КАНА березень, 2014

www.svichado.com№3 березень 2014

c. 18-21c. 12-15 c. 22-23

тема номера:

Вартість передплати журналу “Кана” у 2014 роцівключно з поштовими витратами

1 міс.

14,55 грн

3 міс.

43,05 грн

6 міс.

84,45 грн

Передплатити журнал “Кана”

можна з будь-якого місяця!

Зверніть увагу, що передплату на майбутній місяць можна оформити до 15 числа місяця поточного в будь-якому відділенні поштового зв’язку.

3БЕРЕЗЕНЬ 2014 КАНА

g`opnxrJln dn j`mh

Від імені редакції

Більшість із Вас, дорогі читачі, читатиме березневий но-мер “Кани” вже у Великому пості. Позаду нелегка зима. Час посту дарований нам завжди як час очищення, за-прошення, щоб роздумати над своїм життям і дати йому відповідний напрямок. Не можна однак того робити, не

маючи перед очима знаку хреста та глибокої віри, що на кінці є не безнадія, а Воскресіння…

Тому, сьогодні запрошую Вас до “Кани” словами мого улюбле-ного поета-священика.

ХрестКоли на нас лягає хрест, часто кажемо, що мабуть,Бог від нас відвернувся, пішов собі. Якщо був, то,може, був із нами помилково.Тим часом Бог завжди з нами.Тоді, коли з’являється хрест, Бог до нас найближче.Приходить до нас як приятель. Довіряє нам. Повірив,що ми підемо спільною дорогою хреста.

Кожен хрест завершується – немає безконечниххрестів. І те, від чого тобі тепер боляче,також закінчиться.Твоє останнє горе теж матиме свій кінець.Залишиться питання: як я витерпів це випробування?Як я зніс страждання?Щоб ми були готові, що те, що нас так мучить, матимесвій кінець, але потім залишиться питання, як ми пережили цей досвід, чи в єдності з Богом, чи тільки думаючи про себе?

Ян Твардовський(Переклад з польської Дзвінки Матіяш. Зі збірки

“Ще одна молитва”, видавництво “Грані-Т”)

Це журнал для ВАС і про ВАС!Запрошуємо до “КАНИ”!

P.S. Отож, як ми пережили цей досвід, про який читатимете в нашій темі номера?

4 КАНА БЕРЕЗЕНЬ 2014

bId b`q dn m`q


Чекаємо на ВАШI листи!Автори найцікавіших отримають подарунки – книжки видавництва “Свічадо”.

Адреса для листування: Журнал “Кана”, а/с 808, м. Львів, 79008Електронна адреса: [email protected]

“Кана” – журнал для ВАС і про ВАС! Усі автори листів, надрукованих у цьому номері, отримують по-дарунок – книжку “Дерево про-щення” Б. Ферреро.

НЕ ВТРИМАЛАСЯ І ЗАПЛАКАЛА

...Давно чула про журнал, але читала впер-ше. А шкода, що вперше, бо стільки вартісного є на сторінках. Цікаво було

натрапити на четвертій сторінці журналу (лютий 2014) на лист свого хорошого знайомого та одно-курсника. Навіть здивувалася... Не очікувала. Він приємно здивував.

Найдивнішим було те, що під час прочитан-ня однієї статті не втрималася і заплакала. Інколи складно усвідомлювати свої вади і помилки. А ще складніше розуміти, що твої вади і помилки сво-го часу стали основною причиною помилок і вад іншої людини. І не відомо, чи можна вже тепер щось змінити. Хоч, мабуть, із Богом можна. Хотілося б...

Ваше видання – таке світле, дарує надію, допо-магає щось осмислити, змінити в собі, вміє до-стукатися до серця. А ще мені дуже сподобалося, що журнал сучасний. Так! Сучасний як і в темах, які він порушує, так і в способі подачі матеріалів (Ви не пишете в рамках радянського жанру, а додаєте до стандартної форми нові технології).

Ось і все. Просто захотілося Вам подякувати! Адже це так важливо, коли щось робиш, знати, що твоя праця є потрібною і може комусь допо-могти. Отож, на мою думку, праця редакції жур-налу “Кана” саме така!

Марія Всяка, м. Львів

ДОРОГА “КАНО”!

