«П’ять поверхів» - жовтень 2011

П‘ять Поверхівгазета факультету філології та журналістики

КДПУ ім. В. Винниченка

жовтень 2011

► Якщо заснеш зараз – поба-чиш свої мрії. Якщо вчитимешся– житимеш у своїй мрії.

► Коли думаєш, що вже за-надто пізно, правда в тому, що ще рано.

► Муки навчання носять тимчасовий характер. Але більневігластва – назавжди.

► Навчання – не справа часу. Мова йде про зусилля.► Життя – це не тільки навчання. Але якщо ти не можеш

упоратися навіть із цією частиною життя, то що взагалі тиздатен зробити?

► Насолоджуйтесь муками навчання.► Насолоджуються відчуттям успіху ті, хто починає ра-

ніше за інших і докладає більше зусиль.

► Не кожен може по-справжнь-ому бути успішним в усьому. Алеуспіх приходить тільки з рішучістюі вмінням керувати собою.

► Час летить.► Якщо не ходитимеш сьогодні, бігатимеш завтра.► Люди, які інвестують у майбутнє, – реалісти.► Рівень освіти знаходиться у прямій залежності з

вашою заробітною платою.► Коли сьогодні закінчиться, воно ніколи не повернеться.► Навіть зараз, ваші вороги жадібно гортають книги.► Немає болю – немає виграшу.

Початок – у мотивації

Мотивація студентів

Гарвардського університету.

ПЕРШОСТОРІНКОВЕ

Присвячена вона 240-й річ-ниці з дня народження МиколиМиколайовича Раєвського. 6 ве-ресня до нашого університетуз’їхалися представники Росії,Сербії та Києва.

Для гостей-студентів новим ікорисним стало, зокрема, знайом-ство із Григорієм Казьмирчуком,доктором історичних наук, про-фесором, завідувачем кафедриісторії для гуманітарних факуль-тетів Київського національногоуніверситету імені Тараса Шев-ченка, який виступив на тему «Ро-дина Раєвських та декабристи».Григорій Дмитрович говорив проважливість дослідження сім’ї Ра-євських у зв’язку із ОлександромПушкіним. Адже Пушкін бував наУкраїні й зустрічався з Раєвсь-кими. Стремління, ідеї Пушкінабули подібними до декабрист-ських. Також науковець перекону-вав: «У науці, вивчаючи якусьособистість, варто вивчати цілийрід».

Того ж дня у Розумівці Олек-сандрівського району, де знахо-диться історико-архітектурнийзаповідник родини Раєвських,учасники конференції побували наосвяченні дзвонів Свято-Хресто-воздвиженського храму, відвідалисклеп, де поховані Раєвські, по-кладали квіти на місце майбутнь-ого пам’ятника Миколі Раєвськомута до братських могил радянсь-ких воїнів, що загинули у рокиВеликої Вітчизняної війни, відві-дали народний музей історії Ро-зумівки.

Літній табір, що розташовувавсябіля села Цибулевого Знам’янськогорайону, об’єднав собою майбутніх жур-налістів, викладачів кафедри «Видав-нича справа та редагування»педуніверситету, журналістів-практиківта активне студентство, якому небай-дуже питання медіаекології в Україні.Посиденьки з гітарою біля вогнища такраєзнавчі екскурсії чергувалися зсерйозними розмовами про забруд-нення українських медіа, фільтруванняінформації, яку подають ЗМІ, основисоціальної реклами та ще багато чогоцікавого. Лісова атмосфера на певнийчас ніби розчинила категорії «викла-дач» та «студент», у таборі існувалолише коло друзів та однодумців. Щоднятуди приїздили гості, які також діли-лися своїми думками з приводу сучас-них проблем журналістики йполітичних уподобань. Так, ДмитроШульга розповідав про реалії журна-лістської праці й у формі гри навчаввідрізняти правдиву інформацію відфіктивної, Роман Пикалюк вчив орієн-туватися в телерекламі, Ірина Констан-тінова та Олена Гурмач показувалирізнобічність висвітлення інформації, аОлександр та Любов Матвєєві на влас-ному прикладі демонстрували можли-вості перетворення поставлених цілей

в реальні проекти. Все це підкріплюва-лося смачними стравами, приготова-ними на відкритому вогнищі. А міжтим були спортивні ігри, екскурсії на-вколишньою місцевістю і, звичайно,краса природи.

Всі учасники медіа-кемпу залиши-лися задоволені часом, проведеним утаборі, і висловили побажання, щобтакий захід відбувався щороку, тількизапропонували щоразу обирати новемісце його проведення. Тобто невдовзізнову всі бажаючі зможуть цікаво про-вести час у колі нових друзів, збагати-тися професійно та познайомитися зчарівною природою Кіровоградщини.

2ЗА ВІКНОМ

Провести три дні в Чорному лісів компанії однодумців й атмосферієднання з природою мали змогу 12учасників першого кіровоградськогомедіа-кемпу «Чистий простір-2011»,організаторами якого були Ірина таСергій Ткаченки - викладачі КДПУім. В. Винниченка.

Медіа-кемпКОНФЕРЕНЦ-ЗАЛ

Чому говоримопро Раєвських?

Де «Чистий простір»?

Міжнародна науково-прак-

тична конференція на тему

«Сім’я Раєвських в історико-

культурному просторі слов’ян-

ського світу» зібрала гостей з

України та закордону.

Юлія Овчиннікова

студентка 53-ї групи

Ірина Толкач,


світ

лин

и:

Сер

гій

Тк

ач

енк

о

"Кнопки" – це назва загону, яким я

опікувалася, під час літньої практики у

таборі “Променистому” в Євпаторії. Усі

діти віком від шести до восьми років,

маленькі на зріст, дуже швидкі й іноді

неслухняні.

