Кана 11/2012

Мовчати чи кричати?

ПОДРУЖНЯ СВАРКА ПІДМІКРОСКОПОМ

тема номера:

c. 14-15Сваритися по-християнськи Діти ЧУЮТЬ вашу сварку

c. 12-13 c. 16-17

4 КАНА ЛИСТОПАД 2012

bPd b`q dn m`q


ЯКОСЬ НАДТО ІДЕАЛЬНО

Трішки надто ідеальною мені видалася сім’я Турянинів. У них же ж п’ятеро дітей! Як вони встигають? До того ж, дружина – скрипалька.

У неї мають бути дуже делікатні руки. Але ж потріб-но постійно прибирати за дітьми... Коли читала про них, у якийсь момент здалося, що якось надто усе гладко.

А загалом журнал сподобався. Цей номер орієн-тований більше на молодих батьків, а не на таких, як я, яка має дорослих дітей. Дуже добрі поради. Якби раніше прочитала, то могла б свого часу щось зміни-ти у вихованні своїх дітей. Можливо, давала б більше кишенькових грошей. А ще дуже сподобалися рецеп-ти кулінарної сторінки. Наступного тижня, напевно, ці тістечка спечу.

Мирослава Рудакевич, 55 років

Я ПЕРЕОСМИСЛИЛА, ЯК ВИХОВУВАЛИ МЕНЕ

Коли я почула, що готується новий журнал про родину, то, навіть не маючи власної сім’ї, з нетерпінням чекала на нього. Прочитавши

“Кану”, я довідалася багато таких речей, які мене турбували. Дуже сподобалися інтерв’ю з християнсь-кими родинами. Наприклад, зі сім’єю Надії та Романа Турянинів, про те, як вони виховують дітей. Мене дуже зачепила стаття “Чи давати дітям кишень-кові гроші?” Оскільки я працюю нянею в родині, таке питання там постає дуже часто. Навіть інколи сперечаємося на цю тему з батьками дітей, яких доглядаю. Читаючи журнал, я переосмислила і те, як мене виховувала моя мама. Це навіть викликало у мене сльози. Дуже важливим для мене було інтерв’ю з отцем Михайлом Димидом про те, що потрібно давати дітям свободу. Адже в мене було зовсім інше виховання. Я ще дотепер часто кажу мамі, можливо, навіть з докорами, що вона неправильно нас вихо-вувала, багато від нас вимагала, порівнювала нас з іншими дітьми. І нещодавно ми з братом ділилися один з одним, що обоє мали занижену самооцінку. Тож, я дуже хочу дати почитати цей журнал своїй мамі.

Наталя Райта, 33 роки

КЛАСНИЙ ПОДАРУНОК

Журнал “Кана” ще не встигла прочитати до кінця. Але зауважила, що тут є цікаві, несподівані, а також корисні для мене теми.

Радію, що український читач тепер має альтернативу іншим глянцевим журналам, яка показує, як можна жити нам, простим-пересічним людям. Я вже почала рахувати, скільком рідним і друзям можна подарува-ти передплату на “Кану”, бо ж це класний подарунок. Бажаю творцям журналу сил і натхнення у роботі над ним. А я із захопленням чекаю моменту, коли знову сяду за читання наступної статті.

Мар’яна Когут, 31 рік

ЛЮБИТИ ДИТИНУ НЕ ЗА ОЦІНКИ

З цікавістю переглянув перший номер журналу “Кана”. Дуже близькою для мене виявилася стаття о. Михайла Димида “Важливо давати

дитині свободу…”, оскільки мій син – учень першого класу Львівської академічної гімназії. Отець Михайло Димид дуже чітко сформулював пріоритети у вихо-ванні та навчанні дитини. З власного досвіду знаю, як тяжко, коли батьки “тиснуть”, вимагаючи відмінних оцінок, і як важко потім у житті, коли доводиться приймати самостійні швидкі та адекватні рішення – заважає страх щось зробити неправильно. Адже дитина, яка знає, що її люблять не за оцінки, росте вільною, не боїться сама приймати рішення. Вона виросте щасливою та зможе більше здобути в житті.

Анатолій М., 42 роки

Чекаємо на ВАШI листи!Автори найцікавіших отримають подарунки – книжки видавництва “Свічадо”.

