ММIIСТ-МСТ-МГазета КиївсьКоГо Палацу дітей та юнацтва

Знайти своє майбутнє допомагаютьрізноманітні секції та гуртки. В них дитинаможе розкрити свої нахили та свій потен-ціал, вона починає вільніше відчувати себесеред однолітків, та й взагалі у соціумі.Одним із таких закладів є Київський палацдітей та юнацтва, який пропонує надзви-чайно широченний вибір гуртків, секцій таклубів за інтересами.

9 вересня Київський Палац дітей таюнацтва радісно відкрив свої двері дляусіх, хто хоче зануритись у барвистий світталантів. Судно- та авіамоделювання, му-зика, точні науки, спорт, біологія й журна-лістика, водний туризм, спелеологія,скаутський загін, циркове, театральне тамузичне мистецтво – це лише краплина увеличезному морі напрямів Палацу.

Під час світа кожен відділ КПДЮ нама-гався якнайкраще презентувати себе.Викладачі відділу декоративно-приклад-ної творчості знайомили з чарівним сві-том народних ремесел ідекоративно-прикладного мистецтва.Всі бажаючі могли власноруч створитималеньке диво з мозаїки, кераміки, бі-серу, вишивки чи лозоплетіння. Взятиучасть у веселих естафетах та іграх за-прошував Центр «Дозвілля», а поставитинові спортивні рекорди, пройти під вітри-лом по Дніпру або стати гросмейстероміз шахів – дитячо-юнацька спортивнашкола.

Одним із найпопулярніших напрямівсьогодні є журналістика. Важко зараз уя-вити успішну людину, що не вміє пра-вильно висловлювати свої думки – вусній чи письмовій формі, формулюватиідеї, підтримувати інтелектуальну бесіду.Викладачі інформаційно-творчого агент-ства «ЮН-ПРЕС» – фахівці у галузі друко-

ваних ЗМІ, теле-, радіо-та фотожурналі-стики – залюбки поділяться секретамисвоєї професії. Варто зазначити, щоцього року в Палаці широко представ-лено літературний напрям. Програма ро-боти Літературної студії включає в себе і«пробу пера», і участь у літературних кон-курсах, і проведення творчих вечорів, івидання власного Альманаху з кращимидитячими роботами. Вихованці відділунауково-технічної творчості виставилимоделі кораблів, підводних човнів,ракет, електронних пристроїв, виготов-лених гуртківцями. Тут же відбулася де-монстрація радіокерованих автомобілівта човнів. Відділ туризму та краєзнавствазапросив сміливців випробувати своїсили на смузі перешкод, скеледромі таспелеодрабині чи перевірити знання з іс-торії Києва. Відділ біології – для тих, хтовболіває за здорову та екологічно чистукраїну, любить тварин, хоче навчитисяпрофесійно надавати першу медичну до-помогу, оволодіти мистецтвом візажу тамакіяжу, мріє про професію медика, біо-лога, еколога. Тут діти могли ближче по-знайомитися з тваринами, які мешкаютьу живому куточку, а ветеринари давати-муть поради з догляду за домашніми тва-ринами. Авіаційно-космічний центрдавав можливість відчути себе справжні-сіньким парашутистом.

Олег Васильович, керівник гуртка зводного туризму розповідає, що йогогуртківці залюбки беруть участь у практич-них заняттях, а особливо у літніх виїздах.Юні туристи кажуть, що для них головне– чудовий колектив, а ще – екстрим, ви-їзди до карпатських гір та печер, самостій-ність та відповідальність. А осьпредставники медичної школи з захватом

Агентство «ЮН-ПРЕС»

спецвипуск, вересень 2012

ММ ii с тс т -- ММ

Сергій Дахнов: «Я постійно вчуся у дітей»

Світ талантів у дитячому ПалаціКожна дитина рано чи пізно підходить до того моменту, коли починаєзадумуватись над тим, з чим пов’язати своє майбутнє життя. Кожна ди-тина рано чи пізно підходить до того моменту, коли починає задумува-тись над тим, з чим пов’язати своє майбутнє життя.

і гордістю розповідають, що їхні гурт-ківці без проблем вступають до медич-ного університету. Цим вонизавдячують цікавим урокам з анатомії,фізіології, а особливо літній практиці –стажуванню в лікарнях, де вони навітьбувають присутніми під час проведенняоперацій.

Окрім уже знайомих напрямів Па-лацу, були представлені й нові, а саме:космічне моделювання та макету-вання, економічний брейн-ринг, аеро-космічні дослідження, сграфіто,казкотерапія, курси бортпровідників,китайська мова, соціобіологія, біотех-нологія, перукарське мистецтво, тра-воплетіння та фітодизайн, промисловийдизайн тощо.

Молодіжний мистецький центр «ДімМиколи» вразив відвідувачів творчимвернісажем виставок «Футбол» та«Літо». Це свої літні практики проде-

монстрували гуртківці відділу декора-тивно-прикладної творчості та образо-творчого мистецтва. У холі Палацу –продовжується виставка портретів ви-хованців студії образотворчого ми-стецтва «Люди, що нас оточують» таавторська виставка вихованки студіїживопису Анастасії Гориславець «Крає-види Болгарії».

Майбутні гуртківці мали нагоду по-дивитись виставки дитячих мистецькихробіт, особисто познайомитися з педа-гогами, поспілкуватися з дитячимипсихологами, взяти участь у майстер-класах. Після презентацій відбувсясвятковий концерт за участю кращихтворчих колективів Палацу, який пода-рував всім фантастичну енергетику, по-зитив і натхнення.

Михайло Григорович Нестерук, ху-дожній керівник та диригент народногоколективу естрадно-духового оркестру

«Юність», розповідаючи про свій ор-кестр наголосив, що музика – це життя,і без неї – як без повітря, тим самим по-яснивши, чому так багато дітей запи-суються до його колективу.

Кожен колектив може пишатисясвоїми вихованцями – переможцямиМіжнародних фестивалів, конкурсів,змагань, чемпіонами Європи та світу.

Після навчання у наших гуртках і сек-ціях більшість дітей обирають ті види ді-яльності, якими займалися тут, як і своюмайбутню професію.

Насьогодні Палац дітей та юнацтва –найбільший позашкільний навчальнийзаклад України, в якому навчаєтьсяпонад 9 тисяч дітей і молоді віком від 5до 21 року.

Анастасія ШУВАЛОВА,Олександра БєЛУхА

Під час свята День відкри-тих дверей юні журналістиагентства «ЮН-ПРЕС» по-спілкувалися з директо-ром Палацу СергіємЛеонідовичем Дахновим.

- Сергію Леонідовичу, сьогодні– День відкритих дверей у Па-лаці. Чим саме цей день відріз-няється від минулих років? - Цього року набагато більшевідвідувачів, ніж минулого, на-багато більше дітей прийшлосьогодні до нас, на відкриттяКиївського Палацу. Ми цим за-доволені!

- А як змінилися діти? Мож-ливо, погляди в них вже

трошки інші?- Цього року ми звернули увагуна те, що і діти, й батьки більшецікавляться точними, техніч-ними науками.

- А що нового з’явилося в Па-лаці?- 22 нових гуртки!

- А що, на Вашу думку, кращедля Палацу? Щоб діти займа-лися, чимось таким більшетворчим чи технічними нау-ками?- Ми повинні займатися всіманапрямками. У нас в Палаці пра-цює більше шестисот гуртків завсіма можливими й неможли-вими напрямками. Практичнокожна дитина та її батьки мо-

жуть знайти тут для себе відпо-відний напрямок для розвитку.

- А що ще треба удосконалити,змінити? Щось є таке в планах?

- Фінансування. Його постійноне вистачає.

- Скажіть, а ви особисто, чо-мусь навчилися у дітей?

- Я? Навчився у дітей? Ну, вра-ховуючи те, що у мене двоє онуків, то я постійно вчуся.

- А ваші діти також тут зай-

маються?- В мене один онук займається

у відділі біології, ще йому подо-бається кераміка.

- Які Ви бачите перспективи дляПалацу в майбутньому?- Тільки й тільки новий, вищийрівень! Ось такий у нас шлях! Аякщо конкретніше – це дуже ве-лика й окрема розмова.

Марія УГНІВЕНКО, Юлія БУЧИНСЬКА

Інтерв’ю з директором Київського Палацу Дітей та Юнацтва

Фото: Юрій Малиновський

Фото: Юрій Малиновський

Фото: Юрій Малиновський

2

ММ ii с тс т -- ММ спецвипуск, вересень-2012

Газета «МІСТ-М» загалом розрахо-вана саме на молодих читачів, алевона є цікавою і для старшої аудиторії.Кожен підліток вважає себе дорослимі не розуміє, чому батьки не розді-ляють його думку. Вся справа в тому,що ми і в 30 років залишаємося дляних маленькими дітьми, яких требаоберігати і виховувати. Та, якщо вамне до вподоби така ситуація, підкладіть«випадково» татові чи мамі нашу га-зету за сніданком і вони, занурившисьу її сторінки, знайдуть для себе багатоцікавого, що допоможе їм порозумі-тися зі своїми «квітами життя». Бабусій дідусі з задоволенням прочитаютьочима, які бачили на цьому світі не-мало, статті про підлітків, написані їх-німи талановитими онуками,дізнаються чим живе сучасна молодь ізгадають свої роки, коли вони так самотаємно втікали на танці, закохувалисьі сперечалися з батьками. Вимикайтемексиканські серіали і дайте телеві-

зору покритися пилом, забувайте просайт «Вконтакті», і беріть квиток доКраїни Молоді України, з якою тобі небуде часу нудьгувати.

Отже, в дорогу – від фестивалю дофестивалю.

Станція «Золота осінь Славутича»Фестиваль «Золота осінь Славутича»

– перша станція на довгій яскравій фе-стивальній дорозі. Цьогоріч фестивалю– 19 років. І всі ці роки «ЮН-ПРЕС» –беззмінний друг, партнер і соратник«ЗОСі». Адже скільки б не змінюва-лося тем, учасників, переможців, алетрадиції Фестивалю переходять з рокув рік, стають легендами: святковахода учасників фестивалю та школярівміста; кольорове братання «Дай рукумені»; випуск фестивальної газети«Славеста»; концерти та шоу-про-грами за участю відомих артистів;прес-конференції з міським головою –Володимиром Петровичем Удови-ченко, оргкомітетом фестивалю, з ке-рівництвом ДСП «ЧАЕС», НАЕК«Енергоатом», ВП «АРС», відомимижурналістами та політиками; презента-ція дитячих, молодіжних закладів таорганізацій міста Славутич.

«ЗОСя» – як магніт: вона притягує ітримає міцно-міцно, а іноді й відштов-хує. Хтось приїхав сюди вперше, хтось– в десяте, а об’єднує їх одне – любовдо творчості. Минулорічна «ЗОСя» при-несла перемогу юним журналістам, ІТ-шникам, фотокорам агентства«ЮН-ПРЕС».

Станція «Молодіжний акцент» уЗапоріжжі

VII Всеукраїнська Виставка «Моло-

діжний акцент – 2011», яка проходила з23 по 26 листопада в Запоріжжі, зіб-рала кращих представників молодіж-них газетних видань з усієї України.Творчі змагання, конкурси, засідання«круглих столів», інтелектуальнийбрейн-ринг. І як результат – І місце вконкурсі виборола редакція газети«Молодіжне перехрестя», а ІІІ місцедісталося газеті «Міст-М».

Станція «Жми на рекорд» у До-нецьку

На цьому фестивалі наші юні журна-лісти побували вперше кілька роківтому, як-то кажуть, поїхали на роз-відку. І були далеко не гіршими заінших. Цього року журналісти агент-ства не просто гідно представлятимутьКиїв, а й презентуватимуть Міжнарод-ний фестиваль дитячої та юнацькоїжурналістики «Прес-весна на Дніпро-вих схилах».

Станція «Змінимо світ на краще!»в МДЦ «Артек»

На гостинній українській землі вМДЦ «Артек» з 14 липня по 5 серпняКабінет Міністрів України, Міні-стерство соціальної політики та Міні-стерство закордонних справУкраїни, Всеукраїнський благодійнийФонд Надії і Добра традиційно зіб-рали юних посланців з 54 країн світуна 11-му Міжнародному дитячомуфестивалі «Змінимо світ на краще!».

Завдяки фестивалю в Україні побу-вали та стали її друзями близько 7,5тисяч дітей з 73 країн світу.

Програма фестивалю дуже різно-барвна. Право увійти до складу укра-їнської делегації діти виборювали начисельних національних та міжнарод-них конкурсах та фестивалях. Юні по-літики, журналісти та активістигромадського руху провели засідання3-ї сесії Генеральної асамблеї Міжна-родної громадської організації «Все-світня Дитяча Ліга Націй» (заснована у2009 році). Учасники обговорили на-ступні питання: можливості дитини всучасному інформаційному просторі,моральні чи матеріальні цінності - щообирають діти, війна краде дитинство.

Кульмінаційною подією фестивалюстав День миру, який розпочався під-сумковим засіданням ГенасамблеїМГО «Всесвітня Дитяча Ліга Націй», деюні миротворці підвели підсумки спіль-ної роботи та підпили звернення доміжнародних організацій та керівниківдержав-учасників фестивалю.

Київський Палац дітей та юнацтва, асаме інформаційно-творче агентство«ЮН-ПРЕС» є незмінним співорганіза-тором цього світового форуму дітей

планети. Міжнародний прес-центр, доскладу якого входять кращі вихованціагентства Юля Корзенюк, КатеринаКолган, Валерія Котенко, ВладиславДудка, Олександр Литовченко, ІринаМормоль, Марія Пермінова, Володи-мир Никонеко та переможці Х Міжна-родного фестивалю-конкурсу юнихжурналістів «Прес-весна на Дніпро-вих схилах» Колода Катерина (Во-линська обл.), Олег Трунов таАнастасія Кісільова (м. Харков), Олек-сандра Шумейко (м. Славутич), Ки-рило Чеботарьов (м. Кіровоград) тажурналісти телестудії з міста Ам’єн(Франція) професійно висвітлювализаходи фестивалю, організовувалибрифінгий інтернет-конференції, про-водили майстер-класи та активнопрацювали на тренінгах Ліги націй:складали та презентували свої про-грами , проекти та пропозиції до главсвоїх держав та міжнародних органі-зацій щодо захисту прав дітей у світі.Приємно, що саме вихованець гуртка«Юнкори» Владислав Дудка виборовправо (з 375 представників України)підписати та вручити «Звернення дітейпланети» до Президента України Вік-тора Януковича.

Станція «Журналістська зміна в«Орлятку»

Юні журналісти агентства «ЮН-ПРЕС», кращі представники шкільноїпреси та переможці фестивалю-кон-курсу дитячо-юнацької журналістики«Прес-весна на Дніпрових схилах» з 3по 23 липня брали участь у навчально-оздоровчому зборі в ДОТ «Орлятко»(м. Скадовськ). Сто юних «акул пера»– журналістів, операторів, фоторепор-терів, дизайнерів, радіоведучих та ко-респондентів шкільних газет – малиможливість чудово відпочити і закрі-пити вивчений матеріал на практиці.

Журналістська зміна стала однієюз найяскравіших у таборі, адже про-ходила за трьома програмниминапрямами: оздоровчим, куль-турно-масовим та діловим. Педа-гогічний колектив керівників зборуі співробітників табору об’єднали зу-силля для організації змістовного ціка-вого відпочинку та навчання своїхвихованців. Окрім традиційного ку-пання в морі двічі на день, прогулянокна свіжому повітрі, підготовки та уча-сті у різноманітних заходах, юні медій-ники мали чудову можливістьпопрактикуватися в улюбленій справіта вдосконалити набуті навики ізнання. Насамперед, програма зборувключала комплекс тренінгів, май-стер-класів та практичних занять,об’єднаних тематикою і родом за-нять. Так, «Школа юнкора» включалап’ять напрямів: «Кореспондент»,«Верстка і дизайн», «Радіожурналі-стика», «Риторика» та «Фотостудія».Також працювали творчі майстерні:«авіамоделювання», «флористика»;«гра на гітарі», «танцювальна студія».

Екскурсійна програма і так звані міс-цеві відрядження дали можливістьусім юнкорам побувати на одному знайкрасивіших островів нашої аквато-рії, о. Джарилгач; теплохідній прогу-лянці; в Національному заповіднику«Асканія-Нова»; в музеї міста Ска-довськ та курортному містечку Ла-зурне. Між командами учасниківпроводився конкурс газетярів «Прес-батл», Журналістський марафон і щот-ридні команда операторів,фоторепортерів та режисерів мон-тажу презентувала щоденники збору.

Також вихованці агентства «ЮН-ПРЕС» надавали інформаційну підт-римку Міжнародному благодійномудитячому фестивалю «Чорноморськіігри», що проходив у Скадовську,брали участь у фестивальній ході та

привезли до Києва почесний дипломмедіапартнерів.

Навчально-оздоровчий збір юнихжурналістів столиці залишив по собі нелише безліч яскравих літніх спогадів,важливого практичного досвіду, ра-дість спілкування з однолітками, а йвласну журналістську зірку на Алеїзірок табору як краща зміна сезону.

Станція Національний КонкурсШкільних Газет

Шкільні газети сьогодення – цеперш за все зародження демократіїу школах. Для вчителів це техноло-гія виховання думаючих творчихучнів. Для учнів перше за все першікроки правди. А для молодої дер-жави крок до відкритого грома-дянського суспільства.

Також слід зазначити, що сьогод-нішні юнкори це не лише рядові учнібудь якої школи – майбутнє Укра-їнського суспільства. Ми можемо відслідкувати, що з появою конкурсу уучнів почалась підвищуватися гро-

мадська позиція і доказом цього є їхроботи.

Саме для цього в славному містікорабелів Миколаєві щороку на-весні проводиться національнийконкурс шкільних газет. І «ЮН-ПРЕС» теж не пасе задніх!

Станція «Прес-весна на Дніпро-вих схилах»

Завершує фестивальну палітруМіжнародний фестиваль дитячої таюнацької журналістики «Прес-веснана Дніпрових схилах». 10-й ювілей-ний Міжнародний фестиваль-кон-курс дитячо-юнацької журналістики«Прес-весна на Дніпрових схилах»зібрав юних медійників із багатьохобластей України та 8-ми країн світу!

Тема наступного Фестивалю – «Мо-лодь і соціум»Наша подорож не за-кінчується, тож… фестивальмо!

Надія ІЛЛЮКЮлія СКОРОБОГАЧ,

Наталя ПЛОхОТНЮК,Юлія КОЗЕНЮК

Країна Молоді: подорож «Фестивальна»До уваги тінейджерів, і всіх, хто якимось чином відносить себе до молоді! Відкривши сторінку цієї га-зети, ви сіли на потяг й вирушили у приємну подорож до країни молоді, в якій знаходяться відповіді наваші питання й проблеми, які бентежать підлітків (кохання-зітхання, стосунки в школі, через які не-можливо нормально спати, стосунки з батьками, які вас не розуміють), з гумором описані субкультури(панки з зеленим ірокезом, чорно-рожеві емо, таємничі готи), цікаві знайомства, зустрічі, перемоги,сльози розставання й обіцянки зустрітися на наступному Фестивалі.

