moyagazeta 23-24

Святковий спецвипуск видається за сприяння благодійної організації

«Фонд родини Кольгофер»

№ 23-24 (536-537) сентябрь 2012 г.

Хмельницкая областная общественно-политическая газета [email protected]

Герб Летичівського району Герб Летичева

№ 23-24 (536-537), сентябрь 2012moyagazeta.com

2 мій летичів 3моя історія

І поселились назавждиВ одному з прибузьких міст

жив князь, який управляв окру-гою. Був у того князя син Левко. Прозвали хлопця Летичиком за те, що літав на коні, як птах у небі. Княжич відзначався силою, сміливістю і вродою. Та, як співається у пісні, дала мати чорні брови, та не дала щастя-долі. Три літа і три зими шукав Летичик собі на-речену у болохівських і поділь-ських містах, у славному граді Києві, та жодна з дівчат не полонила його серце.

Але якось батько помітив, що син надовго зникає з дому, а коли повертається, то такий веселий та бадьорий, наче здобув перемо-гу в ратоборстві. Старому князю забажалося розгадати загадку. Довго чекати не довелося. Саме тоді, коли князівські дружинни-ки сіли за обідній стіл, Летичик скочив на коня і через поле поле-тів до Чорного лісу. Батько вслід за ним відрядив молодшого сина і двох челядників.

Коли сутінки спустилися на землю, княжич зупинився біля млина, який стояв на березі ма-льовничого острова, оточеного річкою, над якою росли вікові дуби, стіною стояли хащі ліщини та шипшини. Її синє, як небо, плесо уквітчували білі та жовті лілії. На ній з весни до пізньої осені плавали лебедині зграї.

Летичик пустив коня на га-лявину і тричі проспівав соло-вейком. З млина вибігла дівчина такої краси та вроди, якої ані сло-вом передати, ані пером описати. Вона нагадувала собою зіроньку, що першою засвітилася після за-ходу сонця. Її появі раділо усе: і тихенький вітерець, що бавився з кучерявим чубом княжича, і ви-

сокі трави, що задзвеніли синіми дзвіночками, і ледь помітні хвилі річки, що забриніли вечірньою піснею, і листочки дерев, що ніжним тремтінням перекли-кались між собою, і лебедина зграя, що натхненно заплескала крилами.

Угледівши дівчину, парубок побіг їй назустріч. На льоту під-хопив на руки, і, як мати дитину, притиснув до своїх грудей. По хвилі він сів з нею на похиле дерево. В чарах кохання молодята проси-діли всю ніч. Коли сонце зажевріло на небокрузі, княжич швиденько під-вівся, ще раз поцілував дівчину, скочив на коня і, наче привид, зник з галявини.

... Не встигли вартові закрита браму дитин-ця, як на ґанку рубленої світлиці появився старий князь.

- Летичик? Чи добре охотилось, сину?

Зачувши у тих словах затаєну посмішку, хло-пець зрозумів, що його вистежили.

- Не кидай, батьку, слів через тин-ворота. Кажи, що маєш на думці.

- А ти не підігрівай крові, гаря-ча знадобиться для ратоборства. Минулої ночі торки сплюндрува-ли сусідню волость, гляди, і тут можуть появитися.

- Твої воїни ще ніколи не за-плямували себе в бою з зайда-ми. Та й смерди мають надійну рать.

- Дружині довіряй, а з смерда-ми будь обережним.

- Смерди - народ. А народ,

коли до нього з добрим серцем, ніколи не підведе. Для нього край-батьківщина, а не князів-ські хороми.

- Раніше я від тебе не чув та-ких слів.

- Життя вчить, батьку.- А не мельничиха?..- З дитинства я був перекона-

ний у тому, що батьки бажають своїм дітям щастя.

- Це-істина, сину мій.

- Ви знаєте, я довго мандрував в пошуках своєї долі... Одного разу, проїжджаючи біля лебеди-них озер, я стрів дівчину. Глянув-ши на неї крикнув: Вона!

Ліс мені відповів:- Вона!- Так, батьку, я знайшов своє

щастя, і воно особливо мені до-роге. І в ту хвилю, коли від ра-дості в мене виросли крила, ти не обіймеш мене, не благословиш, а кидаєш холодні докори ...

- У нас , сину, вже була розмо-ва... і я не хотів би повертатися

до неї вдруге. У неділю ти пої-деш до меджибізькою князя Все-волода і проситимеш руки його старшої доньки Ярини. Князь був у мене. Тебе чекатимуть.

- У нас ніколи не було розладу. Як не личить сину, я завжди був тобі покірним і слухняним. Але свого щастя я не віддам нікому. Навіть тоді, коли на перешкоді стане рідний батько.

- Тоді ти позбудешся усього.- Твоя воля. До Всеволода

я не поїду.Князь махнув рукою і схо-

вався у світлиці. Летичик увійшов у клуню, упав на свіже сіно і заснув мертвим сном.

Сонце схилилось до обрію. Княжич прокинувся від жах-ливого сну. Не роздумуючи, він підняв до бою дружину і вирушив у похід. Біля млина Летичик зустрів старенького дідуся, який витирав сльози. Від нього він довідався, що перед вечором крізь лісові хащі прорвалася на острів орда чорних клобуків, по-лонили Ксенію і зникли.

Було темно, та дружинни-ки княжича швидко відшука-

ли шлях, по якому пробиралися і зниклі вороги.

Летичик, а за ним його за-гін, понеслись у погоню. Через годину-дві коні вкрились ми-линням.

- Куди так летиш, князю? - за-питав Летичика старший дру-жинник.

- За долею своєю, за щастям.Через якийсь час воїни по-

мітили вдалині вогник. Чим ближче наближалися вони до нього, тим багаття ставало все більшим і яскравішим. І ось вони

вже поруч. На узліссі розташу-вався загін чорних клобуків. Вони смажили конину, в котлі варили якусь страву. Дві жінки біля намету наряджали Ксенію. По всьому було видно - дівчина мала стати дружиною воєводи торків.

Летичик не роздумуючи, вле-тів у розташування зайд, на льоту підхопив свою наречену і повернув коня назад, але перед ним, наче з-під землі, став воє-вода і його охорона.

В цю мить, торки і воїни кня-жича задзвеніли мечами.

- Зажди, княжичу! Герць ви-рішить, кому дівчина має діс-татися!

По цих словах вої Летичика стали по правий бік узлісся, орда чорних клобуків - по лівий. Не змовляючись, противники виїхали на праві фланги своїх загонів. Вони вихопили мечі і понеслись назустріч один одно-му. На середині галявини їх коні здибились. Почався поєдинок. Від ударів мечів сипались іс-кри, як від розпеченого заліза. В ратоборстві минула ніч. Зійшло сонце і засліпило очі воєводи. Це і вирішило його долю. Від удару меча Летичика він, як ко-лода, звалився на землю. Чорні клобуки, охоплені забобонним жахом, зірвались з місця і поне-слись в степи.

Летичик разом з Ксенею, в супроводі дружини, повернувся на острів біля млина. Тут він по-будував оселю, в якій назавжди поселився зі своєю коханою. З часом острів заселився. Нове поселення дістало наймення від його перших поселенців - Летичів.

Звідки пішла назва Летичів?

Летичів - одне з найдавні-ших поселень Поділля. Є всі підстави вважати, що воно не змінювало назви з часів давньоруської держави.

Тривалий час між дослідника-ми точилися суперечки про те, як правильно називати це посе-лення - Летичів чи Лятичів. До-слідженням давніх документів, опублікованих у багатотомному виданні «Архив Юго-Заладной России» встановлено, що на

початку XV століття його іме-нували Летичев. Коли Захід-не Поділля стало володінням Польщі, у грамотах та інших документах, написаних поль-ською та латинською мовами, поселення називалося Лятичов. В історичних джерелах часів визвольної війни українського народу 1648-1654 років часті-ше зустрічаємо давнє ім’я. В датованому 1653 роком доку-менті говориться, що гетьман Богдан Хмельницький «пошоль на Летичевь, сь Летичова - на Литинь». Однак польські дже-рела цього часу і XVIII століття продовжували називати місто Лятичов.

З кінця XVIII століття, коли Правобережна Україна була приєднана до Росії, офіційні документи, написані росій-ською мовою, фіксують лише початкову, народну назву міста. Однак наявність у ньому зна-чного числа жителів польського

походження, тривале вживання (до XIX століття) польської форми назви привело до того, що саме населення іменувало місто і Летичів, і Лятичів.

З цього приводу виступив видатний український мовоз-навець А.Ю.Кримський, автор «Української граматики», ви-даної 1907 року. Розглядаючи голосний «я» в назвах типу «Лятичів», він відзначив: «Ця форма рідко вживається і не повинна прийматися за норму, що має допускатися в літера-турну мову». З середини 20-х років XX століття вживається тільки українська форма назви - Летичів.

У назві виразно простежуєть-ся корінь «лет» і два суфікси «ич» та «ів». О.С Стрижак пов’язує корінь з етнонімом «летгальці» (так колись на-зивались латиші). Він вважає, що якийсь Летич (тобто латиш) після приєднання Поділля до

Литви одержав це поселення у власність, і у зв’язку з цим воно було названо Летичів.

На інший погляд, аналізуючи назву Летичів, треба зважити на те, що, по-перше, поселення існувало до захоплення краю литовцями.

По-друге, в історичних доку-ментах відсутнє повідомлення про перейменування його у зв’язку з передачею Летичу. Корінь топоніма Летичів у інших споріднених назвах ви-ступає у двох формах — «лет» і «літ». З цим коренем топоніми розповсюджені у Вінницькій, Житомирській, Тернопільській, Львівській та інших областях. На Хмельниччині близькі до нього назви Летава, Літки. Можливо вони пов’язані з пер-шою частиною давньоруських двочленних особових імен: Летомир, Літогост, Летовид. У такій формі ці імена були поширені у середині першого тисячоліття нашої ери, а в часи Київської Русі виникла традиція називати синів бояр, посадни-

ків, дружинників по скорочено-му імені батька з приєднанням суфікса «ич». Так з’явилося прізвище Летич. Основу «лет», «літ», мабуть, слід пов’язувати з дієсловом «летіти», «літати».

Як передбачають - Летичів знаходився на лівому березі річки Вовк у місцевості, багатій ліщиною, а тому ще однією з версій походження назви міста є назва – «Лещін». Коли Лещін був розорений татарами, жителі його переселились на правий берег річки Вовк і назвали своє нове поселення - Летичевом.

(легенда)

moyagazeta.com№ 23-24 (536-537), сентябрь 20122 мій летичів 3моя історія

Геральдичні символи ЛетичеваІсторія герба Летичева

нараховує понад 400 ро-ків.

Згідно з геральдикою, герб міста, селища це його обличчя, його сим-вол, його візитна картка.

В гербі необхідно по-казувати тільки те, чим цей населений пункт від-різняється від іншого, що відіграло важливу роль у його історії.

Перший свій герб місто Летичів отримало від Речі Посполитої в 1579 р.: на голубому полі зображено срібного вовка, який бі-жить. Герб Летичева - це вид гербового криптоніму, зашифрованої назви річ-ки, яка протікає - біжить через місто. В назві річки Вовк відбилася не тільки певна тварина, яких ба-гато в давнину водилося в цьому краї. Можливо, з вовком і річкою пов’язані певні події або перекази.

Голубий колір щита сим-волізує красу, м’якість і велич природи краю.

Цей же герб, що вживав-ся на печатках місцевого магістрату, з доповненням і був затверджений 22 січ-ня 1796 року (за старим стилем) для Летичева - центру повіту Поділь-ського намісництва. Ось його опис.

«Щит герба горизон-тально поділено на дві рів-ні частини. У верхній герб Кам’янця-Подільського: двоголовий чорний орел з трьома коронами в золо-тому полі, на його грудях - малий голубий щиток із золотими сонцем і хрес-том. У нижній – вовк на зеленій землі в голубому полі». В цьому ж доку-

менті сказано, що вовк - це стара печатка міста.

Кол і р ге р б а жо вто -голубий , а ле н іякого

відношення до жовто-блакитного прапора це не має. А чорний орел у жов-тому (золотому) полі - це символ Російської Імперії. Древній герб Поділля на грудях орла підкреслю-вав, що цей край навіки російський.

Після 1856 року було с творено повий проект герба міста.

В голубому полі срібний вовк. У вільній частині - герб Подільської губернії: золоті сонце і хрест у го-лубому полі.

Вовк - міська емблема - стає головною фігу-рою герба. Золоте сонце з людським обличчям є символом істини, прав-ди, мудрості, провидіння і врожаю. Шістнадцять сяючих променів сим-волізують 16 повітів ко-лишнього Подільського воєводства, в складі якого з 1601 р. Летичів був цен-тром повіту. Фігура вовка,

крім зашифрованої назви географічного об’єкта, символізує злість, зажер-ливість ворогів по відно-шенню до багатств краю і закликає до пильності.