Адреса для листування: Журнал “Кана”, а/с 808, м.Львів, 79008Електронна адреса: [email protected]

“Кана” – журнал для ВАС і про ВАС! Усі автори листів, надрукованих в цьому номері, отримують пода-рунок – книжку “Сміятися від усьо-го серця” Валеріо Альбісетті.

5ЛИСТОПАД 2012 КАНА

r mnlepP

МАР’ЯНА ТА ЛЮБОМИР СТРИНАГЛЮКИ

ХРИСТИЯНСЬКЕ ПОДРУЖЖЯ – ЦЕ ШЛЯХ ДО БОГА УДВОХ. А МОЖНА СКАЗАТИ ЩЕ: ЦЕ ШЛЯХ ІЗ БО-

ГОМ. КОЛИ В ПОДРУЖЖІ ПРИСУТНІЙ БОГ, СТОСУНКИ

МІЖ ЧОЛОВІКОМ І ЖІНКОЮ НІКОЛИ НЕ ВИЧЕРПА-

ЮТЬСЯ І НЕ НАПОВНЯТЬСЯ ПУСТКОЮ.

dn pndhmh m` cnqŠhmr 6

Šel` mnlep` 12

k~dhm` 24

ondprff“

qPl’“

fhŠŠ“ 0epjbh

jrk|Šrp`28

38

40

50

ПОДРУЖНЯ СВАРКА ПІД МІ-КРОСКОПОМЧи можна сваритися так, щоб не руйнувати стосунки, іншу людину і нас самих? ЧИ МОЖНА БАТЬКАМ З’ЯСОВУВАТИ СТОСУНКИ У ПРИ-СУТНОСТІ ДІТЕЙ? Як зробити, щоб подружня сварка не перетво-рилася на подружню війну?

ЖИТТЯ – ДУЖЕ ПРОСТЕВІД ДІТЕЙ МОЖНА НАВЧИТИСЯ ВСЬОГО. Наприклад, вміння бути під враженням. Нас уже нічого не вражає. А діти завжди дивуються. Також вчуся від них довіри. А ЩЕ ВІД НИХ МОЖНА ПОВЧИТИСЯ БУТИ ДУЖЕ ПРЯМИМ І КАЗА-ТИ ПРАВДУ ПРО ТЕ, ЩО БА-ЧИШ. І ЦЕ ДУЖЕ ГАРНО.

ПОДРУЖНІЙ СМС Якщо ми абревіатуру СМС роз-шифруємо трьома словами, вже українськими, а не англійськи-ми, то отримаємо “три кити” подружніх взаємин християн. ЙДЕТЬСЯ ПРО СПІЛКУВАННЯ, МОЛИТВУ І СЕКС.

ДІТИ ПОДОРОСЛІШАЛИ – ПРИ-ВІД ДЛЯ СМУТКУ МАТЕРІ? ДОВІРЛИВІСТЬ – ЦЕ НЕ СПОКІЙНЕ І БЕЗП-

РОБЛЕМНЕ ЖИТТЯ. Щоденні клопоти, пов’язані з вихованням, не зник-нуть. ДОВІРЛИВІ СТОСУНКИ – ЦЕ КЛЮЧ ДО ЗРІЛОСТІ БАТЬКІВ, А ТА-КОЖ І ЇХНІХ ДІТЕЙ. І навіть якщо у нас ніколи не було довірливих стосунків із дітьми, у глибині свого серця ми тужи-мо за ними, а це означає, що ми готові до них.

ДВАНАДЦЯТЬ КРОКІВ ВІД ІЛЮЗІЇ ДО РЕАЛЬНОСТІ За вісім років діяльності “Наза-рету” тут пройшло реабілітацію близько п’ятисот осіб. Центр живе як терапевтична спільнота, де один клієнт допомагає іншому ввійти в ритм життя, відчути атмосферу спільноти, зрозуміти її правила. ФІЗИЧНУ ПРАЦЮ

ТУТ ПОЄДНУЮТЬ ІЗ МОЛИТВОЮ, ПРА-

ЦЕЮ В ГРУПАХ, ТРЕНІНГАМИ, ІНДИВІДУ-

АЛЬНОЮ РОБОТОЮ З ПСИХОЛОГАМИ,

КУЛЬТУРНОЮ ПРОГРАМОЮ.