3

спецвипуск, вересень-2012 ММ ii с тс т -- ММ

Юнкорівський рух в Україні(як і в Радянському Союзі вці-лому) зародився в 1921 році,коли по всій країні розгорну-лося масове створення осе-редків «організованих дітей»(спартаків, юних ленінців, піо-нерів, жовтенят). В РадянськійУкраїні виходило близькосотні дитячих, підліткових імолодіжних газет і журналів.Авторами в них, наряду з до-рослими були діти.

У зверненні «До читачів» дво-тижневого ілюстрованого ча-сопису для дітей шкільного віку«Октябрьские всходы», якийвидавався в Харкові в 20-і рокиминулого століття говорилосяпро корисність подібного ви-дання, яке необхідно поста-вити «на правильні рейки», щобжурнал був і серйозним, і весе-лим.

Редакція писала: «Нам дово-диться йти стежкою, що ведев густий, дрімучий ліс премуд-рості та серйозності, й тут жеповертає на залиті сонцем ве-селі галявини. По бурхливомуморю життя ми не хочемопроплисти безтурботно, по-дібно вуличному хлопчиську,який, весело підстрибуючи, зоднаковим інтересом проно-ситься і повз пожежі, і повзнові будівлі, вплутується в буй-ство натовпу забіяк і можеприєднатися до стрункихрядів демонстрантів. Але, з ін-шого боку, ми не хочемо бутисхожим і на нудного буку,який, упершись очима в ноги,з видом вченого гусака про-стує урочисто і поважно тоді,коли потрібно просто сміятисяі веселитися ». Замітки, пові-домлення, дописи з усіх міст імістечок, сіл і селищ Українинайчастіше друкувалися в руб-риці, присвяченій дитячомуруху. Шкільні колективи та за-

гони піонерів, вожаті й учителі,юнкори (юні кореспонденти)розповідали про повсякденнісправи «будівництва соціа-лізму».

Уряд активно сприяв цьомупроцесу, переслідуючи дві ос-новні мети: широке поши-рення комуністичної ідеологіїта ліквідацію неписьменностінаселення (нагадаємо, щомайже половина населеннянавіть не вміла читати). Часто«юнкори» і «диткори» об'єдну-валися в гуртки, в яких профе-сійні журналісти навчали їхготувати матеріали для газет іжурналів . Юні кореспондентистворювали свої юнкорівскіпости на місцях, брали участь уліквідації неписьменності, зби-ранні врожаю, експедиціяхтощо.

Багатотиражна преса, стінга-зети в 20-і роки випускалисяколективами учнів практично увсіх російських містах. У шко-лах, клубах, в гуртках і в заго-нах виходили свої газети -рукописніф на склографі, дру-карським способом. Великупопулярність здобули так званісвітлові газети. Світлова газетаявляла собою серію «кадрів»,що включали малюнки і текст,виконані на папері або склі.«Читання» світлової газетиздійснювалося за допомогоюепідіаскопа або проекційноголіхтаря.

Відзначимо ще одну незви-чайну форму преси – «живу га-зету», тобто драматизацію«випусків новин» або театралі-зацію інформації. Іноді це нага-дувало свого роду«телемовлення» без ефіру,іноді – веселий театральний«капусник». У середині 20-хроків в країні щодня виходило90-100 тисяч рукописних газет,в створенні яких брали участь

до півмільйона диткорів. Пи-таннями дитячої журналістикизаймалася студія дитячої літе-ратури при інституті дошкіль-ного виховання, установикультури та навчальні заклади.Вони проводили анкетування,опитування читачів, виявлялинайпопулярніші дитячі ви-дання, рубрики і публікації.

Видатний радянський педа-гог А.С. Макаренко у своїй пе-дагогічній діяльності надававвеликого значення юнко-рівському руху. Адже роботанад випуском газети розви-ває логічний склад мислення,організаторські здібності, ко-мунікативні вміння, сприяєдинамічному руху колективу,формуванню особистості таколективу, виконанню «пер-спективних ліній», формуєзнання, прикладні вміння, на-вички. Він розумів, що цешлях до творчості, засвоєннягромадянської свідомості упрес-центрі.

Діяльність юних кореспон-дентів має великий вплив нажиття шкільних колективів,сприяє формуванню життєвоїпозиції членів різних дитячихта молодіжних громадськихоб'єднань. Випуск стіннихгазет, організація роботи зпресою в школі, громадськихоб'єднаннях, підготовка мате-ріалів у різні видання масовоїінформації, періодичні газети,дитячі та молодіжні редакціїрадіо і телебачення – основні

напрямки діяльності юнкорів.У юнкорів сильна зброя –

слово. Це означає, що вониповинні бути правдивими,точно вивіряти факти, і не боя-тися критики, уміти допо-могти виправити недоліки,бути активним учасникомсправ свого шкільного колек-тиву.

Минали роки. Юнкорівськийрух переживав часи злету й за-непаду. На сучасному етапі вінзнаходиться на вістрі відрод-ження. І основним центромформування й виховання юн-корів в Україні є інформаційно-творче агентство «ЮН-ПРЕС».Це не лише навчання дітей імолоді в різноманітних гурткахжурналістського напряму, а йзустрічі з відомими журналі-стами-професіоналами, мож-ливість друкуватися вдорослих ЗМІ, участь у Все-українських та Міжнароднихфестивалях дитячо-молодіж-ної журналістики. А ще –«ЮН-ПРЕС» - координаторшкільної преси столиці. Нажаль, на сьогодні в Українімайже повністю відсутня ди-тяча та молодіжна преса. Алевсе в наших з вами руках.Адже від юнкора до журналі-ста-професіонала – всьогокілька кроків!

Наталія ПЛОхОТНЮК

Це газета, яку готує й випус-кає молодь – юні журналістиагентства «ЮН-ПРЕС», розпо-відає про життя Палацу та промолодіжне життя столиці.

А на самому «світанку»агентства «ЮН-ПРЕС», у 1990році, коли в психолого-педа-гогічному центрі КиївськогоПалацу дітей та юнацтва іменіМ.Островського з’явивсяновий сектор – інформації –виникла потреба у створеннірегулярної дитячої друкова-ної газети. З назвою довго неморочилися, назвали її «Віс-ник старшокласника». Як за-явила на титульній сторінці№0 новоствореної газети зав.сектором інформації НадіяІллюк: «Газета – це дзеркало.Яким воно буде (а дзеркалабувають і кривими!) – зале-жить від кожного з нас. Невтрачайте часу і з першого ждня постарайтеся стати орга-нізатором і активним учасни-ком своєї газети. Її успіх – уваших руках!». Основні руб-рики газети: «Палац: погляд

зсередини», «Інформпрес по-відомляє», «Школа самовихо-вання», «Паркан оголошень»

Наступного року газета Па-лацу змінює назву. Тепер це –«Прес-калейдоскоп»! В основігазети – бліц-інтерв’ю з ціка-вими людьми. Ще через рікгазета Київського Палацудітей та юнацтва докоріннозмінює формат, назву і мовувидання – переходить наукраїнську й називається«Рандеву». Вона стала більшесхожа на захоплююче літера-турне видання. Такою вона йбула до 2002 року.

Старшою сестрою газетагентства «ЮН-ПРЕС» була га-зета «Перехрестя», яка вихо-дила в РеспубліканськомуПалаці піонерів і школярівімені М.Островського з 1986року. А бабусями цих юнко-рівських видань можна вва-жати газети «Піонерськийфорпост» (1936-1940 роки) та«Сталінські квіти» (1940-1941рр.) Примірники цих газетможна знайти в Державному

архіві України та в запасникахНаціональної бібліотеки іменіВернадського.

Ось така вона – історія зви-чайної газети «Міст-М».

Олександра ГОРЧИНСЬКА,

головний редакторгазети «Міст-М»,

Наталя ПЛОхОТНЮК,

шеф-редактор га-зети «Міст-М».

Від «Піонерського форпосту»

до «Міст-М»Агентству «ЮН-ПРЕС» – 21 рік. А газеті Київського Палацу дітей та юнацтва «Міст-М» – 15. Перший серйозний юві-лей. Чому «Міст-М»? Версій – більш, ніж достатньо. По-перше, це може бути скорочення від «Місто молоді», по-друге, «Молодь – міст між дитинством і дорослим життям», по-третє, це міст над Дніпровими схилами, де височієКиївський Палац дитячої та юнацької творчості.

У юнкорів сильна зброя – словоСьогодні можна впевнено стверджувати, що доляЗМІ,зокрема друкованих ЗМІ, залежить від мо-лоді – її креативності, амбіційності, не зашорено-сті, свободі від страху. І юнкорівський рухналежить відновлювати саме нам із вами.

Що таке телебачення? Це шик, блиск, зірки, слава, гроші… Те-лебачення полонило усіх, щойно з'явилося, і нині люди неуявляють свого життя без улюблених серіалів, телепередач,шоу, фільмів, навіть рекламних роликів. Однак ніхто навітьгадки не має, як тяжко творити цей світ, світ телебачення.

Хтось скаже, що бути зіркою легко. Можливо, це так. Проте не зна-менитості творять цей світ. Є люди, які знаходяться по той біксцени, які знімають на камери, монтують, створюють сценарії і вонине є зірками. Як щодо них? Вони не заслуговують на вашу повагу,любов та розуміння? Адже без цих людей не було б телебачення!Ваші серіали та телепередачі не виходили б щовечора, тому що їхби просто не існувало. Ці люди працюють днями і ночами зарадитого, щоб вам стало веселіше, щоб ви чомусь навчилися або простодізнались новини дня. А ви навіть не чули їх імена. Так хто справжнізірки?

Світ телебачення справді дуже цікавий, насичений, несподіваний.Проте в той же час він жорстокий, несправедливий та важкий. Ду-маєте, легко вставати у вихідний день о п’ятій ранку і їхати невідомокуди на зйомки, або взагалі не спати декілька діб у пошуках необхід-ного кадру? Чи монтувати декілька годин поспіль? Можливо, сценаріїстворювати легко? А робота телеведучої не менш тяжка. Ну що,хочете поринути у світ телебачення? Тоді я розповім вам, як!

У Київському Палаці дітей та юнацтва працює дитяча телестудія«Юнь». Тут ви матимете змогу реалізуватися і досягти певних висот утеле-світі. А якщо вам це не вдасться, то ви стовідсотково знайдетенових друзів і проведете свій час весело та з користю.

У Київському Палаці дітей та юнацтва з 2002-го року існує телестудія«Юнь».

«Юнь» пропонує до вашої уваги такі види занять:• тележурналіст;• операторська майстерність;• сценарна та режисерська майстерність;• телеведучі;• відеомонтаж;•анімація.На студії ніхто не відмовляє бажаючим навчитися телевізійної справи.

Саме тому потік нових учнів не припиняється протягом усього навчаль-ного року. Адже викладацький склад студії – чудовий і, повірте, пере-вершить ваші сподівання. Так, юним телевізійникам дуже пощастило,адже їм завжди допоможуть, як у справі так і в особистому житті, Те-лестудія – це ніби одна велика сім’я, в якій всі піклуються одне про од-ного, допомагають і роблять це безкорисно. Якщо ви потрапите настудію і зумієте відчути пануючу там атмосферу любові та добра, тообов’язково повернетесь сюди , адже телебачення і телестудія «Юнь»стане значимою частиною вашого життя. Особисто для мене телестудія«Юнь» стала стартовим майданчиком у світ професійної журналістики.

Тетяна КЛИМЕНКО,випускниця агентства агентства «ЮН-ПРЕС»

Світ телебачення

Сьогодні Ви, юні журналісти своєїкраїни, можете висловити власнудумку щодо сучасного стану тамісця молоді у багатошаровій соці-альній системі. А стартувати пропо-нуємо на Міжнародномуфестивалі-конкурсі дитячо-юнаць-кої журналістики «Прес-весна наДніпрових схилах», темою якого у2013-му році є «Молодь і соціум».

Створи власний журналістсь-

кий доробок за такими тематич-

ними напрямами:

•«Я і держава». Місце молоді усучасному світі. Глобалізація і мо-лодіжні рухи. Молодь і політика –два полюси чи одне ціле?! Рольмолоді у розбудові держави.

• «Я і здоров’я». Молодість –«весна життя»: як зібрати вдалийврожай?!

• «Я і освіта». Учнівська молодь– фундамент державного відрод-ження. Освітнє середовище як ре-сурс особистісного розвитку.

• «Я і сім’я». Діалог поколінь

через діалог особистостей. Сім’я– основа основ.

• «Я і дозвілля». Молодь таідеали, або не створи собі кумира.Інтернет-компетентність сучасноїмолоді. Соціальні мережі – ви-мога часу?!

• «Я і суспільство». Майбутні фа-хівці на ринку праці – становищета перспективи. Молодіжні суб-культури – невід’ємний пазл кар-тини сьогодення.

• «Я і духовність». Світогляд су-часної молоді. Духовність та цін-нісні орієнтації молоді – проблемита пошуки. Моральне чи матері-альне: що обирає молодь?

«Прес-весна-2013»

Фото: Андрій Козарно

Фото: Юрій Малиновський

Фото: з архіву редакції

Начальник Управління боротьби знезаконним обігом наркотиків,полковник міліції Олександр Деми-дов на прес-конференції повідо-мив, що в ході операції «Генофонд»перевірено 16, 9 тис. місць на-вчання неповнолітніх та молоді. Зарезультатами операції на першомумісці по розповсюдженню нарко-тичних засобів серед навчальнихзакладів є загальноосвітні заклади(школи, ліцеї гімназії), саме там за-фіксовано найбільший відсоток ви-падків – 55%. За ними йдуть ПТУ –28,3% і вищі навчальні заклади –16,7%.

За словами начальника Управління бо-ротьби з незаконним обігом наркоти-ків, у навчальних закладах та прилеглихдо них територіях виявлено 594 фактинезаконного обігу наркотиків, до якихпричетні учні та студенти.

«Мені здавалося, що я лежу в м’якійхмарці на вершині високої гори. Ліворучі праворуч – безодня, але мені такдобре, що ні до кого немає ніякого діла.Перед очима пролітають величезні яс-краві метелики, але мені навіть не хо-четься поворухнути рукою, щобдоторкнутися до них. Моє тіло нева-гоме, я начебто лечу разом з хмар-кою… Раптом лунає страшенний гуркіт,хтось голосно мене кличе. Я оскаже-ніло зриваюсь. Усе пропало! Гнів засти-лає мої очі. Хапаю, що втрапляє під рук,й запускаю чимось важким у того, хтоповернув мене в цю темну кімнату, хтополамав мені кайф. Він винен, він заразмій ворог…» (З пояснювальної в міліції)

- Привіт, Катюха! Ти знаєш, Санька«склеїв ласти»… ну, тобто, помер…зовсім…

- Шо ти мелеш?! Я ще вчора з ним «нахаті» була!.. Висіли, як груші…

Цю розмову я почула в столичніймаршрутці. Слово за слово – розгово-рилася з дівчатами.

Сашко помер не від старості чи відхвороби, не від нещасливого випадку,

він помер від … «передозу». В своїх сім-надцять років Сашко був наркоманомзі стажем: в чотирнадцять спробувавтравку (адже це – «круто», так багатохто робив у їхньому дворі), в шістнад-цять – познайомився з голкою (теж ви-падково – так пацани приймали в своюкомпанію: щось на кшталт обряду:«Хочеш бути крутим – вперед!»). А далівсе завертілося: знайшлися знайомі, якізвели з баригою; втечі з дому, ночівлі впритонах, дешеві дівчатка з Кільцевої,зникнення речей з квартири – він їм«прироблював ноги». Про навчання вшколі мова взагалі вже не йшла. Та й до-дому особливо не тягнуло. А що тамвдома? Постійні ридання матері, їїниття, скандали…

Але іноді дива збуваються. На черго-вих посиденьках з приятелями Сашковіприпала до душі дівчина, яка геть невписувалася у їхню компанію, хоча йбула сестрою господаря «хати», денарод «висів». Дівчина була повноюпротилежністю братові: вчилася, пра-цювала, займалася музикою. І зовсім несхвалювала братового способу життя,хоча й намагалася частіше бути поруч зрідною людиною, сподіваючись хоча бсвоєю присутністю вберегти його відможливої біди. Саме ця дівчина приму-сила серце Сашка стрепенутися. Дивно,звичайно, але, як кажуть, дива все-такитрапляються, й тому серце юнака отри-мало відповідь.

Кали мама хлопця дізналася про зако-ханість сина, її радості не було меж. В їїдуші зажевріла надія, ба, навіть більше– очікування дива. Та дива не сталося.Було вже занадто пізно. Катюха (такзвали дівчину) – Катюхою, а згубна за-лежність виявилася сильнішою за ко-хання, і, навіть, сильнішою за самежиття….

Того дня планета Земля спорожнілана одну людину. На жаль, він сам зро-бив своїх 10 кроків до безодні.

Можна, звичайно, розводити руками,жалкуючи про загублене життя, можна

пробувати наставляти наркомана направедний шлях, сварити його, «вправ-ляти мізки».. Є ще варіант: створити ре-зервації для алкоголіків, наркоманів йінших людських істот, які не вписуютьсяв нормальні рамки. А можна піти щедалі…

На державному рівні боротьба з нар-команією розпочалася лише на початкуXX століття. Піонерами боротьби з цимлихом стали американці. Конгрес СШАухвалив у 1914 році закон про заборонунаркотиків. Ведеться боротьба з неза-конним обігом наркотиків і в Україні.

Як розповідають, правоохоронці, у90-ті роки минулого століття після того,як впала «залізна завіса», відбулосязлиття організованих злочинних угрупо-вань колишнього СРСР в потужні транс-національні кримінальні структури. Натеренах Радянського Союзу організо-вана злочинність перетворилася в га-лузь з найвищими темпами розвитку.Наркобізнес став сферою діяльності ви-сокоорганізованих злочинних угрупу-вань.

Нині наркоринок у країнах європей-ської частини СНД знаходиться в стадіїреструктуризації. Зростає частка синте-тичних наркотиків, особливо стимуля-торівамфетамінного ряду, щовідображає загальносвітову тенденцію.В той же час на ринку продовжують до-

мінувати наркотики рослинного поход-ження. В першу чергу, це стосуєтьсяекстракційного опію і сировини дляйого виготовлення – макової соломки.Розчини опіатів застосовуються ін’єкцій-ним шляхом. Найбільш поширенимнаркотиком залишається маріхуана. Цепояснюється, зокрема, і тими обстави-нами, що дикоросла конопля, котра вєвропейській частині СНД росте на до-сить значних площах, цілковито покри-ває потреби відповідної сировини.

Ще однією загрозливою тенденцієюстав витік на «чорний ринок» наркомі-стких медичних препаратів. У підпіль-них лабораторіях, що розташовуютьсяв приватних будинках або квартирах,виготовляють дуже небезпечні психо-тропні речовини та синтетичні нарко-тики.

Практично в усіх країнах, що виниклина територіях колишнього СРСР, відзна-чаються зростання особливо небезпеч-них злочинів.

Наркоманія в Україні має свої харак-терні особливості. Якщо в більшостікраїн споживання наркотиків – справаособиста, то у нас вона має груповий ха-рактер. Це, між іншим, призводить дорозповсюдження серед наркозалеж-них спільних хвороб, а також до форму-вання окремої субкультури, допоширення мережі "вторинних" кримі-

нальних стосунків, і в кінцевому рахунку– до соціальної маргиналізації спожива-чів наркотиків. Іншою специфічноюрисою є те, що в значній кількості випад-ків споживач отримує наркотик не в ре-зультаті купівлі-продажу, а як оплату запевні послуги, переважно криміналь-ного характеру.