Зі сторінок журналу я почерпнув вели-кий багаж знань Христової Церкви і саме Ви надихнули мене проаналізувати

своє життя і його суть. Та я хочу тепер поді-литися з Вами своїми спостереженнями.

Маленька радість погожого дня…Ранок. Жваво прокинувшись зі сну та привівши

себе в порядок, ти виходиш на вулицю, запалюєш цигарку і впевненою ходою прямуєш на роботу…

При тому гаморі життя ти не помічаєш приємних хвилин радості, які дарує нам Господь щодня. Не помічаєш удалині галасливих розбишак – жай-воронків та горобців, які оспівують тобі дорогу своїм неповторним щебетом. Ось на горизонті схо-дить сонечко, ніби підморгуючи, виглядає з-за бу-динку, на котрий ти ніколи не звертав уваги. По-руч проїхала “хлібовозка”, перебиваючи запах цига-

рок неповторним ароматом свіжовипеченого хліба, що пронизує все твоє тіло та мимоволі наганяє приємні спогади з дитинства…

Ось ці пережиття, які ти пропускаєш за тридцять хвилин одного погожого ранку!

Натомість віддаючи себе рутині життя та пос-тійних проблем, які невпинно точать твою душу…

Але тобі потрібно просто поговорити! Розділити свою радість та горе з небайдужою для тебе лю-диною і повір – усе буде гаразд. Бо нас постійно оточують дива та благодать, любов та милосердя.

Михайло Луців, с. Поляна, Львівська обл.

ВІТАННЯ ТА ПОБАЖАННЯ

Шановна редакціє “Кани”! Купую ваш журнал з першого номера, читаю я, моя сім’я. Піс-ля того пересилаю його в Черкаси, там

теж його читають із задоволенням.Від усіх своїх “читачів” передаю побажання авто-

рам та редакції творчого натхнення, цікавих дотеп-них дописувачів, доброго здоров’я і Божого бла-гословення! Хай вам щастить!

Олена Лебедь, 81 рік, м. Дрогобич

Дякую Вам за чудову “Кану”! Читаю не тільки я, а й передплачую для своєї матусі. Живу від міся-ця до місяця, коли куплю черговий випуск :) Плідної Вам праці і натхнення у новому році!

Тетяна, м. Кам’янка-Бузька

Щиро висловлюю подяку всім, хто працює над створенням християнського журналу “Кана”. Перечи-тую кожен номер до останньої сторінки і віддаю батькам, щоб вони мали змогу почерпнути чогось духовного та теплого для себе. Дякую і з нетерпін-ням чекаю наступного номера!

Лемик О. М., м. Львів


r mnlepI

fhŠŠ“ 0epjbh

ondprff“

6

Šel` mnlep` 12

fhŠh bPpn~ 24

28

36

40

50jrk|Šrp`

dn pndhmh m` cnqŠhmr

k~dhm`

МИХАЙЛО ТА МИРОСЛАВА ШМОТОЛОХИ

ПОМІЖ НАМИ НЕМАЄ ПРОБЛЕМ. Ми – ідеальна пара... Кредо нашої родини: “ПРАЦЮВАТИ ТАК, ЯКБИ ВСЕ ЗАЛЕЖАЛО ТІЛЬКИ ВІД ТЕБЕ І МОЛИТИ-СЯ ТАК, ЯКБИ ВСЕ ЗАЛЕЖАЛО ВІД ГОСПОДА БОГА.

МИ ПОКЛИКАНІ ДО СВОБОДИ! Свобідними ми стаємо чи покли-кані до свободи від свого почат-ку? ЩО ОЗНАЧАЄ ЦЯ СВОБОДА, ЩО Є СПРАВОЮ ОСОБИСТОЇ БО-РОТЬБИ КОЖНОГО… ІЗ САМИМ СОБОЮ? Вияв свободи – це відстоювати ідею, але методи відстоювання можуть відрізнятися від тих, які ти бачиш навколо.

ПЕРЕЛИВАННЯ КРОВІНаше суспільство не стало хво-рим учора. Неповага до людини, корупція, насилля, приниження та обман – це речі, які не поста-ли вчора... ПІСЛЯ ГРІХОПАДІННЯ У НАС З’ЯВИЛАСЯ ФЕНОМЕ-НАЛЬНА ЗДАТНІСТЬ ДО “МО-РАЛЬНОГО ФАЛЬШУВАННЯ”. Це немов погана кров, яка потекла по наших судинах.

