1

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ЮРИДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ЯРОСЛАВА МУДРОГО

На умовах рукопису

ЧИРИК ОЛЕНА ЮРІЇВНА

УДК 342.9:314.15

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ НАБУТТЯ

ГРОМАДЯНСТВА УКРАЇНИ

12.00.07 – адміністративне право і процес;

фінансове право; інформаційне право

ДИСЕРТАЦІЯ

на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Науковий консультант –

Настюк Василь Якович

доктор юридичних наук, професор

Харків – 2015

2

ЗМІСТВСТУП……………………………………………………………..................... 3

РОЗДІЛ 1. Сутність інституту набуття громадянства України та його

адміністративно-правове забезпечення………………………………….....11

1.1. Громадянство України як комплексний юридичний інститут, що має

адміністративно-правові засади регулювання………………………………....11

1.2 Адміністративно-правові аспекти реалізації принципів щодо набуття

громадянства України…………………………………………………………...30

1.3. Набуття громадянства України як інститут адміністративного

права………………………………………………………………………….…. 59

1.4. Порядок оформлення набуття громадянства України як вид

адміністративного провадження….……………………………………………85

Висновки до розділу 1 … ……………………………………………….……..112

РОЗДІЛ 2. Адміністративні провадження у справах про набуття громадянства

України ………………………………………………………………………....115

2.1. Підстави та процедури набуття громадянства України за народженням та

територіальним походженням…… . ……………………………………………….... 115

2.2. Умови та особливості набуття громадянства України шляхом

натуралізації…………………………………………………………………….132

2.3. Спрощений порядок набуття громадянства України …………………...152

2.4. Шляхи удосконалення адміністративного законодавства щодо розгляду

проваджень у справах про набуття громадянства України………………....165

Висновки до розділу 2 ………………………………………………………..176

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………180

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ …………………………………186

3

ВСТУП

Актуальність теми. Важливою умовою розвитку української держави

є зміцнення її правових основ, формування якісно нової правової системи

захисту прав, свобод і законних інтересів людини і громадянина в усіх

сферах суспільних відносин, у тому числі при набутті громадянства України.

Спеціально уповноваженими органами державної влади, які професійно і на

постійній основі забезпечують законність і правопорядок у сфері

громадянства, є органи міграційної служби України. При цьому широкий

спектр повноважень міграційних органів і процедурна складність їх

здійснення вимагають з’ясування адекватних адміністративно-правових

засад, які визначали б їх сутність та місце при вирішенні питань реалізації

конституційного права людини на громадянство України.

Проте нормативно-правове регулювання інституту громадянства

України наразі залишається досить неоднозначним, фрагментарним і

неузгодженим, а процес його формування носить здебільшого безсистемний і

непослідовний характер, стосуючись переважно лише окремих аспектів його

організації, без урахування потреб правоохоронної практики і досвіду

зарубіжних країн. Так, на сьогодні все ще остаточно не отримали належного

законодавчого регламентування процедурні аспекти діяльності органів

міграційної служби, питання профілактики правопорушень та застосування

заходів державного примусу, а також механізм позасудового оскарження.

Наведені недоліки адміністративно-правового забезпечення інституту

громадянства мають наслідком негативну тенденцію щодо збільшення

звернень про порушення прав зацікавлених осіб в розглядуваній сфері.

Зокрема, у 2014 р. Головним управлінням Державної міграційної служби в

Харківській області було розглянуто 34 скарги щодо порушень законодавства

при набутті громадянства, лише за 9 місяців 2015 р. тим же органом із тих же

питань розглянуто більше 200 звернень.

4

Загальні аспекти адміністративно-правових засад набуття громадянства

в Україні досліджувалися у працях таких вітчизняних вчених, як В.Б.

Авер’янов, О.Ф. Андрійко, Ю.П. Битяк, Л.Р. Біла-Тіунова, В.М. Гаращук,

Ю.В. Георгієвський, І.П. Голосніченко, Р.А. Калюжний, Т.О. Коломоєць,

В.К. Колпаков, О.Д. Крупчан, А.Т. Комзюк, С.О. Кузніченко, Н.П. Матюхіна,

В.Я. Настюк, С.В. Пєтков, О.С. Проневич, О.П. Рябченко, О.Ю.Синявська,

А.О.Селіванов, А.А. Стародубцев, Х.П. Ярмакі та ін.

Разом із тим аналіз існуючих наукових досліджень з проблем організації

діяльності міграційних органів свідчить про відсутність єдиного комплексного

підходу до розуміння правової природи, сутності, місця і значення

адміністративно-правових засад у діяльності саме цих органів. Переважна

більшість існуючих на цей момент праць стосується лише окремих аспектів

інституту громадянства або правозахисної діяльності, залишаючи поза полем

наукового пошуку саме адміністративно-правовий механізм його забезпечення.

Наведене підтверджує актуальність теми дисертації, її важливе

теоретичне і практичне значення для подальшого розвитку організаційних

засад набуття громадянства України, оновлення та реформування

законодавства про набуття громадянства відповідно до вимог сучасного

українського державотворення.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Основні

напрями дисертації є складовою наукових планів Національного юридичного

університету імені Ярослава Мудрого і відповідають цільовій комплексним

програмам «Права людини та проблеми організації і функціонування органів

державної влади і місцевого самоврядування в умовах становлення

громадянського суспільства» (номер державної реєстрації № 0106U002285),

«Конституційно-правові проблеми забезпечення верховенства права у

функціонуванні механізму публічної влади в Україні» (номер державної

реєстрації № 0111U000966). Тема затверджена на засіданні вченої ради

Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого від 02

липня 2003 р., протокол № 12.

5

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційної роботи полягає в

тому, щоб шляхом вивчення чинного законодавства, аналізу пріоритетних

напрямів його реалізації компетентними суб’єктами, визначити

адміністративно-правові засади набуття громадянства України та

сформулювати шляхи їх оновлення і оптимізації.

Для досягнення поставленої мети основна увага була приділена

вирішенню таких завдань:

- обґрунтувати, що провадження у справах про набуття громадянства

України є одним із інститутів адміністративного права;

- сформулювати поняття «адміністративно-правові засади набуття

громадянства України»;

- з’ясувати особливості ознак адміністративно-правового статусу

суб’єктів, що оформлюють набуття громадянства України;

- запропонувати напрями систематизації законодавства про набуття

громадянства України з метою забезпечення оптимізації ефективності

адміністративно-правових засад набуття громадянства;

- визначити етапи становлення і розвитку адміністративно-правового

статусу органів міграційної служби України щодо набуття громадянства

України;

- навести класифікацію організаційної побудови органів міграційної

служби України, визначити шляхи оптимізації їх структури;

- встановити соціальну роль і функції органів Державної міграційної

служби України, визначивши їх правовий статус, повноваження, порядок

взаємодії між собою та з іншими органами виконавчої влади,

правоохоронними органами;

- розкрити співвідношення та відмінності законодавчого регулювання

набуття громадянства в Україні та в інших країнах і на цій основі

опрацювати пропозиції щодо можливості використання їх досвіду в

законотворчій діяльності Української держави.

6

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у процесі

надання адміністративних послуг по оформленню набуття громадянства

України.

Предметом дослідження є адміністративно-правові засади набуття

громадянства України.

Методи дослідження. Під час виконання роботи проведення

дослідження застосовувалися такі методи наукового пізнання: діалектичний,

за допомогою якого вдалося, по-перше, дослідити сутність, зміст і роль

суб’єктів, що оформлюють набуття громадянства України (підрозділ 1.1, 1.2,

1.3, 1.4, 2.1, 2.2, 2.3, 2.4), а, по-друге, з’ясувати зміст поняття

«адміністративно-правові засади діяльності суб’єктів, що оформлюють

набуття громадянства України» (підрозділи 1.1); формально-логічний – як

універсальний спосіб аргументування (підрозділи 1.1, 1,2, 1.3, 1.4, 2.1, 2.2,

2.3, 2.4); історико-правовий, що дозволив встановити діалектичні зв’язки

між суб’єктами набуття громадянства України (підрозділи 1.1, 1,2, 1.3, 1.4,

2.1, 2.2, 2.3, 2.4). Також у дисертації дано формально-юридичний аналіз норм

чинного адміністративного законодавства з питань набуття громадянства

України, сформульовані пропозиції щодо оновлення адміністративно-

правових засад діяльності суб’єктів, що оформлюють громадянство України,

завдяки тому ж таки методу аналізу (підрозділи 1.2, 1.3, 1.4, 2.1, 2.2, 2.3, 2.4).

Статистичний метод дав змогу дослідити, проаналізувати та узагальнити

інформацію, яка становить предмет дослідження (підрозділ 1,2, 1.3, 1.4, 2.1,

2.2, 2.3, 2.4). Вимоги формальної логіки стосовно послідовності,

несуперечності та обґрунтованості були враховані при формулюванні

висновків і пропозицій відповідно до мети даного дисертаційного

дослідження.

Теоретичним підґрунтям дисертаційного дослідження стали

фундаментальні знання науки адміністративного права, теорії управління,

загальної теорії держави і права, конституційного права, філософії, що

7

сформульовані у працях як вітчизняних, так і зарубіжних фахівців,

енциклопедична юридична література.

Нормативно-правову основу роботи становлять: Конституція України,

закони України та інші нормативно-правові акти органів законодавчої,

виконавчої та судової влади, ратифіковані Україною міжнародно-правові

документи, що регулюють відносини у сфері набуття громадянства, а також

статистичні дані. Емпіричну базу дослідження становлять проаналізовані й

узагальнені матеріали близько 700 справ з приводу оформлення набуття

громадянства України, що перебували в провадженні відділу громадянства

Управління паспортної роботи, громадянства та реєстрації фізичних осіб

Головного управління Державної міграційної служби в Харківській області з

2011-2015 рр. Вивчення цих матеріалів і дозволило сформулювати

пропозицій щодо вдосконалення законодавства з питань набуття

громадянства України та підвищення ефективності практики його

застосування.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що

дисертація є однією із перших у вітчизняній адміністративно-правовій науці

комплексною працею, яку присвячено теоретичним та практичним

проблемам реалізації адміністративно-правових засад щодо набуття

громадянства України. За результатами проведеного дослідження

сформульовано і обґрунтовано нові теоретичні положення, висновки та

пропозиції, які виносяться на захист.

Уперше:

- визначено два основних етапа становлення й розвитку

адміністративно-правових засад набуття громадянства в Україні. Перший

етап початок 90-х років – початок 2000 –х років. Другий етап кінець 2000 –х

років – по теперішній час. Перший етап відзначається розширенням системи

адміністративного законодавства і права за рахунок виникнення нових

правових інститутів, одним з яких є інститут набуття громадянства України.

Другий етап характеризується також збільшенням загальнотеоретичних

8

розробок у цій сфері, дослідженням багатьох правових інститутів щодо

набуття громадянства України в умовах подальшого забезпечення

конституційних прав і свобод громадян щодо громадянства України.

- надано авторське поняття провадження у справах про набуття

громадянства України як встановлений нормами адміністративного права

порядок діяльності спеціально уповноважених органів;

- сформульовано пропозиції щодо закріплення на законодавчому рівні

нормотворчої функції суб’єктів, які розглядають справи про набуття

громадянства України, у тому числі відомчої нормотворчості, унаслідок чого

створюються передумови для більш ефективного врегулювання їх діяльності;

- обґрунтовано доцільність запровадження адміністративної

відповідальності за правопорушення у сфері набуття громадянства України

та запропоновано відповідні зміни до Закону України «Про громадянство

України» та Кодексу України про адміністративні правопорушення, а також

прийняття відомчої Інструкції про розгляд справ про набуття громадянства

України.

Удосконалено:

- визначення понять «адміністративно-правові засади набуття

громадянства України», «суб’єкти розгляду справ про набуття громадянства

України», «стадії адміністративних процедур набуття громадянства України»;

- дефініцію поняття «інститут правового режиму набуття громадянства

України» за рахунок розмежування повноважень суб’єктів, які надають

адміністративні послуги з даних питань.

Набули подальшого розвитку:

- характеристика механізму правового регулювання діяльності органів

міграційної служби України щодо набуття громадянства як сукупності

зовнішніх та внутрішніх нормативно-правових актів, якими визначаються

завдання, принципи, права та обов’язки суб’єктів відповідних правовідносин;

- підходи до з’ясування форм взаємодії органів міграційної служби

України між собою та з іншими суб’єктами як такої, що заснована на

9

законодавчих та підзаконних нормативних актах діяльності, узгодженої за

цілями, часом і місцем функціонування, в інтересах забезпечення та захисту

прав, свобод і законних інтересів осіб у сфері набуття громадянства України,

а також запобігання відповідним правопорушенням;

- характеристика специфіки пізнавальної діяльності посадових осіб

органів міграційної служби України в процесі розгляду справ із питань

набуття громадянства України;

- обґрунтування шляхів оптимізації законодавчого унормування

процедур із питань надання громадянства України відповідно до вимог

міжнародних норм і стандартів;

- розуміння поняття «міграційний нагляд», а саме доведено тезу про

те, що при оформленні набуття громадянства органи міграційної служби

України виконують функції контрольно-наглядової діяльності.

Практичне значення одержаних результатів зумовлено науковою

новизною та можливістю використання окремих висновків у правотворчій,

правозастосовній, практичній та науковій діяльності, а саме:

у науково-дослідній сфері – для подальшого розвитку положень

науки адміністративного права і державного управління як підґрунтя для

проведення спеціалізованих досліджень окремих адміністративно-правових

засад набуття громадянства України та реформування діяльності

компетентних органів;

у правотворчому процесі – при вдосконаленні положень чинного

законодавства, що регламентує адміністративно-правові засади набуття

громадянства України, у процесі розроблення та внесення змін і пропозицій

до законопроекту «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»

(Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства».

Науково-практичний коментар /за ред. М.В. Буроменського. – Х: Яшма, 2005.

– С. 64-69);

у навчальному процесі – під час викладання навчальних курсів із

адміністративного права у вищих та інших навчальних закладах, а також для

10

підвищення кваліфікації співробітників Державної міграційної служби

України, при підготовці підручників, навчальних посібників та методичних

рекомендацій;

у правозастосовній діяльності – для підвищення ефективності

діяльності суб’єктів, які надають статус громадянина України.

Особистий внесок здобувача. Наукові положення, розробки,

висновки й рекомендації, які винесено на захист, одержано здобувачем

самостійно. У науково-практичному коментарі Закону України «Про

правовий статус іноземців та осіб без громадянства» автором дисертації

висвітлено результати дослідження, що стосуються набуття громадянства

України.

Апробація результатів дослідження. Дисертація виконана й

обговорена на кафедрі адміністративного права та адміністративної

діяльності Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого.

Основні ідеї, положення та висновки, узагальнені та сформульовані в

дисертації, оприлюднені на наукових й науково-практичних семінарах та

конференціях: «Досудове розслідування: актуальні проблеми та шляхи їх

вирішення» (м. Харків, 19 жовтня 2010 р.), «Проблеми охорони громадського

порядку» (м. Харків, 19 червня 2014 р.), «Недержавний сектор безпеки:

сучасний досвід та проблеми порівняльно-правового регулювання»(м.

Харків, 2014р.).

Публікації. Основні результати дисертації знайшли відображення у

дев’яти публікаціях, з яких п’ять наукових публікацій у фахових виданнях та

тези трьох доповідей на науково-практичних конференціях, а також науково-

практичний коментар.

11

РОЗДІЛ 1

СУТНІСТЬ ІНСТИТУТУ НАБУТТЯ ГРОМАДЯНСТВА УКРАЇНИ

ТА ЙОГО АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

1.1. Громадянство України як комплексний юридичний інститут,

що має адміністративно-правові засади регулювання

Поняття «громадянство» – багатоаспектне явище, яке розглядається в

сучасній юридичній науці під різними кутами. Як раніше, так і зараз багато

авторів визначає громадянство як належність особи до держави. При цьому

увага зосереджується на тому, що ця приналежність проявляється в

поширенні на відповідну особу законів держави, які гарантують їй права і

покладають на неї обов’язки. Іноді громадянство розуміється як політична

приналежність до держави, тобто за такого бачення наголошується на

правовому характері вказаної належності. Деякі автори при визначенні

поняття «громадянство» порівнюють державу з організацією, що має

фіксований склад членів, а громадянство – із членством у даній організації.

Окремі науковці підкреслюють, що формулу належності особи до держави

можна тлумачити як членство особи в державі. Натомість є й такі, які

громадянство розглядають як адміністративно-правовий статус особи. Так,

С. І. Русинова визначає громадянство як об’єктивне право людини, яке

встановлює належність її до відповідної держави, що, у принципі, тотожне

розумінню громадянства як приналежності до держави, тобто зводить

громадянство до правового інституту, до сукупності правових норм, які

регулюють порядок набуття і припинення громадянства [1, с. 9].

У наведених підходах до визначення громадянства є як сильні, так і

слабкі сторони. Проте в цілому вони комплексно розкривають феномен

громадянства. Додамо, що трактування громадянства як належності до

12

держави можна спостерігати в різні часи й епохи. Однак це не розкриває

сутність громадянства, оскільки до держави раніше могло належати багато

осіб, але далеко не всі були громадянами (наприклад, раби у Стародавньому

Римі). За такого підходу чітко простежується пріоритет держави над особою,

що не узгоджується з сучасним розумінням характеру відносин між

державою і особою. У зв’язку з цим наголосимо, що навряд чи коректною є

назва ст. 3 Закону «Про громадянство України» «Належність до

громадянства України» [2, с. 67], оскільки таке бачення концептуально

розходиться із положеннями Конституції України, де про людину йдеться як

про найвищу соціальну цінність, перед якою держава відповідає за свою

діяльність [3, с. 78]. Громадянство не можна визначити як належність

людини до держави навіть із формальної сторони. Як би не була обмежена

людина у своїх правах, у процесі спілкування з державою вона все ж таки є

суб’єктом, на якого можна покласти певні обов’язки, не говорячи вже про те,

що особа має й певні свободи. Натомість за об’єктом, який належить державі,

не тільки не можна визнати права, а й навіть неможливо закріпити обов’язки.

Яким би нерівноправним не був би цей правовий зв’язок, все ж таки

громадянство за будь-яких обставин є правовідносинами, а не відношенням

власника до своєї власності. Громадянство – це стійкі правовідносини, в які

вступають особа і держава [4, с. 27].Отже, як бачимо, в основу поняття «громадянство» можуть бути

покладені різні ознаки. І це цілком закономірно, враховуючи складність

самого інституту громадянства. Так, деякі учені указують, що громадянство

ґрунтується на вірності державі, тобто відносять вірність особи до ядра

громадянства. Проте громадянство не є відносинами вірності, оскільки

громадянство – це відносини двох рівноправних суб’єктів. Вірність же

виступає субординаційним поняттям, що базується на нерівності сторін.

Окремі науковці називають обов’язок вірності громадянина головним. Такий

13

підхід характерний для патріархальних відносин, заснованих на повній

підлеглості особи державі, але не на рівному їх партнерстві. На неможливість

пов’язати відносини громадянина і держави на основі вірності вказував ще в

1909 р. В. М. Гессен, оскільки вірність, лояльність, на його думку, не є

юридичними категоріями [ 5, с. 167]. Законодавство деяких країн, зокрема

США, при отриманні громадянства вимагає від заявника клятви на вірність

через присягу. Таку ж модель пропонувалося встановити в уже згаданому

вище Законі «Про громадянство України» при його розробці, але

парламентарі з цим не погодилися. І цілком обґрунтовано.

У західноєвропейських країнах поширеним є розуміння громадянства

як статусу або як правовідносин. Розгляд громадянства як статусу зводить

громадянство до звичайного юридичного чинника і не враховує ролі

громадянина в суспільстві. Розуміння громадянства як правовідносин цілком

прийнятно, оскільки правовідносини – це врегульовані нормою права

суспільні відносини між двома і більш суб’єктами права, а юридичний зміст

правовідносин – права і обов’язки їх суб’єктів. Так, А.В. Міцкевіч відзначає,

що правовідносини є відносинами між людьми і їх організаціями,

врегульованими нормами права і що полягають у взаємному зв’язку

суб’єктивних прав і юридичних обов’язків учасників правовідносин [6, с. 11].

У юридичній літературі громадянство розглядається як правовий

зв’язок, як особливий правовий зв’язок людини і держави , який є постійним

й офіційно закріпленим. Так, Закони України «Про громадянство України», у

редакціях від 3 жовтня 1991 р. і від 16 квітня 1997 р., встановлювали, що

громадянство України – це постійний правовий зв’язок особи і Української

держави, що знаходить своє віддзеркалення в їх взаємних правах і обов’язках

[7, с. 13; 8 с.1]. Закон України «Про громадянство України» у редакції від 18

січня 2001 р. дає наступне визначення терміна «громадянство»: громадянство

України – правовий зв’язок між фізичною особою і Україною, що знаходить

свій прояв в їх взаємних правах і обов’язках. Остання дефініція громадянства

вбачається менш вдалою, ніж у редакціях законів 1991 р. і 1997 р., оскільки

14

не повною мірою відображає саме характер постійності правових зв’язків

між особою і державою.

На цю обставину вже звертали увагу вчені. Так, В. Д. Яворський,

аналізуючи визначення громадянства України, яке міститься в Законі від 18

січня 2001 р., указує: «Це означає, що правовий зв’язок між громадянином

України і Українською державою є постійним, він виникає з моменту набуття

особою українського громадянства і триває до настання юридичного факту

його припинення. І з таким підходом слід погодитися. Громадянство,

безумовно, не тимчасовий, а постійний правовий зв’язок. Це істотна ознака,

що відрізняє громадянина від іноземця. Особа, що є громадянином,

знаходиться з державою в постійному правовому зв’язку, на відміну від

інших осіб. У правовому зв’язку (правовідносинах) з державою знаходяться і

іноземці й особи без громадянства при їх перебуванні на території

відповідної держави. Проте їх зв’язок з цією державою не постійний, бо

може бути розірваний з багатьох підстав. Наприклад, іноземець може бути

примусово видворений з України при порушенні законодавства. Зв’язок між

іноземцем і державою – це юридичний територіальний зв’язок, який носить

фактичний характер» [4, с. 19].

Свого часу інший науковець B. C. Шевцов зауважував, що закріплена в

Законі дефініція зводить громадянство до прав і обов’язків, які в даному

розумінні громадянства є не правовим наслідком, а змістом громадянства [10,

с. 31]. Бачення громадянства як правового зв’язку, який проявляється в

правах і обов’язках, наголошує Н. В. Вітрук, ототожнює громадянство до

статусу, а статус, на його думку, – це результат володіння особою

громадянством, а не саме громадянство. Як бачимо, окремі автори зміст

громадянства як явища вбачають саме в правах і обов’язках. Так,

Л. Д. Воєводін пропонував розглядати радянські закони як частину

радянського громадянства [11, с. 85]. Натомість С. В. Черніченко,

виступаючи проти такого підходу, обґрунтовано підкреслював, що закони

можуть змінюватися, а громадянство носить постійний характер [12, с. 73].

15

Розуміння громадянства як правового зв’язку особи і держави

достатньо близьке до трактування громадянства як сукупності

правовідносин. До речі, громадянство як правовідносини визначали B. C.

Основин, Л. Самел, вказуючи на їх постійність і певну форму. У юридичній

літературі можна зустріти визначення громадянства як суб’єктивного права

особи. Так, І. Е. Фарбер писав: «Громадянство є суб’єктивним правом

індивідуума мати громадянство». У складі громадянства як суб’єктивного

права науковець виділяв наступну правомочність особи: а) особа має право

на громадянство на підставі ряду міжнародно-правових актів; б) у неї є право

знаходитися на території своєї держави; у) вона володіє рівністю перед

законом. Із наведених положень заслуговує на увагу лише перше, оскільки у

формально-юридичному аспекті суб’єктивне право особи на громадянство

багато в чому може бути тільки правом на отримання і збереження

громадянства. Право ж особи на знаходження на території держави на

законних підставах і рівність її перед законом може бути віднесена як до

громадянина, так і до іноземця. Тим більше, що зараз їх правові статуси

зближуються і держави, як правило, надають іноземцям національний

правовий режим перебування на своїй території.[13, с. 86]

Розглянемо ще одну точку зору, висловлену в літературі, згідно з якою

громадянство не може мати властивості суб’єктивного права, оскільки воно,

будучи двостороннім зв’язком між державою і особою, має об’єктивний

характер, а також тому, що тільки держава володіє суверенним правом

вирішувати питання щодо встановлення або припинення цього зв’язку. Таке

аргументування, на наш погляд, недостатньо переконливе. Те, що

громадянство як правовий двосторонній зв’язок існує об’єктивно, зовсім не

заперечує неможливості його існування як права суб’єктивного.

Поза всяким сумнівом, право на громадянство – це суб’єктивне право

особи. Разом із тим це не заперечує необхідності розрізняти громадянство як

явище об’єктивного права (інститут громадянства відповідної держави) і як

суб’єктивне право, тобто як право особи на громадянство.

16

Після Другої світової війни з’явилося багато осіб без громадянства.

Тому частина 1 ст. 15 Загальної декларації встановлює: «Кожна людина має

право на громадянство». Далі указується: «Ніхто не може бути довільно

позбавлений свого громадянства або права змінити своє громадянство» (ч. 2

ст. 15). [14, с. 9]. Як суб’єктивне право особи на громадянство це право чітко

закріплене в ч. 3 ст. 24 Міжнародного пакту про цивільні і політичні права:

«Кожна дитина має право на набуття громадянства». У ч. 1 ст. 7 Конвенції

про права дитини сказано: «Дитина реєструється відразу після народження і з

моменту народження має право на ім’я і на набуття громадянства, а також,

наскільки це можливо, право знати своїх батьків і право на їх турботу[6, с.

58]. Наприклад, передбачене ч.1 ст. 20 Загальної декларації право на свободу

мирних зібрань і асоціацій деякими державами гарантується тільки для своїх

громадян [14, с. 56]. Так, ч. 1 ст. 39 Конституції України 1996 р. право

збиратися мирно, без зброї і проводити зібрання, мітинги, ходи і

демонстрації гарантується тільки громадянам [3, с. 12]. Закріплене в ч. 1 ст.

21 Загальної декларації положення про те, що кожна людина має право брати

участь в управлінні своєю країною безпосередньо або через вільно обраних

представників, як правило, надається тільки своїм громадянам [14, с. 13].

Так, ч. 1 ст. 38 Конституції України встановлює, що саме громадяни мають

право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському і

місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраним в органи державної

влади і органи місцевого самоуправління, як бачимо, про іноземців не

йдеться. А далі в ч. 2 ст. 38 закріплено, що тільки громадяни України

користуються рівним доступом до державної служби, а також до служби в

органах місцевого самоврядування [3, с. 16].

Отже, наявність громадянства – своєрідний ключ до володіння перш за

все політичними правами, оскільки саме громадяни будують свою

державність. Від наявності або відсутності громадянства залежить й обсяг

інших прав. Цінність громадянства передусім у тому, що воно гарантує особі

відповідний рівень автономії. Це проявляється, у першу чергу, в тому, що,

17

маючи громадянство країни проживання, особа не може бути вислана з неї ні

з яких підстав, тобто вона може поводитися автономно, вільно, і перш за все

у сфері політичних відносин. Іноземець такої автономії не має; він не бере

участь у формуванні представницьких органів, у місцевих і

загальнонаціональних референдумах. Він може бути висланий з території

перебування з підстав, закріплених у законі держави перебування [7, с. 89].

Зміст права на громадянство як права суб’єктивного в законодавстві

України змінюється. Так, у преамбулі Закону України «Про громадянство

України» у редакції від 16 квітня 1997 р. було записано: «Право на

громадянство є невід’ємним правом людини» [8, с. 74]. А в Законі від 18

січня 2001 р. цього положення в преамбулі вже немає [2, с. 42]. Право на

громадянство як невід’ємне право кожної людини не встановлюється ні в

одній із конституцій європейських держав. Відсутність закріплення цього

права в конституціях і законах про громадянство пояснюється тим, що

сьогодні не одна окремо взята країна не в змозі повною мірою забезпечити

дане право. При цьому особливо слід враховувати чинник посилення

міграційних потоків, і перш за все в економічно розвинені країни із

стабільними демократичними традиціями. Кожна суверенна держава

самостійно визначає, хто може бути громадянином, а також має право

надавати громадянство на власний розсуд і на основі свого законодавства.

Відповідно, людина має право на громадянство тільки за наявності

необхідних умов, які на рівні права кожною державою закріплюються

самостійно.

Загальновизнано, що право на громадянство – одне з основних прав

людини, фундаментальне право, а його закріплення в Загальній декларації

прав людини – важливий крок у напрямку вирішення проблем громадянства.

Разом із тим це право не абсолютне, оскільки кожна держава, як уже

наголошувалося, вправі самостійно визначати, хто вважається її

громадянином, а хто не є таким. Дане положення міститься у ст. 1 Гаазької

конвенції у ній чітко вказано, що кожна держава відповідно до свого

18

законодавства визначає, хто є її громадянином [16, с. 96]. Європейська

конвенція про громадянство 1997 р. також встановлює даний критерій.

Кожна держава суверенна у вирішенні питань громадянства. Проте свобода

дій держави обмежена наявністю міжнародного права (правами інших

держав), правами людини, передусім правом людини на громадянство [17,

с. 11]. Однак при цьому не можна забувати, що громадянство безпосередньо

пов’язане з державою, точніше її суверенітетом. Саме через громадянство

реалізується державний суверенітет і, перш за все, утілюється ідея народного

суверенітету [8, с. 35].

Отже, можна стверджувати, що громадянство України – це постійний

правовий зв’язок особи і української держави, який проявляється в їх

взаємних правах і обов’язках. Йдеться про те, що Україна як суверенна і

незалежна держава самостійно визначає, кого вважати своїм громадянином,

регламентує за допомогою конституційного і поточного законодавства

правовий статус осіб, що знаходяться на її території.

Відповідно до Закону «Про громадянство України» від 18 січня 2001 р.

громадянами України є:

1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення

незалежності України (24 серпня 1991 р.) постійно проживали на території

України;

2) особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних

та інших переконань, статі, етнічного і соціального походження, майнового

становища, місця проживання, мовних або інших ознак, які на момент вступу

у силу Закону України «Про громадянство України» (13 листопада 1991 р.)

проживали в Україні і не були громадянами інших держав;

3) особи, прибулі до України на постійне проживання після

13 листопада 1991 р. і яким у паспорті громадянина зразка 1974 р. органами

внутрішніх справ України внесений запис «громадянин України», а також

діти таких осіб, які прибули разом із батьками до України, якщо на момент

прибуття до України вони не досягли повноліття;

19

4) особи, які отримали громадянство України за міжнародними

договорами України.

Встановлюється, що особи, вказані в п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону, є

громадянами України з 24 серпня 1991 р., а в п. 3 – з моменту внесення

відмітки про громадянство України [9, с. 53].

Документами, що підтверджують громадянство України, є: 1) паспорт

громадянина України; 2) свідоцтво про приналежність до громадянства

України; 3) паспорт громадянина України для виїзду за кордон; 4) тимчасове

посвідчення громадянина України; 5) проїзний документ дитини; 6)

дипломатичний паспорт; 7) службовий паспорт; 8) посвідчення особи

моряка; 9) посвідчення члена екіпажу; 10) посвідчення особи на повернення

до України. У ст. 1 Закону «Про громадянство України» дається визначення

свідоцтва про приналежність до громадянства України як документа, що

підтверджує приналежність особи у віці до 16 років до громадянства України

з вказівкою підстав його набуття.

У згадуваному Законі в редакції від 16 квітня 1997 р. як документи, що

підтверджують громадянство України, указувалися тільки паспорт

громадянина України, а для осіб у віці до 16 років – свідоцтво про

народження (ст. 5). Тому витоки громадянства слід шукати ще в племінній і

родовій організації суспільства. Головною ознакою приналежності до роду і

племені була кровна спорідненість. У той же час жоден рід або плем’я не

виключали можливість залучення нових осіб, як правило, у результаті

укладення шлюбу або усиновлення. Проте, безумовно, виникнення

громадянства (підданства) слід пов’язувати з зародженням держави

(державності), оскільки неможливо уявити державу без народу. У античний

період поняття «громадянин» приходить на зміну родовій приналежності.

При феодалізмі діяв інститут підданства, який одержує розвиток у

період абсолютизму і відмирає із затвердженням конституційної демократії,

становленням республіканської форми правління. У багатьох випадках

підданство носило вертикальний характер: особи були підданими одного

20

феодала, який, у свою чергу, був васалом іншого феодала.

Феодальне підданство формується на основі вірності й лояльності

особи до феодала. На цій базі йде процес становлення феодалізму як

суспільної формації. Із розвитком абсолютизму підданство починає

розглядатися як підданство всього населення монарху, який виражає

суверенну волю. Найважливіший обов’язок підданого – вірність і лояльність

до монарха, готовність віддати за нього життя. [10, с. 90]

Підданство визначалося як юридичний зв’язок між світом і державою,

проте піддані в монархічних країнах мали дуже обмежені політичні права, а в

колоніальних країнах – зовсім такими не володіли, не брали участі у

формуванні й діяльності органів державної влади. Із розвитком капіталізму

інститут підданства зазнавав зміни або замінювався інститутом

громадянства.

В історії світового капіталізму і становлення інституту громадянства

визначальну роль відіграла Декларація незалежності США від 4 липня 1776

р., в якій проголошувалося, що всі люди створені рівними і наділені Творцем

певними невід’ємними правами, до яких належить право на життя, на

свободу і прагнення на щастя [18 , с. 42]. Ці передові для того часу ідеї

Декларації були підхоплені Великою французькою революцією і втілені в

Декларації прав людини і громадянина 1789 р., стали на століття зразком для

наслідування у всіх країнах світу [19, с. 8].

Поняття «громадянин» передує поняттю «громадянство», оскільки

останній термін є похідним від «громадянин», яке, у свою чергу, пов’язане з

іншим поняттям «місто» – захищена, штучно укріплена місцевість.

Сучасне розуміння громадянства виникло безпосередньо у Франції

після Великої французької революції, що проголосила ідеї соціальної

справедливості, рівність громадян незалежно від походження, тобто всі

повинні мати рівні права і рівні обов’язки, відмінялися усілякі привілеї (і

перш за все станові), також тоді одним із завдань визнавалося надання

законом всім громадянам рівного правового статусу – статусу громадянина.

21

Саме після революції почав зароджуватися загальний правовий статус

громадянина. Важливо, що політичні права переставали бути привілеєм

одного класу, а визнавалися загальногромадянськими. Велике значення в

цьому відношенні мала прийнята Засновницькими зборами Франції

Декларація прав людини і громадянина (26 серпня 1789 р.), яка прямо

проголошувала обов’язковими деякі соціальні і політичні права людини,

пов’язані з її індивідуальною свободою. За кожним громадянином

визнавалося право участі в управлінні державою, включаючи доступ до всіх

суспільних посад, враховуватися мала лише здатність особи. Законом

повинна бути гарантована всім особиста недоторканність, хоч і нерозривно

пов’язана з обов’язком підкорятися волі держави. У новій державі всі мають

користуватися свободою думок і віросповідання, тобто правом на свободу

думки і віри. Як одна з найважливіших гарантій прав людини

проголошувався священний і недоторканний характер власності особи[11, с.

23].

Концепція сучасного громадянства базується на цій теорії, на відміну

від концепції прав і свобод підданого, що даруються монархом. У сучасному

світі втілюється в життя ідея Ж.-Ж. Руссо про громадянство як

віддзеркалення відповідної спільності осіб у державі, яка дає їм право участі

в здійсненні державної влади.

У сучасній демократичній державі інститут громадянства став одним із

проявів принципу рівноправ’я всіх членів суспільства. Нині термін

«підданство» вживається тільки в монархічних державах, причому, як

правило, він рівнозначний терміну «громадянство». В деяких монархічних

державах, таких як Іспанія, Бельгія, Нідерланди, термін «підданство» в

законодавстві замінений терміном «громадянство» [12, с. 11].

У царській Росії зв’язок між особою і державою ґрунтувався на

підданстві, а не на громадянстві. Російське законодавство зберігало риси

середньовіччя, феодальні засади, ґрунтувалося на юридичній нерівності

підданих, які поділялися на декілька розрядів з особливим правовим

22

статусом: 1) природні піддані, у складі яких в свою чергу виділялися: а)

дворянство (потомствене і особисте); б) залежно від віросповідання; в) міські

обивателі (розбивалися на групи: почесні громадяни, купці, міщани і цехові);

г) сільські обивателі; 2) інородці (євреї і східні народи).

Крім цього, чотири групи природних підданих законодавство

Російської імперії ділило на осіб податного і неподатного стану. Особи

неподатного стану, до яких належали дворяни і почесні громадяни,

користувалися свободою пересування і одержували безстрокові паспорти для

мешкання на всій території країни. Особи податного стану (міщани і селяни)

такими правами не володіли. Саме з приналежністю до тієї або іншої

категорії підданих законодавство пов’язувало досить суттєві відмінності в їх

правах, свободах і обов’язках [ 20, с.84 ].

Першим декретом Радянської влади з питань громадянства був Декрет

«Про знищення станів і цивільних чинів», в якому проголошувалося, що

існуючі донині в Росії стани і становий поділ громадян, станові привілеї і

обмеження, всякі звання (дворянина, купця, міщанина тощо), титули і

найменування цивільних чинів знищуються і встановлюється одне загальне

для всього населення Росії найменування – громадянин Російської Федерації.

Цей нормативний акт в подальшому відігравав величезну роль у формуванні

інституту громадянства в СРСР, а після його розпаду – в Україні та інших

країнах СНД на сучасному етапі. [ 21, с. 13 ]

Становлення інституту громадянства в Україні пройшло декілька

етапів. У Конституції П. Орлика (1710) питанням громадянства через

об’єктивні причини уваги не приділялося [ 22 , с. 17 ]. У проекті Конституції

України, винесеному Верховною Радою України 1 липня 1992 р. на

всенародне обговорення, у розділі «Громадянство» встановлювалися

наступні положення: а) в Україні існує єдине громадянство; б) громадянин

України не може бути видворений за її межі, позбавлений громадянства і

права на вихід з громадянства; в) підстави набуття і втрати громадянства

України визначаються конституційним Законом про громадянство України

23

(ст. 15); г) громадянин України не може бути виданий іноземній державі, за

винятком випадків, передбачених міжнародними угодами України (ст. 16); д)

громадянину України держава забезпечує захист і заступництво за кордоном

(ст. 17); е) правовий статус іноземних громадян і осіб без громадянства, які

знаходяться на території України, визначаються законом відповідно до норм

міжнародного права і міжнародних угод України [13, с. 31].

У радянський період інститут громадянства в Україні формувався в

рамках загальносоюзної держави і законодавства Союзу РСР. Так, з

утворенням Союзу РСР було встановлено громадянство СРСР. У ст. 7

Конституції СРСР 1924 р. закріплювалося єдине союзне громадянство для

громадян союзних республік. До предмета відання верховних органів влади

СРСР належало й законодавство з питань союзного громадянства відносно

прав іноземців. 29 жовтня 1924 р. було затверджене Положення про союзне

громадянство, відповідно до якого правом надання союзного громадянства

володіли ЦВК союзних республік. Причому трудящим іноземцям могли

надати громадянство виконкоми губернських, обласних з’їздів Рад або ЦВК

АССР [ 23, с. 41 ]. Нове Положення про громадянство Союзу РСР було

затверджено ЦВК і СНК СРСР 13 червня 1930 р. Ухвалою ЦВК і СНК СРСР

від 23 листопада 1930 р. введений спрощений порядок прийняття в

громадянство і виходу з нього, що і було закріплено в 1931 р. в Положенні

про громадянство Союзу РСР. Президії ЦВК союзних республік могли

приймати в громадянство СРСР іноземних громадян, що проживають за

кордоном, якщо від них поступали заяви в ці органи. Вихід з громадянства

СРСР вирішувався не тільки Президією ЦВК СРСР, а й Президіями ЦВК

союзних республік. Позбавлення громадянства здійснювалося в

аналогічному порядку [ 24, с. 54 ].

Конституція СРСР 1936 р., як і Основний Закон СРСР 1924 р.,

закріпила принцип єдності союзного громадянства. Вона зберегла віднесення

до відання Союзу РСР вирішення питань про союзне громадянство і про

права іноземців. Закон про громадянство Союзу РСР від 19 серпня 1938 р.

24

зберіг принципи громадянства, що склалися, але закріпив ряд нових

положень. Зокрема, було встановлено, що громадянами СРСР є:

а) всі особи, які перебували до 7 листопада 1917 р. у підданстві

Російської імперії і не втратили радянського громадянства;

б) особи, які отримали радянське громадянство в установленому

законом порядку[14, с. 28].

Верховна Рада СРСР 1 грудня 1978 р. прийняла Закон «Про

громадянство СРСР» і одночасно з ним ухвала введення його в дію з 1 липня

1979 р. Цей Закон усунув прогалини, що виявилися в ході застосування

колишнього законодавства про громадянство. У ньому вперше

закріплювалися законодавчі права республік у сфері громадянства.

Підставою при визначенні приналежності особи до громадянства республіки

визнавалося її перебування в громадянстві СРСР на день вступу у силу

Закону від 1 грудня 1978 р. (а не в підданстві колишньої Російської імперії) [

24, с. 71 ]. Така новація була цілком виправданою, оскільки за минулі роки

змінилося декілька поколінь людей, що народилися після жовтня 1917 р., і,

відповідно, кількість осіб, які були раніше підданими Російській імперії,

складала незначний відсоток населення СРСР.

Важливим етапом в правовому регулюванні конституційного інституту

громадянства в СРСР було запровадження посади Президента СРСР.

Повноваження по ухваленню рішень з питань громадянства, які раніше

покладалися на Президію Верховної Ради СРСР, перейшли до Президента

СРСР. Прийнятий 23 травня 1990 р. Закон про громадянство СРСР

детальніше, ніж Закон від 1 грудня 1978 р., врегулював інститут

громадянства, завдяки цьому було заповнено прогалини, що існували в

раніше діючому законодавства, зокрема, щодо розгляду заяв і клопотань про

громадянство, про виконання і оскарження рішень із питань громадянства [

25, с.7 ].

Загальносоюзне законодавства відмовилося від практики регулювання

відносин громадянства виключно на рівні Союзу РСР, а визначило роль

25

союзних республік в даному питанні, що, природно, позначалося на

республіканському законодавстві. Так, Закон СРСР 1978 р. лише згадував

про законодавство союзних республік з питань громадянства, а Закон СРСР

1990 р. вже більш детально вказав на закони про громадянство союзних

республік. Проте республіканська нормотворчість, по суті, все ще зводилася

до указів Президій Верховних Рад щодо порядку прийняття в громадянство

республік [15, с. 41].

Незважаючи на це, радянський період у цілому характеризувався

відсутністю юридичного оформлення республіканського громадянства. Так,

всі громадяни України мали єдиний паспорт громадянина СРСР без вказівки

на приналежність до громадянства України. Однак з отриманням державного

суверенітету в паспортах громадян України проставлявся штамп

«Громадянин України». Таким чином, набуття громадянства України

відображає свій діалектичний зміст і його становлення, формується на етапах

соціально-економічного і політичного розвитку відповідних інститутів

держави, а саме, витоків громадянства, ознак громадянства, процедури

набуття та припинення громадянства.

Отже, юридичне значення інституту набуття громадянства в правових

державах полягає в тому, що громадяни відповідної держави, крім

загальновизнаних прав людини, набувають додаткових – прав громадянина,

до яких, перш за все, належать адміністративно-політичні права. До того ж

громадянство – не тимчасовий, а постійний, стійкий правовий зв’язок.

Останнє полягає в тому, що воно (громадянство) у всіх своїх проявах

автоматично не втрачається при проживанні або перебуванні громадянина

даної держави за її межами. Таким чином, громадянство – це триваючі

правовідносини між фізичною особою і державою. Відповідно, громадянин

має право вимагати захисту і заступництва держави, брати участь в

управлінні нею. Разом із тим він повинен дотримуватися законодавства даної

держави, де б він не знаходився. У свою чергу, держава зобов’язана

забезпечити захист прав і законних інтересів своїх громадян, а також має

26

право вимагати виконання норм чинного законодавства, незалежно від місця

знаходження і проживання своїх громадян.

Індивід і держава взаємно володіють правами, несуть відповідальність

один перед одним. Дана сукупність прав, обов’язків і відповідальності

зберігається і при виїзді особи за межі держави свого громадянства.

Безперервність громадянства – це його збереження з моменту набуття

за правилами, передбаченим національним законодавством, до моменту його

втрати відповідно до того ж законодавства. Безперервність громадянства

підкреслює його триваючий правовий стан [23, с. 78].

Слід розрізняти поняття «безперервність громадянства» і

«нерозривність громадянства». Громадянство розривне, але у випадках,

передбачених законом. Питання проживання, безперервності громадянства,

заступництва громадян України за її межами знайшли відображення в

Конституції України, Законі «Про громадянство України» від 18 січня 2001 р.

Громадянство є стійкою комплексною юридичною категорією. Його

стабільність має як просторове, так і тимчасове вимірювання. Не

обмежуючись часом, громадянство являє собою постійний правовий стан

особи. Місце перебування громадянина також не припиняє громадянства і не

змінює його, тобто громадянство екстериторіальне, що, до речі, було

зафіксовано вже у Великій хартії вільностей, стаття 42 якої встановлювала,

що виїзд особи за межі королівства не звільняє її від обов’язку зберігати

вірність державі і Короні [22 , с. 6].

За сучасних умов громадянство може бути вільним, тобто набувається

лише у разі волевиявлення, що припускає право особи вийти з нього або

змінити (ч. 1 ст. 25 Конституції України 1996 р.). Так само і ст. 15 Загальної

декларації прав людини встановлює, що «ніхто не може бути довільно

позбавлений... права змінити своє громадянство». Проте цілком можливо, що

держава не визнає за своїми громадянами такої свободи, обмежує їх право

розпоряджатися громадянством. Таке громадянство слід вважати скованим,

зв’язаним. Тому в інституті громадянства як сукупності конституційних та

27

адміністративно-правових норм чітко проявляється і ступінь

демократичності держави.

З огляду на сказане слід тепер зупинитися на основні характеристиках

громадянства як інституту адміністративного права. Так, а) громадянство –

це правовий стан, що виражається, з одного боку, в його загальному

правовому нормуванні, а з другого – в індивідуальному документальному

юридичному оформлені громадянства, тобто реєстрації кожної людини

(паспорт громадянина, свідоцтво про народження, інший документ, що

містить вказівку на громадянство); б) стійкий характер офіційно-публічних

відносин громадянства, що існують постійно, як правило, від народження до

смерті громадянина, мають загальний обов’язковий порядок припинення, що

не допускає здійснення цього в односторонньому порядку; в) двосторонній

зв’язок людини з державою, що знаходить свій прояв у сукупності взаємних

прав, обов’язків і відповідальності, забезпеченні основних прав і свобод

людини.[24, с. 10].