В наші дні стародавній герб Летичева було дещо впорядковано згідно ви-мог часу. Беручи до уваги рекомендації Українсько-го геральдичного това-риства, В.М.Ільїнський врахував історичність міського символу і запро-понував проект герба, в основі якого іспанський щит, розділений на дві частини горизонтальною хвилястою лінією, що символізує річку Вовк, яка протікає через місто. На голубому полі щита, у верхній його частині, зо-бражено сяюче

сонце з 16-ти промінцями, яке. з одного боку симво-лізує приналежність міста до Подільської землі, з ін-

шого - виступає символом істини, правди, мужності, багатства і життя. Цей символ відбиває характер і настрої летичівців, їх прагнення до нового світ-лого майбутнього.

У нижній частині гер-бового щита на голубому полі зображено вовка, що біжить. Це зображення є повторенням основно-го елемента історичного герба міста, чим засвідчує традиційну спадкоємність і вірність історичному минулому. Окрім цього, зображення вовка є сим-волом згуртованості, на-стороженості, пильності й хоробрості.

Згідно традицій укра-їнської геральдики вжиті барокові картуші. Срібна корона з цеглинок (сим-вол давньогрецької боги-ні Тіхе – покровительки міст) вжита для того, щоб вказати на приналежність герба саме місту, а не об-ласті, району чи приват-ній особі.

Після затвердження се-лищною радою у 1996 році, герб увінчує офі-ційні документи містеч-ка, прикрашає його в дні свят.

Візитка Летичева

Кармалюк с своєрід-ним символом Лети-чева, його і героєм, так як присвятив своє жит-тя боротьбі за кращу долю народу рідного краю.

Народився 27 лютого 1787 року в селі Голо-вчинці Літинського по-віту Подільської губер-нії, у сім’ї селянина. Батьки були кріпаками польського поміщи-ка Пігловського. Його

дитинство та юнацтво пройшло в злиднях, у кріпацькій праці на поміщика, де він пра-цював дворовим.

У 1 8 1 2 р . з а н е -значну провину по-міщик в іддав його в солдати . Службу Устим Кармалюк про-ходив у м. Кам’янці-Подільському. Життя солдатів того часу було ще важчим, ніж життя кріпаків. Устим не хо-

тів миритися із стано-вищем, у яке він попав, утік з армії, ставши на шлях помсти поміщи-кам. Загони Кармалюка діяли на Поділлі біль-ше 20 років. За цей час їх ватажок був кілька разів ув’язнений, тікав із тюрем та сибірського заслання.

Двічі доводилось бу-вати йому у Летичеві: 18 червня 1827 р. сюди доставили Кармалю-ка з Кальної Деражні, закутого у кайдани, під охороною 50-ти солдатів. І тут, у тюр-мі (на місці сучасного Будинку культури), він просидів 6 місяців. 10 жовтня І 835 року в селі Кориченці Шляхо-ві Устим Кармалюк був зрадницьки убитий по-міщиком Рутковським. І після цього вдруге і востаннє потрапив

народний месник до Летичева. Його тіло під охороною вистав-ляли на площі біля тодішньої жандармерії (тепер місце, де зна-ходиться приміщення військкомату). А потім, пізньої ночі, жандарми потай закопали тіло Кармалюка в рові за міським кладовищем.

В селах Поді-лля після смерті ватажка було за-катовано і від-дано під суд 138 чоловік. А за 23 роки до Сибіру з Поділля вислано майже-20 тисяч його спільників. Ім’я Кармалю-ка увіковічнено в народних піс-нях і переказах, йому присвяти-ли сво ї твори Марко Вовчок,

М . С т а р и ц ь к и й , С . В а с и л ь ч е н к о , В.Кучер, В.Капівець, О.Гижа...

За переказом старожи-лів у Війтівцях (Груш-ківцях) кріпосний ху-дожник пана Моркова В.Тропініи намалював єдиний портрет Устима Кармалюка.


4 мої спогади

Галина Чекерда: «Першим селом, де ми вирішили почати, були Попівці - і ті дороги, які ми там зробили,

стоять по сьогоднішній день!» Ми розмовляємо з Гали-ною Чекердою, головою районної організації ради ветеранів України, яка з 1981 по 1991 роки працю-вала першим секретарем Летичівського райкому партії, а зараз розповість не лише про себе, але й про трудову діяльність своїх попередників.

Кор.: Галино Петрівно, коли ви вперше приїхали на Летичівщину?

Г.Ч.: Це було рівно 60 років тому. Я була ще шко-ляркою, а моїх батьків сюди перевели на роботу. Тоді районом керував Володимир Прокопович Хамардюк, який займав цю посаду з 1950 по 1972 роки. Самі розумієте, що це були за часи – війна нещодавно закінчилася, за-мість міст та сіл залишилися суцільні руїни. І ось усі ці 22 роки Летичівщина відбудо-вувалася, створювалися ви-робнича сфера та соціальна інфраструктура. Я завжди з радістю розповідаю, що наш районний будинок культури збудований на розвалинах тюрми, у якій свого часу си-дів Устим Кармалюк. А піс-ля того, як його підступно вбили, його тіло привезли до Летичева показати народу (він тут лежав цілий тиж-день!), і потім на міському цвинтарі поховали. Ось саме на руїнах колишньої тюрми методом «народної будови» за ініціативи Хамардюка будувався районний будинок культури. 1 травня 1961 року його урочисто відкрили (до речі, якраз минулого року було 50-річчя). При ньому ж був побудований і ста-діон, на якому ми будемо проводити святкування дня міста. Майже у всіх селах за колгоспні кошти буду-валися будинки культури, школи, прокладалися доро-ги, з’являлися майстерні та ферми, піднімалося сільське господарство, створювалася соціальна сфера… Отже, практично за все, що існува-ло та існує на Летичівщині й дотепер, треба подякувати Володимиру Хамардюку.

Кор.: А яке тоді було ви-робництво?

Г.Ч.: Основною галуззю було сільське господарство, а в промисловості перероб-на. Наше молочне підпри-ємство «Маслозавод» (який, до речі, теж перебудували за часів Хамардюка) був відомий далеко за межами області. Кажу так впевне-но, бо я сама є спеціалістом молочної галузі, закінчила Вологодський молочний інститут, і свою трудову діяльність розпочала на на-шому молокозаводі. Наше масло славилося на весь Радянський Союз, його, як візитну карточку України, відправляли навіть на при-йом іноземних делегацій! Нажаль, сьогодні маслоза-вод працює лише як моло-коприйомний пункт, тобто

він лише приймає молоко, але не переробляє. Меджи-бізький консервний завод також колись працював на весь Радянський союз, тому що крім переробки та кон-сервації варення, повидла, зеленого горошку, у нас була лінія сушки овочів, яка працювала на міністерство оборони. Там сушили кар-топлю, цибулю, моркву, яку потім відправляли в армію, як стратегічний резерв, і також постачали на крайню північ. Але на сьогодні цей завод повністю знищений,

він вже майже 20 років не працює і відновити його не-можливо. Були побудовані прекрасні хлібокомбінати в Летичеві і в Меджибожі. Ви-пічкою особливо славився Меджибожський хлібзавод, який також зруйновано...

Непогано розвивалася і видобувна промисловість Л е т и ч і в щ и н и . Д і я л и 3 кар’єри, де добували ще-бінь: 2 Головчинецьких і один у Русанівцях. Район також є багатим на поклади граніту, добувався бутовий камінь, за допомогою якого будували дороги з брущат-ки, адже тоді асфальту ще не було.

1972 року Хамардюк пішов на пенсію і до нас прибув на роботу першим секретарем Володимир Миколайович Вусатюк, бувший перший секретар обласного комітету комсомолу. У 1978 році його змінив Анатолій Лук’янович Баранюк, бувший голова колгоспу села Голосків, ка-валер ордену Леніна.

Кор.: Зараз 70-ті роки минулого століття назива-ють «період застою», але

дехто впевнений, що саме тоді був найвищий розви-ток Радянського Союзу. Як вважаєте Ви?

Г.Ч.: Ці часи були ха-рактерні тим, що сільсько-господарську та промис-лову продукції виробляли приблизно 50/50. Сільське господарство тоді добре стояло на ногах, але його необхідно було переводити на механізовану систему ви-робництва. Саме тоді ми по-чали будувати тваринницькі комплекси замкнутого ци-клу, масово впроваджувала-

ся індустріалізація сільсько-го господарства, будувалися машино-тракторні парки, до сіл масово поставляли сільськогосподарську техні-ку, механізувався не тільки посів зернових культур, а й збирання цукрових буряків та картоплі. Ферми пере-водилися на індустріальний метод. Саме такою була го-ловна лінія розвитку країни, адже лише великотоварні господарства із мінімаль-ною затратою ручної праці могли забезпечити майбутнє розвитку тваринництва.

У цей період в Летичів-ському районі будуються молочний комплекс в селі Суслівці на 1600 голів корів (зараз там залишилося 700 корів), комплекс по відгодів-лі свиней у Терлівці на 6 ти-сяч голів (якого вже немає), репродуктивна свиноферма у селі Бохни на 600 осно-вних свиноматок. Про цей комплекс мені хочеться тро-хи розповісти. Окремо там утримували свиноматок та вирощували поросят. Після того, як вони набирали 20 кг ваги, їх передавали до

Залетичівського колгоспу, де їх продовжували підгодо-вувати до 50 кілограм. Далі переводили до комплексу на заключну відгодівлю - до 120 кілограм, тобто, в один виробничий цикл були заді-яні 2 господарства.

У селі Голосків збудовано потужну птахофабрику на 80 тисяч курок - несучок, збудували повністю механі-зовані пташники кліткового утримання. Ми продавали державі близько 9 мільйонів штук яєць! У Головчин-цях збудували комплекс по

відгодівлі великої рогатої худоби, а в бригадному селі Лісогірка - інкубатор для вирощування молодняка бичків. Їх туди брали в двох-місячному віці, вирощували до 4-5 місяців і віддавали на заключну відгодівлю. Там було побудовано 2 примі-щення на 1000 голів і 4 - по 250 головомісць.

Почали будуватися й нові промислові підприємства - на околиці Летичева звели корпус філіалу Хмельниць-кого заводу «Термоплас-тавтомат», де працювало 250 чоловік, в основному молодь, яка закінчувала ХТІБО, і з дипломами ін-женерів приходила туди працювати. Філіал виготов-ляв комплектуючі вузли для термопластових станків. Заробітки були дуже висо-кі. Часто бувало таке, що дипломовані інженери пра-цювали не по спеціальності, а переходили на посаду опе-раторів станків з числовим програмним управлінням, і отримували близько 600 ра-дянських карбованців. Для порівняння – найвищий за-

робіток першого секретаря райкому партії становив 350 карбованців. Завод почав будувати житло для своїх працівників і їдальню,тобто, створюв умови для нормаль-ної роботи.

Розширялися та рекон-струювалися приміщення Летичівського цегельного заводу (якого також немає), тому що потрібно було дуже багато цегли. При заводі був кахельний цех, продукція якого користувалася чима-лим попитом у всій області. Відкрився цегельний завод у Новоконстянтинові, який працював сезонно. Побуду-вали ми й новий висотний корпус поліклініки.

Дуже цікавий проект впро-ваджувався на Летичівсько-му заводі продтоварів. Ме-тодом господарської будо-ви його директор Дмитро Степанович Михальчишин за кредит і за кошти під-приємства з одного млина розбудував прекрасну тери-торію і побудував величез-ний завод, який виготовляв сік. Там приймали і переро-бляли до 3 тисяч тон яблук. Відкрився і кондитерський цех, де виробляли іриси, зефір, печиво... Потім цей завод зробили акціонерним товариством, пакет акцій викупив якийсь киянин,усе пішло шкереберть, оборот-них коштів не вистачало, з’явилися якісь інші нікому невідомі власники, які всю техніку поздавали на мета-лолом, а завод переробили на кафе! Пройшло багато ро-ків, але навіть зараз до мене звертаються люди і питають: «Галино Петрівно, у нас було дві точки, де у літню пору приймали яблука. А де їх сьогодні можна здати?». У приватному секторі дуже багато садів і це дійсно ста-ло проблемою. Добре, що у Деражні зберігся консерв-ний завод, тому вони часом приїжджають і збирають по селам яблука…

У кінці 70-х - початку 80-х рр. закладається ве-личезне підприємство, яке збережено і на сьогодні - один із найкращих у області комбікормовий завод. Там переробляли товарне зерно на комбікорм для худоби, свиней, птиці, виготовляли трав’яне борошно, переро-бляли і сушили кукурудзу. За той час, коли я була першим секретарем, почалося впро-вадження нових елемен-тів господарювання в селі, з’явилися перші коопера-тиви та орендарі землі, які почали вирощувати овочі, відкрився колгоспний мага-зин в Летичеві. Ми почали думати про своїх людей. Був у нас міжколгоспний магазин «Дари Поділля», куди кожного дня, кожне господарство завозило свіжу продукцію - овочі, м’ясо. Тепер люди не чекали , поки відкриється базар, бо лише там інколи можна було ку-

1987 рік с. Голосків відвідів перший секретар ЦК Компартії України Щербицький Володимир Васильович

(на фото Щербицький вітає Коваль Олександру, з права Галина Чекерда)

moyagazeta.com№ 23-24 (536-537), сентябрь 2012 5мої спогади

пити необхідні товари. У магазинах і ковбасу не за-вжди можна було купити! Коли виникав дефіцит, ми його одразу перекривали, бо у нас можна було дуже дешево по 1,80 купити те-лятину, свинину, баранину, свіжі овочі…

До нас навіть В. Щер-бицький приїздив! Він був у Голоскові, знайомився з роботою господарства. Стільки прийшло людей, що він аж запитує: «А чого це ви всі тут зібралися?» Вони йому на це: «Володи-мир Васильович,то це ж Ви сюди приїхали, це для нас як свято». Потім присутні мені казали: «Він такий простий! Розмовляв чистою українською мовою, ми ж говоримо суржиком, а він чистою українською без діалектів». Бачите, люди одразу звернули на це ува-гу! А я ще запам’ятаю, що у нього лацкани піджака були потертими. До речі, не я одна це побачила, і він ніби ближче став. А ще зга-дую смішний випадок, коли ми тоді зайшли на бурякове поле, він розпитував лю-дей про життя, проблеми, а ланкова Шура Коваль йому відповідає: «Дуже добре, Володимиру Васильовичу, є що їсти, є що випити! І само-гонку гоните? А як же».

