крім того, важливе місце в громадському контролю посідають сучасні

інформаційні технології, що надають досить широкі можливості громадянам

брати участь в діяльності органів державної влади та місцевого

самоврядування, в тому числі й під час підготовки і проведення виборів та

референдумів. Використовуючи новітні технології, громадяни зможуть

самостійно та ефективно взяти участь в роботі громадського контролю

безпосередньо, отримуючи різноманітні дані, оброблювати їх, оцінювати,

маючи, тим самим, змогу особисто ознайомитися з прийнятими рішеннями та

роботою органів державної влади та місцевого самоврядування вцілому. Це

можна вважати реалізацією внутрішнього контролю громадського контролю.

48

Референдарним законодавством України передбачається проведення

всеукраїнського референдуму про зміну території. В статті 18 зазначається,

що «всеукраїнський референдум про зміну території України - це форма

прийняття громадянами України рішення щодо затвердження закону про

ратифікацію міжнародного договору про зміну території України» [71]. Крім

територіальних питань, на референдум виноситься питання вступу або не

вступ України до певної міжнародної організації. Такі референдуми мають

назву консультаційні та «проводяться для з’ясування волі виборчого корпусу

у вирішенні важливих міжнародних питань (вступ Швейцарії в ООН, вступ

Іспанії у НАТО, вступ у ЄЕС і подальше перебування в ньому

Великобританії)» [108, с. 142]. Цією нормою законодавець позбавив права

представницькі органи самостійно вирішувати територіальні питання

України, покладаючи це право на громадян України. Таке право громадян, на

нашу думку, варто розглядати як своєрідну форму громадського контролю,

що позбавляє представників держави узурпувати владу з цього питання.

На теренах світової спільноти проведення референдуму з

територіальних питань або питань вступу до різноманітних організації є

звичною практикою. Наприклад, 19 травня 1991 року громадяни Хорватії на

референдумі підтримали незалежність своєї держави. Новостворена держава

отримала світове визнання в січні 1992 року [246]. Згодом 22 січня 2012

року Хорватія провела референдум про вступ до Європейського союзу [199].

Першим і яскравим прикладом проведення подібного референдуму на

Україні став всеукраїнський референдум 1991 року, на якому громадяни

висловлювали свою думку з приводу визнання Акта проголошення

незалежності України, що поклав початок для зародження та розвитку нової

незалежної держави.

Сучасна політика України спрямована на європейський розвиток. В

рамках цієї програми можемо сподіватися, що в найближчому майбутньому

на Україні можуть відбутися всеукраїнські референдуми, на яких вперше в

49

історії держави питання будуть пов’язані зі вступом України до світових

організацій. Так, Президент України П. Порошенко навесні 2015 р. під час

інтерв’ю французькому телевізійному каналу iTele публічно заявив, що

хоче провести референдум про вступ України до НАТО, вважаючи це

фундаментальним питанням [184].

Крім того, відкритим для багатьох українців залишається питання про

вступ до Європейського союзу, яке без всеукраїнського референдуму

питання не вирішити. Актуальність цієї тези підтверджується соціологічним

інтернет-опитуванням одного з українських телеканалів в рамках проекту

«Всенародний інтернет референдум», який проводився в квітні 2014 року, де

громадяни України висловили свою думку стосовну вступу в НАТО та в

Європейський союз. Так, більшість респондентів висловились позитивно за

вступ до НАТО (майже 80 тис. осіб), негативну відповідь дали менш ніж 35

тис. осіб. Крім того, за подання заявки на вступ до Європейського союзу

проголосувало понад 88 тис. осіб, що склало майже 77% опитаних [27].

Універсальним та досить важливим елементом громадського контролю

виступає всеукраїнський референдум, що проводиться в випадку внесення

змін до окремих розділів Основного Закону України. Так, стаття 156

Конституції України закріплює, що «законопроект про внесення змін до

розділу I "Загальні засади", розділу III "Вибори. Референдум" і розділу XIII

"Внесення змін до Конституції України" подається до Верховної Ради

України Президентом України або не менш як двома третинами від

конституційного складу Верховної Ради України і, за умови його прийняття

не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради

України, затверджується всеукраїнським референдумом, який призначається

Президентом України» [104].

На сьогодні ідеї проведення всеукраїнського референдуму з

конституційних питань знову отримали своє поширення в сучасному

50

суспільстві. На нашу думку, проведення таких референдумів на України

може позитивно вплинути на вдосконалення вітчизняного законодавства,

зменшення кількості колізій, налагодження діалогу з представниками

громадянського суспільства та зменшення проявів узурпації влади з боку

представників органів державної влади та місцевого самоврядування.

Конституція України 1996 року забороняє й засуджує узурпацію владу

народу державою, її органами або посадовими особами. Але якщо це так,

тоді юридичне право й моральний обов’язок народу якомога швидше

покінчити з узурпацією доступними йому засобами слід вважати

обґрунтованим і логічним. Оскільки посягання держави або її агентів на

повновладдя народу означає не лише злам системи гарантій народного

суверенітету, але й очевидне вимкнення конституційного механізму

стримувань і противаг, право народу на самостійне відновлення засад

конституціоналізму слід вважати незаперечним. Добровільно відмовитися від

цього права народ-суверен не може. У противному випадку відновлення

конституційних засад довелося б доручити державі-узурпатору, що за будь-

яких обставин виглядає абсурдним. Відтак, залишається один легітимний

засіб порятунку – відновлення Конституції України або її принципово

важливих фрагментів через пряме волевиявлення народу – референдум [203].

Позицію В. Речицького поділяє й О. В. Прієшкіна наголошуючи, що «за умов

демократичного суспільства референдум може бути використаний народом

як противага рішенню органів державної влади та місцевого самоврядування,

що не задовольняють інтереси громадян» [186, с. 70].

Загалом, роль референдумів на становлення суспільних відносин та

громадський контроль в тому числі досить відчутна. Проведення таких

заходів в суспільних колах формує більш-менш єдину картину громадської

думки, відображаючи настрої загалу та ставлення громадян до діючої влади.

Саме завдяки таким формам волевиявлення кожен громадянин безпосередньо

стає учасником громадського контролю, часткою великого механізму, який

впливає не лише на соціально-економічну сферу, а й на політичну в цілому,

51

що не може не радувати. Саме шляхом проведення референдумів, зокрема,

громадянин України є наближеним до влади та може відчувати себе

повноцінним учасником відносин між державою та суспільством, при цьому

не втрачаючи своїх прав громадянина, реалізуючи контроль над владою.

Додаткове підкріплення інститут референдарного права отримав в

2012 року з прийняттям Верховною Радою України Закону України «Про

всеукраїнський референдум», яким, на думку В. Речицького, Верховна Рада

України «встановила мінімальні законодавчі гарантії відновлення

повновладдя народу на випадок його узурпації Українською державою, її

органами або посадовими особами» [203].

Крім того, референдум є одним із основних інструментів реалізації

права народного суверенітету легітимації владних рішень, яка здійснюється

як шляхом прийняття закону або рішення під час референдуму, так і шляхом

підтвердження рішень органів державної влади з питань, що належать до

виняткової компетенції референдумів через надання вищої юридичної сили в

обох випадках законам та рішенням [186, с. 70].

Розглядаючи всеукраїнський референдум як форму громадського

контролю зауважимо, що важливе значення для держави та для

територіальної громади особливо мають місцеві референдуми, предмет яких

має локальне значення, проте займає не останнє місце в громадянському

суспільному житті. На жаль, чинний Закон України «Про всеукраїнський

референдум» від 06.11.2012 року № 5475-VI законодавчо не врегульовує

питання проведення місцевих референдумів, що розбалансовує громадський

контроль на місцях та, по суті, позбавляє громаду реалізовувати

волевиявлення шляхом проведення місцевих референдумів з питань

місцевого самоврядування.

Подальший розвиток та підвищення ефективності громадського

контролю з боку представників громадянського суспільства залежить від

поєднання зусиль з боку громадян, які, маючи конституційні права на

контроль, не будуть нехтувати ними й органів державної влади, які в своїй

52

діяльності будуть керуватися Конституцією України та Законом України

«Про всеукраїнський референдум», що містить гарантії прав та елементи

механізму стримувань та противаг від узурпації влади кожним з учасників

референдарних правовідносин в державі.

Значення проведення референдуму за народною ініціативою важко

переоцінити, бо такий контроль є найбільш ефективним, для реалізації якого

необхідна лише воля народу. Референдум за народною ініціативою виступає

як своєрідною формою нагляду з боку громадян над органами державної та

місцевого самоврядування. Особливістю такого референдуму виступає той

факт, що лише громадяни України можуть виступати ініціаторами

проведення такого волевиявлення в рамках закону. При цьому органи

державної влади не мають права відмовити або негативно впливати на

підготовку і проведення такого референдуму, крім випадків порушення

процедури проведення згідно з законами України.

Реалізація даного референдарного права не завжди має позитивний

характер, наприклад, набрана менша кількість підписів або частина підписів

сфальсифікована тощо. Подальше проведення такого референдуму за

народною ініціативою припиняється, проте це не позбавляє права громадян

реалізовувати це право в майбутньому.

Висновки до розділу 1

1. В дисертаційній роботі наводиться та аналізується багатоманіття

визначень «громадський контроль» і підтримано точку зору стосовно

відсутності усталеного розуміння громадського контролю.

2. Наводиться власне визначення громадського контролю, під яким

розуміємо активну діяльність громадян та представників громадянського

суспільства, що полягає в об’єктивному спостереженні за діяльністю органів

державної влади усіх рівнів, виявленні та своєчасному сповіщенні

громадськість про зафіксовані факти порушення законів України у всіх

сферах життєдіяльності суспільства та держави. По суті громадський

53

контроль – це невід’ємна складова демократичної держави, що полягає у

активному залученні, за власним бажанням, громадян та представників

громадянського суспільства до публічного контролю діяльності органів

державної влади і органів місцевого самоврядування з подальшим

виявленням, реагуванням та оприлюдненням виявлених фактів.

Крім того, наголошується, що громадський контроль на виборах та

референдумах розглядається як сукупність заходів з боку громадян та

представників громадянського суспільства, направлені на всебічний аналіз

всього передвиборчого процесу (референдарного процесу) з виявлення

порушень закону та захисту виборчих прав громадян із можливістю кожному

ознайомитись з результатами проведення такого контролю.

3. Виділено характерні особливості громадського контролю та

класифіковані за критеріями. За суб’єктом проведення громадського

контролю ми виділяємо: неурядові об’єднання; інститути громадянського

суспільства; колективи, об’єднання громадян; окремі громадяни;

представники громадянського суспільства. За формою проведення

громадський контроль реалізується шляхом спостереження, перевірки,

коригування, нагляду, виявлення порушень, порівняння, реагування,

оцінювання, попередження та припинення порушення. За часом дії:

постійний громадський контроль, що проводиться на протязі всього періоду

перебування у владі представницьких органів та періодичний, який

здійснюється під час окремих заходів чи реалізації окремих повноважень

(наприклад, під час всенародного волевиявлення). За сферою дії

громадського контролю: порушення громадянських (особистих),

економічних, соціальних, культурних, політичних (в т.ч. виборчих) прав

громадян.

4. Дається визначення громадського контролю на виборах та

референдумах як сукупність заходів з боку громадян та представників

громадянського суспільства, направлені на всебічний аналіз всього

передвиборчого процесу (референдарного процесу), з виявлення порушень

54

закону та захисту виборчих прав громадян з можливістю кожному

ознайомитись з результатами проведення такого контролю.

5. Еволюція громадського контролю розглядається крізь призму

розвитку виборчого та референдарного законодавства, в якому громадський

контроль реалізується в формально-визначених формах. Мається на увазі

закріплення законодавцем права присутності міжнародних спостерігачів,

можливість мати спостерігачів від громадських організацій, діяльність

довірених та уповноважених осіб тощо. Крім того, обсяг та значимість

повноважень з роками розширюється, що дає можливість активніше

реагувати на порушення.

6. Проводиться аналіз понять «контроль» та «нагляд». В результаті

приходимо до висновку, що ці два поняття не є тотожними. Нагляд витікає з

контролю, нагляд є складовою частиною контролю, а тому доцільно

застосовувати саме контроль як більш ширше та об’ємніше поняття, бо саме

функція контролю повинні реалізовуватися представниками громадськості

під час виборчого процесу для забезпечення розвитку громадянського

суспільства в Україні.

7. Зважаючи на те, що головним об’єктом уваги громадського

контролю за виборами та референдумами є порушення чинного

законодавства у виборчому та референдарному процесах, досліджено

розвиток та трансформацію відповідного законодавства, що дає змогу

визначити напрямки та методи організації роботи громадського контролю.

Враховуючи те, що Україна здійснює демократичні перетворення разом із

колишніми країнами народної демократії, зроблено аналіз розбудови

демократичного суспільства у країнах Вишеградської групи: Польщі,

Чехословаччини, Угорщини та Словакії, досвід яких в організації

демократичних виборчих процесів та громадського контролю може бути

корисним для нашої держави.

8. Здійснено визначення та дослідження функцій громадського

контролю за виборами та референдумами у забезпеченні повновладдя

55

Українського народу. Під час дослідження було виокремлено та

проаналізовано такі функції громадського контролю як корегуюча,

правоохоронна, зовнішньополітична, інформаційна, виховна, аксіологічна,

превентивна.

Кожна з проаналізованих функцій по своєму важлива та самодостатня,

проте найбільш ефективного результату можна домогтися у поєднанні цих

функцій. В іншому випадку громадськість ризикує отримати негативні

результати під час проведення виборів чи референдуму в аспекті порушення

відповідного законодавства органами влади, місцевого самоврядування та

суб’єктами виборчого та референдарного процесу. Систематичне порушення

норм Конституції України та законів України, безумовно, може мати

негативний вплив на побудову конституційної держави, становлення

громадянського суспільства, дії принципу верховенства права, на появу

апатії у громадян тощо. В кінцевому рахунку, результатом буде і зменшення

ролі громадського контролю під час виборів та референдумів.

9. Окремо визначається референдум за народною ініціативою як

форма громадського контролю. Проведення референдуму за народною

ініціативою має важливе значення для розвитку громадського контролю, бо

такий контроль є найбільш ефективним для реалізації якого необхідна лише

воля народу. Референдум за народною ініціативою виступає як своєрідною

формою нагляду з боку громадян над органами державної та місцевого

самоврядування. Особливістю такого референдуму виступає той факт, що

лише громадяни України можуть виступати ініціаторами проведення такого

волевиявлення в рамках закону. При проведенні референдумів за народною

ініціативою органи державної влади не мають права відмовити або негативно

впливати (чинити опір та перешкоди) при підготовці та проведенні такого

референдуму, крім випадків, коли має місце порушення процедури

проведення такого референдуму згідно чинного законодавства України.

56

Розглядаючи питання всеукраїнського референдуму як форми

громадського контролю зауважимо, що особливо важливе значення для

держави та для територіальної громади мають місцеві референдуми, предмет

яких має локальне значення, проте займає не останнє місце в громадянському

суспільному житті. На сьогоднішній день, на жаль, питання проведення

місцевих референдумів законодавчо не врегулювань.

57

РОЗДІЛ 2

ПРАКТИЧНІ АСПЕКТИ РЕАЛІЗАЦІЇ ГРОМАДСЬКОГО КОНТРОЛЮ

ЗА ВИБОРАМИ ТА РЕФЕРЕНДУМАМИ В УКРАЇНІ

2.1. Основні форми громадського контролю за проведенням

виборів та референдумів в Україні

Громадський контроль має свої форми, за допомогою яких реалізується

його контролююча функція. Ці форми, як видається, можуть бути

найрізноманітнішими, зокрема, громадський моніторинг, громадська

експертиза, громадські слухання, громадська перевірка (розслідування),

громадський дискурс тощо.

Подібні форми громадського контролю діють і в Україні. Крім цього,

варто назвати ще декілька розповсюджених форм контролю з боку

громадськості, зокрема, екзит-пол, громадський дискурс, звернення

громадян, громадські ради тощо. Існують також і форми, що безпосередньо

випливають із виборчого законодавства. Йдеться про наглядову діяльність

уповноважених та довірених осіб, вітчизняних та зарубіжних офіційних

спостерігачів, представників засобів масової інформації, громадських

об’єднань тощо, діяльність яких направлена на забезпечення прозорості та

чесності виборчого та референдарного процесу.

Ми пропонуємо форми громадського контролю розподілити на два

види: основні та допоміжні (додаткові). До основних форм громадського

контролю ми відносимо: діяльність офіційних спостерігачів, довірених та

уповноважених осіб, політичних партій, представників засобів масової

інформації та громадських організацій. До допоміжних (додаткових) форм

громадського контролю відносимо: екзит-пол; експертний моніторинг;

громадський дискурс; громадську експертизу; діяльність політичної опозиції,

акти громадської непокори; партисипативну демократію, діяльність

Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

58

На розвиток громадянського суспільства впливає багато факторів,

одним з яких є незалежне спостереження громадськості за перебігом всього

виборчого процесу. «Необхідність незалежного спостереження за виборами

існує як у державах з розвинутою системою демократичних інститутів, так і у

державах, які знаходяться у перехідному до демократії становищі», вважає

Л. О. Кочубей [121, с. 179]. Практика такого спостереження показує, що

присутність спостерігачів (особливо міжнародних) позитивно впливає на

динаміку збільшення рівня активності електорату та зміцнює впевненість, що

вибори будуть прозорими, чесними та справедливими. Такої ж думки і

вітчизняні правознавці, зазначаючи, що «інститут спостерігачів … позитивно

впливає на підвищення активності громадян у політичному житті» [95,

с. 255].

Наявність реальної можливості проведення незалежного

спостереження під час виборчих перегонів є основою демократичних

виборів. Політичний аспект громадського спостереження полягає у

прозорості, відкритості, легітимності перебігу процесу обрання влади усіх

рівнів та в можливості отримання інформації про перебіг народного

волевиявлення на всіх стадіях виборчого або референдарного процесу. Крім

того, мати можливість вільно та оперативно інформувати населення про хід

всього процесу, виявляти можливі порушення та фіксувати виборчі

технології, які застосовували конкретні політичні сили. Так, А. І. Мартинюк

зазначає, що «правове значення інституту офіційних спостерігачів полягає у

правовому закріпленні впливу інститутів громадянського суспільства на

формування чільного елемента політичної системи України – єдиного органу

законодавчої влади, …» [96, с. 459]. Саме інститут офіційних спостерігачів

виступає своєрідним «стримувачем» від можливих порушень виборчого чи

референдарного законодавства, від нецільового використання

адміністративного ресурсу, від зловживань посадовими особами в допомозі

певним, іноді провладним, політичним силам тощо. Соціальний вектор

спостереження полягає у вихованні громадськості в дусі поваги до закону і

59

права, в бажанні пересічних виборців боротись за свої політичні права,

викоріненні політичної байдужості зі свідомості громадян, вихованні

активного громадянина, що бажає брати активну участь в політичному житті

держави. Більш того, присутність офіційний спостерігачів на виборах

позитивно впливає не тільки на зменшення кількості умисних порушень

принципів демократичних виборів, так і порушень з необережності, бо

«порушення, випадкові або спеціальні, можуть внести значні зміни в

остаточні підрахунки. Багато кампаній було програно саме через втрату

кількох голосів на кожній дільниці» [56, с. 145].

Спостереження за виборами, як зазначає М. А. Бучин, може

розглядатися згідно з двома підходами: традиційним і тимчасовим [14,

с. 127]. Перший підхід доцільно застосовувати під час виборчих перегонів «у

країнах, де існує стабільна демократія … бо спостереження є іманентною

ознакою політичного режиму і проявляється у тому, що усі суб’єкти

виборчого процесу мають змогу брати активну участь у всіх етапах виборчої

кампанії, оскаржувати рішення виборчої адміністрації, контролювати один

одного та істотно впливати на перебіг виборчих перегонів» [14, с. 127].

Стосовно другого підходу, то він виступає своєрідним «рятівником

демократії» і застосовується на деякий час в країнах з не зовсім

демократичними виборами.

Положення про необхідність спостереження під час виборів з боку

громадськості та право на участь у прозорих виборах закріплено в ряді

міжнародних актів як гарантія демократичних, справедливих, чесних виборів.

Зокрема, Конвенція про стандарти демократичних виборів, виборчих прав і

свобод у державах-учасницях Співдружності Незалежних Держав від

07.10.2002 року в статті 1 зазначає, що «сторони визнають, що стандартами

демократичних виборів є: здійснення … громадського і міжнародного

спостереження за виборами» [98]. В тексті Документу Копенгагенської

наради Конференції з людського виміру НБСЄ від 29 червня 1990 року

зазначається в п. 8, що держави-учасниці, вважають, що присутність

60

спостерігачів, як іноземних, так і вітчизняних, може підвищити

авторитетність виборчого процесу для держав, що проводять вибори [55].

Декларація про критерії вільних і справедливих виборів, яка була ухвалена

26 березня 1994 року в Парижі містить таке положення: «кожен громадянин

має право індивідуально або спільно з іншими громадянами: шукати,

отримувати та надавати інформацію, щоб бути повністю поінформованим

при здійсненні свого вибору» [49]. Загальна декларація прав людини від

10.12.1948 року в статті 21 закріпила: «воля народу повинна бути основою

влади уряду; ця воля повинна виявлятися у періодичних і

нефальсифікованих виборах, які повинні провадитись при загальному і

рівному виборчому праві шляхом таємного голосування або ж через інші

рівнозначні форми, що забезпечують свободу голосування» [59]. Чинний

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16.12.1966 року,

ратифікований Указом Президії Верховної Ради Української РСР в 1973 року

зазначає, що «кожний громадянин повинен мати право і можливість:

голосувати і бути обраним на справжніх періодичних виборах, які

проводяться на основі загального і рівного виборчого права при таємному

голосуванні і забезпечують свободу волевиявлення виборців» [142] та

багато інших міжнародних актів, що регламентують активне виборче право

та спостереження громадськості під час такого волевиявлення.

Інститут офіційних спостерігачів в Україні вперше був запроваджений

на президентських виборах 1991 року, де передбачалась можливість ведення

спостереження за ходом виборчого процесу офіційними спостерігачами від

іноземних держав та міжнародних організацій [14, с. 294]. В Законі України

«Про вибори народних депутатів України» 24.09.1997 року містилась стаття,

що закріплювала можливість реалізації громадського контролю на

парламентських виборах: «у заходах, пов'язаних з виборами … , можуть

брати участь офіційні спостерігачі від інших держав та міжнародних

організацій, а також громадських організацій України та кандидатів у

депутати» (ст. 30) [67].

61

Значним кроком вперед в плані закріплення більш детального

правового статусу офіційних спостерігачів стало прийняття Закону України

«Про вибори народних депутатів України» від 18.10.2001 року № 2766-III.

Цей закон суттєво відрізнявся від попереднього: він був набагато більшим за

обсягом та більш адаптований під стан розвитку політико-правової системи

України. В кількох статтях цього законодавчого акту були закріплені важливі

аспекти діяльності офіційних спостерігачів, що виконували роль «вартівників

чесних виборів». Зокрема, в Законі містилась норма, що давала відповідь на

питання, хто може бути офіційним спостерігачем: «Офіційним спостерігачем

від партії (блоку), кандидати у депутати від якої зареєстровані в

багатомандатному окрузі, кандидата у депутати, зареєстрованого в

одномандатному окрузі, може бути громадянин України, який має право

голосу» (ч. 1 ст. 60) [70].

Положення, що національним спостерігачем може бути громадянин

України, має принципово важливе значення, бо наявність у особи

громадянства України говорить про наявність правового зв’язку з державою,

про взаємні права і обов’язки. Не менш важливою є умова про осудність

особи (мається на увазі право голосу). Як вказує М. М. Рябець «наявність у

особи права голосу (активного виборчого права) засвідчує необхідний рівень

її дієздатності, тобто здатності усвідомлювати зміст, спрямованість і

наслідки своїх дій» [20, с. 231].

Законодавець вказав, що реєстрацію офіційних спостерігачів проводить

окружна виборча комісія «за поданням відповідно керівних органів

республіканських в Автономній Республіці Крим, обласних, міських у місті

Києві чи Севастополі організацій партій (організацій партій, що входять до

блоку), кандидата у депутати» (ч. 2 ст. 60) [70].

Детально не зупиняючись на повноваженнях офіційних спостерігачів

зазначимо, що законодавець наділив спостерігачів досить вагомими

повноваженнями, якими вони можуть користуватися на всіх стадіях, зокрема,

виборчого процесу, фіксуючи акти порушень виборчого законодавства.

62

В 2002 році були внесені деякі важливі зміни та доповнення до

виборчого законодавства. Наприклад, в ч. 1 ст. 59 визначався перелік видів

офіційних спостерігачів: «у виборчому процесі можуть брати участь

офіційні спостерігачі від партій (блоків), кандидати у депутати від яких

зареєстровані в багатомандатному окрузі, від кандидатів у депутати,

зареєстрованих в одномандатних округах. Офіційні спостерігачі від

іноземних держав та міжнародних організацій можуть вести

спостереження за ходом виборчого процесу (із змінами, внесеними згідно із

Законом N 2977-III ( 2977-14 ) від 17.01.2002)» [70]. Тобто законодавець не

лише прописав процедури реєстрації спостерігачів від іноземних держав, а й

передбачив можливість подання пропозицій стосовно кандидатур офіційних

спостерігачів.

Парламентські вибори 2006 року ознаменувалися не лише насиченою

передвиборчою лихоманкою, а й суттєвими змінами виборчого

законодавства, наприклад, закріплення правового статусу офіційних

спостерігачів від громадських організації, проте такі спостерігачі перестали

бути суб'єктами виборчого процесу, позбавившись певних виборчих прав. Ця

новела стала великим кроком вперед назустріч гласності та демократичності

виборчого процесу в Україні, що зміцнила позиції громадського контролю та

пришвидшила процес становлення громадянського суспільства, бо, як

зазначає А. І. Мартинюк, «відповідна проблема поставала перед українським

законодавцем тривалий час, проте вона не знаходила свого належного

розв’язання» [96, с. 473].

Ведучи мову про партійних національних спостерігачів, слід

зауважити, що вони є швидше «гравцями», ніж спостерігачами [14, с. 128]. З

цією думкою М. А. Бучина не можна не погодитись. Дійсно, існують деякі

сумніви стосовно об’єктивності спостереження спостерігачів від політичних

партій, які керуються здебільшого партійними інтересами «… і намагаються

зробити результати виборів максимально сприятливими для своєї політичної

сили» [14, с. 128]. Тому, на нашу думку, такі спостерігачі виконують

63

відносний громадський контроль під час волевиявлення громадян. Досить

схожу ситуацію можна розгледіти і серед позапартійних спостерігачів від

різних організацій та об’єднань. Справа в тому, що в житті «… багато

організацій та об’єднань, які делегують спостерігачів на вибори, залежних

від певних політичних сил, прихильних до них чи навіть штучно ними

сформованих» [14, с. 128].

Проте далеко не всі громадські об’єднання та організації залежать від

правлячої політичної еліти. За відсутності такого тиску з боку представників

влади спостерігачі вітчизняних громадських організацій зможуть внести свій

вагомий внесок в плані надання громадськості об’єктивних даних стосовно

перебігу виборчого процесу або референдарного процесу, яким зможе

довіряти громадськість. Повністю незалежними слід вважати міжнародних

спостерігачів.

Практика міжнародного спостереження за перебігом виборчих процесів

у різних країнах набула поширення під час так званої «третьої хвилі

демократизації» у вісімдесяті роки ХХ століття, коли відбулися послідовні

падіння диктаторських режимів і перехід до демократичних форм організації

влади у ряді країн Південної Європи, Латинської Америки та Африки [153,

с. 273]. Що стосується нашої держави, то «Україна запровадила практику

запрошення міжнародних спостерігачів, починаючи з всеукраїнського

референдуму та виборів Президента України 1 грудня 1991 р. Сьогодні це

відповідає зобов’язанням України перед Організацією з безпеки та

співробітництва в Європи (ОБСЄ) та Радою Європи» [153, с. 274].

Декларація принципів міжнародного спостереження за виборами

схвалена Виконавчою Радою Асоціації організаторів виборів країн

Центральної та Східної Європи (АОВЦСЄ) 31 березня 2006 року дає

визначення міжнародному спостереженню за виборами як «вияв інтересу

міжнародного співтовариства до забезпечення демократичних виборів як

складової розвитку демократії, включаючи повагу прав людини й

верховенство права» [47].

64

В усіх сучасних демократичних країнах найбільш цінний та

об’єктивний результат спостереження за виборчими процесами закріплений

саме за іжнародними спостерігачами. Такий вид спостереження виступає

«гарантією та дієвим інструментом забезпечення безстороннього,

незаангажованого спостереження за виборчим процесом» [14, с. 129]. Цей

різновид спостереження, як відзначає Л. О. Кочубей, під час виборчої

кампанії «…отримав розповсюдження відносно недавно як форма «засобів

довіри» між державами і як висловлення прагнення міжнародних організацій

здійснити сприяння демократизації виборчого процесу у країнах з

демократичною орієнтацією» [121, с. 181]. Міжнародне спостереження , як

наголошує М. А. Бучин, має свої позитивні переваги, які полягають «…у

тому, що владі країни, в якій відбуваються вибори, набагато важче

здійснювати тиск на міжнародних спостерігачів, ніж на спостерігачів зі своєї

країни» [14, с. 129]. Але, поряд з позитивними аспектами існують і негативні

моменти: міжнародні особи - це іноземці, що приїхали безпосередньо на

вибори, і їм досить важко зрозуміти особливості традицій і менталітету

українського народу. Вони не знають про політичні процеси, що відбувалися

напередодні виборчої кампанії. Спостереження на виборах та референдумах є

безумовно важливим аспектом гарантування демократизму народного

волевиявлення, проте більш цінним такий контроль може бути і після

проведення виборів та референдумів. Мається на увазі реакція влади на

порушення, що були зафіксовані під час виборів, які санкції були застосовані

до порушників або такі випадки були забуті. Всі ці особливості повинні бути

враховані, щоб не повторювати помилки в під час наступних актів

волевиявлення.

Необхідно зазначити, що важливою умовою ефективності діяльності

міжнародних спостерігачів є умови праці. Спостерігачі повинні мати доступ

до всіх етапів виборчого процесу, що виключало б можливість тиску з боку

різних політичних еліт. Вони повинні мати змогу спілкуватися з усіма

учасниками виборчого процесу, мати можливість вільно пересуватись по

65

території України, тобто необхідно, щоб були створені належні умови для

ефективної, неупередженої реалізації громадського контролю. Не останнє

місце посідає і «повноцінна акредитація міжнародних спостерігачів –

надання документів чи посвідчень, які дають право на проведення

спостереження по усій території країни. Сама ж процедура акредитації

повинна бути простою і недискримінаційною» [14, с. 130]. Законодавче

закріплення іноземні спостерігачі отримали в Законі «Про вибори народних

депутатів» 1997 р., де містилась лише одна норма, що дозволяла офіційним

спостерігачам від інших держав та міжнародних організації брати участь у

виборах (ст. 30) [67].

Іноземним (міжнародним) спостерігачем може бути громадянин іншої

держави чи особа без громадянства (негромадянин України), який

представляє відповідно іноземну державу чи міжнародну організацію, котра,

відповідно до законодавства України, має право здійснювати спостереження

за виборчим процесом в Україні згідно з визначеним законом порядку [96,

с. 477].

Слід зазначити, що участь у виборчих кампаніях та в проведенні

референдумів офіційних спостерігачів від іноземних держав та міжнародних

організацій як гарантія здійснення безпосередньої демократії в Україні на

забезпечення додержання демократичних принципів і норм виборчого

процесу, реалізації прав громадян та їхніх об’єднань, що має вплив на

демократичний імідж держави … [107, с. 347].