З огляду на те, що на території держави проживають не тільки

громадяни, а й іноземці, біженці, особи без громадянства (апатриди), особи з

подвійним громадянством (біпатриди), у Законі України «Про громадянство

України» наводяться визначення понять: «громадянин України»,

«іноземець», «особа без громадянства». Так, громадянин України – це особа,

яка отримала громадянство України в порядку, передбаченому законами

України і міжнародними договорами України; іноземець – особа, яка не

перебуває в громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої

держави або держав; особа без громадянства – особа, яку жодна держава

відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином.

У деяких державах інститут набуття громадянства позначається двома

термінами, один з яких в перекладі українською часто звучить як

національність. Необхідною умовою набуття громадянства в другому

випадку вважається досягнення встановленого віку (як правило, повноліття).

Такий підхід міститься в законодавстві ФРН, Іспанії, Мексики. Однак у

28

Великій Британії використовуються обидва терміни одночасно. Зокрема,

поняттям «громадянство», з одного боку, позначають національно-правовий

зв’язок особи з самим Сполученим Королівством Великої Британії і

Північної Ірландії, а з другого – роблять вказівку на політико-правовий

зв’язок із Співдружністю.

На території України, як і в інших країн СНД, адміністративно-

правовий статус іноземця регулюється не тільки адміністративним, а й

трудовим, цивільним та іншими галузями права.

Адміністративно-правові норми про іноземців, крім формулювання

цього поняття, охоплюють наступні елементи статусу іноземця:

1) можливість видачі іншій державі (іноземець може бути виданий іншій

державі тільки у випадку, передбачених міжнародними договорами,

обов’язкових для України; 2) можливість видворення; виконавча влада має

виняткове право без попередження і без попереднього судового розгляду

вислати за межі національної території будь-якого іноземця, чиє перебування

в країні небажане; 3) заборона політичної діяльності; 4) обов’язок

дотримуватися Конституції і законів країни [25, с. 59].

Передусім саме в інституті громадянства достатньо об’ємно

відображається сутність адміністративно-правового статусу особи. Так, при

демократичних режимах достатньо чітко закріплюється взаємний зв’язок

прав і обов’язків особи і держави, їх двосторонність. Держави повинні

протегувати своїх громадян, захищати їх життя і майно. Громадянство

ставить під заборону видачу громадянина іншій державі. Так, ч. 2 ст. 25

Конституції України встановлює, що громадянин України не може бути

видворений за межі України або виданий іншій державі. Згідно зі ст. 44

Конституції Швейцарії, жоден швейцарський уродженець не може бути

висланий за межі Союзу або кантону. Держава може притягати до

відповідальності осіб, якщо вони не виконують свої обов’язки. Як правило,

державні органи несуть політичну відповідальність, а прямі порушення

можуть бути оскаржені на законних підставах. Так, ст. 34 Основного Закону

29

ФРН встановлює: якщо яка-небудь особа при виконанні ввіреної їй публічної

посади порушує свої службові обов’язки по відношенню до третьої особи, то

у принципі відповідальність несе держава або корпорація, на службі у якої

особа перебуває. За наявності наміру або грубої необережності зберігається

право регресного позову. Для вимог про відшкодування збитку і для

регресного позову не може бути виключений загальний судовий порядок.

Конституція України (ст. 56) закріплює, що кожен має право на

відшкодування за рахунок держави або органів місцевого самоврядування

матеріального і морального збитку, заподіяного незаконними рішеннями,

діями або бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого

самоврядування, їх і службових посадовців при здійсненні ними своїх

повноважень.[33, с. 77]

У країнах із тоталітарним політичним режимом громадянство носить

формально-політичний характер, що дозволяє покладати на особу

різноманітні, не обмежені законом обов’язки, вимагати від людини служіння

режиму. У такому разі громадянство оформляє, перш за все, відносини

загального обов’язку людини перед державою і суспільством. Такий підхід

до громадянства опосередковано знаходить відображення в міжнародно-

правових документах. Так, ст. 29 Африканської хартії прав людини і народів,

прийнята в Найробі 26 червня 1981 р., встановлює, що людина зобов’язана:

1) служити своїй нації, надаючи в її розпорядження свої фізичні і

інтелектуальні здібності; 2) не підривати безпеки держави, чиїм

громадянином або постійним жителем вона є; 3) зберігати і укріплювати

соціальну і національну солідарність, особливо коли вона знаходиться під

загрозою; 4) зберігати і укріплювати національну незалежність і

територіальну цілісність своєї країни, а також сприяти її обороні відповідно

до закону; 5) працювати з повною віддачею своїх здібностей і знань і

сплачувати податки, передбачені законом, на користь суспільства; 6)

зберігати і укріплювати позитивні африканські культурні цінності у своїх

відносинах з іншими членами суспільства у дусі терпимості, діалогу і

30

консультацій і в цілому сприяти зміцненню моральних засад суспільства;

7) максимально, постійно і на всіх рівнях сприяти досягненню і зміцненню

африканської єдності [34, с. 84].

Серед найбільш гострих проблем, які вирішує сьогодні Україна, є

проблема реалізації прав громадян. В нашій державі права людини в першу

чергу пов’язуються з правовим статусом, що характеризується як юридичне

закріплення правового положення людини і громадянина в системі

управління суспільством і державою. Основою правового статусу людини і

громадянина є її громадянство. Якщо розглядати громадянство як

комплексний юридичний інститут, що має адміністративно-правові аспекти,

з позицій теорії, то треба розкрити його сутність, тобто навести загальну

характеристику предмета, методів, систему принципів, механізм управління

процесами громадянства, соціальну цінність громадянства при здійсненні

адміністративно-правового статусу особи, механізм реалізації відповідно до

вимог вітчизняного та міжнародного законодавства, а також нормативно-

правових актів з питань громадянства.

Аналіз комплексного юридичного інституту громадянства передбачає,

як сказано вище, необхідність окремого дослідження його принципів. Це

пояснюється тим, що через їх зміст найбільш повно й чітко розкривається

соціальне призначення інституту громадянства і притаманні йому

особливості правового регулювання адміністративного провадження у

справах цієї категорії.

1.2. Адміністративно-правові аспекти реалізації принципів

щодо набуття громадянства України

Конституція України і Закон України «Про громадянство України»

встановлюють загальні положення, що визначають сутнісні риси відносин

громадянства. Йдеться про його основоположні принципи. Принцип у

перекладі з латинської (principium) означає початок, основу. Принципи

31

громадянства України – це початок, основа, керівні ідеї, що одержали

закріплення в законодавстві, взаєминах між державою і особою. Вони

знайшли своє відображення в Конституції України, Декларації про

державний суверенітет України, Декларації прав національностей України,

Законі про національні меншини, Законі про громадянство України. Додамо,

що вони складають цілісну систему ідей, які лежать в основі всього

законодавства про громадянство нашої країни.

У ст. 2 Закону «Про громадянство України» вказується, що

законодавство України про громадянство ґрунтується на наступних

принципах: а) єдиного громадянства; б) попередження виникнення випадків

безгромадянства; в) неможливості позбавлення громадянина України

громадянства України; г) визнання права громадянина України на зміну

громадянства; д) неможливості автоматичного набуття громадянства України

іноземцем або особою без громадянства унаслідок укладення шлюбу з

громадянином України або набуття громадянства України його дружиною

(чоловіком) і автоматичного припинення громадянства України; е) рівність

перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і моменту

набуття ними громадянства України; ж) збереження громадянства України

незалежно від місця проживання громадянина України.[35, с. 94]

Раніше як принципи громадянства України ми виділяли наступні:

єдине громадянство; його рівність; відкритий і вільний характер;

недопущення позбавлення громадянства; збереження громадянства України

особою, що проживає за межами України; заперечення автоматичної зміни

громадянства при укладанні або розірванні шлюбу громадянином України, а

також при зміні громадянства іншою людиною; захист і заступництво

громадян України, що знаходяться за межами України; невизнання

автоматичної втрати громадянства; єдність громадянства членів сім’ї;

принцип невидачі громадян України іноземній державі. Порівнюючи

наведений перелік із принципами, закріпленими в Законі «Про громадянство

України» у редакції від 18 січня 2001 р., слід звернути увагу на те, що Закон

32

не закріплює принцип захисту громадян України, особливо якщо вони

знаходяться за кордоном. Значущість громадянства якраз у тому і полягає,

що особа як громадянин відповідної держави має право розраховувати на те,

що її інтереси будуть захищені не тільки в межах території своєї держави, а й

за її кордоном. Держава повинна брати на себе зобов’язання по захисту прав

своїх громадян, якщо вона проголосила себе правовою і демократичною (ст.

1 Конституції України).

Той факт, що в Законі «Про громадянство України» не закріплено

принцип захисту прав громадян, не означає, що на державі не лежить такий

обов’язок. Це випливає, на наш погляд, зі ст. 3 Конституції України, згідно з

якою утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним

обов’язком держави. Крім цього, ч. 3 ст. 25 Основного Закону встановлює:

Україна гарантує турботу і захист своїм громадянам, що знаходяться за її

межами. Таким чином, принципи законодавства про громадянство України

слід виводити не тільки із Закону «Про громадянство України», а передусім

із Конституції України, норми якої мають вищу юридичну силу, у тому числі

й щодо норм названого Закону. Принципи громадянства, закріплені в

Конституції України, перш за все визначають спрямованість і демократичну

сутність всього законодавства про громадянство.

Перейдемо до характеристики принципів набуття громадянства

України. Додамо, що їх можна поділити на групи. Спочатку зазначимо, що в

сучасних умовах, на наш погляд, мова повинна йти, по-перше, про загальні

принципи набуття громадянства України, по-друге, про принципи

забезпечення провадження про набуття громадянства України. Формування

останнього без потрібного врахування всіх закономірностей може призвести

до серйозних негативних наслідків.

При науковому аналізі обох груп принципів(назвемо їх загальні і

спеціальні) використовуються різні критерії і підходи. Обидві групи

принципів пов’язані з різними критеріями підходу щодо наукового аналізу. І

все ж, незважаючи на умовність, такий диференційований підхід до аналізу

33

видів і змісту принципів набуття громадянства України дозволяє, як

вбачається, повніше й адекватніше дослідити розглядувані важливі питання і

виробити відповідні пропозиції.

Загальні принципи набуття громадянства України і їх реалізація є

важливими питаннями, які спеціально ще не розглядалися в

адміністративно-правовій літературі. Проте це, як уже підкреслювалося,

необхідно, бо без їх відповідного аналізу неможливо побудувати соціально

справедливе й демократичне суспільство.

Узагальнення існуючого теоретичного матеріалу, дослідження змісту

чинного адміністративного законодавства про набуття громадянства

України і практики його застосування дозволяють виділити низку загаль-

них принципів, а саме:

а) попередження виникнення випадків безгромадянства;

б) неможливості позбавлення громадянства України;

в) неможливості автоматичного набуття громадянства України;

г) рівність перед законом;

д) збереження громадянства України та інші.

У сучасних умовах, вдосконалюючи законодавство про набуття

громадянства України, законодавець не вправі ігнорувати наведені вище

принципи, оскільки кожен із них відбиває відповідні взаємозв’язки

окремих ланок системи, а також видів нормативно-правових актів.

Передусім необхідно виокремити види і дати стислу

характеристику змісту принципів провадження у справах про набуття

громадянства України.

Набуття громадянства України формується й розвиваються

спираючись на основоположні принципи свободи, справедливості та ін.

Проте вони специфічно перетворюються в нормах законодавства про

набуття громадянства, що пояснюється особливостями провадження про

набуття громадянства і реалізації приписів, а також вдосконаленням й

розвитком самого законодавства.

34

Відповідно до структури дисертації принципи забезпечення

провадження в справах про набуття громадянства України будуть розглянуті

у підрозділі 2.1 другого розділу.

В аспекті формування і функціонування адміністративно-правових

законів процесуального змісту щодо набуття громадянства України

необхідно виходити з таких принципів, як-от:

а) дотримання компетенції провадження у справах про набуття

громадянства України;

б) охорона інтересів особистості при набутті громадянства України й

держави;

в) публічність (офіційність) провадження про набуття громадянства

України;

г) об’єктивна (матеріальна) істина;

д) гласність у провадженні у справах про набуття громадянства

України;

є) рівність перед законом;

ж) здійснення провадження про набуття громадянства України

національною мовою;

з) відповідальність посадових осіб за неналежне ведіння провадження

у зазначених справах.

Кожен із названих процесуальних принципів конкретизується у

відповідному виді адміністративно-процесуальної діяльності.

1. Так, у сфері провадження у справах про набуття громадянства

України принцип дотримання компетенції забезпечується тим, що справа

розглядається й вирішується відповідним органом у межах його

повноважень за допомогою засобів і прийомів, передбачених

законодавством.

2. Принцип охорони інтересів особистості й держави відбиває

динамізм провадження у справах про набуття громадянства України.

Орган, який розглядає цю справу і приймає щодо неї рішення

35

(постанову), зобов’язаний забезпечити соціально-економічні, політичні й

особисті права та свободи громадян.

3. Публічність (офіційність) провадження у справах про набуття

громадянства України полягає в тому, що розгляд конкретної справи,

збирання необхідних матеріалів і документів є обов’язком конкретних

державних органів (його посадових осіб) і здійснюється за державний

кошт. Оплата за участь у провадженні, оформленні матеріалів і прийнятті

рішень лягає на державний орган. До речі, органи держави зобов’язані

розглядати скарги громадян на прийняті по конкретній справі про набуття

громадянства України (постанови).

4. Об'єктивна (матеріальна) істина вимагає, щоб справа про набуття

громадянства України розглядалася всебічно. При цьому перевіряються

всі обставини, збираються й ураховуються необхідні матеріали й докази. Усе

це сприяє усуненню суб’єктивізму, встановленню істини, прийняттю

справедливого рішення, яке об’єктивно відбиває події, і тим самим

забезпечує ефективність управління.

5. Гласність у провадженні про набуття громадянства України означає,

що справа розглядається відкрито, а учасники без перешкод

знайомляться з усіма матеріалами справи. При цьому зі змістом

прийнятих рішень (постанов) можна ознайомитися в повному обсязі.

6. Рівність перед законом учасників провадження про набуття

громадянства України забезпечується законодавчим закріпленням їх статусу.

Кожна зі сторін має право брати участь на всіх стадіях провадження,

подавати докази, вимагати їх розгляду в разі необхідності, а учасникам

провадження роз’яснюються їх права й обов’язки.

7. Швидкість і економність провадження про набуття громадянства

України зумовлені оперативністю виконавчо-розпорядчої діяльності і

забезпечуються, зокрема, закріпленням у законодавстві строків, у межах

яких здійснюється провадження, виконуються відповідні постанови. Ведення

справ у багатьох випадках вимагає відносно невеликих коштів та

36

організаційних витрат. Компетентні органи покликані вести провадження

без затримки і зволікання, із мінімальними матеріальними витратами й

організаційними зусиллями.

8. Здійснення провадження національною мовою зумовлено

закріпленням на конституційному рівні принципу рівності громадян.

Учасникам, які не володіють українською мовою, якою ведеться

провадження, забезпечується право повного ознайомлення з відповідними

матеріалами, надається можливість давати пояснення їх рідною мовою й

користуватися послугами перекладача.

9. Відповідальність посадових осіб за неналежне провадження

встановлена в різних нормативних актах. Недотримання вимог здійснення

провадження у справах про набуття громадянства України, бюрократичне

ставлення до громадян тягне застосування до винних посадових осіб

певних заходів відповідальності. Для формування і функціонування інших

видів адміністративно-правових законодавчих інститутів характерні свої

принципи.

Таким чином, у процесі необхідно враховувати наявність як першої

групи принципів, так і другої групи принципів.

Розглянемо принципи детальніше [36, с. 89].

Так, принцип єдиного громадянства закріплений, як уже

наголошувалося, у ст. 4 Конституції України, а також у ст. 2 Закону «Про

громадянство України». Він означає, що виключається можливість існування

громадянства адміністративно-територіальних одиниць України.

Додамо, Конституція України і названий Закон не допускають

можливості існування інституту подвійного громадянства в Україні. Світова

практика йде шляхом негативного сприйняття біпатризму, тобто наявність

осіб з подвійним громадянством. Річ у тому, що біпатризм створює певні

труднощі як для осіб з подвійним громадянством, так і для держав,

громадянами яких є ці особи, оскільки кожна з держав може вимагати від

свого імені виконання своїх обов’язків, у тому числі і військових. Тому

37

значна кількість держав укладає договори про недопущення випадків

подвійного громадянства, і тим самим зобов’язує особу обирати за власною

волею одне з громадянств. Тим самим є підстави сказати, що українське

конституційне і поточне законодавство відповідно до міжнародної правової

практики спрямоване на недопущення біпатризму або апатризму

(безгромадянства). Разом із тим воно дає можливість особам, що проживають

на території України і що не є громадянами України, одержати українське

громадянство на підставах, встановлених законом, і володіти всім

комплексом конституційних прав і свобод, виконувати відповідні обов’язки

громадянина України.

Принципове значення має розкриття у ст. 2 Закону «Про громадянство

України» принципу єдиного громадянства як неприпустимості можливості

існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України.

Єдине громадянство – обов’язкова умова існування суверенної унітарної

держави. До складу України входить Автономна Республіка Крим, що має

власну Конституцію, але наявність АРК у складі України не порушує

конституційного принципу єдиного громадянства, який вважається одним з

основоположних принципів основ конституційного ладу України [37, с. 9].

Подвійне громадянство нерідко створює для громадянина серйозні

труднощі, оскільки його можуть зобов’язати нести військову службу у двох

державах, причому навіть одночасно, платити податки двом державам та ін.

Це цілком правомірно з позиції міжнародного права. У Конвенції про деякі

питання, що стосуються колізії законів про громадянство, 1930 р.,

встановлено, що особа, яка володіє одним або двома громадянствами, може

розглядатися кожною державою, громадянином якої вона є, як її громадянин.

Проте це ні в жодному разі не означає, що особа, яка має подвійне

громадянство, більшою мірою захищена, чим звичайний громадянин.

Світовою спільнотою не заохочується практика апатризму і біпатризму,

оскільки як безгромадянство, так і подвійне громадянство – не кращий

правовий стан для особи в її зв’язках із державою.

38

Не тільки безгромадянство (апатризм), а й подвійне громадянство

(біпатризм) слід розглядати як негативне явище. Найбільш частим випадком

є двогромадянство (біпатризм). Особа має громадянство двох держав, що

підтверджується відповідними документами. Наприклад, дитина, що

народилася на мексиканській території від австрійців, буде мексиканським

громадянином – за Конституцією Мексики і австрійським громадянином – по

австрійському закону. Подвійне громадянство нерідко для його володаря

створює певні складнощі, якщо кожна з держав вимагає від нього виконання

громадянських обов’язків. Держави, як правило, негативно ставляться до

такого правового стану особи і укладають договори про запобігання

випадкам подвійного громадянства, зобов’язуючи осіб, які мають

громадянство обох сторін договору, обрати одне громадянство і тим самим

припинити інше.

Біпатриди часом зазнають деяких обмежень у правах. Наприклад,

згідно з ч. 3 ст. 16 Конституції Румунії публічні функції і високі посади

можуть бути зайняті особами, що мають тільки румунське громадянство і

місце проживання в країні.[38, с. 15]

Проте існують й інші підходи. Так, відповідно до Федерального закону

Австрії від 15 липня 1965 р. про громадянство громадянину у разі набуття

іноземного громадянства дозволяється збереження австрійського, якщо: 1) це

відповідає інтересам республіки через досягнення, які він має або яких від

нього можна чекати, або через інші причини; 2) іноземна держава,

громадянство якої він може отримати, дає згоду на збереження громадянства,

якщо це передбачено міждержавними договорами. Збереження австрійського

громадянства може бути дозволено тільки за письмовим клопотанням і за

умови, що іноземне громадянство отримане не раніше, чим два роки тому.

Ухвала про згоду на збереження громадянства виноситься у письмовій формі.

Якщо громадянин бажає одержати іноземне громадянство і згоди на

збереження австрійського громадянства не надано, державний орган

зобов’язаний підтвердити по його клопотанню, що у разі набуття іноземного

39

громадянства він втрачає австрійське. У цьому підтвердженні по клопотанню

громадянина повинні бути в разі необхідності вказані неповнолітні діти, на

яких розповсюджується втрата громадянства. .

Конституція Іспанії (п 3 ст. 11) закріплює: «Держава може укласти

договори про подвійне громадянство з американськими країнами чи ж з

країнами, що мали або мають особливі зв’язки з Іспанією. У цих країнах,

навіть якщо вони не визнають за своїми громадянами такого права на

взаємній основі, іспанці можуть натуралізуватися без втрати іспанського

громадянства».

У Польщі останній президент Другої республіки (1918- 1939) мав, крім

польського, ще й громадянство Швейцарії, куди біг після вторгнення до

Польщі гітлерівських військ. У 1990 р. головним суперником Л. Валенси на

виборах Президента був бізнесмен, у якого, крім польського, було також

громадянство Канади, де він проживає постійно, а також громадянство Перу.

Як бачимо, у чинному законодавстві різних країн світу існують

неоднакові підходи до інституту подвійного громадянства [39, с. 61].

Принцип попередження виникнення випадків безгромадянства,

закріплений у ст. 2 Закону «Про громадянство України», означає

неприпустимість втрати громадянином України громадянства унаслідок

колізій національного законодавства України із законодавством інших

держав, громадянство яких бажає отримати громадянин України. Реалізація

даного принципу спрямована на те, щоб особа, що подала заяву про

отримання українського громадянства або про вихід із громадянства України,

не втратила взагалі громадянства і не стала б апатридом, особою без

громадянства, тобто особою, права якої не захищає жодна держава. Так, п. 2

ст. 9 Закону «Про громадянство України» встановлює: «Особи, що є

іноземцями, повинні узяти зобов’язання припинити іноземне громадянство і

представити документ про це, виданий уповноваженими органами

відповідної держави, в орган, який прийняв документи про набуття ними

громадянства України, протягом року прийняття їх в громадянство України».

40

Принцип неможливості позбавлення громадянства громадянина

України має особливо важливе значення. Його закріплення в Конституції

України (ч. 1 ст. 25), у Законі «Про громадянство України» (п. 3 ст. 2)

відповідає світовим стандартам, положенню ст. 15 Загальної декларації прав

людини про те, що кожна людина має право на громадянство. У ч. 2 ст. 15

Декларації встановлюється, що ніхто не може бути довільно позбавлений

свого громадянства або права змінити його. Розглядаючи даний принцип,

слід враховувати міжнародну практику і положення Закону «Про

громадянство України» про неможливість автоматичної втрати громадянства

(п. 5 ст. 2). Так, у Конвенції про скорочення безгромадянства, прийнятій 30

серпня 1961 р., встановлено: договірна держава не позбавляє особу свого

громадянства, якщо це робить її апатридом (п. 1 ст. 8) [40, с. 7].

Закріплення в поточному законодавстві положення про те, що

громадянин України не може бути позбавлений громадянства – порівняно

новий політико-правовий принцип, що відображає демократизацію відносин

громадянина і держави на пострадянському просторі. Уся попередня

практика аж до Закону про громадянство СРСР 1990 р. показує, що

законодавство закріплювало таку форму втрати громадянства. Позбавлення

громадянства – це розірвання цивільних зв’язків за ініціативою держави в

односторонньому порядку, що не передбачає як умову згоду громадянина.

Упродовж всієї історії розвитку Радянської держави позбавлення

громадянства використовувалося досить широко як засіб боротьби з

інакомисленням, форма репресії. Причому законодавчі акти про

громадянство до Закону СРСР 1978 р. не містили ніяких вказівок на підстави,

з яких могло застосовуватися позбавлення громадянства. Відповідно, був

великий простір для вирішення даних питань державними органами і, як

наслідок, траплялися випадки зловживань і свавілля з боку посадовців. У

Законі про громадянство СРСР 1978 р. до підстав позбавлення громадянства

віднесені дії, що порочать високе звання громадянина СРСР і що завдають

збитку престижу або державній безпеці СРСР. Закон про громадянство СРСР

41

1990 р., закріплюючи положення про позбавлення громадянства, обмежив

можливості його застосування тільки до того громадянина, який проживає за

кордоном.

У 1967 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла Указ «Про вихід з

громадянства осіб, що переселяються з СРСР до Ізраїлю». Згідно з цим

законом такі особи вважалися вибулими з моменту їх виїзду з СРСР. Цей

Указ носив закритий характер, не був опублікований і, відповідно, на нього

не можна було посилатися. Указ побачив світ тільки через 24 роки, в епоху

перебудови, за висновком Комітету Конституційного нагляду СРСР.

У цьому контексті слід додати, що заборона на застосування

позбавлення громадянства, закріплена в конституційному законодавстві

України, витікає з права людини на громадянство, двостороннього характеру

зв’язків громадянства між людиною і державою, а отже, наявна

неприпустимість розірвання цих зв’язків як тією, так і іншою стороною без

взаємної згоди [41, с. 50].

Практика позбавлення громадянства осіб, що натуралізуються, має

місце в Аргентині, Ірландії, Канаді, США, у деяких інших державах.

Підставою позбавлення громадянства можуть бути: надання неправильних

відомостей при отриманні громадянства, добровільне отримання

громадянства іншої держави, тривале знаходження за кордоном, нанесення

збитків державі, невиконання обов’язків громадянина тощо.

Принцип неможливості автоматичного набуття громадянства

України іноземцем або особою без громадянства внаслідок укладення шлюбу

з громадянином України або набуття громадянства України його дружиною

(чоловіком) і автоматичного припинення громадянства України одним із

подружжя через розірвання шлюбу або припинення громадянства України

одного з подружжя, закріплений в п. 5 ст. 2 Закону «Про громадянство

України», також забезпечує стабільність адміністративно-правового статусу

особи, її суб’єктивного права на громадянство. У ст. 19 Закону указуються

підстави втрати громадянства України. Проте це відбувається не

42

автоматично, тобто з настання юридичного факту, на підставі якого

втрачається громадянство, – з моменту видання Президентом України

відповідного Указу (ст. 22). Це стосується і неможливості автоматичного

набуття громадянства.

Неможливість автоматичного набуття або втрати громадянства України

відображає суть громадянства як індивідуального, персонального зв’язку

особи з Українською державою, неприпустимість автоматичного припинення

громадянства без належного волевиявлення особи і дотримання

встановленого порядку. Крім цього дана правова норма випливає з визнання

шлюбу рівноправним союзом, який не допускає безумовного набуття

дружиною (чоловіком) громадянства чоловіка (дружини). У рівній мірі

шлюб, укладений громадянином України з іноземним громадянином, не

надає останньому українського громадянства без належної юридичної

процедури. Правда, ця процедура може бути дещо спрощеною. Так, згідно з

п. 3 ст. 9 Закону «Про громадянство України» спрощений порядок надання

громадянства України може застосовуватися до жінок, яка вийшла заміж за

громадянина України більше двох років, на їх прохання і за умови відмови

від іноземного громадянства [42, с. 93].

Це положення про збереження громадянства України при укладенні і

розірванні шлюбу має істотне значення тому, що за законодавством окремих

країн вступ до шлюбу з іноземцем або розірвання його з ним нерідко

приводить до зміни громадянства. Так, у деяких латиноамериканських

країнах жінка, що одружилася, автоматично набуває громадянства свого

чоловіка. У таких випадках нерідко виникають труднощі з визначенням

громадянства дітей, суперечки при розлученні батьків.

Так, згідно із Законом Італії про громадянство заміжня жінка не може

отримати громадянство, відмінне від громадянства чоловіка, навіть якщо

подружжя проживає окремо. Іноземна громадянка, виходячи заміж за

італійського громадянина, автоматично набуває італійського громадянства,

навіть якщо вона цього і не бажає. Громадянство зберігає також вдова за

43

умови, якщо вона, проживаючи в Італії або переселяючись за межі, не

відновлює первинного громадянства. Італійська громадянка, виходячи заміж

за іноземця, втрачає італійське громадянство, якщо набуває громадянства

чоловіка на підставі факту вступу до шлюбу. У разі розірвання шлюбу

італійське громадянство відновлюється, якщо розведена дружина проживає в

Італії або повертається туди і (в обох випадках) заявляє про бажання

відновити громадянство. До заяви прирівнюється також факт мешкання в

Італії більше двох років після розірвання шлюбу за відсутності дітей,

народжених у ньому.

Якщо чоловік – італійський громадянин стає іноземним громадянином,

то дружина, що проживає спільно з ним, втрачає італійське громадянство,

якщо набуває громадянства чоловіка. Проте вона може відновити італійське

громадянство. Якщо чоловік – іноземний громадянин стає громадянином

Італії, його дружина також набуває громадянства, якщо проживає спільно з

ним [43, с. 41].

Стаття 9 Закону «Про громадянство України» відображає послідовність

України у закріпленні принципу стійкості правового зв’язку громадянина з

державою, що є істотною ознакою громадянства, забезпечуючи при цьому

упевненість громадянина в тому, що держава його надаватиме йому захист і

заступництво. Додамо, що названа стаття виходить із положення Конвенції

про громадянство заміжньої жінки 1957 р., в якій визначається, що ні

укладення, ні розірвання шлюбу з іноземцем, ні зміна громадянства

чоловіком під час існування шлюбного союзу не позначатимуться

автоматично на громадянстві дружини.

Разом із тим, визнаючи значення шлюбного союзу для кожної людини,

Конвенція передбачає можливість набуття іноземкою громадянства чоловіка

на її прохання в спеціальному спрощеному порядку натуралізації. При цьому

обмовляється, що набуття громадянства в такому порядку може бути

обмежене на користь державної безпеки або публічного порядку.

Принцип рівності перед законом громадян України незалежно від

44

підстав, порядку і моменту набуття ними громадянства України,

закріплений в п. 6 Закону «Про громадянство України», означає, що кожен

громадянин України володіє однаковими правами, свободами і обов’язками

незалежно від підстав набуття громадянства. Не має значення і час його

набуття. Дана норма витікає з ч. 1 ст. 24 Основного Закону України, що

закріплює найважливіший конституційний принцип: громадяни мають рівні

конституційні права і свободи і є рівними перед законом.[44, с. 80]

Через фіксацію в Конституції наша держава визнає принцип рівності

громадян як загальноправовий і конституційний, не деталізуючи. Так само в

ч. 2 ст. 21 Конституції Республіки Узбекистан визначено: «Громадянство

Республіки Узбекистан є рівним для всіх незалежно від підстав його

набуття». У Законі «Про громадянство Російської Федерації»

встановлюється, що громадянство Росії є рівним незалежно від його набуття.

Таке ж положення є і в Законі про громадянство Республіки Білорусь. У

Законі «Про громадянство України» в редакції 1991 р. принцип рівності

громадян прямо не закріплювався, у преамбулі Закону «Про громадянство

України» у редакції від 16 квітня 1997 р. містилося таке положення:

«Громадяни України незалежно від підстав і порядку набуття громадянства

України мають рівні конституційні права і свободи і є рівними перед

законом». У Законі Про громадянство України в редакції від 18 січня 2001 р.

дане правило закріплено як один з основоположних принципів громадянства.

Принцип рівності проявляється і в тому, що згідно з ч. 2 ст. 24

Конституції України не може бути привілеїв або обмежень за ознаками раси,

кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, етнічного і

соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними

або іншими ознаками. До інших ознак можна віднести і факт отримання

громадянства (за принципом народження або у порядку натуралізації).

Принцип збереження громадянства України незалежно від місця

проживання громадянина України, закріплений в п.7 ст. 2 Закону «Про

громадянство України», встановлює, що виїзд громадянина за межі території

45

держави не означає втрати ним громадянства. Названий принцип вперше

закріплений в законодавстві про громадянство України. Відповідно до

Закону «Про громадянство України» від 16 квітня 1997 р. однією з підстав

втрати громадянства було те, що особа, яка знаходиться за межами України,

не стала протягом 7 років без поважних причин на консульський облік.

Поважними причинами визнавалися наступні: відсутність дипломатичних

представництв або консульських установ України в країні постійного

мешкання; тривала хвороба; військові дії та інші ситуації надзвичайного

характеру. Чинний Закон «Про громадянство України» не передбачає підстав

втрати громадянства, що підкреслює тісний правовий зв’язок особи і

Української держави, у тому числі і незалежно від того, скільки часу

громадянин проживає за її межами.[45, с. 67]

Принцип збереження громадянства України особами, що проживають

за межами нашої держави, витікає з природного права людини обирати місце

свого проживання, вільно виїжджати за межі України і безперешкодно

повертатися. Ця свобода закріплена у ст. 33 Конституції України.

Заперечення такого права у минулому було грубим порушенням й утиском

прав і свобод людини. Стаття 2 Закону «Про громадянство України» у своїх

положеннях саме й наголошує на збереженні зв’язків між Україною і її

громадянами, які з яких-небудь причин виїхали за кордон і проживають там.

Громадянство – це стійкий правовий зв’язок людини з державою і він існує

за межами територіальної юрисдикції держави.

Принцип визнання права громадянина України на зміну

громадянства, закріплений у п. 4 ст. 2 Закону «Про громадянство України»,

означає, що громадянин має право вільно, без особливих перешкод, змінити

своє громадянство в порядку, встановленому законодавством. У ч. 1 ст. 25

Конституції України визначено, що громадянин України не може бути

позбавлений права змінити громадянство, тобто це один з основоположних

конституційних принципів, що характеризують не тільки інститут

громадянства, а й в цілому правовий статус громадянина. Даний принцип –

46

віддзеркалення гуманізму і демократизму конституційного ладу,

безпосередньо пов’язаний із принципом попередження виникнення випадків

безгромадянства. [46, с. 88]

Відповідно до принципів, закріплених у міжнародних документах про

права людини, що закликають держави вживати заходів по скороченню

кількості осіб без громадянства, Україна проводить в цьому напрямі активну

політику. У 1961 р. згідно з резолюцією Генеральної Асамблеї ООН прийнята

Конвенція про скорочення безгромадянства, покликана зменшити кількість

осіб, що не мають громадянства якої-небудь конкретної держави. Ще раніше,

у 1954 р., прийнята Конвенція про статус апатридів, метою якої було

забезпечення особам без громадянства ширшої можливості користуватися

без дискримінації основними правами і свободами.

Конвенція про скорочення безгромадянства передбачає обов’язок

держав вжити заходів до зменшення кількості осіб, які перебувають на їх

території і не мають якого-небудь громадянства, спростивши порядок його

отримання. Законом також встановлено, що дитина,народжена на території

України від осіб без громадянства, які постійно проживають в Україні, є

громадянином України.

Вільний характер громадянства України проявляється і в тому, що

Конституція України закріплює право громадянина України змінити

громадянство. Цього права ніхто не може бути позбавлений. Стійкий

характер правових зв’язків особи і Української держави не означає

насильницького, примусового утримання людини в громадянстві. Це

обмежувало б її свободу і суперечило б тенденції демократизації суспільних

відносин у зв’язках між державою і людиною. Тому в законодавстві України

містяться не настільки жорсткі правила виходу з громадянства [47, с. 53].

Принцип захисту і заступництва громадян України, що знаходяться

за межами України, закріплений у ст. 25 Основного Закону України, що

гарантує громадянам турботу і захист за її межами. Це зобов’язує

дипломатичні представництва і консульські установи України, посадовців

47

вживати заходів до забезпечення громадянам республіки можливості в

повному обсязі користуватися правами, наданими їм законодавством країни

перебування, міжнародними договорами, учасниками яких є Україна і

держава перебування.

Функції дипломатичних представництв визначаються Віденською

конвенцією про дипломатичні стосунки 1961 р. Стаття 3 цієї Конвенції

встановлює, що до функцій представництв належать: захист інтересів

держави і її громадян у межах, що допускаються міжнародним правом;

ведення переговорів з урядом держави перебування; з’ясування всіма

законними засобами умов і подій в державі перебування і заохочення

дружніх відносин між державою і державою перебування, розвиток їх

взаємин у сфері економіки, культури і науки.

На практиці це означає, що дипломатичне представництво має

можливість захищати інтереси фізичних і юридичних осіб своєї держави, які

знаходяться в країні перебування конкретного дипломатичного

представництва. З урахуванням свого статусу посольства можуть

консультувати своїх громадян із тих питань, які у них виникають у зв’язку з

перебуванням у даній країні, робити необхідні запити з приводу захисту

інтересів громадян України і юридичних осіб, а також за необхідності

заявляти протести і робити представлення владі країни перебування.

Безумовно, при здійсненні цих заходів не повинно допускатися втручання в

справи, що входять у внутрішню компетенцію країни перебування. За

існуючими міжнародними звичаями посольства, як правило, перед вжиттям

заходів дипломатичного захисту повинні переконатися, що громадянам і

юридичним особам України відмовлено в засобах захисту, передбачених

законодавством країни перебування, або що ці засоби захисту виявилися

недостатньо ефективними для відновлення відповідних порушених прав [48,

с. 84].

Консульські установи України при захисті прав співвітчизників

керуються положеннями Віденської конвенції про консульські стосунки

48

1963 р. Консульства більшою мірою, ніж дипломатичні представництва,

орієнтовані на надання сприяння і захист прав і інтересів своїх громадян у

країні перебування. Вони виконують ряд функцій, пов’язаних із реєстрацією

актів цивільного стану, а також нотаріальні дії. Складені і засвідчені

консулом документи розглядаються як такі, що мають таку ж юридичну

силу, що і складені відповідними компетентними органами на території

України.

Відповідно до міжнародних звичаїв консули округу в країні

перебування вільно спілкуються зі своїми громадянами, можуть їх

відвідувати, давати поради тощо. Як правило, державні органи країни

перебування інформують консулів про всі скільки-небудь значні події, які

тією або іншою мірою стосуються їх співвітчизники. У випадках, коли

заходи по захисту прав і інтересів своїх громадян, яких вживають

дипломатичні або консульські структури України, виявляються недостатньо

результативними, можуть використовуватися й інші засоби, передбачені

міжнародним правом і договорами України з відповідними державами.

Принцип невидачі громадян України іноземній державі

закріплювався ще у ст. 9 Закону «Про громадянство України» 1991 р.:

громадянин України не може бути виданий іноземній державі, за винятком

випадків, передбачених міжнародними угодами. Закон «Про громадянство

України» в редакції 2001 р. дане положення не встановлює як принцип.

Заборона висилки громадянина за межі держави або його видачі іншій

державі – важлива умова вільного використання громадянином своїх прав і

свобод. Конституція України 1978 р. не регулювала дане питання. Однак

Основний Закон України 1996 р. чітко встановлює, що громадянин України

не може бути видворений за межі України або виданий іншій державі (ч. 2

ст. 25). Це формулювання дуже схоже з тим, що міститься в ч. 1 ст. 61

Конституції Росії: громадянин Російської Федерації не може бути виселений

за межі Російської Федерації або виданий іншій державі. Аналогічно

наведеному ст. 10 Конституції Республіки Білорусь фіксує, що громадянин

49

Республіки Білорусь не може бути виданий іноземній державі, якщо інше не

передбачене міжнародними договорами Республіки Білорусь. Дане

положення, по суті, повторює формулювання ст. 16 Закону Білорусі про

громадянство: громадянин Республіки Білорусь не може бути виданий іншій

державі, якщо це не передбачено міжнародними договорами Республіки

Білорусь. У Конституції Молдови вказано, що громадяни Республіки

Молдова не можуть бути видані іншій державі або вислані з [49, с. 127]

Натомість Конституція Італії встановлює, що видача громадянина може

відбутися тільки у випадках, чітко передбачених міжнародними угодами. У

жодному випадку не допускається видача за політичні злочини (ст. 26).

Конституція Іспанії закріплює, що видача злочинців допускається тільки на

виконання договору або закону з дотриманням принципу взаємності (п 3

ст. 13).

Отже, у правовому регулюванні даного питання вимальовувалися два

підходи: а) громадянин не може бути виданий іншій державі ні за яких умов

(ч. 1 ст. 61 Конституції Росії); б) громадянин може бути виданий іноземній

державі, але як виняток, тобто на підставах, передбачених міжнародними

угодами, ст. 16 Закону про громадянство Республіки Білорусь).[50, с. 49]

У цьому різночитанні правових підходів до вирішення даного питання

відображається концептуально різний підхід до нього ще дореволюційних

юристів. Прихильники видачі своїх громадян іноземній державі виходили з

того, що держава зобов’язана утримувати своїх громадян від порушення

інтересів і законів інших держав, так само і власних. Прихильники невидачі

власних громадян посилалися на: а) відсутність зобов’язання держави

підтримувати порядок у чужій країні; б) виняткову юрисдикцію держави над

своїми громадянами; у) неможливість покарання осіб за злочин, здійснений

за кордоном; г) обов’язки держави захищати своїх громадян за кордоном; д)

можливість необ’єктивного покарання власного громадянина судом

іноземної держави; е) порушення суверенітету держави за наявності

зобов’язання видачі своїх громадян .

50

Мабуть, деякі країни, передбачаючи у своєму законодавстві положення

про видачу громадян іншим державам на підставі міжнародних договорів,

виходять із тенденції інтернаціоналізації злочинності, прозорості меж між

країнами. Необхідно при цьому враховувати і ту обставину, що відповідно до

Конвенції про боротьбу з незаконним захопленням повітряних суден 1970 р.

захоплення повітряного судна вважається злочином, який передбачений в

будь-якому договорі про видачу злочинців, між державами - учасницями

Конвенції.

На сьогодні в правовому регулюванні даного питання спостерігається

тенденція до невидачі свого громадянина іноземній державі ні за яких

обставин, у тому числі й на підставі міжнародних договорів, угод. Вона

знайшла чітке втілення в ч. 1 ст. 61 Конституції Російської Федерації, у

моделі, запропонованій ст. 25 Конституції України. Під видачею

(екстрадицією) розуміється передача злочинця державою, на території якої

він знаходиться, іншій державі в цілях залучення його там до кримінальної

відповідальності або для приведення у виконання ухваленого там вироку.

Питання про видачу громадянина виникає у разі, коли такий громадянин,

вчинивши злочин за кордоном, повертається до своєї країни [50, с. 12].

Автори Коментарю до Конституції Російської Федерації пояснюють,

що раніше діюча Конституція (як і ч. 3 ст. 1 Закону РФ про громадянство

Російської Федерації від 28 листопада 1991 р.) також забороняла видачу

російських громадян, але передбачала можливість існування винятків, якщо

такі встановлені законом або міжнародним договором. Відповідно ч. 1 ст. 61

Конституції РФ ніяких винятків не передбачається: російські громадяни не

підлягають видачі іншій державі. Закон, який допускав видачу російських

громадян і про яке згадувала чинна Конституція Росії, не був прийнятий.

Міжнародні договори, підписані Російською Федерацією, видачу іншій

державі російських громадян також не передбачають. Так, всі двосторонні

договори Росії про правову допомогу містять правило про те, що видача не

має місця, якщо людина, яку просять видати, є громадянином запрошуваної

51

держави. Автори Коментарю до Конституції Російської Федерації вважають,

що норми Конституції, в яких закріплюється положення про невидачу

російських громадян, прийнята з метою захисту їх прав, що, проте, не

означає звільнення їх від кримінальної відповідальності. За здійснені за

межами держави злочини російські громадяни підлягають відповідальності

за російськими законами в Росії. Згідно з угодами Росії про правову

допомогу, кожна з договірних держав зобов’язується на вимогу іншої

держави здійснювати відповідно до свого законодавства кримінальне

переслідування своїх громадян, підозрюваних у вчиненні злочину на

території запрошуваної держави. Отже, компетентні органи Російської

Федерації зобов’язані порушувати кримінальне переслідування проти

російських громадян, підозрюваних у вчиненні злочинів на території інших

держав . Це, мабуть, сьогодні найбільш оптимальний підхід до врегулювання

даного питання.

Із такої моделі виходив і Кримінальний кодекс України 1961 р., у ст. 5

якого встановлювалося, що громадяни України, що вчинили злочин за

межами України, підлягають кримінальній відповідальності за КК України,

якщо вони притягають до кримінальної відповідальності або передані суду на

території України. На тих же підставах несуть відповідальність особи без

громадянства, що знаходяться в Україні, які вчинили злочини за межами

України. Якщо названі особи за довершені злочини понесли покарання за

кордоном, суд може відповідно пом’якшити призначене ним покарання або

повністю звільнити винного від відбування покарання. Іноземні громадяни за

злочини, вчинені поза межами України, підлягають відповідальності за

кримінальними законами України у випадках, передбачених міжнародними

договорами.[51, с.13]

Встановлення відповідальності громадян України за злочини, вчинені

за межами України, ґрунтується на національному принципі дії

кримінального закону у просторі. Підстави такої відповідальності

відображають породжений громадянством постійний правовий зв’язок особи

52

з українською державою у формі взаємних прав і обов’язків. Громадяни

України відповідно до чинної Конституції повинні виконувати всі закони

держави, а вона зобов’язана здійснювати захист і заступництво своїх

громадян, що знаходяться за кордоном. Слід враховувати, що громадянин

України несе кримінальну відповідальність на своїй батьківщині за вчинене

за кордоном діяння тільки за умови, що воно визнається злочинним КК

України. На таких же підставах несуть відповідальність за злочини, вчинені

за кордоном, не тільки громадяни України і особи без громадянства, а й

біпатриди, тобто особи, що мають подвійне громадянство – України та іншої

держави, якщо в останній ця особа не понесла відповідальності за довершене

діяння.

Громадяни України, які за вчинені за межами своєї держави злочини

засуджені іноземним судом до позбавлення волі, можуть бути передані для

відбування цього покарання в Україні відповідно до Конвенції від 19 травня

1978 р. про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для відбування

покарання в державі, громадянами якої вони є. Ця Конвенція була прийнята

за ініціативою СРСР країнами соціалістичної співдружності і затверджена

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 серпня 1979 р. Аналогічний

договір був укладений між СРСР і Фінляндією. Ці акти зберігають свою дію

в Україні, відповідно до її зобов’язань щодо міжнародних договорів СРСР

(див. ст. 5 Закону від 12 вересня 1991 р. Про правонаступництво України, п.

12 Заяви Верховної Ради України з приводу укладення Україною Угоди про

Співдружність Незалежних Держав від 20 грудня 1991 р. і Ухвалу Верховної

Ради України «Про порядок тимчасової дії на території України окремих

актів законодавства Союзу РСР» від 12 вересня 1991 р.) .

Заборона висилки з України не розповсюджується на іноземців. З

країни можуть бути вислані особи, що незаконно в ній перебувають. Як

випливає зі ст. 13 Міжнародного пакту про цивільні і політичні права,

іноземці, що незаконно знаходяться на території якої-небудь держави,

можуть бути вислані на підставі рішення, винесеного відповідно до закону

53

цієї країни. Як правило, висилка здійснюється з міркувань державної

безпеки. Висилаються особи, звинувачені в злочинах, вчинених за кордоном,

і згідно з внутрішніми законами держави або міжнародними договорами [54,

с. 41].

Вищезгадані принципи громадянства тісно взаємозв’язані і є

комплексом основоположних засад, що лежать в основі адміністративно-

правового інституту громадянства України і забезпечують демократичну

спрямованість всього законодавства про громадянство в нашій країн, його

відповідність завданню побудови в Україні демократичної, правової держави.

Реалізація вказаних принципів сприяє подальшому вдосконаленню даного

блоку адміністративного законодавства України в цілях гарантування і

реалізації прав і свобод людини і громадянина.