Спочатку мене охопило бажання як-

найшвидше поїхати додому, адже тоді я

сама почувалася беззахисною дитиною,

яка хоче до рідної мами. І не дивно: як і

більшість довірених підопічних, я

уперше опинилася в незнайомому місці

серед незнайомих людей, ще й у такій

незвичній ролі. Та саме це й стало запо-

рукою подальшої спорідненості наших

сердець, саме ці умови найбільше нас

здружили, навіть зріднили. Дні й ночі я

намагалася замінити малечі найрідніших

людей: дбала про кожного, навчала й ви-

ховувала. Вони, мої перші вихованці,

були для мене найбільшою гордістю.

Ранок у вожатих зазвичай почи-

нався із нарікань на недоспані ночі, на

неслухняних дітей та на щільний гра-

фік роботи. Та, потрапивши до своєї

дітлашні, ми – молоді педагоги – одразу

забували про втому й про поганий на-

стрій: кудись поспішали, відкривали

для себе нове. Ми будували замки з

піску та разом із дітьми перевтілюва-

лись у казкових героїв.

Останні дні практики були найбільш

завантаженими, треба було все і всюди

сфотографувати. Спочатку ми обійшли

всіх казкових героїв, потім вилазили на

різноманітні споруди. У таборі не знайш-

лося жодного місця, на якому ми б не по-

зували. А все це тому, що й дітям, і

вожатим так хотілось взяти з собою

частку цього казкового світу, передати

емоції й переживання своїм рідним.Хвилини прощання з табором були

найзворушливішими. Коли в першийдень практики директор говорив, що,від'їжджаючи, ми будемо плакати однеза одним, я не повірила. А от колинастав цей останній день – ні ми, нідіти не стримували сліз, не соромля-чись взаємного розчулення й емоцій:просто плакали й обіцяли ніколи не за-бути один одного. Тепер я розумію: втаке складно повірити, але це варто від-чути. Не бійтеся практики, не бійтесядітей, головне — будьте з ними щи-рими!

Сонце, вода… і «Кнопки»

Не встигла я й оговтатисявід дострокової сесії, як по-трапила в інше, дорослежиття: зі справжніми злетамита падіннями, радощами й пе-реживаннями, проблемами,та, найголовніше, постійноювідповідальністю за 35 ма-леньких "кнопок".

Літня практика у таборі

Тетяна Іщенко,

студентка 42-ї групи,

світлини автора

3ЗА ВІКНОМ

У ДОРОЗІ

4Встигнути за 1740 хвилин,

або Форум видавців для «чайників»Львівський форум видавців – одна із найграндіозніших вітчизняних подій, яка ось уже увісімнадцятене залишає байдужим жодного книголюба. А оскільки спеціальність «видавнича справа та редагування»просто кричить про необхідність там бути, ми також не всиділи на місці. Враження закарбовані у при-дбаних виданнях, фото і блогах, залишається поділитися досвідом.

Транспорт. Не забувайте про пе-реваги студентського квитка. Він забез-печує близько 45 відсотків знижки навартість проїзду в залізничному транс-порті. Плацкарт із білизною цього рокуобійдеться студентам у 126 гривень вобидва кінці. Якщо вирішили провестиу Львові вихідні, занотуйте: потяг №127 за напрямком Кременчук-Знам’янка-Львів прибуває в Кіровоградо 18:18, а о 9:52 у суботу – ви вже намісці. Одразу ж візьміть квитки назад.Якщо після мандрівки адреналін не ви-черпається і залишиться бажаннявстигнути у понеділок на пари, скори-стайтеся потягом № 120 Львів-Запо-ріжжя. Від платформи львівськоговокзалу він домчить вас до Знам’янки о5:43. Приблизно о 6:15 звідти відправ-ляється електричка Олександрія-Возне-сенськ, яка прибуває в Кіровоград о7:30 (квиток придбаєте у касі –пам’ятайте про знижку). Ну, а від заліз-ничного вокзалу до університету юніентузіасти і пішки дійдуть, чи не так?

У самому Львові із транспортомпроблем немає. Щоправда, не так було

під час 18-го Форуму, проведення якогозбіглося із масштабними приготуван-нями до ЄВРО-2012. Через ремонтніроботи перекрили рух транспорту.Проте місцеві уповноваженці обіцяливпоратися із завданням вчасно, тож цене має вам завадити комфортно насоло-дитися містом і, скажімо, 19-ю книжко-вою феєрією. Проїзд Львовом від 50копійок за студентським у трамваї до 2гривеннь в автобусах/маршрутках, дестудентський не діє.

Житло. Із цим варто визначитисязаздалегідь, і чим раніше… ну, ви вкурсі. Є щоправда, варіант цілодобовоїтусовки, проте він має кілька «але»: уз-годженість із програмою (чи проводи-тимуться вони взагалі), втома (чи недоведеться вас будити посеред вечірки).Краще все ж подбати про дах над голо-вою із хоча б примітивними комфорт-ними умовами. Відмовляти вас відлюксової «Опери» чи ін. готелів небуду, проте поділюся секретом, який мидістали у спадок від досвідчених вик-ладачів – справжніх прихильників сту-дентського екстриму. За квартал від

залізничного вокзалу здаються кімнатидля приїжджих. Найдешевше місце –55 гривень з людини за добу прожи-вання. В асортименті одно-, дво-, три-й чотиримісні кімнати та двокімнатний«люкс» (куди ми не ризикнули зайти).