За останніми даними Міністерстваохорони здоров’я України хворих нанаркоманію в нашій країні більше, ніж8,9 відсотків усього українського насе-лення віком від 14 до 30 років! Але целише ті, хто стоїть на обліку в наркодис-пансерах. Насправді ж їх – у десяткиразів більше!

Наркоманія в Україні, на думку спеціа-лістів, давно набула ознак епідемії. Кіль-кість людей, які вживають наркотики,близько 100 тисяч (за офіційними да-ними). Реальна цифра людей, що вжи-вають наркотики, за оцінками МВС, в10-12 разів більша, і складає 800-900тисяч, а тенета наркобізнесу ловлятьвсе нові жертви. За даними Інтерполу,в Україні зареєстровано 65 тисяч роз-повсюджувачів наркотиків. Дослід-ження показали, що середній вікпочатку прийому наркотиків – 13-15років, а в деяких містах нашої країни щеменший – 9-13 років. Середня тривалістьжиття людини після початку регуляр-ного прийому наркотиків становить 7років. Наркомани рідко доживають до30-річного віку. Молодь знайомиться знаркотиками на дискотеках і вечірках,в компанії з друзями. Існують й інші при-чини збільшення кількості наркоманів,а саме: економічна криза, безробіття,проблеми в особистому житті.

Сьогодні для наркозалежних і для тих,хто тільки починає балуватися «дур’ю»створено спеціальні центри реабілітації,консультативні пункти; з ними працю-ють психологи, лікарі, соціальні педа-гоги, волонтери центрів соціальнихслужб для дітей, сім’ї та молоді.

Дуже хочеться сподіватися, що наякомусь етапі наше суспільство, і мо-лодь, і дорослі, й громадські організації,нарешті перестануть культивувати йпропагувати наркоманію та вживанняалкоголю, а віддадуть перевагу нор-мальному, здоровому способу життя.Недаремно кажуть: «У здоровому тілі –здоровий дух». Перевірено часом!

Ольга ПЛОхОТНЮК

Польоти уві сні й наяву або Десять кроків до безодні

Вручення спецпремії переможцю.Фото з архіву МВС України.

спецвипуск, вересень-2012ММ ii с тс т -- ММ

4

Конкурсна тема фестивалю «Золота осінь Славутича»-2012: «Краса кожної людини починається з її здоров’я»

Що може пересічний шко-ляр відповісти на питання:«Як ти провів літо»? Здебіль-шого, відповіді типові: збатьками на морі, в таборі, вселі у бабусі. хтось може по-хвалитися мандрівкою закордон або відпочинком намодному курорті. Діти нама-гаються скористатися мож-ливістю відпочити відзанять.

А є щасливчики, для якихпоїздка на морське узбе-режжя може стати чудовоюможливістю одержати неоці-ненний досвід у спілкуванні звідомими, творчими та ціка-вими особистостями, попра-цювати задля здійсненнясвоєї мрії про майбутню про-фесію.

Саме така нагода випалачленам дитячого прес-центру ХIV Міжнародногоблагодійного дитячого фе-стивалю «Чорноморськіігри»! Вони й досі із захоплен-ням згадують незабутнійтиждень у Скадовську. І недивно, адже на фестивальприїхали діти з Куби, Литви,Нідерландів, Росії, Білорусі,Молдови, Румунії, Вірменії і,звичайно ж, України. «Чорно-морські ігри» - один з неба-гатьох фестивалів України,участь у якому незмінно зали-шається безкоштовною дляйого учасників.

Потрапити до прес-центрубуло не так і просто. Спо-чатку треба було написатирепортаж про «Чорно-

морські Ігри», розміститийого в Інтернеті (на сторінкахсоціальних мереж, у блозі, навласному сайті). Потім поді-литися посиланням на свійтвір на сторінці дитячої Інтер-нет-газети, а потім збиратирезультати від читачів. Пере-можців чекала поїздка доСкадовська під час прове-дення фестивалю.

Перемога у конкурсі сталаприємною несподіванкоюдля вихованців Агентства«ЮН-ПРЕС» Ніни Коробко,Любові Четверикової, Вален-тини Сотникової, АртемаСкивки, Дар'ї Маригіної.Отже, 16 липня старшоклас-ники вирушили у подорож,готові висвітлювати подіїулюбленого фестивалю в ди-тячій Інтернет-газеті.

Участь у такому масштаб-ному заході, як міжнароднийфестиваль «Чорноморськіігри», стала дійсно знаковоюподією для старшокласників.Кожного дня вони мализмогу спілкуватися з укра-

їнськими та закордоннимиучасниками фестивалю, відо-мими діячами мистецтва ташоу-бізнесу: «Время иСтекло», «ДиО.фильмы»,Еріка, Оля Цибульська,Дмитро Бурундуков, БратиБорисенко, які охоче діли-лися враженнями про фести-валь та його учасників.

У журі працювали: Вален-тин Коваль (генеральний ди-ректор телеканалу М1),Сергій Кузін (генеральний ди-ректор «Русского Радио»),Олександр Леоненко (заслу-жений артист України, до-цент хореографії), ВікторКниш (відомий режисер ди-тячих фестивалів), Сергій Ко-стецький (хореограф, зіркапроектів «Танці з зірками» та«Танцюю для тебе» ), Люд-мила Ложкіна (викладачестрадного вокалу, Мол-дова), Наталя Єфименко(викладач естрадного во-калу), Вітаутас Жукас (компо-зитор, Литва), Ігор Прима(відомий звукорежисер),

Інна Вишняк (координаторфестивалю). Їм довелося не-легко, вибираючи кращих.

Як повідомив в інтерв'ююним журналістам головажурі, генеральний директортелеканалу М1 Валентин Ко-валь, фестиваль дійсно підт-вердив високий рівеньміжнародного. Вперше в іс-торії фестивалю головнийприз виїхав з країни. Гран-прівокального конкурсу отри-мала 14-річна Патриція з Вір-менії. А кращим середтанцювальних колективівбув визнаний театр естрадно-спортивного танцю «Фурор»з Кременчука. Найвищу наго-роду фестивалю переможціотримали з рук ініціатора«Чорноморських ігор», на-родного депутата МиколиБаграєва.

І на останок, декілька цифр.Загалом, за час фестивалюжурналістами дитячого прес-центру було написано та роз-міщено в соцмережахблизько 200 інтерв’ю, замі-ток, новин, репортажів, опуб-ліковано біля 2000фотографій, проведено 5годин онлайн-трансляцій.Атакож отримано біля 3000«лайків» від користувачів Ін-тернету та біля 1000 новихдрузів з щирими посмішкамиз усього світу.

Дійсно, таке літо можнапам’ятати все життя!.

Олександра ДОЛГОВА

Дитячий прес-центр на «Чорноморських іграх»

Поезія, музика, театр – це відображення самих щирих почуттів,«фонтан емоцій і джерело краси». Саме в цьому я переконаласяна другому expression-фестивалі «Клякса», організатором якогостало об'єднання «Зонт».

Порадували як молоді (не за віком, а за досвідом) артисти, так і вжедавно відомі. Захід дуже нагадав «квартирник» і справа навіть не в формуіпроведення, а в доброті, затишку і неймовірній кількості натхнення, якепросто витало у повітрі. Це чудово, коли від задоволення у тебе біжать«мурашки» по шкірі, важко дихати і просто нереально передати на словахте, що ти бачив, чув, та, врешті-решт, відчув.

Після першого дня фестивалю починається своєрідна «ломка», так-так,я не жартую, реально не просто «хочеться», а просто необхідно поверну-тися туди, де все по-іншому, не так як тут, просто і невимушено. Ці люди,слова, ноти...Завдяки їм ти неначе перероджується, стаєш сміливіше і по-смішка сама по собі з’являється ще нещодавно замученій рутиною мор-дочці.

Це воістину чудово і варто спробувати всім, зробити звичайною справою– брати участь у подібних подорожах у світ мистецтва. Адже не так уже йважко зміркувати що-небудь а-ля «вечір творчості» і збиратися, наприк-лад, кожну останню п'ятницю місяця в когось вдома, в милих кафе аботрохи страхітливих «заброшках» замість того, щоб піти «відзначити » здружбанами кінець важкого тижня за чашкою пива, чи не так?

Валентина ДАНІЛОВА

Час, коли все по-іншому

Фо

то:

з ар

хіву

аге

нтс

тва

«ЮН

-ПРЕ

С»

Фо

то:

з ар

хіву

ор

гко

міт

ету

Другий день фестивалю був не менш насиченим. Юні

журналісти також мали змогу проявити свої творчі на-

вички та професіоналізм. Упродовж усього журна-

лістського марафону учасники школи юних журналістів

показували бездоганні результати і справляли гарні

враження. За активну діяльність учасникам школи

юних журналістів також було присуджено І та ІІІ місця.

Це ще раз доводить, що Школа Юних Журналістів -най-

краща.

За три дні юні журналісти мали хорошу можливість от-

римати досвід співпраці з відомими журналістами та

телеведучими, практику і просто чудові та незабутні

враження.

Олександр ЯНЧУК, газета «ЧЕМОДАН»

Путевые заметки редактораСегодня «Чемодан» приехал в Киев. Бешенный ритм, улыбки в стиле«Лакалут», ручки и блокноты – именно так можно описать ежегодныймеждународный фестиваль «Прес-Весна на Дніпрових Схилах». Поезд прибыл в 8:50. Сонные, мы бежали в КПДЮ, где уже с 6:00 ак-

тивно работали все координаторы и волонтеры феста. «Пресс-Весна» началась с открытий , награждений и ночной днепров-ской музыки. Вдоволь насмотревшись на вечерний Киев, мы, устав-шие, упали в кровать.

Утром в субботу проснуться было не легко, но после не больших войнмы собрались и по-спартански ринулись в бой.Розы, тренинг, диалоги о Киеве... Но все это перебивают мысли о га-зете. Есть несколько часов, чтобы все во-плотить. Именно по этому, редакциялюдей «Ч», как говориться, не сидит начемоданах, а несется в дорогу.

Екатерина КИЯН,Главный редактор газеты«Чемодан»

Щороку МІА організовує май-стер-класи, виїзди з тренінгамидля розвитку та вдосконаленняжурналістських умінь та навичокпредставників шкільних і район-них прес-центрів. Щоби застосу-вати на практиці набуті знання,щоб показати рівень розвитку уч-нівської преси Києва та позмага-тися за першість, юні «акулипера» з’їжджаються на «Прес-бій».

Стартували змагання конкурсомкореспондентів ще восени мину-лого року, а завершилися навесні2012-го. Отже, в епіцентрі подій, аточніше, в медіа-залі інформа-ційно-творчого агентства «ЮН-ПРЕС», зібралося більше півсотнікореспондентів шкільних видань зусього Києва. Третій раунд був неменш складним: МІА перевірялакореспондентів на витривалість іздатність правильно ставити пи-тання на прес-конференції. Відпо-відали на питання МаксимОпанасенко (бюро журналістс кихрозслідувань «Свідомо»), Олек-сандр Ткаченко (віце-президентФедерації паркуру України), Мак-сим Чепуров (трейсер) та РодіонЧуб (режисер анімаційного кіно).

Досить неординарні представ-ники учнівських редколективів –дизайнери – мали виявити себене лише у ролі творчих особисто-стей, а й у ролі непоганих теорети-ків. Перший раунд другого етапу– вікторина. Надалі дизайнеримали креативити на місці: ство-рити емблему для «Прес-бою»,розробити дизайн новорічної га-зети. Учасники конкурсу малишанс прослухати міні майстер-клас від Катерини Туранської – ін-тернет-журналіста і дизайнера.

У поєдинку на важковиків-фото-корів на них чекали традиційнавікторина та професійні завдання.Треба було зробити фото в русідвох моделей, що жваво витанць-овували та перекидалися різно-кольоровими м’ячиками. Утретьому раунді фотокорампредставили вісім фото, зробле-них у Палаці, які вони мали від-найти і продублювати. Наостанокіз конкурсантами поділився секре-тами створення репортажногофото Сергій Щелкунов, викладач

гуртка «Арт-фото».

Четвертий етап – вирішальний.До речі, його символічним числом,як, напевно, ви уже здогадалися,стало число 4. Про це говоритьйого порядковий номер. А ще вінскладався з 4 раундів. По-третє, нафінал з’їхалися команди шкільнихі районних прес-центрів у складі 4осіб на чолі з головним редакто-ром шкільної газети. Після віталь-ного слова і настановикоординатора МІА Юлії Скоробо-гач, команди ринули в атаку: го-ловні редактори – на вікторину,представники редколективів –створювати макет спецвипускуучнівської газети за обраноютемою. Повернення редакторівдо своїх команд було сигналомдля старту другого раунду – на-повнення пустого макету змістом,а точніше – розбиття газети нарубрики, створення ідей для мож-ливих матеріалів.

Опісля, вчасно і правильно відпо-вівши на питання, команда малаправо зробити крок уперед.Таким чином в останній, четвер-тий раунд завершального етапу,потрапили чотири головні редак-тори команд, що дали найбільшеправильних відповідей.

21 березня на журналістськомуфорумі було оголошено імена пе-реможців «Прес-бою», які ви-значалися за підсумками усіхчотирьох етапів. Отже, нимистали:

ІІІ місце – прес-центр гімназії №19 Подільського району та прес-центр гімназії № 323 Дарниць-кого району.

ІІ місце – прес-центр гімназії №179 Голосіївського району тапрес-центр школи № 196 Свято-шинського району.

І місце – традиційно, із великимвідривом – команда «Святошки»прес-центру Районної асоціації«Старшокласник».

Що ж, бій був нелегким: змагалися«акули учнівського пера» з усьогоКиєва, але найсильніші і найбільшвитривалі змогли проявити себенавіть у складних умовах. Споді-ваємося, всі учасники отрималигарний досвід не лише у журналі-стиці, а й у командній роботі .

Тетяна ГОРБАНЬ

ММ ii с тс т -- ММ

«Прес-бій» у важкій вазіЧлени Київської міської інформаційної агенції учнівської молоді(МІА) щорорку проводять конкурс серед представників рай-онних та шкільних прес-центрів – «Прес-бій». Цьогоріч змаган-нявідбувалися за принципом «морського бою» проводилися учотири етапи: конкурс кореспондентів, дизайнерів, фотокорівта фінал за участі головних редакторів учнівських видань.

Віват, Прес-весна-2012!Завдяки гостям із далеких Мол-

дови, Румунії, Палестини, Сербії, Іта-лії, Росії, Франції та Білорусі; завдякиучасникам із 14 областей України Xфестиваль «Прес-весна на Дніпровихсхилах» цього року дарував усімкупу позитиву. Комусь вона відкри-лася вперше, а хтось, завдяки фести-валю, вже майже вступив до Вищогонавчального закладу. Якими ж булиці три незабутні, щасливі, фести-вальні дні?

По добрій традиції «Прес-весну 2012» наювілейній конференції відкривали її орга-нізатори та засновники. Із вітальними сло-вами виступили: директор Палацу СергійДахнов, керівник Інформаційно-творчогоагентства «ЮН-ПРЕС» Надія Іллюк, ГоловаВсеукраїнського благодійного Фонду«Надії і Добра» Валентина Довженко, ди-ректор Міжнародного фестивалю дитя-чої творчості, телебачення та преси«Золота осінь Славутича», заступник на-чальника інформаційного забезпеченняГоловного управління освіти м. КиєваЮрій Баглай. Також на конференції малислово керівники делегацій, співорганіза-тори та партнери фестивалю, яких цьогоріч було безліч.

Весну завжди пов’язують із оновлен-ням, свободою. В свою чергу свобода єсинонімом слова «преса». Тобто, так чиінакше, фестиваль на Дніпрових схилахнесе у собі вільність слова, думок, дій. Іпри цьому, дитячих та юнацьких. На юві-лейній «Прес-весні…» ми мали змогу ви-словити все, що наболіло. Аджецьогорічна тема звучала так: «Молодь.Європа. Спорт.» І кому як не нам, молоді,

найкраще знати, які саме проблеми тур-бують наших ровесників і нас, зокрема.Тому місця, у найбільшій за кількістю при-сланих робіт номінації «Журналістська ро-бота» розподілились наступним чином: ІІІПремія – Сагірман Ельвір, смт. Нижнь-огірськ, АР Крим, ІІІ Премія – БудачовОлег, СШ № 49, м. Київ, ІІ Премія – Неві-домський Роман, м .Узин, Київськаобласть, ІІ Премія – Голубєва Лада, СЗШ№ 229, м. Київ, І Премія – Корчадим Світ-лана, СЗШ № 276, м. Київ, І Премія – Гор-бань Тетяна, СЗШ № 253, м. Київ. Вітаємопереможців з їхнім правом називатисямолодими, але вже досвідченими журна-лістами. Адже саме вони виборолизнижку на вступ до кращих вищих на-вчальних закладів України!

Останній день завжди сумний. Про-щання із новими друзями, обіцянки по-вернутися наступного року, обмінконтактами – все це вже стало своєрід-ним ритуалом загального прощання учас-ників «Прес-весни на Дніпрових схилах».І проходить він, як завжди, на територіїпарку «Київська Русь», що знаходиться вс. Копачів Київської області. Саме на тери-торії київського дитинцю учасники фести-валю відчувають духовне, внутрішнєзлиття із прекрасним містом Києвом.Можливо, саме тоді вони заражаються ві-русом «Прес-весна» і прагнуть якнайш-видше повернутися сюди знову. Кияни, всвою чергу, завжди чекають своїх друзів,і по сумісництву, колег у столиці чудесноїУкраїни. До нових зустрічей! Ще яскраві-ших, ще насиченіших!

спецвипуск, вересень-

5

Лада ГОЛУБєВА

Фото: з архіву агентства «ЮН-ПРЕС»

Фо

то: з ар

хіву агентства «ЮН

-ПРЕС»

Фото: з архіву агентства «ЮН-ПРЕС»

Фото: з архіву агентства «ЮН-ПРЕС»

Фото: з архіву агентства «ЮН-ПРЕС»

спецвипуск, вересень-2012ММ ii с тс т -- ММ

6

«Мені дуже приємно, що мене взагалі но-мінували на цю премію. Це для мене такийукраїнський «Оскар», мабуть. Відчуватисебе жінкою і почувати себе впевнено – осьмоє особисте досягнення», – зазначила Рок-солана.

Життєвий шлях цієї жінки не може нікогозалишити байдужим.

Це сталося у березні 2000-го року. До ви-пускного у школі залишалося кілька місяців.Дівчина мріяла стати юристом.

У 17 років дівчина потрапила під потяг,.Роксолана поверталася додому, перехо-дивши через залізничні колії. Був пізнійвечір, видимість нульова. Почувши, як на-ближається з-за лісу поїзд, Роксолана булавпевнена, що він ще дуже далеко.

«Я отямилася тільки в лікарні, – розповідаєдівчина в одному зі своїх інтерв’ю, – Меніпотім розповіли, що електровоз протягнувмене по рейках двісті п'ятдесят метрів, ма-шиніст насилу зміг зупинити потяг, кинувсядо мене і викликав «швидку». Звичайно, проте, щоб пришити ноги, не було й мови. При-шивати-то було нічого: кінцівки розплю-щені, без шкіри, тазові кістки роздроблені.Лікарі взагалі дивувалися, що я вижила!»