У цілому для законодавства з питань громадянства України, інших

країн СНД, держав Східної Європи характерні демократизм, орієнтація на

забезпечення прав і свобод особи, детальна регламентація відносин із питань

процедури отримання, втрати і відновлення громадянства.

Тенденція до демократизації відносин громадянина і держави

найчіткіше проявляється в конституціях країн СНД, східноєвропейських

держав. Уже в кінці 1989 – початку 1990 р. в країнах Східної Європи поетапно

проводилася конституційна реформа, покликана усунути з конституцій

характеристику державної влади, суспільного устрою, цілей і завдань держави.

Так, були виключені згадки про соціалізм, комунізм, марксизм-ленінізм,

керівну роль комуністичних і робочих партій тощо. Законом від 29 грудня

1989 р. з Конституції Польщі виключені преамбула, другий розділ про

суспільно-економічний лад, приймається нова редакція першого розділу. У

жовтні 1989 р. затверджується нова редакція Конституції Угорської

Республіки з короткою преамбулою і розділом першим, що містить принципи

державного ладу; у червні 1990 р. до Конституції були внесені нові зміни.

Абсолютно по-новому формулюється положення про основи суспільного і

політичного устрою в нових конституціях Болгарії і Румунія.

54

Радикальні кроки під час конституційної реформи позитивно вплинули

на інститут громадянства. Зокрема, новою є вказівка на те, що ніхто не може

бути довільно позбавлений громадянства (Угорщина); позбавлення

громадянства не допускається й у відношенні осіб, що отримали його через

народження (Болгарія, Румунія); громадянин не може бути висланий з

країни. У конституціях східноєвропейських країн введено положення про те,

що всім особам, що знаходяться на території країни, забезпечуються права

людини і цивільні свободи (окрім деяких політичних прав), гарантується

рівноправ’я всіх громадян перед законом (Болгарія, Румунія) і судом

(Угорщина) незалежно від статі, політичних переконань, національної

приналежності тощо [55, с. 35].

У конституціях Угорщини і Румунії є статті про захист прав

національних і етнічних меншин. Зокрема, в Угорщині їм забезпечується

колективна участь у суспільному житті, представництво в державних

органах, збереження самобутньої культури, використання рідної мови (абз. 2

68 Конституції). Румунська держава, яка відповідно до Конституції є

загальною і неподільною батьківщиною для всіх громадян, без відмінності

раси, національності, етнічного походження, мови та ін. (абз. 2 ст. 4), визнає і

гарантує особам, що належать до національних меншин, право на

збереження, розвиток і прояв своєї етнічної культури, лінгвістичної і

релігійної самобутності (абз. 1 ст. 6).

Для нових конституцій країн СНД характерна демократизація

державно-правового статусу інституту громадянства, що збігається зі

світовими тенденціями до гуманізації політико-правових зв’язків особи і

держави, що має величезне значення для становлення в цих країнах

громадянського суспільства і правової держави.

Таким чином, розглянувши зазначені принципи і побачивши, що вони

повною мірою не реалізуються в Україні, можна стверджувати і те, що

розвиток інституту громадянства в нашій державі у контексті

демократичного виміру має суттєві недоліки. Для подолання їх необхідно в

55

першу чергу розвивати систему заходів,покликаних прискорити проведення

адміністративної реформи. Рішучі крок покликані допомагати реалізувати

демократичні засади наявного конституціоналізму в українській державі та

визначити напрямки удосконалення законодавства і розширення функцій

щодо реалізації потенціалу повноважень глави держави та інших

компетентних органів з питань громадянства.

Переходячи до характеристики видів принципів набуття громадянства

України, зазначимо, що в сучасних умовах, на наш погляд, мова повинна

йти, по-перше, про загальні принципи набуття громадянства України, по-

друге, про принципи забезпечення провадження про набуття громадянства

України. Формування останнього без потрібного врахування всіх

закономірностей може призвести до серйозних негативних наслідків.

Зауважимо, що при науковому аналізі цих двох груп принципів

(назвемо їх загальні і принципи забезпечення провадження у справах про

набуття громадянства) використовуються різні критерії. І все ж,

незважаючи на умовність, такий диференційований підхід до вивчення видів

і змісту принципів набуття громадянства України дозволяє, як вбачається,

повніше й адекватніше дослідити окреслені важливі питання і виробити

відповідні пропозиції.

Розгляд загальних принципів набуття громадянства України і їх

реалізація дуже важливий, оскільки дозволяє сформувати бачення про

демократизм законодавства, відповідність його світовим тенденціям. Однак

в адміністративно-правовій літературі ще не проводилося таке дослідження,

хоча, як уже підкреслювалося, це необхідно, бо без їх відповідного аналізу

неможливо створити соціально справедливе й демократичне суспільство.

Узагальнення існуючого теоретичного матеріалу, дослідження змісту

чинного адміністративного законодавства про набуття громадянства

України і практики його застосування дозволяють виділити наступні

загальні принципи:

а) попередження виникнення випадків безгромадянства;

56

б) неможливість позбавлення громадянства України;

в) неможливість автоматичного набуття громадянства України;

г) рівність перед законом;

д) збереження громадянства України.

Кожен із них, безумовно, є гарантією, запорукою того, що особа не

залишиться сам на сам, оскільки перебуває під захистом певної держави.

Отже, вдосконалюючи законодавство про набуття громадянства України,

законодавець не вправі ігнорувати названі принципи, оскільки будь-який

із них відбиває відповідні взаємозв’язки окремих ланок системи, а також

нормативно-правових актів.

Перейдемо до визначення видів і стислої характеристики змісту

другого виду принципів – провадження у справах про набуття

громадянства України.

Передусім наголосимо, що набуття громадянства України

формується й розвиваються на підставі основоположних принципів, як-

от свободи, справедливості тощо. Проте вони зазнають змін в нормах

законодавства про набуття громадянства з огляду на певну специфіку,

особливості провадження про набуття громадянства, реалізацію

приписів, що, у свою чергу позначається також на шляхах його

вдосконалення й розвитку.

Відповідно до структури дисертації принципи забезпечення

провадження в справах про набуття громадянства України будуть розглянуті

у підрозділі 2.1 другого розділу.

В аспекті формування і функціонування адміністративно-правових

законів процесуального змісту щодо набуття громадянства України

необхідно виходити з таких принципів, як-от:

а) дотримання компетенції провадження у справах про набуття

громадянства України;

б) охорона інтересів особистості при набутті громадянства України й

держави;

57

в) публічність (офіційність) провадження про набуття громадянства

України;

г) об’єктивна (матеріальна) істина;

д) гласність у провадженні у справах про набуття громадянства

України;

є) рівність перед законом;

ж) здійснення провадження про набуття громадянства України

національною мовою;

з) відповідальність посадових осіб за неналежне ведення провадження

у зазначених справах.

Кожен із названих процесуальних принципів конкретизується у

відповідному виді адміністративно-процесуальної діяльності.

1. Так, у сфері провадження у справах про набуття громадянства

України принцип дотримання компетенції забезпечується тим, що справа

розглядається й вирішується відповідним органом у межах його

повноважень за допомогою засобів і прийомів, передбачених

законодавством.

2. Принцип охорони інтересів особистості й держави відбиває

динамізм провадження у справах про набуття громадянства України.

Орган, який розглядає цю справу і приймає рішення (постанову),

зобов’язаний забезпечити соціально-економічні, політичні й особисті права

та свободи громадян.

3. Публічність (офіційність) провадження у справах про набуття

громадянства України полягає в тому, що розгляд конкретної справи,

збирання необхідних матеріалів і документів є обов’язком конкретних

державних органів (його посадових осіб) і здійснюється за державний

кошт. Оплата за участь у провадженні, оформлення матеріалів і прийняття

рішень лягає на державний орган. Також на державний орган покладається

обов’язок розглядати скарги громадян на прийняті по конкретній справі про

набуття громадянства України (постанови).

58

4. Об’єктивна (матеріальна) істина вимагає, щоб справа про набуття

громадянства України розглядалася всебічно. При цьому перевіряються

всі обставини, збираються й ураховуються необхідні матеріали й докази. Усе

це сприяє усуненню суб’єктивізму, забезпечує встановлення істини,

прийняття справедливого рішення, яке об’єктивно відбиває події і тим самим

підвищує ефективність управління.

5. Гласність у провадженні про набуття громадянства України означає,

що справа розглядається відкрито, а учасники без перешкод

знайомляться з усіма матеріалами справи. При цьому зі змістом

прийнятих рішень (постанов) можна ознайомитися в повному обсязі.

6. Рівність перед законом учасників провадження про набуття

громадянства України забезпечується законодавчим закріпленням їх статусу.

Кожна зі сторін має право брати участь у всіх стадіях провадження,

подавати докази, вимагати їх розгляду в разі необхідності, а учасникам

провадження роз’яснюються їх права й обов’язки.

7. Швидкість і економність провадження про набуття громадянства

України зумовлені оперативністю виконавчо-розпорядчої діяльності і

забезпечуються, зокрема, закріпленням у законодавстві строків, у межах

яких здійснюється провадження, виконуються відповідні постанови. Ведення

справ у багатьох випадках вимагає відносно невеликих коштів та

організаційних витрат. Із цього витікає, що компетентні органи покликані

вести провадження без затримки і зволікання, з мінімальними

матеріальними витратами й організаційними зусиллями.

8. Здійснення провадження національною мовою зумовлено

закріпленням на конституційному рівні принципу рівності громадян.

Учасникам, які не володіють українською мовою, якою ведеться

провадження, забезпечується право повного ознайомлення з відповідними

матеріалами, надається можливість давати пояснення їх рідною мовою й

користуватися послугами перекладача.

59

9. Відповідальність посадових осіб за неналежне провадження

встановлена в різних нормативних актах. Недотримання вимог здійснення

провадження у справах про набуття громадянства України, бюрократичне

ставлення до громадян тягне застосування до винних посадових осіб

певних заходів відповідальності. Для формування і функціонування інших

видів адміністративно-правових законодавчих інститутів характерні свої

принципи.

Таким чином, необхідно враховувати наявність як першої, так і другої

групи принципів.

1.3. Набуття громадянства України як інститут адміністративного

права

Формування адміністративно-правового інституту громадянства в

Україні як незалежній суверенній державі почалося з прийняття Декларації

про державний суверенітет України, в якій є окремий розділ про

громадянство. У цьому документі записано, що Україна має своє

громадянство і гарантує кожному громадянину права і свободи, передбачені

Конституцією України і міжнародно-правовими актами, визнаними

Україною. Указується, що Україна забезпечує рівність перед законом всіх

своїх громадян незалежно від походження, соціального і майнового

становища, расової і національної приналежності, статі, освіти, мови,

політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру діяльності,

місця проживання та інших обставин. У Декларації встановлюється, що

Україна регулює імміграційні процеси, вживає заходів по захисту інтересів

громадян України, що знаходяться за межами Республіки.

Ці положення Декларації лягли в основу Закону «Про громадянство

України» від 8 жовтня 1991 р., який в комплексі закріплював принципи

громадянства, регулював питання його набуття, припинення і відновлення,

60

громадянство дітей при зміні громадянства батьків і при їх усиновленні,

повноваження органів, що беруть участь у вирішенні питань громадянства

України. Закріплювалися процедури з питань громадянства. Даний Закон –

це акт суверенної незалежної Української держави, що визначив правовий

статус осіб, які перебувають на її території. Можна з впевненістю

сказати, що він – прояв суверенної волі держави. Інститут громадянства тісно

пов’язаний із державним суверенітетом, оскільки кожна суверенна держава,

регулюючи питання громадянства, самостійно визначає коло осіб, які є його

її громадянами, встановлює за допомогою конституційного законодавства

основи правового статусу громадян. У тому числі і в аспекті його

співвідношення з правовим положенням негромадян [16, с. 54].Крім Конституції України і Закону «Про громадянство України»,

інститут громадянства детально регламентується також Указом Президента

України «Про порядок розгляду питань, пов’язаних з громадянством

України», Положенням про порядок розгляду питань, пов’язаних з

громадянством України», відомчими нормативними актами по лінії

Міністерства внутрішніх справ, Міністерства закордонних справ, Ухвалою

Верховної Ради України «Про затвердження положень про паспорт

громадянина і свідоцтво про народження». Усе це дає підставу вважати, що в

адміністративному праві України поступово почав формуватися державно-

правовий інститут громадянства, комплексно регулюючий важливу сферу

суспільних відносин, пов’язану з основами правового статусу особи.

У даний час в Україні чітко простежується тенденція до демократизації

законодавства про громадянство, що проявляється передусім у тому, що

кожен має право на набуття і припинення громадянства відповідно до Закону

України «Про громадянство України», українське громадянство – відкрите,

всі громадяни рівні перед законом. Безумовно, набуття або припинення

українського громадянства не є одностороннім актом, залежним тільки від

розсуду громадянина. Для цього необхідна і згода держави. Завдяки цьому,

зокрема, виконується одна з найважливіших умов інституту громадянства –

61

забезпечення стійкого правового зв’язку між громадянином і державою.

На відміну від колишнього законодавства СРСР про громадянство,

громадянин України не може бути позбавлений громадянства або висланий

за її межі. Це поклало кінець політичному беззаконню, коли громадяни

держави, які не поділяють поглядів правлячої еліти, позбавлялися

можливості жити в своїй країні, її громадянства і видворялися за межі

території. Висилка як і позбавлення громадянства використовувалися задля

того, щоб фактично позбавити громадянина політичних та інших прав, що

належать їм згідно із законом і відповідно до міжнародних норм[17, с. 30].

Аналіз чинного законодавства України про громадянство свідчить про

його демократичність. Зокрема, в його нормах знайшов відображення

принцип інтернаціоналізму громадянства. Конституція України, Декларація

про державний суверенітет України, Декларація прав національностей, чинне

законодавство виходять з рівності громадян незалежно від їх національного

походження. Стаття 1 Закону «Про національні меншини в Україні» від 25

червня 1992 р. гарантує громадянам нашої держави незалежно від їх

національного походження рівні політичні, соціальні, економічні і культурні

права і свободи, підтримку і розвиток національної свідомості і

самовизначення. У Конституції України 1996 р. записано, що держава сприяє

консолідації і розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і

культури, а також розвитку етнічної, культурної, мовної і релігійної

самобутності всіх національних меншин. Відповідно до ст. 3 Закону «Про

громадянство України», як уже було сказано, громадянами України є особи,

які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.)

постійно проживали на території України, особи, незалежно від раси,

кольору шкіри, політичних, релігійних і інших переконань, які на момент

вступу у силу Закону України «Про громадянство України» (13 листопада

1991 р.) проживали в Україні і не були громадянами інших держав.

До того ж національне законодавство України з питань громадянства

перебуває в тісному взаємозв’язку з міжнародними документами. Стаття 4

62

Закону «Про громадянство України» закріплює, що у випадках, якщо

міжнародним договором України встановлені інші правила, ніж ті, які

містяться в Законі про громадянство, то застосовуються правила

міжнародного договору. При визначенні статусу осіб, що проживають на

території України, механізмів захисту прав громадян України, що

знаходяться за кордоном, державні органи України керуються Конвенцією

про скорочення безгромадянства (1961), Конвенцією про статус апатридів

(1954), Конвенцією про громадянство заміжньої жінки (1957), Міжнародним

пактом про цивільні і політичні права (1966), Міжнародним пактом про

економічні, соціальні і культурні права (1966), Віденською конвенцією про

дипломатичні стосунки (1961), Віденською конвенцією про консульські

стосунки (1963), Загальною декларацією прав людини від 10 грудня 1948 р.,

іншими міжнародними правовими документами і двосторонніми

міжнародними договорами, ратифікованими Україною. Багато прогресивних

міжнародно-правових принципів із питань громадянства, що містяться,

зокрема, у вищезгаданих актах, сприйняті законодавством України, а це є

важливим показником його демократизму, про що йшлося вище. У цьому

напрямі складається і практика його застосування [18, с. 36].

Положення про застосування правил міжнародних договорів, що

містяться у ст. 4 Закону «Про громадянство України», відповідають

загальновизнаним принципам міжнародного права, що встановлюють

обов’язок держави сумлінно виконувати взяті на себе зобов’язання. У цьому

контексті додамо, що ще в преамбулі Статуту ООН ставилося завдання

створювати умови, за яких можуть бути дотримані справедливість і пошана

до зобов’язань, які витікають із договорів та інших джерел міжнародного

права. Обов’язковість міжнародних договорів для держави закріплена у ряді

міжнародно-правових документів. Зокрема, таке положення міститься у ст.

26 Віденської конвенції про право міжнародних договорів: кожен чинний

договір обов’язків для учасників і вони мають сумлінно його виконувати. Ця

ж ідея міститься в Декларації про принципи міжнародного права 1970 р., у

63

документах Нарад по безпеці і співпраці в Європі.

Проблема використання положень міжнародних договорів у питаннях

громадянства для України в даний час набуває ще більшої актуальності у

зв’язку з тим, що Україна – член СНД, Ради Європи і, відповідно, взяла на

себе зобов’язання неухильно слідувати міжнародно-правовим стандартам у

сфері забезпечення прав і свобод людини і громадянина [19, с. 46]. При

цьому слід враховувати, що держава не має права посилатися на положення

свого внутрішнього права як виправдання для невиконання своїх зобов’язань

за міжнародним договором. Більш того, держава, як випливає з Підсумкового

документа Віденської зустрічі представників держав-учасниць Наради по

безпеці і співпраці в Європі, зобов’язана забезпечити виконання взятих на

себе міжнародних зобов’язань. Безумовно, при цьому слід брати до уваги й

те, що міжнародні договори України проходять процедуру ратифікації в

парламенті нашої держави.

З огляду на сказане додамо, що нині в Україні питання громадянства

комплексно регулюються Законом «Про громадянство України» в редакції

від 18 січня 2001 р. Цей Закон складається з преамбули, шести розділів

(загальні положення; набуття громадянства України; припинення

громадянства України і відміна рішень про набуття громадянства України;

повноваження державних органів, що беруть участь у вирішенні питань

громадянства; оскарження рішень із питань громадянства, дій або

бездіяльності органів державної влади і посадовців; прикінцеві положення.

Істотне значення має ст. 1 «Визначення термінів», в якій наводяться дефініції

17 термінів: громадянство України; громадянин України; іноземець; особи

без громадянства; законні представники; дитина; реєстрація громадянства

України; мешкання на території України на законних підставах; безперервне

мешкання на території України; зобов’язання припинити іноземне

громадянство; незалежна від особи причина неотримання документа про

припинення іноземного громадянства; законні джерела існування;

міжнародний договір України; декларація про відмову від іноземного

64

громадянства; декларація про відсутність іноземного громадянства;

свідоцтво про приналежність до громадянства України; тимчасове

посвідчення громадянина України. Чітке трактування в Законі вищезгаданих

термінів важливе не тільки для конституційного права, а й для інших галузей

національної правової системи [20, с. 81].

Закон України «Про внесення змін в Закон України "Про громадянство

України"» від 16 квітня 1997 р. не містив статті, присвяченої визначенню

термінів. Тому редакція Закону «Про громадянство України» від 18 січня

2001 р. відрізняється у вказаному відношенні в кращу сторону. Саме

наведення дефініцій термінів безпосередньо в Законі має велике значення для

застосування законодавства про громадянство.

У ст. 4 Закону «Про громадянство України» встановлено, що питання

громадянства України регулюються Конституцією, Законом про

громадянство України і міжнародними договорами України. Проте сьогодні

ці питання регламентуються і підзаконними нормативно-правовими актами,

у тому числі й відомчими.

Питання про набуття громадянства пов’язане з питаннями населення,

до складу якого входять: а) громадяни даної держави; б) іноземці; у) особи

без громадянства (апатриди); г) особи з подвійним громадянством

(біпатриди). Правовий статус цих категорії осіб визначається нормами як

національного, так і міжнародного прав. Ключовим поняттям, що дає

можливість охарактеризувати правовий статус вказаних категорії населення,

є «громадянство».

Серед осіб, що проживають на території держави, необхідно розрізняти

громадян і населення. Друге поняття ширше, оскільки включає і осіб, що не є

громадянами даної держави. Особа, що не є громадянином, може бути:

а) іммігрантом (постійним жителем, резидентом), якщо вона отримує право

постійного проживання на території держави; б) особою, що тимчасово

перебуває на території держави з метою отримання роботи, навчання,

ділового спілкування тощо; у) особою, що здійснює транзитний проїзд по

65

території держави; г) біженцем; д) особою, що перебуває на території

держави на незаконних підставах.

Повторимо ще раз, громадянство – це стійкий правовий зв’язок людини

з державою, що проявляється в сукупності їх взаємних прав, обов’язків і

відповідальності, заснований на визнанні і пошані до гідності і основних

прав і свобод людини [21, с. 44]. Громадянство служить основою правового

статусу громадянина. Стан громадянства створює права і зобов’язання для

особи не тільки на території своєї держави, а й за кордоном. Громадянство –

поняття, властиве для держави з республіканською формою правлення. [22,

с. 64].

Нами вже наголошувалося, що ст. 1 закріплює визначення понять, а у

ст. 22, 23 Закону України «Про громадянство в Україні» закріплені основні

повноваження Президента України та інших органів в галузі громадянства

України. Це тому, що вирішальну роль у питаннях громадянства відіграє

саме глава держави. Так, у названих статтях передбачено, що Президент

України:

1) приймає рішення і видає укази відповідно до Конституції України і

цього Закону про прийняття до громадянства України і про припинення

громадянства України;

2) визначає порядок провадження за заявами і поданнями з питань

громадянства та виконання прийнятих рішень;

3) затверджує Положення про Комісію при Президентові України з

питань громадянства.

Далі закріплено: «Дії та бездіяльність посадових і службових осіб, які

порушують порядок та строки розгляду справ про громадянство і виконання

рішень з питань громадянства, можуть бути скасовані Президентом

України». Як бачимо, прийняття рішень із питань громадянства України – це

компетенція Президентом України.

Рішення про прийняття особи до громадянства України або

припинення особою громадянства України приймає Президент України, що

66

підтверджується шляхом видання указів Президента.

Ще одним органом, який вирішує питання громадянства, є Державна

міграційна служба України (далі – ДМС України). До речі, вона є

центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і

координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ

України (далі – Міністр). ДМС України входить до системи органів

виконавчої влади та утворюється для реалізації державної політики у сферах

міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній

(незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та

інших визначених законодавством категорій мігрантів.

ДМС України у своїй діяльності керується Конституцією та законами

України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України, наказами

Міністерства внутрішніх справ України (далі – Міністерство), іншими актами

законодавства України, дорученнями Президента України та Міністра, а

також Положенням.

Основними завданнями ДМС України є: внесення пропозицій щодо

формування державної політики у сферах міграції (імміграції та еміграції), у

тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства,

реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством

категорій мігрантів; реалізація державної політики у сферах міграції

(імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній)

міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших

визначених законодавством категорій мігрантів.

ДМС України відповідно до покладених на неї завдань (с. 71):

1) узагальнює практику застосування законодавства з питань, що

належать до її компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення

законодавчих актів, актів Президента України, Кабінету Міністрів України,

нормативно-правових актів міністерств та в установленому порядку подає їх

Міністру для погодження і внесення в установленому порядку на розгляд

Кабінету Міністрів України;

67

2) проводить аналіз міграційної ситуації в Україні, проблем біженців та

інших категорій мігрантів, розробляє поточні та довгострокові прогнози із

зазначених питань;

3) здійснює у межах компетенції провадження з питань

прийняття/припинення громадянства України та подає відповідні документи

на розгляд Комісії при Президенті України з питань громадянства, а також

забезпечує виконання рішень Президента України з питань громадянства;

4) приймає відповідно до законодавства рішення про встановлення

належності до громадянства України, оформлення набуття громадянства

України та його скасування;

5) готує пропозиції щодо визначення квоти імміграції на календарний

рік;

6) приймає рішення про надання дозволу на імміграцію, відмову в його

наданні та скасування такого дозволу;

7) бере участь у межах, визначених законодавством, у вирішенні

питань трудової міграції та питань, пов’язаних із навчанням в Україні

іноземців та осіб без громадянства;

8) здійснює оформлення і видачу іноземцям та особам без

громадянства запрошень для в’їзду в Україну, документів для тимчасового

перебування або постійного проживання в Україні, а також виїзду за її межі,

студентських квитків студентам із іноземців та осіб без громадянства,

вилучає ці документи та проставляє в документах, що посвідчують особу

іноземців та осіб без громадянства, відмітки про заборону в’їзду в Україну в

передбачених законодавством випадках;

9) приймає рішення про скорочення строку перебування іноземців та

осіб без громадянства в Україні, видворення, у тому числі у примусовому

порядку, іноземців та осіб без громадянства з України, заборону в’їзду в

Україну іноземців та осіб без громадянства, вживає заходів, пов’язаних із

видворенням іноземців та осіб без громадянства з України;

10) здійснює оформлення і видачу громадянам України, які постійно

68

проживають в Україні, документів, що посвідчують особу та підтверджують

громадянство, затримує видачу та вилучає ці документи у передбачених

законодавством випадках;

11) здійснює ідентифікацію громадян України, які втратили документи,

що посвідчують особу;

12) є замовником робіт зі створення Державної інформаційної системи

реєстраційного обліку фізичних осіб та їх документування;

13) виконує функції замовника з розроблення зразків, виготовлення та

постачання бланків паспортних та інших документів, що посвідчують особу;

14) збирає, аналізує та узагальнює інформацію про наявність у

державах походження біженців та шукачів інших форм захисту в Україні

умов, за яких такий захист надається;

15) приймає рішення про надання, втрату, позбавлення і скасування

статусу біженця та інших форм захисту в Україні;

16) вживає у межах компетенції заходів зі сприяння реалізації прав

біженців та інших категорій мігрантів;

17) здійснює оформлення і видачу посвідчення біженця, посвідчення

особи, якій надано інші форми захисту в Україні, а також інших документів,

передбачених законодавством України для даних категорій осіб;

18) забезпечує функціонування пунктів тимчасового розміщення

біженців та пунктів тимчасового перебування іноземців та осіб без

громадянства, які незаконно перебувають в Україні;

19) проводить ідентифікацію біженців та осіб, які звернулися за

захистом в Україні, а також іноземців та осіб без громадянства, які втратили

документи, що посвідчують особу;

20) здійснює реєстрацію/зняття з реєстрації місця

проживання/перебування фізичних осіб, веде відповідні реєстраційні обліки;

21) надає передбачені законодавством відомості до Державного реєстру

виборців та органам Державної податкової служби України;

22) забезпечує формування центральної, регіональних та місцевих баз

69

персональних даних фізичних осіб у передбачених законом випадках, а

також інших баз даних, формування яких є необхідним для виконання

покладених на ДМС України завдань;

23) вживає відповідно до закону заходів щодо запобігання та протидії

нелегальній (незаконній) міграції, іншим порушенням міграційного

законодавства;

24) здійснює міжнародне співробітництво, бере участь у розробленні

проектів та укладенні міжнародних договорів України з питань

громадянства, міграції, біженців, осіб, які потребують інших форм захисту,

реєстрації фізичних осіб та реадмісії, забезпечує в межах своїх повноважень

виконання укладених міжнародних договорів України;

25) здійснює відповідно до закону державний контроль за дотриманням

законодавства у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії

нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб,

біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, у

випадках, передбачених законодавством, притягає порушників до

адміністративної відповідальності;

26) утворює, ліквідовує, реорганізовує підприємства, установи та

організації, затверджує їх положення (статути), в установленому порядку

призначає на посади та звільняє з посад їх керівників, формує кадровий

резерв на посади керівників підприємств, установ та організацій, що

належать до сфери управління ДМС України;

27) виконує у межах повноважень інші функції з управління об’єктами

державної власності, що належать до сфери її управління;

28) формує державне замовлення на підготовку фахівців у відповідній

сфері;

29) здійснює інші правозастосовчі і правоохоронні повноваження на

основі і на виконання Конституції та законів України;

30) здійснює інші повноваження на основі і на виконання Конституції

та законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України.

70

Крім наведеного, ДМС України з метою організації своєї діяльності:

1) забезпечує в межах повноважень вжиття заходів щодо запобігання

корупції і контроль за їх здійсненням в апараті ДМС України, головних

управліннях міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях,

містах Києві та Севастополі (далі – територіальні органи), управліннях,

відділах (секторах) міграційної служби в районах, районах у містах, містах

обласного, республіканського (Автономної Республіки Крим) значення (далі

– територіальні підрозділи), на підприємствах, в установах та організаціях,

що належать до сфери її управління;

2) здійснює в установленому порядку добір кадрів в апарат ДМС

України та на керівні посади в її територіальних органах і територіальних

підрозділах, на підприємствах, в установах та організаціях, що належать до

сфери її управління, формує в установленому порядку кадровий резерв на

відповідні посади, організовує роботу з підготовки, перепідготовки та

підвищення кваліфікації державних службовців і працівників апарату та її

територіальних органів та територіальних підрозділів;

3) контролює діяльність територіальних органів та територіальних

підрозділів ДМС України;

4) організовує планово-фінансову роботу в апараті ДМС України, її

територіальних органах, на підприємствах, в установах та організаціях, що

належать до сфери її управління, здійснює контроль за використанням

фінансових і матеріальних ресурсів;

5) організовує розгляд звернень громадян із питань, пов’язаних із

діяльністю ДМС України, її територіальних органів і територіальних

підрозділів, підприємств, установ, організацій, що належать до сфери її

управління;

6) забезпечує у межах повноважень реалізацію державної політики

стосовно державної таємниці, контроль за її збереженням в апараті ДМС

України;

7) забезпечує у межах своїх повноважень виконання завдань

71

мобілізаційної підготовки та мобілізаційної готовності держави;

8) організовує ведення діловодства та архіву в апараті ДМС України

відповідно до встановлених правил.

Розглянувши повноваження, додамо, що ДМС України для виконання

покладених на неї завдань має право:

1) залучати до виконання окремих робіт, участі у вивченні окремих

питань учених і фахівців (за їх згодою), працівників центральних та місцевих

органів виконавчої влади;

2) одержувати інформацію, документи і матеріали від державних

органів та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ,

організацій усіх форм власності та їх посадових осіб;

3) скликати наради, створювати комісії та робочі групи;

4) користуватися відповідними інформаційними базами даних

державних органів, державними, у тому числі урядовими, системами зв’язку і

комунікацій, мережами спеціального зв’язку та іншими технічними

засобами;

5) проводити перевірки стану додержання органами виконавчої влади,

громадянами, підприємствами, установами та організаціями вимог

законодавства у сферах міграції (імміграції та еміграції), громадянства,

реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством

категорій мігрантів і вносити пропозиції щодо усунення причин їх

порушення цих вимог.

ДМС України здійснює свої повноваження безпосередньо та через

головні управління (управління) міграційної служби в Автономній

Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, управління, відділи

(сектори) міграційної служби в районах, районах у містах, містах обласного,

республіканського (Автономної Республіки Крим) значення. ДМС України

здійснює свої повноваження щодо виконання завдань із реалізації державної

політики у сфері протидії нелегальній міграції, а також із притягнення до

адміністративної відповідальності за порушення законодавства у сфері

72

реєстрації фізичних осіб, видачі документів, що посвідчують особу та

підтверджують громадянство, як безпосередньо, так і через підрозділ міліції

міграційного контролю Міністерства.

Під час виконання покладених на неї завдань ДМС України взаємодіє в

установленому порядку з іншими органами виконавчої влади, допоміжними

органами і службами, утвореними Президентом України, з органами

місцевого самоврядування, відповідними органами іноземних держав і

міжнародних організацій, профспілками та організаціями роботодавців, а

також підприємствами, установами, організаціями.

У межах своїх повноважень і на основі та на виконання Конституції та

законів України, актів і доручень Президента України, актів Кабінету

Міністрів України, наказів Міністерства та доручень Міністра ДМС України

видає накази організаційно-розпорядчого характеру, які підписуються

Головою ДМС України.

Із вищесказаного витікає, що ДМС України очолює Голова, якого

призначає на посаду за поданням Прем’єр-міністра України, внесеним на

підставі пропозицій Міністра, та звільняє з посади Президент України.

Голова ДМС України:

1) очолює ДМС України, здійснює керівництво її діяльністю;

2) забезпечує виконання ДМС України та її територіальними органами

і територіальними підрозділами Конституції та законів України, актів і

доручень Президента України, актів Кабінету Міністрів України, наказів

Міністерства, доручень Міністра, скасовує рішення територіальних органів

та територіальних підрозділів ДМС України;

3) вносить на розгляд Міністра пропозиції щодо формування державної

політики у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії

нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб,

біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, та

розроблені ДМС України проекти законів, актів Президента України та

Кабінету Міністрів України;

73

4) затверджує за погодженням з Міністром схвалені на засіданні колегії

річний план роботи ДМС України, заходи щодо реалізації основних напрямів

та пріоритетних цілей її діяльності відповідно до визначених завдань;

5) звітує перед Міністром про виконання річного плану роботи ДМС

України та покладених на неї завдань, про усунення порушень і недоліків,

виявлених під час проведення перевірок діяльності ДМС України, її

територіальних органів та територіальних підрозділів, а також про

притягнення до відповідальності посадових осіб, винних у допущених

порушеннях;

6) вносить Міністрові пропозиції щодо кандидатур на посади своїх

заступників;

7) затверджує за погодженням з Міністром структуру апарату ДМС

України, затверджує положення про структурні підрозділи апарату ДМС

України;

8) призначає на посади та звільняє з посад за погодженням з Міністром

керівників і заступників керівників структурних підрозділів апарату ДМС

України, призначає на посади та звільняє з посад інших державних

службовців і працівників апарату ДМС України;

9) вносить Міністрові пропозиції щодо утворення в межах граничної

чисельності працівників ДМС України і коштів, передбачених їх утримання,

а також щодо ліквідації, реорганізації Кабінетом Міністрів України

територіальних органів ДМС України, які є юридичними особами,

затверджує положення про них;

10) утворює в межах граничної чисельності працівників ДМС України і

коштів, передбачених на їх утримання, ліквідовує, реорганізовує за

погодженням із Міністром та Кабінетом Міністрів України територіальні

органи ДМС України як структурні підрозділи апарату ДМС України;

11) затверджує структуру і граничну чисельність працівників

територіальних органів у межах граничної чисельності ДМС України, а

також їх штатний розпис і кошторис;

74

12) призначає на посади за погодженням із Міністром керівників

територіальних органів ДМС України та їх заступників, звільняє з посад

керівників територіальних органів ДМС України та їх заступників;

13) призначає на посади та звільняє з посад керівників територіальних

підрозділів ДМС України та їх заступників;

14) затверджує розподіл обов’язків між своїми заступниками;

15) забезпечує взаємодію ДМС України зі структурним підрозділом

Міністерства, визначеним Міністром, відповідальним за взаємодію з ДМС

України;

16) забезпечує дотримання встановленого Міністром порядку обміну

інформацією між Міністерством і ДМС України та вчасність її подання;

17) проводить особистий прийом громадян;

18) скликає та проводить наради з питань, що належать до його

компетенції;

19) представляє в установленому порядку ДМС України у відносинах з

іншими державними органами, органами влади Автономної Республіки

Крим, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами і

організаціями в Україні та за її межами;

20) у межах повноважень дає обов’язкові до виконання державними

службовцями і працівниками апарату ДМС України та її територіальними

органами і територіальним підрозділами доручення;

21) здійснює інші повноваження відповідно до законів та актів

Президента України.

Голова ДМС України має двох заступників, у тому числі одного

першого. Першого заступника, заступника Голови ДМС України призначає

на посади Президент України за поданням Прем’єр-міністра України,

внесеним на підставі пропозицій Голови ДМС України, погоджених із

Міністром, а звільняє з посад Президент України.

Для погодженого вирішення питань, що належать до компетенції ДМС

України, обговорення найважливіших напрямів її діяльності у ДМС України

75

створюється колегія у складі Голови ДМС України (голова колегії), першого

заступника та заступника Голови ДМС України за посадою, визначених

Міністром посадових осіб Міністерства. У разі потреби до складу колегії

ДМС України можуть входити керівники структурних підрозділів ДМС

України, а також у встановленому порядку інші особи.

Рішення колегії можуть бути реалізовані шляхом видання наказу ДМС

України.

Для розгляду наукових рекомендацій та проведення фахових

консультацій з основних питань діяльності у ДМС України можуть

створюватися постійні або тимчасові консультативні, дорадчі та інші

допоміжні органи. Рішення про створення та ліквідацію колегії, постійних

або тимчасових консультативних, дорадчих та інших допоміжних органів, їх

кількісний та персональний склад, положення про них затверджуються

Головою ДМС України.

Працівники ДМС України мають єдиний формений одяг із

відповідними знаками розрізнення, що видається безкоштовно, зразки якого

затверджуються Кабінетом Міністрів України. У випадках та порядку,

передбачених Законом України «Про міліцію» працівники ДМС України, які

виконують завдання з реалізації державної політики у сфері протидії

нелегальній (незаконній) міграції, а також притягнення до адміністративної

відповідальності за порушення законодавства у сфері реєстрації фізичних

осіб, видачі документів, що посвідчують особу та підтверджують

громадянство, мають право застосовувати заходи фізичного впливу і

спеціальні засоби.

ДМС України використовує транспортні засоби спеціалізованого

призначення із символікою ДМС України, обладнані спеціальними

світловими та звуковими сигнальними пристроями.

Працівники ДМС України та члени їх сімей, які проживають разом із

ними, користуються медичним обслуговуванням у закладах охорони здоров’я

Міністерства на умовах і в порядку, передбачених для працівників органів

76

внутрішніх справ.

Гранична чисельність державних службовців та працівників ДМС

України затверджується Кабінетом Міністрів України. Структура апарату

ДМС України затверджується Головою ДМС України за погодженням із

Міністром.

ДМС України є юридичною особою, має печатку із зображенням

Державного Герба України та своїм найменуванням, власні бланки, рахунки

в органах Державної казначейської служби України. Штатний розпис,

кошторис ДМС України затверджуються Головою ДМС України за

погодженням із Міністерством фінансів України.

Наведемо деякі норми законодавства, щоб у повному обсязі розглянути

питання діяльності ДМС України:

Правовою основою діяльності Державної міграційної служби України є

Конституція України, та інші закони України, нормативно-правові акти

Президента України і Кабінету Міністрів України, а також міжнародні

договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою

України.

До системи органів Державної міграційної служби України належать:

Державна міграційна служба України та підпорядковані їй головні

управління (управління) Державної міграційної служби в Автономній

Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, управління, відділи

(сектори) Державної міграційної служби в районах, районах у містах, містах

обласного, республіканського (Автономної Республіки Крим) значення.

Органи Державної міграційної служби в Автономній Республіці Крим,

областях, містах Києві та Севастополі підпорядковуються Державній

міграційній службі України. Органи Державної міграційної служби в

районах, містах (крім міст Києва та Севастополя), районах у містах

підпорядковуються відповідним органам Державної міграційної служби в

Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі. Органи

Державної міграційної служби у своїй діяльності взаємодіють з державними

77

органами, підприємствами, установами, організаціями України, посадовими

та іншими фізичними особами, які сприяють виконанню покладених на них

завдань. Взаємовідносини у сфері міграції між Державною міграційною

службою України і відповідними органами інших держав та міжнародними

організаціями, що займаються питаннями міграції, будуються на підставі

міждержавних чи міжурядових угод, а також угод між Міністерством

внутрішніх справ України, Державною міграційною службою України та

цими органами і організаціями.

Державна міграційна служба України виконує такі функції:

1) узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до

її компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавчих актів,

актів Президента України, Кабінету Міністрів України, нормативно-правових

актів міністерств, інших центральних органів виконавчої влади та в

установленому порядку подає їх Міністру для погодження і внесення в

установленому порядку на розгляд Кабінету Міністрів України; 2) проводить

аналіз міграційної ситуації в Україні, проблем біженців та інших категорій

мігрантів, розробляє поточні та довгострокові прогнози із зазначених питань;

3) здійснює у межах компетенції провадження з питань

прийняття/припинення громадянства України та подає відповідні документи

на розгляд Комісії при Президентові України з питань громадянства, а також

забезпечує виконання рішень Президента України з питань громадянства;

4) приймає відповідно до законодавства рішення про встановлення

належності до громадянства України, оформлення набуття громадянства

України та їх скасування; 5) готує пропозиції щодо визначення квоти

імміграції на календарний рік; 6) приймає рішення про надання дозволу на

імміграцію, відмову в його наданні та скасування такого дозволу; 7) бере

участь у межах, визначених законодавством, у вирішенні питань трудової

міграції та питань, пов’язаних із навчанням в Україні іноземців та осіб без

громадянства; 8) здійснює оформлення і видачу іноземцям та особам без

громадянства запрошень для в’їзду в Україну, документів для тимчасового

78

перебування або постійного проживання в Україні, а також виїзду за її межі,

студентських квитків студентам із числа іноземців та осіб без громадянства,

вилучає ці документи та проставляє в документах, що посвідчують особу

іноземців та осіб без громадянства, відмітки про заборону в’їзду в Україну в

передбачених законодавством випадках; 9) приймає рішення про скорочення

строку перебування іноземців та осіб без громадянства в Україні,

видворення, у тому числі у примусовому порядку, іноземців та осіб без

громадянства з України, заборону в’їзду в Україну іноземців та осіб без

громадянства, здійснює заходи, пов’язані з видворенням іноземців та осіб без

громадянства з України; 10) здійснює оформлення і видачу громадянам

України, які постійно проживають в Україні, документів, що посвідчують

особу та підтверджують громадянство, затримує видачу та вилучає ці

документи у передбачених законодавством випадках; 11) здійснює

ідентифікацію громадян України, які втратили документи, що посвідчують

особу; 12) є замовником робіт зі створення Державної інформаційної системи

реєстраційного обліку фізичних осіб та їх документування; 13) виконує

функції замовника з розроблення зразків, виготовлення та постачання

бланків паспортних та інших документів, що посвідчують особу; 14) збирає,

аналізує та узагальнює інформацію про наявність у державах походження

біженців та шукачів інших форм захисту в Україні умов, за яких такий захист

надається; 15) приймає рішення про надання, втрату, позбавлення і

скасування статусу біженця та інших форм захисту в Україні; 16) вживає у

межах компетенції заходів зі сприяння реалізації прав біженців та інших

категорій мігрантів; 17) здійснює оформлення і видачу посвідчення біженця,

посвідчення особи, якій надано інші форми захисту в Україні, а також інших

документів, передбачених законодавством України для даних категорій осіб;

18) забезпечує функціонування пунктів тимчасового розміщення біженців та

пунктів тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які

незаконно перебувають в Україні; 19) проводить ідентифікацію біженців та

осіб, які звернулися за захистом в Україні, а також іноземців та осіб без

79

громадянства, які втратили документи, що посвідчують особу; 20) здійснює

реєстрацію/зняття з реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб,

веде відповідні реєстраційні обліки; 21) надає передбачені законодавством

відомості до Державного реєстру виборців та органам Державної податкової

служби України; 22) забезпечує формування відомчих, центральної,

регіональних та місцевих баз персональних даних фізичних осіб у

передбачених законом випадках, а також інших баз даних, формування яких

є необхідним для виконання покладених на ДМС завдань; 23) здійснює

відповідно до закону заходи щодо запобігання та протидії нелегальній

(незаконній) міграції, іншим порушенням міграційного законодавства;

24) здійснює міжнародне співробітництво, бере участь у розробленні

проектів та укладенні міжнародних договорів України з питань

громадянства, міграції, біженців, осіб, які потребують інших форм захисту,

реєстрації фізичних осіб та реадмісії, забезпечує в межах своїх повноважень

виконання укладених міжнародних договорів України; 25) здійснює

відповідно до закону державний контроль за дотриманням законодавства у

сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній

(незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та

інших визначених законодавством категорій мігрантів, у випадках,

передбачених законодавством, притягає порушників до адміністративної

відповідальності; 26) утворює, ліквідовує, реорганізовує підприємства,

установи та організації, затверджує їх положення (статути), в установленому

порядку призначає на посади та звільняє з посад їх керівників, формує

кадровий резерв на посади керівників підприємств, установ та організацій,

що належать до сфери управління ДМС; 27) виконує у межах повноважень

інші функції з управління об’єктами державної власності, що належать до

сфери її управління; 28) формує державне замовлення на підготовку фахівців

у відповідній сфері; 29) здійснює інші правозастосовчі і правоохоронні

повноваження на основі і на виконання Конституції та законів України;

30) здійснює інші повноваження на основі і на виконання Конституції та

80

законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України.

Органи Державної міграційної служби в Автономній Республіці Крим,

областях, містах, районах, районах у містах, здійснюють такі функції: 1)

забезпечують виконання та здійснюють контроль за виконанням

законодавства про громадянство та міграцію, зокрема, щодо правового

статусу іноземців, біженців та осіб, які отримали притулок в Україні,

еміграції, імміграції, трудової міграції, оформлення та видачі документів, що

посвідчують особу та підтверджують громадянство, реєстрації фізичних осіб

тощо та здійснюють контроль за його дотриманням, при цьому: приймають

заяви, клопотання та рішення про оформлення документів для вирішення

питань щодо надання, втрати, позбавлення статусу біженця, притулку,

територіального (гуманітарного) захисту в Україні, розглядають заяви

(клопотання), проводять перевірку достовірності наданих іноземцем

документів та вносять належні матеріали на розгляд Державної міграційної

служби України для прийняття відповідного рішення; приймають заяви щодо

прийняття або виходу з громадянства України, готують подання про втрату

та приймають рішення про оформлення набуття особами громадянства

України, скасовують прийняті ними рішення про оформлення набуття

громадянства України, встановлюють та оформлюють належність до

громадянства України, здійснюють оформлення відповідних документів,

проводять перевірку достовірності наданих іноземцем документів та

направляють їх на розгляд до Державної міграційної служби України;

приймають заяви, рішення про надання дозволу на імміграцію, про відмову у

наданні та скасування такого дозволу, здійснюють оформлення відповідних

документів та направляють їх на розгляд до Державної міграційної служби

України у разі, якщо питання не належить до їх компетенції; здійснюють

реєстрацію, перереєстрацію та облік громадян України, іноземців та осіб без

громадянства за місцем проживання/перебування, а також видачу, відповідно

до законодавства, цим особам паспортних та інших документів, що

посвідчують статус відповідної особи, надають їй право на проживання або

81

перебування на території України, в’їзду в неї та виїзду за її межі тощо,

вилучають у встановлених законом випадках ці документи; здійснюють

контроль за дотриманням громадянами України, іноземцями, особами без

громадянства та службовими особами міграційного законодавства;

визначають місця тимчасового проживання відповідних категорій мігрантів у

випадках, передбачених законодавством; приймають рішення, у

передбачених законом випадках, про надання грошової допомоги

відповідним категоріям мігрантів, сприяють їх працевлаштуванню,

отриманню соціально-побутових і медичних послуг; вносять пропозиції

щодо визначення в установленому порядку квоти імміграції на календарний

рік; приймають рішення про скорочення терміну перебування іноземця або

особи без громадянства в Україні, заборону в’їзду в Україну цих осіб, а

також про їх видворення з України, у встановленому законодавством

порядку, здійснюють організаційні заходи, пов’язані з видворенням;

здійснюють ідентифікацію іноземців та осіб без громадянства; видають

іноземцям та особам без громадянства, документи, які дають підстави для

отримання в’їзних віз; аналізують стан використання ресурсів працівників-

мігрантів і розвитку процесів на ринку праці трудової міграції, здійснюють

регулювання цього ринку праці та зайнятості, надають дозвіл на

працевлаштування в Україні іноземцям та особам без громадянства;

здійснюють державний нагляд за дотриманням умов трудової діяльності

працівників-мігрантів в Україні, реалізацію ними прав і соціальних гарантій,

а також вживають передбачених законодавством заходів щодо дотримання

прав та соціальних гарантій працюючих за кордоном українських мігрантів;

збирають та аналізують інформацію щодо країн походження відповідних

категорій мігрантів; здійснюють виконання міждержавних договорів про

регулювання переселення осіб та їх репатріацію до України; створюють та

забезпечують діяльність пунктів розміщення відповідних категорій

іноземців, осіб без громадянства, біженців, осіб, які отримали притулок в

Україні; 2) організовують проведення заходів щодо запобігання

82

правопорушенням і злочинам у сфері міграції та громадянства, беруть участь

у їх проведенні, передають відповідним правоохоронним органам матеріали

за фактами правопорушень та злочинів, якщо їх розгляд не належить до

повноважень органів Державної міграційної служби; 3) здійснюють розгляд

справ про адміністративні правопорушення; 4) заносять відомості та

забезпечують ведення Державної інформаційної системи реєстраційного

обліку фізичних осіб та їх документування, Єдиної державної

автоматизованої системи «Міграція»; 5) ведуть статистичний облік, особові

справи відповідних категорій мігрантів, аналізують міграційні процеси на

території регіону та в прикордонних країнах, з якими здійснюється

міграційний обмін; 6) вносять до Державної міграційної служби України

пропозиції щодо формування державної політики у сфері міграції,

громадянства та забезпечення її реалізації; 7) видають у випадках,

передбачених законодавством, нормативно-правові акти і методичні

рекомендації з питань міграції та громадянства, забезпечують виготовлення

бланків відповідних документів; 8) здійснюють заходи щодо добору,

розстановки, професійної підготовки та перепідготовки кадрів для органів

Державної міграційної служби; 9) забезпечують висвітлення в засобах

масової інформації відомостей про міграційну ситуацію в регіоні та Україні,

а також про діяльність органів Державної міграційної служби України; 10)

взаємодіють з органами виконавчої влади, місцевого самоврядування,

підприємствами, установами, організаціями, з питань, віднесених до їх

компетенції; 11) організовують роботу та здійснюють керівництво діяльністю

підлеглих органів міграційної служби, скасовують відповідні рішення цих

органів, надають їм методичну і практичну допомогу.