Що глянути. Головний маршрутмає відповідати меті поїздки. Логічно?Проте місто внесе нові нюанси, тимпаче, коли ви вперше у Львові. При-ємне завжди можна сумістити з корис-ним. А бажання відвідати Форум – ізпрогулянкою містом. Ходіть пішки!Центр не такий великий, і його архі-тектура того варта. Можна також при-святити один день програмам Форуму,а інший – подорожам містом. Не за-будьте прогулятися Львовом увечері:освітлені майже безлюдні вулиці іде-ально підійдуть для відпочинку післяактивного дня. Проте, коли не бажаєтедовго блукати пішки, вважте, що після23:00 дочекатися транспорту нере-ально.

Щодо ресторанчиків і кав’ярень…Їх не менше, ніж пам’яток історії та ар-хітектури (до речі, у Львові це одне од-ному не заважає). Майже половину ізних ви оббігаєте, відвідуючи презента-ції та читання у рамках Форуму. У де-кількох, розташованих поблизу ПлощіРинок, побувайте обов'язково:

• заклад націоналістично-парти-занського харчування «Криївка»;

• дракона, що плюється вогнем уп’ятницю та суботу о 21:24 «Дім легенд»;

• «Львівську майстерню шоколаду».Для того, щоб уловити абсолютний

і безвідмовний кайф від поїздки, заохо-чуйте своїх одногрупників і кураторадо мандрівки. По-перше, портфоліовашої групи поповниться на кількасотфото, по-друге, буде із ким поділитисявраженнями, не вдаючись у тривалі по-яснення, і нарешті, краще раз побувати,ніж сто разів почути, щоб потім при-їхати знову.

Форум видавців

У таблиці схематично представлене різноманіття

проведення заходів Форуму, що тривали під час нашого пе-

ребування у Львові. Таким чином визначена ймовірність по-

трапляння студента на той чи інший захід (за програмою

на сайті bookforum.ua-event).

Юля Ярова,


Ми вперше потрапили на подібнедійство. Це було неймовірно! Отож,львівський вокзал схожий на замок (які майже всі інші будівлі у Львові), вели-кий, із красивою зовнішньою та внут-рішньою архітектурою. Перша людина,з якою нам довелось поговорити – ціка-вий водій таксі, який довіз нас до хо-стелу та провів невеличку екскурсію.Коли ми приїхали на місце, зовнішнійвигляд будівлі нас не вразив: старовинаце добре, але ж хочеться цивілізації!

Проте, коли зайшли всередину, нашадумка кардинально змінилась, і ми зро-зуміли значення вислову «старовинапереплітається із сучасністю». Інтер’єр,стіни, кухня, меблі – все оформлено вяскравій кольоровій гамі (салатовий,жовтий, червоний, оранжевий). Тадовго у хостелі ми залишатись немогли, адже так хотілось вже швидшепобачити сам Львів.

Отож, ми вирушили на Форум ви-давців! Зустрів нас кабріолет братів Ка-пранових.

До речі, авто те зеленого кольору.Брати підтримують свою марку, щобусі ще здалека бачили: «Зелений пес»на зеленому кабріолеті (хто ще не знає,«Зелений пес» – назва видавництва,власниками якого є Капранови). Одиніз братів роздавав автографи та прода-вав книги. Зробивши декілька знімків,ми попрямували далі. Усюди вивіски з

назвами видавництв. Безліч книг! Морелюдей. Продавці заохочують куплятиїхні видання… Бігаємо в усі боки, шу-каємо, та самі не знаємо чого. Коль-орові обкладинки, промовисті назви…Була б можливість, ми скупили б усе,що траплялося на нашому шляху. Водній з книжкових палаток ми розгля-дали книги сучасної письменниці ІренРоздобудько, купили навіть декілька. Іна велике везіння, письменниця самепідійшла до цього місця та погодиласьпідписати нам книги, від цього настрійу нас став ще кращим.

Далі ми попрямували до велетенсь-кої черги. Письменниця Люко Дашварна Форумі презентувала свою новукнигу «Биті є. Макар». Натовп прагнувотримати автограф та побажання від неї.

Зустрілися з іншим братом Капра-новим, сфотографувались, набралисьпозитиву і вирішили з таким настроємпокинути ярмарок та погуляти Льво-вом. Хоча вже й утомились, але «пси-хоз», який охопив нас іще з початку, незакінчився. Ми бігали з вулиці на ву-лицю, оглядали, фотографували, зні-мали відео, скуповували повні торбирізних красивих та непотрібних речей.Та везіння нас не покидало! Сидимо налавці, слухаємо гру скрипаля, і тут,звідки не візьмись, «лєтящєй паходкай»

не йде, а пливе Руслана Писанка! Мож-ливо, ми б не звернули уваги на неї, але,спіткнувшись об камінь, вона привер-нула до себе погляди людей. Трішки ва-гаючись, ми підбігли до неї,привітались, та й попросили сфотогра-фуватись на пам'ять. Втома минула од-разу. Посмішки на лицях не вгасали.Ми були щасливі!

Та насправді, то не було справжнєщастя… Як не крути, від правди не вте-чеш… Зайшовши в «Пузату хату», мивіднайшли не просто якесь людськещастя, але неземну радість і задово-лення! Страви в українському стилі,тематичний інтер’єр, запах, смак… Цебуло ЩОСЬ!

Увечері ми відправились на «Вечіріронічної поезії». Спочатку потрапилине туди, але гучні оплески вивели насна слід. Вечір справив враження, протенеоднозначне. Але, як кажуть люди:«Про смаки не сперечаються».

Наступний день ми присвятилисебе Львову! Обійшли все, що могли,побували на Ратуші, подивились наЛьвів згори, сфотографувались ізлюдьми-статуями, поласували японсь-кими суші. Та як не намагались, усе за-плановане не змогли відвідати.

Час повертатись додому. Тіло в по-їзді, думки у Львові, серце на вокзалі.Зі Львова ми привезли безліч вражень,які я намагалась передати вам. Ну що,їдьмо наступного року?