«До сих пір не можу спокійно згадуватипро це, – каже мама Роксолани Олена Ми-хайлівна, – Я тоді зайшла до неї у палату,плачу, а донька каже: «Мамо, якщо тибудеш плакати, то мені що робити?».«Пам'ятаю, мене спочатку обманювали, го-ворили, що ноги тільки поламані,– посміха-ється Роксолана. – А я в маренні, піднаркозом кричала, що все знаю, розумію:ніг у мене більше немає. Лікарі хотіли викли-кати психолога, щоб саме він сказав меніпро це, але батьки вирішили самі. Колимама зі сльозами на очах пояснила, що ногив мене відрізані, я пожартувала: «Зате титепер не будеш переживати, що я занадтовисока і не знайду собі нареченого». Аджедо травми мій зріст був 179 сантиметрів...Взагалі після того, що сталося швидко взяласебе в руки – в сімнадцять років життятільки починається!»

«Мене врятувала любов до життя. І, най-головніше, величезна підтримка рідних,друзів. У той момент це було дуже важливо

й необхідно. Стала задумуватися: якщо Гос-подь зберіг мені життя, то воно повинно йнадалі продовжуватися, а не марніти. Зви-чайно, бували хвилини відчаю, розпачу і без-надії, але вони трапляються і в здоровихлюдей», – згадує Роксолана.

У серпні того ж року вона поїхала до реа-білітаційного центру для інвалідів, де її на-вчили доглядати за собою, пересуватися навізку. Там вона усвідомила найголовніше –вона не одна така у світі.

«До своєї травми я навіть ніколи не заува-жувала, скільки людей на інвалідних візках,– продовжує жінка. – І як вони навчилися зцим жити. Люди спілкуються, закохуються,створюють сім’ї, народжують дітей». Доситьшвидко Роксолана вийшла заміж за повнос-правного чоловіка. А дев`ять років тому на-родила донечку і дала їй незвичайне ім`я –Евеліна-Андріана. Але на цьому випробову-вання долі для жінки не закінчилися. П`ятьроків тому її чоловік помер від онкологіч-ного захворювання. Роксолана залишиласясама, з дитиною на руках.

Якось у кав`ярні до жінки підійшов чоловікі познайомився з нею. Як виявилося – то бувподарунок долі. Невдовзі вони одружилися.

Ще в реабілітаційному центрі їй запропо-нували спробувати себе у стрільбі з лука.Роксолана спочатку вперто відмовлялася,але все ж зважилася. Згодом жінка вдругезавагітніла і відмінила всі спортивні заняттяаж до народження доньки. Продовжила в2005 з особистим тренером Олегом Ілля-шенком. Через рік Роксолана стала чемпіон-кою Європи у командних змаганнях. У2007-му на чемпіонаті світу в ПівденнійКореї була четвертою. На Пекінській олім-піаді Роксолана виборола сьоме місце. За-вжди щось заважало перемогти. Були ісльози, й істерики, кидала лук. Але тренерзаспокоював: «Ще не прийшов твій час». Інарешті, 2010 року у Франції в місті Віші здій-снила свій переможний постріл – і сталачемпіонкою Європи. Завоювала для Україниліцензію на Олімпіаду в Лондоні.

«Якихось особливостей у цьому видіспорту немає , – пояснює спортсменка. –Найголовніше: впевненість, віра у собі і ста-леві нерви. Але це необхідно і в повсякден-

ному житті. Дуже важливо в момент по-стрілу відключитися, не чути криків глядачів.Тільки мішень і лук. У мене ще немає найви-щої спортивної нагороди – олімпійської ме-далі, – продовжує вона. – Але після моєїперемоги у Франції міський голова ЛьвоваАндрій Садовий пообіцяв автомобіль. Ужовтні минулого року вручив сертифікат на100 тисяч гривень, за який ми придбали ма-шину. Я щиро вдячна панові Садовому,адже не всі вітчизняні політики виконуютьсвої обіцянки. Не знаю навіть, як передатисвої відчуття, коли стаєш чемпіоном, отри-муєш золоту медаль і звучить гімн України.В той момент душа співає й плаче одно-часно», – ділиться враженнями Роксолана.

Зараз майстер спорту міжнародногокласу наполегливо готується до Паралімпій-ських ігор 2012 року в Лондоні. Життя її нібивипробовує на міцність, жорстоко стріляєпо ній, а Роксолана влучно відстрілюється.

Катерина КУПРІєНКО

Гордість країни-2012Україна обрала героїв серед простих людей. Нещодавно відбулося гучне нагородження 9-ї премії «Гордість країни».Найвищі державні діячі, українські зірки та інші заслужені люди прийшли до Національної опери аби особисто віддатишану звичайним людям, які своїми незвичайними вчинками доводять неможливе та відроджують віру у добро. Ці людиприймають рішення серцем. Однією з нагороджених у цей день стала Роксолана Дзьоба-Балян, яка, пересуваючись навізку, перемогла всю європу в стрільбі з луку.

Цей рік для молодих журналістів агентства «ЮН-ПРЕС» -цікавий та насичений. Наші юнкори побували на відкриттіНСК «Олімпійський» та відвідали кілька матчів, поспілкува-лися із гостями столиці під час чемпіонату «Євро-2012». Спе-котним та нелегким для багатьох було літо: випускникиПалацу-2012 вступили до українських вишів, а на зміну їмприходять нові, не менш талановиті школярі. Не обійшлосяі без участі у міжнародних фестивалях: «Прес-весна на Дні-прових схилах», «Чорноморські ігри», «Змінимо світ накраще»… Попереду – Славутич, Донецьк, Запоріжжя та ба-гато цікавих зустрічей, унікальних матеріалів, щирих історійта нових знайомств, адже навчальний рік 2012-2013 тількирозпочався!

2012 рік – особливий і для дорослих українських «акулпера». Цього року пішов з життя екс-голова Національноїспілки журналістів Ігор Федорович Лубченко. Він завжди мавдружні стосунки із агентством «ЮН-ПРЕС», підтримував юн-корівський рух, допомагав та давав поради новим поколін-ням акул пера. Протягом 15 років головування Спілки вінзробив вагомий внесок у розвиток української журналі-стики, був головним редактором всеукраїнських газет…

24 квітня цього року було обрано нового голову СНЖУ –Олега Наливайка. Юнкорівська спільнота має надію на те,що дружба «ЮН-ПРЕСу» зі Спілкою продовжиться і надалі.

«Справжня журналістика вимагає постійно бути в курсіподій та постійно шукати нову інформацію, - зауважує панНаливайко, - Це не просто професія, це стиль життя. Нехайми не створюємо якихось матеріальних цінностей, але миформуємо свідомість громадянина, його активну життєвупозицію, зрештою, навіть, настрої в державі». Саме у рукахюних журналістів зараз ситуація в нашій країні, саме молодьпрокладає стежки у майбутнє, адже, хто, як не ми, молодіта амбіційні, маємо щодня відстежувати все, що коїться на-вколо, подавати інформацію світові правдиво, неуперед-жено та чесно? Юні журналісти – завжди у центрі подій (доречі, саме тому і колонка редактора, яку ви зараз читаєте,знаходиться у центрі газети).

Агентство «ЮН-ПРЕС» в рамках своєї діяльності береучасть у багатьох всеукраїнських та міжнародних проектах,координує різноманітні заходи, обмінюється досвідом ізіноземними колегами, вихованці пробують себе у найрізно-манітніших конкурсах, виграють та впевнено знаходять свійшлях у житті.

На початку цього навчального року хочеться побажативсім творчої наснаги, професійного зростання, успіхів, креа-тивних ідей та оригінальності мислення, а також – знайтисебе у цьому великому світі!

Олександра ГОРЧИНСЬКА,

редактор газети«Міст-М»

Слово редактора

Катерина Істоміна – спортивна гордість України

- Розкажи, як ти потрапила у профе-сійний спорт?- Склалося так, що я з дитинства зай-маюся спортом, оскільки була не-обхідність розробляти руку, адже я здитинства мала проблеми зі здо-ров'ям. Мама зі мною багато займа-лася, у лікарні мене навчили плавати.Потім я вчилася у школі-інтернаті №19 для дітей зі сколіозом, там у насбув басейн, ЛФК, тобто фізичній під-готовці і лікуванню сколіозу приділя-лася велика увага. У школі я досяглапевних результатів і мене вчительскерував до тренера, Яни Микола-ївни Ситнікової, з якою я стала трену-ватися професійно, брати участь узмаганнях і протягом року вже вико-нала нормативи і здобула спочаткузвання кандидата у майстри спорту,а потім - майстра спорту України.

- Але ти, виявляється, не лише про-фесійно зпймаєшся плаванням, а щей бігаєш?- Так, я була на легкоатлетичномутурнірі у Польщі, хотіла спробуватисвої сили, і прибігла першою на дис-танції 60 метрів, однак, професійно я

вже 6 років займаюся плаванням і цезараз головне для мене. На сьогоднія маю 42 золотих, 5 срібних і З брон-зові медалі. Зараз я вже майстерспорту міжнародного классу, членпараолімпійської збірної Україна,срібна призерка Паралімпіади – 2012.

- Що дав тобі вступ до збірноїУкраїни? -У збірній більше можливостей длярозвитку, можливість брати участь уміжнародних змаганнях, краще за-безпечення. Щоправда, у збірнійбільші навантаження, я була на збо-рах збірної України і мені довелосяпроплисти за два тренування протя-гом дня загалом 9 км. Перемігши наПаралімпіаді, я трохи перепочину, атоді тренуватимусь ще наполегли-віше, аби набрати витривалості і кра-щої фізичної форми. НапередодніПаралімпіади я обігнала учасниць па-раолімпійської збірної, які виступалина Олімпіаді в Пекіні. Я пливла стилембатерфляй на одній руці. І ось, на-решті, така величезна перемога!Піднімаючись на п'єдестал, я відчу-вала страшенну гордість за свою

країну. А ще, мені було важливо ви-правдати надії і працю своїх тренерів— Яни Миколаївни Сотникової таРаїси Юріївни Лагутенко.

- А як ти потрапила до Економіко-правового технікуму при МАУП?- Навчальний заклад мені обравбатько. Спочатку мені хотілося будиспортивним психологом або трене-ром, але і батьки, і мої тренери пора-дили здобувати спеціальність, якаматиме попит на ринку праці, аджеспортивна кар'єра досить коротка.Так я вступила до ЕПТ при МАУП на

спеціальність „організація туристич-ного обслуговування" і дуже задово-лена. Але іноді шкода, що череззмагання не вдається потрапити настудентські свята, які проводяться вАкадемії, на жаль, у спортсменів за-вжди так — чимось треба жертву-вати.

- Як ти мобілізувала себе і які зміниу твоєму житті зараз? - Мені здається, що саме мій харак-тер, природна енергійність і необхід-ність розробляти руку спонукалимене до активних занять спортом.

Крім того, спорт розширює коло дру-зів, у цьому ще один плюс змагань -їх з нетерпінням чекаєш не лише якнового випробування своїх сил, але йяк нової зустрічі з друзями. Зараз язацікавилася англійською і пол-ьською мовою, аби вільно спілкува-тися під час поїздок на змагання зновими знайомими. Попереду у Катерини Істоміної - новізмагання, тож чекаємо від неї новихперемог і бажаємо успіхів, натхненняі наснаги!

Встановивши паралімпійський рекорд на дистанції 100 м батерфляєм, укра-їнка Катерина Істоміна, яка виступає серед спортсменів з порушеннямиопорно-рухового апарату, не здала лідерські позиції у фіналі. Швидшою заКатю виявилася лише рекордсменка світу американка Джессіка Лонг. А ріктому студентка Економіко-правового технікуму МАУП Катерина Істоміна.привезла золоту медаль з легкоатлетичного параолімпійського турніру умісті Каліш (Польща) і розповіла про свої досягнення та плани.

Руб

рик

а: «

Кр

аса

кож

ної л

юд

ини

почи

наєт

ься

з її

здо

ро

в’я.

Сил

ьні д

ухо

м»

Фото надане Катериною КУПРІєНКО

Фото: особистий архів героїніФото: особистий архів героїні

ММ ii с тс т -- ММспецвипуск, вересень-2012

7

Юнацька армія з дорослим майбутнімУ Кам’янці-Подільському відбувся х вій-ськово-патріотичний збір, присвячений ДнюНезалежності України, який об’єднав юнаківі дівчат із десяти областей України.

Не така страшна армія, як її малюють. У цьомущоразу переконуються учасники військово-пат-ріотичного збору, який проводиться громадсь-ким рухом «За майбутнє» та за підтримкиМіністерства оборони України.

На перший погляд – це дуже незвичайний збір іне кожен може відразу зрозуміти, як і для чогоюнаки й дівчата на декілька днів добровільно на-тягають на себе військову форму (а серед цих мо-лодих людей, дівчат, повірте, не мало) стають устрій, підкоряються наказам командира, живутьу казармі, харчуються у звичайнісінькій солдатсь-кій їдальні. Так, звучить дивно. Особливо в той час,коли більшість сучасних хлопців приписують себедо психічно хворих плоскостопих метросексуалів(насправді, кожен обирає недугу собі до вподоби),а романтичний образ солдата, оспіваного в піснях,віршах, серіалах хвилює дівчат дедалі менше. На-віть мами й тата в істериці кричать, що армія тількизруйнує їхню дитину. І саме в цей час знаходитьсяй чимало молоді зі всієї України, різного віку та зрізними уподобаннями, яка бажає стати учасни-ками військово-патріотичного збору, або як йогоще називають – ВПЗ .

ВПЗ – це молодіжний фестиваль, в якому закла-дена військово-патріотична тематика. Збір прово-дить Всеукраїнська молодіжна організація«Громадський рух «За майбутнє» за підтримки Мі-ністерства оборони України. Під час зборів коженучасник має можливість відчути себе військовозо-бов’язаним, прожити 3 дні в казармах, за Стату-том, скуштувати справжньої солдатської каші таознайомитися із життям і побутом солдатів.

У зборі беруть участь учні старших класів та сту-денти 1-3 курсів вишів. Звичайно, це не справжняармія, але проходить все максимально наближенодо справжнього суворого армійського життя.

Моє перше знайомство з ВПЗ залишилося в моїйпам’яті океаном яскравих вражень, перемог танових друзів. А відбувалося це минулої осені умісті Житомир на базі 95-ї аеромобільної бригади.Під час реєстрації всіх учасників поділили на чо-тири табори: «Барс», «Рись», «Орел», «Сокіл». Я по-трапила до табору «Рись». І почалося: чотиринезабутніх напружених дні. Група зовсім незнайо-мих людей першого ж дня перетворилася насильну й дружню команду, яка завзято йшла доперемоги у всьому за що б не бралися. Зарядка ошостій ранку, день, проведений на полігоні, озна-йомлення з технікою, бойовими машинами та різ-ними видами зброї, а після всього цього –підготовка візитки команди, а потім КВК. Ми мализмогу не просто дивитися на БТР чи танки, а навітьпроїхатися ними у повному спорядження (броне-жилет, каска). Постріляти з автомату АК та ПМ (пі-столет Макарова), пройти лінію перешкод,показати стройову підготовку та поборотися успортивних змаганнях. Після того виїзду я назав-

жди закохалася в 95-у аеромобільну бригаду,ВПЗ, та громадський рух «За майбутнє».

Нарешті! Я знову їду на зустріч з українською ар-мією, зі ще не знайомою, але вірною командою,з громадським рухом «За майбутнє», з керівни-ком військово-патріотичного збору МихайломМиколайовичем Харечко та його командою.

Ніч у дорозі, а з самого ранку військовий складчастини зустрічав учасників ВПЗ гостинною по-смішкою. Ура! Я знову в таборі «Рись». Комендан-том нашого табору була тендітна жінка НаталіяІванівна Топчій. Міжтаборове знайомство, першешикування. І хто б міг подумати, що цей різнома-стий, різновіковій незнайомий між собою кривийстрій через декілька днів перетвориться на дис-циплінований, знаючий майже всі військовікоманди стрій юних «курсантів» та простодружню й міцну команду. Ми, як переможці ми-нулого збору, піднімаємо на щоглі державнийпрапор України.

Другий день ми провели на полігоні. Заліки зі

стрільби з АК та ПМ, розбирання й складання ав-томату, військова естафета, екскурсія до кіноло-гічного центру (тут відбулося знайомство збойовими собаками та їхній показовий виступ),екскурсія до антитероритстичного центру, вякому ми побачили роботу саперів на різній міс-цевості, костюми в яких працюють мінери, та різнівиди вибухівок. І після такої екскурсії хочетьсясказати одне: що б там не казали злі язики, люди,які працюють у цій сфері, добре знаються на своїйсправі. Обід на польовій кухні, а в вечері КВК, якийми готували на полігоні у перервах між залікамита екскурсіями. А на вечірньому шикуванні – вра-жаючий феєрверк, яким насолоджувалися неучасники збору, й особовий склад військової ча-стини, а й жителі міста, які мали змогу бачити цечудо піротехніки.

Останній день пролетів напружено, але швидко.Спортивні змагання, показ стройової підготовки,завершальне шикування, нагородження. Слу-хаючі привітальні слова командира збору Ми-хайла Миколайовича Харечка, військових,воїнів-інтернаціоналістів, перед очима промай-нула кожна хвилинка проведена пліч-о-пліч ізлюдьми, які стали тобі близькими по духу та вір-ними товаришами. Ще одна особливість ВПЗ – цете, що перемагає не банальна дружба, як мизвикли спостерігати у багатьох сучасних змаган-нях, а дійсно найкращі за допомогою цієї ждружби та наполегливості. Ось і цей раз не ставвинятком і перемога дісталася кращим – табору«Орел» і табору «Рись».

І як би, іронічно не посміхалися з гори генерализ купою зірочок, саме такі військово-патріотичнізбори формують правильну людину, дисципліно-вану, толерантну. Горду за нашу армію та вдячнуза не легку працю наших військових. Ну що, армія!Чекай гідного поповнення!

Ольга ПЛОхОТНЮК

На території СНД такий захід прово-диться лише вдруге (вперше – у2006-му році в Москві) Як раніше за-являли в Міністерстві закордоннихсправ України, у роботі 64-го кон-гресу візьмуть участь близько 700учасників та понад 30 доповідачів з89 країн світу.

«Ця подія по масштабах і важливо-сті можна порівняти з футбольнимчемпіонатом Євро-2012, – заявив іні-ціатор Форуму Борис Ложкін. – Цеможливість розказати про Україну. Ітут питання не тільки позитивногоіміджу, а питання в тому, щоб деякікраїни дізналися, що така країна, якУкраїна, є.

Це в першу чергу платформа дляобговорення ключових медіа-тен-денцій. Як сьогодні привернути увагучитачів, як зробити видання успіш-ним, яка роль медіа в глобальній еко-номіці? Одне з ключових місць наКонгресі займає тема свободи слова.Тим більше що протягом останніх мі-сяців на адресу чинної влади про-звучало чимало звинувачень щодоутисків незалежних ЗМІ. А напере-додні приїзду учасників у Київ каналТВі звернувся до них із закликом бой-котувати цей захід.

На жаль, імідж України за кордо-ном, зокрема в іноземних медіа, не єпозитивним. Безумовно, це вплине іна конгрес.