Органи державної міграційної служби мають право: перевіряти

документи, що посвідчують особу мігранта, визначають місце її проживання/

перебування, підтверджують законність її перебування на території України,

робити в документах відповідні відмітки і при необхідності їх тимчасово

вилучати відповідно до законодавства; на підставах, передбачених

83

законодавством, забороняти в’їзд в Україну іноземців та осіб без

громадянства, скорочувати строк їх перебування в Україні; у випадках,

передбачених законодавством, тимчасово затримувати видачу відповідних

паспортних документів; за згодою власника, а в разі її відсутності – за

рішенням суду, обстежувати жилі, службові, виробничі та інші приміщення,

території і земельні ділянки, що використовуються для розміщення та

проживання/перебування мігрантів; перевіряти додержання чинного

законодавства у сфері міграції та громадянства органами державної влади,

підприємствами, установами, організаціями, закладами освіти; здійснювати

перевірку діяльності юридичних осіб, які займаються посередництвом у

працевлаштуванні за кордоном, та дотримання ними умов ліцензування, а

також діяльності підприємств та організацій, що використовують іноземну

робочу силу, на предмет дотримання ними трудового законодавства та

законів України про соціальний захист працівників; брати участь у межах

компетенції в проведенні ліцензування навчальних закладів, здійснювати

перевірки діяльності юридичних осіб, які займаються посередництвом у

наборі іноземців на навчання, а також навчальних закладів на предмет

дотримання законодавства щодо прийому на навчання іноземних студентів,

перевіряти законність перебування і навчання студентів-іноземців у

навчальних закладах України; безоплатно отримувати від центральних і

місцевих органів влади, підприємств, установ, організацій та фізичних осіб

інформацію, документи і матеріали, необхідні для виконання покладених

завдань; запобігати правопорушенням у сфері міграції та громадянства,

припиняти їх вчинення; здійснювати адміністративне затримання іноземців

та осіб без громадянства за порушення законодавства у сфері міграції на

строк до трьох годин для складення протоколу, а в разі звернення до суду для

прийняття рішення про примусове видворення і про затримання, на строк до

72 годин; поміщувати іноземців та осіб без громадянства, щодо яких

отримано рішення суду про затримання, до пунктів тимчасового перебування

іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають на території

84

України, на строк,необхідний для виконання рішення суду про примусове

видворення, але не більш як на 6 місяців; тримати у випадках, встановлених

законодавством, мігрантів відповідних категорій у пунктах розміщення

відповідних категорій іноземців, осіб без громадянства, біженців, осіб, що

отримали притулок в Україні, або інших приміщеннях, спеціально

обладнаних для цих цілей, забезпечувати охорону цих осіб; здійснювати

особистий огляд затриманих осіб, у встановленому законодавством порядку;

у випадках, передбачених законодавством, розглядати справи про

адміністративні правопорушення, накладати стягнення або передавати

матеріали про правопорушення на розгляд інших уповноважених органів або

судів; запрошувати осіб для з’ясування обставин правопорушення у сфері

міграції і громадянства, а також у випадках, передбачених законодавством,

для встановлення належних фактів, отримувати від них відповідні пояснення;

у випадках, встановлених законодавством, визначати місця

проживання/перебування відповідних категорій мігрантів; проводити фото-

графування, звукозапис, відеозйомку та дактилоскопію відповідних категорій

мігрантів; криміналістичні дослідження документів; у встановленому

порядку виявляти і повідомляти закладам охорони здоров’я про мігрантів, які

становлять групу ризику захворювання на СНІД, а також інші особливо

небезпечні захворювання, і здійснювати за поданням закладу охорони

здоров’я з санкції судді привід цих осіб для обов’язкового обстеження і

лікування; виявляти причини й умови, що сприяють вчиненню

правопорушень у сфері міграції та громадянства, вживати в межах своєї

компетенції заходів до їх усунення; подавати органам державного

управління, підприємствам, установам, організаціям обов’язкові для розгляду

та реагування пропозиції з питань дотримання законодавства про міграцію та

громадянство; морально і матеріально заохочувати службових осіб органів

Державної міграційної служби та інших осіб за заслуги по забезпеченню

дотримання законодавства у сфері міграції та громадянства; представляти їх

у встановленому порядку до державних нагород; надавати платні

85

адміністративні послуги згідно із законодавством; здійснювати видавничу

діяльність, виготовляти паспортні та інші відповідні документи, створювати з

цією метою підприємства за погодженням з Міністром внутрішніх справ.

Державна міграційна служба України має право одноразово використати

персональні дані Державного реєстру виборців для первинного наповнення

бази даних Державної інформаційної системи реєстраційного обліку

фізичних осіб та їх документування після її створення.

1.4. Порядок оформлення набуття громадянства України як вид

адміністративного провадження

Як уже зазначалося в попередньому підрозділі, Державну міграційну

службу України очолює Голова, якого призначає на посаду за поданням

Прем’єр-міністра України, внесеним на підставі пропозицій Міністра, та

звільняє з посади Президент України. Голова Державної міграційної служби

України: 1) очолює ДМС України, здійснює керівництво її діяльністю;

2) забезпечує виконання ДМС України та її територіальними органами і

територіальними підрозділами Конституції та законів України, актів і

доручень Президента України, актів Кабінету Міністрів України, наказів

Міністерства, доручень Міністра, скасовує рішення територіальних органів

та територіальних підрозділів ДМС України; 3) вносить на розгляд Міністра

пропозиції щодо формування державної політики у сферах міграції

(імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній)

міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших

визначених законодавством категорій мігрантів, та розроблені ДМС України

проекти законів, актів Президента України та Кабінету Міністрів України; 4)

затверджує за погодженням з Міністром схвалені на засіданні колегії річний

план роботи ДМС України, заходи щодо реалізації основних напрямів та

пріоритетних цілей її діяльності відповідно до визначених завдань; 5) звітує

перед Міністром про виконання річного плану роботи ДМС України та

86

покладених на неї завдань, про усунення порушень і недоліків, виявлених під

час проведення перевірок діяльності ДМС України, її територіальних органів

та територіальних підрозділів, а також про притягнення до відповідальності

посадових осіб, винних у допущених порушеннях; 6) вносить Міністрові

пропозиції щодо кандидатур на посади своїх заступників; 7) затверджує за

погодженням з Міністром структуру апарату ДМС України, затверджує

положення про структурні підрозділи апарату ДМС України; 8) призначає на

посади та звільняє з посад за погодженням з Міністром керівників і

заступників керівників структурних підрозділів апарату ДМС України,

призначає на посади та звільняє з посад інших державних службовців і

працівників апарату ДМС України; 9) вносить Міністрові пропозиції щодо

утворення в межах граничної чисельності працівників ДМС України і коштів,

передбачених на її/їх утримання, а також щодо ліквідації, реорганізації

Кабінетом Міністрів України територіальних органів ДМС України, які є

юридичними особами, затверджує положення про них; 10) утворює в межах

граничної чисельності працівників ДМС України і коштів, передбачених на її

утримання, ліквідовує, реорганізовує за погодженням із Міністром та

Кабінетом Міністрів України територіальні органи ДМС України як

структурні підрозділи апарату ДМС України; 11) затверджує структуру і

граничну чисельність працівників територіальних органів у межах граничної

чисельності ДМС України, а також їх штатний розпис і кошторис;

12) призначає на посади за погодженням із Міністром керівників

територіальних органів ДМС України та їх заступників, звільняє з посад

керівників територіальних органів ДМС України та їх заступників;

13) призначає на посади та звільняє з посад керівників територіальних

підрозділів ДМС України та їх заступників; 14) затверджує розподіл

обов’язків між своїми заступниками; 15) забезпечує взаємодію ДМС України

зі структурним підрозділом Міністерства, визначеним Міністром,

відповідальним за взаємодію з ДМС України; 16) забезпечує дотримання

встановленого Міністром порядку обміну інформацією між Міністерством і

87

ДМС України та вчасність її подання; 17) проводить особистий прийом

громадян; 18) скликає та проводить наради з питань, що належать до її

компетенції; 19) представляє в установленому порядку ДМС України у

відносинах з іншими державними органами, органами влади Автономної

Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, підприємствами,

установами і організаціями в Україні та за її межами; 20) у межах

повноважень дає обов'язкові до виконання державними службовцями і

працівниками апарату ДМС України та її територіальними органами і

територіальним підрозділами доручення; 21) здійснює інші повноваження

відповідно до законів та актів Президента України.

Голова Державної міграційної служби України має двох заступників, у

тому числі одного першого. Першого заступника і заступника Голови

Державної міграційної служби Україні призначає на посади Президент

України за поданням Прем’єр-міністра України, внесеним на підставі

пропозицій Голови Державної міграційної служби України, погоджених з

Міністром. Першого заступника, заступника Голови Державної міграційної

служби України звільняє з посад Президент України .

Працівники Державної міграційної служби України є державними

службовцями, що підтверджується службовими посвідченнями. Зразки

службових посвідчень та порядок їх видачі встановлюються ДМС України.

Ще раз нагадаємо, що працівники ДМС України, які виконують завдання з

реалізації державної політики у сфері протидії нелегальній (незаконній)

міграції, а також притягнення до адміністративної відповідальності за

порушення законодавства у сфері реєстрації фізичних осіб, видачі

документів, що посвідчують особу та підтверджують громадянство, мають

право застосовувати заходи фізичного впливу і спеціальні засоби у випадках

та порядку, передбачених Законом України «Про міліцію».

Відповідальність посадових осіб Державної міграційної служби

України. Посадова особа ДМС України самостійно приймає рішення в межах

своїх повноважень, керуючись Конституцією і законами України, іншими

88

нормативно-правовими актами, наказами і розпорядженнями безпосередніх

керівників. При порушенні посадовою особою прав і законних інтересів

громадянина відповідний орган Державної міграційної служби зобов’язаний

вжити заходів до поновлення цих прав, відшкодування завданих

матеріальних збитків, на вимогу громадянина публічно вибачитися. Посадова

особа ДМС України, яка виконує свої обов’язки відповідно до наданих

законодавством повноважень та у межах закону, не несе відповідальності за

заподіяну не з її вини іншим особам майнову шкоду. Така шкода у разі не

доведення вини таких осіб компенсується відповідно до законів за рахунок

Державного бюджету України. Дії або бездіяльність Державної міграційної

служби, її службових осіб можуть бути оскаржені у встановленому порядку

до суду.

Матеріальне і соціально-побутове забезпечення працівників ДМС

України, тобто форми і розміри матеріального забезпечення працівників

органів Державної міграційної служби, включаючи грошове утримання,

встановлюються Кабінетом Міністрів України. Працівники органів ДМС

України мають єдиний формений одяг з відповідними знаками розрізнення,

опис і зразки якого затверджуються Кабінетом Міністрів України, а правила

носіння – Головою Державної міграційної служби України. Формений одяг

видається безплатно.

Фінансування органів Державної міграційної служби України

здійснюється за рахунок бюджетного фінансування в межах, передбачених

Законом України про Державний бюджет України на відповідний рік, коштів

міжнародних організацій, коштів підприємств, установ, що входять до її

сфери управління, благодійної та гуманітарної допомоги, а також інших

джерел, передбачених чинним законодавством. Благодійні внески, гранти та

дарунки є власними надходженнями Державної міграційної служби України ,

які спрямовуються на організацію основної діяльності і включаються до

спеціального фонду бюджету.

Контроль за діяльністю органів Державної міграційної служби України

89

здійснюється Президентом України та Кабінетом Міністрів України у

встановленому законодавством України порядку. Голова Державної

міграційної служби України здійснює постійний відомчий контроль за

дотриманням законодавства підпорядкованими органами.

Контроль за господарською і фінансовою діяльністю і нагляд за

додержанням законності у діяльності Державної міграційної служби

здійснюється в порядку, визначеному законами.

З огляду на назву підрозділу доречно розглянути процедуру.

Міністерство закордонних справ України надсилає повідомлення про

прийняті Президентом України рішення дипломатичним представництвам чи

консульським установам України за місцем постійного проживання осіб,

щодо яких прийнято рішення. Районні, районні у містах, міські управління

або відділи МВС України, дипломатичні представництва чи консульські

установи України у тижневий строк повідомляють у письмовій формі

відповідну особу про прийняте Президентом України рішення.

Із тим, щоб прискорити процес, контролювати і швидко реагувати на

порушення, виправляти помилки, при Президентові України створена

Комісія з питань громадянства, її повноваження регламентуються Законом

України «Про громадянство України». Комісія при Президентові України з

питань громадянства (далі – Комісія) є допоміжним органом при

Президентові України. Вона у своїй діяльності керується Конституцією

України, Законом України «Про громадянство України», іншими законами,

актами Президента України та Кабінету Міністрів України. Основним

завданням Комісії є: розгляд заяв про прийняття до громадянства України і

про вихід з громадянства України, подань про втрату громадянства України,

внесення пропозицій Президентові України щодо задоволення цих заяв і

подань; здійснення контролю за виконанням рішень з питань громадянства,

прийнятих Президентом України; внесення пропозицій щодо прийняття

законів, видання актів Президента України та інших правових актів з питань

громадянства, участь у підготовці проектів таких актів; вивчення і

90

узагальнення вітчизняного та іноземного досвіду в питаннях громадянства,

внесення пропозицій Президентові України щодо вдосконалення діяльності

органів виконавчої влади, пов’язаної з вирішенням таких питань.

Комісія для виконання покладених на неї завдань має право: повертати

документи про прийняття до громадянства України чи про вихід з

громадянства України Міністерству внутрішніх справ України або

Міністерству закордонних справ України для їх оформлення відповідно до

вимог чинного законодавства України; одержувати в установленому порядку

від центральних та місцевих органів виконавчої влади матеріали, необхідні

для розгляду заяв про прийняття до громадянства України і про вихід з

громадянства України, подань про втрату громадянства України; звертатися

у межах своєї компетенції до центральних та місцевих органів виконавчої

влади щодо проведення ними перевірки підстав, наявність або відсутність

яких є необхідною для прийняття до громадянства України [56, с. 97].

Наведемо порядок розгляду заяв і подань з питань громадянства Комісією

при Президентові України з питань громадянства.

Попереднє опрацювання та підготовку матеріалів з питань

громадянства України на розгляд Комісії при Президентові України з питань

громадянства здійснює Управління з питань громадянства Адміністрації

Президента України.

Комісія при Президентові України з питань громадянства перевіряє:

відповідність оформлення поданих документів вимогам законодавства

України; підтвердження документами виконання умов прийняття особи до

громадянства України та виходу особи з громадянства України, а також

наявності підстав для втрати особою громадянства України; відсутність

підстав, за наявності яких прийняття особи до громадянства України або

припинення особою громадянства України не допускається.

За результатами розгляду Комісія вносить Президентові України

пропозиції щодо задоволення заяв і подань з питань прийняття до

громадянства України або припинення громадянства України.

91

Якщо під час розгляду Комісією буде встановлено, що подані

заявником документи не оформлені відповідно до вимог законодавства

України, зазначені документи повертаються до Міністерства внутрішніх

справ України або Міністерства закордонних справ України.

Загальний строк розгляду заяв і подань про прийняття до громадянства

України або припинення громадянства України не повинен перевищувати

одного року з дня їх надходження.

Повноваження спеціально уповноваженого центрального органу

виконавчої влади з питань громадянства та підпорядкованих йому органів

регламентовано Законом України «Про громадянство України». Так,

спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань

громадянства і підпорядковані йому органи здійснюють такі повноваження:

приймають заяви разом із необхідними документами щодо прийняття

до громадянства України та виходу з громадянства України, перевіряють

правильність їх оформлення, відсутність підстав, за наявності яких особа не

приймається до громадянства України, а також підстав, за наявності яких не

допускається вихід з громадянства України, і разом зі своїм висновком

надсилають на розгляд Комісії при Президентові України з питань

громадянства;

готують подання про втрату особами громадянства України і разом із

необхідними документами надсилають на розгляд Комісії при Президентові

України з питань громадянства;

приймають рішення про оформлення набуття громадянства України

особами з підстав, передбачених п. 1, 2, 4 - 10 ст. 6 названого Закону;

скасовують прийняті ними рішення про оформлення набуття

громадянства України у випадках, передбачених ст. 21 вказаного Закону;

виконують рішення Президента України з питань громадянства;

видають особам, які набули громадянство України, паспорти

громадянина України, свідоцтва про належність до громадянства України

92

(для осіб віком до 16 років), тимчасові посвідчення громадянина України,

проїзні документи дитини, довідки про припинення громадянства України;

вилучають у осіб, громадянство України яких припинено, паспорти

громадянина України, свідоцтва про належність до громадянства України,

тимчасові посвідчення громадянина України, паспорти громадянина України

для виїзду за кордон, проїзні документи дитини;

ведуть облік осіб, які набули громадянство України та припинили

громадянство України.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з

питань громадянства раз у півріччя інформує Комісію про виконання рішень

Президента України з питань громадянства.

На нашу думку, у Законі України «Про громадянство в Україні», на

жаль, відсутній чіткий перелік органів виконавчої влади, які мають

повноваження органів, що беруть участь у вирішенні питань громадянства, а

саме набуття і припинення громадянства в Україні. Доцільно було б в

вищезазначеному Законі дати чіткий перелік таких органів, та класифікувати

їх наступним чином:

1) Повноваження Президента України у вирішенні питань громадянства;

2) Повноваження Кабінету Міністрів України з питань громадянства

3) Повноваження інших Центральних органів виконавчої влади та

підпорядкованих їм органів з питань громадянства (наприклад: Міністерства

закордонних справ України, дипломатичних представництв та консульських

установ України; Міністерства внутрішніх справ України, Головного

управлінь МВС України в АРК, місті Києві, Київській області, управління

МВС України в області, місті Севастополі та інших органів);

4) Повноваження місцевих органів виконавчої влади з питань

громадянства (наприклад: районного, районного у місті міського управління

або відділу МВС України).

Так, Президент України:

93

приймає рішення і видає укази відповідно до Конституції України і

цього Закону про прийняття до громадянства України і про припинення

громадянства України;

визначає порядок провадження за заявами і поданнями з питані,

громадянства та виконання прийнятих рішень;

затверджує Положення про Комісію при Президентові України з

питань громадянства.

На наше переконання, Президент України має обмежене коло

повноважень у сфері громадянства України, а отже, було б доцільно

доповнити ст. 22 вищезазначеного Закону наступними правами Президента

України: «Рішення з питань громадянства, прийняті спеціально

уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань

громадянства, Міністерством закордонних справ України та їх органами,

можуть бути скасовані Президентом України.

Дії та бездіяльність посадових і службових осіб, які порушують

порядок та строки розгляду справ про громадянство і виконання рішень з

питань громадянства, можуть бути оскаржені Президентом України.»

Розглянемо, як виписана процедура прийняття рішень із питань

громадянства України Президентом України у вищеназваному Законі.

Рішення про прийняття особи до громадянства України або

припинення особою громадянства України приймає Президент України.

Прийняття до громадянства України або припинення громадянства України

здійснюється шляхом видання указів Президента.

Рішення Президента України про прийняття до громадянства України

або припинення громадянства України надсилаються Міністерству

внутрішніх справ України та Міністерству закордонних справ України.

Міністерство внутрішніх справ України надсилає повідомлення про

прийняті Президентом України рішення через головне управління МВС

України в Автономній Республіці Крим, місті Києві, Київській області,

управління МВС України в області, місті Севастополі до районного,

94

районного у місті, міського управління або відділу МВС України за місцем

проживання осіб, щодо яких прийнято рішення.

Міністерство закордонних справ України надсилає повідомлення про

прийняті Президентом України рішення дипломатичним представництвам чи

консульським установам України за місцем постійного проживання осіб,

щодо яких прийнято рішення.

Районні, районні у містах, міські управління або відділи МВС України,

дипломатичні представництва чи консульські установи України у тижневий

строк повідомляють у письмовій формі відповідну особу про прийняте

Президентом України рішення.

При Президентові України створена Комісія з питань громадянства, її

повноваження регламентуються Законом України «Про громадянство

України».

Комісія при Президентові України з питань громадянства (далі –

Комісія) є допоміжним органом при Президентові України, утвореним

відповідно до Закону України «Про громадянство України».

Комісія у своїй діяльності керується Конституцією України, Законом

України «Про громадянство України», іншими законами, актами Президента

України та Кабінету Міністрів України, а також цим Положенням.

Основним завданням Комісії є:

розгляд заяв про прийняття до громадянства України і про вихід з

громадянства України, подань про втрату громадянства України, внесення

пропозицій Президентові України щодо задоволення цих заяв і подань;

здійснення контролю за виконанням рішень з питань громадянства,

прийнятих Президентом України;внесення пропозицій щодо прийняття

законів, видання актів Президента України та інших правових актів з питань

громадянства, участь у підготовці проектів таких актів; вивчення і

узагальнення вітчизняного та іноземного досвіду у питаннях громадянства,

внесення пропозицій Президентові України щодо вдосконалення діяльності

органів виконавчої влади, пов'язаної з вирішенням таких питань.

95

Комісія для виконання покладених на неї завдань має право:

повертати документи про прийняття до громадянства України чи про вихід

з громадянства України Міністерству внутрішніх справ України або

Міністерству закордонних справ України для їх оформлення відповідно до

вимог чинного законодавства України; одержувати в установленому порядку

від центральних та місцевих органів виконавчої влади матеріали, необхідні

для розгляду заяв про прийняття до громадянства України і про вихід з

громадянства України, подань про втрату громадянства України; звертатися

у межах своєї компетенції до центральних та місцевих органів виконавчої

влади щодо проведення ними перевірки підстав, наявність або відсутність

яких є необхідною для прийняття до громадянства України.

Порядок розгляду заяв і подань з питань громадянства Комісією при

Президентові України з питань громадянства. Попереднє опрацювання та

підготовку матеріалів з питань громадянства України на розгляд Комісії при

Президентові України з питань громадянства здійснює Управління з питань

громадянства Адміністрації Президента України. Комісія при Президентові

України з питань громадянства перевіряє: відповідність оформлення поданих

документів вимогам законодавства України; підтвердження документами

виконання умов прийняття особи до громадянства України та виходу особи з

громадянства України, а також наявності підстав для втрати особою

громадянства України; відсутність підстав, за наявності яких прийняття

особи до громадянства України або припинення особою громадянства

України не допускається.

За результатами розгляду Комісія при Президентові України з питань

громадянства вносить Президентові України пропозиції щодо задоволення

заяв і подань з питань прийняття до громадянства України або припинення

громадянства України.

Якщо під час розгляду Комісією при Президентові України з питань

громадянства буде встановлено, що подані заявником документи не

оформлені відповідно до вимог законодавства України, зазначені документи

96

повертаються до Міністерства внутрішніх справ України або Міністерства

закордонних справ України.

Загальний строк розгляду заяв і подань про прийняття до громадянства

України або припинення громадянства України не повинен перевищувати

одного року з дня їх надходження.

Повноваження спеціально уповноваженого центрального органу

виконавчої влади з питань громадянства та підпорядкованих йому органів

регламентовано в Законі України «Про громадянство України». Спеціально

уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань громадянства і

підпорядковані йому органи здійснюють такі повноваження:

приймають заяви разом з необхідними документами щодо прийняття до

громадянства України та виходу з громадянства України, перевіряють

правильність їх оформлення, відсутність підстав, за наявності яких особа не

приймається до громадянства України, а також підстав, за наявності яких не

допускається вихід з громадянства України, і разом зі своїм висновком

надсилають на розгляд Комісії при Президентові України з питань

громадянства; готують подання про втрату особами громадянства України і

разом з необхідними документами надсилають на розгляд Комісії при

Президентові України з питань громадянства; приймають рішення про

оформлення набуття громадянства України особами за підставами,

передбаченими пунктами 1, 2, 4 - 10 статті 6 цього Закону; скасовують

прийняті ними рішення про оформлення набуття громадянства України у

випадках, передбачених статтею 21 цього Закону; виконують рішення

Президента України з питань громадянства; видають особам, які набули

громадянство України, паспорти громадянина України, свідоцтва про

належність до громадянства України (для осіб віком до 16 років), тимчасові

посвідчення громадянина України, проїзні документи дитини, довідки про

припинення громадянства України; вилучають у осіб, громадянство України

яких припинено, паспорти громадянина України, свідоцтва про належність

до громадянства України, тимчасові посвідчення громадянина України,

97

паспорти громадянина України для виїзду за кордон, проїзні документи

дитини; ведуть облік осіб, які набули громадянство України та припинили

громадянство України.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з

питань громадянства раз у півріччя інформує Комісію при Президентові

України з питань громадянства про виконання рішень Президента України з

питань громадянства.

Правовий зміст громадянства України, підстави і порядок його набуття та

припинення, повноваження органів державної влади, які беруть участь у

вирішенні питань громадянства України, порядок оскарження рішень щодо

питань громадянства, дій чи бездіяльності відповідних органів державної влади,

їх посадових і службових осіб нині визначаються відповідно до Закону

України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року.

Як уже неодноразово наголошувалося, згідно з цим Законом

громадянство України – це правовий зв’язок між фізичною особою і

Україною, що знаходить свій прояв у їх взаємних правах та обов’язках.

Сучасне законодавство України про громадянство ґрунтується на таких

принципах: єдиного громадянства; запобігання виникненню випадків

безгромадянства; неможливості позбавлення громадянина України

громадянства України; визнання права громадянина України на зміну

громадянства; неможливості автоматичного набуття громадянства України

іноземцем чи особою без громадянства внаслідок укладення шлюбу з

громадянином України або набуття громадянства його дружиною

(чоловіком) та автоматичного припинення громадянства України одним із

подружжя внаслідок припинення шлюбу або припинення громадянства

України другим з подружжя; рівності перед законом громадян України

незалежно від підстав, порядку і моменту набуття ними громадянства

України; збереження громадянства України незалежно від місця проживання

громадянина України.

98

Згідно зі ст. 3 Закону України «Про громадянство України» громадянами

України є:

1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення не-

залежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території

України;

2) особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та

інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового

стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання

чинності Законом України «Про громадянство України» (першої редакції

Закону – від 13 листопада 1991 року) проживали в Україні і не були

громадянами інших держав;

3) особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13

листопада 1991 р. і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка

1974 р. органами внутрішніх справ України внесено напис «громадянин

України», а також діти таких осіб, які прибули разом із батьками в Україну,

якщо на той момент вони не досягли повноліття;

4) особи, які набули громадянство України відповідно до законів

України та її міжнародних договорів. Документами, що підтверджують

громадянство України, є: паспорт громадянина України; свідоцтво про

належність до громадянства України; паспорт громадянина України для

виїзду за кордон; тимчасове посвідчення громадянина України; проїзний

документ дитини; дипломатичний паспорт; службовий паспорт; посвідчення

особи моряка; посвідчення члена екіпажу; посвідчення особи на повернення

в Україну. Можемо констатувати, що і перелік дещо змінений (він став

повнішим) [57, с. 198]. Органи виконавчої влади з питань

громадянства:приймають заяви разом із необхідними документами щодо

прийняття до громадянства України та виходу з громадянства України,

перевіряють правильність їх оформлення, відсутність підстав, за наявності

яких особа не приймається до громадянства України, а також підстав, за

наявності яких не допускається вихід з громадянства України, і разом зі цим

99

висновком надсилають на розгляд Комісії при Президентові України з питань

громадянства (стосовно осіб, які проживають на території України);

1) готують подання про втрату особами громадянства України і разом із

необхідними документами надсилають на розгляд Комісії при Президентові

України з питань громадянства;

2) приймають рішення про оформлення набуття громадянства України

особами з підстав, передбачених п. 1, 2,4-10 ст. 6 Закону України «Про

громадянство України»;

3) скасовують прийняті ними рішення про оформлення набуття громадянства

України у випадках, передбачених ст. 21 вказаного вище Закону;

4) виконують рішення Президента України з питань громадянства;

5) видають особам, які набули громадянство України, паспорти громадянина

України, свідоцтва про належність до громадянства України (для осіб віком

до 16 років), тимчасові посвідчення громадянина України, проїзні документи

дитини, довідки про припинення громадянства України;

6) вилучають у осіб, громадянство України яких припинено, паспорти

громадянина України, свідоцтва про належність до громадянства України,

тимчасові посвідчення та паспорти громадянина України для виїзду за

кордон, проїзні документи дитини;

7) ведуть облік осіб, які набули громадянство України та припинили

громадянство України.

Усі питання, пов’язані з громадянством України регулюються Кон-

ституцією та, Законом України «Про громадянство України», міжнародними

договорами України, які є частиною її законодавства, та іншими

підзаконними актами.

Серед підзаконних актів, які мають забезпечувати виконання Закону

України «Про громадянство України», найважливішим є Порядок

провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та

виконання прийнятих рішень, затверджений Указом Президента України

«Питання організації виконання Закону України "Про громадянство

100

України"» від 27 березня 2001 р. № 215. Важливим також є наказ МВС

України «Про заходи щодо виконання Указу Президента України від

27 березня 2001 р. № 215/2001 "Питання організації виконання Закону

України "Про громадянство України"» від 10 квітня 2001 р. № 274. Цим

наказом затверджений порядок провадження за заявами і поданнями з питань

громадянства України, виконання прийнятих рішень та зразки документів, які

подаються для вирішення питань громадянства.

Відповідно до зазначеного вище наказу МВС України заяви з питань

громадянства можуть бути такого виду:

про прийняття до громадянства України та про вихід з громадянства України

– на ім’я Президента України;

про оформлення набуття громадянства України особою, яка проживає на

території України, – на ім’я начальника Головного управління МВС України в

Автономній Республіці Крим, місті Києві, Київській області, управління МВС

України в області, місті Севастополі за місцем проживання особи;

про оформлення набуття громадянства України особою, яка постійно проживає

за кордоном, – на ім’я керівника дипломатичного представництва чи

консульської установи України за місцем постійного проживання особи.

Заява з питань громадянства складається у письмовій формі із зазна-

ченням дати її складання та підписується заявником. Заяву з питань

громадянства недієздатної особи підписує її опікун. Якщо заявник не може

підписати заяву через неписьменність або фізичні вади, заяву на його

прохання підписує інша особа.

Заяви та інші документи з питань громадянства подаються:

особою, яка проживає в Україні, – до районного, районного у місті,

міського управління або відділу МВС України за місцем проживання;

особою, якій надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, – до

районного, районного у місті, міського управління або відділу МВС України за

місцем реєстрації;

101

особою, яка постійно проживає за кордоном, – до дипломатичного

представництва чи консульської установи України за місцем постійного

проживання.

Заяву та інші документи з питань громадянства заявник подає особисто.

За наявності поважних причин (хвороба заявника, стихійне лихо тощо)

заява та інші документи з питань громадянства на прохання заявника можуть

подаватися іншою особою або надсилатися поштою.

Заява та інші документи з питань громадянства дитини подаються одним

з її батьків або іншим законним представником дитини.

Особа, яка уклала шлюб до досягнення 18-річного віку, заяву та інші

документи з питань громадянства подає самостійно.

Під час подання заяви та інших документів із питань громадянства

пред’являється документ, що посвідчує особу заявника, а також документ

про проживання його на території Україні або про його постійне проживання

за кордоном.

Набуття громадянства України дитиною віком від 15 до 18 років або її

вихід з громадянства України відбувається лише за згодою дитини.

Згода на набуття громадянства України або на вихід з громадянства

України дитини віком від 15 до 18 років надається нею письмово у формі заяви

особисто. За наявності поважних причин (хвороба дитини, стихійне лихо

тощо) така заява може подаватися за її відсутності.

Особам, які мають у паспортах громадянина колишнього СРСР відмітки

про прописку, що підтверджує факт їх постійного проживання на території

України станом на 24 серпня 1991 р. або факт проживання на території

України станом на 13 листопада 1991 р., замість паспортів громадян

колишнього СРСР залежно від місця проживання видаються паспорти

громадянина України або паспорти громадянина України для виїзду за

кордон.

Особам, які мають посвідки на проживання для осіб без громадянства, що

підтверджують їх проживання на території України станом на 13 листопада

102

1991 р., замість цих посвідок залежно від місця проживання видаються

паспорти громадянина України або паспорти громадянина України для виїзду

за кордон.

Належність до громадянства України дітей віком до 16 років, які набули

його до набрання чинності Закону (1 березня 2001 р.), підтверджується

свідоцтвом про народження. У необхідних випадках подаються документи, що

підтверджують громадянство України батьків дитини чи одного з них. За

заявою одного з батьків таким дітям може бути видане свідоцтво про

належність до громадянства України.

На допомогу громадянам створено адресно-довідкові бюро (АДБ) –

підрозділи, які функціонують у складі служби у справах громадянства,

імміграції та реєстрації фізичних осіб. Вони розміщуються на перших

поверхах будівель в ізольованих приміщеннях з капітальними стінами,

надійними перекриттями та оббитими металом вхідними дверима. Вони

мають бути обладнані приймальнями для громадян, оперативних працівників,

приміщеннями для картотек площею не менше 10 кв. м на кожного

працівника, ґратами на вікнах та засобами охоронно-пожежної сигналізації.

На АДБ покладається завдання:

1) ведення та підтримання в контрольованому стані адресно-довідкової

картотеки, що складається з талонів реєстрації/зняття з реєстрації місця

проживання фізичних осіб, у межах обслуговування адміністративно-

територіальної одиниці; розшукових карток та карток на осіб, взятих під

адміністративний нагляд;

2) видачі на запити підприємств, установ, організацій та фізичних осіб

виключно у випадках, передбачених законами України, або за згодою особи,

якої стосується запит, довідок про реєстрацію місця проживання або місця

перебування громадян.

Надання платних послуг щодо видачі довідок здійснюється відповідно до

Переліку платних послуг, які можуть надаватися службою громадянства,

103

імміграції та реєстрації фізичних осіб, затвердженого постановою Кабінету

Міністрів України від 7 квітня 2003 р. № 478.

Розпорядок роботи АДБ встановлюється керівництвом ГУМВС України

в Автономній Республіці Крим, місті Києві та Київській області, УМВС в

областях та місті Севастополі. Виходячи з оперативної обстановки та штатної

чисельності, АДБ працюють у режимі чергування або, у разі потреби,

цілодобово.

Для обслуговування працівників правоохоронних органів телефоном один

раз на квартал встановлюються та розсилаються за належністю паролі, що

дають право на отримання відомостей з картотеки АДБ в оперативному

режимі.

За листами органів влади або правоохоронних органів, надісланих на

адреси МВС або ГУМВС, УМВС України, в яких зазначаються установчі дані

на осіб, чиї талони з певних причин необхідно вилучити з картотеки АДБ,

здійснюється їх вилучення. У загальній картотеці замість заповнених талонів

виставляються їх замінники із зазначенням лише прізвища, імені, по батькові,

дати народження та відмітки про те, що талон зберігається в картотеці

начальника АДБ. Такі талони повертаються до загальної картотеки після

надходження повідомлення про відсутність подальшої необхідності їх

окремого зберігання, а листи, що були підставою для вилучення,

повертаються до МВС, ГУМВС, УМВС України.

У приміщенні АДБ, в якому розміщується картотека, можуть перебувати

лише працівники АДБ або особи, які здійснюють перевірку їх роботи.

Територіальні підрозділи ДДГІРФО направляють до АДБ талони із

супровідним листом встановленого зразка не пізніше ніж у п’ятиденний

строк із дня прийняття рішення за заявою особи і не рідше двох разів на

тиждень. Оброблення та розкладка талонів у картотеку здійснюються

працівниками АДБ протягом 72 годин з дня їх надходження. Талони

розкладаються в картотеку в алфавітному порядку.

104

Талони реєстрації зберігаються в картотеці до надходження нових та-

лонів на цих осіб, після чого вилучаються і знищуються.

Талони зняття з реєстрації зберігаються в картотеці до надходження

талонів реєстрації місця проживання за новою адресою або протягом шести

років, після чого вилучаються та знищуються.

Талони зняття з реєстрації, що складені на громадян у зв’язку зі зміною

прізвища, імені або по батькові, зберігаються протягом двадцяти років, після

чого вилучаються та знищуються.

Талони на осіб, що мають подвійні прізвища, складаються у двох при-

мірниках і виставляються в картотеку у двох місцях.

Талони реєстрації, складені на осіб у зв’язку з переїздом з одного району

до іншого для проживання в межах областей, вкладаються до картотеки з

одночасним вилученням та знищенням талона зняття з реєстрації місця

проживання за попередньою адресою.

Якщо в картотеці відсутній талон зняття з реєстрації, то до органу

внутрішніх справ, вказаному в графі «звідки прибув» талона реєстрації,

направляється відповідне повідомлення про з’ясування факту зняття з

реєстрації особи. Талон реєстрації вкладається в картотеку з позначкою

«н/з».

Талони реєстрації, складені на осіб у зв’язку із заміною паспорта, назви

вулиць, нумерації будинків, іншими уточненнями, звіряються з попередніми

талонами та вкладаються до картотеки з одночасним вилученням попередніх

талонів.

Талони зняття з реєстрації місця проживання, складені на осіб, які

вибули до нового місця проживання, а також на померлих, ретельно зві-

ряються з даними попереднього талона. У разі виявлення розбіжностей у

відомостях про особу талон зняття з реєстрації місця проживання повер-

тається до територіального підрозділу служби для усунення розбіжностей.

Якщо в картотеці відсутній талон реєстрації на особу, талон зняття з

реєстрації повертається до органу внутрішніх справ, який його склав, для

105

перевірки. Після підтвердження правильності його заповнення талон з

позначкою «н/р» вкладається до картотеки.

У разі надходження талона зняття з реєстрації на особу, на яку в кар-

тотеці є талон реєстрації із зазначеною в ньому іншою адресою, останній

вилучається лише після встановлення причини розбіжностей. У разі не-

обхідності з’ясування невідповідностей запитується відповідний орган.

У разі виконання запитів правоохоронних органів із недостатніми

установчими даними, за наявності в картотеці одного або двох талонів на осіб

зі схожими даними, видається довідка з позначкою «є» та вноситься примітка

«Уточніть, чи є дана особа встановлюваною вами».

За наявності в картотеці більше двох талонів на особу, яка встанов-

люється, на прохання правоохоронних органів працівником АДБ проводиться

вибірка на всіх осіб згідно з наявними даними.

Довідки про адреси реєстрації місця проживання осіб, талони на яких

вилучені з картотеки АДБ, не видаються. При надходженні запитів від

громадян, організацій, підприємств, установ у разі вилучення талона з

картотеки АДБ, ініціатору повідомляється про відсутність відомостей. Запити

правоохоронних органів доповідаються начальникові АДБ, який повідомляє

орган про те, за чиєю ініціативою талон був вилучений із загальної картотеки, і

діє згідно з відповіддю ініціатора вилучення талона щодо надання

відомостей.

Розшукові картки, а також картки на осіб, взятих під адміністративний

нагляд, що надійшли до АДБ, обліковуються в Журналі обліку надходження

та вилучення розшукових карток та карток на осіб, взятих під

адміністративний нагляд. Картки розкладаються в картотеку в день над-

ходження. На кожній з них зазначається дата надходження і прізвище

працівника, який вклав її в картотеку. Розкладка карток проводиться з

урахуванням можливих змін зазначеного в них прізвища з метою виявлення в

картотеці талона реєстрації місця проживання на вказану особу.

106

У разі виявлення такого талона інформація про розшукувану особу

повідомляється ініціатору розшуку і органу внутрішніх справ за місцем

реєстрації місця проживання/перебування цієї особи відповідним пові-

домленням. Якщо в картотеці наявний талон зняття з реєстрації на роз-

шукувану особу, ініціатору розшуку про це надсилається відповідне по-

відомлення. У всіх випадках до картки вноситься запис про направлення

повідомлення, яке реєструються в Журналі обліку розшукуваних осіб, які

встановлені за відомостями АДБ.

Картки вилучаються з картотеки на підставі повідомлення про припинення

розшуку управління (відділу) інформаційних технологій ГУМВС, УМВС

України та інших правоохоронних органів протягом двох діб, а за відсутності

повідомлення – через один рік після надходження картки.

Повідомлення реєструються в Журналі обліку надходження та вилучення

розшукових карток та карток на осіб, взятих під адміністративний нагляд, та

зберігаються в АДБ протягом п’яти років.

За відсутності в картотеці картки, яка підлягає вилученню, складається

контрольна картка із зазначенням у ній реквізитів повідомлення про

вилучення (номер, дата, хто направив), яка вкладається в картотеку і

зберігається в ній до знайдення картки, але не більше одного року.

Картки на осіб, взятих під адміністративний нагляд, вилучаються з

картотеки після закінчення строку, на який вони були виставлені, або у разі

надходження повідомлення про їх вилучення.

Згідно з п. З постанови Кабінету Міністрів України від 14 червня 2002 р.

№ 844 «Про утворення Державного департаменту у справах громадянства,

імміграції та реєстрації фізичних осіб» одним із завдань Департаменту є

участь у межах своєї компетенції в координації діяльності органів виконавчої

влади, пов’язаної з організацією імміграційної роботи та боротьбою з

незаконною міграцією.

Виконуючи ці функції, Державний департамент у справах громадянства,

імміграції та реєстрації фізичних осіб (ДДГІРФО) керується Конституцією та

107

законами України, постановами Верховної Ради, указами і розпорядженнями

Президента України, декретами, постановами і розпорядженнями Кабінету

Міністрів, міжнародними договорами України, ратифікованими у

встановленому порядку, а також нормативними актами Міністерства

внутрішніх справ України.

Одним із основних законодавчих актів, який регламентує умови і порядок

імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства є Закон України «Про

імміграцію» від 7 червня 2001 р.

Враховуючи те, що цей Закон вперше прийнято в нашій державі, ви-

значення вживаних у ньому термінів має важливе значення, оскільки

унеможливлює суб’єктивізм в їх тлумаченні і сприяє правильному засто-

суванню положень Закону.

Так, ст. 1 Закону закріплено, що імміграція – це прибуття в Україну чи

залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без

громадянства на постійне проживання.

Під іммігрантом розуміється іноземець чи особа без громадянства, які

отримали дозвіл на імміграцію і прибули в Україну на постійне проживання

або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримали його і

залишилися в Україні на постійне проживання.

Квота імміграції є новим терміном для законодавства України і ви-

значається як гранична кількість іноземців та осіб без громадянства, яким

передбачено надати дозвіл на імміграцію протягом календарного року.

Дозвіл на імміграцію – це рішення спеціально уповноваженого цен-

трального органу виконавчої влади з питань імміграції та підпорядкованих

йому органів, що надає право іноземцям та особам без громадянства на

імміграцію.

Посвідка на постійне проживання – документ, що підтверджує право

іноземця чи особи без громадянства на постійне проживання в Україні.

108

Статтею 4 Закону України «Про імміграцію» визначено: що квота

імміграції встановлюється Кабінетом Міністрів України у встановленому ним

порядку для кожної категорії іммігрантів:

1) діячі науки та культури, імміграція яких відповідає інтересам України;

2) висококваліфіковані спеціалісти і робітники, гостра потреба в яких є

відчутною для економіки України;

3) особи, які здійснили іноземну інвестицію в економіку України іноземною

конвертованою валютою на суму не менше 100 (сто) тис. доларів США,

зареєстровану в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України;

4) особи, які є повнорідними братом чи сестрою, дідом чи бабусею, онуком чи

онукою громадян України;

5) особи, які раніше перебували в громадянстві України;

6) батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні діти;

7) особи, які безперервно прожили на території України три роки з дня

надання їм статусу біженців чи притулку в Україні, а також їх батьки,

чоловіки (дружини) та неповнолітні діти, які проживають разом із ними.

Дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається:

1) одному з подружжя, якщо інший, з яким він перебуває у шлюбі понад два

роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян України;

2) особам, які є опікунами чи піклувальниками громадян України або

перебувають під опікою чи піклуванням громадян України;

3) особам, які мають право на набуття громадянства України за терито-

ріальним походженням;

4) особам, імміграція яких складає державний інтерес для України. Для

забезпечення виконання Закону України «Про імміграцію» видано Указ

Президента України «Питання організації виконання Закону України

"Про імміграцію"» від 7 серпня 2001 р. № 596. Цим Указом виконання

функцій спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої

влади з питань імміграції покладено на Міністерство внутрішніх справ

України. Згідно зі ст. 6 цього Закону спеціально уповноважений

109

центральний орган виконавчої влади з питань імміграції і підпорядковані

йому органи (таким органом є ДДГІРФО):

1) приймають заяви разом із визначеними цим Законом документами щодо

надання дозволу на імміграцію від осіб, які перебувають в Україні на

законних підставах;

2) перевіряють правильність оформлення документів щодо надання дозволу

на імміграцію, виконання умов для надання такого дозволу, відсутність

підстав для відмови у його наданні;

3) приймають рішення про надання дозволу чи відмови на імміграцію, про

скасування дозволу на імміграцію та видають копії цих рішень особам,

яких вони стосуються;

4) видають та вилучають у випадках, передбачених цим Законом, посвідки

на постійне проживання;

5) ведуть облік осіб, які подали заяви про надання дозволу на імміграцію, та

осіб, яким надано такий дозвіл.

