! n scenarij xio

Іван Хвищун Ілюстрований сценарій Козацького вечора 27.11.2008, факультет електроніки, ЛНУ імені Івана Франка м. Львів 1

(Квартет виконує “Запоріжський марш”)


І.О.: Високодостойні пані і панове, вельмишановні нащадки та родичі запорізького козацтва, січового стрілецтва, онуки героїчних українських повстанців.

Величним і урочистим Запоріжським маршем композитора Євгена Адамцевича Народний квартет бандуристок Львівського національного університету імені Івана Франка (художній керівник п. Зиновія Сичак) відкрив наш вечір, який проходить під гаслом “А ми тую козацькую славу збережемо”. Я з приємністю запрошую до слова вельмишановного декана факультету електроніки п. Ігора Половинка.

Виступ декана І.О.: Дорогі друзі! Кожному, хто був присутній в цій аудиторії на наших двох попередніх вечорах легко зрозуміти логіку нашого вибору тематики сьогоднішнього вечора.

У жовтні 2007 року на вечорі “Україно, ти моя молитво”, присвяченому 65-й річниці утворення Української Повстаньчої Армії, ми розгорнули панораму подій, що відбулися в Україні в 20-у столітті від Першої світової війни до подвигу Шестидесятників.

На наступному вечорі, який відбувся у березні 2008 року, разом із вшанування імені нашого Поета і Пророка Тараса Шевченка, ми згадали і вклонились трьом визначним сучасникам епохи Шевченка, які впродовж 19-го століття доклали величезних зусиль, щоб наш народ із хохлів та малоросів перетворився на Українців. Мова йде про Осипа Бодянського, Пантелеймона Куліша та Миколу Костомарова.

На сьогоднішньому дійстві ми заглянемо в глибину двох попередніх століть – в епоху української Козаччини 17 – 18 століть. У цьому році виповнилось багато пам’ятних дат з історії цього періоду. Починаючи з 1648 року, коли Україна під проводом Богдана Хмельницького розпочала Визвольні змагання за свою незалежність і закінчуючи 1708 роком – трагедією Гетьманської столиці Батурина. Ще в березні 2008 року Президент України видав Указ про відзначення цієї трагічної події. Нехай наш вечір стане реквіємом за незчисленними жертвами, які загинули в Батурині від рук наїзників.

Для старшого покоління, яке вивчало історію України за підручниками радянських авторів, початок 90-х років 20-го століття став величезним потрясінням і прозрінням. Ми змогли читати фактично заборонені раніше історичні твори, які почали друкуватись в незалежній Україні. Ми отримали “Історію Русовъ”, Козацькі літописи Самійла


Величка, Григорія Граб’янки, літопис Самовидця, “Історію України-Русi” Миколи Аркаса, Історію Запорозьких Козаків Дмитра Яворницького, твори Михайла Грушевського, Олени Апанович, Адріяна Кащенка та багато ін.

Матеріал, який ми пропонуємо Вашій увазі сьогодні – це дрібненька краплина з океану існуючої інформації про Козаччину. Відбір цього матеріалу – цілком суб’єктивний.

Я передаю управління ведучим нашого вечора: це – студентки фізичного факультету Іра Прунчак та Руслана Кόзел, студент факультету електроніки Максим Сагайдак, та Цюна Володя з фізичного факультету.

Ведучі: ліворуч Максим Сагайдак та Іра Прунчак праворуч Руслана Кóзел та Володя Цюна

Руслана: Добрий день, дорогі наші гості, шановні викладачі та студенти. Я, від імені всіх учасників сьогоднішньої козацької ради, вітаю Вас у цій святковій аудиторії. Ми разом з Вами помандруємо захоплюючими історичними дорогами наших предків-козаків. Ви вже почули і ще почуєте чарівні звуки бандур у виконанні квартету “Зоряниця”, козацькі пісні у виконанні бандуриста Тараса Гривула.

Учасники вечора

Іра: Ви побачите елементи козацького мистецтва ведення бою, які нам продемонструють учні Центральної школи Бойового Гопака, яких навчає випускник фізичного факультету 1993 року п. Андрій Гачкевич.

Максим: У нашому вечорі беруть участь студенти трьох куренів: електроніки, фізичного та природничого. Володя: Вони приготували для Вас вірші, пісні та розповіді про козацьких гетьманів, про боротьбу козаків з

ворогами, а також численні ілюстрації та картини про цю надзвичайну епоху.

Глядачі


Руслана: Запорозьке козацтво – це визначний феноменом світової історії. Завдяки козацтву український народ вижив духовно, розвинувся як великий слов’янський народ, один із найбільших у Європі.

Іра: Перші письмові згадки про українських козаків знайдено у документах датованих 1492 р. Козацтво виникло в південноукраїнських землях, які називалися Диким полем. Після нашестя монголо-татар, а потім, внаслідок частих нападів Кримського ханства, ці землі обезлюдніли і залишилися незаселеними. Центром козацтва стало Запоріжжя – степи за порогами Дніпра.

Максим: Січові козаки складали військо - кіш, поділений на військові одиниці – курені. Керували цим військом кошові отамани або гетьмани, які обирала Козацька рада.

Володя: Якщо викреслити з нашої історії яскравий трьохсотлітній період козаччини, то Україна зникне з політично–етнічної карти народів світу. Ми станемо спільнотою безнаціональних покірних кріпаків і німих рабів. Нас зневажатимуть за те, що ми не спромоглися створити свою державу і зараховуватимуть до неповноцінних народів, які мусять служити сусіднім державним народам.

Руслана: розповідь про Запорозьких козаків розпочнуть Андрій Харів і Юля Сливка. А.X.: Це в першу чергу були воїни-захиcники рідної землі.

Вони створили свою систему бойового вишколу, яка гартувала тіло і дух козака. Найбільш вправних і досвідчених воїнів називали характерниками. Про них ходили легенди, що їх ні куля не бере ні шабля не рубає. Ці козаки ніби то могли передбачити майбутнє, бачити події, що відбувалися за сотні кілометрів в інших краях, впливати на свідомість людей, лікувати смертельні рани, знаходити скарби, виходити сухими з води.