Як заявив у своєму вітальному словіБорис Ложкін, «Свобода слова – цене тільки свобода права людини наотримання інформації. Це і вільні, не-залежні медіа як інституції грома-дянського суспільства, незалежніпреса, медіа-бізнес». І тут же він про-цитував слова Генріха Моргана: «Длятого, щоб видати газету, требавсього три речі: честолюбство, чес-ність і 10 мільйонів доларів».

Як бачимо, нашим ЗМІ не вистачаєнайменшого – мільйонів доларів. Атам, де втручаються великі гроші,про незалежність слід забути. Пара-докс якийсь виходить: ЗМІ все однобудуть залежні - не від влади, так відбізнесових структур і капіталу. Про-стіше кажучи: хто платить гроші, тойі дівчинку танцює?

Президент WAN-IFRA (Всесвітняасоціація видавців газет і новин)Джейкоб Метью закликав боротисяіз замовними журналістськими мате-ріалами. Джейкоб Метью вказав нанебезпеку так званої «джинси:» Удеяких країнах світу журналістивтрачають свій професіоналізм. І по-творні з цих сторін – це феноменоплачених новин. Це безпринципнажурналістика, найгірша форма. Відцього страждають засоби масової ін-формації. Адже якщо влада не подо-бається що-небудь, вона простоприпиняє надходження новин. Цежахлива практика. І всі ми з цим по-винні боротися «У той же час Джей-коб Метью зазначив, що всуперечзакликам бойкотувати України, якілунали раніше у зв'язку з тим, що вкраїні нібито утворилася не дужедружня середу для бізнесу, видавціта редактори таки приїхали до Києвана конгрес і форум. «Ми приїхали вКиїв для того, щоб на власні очі поди-витися на все, вникнути, зрозумітивсе це», – додав він. І загострив увагуцитатою Рузвельта: «Демократія ба-зується на чотирьох основних свобо-дах: свободі слова, свободі преси,свободі від злиднів і свободу відстраху». Джейкоб Метью зазначив,що, як йому відомо, в Україні ство-рена робоча група з розслідуванняскарг щодо порушення прав журна-лістів. Але де гарантія, що журналі-сти будуть довіряти цій робочій

групі? Закінчив свій виступ пан Метьюдосить-екстравагантними рядками з«Заповіту» Шевченка: «Кайдани по-рвіте. І вражою злою кров'ю волюокропіте!» Хоча тутже зміркуваввнести поправку: мовляв, я не закли-каю ні до якого кровопролиття, ямав на увазі, що пора рвати кайдани!

Президент України Віктор Януковичвідразу зазначив, що вважає заявипро недостатність свободи слова вУкраїні помилковим стереотипом:«Однією з перешкод для розвиткумедіа-простору в Україні є помилковістереотипи про недостатність сво-боди слова в нашій країні. На моюдумку, це пов'язано з браком об'єк-тивної інформації, як насправді виг-лядає ситуація», – заявив президент.Янукович зазначив, що Україні, незважаючи на радянську спадщину,вдалося досягти прогресу у розвиткусвободи слова. «Україна пройшлашлях, без перебільшення, від тоталь-ної цензури до відкритого суспіль-ства», - підкреслив президент, – «Алеголовним завданням у сфері медіамає бути визначено створення умов,коли вільна преса може ефективнорозвиватися, бути незалежною відбудь-якого контролю».

При цьому глава держави підкре-слив, що в Україні для преси немає

заборонених тем.Він також нагадав, що Україна про-

понує вдосконалювати механізмидоступу до публічної інформації. Засловами президента, завдяки законупро доступ до публічної інформації,органи державної влади відповілибільш, ніж на 33 тис інформаційнихзапитів. І тут же зазначив, що «про-блемою залишається не завжди опе-ративне реагування правоохороннихорганів на сигнали журналістів».

Президент закликав журналістівтримати високу етичну планку, атакож дотримуватися принципівоб'єктивності. «Вважаю, що розви-ток свободи слова є дорогою з дво-стороннім рухом, що вимагає зусильі з боку журналістів. В першу чергу,маю на увазі необхідність боротьбиз використанням окремими недоб-росовісними політиками ЗМІ в бруд-них політтехнології», – сказав він.

Крім того, на церемонії відкриттявручили міжнародну премію в галузіжурналістики «Золоте перо сво-боди» за 2012 мексиканської пись-менниці і журналістці АнабельЕрнандес за розслідування про ко-рупцію і зловживання владою в Мек-сиці.

Ця героїчна жінка, яка після виходусвоєї книги – журналістського розслі-

дування була арештована, піддава-лася тортурам і знущанням можестати прикладом журналістськогомужності.

«Я не знаю, скільки мені залиши-лося жити, – поділилася Анабель, алея точно знаю, що я – у «чорному»списку влади, а вони так це не зали-шать. Але я не хочу, щоб моя смертьстала всього лише цифрою в стати-стиці знищених журналістів. Я хочу,щоб світ запам'ятав мене борцем. Яне можу мовчати і не хочу стояти наколінах! А свою нагороду я симво-лічно присвячую всім загиблим жур-налістам моєї країни!

«Золоте перо свободи» - це міжна-родна премія в галузі журналістики,якої WAN-IFRA нагороджує організа-ції та окремих представників ЗМІ завнесок у захист і популяризацію сво-боди преси. Премія вручається зметою привернення уваги світовоїгромадськості до лауреатів для захи-сту їх від можливої небезпеки, якапідстерігає їх в результаті боротьбиза свободу слова. Премію отрималивже представники 39 країн світу, і зних найчастіше – журналісти з Китаюта Ірану. А в 1989 році міжнародноюпремією WAN «Золоте перо Сво-боди» був нагороджений Сергій Гри-горьянц, колишній киянин, а тепермосквич, радянський дисидент, ко-лишній політв'язень у 1975-1981, 1983-1987 роках, журналіст,літературознавець, голова правоза-хисного фонду «Гласність».

Слава Богу, в Україні ще можна спо-кійно ходити по вулицях і писати.Правда, немає ніякої гарантії, щотвою «писанину» хтось опублікує,адже ЗМІ теж хочуть жити і тому на-магаються обходити стороною го-стрі і скандальні теми. А там, де невдається обійти –

можна і прибрати занадто завзя-того писаку, «щоб не гавкав і неганяв повітря».

Але все-таки, 64-й Всесвітній газет-ний конгрес і 19-й Всесвітній форумредакторів WAN

(World Newspaper Congress) можестати відправною точкою розвиткупреси і свободи слова в нашій країні.

Наталя ВИШИНСЬКА

«Золоте перо свободи» – у мексиканської журналісткиУ Києві, в Міжнародному центрі культури та мистецтв (Жовтневийпалац) з помпою почав свою роботу 64-й Всесвітній газетний конгресі 19-й Всесвітній форум редакторів WAN (World Newspaper Congress).В урочистому відкритті взяли участь президент України Віктор Яну-кович, президент Всесвітньої асоціації видавців газет і новин (WAN-IFRA) Джейкоб Метью (Jacob Mathew), віце-президент Українськоїасоціації видавців періодичної преси, президент групи компанійUnited Media Holding (UMH Group) Борис Ложкін.

Руб

рика: «К

раса ко

жно

ї люд

ини починається з її зд

ор

ов’я»

Фото Сергія РУСІНА

Фото: архів фестивалю

Руб

рика: «Сво

бо

да сло

ва»

8

ММ ii с тс т -- ММ спецвипуск, вересень-2012

З вірою у спортивне майбутнє нації

У 1946 році сім’я Карамушків переїхаладо міста Сміла. Мирне життя без страхуі вибухів викликало інтерес до всього ці-кавого, активного, нового. Ще малень-ким хлопчиною Сашко захопивсяспортом. До цього часу дитячим азартомсвітяться очі, коли згадує, що біля тепе-рішньої 10-ї школи (раніше № 22) був ста-діон, побудований полоненими німцями.На тому стадіоні проходили спортивнізмагання з футболу, волейболу, баскет-болу, легкої атлетики. Спорт розвивавсядуже стрімко. Масовий спортивнийпідйом серед тодішньої молоді був ви-кликаний усвідомленням причетності донароду-переможця, а ще від п’янкого від-чуття свободи. Олександр Сергійович по-ринає думками у ту пору: «Займалисявсім: від ручного м’яча до атлетики. Я неміг пропустити жодних змагань, завждиу перших рядах! Після закінчення школистав перед вибором: 2 роки служби у бу-дівельному батальйоні чи 5 років морф-лоту? Хто б сумнівався! До того ждівчатам подобаються моряки! З тогочасу у моєму «гардеробі» жодної майки– лише тільники!»

Служив Сашко Карамушка на Півночі накрейсері «Жовтнева революція». Тамзрозумів, що таке морське братерство!Коли згадує про роки на флоті, то на об-личчі мимовільно вимальовується легката мрійлива посмішка, в якій відчуваєтьсясум за найкращими роками життя: як бине хотілося, повернути годинниковустрілку назад неможливо.

«До речі, армія – це суцільний спорт, –продовжує Олександр Сергійович, –армія виховує у тобі залізний дух та силу,патріотизм, навчає любити Батьківщинута впевнено крокувати до своєї мети, нездаватися, йти до перемоги так, ніби цеціна власного життя, адже вартість самоїперемоги - дуже висока. Це на межі не-можливого: здається, що немає сил – ще

трохи і луснуть м’язи, зупиниться серце,а ти повинен зробити останній ривок!Мені добре знайоме це відчуття. Неодно-разово екіпаж нашого крейсера стававпереможцем Всесоюзних змагань вій-ськово-морських сил із веслування.Кожен раз я сідав «на весла» з метою пе-ремогти! І ніяк інакше!»

Після служби вступив до Черкаськогопедагогічного інституту на факультет фіз-культури: «Навчався як усі. Там вивчив,там не вивчив. Перед кожним екзаме-ном, коли їхав автобусом, думав: «Та хібаж я дурніший ніж інші? Зда-аа-м».

Після смерті батька Олександр пере-вівся на заочний факультет. На допомогуперспективному студенту прийшов рек-тор інституту. За його рекомендацієїОлександра взяли тренером з веслу-вання у Смілянську дитячо-юнацьку спор-тивну школу, з якою він і пов’язав більшучастину свого життя.

З великою любов’ю та гордістю згадуєОлександр Сергійович свого першого ви-хованця Віктора Глущенка, який 1967року став переможцем Спартакіади на-родів СРСР із веслування на байдарках іканое: «Мого вихованця Олександра Мо-тузенка на вокзалі станції імені Т. Шев-ченка зустрічала вся Сміла з квітами таоркестром, коли він срібним призеромповертався з ХХIV Олімпіади з Сеулу в1988 році. Він досяг найвищих результа-тів, ставши багаторазовим чемпіономсвіту, заслуженим майстром спортуСРСР. В кожному учневі ніби бачу самогосебе, так само «рву жили і зупиняюсерце», коли спостерігаю за перебігомзмагань тих, за кого вболіваю. Ще одинцікавий випадок був у моєму житті.Сашко Сосницький вперше прийшов успортивну школу високим (за метрдев’яносто) і ду-у-уже худорлявим, черезтаку «нескладність» мав проблеми із сер-цем. Хлопцеві хотілося займатися спор-

том, а його мама вважала, що так вонаможе втратити сина. Добре, що і лікар, ібатько на 100% підтримували Сашкові ба-жання. Мати певний час переслідуваласина, не пускаючи його на тренування.Так ми на березі вивішували для Сашказнак – червоний прапорець, що означав«не показуватися», а білий означав «не-безпека минула», тобто мати пішла. Зго-дом Олександр Сосницький ставпереможцем Спартакіади школярів СРСРз веслування на байдарках і каное (1968).Тоді й мати повірила у синові можливості,а проблеми із серцем минулися. Черезбагато років я застав цю маму на стадіоні,де та «бігала від інфаркту», бо перекона-лася, що спорт – це здоров’я. Тоді вонаподякувала за сина і сказала, що теперзнає: якщо хочеш бути здоровим, тотреба боротися за своє здоров’я з дитин-ства».

Серед випускників Олександра Сергі-йовича також: Ілля Сухарєв (неодноразо-вий чемпіон України з легкої атлетикисеред юніорів, член збірної України на мо-лодіжних олімпійських іграх у Франції(2005)), Олексій Цибко (семиразовийчемпіон України з легкої атлетики тарегбі, капітан збірної команди України зрегбі (2001-2003), засновник Смілянськоїрегбійної школи) та інші видатні спорт-смени, в яких вчитель фізкультури угледівспортивний дар.

Із хитруватою посмішкою згадує Олек-сандр Сергійович і про моменти своговчителювання в гімназії. «Бігають учнікрос навколо школи (спортивний май-данчик у нас маленький), намагаютьсяхитрувати, відсидівшись у кущах чи зашкільними дверима, а я ж людина мудра,на місці не стою, знаю про всі ці учнівські«штучки». Але від кожного вимагав ре-зультати, які б відповідали можливостям.Для одного і три рази підтягнутися – успіх,а іншого потрібно добре «поганяти», щоб

спітнів», Олександр Сергійович Кара-мушка каже, що дехто не розрізняє по-няття «спорт» і «фізична культура», а цезовсім різні речі. Для досягнення висо-кого спортивного результату людина по-винна ризикувати, але не кожен на цездатен. Іноді спорт можна назвати насил-лям над організмом людини. А фізичнакультура – це рух. Від нього залежитьздоров’я: що лопатою копати, що бігати– все одно корисно.

«Мені здається, що сучасна молодь недуже зацікавлена спортом. Хоча, вартосказати, що раніше й вибір був більший,виділялися кошти на матеріальну базу.А зараз у нашому маленькому містечкуможна справжнім «спортом» назватилише футбол та атлетику. Для відрод-ження спортивної культури і престижно-сті потрібна зацікавленість усіх сторін:народу, держави».

«Найбільшим щастям для вчителя, тре-нера є досягнення учнів. Тоді тебе охо-плюють неймовірні почуття,прокидається бажання зробити щосьнове, відкрити невідоме, і звідкіля бе-руться ті сили? Ти ніби аж молодшаєшразом з тими, в кого вклав свою душу,сили, терпіння, любов», - впевнений панКарамушка.

Сьогодні колишній тренер захоп-люється риболовлею, адже з віком дове-лося перейти на більш спокійний видспорту, але й від щасливого улову адре-налін пульсує в крові.

«Дуже прикро, що сучасний спорт – цеспосіб заробляння грошей. Серце точитьте, що в Україні багато гарних спортсме-нів, але їм навіть шансу не дають про-явити себе на більш високому рівні, аджесучасні команди спортсменів здебіль-шого складаються з іноземців, які ладніназивати себе українцями-патріотами,аби їм лише платили. На жаль, «ура-пат-ріотизм» дуже поширений на теренах су-часної України».

Кілька годин розмови. Кілька годин спо-гадів. Кілька годин юнацького азарту вочах посивілого, але кремезного і міц-ного чоловіка. Олександр Сергійович Ка-рамушка живе з вірою у спортивнемайбутнє української нації. Мене ж йогоспогади пронизали до самих кінчиківпальців і доторкнулися до самогосерця…

Аліна ЗАДОРОЖНЯм.Сміла, юнкор газети

«Дзвоник»,

У кожного з нас свій життєвий шлях, який ми обираємо для себе, протоптуючи його протягом усьогожиття. Життя Олександра Сергійовича Карамушки, нашого колишнього вчителя, а до цього - тренераСмілянської дитячо-юнацької спортивної школи, який допоміг багатьом юним смілянам досягти високихрезультатів із веслування на байдарках і каное, розпочалося в невеличкому селі Дніпропетровської обла-сті. Його дитячі роки припали на період Другої світової війни, яка затьмарила дитинство, але страшнівипробування з малих літ виховали в ньому мужність, сміливість, терплячість.

«Не знаю!» – таков ответ можнополучить при опросе молодыхлюдей на тему реалий последнихгодов СССР. В такой ситуации, чтотолку говорить с моими сверстни-ками о временах сорокалетнейдавности?

Пролить свет на эту тему решил пи-сатель Станислав Цалик в своей книге«Киев. Конспект 70-х».

В Украинский Дом, в холл пятогоэтажа примерно в 12:30 начали подтя-гиваться люди разных возрастов. Вот,по лестнице с трудом взбирается куль-турно продвинутый дедушка в черномпотрепаном пальто и с большой белойбородой. В руках у него пакет с лого-типом «ГогольФест». Он явно пришёлсюда с определённой целью.

В конце холла открывается дверь взал и представительный пожилой че-ловек приглашает заходить. Все полу-чают при входе из рукюноши-«кассира» старомодные голу-бые кинобилетики, а девушка-«биле-тёр» отрывает от них корешки сномерами и складывает их в коро-бочку.

Вслед за всеми в зал заходит муж-чина в бежевом пиджаке. На вид емулет 49. Он вальяжно, но уверенно под-ходит к сцене, что-то шепчет на ухопарню за пультом и объявляет: «Начи-наем!».

Так начинается презентация книги«Киев. Конспект 70-х» Станислава Ца-лика, который является ведущимэтого мероприятия, а заодно облада-телем того новехонького бежевого

пиджака. Все в сборе, зал переполнен,действие начинается. Молодой лин-гвист и писатель, друг Станислава, Фи-липп Селигей, зачитываетрадиообращение: «Говорить Київ,тринадцята година».

«Там должен был быть ветеран укра-инского радио Петро Бойко, – расска-зал нам сам автор, – который долженбыл читать это информационное со-общение тем самым голосом, кото-рым он читал в 70-х. Такая вотаутентика полная. Но ему 82 года, к со-жалению, у него всю ночь были про-блемы с сердцем и он просто посостоянию здоровья не смог при-ехать. На презентации его текст про-читал мой друг и соавтор ФилиппСелигей».

Сразу за обращением следует показкиножурнала, который являлся обяза-тельным на советских киносеансах.После него по традиции в зал запуска-лись опоздавшие зрители.

«Идея появилась вот каким обра-зом, – начинает рассказывать о созда-нии книги Станислав, – у меня былоопределенное количество статей оразных сторонах жизни 70-х годов вКиеве, и материал, который я готовилдля этих статей потихонечку накапли-вался. А потом так получилось, чтожурнал «Власть денег» предложилмне вести постоянную рубрику о 70-хгодах. Это длилось достаточно долго,несколько лет. И накопилось такое ко-личество материала, когда говорят,что критическая масса была достиг-нута. Все время хотелось дать объ-

емную картину. И я понял, что нужноделать книгу. Вопрос был в том, какойиздатель захочет за это взяться? И тутя сообразил, что у знакомого мне из-дательства «Варто» выходит сериякниг – Киев по десятилетиям. В этойсерии тогда вышла только однакнижка Дмитрия Малакова, котораяназывается «В Киеве 50-х». И тут я по-думал, почему бы, собственно говоря,им не предложить? Шанс на то, чтоони могут заинтересоваться, до-вольно велик. Мы сели с издателем,поговорили и оказалось, что наши нетолько интересы совпадают, но даль-нейшая работа показала, что ивзгляды на 70-е совпадают. Это оченьважный момент для работы, чтобы от-сутствовали конфликты. Было главное– одинаковое понимание конечногорезультата, который мы хотим полу-чить. Работалось легко, работа дли-лась год и три месяца, а посегодняшним книжным понятиям –это очень долго, столько никто не ра-ботает».