За результатами соціологічного опитування Центру Разумкова

напередодні парламентських виборів 2012 року можна зробити висновок, що

українці більше довіряють саме іноземним спостерігачам, про що говорять

цифри: найбільш корисною вважають діяльність західних спостерігачів

(40%), українських спостерігачів від громадських організацій (35%),

українських спостерігачів від партій та кандидатів (34%), міжнародні

спостерігачі від країн СНД (20,5%), немає жодної користі від усіх

спостерігачів (21%) [221]. Не зважаючи на такі досить песимістичні

66

результати опитування, варто зазначити, що в порівнянні «від часу, що минув

з місцевих виборів восени 2010 року довіра до діяльності міжнародних

спостерігачів зросла на 12%, спостерігачів від громадських організацій на

10%, спостерігачів від українських партій та кандидатів на 8%» [221].

Для з’ясування більш чітких масштабів діяльності міжнародних

спостерігачів варто звернутись до статистики. Під час парламентських

виборів в «1998 році … було акредитовано понад 400 спостерігачів із 36

країн світу. На виборах Президента України 1999 р. було зареєстровано 576

спостерігачів з 38 країн світу …» [107, с. 347]. Як ми бачимо, з роками

кількість міжнародних спостерігачів росте і географія країн розширюється.

На парламентських виборах 2012 року, як повідомляє ЦВК, станом на 5

жовтня «було зареєстровано 962, в тому числі від 9 іноземних держав і 20

міжнародних організацій» [87].

Якщо звернутися до позачергових виборів Президента України, то

побачимо, що в 2014 році ЦВК зареєструвало близько 3000 міжнародних

спостерігачів від різних держав [88].

Хотілось би зупинитись і на ефективності діяльності міжнародних

спостерігачів, точніше сказати, зробити акценти на ті порушення, що були

виявленні ними під час виборів. Як зазначає В. Корж, міжнародні експерти,

іноземні спостерігачі … оцінюють вибори 2010 року, як такі, що

проводилися з використанням адміністративного протекціонізму, лобізму,

підкупу електорату та проявів фальсифікації результатів виборів, посадових

зловживань при проведенні агітації тощо [119, с. 14].

Після проведення парламентських виборів на прес-конференції голова

місії Європейської мережі організацій зі спостереження (ENEMO) Пітер

Новотни дав свою оцінку виборам, що відбулися. Він зауважив, що вибори

були змагальними, й українці мали можливість підтримати кандидатів у

народні депутати, яким симпатизують. «Проте, ми маємо сказати, що в

цілому на вибори негативно вплинула ціла низка порушень. Зокрема,

агресивне використання адміністративного ресурсу, широкомасштабне

67

застосування підкупу виборців», - сказав П. Новотни і додав, що напередодні

виборів «спостерігачі також відзначали посилення тиску на кандидатів у

депутати та ЗМІ» [144]. П. Новотни також зауважив, що у порівнянні з

виборами 2006 та 2007 року, нинішні вибори є «значним регресом» [144].

Думку голови місії поділяє і представник Міжнародної місії громадянського

суспільства зі спостереження за виборами (CSEOM) Ярек Доманський, який

зазначає, що «організація відзначає масове застосування адміністративного

ресурсу, непрозорість фінансування виборчих кампаній кандидатів та партій»

[144]. Представник Світового конгресу українців (Ukrainian World Congress)

Дерек Фрейзер наголосив на тому, що зволікання з підрахунком голосів у

деяких округах «ставить питання щодо чесності цих виборів». Д. Фрейзер

зауважив, що нинішні парламентські вибори не повністю відповідають

міжнародним стандартам проведення демократичних виборів [144].

Невдоволення парламентськими виборами 2012 року висловили

представники Міжнародної місії Світового Конґресу Українців (СКУ) Павло

Ґрод і Тамара Ґалло-Олексій, які на прес-конференції заявили, що «виходячи

з результатів довгострокового та короткострокового спостереження місії

СКУ, парламентські вибори 2012 року в Україні не відповідають багатьом

міжнародним стандартам проведення демократичних виборів» [143].

Крім того, Г. Ю. Шкіря зазначає, що «окреме значення має проблема

реалізації висновків офіційних спостерігачів від іноземних держав та

міжнародних організацій з огляду на актуальність інтеграції України в

європейські і євроатлантичні структури; питання стосовно наближення

законодавства України до європейських стандартів є важливим чинником у

цьому процесі. Саме висновки міжнародних спостерігачів, зокрема, їх

реалізація, посідають чільне місце в приведенні національного законодавства

у відповідність до норм міжнародного права» [255, с. 189].

Зазначимо, що діяльність іноземних офіційних спостерігачів має

неоціненний вклад в розвиток та зміцнення демократії не лише України, а й

будь-якої іншої демократичної держави. Незалежне спостереження на

68

виборах дає об’єктивну картину перебігу всього виборчого процесу,

міжнародні спостерігачі мають змогу публічно давати свою оцінку виборчим

перегонам, наголошувати на порушення закону – тобто бути дієвою формою

громадського контролю на виборах та референдумах.

Досить звичним та знайомим явищем для виборчого законодавства

України є інститут довірених осіб. Статус довірених осіб з самого початку

закріплювався в нормах законодавства про вибори вже нової, незалежної

держави. Довірені особи беруть активну участь у виборчому процесі на

виборах Президента України, на виборах народних депутатів України та на

місцевих виборах. Правовий статус довіреної особи визначається виборчим

законодавством України, зокрема, Законами України «Про вибори народних

депутатів України», «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної

Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів», «Про

вибори Президента України».

Довірена особа кандидата є його «правою рукою», помічником з

переліком повноважень, належне виконання яких забезпечує безперебійну

роботу передвиборчої кампанії, тим самим збільшує шанси отримання

перемоги на виборах усіх рівнів.

З отриманням незалежності українське законодавство потребувало

реформ. Ці зміни торкнулись і виборчого законодавства. Не обійшло увагу

законодавця і правовий статус одного з суб’єктів виборчого процесу –

довірених осіб. Так, в 1999 році був прийнятий закон про вибори Президента

України, в якому законодавець по-іншому регулює статус довіреної особи.

Закон України «Про вибори Президента України» від 05.03.1999 p. № 474-

XIV із змінами та доповненнями в ч. 1 ст. 67 закріплює: «Кандидат на пост

Президента України може мати не більше п'яти довірених осіб в єдиному

загальнодержавному виборчому окрузі та по одній довіреній особі у

кожному територіальному окрузі» [65]. Тобто законодавець суттєво

зменшив кількість довірених осіб порівняно з виборчим актом 1991 року.

69

Стаття 67 Закону встановлює: «Довірені особи кандидата ведуть

агітацію за обрання його Президентом України, сприяють кандидату на пост

Президента України у проведенні виборчого процесу, представляють

інтереси кандидата у відносинах з виборчими комісіями, іншими

державними органами та органами місцевого самоврядування, засобами

масової інформації, об'єднаннями громадян, виборцями» [65].

Зазначимо, що довірена особа на президентських виборах має одну

єдину мету – перемога кандидата. Тому, використовуючи всі можливі засоби

та законні повноваження, довірена особа кандидата допомагає кандидатові

домогтися бажаного та обійти інших претендентів.

На місцевих виборах присутність довірених осіб теж передбачена

виборчим законодавством. У виборчому законодавстві зазначається, що

кандидат на посаду сільського, селищного, міського голови може мати не

більше трьох довірених осіб; кандидат у депутати сільської, селищної ради

може мати не більше двох довірених осіб; кандидат на посаду міського

голови може мати не більше п'яти довірених осіб із числа виборців.

Не деталізуючи перелік повноважень довірених осіб, наголосимо, що

він є досить об’ємним, а повноваження за своїм змістом - значними. Крім

того, «… довірена особа може здійснювати практично весь обсяг

повноважень самого кандидата у проведенні агітаційних заходів як у засобах

масової інформації, так і в публічних зустрічах виборців» [153, с. 265].

Що стосується виборів народних депутатів України, то відповідне

законодавство неодноразово змінювалося. Якщо звернутись до часів

Радянського Союзу, ми знайдемо Закон РСР «Про вибори народних депутатів

Української РСР» від 27.10.1989 року, в якому йшлося про довірених осіб.

Зокрема, стаття 42 згаданого закону містить норми, що закріплюють статус

та регулюють діяльність довірених осіб кандидатів в народні депутати

радянських часів. А саме: «кандидат у народні депутати Української РСР

може мати до п'яти довірених осіб, які допомагають йому в проведенні

виборчої кампанії, ведуть агітацію за обрання його депутатом,

70

представляють інтереси кандидата у взаємовідносинах з державними і

громадськими органами, виборцями, а також у виборчих комісіях» [62].

Тобто вже тоді українське суспільство мало зародки своєрідного

громадянського контролю з боку певних осіб.

З роками значимість та важливість довірених осіб жодним чином не

зменшувалась. Більш того, з кожним роком робота довірених осіб стала

більше афішуватись, зокрема, за допомогою засобів масової інформації.

Проаналізувавши нормативно-правові акти виборчого законодавства

можна зробити висновок, що правовий статус довірених осіб в законах про

вибори однаковий. Як ми бачимо, перелік повноважень досить великий та й

самі повноваження є досить значними. Довірена особа представляє свого

кандидата з найкращої сторони та стежить за тим, щоб жодним чином права

його кандидата не були порушені чи звужені. Так, довірена особа може

реагувати на порушення законодавства про вибори не лише на словах, але й

звернувшись письмово до уповноважених органів із заявою. Тим самим

довірена особа забезпечує контроль за ходом виборів, хоча і односторонній,

бо певна доля суб’єктивізму все ж присутня. Не потрібно забувати про

досить часті випадки різного роду провокацій, які траплялись на виборах

різних рівнів, про факти виявлення порушень виборчого законодавства без

доказової бази тощо. Тому, на нашу думку, довірені особи забезпечують

максимальну ступінь виконання всіх приписів виборчого законодавства для

свого кандидата під час виборчих перегонів.

Крім довірених осіб існує ще один суб’єкт народного волевиявлення –

це уповноважена особа. Закон України «Про вибори народних депутатів

України» від 17.11.2011 року № 4061-VI в ч. 5 ст. 75 зазначає: «Партія,

кандидати у депутати від якої зареєстровані у загальнодержавному окрузі,

може мати не більше п'яти уповноважених осіб у загальнодержавному окрузі

та не більше двох уповноважених осіб у кожному одномандатному окрузі

[64]. При цьому і процедура призначення, звільнення та повноваження

уповноважених осіб схожі з правами довірених осіб.

71

На перший погляд, роль уповноваженої особи може здаватись

непомітною. Хоча «уповноважена особа партії представляє відповідну

партію і не є самостійним суб'єктом виборчого процесу» (ч.5 ст.75) [64],

насправді є важливою складовою передвиборчої гонки. Проте, робота

уповноважених має велике значення у тому випадку, якщо свою роботу вони

виконують чесно і об’єктивно. Вони, так само як і довірені особи, не завжди

діють в інтересах суспільства. Всі ці «брудні» передвиборчі PR-технології,

публічне з’ясування відносин різних політичних сил та відкриті

звинувачення стосовно фальсифікацій однієї політичної сили до іншої

перешкоджають виявленню справжніх порушень та оперативному,

об’єктивному реагуванню. Тому виникає питання: а чи забезпечують дійсний

громадський контроль уповноважені та довірені особи? Чи надають вони

правдивої інформації представникам засобів масової інформації та

суспільству? Чи можна поставити знак рівності між уповноваженими і

довіреними особами та громадським контролем на виборах та референдумах?

Ці питання і досі залишається дискусійними та відкритими.

Одним з головних інститутів громадянського суспільства є політичні

партії. Саме «політичні партії є головною ланкою, яка з’єднує громадянське

суспільство з державою, забезпечує представництво соціальних інтересів на

державному рівні» [78, с. 35]. Партії презентують основну форму існування

демократії – демократію представницьку, що й робить їх надзвичайно

важливою ланкою громадянського суспільства [235, с. 36]. На думку

вітчизняного вченого-конституціоналіста С.Ю. Лукаша, «політична партія –

«інституція» громадянського суспільства, тобто самодіяльний суспільний

організм» [136, с. 21]. Політичні партії беруть активну участь у виборчому

процесі: висувають кандидатів в народні депутати України від своєї партії,

проводять активну політичну агітацію за своїх представників, після

отримання результатів формують парламент. Крім виборів, політичні партії є

досить ефективною рушійною силою, що здатна мобілізувати громаду та

очолити боротьбу з існуючою кризою в державі, на підтримку або звалення

72

існуючого державного режиму, на підтримку або проти зміни лідера держави

тощо. Так, «наприклад, президент Єгипту Анвар Саддат був вбитий 1981 році

і його замінив Хосні Мубарек, більш ніж мільйон людей вийшло на

демонстрацію в Каїрі, щоб продемонструвати йому свою підтримку.

Демонстрація була організована правлячою Національно-демократичною

партією» [252, с. 242]. Схожі настрої відбуваються і сьогодні, коли населення

на чолі опозиційних сил активно виступає проти політики діючого уряду.

Проте, не завжди політичні партії мобілізують громадськість на підтримку

існуючого ладу. Історії відомі випадки, коли політичні сили підбурювали

маси виявляти громадську непокору проти пануючого режиму в державі.

«Партія Індійський національний конгрес, наприклад, організувала кампанію

непокори колоніальному правлінню Британії. Коли нацистська Німеччина

окупувала більшість країн Європи під час Другої світової війни, церква та

політичні партії стали базою для Руху опору, оскільки лише вони мали

структури, що об’єднували значну кількість людей на боротьбу» [252, с. 242-

243].

У конституціях деяких зарубіжних держав правовий статус політичних

партій розглядається як окремий випадок реалізації права громадян на

свободу об’єднання та закріплюється у відповідних главах і розділах про

права і свободи громадян [21, с. 251]. Наприклад, в Конституції Італійської

республіки 1947 р. в ч. 1 «Права і обов’язки громадян» міститься статті 49 в

якій закріплено, що всі громадяни мають право вільно об’єднуватися в партії,

щоб демократичним шляхом сприяти визначенню національної політики

[102]. Стаття 11 Конституції Польщі зазначає, що Республіка Польща

забезпечує свободу створення та діяльності політичних партій [112]. В

Конституції Республіки Хорватії в статті 6 зазначається, що політичні партії

утверджуються вільно [113]. Конституція Республіки Німеччина в ст. 21

наголошує, що політичні партії сприяють формуванню політичної волі

народу та можуть вільно створюватись [111]. Конституція Іспанії закріплює,

що політичні партії у відповідності із принципом політичного плюралізму

73

сприяють формуванню та вираженню волі народу та є основним

інструментом політичної участі (ст.6) [110].

Досить важко навіть сьогодні назвати чітку дату появи партійних

утворень в світовому суспільстві. Деякі вчені вважають, що своєрідні

партійні утворення існували ще у стародавніх державах. На думку вчених,

ще за часів Аристотеля і до XVII ст. в партіях – їх тоді називали факціями –

бачили політичні тіла, що можна порівняти з живим організмом, де кожен

орган має свою функцію, а увесь організм єдин в своїх прагненнях [86,

с. 297]

Протягом багатьох десятиліть поступово з’являється багатоманітність

політичних партій, які відрізнялись між собою своєю політичною

направленістю та уявленнями про напрямки розвитку суспільства. Згодом

принцип багатоманітності політичних партій закріплюється в ряді законів

європейських держав. Не стає виключенням і новостворена незалежна

Україна. Відомі українські вчені В. Тацій, Л. Юзьков, В. Василенко в своїй

Концепції нової Конституції України, що була схвалена Верховною Радою

УРСР 19 червня 1991 р. наголошували на принципі багатопартійності, який

знайшов своє закріплення в І розділі Концепції: «основою суспільного і

державного ладу України є економічний, політичний та ідеологічний

плюралізм, багатопартійність, розвиток самоврядування [116]. В подальшому

цей принцип дістає своє постійне закріплення в більшості законів України.

Політичні партії, як активний політико-правовий інститут, виконують

певні функції. Об’єднуючи думку більшості вчених зазначимо, що основною

функцією партій є: «представництво інтересів; комунікативна функція;

формування політичних еліт та соціалізація; розробка політики та здійснення

політичного курсу» [159, с. 105-106].

Як ми бачимо, політологічна наука представляє нам досить широкий

спектр функцій, які виконує політична партія. Проаналізувавши

запропоновані підходи до виокремлення функцій, можна сказати, що

більшість функцій направлена на отримання влади, на залучення більшої

74

кількості електорату, на формування громадської думки на користь своєї

політичної сили тощо. Проте жодним чином не сказано про функцію

громадського контролю на виборах, адже політичні партії, як повноправні

суб’єкти виборчого процесу, що мають своїх довірених осіб та офіційних

спостерігачів під час політичних перегонів, мають змогу виступити

захисником чесних, прозорих, справедливих виборів, що є однією з головних

умов існування громадянського суспільства. Оскільки виборчий процес

становить один з головних напрямків діяльності партії, на наш погляд і

функції громадського контролю, його організація і проведення є одним із

пріоритетів партійної роботи. Причому законодавство України надає досить

реальні можливості для втілення в життя цього контролю. Становлення

політичної культури передбачає все більш активну участь у політичному

житті неурядових організацій. Проте, як визначає М. І. Росенко, існує загроза

використання неурядових організацій в інтересах зацікавлених осіб.

«Постійний пошук джерел фінансування створює реальну загрозу

незалежності громадського сектору, штовхаючи неурядові організації на

зближення з бізнесовими і державними організаціями та призводить до

втрати ними незалежної позиції чи несистемної діяльності з причини

неспроможності та відсутності достатнього фінансування для утримання

постійного персоналу» [210, с. 186].

Що стосується політичних партій, то в Україні кількість партій є

досить великою, проте партійна система України має ряд специфічних ознак.

Справа в тому, що останнім часом за політичними партіями спостерігається

тенденція висвітлення інтересів певної, фінансово-стабільної частини

населення, а не представництво широких верств українського народу. За

таких умов виборчий процес перетворюється на активну боротьбу за владу, а

не за добробут та процвітання держави і суспільства. Така ситуація в корені

змінює функції та призначення політичних партій, й причому не в кращій бік.

Політичні реалії не дозволяють вважати, що українське суспільство є

політично структурованим, а становлення партійної системи – завершено. З

75

огляду на це, на нашу думку, саме ідея залучення громадського контролю не

лише за перебігом виборчого процесу, а й за не зовсім прозорою діяльністю

партії внесе свої корективи в будівництво партійної системи України. Крім

того, сфера такого контролю, безумовно, повинна розповсюджуватися і на

химерні обіцянки партійних діячів під час передвиборчої агітації, необхідне

введення відповідальності за невиконанні «солодкі обіцянки світлого

майбутнього» України.

Безперечно, законодавче закріплення принципу багатопартійності в

державі має свої плюси. І тут не можна не погодитися із відомими

конституціоналістами Ю. М. Тодикою та В. С. Журавським, які зазначають,

що виникнення і розвиток багатопартійності, започаткування участі

політичних партій у формуванні органів державної влади є, по-перше,

перешкодою узурпації влади державою; по-друге, однією з гарантій

реалізації конституційного права громадян України брати участь в управлінні

державними справами; по-третє, одним із політико-правових засобів

здійснення представницької форми народовладдя; по-четверте, результатом

втілення у життя права громадян України на свободу об’єднання у політичні

партії [106, с. 204].

Невтішного висновку висловлює щодо діяльності політичних партій і

Ю.Г. Барабаш, який зазначає, що абсолютна більшість із зареєстрованих

партій в Україні навіть на десяту частку не справляються з завданнями,

особливо в частині сприяння формуванню політичного волевиявлення

громадян [6, с. 7].

Не можна не згадати і про вплив різноманітних методів сучасних

«брудних виборчих технологій». Прикладом можна вважати участь у

виборчому процесі «технічних» партій. «За своєю природою технічні партії

призначені для ведення подвійної гри: вони борються не за свою, а за чужу

перемогу або ж добиваються чиєїсь поразки. Вони виконують роль

підсобного виборчого засобу та / або роль виборчого «кілера», - вважає

М. Мельник [147, с. 63]. Такі «виборчі руйнівники» порушують принципи

76

чесної конкуренції на виборах, збільшують обсяг фінансових витрат,

породжують ідеї виборчо-правового нігілізму, порушують баланс політичних

сил, вводять в оману електорат тощо. Варто згадати і про існування значної

кількості ««кишенькових» партій, залежних від влади» [178, с. 13], які

представляють інтереси лише панівної еліти, а не свого електорату.

Проте за відсутності корисливих мотивів отримання влади, збагачення

власного грошового капіталу за рахунок недовиплачених коштів громадянам,

використання спотворених даних про діяльність інших політичних

конкурентів партії все ж таки можуть внести свій внесок в плані надання

громадськості об’єктивних даних стосовно перебігу виборчого процесу, яким

зможе довіряти громадськість, хоча сумніви з приводу об’єктивності таких

результатів безумовно будуть. Доречно згадати слова одного політика, який

наголосив, що «правителі все частіше нехтують філософськими роздумами та

мудрістю, живуть від виборів до виборів, підпорядковуючи усе буденній

суєті та розмірковуючи лише на передвиборчих баталіях та прес-

конференціях [1, с. 5]. Такій рекомендації варто слідувати і керівникам

партії, бо саме особистість лідера партії відображає і її дух та напрямки

діяльності.

Зазначимо, що діяльність політичних партій має важливе значення для

будь-якої держави, проте на сьогодні навряд чи можна віднести діяльність

політичних партій до класичної форми громадського контролю. Це

обумовлено і заангажованістю політичних сил, і постійною боротьбою між

собою за парламентські крісла тощо. Політичні партії, на нашу думку,

виконують непрямий громадський контроль, який вносить свій певний

внесок в розбудову демократичної держави. Втім, з огляду на їх

конституційний статус і призначення в суспільстві, вони мають значний

обсяг можливостей і в разі бажання зможуть стати досить ефективним

суб’єктом громадського контролю під час проведення виборчих кампаній.

Аналізуючи форми громадського контролю за проведенням виборів та

референдумів слід вказати на величезну роль, яку відіграють засоби масової

77

інформації. Саме під їх впливом, як вважає В. В. Сухонос «…формується

суспільна думка та політика держави. На жаль, в Україні засоби масової

інформації ще не стали «четвертою владою», яка не поступається

впливовістю іншим трьом гілкам. Це особливо прикро тому, що без них

неможливе нормальне життя суспільства й держави» [226, с. 281]. Цієї ж

думки дотримується і німецький вчений Г. Штромайєр, зазначаючи, що

засоби масової інформації «діють не як «четверта влада» поряд із

законодавчою, виконавчою та судовою в рамках горизонтального розподілу

влади, а як «позадержавна влада»…» [257, с. 73].

Дійсно, останніми роками роль мас-медіа значно зросла і продовжує

зростати, бо одним з постулатів демократизму держави виступає активна

діяльність незалежних засобів масової інформації. На глибоке переконання

М. Томенка, важливим принципом функціонування правової держави є

відкритість і прозорість діяльності державних інституцій, свобода засобів

масової інформації, відсутність цензури. Без цього неможливий контроль

суспільства над державою, неможлива демократія, ефемерними є правові

підстави держави [232, с. 156]. Особливо важливе місце «акули пера»

посідають під час виборчих перегонів. Вони виконують важливу місію -

інформування громадськості про особливості перебігу виборчого процесу та

ознайомлення з усіма порушеннями, що мали місце на виборчих дільницях.

Визначальним словом є саме «інформування», бо «ЗМІ нікого не повинні

виховувати, ЗМІ нічого не повинні формувати – ЗМІ повинні надавати

інформацію, яка необхідна різним групам суспільства…» [118, с. 53].

Безумовно, пропагандистські мотиви вбачаються в продукції

діяльності ЗМІ, особливо передвиборчої, проте перше і головне завдання

будь-якого журналіста - довести до відома інформацію, яку потребує

суспільство для реалізації своїх політичних прав.

В сучасних державах демократичного режиму не можна жодним чином

зменшувати роль ЗМІ, точніше незалежних ЗМІ, як інструменту

демократичності та прозорості виборів. Ключовим словом в цій тезі є

78

«незалежні». На незалежності ЗМІ наголошують й міжнародні нормативні

акти. Так, в Декларації про свободу політичних дебатів у засобах масової

інформації (схвалена Комітетом Міністрів Ради Європи 12 лютого 2004 року)

йдеться про «важливість свободи слова та інформації, що здійснюється,

зокрема, за допомогою вільних та незалежних ЗМІ, для гарантування права

громадськості бути поінформованою з питань суспільної важливості та

здійснювати громадський контроль за публічними та політичними справами,

а також для забезпечення підзвітності та прозорості органів публічної влади,

що є необхідним у демократичному суспільстві…» [48].

Українські вчені розділяють думки іноземних фахівців, визнаючи

діяльність незалежних засобів масової інформації «стовпами» демократії,

проте на цьому шляху існують і певні труднощі. Як зазначає С. Новіков,

поняття «незалежні» має конкретний зміст і означає лише їх незалежність від

урядових структур. Абсолютно незалежних ЗМІ не буває, бо для видання

газети, часопису або ж теле- чи радіопрограми потрібні чималі кошти [157,

с. 22]. Позицію С. Новікова поділяє і Є. Невмержицький, наголошуючи на

наявну проблему – залежності багатьох засобів масової інформації від їх

власників, тобто створити умови для незалежного і прозорого медіа

простору. Перед українським суспільством стоїть завдання створення нового

типу журналістики, яка б серйозно займалася розслідуванням різних

антисуспільних явищ [155, с. 127]. З цим погоджується і Т. М. Слінько,

вважаючи, що «існування демократії неможливе без права на інформацію та

незалежної преси, таких конституційних прав і свобод людини і

громадянина, як свобода думки і слова, свобода совісті та ін.» [224, с. 277].

В 2012 році міжнародна правозахисна організація «Репортери без

кордонів» опублікувала рейтинг свободи преси, який налічував 179 країн,

що прийняли участь в дослідженні. Згідно з даними цього рейтингу Україна

посідає 126-те місце, а лідерами в галузі свободи ЗМІ є Фінляндія,

Нідерланди та Норвегія [198]. Не дуже високий показник як для

демократичної держави, крім того, зважаючи на те, що українське

79

суспільство неодноразово доводило, що воно є прибічником демократичних

цінностей та готове підтримувати незалежну пресу [264]. Так, дійсно, важко

не погодитись з таким умовиводом, аналізуючи вказані показники.

Нам відомі випадки, коли керівники телевізійних каналів чи

друкованих видань, особливо під час ведення передвиборчої агітації,

знайомили населення із сфальшованими фактами порушень виборчого

процесу окремих політичних сил для подачі інших представників влади в

найкращому світі. Тому пересічному громадянину необхідно з усього

багатоманіття політичних перепитій виокремити більш-менш об’єктивну

модель «передвиборчої кухні», що відбувається кожні вибори. Український

електорат великі надії покладає на таку специфічну форму контролю, як

журналістське розслідування. На таку форму контролю, як зазначає вчений

Є. Невмержицький, слідувало обов’язкове реагування відповідного органу з

повідомленням засобу масової інформації про здійснені заходи щодо

усунення недоліків [155, с. 129]. В сучасній Україні можна досить часто

ознайомитися з інформацію, отриманою в результаті журналістського

розслідування, яке проводять журналісти в різних галузях життєдіяльності

суспільства. Більш того, Г. Штромайєр вбачає в журналістському

розслідуванні реалізацію прямого контролю ЗМІ [257, с. 74]. Проте досить

часто організації, що проводять такі заходи, відчувають на собі різноманітні

санкції (позапланова перевірка пожежників, штрафи і навіть припинення

діяльності).

Дійсно, журналісти багатьох засобів масової інформації не мають

змоги висвітлювати об’єктивні дані, в тому числі виборчого характеру, бо «в

Україні зафіксовані непоодинокі випадки впливу на незалежні ЗМІ і

журналістів, в тому числі і їх фізичного знищення» [233, с. 177]. Наприклад,

під час парламентських перегонів 2012 році керівництво Телерадіокомпанії

«Рівне 1» зняло з офіційного сайту відеосюжет про кандидатів-

мажоритарників через тиск одного з героїв сюжету, якому здалося, що він

представлений у ролику недостатньо позитивно [194, с. 2].

80

Згадаємо долю ще одного телевізійного каналу TBi. Головний редактор

телеканалу В. Портніков висловив занепокоєння з приводу того, що

«починаючи з кінця липня 2012 року, напередодні виборів, Національна рада

України з питань телебачення та радіомовлення вимагає від кабельних

операторів незаконно вимикати сигнал ТВі. Більше 60 кабельних компаній

лише протягом серпня вимкнули ТВі зі своїх пакетів» [183, с. 2]. Подібні

ситуації траплялись і в 90-ті роки. Досить «важко однозначно оцінити

скандал навколо відключення чотирьох приватних кримських

телерадіокомпаній – Чорноморської ТРК, ІТВ, «Екран» і «Керч» - у 1999

році. Мотивація припинення їх транслювання полягала у тому, що

Кримський радіо передавальний центр не мав права на експлуатацію частот,

на яких виходили в ефір ці ТРК» [101, с. 10].

З наведених вище прикладів ми бачимо, що в наш час досить важко

засобам мас-медіа залишатися незалежними та незаангажованими, бо на

формування громадянського суспільства, до якого ми прагнемо, впливає

ступінь довіри населення до засобів масової інформації, яка полягає у діалозі

між виборцями та медіа. Адже «чи не головною запорукою такого діалогу

може стати створення громадських ЗМІ. Не тільки радіо і телебачення, як на

Заході, але й преси» [118, с. 54]. Цю ідею розділяє і Дж. Кін, вважаючи, що

необхідний розвиток багатоманіття недержавних ЗМІ, які діють водночас і як

колючки в тілі політичної влади, і як базові засоби комунікації для звичайних

громадян [89, с. 102]. Таке нововведення збільшить ступінь об’єктивності

інформації та зведе до мінімуму рівень тиску з боку правлячої політичної

еліти. Тим самим зменшить кількість можливих виборчих правопорушень та

поверне (хоча б частково) віру народу в чесні вибори, що збільшить рівень

політичної активності громадян та зміцнить громадську думку широких мас.

Занепокоєння з приводу важкого становища незалежних медіа

висловлюють і представники канадсько-української фундації, які виконували

місію спостереження під час виборів 2012 року. В своєму звіті так вони

81

характеризували становище українських медіа: «простір свободи преси

звужується, а незалежність багатьох засобів масової інформації опинилася

під загрозою. Погіршення ситуації простежується в тому, що корумпованість

зростає, і засоби масової інформації стають дедалі більш залежними від

політичного і бізнесового впливу. В друкованих і радіо- та телемовних

органах відсутній плюралізм і бракує об’єктивної думки. Вся сфера ЗМІ

монополізована кількома особами, компаніями і владою; немає жодного

поступу у приватизації державних ЗМІ; якість інформації, що транслюється в

ефірі, знизилася; засоби адміністративного і законодавчого тиску

використовуються все частіше, щоб перешкодити чи зірвати роботу ЗМІ або

ж закрити їх узагалі; дедалі більшого поширення набуває «замовлена»

інформація» [263].

Діяльність незалежних ЗМІ формує і оприлюднює громадську думку і є

засобом громадського контролю за діями влади [121, с. 173]. З цією думкою

погоджується і харківський вчений М.П. Требін вказуючи, що каналами

висловлення громадської думки є участь у виборах, зборах, мітингах,

маніфестаціях тощо. … А от наскільки думка є сформованою, різнобічною,

щиро висловленою, залежить у дуже великій мірі від якості, відкритості та

вільного функціонування ЗМІ в цілому і від сформованості самого

громадянського суспільства [233, с. 178]. Крім того, діяльність мас-медіа

об’єднує людей, бо саме завдяки ЗМІ відбувається великий відкритий обмін

різного роду інформацією, поглядами, ідеями, відомостями, що стосуються

не лише політичної сфери, а будь-якого куточка життєдіяльності

демократичного суспільства. Досить суттєвий вплив на формування

незалежних ЗМІ, на думку А. Н. Арініна, здійснює саме громадська

активність. Вчений вважає, що якщо люди активно реагують на факти, що

порушують їх права, борються за себе та свою свободу, тоді й засоби масової

інформації будуть вільні [3, с. 127].