А щоб зайняти молодь, ми збудували швейну фабрику, відкрили філіали від під-приємств, у селах почали діяти цехи з пошиву одягу, ремонту, взуття.

Самим головним надбан-ням тих років було - вели-ка зайнятість населення робочими місцями, висока самовіддача їх в праці. В той період, який називають «за-стоєм» двоє наших земляків – це Гайдашевський Ан-дрій Герасимович, бригадир тракторної бригади з села Голосків і Михальчишина Олена Феодосіївна, ланкова з Попівець удостоїлася висо-кого звання Героїв Соціаліс-тичної праці, 26 трудівників були нагороджені високими нагородами - орденом Ле-ніна, а всього отримало урядові нагороди понад 600

трудівників.Кор.: І що ж вироблялося

у цих сільських цехах?Г.Ч.: Найпростіші за-

мовлення, які давалися від

швейної фабрики. У Ярос-лавці побудували ще один кільцевий сезонний цегель-ний завод, продукція якого йшла виключно для потреб цієї зони. Не можу не зга-дати про те, як ми вирішу-вали проблему з асфальтом, за відсутності якого дуже страждали сільські вулиці. До сіл побудували дороги з твердим покриттям, а ось

самі населені пункти дуже страждали, бо дороги ві-чно затоплювалися. Але не вистачало бітуму, без якого було неможливо зробити асфальт. Якось я була у Ки-єві на нараді, де виступав міністр сільського будівни-цтва Валерій Череп, і по-думала: «Ми маємо великі запаси жерстви. Ну а якщо використати цю жерству, щоб створити міжколгоспну шляхову організацію? Якби нам міністерство допомогло шляховою технікою, ми б налагодили добудову сіль-ських вулиць з с твердим покриттям ». Я попала до Черепа на прийом, Валерій Іванович пішов мені назу-стріч і ми перші в Україні створили міжколгоспну ор-ганізацію «Шляховик».

Кор.: Тобто, ви нічого тоді не знали, як і що треба робити?

Г.Ч.: Саме так! Починали у повному сенсі «з нуля». Треба було розробити ста-тут, придумати, на якій фі-нансовій основі вони будуть

працювати. Техніку нам від-дало міністерство, ми самі зробили вскритні роботи у кар’єрах, самотужки почали добувати жерству… Пер-шим селом, де ми вирішили почати, були Попівці - і ті дороги, які ми там зроби-ли, стоять по сьогоднішній день! У нас була така за-думка: ми зробимо дороги з твердим покриттям, а коли

держава стане багатішою і буде вдосталь давати бітуму, на цю «подушку» можна буде покласти асфальт. Але все й дотепер залишилося так, як тоді, коли ми в рік здавали по 40 кілометрів сільських вулиць. Я добре запам’ятала, що ми 1988 року зробили дороги у селі Вербка. Якщо ви там колись будете, то ніде не застряг-нете! Дороги працюють й дотепер.

Ми також вирішували пи-тання закріплення молоді на селі. Для цього треба було побудувати дуже багато житла для молодих спеціа-лістів (і ми почали здавати 3-квартирні будинки), а та-кож дитсадки та школи. Ми побудували у різних селах більше 10 подібних комп-лексів, частину якого займа-ли дошкільнята, а другу по-ловину - молодші класи. По сьогоднішній день не можу спокійно про це говорити – згадуючи, як їх «роздери банили», розкрали майно, і хочу плакати... Той комп-лекс, який ми побудували у Вербці, спочатку перероби-ли на клуб, а потім віддали батюшці, який там і дотепер живе. Але дуже добре, що у цьому році збираються зробити реконструкцію у Пронівському комплексі. У Голенищеві його теж відно-вили, а у Горбасові зберігли навіть тоді, коли на почат-ку 90-х все руйнували та розкрадали. Ніхто не хотів розуміти тоді, що це ж усе було для дітей. Адже діти – це наше майбутнє! Саме тому я завжди вважала, що соціальна сфера на селі є ледь не найголовнішою, і завжди «відстоювала» її, наживаючи собі недругів. Я не дала закрити Требу-хівську дільничу лікарню, я зубами гризлася, щоб не

закривали школи, бо якщо школа в селі закриється, то село загине. При мені побу-дували школи у Суслівцях та Шрупкові, реконструювали Летичівську школу №2, де колись за царя була гімназія. У 2010-му ми відмітили її 100-річчя!

Я вже розповідала про ці-кавий комплекс у Бохнах, де була перша в Україні репро-

дуктивна свиноферма. Було дуже дорого опалювати її мазутом, тому ми з головою колгоспу Петром Васильо-вичом Непийводою, (нині вже покійним), почали роз-робляти проект електрично-го обігрівання з акумуляці-єю тепла в нічний час. Ми перші в Україні побудували таку електрокотельню з величезними резервуарами для води. Вона вмикалася вночі, нагрівала воду до температури 80 градусів (бо нічний тариф був набагато нижче денного), а вдень цим теплом користувалися. Нажаль, цього теж немає, бо у конструкції було чимало алюмінію, і його увесь розі-крали…

Кор.: Невже зараз взагалі нічого доброго немає?

Г.Ч.: Ні , чому? Дуже добре, що влада почала по-вертатися обличчям до со-ціальної сфери, реконстру-юють та повертають дитячі садочки, адже діти народжу-ються, і їх потрібно десь розміщувати. Але, нажаль сьогодні машина швидкої допомоги не може проїхати по сільським дорогам, які робилися ще при Радянсько-му Союзі. Навіть приватні перевізники відмовляються їздити по тим селам! Треба подякувати Валерію Кольго-феру, який зумів налагодити з ними контакт, і автобуси хоч два рази на тиждень їздять. Раніше було таке, що по декілька років зовсім ніякого транспорту не було! Зрозуміло,щоб автобуси могли їздити, були прове-дені відповідні ремонти сільських доріг, і це дуже радує.

Кор.: А що Ви згадаєте про художню діяльність, культуру?

Г.Ч.: Раніше у районі будували багато будинків

культури. Зараз ці клуби потребують капітального ремонту, наш районний бу-динок культури взагалі не опалюється! Про що тут взагалі говорити? Кажуть, ніби питання вирішується, цього року мали щось роби-ти, але вже рік закінчується, а ніякого руху щось немає. Добре, що хоч почали вікна міняти на пластикові. У нас прекрасна музична школа, яка створювалася при мені і функціонує по сьогод-нішній день. Працюють непогані гуртки бальних танців, та ще з радянських часів відкритий будинок дитячої творчості. Я дуже задоволена прекрасним хо-ром ветеранів, де співає 30 чоловік.

Кор.: Який середній вік артистів?

Г.Ч.: З 30 чоловік сімом вже за сімдесят років. Не так давно у Волочиську був обласний фестиваль вете-ранських хорів, ми дуже гарно виступили, і після цього подали документи на конкурсну комісію, щоб хору присвоїти звання на-родного.

Кор.: Чи була у Вас мрія, яка так і не здійснилася?

Г.Ч.: Моєю найбільшою мрією була газифікація усьо-го Летичівського району. Шкода, що саме цього мені не вдалося здійснити. Але я є беззмінним депутатом районної ради (зараз вже дев’ятий раз!), і саме тому винесла на розгляд сесії за-пит про те, щоб на кожному засіданні ради газовики інформували нас про те, що робиться?

Кор.: Галино Петрівно ви десять років працювали на такій відповідальній керівній посаді, а як Ви ставитесь до сьогодніш-нього керівництва?

Г.Ч.: Дуже поважаю Вале-рія Олександровича за його життєву позицію. Найбіль-ше подобається в ньому те, що він людина слова: сказав – зробив. Сьогодні це дуже важлива характеристика для будь-кого, а особливо для керівника. Як я вже казала майже на 100 відсо-тків відновлено транспортне сполучення сіл із районним центром, відремонтовано багато доріг і це дійсно по-зитив.

Кор.: Що Ви хочете по-бажати мешканцям Лети-чева під час цього першого свята міста?

Г.Ч.: Віри в краще май-бутнє! Я вірю, що життя обов’язково зміниться на краще! Впевнена, що прийде просвітлення, будуть гарні дороги, якісна освіта та де-шева медицина. Ну і, звісно, усім здоров’я! Я завжди, як зустрічаю старших людей, кажу: «Бажаю Вам здоров’я не гіршого за те, що Ви вже маєте!».

Кор.: Дуже дякую за цікаву розповідь! Бажаю Вам також усього найкра-щого і, звісно, здоров’я!

Спілкувалася Людмила Луніна

Фото зі святкування (див. з ліва на право) Віталій Тимчак, Галина Чекерда, Микола Дерикот, Василь Гущак

1987 рік с. Голосків відвідів перший секретар ЦК Компартії України Щербицький Володимир Васильович


6 моя особистість 7моя команда

Валерій Кольгофер: «Ми досягнемо відповідного результату в конкретних справах, якщо будемо

працювати всі разом!»


Вже майже рік (з 16 листопада 2011-го) Летичівською райдер-жадміністрацією керує Валерій Кольгофер, відомий практично кожному хмельничанину як гене-ральний директор ТОВ «Либідь», член виконкому Хмельницької міської ради, депутат Хмель-ницької обласної ради. Він є од-ним із наймолодших керівників такого рангу у західному регіоні нашої країни – адже Валерію Олександровичу 8 березня випо-внилося лише 34 роки!

За цей час він отримав дві вищі освіти, закінчивши у 2009 році Хмельницький університет управ-ління та права за спеціальністю «Право», а наступного року - Від-критий міжнародний університет розвитку людини «Україна» за спеціальністю «Спеціаліст з еко-номіки і підприємництва». З 2011 року він є слухачем Національної академії державного управління при Президентові України.

Кор.: Валерію Олександро-вичу, з яких новин для Вас почалася робота у Летичеві – з приємних, чи, так би мовити, не дуже?

В.К.: Ну а Ви як вважаєте – якою новиною було те, що район у соціально-економічному і куль-турному розвитку знаходиться на двадцятому місці з двадцяти можливих?

Кор.: І з чого ж Ви почали?В.К.: Тут на все треба було по-

дивитися власними очима. Саме тому почав об’їжджати кожен населений пункт, кожну сільську раду, та спілкуватися з громадою. Тепер можу сказати, що за цей не-повний рік побував у кожному ку-точку, інколи по 3-4 рази, був в усіх садочках, ФАПах (фельдшерсько-акушерський пункт), школах, державних установах, підприєм-ствах... Найбільше мене тоді зди-вувало, що майже 50% населених пунктів не мали транспортного сполучення! Люди жили десь за 14 км від найближчої зупинки і мусили проходили цей відрізок шляху пішки! Як це взагалі було можливо?

Кор.: А яка ситуація на сьо-годні?

В.К.: На сьогоднішній день ми маємо 99% забезпечення тран-спортним сполученням і, думаю, десь через 2-3 тижні це число збільшиться до 100%. Але справа була не лише у транспорті, а й у стані доріг. Запитаєте, де ми зна-йшли гроші на ремонт? Ми вико-ристали місцевий потенціал, адже Летичівщина славиться своїми гранітними кар’єрами, наприклад, Головчинецьким. Саме тому ми мали можливість по селах про-грейдерувати дорогу твердим си-пучим матеріалом. Потрібне було лише бажання та відповідальність того чи іншого керівника. Дякую їм за розуміння ситуації. А ось з іншими були проблеми , тому відбулись кадрові зміни у Летичів-ській філії «Райавтодор»…

Ще одним проблемним питан-ням стали райспоживспілки, які обслуговують віддалені населені пункти магазинами, де прода-ються продовольчі та господарські товари. Ці магазини були у жахли-вому стані, а у деяких населених пунктах вони були давно закриті. Що можна було відповісти, напри-клад, мешканцям села Малаківщи-на? Там проживає усього 27 осіб, які питали: «Навіщо нам потрібна пенсія, якщо ми не можемо собі ку-пити необхідні господарчі товари, не кажучи про таку звичайну річ як морозиво, бо у селі немає мага-зину, і жоден транспорт до нас не доїжджає?!» На даний час у 95% віддалених населених пунктах від-криті магазини. Немає маленьких справ, бо з кожної, здавалося б, маленької справи, складається велика. Просто не розумію, чому важливі проблемні питання не ви-

рішувалися! Хоча ні в якому разі не збираюся дорікати попередньому керівництву - можу говорити щось добре, або мовчати, а суддею їм нехай буде Бог і люди.