И вот, во время этой крайне увлека-тельной истории, на сцену выходит де-вушка, подходит к книжному шкафу иначинает протирать от пыли стоящиетам книжки, пластинки. Заметив это,ведущий переключается на происхо-дящее на сцене и включается в про-цесс, комментирует действия юнойхозяйки. Вот она подходит к радио-приемнику (по нему можно было слу-шать «Голос Америки» и радио«Свобода»), протирает тряпочкой ба-бинный магнитофон (мы такие и пред-

ставить уже не можем).Тут Станислав объясняет действо

рассказом про писк моды тех времен– джинсы. В конце концов, речь захо-дит о том, как советская молодёжь

научилась делать «варенки» (джинсыс протертостями на штанинах).

В этот момент девушка на сцене са-дится на стул, мочит в воде пемзу,берет джинсы и начинает тереть их,создавая вожделенные белесые по-тертости на штанинах. Потом по-является ее подруга – с гитарой,садится рядом в кресло и поет душев-ную песню киевского барда Каденко.

И вот на смену девушкам приходитглавный редактор издательства«Варто» Елена Мухтаровна Насырова:«Года три назад нас (меня и Стаса) по-знакомила моя приятельница, киев-ский экскурсовод Елена Царовскаяпосле презентации какой-то из нашихкниг, и Стас подарил мне журнал, в ко-тором была его статья как раз о 70-х».

Выяснилось, что в серии «Незачи-нене вікно» существует уже книга проКиев 50-х. Сейчас работа идет над ма-териалом о 60-х годах.

«Координировать работу автор-ского коллектива будет Татьяна Рого-зовская – научный сотрудник МузеяМихаила Булгакова». - Прокомменти-ровала создание книги про Киев 60-хЕлена Мухтаровна.

Авторы, выразившие согласие пи-сать о 60-х: Ян Ольшанецкий — дирек-тор музея Киевгорстроя, ТатьянаЕвстафьева — автор книги «Бабий Яр:человек, власть, история» (в со-авторстве), уже издававшиеся у насписатели-киевоведы Михаил Кальниц-кий и Стефан Машкевич.

В конце презентации автор на пару сглавным редактором провели розыг-

рыш ценных футболок с коллажами натему книги о 70-х. Принять участиеможно было при наличии билетика,который человек получал на входе. Вконце концов, три уникальные фут-болки нашли своих счастливых хо-зяев.

Сразу после этого следовала авто-графсессия. В растянувшейся на дол-гие минуты очереди кто-топожаловался: «Тяжело в очереди сто-ять!», на что автор с иронией ответил:«А вы помните – какие очереди былив 70-х? Всё ж в тему!». На что очередьотозвалась дружным смехом.

По ходу продвижения процесса,люди начали вспоминать некоторыеинтересные детали, связанные с 70-ми.

Когда все гости получили автографыи разошлись кто куда, автор усталоподнялся с кресла, похрустел суста-вами, окинул взглядом ретро-вещи,которые теперь предстояло унести, итихо вздохнул.

Теперь молодёжь больше узнаетпро историю Киева, отчасти про его70-е.

Илья ЦАЛИК

«Говорить Київ, тринадцята година...»

Руб

рик

а: «

Кр

аса

кож

ної л

юд

ини

почи

наєт

ься

з її

здо

ро

в’я»

Фото надане автором

9

спецвипуск, вересень-2012 ММ ii с тс т -- ММ

Колись у цього міста були теплі долоні, а тепер тут – дикі джунглі

Цей захід відбувся напередодні Міжнародногодня дій проти ядерних випробувань, який світоваспільнота відзначає 29 серпня. У заході взялиучасть виконуючий обовязки голови Державногоагентства України з управління зоною відчуженняДмитро Бобро, колишній заступник головиПрип’ятського міськвиконкому Олександр Єсау-лов, заступник директора регіонального управ-ління забезпечення організаційно-технічноїдіяльності Чорнобильської зони відчудження Ва-силь Махно, заслужений журналіст України Олек-сандр Наумов, представители представникигромадських організацій, зокрема «Прип’ятьcom», «Земляки», Всеукраїнської спілки ліквідато-рів-інвалідів «Чорнобиль-86» та благодійногофонду «Солідарність Плюс», а також мешканціміста, які були евакуйовані з Прип’яті в 1986 році

Спочатку працівники ЧАЕС беруть проби ґрунту,чи не перевищує він допустимої норми радіо-активних елементів, а потім цією землею напов-нюють капсулу, яка розміром і формою нагадуєгільзу артилерійського снаряда. НастоятельСвято-Іллінського храму в Чорнобилі освятнв цюземлю, й капсула пішла по кругу: кожен із присут-ніх передавав її з рук у руки, наповнюючи мертвуземлю живою, здоровою енергією. Після завер-шення своєрідного ритуалу Дмитро Бобро пере-дав капсулу предстанвнику посольства України вреспубліці Бєларусь.

Три роки тому з ініціативи Казахстану Організа-ція Об'єднаних Націй проголосила 29 серпня Між-народним днем дій проти ядерних випробувань.А 27 вересня цього року в столиці Білорусії -Мінську буде урочисто відкрито меморіал «ДзвінНагасакі». Там уже знаходяться капсули з землеюміст, які постраждали від «мирного» атому таядерних випробувань – Хіросіми, Нагасакі, Семи-палатинська, білоруського міста Наровля, а тепербуде земля і з України. Як зазначив Дмитро Бобро,Прип’ять – чи не єдине місто на Землі, яке вже ні-коли не повернеться до життя через «мирний»атом. Воно – як нагадування про те, що людимають більш чітко розуміти ту загрозу, яка йде віднекерованої ядерної реакції.

«Це місто просто необхідно зберегти, зробити з

нього музей і возити сюди енергетиків-атомниківз усього світу, щоб вони бачили, що може трапи-тися з «мирним» атомом, з містом, з цивілізацією,врешті-решт, якщо вони натиснуть не ту кнопку, -з болем говорить колишній міський голова Олек-сандр Єсаулов, - Згадаємо долоні цього міста:вони були теплими і м’якими. А зараз це – дикіджунглі. Те, що сталося 26 квітня 1986 року, по-винно залишитися для людства не просто па-мяттю, а трагічнким уроком того, що одинневірний рух або вчинок може призвести до жах-ливих наслідків, які знівечать або заберуть життясотень, тисяч, десятків тисяч людей».

Про своє життя «до» і «після» аварії згадує го-лова Всеукраїнської спілки ліквідаторів-інвалідів«Чорнобиль-86» Анатолій Колядин. Він впершепісля трагедії привіз до рідного міста Прип’ятісвого сина, якому в квітні 1986-го виповнилося чо-тири роки. Анатолій Федорович працював на стан-ції, а в день аварії йому довелося змінювати нічнузміну на 4-му енергоблоці. «Було відчуття того, щоце може бути останньою зміною в житті», - згадуєліквідатор, стоячи біля під’їзду свого колишньогобудинку, - Але дезертирів серед нас не було. Занами було місто, сім’ї, діти. Перед нами стояло за-вдання – зберегти 1-й, 2-й і 3-й енергоблоки, навітьбули спроби врятувати зруйнований 4-1 блок..Була ще одна, найважливіша задача: вияснити, щож, усе-таки трапилося?! Але невдовзі, десь всере-дині травня стало зрозуміло, що на 4-му блоціварто поставити великий жирний хрест. У першіхвилини після аварії я зателефонував додому й на-казав дружині зачинити всі вікна й ні в якому разіне випускати дітей надвір! На жаль, міська влададуже пізно дала подібні вказівки. І хоча місто булоевакуйоване за рекордні терміни - 5 годин, роз-порядження про евакуацію населення прийшлодуже пізно!

На превеликий жаль, сьогодні, якщо не доведиГосподи трапиться подібна біда, рятувати людейпідуть лише люди нашого, дуже вже старшого по-коління. Інші, якщо й підуть, то лише за дуже ве-ликі гроші! Чорнобиль мало чому навчивлюдство. І таж Фукусіма – це невивчені урокиЧорнобиля», - на песимістичній ноті завершив

розмову Анатолій. Разом із керівником неофіційного сайту міста

Прип’ять PRIPYAT.com, колишнім прип’ятчани-ном Олександром Сиротою ми прогулялисямертвим містом, побували біля школи № 1, якасім років тому почала руйнуватися. Страшно!Особливо – на дитячому майданчику, біля якогодозиметри просто зашкалило й на лічильникубуло 30 тисяч бета-часток на сантиметр квадрат-ний у хвилинах! Не знаю точно, що це означає,але всі, хто щось розуміє, сказали, що це – дуженебезпечний фон.

Коли ми вже мали повертатися до Києва, пер-ший заступник голови Держагентства керуваннязоною відчуження Дмитро Бобро повідомив, щочерез руйнування і часткове знесення будівельмісто Прип'ять може зникнути через 10 років .Адже відомо, що без людей будь-яка спорудагине. Крім того, через споруди проростає ліс, стіниі конструкції постійно видозмінюються під дієютемператури, що призводить до осипання, а рі-вень радіації в будинках часто вищий, ніж на ву-лиці. «Саме тому ми зараз обмежили доступ вбудівлі. Більшу частину цих будівель зрештоюбуде знесено та поховано», — підкреслив заступ-ник голови.

Повернення людей для постійного проживанняв зоні відчуження – неможливе

До речі, до українського уряду звернулося35осіб, які бажають повернутися в свої будинки в30-километровій зоні ввідчудження. Загроза ра-діоактивного випромінення їх не лякає, тим паче,що вони, під час поїздок до рідних осель неодно-разово заміряли рівень радіації, й виявили, що назабрудненій території фон не вищий, ніж у Києві.Думки спеціалістів з цього приводу кардинальнорозійшлися: одні вважають, що там цілком без-печно, інші ж стверджують, що Зона залишитьсямертвою щонайменше тисячу років.

Дмитро Бобро зазначив, що, незважаючи назміну радіаційної ситуації, на теперішній час повер-нення людей для постійного проживання у Чор-нобильській зоні відчуження є неможливим, -вважає пан Дмитро. Водночас він припускає, щов південних регіонах зони відчуження за 20-30років рівень цезію опуститься до значень, що до-пускають проживання населення. Це пов’язано зфізичними процесами напіврозпаду цієї радіо-активної речовини.

Що ж стосується територій, які уражені ізото-пами трансуранових елементів, то ці землі, надумку Дмитра Бобро, ніколи не будуть придат-ними для проживання.

А так хочеться сподіватися, що на Полісся знову

повернеться життя!

Наталя ВИШИНСЬКА

21 серпня біля колишнього «Будинку культури» мертвого міста Прип’ять відбулася це-ремонія з наповнення капсули землею з Прип’яті для закладення в основу меморіалу«Дзвін Нагасакі» у Мінську.

Таким маленьким містом є Славутич. Його зведено 25 роківтому як робоче містечко для працівників Чорнобильської АЕС.Сюди були переселені мешканці знищеної Прип’яті.

Назву обрали просто: неподалік міста – Дніпро, а Славутич –давня назва цієї річки. Приводом для розбиття нового населе-ного пункту стала аварія на ЧАЕС. Тут часто згадують прислів’япро те, що не було б щастя, та нещастя допомогло. Адже черезнещастя – вибух у четвертому енергоблоці – виник такий укра-їнський рай. Не зважаючи на те, що для світової спільноти слово«Чорнобиль» асоціюється лише із вибухом, для славутичан це –просто місто-сусід. ЧАЕС суттєво підтримує місцевий фестиваль, проякий ми розкажемо вам трохи далі, керівництво станції часто дає тутпрес-конференції.

Славутич ховає багато таємниць та цікавинок. По-перше, місто збу-доване у лісі. Частину лісу вирубили, але дещо лишили. Саме томутепер тут – затишні, широкі алеї. По-друге, цікавою є історія самої по-будови міста. У цю велику справу зробили свій вклад країни колишнь-ого СРСР: Росія, Україна, Грузія, Азербайджан. Завдяки цьому містоподілене на квартали, кожен з яких носить назву столиці держав-по-братимів: Московський квартал, Київський, Добринінський, Ризький,Чернігівський, Тбіліський, Бєлгородський, Ленінградський, Вільнюсь-кий, Талліннський, Бакинський, Єреванський. Дороги тут – чисті та рівні,водії – ввічливі та акуратні, завжди поступаються пішоходам.

Не менш цікава історія і з адміністративною приналежністю Славу-тича: територіально він знаходиться у Чернігівській області, але адмі-ністративно належить до Київської. Це називають словом «анклав»:місто, або держава, які оточені або напівоточені іншими державамиабо містами, та не мають спільних меж зі своїми «материнськими». ВідСлавутича – всього 12 кілометрів до кордону із Білоруссю, до сусідки-держави можна дістатися пішки за 2 години.

Містечко славиться активним спортивним життям: у кожному квар-талі є однойменні ФОКи – фізкультуро-оздоровчі комплекси. Тут

щодня проходять заняття для дітей та дорослих: фітнес, гімнастика,тощо. Спортсмени беруть участь у різноманітних змаганнях, отри-мують призові місця та заслужену славу. Також тут неймовірно чисто:співвідношення кількості смітників на душу населення чи не найбільшеу Європі.

Найяскравіший персонаж Славутича – міський голова ВолодимирУдовиченко. Це – людина, яка і справді заслуговує поваги та гідна того,аби бути взірцем для усіх українських та європейських чиновників. Напосаді Володимир Петрович із 1987 року. Весь цей час він – незміннийочільник міста. Славутичани називають його батьком, і це – не диво.Він відкритий і завжди радий допомогти всім і кожному. Це – єдиниймер, домашній номер якого є у міській телефонній книзі. ВолодимирПетрович переміг на конкурсі мерів та є засновником ВГО «Клубмерів», пише книги про свою роботу, в яких дає поради тим, хто тількипосів такий пост. Є автором понад 60-ти монографій. Славутич, як вінє – його заслуга. Варто відмітити і той факт, що це місто отримало пер-шість у рейтингу найпридатніших для життя маленьких українськихміст. Крім того, Володимир Петрович – доктор економічних наук, про-фесор.

«Золота осінь Славутича» - міжнародний фестиваль дитячих ЗМІ,який вважається найвизначнішою подією у житті міста. Цього року вінпроходив уже у вісімнадцяте, у вересні, й зібрав багато юних та до-рослих журналістів. Всі вони щороку змагаються у декількох номіна-ціях: преса, фото, радіо, теле, та ІТ-технології. Учасники отримують нажеребкуванні тему для роботи, і протягом трьох фестивальних днівроблять свій продукт: газету, фільм, фотовернісаж. Серед вихованців«ЗОСі» (саме так фестивальці називають фестиваль) – відомі журналі-сти, які зараз є акулами українського медіапростору та відомі закор-доном. Приємно розуміти, що саме звідки багато хто почав своюжурналістську кар’єру. Міський голова відмінний і тут – він всілякосприяє фестивалю та знаходиться поряд із гостями та учасни-ками від початку до кінця заходу кожен рік.

Кожен, хто приїздить сюди, ніколи не залишається байдужим.Для багатьох учасників фестивалю Славутич – місто приємноївтоми. Чому? Тому, що зазвичай конкурсанти ночами роблятьсвої фільми та газети, викладаються до останньої краплі, заси-нають на ходу. Але ця втома – в чомусь приємна, бо спати можнадозволити собі лише із почуттям виконаної роботи.

Славутич – холодний. Тут завжди дуже холодно, навіть на по-чатку вересня. Але тепло тому, що гріє атмосфера «Золотоїосені» та дружнє відношення славутичан до всіх, хто завітав угості.

Ще одна родзинка міста – молодіжний парламент. Молодіжнарада «Майбутнє Славутича» була створена за ініціативи мера де-кілька років тому. Депутати – учні тутешніх шкіл та ліцею. Їх рівностільки, скільки й депутатів у Міській раді. Молодь бере активнуучасть в суспільному житті міста, займається благодійністю, во-лонтерством, організовує конкурси та свята, проводить суб-отники. Юні депутати навіть беруть участь у засіданняхМіськради. Спільні засідання допомагають владі приймати такірішення, які були б цікаві та актуальні для усіх вікових категорійнаселення. Велика ставка тут робиться саме на молодь. Деякідепутати молодіжної ради мають право голосу в «дорослій»раді.

Якщо у вас буде змога поїхати до Славутича – обов’язково за-вітайте у це маленьке, але дуже сильне місто. Воно є повноправ-ним взірцем, прикладом того, яким має бути справжнє містоєвропейського зразка.

Олександра ГОРЧИНСЬКА

Місто приємної втомиМи, жителі ххІ століття, звикли до шумних автомагістра-лей та багатоповерхівок. Ми відчуваємо себе, як удома,у великих містах. Коли потрапляєш у маленьке, але за-тишне містечко, впадаєш у стан дисонансу. Тут занадтотихо і занадто спокійно, проте – добре.

Рубрика: «Славутичу » – 25!

Фото: Сергій РУСІН

Фото: сайт міста

Только вдуматься: человек долженбыл стать одним из величайших фило-софов 20 века и отказаться от Нобелев-ской премии, чтоб заработатьстраничку в социальной сети (не будемговорить в какой, чтобы не обидетьдругие) с сорока цитатами, дюжинойкомментариев под каждой, восьмьюсотнями подписчиков и фотоальбо-мом. Прелестно!

«Пластмассовый мир победил, макетоказался сильнее», - пел Егор Летов.Пророчески. Особенно мило эти словавыглядели на фоне комментарияодной барышни, все в той же преслову-той группе. Сердобольная читатель-ница додумалась написать шесть цитатвсе того же многострадального писа-теля, только вот ошибочка вышла – нена ту книжку сослалась.

Глядя на то, как поклонники-нова-торы сводят Сартра к горстке пестрыхобрывков, становится страшно: плоддлительной и тяжелой работы, обще-ственной деятельности и философии,ставшей образом жизни, - свелись домодного подражания в списке подпи-сок на интересные странички. Но как?Как глыба может раствориться в бо-лоте?

Начну издалека. Куда мы тянемся? ВЕвропу? Быть может. Зачем? Наверное,потому как приятно слышать, что «всеразличны, все равны». Свобода, равен-ство, братство. Удивительный лозунг неменее удивительных обстоятельств.Великая французская революция. И Ро-беспьер, и смерть тирана, и блестящее,холодное лезвие гильотины. Как мило:человек, изобретший главный символборьбы с тиранией сам оставил своюголову в корзине, пропитанной кровьюсвоих вчерашних врагов. Гильотина.Она никогда не останавливалась. Ни вПариже, ни в Ленинграде, ни в Афгани-стане. Она и сейчас работает: Ливия,Египет, Чечня… Свобода. Мы выкрики-ваем это модное слово, постоянно ищаего, именно слово, а не то что за ним

скрывается, снаружи себя. Мы посто-янно освобождаемся от всего: цен-зуры, тирании, государства,предрассудков… Мы скидываем с себяпрезираемое, ненавидимое и, как пру-жина, вырываемся наружу. И стре-мимся все к большей свободе! Какпружина, рвем все на своем пути. Нотолько вот зачем? И куда рваться, когдапочти все преграды сорваны, и вот-вотбудет пройден последний Рубикон.Пружина вырвется, и в неистовом дви-жении захлестнет мир волною детскихубийств, насилия, разврата, серости ипустоты. Сексуальная революция ужеподарила нам культ тела. Не античного– математически выверенного и идель-ного… Не возрожденческого – пол-ного и свежого, что даже холствместить не может… И даже не Де Са-довского испещренного сотней извра-щенных удовольствий, ставших целойфилософской системой… А тела, у ко-торого есть лишь функция, – неважнокакая. Однообразное, одинаковое,идеальное… Под тонной вспомога-тельных средств и аксессуаров. И на-полненное совершенной требухой…Красота – формат, идеал – стандарт,мечта – функция. Рекламный лозунг –«Даю в рассрочку до пятнадцати раз», -лучшая иллюстрация. Уже дозволилипочти все. Но только оно уже незачем.