ІСУСІВ РЕПОРТЕР ЇЇ ДИВУЄ НАША МЕТУШНЯ, БАЗІКАННЯ,

ЗМАГАННЯ ДО “ПРОСУНОТОСТІ”, ХАОС. Її картини, зроблені гуашшю, туш-шю, акварелями, маркерами, геле-вими ручками і звичайним олівцем на шматках упаковок, картоні, об-гортковому папері – це двохсот-кратне свідоме чи несвідоме за-прошення до діалогу з Христом.


ondprfm“ qb`pj`Šel` mnlep`

МОВЧАТИ чи кричати?

Чи може сварка бути “тихою”? Коли, приміром, чоловік чи дружина боїться сказати про свої почуття або ж мовчить, аби інший сам зро-зумів свою провину? На жаль, це ніколи не призводить до вирішен-ня конфлікту.

На консультацію до психолога приходить по-дружжя. На запитання, чи у їхній сім’ї бувають сварки, дружина крижаним голосом відпові-

дає: “Ми ніколи не сваримось”. Опущені плечі чолові-ка, що дивиться в підлогу, свідчать про те, що він “по-годжується” зі своєю дружиною. В їхній сім’ї справді немає сварок, бо він давно звик з усім погоджуватися і… мовчати. Так легше.

Але чи справді це подружжя живе без конфліктів?І чому люди все-таки мовчать?

ГОВОРИТИ ПРО ЦЕ – БЕЗНАДІЙНО…Втомлена дружина повертається з роботи і бачить,

що чоловік укотре розкидав свої речі, та… знову при-бирає їх сама. Чому? Бо може виправдовувати його

тим, що він втомився після роботи. Або ж вважає, що прибирання – це жіноча справа. Чи впевнена, що просити чоловіка поскладати свої речі – це безна-дійно. Тому вона мовчить. Але невдоволення росте. Воно зріє всередині жінки, робить її роздратованою і “виливається” у докори дітям, зіпсовану прогулянку, втому від своєї роботи тощо.

Через мовчання невдоволення не зникає – воно накопичується всередині і знаходить свій вихід у різ-них ситуаціях.

МОВЧАННЯ – НАЙМОГУТНІШИЙ ДОКІРЧоловік знову затримується на роботі. Дружина,

чекаючи на нього, “вбиває час” у сусідки, скаржачись на його відсутність. При зустрічі чоловік дивиться

вбік, а його “половинка” всім своїм виглядом дає зрозумі-ти, що він завинив. Та не лунає жодного слова.

“У мене з чоловіком вже три дні «німецька мова», – згодом жаліється жінка сусідці. – Бо це неможливо терпіти. Він любить роботу більше за мене. Хай ус-відомить свою провину”. І чо-ловік усвідомить. А про своє почуття провини не скаже ані слова, заховавши його в собі.

Коли ми змушуємо спів-подруга почуватися винним, то завдаємо йому болю. Тобто змінюємо роль жертви на роль ката, караючи свого чоловіка чи дружину. Наприклад, вда-ючись до звичайного мовчан-ня, – цього наймогутнішого

Автор: Володимир Станчишин, психолог


ondprfm“ qb`pj`

фо

то: u

site

r.co

m

докору. Тоді в “покараного” накопичується почуття провини і щоби якось його приглушити, чоловік зно-ву затримується на роботі, а дружина йде до сусідки. Коли ж обоє повертаються додому, то вдаються до звичного сценарію.

Якщо ми не можемо відверто говорити про свої проблеми, то лише поглиблюємо кризу в подружжі.

ТОБІ КРАЩЕ МОВЧАТИУявімо собі сім’ю, в якій один із подругів – дикта-

тор. Він чи вона заробляє більше, походить із кращої сім’ї, має досконаліший смак або просто завищену самооцінку. Наприклад, чоловік докоряє дружині, що вона надто гладка, не так виховує дітей, бо сусід-ські діти краще вчаться. Він ніколи не дає жінці вис-ловитися, твердячи, що вона, мовляв, усе одно нічо-го путнього не скаже. У такий спосіб чоловік штучно занижує самооцінку дружини настільки, що вони вже не здатні стати рівноправними партнерами у творенні сім’ї. Партнерами, які говорять про свої почуття, вис-ловлюють незадоволення чи мають право на запере-чення. Мовчання в такій сім’ї – золото. І не дай, Боже його порушити, бо щоб ти не сказав – зазнаєш при-ниження. Така ситуація – результат довготривалого замовчування всіх проблем.