Далеко на останнє місце діяльність представників мас-медіа займає під

час виборчого процесу, бо ЗМІ, як зазначає М. А. Бучин, «є каналом зв’язку

82

між кандидатами та електоратом» [14, с. 108]. Думку попереднього вченого

поділяє й Н. О. Никифоренко, наголошуючи, що «ідеальна модель політичної

комунікації … передбачає налагодження сталого діалогу між «владою» та

«масами» за посередництвом незалежних мас-медіа» [156, с. 106].

На законодавчому рівні засоби масової інформації мають не лише

досить великий перелік повноважень, але й гарантії безперешкодної роботи

під час усього виборчого процесу, бо вони можуть висвітлювати всі стадії

політичних перегонів. Представникам засобів масової інформації

гарантується безперешкодний доступ на всі публічні заходи, пов'язані з

виборами, на засідання виборчих комісій та на виборчу дільницю у день

голосування … Виборчі комісії, органи виконавчої влади, посадові і службові

особи цих органів зобов'язані в межах своїх повноважень надавати їм

інформацію щодо підготовки і проведення виборів депутатів» (ч.4 ст.13) [64].

Законодавство про вибори Президента України та вибори місцевої влади діє

в цьому ж демократичному руслі.

Особливо слід наголосити і на прозорість діяльності виборчих комісій

під час виборів. Представники ЗМІ мають реальну можливість бути

присутніми під час проведення відкритих засідань виборчих комісій, повинні

мати можливість безперешкодного ознайомлення з документацією виборчих

комісій тощо для об’єктивного інформування громадськості про перебіг

виборчої кампанії та ступінь її прозорості. Ці можливості для медіа, на думку

М. А. Бучина, зможуть позитивно вплинути на ефективну реалізацію

«принципу гласних виборів та сприятимуть демократичному характеру

виборчого процесу. Відкритість виборчих комісій приводить до зростання

рівня довіри до неї з боку громадськості» [14, с. 125]. Ця теза стає

актуальною для українського суспільства з кожними передвиборчими

баталіями.

Інтерне т (від англ. Internet) визначається як всесвітня система

взаємосполучених комп'ютерних мереж, що базуються на комплекті

Інтернет-протоколів. Інтернет також називають мережею мереж [83].

83

Сьогоднішнє буденне життя людини досить важко уявити собі без

Інтернету, який став одним із основних способів спілкування населення.

Саме на сторінках різних соціальних мереж сучасні користувачі мають змогу

обмінюватися інформацію, в тому числі і тією, що стосується проведення

виборів та референдумів, висловлюючи свої міркування з приводу діяльності

тих чи інших політичних сил, інформувати широкий загал про можливі

передвиборні махінації та підкупи населення.

Досить велика кількість журналістів, політичних діячів мають свої

сторінки з блогами в різноманітних мережах, на яких вони дають свою

оцінку політичним подіям. Свої власні сайти має більшість організацій-

спостерігачів за виборами, що публікують свої звіти про результати

виконаної роботи. Не відставаючи від новітніх технологій, представники

діючої влади проводять різноманітні інтернет-конференції з електоратом.

Крім того, на відміну від радіо, газет та телебачення, доступ до яких може

бути обмежений конкурентами по політичній боротьбі, світова мережа

виступає більш лояльним та демократичним засобом спілкування з

населенням, бо «відкритий інформаційний простір не може бути

монополізованим жодним суб’єктом комунікації» [121, с. 259].

В деяких країнах досить успішно використовують інтернет-

голосування. Такий експеримент, наприклад, провела Естонія: «реалізація

проекту відбулася на місцевих виборах в жовтні 2005 року, коли Естонія

стала першою державою, що легально провела голосування через Інтернет як

один із засобів голосування [79]. Крім того, в період 5-10 листопада 2003

року в канадській провінції Онтаріо 12 муніципалітетів з графства Прескотт

та Рассел та графств Стормонт, Дандас та Гленгаррі першими у всій Східній

Америці провели вибори до органів місцевого самоврядування до відділів

середньої освіти, використовуючи лише електронні засоби голосування [80].

Саме за допомогою Інтернет-ресурсів було реалізоване революційне

нововведення для українського законодавства – відеоспостереження за ходом

виборчого процесу. Соціологічне дослідження громадської думки з приводу

84

встановлення відеокамер дає змогу встановити, що український виборець

покладає великі надії на це нововведення. Як показало дослідження,

«більшість громадян позитивно оцінюють перспективу встановлення камер

спостереження на виборчих дільницях: 73% вважають, що це дасть змогу

спостерігати за роботою виборчих комісій і за ситуацією на виборчій

дільниці; 57% певні, що камери спостереження – це кращий спосіб зробити

процес більш прозорим» [221]. Проте далеко не всі поділяють такий

оптимізм. Цей демократичний закон має свій «наріжний камень»: в ст. 4

Закону України «Про особливості забезпечення відкритості, прозорості та

демократичності виборів народних депутатів України» зазначається, що

дільнична виборча комісія забезпечує початок безперервного

функціонування системи відеоспостереження у режимі передачі зображення

одночасно з початком підготовчого засідання. Функціонування системи

відеоспостереження у такому режимі припиняється після закінчення

голосування. Після закінчення голосування … дільнична виборча комісія

забезпечує функціонування системи відеоспостереження у режимі запису і

збереження інформації [60]. Згодом отримати цю інформацію можна лише

через запит до ЦВК. Український політолог П. Олещук з приводу цієї статті

зазначає, що «не має найменших сумнівів, що якщо там відбудеться дещо

сумнівне, то записи можуть бути “втрачені” через чиюсь халатність. Все

одно закон не передбачає жодної відповідальності за перешкоджання

веденню запису» [162]. Виходячи з вищесказаного, досить важко напевно

визначити, позитивний чи негативний вплив здійснює спостереження на

чесність виборів, діяти все ж краще, ніж нічого не робити. На нашу думку,

відеоспостереження повинно працювати і далі, однак в закон треба внести

деякі зміни, зокрема, режим он-лайн повинен зберігатися до закінчення

підрахунку голосів на виборчих дільницях, бо, як показує практика, саме на

цьому завершальному етапі виборчих перегонів відбуваються масові

порушення.

85

Безперечно, Інтернет займає значний простір в житті сучасного

населення, проте залишається досить великий відсоток активних громадян, в

тому числі особи похилого віку, для більшості з яких користування

Інтернетом є неможливим. Саме в цьому випадку на допомогу населенню

приходить друкована продукція: газети, журнали, листівки, до яких

колишній «радянський народ» звик.

На завершення зазначимо, що діяльність мас-медіа під час виборів має

важливе значення на становлення громадянського суспільства та на

реалізацію громадського контролю. Журналісти наділені суттєвими

повноваженнями, що дає змогу висвітлювати всі стадії виборчого процесу,

оперативно реагувати на порушення правил виборчої гонки, інформувати

населення про результати незалежних журналістських розслідувань тощо. На

наше глибоке переконання, держава повинна підтримувати бажання засобів

масової інформації надавати людям правдиву інформацію, створюючи умови

для безперешкодного отримання об’єктивної інформації.

Аналіз соціально-політичної ситуації останніх років, публічних

дискусій науковців, експертів, політиків та громадськості свідчить, що

держава та інститути громадянського суспільства мають одну мету –

об’єднати суспільство [248, с. 144]. На нашу думку, саме ефективна

діяльність громадських організацій сприятиме об’єднанню громади та

ефективності громадського контролю. На підтримку цієї тези варто згадати

слова А. Карася, який зазначає, що «мережа добровільних товариств,

об’єднань, гуртків, клубів тощо виникає під впливом дії тих самих

природних потреб, які обумовлюють людей об’єднуватися в громади.

Первинною потребою залишається прагнення свободи, яке забезпечується

через створення громад. Проте свобода індивідів, які перебувають у будь-

якому випадку ще й у просторі політичної влади, навіть за умов

демократичності останньої потребує додаткових форм для свого соціального

збереження» [85, с. 255].

86

Стаття 1 Закону України «Про громадські об’єднання» від 22.03.2012

року № 4572-VI визначає, що «громадська організація - це громадське

об'єднання, засновниками та членами (учасниками) якого є фізичні особи»

[61]. Кількість таких об’єднань з кожним роком збільшується. Так, «в Україні

кількість зареєстрованих політичних партій та громадських організацій

станом на 1 січня 2013 року збільшилася порівняно з 1 січня 2012 року на

5,4% - до 3,943 тис. об'єднань громадян, що зареєстровані Міністерством

юстиції України та Державною реєстраційною службою України. Місцевими

реєструючими органами на 1 січня 2013 року зареєстровано … 87,572 тис.

громадських організацій з місцевим статусом, враховуючи місцеві осередки

(зростання порівняно з 2011 р. відповідно на 0,8% та 5,9%)» [29].

На відміну, скажімо, «від політичних партій, громадські організації не

беруть безпосередньої участі у виборчому процесі, не мають права висувати

кандидатів до представницьких структур державної влади та місцевого

самоврядування [157, с. 21]. В об’єктивності діяльності громадських

організацій впевнений і М. В. Лациба, зазначаючи, що «виборчі процеси в

Україні характеризуються тим, що ні органи влади, ні політичні партії не

зацікавлені в проведенні чесних і прозорих виборів. Представники влади і

владних партій намагаються максимально використати “адміністративний

ресурс” для того, аби лишитися при владі, а опозиційні партії готові з

легкістю порушувати стандарти чесних і прозорих виборів, якщо це

допоможе їм перемогти. Єдиними принциповими поборниками чесних

виборів є громадські організації, чесні журналісти та небайдужі громадяни»

[131, с. 4].

З цією позицією важко не погодитися. Багаторічна практика

безпосередньої демократії в Україні здебільшого свідчить про масові

порушення виборчого законодавства та про акти фальсифікацій результатів

виборів різних рівнів. Крім того, на думку А. Й. Француза, «рівень розвитку

громадських організацій, ефективність їх функціонування, … , свідчать не

лише про рівень розвитку політичної та правової системи, а й про успішність

87

демократизації, про те, наскільки сформованим є громадянське суспільство і

чи здатне воно до реальної самоорганізації та взаємодії «на рівних» з

державою» [241, с. 316].

На нашу думку, варто згадати про найбільш популярні порушення

виборчого законодавства на прикладі виборів 2013 року, які було зафіксовано

представниками громадських організацій. Зокрема, мали місце примушення

бюджетників до агітації, шантаж студентів щодо голосування, використання

адмінресурсу, надання преференцій в державних і комунальних ЗМІ, відмова

кандидатам в виготовленні агітаційної продукції, перешкоджання

кандидатам в проведенні зустрічей з виборцями, підкупи населення грошима

та продуктами, політична реклама на транспорті,судові процеси над ЗМІ

тощо [217, с. 2-4]. В заяві-звіті про перебіг місцевих виборів 2010 року

представників загальновідомої всеукраїнської громадської організації

Комітет виборців України зазначалось, що мали місце використання свого

службового становища представниками влади для агітації; фіксувалися

випадки недобросовісної конкуренції, публікації замовних матеріалів в ЗМІ

та використання «чорного ПР», використання кримінальних методів у

політичній боротьбі (напади на офіси політичних партій, погрози активістам)

[74, с. 7].

Важливим кроком вперед стало створення Громадянської Асамблеї

України. «На сьогодні ГАУ – найбільша в Україні мережа, яка об’єднує

понад 400 громадських організацій з усіх регіонів. ГАУ від дня заснування

навесні 2007 року провела десятки круглих столів, дискусій та конференцій в

усіх областях, а також реалізовує третє зібрання Асамблеї –

загальнонаціональної конференції представників громадянського суспільства

з усієї України» [37]. Така консолідація прагнень до чесних виборів має

позитивно вплинути на покращення громадянського суспільства і на

розвиток громадського контролю. Адже, аналізуючи доповідь представників

міжнародної правозахисної організації Freedom House або Дім свободи, в

Україні в 2012 році можна зробити висновок, що ситуація з кожним роком

88

гіршає. В своїй доповіді президент правозахисної організації Девід Кремер

звертає увагу на те, що «відчувається тиск на ЗМІ, якого не бачили до того,

вибіркове правосуддя, … тиск на громадянське суспільство, стурбованість

діяльністю Верховної Ради, зростання корупції, … обмеження права на мирні

зібрання» [185, с. 3].

Звичайно, ці негативні тенденції загальновідомі, проте належна

боротьба з ними виведе Україну на інший міжнародний рівень, де громадські

організації займуть належне місце, бо, на нашу думку, майбутнє чесних

виборів в руках саме громадських організацій, які менш політизовані і

заангажовані, ніж інші утворення. Беззаперечно, на сьогодні перед державою

і суспільством стоїть важливе завдання – створення незалежних громадських

організацій, які б існували у поєднанні з іншими інститутами громадянського

суспільства та органів влади.

Варто погодитися з думкою О. М. Ващук, яка вважає, що підвалиною

взаємовідносин громадських організацій з іншими суб’єктами системи

суспільного ладу має бути діалог, висока культура діалогу. Крайні протестні

форми (страйки, голодування та ін.) необхідно залишити для крайніх

випадків. Для громадських організацій має стати нормою подання

обґрунтованих матеріалів з постановкою проблем, визначення механізмів їх

вирішення, виконання спільних проектів. В свою чергу для органів влади

необхідно задіяти реальний механізм санкцій за ігнорування вимог

громадськості [16, с. 59]. Важливим залишається і зміцнення соціального

аспекту з боку держави. Є. Жилін зазначає, що держава має підтримувати

громадянські ініціативи, надаючи фінансову підтримку, поширюючи

інформацію серед населення та забезпечуючи демократичні умови існування

… громадських організацій [57, с. 324].

Саме на громадські організації ми покладаємо надію як на елемент

ефективного громадського контролю, за умови незалежності та

патріотичності виконання своїх обов’язків. Держава повинна створити

необхідні умови для повноцінного функціонування громадських організацій.

89

Безумовно, це буде сприяти підвищенню їх авторитету та залученню значної

кількості населення в діяльності громадських організацій. На наш погляд,

уже в недалекому майбутньому це призведе до того, що і під час проведення

виборів та референдумів громадяни через громадські організації будуть

ефективно контролювати, наскільки чітко влада та суб’єкти виборчого

процесу виконують вимоги закону, притримуються конституційних приписів

виборчого права.

2.2. Допоміжні (додаткові) форми громадського контролю за

проведенням виборів та референдумів в Україні

Раніше перераховані форми громадського контролю є

загальновідомими і досить поширеними. Втім, розвиток суспільства призвів

до появи більш сучасних форм контролю з боку громадськості. Ці новели

жодним чином не впливають на якість уже існуючих форм, а навпаки, ми

вважаємо, що поєднання різноманітних форм може забезпечити подальший

розвиток і ефективність громадського контролю.

Не викликає жодного сумніву, що контроль за виборами повинен

ефективно реалізовуватися на всіх без виключення стадіях політичних

перегонів. Особливого значення набувають політичні уподобання громадян,

які щойно проголосували, оскільки їх думка, відповідним чином зафіксована,

дає можливість говорити про можливі порушення законодавства під час

підрахунку голосів. Цей етап виборного процесу теж підлягає дослідженню,

який має назву екзит-пол (опитування на виході або післявиборче

опитування).

Вперше на теренах незалежної України таке нововведення запровадив

Фонд «Демократичні ініціативи» в 1998 році, який провів таке опитування

29 березня на парламентських виборах [154, с. 5]. Зараз же жодні вибори не

проходять без екзит-полів, бо по закриттю виборчих дільниць саме завдяки

даним «опитування на виході» можна дізнатись про відсоток політичної

активності і попередні результати, про можливих переможців. Цю думку

90

підтримує і представник громадської мережі «Опора» О. Айвазовська, яка

зазначила, що «екзит-пол є небхідною складовою будь-якого виборчого

процесу в українських реаліях…» [2]. Замовниками проведення екзит-полів

виступають представники різних об’єднань та організацій, які борються за

чесні вибори, для яких правдива інформації передвиборчої боротьби має

важливе значення. Крім того, як показує практика проведення

післявиборчого опитування, суттєві розбіжності між офіційними

результатами ЦВК та результатами екзит-полів зустрічаються досить рідко.

За наявності як негативних, так і позитивних рис екзит-пол, все ж таки,

має свою соціальну цінність. Цю ідею поділяє і О. М. Балакірєва,

наголошуючи, що опитування на виході з виборчих дільниць стали однією з

форм громадського, демократичного контролю за ходом виборів, а також

дослідницьким інструментом, яким користуються і аналітики, і політики для

визначення характеристик дієвого електорату [7, с. 23-24]. Крім того, будь-

яка політична сила, що стає на стежку політичної боротьби, потребує

впорядкованої соціальної інформації, яка містить об’єктивні аналітичні,

описові та прогностичні дані стосовно політичної боротьби. Важливими є і

дані про показники рейтингів популярності конкурентів та позицію самої

політичної сили в цьому рейтингу. Завдяки цим даним команда політичної

сили зможе заздалегідь продумати можливу модель поведінки та

підготуватися до можливих результатів виборів і побудувати нову виборчу

модель поведінки на наступні вибори, враховуючи всі недоліки.

Результати екзит-полів, які проводилися в 2010 році по виборам

Президента України, як повідомляє інтернет-ресурс, були такими: «За

даними Національного экзит-пола-2010, за кандидата в Президенти В.

Януковича проголосувало 31.5% виборців, Ю.Тимошенко – 27,2%, С.Тигіпко

– 13,5%, А. Яценюка – 7,8%, В. Ющенко – 6%. Дані экзит-полу від SOCIS,

трошки відрізняються від попередніх цифр: В. Янукович - 36,6%, у

Тимошенко – 25,8%, у Тигіпко – 13,5%, у Яценюка – 6,6%, у Ющенко – 5,2%.

Дані экзит-полу телеканалу ICTV свідчить про наступне: В. Янукович -

91

35,06%, Ю. Тимошенко – 25,72%, С. Тигипко – 13,41%, А. Яценюку – 6,87%,

В. Ющенко – 5,61%. Савік Шустер, в свою чергу нарахував 34,7% у

Януковича, 25% – у Тимошенко, 13,2% – у Тигіпко, 7,1% – у Яценюка и 5,8%

– у Ющенко» [23]. Як ми бачимо, результати виявились досить близькими

між собою.

Під час президентських перегонів 2014 року теж проводилися екзит-

поли. Зокрема, «у день виборів Консорціум «Національний екзит-пол 2014»,

до якого входять Фонд «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва»,

Київський міжнародний інститут соціології (КМІС) та Український центр

економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова, провели

Національний екзит-пол 2014 [250]. Дане опитування показало такі

результати: П. Порошенко 55, 7%, Ю. Тимошенко 12,8%, О. Ляшко 8,1%,

А. Гриценко 6,3%, С. Тігіпко 4,8%, М. Добкін 2,1%, О. Богомолець 2%,

В. Рабинович 2%, О. Тягнибок 1,3%, П. Симоненко 1,1%, Д. Ярош 1% [250].

Тема ефективності проведення такого дослідження у вчених колах

залишається актуальною й досі, тому існують як прибічники, так і

противники такого дослідження громадської думки. Наприклад, соціолог

Є. Копатько зазначає, що екзит-пол – це один зі способів захисту результатів

виборів, важливий інструмент кандидатів в президенти для прийняття вірних

управлінських рішень [117]. Вони можуть бути точним індикатором того, чи

не було якихось відхилень у процесі підрахунку голосів [154, с. 97].

Противники такого виду боротьби за чесні вибори часто піднімають питання

стосовно джерел фінансування таких заходів. Сьогодні громадськості відомо,

що досить значний обсяг політичної інформації є не завжди об’єктивним, бо

велика кількість засобів масової інформації існує завдяки фінансуванню

діючих політичних сил, які, користуючись своїм положенням, спотворюють

відомості про конкурентів по політичній боротьбі і представляють себе в

найкращому світлі.

Поряд з екзит-полом одним з ефективних способів реалізації

громадського контролю вважаємо паралельний підрахунок голосів (далі

92

ППГ). Такий спосіб є ефективним методом, який застосовують незалежні

громадські спостерігачі для систематичної оцінки голосування в день

виборів, включаючи підрахунок результатів на виборчих дільницях. Він дає

можливість незалежно перевірити офіційні результати, оголошені

Центральною виборчою комісією (ЦВК). Такий підрахунок здійснюється на

основі звітів спеціально підготованих спостерігачів, які оцінюють якість

процесу на виборчих дільницях. На відміну від екзит-полів, він не включає

опитування громадян щодо здійсненого ними вибору. При такому підрахунку

відбувається підрахунок фактичної кількості голосів, відданих виборчій

дільниці, яка включена до моніторингу. Цей метод успішно

використовується громадськими організаціями для оцінки процесу

голосування в день виборів у багатьох країнах світу, включаючи Болгарію,

Румунію та Грузію [195]. Цінність такого заходу полягає в оперативності

аналізу отриманних данних від незалежних спостерігачів. Крім того, такий

підрахунок «може підтвердити офіційні результати та підвищити довіру до

якісно проведених виборів. Крім того, може викрити фальсифікації або

показати проблеми виборчого процесу та оцінити можливість їхнього впливу

на результати виборів» [195].

Цей метод застосовується й українськими громадськими організаціями,

зокрема, «під час виборів Президента у травні 2014 року, 861 148 українців

проголосувало на 1 500 виборчих дільницях, обраних за допомогою

статистичної вибірки для проведення ППГ. Межа похибки за голосами,

відданими за Юлію Тимошенко була +/-0,6 %, а відсотковий результат за

ППГ був від 12,6 % до 13,8 %. Офіційний результат, оголошений ЦВК, був у

межах даних, отриманих завдяки ППГ – 12,8 %. Для порівняння, найбільший

екзит-пол, який проводився на минулих виборах, налічував 17 000 опитаних з

400 дільниць, тож, жоден екзит-пол не дасть таких точних результатів як

ППГ» [195].

Цей метод є прийнятний для більшості інститутів громадянського

суспільства й для виборця зокрема.

93

Варто також зазначити, що опитування методикою екзит-пол в

поєднанні з іншими формами громадського контролю з роками зможуть

забезпечити справедливі результати виборів, яким буде довіряти суспільство,

бо без довіри населення діяльність форм громадського контролю втрачає

свою соціальну значущість та цінність.

Важливою формою громадського контролю за виборами та

референдумами є публічні обговорення – громадські дискурси. Дискурс, на

думку В. Ковальчука, це спосіб діалогічно-аргументованого обговорення

спірних питань з метою досягнення універсального (тобто значущого для

всіх, хто здатний до розумної аргументації) консенсусу [94, с. 30].

О.Ф. Русакова дискурс визначає як спосіб ментального конструювання

соціальної реальності, крім того це способи інтерпретації суттєвих

громадських процесів і явищ [211]. Дискурс, як визначає С. А. Мазуренко, є

практикою комунікативних взаємин для досягнення суспільної узгодженості

та соціальної згоди. Дискурс щодо норм і цінностей співіснування є

найвищою інстанцією суспільного життя [140]. Визначення громадського

дискурсу пропонує і О. Дащаківська, як комунікативну дію, що допомагає

членам однієї громади знайти порозуміння щодо засад здійснення політичної

та соціальної влади у суспільстві, за умови, що люди діють у рівних умовах

громадської відкритості [44, с. 38].

Такі дискурси можуть відбуватися в різноманітних формах (громадські

слухання, збори трудових колективів, наукові конференції, круглі столи і

т.д.), а також з широкого кола питань (починаючи від зміни форми

державного правління і аж до благоустрою міста, селища, села) [94, с. 30].

Ініціаторами проведення таких заходів можуть виступати громадяни

України, представниками інтересів яких є громадські організації та політичні

партії, представники державних інституцій.

На необхідності проведення загальних дискурсів наголошує і

міжнародна спільнота. Так, відповідно до Рекомендації № R(97)7 Комітету

міністрів Ради Європи "Про місцеві громадські служби і права користувачів

94

їхніх послуг", «усі важливі служби слід піддавати періодичному оцінюванню

з погляду задоволення потреб користувачів, що вимірюється кількома

простими покажчиками… Підсумки можна обговорювати на публічних

форумах» [196].

Ефективність таких дискурсів залежить: від бажання самих громадян

вступити в такий діалог з владою, від ступеню аргументованості викладення

суті проблеми кожної окремо взятої особи, активності кожного громадянина

під час обговорення, реальне об’єднання громади навколо спільної проблеми

тощо. Крім того, О. Ф. Русакова наголошує, що запоруками ефективного

дискурсу є довіра, згода, взаєморозуміння, вільне та мирне вирішення

проблеми, що складає «соцієнтальний капітал», який сприяє дієвому

функціонуванню дискурсу [211].

Дійсно, під час активних дискусій народжується спільне рішення

проблеми. У процесі дискусії та обговорення спірних питань, як зазначає В.

Ковальчук, можна дійти до колективних рішень, які б влаштували якщо не

всіх, то принаймні переважну більшість громадян, що зацікавлені в їх

прийнятті, адже завданням громадського дискурсу є не лише формування

волі більшості, але й якомога меншою мірою обмежувати волю меншості [94,

с. 31].

Не може оминути дискурс і тему виборчих перегонів, яка досить жваво

обговорюється українським суспільством. Саме завдяки активній політичній

позиції громадяни мають право обговорювати передвиборчі кампанії:

аналізувати хід виборчого процесу, звертати увагу на недобросовісних

кандидатів, активно реагувати на виявлені порушення, робити висновки

відносно виборів. Беручи участь в публічних дискусіях, громадяни України

реалізують своє право контролювати владу під час політичних виборів та

референдумів. Крім того, такі дискурси позитивно впливатимуть і на

збільшення показників громадської активності, за умови, що держава в особі

своїх інституцій сприятиме вільному проводженню таких суспільних

обговорень і виступатиме лише спостерігачем, а не гравцем однієї зі сторін

95

дискутуючих. Держава повинна сприяти залученню якомога більшої

кількості громадян до дискусії.

В європейській спільноті важливе місце посідає інститут омбудсмана.

Україна не є виключенням. Закон України «Про Уповноваженого Верховної

Ради України з прав людини» 1997 року з подальшими змінами закріплює

контролюючі функції Уповноваженого, відносячи його до структури

парламентського контролю за додержанням конституційних прав і свобод

людини і громадянина та захист прав кожного. Втім, В. В. Речицький

висловив думку, в якій пропонує включити як одну зі складових частин

громадського контролю парламентський контроль. Ми, в свою чергу,

вважаємо, що порушення виборчого права громадян України відносяться до

компетенції відання Уповноваженого, бо, як встановлює законодавець:

метою парламентського контролю, який здійснює Уповноважений, є захист

прав і свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією України,

законами України та міжнародними договорами України та запобігання

порушенням прав і свобод людини і громадянина або сприяння їх

поновленню (ст. 3) [63].

Впровадження демократичного інституту Уповноваженого з прав

людини в Україні, на думку Д. В. Лученко, є вагомим кроком на шляху

зміцнення правового становища особистості в державі [138, с. 28]. Далеко не

останнє місце займають порушення прав громадян під час виборів. У серпні,

за рекомендацією Консультативної ради, був дещо розширений вектор

діяльності Уповноваженого, а саме – дотримання виборчих прав громадян.

В. В. Лутковська призначила своїм представником з виборчого права

М. Чаплигу, який обіймав посаду радника омбуцмена [51]. Крім того,

В. В. Лутковська в свою чергу додала, що призначення її представника та

створення комітету з питань захисту виборчих прав, є здійсненням

рекомендацій міжнародної організації Freedom House [137].

У свою чергу голова громадянського комітету з питань активного

виборчого права громадян при Уповноваженому Верховної Ради України з

96

прав людини О. Гончарук повідомив, що його комітет і представник

омбудсмена будуть моніторити виборчу кампанію з метою недопущення

порушення виборчих прав громадян. З цією метою будуть задіяні

«абсолютно всі громадські організації, які здійснюють моніторинг виборів. У

разі виявлення порушень на виборах комітет рекомендуватиме омбудсмену

складати відповідні акти реагування» [137]. Безумовно, такі радикальні

заходи не можуть не викликати позитивних сподівань на зменшення

кількості порушень на виборах, бо омбудсман наділений досить вагомими

повноваженнями: можливість звернення до Конституційного Суду України з

поданням, вносити в установленому порядку пропозиції щодо

вдосконалення законодавства України у сфері захисту прав і свобод людини

і громадянина; право на ознайомлення з документами, у тому числі тими,

що містять інформацію з обмеженим доступом; направляти у відповідні

органи акти реагування Уповноваженого у разі виявлення порушень прав і

свобод людини і громадянина для вжиття цими органами заходів тощо (ст.

13) [63]. Крім того, Уповноважений зобов’язаний виступати у Верховній Раді

України з щорічною доповіддю про стан додержання та захисту прав і

свобод людини і громадянина в Україні, тим самим інформуючи

громадськість про рівень порушень прав населення, в тому числі і виборчих.

Не варто нехтувати і зарубіжним досвідом діяльності омбудсмена.

Рекомендація Конгресу місцевих і регіональних влад Ради Європи

№ 61 (1999) підкреслює, що серед громадян Європи зростає тенденція

відходу від участі в управлінні державними справами [191, с. 71]. Досить

схожа ситуація відбувається і в незалежній Україні, коли виборці, не

довіряючи результатам виборів та в можливість своїм вибором зупинити

політичну кризу, «продають» голоси або зовсім апатично відносяться до

свого громадського обов’язку. Проте, Рада Європи все ж таки бачить

порятунок: урядам держав-членів Ради Европи, які запровадили інститут

омбудсмена, не треба зупинятися на досягнутому, а необхідно в подальшому

«сприяти запровадженню відповідних інститутів на місцевому й

97

регіональному рівнях і належним чином інформувати громадян про завдання

й можливості таких інститутів» [191, с. 72]. На нашу думку, це досить

важливе зауваження, адже досить важко, знаходячись в м. Києві в

приміщенні Секретаріату детально контролювати випадки порушень прав

людини по всій Україні. На нашу думку, варто розробити законодавчу базу,

яка б дозволяла створення офіційних представництв українського

омбудсмена в кожній області з обов’язковим звітом кожного з обласних

представництв перед Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини

Варто зазначити, що Уповноважений Верховної Ради України з прав

людини може позитивно впливати на зменшення кількості порушень під час

виборів, що призведе до зміцнення позиції громадського контролю на

виборах.

Безумовно, досить ефективною формою громадського контролю на

виборах та референдумах є моніторинг. Моніторинг – це постійне

відстеження ходу робіт (в рамках проекту, програми або організації) для

порівняння поточного стану справ з планом [126, с. 53]. Такий вид

дослідження є досить розповсюдженим та дієвим і застосовується в різних

галузях життєдіяльності суспільства та держави, в тому числі може успішно

застосовуватися під час проведення виборів та референдумів.

Поняття «громадський моніторинг» стосується моніторингу роботи

органів державної виконавчої влади і фокусується на системному та

комплексному дослідженні їх діяльності у сфері підготовки та прийняття

рішень, контролю за їх виконанням [126, с. 56]. Завдяки такому

спостереженню: збільшується рівень відповідальності та підзвітності

державної влади перед народом; дається об’єктивна оцінка ефективності

роботи державних інституцій; відбувається лобіювання законів, які

відповідають потребам суспільства, а не окремого політичного клану;

позбавлення влади можливості зловживати своїм становище тощо.

Аналіз процесу проведення моніторингів дає підстави вважати, що

громадський моніторинг здійснюється шляхом: збору та накопичення

98

інформації щодо думки громадськості про діяльність влади у обраній сфері;

аналізу та інтерпретації зібраної інформації відповідно до мети та завдань

моніторингу; підготовки та представлення рекомендацій щодо існуючих

практик та політик у обраних сферах відповідно до обраних критеріїв;

відслідковування процесу внесення змін в урядову політику та наслідків

впровадження змін для громадськості [126, с. 57]. Крім цього, існує й

репрезентативне опитування представників інститутів громадянського

суспільства [54].