Зі Львова з торбами і враженнями

У ДОРОЗІ

24-та група нещодавно шукала пригод у Львові. Серед багатьохінших студентів факультету філології та журналістики. Приводом від-відати це місто став Міжнародний форум видавців.

Форум видавців

5

Ольга Мосежна,



ФОТОРЕПОРТАЖ

6Як купити буряк у Туреччині?

Синдром Дракона

Зйомки серіалу “Синдром Дракона”. Кіровоград. Липень 2011р.

Олена Карпенко,

студентка 53 групи

Українцям – англійськапо-турецьки

Цього літа мені захотілося поєднати відпочи-нок із навчанням, і доля мене занесла в чарівнуАнталію, де американка викладала туризм за анг-лійською програмою.

Альона Литвиненко,



Як купити буряк у Туреччині?

Я довго не могла знайти бажаючогопоїхати разом у цю школу. Нарешті, за-вдяки фейсбуку, я знайшла не просто ком-панію для поїздки, а й справжню подругу.До речі, американка Ноні була просто шо-кована, коли дізналася, що дві подругивперше побачили одна одну вже в потязі доКиєва.

Коли прилетіли до Анталії, склалосявраження, що ми єдині, хто перебував тутбез допомоги туристичних фірм. А протежиття поза готелем, без all inclusive даєзмогу відчути себе справжнім місцевим жи-телем: ходити на місцеві пляжі, купуватихліб у магазині, користуватися громадськимтранспортом. Я зрозуміла, наскількискладно іноземним студентам в Україні –тобі все незнайоме, інакше, ніж удома.

Коли ми шукали інгредієнти дляукраїнського борщу, труднощі виниклиз… буряком. Оскільки забула словниквдома, я вирішила зателефонувати росі-янці, яка нам здавала квартиру, щоби тапереклала турецькою назву потрібногоовоча. Моє запитання: «Как будет бурякпо-турецки. Я хочу его купить», – дещоспантеличило знайому. І не дивно. Як вия-вилося, за турецькою вимовою, слово«Буряк» – це чоловіче ім’я! Нарешті,хвилин через десять, я згадала, що росій-ською буряк – «свекла». Так ми знайшливихід з ситуації.

Цікаво, що в Туреччині діє єдина для

всіх мереж супер-маркетів дис-контна картка.Місцевий гро-мадський транс-порт здивувавмене не менше. Укожному автобусі чи долмуші (марш-рутці) є спеціальний прилад, до якого па-сажири підносять скреч-картку, з якоїзнімаються кошти. Особливі знижки закористування транспортом у школярів,студентів та вчителів (для турків учитель– це одна з професій, яку найбільше пова-жають). А хто не бажає носити з собоюкартку, реєструє свій номер мобільного,підносить телефон з отриманою ммс-кою(там зображений штрих-код) — і з ра-хунка стягується плата за проїзд.

Можна довго розповідати про ту-рецьку культуру, за місяць навчання там ядізналась багато про цей народ. Та найго-ловніше – їх національна ідея, яка полягаєв тому, щоби бути найздоровішою і най-красивішою нацією. Турки вміють себелюбити, цінувати й піклуватися про здо-ров’я. Для них сім'я – це запорука щастя.

Я вирішила вивчати англійську мовусаме в Анталії, тому що хотіла заразом під-тягти й свою турецьку, а також зустрітисяз друзями. Як виявилося, вивчати одразудві мови дуже складно, тому що післяп’яти годин бізнес-англійської виходиш на

вулицю, й чуєш «Merhaba» замість«Hello» чи «Привіт». Зрозуміло, що в та-кому шаленому темпі мізки постійно пра-цюють. Цікаво, що ні в американських, ні ванглійських школах та вузах граматику невивчають. Мій викладач прагнув найперше,щоби я, на рівні з іншими студентами, змо-гла «відчувати» мову, думати нею.

Спілкування з людьми різних націо-нальностей та культур допомагає зрозу-міти, що ти є часткою неймовірновеликого світу. Не важливо, якою мовоюспілкуються люди, які тебе оточують, їхрелігії, вподобання… У всіх є однакові ба-жання – їжа, сон, спілкування тощо. Меніподобалося проводити вільний час із ту-рецькою молоддю, казахами, американ-кою, англійкою… Але найбільше меніподобалося розказувати про свою Українуй ділитися часткою рідної культури.

За місяць навчання я отримала вели-чезний досвід мовної практики, знайшланових друзів та зрозуміла, як класно бутиукраїнкою.

Одного вересневого дня у просторійуніверситетській аудиторії зібралися май-бутні філологи, історики та журналісти. Іяк ви думаєте, для чого? Просто подиви-тися фільм. Звісно, не кожен захоче післячотирьох пар переглядати драматичні сю-жети, на таке зважаться тільки справжніпоціновувачі кіно. Тож збирається зазви-чай вузьке затишне коло.

Кіноклуб створено у 2009 році профе-сором Григорієм Клочеком. А сприятливіумови для перегляду якісних фільмів до-

помагає створюватип’ятикурсниця ТетянаПташник.

Картина, яку дивилися одного разу,називається «Доки не зіграв у ящик».Створена у 2007 році режисером РобомРайнером, знята за сценарієм ДжастінаЗекхама. У ній розповідається про двохсусідів по лікарняній палаті, яким поста-вили діагноз «рак». Один автомеханік,інший – мільярдер. Вони склали списоксправ, які хотіли би зробити, перш ніжпомруть: стрибки з парашутом, гонки нараритетних автомобілях, подорож на

найвищу вершину земної кулі та багатоіншого. І не гаючи часу, почали втілюватизадумане у життя.

Хочете дізнатися кінець? Приходьтещочетверга о 14.00 до кіноклубу: по-стійні відвідувачі будуть раді розповістивам більше про цей фільм. А переглядисупроводжуються безкоштовним чаю-ванням, думаю, для «вічно голодного»студента це – вагомий аргумент ще на го-динку затриматися в університеті.

