ПИСЬМЕННИКИ КІРОВОГРАДЩИНИ

Оксанич Федір Федорович(22.04.1914, с. Інгуло-Кам’янка Новгородківського

 району – 13.03.1997)

Заслужений учитель України, краєзнавець. У 1941 р. закінчив Одеський державний університет. Розпочав трудову діяльність у 1937 р. на посаді заступника директора

Компаніївської  середньої школи Кіровоградської області, з 1938 р. працює директором Ганно-Требинівської середньої

школи Устинівського району Кіровоградської області. З 1941 р. до  1944 р. – директор Біловської середньої школи

Ребрихінського району Алтайського краю, з 1944 р. до 1974 р. – директор Новопразької середньої школи. Автор книг: «У

тісному зв’язку з життям», збірка з досвіду трудового навчання і профорієнтації учнів (1969), «Нова Прага – селище

хліборобів» (1987), «В боях за рідну землю» (1987). Нагороджений орденами Леніна, Трудового Червоного

Прапора. Встановлено районну педагогічну премію ім. Ф.Ф. Оксанича. На школі, де він працював, встановлено

меморіальну дошку. 

Петров Микола Гаврилович(21.12.1923, с. Нова Прага)

Прозаїк. Учасник Великої Вітчизняної війни. Закінчив філологічний факультет Кіровоградського педінституту (1953)

та факультет іноземних мов Київського університету(1967). Друкується з 1940 р. Автор збірки оповідань «Перша заповідь» (1995), переклав з німецької художньо-документальну повість

«Тихий фронт» (1995).

 

Железняков Євген Михайлович (20.10.1950, с. Протопопівка)

Поет і прозаїк. Закінчив Кіровоградський педінститут (1972).

Працював журналістом у телерадіокомітеті, літконсультантом у «Кіровоградській правді» і

«Народному слові». Автор поетичних та прозових творів для дітей «Ходить весело вітрець» (1976), «Виріс в полі

колосок» (1985), «Танкодром» (1987), «Моє село» (1993) і документальної повісті «Вибухи

гримлять на Волині» (у співавторстві з Г.В. Балицьким, 1990 ). 

Євген Маланюк(1897 — 1968)

Євген Филимонович Маланюк народився 20 січня 1897 року в Архангороді на Херсонщині (тепер село Новоархангельск

Кіровоградської обл.). Закінчив Єлисаветградське реальне училище і вступив до Петербурзького політехнічного інституту. У

1920 році опиняється в таборі для інтернованих поблизу польського міста Коліша. Разом із кількома друзями (Ю. Дараган, М Чирський, М. Грива та інші) видає журнал “Веселка”, де побачили світ його перші поезії. 1923 року разом із Михайлом

Селегієм і Михайлом Осикою випускає в світ невелику збірку поезій “Озимина”. Пізніше перебрався до Чехословаччини, там у

Подєбрадах закінчив гідротехнічний відділ Української господарської академії. Брав активну участь у суспільно-

політичному житті. У міжвоєнний період з’являються в світ його збірки поезій “Стилет і стилос” (1925), “Гербарій” (1926), “Земля й

залізо” (1930), “Земна Мадонна” (1934), “Перстень Полікрата” (1939). Наприкінці другої світової війни Євген Маланюк

переїжджає до Німеччини, а пізніше до Нью-Йорка. Вже за океаном виходить його поема “П’ята симфонія” (1954), збірки

“Влада” (1951), “Остання весна” (1959), “Серпень” (1964). Культурологічні розвідки та літературно-критичні праці зібрані в двох томах “Книги спостережень” (1962, 1966). Вже після його

смерті побачила світ збірка “Перстень і посох” (1972). У червні 1949 року поет переїжджає до США.

16 лютого 1968 року Є.Маланюк і помер. Похований на кладовищі в Саут-Баунд-Бруці в Нью-Джерсі,

яке часто називають українським пантеоном.