ВІДЧУВАЮ БОЖИЙ ЗАДУМ ЩОДО МЕНЕ Француженка Крістіна Англєс д’Оріак живе в Україні три роки, вона очолює Центр духовної під-тримки осіб з особливими пот-ребами “Емаус” при УКУ. ЧЕРЕЗ ХВОРОБУ МОЛОДШОГО БРАТА, який мав синдром Дауна та ау-тизм, КРІСТІНА ДУЖЕ СТРАЖДА-ЛА, АЛЕ КАЖЕ, ЩО САМЕ ЧЕРЕЗ ЦЕ ВІДБУЛОСЯ ЇЇ ЗВІЛЬНЕННЯ.

ХОЧУ МАТИ ДИТИНУ ЗА БУДЬ-ЯКУ ЦІНУ!Сучасні клініки репродуктивних технологій за невинними маніпу-ляціями і технологіями штучного заплідення приховують від своїх клієнтів багато інформації. ПРО ТЕХНОЛОГІЇ, ЯКІ СТАВЛЯТЬ ПІД ЗАГРОЗУ ЛЮДСЬКЕ ЖИТТЯ, ТА МОЖЛИВОСТІ МЕДИЧНОГО ЛІ-КУВАННЯ БЕЗПЛІДДЯ У РОЗМО-ВІ З ФАХІВЦЕМ.

ЛЮДИ – СПРАГЛІ БОГАТермін “богопосвячений” у Церкві зазвичай уживають, коли йдеть-ся про монахів і монахинь. АЛЕ У ПЕВНОМУ СЕНСІ КОЖНА ЛЮ-ДИНА – БОГОПОСВЯЧЕНА, БО ВСІ МИ ПОКЛИКАНІ ДО СВЯ-ТОСТІ.

ПО-ІНШОМУ Я СЕБЕ НЕ УЯВЛЯВ“Розмова з Богом не закінчується в момент, коли пензель відкладаю на бік, – розповідає львівський іконописець Святослав Владика. – МЕНІ ВАЖЛИВО, ЩОБ САКРАЛЬ-НЕ МИСТЕЦТВО ХОЧА Б НА МА-ЛЕНЬКУ ЧАСТОЧКУ ЧАСУ ВИР-ВАЛО ЛЮДИНУ ВІД ТОГО, ЩО ЇЇ ОТОЧУЄ — І ВОНА МОГЛА Б ЗА-ГЛИБИТИСЬ В СЕБЕ”.


ÌÈ ÏÎÊËÈÊÀÍ² ÄÎ ÑÂÎÁÎÄÈŠel` mnlep`

– Можливо, вони вийшли, бо влада утискає їхню свободу, зокрема свободу слова, волевиявлення...

– Насправді більшість людей, які вийшли на Май-дан, безпосередньо не зазнали конкретних утисків, силових чи свободи слова. Але вони вийшли на вули-ці, бо несправедливість чинилася стосовно інших лю-дей. Так як і Христос пішов на смерть, а потім воскрес не задля Себе. Він вийшов тому, що хотів спасти ін-ших – нас усіх. Це і є Дух Свободи. Я дуже радий, що він прокинувся в наших людях, що вони не вийшли відстоювати конкретних осіб.

– Але в будь-якому випадку, коли виходиш на віче, відстоюєш певну політичну силу... Є люди, які кажуть: “Я не піду, бо все одно мною будуть керу-вати”...

– Ні. Унікальність цього Майдану є в тому, що там присутня природна людська некерованість. І від-стоюють там свободу як таку. Це не є свобода від чо-гось чи когось – конкретна особа відіграє другорядну роль. Якщо до влади прийдуть опозиційні лідери, на-род буде і від них вимагати свободи. Тобто йдеться про ідеї. У тому – суть і, на мою думку, якість цієї ре-волюції.

– Уявімо, що я – хлопець. Поруч зі мною – мій товариш, який кидає камінням у силовиків та закли-кає до цього і мене... І я – як християнин, не знаю, як зреагувати, бо розумію, що, кидаючи камінням у людину, чиню насильство... Як бути у такому ви-падку?