Заяви про надання дозволів на імміграцію подаються:

1) особами, які постійно проживають за межами України, – до диплома-

тичних представництв та консульських установ України за кордоном за

місцем їх постійного проживання;

2) особами, які перебувають в Україні на законних підставах, – до органів

спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з

питань імміграції за місцем їх проживання (відділи, відділення ГІРФО).

Заяву про надання дозволу на імміграцію заявник подає особисто до

відповідного органу державної влади. За наявності поважних причин (хвороба

заявника, стихійне лихо тощо) заява може надсилатися поштою або за

дорученням заявника, засвідченим нотаріально, подаватися іншою особою.

За неповнолітніх осіб, а також осіб, яких у встановленому порядку

визнано недієздатними, заяву про надання дозволу на імміграцію подають їх

законні представники.

110

Якщо іммігрує один із батьків, якого (яку) супроводжують неповнолітні

діти, він (вона) повинен подати заяву чоловіка (дружини), засвідчену

нотаріально, про те, що він (вона) не заперечує проти імміграції дітей разом із

батьком (матір’ю). У разі відсутності такої згоди батько (мати) повинен

подати рішення відповідного державного органу про залишення дітей при

батькові (матері). Це рішення має бути легалізоване консульською установою

України, якщо інше не передбачено міжнародним договором.

Дозвіл на імміграцію не надається:

1) особам, засудженим до позбавлення волі на строк більше одного року за

вчинення діяння, що відповідно до законів України визнається злочином,

якщо судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку;

2) особам, які вчинили злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти

людяності та людства, як їх визначено в міжнародному праві, або

розшукуються у зв’язку із вчиненням діяння, що відповідно до законів

України визнається тяжким злочином, або проти яких порушено

кримінальну справу, якщо попереднє слідство за нею не закінчено;

3) особам, хворим на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або

інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом

виконавчої влади з питань охорони здоров’я;

4) особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію падали свідомо

неправдиві відомості чи підроблені документи;

5) особам, яким на підставі Закону заборонено в’їзд на територію України;

6) в інших випадках, передбачених законами України.

Положення п. 1, 3 не поширюються на осіб, зазначених у п. 1, 3 ч. 3 ст. 4

вказаного вище Закону.

Однак діяльність ОВС не обмежується організацією роботи з прийняття і

розгляду звернень іноземців та осіб без громадянства на постійне чи тимчасове

проживання в Україні.

Ще однією, не менш актуальною проблемою у даній сфері є нелегальна

імміграція. Це порівняно нове для України суспільне явище набуло останнім

111

часом стійкої тенденції до зростання, що викликає занепокоєння через

погіршення криміногенної ситуації в державі. Його новизна для нашої

держави пояснюється тим, що в колишньому СРСР такої проблеми, як

регулювання імміграційним процесом у цілому і нелегальною імміграцією

зокрема, можна вважати, взагалі не існувало, оскільки це було тоталітарне,

закрите суспільство, в якому, хоча де-юре й проголошувалося право на вільний

в’їзд у країну та виїзд з неї, але де-факто реалізувати його майже ніхто не міг.

На жаль, набуття громадянства в деяких країнах світу навіть на

законодавчому рівні й нині має багато норм дискримінаційних обмежень, як

тоталітарний СРСР.

У процесі розбудови України як незалежної, суверенної держави було

закладено основи протидії нелегальній імміграції. Правову основу цієї

протидії, крім конституційних норм, становлять закони України: «Про

правовий статус іноземців», «Про біженців», «Про державний кордон

України», «Про прикордонні війська України», «Про внесення змін до деяких

законодавчих актів України щодо боротьби з нелегальною міграцією», а

також постанова Кабінету Міністрів України «Про Правила в’їзду іноземців в

Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію» від 29

грудня 1995 р. № 1074, Укази Президента України «Про додаткові заходи

щодо зміцнення законності та правопорядку в Україні» від 5 серпня 1996 р.

№ 628/96, «Про невідкладні заходи щодо усунення порушень законності та

правопорядку в Автономній Республіці Крим» від 26 червня 1995 р. № 487/95,

«Про Основні напрями соціальної політики на 1997-2000 роки» від 18 жовтня

1997 р. № 1166/97, «Про Комплексну цільову програму боротьби зі

злочинністю на 1996-2000 роки» від 17 вересня 1996 р. № 837/96,

«Національна програма боротьби з корупцією», затверджена Указом

Президента України від 10 квітня 1997 р., Указ Президента України від 18

січня 2001 р. № 22 «Про затвердження Програми боротьби з незаконною

імміграцією на 2001-2004 роки» тощо [58, с. 99, 100-104].

112

Висновки до розділу 1

Детально розглянувши питання набуття громадянства, акти, які його

регулюють, можемо зробити наступні висновки.

1. Доведено, що набуття громадянства України – міжгалузевий правовий

інститут, сукупність норм права різних галузей права (конституційного,

адміністративного, теорії держави і права та інших галузей права), за

допомогою яких регулюються суспільні відносини щодо набуття фізичними

особами громадянства України. Цьому правовому інституту притаманні такі

особливості: його зміст має властиві лише йому поняття, терміни, конструкції,

які були створені законодавцем саме для такого інституту; його норми

офіційно закріплені в Законі України «Про громадянство України»;

процесуальний; регулятивно-охоронний інститут.

2. Аргументується авторське бачення сутності систематизації

законодавства про набуття громадянства України як впорядкування та

вдосконалення нормативно-правових актів, приведення їх до певної

внутрішньої узгодженості шляхом створення єдиних нормативних актів та їх

збірників, з метою забезпечення ефективного правового регулювання.

Існують такі види систематизації: облік, кодифікація, інкорпорація і

консолідація. Як вбачається, основними напрямками систематизації

законодавства про набуття громадянства України, повинні бути: облік

нормативно-правових актів - це збирання, фіксування в логічній

послідовності та зберігання нормативно-правових актів, підтримання їх у

відповідному контрольному (актуальному) стані з урахуванням усіх змін та

доповнень за допомогою інформаційних систем; інкорпорація — це

підготовка і видання збірників чинних нормативно-правових актів

неправотворчими (правотворчими) органами держави або іншими

організаціями чи особами; консолідація — вид систематизації в процесі

якого кілька актів об’єднуються в новому документі. Кожний етап цієї

діяльності повинен завершуватися підготовкою окремих складників

113

майбутнього кодифікованого нормативно-правового акта, яким має бути

Міграційний кодекс України.

3. Процедура провадження справ за заявами і поданнями з питань

громадянства регламентується Порядком провадження за заявами і

поданнями з питань громадянства України, однак він єдиний для великої

кількості адміністративних проваджень щодо набуття громадянства України.

Провадження про набуття громадянства є не юрисдикційним, тому що

йдеться про справи позитивного характеру, де немає спору чи правового

конфлікту. До специфіки провадження про набуття громадянства України

слід віднести те, що воно: реалізується в межах владної діяльності органів

виконавчої влади та посадових осіб; його призначення – вирішення питання,

що має позитивний характер (не містить конфліктної складової); не

застосовується адміністративний примус; ініціюється виключно

уповноваженою особою. Авторське визначення провадження про набуття

громадянства України – встановлений законодавством порядок офіційного

визнання людини (фізичної особи) громадянином України.

4. Наголошено, що особливості адміністративно-правового регулювання

набуття громадянства України полягає в тому, що поряд із законами, воно

встановлюється підзаконними нормативно-правовими актами різних рівнів.

Систему законодавчих та інших нормативно-правових актів, що містять

загальнообов’язкові правила щодо набуття громадянства України, складають:

Конституція України; Закони України; постанови Верховної Ради України;

Укази Президента України; постанови Кабінету Міністрів України;

нормативно-правові акти органів міграційної служби України та інших

органів виконавчої влади; акти місцевих державних адміністрацій; акти

органів місцевого самоврядування. Своєрідність норм щодо набуття

громадянства зумовлює їх класифікацію, що дозволяє всебічно виявити

сутність і цільову спрямованість приписів, їх взаємозв’язок з іншими актами,

а також відокремити одні правила від інших.

114

5. Доведено, що систематизацію норм, які регулюють відносини, які

виникають при наданні громадянства України, доцільно здійснювати за

окремими причинами надання громадянства, поетапно, розв’язуючи нагальні

проблеми суспільства. Однак із часом розроблення та прийняття

Міграційного кодексу України внесе якісні зміни в правове регулювання

діяльності і у сфері надання громадянства України. Кодекс дозволить

упорядкувати єдину цілісну систему цих адміністративних норм, що

забезпечить дієвий правовий вплив на суб’єктів міграційних процесів,

визначить їх правову поведінку в різних ситуаціях.

6. Авторкою визначається система суб’єктів, уповноважених регулювати

питання надання громадянства України: Президент України, Верховна Рада

України, Кабінет Міністрів України, спеціально уповноважений

центральний орган виконавчої влади з питань громадянства та

підпорядковані йому органи – Державна міграційна служба України,

Міністерство закордонних справ України, Міністерство внутрішніх справ

України, Служба безпеки України, Державна прикордонна служба України,

дипломатичні представництва та консульські установи, прокуратура, суди,

органи місцевого самоврядування, міжнародні організації, національні

общини, діаспори тощо.

115

РОЗДІЛ 2

АДМІНІСТРАТИВНІ ПРОВАДЖЕННЯ У СПРАВАХ ПРО НАБУТТЯ

ГРОМАДЯНСТВА УКРАЇНИ

2.1. Підстави та процедури набуття громадянства України

за народженням та територіальним походженням

Адміністративне провадження у справах про набуття громадянства

України визначається як низка послідовних дій уповноважених органів

(посадових осіб), які згідно з нормами адміністративного законодавства

вживають заходів, спрямованих на офіційне визнання фізичної особи

громадянином України.

Завданнями провадження у справах про надання громадянства України є:

своєчасне, всебічне, повне і об’єктивне з’ясування обставин кожної справи,

вирішення її в точній відповідності до законодавства, забезпечення

виконання винесеного рішення, зміцнення законності.

Провадження у справах про набуття громадянства України здійснюється

на засадах суворого додержання законності і принципів як загальних,

характерних для будь-якого провадження (законності, об’єктивної істини,

рівності громадян перед законом, оперативності тощо), так і принципу

економічності, що значною мірою більше, ніж іншим провадженням,

властивий саме цьому виду провадження, однак, це не означає, що справи

повинні розглядатися поверхово.

Провадження здійснюється відповідно до певних чотирьох стадій з

додержанням принципів адміністративного процесу: 1) порушення справи

про набуття громадянства України; 2) розгляд справи про набуття

громадянства України і винесення по справі рішення; 3) оскарження (або

опротестування) рішення по справі про набуття громадянства України;

4) виконання рішення по справі. Закон України «Про громадянство України» чітко не визначає

процедури набуття громадянства України. Громадянство, як свідчить

116

практика нашої держави та більшості країн світу, отримується дітьми – з

моменту народження, а дорослими – у порядку натуралізації. Крім набуття

громадянства такими способами, можливі виняткові процедури: колективна

натуралізація, оптація, або вибір особою громадянства, реінтеграція, або

відновлення в громадянстві. Законодавство також допускає спрощений

порядок відновлення громадянства і в деяких інших випадках. До виняткових

процедур набуття громадянства належать колективна натуралізація і оптація,

тобто вибір особою громадянства.[58, с.56]

Підстави набуття громадянства України згідно з чинним

адміністративним законодавством наступні: 1) за народженням; 2) за

територіальною належністю; 3) унаслідок прийняття в громадянство; 4) у

зв’язку з відновлення в громадянстві; 5) унаслідок усиновлення; 6) у зв’язку

зі встановленням над дитиною опіки або опікування; 7) унаслідок

установлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки; 8) у зв’язку з

перебуванням у громадянстві України одного або обох батьків дитини;

9) унаслідок установлення батьківства; 10) з інших підстав, передбачених

міжнародними договорами України. У Законі «Про громадянство України» в

редакції 1997 р. встановлювалося значно менше підстав набуття

громадянства: 1) за народженням; 2) за походженням; 3) через прийняття в

громадянство України; 4) через відновлення громадянства; 5) з інших

підстав, передбачених Законом про громадянство; 6) з підстав, передбачених

міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною

Радою України.

Розширення підстав набуття особами громадянства України згідно із

Законом України « Про громадянство України» у редакції від 18 січня 2001 р.

порівняно з відповідним Законом від 16 квітня 1997 р. слід розглядати як

позитивний чинник. Це відбувається завдяки демократизації суспільних

процесів у країні, у тому числі й у питаннях громадянства, а також свідчить

про те, що Украйна прагне слідувати в даному питанні міжнародно-правовим

стандартам [59, с. 157].

117

Відповідно до чинного адміністративного законодавства, Закону «Про

громадянство України» діти можуть набути громадянство України з

наступних підстав: 1) за народженням; 2) унаслідок усиновлення;

3) унаслідок установлення над дитиною опіки і піклування; 4) у зв’язку з

перебуванням в громадянстві України одного або обох батьків дитини;

5) унаслідок установлення батьківства.

Викладене не означає, що діти не можуть набути громадянство України

і з інших підстав, передбачених ст. 6 Закону. Проте вищеперераховані

підстави є основними [60, С. 580].

Найбільш поширеним способом набуття громадянства є його набуття

за народженням (філіація). Усі держави світу надають особі громадянство за

народженням. Отримання особами громадянства з такої підстави в інтересах

як держави, так і людини: держава має уяву про чисельність своїх громадян,

а особа з моменту народження включена в систему державно-організованого

суспільства і знаходиться під захистом держави як частина соціуму.

Забезпечення права на громадянство відповідної держави надзвичайно

важливе, оскільки саме таким чином можна повною мірою забезпечити право

кожної людини на громадянство. Не одержавши його при народженні,

людина згодом може не виконати деяких умов натуралізації, наприклад,

відсутність судимості, фінансова незабезпеченість і тощо, і, відповідно, не

одержати громадянства. Треба враховувати, що згідно зі ст. 7 Конвенції про

права дитини кожна дитина має право на громадянство.

При набутті громадянства за народженням враховуються принципи

права крові і права територіального походження. На відміну від права крові

(народження від громадян даної держави), принцип права територіального

походження означає, що громадянство в даній державі надається будь-якій

особі, яка народилася на певній території держави, незалежно від

громадянства батьків. Законодавство деяких держав передбачає систему

набуття громадянства, при якій поєднуються декілька принципів. Наприклад,

принцип права крові з відомим правом територіального походження. Так, із

118

цих принципів виходить законодавство про набуття громадянства Бразилії і

законодавство про громадянство України [61, с. 9].

Утвердження в правовій системі того або іншого принципу

зумовлюється цілим комплексом історичних, демократичних, економічних,

геополітичних та інших чинників. Вибір або перевага права крові або права

території пояснюється головним чином політикою держави в демографічній

сфері. Якщо держава зацікавлена в швидкому зростанні населення, вона

може ввести обидва ці принципи. Саме прагненням збільшити чисельність

населення стало причиною домінування в законодавстві про громадянство

країн Латинської Америки принципу права територіального походження.

Так, у законодавстві Болівії з 1945 р. встановлено, що громадянами держави

за народженням є всі особи, які народилися на її території, за винятком дітей

іноземців, які перебувають на території Болівії на службі у свого уряду.

Схожі положення містяться і в законодавстві про набуття громадянства

Гватемали з 1945 р. і в Аргентині з 1954 р. Згідно з законодавством про

набуття громадянства Мексики, мексиканцями за народженням є: 1) діти, що

народилися на території Республіки, якої б національності (громадянства) не

були їх батьки; 2) діти, які народилися за кордоном від батьків-мексиканців,

від батька-мексиканця або від матері-мексиканки; 3) діти, які народилися на

мексиканському військовому або торговому кораблі чи в літаку.

Порівняно-правовий аналіз свідчить, що в Європі домінує принцип

права крові, який доповнюється принципом права територіального

походження. Наприклад, відповідно до ст. 7 і 8 Федерального закону Австрії

про громадянство від 1965 р. діти, які народилися в шлюбі, набувають

громадянства Австрії, якщо хоча б один із батьків – австрійський

громадянин, а позашлюбні діти – якщо таке громадянство є у матері.

Австрійськими громадянами, поки не доведене протилежне, вважаються

також діти, знайдені на території республіки у віці менше 6 місяців, що

означає при домінуючому положенні принципу права крові доповнення його

лише в одному певному випадку принципом права територіального

119

походження.

Із поєднання цих двох принципів виходить законодавство про набуття

громадянства України. Набуття громадянства України за народженням

передбачає наступні варіанти:

якщо батьки або один із батьків дитини на момент її народження були

громадянами України чи є громадянином України;

особа, яка народилася на території України від осіб без громадянства,

які на законних підставах проживають на території України, є громадянином

України [60, с. 85];

особа, яка народилася за межами України від осіб без громадянства, які

постійно і на законних підставах проживають на території України, і не

отримала за народженням громадянства іншої держави, є громадянином

України;

особа, яка народилася на території України від іноземців, які постійно і

на законних підставах проживають на території України, і не отримала за

народженням громадянства жодного з батьків, є громадянином України;

особа, яка народилася на території України, одному з батьків якої

наданий статус біженця в Україні або притулок в Україні, і не отримала за

народженням громадянства жодного з батьків або отримала за народження

громадянство того з батьків, якому наданий статус біженця в Україні або

притулок в Україні, є громадянином України;

особа, яка народилася на території України від іноземця і особи без

громадянства, які постійно і на законних підставах проживають на території

Украйні, і не отримала за народженням громадянства того з батьків, який є

іноземцем, є громадянином України;

новонароджена дитина, найдена на території України, батьки якої

невідомі, є громадянином України.

Особа, яка має право на набуття громадянства Украйні за

народженням, є громадянином України з моменту народження.

У світі існує найрізноманітніша практика відносно застосування

120

принципу права територіального походження. Так, дитині, яка була знайдена

на території певної держави, надається громадянство цієї держави. Проте

деякі держави, наприклад Бельгія, роблять застереження, що таке

громадянство діє до тих пір, поки не буде встановлено, що дитина одержала

за народженням інше громадянство [61, с. 89].

Принцип права крові існує як в обмеженому, так і в необмеженому

вигляді. У більшості європейських країн він діє без обмежень: дитина, батьки

якої – громадяни відповідної держави, одержує громадянство незалежно від

місця народження і місця постійного проживання батьків. Наочною

ілюстрацією можна вважати вітчизняне адміністративне законодавство про

набуття громадянства України, яке регламентує що: дитина, батьки якої або

один із них на момент її народження були громадянами України, є

громадянином України. Тут мова не йде про те, на території якої країни

народилася дитина. Головне, що батьки або один із них – громадяни України.

В українському законодавстві про громадянство діє принцип, що виходить із

конституційного принципу (ст. 24 Конституції України) рівності чоловіка і

жінки, а також рівноправ’я батьків по відношенню до дитини.

Закон стоїть на сторожі законних інтересів дитини і її права на

громадянство. Показова в цьому відношенні норма, що закріплює наступне:

особа, яка народилася на території України від осіб без громадянства, які

проживають на території України, є громадянином України. Особа, яка

народилася за межами України від осіб без громадянства, які проживають на

території України постійно і на законних підставах, і яка не отримала за

народженням громадянства іншої держави, є громадянином України.

Забезпечити права дитини покликане й положення про те, що особа, яка

народилася на території України від іноземців, які постійно і на законних

підставах проживають на території України, і яка не отримала за

народженням громадянства жодного з батьків, є громадянином України.

Існують певні особливості адміністративного провадження у справах

про набуття громадянства біженцями. На території України проживають

121

біженці, статус яких визначений Законом України «Про біженців». Особа,

яка народилася на території України, одному з батьків якої наданий статус

біженця в Україні або притулок в Україні, і не отримала за народженням

громадянства жодного з батьків, якому наданий статус біженця в Україні або

притулок в Україні, є громадянином України. Це положення Закону

направлене на неприпустимість статусу безгромадянства для дитини, яка

народилася на території України, незалежно від того, мають або не мають її

батьки статус громадянина України або є апатридами, біженцями [62, с. 90].

Між іноземцями і особами без громадянства, які проживають в Україні,

можуть укладатися шлюби на законних підставах. При появі у них дітей

виникає питання громадянства останніх. Враховуючи реальну можливість

виникнення такої ситуації, Закон України « Про громадянство України» (п. 6

ст. 7) встановлює, що особа, яка народилася на території України від

іноземця і особи без громадянства, які постійно проживають на території

України і на законних підставах, є громадянином України. Українська

держава в особі відповідних органів надає громадянство цій дитині. У

даному випадку пріоритетним визнається принцип права крові, тобто батько-

іноземець за своєю волею визначає для дитини її громадянство. Проте якщо

він цього не зробив, набуває чинності принцип права територіального

походження.

Законодавство України приділяє велику увагу недопущенню ситуації

безгромадянства дітей, які проживають на її території. Законом

передбачається можливість набуття дітьми громадянства України унаслідок

усиновлення. Встановлено, якщо дитина, яка є іноземцем або особою без

громадянства, а усиновитель є громадянами України, то дитина стає

громадянином України з моменту вступу у силу рішення про усиновлення,

незалежно від того, проживає вона постійно в Україні або за кордоном (ч. 1

ст. 11). На усиновлених, на відміну від осіб, які отримали громадянство

України шляхом натуралізації, не розповсюджується вимога проживання в

Україні. Розглянемо ще одну ситуацію: дитина є особою без громадянства

122

або іноземцем, а усиновителі – подружжя, один з яких є громадянином

України, а інший – іноземець, у цьому разі дитина стає громадянином

України з моменту вступу у силу рішення про усиновлення, незалежно від

того, проживає вона постійно в Україні або за кордоном.[63, с. 5]

Закон України «Про громадянство України» (ст. 12) передбачає

наступні процедури набуття громадянства України унаслідок установлення

над дитиною опіки або піклування:

а) дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства і над якою

встановлена опіка або піклування громадянами України або особами, одна з

яких є громадянином України, а інша – особою без громадянства, стає

громадянином України з моменту ухвалення рішення про встановлення опіки

або піклування;

б) дитина, яка проживає на території України і є особою без

громадянства або іноземцем і над якою встановлена опіка або піклування

особами, одна з яких є громадянин України, а інша – іноземцем, стає

громадянином України з моменту ухвалення рішення про встановлення

опіки, якщо вона у зв’язку з усиновленням чи опікою не набуває

громадянства опікуна, який є іноземцем;

в) дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства і виховується в

державній дитячій установі України, що по відношенню до неї виконує

обов’язки опікуна, або в дитячому будинку сімейного типа, якщо хоча б один

із батьків-вихователів є громадянином України, стає громадянином України з

моменту влаштування до такої установи, за умови, якщо її батьки померли,

визнані безвісно відсутніми або недієздатними.

Чинний Закон закріплює наступні процедури набуття громадянства

України дитиною у зв’язку з перебуванням у громадянстві України її батьків

або одного з них [64, с.88]:

дитина, що є іноземцем або особою без громадянства, один із батьків

якої є громадянином України, а інший – особою без громадянства,

реєструється громадянином України за клопотанням того з батьків, який є

123

громадянином України;

дитина, яка є особою без громадянства, один із батьків якої є

громадянином України, а інший – іноземцем, реєструється громадянином

України за клопотанням того з батьків, який є громадянином України;

дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства, батьки якої

знаходяться в громадянстві України, реєструється громадянином України за

клопотанням одного з батьків.

Датою набуття громадянства України у випадках, передбачених ст. 14

Закону, є дата реєстрації набуття особами громадянства України.

Закон закріплює також можливість набуття громадянства унаслідок

установлення батьківства. Визначено, що при встановлені батьківства

дитина, мати якої є іноземкою або особою без громадянства, а батьком

визнається громадянин України, дитина незалежно від місця її народження і

місця постійного проживання стає громадянином України.

Датою набуття громадянства України у випадку, передбаченому ст. 15

Закону, є дата народження дитини або дата набуття громадянства України

батьком, якщо він набуває його після народження дитини.

У цілях забезпечення інтересів дитини в Законі закріпляється це

положення про те, що набуття громадянства України у віці від 15 до 18 років

може відбуватися лише з її згоди.

Щодо практики у справах про набуття громадянства в інших державах

Європи зазначимо, що набувається громадянство, як правило, відповідно до

принципу права крові. Разом із тим в останні роки посилюється дія принципу

права територіального походження. Це пов’язано з наявністю в Європі такого

явища, як трудова міграція. Так, у Бельгії, Великій Британії, Іспанії,

Нідерландах, у Франції діти і внуки іммігрантів одержують громадянство за

принципом територіального походження. Законодавством багатьох країн

передбачена можливість для осіб, які народилися на території цієї країни,

реалізації права на оптацію. У деяких країнах введено принцип права

територіального походження стосовно дітей, батьки яких іноземці, хоча це

124

становить предмет широких дискусій. Багато вчених вважає, що принцип

права територіального походження основний в імміграційних країнах,

оскільки вони мають мету збільшення населення держави. Проте навряд чи

це твердження правомірно щодо інших принципів [65, с. 17].

Дію принципу права територіального походження сьогодні необхідно

розглядати як продовження імміграційної політики, де даний принцип

повинен забезпечувати інтереси дітей іноземців, а не ідеї етнічної або

культурної нації. Дія цього принципу відносно іммігрантів другого і третього

поколінь виправдана, оскільки прискорює їх інтеграцію в суспільстві,

виробляє відчуття правової відповідальності.

Деякими вченими-адміністративістами обґрунтовано, на наш погляд,

наголошується, що й уникнення або, навпаки, гіперболізування принципу

права територіального походження в адміністративному законодавстві може

негативно впливати на процедури провадження надання громадянства

України. Так, Європейська конвенція про громадянство від 1997 р.

передбачає можливість втрати громадянства за відсутності реальних зв’язків

держави з громадянином, який постійно проживає за її межами .

У США починаючи ще із Закону про громадянство від 1855 р.

встановлювався зв’язок між громадянством США і фактом проживання в

США. Дитина, яка народилася поза США, автоматично набуває

американського громадянства, якщо батьки є громадянами США або

принаймні один із них жив протягом деякого часу до народження дитини на

території США. Якщо ж один із батьків має американське громадянство, а

інший – іноземець, то як умова визнання дитини, яка народилася поза США,

громадянином США є вимога, щоб той з батьків, який є громадянином США,

до народження дитини прожив у США не менше 10 років за обов’язкової

умови, що принаймні половина строку прожита їм після досягнення 14-

річного віку. При недотриманні цієї вимоги дитина може набувати

американського громадянства, але тільки після виконання додаткової вимоги,

а саме: прожити в США не менше 5 років у віці з 14 до 28 років. При цьому

125

слід відзначити, що американське законодавство не мотивує цю своєрідну

вимогу. У цьому контексті М. А. Никіфорова висловлює думку про те, що в

основі викладеної додаткової вимоги лежить переконання, що проживання в

США у вказаному віці найкраще сприяє формуванню законослухняного

громадянина, міцному засвоєнню американського способу життя і

офіційного світогляду [66, с.3].

У Законі України «Про громадянство України», у редакції від 16 квітня

1997 р. норми, що регулювали питання громадянства дітей при зміні

громадянства їх батьками, при усиновлені, установленій опіки і піклування,

містилися в окремому розділі Закону (розділ IV «Громадянство дітей при

зміні громадянства батьків і при їх усиновленні»). Законом закріплювалося,

що громадянство дитини може змінюватися у разі набуття її батьками

громадянства України або з їх виходом з громадянства України. Такі питання

регулювалися ст. 21 Закону, відповідно до якої у разі зміни громадянства

батьків, унаслідок чого обидва стають громадянами України або обидва

виходять із нього, відповідно, змінюється і громадянство дітей. У разі, коли

відомий один із батьків дитини, то при зміні громадянства особою

змінюється і громадянство дитини. Метою даної норми Закону від 16 квітня

1997 р. було прагнення забезпечити однакове громадянство для всіх членів

сім’ї. Проте у вищенаведеному порядку вирішувалися питання про

громадянство дітей, які не досягли 16-річного віку. Для зміни громадянства

дітей у віці з 16 до 18 років вимагалася згода дитини. Відповідно до ст. 27

Закону зміна громадянства дітей у віці з 16 до 18 років у разі зміни

громадянства їх батьками, а також у разі усиновлення могла здійснюватися

тільки з відома самих дітей. Заява дитини про зміну громадянства повинна

бути подана в письмовій формі і нотаріально завірена [67, с.12].

У Законі України «Про громадянство України» від 16 квітня 1997 р.

регламентувалося питання усиновлення. Законодавство виходило з того, що

усиновлення має здійснюватися на користь усиновлюваної дитини.

Усиновлення дітей – громадян України іноземцями на території нашої

126

держави здійснювалося в порядку, встановленому законодавством, на

загальних підставах на прохання заявника. Питання громадянства дітей при

їх усиновленій детально регулювалися ст. 26 Закону. Відповідно до статті

при усиновленні дитини, що є громадянином України, подружжям, один з

яких – громадянин України, а інший – іноземець, така дитина зберігає

громадянство України. Проте на прохання такій дитині може бути дозволено

змінити громадянство. За дитиною, яка є громадянином України і усиновлена

особами без громадянства або подружжям, один з яких – громадянин

України, а інший – особа без громадянства, зберігається громадянство

України. Встановлювалося, що у разі, коли діти усиновлювалися іноземцями,

за ними зберігалося громадянство України. У разі отримання громадянства

іншої держави усиновлені іноземцями особи після досягнення 18-річного

віку мали право визначитися щодо громадянства України.

У ст. 25 Закону України «Про громадянство України» у редакції від 16

квітня 1997 р. регулювався порядок визначення громадянства дітей, які були

іноземцями або особами без громадянства, у разі їх усиновлення.

Визначалося, що дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства і яку

усиновили громадяни України або над якою встановлювалася опіка або

піклування громадян України, ставала громадянином України. Дитина, яка

була іноземцем або особою без громадянства і яку усиновлює подружжя або

над якою встановлюється опіка, піклування подружжям, один з яких є

громадянином України, а інший – особою без громадянства, ставала

громадянином України. Законом закріплювалося, що дитина, що є особою

без громадянства, яку усиновляє подружжя або над якою встановлюється

опіка подружжям, один з яких – громадянин України, є громадянином

України. Дитина, яка є іноземцем і яку усиновляє подружжя або над якою

встановлюється опіка чи піклування подружжям, один з яких – громадянин

України, а інший – іноземець, стає громадянином України з відома

усиновителів, опікунів, піклувальників [68, с.1].

Українське законодавство про громадянство не приділяє великої уваги

127

громадянству дітей і не орієнтується у цьому питанні на міжнародно-правові

стандарти, відповідні пакти, конвенції, міжнародні договори. Майже всі

держави СНД за основу визнання громадянства узяли принцип права крові,

який, як правило, доповнюється принципом права територіального

походження. Міжпарламентською Асамблеєю держав – учасниць СНД

розроблений рекомендаційний законодавчий акт про погодження принципів

регулювання громадянства від 29 грудня 1992 р., покликаний підвищити

рівень захисту прав людини при наданні громадянства, встановити і

підтримати дружні і добросусідські відносини між всіма державами.

Міжпарламентська Асамблея держав – учасників СНД визнала нормативне

значення таких принципів, як право кожної людини на громадянство і його

зміну; рівність громадянства; неприпустимість позбавлення громадянства і

дискримінації в питаннях громадянства за ознаками соціального походження,

майнового становища, расової і національної приналежності, статі, освіти,

мови, релігійних, політичних та інших переконань, роду і характеру занять.

Державами заохочується набуття громадянства особами без громадянства

(ст. 5); встановлюється, що відсутність джерела існування, наявність

хронічної хвороби, судимість не повинні впливати на вирішення питань

громадянства, а також підкреслюється, що діти, народжені на території однієї

з держав – учасниць Співдружності, не повинні на території іншої держави

СНД ставати особами без громадянства. На нашу думку, вирішення питань

громадянства повноважними органами має сприяти возз’єднанню сімей, а

окремі нації, народності не повинні ущемлятися у правах при регулюванні

питань надання громадянства. Не випадково адміністративним

законодавством визнається правомірність захисту державою своїх громадян

за межами своєї території відповідно до міжнародно-правових норм.

Зберігається і визнається безперечним принцип, згідно з яким взяття або

розірвання шлюбу з особою, яка належить до іншої держави, рівно як і

мешкання за кордоном протягом будь-якого відрізка часу, як правило, не

тягне за собою припинення або зміни громадянства [69, с.34].

128

Усі наведені положення повинні бути направлені і на захист прав

дитини, на забезпечення її права на громадянство, на недопущення ситуації

безгромадянства.

Крім того, існують певні особливості набуття громадянства України за

територіальним походженням, відновлення в громадянстві.

Відповідно до Закону України «Про громадянство України» у редакції

від 18 січня 2001 р. громадянство може бути отримано за територіальним

походженням. Територія – дуже важливий чинник. До того ж Закон вперше

(у порівнянні з редакцією законів 1991 р. і 1997 р.) закріплює, які саме

входять до складу України: а) територія, що стала територією України

відповідно до ст. 5 Закону України «Про правонаступництво України»;

б) території, що входили до складу Української Народної Республіки,

Західно-Української Народної Республіки, Української Держави,

Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки

(УРСР) [70, с.81].

Наприклад, встановлено, що особа, яка сама або хоча б один з її

батьків, дід або бабця, повнорідні брат або сестра народилися або постійно

проживали до 16 липня 1990 р. на території України відповідно до ст. 5

Закону України «Про правонаступництво України», а також на інших

територіях, що входили до складу Української Народної Республіки, Західно-

Української Народної Республіки, Української Держави, Закарпатської

України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), і є

особою без громадянства або іноземцем, що взяв зобов’язання припинити

іноземне громадянство і подав заяву про набуття громадянства України, а

також її діти реєструються громадянами України.

Названий вище Закон містить положення про те, що дитина, яка

народилася або постійно проживала на території УРСР (або хоча б один з її

батьків, дід або бабця народилися чи постійно проживали на територіях,

вказаних в ч. 1 ст. 8 Закону) і є особою без громадянства, реєструється

громадянином України за заявою одного з батьків або опікуна. Дитина, яка

129

народилася на території України від батьків, що є іноземцями, і отримала за

народженням громадянство іншої держави або держав, яке було припинене,

реєструються громадянином України за клопотанням одного з батьків або

опікуна.

Зупинимося ще на одному моменті. У згаданому акті закріплено: якщо

особи, вказані в ч. 1 ст. 8 Закону, є громадянами держав, міжнародний

договір України з якими дозволяє їм звертатися для набуття громадянства

України за умови, якщо вони доведуть, що не є громадянами цієї держави,

можуть подавати заяви про отримання громадянства України лише після

припинення іншого громадянства [71, с.23].

Особа, яка набуває громадянства України за територіальним

походженням, повинна виконати певні вимоги, а передусім припинити

іноземне громадянство. Це витікає перш за все з конституційного положення

про єдине громадянство в Україні. Тому встановлюється на законодавчому

рівні, що особи, вказані в ч. 1 ст. 8 Закону «Про громадянство України», є:

іноземцями, які повинні припинити іноземне громадянство і надати документ

про це, виданий уповноваженим органом відповідної держави, в орган, який

здійснює реєстрацію, протягом року з моменту реєстрації їх як громадян

України. Якщо особи, які мають усі передбачені законодавством держави

підстави для отримання такого документа, із незалежних від них причин не

можуть одержати його або їм наданий статус біженця в Україні чи притулок

в Україні, то вони подають декларацію про відмову від іноземного

громадянства Проте із правила є виключення. Обов’язково припинити

іноземне громадянство не вимагається від іноземців, які є громадянами

держав, законодавство яких передбачає автоматичне припинення особами

громадянства цієї держави одночасно з набуттям іншого громадянства

держав або міжнародні договори України з якими передбачають припинення

особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства

України.

Зауважимо, що за Законом датою набуття громадянства України у

130

випадках, передбачених ст. 8, є дата реєстрації набуття особою громадянства

України.

Особа, яка отримала громадянство України і подала декларацію про

відмову від іноземного громадянства, зобов’язана повернути паспорт

іноземної держави в уповноважені органи.

Громадянство України може бути отримано шляхом його відновлення.

Згідно зі ст. 10 Закону «Про громадянство України» особа, яка після

припинення громадянства України не отримала іноземного громадянства і

подала заяву про поновлення громадянства України, реєструється

громадянином України незалежно від того, проживає вона постійно в Україні

або за кордоном, за відсутності обставин, передбачених ч.5 ст. 9 Закону [72,

с.11].

Таким чином, згідно з ч. 1 ст. 10 Закону, умовами відновлення

громадянства є: а) не набуття особою іноземного громадянства; б) подача

особою заяви в компетентні державні органи про відновлення в

громадянстві; у) володіння державною мовою або її розуміння в обcягі,

достатньому для спілкування. Дана умова не стосується осіб, які мають певні

фізичні вади (глухі, німі).

Ще один момент. Особа, яка після припинення громадянства України

отримала іноземне громадянство, повернулася в Украйну на постійне

проживання, подала заяву про відновлення в громадянстві України, за

відсутності підстав, передбачених ч. 5 ст. 9 Закону, реєструється

громадянином України. У цьому випадку особа бере зобов’язання припинити

іноземне громадянство і представити документ, виданий уповноваженим

органом відповідної держави, в орган, що прийняв документи про

відновлення її в громадянстві України, протягом року з моменту відновлення

її в громадянстві України. Якщо особа, маючи всі передбачені

законодавством держави підстави для отримання такого документа, з

незалежних від неї причин не може його одержати або їй наданий статус

біженця в Україні або притулок в Україні, вона подає декларацію про

131

відмову від іноземного громадянства.

Особа, вказана в ч. 2 ст. 10 Закону, яка є громадянином держави,

міжнародний договір України з якою дозволяє особі звертатися для набуття

громадянства України за умови, якщо вона доведе, що не є громадянином

іншої сторони, може подати заяву про відновлення в громадянстві України

лише після відмови від іноземного громадянства.

Встановлено, що зобов’язання припинити іноземне громадянство не

потрібне від громадян держав, законодавство яких передбачає автоматичне

припинення особами громадянства держав одночасно з набуттям

громадянства іншої держави або міжнародні договори України з якими

передбачають припинення особами громадянства держав одночасно з

набуттям громадянства України, а також від осіб, яким наданий статус

біженця в Україні або притулок в Україні, і осіб без громадянства.[73, с.77]

У громадянстві України не відновлюються особи, які втратили

громадянство України на підстав п. 4 ст. 19 Закону, тобто ті, хто отримав

громадянство унаслідок надання свідомо неправдивих відомостей або

фальшивих документів.

Датою набуття громадянства України у випадках, передбачених ст. 10

Закону «Про громадянство України», є дата реєстрації набуття особою

громадянства України.

У Законі визначено, що особа, яка отримала громадянство України і

подала декларацію про відмову від іноземного громадянства, зобов’язана

повернути паспорт іноземної держави в уповноважені органи держави.

На нашу думку, у чинному Законі України «Про громадянство

України», на відміну від раніше діючого, доречно встановити, що іноземець

або особа без громадянства, що проживають в Україні на законних підставах,

признанні судом недієздатними, і над ними встановлена опіка громадянина

України, набувають громадянства України з моменту вступу в силу рішення

про встановлення опіки.

132

2.2. Умови та особливості набуття громадянства України шляхом

натуралізації

Натуралізація – набуття громадянства держави іноземним

громадянином або особою без громадянства шляхом подачі клопотання на

ім’я глави держави або іншого органу державної влади. Набуття

громадянства у порядку натуралізації пов’язане зі зміною громадянства або

виходом із стану без громадянства [74, с.44].

Питання про набуття громадянства, таким чином, виникає у випадках:

а) вступу громадянина (громадянки) однієї держави до шлюбу з

громадянином (громадянкою) іншої держави; б) усиновлення громадянами

однієї держави дитини, яка має громадянство іншої держави або взагалі не

має такого; у) зміни громадянства однієї держави на громадянство іншої;

г) набуття громадянства особою, яка не має громадянства.

Згідно зі ст. 9 Закону України «Про громадянство України» іноземець

або особа без громадянства можуть за їх клопотаннях бути прийняті в

громадянство України. У міжнародній термінології прийняття до

громадянства в індивідуальному порядку називається натуралізацією. Вона

безпосередньо пов’язана з правом кожної людини на зміну громадянства, як

це проголошено в ч. 2 ст. 15 Загальної декларації прав людини і в ч. 1 ст. 25

Конституцій України, що встановлює, що громадянин України не може бути

позбавлений громадянства і права змінити громадянство.

Порядок прийняття до громадянства характеризує рівень демократизму

політичного режиму, взаємовідносин особи і влади. Сенс натуралізації

полягає в тому, що особі надається можливість одержати громадянство

відповідної держави, яке не одержане нею за народженням або з інших

підстав.

Натуралізація проводиться за власною волею особи, яка хоче отримати

громадянство. У частині 1 ст. 9 Закону підкреслюється, що вона здійснюється

за клопотанням іноземця або особи без громадянства. Неприпустиме надання

133

громадянства шляхом натуралізації всупереч волі особи. Це ж стосується і

надання громадянства великим групам людей всупереч їх волі.

Натуралізацію як спосіб набуття громадянства передбачають у своєму

законодавстві всі країни Європи. У деяких державах цей спосіб

закріплюється навіть у конституціях. Так, п. 1 ст. 12 Конституції Грузії

встановлює: Громадянство Грузії отримується за народженням і шляхом

натуралізації. Відповідно до ч. 1 ст. 6 Європейської конвенції всі держави

повинні передбачати можливість натуралізації щодо осіб, які постійно і на

законних підставах проживають на їх території [75, с.43].

Підсумовуючи, додамо, що натуралізація – надання органами влади за

наявності певних умов громадянства особам, які про це просять. Особи, які

отримали громадянство шляхом натуралізації, як правило, користуються

тими ж правами і несуть ті ж адміністративно-правові обов’язки, що й інші

громадяни. Проте в деяких країнах світу політичні права цієї категорії осіб

обмежуються.

Надання громадянства у порядку натуралізації здійснюється на основі

вільного волевиявлення особи і зазвичай тягне за собою втрату наявного

громадянства за народженням. Йдеться про осіб, які або вже є громадянами

інших держав, або не мають громадянства, або є особами з невизначеним

громадянством. Одного волевиявлення зацікавленої особи для набуття

громадянства недостатньо. Вказана особа повинна відповідати умовам, які

встановлюються для натуралізації.

На нашу думку, є два різновиди натуралізації: а) індивідуальна;

б) через правонаступництво держав. Індивідуальна натуралізація, у свою

чергу, поділяється на натуралізацію, засновану на особистому виборі, і на

натуралізацію за законом. Залежно від того, який орган уповноважений

вирішувати питання про громадянство, розрізняють систему законодавчу і

систему адміністративну. У першому випадку натуралізація здійснюється

шляхом ухвалення закону, а в другому – рішенням адміністративного органу.

Натуралізація за законом є юридичною, тобто вступ до шлюбу іноземця з

134

громадянином даної держави, а також усиновлення, опіка, батьківство тощо.

Натуралізація у зв’язку з правонаступництвом держави виникла в

результаті перетворення колишніх колоній на нові суверенні держави.

Причому така натуралізація відбувається автоматично у момент виникнення

нової держави, а не після ухвалення державою відповідного законодавства

[76, с.90].

Законодавство різних країн закріплює неоднакові вимоги до

натуралізації. Єдиних критеріїв у даному питанні немає. Багато країн, в

основному західноєвропейських, висуває до особи, яка натуралізується,

вимогу інтеграції в суспільство. Іноді вона формулюється як асиміляція,

тобто відмова від власної мови, культури. Наявність такої вимоги надає

органам державної влади ширші повноваження при вирішенні питання щодо

того, приймати або не приймати особу в громадянство країни. У

Нідерландах, наприклад, інтеграція особи в суспільство означає знання

державної мови і служить підтвердженням, що особа є прийнятою

нідерландським суспільством. Дана вимога була підкреслена/підтримана

самим Нідерландським урядом. У Бельгії після 1985 р. потрібне тільки

бажання особи до інтеграції в суспільство, причому особа, яка

натуралізується, не зобов’язана доводити свою інтеграцію у процесі

натуралізації. А в Люксембурзі особа має доводити свою достатню

асиміляцію. У Німеччині інтеграція розуміється як включення особи в

німецькі життєві відносини. Для забезпечення потрібен великий ценз

осілості. У межах інтеграції мусить бути тривалий інтерес і симпатії до

Німеччини, знання основних принципів державного будівництва.

Знаходження іноземців в основному середовищі не зараховується до строку

постійного проживання у країні, який необхідний для натуралізації. У

Португалії закон вимагає, щоб особа, що претендує на португальське

громадянство, була морально і суспільно достойною. У Франції для

проведення натуралізації від особи потрібна асиміляція, яка перш за все

встановлюється з урахуванням знання французької мови. Винятком є

135

законодавство Хорватії, в якому закріплено положення про те, що особа має

сприймати хорватську культуру.

Вимога інтеграції особи зумовлена тим, що прийняття в і громадянство

не інтегрованих в суспільство осіб порушує рівень гармонії суспільства, що

відповідає законності. Тому вимоги, які висуваються до особи, яка хоче

одержати громадянство, цілком обґрунтовані, хоча вони неоднакові в різних

країнах. Інтеграція – взаємний процес, для якого необхідне бажання особи і

країни, яка приймає дану особу, тоді як асиміляція означає відмову від

культури. Вимога асиміляції суперечить правам національних меншин на

збереження своєї національної ідентичності. Сучасна демократична держава

не має права вимагати асиміляції особи в суспільство, а тільки може

зажадати інтеграції в нього. Держава, яка може інтегрувати іноземців у

суспільство, повинна для цього створювати відповідні умови. Інтеграція

іноземців пов’язана з правовим регулюванням їх статусу. Наявність

законодавства, що обмежує їх в правах, особливо в економічних, соціальних,

у сфері освіти і праці, перешкоджає їх інтеграції в суспільство [77, с.66].

Цікаву, на наш погляд, концепцію інтеграції іноземців у суспільство

розвиває Ю. Хабермас. Відповідно до неї демократична держава має право

вимагати від іммігрантів їх політичної соціалізації, що покликана

узгоджуватися з відповідними загальними принципами держави. На

переконання деяких учених, людина не має повністю відмовлятися від своєї

культури. Вони вважають, що політична інтеграція виключатиме надмірний

вплив культур іммігрантів на суспільство. На думку Ю. Хабермаса, вплив

інших культур на суспільство не збіднює його, а збагачує, розширюючи

перспективи його розвитку. Мультинаціональное суспільство для

Ю. Хабермаса означає не тільки мирне співіснування різних культур, а й

процес їх об’єднання. Вчений розрізняє два ступені асиміляція. Перший

відбувається у двох напрямках: а) сприйняття особою загальних принципів

держави; б) практичне входження в культуру даного суспільства. Другий

зовсім не означає повної відмови особи від своєї культурі. На наш погляд,

136

наявність подвійної культури нового громадянина не повинна розглядатися

як небажане явище, навпаки, її наявність корисна для суспільства.