Ю.С: Славу характерника мали багато запорозьких зверхників – кошові Петро Сагайдачний та Іван Сірко, наказний гетьман Іван Золотаренко та ін.

А.X.: "Хто хоче, щоб його за віру Христову на паль вбивали, четвертували, вплели в колесо, стяли й жахливо мучили, хто хоче горло за Христа святого віддати, хто цієї смерти не боїться, хай іде з нами". Цими словами за прадавнім

звичаєм закликали козаки молодих воїнів. Ю.С: Фізичні вправи козаків дійшли до нас у вигляді бойових танців: гопака, метелиці, козачка. Попросимо

вихованців п. Андрія Гачкевича показати нам деякі елементи Бойового гопака.

Виступ гопаківців


Максим:. А зараз квартет

“Зоряниця” виконає під акомпонемент бандур пісню “Калино, покровителько любові”

Іра: нашу розповідь продовжать Світозар Серкез та Світлана Романишин.

С. С.: Оскільки козаки були воїнами, то цікаво подивитись, якою

була тогочасна зброя. До арсеналу козаків входили гармати, рушниці, самопали, піщалі, гаківниці, шаблі, пістолі, келепи (бойові молотки), списи, ножі, сокири. На наших слайдах ви можете побачити де-які види козацької зброї:

С.І. Васильківський Гармаш часів гетьмана Івана Мазепи


С. Р.: Однією із найважливіших ознак українців і козацтва, як синів свого народу є їхня музикальність та співучість. Це відмічали як іноземні мандрівники, що побували на Україні в козацькі часи, так і недруги козаків, які зневажаючи і очорнюючи козацтво, прихильно висловлювались про його хвилюючі і захоплюючі співи та гру на бандурах і кобзах.

С. С.: Лицарський бойовий дух козака завжди підтримувався піснею та музикою С. Р.: Струнний музичний інструмент бандура відома у нас ще з 15 ст. Походить від старішого інструмента –

кобзи. Бандура була одним з найулюбленіших козацьких музичних інструментів.Давні картини зображають козаків, які грають на кобзах, або бандурах. Наприклад відомі десятки варіантів стародавньої картини “Козак Мамай”, які в давні часи прикрашали майже кожну українську оселю.

С. С.: Зачатків кобзарства слід шукати ще в сиву давнину, а народних співців таких як Боян, Митуса, Мануйло, які згадуються в літописах 11-12 століть, можна вважати прототипами кобзарів. Кобзоподібні інструменти знаходять і на давніх фресках Софійського собору в Києві та старовинних картинах страшних судів в церквах XV-XVI ст. Галичини.

Запорозька кобза.

Малюнок Іллі Рєпіна

Козаки. Стародавня картина

Ф.Павловський.

18ст Козак-бандурист. .

Козак Мамай. Народні картини 18 ст.

Л. Жемчужников. Кобзар на шляху. 1854 р.

Володя: Зараз п. Тарас заспіває нам своїх пісень

Максим: Послухаймо розповідь Андрія Сиротича про початок Січі

А.: Виникнення Запорозької Січі було зумовлене колонізацією частини українських земель феодалами Великого князівства Литовського. Щоб позбутися феодального гноблення частина людей пішла у низов'я Дніпра.

Там вони займалися промислами, а рибу, хутра й мед вивозили на продаж. Багаті угіддя за дніпровськими порогами принаджували польсько-литовських феодалів. Пани із загонами озброєної челяді не

раз вдиралися в козацькі володіння, а ті мусили зі зброєю боронити свої угіддя. Не меншою була для запорожців загроза з Півдня, від кримських татар, які безперервно спустошували козацькі землі та захоплювали в полон людей. Це були важкі та жорстокі часи. Постійні напади ворогів змусили козаків будувати укріплення для оборони. Спочатку вони заснували окремі городки або січі в різних місцях. За свідченням Яворницького, існували 8 січей.

Пізніше, в зв'язку з посиленням наступу панів і кримських татар на Запоріжжя, козаки для згуртування своїх сил об'єдналися в одну Січ на острові Хортиця. Це відбулося приблизно у 1530-х роках. Про ці події ми можемо прочитати у козацьких літописах.


Максим: Український поет-дисидент Василь Стус прочитавши Літопис Самовидця написав вірш, який нам прочитає Наталя Сободош.

Украдене сонце зизить схарапудженим оком, мов кінь навіженний, що чує під серцем ножа, за хмарами хмари, за димом пожарищ – високо зоріє на пустку давно збайдужіле божа. Стенаються в герці скажені сини України, той з ордами бродить, а той накликає москву, заллялися кров’ю всі очі пророчі. З руїни підводиться мати – в годину свою грозову: – Найшли, налетіли, зом’яли, спалили, побрали з собою в чужину весь тонкоголосий ясир, бодай ви пропали, синочки, бодай ви пропали, бо так не карав нас і лях, бусурмен, бузувір.

І тясмину тісно од трупу козацького й крові, і Буг почорнілий загачено трупом людським. Бодай ви пропали, синочки, були б ви здорові у пеклі запеклім, у райському раї страшнім. Паси з вас наріжуть, натешуть на гузна вам палі і крові наточать – упийтесь пекельним вином. А де Україна? Все далі, все далі, все далі. Шляхи проростають дрімучим терпким полином. Украдене сонце зизить схарапудженим оком, мов кінь навіженний, що чує під серцем метал. Куріє руїна. Кривавим стікає потоком, І сонце татарське – стожальне – разить наповал

І.О. 6 січня 2008 року Василю Стусу виповнилося б 70 років. Він був закатований комуністичним режимом у 1985 році у мордовському таборі. Нехай цей вірш буде нашим реквіємом пам’яті загиблого Поета.