Проведення такого дослідження, здебільшого, позитивно впливає на

поведінку представників влади, тим самим нагадуючи їм про інтереси

суспільства, які вони поставлені представляти. Не може не впливати

проведення такого моніторингу і на «пасивний електорат», політичне життя

держави для яких, мабуть, немає важливого значення. Справа в тому, що

результати такого дослідження обов’язково доводяться до відома

громадськості, і позитивні зміни, зокрема, і на виборчих теренах залежать від

усього населення, які повинні займати активну політичну позицію.

Громадський контроль через громадський моніторинг активно

розвиваються і на виборчих теренах. Окремо варто зупинитися на

Всеукраїнській громадській організації „Комітет виборців України” , що діє

на теренах України з 1994 року.

Ключовою ідеєю ініціаторів заснування Всеукраїнської громадської

організації „Комітет виборців України” (далі ВГО КВУ) було сприяння

поглибленню демократичних перетворень у державі, у тому числі шляхом

здійснення незалежного громадського моніторингу виборчих процесів та

процесів референдуму, як на загальнодержавному, так і на місцевому рівні, а

також громадського лобіювання відповідних законодавчих змін. За період

своєї діяльності ВГО КВУ на основі напрацьованої організацією методології

(яка враховувала всі ключові стандарти спостереження за виборами) здійснив

моніторинг всіх без винятку загальнонаціональних виборчих кампаній, а

також більшості кампаній з місцевих виборів. Проведення такої

99

широкомасштабної діяльності зі здійснення моніторингу виборів стало

можливим завдяки розвитку регіональних відділень ВГО КВУ. Так, станом

на початок 2013 року в Україні загалом було зареєстровано 125 обласних,

районних та міських організацій (відділень) ВГО КВУ в усіх регіонах

держави [97].

Так, протягом травня-жовтня 2012 року у всіх округах ця громадська

організація проводила моніторинг кожного етапу підготовки та перебігу

виборчої кампанії на чергових виборах народних депутатів України. Під час

такого спостереження Комітет дійшов до висновків: вибори пройшли з

порушенням стандартів чесних і демократичних виборів. Стали найбільш

проблемними загальнонаціональними виборами з 2004 року. Більше всього

зауважень відмічалось під час проведення передвиборної агітації, яка

супроводжувалась підкупом та застосуванням адмінресурсу; формування

виборчих комісій; встановлення підсумків голосування в одномандатних

округах. КВУ відмічає пасивність правоохоронних органів (МВС, СБУ,

ГПУ) у реагуванні на інформацію про порушення, а також випадки

незаконного втручання у виборчий процес, особливо під час підрахунку

голосів. Досить поширеними були випадки висування в одномандатних

округах кандидатів-„двійників”, які мали перебрати на свою підтримку

частину голосів основних кандидатів тощо [172].

Протягом проведення таких досліджень були зафіксовані і порушення

закону, про які сповіщено громадськість; були розроблені додаткові

документи, програми, що покращують роботу органів влади; проведені

кругли столи, на яких відкрито вели полеміку з приводу отриманих

результатів. На нашу думку, результати моніторингів, які не завжди є

втішними для політичних сил, дисциплінують представників діючої влади,

змушуючи їх працювати на благо суспільства тощо. Такі моніторинги

допомагають пересічним громадянам визначитися з вибором та наголосити

на прогалинах виборчого законодавства. Такі дослідження об’єднують

суспільство, бо більшість громадян прагне жити в розвинутій державі зі

100

стабільною економікою, чого добитися без чесних і справедливих виборів не

можливо.

Комітет виборців не припиняє своєї діяльності і в перервах між

народним волевиявленням. Так, в наприкінці квітня 2015 р. відбулася прес-

конференція Комітету виборців України: «Півроку до місцевих виборів: нові

гравці та старі проблеми». Під час заходу були озвучені основні висновки

опитування регіональних представників КВУ. За півроку до чергових

місцевих виборів політичні партії та місцеві політики працюють в режимі

повноцінної виборчої кампанії. Найбільш активну роботу по підготовці до

виборів здійснюють Блок Петра Порошенка і Об’єднання «Самопоміч».

Громадські приймальні БПП відкрито в 11 областях, «Самопомочі» – в 9.

Обидві партії організовують масові заходи різного характеру: прибирання

територій, висадження алей, виставки дитячої творчості, збір коштів на

обладнання для дитячих лікарень, благодійні акції тощо [148].

Хочеться також звернути увагу і на те, що питання участі громадян в

діяльності органів державної влади турбувало вчений світ ще в стародавні

часи, коли мешканці міст-полісів брали безпосередню участь у прийнятті

важливих рішень державного масштабу. Крім цього, правовій науці відома і

представницька форма участі громадян в житті держави, яку англійський

філософ Дж. С. Міль вважав «великим відкриттям сучасності» [53].

В кінці ХХ ст. представницька демократія відчуває на собі критичні

настрої, що ставить під сумнів доцільність подальшого розвитку цієї форми

демократії. Виникає необхідність пошуку шляхів вирішення конфліктної

ситуації. Порятунком стала теорія партисипативної демократії. Ю. К. Бєгунов

та А. В. Лукашев наголошують, що партиципаторною або частковою

називається демократія, в якій поряд з прямими виборами влади громадяни

мають право та можливість активно брати участь в прийнятті політичних

рішень, в політичному процесі, а також в контролі над реалізацією

прийнятих рішень [8, с. 73]. Український правник В. Ковальчук зазначає, що

«формулу партисипативної демократії вперше було вжито в 1962 році в

101

установчому маніфесті руху «Студенти за демократичне суспільство». Том

Хейден – чільна фігура цього руху – протиставляв тоді «демократію участі»

«неактивній демократії», яка, на його думку, характеризувала політико-

правову систему США» [94, с. 27].

Така форма демократії має свої переваги: по-перше, передбачається

об’ємна політична участь громадян не лише під час політичних виборів, але

й при прийняті важливих соціально-політичних питань; по-друге,

збільшується показник легітимності владних рішень; по-третє, така форма

демократії сприяє розвитку механізму контролю за владними установами; по-

четверте, громадяни мають реальну можливість формулювати пропозиції по

способу формування державної влади; по-п’яте, така форма передбачає

залучення великої кількості громадян до управління державними справами

на політичний процес тощо. Водночас існують і противники такої демократії,

які наголошують на негативні сторони цієї теорії. Зокрема, на нашу думку,

політика не може бути сенсом життя всіх людей. Прийняття рішень широким

колом людей створює передумови безвідповідальності, політика проникає у

всі сфери життя суспільства. В тому числі й в приватну сферу, що не бажано.

Проте не зважаючи на наявні мінуси, які існують в будь-якій ситуації,

теорія партисипативної демократії може стати в пригоді і українському

суспільству.

Ми вважаємо, що теорія партисипативної демократії передбачає більш

повне, об’єктивне представлення інтересів пересічних громадян саме через

активну політичну участь цих самих громадян. Якщо хоча б узяти виборчий

процес, на якому виборці не завжди голосують за конкретну особу чи

політичну партію. Адже відомі випадки, коли, реалізуючи своє активне

виборче право, громадяни висловлюють своєрідний протест проти діючої

влади та можливих претендентів на їх зміну з числа опозиціонерів. Не можна

не згадати ситуацію на президентських перегонах 2010 р., коли, як зазначає

В. Ковальчук, «близько 5% громадян заповнили бюлетень в графі «проти

всіх». … На виборах до органів місцевого самоврядування в жовтні 2010

102

року такий відсоток громадян становив вже становив 7%» [94, с. 29]. Таке

ставлення до влади можна розцінити як пасивну форму громадського

контролю під час волевиявлення, яка, все ж таки, передбачає бажання

громадян, щоб їх почула діюча влада та з розумінням поставилась до їх

труднощів. Реалізація активного виборчого права без зацікавленості в

подальшому контролі влади не дає гарантії щодо ефективності її, бо, як

сказав В. Ковальчук, «демократія участі як джерело легітимності – це не

лише процедура формування органів державної влади, яку часто

ототожнюють з виборами, але й контроль за їх діяльністю» [94, с. 31].

В зв’язку із цим хочеться зазначити, що суспільство європейських

держав знаходиться в постійному розвитку і це вимагає розробки нових форм

контролю громадськості за діями органів державної влади і за політичним

процесом в цілому. Сучасною формою контролю за діяльністю державної

влади виступає громадська експертиза.

В наукових колах можна зустріти позиції вчених, в яких вони

ототожнюють громадський контроль з громадською експертизою. Для

відповіді на це запитання звернемось до аналізу цих двох дефініцій.

Проаналізувавши поняття громадського контролю (розглянуті на початку

підрозділу) можна зазначити, що головним стрижнем контролю є перевірка

дотримання закону, а відмінності, як наголошує О. В. Тинкован, полягають у

суб’єктах, які її проводять, об’єктах, на які вона спрямована, меті її

проведення [229].

Юридична енциклопедія пропонує таке визначення: «експертиза (від

франц. еxpertise, лат. еxpertus – досвідчений, випробуваний) – вивчення,

перевірка, аналітичне дослідження, кількісна чи якісна оцінка

висококваліфікованим фахівцем, установою, організацією певного питання,

явища, процесу, предмета тощо, які вимагають спеціальних знань у

відповідній сфері суспільної діяльності [260, с. 333].

З перерахованих підходів до визначення вбачається одна особливість:

проведення експертизи спеціалістами, які мають спеціальні знання для

103

проведення такого дослідження. Тоді як громадський контроль не вимагає

спеціальної освіти і пересічні громадяни, навіть без вищої освіти, мають

права брати участь в громадському контроль. Ми вважаємо, що ототожнення

цих двох понять є не досить коректним: експертиза виступає формою

громадського контролю, яке є більш ширшим поняття, ніж експертиза та

охоплює декілька форм реалізації.

Словосполучення «громадська експертиза» є досить новим поняттям,

проте його можна зустріти в деяких законах різних галузей, зокрема, Закон

України «Про наукову і науково-технічну діяльність» і, звичайно, постанова

КМУ від 5 листопада 2008 року № 976 «Про затвердження Порядку сприяння

проведенню громадської експертизи діяльності органів виконавчої влади».

Прийняття цієї постанови, на думку українського вченого Н. К. Дніпренко,

означало початок легалізації і становлення в Україні нової технології

зворотного зв’язку влади із громадою [54]. Крім цього, даний Порядок дає

можливість всім легалізованим відповідно до законодавства об’єднанням

громадян ініціювати проведення громадської експертизи діяльності органів

виконавчої влади. Таким чином, громадську експертизу можуть проводити

об’єднання громадян не лише легалізовані шляхом реєстрації, а й шляхом

повідомлення про заснування [39, с. 6].

Інститут громадської експертизи – це процес залучення громадських

кіл до сфери державної політики, це можливість бути не лише спостерігачем,

а й активним учасником формування політики [40, с. 5]. Цей вид дослідження

можна назвати повноцінною, самостійною формою громадського контролю.

Хоча в Україні ця форма контролю ще не стала розповсюдженою, проте

результативність такого дослідження збільшує зацікавленість вчених до цієї

методики. Так, наприклад, в лютому 2015 року в Києві в рамках програми

«Громадська антикорупційна експертиза» було проведене дослідження, що

виявило низку корупційних ризиків у деяких вже ухвалених законах та

запропонованих законопроектах [38]. В березні 2014 року на Харківщині в

рамках програми «Громадська експертиза» була проведена зустріч з

104

представниками духовенства, на якій обговорили найактуальніше питання

сьогодення [41].

Однією з дієвих форм громадського контролю, особливо в розвинених

європейських держава є громадські ради. Діяльність таких рад є виразником

волі народу та реалізації контролю органів державної влади. Саме завдяки

діяльності рад державні органи стають ближче до соціальних проблем, їх

діяльність стає більш прозорою та зрозумілою широкому загалу.

На сьогодні в Україні діяльність громадських рад передбачена,

зокрема, чинною постановою Кабінету Міністрів України від 3 листопада

2010 року № 996, яка встановлює порядок утворення громадських рад при

центральних і місцевих органах виконавчої влади та забезпечити їх

функціонування [192].

Український громадський діяч С. Жуков підкреслює, що «майже

кожного дня сьогодні в Україні з'являється нова рада при якомусь органі, яка

покликана захищати громадські інтереси всіх загалом і нікого конкретно»

[58]. Справа в тому, що термін діяльності громадської ради обмежується

законодавством і складає два роки. Тому не дивно, що процес створення

громадських ради при різних органах державної влади є безупинним.

Станом на 2003 рік при центральних органах влади існувало

16 громадських рад, однак більшість з них були чисто формальними. При

Президентові України було створено 27 консультативно-дорадчих органів.

При Кабінеті Міністрів України, було створено 23 консультативно-дорадчі

органи, але тільки два з них можна було вважати громадськими радами з

необхідними повноваженнями, а в Комітетах Верховної Ради України тільки

5 з 23 Комітетів мали досвід роботи з громадськими радами [25, с. 29].

Станом 31 липня 2011 р. сформовано 555 громадських рад з 602 необхідних,

тобто 92% [42].

В 2010 році Президент України видав Указ «Питання сприяння

розвитку громадянського суспільства в Україні» № 32/2012, яким постановив

утворення Координаційної ради з питань розвитку громадянського

105

суспільства як допоміжний орган при Президентові України. Даним указом

затвердив Положення про Координаційну раду з питань розвитку

громадянського суспільства. Згідно з цим Положенням координаційна рада з

питань розвитку громадянського суспільства є допоміжним органом при

Президентові України, створеним для забезпечення діяльності Президента

України щодо реалізації державної політики та впровадження системних

заходів, спрямованих на формування сприятливого середовища для дальшого

становлення в Україні громадянського суспільства, підвищення ролі його

інститутів у здійсненні державної політики, а також досягнення

європейських стандартів забезпечення та захисту прав і свобод людини і

громадянина [234].

Як нам видається, суспільство покладає на громадські ради досить

оптимістичні надії, хоча деякі вчені вважають громадські ради фіктивною

формою громадського контролю. З чим і ми частково погоджуємося. Справа

в тому, що для реально діючого контролю створення громадських рад не

достатньо, необхідне бажання та зацікавленість самого органу, а також

держави і суспільства в покращенні діяльності завдяки об’єктивній критиці

представників народу, на захисті інтересів яких влада повинна стояти.

Далеко не останнє місце в існуванні демократичного режиму в державі

відводитися парламентській опозиції, яку по праву можна вважати одним з

видів громадського контролю за діяльністю органів державної влади, в тому

числі і під час виборчих перегонів. Справа в тому, що сучасне політичне

життя нагадує «конкурентну боротьбу різних політичних сил, з яких одна

виконує керівництво державою, а інша критикує і контролює органи влади.

Функція керівництва в такому розумінні є невіддільною від функції опозиції

– контролю та критики. Опозиційні партії впливають на рішення, які ухвалює

політичне керівництво, намагаючись уточнити їхній зміст чи спосіб

виконання», - вважає О.Г. Хімченко [245, с. 52]. Крім того, наявність

системної діяльності опозиції позитивно впливає на демократичність

перебігу виборів та діяльність діючої влади,а відсутність такої, зокрема,

106

може призвести до політичної апатії населення. Мабуть не випадково

О. Семибратський вказує, що «досвід розвинутих демократій засвідчує, що

надання опозиції повноцінних можливостей для представлення та

обстоювання своєї, альтернативної щодо офіційної, точки зору, конкуренції з

правлячими політичними силами, стабілізує політичну структуру

суспільства, запобігає виникненню гострих політичних конфліктів і кризових

ситуацій, слугує засобом пом’якшення надмірної соціальної напруги та

зменшення вірогідності помилок при прийнятті важливих державних

рішень» [219, с. 8].

В Україні поки що не має спеціального закону про парламентську

опозицію, проте гарантії її діяльності містяться в інших законах, зокрема, в

Законі України «Про політичні партії» в ч. 2 ст. 12 закріплюється норма, що

гарантує діяльність опозиції: «Політичним партіям гарантується свобода

опозиційної діяльності, у тому числі: можливість викладати публічно і

обстоювати свою позицію з питань державного і суспільного життя; брати

участь в обговоренні та оприлюднювати і обґрунтовувати критичну оцінку

дій і рішень органів влади, використовуючи для цього державні і

недержавні засоби масової інформації в порядку, встановленому законом;

вносити до органів державної влади України та органів місцевого

самоврядування пропозиції, які обов'язкові для розгляду відповідними

органами в установленому порядку» [66]. Не зважаючи на складнощі,

діяльність парламентської опозиції є однією з форм дієвого громадського

контролю. «До відносин, які складаються по лінії «уряд-опозиція»,

притаманні всі елементи правовідносин у сфері громадського контролю.

Контролюючим суб’єктом є опозиційна політична партія, яка є різновидом

об’єднань громадян. Підконтрольним суб’єктом виступає політична сила, яка

знаходиться у владі, та сформований нею уряд», - пише О. Семибратський

[219, с. 10]. Об’єктом же громадського контролю витупаються дії та прийняті

рішення діючою політичною владою.

107

Парламентська більшість виступає своєрідним інформатором між

провладними політичними силами та електоратом. Опозиція інформує

діючий уряд про настрої громадськості та зміни громадської думки, що дає

можливість органам влади оперативно реагувати на такі зміни,

підкорегувавши політичний курс розвитку України. Крім того, в обов’язки

опозиції входить конструктивна критика та висування своїх пропозицій щодо

прийнятих владних дій та рішень, та, як зазначає У. Ільницька «…

обстоювання та захист інтересів суб’єктів опозиційної діяльності шляхом

забезпечення участі у здійсненні парламентського контролю; критичний

аналіз дій правлячої більшості; виявлення та викриття недоліків у державній

політиці; оприлюднення та обґрунтування критичних оцінок діяльності глави

держави /або уряду …» [82].

Зазначимо, що в 2013 році в Україні діяльність опозиційних партій

оцінювалась багатьма людьми досить критично. Мали місце акції протесту

проти діючої влади, що прокотилась на теренах України, які налічували

тисячі прихильників. Під час цих акцій лідери опозиційних сил активно

критикували роботу діючої влади, аналізуючи складну соціально-економічну

ситуацію в країні. Проте, будь-яка політична сила, в т.ч. опозиційна, далеко

не завжди думає про життя народу, головне завдання – це отримання влади

будь-якою ціною. Якщо згадати обіцянки під час передвиборчої кампанії, в

тому числі і опозиціонерів, то всі без винятку політичні партії пророкували

розквіт економіки, підвищення соціальних стандартів, зниження рівня

корупції, проте більшість таких обіцянок не були втілені в життя. Тому, на

нашу думку, парламентська опозиція, як і політичні партії, виконують

непрямий громадський контролю за діяльністю органів державної влади і під

час виборчої кампанії. Це повинно стосуватися і опозиції, яка діє в складі

парламенту сьогодні.

Своєрідною формою громадського контролю вважаються акції

громадянської непокори. На думку С. В. Пікалова, «громадський опір та

непокора є тими явищами сучасної політики, які дозволяють заявити про

108

потреби та думки пересічних громадян, які не є інкорпорованими до

професійної політичної діяльності, виконують функцію корекції державної

політики та діяльності політичних сил відповідно до запитів суспільства»

[173, с. 107]. Причин появи такого соціально явища є багато: по-перше,

масове невдоволення політикою держави, особливо в соціальній сфері; по-

друге, ріст рівня корумпованості серед чиновницьких кіл; по-третє,

лобіювання інтересів правлячої еліти та окремих верств населення; по-

четверте, непрозорість діяльності державної влади; по-п’яте, масове

порушення прав людини та громадянина; по-шосте, бажання кардинальних

змін у вищих ешелонах влади тощо.

Якщо звернутися до досвіду інших держав, то, в Індії, наприклад,

важливу роль в розвитку такої форми громадського опору зіграв Магатма

Ґанді – один із керівників та ідеологів національно-визвольних рухів Індії.

Саме М. Ґанді «… доводив, що громадянська непокора ґрунтується на

глибокій повазі до закону, і ті, хто вдається до неї, повинні вчиняти це

прилюдно і виявляти свою готовність прийняти покарання у разі порушення

закону» [92, с. 91]. Дійсно, однією з головних ознак громадянської непокори

є саме повага до букви закону та учасників акції, яка є голосом народу для

влади, що повинна прислуховуватись до народу. В відносинах між

суспільством та державою завжди відчувається відтінок непорозуміння та

напруги, проте органи державної влади повинні мати бажання вступити в

мирний діалог з протестуючи, вислухавши їх побажання та знайти консенсус

конфліктної ситуації. Крім того, як вважає В. Ковальчук «… такий діалог має

об’єктивно висвітлюватися в ЗМІ. … сформована в процесі діалогу спільна

позиція має бути відображена в законодавстві та рішеннях влади … влада

повинна публічно визнати свої помилки» [92, с. 98]. Акції громадської

непокори призвели до падіння режиму апартеїду в Південно-Африканський

Республіці в квітні 1994 року і обрання демократичного Президента

Нельсона Мандели. Яскравим прикладом громадської непокори можна

вважати Студентську революцію на граніті восени 1990 р., рушійною силою

109

якої стала українська молодь. Прямим наслідком революції на граніті була

відставка голови Ради Міністрів УРСР В. Масола та виконання низки вимог

мітингувальників. Ці акції та голодування відіграли важливу роль у

становленні незалежності України [193].

Проводячи акції громадянської непокори, громадяни використовують

своє законне право, що надається Основним Законом України в ст. 39:

«громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори,

мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються

органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування» [104]. Більш

того, Конституційний Суд України в своєму рішенні від 19 квітня 2001 року

№ 4-рп/2001 зазначив, що «право громадян збиратися мирно, без зброї і

проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, закріплене в ст. 39

Конституції України, є їх невідчужуваним і непорушним правом,

гарантованим Основним Законом України» [207].

Громадянська непокора, на думку С. Пікалова, це «дія політичного

характеру, в тому числі навмисне порушення закону з метою залучення

громадської думки до певної проблеми та висування вимог до законодавчих

органів щодо внесення змін у законодавство» [173, с. 109]. В ідеалі по своїй

суті громадянська непокора не містить насильницьких та матеріальних

настроїв, проте рішуче настроєна на політично-публічний характер дій, що

«… адресовані правлячій більшості; вони обумовлені та обґрунтовані

політичними принципами, зокрема принципом справедливості, який лежить в

основі конституцій та соціальних інститутів» [173, с. 109].

Прикладом взаємодії політичної опозиції і громадянського суспільства

в Україні, на думку О. В. Кукуруз, є «помаранчева революція». В 2004 році

політична опозиція активізувала діяльність громадянського суспільства,

оскільки саме політичні «помаранчеві сили» організували акції протесту

[125, с. 150]. Як наголошує О. Г. Михайловська події «помаранчевої

революції» стали каталізатором розвитку в Україні громадянського

суспільства, засвідчили, що частина громадськості прагне стати

110

безпосередніми учасниками процесу формування та реалізації державної

політики й покладає велику надію на новий уряд щодо інституціоналізації

процедур впливу громадянського суспільства на державну політику [146,

с. 123]. Деякі вчені вважають, що Помаранчева революція стала зразком

прояву свободи та волі народу. Дещо подібне ми спостерігати і в 2013-2014

роках, внаслідок чого відбулася «Революція гідності» і була змінена форма

правління, і до влади в результати демократичних виборів прийшла колишня

опозиція. Громадяни України таким актом громадської непокори висловили

своє негативне ставлення на зміну курсу розвитку держави в напрямку

Євроінтеграції та режиму діючого Президента України на той час. Ця

революція охопила широкий загал учасників з багатьох куточків України,

відчувши підтримку з боку представників опозиційних сил.

Проте, на практиці при реалізації цього права громадяни все частіше

стикаються з надуманими перешкодами з боку органів державної влади. Як

зазначають представники харківської правозахисної спілки «ситуація із

свободою зібрань в Україні є надзвичайно несприятливою. … Як показують

дослідження, кількість заборон сягає 90% усіх справ, що розглядаються

судами. Підстави для заборон часто є абсурдними, суди поширюють

заборону на необмежене коло осіб і встановлюють тривалий час дії для таких

рішень» [73, с. 6]. Не можна не згадати і про безперервні сигнали у засобах

масової інформації стосовно силових методів придушення масових акцій

протесту, але до насилля не дійшло [15, с. 90].

Не на користь права на мирні зібрання впливає і відсутність

законодавчого врегулювання цього питання. Справа в тому, що спеціального

закону ще не прийнято, незважаючи на чималу кількість запропонованих

законопроектів від різних політичних сил, в тому числі й опозиційних. Тому

при вирішенні спірних питань органи влади змушені керуватися нормами

Указу Президії Верховної Ради СРСР «Про порядок організації і проведення

зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР» від 28 липня

1988 року у частині, що не суперечать чинному законодавству України. На

111

нашу думку, прийняття нового закону про мирні зібрання є вкрай

необхідним.

Таким чином, можна вважати, що право на громадську непокору є

ефективною формою громадського контролю, проте для ефективності

реалізації цього права необхідне негайне законодавче врегулювання

основних питань проведення мирних зібрань: чіткий вичерпний перелік

підстав обмеження свободи мирних зібрань, умови дозволу одночасних

зібрань (контрзібрання), визначити взаємні зобов’язання держави і учасників

акції, дозволити проведення спонтанних мирних зібрань, а також закріпити

чіткий перелік місць в кожній адміністративно-територіальній одиниці, щодо

яких є обмеження у проведенні мирних зібрань.

Варто зупинитися і на формах громадського контролю під час

референдумів. Як відомо, «референдна демократія – це самостійний вид

конституційно-правового режиму (франц. regime, від лат. regimen –

управління, керівництво), представлений системою встановлених

Конституцією і законами України легітимних найбільш сприятливих умов,

способів і методів безпосередньої реалізації народного суверенітету у формі

ініціювання, організації та проведення референдумів, а також реалізації їх

рішень» [164, с. 9]. Закріплення та застосування українським законодавством

референдної демократії, як однієї з форм народовладдя, «безумовно свідчить

про позитивну тенденцію розвитку нашої країни на шляху до створення

правової демократичної держави», – запевняє К. Книгін [91, с. 44].

Поява та розвиток інституту референдарної демократії пов’язані зі

становленням і розвитком людини вже як соціальної істоти, як повноцінного

члена суспільства, бо, як вважає А. О. Янчук, «вже на найбільш ранніх

ступенях розвитку людства етнографи й історики фіксували прагнення людей

до участі в прийняття рішень, що можуть вплинути на їх життя. Саме на

цьому початковому етапі історичної пам’яті людства вже можна побачити

елементи зародження інституту референдуму в нашому теперішньому

112

розумінні (як засобу реалізації влади народу), адже первісна влада –

прототип форм влади наступних епох, які тільки розвивали та

вдосконалювали механізми участі людей (населення) у виробленні та

прийнятті найважливіших суспільних рішень» [262, с. 16].

Зазначимо, що «теоретичним підґрунтям інституту референдуму є

теорія народного суверенітету» [91, с. 44], в якій єдиним джерелом влади

виступає лише народ. Таке порівняння використовується вченими не

випадково, бо вважається, що акти референдарного народовладдя є прямим

виразником слова і волі народу.

Український правник В. Л. Федоренко під правовим актом

референдуму розуміє «певну діяльність, інтелектуально-вольовий процес,

спрямований на нормативне закріплення найбільш важливих суспільних

відносин шляхом вільного волевиявлення громадян, реалізацію принципу

безпосередньої демократії, і в той же час результат цієї діяльності,

виражений зовні у вигляді певного акта відповідної юридичної сили» [239,

с. 5]. Цим актам народовладдя притаманні звичайні ознаки нормативно-

правового акту, однак їх унікальність полягає в становленні їх частиною

національного законодавства і втілення референдарних рішень в життя, бо

такі рішення відповідають потребам звичайного народу. Справа в тому, що

«на відміну від інших форм безпосередньої демократії, таких як вибори,

всенародні обговорення, всенародні опитування, петиції тощо, референдум

дає народові можливість самому оцінювати головні зміни у суспільному

житті та визначати їх розвиток. За допомогою референдуму народ

безпосередньо є верховним законодавцем, який санкціонує найважливіші

загальнообов’язкові правові норми» [179, с. 144].

Проте, наголосимо, що досить важливу роль як у виборчих відносинах,

так і в референдарній демократії відіграє ставлення самого суспільства до

виконання своїх конституційних прав, закріплених Конституцією України.

Велике значення має і безпосередня воля кожного громадянина бути

учасником життя держави і висловлювати свою думку з приводу

113

запровадження певних змін чи трансформації напрямку розвитку держави,

інформування державних органів про свою думку на стан речей в державі

тощо. Прагнення бути учасником референдарних відносин проявляється в

декількох аспектах. «По-перше, сукупне волевиявлення окремих громадян,

які мають право на участь у референдумах у складі народу України чи

територіальної громади, або населення певного регіону характеризує волю

цих суб’єктів: народу України, населення певного регіону (Автономної

Республіки Крим, областей, районів, районів у місті), певної територіальної

громади (села, селища чи міста). По-друге, це воля конкретного індивіда

(носія права) щодо форми його реалізації, участі чи відмові в підготовці,

проведенні референдуму, підведенні його підсумків у вигляді активного

учасника чи спостерігача» [175, с. 95-96]. Саме остання форма волі

конкретного індивіда яскраво проявляється в громадському контролі за

референдарним процесом в Україні.

Питаннями дослідження референдуму як одної з форм народовладдя

займалась досить значна кількість вчених, що й пояснює багатогранність

підходів до визначення цього інституту. Так, В. В. Кравченко розглядає

референдум як «важливу форму безпосередньої демократії, що полягає в

голосуванні виборців (певної, визначеної законом групи виборців), шляхом

якого приймаються рішення з будь-яких питань державного або

самоврядного характеру, за винятком тих, котрі згідно з законом не можуть

бути винесені на референдум» [122, с. 220]. О. Ф. Фрицький визначає

референдум як «звернення до виборців з метою прийняття остаточного

рішення щодо Конституції, законів або з питань внутрішньополітичного і

зовнішньополітичного значення» [242, с. 218]. Українські конституціоналісти

Т. М. Слінько та О. Г. Кушніренко розглядають референдум як «…

всенародні голосування, які проводяться в зв’язку з прийняттям найбільш

важливих законів та вирішення найбільш важливих питань

внутрішньополітичного й зовнішньополітичного життя» [129, с. 80].

Референдум – це голосування усього населення держави (загальнодержавний

114

референдум) або певної його частини (місцевий референдум) з метою

вирішення найважливіших питань державного і суспільного життя [168,

с. 115]. Р. С. Балакірєва зазначає, що референдум «це спосіб прийняття

офіційних рішень шляхом проведення голосування виборців з питань

встановлених Конституцією або конституційним законодавством» [5, с. 115].

«Референдум – це одна з пріоритетних форм прямого народовладдя

українського народу, суть якої полягає у прийнятті громадянами, наділеними

правом голосу, шляхом голосування, як правило, імперативних рішень

загальнодержавного та місцевого значення в межах повноважень, визначених

Конституцією України», - вважає К. Книгін [90, с. 31]. На думку

В. Ковальчука референдум – це «один із базових інститутів безпосереднього

народовладдя, який виражається у голосуванні виборців з найважливіших

питань державного та суспільного життя, за допомогою якого приймаються

державні чи самоврядні рішення» [93, с. 152]. В. Ф. Годованець вважає, що

референдум є «всенародне опитування з найважливіших питань державного

життя, у якому беруть участь усі громадяни, що мають виборчі права. На

відміну від виборів під час референдумів об’єктом є не кандидат або список

кандидатів на певну посаду, а певне питання, з якого проводиться

референдум, - закон, законопроект, конституція, поправка до конституції,

проблема, що стосується статусу відповідної країни, внутрішньополітична

проблема» [33, с. 113]. Відомий дослідник референдарних відносин

С. М. Дерев’янко пропонує власне визначення: «референдум –

конституційний політичний інститут, одна із пріоритетних форм

безпосереднього здійснення народом суверенної влади, котра полягає у

прийнятті громадянами України, які мають право голосу, шляхом

голосування Конституції, законів України та інших рішень із найважливіших

питань загальнодержавного чи місцевого значення, що мають вищу

юридичну силу і є обов’язковими для виконання» [50, с. 11]. Ю.Г. Барабаш

зазначає, що «референдум є чи не єдиною виробленою нині демократичним

суспільством формою безпосереднього вирішення громадянами напрямків

115

подальшого державотворення та інших важливих питань державного та

громадського життя» [7, с. 32].