Одним із наших нагальних питань на даний час є ремонт дороги, яка веде до села Лісобе-резівка. Вже запущено транспорт на Прилужне, зроблено дорогу по селу і до церкви. За цей рік багато спілкувався з селянами,

почув їх крик душі та розпач - і це мене дуже сильно схвилювало. Подумайте – з чого живуть люди на селі? Майновий пай, якщо було майно, земельний пай, домашнє господарство, молоко і пенсія. Все! Але при цьому необхідно, щоб у цих селах були транспортне сполучення, нормальна дорога, вуличне освітлення і вчасно ви-плачували всі виплати.

Також працюємо над наповне-нням бюджету району. З цією ме-тою підняті ставки орендної плати за використання сільськогосподар-ських земель та земель водного фонду. Сприяють наповненню бюджетів сільських та селищних рад району укладені соціальні угоди із орендарями земельних паїв. Відповідно до них в 2012 році орендарі сплачують 30 грн за 1 га орендованої землі, що на 15 грн більше ніж в минулому році.

На Летичівщині не забувають і про переробну промисловість, а тому вже завершується рекон-струкція потужного комбікормо-вого заводу, що дасть можливість виробляти біля 25 тонн комбіно-ваних кормів на добу. Також по-ступово налагоджуються справи і з маслозаводом, що був одним з найпотужніших в області. Нещо-давно тут відновили виробництво казеїну.

Кор.: Для цього потрібна нор-мальна влада…

В.К.: Так, владу вибирає гро-мада, делегує «на місця» і делегує відповідні повноваження. Влада має завжди стояти обличчям до людей. Саме тому, не зважаючи на те, що є офіційно встановлені дні та години прийому, ми готові вислухати проблеми людей у будь-який робочий день для того, щоб ефективно та швидко їх виріши-ти. Працівник державної служби мусить розуміти, що він є люди-ною, яка працює заради держави. Джерелом держави є народ, тому він є служителем народу. Готовий до цього розуміння – працюй, не готовий – до побачення. Це ж держслужба, а не держвідпочинок. Моєю позицією у житті є вислів: «Не посада красить людину, а людина посаду». Якщо ти щиро

та відверто хочеш щось зробити – роби. Наші люди мудрі, саме тому розрізняють, де щирість, а де брехня. Відчуваю, що люди мені довіряють. А якщо вони по-чинають довіряти, я та команда людей, які працюють зі мною, відчуваємо шалену відповідаль-ність. У нашому районі відсутнє жодне політиканство! Хоча ні, існує лише одна політика – розви-ток Летичівського району. Основне

для нас - відверто, щиро, порядно, достойно виконувати роботу, яку нам довірила громада.

Кор.: Що, окрім такого болю-чого питання як ремонт доріг необхідно вирішити?

В.К.: Одна з найважливіших проблем Летичівщини – газифіка-ція. На жаль, цей район є одним із найменш газифікованих в області. Це питання у Василя Степановича Ядухи на особистому контролі. За його сприяння було виділено 500 тисяч гривень з обласного бюдже-ту для продовження газифікації се-лища Летичів. Його підтримка від-чувалася та відчувається постійно у будь-яких проблемних питаннях газифікації Летичівського району. Бувало таке, що керівники вулич-них кооперативів, представники Летичівської філії ПАТ «Хмель-ницькгаз» вирішували проблему газифікації на 300 тисяч, а проблем по благоустрою з’являється на мільйон! Тому ми чітко впоряд-кували це питан-ня, і робимо так, щоб не т ільки Летичів був по-вністю газифіко-ваний, а й увесь район в цілому. Думаю, що ми зробимо все, щоб у н а й ко р о т ш і терміни газифі-кувати його на 90-100 %.

Не можна ні в якому разі забу-вати й про освіту. Знаєте, що є од-нією з найгострі-шою проблемою сільських шкіл? Облаштування внутрішніх туа-летів! Чи може хтось повірити, що з 24 шкіл вони існували лише у 4 чи 5?! На сьо-годнішній день ми вже маємо 19 внутрішніх туалетів (на кожний витрачено близько 50 тисяч). Ду-маю, що за 2-3 місяці їх взагалі буде 21-22.

З обласного бюджету, завдя-

чуючи підтримці та розумінню голови облдержадміністрації Ва-силя Ядухи, комп’ютеризовано 5 нових класів району. Крім того, оновлено шкільний автобусний парк. Сьогодні, також, за кошти державної субвенції в сумі 1 млн. 107,5 тис. грн завершуєть-ся реконструкція Летичівського навчально-виховного комплексу № 1 (утеплення фасадів закладу). Ще 300 тисяч гривень виділено з

обласного бюджету на заміну під-логи та внутрішніх дверей. 310 тисяч коштів обласного бюджету освоюються в Летичівському навчально-виховному комплексі № 2. В закладі завершують ремонт котельні, впорядковано їдальню і встановлено біля приміщення нову огорожу. Також проводяться робо-ти на фасаді центральної районної лікарні - замінюються всі вікна, робимо нову покрівлю, утеплення, оновлюємо медичне обладнання. До речі, минулого року був при-дбаний новий рентгенапарат за кошти обласного бюджету. Зроби-ли ремонт у деяких палатах для ветеранів Великої Вітчизняної війни. Тому підтримку очільника обласної державної адміністрації Василя Ядухи та обласної ради Миколи Дерикота ми відчуваємо постійно.

Кор.: А що Ви скажете про

багаторічні проблеми Летичева з водою?

В.К.: Дуже добре, що Ви мене про це запитали. Проблема водого-ну райцентру існує вже давно, ще з радянських часів. На даний мо-мент вона вирішується, документи вже лежать у міністерстві, і міністр

ЖКГ обіцяв, що найближчим ча-сом ми отримаємо чітку відповідь, у якому місяці буде профінансо-вано водогін на Летичів. Адже те, що вода подається погодинно, можна назвати лише знущанням над людьми. Влада мусить ви-рішувати проблеми водогону, каналізації, освітлення, займатися дорогами, школами, ФАПами. Влада робить все для того, щоб люди отримували медичні послуги якісно, у нормальних умовах. Ми повинні забезпечити ФАПи меди-каментами, відповідним медичним обладнанням, приміщення має опалюватись належним чином, щоб не було ситуацій, коли людина приходить до ФАПу перев’язати палець, який випадково порізала, а виходить звідти з запаленням легенів… Саме тому працюємо над вирішенням усіх цих проблем постійно, не покладаючи зусиль.

Кор.: Є вже якісь позитивні зміни? Адже Ви казали, що район займав у рейтингу соціально-економічного і культурного роз-витку останні місця…

В.К.: А у першому півріччі цього року піднялися на дев’яте! Цього ще не достатньо! Ми хоче-мо, щоб Летичівщина розвивалася і я впевнений, що досягнемо від-повідного результату в конкретних справах, якщо будемо працювати всі разом. На сьогодні вже маємо перші місця по врожайності в об-ласті. Цього року вперше відбулася історична подія - підписана угоду побратимства з польським містом Івановіци. Вважаю, що треба ко-жен рік підписувати подібні угоди про співпрацю, адже це обмін до-свідом, спілкування, інвестиції в район і в цілому в область. Перший крок ми вже зробили.

Також, вперше з дня незалеж-ності нашої держави впровадже-ний день міста Летичева. Прак-тично усі керівники підприємств та організацій хотіли, щоб ми започаткували подібне свято, адже воно, по-перше, згуртовує людей, які починають відчувати себе па-тріотами малої Батьківщини, по-друге, ми не можемо презентувати Летичів на рівні області, держави чи навіть за її межами, не маючи власного свята. Є гарні слова на-шої письменниці, які запали мені в душу:

«Містечко моє миле мальов-ниче,

Історією славен образ твій,Нескорений, незламний і велич-

ний Летичеве, О батько рідний мій» Так, на сьогодні Летичів вже

став для мене рідним, адже саме тут зробив «перші кроки» у якості держслужбовця. Як буде далі – поки що не знаю, знає лише Бог. Але працюю в інтересах громади, на результат, щоб можна було щиро та відкрито дивитися в очі людям.

Кор.: Що Ви хочете побажати усім мешканцям Летичівщини?

В.К.: Головне - щоб наш район розвивався. Хочу бачити його най-кращим районом в області, адже тут мешкають працьовиті, щирі, відверті люди. Також дуже важли-во, щоб ми завжди, при будь-яких ситуаціях, ніколи не мінялися, залишалися тими, ким ми є. Лю-дина, пройшовши шлях від біди до досягнення певного результату, мусить залишатися завжди люди-ною. Є мудрі слова: «Якщо ти став на дві ноги, ти ще не людина. А ось коли люди скажуть, що ти людина, тоді дійсно знай, що ти людина». Одного разу чув, як питали першо-класників, ким вони хочуть бути. Хтось відповідав, що хоче бути льотчиком, хтось - міліціонером, але одна дитина відповіла, що хоче бути людиною. Так от, бажаю всім, у першу чергу, бути людьми!

moyagazeta.com№ 23-24 (536-537), сентябрь 20126 моя особистість 7моя команда

В.Г.: Народився я у Чернівець-кої області, але так вже склалося, що у Летичеві проживаю досить давно – ще з 1985-го року. У адміністрації працюю вже май-же два роки. Дуже задоволений тим, що за цей час покращилися наші економічні та фінансові по-казники, і ми серед усіх районів займаємо 9 місце. Думаю, що в кінці цього року ми увійдемо до п’ятірки кращих!

Я відповідаю за економічний сектор розвитку району. Хочу сказати, що якщо ми запустимо наш комбікормовий завод (який буде виготовлювати близько 25 тонн комбікорму за годину), наш район дійсно буде одним із кращих. Він і тепер дуже пре-красний. Його мешканці довго чекали цього свята, і давно про нього говорили.

Кор.: Як Ви вважаєте, чого не вистачає Летичеву? Що ще повинно бути на цій землі?

В.Г.: Колись люди дуже мріяли про газ. Так чомусь сталося, що всі райони мали газ, а Летичів – ні. Найбільшою моєю мрі-єю є створення нових робочих місць, щоб молодь не тікала з району. У нас більше 15 тисяч економічно активного населення, а працюють у різних галузях лише десь 5 тисяч. Великі надії маємо на розвиток нашого ТОВ «Термопласту», де зараз працює близько 300 чоловік.

Кор.: Що хочете побажати усім мешканцям району від себе особисто?

В.Г.: На даний час ми займаємо десь 5-6 місце в області по рівню зарплатни. Тому дуже хотілося б, щоб ми були першими! Також бажаю усім людям більше доходів та нових робочих місць!

Василь Миколайович Гущак - заступник голови Летичівської

районної державної адміністрації

Володимир Іванович Пузарецький - заступник голови Летичівської районної державної адміністрації

Кор.: Скільки часу Ви вже працюєте на цій посаді?В.П.: Заступником голови райдержадміністрації я пра-

цюю з 2008 року. До цього був начальником відділу реєстру виборців, а ще раніше працював у податковій системі, саме тому вважаю, що досконало володію ситуацією в районі, знаю, яким він був раніше, і як він розвивається зараз. Окрім таких напрямків роботи як: соціальна сфера, освіта, меди-цина, я ще куратор апарату райдержадміністрації.

Летичівщина є дотаційною на 80%, тому ми викорис-товуємо бюджет на виконання проектно-кошторисної до-кументації в усіх напрямках. За кошти обласного бюджету нам вдається залучити в економіку району по декілька мільйонів. Так було цього року із Кіотським протоколом. Як відомо, це кошти, які виділяють Японія та Іспанія за те, що Україна продає квоти викидів парникових газів. Ми ви-тратили більше 50 тисяч гривень на виготовлення проектних документацій на 6 шкіл району, на центральну районну лікарню і на дитячий садочок. Показники демографічної ситуації у нас поки негативні, тому кількість учнів щороку зменшується десь на 100-150. Проте, не дивлячись на це, ми плануємо й надалі розвивати школи. Наприклад, у цьому році закінчується реконструкція НВК №1, яка проводиться за рахунок держбюджету. З обласного бюджету на цей навчальний заклад ви-ділено 300 тисяч на ремонт підлоги в приміщенні. Також з обласного бюджету виділено 60 тисяч на частковий ремонт спортзалу Головчинецької школи та на ремонт їдальні Лисогірської школи. Гроші, які виділені за неповні два роки, перевищують, напевно, усі кошти, які надходили до ра-йону за усі 20 років незалежності України. За 8,2 млн. грн. Кіотських коштів було встановлено вікна та зроблено дві палати підвищеної комфортності для ветеранів Великої Вітчизняної війни, а також повністю проведено ремонт у родильному відділенні лікарні. Тут були задіяні спонсор-ські кошти підприємств, установ, організацій нашого району. Медичного обладнання закуплено більш ніж на 1,5 млн. грн.

Кор.: Яке Ваше особисте ставлення до того, що закриваються в селах школи і проект «Шкільний автобус»?

В.П.: У народі є вислів: «Немає школи,- немає села!» У деякій мірі це справедливо, бо якщо відсутні школа, будинок культури чи клуб, то людям немає де зібратися та поспілкуватися. У районі є три школи, де навчається 35-40 учнів, і ми все робимо для того, щоб вони працювали. Цього року ми не закривали, жодного навчального закладу!