Василь Стус народився 6 січня 1938 року на Вінничині. Потім родина Стусів переїхала до теперішнього Донецька. Там Василь навчався у школі та у педагогічному інституті. 4 вересня 65-го року під час прем’єри кінофільму «Тіні забутих предків» Стус виступив з протестом проти арештів української інтеліґенції. А 12 січня 72-го року він сам був заарештований і засуджений на 5 років ув’язнення та 3 роки заслання за видання у Брюсселі книги своїх віршів та читання забороненої літератури. Василь Стус помер у ніч на 4 вересня 1985 року у карцері Кучинського концтабору Пермської області Росії.

Руслана: устрій Запорізької Січі досліджував Світозар Серкез. С. С.: Січ була обведена високими валами з частоколом і зрубами, на яких ставили гармати. Між валами була

широка площа, на краю якої стояли курені, будинки, де мешкали запорожці. Козацька залога на Січі, що звалася кошем, нараховувала до 10 тис. озброєних козаків. На площі містилася церква, будинки старшини, школа та інші господарські та військові споруди. Площа біля церкви була центром суспільно-політичного життя, де відбувалися Січові ради тощо. Поза валами був Січовий базар, куди приїжджали купці зі своїми товарами.

Макет Запорізької Січі

Вигляд Січі Запорозькі козаки становили громаду, яка поділялася на курені. На козацькій раді обирали кошового отамана,

козацьку старшину, вирішували найважливіші питання. У виборах брало участь усе козацтво. Тому Січ називають «козацькою республікою». На Січі діяв козацький військовий суд, який нещадно карав за вбивство товариша, крадіжки


у побратимів. Каралися також пияцтво під час походів, кривда жінки, зухвалість до начальства тощо. На Запоріжжі при церквах діяли школи, де діти козаків навчалися письма, церковного читання, співу та музики. Ще одним показником розвитку культури на Січі було шанобливе ставлення запоріжців до книги.

Іра: Тарас Шевченко у своїй творчості оспівував і оплакував колишню козацьку вольницю. Уривок з вірша Тараса Шевченка “Іван Підкова” прочитає Андрій Сиротич

Було колись - в Україні Ревіли гармати; Було колись - запорожці Вміли панувати. Панували, добували І славу, і волю; Минулося - осталися Могили на полі. Високії ті могили, Де лягло спочити Козацькеє біле тіло, В китайку повите. Високії ті могили Чорніють, як гори, Та про волю нишком в полі З вітрами говорять.

Свідок слави дідівщини З вітром розмовляє, А внук косу несе в росу, За ними співає. Було колись - в Україні Лихо танцювало, Журба в шинку мед-горілку Поставцем кружала. Було колись добре жити На тій Україні... А згадаймо! може, серце Хоч трохи спочине.

Володя: про символи влади козацьких ватажків – наступна розповідь Олега Сегелина та Оленки Коваль О. С.: За майже трьохсотлітню історію

Запоріжської Січі було обрано більше 50-и гетьманів та кошових отаманів. Ознаки військової влади гетьмана називали клейнодами. До них належали: бунчук, булава й військова печатка. Булава це зброя ударної дії у вигляді руків'я із насадженою кулевидною голівкою. З метою збільшення сили ураження, голівки булав вкривали шипами.

О. К.: Пізніше булави втрачають бойове значення і перетворюються в один із клейнодів, який символізував владу. Це вже була важка дорогоцінна куля прикрашена золотом, самоцвітами. Вручалась булава гетьману та кошовому отаману за рішенням козацької ради. Під час виборів булава лежала на столі, а момент її прийняття означав, що даний кандидат "учинився гетьманом". Гетьман вручав наказному гетьману серед інших

клейнодів і булаву. В усіх урочистостях гетьман тримав булаву. Після смерті гетьмана булаву несли за його труною. Коли скидали гетьмана, запорожці веліли йому: "поклади бунчук, булаву і печать".

О. С.: У поході до клейнодів належали ще литаври, які везли на коні перед гетьманом. Бунчук - це багато прикрашене й золочене ратище з двома кінськими хвостами на вершку. Крім цих гетьманських ознак влади, були ще й клейноти нижчих старшин.

О. К.: Буздиґан подібний до булави, але закінчений не кулею, а яйцеватою грушкою. В ручці булави й буздиґана ховали вузький ніж. Пернач - відзнака запорізьких полковників, вирізнявся шістьома перами, застромленими в головище меншої булави.


Володя:. А зараз послухаймо пісні про козаків та їхніх гетьманів у виконанні нашого аматорського ансамблю:

Гей, козаки…Соло - Юля Кіркіна. Гітаристи: Володя Шевчик, Сашко Воловець, Ярослав Кость

Їхав, їхав козак містом Їхав, їхав козак містом, Під копитом камінь тріснув, тай раз-два. Під копитом камінь тріснув, Соловейко в гаю свиснув, тай раз-два. Соловію, рідний брате, Виклич мені дівча з хати, тай раз-два. Виклич мені дівча з хати,

Бо я маю щось спитати, тай раз-два. Бо я маю щось спитати, Чи не била стара мати, тай раз-два. Ой чи била, чи не била, Що з козаком говорила, тай раз-два. А я мамі признаюся, Що з козаком кохаюся, тай раз-два.

Ой на, ой на горі там женці жнуть Ой на, ой на гóрі та й женці жнуть. Ой на, ой на гóрі та й женці жнуть. А попід горою яром-долиною Козаки йдуть Гей, долиною гей-гей широкою Козаки йдуть ! Попе-попереду Дорошенко Попе-попереду Дорошенко Веде своє військо військо запорізьке хорошенько Гей долиною гей-гей широкою хорошенько !

А по, а позаду Сагайдачний. А по, а позаду Сагайдачний. Що проміняв жінку на тютюн та люльку необачний Гей долиною гей-гей широкою необачний! Гей ве, гей вернися Сагайдачний Гей ве, гей вернися Сагайдачний Візьми свою жінку віддай тютюн-люльку необачний Гей долиною гей-гей широкою необачний!.....