Референдарні відносини, як і виборчі, базуються на певних керівних

засадах – принципах. Під принципами референдної демократії М. В. Оніщук

розуміє «систему історично сформованих і діючих об’єктивних і

суб’єктивних керівних засад, ідей та ідеалів, покладених в основу

референдної ідеології, референдного законодавства та конституційно-

правового механізму реалізації референдної демократії» [165, с. 83]. До

принципів референдарної демократії відносять принципи загальності,

рівності, законності, прямого волевиявлення, вільної участі у

всеукраїнському референдумі, таємності голосування, особистої участі у

голосуванні тощо. Тобто, можна сказати, що принципи проведення

референдумів є похідними від принципів виборчого права.

Варто наголосити, що референдарне народовладдя передбачено

нормами багатьох зарубіжних Конституцій. Зокрема, в Конституції Франції

1958 року, в статті 3 якої зазначено, що національний суверенітет належить

народові, який здійснює його через своїх представників шляхом

референдуму [114], Конституція Болгарії в статті 10 визначає, що вибори,

національні і місцеві референдуми проводяться на основі загального, рівного

і прямого виборчого права під час таємного голосування [109]. Більшість

європейських конституцій, використовуючи термін «референдум», не

розкривають його зміст [105, с. 116]. Прикладами таких конституцій, крім

вищепроцитованих, варто додати ще конституції Албанії, Польши, України,

Хорватії, Греції тощо.

Значення сучасних референдумів жодним чином не зменшується.

Акти загальнодержавних референдумів, як запевняє В. Федоренко, стали

доленосними не лише для України і багатьох інших держав світу, а й для

утвердження конституційного права Європейського Союзу. Як відомо, саме

ратифікація Лісабонського договору на повторному референдумі в Ірландії

2 жовтня 2009 року зрушила з місця процес утвердження Лісабонської

116

угоди, котра набула чинності 1 січня 2010 року й фактично започаткувала

кодифікацію публічного права ЄС [239, с. 4]. Ще одним прикладом

значимості та важливості референдуму в Європі стало прийняття 12 січня

2005 р. Конституції Європейського Союзу, яка була ратифікована шляхом

референдуму у більшості країн, членах ЄС [93, с. 153].

Поряд з референдумом розглядається ще таке загальновідоме поняття,

як «плебісцит». Однозначного статусу і визначення цього інституту не має,

бо й досі вчені дискутують стосовно тотожності цих понять та відмінностей

між ними. Проаналізуємо декілька думок з приводу плебісцитарних

відносин.

Німецькі державознавці під терміном «плебісцит» розуміють взагалі

всі види голосування, включаючи й вибори. У французькому

конституційному праві під плебісцитом розуміють голосування, за

допомогою якого громадяни висловлюють схвалення або несхвалення главі

держави й політиці, яка ним проводиться. Тому у французьких джерелах є

термін «референдум плебісцитарного характеру [108, с. 141-142]. В одній з

ісламських країн, зокрема Єгипті, під плебісцитом розумілось всенародне

голосування відносно заміщення посади президента, єдину кандидатуру на

яку визначав законодавчий орган держави. Крім того, в наукових колах існує

думка «відповідно до якої плебісцит – це референдум з дуже важливого

питання, що має доленосний характер для країни, території, на якій живуть

громадяни, тобто це питання, пов’язані з міжнародно-правовими наслідками.

У цьому значенні термін «плебісцит» застосовувався в 1957 році, коли

проводився референдум у Саарській області, після чого Саар перейшов із

Франції до складу Німеччини [108, с. 142].

Інститут плебісциту досить розповсюджений в міжнародній спільноті.

Саме за допомогою плебісцитів в різні часи приймалась досить велика

кількість важливих законодавчих актів та вирішувались територіальні

питання. Так, «у 1860-1870 рр. в період об’єднання Італії відбулося кілька

плебісцитів на її теренах, а в 1855-1859 рр. Росією ініціювалося проведення

117

плебісциту щодо визначення долі двох Дунайських князівств – Молдавії та

Валахії» [186, с. 59]. Важливий плебісцит був проведений «… в 1805 р. з

питань збереження або припинення унії між Швецією та Норвегією та

визначення на перспективу форми правління для Норвегії [251, с. 195].

Випадки використання референдарної демократії мають місце і в

історії незалежної України. Вперше на теренах України Всеукраїнський

референдум був проведений 1 грудня 1991 року. На референдум було

винесено єдине питання: «Чи підтверджуєте ви Акт проголошення

незалежності України». «У голосуванні взяли участь 31 млн. 891,42 тис., або

84,18 % загальної кількості виборців. Ствердну відповідь на запитання

бюлетеня дали 28 млн. 804,071 тис., або 90,32 % із тих, хто взяв участь у

голосуванні. Важливо було, що, незважаючи на регіональну різницю в

результатах голосування, більшість громадян усіх регіонів України,

включно з Кримом, дали позитивну відповідь і підтримали акт

проголошення незалежності України» [212, с. 427]. Такі показники є

яскравим прикладом того, що громадянам УРСР потрібна була

незалежність, вони зробили усвідомлений крок, який їх об’єднав. З

проведенням референдуму одночасно запустився процес державотворення

нової держави, яка прагнула визнання на міжнародній арені.

Процедура підготовки і безпосереднє проведення Всеукраїнського

референдуму 1991 році, на думку В. Василенко, здійснювалися відповідно

до європейських стандартів, без примусу, фальсифікацій та порушень

встановленої законом процедури. Як одностайно відзначили численні

міжнародні спостерігачі, котрі представляли парламенти багатьох країн

світу, неурядові організації та такі авторитетні міжнародні інституції, як

Європарламент і Бюро вільних виборів НБСЄ під час референдуму відбувся

вільний і демократично висловлений вибір народу України, вибір на

користь української незалежної державності [212, с. 427-428].

До 1991 року всеукраїнські референдуми на території незалежної

України жодного разу не проводились, проте на конституційному рівні

118

проведення референдуму закріплювалось. «В Конституціях Радянського

Союзу 1936, 1977 років були передбачені референдуми як форма народного

волевиявлення. Але вони не проводились, широкого розповсюдження

набули «всенародні обговорення», на яких розглядались найрізноманітніші

питання внутрішньої і зовнішньої політики з апріорними одностайними і

схвальними рішеннями точку зору позиції уряду» [5, с. 116].

Дійсно, проведення референдуму в 1991 році має важливе як

історичне, так і демократичне значення. «Цей референдум довів реальну

спроможність українського народу самостійно вирішувати найважливіші

питання суспільного і державного життя» [176, с. 5]. Україна ставала

незалежною державою, яка обрала свій власний курс розвитку.

Громадяни України на всеукраїнському референдумі 16 квітня 2000

році визначились стосовно встановлення двопалатного парламенту (48%

голосів на підтримку), зменшення кількості складу Верховної Ради України з

450 до 300 депутатів (87% голосів у підтримку), обмеження депутатської

недоторканості (80% голосів на підтримку, право Президента на розпуск

парламенту за певних умов) [28].

Однак нова політична криза, що виникла внаслідок невдалої

імплементації результатів референдуму, не дозволила реалізувати його

рішення. Тим самим, як зазначає А. О. Янчук, «фактично ставиться під

сумнів можливість реалізації громадянами, народом у цілому чи окремо

територіальної громадою, якщо йдеться про місцевий референдум, права

приймати рішення з особливо значущих для суспільства проблем» [262,

с. 132]. Безумовно, з ним не можна не погодитись, бо питання, які були

сформульовані, мали важливе значення, і переважна більшість громадян

відповіла «так», з іншого боку, можливо, законодавство та сама Україна не

була ще готова до таких суттєвих змін, як, наприклад, двопалатний

парламент. Але те, що було політично неможливим у 2000 році, зараз знову

може стати актуальним.

119

Відомий фахівець у галузі реформування системи територіальної

організації влади В. В. Лісничий, зокрема, зазначає: «Україна вийшла на

такий етап розвитку, коли конче необхідна інституціоналізація процесу

регіоналізації, яка повинна реалізовувати рішення Всеукраїнського

референдуму про створення другої палати українського парламенту як

інституту, що забезпечить демонополізацію центру» [134, с. 203].

Песимістичні настрої з приводу проведення в Україні Всеукраїнського

референдуму 2000 року мала міжнародна спільнота, бо бажання проводити

референдум «критично сприйняли Комітет з моніторингу, Венеціанська

комісія, Парламентська Асамблея Ради Європи. Ці інститути були

переконані, що визначення волі народу необхідно проводити на належному,

чіткому правовому фундаменті, яким повинен бути новий закон» [107,

с. 150]. Крім того, ще напередодні проведення референдуму Парламентська

Асамблея Ради Європи в своїй Рекомендації від 4 квітня 2000 року в п.10

звернулась до Президента України з настійним проханням відкласти

проведення референдуму доти, доки буде ухвалено новий закон про порядок

проведення референдумів [197].

Негативно вплинуло на досить невдалий досвід референдуму 2000 року

і проблеми суто теоретичного характеру. Справа в тому, «що два із шести

запитань, включених главою держави до бюлетенів для таємного

голосування, рішенням Конституційного Суду України були визнані такими,

що не відповідають Конституції. … це запитання про … недовіру Верховній

Раді України шляхом всеукраїнського референдуму, що дає підстави

Президентові для розпуску Верховної Ради і … про прийняття Конституції

всеукраїнським референдумом [107, с. 150].

Не могло не залишити негативного сліду і відсутність під час

референдуму 2000 року громадського контролю як такого. Спостерігачі

Українського комітету "Гельсінкі-90" після проведення референдуму були

розчаровані в українській демократії. «В Україні відбувся безпрецедентний

за масштабом фарс, що ставить під загрозу всі досягнення української

120

демократії за останнє десятиріччя. Контроль влади за ЗМІ наблизився до

тотального, на виборців чинився небувалий адміністративний тиск,

процедура голосування повністю виведена з-під громадського контролю.

Фактично референдум був ініційований та проведений президентською

адміністрацією, причому вжиті протиправні методи тиску. Однак формально

цьому примусовому голосуванню надано поверхневих ознак

"демократичного волевияву українського народу» [150].

Тому, як ми бачимо, причинами невдалого волевиявлення 2000 року

стало неналежне законодавче забезпечення, недосконалість змісту винесених

на референдум запитань та повне нехтування принципам демократизму. З

чого можна сказати, що всеукраїнський референдум 2000 року на декілька

кроків відштовхнув Україну від демократичного майбутнього.

Проте, спроби громадян реалізувати волевиявлення через

всеукраїнський референдум не завершилось. В 2011 році громадяни України

«спробували ініціювати проведення трьох загальноукраїнських

референдумів» [9, с. 176]. Виражена активність із створення ініціативних

груп всеукраїнських референдумів спостерігалась в різних областях України,

особливою зацікавленістю та масовістю відрізнялась ініціатива з приводу

земельного питання. Всі спроби провести референдум всеукраїнського

масштабу, на жаль, зазнали нищівної поразки. Як зазначають представники

правозахисної групи, «розділити всі наявні перешкоди на шляху ініціювання

всеукраїнських референдумів на три групи:

- заборона проведення зборів громадян для створення ініціативних груп

(Бровари Київська область, Вільногірськ Дніпропетровської області,

Чернівці та інші);

- відмова посадових осіб місцевого самоврядування подати документи

по створенню ініціативних груп з проведення всеукраїнського

референдуму за народної ініціативи до ЦВК, як того вимагає

121

законодавство (Дніпропетровськ, Нова Одеса Миколаївської області,

Ізюм Харківської області та деякі інші);

- систематичні відмови ЦВК протягом року в реєстрації ста шістнадцяти

ініціативним групам по проведенню всеукраїнських референдумів» [9,

с. 177].

З наведеного вище можна зробити висновок, що протягом багатьох

років громадяни України не можуть повноцінно реалізувати своє

конституційне право – брати участь в референдумах, одним із стримувачем

якого виступає, як би це не парадоксально звучало, державна влада, на яку

покладено забезпечення реалізації конституційних прав і свобод громадян.

Особливе місце в референдарних відносинах, зокрема і в Україні,

займає місцевий референдум, який «дає змогу представницькому органу,

який прийняв рішення, передати питання на розгляд (схвалення) виборців,

перш ніж воно набере сили» [167, с. 305].

На сьогодні на теренах незалежної України проведення місцевих

референдумів є неможливим у зв’язку із законодавчою неврегульованістю

питання проведення такого роду народного волевиявлення. Втім в

історичному аспекті можна сказати, що кількість проведених референдумів з

кожним роком зменшується, що впливає на загальну кількість актів

референдуму. «Так, за півтора року (1997 – травень 1998) місцеві

референдуми були проведені лише в 44 муніципальних утвореннях (із більш

ніж 13 тисяч). Однак відбулися вони тільки в 29 муніципальних утвореннях,

а в решті вони не відбулися через низьку явку виборців, незацікавленість

населення у винесеному на референдумі питанні і недостатню підготовчу

роботу» [186, с. 62]. Всього ж «за період з 1991 до 2009 рр. в Україні було

проведено 150 місцевий референдум. Із них 50 – з питань адміністративно-

територіального устрою, 34 – з питань зміни назви населених пунктів, 31 – з

інституційних питань, 13 – з питань благоустрою населених пунктів, 12 – із

122

земельних питань та 10 – з інших питань» [145, с. 55]. Це, безумовно, дуже

низький кількісний показник.

За відомостями Державного реєстру виборців, у 2011 році відбулося

усього два місцевих референдуми, один з яких було визнано недійсним [9,

с. 177]. Представники правозахисної організації Харківщини повідомляють,

що за їх «далеко не повними підрахунками, щонайменше одинадцять спроб

провести місцеві референдуми у 2011 році завершилися невдачами. З них

п’ять разів пробували ініціювати місцевий референдум мешканці Чернівців,

два рази – мешканці міста Первомайський Харківської області, а також

активні мешканці Одеси, Луганська та Олександрівська, Херсона,

Дніпрорудного Запорізької області» [9, с. 177]. В усіх перерахованих вище

випадках органи місцевої влади під будь-яким приводом перешкоджали

реалізації референдарного народовладдя, відмовляючись реєструвати

ініціативні групи та надавати дозвіл таким групам для процедури збирання

підписів мешканців.

Шукаючи справедливість, представники ініціативних груп звертались

до представників судової влади, які, на жаль, масово відмовлялись

становитися на сторону ініціаторів референдумів. Так, наприклад,

Чернівецький окружний адміністративний суд своєю ухвалою від 30 червня

2011 року залишив позовну заяву представників ініціативної групи без

розгляду, у зв’язку з тим, що «п’ятиденний строк, зазначений у ч. 6 ст.172

КАС України, позивачами пропущено, а тому позовна заява підлягає

залишенню без розгляду» [236]. При цьому Вінницький адміністративний

апеляційний суд в своєму рішенні від 4 липня 2011 року підтримав позицію

Чернівецької Феміди, ухваливши: «апеляційну скаргу … залишити без

задоволення, а ухвалу Чернівецького окружного адміністративного суду від

30 червня 2011 року без змін» [205]. Схожа ситуація відбулася і в стінах

Запорізького окружного адміністративного суду, який в ухвалі від 18

листопада 2011 року ухвалив: «позовну заяву Голови зборів членів

Дніпрорудненської територіальної громади від 10.09.2011 року на яких було

123

підтримано ініціативу про необхідність проведення місцевого референдуму

згідно Закону України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» … до

міського голови м. Дніпрорудне Матвєєва Євгена Сергійовича про визнання

відмови в проведенні реєстрації неправомірною та зобов’язання вчинити

певні дії, - залишити без розгляду» [237]. З наведених вище прикладів можна

зробити висновок, що представники органів місцевої влади різних районів та

міст України всіляко перешкоджають реалізації та розвитку референдної

демократії на місцях.

Одним з важливих факторів розвитку та належної реалізації політико-

правових явищ, в тому числі і референдуму є належне законодавче

закріплення, яке в Україні представлено не на досить високому рівні.

На сьогоднішній день в Україні відсутнє законодавче закріплення

механізму проведення місцевих референдумів та референдумів АРК. Однак,

йдучи на зустріч розвитку громадянського суспільства, Верховна Рада

України 6.11.2012 року прийняла Закон України «Про всеукраїнський

референдум», в одному з розділів якого закріпила розширений перелік

гарантій діяльності суб’єктів референдуму, що забезпечить прозорість

процесу голосування та чесність результатів.

Справа в тому, що, як зазначає Лоуренс ЛеДюк, «референдуми не

просто «трапляються». Джерело референдуму майже завжди витікає зі

свідомого політичного рішення, прийнятого партією, організацією чи

групою. Навіть у випадку «ініційованих громадянами» референдумів вони

звичайно проводяться з залученням політичних та фінансових ресурсів добре

організованої групи на збір тисяч підписів, потрібних для внесення

пропонованого заходу до бюлетеня» [132, с. 46-47]. З цією позицією

погоджується і український вчений В. Курілло, який вважає, що

референдуми «можуть використовуватися як засіб нав’язування певного

рішення, причому сам факт нав’язування більшості населення помітити

важко, бо воно є прихованим» [127, с. 22]. Дійсно, деякі політичні сили,

користуючись моментом, можуть з легкістю маніпулювати свідомістю

124

пересічного виборця з метою лобіювання власних інтересів. Тому, ми

вважаємо, що активна позиція громадян необхідна не лише під час виборчих

перегонів, а й при референдарному народовладді.

На сьогодні практика проведення референдумів на Україні як така

майже відсутня, на відміну від численних виборчих кампаній, тому досить

важко оцінити ефективність форм громадського контролю на референдумах.

За останні роки були спроби проведення референдумів в Україні, зокрема,

референдум про статус АРК відбувся 16 березня 2014 року та є

нелегітимним. Як результат світове визнання анексії Криму з боку Російської

Федерації. І нагадаємо про весну минулого року, коли «11 травня 2014 року

було проведено три псевдореферендуми в деяких населених пунктах

Донецької і Луганської областей. Два псевдореферендуми були організовані

проросійськими силами. Ще один псевдореферендум як жарт —

«референдум» передбачав приєднання Донецької області

до Дніпропетровської області. Всі референдуми були проведені

всупереч Конституції України, з системними порушеннями ґрунтовних

міжнародних принципів і процедур проведення референдумів, і є

нелегітимними, їх результати не були визнані українською владою, а також

не були визнані Євросоюзом і США» [200]. Представники ПАРЄ також

висловили своє ставлення до кримського референдуму зазначивши, що "так

званий референдум, який пройшов в Криму 16 березня 2014 року, є

неконституційним, оскільки суперечить як Конституції Криму, так і

Конституції України. Крім того, заявлена явка і результати є

неправдоподібними … Результати референдуму і незаконна анексія території

з боку Російської Федерації не мають юридичної сили і не визнаються Радою

Європи … Асамблея знову заявляє про свою рішучу підтримку незалежності,

суверенітету і територіальної цілісності України", - йдеться в проекті

резолюції [201]. Думку закордонних фахівців поділяє і Конституційний Суд

України. В своєму рішенні від 14.03.14 року у справі про проведення

місцевого референдуму в Автономній Республіці Крим вирішив «припинити

125

діяльність Комісії Автономної Республіки Крим із проведення

загальнокримського референдуму, територіальних та дільничних комісій,

створених для проведення цього референдуму» [208] та визнати

неконституційними відповідні постанови Верховної Ради Автономної

Республіки Крим.

Однак референдарний закон 2012 року закріпив деякі форми

громадського контролю, а саме: діяльність представника ініціативної групи;

діяльність уповноваженої особи ініціативної групи; офіційні спостерігачі

ініціативної групи; міжнародні спостерігачі; представники ЗМІ. Крім того,

світовим загалом використовуються й форми громадського контролю під час

виборів для спостережень на референдумах.

Великі надії при реалізації референдарної демократії покладені на

засоби масової інформації. Як зазначає В. Ковальчук, «… до проведення

референдуму його зміст ґрунтовно повинен бути роз’яснений через ЗМІ

виборцям із вказівкою на бажані й можливі небажані його наслідки. Таке

роз’яснення потребує неупередженості й об’єктивності, представлення

різних альтернативних поглядів. Лише проінформованість громадян разом із

відповідним рівнем правової культури є запорукою легітимності його

результатів» [93, с. 153].

Варто наголосити, що на сьогодні мало можливостей їх реалізації.

Проте, як і під час виборчих кампаній, ми покладаємо надії на міжнародних

спостерігачів, які в силу своєї високої правової культури і європейського

менталітету об’єктивно оцінювали перебіг референдумів. Не можна забувати

і про роль представників незаангажованих медіа, які повинні об’єктивно

висвітлювати всі етапи референдумів і через які проводиться агітаційна

програма під час проведення референдумів. Ми вважаємо, що залучення

громадських ЗМІ в поєднанні з відеоспостереженням під час голосування та

неупередженість міжнародних спостерігачів в своїй сукупності зможуть

забезпечити проведення в Україні повноцінного референдарного процесу.

126

2.3. Критерії розвитку інституту громадського контролю за

виборами та референдумами в Україні

Як вже зазначалось, громадський контроль є одним із інститутів

громадянського суспільства, що зумовлює взаємну пов’язаність перспектив

його подальшого розвитку. Громадянське суспільство в сучасній Україні

стало природною потребою громадськості щодо суттєвих змін у відносинах

між особою, державою та суспільством. Розвиток громадянського

суспільства пов'язаний із становленням демократії, в умовах якої держава

перебуває під контролем суспільства. Існування справжнього народовладдя,

укріплення суверенітету народу є наслідком формування громадянського

суспільства. «Громадянському суспільству в теперішній Україні має

відповідати правова держава, де на основі демократії функціонує режим

конституційного правління, існує розвинена і несуперечлива правова система

та ефективна судова влада, разом з реальним розподілом функцій влад, з їх

ефективною взаємодією і взаємоконтролем», - зазначає І. Магновський [139,

с. 25-26]. Правова держава і громадянське суспільство формуються спільно

на протязі відповідного історичного часу і цей політичний процес, на наш

погляд, потребує великих цілеспрямованих зусиль.

В процесі розбудови держави правове поле повинно формуватися в

демократичному напрямку, який найкраще відповідає природі людини.

Демократичність держави забезпечує надійний контроль влади суспільством.

Цю точку зору висловили Девід Бітем і Кевін Бойл, які зазначили, що

демократія вимагає дотримування двох принципів: громадського контролю

над колективними рішеннями та рівності прав при здійсненні такого

контролю. Дослідники дійшли думки, що «відповідно до ступеня дотримання

цих принципів щодо прийняття рішень те чи інше співтовариство може

називатися демократичним» [11, с. 11]. Практична реалізація вказаних

принципів показує, що далеко не всі держави дотримуються принципів

громадського контролю.

127

Правова держава базується на правовій демократії, при якій влада

реалізує економічні і соціальні програми, піклуючись про добробут людини і

громадянина. В умовах правової демократії законодавчо забезпечено вибори

ефективної влади і стабільний захист прав, свобод, інтересів людини і

громадянина. Правова демократія означає чітке і неухильне виконання

встановлених в державі правил поведінки і господарювання, відповідальність

за їх невиконання, а також відповідальність за негативні наслідки дій чи

бездіяльності, негативні результати керівництва та прийнятих рішень.

Правова демократія є еталоном юридичної досконалості та ідеалом

суспільства. «Мета правової демократії, - вважає В. Коростей, - виробити

законодавчі засоби для запобігання зловживанням влади, для економічного і

юридичного захисту прав і свобод людини і громадянина, навчити народ

обирати гідну і професійну владу» [120, с. 124].

Правова демократія потребує величезних витрат на організацію

управління, створення законодавства, розвиток демократичних структур.

Спираючись на дослідження наслідків перехідного періоду, В. Коростей

робить висновок про те, що «Україна юридично, економічно, політично і

соціально не готова до правової демократії. Для цього в країні немає

необхідних умов» [120, с. 124]. Поглиблюючи свою думку дослідник

визначає, що «в Україні має місце специфічна національна демократія,

сутність якої полягає у тому, що вона лише за формою є правовою, що

продекларовано в законодавстві. За змістом ця демократія не є правовою,

оскільки вона дозволяє владі експлуатувати посади і право з метою

особистого збагачення, належно не дбаючи про якість життя людини і

громадянина» [120, с. 123]. Для становлення, функціонування і розвитку

правової національної демократії влада, на думку В. Коростей, повинна

забезпечити «досконале законодавство, прогресивну виборчу систему,

професійний парламент, багатопартійність і конструктивну опозицію,

компетентний апарат управління, соціально-економічну забезпеченість

населення, правопорядок у будь-якій сфері діяльності» [120, с. 124].

128

Стосовно розвитку в Україні громадського контролю, Я. І. Пасько в

своїй монографії зазначає, що громадський контроль може бути ефективним

в разі одночасного формування і зміцнення громадянського суспільства та

становлення правової держави. «Саме створення європейського аналогу

соціальної правової держави в Україні має сприяти формуванню вільної

особистості та зміцненню суспільних зобов’язань з боку громадянського

суспільства за рахунок інноваційних суспільних стратегій, здатних

забезпечити високий рівень життя та суспільну свободу» [171, с. 253-254].

Інститут громадського контролю в Україні за роки незалежності набув

певного розвитку і може бути оцінений одночасно з показником розвитку

громадянського суспільства. Відповідно до матеріалів, опублікованих

українськими фахівцями у 2012 році позитивно оцінюючи діяльність форм

громадського контролю, в той же час звертаємо увагу і на певні його

проблеми. Зокрема, ми вважаємо, що проблема подальшого розвитку

громадського контролю за виборами і референдумами в Україні стоїть так

гостро, як і в сусідніх пострадянських країнах, у зв’язку з наявністю близьких

за суттю соціально-політичних факторів.

В Україні, за твердженням В. В. Головченка, як і в інших

постсоціалістичних країнах, існують особливості в економічній сфері, які

безпосередньо впливають на правові реформи: відсутність розвинених

ринкових відносин; руйнування старих і невстановлення нових

господарських зв’язків, відсутність кодексу честі господарських

взаємовідносин; неефективне правове забезпечення, правовий нігілізм;

існування великої кількості проблем, що складалися протягом десятиліть;

наслідки Чорнобильської катастрофи та багато інших [34, с. 17]

Дослідник зазначає, що формальний розпад тоталітарної держави аж

ніяк не означає усунення усіх її негативних явищ. «… Державні інституції

вороже, з недовірою ставляться до діяльності неформальних структур.

Нерозвинутими є уявлення про милосердя та благодійну діяльність.

Характерною є знижена потреба людини у трудовій діяльності і вороже

129

ставлення до олігархів. Відсутність реальних стимулів до продуктивної праці

породжує «відплив мізків», злочинність, пияцтво, наркоманію, зростання

кількості корисливих правопорушень. Агресивність і невдоволеність життям

породжують тенденції до насильницьких дій, бажання спричинити іншим

людям зло, схильність до самогубства тощо. Повсякденними явищами стають

дезінформація або псевдоінформація [34, с. 17]

Аналіз взаємодії держави з інститутами громадянського суспільства в

Україні поглиблює В. Полохало, який вводить для моделі взаємовідносин

влади та громадянського суспільства поняття «негражданское общество»

[182, с. 13]. На думку політолога, «цьому типові суспільства відповідає

специфічний тип політичного режиму з такими характерними рисами, як

відчуження більшої частини суспільства від влади при одночасній

багатовимірній залежності від неї; підпорядкування громадян правилам,

нормам, що регулюють їх приватне та публічне життя і поряд з цим

свавільне, безконтрольне здійснення державною владою своїх повноважень;

відсутність системи реальних гарантій офіційно декларованих прав людини і

громадянина з боку державно-владних інститутів, повна відсутність дійових

юридичних підвалин захисту індивіда від чиновництва; тіньове присвоєння,

перерозподіл власності при домінуванні на всіх рівнях владної ієрархії

тіньових, неформальних, кланітарних відносин; зрощування корумпованої

політичної влади, тіньової економіки, кримінального світу; домінування в

політичному процесі номенклатурно-корпоративних кланів та узурпація

ними всієї повноти політичної, економічної та інформаційної влади. Тобто

йдеться про такий тип політико-правового устрою суспільно-державних

відносин, за якого всеохоплюючий контроль, систематичний примус і

насилля з боку влади щодо суспільства здійснюється легітимно, з

використанням демократичних технологій», - підсумовує висновки

політолога О. Скрипнюк [223, с. 14]. Вчений звертає увагу на наявність у

взаємодії між владою та громадянським суспільством «такого феномену, як

корпоративізм. … корпорації становлять інтегральну частину

130

громадянського суспільства … орієнтовані на реалізацію чітко усвідомлених

групових інтересів і структуровані не тільки по горизонталі, а й по вертикалі.

Корпорації, певним чином, можуть бути уподібнені до політичних партій, але

на відміну від них вони досягають своєї мети не на шляхах публічної

політики, а через прямий, безпосередній, не формальний, не публічний вплив

на політичні структури. Корпорації, як правило не несуть політичної

відповідальності, не виконують жодних адміністративних обов’язків. При

цьому вони використовують всі можливі методи з метою прийняття

вигідного їм управлінського, господарського або фінансового рішення.

Наслідком усього цього є поширення на правових і часто просто

протиправних відносин між державною бюрократією і представниками

корпорації» [223, с. 14-15].

Узагальнюючи свої дослідження, О. Скрипнюк робить висновки

відносно характеру сучасного політичного режиму в Україні, який зумовлює

взаємовідносини між державною владою та інститутами громадянського

суспільства і впливає на перспективи розвитку громадського контролю: «… в

нашій державі виник типовий для країн перехідного типу партійно-

корпоративний синтез, в основу якого покладено принцип взаємної

підтримки: партія набуває матеріально-фінансових гарантій своєї діяльності,

а корпорації отримують потужні лобістські угрупування в органах державної

влади» [223, с. 15].

Близької думки підтримується М. Іванюк, заявляючи: «… щодо

наявності основних елементів громадянського суспільства, зокрема

врахування інтересів більшості громадян державою, слід відверто сказати,

що вони підміняються інтересами певних соціальних груп, кланів та ін.» [81,

с. 150].

Для зміни становища на краще, збільшення довіри, укріплення

практики участі громадськості у формуванні та реалізації політики на всіх

рівнях, здійснення громадського контролю за ходом соціально-політичних

заходів фахівці Інституту стратегічних досліджень, зокрема, пропонують:

131

систематичне проведення консультацій з громадськістю щодо головних

питань гуманітарної, соціально-економічної та екологічної політики; …

створення та сприяння роботі громадських рад та інших консультативно-

дорадчих органів при органах державної влади та органах місцевого

самоврядування; … створення Національного фонду розвитку

громадянського суспільства для надання фінансової підтримки інститутам

громадянського суспільства; … надання населенню правових консультацій з

питань створення та діяльності інститутів громадянського суспільства;

запровадження на рівні середньої та вищої школи навчальних курсів «Основи

громадянського суспільства» [190, с. 42-44].

Вітчизняні правники, політологи приділяють значну увагу

запровадженню шляхів розбудови інститутів громадянського суспільства

серед яких важливе місце займає громадський контроль. Для створення

ідеалу громадянського суспільства принаймні на рівні його сучасних

досягнень в розвинутих країнах необхідно всебічно вдосконалювати

політику, розвивати асоціативні форми суспільного співіснування,

закріплювати індивідуальні прояви громадянськості.

Вважаються доцільними і обґрунтованими найважливіші напрямки

розбудови інститутів розвинутого громадянського суспільства,

запропоновані В. П. Горбатенком. Зокрема, до таких шляхів вчений

відносить: налагодження системи соціального партнерства, формування та

розвиток визначальних політико-правових цінностей, створення багато

кількісного середнього класу та соціально-відповідального бізнесу,

гармонічне поєднання індивідуалізації, конкуренції та корпоративного

співробітництва як основних принципів людського співіснування в умовах

демократії, встановлення цивілізованих взаємовідносин держави і

суспільства [36, с. 130].