Наш автобусний парк складається з 16 автобусів. Цьогоріч ми вже отримали один автобус і передбачається, що буде ще один. Завдяки цьому наші учні повністю забезпечені автобусами. Всі вчителі працевлаштовані і забезпечені роботою. До речі, вони також їздять на роботу разом з учнями. У нас є два шкільні округи, і плануємо створити ще один – Меджибізький. Розширюємо мережу дитячих садочків. До речі, скоро у селі Вербка буде відкритий дитячий садочок. Хочу звернути увагу на те, що ми працюємо з одним із благодійних фондів Голландії. Завдячуючи такій співпраці, нам було виділено з цього фонду кошти на ремонт садочка. Голландські представники особисто приїжджали до нас, надали фінансову допомогу, а також брали участь у будівництві і реконструкції садочка.

Кор.: А як Ви вийшли на цей фонд?В.П.: Нам порекомендували звернутися до Голландського фонду наші колеги. Фонд активно

працював у сусідніх районах і Херсонській області. Голландці привезли нам 10 тисяч євро, але не просто привезли - приїхало 7 працівників, які робили кладку, штукатурку, клали плитку. Ми забезпечили їх житлом, харчуванням, та познайомили з нашими історичними місяцями. Їм на-стільки все сподобалося, що наступного року вони готові знову приїхати і допомогти нам у роз-робці трьох нових проектів - двох ФАПів та школи.

Кор.: Які Ваші побажання до земляків?В.П.: Хочу привітати усіх жителів району та селища Летичів зі святом міста! Перша згадка про

Летичів була ще 802 роки тому. Наше містечко надзвичайно гарне, історичне, тут живуть гарні працьовиті люди. Хочу їх привітати і побажати усіляких гараздів, Божої благодаті, злагоди, до-статку, міцного здоров’я їм і їхнім дітям! Нехай вони поважають один одного і разом працюють на розвиток нашого міста та району!

Анатолій Степанович Файдевич - перший заступник голови

Летичівської районної державної адміністрації

Кор.: Скільки вже Ви обіймаєте посаду пер-шого заступника?

А.Ф.: У районі пра-цюю вісім місяців. За цей час чимало зробле-но у сільськогосподар-ській галузі, завдячуючи співпраці з усіма керів-никами підприємств. Цього року у нас було зі-брано непоганий урожай сільськогосподарських культур, наприклад, ран-ніх зернових - на 12 тисяч тонн більше, ніж

минулого року та увійшли в п’ятірку кращих районів по їх вро-жайності. По озимій пшениці ми зайняли друге місце в області. Якщо ми ще обмолотимо кукурудзу та пізні зернові, то отримаємо набагато більший врожай, ніж минулорічний.

Хотілося б трохи сказати про соціальну сферу. Продовжується активна діяльність по ремонту і будівництву господарських доріг між селами району та у Летичеві. Стільки коштів, які виділені на дороги, не поступали жодного року. Тому продовжуємо не тільки латати а й будувати дороги, які вкрай необхідні.

У першу чергу, перед нами стоїть завдання з допомогою людей навести порядок у Летичеві та навколишніх селах. Цього року ми озеленили вулиці клумбами, насіяли квіти. Взагалі хочемо наш райцентр очистити від бруду, від солі, яка роками насипалася на дороги, а з них на тротуари. Треба привчити наші комуналь-ні господарства до того, що вони мусять наводили порядок на території міста!

Проводяться роботи по газифікації як Летичева, так і інших населених пунктів. За допомогою області ми зуміли провести підвідні газопроводи. Плануємо приступити до реконструк-ції водяних башт, щоб у райцентрі постійно була вода. Також необхідно провести роботи по розорюванню земель, які зна-ходяться на території району, щоб мати можливість більше по-сіяти і, звісно, вищий врожай зібрати. Цього року ми розорали більш ніж 2 000 гектарів таких земель. Є плани по розширенню тваринництва, збільшення поголів’я як великої рогатої худоби, так і свиней. Місяць тому до села Суслівці завезено 2 200 голів свиней на відгодівлю.

Кор.: Чим збираєтеся дивувати на святкуванні дня міста?А.Ф.: Ми запросили багато гостей, земляків, хороших артистів.

Для дітей заплановано багато ігор, атракціонів, працюватиме торгова мережа. Думаю, буде цікаво.

Кор.: Що хочете побажати людям?А.Ф.: Щоб вони завжди вірили у майбутнє! Адже ми, керівники

району, хочемо для людей робити тільки добро. Ми йдемо до людей, вирішуємо їх проблеми, щоб Летичівці зрозуміли: влада про них піклується.

Віталій Васильович Тимчак - голова Летичівської районної радиВ.Т.: Проведення дня міста є дуже важливою подією, яка буде від-

значена територіальною громадою селища та району. Таке свято у нас ще не проводилося, але, завдячуючи голові районної державної адміністрації Валерію Олександровичу Кольгоферу, відділам та управ-ління райдержадміністрації, підприємствам, установам, організаціям та людям селища і району - воно є! У цей день кожен з нас відчуває себе частиною великої родини. Це свято об’єднує усіх, кому дорогий наш древній Летичів. Рідне місто славиться людьми - талановитими, щирими, добрими й працездатними, які створюють його матеріальне й духовне сьогодення та майбутнє. Саме завдяки їхнім старанням, умілим рукам, натхненній праці воно живе.

Кор.: Яким Ви бачите Летичів через декілька років? Чого йому поки що не вистачає, на що необхідно звернути увагу?

В.Т.: На сьогоднішній день вже чимало зроблено, але ще існує багато проблем, назву деякі: водо-забезпечення селища, реконструкція каналізаційного колектора, ремонт доріг, завершення газифікації, відновлення вуличного освітлення, створення нових робочих місць та інші

Але вирішення даних питань нам під силу. Думаю, протягом наступного року це все має вирішитися. Добробут населення обов’язково буде на вищому рівні, ніж сьогодні і ми сподіваємось на підтримку та розуміння громади!

Кор.: Які задачі стоять перед депутатським корпусом?В.Т.: Сьогодні депутати районної ради об’єдналися навколо вирішення існуючих проблем, а саме:

збільшення власних надходжень до районного бюджету, газифікації сільських рад, реалізація заходів по забезпеченню енергозбереження установами та організаціями, що фінансуються за рахунок міс-цевих бюджетів, ремонт доріг між населеними пунктами району, а також в самих населених пунктах, координація дій органів місцевого самоврядування з питань благоустрою території району, сприяти забезпеченню стабільного інвестиційного клімату в районі для інвестування виробничої та соціальної сфери;

За це хочеться їм подякувати. Бо існує дієва команда, яка працює на політику розвитку району. Їх дії спрямовані на виконання повнова¬жень, визначених Зако¬нами України у економічній, соціально-культурній та гуманітарній сферах. Але лише спіль¬ними зусил-лями районної влади та громади ми зможемо досягти хороших результатів економічного та соціально культурного розвитку Летичева та всього району.

Кор.: І, наостанок, побажайте щось людям!В.Т.: Висловлюємо слова глибокої вдячності усім за любов та вірність рідному місту. Бажаємо вам

міцного здоров’я, натхнення й творчого підходу до виконання будь-якої справи. Ідіть завжди вперед - до нових вершин та звершень! Хай квітне наш рідний Летичів! Хай мир, добробут, суспільна злагода, взаємна повага та довіра панують серед цього славного міста! З Днем народження, Летичеве!

moyagazeta.com№ 23-24 (536-537), сентябрь 2012


10 моє свято міста 11моє свято містаЛеонід Станжицький: «Від кожного залежить, щоб

наше місто було чистим, розвиненим та сучасним!»

Ми спілкуємося з Леонідом Віталійовичем Станжиць-ким, селищним головою Ле-тичева

Кор.: Скільки Ви вже на цій посаді?

Л.С.: Другий рік.Кор.: Чим вже можете по- Спілкувалася

Людмила Луніна

хвалитися? Л.С.: Було зроблено дуже ба-

гато. Однією з найголовніших проблем, яку ми усунули, були стихійні смітники. Щоб все звідти повивозити, довелося задіяти важку техніку. Але кошт на це у нас не було, бо нинішнього фінансування не вистачає. Довелось звернутися до підприємств, роз’яснити ситуацію – і вони нам допомог-ли, за що я дуже вдячний! д По-чали робити ремонт доріг, вже відремонтували деякі вулиці, де нормальних доріг у повному сенсі слова взагалі не було.

Кор.: А що ще плануєте зробити?

Л.С.: Треба зайнятися водо-постачанням, для чого потрібно замінити башту водогону. Стара знаходиться у такому аварійному стані, що мусимо

давати воду до мікрорайону не цілодобово, а почасово! Уся необхідна документація вже виконана, тендер розіграний, тому, думаю, це питання теж буде вирішено.

Кор.: Невже воду дають лише почасово?

Л.С.: Так, лише по дві го-дини на день. Але на свя-та намагаємося подавати цілодобово. Потрібно чимало електроенергії, а башта, як я вже казав, у аварійному стані, насоси не качають, багато енергії витрачається, тому це в нас проблема номер один. Думаю, до зими ми повинні поміняти башту, щоб люди не страждали.

Кор. : Якщо запит ати мешканців інших міст про Летичів, практично кожний згадає рибний базар…

Л.С.: Так, це спосіб для людей заробити на життя. Ще 15 років тому вони вийшли на трасу, по-чали продавати рибу, побачили, що це вигідно - і продають до сих пір! Правда, податків вони не платять, але там в основному стоять пенсіонери, тому влада йде назустріч, так би мовити, «заплющуючи очі».

Кор.: Там продають лише місцеву рибу?

Л.С.: Багато хто ловить у нашому ставі, який поруч із ринком, але є і привозна – з

Черкаської області, Одеси, Ізмаїлу, навіть із Казахстану! Там можна знайти практично усю рибу, яка є в Україні. У нас побудована власна рибна база, там вона у морозильних камерах зберігається риба, тому хвилюватися щодо якості не потрібно.

Кор.: Що Ви у ці святкові дні побажаєте землякам?

Л.С.: Насамперед - усім здоров’я! Хочу подякувати підприємствам та установам, які відгукнулися на наше прохання та перерахували на благодійний рахунок гроші. Саме завдяки таким людям, які розуміють усі проблеми нашого району, вперше в історії Лети-чева було проведено це свято, і всі лишилися задоволеними. Дякую нашому керівництву та раді, на плечі яких лягла вся організація. А ще дуже хочу, щоб усі мешканці розуміли, що Летичів не для якоїсь однієї осо-би, а для всіх, хто тут проживає, і від кожного залежить, щоб наше місто було чистим, роз-виненим та сучасним!

moyagazeta.com№ 23-24 (536-537), сентябрь 201210 моє свято міста 11моє свято міста


12 мої храми 13моя культура

Храм успіння пресвятої Діви Марії і Домініканський монастир (Летичівський костьол)

Свято-Михайлівська церква

“Чудотворна” ікона

Сторінка підготовлена за матеріалами книги Лілії Новіцької «Історичними с т е ж к а м и р і д н о г о міста...»

Летичівеький костьол по-будований 1546 року на честь свята Успіння Пресвятої Бо-городиці. Він є пам’яткою обо-ронної архітектури Поділля. Його головна святиня – ікона Летичівської Богородиці.

У 1605 р. кам’яне приміщення костьолу було впорядковане і прикрашене гетьманом По-тоцьким, одним із магнатів шляхетської Польщі.

Під Летичівським костьолом знаходяться обширні підземні ходи. За переказами, місто було з’єднане підземним ходом з Меджибожем. Обидва населені пункти були колись грізним заслоном на шляху татарських набігів вглиб країни.

У XVI ст. ченцями чернечого ордену домініканців до костьо-лу була принесена ікона Божої Матері, яку назвали „чудотвор-ною” - одна з найкращих копій образу Сніжної Богородиці (Ба-зиліка Санта Марія Маджіоре, Рим, IV ст.).

Під час Визвольної війни під проводом Богдана Хмельниць-кого костьол було пограбовано і перетворено на стайні. Ченці разом з іконою втекли до Льво-ва, де вона зберігалася 76 років. У 1672 р. святиню в Летичеві спалили турки, що захопили Поділля.

На початку XVIII ст. після визволення з-під влади Туреч-чини починається відбудова зруйнованої святині і монасти-

ря, а в 1722 р. ікона Пресвятої Діви Марії повертається на своє місце до Летичівського храму. З цього часу перед Чудотворною іконою випрошено вірними багато благодатей.

Духовна влада затверджує факти чудотворності образу Ле-тичівської Богородиці. 4 жовтня 1778 р. відбувається коронація Діви Марії та її сина руками єпископа С.Єзерського двома золотими коронами, оздоблени-ми дорогоцінним камінням. Цей акт сприяв тому, що Летичів став Санктуарієм (святинею) для всього Поділля, а також Молдовської землі.

Сумною та важкою була іс-торія монастиря в часи поділу Польщі і переходу Поділля під владу Російської монархії. 1824 року корони з ікони були викрадені, а в 1832 р. за цар-ським наказом монастир отців-домініканців закрито. Але, не зважаючи на всі труднощі, костьол залишається одним з осередків духовного життя ка-

толиків краю.У 1914 р. усі цінності разом

з чудодійною іконою були ви-везені до Польщі. 1920 р. іко-

ну було вивезено до Варшави польським духовенством. Сьогод-ні вона знаходиться у Любліні.