Куценко Леонід Васильович народився 16 лютого 1953 року в селі Вільхове Ульяновського району,

Кіровоградської області в родині вчителів Працював у школі, на будові. Закінчив філологічний факультет

Кіровоградського педагогічного інституту (1978). Був секретарем комітету комсомолу інституту, деканом філологічного факультету. З 1982 р. працював

на кафедрі української літератури педагогічного університету імені Володимира Винниченка. Автор книг «Музей І. Микитенка в Рівному» (1985),

«Боян Степової Еллади» (1993), «Благословенні ви, сліди...» (1995), «Літературний словник Кіровоградщини» (1995), «До джерел історії краю» (у

співавторстві з Н. Бокій та О.Брайченком, 1995), «Євангеліє чужих піль. Подорож до двох вигнанців» (разом з В. Панченком, 1996), «Ні, вже ніколи не

покаюся...» Євген Маланюк: історія ісходу» (1997), «Євген Маланюк. Невичерпальність» (упорядкування, вступна стаття, примітки (997, 2001 - друге видання), «Час вчитися любити. Біблія на уроках літератури» (1999), «Так розчахнулося дерево родини...» (1999), «Як перший пелюсток весни...: Інтимна лірика Є. Маланюка. Три обраниці поетової музи» (2000), «Dominus

Маланюк тло і постать» (2001; 2002 – друге видання), «Євген Маланюк: дорогами втрат і сподівань» (2002), «Князь Духу. Статті про життя і творчість Євгена Маланюка» (2003), «Маланюк Євген. Поезії з нотатників» (підготовка

текстів, вступна стаття, упорядкування, примітки - 2003), «Дараган Юрій. Срібні сурми» (2003; 2004 – друге видання), «Крицеве слово» (2003),

«Біографія поетичного рядка. (Антологія історій одного вірша)» (2004). Леонід Куценко - літературознавець, доктор

філологічних наук, професор, член Національної спілки письменників України (1998 р.), заслужений працівник народної освіти України, лауреат обласної

літературної премії імені Євгена Маланюка (2002) та премії Фонду Воляників - Швабінських Фундації

Українського Вільного Університету в США (2003).Помер 22 грудня 2006 року.

Барабаш Світлана Григорівна народилася 30 червня 1941 року в селищі Олександрівка

Кіровоградської області. Закінчила філологічний факультет Львівського університету ім. І. Франка. Працювала журналістом, учителем,

викладала українську літературу в Донецькому університеті та в Кіровоградському педагогічному інституті. Захистила кандидатську

дисертацію, присвячену творчості Андрія Малишка (1979), дисертацію на здобуття вченого ступеня доктора філологічних наук "Творчість Ліни

Костенко в ідейно-художньому контексті доби" (2004). Заслужений працівник освіти України, член-кореспондент Міжнародної кадрової

академії, доктор філологічних наук (2004), професор, літературознавець, критик, поетеса, член Національної спілки

письменників України (2004). Останнім часом очолювала кафедру українознавства Кіровоградського національного технічного

університету. Автор понад 200 наукових праць з історії української літератури, фольклору, питань сучасного літературного процесу та

культури. Окремими виданням вийшли праці: «Чарівне джерело поезії» (1985),

«Серце вільне і пісенне» (1989), «Душа прозріє Всесвітом очей...», «Поетичний світ Ліни Костенко», «Ліна Костенко: Філософія поетичного живопису» (2003), «Лірика кохання Ліни Костенко: спроба осягнення» (2003), «Поетична історіософія Ліни Костенко: безсмертя Духу» (2003).

Автор збірки поезій «Золоті причали» (1998). Разом з Б. М. Кузиком впорядкувала збірку українських народних пісень «Пісні з маминого голосу» (2003). Ведуча публіцистичної програми Кіровоградського

обласного телебачення «Вітальня Світлани Барабаш». Лауреат премії ім. В. Винниченка кіровоградської обласної газети «Народне слово» та Обласної літературної премії ім. Є. Маланюка за книгу «Душа прозріє

всесвітом очей… Поезія Ліни Костенко: монографія» в номінації літературознавство та публіцистика (2005).

Померла 28 квітня 2007 року.