Свобода – собственность, не нуждаю-щаяся в поиске, – нечто даваемое,именно даваемое с самого рождения ис захлебом поедаемое, пожираемое,потребляемое до конца этой короткойи одинокой жизни. Нужна ли такая сво-бода?

Равенство. Просто великолепно!..Помните Оруэлла, книгу Обраяна, тосамое место, где описывается трикласса: высший, стремящийся удер-жать власть; средний, жаждущий статьвысшим; и низший класс, которыйхочет равенства. Вы верите в равен-ство людей? Я нет… Не так давно в Ни-колаевской области трое нелюдейунизили, сожгли и выбросили на мороз,убили живого человека. Втоптали вземлю чье-то достоинство, чью-тожизнь. Вы с ними хотите равенства? Янет… Толпа журналистов, писак, блоге-ров превратили трагедию в зрелище,смакуя и причмокивая обгладывая каж-дую деталь… А ведь до выборов не такдалеко… Быть может, Вы с ними хо-тите равенства? Я – нет… Толпа вметро, автобусах, балконах, реввоен-комах затхлых кухонь целыми вече-рами пережевывают, облизывают ирассасывают, как леденец, эту ужасаю-щую историю. Быть может, с ними хо-тите равенства? Я – нет… Только вотпроблемка – равенство то есть… Не

могу отделить себя от них… Как Вы –не знаю.

Мы способны на самое страшное.Семья, учеба, высокая культура немогут дать никаких гарантий. Иначеесли бы мы могли или хотели поборотьв себе эту жестокость, мелочность,быть может социальные институты ис-правили бы нас. Но остались бы мытогда людьми? Равенство возможнотолько в числах, где лишь гипотетиче-ски есть абсолютный ноль, единица,двойка, состоящие из равных, идентич-ных один одному элементов. Но каквместить в ограниченное, измеримое,четкое нашу мутную и непостижимуюприроду, похожую на весенний лед?Когда проломится и где вода? Вы хо-тите свободы? Откажитесь от равен-ства. Волеизъявление – абсолютное инеколебимое. Бессмысленное и ни-кому, кроме нас, не нужное, рожден-ное в борьбе. В пустой борьбе за цели,которые дают в результате толькоошибку. Результат, не отвечающий на-мерению. Хождение по льду. И полнаяответственность за каждый шаг, дажеесли не можешь понять вещь саму посебе, не знаешь наверняка, что за ледпод твоими ногами, и все-таки идешь.Туда, куда хочешь ты. Однако если про-валишься – сам виноват. Если столкнут– сам виноват: ты не знал, кто рядом стобой, и все-таки шел с ним. Движениек непостижимому, далекому и стольблизкому – к себе самому, через своюволю и тщетные попытки к самопони-манию. Через колебания между стрем-лениями и абсолютнымиразочарованиями, верой и нигилиз-мом, произволом и самоистязанием.Вот что она – свобода. В абсолютнойуникальности каждого человека и от-сутствии какой либо познаваемой при-роды человека. Так какое может бытьравенство? Какая тождественность,если мы все настолько различны?

Равенство – подарок усредненности.Уже, казалось бы, освободили от всегои можно почти все. Только вот нужноли? Пружина, на которую перестали да-вить, не перестает быть лишь кускомметалла. Пружина птицей не станет, невыломится в небо, а лишь останетсятрястись и содрогаться от недавнегонапора. А, может, уже никогда и не вы-

прямится. И воля, направленная лишьна сваливание груза, «воля против» бес-плодна. Зато проще, веселее, интерес-нее. Как приятно впасть в нигилизм, и спеной у рта и обильно брызгая слюной,кричать: «Я всегда буду против», -ничего не предлагая взамен, даже длясамого себя. Зато как красиво: напяливмайку с очередным вождем (не важнокем – Лениным или Ленноном), сотря-сать воздух и быть против кого-то.

Братство? Мы действительно «побра-тались»… Глобализация, интеграция.Все зависят от всех – мир как огромныесоты, заполняемые интернетом унифи-цированным, усредненным, доступнымвсем «медом». Не люди, а информа-ционные сиамские близнецы: сшитые,связанные, склеенные тем суррогатом,который сейчас называют «общечело-веческими ценностями», «свободами»и «правами». Поточность всего, что мыделаем, даже элитного – роднит насвсех…

Будь в форме! Сотвори ее из единогоконструктора, который ты сам выбрал!Направь волю на шкуру! Удовлетворисебя в турбине одного из мейнстри-мовских или элитарных заводов. И, чтосамое важное, – забудь, на чем по-строен этот колосс на глиняных ногах!Плюнь на половину земли, которая го-лодает; на то, благодаря чему, мы этотмир сделали таким. Плюнь на гиль-отину! Возрадуйся! Возликуй! Бытьможет, лезвие не сейчас отсечет тебеголову: в Украине нефти нету. Будь вумеренной, здравой, красивой, фор-матной (простите за тавтологию)форме! Зачем быть «в себе», быть «в со-держании»? Зачем крайности: жалей, ане сочувствуй; негодуй, а не ненавидь!И пускай и моя, и твоя голова, и весьмир подождет!.. Пока мы с тобой не по-кажемся по ту сторону гильотины…Восхваляйте мученицу, сидевшую в ка-мере со стиральной машиной и крова-тью, пока наши старики загнивают взатхлых квартирах! Але оп! На площадьза 100 гривен в день… Только вот вкакое Homo мы превращаемся? Вкакое Homo превращается дурак, кото-рый пишет эти слова?

Будь в форме!

Максим ВЕЛУЩАК

Быть в форме! или Пластмассовый мир победил

Анатолій Анатоліч про «амерікан дрім», оксамитовий голос та роботу радіоведучогоЦього року одним із членів журіфестивалю «Прес-весна на Дніпро-вих схилах» у номінації «Радіо ро-бота» був Анатолій Анатоліч –ведучий розважального шоу«Happy-ранок» на «хіт FM» та «Го-лосу країни» на «1+1», який поді-лився своїми враженнями відконкурсних робіт учасників, атакож секретами успіху ді-джея нарадіо.

– Чи сподобалося вам оцінювати ра-діороботи конкурсантів? Наскільки цебуло складно?– Я оцінював їх абсолютно суб’єктивно,керувався якимись своїми критеріями.Я – ведучий все ж таки розважальноїпрограми, ранкового шоу «Happy-ранок», то в радіо роботах я намагавсязнайти, перш за все, позитив. У будь-якому випадку завжди є шанс змінитисвоє життя. Я думаю, що це кожен чу-дово розуміє. До 22 років, до речі, я вза-галі не знав української мови. А зараз яне те що вільно спілкуюся українською,а чудово її знаю і люблю. Але все ж такив будь-якій радіопрограмі слід зачіпатитакі важливі теми. Стосовно розважаль-них тем, наприклад, щодо «Євро 2012» -мені дуже все сподобалось. Про про-блеми підготовки до Євро: крім того,що «ми так добре готуємось», мені невистачило в деяких місцях, моментах,аби показали, що не все насправді такдобре. Бачили, як перекладають: в ан-глійській мові немає виразу «a football»,є просто «football» тощо, я не кажу вжепро те, що відбувається в київськомуметрополітені. Те, що я зараз розпові-даю – це не сумно, це інформативно,

тому і в ранкових шоу «Happy-ранок» на«Хіт FM», нам приємно, якщо ми підні-маємо такі питання, як «Міжнароднийдень гемофілії». Хоча у нас розважальнешоу, в нас не радіо «Ера», а «Хіт FM» -люди прокидаються, їдуть на роботу. Іне дуже хочеться задумуватися над чи-мось серйозним. От завдання радіове-дучого – зробити так, щоб це булоцікаво.

– Розкажіть про те, як ви змінили своєжиття, як ставитеся до українськоїмови?– Моя родина у Кривому Розі, звідки яродом, не розмовляє українськоюмовою і досі. Всі спілкуються росій-ською. Зараз я поглиблено вивчаю ук-раїнську. Я не розумію, чому я не вивчаву школі англійської, хоча ні, я вивчав,але як усі. Тоді прогулював, тому зараздвічі на тиждень займаюся з виклада-чем із Південної Африки. І можу ска-

зати, що на даний момент моя англій-ська така сама, як українська, але укра-їнська разом з англійською, можливо,трішки гірші за російську. Але якщо умене є вибір, якою мовою розмовляти,то я розмовляю українською, тому щоце моя рідна мова. Особисто я протидвомовності у країні. Кожен обирає,якою мовою розмовляти, але те, щостосується законів, це має бути ви-ключно українська. Щоб покращитизнання рідної мови, потрібно просто ба-гато читати, поповнювати свій словни-ковий запас.

– Скажіть, у чому полягає складністьроботи ді-джея?– Якщо ти на телебаченні, ти можеш

показати будь-яку емоцію, посміхну-тися, і це вже справить враження. Аботи можеш здивуватися, можеш висло-вити обурення, знову ж таки поглядомсвоїм або очима, мімікою. А от на радіо

все це доводиться робити виключно задопомогою голосу. І складність у тому,що потрібно вчитися показувати емоції.Звичайно, можна емоцію показувати задопомогою простих «ого» або «вау»,але важливий ще і словниковий запас.У цьому, на відміну від телебачення, йполягає складність.

– Якими якостями, на вашу думку, по-винен володіти ді-джей? – Я думаю, що він має бути чесним.

Чесним взагалі, тому що слухачі розумі-ють, де ти лукавиш, і стосовно голосутакож. Знаєте, необов’язково матисупер-оксамитовий голос, тембр. Я немаю такого тембру. Якщо говоритипро «Голос країни», де закадровийтекст озвучує диктор із подібним тем-бром, то мій голос абсолютно нетипо-вий для подібних шоу. Я наголошую:необов’язково мати особливий голос,щоб бути радіоведучим. І є багаторадіо- і телеведучих з дивними голо-сами, можливо, навіть дивної зовніш-ності. Чудовим прикладом цього є мояподружка Катя Осадча. Досить дивнийтембр, абсолютно дивний, манера роз-мови й поведінки. Те ж саме можу ска-зати про зовнішність: Катя яскрава, алесказати, що вона підходить під кар-тинку телеведучої не можу, але ця дів-чина є прикладом «амерікан дрім»,коли можеш створити саму себе. Вонапрацьовита, і все, що потрібно, в неї є.Вона позитивна людина. І так самоможна сказати про кожного.

– Які цікаві, можливо, дивні випадкитраплялися у вас у прямому ефірі? Булотаке?

– Кожен прямий ефір – це дивний ви-падок. Коли ти виходиш у прямий ефір,ти розумієш, що 6 мільйонів людей слу-хають зранку радіо. До цього, з одногобоку, звикаєш. Нам приємно, коли під-ходять і кажуть, що ми – частина життя,що слухати радіо, це як почиститивранці зуби, відвести дитину до школи,сісти в машину, принаймні півгодини миє частиною життя людини.

– А ви в дитинстві слухали радіо? Чи ду-мали взагалі, що станете ведучим нарадіо?– Абсолютно точно, я слухав радіо,

коли був уже підлітком, коли з’явилисяперші цілодобові радіостанції, наприк-лад, «Європа +». Вночі ми з друзямизбиралисяна дачі, тому що це булаєдина можливість безкоштовно послу-хати західну музику, нам не доводи-лося записувати її на касету. Але тоді янавіть не мріяв стати ведучим.

– Ким ви мріяли стати?– Я не пам’ятаю. Космонавтом, мабуть.Нині чомусь ніхто не хоче бути космо-навтом. Хоча, напевно, якщо я вступивдо економічного, то хотів стати олігар-хом...

– А що б ви наостанок побажали кон-курсантам, юним журналістам?– Я бажаю ніколи не зупинятися. Я вза-галі не та людина, яка може бажатищось і казати, як потрібно робити і як непотрібно. Я лише можу на своєму при-кладі сказати, що треба постійно пра-цювати над собою.

Тетяна ГОРБАНЬ

спецвипуск, вересень-2012ММ ii с тс т -- ММ

10

Тема на фестиваль «Жми на RECORD: «Экология»

Фото: Юлія СКОРОБОГАЧ

Фото: з архіву агентства «ЮН-ПРЕС»

Діна Володимирівна Биченкова – ре-дактор Всеукраїнського літературно–публіцистичного журналу для дітей таюнацтва «Мій голос».

40 років вона працює на поприщі жур-налістики. За цей час вона змінила різнііпостасі: кореспондент керченськогоміського радіомовлення з першою про-грамою в історії радіо, журналіст–пуб-ліцист кримських ЗМІ,педагог–журналіст позашкільних на-вчальних закладів м. Керч, Сімферо-поль, АР Крим. За тривалий часнакопичений вагомий досвід підго-товки підлітків до професії журналіста,яким належить посісти місце у першихрядах ідеологів – патріотів. Старші по-коління випускників уже реалізуютьсвої знання, славлять Україну. Сьогод-нішні юнкори стовідсотково вступаютьдо престижних вишів країни. У студен-тів є вибір будь якого факультету гума-нітарних наук: від філологічного,журналістського до філософського і фа-культету міжнародних відносин, атакож можливість брати участь у між-народних проектах навчання та роботиза кордоном.

- З чого для Вас особисто почаласяпрофесія журналіста?

- Скажу так: неочікувано. Уявіть собібухгалтера за робочим столом: в го-лові цифри, дебет, кредет балансу.Думки перериває телефонний дзвінок:«Вас запрошує на співбесіду секретар

міськкому. Негайно». Доки йшла на зу-стріч із В’ячеславом Петровичем Тере-сунько, про що тільки не думала!З ’ясувалося, йому було доручено ство-рити редакцію міського радіо за про-ханнями тисячі керчан. Менізапропонували включитися в роботу постворенню редакції, продумати про-граму передач. На роздуми дали тридні. Не приховаю: у мене були сумніви,але рідні та близькі підтримали сло-вами: погоджуйся, у тебе все вийде.

- І як – одразу вийшло, чи…- Так, були й «чи», але всередині, зовні

цього ніхто не бачив. Доводилося од-ночасно і працювати, і вчитися, аджекожна передача – це екзамен перед ти-сячами радіослухачів. Я ще й постійноспівпрацювала з редакцією газети. Такщо відповідальність подвійна.

- Як Ви вважаєте, що в роботі найго-ловніше?

- Є такий крилатий вираз: «Любітьжурналістику в собі, а не себе в журна-лістиці» - цим і живу. Професіоналу по-трібно вписатися в нескінченний рухжиття суспільства. При свободі виборутворчості важливо відчувати рамкидозволеного, не нашкодити. Словом,можна підняти на п’єдестал, можна івбити. Який би ти сюжет не писав чиозвучував, він про людей і для людей,разом із якими ти і радієш, і сумуєш.Будь готовим до цього.

- Виходить, ця професія значима?

- Так, значима. Засоби масової інфор-мації називають «четвертою владою».Це підтверджується тим що поряд з по-літичною, економічною і юридичноювладою всіма визнається вплив журна-лістики. Журналістика, її діяльність вив-чається з різних точок зору, як втеоретичному, так і в практичномуплані. Ким стати, що вибрати в багатог-ранності професій, вибирати вам, почи-наючим журналістам.

- З Вами траплялися випадки, що за-пам’яталося на все життя?

- Звичайно, всіх і не перерахувати.Кожне журналістське завдання – це зу-стрічі, вхід у чиєсь особисте життя. По-трібно бути готовим до того, щодалеко не кожен відкриє свою душу.Один через сором’язливість, інший –якщо є що приховувати. Якось до ре-дакції прийшов чоловік з проханнямдопомогти. Він яскраво змалював кар-тину невдалого сімейного життя і вирі-шив позбавити материнства колишнюдружину, а двох доньок передати йомуна виховання. Він вважав, що публіка-ція у газеті допоможе. Вислухавши від-відувача, я прониклася ситуацією, щосклалася і перш, ніж відправиться за ад-ресою, зайшла на базар, щоб купитидітям апельсинів. Два вечори я провелау «героїв» моєї статті, потім вісім годинна суді, до оприлюднення рішення. Судвідмовив батькові на підставі, що наве-дені факти не підтвердилися. Вони вия-

вилися наклепом на дружину. Донькипотрібні були лише для того, щоб закрі-пити своє право на квартиру, але вже зновою дружиною. Моя стаття про цюсім'ю була опублікована під назвою«Павутина».

А ще пам'ятаю зустрічі з Софією Ро-тару та її чоловіком Анатолієм у першіроки популярності молодої співачки.По телефону домовилися про інтерв'юв театрі за годину до початку концерту.Бесіда проходила під пильними погля-дами шанувальників. Однієї години намне вистачило і Софія запропонувалапродовжити розмову в готелі. Тоговечора вона подарувала бабіну записівїї пісень, що було цінним для редакції.Наступного дня тисячі керчан слухалимою передачу «Театр біля мікрофона».До редакції посипалися дзвінки слуха-чів, їм хотілося знати більше того, щобуло сказано в мікрофон.

- Навчання школярів такій професії єособисто Вашим рішенням?

- Діти завжди поруч зі мною. Я автортаких проектів як «Горностай», «Ровес-ники», На літературній сходинці»,«Театр біля мікрофону». Молода жур-налістка, поетеса Людмила Шершієваорганізувала прес-студію «юнкорів»при газеті «Керченський робітник».Керченська школа швидко набула по-пулярності, потім переросла в респуб-ліканську.

- Що Ви побажаєте нам, початківцям?- У вас є можливість розкрити свій та-

лант. Цінуйте це. У вас великі можливо-сті – вибирайте справу до душі. Удорогу життя не беріть у попутники:лінь, егоїзм, заздрість, зазнайство і тодіу вас все вийде. Як і у мене. Я жодногодня не пошкодувала що вибрала жур-налістику.

Богдана НЕВІДОМСЬКА

Легенда дитячої журналістики

Місто щойно прокинулося відсну: хтось поволі розплющує очі,і неохоче збирає книжки дошколи, хтось викладає на прила-вок ще гарячу випічку, а хтосьпросто залишився вдома. Ось імоя маршрутка, люди поспіхомзаймають свої місця: дуже мо-розно, водій неквапливо збираєгроші на квитки. Останні наста-нови, глибокий видих холодногозимового повітря, рушили. За пів-години я на місці. Мене зустрічаєприємний сивуватий чоловік не-високого зросту. Через скло оку-лярів очі випромінюютьглибокий життєвий досвід.

Це Володимир Германович Ко-ротков, досить відома особа уБілій Церкві та за її межами, жур-наліст із великим життєвим досві-дом. Народився майбутнійкореспондент в 1950 році, в Гру-зії. Батько був військовим, удо-стоєний високого звання – ГеройРадянського Союзу. До 7-річноговіку хлопчик проживає у м. Ахал-цихе, а згодом із батьками пере-їжджає до Білорусії, де закінчуєМінське Суворовське училище.Здавалося б, уже з дитинства ухлопця складається доля вій-ського. Та несподівано для близь-ких він стає журналістом. 20 роківпрацює в Саратові, а останні 20 –присвячує Білій Церкві, пра-цюючи кореспондентом газети«Замкова Гора». Година заду-шевного спілкування розкрилатаємниці незбувшогося військо-вого.