Зазвичай, коли людина не почувається впевне-но в родинному колі, то відчуватиме непевність і в інших сферах свого життя, якою б обдарованою і талановитою вона не була.

МОВЧАНКА РОДОМ ІЗ ДИТИНСТВАДіти – індикатори всіх сімейних конфліктів. Зав-

жди відчувають негаразди. І знають ціну мовчанки. Батькам часто здається, що якщо вони мовчать, якщо в хаті не чути криків, то діти думають, що все гаразд. Це не так.

Діти все бачать і розуміють. Натомість коли їм ніх-то нічого не пояснює, то у 100% випадків вони беруть провину за сімейні негаразди на себе. Тоді по-своє-

ТРИ ПОРАДИАле жодна мовчанка не може тривати вічно.

Та наступна помилка, яку робить “мовчазне” по-дружжя, це розмова, в якій співподруги починають звинувачувати один одного. Найчастіше лунають слова: “Ти не маєш рації”, “Ти мене образив”.

Тож, перша порада стосуватиметься розмови, яка допоможе вирішити, а не поглибити конфлікт. До неї варто підготуватися. Потрібно також уника-ти агресії. Розмову не слід починати зі займенника “ТИ”, бо це завжди призводить до звинувачення свого співрозмовника. Застосовуйте займенник “Я”, говоріть про себе, про свої страхи, невдоволення, почуття: “Я почуваюся самотньою, коли ти пізно приходиш додому”, “Я стомлююся від того, що пос-тійно маю прибирати сама”, “Я відчуваю себе поки-неним, коли ти не хочеш розмовляти зі мною”. Так ви не звинувачуєте співрозмовника, а говорите про те, що відчуваєте. А отже, під час цієї розмови мо-жете дійти до займенника “МИ”, коли ви разом усві-домите, що відповідальність за будь-який конфлікт поділяють обоє співподругів.

Друга порада стосується сімейної ради, яку варто час до часу робити. На неї слід запросити всіх членів сім’ї і обговорити важливі питання – негараз-ди, їхні причини та можливі шляхи подолання. Це потрібно і вам, і вашим дітям, бо так вони зможуть зрозуміти, що відбувається, а отже, позбутися по-чуття провини.

А третя порада зовсім проста: ніколи не “при-сипляйте” конфлікту. Якщо між вами та подругом виникло непорозуміння, не лягайте спати без корот-кої розмови. Це має бути непорушним правилом.

І найголовніше: якщо простір між вами та вашою “половинкою” раптом заповнить задушлива мов-чанка, то наважтеся порушити її чудовими словами: “Я люблю тебе”.


му намагаються повернути у сім’ю мир і злагоду. Перестають вчити-ся, починають вживати наркотики, часто хворіють. Здавалося б, чому? Бо тоді батьки повинні об’єднати зусилля, аби допомогти дитині, а отже, змушені бути разом. Дитина жертвує всім заради благополуччя в сім’ї. І робить це несвідомо.

Згодом вона засвоює такий зразок вирішення конфліктів. І в дорослому віці вже у власній сім’ї створює таку ж атмосферу мов-чанки, де виростає наступне по-коління заручників “тихої війни”.


k~dhm` onqŠ`ŠP

Життя - дужеЖиття - дуже простеРозмовляли: Іванка Рудакевич та Ірина Кондратюк

“У мене повно історій у голові. Часами не знаю, яку обрати”, – з усмішкою зізнається отець-салезіянин Бруно Ферреро. На останньому Форумі видавців у Львові йому довелося розказати не один десяток історій. Відчутно, що українцям вони припали до душі. Тож, ми запитали отця, як творяться ці історії, а також якими є маленькі історії його буднів у рідній Італії: що їсть на сніданок, як виглядає його робочий день і чому під час проповідей він вико-ристовує ляльки.


onqŠ`ŠP

Життя - дуже

Розкажіть, будь ласка, коли Ви написали свою першу історію?