Жовна Олександр Юрійович народився 15 лютого 1960 року у м. Новомиргороді Кіровоградської області. Закінчив дефектологічний факультет Київського педагогічного інституту ім. М. Горького. Нині живе в рідному місті Новомиргороді, працює вихователем у

дитячому будинку для розумово відсталих дітей.Олександр Юрійович – письменник, кіносценарист, кінорежисер, член

Національної Спілки письменників України та Національної спілки кінематографістів України, заслужений діяч мистецтв України, лауреат

літературних премій. Перші оповідання надрукував 1991 року у львівському часописі "Дзвін", згодом друкувався у часописах - "Дніпро", "Донбас",

"Україна", "Кур'єр Кривбасу", "Лель", "Вежа", "Степ" та інші.Автор книг оповідань та повістей "Партитура на могильному камені",

"Вдовушка", "Експеримент", "Маленьке життя".Його твори видані в Токіо та Нью-Йорку. Ім'я Олександра Жовни занесене до Української енциклопедії визначних особистостей ХХ століття. Письменник

тричі виступав автором сценаріїв до фільмів, знятих за його творами. Всі вони - “Партитура на могильному камені”, “Світла ніч” та “Секонд-хенд”, вже побачили світ. У четвертому фільмі «Маленьке життя» Олександр Жовна

дебютував ще й як режисер–постановник та актор.Олександр Жовна – лауреат кількох літературних премій, зокрема на

Всеукраїнському конкурсі романів і кіносценаріїв „Коронація слова” 2000 року отримав диплом за кіносценарій „Дорога”, 2001 року – за сценарій

„Експеримент”, 2003 року – за сценарій „Вдовушка”. Член Національної Спілки письменників України з 1994 року. Лауреат премій "У свічаді слова" Євгена

Бачинського (США, 1996), "Благовіст" (1999). За вагомий внесок у вітчизняну літературу, Олександр Жовна став ще й лауреатом премії імені Володимира Винниченка газети «Народне слово» (2008). Лауреат Обласної літературної

премії ім. Є. Маланюка (2008), за книгу

оповідань та повістей «Її тіло пахло зимовими яблуками» у номінації

«Художня література».

Плотнір Федір Миколайович(3.10.1918, с. Нова Прага)

Краєзнавець. Закінчив Тульське збройно-технічне училище. Працював лаборантом, електриком, інспектором відділу соціального забезпечення в с.

Нова Прага. Створив унікальну приватну бібліотеку. Постійно

досліджує і вивчає історію рідного краю. Учасник Великої Вітчизняної

війни. Автор книг «Петриківські бувальщини» (2000), «Новопразький

літопис» (2002), «Наші земляки» (2004). Лауреат обласної краєзнавчої

премії ім.. В. Ястребова. Нагороджений орденом Богдана Хмельницького.

  Сторожук Василь Федорович(23.03.1913, с. Червона Кам’янка )Український журналіст і письменник.

Навчаючись в Єресієвському сільськогосподарському технікумі,

друкував свої вірші в газетах П’ятихаток і Кривого Рогу. Працював

кореспондентом газети «Комсомольська правда», редагував

обласну газету «Кіровоградська правда», був кореспондентом нарисів

«Великі перетворення», у 1946 р. – книжку про Марка Озерного «Майстер

урожаю». Нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора.

 

Чубенко Володимир Аврамович(12.11.1927, с. Дубівка Новопразького району, тепер тер. Олександрійського

району)Прозаїк, член Спілки письменників України

(з 1975 р.). Освіта середня. З 1944 р. до 1951 р. служив у лавах Радянської Армії. Працював слюсарем-складальником на заводі, літ працівником багатотиражної газети «Машинобудівник» запорізького

моторобудівного заводу. Пише українською та російською мовами. Автор

гумористичних збірок «Балакучий автомат» (1971), «Торт і чорт» (1973),

«Вакантний холостяк» (1975), «Критичне зауваження» (1978), «Закодоване

доброчестя» (1982), «Сміх сміхом» (1986) та збірки віршів для малят «Моторний

коник» (1986). Братченко Іван Григорович

(3.10.1923, с.Горлівка)Публіцист і прозаїк, пише російською

мовою. Закінчив Київський педінститут (1949). Працював власкором газети

«Молодь України», а з 1951 р. – кореспондент газети «Правда України».