Руслана: Про гетьманів, які оспівав народ у цій пісні розповість нам Ігор Голосай та Інна Данилаш ( http://warhistory.ukrlife.org/2_02_10.htm ; http://novasich.org.ua/index.php?go=News&in=view&id=3844 ;

http://www.ukrop.com/ua/encyclopaedia/100names/6101.html )

Сагайдачний Петро Кононович (близько 1560-1622) Гетьман українськихреєстрових козаків

І. Г.: Народився майбутній гетьман Сагайдачний у 1560 році в селі

Кульчицях поблизу Самбора. Сучасник Сагайдачного, поляк Собеський зазначав, що «був він чоловік великого духу, що сам шукав небезпеки, легковажив життям, в битві був перший, коли ж доводилося одступати — останній; був жвавий, діяльний, в таборі сторожкий, мало спав і не пиячив; на нарадах був обережний і в усяких розмовах маломовний».

І. Д.: Наприкінці 1617 року польський королевич Владислав вирушає здобувати силою московський престол. Але через брак грошей справи в нього пішли погано. Він не зміг узяти Можайськ – фортецю, що прикривала шлях на Москву. Тому навесні 1618-го він звертається по допомогу до козацького гетьмана Конашевича-Сагайдачного.

І. Г.: Той погодився допомогти королевичу, як законному претенденту на московський престол. І влітку 618-го 20-тисячне козацьке військо рушило на Москву. У поході також уславився майбутній гетьман, а тоді полковник – Михайло Дорошенко. На чолі авангардного загону – як у народній пісні: ”попереду Дорошенко, а позаду – Сагайдачний” – він узяв ряд російських

міст. На керманичів московського війська ”напал ужас великий” і вони втекли за кремлівські мури, звідки зі страхом дивилися, як Арбатом до Москви підходять запорожці гетьмана Сагайдачного.

І. Д.: Під Москвою вони з’єдналися з 14-тисячним військом королевича. Штурм міста мав відбутися 12 жовтня вранці. Але польські сапери не зуміли підірвати стіну. Тож козаки ухилися від участі в битві. Невдовзі Владислав і Сагайдачний відступили від Москви. Це була така собі ”операція з примушування до миру” московитів.

Іра: І знову для нас звучить бандура Тараса Гривула. Хтось та й вродиться з нас нещасливим, Я не знаю, яким був мій рід. Пресвята Богородице Діво, Вирушаєм сьогодні в похід. Затріпочуть хоруговки крилами, Запорізький лунатиме марш, Не заручені ми із милими, Увесь полк не заручених нас. Помолюсь я і в путь, так, як водиться, Треба йти до чужих вже сторон, Борони ж Ти мене, Богородице, Щоби я не потрапив в полон.

А якщо ненароком загину я, Поховають мене серед дня, Понесуть на руках побратими, Поведуть вороного коня. Товариші ударять з мушкетів, Загримить полковий тулумбас, Дух мій, Діво, тоді вже відлетить Аж на Січ вУкраїну до нас.


Максим: про добу Хмельницького послухаймо розповідь Івана Трача та Марічки Голубник.

І. Т.: У квітні 1648 року Богдан Хмельницький прибув на Запоріжжя і скликав велику раду. Там у тривалій промові він змалював тяжке становище України, поневоленої поляками і занепад віри Православної. Нагадав про всі кривди, яких зазнало козацтво од поляків, про замучених гетьманів: Підкову, Наливайка, Сулиму та Павлюка і запалив серця запорожців жагою помсти. «Або вмерти, або перемогти поляків!» — така була постанова ради. Богдана Хмельницького козаки одностайно обрали гетьманом і вручили йому клейноди Війська Запорозького.

М. Г.: Розпочалась визвольна війна. 14 травня 1648 року військо Хмельницького розбило поляків під Жовтими Водами. 26 травня козаки отримали перемогу

над поляками під Корсунем. 23 вересня – перемогу під Пилявцями. 8 жовтня козаки взяли в облогу Львів, яка тривала три тижні. Після тривалих переговорів Хмельницький задовольнився контрибуцією в сумі понад 200 тис. дукатів і 26 жовтня рушив на Замостя. Річ Посполита стояла на межі воєнної катастрофи. Захоплення Замостя відкрило б козакам шлях на Варшаву. Проте була вже осінь, військо виснажилось і тому Хмельницький 24 листопада пішов на перемир'я і завернув свої полки додому.2 січня 1649 р. Хмельницький тріумфально в'їхав до Києва, який вітав його дзвонами в церквах, гарматними сальвами і тисячними натовпами люду. http://www.mfa.gov.ua/canada/ua/publication/print/356.htm

Зиновій-Богдан Хмельницький (27.12.1595 - 6.08.1657) Гетьман України

Покрова Пресвятої Богородиці із зображенням Богдана Хмельницького. Ікона XVII ст.

М.С.Самокиш В’їзд Богдана Хмельницького у Київ 1649 року Полотно, олія. 1929 р.

Руслана: За час свого гетьманування Хмельницький провів 33 великі битви, які не завжди були

переможними. Вірш Шевченка про трагедію козаків під Берестечком у 1651 році прочитає Іра Мáсинець


«Ой чого ти почорніло, Зеленеє поле?» «Почорніло я од крові За вольную волю. Круг містечка Берестечка На чотири милі Мене славні запорожці Своїм трупом вкрили. Та ще мене гайворони Укрили з півночі...

Клюють очі козацькії, А трупу не хочуть. Почорніло я, зелене, Та за вашу волю... Я знов буду зеленіти, А ви вже ніколи Не вернетеся на волю, Будете орати Мене стиха та, орючи, Долю проклинати».