Походження не грає тут ніякої ролі. Відповідно до даної концепції нація є як

політичне, а не етнічне явище.

На наше переконання, інтеграція особи в суспільство має значення як

для особи, яка бажає отримати громадянство, так і для держави, яка надає це

громадянство у порядку натуралізації. Сьогодні немає об’єктивних підстав

висувати як вимогу саме інтеграцію особи, яка бажає набути статус

громадянина України. Це достатньо складний і тривалий процес. Вважаємо,

що саме на рівні адміністративного законодавства важливо закріпити вимогу

інтеграції особи в суспільство у формі визнання нею Конституції нашої

держави, чинних законів України. Визнання і виконання Конституції

України, чинних законів України слід, на нашу думку, розглядати як

розуміння і прийняття основних засад розвитку держави.

Закони про громадянство країн СНД передбачають наступні основні

умови набуття громадянства: 1) зобов’язання поважати і дотримуватися

конституції і законодавства республіки (Білорусь, Молдова, Украйна та ін.);

2) принесення клятви вірності республіці і доказів відданості державі і

народу (Молдова); 3) відмова від іноземного громадянства (Україна); 4) ценз

осідлості, тобто постійне проживання на території республіки протягом

певного строку (від 5 до 10 останніх років: 5 років – Киргизстан; 7 років –

Білорусь; 10 років – Казахстан). Наведене правило не поширюється на осіб,

які мають бажання стати громадянами України, за умови, якщо вони

народилися або довели, що хоча б один з їх батьків, дід або бабця народилися

на території України, і не перебувають у громадянстві інших держав;

5) володіння мовою республіки в обсязі, достатньому для спілкування

(Білорусь, Украйна), або для включення в суспільне життя республіки

(Молдова); 6) наявність легальних джерел існування або володіння

нерухомістю [78, с.23].

Спрощений порядок надання громадянства, як правило, застосовується

137

до жінки, що взяла шлюб із громадянином держави СНД, на її прохання і за

умови відмови від іноземного громадянства.

Умовами надання громадянства України є: 1) визнання і дотримання

Конституції України і законів України; 2) зобов’язання припинити іноземне

громадянство або не перебування в іноземному громадянстві; 3) безперервне

проживання на законних підставах на території України протягом 5 років;

4) отримання дозволу на постійне проживання в Україні; 5) володіння

державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування;

6) наявність законних джерел існування.

Найбільш розповсюдженою вимогою до особи, що бажає одержати

громадянство в порядку натуралізації, є постійне проживання упродовж

певного часу на території держави. Наявність вказаної вимоги зумовлена

тим, що при проживанні особи в державі між нею і державою є фактичний

зв’язок. Законом України визначений не дуже тривалий строк проживання

для отримання права на громадянство, усього 5 років. У країнах Європи він

коливається від 5 до 15 років. П’ятнадцятирічний строк проживання

встановлений, наприклад, у Македонії, хоча Європейська конвенція про

громадянство передбачає, що тривалість проживання для отримання

громадянства не повинна перевищувати 10 років. Більшість

східноєвропейських держав у цьому питанні використовує п’ятирічний строк

проживання особи на території країни. Зокрема, у Республіці Білорусі строк

проживання для отримання громадянства складає 7 років, в Угорщині – 8,

Молдові, Греції, Литві – 10. У Англії, Нідерландах, Франції встановлений

п’ятирічний строк проживання в країні, в Данії і Норвегії – 7, в Іспанії, Італії,

Німеччині – 10 років [79, с.11].

У деяких країнах третього світу, території яких населяють кочові

племена, що постійно перетинають межі з сусідніми державами,

законодавець передбачив дуже високий ценз осілості, який може бути

дотриманий за умови асиміляції особи з місцевим населенням, що постійно

проживає на території даної держави. Наприклад, у Республіці Чад згідно з

138

Кодексом про громадянство 1962 р. для набуття громадянства у порядку

натуралізації необхідне проживання у країні протягом 15 років, а також

вкорінення в якій-небудь общині, що зазвичай проживає на території країни.

Відповідно до Конституції Бразилії 1988 р. потрібне безперервне проживання

в країні протягом одного року для громадян португаломовних країн і 30 років

– для інших (ст. 12).

У цьому контексті вважаємо за доцільне зупинитися ще на одному

моменті. У законодавстві України і деяких країн питання про строки

постійного проживання щодо осіб, які хочуть одержати громадянство,

вирішується по-різному, оскільки враховується багато чинників, у тому числі

й національні. Так, у Киргизстані вимога про п’ятирічний ценз осілості і

володіння державною мовою не розповсюджується на осіб: а) киргизької

національності, що проживають за межами Республіки; б) що мають заслуги

перед Республікою; у) при відновленні в громадянстві Киргизької

Республіки; г) при укладенні шлюбу з громадянином (громадянкою)

Киргизстану; д) що народилися в Киргизькій Республіці.

У Казахстані ценз осілості (10 років постійного проживання на

території Республіки) не потрібен при прийнятті в громадянство

неповнолітніх, осіб, що мають особливі заслуги перед Республікою, а також

осіб, що покинули територію Казахстану з політичних мотивів, і їх нащадків,

якщо вони повернулися для постійного проживання до Казахстану як на

історичну Батьківщину. До строку постійного проживання входить: а) час

служби в армії, якщо до цього особа проживала на території Республіки і

перерва між днем звільнення з армії і днем прибуття в Республіку на

постійне проживання не перевищує трьох місяців; б) час навчання за межами

Республіки, якщо перерва між навчанням або відрахуванням з навчального

закладу і днем прибуття в Республіку не перевищує трьох місяців; у) час

виїзду у відрядження за межі Республіки, якщо перерва між закінченням

відрядження і днем прибуття в Республіку не перевищує трьох місяців.

Обчислення тримісячного строку припиняється у випадках хвороби,

139

стихійного лиха або з інших поважних причин [80, с. 67].

До строку проживання на території не зараховується час відбування

призначених судовими органами інших держав заходів кримінального

покарання, а також строк перебування на території Республіки у відрядженні,

на лікуванні та в інших випадках тимчасового проживання. Питання

громадянства військовослужбовців, що перебувають на дійсній військовій

службі в частинах, дислокованих на території Казахстану, визначаються

міждержавними договорами Республіки Казахстан.

У законодавстві про громадянство строк проживання може

визначатися як безперервний, так і загальний. Деякі комбінують їх. Так, у

Швейцарії загальний строк обов’язкового проживання особи в країні для

отримання права на громадянство шляхом натуралізації складає 12 років, з

яких 3 роки повинно припадати на 5 останніх років безпосередньо перед

зверненням особи про надання громадянства .

У Законі України «Про громадянство України» (п. І ст. 9)

встановлюється як вимога безперервне проживання на законних підставах на

території України протягом останніх п’яти років. Як розуміти словарвне

проживання?

При дослідженні українського адміністративного законодавства з цього

питання нам вдалося встановити, що вперше в законодавстві про

громадянство України дається визначення строків проживання на території

України на законних підставах і безперервне проживання на території

України, що позитивно впливає на отримання громадянства. Проживання на

території України на законних підставах – це проживання в Україні іноземця

або особи без громадянства, які мають в паспорти громадянина СРСР зразка

1974 р., відмітку про постійну прописку на території України. Безперервне

проживання на території України – таке проживання в Україні особи, коли її

разовий виїзд за кордон у приватних справах не перевищував 90 днів, а в сумі

за рік 180 днів. Не є порушенням вимоги про безперервне проживання виїзд

особи за кордон у службове відрядження, на навчання, у відпустку, на

140

лікування по рекомендації відповідної медичної установи або зміна місця

проживання на території України [81, с. 82].

У Російській Федерації проживання на території є безперервним, якщо

особа виїжджала для навчання або лікування за межі Росії не більше ніж на

три місяці. У Естонії під постійним знаходженням у країні розуміється

законне перебування на її території не менше 183 днів на рік. При цьому

знаходження особи за межами Республіки не має перевищувати на рік 90 днів

підряд.

Як позитивний слід розглядати й той факт, що Закон України «Про

громадянство України» дає визначення терміна «безперервне проживання в

Україні». Відсутність визначення прямо в Законі обмежувала б права

людини, зокрема, право на свободу пересування. На основі порівняно-

правового аналізу можна зробити висновок про те, що п’ятирічний ценз

проживання в тимчасових умовах найбільш оптимальний і достатній для

інтеграції особи в суспільстві. Законодавство України встановлює, що вимога

безперервного проживання на законних підставах на території України

протягом останніх 5 років для отримання громадянства не поширюється на

осіб, що перебувають у шлюбі з громадянином України строком більше двох

років і що постійно проживають в Україні на законних підставах, і на осіб,

що постійно проживають в Україні на законних підставах і що проживали з

громадянином України більше двох років у шлюбі, який припинився

унаслідок його смерті.

Для осіб, яким наданий статус біженця в Україні або притулок в

Україні, строк безперервного проживання на законних підставах на території

України встановлюється в три роки з моменту надання їм статусу біженця в

Україні або притулку в Україні, а для осіб без громадянства – три роки з

моменту отримання дозволу на проживання в Україні [82, с. 89].

Проте, на нашу думку, вимога безперервного проживання на законних

підставах на території України протягом 5 років не повинна стосуватися

наступних категорій осіб: а) які мають видатні заслуги перед Україною; б)

141

прийняття яких в громадянство України складає державний інтерес для

України; у) дітей, що проживають в Україні, один із батьків яких або опікун

має дозвіл на постійне проживання в Україні.

Умовою набуття громадянства є отримання дозволу на постійне

проживання в Україні (п. 4 ст. 9 Закону України «Про громадянство

України»). Проте умова не розповсюджується на осіб, що мають у паспорті

громадянина колишнього СРСР зразка 1974 р. відмітку про постійну або

тимчасову прописку на території України, а також осіб, яким наданий статус

біженця в Україні або притулок в Україні [83, с.5].

Наступною натуралізаційною вимогою, і дуже поширеною, є знання

державної мови. Закон України «Про громадянство України» в якості умови

надання громадянства України закріпляє володіння державною мовою або її

розуміння в обсязі, достатньому для спілкування. Ця умова не

розповсюджується на осіб, що мають певні фізичні вади (сліпі, глухі, німі).

Вимога знання мови покликана засвідчити реальний зв’язок особи з

державою. Володіння державною мовою – необхідна умова інтеграції особи в

суспільство. У більшості країн світу від особи, яка хоче одержати

громадянство шляхом натуралізації, очікується елементарне розуміння мови

(у Великій Британії і Нідерландах, наприклад, в усній формі, в Німеччині – у

письмовій). У Німеччині щодо літніх осіб береться до уваги загальний рівень

освіти і вікові труднощі у вивченні мови. У європейських країнах, де є

декілька державних мов, особі, щоб отримати право на громадянство, досить

володіти хоча б однією з них (наприклад, Швейцарія). Однак є країни з

однією державною мовою, але проживає багато меншин, у цих країнах для

натуралізації досить володіти мовою певної національної меншини. Так, у

Великій Британії вважається достатнім, якщо особа, що проживає в

Шотландії або в Уельсі, володіє шотландською або валлійською мовами; у

Нідерландах – щодо осіб, що проживають в Антіллен або в Араба, достатньо

знання папіаменто або англійської мови.

Українське законодавство досить демократичне з погляду знання

142

особою державної мови, оскільки потрібне володіння або навіть тільки

розуміння державної мови в обcязі, достатньому для спілкування. Інша

ситуація в прибалтійських державах, що раніше входили до складу СРСР. У

Естонії, наприклад, вимога володіння державною мовою як умова

натуралізації чітко і детально регламентується в Законі про громадянство.

Особа повинна здати екзамен, демонструючи ступінь володіння мовою в

різних формах і ситуаціях. Екзамен швидше нагадує вузівський екзамен з

іноземної мови для студентів-перекладачів, і його можна розглядати як прояв

недовіри до особи, яка стає громадянином Естонії, чим встановлення знання

мови. Надзвичайно жорсткі вимоги знання мови свідчать про небажання

держави мати нових громадян; вимога знання державної мови в обсязі, яким

не володіють представники, що належать до даного етносу, треба

розцінювати як порушення права особи на громадянство, як неприпустиме з

погляду забезпечення прав людини.

На нашу думку, необхідно конкретно в Законі України «Про

громадянство України» передбачити умови щодо знання мови особою, яка

хоче набути громадянство, потрібно ці зміни в Закон сформулювати

наступним чином:

« по-перше, знання державної мови в обсязі , достатньому для спілкування;

по-друге, довідка про володіння українською мовою видається місцевими

органами влади, а не спеціально службою; по-третє, знання мови як умова

отримання громадянства у порядку натуралізації не розповсюджується на

осіб, що мають видатні заслуги перед Україною, на осіб, прийняття яких в

громадянство України складає інтерес для України, на дітей, що проживають

в Україні і яких приймають в громадянство України, якщо один із батьків

дитини або опікун має дозвіл на постійне проживання в Україні.»

Наявність законних джерел існування – одна з умов набуття

громадянства у порядку натуралізації. Згідно з п. 6 ст. 9 Закону умова не

поширюється на осіб, яким наданий статус біженця в Україні або притулок в

Україні [84, с.98].

143

До законних джерел існування належать: а) заробітна платня; б)

прибуток від підприємницької діяльності; у) пенсія; г) стипендія; д) аліменти;

є) соціальні виплати і допомога; ж) особисті фінансові заощадження або

фінансова допомога від членів сім’ї, інших фізичних і юридичних осіб, які

мають законні доходи (ст. 1). У Законі закріплений широкий перелік

законних джерел існування, які є достатніми для натуралізації [85, с.8].

Вимога мати такі джерела існування цілком справедлива, оскільки,

якщо такі відсутні, держава повинна надавати вказаним особам матеріальну

допомогу. Проте до даної вимоги слід кожного разу підходити індивідуально.

Наприклад, людина проживає тривалий час в Україні, але у неї виникли

матеріальні труднощі у зв'язку з втратою роботи. Сьогодні, на жаль, це

звичайна ситуація. Навряд чи особі на даній підставі слід відмовляти в

наданні громадянства. Тим більше, якщо нею дотримана решта вимог Закону

відносно умов натуралізації.

Спрощена натуралізація. У світовій практиці існує спрощена

натуралізація щодо певного коло осіб. На нашу думку, необхідно внести

зміни до адміністративного законодавства для вирішення цього питання,

зокрема, встановити її щодо осіб, які мають видатні заслуги перед Україною,

щодо осіб, надання яким громадянства України складає інтерес для України,

дітей.

Так, ще раз наголосимо, на сьогоднішній день умова безперервного

проживання на законних підставах на території України протягом останніх 5

років не розповсюджується на особу, яка перебуває у шлюбі з громадянином

України більше двох років і постійно проживає в Україні на законних

підставах. Закон від 8 жовтня 1991 р. також передбачав спрощену

натуралізацію, але тільки щодо жінок, які взяли шлюб із громадянином

України. Однак уже Закон від 16 квітня 1997 р. поширив дане правило і на

чоловіків. Відповідно, сучасне українське законодавство про громадянство

повною мірою відповідає європейським стандартам [86, с.3].

Вважаємо за доцільне додати, що Конвенція про громадянство

144

заміжньої жінки від 1957 р. містить таке положення: громадянство має

надаватися дружині громадянина за спрощеними підставами (ст. 3) часом у

Конвенції не розкривається, що слід розуміти під спрощеними підставами.

Європейська конвенція про громадянство 1997 р. абстрактно, не конкретно

визначає, що договірним країнам слід передбачити в національному

законодавстві спрощені умови надання громадянства особі, яка перебуває у

шлюбі з громадянином держави. Отже, на практиці спрощене надання

громадянства особі, що перебуває у шлюбі з громадянином даної держави,

здійснюється, головним чином, шляхом скорочення строку проживання в

країні.

Однак практика європейських державах в даному питанні дуже

різниться. Так, в Італії строк проживання в країні для подружжя скорочується

з 10 років до 6 місяців, в Іспанії – з 10 років до 1, в Угорщині – з 8 до 3 років.

У деяких державах передбачається натуралізація подружжя без застосування

цензу.

У Франції подружжя може одержати громадянство без цензу осідлості,

якщо в цьому шлюбі або перед шлюбом була народжена дитина. У

Нідерландах на спрощених умовах може натуралізуватися не тільки

подружжя, а й особа, яка проживає з громадянином в незареєстрованному

шлюбі. Законодавство деяких держав передбачає можливість натуралізації

навіть якщо подружжя проживає за кордоном (наприклад, Бельгія,

Нідерланди, Італія).

У розвинених індустріальних країнах нерідко зловживають спрощеним

порядком натуралізації подружжя. У зв’язку з цим у Франції з 1993 р. був

ускладнений порядок отримання громадянства чоловіком. Існуючий раніше

шестимісячний строк був продовжений до двох років Крім того, відповідні

державні органи Франції наділені повноваженнями здійснювати контроль на

предмет фіктивного шлюбу.

Наявність інших груп осіб, які можуть бути натуралізовані в

спрощеному порядку, зумовлюється особливостями відповідної країни. Так,

145

у Франції для франкомовних потрібен п’ятирічний строк проживання в

державі. Іноді спрощений порядок застосовується до представників

корінного етносу. Це, наприклад, має місце щодо греків за законодавством

Греції, що передусім необхідно розглядати в контексті тривалого існування

Османської імперії. Як наслідок, велика кількість греків проживає за межами

території сучасної Греції. Законодавство Болгарії, зокрема, щодо надання

громадянства встановлює: особа болгарського походження набувають

болгарського громадянства у спрощеному порядку, а згідно із Законом про

громадянство Болгарії особа болгарської національності може бути такою,

що натуралізується, без вимоги п’ятирічного проживання на території країни.

У Німеччині підставою в період 1981 -1990 рр. було надане громадянство 1,3

млн. етнічних німців. Закон про громадянство Угорщини передбачає

спрощений порядок надання громадянства особам угорської національності.

Особа повинна проживати в Угорщині протягом одного року, але її предок

має також бути угорським громадянином. Відповідно до законодавства

Хорватії особи хорватської національності, які проживають за кордоном,

можуть набути хорватське громадянство без виконання натуралізаційних

вимог шляхом подачі заяви, в якій особа зобов’язується поважати правовий

порядок і звичаї Хорватії і сприймати хорватську культуру [87, с.90].

На нашу думку, Украйна не робить привілеїв у набутті українського

громадянства етнічним українцям, що важливо з погляду міжнаціональної

злагоди в державі, де понад сто етносів. Наявність подібної норми в

законодавстві України про громадянство було б негативно сприйнято

особами неукраїнського походження. Слід враховувати, що законодавство

України не допускає установлення привілеїв за етнічним походженням. Саме

в цьому сенсі і треба розглядати положення Закону України « Про

громадянство України», передусім про недопущення спрощеного порядку

натуралізації за етнічною ознакою.

У деяких європейських країнах діти іноземців-іммігрантів можуть

натуралізуватися із спрощених підстав (наприклад, у Німеччині). У багатьох

146

країнах для них встановлені певні права (зокрема, у Бельгії, Данії, Італії,

Нідерландах), тобто досягши повноліття, вони мають право вибору

громадянства. Діти, які виросли в країні, вже є громадянами в соціологічному

аспекті. Європейська конвенція про громадянство акцентує увагу на цьому і

передбачає, що для осіб, які народилися на території держави і законно, на

постійній основі на ній проживають, при досягненні ними 18-річного віку,

набувають громадянство в спрощеному порядку [88, с.7].

Однак для набуття громадянства існують і перешкоди. В Україні в

громадянство не приймається особа, яка: а) вчинила злочин проти людства

або здійснило акт геноциду; б) засуджена в Україні до позбавлення волі за

вчинення тяжкого злочину (до погашення або зняття судимості); у) здійснила

на території іншої держави діяння, яке визнане законодавством України

тяжким злочином [89, с.56].

Таке положення містять і законодавства інших країнах СНД. Так,

згідно із Законом «Про громадянство Республіки Казахстан» перешкодами

для набуття громадянства є: 1) вчинення злочину проти людства,

передбаченого міжнародним правом; 2) свідомий виступ проти суверенітету

Республіки; 3) заклики до порушення єдності і цілісності державної

території; 4) проведення діяльності, що завдає шкоди державній безпеці,

здоров’ю населення; 5) розпалювання міжнаціональної ворожнечі, 6)

засудження за терористичну діяльність; 7) визнання судом особи особливо

небезпечним рецидивістом; 8) перебування в громадянстві інших держав за

відсутності з ними міждержавної угоди про подвійне громадянство (ст. 17).

У прийнятті в громадянство може бути відмовлено із самих різних

підстав. Клопотання про прийняття в громадянство відхиляється, якщо особа,

що клопоче: 1) вчинила злочин проти людства; 2) вчинила насильницькі дії

(геноцид) проти національної державності (Украйна), брала участь у

репресіях; 3) виступає проти суверенітету і незалежності; 4) закликає до

насильницького повалення або зміни державного і суспільного ладу в країні,

громадянином якої збирається стати (Киргизстан, Таджикистан); 5) закликає

147

до порушення єдності і територіальної цілісності республіки, громадянином

якої збирається стати (Казахстан); 6) вчиняє протиправну діяльність, що

завдає шкоди державній безпеці, охоронюваним суспільним відносинам,

здоров’ю або моральності населення (Казахстан, Киргизстан, Таджикистан);

7) розпалює міждержавну, расову, міжнаціональну і релігійну ворожнечу,

поширює ідеї фашизму, шовінізму, пропагує війну (Казахстан, Киргизстан,

Таджикистан); 8) протидіє функціонуванню державної мови (Казахстан); 9)

за терористичну діяльність (Казахстан, Таджикистан); за тяжкі злочини

(Киргизстан, Украйна) або знаходиться під слідством у момент розгляду

заяви про надання громадянства; 10) визнана судом особливо небезпечним

рецидивістом (Казахстан); 11) перебуває в громадянстві іншої держави за

відсутності з ним міждержавної угоди про подвійне громадянство

(Казахстан); 12) з інших підстав [90, с.13].

У Законі України «Про громадянство Украйні» (ст. 9) чітко вказуються

підстави, що не підлягають розширеному трактуванню [91, с.12].

При прийнятті в громадянство Украйни від особи, що натуралізується,

не вимагається вимовляння клятви вірності, принесення присяги. Такі

пропозиції у процесі розробки Закону України « Про громадянство України»

в 1991 р. мали місце, але законодавець це не сприйняв. Так, особи, які

приймаються в громадянство Молдови, в обов’язковому порядку має

клятвено підтвердити, що дотримуватимуться і поважатимуть Конституцію

Республіки і її закони.

Таким чином, у законодавстві різних країн світу, у тому числі і

європейських, містяться умови й вимоги для отримання громадянства. На

нашу думку, однією з тенденцій нормативного регулювання відносин

громадянства в Україні є те, що Закон України «Про громадянство України»

все більшою мірою відповідає європейським стандартам у питаннях

громадянства. А це дуже важливо з урахуванням входження нашої держави у

світовий правовий простір, забезпечення прав і свобод особи.

Відповідно до п. 10 ст. 6 Закону набуття громадянства може бути з

148

підстав, передбачених міжнародними договорами України.

Таке набуття громадянства має місце: а) при об’єднані двох і більш

держав в одне або при розпаді великої держави; б) при укладенні

міжнародних договорів, угод по репатріації, спеціальних угод з

територіальних питань, що стосуються переходу частини території від однієї

держави іншій, оскільки при територіальних змінах можливі оптація і

трансферт.

Оптація – це добровільний вибір особою громадянства шляхом подачі

індивідуальних заяв на території держави, якій передається територія її

проживання. Якщо оптант бажає зберегти громадянство держави, територію

якої передають, то він повинен бути переселений в державу свого

громадянства у встановлені договором строки із збереженням своїх майнових

прав і компенсацією за нерухомість, що залишається. Право закріпити

громадянство за оптацією об’являється державою. Як правило, це пов’язано з

передачею території в юрисдикцію іншої держави, міграцією населення,

іншими обставинами, унаслідок яких велика кількість осіб потрапляє у стан

без громадянства. У таких випадках відповідні держави за взаємною

домовленістю можуть встановити строк, протягом якого особи із спірним

правовим статусом мають громадянство однієї з країн. Апатридам

пропонується вибір: зберегти свій правовий статус або стати громадянином

іншої держави [92, с. 34].

Оптація мала місце після Другої світової війни за договором між СРСР

і Чехословаччиною про Закарпатську Україну, за міжнародним договором з

Італією при передачі островів, що відійшли від Італії до Греції і Югославії.

Трансферт – автоматична зміна громадянства, коли разом із переходом

території автоматично змінюється громадянство незалежно від згоди або

незгоди населення території, що переходить. Наприклад, фактично трансферт

був здійсненний при об’єднанні НДР і ФРН.

Вихід із громадянства – припинення громадянства за ініціативою

особи. Європейська конвенція про громадянство містить норму, відповідно

149

до якої всі держави, підписавши Конвенцію, зобов’язані передбачити

можливість припинення громадянства за бажанням особи.

У законодавстві застосовуються терміни «вихід із громадянства»,

«відмова від громадянства». Застосування того або іншого терміна залежить

від національного законодавства. Так, у Бельгії особа може відмовитися від

громадянства, якщо воно має друге громадянство або доведе, що може

отримати нове, а за законодавством Італії особа, яка вже має, одержує або

відновлює громадянство іноземної держави, може відмовитися від

італійського, якщо вона проживає за кордоном і буде після цього проживати

там. Відмінність між виходом із громадянства і відмовою від громадянства,

можливо, полягає в тому, що вихід із громадянства відбувається з відома

держави, а відмова – припинення громадянства за волею особи без

необхідності надання державою відповідного дозволу. Із цього виходив

угорський законодавець, що замінив у 1993 р. у Законі про громадянство

термін «вихід із громадянства» на «відмова від громадянства», нібито

підкреслюючи, що це суб’єктивне право особи, а не держави.

Право особи на вихід із громадянства міститься в ч. 2 ст. 15 Загальної

декларації прав людини, у положенні про те, що ніхто не може бути

позбавлений права змінити громадянство. Проте Декларація закріплює тільки

право людини на зміну громадянства, а не право виходу з нього взагалі.

Більшість європейських держав не дозволяють вихід із громадянства, якщо

це приведе до апатризму особи, тобто до стану безгромадянства. Право на

вихід особи з громадянства пов’язується із забезпеченням права особи на

громадянство. Так, Європейська конвенція про громадянство передбачає, що

держава повинна дозволяти вихід із громадянства за умови, що особа в

результаті цього не стане апатридом. Це положення направлене, перш за все,

на забезпечення кожній людині права на громадянство. Встановлення певних

обмежень у виході з громадянства правомірно [93, с. 14].

Як бачимо, практика в окремих країнах щодо даного питання різна.

Законодавство деяких держав (наприклад, Італії, Іспанії) дозволяє вихід із

150

громадянства без яких-небудь обмежень. Подібне положення є і в Законі

«Про громадянство України» (ст. 19), що прийнято на користь людини. У

Англії право відмовитися від громадянства обмежується під час війни, в

Грузії, Франції обмежується вихід із громадянства чоловіків у віці з 35 років,

що не виконали військову повинність. У законодавстві Бельгії

встановлюється, що відмова від громадянства особи військовозобов’язаного

віку вимагає королівського дозволу.

Вихід із громадянства України – головна підстава його припинення. Це

право випливає із Закону «Про громадянство України», права громадянина

змінити громадянство. Конституція встановлює, що громадянин України не

може бути позбавлений громадянства або права змінити громадянство (ст. 25).

Можемо констатувати, що вихід із громадянства – акція добровільна, яка

здійснюється за особистим клопотанням громадянина на ім’я Президента

України. Ніхто не може заборонити особі змінити своє громадянство. Згідно зі

ст. 18 названого Закону громадянин України, який виїхав на постійне

проживання за межі держави, може вийти з громадянства України за його

клопотанням. При цьому, безумовно, важливе значення має вирішення питання

про громадянство дітей. Закон передбачає наступні варіанти [94, с.55]:

1) якщо дитина виїхала разом із батьками на постійне проживання

за кордон і батьки виходять із громадянства України, за клопотанням одного

з батьків разом із батьками з громадянства України може вийти і дитина;

2) якщо один із батьків виїхав разом із дитиною на постійне

проживання за кордон і виходить із громадянства України, а інший

залишається громадянином України, дитина може вийти з громадянства

України разом із тим із батьків, який виходить із громадянства України за

його клопотанням;

3) якщо один із батьків виїхав разом із дитиною на постійне

проживання за кордон і виходить із громадянства України, а інший є

іноземцем або особою без громадянства, дитина може вийти з громадянства

України разом із тим із батьків, який виходить із громадянства України за

151

його клопотанням;

4) якщо дитина виїхала на постійне проживання з одним із батьків,

який вийшов із громадянства України, а інший – іноземець або особа без

громадянства, дитина може вийти з громадянства України за заявою того з

батьків, який вийшов із громадянства України.

5) дитина, яка отримала за народженням громадянство України, може

вийти з громадянства України за заявою одного з батьків незалежно від місця

проживання дитини;

6) дитина, усиновлена подружжям, один із яких є громадянином

України, а інший іноземцем, може вийти з громадянства України за

клопотанням усиновителя, який є іноземцем;

7) дитина, усиновлена іноземцями або особами без громадянства,

може вийти з громадянства України.

Принципове значення має положення про те, що вихід дітей у віці з 15

до 18 років із громадянства України може відбуватися лише за їх згодою.

Закон «Про громадянство України» у редакції від 18 січня 2001 р.

покликаний забезпечити реалізацію прав особи, яка бажає вийти з

громадянства України. Встановлено, що вихід із громадянства України

допускається, якщо особа отримала громадянство іншої держави або одержала

документ, виданий органами іншої держави, про те, що громадянин України

отримує її громадянство, якщо вийде з громадянства України [95, с. 16].

У Законі закріплено, що вихід із громадянства України не

допускається, якщо особа, що клопоче про вихід із громадянства України,

притягнута в Україні як обвинувачений у кримінальній справі або відносно

неї в Україні є обвинувальний вирок суду, що набрав чинності і підлягає

виконанню.

У Законі «Про громадянство України» від 16 квітня 1997 р.

зазначалося, що у виході з громадянства України може бути відмовлено,

якщо особа, що клопоче про вихід, має зобов’язання перед державою або

майнові зобов’язання, з якими пов’язані інтереси юридичних або фізичних

152

осіб на території України, або якщо вихід із громадянства приведе до набуття

особою статусу «без громадянства» (ч. 2 ст. 19). Крім того, у ст. 34 Закону

встановлювалося, що разом із заявою про вихід із громадянства України

заявник повинен був представити нотаріально засвідчені заяви осіб, що

знаходилися на його утриманні, про відсутність у них матеріальних претензій

до заявника. Така правова норма існувала в українському законодавстві про

громадянство для охорони інтересів третіх осіб. Проте на її основі не могли

бути виключені зловживання з боку вказаних третіх осіб, що досить таки

часто мало місце. Отже, цілком виправдано нині чинний Закон «Про

громадянство України» не закріплює як підставу відмови у виході з

громадянства невиконання відповідних матеріальних зобов’язань [96, с. 15].

2.3. Спрощенний порядок набуття громадянства України

Позитивним аспектом регламентації набуття та припинення

громадянства в Україні є розширення масиву процесуально-процедурних

норм в порівнянні з раніше діючим законодавством. Так, Указом Президента

України по питанням від 27 березня 2001 р. був затверджений Порядок

провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та

виконання ухвалених рішень. Цим нормативним актом відповідно до Закону

«Про громадянство України» визначається: а) перелік документів, які

представляються для набуття громадянства, оформлення громадянства,

припинення громадянства України, відміни рішень про оформлення

отримання громадянства України; б) процедура надання цих документів по

ним; у) виконання ухвалених рішень з питань громадянства.

Основним документом данного провадження є заяви з питань

громадянства. Для набуття громадянства особа подає заяву й інші

документи. При цьому заяви з питань громадянства оформляються: а) про

входження в громадянство і про вихід з громадянства – на ім'я Президента

України; б) про оформлення набуття громадянства України особою, що

153

проживає на території України, – на ім'я начальника Головного управління

МВС України в Автономній Республіці Крим, м. Києві, Київській області,

управлінь МВС України в області, в м. Севастополі по місцю мешкання

особи; у) при оформленні набуття громадянства України особою, яка

постійно проживає за кордоном, – на ім'я керівника дипломатичного

представництва або консульської установи України по місцю постійного

мешкання особи.

Заява обов'язково складається у письмовій формі з вказівкою дати його

складання і підписується заявником. Заява з питань громадянства дитини

підписує один з батьків або інший законний представник дитини. Особа, що

знаходиться в браку до досягнення 18-річного віку, заяву з питання

громадянства підписує самостійно. Заяву з питання громадянства

недієздатної особи підписує його опікун. Якщо заявник не може підписати

заяву зважаючи на неписьменність або фізичні недоліки, заява на його

прохання підписує інша особа.[97, с.105]

Заяви й інші документи з питань громадянства подаються: а) особою,

що проживає в Україні, – в районне, районне в місті, міське управління або

відділ МВС України за місцем мешкання особи; б) особі, якій наданий статус

біженця в Україні або притулку в Україні, – у вищезгадані органи по місцю

реєстрації особи; у) особою, що постійно проживає за кордоном, – в

дипломатичні представництва або консульські установи України по місцю

постійного мешкання особи. Заяву і інші документи заявник подає особисто.

За наявності поважних причин (хвороба заявника, стихійна біда і тощо) заява

та інші документи з питань громадянства можуть подаватися іншою особою

або відсилатися поштою. Заява й інші документи з питань громадянства

дитини подаються одним з його батьків або іншим законним представником

дитини. Особа, що знаходиться у шлюбі до 18-річного віку, заяву та інші

документи з питань громадянства подає самостійно. Під час подачі цих

матеріалів обов'язково пред'являється документ, що засвідчує особу

заявника, а також документ про мешкання заявника на території України або

154

про постійне мешкання за кордоном. Згода на набуття громадянства України

або на вихід з громадянства України дитиною у віці від 15 до 18 років

дається нею у формі заяви у письмовій формі. За наявності поважних причин

(хвороба дитини, стихійне лихо) така заява подається у відсутності дитини.

Документи, які подаються для встановлення належності до

громадянства України. Вони можуть бути різними. Все залежить від підстав

і умов набуття громадянства. Але в основному це наступні матеріали:

а) заява про встановлення належності до громадянства України; б) копія

паспорта громадянина колишнього СРСР зразка 1974 г.; в) рішення суду, що

підтверджує факт постійного мешкання особи на території України за станом

на 24 серпня 1991 р. або на 13 листопада 1991 р. Відносно дітей потрібна

копія свідоцтва про народження дитини.

Документи, які подаються для оформлення громадянства України за

фактом народження можуть відрізнятися залежно від різних фактів. Так, для

оформлення отримання громадянства України особою, батьки (або один з

них) якої на момент його народження були громадянами України (йдеться

про ситуацію, зазначену в ч. 1 ст. 7 Закону Про громадянство України), один

з його батьків подає наступні документи: а) заява про оформлення набуття

громадянства України по народженню; б) копію свідоцтва про народження

особи; у) копію паспорта громадянина України або іншого передбаченого

ст. 5 Закону Про громадянство України документа, підтверджуючого факт

наявності громадянства одного з батьків на момент народження дитини. [98,

с.106]

На практиці виникає необхідність надання громадянства відносно

особи, яка народилася на території України від осіб без громадянства,

постійно і на законних підставах тих, що проживають на території нашої

держави. Для оформлення набуття громадянства дитиною один з його батьків

подає наступні документи: а) заява про оформлення громадянства України по

народженню; б) копію свідоцтва про народження особи; у) копії посвідчень

на мешкання в Україні осіб без громадянства або інші документи,

155

підтверджуючі, що на момент народження особи його батьки були особами

без громадянства і проживали на законних підставах на території України.

Для оформлення набуття громадянства України по народженню особою, що

народилася за межами України від осіб без громадянства, крім вищезгаданих

документів ще потрібна декларація про відсутність у особи громадянства

іншої держави за народженням. Для оформлення набуття громадянства за

народження новонародженої дитини, знайденої на території України, обидва

батько якого невідомі (найда), законний представник дитини подає тільки два

документи: а) заява про оформлення набуття дитиною громадянства України

за народженням; б) копію свідоцтва про народження дитини.[99, с. 107]

У законодавстві закріплюється перелік документів, необхідних для

оформлення набуття громадянства за територіальним походженням.

Так, для оформлення громадянства України по цій підставі відносно

особи, що народилася до 16 липня 1990 р. на території, яка стала територією

України відповідно до ст. 5 Закону Про правонаступництво України, а також

на інших територіях, що входили до складу Української Народної

Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави,

Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), Закарпатської

України, подаються наступні документи: 1) заява про оформлення набуття

громадянства по територіальному походженню; 2) дві фотокартки (розміром

35x45 мм); 3) один з таких документів: а) декларація про відсутність

іноземного громадянства – для осіб без громадянства; б) декларація про

відмову від іноземного громадянства разом з документом, підтверджуючим

надання особі статусу біженця в Україні або притулку в Україні – для

іноземців, яким наданий статус біженця в Україні або притулку в Україні; у)

заява про зміну громадянства – для іноземців, що перебувають в

громадянстві держав, міжнародні договори України, з якими передбачають

припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям

громадянства України і набуття громадянства України відповідно до

законодавства України; г) документ, підтверджуючий факт припинення

156

іноземного громадянства, – для іноземців, які перебувають в громадянстві

держав, міжнародні договори України, з якими дозволяють особам

звертатися для набуття громадянства України за умови, якщо вони доведуть,

що не є громадянами цих держав; д) зобов'язання припинити іноземне

громадянство – для інших категорій іноземців. Остання умова не

розповсюджується на іноземців, держав, що є громадянами, законодавство

яких передбачає автоматичне припинення громадянства цих держав

одночасно з набуттям громадянства іншої держави або міжнародні договори

України, з якими передбачають припинення особами громадянства цих

держав одночасно з набуттям громадянства України; 4) копію свідоцтва про

народження або інший документ, підтверджуючий факт народження особи

до 16 липня 1990 р. на територіях, вказаних в абзаці першому п. 22 Порядку

провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України і

виконання ухвалених рішень від 27 березня 2001 р. У цьому акті

розкриваються ще 15 варіантів оформлення набуття громадянства України по

територіальному походженню і документи, які повинні представлятися.[100,

с. 108]

Документи, які подаються для набуття громадянства України,

наступні: 1) заява в двох екземплярах про набуття громадянства України;

2) три фотокартки (розмір 35x45 мм); 3) один з таких документів:

а) декларація про відсутність громадянства; б) зобов'язання про зміну

громадянства; у) документ, підтверджуючий факт припинення іноземного

громадянства; г) зобов'язання припинити іноземне громадянство;

4) документ, підтверджуючий безперервне мешкання особи на законних

підставах на території України протягом останніх 5 років, – для особи, що

в'їхала до України іноземцем; документ, підтверджуючий безперервне

мешкання особи на законних підставах на території України протягом

останніх трьох років, разом з документом, підтверджуючим, що особа в'їхала

до України особою без громадянства, – для особи, яка в'їхала до України

особою без громадянства; 5) один з наступних документів: а) документ,

157

підтверджуючий отримання дозволу на постійне мешкання в Україні;

б) копія паспорта громадянина колишнього СРСР зразка 1974 р. з відміткою

про прописку на території України; 6) один з наступних документів:

а) документ про володіння державною мовою і його розуміння в обcягі,

достатньому для спілкування, який видається в Україні керівником учбового

закладу, місцевим органом виконавчої влади або виконавським органом

місцевого самоврядування; б) копія атестата або виписка із залікової

відомості диплома – для осіб, що мають документ про закінчення учбового

закладу з вивченням української мови; у) документ, підтверджуючий

інвалідність, – для особи, що має фізичні недоліки (німий, сліпий, глухий);

7) документ про наявність законних джерел існування.

Окрім цього, в законодавстві України закріплюється, які повинні бути

представлені документи при ухваленні в громадянство України наступних

категорій осіб: а) особи, яким наданий статус біженця або притулок; б) особі,

що полягає в браку з громадянином України терміном більше двох років і що

постійно проживає в Україні на законних підставах; у) особі, що постійно

проживає в Україні на законних підставах і яке знаходилося з громадянином

України у шлюбі більше двох років, але шлюб припинився унаслідок його

смерті; г) особі, що має видатні заслуги перед Україною; д) дитині, що

проживає в Україні.[101, с.109]

У законодавстві встановлюється, які документи повинні бути

представлені для оформлення набуття громадянства України у зв'язку з:

1) усиновленням дитини; 2) встановленням над дитиною опіки або

опікування; 3) оформленням

Документи, які подаються для набуття громадянства України,

наступні: 1) заява в двох екземплярах про набуття в громадянство України; 2)

три фотокартки (розмір 35x45 мм); 3) один з таких документів: а) декларація

про відсутність громадянства; б) зобов'язання про зміну громадянства;

у) документ, підтверджуючий факт припинення іноземного громадянства;

г) зобов'язання припинити іноземне громадянство; 4) документ,

158

підтверджуючий безперервне мешкання особи на законних підставах на

території України протягом останніх 5 років, – для особи, що в'їхала до

України іноземцем; документ, підтверджуючий безперервне мешкання особи

на законних підставах на території України протягом останніх трьох років,

разом з документом, підтверджуючим, що особа в'їхала до України особою

без громадянства, – для особи, яка в'їхала до України особою без

громадянства; 5) один з наступних документів: а) документ, підтверджуючий

отримання дозволу на постійне мешкання в Україні; б) копія паспорта

громадянина колишнього СРСР зразка 1974 р. з відміткою про прописку на

території України; 6) один з наступних документів: а) документ про

володіння державною мовою і його розуміння в обcягі, достатньому для

спілкування, який видається в Україні керівником учбового закладу,

місцевим органом виконавчої влади або виконавським органом місцевого

самоврядування; б) копія атестата або виписка із залікової відомості диплома

– для осіб, що мають документ про закінчення учбового закладу з вивченням

української мови; у) документ, підтверджуючий інвалідність, – для особи, що

має фізичні недоліки (німий, сліпий, глухий); 7) документ про наявність

законних джерел існування.[102, с.83]

Окрім цього, в законодавстві України закріплюється, які повинні бути

представлені документи при ухваленні в громадянство України наступних

категорій осіб: а) особам, яким наданий статус біженця або притулок; би)

особі, що перебуває в шлюбі з громадянином України терміном більше двох

років і що постійно проживає в Україні на законних підставах; у) особі, що

постійно проживає в Україні на законних підставах і яке знаходилося з

громадянином України в шлюбі більше двох років, але шлюб припинився

унаслідок його смерті; г) особі, що має видатні заслуги перед Україною;

д) дитині, що проживає в Україні.

У законодавстві встановлюється, які документи повинні бути

представлені для оформлення набуття громадянства України у зв'язку з: 1)

усиновленням дитини; 2) встановленням над дитиною опіки або опікування;

159

3) оформленням особи в громадянстві України; у) документ, підтверджуючий

наявність хоч би однієї з підстав, передбачених ст. 19 Закону Про

громадянство України про втрату громадянства України. Для відміни

рішення про оформлення набуття громадянства України відповідно до ст. 21

Закону органами внутрішніх справ, дипломатичними представництвами або

консульськими установами України готуються наступні документи:

а) уявлення про відміну рішення про оформлення надання громадянства

України; б) документи, підтверджуючі, що особа набула громадянство

України по територіальному походженню або була відновлена в громадянстві

України шляхом обману, унаслідок уявлення свідомо помилкових відомостей

або фальшивих документів, заховання якого-небудь істотного факту, за

наявності якого особа не може придбати громадянство України.

Процедури провадження справ за заявами і поданнями з питань

громадянства детально регламентуються в затвердженому Указом

Президента України Порядку провадження за заявами і поданнями з питань

громадянства України і виконання ухвалених рішень: 1) про встановлення

громадянства України (пп. 73-75);[103, с. 84] 2) з питань громадянства,

рішення по яких ухвалюються органами внутрішніх справ (пп. 76-81); 3) з

питань громадянства України, рішення по яких ухвалюються

дипломатичними представництвами і консульськими установами України

(пп. 82-84); 4) порядок розгляду органами внутрішніх справ заяв і уявлень з

питань громадянства України, на основі яких ухвалює свої рішення

Президент України (пп. 85-89); 5) порядок розгляду Міністерством

закордонних справ України, дипломатичними представництвами і

консульськими установами України заяв і уявлень з питань громадянства

України, на основі яких Президент України ухвалює свої рішення (пп. 90-93);

6) порядок розгляду заяв і уявлень з питань громадянства Комісією при

Президенті України з питань громадянства (пп. 94-96); 7) порядок набуття

рішень з питань громадянства Президентом України (пп. 97-100).

Існує особливий (спрощенний) порядок провадження за заявами про

160

встановлення громадянства. Суб'єктами даного провадження є особа, охоча

підтвердити приналежність до громадянства України, районний, районний в

місті, міський відділ або управління МВС України, Головне управління МВС

України в Автономній Республіці Крим, м. Києві, Київській області,

управління МВС України в області, в м. Севастополі, дипломатичне

представництво або консульська установа.

Дана процедура починається з того, що особа подає в районне,

районне в місті, міське управління або відділ МВС України документи про

приналежність до громадянства України. Вказані органи перевіряють

відповідність оформлення представлених документів вимогам законодавства

України. Якщо буде встановлено, що подані заявником документи належним

чином не оформлені, то вищезгадані органи не пізніше ніж в двотижневий

термін з дня надходження документів повертають їх заявнику для усунення

недоліків. Якщо заявник протягом 2 місяців з дня повернення йому

документів не усуває недоліки і не подає документи повторно, то начальник

районного, районного в місті, міського відділу або управління МВС ухвалює

рішення про припинення виробництва за цією заявою.[104, с. 110]

Подані заявником документи не пізніше ніж в двотижневий термін з

дня їх надходження відсилаються в Головне управління МВС України в

Автономній Республіці Крим, м. Києві, Київській області, управління МВС

України в області, м. Севастополі, які перевіряють відповідність оформлення

документів про встановлення приналежності до громадянства вимогам

законодавства і підтвердження документами наявності фактів, з якими Закон

пов'язує приналежність особи до громадянства України. Якщо при перевірці

буде встановлено, що представлені заявником документи не оформлені

відповідно до вимог законодавства, то вони повертаються в районний,

районний в місті, міський відділ або управління МВС не пізніше ніж в

тижневий термін з дня повернення документів посилає їх заявнику для

усунення недоліків.