– По-перше, ніхто нікого не заохочує: “Гей, Іване, бери камінь і кидай”. Навпаки, я бачив багато ви-падків, коли хлопців стримували. І щоб пробратися в перші ряди, до барикад, люди просили дозволу. А по-друге, вважаю, що діяти кожен повинен виключ-но в межах самозахисту. Я не вважаю, що будь-які нападницькі методи є виправдані. Найперше треба самому не давати нагоди до вчинення якого-небудь ф

ото

: З а

рхі

ву о

.Вас

иля

Руде

йка,

Анд

рій

Глад

ець

Розмовляла Іванка Рудакевич

Чи можу я як християнка кидати камінням у кого-небудь? Яку і чию свободу мала би відстоювати? І як досвід подій останніх місяців перенести у щоденне життя? Про це – в розмові з отцем Василем Рудейком, заступником голови Патріар-шої літургійної комісії УГКЦ, священиком храму священномученика Климентія Шептицького у Львові.

Чим має керуватися християнин у ситуації, яка склалася у нашій країні, та й узагалі, коли щодня виникають різні гострі події?

– Християнин ЗАВЖДИ і виключно повинен керу-ватися Духом. Святим Духом, звичайно. Це Він дарує нам гідність. Апостол Павло у своїх посланнях гово-рить про це дуже чітко: “Ваше тіло – храм Святого Духа”. І це не просто гарні слова. Це реальність. Ми отримуємо Святого Духа в таїнстві Хрещення і Ми-ропомазання. Звичайно, треба знати Євангелія, знати вчення Церкви, щоб “іти” за Духом. І свідчити про дію Бога у Твоєму житті. Оце є справжня позиція хрис-тиянина. Власне, християни унікальні тим, що їх веде Святий Дух. І якщо говорити про Майдан в Києві чи інших містах, то більшість християн вийшли туди, бо їх привів Дух Свободи. Звичайно, були і групи, які прийшли через свої політичні уявлення. Але з мого досвіду перебування у Києві, більшість із тих людей, які на Майдані, аполітичні. Якщо вони аполітичні, що ж їх туди привело?


ÌÈ ÏÎÊËÈÊÀÍ² ÄÎ ÑÂÎÁÎÄÈ

насильства. Якщо людина керується любов’ю, вона буде використовувати всі методи, і засоби самообо-рони також, не для того, щоб пошкодити когось, а для того, щоб зберегти своє життя і життя інших людей, які ходять навколо та не допустити вчинення якихось протиправних дій.

– Не раз на Майдані люди навколо кричали “Сла-ва нації – смерть ворогам”, а ми з друзями мовчали. Чулася некомфортно.

– І класно. А хтось біля вас теж чувся некомфорт-но, що ви не кричите. Розумієте? Інколи позиція хрис-тиянина, його “стояння” на Майдані означає діяти всупереч тому, що там робиться, бути меншістю.

– Це і є той вияв християнської свободи?– Вияв свободи – це не бігти проти своєї совісті. Це

відстоювати ідею, але методи відстоювання можуть відрізнятися від тих, які ти бачиш навколо. В когось вони абсолютно нехристиянські, хоча ті люди стоять теж за свободу. Тільки для них свобода в тому, що тиран обезголовлений. А хтось інший вважає, що ти-рана можна просто посадити за ґрати. Але є ще один

варіант: посадивши тирана за ґрати, можна знайти для нього капелана, душпастиря. І кінцевий результат – це є спасіння цієї людини, бо вона, незважаючи на те, чи це президент, чи беркутівець, чи тітушко – вона цінна, хоч зараз живе в несвободі. Треба допомогти тим людям звільнитися від їхніх несвобод. А свою злість на них поборювати добром. Бо людина, яка чи-нить зло, тобто робить гріх, нищить сама себе.

– Хтось взагалі вважає, що християни мають стояти осторонь Майдану...