Іра: Про Переяславську угоду 1654 року розкажуть Олег

Сегелин та Оленка Волос О. С: За роки виснажливої боротьби з поляками Україна

була знекровлена. Будучи оточеною з усіх боків потужними ворогами, вона змушена була шукати союзників. Союз України з татарами вичерпав себе. Із впливових сусідів лишилася лише Москва. Хмельницький зрозумів, що Україна опинилася у пастці: якби їй навіть вдалося дати відсіч Польщі, ситуацією негайно скористалася б Турецька Порта чи Москва, які б загарбали Україну. Тому було вирішено домовитися з Москвою про спільні дії проти Польщі шляхом укладення угоди, умови якої містилися в так званих "Березневих Статтях". Це було зроблено у 1654 році в Переяславі.

О. В: Українська народницька історична традиція розглядає Переяславську угоду як початок кінця політичного суверенітету України, як фактор, що загальмував формування української нації. Особливо наголошується на правовому аспекті проблеми, а саме на проблемі підробки та фальсифікації московських копій Договору. Після Переяслава посилилися процеси колонізації України аж до повної ліквідації її державності. Почався процес русифікації та денаціоналізації українців, втрати автономності Української православної церкви.

(Сумну мелодію на скрипці грає Христина Гнатенко) О. С: Сонячного дня, 5 квітня 1657 року, Хмельницький тихим, але

твердим голосом звернувся до старшини. Подякував товаришам по зброї, за вірність і мужність, звитягу і незламність, виявлені у тридцяти трьох великих битвах, висловив жаль, що не вдалося йому успішно завершити лицарські походи. Ще твердішим голосом сповістив про скорий свій кінець і заповів поховати його в батьківському селі Суботові.

О. В: У 1664 році польські полки вступили до Чигирина. За наказом Чарнецького один із озброєних загонів напав на Суботів. Навіть мертвий Хмельницький був ненависним гоноровитій шляхті. Вдершись до Свято-Іллінської церкви, польські жовніри не змогли зрушити надмогильну плиту, яка оберігала вічний спокій козацького вождя. Розлючені вороги розібрали частину зовнішньої стіни храму-фортеці, розкрили склеп, у якому стояла домовина з тілом Богдана Хмельницького. Вандали, охоплені лютою помстою, викинули з могили і спалили кістки полководця. Коли ляхи покинули містечко, суботівські селяни зібрали прах великого гетьмана і благоговійно перепоховали його на прицерковному цвинтарі. http://www.golos.com.ua/article/1186407976.html

Володя: Галя Литвин прочитає вірш Тараса Шевченка “Стоїть в селі Суботові”

Стоїть в селі Суботові На горі високій Домовина України, Широка, глибока. Ото церков Богданова. Там-то він молився, Щоб москаль добром і лихом З козаком ділився. Мир душі твоїй, Богдане! Не так воно стало;

Москалики, що заздріли, То все очухрали. Могили вже розривають Та грошей шукають, Льохи твої розкопують Та тебе ж і лають, Що й за труди не находять! Отак-то, Богдане! Занапастив єси вбогу Сироту Украйну! За те ж тобі така й дяка. Церков-домовину Нема кому полагодить!! На тій Україні, На тій самій, що з тобою Ляха задавила! Байстрюки Єкатерини Сараною сіли. Отаке-то, Зіновію, Олексіїв друже!

Ти все оддав приятелям, А їм і байдуже. Кажуть, бачиш, що все то те Таки й було наше, Що вони тілько наймали Татарам на пашу Та полякам... Може, й справді! Нехай і так буде! Так сміються ж з України Стороннії люди! Не смійтеся, чужі люде! Церков-домовина Розвалиться... і з-під неї Встане Україна . І розвіє тьму неволі, Світ правди засвітить, І помоляться на волі Невольничі діти!..


Резиденція Богдана Хмельницького

Т. Шеченко Церква Богданова у Суботові

Пам’ятник Богдану Хмельницькому у

Києві Скульптор М.Микешин, архітектор В.Ніколаєв Бронза, граніт. 1870–1888 р.

Церква Богданова у Суботові сьогодні

Радянський орден

Богдана Хмельницького

Український орден

Богдана Хмельницького

Максим: Період з 1660 по 1687 роки в історії України носить назву “Руїна”. http://www.grinchuk.lviv.ua/referat/1/1457.html Уривок з поеми Шевченка “Гайдамаки”розказує Іра Мáсинець

Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали, Встали, подивились на той Чигирин, Що ви будували, де ви панували! Заплакали б тяжко, бо ви б не пізнали Козацької слави убогих руїн. Базари, де військо, як море червоне, Перед бунчуками, бувало, горить, А ясновельможний, на воронім коні, Блисне булавою — море закипить...

Закипить, і розлилося Степами, ярами; Лихо мліє перед ними... А за козаками... Та що й казать? Минулося; А те, що минуло, Не згадуйте, пани-брати, Бо щоб не почули. Та й що з того, що згадаєш? Згадаєш — заплачеш. Ну, хоч глянем на Чигирин, Колись-то козачий.

Співає Тарас Гривул Пісня Чорна рілля ізорана Чорна рілля ізорана, І кулями засіяна, гей-гей, Ще й кулями засіяна... Білим тілом зволочена, гей-гей. Білим тілом зволочена, І кровію сполощена, гей-гей

І кровію сполощена... Лежить козак на купині, гей-гей. Ой, лежить козак на купині, Китайкою личко вкрите, гей-гей, Китайкою личко вкрите.

А нікому задзвонити, гей-гей. А нікому задзвонити, Ще свічечку запалити. Та нікому затужити...

Руслана: Наприкінці червня 2008 року Україна відзначила 350-річчя перемоги у Конотопській битві. Президент України Віктор Ющенко видав Указ «Про відзначення перемоги війська під проводом гетьмана України Івана Виговського у Конотопській битві». Послухаймо розповідь про цю битву Ані Процик, Марічки Голубник і Григорія Гасина

А.П: Після смерті гетьмана Хмельницького у 1657 році тиск Росії на Україну зріс. Цар брутально втручається у внутрішні справи України. Московські воєводи, що сиділи в Києві зі своїм гарнізоном, ігнорували волю тогочасного гетьмана Івана Виговського, підбурювали

опозицію до антиукраїнських дій.