Якщо заявник в двомісячний термін не усуває їх і не подає документи

161

повторно, то начальник одного з вищезгаданих структурних підрозділів МВС

ухвалює рішення про припинення провадження за даною заявою. Якщо ж

документи оформлені належним чином і підтверджують наявність фактів, з

якими Закон пов'язує приналежність особи до громадянства України,

начальник Головного управління МВС України в Автономній Республіці

Крим, м. Києві, Київській області, управлінь МВС України в області,

м. Севастополі або його заступник ухвалює рішення про відновлення

приналежності особи до громадянства України. Якщо при перевірці буде

встановлено, що подані заявником документи не підтверджують фактів, з

якими Закон пов'язує приналежність до громадянства України, то начальник

або його заступник вищезгаданих структур МВС ухвалюють мотивоване

рішення про відмову в задоволенні клопотання. Рішення про встановлення

приналежності до громадянства України або про відмову в цьому не пізніше

ніж в двотижневий термін з дня надходження документів відсилається в

районне, районне в місті, міське управління або відділ МВС України, в який

заявником були подані документи. Вказані органи в тижневий термін з дня

надходження відповідного рішення повідомляють про рішення заявника у

письмовій формі.[105, с. 111]

Відповідні дії здійснюють дипломатичні представництва або

консульські установи, якщо їм подані документи про встановлення

приналежності до громадянства України.

Органи внутрішніх справ ухвалюють рішення про оформлення набуття

громадянства по народженню, по територіальному походженню, унаслідок

відновлення в громадянстві, усиновлення, встановлення над дитиною опіки

або опікування, унаслідок встановлення опіки над особою, визнаним судом

недієздатним, у зв'язку з перебуванням в громадянстві одного або обох

батьків дитини, унаслідок відновлення батьківства, по інших підставах,

передбачених міжнародними договорами України. Процедура рішення

даного питання по суті така ж, як і при рішенні питання про встановлення

приналежності до громадянства України, по тих же юридичних підставах,

162

приведених вище відносно органів МВС. Але є деякі незначні відмінності в

термінах. Так, рішення про оформлення набуття громадянства або про

відмову в задоволенні клопотання про це не пізніше ніж в тримісячний

термін з дня надходження документів відсилається в районне, районне в

місті, міське управління або відділ МВС України, в який заявником були

подані документи.

Дипломатичні представництва і консульські установи ухвалюють

рішення про оформлення надання громадянства України по тих же

юридичних підставах, які перераховані відносно органів МВС. Процедура по

суті та ж, але дещо розрізняються терміни по здійсненню певних дій. Є і

деяка специфіка. Так, документи про відновлення громадянства України

дипломатичне представництво або консульська установа посилає через

Міністерство закордонних справ в МВС і СБУ України для перевірки

відсутності передбачених Законом підстав, за наявності яких відновлення в

громадянстві не допускається.[106, с. 112]

Про результати перевірки МВС і СБУ України повідомляють через

МЗС України дипломатичне представництво або консульську установу не

пізніше ніж в двомісячний термін з дня отримання документів. Рішення про

відновлення громадянства ухвалюється не пізніше за шість місяців з дня

надходження документів.

У законодавстві регулюються порядок розгляду органами внутрішніх

справ заяв і подань з питань громадянства України, на основі яких Президент

України ухвалює свої рішення. Тут велика роль відводиться районному,

районному в місті, міському управлінню або відділу МВС України, в яке

подаються документи про набуття особи в громадянство України або про

вихід з громадянства України. Вказані органи перевіряють відповідність

представлених документів вимогам законодавства України. Регламентуються

повноваження Головного управління МВС України в Автономній Республіці

Крим, м. Києві, Київській області, управлінь МВС України в області, м.

Севастополі, які перевіряють: а) відповідність оформлення поданих

163

документів вимогам законодавства України; б) підтвердження документами

дотримання умов набуття в громадянство України або виходу з громадянства

України; у) відсутність підстав, за наявності яких набуття в громадянство

України не допускається. Визначено, що загальний термін розгляду органами

внутрішніх справ заяв і уявлень, рішення по яких ухвалює Президент

України, не повинен перевищувати 8 місяців з дня їх надходження.

У затвердженому Указом Президента України Порядку провадження

за заявами і уявленнями з питань громадянства України і виконання

ухвалених рішень також регламентується порядок розгляду Міністерством

закордонних справ, дипломатичними представництвами і консульськими

установами України заяв і уявлень з питань громадянства України, рішення

по яких ухвалює Президент України. Регламентується також порядок

розгляду заяв і уявлень з питань громадянства Комісією при Президенті

України з питань громадянства.[107, с. 113]

Закріплюється також порядок набуття рішень з питань громадянства

України Президентом України. Встановлено, що рішення про набуття

особою громадянства України або про вихід з нього оформляється шляхом

набуття указу Президентом, який спрямовує Міністерству внутрішніх справ і

Міністерству закордонних справ України. У свою чергу, МВС повідомляє

про ухвалене Президентом України рішення через Головне управління МВС

України в Автономній Республіці Крим, м. Києві в ній залежно від місця

мешкання видаються паспорт громадянина України або паспорт громадянина

України для виїзду за кордон.

Таким чином, є всі підстави вважати, що в чинному законодавстві

міститься велике число процесуальних норм, що детально регламентують

різні процедури набуття (відновлення), припинення (втрати) громадянства

України. Це слід оцінювати як позитивний чинник, оскільки наявність чітких

процедур має істотне значення для реалізації суб'єктивних прав людини і

громадянина, а саме в питаннях громадянства. Але на нашу думку, Порядок

провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та

164

виконання прийнятих рішень є не одним видом адміністративного

провадження з питань громадянства , а об’єднаним в одному документі

декількома видами адміністративних проваджень з питань громадянства.

Проаналізувавши вище Порядок провадження за заявами і поданнями з

питань громадянства України та виконання прийнятих рішень можна зробити

висновок, що в ньому поверхнево, в загальних рисах регламентовано

порядок набуття громадянства і припинення громадянства. Доцільно було б в

Порядку уточнити, чітко регламентувати процедури провадження за заявами

про набуття громадянства та припинення громадянства України.

Особливо слід наголосити на необхідності удосконалення такої складової

адміністративного провадження у справах про громадянство як оформлення

справ з цих питань, рішення за якими приймає Президент України. Дана

проблема постає за результатом аналізу відповідної практики. Тільки в 2011

році більше як 6000 справ про громадянство були визнані комісією при

Президентові України з питань громадянства як такими що не відповідають

вимогам оформлення.

Тому вважаємо за можливе висловити низку рекомендацій щодо

підвищення ефективності якості оформлення справ з питань громадянства,

зокрема: усі документи, подання яких передбачено чинним законодавством з

питань набуття громадянства України розглядаються виключно спеціально

уповноваженим органом – органами внутрішніх справ;необхідно прийняти

один нормативно-правовий акт, який би регулював процедуру, строки

розгляду таких справ, компетенцію спеціально уповноваженого органу

(посадових осіб), відповідальність за невиконання приписів; чинне

українське законодавство з питань набуття громадянства привести у

відповідність до міжнародних стандартів.

165

2.4. Шляхи удосконалення адміністративного законодавства щодо

розгляду проваджень у справах про набуття громадянства

України

З набуттям Україною незалежності та переходом до процесу реальної

інтеграції у світовий і регіональний політико-правовий простір прав, свобод

та обов'язків людини і громадянина, виникла необхідність створити

можливості для кожної людини реального здійснення її права набуття

громадянства України, закріплених у Всесвітній декларації прав людини.

Для цього необхідно виробити ефективний механізм реалізації людиною її

права щодо набуття громадянства в Україні орієнтуючись на вимоги світової

спільноти та регіонального європейського рівня.

У доктринальних юридичних джерелах відсутнє однозначне

тлумачення механізму реалізації цього права на міжнародному і

регіональному рівнях. В абсолютній більшості випадків йдеться про

міжнародні системи захисту прав людини та міжнародно-правовий механізм

дії міжнародного співтовариства, пряме застосування міжнародних

стандартів, толерантність та невтручання у внутрішні справи, імплементацію

міжнародних договорів і норм, в практику судового захисту прав людини

щодо набуття громадянства. Стосовно регіонального механізму, в

доктринальних джерелах найбільш часто розглядають європейські,

американські, африканські та деякі інші механізми щодо реалізації

міжнародних прав людини з питань набуття громадянства.

З огляду на це можна стверджувати, що ознаками механізму реалізації

права людини на набуття громадянства щодо міжнародного та регіонального

рівнів є: а) міжнародне поняття права людини на набуття громадянства;

б) міжнародні і регіональні стандарти права людини на набуття громадянства

та їх співвідношення з національним правом; в) наглядові процедури та їх

впровадження (імплементація) в національному праві; г) міжнародні форуми

прав людини щодо набуття громадянства; д) регіональні форуми прав

166

людини щодо набуття громадянства; є) особливості права людини на

набуття громадянства.Отже, механізм реалізації права людини на набуття громадянства в

Україні щодо міжнародного і регіонального рівнів – це система закріплених в

міжнародних та регіональних документах міжнародних стандартів,

імплементація їх в Українське право, гарантування їх здійснення

міжнародними і регіональними форумами, охорона, захист від будь-яких

посягань з боку держави та інших міжнародних суб'єктів та відновлення

порушеного права на набуття громадянства.

Механізм реалізації права на набуття громадянства на міжнародному

і регіональному рівнях, містить такі структурні елементи:

а) міжнародні і регіональні стандарти в галузі прав, свобод та

обов'язків; б) імплементація (втілення) уніфікованих міжнародних

і регіональних стандартів в національне право України; в) між

народні і регіональні форуми прав та свобод людини; г) забезпечення цими

форумами міжнародних і регіональних стандартів права людини в Україні

на набуття громадянства.

Охарактеризуємо зазначені структурні елементи. Міжнародні і

регіональні стандарти в галузі права на набуття громадянства

передбачають їх повноцінне та адекватне розуміння та закріплення в

міжнародних і регіональних документах. Щодо повноцінного розуміння

міжнародних та регіональних стандартів у галузі цього права людини слід

зазначити, що воно складалося історично. Саме тому існують їхні різні

концепції: а) релігійна; б) позитивістська; в) природно-правова;

г) універсальна тощо. Щодо їх закріплення в міжнародних та регіональних

документах варто зазначити, що вони, насамперед, відображені у:

а) статуті ООН; б) міжнародному білі про права людини; в) міжнародному

законодавству з права людини на громадянство тощо. В статуті ООН щодо

права людини закріплюється, що ця організація має на меті розвиток

поваги до права на громадянство. Міжнародний білль про права містить:

167

а) Загальну декларацію прав людини; б) Міжнародний пакт про

громадянські і політичні права; в) Міжнародний пакт про економічні,

соціальні та культурні права.

Загальна декларація прав людини є одним з перших в історії

міжнародних відносин нормативним документом, де проголошено широке

коло основних прав та свобод людини. Вона була прийнята Генеральною

Асамблеєю ООН у Парижі 10 грудня 1948 р. Саме ця дата вважається «Днем

прав людини». Міжнародний пакт з громадських та політичних прав був

прийнятий 16 грудня 1966 року та набув чинності (зокрема для України) з 23

березня 1976 р. Він закріплює, що держави, беручи до уваги принципи,

проголошені Статутом ООН щодо визнання гідності, властивої всім членам

людської сім'ї, та рівних і невід'ємних прав, які складають основу свободи,

справедливості і загального миру, визнаючи, що ці права випливають з

властивої людській особі гідності, визнаючи, що згідно з Загальною

декларацією прав людини ідеал вільної людської особи, яка користується

громадянською і політичною свободою і свободою від нужди, можна

здійснити, тільки якщо будуть створені такі умови, за яких кожен може

користуватися своїми економічними, соціальними і культурними правами,

так само, як і своїми громадянськими та політичними правами, беручи до

уваги, що за Статутом ООН держави зобов'язані заохочувати загальну повагу

і додержання свобод людини, беручи до уваги, що кожна окрема людина,

маючи обов'язки щодо інших людей і того колективу, до якого вона

належить, повинна добиватися заохочення і додержання визнаних свобод

погоджуються на таке. Далі в пакті викладено громадянські і політичні права

та свободи людини. Важливе значення для механізму реалізації міжнародних

прав та свобод людини має «Факультативний протокол до міжнародного

пакту про громадянські та політичні права», який було прийнято і відкрито

для підписання, ратифікації та приєднання 16 грудня 1966 р. Він набув

чинності 23 березня 1976 р. і для України чинний з 25 жовтня 1991 р.

Протоколом закріплений порядок прийняття і розгляду Комітетом з прав

168

людини повідомлень від окремих осіб, які стверджують, що вони є жертвами

порушень якогось із прав, викладених у «Пакті про громадянські і політичні

права». Не менш важливе значення для забезпечення реалізації прав та

свобод людини має «Другий факультативний протокол до міжнародного

пакту про громадянські і політичні права, що спрямований на відміну

смертної кари». Він був прийнятий 15 грудня 1989 р. і вступив в дію

11 липня 1991 р.[77, с. 123]

Складовим документом міжнародного білля про права є Міжнародний

пакт про економічні, соціальні та культурні права, що був прийнятий

16 грудня 1966 р. та вступив в дію 3 січня 1976 р.

Крім Міжнародного білля про права, існує ряд інших міжнародних

договорів у галузі прав людини. Серед них: а) Права людини в рішеннях

міжнародних конференцій; б) Право на самовизначення; в) Права народів;

г) Попередження дискримінації; д) Права людини і професійні стандарти і

таке інше.

Отже, на міжнародному рівні право набуття громадянства та свободи

одержали своє закріплення в Загальній декларації прав людини,

Міжнародному пакті про громадянські і політичні права та в Міжнародному

пакті про економічні, соціальні і культурні права. Зазначені документи

склали Міжнародний біль про права людини.

На регіональному Європейському рівні головним документом з прав

людини є «Європейська конвенція про захист прав людини і основних

свобод» від 4 листопада 1950 р. В її п'яти розділах і 66 статтях закріплено

основні стандарти та механізми забезпечення прав людини. Крім зазначеної

конвенції, існує ряд інших документів Європейського регіонального рівня, де

передбачені регіональні професійні стандарти прав людини. Серед них:

а) Конвенція про захист прав і основних свобод людини із поправками,

внесеними відповідно до положення Протоколу № 11; б) Європейська хартія

регіональних мов або меншин; і) Конвенція про захист прав та гідності

людини у зв'язку з використанням досягнень біології та медицини та інші.

169

Однак є не достатнім лише зафіксувати право на набуття громадянство

в міжнародному чи регіональному документі для їхньої повноцінної

реалізації. Втілення в національному праві України прав, свобод та обов'язків

людини і громадянина передбачає їхню імплементацію. Імплементація між-

народних і регіональних стандартів щодо права людини на набуття

громадянства в національне право України передбачає взаємодію норм

міжнародного і внутрішнього права. З цього приводу не існує єдиного

підходу, але проблема співвідношення міжнародного та

внутрішньодержавного права починає турбувати вчених-просвітителів вже в

ХУШ-ХІХ століття. Це призвело до виникнення ряду концепцій. Одна з них

моністична. Автори цієї концепції заперечували існування міжнародного

права і розглядали його як «зовнішньодержавне право», норми якого є

юридичними лише тією мірою, в якій вони включені у національне право.

Інша концепція – дуалістична, відповідно до якої міжнародне та національне

право діють у різних сферах, що є самостійними правовими системами, які

не знаходяться у підпорядкуванні. Після першої світової війни австрійським

вченим-юристом Г. Кельзеним були сформульовані основи нової концепції

міжнародного права. Він вважав, що міжнародне право виступає як

верховний правопорядок, не обмежений іншими правопорядками. Воно

визначає сферу дії національного права. Це спроба Г. Кельзена інтегрувати

існуючі концепції.

Отже, на підставі такого аналізу можна виокремити певні підходи до

співвідношення міжнародного та внутрішньодержавного права, що існують у

сучасній науці, а саме: а) моністичну концепцію; б) дуалістичну концепцію;

в) інтегративну (універсальну) концепцію.

Прихильники моністичної концепції визнають верховенство

міжнародного права над внутрішньодержавним. Це проявляється у різних

варіантах (наприклад, в разі розбіжностей у нормативно-правовому

регулюванні діє норма міжнародного права). Існує і протилежна думка

примату внутрішньодержавного права над міжнародним. Прихильниками

170

такого розуміння взаємодії внутрішньодержавного і міжнародного права

були німецькі вчені-філософи другої половини XIX та початку XX століття.

Саме вони творили під впливом визначного філософа і правознавця того часу

Г. Гегеля, який стверджував, що національна держава є абсолютна влада на

землі, і ця влада може змінювати за своїм бажанням не тільки

внутрішньодержавне, але й міжнародне право.

Відповідно до дуалістичної концепції визнається рівність юридичної

сили міжнародного та внутрішньодержавного права. Діє принцип Іех

розіегіогі ргіогі (наступне правило відміняє попереднє). Залежно від

конкретної ситуації визнається правомочність використання внутрішнього і

міжнародного права.

На думку О. Горової, міжнародне і внутрішньодержавне право - це дві

різні системи, але вони певним чином пов'язані і взаємодіють між собою,

інтегруються одна в одну. Аналіз цієї проблеми показав, що співвідношення

двох систем права в основному завершується за умовою видання державно-

правового акта про здійснення міжнародно-правового припису. На її думку,

існує декілька теорій, які це пояснюють. Представники одного напряму

(теорії трансформації) вважають, що нормативно-правовий акт перетворює

норму міжнародного права в національно-правову норму, а вже потім можна

казати про внутрішньосистемне узгодження (посилання, ратифікацію,

рецепцію та ін.).

Отже, однією з форм узгодження (імплементації) є ратифікація

міжнародно-правових актів. Конституція України закріплює, що «чинні

міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою

України, є частиною національного законодавства України». Водночас

Конституція України не визнає пріоритет міжнародних норм над

внутрішніми нормами українського права. «Укладення міжнародних

договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення

відповідних змін до Конституції України».

171

У міжнародно-правових доктринальних джерелах можна виокремити

три підходи щодо розуміння сфери та природи ратифікації. Представники

першого підходу вважають, що ратифікація угод означає згоду держави на

обов'язковість для неї міжнародної угоди у міжнародно-правовій сфері.

Представники другої позиції розглядають ратифікацію з двох сторін: одна з

них -міжнародно-правова дія, а друга – це внутрішньоправова дія. Третя

група авторів, розглядають ратифікацію міжнародних угод, як перетворення

її в норму внутрішньодержавного права. Вони вважають необхідною

трансформацію норм міжнародної угоди у внутрішньодержавні норми.

Представники третього напряму, відстоюючи теорію делегування, визнають

необхідність видання державно-правового акта про здійснення норми

міжнародного права. Згідно з цією теорією цей акт не перетворює норму

однієї системи права в норму іншої системи, а уповноважує державні органи,

посадових та службових осіб безпосередньо реалізовувати норми

міжнародного права. Ці суб’єкти внутрішньодержавного права не прагнуть

до узгодження приписів норм двох юридичних систем, а реалізують саме

норми міжнародного права.

Отже, теорія делегування є одною з пріоритетних і більш доречна, бо

як вважає А. Хачатурян сам термін «трансформація» абсолютно не

адекватний процесам, що відбуваються. Норми двох систем права не можуть

перетворюватися одна в іншу через їх абсолютно різну природу та

призначення. У будь-якому випадку вони залишаються нормами тієї самої

системи права, через яку виникли.

У цьому випадку норма міжнародного права була імплементована у

внутрішньодержавне право за допомогою бланкетних декретів, тобто таких

законодавчих актів, в яких договору надається статус закону. Ієрархічне

положення сформульованих норм залежить від змісту відповідного договору.

Якщо положення договору відрізняються від існуючого акта парламенту,

вони діють за умовою згоди на це парламенту.

172

Отже, міжнародно-правові і внутрішньоправові норми і принципи

характеризуються певними відмінностями, що пов'язані з можливістю їх

імплементації у внутрішнє законодавство та характером їх дії на території

України.

Поряд з відмінностями міжнародне і внутрішньодержавне право

мають спільні риси. В основі обох знаходиться людина. Як зазначав

Г. Лаутерпахт, правда полягає в тому, що міжнародне право приймається для

держав, а не держави існують для міжнародного права, але це правильно

лише в тому розумінні, що держава створюється для людей, а не люди для

держави.

Принципи міжнародного права у галузі права людини на громадянство

має своє відображення у цілій системі міжнародно-правових документів і

норми цих документів є основними щодо внутрішньодержавного права. Це

означає, що держава яка приймає на себе обов'язки, що витікають з

міжнародного права та міжнародних угод, має вжити усіх необхідних

внутрішніх заходів, які сприяють здійсненню взятих державою зобов’язань.

Отже, імплементацію (втілення) аналізованих міжнародних і регіональних

стандартів прав людини на громадянство в національне право України є

елементом механізму реалізації цього права на міжнародному і

регіональному рівнях.

Міжнародними форумами з прав людини на отримання громадянства є:

1) Організація Об'єднаних Націй (ООН): а) Генеральна Асамблея ООН (ГА);

б) спеціальні комітети: з деколонізації, проти апартеїду; в) Міжнародна рада

з прав людини (МРПЛ); г) Верховний Комісар ООН з питань біженців (ВКБ);

д) Економічна та соціальна рада (ЕСР); є) комісії: з статусу жінок, з

соціального розвитку; є) комітети: з прав людини, з економічних,

соціальних та культурних прав; ж) спеціальний представник Генерального

секретаря Організації Об'єднаних Націй.

Регіональними форумами з прав людини є: 1) Рада Європи:

173

а) Комітет міністрів; б) Заступники міністрів; в) Парламентська

асамблея; г) Європейська комісія прав людини; д) Комітет

незалежних експертів; є) Урядовий соціальний комітет; 2) Європейський

союз та Європейське політичне співробітництво (ЄС/ЄПС): а) Європейська

Рада; б) Рада міністрів; в) Європейський парламент; г) Європейська комісія

(Комісія Європейського Союзу); д) Економічний та соціальний комітет;

є) Суд Європейського Союзу; є) Фонд європейського розвитку;

3) Конференція з безпеки та співробітництва в Європі (КБСЄ): а) Засідання

експертів з прав людини; б) Засідання експертів з людських контактів

б) Міжамериканська комісія прав людини; в) Міжамериканський

суд прав людини; г) Організація Африканської Єдності; д) Африканська

комісія прав людини та народів тощо.

Отже, форуми прав людини, як міжнародні, так і регіональні

здійснюють впровадження стандартів права людини на громадянство,

нагляд за їх додержанням державами-учасницями, забезпечують реалізацію

цього права.

Забезпечення реалізації міжнародними та регіональними форумами

міжнародних і регіональних стандартів прав людини на громадянство в

Україні передбачає: а) створення умов для реалізації положень міжнародних

та регіональних договорів і стандартів; б) охорону прав людини на

громадянство шляхом проведення нагляду за їх додержанням; в) захист

права людини на громадянство шляхом сприяння їх здійсненню та реакції

на їх порушення і вжиття заходів щодо його відновлення.

Для створення умов щодо реалізації міжнародних та регіональних договорів

у межах національного права світова практика виробила ряд правил, серед

яких можливості певних заборон чи обмежень, а також можливості держави-

учасниці зробити застереження, давати тлумачення та робити декларації

щодо певних положень договорів. Заборони і обмеження прав та свобод

визначаються законом і такою мірою, в якій це узгоджується з природою цих

174

прав та свобод і виключно з метою сприяння загальному благоустрою у

демократичному суспільстві.

Застереження держава може робити в односторонніх заявах.

Використання застережень має бути максимально обмеженим. Під час

ратифікації чи приєднання до договору держава має право робити

тлумачення, зазначаючи, як вона розуміє певну статтю договору, не маючи

наміру змінювати або обмежувати його положення. Деякі конвенції дають

змогу чи вимагають від держави робити декларації щодо міри, якою вони

вважають себе зв'язаними з певним положенням під час приєднання до

договору. Такі декларації можуть стосуватися компетенції механізмів

нагляду.

Забезпечуючи реалізацію загальновизнаних прав, свобод та обов'язків

людини і громадянина, міжнародними і регіональними форумами

використовується нагляд. Серед наглядових процедур виокремлюють:

а) процедури звітування; б) механізми державних скарг; в) механізми

індивідуальних скарг та інше.

З метою захисту і відновлення загальновизнаних прав та свобод

міжнародні і регіональні форуми здійснюють впровадження стандартів

свобод людини шляхом сприяння, заохочення та допомоги в цій галузі, а

також шляхом реакції на порушення свободи людини та використання

інтегративних підходів щодо вирішення проблеми.

Як вже зазначалося вище, в сучасній теорії прав людини не існує

єдиного поняття міжнародних механізмів реалізації її прав, свобод та

обов'язків. До того ж слід зазначити, що розрізняють механізм міжнародного

захисту прав людини, міжнародну систему захисту прав людини,

міжнародний механізм підвищення ефективності міждержавної співпраці в

галузі прав людини, універсальні міжнародні механізми захисту прав людини

та інші. Наприклад, В. Євінтов визначає механізм міжнародного захисту прав

людини на отримання громадянства. Серед інших проблем, які вирішує

народ України, однією із найгостріших є проблема здійснення прав людини

175

на отримання громадянства. Для того щоб у повному обсязі реалізувати це

право людині необхідно його знати.

Загальновизнаним є те, що право на отримання громадянство - це

гарантовані чинним законодавством вид і міра можливої поведінки людини

у суспільстві та державі. До того ж більшість авторів під правом набуття

громадянства розуміють можливості людини, забезпечені певним процесом

регламентації порядку його здійснення.

Основним у характеристиці права людини на громадянство

визнавалось те, що вони повинні бути під захистом держави та закону.

Більше того, стверджувалось, що будь-які суперечки стосовно цього права

мають розглядатися компетентним, безстороннім і незалежним судом, який

міг би застосовувати процедури, які забезпечать повну рівноправність та

справедливість щодо широкої громадськості та відкритого проголошення

прийнятих рішень.

Ідея сформувати право на набуття громадянства виникла з потреби

захисту людини від впливу державної влади.

В Україні право людини на громадянство в першу чергу пов'язується з

правовим статусом особи, що характеризується як юридичне закріплення

правового положення людини в сучасному суспільстві. Основою правового

статусу людини є її права і свободи. Теорія прав і свобод як юридична наука

і навчальна дисципліна містить: а) загальну характеристику предмета та

методів, систему юридичних знань, вчень, доктрин, концепцій;

б) походження та історичний розвиток, починаючи від виникнення до

сучасного стану; в) їх соціальну цінність при здійсненні потреб і інтересів

людини та громадянина; г) їх реалізацію відповідно до чинного

законодавства.

Отже, права, свободи і обов'язки людини з питань громадянства в

Україні можна розглядати як: а) систему нормативно закріплених

можливостей щодо здійснення певного варіанту правомірної поведінки

(комплексний юридичний інститут права); б) систему нормативно-правових

176

актів у яких закріплюються права, свободи та обов'язки людини у

відповідності до міжнародних норм та стандартів з питань громадянства та

громадянина закріплюються; в) інститут юридичної науки, тобто систему

юридичних знань, концепцій і доктрин про виникнення, розвиток і сучасний

стан можливостей людини при здійсненні своїх інтересів і потреб

відповідно до чинних правових норм про громадянство.

Висновки до розділу 2

Розглянувши підстави, процедуру набуття, припинення і виходу із

громадянства, можемо зробити наступні висновки.

1. Здійснено аналіз повноважень органів, діяльність яких стосується

оформлення набуття громадянства України, дає можливість зробити

висновки про те, що набуття громадянства України здійснюється значною

кількістю органів, однак їх правове становище і компетенція щодо

оформлення набуття громадянства не завжди чітко визначені. На наш погляд,

ці повноваження доцільно максимально передати органам міграційної

служби України. Доречною виглядає класифікація, запропонована

дисертанткою, виходячи з повноважень вищезазначених суб’єктів щодо

оформлення набуття громадянства України та їх ролі в міграційних процесах:

керуючі, допоміжні.

2. Відповідно до конкретних історично-правових умов існують два

основних етапи становлення й розвитку адміністративно-правових засад

набуття громадянства в Україні: перший етап – початок 90-х років – початок

2000-х років, другий – кінець 2000-х років – по теперішній час. Перший етап

відзначається розширенням системи адміністративного законодавства і права

за рахунок виникнення нових правових інститутів, одним з яких є інститут

набуття громадянства України. Реформування адміністративного права в

Україні на сучасному етапі зумовлене як інтенсивним розвитком суспільних

адміністративно-правових відносин в Україні, так і необхідністю приведення

177

української адміністративно-правової нормативної бази у відповідність до

європейських і світових стандартів. Другий етап характеризується також

збільшенням загальнотеоретичних розробок у цій сфері, дослідженням

багатьох правових інститутів щодо набуття громадянства України в умовах

подальшого забезпечення конституційних прав і свобод громадян щодо

громадянства України.

3. Наголошено, що одним з основних напрямів реформування сучасного

адміністративного права України є розроблення положень подальшого

розвитку законодавства у сфері набуття громадянства України й наукових

засад кодифікації останнього. Кодифіковані акти, які становлять основу

законодавства про набуття громадянства, разом із міжнародними нормами

повинні містити повну, логічно і юридично виважену систему процесуальних

норм, які мають забезпечити реалізацію норм матеріального права, саме

систему, бо тільки в єдиному вигляді узгоджені між собою процесуальні

норми є тим важелем, який дає можливості якісно реалізовувати норми

матеріального права. З огляду на сказане авторкою запропоновано проект

Інструкції про порядок набуття та припинення громадянства України. Що ж

до наукових засад набуття громадянства України, то існують вагомі аргументи

на користь положення про те, що сучасний інститут є достатньо сформованим,

цілісним й водночас динамічним, виступає невід’ємною частиною юридичної

доктрини. Наука адміністративного права України нині покликана також

програмувати правильний і послідовний розвиток законодавства України

щодо набуття громадянства України, що являє собою правове підґрунтя

еволюції суспільства.

4. Доведено, що визначальним для вдосконалення правового

регулювання відносин щодо набуття громадянства України є розвиток

законодавства і, спираючись на нього, прийняття Основних засад набуття

громадянства України, яким належить стати комплексним кодифікованим

законодавчим актом і замінити численні нормативно-правові акти, що

регламентують відносини щодо набуття громадянства України. У них мають

178

бути об’єднанні як чинні закони, так і створені або вдосконалені ті правові

норми, що стосуються цієї сфери. Іншим варіантом може бути

внутрішньогалузеве кодифікування законодавства щодо набуття

громадянства України, тобто кодифікація останнього за його інститутами. За

браком загальногалузевого кодифікованого акта можливим і доцільним якраз

і є підготовка і прийняття так званого пакету законів − окремих нормативних

актів за його інститутами. При цьому однією з умов кодифікування

законодавства є наявність системного підходу до його формування, саме

створення узгодженої системи нормативних актів, що кореспондують один

одному, й установлення пріоритетності відповідного нормативного акта при

його застосуванні. Для проведення кодифікації такого законодавства в

державі мають бути створені певні умови, як-от:

(а) стабільність законодавства, у першу чергу законів; (б) внутрішня його

єдність; (в) відповідність у цілому системі адміністративного права системі

адміністративного законодавства; (г) наявність системного підходу до

формування останнього та ін.

5. Обґрунтовано, що принципи міжнародного права з питань набуття

громадянства має своє відображення у цілій низці міжнародно-правових

документів, а норми цих актів є основними щодо українського внутрішньо-

державного законодавства. Це означає, що наша держава, яка приймає на

себе обов’язки, що витікають з міжнародного права та міжнародних угод, має

вжити всіх необхідних внутрішніх заходів, таких як внесення змін та

доповнень у чинне законодавство України з питань набуття громадянства, які

сприяють виконанню взятих державою зобов’язань по дотриманню

міграційного правопорядку. Розроблено нову главу КУпАП

«Правопорушення в міграційній сфері», в якій передбачено відповідальність

за порушення порядку та строків розгляду звернень громадян щодо надання

громадянства України; ненадання або неналежне надання послуг у сфері

набуття громадянства та ін. Протоколи про такі правопорушення можуть

179

складати співробітники органів міграційної служби, внутрішніх справ,

Служби безпеки України.

6. З’ясовано, що принципи провадження про набуття громадянства

України закріплено переважно в Законі України «Про громадянство

України». Однак сформулювати їх повний перелік можна лише за умов

звернення до положень вітчизняного законодавства та міжнародних

стандартів. До загальних належать принципи: єдиного громадянства;

неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем або

особою без громадянства унаслідок укладення шлюбу з громадянином

України або набуття громадянства України його дружиною (чоловіком).

Спеціальними є: дотримання компетенції провадження у справах про

набуття громадянства України; охорона інтересів особистості при набутті

громадянства України й держави; публічність (офіційність) провадження про

набуття громадянства України; об’єктивна (матеріальна) істина та інші.

180

ВИСНОВКИ

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення і вирішення наукового

завдання, яке полягає у визначенні сутності адміністративно-правових засад

набуття громадянства України та шляхів їх оновлення й оптимізації.

Основний науково-методичний здобуток полягає у наступних

положеннях.

1. Доведено, що набуття громадянства України – міжгалузевий правовий

інститут, сукупність норм права різних галузей права (конституційного,

адміністративного, теорії держави і права та інших галузей права), за

допомогою яких регулюються суспільні відносини щодо набуття фізичними

особами громадянства України. Цьому правовому інституту притаманні такі

особливості: його зміст має властиві лише йому поняття, терміни, конструкції,

які були створені законодавцем саме для такого інституту; його норми

офіційно закріплені в Законі України «Про громадянство України»;

процесуальний; регулятивно-охоронний інститут.

2. Аргументується авторське бачення сутності систематизації

законодавства про набуття громадянства України як впорядкування та

вдосконалення нормативно-правових актів, приведення їх до певної

внутрішньої узгодженості шляхом створення єдиних нормативних актів та їх

збірників, з метою забезпечення ефективного правового регулювання.

Існують такі види систематизації: облік, кодифікація, інкорпорація і

консолідація. Як вбачається, основними напрямками систематизації

законодавства про набуття громадянства України, повинні бути: облік

нормативно-правових актів - це збирання, фіксування в логічній

послідовності та зберігання нормативно-правових актів, підтримання їх у

відповідному контрольному (актуальному) стані з урахуванням усіх змін та

доповнень за допомогою інформаційних систем; інкорпорація — це

підготовка і видання збірників чинних нормативно-правових актів

181

неправотворчими (правотворчими) органами держави або іншими

організаціями чи особами; консолідація — вид систематизації в процесі

якого кілька актів об’єднуються в новому документі. Кожний етап цієї

діяльності повинен завершуватися підготовкою окремих складників

майбутнього кодифікованого нормативно-правового акта, яким має бути

Міграційний кодекс України.

3. Процедура провадження справ за заявами і поданнями з питань

громадянства регламентується Порядком провадження за заявами і

поданнями з питань громадянства України, однак він єдиний для великої

кількості адміністративних проваджень щодо набуття громадянства України.

Провадження про набуття громадянства є не юрисдикційним, тому що

йдеться про справи позитивного характеру, де немає спору чи правового

конфлікту. До специфіки провадження про набуття громадянства України

слід віднести те, що воно: реалізується в межах владної діяльності органів

виконавчої влади та посадових осіб; його призначення – вирішення питання,

що має позитивний характер (не містить конфліктної складової); не

застосовується адміністративний примус; ініціюється виключно

уповноваженою особою. Авторське визначення провадження про набуття

громадянства України – встановлений законодавством порядок офіційного

визнання людини (фізичної особи) громадянином України.

4. Наголошено, що особливості адміністративно-правового регулювання

набуття громадянства України полягає в тому, що поряд із законами, воно

встановлюється підзаконними нормативно-правовими актами різних рівнів.

Систему законодавчих та інших нормативно-правових актів, що містять

загальнообов’язкові правила щодо набуття громадянства України, складають:

Конституція України; Закони України; постанови Верховної Ради України;

Укази Президента України; постанови Кабінету Міністрів України;

нормативно-правові акти органів міграційної служби України та інших

органів виконавчої влади; акти місцевих державних адміністрацій; акти

органів місцевого самоврядування. Своєрідність норм щодо набуття

182

громадянства зумовлює їх класифікацію, що дозволяє всебічно виявити

сутність і цільову спрямованість приписів, їх взаємозв’язок з іншими актами,

а також відокремити одні правила від інших.

5. Доведено, що систематизацію норм, які регулюють відносини, які

виникають при наданні громадянства України, доцільно здійснювати за

окремими причинами надання громадянства, поетапно, розв’язуючи нагальні

проблеми суспільства. Однак із часом розроблення та прийняття

Міграційного кодексу України внесе якісні зміни в правове регулювання

діяльності і у сфері надання громадянства України. Кодекс дозволить

упорядкувати єдину цілісну систему цих адміністративних норм, що

забезпечить дієвий правовий вплив на суб’єктів міграційних процесів,

визначить їх правову поведінку в різних ситуаціях.

6. Авторкою визначається система суб’єктів, уповноважених регулювати

питання надання громадянства України: Президент України, Верховна Рада

України, Кабінет Міністрів України, спеціально уповноважений

центральний орган виконавчої влади з питань громадянства та

підпорядковані йому органи – Державна міграційна служба України,

Міністерство закордонних справ України, Міністерство внутрішніх справ

України, Служба безпеки України, Державна прикордонна служба України,

дипломатичні представництва та консульські установи, прокуратура, суди,

органи місцевого самоврядування, міжнародні організації, національні

общини, діаспори тощо.

7. Здійснено аналіз повноважень органів, діяльність яких стосується

оформлення набуття громадянства України, дає можливість зробити

висновки про те, що набуття громадянства України здійснюється значною

кількістю органів, однак їх правове становище і компетенція щодо

оформлення набуття громадянства не завжди чітко визначені. На наш погляд,

ці повноваження доцільно максимально передати органам міграційної

служби України. Доречною виглядає класифікація, запропонована

дисертанткою, виходячи з повноважень вищезазначених суб’єктів щодо

183

оформлення набуття громадянства України та їх ролі в міграційних процесах:

керуючі, допоміжні.

8. Відповідно до конкретних історично-правових умов існують два

основних етапа становлення й розвитку адміністративно-правових засад

набуття громадянства в Україні: перший етап – початок 90-х років – початок

2000-х років, другий – кінець 2000-х років – по теперішній час. Перший етап

відзначається розширенням системи адміністративного законодавства і права

за рахунок виникнення нових правових інститутів, одним з яких є інститут

набуття громадянства України. Реформування адміністративного права в

Україні на сучасному етапі зумовлене як інтенсивним розвитком суспільних

адміністративно-правових відносин в Україні, так і необхідністю приведення

української адміністративно-правової нормативної бази у відповідність до

європейських і світових стандартів. Другий етап характеризується також

збільшенням загальнотеоретичних розробок у цій сфері, дослідженням

багатьох правових інститутів щодо набуття громадянства України в умовах

подальшого забезпечення конституційних прав і свобод громадян щодо

громадянства України.

9. Наголошено, що одним з основних напрямів реформування сучасного

адміністративного права України є розроблення положень подальшого

розвитку законодавства у сфері набуття громадянства України й наукових

засад кодифікації останнього. Кодифіковані акти, які становлять основу

законодавства про набуття громадянства, разом із міжнародними нормами

повинні містити повну, логічно і юридично виважену систему процесуальних

норм, які мають забезпечити реалізацію норм матеріального права, саме

систему, бо тільки в єдиному вигляді узгоджені між собою процесуальні

норми є тим важелем, який дає можливості якісно реалізовувати норми

матеріального права. З огляду на сказане авторкою запропоновано проект

Інструкції про порядок набуття та припинення громадянства України. Що ж

до наукових засад набуття громадянства України, то існують вагомі аргументи

на користь положення про те, що сучасний інститут є достатньо сформованим,

184

цілісним й водночас динамічним, виступає невід’ємною частиною юридичної

доктрини. Наука адміністративного права України нині покликана також

програмувати правильний і послідовний розвиток законодавства України

щодо набуття громадянства України, що являє собою правове підґрунтя

еволюції суспільства.

10. Доведено, що визначальним для вдосконалення правового

регулювання відносин щодо набуття громадянства України є розвиток

законодавства і, спираючись на нього, прийняття Основних засад набуття

громадянства України, яким належить стати комплексним кодифікованим

законодавчим актом і замінити численні нормативно-правові акти, що

регламентують відносини щодо набуття громадянства України. У них мають

бути об’єднанні як чинні закони, так і створені або вдосконалені ті правові

норми, що стосуються цієї сфери. Іншим варіантом може бути

внутрішньогалузеве кодифікування законодавства щодо набуття

громадянства України, тобто кодифікація останнього за його інститутами. За

браком загальногалузевого кодифікованого акта можливим і доцільним якраз

і є підготовка і прийняття так званого пакету законів − окремих нормативних

актів за його інститутами. При цьому однією з умов кодифікування

законодавства є наявність системного підходу до його формування, саме

створення узгодженої системи нормативних актів, що кореспондують один

одному, й установлення пріоритетності відповідного нормативного акта при

його застосуванні. Для проведення кодифікації такого законодавства в

державі мають бути створені певні умови, як-от:

(а) стабільність законодавства, у першу чергу законів; (б) внутрішня його

єдність; (в) відповідність у цілому системі адміністративного права системі

адміністративного законодавства; (г) наявність системного підходу до

формування останнього та ін.

11. Обґрунтовано, що принципи міжнародного права з питань набуття

громадянства має своє відображення у цілій низці міжнародно-правових

документів, а норми цих актів є основними щодо українського внутрішньо-

185

державного законодавства. Це означає, що наша держава, яка приймає на

себе обов’язки, що витікають з міжнародного права та міжнародних угод, має

вжити всіх необхідних внутрішніх заходів, таких як внесення змін та

доповнень у чинне законодавство України з питань набуття громадянства, які

сприяють виконанню взятих державою зобов’язань по дотриманню

міграційного правопорядку. Розроблено нову главу КУпАП

«Правопорушення в міграційній сфері», в якій передбачено відповідальність

за порушення порядку та строків розгляду звернень громадян щодо надання

громадянства України; ненадання або неналежне надання послуг у сфері

набуття громадянства та ін. Протоколи про такі правопорушення можуть

складати співробітники органів міграційної служби, внутрішніх справ,

Служби безпеки України.

12. З’ясовано, що принципи провадження про набуття громадянства

України закріплено переважно в Законі України «Про громадянство

України». Однак сформулювати їх повний перелік можна лише за умов

звернення до положень вітчизняного законодавства та міжнародних

стандартів. До загальних належать принципи: єдиного громадянства;

неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем або

особою без громадянства унаслідок укладення шлюбу з громадянином

України або набуття громадянства України його дружиною (чоловіком).

Спеціальними є: дотримання компетенції провадження у справах про

набуття громадянства України; охорона інтересів особистості при набутті

громадянства України й держави; публічність (офіційність) провадження про

набуття громадянства України; об’єктивна (матеріальна) істина та інші.

186

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Административное право / под ред. А. Е. Лунева. – М. : Юрид. лит.,

1975. – 596 с.

2. Адміністративне право України. Академічний курс : підруч. для

студентів юрид. спец. вищ. навч. закл. : у 2 т. / Ін-т держави і права ім.

В. М. Корецького НАН України ; редкол.: В. Б. Авер'янов (голова редкол.) [та

ін.]. – Київ : Юрид. думка, 2004. – Т. 1 : Загальна частина. – 584 с.

3. Александрова З. К. Теоретические вопросы правового статуса граждан

зарубежных социалистических стран Европы : автореф. дис. ... канд. юрид.

наук : 12.00.02 / З. К. Александрова ; Свердлов. юрид. ин-т. – Свердловск,

1975. – 21 с.

4. Алексеев С. С. Общая теория права : курс в 2 т. / С. С. Алексеев. –

М. : Юрид. лит., 1982. – Т. 2. – 360 с.

5. Алексеев С. С. Теория права / С. С. Алексеев. – М. : БЕК, 1994. –

224 с.

6. Андрійко О. Ф. Організаційно-правові проблеми державного

контролю у сфері виконавчої влади України : дис. … д-ра юрид. наук :

12.00.07 / Ольга Федорівна Андрійко ; Нац. акад. внутр. справ України. –

Київ, 1999. – 390 с.

7. Аносенков А. А. Питання запровадження адміністративно-правового

механізму реалізації прав громадян на свободу пересування / А. А. Аносенков //

Актуальні проблеми держави і права : зб. наук. пр. – Одеса, 2003. – Вип. 19. –

С. 272–276.

8. Арістова І. В. Державна інформаційна політика: організаційно-

правові аспекти : монографія / І. В. Арістова ; за заг. ред. О. М. Бандурки. –

Харків : Вид-во ун-ту внутр. справ, 2000. – 368 с.

9. Асланян Г. Чи потрібен Україні спеціалізований орган у галузі

міграції? / Г. Асланян // Часопис Парламент. – 2005. – № 2. – С. 2–4.

187

10. Атаманчук Г. В. Теория государственного управлення : курс лекций /

Г. В. Атаманчук. – М. : Юрид. лит., 1997. – 400 с.

11. Баймуратов М. О. Локальна система захисту прав людини в Україні:

сутність та становлення / М. О. Баймуратов // Юридична освіта і правова

держава : зб. наук. пр. – Одеса, 1997. – С. 96–98.

12. Бандурка О. О. Адміністративно-правове регулювання міграційного

процесу в Україні : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 / Олександр

Олександрович Бандурка ; Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого. –

Xарків, 2002. – 182 с.

13. Бандурка О. М. Управління в органах внутрішніх справ України :

підручник / О. М. Бандурка ; Ун-т внутр. справ МВС України. – Харків : Ун-

т. внутр. справ, 1998. – 480 с.

14. Баранник І. Г. Адміністративно-правове забезпечення діяльності

Державного департаменту у справах громадянства, імміграції та реєстрації

фізичних осіб : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.07 / І. Г. Баранник. –

Харків, 2010. – 18 с.

15. Бахрах Д. Н. Административное право : учеб. для вузов / Д. Н. Бахрах. –

М. : Бек, 1996. – 355 с.

16. Блажівська Н. Принцип єдиного громадянства України. Проблеми

тлумачення та правозастосування / Н. Блажівська // Вісник Вищого

Адміністративного суду України. – 2010. – № 2. – С. 77–81.

17. Бондарь Н. С. Гражданин и публичная власть: конституционное

обеспечение прав и свобод в местном самоуправлении : учеб. пособие /

Н. С. Бондарь. – М. : Городец, 2004. – 325 с.

18. Бондарь Н. С. Местное самоуправление и муниципальные права

граждан / Н. С. Бондар // Местные Советы в условиях политических и

экономических реформ. – М., 1991. – С. 78–88.

19. Бондарь Н. С. Права человека и местное самоуправление в Российской

Федерации / Н. С. Бондарь. – Ростов н/Д., 1998. – 381 с.

188

20. Бородаенко А. А. К вопросу о правосубъектности и

нормотворческой деятельности Международной комиссии гражданского

состояния в сфере прав человека / А. А. Бородаенко // Современное право. –

2011. – № 5. – С. 151–153.

21. Брунер P. A. Роль Федеральной миграционной службы России в

сфере миграционного учета иностранных граждан и лиц без гражданства /

P. A. Брунер, Т. А. Прудникова // Современное право. – 2011. – № 12. – С.

51–53.

22. Бузницький Ю. Міграційна політика як складова суверенітету та

національної безпеки / Ю. Бузницький // Голос України. – 1995. – 1 серп.