7ПОЗА МЕЖАМИ

Вікторія Салогуб,


«Доки не зіграв у ящик»КІНОКЛУБ

Більше половини кіровоградців пи-шаються своєю державою й називаютьсебе патріотами, а близько 20 відсотків— ні. Такі дані оприлюднила Кірово-градська обласна організація «Українамайбутнього», яка напередодні Дня Не-залежності провела серед мешканцівобласного центру опитування щодоїхнього ставлення до незалежності тасвяткування цього дня.

Було б цікаво, якби подібне опиту-вання зосередили саме на навчальних за-кладах міста, адже молодь, як відомо, —це майбутнє нації. Про що думають ро-весники незалежності? Які мають планина майбутнє? Чи довіряють своїй країні?

Я народилася у 1991 році, коли моякраїна стала незалежною. Тепер ужезнаю, це були непрості часи, але українцітоді отримали надію на краще життя.

На перше свято Незалежності мамавдягла мене, ще зовсім маленьку, у виши-ванку й віночок… Усі навколо зверталиувагу на україночку в колясці. Пізніше,вдома і в дитсадку, я розмовляла лишеукраїнською мовою, чим викликала за-хоплення вихователів і подив друзів. Аколи навчалася у школі, стала перемож-ницею обласного конкурсу «Я вірю вмайбутнє твоє, Україно!». Патріотичноговірша написала щиро, бо й справді ві-рила у світлу долю своєї Вітчизни.

Цього року мені виповнилося двад-цять. Вишиванку більше не одягала, аукраїнською мовою спілкуюся лише вродинному колі.

Прикро констатувати, що наша дер-жава, яка сьогодні має за плечима вжедва десятиліття, так і не зробила запо-

вітних кроків до того “кращого” життя,а ми все живемо надіями. Українськамова, співуча й мелодійна, зовсім не ці-нується більшістю моїх співвітчизни-ків, у побуті замінюється суржиком аборосійською.

Ми втішаємо себе думкою, щоБатьківщина таки почне використову-вати свій потенціал, навчиться не бід-ніти при родючих землях, що владаразом зі свідомими громадянами буденатхненно працювати на благо україн-ців. А чи робимо ми щось для того,щоби підтримати свою країну?

Цього року я отримую диплом зіспеціальності «Видавнича справа та ре-дагування». Доросле життя почина-ється з важливого запитання: «Дезнайти роботу?» У рідному місті пра-цевлаштуватися за фахом дужескладно, майже нереально. Не полишаєдумка: невже суспільству не потрібнімолоді спеціалісти, які готові й хочутьутілити свої знання, енергію та креа-тивне мислення на практиці?

Звичайно, це не єдина проблема,яка турбує мене на порозі самостійногожиття. Усе ще сподіваюся, що такі жровесники незалежності, як я, усвідом-лять нарешті, що без нашої допомогиУкраїна так і залишиться країною з ве-ликим, але не використаним потенціа-лом, і почнуть діяти, а керівництводержави всіляко сприятиме реалізаціїініціатив молодого покоління.

Ми хочемо бути потрібними суспільству!

Катерина Московченко,


ПОГЛЯД

8

Насіння соняшникове – дивовижнийлакмусовий папірець для виявленнякоефіцієнту людяності, порядності, мо-рально-етичних норм.

З-поміж людей, які полюбляють цейвид продукту, є студенти: молоді люди,креативні, сповнені сил і мрій, але здивними нахилами до аморальних про-явів поведінки.

Звичайно, споживати насіння не за-боронено, більше того – доведено, щокористь від соняшникових зернят є.Але чому молода амбітна людина –майбутній педагог чи юрист, спльо-вуючи лушпайки від насіння під гурто-житком, не викликає позитивнихемоцій?

Щовечора, коли весна вже перегу-кується з літом чи бабине літо бентежитьдушу, окремі студенти всіляко доводятьсвою безкультурність, а часом і нахабність.

Здається, нічого складного: купивсмажене насіння, взяв паперовий ста-канчик: зерня їси, а решту – складай,потім викинеш. Та де там! П'ятирічнідіти їм роблять зауваження, а студентамбайдуже, знай собі – плюють. Але жхіба вони вдома на підлогу лузкають?

Подібних прикладів можна навестибезліч: викинуте з вікна сміття передгуртожитком, пляшки – повз сміттєвийбачок, яскраві обгортки від морозива йцукерок обабіч дороги…

А як романтично, природно вигля-дають опалі на подвір’ї каштани й ледьпожовкле листя! І як дисонує ця картиназ розкиданим сміттям чи купою чорно-білого соняшникового лушпиння…

Це всього лише маленька деталь ізнавколишньої дійсності, але яка промо-виста... Змілілі душі, приземлені ба-жання, недалекоглядність поглядів...

Де гарантія, що вони, ці молоді й ам-бітні, за кілька років зможуть навчатималеньку дитину бути порядною люди-ною, якщо для них самих є незрозумі-лими абсолютно прозорі, елементарніправила поведінки в соціумі?

Купи знічев’я напльованого лу-шпиння від насіння поряд із гламуромі стійким запахом парфумів. Чим не ок-сюморон сучасного життя?