– Я почав писати приблизно 40 років тому. Така потреба виник-ла, тому що в традиції салезіянсь-кого ордену, до якого я належу, після ігор та забав з дітьми є такий звичай говорити їм “слівце на доб-раніч”, тобто якесь слово перед сном. Але коли дзвоник скликав дітей на молитву, всі втікали. Тоді я почав розповідати їм короткі історії, але після молитви, бо якщо спочатку була історія, а потім – молитва, то вони все одно втікали. І я побачив перший результат: діти охоче слухали оповіді. Коли хтось починає розповідати історію, всі наближаються до цієї людини. Можете перевірити.

– А звідки берете образи для своїх історій? З уяви?

– Багато історій походять не так із фантазії, як із традиції, тоб-то з народних оповідань. Інші з’являються також зі спілкування з людьми, з повсякденного життя, з маленьких дрібничок, які можна десь побачити, навіть із газет, а ча-сом із новин чи інтернету. Інколи у якійсь книзі чи у фільмі є корот-кий діалог, з якого може постати окрема історія.

Всі ці оповіді я опрацьовую, тому що вони мають катехитичну, релігійну мету. Світ повний історій, наш світ живе історіями. Але саме релігійних сьогодні мало.

– Деякі з оповідей дуже ди-тячі. Як наважуєтеся розповідати їх дорослим?

– Душа завжди маленька. Пе-ред Господом ми всі – діти. І, до того ж, є певні розповідні механіз-ми, які підходять та є однаковими

і для дітей, і для дорослих. Найкра-ще дитячі історії слухають люди похилого віку.

– Чому Ви вирішили саме в такий спосіб промовляти до лю-дей – через історії?

– Найкращий спосіб промо-вляти – це євангельський. Ісус розказував людям притчі. І кожна історія – це маленьке зернятко. Його достатньо посіяти в особу, і потім воно в ній росте. Це зерня підживлює уяву, фантазію. А фан-тазія допомагає зростати розуму, мудрості. Також часто те, що є неможливим у житті, в притчі стає можливим.

– В Україні Вас знають як ав-тора коротких історій. А чим Ви ще займаєтеся? Як виглядає Ваш робочий день?

– Одним із моїх обов’язків є ходити в будинок для людей по-хилого віку. Там я служу Літургію. І щодня під час проповіді я мушу розповісти якусь історію. Після 40 років відвідин цього будинку це вже важко. Але, на щастя, історії, які я розповідав 10 років тому, вони вже забули або померли ті, які їх чули. Також я працюю у жур-

налі “Салезіянський вісник” (обій-має посаду головного редактора, – авт.). Він виходить раз на мі-сяць, але забирає дуже багато часу. Після цього я маю різні обов’язки у монашій спільноті.

– Як розпочинаєте ранок? Чи п’єте каву?

– Щоранку, коли відвідую бу-динок для людей похилого віку, мене там пригощають сніданком. Це невеличка кава і один малень-кий йогурт. Я мушу щось переку-сити, тому що приймаю ліки від тиску. Тож, мій сніданок – це таб-летка, кава і йогурт.

– А як виглядає Ваше робоче місце, ваш кабінет?

– Я маю чотири кабінети в Римі, але туди ніколи не їжджу. Натомість у мене є малесенький кабінетик у Турині, де я працюю.

До розмови долучається пе-рекладач і починає описувати ту кімнатку (авт.):

– Кабінет виглядає дуже прос-то. Там є письмовий стіл, крісло, комп’ютер, а також крісло для гостя, який міг би прийти пос-пілкуватися, і невеличка шафка з книжками.

ВАЖЛИВО ЧАС ДО ЧАСУ,

ДИВЛЯЧИСЬ НА РЕЧІ, ЯКІ

СТАЮТЬСЯ, ПОВТОРЮВАТИ

СОБІ: “ЦЕ НЕ ВАЖЛИВО”

Під час Форуму видавців автограф-сесія з Бруно Ферреро тривала понадпівтори години. Люди несли йому квіти, цукерки, шоколадки

фо

то: І

ванк

а Ру

даке

вич,

Во

лоди

мир

Оль

шан

ськи

й

Кана 11/2012

Documents