23. Васильев А. С. Административное право Украины. Общая часть :

учеб. пособие / А. С. Васильев. – Xарьков : Одиссей, 2002. – 288 с.

24. Великий тлумачний словник сучасної української мови / уклад. і

голов. ред. В. Т. Бусел. – Київ ; Ірпінь : Перун, 2002. – 1440 с.

25. Витрук Н. В. Основы теории правового положення личности в

социалистическом обществе / Н. В. Витрук ; отв. ред. В. А. Патюлин. – М. :

Наука, 1979. – 232 с.

26. Витрук Н. В. Стадии проявлення прав советских граждан /

Н. В. Витрук // Вестник Киевского университета. Серия право. – 1968. – № 9. – С.

63–68.

27. Воеводин Л. Д. Государственное право зарубежных социалистических

стран / Л. Д. Воеводин, Д. Л. Златопольский. – М. : Изд-во МГУ, 1984. – 368

с.

28. Волкова С. Г. Проблеми вдосконалення взаємодії у сфері протидії

нелегальній міграції та торгівлі людьми в Україні: адміністративно-правовий

аспект / С. Г. Волкова // Адміністративне право і процес: шляхи

вдосконалення законодавства і практики : зб. матеріалів наук.-практ. конф.

(Київ, 22 груд. 2006 р.). – Київ, 2006. – С. 162–164.

189

29. Гаращук В. М. Контроль та нагляд у державному управлінні :

монографія / В. М. Гаращук ; Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава

Мудрого. – Xрків : Фоліо, 2002. – 176 с.

30. Гессен В. М. Подданство, его установление и прекращение : моногр.

/ В. М. Гессен. – СПб. : Тип. Правда, 1909. – Т. 1. – 448 с.

31. Глухарева Л. И. Права человека в современном мире (социально-

философские основы и государственно-правовое регулирование) /

Л. И. Глухарева. – М. : Юристъ, 2003. – 303 с.

32. Гревцов Ю. М. Проблемы теории правового отношения : [моногр.] /

Ю. М. Гревцов ; Ленингр. гос. ун-т. – Л. : Изд-во Ленингр. ун-та, 1981. – 84 с.

33. Соціально-економічне становище України за січень 2003 р.

[Електронний ресурс] : повідомл. Держ. ком. статистики // Державна служба

статистики України. – Режим доступу:

http://ukrstat.org/en/druk/soc_ek/2003/012003.html (дата звернення: 28.09.2015).

– Заголовок з екрана.

34. Денисюк Е. На Украину накатывается миграционная волна :

[интервью с начальником обл. упр. ГИРФЛ / Елена Денисюк ; беседу вел

Аркадий Генкин] // Время. – 2011. – № 205 (9 нояб.). – С. 7.

35. Дідик М. М. Можливості використання ДНК-аналізу в міграційній

службі / М. М. Дідик // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. – 2003.

– № 1. – С. 213–214.

36. Капітанчук Л. Ю. Порівняльні аспекти законодавства України та ЄС

щодо протидії незаконній міграції / Л. Ю. Капітанчук // Проблеми державно-

правового розвитку в умовах європейської інтеграції і глобалізації :

матеріали міжнар. наук. семінару, м. Харків, 16 трав. 2008 р. – Харків, 2008. –

С. 197–198.

37. Дмитриев Ю. А. Гражданин и власть / Ю. А. Дмитриев,

А. А. Златопольский. – М. : Манускрипт, 1994. – 161 с.

38. Довідник з прав людини / Укр. правн. фундація. – Київ, 1995. – С. 161.

190

39. Домовленість між Республікою Узбекистан та Україною про

сприяння у вирішенні питань громадянства депортованих осіб, що виявили

бажання повернутись із Республіки Узбекистан в Україну // Збірка

нормативно-правових актів з питань громадянства України (1918–2010). –

Київ, 2010. – С. 18.

40. Дополнительные формы защиты : всемир. консультации по

междунар. защите (сокращенная версия). УВКБ ООН, Женева, сент. 2001 г. //

Дополнительные/вспомогательные формы защиты : сб. аналит. материалов и

междунар.-прав. док. – Киев, 2004. – С. 159–161.

41. Эсмен А. Общие основания конституционного права : моногр. /

А. Эсмен ; под ред. Н. Бер. – Изд. 2-е. – СПб. : Изд-во О. Н. Поповой, 1909. –

449 с.

42. Європейська хартія місцевого самоврядування : м. Страсбург, 15

жовт. 1985 р. // Офіційний вісник України. – 2015. – № 24. – Ст. 718.

43. Європейський суд з прав людини: організація, процедура, правила

звернення / М-во юстиції України. – Київ : Ін Юре, 2000. – 16 с.

44. Загальна декларація прав людини : прийнята та проголошена в

резолюції 217 А (III) Ген. Асамблеї від 10 груд. 1948 р. // Офіційний вісник

України. – 2008. – № 93. – Ст. 3103.

45. Загальна теорія держави і права : підруч. для студентів юрид. спец.

вищ. навч. закл. освіти / М-во освіти і науки України, Нац. юрид. акад.

України ім. Ярослава Мудрого ; за ред.: М. В. Цвік, В. Д. Ткаченко,

О. В. Петришин. – Харків : Право, 2002. – 432 с.

46. Заключительный акт Совещания по безопасности и сотрудничеству

в Европе : г. Хельсинки 1 авг. 1975 г. // Действующее международное право :

в 3 т. – М., 1999. – Т. 2. – С. 18.

47. Заяць Н. О. Процедура розгляду клопотань про надання статусу

біженця, взаємодія органів міграційної служби з суб'єктами боротьби з

тероризмом / Н. О. Заяць // Нормативно-правові та організаційні основи

протидії тероризму : матеріали наук.-практ. семінару (31 берез. 2009 р.). –

191

Харків, 2009. – С. 29–33.

48. Иванов В. А. Совершенствование гарантии прав граждан в

административном процессе / В. А. Иванов // Советское государство и право. –

1977. – № 2. – С. 28–35.

49. Иоффе О. С. Правоотношения по советскому гражданскому праву /

О. С. Иоффе. – Л. : Изд-во Ленингр. ун-та, 1949. – 143 с.

50. Ілюшик Ю. О. Провадження у справах про належність до

громадянства України – один із напрямів діяльності паспортної служби /

Ю. О. Ілюшик // Взаємодія громадян та правоохоронних органів в контексті

формування правової держави: правові, історичні, філософські та

психологічні аспекти : тези Всеукр. наук.-практ. конф. 15 трав. 2008 р. –

Львів, 2008. – С. 112–115.

51. Кант И. Собрание сочинений в восьми томах. Юбилейное издание

1794–1994 / И. Кант ; под общ. ред. А. В. Гулыги. – М. : Чоро, 1994. – Т. 1. –

401 с. (Мировая философская мысль).

52. Капицин В. М. Права человека и механизмы их защиты : учеб.

пособие / В. М. Капицин. – М. : ИКФ ЭКМОС, 2003. – 288 с.

53. Карпачова Н. Україні потрібна потужна міграційна служба /

Н. Карпачова // Адвокат. – 2006. – № 3. – С. 45.

54. Карпачова Н. І. Стан дотримання та захисту прав громадян України

за кордоном : спец. доп. Уповноваж. Верхов. Ради України з прав людини /

Н. І. Карпачова. – Київ, 2003. – 189 с.

55. Князєв В. Конституційні гарантії прав, свобод та обов'язків людини та

громадянина в Україні / В. Князєв // Право України. – 1998. – № 11. – С. 29–31.

56. Коваль Л. В. Административное право : курс лекций / Л. В. Коваль. –

Киев : Вентури, 1996. – 208 с.

57. Кодекс України про адміністративні правопорушення : від 7 груд.

1984 р. № 8073–X // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1984. – № 51. – Ст.

1122.

192

58. Козлов Ю. М. Административное право : учеб. / Ю. М. Козлов. – М. :

Юристь, 2001. – 320 с.

59. Козлов Ю. М. Административные правоотношения / Ю. М. Козлов. – М. :

Юрид. лит., 1976. – 184 с.

60. Колюшин Е. И. Конституционное (государственное) право России :

курс лекций / Е. И. Колюшин. – М. : Изд-во МГУ, 1999. – 381 с.

61. Конвенция о защите прав человека и основных свобод : от

04.11.1950 г. // Действующее международное право : в 3 т. – М., 1999. – Т. 2.

– С. 406.

62. Конвенция против пыток и других жестоких, бесчеловечных или

унижающих достоинство видов обращения и наказания : от 10.12.1984 г. //

Действующее международное право : в 3 т. – М., 1999. – Т. 3. – С. 321.

63. Конвенція Організації Об'єднаних Націй проти транснаціональної

організованої злочинності : прийнята резолюцією 55/25 Ген. Асамблеї від 15

листоп. 2000 р. // Офіційний вісник України. – 2006. – № 14. – Ст. 1056.

64. Конвенція про статус біженців : док. ООН від 28 лип. 1951 р.

(Витяг) // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – Київ,

2001. – № 11: Законодавство України про громадянство. – С. 111–120.

65. Конвенція про скорочення безгромадянства : Міжнар. договір від 30

серп. 1961 р. (Витяг) // Бюлетень законодавства і юридичної практики

України. – Київ, 2001. – № 11: Законодавство України про громадянство. – С.

140–144.

66. Кондратьєв Я. Ю. Основи міграцієзнавства : навч.-метод. посіб. /

Я. Ю. Кондратьєв, Ю. І. Римаренко, В. І. Олефір ; Нац. акад. внутр. справ. –

Київ : Ін-т держави і права НАН України, 2000. – 423 с.

67. Конституции и законодательные акты буржуазних государств XVII–

XIX вв. Англия, Франция, Италия, Германия : сб. / под ред. П. Н. Галанза. – М.

: Гос. изд-во юрид. лит., 1957. – 587 с.

193

68. Конституционное (государственное) право зарубежных стран : учеб.

для студентов юрид. вузов и фак. / рук. автор. коллектива и отв. ред.

Б. А. Страшун. – М. : БЕК, 1996. – Т. 1–2 : Общая часть. – 778 с.

69. Конституційний Суд України: Рішення. Висновки. 1997–2010. –

Київ : Юрінком Інтер, 2010. – 500 с.

70. Збірка нормативно-правових актів з питань громадянства України

(1918–2000). – Київ : Континент, 2000. – 384 с.

71. Конституція України : прийнята на п’ятій сесії Верхов. Ради

України 28 черв. 1996 р. № 254к/96–ВР // Відомості Верховної Ради України.

– 1996. – № 30. – Ст. 141.

72. Консульський статут України : затв. Указом Президента України від

2 квіт. 1994 р. № 127/94 // Бюлетень законодавства і юридичної практики

України. – Київ, 2001. – № 11: Законодавство України про громадянство. – С.

254–263.

73. Корнуков В. М. Конституционные основы положения личности в

уголовном судопроизводстве : моногр. / В. М. Корнуков ; под ред.

В. А. Познанского. – Саратов : Изд-во Сарат. ун-та, 1987. – 180 с.

74. Косиця О. Адміністративно-правовий механізм протидії незаконній

міграції (міжнародний аспект) / О. Косиця // Підприємництво, господарство і

право. – 2010. – № 3. – С. 90–93.

75. Кравченко Т. М. Стадії провадження у справах про порушення

іноземцями та особами без громадянства правил перебування в Україні /

Т. М. Кравченко // Адміністративне право в сучасному вимірі : матеріали IV

наук.-практ. семінару. – Київ, 2010. – С. 159–161.

76. Краснов М. А. Введение в муниципальное право : [лекция] /

М. А. Краснов ; Академ. прав. ун-т при Ин-те государства и права РАН ; отв.

ред. М. М. Славин. – М., 1993. – 16 с.

77. Краткая философская энциклопедия / ред.-сост.: Е. Ф. Губский,

Г. В. Кораблева, В. А. Лутченко. – М. : Прогресс, 1994. – 567 с.

78. Кримінальний кодекс України : від 05.04.2001 р. № 2341–III //

194

Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 25/26. – Ст. 131.

79. Курашвили Б. П. Очерк теории государственного управлення /

Б. П. Курашвили. – М. : Наука, 1987. – 293 с.

80. Лазарев Б. М. Государственное управление на этапе перестройки /

Б. М. Лазарев. – М. : Юрид. лит., 1988. – 320 с.

81. Лазарєв В. В. Порядок вирішення питань, пов'язаних із

громадянством, як різновид юридичного процесу / В. В. Лазарєв // Вісник

Харківського Національного університету внутрішніх справ. – 2010. – Вип. 2

– С. 111–120.

82. Лиска І. Умови і порядок набуття закордонними українцями

громадянства України / І. Лиска // Вісник Академії правових наук України :

зб. наук. пр. – Харків, 2011. – № 4. – С. 39–47.

83. Лопатин В. В. Малый толковый словарь руского языка : около 35000

слов / В. В. Лопатин, Л. Е. Лопатина. – М. : Рус. яз., 1990. – 704 с.

84. Лукашева Е. А. Социалистическое правосознание и законность /

Е. А. Лукашева. – М. : Юрид. лит., 1973. – 344 с.

85. Макаренко Г. Чи спрацює механізм єдиної міграційної служби? /

Г. Макаренко // Юридичний вісник України. – 2007. – 23–29 черв. (№ 25). –

С. 5.

86. Максименко С. В. Міграційна політика України: онтологічні та

гносеологічні підходи щодо визначення її поняття, предмета та функцій /

С. В. Максименко // Держава і право. Юридичні і політичні науки : зб. наук.

пр. – Київ, 2008. – Вип. 39. – С. 204–211.

87. Максименко С. В. Миграционная политика современного

государства (концептуально-правовой анализ) : [моногр.] / С. В. Максименко.

– Одесса : Астропринт, 2009. – 464 с.

88. Малиновська О. Міжнародна організація міграції / О. Малиновська

// Політика і час. – 1994. – № 6. – С. 71–73.

89. Малиновська О. Інституціалізація управління міграціями: пошуки

оптимальної моделі та міжнародний досвід / О. Малиновська // Україна в

195

європейській та євразійській міграційних системах: регіональні аспекти : зб.

матеріалів міжнар. наук. конф. (23 берез. 2009 р., м. Харків). – Київ, 2009. –

С. 101–113.

90. Малиновська О. Формування органів управління зовнішньою

міграцією в Україні / О. Малиновська // Вісник Української Академії

державного управління при Президентові України. – 2002. – № 3. – С. 320–

327.

91. Малиновська О. А. Міграційна ситуація та міграційна політика в

Україні / О. А. Малиновська. – Київ : НІСД, 1997. – 68 с.

92. Манохин В. М. Конституционные основы советского

административного права / В. М. Манохин ; под ред. Н. М. Конин. – Саратов :

Изд-во Сарат. ун-та, 1983. – 216 с.

93. Манохин В. М. Советское административное право : курс лекций /

В. М. Манохин. – Саратов : Юрид. ин-т, 1968. – Вып. 1 : часть общая. – 249 с.

94. Мазохина А. Г. Свобода личности и основные права граждан в

социалистических странах Европы / А. Г. Мазохина ; Ин-т государства и права АН

СССР ; отв. ред. Б. В. Щетинин. – М. : Наука, 1965. – 296 с.

95. Матузов Н. И. Личность. Права. Демократия. Теоретические проблемы

субьективного права / Н. И. Матузов. – Саратов : Изд-во Сарат. ун-та, 1972. –

295 с.

96. Матузов Н. И. Правовая система и личность / Н. И. Матузов. – Саратов

: Изд-во Сарат. ун-та, 1987. – 293 с.

97. Матузов Н. И. Субьективные права граждан СССР : моногр. /

Н. И. Матузов ; Сарат. юрид. ин-т им. Д. И. Курского. – Саратов : Приволж.

книж. изд-во, 1966. – 191 с.

98. Международная конвенция о ликвидации всех форм расовой

дискриминации : от 07.03.1966 г. // Действующее международное право : в 3

т. – М., 1999. – Т. 2. – С. 256.

99. Международные акты о правах человека : сб. док. – М. : НОРМА,

2002. – 321 с.

196

100. Международньй пакт о гражданских и политических правах : от

16.12.1966 г. // Действующее международное право : в 3 т. – М., 1999. – Т. 2.

– С. 376.

101. Мишин А. А. Конституционное (государственное) право зарубежных

стран : учеб. / А. А. Мишин. – Изд. 5-е перераб. и доп. – М. : Белые альвы,

1996. – 400 с.

102. Міграційні процеси в сучасному світі: світовий, регіональний та

національний виміри. Понятійний апарат, концептуальні підходи, теорія та

практика : енциклопедія / НАН України, Ін-т держави і права ім.

В. М. Корецького, Упр. Верхов. Комісара ООН у справах біженців

Представництво в Україні ; за ред. Ю. Римаренка. – Київ : Довіра, 1998. – 912

с.

103. Міськевич А. Актуальні проблеми застосування інституту

громадянства в Україні / А. Міськевич // Юридична наука та правоохоронна

діяльність : матеріали міжвуз. наук.-практ. конф. молодих учених (17 трав.

2007 р., 15 трав. 2008 р.). – Дніпропетровськ, 2008. – Вип. 8–9. – С. 38–41.

104. Монтескье Ш. Л. Избранние произведения / Ш. Л. Монтескье ; общ.

ред. и вступ. ст. М. П. Баскин. – М. : Политиздат, 1955. – 799 с.

105. Муниципальное право Российской Федерации : учеб. для студентов

высш. учеб. заведений / под ред. Ю. А. Дмитриева. – 2-е изд. испр. и доп. – М.

: Профобразование, 2000. – 800 с.

106. Муратова Д. Б. Адміністративно-правове регулювання перебування

мігрантів у пунктах тимчасового утримання : автореф. дис. ... канд. юрид.

наук : 12.00.07 / Д. Б. Муратова. – Київ, 2009. – 20 с.

107. Муратова Д. Б. Особи, що вчинили тяжкий злочин, громадянства не

отримають : [за повідомл. інформ. упр. апарату Верхов. Ради України] /

Д. Б. Муратова // Голос України. – 2011. – 26 серп. (№ 157). – С. 2.

108. Народонаселение : энциклопед. слов. / гл. ред. Г. Г. Меликьян ;

редкол.: А. Я. Квалия [и др.]. – М. : Большая Рос. энцикл., 1994. – 640 с.

109. Національна Програма “Закордонне українство” на період до 2005

197

року : затв. Указом Президента України від 24 верес. 2001 р. № 892/2001 //

Вісник держкомнацміграції України. – 2002. – № 1. – С. 61–89.

110. Новік В. О. Державна політика і регулювання імміграційних

процесів в Україні / В. О. Новік. – Київ : Компанія ВАІТЕ, 1999. – 216 с.

111. Новоселов В. И. Правовое положение граждан в отраслях

государственного управлення / В. И. Новоселов ; М-во высш. и сред. спец.

образования РСФСР, Сарат. юрид. ин-т им. Д. И. Курского. – Саратов : Изд-

во Сарат. ун-та, – 1977. – 164 с.

112. Новоселов В. И. Правовое положение граждан в советском

государственном управлении / В. И. Новоселов. – Саратов : Изд-во Сарат. ун-та,

1976. – 217 с.

113. Новоселов В. И. Теоретические проблеми развития административно-

правового положення граждан СССР в современных условиях : дис. ... д-ра

юрид. наук : 12.00.07 / Владимир Ионович Новоселов. – Саратов, 1979. – 376

с.

114. Нота Міністерства закордонних справ Республіки Узбекистан

Міністерству закордонних справ України : від 4 серп. 1998 р. № 05/8472 //

Збірка нормативно-правових актів з питань громадянства (1918–2000). –

Київ, 2000. – С. 336–338.

115. Нота Міністерства закордонних справ України Міністерству

закордонних справ Республіки Узбекистан : від 17 серп. 1998 р. // Збірка

нормативно-правових актів з питань громадянства (1918–2010). – Київ, 2000.

– С. 339–342.

116. Орзих М. Ф. Право и личность: вопросы теории правового

воздействия на личность социалистического общества : моногр. / М. Ф. Орзих.

– Киев ; Одесса : Вища шк., 1978. – 144 с.

117. Основин В. С. Советские государственно-правовые отношения /

В. С. Основин. – М. : Юрид. лит., 1965. – 168 с.

118. Кордун О. О. Особливості виконавчої влади в пострадянській Україні

: монографія / О. О. Кордун, К. О. Ващенко, Р. М. Павленко ; за заг. ред.

198

О. О. Кордуна. – Київ : МАУП, 2000. – 248 с.

119. Палько В. І. Оскарження рішень з питань громадянства іноземцями

та особами без громадянства (на прикладі країн СНД) / В. І. Палько // Права

людини на інформацію. – 2001. – № 2. – С. 12–20.

120. Панченко О. Питання вдосконалення адміністративного

судочинства щодо вирішення справ стосовно статусу біженця, видворення

іноземця чи особи без громадянства з України та тих, що пов'язані з

перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні / О. Панченко //

Вісник Вищого Адміністративного суду України. – 2009. – № 3. – С. 8–12.

121. Патюлин В. А. Государство и личность в СССР. Правовые аспекти

взаимоотношений / В. А. Патюлин. – М. : Наука, 1971. – 246 с.

122. Патюлин В. А. Субьективные права граждан: основные черты, стадии,

гарантии реализации / В. А. Патюлин // Советское государство и право. – 1971.

– № 6. – С. 24–32.

123. Паукова Ю. В. Административное выдворение, депортация и

реадмиссия как механизм удаления иностранных граждан и лиц без

гражданства с территории Российской Федерации / Ю. В. Паукова //

Административное право и процесс. – 2012. – № 1. – С. 55–57.

124. Паукова Ю. В. Некоторые аспекты административного

принуждения иностранных граждан и лиц без гражданства в случае

нарушения ими миграционного законодательства / Ю. В. Паукова //

Административное право и процесс. – 2011. – № 7. – С. 37–38.

125. Петров Г. И. Административная правосубьектность граждан СССР /

Г. И. Петров // Правоведение. – 1975. – № 1. – С. 24–31.

126. Петров Г. И. Советские административно-правовые отношения /

Г. И. Петров. – Л. : Изд-во ЛГУ, 1972. – 160 с.

127. Петров Г. И. Советское административное право. Часть общая /

Г. И. Петров. – Л. : Изд-во ЛГУ, 1970. – 304 с.

128. Петров Г. И. Сущность советского административного права /

Г. И. Петров. – Л. : Изд-во ЛГУ, 1959. – 184 с.

199

129. Петрова Л. В. Фундаментальні проблеми методології права :

автореф. дис. … д-ра юрид. наук : 12.00.12 / Л. В. Петрова ; Нац. юрид. акад.

України ім. Ярослава Мудрого. – Харків, 1998. – 36 с.

130. Петрова Л. В. Гештальттеорія як метод сучасної західної

юриспруденції / Л. В. Петрова // Держава і право. Юридичні і політичні

науки : зб. наук. пр. – Київ, 2002. – Вип. 15. – С. 3–8.

131. Питання організації виконання Закону України “Про громадянство

України” : Указ Президента України від 27 берез. 2001 р. № 215/2001 //

Офіційний вісник України. – 2001. – № 13. – Ст. 533.

132. Питання організації виконання Закону України “Про імміграцію” :

Указ Президента України від 7 серп. 2001 р. № 596 // Офіційний вісник

України. – 2001. – № 32. – Ст. 1465.

133. Піскун О. І. Основи міграційного права: порівняльний аналіз : навч.

посіб. / О. І. Піскун. – Київ : МП Леся”, 1998. – 360 с.

134. Піщуліна О. Деякі проблеми міграційної політики України:

суперечності та шляхи подолання / О. Піщуліна // Україна в європейській та

євразійській міграційних системах: регіональні аспекти : зб. матеріалів

міжнар. наук. конф. (23 берез. 2009 р., м. Харків). – Київ, 2009. – С. 94–100.

135. Подлигайлов П. Н. Местное управление в России /

П. Н. Подлигайлов. – СПб. : Тип. д-ра М. А. Хана, 1884. – 200 с.

136. Положення про Комісію при Президентові України з питань

громадянства : затв. Указом Президента України від 27 берез. 2001 р. № 215

// Офіційний вісник України. – 2001. – № 13. – Ст. 533.

137. Положення про Міністерство охорони здоров’я України : затв.

Указом Президента України від 17 серп. 1998 р. № 884/98 // Офіційний вісник

України. – 1998. – № 33. – Ст. 1221.

138. Положення про Міністерство України з питань надзвичайних

ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської

катастрофи : затв. Указом Президента України від 5 берез. 2004 р. №

283/2004 // Офіційний вісник України. – 2004. – № 10. – Ст. 581.

200

139. Популярная медицинская энциклопедия / гл. ред. Б. В. Петровский.

– 2-е изд. перераб. и доп. – М. : Совет. энцикл., 1987. – 704 с.

140. Порядок провадження за заявами і поданнями з питань

громадянства України та виконання прийнятих рішень [Електронний ресурс]

: затв. Указом Президента України від 27 берез. 2001 р. № 215 //

ЛІГА:ЗАКОН : гл. правовой портал Украины. – Режим доступу:

http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/U588_06.html (дата звернення: 28.09.2015). –

Заголовок з екрана.

141. Порядок реалізації домовленості між Україною та Республікою

Узбекистан щодо співробітництва у вирішенні питань громадянства

депортованих осіб та їх нащадків [Електронний ресурс] : затв. наказом М-ва

внутр. справ України, М-ва закордон. справ України та М-ва юстиції України

від 9 верес. 1998 р. № 211/1260/48/5 // ЛІГА:ЗАКОН : гл. правовой портал

Украины. – Режим доступу: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/REG3068.html

(дата звернення: 28.09.2015). – Заголовок з екрана.

142. Порядок реалізації Угоди між Україною і Республікою Білорусь про

спрощений порядок зміни громадянства громадянами України, які постійно

проживають в Республіці Білорусь, і громадянами Республіки Білорусь, які

постійно проживають в Україні : затв. наказом М-ва внутр. справ України,

М-ва закордон. справ України та М-ва юстиції України від 28 квіт. 2000 р. №

317/95/15/5а // Збірка нормативно-правових актів з питань громадянства

(1918–2000). – Київ, 2000. – С. 354–362.

143. Про Засади державної політики України в галузі прав людини

[Електронний ресурс] : Постанова Верхов. Ради України від 17 черв. 1999 р.

№ 757–XIV // ЛІГА:ЗАКОН : гл. правовой портал Украины. – Режим

доступу: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/T990757.html (дата звернення:

28.09.2015). – Заголовок з екрана.

144. Прибиткова І. М. Основи демографії : посіб. для студентів гуманіт. і

суспіл. ф-тів вищ. навч. закл. / І. М. Прибиткова. – Київ : АртЕк, 1997. – 256

с.

201

145. Про біженців : Закон України від 21 черв. 2001 р. № 2557–III //

Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 47. – Ст. 146.

146. Про внесення змін до статті 32 Закону України “Про правовий

статус іноземців та осіб без громадянства” : Закон України від 18 листоп.

2003 р. № 1277–IV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 27. – Ст.

209.

147. Про громадянство України : Закон України від 18 січ. 2001 р. №

2235–I // Офіційний вісник України. – 2001. – № 9. – Ст. 342.

148. Проект Закону про Державну міграційну службу в Україні

[Електронний ресурс] : від 03.07.2003 р. – № 2446-д // Верховна Рада України

: офіц. веб-портал. – Режим доступу:

http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?id=&pf3511=15466 (дата звернення:

28.09.2015). – Заголовок з екрана.

149. Про державну таємницю : Закон України від 21 січ. 1994 р. № 3855–

XII // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 16. – Ст. 93.

150. Про дипломатичний та службовий паспорти України : Указ

Президента України від 26 лют. 1998 р. № 153/98 // Офіційний вісник

України. – 1998. – № 9. – Ст. 335.

151. Про додаткові заходи щодо реалізації права людини на свободу

пересування і вільний вибір місця проживання : Указ Президента України від

15 черв. 2001 р. № 435/2001 // Офіційний вісник України. – 2001. – № 25. –

Ст. 1107.

152. Про запровадження нового порядку оформлення візових документів

для в’їзду в Україну : Постанова Каб. Міністрів України від 20 лют. 1999 р.

№ 227 // Офіційний вісник України. – 1999. – № 8. – С. 34.

153. Про засади державної політики України у галузі прав людини :

Постанова Верхов. Ради України від 17 черв. 1999 р. № 757–XIV // Відомості

Верховної Ради України. – 1999. – № 35. – Ст. 303.

154. Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя

[Електронний ресурс] : постанова Пленуму Верхов. Суд України від

202

01.11.1996 р. № 9 // Верховна Рада України : офіц. веб-портал. – Режим

доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v0009700-96 (дата звернення:

28.09.2015). – Заголовок з екрана.

155. Про затвердження Державної програми забезпечення позитивного

міжнародного іміджу України на 2003–2006 роки : Постанова Каб. Міністрів

України від 15 жовт. 2003 р. № 1609 // Офіційний вісник України.– 2003. – №

42. – Ст. 2209.

156. Про затвердження заходів МОЗ України щодо виконання Програми

боротьби з незаконною міграцією на 2001–2004 рр. [Електронний ресурс] :

наказ М-ва охорони здоров’я України від 04.05.2001 р. № 171 // Нормативно-

директивні документи МОЗ України. – Режим доступу:

http://mozdocs.kiev.ua/view.php?id=603 (дата звернення: 28.09.2015). –

Заголовок з екрана.

157. Інструкція про порядок продовження терміну перебування в Україні

іноземців та осіб без громадянства : затв. наказом МВС України від 1 груд.

2003 р. № 1456 // Офіційний вісник України. – 2003. – № 52. – Ст. 2884.

158. Інструкція про порядок функціонування в органах внутрішніх справ

та органах охорони державного кордону України обліку осіб, затриманих за

порушення законодавства України про державний кордон та про правовий

статус іноземців : затв. наказом М-ва внутр. справ України та Держ. ком. у

справах охорони держ. кордону України від 29 лип. 2002 р. № 723/435 //

Офіційний вісник України. – 2002. – № 43. – Ст. 1990.

159. Комплексна програма забезпечення реалізації Стратегії подолання

бідності : затв. постановою Каб. Міністрів України від 21 груд. 2001 р. №

1712 // Офіційний вісник України. – 2001. – № 52. – Ст. 2339.

160. Комплексна програма протидії торгівлі людьми на 2002–2005 рр. :

затв. постановою Каб. Міністрів України від 5 черв. 2002 р. № 766 // Офіційний

вісник України. – 2002. – № 23. – Ст. 1123.

161. Перелік інфекційних хвороб, захворювання на які є підставою для

відмови у наданні дозволу на імміграцію в Україну : затв. наказом М-ва

203

охорони здоров’я України від 19 жовт. 2001 р. № 415 // Офіційний вісник

України. – 2001. – № 45. – Ст. 2030.

162. Положення про дипломатичне представництво України за кордоном

[Електронний ресурс] : затв. розпорядженням Президента України від 22

жовт. 1992 р. № 166/92–рп // Верховна Рада України : офіц. веб-портал. –

Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/166/92-%D1%80%D0%BF

(дата звернення: 28.09.2015). – Заголовок з екрана.

163. Положення про паспорт громадянина України та про паспорт

громадянина України для виїзду за кордон : затв. постановою Верхов. Ради

України від 26 черв. 1992 р. № 2503–ХІІ // Відомості Верховної Ради України.

– 1992. – № 37. – Ст. 545.

164. Порядок спрямування і координації діяльності центральних органів

виконавчої влади через відповідних міністрів : затв. постановою Каб.

Міністрів України від 13 черв. 2000 р. № 965 // Офіційний вісник України. –

2000. – № 24. – Ст. 1017.

165. Порядок формування квоти імміграції : затв. постановою Каб.

Міністрів України від 26 груд. 2002 р. № 1983 // Офіційний вісник України. –

2002. – № 52. – Ст. 2400.

166. Правила оформлення і видачі паспортів громадянина України для

виїзду за кордон і проїзних документів дитини, їх тимчасового затримання та

вилучення : затв. постановою Каб. Міністрів України від 31 берез. 1995 р. №

231 // Зібрання постанов Уряду України. – 1995. – № 6. – Ст. 158.

167. Програма регулювання міграційних процесів на 2003–2005 роки :

затв. постановою Каб. Міністрів України від 20 серп. 2003 р. № 1296 //

Збірник урядових нормативних актів. – 2003. – № 35. – Ст. 617.

168. Тимчасовий порядок реєстрації фізичних осіб за місцем проживання

: затв. постановою Каб. Міністрів України від 16 січ. 2003 р. № 35 //

Офіційний вісник України. – 2003. – № 3. – Ст. 82.

169. Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної

реформи в Україні : Указ Президента України від 22 лип. 1998 р. № 810/98 //

204

Офіційний вісник України. – 1999. – № 21. – С. 32.

170. Про заходи щодо посилення боротьби з незаконною міграцією :

Указ Президента України від 18 січ. 2001 р. № 22/2001 // Офіційний вісник

України. – 2001. – № 3. – Ст. 59.

171. Про заходи щодо реєстрації фізичних осіб : Указ Президента

України від 11 січ. 2002 р. № 12/2002 // Офіційний вісник України. – 2002. –

№ 3. – Ст. 80.

172. Про імміграцію : Закон України від 7 черв. 2001 р. № 2491–III //

Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 29. – Ст. 1292.

173. Про інформацію : Закон України від 2 жовт. 1992 р. № 2657–XII //

Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 48. – Ст. 651.

174. Про міліцію : Закон України від 20 груд. 1990 р. № 565–XII //

Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 4. – Ст. 20.

175. Про місцеве самоврядування в Україні : Закон України від 21 трав.

1991 р. № 280/97–ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 24. –

Ст. 170.

176. Про оперативно-розшукову діяльність : Закон України від 18 лют. 1992

р. № 2135–XII // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 22. – Ст. 303.

177. Проект Закону України Про основні засади державної міграційної

політики України : від 23.03.2004 р. № 4227–1.

178. Положення про Державний комітет України у справах

національностей та міграції [Електронний ресурс] : затв. Указом Президента

України від 28 жовт. 1996 р. № 1001/96 // ЛІГА:ЗАКОН : гл. правовой портал

Украины. – Режим доступу:

http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/U1001_96.html (дата звернення:

28.09.2015). – Заголовок з екрана.

179. Положення про Міністерство культури і мистецтва України : затв.

Указом Президента України від 31 серп. 2000 р. № 1038/2000 // Офіційний

вісник України. – 2000. – № 35. – Ст. 1483.

180. Положення про Міністерство освіти і науки України : затв. Указом

205

Президента України від 7 черв. 2000 р. № 773/2000 // Офіційний вісник

України. – 2000. – № 23. – Ст. 934.

181. Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України :

Закон України від 21 січ. 1994 р. № 3857–XII // Відомості Верховної Ради

України. – 1994. – № 18. – Ст. 101.

182. Проект Закону України Про порядок надання притулку в Україні

іноземцям та особам без громадянства : від 14.05.2002 р. № 0992.

183. Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства : Закон

України від 4 лют. 1994 р. № 3929–XII // Відомості Верховної Ради України.

– 1994. – № 23. – Ст. 161.

184. Про приєднання України до Конвенції про статус біженців та

Протоколу щодо статусу біженців : Закон України від 10 січ. 2002 р. № 2942–

III // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 17. – Ст. 118.

185. Проект Закону України Про реєстрацію фізичних осіб в Україні : від

12.05.2004 р. № 4002.

186. Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в

Україні : Закон України від 11 груд. 2003 р. № 1382–IV // Офіційний вісник

України. – 2004. – № 1. – Ст. 4.

187. Про створення Єдиного державного реєстру фізичних осіб : Указ

Президента України від 30 квіт. 2004 р. № 500/2004 // Офіційний вісник

України. – 2004. – № 18. – Ст. 1280.

188. Про Стратегію подолання бідності : Указ Президента України від 15

серп. 2001 р. № 637/2001 // Офіційний вісник України. – 2001. – № 33. – Ст.

1525.

189. Типове положення про управління у справах національностей та

міграції Київської міської державної адміністрації, відділ у справах

національностей та міграції обласної, Севастопольської міської державної

адміністрації : затв. постановою Каб. Міністрів України від 7 лют. 2001 р. №

132 // Офіційний вісник України. – 2001. – № 7. – Ст. 276.

206

190. Про утворення Міжвідомчої координаційної ради з питань протидії

торгівлі людьми : постанова Каб. Міністрів України від 25 груд. 2002 р. №

1961 // Офіційний вісник України. – 2002. – № 52. – Ст. 2381.

191. Про утворення Міжвідомчої ради з питань координації заходів,

спрямованих на боротьбу з незаконною міграцією : постанова Каб. Міністрів

України від 13 груд. 2002 р. № 1900 // Офіційний вісник України. – 2002. – №

51. – Ст. 2320.

192. Про утворення при Кабінеті Міністрів України Міжвідомчої

координаційної ради з питань міграції : постанова Каб. Міністрів України від

10 лип. 1998 р. № 1056 // Офіційний вісник України. – 1998. – № 28. – Ст.

1043.

193. Про паспорт громадянина України для виїзду за кордон : Указ

Президента України від 28 жовт. 1993 р. № 491/93 // Сборник Указов

Президента Украины. – Киев, 1993. – Вып. 4. – С. 80–84.

194. Про посвідчення особи моряка : Указ Президента України від 5

черв. 1993 р. № 194/93 // Сборник Указов Президента Украины. – Киев, 1993.

– Вып. 2. – С. 189–193.

195. Про посвідчення члена екіпажу [Електронний ресурс] : Указ

Президента України від 13 верес. 1994 р. № 522/94 // Верховна Рада України :

офіц. веб-портал. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/522/94

(дата звернення: 28.09.2015). – Заголовок з екрана.

196. Про проїзний документ дитини : Указ Президента України від 7

верес. 1994 р. № 503/94 // Сборник указов Президента Украины. – Киев, 1994.

– Вып. 3. – С. 209–212.

197. Пучкова М. В. Обеспечение прав граждан органами управлення

союзной республики / М. В. Пучкова ; отв. ред. Б. М. Лазарев. – М. : Наука,

1987. – 142 с.

198. Рабінович П. М. Права людини: загальнотеоретичні засади /

П. М. Рабінович // Проблеми законності : республік. міжвідом. зб. – Харків,

1998. – Вип. 36. – С. 12–25.

207

199. Ровный В. В. О категории «правовой модус» и ее содержании /

В. В. Ровный // Государство и право. – 1998. – № 4. – С. 86–88.

200. Романюк М. Д. Міграції населення України за умов перехідної

економіки: методологія і практика регулювання / М. Д. Романюк. – Львів :

Світ, 1999. – 289 с.

201. Савранчук Л. Л. Публічне адміністрування оформлення та видачі

візових документів для в'їзду іноземців та осіб без громадянства в Україну :

автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.07 / Л. Л. Савранчук ; Нац. акад.

внутр. справ. – Київ, 2012. – 16 с.

202. Савранчук Л. Природа та особливості візових документів, які

видаються іноземним громадянам та особам без громадянства для в'їзду в

Україну / Л. Савранчук // Підприємництво, господарство і право. – 2010. – №

8. – С. 32–35.

203. Сибагатуллина Э. Т. К вопросу о проблемах формирования

миграционной политики стран – участников СНГ / Э. Т. Сибагатуллина //

Российская юстиция. – 2011. – № 6. – С. 21–24.

204. Сікорський О. П. Адміністративно-правовий статус державного

департаменту у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб

МВС України : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.07 / О. П. Сікорський

; Харк. нац. ун-т внутр. справ. – Харків, 2011. – 20 с.

205. Сікорський О. П. Проблеми становлення Державної міграційної

служби України в аспекті європейської інтеграції / О. П. Сікорський // Право

і безпека. – 2010. – № 1. – С. 10–14.

206. Скакун О. Ф. Теорія держави і права : підручник / О. Ф. Скакун. –

Харків : Консум, 2001. – 656 с.

207. Снігур В. М. Досконалий міграційний режим як запорука

забезпечення основних прав людини та громадянина / В. М. Снігур //

Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх

справ України. – 2008. – № 2. – С. 199–203.

208

208. Советов И. К. Административно-правовой статус учащихся школ :

автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.02 / И. К. Советов. – Свердловск, 1989.

– 21 с.

209. Советское административное право : учеб. / под ред. В. М. Манохина. –

М. : Юрид. лит., 1977. – 544 с.

210. Сравнительное конституционное право / Ин-т государства и права

РАН ; редкол.: А. И. Ковлер, В. Е. Чиркин, Ю. А. Юдин. – М. : Манускрипт,

1996. – 729 с.

211. Стащак А. Державна міграційна політика, міграційне регулювання

та міграційний менеджмент в Україні та Харківському регіоні / А. Стащак //

Міграція і толерантність в Україні : зб. ст. – Київ, 2007. – С. 60–69.

212. Стефаненко Т. Г. Этнопсихология / Т. Г. Стефаненко. – М. : Ин-т

психологии РАН, «Академ. проект», 1999. – 320 с.

213. Столбовий В. М. Кваліфікація адміністративних проступків,

пов'язаних з порушеннями іноземцями та особами без громадянства

міграційного законодавства України / В. М. Столбовий // Адміністративне

право в сучасному вимірі : матеріали IV наук.-практ. семінару. – Київ, 2010. –

С. 192–194.

214. Столбовий В. М. Заходи адміністративного попередження щодо

регулювання зовнішніх міграційних процесів / В. М. Столбовий //

Адміністративне право і процес: шляхи вдосконалення законодавства і

практики : зб. матеріалів наук.-практ. конф. (Київ, 22 груд. 2006 р.). – Київ,

2006. – С. 236–238.

215. Строгович М. С. Правовое положение личности в СССР /

М. С. Строгович // Конституция общенародного государства. Вопросы теории. –

М., 1979. – С. 185–201.

216. Суботенко В. П. Деякі правові аспекти виїзду громадян України за

кордон та правосуб'єктності громадян України, які проживають за кордоном /

В. П. Суботенко // Міжнародна міграція та розвиток України в контексті

209

європейської інтеграції : зб. матеріалів міжнар. наук. конф. (16 жовт. 2007 р.,

м. Київ). – Київ, 2008. – С. 98–108.

217. Суржинський М. І. Припинення громадянства : теоретичний аспект /

М. І. Суржинський // Держава і право. Юридичні і політичні науки : зб. наук.

пр. – Київ, 2008. – Вип. 41. – С. 237–243.

218. Суржинський М. І. Система державних органів, які беруть участь у

вирішенні питань громадянства пострадянських країн: порівняльний аналіз /

М. І. Суржинський // Держава і право. Юридичні і політичні науки : зб. наук.

пр. – Київ, 2010. – Вип. 48. – С. 156–162.

219. Суржинський М. І. Теоретико-правові питання набуття громадянства /

М. І. Суржинський // Держава і право. Юридичні і політичні науки : зб. наук.

пр. – Київ, 2008. – Вип. 42. – С. 227–233.

220. Тернер Дж. Структура социологической теории / Дж. Тернер ; общ.

ред. и вступ. ст. Г. В. Осипова. – М. : Прогресс, 1985. – 471 с.

221. Тимощук А. В. Правовое государство в Украине: теория, история,

перспективы / А. В. Тимощук. – Симферополь : Таврия, 1997. – 64 с.

222. Тихомиров Ю. А. Курс административного права и процесса /

Ю. А. Тихомиров. – М. : Юринформцентр, 1998. – 799 с.

223. Тоба М. Психологічні особливості міжкультурної адаптації

особистості до нового етнічного середовища / М. Тоба // Соціальна

психологія. – 2003. – № 1. – С. 134–139.

224. Токвіль де Алексіс. Про демократію в Америці / Токвіль де Алексіс ;

пер. з фр.: Г. Філіпчук, М. Москаленко. – Київ : Всесвіт, 1999. – 590 с.

225. Трофимчук Н. В. Исторические тенденции формирования системы

управления миграционными процессами в Российской Федерации /

Н. В. Трофимчук // История государства и права. – 2007. – № 10. – С. 9–11.

226. Угода між Україною і Республікою Білорусь про спрощений

порядок зміни громадянства громадянами України, які постійно проживають

в Республіці Білорусь, і громадянами Республіки Білорусь, які постійно

проживають в Україні [Електронний ресурс] : від 12.03.1999 р. // Верховна

210

Рада України : офіц. веб-портал. – Режим доступу:

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/112_510 (дата звернення: 28.09.2015). –

Заголовок з екрана.

227. Уряд для громадян. Ініціативи щодо поліпшення якості послуг / пер.

з англ.: Р. Федушинська, М. Коваль. – Львів, 2000. – 294 с.

228. Устав Организации Объединенных Наций : от 26.06.1945 г. //

Действующее международное право : в 3 т. – М., 1996. – Т. 1. – С. 289.

229. Фролов М. Ю. Удосконалення роботи органів внутрішніх справ по

боротьбі з незаконною міграцією в Україні / М. Ю. Фролов // Проблеми

правознавства та правоохоронної діяльності : зб. наук. пр. – Донецьк, 2002. –

№ 3. – С. 73–80.

230. Хабриева Т. Я. Миграционное право в системе права Российской

Федерации / Т. Я. Хабриева // Государство и право. – 2007. – № 10. – С. 22–26.

231. Халиков А. Незаконная выдача паспорта и незаконное приобретение

гражданства / А. Халиков // Законность. – 2008. – № 9. – С. 31–34.

232. Цилюрик С. В. Роль соціальних чинників у сучасних міграційних

процесах: приклад України / С. В. Цилюрик // Вісник Київського

національного університету імені Тараса Шевченка. Соціологія, Психологія.

Педагогіка. – 2003. – Вип. 17–18. – С. 19–22.

233. Чехович С. Б. Міграційне право України : підручник / С. Б. Чехович.

– Київ : Школа, 2003. – 368 с.

234. Чехович С. Б. Юридичні аспекти міграційних процесів в Україні /

С. Б. Чехович. – Київ : МАУП, 2001. – 288 с.

235. Чиркин В. Е. Конституционное право в Российской Федерации : учеб.

/ В. Е. Чиркин ; Ин-т государства и права РАН, Академ. правовой ун-т. – М. :

Юристъ, 2001. – 480 с.

236. Шумилов О. В. Концепция международного миграционного права

СНГ / О. В. Шумилов // Государство и право. – 2007. – № 8. – С. 119–122.

237. Юридична енциклопедія : в 6 т. / НАН України, Ін-т держави і права

ім. В. М. Корецького НАН України, Вид-во «Укр. екциклопедія» ім.

211

М. П. Бажана. – Київ : Укр. енциклопедія, 1999. – Т. 2 : Д–Й. – 744 с.

238. Юридичний словник-довідник / за ред. Ю. С. Шемшученка. – Київ :

Феміна, 1996. – 696 с.

239. Ющик О. Г. Правова реформа: загальне поняття, проблеми

здійснення в Україні / О. Г. Ющик. – Київ : Парлам. вид-во, 1997. – 192 с.

240. Як стати громадянином України // Урядовий кур'єр. – 2011. – 3 серп.

(№ 140). – С. 8.

241. Ямпольская Ц. А. Субьекты советского административного права :

автореф. дис. ... д-ра юрид. наук / Ц. А. Ямпольская. – М., 1958. – 38 с.