– Ні-ні! Християнин ніколи не може стояти осто-ронь, коли робиться гріх, бо тоді він дає неправди-ве свідчення своєї віри. Якщо ти йдеш і бачиш, що б’ють людину, то не можеш стати осторонь і моли-тися: “Господи, пошли руку Твою, спаси і захисти цю людину”. Власне ти і повинен захистити цю людину, використовуючи всі свої християнські аргументи та засоби, які маєш. Якщо маєш Святе Письмо, можеш навіть тріснути ним по голові зловмиснику, коли це є необхідним для збереження життя жертви. Або крик-нути: “Що ти робиш? Це також твій брат, сотворіння Боже!” І це спосіб. Інколи треба проявити агресію. Христос також зайшов у Єрусалимський храм і побив там речі перекупників. Бо це було необхідно. Мені дуже приємно, що Блаженніший Святослав ще від по-чатків підтримував священиків на Майдані. Бо в цьо-му протистоянні не йдеться про політику, йдеться про християнську мораль. “Не вбий” – це не є політичний наказ. Це духовний наказ. “Не вкради”. Там зібралися

ВИЯВ СВОБОДИ – ЦЕ ВІДСТОЮВАТИ ІДЕЮ, АЛЕ МЕТОДИ ВІДСТОЮВАННЯ МОЖУТЬ ВІДРІЗНЯТИСЯ ВІД ТИХ, ЯКІ ТИ БАЧИШ НАВКОЛО


k~dhm` IÍÒÅÐÂ’Þ

фо

то: з

ар

хіву

Кр

істі

ни А

нглє

с д’

Ор

іак

Розмовляла Христина Дорожовець

2010-го року пані Крістіна Англєс д’Оріак очолила “Емаус” – Центр духовної під-тримки осіб з особливими потребами, створений при Українському Католицько-му Університеті у Львові. Каже, що то Божа сила веде її дорогою християнської турботи про таких людей. Зрозуміла це, коли отримала цінний дар пізнати їхнє покликання для нашого світу через стосунки з неповносправним братом.

Моє інтерв’ю з Крістіною відбулося на піку бурх-ливих суспільних подій.

Саме в день нашої зустрічі з’яви-лися перші повідомлення про за-гибель кількох євромайданівців, які серед сотень тисяч українців самовіддано боронили свої права та свободу, і відеокадри жорсто-кого знущання з патріотів. Ми з па-ні Крістіною йшли коридорами Українського Католицького Уні-верситету. Вона була схвильова-на: “Не знаходжу собі місця. Хіба можна спокійно займатися яки-мись справами, коли таке діється навколо?” Не прозвучало “у вас” чи “у вашій країні”. Хоча францужен-ка Крістіна Англєс д’Оріак живе між українцями лише три роки. Згодом, під час розмови, я зро-зуміла, що для моєї співбесідниці означає захист людської гідності.

– Пані Крістіно, розкажіть чи-тачам “Кани” трохи про себе. Де народилися, в якій сім’ї, хто Ви за освітою?

– Біографія нашої родини до-волі... географічна. Мої предки були латвійцями. Після прийняття пакту Ріббентропа-Молотова Чер-вона армія окупувала Латвію і ба-гато людей змушені були емігру-вати. Бабуся і дідусь виїхали до

Німеччини, там народилася моя мама. А з татом, французом, вона познайомилася в Греції, де мама була на відпочинку. Після одру-ження мої батьки весь час жили і живуть зараз у Франції, під Пари-жем. І я родом звідти.

Вищу освіту частково здобува-ла в Німеччині. У перші роки мого життя мама спілкувалася зі мною німецькою. Я обрала програму, за якою два роки вивчала право у Німеччині, а потім продовжувала вчитись у Франції.

– А що найбільше запам’ята-лося з дитячих літ?

– До семи років я була дуже відкритою, хотіла бавитися з ін-шими дітьми, не любила залиша-тися сама. Але все різко змінилося після появи у нашій сім’ї брата. Він народився неповносправним, зі синдромом Дауна. Пізніше, коли Матіасу було п’ять років, у нього розвинувся ще й аутизм.

Я не пам’ятаю, як саме тато пояснив нам з молодшою сест-рою, що брат розумово непов-носправний. Пригадую тільки, що після цього я замкнулася в собі, почувалася дуже наляканою і при-гніченою. Мені напевне сказали, що Матіас є “ненормальним”, і це викликало у мене шок. Мені було

тяжко осягнути своїм дитячим розумом, чому є “нормальні” та “інакші” люди? Чому саме мій брат є неповносправний, адже він нікому нічого поганого не зробив?

– Чи Ви намагалися нав’язати якийсь контакт із братом?