Автор книг, нарисів, оповідань та повістей «Нашли свою судьбу» (1980), «Ровесники» (1983), «Мужество» (1985), «Огонь ведут «катюши» (1985), «Пулемётчики» (1986), «Такая она война» (1988), «Ему выпало жить» (1990) та інших. Іван Братченко –

ветеран Великої Вітчизняної війни, учасник бойових дій. Нагороджений орденами Великої Вітчизняної війни І

ступеня, Слави ІІІ ступеня, «Знак пошани», медалями. Двічі лауреат журналістської премії імені Юрія Яновського. За повість

«Ровесники», яка присвячена живим і тим, хто не повернувся з війни, землякам-друзям дитячих і юнацьких літ із села

Головківки Олександрійського району. 5 грудня 1983 р. присвоєно звання Почесний

громадянин села Головківка. 

Сергій Петрович Плачинда (18 червня 1928) — український письменник. Прозаїк, публіцист, критик, член Спілки письменників України (1960)  Народився 18 червня 1928 р. на Кіровоградщині (хутір Шевченко) в родині селянина. В 1953 р. закінчив філологічний факультет Київського державного університету, а потім аспірантуру при Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, де й надалі працював науковим співробітником.

В 1959 році вийшли в світ його книжка оповідань та нарисів «Кам'яна веселка» і повість «Таня Соломаха». Плачинді також належать книжка-нарис «Брати Місяця»(1959) Автор повістей «Синьоока сестра» (1962), «Де лани широко¬полі» (1963), «Дума про людину» (1974), «Взяти на себе» (1981), книжок нарисів «Кам'яна веселка» «Степові невгомони» (1962), «Там, де тихая Вись» (1977), «Хліб і совість»; публіцистичних роздумів «Куди йдемо?» (1989); книжки казок для дітей «Мандрівець із Піщаної Галявки» (1967), книги історичних повістей «Київські фрески» (1982), "Козаки в Дюнкерку"(2003), "Козак -душа правдивая"(2004); книжок повістей та документальних оповідань «Ніч перед стартом» (1971); романів «Степова сага» (1977), «Шуга» (1986) і біографічних ромів «Олександр Довженко» (1980), «Юрій Яновський» (1986), «Ревучий» (1938), «Балада про степовика» (1987). Упорядник книги «Довженко і світ. Творчість Довженка в контексті світової культури» (1984), укладач «Словника давньоукраїнської міфології» (1993). Автор «Словника давньоукраїнської міфології»(1993), монографічно-пошукових книг "Міфи і легенди Давньої України"(2006), "Лебедія. Як і коли виникла Україна"(2005), "Як українські міфи по світу розійшлися"(2009) (згідно з якими історія українського народу починається від часів Мізинської стоянки (XX-XVтис.до н. е.).

Заруба Юрій Володимирович(21.04.1914, с. Нова Прага – 13.05.1973)

Публіцист, член Спілки письменників України (з 1952 р.). Закінчив Вищу партійну школу при ЦК Компартії

України (з 1948 р.). Працював заступником  редактора газети «Молодь України», редактором журналу

«Блокнот агітатора», заступником редактора журналу «Комуніст України», редактором газети «Радянська Україна», завідуючим відділом преси міністерства

закордонних справ УРСР. Виступав у пресі з публіцистичними статтями, нарисами, рецензіями.

Нагороджений орденами і медалями.

Застеба Михайло Іванович(1924, с. Червона Камінка)

Голова ветеранської ради, фронтовик, краєзнавець. Закінчив Олександрійський педагогічний технікум. Потім Харківський бібліотечний інститут. Працював

вчителем української мови та літератури у Червонакам’янській школі. Написав книгу

«Голгофа»(2006) та історію рідного села Червона Кам’янка.