Важливою домінантою у розбудові громадянського суспільства є

громадянськість, яка передбачає наявність в суспільстві громадян, які здатні і

бажають активно приймати участь у справах суспільства і держави завдяки

132

глибокому розумінню своїх прав і обов’язків. Бути громадянином означає

мати громадянськість - сукупність високих моральних якостей, таких, як

політична і правова зрілість, патріотизм, відповідальність за долю Вітчизни,

її народу, причетність до соціальної спільноти країни в якості повноправного

громадянина.

Формування громадянського суспільства сучасні дослідники

пов’язують із створенням середнього класу, який об’єднує людей середнього

статку з бюджетної сфери, бізнесу, представників вищих прошарків

інтелігенції і державних службовців. «В Україні формування середнього

класу йде дуже повільними темпами. … Таких осіб в Україні в середньому

нараховується близько 7%» [36, с. 133], що, звичайно, негативним чином

впливає на створення громадянського суспільства та його ефективність.

У взаємовідносинах держави і суспільства головною ціллю є те, що

держава повинна захищати суспільство і не підміняти його собою, бути

інструментом, який забезпечує в суспільстві задовільне, безоплатне життя. В

процесі вдосконалення громадянське суспільство все менше потребує

втручання держави. Держава забезпечує права людини як громадянина як,

громадянське суспільство – права людини, але у обох випадках умовою

взаємоіснування є наявність особистості, наділеної правом і можливістю

самореалізації.

Усунення недоліків в розбудові інститутів громадянського суспільства

за визначеними напрямками, на наш погляд, дозволить поступово обмежити

державне втручання в економічне і соціокультурне життя громадян,

зупинити розростання державного апарату і звести його до такого мінімуму,

коли він буде лише виконувати функцією суспільства під його постійним і

всебічним контролем.

Важливим напрямком розвитку громадянського суспільства виступає

законодавче вдосконалення правового поля, яке займає далеко не останнє

місце в належному функціонуванні громадського контролю. Зазначимо, що

більшість вчених-конституціоналістів наголошують на проблемі

133

законодавчої неврегулюванності питання саме громадського контролю. На

сьогодні існує декілька законів, що стосуються закріплення правового

статусу державного контролю в різних сферах життєдіяльності суспільства,

зокрема, Закон України «Про державний контроль за використанням та

охороною земель» від 19.06.2003 р. № 963-IV, Закон України «Про

державний контроль за міжнародними передачами товарів військового

призначення та подвійного використання» від 20.02.2003 р. № 549-IV. Окремі

згадки про громадський контроль можна зустріти в деяких нормативно-

правових актах, про які йшла мова в попередньому розділі.

Проте, комплексного закону про громадський контроль так і не було

прийнято, на чому неодноразово наголошували вчені і на що ми вже звертали

увагу. Однак, зазначимо, що на сьогодні існує декілька законопроектів про

громадський контроль. Зокрема, на офіційному сайті ВГО «Громадянський

рух «Контроль ради справедливості» міститься проект закону «Про основні

засади громадського контролю», в якому зазначено, що «цей Закон визначає

зміст державної політики щодо захисту права народу України на здійснення

громадського контролю за діяльністю органів державної влади, органів

місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, їх посадових

осіб, суб’єктів господарювання» [188]. Проте, важливим кроком вперед на

зустріч законодавчому закріпленню став вже згаданий раніше проект закону

«Про громадський контроль» 2004 року, що був внесений народними

депутатами України Раханським А. В. та Шаровим І. Ф., який на

сьогоднішній момент знаходиться на опрацюванні в Комітеті з питань

державного будівництва та місцевого самоврядування і шанси на прийняття

якого не великі.

Втім, ми вважаємо за доцільне прийняти єдиний нормативний акт про

порядок організації і здійснення контролю в Україні. «Акумуляція всіх

питань державного й недержавного контролю (їх форм, методів, напрямків та

ін.) у єдиному нормативному акті, на думку В. М. Гаращука, щонайменше

зняла б проблему стику розрізнених документів, яка, як свідчить практика, у

134

нас постійно виникає» [30, с. 93]. Справді, здійснення ефективного

громадського контролю у тому числі на виборах і референдумах «потребує

визначення чіткої процедури його проведення та створення належних для

цього умов», - зазначають А. В. Єрмолаєв та їхні фахівці [190, с. 22]

Ми вважаємо, що прийняття уніфікованого закону або кодексу, в якому

б закріплювалась детальна регламентація проведення державного та

громадського контролю у всіх сферах життєдіяльності суспільства, в тому

числі і під час реалізації виборчого права та проведення референтного

процесу, усунуло б прогалини та колізії в законодавстві й дало б можливість

пересічним громадянам України скористатися своїм законним правом –

правом на громадський контроль.

Крім того, ми пропонуємо внести деякі зміни до Основного Закону

України, закріпивши в другому розділі норму, яка б встановлювала право

кожного реалізовувати усіма законними способами громадський контроль за

діяльністю органів державної влади і місцевого самоврядування, в тому числі

під час передвиборчих кампаній та референдарного процесу, бо, як зазначає в

ст. 8 «норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду

для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина

безпосередньо на підставі Конституції України гарантується» [104]. Ця

обставина підвищить не лише ефективність, а й значимість громадського

контролю.

Відомий український правник А. О. Селіванов в своїх наукових

доробках часто піднімає проблему недостатньої гарантованості в Конституції

України народовладдя українського народу, на відміну від гарантованості

державного суверенітету. «Конституція лише фіксує, а не наділяє такою

властивістю народ. При цьому конституціоналісти вважають доведеним, що

не можна ігнорувати той факт, що в об’єктивній реальності могутність

державної влади визначає межі ініціативного прояву волі народу,

здійснюючи управління ним як об’єктом. … Проте ставлення держави до

народу, його верховної влади в багатьох аспектах фактично нівелюється.

135

Головну причину такої реальності наука конституційного права вбачає у

відсутності правової визначеності влади народу, оскільки конституційна

формула «єдиним джерелом влади і носієм суверенітету в Україні є народ»

не знайшла реалізації в законодавстві, бо ця формула розглядається не як

правовий, а як політичний постулат» [218, с. 4].

На одному з пленарних засідань Конституційної асамблеї «було

запропоновано нові підходи та ідеї щодо можливих змін до Конституції

України стосовно «реального народовладдя» [12, с. 10]. Ці зміни, на думку

членів Асамблеї, повинні відображати «реальні конституційні механізми

здійснення влади народу, особливо щодо прямого волевиявлення народу під

час виборів до парламенту та органів територіального самоврядування,

встановлення конституційного інституту соціального діалогу народу з

владою, запровадження демократичної організації органів правосуддя –

мирових судів, які мають обиратися громадянами та ін.» [12, с. 10]. Ми

підтримуємо такий підхід і вважаємо, що безперечно, внесення таких змін не

лише забезпечить законодавче закріплення інституту народовладдя, а й

зміцнить позиції громадського контролю в цій сфері. Крім того, можна

вважати важливим донесення до владних структур розуміння того, що

наявність в країні незалежного ефективного громадського контролю є

фактором, який забезпечує стабільність влади, чого так не вистачає Україні.

Багаторічний досвід передвиборчих кампаній різного рівня

неодноразово доводив недосконалість вітчизняного виборчого законодавства

та невідповідність виборчих норм загальновизнаним міжнародним

стандартам та вимогам, що, безперечно, негативно впливає на результати

виборів та на виборчий та референдарний процеси в цілому. Тому, як

констатує, О. Волощук, «протягом останніх років особливо пожвавилися

дискусії навколо питання кодифікації виборчого законодавства та

пропонується прийняття єдиного комплексного акта – Виборчого кодексу

України» [26, с. 77]. Цю пропозицію неодноразово висловлювали як

представники ЦВК, так і українські вчені. Наприклад, колишній голова ЦВК

136

С. В. Ківалов (з 19.02.2004 по 8.12.2004 рр.), а зараз представник України в

Венеціанській комісії, на чолі з групою вчених-прихильників наголошують

на тому, що «вцілому виборчий процес в Україні з усіх неюридичних

процесів має найбільш розвинену процедурно-процесуальну форму, існують

всі умови для його кодифікації» [18, с. 345]. Крім того, що в світі можна

знайти багато прикладів держав, які досить успішно користуються

кодифікованим виборчим законодавством. Яскравим прикладом такої

організації виборчого законодавства може стати Французька Республіка, яка

є близькою за своїми конституційно-правовими особливостями до України.

«До того ж, у Французькій Республіці досить солідна система джерел

виборчого права, з поміж яких важливу роль відіграє Виборчий кодекс» [26,

с. 77]. Виборчий кодекс став частиною національного законодавства не лише

у Франції у 1962 році, але і в Республіці Молдова в 1997 році, в Республіці

Беларусь з 2000 року, в більшості суб’єктів Російської Федерації, починаючи

з 90-их років.

В Україні в 2010 році група народних депутатів України

(Ключковський Ю. Б., Гриневецький С. Р., Подгорний С. П., Сінченко В. М.)

запропонувала для розгляду Верховної Ради України Проект Виборчого

Кодексу України, висновок з приводу якого (з вказівками на переваги та

недоліки наданого Проекту) дала Венеціанська комісія 20.12.2010 р.

№ 593/2010, який було, на жаль, відкликано 12.12.2012 року [187], [22].

Аналізуючи зарубіжний досвід, можна констатувати, «що виборчі

кодекси в цілому себе виправдали і слугують солідним фундаментом у

врегулюванні виборчого процесу в багатьох зарубіжних країнах» [26, с. 77-

78]. Слід визнати, що саме кодифікація – це шлях до сталого, досконалого та

ефективного виборчого законодавства, адже в процесі кодифікації

відбувається змістовне удосконалювання законодавства, скасування

застарілих і неефективних, вироблення нових норм, заповнення прогалин,

усунення дублювання, розбіжностей і протиріч [26, с. 77]. Таке вирішення

виборчих проблем, на наш погляд, є найбільш прийнятним для нашої

137

системи законодавства. Крім того, як наголошує О. Волощук, не менш

вагомим аргументом на користь кодифікації є «уніфікація» більшості

виборчих дій і процедур [26, с. 77]. Завдяки цьому, незалежно від виду та

рівня виборів законодавством передбачатиметься однаковий порядок

реєстрації кандидатів, формування виборчих комісій, складання списків

виборців, термін проведення передвиборчої агітації, порядок судового

оскарження результатів політичних перегонів тощо.

На сьогодні законодавчо не врегульовано питання статусу

парламентської опозиції та законодавчо не прописана реалізація законного

права громадян – право на свободу мирних зборів. Як показує практика, за

останні роки, ці дві форми громадського контролю є досить ефективними.

Показником же ефективності та необхідності є відображення цих форм в

чинному законодавстві. Такий крок розширить можливості та зупинить

незаконні спроби перешкоджання діяльності громадськості через вказані

форми.

Хочемо звернути також увагу і на ту обставину, що з отриманням

незалежності більше двадцяти років тому громадяни України не раз

приходили на виборчі дільниці, використовуючи своє конституційне право –

формувати органи державної влади на виборах. Проте стаття 38 чинної

Конституції України визначає, що «громадяни мають право брати участь в

управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих

референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та

органів місцевого самоврядування» [104]. Як вже зазначалось, в 2012 році

був прийнятий новий Закон України «Про всеукраїнський референдум», у

якому досить давно відчувалась необхідність. Проте, на сьогодні актуальної

проблемою залишається врегулювання питань про місцеві референдуми та

референдуми в АРК. Відсутність відповідного закону позбавляє громадян

брати участь в управлінні державними справами в повному обсязі.

Досліджуючи діяльність і правове забезпечення конкретних форм

втілення громадського контролю виникає потреба подальшого розвитку та

138

удосконалення реалізації контрольної функції громадськості через дані

форми. Народний громадський контроль за діяльністю органів виконавчої

влади передбачений у формі громадської експертизи, доступу до публічної

інформації, через участь у роботі консультативно-дорадчих та експертних

органів. Так, відповідно до порядку сприяння проведенню громадської

експертизи діяльності органів виконавчої влади, затвердженого постановою

Кабінету Міністрів України № 966 органи державної влади не можуть

відмовити у проведенні експертизи. Існує типове положення про громадську

раду, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 03.11.2010

року. Але повноцінне сприяння суб’єктам громадського контролю і зокрема

при проведенні виборів і референдумів з боку органів державної влади,

врахування експертних пропозицій, заходів їх реалізації та інші питання

залишаються не повністю врегульованими.

Український вчений Н. К. Дніпренко, вважає, що «для впровадження

системи громадського моніторингу та громадського контролю, а також

розвитку технології громадської експертизи в Україні необхідно: розробити

та впровадити систему просвіти та тренінгів для інститутів громадського

суспільства, активу Громадських рад з використання вже діючих механізмів

громадської експертизи; налагодити навчання для працівників органів

державної влади із розв’язанням необхідності впровадження технологій

громадського контролю…» [54]. «Механізми здійснення громадського

контролю слід включити у статути територіальних громад, регламенти

діяльності місцевих рад та їх виконкомів. Координацію здійснення

громадського контролю на певній території та надання необхідної

інформаційно-методичної допомоги громадським контролерам має

здійснювати відповідна Громадська рада або спеціалізований незалежний

аналітичний ресурсний центр», - вважає А. С. Крупник [123].

А. С. Крупник зазначає, що успішним і результативним громадський

контроль як форма участі громадян в управлінні може бути за умови,

зокрема, наявності постійнодіючої системи навчання та підвищення

139

кваліфікації осіб - громадських експертів, які беруть участь у здійсненні

громадського контролю, забезпечення їх фахової спеціалізації та озброєння

необхідними нормативно-методичними матеріалами [124].

Стрімкий розвиток науково-технічного прогресу сьогодення не може

не залишати осторонь жодне демократичне суспільство. Тому залучення

сучасних технічних засобів для підвищення ефективності, дієвості та

об’єктивності громадського контролю за виборами і референдумами є цілком

прийнятним для України. Сьогодні досить часто можна чути запеклу

полеміку з приводу недемократичності проведення українських виборів,

наявності фактів масових фальсифікації, затратність виборчого процесу для

Державного бюджету України тощо. Рішення цієї проблеми на сьогодні,

впевнена Л. Кочубей, і ми з нею погоджуємося, можна розглядати у

застосуванні новітніх технологій, зокрема електронного мережевого

голосування (e-vote), що прискорить процес голосування та надасть більш

точні результати голосування [121, с. 263]. Такий спосіб реалізації свого

конституційного права громадянами отримав своє розповсюдження в таких

демократичних, високорозвинених державах, як Федеративна Республіка

Німеччина, Естонія, Швейцарія, Канада, США тощо. На сьогодні «світова

павутина» заполонила й Україну, більша половина населення якої має

персональний комп’ютер або доступ до комп’ютера загального

користування. «Такі Інтернет-системи домашнього голосування можуть

частково, повністю замінити систему голосування на виборчих дільницях,

або використовуватися лише для заочного голосування» [121, с. 263].

У різних країнах світу, як зазначає В. М. Фурашев, поки що у дуже

обмежених обсягах, робляться спроби застосування електронних систем

голосування, що використовують наступні технологічні підходи: сканерні

пристрої – застосовуються в США, Бразилії, Російській Федерації,

Азербайджані, Великої Британії; контактні сенсорні екрани – застосовуються

в США, Індії, Великій Британії; електронне голосування в мережі Internet –

застосовується в США, Великій Британії, Бельгії; голосування через цифрове

140

телебачення – застосовується у Великій Британії; голосування через

мобільний телефон – застосовується у Великій Британії [243, с. 327].

Питання мінімізації можливостей різного роду фальсифікацій на

виборах не раз піднімалось при обговоренні на міжнародному та

європейському рівнях. Так, в докладі, що був схвалений 12-13 березня 2004

року Венеціанська Комісія пропонувала свої рекомендації щодо зниження

рівня фальсифікацій, а саме: «електронне голосування може

використовуватися лише за умови, що система є безпечною/захищеною і

надійною; система електронного голосування повинна бути прозорою, тобто

надавати можливість перевірки щодо її функціонування; виборці повинні

мати нагоду одержати підтвердження свого вибору і виправити його у разі

допущення помилки; для полегшення перерахунку голосів у разі конфліктної

ситуації може передбачатися процедура роздрукування голосів» [220].

На нашу думку, таке нововведення має ряд суттєвих позитивних

моментів: по-перше, громадянин-користувач голосує в місці (вдома, на

робочому місці, в інтернет-кафе тощо), де він найменше піддається

зовнішньому негативному впливу і при комфортних умовах, які

забезпечують об’єктивність та впевненість у виборі; по-друге, такий вид

голосування економить час виборця (варто згадати багатогодинні черги на

більшості виборчих дільниць); по-третє, таке волевиявлення в десятки разів

економить витрати з державної скарбниці. При цьому голосуванні не

потрібно виділяти кошти для друкування бюлетенів, готувати приміщення-

дільниці, не варто залучати такої великої кількості представників виборчої

комісії та правоохоронних органів тощо; по-четверте, таке голосування

зводить до мінімуму можливості фальсифікації офіційних результатів та

повністю позбавляє можливості недобросовісних громадян з меркантильних

міркувань вдаватись до порушень безпосередньо в приміщенні виборчої

дільниці; по-п’яте, такі вибори створюють умови для голосування особам, з

обмеженими можливостями, яких досить велика кількість в Україні тощо.

141

Проте, до такого радикального методу голосування українське

суспільство і влада, як видається, поки що не готові. До того ж,

законодавчого підґрунтя для цього ще не створено. Втім деякі народні

депутати України вже піднімали питання про такий спосіб формування

органів влади. Варто згадати, що в 2012 році народний депутат України

О. І. Тищенко представив на розгляд Верховної Ради України Проект

Постанови про схвалення Концепції запровадження системи електронного

голосування в Україні, проект якої, на жаль, 12.12.2012 року було відкликано

[189].

Напередодні чергових парламентських виборів Верховна Рада України

5 липня 2012 року прийняла Закон України «Про особливості забезпечення

відкритості, прозорості та демократичності виборів народних депутатів

України 28 жовтня 2012 року», яким передбачається можливість

відеоспостереження під час ходу голосування, яке забезпечується не менш

ніж двома веб-камерами. Таке нововведення викликало неоднозначне

ставлення: з одної сторони, ця новела дозволяє будь-якому небайдужому

громадянину спостерігати в режимі он-лайн за ходом виборчого процесу. А з

іншої сторони, цей закон має і певні негативні аспекти, зокрема, після

закриття виборчих дільниць і до підписання остаточних протоколів

відеоспостереження ведеться в режимі запису зі збереженням інформації.

«Інформація, створена з використанням системи відеоспостереження, може

використовуватися правоохоронними органами, судами, Центральною

виборчою комісією» [60]. Після голосування ЦВК надає інформацію з

системи відеоспостереження за запитом правоохоронних органів, рішенням

суду, а також запитом політичних партій. Ця обставина, на нашу думку,

досить негативно впливає на розвиток громадського контролю, бо, як

свідчить практика, саме під час підрахунку голосів відбувається основна маса

фальсифікацій. Проте, український законодавець зробив перший крок на

зустріч становленню громадянського суспільства та ефективності

громадського контролю і варто і в подальшому використовувати систему

142

відеоспостереження на всіх рівнях виборів з урахуванням недоліків,

виявлених під час першого досвіду.

Слід нагадати, що в сучасному світі, на думку О. Сосніна, «держава не

визнається демократичною правовою, якщо приховує інформацію про свою

діяльність від населення» [222, с. 25]. Більш того, «сама людина, вся її

сутність і контакти існують винятково завдяки процесам обміну інформацією

в суспільстві, які реалізуються природою через певні пропорції і

взаємозалежність матерії. Інформацією виміряно всі пропорції контактів, які

представляють нам сучасну освічену людину з певним запасом знань і

здатністю їх створювати» [222, с. 24]. Дійсно світова спільнота сьогодення,

можна сказати, стала свідком інформаційної революції, бо з кожним роком

статус, масштаб та вплив інформації стосовно різних сфер громадсько-

політичного розвитку постійно зростає. До того ж «відомо, що інформаційна

обізнаність населення і розвиток суспільства невід’ємні одне від одного за

своєю природою й онтологією. Пізнання людиною навколишнього світу та

самої себе відбувається через сприйняття об’єктивної реальності і розуміння

своєї ролі в житті суспільства. Людина може нормально мислити тривалий

час тільки за умов безперервного інформаційного спілкування із зовнішнім

світом» [222, с. 25]. З цією думкою О. Сосніна важко не погодитися.

Важливим кроком на шляху забезпечення принципу свободи слова, як

одного з фундаментальних основ інформаційних відносин, стало прийняття

Радою Європи Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод

в 1950 році, яку ратифіковано Україною в 1997 році і в тексті статті 10 якої

закріплено: «кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право

включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати

інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від

кордонів» [99]. Цей міжнародний акт став «… першим міжнародним

договором в сфері захисту прав людини, який не тільки закріпив усі основні

громадянські та політичні права (надавши важливого значення й свободі

143

вираження поглядів), а й передбачив ефективний контрольний механізм

їхнього захисту» [240, с. 30].

В Україні цей принцип реалізовується далеко не завжди. Досить часто

ми можемо чути про випадки різного роду перешкоджань діяльності

представників засобів масової інформації, які прагнуть донести до народу

необхідну для суспільства об’єктивну інформацію. Проте, на жаль, далеко не

завжди пересічні громадяни отримують дійсно правдиві дані про стан речей в

державі, в світі, в суспільстві. Як зазначає професор О. Соснін, «сьогодні ми

значною мірою потерпаємо від незбалансованої політики інформатизації

суспільства і державного управління. Основною причиною цього явища є

неузгодженість вітчизняної законодавчої бази. … Лише за умов динамічного

розвитку інформаційного права досягнення інформатики на цих рівнях

визначатиме і прогрес у просуванні України до створення інформаційного

суспільства» [222, с. 27].

Важливим кроком вперед на зустріч розвинутим інформаційним

відносинам стало прийняття Закону України «Про доступ до публічної

інформації» від 13.01.2011 року № 2939-VI, але законодавцеві не варто

зупинятися на цьому, адже на сьогодні одним з основних джерел отримання

інформації є засоби масової інформації. Автори політологічного

енциклопедичного словника зазначають, що «у демократичних відкритих

суспільствах ЗМІ діють в умовах послабленого державного контролю. Вони

мають набагато ширші можливості незалежного висвітлення проблем

політики і влади, здійснення контролю за діями держави та впливових

недержавних інститутів. … свобода діяльності ЗМІ відбиває одну з найвищих

цінностей демократії – вільний обмін ідеями, інформацією, іншою духовною

продукцією, що сприяють перетворенню політичного плюралізму в гарант

стійкості всієї політичної системи, її еволюційного розвитку [180, с. 218].

На засоби масової інформації, на глибоке переконання А. Федорової,

«покладено обов’язок правдиво й безпристрасно повідомляти громадськості

будь-яку інформацію, що має суспільний інтерес» [240, с. 30]. В іншому

144

випадку, представники мас-медіа не матимуть можливість стояти на сторожі

правдивої, об’єктивної, чесної і доступної інформації, отримувати і

висвітлювати таку інформацію без будь-яких перешкод.

На сторону захисту прав представників засобів масової інформації на

об’єктивну критику політичних процесів і діяльність політичних осіб став і

Страсбургський суд по правам людини. В 1986 році Європейський суд з прав

людини, розглядаючи справу «Лінгенс проти Австрії», в п. 42 зазначив:

«свобода преси дає громадськості одну з найкращих можливостей

дізнатися про ідеї та позиції політичних лідерів і сформувати свій погляд на

них. … Відповідно, межі допустимої критики є ширшими, коли вона

стосується власне політика, а не приватної особи. На відміну від останньої,

перший неминуче і свідомо відкривається для прискіпливого аналізу

кожного свого слова і вчинку як з боку журналістів, так і громадського

загалу і, як наслідок, повинен виявляти до цього більше терпимості» [204].

Справді, на жаль, «… сьогодні журналістика переживає нелегкі часи,

адже, попри формальне забезпечення свободи слова, всім ЗМІ в державі

доводиться боротися за можливість об’єктивного висвітлення інформації,

зміст якої чітко відповідав би провідним європейським стандартам» [247,

с. 26]. З кожним роком зростає статистика завдання тілесних ушкоджень

журналістам, несанкціоноване закриття телеканалів та друкованих видань

тощо. Окреме положення в цій складній ситуації відводиться незалежності

ЗМІ, бо на сьогодні це поняття є досить примарним. Як відомо, велика

кількість різноманітних ЗМІ «куплена» впливовими особами, в тому числі і

представниками політичних еліт, кореспонденти яких змушені надавати

інформацію, що «вигідна для господаря». Цей факт, безумовно, позбавляє

громадськість правдивої інформації і має зворотній ефект на розвиток

громадського суспільства.

Порятунком в цій ситуації, як і деякі вчені, зокрема Ю. Г. Барабаш та

Є. Невмержицький, ми бачимо в створенні громадських ЗМІ, які з відчуття

відповідальності та патріотизму будуть відноситись до своєї місії – внесення

145

достовірної інформації в народ. А. Полешко вважає, що можна виокремити

декілька причин які, ускладнюють роботу із ЗМІ. Наприклад, рівень розвитку

суспільства, зокрема й професіоналізм усіх владних структур. Адже від цього

залежать сутнісне наповнення інформації, котра подається громадськості, та

рівень спеціалізації тих людей, які працюють у ЗМІ. Крім цього, існує

проблема відчуження від знань. Крім вказаного, додамо, що нині як категорія

зникають читачі, зацікавленні у випуску справді кваліфікованих видань [247,

с. 28-29]. В останні роки простежується тенденція зниження рівня загальної

освіченості громадян, особливо серед молоді. Тому підвищення рівня

розвитку широкого загалу, зростання наукового та культурного потенціалу,

подолання апатичності в своїй сукупності не лише покращать стан

українських медіа, але й позитивно вплинуть на реалізацію громадського

контролю.

Ведучи мову про телебачення, яке не виділяється позитивними

тенденціями розвитку, більшість каналів якого заангажовані, воно останнім

часом стає заручником політичних конфліктів. Проте вихід з ситуації є і тут

важко не погодитися з відомим конституціоналістом Ю. Г. Барабаш, який

вважає, що «найбільш дієвим виходом є створення повноцінного

громадського телерадіомовлення, що, як показує досвід східноєвропейських

країн, може стати стартовою площадкою для нових перспективних

політичних проектів» [6, с. 11]. Не останню роль в створенні громадського

телебачення відіграють і самі журналісти, які повинні й «самі стояти на варті

професіоналізму та порядності членів свого журналістського «цеху» [247,

с. 27]. Першим кроком на впровадження громадського телебачення і в

боротьбі «за чесне слова та інформацію» можна вважати презентацію

проекту «Громадське телебачення» 11 червня 2013 року, трансляція якого

вестиметься в комп’ютерній мережі. Очолив презентацію нового формату

телебачення колишній журналіст каналу ТВі Мустафа Найєм. «Одразу після

звільнення М. Найєм заявляв про плани створення нового проекту, який би

146

був дійсно прозорим, “без олігархів” і прихованої редакційної політики»

[228].

Естафету столичних колег підхопили активісти та журналісти деяких

крупних міст України, які започаткували рух так званого «громадського

телебачення» в рідних міста. Більш того, такі організації, здебільшого, мають

свої власні сторінки у світовій мережі, що дозволяє кожному ознайомитись з

подіями, що відбуваються у місті та країні вцілому. Наприклад, громадське

телебачення Одеси [213], Кременчуцьке громадське телебачення [214],

громадське телебачення Полтави [215], громадське телебачення Запоріжжя

[216], в рамках яких активісти та журналісти сповіщують громаду про події

регіону, проводять різноманітні опитування, тим самим стимулюючи

громадян до участі у житті міста та наближують до діалогу з владою.

Становлення громадянського суспільства відбувається на тлі розвитку

новітніх інформаційно-комунікаційних технологій, які існували завжди і

постійно розвивалися. Поява комп’ютера зробила необхідною глибшу

інтеграцію людства в межах глобальних соціально-економічних структур,

активізувала інформаційні процеси взаємодії суб’єктів державного і

соціального управління, встановивши нові інформаційні правовідносини

[222, с. 24]. З розширенням масового доступу до Інтернету він починає

відігравати дедалі помітнішу роль не тільки в повсякденному житті людей,

але й у сучасному політичному процесі [121, с. 258].

Поява Інтернету в житті суспільства має багато позитивних моментів:

вільний доступ людини до інформаційних ресурсів. Саме віртуальний режим

дає можливість спілкування не зважаючи на час і простір, а мережа дає

можливість вільно збирати та розповсюджувати інформацію, в т.ч. і

політичного характеру тощо. Використовуючи Інтернет органи влади можуть

налагоджувати своєрідний діалог з громадськістю, створюючи сайти органів

державної влади всіх рівнів, публікуючи на сторінках офіційних сайтів

нормативно-правові документи, що були прийняті або плануються до

розгляду. Крім того, більшість представників влади мають свої персональні

147

Інтернет-сторінки, в рамках яких користувач Інтернету може задати питання

конкретній особі.

Стрімко зростає популярність та значення різних соціальних мереж,

які, на думку В. Шедякова, є найважливішою характеристикою не тільки

суспільної тканини, а й ефективного регіонального управління [253, с. 28].

На сторінках соціальних мереж українці-користувачі можуть вільно

спілкуватися, оперативно обмінюватися даними, обговорювати різні

соціально-політичні події, й не тільки. В тому числі виступати активним

учасником виборчих подій, бо досить часто не байдужі громадяни під час

виборчих кампаній на різних сайтах створюють різноманітні дослідження-

опитування, форуми, в рамках яких виборець, наприклад, зафіксувавши

порушення на виборчій дільниці, може викласти інформацію про це з

наведенням переконливих доказів. Завдяки таким мережам громадяни

зможуть краще розбиратися в намірах влади, отримуючи об’єктивнішу

інформацію, ніж від «куплених телеканалів, журналів, газет».

До того ж «світова павутина» відрізняється суттєвими перевагами від

традиційних медіа, наприклад, «легкість і практична миттєвість

опублікування будь-якої інформації, відсутність просторово-часових

обмежень, можливість тематичного пошуку, оперативність проведення

моніторингових досліджень, є одним з способів самоорганізації українського

громадянського суспільства тощо» [121, с. 262].

Саме тотальний розвиток Всесвітньої комп’ютерної мережі створив

умови для розвитку «електронної демократії» або «кібердемократії» під якою

розуміють «певну систему, в якій комп’ютери, об’єднані в телекомунікаційні

мережі, використовуються для того, щоб сприяти виконанню основних

функцій демократичного процесу: вільний доступ до суспільно значущої

інформації, свобода слова, участь в управлінні справами суспільства (як

шляхом вільного обговорення, так і участі у виборах, референдумах та інших

формах волевиявлення громадян) тощо» [121, с. 259].

148

Проте, на фоні великої кількості позитиву в інформаційних відносинах

існують і певні проблемні питання. Мова йде, зокрема, про законодавче

врегулювання та безпеку інформаційних відносин. Як наголошують

Н. Оніщенко та С. Сунєгін «… нині майже всі відносини, пов’язані зі

збиранням, обробкою, передачею та іншим використанням інформації в

електронній формі, не врегульовані правом, а на нормативному рівні навіть

не визначені дефініції основних понять, на формально визначеній основі

яких має будуватися правове регулювання» [163, с. 34]. Те ж саме стосується

і ефективної протидії правопорушень в сфері інформаційних правовідносин.