М.Г: Навеснi 1658 р. збройні антигетьманські виступи огорнули козацький край. Заклики Виговського до царя про допомогу в заспокоєнні бунтів успіху не принесли. Гетьман іде на переговори з поляками та укладає з ними Гадяцьку угоду.

Г.Г: 29 червня 1659 р., Виговський на чолі своїх козаків підійшов до Соснівської переправи під Конотопом, де стояло російське військо. Не даючи ворогу опам’ятатися, гетьман з маршу атакував 15-тисячний російський загін, що захищав переправу. Козаки Виговського відтіснили ворога за річку, а кіннота кинулася йому навздогін. Кримсько-татарське військо було залишено в засідці.

Гетьман Іван Виговський

http://observer.sd.org.ua/prn_news.php? id=4691

А.П: Завдавши супротивнику чималих втрат, українські війська вступили в бій полками князя Пожарського, що прийшли своїм на допомогу. Виговський раптом віддав наказ про відхід своїх сил на попередні позиції, вдаючи втечу.

М. Г: Пожарський з основними силами кинувся навздогін і потрапив у засідку. Важка царська кавалерія застрягла в багнистих місцях річки, «справжніх конопотах», як про неї писав один із сучасників подій. Помітивши зі стін Конотопа розвиток бою на переправі та поблизу неї, перейшли в наступ і знесилені облогою полки Гуляницького.У цьому бою загинуло 30 тис. російських солдат.

Г. Г: «Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у змозі вивести в поле такого блискучого війська. У жалобній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу й жах охопив Москву...» писав історик Сергій Соловйов. http://h.ua/story/48753/

Руслана: Варто згадати ім’я ще одного славетного українського кошового отамана Івана Сірка, який все своє життя провів у походах, обороняючи рідну землю від турків, татар і ляхів.

(http://museum-ukraine.org.ua/index.php?go=News&in=view&id=2853 ; http://museum-ukraine.org.ua/index.php?go=News&in=view&id=2441 ; http://www.ukrainstvo.info/ivan-sirko.html )

Іван Сірко (1605-1680)

Кошовий отаман війська Запоріжського Низового

з 1659 по 1680 рік

Таким його уявляв художник Ілля Рєпін Козак-характерник

Камінь на могилі Івана Сірка

Про нього розповість Ігор Голосай І. Г: Іван Сірко брав участь у 55 битвах і лише одну програв. Дванадцять разів його

обирали кошовим отаманом Низового війська Запорожського. Козаки вважали його характерником. Він помер у 1680 році і був похований у селі Капулівка, що поблизу Нікополя. Коли наприкінці 1960 років виникла загроза затоплення могили водами Каховського водосховища, прах Сірка було без належних почестей перепоховано у курган доби бронзи. При цьому його череп було вилучено і передано на антропологічне дослідження. Щоб не було зайвих запитань на його місце поставили чужий череп, кажуть турецький. http://kharakternyk.in.ua/index.php?id=28 ; http://exlibris.org.ua/apanowicz/sirko.html


Борис Мозолевський

(1936-1993)

Золота пектораль із Товстої могили

Максим.: Відомий український археолог і поет Борис Мозолевський, який у свій час знайшов золоту скіфську пектораль написав вірш, “На могилі Івана Сірка”, який нам прочитає Наталя Чулан

Все спочило. Тільки глину Риють роторні химери. І тече через долину Чортомлик попід кар’єри. У долині за туманом Коні хрумають травою. Як вам спиться, отамане Із чужою головою? Чи своя була погана, Що позичили в сусіда?

Горе, горе, отамане, Але правди діти ніде – В запорозькім вольнім краї Отака вам нині дяка: – Хто такий Сірко? – питаю.

– Як то хто? Сірко – собака. Отака вам, отамане, Від гнилих онуків шана. Щастя ваше, бусурмани, Що Сірко уже не встане. Не зведеться з булавою На коні своїм буланім, Бо з чужою головою У чужому спить кургані. Та не всі ще, слава Богу, Люди совість розгубили. Не стежину, а дорогу Протоптали до могили. Українці, росіяни, І поляки, і татари –

Всі підходять, отамане, Бо в боях братами стали. А найбільше я радію, – На душі уроче свято, – Як від загсу у неділю Під’їжджають молодята. Покладуть до ніг вам квіти, Щей поклоняться серцями. Отамане, будуть діти, – Не помремо і ми з вами. Не даремно кров лилася І на бій ви йшли невпинно, Коли з попелу звелася Мати наша – Україна. Не даремно на сторожі Біля правди ми недремно. Сяй і слався, Запорожжя, Ти було нам – не даремно!

Володя.: Вірш ”Остання січ” цього ж автора прочитає Воєвудко Оксана

Остання Січ

Шалений лет – і потяг проминув Кривого Рогу димарі червоні. Вони услід рвонулись, наче коні І стали. Й попливли в далину. І знову лет – крізь відстані, крізь ніч, Крізь кіммерійство, скіфство, половецтво. І потіг мчить, немов стріла ловецька, І цілий всесвіт падає навстріч.

Куди цей лет? Мовчить німа пітьма. Якби ж під неї зазирнуть могли ми! У вічність обсипаються могили – Ні відгуку, ні просвітку нема. Дорогою стріли віки пройшли, – Всі формули, всі знаки постирали. Дорогою стріли, де йшли воли, Загвинчуємось в космос по спіралі… …Так думав я, так я верстав ту ніч, Минаючи прадавні кочовиська. Попереду була остання Січ – Покровська, може, може – Чортомлицька, – Хто зна, хто зна? Тепер про те не вчать. Вже й ті знання, неначе лід, розтанули. На них міцну поставлено печать: Ні першої не знаєм, ні останньої. Неначе тут козацтвой не гуло, Боронячи наш край від супостата Неначе тої Січі й не було – Розорана, розтерзана, розп’ята. Залита водосховищем гнилим. Дощенту перекопана кар’єрами, Немов на тому й робимо кар’єру ми, – Чим більше нашим предкам дозолим.