У 1919 р., після захо-плення Летичева біль-шовиками, над дверима костьолу з’явився на-пис: „Тут вхід в комі-саріат”. Проте летичів-ська парафія продовжу-вала існувати, доки в 1933 р. ксьондза разом із великою кількістю парафіян не вивезли до Сибіру. Святиню спо-чатку було замкнемо, а потім перетворено на стайню для колгоспних коней.

У роки Великої Ві-тчизняної війни на те-риторії костьолу знахо-дився табір радянських

військовополонених.Після закінчення війни міська

влада розташувала в костьолі склад будівельних матеріалів, зерна, палива та міндобрива, а у приміщенні монастиря - швейну фабрику, цех по виготовленню надгробних пам’ятників, теле-майстерню, профтехшколу і корчму. За цей час будівля дуже постраждала, навіть кам’яна підлога була розібрана на буді-вельний матеріал.

У 1985 р., в часи Горбачов-ської перебудови, коли намі-тилася нормалізація церковно-державних відносин, у костьолі спалахнула пожежа. Незважа-ючи на збитки, парафіяни роз-горнули активну діяльність із повернення святині і 27 червня 1989 р. їх чекав успіх - храм було повернуто вірянам. У квітні 1992 р. повернули й мо-настир.

Щороку 20 липня (за старим стилем) у Летичеві проходило велике релігійне святкування. Суть його полягала в тому, що

кожному, хто побував перед ликом чудотворної ікони і від-був установлені католицькою релігією обряди, було обіцяно повне відпущення гріхів на тому світі. Три дні відбува-лося безперервне служіння в костьолі. Іноді на ці свята, що називалися по-костьольному відпустові, а в побуті -Ягодна, приїжджав представник само-го Папи римського, один із папських кардиналів. Так було і в 1906 р., коли, користуючись деякими свободами, завойова-ними під час революції 1905 р., 300-річчя Летичівського костьолу відзначалося особливо святково.

Релігійна сторона цього юві-лею була представлена дуже пишно. У костьольних примі-щеннях (всередині кам’яної ого-рожі) була влаштована виставка історичних цінностей, що збе-рігалися в підвалах костьолу: зброя, одяг, вбрання і начиння польських королів. Там було безліч дорогоцінного каміння, корони з бірюзи та перлів, зо-лота, срібла, ювелірних виробів рідкісної роботи найкращих майстрів далекого минулого.

Зазвичай Ягодна відзначалася значно скромніше, але на це свято завжди відбувався вели-кий ярмарок. Вздовж і поперек базарної площі розбивалися палатки купців. Дуже багато продавалось католицьких іко-нок, ладанок, хрестиків та іншої релігійної атрибутики.

Ярмарок приваблював не тільки католицьке населення, але й православне. Священики відправляли служби і закликали народ до церкви. У місті стояв безперервний передзвін кос-тьольних дзвонів.

Католики, головним чином це були селяни, йшли на відпустові урочистості пішки за сотню й більше верст хресним ходом, із хоругвами і розп’яттям, на чолі зі священнослужителями.

У 1996 р. святійший отець Іван Павло II встановив 6 липня днем літургійного святкування

Будується храм «Святого апостола євангелиста Іоанна Богослова»

Летичівської Богородиці для Кам’янець-Подільської римо-католицької дієцезії. Наступ-ного року єпископ Ян Ольшан-ський наново освятив храм на знак нового повного віддання на Славу Господу Богу. У 2006 р. відбулися великі святкування з нагоди 400-річчя Санктуарію і було відкрито пам’ятник Папі Римському Івану Павлу II.

Точна дата побудови Со-бору св. Михаїла невідома. У 1836 р. він був пере-будований - замість трьох дерев’яних верхів зробле-но один кам’яний, стіни укріплено чотирма контр-

ф о р с а м и , з п і в д н я до вівтаря прибудова-на ризниця.

Іконостас був двоярус-ний, простої столярної роботи, по-фарбований у рожевий колір.

С е р е д церковного посуду зна-х о д и л а с я

срібна «Дарохранитель-ниця» з написом «Вклад Благоверного Государя Наследника Цесаревича и Великого князя Алек-сандра Александровича в

соборный храм г. Летиче-ва на вечное поминовение за упокой души Государя Цесаревича и Великого Князя Николая Алексан-дровича, 12 апреля 1865 года».

Престольне свято від-значали 21 листопада - в день Святого архістратига Михаїла, якого вважали охоронцем селища.

Доля церковного май-на невідома. Найбільш імовірно, що все було по-грабовано і спалено в часи більшовицької влади. Від-тоді приміщення церк-ви спустошувалося, його використовували різні організації, зокрема, рай-споживспілка розмістила у ньому плодосушарку.

За час подібного «госпо-дарювання» храм було доведений до аварійного стану. У наш час його від-новлено, він має гарний вигляд. Нещодавно від-булося відкриття Свято-Михайлівського храму для прихожан. Освятив храм та очолив перше Богослужін-

ня Митрополит Київський і всієї України Блаженні-ший Володимир.

moyagazeta.com№ 23-24 (536-537), сентябрь 201212 мої храми 13моя культура

Валентина Синиця: “Ляльки вийшли такими схожими, що люди заходили і

віталися з ними!”

Кор.: Валентино Іванівно, ми сьогодні із чималим за-хопленням дивилися на ті ляльки, які Ви створили власними руками. Звідки у Вас це і з чого все почалося?

В.С.: Самій творити іграшки було моєю мрією дитинства. Я ж у родині була сьомою дитиною, тому самі розумієте, що іграшок як таких у мене не було. Першою моєю іграш-кою була лялька з великою головою з глини, яку мама мені зліпила та розмалювала

власноруч. Тепер у мене п’ятеро онуків і я дуже люблю їм робити іграшки, осо-бливо веселі.

17 років я працю-вала завклубом, заро-бітна плата там неве-лика, якщо взагалі не сказати «копійчана», саме тому постійно шукала підробіток, тим паче, що усі за-ходи у клубі відбува-лися ввечері, а вдень можна було десь підробляти. Коли я була у вінницькому магазині меблів, то побачила, що там на кожному дивані сиділа іграшка. Я попросила хазяїна, щоб мені віддавали відходи з виробни-цтва. Вони почали

мені везти синтепон, обрізки тканин, і я почала шити. До-тепер пам’ятаю, що першою зробила дуже здоровецького собаку. Люди побачили мої ро-боти і захотіли купити їх разом з меблями, але я не продавала. Потім з’явився Інтернет, я зайшла на один сайт, на дру-гий, дивлюся – є дуже цікаві іграшки, й захотіла зробити подібне.

Взагалі я з дуже творчої ро-дини, мама малювала, батько - майстер на всі руки. Мама

пише картину, а тато вже ро-бить рамочку до неї. Так сподо-балися мені ці ляльки на сайті, що взимку, коли темніє рано, а ночі довгі, почала їх робити. Сиділа собі, длубала – і, знаєте, так затягнуло! Для виставки потрібно було зробити діда і бабу, і вони так добре вийшли, що люди, коли заходили, навіть віталися з ними! Ми взагалі часто виставляємо ляльки на виставку і навіть дозволяємо бажаючим брати їх в руки, щоб знали, з чого вони зроблені.

Кор.: І що ж там всереди-ні?

В.С.: Синтепон, ватин, на-віть є ляльки, в які пластикові пляшки входять. У школах вчителі завжди цікавлятьчя, як це все робиться?

Кор.: Ви вже організували власний гурток?

В.С.: Перша виставка у нас була перед Великоднем. Я вперше в житті тоді вишивала бісером яйця, зв’язала паску, і от тоді одразу заохотили дітей до гуртку. Починаємо з еле-ментарного - мотанок, бо це мистецтво йде з давнини.

Кор.: Яка вона - лялька Вашої мрії?

В.С.: Всі ляльки моєї мрії, тому можу сміливо сказати, що вона вже готова. Але най-дорожча для мене, мабуть, Баба-яга, яку я зробила одною з перших. Ви б бачили, які у неї розумні очі!

Кор.: З дітьми важко працювати? Чи ні?

В.С.: «Класичні» мотанки ми робимо за годину, а ось для чогось більш склад-ного спочатку потріб-но навчити шити. За-ймаємося у гуртку не більше години, бо діти швидко стом-люються. На літо я намагаюся брати од-разу по дві дитини, щоб контролювати процес роботи і до-помогти в деталях. Мені дуже подоба-ється навчати інших, і я дуже рада, що з кимось поділилася знаннями! Але не завжди так буває. Була я на ви-ставці на День Незалежності, то мені не сподобалося і дуже вразило, що деякі майстрині не дозволяли фотографувати свої вироби. Вони казали, що це їх особиста власність. Я у них тоді запитала: «Дівчата, то чого ви тоді вийшли на вули-цю? Треба було сидіти вдома! Адже люди сюди й прийшли, щоб побачити ваші творіння, та сфотографувати їх!» Впевнена, що якщо людина має хист, то вона обов’язково повинна його комусь передати.

Кор.: Скільки часу йде на одну ляльку?

В.С.: Тут треба дивитися, які

Людмила Борисова: “Я завжди працювала з повною віддачею та любов’ю до справи”

Кор.: ЛюдмилоФранцівно, розкажіть щось буль-ласка, про себе...

Л.Б.: Після закінчення Кам’янець-Подільського пе-дінституту я була вчителем української мови і літератури, а у 1979 році мене призначи-ли секретарем Летичівського райкому комсомолу. Після цього я пішла інструктором відділу пропаганди і агітації

районного комітету партії, а після виборів стала завід-уючою дитячого садка, де пропрацювала вісім років. А у 1996 році мене призначили

начальником відділу культури (на цій посаді я також була вісім ро-ків). При мені був ство-рений муніципальний хор «Летичів», який сьогодні має звання народного. На його базі є чотири колективи. З відділу культури я пішла до відділу контр-олю, потім до загаль-ного відділу, а потім

очолила освіту, де пропрацювала п’ять місяців. В цьому році, завдячуючи Валерію Олександровичу, голо-ві РДА міста я знову стала керівником від-ділу культури. Хочу сказати, що наш голова за малий період часу встиг зробити багато корисного для нашого району і ми за це йому

дуже вдячні. Він дійсно ке-рівник, якого так ройону не вистачало.

Кор.: Ви згадали про му-ніципальний народний хор.

А які у районі ще є колек-тиви?

Л.Б.: Тих, які носять звання народних, поки мало. Але, думаю, до кінця року ми зможемо створити ще три на-

Спілкувалася Людмила ЛУНІНА

ляльки. Кожна з них потребує повного вкладення душі, тому їх роблю, коли є настрій. Хоча буває й таке, що треба щось зробити швидко, наприклад, на замовлення. Наприклад, наша школа замовила мені дві ляль-ки – укріїнки та хлопця-козака. Я їх швиденько зробила, і вони поїхали до Болгарії, як пода-рунок. Але, чесно кажучи, на замовлення все ж не так добре виходить, бо я їх роблю, коли хочеться цим займатися, не заради продажу або грошей, а для себе, для власного задо-волення…

Кор.: Дуже дякую за цікаву розмову!

родні колективи - оркестр ду-хових інструментів, акапела викладачів музичної школи і фольклорний колектив «Куль-баба» районного будинку культури. Також ми будемо співпрацювати з сільськими фольклорними колективами з сіл Голосків та Варенка. Сьо-годні у районі функціонує 43 сільських клу-бів і будинків культури та 33 бібліотеки. З приходом нового голови райдержадміністрації

Валерія Коль-гофера голови сільських рад почали прово-дити у закла-дах культури к а п і т а л ь н и й ремонт.

Кор.: А які є гуртки для школярів?

Л.Б.: У бу-

динку культури існують танцювальний колектив, гурток текстильної ляльки. Є центр творчості для дітей і юнацтва із багатьма гурт-ками, звісно, є спортивні гуртки.

Кор.: Якби у Вас було достатньо коштів для роз-

витку культури в районі, що б Ви зробили?

Л.Б.: У першу чергу - ка-пітальний ремонт музичної школи і районних будинків культур.

Кор.: Що Ви побажаєте мешканцям міста?

Л.Б.: Миру, спокою, до-статку, злагоди і, головне, - щоб люди цінили те, що мають.


Ми спілкуємося з Людми-лою Францівною Борисовою - керівником відділу культу-ри Летичівської РДА


14 мій бізнес 15мої летичівці

Олег Піскунов: «У Летичеві дійсно була справжня «святкова бомба!» Ми спілкуємося з Олегом

Валерійовичем Піскуновим, директорором підприєм-ства «Термопластавто-мат», міста Летичів

Кор.: Олеже Валерійови-чу, яким було підприємство тоді, коли Ви стали його ди-ректором? І що змінилося за ці роки?

О.П.: Спочатку почну про головне – про Корпорацію «Біосфера».

Корпорація «Біосфера» - знаменитий виробник і дистриб’ютор товарів госпо-дарського та гігієнічного при-значення. Компанія займає лі-дерські позиції в Україні веде свою діяльність з 1997 року. Центральний офіс корпорації «Біосфера» знаходиться в м. Дніпропетровську. Корпо-рація на сьогоднішній день має три власних виробничо – логістичних підприємства: «Біосфера Комплекс» м. Дніпропетровськ;

«Виробничо Логістичний Центр ТОВ «Термопласт» м. Летичів; «Біосфера-Полімер» м. Бєлгород – Росія.