Помічником в цьому може стати виконання положень прийнятою Радою

Європи в 2001 році Конвенції про кіберзлочинність, яку Верховна Рада

України ратифікувала восени 2005 року Норми Конвенції закликають на

боротьбу «з незаконним доступом до цілої комп’ютерної мережі; з

навмисним перехопленням технічними засобами, без права на це,

передач комп'ютерних даних, які не є призначеними для публічного

користування; навмисне пошкодження, знищення, погіршення, зміну або

приховування комп'ютерної інформації без права на це; з навмисним

вчиненням, без права на це, введення, зміни, знищення або приховування

комп'ютерних даних, яке призводить до створення недійсних даних тощо»

[100]. Тому, детальна законодавча регламентація існування інформаційних

відносин не може не відбитися позитивно на розвиток громадського

контролю за допомогою інформаційних ресурсів. Така регламентація може

бути або у вигляді спеціального закону, або у вигляді інформаційного

кодексу, який би в собі сконцентрував всі особливості законодавчого

регулювання інформаційних відносин у всіх сферах.

Не варто нехтувати діяльністю громадських організацій на розвиток

громадського контролю, особливо під час виборчого та референдарного

процесів. Під час політичних виборів громадські організації займають далеко

не останнє місце: вони мають своїх офіційних спостерігачів на виборах;

організовують прес-конференції, на яких надають інформацію про діяльність

149

органів державної влади та місцевого самоврядування та про перебіг

виборчого процесу; видають різноманітні аналітичні видання, в яких

підсумовують результати своїх досліджень та спостережень тощо.

Як наголошує відомий харківський правозахисник Є. Захаров «для

зміцнення громадського контролю необхідні кількісне і якісне зростання

громадських організацій, підвищення їхньої компетентності, інституційної і

ресурсної спроможності, покращення комунікацій, пошук і використання

нових технологій контролю, вдосконалення спільних дій» [72, с. 9].

В основі доктрини правової держави лежить принцип свободи вибору

народом свого суспільного ладу. Розвиток сучасного українського

суспільства неможливий без широко розвиненої громадянської ініціативи.

«Щоб демократія була дійовою, необхідно реалізовувати основоположні

правові цінності, залучати до демократичного процесу найширші кола

громадянського суспільства», - вважає О. Скрипнюк [223, с. 16]. Автор

переконаний, що завданням демократичного громадського загалу, є

здійснення контролю за державною політикою, упередження

некомпетентних та неефективних рішень урядових структур, забезпечення

гуманізації суспільного розвитку з підпорядкуванням його інтересам людини.

І. Магновський, продовжуючи цю думку, наголошує, що будуючи

сьогодні правову державу, громадянам недостатньо мати права, а ще

необхідно ними користуватися [139, с. 26]. Важливість залучення широких

верств громадськості до суспільно-політичних процесів наголошує

А. Токвіль якщо нам не вдасться поступово ввести та укріпити демократичні

інститути та якщо ми відмовимося від думки про необхідність привити

громадянам ідеї та почуття, котрі їх спочатку підготують до свободи, а потім

дозволять її користуватися , то ніхто не буде вільним [231, с. 237].

За визначенням фахівців політична активність пересічних українців

найнижча серед пострадянських країн. Причиною цьому є суспільно-

політичні та економічні негаразди, розгляду яких уже було приділено увагу.

Точку зору соціологів формулює Г. М. Падалка, яка вважає, що основними

150

мотивами, які впливають на якість участі громадян є наступні: «втрата віри у

свої сили та можливості що-небудь змінити, яка виникає, коли участь у

політичному житті не виправдовує надій людини. Для таких людей відмова

від участі у соціальних процесах є формою протесту. Огида до політики, що

виникає в результаті перенасичення політичною інформацію, небажанням

вплутуватись у політичну гру та бути об’єктом маніпуляцій. Відсутність

часу, втома або відсутність інтересу, які звичайно пов’язані із захопленістю

своєю справою (роботою, творчістю, хобі тощо) або задоволеністю життям.

Такі люди схильні делегувати свої повноваження [169, с. 161].

Фахівці констатують низький рівень політичної компетенції громадян і

зазначають, що «форми прояву народовладдя у сучасному суспільстві

визначаються через міру компетентності та обізнаності населення у

соціальних процесах» [169, с. 163].

Політична активність громадян не може бути введена такими

політичними деклараціями і законодавчими актами. Вона залежить від стану

суспільної свідомості, поширення серед громадян політичних знань,

відповідних цінностей та навичок.

На важливість правового навчання вказує В. Погорілко, зазначаючи

«… необхідність забезпечення виховання населення, зокрема, шляхом

удосконалення правової освіти та поліпшення правової інформації щодо прав

громадян у галузі створення ними актів прямого народовладдя, участі у

виборах, референдумах та в інших формах безпосереднього народовладдя»

[177, с. 119].

Політична пасивність громадян може бути розглянута не тільки з точки

зору вини держави, влади. Дослідники розглядають і питання

відповідальності самого народу та окремої особистості за результати

політичного вибори. Л. С. Мамут, спираючись на труди відомого німецького

філософа Карла Ясперса, визначає, в чому полягає політична

відповідальність народу та індивіда: в тому, що кожен з індивідів,

151

створюючий народ, відчуває на собі наслідки дій політиків та громадян тієї

держави, під владою якої він знаходиться та в рамках порядку якого він

перебуває. Кожна людина солідарно відповідає за то, як їм керують [141,

с. 21]. Л. С. Мамут пояснює свою точку зору принципами побудови

соціального життя. Дії, які спричиняють відповідальність укорінені в

існуючому загальному політичному порядку і їм же визначаються. Окрема

людина не може повністю відділитися від нього, бо є його окремою ланкою,

навіть тоді, коли знаходиться до цього порядку в опозиції в зв’язку з тим, що

не може позбавитися від його впливу. Політичний порядок і загальний образ

життя розділити неможливо. Дослідник вважає, що логікою суспільного

життя люди так чи інакше повинні відповідати за свої дії. Краще, коли люди

розуміють цю логіку та будують власну судьбу, судьбу народу відповідно до

неї [141, с. 27].

Ще однією з перешкод на шляху політико-правової взаємодії

громадянського суспільства та демократичної держави в Україні є

«надзвичайно високий ступінь відчуження громадян від влади, яка у масовій

свідомості продовжує сприйматися як дещо вороже, що протистоїть як

кожному індивіду, так і громадському суспільству в цілому, як певна

«негативна сила», яка ставить власні інтереси вище прав і закону» [223,

с. 15]. Визнання вказаної реальності потребує під час розбудови

демократичної держави та громадянського суспільства вирішувати завдання

формування позитивного правового іміджу держави, розвивати інститут

громадського контролю, у тому числі за виборами і референдумами, шляхом

налагодження прямого діалогу та спілкування з владними структурами. Цей

напрямок розвитку громадського контролю за виборами і референдумами

потребує певних умов. Важливим є достовірність і доступність інформації

органів державної влади, що є джерелом формування громадської думки.

«Особлива увага має приділятися інформаційній галузі під час виборчих

кампаній: поширенню інформації про результати вивчення громадської

152

думки, політичній рекламі, рівним умовам розподілу часу для передвиборчої

агітації» [249, с. 180].

Висновки до розділу 2

1. В другому розділі проводиться аналіз більшості форм громадського

контролю.

2. Автор пропонує розподілити форми громадського контролю на два

види: основні та допоміжні (додаткові). До основних форм громадського

контролю відносяться: діяльність офіційних спостерігачів, довірених та

уповноважених осіб, політичних партій, представників ЗМІ та громадських

об’єднань. До допоміжних (додаткових) форм громадського контролю

відносяться: екзит-пол; експертний моніторинг; громадський дискурс;

громадську експертизу; діяльність політичної опозиції; акти громадської

непокори; партисипативну демократію, діяльність Уповноваженого

Верховної Ради України з прав людини.

3. Під час дослідження було з’ясовано, що лише теоретична розробка

основ діяльності та підвищення ефективності громадського контролю на

виборах не дає ефективних результатів. Ці теоретичні напрацювання,

безумовно, повинні втілюватися в практичну реалізацію громадського

контролю безпосередньо під час виборчого процесу та проведення

референдумів.

4. При розгляді форм громадського контролю, встановлено, що

найбільш об’єктивно представити картину виборчого процесу можуть

міжнародні офіційні спостерігачі, які найменше піддаються зовнішньому

впливу. Інші форми громадського контролю, на жаль, досить часто

піддаються впливу різних обставин, зокрема, політичному тиску провладних

політичних сил. Тому діяльність таких «борців за справедливі вибори»

досить часто піддаються сумніву, бо відомі випадки, коли захисники

153

громадського контролю навмисно дезінформували громадськість, вводячи їх

в оману.

5. Подальшого вдосконалення та законодавчого закріплення

потребують не менш ефективні форми контролю, такі як: громадська

експертиза, екзит-пол, громадський моніторинг, об’єктивність досліджень

яких може збільшуватись з кожним роком.

6. Важливе значення на шляху реалізації громадського контролю має

сам народ, який може реалізовувати громадський контроль, проявляючи своє

негативне відношення до дій та рішень правлячої політичної еліти. Тому

фактор активності населення має один з головних рушійних чинників

розвитку громадського контролю.

7. Безпосереднє народовладдя реалізується і через участь в

всеукраїнських та місцевих референдумах. Україну важко назвати державою

з розвиненою референдарною демократією, адже в державі проводилось

дуже мала кількість таких волевиявлень, і говорити про розвиток

громадського контролю в цій ситуації досить складно. Проте в новому законі

про референдум все ж таки передбачені певні зародки громадського

контролю, які проявляються в контрольних формах: діяльність представника

та уповноваженої особи ініціативної групи; офіційні спостерігачі ініціативної

групи; міжнародні спостерігачі; представники ЗМІ.

8. Аналізуючи форми громадського контролю на виборах та

референдумах, виокремлено декілька факторів, що негативно впливають на

об’єктивність їх роботи. Одним з головних таких чинників виступає

фінансова залежність від політичних сил, впливових осіб, які бажають

отримати за свої кошти вигідну для них інформацію, виставивши

конкурентів в не найкращому світлі. Фінансові зобов’язання дезорієнтують

пересічних виборців, які можуть сприймати, майже завжди, спотворену

інформацію і голосувати за осіб, які прагнуть отримання влади для

лобіювання власних інтересів. Не можуть негативно не впливати і сучасні

«брудні виборчі технології», які використовують кандидати на владні крісла.

154

9. Одним з напрямків вдосконалення та етапом розвитку форм

громадського контролю на виборах та референдумах повинно стати

реформування виборчого законодавства і прийняття закону про громадський

контроль, в якому знайшли б своє втілення форми контролю з детально

виписаним механізмом їх реалізації і з нормами відповідальності за надання

неправдивої інформації, впливу на незалежні інститути громадянського

суспільства тощо.

155

ВИСНОВКИ

У дисертаційній роботі здійснено теоретичне узагальнення й

запропоновано вирішення наукового завдання, що полягало у з’ясуванні

сутності та змісту громадського контролю, визначенні конституційно-

правових засад інституту громадського контролю в проведенні виборів та

референдумів в Україні, а також необхідності вдосконалення їх

конституційного регулювання. На підставі комплексного підходу до аналізу

конституційно-правових засад інституту громадського контролю в

проведенні виборів та референдумів в Україні автором сформульовано та

обґрунтовано низку наукових положень та висновків, які містять елементи

наукової новизни.

1. Громадський контроль – це активна діяльність громадян та

представників громадянського суспільства, що полягає в об’єктивному

(неупередженому) спостереженні за діяльністю органів державної влади усіх

рівнів, виявленні та своєчасному сповіщенні громадськість про зафіксовані

факти порушення законів України у реалізації конституційних політичних

прав громадян України.

2. Громадський контроль на виборах та референдумах в Україні

розглядається як сукупність заходів з боку громадян та представників

громадянського суспільства, направлені на всебічний аналіз всього

передвиборчого процесу (референдарного процесу) з виявлення порушень

закону та захисту виборчих прав громадян із можливістю кожному

ознайомитись з результатами проведення такого контролю.

3. Поняття «контроль» та «нагляд» не є тотожними. Нагляд витікає з

контролю, нагляд є складовою частиною контролю, а тому доцільно

застосовувати саме контроль як більш ширше та об’ємніше поняття, бо саме

функція контролю повинні реалізовуватися представниками громадськості

під час виборчого процесу для забезпечення розвитку громадянського

суспільства в Україні.

156

4. Поступово законодавець збільшує кількість форм громадського

контролю та розширює перелік гарантій його реалізації. Законодавець

повинен не лише закріпити ці форми в законодавстві, а й розробити гарантії

реалізації і введення відповідальності (наприклад, адміністративної) за

перешкоджання громадянам реалізовувати громадський контроль за

допомогою вказаних форм.

5. Важливим чинником розвитку засад громадського контролю на

виборах та референдумах виступає його законодавче закріплення. Необхідно

найшвидше прийняти Закон України «Про громадський контроль»,

кодифікацію виборчого законодавства. Важливою проблемою сьогодення

постає законодавча неврегульованість питання проведення місцевих

референдумів, що позбавляє громадян права реалізовувати повновладдя на

місцях.

6. Важливим та необхідним для скорішого розвитку та реалізації

контролю з боку громадськості є закріплення в другому розділі Конституції

України норми, якою передбачалось би право кожного на участь в

громадському контролі під час виборів та референдумів в Україні.

7. Зроблено висновок, що розвиток демократичних основ та

становлення громадянського суспільства безпосередньо залежить від тісної

співпраці державної влади з населенням. На сьогодні, по суті відсутній, як

такий діалог суспільства і влади. Громадський контроль є одним з

перспективних напрямків розвитку наближення влади до народу, а тому

встановлення такого діалогу є нагальною проблемою, що потребує свого як

найшвидшого вирішення.

8. Важливою формою реалізації громадського контролю визнається

референдум за народною ініціативою. Значення такої форми досить важко

переоцінити, бо вважається найбільш ефективною. Законодавець надає

громадянам України широке коло питань, з приводу яких можливе

проведення референдуму за народною ініціативою

157

9. В українському суспільстві спостерігається зниження загального

рівня правової культури населення. Великий відсоток громадян України

ведуть себе досить апатично по відношенню до політичних процесів та життя

держави і суспільства. Такий стан речей не може не турбувати. Навіть

закріплення на законодавчому рівні права на громадський контроль, на жаль,

не є гарантом ефективності такої діяльності. В такому контролі потрібне і

бажання самих громадян бути учасником обрання владних інституцій та

прийняття важливих рішень. Беручи участь в житті держави, громадянин

відчуває певну громадську відповідальність за участь або неучасть в житті

держави та суспільства. Необхідно якнайшвидше та рішуче здійснювати весь

комплекс заходів, направлених на підвищення рівня загальної, правової та

політичної культури громадян, а особливо посадових і службових осіб.

10. Необхідно передбачити в адміністративному законодавстві

можливість притягнення до відповідальності осіб, які перешкоджають під час

проведення виборів та референдумів здійсненню форм громадського

контролю.

11. Незважаючи на те, що законодавство про громадський контроль на

виборах та референдумах є досить розрізненим і суперечливим, втім воно

реально існує, хоча і не реалізується повною мірою. Є всі підстави вважати,

що відповідні правові норми в своїй сукупності утворюють самостійний

правовий інститут конституційного права України – інститут громадського

контролю за проведенням виборів та референдумів.

12. Пропонується власна класифікація форм громадського контролю під

час виборів, поділяючи їх на основні та допоміжні (додаткові). До основних

віднесено: діяльність політичних партій, громадських організацій,

представників засобів масової інформації, довірених та уповноважених осіб.

До допоміжних (додаткових): екзит-пол, громадський дискурс, громадська

експертиза, громадські ради, діяльність Уповноваженого Верховної Ради

України з прав людини, партисипативна демократія, діяльність опозиційних

сил, акти громадської непокори.

158

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Абдулатипов Р. Г. Философ и правитель: Диалог о правлении /

Р. Г. Абдулатипов. – СПб.: Питер, 2004. – 108 с.

2. Айвазовська О. Спостереження, екзит-пол, паралельний

підрахунок голосів – основні компоненти громадського контролю за

виборами. [Електронний ресурс] // Режим доступу:

http://dif-exitpoll.org.ua/ua/komentari/olga_aivaz orami.htm.

3. Аринин А. Н. К новой стратегии развития России: Федерализм и

гражданское общество: Идейно-теоретические, политические и правовые

аспекты / А. Н. Аринин. – М.: Соверо-Принт, 2000. – 283 с.

4. Аристотель «Политика» Кн. 1 (9, 11) [Електронний ресурс] //

Режим доступу: http://tululu.org/read81548/2/.

5. Балакірєва Р. С. Конституційне право України: навч. посіб. /

Р. С. Балакірєва. – Київ: Центр навчальної літератури, 2003. – 210 с.

6. Барабаш Ю. Г. Політичні партії та ЗМІ як суб’єкти виборчого

процесу: окремі питання конституційно-правового статусу / Ю. Г. Барабаш //

Публічне право. – 2011. – № 1. – С. 6-11.

7. Барабаш Ю. Г. Шляхи оптимізації конституційної моделі

інституту референдуму в Україні / Ю. Г. Барабаш // Бюлетень Міністерства

юстиції України. – 2009. – № 6 (92). – С. 31-40.

8. Бегунов Ю. К. 13 теорий демократии / Ю. К. Бегунов,

А. В. Лукашев, А. В. Пониделко // «Бизнес-Пресса», СПб.: – 2002. – 240 с.

9. Бєлий Д. Право на участь у вільних та чесних виборах та

референдумах у 2011 році / Д. Бєлий // Права людини в Україні – 2011, 2012.

– С. 170-180.

10. Бєляєв В. П. Контроль и надзор как формы юридической

деятельности: вопросы теории и практики : автореф. дис. … д-ра. юрид.

наук : 12.00.01 / В. П. Бєляєв. – Саратов, 2006. – 55 с.

159

11. Битэм Д., Бойл К. Демократия: вопросы и ответы / Д. Битэм,

К. Бойл – М.:, 1995. – 159 с.

12. Бориславська О. Комісія пропонує подолати «дефіцит»

народовладдя конституційними змінами / О. Бориславська // Віче. 2012. –

№ 22. – С.10

13. Буздуган Я. Роль громадського контролю в управлінні соціально-

економічним розвитком суспільства / Я. Буздуган // Віче. – 2012. – № 7. –

С. 14-16.

14. Бучин М. А. Демократичні принципи виборів: політико-правові

аспекти регулювання в Україні : монографія. – Львів: Видавництво

Львівської політехніки, 2012. – 364 с.

15. Васьковська О. До проблеми удосконалення законодавства про

свободу мирних зборів / О. Васьковська // Право України. – 2005. – № 11. –

С. 89-90.

16. Ващук О. М. Конституційно-правовий статус громадських

організацій України : дис. … канд. юрид. наук 12.00.02 / О. М. Ващук. – К.,

2004. – 207 с.

17. Великий енциклопедичний юридичний словник / За ред.

Ю.С. Шемшученка. – К.: Вид-во «Юридична думка», 2012. – 1020 с.

18. Введение в украинское право / С. В. Кивалов, Ю. Н. Оборотов,

П. П. Музыченко. – Одесса : Юридична література, 2005 . – 615 с.

19. Великий тлумачний словник сучасної української мови : 170 000

слів та словосполучень / В. Т. Бусел, М. Д. Василега-Дерибас, О. В. Дмитрієв,

Г. В. Латник – Київ: Ірпінь: ВТФ "Перун", 2004. – 1426 с.

20. Вибори і референдуми в Україні: проблеми теорії і практики:

збірник / За ред. М. М. Рябець. – 2001. – 450 с.

21. Виборче право України. Навчальний посібник / В. Ф. Погорілко,

М. І. Ставнійчук. – К.: Парламентське вид-во, 2003. – 383 с.

160

22. Висновок Венеціанської комісії законопроекту про виборчий

кодекс Верховної Ради України 2010 року [Електронний ресурс] //

Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/994_a39

23. Выборы – 2010: результаты, нарушения, хроника событий.

[Електронний ресурс] // Режим доступу:

http://www.from-ua.com/politics/7e3c68f6aa96a.html

24. Висновок Венеціанської комісії з приводу всеукраїнського

референдуму 2000 року [Електронний ресурс] // Режим доступу:

archive.is/20121212001834/www.venice.coe.int/docs/2000/CDLINF(2000)011e.

25. Влада і суспільство: діалог через громадські ради : монографія /

Ю. Ж. Шайгородський, Т. С. Андрійчук, А. Я. Дідух. – К.: Паливода А. В.,

2011. – 148 с.

26. Волощук О. До питання обговорення Виборчого кодексу

України / О. Волощук // Вісник ЦВК. – 2010. – №2 (19). – С. 77-82.

27. Всенародний інтернет референдум [Електронний ресурс] //

Режим доступу: http://www.unian.ua/politics/894674-ukrajintsi-vislovilisya-za-

vstup-do-es-i-nato-na-internet-referendum.html

28. Всеукраїнський референдум 2000 року [Електронний ресурс] //

Режим доступу:

https://uk.wikipedia.org/wiki/Всеукраїнський_референдум_2000.

29. В Україні у 2012 році кількість зареєстрованих партій і ГО

збільшилася на 5,4% [Електронний ресурс] // Режим доступу:

http://www.rbc.ua/ukr/newsline/show/v-ukraine-v-2012-g-kolichestvo-zaregistri

rovannyh-partiy-07032013154600.

30. Гаращук В. М. Загальні риси громадського контролю в

державному управлінні / В. М. Гаращук // Проблеми законності. – 2002. –

Вип. 56. – С. 88-93

31. Гаращук В. М. Іще раз про сутність контролю та його загальне

розуміння / В. М. Гаращук // Проблеми законності. – 2002. – №54. – С. 83-90.

161

32. Гоббс Т. Левіафан. Глава 18 [Електронний ресурс] // Режим

доступу: http://philosophy.ru/library/hobbes/18.htm.

33. Годованець В. Ф. Конституційне право України: навч. посіб /

В. Ф. Годованець – К.: МАУП, 2005. – 360 с.

34. Головченко В. В., Головченко О. В. Правозастосування і захист

прав людини в суверенній Україні : монографія. – Чернігів: Вид. Лозовий

В. М., 2012 – 328 с.

35. Гончаров А. А. Гражданский контроль над органами власти /

А. А. Гончаров. – М.: Издательство «Весь Мир», 2010. – 224 с.

36. Горбатенко В. П. Тенденции и перспективы формирования

гражданського общества в Украине на современном этапе : докл. и

метериалы ІІІ междунар. молодежн. конф. Моск. гуманит. ун-т Ч. 2. М.: 2011.

– 157 с.

37. Головкін О. В. Державний контроль і нагляд у сфері охорони

довкілля як складова екологічної політики України [Електронний ресурс] //

Режим доступу: http://kul-lib.narod.ru/bibl.files/index-2011_4/290.pdf.

38. Громадська антикорупційна експертиза [Електронний ресурс] //

Режим доступу: http://justice.org.ua/diyalnist/podiji-fakti-komentari/gromadska-

antikoruptsijna-ekspertiza-viyavila-koruptsijni-riziki-u-niztsi-zakoniv-ta-

zakonoproektiv-eksperti

39. Громадська експертиза діяльності органів виконавчої влади в

Україні: організація та проведення: практ. посіб / О. В. Літвінов,

О. В. Тинкован, Н. М. Літвинова – Д. : Моноліт, 2010. – 180 с.

40. Громадська експертиза: теоретичні та практичні аспекти /

А. Балацька, О. Сушко, Т. Шевченко. – К., Тютюкін. – 2011. – 120 с.

41. Громадська експертиза [Електронний ресурс] // Режим доступу:

http://otb.com.ua/programs/inform-analit/novyny/41250.html.

42. Громадські ради в цифрах [Електронний ресурс] // Режим

доступу: http://refdb.ru/look/1589684.html.

162

44. Дащаківська О. Громадський дискурс як головний механізм

громадської відкритості у теорії Ю. Габермаса / О. Дащаківська //

Перспективи. – 2009. – № 2 (46). – С. 35-40.

45. Денисюк С. Ф. Громадський контроль за правоохоронною

діяльністю в Україні: адміністративно-правові засади : автореф. дис. д-ра.

юрид. наук : 12.00.07 / С. Ф. Денисюк. – Дніпропетровськ, 2010. – 36 с.

46. Денисюк С. Ф. Громадський контроль як гарантія законності у

адміністративній діяльності правоохоронних органів в Україні. – Х. : ТД

«Золота миля», 2010 . – 368 с.

47. Декларація принципів міжнародного спостереження за виборами

від 31 березня 2006 року [Електронний ресурс] // Режим доступу:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/884_001.

48. Декларації про свободу політичних дебатів у засобах масової

інформації від 12 лютого 2004 року [Електронний ресурс] // Режим доступу:

http://www.telekritika.ua/verhovna-rada/2004-02-16/5187.

49. Декларація про критерії вільних і справедливих виборів від 26

березня 1994 року [Електронний ресурс] // Режим доступу:

http://www.vyborkom.org/zakoni/mizhnarodni-dokumenti/deklaracija-kriterijiv-

vilnikh-ta-spravedlivikh-viboriv-mizhparlamentskii-sojuz-1994/.

50. Дерев'янко С. М. Референдум як демократичний політичний

інститут: світовий досвід і Україна : автореф. дис. ... д-ра політ. наук :

23.00.02 / С. М. Дерев'янко. – К., 2012. – 36 с.

51. Діяльність уповноваженого Верховної Ради України з прав

людини [Електронний ресурс] // Режим доступу:

http://helsinki.org.ua/index. php?id=1362636386.

52. Джон Кин. Демократия и гражданское общество : пер. с англ. – М.:

Прогресс-Традиция, 2001. – 400 с.

53. Джон Стюарт Міл. Про свободу / пер. з англ. [Електронний ресурс]

// Режим доступу: http://litopys.org.ua/mill/mill.htm.

163

54. Дніпренко Н. К. Громадський моніторинг, громадська експертиза

та громадський контроль: функціональний аналіз і європейські традиції

застосування [Електронний ресурс] // Режим доступу:

http://www.academy.gov.ua/ej/ej15/txts/12DNKETZ.pdf.

55. Документ Копенгагенської наради Конференції від 29 червня 1990

року [Електронний ресурс] // Режим доступу:

http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/994_082.

56. Душин И., Сысун А., Выборы: технологи избирательных кампаний

/ И. Душин, А. Сысун, Б. Ложкин. – Х.: РА, 1998. – 160 с.

57. Жилін Є. Об’єднання громадян як елемент громадянського

суспільства / Є. Жилін // Публічне право. – 2012. – №1 (5). – С. 320-325.

58. Жуков С. Громадські ради – чергова гра в демократію?

[Електронний ресурс] // Режим доступу:

http://www.pravda.com.ua/columns/2011/01/20/5804453/.

59. Загальна декларація прав людини від 10.12.1948 р. [Електронний

ресурс] // Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/995_015.

60. Закон України «Про особливості забезпечення відкритості,

прозорості та демократичності виборів народних депутатів України 28

жовтня 2012 року» № 5175-VI [Електронний ресурс] // Режим доступу:

http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/5175-17.

61. Закон України «Про громадські об’єднання» від 22.03.2012 року

№ 4572-VI [Електронний ресурс] // Режим доступу:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/4572-17.

62. Закон РСР «Про вибори народних депутатів Української РСР» від

27.10.1989 року [Електронний ресурс] // Режим доступу:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/8304-11.

63. Закон України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з

прав людини» від 23.12.1997 року № 776/97-ВР [Електронний ресурс] //

Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/776/97-вр.

164

64. Закон України «Про вибори народних депутатів України» від

17.11.2011 року № 4061-VI [Електронний ресурс] // Режим доступу:

http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/4061-17.

65. Закон України «Про вибори Президента України» від 05.03.1999

pоку № 474-XIV [Електронний ресурс] // Режим доступу:

http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/474-14.

66. Закон України «Про політичні партії» від 05.04.2001 року

№ 2365-III [Електронний ресурс] // Режим доступу:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/ 2365-14.

67. Закон України «Про вибори народних депутатів України» від

24.09.1997 року № 541/97-ВР [Електронний ресурс] // Режим доступу:

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/541/97-вр.

68. Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні»

від 21.05.1997 № 280/97 [Електронний ресурс] // Режим доступу:

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/280/97-вр.

69. Закон України «Про вибори народних депутатів України» від 25

березня 2004 року №1665-IV [Електронний ресурс] // Режим доступу:

http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/1665-15/page7.

70. Закон України «Про вибори народних депутатів України» від 18

жовтня 2001 року № 2766-III [Електронний ресурс] // Режим доступу:

http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/2766-14.

71. Закон України «Про всеукраїнський референдум» від 06.11.2012

року № 5475-VI [Електронний ресурс] // Режим доступу:

http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/5475-17

72. Захаров Є. Ю. Громадський контроль і права людини /

Є. Ю. Захаров // Права людини. – 2010. – №2 (546). – С. 4-9.

73. Захаров Є. Позиція УГСПЛ відносно законопроектів про свободу

мирних зібрань / Є. Захаров, А. Бущенко // Права людини. – 2012. –

№25 (641). – С. 6-7.

165

74. Заява КВУ за підсумками довгострокового моніторингу кампанії

по місцевим виборам / Права людини. – 2010. – № 28 (572). – С. 6-7.

75. Зеленько Г. І. «Політична матриця» громадянського суспільства

(досвід країн Вишеградської групи та України) / Г. І. Зеленько. – К.: Знання

України, 2007. – 335 с.

76. Зеленько Г. І. Інституціоналізація громадянського суспільства у

постсоціалістичних країнах (на прикладі країн Вишеградської групи та

України) : автореф. дис. … д-ра політ. наук : 23.00.02. / Г. І. Зеленько. – К.:

2007. – 32 с.

77. Зеленько Г. І. Суперечності процесів консолідації демократії у

країнах Вишеградської групи / Г. І. Зеленько // Політичний менеджмент. –

2011. – № 5. – С.174-182.

78. Зельницький А., Удовенко П. Політичні партії і вибори /

А. Зельницький, П. Удовенко. – К.: ІУЕП «Гарант квалі». – ФКП «НДІСЕП»

ВПЦ «Тираж», 2003. – 600 с.

79. Электронное голосование в Эстонии [Електронний ресурс] //

Режим доступу: http://ru.wikipedia.org/wiki/Электронное_голосование.

80. Электронное голосование в разных странах

[Електронний ресурс] // Режим доступу:

http://aceproject.org/ace-ru/focus/e-voting/countries?set_language=ru

81. Іванюк М. Інститути громадянського суспільства в контексті

демократичного поступу України / М. Іванюк // Грані. – 2006. – № 1 (45). –

С. 147-151

82. Ільницька У. Парламентська опозиція як інституційний аспект

контрольної функції парламенту [Електронний ресурс] // Режим доступу:

http://vlp.com.ua/node/6154.

83. Інтернет – це [Електронний ресурс] // Режим доступу:

https://uk.wikipedia.org/wiki/Інтернет.

166

84. Кант И. Основы метафизики нравственности; Критика

практического разума; Метафизика нравов : пер. с нем. – СПб.: Наука, 1995.

– 528 с.

85. Карась А. Філософія громадянського суспільства в класичних

теоріях і некласичних інтерпретаціях: монографія / А. Карась. – Львів:

Видавничий центр ЛНУ імені І. Франка, 2003. – 520 с.

86. Категории политической науки: учебник. – М.: «Российская

политическая энциклопедия» (РОСПЭН), 2002. – 656 с.

87. Кількість зареєстрованих міжнародних спостерігачів на виборах до

Ради наблизилася до тисячі [Електронний ресурс] // Режим доступу:

http://dt.ua/POLITICS/kilkist_zareestrovanih_mizhnarodnih_sposterigachiv_na_vi

borah_do_radi_nablizilasya_do_tisyachi.html\

88. Кількість міжнародних спостерігачів [Електронний ресурс] //

Режим доступу: http://www.cvk.gov.ua/pls/vnd2014/wp041?PT001F01=910

89. Кін Джон. Мас-медіа і демократія / пер. з англ. О. Гриценко,

Н. Гончаренко. – К.: К.І.С., 1999. – 134 с.

90. Книгін К. Правове забезпечення референдуму як форми

народовладдя (проблеми теорії та практики) / К. Книгін // Право України. –

2001. – № 11. – С. 28-31.