Як тільки їхню пам’ять не ламали! Аж поки схаменулись: «О-го-го! – А звідки ж проститутки й наркомани?» Та звідти ж, із безпам’ятства того. Якби ж душа високим їм горіла, Хіба б вони топили в чарці світ? Саміж ми підрубали їм коріння, А нині ще й клянем за сухоцвіт. А хтож нам затикав роти раніше, Коли вони були іще малі?.. Чорнобиль, хлопці, – страшно. Та страшніше – Новітнє яничарство на Землі. Не знаючи тепла своєї віті, Воно ж не може серцем проясніть! Від нього всі Чорнобилі на світі, – Збагніть самі це й іншим поясніть. Рівняйте крок і злет свій по Росії, Та тільки знайте: душі оживим Лише у «Подражанії Осії», В посланії «І мертвим, і живим…». Не дайте, як овець, вас гнать до гурту! Ми – люди, ми – суспільство, а не гурт. Не вірю я, що всі ми вже манкурти: Ставайте поруч, хто ще не манкурт.

Руслана: Період з 1687 року по 1709 рік в історії України називають Мазепинським. Про нього розповідь Олега Сегелина та Ані Процик

А. П.: Іван Мазепа народився у 1632 році на Київщини у сім’ї потомствених козаків. Учився в Полоцьку у вищій школі і, маючи 16 літ, пішов на Січ, учитися воєнного ремесла. Служив при козацькім війську Хмельницького в 1648 році й тоді, будучи ще хлопцем, вже хоробро бився. У 1687 році Іван Мазепа був обраний Гетьманом України. Ставши гетьманом, почав думати над тим, як визволити Україну з-під залежності всіх сусідів. Мусив діяти дуже обережно, бо тоді (від 1682-1725 рр.) панував у Росії цар Петро І - лютий і розумний тиран, який хоча до якогось часу ще терпів на Україні окремого гетьмана, але дуже обмежував права гетьмана і козацтва і всієї України. Цар вимагав, щоб козаки ходили з ним на війну проти Польщі, Швеції й татар; нарешті загнав полки козаків аж до Петербурга, нового міста, що заснував, і казав їм там копати канали, сушити й будувати нову столицю Росії. Багато козаків погинуло там від стужі й поганого повітря. Недарма то люди говорили, що Петербург побудований на козацьких кістках.


Прижиттєві портрети Івана Мазепи (20.03.1632 - 2.10.1709)

8 лютого 1700 цар Петро І за мужність нагородив його

Орденом св. Апостола Андрія Первозванного,

а в 1707 році – орденом Білого Орла.

(Звучить сумна мелодія скрипки у виконанні Хистини Гнатенко) О. С: 2 листопада 1708 року Мазепа з генеральною старшиною та 4 тисячами

козаків виїхав з Батурина до шведського табору, де він уклав договір із шведським королем проти Москви.

Майже одночасно цар Петро І дав наказ Меншикову з його 10-ти тисячним військом знищити Батурин – столицю українського гетьмана. Маючи артилерію, запаси пороху і харчів, Батурин міг триматися довго, поки не надійшли б на допомогу шведи й козаки. Обороняв Батурин полковник Дмитро Чечель. Ні намови Меншикова, ні погрози Голіцина, ні наказ Петра не захитали мужності оборонців столиці. Але зрадив оборонців полковник Іван Ніс, який показав москалям таємний

підземний хід. 13 листопада Меншиков з військом увірвались до Батурина... Усе населення, включно з немовлятами, старими, каліками, було по-варварськи закатоване та вбите, а місто спалене. http://narodna.pravda.com.ua/history/467c12a0be17c/

А. П.: Це був акт помсти українському гетьману Івану Мазепі, який, щоб продовжити боротьбу за незалежність України, перейшов на бік шведського короля. Події у Батурині набули масштабу гуманітарної катастрофи. За різними даними, у ці дні від рук московського війська загинуло до 15 тисяч батуринців і козаків. Тогочасні джерела донесли до нас страшну правду про розправу нечуваної жорстокости. http://www.bhukraine.onestop.net/

О. С: Внаслідок московського терору чудове місто Батурин, славне своїми архітектурними пам’ятками європейського рівня, перетворилось в руїну на довгі роки. Розправа в Батурині – це тільки початок терору, який на багато років залив сльозами та кров’ю всю Україну. Одночасно з цим почався і фактичний розподіл України між російськими вельможами.


Батуринський Хрест

Батурин. Воскресенська церква

Батурин. Будинок Генерального судді

Василя Кочубея

І.О.: Прошу вшанувати пам’ть жертв цієї страшної трагедії

Вшанування пам’яті жертв знищеної у 1708 році Гетьманської столиці – Батурина


Іра: Про полтавську битву нам розповість Андрій Харів А. Х.:10 липня 1709 року розпочалася битва під Полтавою. Цар зібрав всі свої сили, що вп’ятеро перевищували

число шведів і козаків. Король Карло був поранений і не зміг очолювати битву. Сталася велика січа й царські орди розбили козаків й шведів. Король й гетьман мусили негайно відступити за Дніпро і вирушили на Молдавщину. Там гетьман заслаб і помер 22 серпня 1709 року.

Репліка І.О. Щороку в Неділю Торжества Православ’я в церквах урочисто проголошують вічну пам’ять поборникам чистоти віри і проклинають єретиків, відлучених від Церкви. Серед останніх (хоча його ім’я й не називається) все ще залишається Іван Мазепа. Накладена у листопаді 1708-го за наказом світської влади анафема продовжує тяжіти над гетьманом, хоч протягом трьох століть так і не було наведено більш-менш серйозних аргументів на користь того, що Мазепа повинен вважатися віровідступником. Про те, відомо, що коштом І. Мазепи були збудовані, реставровані або оздоблені більше, як сорок Церковних споруд.