Завдяки корпорації «Біо-сфера» було відбудоване та знову почало працювати підприємство ТОВ «Термо-пласт» в місті Летичеві.

Офіційною датою його від-криття вважається 6 червня

2008 року. Подякувати за те, що воно з’явилося, треба Корпорації «Біосфера», її основним інвесторам і за-мовникам Андрію Валерійо-вичу Здесенко та Владиславу Анатолійовичу Гурістрімбі. До виконання обов’язків я приступив 26 жовтня 2009 року. Можу сміливо сказати, що підприємство було від-новлено у повному сенсі на руїнах колишнього підпри-ємства «Термопластавтомат», та повністю реконструйоване відповідно до сучасних єв-ропейських вимог та діючо-го законодавства України. Якщо я не помиляюся, три роки тому ми виробляли десь 72 номенклатури това-рів народного споживання, і працювало у нас біля 120 людей. На сьогодні кількість номенклатур сягнула за 318, і постійне місце роботи мають близько 240 чоловік. У різні періоди, якщо у нас є плани, ми на певні види робіт ще до-бираємо людей по договору підряду.

Кор.: Який асор-тимент продукції ви випускаєте?

О.П.: Корпорація «Біосфера» ексклю-зивно представляє на території Укра-їни 8 знаменитих європейських ма-рок і створює свої успішні бренди (14 власних торгових марок).

Товари корпорації «Біосфера» щоден-но дарують людям позитивні емоції та чудовий настрій.

На сьогоднішній день майже в кож-ній оселі є її про-дукція: серветки та рукавички для прибирання, пакети для сміття, мочалки для миття посуду, паперові рушники та вологі серветки. Це ті товари, які вкрай необ-хідні господиням на кухні та у побуті. Так званий напря-мок - Hause Hold.

Кор.: Але податки, якщо я не помиляюся, ви платите і у бюджет Летичева? Може-те сказати, які суми?

О.П.: Платимо, як до Дер-жавного бюджету, так і до

місцевого. І можу з гордістю сказати, що складно у районі знайти підприємство, яке б платило більше, ніж очолю-ване мною. Ну, можливо, лише Голосків, але там все ж сільське господарство. Наше підприємство дає 63% усієї промисловості Летичівсько-го райо-н у, щ о складає десь 50% бюджету в с ь о г о Летиче-в а ! Н е можу із точністю д о к о -пійчини сказати, ск ільки ми усьо-го запла-тили, але за перше півріччя цього року лише до пен-сійного фонду пішло 1,084 мільйони. На сьогодніш-

ній день саме у нас краща середня зарплата у районі - приблизно 2300 гривень, у прибиральниці 1500 гривень «чистими» на руки, плюс ми ще оплачуємо податки.

Кор.: У вас в основному, мабуть, працює молодь?

О.П.: Ні, середній вік пра-цівників десь 34 роки, але мо-лоді дійсно багато. Запитаєте, чому вони до нас йдуть? Тому що ми гарно платимо: повний соціальний пакет, відпускні, оплату за народження, окремі преміальні до дня народжен-ня, і навіть за рахунок під-приємства оплачуємо вихідні з приводу весілля. Тільки на охорону праці у місяць витрачаємо 9-12 тисяч. А з минулого року за ініціативи, та за погодженням з прези-дента «Біосфера» Андрієм Валерійовичем на день наро-дження «Термопласту» діти наших співробітників наго-роджуються безкоштовними турпоїздками. У тому році ми мали можливість організу-вати поїздку дітей до Умані, а цього року вони їздили до Кам’янця-Подільського та Хотина.

У нас є і свій власний му-зей, де представлено все, з чого починався ТОВ «Тер-мопласт»: фотоматеріали перших схем будівництва та перших закладених фун-даментів, перша продукція «Термопластавтомату», пер-

ші перепустки, фото перших почесних ветеранів заво-ду, багато почесних грамот.

Представлені досягнен-ня наших спортсменів.

Кор.: Звідки ви бере-те необхідних спеціа-лістів? Чи, можливо, у вас є власна навчаль-на база?

О.П.: Спеціальності технологів та інженерно-технічних працівників є дуже дефіцитними. На жаль, Летичів мало забезпечений необхід-ними кадрами, тому що практично уся промис-ловість, яка існувала раніше, дуже занедба-на. Але за останній рік ми гарно піднялися, і в цьому нам дуже допоміг Валерій Олександрович Кольгофер, голова РДА.

Хоча подібна ситуація не лише на Летичевщині, а й в області та усій країні, тому що молодь, отримавши необ-хідну освіту, хоче працювати у великих м і с т а х , де можна отримати більші ко-шти. Але, наприклад, у нас пра-ц ю є н а -ч а л ь н и к виробни -цтва Воло-димир Кон-д р а т ю к , мешканець Летичева, з інженерної родини. Він почав працювати простим помічником на-ладчика, а тепер, як я казав, через 3 роки став начальни-ком виробництва, і це у віці 28 років.

Кор.: Ваше підприємство приймає участь у розвитку селища?

О.П.: За 3 роки ми відре-монтували дитячий садок, надаємо шефську допомогу школі №2, щорічно на Новий рік ми возимо у дитячі садки та лікарні все, що потрібно для побуту. У лікарню купили телевізор. У нас є 100 ветера-нів і кожний рік, ми виписує-мо їм газету «Ветеран Украї-

ни». Добрих справ нами зроблено ба-гато.

Кор.: А є якісь цілі на майбутнє?

О.П.: Роз-вивати під-приємство, а разом з цим і промисло-вість у райо-ні, створю-вати робочі місця, і впев-нено кроку-вати вперед, і надалі від-

чувати підтримку держави, яка є сьогодні.

Кор.: Ну а тепер відкрий-

те таємницю – хто є ва-шими конкурентами по виробництву у регіоні чи в Україні?

О.П.: У нас немає конку-рентів! Вони, звісно, є, але ми не звертаємо на них увагу, ми якісно виконуємо нашу роботу.

Кор.: А які Ваші особис-ті життєві цілі? Адже для того, щоб люди йшли за лі-дером, він постійно мусить піднімати планку…

О.П.: Так, я думаю, за мною і йдуть. Головним для мене є повага і авторитет се-ред людей. Взагалі, я дуже за-доволений колективом, який очолюю. Добре, що тепер і з райадміністрацією співпраця стала більш тісною, бо перші 2 роки вона такою не була.

Кор.: Що Ви відчули, коли на День міста вихо-дили колонною зі своїми людьми?

О.П.: Я був гордий, що в мене такий дружний та найпотужніший колектив! У

колоні усі стояли разом - від прибиральниці з онуками до директора, і не було ніякої різниці, хто якого рангу.

Кор.: Як вважаєте, свято вдалося?

О.П.: На мою думку, це було дуже гарне та велике дійство. Перш за все хочу привітати всіх Летичивців з такою подією. Побажати міц-ного здоровя , щастя, успіхів, яскравих подій і здійснення мрій, а також подякувати їм за таку активну участь у святі міста. Хочу подякувати від імені колективу, та себе особисто голові ОДА Василю Степановичу Ядусі, та голо-ві Хмельницької обласної ради Миколі Васильовичу Дерекоту, за неймовірну під-тримку на обласному рівні Летичівського району, та Летичева. Також щирі слова подяки голові РДА Валерію Олександровичу Кольгоферу і побажати йому продовжу-вати втілювати в життя чудові справи на благо розвитку Летичівського району. І на сам кінець хочу поділитись тим, що я сам мешканець Хмельницького, в обласному центру часто відбувалися різні святкові заходи, але у Летичеві дійсно була справ-жня «святкова бомба»!


moyagazeta.com№ 23-24 (536-537), сентябрь 201214 мій бізнес 15мої летичівці

Учредитель: ПП "С.Медиа-Центр"

ХМЕЛЬНИЦКАЯ ОБЛАСТНАЯ

ОБЩЕСТВЕННО-ПОЛИТИЧЕСКАЯ ГАЗЕТА "МОЯ ГАЗЕТА+"

Материалы, опубликованные в “Моя газета+” , являются собственностью издателя, защищены международным и украинским законодательствами и не могут быть воспроизведены в какой-либо форме без письменного разрешения издателя.

Редакция не несет ответственность за достоверность фактов, цитат, собственных имен, опубликованных писем, заявлений читателей и других сведений, ответственность несут авторы публикаций, а за достоверность рекламной информации - рекламодатель.

Редакция может не разделять точку зрения автора публикации. Материалы, интервью, не заказанные редакцией, - не оплачиваются. Рукописи, поданные в редакцию, не возвращаются и не рецензируются.

Материалы, обозначенные ®, носят рекламный характер.

Главный редактор: Людмида ЛУНИНА 096-483-20-56, 777-847 [email protected]Зам. редактора:Юлия ЛунинаОтдел информации, рекламы: Дарья ДЕНИСЕНКО т./факс 700-997, 777-847Дизайн и верстка: Юлия ЛУНИНАТелефон горячей линии редакции: 700-997, 777-847, 096-483-20-56

Адрес Интернет-газеты: http://www.moyagazeta.comE-mail: [email protected] Свидетельство о регистрации - ХЦ-393 от 10.01.2001 г.Издается с января 2001 года. Типография: ТОВ «Буковинський Видавничий Дім» №23-24 (536-537), сентябрь 2012 г.Заказ №531Тираж “Моей газеты+”(спецвыпуск) 5000 ЭКЗ.

Володимир Васильович Гурман, начальник філії «Русанівський спецкар'єр» ДП «Хмельницькоблавтодор»

“Наше підприємство існує з 1954 року. Воно є кар’єром міського типу 100% державної власності. Сам я на посаді із 2006 року, прийнявши його з бор-гами у розмірі півтора мільйони гривень. На сьогодні сума коштів також складає півтора мільйони, але вже «у плюсі»! Фінансовий результат ведеться по випуску щебеню, еквівалентному грошам. Ми ви-пускаємо 200 тисяч кубів за рік, що дорівнює 20 млн. обігових коштів. Але є в нас і проблеми. По-перше, з 2006 року підприємство два рази хотіли захопити рейдери шляхом знаття директора з посади. Дяку-ючи сильному колективу і профспілці, ми змогли відбитися. Друга проблема, яка на сьогодні існує, це земля. У 1990 році, коли йшло розпаювання земель,

розпаювали гірський відвід і ліцензію. Колектив в нас хороший, усього працює 80 чоловік. Влада, як попередня, так і ни-

нішня, допомагає нам. Середня зарплатня більше 2000 гривен, годуємо безкоштовними обідами. Але шкода, що до нас на роботу приходить мало молоді… Ось техніка в нас ще радянських часів… Але ж нею можна по-різному розпоряджатися: або зламати, знищити, або підтримувати і потихеньку працювати. У необхідних випадках ми ви-наймаємо імпортну техніку. Робота наша залежить від погоди. Коли сильні морози, працювати не можемо, якщо підприємство відкритого типу. До 70% відсотків нашої продукції забирає «Облавтодор», а десь 30% реалізовуємо самі. Дуже погано, що мало будується доріг – адже ми можемо виготовляти щебінь, який використовують в осно-ві доріг. Також у нас є досить багато глини. Ринок збуту сьогодні залежить від того, як користуватися надрами. Якщо вироблений продукт хороший, його можна продати швидко, навіть за день, - але ж він не завжди є таким, буває і поганої якості… Саме тому ми намагаємося знайти такого клієнта, щоб продати йому у комплекс і те, і інше. Ось таким чином ми й виживаємо…”

Олександр Михайлович Левицький, керівник Головчинецького

гранітного кар'єру«… Очолив я під-

приємство в 2003 році. Прийняли ми його з великими боргами - по зарплатні за декілька років, перед банками, перед податковою ін-спекцією. За цей час ми вийшли вже на нормальні економічні показники, повністю відійшли від старої техніки, придбали б/в техніку імпортного ви-робництва. 9 років тому

вироблялося близько 3 тис. кубів на місяць, зараз вийшли на 5-10 тисяч. Звісно, могли б видавати і більше. Але наше підприємство сезонне - взимку виробництво стоїть, тому що немає ринку збуту, а працюємо з березня по грудень.

На сьогоднішній день на нашому виробництві працює близько 55 чоловік.

Завдячуючи тому, що у нас тут є поклади граніту, добуваємо гірську масу - проводимо буро-вибухові роботи, дробимо породу, потім екскаваторами вантажимо на машину, веземо на дробилку, а далі йде процес переробки гірської маси і розсіювання по фракціям щебеню. Хочу сказати, що по всім фізико-хімічним властивостям наш граніт є одним із най-кращих у регіоні. І вистачить його ще надовго! Поклади тільки-но розвідані, і їх ще багато».

Григорій Сагайдак: «А ще мені не соромно за те, що...»

Григорій Андрійович Сагай-дак з 1994 р. по 2004 р. перебував на посаді голови Летичівської районної ради та голови Лети-чівської адміністрації

Кор.: Чим для Вас є Летичів-ський край? Які Ваші спогади про нього?