- Володимире Германовичу, яксаме ви потрапили в журналі-стику?

- Так склалася моя доля. Понадусе в житті я мріяв стати військо-вим, як батько. Та проблеми, яківиникли із зором, назавжди вик-реслили мою мрію. Довелосявдягнути окуляри, озброїтисяпером і піти в цивільні.

- Чому саме журналістика?- Я з дитинства дуже полюбляв

читати. Читав все, що потраплялопід руки. Пробував писати, тоді цебуло, напевне, по-дитячому на-ївно, але мені подобалося. От і ви-рішив стати журналістом. Швидкозрозумів, що в журналістиці дуже

важливе вміння правильно вико-ристовувати слово, викладатисвої думки лаконічно і зрозумілолюдям, але найголовніше - це опе-рувати інформацією, фактами.Без цього навіть замітки не напи-шеш. Я це засвоїв одразу, ще напершій практиці, навчаючись на ІІІкурсі філологічного факультетуСаратовського університету.

Направили мене практикувати врайонну газету. Редактор дає за-вдання – надрукувати кореспон-денцію про те, як обробляютьозимі. Пройшов я пішки кіломет-рів вісім, дістався до бригади,знайшов головного бригадира, ізізнався, що я студент, уяви ніякоїне маю про сільське госпо-дарство, а з порожніми рукамиповертатися до редакції со-ромно. Бригадир усміхнувся, вседетально розповів, що та як.Саме тоді я й написав своюпершу кореспонденцію, зрозу-мів, що найголовніше в професіїжурналіста – оперувати інформа-цією.

- Звідки черпали необхідну ін-формацію, можливо, якісь про-фесійні хитрощі допомагали?

- 90% інформації журналіст отри-мує за допомогою спілкування.Тоді дуже легко бути в курсі го-ловних новин і щось важливе ви-носити для себе.

Пам’ятаю, був один фельєто-ніст Семен Маренянін, популяр-ний в 60-роки. В своїй книзі«Спогади» він розповідав пророки, проведені в газеті «Изве-стия» та одного корреспондента,який більше 5 речень написати не

міг, бо працював ще при царі ре-портером на іподромі. Стан-дартна замітка його виглядалаприблизно так: «Першим до фі-нішу прийшов учасник під номе-ром один Іванов, другим зайнявмісце у турнірній таблиці Петуш-ков» тощо. Але, маючи впливо-вих знайомих, він завжди був укурсі подій: пожежні розпові-дали, що і де спалахнуло, міліціо-нери – про те, що відбулося, дестався злочин і кого пограбу-вали. В редакції йому все літера-турно оформляли, і таким чиномвін пропрацював аж до пенсії.Отож, спілкування дуже важ-ливе, особливо в журналістиці.Саме керуючись фактами, тизможеш зробити щось корисне,а головне – потрібне донести чи-тачеві.

- А казуси в редакції трапля-лися?

- Ще й які! ХХV з’їзд КПРС, 1975року, верстається кореспонден-ція, де головною фразою була«Исторические решения ХХVсъезда КПСС...», лінотипістка до-пускає помилку в наборі, у слові«исторические» замість о ста-вить е, коректор не помічає ляп,редактор теж, і газета повнимтиражем йде у друк. Наслідки ві-домі: редактор позбавився ро-боти, коректор – премії.Елементарна неуважність при-вела до фатальних наслідків.

- Що в роботі журналіста найцін-ніше?

- Результат. Працюючи в Білго-род-Дністровському, я познайо-мився з жіночкою, яка працювала

лікарем в одному з санаторіївміста. Їй потрібно було на той часзабрати до себе матір, хоча самажила в скромній однокімнатнійквартирі з не досить гарнимиумовами. Було тяжко. Щоб мамамогла жити з донькою, її требабуло прописати. Але площа квар-тири не дозволяла зробити цешвидко. Щоб хоч якось допо-могти їм, я вирішив написати ко-респонденцію про те, що ми всілюди і потрібно допомагати однеодному, не стояти осторонь.Пройшло небагато часу з мо-менту публікації матеріалу в га-зеті. Лунає дзвінок. Телефонуєдонька лікарки, сердечно дякує.Після замітки їм з матір’ю даликвартиру і прописку.

Журналістику можна порівнятиз трояндою. Бувають ніжні тен-дітні пелюстки, коли ти щосьвдале написав, комусь допоміг,виніс правду на поверхню. Та вбільшості випадків – це все-такиколючки.

- Чим, на Вашу думку, має керу-ватися людина, яка хоче стативдалим журналістом?

По-перше, займати активнужиттєву позицію (вислів канце-лярський, але правильний). По-друге, бути доброзичливим долюдей, які тебе оточують. І на-впаки, тому оточенню, яке псуєжиття, відкрити очі на правду, змі-нити його світогляд. Адже,як ка-жуть:

«Добро должно быть с кула-ками,

Добро суровым быть должно, Чтобы летела шерсть клоками Со всех, кто лезет на добро…»Закохані в цю професію обов’яз-

ково знайдуть себе в журналі-стиці, головне віддавати їй своюдушу, працювати для людей, до-помагати їм. І хоча ця квітка роз-криває свої пелюстки не для всіх,важливо її зберегти в своємусерці, плекати її, і тоді вонаобов’язково дасть свої плоди.

Роман НЕВІДОМСЬКИЙ,

журнал «Дзига»

Він мріяв стати військовимФутбол вважається чолові-чою грою, але на фіналКубку України євро-2012серед школярів зібралося46 414 глядачів, як хлопців,так і дівчат.

У той час, коли, одягнувшись увражаючі сукні та різноколь-орові стрічки, випускники свят-кували закінчення навчання,доводили свою талановитістьюні футболісти. Восени на КубкуУкраїни Євро-2012 серед школя-рів було зіграно понад 9 тисячфутбольних матчів, у яких взялиучасть понад 310 тисяч дітей.Але до фіналу, звісно, дійшлотільки 2 команди – школа-ліцей№ 13 м. Тернополя та загально-освітня школа № 18 з м. Суми.Фінал відбувся 12 травня наоновленому, кращому стадіонікраїни «Олімпійський». За тради-цією офіційні талісмани Євро-2012 Славик і Славко, які за груроздали 402 автографи, винеслиКубок Делане, за який і бороти-муться футболісти. Після цього,виступили юні танцюристи,одягнені в символічні жовто-блакитні кольори. На матч заві-тав генеральний секретар УЄФАДжанні Інфантіно, який зазна-чив, що це відбуватиметься пер-ший головний фінал для України,а наступний відбудеться 1 липняпід час Чемпіонату Європи пофутболу Євро 2012.

Пролунав гімн України.Команди готові… Свисток

судді, і гра почалася. М’ячемдобре володіють обидвікоманди, вони не поступаютьсяодна одній і твердо грають. Алевсе ж таки на 16-й хвилині Ко-стянтин Гордієнко №16 (м.Суми) забиває гол. Тернопіль незахотів відставати, тому вже на24-й хвилині дякуючи ІгоревіГранникурахунок стає рівним.Вболівальники в захваті, вони нестримують своїх емоцій і підтри-мують команди оплесками тавикриками. І ось на останнійхвилині першого тайму терно-піль чани вириваються вперед:2:1 на їхню користь. Гол забивМикола Левчук .

Другий тайм не був таким на-сиченим, як перший, але вже

на 39-й хвилині гравець командиСум Зурабі Чантурія №7 зрівняврахунок. Але вже через декількахвилин цей же гравець отримавжовту картку, оскільки діяв не заправилами.

Основний матч закінчився з ра-хунком 2:2, й тому суддя надавдодатковий час – 2 тайми по 5хвилин, але і за цей час коман-дам не вдалося з’ясувати своїстосунки. Для того, щоб ви-значити переможця, кожнійкоманді призначено по 5 пе-нальті. А пенальті – це колесофортуни, може пощастити, аможе і ні.

З рахунком 6:4 перемоглакоманда загальноосвітньоїшколи № 18 м. Суми.

«Ми відчуваємо смак пере-моги», - радісно сказав капітанкоманди переможців.

Тренером сумської команди єжінка - Оксана Рахматулліна.Цього року школа відсвяткуваласвоє 85-ліття. У цій школі багатоуваги приділяється фізичномувихованню та підготовці юнихспортсменів. Шкільна фут-больна команда тричі бралаучасть у дитячих олімпійськихіграх. Можливо, тому перемож-цями стали гравці саме цієїшколи.

Після гри високопоставленігості: генеральний секретарУЄФА Джанні Інфантіно, віце-прем’єр-міністр України БорисКолесніков, президент Федера-ції футболу України ГригорійСуркіс та Міністр освіти і науки,молоді та спорту УкраїниДмитро Табачник нагороджува-липереможців грамотами, ме-далями, квитками на ЄВРО-2012і, звичайно ж, Кубком Делоневисокоповажні гості:

Після закінчення усіх офіційнихзаходів для учасників та гостейматчу на Троїцькій площі білястадіону розпочався святковийконцерт за участю групи «Авіа-тор», Альони Вінницької, Тамер-лана і Альони Омаргалієвої,Макса Лоренса, співачки Мак-Sим, а також спеціального гостяфутбольного свята – Arash.

Катерина КОЛГАН

Кубок України з футболу поїхав до Сум

ММ ii с тс т -- ММспецвипуск, вересень-2012

11

Фото автора

Фото автора

Руб

рика: «П

остаті в істо

рії ж

урналістики»

12

ММ ii с тс т -- ММ спецвипуск, вересень-2012

Головний редактор: Олександра ГОРЧИНСЬКАE-mail: gor4inskaja@ukr.netШеф-редактор: Наталія ПЛОХОТНЮКВерстка: Олександра ГОРЧИНСЬКА

Газета «Міст-М». Наклад: 100 примірників.Свідоцтво про реєстрацію від 21.02.2002 №5883.Адреса редакції: м. Київ, вул. І. Мазепи, 13.Тел./факс: (044) 280-92-91

E-mail:gazeta.mistm@gmail.com

За всі матеріали, опубліковані в газеті, редакція відповідальність несе.

Думки авторів майже завжди збігаються з думкою редакції.

Впродовж дня на центральній вулиціміста проводилися різноманітні розвагидля малечі. Діти могли відчути себе ху-дожниками – вимальовуючи картини насправжніх «рембрандтахх», і співаками,спробувавши себе у караоке. Малечазмогла відчути себе справжнім водіями,на інтерактивній площадці ДАІ. Цікаво,що кожний район столиці мав предста-вити свою творчу ідею.

Крім того, школярі мали змогу покуш-тувати солодощі та морозиво, спробу-вати себе у ляльковому театрі,побачити танці та пісні, що спеціальнодля них виконували діти-артисти.Дивом свята став і великий купол посе-ред вулиці, що переносив відвідувачівдо атмосфери місяця, показуючи йогоземлю, кратери, будову. Не дарма донього вишикувалась черга не тількидітей, але і їх батьків.

Але не всі на цьому святі відпочивали,окрім волонтерів, що розважали дітей,наші журналісти теж часу дарма негаяли. Ні одна подія, не могла зібрати

стільки школярів в одному місці одно-часно. Тож користуючись цим, ми про-вели соціальне опитування. Дітям булипоставлені такі питання: чи достатньосекцій у вашій школі?; чи проводятьсядискотеки?; чи прогулювали вони ко-лись уроки?; чи сварять їх батьки заоцінки?;чи виникають конфлікти з бать-ками взагалі?; за яким критеріями вашібатьки обирали школу?; чи намагалисяви піти з дому?; чи вважаєте ви, що от-римання золотої медалі у школі та чер-воний диплом у вищому навчальномузакладі гарантує вам успішну кар’єру?

Було опитано дітей від шостого доодинадцятого класів.

Результати опитування виявилися та-кими:

• Чи достатньо секцій у вашій школі –позитивно відповідь дали 95% опитува-них школярів. Майже всі діти задово-лені секціями у школі, серед них ібаскетбол, і танці, волейбол, і співи, кру-жок малювання.

• Чи проводяться дискотеки – 80%

опитуваних відповіли, що дискотекипроводяться на кожне свято, інші 20%сказали, що дискотек немає взагалі.

• Чи прогулювали вони колись уроки– тут думки розділилися. Учні молодшихкласів, усі відповідали, що ніколи, а осьстарші класи такою статистикою не по-радували – 40% зізналися, що прогулю-вали, просто так, 60% відповіли, щопрогулювали, але на то була причина (у даному випадку поїздка на виступ ізколективом).

• Чи сварять їх батьки за оцінки – зусіх опитуваних лише кілька чоловік від-повіли позитивно. Отже можна казати,що сучасних школярів за оцінки не сва-рять.

• Чи виникають конфлікти з батькамивзагалі – тут думки також розійшлися.Старші класи конфліктують з батьками,молодші рідко,або взагалі не конфлік-тують.

• За яким критеріями ваші батькиобирали школу – на цьому питанні всіначе змовились. Відповідь була одна –

аби ближче було!• Чи намагалися ви піти з дому – на це

запитання позитивно відповідали нелише старшокласники, але і учні 6-7 кла-сів. На запитання чому не пішли: « Немаєкуди йти!», – відповіла одна шестиклас-ниця.

• Чи вважаєте ви, що отримання зо-лотої медалі у школі та червоний дип-лом у вищому навчальному закладігарантує вам успішну кар’єру – тут від-повіді виявилися зовсім різноманіт-ними. Учні 6-, 7-, 8-их класів, відповідали,що без гарних оцінок, червоного дип-лому ніхто не візьме на роботу, а осьучні старших класів, казали: «Що вза-галі-то червоний диплом нікому б не за-

вадив, але він не гарантує на 100%, щоваша кар’єра складеться успішно. Аджежиття непередбачувана річ. Окрім па-пірця, що засвідчує, що ви гарно вчи-лися, потрібно щось мати у голові, якісьзнання, також вдачу, та звичайно ба-жання, працелюбність, сміливість йти нариск, але в міру. І тоді все вийде!», – від-повів учень 11-го класу.

Ось такі вони сучасні учні, молоді, га-рячі, сповнені надій та сил, як кажуть унас: «Молодий, кров кипить!». Поба-жаємо їм наснаги до навчання, гарнихоцінок та поменше сварок з батьками. Ітоді точно все вийде!

Катерина КОЛГАН, Віра КАРАМ

Як першокласники святкували

Юні журналісти – золотий кадровий резерв нації

«ЛЮДИ, ЩО НАС ОТОЧУЮТЬ»

Школи та вищі навчальні заклади вже дочекалися своїх учнів за партами. Особливо хвилюючим цейдень став для першокласників. Адже 1-го вересня вони зробили маленькі кроки у новий етап свогожиття. Як доказ своєї підтримки школярам, київська влада вирішила провести сімейне свято у самомуцентрі міста. «Дай руку, першокласник!» – саме ця фраза стала девізом події.

24 серпня в центрі Києва, на вул. хреща-тик Центр Майбутнього організовував«Ярмарок інтелектуального капіталу», при-свячений Дню Незалежності України.

Протягом дня в центрі столиці відбувалось на-лагодження співпраці талановитої молоді, пред-ставників урядових та бізнес-структур,представників різних громадських організацій.

Ярмарок почався з тренінг-сесії на тему «Роз-виток інтелектуального капіталу». На сцені біз-нес-тренери та коучери ділилися із учасникамисекретами підготовки до роботи в компаніях, са-морозвитку, вміння презентувати себе. Важли-вість участі в молодіжних проектах доводилипредставники молодіжного парламентуМоскви, які спеціально завітали на Ярмарок.

Цього року Центр Майбутнього за підтримкиКиївської міської державної адміністрації та Дер-жавної служби молоді та спорту став ініціаторомстворення Золотого кадрового резерву нації,який презентував під час заходу. Під час Яр-марку талановита молодь, представники Золо-того кадрового резерву, представили своїінноваційні проекти розвитку міста, представ-ники бізнесу запропонували можливості для ста-жування та працевлаштування молоді, авсеукраїнські та міжнародні громадські органі-зації – можливості для розвитку. Всі бажаючімали змогу взяти участь в інтерактивній про-грамі - вуличному чемпіонаті з мафії, бізнес-іграх,чемпіонаті з шахів, бізнес-побаченнях (speed-dating), різноманітних творчих майстер-класах,анкетуванні здібностей, покуштувати націо-нальні блюда 11 країн світу та поспілкуватися зпредставниками цих культур. Паралельно насцені відбувався концерт інтелектуальної му-зики.Центр Майбутнього в Україні і надалі про-довжуватиме практику проведення подібнихзаходів, щоб збирати навколо себе молодих, ці-кавих та талановитих людей, і надавати їх мож-ливості для інтелектуального відпочинку,розвитку та працевлаштування.

Гуртківці ІТА «ЮН-ПРЕС» взяли участь у Яр-марку. Вони проводили майстер-класи для дітейз випуску стіннівок, фоторепортажу, основ жур-налістики, презентували роботу Київського Па-лацу дітей та юнацтва, проекти агентства«ЮН-ПРЕС».

А головне – були в центрі подій країни, яксправжні журналісти.

З 1 по 30 вересня в холі 1-го поверху проходить виставка портрету «Люди, що нас оточують»вихованців студії образотворчого мистецтва (керівник Елланська С.Е.).

Відділ туризму та краєзнавства запрошуєвас на ХVІІ традиційне благодійне міськесвято «МАНДРУЕМО РАЗОМ» на відзначенняВсесвітнього Дня туризму та Дня туризмуУкраїни.

На вас чекають- Спортивно-технічна та розважальна іг-

рова туристські смуги перешкод- Робота мобільного скеледрому- Вільні старти на трасах спортивного орі-

єнтування- Розважальний спортивно-туристський

майданчик «Тато, мама, я – туристська сім’я»та майданчик «Спортивні ігри на галявині »

- Краєзнавчі ігри-змагання на краще знанняКиєва

«МАНДРУЕМО РАЗОМ» із КПДЮ!

24 серпня 2012 року відбувся концерт з нагоди святкування Дня Незалежності України. В концерті взявучасть лауреат всеукраїнських та міжнародних конкурсів, переможець ХІV Міжнародного благодійногодитячого фестивалю «Чорноморські ігри–2012» народний художній колектив ансамбль сучасної хорео-графії «Фламінго» Київського Палацу дітей та юнацтва, художній керівник – Людмила Грищенко.

Концерт з нагоди святкування річниці Незалежності України

Гуртківці Палацу прогулялися Подільськими вули-цями – з прадавньою історією, старовинними будів-лями, бароковими церквами та безліччю таємниць,що ховаються там.

Все це відбувалося в рамках квесту-гри «City Київ:Поділ», організаторами якого виступив відділ ту-ризму Київського Палацу дітей та юнацтва.

Учасники заходу блукали містичними вулич-ками та пізнавали таємниці одного із найстарі-ших районів Києва, слухали цікаві історії,поринали у захопливий світ минулого.

Квест Подолом

Фото vynahidnyk.org

Фото Юрій Малиновський

Фото Юрій МалиновськийФото Юрій Малиновський

Рубрика: «Новини Палацу»