(http://www.mazepa.name/biograph/mazepa3.html ; http://www.novasich.org.ua/index.php?go=News&in=view&id=3751)

Українці змушені були нести на своїх плечах величезний тягар воєн, які Росія регулярно розпочинала. У 1737-39 роках вибухнула російсько-турецька війна. За час війни було притягнуто до стройової та обозної служби 15 300 козаків та 20 500 селян . Із них загинуло 34 200 чоловік. За той час Україна втратила 12 млн. карбованців.

Господарство цілком занепало, а народ настільки зубожів, що впродовж наступних 25-и років не зміг повністю поновити втрати.

У тому ж 1737 році на Гетьманщині постоєм стояло 75 російських полків – із них 23 кінних. Всі вони годувались коштом населення України.

Руслана: 31 жовтня 2008 року Україна пом’янула 205-річчя з дня смерті останнього кошового отамана Запорізької Січі Петра Калнишевського, Людину-легенду, якій судилося жити аж у трьох століттях. Він народився в травні 1691 на Сумщині, помер 1803, проживши 112 років.

Сотник Калниш

Кошовий отаман (1764-1775) Про його долю розкажуть нам Оксана

Воєвудко і Юра Пирч. О. В.: Волелюбний звитяжець-козак, завзятий

лицар-запорожець, блискучого розуму і таланту полководець-отаман коша Запорізької Січі. Символ нездоланності духу козацького – самовідданий син України, людина честі, правди і доброти, непідкупний до останніх днів своїх. Навічно залишився в пам’яті українців як взірець патріотизму найвищої проби.

Ю. П.: Його обирали курінним, а пізніше кошовим отаманом. За бойові заслуги і особисту хоробрість в російсько-турецькій війні Калнишевського нагороджено орденом Святого Андрія Первозванного - найвищою відзнакою царського уряду. Калнишевський був розсудливий і

побожний. Свідченням того є побудовані ним церкви: церква Святого Михайла в Лохвиці, церква Св. Петра-Павла в Міжгірському монастирі, Св. Покрови в Ромнах.

О. В.: На Зелені свята, в неділю 23 квітня 1775 року, 100-тисячне російське військо несподівано оточило Січ. Калнишевський звернувся до козацького товариства, яке налічувало понад 17 тис. осіб: “А що, панове товариство, будемо робити. Кличе нас москаль у гості ?” Більшість козаків не хотіла коритися ворогам і, діждавшись ночі, на човнах, узявши з собою припаси та образ Покрови – покровительки Січі, плавнями рушили на Дунай. Щоб не пролилася кров, кошовий разом із суддею та військовим писарем вийшли із Січі у московський стан, де їх тут же закували в кайдани.

Ю. П.: Завойовники пограбували січову скарбницю, забрали козацькі клейноди, зброю. В церкві здирали золотом-сріблом гаптовані ризи з образів, розбили іконостас і все те забрали з собою. Такого варварства не чинили навіть найзапекліші вороги України турки і татари.


О. В.: Протримавши 86-річного козарлюгу – більше року у в’язниці, по височайшому повелєнію” Катерини II, останнього отамана Запорізької Січі таємно відправили на Соловецькі острови. Там під монастирськими мурами були підземні тюрми викладені диким каменем, куди просочувалась вода. Туди кидали найтяжчих злочинців. Крізь невеличкий отвір в’язневі подавали харчі і воду. Одяг каторжника перетлівала на лахміття, нігті виростали як пазурі, закутані в кайдани обидві ноги і ліва рука не дозволяли відбиватися від щурів, які нападали зграями. В’язні в таких камерах довго не жили. Вони або ставали божевільними, або вмирали. В такому “кам’яному мішку” 25 років тримали Петра Калнишевського. ← В.Ковальов. Останя рада на Січі ( Олія. 19 ст.)

Ю. П.: Випускали з камери тричі на рік: на Різдво, на Великдень та Преображення. У 1801 р. цар Олександр І звільнив Калнишевського. Волосся 110-річного в’язня сягало до землі, одягу майже не було, він оглух і осліп. За маніфестом царя ув’язнений одержав “волю”. http://www.btb-net.com/main/115/tragchna-dolya-zhittya-ostannogo-koshovogo-otamana-zaporzko-sch-petra-kalnishevskogo

В казематі

Соловецький в’язень

Петра Багатостраждального

(Калнишевського), канонізовано і приєднано до лику святих (2008 р.)

О. В.: У 1887 р. історик Дмитро Яворницький приїхав на Соловки і під стінами монастиря побачив надмогильну

плиту. Напис на ній свідчив: “Здесь погребено тело в бозе почившего кошевого бывшей некогда Запорожеской грозной Сечи козаков атамана Петра Калнышевскава”. Йому розповіли, що «після нього залишилося в камері понад два аршини нечистот, що, просидівши у в'язниці такий тривалий час, він здичавів, став похмурий і втратив зір; що в нього, як у звіра, виросли пазурі, довга борода, і весь одяг на ньому, каптан з ґудзиками розповзся на шматки і спадав з плеч». Від нього тхнуло землею. Помер Петро Калнишевський 31 жовтня 1803 року†.

Камера, де сидів ув'язнений Петро Калнишевський

Свято-Преображенський собор,

біля якого був похований Петро Калнишевський

Могильна плита

Петра Калнишевського Ю. П.: А тим часом фаворитам цариці роздавали величезні наділи українських земель. Кожен міг дістати 1500

десятин землі з умовою, що він оселить там не менше 13 селянських сімей. У 1781 році Гетьманщину почали називати “Малоросійським генерал-губернаторством”.

3 травня 1783 року в Україні було запроваджено кріпацтво.


На завершення вечора квартет виконує пісню Тараса Петриненка “Господи, помилуй нас…”


Виступи слухачів із заключними словами

Світлини на згадку про вечір

! n scenarij xio

Documents