Г.С.: Вперше до району я потрапив зовсім юним, одразу після інституту. Спочатку пра-цював чотири з половиною роки головним зоотехніком, а потім майже 8 років - директором радгоспу, який знаходився в меж-ах Летичева. Радгосп займався садами та вирощуванням плодо-вих саджанців. Потім був десять років головою адміністрації і два роки головою районної ради. Коли йшов на посаду голови ад-міністрації (тоді вони називалися представниками президента), дуже боявся, тому що був мо-лодий, і думав, що не впораюсь із роботою. Коли я ще займав посаду директора радгоспу, було прийнято рішення передати до Летичева 300 гектарів землі для індивідуального будівництва. Мені сьогодні дуже приємно, що це було зроблено не помилково. А коли у 1992 році я вже був головою адміністрації, почалися ті ж проблеми, але у більших масштабах. Дуже пишаюся, що вдалося побудувати чимало бу-динків під житло: 30-квартирний, 18-квартирний від «Ремзаводу», 18-квартирний «Термопластавто-мату», 16-квартирний «Райагро-буду», 16-квартирний за кошти

бюджету для медиків та інші. Також побудували дві школи, зробили дорогу з асфальтовим покриттям Летичів-Щедрова-Горбатів-Марківці-Головчинці і з виходом на центральні траси. Ми були першими в Україні, хто впровадив виїзний прийом наших мешканців. Виробничі питання були перш за все. Ду-маю, зараз працювати набагато легше, ніж тоді.

Кор.: А за що Вам досі не со-ромно і на душі тепло?

Г.С.: За то, що побудували поліклініку на 380 відвідувань. Сьогодні, коли приїжджаю до райцентру, відразу це згадую. А ще мені не соромно за те, що, незважаючи на важкі часи та чималі складнощі, нічого не зупинялося, жодна ферма не була знищена, жоден склад не був розібраний, і завжди збирали непогані врожаї.

Кор.: А на чому ви тоді спе-ціалізувалися у сільськогос-подарській галузі? Що було так би мовити «родзинкою» району?

Г.С.: Рослинництво, тварин-ництво, молоко, м’ясо, зернові, сади, яких тоді було 420 гектарів. У той час ми мали власну лінію по переробці фруктів на пюре, тому що у нас був плодокон-сервний завод, який виробляв соки, пюре, джеми, зефір, різне печиво. Сьогодні цей завод при-ватний і майже не працює. Також займалися питанням газифікації району, але через проблему фі-

нансування усе залишалося на папері. А пам’ятаєте, як з’явився наш відомий на всю країну риб-ний ринок, який розміщується при в’їзді в місто? У часи, коли було велике безробіття, люди просто ставали вздовж траси і торгували. З часом життєво необхідно стало цю торгівлю впорядкувати. Я покликав до себе Станжицького, який тоді за-ймався підприємництвом (зараз він селищний голова) і сказав,

що необхідно зробити ринок, щоб люди отримали робочі міс-ця. Це було не так вже і просто, тому що багато хто спочатку не хотів йти туди працювати, від-мовлявся. Зараз усе навпаки!

Кор.: Чи хочете згадати ко-гось з тих, із ким проходили цей нелегкий шлях?

Г.С.: За що я вдячний усім,

що мене завжди підтримували, і були гарні заступники. Головою ради тоді був Фурманюк, на сьо-годні він вже, нажаль, покійний... Мої замісники Мазурков, Скуль-ський, потім Леонід Іванович Довгалюк, начальники управлінь сільського господарства були дуже досвідченими людьми. За десять років лише один за-ступник в мене змінився. Голови Леонід Степанович Гаврищук, Віктор Броніславович Прика-зюк, Микола Петрович Ткачук, Марія Василівна Каськова (вона фору давала всім чоловікам!), Станіслав Іванович Лентовський та багато-багато інших. «РТП» –

Варков, Комбікормовим заводом керував Микола Ярославович Безе, «Райагробудом» - Зозуля, який і сьогодні працює. Керів-ником податкової тоді у нас був Чук, який багато зробив для роз-витку району. Керівником рай-відділу - Володимир Григорович Стахов, який побудував цілий

новий райвідділ. Не забували ми і про ветеранський склад. Люди були вибрані в сільських радах. Є такі, що і сьогодні працюють - Надія Григорівна Алєксєєва в Трибухівці, Полюх довго працював головою посил-кової ради в Летичеві. Куратором ветеранського активу був Віктор Григорович Савінко. З ним ми плідно працювали, допомаючи ветеранам.

Кор.: А сьогодні є люди, які не забули Вас, телефонують?

Г.С.: Звичайно, є. Сьогодні я не живу в Летичеві, але часто буваю там. Не забуваю привітати людей з Днем народження, і мене також вітають. У тому господарстві, в якому я працював, живе жінка, в якої я жив на квартирі. Зараз вона одинока, і я є її опікуном. Тому разом зі сім’єю постійно приїжджаємо до неї.

Кор.: Що Ви хотіли б побажа-ти усім людям?

Г.С.: Щоб не тільки Летичів, а й увесь район постійно розви-вався, та був в перших рядах! Кожен голова адміністрації, який працював на цій посаді, зробив чималий внесок у розви-ток району.

Кор.: А що хотіли б побажати сьогоднішньому голові РДА?

Г.С.: Я з ним зустрічався і ска-зав, що, якщо буде необхідна моя допомога, завжди готовий під-ставити свої плечі, тому що для мене цей район небайдужий. Го-ловне, що хочу побажати: нехай вистачить сил і терпіння здолати всі негаразди, які зустрічаються в його роботі! Спілкувалася

Людмила Луніна

[email protected]

Хмельницкая оáááááááá áá áá ááááá áá-áá áá áá ááá ááá áá áá áá р е к л а м а брифінг

moyagazeta.com16 № 23-24 (536-537) сентябрь 2012 г.moyagazeta.com

Летичівщина туристичнаКармалюкове крісло

Чудова, мальовнича природа, гірські каньйони, стрімка, бурхлива річка - все це є на Кармелюковому кріслі. Якщо кожний справжній американець має побувати у Діснейленді, то кожний житель не тільки Летичева, а й Хмельниччини повинен побувати на «кріслі». Там дійсно класно!!! Скільки б разів ви там не бували все рівно з великим задоволенням знову і знову схочете повернутися. І кожний раз дізнаватися щось нове про це прекрасне місце. Така дивна назва цього «курорту» пішла від вибоїни у скелі, яка незрозуміло

звідкіля взялась, котра нагадує крісло. За легендою тут збирав своїх побратимів на нараду народний мес-ник Устим Кармалюк, а те крісло у скелі слугувало йому «троном». Ось

така собі легенда. Хочете вірте, хочете ні, але це прекрасне місце обов'язково відвідайте. Знаходиться воно на відстані 4 км. від автошляху Летичів - Стара Синява, неподалік села Кудинка.ПОРАДА! Якщо ви вирішили відпочити на Кармалюковому кріслі, то їдьте

обов'язково з ночівлею (бажано в наметах). Тільки тоді ви відчуєте усю чудову красу цього історичного місця. А спогади про цей відпочинок та Летичівщину довго будуть зігрівати вам душу!

Меджибіж Першу письмову згадку про Меджибіж можна знайти ще у Іпатіївському літописи від 1146-1148 років, коли київський князь Ізяслав Мстиславович передав у власність Святославу Всеволодовичу п'ять поселень, серед яких було й «Межибоже».

З XII століття воно відоме, як місто «Побужжя», що мало торгові зв'язки з іншими поселеннями Волині та Київщини.У ХІІІ столітті Меджибіж належав до Болохівської землі і мав дерев'яну фортецю з земляними валами, яка була знищена

за часів боротьби галицького князя з монголо-татарами у 1241 році. Наслідком тієї війни було знесення всіх укріплень міст - близько 1255 року. Після цього край потрапив під безпосередню владу татар і залишався під нею майже 100 років.Поселення було розташоване на Чорному шляху і тому замок мав велике оборонне значення. За річкою Божком зна-

ходився, за місцевими переказами, так званий замок Ракоці, який знищили турки. На цьому місці ще у кінці XIX століття було видно руїни замку з вежею. Від Меджибожського замку до замку Ракоці, вів, за переказами, підземний хід, у якому люди переховувались від турків. За містом по дорозі на Волосовці, знаходиться ряд поховань.У XV-XVI століттях замок постійно потерпав від нападів татар. У 1453 році, коли татари напали на Поділля, військо, в

якому був і меджибізький староста Мацелен, наздогнало їх аж під Теребовлею.Під час польсько-турецьких війн замок займали то козаки,то поляки, то турки. Цікаво те, що в одних руках він утриму-

вався не більше одного року. Наприклад, у 1648 році його здобули козацькі полки Максима Кривоноса і Данила Нечая, а в 1649 році він знов у руках поляків. Богдан Хмель-ницький відвойовував фортецю у поляків двічі: у 1650 та у 1653 роках. Так фортеця переходила з рук в руки протягом 30 років.З 1672 по1699 рік місто і замок належали Османській

імперії.У 1699 році за Карловицькою угодою Меджибіж увійшов

до складу Польщі. У 1702 році замок знову знаходився в облозі козаків та повстанців.Меджибізька фортеця є архітектурною пам’яткою

XIV - XIX століть. Вона будувалася на мисі, утворе-ному двома річками: Південним Бугом та Бужком. На місці фортеці спочатку були дерев’яні укріплення XIII століття, які на території фортеці у багатьох місцях

знаходять археологи. Потім, на місці сучасної фортеці, з’явилася оборона споруда Литовської доби, яка будувалася у 70-80 роках XIV століття і займала половину сучасної території. А після приєднання Меджибожа до Польщі у XV - XVI століттях була проведена її реконструкція, і фортеця стала повністю кам’яною. Це зробили власники Меджибожа, багаті землевласники Синявські. Вона стала одночасно і оборонною спорудою і замком-палацом, місцем для відпочинку та проживання власників. Територія фортеці досліджується з 1985 року. Завдяки археологічним дослідженням ми маємо можливість відтворити

всі ті етапи, які в своєму розвитку пройшла ця велична оборонна споруда.

П е р ш а з г а д к а п р о єврейську общину Меджи-божа датується 1509 роком.

У XVI столітті євреї складали майже 40% усього населення, а в XVIII столітті це число збільшилося до 75%. Це була одна з найбільших єврейських общин на Поділлі. Але під час Великої Вітчизняної війни, у вересні 1942 року за Меджибожем (в сторону села Русанівці) їх було розстріляно 3500 осіб. Після тих трагічних подій община не відновилася, і у містечку проживало лише кілька єврейських родин.С початку 90-х років XX століття на старому кладовищі Меджибожа проводилися

роботи по його відновленню, під час яких була знайдена могила Баал Шем Това (Бешта) - засновника хасидизму, вчення благочестя. Саме з Меджибожу це вчення розповсюджувалося на Волинь та Брацлавщину. З того часу до міста їдуть єврейські паломники-хасиди, а також туристи, які бажають покращити своє здоров’я. Вважається, що могила Баал Шем Това допомагає людям зцілюватися від різних хвороб. Сам Бешт був непоганим цілителем, який лікував людей за допомогою трав, заклинання, амулетів, володів яснобаченням, займався таємним містичним вченням Каббалою. Серед сучасних послідовників Каббали є Мадонна та Ештон Катчер, які таємно відвідували Меджибіж. Місто можна назвати Меккою для хасидів. Майже кожного тижня приїжджає від 100 до 300 паломників.

За словами старшого наукового співробітника державного історико-культурного заповідника «Межибіж» Вероніки Григорівни Везнюк, на по-чатку 90-х років до Меджибожа приїжджала експедиція Санкт-Петербурзького єврейського університету. Члени якої (працівники) поновили старе єврейське кладовище та поставили надгроб-ки на свої місця. На даний час їх тут 198. У центрі кладовища, у цегляному будиночку, є могила Баал Шем Това, який приїхав до Меджибожа в 1740 році та прожив тут останні 20 років свого життя. Він вважається одним з найвидатніших рабинів Світу. Біля нього поховані його учні, послідовники та два онуки – цадики ребе Барух і ребе Моше Хайем, які продовжували справу свого діда. Згідно

єврейської релігії, цадик – це праведник, який є зв’язком між простими євреями і вищим світом. Вважається, що найкоротша відстань між землею і небом саме там, де могила праведника. Тому багато прочан їдуть до могили Баал Шем Това, щоб помолитися йому та його нащадкам.Також тут похований учень Бешта Алтер Ребе, який досить багато написав про свого вчителя. При житті Баал Шем Тов не

записував своїх повчань, не видавав книг. Тільки після його смерті учні зібрали усі вислови та настанови у дві книги: «Вінець доброго імені» і «Заповіт Бешта». Могила Баал Шем Това мармурова і має ніші, щоб паломники мали змогу написати свої побажання та прохання

нематеріального характеру і опустити їх в одну з них... Вважається, що просити необхідно здоров’я та благополуччя для своєї сім’ї. Могилу реставрували кілька разів. Спочатку над нею було дерев’яне накриття, потім кам’яна плита, а після останньої реконструкції поклали мармурову плиту.

Єврейське кладовище

Летичівська фортеця

Пам'ятник Устиму Кармалюку

Рибний базар

moyagazeta 23-24

Documents