Плювати насіння –плювати у криницю –

плювати у душу…

Ірина Ткаченко

Ірина Запорожець,



Закладено парк ще у 1893 році Ми-колою Львовичем Давидовим, дворя-нином за походженням та романтикомза покликанням, людиною із тонкимвідчуттям прекрасного. Як виниклаідея створити парк серед степу точноне відомо, але існує одне романтичнеприпущення. Місцеві екскурсоводирозповідають про нерозділене коханняДавидова до Ганни Бурдзункевич –доньки сусіднього поміщика. Дівчинане відчувала до Давидова ніякої сим-патії (або не мала можливості її вира-зити), тому стала дружиноюприїжджого гусара. Але невдовзі післяодруження тяжко захворіла та по-мерла. Легенда розповідає, що під часпохоронної процесії Микола Львовичусіяв дорогу до кладовища пелюсткамитроянд. Чи справді в житті Давидовабуло трагічне кохання, чи ні, проте вінтак до кінця життя і не одружився.

Після здобуття юридичної освітиДавидов протягом десятиліття мандру-вав Росією і багатьма зарубіжнимикраїнами, побував в Австрії, Франції,Італії, Німеччині, Данії, Англії. Ство-рити свій унікальний парк – це буламета його життя. Протягом багатьохроків Микола Львович скуповував і за-возив до Іванівки саджанці й насінняцінних деревних та чагарникових

порід з усього світу. Зараз рідкіснихдерев та чагарників у парку нарахову-ється близько 900 видів.

Парк «Веселі Боковеньки» –справжній рай для тих, хто прагне від-сторонитися від метушні та клопотівсучасного життя, відчуває потребу по-бути на самоті з природою, відпочитидушею та тілом від міста з його про-блемами та нескінченним рухом. Ве-селі Боковеньки нагадують охайний,чистий лісок, який дбайливо догля-дають працівники дендропарку.

Вхід коштує десять гривень, пар-кування – п’ять. Проте на вході білявеличезних воріт з назвою парку невидно жодних білетерів. Потрібнопройти вглиб парку, де біля невелич-

кого фонтану розташоване адміністра-тивне приміщення. Там і приймаютьгроші за вхід. Тому все розраховано напорядність туристів – якщо самі незнайдете, кому і де заплатити за вхід,то ніхто у вас грошей вимагати не буде.

За десять гривень ви маєте змогупрогулюватися парком хоч увесь день(а гуляти є де – територія займаєбільше 100 гектарів). А якщо ви при-їхали з компанією і бажаєте влаштуватибарбекю, то є місця для розведення ба-гать, альтанки з мангалами та дрова –сплатіть п’ятдесят гривень і відпочи-вайте.

Біля входу в парк є магазинчик золенячими рогами над дверима, деможна купити води, хліба, печива. Чо-гось калорійнішого немає, тому запа-стися провізією треба заздалегідь.

Територія парку доглянута, всюдиохайно, є урни для сміття, багатолавок. Біля мостів, які з’єднуютьострівці, причаїлися водяні чере-пашки, які голосно шубовстають уводу, тільки-но почують наближеннялюдини.

Тож, приїхати до парку «ВеселіБоковеньки» просто необхідно. Вінтого вартий.

ПОДОРОЖУЄМО

9

Дендропарк «Веселі Боко-веньки» заслужено вважаєтьсяодним із найкращих зразків са-дово-паркового мистецтва. Роз-ташований він у Долинськомурайоні, неподалік від сіл Іванівката Зелений Гай.

Варто бачити

Веселі Боковеньки, або Справжній рай без метушні

– У яких країнах ти побував і як по-

трапив в Україну?

– Я народився в США, у дитинствібував у Мексиці. Також сім’єю ми їз-дили на Філіппіни, звідки родом мійбатько. Пізніше з сестрою їздив доМексики як волонтер. Можливо, саметоді я вирішив, що хочу подорожуватирізними країнами, спілкуватись і пра-цювати з людьми.

У коледжі мені випав шанс шістьмісяців навчатися за кордоном. Я вив-чав в університеті Делі антропологію,історію та історію мистецтва Індії. Цебув досвід, що розширює кругозір, бук-вально розкриває очі. Дізнався багатопро культуру, трохи вивчив хінді. Цепрекрасна країна, культура якої значновідрізняється від культури СполученихШтатів. Завдяки Індії я, мабуть, роз-крив певні духовні грані самого себе.Це дуже духовна, релігійна країна:люди можуть просто посеред дня зупи-нитись, кинути свої справи, щоби схо-дити до храму помолитись. Такожподорожував до Непалу, бачив Гімалаї.Там прекрасні люди, неймовірна при-рода.

Пізніше я отримав можливістьзнову вчитися за кордоном, цього разув Мексиці. А коли звідти повернувся,закінчив коледж, захотів кудись по-їхати, у будь-яку точку світу. І випалопрацювати вчителем англійської мови вУкраїні. Я ніколи не був у Європі, істо-рію вивчав тільки в школі, не знав укра-їнської чи російської, але пройшовчотиримісячну підготовку – і ось я тут.

– Не було страшно їхати так да-

леко від дому? Особливо враховуючи по-

рівняно низький рівень життя в нашій

країні.

– Ну, по-перше, я тоді не знавнічого (сміється). Але тут я цілком по-клався на нашу волонтерську організа-цію, адже все перевіряється і волонтераможуть відправити тільки в безпечнемісце. Звісно, моя родина переживала:

з одного боку, вони не хотіли, щоб явід’їжджав, бо сумували б за мною, алев той же час були раді за мене, бо я зай-матимусь тим, чого завжди хотів.

– І як тобі зараз? Що ти можеш

сказати про наших людей? Скажімо,

опиши типового українця, чи краще –

типового кіровоградця.

– Типового українця? ОК. Тількивраховуйте, що це враження сформо-вано на моєму власному досвіді, якийя здобув, проживши тут близько року.Думаю, що взагалі українці дуже до-питливі. Допитливі щодо мене, на-певно. Здається, люди можуть сказати,що я не звідси. Вони наче дуже... дужепідковані у тому, щоб розрізнятилюдей, спираючись на їхню зовніш-ність, не знаю чи з огляду на одяг, чиманеру ходити, говорити, чи щось таке.Вони прагнуть спілкуватись, дізнатисьбільше. Іноді навіть занадто багато, алевсе одно я насолоджуюсь цим, вважаю,що люди в Кіровограді дуже приязні.