– Звичайно. Я дуже піклува-лася про нього, годувала його з ложки, міняла підгузники. Я ба-чила, що мої батьки дуже зайняті братом, постійно водять його по лікарях, звертаються у різні цен-три раннього втручання. Я стара-лася бути непомітною і не дода-вати їм клопотів. Напевне, тому доволі швидко стала самостій-ною.

Я мала двох вірних подруг у школі й хотіла розповісти їм про неповносправність брата. Щодня по дорозі до школи довго готу-вала себе, щоб це їм повідомити. Я сказала їм: “У мене є секрет, яким я хочу поділитися з вами. Секрет, це... це...” У мене переси-хало в горлі, я дуже хвилювала-ся і вкінці могла тільки сказати: “Секрет, це… що нема секрету”. З одного боку мені ставало легше, але не надовго, тому що наступно-го дня все повторювалося. І зно-ву ця тривога дорогою до школи, щоб їм сказати.


ÊÐ²ÑÒ²ÍÀ ÀÍÃËªÑ ä’ÎÐ²ÀÊ

– Брат якось реагував на Ваше бажання зблизитися з ним?

– Поки у Матіаса не розвину-лися аутистичні розлади, він реа-гував на те, що відбувалося навко-ло, усміхався. Ми з ним бавилися в такі ігри, коли треба було співати і виконувати певні рухи. Брат пов-

торював ці рухи за нами. А потім аутизм почав прогресувати. За все своє життя Матіас не промовив жодного слова. Він був ніби при-сутній і водночас відсутній. Його улюбленим заняттям було сидіти на підлозі в позі лотоса і калатати якимсь предметом протягом бага-

тьох годин. Мене переслідували риторичні екзистенційні запитан-ня. Який сенс його життя? І відпо-відно – мого життя? Я дуже страж-дала через неповносправність бра-та, але також через нього відбуло-ся моє звільнення. Щоправда, для цього знадобилося багато часу.


jrk|Šrp` ÌÈÑÒÅÖÒÂÎ

Львівський іконописець Святослав Владика з ди-тинства мріяв стати художником. А от на відділен-ня сакрального мистецтва вступив через... книжку. На сьогодні він є автором розписів шести церков

у Львові та поза його межами, також усім охочим викладає іконопис. Ми познайо-милися на його першій виставці ікон. Ще тоді молодий хлопець здивував мене глибиною своєї віри і однією незвичною іконою...

Ти народився ще за часів Радянського Союзу, коли панував атеїзм. Віру в Бога Тобі переда-ли батьки?

– Я, за своєю природою, типовий галичанин. З діда-прадіда. Як по маминій лінії, так і по батьковій. Тож, моя етнічна приналежність вкорінилася на ге-нетичному рівні. Однак період Радянсько-німецької війни “зрізав” чимало моїх предків, батьки вже ви-ростали в Радянському Союзі, були доволі сильно “запресовані системою”. Тому, відповідно, розмови про історію нашої країни і про Церкву в нас не вели-ся. Батьки працювали в держапараті і були зав’язані в “систему”: батько – історик, мама – математик. А бабця, вже нічого не боячись у житті, мені розказу-вала, що Є наша Церква. Я бачив, як вона постійно пе-ред сном молилася. Вчила цього й мене, класти знак хреста вчила. Біля неї пройшла перша моя катехиза.

– А як це переросло в любов до ікони?– Скільки себе пам’ятаю, я завжди хотів стати ху-

дожником. Здається, коли мав два роки, вихователь-ка сказала мамі про те, що я буду митцем. Мама не повірила, бо в сім’ї були лише службовці або вояки. Але коли я мав шість років, у місті був конкурс ма-люнка на асфальті. Тоді я здобув перше місце. Це був 1981-й рік, після літньої Олімпіади в Москві, то теми були “мир-дружба-пряники” (усміхається). Потім я вчився у художній школі.