91. Книгін К. Реалізація народного волевиявлення, вираженого в

рішеннях всеукраїнських референдумів: окремі проблеми / К. Книгін //

Право України. – 2003. – № 8. – С. 44-47.

92. Ковальчук В. Взаємодія громадянського суспільства та державної

влади / В. Ковальчук // Право України. – 2009. – № 6. – С. 90-98.

93. Ковальчук В. Всенародний референдум як одна з форм легітимації

державної влади: зарубіжний та вітчизняний досвід / В. Ковальчук // Право

України. – 2009. – № 12. – С. 151-160.

94. Ковальчук В. Демократія участі як джерело легітимності

державної влади / В. Ковальчук // Вибори і демократія. – 2011. – № (28). – С.

25-33.

167

95. Коментар Закону України «Про вибори народних депутатів

України» / М. І. Ставнійчук, М. І. Мельника. – К.: Атіка, 2002. - 384 с.

96. Коментар Закону України «Про вибори народних депутатів

України» / За заг. ред. А. І. Мартинюка. – К.: Юридична думка, 2006. – 704 с.

97. Комітет виборців України [Електронний ресурс] // Режим доступу:

http://cvu.org.ua/page/about_cvu

98. Конвенція про стандарти демократичних виборів, виборчих прав і

свобод у державах-учасницях Співдружності Незалежних Держав від

07.10.2002 року [Електронний ресурс] // Режим доступу:

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/ 997_622/page.

99. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950

року [Електронний ресурс] // Режим доступу:

http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/995_004.

100. Конвенція про кіберзлочинність від 23.11.2001 р. [Електронний

ресурс] // Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/994_575.

101. Конончук С., Тищенко Ю. Використання «адміністративного

ресурсу» під час виборчої кампанії 2002 року. – К.: УНЦЛД. – 2002. – 40 с.

102. Конституція Італійської республіки 1947 року [Електронний

ресурс] // Режим доступу: http://lawers-ssu.narod.ru/subjects/constzs/italy.htm.

103. Конституція України. Науково-практичний коментар /

В. Я. Тацій, О. В. Петришин, Ю.Г. Барабаш. – Х. : Право, 2011. – 1128 с.

104. Конституція України [Електронний ресурс] // Режим доступу:

http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр

105. Конституционное право государств Европы : учеб. пособие /

Д. А. Ковачев. – М.: Волтерс Клувер, 2005. – 320 с.

106. Конституційне право України: підручник / Ю. М. Тодика,

В.С. Журавський. – К.: Видавничий Дім «ІнЮре», 2002. – 544 с.

107. Конституційно-правові форми безпосередньої демократії в

Україні: проблеми і практика / за заг.ред. В.Ф. Погорілка. – К.: Інститут

держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. – 356 с.

168

108. Конституційне (державне) право зарубіжних країн: навч. посіб / В.

М. Бесчастний, О. В. Філонов, В. М. Субботін, С. М. Пашков. – 2-ге вид.,

стер. – К.: Знання, 2008. – 467 с.

109. Конституція Болгарії 1991 року [Електронний ресурс] // Режим

доступу: http://www.krugosvet.ru/node/42735.

110. Конституція Іспанії 1978 року [Електронний ресурс] // Режим

доступу: http://worldconstitutions.ru/?p=149.

111. Конституція Республіки Німеччина 1949 р. [Електронний ресурс]

// Режим доступу: http://worldconstitutions.ru/?p=155.

112. Конституція Республіки Польщі від 02.04.1997 р. [Електронний

ресурс] // Режим доступу http://mspa7520.ru/konstituciya-respubliki-polsha.

113. Конституція Республіки Хорватія від 22.12.1990 р.[Електронний

ресурс] // Режим доступу http://mspa7520.ru/konstituciya-respubliki-horvatiya.

114. Конституція Французької республіки 1958 року [Електронний

ресурс] // Режим доступу http://worldconstitutions.ru/archives/138.

115. Конфуцій Лунь юй, гл. 12 [Електронний ресурс] // Режим доступу:

https://burashnikov.ru/wp-content/uploads/2013/12/Конфуций-Лунь-Юй.pdf.

116. Концепція нової Конституції України: Постанова Верховної Ради

Української РСР від 19.06.1991 року № 1213-XII [Електронний ресурс] //

Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1213-12.

117. Копатько Є. Кому нужен экзит-пол? [Електронний ресурс] //

Режим доступу: http://www.expert.ua/articles/7/0/7430/.

118. Корені трави: громадянське суспільство в Україні: стан та

перспективи розвитку / І. Підлуська, Г. Усатенко, О. Боронь – К.: – Фонд

«Європи ХХІ», 2003. – 288 с.

119. Корж В. Проблеми протидії застосуванню сучасних корупційних

виборчих технологій в Україні / В. Корж // Вибори та демократія. – 2011. –

№ 4 (30). – С. 14-17.

120. Коростей В. Правові проблеми національної демократії / В.

Коростей // Право України. – 2003. – № 1. – С. 123-126.

169

121. Кочубей Л. О. Виборчі технології: навч. посіб. / Л. О. Кочубей –

К.: Український центр політичного менеджменту, 2008. – 332 с.

122. Кравченко В. В. Конституційне право України: навч. посіб. / В.

В. Кравченко – К.: Атіка, 2004. – 512 с.

123. Крупник А. С. Громадський контроль: сутність та механізми

здійснення [Електронний ресурс] // Режим доступу:

http://novyi-stryi.at.ua/gromkontrol/KRUPNYK_A_pro_grom_kontrol.pdf.

124. Крупник А. Зарубіжний досвід громадського контролю: уроки для

України [Електронний ресурс] // Режим доступу:

http://www.viche.info/journal/1667/.

125. Кукуруз О. В. Політична опозиція в Україні та Польщі:

порівняльний аналіз : монографія / О. В. Кукуруз К.: НВП «Видавництво

“Наукова думка” НАН України». – 2010. – 198 с.

126. Купрій В. Громадська експертиза та громадський моніторинг

діяльності органів влади: навч.посіб. / В. Купрій, Л. Паливода. – К.: Макрос,

2011. – 200 с.

127. Курілло В. Є. Латентна політика. Потайні напрямки політичної

діяльності: навчальний посібник / В. Є. Курілло. – Миколаїв: ТОВ «Фірма

«Іліон», 2009. – 592 с.

128. Кушнір С. М. Правові засоби громадського контролю в механізмі

правового регулювання : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.01 /

С. М. Кушнір. – З.: 2011. – 18 с.

129. Кушніренко О. Г. Права і свободи людини та громадянина: навч.

посіб / О. Г. Кушніренко, Т. М. Слінько. – Х.: Факт, 2001. – 440 с.

130. Латишева В. В. Механізми реалізації громадського контролю за

наданням управлінських послуг органами публічної влади : автореф. дис. …

канд. наук з держ. упр. : 25.00.02. / В. В. Латишева. – О.: 2010. – 20 с.

131. Лациба М. В. Громадські організації на виборах / М. В. Лациба. –

К.: Український незалежний центр політичних досліджень, 2004. – 56 с.

170

132. ЛеДюк Лоуренс. Учасницька демократія: референдуми у теорії та на

практиці / Ле Дюк Л.; пер. с англ. Р. Ткачук. – Х.: Центр освіт. ініціатив, 2002.

– 160 с.

133. Ленин В. И. Полное собрание сочинений: В 55 т. / В. И. Ленин . – 5-

е изд. – М.: Политиздат, 1982. – Т. 45 – 729 с.

134. Лісничий В. В. Дискурс політичної регіоналізації : монографія / В.

В. Лісничий. – Х.: Константа, 2011. – 216 с.

135. Локк Дж. Два трактата о правлении [Електронний ресурс] // Режим

доступу: http://grachev62.narod.ru/lock/lokk_2_07.html.

136. Лукаш С. Ю. Політичний плюралізм як принцип конституційного

ладу / С. Ю. Лукаш // Віче. – 1997. – №7 (64). – С. 13-23.

137. Лутковська пообіцяла потрійний контроль за виборами в Раду.

[Електронний ресурс] // Режим доступу:

http://ua.comments.ua/politics/180055-lutkovska-poobitsyala-potriyniy.html.

138. Лученко Д. В. Контроль Уповноваженого Верховної Ради України з

прав людини / Д. В. Лученко // Проблеми законності. – 2002. – № 56. – С.

25-29.

139. Магновський І. Демократична, соціальна, правова держава і

громадянське суспільство: єдність та обумовленість / І. Магновський // Право

України. – 2005. – №7. – С. 25-29.

140. Мазуренко С. А. Особливості вирішення проблеми взаємодії

моралі та політики в теорії дискурсивної етики. [Електронний ресурс] //

Режим доступу:

http://archive.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Gileya/2011_44/Gileya44/P 4_doc.pdf.

141. Мамут Л. С. Проблема ответственности народа / Л. С. Мамут //

Вопросы философии. – 1999. – № 8. – С. 19-28.

142. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від

16.12.1966 року [Електронний ресурс] // Режим доступу:

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/ show/995_043.

171

143. Міжнародна місія СКУ зі спостереження за парламентськими

виборами оприлюднила попередні підсумки своєї праці [Електронний

ресурс]. – Режим доступу: http://www.spilka.pt/uk/diaspora/82-2010-10-06-21-

20-55/4123-mizhnarodna-misija-sku-zi-sposterezhennja-za-parlamentskimi-

viborami-v-ukra yini.

144. Міжнародні спостерігачі: Процес підрахунку голосів є критичним

[Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.unian.ua/news/532913-

mijnarodni-sposterigachi-protses-pidrahunku-golosiv-e-kritichnim.html.

145. Місцеві референдуми в Україні: теоретичні та нормопроектні

аспекти : матер. «Kруглого столу». – К.: СПД Москаленко О.М., 2009. – С. 55

146. Михайловська О. Г. Інституціональні зміни громадянського

суспільства в сучасній Україні / О. Г. Михайловська // Грані. – 2010. –

№1 (69). – С. 120-125.

147. Мельник М. Вибори для/без вибору: роздуми про минулі вибори

заради майбутніх / М. Мельник // Вибори та демократія. – 2011. – №1 (27). –

С. 52-66.

148. Моніторинг КВУ [Електронний ресурс] // Режим доступу:

http://cvu.org.ua/nodes/term/type:news/slug:analytics

149. Мукшименко А. П. Адміністративно-правове забезпечення

громадського контролю за дотриманням прав людини при виконанні

кримінальних покарань : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 /

А. П. Мукшименко. – Х.: 2010. – 20 с.

150. Мурашов Ю., Дикий Є. Всенародний референдум 16.04.2000 року -

фарс, що відкидає демократичні перетворення в Україні на десятиріччя назад

[Електронний ресурс] // Режим доступу: http://khpg.org/index.php?id=

977920235.

151. Наливайко Т. В. Громадський контроль в Україні як інститут

громадянського суспільства: теоретико-правовий аспект : дис. … канд. юрид.

наук : 12.00.01 / Наливайко Тетяна Володимирівна ; М-во освіти і науки

172

України, Волин. нац. ун-т ім. Лесі Українки ; наук. кер. Кельман М. С. – Л.:

2010. – 202 с.

152. Народна ініціатива [Електронний ресурс] // Режим доступу:

http://pidruchniki.com/1605042648846/pravo/narodna_initsiativa

153. Науково-практичний коментар Закону України «Про вибори

Президента України» / За ред. Ю. Б. Ключковський – К.: Парлам. вид-во,

2004. – 408 с.

154. Національний екзит-пол: позачергові парламентські вибори 2007. –

К.: Центр «Демократичні ініціативи», 2007. – 112 с.

155. Невмержицький Є. Інститути громадянського суспільства у

протидії корупції / Є. Невмержицький // Право України. – 2008. – №12. –

С. 126-132.

156. Никифоренко Н. О. Роль ЗМІ у політичній комунікації під час

президентської кампанії 2009 року в Україні / Никифоренко Н. О. // Грані. –

2010. – №4 (72). – С.106-111.

157. Новіков С. Інституціоналізація громадського контролю виборчого

процесу в Україні: необхідність, здобутки, проблеми / С. Новіков // Людина і

політика. – 2004. – №5 – С. 17-24.

158. Обод М. Громадський контроль за організацією та проведенням

виборів представницьких органів державної влади та місцевого

самоврядування в Україні / М. Обод // Вибори та демократія. – 2007. – № 4

(14). – C. 36–41.

159. Обушний М. І. Партологія: навч. посібник / М. І. Обушний,

М. В. Примуш, Ю. Р. Шведа. – К.: Арістей, 2006. – 432 с.

160. Ожегов С. И. Словарь русского языка: ок. 57000 слов / Под ред.

Н. Ю. Шведовой. – 19-е изд., испр. – М.: 1987. – 750 с.

161. Озеров Л. С. Ленинские принципы организации контроля /

Л. С. Озеров. – Москва: Политиздат, 1965. – 79 с.

173

162. Олещук П. Передвиборчі махінації та легітимність майбутніх

виборів [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://blogs.korrespondent.net/

celebrities/blog/oleshchuk3/a75890.

163. Оніщенко Н., Сунєгін С. Проблеми протидії правопорушенням в

інформаційній сфері: реалії та перспективи / Віче. – 2012. – №11. – С. 33-36.

164. Оніщук М. В. Конституційні основи референдної демократії в

Україні: проблеми теорії та методології / М. В. Оніщук // Бюлетень

Міністерства юстиції України. – 2009. – № 12 (98). – С. 5-16.

165. Оніщук М. В. Референдна демократія: проблеми конституційної

теорії та практика : монографія / М. В. Онищук – К.: Видавництво

Європейського університету, 2009. – 450 с.

166. Основи держави і права: авч. посібник / С. Д. Гусарєв,

H. А. Калюжний, А. М. Колодій. – К.: Либідь, 1997. – 208 с.

167. Основи демократії: навч. посібн. / М. Бессонова, О. Бірюков,

С. Бондару, А. Колодій; Ін-т вищої освіти АПН України. – К.: вид-во «Ай-бі»,

2002. – 684 с.

168. Основи конституційного права України: підручник /

М. І. Козюбра, А. М. Колодій, В. В. Копейчиков. – К.: Юринком Інтер, 2001.

– 288 с.

169. Падалка Г. М. Соціальні закономірності прояву народовладдя у

сучасному суспільстві / Г. М. Падалка // Грані. – 2010. – № 1. – С. 160-164.

170. Партнерство «Відкритий Уряд» [Електронний ресурс] // Режим

доступу: http://ogp.gov.ua/content/про-ініціативу.

171. Пасько Я. І. Соціальна держава і громадянське суспільство:

співпраця versus протистояння: монографія / Я. І. Пасько. – К.: Парапан,

2008. – 272 с.

172. Півроку до місцевих виборів: нові гравці та старі проблеми»

[Електронний ресурс] // Режим доступу:

http://cvu.org.ua/nodes/view/type:news/slug:Preskonferencia_CVU_Pivroku_do_

miscevuh_vyboriv.

174

173. Пікалов С. В. Громадянська непокора як громадянська дія:

філософські, правові та етичні засади застосування / С. В. Пікалов // Грані.

2010. – № 3 (71). – С. 107-110.

174. Платон. Закони [Електронний ресурс] // Режим доступу:

http://www.lib.ru/POEEAST/PLATO/zakony.txt_with-big-pictures.html.

175. Плахотнік О. В. Конституційне право громадян на референдум / О.

В. Плахотнік// Наук. вісн. Київск. нац. ун-ту вн. спр. – 2009. – № 1. – С. 89-98.

176. Погорілко В. Ф., Федоренко В. Л. Референдуми в України: історія

та сучасність: монографія / В. Ф. Погорілко, В. Л. Федоренко – К.: Ін-т

держави і права НАН України, 2000. – 248 с.

177. Погорілко В. Ф., Федоренко В. Л. Конституційне право України:

підруч. У 2 т. / В. Ф. Погорілко, В. Л. Федоренко. – К.: ТОВ «Видавництво

«Юридична думка». – Т. 1. – 2006. – 544 с.

178. Політичні партії та місцеві вибори / Д. М. Горшков, В. М. Кампо,

Є. М. Петренко. – К.: Видавничий Дім «Юридична книга», 2001. – 52 с.

179. Політико-правові інститути сучасності: структура, функції,

ефективність: монографія / М. І. Панов, Л. М. Герасіна, В. Д. Воднік та ін. –

К.: Концерн Видавничий Дім «Ін Юре», 2005. – 384 с.

180. Політологічний енциклопедичний словник : за ред.

Ю. С. Шемшученко та ін. – 2-е вид., доп. і перер. – К.: Генеза, 2004. – 736 с.

181. Поліщук І. О. Еволюція культури політичних виборів в Україні:

монографія / І. О. Поліщук. – Х.: ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2008. – 352 с.

182. Полохало В. Политология посткоммунистических обществ в

Украине и России. К методологии политического анализа / В. Полохало //

Полис. – 1998. – № 3 (45). – С. 7-13.

183. Портніков В. Звернення журналістів телеканалу ТВі до української

громадськості, міжнародних організацій, учасників всесвітнього Газетного

Конгресу та Всесвітнього Форуму редакторів, посольств демократичних

175

країн, міжнародних громадських організацій / В. Портніков // Права людини.

– 2012. – № 23 (639). – С. 2.

184. Президент Порошенко хочет провести референдум [Електронний

ресурс] // Режим доступу: http://www.unian.net/politics/1070474-poroshenko-

hochet-provesti-referendum-o-vstuplenii-ukrainyi-v-nato.html.

185. Презентація доповіді Freedom House / Права людини. – 2012. –

№ 19 (635). – С. 3-4

186. Прієшкіна О. В. Місцеве самоврядування в Україні: правове

регулювання безпосередньої демократії: навч. посібник / О. В. Прієшкіна. –

К.: Кондор, – 2004. – 336 с.

187. Проект виборчого кодексу Верховної Ради України

[Електронний ресурс] // Режим доступу:

http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1? pf3511=35014.

188. Проект Закону «Про основні засади громадського контролю»

[Електронний ресурс] // Режим доступу: http://justcontrol.16mb.com/

законопроекти/проект-закону-україни-про-громадськи/.

189. Проект Постанови про схвалення Концепції запровадження

системи електронного голосування [Електронний ресурс] // Режим доступу:

http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_2?id=&pf3516=10629&skl=7.

190. Про стан розвитку громадянського суспільства в Україні: аналіт.

доп. / А. В. Єрмолаєв, Д. М. Горєлов, та ін. – К.: НІСД, 2012. – 48 с.

191. Про участь уповноважених з прав людини (омбудсменів) на

місцевому й регіональному рівнях у захисті прав громадян: Рекомендація

Конгресу місцевих і регіональних влад Ради Європи № 61(1999) / Бюлетень

бюро інформації Ради Європи в Україні. – 2005. – № 11. – 83 с.

192. Постанова Кабінету Міністрів України від 03.11.2010 року № 996

[Електронний ресурс] // Режим доступу:

http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/996-2010-

193. Революція на граніті [Електронний ресурс] // Режим доступу:

176

https://uk.wikipedia.org/wiki/Революція_на_граніті.

194. Рєуцький К. Кандидати у нардепи цензурують телевізійні сюжети

у Рівному / К. Рєуцький // Права людини. – 2012. – №22 (638). – С. 2

195. Результати паралельного підрахунку голосів [Електронний ресурс]

// Режим доступу:

http://oporakr.org/rezultati-paralelnogo-pdrahunki-golosv-opori.html.

196. Рекомендації № R(97)7 Комітету міністрів Ради Європи "Про

місцеві громадські служби і права користувачів їхніх послуг" [Електронний

ресурс] // Режим доступу: http://www.coe.kiev.ua/bul/11_2006.PDF.

197. Рекомендація Парламентської Асамблеї Ради Європи від

04.04.2000. [Електронний ресурс] // Режим доступу:

http://zakon4.rada.gov. ua/laws/show/994_053.

198. "Репортери без кордонів" [Електронний ресурс] // Режим доступу:

http://tyzhden.ua/News/71004.

199. Референдум щодо вступу Хорватії до Європейського союзу

[Електронний ресурс] // Режим доступу:

https://uk.wikipedia.org/wiki/Референдум_щодо_вступу_Хорватії_до_Європей

ського_Союзу.

200. Референдуми на Донеччині та Луганщині 2014 року [Електронний

ресурс] // Режим доступу:

https://uk.wikipedia.org/wiki/Референдуми_на_Донеччині_та_Луганщині_2014

201. Референдум в Криму [Електронний ресурс] // Режим доступу:

http://revolution.uatoday.tv/dates/16-03/.

202. Речицкий В. В. Свобода и государство [Електронний ресурс] //

Режим доступу: http://library.khpg.org/files/docs/1217402822.pdf.

203. Речицький В. В. Чи захищений в Україні народний суверенітет?

[Електронний ресурс] // Режим доступу:

http://khpg.org/index.php?id=1426584710.

177

204. Рішення Європейського суду з прав людини від 08.07.1986 року.

Справа Лінгенса [Електронний ресурс] // Режим доступу:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/980_066.

205. Рішення Вінницького адміністративного апеляційного суду від

4 липня 2011 року [Електронний ресурс] // Режим доступу:

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/16580709.

206. Рішення Конституційного Суду України у справі про прийняття

Конституції та законів України на референдумі від 16 квітня 2008 року № 6-

рп/2008 [Електронний ресурс] // Режим доступу:

http://www.ccu.gov.ua/uk/doccatalog/list?currDir=9954.

207. Рішення Конституційного Суду України у справі щодо завчасного

сповіщення про мирні зібрання від 19.04.2001 року № 4-рп/2001

[Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.ccu.gov.

ua/uk/doccatalog/list?currDir=9392.

208. Рішення Конституційного Суду України у справі про проведення

місцевого референдуму в Автономній Республіці Крим від 14.03.14 року

№2-рп/2014 [Електронний ресурс] // Режим доступу:

http://www.ccu.gov.ua/doccatalog/document?id=242321.

209. Рогатина Л. П. Громадський контроль над державою: сутність,

механізми реалізації та перспективи розвитку : автореф. дис. ... канд. політ.

наук : 23.00.02 / Л. П. Рогатина. – О.: 2011. – 17 с.

210. Росенко М. І. Виборчі системи в Україні: трансформація,

становлення парламентаризму, утвердження демократичного врядування :

монографія / М. І. Росенко. – Севастополь: Крученин Н. П., 2012. – 220 с.

211. Русакова О. Ф. Дискурс коммуникативного действия как

социетальный капитал. [Електронний ресурс] // Режим доступу

http://www.lihachev.ru/pic/site/files/lihcht/2007/sec4/s4_08.pdf.

212. Рябошапко Г. Суверенітет в Україні: від радянської федерації – до

незалежної держави : монографія / Г. Рябошапко. – Львів: Простір-М, 2012. –

520 с.

178

213. Сайт Громадського ТБ Одеси [Електронний ресурс] // Режим

доступу: http://hromadske.od.ua.

214. Сайт Кременчуцьке громадське телебачення [Електронний ресурс]

// Режим доступу: http://kgtv.com.ua.

215. Сайт Громадського ТБ Полтави [Електронний ресурс] // Режим

доступу: http://poltavske.tv.

216. Сайт Громадського ТБ Запоріжжя [Електронний ресурс] // Режим

доступу: http://www.hromadske-zp.tv

217. Систематичні порушення Закону про вибори. 40 днів до

голосування / Права людини. – 2012. – № 25 (641). – С. 2-4.

218. Селіванов А. О. Природне право з необмеженим потенціалом /

А. О. Селіванов // Віче. – 2012. – № 22. – С. 3-10.

219. Семибратський О. Вплив опозиції на розвиток демократії в Україні

/ О. Семибратський // Бюлетень ХПГ «Громадянська освіта». – 2010. – № 36

(580). – С. 8-12.

220. Сіденко І. Г. Перспективи впровадження електронного

голосування в Україні [Електронний ресурс] // Режим доступу:

http://www.kbuapa.kharkov.ua/e-book/conf/2012-2/doc/1/12.pdf.

221. Соціологічне дослідження Центру Разумкова Опитування: Вибори

2012: громадська думка населення України [Електронний ресурс] // Режим

доступу: http://razumkov.org.ua/ukr/news.php?news_id=389.

222. Соснін О. Про право громадян на інформацію в сучасному

суспільстві / О. Соснін // Віче. – 2012. – № 8. – С. 24-27.

223. Скрипнюк О. Вплив інститутів громадянського суспільства на

становлення і розвиток демократичного політичного режиму / О. Скрипнюк//

Право України. – 2001. – № 5. – С. 12-17.

224. Слінько Т. М. Принцип ідеологічної багатоманітності як гарантія

реалізації конституційного права на свободу думки і слова / Т. М. Слінько //

НДІ держ. буд. та місц. самовряд. НАПрН України. Х.: 2012. – С. 274-277.

179

225. Словник української мови [Електронний ресурс] // Режим доступу:

http://sum.in.ua/s/funkcija.

226. Сухонос В. В. Динаміка сучасного державно-політичного режиму

в Україні6 антиномія демократизму і авторитаризму: монографія. – Суми:

ВДТ «Університетська книга», 2003. – 336 с.

227. Сушинський О. І. Теоретико-методологічні засади контролю у

сфері публічної влади : автореф. дис. ... д-ра наук з держ. упр. : 25.00.01 /

О. І. Сушинський. – К.: 2003. – 36 с.

228. Сьогодні екс-журналісти ТВі представлять проект “Громадське

телебачення” [Електронний ресурс] // Режим доступу:

http://rivnenews.com.ua/index.php/2011-10-13-10-01-08/3193-sogodni-kolishni-

zhurnalisti-tvi-predstavljat-gromadske-tv.

229. Тинкован О. В. Громадский контроль та громадська експертиза:

проблеми співвідношення понять [Електронний ресурс] // Режим доступу:

http://www.dbuapa.dp.ua/zbirnik/2010-01/10tovpsp.pdf.

230. Ткаченко Є. В. Форми участі населення у контролі за владою

[Електронний ресурс]. // Режим доступу:

http://dspace.nulau.edu.ua/bitstream/123456789/7584/1/Tkachenko_81.pdf.

231. Токвиль Алексис. Демократия в Америке: пер. с франц. – М.:

Прогресс, 1992. – 554 с.

232. Томенко М. В Конституційний процес як пошук стратегічних

пріоритетів України: монографія / М. В. Томенко. – К.: Видавничо-

поліграфічний центр «Київський університет», 2010. – 299 с.

233. Требін М. П. Реалії демократичного транзиту України /

М. П. Требін // Український соціум. – 2011. – №3 (38). – С.169-181.

234. Указ Президента України від 25.01.2012 року № 32/2012

[Електронний ресурс] // Режим доступу:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/32/2012

235. Україна: плоди двадцяти бурхливих років: Зб. ст. / В. І. Андрійко,

Г. Курт. – К.: Заповіт, 2003. – 130 с.

180

236. Ухвала Чернівецького окружного адміністративного суду від

30 червня 2011 року [Електронний ресурс] // Режим доступу:

http://www.reyestr.court.gov.ua.

237. Ухвала Запорізького окружного адміністративного суду від 18

листопада 2011 року [Електронний ресурс] // Режим доступу:

https://cases.legal/uk/act-uk1-41159770.html.

238. Федеральный Закон «Об основах общественного контроля в

Российской Федерации» от 21.07.2014 года [Електронний ресурс] // Режим

доступу: http://base.garant.ru/70700452/.

239. Федоренко В. Рішення всеукраїнського референдуму та їх

юридична природа: проблеми конституційної теорії та практики /

В. Федоренко // Вибори та демократія. – 2010. – № 4 (26). – С. 4-9.

240. Федорова А. Основні принципи свободи слова та преси у світлі

Європейської конвенції з прав людини / А. Федорова // Віче. – 2012. – № 11. –

С. 30-32.

241. Француз А. Й. Конституційно-правові основи демократичного

розвитку політичної системи сучасної України: (концепт. та нормат. аналіз) /

А. Й. Француз. – К.: Логос, 2006. – 516 с.

242. Фрицький О. Ф. Конституційне право України: підручник /

О. Ф. Фрицький – 3-є вид., перероб. і доп. – К.: Юринком Інтер, 2006. – 512 с.

243. Фурашев В. М. Системна інформація виборчих і референдумних

процесів в Україні / В. М. Фурашев // К.: Парламентське видавництво. – 2004.

- 607 с.

244. Хаустова М. Суб’єкт права як елемент правової системи суспільства

[Електронний ресурс] // Режим доступу:

http://www.nbuv.gov.ua/old_jrn/soc_gum/vapnu/2009_3/3Haust.pdf.

245. Хімченко О. Г. Політичні партії і виборчий процес в умовах

розбудови демократичного суспільства: навч. посіб. / О. Г. Хімченко – К.: ВД

«Професіонал», 2006. – 208 с.

181

246. Хорватский референдум независимости [Електронний ресурс]

// Режим доступу:

http://ru.encydia.com/en/Хорватский_референдум_независимости%2C_1991.

247. Цирфа Ю. Європейські стандарти для українських медіа: теорія,

представлена практиками / Ю. Цирфа // Віче. – 2012. – №11. – С. 26-29.

248. Чернявська О. В. Громадські організації як чинник активізації

процесу формування громадянського суспільства в Україні: потенціал та

можливості / О. В. Чернявська // Український соціум. – 2009. – №3 (30). –

С. 144-152.

249. Чуб О. О. Конституційне право громадян України на участь в

управлінні державними справами: Монографія. – Х.: Одіссей, 2005. – 232 с.

250. Чурилов Н. Н., Потоцкая С. В. Первый «exit poll» в Украине

[Електронний ресурс] // Режим доступа: http://ecsocman.hse.ru/data/078

/094/1217/007_churilov.pdf.

251. Шаповал В. Н. Сравнительное конституционное право /

В. Н. Шаповал. – К.: ИД «Княгиня Ольга», 2007. – 416 с.

252. Шведа Ю. Р. Теорія політичних партій і політичних систем: навч.

посібник / Ю. Р. Шведа. – Л.: Тріада плюс, 2004. – 528 с.

253. Шедяков В. Ефективні технології соціального проектування:

динаміка змін / В. Шедяков // Віче. – 2012. – № 6. – С. 26-28.

254. Шестак С. В. Цивільний, громадянський та громадський контроль:

до визначення понять / С. В. Шестак // Вісник національного університету

внутрішніх справ. – 2006. – № 35. – С. 36-43.

255. Шкіря Г. Ю. Законодавче забезпечення участі офіційних

спостерігачів у процесі виборів Президента України : дис ... канд. юрид. наук

: 12.00.02 / Г. Ю. Шкіря. – К.: 2010. – 207 с.

256. Шнейдер Х. Х. Контроль в советском государственном управлении

(по материалам Эстонской ССР) : автореф. дис. … д-ра юрид. наук : 12.00.02

/ Х. Х. Шнейдер. – Тарту, 1974. – 107 с.

182

257. Штромайєр, Герд. Політика і мас-медіа / пер. с нім. А. Орган. –

К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – 303 с.

258. Шумпетер Й. Капитализм, социализм и демократия : пер. с

англ. / Й. Шумпетер. – М.: Экономика, 1995. – 527 с.

259. Юридична енциклопедія: В 6 т. / Ю. С. Шемшученко та ін. —

К.: "Укр. енцикл.", 1998. – Т. 1: А - Г. – 672 с.

260. Юридична енциклопедія: В 6 т. / Ю. С. Шемшученко та ін. – К.:

"Укр. енцикл.", 1999. – Т. 2: Д-Й. – 744 с.

261. Юридична енциклопедія : в 6 т. / НАН України, Ін-т держави та

права ім. В. М. Корецького НАН України. – К.: Укр.енцикл., 2001. – Т. 3 :

К – М. – 792 с.

262. Янчук А.О. Теоретичні засади референдумного процесу в

Україні: монографія / А.О. Янчук. – К.:«Київський університет», 2010. –

207 с.

263. CUF ELECTION OBSERVER MiSSION REPORT #2

[Електронний ресурс] // Режим доступу:

http://cufoundation.ca/media-freedom-report-2.

264. «Quovadis, Украина?» [Електронний ресурс] // Режим доступу:

http://www.eisc.lt/uploads/docs/book_ru_quo_vadis_ukraine.pdf.