Мої студенти завжди всім цікав-ляться, хочуть знати більше: проШтати, про інші країни, мій досвід. Ядумаю, що вони добре усвідомлюютьмісце України на мапі світу, політичне,економічне. Вони самосвідомі в цьому

плані, підковані й кмітливі. Також юніукраїнці мають дуже позитивні плани,якщо дати їм можливість подумати промайбутнє. Я завжди хочу, щоб мої учнізнали, що колись вони будуть голов-ними у цій країні, працюватимуть вуряді, провідних офісах, будуть політи-ками, адвокатами, лікарями, вчителями,професорами, поліцейськими – тими,хто одного дня стане керувати цієюкраїною. І я, розуміючи, що Україна –молода держава, думаю: „О Боже, на-віть молодша за мене!”. Було б дуже ці-каво подивитись на неї через 10, 20, 30років. Хто знає, може, це буде геть іншакраїна... Тут прихований великий по-тенціал, і люди тут прагнуть працю-вати, щоб зробити країну кращою.

– А чи не зустрічав ти якогось су-

противу, чи були якісь неприємні си-

туації, проблеми через різницю у

культурах?

– Нуууу, так. Чесно кажучи, так.Коли я вперше приїхав в Україну, живу родині в Чернігові, що значно полег-шувало мою адаптацію. Також інші во-лонтери з організації ділилися своїмивраженнями й думками про Україну.

Я вважаю себе дуже відкритою лю-диною. Я вітаюся з людьми, навіть

Роберт Поллард: „Чим більше я бачу країн і націй, тим більше помічаю схожість між людьми”

ІНША ДУМКА

10

Загальні уявлення іноземних прибульців про Україну – це, звичайно, чудово. Але чи не цікавіша думка людини,яка проживає в нашому рідному місті, щодня спілкується з кіровоградськими хлопцями й дівчатами? Роберт Пол-лард (Роберт Робертович, як жартома називають його діти) – молодий американець-волонтер, який навчає анг-лійської дітей у колегіумі та проводить english-club у бібліотеці імені Чижевського. Як майже будь-який іноземець,цей завжди усміхнений згусток позитиву може здатись дещо дивакуватим, ба, навіть божевільним. Та поспілку-вавшись трохи, розумієш: подібна оптимістична життєва позиція не така вже й погана річ.

Ім’я: Роберт ПоллардВік: 24

Звідки: США, Каліфорнія, Сан-Франциско

Заняття: волонтер, вчитель англійської.В Україні: 9 місяців.

Українські реалії очима американця

“ В Україні прихований ве-ликий потенціал, і люди тут праг-нуть працювати, щоб зробитикраїну кращою

”

якщо не знаю їх, кажу: „Hello. Hi. Goodday. How are you?”. І, пам’ятаю, коли явперше почав робити так в Україні,люди дивилися на мене, як на божевіль-ного! Я кажу: „Zdrastvuite! Privet!Dobry den!”, а деякі навіть не відпові-дають, тільки дивляться, як на дивака.Та я все одно так роблю, навіть тут, уКіровограді, і у 50% випадків мені всеж таки відповідають, трапляється, на-віть посміхаються.

Дуже важко було налаштувати сто-сунки серед свого оточення, сусідів,особливо зі старшими, «babushkas».Коли я до них вітався, вони дивилисьна мене, наче думали: „Чого ти до менеговориш? Що відбувається? Це шпи-гун?”. Але я продовжував, і місяцівчерез два-три, вони почали казати мені„zdrastvuite”, привітно посміхатися — іце чудово!

Щоб побудувати стосунки з україн-цями, потрібен час. Але що я дійсноціную, так це те, що я відкрив для себе:коли ти все ж потоваришуєш з кимсь –ці люди стають твоїми справжніми дру-зями, дуже добрими друзями, ледве неприймають тебе у свою родину. Мо-жуть зателефонувати, просто привіта-тися, поцікавитися як справи,нагодують, запросять додому, обходи-тимуться з тобою, як з королівськоюособою, дадуть їжі з собою, допомо-жуть у будь-чому, запропонують все,що зможуть. І це прекрасно, це те, дочого у Сполучених Штатах ми незвикли.

У Штатах нормально сказати:„Привіт, як справи?” незнайомцю, і вінвідповість тим самим. Ззовні все до-сить дружелюбно, але на те, щоб побу-дувати відносини, подібні сімейним,піде дуже-дуже багато часу й сил. А увас, якщо вже здружився – зв’язок дужеміцний. У Штатах багато знайомих,приятелів, а тут – щирі друзі, як братий сестри. І це прекрасна частина куль-тури.

– Які речі чи місця в Україні, може

тут, у Кіровограді, запам’ятаються

тобі на все життя?

– Ну, точно можу сказати, що нашenglish-club у бібліотеці – це те, чим янасолоджуюсь і те, що я дійсно ціную.Там я не відчуваю себе, як у класі передучнями, там я просто той, ким я є, кажу,що хочу. Там я бачив безліч облич, зу-стрів багато добрих людей, і ці люди –чудова частина Кіровограда – від вось-микласників до пенсіонерів, які що-тижня приходять попрактикуватись іпоспілкуватись. Спогади про english-club назавжди залишаться зі мною.

Також у Кіровограді я зустрів справж-ніх друзів, з якими можемо відпочити,побазікати, поділитися досвідом.