Якось я знайшов вдома книжку “Візантійське мистецтво”. І коли запитав тата, що це за книжка, він сказав: “Виростеш – сам зрозумієш”… Коли я виріс і прийшов у Львівську академію мистецтв, то поба-чив, що тут є два відділи: монументального живо-пису і сакрального мистецтва. Зайшов до другого і подумав: “О-о-о-о, тут деякі речі подібні на ті, які я ще малим бачив у тій своїй книжці про візантійське мистецтво! Значить, тут мені дадуть відповідь, про що

та книжка, якщо батько не дав”. Це був період станов-лення сакрального мистецтва в Україні. Адже 1990-го року Церква тільки вийшла з підпілля. До цього часу художники просто “розмальовували церкви” – це не був іконопис. Кажучи грубше, – халтура.

– Чи були моменти, коли Ти сумнівався в тому, що сакральне мистецтво – це Твоє?

– Коли я вступав в Академію, отримав завдання намалювати ікону Спаса Нерукотворного. А я дуже слабо розбирався в іконографії. Бо ж не вчив її. Багато

Розмовляла Оксана Сенишин


ÌÈÑÒÅÖÒÂÎ

хто, “підготовані” діти художників, мали шпаргалки, а я єдине, що знав, це роботи отця Ювеналія Мокри-цького, відомого іконописця, який жив за кордоном. Більше – жодного прізвища. Тож, я запитав у колег з екзамену: “Де ця ікона в іконостасі?” Кажуть: “Та згадай! Над царськими вратами” (сміється). Я ходив до церкви, тож згадав цю ікону і з “голови” її намалю-вав, і отримав високий бал! І зрозумів, що я вмію сам! А далі мені трапився в житті дуже потужний чоловік, який зараз уже “стоїть біля Господа”, професор Кар-ло Звіринський (видатний живописець кінця XX ст., засновник кафедри сакрального мистецтва Львівсь-кої академії мистецтв – авт). Я був його учнем лише два місяці, та цей чоловік відкрив мені глибину Біблії. Я зрозумів, що вся історія розмови людства з Гос-подом зафіксована візуально в іконописі. На кожній

лекції професор розгортав Святе Письмо, зачитував декілька віршів. А потім старався ці вірші описати образами, щоби в нас виникали асоціації, візії, щоби збудити наш розум. З того часу я себе по-іншому не уявляв, як художником сакрального мистецтва.

– Як, до слова, поставилися до Твого вибору про-фесії батьки?

– Батьки скептично ставилися до мого вибору. Мовляв, художник – це неприбутково, це, зазвичай, алкоголік, андерґраунд. Я, по-суті, йшов проти роди-ни.

– Ти розпочав свій творчий шлях із храмових розписів. Пригадуєш свій перший розпис?

– Перше серйозне замовлення розпису храму я мав 2002-го – це була церква святого Йосипа у Львові… Нею опікується Згромадження сестер милосердя ф

ото

: з а

рхі

ву С

вято

слав

а Вл

адик

и

Святослав Владика розписує стіни церкви Різдва Пресвятої Богородиці у Львові

ХРИСТИЯНСЬКИЙ ЖУРНАЛ ДЛЯ РОДИНИ

Число 3 (16) 2014Засновник та видавець: ТзОВ “Видавництво “Свічадо”

Свідоцтво про реєстрацію: КВ № 18334-7134Р від 16.08.11р.

Передплатний індекс 6 8 7 4 7Редакція: Анна Пецюх (головний редактор), Іванка Рудакевич, Олена Мацьків, Оксана Антонів, Христина Дорожовець, Ярина Зискан (дизайн та верс-тка), Ірина Мартин (літредактор), Світлана Бабинська (промоція).

Обкладинка: Олег Мацех (режи-сер), Маркіян Мацех (на фото), Андрій Меаковський (фотограф).

Графічний проект журналу: Олеся Оринчин

© Кана, 2014Надіслані матеріали не рецензу-ються і назад не повертаються. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів.При передруку матеріалів посилан-ня на журнал “Кана” обов’язкове.Відповідальність за зміст реклами несе рекламодавець.

Віддруковано у ТОВ “Ріджи”, м. Київ, вул. Старокиївська, 26-а

Адреса редакції:Видавництво “Свічадо”,журнал “Кана”, вул. Винниченка, 22,м. Львів, 79008Тел./факс: (032) 240-35-08, (032) 244-57-44е-mail: [email protected]: www.svichado.comДля листів:“Кана”,а/с 808, м. Львів, 79008

www.facebook.com/zhurnal.Kana

www.vk.com/id189841608

КАНА березень, 2014

Documents