А ще я зрозумів, що в українцівіснує прекрасний зв’язок із традицій-ною культурою, чим ви маєте пиша-тись: національні танці, пісні, картини,мистецтво – загалом величезна частинатрадиції України, набагато більша, ніжу США. Я слухав багато традиційноїукраїнської музики. Більшість пісеньдуже емоційні, прямо як із душі, начеджазова чи блюзова музика у Штатах.Вони розкривають серцебиття самогожиття, всі тяготи й мінливості життя. Ічудово бачити, що навіть молоді захоп-люються традиціями, поезією, героямиУкраїни.

Також в Україні люди дуже душевній емоційні, люблять тримати зоровийконтакт. Моя „прийомна” мати Марина(з сім’ї, у якій я жив) завжди казала, щоочі – це вікно душі. Думаю, у Штатахтакож є подібна приказка, та у нас людинасправді не заглядають один одномуу вічі так, як я це пізнав тут.

– У яких країнах ще хотілося б по-

бувати?

– Цього літа я був в Африці, вУганді. Хочу ближче познайомитись зцим континентом, подорожувати по різ-них його державах, побачити все.Також хотілося б потрапити до Туреч-чини. Я чув, що Туреччина дуже гарнакраїна: смачна їжа, цікава культура. Таї-ланд, Бразилія, Аргентина, Чилі...Боже, стільки країн... Чесно – хочу по-бачити якомога більше країн! Подиви-мось...

Мені здається, що чим більше ябачу країн і націй, тим більше помічаюсхожість між людьми, не дивлячись нарозбіжності культур, мов, їжі, релігіїтощо. Я вважаю, що десь там, усере-дині, ми всі маємо однакові емоції: всімчасом буває добре, буває важко, буваєсоромно, ми буваємо спантеличені,горді, засмучені, у нас однакові цінно-сті. Тож багато подорожуючи, я зможузрозуміти краще цей світ, чого бажаювсім.

Спілкувалась і переклала

Ольга Цимбаліст,


світлина автора

“ Я вважаю, що десь там,усередині, ми всі маємо однаковіемоції”

”

11Нещодавно в США вийшло третє

видання путівника по Україні. Авторкниги – американець Ендрю ЕлісЕванс, який прожив в Україні кількароків і побував у більшості регіонівдержави. До вашої уваги деякіфакти з путівника.

► Виживання у громадян України -у крові. Вони пізнали безліч бід, відве-дених людству, але зуміли вижити. Не-спокійне минуле і невпевненість умайбутньому виховали в українцях ви-няткову терпимість.

► Виходячи з дому, українці одя-гаються в усе найкраще – незалежновід того, наскільки вони бідні. Якщо виприїдете взимку, то можете на власніочі побачити, як жінки на височеннихпідборах примудряються не падати нальоду, а чоловіки – ходити в чистихштанях цілий день.

► Українці люблять застілля –п'ють, їдять, співають, розповідають іс-торії та анекдоти. Гостинні, з радістювідкривають двері чужинцю, з якимзнайомі не більше хвилини.

► Українські народні пісні зазви-чай про любов, горілку або любов догорілки. Іноді ще про сало. Деякі – жар-тівливі, але більшість – сповнені сумом.

► Іноземців часто шокує переко-нання українців у тому, що в злочинівинна сама жертва. Вони ніколи не від-криють дверей, не запитавши "Htotam?" або не подивившись у вічко.

► Українці вміють стояти в черзі.При цьому вони не поважають іншихлюдей у ній. Коли приїжджає трамвай,автобус або електричка, про чергу забу-вають. Усі намагаються першими влізтив транспорт, розштовхуючи всіх інших.Якщо забаритесь, ризикуєте не влізтивсередину.

► Якщо хочете справжньої укра-їнської їжі – зробіть усе можливе, щобпотрапити на сімейну вечерю. Жоденресторан не зможе досягти такої кулі-нарного майстерності як babushka.

► Подорожувати в Україні без їжівважається гріхом. Люди, яких ви щойнозустріли, можуть дати вам з собою про-дуктів – "на дорогу". Навіть якщо целише двогодинний переїзд автобусом.

Україна дедалі більше пристосову-ється для організованого групового ту-ризму. Якщо хочете побачити щоськонкретне, краще обрати цей варіант.Але тоді ви не дізнаєтеся, що такесправжня Україна. Неймовірно грубіжінки в касах, нічні потяги і вилазки наприроду залишаться за вікном автобуса.

ДО ТЕМИ

Газета “П’ять поверхів”Періодичність - раз на місяць

Pедактор:Наталя Романюк

Літературний редактор:Ольга Шевніна

Коректори: Надія Фролова,Галина Богомаз

Верстка: Ольга Цимбаліст,Світлана Чередніченко

5п

ПІД ПАРТОЮ

ФОТОФАКТ

12св

ітли

ни

: О

лен

а К

ар

пен

ко

У давнину в Пекіні виходила газета “Цзін-Пао”. У її редакції існувавтакий бланк для повернення авторам не прийнятих до публікації рукописів:

Преславний брат сонця і місяця! Раб твій розпростерся біля твоїх ніг.Я цілую землю перед тобою і молю дозволити мені говорити й жити. Твійшановний рукопис удостоїв нас свого освяченого споглядання, і ми із за-хопленням прочитали його. Клянусь останками своїх предків, що я ніколине читав нічого настільки піднесеного! Зі страхом і трепетом відсилаюйого назад.

Якби я наважився надрукувати цей скарб, то Імператор наказав би,щоб він завжди слугував за зразок і щоб я ніколи не смів друкувати нічого,що було б нижче його. При моєму літературному досвіді я знаю, що такіперлини трапляються раз у десять тисяч років, і тому лише повертаюйого тобі.

Молю тебе: вибач мене.Схиляюся до твоїх ніг. Слуга твого слуги - редактор

Вересневі самоцвіти

Повернення блудного Гулівера

«П’ять поверхів» - жовтень 2011

Documents